Зайцев Павло Іванович. Життя Тараса Шевченка

Передмова

М. Глобенко

Книга професора Павла Зайцева “Життя Тараса Шевченка”, що виходить у світ заходами Наукового Товариства ім. Шевченка в США і Європі, є плодом багаторічної праці. Професор своїми розвідками здобув собі ім’я видатного шевченкознавця ще перед першою світовою війною. Безперервно продовжуючи свої дослідження, він, зокрема, в 1930-их роках провів велику роботу над “Повним виданням творів Тараса Шевченка” Українського Наукового Інституту в Варшаві як редактор цієї надзвичайно цінної збірки і як автор ряду статей, коментарів до текстів і численних біографічних та бібліографічних приміток.

Складена проф. Павлом Зайцевим велика біографія – “Життя Тараса Шевченка” була запланована як перший том цієї серії. Скінчили її друкувати у Львові 1939 року, саме тоді, коли Галичину зайняли большевики, що відразу сконфіскували видрукувані аркуші. Книгою проф. П. Зайцева користувалися совєтські дослідники, але світу вона там, звичайно, не побачила. На Заході опинилося лише кілька примірників у незброшурованих аркушах. Під час війни видати книжку не було змоги з огляду на німецьку цензуру. Після війни готувалося видання в Баварії, але план не був реалізований, бо валютна реформа 1948 року раптово дуже ускладнила стан українських видавництв. Готуючи книгу до цього видання, автор мав змогу наново переглянути свою розвідку, взявши до уваги також публікації останніх років.

У постійно несприятливих для шевченкознавчої праці обставинах українська наука не могла похвалитися багатьма ґрунтовно написаними розвідками про життя великого поета, хоч біографічних нарисів не бракувало. Найвизначніша дотепер книга Олександра Кониського “Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя”, видана 1898– 1901 рр. Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові, подавала підсумки відомому на той час біографічному матеріалові. Але багато питань вивчення життя і творчості Шевченка тоді тільки намічалося. Чимало важливих матеріалів стали приступними лише після 1917 року, коли революція відкрила доступ до архівів царської імперії.

Широка шевченкознавча праця в 20-их роках по обидва боки Збруча давала матеріали для вивчення ряду фактів, які раніше не були відомі або лишалися спірними. Багатшали відомості про духовний світ поетів, про його літературні, мистецькі уподобання, про його оточення. Послідовне, крок по кроці, дослідження біографії Шевченка в найтіснішому зв’язку з його творами в праці проф. Павла Зайцева розкриває далеко цікавіший, повноцінніший образ поета, ніж той, що до нього звикли раніше. Без перебільшення маємо підставу твердити, що ця книга, втілюючи багатство всього дотеперішнього вільного дослідження біографії Тараса Шевченка, становить явище великої ваги не лише в українському літературознавстві, а й в історії української культури взагалі.

Особливо важлива поява цієї книги в добу, коли підсовєтські автори під тиском влади ось уже понад двадцять років брутально спотворюють образ великого поета, замовчують і фальшують факти, намагаються кривотлумаченнями цілком обминути значення Шевченка – національного пророка, під впливом ідей якого розвивалася і досі ведеться боротьба за незалежність України, силкуються в своєму фальшивому освітленні подати постать поета самотньою, позбавленою зв’язків із українським громадянством, щоб представити його друзями і, головне, “вчителями” випадкових часом знайомих, а то й ворожих до нього людей з-поміж північних сусідів.

Написана з пієтетом патріота і глибокою любов’ю до поета, дослідженню життя і творів якого проф. присвятив усю свою довгорічну діяльність ученого, ця книга дає зразок справді вільного, неупередженого, об’єктивного вивчення. І саме тому постать поета-пророка України виступає в ній в усій своїй величі й багатстві. Та щаслива обставина, що найвизначніший сучасний шевченкознавець поєднує наукову вимогливість, сувору обґрунтованість аргументації з майстерною, легкою формою викладу, ще більше допоможе його книзі здобути серед українського громадянства місце, на яке вона з цілковитим правом заслуговує.

1814 – 1829 рр. Кріпак

Дитинство Тараса

На степових рубежах просторої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини – поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, ховаючи в пишних садках свої білі хатки, широко розкинулося велике й мальовниче село Кирилівка [Так вимовляв і писав слово сам Шевченко, так вимовляла його й місцева людність. Офіційна назва – Кирилівка]. Не знати, коли саме повстала ця передстепова оселя, але вже в 1741 році насельцями 130 кирилівських обійсть були лише самі посполиті – піддані хорунжини княгині Яблоновської, жінки пізнішого великого коронного гетьмана. Потім володів Кирилівкою інший коронний гетьман – гр. Ксаверій Браницький, а в самому кінці XVIII століття перейшла вона на власність російського магната Василя Енґельгардта. Одержавши кілька сіл у тій околиці у спадок по смерті свого рідного дядька – вельможі й всесильного фаворита цариці Катерини II – “найсвітлішого князя Таврії” Григорія Потьомкіна, Енґельгардт, заокруглюючи свої нові маєтності, купив укупі з іншими сусідніми селами також і Кирилівку.

Потомок ліфляндських баронів, російської армії “генерал-аншеф и разных орденов кавалер”, а потім “действительный тайный советник” і сенатор, пан Василь Енґельгардт у 1820-их–30-их рр. лише на одній Звенигородщині володів цілим містечком і 12 селами з 8.5 тисячами кріпаків-українців, але простора площа цих його маєтків тільки невеличким клином увіходила в величезну територію, що була власністю його рідної сестри – Олександри графині Браницької. Територія т. зв. Браниччини займала значні частини Білоцерківщини, Канівщини, Уманщини, Чигиринщини й обіймала 300 000 десятин. Більшість цих земельних просторів графиня Олександра дістала або у спадок, або як посаг од свого “найсвітлішого” дядька, як його рідна небога й найулюбленіша коханка, коли Потьомкін, за згодою цариці Катерини II, видав її заміж за польського коронного гетьмана – підстаркуватого графа Ксаверія Браницького, одного з творців Тарговицької конфедерації. Брат її, сенатор Василь Енґельгардт, покинувши службу, оселився у 20-их рр. XIX ст. в містечку Вільшаній – адміністраційному центрі свого “невеличкого” звенигородського маєтку: доживаючи тут свого віку, він мав змогу ліпше керувати господарством своїх катеринославських та херсонських латифундій – загарбаних колись Потьомкіним запорозьких земель, бо звідси було до них найближче: інші маєтки Енґельгардта були в Ярославській, Смоленській та Чернігівській губерніях [У всіх своїх маєтках він мав приблизно 160 000 десятин із 50 000 “душ обоего пола”]. Від резиденції ліфляндського володаря українських кріпацьких “душ” до його Кирилівки було всього 6 верст.

25 лютого ст. ст. (10 березня н. ст.) 1814 року в одного з Енґельгардтових кріпаків, Грицька Грушівського-Шевченка, і дружини його Катерини народився син Тарас, майбутній великий поет України. Народився він у сусідньому селі Моринцях, звідки походила його мати, теж Енґельгардтова кріпачка, але в 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід – Іван. У цій Кирилівці й проминуло все дитинство нашого поета, і з нею були зв’язані всі перші його життєві враження.

Убога й тісна була хата Шевченків, убоге й тісне було і життя цієї родини, як зрештою й переважної більшості їх односельців та й взагалі мало не всіх Енґельгардтових підданих. Уже в 1795 році значна частина кирилівчан складалася з безземельних “наймитів”, “ремісників”, “підсусідків” та “чорноробів”, і що далі, то швидше відбувався серед них цей процес зубожіння. Як по всій Україні, так особливо в цій густо заселеній околиці невпинно зростало число “піших” кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні коней і оберталися на безплатних робітників, працюючи на панських ланах, ґуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі. Увесь “рід” Тарасової матері – моринецькі Бойки [Бойки – карпато-українське плем’я, що так само, як гуцули та лемки, зберегло багато окремих племінних прикмет. Маючи нахил до торгівлі, бойки покидали свою батьківщину та осідали на різних українських землях. Останніми часами дослідники історії Бойківщини ствердили поширення таких прізвищ, як Бойко, Бойчук, Бойченко, майже по всій Україні. Прізвище матері Шевченка вказує на те, що у нього була примішка крови карпатських верховинців] – складався з самих піших “халупників” та “найманців”. Коли батько Тарасів не потрапив іще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і, як кажуть селяни, “з бувальців”. Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавету, а то й до самого моря – до далекого “Одесу”. Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третій із черги: перед ним – брат Микита й сестра Катерина, по ньому – Йосип, Ярина й сліпенька Марія. Коли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав:

…неволя,

Робота тяжкая… Ніколи

І помолитись не дадуть,

то нічого не перебільшував: у світлі документальних історичних даних тодішнє життя кирилівських селян встає в нашій уяві, як справжнє пекло, яким воно уявлялося й Шевченкові:

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину; в тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…

Спадкового користування орною землею кирилівчани не знали: управа маєтку визначала її кожному кріпакові тільки під посіви, виділеного для своїх потреб лісу вони теж не мали: за кожну деревину, за кожний віз хмизу треба було панові відробити. За формально-правними приписами кожний кріпак мав відбути три дні панщини на тиждень, фактично ж ця норма давно перестала існувати: заступили, її норми виконаної праці – зв’язаних снопів, звезених возів, мір змолоченого зерна тощо, а норми ті були перебільшені, понад фактичну денну робочу спроможність селянина облічувані. Крім тої нібито триденної обов’язкової панщини, треба було відбувати ще й усякі “шарварки”, “толоки”, “даремщини”, “домашні прислуги”, “жіночі роботи” тощо, а в Кирилівці все це спеціально було освячене традицією її нових смоленських дідичів та їхніх управителів. Тяжко працюючи на панщині, батьки Тарасові мусіли обробляти ще й клапоть землі, визначеної їм на прохарчування. А треба ж було ще й самих себе й шестеро дітей одягти й обути, та ще й державні податки заплатити. Тяжке й безрадісне було їхнє життя, і не було в ньому жодного просвітку!

Що кирилівським підданим Потьомкіного небожа особливо тяжко жилося, про це яскраво свідчать численні архівні документи. Відомо з них, що Енґельгардтові кріпаки раз-у-раз втікали з Кирилівки, втікали від злиднів і тяжкої праці, і деякі з них цілими роками не вертались додому. Знаємо з них також і про те, як кирилівські панські управителі знущалися з них, як у наслідок “непоміркованої суворості” до селян, що її вимагали ті управителі також і від своїх помічників – сільських отаманів та ланових, не одного кирилівчанина і на смерть різками засічено. Факти такі мали місце вже геть пізніше, у 1840-их роках, отже тоді, коли крайова адміністрація відносини між поміщиками та їхніми кріпаками сяк-так унормувала, коли вже були видані деякі на користь селян приписи. За часів же Тарасового дитинства було ще гірше: панська самоволя була там єдиним законом.

Але поки ввесь жах цієї кріпацької дійсності дійшов до свідомості Тараса, хлопець мав свої роки й безтурботного дитячого життя. Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара, “під солом’яною стріхою з чорним димарем”, була вона “навколо побілена”. Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі, коло воріт росла стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за нею стояла клуня. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині, ледве чутно дзюркочучи, плив “струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темнозеленими лопухами”. У тому струмочку купався малий Тарас, у тому “розкішному” садку засинав він не раз “справжнім безтурботним сном”.

Коли мати працювала на панщині або на своєму полі, Тараса доглядала “незабутня сестра” його Катерина, його “терпелива, ніжна нянька”, старша за нього на вісім років. Це його власні згадки про рідну хату й перші роки дитинства. Хлопець був жвавий, непосидючий. Тяжко було його доглядати: то землі наїсться, то зовсім геть із села втече. Сестрина опіка теж скоро скінчилася, бо коли Тарасові минав п’ятий рік, прийшла на світ Маруся, що вимагала подвійного догляду, бо була сліпенька. Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й “любилися”, а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

І говорили, що колись

Одружимо їх…

Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку вирізнявся з-поміж ровесників своїми здібностями. Навчився ліпити з глини “свиставки, жайворонків”, умів робити пукавки й сикавки з бузини і завжди рисував щось вугіллям або крейдою, де далося – по стінах, по парканах. Був до всього цікавий, допитливий, хотів усе знати і рано почав жити думками у світі фантазії. Заспокоюючи свою допитливість, довідався якось, що небо держиться “на залізних стовпах”. Постановив ці “залізні стовпи” побачити і пішов їх шукати. Відійшовши кілька верст від села, сп’явся на якусь високу “чорну могилу”, щоб розглянутися навколо, але побачив лише два села, і заблуканого хлопця підвезли до Кирилівки якісь чумаки, що на них він набрів, блукаючи з думкою на другий день знову на шукання тих “стовпів” вирушити. Любив слухати оповідань людей дорослих, а також пісень. Мав надзвичайну пам’ять і пісень тих знав “силу без ліку”. Глибока вразливість і добра пам’ять відкривали йому інший таємничий світ фантазії, світ яскравих, небуденних образів і подій, що далі, то ширший і різноманітніший.

Грицько Шевченко, батько Тарасів, був людина розумна й письменна. По святах – особливо, мабуть, зимовими місяцями – читав він уголос “Минею”. Книга ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна. Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, розцвічені повними живої поезії народними апокрифічними мотивами, відкривало давній світ, світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів – світ героїчних змагань.

Але, крім тієї друкованої книги, де стільки було цікавого про давню боротьбу “стратегів Божіїх” за віру й правду Христову, була в Тараса може й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров’ю всю околицю рідної йому Кирилівки та й саму Кирилівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про т. зв. “Коліївщину”, про криваве повстання селян-кріпаків проти польських маґнатів у 1768 році. Дід Іван сам був учасником тих подій. “Ветхий деньми”, був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився, мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми “Гайдамаки”, і згадка ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства:

Бувало, в неділю, закривши Минею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось…

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче…

Так, іще зовсім малим бувши, глибоко сприймав Тарас те, що чув, і вмів уже тоді перейматися людськими стражданнями й трагедіями. Чуткий і чутливий, уже тоді носив у душі не всім притаманне, а іншим і зовсім чуже спочуття покривдженим. Жадібно прислухався він до оповідань про минуле свого народу, про його відвічні болі, про історичні кривди. Але була в нього й іще одна книга, всім однаково доступна, але не всім однаково зрозуміла, книга теж неписана й жодною цензурою не пошматована – була нею українська пісня.

Позбавлений національного проводу, зраджений своєю верхівкою, що “ради лакомства нещасного” обаполи Дніпра зденаціоналізувалася, закріпачений і не маючи можливості нормально розвиватися й творити культурні цінності, народ український усі скарби своєї вікової культури зберігав у піснях. Співав про далеке й ближче минуле, співав і про тяжку, незносну сучасність. У пісні зберігав і свої політичні, і свої етичні ідеали. З нею на устах ішов на ненависну роботу, у ній виливав свої болі й жалі, нею потішав себе й розважав, нею оздоблював свої свята.

У піснях цих, як ідеал політичного устрою, воскресала сто літ тому скасована козаччина, козаччина ідеалізована і тим привабливіша. З козаччиною колись українські посполиті зв’язували надії на визволення, на здобуття політичних прав через загальне “покозачення”. Про поворот козаччини не переставали мріяти кріпаки ще й тоді, коли Тарас був малим хлопцем. У поетичних образах-порівняннях народ у пісні оцінював і колишнє панування маґнатсько-шляхетської Речі Посполитої, і сучасне панування дворянсько-поміщицької російської монархії:

Наступала чорна хмара, наступила й сива,

Була, була колись Польща, та й стала Росія.

Співав народ про царицю Катерину – “вражу бабу”, що його “світ широкий, край веселий” – Україну “занапастила”, співав про зруйнування Січі москалями, про те, що ніяк людям на світі прожити за “пресучими панами”. Запорізька територія, ще несповна піввіку тому загарбана Росією, починалася ось-ось тут – усього якихось кільканадцять верст за Кирилівкою. Скасувавши Січ, цариця Катерина II одним начерком пера подарувала сестрі Шевченкового пана гр. Браницькій 20 000 десятин запорізьких земель. А ще за дитинства Тараса безперечно жили в Кирилівці люди, що на тому Запоріжжі бували, куди від немилостивих панів своїх утікали. Коронний гетьман Браницький колись наказав цілу вулицю в Кирилівці “прикрасити” посадженими на гострі палі кріпаками, що хотіли підпалити його скирти. Було це зовсім не так давно, люди про це пам’ятали, і безперечно такі оповідання чув і малий Тарас. На тлі невеселої дійсності і згадок про давні, не менш сумні події, жахливими здавалися слова народної пісні:

Нема в світі правди, правди не зиськати,

і не дивно, що вразливий хлопець, чуючи й глибоко сприймаючи все те, про що була вище мова, коли прийшов слушний час, увесь віддався шуканню тої вкраденої його народові правди.

Школа

Був худорлявий, меншого, ніж би на його вік випадало, зросту. Пестливий і чутливий, своєю ніжною душею горнувся більше до матері й до сестри. Коли минуло йому 8 з половиною років, батько послав його до школи. Усі Шевченки – Грушівські були письменні, – така вже була в їхньому роді традиція.

Самотньо, “на відшибі”, як пустка яка, стояла нечепурна кирилівська школа на церковному майдані, ні деревами не обсаджена, ні тином не обгороджена. В одній хаті жив там сам дяк-учитель, у другій учив він своїх школярів. У шкільній хаті тій, у всю її довжину, стояв один довгий стіл, за яким і тулилися всі учні, а кому з них місця не ставало, ті й на долівці сідали. Ніби й немудра і нескладна була тодішня дяківська наука на Україні – “граматка” й “часловець” (тобто буквар і часослов), читання псалтиря, наука письма та трохи “лічби”, себто арифметики, але пройти цю школу фактично нелегко було, бо на перешкоді ставала тодішня традиційна, по суті своїй дика, метода, за якою треба було ввесь буквар на пам’ять витвердити – усі комбінації складів за назвами всіх церковно-слов’янських літер. Недурно ж аж геть згодом жартівливо згадував Шевченко:

Тма-мна знаю, а оксію

Не втну таки й досі.

Учителем його був дяк, якого сам поет, згадуючи, називав Совгирем-сліпим, як його й кирилівчани називали за те, що мав зиза в оці [Здається, треба ідентифікувати його з дяком Губським, що за документальними даними дякував тоді в Кирилівці]. “З себе він був високий на зріст, широкоплечий і виглядав би, як справжній запорожець, коли б не був зизоокий, бо ж навіть свою незаплетену косу носив якось він, ніби чуприну” – так описував свого вчителя Шевченко. “Вдачі він був більше суворої, ніж лагідної, а щодо потреб життя, та взагалі до комфорту, то був він сущий спартанець”.

Спартанець цей – за звичаєм тих і пізніших часів – щосуботи після вечірні давав своїм учням “субітки” – бив їх різками, всіх без винятку. Різок повинні були постачати самі учні, накравши їх у сусідньому садку селянина Грицька П’яного. “Ми до тої (березової) каші звикли були, але от де можна сказати справжній спиток був” – оповідає далі Шевченко: “б’є, бувало, а тобі велить лежати та не кричати і “не борзяся” виразно читати четверту заповідь! Справжній спартанець! Ну, скажіть, люди добрі, чи народився десь на світі такий герой, щоб спокійно влежав під різками та ще й “не борзяся” читав четверту заповідь. Ні, гадаю, такої людини земля ще не носила! Як дійде, було, черга до мене, то я вже не прошу помилування, а прошу тільки, щоб він змилосердився надо мною та звелів мене, суботи ради святої, хоч трошки придержати. Інколи, було, й змилується та й звелить придержати, але вже так випарить, що краще було б і не просити того милосердя”.

Так гартував волю своїх учнів цей суворий “спартанець”, але лихим чоловіком він не був. Сам Шевченко, згадуючи ті “субітки”, писав: “Мир праху твоєму, сліпий Совгирю! Ти, небораче, і сам не відав, що творив: так тебе били, і ти так бив і в простоті сердечній не добачав у тому гріха! Мир праху твоєму, бідолашний бурлако, – мав ти повну рацію!” Доводилося Тарасові й не тільки разом з усіма товаришами березової каші скуштувати. Жваве, непосидюче хлоп’я не раз утікало із школи: “Проскладавши було до тлю-тля, вийду з школи на вулицю, – подивлюся в яр, а там мої щасливі однолітки граються собі на соломі коло клуні й не знають, що є на світі дяк і школа. Дивлюся, було, на них та й думаю: чого не я такий безталанний, нащо мене, сердешного, мучать над тим проклятим букварем? І, махнувши рукою, дремену через цвинтар у яр, до отих щасливих на ясну, теплу солому, і тільки що почну, було, вовтузитись у соломі, як ідуть два “псалтирники”, беруть мене, раба Божого, за руки й вертають “вспять”, себто ведуть до школи, а в школі, самі здорові знаєте, що роблять з нашим братом-школярем за втечу”.

Діставав Тарас від дяка і за ті втечі, і за інші провини: нудився, очевидно, не так тією наукою, як її непотрібно складною довгою процедурою, для меткого, здібного хлопця зовсім зайвою. Учився він, як свідчать усі, дуже добре, отже – мабуть – і ту таку тяжку тоді науку читання засвоїв швидко. Навчившись читати та молитов, нарешті скінчив і псалтир, після чого, за тодішнім звичаєм, треба було поставити братії горщик із кашею з мідяними шагами. Відбувся цей “священний обряд” “неукоснительно по всім преданіям старини”, і на другий же день уже не “псалтирник”, а “скорописець” Тарас “взявся виводити крейдою премудрі кривульки на фарбованій дошці”. Цю добу свого життя Шевченко називав пізніше “майже щасливою”, але настала перша подія, що її затьмарила, подія, що в психіці хлопця виорала глибоку борозну-рану. 20 серпня 1823 року, коли Тарас мав 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати: її

…ще молодою у могилу

Нужда та праця положили…

Мала всього 37 літ. Покинула сиротами шестеро дітей. Старшому Микиті було 13 років, найменшій Марусі – 4. Смуток і безнадія завітали до вбогої хатини. Батькові не до малечі було: треба було своє тяжке кріпацьке тягло тягнути. Старша дочка Катерина, колишня Тарасова нянька, ще на початку року видалася заміж у село Зелену Діброву, Ярині ж лише восьмий рік минав. Хатнє господарство лишилося без ока господині, діти – без усякої опіки. Мусів Грицько Шевченко оженитися – у селянському побуті в таких випадках це річ конечна, просто неминуча. Розглянувшись, іншої дружини не знайшов, ніж удовиця, бо ж яка навіть найубогіша дівка-невдаха за вдівця піде, коли він повну хату дітей має. Пішла за нього ще молода Оксана Терещенчиха, що овдовіла теж із трьома малими дітьми. Старий батько теж її Грицькові нараяв. Ще тісніше зробилося в убогій хаті Шевченків. Побрався батько Тарасів із Оксаною не раніше, як у січні, а може й весною наступного, себто 1824 року.

Тужили діти за матір’ю, а найбільше, мабуть, чутливий Тарас. Не мав до кого тулитися, не мав заступниці, щоб його боронила, коли прошпетиться. Із смутком геть пізніше згадував, як у Свят-Вечір того року старим звичаєм понесли вони “троє” – очевидно, Микита, сам він та Ярина – святу вечерю дідові Іванові. Коли почали промовляти освячену віками формулу: “Святий Вечір! прислали нас, діду, батько й мати…”, то перед словом “мати” запнулися і “всі троє заридали”: “нам – згадує поет – не можна було сказати: “і мати””.

Життя родини Шевченків обернулося у справжнє пекло. “Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогидливішому тріумфі!” – оповідав пізніше сам Тарас. “Не минало години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка”. Отже найгірше в тому родинному пеклі було Тарасові.

У тому ж самому 1824 році, коли в житті родини Шевченків відбулася ця трагічна подія, коли Тарас так болісно відчував своє сирітство, у кирилівській школі “сталася реформа”: київська консисторія прислала до Кирилівки нового “стихарного” дяка. Ще 1820 року російський уряд зреформував духовні школи на Україні. Від того часу на дяків стали призначати звичайно тих невдах, що або нездібні були до дальшої науки, або з морального боку на священиків не надавалися. У міру того, як число таких кандидатів збільшувалося, ними ступнево заступали старих “мандрованих” дяків, таких от “бурлак”, як і той Совгир-сліпий, що подобався кирилівській громаді своїм голосом. “Реформа” ця скасувала традиційне самоврядування громад, що на Україні, не зважаючи на існування кріпацтва, зберегли багато своїх стародавніх, традицією освячених прав, до яких належало й право вибору кліру.

Нового “консисторського” дяка, призначеного без порозуміння з парафією, а до того ж п’яницю “паче всіх п’яниць на світі”, зустріли кирилівчани неприхильно, і школярі втекли від нового дяка – “аки овци од вовка розсипашася”, і “найтерпеливіший з братії”, Тарас Грушівський, узявши своє шкільне “знаряддя” – таблицю, перо та каламар із крейдою – теж покинув школу, як і інші товариші, бо, мовляв, “не можна проти рожна перти”. Не відразу поступився Совгир своїм становищем і спочатку пробував був “пручатися”, та “мусів уступитися перед силою закону”. У школі оселився новий дяк Богорський, а Совгир, “склавши свою мізерію до одної торби, закинув її за плечі, взяв патерицю в одну руку, а зшиток із синього паперу із сковородинськими псалмами чи то віршами в другу”, “помандрував собі шукати іншої школи”, для якої консисторія ще не мала кваліфікованого кандидата.

Смерть батька

Уліті, мабуть, того ж таки [1824] року – було це або в травні, або в червні – довелося Тарасові зазнати нових цікавих вражень: він “чумакував” разом із батьком. Давніше батько брав із собою в чумацькі подорожі старшого Микиту, тепер же, може навмисне для того, щоб урятувати Тараса від прискіпувань напасливої мачухи, забрав його з собою. Рідна околиця, яку досі знав хлопець, була нерівна, гориста. Кирилівка та суміжні з нею села: Тарасівка, Пединівка, Будища лежали на високих горбах, що місцями доходили до значної височини, і цілий той край перерізували глибокі, лісом порослі яри-байраки. Широких горизонтів у тій околиці не було, і світ здавався тісний і замкнутий. Тепер Тарас пізнав степ – пізнав його у всій його безкраїй таємничості. У недалекому Гуляйполі відкрився він очам Тараса за вузеньким Тикичем.

Мале, вразливе хлоп’я не дивилося на близьке село Новомиргород, що стояло над річкою, а вдивлялося в простори широченного, безкрайого степу. По дорозі в степу Тарас розпитував батька про аракчеєвські військові оселі, дивовижно називані цифрами військових “рот” (сотень), що в них мешкали [Організатором цих осель (“военных поселений”) був генерал Аракчеєв, улюбленець царя Олександра І. Все життя мешканців цих осель регулювала сувора військова дисципліна. Не тільки військові вправи робили вони під доглядом своїх начальників, а й працю в полі виконували під їх контролем і за військовими сигналами]; бачив під Єлисаветом циганські табори. У молодій поетичній душі одинадцятилітнього хлопця в пору цієї, як він сам казав, “найніжнішої молодості” вперше ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан душі, коли “хочеться обняти оком душі цілість світу, в часі і просторі”. “В степу ніч, ясна, місячна, тиха, чарівна ніч! На степу ніщо не ворухнеться, найменшого руху – тільки, коли проїдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і тобі чогось страшно робиться” – так згадував він свої степові враження. Безмежність степового пейзажу малював потім такою, якою її бачив.

Кругом його – степ, як море

Широке, синіє.

За могилою могила,

А там – тілько мріє…

Безперечно, що тут, у степу, вперше зросла в його душі “потреба вживатися в безмір вселенної”. Те, що переживав тоді, коли колеса чумацької мажі тихо скрипіли, а місяць своїм таємничо-сріблястим сяйвом заливав безмежний степ, лягло потім в основу відповідних космічних мотивів у його ранніх поезіях. Перед їх написанням він не мав уже другої нагоди пережити такі враження, що їх пережив під час свого “чумакування” в степу. У космічних мотивах заспіву до “Гайдамаків” виразно бринять струни ще тих глибоких дитячих вражень і дум, що їх “нашептав” йому “білолиций місяць”, з яким він “любив розмовляти”, “як з братом, з сестрою”.

Подорожі степами з батьком належали до тих коротких епізодів, що найбільше двічі виривали Тараса з хатнього пекла. Лиха мачуха робила всякі кривди пасербам. Навіть сліпеньку Марусю викидала з хати. Особливо ненавидячи Тараса, мачуха, щоб позбутися пасерба з хати, посилала його влітку пасти свині й телята. Із скибкою сухого хліба в торбі бродив хлопець по мальовничих пригір’ях і долинах між Кирилівкою та Тарасівкою, годинами просиджуючи на одній з високих тамошніх могил-курганів під бездонним шатром блакитного, безкрайого неба.

До світлих моментів у його сирітському житті належать іще й інші, вже піші його подорожі, коли він із сестрою Катрею ходив “на прощу” аж до Мотронинського монастиря, де на цвинтарі поховані були жертви подій із часів Коліївщини. Грамотний хлопець умів прочитувати написи на кам’яних плитах над могилами “коліїв”, догоджаючи старшим прочанам, серед яких були й такі, що ще добре небіжчиків пам’ятали. Старі люди при цьому оповідали свої спомини про діячів тих сумних подій. Оповідання ті, річ зрозуміла, залишали глибокий слід у душі вразливого хлопця як яскраве доповнення до того, що чув він про ці події від діда.

Тим часом наближалося нове лихо. Десь пізньої осени 1824 року повернувся з подорожі до Києва батько. У подорожі тій він тяжко застудився і 21 березня 1825 року на 47 році життя помер. Найстаршому з дітей Микиті минав тоді п’ятнадцятий рік, Тарасові саме минув одинадцятий. Мачуха зробилася повною господинею в хаті.

Умираючи й віддаючи свої передсмертні розпорядження, Грицько Шевченко між іншим сказав: “Синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”. Розумний і спостережливий селянин, мабуть, добре приглядався до сина. Бачив, як легко Тарас опанував шкільну науку, яку мав добру пам’ять, як усім цікавився, все хотів знати, яку мав чутливу душу, але одночасно бачив і нехіть хлопця до одноманітної селянської праці, його непосидючість і нахил до всіляких “чудасій”, про які ще далі буде мова і які й за батькового життя Тарас не раз, мабуть, виявляв.

Отже, виробивши собі виразне переконання, що його Тарас “не буде абияким чоловіком”, Грицько Шевченко, мавши життєвий досвід, висловив своє пророцтво в альтернативній формі: “або буде щось добре, або буде ледащо”, бо з досвіду знав, як в умовах кріпацького побуту ледащіють талановиті люди, для яких нема вільної дороги; знав, що лише за добрих умов буває з таких людей “щось добре”, а що ті добрі умови настануть, чи ж міг мати певність? У кожному разі був переконаний, що за ралом Тарас не ходитиме й звичайною людиною не буде.

Над долею Грицькових сиріт не раз, мабуть, задумувався дід Іван, може не раз пробував лиху мачуху і вгамувати, бо таки через деякий час вигнав її з синової хати, але поки це настало, життя не було сиротам від мачушиних стусанів та образ. Не раз тікав Тарас із дому в Зелену, до сестри Катерини, що й на старості літ добре пам’ятала ці Тарасові відвідини. Ішов туди манівцями – понад дібровою, ярами та левадами через “могилки”, тобто сільські кладовища. Одного разу прийшовши так до сестри, упав “грудочкою” і заснув на лаві. У волоссі занедбаного хлопця було повно нужі. Входив до хати непомітно – “рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти не давали”. А траплялося, мабуть, і перше, і друге, і третє.

Але раз довелося Тарасові пережити таке дике насильство над собою, що не могло не струснути всією істотою нервового, вразливого хлопця. У хаті Шевченків опинився чогось якийсь москаль, тобто солдат, і в нього вкрадено гроші. Украв їх, як потім виявилося, той хирлявий мачушин Степанко, що його лупцював Тарас і за якого Тарасові від мачухи часто попадало. Москаль вимагав, щоб гроші йому повернули. Мачуха обвинувачувала в крадіжці Тараса. Тарас утік і сховався в гущавині калинових кущів десь на городі. Чотири дні не вертався він додому. Зробив собі там катрагу, поробив доріжки коло неї, посипав їх піском і, нарисувавши на дереві мету, влучав до неї з бузинової пукавки. Де він, ніхто не знав, крім сестри Ярини, що крадькома носила йому туди їсти.

Аж на п’ятий день викрили Тараса мачушині діти. Взяли Тараса на спитки. Без малого три дні мордував хлопця дядько Павло, що був, як казала поетова сестра Ярина, “великий катюга”. Не витримавши катування, хлопець зрештою (і то лише на прохання сестри) признався в тому, чого ніколи не робив. Коли ж його розв’язали і спитали, де сховані гроші, то місця вказати не міг, бо ж ніколи тих грошей не брав і нікуди не ховав. “Мордування поновилося, але нічого більше не добились і бідного пасерба покинули трохи не мертвого”. Було це, мабуть, найдикіше з усіх насильств, що їх Шевченкові довелося зазнати у своєму житті.

Тим часом той дядько-“катюга” – не знаємо коли саме – забрав Тараса до себе: забрав, “щоб вивести сироту в люди”, як він казав. “За яствіє і питіє” мав Тарас “пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати дядьковому наймитові в господарстві”. “Та я собі іншу долю вибрав” – додає поет до цих своїх споминів, але вибрав її він не відразу. Дядько Павло жив разом із дідом Іваном. Був він значно заможніший за свого старшого брата. Мав наймитів, орав восьмериком. Брат Тарасів у перших Петро, син того дядька Павла, так оповів про Тарасову працю у дядька. Під час оранки Тарас, “як у добру злагоду”, то поганяв собі воли, “аби ж хоч трошки розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там “фонтали” (сикавки) і робить. Батько мій, було підкрадеться до його та й поб’є. Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки, у Кульбашів ліс… У лісі з лопухів зробить щитка, щоб сонце не пекло, та й сидить собі на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі”. Оповідання це прекрасно ілюструє характер малого Тараса: не зносив ні приневолювання, ні тим більше насильства. Дядька Павла зненавидів щиро і, як ми бачили, мав за що. Вистачало, очевидно, ненависному дядькові голосніше гукнути на хлопця, щоб той покинув працю і втік. Це втікання було єдиною формою протесту, на який до певного часу вмів хлопець здобутися.

Ця праця у дядька “за яствіє і питіє” недовго, мабуть, тривала. У голові Тараса назрів сміливий і незвичайний, як на його вік, план – розпочати самостійне життя: він пішов у школярі-робітники до дяка Богорського. Сталося це, напевне, ще в році батькової смерти і, мабуть, не пізніше, як восени того року. Ніхто не міг і не мав приводу на цей крок Тарасів нарікати: і дядькові Павлові, і мачусі це могло лише подобатися, – позбувалися клопоту з “ледачим” і “неслухняним” хлопцем. Дякові, навпаки, такий “школяр-попихач” був на руку. Запиваючись, дяк по два-три дні не вилазив із шинку. Він навіть призначив Тараса “консулом”. На “консула” припав і обов’язок сікти товаришів щосуботи, що, розуміється, не звільняло його самого від дяківської хлости. А дяк Богорський був далеко лютіший за Совгиря.

Дванадцятилітній “консул” не раз, мабуть, виручав дяка і в його педагогічних функціях, перевіряючи, чи витвердили учні, що на їх долю припадало. Крім того, як оповів сам поет у своїй автобіографії, “дяк, упевнившись у досужестві (себто здібностях) свого школяра-попихача, посилав його вомісто себе читати Псалтир по усопших душах кріпацьких, за що й платив йому десятую копійку, яко поощреніє”. У повісті “Княгиня” Шевченко докладніше розповів про те, як він заробляв цю свою “десятую копійку”:

“Я знав мало не ввесь Псалтир з пам’яті й читав його, як казали мої слухачі, “виразно”, себто голосно. Завдяки такому моєму “досужеству”, не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я псалтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики. І це було одне-єдине джерело мого існування”.

Дарма, що Тарас замітав у хаті, палив у грубі, виносив сміття, виконував обов’язки шкільного “консула”, – він часто, зрештою як і сам недбаха й п’яниця дяк, голодував.

“Добре ще, коли траплялися на селі покійники (прости мене, Господи!), – згадував Шевченко, – тоді ми ще сяк-так перебивалися; а як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечорі, возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребували ми й напоями, як грушевий квас) та й підемо попід вікнами виспівувати “Богом ізбранную”. Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так, насухо, прийдемо, тільки що не голодні”.

Оповівши про це своє “консульське” життя, Шевченко написав: “Ой, багато-багато міг би я оповісти цікавих і повчальних речей на цю тему, та якось сумно оповідати”. Та про що сумно було оповідати йому самому, розповіли нам інші. Чи скоро, чи не скоро по тому, як Тарас став у дяка за попихача, не знати, але через деякий час дяк зійшовся з молодою Шевченковою мачухою і почав з нею пиячити й гуляти, а Тараса почав товкти “як гамана”. Коли вертався дяк до школи, Тарас тікав геть. Дяк не раз морив його голодом, може й свідомо, під’юджуваний мачухою. Рятувала Тараса навіть сліпенька Маруся: вона приховувала за обідом шматочок хліба і клала його в умовленому місці в садку. Тарас прокрадався в садочок і, схопивши хліб, утікав у школу, боячися попасти на очі лютій мачусі. Утікаючи від дякових стусанів, ховався в кущах у садку селянина Желеха. Зробився язикатий і не раз відгризався, а коли дяк напосідався на нього, мусів утікати. Навіть робив собі з дерну “щось подібне до ліжка” у тих калинових кущах, а сестри приносили йому туди їсти. Тікаючи з школи й ховаючись по кущах, списував до зроблених зшиточків сковородинські псалми й колядки, орнаментуючи їх “хрестами і візерунками з квітками”, так, як робили це вчителі-дяки, у яких він бачив різні рукописні збірки із псалмами та кантами:

Давно те діялось… Ще в школі,

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п’ятака

(Бо я було трохи не голе –

Таке убоге) та й куплю

Паперу аркуш, і зроблю

Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу,

Та й списую Сковороду,

Або “Три царіє со дари”,

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу…

Спроби малювати

У 1827 році в лютому Тарасові минуло 13 років. Пробування у школі в Богорського, яке Тарас називав “многотрудним двохлітнім іспитанієм”, перервав він несподіваним вибриком: заставши раз дяка та його друга Йону Лимаря п’яних, як ніч, він, “без жалю обнаживши задняя свого наставника й добродія, всипав йому добру порцію березової каші і, помстившися донесхочу та вкравши якусь книжечку з кунштиками, тієї самої ночі втік…” Від наслідків цієї екзекуції врятувала його втеча, а потім, мабуть, і те, що дякові соромно було до цього признатися. Подія сталася, видно, несподівано для нього самого, але з певністю можна припускати, що про зміну свого прикрого становища Тарас уже давно думав, бо втік він не кудись світ-за-очі, а до містечка Лисянки, “де й знайшов собі вчителя-маляра – отця диякона, теж спартанця”.

Охота до рисування давно вже пробудилася в малому хлопцеві, а під час перебування в школі він, роздобувши олівця, рисував уже не на парканах, а на папері. На селі, та що за тих часів, навіть клапоть сірого паперу був річчю, що її не так легко було роздобути. У колишнього кирилівського школяра Гончаренка такі Тарасові малюнки були наліплені на стінах хати: тут були “і коні, і москалі, намальовані на грубім, сірім папері”. Це рисування не було у хлопця звичайною забавою: було воно виявом непереможної внутрішньої потреби віддавати лініями зорові враження, і ця потреба ніде й ні за яких обставин його не покидала. Згодом у нього не могло не виробитися та не скріпитися й переконання в тому, що він має й хист, чи, як казали в тій околиці, “кебету” до рисування. Переконання таке скріпитися могло не лише під впливом його внутрішнього почуття, а й під впливом похвал та подиву як ровесників, так і дорослих: кирилівчани довго зберігали в пам’яті цю його надзвичайну вмілість, яку він виявляв дуже активно і яка цікавила, видно, все його оточення.

Своє вміння рисувати він під впливом похвал оточення міг навіть уважати за завершене і мріяв, мабуть, лише про дальший крок, про те, щоб опанувати вищу умілість – малювання фарбами. Тут потрібна вже була поміч учителя, потрібний був і інший матеріал, і інше знаряддя – пензлі й фарби, про які він не знав навіть, де їх здобувати. Річ ясна, втікаючи до лисянського диякона, Тарас сподівався, що, взявшись за фарби, затого вже й привабливе малярське мистецтво опанує. Тим часом диякон загадав охотникові-челядникові… носити відрами воду з Тикича та розтирати на блясі фарби! Диякон почав від того, від чого починають усі майстри із своїми учнями: “Терпляче носив школяр-приблуда три дні відрами воду з Тикича й розтирав мідянку на блясі, а на четвертий день утік”, – оповідає він сам у своїй автобіографії, а згадавши про цей самий епізод, додає: “Багацько перетерпів я після цієї першої лекції, але ніщо так не врізалося мені в пам’яті, як той перший немудрий іспит”. І не дивно, що хлопця зустріло таке глибоке розчарування: він мріяв про щось зовсім інше!

По цьому невдалому “іспиті” Шевченко, як розповів сам у своїй автобіографії, тікає просто до села Тарасівки, до іншого маляра-дяка “з твердим наміром потерпіти всі проби, аби хоч крихту навчитися його великого мистецтва”, а цей великий мистець “славився в околиці тим, що малював великомученика Микиту та Івана-Воїна”, якому “для більшого ефекту примальовував він на лівому рукаві дві солдатські нашивки”. Але тарасівський дяк не прийняв учня: “Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту не те що до малярства чи шевства, ниже до бондарства”. Згубивши зовсім надію хоч абияким малярем стати, з розбитим серцем повернувся приблуда до свого рідного села з наміром стати за погонича або пасти громадську ватагу й, доглядаючи вівці та свині, читати крадену книжку з кунштиками. Та й цього не сталося. Дідичеві Павлові Васильовичу Енґельгардтові, що саме тоді одідичив маєток батька свого, як нешлюбний його син, треба було меткого хлопця, і обідраний школяр-приблуда потрапив просто в пістрову куртку, у такі самі шаровари та, напослідок, у покоєві козачки”.

У всьому цьому коротенькому оповіданні окремі епізоди Тарасового життя, так би мовити, “сплющилися”, “зліпилися докупи”, а тим часом між ними були ще досить довгі періоди, про які немає ані згадки. І не дивно: все це займає дві сторінки друку, а розтягти ці події треба не менше, як на рік, та й у пам’яті людській завжди всі переживання звиваються в один клубок, плутаються, а Шевченко писав про це… по 30 роках!

Коли немає ніяких підстав сумніватися в правдивості оповідання про “хіромантію” тарасівського “апеллеса”, то треба або відкинути твердження, що до Тарасівки Шевченко втік просто з Лисянки, або, прийнявши це твердження, віднести до значно пізнішого часу “твердий намір” автора “перетерпіти всі проби”, щоб навчитися бажаного мистецтва. Не міг же він протягом одного дня або однієї ночі, потрібних для того, щоб дійти з Лисянки до Тарасівки, виробити цілком протилежний погляд на бажану малярську науку – раптом зрозуміти, що вона вимагає терпіння і багато часу. Для цього теж потрібний був і час, і досвід. Минуло теж досить часу, поки Тарас і в покоєві козачки потрапив і то за обставин, над якими доведеться докладніше спинитися.

Маємо вістки про те, що перед тим, як попасти на панський двір, Тарас учився у брата Микити стельмашества, “брався й за підпасача”, а також був наймитчуком у кирилівського священика о. Григорія Кошиця [На батьківщині Шевченка селяни називали о. Григорія – Кошиця, за документами – Кошиць.]. У якій послідовності все це відбувалося, тепер уже не встановити. Знаємо лише те, що ні стельмахом, ні пастухом довго він не був, що брат Микита “бив його, і то здорово бив” – очевидно, за неслухняність і непосидючість. Більше знаємо про його життя у о. Кошиця. Тут, по довгому періоді “многотрудних іспитаній” перших років сирітського життя, вперше знайшов собі Тарас теплий куток, завжди був ситий і одягнений, ніхто тут його не бив і ніхто йому нічим не докучав. Обов’язком його було доглядання худоби та широкохвостої панотцевої буланої кобили, знаної в усій околиці.

Крім того, мив він ножі та ложки, за що його жартома називали “креденсовим”, а зимою палив у грубі у двох невеличких кімнатах, що займали половину дому; другу половину займала велика чиста кухня, де патріархальна родина о. Кошиця звичайно проводила цілий день разом із слугами. Отець Григорій мав два сади і добре господарство. Мали Кошиці двоє дітей: сина Яся і дочку Федосю. Ясь учився в школі у Богуславі, і Тарас одвозив туди його по вакаціях, а потім і до Києва, коли попович скінчив богуславську школу. Возив він також сливи, яблука та дині на продаж до сусідніх містечок – до Буртів та до Шполи. Возив і панотця з паніматкою до сусідів-священиків у гості – до Тарасівки та Зеленої, де жила й Тарасова сестра Катерина Красицька. Згадаючи пізніше про свого наймита, Кошиці нічого недоброго про нього не оповідали, але о. Григорій уважав його за “ледачого”, себто нездатного до якоїсь господарської справи. Зимовими вечорами Тарас завжди в кухні “щось читав”, як оповідала потім паніматка, яка пригадувала теж, що на їхній кухні Тарас вивчив напам’ять і дві кафізми із псалтиря.

