Максим Віхров. Теорія Снайдера-Мендель

1281

Днями речниця президента Юлія Мендель заявила, що настав час позбавити Росію монополії на мову Пушкіна і Толстого, і що у нас існує власна “українська російська”.

Невдовзі перед тим про “нашу російську мову” згадав і очільник МВС Арсен Аваков. Ця ідея, звісно, не нова. Ще 2019 року американський історик Тімоті Снайдер запевняв, що коли Україна плекатиме російську так, як Канада – французьку, це стане великою проблемою для Путіна, зламає його стратегію просування “русского мира”. Розповідати історику зі світовим ім’ям про півстоліття активного квебексього сепаратизму — неабияке зухвальство, тому розвивати цю тему я не буду. А от поділитися особистим досвідом не зашкодить.

Перші 27 років мого життя пройшли у Луганську. Чи говорили там якоюсь специфічною “українською російською”? Не певен. Певні особливості, звісно ж, були. Наприклад, замість “тыква” там говорили “гарбуз”, а от слово “поребрик” я вперше почув, коли воно стало мемом. І коли навесні 2014-го по Луганську вешталися ватаги російських “туристів”, вони вирізнялись не лише люмпенською поставою, але й інтонаціями та вимовою. Якщо цього достатньо для визнання окремої “української російської”, то виходить, що у Москві, Воронежі та Вологді теж говорять трьома різними мовами. Втім, все це питання філологічної теорії, а мене насамперед цікавить практичний бік застосування теорії Снайдера.

На думку Снайдера, Путін нав’язував себе російськомовним громадянам інших країн, бо виставляв себе єдиним захисником їхніх мовних інтересів. Відповідно, якщо Україна сама стане гарантом прав російськомовних, то Путін їм стане ні до чого. Такі міркування видаються мені дещо відірваними від реальності. Свого часу головним захисником російської мови в Україні була Партія регіонів, і Москва жодним чином не намагалася позбавити її цієї монополії. Москву більш ніж влаштовувало, що українці самі підтримують (пост)колоніальний status quo і плекають зв’язок із (колишньою) метрополією. І я не втямлю, що зміниться, якщо лиху справу Колєсніченка-Ківалова продовжуватимуть, наприклад, Мендель та Аваков.

Але річ тут не у поганій політичній спадковості. Висуваючи благородні слогани про захист мовних меншин, колєсніченки і табачники змащували механізми русифікації, запущені ще за радянських часів. Донбаські реалії, які дисидент Олекса Тихий описував у 1970-х, значною мірою відтворювалися там і в роки незалежності. Звичайно, українську у Луганську розуміли — принаймні, відколи дублювання фільмів українською стало обов’язковим, у місті не збанкрутував жоден кінотеатр. Але попри державний статус, українська вважалася необов’язковою. Так, її вчили у школі, але у більшості — лише у тій мірі, щоб здати іспит, а потім забути. Незнання української нікому не заважало: дехто навіть примудрявся, не володіючи мовою, викладати у вишах і працювати на держслужбі.

За спробу заговорити українською із випадковим перехожим вас би звичайно не побили, скоріше навпаки — поставилися б з підкресленою увагою. Не з поваги до мови, а через бажання показати свою чемність… туристові. Так, для україномовного у Луганську було три стандартних іпостасі: турист, “селюк” чи “бандерівець”, одним словом — або хтось нетутешній, або місцевий політичний фрік. Тому ті, хто переїздив до Луганська із навколишніх україномовних сіл та містечок, опинялися сам на сам із російськомовною більшістю і швидко приймали її правила гри. Але правда полягає в тому, що оті правила були нав’язані місцевій більшості репресивною колоніальною системою. Насправді (історичний факт!) більшість мешканців Донбасу — не нащадки мігрантів з Ростова чи Костроми, а онуки українських селян, котрі свого часу тікали на шахти і заводи з колгоспного кріпацтва, від голоду та злиднів, а потрапляли у жорна русифікації.

Із розпадом СРСР мав би початись зворотний процес, але місцеві еліти зрозуміли політичний потенціал сепаратизму і стали робити все, аби Донбас якомога повільніше інтегрувався до загальноукраїнського культурного поля. “У нас своя мова, свої герої, своя історія” – бубоніли пропагандисти, переконуючи місцевих мешканців у тому, що з Україною їх єднає лише те, що Донбас усіх “годує”. В історичній перспективі це була ведмежа послуга, бо Донбас не адаптувався до навколишньої дійсності, випав з усіх трендів, замкнувся у власній безвиході. 2014 року окупанти остаточно — хоч, сподіваюсь, не назавжди — перетворили ОРДіЛО на химерне культурне гетто. Але для решти зросійщених регіонів завдяки добрим ініціативам останніх років з’явилася надія на те, що механізми русифікації нарешті заклинить і з часом — років через п’ять, десять, двадцять — мешканцям Маріуполя, Харкова, Дніпра стане легше робити вибір на користь української мови. Надія, що колись україномовний перестане почуватися туристом серед своїх співгромадян, котрі говорять російською — чи то пак “українською російською”.

До пана Снайдера у мене питань нема: американець може просто не знати всіх цих нюансів. А от навіщо все це Юлії Мендель, залишається лише здогадуватись. І сподіватись, що політикам вистачить здорового глузду, аби не наступати на граблі регіоналів.

tyzhden.ua

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!