Книжки як люди: бувають фальшивими, брехливими, порожніми, як би не намагались відгородити автора від його текстів. Автор не може ні перевершити себе, ні впасти нижче себе. Судити його будуть по книгах, що він написав. Найбільше лихо, яке може спіткати читача, коли через автора він розчарується в книзі. Не тому, що письменник не ідеальний, а тому що фальшивий. Пише одне, а робить інше. За нашими літераторами водиться чимало смертних гріхів, за допомогою яких вони досягають успіху: гординя, заздрість, марнославство, співпраця з КГБ…З них найчастіше ліплять кумирів, і вони ладні на все, аби тільки збирати повні зали. А карма потім гатить по іміджу всієї літератури.
Все це спливло мені в голову,коли я вирішила провести презентацію в місті Кам’янському біля Дніпра. Я дала собі слово повернутись до цього міста, де завжди гостинно мене приймали. Зі своїм романом про УПА «Око світу». Солдати їхали на фронт, і я також. Я за два дні проїхала 2 тисячі кілометрів, щоб за дві години встигнути донести, що південні і західні бандерівці боролись за Україну і це нас об’єднує. І що бути українцем на Півдні – це все ще виклик враженому комуністичними міфами пострадянському суспільству. Я була в залі, де двічі слухала Тараса Компаніченка, і була вражена його творчою одержимістю. Його теж приваблює Кам’янське, він не пропускає ніколи Мамай-фесту. Щось у цьому місті, яке забетонували від усього українського червоні директори, як і чимало інших великих промислових центрів, є таке, від чого ці важкі плити тріскають і проростає живе національне мистецтво. Напевно, його зачарували характерники.
Мені страшенно хотілось розповісти своїм слухачам про те, що існує за межами моєї книги -власне, роману про ініціацію, про те, як війна змушує дитину дорослішати. Так, що дитинне в ній залишається на все життя. Важливо – не травма, а як дитина без психологів, опираючись властиво на моральний інстинкт, залишається на все життя вірною ідеалам. Тоді як не всі дорослі воїни витримують шалений тиск ненависті, зневаги і нівеляції того, за що вони колись боролись.
Я розповіла історію, яка не потрапила на сторінки роману, і досі є для мене загадкою. Її дуже важко розповідати. Вона трапилась у 40-х роках в Добромилі. Тому хлопцеві, як і моєму Ількові, було 14 років. Він помстився за смерть тата, вояка УПА, убивши двох енкаведистів. Хлопця важко поранили і ось він лежить після операції в лікарні. За дверима чергують вороги. До хлопця приводять матір, щоб та його вмовила визнати свою провину і здати спільників. Мати старається і, очевидно, говорить не те, що хотів би почути син, який розривається між ненавистю до окупантів і любов’ю до тієї, що його народила. Можливо, відчуває навіть нещирість і фальш. Він чув, як матері «не впізнають» тіла загиблих синів, які кидають на роздоріжжях. Бо за це відправляють до Сибіру. Хлопець просить вийти матір на хвилинку, щоб він міг подумати, хоча насправді все вирішив. Коли мати знову відчиняє двері, то бачить, що син розірвав усі шви і вмирає, стікаючи кров’ю.
Не можна вбивати в дітях віру в справедливість, самопожертву, не можна руйнувати їх ідеали страхом чи цинізмом. Вони не ляльки в руках батьків і не якісь там недо-громадяни на утриманні суспільства. Отой хлопчик зі Спарти з лисеням за пазухою- теж не вигадка. Він загинув, щоб не порушити моральний закон в собі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На що здатні нині ми, дорослі, щоб не піддатись страху і не порушити той моральний інстинкт, присутність якого в людській особині не обов’язкова, але тільки завдяки йому ми маємо право називати себе людиною?