Історія з продажем одним з українських видавництв прав на їхні книжки в Росію викликала бурю емоцій. Не те щоб у суспільстві, але в певній його частині, так. Яка читає художні книжки і знає українську абетку, а часто ще й вважається творчою і може в’язати слова в складнопідрядні речення. Тому вже всі все сказали, я теж говорив-писав, немає сенсу повторюватися.
Сюжет із російськими виданнями мимохіть насвітлив інші, важливіші теми. Наприклад, про якийсь консенсус хоча б у ставленні до російсько-української війни, до самої Росії. Про спільні правила поведінки, які таки мають існувати, а відтак – і моральну відповідальність для всіх і навіть “для свого кола”, із “найсвоїшим” включно. Про прожиткову елементарну пам’ятливість, рівень якої в більшості співгромадян, навіть найпросунутіших і мистецьких, як в акваріумних рибок.
Інакше, хіба були б можливі, скажімо, поїздки гурту письмаків до Москви під час розстрілів на Майдані, от прямо день у день, така вже була в тім іронія і саркастична гримаса небес? Ще й серед майданного хаосу поштовхалися перед від’їздом. Може, й до Лядських воріт підходили, де вже складали трупи, які можна було б сприйняти за понівечені ганчір’яні ляльки, якби не плями крові, що розповзалися по тротуарній плитці з-під неживих голів. Але білокам’яна ждала, і володарі душ, кинувши якийсь гріш у майданні карнавки, поспішили на вокзал – жаль, звісно, але “очєнь”, як трохи згодом писала одна літераторка, “хатєлась увідєть магілу Пастернака”. А як відомо, якщо очєнь хочеться, то…
Хіба були б можливі для українського автора за нинішньої ситуації “Кієфскіє лаври”, ця закамуфльована під поетичний нерв імперська мотузка, так-так, що разом із павутиною інших, в’яже просто- (чи лукаво-?) душних дітей поетичного племені до материка “русскава міра”? Фестиваль, куди під час війни запрошують авторів, які друкуються в антологіях, складених кацапськими агітпропагандистами, що безпосередньо – без жодних метафор – убивають українців на їхній же землі, а представники укрсучліту, нє шарєясь, виводять тих дорогоцінних авторів трохи не за ручку на кін, і – головне – лишаються після всього того рукоподавальними. Та й багато всього іншого.
“А я не чув/не чула!” – лунає рефрен, погляди не відводяться вбік, хоч іскра лукавства таки світиться на дні щирих очей. “Жах! Коли це було?” Досить зручна позиція: якщо хтось про щось і справді не чув, це означає, що події не відбулося. Якщо ж факт настільки очевидний, що й заперечувати глупо, включається інший режим, з іншими слоганами: “Це – людина нашого кола! Це важлива постать. Зробіть ще ви стільки, а тоді ставте на карб!” Як було з недавно почилим бардом, який чи не першим у 1990-х публічно виконав “Ще не вмерла”, а 2015-го сповз до того, що поїхав до якогось монастиря десь у помоховілому Прідуральї, щоб пробасувати там власносклепану оду “вєрє, царю і отєчєству”.
Ну, я не знаю. Чого ж тоді дивуватися? Це ж літературний “квартал” якийсь. І хіба й не він теж посприяв нинішньому стану речей в Україні? Ще з перших обертів жовтого колеса маскульту, яке прийшло на зміну червоному. В ньому, як спиці, раз по раз частіше зблискували натужно-оптимістичні люди з фальшиво вчепленими усмішками. А колесо розкручувалося собі, втоптуючи чи не все найкраще – відтак незручне – в морок замовчування, в глей жебрацького існування, в “лошадіноє кладбіщє” забуття. Не помічали? Ні-ні? Отож-бо.
Я не вірю, звичайно, що в нинішню добу пост-правди обговорення подібних тем може щось змінити. Поза тим, розмова на часі. Поза-позавчора
https://www.facebook.com/pavlovolvach/posts/2662689483770313
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал