Спостерігаючи за інформаційними хвилями – іноді штучними, а іноді спричиненими цілком реальним загальнополітичним ідіотизмом – важко позбутися думки, що будь-яку подію в нас давно перетворено зі стимулятора на подразник
Спробуємо зрозуміти різницю. А вона така ж, як між горнятком кави й ударом струму. І те, і те бадьорить, хоч і з різним ступенем інтенсивності. Виходячи з того, як суспільство кидається в істерику з будь-якого приводу, а потім миттєво переключається на щось інше, стає зрозумілим, що більшість українців так і не зрозуміла різниці між фундаментальним і другорядним. Умовні рефлекси перемагають громадянську свідомість.
А тепер нумо по суті. Дівчисько, яка створює прямо в негліже партію антикорупціонерів – це стимулятор. А генпрокурорка, яка проголошує радянський принцип – “кожен має право доводити свою невинуватість у суді” – це подразник, удар струмом, гонг, набат. У здоровому суспільстві такі речі мали би конвертуватися у вимогу до чиновників дотримуватися Конституції. Відступ від ключових правил функціонування цивілізованої правової країни мав би викликати більший резонанс, ніж ню-відосик.
У сьогоднішньому інформаційному просторі ці дві події поставлені на один щабель. Мовляв, дві нерозумні кар’єристки насмішили людей недолугими виступами. Але, панове, згадаймо, що в Росії зі слів Свєти з Іванова про те, що за Путіна “люди стали краще вдягатися” розпочалася політика примітивізації реальності, яка закінчилася суцільною деградацією суспільства. Хто і для чого спрощує українців та Україну? Чому новини про 40-мільйонну країну, що воює, перетворені на дайджест фейсбукової блогосфери? У мене є відповідь на ці питання. Поки сторожовий пес ганяється за власним хвостом – шлях до скарбниці відкритий.
Знеціненим виявилося все. Ніхто не несе відповідальності, ключові напрямки курують посадовці, які, згідно із законом, не мають на те повноважень, кожен чиновник має свою особисту думку на Конституцію, право і “вообще”. Чому Андрій Єрмак, який хизується своєю роботою на зовнішньополітичному напрямку, не займає посади голови МЗС? А якщо не займає, то чому виконує функції зовнішньополітичного відомства?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
При владних органах створені Офіси – реформ, простих рішень, гуманітарних перетворень, медичних надбань – які щось розробляють, впроваджують, радять й організовують, але не несуть жодної відповідальності за наслідки своїх дій. Отримуючи зарплатню від держави, “радники”, “аналітики”, “добровільні помічники” і “творчі менеджери” не є держслужбовцями. А отже вони не підпорядковуються законам про держслужбу й не знають ані обмежень, ані берегів.
Хто всі ці люди? Чому країною керують в обхід принципу розподілення владних повноважень? Якщо ж говорити як на духу, то наради “брата старшого брата”, які вся країна спостерігала на плівках Гео Лероса, відбуваються сьогодні скрізь. Це схоже на дерево, яке дожирає некомпетентна й непідзвітна мошкара.
Одиниці намагаються протистояти процесові тотальної вульгаризації держави. Хоча сотні або навіть тисячі розуміють, що з державою як системою інститутів відбувається розбалансування, тому й намагаються триматися подалі. Пам‘ятаєте, як міністри бігли з посад? Просто вони розуміли, що не матимуть змоги працювати.
І тут виникає питання: що робити? Ну тут усе просто. Влада має повернутися до джерел і діяти в рамках Конституції. Якщо президент опікується дорогами, а канцелярист – зовнішньою політикою, то це означає, що в країні відсутній і перший, і другий. Суспільство має бути зацікавлене у високопосадовцях, які не перевищують своїх повноважень. А для початку було б непогано провести ревізію на відповідність до владної архітектури держави всіх цих втаємничених органів і людей, які невідомо чим займаються і хтозна-звідки годуються. А ще знайти на найвищі посади тих, хто хоча б читав Основний закон країни.