Ці дані подав знайомий Кошиців о. Лебединців, що був товаришем Яся Кошиця. Другий мемуарист оповідає теж, що Тарас “по вечорах повторював псалми і житія святих”, – була це або знову “Минея”, або “Київський Патерик”. Знаємо теж, що, бувши в Кошиців, Тарас на дозвіллі рисував “вугіллям на коморі і стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвіницю”. Роботи в Кошиців було багато, – це стверджують люди, що їх життя добре знали, але надмірною працею своїх слуг о. Кошиць не обтяжував, хоч і був суворий господар, а паніматка була жінка доброго серця й поблажлива, за слуг своїх дбала і добре їх годувала. Тяжко ствердити, як довго Тарас перебував у Кошиців. Один із мемуаристів подає, що близько двох літ. Доводиться, одначе, час перебування Тарасового в Кошиців значно скоротити: був він у них ніяк не довше року, а може й менше. Здавалося б, що хлопець після всього, що перед тим пережив, повинен був триматися Кошиців, але (десь не раніше, як восени 1828 року) він і їх покинув, і, як згадують мемуаристи, від Кошиців і попав на панський двір. Однак є звістка, що Тарас зробив перед тим іще одну спробу знайти собі маляра-вчителя.

Але перше ніж побачимо Тараса в того маляра, а потім на панському дворі, треба ще раз спинитися над його сирітським життям у 1825-1828 роках, бо не все, що про те життя знаємо, вкладається в хронологічну схему.

Ще бувши за “попихача” у дяка Богорського, Тарас, як ми знаємо, не раз голодував і не мав у що вдягтися. Лише в Кошиців він напевне не був ані голодний, ані голий. Завжди ж і скрізь, коли тинявся безпритульний, не нагріваючи ніде місця, голодував і ходив обідраний. “Сирота в ряднині”, “обідране, трохи не голе – таке убоге”, – таким він пам’ятав себе, коли згадував, як

…блукав по світі та людей шукав,

Щоб добру навчили…

Сам оповідав у 1840-их рр. докторові А. Козачковському, що голод змушував його навіть красти курей або поросята, і він пік їх за селом у печері, лякаючи розведеним вогнем забобонних селян, які думали, що там оселилася нечиста сила. Голодний і бездомний хлопець взагалі звертав на себе увагу односельців своїми “чудасіями”: носив волосся в “кружок”, як у дорослих, і чомусь сам пошив собі шапку, подібну до ” конфедератки”.

До тринадцятого року свого життя відніс Шевченко зворушливий епізод, що ясною смугою блиснув у житті обідраного й голодного сироти [Поезія “N. N.” – “Мені тринадцятий минало…”]. Він пас ягнята за селом, і душу його зненацька опанував молитовний настрій і якесь недовідоме почуття щастя, радости: йому здавалося, що радість ту поділяє і “Господнє небо і село”, і ягнята, що їх він пас; але так само зненацька виринуло в його душі й почуття самотності, сирітства, бездомності, і він почав гірко плакати; тут, теж зненацька, з’явилася дівчина, що близенько плоскінь вибирала, і отерла йому сльози своїм чистим поцілунком. Почуття щастя знову вернулося в душу хлопця, і діти разом погнали свої ягнята до води.

Героїня цього епізоду в поезії не названа. Немає формальних підстав твердити, що нею була та сама дівчина, про яку зараз буде мова, але, здається, що так – що це була та Оксана Коваленківна, про яку вже ми згадували, описуючи поетове раннє дитинство, і якій він пізніше присвятив свою поему “Мар’яна Черниця”. Присвята ця, адресована “Оксані Коваленко на пам’ять того, що давно минуло”, – документ, який уже безсумнівно свідчить про те, що, ще мавши 13–15 літ, Шевченко пережив першу любов. Ось відповідні рядки цієї зворушливої присвяти:

Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту;

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять,

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш… Оксано! Оксано!

А я й досі плачу і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну –

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись щаслива

І хоч так, як жарти, колишнє згадай…

До цієї присвяти немає що додавати: тут ми маємо повний образ Тарасового дитячого кохання – щасливих зворушень хлопця при його зустрічах із коханою, їхніх “очима, душею, серцем” ведених розмов, їхніх спільних радощів і спільної журби, – усе, в чому виливається найсильніше й найчистіше почуття першої любови.

Оксана стане потім Шевченковою Беатріче. Ім’я її він надаватиме улюбленим героїням своїх поем, а її особиста трагічна доля стане трагедією його серця, як ми довідаємося про це згодом. У безрадісному ж житті сироти-підлітка була вона ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній гами нових, особливих почувань.

Козачок пана Енгельгардта

12 травня 1828 року помер у Вільшаній Тарасів дідич, дійсний тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської Імперії Василь Енґельгардт. 29 жовтня того самого року три нешлюбні сини його – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160 000 десятин землі, коло 50 000 кріпаків “мужеска і женска пола”, доми в столицях і безліч різних дорогоцінностей. Поручникові Павлові Енґельгардтові дісталися маєтки на Звенигородщині. Весною 1829 року тіло померлого дідича перевезено з Вільшаної до його родового гробу – до села Чижева на Смоленщині і 12 березня там поховано.

Зробившись власником кирилівських кріпаків, Павло Енґельгардт – десь між початком листопада 1828 року і початком березня 1829, – наказуючи головному управителеві своїх маєтків “набрати коло тузеня хлопців”, що надавалися б на двораків-фурманів, форейторів, кухарів, лакеїв та рахівників, зажадав навіть такого, що надавався б на покоєвого маляра. За оповіданням самого Шевченка, переказаним уже з третіх уст, Тарас тоді саме й “попав у кухарчуки, під команду вільшанського головного кухаря-артиста”. Але є дані, які стверджують, що попав він туди не відразу – не просто з села, а по тому, як уже побув на панському дворі як кандидат у двораки.

Сестра поетова Ярина оповідала, що Тараса взяв до почту своєї служби управитель вільшанського маєтку Дмитренко (очевидно, щоб приготувати його до служби у молодого пана) і що сталося це за таких обставин: Тарас подався був до села Хлипнівки, де хотів учитися малярства в одного з місцевих майстрів; два тижні прожив він у майстра на іспиті, і той признав хлопця за здібного до вибраної ним кар’єри, але боявся тримати в себе кріпака-учня без панського дозволу і тому порадив хлопцеві здобути той дозвіл на письмі. Тоді Тарас пішов до контори у Вільшану, і управитель Дмитренко, “розмовившись із хлопцем і помітивши його спритність”, забрав його до себе. Ще інакший переказ зберіг у своїй пам’яті Шевченків небіж; Петро (син брата поетового Микити). За цим переказом, Тарас попав у хлопчики для слуг не до Дмитренка, а до помічника його поляка Яна Димовського. Брат же Петра Прокіп пам’ятав іще и те, що це дід Іван просив Димовського, щоб Тараса взяли до панського двору.

Тяжко в усіх цих, таких одмінних, версіях зорієнтуватися і дати якійсь із них перевагу, але, здається, не буде помилкою прийняти за факт, що обов’язків “козачка”-лакейчука почав учитися Шевченко в Димовського і що цей старий панич, який залишив по собі у місцевих селян пам’ять доброї людини, ставився до хлопця добре, бо Тарас у нього не тільки вчився, як панам що подавати та як до них озиватися, але – як згадував Петро Шевченко – від Димовського Тарас дістав “властиво перші початки елементарної науки”, що треба розуміти як поширення Шевченкової шкільної науки якимись ширшими відомостями. Сестра поетова Ярина могла Димовського з Дмитренком і поплутати. Що від Димовського Шевченко зазнав, чимало доброго, це потвердив він сам тим, що, ставши вільною людиною, листувався з ним і пересилав йому поклони. Мабуть, цей самий Димовський, якому довелося робити Тарасові “іспит” чи “спробу”, і зазначив у врученому молодому Енґельгардтові реєстрі його прийдешніх слуг, що Тарас Шевченко надається на “покоєвого маляра”. Здогад такий можна вважати за зовсім певний. Уже по відбутій у Димовського науці довелося Тарасові перейти на панську кухню, а потім – коли приїхав до Вільшаної молодий пан – зробитися його “козачком”.

На кухні Тарас чистив і мив начиння, носив дрова, виливав помиї тощо, але мабуть не так ця праця, як її одноманітність його нудила. Непосидючий хлопець рвався на волю і, як колись давніше від усяких сільських робіт, так і тепер утікав і від цих нових обов’язків – утікав до густого панського парку, де в гущавині розвішував на деревах свою “колекцію образів” – “лубочні” кунштики, що їх пристрасно збирав, іноді навіть їх собі привласнюючи, як це зробив колись, забравши у дяка Богорського книжечку “з кунштиками”. Таке бажання полюбуватися своїми мистецькими скарбами не минало для Тараса без прикрих наслідків. Шеф панської кухні за такі втечі бив наслухняного й неспокійного хлопця, як били його колись і мачуха, і дядько Павло, і вчителі-дяки, і навіть брат Микита. Коли ж довелося йому зробитися панським лакейчуком і цілі дні без діла чекати, аж пан накаже йому щось зробити, Тарас “нишком зрисовував” “образи суздальської школи, що прикрашували панські покої”.

Це його власна згадка [“Суздальська школа” – це в устах Шевченка звичайне окреслення для творів масового виробу й низької мистецької вартості, якими були, між іншим, і “твори” суздальської продукції], згадка ця веде нас до питання, що взагалі міг нового й цікавого побачити й почути в панському палаці і дворі допитливий сільський хлопець, який мріяв про мистецьку освіту. Мистецьких творів, що могли б вразити його уяву, там напевне не було: вони були зібрані в Енґельгардтових столичних палацах, у його прадідівському домі в Чижеві, на Смоленщині; було їх багато й у палаці, збудованому архітектом Ґваренґі – у славних Ляличах на Чернігівщині, що їх купив Енґельгардт у Завадовського. У вільшанському домі навряд чи вони були.

Була тут кріпацька оркестра, але була жалоба по старому панові, і Тарас не чув її музики. Це щодо мистецьких вражень. Що ж до того, як перебування в панському палаці могло взагалі відбитися на Тарасовій психіці та які думки могло збудити в його допитливому мозку, то тут можна припускати, що гострий контраст між розкішним життям неприступних, гордих панів і знаним йому життям убогих селян, дяків і навіть священиків не міг його не вразити, – надто вразливий був і вдумливий, щоб цього не сталося. Бачив тепер життя одного з центрів складного феодального організму – життя великопанського двору, де пан-дідич був мало не абсолютним володарем, воля якого керувала механізмом складної багатоступневої ієрархії, починаючи від головного управителя, управителів окремих маєтків, старших і звичайних слуг і кінчаючи ним, Тарасом, і такими, як він, цілком безправними паріями.

Не міг не бути вражений тим, що тисячі людей, панських підданих-кріпаків, ллють піт і живуть у злиднях для того, щоб солодко й добре жилося одному вибранцеві долі в блискучому уланському мундирі й срібних еполетах. Уперше почув, мабуть, теж тут, що є люди, які ніколи української мови в розмовах між собою не вживають. У дяків і в отця Кошиця чув уже може й не раз і російську, і польську мову, але як мови чужі. Чи на панському дворі й у панському палаці часто чув мову російську, з певністю не можна відповісти на це запитання. Енгельгардти прийняли православіє і зросійщилися ще в другій половині XVIII століття. Проте невідомо, який національний “тон” панував у вільшанському палаці. Колишня його довголітня господиня, з якою Потьомкінів небіж прижив трьох синів, за переказом, була якась польська княжна, католичка, що її цей православний мальтійський лицар викрав із якогось кляштору, де вона була вже постриглась у черниці. Деякі місцеві люди вважали її чомусь за німкеню, але вона була таки, мабуть, полька. Усі її сини були виховані в російській культурі, але напевне знали польську мову.

Чи в своєму “польському” маєтку [Це традиційна в роді Енґельгардтів назва для їхніх звенигородських маєтків] молодий дідич уживав російської мови, чи польської, звертаючись до слуг, – хто знає. Можна лише твердити, що все українське було Енґельгардтам цілком чуже. Серед їхніх управителів та офіціалістів, були й українці з походження, як от ротмістр Дмитренко, були й поляки, як отой добрий для Тараса Димовський і недобрий Прехтель, якого ми ще пізнаємо. Цікаво було б достеменно знати, чого саме учив Тараса Димовський. Дуже можливо, що навчив хлопця читати по-польському, хоча б з огляду на те, що Тарас мав їхати з паном до Варшави, де той служив у лейб-гвардії уланському полку і де слугам треба було знати польську мову. Поза цим здогадом ніяких конкретних припущень щодо того, як на Тараса вплинуло перебування на панському дворі та в палаці, робити не можемо, крім одного, що почував себе в панській палацовій неволі, як пташка в клітці, і мріяв про волю та про те, як би його навчитися малювати.

На панському дворі у Вільшаній Тарас перебув найменше – півроку, найбільше – рік.

З Вільшаної Тарас кілька разів їздив із паном до Києва, але десь восени 1829 року прийшов день, коли хлопцеві довелося вирушити в далекий світ – до Вільна й до Варшави. Його суворий і неприступний пан віз із собою реєстр своїх слуг, де про козачка Тараса було сказано, що він надається на покоєвого маляра. В обозі гордого аристократа їхав назустріч незнаній долі неслухняний, упертий, неспокійної вдачі п’ятнадцятилітній хлопець, що мав уже за собою небуденне, як на його вік, минуле – запас тяжких досвідів, пережитих образ, страждань і шукань, а в серці – “стрілу амура”. Був він безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана, хоча мав уже власний, самостійно вироблений життєвий ідеал – стати малярем-митцем, а душа його жила у світлі буйної фантазії, багатому й яскравому, наповненому звуками підслуханих співів природи, реальними образами її живих красот і ідеальними – з народніх пісень, кобзарських дум, історичних переказів, сковородинських кантів, житій святих і Давидових псалмів

1829 – 1838 рр. Слуга пана Енгельгардта

У Вільні

Лейб-гвардії уланський полк, де служив Павло Енґельгардт, стояв у Варшаві, але молодий Шевченків дідич мав якісь справи у Вільні і на деякий час затримався у стародавній литовській столиці. Тарас їхав у панському обозі вкупі з іншими слугами. Раніше бував він у сусідніх повітах Київщини, у степовому Єлисаветі й у Києві, тепер дивився на одноманітні лісові краєвиди нової країни – “країни смутку та плачу”, “раз-у-раз голодної Білоруси”. Згадував уже геть пізніше про те, які “зворушливі картини доводилося бачити йому в цій убогій країні” – “голод, злидні, розпусту і сумних супутників розпусти”. Обоз із речами та слугами кирилівського пана наближався до Вільна, мабуть, дуже поволі, і хлопець мав час приглянутися до цього краю, до якого вже пізніше ніколи не мав нагоди завітати.

Коли саме прибув Шевченко до Вільна, не знаємо, але в усякому разі напевне не раніше, ніж пізньої осени. 6 грудня 1829 року в короткому періоді Тарасового віленського життя сталася подія, що назавжди зосталася для нього пам’ятною. Про цю подію коротко, але яскраво розповів він сам. “Мандруючи з обозом за своїм дідичем”, як сам згадує, “крав він по заїздах портрети різних історичних героїв”. Це були портрети російських “героїв” війни 1812 року. Не мігши побороти в собі спокуси, “колекціонував” він ці дешеві літографії та ґравюрки, “маючи думку достеменно скопіювати їх на дозвіллі”, – і от “нагода і дозвілля випали в Вільні. Це було 1829 року грудня 6. Пан та пані поїхали в ресурси на бал. У домі все затихло, поснуло. Тоді він розгорнув крадені скарби та, вибравши з них козака Платова, почав з побожною пильністю його копіювати. Уже дійшов був до маленьких козачків, що гарцюють коло дужих копит коня козака Платова, аж ось розчинилися двері, – пан і пані повернулися з балу. Розлючений пан нам’яв йому вуха, надавав ляпасів, – за те, мовляв, що міг він не тільки дім, а й ціле місто спалити. Другого дня пан казав кучерові Сидоркові відшмагати його гарненько, що й “було ісполнено сугубо”.

Отже, 7 грудня 1829 року на панській стайні у Вільні відбулася історична екзекуція: з панського наказу панський кучер-дворак Сидорко вибив різками дворака-лакейчука Тараса Шевченка за те, що він рисував уночі, запаливши світло. Дуже можливо, що пан знайшов у цьому факті лише привід до того, щоб вилити свою злість, причини якої крилися зовсім деінде. Але помилкою було б повторювати тут казку про те, що Енґельгардт при цьому “не звернув уваги” на Шевченкове “мистецтво”. Це вигадка П. Куліша, який прикрасив нею відповідне місце в Шевченковій автобіографії. Було, мабуть, якраз навпаки. Пан уже знав, що Тарас надається на “покоєвого маляра”, тепер же мав нагоду над цією справою задуматися, переконавшися, що Тарас до такої ролі надається. У всякому разі він незабаром віддав хлопця в науку до якогось маляра-декоратора, але сталося це вже в Варшаві.

У своїй автобіографії, що її Шевченко писав у 1860 році з виразною тенденцією, він подав лише кілька яскравих фактів свого життя, що мали ілюструвати його тяжку кріпацьку долю, а тому з віленського періоду згадав лише цей один епізод, коли – за дотепним висловом Кониського – Енґельгардт на Шевченковій спині списав “хартію панського самовластя”. Але в інтимних документах поетового життя ми знаходимо й інші згадки про Вільно. У листі до свого приятеля Броніслава Залєського, напередодні свого визволення з заслання, в листі, писаному за 28 років по виїзді з Вільна, Шевченко висловлював такі свої мрії: “Беру Тебе з обіймів Твоєї щасливої матері, й певного чудового ранку молимось з Тобою перед образом Божої Матері-Остробрамської. Вільно так само дороге споминами моєму серцю, як і Твоєму”, а в 1857 році в “Щоденнику” він записав таке: “Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві”. Цей свій сон у тому самому записі поет пояснив тим, що минулого дня читав книгу про королеву Варвару Радивилівну, де часто згадувалося Вільно.

Згадка ця мимоволі підсовує всім здогад про те, що одним із “дорогих серцю” поета віленських споминів був спомин про його симпатію до чорнобривої Дуні. Церква св. Анни – католицька, і очевидно, ця Дуня [Мабуть, Дзюня – зменшене ім’я Ядвіґи] була полькою, але ми із споминів Сошенка знаємо, що Шевченко оповідав йому про свій роман з якоюсь молодою полькою в Варшаві. Отже немає цілком певних підстав для того, щоб у цій згадці про сон бачити відгук колишніх поетових вражень і переживань, зв’язаних із Вільном, – можливо, що він, начитавшись про Вільно, власне у віленській обстанові й побачив потім у сні свою колишню варшавську симпатію. Але можливо теж, що й Сошенко помилився і відніс до Варшави Шевченків віленський спогад. Хоч як там із тим було, але ми й крім того маємо посередні дані, що Шевченко в Вільні мав якихось друзів, а якщо не друзів, то в усякому разі людей, що ставилися до нього з симпатією.

У Вільні якимсь чудом аж до 1920 року зберігся нарисований 15-літнім Шевченком портрет його батька, – очевидно, був таки хтось, для кого пам’ять про нашого поета була дорога, бо портрет цей зберігся в тогочасній гарній стилевій оправі. Отже Тарас, не зважаючи на жорстоку кару, яка його спіткала, все ж рисував у Вільні, і можливо, що його хист рисувальника звернув на себе чиюсь прихильну увагу, що могло мати вплив і на дальшу його долю. В іншому листі поета до Броніслава Залєського звертає на себе увагу те місце, де Шевченко переказує погляд на методу малярської науки віленського університетського професора рисунків Яна Рустема: “шість літ рисуй, а шість місяців малюй, і будеш майстром”. З цього факту робили навіть висновок, що Шевченко був учнем Рустема, але Шевченко міг ці слова віленського професора почути й з уст котрогось із його учнів та й не конче у Вільні.

У всякому разі, в короткому віленському житті Шевченка були якісь світлі сторінки, і коли ми про них нічого докладніше не знаємо, то все ж мусимо ствердити, що для вразливого, допитливого хлопця, який мріяв про мистецьку науку, перебування у Вільні не проминуло без сліду. Уже той факт, що й по 28 роках він добре пам’ятав внутрішній вигляд однієї з найцікавіших пам’яток віленської ґотицької архітектури – костела св. Анни, свідчить про те, що перебування Енґельгардтового козачка у стародавній литовській столиці не пішло на марне. Допитливий і вразливий, тут він мав змогу приглядатися до скульптур і образів по церквах і костелах. Вільно було тоді невеликим містом, що поволі відбудовувалося після пожежі 1812 року, але було рухливим центром польської культури, а віленський університет був у своєму розквіті. Шевченко міг у Вільні багато побачити й почути, – не все ж він сидів у передпокої панських палат, чекаючи, що йому пан каже подати собі люльку або склянку води.

На жаль, не знаючи ні обставин Шевченкового життя в Вільні, ні його тамошніх знайомств, не можемо конкретизувати наших здогадів про те, що могло дати для Шевченкової освіти місто польських філаретів і філоматів. Із життєвих же віленських вражень 16-літнього хлопця годиться згадати криваву любовну драму, що він про неї чув у Вільні й описав потім у поемці “У Вільні городі…”.

У Варшаві

З Вільни Енґельгардти поїхали до Варшави. У Варшаві дідич відав Тараса в науку до якогось покоєвого маляра. Цей совісний цеховий майстер, прізвища якого, на жаль, не знаємо, прийшовши до Енґельгардта по гроші, сказав йому, як “розуміє Тараса”, себто висловив свій погляд на мистецькі здібності хлопця, що їх він оцінював, очевидно, як дуже видатні, бо порадив Енґельгардтові віддати хлопця в науку до найвидатнішого з тодішніх варшавських митців-малярів Франца Лямпі молодшого. Пан хотів, щоб Лямпі взяв його прийдешнього надвірного маляра до свого дому, але той згодився лише на те, щоб Тарас приходив до нього на лекції. Хлопця одягнули чепурніше, – мав учитися разом із міщанськими дітьми, а може й з паничами. Уже не в пістровій куртці покоєвого козачка, а в сурдуті й у чистеньких манішках та краватках ходив Тарас до свого нового – першого справжнього вчителя малярства. Мабуть уже у Варшаві Шевченко виконав рисунок “Св. Марія Магдалина” (1830). Це дуже добра копія із з надзвичайним артизмом виконаної літографії віленського митця-графіка Мощинського.

До часу перебування Тарасового в науці у Фр. Лямпі Сошенко відносить його роман із молодою гарненькою полькою-швачкою. Можливо, що саме цю швачку і звали Дунею (тобто Дзюнею) Гусіковською. Вона опікувалася хлопцем, прала йому білизну, прасувала краватки й манішки. Розмовляв він із своєю варшавською симпатією виключно по-польському, бо іншої мови вона не знала. Зближення з нею мало для Шевченка й певне значення в розвитку його поглядів на соціальні відносини: дівчина належала до “вільного стану”, не була кріпачкою. “Я, – оповідав Шевченко Сошенкові, – вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани”. Якщо навіть у цьому переказі з третіх уст слово “вперше” додане довільно, то в усякому разі Шевченкова згадка про те, що ця рання любов взагалі зроджувала в ньому такі думки – факт надто важливий і зовсім зрозумілий: людської гідності скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати.

Це молоде кохання було одним із ясних і теплих променів у житті 16-літнього юнака на далекій чужині.

Не знаємо, скільки часу вчився Тарас у Лямпі, але, мабуть, дуже недовго: 29 листопада 1830 р. вибухнуло в Варшаві повстання, а перед тим він у тому ж році був якийсь час іще й учнем малярського майстра, отже між тією наукою у майстра та Лямпі теж могла бути якась перерва. Можна з певністю припустити, що Шевченко вчився у Лямпі недовго, і наука та далі зрисовування гіпсових зліпків та естампів не пішла (метода початкової науки рисування за тих часів була скрізь однакова). Зате під час тієї науки Шевченко міг приглядатися й до праць старших товаришів, і до різних мистецьких творів, почути не одне про мистецьку творчість, про видатних малярів-митців, і все це могло лише більше скріпити його мистецьке покликання та до певної міри виробити в ньому мистецький смак. У майстерні Лямпі в Шевченка вперше могло встановитися й замилування до форм класичного мистецтва.

Коли почалось у Варшаві повстання, Енґельгардт покинув її разом із своїм полком. Утікаючи, не міг забрати з собою всіх своїх слуг, а серед тих, що залишилися в Варшаві, був і Тарас. Бувши в той час у Варшаві, хлопець міг дуже багато цікавого побачити й почути. Зберігся переказ, джерела якого не знаємо, що під час перших воєнних подій Тарас “заліз на горище і відтіля, із дахового вікна, дивився на вулицю, на бійку між поляками й царським російським військом” [Це оповів Сірко (проф. Федір Вовк) у “Громаді” 1876 р. Чи не був це його домисел?]. На початку повстання мешканці Варшави досить яскраво заманіфестували свою ненависть до окупантів-москалів, – про це Шевченко не міг не знати й не спинитися думкою над цим фактом. Хоч був кріпаком, але був російським підданим і напевне читав звернену до підданих Російської Імперії польську революційну відозву: “Ви, що страждаєте в залізних веригах самодержав’я, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни!” Не міг не чути теж і про проголошену в Варшаві детронізацію Миколи І, що ще минулого року коронувався тут як “король польський”. Коли вже перед тим усвідомив собі все пониження кріпака-невільника і задумався над несправедливістю тодішнього соціального ладу, то тепер напевне задумався й над несправедливістю панування одного народу над другим, над несправедливістю національно-політичною, коли дивився, як повстанці скидають чужинецьке ярмо.

Чи вчився й далі у Лямпі по тому, як почалося повстання, невідомо. У Енґельгардта був у Варшаві якийсь “комісар”, себто якась довірена особа в його маєткових справах. Комісар цей опікувався Енґельгардтовими людьми і брав участь у справі виїзду їх із Варшави, коли польський революційний уряд виселяв із Варшави російських підданих.

Кілька приятелів Шевченка, а саме М. Костомаров, Ів. Сошенко та В. Забіла зберегли в пам’яті оповідання Шевченка про те, як він покинув Варшаву. Костомарову Шевченко оповідав, що коли польський революційний уряд “випровадив” його із Варшави разом із іншими російськими підданими, то він од того уряду дістав навіть якусь суму грошей “революційними асигнаціями”. Оповідання Сошенка й Забіли дійшли до нас уже з третіх уст і, відкидаючи з них коментарі та здогади переповідачів, можемо зібрати про виїзд Шевченка з Варшави та дальшу його подорож дуже небагато даних. Знаємо, що “Енґельгардтів комісар виправив із Варшави до Петербургу (куди втік Шевченків пан) цілий штаб двірської служби свого принципала”, а що “з приводу заворушень не можна вже було дістати відповідної кількості коней”, то через те “кільканадцятеро людей мусіли їхати на одному возі”. Було це в кінці лютого 1831 року, “дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом і Шевченко, мусіли часто йти пішки, і під час тієї мандрівки взуття у Т. Шевченка подерлося, і він терпів од холоду”. На одному чоботі у нього навіть підошва відпала, і щоб не відморозити ноги, він часто мусів переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Це так набридло солдатам-конвоїрам, що один з них ударив Шевченка по шиї.

Отже, цю подорож Шевченко відбув “етапом”, як це й сам оповідав приятелям. Легко собі уявити, чому це було так. Висилаючи з Варшави Енґельгардтових слуг, польська влада, очевидно, прилучила їх до більшої партії таких самих нещасливих виселенців і дала їм військову охорону. Енґельгардтів комісар, очевидно, подбав лише про те, щоб чим можна їх забезпечити на дорогу. Польська охорона могла цю партію довести лише до якогось нам незнаного пункту, близького до лінії російських військ, мабуть десь у Литві. Тут уже всі ці виселені з Польщі люди мали зголоситися до російської влади. Люди вільних станів могли собі далі їхати вільно, а кріпаків, за тодішніми російськими приписами, попровадили “етапом”, тобто, як арештантів. Довелося сіромахам при цьому й у тюрмах ночувати. Зазнав і Шевченко всіх приємностей такої подорожі. У голоді й холоді відбув він цю тяжку мандрівку. Не про яку іншу, а тільки про неї міг він у 1838 році згадувати (в поемі “Катерина”):

…шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати!

Знаю його, знаю!

Попоміряв і я колись –

Щоб його не мірять!

Розказав би про це лихо,

Та чи то ж повірять?

Ця подорож з Литви до Неви була, мабуть, дуже довга, – могла тягтися й місяць, а може й довше, аж наступив той день, коли нужденний віз із численними слугами кирилівського дідича спинився перед брамою його палацу на Моховій вулиці, в самому центрі млистого Петербурґу.

Від часу виїзду Тараса з Кирилівки проминуло вже не менше як півтора року. За цей час пізнав він інші краї, навчився польської мови, був свідком цікавих політичних подій, почав був учитися улюбленого малярського мистецтва, пізнав чимало нових людей, чимало пережив і передумав.

У непривітному, закутому в ґраніт і оповитому туманами північному місті починав уже вісімнадцятий рік свого життя.

Примітки

Св. Марія Магдалина (1830) – У виданні Зайцева – 1833 р., що суперечить як хронології варшавського періоду життя Шевченка, так і дату, так і авторському підпису на самому рисунку. Це слід вважати не зауваженою друкарською помилкою.

В “науці” у Ширяєва

Спогади про Вільно й Варшаву, майстерня Франца Лямпі були тепер для Шевченка далеким, фантастичним сном, – дійсністю був передпокій панських петербурзьких апартаментів: пан знову повернув Тараса в козачки…

Підвищений у 1831 році до ранги ротмістра і призначений як ад’ютант до його королівської високості – начальника шляхів сполучення герцога Олександра Вюртемберзького, Павло Енґельгардт, як на тодішні легкі умови військової служби для аристократів, дуже пиняво робив свою кар’єру: на дванадцятому році служби був тільки поручником. Мабуть, ні службовою ретельністю, ні здібностями не визначався. Його старші брати Василь і Андрій, обидва полковники ґвардії, були значно талановитіші за нього і належали до популярних у столиці осіб, особливо Василь, знаний картяр, сноб і гульвіса, сердечний приятель поета Пушкіна: він збудував на Невському проспекті “дім забав” (“увеселительное заведение”), де відбувалися маскаради, бали й концерти, а весь Петербург залюбки повторював його блискучі дотепи. Андрій, герой війни 1812 року, був справді видатним бойовим офіцером.

Шевченків же дідич Павло Енґельгардт нічим не визначався. Одружений із баронівною Софією Енґельгардт, дочкою генерал-лейтенанта барона Ґоттардта Ґерарда фон Енґельгардта (з німецької лінії того самого роду), він майже всю свою військову кар’єру зробив як ад’ютант високих військових начальників. “В походах не бывал”, як стояло в його службовому формулярі, зате добре знав французьку й німецьку мови і зумів собі знайти жінку-красуню – це було все, чим він міг особисто похвалитися, але як внукові сестри найсвітлішого князя Потьомкіна, як синові генерал-аншефа, а згодом сенатора Василя Енґельгардта, зрештою як братові своїх братів, чоловікові жінки-красуні й маґнатові з ранґою полковника, яку він дістав, покинувши службу у 1832 році, – йому були відчинені двері всіх петербурзьких палаців і аристократичних салонів. Вихованець корпусу царських пажів, тридцятидвохлітній полковник міг, і не втомлюючи себе службою, жити у своєму з азіатською пишністю обставленому, ще батьківському палаці й вести нормальне для його середовища безтурботне світське життя, яке так відповідає нахилам людей без особливих ідейних зацікавлень і без глибших духових поривів: родився й виховався на те, щоб бути паном.

З яких причин – невідомо, але Енґельгардт цілий рік не вживав ніяких заходів, щоб вести далі мистецьку освіту Тараса, хоч у Петербурзі це не було річчю тяжкою. Мрійливий хлопець з гарними й розумними сумними очима був для маґната-дідича його рабом. А проте в душі цього раба, з якого пан знову зробив свого лакейчука, ні на хвилину не вгасало бажання навчитися “божественного мистецтва”: скуштував уже був тієї вимріяної науки, а до того ще, мабуть, був уже свідомий і своїх мистецьких здібностей. І от починає він благати свого пана, щоб ізнову дозволив йому вчитися малярства. Довго той не піддавався, аж нарешті “невідступними просьбами” Тарасові пощастило таки пана переконати, і Енґельгардт законтрактував його на чотири роки “разных живописных дел цеховому мастеру” на прізвище Ширяєву.

Чому сталося саме так – чому Енґельгардт оддав Шевченка в науку цеховому маляреві, а не маляреві-артистові, це вимагало б вияснення, але, на жаль, можна його шукати лише в здогадах. Можна припустити, що скупий пан роздумався й не хотів більше витрачати гроші на малярську науку Шевченка. Наука в доброго вчителя-митця коштувала б недешево, а до Академії Мистецтв кріпаків тоді вже не приймали. Тому, мабуть, Тарас і вхопився за інший проект: почав просити пана, щоб оддав його в науку до цехового маляра-декоратора. Згодившись на це, Енґельгардт, якщо не відразу, то в скорому часі, мав би з цього ще й користь – дістав би від майстра гроші за свого кріпака, сам же Шевченко міг із цим зв’язувати надію якщо не на швидке й повне, то хоч на часткове визволення: згодом зробившись сам майстром, хоч би й по довгій науці, він міг перейти “на оброк”, тобто, живучи й працюючи самостійно, платити панові певну умовлену суму із своїх заробітків, а якби йому добре повелося, то й зовсім на волю викупитися.

У надії на це він, мабуть, і почав докучати панові своїм “невідступними просьбами” і зрештою добився свого. Пан побачив, що з Тараса доброго лакея не зробить, а матеріальна користь проекту, що його він висунув, була для Енґельгардта очевидна. Зрештою можна мало не з повною певністю припускати, що Енґельгардт відразу почав одержувати від Ширяєва гроші за свого хлопця, бо Тарас не був учнем, якого Ширяєв брав просто від рала, – хлопець уже пройшов малярську науку у варшавського цехового майстра і не тільки квачем умів орудувати, а й добре рисувати, отже для такого майстра, яким був Ширяєв, Тарас був уже до певної міри кваліфікованим робітником, у чому майстер міг навіть переконатися, зробивши хлопцеві іспит.

Скинувши куртку лакейчука, Тарас перевдягся в малярський халат, і почалося його нове, значно тяжче, ніж служба в панському домі, і повне всяких принижень і гірких образ безпросвітно-безрадісне життя. Щоб схарактеризувати загальні умови цього життя, придасться згадати тут слова Куліша, вставлені до відповідного місця Шевченкової автобіографії, що її він зредагував: згадавши “хлопчиків, яких батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників”, Куліш писав: “права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж: вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний обов’язок”.

Ширяєв, як оповідає сам Шевченко, “тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом, і капіталом не останній майстер”. Він був людина скупа, “неотесана і жорстока”. Провівши свою “злиденну молодість у бруді та скруті”, він тримався того погляду, що це – нормальна дорога до добробуту, до якого сам він із таким великим трудом дійшов. Учням своїм ніколи й ні в чому не потурав і не поблажав, а якщо котрий із них прошпетився, то й бив. Коли кінчався сезон малярських праць, Ширяєв не дозволяв своїм учням виходити з дому навіть по святах – хіба-що до церкви. Спізняючись на обід у неділю, Шевченко знав, що буде битий. Життєва теорія Ширяєва у відношенні до залежних від нього людей була дуже проста: “мене, мовляв, не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?” Коротко кажучи словами самого Шевченка, “хазяїн його був загарливіший за всякого дяка-спартанця”. Дуже можливо, що, відважившись на те, щоб стати за челядника у майстра-маляра, хлопець уявляв собі, що життя його буде таким, яким було у варшавського малярського майстра, але то був якийсь добрий і сумлінний чоловік, майстер із традицією справжніх європейських цехових, а тут Тарас опинився в повному рабстві у московського мугиря, що сам “ледве-ледве виліз на світ Божий”, а “видряпавшись” у люди, зробився типовим жмикрутом.

Утекти від Ширяєва, як колись утік від лисянського маляра-диякона, Тарас уже не міг: був “законтрактований” на чотири роки, та й Ширяєв, хоч був і неотесаний і жорстокий, а все ж таки міг Шевченка дечого й навчити; на декоративному мистецтві безперечно знався і знав техніку малювання. Тоді модним було розмальовувати покої, орнаментуючи їх композиціями з класичних мотивів: бордюрами та медальйонами з амурами й міфологічно-буколічними сценками на стінах, складнішими сюжетами – на плафонах. Для цього треба було передусім добре навчитися і техніки фарб, і вміння володіти пензлями, і Шевченко сам ствердив, що вчився у Ширяєва не тільки “на маляра”, а й “на живописця”. Сама вже безвихідність положення змушувала тепер хлопця “перетерпіти всі спроби”, та й досвід показав, що вічно бунтуватися й утікати не можна. Але до цікавішої, “живописної” праці майстер, натурально, не відразу учня допустив, та й не завжди вона бувала, натомість завжди були звичайні малярські роботи, і Шевченко із смутком потім згадував, який був “безрадісний, безнадійний початок” цієї його мистецької кар’єри: почав він її, як сам каже, з того, “що молов у жорнах охру і мінію та малював підлоги, дахи та паркани”. Із стиснутим серцем мусів увесь час собі пригадувати: “Терпи, козаче, отаманом будеш!”

Коли був у свого пана на Моховій вулиці, то мав там принаймні товариство земляків, таких самих слуг, як і він сам, а серед них навіть друга – Івана Нечипоренка. У Ширяєва опинився був у зовсім чужій атмосфері, але доля послала йому й тут товариша-земляка – Хтодота Ткаченка, такого самого “невмиваку в пістровому халаті”. Хтодот цей був дуже флегматичний і неговіркий, але все ж таки був рідною душею. Тут у Ширяєва довелося Тарасові й російської мови навчитися, яку він перед тим чув тільки від пана та його гостей і з якої напевне знав лише обмежене число виразів. Уже в Кирилівці звик був завжди щось читати, коли служив у о. Кошиця. У Варшаві напевне використовував кожну нагоду, щоб щось прочитати. У Ширяєва було гірше: хазяїн напевне вважав це за “баловство” й уночі палити світла не дозволяв, але якщо таку заборону можна було крадькома й порушити, то треба було гроші на свічку мати, а грошей тих нізвідки було взяти.

Сам Ширяєв “мав кілька томів книг” і серед них шеститомовий російський переклад цікавої популярної енциклопедії античного світу – твір абата Бартелемі “Подорож Анахарсіса молодшого”. Переглядати її Шевченко міг хіба колись у свято, коли господарів не було вдома. По стінах у кімнатах майстра висіли естампи з образів Рафаеля, Одрана, Пуссена й Вольпата і був “повний портфель інших естампів”, але він Шевченкові “не дозволяв з них рисувати”, боячись, щоб той їх не попсував. А проте й у цю повну міщанського задуху, тяжку атмосферу “хазяйського” дому вривалася іноді мистецька струя. Якийсь свояк Ширяєва вчився в Академії Мистецтв і, якщо не мешкав у Шевченкового хазяїна, то в кожному разі був звичайним гостем у його хаті. Бував у Ширяєвих також і їхній земляк – теж студент Академії Мистецтв І. К. Зайцев. Коли молоді люди приходили до Ширяєва в гості, то відбувалися скромні літературні вечірки: І. К. Зайцев читав уголос поезії Жуковського й Пушкіна. Тоді Шевченко й Ткаченко ставали за непричиненими дверима хазяйської світлиці й жадібно слухали.

Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час “білих” літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашували його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, “фігурний клас”, але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував “солодко усміхнених богинь” і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі “надзвичайна схожість з оригіналом”, але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалово-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури.

Знайомство із Сошенком

Влітку 1835 року в житті Тараса настала подія, що внесла в його душу і промінь надії на краще, і цілу гаму незнаних йому доти радощів, а разом із ними й нових, ще глибших, смутків і ще болісніших за давні переживань. Під час одного із звичайних своїх рисувальних “сеансів” у Літньому саді звернув він на себе увагу якогось незнаного пана, що поцікавився поглянути, як хлопець рисує. У розмові виявилося, що пан цей – мистець-маляр Іван Сошенко, учень Академії й земляк Шевченка, родом із близького до Вільшаної й Кирилівки Богуслава, де Тарас, як ми знаємо, не раз бував. Сошенко якийсь час навіть жив у Вільшаній, де вчився у митця-маляра С. Превлоцького. Земляк зацікавився долею замурзаного малярського челядника і, поглянувши досвідченим оком на його рисунки, одразу побачив, що хлопець має здібності рисувальника.

На запрошення Сошенка Тарас почав його відвідувати по святах. Уперше він з’явився до земляка в засмальцьованому пістровому халаті, в сорочці і штанях з грубого полотна, забруднених фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Тримався понуро й несміливо. Сошенко дуже зажурився його нещасливою долею. Усе літо 1836 року Тарас був зайнятий працею в Великому Театрі, що його відновляв тоді знаний архітектор Кавос. Виконання малярських і декораційних праць у театрі пощастило взяти Ширяєву. За вказівками Кавоса Тарас виконав рисунки-проекти “для всіх орнаментів та арабесків”, що мали оздобити плафон Великого Театру. Розмалювання плафону забрало, мабуть, Тарасові багато часу. До праці Шевченка приглядався механік театру Карташов, який щоранку частував молодого майстра чаєм. Ширяєв мав змогу переконатися в тому, які великі здібності має його учень і який він для нього цінний робітник, але, за своєю системою, він і далі тримав хлопця “в чорному тілі”.

У святкові дні Шевченко й далі відвідував Сошенка в його студентській кімнатці – в підвалі на 4-ій лінії Василівського острова. Сошенко познайомився з Ширяєвим і покищо ввесь час старався, як лише міг, поліпшити долю свого протеже. На просьбу Сошенка, малярський майстер згодився, щоб Тарас одвідував свого земляка-митця не лише у свята, але й у будні, коли праці немає. Сошенко діяльно зайнявся мистецькою освітою хлопця: давав йому й технічні вказівки, давав для копіювання естампи, загадував зрисовувати різні гіпсові зліпки та маски, а згодом і фігури. Бачачи, які великі успіхи робить у рисуванні його учень-знайда, Сошенко порадив йому спробувати робити портрети аквареллю. Для численних спроб терпеливо служив Тарасові за модель земляк його і друг – козак Іван Нечипоренко, дворак того ж таки Енґельгардта.

Якось Енґельгардт побачив у Нечипоренка роботу свого кріпака-артиста, що йому, мабуть, дуже сподобалась, бо він почав загадувати йому списувати портрети із своїх улюблених коханок, за що часом і нагороджував його “рублем серебра – не більше”, як оповів сам Шевченко у своїй короткій автобіографії. Ще в 1834 році Тарас нарисував олівцем портрет свого пана. Портрет цей не був зафіксований, і тому тяжко оцінювати його мистецьку вартість, але порівняння його з працями Шевченка 1836 й 1837 років виказує, які величезні успіхи зробив він по тому, як пізнав Сошенка; він тоді вже перевершив свого вчителя. Не стільки дали, мабуть, йому вказівки Сошенка (хоч і вони не могли не принести користі), як те, що Сошенко запровадив його до ґалерій образів і познайомив із творами світового мистецтва. По святах Шевченко “не перестав задивлятися на великі твори мистецтва” у царському музеї, званому “Ермітажем”.

А оце недавно стало відомим, що ще в 1835 році Тарас почав відвідувати рисувальні класи Товариства заохочення митців і що комітет цього товариства, “розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка”, ухвалив “мати його на увазі на майбутнє”. Хоч Шевченко і не міг тих клас відвідувати систематично, але, хоча б вряди-годи, діставав там вказівки й поради від фахівців-учителів, і це не могло не спричинитися до розвитку технічних засобів як рисувальника. Можна сміливо сказати, що зимою 1835-36 років він зробив такий крок уперед на полі мистецької науки, якого не роблять і протягом кількох років навіть дуже талановиті учні-митці. Акварельні портрети 1837 року й композиція сепією 1836 року – “Олександер Македонський виявляє довір’я своєму лікареві” свідчать про це виразно, особливо остання. Тут ми бачимо не лише працю доброго рисувальника, але й майстра композиції, і колориста, що вже вміє розв’язувати проблему світлотіней. Перенесена на полотно, композиція ця могла б дати диплом митця-маляра кожному студентові Академії.

Буваючи в Сошенка, Тарас оповідав деякі епізоди з свого минулого і мало не “завжди кінчав свої оповідання наріканням на свою долю”. Зажурившись його гіркою долею, Сошенко почав думати про те, як би визволити нещасливого хлопця з кріпацтва [Другий товариш Шевченка Аполон Мокрицький оповідає у своїх споминах, що про це радилися Тарасові товариші ще в 1835 році]. Бувши добре знайомий з українським письменником Євгеном Гребінкою, Сошенко, спочатку порадившись із ним, як би помогти Тарасові, представив потім Гребінці і самого свого знайду. Прийнявши близько до серця Тарасову справу, Гребінка почав часто запрошувати його до себе.

Вихованець Ніжинського ліцею (з якого вийшов і Гоголь), син небагатих “дворян” із козаків, цей добродушний і зрівноважений панок-хуторянин із Пирятинщини був уже тоді популярний серед земляків своїми “Малоросійськими приказками”. Мавши талант гумориста, він, оселившись у 1834 році в Петербурзі й діставши посаду вчителя, а згодом урядовця Дирекції Духовних Шкіл, почав, наслідуючи Гоголя, писати й по-російському, переважно на теми з українського побуту, і швидко ввійшов у петербурзькі літературні кола, здобувши собі популярність, як добрий, веселий товариш і гостинний “малорос”. У своїх поглядах на українську національну справу він не виріс понад рівень своїх сучасників, інших “двомовних” українських письменників, – був тільки українським “провансальцем”, регіональним патріотом, щиро прив’язаним до своєї рідної землі, до звичаїв і мови свого народу, а життєвим ідеалом його було сумирне й сите життя – епікурейський спокій українського хуторянського затишку з його смачними національними стравами, вишнівками й слив’янками та веселим дотепом, іноді журливою піснею й цікавою книжкою для розваги. Від політики був далекий, але мав добре серце чесної й чутливої людини й гидував усяким насильством.

