Людмила Тарнашинська. «Святкувати тоді, як буде перемога»

711

Думки розділилися. Як завжди — «за» і «проти». Хоча, є й ті, хто десь «посередині»… Окремі політологи й «політологи» трактують це досить обережно: як-не-як ідеться про сакральне. Маю на увазі формат святкування 30-ліття Незалежності України. Дата урочиста й водночас відповідальна. Урочиста, бо, знову ж таки, сакральна. І відповідальна, оскільки спонукає не тільки озирнутися назад і, незважаючи на чималу кількість  «больових» точок нашого тридцятилітнього поступу,  заявити на повен голос: «Попри все, ми є! Ми існуємо — як незалежна суверенна держава!».

Звісно, я рефлексую тут із позиції суб’єктивної: як людина, котра не любить фальшу й надмірного пафосу. Для мене особисто це свято глибоко інтимне: зі своїми спогадами, коли я зазвичай ревізую і свій скромний внесок у культуру/науку незалежної України, який, мабуть, непомітний іншим і не потрапляє в розряд «преміальних бонусів». Згадую перші київські мітинги, куди було звично брати з собою дітей, «ланцюг Злуки», перше підняття синьо-жовтого прапора  над Київрадою, акцію «Україна без Кучми», обидва Майдани… У тому ж ланцюжку спогадів — і незабутнє десятиріччя роботи (від 1989 по 2000 рр.) в газеті «Літературна Україна», яка, окрім іншого, першою друкувала програму Народного руху України, виступи депутатів Верховної Ради України першого демократичного скликання та інші «гарячі» матеріали того історичного переломного часу й мала небувалий наклад: понад 200 тисяч примірників. Усе це — пунктирні віхи славного 30-річчя (у переломленні на долю окремо взятої людини), до якого нинішні «зелені» не мають жодного стосунку. Більше того, деякі з них (а може, й більшість) ніколи тим шляхом і не цікавилися (мабуть, прогулюючи шкільні уроки історії, поведені на майбутніх бізнесових планах, з якими у них усе, на їхнє щастя, о’кей): це я про геть не смішний, а трагічний епізод у залі  нинішньої Верховної Ради, коли високих наших достойників, співтворців української Конституції Степана Хмару та Віктора Шишкіна, котрі прийшли до Верховної Ради на урочисте засідання з нагоди її 25-річчя, у чатовому (ара)хамівському листуванні було зневажливо названо «дєдами-мопєдами» (вже не кажу про те, що таких легендарних людей законодавцям треба знати в обличчя).

Для мене це й справді буде день спогадів-роздумів про стан української культури (в тому числі й культури політичної, точніше, її повної відсутності), а ще науки, а ще деформації суспільної свідомості, загіпнотизованої й заколисаної безвідповідальними обіцянками-цяцянками… На жаль, спогадів, здебільшого забарвлених смутком, адже фактор всепереможної реальності ніхто не скасовував. Хоча позитивного за цих три десятиліття є чимало.

Але рефлексую я також і з позиції патріота й громадянина своєї країни, якій не зрадила у найважчі роки, скромно працюючи на її розвиток. І тут — як би я не ставала на позицію тих, хто «за» або ж десь «посередині» (бо ж війна! і треба ворогові показати свою потугу!), тобто схвалює понад 5-мільярдний помпезний формат святкування (про довколафінансові скандали й без Prozorro-прожекти ми всі вже багато чули), все ж згадується минулорічний Зе-»зірковий десант» у столиці на День Незалежності на межі звульгаризованої режисури й, відповідно, скромний «парад» ветеранів новітньої російсько-української війни. І звучить мені постійним нагадуванням прочитаний уперше ще 1989 року запис у «Щоденнику» Володимира Винниченка від 23.УІІ. 1920 р.), який мене тоді особливо вразив. Цитую дослівно: «»Красная площадь» торохтить від стукоту молотків: там будують кіоски, трибуни, намети. Все фарбується білою глиною, на білих стовпах чіпляються червоні зорі,  емблеми соціялізму, скрізь червоні прапори; тут же, біля довгої братської могили, стоять гармати, танки, броневики, аеропляни,  — трофеї, взяті у ворогів червоними військами. Очевидно, будуть паради, промови, музика, мітинги.  Ой, боюсь я цих парад. Я їх уже добре знаю: що більші, бучніші паради, то значить, менше сили, то швидше парадуюча влада впаде».

