В якийсь момент під час повномасштабного вторгнення я, харків’янка, перейшла на українську мову і радію цьому. І мені впадає в очі, що багато до кого не припиняє заявлятись «тітонька» «Яка різниця?». Вона думає, що нікому не заважає, та, втім, догоджати її короткозорості в мене бажання нема. Ніколи її не підпускала, та вона все заглядає, аж зрештою і кажу я їй:
— Якою мовою спілкуватися— це ж не корінь проблеми. Як на мене, суть в тому, який культурний простір ти “відвідуєш”. Чи ви не бачите, що нам з десятиріччя в десятиріччя закидається? Що треба преклонити коліно і зняти капелюха перед “русским миром”, бо Україна, буцімто, не має культури, не має елементарно потрібного культурного простору для життя. І під натиском такого наративу звідусюди, багато хто приймає це як факт. Але треба розуміти, що розвиток українського культурного простору було сторіччями штучно стримано, та й зараз він все ще недостатньо потужний, маємо здебільшого надбання предків, витвори від сучасників майже на самому ентузіазмі і величезний потенціал. Розвиток нашої культури залежить від нас самих. Серед літератури, пісень, каналів ютуберів, вистав, фільмів, які ви поважаєте, відсоток українських може бути суттєво збільшений, якщо ви справді будете намагатись читати, слухати та дивитись українське. Бо ваш культурний простір цього потребуватиме, це стане його запорукою. Варто усвідомити, сучасні українські літературні та інші твори, а класика і поготів— це перлини, і нам носити намисто з них гордо. Поважати і створювати попит на своє, осягати іноземне будьмо, любі, з українською мовою власного культурного простору.
Додамо, що культура не поза політикою, ну не поза вона, вже тим більше в імперії! І в російській, і в радянській, і в російській федеративній «імперії» культура була і є засобом загарбання. Способом показувати поневоленим народам, що в них культури-то нема, насолоджуватись у культурі нічим, ідей нема, суцільна безпорадність. І в нас досі, при тридцяти роках незалежності (квазінезалежності?), за інерцією, а може за задумом недоброзичливців, в поколінь формується враження про свій народ здебільшого як жертву. Але глибший і ширший огляд дає впевненість— ми не жертви. Ми ті, хто сторіччями виживав попре пригноблення. Народ, що завдяки героям зберіг свій вогонь і жагу до волі. І ми будемо чинити опір і жити! В нас є все. В цьому для нас різниця.
Як то кажуть, достатньо і однієї цієї причини, але най обговоримо ще чотири.
Зважаймо, що сир у мишоловці російської пропаганди — це велич. Вона пропонується «споживачам культури» за причетність. Але хто сказав, що свою культуру варто любити тільки якщо вона найвеличніша в світі?! Тобто, провідна роль величі — це парадигма. А парадигми є і інші! Цілком варто ставити, все ж таки, на самоідентифікацію, самобутність, справедливість, філософію добробуту та життя, а не на нібито велич культури та держави, побудованої на крові та взагалі при попранні людських цінностей. Тож сенс не в тому, щоб ганятися за росією та переплюнути. Краще зосередимось не на формі, а на змісті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Також, мова, якою говориш, зумовлює світогляд. Це й про те, що наша українська мова формує от цю доброту, милосердя. Вона недарма така пом’якшена, начебто смішнувата (порівняно з російською, а от порівняно з чеською чи хорватською та ін.—ні), в неї тембр інший, м’яке “ц”, тощо. І про те, що походження слів виявляє поняття, які є первинно важливими для українця, при тому, що вони інші для росіянина. І про внутрішню структуру мовлення, яке, на відміну від російського безособистісного, взагалі-то, особистісно орієнтоване, тим більше якщо очистити нашарування під-«імперських» правописів. Використовувати українську мову, як влучно написав Р. Мацюк, це не просто перестати бути російськомовними, а не ставати російськомислячими.
Далі, якщо ваша мова—українська, то російське в ваш культурний простір потраплятиме усвідомлено і фільтровано, не дозволяючи непомітно зросійщитись вашому світогляду, громадянській позиції, відчуттю гідності, тощо. Я вже мовчу щодо пропагандистів, у тому числі прихованих, але через відсутність мовного бар’єру російські літератори, співаки та блогери, а також, уявіть собі, психологи, проникають в Україну, в голови людей. Не дай боже нам змавпувати в них позицію непротивлення, звинувачення жертви, ксенофобію тощо. Споживаймо свідомо, панове.
З іншого боку, літературу та творчість зарубіжних митців, теж, що й казати, треба мати в фокусі. Американських, англійських, європейських та ін. авторів в українських перекладах. Зрештою, російське вже теж зарубіжне певний час, та я, як і багато хто, наразі оголосила цій частині довгостроковий бойкот. А з чим маю справу, теє радше для аналізу та поінформованості щодо запоребрикового мислення. Щоб якось укласти минуле в голові, я, власне, ту частину важливих для мене музичних, літературних та інших творів, на яких виросла в перші роки української незалежності, і які є російськими, тепер усвідомлюю для себе як іноземні. Відповідно змінюється і ще одна парадигма, бо вважалось це якось “нашим”, але це була… пастка! Маю тепер нове бачення своєї культури та місця її відносно, зокрема, саме цього, іноземного наробку. Дякувати Богові, і творів української культури було завжди немало в моєму житті, варто тепер їх частку збільшувати.
Хай там як, а Україна має креативних письменників, гідних виконавців, режисерів, музикантів, цікаві фільми, ютуб-канали тощо. І, що важливо, вони не є “аналогами” чогось десь. Це просто-таки неповторно! Так, не “всесоюзні”, пропаганда їх не піарила. Але ж і пройшли часи “одного гребінця”. Та, зрештою, є і немало відомих широкому загалу, а також за кордоном.
Нам всім жити разом в Україні, і якийсь час російськомовним жити поряд з україномовними. Нам доведеться балансувати на тонкому лезі між дружністю та відстоюванням прав. Цього перехідного періоду не минути, і невідомо як скоро він закінчиться. Існування в довгостроковій перспективі як двомовна нація, країна—це, гадаю, не при нашій передісторії, не при наших ранах та образах. Також нам жити поряд із країною-сусідом, від чого теж нікуди не подітись. Тож відмежування від імперської культури нам варто робити правильно. Зважаючи, як ми пов’язані, але й не розчиняючись в ній.
От добре б кожний з нас для себе усвідомив, що зручний окупантський наратив “та як же вам без нас жити, у України ж і почитати нічого, і послухати, і подивитись, тож українці — не те щоб і народ, тож і Україна — не те щоб і держава” нам вживляють тому, що ми готові не вірити в свою культуру самі, бо, поки російськомовні, ми нею майже не користуємося. А повіримо ми в неї, якщо хтось ще не повірив, — коли звернемо на неї свої очі та вуха, якщо хтось ще не звернув; коли усвідомимо, що десятиліттями її розстрілювали та писали російською і, зрештою, вкрали; коли зрозуміємо, що попит формує пропозицію, тобто без попиту не міг весь цей час йти адекватний розвиток. Але ми відкриваємо очі помалу. Хочемо українського культурного простору. Коли україномовні, ми сприймаємо себе в ньому, поважаємо його, жадаємо його розвитку і розвінчування штучних наративів висельників.
Тітонька засовалася на стільці. Знітилася. Я продовжила тихо:
—Як на мене, можете називати всілякі причини чому важко перейти на українську мову, але не кажіть “Яка різниця?” Різниця є.