Як педагог, він, пізнавши Шевченка, передусім зайнявся його освітою, даючи йому книжки до читання й чим можна поширюючи його надто скупі наукові відомості. Можна вважати за цілком певне, що завдяки Гребінці, якого Шевченко пізнав не пізніше весни 1837 року, він одразу прочитав усю, тоді ще дуже скупеньку, українську літературну продукцію: твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Грицька Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, О. Бодянського та самого Гребінки, а також і збірники українських народніх пісень та “Историю Малой России” Бантиша-Каменського. Давав Гребінка Тарасові, річ ясна, і твори російської літератури, але тут уже тяжче догадуватися, які саме: можна тільки з певністю припускати, що не поминув ні Пушкіна, ні Гоголя. Вертаючись із праці у місті на своє горище, Шевченко влітку 1837 року читав усе, що давав йому Гребінка, і взагалі все, “що йому в руки попадало”. Добрий і дбайливий Сошенко давав Тарасові свічки, що їх він не мав за що купити.

Літом того року Тарас несподівано виявив свою бунтарську вдачу. Сошенко оселився тоді на якийсь час в домі Енґельгардта, де малював портрет жінки його управителя Прехтеля. Тарас, відвідуючи Сошенка, почав політично усвідомлювати панських двораків, а ті “почали сваволити, упоминаючись перед дворецьким за свої права”. Обурений Прехтель постановив висікти Шевченка різками, і коли той у неділю з’явився у панському дворі, його потягли до стайні. З великим трудом пощастило Сошенкові не допустити до екзекуції і то лише завдяки пані Прехтель. Щоб урятувати друга, Сошенко змушений був тяжко принижуватись. Звільненому від ганебної кари Тарасові Прехтель заборонив зустрічатися з двораками. Випадок цей змусив Сошенка ще глибше задуматися над Тарасовою долею.

Познайомивши Шевченка з Гребінкою, Сошенко згодом представив хлопця Василеві Григоровичу, професорові теорії естетики й секретареві професорської ради Академії Мистецтв. Земляк Гребінки, теж полтавець-пирятинець, Григорович був жонатий із дочкою славного українського різьбаря Івана Мартоса. Двері хати цього щасливого подружжя були завжди відчинені для молоді. І як “конференц-секретар” Академії, і як секретар Товариства заохочення митців Григорович багато добра робив для убогої мистецької молоді. Був українським патріотом – “не одцуравсь того слова, що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла”, як пізніше сказав Шевченко в адресованій йому присвяті до “Гайдамаків”.

Визволення з кріпацтва

Добрий, розумний і досвідчений у таких справах, Григорович одразу зміркував, чиї впливи й добре серце треба використати, щоб досягти потрібного результату. Через Гребінку Шевченко вже був знайомий із славним митцем-малярем, професором Академії Венеціановим, що був родом з Ніжина, де вчився Гребінка. Венеціанов був “придворным живописцем” і так само, як і Григорович, знав добре поета В. А. Жуковського, що був вихователем наслідника престолу цісаревича Олександра. Сподіваючись помочі Жуковського у справі визволення Шевченка, Григорович і Венеціанов представили його впливовому російському поетові.

Нешлюбний син полоненої туркені-кріпачки і росіянина-поміщика, цей поет-романтик умів без яких-будь колізій із сумлінням погодити відданість цареві та його родині із своїм широким, гуманним світоглядом. Використовуючи свою близькість до царської родини, він часто уживав своїх впливів на те, щоб поліпшити чиюсь долю, поправити якусь несправедливість або визволити когось із біди. Жалісливий і сентиментальний, робив це щиро. Його особисте походження й замилування до мистецтва (а він був одним із добрих його знавців) могли лише поглибити його співчуття долі українського “алмаза в кожусі”. Перед тим, як активно виступити у справі викупу Шевченка, Жуковський постарався добре до Тараса придивитися й міг довідатися про його здібності та невимовно тяжке й безнадійне життя. Бажаючи ближче пізнати Шевченка, Жуковський загадав йому “описати життя митця” (твір цей або ще не знайдений, або взагалі не зберігся). Прочитавши цей твір на замовлену тему, Жуковський від того часу “почав енерґійно дбати” про визволення Тараса від поміщика.

Поруч із Жуковським найбільша роль у виконанні цього шляхетного завдання припала професорові Академії Мистецтв Карлові Брюлову, зросійщеному нащадкові знімечених французьких еміґрантів-гуґенотів. Іще восени 1836 р. з тріумфом повернувся з-за кордону цей видатний російський мистець-маляр, що довго вчився й працював в Італії. Почав він свою мистецьку кар’єру як “вундеркінд”, ще на десятому році життя вступивши до Петербурзької Академії Мистецтв. По цілому ряді успіхів він здобув собі небувалу славу своїм величезним полотном “Останній день Помпеї”. Ні один із найбільших митців світу не зазнавав за життя такого тріумфу, як Брюлов. Гоголь назвав його образ “воскресінням малярства”, Вальтер Скотт, що навмисне приїхав з Англії до Риму, щоб подивитися на цей прославлений твір, казав, що це – “не картина, а ціла епопея”. Як італійські, так і німецькі критики й митці на чолі з Корнеліусом не знаходили слів похвали для цього образу, а Флорентійська Академія надала Брюлову титул професора першого ступеня.

Переїзд Брюлова з Одеси до Петербургу був якимсь нечуваним тріумфальним походом митця. У Москві не було кінця бенкетам на честь автора “Помпеї”. Московські й петербурзькі малярі-митці наввипередки малювали його портрети, поети писали на його честь станси, композитори – музику до них. Петербурзька Академія вибрала його своїм членом і професором історичного малярства, увінчавши його вінком із лаврів та міртів під звуки сурем і літаврів. Поет В. Жуковський прозвав його Карлом Великим, а старенький учитель професор Єґоров, звертаючися до свого колишнього учня, казав: “Ти пензлем Бога хвалиш, Карле Павловичу!”

Коли в залах Академії виставили його “Помпею”, то й Шевченко мав змогу оглянути цей прославлений образ, а згодом – десь уже в травні або червні 1837 року – мав нагоду й особисто пізнати Брюлова. Своє знайомство з ним завдячував Шевченко все тому ж самому Сошенкові.

Побачивши Тараса у Сошенка, Брюлов звернув увагу на “некріпацьке” обличчя хлопця, а довідавшись про його долю й побачивши його рисунки, ще більше зацікавився ним. Коли на бажання Брюлова Сошенко привів до нього Тараса, професор “ласкаво й поблажливо похвалив його рисунки”. Шевченко кілька день не тямився з радости: похвала великого майстра й його ласкаве обходження незмірно втішили хлопця, що мріяв про мистецьку кар’єру. Зробила на нього враження й декорація кабінету прославленого митця. “Червона кімната, обвішана переважно східною зброєю, освітлена крізь прозорі червоні фіранки сонцем”, і сам він у червоному халаті на тлі цієї декорації, – все це назавжди залишилося в його пам’яті.

Коли Тарас, вернувшись додому, оповів про все це Ширяєву, той не тільки не хотів вірити, що Брюлов хвалив рисунки його челядника, а навіть і тому, що він взагалі Брюлова бачив, і хазяїн назвав свого Тараску дурнем. Одного разу Сошенко застав у Брюлова Жуковського і гр. М. Ю. Вієльгорського. Вони всі втрьох вийшли до другої кімнати, а коли повернулися, то Брюлов сказав Сошенкові: “ґрунт готовий”, натякаючи на те, що йому пощастило заручитися згодою цих панів на участь у визволенні Шевченка. Згодом Брюлов особисто вибрався до полковника Енґельгардта з просьбою, щоб той відпустив свого талановитого кріпака на волю. Місія ця не мала успіху: не до таких людей належав цей уже схарактеризований нами пан, щоб займатися філантропією. Брюлов був ображений, обурений і, повернувшись додому, називав Енґельгардта і “феодалом-собачником”, і “найбільшою свинею в торжковських патинках”, і “амфібією”, але шляхетний гнів видатного митця, що не звик до того, щоб йому відмовляли в просьбах, нічого тут не міг помогти, – треба було взятися за справу з іншого кінця.

Місію цю взяв на себе старенький учитель Сошенка – професор Венеціанов. Син ніжинського грека й українки, він, мабуть, тим охочіше взяв на себе роль “чесного маклера” в цій справі, що брався за визволення земляка. Зрештою, як слушно сказав потім вдячний Шевченко, це був для нього лише “черговий подвиг на ниві мистецтва”: він у таких справах мав уже великий досвід. У розмові з Енґельгардтом Венеціанов почав був од розмов про освіту й “філантропію”, але дідич перервав його промову й зажадав конкретного сформулювання справи. Коли довідався, про що саме йдеться, зажадав за Тараса 2 500 карбованців асигнаціями, як останню ціну за “ремісника, в господарстві необхідного”: тих розмов про філантропію він уже досить мав і з Брюловим, якого в розмові з Венеціановим, голосно сміючись, назвав “справленім дикуном американським”.

Справа зробилася ясною: треба було дістати ці 2 500 карбованців.

Таку версію про участь Брюлова в цій справі (але до моменту усталення ціни) подав сам Шевченко в своїй повісті “Художник”. За нею виходить виразно, що ініціатива викупу митця-кріпака належала Брюлову і що Брюлов зробив сам і першу спробу порозумітися з Енґельгардтом. Тим часом у своїй автобіографії Шевченко нічого не згадує про роль Брюлова в описаній уже стадії заходів у справі визволення, не згадує також і про місію Венеціанова, а коротко оповідає лише про те, що “Сошенко представив його… В. І. Григоровичу, маючи на увазі визволити його з лихої долі”, і що “В. І. Григорович просив за нього В. А. Жуковського, а В. А. Жуковський, довідавшись попереду від дідича про ціну, просив К. П. Брюлова намалювати його портрет”, та що з лотереї, на яку пущено цей портрет серед царської родини, були здобуті потрібні 2 500 карбованців асигнаціями. Отже ініціатива викупу Шевченка, за цією версією, вийшла не від Брюлова, і переговори з Енґельгардтом ніби вів Жуковський. Суперечності цієї не можна усунути тим міркуванням, що першу версію знаходимо в повісті–творі, де справжні ситуації помішано із створеною фантазією, бо психологічно тяжко собі уявити, щоб Шевченко, докладно описуючи такі зворушливі події свого життя й називаючи по іменах своїх добродіїв, міг позміняти їхні ролі.

Що Шевченко у своїй коротенькій автобіографії пропустив один етап – візиту Брюлова до Енґельгардта, це можна пояснити: не згадав він її тому, що вона була безрезультатна, але все таки загадкою зостанеться те, чому в “Художнику” ініціатором плану викупу виступає не Жуковський, а Брюлов, а в автобіографії Жуковський.

Так чи інакше, але певного невідомого нам дня між Жуковським та Брюловим складена була умова щодо малювання портрета Жуковського. Третьою особою, що була втаємничена в цю справу, був гр. Ю. В. Вієльгорський, особа теж близька до царської родини і сердечний приятель Жуковського. Меценат мистецтва, віртуоз-віолончеліст, він завжди готовий був прийти з поміччю кожному нещасливому вибранцеві кожної з дев’яти муз. Йому припала роль зорганізувати лотерею на портрет Жуковського серед членів царської родини.

Здається, що не тільки Шевченко, але й Сошенко не був спочатку повністю втаємничений у цю справу, але згодом Шевченко довідався про те, що справа його визволення, “задумана такими впливовими людьми, як Венеціанов, гр. Вієльгорський і Жуковський, хоч вони й мали впливи, все таки вперед не посувається”. “Стан душі Тарасової в той час був жахливий”, – оповідає Сошенко, до якого Шевченко з’явився раз “страшно схвильований”: “Проклинаючи свою гірку долю, він не щадив і егоїста-дідича, що не випускав його на волю”, і, виходячи від приятеля, грозився, що жорстоко на дідичеві помститься. Оповідав пізніше кн. В. Репніній, що був уже близький до самогубства і лише заспокійлива записка від В. Жуковського повернула йому рівновагу духу: очевидно, Жуковський довідався про це від переляканого Сошенка через Венеціанова або Григоровича. Цей стан Тарасової душі дуже легко зрозуміти. Було це десь уже в квітні 1838 року. Усю зиму 1837-38 р. він, коли не було праці, перебував поза домом свого хазяїна.

Сошенко, за протекцією Григоровича, секретаря Товариства заохочення митців, здобув для Шевченка дозвіл працювати в рисувальних залах інтернату для стипендіатів Товариства, де були потрібні гіпсові фігури й інші моделі. Тарас робив великі успіхи в рисуванні, був свідомий цих успіхів, не переставав мріяти про Академію і що день то тяжче переживав своє невиразне й непевне становище. Воля його вабила, але не давалася в руки. Бувало так, що, повернувшись додому по кількох годинах, проведених із Брюловим, цілу добу плакав. Пізнав таких видатних людей, як Григорович, Гребінка, Брюлов, Жуковський, Венеціанов, Вієльгорський. Товариство культурних людей зробилося вже його новою життєвою атмосферою, а тут іще Сошенко, десь у березні, взяв його до себе аж на цілий місяць, за що згодився намалювати портрет Ширяєва. Місяць волі кінчався, наближався будівельно-малярський сезон, і хлопцеві треба було знову йти малювати дахи й паркани, а головне – по зазнаному вільному, повному змісту житті щодня по праці вертатися на брудне горище до Ширяєва та виконувати всі бажання й накази і самого грубіянського майстра, і його дружини, до замітання хати включно. Сама вже думка про це була для нього нестерпна.

Тим часом справа й сама наближалася до щасливого кінця. Портрет Жуковського вже був намальований. Лотерею на царському дворі Жуковський і Вієльгорський зорганізували, притягнувши до співучасті в цій справі гр. Баранову, уроджену Адлерберґ, виховательку царівен і фрейліну цариці. Портрет виграла цариця Олександра Федорівна. Жуковський на початку травня мав виїхати в далеку подорож по Європі з наслідником престолу цісаревичем Олександром, а тому й сам поспішав. Він атакував листами пані Баранову і просив її якнайшвидше переслати йому гроші. Повні гумору й ілюстровані карикатурками, листи його в цій справі свідчать, як він перейнявся долею Шевченка і як глибоко розумів його духову трагедію:

“Це п. Шевченко. Він говорить до себе:

– Мені б хотілося образ намалювати, а хазяїн каже хату замітати.

В одній руці в нього пензель, а в другій віхоть, і йому дуже сутужно”.

“Брюлов малює портрет Жуковського. Оподаль Шевченко замітає хату. Та це вже востаннє”.

“Це Шевченко й Жуковський; обидва перевертаються через голови з радощів”.

Нарешті настав радісний день визволення: 22 квітня 1838 року Тарасові вручено “отпускную” – себто документ з підписом дідича про те, що Шевченко одержав від нього свободу. Незадовго перед тим Сошенко дістав замовлення на образи чотирьох євангелістів і в той день пильно працював у своєму помешканні. Раптом у його кімнату через вікно вскочив Тарас, звалив образ, що стояв на мольберті, і кинувся Сошенкові на шию, вигукуючи: “Свобода! Свобода!” Сошенко, зрозумівши, в чому справа, і сам почав душити Шевченка в обіймах і цілувати. Сцена скінчилася тим, що обидва приятелі “розплакалися, як діти”.

Брама Сезаму відчинилася перед Шевченком: уже наступного дня він був “вольноприходящим” учнем рисувальних клас Петербурзької Академії Мистецтв. Дійсність перевершила колишні найсміливіші мрії закоханого в мистецтво юнака: він не тільки був вільний і міг “вивчати глибокі таїнства” “божественного мистецтва”, але відразу зробився учнем самого “Карла Великого”, “безсмертного Брюлова” – майстра, що його, слідом за всіма своїми ровесниками-митцями, уважав він за “найбільшого живописця” XIX століття, за “найбільшого артиста в світі”. Переповнений почуттям вдячності своїм добродіям, двадцятичотирьохлітній хлопець, що його вчора викупили за гроші, як якусь заставлену в ломбарді річ, сьогодні не знав, що з собою робити від щастя: щоразу виймав із кишені свою “отпускную” й цілував на ній підписи великих свідків шляхетного акту – Брюлова, Жуковського й Вієльгорського, вибранців трьох муз, що простягнули одна одній руки, щоб випустити на волю митця-самородка, сина вільних, співучих степів.

Так відбувся Шевченків “хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні” Карла Брюлова. І по двадцятьох роках йому самому “не вірилося”, що “дійсно так було”, коли згадував, як він, “нікчемний замазура”, “з брудного горища… перелетів до чарівних зал Академії Мистецтв”, щоб користуватися “наукою і дружнім довір’ям найбільшого артиста в світі”.

Тепер уже сном були передпокій апартаментів “феодала-собачника” Енґельгардта і горище “мужика-мугиря” Ширяєва, а дійсністю – вибагливо розкішна майстерня творця “Останнього дня Помпеї”, нащадка французьких гугенотів, що мав у туманному Петербурзі відкрити таїнства малярства синові сонячної України. Все було, як у сні або чарівній казці…

1838 – 1843 рр. Студент Академії мистецтв

Учень Брюлова

Від самого вступу Шевченка до Академії Петербурзьке Товариство заохочення митців зробило його своїм стипендіатом. На чолі Товариства стояли діячі ще з епохи Олександра І. Головою був П. Кікін, що був і його організатором. Заступником його був Ф. Прянішніков, колишній діяльний масон і член Біблійного Товариства. Ідеалісти-містики, люди щирої вдачі й глибоко гуманних переконань, вони свято зберігали філантропічно-масонські традиції доби, в якій вийшли на громадсько-політичну арену. Обидва щиро любили мистецтво. Прянішніков був одним із найдіяльніших російських колекціонерів і мав чудову ґалерею образів. Дворян, що отримували мистецьку освіту, було в ті часи дуже мало; учнями Академії були переважно діти міщан-ремісників і селян, а серед них було й чимало колишніх кріпаків. І Кікін, і Прянішніков щиро помагали талановитим митцям, що вийшли з кріпацького середовища. Скарбником Товариства був військовий інженер, талановитий мистець-маляр Сапожников, людина, що вийшла не з дворянського, не з панського середовища. В. Григоровичеві, що був секретарем Товариства, легко було полагодити справу визначення стипендії Шевченкові: на його очах і на очах Гребінки, Венеціанова, Брюлова й інших Шевченко виявив не абиякий талант рисувальника, вроджену інтелігентність і вміння швидко засвоювати різні відомості. Матеріальний бік життя юнака був швидко й без труднощів забезпечений.

Стан радісного піднесення, викликаного здобутою свободою і метаморфозою, що по ній настала, не відразу, але поволі проминув у Тараса. Справивши собі кращу одежу й полагодивши всякі формальності, почав він одвідувати рисувальні класи й призвичаюватися до нових умов життя та до нового середовища, у якому перед тим бував лише спорадично і в життя якого увійшов тепер уже як рівноправний його член. Невдовзі почалися літні вакації. Як і де провів їх Шевченко, – невідомо. Напевне під час цих вакацій багато читав і працював над собою, доповнюючи свою освіту, а доповнювати мав що, – сам згадував згодом, що перед тим не знав як слід “і чотирьох правил арифметики”. Осінь 1838 року була тією порою, коли молодий мистець почав органічно зживатися з новим середовищем, у яке, як “на крилах, перелетів” із свого челядницького горища. Розпочалася наука в Академії, розпочався театральний і товариський сезон.

Брюлов полюбив і наблизив до себе свого нового учня. Шевченко мало не молився на нього в його приватній майстерні, не без претензійності пишно удекорованій колекціями зброї й червоними драперіями та фіранками. Для Шевченка, що опинився відразу в товаристві митців-романтиків, де він раз-у-раз чув патетичні вигуки про “божественне мистецтво”, де всі присягалися на Венеру Медіцейську, а самих себе називали “жерцями бога Аполлона”, – “божественний” Карл справді був якимсь півбогом, а майстерні його – святинями, де відбувалися містерії мистецької творчості. Шевченко знав, що перед його вчителем схиляли голову Вальтер Скотт і Пушкін, бачив, як його цілував захоплений його мистецтвом Жуковський.

Брюлов сам вірив у свою надзвичайну мистецьку місію і в відносинах із людьми виробив спеціальний стиль: театральний пафос і жест помагали йому грати роль мистецького пророка, і він не говорив, а провіщав, не навчав, а проповідував, патетичним тоном надаючи своїм іноді найзвичайнішим спостереженням і заввагам характеру глибоких філософічних істин і афоризмів. Кар’єра “вундеркінда” й пізніші успіхи безперечно зманерували цього справді здібного майстра й бездоганного рисувальника. Він занадто полюбив позу, але хоч потрапив іноді відмовити в дрібній просьбі Пушкінові або навіть образити амбіцію самого Миколи І, умів проте сходити з свого Олімпу і серед близьких людей, а передусім серед своїх учнів бути чарівно-простим, приступним і зовсім щирим. Шевченко пізнав його в обох цих життєвих ролях і знав, здається, ближче, ніж хто інший з петербурзького брюловського оточення.

Учитель теж, очевидно, умів оцінити щиру, чужу будь-якій підлесливості вдачу свого учня, його справжню глибоку вдячність, що виливалася з чистого серця, а як мистець не міг не бачити й Шевченкового мистецького ентузіазму, і його справді небуденних мистецьких здібностей. Учитель і учень зблизилися. У просторих, розкішно убраних апартаментах свого академічного помешкання Брюлов, скинувши свої театральні котурни, обертався в старшого колеґу-митця. Вчорашньому кріпакові любо було читати вголос своєму професорові улюблені твори Вальтер Скотта або Діккенса, а самотньому пів-богові було тепліше й притульніше в присутності щирого й відданого йому юнака. Брюлов надзвичайно багато читав, – від дитинства призвичаївся до того, щоб йому читали уголос, коли він малює. Сам мав добру бібліотеку, користувався теж бібліотекою видавця-книгаря Смірдіна. Шевченко міг розкошувати: всі книжки й журнали були до його послуг.

Від жовтня 1838 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-ій лінії Василівського острова, близько від Академії. Видатки вони ділили по половині. Найбільшим його добродієм був фактично Сошенко, – власне його доброму серцю, його ініціятиві завдячував Тарас свою свободу і до нього цілою душею прив’язався, але спільне життя їхнє не клеїлося: занадто вже відмінні були їхні вдачі. Старший на шість років Сошенко був, як і Тарас, людиною дуже доброю і вразливою, але, не маючи великих здібностей, він, досягнувши щасливо того, про що мріяв, – діставшись до Академії, знав одну тільки працю, тільки нею міг дійти до поставленої собі цілі. Скромний і зрівноважений, без жодних глибших аспірацій, вів він життя аскета-труженика. Тараса пізнав такого, яким він був, коли працював у Ширяєва: пригнобленого тяжкою долею хлопця, що прагнув одного – мистецької науки і ретельно був за неї взявся, мріючи про визволення з кріпацтва для того, щоб тій науці цілком віддатися.

Тепер же Сошенко побачив у Тарасі зовсім іншу людину – безтурботного юнака, якого притягали до себе всі розваги й усі спокуси столичного життя, що ладен був без відпочинку веселитися й пустувати. “У той час він зовсім змінився”, – згадував пізніше Сошенко. “Познайомившись через Брюлова із кращими петербурзькими домами, він часто їздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навіть із претензією на комільфотність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Досадно й боляче мені було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братові-митцеві, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав я собі, зрозумів він свободу, що коштувала йому такої боротьби, таких страшних зусиль”. Шевченко купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком тощо, їздив на шикарних візниках; буваючи часто в гостях, пізно вертався додому. Сошенко дорікав йому, що він веде таке розкидливе життя, радив усе це покинути й почати займатися вибраною професією. Тарас не слухав приятелевих рад “схаменутися”, а коли почав іще читати Сошенкові свої вірші, то той зовсім у ньому розчарувався й, відпекуючись від того, щоб їх слухати, радив йому “справжнім ділом зайнятися”. Несподівано виявлені поетичні здібності Тараса, що читав Сошенкові свою “Катерину”, не справили на чеснотливого земляка жодного враження.

Те, чого не міг зрозуміти Сошенко, було зовсім зрозуміле й просто неминуче для такої живої натури, якою був Шевченко, та ще в тій новій обстанові, у якій опинився. Тішився, що може мати стільки світлих і радісних вражень, ще недавно зовсім йому недоступних, самими умовами недавнього його невільницького життя йому заборонених, а можливість мати ці враження підсувало йому на кожному кроці саме життя. Брюлов увів його до кількох домів, запрошував його й далі до себе Гребінка, а потім уже власна Тарасова чарівлива вдача відчиняла перед ним двері всюди, куди його тягло, де його щось цікавило. Чи ж Сошенка мав він слухати, коли зовсім інший стиль життю митців надавали їхні вчителі-провідники, коли сам “великий”, “безсмертний” Карл Брюлов вів перед серед мистецької богеми? Увійшовши за посередництвом учителя до гурту людей, що оточували “тріумвірат” “несамовитих романтиків” – Брюлова, композитора М. Ґлінки й письменника Н. Кукольника, Шевченко перейнявся вірою в те, що “середня дорога – найгірша для митця”, що “таверна” – найліпша для нього школа. Сірому, буденному, міщанському життю люди цього типу давно проголосили анафему.

Доглядіти відразу те, що більшість людей, до яких пристав, своїми гомеричними забавами, широкими жестами й пафосом заповнювала лише моральну пустку своїх душ, він не міг: на це потрібний був час і досвід. А до того ж, бувши в повній згоді з сумлінням, мав право твердити, що це веселе життя зовсім не заважає йому робити успіхи в рисуванні й у самоосвіті. Не переставав ні відвідувати лекцій, ні читати, а дуже часто те, що чув, перебуваючи в різних літературних та мистецьких гуртках, поширювало його знання, будило в ньому нові думки. Зрештою його мистецька, вільна тепер від пут неволі душа мусила, як молоде вино, вишуміти.

Писав трохи згодом додому братові Микиті: “Велике щастя бути вільним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить”. Журився за ріднею, посилав братові гроші, просив і до себе писати, “та по-своєму, будь ласка, а не по-московському”.

Праця його в Академії йшла успішно: за рік по вступі до неї – 3 травня 1839 року – він дістав у нагороду за програмовий рисунок з натури срібну медаль. Хоч життя його було може й занадто розкидливе, але при своїх надзвичайних здібностях він знаходив час не лише для фахової науки, а й для широкої самоосвіти. Читав дуже багато, і то не тільки твори красного письменства, а й наукову літературу, передусім історичну. Іще коли був у Ширяєва, прочитав за радою того ж Сошенка двотомову історію античної Греції Джона Ґілліса, потім багатотомову “Подорож Анахарсіса” абата Бартелемі, а за перших літ свого перебування в Академії прочитав і Плутарха, і багатотомову “Історію хрестових походів” Мішо, і класичний твір Вазарі про митців Відродження, і багато критичних трактатів з теорії й історії мистецтва.

Із доступними творами всесвітньої літератури (поза польською) ознайомився в російських перекладах. Прочитав Данта (“Пекло”), Ґолдсміта, Байрона, Річардсона в переробці Жюля Жанена, Макферсона, Шекспіра, Данієля Дефо, Вальтер Скотта, Діккенса, Ж. Ж. Руссо, Шатобріана і В. Гюґо, Е. Сю, Ґете, Шіллера, Гайне, Кернера тощо. Читав описи подорожів Араґо, Дюмон-Дюрвіля, Вашінґтона Ірвінґа. Російське красне письменство знав блискуче, починаючи від Тредьяковського, Ломоносова й Державіна й аж до новинок останнього дня. Читав усі російські часописи, як видно з різних даних, систематично і завжди. З польських письменників знав твори Міцкевича, Красінського, М. Чайковського, Б. Залеського, Ґощинського й інших. Слухав лекцій своїх і університетських професорів – з фізики, анатомії, зоології й теорії естетики.

Штернберг

Тим часом восени 1838 р. повернувся з України до Петербургу талановитий мистець-маляр Вільгельм Штернберґ. Гостював він на Чернігівщині в українського дідича Григорія Тарновського, власника Качанівки. Шевченко вже перед тим багато чув про цього талановитого жанриста й пейзажиста. Штернберґ був типовим ідеалістом-романтиком; скромний, лагідної вдачі, сентиментальний, щирий у відносинах, був він людиною високих моральних чеснот, але при деякому пуританізмі не уникав і забав, і товариських бесід за чаркою вина або склянкою пива – був життєрадісний, рухливий і вмів зживатися з людьми. “…Яка ж він добра й лагідна істота! – писав про нього Шевченко. – Справжній мистець! До нього все всміхається, як і він до всього. Щасливий завидний характер!”

До людей такої вдачі, як цей життєрадісний, зрівноважений і розсудливий юнак, Шевченка особливо тягнуло, і вони відразу зблизилися. Це зближення із Штернбергом внесло в життя Тараса деякий момент рівноваги. Зоставшись сиротою, а згодом пригноблений гіркою долею панського лакейчука й потім робітника-челядника, він звик був замикатися в собі і виявляв певну недовірливість до людей, з якими йому доводилось зустрічатися. Звільнившися від пут рабства, опинившися в середовищі людей інтелігентних і гуманних, він вдався в іншу крайність – занадто щиро відкривав обійми новим знайомим і товаришам. Але ця нова риса його вдачі була також і певним задоволенням потреби ділитися з кимсь думками й почуваннями, потреби, властивої всім щирим і обдарованим великою життєвою енергією людям.

У Петербурзі від самого переїзду до цього міста аж до хвилі звільнення з кріпацтва не мав він власне таких близьких приятелів, щоб уміли як слід оцінити пориви його душі і його характерну мистецьку вдачу – ні такий Іван Нечипоренко, ні флегматичний Хтодот Ткаченко, обидва хлопці-селюки, хоча їх і любив Тарас, не були для нього справжніми товаришами. Придбав справжнього друга в особі Сошенка, але цей чесний і добрий хлопець, не зважаючи на своє мистецьке покликання, що з далекого українського Богуслава завело його аж до Петербургу, був людиною досить обмеженою, не мав широкої фантазії, і прив’язаний до нього всім своїм вдячним серцем Тарас із його ентузіастичною натурою був мало зрозумілий цьому чесному, чеснотливому й працьовитому землякові. Сприятелювавшися з Брюловим, Тарас не міг не відчувати тієї дистанції, що відділяла його від обожуваного вчителя, який при всій близькості їхніх взаємовідносин залишався для учня далекосяжним ідеалом, поставленим на височезному п’єдесталі слави й досконалості.

Тарас був самотній, а шукав товариства й таких друзів, що з ними можна було бути і щирим, і запанібрата, у яких міг би знайти зрозуміння не лише своїх настроїв та настанов, але й своїх сумнівів. Штернберґ на життєвій дорозі Шевченка був першим справжнім його другом-товаришем. Вони зрештою й оселилися вкупі. Сталося це по тому, як Шевченко посварився з Сошенком у кінці січня 1839 року. Сошенко відмовив Тарасові в приміщенні. Причиною були ревнощі Сошенка, бо Тарас почав залицятися до хазяйчиної небоги, дуже гарненької німкені Маші, що в неї Сошенко був закоханий, а Маша захопилася жвавим, веселим і дотепним Тарасом.

Укупі з Штернберґом Шевченко прожив не менше чотирьох місяців, поки Штернберґ не виїхав (десь на початку літа 1839 р.) до Оренбурґу, щоб узяти участь у військовій експедиції на Хіву генерала гр. В. О. Перовського. Штернберґ познайомив Шевченка з кількома німецькими родинами – Шмідтів, Фіцтумів і Йоахімів. По сьомій годині вечора Шевченко був уже вільний від академічних занять, і разом із Штернберґом вони або відвідували своїх знайомих, або бували в театрах.

Бувати в театрі Шевченко почав іще перед своїм звільненням із кріпацтва. Познайомившись із технічним персоналом Великого Театру в 1836 році, коли розмальовував його стелі й плафони, напевне потім використав ці знайомства, щоб не раз, може й безплатно, подивитися на театральні вистави. На початку 1837 року він бував на Гастролях славетної балерини Марії Тальйоні уже в товаристві Брюлова й його знайомих. Тепер завжди міг піти до театру, бо крім стипендії припадали йому гроші і з заробітків: мавши вільний час, робив портрети аквареллю, а згодом почав заробляти й як ілюстратор. Опера, балет і драма однаково його захоплювали.

Можна з певністю твердити, що не пропускав ні одної нової п’єси, але російський театр тих часів був убогий на репертуар: живився переробками французьких сентиментальних мелодрам та водевілів або наслідуванням їхньої немудрої техніки такими драматургами, як Кукольнік, Полевой або Розен. Винятками були лише уславлена вже комедія Грибоєдова “Горе от ума” та безсмертний “Ревизор” Гоголя. Навіть “Розбійники” Шіллера виставлялися в переробці, а не в точному перекладі. Зате музикою Шевченко міг захоплюватися досхочу. “Чарівниця-опера” до кінця життя лишилася його улюбленою мистецькою розвагою. Не раз він мав нагоду бувати й на концертах найвизначніших європейських віртуозів – віолончелістів, скрипалів і піаністів.

Зробившись постійним гостем Шмідтів, Фіцтумів і Йоахімів, Шевченко пізнав побут інтеліґентських і міщанських німецьких родин, у житті яких більше було стриманості й життєвої систематичностє, ніж у житті родин російських або українських. Ця зовсім нова для нього товариська сфера була відмінна й від тієї літературно-мистецької богеми, в середовищі якої він одразу був опинився. У Шмідтів, де були молоді панночки, Шевченко організував літературні вечори. У Фіцтумів відбувалися музичні вечори. Фіцтум був інспектором Університету, і Шевченко, буваючи в його домі, придбав, мабуть, не одне цікаве й корисне знайомство.

Познайомив Шевченка Штернберґ і з українським магнатом Григорієм Тарновським, у якого він перед тим гостював у його пишній Качанівці. Був це досить обмежений і мало освічений пан, який одначе вмів грати роль мецената, знавця мистецтва й опікуна митців. У зимовому сезоні він з’являвся в Петербурзі з своїми українськими слив’янками й вишнівками і приймав у себе малярів і письменників, частуючи їх розкішними обідами. Гості підлещувалися до багатого пана, і Шевченкові не подобалося це, як не подобався й “протекційний тон” господаря-маґната. Проте знайомство з ним придалося Шевченкові, бо згодом через нього познайомився він і з кревняками – київськими Тарновськими, що потім одержали в спадщину маєтки качанівського дуки. Штернберґ був закоханий в одну з небог Тарновського, вона відповідала митцеві взаємністю, але заручилася з іншим. Штернберґ тяжко переживав цю свою драму, а співчуття товариша ще більше зв’язало обох молодих ідеалістів.

По кількох роках, з далекого Риму, Штернберґ писав Тарасові, що він для нього більше ніж добрий: “добро можна зробити і з якоїсь сторонньої спонуки, а бути другом людині, ділити з нею горе й радість – для цього треба мати справді добру й чутливу душу”. Але головним цементом їх дружби була спільність мистецьких зацікавлень: Штернберґ, перебуваючи на Україні, відчув усю красу нашої батьківщини і з великою експресією вмів на своїх малюнках відтворити всі характеристичні риси нашого пейзажу й колоритного українського побуту. Уже 9 років минуло від часу, як Тарас покинув Україну. Тепер малюнки Штернберґа воскрешали в Тарасовій уяві образ його мальовничої батьківщини. Мешкаючи в одній кімнаті, працювали разом. Штернберґ малював образи із своїх ескізів. Річ ясна, що предметом їх розмов була Україна, звідки прибув Штернберґ, повний свіжих, яскравих для мешканця півночі українських вражень. Коли Сошенко вважав поетичні заняття Шевченка за непотрібні, за марнування дорогого часу, то з романтиком Штернберґом поет міг досхочу ділитися своїми літературними зацікавленнями й читати йому свої поетичні твори.

Під час перебування Штернберґа в Петербурзі в житті їх спільного вчителя сталися дві події: його “недоречне одруження і доречна розлука”, як казав Шевченко. Брюлов одружився з сестрою їхнього товариша, німця з Риги Тімма – Емілією Тімм. Це була надзвичайна красуня. 8 січня 1839 р. Шевченко і Штернберґ були в євангелицькій кірсі на шлюбі Брюлова, що відбувся без традиційного весілля. Шевченко був увесь час короткого подружнього життя Брюлових їхнім частим гостем і поділяв захоплення свого вчителя красунею-жінкою. Раптом, менше ніж по двох місяцях, Емілія покинула свого чоловіка й більше вже до нього не вернулася: він завдав їй тяжкої образи. Драму свою Брюлов переживав дуже тяжко – він захворів, і Шевченко на деякий час навіть переселився до вчителя, опікуючись ним, як умів. Тарас був одною з небагатьох осіб, що були втаємничені в цю історію. У житті Шевченка теж не залишилася вона без значення. Причиною драми Брюлових був цар Микола І – відомо, що він залицявся до гарної дружини славного на всю Росію митця. Немає ніяких даних припускати, що перед тим Шевченко міг щось чути про інтимне життя цього деспота-монарха, але без усяких вагань можна ствердити, що тепер він багато довідався про це від свого вчителя.

1838 – 1843 рр. Студент Академії мистецтв

Перші поезії

Ще восени 1838 р. деякі знайомі Шевченка довідалися, що він не лише талановитий мистець-маляр, а також і поет. Є. Гребінка дістав від Шевченка кілька поезій для свого альманаха, що його хотів спочатку назвати “Весна”, а потім назвав “Ластівкою”.

18 листопада Гребінка писав до Харкова старому Грицькові Квітці-Основ’яненкові: “…тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на Збірник”. А в січні 1839 р.: “У мене тут є чудесний помічник – Шевченко, людина подиву гідна…”

Сам Шевченко оповідав, що почав писати вірші ще в 1837 році, ще коли жив у Ширяєва, і що з тих його “спроб” збереглася лише одна балада “Причинна”, написана у Літньому саді під час білих ночей, романтичний твір, який постав серед романтичної обстанови. Почав Шевченко писати поезії, очевидно, незабаром по тому, як пізнав Гребінку. Гребінці ж першому з своєю творчістю звірився, бо Гребінка перший зайнявся його літературною освітою, і напевне від нього першого Шевченко дістав писані нашою мовою твори і то, мабуть, усі, бо їх тоді було дуже небагато. Російські (а може й польські) поезії Шевченко вже читав перед тим.

Познайомившись із Гребінкою, довідався, що існують не тільки українські народні пісні, яких він знав “силу без ліку”, а також, хоч і нечисленні, щоправда, але гарні поезії українських авторів. Довідався теж, що його рідні народні пісні, яких він співав завжди залюбки – чи вдома, чи в полі, чи на чужині під час праці, – що ці пісні – теж справжня поезія, поезія, високо цінена також і чужими ученими й поетами, і що не один із них уважає народну пісню за найвищий прояв поетичної творчості, яку поетам треба наслідувати. Велика, мабуть, була його радість, коли деякі з рідних пісень, що їх він сам добре знав, побачив у збірниках кн. Цертелева й Максимовича.

Повен тяжких, сумних настроїв, туги за рідним краєм і туги за волею, пригрітий добрими людьми, але й випроваджений ними на манівці оманливих мрій та надій, тужив тоді подвійно, і його наскрізь лірична вдача знайшла вихід для тієї туги: почав сам творити пісні, у яких тугу свою почав виливати. Виливав її рідним словом. Але туга ця знаходила вислів у формі кращій і ще досконалішій, ніж та, що її мали українські пісні. Обидві знані йому стилістичні форми – народно-пісенна й та літературна, що її взірці знав із російської, польської та з української поезії, у дивно гармонійній сполуці творили нову українську поетичну форму. Які були його інші поетичні “спроби” 1837 року, невідомо, але Гребінка дістав від нього для свого альманаха баладу “Причинна”.

Перекладена Жуковським “Ленора” Бюрґера, її змосковщений переспів, зроблений теж Жуковським під назвою “Светлана”, і зукраїнщений Л. Боровиковським сюжет “Светлани” під назвою “Маруся” – ці три романтичні балади були взірцями для вибраного Тарасом жанру, але він, розробляючи той самий основний мотив, що й названі романтики, – трагічні переживання дівчини по розлуці з милим, створив річ, у якій з повною силою виявилася його творча індивідуальність. За романтичними страхіттями його попередники не спромоглися на таке відтворення психічного стану нещасливої дівчини. У Бюрґера фантастика була представлена, як щось ніби реальне, у Жуковського – як сон, у Шевченка – як візії причинної, божевільної. Описав їх так (так само, як і її смерть), ніби був психіатром: це точний опис сомнамбулізму, психічної хвороби, у яку іноді переходять тужливі переживання занадто чутливих натур, – усі симптоми цієї хвороби точно тут відтворені. Глибокий психологізм цієї балади мав джерелом своїм виняткову спостережливість її автора і його просто несамовитий дар – вчуватися в чужу душу. При всій “літературності” деяких деталів, це був твір, у якому Шевченко відразу виявив свою геніальність.

Як саме це сталося, що Гребінці відкрився аже за рік із тим, що пише поезії, – невідомо. Можливо, що сталося це з приводу смерти І. П. Котляревського.

Схвильований цією сумною вісткою, Шевченко написав елегію. В українських колах у Петербурзі смерть Котляревського, натурально, справила враження, і, можливо, що Шевченко під впливом відповідних розмов відважився прочитати Гребінці цей свій твір, а потім і взагалі відкрився із своєю творчістю, осмілений похвалами земляка-поета. Що так власне могло бути, дозволяє припускати дата Гребінчиного листа до Квітки про Шевченків поетичний талант – 18 листопада: незадовго перед тим прийшла до Петербургу звістка про смерть автора “Енеїди”.

Захоплення Гребінки творами нового поета було зрозуміле: в українській поезії перед тим не з’являлося нічого хоч трохи подібного до них – ані щодо сили вислову, ані щодо чистоти, краси та багатства мови і взагалі артизму форми.

Ода-елегія на смерть Котляревського вказує нам і на одне з джерел Шевченкового національного усвідомлення. У ній Шевченко ствердив, що це Котляревський

Всю славу козацьку, за словом єдиним,

Переніс в убогу хату сироти.

У травестії Котляревського відчув він передусім національний елемент відтворення історичного побуту й психологічних прикмет “козацької нації”. Зумів ясно все це побачити крізь шкаралущу невластивої травестійної форми й непоміркованого, переперченого гумору. Заохочений похвалами Гребінки, та, мабуть, і інших осіб, взявся вже за більшу річ – за поему “Катерина”. З цілком неориґінального сюжету – оповідання про сумну долю зведеної й покинутої дівчини – зробив справжній шедевр, у якому трагедія зведеної москалем українки виросла в трагедію зведеної москалями України.

Гребінка від осени 1838 р. планував видання українських альманахів (4 книжки на рік), а редактора “Отечественных Записок” Краєвського намовляв видавати окремі українські літературні додатки (теж 4 рази на рік) до його журналу. Гребінка мав, мабуть, на увазі передусім співробітництво “чудесного помічника” Шевченка. З планів цих Гребінці пощастило здійснити дуже мало: аж у 1841 році вийшла лише одна його “Ластівка”, і до своєї “Причинної” та до двох “думок” Шевченко встиг іще додати один розділ своїх “Гайдамаків”, що їх писав у 1840-41 рр.

“Катерину” написав Шевченко, мабуть, у самому кінці 1838 року, а може й у січні 1839. Протягом 1839 року написав “Перебендю”, баладу “Тополя”, Посланіє до Основ’яненка, “Івана Підкову” й “Тарасову ніч”, – останню річ доробляв іще й на початку 1840 року. У цьому періоді він створив також: три пісні, що їх назвав думками.: “Тече вода в синє море”, “Вітре буйний”, віддані до “Ластівки”, та “Нащо мені чорні брови”.

Чиста лірика типу цих “думок” і лірична балада були спочатку тими літературними жанрами, що легко й просто йому далися:

Серце рвалося, сміялось –

Виливало мову,

Виливало, як уміло –

За темнії ночі.

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі…

Потім прийшла побутова й теж наскрізь лірична поема, історична ж романтика з’явилася вже трохи пізніше. Історичні повісті й поеми Вальтер Скотта, Макферсонові “Пісні Оссіана”, “Полтава” Пушкіна, “Смерть Наливайка” і “Войнаровский” Рилеєва – це були ті зразки історичної романтичної поезії, що їх він знав. Проте до історичної епіки не приступав:

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині…

Не хотілось в степу, в лісі

Козацьку громаду

З булавами, з бунчуками

Збирать на пораду…

А тим часом та “козацька громада”, ті степи й “могили-гори” найбільше притягали до себе його уяву. Україну “вишневих садків” і темних ночей заступала Україна – поле національних змагань і ніби домагалася, щоб він її оспівував. Геть пізніше, по якихось 17-18 роках, пригадував ці настирливі візії, коли у “вибагливо-розкішній майстерні” Брюлова, “наче в гарячому дикому степу наддніпрянському”, перед ним “снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів”, “стелився степ, засіяний могилами”, пишалася його “прекрасна… безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй”. І він “задумувався”, і “не міг одвести духових очей од цієї рідної, чарівної краси…”

Восени 1839 року розпочав листування з Квіткою-Основ’яненком і, заховавшись під псевдонімом Перебендя, послав старому повістяреві своє посланіє. Воно було навіяне Квітчиним нарисом-споминами про осадчого нового чорноморського коша, запорожця Антона Головатого. Яскраво змальована у Квітки, ця історична постать захопила Шевченка. У відтворенні образів минулого він надавав великого значення документальним даним. Себе самого вважав за мало озброєного тими даними – за “недотепного”, тобто невправного майстра. Заохочував-просив Квітку “співати”

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили;

Про старину, про диво,

Що було, минуло…

Утни, батьку! Щоб нехотя

На ввесь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Пізніше у заспіві до своєї першої збірки знову згадав цю свою нібито “недотепність”, підкреслюючи одночасно ліризм своєї творчої вдачі. Казав про кобзарів:

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки –

Бо дотепні… А я… А я…

Тільки вмію плакать,

Тільки сльози за Украйну,

А слова – немає…

Але оскільки йшлося про історичний матеріал, про знайомство з історією рідного краю, то саме тоді його загальні уявлення про минуле України, що їх перед тим мав лише на підставі народніх переказів, кобзарських дум і взагалі історичних пісень, почали набирати виразніших контурів. Зимою 1839 року з’явився в Петербурзі український історик Микола Маркевич. Йому не пощастило провести через цензуру в Москві свою “Историю Малороссии”, і він старався зробити це в Петербурзі. Маркевич був приятелем Гребінки. Шевченко опинився в атмосфері, де питання українського минулого зробилися предметом живих дискусій.

