Олександр Бойченко. …плюс донбасифікація всієї країни

173

Що, вже хтось устиг образитися за саму назву? Це добре, бо так і задумано. Чого не скажеш про Олександра Михеда, який своєю багатоголосою книжкою «“Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід» точно нікого образити не хотів, а хотів, навпаки, надати слово якомога більшій кількості жителів (або вихідців із) Донеччини й Луганщини.

Тільки перед тим він ще захотів збагнути, як і чим живуть розташовані неподалік від досить пунктирної – бо «тут кожен знає кілька способів, як пропетляти блокпости» – лінії фронту Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Костянтинівка, Добропілля і Покровськ. Тож упродовж майже півтора року регулярно їздив туди з такими ж ентузіастами, намагаючись розпізнати (або й створити) визначальні для цих шести міст позитивні міфологеми, щоб відтак образотворчими силами спробувати оприявнити їх якось у публічному просторі. Наприклад, розписати Лисичанськ цитатами з «Любіть Україну» Володимира Сосюри, оминаючи, щоправда, «сам найуживаніший мем». Або влаштувати в Покровську виставку фоторобіт Марка Залізняка. Або оздобити символічними муралами Сєвєродонецьк і Костянтинівку. Або не менш символічними скульптурами – Бахмут і Добропілля.

Ось про це, але також про багато чого іншого – то історичного, то сучасного, то трагічного, то абсурдного – нам і розповідає автор, сподіваючись трохи розхитати стереотипи в головах таких читачів, як я. Сподіваючись, але досягаючи не завжди сподіваних результатів, серед яких, мабуть, найдивовижнішим для самого Михеда стало звинувачення на його адресу з боку Катерини Ботанової в корковошоломному колоніальному підході, у відстороненому й зверхньому погляді, у ставленні до своїх співрозмовників не як до рівних собі людей, а як до піддослідних тваринок чи дітей нерозумних. І – як мінімум імпліцитно – у небажанні відчути «побратимство і посестринство» з тими місцевими, хто на «Слава Україні!» відповідає: «Підарасам слава», – або приходить під сосюринське ґрафіті у футболці Партії регіонів, щоб обурено запитати, як ці митці посміли замалювати залишене ним для дружбана довічне послання «Йожик баклан». Хоча якраз Йожикового друга – так мені принаймні здалося – автор описує не без емпатії.

Гаразд, я в цю дискусію втручатися не збираюсь, у мене з розумінням «українського Сходу» вже років тридцять свої проблеми. Про мовну зайве й розводитися: відвідавши на початку 90-х Донецьк, я за тиждень перебування там не почув у публічному просторі міста жодної фрази українською. Погано шукав? Ні, я взагалі не шукав. Як не шукаю польської у Варшаві, чеської у Празі чи португальської в Лісабоні. Я просто слухав – і не почув. На відміну від тих-таки Варшави, Праги чи Лісабона, де чув українську мову на вулицях, у парках, барах і крамницях сотні разів.

Щодо решти моїх уявлень про Донбас, то вони, як натякалося, всуціль засновані на стереотипах, і цей факт зовсім не є для мене секретом. Із двома уточненнями. По-перше, я вважаю, що навіть найзлісніші стереотипи нерідко адекватніше відображають дійсність, ніж сповнені праведного пафосу антистереотипні твердження, бо останні зазвичай так само конструюються зі стереотипних елементів, тільки ще не впорядкованих і не перевірених часом. По друге ж, я ніде й ніколи не говорив, буцім усі вони там, на Сході – як люди, так і населені пункти – однакові, бо апріорі ясно, що на світі у принципі немає регіонів, де усі були б однаковими. Що, з іншого боку, не виключає можливості такої чи сякої подібності між відносно різними регіонами, але про це далі.

А поки що – про тих неоднакових і, кому треба, відомих на всій території України особистостей, які в книжці Олександра Михеда пояснюють читачам специфіку своєї малої батьківщини. Чи то пак – своїх малих батьківщин. Особистостей цих, як і міст, є тут – подаю в композиційному порядку – шість: Ігор Козловський, Алевтина Кахідзе, Роман Мінін, Сергій Жадан, Олена Стяжкіна і Володимир Рафєєнко. Читаючи їхні оповіді й міркування, я відчував бентежну суміш задоволення й розгубленості. І ось чому.

Якими є мої донбаські стереотипи або – в контексті сказаного раніше – спрощено-негативні міфологеми Донбасу? Очевидно які: наскрізна совковість, денаціоналізована масова свідомість, криміналітет, олігархи, рабська залежність великої частини населення від підприємств та їхніх власників, значною мірою проросійськість чи/і антукраїнськість тощо. Але з мене що візьмеш? Я ж майже нічого ні детально, ні зсередини про Донеччину з Луганщиною не знаю. То ліпше послухаємо, що кажуть ті, хто знає.

Роман Мінін: «Дозволю собі висловити припущення, що десь 50% людей завезли, саме завезли, добровільно-примусово чи примусово… І їхали туди навіть кримінальні такі злочинці-романтики… Тому в нас у регіоні кримінальна романтика природно накопичувалась і домінувала… У наших людей не було часу й енергоресурсів на те, щоб працювати ще й на городі. Та й сенсу не було, тому що таке виховання, відчуття плеча, ми колектив, ми пашемо, а ти чого, сука, не пашеш, давай, паши, як усі».

