Часом буває так, що навіть теща може внести свій вклад в історію літератури. Принаймні так трапилося з дебютним романом «У трюмі» на той час молодого сербського письменника Владимира Арсенієвича. Річ у тім, що літератор до того не був відомим і не мав публікацій, а ситуація в Юґославії була близькою до колапсу: війна, гіперінфляція, міжнародні санкції. Кому в такий час діло до літератури і молодих письменників?
Тому свій перший роман Владимир Арсенієвич видав сімейним коштом – допомогла теща, яка мала якийсь невеличкий бізнес, тож не пожаліла кількадесят доларів на добру справу. Книжку надрукували в маленькому видавництві, а оскільки в державі настав крах системи книгорозповсюдження, то й продавали її тільки в одній невеличкій книгарні біля підземного переходу в центрі Белґрада. Ясна річ, видавець жодних зусиль для промоції не докладав, автор цього ще не вмів, але трапилося справжнє чудо – роман почали розкуповувати, він став культовим в андеґраундному середовищі, на нього з’явилося десятки рецензій і відгуків.
А невдовзі трапилася подія, яка переросла навіть категорії дива – роман дебютанта нагородили найважливішою в Сербії і на просторах колишньої Юґославії премією. Нагороду часопису «НІН» зазвичай отримують старі й заслужені письменники, але того разу журі вирішило присудити її – вперше й востаннє в історії – молодому літератору.
Що ж такого особливого було в романі, який без жодної промоції став бестселером і ввійшов до канону національної літератури? Для пояснення цього феномену вдамся до власного спогаду. Готуючись до написання дипломної роботи на балканістиці, я хотів поєднати непоєднуване – через специфіку інституту я мусив писати про політику, а хотів досліджувати літературу. Тому й почав шукати в сербській і хорватській літературах твори, в яких ішлося б про війни 90-х років і образ ворога.
Якщо в Хорватії було вдосталь книжок, що задовільняли мій запит, то в Сербії ситуація виявилася кардинально іншою: здавалося, там взагалі уникають теми війни, вона так і не стала об’єктом літературного опрацювання. Але всі, до кого я звертався за порадою, в один голос звертали мою увагу на роман «У трюмі» Владимира Арсенієвича. Мовляв, це не тільки перший і єдиний, а й видатний портрет війни, участь у якій серби досі заперечують, а тамтешнє суспільство воліє замовчувати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чар прози Владимира Арсенієвича полягає у вмінні говорити простими словами про складні речі, через буденні ситуації на кухні показувати глобальні катаклізми, маргінальними персонажами ілюструвати панівні тенденції в суспільстві. І, безумовно, в щирості, адже значною мірою це таки автобіографічний роман, якщо автобіографією вважати історію власної країни. Рокери, пияки, буддисти-аматори, неповнолітні наркомани, драґдилери та інші герої цього твору живуть у своєму замкненому світі, але жодні аутистські звички не здатні врятувати їх від конфлікту з жорстоким зовнішнім світом.
Війна в творі з’являється спочатку в сімейних сварках, потім постає як неможливість купити елементарні продукти й товари, щоб зрештою вибрунькуватися панічним страхом бути мобілізованим до армії. Коли ти молодий, твоя дівчина щойно завагітніла, а тобі щодня може постукати у двері наряд із військкомату, єдиний спосіб утечі – задрімати на дивані у вітальні, відключитися від новин і реальності. Очікування дитини тут є не лише фактом біографії, це ще й метафора нового, чистого життя в жорстокому світі, що несе тільки війну і страждання.
Роман «У трюмі» пізніше продовжився ще двома книжками, що в підсумку склали трилогію під промовистою назвою «Cloaca maxima». А десь поміж тим став ще й успішною театральною виставою, отримав рецензії в «New York Times» та був перекладений на два десятки мов. Писати – це найкраще, що міг зробити письменник, коли в його країні люди переважно помирали чи емігрували. Я наважився припустити, що в схожій ситуації перекладач має діяти за цим же принципом.
Джерело: Газета День