Далі В. Винниченко проводить такі промовисті паралелі: «Колись пишно парадувала Директорія. Нам будували арки, трибуни, вішали на вулицях килими, били в дзвони й вистроювали перед нами війська. Я добре пам’ятаю моє почуття сорому від цеї декорації. І тепер мені так само чогось соромно  і тяжко дивитись, що серйозні люди тішаться цими дерев’яними будівлями, цією дешевою бутафорією, цими показними, зверхніми ефектами. Для чого це? Кого переконати, чи привабити, чи злякати хочуть?..» (В. Винниченко. Щоденник. Том перший. 1911-1920: Едмонтон-Нью-Йорк: Смолоскип, ч. ІХ. 23.УІІ.1920).

Думаю, з моїм, як тепер модно казати, бекграундом, запідозрити мене у відсутності патріотизму неможливо. Я розумію, що показати воєнну міць української армії ворогам — це добре, це супер. Але чи не краще робити це з розумом і без рекламно-показного пафосу для електорату? Не кажучи вже про «лазівки» для фінансових зловживань…

У цьому й переконує нас В. Винниченко, котрий наче так прозірливо зазирнув у день сьогоднішній. Продовжую його рядки — рефлексії великої людини з позиції великого досвіду й здорового глузду: «Я порадив би святкувати тоді, як буде перемога. Тоді хай будуть хоч і паради. Хай прийдуть задоволені, нагодовані, одягнені працюючі люди і святкують свято перемоги над ледарями. А тепер?.. Ще немає тої перемоги… Ще нема чого парадувати, бити в бубни і будувати крикливу бутафорію на площах» (Там само).

Звісно, ці слова можна розуміти ширше: як перемогу не тільки над ледарями (тут напрошуються інші суб’єкти критики й інші характеристики), а й над корупцією, олігархатом, офшорами, економічним безладом, владним і білявладним непрофесіоналізмом, прихованим (і не прихованим теж) безробіттям, так-так, у тому числі й перемогу над бідністю, а ще — захланністю, аморальністю: перелік можна продовжувати. І, безперечно, у першу чергу — над російською агресією, перемагати яку раціональніше в інших форматах.

Тому що «криклива дешева бутафорія» за грубі гроші знову зблисне ботексними обличчями «поп-зірок» сумнівного ґатунку, битиме «в бубни» бажаних рейтингів, заколисуватиме плебс голосом Вєрки Сердючки; натомість справжні захисники України, справжні достойники, котрі творили живу історію України й дожили, на щастя, до цієї знаменної дати, навряд чи захочуть пройти «згуртованими колонами» разом з бутафорною владою, а «працюючі» (і не такі вже й ледачкуваті — тут можу заперечити В. Винниченку!) люди зберуться за столом у колі родини або ж поїдуть, як ведеться, на природу — чи то на свої скромні дачі, чи, даруйте, на шашлики.

Коли ж уявляєш усі заплановані сценоцентричною владою «декорації», не залишається сумніву, що якби існувала машина часу й Винниченкові пощастило би побувати в нашому сьогоденні, то, безперечно, йому було би й справді соромно спостерігати й за нинішніми, новітніми «показними, зверхніми ефектами», за «парадуючими» потьомкінськими  дорогами, обікраденими бюджетами й розчарованими людьми…

І повторив би він свої ж, написані сто років тому слова: «…Кого переконати, чи привабити, чи злякати хочуть?.. Ой, боюсь я цих парад. Я їх уже добре знаю: що більші, бучніші паради, то значить, менше сили, то швидше парадуюча влада впаде» (правда, і тут виникає підозра: а чи не «прозвучить» у фракційному чаті чергове безпорадне запитання: «А хто він, цей «дєд Винниченко»?).

Тож, може, у цьому велично-бутафорному ювілейному проєкті за лекалами 95 кварталу і з розрахунками на електоральні бонуси якраз і є позитив та вищий задум Господа Бога?..

m.day.kyiv.ua

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!