Костянтин Москалець. Паразити свідомості

619

Коли я дивлюся на розгнуздані хвилі мови ненависті, які з дня на день прокочуються соціальними мережами й масмедіа, я не раз стенаю плечима й розводжу руками.

Кипіння пристрастей, викликане нещодавніми президентськими виборами у США, черговий арешт опозиціонерів у Росії або Білорусі, жорстока січа між прихильниками вакцинації й «ковід-дисидентами» тощо — усе, дослівно кожен предмет для посутньої за нормальних умов розмови перетворюється для людей, озброєних клавіатурою, на нагоду висміяти, облаяти, знищити співрозмовника з іншими поглядами й водночас звернути увагу на характерні особливості його зовнішності, мови, походження й етнічної приналежності. Знищують поки що віртуально, а там, дивись, як поталанить, то візьмуться й за реальну ліквідацію. «Там А. сказала отаке! Там Б. написав у фейсбуку, що… Там пан В. поїхав аж отуди!!!». Весь цей дискурс супроводжується скріншотами висловлювань А. і Б., викривальними фотографіями з відпочинку пана В., тоннами об (к) урених коментарів і в’їдливих зауважень.

Це до болю виразно нагадує репресивний стиль «дискусії» 30-х років минулого століття, коли статті й рецензії не раз ставали відвертими доносами, спрямованими на фізичне усунення опонентів та інакодумців. Сталін із Гітлером плачуть зараз у пеклі, обійнявши одне одного за плечі, та жалкують під час вічної муки за тим, що в них не було таких могутніх інструментів стеження і впливу, як фейсбук або інстаграм.

Натомість кудись безвісти запропастилися популярні ще років зо 30 тому концепції діалогу, заснованого на взаємоповазі або описаного Мартіном Бубером стосунку Я — Ти, що протистоїть утилітарному підходу Я — Воно, який опредмечує Іншого, позбавляючи його питомо людських рис. А згадуючи про поняття Іншого, варто згадати й супутню проблематику, ретельно опрацьовану Левінасом, де Інший постає єдиним мислимим гарантом мого Я, а не ворогом, якого слід усунути з лиця землі. Аж сором бере, коли дорослі, освічені та, ймовірно, повністю зрілі й відповідальні за свої вчинки і слова люди (не один із-поміж них, я певен, уважно читав свого часу і Бубера, і Левінаса), надибавши у преріях інтернету умовного червоношкірого індіанця, починають поводитися як злочинці, вдаючись до погроз на кшталт «мрію переробляти таких, як ти, на біодобриво», а закінчують такою брудною лайкою й порівняннями, яких собі навіть кримінальні авторитети не дозволяють. Сьогодні вже можна починати укладати словник умовних скорочень і шифрів мови ненависті, створених надмірно активними й агресивними захисниками певних поглядів, лівих чи правих, республіканських чи демократичних, слушних чи неслушних — байдуже. Адже навіть правильні речі, висловлені невластивим тоном і невідповідною лексикою, перестають бути правильними.

Нестримне поширення цієї психічної пандемії знову нагадує призабутий, але від того не менш цікавий фантастичний роман 1960-х років, на який я вже не раз покликався у своїх текстах. Маю на увазі «Паразитів свідомості» Коліна Вілсона. Дія роману відбувається в наш час, на межі XX—XXI століть. Загадкові істоти нападають на людство і провокують масову депресію й численні самогубства, започатковуючи та поширюючи руйнівні суспільні практики, і врешті розпалюють світову війну. Ось як описує Вілсон свідомість чоловіка, підкореного паразитами: «Я заглянув у його мозок і жахнувся, коли побачив, що там робиться. Мозок був схожим на місто, мешканців якого вирізано й замінено на солдатів. (…) Було введено низку нових реакцій. Ми були «ворогами» й викликали в Рібо [жертва паразитів свідомості. — К. М.] безмежну ненависть і огиду. (…) Інакше кажучи, скорившись паразитам, він залишився «вільною людиною» в тому розумінні, що жив і міг вибирати, як діяти. Але це була свідомість на їхніх умовах — або така свідомість, або взагалі жодної».

Перемогти описаних упирів надзвичайно важко, однак Вілсон (який усе життя залишався невиправним оптимістом) стверджує, що це можливо. У його творі паразитів свідомості перемагає невеличкий загін учених, озброївшись, ясна річ, не матюками і приниженнями, а феноменологією Гусерля та Гайдеґера.

Я чудово розумію, що мої уболівання над занечищеністю простору публічної комунікації нічого й нікого не змінять. Користувачі соцмереж із описаними Вілсоном глистами в голові й далі тицятимуть один одному різножанрові дулі та одноманітні факи. Переповнені безмежною ненавистю й огидою коментатори (часто проплачені) і далі строчитимуть образливі для авторів коментарі, копирсатимуться в їхній білизні, звертатимуть увагу на форму носа чи вух, намагаючись опустити сприйняття опублікованих текстів до власного явно не найвищого рівня. Те, що неможливо інтегрувати, слід ігнорувати, а найперше треба ігнорувати безсоромні вияви привселюдного хамства та блюзнірства, вдаючись, так би мовити, до феноменологічної редукції. Проте у глибині душі жевріє потаємна надія, що мої слова не виявляться пущеними на вітер і допоможуть комусь, бодай одній людині, вчасно прикусити язика, змінити тон розмови, обійтися цього разу — і наступного також — без матюків і прізвиськ, без мови ненависті, яка вбиває, а не животворить.

tyzhden.ua

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!