Андрій Бондар. Війна за підлітка

281

Як і кожна мандрівна сенсотворча балачка, розмова про змісти та форми сучасної української культури не припиняється ні на мить. Приблизно так само, як і розмова про конфігурації української ідентичности. У поєднанні обох цих дискурсів найчастіше з’ясовується, що, розмовляючи про українську культуру, ми говоримо про українську ідентичність – і навпаки. Одне не можливе без другого. Дискусії про місце української культури у власній країні посилилися після Революції Гідности і в контексті російсько-української війни. Втім, точніше було би назвати ці балачки не сенсотворчими, а сенсопошуковими, бо нібито в людських культурах усе знайдено до нас великими гравцями з вагомими імперськими спадками.

Так само ті спадки в багатьох випадках породили інструменти (само)розвінчання великих імперських практик. Наприклад, університетська культура Франції винайшла критику репресивних практик і логоцентризму. А що вже казати про широкий фронт лівої критики: постфройдизм, Франкфуртська школа, розмаїті симбіози марксизму з психоаналізом і структуралізмом, постколоніяльна критика останніх сорока років, починаючи з “Орієнталізму” Едварда Саїда, недвозначно натякають, що всі ровери давно вигадані, а в постколоніяльній ситуації до нас перебували десятки інших суспільств. Тож ми зі своїми проблемами аж ніяк не самотні.

І треба виходити з реалій і чітко розуміти межі свого потенціялу, мовляв, годі сподіватися від постгеноцидної культури, приміром, чогось такого, як раптова поява амбіцій континентального трендсетера чи регіонального культурного лідера, а зосередитися на щоденному відвойовуванні кожного сантиметра українського простору, неймовірно звуженого у країні під назвою “Україна”. Іншими словами, метафорично висловлюючись, будувати “посольство України в Києві”, про яке я вперше написав ще далекого 2006-го року під час урядування Януковича за президентства Ющенка. Такий собі захисний щит “на нашій – не своїй землі”.

2020 рік позначений не лише глобальним викликом пандемії коронавірусу та її супровідних наслідків. Ми знову, вже вкотре за останні два десятиліття, підійшли до пункту, в якому стара-добра тенденція утримання і консервації здобутків культури, а отже, модусу її виживання, ввійшла в конфлікт із не менш захопливою тенденцією розширення свого життєвого простору, а отже, модусу внутрішньої експансії. Тобто одна частина умовної української душі панічно боїться знищення і самознищення в атмосфері розгнузданого релятивізму і неосовєтського популізму (тобто двох провідних трендів, що їх умовно можна окреслити, відповідно, як “Какаяразніца” і “Хуженєбудєт”), а друга – зухвало вважає, що без подолання одвічної української неповноти ми не зуміємо рухатися вперед і не просто можемо, а повинні виробити всередині себе альтернативи неоімперським культурним форматам і стандартам. Обидві тенденції впираються в медичний факт, що на сьогоднішній день українська культура не дорівнює культурі українського суспільства з його регіональними особливостями та повним і некритичним прийняттям більшістю наших людей усього, що транслюється електронними ЗМІ та YouTube з московсько-петербурзьких каналів.

Остання моя розмова з митцем Іваном Семесюком, з яким я загалом майже завжди погоджуюся, а надто коли йдеться про оті згадані форми та конфігурації сучасного українства, чи не вперше залишила більше питань, ніж відповідей. І не тому, що хтось із кимось не погодився. А саме тому, що ми обоє натрапили на важкий мур у вигляді такого питання: чи варто українству конкурувати з російським наступом у сфері низової культури у вигляді російського репу (часто-густо з кавказьким акцентом), який доступними і простими римуванками розповідає українським підліткам від Ужгорода до Луганська, не минаючи й благословенної Галичини, про кров-любов, наркотики, секс і насильство, а якщо варто, то як саме, в який спосіб і за допомогою яких форм.

Отже, існує вплив російського YouTube, який, за спостереженнями більшости наших знайомих, цілком пронизує й захоплює юного й молодого українського реципієнта. І тут ми часто вживаємо термін “прошивка”, що застосовується у сфері мобільного зв’язку. Хаотичний і нібито ніким планомірно не керований потік життєвих сенсів з-за північно-східного кордону формує світосприйняття і світогляд мільйонів нашої молоді – саме того “майбутнього”, для і заради якого, серед іншого, ми щось примножуємо і зберігаємо. І ось велика проблема: подейкують, ми вже з тріском програли цю війну, бо не змогли заговорити з цим вічним українським підлітком українською мовою про кров-любов і наркотики. Ми не створили свого українськомовного підлітково-кримінального флеру, вкотре віддавши низову сферу культури на поталу таким зрозумілим зайдам.

І не те щоби в нас не було свого репу чи хіп-хопу, чи модних електронних проєктів. Усе це українці достатньо добре розвинули. Приклади можна наводити дуже довго. Але з’ясувалося, ніби ми робили що завгодно – стібалися, іронізували, переходили на суржик, – тільки не спромоглися створити українськомовний треш із серйозними месиджами. Серйозними настільки, аби підліток в умовному Дніпрі чи Кропивницькому слухав його на роздовбаних качелях зі своєї портативної колонки, як колись, у 1980-ті роки слухав російський рок, самопрошиваючись ще перед першою “Червоною рутою” у дусі ідеології Лєнінґрадського рок-клубу.

Mea culpa, я був тоді підлітком і так само отримав ту “прошивку”. Це була вельми інтенсивна, хоч і досить нетривала пригода, яка не просто не дала жодних наслідків у моєму подальшому становленні, а, як з’ясувалося, пройшла крізь мене транзитом. Прошивки й русифікації не відбулося. Навпаки. Просто тому, що паралельно для мого покоління почала з’являтись альтернатива – англомовна рок-класика і український рок. Просто тому, що варто було бодай один раз послухати кілька альбомів “The Cure”, щоби раз і назавжди закрити для себе тему з групами “Кино” і “Алиса”, варто було послухати перші альбоми “Братів Гадюкіних”, “Плачу Єремії”, “ВВ” і “Мертвого півня”, щоби зрозуміти, де ти і, головне, хто ти.

Я не певен у своїй рації, але наздоганяти росіян у сфері різноманітного слухового сміття – це десь приблизно щось таке, як наздоганяти літак на злітній смузі. Ми не можемо витворити тутешній кримінальний флер, поки наші тюрми не заговорять українською. Ми не можемо говорити з північнокавказьким акцентом у своїх піснях, бо ми ніколи цим не славилися. Так, це знову неповнота, але іноді здається, що заповнення цієї неповноти чимось другосортним і другорядним стосовно російських зразків – це ще гірше, небезпечніше і безпросвітніше. Просто тому, що нам ці форми від самого початку чужі.

Інше питання – це те, що ми можемо? А можемо ми всього лише те, що й могли досі: творити свій світ, робити його привабливим, незалежно від нав’язуваних форм чужої масової культури, вчитися робити свій масовий продукт із того, що ми вміємо і можемо, з того, якими ми є, а не якими нас змушують бути. Бо ніші не заповнюються, а створюються. Наша культура не може витворити свого Пєлєвіна так само, як не може витворити своїх “Вороваек” чи свого “Кровостока”. А ще – розширювати свій кругозір, вчити мови, розуміти світ. А головне – розуміти, що, розвиваючи альтернативу до російської копії американського оригіналу, ми станемо копією другого рівня. І не більше. А підліток… Не варто його недооцінювати. Знаю з власного досвіду.

 

https://zbruc.eu/

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!