Якщо перед тим він мав нагоду познайомитися тільки з “Історією Малої Росії” Бантиша-Каменського, то тепер прочитав у рукописах і “Історію Русов”, і велику працю Маркевича. Усі ці три історичні праці просякнуті були духом українсько-козацького патріотизму. У всіх трьох багато було поетичного, легендарного матеріалу. Усі три були не менш романтичні, ніж знані нашому молодому поетові поетично-історичні твори. Із цих трьох книжок та ще з “Запорожской Старины” Срезневського почав він черпати ті історичні образи, що годували його все неситу фантазію. Вони переносили поета до яскравого, барвистого світу минулого, що був повним контрастом до тодішньої української дійсності, яка уявлялася йому якимсь тяжким сном.

Досить було йому прочитати думу про морський похід отамана Івана Серпяги, що його Срезневський неслушно ототожнював із історичним “сухопутним” Іваном Підковою, щоб уява його утворила один із найдинамічніших у нашій поезії образів – образ національного вождя-психолога і сміливої дисциплінованої військової громади. Досить було прочитати в Бантиша короткий опис переяславського бою 1638 року, щоб створити “Тарасову ніч”, повну кривавих привидів минулого, викликаних з нечуваною експресією, і насичену, наснажену духом боротьби – духом, що вже був заснув у поневолених козацьких нащадків.

Підготовка “Кобзаря”

Від жовтня 1838 року до кінця січня 1839 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-ій лінії Василівського острова, на яку виходив і правий бічний фасад будинку Академії Мистецтв. Від січня 1839 року до літа жив разом із Штернберґом – в домі Аренса чи Арнста на 9-ій лінії Острова. Літом того самого року Штернберґ виїхав до Оренбургу, Шевченко по його від’їзді прийняв до своєї кімнати вбогого студента поляка Леонарда Демського. Нараяв його Шевченкові інспектор Університету Фіцтум. Із згадок Шевченка про його спільне життя з Демським видно, що Демський давав йому лекції французької мови. У повісті “Художник” Шевченко згадує, як вони читали разом Поль-де-Кока і французький переклад історії Візантії Ґіббона і як вкупі ходили на лекції зоології професора Куторги. Шевченко згадував Демського, “як скромного дуже освіченого молодика”, як ідеаліста-мрійника, що вірив у свою блискучу кар’єру вченого історика.

Демський мав твори Міцкевича й історичні праці Лелевеля. Живучи з ним разом, Шевченко мав нагоду познайомитися й з іншими творами польських письменників, бо польську мову вже знав. Можливо теж, що через Демського зав’язав і деякі польські знайомства й від своїх знайомих поляків діставав закордонні часописи польської еміграції, заборонені в Росії, бо спрямовані проти російського деспотизму й імперіалізму і повні пристрасної пропаганди за визволення кріпаків. Журнали ці були пересякнуті ідеями нових європейських мислителів-творців соціальних утопій (як Фур’є) і релігійних реформаторів, пропагандистів відродженого християнства (як Ляменне). З них довідувався Шевченко про ідеї “Нової Європи” – Європи Ґарібальді, Мадзіні, Ворцеля, і один з небагатьох тоді жив уже в світлі ідей майбутньої революції, що принесе визволення уярмленим народам…

16 грудня 1839 року несподівано повернувся з Оренбургу Штернберґ. Демський мусів уступити своє місце Штернберґові. Про своє тодішнє спільне життя з ним Шевченко згадував пізніше із зворушенням і в далеких прикаспійських степах:

“Мені уявилась кімната на 9-ій лінії в домі пекаря Доннерберґа [Помилково замість Данненберґа (фірма Данненберґа існувала аж до революції 1917 р. на Середньому проспекті між 9-ою й 10-ою лініями)], – кімната з усіма її подробицями (не кажу з “меблями”, бо це була б неправда). Уздовж передньої стіни над робочим столом висять дві полиці. Верхня заставлена статуетками й кониками барона Клодта, а нижня безладно завалена книжками. Стіна, протилежна до напівзакритого єдиного вікна, завішена алебастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Лаокоона й славної натурниці Фортунати. Оздоба незрозуміла для не-маляра!

В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Штернбергом за останні гроші купили собі просту робочу лампу, принесли її до нашої келії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішилися нашим придбанням. Після перших захоплень Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лампи, а я взяв якусь працю й сів по другій бік лампи, і так ми вдень з огнем просиділи до п’ятої години вечора. О п’ятій годині пішли до академії й на цілу натурну класу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товаришів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були тоді бідні, але невинні діти”. Згадуючи ті часи, Шевченко називав їх “світлими, золотими днями”, і в тих згадках уставав перед ним “чудовий, чарівний світ найпривабливіших, найґраціозніших образів”.

Давнішу скромну кімнату Шевченка в домі Аренса, у якій жив він у кінці 1839 й на початку 1840 року, описав поміщик П. Мартос, з якого Шевченко малював тоді портрет аквареллю:

“Помешкання його було на Василівському острові, недалеко від Академії Мистецтв, десь під небесами, і складалося з невеличкого, зовсім пустого передпокою та другої, невеличкої, з напівкруглим вікном кімнати, де ледве могли вміститися – ліжко, щось ніби стіл, що на ньому розкидані були в мальовничому неладі знаряддя артистичних зайнять господаря, різні напівподерті, списані папери й шкіци, мольберт і один напівзламаний стілець… під стінами стояли натягнуті на рами полотна, – на деяких були розпочаті портрети й усякі малюнки”.

У такій скромній обстанові жив і творив Тарас Шевченко. Тут відвідували його особи, з яких він малював портрети, що їх робив переважно аквареллю. Замовлень на портрети, мабуть, не бракувало, але непрактичний мистець-поет не завжди вмів витягти гроші від своїх клієнтів. Сам згадував пізніше, як не заплатив йому нічого за портрет своєї нареченої багатий дідич, юнкер ґвардії Демидов, як те саме зробив і ротмістр кавалерґард Апрелев, “сибарит и обжора”, що привозив із собою до вбогої студентської хати артиста “власний фриштик” з портером і джином, а потім і з шампанським, але за портрет свій не заплатив ані гроша, бо очевидно вважав, що для плебея-маляра вистачить і цих щедрих почастунків.

Мартос запропонував Шевченкові видати його вірші, познайомившись із знайденими на підлозі уривками “Тарасової ночі” і захопившись їх поетичністю. Було це на початку 1840 року, мабуть десь у кінці січня. Шевченко назвав свою збірку “Кобзарем”. Штернберґ зробив для неї ілюстрацію – кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті.

12 лютого вийшов цензурний дозвіл друкувати “Кобзаря”. Підписав його цензор П. Корсаков, що сам був письменником, бував на Україні й дуже цінив українську поезію. Як на тодішні обставини, Корсаков був дуже лагідним цензором. Усе ж деякі уступи з тексту творів він усунув. Дещо усунув, мабуть, і сам Шевченко. Не можна ж було навіть сподіватися, щоб російська цензура пропустила такі місця, як оце в “Тарасовій ночі”:

А над дітьми козацькими

Поганці панують,

або в Посланії до Основ’яненка про Україну:

Обідрана сиротою

Понад Дніпром плаче.

Товариське життя

Поки народився й вийшов у світ “Кобзар”, життя поета проходило нормально. Зайнятий працею в Академії, Тарас і далі не покидав літературної роботи.

Уже в цьому щойно другому році академічної науки почав малювати олійними фарбами, напевне випередивши своїх товаришів. До літніх вакацій треба було виконати “програму”, і він компонував образ – “Хлопчик-жебрак, що ділиться хлібом із собакою”, за який восени, на початку нового шкільного року, дістав не лише срібну медаль, вже другу за чергою, а ще й крім того особливу похвалу від Ради Академії. Товариство заохочення митців, що його стипендіатом він був, висловило йому в спеціальному листі своє задоволення з його успіхів і обіцяло, що члени Комітету Товариства будуть і надалі йому діяльно помагати, якщо він виявлятиме таку саму “працьовитість і ретельність”. У цьому ж році він намалював і свій автопортрет, з усіма стилістичним прикметами портретів романтичної доби, випробовуючи, мабуть, ще нову для себе техніку олійного малювання.

Ця праця залишала йому ще час і для виконування приватних замовлень, про які була вже мова вище. У нього “завелися грошенята”, як згадував потім Мартос. У березні він мав змогу вислати братові Микиті 50 карб, асигнаціями. Коли мав гроші, витрачав їх на розваги. Бував часто в театрах і не жалував грошей на добре місце. Іноді купував собі й дорогі речі і тішився, як дитина, набутими обновами. Згадуючи ці часи, писав пізніше:

“А знаєте, що мене тоді найбільше цікавило? – Ніяково признатись… Я був тоді справжньою дитиною: мене найбільше цікавив мій непромокальний плащ… А коли подумати, то й немає нічого дивного. Оглядаючи поли свого блискучого плаща, я думав: чи ж давно це було, коли я в буденному, заяложеному халаті не смів і подумати про таке блискуче вбрання, а тепер!.. Сто карбованців кидаю за якийсь плащ… Просто Овідієві метаморфози! Або, бувало, роздобудеш якого мізерного півкарбованця й несеш до ґалерії, не вибираючи спектакля, й за того півкарбованця, було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій людині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися. І чи давно це було? Не далі, як учора – і така чудесна зміна! Тепер я вже як піду до театру, то тільки до крісел і хіба іноді за кріслами сяду; та йду дивитись не що трапиться, а стараюся попасти або на бенефіс, або на його повторення, або коли хоч і на щось уже давнє, то все вибираю що краще”.

Отже матеріальні справи поета-митця стояли нерівно: часом було повне безгрішшя, часом і добрі заробітки.

Приятелів і знайомих було аж надто багато – нудитися не було коли. Якщо не було праці, завжди була нагода для забави. Крім кількох німецьких родин, що з ними познайомив його Штернберґ, бував Шевченко й далі у Гребінки, бував у Григоровичів, у Г. Тарновського й Миколи Маркевича, що проводили зиму 1839-40 року в Петербурзі; бував часто “на біржі” у Кукольника – на його літературних журфіксах, бував взагалі на всяких прийняттях та бенкетах, де збиралися митці, письменники, редактори й видавці. У мемуарах російських письменників тієї доби повно згадок про нашого поета як про учасника таких товариських сходин. Він знав особисто мало не ввесь літературний і мистецький Петербурґ.

У Гребінки зустрічався з письменниками Владиславлєвим, Струговщиковим, Панаєвим, Далем, Єршовим, Дм. Григоровичем, Бенедіктовим; бували там і Нестор Кукольник, і Микола Маркевич, що й самі часто робили у себе веселі прийняття. І в Кукольника, і в Маркевича під час таких сходин “вино лилося річкою”. Робив прийняття у себе і К. П. Брюлов. На деяких бенкетах доводилося Шевченкові знайомитися і з тими письменниками, що ні до кола гостей Гребінки, ні до гурту “героїчних” романтиків – Брюлова, Кукольника й М. Ґлінки – не належали. У Струґовщікова, наприклад, зустрічався він і з кн. В. Одоєвським, і з зятем кн. Вієльгорського графом В. Солоґубом і навіть з В. Белінським. Бували в усіх цих гостинних літературних салонах і видатні митці-різьбарі, і малярі, і товариші Шевченка з Академії.

Мав досить велике коло ближчих і дальших друзів також і серед митців-товаришів, і поміж молодими урядовцями й офіцерами-земляками. З росіян, здається, найбільшим його приятелем був великий гульвіса Григорій Михайлов, теж талановитий учень Брюлова, з українців – малярі Петровський і Борисполець, Аполон Мокрицький і різьбар Пономарьов.

Як тоді, так і за дальших літ своєї академічної науки, брав участь і в імпровізованих товариських “ескападах” – то на якийсь маскарад, то до якогось театру, щоб потім у веселому товаристві але далеко за північ провести час найчастіше в демократичному ресторані Клея. Улітку відбувалися іноді і прогулянки човном до якогось острова на Неві в товаристві Брюлова. Рисували там, читали, розмовляли, співали й “пили по чарці”. Одна з таких прогулянок обернулася в такий імпровізований бенкет, що “два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці проярмаркували, а на третій попливли додому спочивать”. Весною й літом 1840 р. Шевченко любив іще вдосвіта ходити вкупі з Штернберґом на етюди – на Смоленське кладовище. Часто студентське товариство сходилося теж на розмови і в академічних майстернях, куди охоче приходив і Брюлов. “Люба та щира розмова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клекотить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою” – згадував уже геть пізніше Шевченко [Ці оповідання поета записав Гр. Честахівський].

Із земляків поза Академією зустрічався часто з Дзюбином, Єзучевським, Троциною, Галузевським, Кандибою, Сошальським та іншими, і про декого з них зберігав завжди добру пам’ять і знайомство до кінця життя. Ці внуки нобілітованих козаків-старшин служили в Петербурзі в різних державних установах і були українськими патріотами. Серед них були й щирі прихильники його талантів. Був повен життя й цікавості до людей, але часто йому доводилося й розчаровуватися в них. Про конкретні свої розчарування в людях не любив розповідати, але загальних згадок про це й гірких рефлексій на цю тему не бракує вже в ранніх його творах, а особливо цікава одна в листі до Г. Тарновського: “цур їм (людям), покуштував уже я цього меду, щоб він скис!”

Описуючи пізніше своє студентське життя в повісті “Художник”, казав: “Я не маю щасливого хисту відразу вгадувати людей, зате маю нещасливу вдачу швидко заприязнюватися з людьми”. В цьому й крилося джерело тих розчарувань його в людях.

Усі забави, відвідування знайомих, прогулянки тощо – все це припадало або на святкові дні, або на вакації, або відбувалося вечорами. Відвідування клас Академії було обов’язкове, і ні праці в майстернях,— ні наукових викладів (з анатомії, естетики, міфології тощо) не можна було пропускати. Вільний був у будні лише по сьомій годині вечора.

Снідав Шевченко звичайно вдома “що Бог послав”, а обідав найчастіше – як і все академічне “безтурботне бурлацьке товариство”, як він казав, тобто “вольноприходящие” студенти Академії – у їдальні німкені m-me Юрґенс. Іноді до Шевченка і Штернберґа приєднувався і Брюлов, відмовляючись “від аристократичного обіду” “задля мізерної демократичної юшки” та різноманітного товариства. Скромну їдальню цю знав уже Шевченко віддавна, від того часу, коли ще від Ширяєва почав ходити по святах до Сошенка. У m-me Юрґенс можна було побачити “і бідного працівника – сенатського урядовця, в єдиному, дуже нечепурному віцмундирі, й університетського студента, худорлявого й бідного, що ласував обідом мадам Юрґенс за гріш, зароблений у багатого бурша-гульвіси за переписку лекцій”, як згадував сам Шевченко, але найбільшу групу серед гостей пані Юрґенс складали митці-малярі й різьбарі. Група ця мала свій особливий стиль: носили вони бороди й запускали волосся аж по плечі, одягалися ексцентрично й з умисною недбайливістю, на головах носили капелюхи з широченними крисами.

Взагалі в той час громадська фізіономія російської столиці почала різко мінятися: зростала нова верства “декласованих” інтеліґентів, що творили все грубший і грубший прошарок між пансько-дворянським та купецько-міщанським станами. Серед цієї верстви т. зв. “різночинців”, що її значною складовою частиною були й митці всіх фахів та дрібніша літературна братія з їхнім богемним стилем, жив і працював молодий український поет. В інших середовищах бував лише більш або менш частим гостем.

Відгуки на “Кобзаря”

Літом 1840 року Шевченко навіки попрощався з своїм любим Штернберґом: Віллі виїхав до Риму. Шевченко тужив за ним і нудився. Але в той час широким відгомоном у російській пресі й серед української інтеліґенції відбився вихід у світ “Кобзаря”. Шевченкова книжечка зробилася предметом гарячих дискусій, похвал критики, а водночас і гострих застережень щодо української мови та рації існування української літератури, але серед земляків викликала вона ентузіастичне захоплення. Усе це не могло не зайняти Шевченкової уваги і надовго заповнило його життя.

Вийшов “Кобзар” із друкарні десь у березні або на початку квітня. Як кожний молодий автор, Шевченко, мабуть, нетерпляче дожидався голосів критики про цю свою першу книжку, та довго ждати не довелося: рецензії почали з’являтися вже на початку травня, їх було багато, і вони не могли не викликати жвавого обміну думок в оточенні поета, а самого його одні з них потішили, інші ж засмутили й обурили.

Усі критики зійшлися на одноголосному визнанні поетичного хисту автора “Кобзаря”, а більшість із них не жалувала йому найвищих похвал; але одночасно ж більшість гостро заперечила рацію існування української літератури, висміювала українську мову та шкодувала, що такий талановитий поет пише бозна по-якому, марнує свій талант.

Найбільш вороже проти української літератури виступили “Сын Отечества” ренеґата-українця проф. Никитенка та “Библиотека для чтения” ренеґата-поляка Сенковського. Критик із першого часопису (як можна догадуватися, сам Никитенко) усю “штучну” сучасну українську поезію вважав “за жарт і забаганку”, він не міг зрозуміти, як люди з талантом можуть “займатися такими дурницями”. Йому не шкода було письменників “сумнівного таланту”, як от Гребінка: він навіть радив таким письменникам писати по-українському, щоб звільнити російських читачів від обов’язку читати їх твори. Але йому шкода було, що це робить поет талановитий, у якого “є душа, є почуття” і який міг би збагатити “справжню російську поезію”, а замість того “гидко спотворює (“уродует”) думку й російську мову, підробляючись під хахлацький лад”. Визнання таланту в такій формі могло лише обурити Шевченка.

Сенковський ще гостріше напався на українську мову й літературу; але, як і Никитенко, жалуючи, що Шевченко пише штучною й “небувалою” мовою, Сенковський просто прославляв Шевченка як поета. Він заявляв, що це неправда, ніби по смерті Пушкіна перевелися таланти. “Кобзар” був для Сенковського запереченням таких тверджень. “Чудові пісні” Шевченка Сенковський залічував до “радісних явищ, що носять на собі печать безсумнівного таланту”. Хоч як йому шкода було, що вірші Шевченка – не російські, хоч як уже просто по-блазенському знущався він з літературної української мови [Він називав сучасну літературну українську мову “наріччям, що навіть не існує в Росії”, “гібридним діалектом”, “небувалою мовою, що її ні одна з усіх можливих Росій – ні велика, ні середня, ні мала, ні біла, ні чорна, ні червона, ні нова, ні стара – не можуть визнати за свою”, “мішаниною слів хохлатих і бородатих, голених і неголених, південних і північних”], проте все ж мусів ствердити про Шевченка, що “якою б мовою він не писав, він – поет. Він уміє відчувати й висловлювати відчуте гарним віршем; на кожному творі його лежить печать поезії, що йде просто до самого серця”. Але, закидаючи при цьому цілком безпідставно всім українським письменникам, що вони, “не церемонячись, переробляють російські слова і фрази на український штиб”, Сенковський і в поезії Шевченка знайшов “російської віршової фразеології значно більше, ніж народної української (!)”.

Аристократичний “Современник”, що його по смерті Пушкіна редагував проф. Плетньов, оцінивши “Кобзаря” як єдине гідне уваги серед поетичних творів останнього часу явище, як “вдалу живу народну лірику”, висловив певність, що ті, хто розуміють українську мову, прочитають цю збірку “з задоволенням і з вдячністю”, але слідом за цією, хоч і скромною, але позитивною оцінкою, в іншій статті сказав:

“Книга, що з’являється у світ на крайовому наріччі простолюддя, коли панівна мова відрадно виблискує і звучить для кожного з читачів, завжди скидається на пародію або на літературний жарт”.

Критик, що писав в органі ретроградів Булґаріна і Ґреча “Северная Пчела”, навдивовижу глибоко зрозумів і підкреслив деякі питомі прикмети Шевченкової музи, як і особливі вартості окремих її творів, виявивши неабияку естетичну чутливість. Він оцінив як слід і образ Перебенді як “майстерний, сильний, повний непідфарбованої поезії”, і “повну зворушливої поезії” “Катерину”, кажучи: “Хоч сюжет її – і старий, і простий, але скільки ж тут щирої поезії, скільки почуття, що глибоко проникає в душу”. Рецензент, що “з щирою радістю” привітав творчість нового автора, закінчив свою статтю пророчистими словами: “Якщо це перші спроби, то ми маємо право покладати великі надії на талант п. Шевченка”. Але й цей критик, слідом за цитованими вже своїми колегами, радив Шевченкові писати по-російському: “Сумно, – казав він, – дивитись на літературу тих слов’янських діалектів, які волею долі мусять зсякнути у творцях, умерти в архівах, згубивши навіть слова і звуки, що в них вони привдяглися, а ще смутніше дивитись, коли цими діалектами пишуть люди, що могли б оздобити “первенствующую, всепоглощающую славянскую литературу” – тобто літературу російську. Щиро відкриваючи свої карти, останні два рецензенти принаймні не глузували з української літератури й не писали про те, що українська літературна мова – штучна, як то зробили Никитенко й Сенковський.

Лише три рецензенти-критики поставилися позитивно не тільки до творчості Шевченка, а й до права українського народу мати власну – щоправда лише “регіональну” – літературу: це були критики, що писали про “Кобзаря” в “Отечественных записках” і “Литературной газете” А. Красовського та в консервативно-слов’янофільському “Маяку”. У “Маяку” вмістив свою рецензію прихильний цензор “Кобзаря” – письменник і перекладач П. Корсаков, давши дуже високу оцінку мистецької вартості творів нового поета. Корсаков знав Україну, українську народну поезію, як і творчість українських попередників Шевченка, і йому ясно було, що такі твори, як уміщені в “Кобзарі”, “зробили б честь усякому імені в кожній літературі”. Корсаков твердив, що поезії цієї “дорогоцінної” для літератури збірки “написані в цілком національному дусі”, що вони “повні почуття, розуму, простоти, ґрації і щирої правди”, і тому щиро (“от души”) вітав їх автора.

Понад сорок літ минуло вже тоді від часу, як відродилася українська література, але не тільки ні один із її представників не дав ще таких артистичних творів, як ті, що з них складався “Кобзар”, але ніхто не збуджував і таких думок і настроїв. Шевченко перший представив Україну як країну, поневолену москалями, країну, над якою

…Орел чорний

Сторожем літає…

І хоч цензура й викинула з тексту “Кобзаря” найяскравіші місця про поневолення України, а все таки в повних духу боротьби його поезіях, як от “Тарасова ніч” та “Іван Підкова”, зосталося досить просякнутих палким патріотизмом уступів і образів, що в усіх живих душах будили тугу за страченою предками національною незалежністю, і серед них може найяскравішим був образ невільника-хлібороба-косаря, що покірливо

…косу несе в росу

повз високі могили предків, лицарів-здобичників, що

…вміли панувати,

Панували, добували

І славу, і волю.

Не всі земляки однаково сприймали ідейне багатство цієї невеликої збірочки, але всі однаково були захоплені нею, як справжнім літературним скарбом. Корсун і Костомаров, два молоді харківські поети, діставши “Кобзаря”, як присіли на вулиці, так і з місця не зійшли, поки всього не прочитали, а старий Квітка писав Шевченкові, що йому “волосся на голові навстопужилося”, коли читав кобзарські думи.

Виступ Белінського

Ще в тому ж самому 1840 році Шевченко прийнявся до писання нової великої речі – поеми “Гайдамаки”. Коли саме почав “леліяти своїх жадних крови гайдамаків”, невідомо. Історичної літератури про добу “Коліївщини” було обмаль, зате знав він про неї багато з живої усної народної традиції. У поезії сюжети на тлі тієї доби не були новиною: польські поети охоче їх розробляли вже не раз. Тепер узявся до епопеї з Гайдамаччини нащадок учасника тих кривавих подій.

На початку квітня 1841 р. “Гайдамаки” вже були закінчені, бо 7 квітня Шевченко датував присвяту цієї поеми своєму любому опікунові В. І. Григоровичу.

У цій присвяті Шевченко дав надзвичайно яскраву відповідь ворогам української мови й літератури – критикам, що вважали українську мову взагалі, як і мову його творів, або за штучну, або за таку, “що не існує (“несуществующий”, “небывалый язык”), або за засуджену на смерть (мусить “умерти в архівах”). Ще весною 1839 року в посланії до Основ’яненка, що ввійшло до “Кобзаря” 1840 р., Шевченко передбачав вороже ставлення до своїх “псалмів” на славу української історичної правди:

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються!.. Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Але все ж таки із своїм псалмом виступив. Тепер, закінчуючи своїх “Гайдамаків”, став віч-на-віч із новим ворогом національно-культурного розвитку українського народу і то з ворогом, озброєним великим талантом і темпераментом, з “несамовитим” Вісаріоном Белінським. У 1839 році цей критик покинув Москву й перенісся до Петербургу. А. Краєвський, видавець “Отечественных записок”, людина безпринципна, але спритний комерсант, притягнув до співпраці у своєму місячнику талановитого московського критика. У 1840 році “Кобзар” Шевченка не дістався на рецензію Белінському, зате “Ластівка”, над якою довелося довго працювати і Гребінці, і Шевченкові, попала вже до рук цього сталого “обозревателя” літературних новин в органі Краєвського.

“Ластівка” вийшла в світ іще в другій половині березня. Белінський мав написати рецензію на “Ластівку” для травневої книжки “Отечественных записок”, і Гребінці, що був у добрих відносинах із Краєвським, не важко було ознайомитися із змістом рецензії Белінського ще в рукописі або в шпальтах. Гребінку, як і Шевченка, не могло не інтригувати, що скаже про їхню дитину цей новий критик, що вже вславився тонким естетичним чуттям, але одночасно вже знаний був і своїми іноді дикими вибриками, що суперечили добрим літературним звичаям, як от, для прикладу, його неморальний виступ проти Міцкевича.

Що ж прочитав Шевченко в статті Белінського? Була вона тенденційним публіцистичним памфлетом проти української літератури й особливо проти її простонародної тематики; фактичної критики в ній не було, зате не бракувало справжнього неуцтва. Це була стаття на тему, чи “існує на світі українська мова”, чи тільки “крайове наріччя”, і чи може існувати українська література. Похваливши українську народну поезію й зробивши сміливий історичний екскурс у минуле України, Белінський прийшов до висновку, що тепер уже немає української мови, а є тільки крайовий діалект простолюддя. До часів Петра І на Україні всі стани мали спільну мову, бо, як твердив Белінський, “ідеї найнижчого козака були на одному рівні з ідеями пишного гетьмана”.

Лише від часів Петра І як у Москві, так і на Україні почалася освіта й культура (sic!), і одночасно повстав поділ на стани (?!), при чому шляхетство, прийнявши російсько-європейські звичаї, прийняло й російську мову. Народна мова почала псуватися (коли й чому?), і тепер на Україні є лише крайовий діалект. Отже й літератури української не може бути, бо письменники пишуть для освіченої верстви, а поезія – це ідеалізування дійсності.

Освічена частина українського громадянства “переросла українську мову”, – казав Белінський, бо говорить по-російському, а українське наріччя – селянське. Мужицьке життя – нецікаве для освіченої людини, і треба надзвичайного таланту, щоб це життя вміти ідеалізувати, представити поетично. Це під силу було лише такому геніальному поетові, як Гоголь, та й той, пристрасно кохаючи Україну, пише по-російському. Тому Белінському було “шкода дивитися”, коли й маленькі таланти “по-дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян”. Подавши для прикладу з творів Основ’яненка й Гребінки два коротенькі уступи, що мали ілюструвати наївність “мужицької” тематики українських письменників, що “знудилася” критикові, він іронічно заявляв: “Та й гарна ж література, що дихає самим простацтвом селянської мови та дубуватістю мужицького розуму!”

Неуцтво самоука-“разночинца” конкурувало тут із нахабством, з яким він брав на себе роль авторитета в справах, про які не мав найменшого поняття. Белінський перевершив навіть Сенковського й Никитенка: ті просто і лаялись, і брехали без аргументів, а Белінський для ліпшого обґрунтування своєї великодержавницько-нівелістичної теорії, яка не допускала ніяких провінціальних сепаратизмів як явищ з його погляду реакційних, добирав іще й фальшиві історичні аргументи.

Крім того в статті Белінського не було зовсім ніякої критичної аналізи мистецької вартості вміщених у “Ластівці” творів, та й провадити її він не хотів і не вмів, бо лише через п’яте-десяте розумів український текст. У Гребінчиній писанині справді було штучне підроблювання під стиль простацької мови й наївного селянського думання, але це ж було досить удатне наслідування Гоголевого пасічника Рудого Панька! Підкреслюючи, що Гоголь і в українському селянському житті вмів знайти загальнолюдські мотиви для творчості, Белінський у творах Шевченка нічого загальнолюдського не знайшов, а тут же були надруковані й елегія на смерть Котляревського, і балада “Причинна”, і частина “Гайдамаків”, про які він не згадав і півсловом! Белінський просто використав “Ластівку” як привід для виступу проти українського культурно-національного сепаратизму. В статті Белінського Шевченка безперечно найбільше вразило й обурило те, що цей критик писав проти “мужицької” тематики в українській літературі.

“Гайдамаки”

Присвята ще невиданих у цілості “Гайдамаків” Григоровичу була для Шевченка добрим приводом, щоб ударити по ворогах – по всіх ворожих критиках і по Белінському зокрема. Написав її Шевченко, як видно, за одну ніч, під свіжим враженням може ще в шпальтах прочитаної “рецензії” Белінського.

Відповідний уступ розпочав з того, що змалював уявлене ставлення прийдешньої критики до свого нового твору:

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

“Нехай – скажуть – спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани;

А то дурень розказує

Мертвими словами,

Та якогось там Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень, дурень!

Били, та не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають,

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають!

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, –

От де слава! А то співа:

“Грає синє море”,

А сам плаче; за тобою

І твоя громада

У сіряках…”

Популярний репертуар сюжетів та мотивів, що приносять гроші і славу авторам, був тут дуже дошкульною сатирично-іронічною вихваткою проти Белінського: це ж він, критик-естет, не соромився вихваляти в своїх рецензіях російської патріотичної макулатури такого, напр., Полевого з його “Парашею Сибирячкою” та з усякими кавалерійськими героями. Протиставляючи цій “шляхетній” і “культурній тематиці свою “кобзарсько-мужицьку”, Шевченко кинув у лице своїм московським критикам:

Спасибі за раду!

Теплий кожух, тільки шкода –

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте! Кричіть собі,

Я слухать не буду!

Обвинувачення в тому, що він пише якоюсь штучною, неживою, небувалою мовою, були дикі, – писав тією мовою, “що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла”, мовою, що її вживали мільйони його земляків, якою органічно виливалися всі його почуття і в яку втілювалися самі собою образи, що їх створювала його мистецька уява. Ще в “Кобзарі” казав:

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло.

І тому він у присвяті-заспіві до “Гайдамаків” збув іронією ці закиди критиків:

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова!

Але в цьому його оборонному виступі центр ваги лежав не в іронічно-сатиричному висміюванні українофобів-критиків, а в незрівнянно-мистецькому зображенні процесу творчості, спонтанної творчості генія, полоненого власною буйною уявою. Якими смішними здавалися українським читачам претензії й закиди критиків-пігмеїв і щодо “мужицької” мови, і щодо “мужицьких” сюжетів, коли Шевченко впроваджував цих читачів до “безкрайого степу” своєї фантазії:

…один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина!

Заспіваю – море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили;

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… А пороги

Між очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

“Чого, батьки, сумуєте?”

– “Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна…”

І я плачу. А тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани, – всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будували;

Як козаки на байдаках

Пороги минали;

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі,

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися…

Ще перед цією картиною гомеричного козачого бенкету поет ширше розвинув мотив про неможливість закопувати в землею свої поетичні скарби:

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? – Гріх: душа жива!

а тут знову дав образ своїх некуплених багатств і своїх творчих зворушень при їх огляданні:

А я дивлюсь-поглядаю,

Сміюся сльозами, –

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –

Я не одинокий, є з ким в світі жить!

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько “Гриця” дівчина співає –

Я не одинокий, є з ким в світі жить!

От де моє добро, гроші,

От де моя слава!

Цим описам його творчих процесів не довелося швидко побачити світ. Невідомо, коли саме подав він до цензури закінчені вже на початку квітня 1841 р. “Гайдамаки”, але в кожному разі справа ця тягнулася довго, і клопотів з ними мав він багато: епопея селянського повстання лякала цензорів, боялися її пропустити. Про це сам Шевченко писав Григорію Тарновському: “Мав я з ними лихо, – насилу випустив цензурний комітет: “возмутительно” та й годі! Насилу якось я їх упевнив, що я не бунтівник. Тепер спішуся розіслати, щоб не схаменулись”. Цензура дала дозвіл на вихід книжки аж 29 листопада 1841 року. Але клопоти й далі були: видавав Шевченко поему власним коштом, оголосив передплату й сам розсилав знайомим на Україні білети для “субскрибентів”, але справа передплати йшла мляво, і тому Шевченко не мав за що викупити книжку з друкарні, хоч на початку грудня її вже видруковано. У Харкові, що був тоді центром українського літературного життя, розповсюджував білети сам Квітка-Основ’яненко, але вони не дуже “повзли”, як і білети на “Ластівку”: петербурзькі видавці-спекулянти часто ошукували “субскрибентів”, і люди воліли заплатити гроші за готову книжку. Про це з жалем повідомляв Тараса старий Квітка. Лише в кінці березня 1842 року пощастило Шевченкові викупити з друкарні чимало примірників і порозсилати їх до тих місцевостей, де він мав довірених осіб.

Літературні твори 1841 р.

Друга половина 1841 року була для Шевченка добою дуже жвавої літературної праці. В кінці листопада він скінчив нову велику поему “Мар’яна-черниця”, до якої додав надзвичайно цікаву присвяту-вступ, звернену до колишньої товаришки своїх дитячих забав Оксани Коваленківни, що була його першою любов’ю. 8 грудня протягом одного дня “скомпонував” баладу “Утоплена” для нового харківського альманаха “Молодик”, де його просив співробітничати Квітка. Протягом 1841 року, очевидно по скінченні “Гайдамаків”, встиг написати трагедію “Никита Гайдай” і “перемайструвати” її в драму, що її назвав “Невеста”. У грудні “майстрував” іще одну драму, яку хотів назвати “Слепая красавица”. 1841 року вийшов у Харкові український альманах-“новорічник” “Сніп”, що його “скрутив” Олександер Корсун. У листопаді того ж року Корсун просив Шевченка дати йому щось із своїх творів для нового “Снопа” на 1842 рік. Шевченко послав йому “Мар’яну”, але не всю, бо розгубив листки чернеткової редакції цієї поеми.

У цьому ж році Шевченко діяльно листувався в Квіткою-Основ’яненком. Старенький письменник виявляв надзвичайне зацікавлення творчістю молодого поета й захоплювався нею й далі. Ще на початку 1841 р. дістав він од Шевченка якусь “частину Гайдамаків” у рукописі. В березні, відповідаючи Шевченкові на кілька листів відразу, писав: “Гайдамаки Ваші добра штука буде”, оповідав, що українці, яким він читав прислані фрагменти, “поцмокують”, і просив швидше друкувати поему; переказував, що П. Гулак-Артемовський “дуже полюбив” Шевченка за “Кобзаря”. В листопаді висловлював Квітка свою радість з приводу того, що Шевченко не звернув уваги на напади російських критиків і далі пише по-українському:

“Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі тим дурням-кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї [у ній] нічого, кричать, мов жиди у шабаш: “штьо, да штьо ета наварнякано. Ми нє панімаєм-ста нічаво”. Спасибі, що плюєте на се, та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе”.

Шевченко посилав Квітці й якісь свої рисунки, ілюстрував його твори і в грудні 1841 року малював Квітчину Сотниківну, нарікаючи в листах на короткі зимові петербурзькі дні. Звертався до Квітки і з просьбами прислати потрібне йому українське жіноче убрання, ділився своїми намірами-планами щодо дальшої малярської кар’єри. Квітка стежив за всім, що писалося в пресі про Шевченка, й живо на це реагував. Шевченко висловлював свою заочну симпатію до автора “Марусі”: “Не цурайтеся… любіть мене так, як я Вас люблю, не бачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі: Ваша “Маруся” так мені Вас розказала”. Мріяв про те, щоб побувати в Харкові й побачитися з Квіткою, коли – по двох роках – їхатиме в Італію до Риму по скінченні Академії з відзначенням.

Малярська наука в Академії і малярська праця у вільні години поза Академією йшла нормально. Ще на початку 1841 року розпочав Шевченко нову “програму” – “картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать”, але потім вибрав інший сюжет: намалював Циганку-ворожку, за яку восени дістав уже третю за чергою срібну медаль.

Перші три місяці 1842 року зв’язані були з уже згаданими клопотами в справі “Гайдамаків”. На книгарських полицях та в редакціях часописів з’явилися “Гайдамаки” лише в квітні того року. Рецензії ж на них були надруковані аж літом. Белінський підніс рукавичку, кинуту Шевченком йому й іншим критикам, ворогам української літератури, й напався вже не тільки на “так звану малоросійську літературу”, але й на автора нової поеми. Два роки тому він нападав на українських авторів за те, що вони пишуть для мужиків, а не для освіченої верстви; тепер твердив, що поеми “панів кобзарів” незрозумілі для народу, хоч у них і повнісінько “найвульґарніших вуличних слів і виразів”. Радив він Шевченкові, “відкинувши претензії на титул поета”, писати українською мовою популярні брошурки для народу на громадсько-родинні теми в стилі Квітчиних “Листів до земляків”. Шевченка “ущіпливо” називав, “упривілейованим, здається, малоросійським поетом”, натякаючи на його величезну популярність в українських колах, про яку не міг не знати, буваючи в літературних гуртках. Конкретно про “Гайдамаків” Белінський спромігся написати таке:

“Тут є все, що належиться кожній українській поемі: тут ляхи, жиди, козаки; тут добре лаються, п’ють, б’ють, палять, ріжуть; ну й само собою в антрактах кобзар (бо яка ж українська поема обійдеться без кобзаря!) співає своїх натхненних пісень без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить…”

Далі Белінський навів одну сцену з розправи конфедератів із жидом, щоб висміяти “влучність пензля” Шевченка-описувача, а слідом за цим фальшиво зінтерпретував образ ніжної зустрічі закоханих Яреми й Оксани як… порнографічну сцену! Були це вихватки, гідні розгніваного блазня, а не критика. Очевидно, Шевченко за живе зачепив його своїм натяком на вихваляння всяких “Параш”, і Белінський, забувши вже всі свої “теоретичні” підходи до літературних явищ, просто знущався з українського автора. Вселюдськість деяких титанічних мотивів поеми він – естет! – приніс у жертву своїй злості.

Рецензія Белінського з’явилася в “Отечественных записках”. Решта органів преси мовчала. Лише журнали слов’янофільської правиці “Маяк” Бурачка та “Москвитянин” Поґодіна дали місце критикам-українцям і вмістили їхні прихильні рецензії на поему.

У “Москвитянине” Федір Китченко назвав “Гайдамаки” “дорогоцінним подарунком”, підкреслював, що це твір національний і тому тільки українською мовою й міг бути написаний. У “Маяку” писав поет Микола Тихорський. Хоч у великій статті його (19 стор. друку) не все було однакової вартості і сам критик, що виховав свій естетичний світогляд на містично-ідеалістичній філософії, мріяв про якусь безтілесну поезію духу, проте в його критичній оцінці було дуже багато цінних думок. Він перший розкрив геніальність Шевченкової музи, хоча й не сказав слова “геній” з умотивованої, як сам натякнув, обережності. Але, назвавши Шевченка надзвичайним талантом, він розкрив фактично геніальну природу його творчості, кажучи, що Шевченкові “Гайдамаки” – “не плід холодної рефлексії, а глибока, внутрішня пісня душі, що втілилася в живі звуки”. Тихорський підкреслював національну форму поеми (глибокий зв’язок із народною поетикою, зокрема типово народну її ритміку), казав, що, читаючи її вголос, співав; наводячи прикрий для “западників” уступ із заспіву до поеми (де Шевченко іронізував над їхньою нехіттю до “мужицької” тематики, символізуючи її своїм Яремою “в постолах”), Тихорський запевняв Шевченка (по-українському), що “не всі письменні та друковані москалі збились з глузду від німців та пранцюзів”, що є між ними багато таких, які похвалять “Гайдамаків”. Цінним було те місце в його критиці, де він підкреслював, що Шевченко в цій поемі “малює нам образи несамовитої помсти такими, якими вони були, не беручи на себе труду ні виправдувати, ні ганьбити їх”; підкреслював він і глибоке значення суб’єктивно-емоціонального елементу в творчості Шевченка. Перед поетом, на думку критика, відкривалися необмежені перспективи. Закінчував статтю такий уступ: “Братіки, голубчики – послухайтесь добрих совітів: геть їх, москалів, із їх теоріями! Співайте, та співайте так, щоб письменним і друкованим було завидно, а добрі, розумні москалі почали вчитися нашої мови!”

Російські твори

Усе це читав Шевченко влітку 1842 року. Трохи більше, як рік тому, він сказав: “Буде з мене, поки живу, і мертвого слова”, – отже вирішив і далі писати по-українському, але в портфелі його були вже два великі твори, написані по-російському: згадані вже вище драми “Никита Гайдай” та “Слепая красавица”, що її він саме тепер переробляв у поему.

Як це могло статися, що він почав писати й по-російському і пощо він це робив? Почав він писати по-російському вже по рецензії Белінського на “Ластівку”, по рецензії, що його обурила протестом і проти української мови, і проти “мужицьких” українських сюжетів. Отже писав по-російському не під впливом ворожої українському слову критики – керували ним інші мотиви, і їх могло бути багато. Про один із них знаємо, про інші можна лише здогадуватися. Белінський твердив, що тільки геній може черпати сюжети з українського народного життя. Найближче українське оточення поета могло спокутувати його, висловлюючи певність, що він при своїх геніальних здібностях зможе дати такий сюжет російською мовою. Докучали йому й здогади москалів, що він не через внутрішню потребу пише по-українському, а лише тому, що як слід не знає російської мови. Це Шевченко виразно висловив у пізнішому листі до Г. Тарновського, кажучи, що пришле йому поему: мова йшла про “Слепую” – “по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю”.

Пішовши за голосом амбіції, Шевченко міг одночасно піддатися й практичним радам приятелів, що могли вказувати йому таку стежку (дебют у російській літературі) власне для завоювання собі тим самим і позиції українського письменника: по здобутті тріумфу в літературі російській міг він сподіватися уважнішого ставлення й до своїх українських творів. Могли також насідати на Шевченка і його російські приятелі, що не розуміли його українських творів, бо зовсім не знали української мови, а хотіли прочитати щось ним написане. Та хоч як там було, але сам Шевченко подав єдиний мотив, чому пише й по-російському: його амбіцію зачепили підозріння, ніби він пише по-українському не тому, що мусить так писати, а тому тільки, що інакше не вміє. У кожному разі він ніколи не збирався ні кидати своєї української творчості, ні робитися двомовним поетом: перед тим, як почав свої російські поетичні вправи, сказав уже своїм російським дорадникам: “я слухать не буду”; коли написав уже дещо, казав у листі до Кухаренка: “який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом”, а в самих творах підкреслював, що пише чужою мовою, відкидаючи теорію “общерусского литературного языка” і тим відсепаровуючись навіть від своїх прихильних українських рецензентів, які ту теорію визнавали і українську мову й літературу вважали за складову частину “общерусской” [Докладніше про це – в моїй статті про російські поеми Шевченка в VI томі видання Українського Наукового Інституту].

Обидві перші літературні спроби його писати російською мовою були творами драматичними. Сюжет першої з них (трагедії “Никита Гайдай”, переробленої в драму “Невеста”) розвивався на тлі подій Хмельниччини. В палких тирадах героя звучали революційно-патріотичні струни душі самого автора:

Казак в неволе изнывает,

И поле славы поросло

Травой негодной… Умирает

И звук и память о былом!

Нет! Запоем мы песню славы

На пепелище роковом, –

Мы цепь неволи разорвем,

Огонь и кровь мы на расправу

В жилища вражьи принесем.

И наши вопли, наши стоны

С их алчной яростью умрут,

И наши вольные законы

В степях широких оживут.

Дуже можливо, що крім усіх інших мотивів, що його спонукали виступити з дебютом у російській літературі, були також і мотиви чисто пропаґандивні: хотів і росіянам показати українське минуле в правдивому освітленні, і в заснулих українських душах збудити патріотичні почуття. Театральна сцена давала для цього ще більше можливостей, і може тому він і спинився на драматичній формі. Солодкаво-патріотичним, повним виразної штучності п’єсам російських драматургів, таких, як Кукольнік, Полевой або Розен, хотів протиставити свій стихійний і щирий український патріотизм. Зацитований уступ із цієї п’єси, який цензура викинула з тексту, друкованого в “Маяку” (1842), показав поетові, що цензори Миколи І не такі наївні, щоб не зрозуміти, що сотник Богдана Хмельницького – занадто модерний.

