Сьогодні б всі письменники світу мали б чинити опір.
Хто як не люди, які перечитали сотні книг про війну, хто як не люди, які бодай раз у своєму письменницькому житті писали або говорили про війну, про свободу зараз мали б звертатися до людства?!
Чи почують нас? Певно, що почують. Чи буде результат? А чи був результат у тих всіх авторів світу, які не боялись і писали, говорили, кричали, зрештою, про жахи війни? Кожен має дати сам собі відповідь.
Але без їхніх записів, без їхніх свідчень, без їхнього опору – письменницька робота марна.
Письменники – читці душ людських, вони вдивляються у всі обличчя війни: у лице старого діда, який бере точити сокиру, в очі малої дитини, яка біжить вулицею розбитого вщент міста, в очі молодого хлопця, який захищає свою сім’ю і свою землю звичайною пляшкою коктейлю Молотова, але він дивиться і в очі того, хто приїхав на танку, і того, хто не побоявся здатися в полон та не виконувати незрозумілі і вбивчі накази. Він дивиться в очі втомлених атомників, лікарів, волонтерів, шахтарів, пекарів. І чарується від запалу іскор в очах захисників, від втоми в очах врятованої бабуні. Він намагається зрозуміти і відчути біженців, які ховаються від війни, старих, які витягують із розтрощених магазинів продукти. Зрозуміти всіх.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Письменники збирають кольори війни, всі образи цієї клятої війни. Збирають, щоб не забути самим і не дати щезнути їм у мирі. Поставити своїми словами мур, який вбереже людство від страшних звірств, не дасть знищувати одне одного.
Мені пощастило народитися у вільній Україні. Право говорити те, що думаю та називати війну війною було дане, а не власними силами вибороне. Але війна звучала перемогою у радянських книгах, вона була торжеством, вихідним на 9 «мая», гвоздиками у руках дзеленчливих радянських костюмів, а не вогнем людства. Історії тисяч людей ішли в могилу, а ті нечисленні, які вдавалось збирати, були перев’язані прожитими роками і ставали чимось далеким, страшним сном, який дитина, хоче забути. Перерізання режимом голосів, які могли засвідчити темряву, що хапала людей серед війни, було міцною опорою для торжества перемоги, для возвеличення вбиств, для замовчування поіменних жертв.
Про жахи війни мені розповідала моя баба, яка дитиною ховалася з тільною коровою по лісах, щоб її не забрали «визволителі». Про жахи війни мені розповідав дідо, якого з родиною вивезли до Сибіру за брата, зв’язкового УПА, як і його майбутню дружину за брата сотника УПА. Про жахи війни мені розповідав стрийко з Херсона, той самий стрийко, який і зараз живе в розтрощеному Херсоні під щоденними обстрілами. Мій батько розповідав мені про свого діда, який до кінця життя залишився «врагом народа» і провів десятки років в сирих камерах.
Я не хотіла розповідати своїм дітям про війну в Україні. Революція Гідності з її розстрілами в центрі столиці незалежної держави, криваве захоплення Луганщини та Донеччини, репресії у краденому Криму – хіба цього мало було?
Хіба мало тисяч українців полягло за останні роки за нашу українську землю, землю наших батьків, дідусів та бабусь, землю за яку кожному українському поколінню доводиться боротися і відстоювати своє право на державу.
Але. Зараз ми живемо начебто у постовоєнному світі, де всі права людей вже задекларовані і лише варвари можуть чинити напади. Справа письменника зараз – говорити про війну, про світову війну, яка точно змінить людство на краще або ж знищить його.
Як і кожен з вас знаю, що ця війна закінчиться. Розтрощені вулиці українських міст розчистять від спалених танків і машин, цегли і пороху з будинків, а люди зможуть спати в ліжках, а не в бомбосховищах, метро, коридорах, ваннах. Діти знову щасливо народжуватимуться в пологових будинках, не знаючи, як виють сирени, а українські захисники розповідатимуть, як вони боронили Україну і світ. Як вони ціною своїх життів і життів українців дали час світу зібратися для спільних дій, для миру кожному, дали час прокинутися, коли самі серед сирих полів і води в окопах буквально тримали в руках кожну хвилину, аби вони нарешті прокинулись і побачили.
Рівно рік тому, коли двадцять четвертий день лютого тривав уже тиждень, а їжаків і білих мішків на дорогах ставало все більше, написався цей текст. У холодних ваннах, темних підвалах під постійним гулом війни українські письменники писали для світових видань правду, що стояла бронею в передмістях столиці, про розбиті будинки та людей у метро, про ракети на вулицях мільйонного міста, серед них і Маркіян Камиш, говорив для франкомовної аудиторії. В якийсь момент редагування мій текст почав звучати як маніфест, як заклик до дії, заклик до важкої праці письменника, який має пережити в собі болі людей та розповісти про них людству, заклик “чинити опір”, який тоді у соціальних мережах виділявся хештегом. Ми готували текст для франкомовних видань, але для спокійних міст, де ранок ще пахнув кавою, а у планах майбутній вікенд у горах чи на березі моря та приємний вечір з близькими за келихом вина, він звучав, мабуть, занадто сталево, змушуючи подивитися в очі війни та поставити власні життя на різку та довгу паузу.
Нині Маркіян Камиш, як і багато українських письменників, у лавах ЗСУ захищає нас і виборює в окупанта нашу землю. Пише війну затвором АК, а «Маніфест» стає знову «Клятою війною», яка пише наші з вами дні.
Людству невпинно потрібно нагадувати про жахи війни аби не з’явилося бажаючих ті жахи повторити.