Не знаю, кидатимуть у мене камінням чи підтримають (фейсбук неоднозначний, але порядних людей багато). Я якось не помітила, що не вписуюся в лави молодих (і досі інколи хочеться пострибати на одній ніжці). Втім, я не про себе. Працюю на Українському радіо (Радіо культура) і відчуваю тепло і повагу від удвічі молодших за мене керівників (колись я керувала, а тепер вони, віку мого покійного сина – закон життя). Я про інше. Кілька місяців тому читала, що з театру ім. М. Заньковецької (Львів) «попросили» корифея і славу цього театру довгі роки Федора Стригуна. Раптом беру інтерв’ю у народної артистки України, Шевченківської лауреатки Лариси Кадирової, котра кілька десятиліть служила в театрі ім. Івана Франка в Києві, організувала грандіозний міжнародний фестиваль-конкурс моновистав «Марія». І саме за якийсь час після вторгнення орків на українську землю ( а стрес був такий, що на місяців 2 ноги відмовили, вона не могла ходити), її викликають до відділу кадрів Київського театру ім. І Франка і велять підписати бамагу, що контракт театр із нею не продовжує. Більше не потрібна. І мене накриває. Лайте мене за «хороших руських», але , коли Тетяна Пельтцер, уже хворіла, забувала інколи текст ролі, Олександр Абдулов ходив із нею по сцені і підказував тихенько на вухо. Ні Стригуну, ні Кадировій нічого підказувати не треба – вони прекрасно знають тексти своїх ролей. І раптом – НЕ ПОТРІБНІ… Видатні, відомі Україні і світові, не потрібні. Що з нами? Я люблю молодих, я їх обожнюю, особливо тих, хто віку мого сина (за 30), але як можна не шанувати, не вчитися, не брати найкраще з того, що надбали старші, не бути вдячними? Не розумію. Та візьміть же їхній досвід (вони поділяться відкрито, щиро і з любов’ю; ваші посади вони вже не займуть – їм того не треба). В чомусь ви здатні перевищити їх, а в чомусь (не ображайтеся) не зможете. Додавайте своє, розвивайтеся, досягайте своїх вершин. Але не смійте ображати тих, хто прокладав дорогу через терни, аби ви впевнено йшли по ній до зірок. Дайте і їм гідно пройти свою дорогу до кінця. У митців немає виходу на пенсію (офіційно є, а фактично не існує). Хтось сказав: “Ну, що, чекати, доки їх ногами вперед?” Так, чекати. І – під оплески, і з криками “браво!” Ну, звичайно ж, майже в кожному колективі є ті, хто просто “досиджує” до пенсії. Тут мова про інших. Про тих, хто великий талант помножив на невпинну працю протягом усього життя. Можете не вірити, але не встигнете озирнутися, – і ви наберете віку. Як поведуться з вами молодші і гарніші? Йой-йой!..
Я знаю, що мій допис багато хто, певне, спробує заклювати. Мене – не вийде. «Моя свобода завжди при мені». Ще раз дякую Українському радіо і Радіо Культура. Разом із вами служу народу України.
P.S. Я видалила цей допис через образливі коментарі. Було багато дзвінків від митців. Просили поновити. Поновлюю. Злі і недолугі коментарі видалятиму. На своїй сторінці маю право. Розважливих і небайдужих ласкаво прошу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал