Афанасій Шкурупій. «Чого я боюся»

Закінчення війни чекаю із острахом. Чому? Боюся, що буде, мабуть, не під силу перетерпіти те, що чекає український народ: роз’єднаний, розкиданий по Європі, покалічений тілами й душами, наполовину деморалізований, на якого заглядаються правителі жирних чужих держав. Вони впустили українців до себе навряд чи із милостивості. Їхні народи стали інертні до життя, байдужі до продовження свого роду, тобто, перебувають в процесі вимирання. І вливання живої, темпераментної, роботящої і талановитої мільйонної маси українців для них, як небесний дар, адже то свіжа кров у їхню застояну і затхлу. Тим паче, що українці легко асимілюються, забуваючи чийого вони роду-племені, чиїх батьків діти.

Цей процес уже почався. Вони вже дихають нашому народу в потилицю, скориставшись із нашої голизни в час війни, затягують невільничий зашморг. Коли ми піддамося, то він затягнеться настільки, що поведуть нас на торги, як телят на ринок.

Спочатку цим займалися москвини. Перший раз вони нас знелюднили репресіями 1917-20 і 1932-37 років. Другий раз трьома голодоморами – 1922-23, 1932-33 і 1946-47 років, а також війною 1941-45 років, у час якої винищували молодь включно із підлітками, переселеннями до Сибіру й Казахстану. До цього слід додати соціалістичні будівництва по всьому СРСР та підняття цілини в Казахстані, на які всілякими методами виманили кілька мільйоні знов же таки молоді. В той же час населяли українські землі кацапами й іншими національностями. Це страхітливі втрати в межах до п’ятдесяти мільйонів, а, може, й більше, переважно молодих чоловіків і жінок. То був майже столітній геноцид нашого народу.

Вже за незалежності цим зайнялися свої, рідненькі посполиті: знелюдили село, позбавивши його засобів виробництва, а відтак тотальним безробіттям. За ним узялися за місто тими ж методами, а щоб народ не повстав, відкрили «вікно» у Європу, витиснули туди майже 6 мільйонів, знов же молодих і середнього віку українців, яким би розбудовувати і укріпляти свою державу, а не чужинські, народжувати тут дітей – майбутнє держави. І переважна більшість із них звідти вже не повернеться. Як не повернеться і більшість нинішніх біженців. Вони зроблять усе можливе, щоб лишитися в тих країнах, куди занесло їх воєнне лихоліття.

Україна, вважай, опустіла, тільки й того, що не заросла бур’янами. Лишилося продати вивільнену землю і держави, яка б захищала український народ, не стане. Хоча землі в селян і так уже немає – в неї загнали свої плуги нувориші, а справжніх господарів-українців, які дбають про село і людей у ньому, а отже про Батьківщину, лишилося дуже мало. А якщо до цього ще додати масову відсутність національної свідомості, а з нею й ідеології, спрямованої на виховання національних якостей українців, вільготне життя російської Церкви – цього духовного й ідеологічного форпосту Московщини на наших землях, то вимальовується дуже невтішна картина нашого майбутнього.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Європа нам допомагає, і за це їй велика дяка. Але безплатного сиру не буває навіть у мишоловці – миша платить за нього своєю головою і власним життям. Все це подається у красивій обгортці, в середині якої те, що зітре пам’ять роду, змінить культуру – ми вже це бачимо по тому, як нам насильно міняють мову, вводячи нові словотвори без змісту й українського духу. Прикро, що першою все підхоплює інтелігенція. Хоча… інтелігенції у нас справжньої, аристократичної духом, якраз і немає.  Варто пройтися по Інтернету і вжахнутися від того, що міститься в головах українців, які мають вищу освіту. Тобто тих, хто, власне, відповідно до своєї освіченості, повинні б усе аналізувати й робити правильні висновки, а ще передавати їх іншим. Але правильних висновків, ні навіть культури спілкування, яка повинна б бути притаманною цим людям, там і вдень з вогнем не зустрінеш. А голосування в 2019 році показало, що притомних людей у нас всього лише чверть від усієї народної маси. А щоб нація жила, а її держава розвивалася, треба, щоб вона складалася хоч наполовину із притомних людей, які мислять, ще й заряджених національним духом.

Зараз іде війна не просто за землю. Йде війна українців за своє національне виживання. Вся наша українська історія – історія виживання. Тільки в давніші часи виживати було простіше – тоді вбивали тіло, а зараз вбивають душу. І тіло вбивають разом із нею, бо хіба то життя без душі?

А чого я боюся? Того, що недоголена шантрапа, яка нині при владі, скориставшись перемогою і народним захопленням «боневтіками», які вивертом долі опинилися на чолі держави, довершить почату нею справу – донищить українство остаточно, помазуючи йому губи ідеологічним медком, але в тому медку зміїна отрута. Адже на кону – кілька десятків мільйонів чорноземів, світова продовольча безпека, а отже, фантастичні мільярди на гендлюванні землею і продовольством. Треба чи не треба, а населять наші землі азіатами, арабами, африканцями – дешевою робочою силою. Це вже планувалося за Януковича. Тоді хотіли віддати Китаю в оренду для початку 300 тисяч гектарів орної землі на півдні держави і дозволити завезти китайців (не сотню чи тисячу!) сім’ями, щоб вони ту землю обробляли. Разом із землею, повинні були збудувати і цілу розгалужену переробну галузь, на підприємствах якої повинні були працювати знов же самі китайці. Що б було з Україною років так, скажімо, через п’ятдесят? Якщо хтось думає, що такого вже не буде, той гірко помиляється.

Українці свою Батьківщину в 2019 році здали в концесію Коломойському. Він зараз тримає нашу державу за горло ланцюгами, міцно скованими з ланок Президента, його ОПа та «слуг народу», то ж пак, того ж Коломойського. І, дивлячись на настрої в суспільстві, влади вони із своїх рук не випустять ще довго. Ось цього я й боюся.

facebook.com