Галина Пагутяк. «Олів’є в голові»

Наше життя сповнене диких контрастів. Щойно ми спожили сакральну вечерю зі скромних  дарів нашої землі і провели Різдво разом з християнами західного обряду, наслухались колядок, насперечались щодо тонкощів обряду, автентичності , а нині сядемо за столи разом з колишнім совком і робитимемо те, що робить наш ворог  по той бік фронту – їстимемо перед  телевізором шпроти, олів’є, оселедець під шубою, торт, мандарини, проводжаючи старий  рік і зустрічаючи новий, навіть з Дєдушкой Морозом, де східніше та південніше. І звісно все це запиватимемо шампанським, а далі горілкою, потім ще й пивом. Новорічна програма з безголосими виконавцями, вихолощена від усього українського незмінними режисерами, виплеканими в москві. Правда, без алкоголічного роману «Іронія судьби» та «Галубого агонька», зате з 95 кварталом і карикатурними хохлами. Один народ, хіба ні? Не треба обурюватися. Той  народ, що прагне лиш того, аби перестали стріляти. І жодне з бажань, під звуки курантів,  не здійсниться, бо ніщо не зміниться, доки  в голові олів’є. Бо змінюється лише той, хто позбудеться старого непотребу і всіляких підробок під сучасні тренди. Хто живе власним життям, а не чужим. Хто відчує нарешті власне коріння, усвідомить, що допоможуть його осягнути лише віра, надія, любов.

Попри всі балачки про відновлення національної ідентичності поступ далеко не такий, який слід було би очікувати через 30 років існування української держави. Зацікавлення власною історією та культурою надто поверхове, хоча брама доступу до нашого багатющого спадку широко відчинена і зачинити її може тільки окупація. Українці почнуть нею по-справжньому цікавитися, коли цей спадок стане модним по той бік Карпат, а до того… Висіяні зерна минулими героїчними поколіннями будителів і просвітителів не можуть прорости через снобізм і невігластво. На кожен паросток знайдеться гербіцид, на кожного, хто його захищатиме, приготований розстрільний список на майбутнє, а зараз – обструкція чи ігнор тими, хто просто вдягнув поверх чекістської шинельки вишиванку і кричить, як він любить Україну.

Культуру зараз стрясає небувала кон’юнктура, яка задля слави здирає окривавлені бинти зі свіжих ран і махає ними перед суспільством. Хоч то не її кров, це кров тих, хто не має часу на промотури, фестивалі та корпоративи й інтерв’ю. Дехто вважає це своїм «фронтом», своїм «Бахмутом». Ні, дорогенькі, фронт проходить по серцю, навіть не по голові і вже ж не по шлунку. 20 гривень на ЗСУ від злиденної пенсіонерки  чи гроші, вторговані дитиною за жовто-блакитні браслетики на потреби нашої армії – оце справжній фронт. Урок, проведений учителем онлайн з окопу – це теж справжній фронт. Дорога до перемоги завжди пряма як стріла. Або ти воюєш, або маршируєш. Або наживаєшся на чужій крові й сльозах, перетворюючи їх на хліб з маслом. Так чинити тільки антихрист.

Ще один контраст. Похвалитися перед публікою стосом прочитаних книжок, перекладних бестселерів модних псевдоінтелектуалів, між які втиснуті мильні опери сучукрліту. І не прочитати ні «Хмари» Нечуя-Левицького, ні «Огненне коло» Івана Багряного чи його ж «Марусю Богуславку», чи спогади Валерія Шевчука, не знати, хто такий Феодосій Роговий. В крайньому разі тупцяти довкола підрихтованої нової версії харківського будинку « Слова», смакувати пікантними подробицями, хизуючись обгризеною іншими кісткою, і здирати з Шевченка кожуха разом з  окривавленою сорочкою рекрута, присохлою до тіла.

Кожна клітина в нашому тілі мусить стати українською, щоб ми могли по-справжньому оцінити те, що ми маємо, що втратили і що повинні здобути. Амінь.