ПРО ТРАНСФОРМАЦІЮ РОЛІ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ І КУЛЬТУРНИХ ЛІДЕРІВ В ЕПОХУ СОЦМЕРЕЖ, МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ ТА КРИЗИ ДОВІРИ.
Ще донедавна здавалося очевидним: суспільству потрібні ті, хто не просто думає, а мислить уголос — з почуттям внутрішньої відповідальності, з етикою і смаком до складного. Люди, які не бояться ставити незручні запитання, не згладжують кути під зручний формат новинної стрічки. Їх називали по-різному — інтелектуали, моральний орієнтир, просвічена меншість. В Україні — це незалежні культурні діячі, публіцисти, науковці, митці. На Заході — public intellectuals. Вони писали книги, лекції, статті. Їх слухали. Вони дратували сильних світу цього, але формували публічний простір думки.
Але що лишилось від цієї ролі у світі, де в кожного є мікрофон — смартфон з доступом до мільйонів?
Соцмережі зруйнували ієрархії. Викладач університету й тіктокер можуть отримати однакову кількість переглядів, але сенс тепер вимірюється не глибиною, а вірусністю. Алгоритми підсилюють те, що простіше, емоційніше, коротше. А складне, контекстне, багатошарове — губиться в шумі.
Інтелектуали ХХ століття — Альбер Камю, Ганна Арендт, а в нашому контексті — Ліна Костенко, Іван Дзюба, Валентин Мороз, Мирослав Маринович — говорили непросто. Бо складні часи потребували точних слів. Сьогодні ж за складність розплачуються тишею. Платформи не терплять пауз, розлогих фраз і контексту. Усе має бути швидко, чітко, “в лоб”. Ми живемо в часи, коли не тільки книжки, а навіть аналітичні статті читаються із зусиллям. Якщо текст не “ковтається” за 15 секунд — він не доходить до аудиторії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це не дрібниця, це симптом. Культура читання — як простір для рефлексії та внутрішньої роботи — втрачає статус норми. А разом із нею — і підґрунтя для існування інтелектуалів у класичному сенсі.
Колись нам казали: «Отримай освіту». Ми її отримали. Саме отримали — не опанували. Бо опанувати — означає помилятися, переосмислювати, заглиблюватися. А отримати — можна швидко, через Google, чат-бот чи штучний інтелект. Треба текст — згенеруй. Потрібна думка — запитай. Потрібен вибір — делегуй. Це зручно. Але зручно — не завжди означає глибоко.
Коли знання втрачає свою «ціну» — воно стає просто даними. А дані без думки — це шум. І в цьому шумі голос просвіченої меншості звучить усе тихіше — як щось зайве, повільне, «незручне».
Та інтелектуали не зникли. Вони адаптуються. Хтось запускає подкасти, хтось — YouTube-канали, хтось експериментує з форматом коротких відео. Але при цьому намагаються зберегти складність думки. Сучасний інтелектуал — це вже не ментор із трибуни, а партнер у діалозі, здатний бути зрозумілим, не втрачаючи змісту.
Це важка задача. Бути простим — не спрощуючи — вимагає не лише розуму, а й внутрішньої дисципліни. Але якщо просвічена меншість хоче бути почутою, їй треба навчитися говорити не гучніше — а точніше. Можливо, коротше. Але не спрощено.
Бо головне питання — не в тому, чи існує ще голос інтелектуалів. А в тому — чи залишилися ті, хто готовий його почути. І, головне — вслухатись.