Драму “Слепая красавица” переробив у поему. Сюжет її був “мужицький”. Сам знав, що це не ворожить йому успіху, передбачав, що москалі скажуть, що це “mauvais sujet”. За кулісами драми стояла постать дідича, одного з представників тієї “освіченої” верстви на Україні, що – за Белінським – утворилася там лише по запровадженні цивілізації Петром І, але на сцені були жертви звірячих учинків дідича: зведена ним колись кріпачка і його дочка від неї, зґвалтована звироднілим батьком. Можливо, що Шевченко цю трагедію українських “мужичок” хотів піднести як іронічний презент панам Белінським, яким “знудилися” “наївні” українські пейзанські сюжети. Не зважаючи на романтично-сентиментальне оформлення сюжету, стилістичні нерівності, численні огріхи щодо російської мови й російської метрики, поема ця мала деякі сильні уступи, людям подобалася, і Шевченка намовляли її друкувати. В кінці вересня її хтось уже купив у нього, але світу вона так і не побачила. Натомість слава його як українського поета все більше зростала й ширилася. Тихорський, пишучи про “Гайдамаків”, оповідав про “захоплення, викликане по всій Україні” творами Кобзаря й особливо останньою поемою, про яку Шевченкові ще весною писав із Харкова Квітка: “Ну, вже так, що порадували Ви нас своїми “Гайдамаками”!… читаєш, та й облизуєшся… Пан Артемовський аж підскакує та хвалить… Пишіте ж, паничу, у всю руку; напишіть нам ще таке, дайте нам віддихнути од московських брехень…”

Досвід, який виніс Шевченко з писання поезій російською мовою, показав йому, що це – не творчість. Чужа, “черства” мова йому не давалася. Над “Слепою” працював мало не рік, переробляючи її й переписуючи. Українські твори самі “навівалися” й “виливалися”. За кілька місяців по скінченні “Слепой” писав Г. Тарновському, згадуючи, як з “Гайдамаків” сміються москалі: “Зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить. Нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе”.

Гулак-Артемовський і Кухаренко

Саме коли скінчив або кінчав “Слепую”, коли жваво реаґував на такі протилежні змістом рецензії на “Гайдамаків”, під час літніх вакацій 1842 року великою розвагою для нього було товариство нових людей: з’явилися дві цікаві й яскраві постаті: артист-співак Семен Гулак-Артемовський і чорноморець-письменник Яків Кухаренко. Жив тоді Шевченко разом із двома товаришами-земляками студентами Академії Мистецтв: відомим уже нам Хтодотом Ткаченком і слобожанином Кіндратом Єжовим. Семена Гулака пізнав Шевченко ще в 1839 році, коли композитор Ґлінка привіз його до Петербургу з України разом із цілою групою співаків для царської капелі. Скоро по тому Гулак виїхав до Італії вчитися і тепер, по трьох роках науки і по успішному дебюті в міланській опері, повернувся до Петербургу, щоб зайняти амплуа соліста в імператорських театрах. Веселий, повний життєвої енергії, дотепний оповідач, артист з усіма даними першорядного актора і в комічних, і в драматичних ролях, бас-баритон феноменального діапазону і незрівнянної краси, разом із тим стихійний український патріот, Гулак відразу зблизився з Шевченком, обдарованим не лише талантами митця-пластика, поета й артиста-оповідача, але й винятковою музикальністю – добрим слухом, невеликим, але гарним голосом і вмінням інтерпретувати українські пісні.

Окружний, а за недавно ще скасованою росіянами запорізькою термінологією – “курінний” отаман генерал Кухаренко був знавцем чорноморсько-запорізького побуту й українським письменником, а як людина поєднував високі прикмети лицарської душі з щирою добрістю й простотою. Цей живий носій запорізьких традицій зробився предметом ніжної симпатії ентузіаста-поета й цілого його українського оточення, сам же він так полюбив Шевченка, що згодом писав поетові з Чорноморії, що готовий йому “душу свою послать”. Студентська кімната на Василівському острові обернулася в своєрідний літературний “курінь”, де запанував дух особливої “січової” богеми, стилізованої на запорізький “шталт”. Гостя “курінного” підвищено до ранґа національні страви, коли ж, наприклад, Гулак з’явився раз із печеним поросям і пиріжками в кошику, то радості не було краю. Ні тіснота, ні брак меблів не перешкоджали цьому об’єднаному під прапором мистецтва й українського патріотизму товариству романтиків не тільки забавлятися веселими оповіданнями й чудесно виконуваними співами й танцювати, а й вести розмови на теми про українську літературу й театр, їхні завдання та перспективи.

Як і Шевченко і Гулак, Кухаренко теж знав безліч українських пісень. Він привіз тоді з собою свою п’єсу “Чорноморський побит” – переплетені десятками пісень сцени з життя оселених у Чорноморії запорожців. Для всіх цих романтиків, як слушно висловився один пізніший дослідник, “пісня була “ковчегом Заповіту”, найкращим покажчиком сили, хисту і прав народу на самоозначення”. Крім Гулака, Кухаренка та самих господарів у товаристві цьому бували ще поет і прихильний критик “Гайдамаків” М. Тихорський, петербурзький видавець Семененко-Крамаревський, якийсь родич Гулака “музика-скрипник” і петербурзький літератор, поліглот Елькан. Коли Кухаренко, десь коло 20 вересня, покинув Петербурґ, усі члени цього цікавого й яскравого гуртка сумували за добрим кошовим. Кіндрат Єжов казав Тарасові, мріючи про новий приїзд Кухаренка до Петербургу: “із хати б не виходили, все б сиділи та балакали та галушки б та всячину варили та співали б та танцювали”. Усі ці великі діти були й великими ентузіастами, а найбільшим із них сам Шевченко. Згадуючи цю пору своєї молодости, Шевченко вже по довгих роках писав Гулакові, що як тепер бачить усе це товариство, й казав: “щасливий час!”, а в листі до Кухаренка згадував свою тодішню “віру і надію” – яка “вона була колись чиста і непорочна, як дитяточко, взятеє з купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт-камінь одшліфований”. Ніщо тоді не могло захитати його “чистої і кріпкої” віри-надії в краще українське завтра, і всі за це звали його ентузіастом.

Реальним відгуком розмов, що велися в Шевченковому гурті під час перебування в Петербурзі Кухаренка, було написання драми в трьох актах “Данило Рева”. Як можна догадуватися, це була перша редакція “Назара Стодолі”. Написав її Шевченко протягом кількох днів, бо вже 30 вересня згадував про неї в листі до Кухаренка як про готову, але це не була одна його праця, виконана протягом якихось десяти днів: він устиг іще переписати (а переписуючи, очевидно, й остаточно виправити) вже читану Кухаренкові “Слепую”, встиг побувати в цензурному комітеті й порозумітися з цензором Корсаковим у справі залишеного Кухаренком “Чорноморського побиту”, встиг і випровадити з Петербурґу Хтодота Ткаченка, за яким тепер теж сумував; не переставав, очевидно, учащати й до Академії.

Український театральний репертуар був тоді ще дуже скупенький, і п’єс було мало, та й майже всі вони були оперетками-водевілями, якщо не лічити нової віршованої, але дуже невдалої трагедії Костомарова “Переяславська ніч”. Коли Кухаренко в своїй п’єсі давав сцени сучасного чорноморсько-українського побуту, то Шевченкові спала думка дати історично-побутову драму з давніх козацьких часів, з життя XVII століття. Шевченко, очевидно, зрозумів, що його “Никита Гайдай” (“Невеста”) – річ більше літературна, як сценічна. Майбутній “Назар Стодоля” був першою дуже вдалою українською побутовою драмою. Справді треба було геніальних здібностей, щоб скомпонувати повну життя й історично-етнографічних деталів річ протягом кількох днів. Не забув Шевченко відгукнутися в ній і на безграмотні теревені Белінського про те, що на Україні до Петра І не було освіченої верстви. Він двічі в уста Гната Карого вклав згадку про київську братську школу – Могилянську Академію.

Хоч веселе товариство не могло не забрати Шевченкові багато часу, а проте літо того року було для нього й періодом дуже продуктивної праці: він намалював аж два образи олійними фарбами – “Катерину” й “Родину під хатою”. Трапився йому й інший заробіток: літом він ілюстрував “Историю Суворова” для видавця Ісакова, але по від’їзді Кухаренка сидів уже без грошей.

Ще коли Кухаренко був у Петербурзі, то чув від Шевченка про його намір виїхати в подорож до заморських країв [“Чи ви їздили з Бориспольцем на білому коневі [пароплавом] до чужоземців?” – питався Кухаренко по довгій перерві в їх листуванні]. Десь у другій половині жовтня або на початку листопада 1842 р. Шевченко виїхав до Швеції й до Данії.

Подорож ця дала Шевченкові багато нових сильних і яскравих переживань і розворушила його творчу енерґію. До того часу йому доводилося бувати лише на сонних уліті водах Фінської затоки – у Петербурзі та Кронштадті. Тепер же, десь у жовтні або й на початку листопада, невідомо за яких обставин, вирушив він у цю далеку морську подорож: до Копенгагену і Стокгольму. Чи мав якісь інші плани крім бажання побачити чужі краї, чи їхав лише тому, що мав якісь догідні умови для подорожі, невідомо. Поїхав із своїм товаришем з Академії й земляком Бориспольцем. Подорож ця скінчилася нещасливо для здоров’я поета, зате дала нам один із шедеврів першого періоду його творчості. Шедевр цей – поема “Гамалія” – могутнім акордом закінчив той період як один із найдинамічніших і найблискучіших творів Шевченкової музи. Вернувшись до Петербургу, 18 листопада поет писав до Харкова своєму приятелеві П. Королеву:

“Мене носив проклятущий пароход у Шведчину і Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото, та й не знаю, чи вже вийду. Хоч лікар і говорить, що “нічево”, одначе так киває головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, – можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тільки милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб умерти на Україні”.

Морське колисання Шевченко зносив легко, бо пізніше ніколи не нарікав на морську хворобу, навіть і під час довгого плавання по бурхливому Аральському морі, і причиною його, як видко, дуже тяжкої хвороби була, мабуть, застуда. Жадний нових емоцій, хотів, мабуть, вчутися в переживання тих, хто мусять ставати віч-на-віч з морською стихією, і подовгу не сходив із чердака. Згадав, пливучи, далекі козацькі морські походи й тут тільки, серед розшалілої морської стихії, міг собі реально уявити, яку несамовиту відвагу мали його козацькі предки, щоб у негоду й бурю вступати в боротьбу з розбурханими хвилями-горами на своїх непевних чайках-байдаках, і яку незмордовану силу, щоб, перебувши цю боротьбу, вступати в нову, криваву – з сильнішим і ліпше озброєним ворогом… Море подиктувало йому “Гамалію”, – в реві бурі, у громі й плюскоті хвиль, з космічних переживань повстав цей гімн людській волі й відвазі, і звідти – стихійна сила й вибагливобризькі ритми цієї феєрії-симфонії, де кольори і звуки потужних образів злилися в одну монументальну цілість [Пор. мою статтю про цю поему в II т. “Повного видання творів Т. Шевченка” Українського Наукового Інституту, написану ще тоді, коли цитований вище лист поета про морську подорож не був знайдений і опублікований].

Як довго хворів тоді поет, про це немає даних.

Ще в кінці січня 1843 року писав Грицькові Тарновському на Україну, що хотів би туди приїхати ще ранньою весною: “Ох, якби то мені можна було приїхать до солов’я, – весело б було”. Але одночасно мав сумніви, чи пощастить йому це бажання виконати: “… спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручатися. Та вже як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до Вас, а потім уже дальше”. Які то були труднощі, що виникли з відносин з якимись “проклятими кацапами”, тяжко з певністю сказати, але, здається, не буде помилкою домислюватися, що мова йшла тут про продаж права власності на поетові твори. У цитованому вже листі до свого харківського приятеля Королева Шевченко писав, що “злидні” змусили його продати всі твори і друковані і недруковані, i що їх уже “з перших чисел декабря купець зачинає друкувать”.

Чи то була писана, чи лише усна умова з якимсь видавцем, невідомо, але очевидно злидні у Шевченка були великі, бо продав усе, що лише до того часу написав, – і не надруковану ще Корсуном “Мар’яну черницю”, і “Слепую”. Але “випручатися” з цієї невигідної умови йому таки пощастило, бо 8 лютого 1843 р. він підписав умову з видавцем Лисенковим, продавши йому у вічну власність лише ті 8 поезій, що були в “Кобзарі” 1840 р., та поему “Гайдамаки”. Решта поезій, надрукованих у “Ластівці” та в “Молодику”, “Гамалія” тощо, залишилася його власністю, і він мав змогу сам видати другого “Кобзаря” або комусь ці твори продати. Від Лисенкова дістав він якусь дуже мізерну суму. Це потверджує пізніша згадка Шевченка про те, що за його твори йому “ніхто гроша не заплатив”, та лист до Марка Вовчка з пересторогою не довірятися видавцям, бо вони “носом чують наші злидні”. “Ані гроша” – це, звичайно, гіпербола, але вона свідчить про те, що гонорар був мізерний. Та й не міг він бути великий, бо 800 примірників першого видання “Гайдамаків” лежали невикуплені в друкарні, і Лисенков, використовуючи це, міг за них запропонувати авторові дуже малу суму, а за друге видання невеликого розміром “Кобзаря”, на якого, щоправда, був попит, бо був уже розпроданий, багато не міг дати. Не міг не використати спритний землячок і повної життєвої непрактичності Шевченка, як і того, що поетові напевне дуже хотілося, щоб його твори були в продажі на книгарському ринку.

Невелика сума, одержана від Лисенкова, не могла значно поправити Шевченкових матеріальних обставин, але йому пощастило, мабуть, заробити десь грошей малярською працею, або принаймні блиснула на це надія, бо в лютому він уже написав Якову Кухаренкові, що в березні їде за кордон. Непоправний оптиміст-ентузіаст, він завжди перебільшував деякі сприятливі можливості. Отже не знаємо, що саме надихнуло тоді віру в можливість виконання цього заміру, який вже давно був його мрією, бо він, “коли ще ходив до гіпсового класу”, тобто в 1838-39 рр., “мріяв про країну чудес, про світову столицю, увінчану банею Буонаротті”, про Італію і Рим з їх “безсмертними чудесами”. Там була колиска слави світових митців, там виконав свій архітвір і його великий учитель, там жив і працював його найщиріший приятель Віллі Штернберґ, туди вибирався другий приятель Аполон Мокрицький, звідти поверталися або писали повні захоплення листи й інші старші товариші.

Але виплеканий у мріях намір не здійснився. Шевченко поїхав таки на Україну, хоча, сповіщаючи Кухаренка про проект своєї подорожі за кордон, і писав: “а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую”, і що на Україні “чортма людей, німці прокляті, більш нічого”. Речення ці сам у листі підкреслив. Отже або проект подорожі до Італії не був реальний, або надії митця хтось ошукав, або сам він був винен у тому, що подорож ця не відбулася. Останню причину можна б було вважати за зовсім певну, якби ми знали, що наведені нижче слова поета безперечно відносяться до весни 1843 року. Комусь невідомому, здається, що тому ж самому Г. Тарновському, він писав: “Як здав екзамен, то наробив такого, що сором тепер і згадувати: опам’ятався тільки тоді, як минули два місяці”. Результатом були борги, які поетові пощастило заплатити лише завдяки тому, що письменник Полевой замовив йому 12 портретів “російських вождів” до їхніх біографій.

Довелося таки їхати “до німців проклятих” – до зросійщених українських панів, що “вірою і правдою” служили цареві, як і його пруські генерали й міністри. Їхав у країну, де – як знав – “окрім плачу, нічого не почує”, але де крім запроданих Москві “малороссийских господ” мусіли же бути й якісь “живі душі”, були і “з святими горами Дніпро”, і золотоверхий Київ, і “степ, як море”, і сонця досхочу. Була й реальна можливість заробити там гроші малюванням портретів по поміщицьких садибах.

1843 р. В Україні

Перші місяці в Україні (1843 р.)

Коли саме вибрався Шевченко з Петербургу – невідомо, але, мабуть, не раніше, як у травні. Їхав просто на Чернігівщину до Качанівки, до Гр. Тарновського. Перед тим вислав йому намальовану олійними фарбами “Катерину” й деякі ще недруковані твори. “До солов’я”, мабуть, не встиг прибути до Качанівки, але в тамошньому розкішному парку міг іще наслухатися солов’їв досхочу. Качанівська атмосфера не дуже була йому до вподоби. Знана вже нам претензійна великопанськість скупого качанівського пана, контраст між його багатством і безправною громадою його підданих не могли Шевченка притягати до Качанівки, і хоч він, виїжджаючи з Петербурґу, і вибрав собі її за місце сталого осідку під час вакацій, незабаром її покинув.

Зате познайомився там із багатьма українськими панами, а серед них і з людиною, до якої вже мав, так би мовити, “теоретичну” симпатію, – українським поетом Віктором Забілою, звільненим з війська у зв’язку із змовою декабристів. Цей “старий панич” сидів у своєму хуторі Кукуріківщині під Борзною і був скоріше опікуном, ніж паном своїх нечисленних підданих. Ходив він у національному вбранні, жив просто й убого. Він добре співав, акомпануючи собі на бандурі, і був геніальним оповідачем-імітатором. Його прості ліричні пісні, що були талановитим наслідуванням народної поетики, не могли не подобатися Шевченкові [Кілька з них поклав на музику Ґлінка]. Шевченко гостював у нього, і вони зблизилися. Людиною широких горизонтів і високої освіти Забіла не був, але й Шевченко від людей не вимагав багато і готовий був прив’язатись всією душею до кожної морально чистої людини, а Забіла до таких безумовно належав; до того ж він був людиною патріархально-гостинною.

З Чернігівщини Шевченко поїхав до близького Києва. І від Гребінки, і від Тарновського, і від Забіли міг довідатися про адресу П. Куліша, що учителював тоді в Києві. Син козака з містечка Вороніж на Чернігівщині, цей амбітний юнак, що вмів багато працювати й подобатися статечним і впливовим людям, готувався тоді до наукової кар’єри, яку згодом і розпочав щасливо. Шевченко знав його вже як українського письменника з його творів, а з чуток і як великого ентузіаста всього, що українське, як тоді вже видатного українознавця-енциклопедиста. Зустріч їх відбулася в надзвичайно характеристичній обстанові. Про неї оповідав пізніше сам Куліш у написаній ним же “Жизні Куліша”:

“Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. “Здорові були! А вгадайте хто?” – “Хто ж як не Шевченко?” (А ніколи не бачив його і намальованого). – “Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?” і т. д. Тут уже і пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром ловити”.

Відбулося все це не пізніше першої половини червня. Обидва письменники побували тоді вкупі й у Межигірського Спаса на місці спаленого ще у XVIII в. запорізького монастиря. Ця романтична подорож до “убогих руїн” залишила глибокий слід у душі Шевченка, і враження її відгукнулися пізніше в присвяченому Кулішеві “Ченці” і повному ненависти до москалів “Великому льоху”. В особі Куліша Шевченко вперше зустрів українця цілком новітнього типу, про який мріяв і якого шукав, – справжнього українського патріота, що мав перед собою виразний ідеал розбудовування української культури й ширення української національної свідомості і тоді мало не в усьому був ідеологічно близький і рідний Шевченкові.

Ідеалізована тоді Кулішем козацька доба була для нього, як і для Шевченка, джерелом політично-організаційних концепцій для майбутнього і засібним арсеналом національно-виховних ідей. Їхні спільні прогулянки були, мабуть, надзвичайно цікаві й для обох повні живого, повчального змісту. Шевченко перевищував Куліша силою інтуїції й фантазії та яскравістю почувань, що ними завжди забарвлювались і його думки; Куліш перевищував Шевченка силою критичної аргументації і, як людина з більшою систематичною освітою, значно більше знав і тому мав більшу самовпевненість. Стиль їх взаємин безперечно усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена, увічі й на людях, із пошаною до поетичного дару Шевченка, а з боку Шевченка – завжди щире признання освічености й національних заслуг Куліша при одночасному критичному – в душі – ставленні до його безмірної амбіції та самовпевнености. Шевченко завжди вмів визначити певну межу для Кулішевих тенденцій впливати на нього і його собі підпорядковувати.

“Справдешнє січове балакання” не привело до справжнього січового побратимства: різниця психічних структур обох молодих титанів нашого відродження стояла між ними стіною, через яку вони, одначе, могли один одному простягати руки, коли було треба. Шевченко робив це завжди щиро, а Куліш – не завжди. Тоді, при першому знайомстві, Шевченко напевне з щирістю ентузіаста подивляв високу інтеліґентність Куліша і захоплювався його науковими планами. Куліш вибирався тоді в довгу наукову подорож по Правобережжі, куди його делегувала Київська Археографічна Комісія. Здається, без помилки можна віднести до того часу зроблений олією прекрасний етюд голови Куліша, в якому Шевченко чудесно віддав романтичну натхненність свого нового приятеля, заслуханого в музику українського минулого й майбутнього. Тоді ж саме познайомився Шевченко в Києві і з Михайлом Максимовичем, уже заслуженим дослідником нашої народної творчості й нашої старої культури, але за яких обставин, на жаль, не знаємо. Максимовича знав і з його історичних праць і як видавця першої збірки українських пісень (1827).

З Києва вирушив просто на Полтавщину. Мав передусім скласти візиту своєму протекторові й приятелеві Євгенові Гребінці в його затишному “Убєжищі” на Полтавщині, де той під сливками й грушками відпочивав по своїх петербурзьких урядових, педагогічних і літературних трудах. Бували, мабуть, разом у гостях у сусідів, а 29 червня – в день св. Петра й Павла – скромною хутірською бричкою вирушили до “українського Версалю” – в гостину до пані Тетяни Вільхівської, до її пишного ампірового палацу у відомій на цілому Лівобережжі Мосівці. До 200 синів і внуків, дочок і внучок нобілітованої Катериною II української козацької старшини з’їздилося на ці “версальські бали” старої вдови-картярки, що проциндрила ввесь свій магнатський маєток на карти й на Грандіозні прийняття, які носили особливо пишний характер 12 січня в день її іменин і 29 червня в день іменин її небіжчика чоловіка-генерала.

Зустріті на ґанку українським поетом Афанасьєвим-Чужбинським, що недавно присвятив Шевченкові вірші:

Гарно твоя кобза грає,

Любий мій козаче! –

закурені в дорозі, Шевченко й Гребінка пішли помитися і привести до ладу свої вбрання, а тим часом іскрою розлетілася по всім домі вістка про те, що приїхав Шевченко.

Коли Шевченко в товаристві Гребінки й Чужбинського ввіходив до пишної зали, “всі гості стовпилися при вході, і навіть пишно-чванькуваті пані, що інакше не розмовляли, як по-французькому, і ті з цікавістю дожидалися появи Шевченка”. Завжди скромний, Шевченко “був видимо зворушений блискучим прийняттям” і, представлений господині дому, зайняв місце серед дам у товаристві молодої письменниці-дебютантки панни Софії Закревської. “Цілий день він був предметом загальної уваги”, швидко оговтався і “був з усіма, як свій і ніби вдома”. “Багато гарненьких пань читали йому з пам’яті уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки”. Так симпатично й привітно зустрінутий поет “був у доброму настрої і не розмовляв інакше, як по-українському”. По вечері, коли Шевченка затягло до однієї з кімнат палацу веселе чоловіче товариство, він оповів Чужбинському, що не сподівався зустріти таке щире прийняття у поміщиків, і що йому “дуже подобалися деякі молодиці і дівчата”.

Чоловічим товариством, що зустріло поета “голосними тостами й привітаннями” і забрало його в полон, був “тісний гурток розумних і благородних людей, переважно гуманних, що користувалися загальною симпатією”. Люди ці “чи то тому, що не знаходили діяльності в тодішньому середовищі, чи тому, що не встигли відзвичаїтися від юнацького розгульного життя, за єдине гасло своє вибрали знане латинське прислів’я: “in vino veritas”. Гурток цей називався “товариство мочемордів”. Цей своєрідний “орден” із такою вульгарною назвою багато в чому нагадував польських “балаґулів” на Правобережжі. Мочеморди мали свій “статут” і свої відповідні до заслуг “титули”. Серед них було чимало людей дуже цікавих, а тодішнім їх головою, “великим магістром”, був Віктор Закревський, що носив найвищий титул “всеп’янійшества”. Колись він служив у гусарах. Розумний і дотепний, він “цілий день бував душею товариства, і всі, що слухали його оповідань про пригоди мочемордів на обох земних півкулях, за боки хапалися від сміху, і в ті хвилини від нього не можна було очей одірвати”. Зі своїми кріпаками-селянами “він обходився незвичайно лагідно й інакше не звертався до них, як із якимось жартом”.

Прогулявши цілу ніч у товаристві “мочемордів”, Шевченко з кількома з них зблизився й зав’язав серед них знайомства.

Найцікавішою для Шевченка постаттю серед цих людей був граф Яків де-Бальмен, нащадок шотландських лицарів, один із власників чудового палацу в Линовицях: Бальмен був прекрасним рисувальником, ілюстратором тодішнього українського поміщицького побуту і, як один із найяскравіших представників культу козацької романтики, захоплювався Шевченковим “Кобзарем”.

П’ять літ проживши серед петербурзької богеми, темпераментний і життєрадісний Шевченко, коли відривався думками від того, що мучило його душу, був найулюбленішим у товаристві, де не тільки бахусів дотеп, а й ліберальна думка, і політична сатира мала право громадянства і де не було місця тим, кого він уже тоді всією душею ненавидів – “лакеям… його величества”. Було й ще одне, що його з цими людьми зблизило – це симпатичне жіноче товариство їхніх родин. Віктор Закревський мав дві рідні сестри: Марію, прегарну піаністку, і Софію, дотепну оповідачку й письменницю, що полонила Шевченка своїми талантами. Ганна, дружина Вікторового брата Платона, була жінка незвичайної вроди. Ця молоденька красуня-слобожанка, дочка лебединського “городового отамана”, особливо зачарувала поета.

Пробувши два дні в Мосівці, Шевченко, як можна догадуватися, прогостював деякий час у Бальменів та Закревських і ще в липні поїхав до Ковалівки, до графа Олекси Капніста, сина знаного письменника Василя, автора “Оды на рабство”. Той Василь Капніст їздив колись до Фрідріха Пруського, щоб намовити його визволити Україну з московського ярма. Син його, власник Ковалівки, до якого приїхав Шевченко, був і декабристом, і масоном, одним із носіїв українських вільномулярських традицій першої чверті XIX століття, традицій, що з ними зв’язувалися й українські національно-патріотичні політичні плани. По Україні лунали ще тоді відгомони декабризму й українських політичних товариств часів царювання Олександра І, як от Товариство З’єднаних Слов’ян, Малороссійское Общество В. Лукашевича на Полтавщині й А. Олексієва на Катеринославщині; ще були люди, що пам’ятали, як Україна переживала неспокій і плекала надії на Наполеона. Олекса Капніст був колись членом масонської полтавської ложі, у якій згідно з ритуалом на запитання, де сходить сонце, брати давали відповідь: “У Чигирині”.

З О. Капністом Шевченко двічі побував у Яготині в палаці князя Миколи Репніна-Волконського. У перший раз він поїхав туди, щоб оглянути яготинську ґалерію образів, – це було в липні, удруге приїздив туди, мабуть, невдовзі по першій візиті, щоб оглянути портрет князя, що його малював швейцарський артист-маляр Горнунґ: з портрета цього Шевченкові замовили копії Г. Тарновський і Капніст.

Чигирин і Кирилівка

Де саме провів Шевченко серпень, не можна ствердити, але в кінці серпня він гостював у українського етнографа Платона Лукашевича в його маєтку Березань на Переяславщині, недалеко і від Ковалівки, і від Яготина, і від Березової Рудки Закревських. Він намагався використати своє перебування на Україні, щоб особисто пізнати всіх українських письменників і вчених. Пізнав уже Забілу й Куліша, що, як і він, вмістили свої твори у “Ластівці”, познайомився з М. Максимовичем. Мав нагоду пізнати й Чужбинського. Знайомство з Пл. Лукашевичем обіцяло йому дуже багато: Лукашевич був не тільки збирачем і видавцем місцевих українських пісень, але одним із небагатьох (поза Срезневським та Бодянським) учених з України, що побував у Галичині й заприязнився з тамошніми молодими діячами українського національного відродження. До своєї збірки українських пісень він завів як додаток цілу збірку пісень галицьких, опублікованих Вацлавом Залєським.

У бібліотеці Лукашевича був, мабуть, один з небагатьох на Україні, примірник “Русалки Дністрової” М. Шашкевича. Під час цього перебування в Березані Шевченко читав із Лукашевичем “Русалку”, і увагу його звернув на себе “Мадей” Вагилевича, безперечно один із найкращих творів молодої галицької поезії. Саме коли господар і гість читали “Мадея”, прийшов до Березані лист із Галичини від Вагилевича з цілим рядом літературних і наукових просьб і запитань. Відповідаючи Вагилевичу, Лукашевич писав:

“Коли Вашу листину получив, той час з паном Шевченком цитували Вашого “Мадея”, що єсте напечатали в Бодині; дуже жалко, що таковую поезію народную оставили; дарите нас чистою мовою Бескедською, ібо вона наша прадідівська” і далі: “коли був у мене Шевченко, я запропонував йому запозичити у Вас деякі слова і форми Ваші, і він згодився”.

Легко собі уявити, які живі розмови відбувалися тоді в Березані між Шевченком і Лукашевичем і як цікаво було нашому поетові почути від господаря й довідатися з листів його галицьких приятелів про літературне відродження Галичини. Згода Шевченка на використання галицьких архаїзмів свідчила про “соборницьке” трактування ним розвитку нашої літературної мови. Згода ця була тим більше зрозуміла, що від самих початків своєї творчості Шевченко уникав однобічної переваги в своїй літературній мові власного діалекту, в якому не бракувало деяких елементів, властивих лише нашим північним говіркам [Свідчило це про те, що Шевченко на чужині, в Петербурзі, вивчав усі діалекти з уст земляків з різних українських земель і був одним з перших творців загальнолітературної української мови].

Іще в кінці серпня або на самому початку вересня Шевченко покинув Березань, щоб відвідати рідну Кирилівку, побувати в Чигирині та його околицях і за дніпровськими порогами на Хортиці – на місці колишньої Січі.

18 вересня він уже був у Кирилівці й встиг, також іще в вересні, повернутися до Качанівки. З цього можна зробити висновок, що подорож на Січ, очевидно Дніпром, відбув у першій половині вересня. Але могло бути й так, що подорож на Січ відбув він іще в серпні, по чому вернувся на Полтавщину, а потім, уже в вересні, поїхав на батьківщину. Невідомо теж, коли саме побував на Чигиринщині – чи вертаючись із Січі, чи по дорозі туди, чи, може, виїздив до Чигирина під час перебування в Кирилівці.

І перебування вдома по чотирнадцятьох роках розлуки з рідним селом та родиною, і подорож до Чигирина та до Січі були великим етапом на його життєвому і творчому шляху. Враження від них виорали глибокі борозни-рани в його серці, і перо його потім писало вже тільки їхньою кров’ю.

У Чигирині був іще малим хлопцем, коли ходив із сестрами на прощу, пам’ятав добре “убогі руїни” гетьманської столиці, коли в Петербурзі писав у “Гайдамаках”:

Гетьмани, гетьмани! Якби то ви встали,

Встали подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Коли зрисовував тепер до подорожнього “штамбуху” чигиринську гору, місце колишньої потужної козацької фортеці, неприступного гнізда гордих гетьманів Хмельницького й Дорошенка, переживав надзвичайне зворушення, згадуючи “козацькую славу убогих руїн”. Чув страшну мову предків – докори негідним їхніх зусиль внукам:

Великі дні, великі ночі,

Великі люди із руїн

На світ виходять і говорять,

Говорять страшно… Плачуть гори

І серце плаче…

[Цитата з мало кому знаної першої редакції поеми “Княжна” (1847).]

У Суботові, колишній резиденції гетьмана Богдана, зрисував козацькі хрести на полях, збудовану гетьманом церкву й розриті москалями підземелля – рештки колишніх гетьманських палат.

На руїнах Суботова й Чигирина всім єством відчув ганьбу рабської сучасності, ввесь сором повної національної неволі, сором національної зради цілих поколінь:

Заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила…

І найтяжчим у тих переживаннях було почуття його повної самотності, свідомості того, що іншим до долі цілої нації зовсім байдуже:

Тільки я, мов окаянний,

І день, і ніч плачу

На розпуттях велелюдних.

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає, –

Оглухли, не чують…

У такій безнадійній самотності справді можна було зневіритися, можна було прийти до думки, що ці переживання і настрої – божевілля:

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу…

Але душа його не тільки “плакала”, а й “просила святої правди на землі”, прагнула боротьби. Можна з певністю сказати, що власне там, на руїнах Суботова й Чигирина, зародилось у Шевченка непереможне бажання бити у дзвін на сполох, будити “живих і мертвих” земляків, грозити їм карою, що розпадеться над ними, благати й проклинати. Тут Шевченко виріс у пророка. Тут знайшли свою безпосередню генезу “Розрита могила”, “Чигирин” і “Великий Льох”. Можливо навіть, що перші їх редакції або принаймні імпровізації деяких їхніх уступів повстали власне тут, на зганьблених руїнах колишньої слави.

Тут остаточно сформувалася й протимосковська політична концепція поетова. Тут він, думаючи про “сплюндровану”, “обчухрану” москалями Україну, дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло – злуку з Москвою. Тут теж із пережитих його пристрасним серцем терпінь і болів виросла й віра, яку він, бичуючи зрадницьку верхівку нації, мав на майбутнє голосити Україні, віра в те, що з посіяних ним сліз, із джерела всенаціональної історичної кривди

…зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої,

Козацької тої крови,

Чистої, святої…

Тут сказав слова свого національного символу віри: “Чаю воскресенія мертвих…”:

Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти.

Що ж до відбутої тоді Шевченком подорожі на Січ, то про неї знаємо лише те, що згадав він сам у листі до кошового Я. Кухаренка за рік: “Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на Хортиці, скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися”. Отже плакав і на Хортиці. Бачив там колонії німців-менонітів, бачив, як

…на Січі мудрий німець

Картопельку садить.

Бачив запорізькі степи, “запродані жидові й німоті” – німецькі колонії й величезні маєтки жида-барона Штіґліца на давніх запорізьких землях. Профануванням пролитої там лицарської крови, образою для пам’яті Сірків і Гордієнків здавався йому цей образ, і він пізніше картав ним запроданих Москві земляків, що вміли свій російський патріотизм погоджувати з козацько-запорізькою романтикою, питаючись їх:

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картоплю родить?

Подорож до Кирилівки теж мусила викликати в Шевченка цілу гаму тяжких, болісних переживань. У далекому Петербурзі так тужив колись за рідною оселею! Ще кілька літ тому писав до брата Микити: “Всяку ніч тільки й бачу во сні, що Тебе, Кирилівку та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь – заплачу”. Тепер стояв нарешті перед убогою рідною хатою. Була така сама, як і тоді, коли її покинув, як і все село, де

…нічого

Не виросло і не згнило –

Таке собі, як і було…

але тепер “веселеє колись село” йому “здавалось темним і німим”. Складними й глибокими мали бути його тодішні переживання: уже як вільна людина, освічена й усвідомлена національно й політично, зіткнувся тепер віч-на-віч із тяжким життям поневолених людей, але вже не чужих, а рідних, подвійно близьких. Був супроти їх неволі безпорадний, безпомічний. Ці переживання були для нього невимовно тяжкі, але до них додалося ще одне, що впало на його душу тяжкім гнітом, причавило її й на все життя зробилося джерелом гірких жалів і смутків. Відвідуючи могилки батька й матері в темному садочку і дивлячись, як над ними

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались,

запитався брата, що був із ним, про свою кучеряву Оксаночку й довідався раптом про страшну її трагедію: її звів приблуда-москаль, вона мала від нього дитину, а потім, покинута ним, збожеволіла. Ще всього три роки тому, оповідаючи в “Гайдамаках” роман двох чистих сердець – Яреми й Оксани, описував у ньому свої колишні переживання, свою першу любов до Оксаночки Коваленківни. Сам це потвердив, малюючи щастя закоханого Яреми:

Таким і я колись то був…

Лише неповних два літа тому написав “Мар’яну черницю”, де теж; за літературні “моделі” для роману взяв себе і свою дитячу кирилівську любов – Оксану. Ясно сказав про це, звертаючись до своєї коханої у присвяті до поеми:

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Жадних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодости. Сказав собі давно: “Минулося, розійшлося, і сліду не стало” – сліду реального, але слід ідеальний був глибокий. Аджеж вона, ця кучерява дівчина, його колись

…без слова, без мови

Навчила душею, серцем розмовлять –

вона з ним

…усміхалась, плакала, журилась…

І раптом довелося вислухати про неї страшну повість:

… Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями, та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того! З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає,

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудась пішла;

Ніхто не знає, де поділась.

Занапастилась, одуріла…

Первоцвіт його серця, його весінній ряст був потоптаний і зганьблений, і щось несамовите було в тому, що така доля спіткала і його Оксану, його колишню чисту, дитячу любов. Страшним пророцтвом, якимсь прозрінням ясновида вставали тепер у його власній уяві образ зведеної москалем Катерини з першої його поеми і образ збожеволілої Оксани з поеми “Слепая”.

Яготин

Не знати, як довго пробув Шевченко в Кирилівці, де ще 18 вересня був на хрестинах у брата Йосипа, але він у вересні встиг побувати в Качанівці у Тарновського, а 9 жовтня був уже на Переяславщині в Березані у Пл. Лукашевича, бо того дня там написав свою “Розриту могилу”.

Десь не раніше, як у середині жовтня, виїхав до Яготина, щоб приступити до замовленої праці – робити копії портрета кн. Миколи Репніна. Іще літом встиг він двічі побувати там – раз у товаристві Капніста оглядав яготинську ґалерею образів, а другим разом і портрет князя, що його мав копіювати.

Старі князі мали жонатого сина Василя й дочку Варвару, тоді немолоду дівчину.

Княжна Варвара чула вже багато цікавого про Шевченка, знала незвичайну історію його молодости й те, що він “мистець-маляр і поет, при чому навіть більше поет, ніж маляр”. Коли князь Василь познайомив з ним сестру, Шевченко видався їй “простим і безпретензійним” і – як оповідала вона – відразу зробився в їхньому домі “своєю людиною, одним із тих, що з ним так вигідно на селі, кого приємно бачити в салоні і кого можна залишити самого, не боячись, що він через дрібничковість образиться”.

У Яготині Шевченко справив на всіх якнайкраще враження: “Як багато він має такту, доброти й пошани до всього святого. З усіма він ввічливий, із старшими шанобливий, і тому й його всі люблять”, так характеризувала тридцятилітнього поета тридцятип’ятилітня господиня яготинського салону. Шевченко носив модний тоді сірий довгий сурдут “у талію” з оксамитним коміром і модний, високо, аж під підборіддям зав’язаний шаль-крават. Про зачіску не дуже дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називають “угловатостью”, а французи raideur des manieres або absence de grace: у рухах його не було гнучкості, ґраціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд обличчя його видавалося звичайне, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добрістю. Очами тими він підкорив собі вже не одне людське серце. “Тримав він себе в товаристві вільно і з тактом і ніколи не вживав тривіальних виразів”.

Таким його пізнала родина Репніних і все яготинське товариство, де всі вже знали “про його дитинство й молодість”: “Розповідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних”, писала княжна своєму колишньому вчителеві швейцарцеві К. Ейнарові, але додавала, що “говорили про це між собою, бо ніхто не насмілився торкнутися повісти його життя в розмовах із ним самим: всі його любили і всі бажали йому щастя й успіху. Княжна бачила в Шевченкові барда української незалежності і була переконана, що й уродився він у Чигирині.

Стара княгиня Репніна хворіла на очі. Гордовита й владна внучка гетьмана Кирила Розумовського була дуже привітна з гостями, але рідко з’являлася в салоні, воліючи перебувати в своїх покоях. Так само і старий князь більше перебував у своєму кабінеті, зайнятий читанням книжок. Був він людиною глибоко освіченою, незвичайно розумною, привітною і гостинною. Душею старого гетьманського дому була княжна Варвара. “Худа, тоненька, з великими живими виразистими очами”, мала вона невичерпну життєву енерґію і легко всім захоплювалася. “Добра, дотепна, мила й ласкава до людей, була вона провидінням убогих і нещасливих, роздавала все, що мала, і приймала найтеплішу участь у всіх, хто вдавався до неї за поміччю й за порадою”.

Княжна мала глибоку огиду до кріпацтва. Свої переконання, щирість удачі і простоту вона одідичила по батькові, по матері – палкість почувань і пристрасний темперамент. Щедро розсіваючи навколо проміння своєї чистої душі, діяльною любов’ю до ближніх княжна надолужувала брак особистого щастя: деспотична мати не дозволила їй побратися з молодшим братом російського поета Боратинського, князевим ад’ютантом, в якого княжна колись закохалася. Ця рана серця зробила її ще більше сентиментальною, нервовою й екзальтованою. Зламане особисте життя її було безрадісне й безцвітне. Вихована в ідеях і настроях першої чверті XIX століття, вона піддавалася впливам містичної літератури, що в Росії та на Україні ще й у 1840-их роках, в добу вимушеної політичної пасивності, знаходила собі гостинний ґрунт.

З’явившись у Яготині, Шевченко вирвав княжну з “одноманітного безцвітного життя”. Вериги, що їх на себе штучно наклала княжна, впали, і душа її попливла “по майже забутому морі вражень, фантазії і душевних поривів”, і настав момент, коли вона сказала собі, що Шевченко – “вибранець її серця”, а потім признавалася, що “коли б бачила з його боку любов, то може відповіла б йому й пристрастю”.

В автобіографічній повісті про цей свій роман княжна дала прекрасну характеристику й самій собі, і своєму парнаському вибранцеві. Із сторінок її віє на нас ароматом тієї романтичної доби, але особливості романтичного стилю ні в чому не затемнюють справжніх життєвих рис обох героїв.

Героїня роману – “негарна й немолода, але лице її сяє справжньою добротою, яку іноді захмарює вираз презирства, обурення, гніву… Почуття її вогненні, очі блищать розумом, але частіше висловлюють глибокий смуток і, як дві яскраві зірки на захмареному обрії, освітлюють бліде, змучене обличчя, не позбавлене принадності для тих, що не лякаються осінніх бурь, цвинтарів і кістяків”.

Психологічні портрети Шевченка, як людини і як поета, намалювала княжна з мистецькою яскравістю, що силою своєю конкурує із щирим пафосом описаних авторкою переживань: Шевченко “їв і пив, як усі смертні, і кожний, увійшовши до кімнати, де він перебував із молодими людьми – яких, на жаль, так багато – ніяк не міг би поставити його на вищий ступінь, ніж інших: цілими годинами він міг віддаватися найпустішій, банальній розмові і навіть, як здавалося, захоплюватися нею. Він був добрий до слабкості й легкодухий до жорстокості, нерішучий, а разом із тим і похопний до необміркованих учинків. Його не можна було не любити, але для всіх, хто справді любив його, він був джерелом турбот, безупинних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження”.

Але він “був поет у всій широчині цього слова: віршами своїми він покоряв усіх, він витискав із очей своїх слухачів сльози ніжності і співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї ліри, захоплюючи всіх; він притягав до себе старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, робився він чарівливий; музичний голос його переливав у серце слухачів усі глибокі почуття, що владно панували тоді над ним самим. Він був обдарований більше, ніж талантом, – йому даний був геній, і чутлива й добра душа його настроювала його ліру на високе і святе”.

У всій яскравості цих обох “іпостасей” – буденно-людської і натхненно-творчої – з’явився Шевченко перед княжною, як жива конкретна ілюстрація до створеного Пушкіном нібито “літературного”, а, як бачимо, до дрібниць психологічно-правдивого образу справжнього, тобто геніального поета:

Пока не требует поэта

К священной жертве Аполлон,

В заботы суетного света

Он малодушно погружен.

Молчит его святая лира,

Душа вкушает сладкий сон,

И из детей ничтожных мира,

Быть может, всех ничтожней он.

Но лишь божественный глагол

До слуха чуткого коснется,

Душа поэта встрепенется,

Как пробудившийся орел.

За кілька днів по приїзді Шевченка княжна Варвара заслабла і вісім день не виходила з своєї кімнати. Шевченко вдень працював в однім із фліґелів, вечорами ж усе яготинське товариство сходилося в салоні палацу. Це був величезний ампірний дерев’яний будинок, що мав свою цікаву історію. Стояв він колись на Печерському в Києві й належав гетьманові Кирилові Розумовському. Коли під час однієї з воєн із Туреччиною москалі хотіли поставити в ньому військо, гетьман наказав розібрати цей дім і перевезти до свого Яготина, що й було виконане протягом кількох день. Перевезений на 3000 возів на нове місце, був він складений тут наново, у давньому своєму вигляді. Величезний парк (150 десятин), що оточував цей палац, обмивали навколо води тихого Супою.

