Ремарка. З інформаційних повідомлень: У Херсонській області проходить примусова паспортизація; На території тимчасово окупованих Донецької і Луганської областей працівників бюджетних установ і студентів вишів примушують здавати кров для поранених рашистських мобілізованих; У тимчасово окупованому Сімферополі «Центр крові» закликає місцеве населення здавати кров для поранених російських загарбників.
Ці інформаційні приводи наштовхують на певні асоціації й розмисли «на полі крові». Найперше в цьому контексті згадується драма Лесі Українки «На полі крові», яка має цікаву історію осмислення й переосмислення авторкою християнської теми Юди. Досить непростий твір, із авторським баченням проблеми зради та її можливих наслідків – теми, яка супроводжує українську історію впродовж століть. Звісно, класична тема зради – окрема тема вибору людини, яка потребує ґрунтовного дослідження, зокрема на історичних, літературних джерелах і засадах психології. Тож сьогодні мова не про зрадників / колаборантів / перекинчиків – мої рефлексії апелюють до самої назви (звісно, із її підтекстами) драматичної поеми Лесі Українки «На полі крові». Відомо, що в творі йдеться, окрім самого підґрунтя й мотивів зради, також про символічний клапоть землі, куплений на Юдині срібняки, який стає місцем поховання чужинців – і цим проблему зради (її ціни в матеріальному еквіваленті) перетворено на універсальну філософську проблему: тут покликаюся до діалогу Блаженнішого Святослава Шевчука з Оксаною Забужко на сторінках книжки «Апокриф: Чотири розмови про Лесю Українку». (Принагідно можу зазначити, що це найцікавіше й найглибше філософсько-християнське тлумачення твору, яке розкривається перед читачем поступово у формі каскадних провокативних запитань і відвертих, часом несподіваних відповідей).
Нині ж, у новітній історії України, «трагедія крові» розгортається не тільки на полі бою, чітко розділеного маркером свої / чужі, де з одного боку гинуть за рідну землю, свободу, незалежність, зрештою, за свої родини, а з іншого – за ефемерні жадібні геополітичні забаганки новітнього російського фюрера. Тут усе зрозуміло: по один бік добро / справедливість, по інший – зло імперського масштабу, заґрунтоване на розгнузданих людських інстинктах і ницих злочинах. Але як сприйняти розумом і серцем – попри всі прищеплені нам десятиліттями гуманітарні інтенції милосердя – таку антропологічно-сюрреалістичну ситуацію, коли на тимчасово окупованих територіях цивільні (зокрема бюджетники й студенти вишів) змушені здавати кров для «двохсотих» рашистів? «Братню» кров чи «ворожу» кров? «Братам» / сусідам чи звироднілим ворогам? І чим такий примусовий обмін кров’ю може обернутися з антропологічної, гуманістичної, екзистенційної точки зору? Як тим примусово залученим «кровонадавачам» (якщо вони залишаються свідомими українцями) жити з думкою, що в жилах їхніх ворогів і ворогів їхніх дітей, ґвалтівників і убивць, на чиїх руках кров не тільки наших захисників, а й безневинно загиблих цивільних і немовлят, тече їхня кров? Як може проявлятися «комплекс провини» перед загиблими українськими воїнами й цивільними – і чи проявлятиметься взагалі (хоча, звісно, з гуманітарної точки зору, поранених треба рятувати – але ж не в такий цинічний і маніпулятивний спосіб)? Бо в цьому контексті виникає наступне запитання: які підстави даватиме все це імперії зла для інформаційних маніпуляцій про «братський народ», тепер уже «зріднений», хоч і примусово, донорською кров’ю? І на скільки десятиліть може виявитися латентною проблема, яка може вибухнути в майбутньому з несподіваною силою?
Отже, питання хай і примусової «самопожертви» на «полі крові» не таке вже й просте, як може видаватися на перший погляд, бо розгортає цілий комплекс проблем: ворога / зрадника / жертви / донора / маніпулятора. Адже йдеться не тільки про факт рятування «мобільного ресурсу» загарбницької росії, а й демонстративну спробу зробити нас «кровними братами» по факту (а отже, й лояльними – теж по факту). Рятує від цієї думки хіба те, що все-таки це не тотальні випадки – і має місце факт примусу. Але й мимовільних рефлексій також…
І насамкінець – зовсім глобальне запитання: коли вже нарешті Україна і її талановиті й працьовиті громадяни перестануть бути донорами сусідньої імперії зла, донорами природних і людських ресурсів, ідей, умів, а тепер ще й перелитої примусово крові? Чи з перемогою на полі бою російсько-української війни здобудемося перемоги на полі багатовічного донорства на користь російської імперії? Але тут уже маємо апелювати до драми Лесі Українки «Бояриня»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал