Українська класична література оминає тему пошесті. Поза тим, епідемій на наших теренах не бракувало: історики й фольклористи підтвердять.
Кілька тижнів тому я цілком передбачувано почала перебирати вітчизняний канон — і жодного «кохання в часи холери», певна річ, там не віднайшла. Лише оповідання В. Домонтовича «Без назви» про чуму, пристрасть і страх помирати.
У мемуарному нарисі Віктора Петрова йдеться про середовище, з якого виросла українська гуманітаристика міжвоєнного періоду. Окрім розповіді про те, наскільки захопливими були семінари Перетца й Лободи, які перетворювалися на розлогі інтелектуальні вправи, та іронізування над паралельним богемним світом Олеся, Вороного і Чупринки, Петров береться за доповнення спогадів Освальда Бурґгардта про неокласиків. Раптом осередком інтелектуального життя стає Баришівка, болотяна Лукроза, куди київські вчені їхали вчителювати в місцевій школі «за харчі» з голодного Києва 1920 року. («Але хто з письменників розповість про мертвий Київ 1920–1923 років?.. Про неповторну соняшну весну 1920 року, прозору ясність і, особливо, про несказанну тишу, що володіла тоді містом?.» — пише В. Домонтович. І продовжує: Гамсун намагався відтворити відчуття голодної людини; він помилявся — насправді виснажений голодом уже не хоче їсти). Заможні селяни вже хотіли чогось більшого, ніж матеріальних статків. Розкуркулення й колективізація були попереду.
Далі йдеться про таку знайому нам тему ізоляції. Ще поки не індивідуальної, а в малих групах. Маючи вдосталь вільного часу й непевність щодо майбутнього, Зеров, Филипович, Петров, Драй-Хмара, Рильський читають книжки, пишуть статті та вірші, перекладають і, певна річ, багато спілкуються між собою. Так формується коло неокласиків, яке ніколи не опублікувало маніфесту, проте було пов’язане між собою «дружбою з внутрішньої близькості». Між кожним із цих людей була різна міра близькості, дружба тривала, палала, пригасала — однак найміцнішим спільним знаменником стало ставлення до науки, поезії та праці.
Спогади Володимира Сосюри, які сам він назвав романом, охоплюють зокрема й період Української революції. У цих хаотичних мемуарах, схожих на гарячкове марення, повсякчас відчувається недоговореність: автор щось чи то забув, чи то не захотів сказати поміж випадкових любощів, розпивання нерозведеного спирту з козаками, єврейських погромів і безкінечної стрілянини. Тут є теплі трупи, страх і багато крові. Однак немає цілості, яка виправдовує, для чого це все писалося.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звісно, тут є дизентерія і тиф. Тиф наздоганяє героя кілька разів, повертається, виснажує, лихоманить. Спершу розповідач пиячить з такими ж, як і сам, коли їде в маркованому як санітарний вагоні, далі він в оточенні інфікованих і це все ще весело («Я пiшов у купе сестри-жалiбницi… В неї були iндуськi очi i блiде обличчя, повне смертi… Я почав читати їй свої поезiї. Вона спитала мене: — Ти не хворий? — Я сказав: — Не знаю. — Вона обдивилась мене i вiддалась менi… Смерть заглядала в вiкна»). А потім настає пекло, де галюцинації змішуються з дійсністю, життя зі смертю. Десь поряд базуються французькі війська, де з гігієною та медичним забезпеченням усе набагато краще; вони почуваються захищеними. Найгірше, що тиф повторюється.
Ці епізоди «Третьої Роти» переповнена відчуттям одномоментного страху. Чи боїться герой, що от-от у його перипетіях буде поставлено крапку? Спогади пишуться ретроспективно, і з цього ракурсу автор такого переживання не відтворює. Можливо, вважаючи, що цей страх не був останнім страхом у його біографії живого класика української літератури.
З дитинства це історія про те, що ми ніколи не помремо. Завжди буде інший світ, як-от Нангіяла чи Нангіліма, куди можна потрапити, щоб устигнути більше і краще. Тому помирати не страшно.
Дорослі, а серед них і критики, й сама авторка, погоджуються, що Брати Лев’яче Серце таки помирають — до того ж іще на початку книжки. Це не розповідь про реінкарнацію, а опис галюцинацій смертельно хворого хлопчика на прізвисько Хрущик. Йому ввижається Нангіяла, де вже чекає передчасно загиблий старший брат. Разом із Юнатаном вони здійснюють шляхетні подвиги, допомагаючи напівказковому суспільству боротися за справедливість і свободу. Але й у цьому світі доводиться помирати. Після поєдинку з драконихою Хрущик стрибає в прірву з паралізованим Юнатаном на плечах — щоб потрапити в наступний світ.
Фінальні слова повісті: «Я бачу світло!». Дорослий читач знає, що насправді означає це останнє світло свідомості. Однак … чи справді це не гепі-енд?