Ігор Козловський: «1980-ті – перебудова, 1990-ті – бандитські клани, які пізніше стануть олігархічними. Це “босяцьке” стає одним з елементів місцевої психології: якщо ти не можеш постояти за себе – загинеш. Хамовитість, часом безпринципність, що поєднується з пацанськими поняттями. Це так чи інакше впливало на багатьох».

Алевтина Кахідзе: «Існує якийсь жорстокий закон: у цих краях ти маєш бути, як усі, всі все мають робити однаково… Серед маминих подруг величезна кількість тих, хто симпатизує “ДНР”. От, наприклад, моя рідна вулиця Пархоменка. Будинків двадцять. Із них десь родини три, які, як вони це називають, за єдину Україну».

Сергій Жадан: «У жодному разі не висовуватися, у жодному разі не підставлятися, не засвітитися, сидіти тихо, щоби тебе не помітили. Тримати дулю в кишені й до останнього не показувати свою позицію, не виявляти свою активність. Ось це східняцька риса… Мої батьки дуже багато працювали все життя. Чесно працювали і нормально жили… Безперечно, Радянський Союз асоціюється в них із чимось хорошим. Безперечно, Україна у них асоціюється з чимось поганим… Радянська ностальгія для всього Сходу – це справді рушійна сила».

Володимир Рафєєнко: «В нормальній ситуації спочатку з’являється культура, а потім – промисловість. У нас же все було навпаки. І вже відбудувавши промислові об’єкти, держава за залишковим принципом будувала якийсь театр чи цирк із дельфінарієм. Головними ставали не цінності власне людського життя, а те підприємство, де працювала людина. По гудку прокидалися вранці, по гудку лягали спати. Жили між гудком і гудком, а не між Великоднем і Різдвом. Тотальна підпорядкованість людської спільноти штучним і механічним цивілізаційним утворенням виробляла неприродні ритми людського існування, які своєю чергою визначали й специфічну ментальність, особливе ставлення до життя».

Коротше, я от до чого веду. Книжка «Я змішаю твою кров із вугіллям» не змусила мене змінити свої погляди на «український Схід» – за винятком хіба що даної собі обіцянки старатися надалі уникати слова «Донбас» на позначення місцевостей, які не належать до вугільного басейну. А однак вона виявилася для мене вельми цінною. Бо пришвидшила розпочатий у квітні 2019 року процес трансформації моїх поглядів на «український Захід» загалом і рідну Буковину з Чернівцями зокрема.

Власне, все найважливіше, що я міг би тепер сказати, вже сказала у цій книжці Олена Стяжкіна. СРСР здох, але таки зумів на прощання сформувати нову спільноту людей – радянський народ, яким путінська Росія нині маніпулює, як їй заманеться. «Перша і головна риса радянської людини, яка лишається акцентованою і дотепер і яку лише підтвердили вибори президента 2019-го – це небуттєвість, – говорить Стяжкіна. – Це історія про те, що в людини немає самої себе. Вона не знає, яка вона, чого хоче, чого прагне, чого вона варта… Немає нічого, порожнеча… Люди, які повірили в президента Голобородька, – такі самі, як і ті, які повірили в президента Путіна. Десятки років соціальної інженерії, спрямовані на атомізування суспільства, заборону “самості” й вихолощення персональної гідності, спрацювали». Спрацювали, констатую я, однаково успішно як у Донецькій з Луганською, так і в Чернівецькій області. І тому Олена Стяжкіна абсолютно має рацію, коли каже, що ті, хто в 2014-му серйозно проголосував за Л/ДНР, і ті, хто в 2019-му «по пріколу» проголосував за Зеленського, зробили одне й те саме, фактично заявивши Путіну: «Мене – немає, приходь, бери, рятуй, ґвалтуй, гірше не буде».

Наприкінці своєї книжки Олександр Михед із сумом наводить перелік шкод, негайно завданих усім тим арт-об’єктам, які поставали в рамках тривалої реалізації проєкту «Метамісто: Схід». Понівечені конструкції, викрадені лавки, пошкрябані й перевернуті скульптури…

Не сумуй, авторе. А візьми та заґуґли, приміром, «Чернівці» і «вандали». Заґуґли – й довідайся, яких знущань у моєму «європейському» місті постійно зазнають вилиті у бронзі міфологізовані троянди, кована карета чи квітковий годинник, про всілякі туристичні стели і термочаші з пеларгоніями вже й не згадуючи. Та що там – днями на стіні старого австрійського будинку в центрі Чернівців мені трапився й напис, цілком споріднений із лисичанським: «Ярик окунь».

Так, різні регіони нашої вітчизни розмовляють різними мовами, шанують різних героїв, моляться в різнопатріархатних церквах і принагідно цитують різнолітературних поетів. Але є у нас і спільні знаменники: побутовий вандалізм, суспільно-політична олігофренія, «Йожик баклан» і «Ярик окунь» – ось що тримає нас разом, ось завдяки чому ми – справді єдина країна, единая советская страна.

zbruc.eu

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!