Я довго не міг зрозуміти, чому новини про війну, мир і, не дай Боже, ціни на нафту я ловлю не від сивочолих академіків, а від людей, вигляд яких викликає питання не до політики, а до генетики.
Спершу думав, що це я старію і придираюсь. Потім збагнув: справа не у віці, а в дисбалансі. Речі, які потребують докторського ступеня і хоча б трьох прочитаних книжок, висвітлюють люди, ніби вони вперше відкрили підручник, коли їм дали бити мух.
Раніше як було? Людина у краватці. Окуляри. Глибокий, низький голос, який вселяє, якщо не довіру, то хоча б повагу до процесу. Він говорив про Суецьку кризу, і ти думав: йому важко, але каже правду.
А зараз?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Серйозні теми — міжнародні кризи, корупція, ядерні загрози — подають у форматі: камера прямо в ніс, освітлення як із підвалу, інтонації такі, ніби людина сперечається з таксистом про п’ять гривень.
«Політика — це тепер драма», — розповідав мені приятель, контент-маркетолог.
Я кажу: «Драма потребує таланту та глибини».
Він: «Ні. Драма потребує видимості. Чим серйозніша тема і чим абсурдніший її глашатай, тим більше кліків».
Виходить, що дивна зовнішність і сумнівна освіта — тепер не вада, а маркетинговий інструмент.
Ці люди — цифрові провокатори. Раніше такі дивні, але правдиві особистості інколи мали особливий статус: їхню думку слухали серйозно, і їм багато чого прощалося. Зараз блогерам прощають не лише зовнішній вигляд, а й повну некомпетентність, бо вони повторюють уже сказане — тільки голосніше і яскравіше.
Є анекдот: «Говорити про долі світу має той, хто здатен зібрати хоча б табуретку. А якщо не може — хай хоча б виглядає пристойно».
У мережі це правило скасоване.
Мережа любить щирість. І необробленість виглядає як щирість. Професор довго пояснюватиме ескалацію конфлікту, а блогер просто скаже: «Вони там усі з глузду з’їхали! Зараз усе рванеться!»
У цій простоті люди впізнають себе — свою некомпетентність, втому від складних слів. І голосують лайками.
Соромно? Так. Але ми самі створили попит на цей цирк. Слухати правду важко, а дивитися, як хтось інший розводить руками над тією ж бідою, що й ти, — це тішить.
І ось сидиш ти, колишній мислитель, і слухаєш про геополітику від людини, у якої піна на губах. А він каже: «Підписуйся, друже, зараз розкажу, чому тобі кінець».
І ти підписуєшся. Бо серйозних людей алгоритми давно сховали.