В українських бібліотеках нема поповнення – нарікають бібліотекарі. Держава не закуповує книжок, хоч на владу потрібно тиснути і вимагати. Натомість письменникам пишуть, щоб вони надсилали в дарунок книжки. То за кордон, то на фронт, то в бібліотеки, то в центри допомоги переселенцям. На практиці це виглядає так: совісний письменник вигрібає все, що може з власної бібліотеки, або купує власні книжки і відправляє своїм коштом. Так, ми все це робимо, але ми не можемо наповнити бездонну прірву, тим більше, що письменники, як правило, самі ледве виживають і намагаються при цьому ще й давати якусь копійчину на ЗСУ та військові госпіталі. У них є родичі і друзі, які вважають, що не повинні купувати книжок автора, бо їм належиться, хоч мали би підтримати його в першу чергу і показати приклад. Мені розповідали колись фантастичну історію, як на презентацію до письменника прийшли його друзі, купили книжки і пішли собі. А це мало би бути правило, а не виняток. Якщо мені автор дарує книжку, то я у відповідь дарую йому свою. Якщо мене запрошують до бібліотеки, я не приходжу з порожніми руками, хоч у порядних країнах на виступи в бібліотеках письменник отримує гонорар від держави. За витрачений час.
Все, що ми робимо безкоштовно, це не наш обов’язок,а наше право, яким ми можемо скористатись або ні. Але цим не наповниш книжкову скарбницю. Є люди,які не прочитали жодної книжки, є люди, яким навіть на думку не спаде купити книжку, прочитати і віднести до бібліотеки. Тому я не люблю роздавати автографів, бо хочу, щоб мої книжки мандрували.
Видати книжку коштом видавництва можуть далеко не всі. І комусь доводиться залазити в борги і хоча б повернути вкладені гроші.
Коли ще були державні закупівлі, три роки не закуповували ні моїх книжок, ні мого видавництва. У бібліотеках показували всілякий комерційний мотлох, який до них потрапив завдяки “експертам” Інституту книги, що відповідав загальному курсу на дебілізацію населення і деукраїнізацію його україномовною літературою. Чи збережеться цей курс після війни, не знаю. Очевидно, що поціновувачам української за змістом і формою книги час відкрити фронт, щоб вижили обійдені фортуною видавці, книгарні, бібліотеки, а не тиснути на жалість. Я й далі даруватиму книги, купуючи їх, але тільки тим, хто дійсно їх потребує, а не тим “кому належиться”. Хоча б для того, щоб побачити радість на людських обличчях у ці важкі часи. Та, боюсь, що без державної підтримки книговидання в Україні просто помре. Якщо просто нічого не робити, а тільки ходити з простягнутою рукою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал