У цьому нудному та банальному реченні заголовка криється уся суть української дійсності, увесь трагізм української історії. Це – відвічне питання вибору між добром та злом, з єдиним уточненням: вибір може бути доволі складним з огляду на завуальованість зла і пригнічену чутливість людської совісті. Проте кожен крок, здійснений у бік політико-економічної доцільності, за рахунок етики та моралі, буде мати в своїй основі егоїзм, гординю та бажання особистої вигоди.
Цим грішили руські князі, коли вдавались до міжусобиць, або коли приводили на рідну землю чужоземних найманців. Подібна спокуса звела козацьку старшину, коли замість підтримувати монолітність гетьманської влади, вони обрали інтриги з поляками, татарами чи московитами, в такий спосіб штовхаючи відчизну в Руїну. Проміняли честь та мораль ті козацькі полковники, які, отримавши владу та статус від гетьмана Мазепи, у вирішальний час зрадили його, сподіваючись на лояльність та вигоди від царя за свою службу. Десятки поколінь української шляхти у постмазепинську добу прийняли російське дворянство, таким чином сприяючи русифікації українських земель та остаточній втраті української державності. Брак етично-моральних принципів призвів до розколу у національно-визвольному середовищі, що призвело до взаємопоборювання Української Народної Республіки.
Іншими словами, особисті моральні риси українських діячів протягом історії вплинули на долю цілого нашого народу: призвели до важких наслідків. Апогеєм цинізму та аморальності можна назвати те, що чисельною більшістю серед прислужників, які відбирали в українських селян хліб у 1932-33 роках, були рідні співплемінники-українці. Вони вирішили перейти на службу до комуністичного режиму і в такий спосіб, через вислужування, врятуватися від голоду, але не від ганьби.
В контексті теми етики та моралі визначальним є поняття сумління, як внутрішнього закону, який схиляє людську особу до моральних вчинків. В побутових розмовах часто можна почути вислови „Жити по совісті”, „Зроблено на совість” і т.д. Це означає, що присутність сумління виводить життя людське на новий якісний рівень. І навпаки: „Втратити совість”, „Бути безсовісним” означає значну моральну деградацію. У більшості визначень феномену сумління йдеться про внутрішнє розрізнення між добром та злом, яке впливає на формування поведінки. Критерієм порушення норм сумління є відчуття вини, так звані „докори”.
Про сумління почали писати вже античні греки Демокріт та Хризіп, а у І столітті до н.е. поняття совісті широко вживалося стоїками та Цицероном для пояснення особистої самооцінки. Яскравим прикладом „життя за совістю” із античності може бути доля афінського філософа Сократа, який 399 р. до н.е. був засуджений судом до смертної кари за „образу богів та шкідливий вплив на молодь”. Сократ не залишив жодного письмового джерела, але завдяки свідченням його учня Платона відомо, що він провадив чеснотливе життя і багато навчав на афінських площах. Проте його слова заторкнули деяких багатих і впливових міщан, які подали на нього до суду. Сократ міг уникнути і самого суду, і обрати собі за тодішнім законом м’якше покарання, і навіть втекти після виголошення вироку смерті. Проте він не визнав за собою жодної провини і випив чашу з отрутою, яку йому піднесли кати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Класична історія з античності повторювалась безліч разів упродовж всієї людської цивілізації. Починаючи від Ісуса Христа та Івана Хрестителя і аж до ХХІ століття, коли діячів, котрих переслідують через мирне висловлювання своїх поглядів, називають в’язнями сумління. Їх убивали, катували та ув’язнювали за те, що ті жили і діяли згідно з вимогами власної совісті. Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий, як і сотні єпископів та священників, поет Василь Стус, політики В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко і багато інших могли б собі мирно і забезпечено проживати у Радянському Союзі, якщо б не оголошували безапеляційно свої переконання і пішли б на співпрацю. Проте їм це не дозволяло зробити їхнє ж сумління.
У Святому Письмі сумління ототожнюється із серцем, яке може бути неспокійним через певні гріховні вчинки. А також серце із зіпсованим сумлінням стає джерелом зла: розпусти, крадіжки, брехливих свідчень, богохульства.
Натомість здорове сумління – це „чисте око”, яке допомагає здійснити добрий вибір. Варто зазначити, що християни не монополізували поняття сумління, про що засвідчив сам апостол Павло: „Коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки. (Рим. 14, 15).
Таким чином сумління можна охарактеризувати, як діалог між Богом та людиною, який ведеться в людському серці.
Сумління є досить чутливим і має здатність слабнути або зникати зовсім від ігнорування його вимог. Якщо людина кілька разів піде проти власного сумління, вчиняючи якийсь не моральний вчинок, то голос докорів буде все більш тихим або зовсім не чутним. В багатьох людей сумління повністю атрофувалося.
У випадку, коли особа систематично говорить неправду, краде, бере хабарі, то вона вже перестає в один момент усвідомлювати ці ганебні явища, як зло. Навпаки, схиблений внутрішній голос навіть може виправдовувати її вчинки.
Великою проблемою сучасності є релятивізм, коли морально-етичні цінності стають відносними, і в кожного з’являється „своя правда”. Кожного зрадинка та відступника можна назвати релятивістом, оскільки він в серці своєму вже знайшов десятки виправдань своїм вчинкам і позбувся в такий спосіб докорів своєї справжньої совісті.
У цей непростий час варто застановитися над запитанням: а чи живу я згідно мого сумління? Які морально-етичні цінності керують моїм життям та визначають вчинки щодня? Кожна людська душа на цьому поприщі боротьби за долю цивілізації є надзвичайно важливою, бо згідно світогляду Григорія Сковороди, всесвіт починається з людського серця.
м.Львів