Внучка гетьмана княгиня Варвара Олексіївна Розумовська, жінка князя Миколи Репніна-Волконського, дістала Яготин у спадок по батькові. Гостей у яготинському палаці ніколи не бракувало, і Шевченко став душею цілого товариства, що складалося переважно з дам. Самому ж Шевченкові з усього товариства найбільше подобалася панна Глафіра Псьолівна, сирота, вихованиця Репніних, сестра талановитої української поетки Олександри Псьолівни й сама талановита малярка. Ще перед своєю хворобою княжна помітила, що “Глафіра, як видно, очарувала Шевченка, він не був іще закоханий, але міг закохатися при кожній добрій нагоді”, коли ж княжна одужала, то побачила, що “Глафіра, як і давніше, – його сонце”. Глафіра не була красуня, але “її відкрите, розумне, повне життя обличчя, ласкавий, а іноді вогненний погляд, темно-каштанове волосся, що густими кучерями отінювало свіжі лиця”, притягали всіх. Гарна дівчина була при тому “дуже розумна, добра й дивно обдарована почуттям усього прекрасного”. Молоду малярку бентежили уважні погляди поета, княжна ж, якій Шевченко що далі, то більше подобався, починала ревнувати.

Для одного з літературних вечорів Шевченко вибрав свою поему “Слепая”. Сюжет “Слепой” був вигаданий, але поет надто ще недавно був тяжко вражений страшною звісткою про трагедію своєї Оксаночки, і тому, рецитуючи цей твір, що його героїні він, ніби в пророчому передбаченні, теж дав це ім’я, напевне глибоко переживав яскраво описані в поемі муки божевільної Оксани: адже його Оксаночка Коваленківна, зведена москалем, теж збожеволіла, як і зведена батьком-паном героїня поеми.

“О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читання”, – згадувала незабаром княжна. – “Які почуття, які думки, яка краса, яке очарування і який біль! Лице моє було мокре від сліз, і це було щастя, бо я б мусила кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я відчувала нестерпний біль у грудях… Яка чарівна манера читати! Це була чарівлива музика, що співала мелодійні вірші…” Коли Шевченко скінчив читати, то від надміру вражень княжна Варвара спочатку нічого не могла вимовити, але коли схаменулась, то сказала йому: “Коли Глафіра продасть свій перший образ і, як обіцяла, віддасть мені ці гроші, я замовлю за них золоте перо й подарую його вам”.

У серці княжни спалахнула любов: “Перед сном, – оповідала вона, – я так гаряче молилась, я так пристрасно любила ввесь світ…” І хоч у її житті це було вже друге кохання, але в чистій, екзальтованій і стуженій за щастям душі почуття це розцвіло всіма квітками перших невинних переживань, коли закохані радісно моляться й хотять обійняти ввесь світ. Як у кожної пристрасної натури, почуття це у княжни Варвари обернулося в егоїстичне бажання заволодіти всім єством коханого поета. Ревнувала його до всіх, а найбільше до Глафіри. Хотіла, щоб він був “незмінно світлий і променистий”, щоб через неї (“о, хитрість і лукавство “я”, цього ненаситного “я””, – вигукала при цьому) – щоб власне через неї Шевченко “ширив істину свого незрівнянного таланту”… Хотіла “завжди бачити його великим”, і коли поет у веселому настрої пустував, вона йому дорікала за це, як за профанування вищого покликання. Коли ж раз по такій нагані він поцілував княжні руку, вона не тямилася з радости, і це ще більше, як признавалася, “прискорило біг її човна…”

На чиємусь весіллі поет добре загуляв, і це “ніби гострим ножем” пронизало її серце. Княжна Варвара написала і вручила Шевченкові “алегорію”, в якій увесь пафос її романтично-сентиментальної душі, вихованої на Річардсоні, вибухнув з повною силою. За “золото ліри захопленого співця” вона платила йому таємничими молитвами й побажаннями поправи: “Бідна Оксано! Люди тебе згубили, і твій поет забуває тебе!” Це був вступ. У самій алегорії княжна змалювала поетового ангела-хранителя, що “літає над обважнілою від грішного сну його головою”. Ангел молиться за “довірений йому сосуд, що в нього Творець влив стільки прекрасного…” “Гріх і спокуса силкуються похитнути сосуд, і чиста золота струя, що от-от уже дійде до самого краю, може вилитися з нього, і її проковтне бруд розпусти… Гаряча сльоза падає з очей ангела на серце поета – вона пропалила його й оновила: він не згине. І каяття зодягається в шату білу, як невинність”.

Варвара Репніна

Княжна вручила цей свій твір поетові, і коли вони на другий день після нової літературної вечірки зосталися вдвох і вона спитала, чи Шевченко не гнівається на неї, той заперечив, але тоном, що княжни не переконав. Та про гнів і мови не могло бути: Шевченко до глибини душі був зворушений. Він зникнув на кілька днів, не показувався в товаристві й у відповідь на алегорію княжни почав писати для неї поему свого серця під назвою “Безталанный”. Писав по-російському, бо княжна української мови не знала.

Про своє особисте життя він перед тим ніколи нічого княжні не оповідав. Шаблони російської романтичної поетики мимоволі, спливали з його пера: занадто добре знав він усю попередню російську поезію, щоб міг їх уникнути, але місцями, хоч одягнені й у чужу мову, думки й почуття його виблискували перлами справжньої поезії. Писав він і цю ліропоему, як усе й завжди, сльозами і кров’ю. Писав про свою вічну самотність і відчуженість, про розчарування в людях, про брак особистого щастя, взаємної любови, про неможливість здійснення своїх революційних планів… Княжна, не бачачи його довго, хвилювалася, довідувалась у братової, що з ним. Уже й оточення мало змогу спостерегти, що Шевченко “зайняв місце” в її серці, в чому вона сама собі вже давно призналася.

За кілька днів увечорі поет з’явився в салоні. Був веселий і пустував. Княжна знову дорікала йому, що він говорить дурниці. Запанувала мовчанка, і Шевченко промовив: “Тихий ангел пролетів”. – “Ви вмієте розмовляти з ангелами”, – сказала княжна. – “Розкажіть, що вони вам говорять”. Шевченко підбіг до стола і, взявши перо й папір, написав поезію і вручив її княжні. Це була присвята до поеми, що її він закінчував. “Чиста й солодка радість” наповнила серце княжни, коли вона прочитала:

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш Добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил.

Писав це щиро під впливом вражень попередніх днів, щиро вірячи в те, що йому пощастило позбутися “житейських путів”, що він – “снова ангел рая”, що вже не ступить на стежку дрібних спокус, на стежку принизливих забав. Читаючи цю присвяту, княжна відчула, що, коли піддасться “почуттю, яке її опановує”, то “кинеться Шевченкові на шию”, але перемогла себе. Прочитавши вдруге цей вірш, що для неї звучав як гімн її перемозі, сказала: “Дайте мені ваше чоло” і на очах своїх приятельок – Тані й Глафіри Псьолівен подякувала поетові “чистим поцілунком”.

Сталося це 13 чи 14 листопада.

Протягом ближчих днів усе йшло спокійно. Княжна й поет знайшли стиль для своїх відносин: була це приятельська одвертість і простота, далекі від будь-якої сентиментальності з боку Шевченка. Незабаром поет виїхав із Яґотина на десять день, але коли повернувся, то стримувані княжною почуття прорвалися, як бурхливий потік: побачивши його, як він увіходив до їдальні, княжна одна з усього товариства піднеслася з крісла, але поет привітався з усіма загальним поклоном. Екзальтована дівчина хотіла, щоб її коханий поет з’явився в урочистій позі жерця бога Аполлона, а він весело жартував з князем Василем і говорив нестерпні дурниці. Княжна, як підліток-школярка, скочила з ногами на канапу, що відділяла її від дверей, і втекла. Вона не думала про те, що своєю поведінкою звертає на себе загальну увагу.

Увечорі княжну покликали до салону, де Шевченко мав читати присвячену їй поему, і він, уже в ролі справжнього жерця Аполлона, підкорив знову княжну, що оповідала про це так:

“О, який чудовий дар йому даний! Я не могла стримувати ридань, Капніст мовчав, Ліза [Княгиня Лисавета Кейкуатова, дочка Платона Лукашевича] теж, Таня була зворушена, Глафіра скам’яніла, у мене блищали очі, лице палало…”

Шевченко подарував княжні автограф поеми й сказав, що завтра подарує їй і свій портрет.

Другого дня ввечорі поет дістав від княжни повість її життя під назвою “Девочка”. У чотирьох розділах княжна в патетично-сентиментальному стилі описала чотири етапи свого духового життя. Описала свої перші неясні мрії дванадцятилітньої дівчинки про любов, перші тремтіння дівочої душі, коли “безіменна любов ласкаво кивала їй головою”, а серце її то наповнювалося радісним передчуттям майбутнього щастя, то неясною свідомостю гріховності цих переживань і передчуттям гріховних солодощів. Описувала далі свої переживання у віці 18-25 літ, де з надзвичайною рельєфністю передала ту безбарвність, “що нею в аристократично-світському оточенні стараються одягти дівочу душу, яка вся – один крик: “любов, любов, любов””, яскраво висвітлила всі умовності великопанського виховання, що гасять “чистий вогонь захоплення всім прекрасним”, що вселюють у душу фальшиві поняття про моральність; оповідала про першу свою закоханість і зв’язані з нею розчарування, про страшне перше пересвідчення в тому, що на світі є неправда.

Описуючи свій духовий стан в останньому періоді життя, коли прийшла до неї перша справжня любов і коли зустрінутий нею вибранець її серця “спинився й чекав”, але приписи світської пристойності, ця “гідра в фіжмах з рум’янами й білилами”, позбавила її щастя, вона оповіла, як нарешті серце її змучилось перев’язувати свої рани, і як, по повному духовому сирітстві й по тяжкій внутрішній боротьбі, вона знайшла спокій у релігії. У закінченні порівнювала себе, стару дівчину, з “лірою з порваними струнами”, що від них заціліла лише “одна – християнська любов”, як “місточок через безодню до людей”. Висловлювала віру в те, що в житті замогильному буде їй краще, ніж у цій “оманливій юдолі”, і бачила свою майбутню могилу з написом: “Прийдіте, всі труждающіїся і обременении, і аз упокою ви…”

У цій сповіді княжна не завагалася зробити найщиріші признання і місяцями відкривала найінтимніші свої переживання. Шевченкова поема розворушила її уяву. Вона теж почувала себе, як “чужая между своими”, теж, майже так, як і поет у своїй сповіді, могла, трохи перефразовуючи його слова, повторювати: “Всему я верила, всему, но кто поверит моей вере?” У Шевченковій тузі “пізнала свою”. Тому могла щиро відкрити свою душу, але до того, щоб зробити це, її штовхало почуття любові до поета… надія, надія, що він відповість їй висловом того самого почуття, скаже їй, що ще й у цьому житті вона може пережити радість, і що він – той, хто їй цю радість постарається дати. Але Шевченко цього не сказав.

Сповідь княжни зробила на нього величезне враження. Чутливий, вразливий, він був зворушений нею до глибини серця. У піднесенні, що його тоді переживав, історія життя княжни малювалася йому, як страшна трагедія. Пафос його переживань знайшов належний вираз у відповіді авторці “Девочки”, де поет писав: “Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї “дівчинки””. Писав, що ввесь його страшний життєвий досвід, який згасив був світло в його розбитій душі, – малодушність, за приклад брав собі мовчазну терпеливість княжни, її тихе житейське геройство. Скінчив свою відповідь словами: “О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені недосвідом віру в існування святих на землі”.

Але княжна чекала не цієї “канонізації”, а іншої, живої відповіді. Стара княгиня, довідавшись від кн. Кейкуатової про написану дочкою “Девочку”, побажала познайомитись із цим доччиним твором. Княжна Варвара прочитала їй і свою повість, і відповідь Шевченка. Мати суворо завважила дочці, що вона “занадто легко пускається в сердечні звірення”, а почувши відповідь дочки, що Шевченко для неї “не чужий”, що вона його “любить і вповні йому довіряє”, сказала, що це “безсоромність”. Для старої княгині сповідь дочки, повна частих обвинувачень, кинутих на права й звичаї світу, в якому вона виросла, на права, що для старої княгині були догматами, була блюзнірством, а деякі місця сповіді, де княжна Варвара оповідала, не називаючи імені коханого, про свій роман із Боратинським, що його княгиня не схотіла бачити своїм зятем, були вже для неї особистою образою. Княжна Варвара плакала й ледве заспокоїлась, уголос читаючи матері євангелію.

У ближчі по тому дні Шевченко й княжна в очах усього оточення мали вигляд “двох закоханих, що посварилися”. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святости, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Але чи до цього почуття вдячності, щирої симпатії й приязні домішувалося глибше почуття, що єднає дві статі? Вільно сказати, що ні. Коли б було інакше, то його пристрасна натура не дала б себе погамувати ніякими арґументами – ні свідомістю безнадійності, безперспективності цього почуття, з огляду на ймовірно неґативне відношення батьків княжни, принаймні матері, ні передбаченням усіх можливих колізій, що їх навіть при щасливому обороті справи не міг у дальшому не сподіватися: коли якесь почуття виринало в його душі, то поглинало його всього, і він увесь йому віддавався.

Сумний настрій поета мав іншу причину: він знав, він був переконаний, що княжна його покохала, і це було причиною його душевних мук. Він до того часу ніколи не зустрічав такої співзвучної жіночої душі і ні в одної жінки не бачив такого ентузіастичното захоплення його особою, але його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього, і думка про ті моральні терпіння, що її чекали, була для нього нестерпна, як і можливе припущення, що вона сама признається йому в тому, що його кохає. Ніжна душа поета повна була неспокою, і щира сповідь княжни могла цей неспокій цілком виправдувати, – він був добрим психологом і боявся драматичних наслідків цього несподіваного роману. Княжна ж Варвара не вгадувала його настрою і нарешті викликала його на розмову:

– “Чому ви перестали розмовляти зі мною?” – спитала вона, коли зосталася з поетом у салоні.

– “Не можу, не можу”, – відповів він.

Княжна почала говорити про свою сповідь-повість. Казала, що це його приклад заразив її, і вона написала цю слабу річ, але “перекинулась, сівши не в свої сани…”

– “О, ні, ні! Це поезія, страшна поезія”, – заперечив Шевченко. Він казав далі, що ніколи не переживав того, що тепер, коли прочитав писання княжни, що ніколи не зустрічав такої спорідненої душі, як її душа.

Це був кульмінаційний пункт психічно-нервового напруження в їх відносинах.

Шевченко не простягнув рук до обіймів, не притулив її до свого серця. Княжні було досить, щоб усе зрозуміти. Вона опанувала себе й почала говорити про свою приязнь до нього, просила його дивитися на неї, як на сестру. Потім княжна говорила ще про те, як помагає їй у житті віра.

Прощаючись, Шевченко сказав: “До побачення, сестро…”

Він заспокоївся і другого дня був веселий. Те, чого він найбільше боявся, проминуло: він мав враження, що княжна себе переможе. Сердечність, одвертість і настрій взаємного довір’я характеризували їх відносини на протязі кількох день. Але поет, очевидно, знову побачив щось у поведінці княжни, що його занепокоїло, і він почав, мабуть свідомо, виявляти більшу стриманість і менше розмовляв із нею. Бачачи цю “холодність”, княжна Варвара мучилася, і коли Шевченко свою стриманість іще збільшив, з туги і смутку заслабла: вісім день вона нічого не могла їсти і дуже змінилась, їй здавалось, що Шевченко не помічає цього. 4 грудня, в день іменин княжни, всі були в церкві, і коли Шевченко після Служби Божої, складаючи поздоровлення, поцілував княжні руку, вона невимовно зраділа. Протягом дальших днів Капніст, що приїхав теж на іменини до Яготина і гостював там, мав з княжною кілька розмов. Він уже давно взяв на себе роль її ментора, на що давали йому право і пошана до нього княжни, і відносини до нього цілої родини Репніних.

Капніст здобувся на абсолютно інтимний тон, яким іще ніколи не розмовляв із княжною. Не зважаючи на свої вільнолюбні погляди, він, як з усього видно, цілком виключав можливість такого зближення між княжною й поетом, що могло б привести їх до шлюбу. Він закидав княжні, що вона в своїх висловах симпатії до Шевченка зайшла надто далеко, що вона може зробити його нещасливим, бо все це може йому голову закрутити, тощо. Капніст твердив, що поправити Шевченка княжні не пощастить, а що вона, роблячи в цьому напрямку зусилля, задовольняє тільки свої егоїстичні забаганки. Про своє переконання, що княжна закохалася в поета, Капніст не сказав ні слова. Але на другий день, під час нової розмови почув від княжни: “Думаю, що, маючи 35 років, можу собі дозволити багато такого, чого б у молодості не зробила… Хочу бути тільки другом, сестрою Шевченка”. Капніст на це відповів, що “зовсім не треба покладатися на свої 35 років, що вік нічого не доводить, що коли жінка й молодий чоловік називають одне одного сестрою і братом, то в цьому завжди є небезпека”, що Шевченко може закохатися в княжну і що це було б нещастям для нього, а якщо його амбіцію лоскоче і ніжить увага княжни, то [княжні]… треба бути обережною”. Висновок Капніста був той, що Шевченкові треба з Яготина виїхати. Капніст брався за те, щоб переконати в цьому Шевченка.

У княжни стиснулося серце: вона “впала духом”. Капніст, побачивши це, сказав їй, що ніколи не сподівався, що “це так поважно”. Але він десь коло 8 грудня забрав Шевченка з собою. Поет залишив княжні листа, де, звертаючись до неї на “ти”, як брат, увіщав її “берегти в собі багатства, що їх Бог вложив в одне з найпрекрасніших своїх створінь”.

За кілька днів Капніст повернувся й оповів княжні, що задоволений Шевченком, але, як він “впевнився”, Шевченко переконаний, що княжна “сильно його кохає”. Проте спільно з княжною було вирішено, що Шевченко повинен до Яготина ще на кілька днів повернутися, щоб не вмотивований нічим його виїзд не викликав пересудів.

Нова зустріч Шевченка з княжною була дуже сердечна. Княжна панувала над собою. У розмовах із поетом, вона спромоглася навіть сказати йому, що “могла б любити його жінку, якщо б він оженився”. Проте Шевченко відчував щось інше і прибрав знову позу стриманості – був із княжною “холодний, мовчазний і байдужий”, принаймні так їй здавалося.

Несподівано сталася подія, що потрясла Шевченка. Платон Лукашевич прислав до Яготина з Березані свого кріпака з листом до Шевченка. Посланець у тяжкий мороз зробив не менше як 25 верст пішки. Це обурило Шевченка, і він написав ученому дідичеві різкого листа. На це дістав такою самою дорогою відповідь, у якій оскаженілий Лукашевич здобувся на ущіпливий “дотеп”, – що він має 300 таких “йолопів”, як Шевченко. Поет, оповідаючи про це княжні, “плакав од болю”. Княжна не знала, що сказати, що зробити, щоб потішити його.

“Я, – згадувала вона, – притулила його голову до своїх грудей, обійняла його, цілувала йому руки, цілувала б йому ноги. Я хотіла довести йому, що коли знайшовся негідник, який замість радіти, гордитися й почувати себе щасливим, що геніальний син його рідного краю визволився з цієї ганьби [тобто з кріпацтва], цим йому дорікає, то є істота, що шляхетні почуття й священний вогонь ставить вище від випадковості народження”. Шевченко заспокоївся, “розвеселився й оживився, з дивною легкістю перейшовши від смутку до веселості”.

У кінці грудня Шевченко виїздив на короткий час із Яготина, але коли повернувся, мав змогу переконатися, що потяг княжни до нього все зростає. Сама вона оповідала, що це “виявлялося дедалі більше”. У Яготині зустрів він і новий рік. Кожна зміна в настрої поета спиняла на собі увагу княжни й її мучила. Наближався час, коли Шевченко мав назавжди покинути Яготин. Перед тим він два дні провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василя: княжна бавила їх, пильнуючи, щоб вони при позуванні поводилися спокійно. Під час цих сеансів поет був мовчазний і стриманий. В останні три дні перебування в Яготині був по-братерському сердечний і ніжний з княжною.

Коли, нарешті, 10 січня настав час виїзду Шевченка, княжна Варвара “в сльозах кинулась йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг із кімнати”. Покидаючи Яготин, мав певність, що залишає тут друга, який не зрадить його в найтяжчі хвилини життя.

Повернення до Петербурга

За ці три місяці Шевченко часто переривав своє перебування в Яготині й виїздив до околичних маєтків, найчастіше, здається, до Березової Рудки, до Закревських. Приятелювання поета з головою товариства “мочемордів” було причиною тяжких уболівань його названої сестри. Княжна з деспотичною послідовністю, настирливо й ні на що не зважаючи, старалася відтягти Шевченка від цього товариства. Свою антипатію до Віктора Закревського вона перенесла на ціле його оточення, на його сестер і родину його брата Платона, де Шевченко почував себе надзвичайно добре й провів багато приємних годин. Марія Закревська була талановитою піаністкою, Софія – письменницею, що спробувала йти слідами Гоголя й у своєму “Ярмарку” дала досить яскравий образ життя полтавського поміщицтва. Родину цю знали як “опозиційну”.

Коли Марія й Софія притягали Шевченка своїми талантами, то жінка Платона, “Ганна вродлива”, чарувала його своєю незвичайною, суто-українською вродою, своїми “аж чорними – голубими” очима і “станом гнучим”. Материнська опіка княжни, що хотіла зробити з поета якогось лицаря чернечого ордену, була надто сувора й для поета тяжка. Бажаючи бачити друга завжди “добрим, чистим і великим”, княжна виявляла нерозуміння психічного дуалізму в духовій природі людей того типу, до якого належав Шевченко, типу, так чудово окресленого Пушкіном і нею самою так яскраво описаного.

Серед яготинських знайомих поета були досить цікаві постаті. З Глафірою Псьолівною, що про особливу Шевченкову симпатію до неї розповіла нам княжна Варвара, єднали його спільні мистецькі зацікавлення. Глафіра, між іншим, робила шкіци з голови Шевченка і вміло підхопила характеристичні риси його обличчя. З інших осіб, що їх пізнав там Шевченко, був учений економіст і знавець французького утопійного соціалізму Роман Штрандман, що забрів до Яготина аж з далекого Петербургу. Була це людина високої інтелігентності, і Шевченко з розмов із ним міг багато довідатися про інтелектуальне життя сучасної Європи, зокрема про всі новітні соціальні утопії – про твори Сен-Сімона, Кабе, Фур’є й інших. Штрандман називав Шевченка “останнім із козаків”: очевидно наш поет імпонував йому своїм “козацьким” вільнолюбством, тим, що в формах козаччини бачив, коли не ідеальну, то здорову українську національно-суспільну організацію.

Доктор Фішер, саксонець, домовий лікар Репніних, був теж дуже освіченою й цікавою для Шевченка людиною.

У традиціях дому Репніних жила пошана до давніх українських автономістичних змагань і, хоч пасивна, але яскраво виявлена опозиція до режиму царя Миколи. Старий князь усе життя боровся проти надужить, кріпацьким правом з боку більшості лівобережних українських дідичів і сміливо ставав в оборону місцевих прав у згоді з кращою, не розбещеною до кінця “лакомством нещасним”, частиною лівобережного дворянства. Нагородою за це були йому самі розчарування, образи і зрештою дике обвинувачення у… привласненні державних грошей. Маєток його був під урядовою опікою, а над ним самим велося безконечне слідство. Два із сформованих ним у 1831 році козацьких охотницьких полків цар Микола І підступно заслав на північний Кавказ, розлучивши козаків із рідним краєм і з родинами всупереч всякому праву й правді.

Фактично князя скинули з посади “генерал-губернатора Малоросії” тому, що підозрівали в ньому українські сепаратистичні тенденції. Доживаючи віку, князь міг висловлювати свій протест проти дикого режиму тільки опозиційними жестами, демонстративно роздаровуючи із своєї багатої ґалерії портрети царів як ненависні символи насильницького режиму. Шевченко глибоко шанував князя. Зустрічаючи новий рік у родині Репніних, вразливий поет навіть поцілував старому князеві руку, сказавши: “Отаких старих я люблю”. Атмосфера яготинського палацу безліччю ниток була зв’язана з усім тим світлим і чистим, що було запереченням Миколиної тиранії. Тут помер дволітній синок рідного брата князя – декабриста Сергія Волконського, покинутий героїнею-матір’ю, що помандрувала слідом за чоловіком на сибірську каторгу. Тут у згадках з’являлась тінь знайомого Репніних, повішеного Миколою І декабриста-поета Кіндрата Рилеєва, що над його поемами з українською тематикою Шевченко переживав колись яскраві моменти національно-патріотичного піднесення.

У Репніних напевне дуже багато чув про Івана Петровича Котляревського, що був другом їхнього дому і, мабуть, не одну рису для відтвореного пізніше в повісті “Близнята” живого образу цього письменника завдячував яготинській традиції. Міг теж довідатися дещо й про 20 літ тому зліквідоване українське масонство, що його живі ще епігони були зв’язані тісною приязню з князем Миколою, як Олекса Капніст, Лизогуби, як І. П. Котляревський, що теж був масоном. З масонством тим були зв’язані яскраві українські незалежницькі змагання першої чверті XIX століття.

Старі Репніни мало показувалися в товаристві, що завжди наповняло яготинський салон, але все ж таки Шевченко з ними досить часто бачився, а з князем, що ввесь день присвячував читанню книжок, напевне мав не одну цікаву розмову, і, як казала княжна Варвара, здобув любов цього “законного” кандидата на гетьмана, за якого його колись уважали українські автономісти. Стара княгиня, внучка гетьмана з пастухів, теж мала симпатію до свого гостя, поета з пастухів.

Крім літературних вечорів (збереглися дані про чотири), коли Шевченко декламував свої або чужі твори, в Яготині велися ще й жваві розмови й дискусії, в яких не бракувало інтелігентних та цікавих учасників. Повставали – може й не раз – і цікаві творчі плани, з яких один, що про нього дійшли до нас відомості, був надзвичайно характеристичний. Якось виникла в яготинському товаристві думка про оперу. Вибрали сюжет, що задовольняв усіх драматизмом і багатством дії, – Мазепа. Шевченко мав написати лібретто, а П. Селецький, полтавець, губерніальний маршалок шляхти, – музику. Цей Селецький був людина реакційна й російський патріот. Коли “всі обстоювали особу Мазепи й хотіли представити його оборонцем свободи в боротьбі з деспотизмом Петра”, Селецький у вчинках Мазепи “не знаходив… нічого героїчного і домагався, щоб його представили таким, яким він справді був”, а коли з уст майбутнього композитора вирвалося слово “зрадник”, що мало характеризувати “справжню” постать гетьмана, всі через це мало з ним не посварилися. До того ж княжна Варвара і Шевченко “хотіли, щоб лібретто було написане українською мовою”, а Селецький був “протилежної думки” й казав: “Якщо писати оперу, то писати оперу повалену й мовою загальноприступною, а не якусь там “Наталку Полтавку””.

Ясно, що до згоди не дійшло, і проект не міг бути здійснений. Шевченко, княжна і їх однодумці бачили Мазепу таким, яким увижався й молодому російському поетові, коли в уста свого героя він вкладав слова:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора –

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Суперечка з Селецьким і тяжкий інцидент з Лукашевичем були тими подіями, що різким дисонансом увірвалися в чисту атмосферу яготинського палацу. Складні моральні переживання, викликані відносинами з княжною, хоч і затьмарювали чоло поета, але в них не було нічого, що зачіпало б його переконання або дратувало його людську й національну гідність. Не дурно ж 10 грудня Шевченко писав Григоровичу, що в Яготині “добре, дуже добре”.

По виїзді з Яготина ще щось із місяць перебував поет у тих околицях. Гостював, мабуть, у Закревських, у де-Бальменів, може в Маркевича. Був карнавал, і веселе товариство не жалувало часу на забави. Від Я. де-Бальмена згодом дістав дорогоцінний подарунок: прекрасно ілюстрований “Кобзар” (з доданим до нього “Гамалією”). Частину ілюстрацій виконав сам де-Бальмен, частину його шваґер мистець-маляр Башилов. На титульній сторінці був портрет Шевченка, рисований Башиловим з натури.

Одним із документів тих веселих забав був “універсал”, що його вислав “гетьман” Шевченко “генеральному обозному” Миколі Маркевичу з наказом прибути негайно в Безбухівку (чи не Вейсбахівка?) до “гетьмана”. Під універсалом тим, крім самого “гетьмана”, підписалися “полковник компанійський” Корба (поміщик-офіцер Корбе), “генеральний старшина” Вихтор Мочеморденко (В. Закревський), “військовий єсаул” Яків Дибайло (де-Бальмен). “Гетьман” повикидав із статуту веселого братства московську термінологію, що нагадувала “всеп’янійший собор” Петра І, і заступив її національною. Дотепний сибарит і сноб Маркевич відповів на універсал віршованою цидулкою, в якій радив новому “гетьманові” не дуже “гетьманувати” та “махать Мазепиною булавою”, пророкуючи, що якщо він не шануватиметься, то його “московською рукою”

…наб’ють

І плакать не дадуть.

Можливо, що ця згадка власне про “Мазепину булаву” була не стільки відповіддю на самий універсал, скільки відгомоном Шевченкових сміливих розмов в антимосковському дусі, що про них доходили чутки до обережного сибарита-пана. А що такі розмови були, про це найліпше свідчать по двох роках звернуті Шевченком до вбитого на Кавказі Якова де-Бальмена слова жалю, що йому

Не за Україну, а за її ката

Довелось пролить кров добру, не чорну…

Розпрощавшися з Закревським та іншими своїми приятелями з сусідніх маєтків Пирятинщини та Прилуччини, мусів він заїхати до Качанівки, щоб попрощатися з Тарновським і вручити йому копію, зроблену з Горнунґового портрета князя Миколи Репніна. Дістав, мабуть, і від Тарновського за це теж якусь заплату, як дістав і від Капніста за таку саму копію. Ще в грудні писав Григоровичу до Петербургу, що “заробляє гроші”, й додав: “аж дивно, що вони мені йдуть до рук”. Два портрети Репніна, груповий портрет його внуків, портрет т. зв. пані Маєвської, чудесні портрети подружжя Закревських, портрет Лукомського – це ті його праці 1843 р., що збереглися, але напевне їх було значно більше. Життя в маєтках у гостині в знайомих нічого йому не коштувало, отже віз із собою якусь суму грошей, що по злиднях зими 1842-43 років не було для нього річчю зайвою.

З Чернігівщини не поїхав просто на північ, а завернув до Києва, де хотів побачити контракти. Це було між 6 та 13 лютого. Може це рішення було й випадкове, – міг мати попутником когось із чернігівських поміщиків, може навіть і самого Григорія Тарновського. Усі найбагатші землевласники Правобережжя й Лівобережжя бували на цьому з’їзді, де раз на рік робили всякі торговельні угоди. Про те, що був тоді в Києві, знаємо лише з одного листа Василя Білозерського, який розповів, що саме під час контрактів познайомився в тому році з Шевченком. На жаль, не знаємо нічого про враження поета від цього всеукраїнського ярмарку, під час якого тоді рікою лилося шампанське, гриміла скрізь музика й не замикалися двері різних мандрівних театрів, де повно було всяких кабаретових “зірок”, а з рук до рук переходили програні в карти маєтки, і одні заробляли тисячі, а інші їх прогулювали.

З Києва поспішав до Москви й Петербургу, бо по дорозі не заїхав навіть до свого друга Віктора Забіли, хоча й обіцяв, очевидно, та й без того випадало б. Залишив тільки приятелеві цидулку, в якій нарікав на те, що не міг у Борзні купити потрібних припасів.

Забіла був дуже цим засмучений і згодом надіслав Шевченкові гумористичне віршоване “посланіє”, в якому дорікав йому за “те, що в хутір не забіг”, що “зазнався, бачите, з панами, а земляків так і забув”:

Який же ти земляк? Який же ти писака?

Неначе гнав тебе собака,

Боявся день подарувать –

Щоб побувать у мене в хаті,

Щоб пісень вмісті заспівати,

Якії серце нам гризуть…

За розчарування, що його зазнав, Забіла бажав приятелеві цілого ряду “гастрономічних мук” – з півроку не куштувати

Борщу, вареників, ковбас, литівки,

Сеньги, чахоні і скубрійки…

Щоб цілий день не пив горілки,

Не довелось щоб і наливки

Хоч раз один ковтнуть на смак,

Та щоб приснилось: бужанина,

В’юни, лоскірка і свинина

З сметанкою та із хріном!!!

Отії “щи” щоб їв ти руські!

Отії соуси хранцузькі,

Що тільки в животі бурчать!!!

Тим часом Шевченко по короткому перебуванні в Києві простував до Москви і в середині лютого був уже там. 19. II. він подарував автограф “Чигирина” акторові М. С. Щепкинові. По довгому перебуванні в Яготині йому особливо хотілося пізнати свого талановитого земляка-артиста: в родині Репніних його не могли не згадувати часто, бо князь Микола був великим прихильником його талантів і поміг йому викупитися з неволі.

Тягнуло теж Шевченка познайомитися і з другим земляком – професором Осипом Бодянським. На Україні, як ми бачили, поет не проминув ні одного вченого українознавця. До Бодянського ж не міг не мати особливої симпатії, як до енергійного видавця джерел до української історії й передусім козаччини, як до знавця української етнографії і найліпшого тоді знавця слов’янського відродження. Бодянський поміг Шевченкові виправити текст “Гамалії”. Під час цього перебування в Москві Шевченко, мабуть, познайомився з представниками московського слов’янофільства: і Щепкин, і Бодянський мали з ними знайомства, а горді своїм земляком, не могли (особливо Щепкин) не постаратися ввести його до кругу своїх московських знайомих.

Із слов’янофілів міг тоді Шевченко пізнати Ів. Кіреєвського, а з западників – їх головного вождя Станкевича й ціле ближче його оточення. На жаль, про це все є лише посередні дані. Бодянський і Щепкин оточили Шевченка найвищою пошаною й любов’ю. Бодянський у листі з того ж року називав поета “поводирем усіх нас”, себто вождем усіх українських національних діячів. Пізніше листування Шевченка з Бодянським показує, як обидва вони один одного високо цінили. Присвята ж Щепкинові “Чигирина” й написане в тому ж році, трохи згодом, посланіє (“Заворожи мені, волхве…”) доводять, як глибоко Шевченко прив’язався до цього геніального артиста, якому все життя довелося бути “на чужині, на чужій роботі”. Ніхто з таким ентузіазмом не приймав Шевченкових творів і не декламував їх, як Щепкин.

Пробувши в Москві днів із п’ять, виїхав до Петербургу.

Віз Шевченко на далеку північ багатющий запас вражень. Справдилося те, що передбачав. Бачив народ свій у неволі й біді. Бачив, що “сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями” – руїнницьку роботу російської бюрократії (“німців”) і земляків-перевертнів. На загальному дантівському образі страшного морального й культурного падіння вищої верстви та гнобленої нею хліборобсько-селянської маси яскравими плямами виступили образ його розтоптаної квітки, його Беатріче – Оксани та понура група убогих кирилівських хаток, з яких визирали обличчя братів і сестер, що “німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”. На загальному тлі образу сплюндрованої “нашої, не своєї землі” мигтіли ясними вогниками окремі більш і менш яскраві й далекі від зла, що навколо них розлилося морем, постаті – живий ангел княжна Варвара, добрий і чесний, але нудний містик Капніст, трагічні коміки Забіла й В. Закревський, повний національного пафосу Куліш, і ще може дехто, але це були зернятка в купі струхлявілої, спліснілої полови. Віз із собою глибоко вирізьблений у серці, а в подорожньому зшитку кривавими літерами списаний образ Розритої Могили.

1844 – 1845 рр. “Три літа”

“Живописна Україна”

До Петербургу Шевченко повернувся в кінці лютого. Місяців із десять провів на Україні й втратив цілий шкільний рік. Якби не затримався так довго на Україні, то весною 1844 р. міг би вже Академію скінчити, бо саме тоді минало шість літ від часу, коли розпочав там свою науку, а курс науки був шестирічний. Отже треба було ще рік в Академії пробути. Потрібний йому був лише диплом, а вчитися вже властиво не мав чого: виконані ним у 1843 р. на Україні портрети можуть бути найкращим свідоцтвом того, що був уже цілком закінченим майстром. Мав уже заслужену славу талановитого портретиста й доброго ілюстратора.

Повернувшись до Петербурґу, тижнів два-три не брався ще ні за яку працю. Цей час заповнили радісні зустрічі з давніми приятелями. До столиці прибув тоді з України молодий багатий дідич Григорій Галаган. Він зробив прийняття для петербурзьких земляків, на яке запросив і Шевченка. Далі одна за другою пішли забави. Українець Литвинів яскраво описував у листі до свого приятеля Бодянського, як він, Галаган і Шевченко весело проводили час, не розлучаючись, “як брати”. Описував Литвинів і незабутній вечір, проведений спільно з поетом у В. І. Григоровича. Шевченко смішив своїх друзів веселими оповіданнями.

Оселився Шевченко знову десь на Василівському острові в сусідстві, а може й разом із цілою групою товаришів-земляків, із яких можна назвати киянина Івана Гудовського та слобожан Михайла Карпа й Хиврича. Відродився запорізький курінь, у якому поет зробився “отаманом”. “Гамалію” свого знайшов уже видрукуваного. Спільне з Бодянським виправляння тексту цієї поеми було зайвою працею. Видавцем її був якийсь “полукацап”, що, за дотепним виразом Бодянського, “нарядив у свій армячок” Гамалію, і він вийшов у світ “чумарзою”, – друк справді був брудний, а на обгортці красувалася віньєтка… з бубном і паяцом.

“Безталанный”, висланий іще з України до редакції “Маяка”, теж з’явився весною в цьому часописі, але Шевченко не встиг, очевидно, попросити редакцію зробити відбитки, і тепер сам видав цю поему ще й окремо під зміненою назвою “Тризна”. У Москві мав організувати продаж обох поем Бодянський, на Україні старалася розповсюдити їх княжна Варвара, а також панна Марія Селецька. Відгуки критики були неповажні. Що навіть на такий архітвір, як “Гамалія”, не знайшлося порядного рецензента, то це була б річ дивна, коли б не те, що вже й слов’янофільські часописи перестали тоді цікавитися українською літературою, а глузливо-блазенські рецензії часописів інших напрямків зробилися вже традиційними. І геніального “Гамалію” зустріла “Библиотека для чтения” черговим блазенством:

“Гамалія або Гамалій був разом і Ахілл і Аякс запорізький, – бив, різав жидів (?!), турків, поляків (?!), – тільки не їв своєї печені. В епопеї пана Шевченка описаний похід Гамалії на Скутарі. Похід греків на Трою супроти подвигу Гамалії – те саме, що “Іліада” супроти “Мертвих душ”. Ці подвиги і змалював поет у віршах, гідних героя”.

Писав цю “рецензію”, як видно, якийсь “землячок”, що у своїй тупій реакційності зробив з обох геніальних українців якихсь зарозумілих мегаломанів без хисту.

Зате міг Шевченко потішитися справді поважною критичною оцінкою своїх попередніх поезій, що її в загальному огляді нової української літератури дав талановитий молодий український учений і письменник Микола Костомаров у харківському альманасі “Молодик” за 1844 рік.

Іще коли Шевченко був на Україні, повстав у нього конкретний проект ширення національної свідомості серед письменних земляків. Як романтик, як ідеаліст-ентузіаст, він глибоко вірив у те, що мистецтво уморальнює людські душі, має на них незбагненний доброчинний вплив. Із настроїв і думок, що з особливою силою опанували його на руїнах Чигирина й Суботова, виник у нього проект видавати альбоми-зошити, що під назвою “Живописная Украина” мали ілюструвати політичну історію України, починаючи ще від князівських часів, дати образ її мистецької культури, представити національні українські звичаї, а також ілюструвати й найориґінальніші пам’ятки української народної поетичної творчості. Працю цю зв’язав був із шляхетною думкою: викупити своїх братів і сестер із кріпацтва за гроші, що будуть доходом з того видання. Ідею цю гаряче підтримувала кн. Варвара Репніна.

Привіз із собою з України різні етюди з натури, що їх зробив чимало в своїх подорожніх штамбухах. Матеріалу для композицій не бракувало. Треба було вибрати сюжети, що відповідали б задуманій програмі. З намічених ним знаємо лише ті, що були заанонсовані. Дуже характеристичний був цей вибір. Серед видів історичних пам’яток, крім Видубицького монастиря, бачимо Чигирин, Суботів, Батурин – руїни “колишньої слави”, історичні пункти найзавзятіших змагань України за свою незалежність і резиденції героїв тих змагань. Серед виконаних і задуманих ілюстрацій до історичних українських подій бачимо сцени, що або мали збуджувати почуття національних гордощів (“Дари Богданові і українському народові”), або викликати думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ у процесі боротьби з силами, ворожими його самостійності (кара смерти над Іваном Підковою, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибірі), або давали образ кари за національну зраду (Сава Чалий). У виборі побутових сюжетів бачимо скрізь бажання або показати глибоку поетичність українського народного світогляду (“Похорон молодої”), філософський гумор українця (“Казка про солдата і смерть”), або його гуманні традиції (“Старости”, де вибраницю питаються, чи вона згоджується піти за того, хто її сватає), або наскрізь оригінальні форми наших національно-суспільних інституцій (чумацтво), або яскраве багатство традицій культурних (“Перезва”) тощо. Коротше кажучи словами самого Шевченка, хотів він дати по змозі повний образ усього того, чим Україна “різко відрізняється” від інших національних збірнот. Як бачимо, мета видання була передусім національно-патріотична, але давала авторові не лише змогу пропагувати культ славетного минулого України та збуджувати зацікавлення й любов до всього національного українського, а й можливість виявити свої артистичні здібності.

Питання масової репродукції мистецьких творів мусили зацікавити Шевченка вже кілька літ тому, коли він почав працювати як ілюстратор. Знані були тоді лише два способи репродукцій – літографія і гравюра. Волів гравюру, як більш артистичний спосіб віддання оригіналу, але звичайні ґравюри-дереворити, сталерити й мідерити його не задовольняли. У 1842 р. він узяв участь у дослідах над спрощеним способом репродукування рисунків, над т. зв. ґальвано-графією. Для свого опікуна Сапожникова, скарбника Товариства заохочення митців, що досліджував ґальвано-графію, зробив навіть рисунок-ілюстрацію до Шекспірового “Короля Ліра” й напевне брав участь у його гравіруванні та репродукуванні способом ґальванографії. Але досвід переконав його, що найкращий із усіх способів репродукції – ґравюра, роблена способом “офорту”, витравлюванням рисунка на мідяній дошці за поміччю їдких кислот, спосіб старий, відомий ще Рембрандтові, але такий, що давав найкращі артистичні результати: ним можна було дуже добре віддати всі відтінки ориґіналу-рисунка, і найкращі досягнення бували при цьому тоді, коли автор твору сам переносив на дошку свій рисунок. Тому він і спинився на цьому способі.

Із завзяттям узявся він за цю працю. Якщо розпочав її навіть у березні, то темп праці був надзвичайний, бо в травні мав уже три закінчені офорти – “Судну раду”, “Дари Богданові” й “Печерську криницю” (останню пізніше забракував). Треба тут узяти під увагу, що він мусів іще навчитися техніки офорту. До всього мав хист і, очевидно, засвоїв відразу те, чого інші вчаться роками. Ґраверської техніки в Академії не викладали, а тому він міг скористатися лише із вказівок приватних осіб – передусім, мабуть, професора скульптури барона Клодта фон Юрґенсбурґа, що з аматорства займався також і офортом. Мусів теж скомпонувати перед тим самі образи, виконавши їх сепією, як це найчастіше й перед тим робив для ілюстрацій. На це теж треба було часу, але компонував він і рисував дуже швидко. Коли ж почав гравірувальною голкою переводити образи на мідяні дошки, то на це вже треба було і багато часу, і великої терпеливости.

Коли перші три образи були готові, Шевченко приступив до перших організаційних кроків для запевнення собі успіху в розповсюдженні майбутнього видання та забезпечення себе відповідними пояснювальними текстами. Мав спочатку замір випускати на рік 10 образів трьома випусками, а раз на рік – пояснювальні до них тексти, так і поінформував кн. Репніну й Бодянського; потім у серпні в рекламовому проспекті оголосив у пресі, що буде виходити їх на рік 12. Ціна видання теж увесь час змінялася. Кн. Репніній у кінці жовтня писав, що в цьому році вийде не 10, а лише 6 естампів і що коштуватимуть вони чомусь три карбованці, тоді як раніше 10 оцінював на 10 карб., а коли ті 6 естампів вийшли таки в кінці року, то визначив ціну за них 5 карбованців. Коли княжна й інші його безкористовні посередники в цій справі встигли здобути передплатників на одних умовах, то згодом виявилося, що зібрали грошей більше, ніж було треба, а що число офортів буде менше, ніж мало бути. Він поспішив своїм посередникам подати умови, продиктовані не холодним розрахунком, а непоправним оптимізмом непрактичного митця. Ціла біда була в тому, що з усім цим непотрібно хапався, що намовляв своїх посередників до вживання практичних заходів і пустив рекламу раніше, ніж виявилися фактичні можливості. Взагалі виявив у цій справі свою життєву безпорадність і велику “поетичну” розкиданість.

У Києві згодився розповсюджувати “Живописну Україну” помічник куратора М. Юзефович, але Шевченко не подав йому навіть своєї адреси, а той, маючи гроші від передплатників, не знав, куди їх вислати. Княжна Варвара кілька місяців не могла дочекатися від автора друкованої програми й білетів на передплату, а коли вийшли перші три естампи, дістала разом із взірцями лише 30 білетів, у той час, як потрібні були їх сотні. А справа заповідалася зовсім непогано. Товариство заохочення митців у кінці літа асигнувало Шевченкові допомогу – 300 карбованців асиґнаціями. Не була це велика сума, але вона давала повну змогу приступити до друкування естампів, гроші ж від передплатників поповнили б і збільшили потрібний для закінчення справи фонд. Княжна Репніна в справі розповсюдження видання розвинула таку енергійну акцію, що якби сам поет-мистець не заплутав справи, то одна ця акція дала б може більші результати, ніж офіційні заклики генерал-губернатора Долгорукова, що на просьбу Шевченка рекомендував дворянству своїх трьох губерній передплачувати “Живописну Україну”, хоча й ці заклики не лишилися зовсім безрезультатними.

