Єлизавета Гончарова. Одкровення спорідненості

644

Лише старі, тоненькі й пожовклі видання, які залишилися ще з мого радянського дитинства. А нові, яскраві та привабливі — енциклопедії, пригоди, класика дитячої літератури — всуціль було видано російською, та ще й видрукувано в Росії. І тут не йдеться про свідомий вибір: просто знайти гарну українську книжку для дітей чи дорослих ще 20 років тому на Донбасі було майже неможливо. Натомість російські видання тут дуже добре просували: пам’ятаю, їх можна було купити навіть у парку чи на вуличних розкладках. І тому мало кого дивувало, коли на уроках у школі діти, наприклад, обмовлялися про те, що столиця нашої батьківщини — Москва, або із захватом переповідали біографії російських учених.

Кілька років перед війною на великому книжковому ринку в Донецьку працював єдиний магазин, де можна було придбати українські книжки. Туди в неділю з’їжджалися з усієї області, щоб купити класичні твори, які вивчають за шкільною програмою. Але згодом ми з подивом почали помічати, як у нашому інформаційному просторі, засміченому Росією, з’являються цікаві українські літературні імена, що тоді швидко ставали популярними. Сергій Жадан, Юрко Іздрик, Любко Дереш — творчість сучасників викликала жваві дискусії, більшість з них легко збирали публіку на презентації своїх книжок чи проєктів. Водночас участь у таких заходах тоді означала причетність до ледь не таємної нечисельної інтелектуальної спільноти донеччан. А ще пам’ятаю, як нам пощастило виявити два цікаві фантастично-пригодницькі романи донецького письменника Дмитра Білого — і це стало своєрідним одкровенням спорідненості. Бо цікава українська література, написана нашим земляком, та ще й про козаків — для тодішньої популярної літератури це було нетипове поєднання.

Глибоке занурення в книжковий простір України, звісно, відбулося вже з початком війни. З одного боку, завдяки закону, який обмежив завезення продукції російських видавництв, український ринок суттєво зріс у кількісних та якісних показниках. А з іншого — за ці роки на Донеччині сформувався сталий попит та умови для споживання саме такого продукту. З’явилася мережева книгарня, відкрилося багато хабів, громадських просторів і пунктів буккросингу, завдяки державним програмам та волонтерам почали наповнюватись українською літературою бібліотеки. Спершу до цього була залучена місцева патріотична спільнота, яка, наче пересохла земля воду, всотувала культурні події. Але згодом купувати українські книжки та із задоволенням відвідувати презентації почали й звичайні читачі Донеччини. Зараз майже завжди, коли до якогось містечка приїжджає письменник, організатори змушені доставляти додаткові стільці. Бо такі події вже однозначно включені в контекст культурного життя місцевої інтелігенції: завсідників бібліотек, педагогів, студентів. І навряд чи вони так само зацікавилися б творчістю російських письменників, які захотіли б презентувати свої книжки — просто тому, що тутешній читач уже давно не перебуває в культурному полі Росії.

Але важливо, що мешканці прифронтових областей стали не тільки активними споживачами української книжки, а й самі успішно починають творити власні. Ними зацікавилося багато українських видавництв, тому свої книжки видають і досвідчені літератори, і новачки, зокрема бійці та волонтери. І це робить культурний процес повноцінним, з рухом в обидві сторони та без зайвого патерналізму. На презентаціях обох своїх книжок художнього репортажу — «Десь поруч війна» (Темпора, 2017) та «(Не) воля» (Темпора, 2019) — я, звісно, була рада бачити героїв оповідей та близьких по духу людей. Але важливіше мені було усвідомити відчуття включеності різношерстої місцевої публіки в літературу, яка для них є близькою, бо вона одночасно й донбаська, й українська.

Одне слово, книжкову експансію на Донбас можна впевнено назвати одним з потужних засобів українізації, без якої марно планувати деокупацію територій, які поки що перебувають під впливом тотального «русского мира». Бо навіть тутешні противники українізації не можуть поскаржитися, що вона насильницька: читати чи купувати будь-які книжки — це вільний вибір кожного. Ті, хто принципово не має бажання купувати сучасні українські книжки, завжди може перечитувати щось з власних поличок. А завдання держави — створити саме такі умови, щоб пріоритетним був вибір саме української книжки — як чогось доступнішого, прогресивнішого й цікавішого.

tyzhden.ua

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!