Коли я був молоденький дослідник і писав свої перші статті, мене інститутські охоронці радянського способу життя лаяли та лякали, бо я посилався (та й зараз посилаюсь) на сотні статей дослідників із різних країн. Мене не стримували ані громадянство, ані етнічне походження цитованих. Щодо радянських фізиків, то я цитував навіть тих із них, хто подав заяву на виїзд за кордон, цитував дисидентів та людей, знищених радянським режимом. Певна річ, що цитував лише з професійних міркувань: якщо цитування було доречне, тобто за вуха нікого не притягав.
Не дослухався я до “порад” старших товаришів. І правильно робив. Більше того, я вимикав і внутрішнього цензора. Тобто в праці про фотони цитував Йоганна Штарка, нациста й антисеміта. Ну, а Ервіна Шрьодінгера цитував часто, хоча він не чемно поводив себе з дівчатами. Цитував я єпископа Берклі, хоча ніколи не поділяв його суб”єктивно-ідеалістичні погляди.
Пройшли десятиліття. І що ж? Інна Совсун внесла до Верховної Ради закон, за яким я не матиму права цитувати російських дослідників: ні мертвих, ні живих. До речі, як вона відділятиме баранів від козлів, якщо йтиметься про часи Російської імперії?
Але менше з тим. Вона хоче зруйнувати творчий процес науковців. Вони будуть змушені не так описувати свою роботу та ситуацію в світовій науці, як вони волітимуть. Натомість, повинні будуть озиратися на думку цензорів або в разі непокори підлягатимуть покаранню.
Звісно, я ніколи не підкорятимусь ні цьому закону в разі його прийняття, ні хибній думці пані Совсун. Але ж ідеться не про мене, а про молодих, а вона спотворить їхнє життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наостанок, фактично я не посилаюсь протягом останніх десятиліть на праці сучасних російських дослідників. Не через політичні переконання (хоча я є давнім супротивником російського імперського дискурсу), а через просту обставину: їх уже немає. Або вмерли, або поїхали на Захід. Тому для мене боротьба із законопроектом пані Совсун є не предметом особистої зацікавленості, а втіленням у життя принципів свободи.
До речі, на Заході є такі ж ідеологічно налаштовані люди, як пані Совсун, які хочуть, аби люди посилалися на праці представників національних меншин, правда, лише тих, яких вони люблять. Так-от, тьху й на них. Ніколи не буду цього робити.