Тим часом сам Шевченко, хоча й без точного плану, але з невтомною енергією займався цим ділом. Листувався з різними особами, дбаючи за поміч усіх, хто тільки своїм авторитетом, впливом або особистими зв’язками міг йому допомогти в цій справі; нав’язував контакт із книгарнями тощо. Все це зайняло йому, мабуть, чимало часу. З яким завзяттям він узявся за цю справу, видно хоча б із його листа до визначного українського етнографа кн. М. Цертелева: “Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене, не забула б Україна мене мізерного”. У цьому психологічному документі – ввесь Шевченко з питомою його вдачі прикметою переносити на оточення те, що було властивістю його власної душі. Коли сам, працюючи над “Живописною Україною”, переживав хвилини національного пафосу, то думав, що ним запалають і душі всіх тих, що “Живописну Україну” оглядатимуть.

Крім мистецької та практично-видавничої сторони була ще в цій справі й літературна: уміщені в альбомах-випусках образи, за проектом Шевченка, мали вийти в супроводі написаних спеціалістами пояснювальних текстів. І тут поет не виявив якоїсь плановості. Як автора історичних текстів він спочатку хотів запросити лише Бодянського, інші ж тексти хотів або сам складати, або Куліша просити. Невдовзі попросив таки про це Куліша, але той у відповідь писав, що “не второпає”, що саме має “компонувати”. Шевченко докладніших інформацій йому не подав і, хоч не мав од нього жодної згоди, а лише просьбу краще все “витолкувати”, проте в наступному листі до Бодянського писав уже за кілька днів, що “Куліш буде компонувать текст для народного теперішнього биту”. Що було лише поетовим бажанням, те його природний оптимізм обертав уже в дійсність.

Коли праця над офортами йшла успішно і вони кому-небудь подобалися, він починав і свої плани відповідно поширювати – притягав у думках до співпраці вже й інших учених-істориків – Будкова й Стороженка; мав якусь – навряд чи чимсь реальним обґрунтовану – певність, що польський учений М. Ґрабовський буде йому “польські штуки видавать”, але про все це писав Бодянському, як про щось зовсім певне. Польському літераторові Ромуальдові Подберезькому поспішив подати відомості про те, що в “Живописній Україні” ілюструватиме наші найвидатніші історичні події, починаючи від заснування Києва, а трохи згодом якомусь російському журналістові, що робив для його видання рекламу в “Северной Пчеле”, подав уже значно звужений план, що ілюструватиме нашу історію лише від часів Ґедиміна. Усе це було результатом мінливих настроїв, що з них випливали ті або інші проекти, які в його психіці оберталися в щось ніби вже реальне, і тому йому доводилося не одне в своїх планах зміняти. Треба було, подавши кожному з намічених авторів опис або шкіц скомпонованого образу, просити конкретно написати до нього текст. Шевченко ж зробив із Бодянським так, що або просив його, якщо він “начитає” в літописах щось цікаве, подавати про це текст, щоб самому той текст ілюструвати, або – як було спочатку – в занадто вже загальній формі просив писати “три листочки в год” історичного тексту, властиво кажучи, невідомо, до яких образів.

Щодо текстів, то ця настроєва примхливість нічому не зашкодила, бо він і сам собі, без чужої помочі, дав раду, – сам їх написав, хоч і короткі, але свідчило все це про те, що всяка планомірність була йому чужа і що ліпше було б, якби він виконав лише чисто-мистецьку сторону праці, віддавши саме видання під опіку більше систематичної й менше нервової людини.

У кінці грудня міг уже приступити до розсилання “Живописної України” своїм “субскрибентам”.

Примітки

Павло Полуботок у Петербурзі – у виданні стоїть: “Петро Полуботок” – очевидна описка Зайцева.

Духовний перелом

Хоч мало не ввесь цей 1844 рік проминув для Шевченка, так би мовити, під знаком “Живописної України”, але це не перешкоджало йому час од часу віддаватися поетичній творчості, і джерелом її була вже не туга за опоетизованою в уяві Україною, а Україна жива, справжня, та, яку недавно побачив новими очима.

Як пригадуємо собі, він іще перед першим виїздом до рідного краю був упереджений проти тієї дійсності, образ якої міг його там спіткати, але те, що там побачив, було значно гірше, ніж те, що міг собі уявляти або про що зберіг спомини ще з дитячих літ. У сільських церковних метриках тих часів, у рубриках про смерть, найзвичайніша річ – записи такого змісту, як “умер от побоев приказчика”, або “умер от наказания розгами”. У Кирилівці селян теж забивали різками на смерть панські управителі. Навколо діялося те саме. Де й не було таких надуживань, то однаково народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях. Освіти не було майже жодної, школи по селах були рідкістю. На Лівобережжі, наприклад, із понад тисячі сільських шкіл, що були за гетьманської влади, не зосталося ні одної. Рекрутські вербунки були в ґрунті порушенням усякого права й справедливости: забирали до війська мало не завжди тих найубогіших, що бували часто єдиною підпорою родини.

Побувавши на Чернігівщині, Полтавщині й Київщині, звідавши й далекі запорізькі степи, Шевченко мав повну змогу побачити все це на власні очі й наслухатися страшних, кривавими людськими сльозами политих скарг. Не тільки всі реальні сліди, ба навіть зовнішні ознаки старих українських вольностей за царювання Миколи І були скасовані. Адміністраторів типу князя М. Репніна, що, як міг, боронив лівобережне селянство від поміщицької сваволі й непомірних державних податків, заступили реакціонери найгіршого типу. Слобожанщиною й Гетьманщиною управляв злодій, гуляка й п’яниця кн. М. Долгоруков, Правобережною Україною – генерал Дмитро Гаврилович Бібіков, “солдафон”, тупий себелюб і кар’єрист –

Капрал Гаврилович Безрукий

І унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили…

як сказав пізніше поет в “Юродивому”.

Київський Університет лише недавно був наново відкритий по кількалітній перерві, і “командував” ним куратор генерал Траскін, людина, що нічого спільного з наукою не мала. Молодь, що належала не до дворянського стану, а до т. зв. “станів податкових”, мала утруднений доступ до шкіл середніх, а до вищих і зовсім його не мала. Коли в самій Московщині серед дворянства було чимало людей, що, не зважаючи на перешкоди, все ж щось старалися зробити для народу, то на Україні кріпацтво, інституція порівняно нова, набрало найгірших форм, а серед поміщицької верстви майже зовсім не було людей, що хотіли б дати своїм селянам хоч якісь справедливі полегші та думали б про народну освіту. Навіть ті нечисленні, що з ними зблизився був Шевченко, в більшості своїй активно нічого корисного для своїх “підданих” не робили, вся їх заслуга була хіба в тому, що не робили народові кривд, не надуживали соціально-політичної системи, що панувала в цій феодальній державі.

Що Україна “цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила” – це була реальна правда. Верхівка нації зяяла страшною моральною пусткою. Один із найшляхетніших російських діячів того часу Юрій Самарін у своїй розправі про кріпацтво незаперечними даними стверджував, що українська селянсько-кріпацька дійсність була без порівняння гірша, ніж російська. А Шевченко до того свого селянсько-кріпацького народу їздив у гостину, але, “крім плачу”, справді нічого не побачив і сам “скрізь плакав…”. Дивлячись на зраджену верхівкою українську національну масу, бачив її високі моральні прикмети, міг подивляти ту надзвичайну її духову міць, з якою вона в своєму інстинктовому хліборобському консерватизмі зберігала національну відрубність, усі віками надбані засади своєї моральної і мистецької культури; як колишній селянин-кріпак, легко міг з народом порозумітися, про настрої його добре довідався. Не міг не наслухатися й про селянські повстання, буваючи в тих місцевостях, де вони перед тим вибухали, а їх тоді було багато. Як усякі нескоординовані селянські бунти, були вони засуджені на неуспіх, але потенціальна вибухова сила в народі жила й зростала.

Новий цикл поетичних творів, що мали своїм джерелом живі враження від страшної української дійсності, розпочав він, як пригадуємо собі, ще восени 1843 року на Україні “Розритою могилою”, слідом за нею повстав “Чигирин”. У травні 1844 р. написав у Петербурзі свою “Сову” – трагедію матері-вдови, в якої забрали до війська, всупереч праву й людській правді, одинака-сина і яка, не витримавши своїх страждань, збожеволіла.

У червні створив “Сон” – річ, яку тяжко віднести до якогось певного літературного жанру і яку сам назвав “комедією” (в тому розумінні, в якому назвав так і Данте свій безсмертний твір), змалювавши в ній образ митарств своєї змученої національною трагедією душі. Не зважаючи на виразний вплив “Dziadów” Міцкевича, Шевченко розкидав тут стільки цілком ориґінально оформлених образів російської імперської дійсності і з таким творчим напруженням відтворив свої муки українського націоналіста-патріота в конфлікті з цією дійсністю, що перевершив усе, що коли-небудь було створене на тлі таких переживань фантазією поетів-борців, синів гноблених Росією народів. Вульґарно-ґротесковий стиль тих картин комедії, де поет вивів на сцену Миколу І й його жінку, нагадував стиль народного вертепу, і картини ці були наскрізь просякнуті жовчю й брутальним сарказмом: бив ворога наосліп, як б’ють на селі конокрадів.

Восени в Петербурзі дебютував М. С. Щепкин. Зустрічі з артистом-другом і його чудова гра спонукали, мабуть, Шевченка звернутися до драматичної творчості. Він зайнявся перекладом на українську мову свого “Данила Реви” – “Назара Стодолі”, що його ще на Великодніх святах 1843 року сподівався побачити на сцені. 26 листопада просив Я. Кухаренка прислати свій “Чорноморський побит”, щоб його виставити на аматорській сцені на Великодніх святах і додавав, що земляки “вже розучують” “Москаля-чарівника”, “Шельменка”, “Сватання на Гончарівці” й “Назара Стодолю”. Усі ці п’єси мали бути виставлені на Різдвяних святах у Медичній Академії. З несамовитим ентузіазмом відносився до цих вистав, бо вдруге писав до Кухаренка: “Отамане, якби Ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!!

Оживуть гетьмани

В золотім жупані,

Прокинеться доля,

Козак заспіва, –

Нема в краю нашім

Ні німця…”

Очевидно, щось із цих трохи перебільшених фантазією планів таки було здійснене. На жаль, не відомо, чи був виставлений на сцені саме “Назар Стодоля”.

Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрасних переживань. Відгуком самотніх мук його серця була лірика “Чого мені тяжко, чого мені нудно?”, що її закінчив такими промовистими словами:

Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите… А люд навісний

Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі!…

Був увесь час на людях, мав друзів і прихильників і був при тому трагічно самотній. Розкривав свою душу тим, кого вважав за найліпших, за найчистіших. У посланії до М. Щепкина просив поради:

Стань же братом, хоч одури!

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім’я розбити!…

При всьому глибокому розумінні мистецьких творів і трагедії мистецьких душ цей Шевченків “друг сивоусий” навряд чи міг дати на це відповідь, бо сам “вже серце запечатав”, ставши професійним робітником сцени, а все українське, хоч і не було йому чуже, але не було тим, чим було для його молодшого друга-поета. Але до кого було звертатися, в кого шукати поради? Всією істотою своєю потребував її, прагнув її мати. В атмосфері почуття повної самотності повстав іще трагічніший його твір – посланіє Гоголю, посланіє, мабуть, ніколи не послане адресатові:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо-тихесенько плаче

У самому серці, може й Бог не бачить.

Йому здавалося, що цей “знавець серця людського” “привітає, угадає великеє слово”, але це вже була повна омана. Цей геніальний земляк Шевченка звеличував Росію і був безмежно далекий землякові з кріпаків, що співав “недолю козацького краю”. Ентузіаст-поет, ніби засліплений, не бачив, що Гоголь – один із тих, про кого сам він у “Сні” казав, що вони

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені…

[Німецькими теплицями поет називає тут російські школи. Взагалі він вживав слів “німець”, “німецький” замість “москаль”, “московський”. Іноді це робив для конспірації, а іноді свідомо підкреслюючи той факт, що в Росії панує німецька династія, а правлять нею віддані тронові німецькі барони.]

Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі – завжди самотні.

Прийшов 1845 рік, – настала пора закінчити науку в Академії. 22 березня Рада Академії ухвалила надати Шевченкові “звание неклассного художника”, як взагалі відомому їй із своїх праць. Щоб бути делегованим за кордон, до Італії, треба було дістати золоту медаль. Чому Шевченко не виконав ніякої конкурсової праці, – невідомо. Менш талановиті від нього учні Академії досить легко діставали нагороду, потрібну для подорожі за кордон на державні кошти.

Від дня вступу до Академії відділяли його вже сім років!

1845 – 1847 рр. Вільний художник

В Україні (1845 р.)

25 березня 1845 р., забезпечившись документом від Академії, в якому зазначено було, що він їде “в Малороссийские губернии для художественных занятий”, Шевченко вирушив із Петербурґу. Виїжджаючи, подав приятелям як свою адресу село Маріїнське на Миргородщині, куди запросив його тамошній дідич-маґнат О. Лукіянович для змалювання портретів. Виїжджаючи, мріяв про те, що побуває і в Таганрозі (мабуть, у Корсуна), і на Чорномор’ї у Кухаренка. Не знати, чи відразу поїхав на Миргородщину, але вже 13 квітня був в околицях Яготина й незабаром відвідав свою названу сестру княжну Варвару, тяжко пригноблену смертю князя-батька, що вмер 7 січня того року. Яке дороге було для неї Шевченкове співчуття в її горі і як вона цінила приязнь нашого поета до себе й своєї родини, видно з того, що про смерть батька писала вона Шевченкові під час страшної снігової завії в дорозі до Прилуки, куди везла тлінні останки батька, щоб поховати їх, згідно з його волею, в Густинському монастирі: “Виплачте пісню в пам’ять людини, що Ви її так уміли любити й шанувати”, – просила вона поета.

На цей і на дальші листи княжни Шевченко не відповідав, очевидно тому, що невдовзі збирався виїхати на Україну. Річ ясна, що поспішав тепер до дорогого йому яготинського палацу. З листів княжни знав, яку зворушливу маніфестацію зробили в Прилуці селяни своєму титулованому оборонцеві, випрягши коней, що везли сани з останками князя, і власними руками перевізши їх через усе місто. Як довго пробув Шевченко в Яготині, невідомо. Взагалі не можна усталити ні хронології, ні послідовності його перебування в різних місцевостях Полтавщини протягом весни й літа 1845 року – маємо лише 2-3 дати. Бувши в Яготині, постановив відвідати Густинь і поклонитися могилі князя Миколи, але зробив це пізніше, бо з рисунків, зроблених у цьому українському “Сен-Клерському абатстві”, як він називав Густинь, видно, що був там літом. Річ зрозуміла, що весною не міг не затриматися довше перед тим в околицях Яготина, на Пирятинщині й Переяславщині, де мав уже стільки знайомих і друзів. Не міг не відвідати Закревських, хоча княжна Варвара ще й у листах до Петербурґу благала його припинити це знайомство.

Здається, можна, не помиляючись, припустити, що вже від самого свого приїзду на Полтавщину в 1845 р. Шевченко почав систематично вивчати й зрисовувати тамошні пам’ятки української старовини й різні “історією прикметні” місцевості. Дуже можливо, що він тоді ще не покинув думки й далі видавати “Живописну Україну” і що ці заняття були зв’язані з виданням. Можливо, що вже від самої весни його праця була зв’язана з планами вивчення місцевих пам’яток старовини, планами, що їх мала недавно заснована Київська Археографічна Комісія. Шевченко безперечно побував десь весною або й літом у Києві, і його притягли до співробітництва в цій комісії. Офіційної постанови про це ще не було, але неофіційно це вже було, мабуть, ухвалене. Можна навіть припускати, що сталося це через М. В. Юзефовича, що був помічником куратора київської Шкільної округи й заступником голови названої комісії. Сестра його була за Василем Тарновським, небожем власника Качанівки, знаного нам Григорія. У Василя і Якова Тарновських був невеликий маєток на Київщині (Потоки), але вони мали дістати в спадщину величезні багатства свого бездітного дядька – качанівського маґната. Через Тарновських та через П. Куліша Шевченко ще в 1843 році познайомився з Юзефовичем, і він тепер притягнув поета до співпраці в комісії.

Весною й літом Шевченко побував на Пирятинщині, Миргородщині, Прилуччині, Роменщині, Хорольщині, Лубенщині й у Полтавському повіті. Серед краєвидів, “чи то красотою, чи то історією прикметних”, що він там тоді зрисував, бачимо і Густинь, і Решетилівку, і гоголівську Василівку, і полтавський домочок Івана Петровича Котляревського, і Здвиженський полтавський монастир. Як захопило Шевченка вивчення Гетьманщини, це видно з того, що він тоді оглянув величезну кількість місцевостей, і коли б зібрати докупи назви всіх полтавських сіл і урочищ, що в них він тоді побував, ми мали б довжелезні реєстри. Вивчав він тоді батьківщину з якоюсь ненаситною жадобою.

Побувавши в Густині, де його обурила варварська “реставрація”, що її робив москаль-архимандрит Паїсій, нищачи всі сліди української старовини в цьому справді повному скарбів українського мистецтва монастирі-некрополі, Шевченко 29 червня поїхав до Ґалаґанів, що їх маєтки були на межі Прилуччини й Чернігівщини. Враження від цієї подорожі він прекрасно передав у повісті “Музика”. Грицька Галагана він уже знав. Це був дуже ліберальний пан, що за молодих літ перейнявся був українством, дядько ж його Петро, власник Дігтярів, був маґнатом реакційного типу. Відвідини Іржавця, що був теж власністю Ґалаґанів, дали поетові матеріал для пізніше написаної поеми “Іржавець”. 20 липня Шевченко опинився на ярмарку в Ромні, де, як сам пізніше згадував у щоденнику, пробув три дні в гостинному наметі веселого гуляки пана Льва Свічки. Мав там змогу насолоджуватися чудовою грою славетного українського актора Карпа Соленика, якого бачив у ролі Чупруна в “Москалі-чарівнику”. Побувати на ярмарку в Ромні – це значило побачити мало не все полтавське панство, що з’їздилося туди з своїх хутірських затишків. Міг тут досхочу приглядатися до всіх українських Собакевичів, Манілових і Ноздрьових.

Побував того ж літа в Лубнах і під Лубнами у Мгарському монастирі. Пізніші згадки поета про цю чудову пам’ятку української архітектури свідчать про те, що він дуже нею зацікавився. Їздячи по Полтавщині, оглядав також усякі руїни, рештки старих фортифікацій та веж, історичні могили, занотовуючи й перекази про всі ці пам’ятки старовини.

Середину серпня провів у свого знайомого лікаря А. О. Козачковського в Переяславі. Козачковський познайомився з Шевченком іще на початку 1842 року в Петербурзі, повернувшись із подорожі навколо світу. Покинувши тоді посаду лікаря російської флоти, він від 1844 року був міським лікарем у Переяславі. Був він людиною високих моральних прикмет, українським патріотом і дуже цікавився народною поезією. Вивчаючи в Переяславі українську старовину, Шевченко зблизився з Козачковським. Обидва приятелі чекали приїзду проф. О. Бодянського, з яким Шевченко ще весною умовився з’їхатися у Козачковського в середині серпня, але Бодянський не приїхав, чим дуже засмутив своїх друзів.

Одним із найяскравіших вражень поета з тодішнього перебування на Переяславщині був день, проведений ним на хуторі Козачковського – Гірському, звідки товариство ходило на берег Дніпра. Шевченко любувався і краєвидом Переяслава, і видом Трахтемирова та Монастирища на правому гористому березі Дніпра, і видом із задніпрянських гір на Лівобережжя. Ця чудесна “панорама” дала потім поетові матеріал для повного туги за Україною “Сну”, написаного вже на засланні (“Гори мої високії…”).

19 серпня Козачковський зробив у себе прийняття, на якому було багато гостей, особливо молоді. Шевченко був у веселому, піднесеному настрої, декламував свої поезії, зачарував усіх цікавими розмовами й здивував своєю широкою освітою. Прогостював Шевченко в Переяславі 9 день. Виїжджаючи, казав Козачковському, що буде восени в Харкові, а вертаючись звідти в кінці осени або на початку зими до Києва, де збирався зимувати, заїде ще раз до свого переяславського приятеля. Тим часом до Харкова ні тепер, ні восени не поїхав, а в кінці вересня опинився в Кирилівці.

Ймовірно, перед тим, як відвідати рідне село, побував на Київщині в селі Потоках у Тарновських. Серед українського панства тих часів мало було таких освічених патріотичних родин, якою була родина Тарновських, і мало було на Україні таких людей, щоб уміли нашого великого поета так глибоко оцінити й полюбити, як потоцькі Тарновські. Василь Тарновський не тільки сам уважно стежив за українською літературою й розвитком українознавства, але й сина свого Василька, тоді ще маленького хлопчика, виховував у національному дусі, прищеплюючи йому любов і пошану до української культури. Сестра Василя, панна Надія, була цікавим типом української жінки, у якому глибока моральна культура поєднувалася мало не з повною святістю. Простота й щирість панували в їхньому тоді скромному домі, де на всьому позначався вплив його лагідної й доброї господині – пані Марії, для якої Шевченко так само, як і для її чоловіка й братової, відразу зробився найдорожчою особою.

У домі Тарновських почався справжній культ нашого поета ще за його життя. Захоплений вивченням української старовини, Шевченко в домі Тарновських зустрівся з повним розумінням і своєї творчості, і своїх тодішніх історичних зацікавлень [Свою приватну колекцію предметів української старовини молодий Василь Тарновський передав у власність української нації як організатор першого українського історичного музею імені Шевченка, в якому найціннішою частиною була велика збірка рукописів і образів Шевченка]. З братом Василя Яковом, співвласником Потоків, поет теж заприязнився.

26 вересня був Шевченко в своєму рідному селі на храмі. Шевченко багато розмовляв із своїми односельцями, мав зворушливі зустрічі з колишніми шкільними товаришами, яких сам старався розшукати. Цей приїзд його до Кирилівки був зв’язаний, як виявилося, з бажанням одружитися. Ще під час перебування в рідному селі в 1843 році звернула на себе увагу поета і подобалася йому молоденька дочка о. Григорія Кошиця – Федося. Почуття симпатії до гарненької попівни під час цього нового приїзду в Шевченка, очевидно, ще поглибилося, і він до неї посватався. Батьки не схотіли віддати дочки за свого колишнього наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна попівна так тяжко переживала це своє нещастя, що пізніше збожеволіла.

Засмучений покинув Шевченко рідне село й повернувся на Миргородщину до Лукіяновича. О. А. Лукіянович був маґнатом, жив розкішно, часто робив бучні прийняття-бенкети і був завзятим мисливим. Мабуть, через Лукіяновича Шевченко познайомився і з другим миргородським дідичем Павлом Шершевицьким, що жив у Миргороді [Батько його капітан Микола Шершевицький був декабристом]. Цей Шершевицький був “дуже простою” людиною, і Шевченко часто в нього гостював: від Маріїнського-Шимкова Лукіяновичів до Миргорода дуже близько. Шевченко змалював портрети всіх членів родини Лукіяновича й прожив у Мар’їнському може й до середини листопада. Живши там, любив проводити час із панськими слугами-кріпаками і де з ким із них заприязнився. Не знати, чи з Миргородщини, чи повертаючись туди з Київщини, заїздив він іще до хорольського повіту – до поміщика Аркадія Родзянка, “масного віршомаза”, Пушкінового товариша й приятеля. У Веселому Подолі у Родзянків познайомився Шевченко з чехом-композитором Вячеславом Єдлічкою, що аранжував для фортепіана українські пісні. Заприязнився теж і з родиною Дрекслерів, що жили в сусідніх Заїченцях. Дрекслер був німець-лікар. І він і його дружина дуже подобалися Шевченкові й дали поетові багато матеріалу для початої 10 років пізніше повісти “Музыкант”, де в особах лікаря Антона Карловича і його дружини можна пізнати цих симпатичних Шевченкових приятелів.

________________________________________

Революційні поезії

Дім Родзянків покинув поет несподівано, – це була просто втеча: він побачив, як старший слуга побив молодшого і зараз же, навіть не забравши своїх рукописів, зник із дому, де б’ють людей. Був це мимовільний і типовий для Шевченка відрух [Кілька місяців пізніше так само покинув він дім якогось дідича в Лубнах, побачивши, як той ударам збудив кріпака-слугу].

Утікаючи від Родзянків, він по дорозі сильно застудився, як сам оповідав; захворівши, не виходив із хати, читаючи Біблію та пишучи поезії. Все таки, не зважаючи на хворобу, переїздив із Миргорода до Мар’їнського й назад. Переживав він пору надзвичайного творчого напруження, бо за дуже короткий період – якихось два тижні – не уникаючи й товариства і не перестаючи читати, створив тут такі великі речі, як поеми “Єретик”, “Сліпий” [У пізнішій редакції – “Невольник”] і містерію “Великий льох”.

Можливо, що до Родзянків завело його бажання познайомитися з уже згаданим Єдлічкою, що був особисто знайомий із Шафариком і Ганкою, знав історію Чехії й був для Шевченка єдиною особою, що могла дати йому чи якісь поради, чи зробити критичні завваги з приводу “Єретика” (“Івана Гуса”), написаного під враженням нової, що лише тоді вийшла з друку, праці про Гуса учня Бодянського, молодого московського ученого С. Палаузова. Ця праця була єдиним джерелом, на підставі якого Шевченко створив свою геніальну поему. Написав він її відразу, “одним духом”, про що свідчать дрібні фактичні помилки, яких він не зробив би, коли б перечитав іще раз своє єдине джерело. Зрештою він творив свого Гуса. Захоплений ним як борцем за правду, місцями Шевченко забував про справжній зміст Гусової боротьби і, вживаючись в його уявлені переживання, із священика, що молився на вогнищі за своїх ворогів, робив месника-революціонера. Вкладена поетом в уста Гуса молитва:

…Благослови

На месть і на муки,

Благослови мої, Боже,

Нетвердії руки! –

була його власною молитвою, молитвою українського революціонера, що, пишучи про давні події на далекому Заході, очами бачив сучасну українську дійсність:

Розбійники людоїди

Правду побороли,

Осміяли Твою славу

І силу, і волю!

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати:

Нема кому розкувати,

Одностайне стати!

І через це й останнім могутнім акордом – “кодою” цієї революційної музики, був мотив про грізного кривавого вояка-лицаря Жижку, що з Таборова махнув булавою: це Шевченко грозив нею своїм українським “ченцям і баронам”, що “розвернулись у будинках і гадки не мають, – бенкетують…”.

У кінці жовтня – на початку листопада їздив із Миргорода до Закревських і, зустрівшись у Пирятині з Чужбинським, поїхав до нього до Ісковець. Довідався перед тим про смерть убитого літом в бою на Кавказі гр. Я. де Бальмена і, гостюючи в Чужбинського, розпитував його про Кавказ, звідки той недавно повернувся.

У листопаді, як обіцяв, поїхав знову до Козачковського у Переяслав. У славному Миргороді не було ні аптеки, ні лікаря, і може це було теж причиною поетового переїзду до Переяслава, бо він усе тяжко хворів. Козачковський лікував його. Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася “Наймичка”, також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода “Кавказ”, у якій під враженням смерти друга, що йому “не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну”, вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: “Борітеся – поберете!” Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав у них участь.

У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим [Самойлов теж був декабристом]. Мабуть іще в вересні, коли бував в Андрушах та на хуторі Козачковського, пізнав і цих його сусідів-хуторян. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніальне “Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденим землякам”, а слідом за ним – “Холодний Яр”, переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії “Маленькій Мар’яні”, “Минають дні…” і “Три літа”. Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня написав там свій “Заповіт”. Безперечно, генезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф. На жаль, дані про цей важливий і критичний період життя поетового дуже скупі, і ми не знаємо, як саме й де перебув він цю тяжчу хворобу. Відомо тільки, що з цих околиць виїхав до Яготина.

Ще 22 грудня зробив він трагічний підсумок усього пережитого за останні три літа – цикл своїх поезій з 1843-1845 рр. він назвав “Три літа” і в поетичному післяслові до них, під тією самою назвою, писав про ці “злії літа”:

Невеликії три літа

Марно пролетіли,

А багато в моїй хаті

Лиха наробили:

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо.

Писав про те, як він “прозрівати став потроху”:

…Доглядаюсь –

Бодай не казати!

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії,

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою –

І не плачу, й не співаю,

А вию совою!

Страшні були його “прозріння”. Побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайне стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани – “недолюди, діти юродиві”, “розбійники-людоїди, голодні ворони”; бачив, як вони

Кайданами міняються,

Правдою торгують

І Господа зневажають, –

Людей запрягають

В тяжкі ярма…

Національною традицією ці “перевертні” нехтували, – колишня “добра слава” України була для них чужа, вони не хотіли її знати: “московською блекотою в німецьких теплицях заглушені”, отруєні чужою культурою и чужою наукою, не розуміли того, що

В своїй хаті – своя правда,

І сила, і воля.

Коли писав у глухому закутку Переяславщини своє натхненне “Посланіє” до цих земляків-панів, коли заклинав їх “обняти найменшого брата”-кріпака й не шукати правди “на чужому полі”, а полюбити щирим серцем “велику руїну”, мариво кривавої народної революції стало перед його очима, і він загрозив ним зрадникам-недолюдкам:

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде:

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати:

Одцурається брат брата

І дитини мати;

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Не переставав і потім думати про цей “день радости”, про народне повстання, і в “Холодному Ярі” знову передрікав “неситим” “перевертням”, що над ними

Розпадеться кара,

І повіє огонь новий

З Холодного Яру!

Тепер на ложі тяжкої хвороби, думаючи про можливу смерть, тримаючи нетвердою рукою олівець, писав він свій заповіт, кличучи до революції тих, що ще мають живу душу:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом!

Перед лицем можливої смерти спішив ще раз сказати те, що вщерть переповнювало його “трудне” серце. Кликав до збройного чину в ім’я “вольної, нової” нації-родини – України, звільненої від путів усякої неволі – національної й соціальної.

Кирило-Мефодіївське товариство

Півтора місяця пролежав Шевченко і, видужавши, мусів розпочати свою перервану довгою хворобою працю співробітника Археографічної Комісії. Ще 15 листопада [1845] був офіційно затверджений на цьому становищі… Полтавщину фактично вже мало не всю об’їхав і тепер постановив їхати на Чернігівщину. Мав уже й невеличку платню – 150 карбованців на рік. Перебуваючи в маєтках, міг заробляти час від часу малюванням портретів.

Хотів мати товариша в подорожі й вибір свій спинив на О. Афанасьєві-Чужбинському, що любив подорожувати й був непоганим описувачем. До Чужбинського Шевченко з’явився в середині лютого, перед масницею. Носив чорну оксамитну шапочку, бо під час хвороби йому зголили волосся. З Ісковець поїхали обидва до Лубен на ярмарок, а звідти, через Прилуки й Ніжин, до Чернігова. У Лубнах був великий з’їзд поміщиків, і “запрошенням не було кінця”. Проте мандрівники-краєзнавці там не затримались, а спинилися на кілька днів аж у Ніжині. Ніжин, місце шкільної науки Гоголя, був культурним містом. Шевченка відвідували тут студенти місцевого ліцею, і він познайомився з майбутнім перекладачем своїх поезій на російську мову Миколою Гербелем. Бачився він і з давнім товаришем і другом Ів. Сошенком, що тоді учителював у Ніжині. Побувавши на балі в клубі, в суботу 23 лютого, в останній день масниці, виїхали з Чужбинським до Чернігова. Були там у неділю на вечірці теж у місцевому клубі, звідки Шевченка забрала з собою ціла група “почитателів” його таланту, і він у їх товаристві закінчив проводи масниці.

Наступив піст, і Шевченко почав свою роботу, зрисовуючи предмети старовини, яких у Чернігові було дуже багато, а серед них – чимало пам’яток по Мазепі. Прийшли замовлення й на портрети. Чернігівське товариство дуже мило прийняло поета, і він почав бувати в багатьох панських домах. Особливою увагою оточували його в домі губернатора й губерніального маршалка.

Давно вже княжна Варвара намовляла Шевченка познайомитися і зблизитися з Андрієм Лизогубом, власником Седнева, стародавнього сотенного містечка, мальовничо положеного на правому березі річки Снові. З Чернігова до Седнева було яких 25 верст, і Шевченко поїхав до Лизогубів. Андрій Лизогуб був щирим почитателем Шевченкової музи. Жив він у Седневі разом із своїм старшим братом Іллею, емеритованим полковником російської армії, обдарованим музикою і взагалі людиною дуже цікавою. Сам Андрій Лизогуб був добрий піаніст і талановитий аматор-маляр. Він мав навіть спеціальну малярську майстерню. Обидва брати були люди незвичайно гуманні, кріпакам їхнім жилося винятково добре. Пан Андрій пильно стежив за українським літературним відродженням, був знавцем української пісні, із своїми сусідами листувався по-українському.

Лизогуби полюбили Шевченка “як людину, як патріота і поета, і високо цінили співання ним народніх пісень”, а Шевченко був геніальним співцем-інтерпретатором. Зв’язаний із господарями спільними мистецькими зацікавленнями, він міг себе тут добре почувати. Після пережитого в кінці минулого року морального й психічного напруження, що знайшло собі вислів у поезіях, написаних у Марийському, Переяславі і В’юнищах, по перенесеній тяжкій фізичній хворобі, він потребував глибокого відпочинку, а найліпшою його умовою була здорова моральна атмосфера, що панувала в седнівському домі.

Прийшла весна. Снов широко розлила свої тихі води, і поетові по малярській праці, натішивши очі гарними краєвидами, мило було співати рідних пісень під майстерний акомпанемент пана Андрія або слухати чудової гри на віолончелі й оповідань Іллі Івановича, старенького ідеаліста-масона, що брав участь у всіх війнах з Наполеоном, прожив потім літ із двадцять у Європі й вернувся до рідного Седнева, з “незачерствілим”, як сказав би Шевченко, серцем. Молодший од нього на двадцять літ Андрій був втіленням справжньої людської добрості, а його мила гостинна дружина й діти, що їх поет щиро любив, вносили в атмосферу ще більше тепла й робили її ще затишнішою. Під час великого посту Шевченко виїздив із Седнева на тиждень до Чужбинського, що захворів у Чернігові, а потім провів у Седневі Великодні Свята, перший день яких припав у тому році на 7 квітня, і вже десь по Проводах, у середині квітня, попростував до Києва, де, за виробленим планом, мав розпочати зрисовування тамошньої старовини.

У Києві оселився спочатку в якомусь заїзді на Хрещатику проти Бесарабки і незабаром по приїзді з’явився з візитою до молодого українського історика, поета й прихильного критика своїх творів Миколи Костомарова. Було це або в самому кінці квітня, або на початку травня.

Від першого разу Шевченко справив на Костомарова дуже приємне враження: “Досить було з годину порозмовляти з цією людиною, – оповідав Костомаров, – щоб уповні зійтися з ним і почути до нього сердечне прив’язання”. Друга їх зустріч відбулася в садочку, що був при домі Сухоставського на розі Хрещатика й Бесарабки, де мешкав Костомаров. Цвіли вишні й сливи, починав цвісти бузок, співали пташки. У цій романтичній обстанові, атмосфері переможного тріумфу красуні-весни, серед укритих пахучим квіттям дерев – Шевченко чарівливо мелодійним голосом читав Костомарову свої недруковані твори з альбому “Три літа” й викликав у Костомарові повне захоплення. Зшиток із поезіями Шевченко залишив у нового приятеля і від того часу протягом цілого травня часто відвідував ученого сусіду.

Нові твори Шевченкової музи полонили Костомарова. Нешлюбний син кріпачки й убитого власними кріпаками тирана-поміщика, молодий історик визначався надзвичайною вразливістю. Вихований на романтичній філософії й романтичній поезії, глибоко, до містицизму релігійний, з твердими моральними засадами, був він щирий і палкий народолюбець, а джерелом того народолюбства була для нього передусім українська народна поезія, яку він із захопленням почав вивчати, ще бувши студентом. В українському літературному русі він узяв живу участь, виступаючи як поет і як критик. Шевченкового “Кобзаря” й “Гайдамаків” він високо оцінював саме як творчий прояв народного українського духу. Тепер геніальний носій цього духу, плоть від плоті свого народу, як якийсь ангел-вісник, з’явився перед ним і своїми вогненними словами потряс і збентежив душу. І на схилі літ враження, що їх тоді зазнав Костомаров, слухаючи, а потім перечитуючи Шевченкові поезії циклу “Три літа”, залишилися в нього непритьмарені. Він писав у своїх споминах:

“Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Страх огорнув мене… Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народного життя. І страшно, й солодко, й боляче, й привабливо було туди заглянути!!! Поезія завжди йде попереду, завжди відважується на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця… Тарасова муза прорвала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисне заораною й засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам’ять про місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу із своїм невгасним світильником і відкрила за собою дорогу і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості. Легко було входити в це підземелля, коли повітря туди дістанеться; але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбивають в одну мить усі сили життя, що гасять усякий земний вогонь!… Однак поезія не злякається ніякого згубного випару, якщо вона – справжня поезія; і не погасить її світильника ніяка історична або моральна вуглекислота; цей бо світильник горить нетлінним вогнем – вогнем Прометея…”

Цей “вогонь Прометея” приніс тоді натхненний поет не одному Костомарову: від Костомарова довідався він про існування в Києві таємного українського братства – “Товариства св. Кирила й Мефодія”.

Ще на початку січня 1846 року заснували це товариство – сам Костомаров, молодий учений Микола Гулак, що займався історією слов’янського права, та вже знайомий Шевченкові студент Василь Білозерський. Гулак і Білозерський встигли вже притягти до нього кількох членів, переважно з числа студентів: Оп. Марковича, Ол. Навроцького, Ю. Андрузького, Ів. Посяду, Дм. Пильчикова (що незабаром по тому поїхав учителювати в Полтаві) й інших. Сам Костомаров спочатку мріяв про організацію чисто наукового легального слов’янського товариства, але згодом, під впливом товаришів, зробився навіть автором найважливіших ідеологічних документів Братства – його “Статуту”, “Правил”, прокламацій та агітаційного твору п. н. “Книги битія українського народу”. Не можна твердити, що всі ці твори існували вже тоді, коли Шевченко пізнав Костомарова. Можна навіть з певністю сказати, що більша частина “Книг битія” (її друга, українська, половина) повстала вже по знайомстві Костомарова з Шевченком, настільки в ній позначився вплив прометейської Шевченкової музи.

Як широко познайомив Костомаров свого нового приятеля-поета з ідеями й цілями Братства, невідомо, а тому доводиться навести тут найважливіші документальні дані, що характеризують ідеологію Братства.

Статут Братства обіймав шість таких точок:

1. Духове й політичне з’єднання слов’ян – це справжнє їх призначення, до якого вони повинні простувати.

2. При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинне мати свою самостійність.

3. Кожне плем’я повинне мати народній уряд і зберігати повну рівність громадян щодо їх походження, християнських віроісповідань і становища.

4. Уряд, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії.

5. При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді.

6. Повинен існувати спільний слов’янський конґрес із представників усіх племен [Серед перелічених слідом за цією тезою державних слов’янських народів були й українці].

У “Головних Правилах” Братства, крім чисто організаційних пунктів, були й такі, що розвивали його ідеологію або вказували йому ближчі цілі. У точці першій було зазначено, що свої ідеї Братство має ширити шляхом виховання молоді, розповсюджуванням відповідної літератури та побільшенням числа членів. Точка сьома підкреслювала засаду повної релігійної терпимости, а восьма стверджувала, що однією з головних і безпосередніх цілей Братства є викорінення невільництва та всякого пониження нижчих клас. Згідно з точкою дев’ятою “Правил”, члени Братства повинні були погоджувати свою діяльність із євангельськими правилами любові, лагідності й терпіння, а засаду “ціль освячує засоби” вважали вони за безбожну.

У прокламації “До братів українців” Костомаров писав, що в новій Слов’янщині має бути “один сейм або рада слов’янська”, у якій сходитимуться вибрані депутати для вирішення федеральних справ, але кожний народ матиме “свою річ посполиту” і управлятиметься “незмісимо з другим так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну”. На чолі кожної республіки мав стояти окремий “вибраний на года президент (“начальник”)”, а над усім союзом – федеральний президент. Депутатів і урядовців мали вибирати “не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщенності”. Св. віра Христова мала бути “основою закону” й громадсько-політичного ладу, опертого на засадах “посполитої рівності і свободи”. Стани мали бути скасовані.

У прокламації до москалів і поляків говорилося:

“Браття великороси й поляки! Це говорить до вас Україна, вбога сестра ваша, яку ви розп’яли й розшарпали й яка не пам’ятає зла й жалкує разом із вами над вашою лихою годиною, і готова проливати кров дітей своїх за вашу свободу. Прочитайте це братське посланіє, обміркуйте важливу справу вашого спільного рятунку, повстаньте зо сну та дрімоти, знищіть у серцях ваших нерозумну ненависть одного до одного, розпалену царями й панами на спільну погибель нашої свободи, засоромтеся ярма, що тяжить над вашими плечима, засоромтеся свого власного зіпсуття, прокляніть святокрадські імена земного царя й земного пана, виженіть із ваших умів, дух невір’я, внесений німецькими й романськими племенами, й дух запеклості, вдмухнений татарами, перейміться властивою слов’янам любов’ю до людства, згадайте також про ваших братів, що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя й діяльності кожного з вас: слов’янський союз, загальна рівність, братерство, мир і любов Господа нашого Ісуса Христа. Амінь”.

У соціально-політичній частині “Книг битія українського народу”, засадам царського “самодержавія, православія і народності” протиставлені були засади: 1) самодержавство Бога, як “єдиного царя і пана”, 2) справжня євангельсько-християнська релігія та повна політична рівність і свобода. Феодально-поміщицьку монархію-деспотію мала заступити демократично-конституційна республіка, де законодавча влада належить “сонмищу” (тобто сеймові), де державна влада “не робить те, що здумається, а що постановлено”, де “урядник і правитель повинні підлягати сонмищу”, де скасовано всякі станові й соціальні різниці і зрівняно всі маєткові відносини, де нема ні “невольників”, ні “багатих”, ні “нищих” (зовсім убогих).

Костомаров оповідає, що коли познайомив Шевченка з ідеєю єднання слов’янських народів, то Шевченко прийняв її з великим захопленням. Але той же Костомаров в іншому місці каже, що Шевченко віднісся до деяких ідей Братства “з великою задирливістю і крайньою нетолерантністю”, що було приводом до частих між ними суперечок.

Значна частина того, що Шевченко міг почути від Костомарова про ідеї й завдання Братства, безперечно відповідала й його переконанням. Досить прочитати Шевченків “Кавказ” і “Посланіє мертвим і живим”, наскрізь пройняті, християнською етикою і на ній опертими ідеями національної й політичної свободи; досить пригадати його вболівання над розбратом слов’янських народів у “Никиті Гайдаї” й у “Гайдамаках” та в посланії до Шафарика, щоб ствердити, що його політичні, соціальні й етичні ідеали не розходилися з тим, про що йому оповідав або що йому прочитав із наведених вище документів Костомаров. Отже, коли з ним Шевченко сперечався, то, мабуть, тому, що в усіх цих планах надто мало виступало те, що було його “святая святих” – українська національна справа, а також тому, що засад “Любові, лагідності й терпіння”, що їх підкреслювали братчики як основи їхньої праці, не міг погодити з своїм національно-громадським (не особистим) сумлінням. В ім’я визволення мільйонів поневолених, в ім’я створення “вольної нової” сім’ї-держави, справді християнської, він уважав за можливе взяти в руки меч проти тих, що теж мечем тримали в покорі мільйони в ім’я засад фактично антихристиянських і в ім’я їх поневолювали нові й нові народи. Сказав це виразно і в “Кавказі”, і в “Заповіті”. Це був голос із підземелля української національної душі – з “великого льоху”, якого Москва “ще не дошукалась” і до якого він відкрив землякам стежку, що її вони забули.

Мабуть, іще тоді ж у травні Шевченко пізнав і Миколу Гулака, і Опанаса Марковича, а може й інших братчиків. Безперечно, зустрічався й з Білозерським. Невдовзі всі вони повиїздили з Києва. Дальші зустрічі й розмови треба було відкласти аж на осінь.

У Києві

Тим часом Шевченко знайшов собі приміщення на Козиному Болоті (пізніше – Хрещатицький провулок), де оселився разом із митцем-малярем Михайлом Сажиним та Афанасьєвим-Чужбинським, що ще по Проводах приїхав до Києва. Сажин був товаришем Шевченка з Академії. Обидва митці з самого ранку аж до вечора пропадали на етюдах, зрисовуючи “всі прикметні види Києва, інтер’єри церков і цікаві околиці”. Зрисовував Шевченко і лаврські ґалерії-коридори, що провадили до печер, і цікаві характеристичні постаті прочан і жебраків у Лаврі. Коли була негода, залишався вдома й читав нові журнали або потрібні йому для праці історичні твори. “Не було нічого приємнішого за наші вечори, коли, повертаючись потомлені додому, ми розчиняли вікна, сідали до чаю й переказували свої чудові враження”, – так згадував Афанасьєв-Чужбинський їхнє тодішнє життя.

Бував тоді Шевченко і в аристократичних домах, де його скрізь приймали з пошаною, але серед “пихатих денді й пань” почував себе менше вільно й волів товариство людей простих, як от якихось родичів Чужбинського, що годували його смачними пісними українськими обідами, або київських міщан-цехових, закоханих у свою “маґдебурґію”, що її скасував Микола І; іноді на яких два дні зовсім зникав із дому, затягнутий до якогось приємного йому і, певно, не “панського” товариства.

