Усе частіше можна почути, що ковід-19 – хвороба майбутнього, яка змінить наше життя назавжди, запроваджуючи в ньому якісь химерні футуристичні дивацтва. Але мені здається, що коронавірус – це радше повернення у минуле, яке ми всі знаємо, але встигли витіснити зі свідомості.
Бо я чудово знаю світ, в якому закриті кордони й не працюють летовища. Життя, в якому кожен сам за себе. Довгі тижні, коли немає куди піти, крім як на природу. Потребу збирати харчові запаси й громадити все в коморі. Тривожне відчуття, що завтра може бути тільки гірше. Осмислене рішення задля економії купувати речі тільки першої необхідності, яке, втім, результує в панічному бажанні купити все на світі. Я в такому «коронавірусі» виріс.
Тому так дивно і весело читати новини з інших країн, де т. зв. міленіали стикнулися зі своєю першою серйозною кризою. Яка штовхає їх до депресії чи навіть самогубств. В якій вони безпорадні й змушені шукати вихід навпомацки. Що ж, коли настає справжня дупа, ми, українці, маємо суттєву перевагу над світом – ми до цієї дупи звикли. Обжилися. І коли все нарешті починає нормалізуватися, ми одразу ж біжимо до виборчих урн, щоб розвалити це к бісовій матері.
До речі, про владу. Оговтавшись після першого коронавірусного шоку, скрізь по світу вона взялася за свою найулюбленішу справу – брати собі ще більше влади і повноважень. В ім’я буцімто захисту обмежувати свободи і запроваджувати суворіші покарання. Тисячоліття на годиннику світу можуть змінюватися, але первісний імпульс підпорядковувати все собі ніколи не зникне. У такі темні часи він лише інтенсифікується.
Пандемія демонструє нам, якою крихкою й беззахисною є демократія. Вона підсилила, підкреслила і без того видимі риси владних еліт і диктаторів. Там, де був хаос, протиріччя і відсутність виконавської дисципліни (як у нас), вони лише набрали обертів, перетворюючи суміш вимог влади і реальне їхнє втілення на місцях у несправедливий абсурд. Там, де на чолі країн стоять «диваки», їхні «коники» сягнули гомеричних масштабів – чого варті лишень Аляксандр Лукашенка чи Жаїр Болсонару.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Там, де авторитарні лідери давно мріяли про збільшення своїх повноважень, під час пандемії ослаблі інституції за мовчазного консенсусу більшості не змогли чинити їм опір. Це ж насправді втілення мрії Дональда Трампа – закрити кордони і нікого не впускати в країну. Владімір Путін давно контролює пересування громадян, але тепер робить це легально. Не буває такого приводу, який би Віктор Орбан не використав задля перетягування владної ковдри на себе.
Ми раптово опинилися в демо-версії світу, якого бажають усі наполеончики й радикали: кордони закриті, чужі – джерело небезпеки й зарази, повноваження централізуються, а бюджети збільшуються не так на медицину, як на правоохоронні органи.
Людина вже не може сама за себе вирішувати, бо уряд знову знає все краще. Навіть такий бездарний уряд, як наш: змусити олігархів сплатити податки на виведений капітал Шмигалю виявилося не до шмиги, але запровадити обмеження для заробітчан, які везуть у країну більше інвестицій, ніж МВФ і кіпрські офшори олігархів разом узяті, прем’єр устиг блискавично. У додаток «Дія» пора вводити нову послугу – електронну чолобитну. Кожен охочий виїхати за кордон має скласти найяснішому Уряду своє уклінне прохання, після чого отримає (або ні) дозвіл. Денис Енгельгардт охоче продасть своїх кріпаків, але ще потокмиться трохи.
Так і живемо. Без заборони писати й малювати, але тільки вдома. З дозволом купувати, але тільки в позначених верховним Перстом (епі)центрах. Така собі панщина заради нашого ж блага. В ім’я спасіння життів і турботи про здоров’я нашої нації.
Дякуймо!