Зазвичай не відповідаю особисто чи публічно на безпідставні звинувачення, підкилимні підступи, підстави, образи й т. д. – все те, що нині ховається за модним словом «хейт». От тільки зараз (на відміну від минулорічної підкилимної приятельсько-кумівської «суєти суєт» із одіозними персонажами), коли старт змагань за Шевченківську премію вже набуває ознак нечистоплотної піар-кампанії, чи, може, навпаки, анти-піар, мені це складно спрогнозувати, – вилазять на поверхню не найкращі людські якості (як-то намагання стягнути когось донизу сумнівними інсинуаціями). Шановні друзі, колеги, однодумці, недоброзичливці, заздрісники, соратники, герої моїх літературно-критичних і літературознавчих досліджень, а також усі, хто отримує задоволення від потоптування іншого, надто у конкурентних ситуаціях, хочу донести до вас одне: прикро, що подібне відбувається у контексті загалом прикрої й драматичної сьогоднішньої загальносуспільної ситуації…
Минулорічні враження щодо т. зв. «суддів і переможців» я відрефлексувала короткою публікацією від 4.04. 2023 р. на сайті «Збруч» із відкритими підтекстами. Очевидно і зараз, замість закликів бути толерантними й не розганяти в інтелектуальному середовищі свої конкурентно заангажовані емоції під різними цікавими псевдонімами й без них, гадаю, доцільніше ще раз дослухатися до глибоких думок завжди актуального для українців Володимира Яніва. Тим більше, що йдеться про діагнози, сенси й уроки значно глибші й ширші, аніж просто персональні.
Фрагменти публікації:
Кілька незасвоєних уроків Володимира Яніва
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Останнім часом помітною стала тенденція сучасних інтелектуалів до перепрочитання (тобто звіряння з часом) власних спостережень/роздумів/апеляцій, що несуть імпульс засадничих для суспільства та громадян тез. Для мене такими визначальними стали тези/уроки Володимира Яніва – українського еміграційного вченого-етнопсихолога, до яких я все частіше повертаюся думками останнім часом.
/…/Але слід, залишений ознайомленням із творчою спадщиною Володимира Яніва, направду особливий. І я спробую вкласти його у кілька тез, які мали би бути засвоєні українцями за ці декілька десятиліть, однак досі мають статус архіактуальних. Отже, залишивши поза рамками цього тексту екскурс у науковий спадок не всім, можливо, відомого вченого, вирізнимо лише кілька промовистих його тез:
ЧАСТИНА ПЕРША – персоналістська, що переростає у суспільну:
Причини багатьох наших економічних, соціальних, соціокультурних та інших негараздів можна було б звести до трьох симптомів, що їх із незбагненною впертістю виявляє уражений задавненою хворобою наш український соціум. Найлегше було б пояснити все отим крилатим висловом, що набив уже оскомину, проте не втрачає своєї абсолютної актуальності: «Де два українці, там три гетьмани». І це не зі сфери жарту, а зі сфери етнопсихології. Отже, хай то буде симптомом першим. Другий же найліпше висловити спостереженням Володимира Яніва: «…ми до підвищення власної вартости не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартости інших, знецінюванням їхньої вартости, досягнень, праці…» (В. Янів. «Нариси до історії української етнопсихології». Мюнхен, 1993. С. 29). Є ще й третій, дуже показовий симптом, також завважений цим дослідником: «Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється не як рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може» (Там само. С. 29–30).
Приклади кожен може навести свої – персональні.
ЧАСТИНА ДРУГА – яка випливає з першої – геополітична:
/…/ 1996 р. в Українському вільному університеті побачила окремим виданням ґабілітаційна праця В. Яніва «Психологічні основи окциденталізму», написана в 1941–1948 рр. /…/. Вона цікава нам і донині. Бо ж квінтесенцією її можна вважати фразу: «Тривожне питання: чи ідеал вічної Европи є нашим ідеалом чи ні? Відшукати первні нашої духовности, проаналізувати себе, сягнути до джерел, відчистити духовність від намулу чужого, розкладового, руйнуючого, щоб іти до абсолютного Добра – це є те єдине на потребу, від якого залежить майбутнє України» (В. Янів. «Психологічні основи окциденталізму». Мюнхен, 1996. С. 188). Так, мовби сьогодні мовлені ці слова…
Усіма своїми працями засвідчуючи синівську приналежність до землі, на яку йому так і не судилося повернутися, Володимир Янів залишив нам прозірливе /…/ послання: «… наша межовість у майбутньому може статися для нас нашою силою, так як покищо вона є нашою слабістю. Вона може статися основою нашої неповторної оригінальности і нашого післанництва» (В. Янів. «Нариси до історії української етнопсихології». Мюнхен, 1993. С. 140).
ЧАСТИНА ТРЕТЯ – підсумкова:
Хто слухає – той почує…
Повний текст див: Режим доступу: https://zbruc.eu/node/115040
P.S. Прикро, але й показово, що назва моєї давньої статті «Діагноз традиційній українській недузі поставив Володимир Янів, ім’я якого повертається в Україну», опублікованої 4.03.1999 р. в «Літературній Україні» і згаданій у повному тексті цієї публікації на сайті «Збруч», досі залишається актуальною.