У світі розплодилася нова істота — «культура скасування». З вигляду біла, пухнаста, мов плюшевий ведмедик. А всередині — монстр із пащею з соцмереж. Репости — кігті, коментарі — хвіст. Лайки — його зуби. Клац — і людина зникає. Наче стара фотографія, що вигоріла на сонці.
Він носить маски: іноді плюшевого ведмедика, іноді блискучого смокінга. Він усміхається, показує зуби, а кігті й хвіст уже обплутали ім’я, репутацію, кар’єру. Лайкнув — ти в грі. Не лайкнув — тебе нема. Репостнув — зробив собі ворога.
Сартр би сказав: «Тепер кожне слово ховає в собі зуби». Арендт додала б: «Ми тихо ховаємось за рогом, поки монстр грає у хованки з нашою репутацією». Камю закурив би сигарету й прошепотів: «Жити без помилок неможливо». Але монстру байдуже. Помилка перетворюється на довічний вирок, і жодна апеляція не врятує.
Процес швидкий, як «Інтерсіті» Київ — Львів» Лайк — вирок. Репост — заслання у вічне вигнання. Коментар — маленький удар кам’яною пащею. Прощення немає. Ніколи. Іноді достатньо одного старого твіта, забутих жартів чи несхвального погляду, щоб опинитися у списку «небажаних».
Для одних це форма громадянського спротиву: мовляв, якщо суди сплять, народ бодай трохи розбудить совість. Для інших — цензура, де натовп із телефоном у руках стає прокурором і суддею водночас. Як маленький диктатор у кишені. Процес майже завжди стрімкий і майже ніколи не пробачає.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Термін «культура скасування» з’явився нещодавно, але коріння явища сягає глибоко в історію. У середньовіччі за «шкідливі вислови» відправляли на вогнище. У новий час книги виключають із шкільної програми, артиста не кличуть на фестиваль, ім’я зникає з афіші. Суть та сама: людину викреслюють повністю.
Де проходить межа між справедливим осудом і руйнівним цькуванням? Чи можна позбавляти права на творчість за одне невдале слово? Камю би закурив і сказав: «Панове, ви з глузду з’їхали!» Життя неможливе без помилок, а якщо кожне слово карається вічним вигнанням, людина перетворюється на робота з функцією «бездоганність 24/7».
І все ж у «культури скасування» є своя логіка. Вона виникла як відповідь на мовчання інститутів: коли суди сплять, суспільство бере на себе роль арбітра. У цьому є сила: вперше заговорили ті, кого раніше ніхто не слухав. Але небезпека теж очевидна: натовп не знає міри, не вміє пробачати й обожнює шоу з чужих помилок. Кожен пост, кожен лайк перетворюється на арену. Ми живемо в епоху, коли слово стало важчим за цеглину. Одним словом можна піднести людину, іншим — стерти її до порожнечі.
Свобода слова формально є, але насправді вона крихка, мов трон із цукрової вати: сядеш — і він розпливається, а довкола вже марширує оркестр монстра з каструлями й гіфками. Чи здатне суспільство відрізняти помилку від злого умислу, проступок від злочину? Чи може пам’ятати, що людина не дорівнює своїй найгіршій фразі? Якщо ні, нас чекає світ без прощення, де культура перетворюється на зошит із вічними викреслюваннями. Справедливості без права на помилку не буває. Інакше вийде новий абсурд: світ, де всі ходять по мінному полю слів, а діалог замінено вічним кастингом на роль «правильної людини».
Монстр у соцмережах — майстер маскування. Іноді він плюшевий, іноді у смокінгу. Він усміхається, показує зуби, а кігті й хвіст уже плетуть свої сіті довкола імені, репутації, кар’єри. Лайкнув — ти в грі. Не лайкнув — тебе нема. Репостнув — зробив собі ворога.
Ми стоїмо на межі: з одного боку — право на справедливість, з іншого — право на помилку. Без першого суспільство перетворюється на арену безкарності. Без другого — у в’язницю без виходу. Можливо, виклик найближчих років — говорити правду, жити, помиляючись, і водночас залишатися собою, поки світ вирішує, чи гідний ти пам’яті.