Із панських, тобто дворянських родин, де досить часто бував, можна назвати вже відомих нам Тарновських із Потоків, що мали в Києві власний дім, і їхнього свояка М. В. Юзефовича, помічника куратора київської шкільної округи. Підкреслюючи свою пошану до людської гідності кріпаків, Шевченко, буваючи в панських домах, навмисне демонстративно залишався в товаристві панських слуг. Одним із його приятелів у Києві був Василь, слуга Юзефовича. Розмовляючи з ним, поет часто цілими годинами засиджувався в передпокої, спізняючись до салону, де перебували господарі і їхні гості.

Виходячи з дому до міста, завжди брав із собою гроші, щоб роздавати вбогим. Якомусь жебракові, що підійшов до вікна його помешкання на Козиному Болоті, не замислюючись, всунув у руку золотого півімперіала, що лежав на столі. Жебрака налякала небувала щедрість, і він не схотів узяти цієї великої суми, бо, мовляв, “у старців таких великих грошей не буває”. Поетові довелося дати йому дрібнішу монету. Не раз бував він у таких випадках і жертвою ошуканців, але коли приятелі радили йому “берегти свої фінанси”, відповідав: “Я і сам знаю, та нехай лучче тричі одурять мене, а все таки учетверте подам тому, хто справді не бачив може шматка хліба”. Не вмів теж відмовляти, коли в нього позичали гроші.

Зворушливою була і його надзвичайна любов до дітей. Чужбинський уже й давніше мав нагоду придивлятися, як під час їхніх спільних прогулянок на Пирятинщині Шевченко, проходячи сільською вулицею, не раз “підсідався в кружок до дітей і, осміливши боязке товариство, оповідав їм казки, співав дитячих пісень, що знав їх безліч, поважно робив пищики і швидко здобував прив’язаність усіх хлоп’ят”. Тепер у Києві Чужбинському довелося бути свідком дуже характеристичної сцени, коли наш поет, зрисовуючи Золоті Ворота, змушений був перервати свою працю, щоб заопікуватися дівчинкою, що її в сусідньому яру покинула п’яна нянька: поет бавив дитину іграшкою, зробленою із шматків паперу, нарешті забрав маленьку з собою і був щасливий, коли зміг віддати її випадково зустрінутій матері.

Не менше зворушливою була також і його любов до тварин. “Не раз боронив він котята й щенята від злосливих намірів хлопців-вуличників, а прив’язаних мотузком пташок викуповував іноді в дітей і випускав на волю”. Одного разу ледве уникнув нещастя, вихопивши ломаку з рук гицля, що тягнув вулицею недобитого собаку і відповів Шевченкові грубіянством, коли той висловив своє обурення. Ломака от-от могла обернутися на людину-звіра, коли б Чужбинський не залагодив справи.

Таким у приватному житті був цей поет-революціонер, непримиренний ворог “неситих” володарів, що хотів “нагодувати голодних кровію царів неситих”.

У відносинах із людьми виявляв часто непрощенну необережність. Познайомившись із пізнішим російським реакційним журналістом Аскоченським, він декламував у його помешканні свої революційні твори, і хоч сам господар, – що вже тоді, як виявилося, не вагався робити доноси, – остерігав поета, що за такі вірші він у москалі може попасти, той одначе читав і “ще кращі”. Нічого дивного не було, що при такій його необережності аж до глухих провінціальних закутків доходили чутки про його небезпечну творчість. Дійшли вони й до його свояка Варфоломея Шевченка, що теж походив із Кирилівки.

Цей обережний, практичний і по-своєму, по-селянському розумний півінтеліґент, що зумів власною енергією викупитися з кріпацтва, літом 1846 року почув щось не тільки про Шевченкові нелеґальні твори, а навіть і про те, що Шевченка дехто вже перестерігав щодо їх розповсюджування: “Кажуть, що ваше писання уподобали розумні люди, а декотрі сказали, що так не годиться…” Варфоломей виразно натякав на те, що поет може й на засланні опинитися: “Буває, – писав він своякові, – що за правду принудять за дев’ятими ворітьми гавкнуть… Як я почув, що Вам щось там сказано не пускать меж люди – писання якогось, що колюче, то я аж зажурився”. Варфоломей умів цінити Шевченкові твори, любив читати його “Гайдамаки”, але слушно боявся за свого талановитого свояка, бо добре знав, скільки вже хоча б отих польських паничів “за дев’ятими ворітьми” опинилося і все за “колючі” писання, навіть не за свої, а розповсюджувані чужі.

Лист цей був написаний 5 липня – через сорок днів по тому, як Шевченко читав свої революційні поезії у Аскоченського. Аскоченський був учителем небожа генерал-губернатора Бібікова й мешкав у його домі. Читав Шевченко публічно своє “Посланіє” і в домі Тарновських. З боку господарів йому тут ніщо не загрожувало, але ніхто не міг ручитися за гостей. Та й не треба було чиєїсь злої волі, щоб поетові зашкодити: вистачило б необережної згадки, якогось натяку про його нову музу в присутності якоїсь непевної особи “урядового ґатунку”. Здається, можна з певністю припускати, що Шевченка таки зустріло тоді якесь напівофіційне адміністративне “внушеніє” і що воно мало покищо “приятельський” характер з огляду на знану всім любов і приязнь до Шевченка багатьох впливових людей. Інакше тяжко пояснити те, звідки взялася чутка, що дійшла до Варфоломея.

У зрисовуванні Шевченком чудових пам’яток київської старовини минув травень і червень. Він був закоханий у святе українське місто. Часто, замість піти на запросини в гості, волів вибратися в чиємусь товаристві на високий берег Дніпра, щоб поспівати, дивлячись на чудову панораму Задніпров’я, але частіше любувався нею сам. Мав свої улюблені місця. Одним із них була круча за Михайлівським монастирем. Одного разу Аскоченський побачив там поета, як він сидів на землі, підпершись обома руками, і “дивився, як кажуть німці, dahin – туди, в далечінь”. Він так заглибився в свої роздумування, що не помічав нікого навколо себе.

Ще більше любив величну панораму, що відкривається з ґанку Києво-Печерської Лаври. Писав про неї: “Мені здається, що ніде ніякий зовнішній вид так не доповнить щирої молитви, як вид з ґанку лаврської друкарні. Я довго, а може й ніколи не забуду цього прославленого ґанку”. “Одного разу, – згадував уже по десятьох роках, – вислухавши ранню службу Божу, вийшов я своїм звичаєм на той ґанок. Ранок був тихий, ясний, а перед очима – вся Чернігівська губернія й частина Полтавської”. “Величина картина” викликала в поета меланхолійний настрій, і він “порівнював її з могутніми акордами Гайдна”. Сильні естетичні емоції завжди були в нього зв’язані з релігійними, молитовними переживаннями.

Усе життя “леліяв” він свою уяву “образами золотоголового, садами сповитого й тополями увінчаного Києва”. У далеких азіатських пустелях, як живе, вставало в нього перед очима це українське “вічне місто”:

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Дивним дивом сяють святі храми,

Ніби з Богом самим розмовляють.

Світла, непорочна радість, навіть перед образом “невмирущої краси Києва”, переходила в душі його в тужливий настрій, – його починав мучити вічний біль на думку про сумну долю Христової науки, що на Україні, як і скрізь, була пізніше викривлена організацією нібито християнської, а такої далекої від правдивих Христових засад державності з її становими підставами. На святих горах київських в уяві повставав образ Первозванного Апостола, що приніс сюди чисту Христову віру: “Бачу його сивоволосого, поважного, лагідного старця; з писаною великою книгою в руках він проповідує здивованим дикунам своїм…” Спрофанований образ Апостола, що його пізніші покоління, як казав Шевченко, “одягли в панцер”, символізував собою для нього сумну роль пізнішої цивілізації, що нею розпочався варязький період історії Руси. Шевченко вірив у те, що первісні слов’яни, отже й наддніпрянські предки сучасних українців, як народ хліборобської культури, чужі були всякій войовничості, і громадський лад їхній заснований був на засадах рівності, що їх правдива, не зіпсута християнська культура мала й повинна була лише зміцнити.

Через своє офіційне становище співробітника комісії познайомився він і з місцевими ученими, як Іванишев і Селін, з високими особами місцевої адміністрації, як уже згадуваний помічник куратора М. Юзефович, як губернатор Ів. Фундуклей, знавець місцевої старовини й щедрий меценат митців, власник цінної ґалерії образів. Познайомився з численними родинами місцевих інтелігентів, військових і простих міщан. Зрисовуючи церкви й усяку церковну старовину, пізнав київське духовенство й чернецтво. Увійшов у саму “гущу” київського життя й пізнав душу сучасного Києва. Вивчення старовин відкривало йому іншу душу української столиці – душу старого Києва, що ним так любив милуватися. Дивлячись на київські святині, на будинок Могилянської Академії, згадував давніх святих насельників Лаври, згадував щедрих фундаторів-меценатів української культури, уявляв собі реально Київ козацьких часів, оживлений юрбою чубатих лицарів і гордих міщан, бачив, як

…Із братства

Те бурсацтво

Мовчки виглядає.

І хоча туга за минулим і гіркі враження сучасності не раз пригнічували його душу, але ж у тій сірій сучасності були вже й ясні проблиски нового життя – кращого національного майбутнього, що мало зв’язати себе з глибокою давньою традицією, яку москалі так були “очухрали”. Знав уже про існування нового братства, що його члени хотіли віддати свої сили відродженій Україні, відродженій в ім’я народу і для народу, з якого він сам вийшов.

Знав уже цілий гурт молодих завзятців-патріотів, що, за пізнішим висловом П. Куліша,

…вік попередили

І, чуючи, що вже світає,

Віконце миру відчинили:

Нехай на небо поглядає.

Тому часом і переживав хвилини дитячої радости й по-дитячому, з якоюсь задирливою завзятістю, радість свою виявляв. 4 червня, зустрівши Костомарова після того, як він прочитав свою вступну лекцію, як новий ад’юнкт-професор Київського університету, щасливий успіхом друга й національним успіхом у цій справі, почав на вулиці співати на ввесь голос, ні на кого не звертаючи уваги.

На Волині

Наближався липень, наступали вакації. Шевченка як співробітника комісії приділили до наукової археологічної експедиції професора Іванишева, що мав в околицях Фастова, на території т. зв. Білокняжого поля, розкопувати скіфську могилу – курган, знаний в народі під назвою Перепета. Крім Шевченка, приділено до експедиції ще двох рисувальників: Сенчилу-Стефановського і Прушинського. Шевченко тут менше рисував, а більше виконував інше завдання: збирав народні перекази про могили й урочища тієї місцевості і зібрав багато дуже цікавих народних пісень, між іншим про Палія й Мазепу. Він обходив і об’їздив і ближчі й дальші околиці. Побував і в Білій Церкві. Фастівщина й Білоцерківщина 20 років (1694-1714) були центром великих подій, коли козаччина зробила на Правобережжі добре зорганізовану спробу останньої оборони і впала лише в наслідок політики Петра І та зручної помочі тоді ще приязного цареві Мазепи. Цей, один із найтрагічніших моментів нашої історії, видимо, дуже хвилював поета. Зібрані тоді пісні, прочитані відомості й зв’язані з ними переживання того часу дали йому мотиви для однієї з найцікавіших його історичних поем – десь за рік по тому вже за Уралом написаного “Іржавця”. Переживання ті знайшли яскравий вираз в оцих повних розуміння й відчуття трагізму епохи словах:

…Якби були знали

Та з хвастовським полковником [Палієм]

Гетьмана єднали!

Розлогі фастівські ниви були власністю київських римо-католицьких єпископів. Рештки старих паліївських фортифікацій будили в ньому почуття, подібні до тих, які він переживав на руїнах Чигирина:

Стоять твердині на Україні –

Все паліївські на Хвастовщині;

В ярах, болотах лежать гармати.

Нащо? Та й нікому їх доставати.

Захрясли жидом хвастівські гори,

Хвастяни погані на ксьондза орють.

[Перша редакція “Ченця”]

У Білій Церкві Шевченко побував у місцевого етнографа ксьондза Ізопольського й поділився з ним записаними тоді піснями. Бачив тоді цю мальовничу столицю маґнатів Браніцьких з її одним з найпишніших в Європі парків – Александрією, що її заснувала графиня Олександра, сестра Шевченкового старого пана Василя Енґельгардта.

У кінці липня він був уже в Києві. 25 липня написав тут свою “Лілею”, а 9 серпня “Русалку”. Можливо, що джерелом обидвох цих балад були недавно почуті на Васильківщині пісні й леґенди.

У Києві дістав тоді з Петербурґу надзвичайно цікавого листа від П. Куліша. Це був докладний критичний перегляд “Кобзаря” й “Гайдамаків”. Деякі критичні завваги Куліша були слушні, деякі – зовсім ні. Куліш пропонував цілий ряд конкретних і докладно вмотивованих поправок, переважно в тексті “Катерини” й “Гайдамаків”. Пропонував він також Шевченкові видати його твори за кордоном, куди вибирався, з паралельним їх перекладом на німецьку мову. Куліш твердив, що Шевченко мало опрацьовує свої твори, що в них – мало “майстерства”, яке саме по собі безсиле, але в поєднанні з таким талантом, як у Шевченка, може зробити більші чудеса, ніж їх створив Пушкін. Куліш як критик виключав себе з громади, що захоплюється Шевченком беззастережно. У листі цьому була й надзвичайно висока, вперше так урочисто й так проникливо висловлена оцінка Шевченкової творчості: “Ваші твори належать не одному Вам і не одній Вашій добі, вони належать всій Україні і будуть промовляти за неї вічно”.

9 серпня поет був іще в Києві, а потім, як це лише недавно вияснилося, їздив аж на Слобожанщину. Про цю подорож нічого не знаємо, крім того, що 14 серпня був він у місті Охтирці, куди треба було їхати через Лохвицький та Зіньківський повіти Полтавщини, де він до того часу, здається, теж іще не бував. В Охтирці, рідному місті видатного поета Щоголева, є собор, збудований Растреллі, з образами італійських малярів, що й могло Шевченка туди потягти. На Харківщину вже давно вибирався: ще торік повідомив своїх харківських земляків, що вчилися в Петербурзькій Академії, про свій намір “зимувати в Харкові”, а гостювавши у Козачковського в вересні попереднього року, казав йому, що буде в Харкові восени. Чому з Охтирки не поїхав до Харкова, на жаль, не знаємо, напевне його дуже тягнуло побачити й цю слобожанську столицю, тодішній адміністративний центр не тільки Харківщини, але й Гетьманщини, що був перед тим осередком українського літературного руху і старшим на Україні університетським центром. 21 вересня генерал-губернатор Бібіков делеґував Шевченка на Київщину, Поділля й на Волинь.

Досі Шевченко побував уже мало не в усій Гетьманщині, знав добре східну частину Київщини, бував і в степовій Україні, тепер вирушив у безперечно найцікавішу подорож на західну Україну – на Волинь і на Поділля. Їхав через мальовничо положені Бердичів і Житомир до Кам’янця Подільського. Фантастично прекрасно виглядає в шатах золотого жовтня це одне з наших найбільш мальовничих міст. Легко собі уявити, яке захоплення викликало воно тоді в душі поета-маляра, що прибув туди вже на початку жовтня. Психологічно неможливою річчю було б, щоб він не зрисував видів Кам’янця і пам’яток тутешньої старовини, але досі ще з його подільських рисунків не знайдено ні одного.

У Кам’янці учителював тоді український етнограф, товариш Куліша й приятель Костомарова П. Чуйкевич. Шевченко, записуючи подільсько-наддністрянські пісні, записав дещо й від Чуйкевича. Безперечно, Чуйкевич чимало поміг Шевченкові і в його археологічних, і в етнографічних працях: він уже повинен був добре знати цей край. Куліш, що був тоді лектором у Петербурзькому Університеті й незабаром мав виїхати в закордонну наукову подорож, хотів був узяти з собою й Чуйкевича як людину дуже здібну. Є дані припускати, що Шевченко посвятив Чуйкевича у справи Братства.

На жаль, не знаємо, якою саме дорогою, через які саме міста й пункти їхав Шевченко з Поділля на Волинь. 20 жовтня він був уже в Почаєві, де чудесно зрисував з кількох пунктів Почаївську Лавру і внутрішній вигляд великої Успенської церкви. Був у Вишнівці, у Кременці й на полях Берестечка. Ще виїжджаючи з Києва, міг дістати точні відомості від Костомарова, що знав тут кожний куток, де і що треба оглянути. Але очі поета були звернуті не тільки на пам’ятки старовини, а й на близький австрійський кордон: його не могла не цікавити Галичина: адже від Бодянського й Лукашевича, що пізнали життя наших галицьких братів, багато про них чув, читав твори молодих галицьких поетів, знав галицькі пісні й не міг не рватися думкою туди, де частина нашого народу жила в зовсім інакших політичних умовах. З лаврської тераси дивився на галицький Підкамінь, що мріяв на обрії. Був тепер саме в тому закутку української землі, що став пунктом, де перевозили на Україну нелегальну літературу, звідки ширилася польською мовою антиросійська пропаґанда й пристрасна агітація за скасування кріпацтва.

Зробивши кілька рисунків у Почаєві, що був обов’язковим пунктом визначеної йому інструкцією подорожі, мав їхати на волинське Полісся, на Ковельщину, зрисовувати пам’ятки по кн. А. Курбському. Їхав напевне через Дубно й Луцьк. Під час цієї подорож по Поділлі й по Волині оглядав руїни колишніх замків, що для нього були передусім пам’ятками народного поневолення. З пізніших згадок його про цю подорож видно, що його й тут бентежили ті самі думки, що й на фастівських валах і на чигиринських руїнах.

Довгою й тяжкою була ця подорож, коли візьмемо під увагу, що до Києва він не міг повернутися раніше, як у листопаді, і то напевне не раніше, як у середині того місяця, але ж була вона і змістовна і повна вражень. Знайомився і з культурою, і з народною поезією Поділля й Волині, і міг потім збагатити наддністрянськими й волинськими мотивами пізніші твори своєї музи.

Повернувшися до Києва, побував іще раз в Яготині. Шукав протекції старої княгині Репніної, що її сестра була за графом Уваровим, тодішнім міністром освіти. Ця протекція була йому потрібна, щоб дістати в Київському університеті посаду вчителя рисунків, що саме тоді звільнилася. Мав багато конкурентів, але мав протекцію, а своєю діяльною працею в Комісії міг переконати адміністрацію, що в його особі знайдуть цінного фахівця-працівника. Подав прохання не лише кураторові округи ген. Траскінові, але й генерал-губернаторові Бібікову, в інтересі якого як офіціального голови комісії було мати Шевченка в Києві. У проханні до Бібікова пропонував свої послуги також і щодо керування літографічним закладом при університеті.

Тим часом опрацьовував свої етюди, зроблені під час подорожі в Почаєві й на Ковельщині. Рисунки разом із звітом і зібраними матеріалами (піснями, переказами й історичними документами) віддав Бібікову вже 31 грудня.

Примітки

Перша редакція “Ченця” – У Зайцева тут помилково стоїть: “Перша редакція “Княжни” (1847 р. в Орській фортеці)”. Насправді цитовані рядки Насправді цитовані рядки містяться в 1-й редакції поезії “Чернець”.

У Седневі. Арешт

Проведені в Києві друга частина листопада, грудень і початок січня були періодом, коли Шевченко мав змогу ближче познайомитися і зблизитися з усіма членами Братства. Весною він зустрічався часто з одним Костомаровим, який цілком скорився тоді впливові свого нового геніального друга, але в червні Костомаров виїхав на одеський лиман, щоб лікуватися. Виїхав із Києва слідом за ним і Гулак. Білозерський тоді діяльно готувався до кінцевих університетських іспитів, і Шевченко з ним часто не міг зустрічатися. Та й сам він, як ми знаємо, мав тоді так багато праці й стільки різних розваг та зустрічей, що ближче познайомитися з братчиками і глибше їх пізнати не мав і часу. До того ж це була пора іспитів, і вся університетська молодь була ними зайнята. Довгі вечори в листопаді й грудні були більш догідною порою для зустрічей, розмов і дискусій. Тільки Костомаров був пильно зайнятий працею над своїми викладами. Шевченко міг глибше пізнати і Гулака, і молодших членів Братства Оп. Марковича, Вол. Навроцького, Івана Посяду й Ю. Андрузького. Останній, наймолодший з усіх, писав Шевченкові:

Як на Тебе глянем,

Мов не тії станем:

Ясними очами

Дивлюся, і серцю

Віриться в судьбину:

І нам дасться доля,

Колись слава, воля

Навіда Вкраїну.

З захопленням читали й переписували вони Шевченкові твори з циклу “Три літа”, так само, зрештою, як і їхні дотеперішні керівники Гулак і Костомаров: те, що давав їм і чим був для них Шевченко, було чудом. Для них, що виховалися в ідеях євангельського християнізму, що всі свої помисли скерували на найбільш приниженого ближнього – на селянина-кріпака, на безправну, у злиднях і темноті покинуту масу, для них, що всією душею кохали свою Україну, Шевченко був реальним символом уже воскреслого народу. Цей недавній кріпак пророкував їм, що

Встане Україна,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти;

“новим людоїдам” – москалям і їхнім підспівувачам – “неситим” українським перевертням – “стяжателям” грозився кривавою революцією; з очей отемнілих земляків здіймав московську “полуду”, проклинаючи сполуку України з Москвою й безжалісно розвінчуючи гетьмана Богдана.

П. Куліш, що на Різдвяних Святах 1846 року приїхав до Києва, був здивований усім тим, що побачив у Києві, а нові твори Шевченкової музи зробили на нього велике враження. Національне піднесення, що в його атмосфері жили тоді київські братчики, було, очевидно, справді надзвичайне, коли Куліш, згадуючи про тодішні київські враження, міг сказати: “Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання: царство вищого розуму, царство спасенних задумів мов би вже наступало… Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини”. Куліш казав, що застав “своїх любих киян дуже щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він бо тоді і сам у собі чув, і всі як одне серце чули, що подає яко поет надії ґрандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енерґією своєю проти ледарства сильних мира сього”. Товариство поета – за словами Куліша – було “мов небесне обітування”. “Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то се було тоді в Києві”. “Високі ноти національної кобзи Шевченкової” були “пророчим плачем і пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських”.

“Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. Восторженому щастям, наукою і поезією, мені здавалось, мов би перед нами сталося те, чого дізнав на собі ветхозавітний посол Господень… Київська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким почитанням”.

Кияни, за словами Куліша, “взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний… Шевченко з’явився між нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш”. “Для мене ж, – казав він, – сяєво його духа було чимось надприродним…” Згадував Куліш і те, як Шевченко всіх їх навчив ненавидіти москалів, яких не називав інакше, як кацапами.

На перший день Різдва зібралися “колядувать” у М. Гулака Шевченко, Костомаров, Оп. Маркович й інші. Серед гостей був і поміщик М. Савич, що недавно повернувся з Парижу. Розмова йшла про федеративне об’єднання слов’ян, поділ Росії на частини, про готування народу до повстання, про можливість повторення в Росії революції, подібної до французької. Розмови затяглися до 3-ої години вночі. 26 грудня приїхав до Києва Куліш. З приводу його приїзду відбулися великі збори у Костомарова. Куліша зустріли з особливою пошаною. Хотіли навіть зробити його головою організації. Може найповажнішою з конкретних справ, обміркованих на зборах, що відбулися раз іще й у Куліша, була видавнича справа. Збиралися видавати українською мовою народній часопис. Поза тим велися гарячі дискусії на ідеологічні теми. Речниками українського націоналізму на зборах у Костомарова виступали Куліш і Шевченко. Куліш боронив ідеї української національної виключності. Шевченко його підтримував, “висловлювався не зовсім цензурно про існуючі порядки”. Він декламував свої поезії, між іншим “Посланіє”. Для ентузіаста-поета Різдво того року було справжнім святом. І революційний настрій, і націоналізм зросли серед київської молоді в значній мірі завдяки його музі.

1 січня Куліш виїхав з Києва до Борзенщини, запросивши Шевченка на своє весілля: Куліш мав оженитися з сестрою Білозерського панною Олександрою. 9 січня й Шевченко вкупі з Гулаком виїхали з Києва. Гулак їхав до Петербургу, Шевченко покищо – в гостину до знайомих і приятелів: під Борзною жив його приятель В. Забіла, недалеко було й до Качанівки, де, крім старого Григорія Тарновського, пізнав і в його домі і в околиці багато людей.

Весілля Куліша відбулося в хуторі Мотронівці 24 січня. З’їхався мало не весь рід молодої. Приїхав з Полтави і Василь Білозерський. Костомарова Куліш ще раніше запрошував теж приїхати, “якщо він хоче поглянути на те, що представляє представників [sic!] українського народу”. Костомаров не приїхав, але Шевченка зустріла несподівана честь: наречені запросили його на боярина. Весілля Куліша відбулося дуже урочисто. В особливо доброму настрої був Шевченко. Тішила його вся атмосфера в домі Білозерських, подобалося йому й те, що молода добре говорить по-українському. Сам молодий, його боярин Шевченко і Василь Білозерський творили справді яскраву групу представників нового українського покоління. Старший від них Віктор Забіла, що був і геніальним просто оповідачем, і добрим співаком, щасливо доповнював цю яскраву групу. То під акомпанемент фортепіано, то під бандуру неслися звуки найкращих українських пісень. Шевченко багато пісень співав соло, між іншим свою улюблену “Зіроньку”, співав так, що всіх просто загіпнотизував, і був увесь оточений найвищою пошаною і самих господарів, і їхніх гостей.

Олександра Кулішева захопилася Шевченком. Вона готова була все своє придане (3 000 карб.) віддати, щоб за ці гроші Шевченко міг виїхати за кордон для дальшої мистецької науки. Куліш, ховаючи від Шевченка джерело, з якого можуть прийти гроші, і просячи поета не допитуватися, потрапив Шевченка переконати в тому, що він мусить згодитися, і той “зрадів простодушно, як дитина”. Проте це була музика хоч і близької, але все таки будучини, і Шевченко покищо не кидав думки про посаду учителя малювання в університеті, що було справою цілком реальною і на яку не треба було чекати. Із звичайним для нього ентузіазмом він уже й із цим скромним початком своєї фахової кар’єри зв’язував мрії про повстання в Києві Української Академії Мистецтв.

Кінець січня, лютий і березень Шевченко провів на Чернігівщині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни, то у В. Забіли, то у нових своїх знайомих – у Миколи Даниловича Білозерського, українського історика-аматора, в його Миколаївці, або у Сребдольських у Сороці. Малював там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконуванням українських пісень. В. Білозерський згадував потім, як їх Шевченко співав: “ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, схиливши свою думну голову, шия шарфом пов’язана, вираз обличчя сумний, голос тихий, тонкий”. І стара Білозерська, і навіть старий суворий Сребдольський не могли без сліз слухати Тарасових співів.

1 лютого в листі, писаному з Борзни до Костомарова, Шевченко просив довідатися, як стоїть справа з призначенням його до університету на посаду вчителя малювання. Просив відповідь надіслати до Борзни на ім’я Забіли. У листі, між іншим, кинув фразу: “О братстві не пишу, бо нічого й писать: як зійдемось, то поплачемо”. Писав, що буде в Чернігові. У кінці лютого Костомаров листом, висланим до Чернігова, сповістив Шевченка, що його вже затверджено на посаді в університеті, й закликав швидше повертатися до Києва.

Тим часом Шевченко, пробувши недовго в Чернігові, виїхав до Лизогубів, до Седнева, може ще й у лютому. В кожному разі лист Костомарова не застав його в Чернігові, а попав до його рук уже пізніше, бо якби так не сталося, то Шевченко повернувся б із Чернігова до Києва ще в березні. Великодні Свята того року випали дуже рано – 23 березня, і вже від 16 березня почалися шкільні вакації. Якщо подана Костомаровим вістка дійшла до нього вже в середині березня, то не було чого до Києва поспішати, – волів, як і торік, провести Великодні Свята в Седневі і так і зробив.

У Седневі Шевченко багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузин кн. Кейкуатов, одружений з дочкою Платона Лукашевича Лисаветою, що її Шевченко пізнав іще в 1843 році у Репніних. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А. Лизогуб. Бувало, що Шевченко залишався там і ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві службовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими оповіданнями, особливо гумористичними. “Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували”.

У Седневі багато писав і малював. Вранці, коли була погода, гуляв по селу. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав.

У Седневі він пробув аж до 4 квітня. 7 березня він написав тут свою нову поему “Осика” (у пізнішій редакції того самого року “Відьма”), а 8 березня – передмову до нової задуманої збірки своїх поезій, до “Другого Кобзаря”, Можна припускати, що до цієї збірки мали б увійти балади “Лілея” й “Русалка”, поема “Осика” та, мабуть, іще поезії, не заведені до “Чигиринського Кобзаря”, а надруковані в 1841-43 рр. в різних альманахах і виданий окремо “Гамалія”. Із альбома “Три літа” небагато міг вибрати з огляду на цензуру, але напевне взяв би “Наймичку” й може “Сліпого” (“Невольника”). Міг також спробувати протягти через цензуру свої переспіви “Давидових псалмів”.

Бажання Шевченка випустити в світ нову збірку поезій можна поставити у зв’язок із його розмовами з Кулішем, що їх вони провадили в Мотронівці після весілля. Куліш, як пригадуємо, ще літом попереднього року висунув план перевидання виправлених за його критичними “рецептами” “Кобзаря”, “Гайдамаків” та “Гамалії”. Видати їх хотів він “за кордоном” і то з вступною статтею й коментарями німецькою мовою, “щоб славилося українське ім’я в усіх мовах”, як писав тоді. Але це була річ неможлива: літературні права на ці твори (крім “Гамалії”) належали книгареві Лисенкову. Під час гостювання Шевченка на Борзенщині Куліш докладно ознайомився з новою творчістю свого “боярина”, і тоді міг повстати проект видання нової збірки його творів, для якої теж уже не бракувало матеріалу.

Передмова до другого “Кобзаря” – надзвичайно цінний документ, що показує, як живо Шевченко цікавився українським літературним процесом і які глибокі погляди на нього сам уже виробив і хотів іншим прищепити. Це був літературний маніфест до “братії української возлюбленої”, до українських письменників. Сконстатувавши брак української літературної продукції в той час, коли всі інші слов’янські літератури розвивалися (“а в нас – ані телень, неначе всім заціпило”), поет гостро виступив проти пережитків котляревщини, проти ототожнювання вульгарного з національним; говорив про конечність справжнього глибокого вивчення українського народного життя й з гіркою іронією стверджував, що досі воно обмежувалось “Енеїдою” Котляревського та спостереженнями, які письменники-інтеліґенти роблять по шинках.

Висував вимогу, щоб українська література відбивала справжнє життя народу і його справжній світогляд. Це була жива розмова з читачем, а не сухі тези. Натякнув і на прірву, що існує між народом і тими, що його нібито вивчають і описують (безправність кріпацтва): “У хату прийти до його [до селянина] або до себе покликать по-братерській не можна. Не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня в жупані”. “Щоб знати людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком”. Іншими словами, говорив про те саме, про що й у “Посланії”, де закликав освічених обійняти найменшого брата.

Коротко й просто розправився з противниками самостійної української літератури – “провінціального” нібито сепаратизму, які покликалися на те, що Гоголь пише по-російському, а Вальтер Скотт – по-англійському. Підкреслював, що обидва ці письменники дістали освіту не в рідних національних школах, і висунув інший приклад – шотландського поета Бернса, який писав рідною мовою і є “поет народній і великий”. Шевченко кинув кілька дуже цікавих і дотепних завваг та оцінок. “Енеїду” Котляревського назвав “сміховинкою на московський шталт”, а про Квітку сказав, що він “добре приглядався на народ, та не прислухався до язика”, Гулака-Артемовського збештав за те, що перестав писати, бо “в пани постригся”. Нарешті закінчив свою розмову з читачем сатиричним випадом проти перевертнів двох типів: зросійщених урядовців, безідейних і морально безвартісних Кирпів-Гнучкошиєнків, і “мужів мудрих, учених”, що теж проміняли Україну на Росію: “добру рідну матір на п’яницю непотребную”. Почав і перевів усю передмову в тоні цензурному, а в кінці зірвався: не в його “стилі” був цензурний стиль!

Надзвичайне було своєю безпосередністю і простотою це його літературне посланіє, де він властиво перший відкинув “общеруську” літературно-язикову теорію: “А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму… У їх народ і слово – і у нас народ і слово”. Закінчив же його поет справді в стилі апостольських посланій: “Горе нам! Но, братія, не вдавайтеся в тугу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь”.

Це був останній літературний твір перед великою зміною, що мала настати в поетовому житті. Останнім малярським твором був портрет княгині Кейкуатової – шедевр нашого і один із видатних творів європейського малярства першої половини XIX віку. Закінчивши цей портрет, Шевченко провів у Седневі Великодні Свята, що припали в тому році на 23 березня, а на початку квітня вирушив звідти до Києва: поспішав на весілля Костомарова, у якого, як недавно у Куліша, мав теж бути за боярина. На станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський порон причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі. Разом з усіма речами, серед яких були в валізці й нелегальні твори, поліція повезла поета до губернатора Фундуклея.

Сталося це 5 квітня 1847 року. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його урочистого убрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, Фундуклей сказав: “Еге! коли так, то де жених, туди треба й бояринові!” Костомаров був арештований 26 березня й сидів уже в казематі в Петербурзі.

У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисунками, багато віршів, листів і різних паперів. Розглянувши їх, губернатор на другий день писав до “III відділу власної його величності канцелярії”: “Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчості [в доданому описі докладніше: “Книга писаних віршів під заголовком “Три літа””], з них деякі – бунтівничого й злочинного змісту”. Через це губернатор як ці, так і інші знайдені у поета вірші, а також приватне листування визнав за потрібне переслати до Петербургу разом із арештованим їх власником і автором. 6 квітня Шевченко під ескортом офіцера поліції Ґрішкова та жандарма виїхав із Києва, провівши в київському арешті тільки одну ніч. Не міг не здавати собі справи з того, чим усе це йому загрожує, але тримався в дорозі так, що завідувач одної з поштових станцій, поки залагоджував подорожні формальності, сказав, звертаючись до Шевченка й поліційного офіцера: “З виду не можна вгадати, хто тут із вас арештований і хто кого супроводить”, – такий Шевченко був безтурботно веселий, так весело жартував, сміявся й співав…

Лише на одинадцятий день – 17 квітня – арештований поет із своїми конвоїрами під’їхав до славного на всю Росію петербурзького “здания у Цепного моста”, де не тільки містився штаб корпусу жандармів та “III (секретний) відділ власної його величності канцелярії”, а й каземати для арештованих, що над ними велося слідство.

1847 р. Слідство у справі кирило-мефодіївців

Приводом до арешту Шевченка був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства, статут якого ще перед написанням доносу цей провокатор вручив кураторові київської шкільної округи ген. О. Траскінові. Оселившись 1 листопада 1846 року в одному домі з Миколою Гулаком, опостінь його кімнати, Петров підслухував розмови Гулакових гостей, членів знаного вже нам Братства св. Кирила й Мефодія. Познайомившись потім із Гулаком і прикинувшись республіканцем, Петров здобув собі довір’я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були “виразно протизаконні думки”. На допиті, що зробив йому помічник куратора М. Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової “комедії” “Сон” та “Посланія до земляків”, ствердивши, що в першому творі Шевченко “найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію”, а в другому “намагається спонукати українців до повстання”.

Коли 17 березня центральна управа політичної поліції в Петербурзі, звана “III Отделением Собственной Его Величества Канцелярии”, дістала з Києва вістку про існування відкритого Петровим “Слов’янського товариства”, шеф жандармів гр. Олексій Орлов наказав арештувати М. Гулака, що тоді мешкав уже в Петербурзі. У паперах його, крім “найзлочиннішого змісту” “Книг битія українського народу”, жандарми знайшли ще й листування з Кулішем, Оп. Марковичем, В. Білозерським й іншими братчиками. В одному листі Білозерського звернуло на себе увагу жандармів таке місце:

“Яку геніальну людину ми маємо в Тарасі Григоровичу, бо тільки геній за поміччю одного глибокого почуття має хист угадувати потреби народу й навіть цілого віку, до чого без поетичного і разом із тим релігійного вогню, не приведе жодна наука ані знання”.

Гр. Орлов, висилаючи 20 березня накази на Україну зробити труси у скомпрометованих знайденим у Гулака листуванням та згаданих у доносі Петрова осіб, наказав “розшукати” й Шевченка. У Петербурзі перебував тоді разом із Бібіковим і начальник його канцелярії Писарев, київський спеціаліст у провадженні слідств над місцевими таємними товариствами. Його не задовольнив наказ шефа жандармів, і він піддав думку арештувати Білозерського й зробити трус у Шевченка. 23 березня Орлов, погодившись із думкою Писарева, вислав відповідний наказ генерал-губернаторові Лівобережної України кн. Долгорукову, бо, за даними, що їх мали жандарми, Білозерського й Шевченка треба було шукати на Чернігівщині. Поки Долгоруков наказав виконати це чернігівському губернаторові, поки той сповістив про це повітових “ісправників”, Шевченко, як знаємо, сам приїхав до Киева й попав у руки київської поліції.

Ще перед арештом Шевченка, що стався 5 квітня, 26 березня знайшли у Костомарова Шевченкові “Сон”, “Посланіє” і, крім того, фраґмент “Великого льоху”, а 3 квітня в Варшаві забрали й у Білозерського цілий зшиток Шевченкових нелегальних поезій. У самого поета забрали цілий альбом “Три літа”. У багатьох листах, забраних у Костомарова, теж повно було згадок різних осіб про Шевченка. А що далі посувалося слідство над братчиками, то більше виявлялося, який непереможний вплив мали на них Шевченкові твори. Із зібраного матеріалу стало видно, якою пошаною й культом оточене було ім’я поета, і то не тільки в “братчиків”, а взагалі на Україні. Артисти-малярі ілюстрували його твори (Башилов і гр. де-Бальмен), учені турбувалися за його долю (Метлинський), поети вихваляли його в своїх “посланіях” (Александров, Чужбинський, Андрузький), мало не всі братчики або читали, або старалися роздобути в товаришів Шевченкові нелегальні твори, а всі на всі лади висловлювалися про нього з найбільшою пошаною, тішилися його новими творами й вихваляли їх; неналежна до Братства українська молодь теж величала його “отаманом” і “батьком”.

Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім сам помічник шефа жандармів ген. Л. В. Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх заналізувавши, прийшов до висновку, що Шевченко і в тих творах “все йде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі: хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість”, а урядовці III Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Білозерського не друкованих віршах Шевченка “оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади”.

17 квітня офіцер поліції Ґрішков привіз до III Відділу Шевченка, і жандарми, зробивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти на письмі на поставлені запитання.

Шевченко, як і треба було сподіватися, повівся на допиті надзвичайно благородно, дуже розумно й обережно. Він категорично заперечив свою участь у товаристві св. Кирила й Мефодія, а тому залишив без відповіді й цілих 10 інших запитань, що стосувалися до товариства – літератури, знайденої у братчиків, їхніх намірів, проектів, оцінки ролі й діяльності кожного з них у Братстві тощо.

Відповідав лише на ті запитання, що торкалися його самого. Свої відносини з Костомаровим, Гулаком і Кулішем представив так, ніби з ними навіть рідко зустрічався, а про інших братчиків сказав, що їх дуже мало знає. Свідчення свої сам писав і з-під його пера не вийшло ні одного слова, що могло б когось хоч чим-небудь скомпрометувати. Свідчення про себе були дуже короткі, майже лаконічні. Запитання, що торкалися його самого, сформульовані були хитро й провокаційно. Жандарми передусім змусили його пригадати, що він був викуплений у поміщика за гроші царської родини, чого він не міг не ствердити, а 16 запитання сформулювали так:

“Які випадки довели Вас до такого нахабства, що ви писали найзухваліші вірші проти государя імператора, і до такої невдячності, що, поза величністю священної особи монарха, забули в ньому й авґустійшій родині його ваших особистих добродіїв, що так ніжно повелися при викупі вас із кріпацтва?”

Дуже мудро й дипломатично відповів на це Шевченко:

“Бувши ще в Петербурзі, скрізь чув я образи й вислови догани про царя і уряд. Повернувшись на Україну, почув я ще більше й гірше серед молодих і серед статичних людей; побачив я вбогість і страшне гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем царя і уряду; всьому цьому я повірив і, забувши совість і страх Божий, наважився писати зухвалі речі проти мого найвищого добродія, чим довершив своє безумство”.

Може раз у житті не піддався він тут голосові почуття. Занадто добре й так здавав собі справу з того, що нелегка кара загрожує йому за все, що викрито; знав і те, що цим реченням, у якому нещиро висловив самоосуд, нікого не згіршить, бо не могло бути й мови про прилюдний судовий процес. Написавши це, до певної міри рятував себе від найгірших можливостей, а вони були необмежені. Зробив це “притиснутий до муру”, але в осуді української дійсності відважно ствердив правду: убогість селян і гноблення їх поміщиками “іменем царя і уряду”.

Серед поставлених йому питань були ще два цікаві, і цікаві були відповіді на них поета. У першому (ч. 15) питалися його жандарми:

“З якою метою ви складали вірші, що можуть підбурювати українців проти наглого уряду; читали ці вірші й усякі пасквілі в товариствах друзів ваших і давали їм їх списувати? Чи не складали ви цих віршів для розповсюдження ідей таємного товариства і чи не надіялися приготувати цим повстання на Україні?”

На це Шевченко дав таку відповідь:

“Українцям подобалися мої вірші, і я складав і читав їх без усякої мети; списувати не давав, а був необережний, що не ховав”. На друге запитання (ч. 18): “Чому друзі ваші так шанували ваші вірші, хоч вони позбавлені справжнього розуму і будь-якої краси; чи не вклонялися вони [друзі] вам швидше за ваші зухвальства та бунтівничі думки?” – Шевченко відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, лише тому, що по-українському написані”.

Після цього допиту йому на цілих три тижні дали спокій. У камерах було чисто, видно було вулиці з заґратованих вікон, а на харчування арештованих III Відділ не жалував грошей. Виконували навіть забаганки в’язнів – купували для них сметанку, сиґари, цигарки і навіть коньяк. Щодо цього, то Шевченко, як і всі його “соузники” не мав на що нарікати, але йому нудилося сидіти самому в окремій камері. Не мав ні що читати, ні що робити. Коли попросив книжок, йому принесли Біблію, що її так любив читати (свою власну, подаровану йому княжною Варварою, залишив десь на Україні). Попросив теж купити ватманського паперу, – мабуть, щось рисував. Почав писати поезії, коли саме – невідомо, але перед 19 травня мав уже шість написаних. 19 травня ввечорі побачив у вікно матір Костомарова, як вона йшла на побачення з сином. Під свіжим враженням від її пригнобленої постаті написав вірш “М. Костомарову”, в якому розкрив усю красу своєї альтруїстичної вдачі й глибоке розуміння трагедії серця матері. Цей автобіографічний вірш-документ відтворює також і обстанову миколаївського каземату, і тогочасні настрої поета:

Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних;

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували,

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи… І мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз, –

А їх чимало розлилось

На марне поле… Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся, Господи, молюсь!

Хвалить Тебе не перестану,

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

Створив він перед тим невеличкі побутові балади, повні глибокого сумного ліризму (“Не кидай матері!”, “Чого ти ходиш на могилу” та “Ой, три шляхи широкії”) й чудову дівочу сирітську пісню (“Ой, одна я, одна”). Написав маленьку баладу на історичному тлі – “За байраком байрак”, у якій втілив у фантастично-романтичному образі трьох сот заклятих козаків, що їх рідна “земля не приймає”, ідею вічної кари за злочин проти нації. Нарешті, дав своєму народові річ (“Мені однаково…”), слова якої:

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі,

і сьогодні ще гостро колють його сумління, а кінець переймає серця всіх, хто пережив трагедію “приспаної” й “окраденої” ворогами України, що, збудившися після довгого сну, не здолала втримати своєї волі:

…не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені!

Усі написані в “казематі” поезії вражають своїм особливим артизмом, які здивують кожного, хто звик дивитися на великі полотна якогось митця-маляра, його мініатюри.

Коли почав уже звикати “і до дверей на ключ замкнутих, і до решотки на вікні”, 15 травня його знову покликали на допит, щоб звести з Андрузьким.

Цей 19-літній хлопець, наймолодший з усіх арештованих, найбільше з усіх інших говорив на допитах. Побачивши його переляк і переконавшись у його моральній нестійкості, ще після арешту в Києві його почали використовувати при допитах в університеті, і до рук петербурзьких жандармів попав він уже зовсім “готовий”. Він один із арештованих не тільки оповів про те, що знав, а й “висвітлював” діяльність Братства й окремих його членів. Побачивши це, жандарми навіть дали йому змогу ознайомитися з забраними у братчиків матеріалами, що їх компрометували. У свідченнях Андрузького правда перемішалася з його суб’єктивними інтерпретаціями окремих фактів і навіть із фантазією.

Про Шевченка Андрузький особливо багато наговорив такого, що могло поетові дуже пошкодити. Була і правда, а були й його власні висновки із зроблених спостережень. Між іншим, Андрузький твердив, що Шевченко був у Братстві “непоміркованим представником української партії, що мала на меті відбудувати Гетьманщину, якщо можна окремо, якщо ні, то в Слов’янщині”, що всіх монархістів називав “подлецами”, що побуджував товариство до діяльнішої праці, що певні плани братчиків оживлялися, коли Шевченко з’являвся в Києві, що з українських гетьманів Шевченко “підносив Мазепу”, що на вечорах у Костомарова він читав свої “пасквільні вірші” тощо.

Під час зводин, що тривали, як потім казав сам Андрузький, дві хвилини, жандарми прочитали Шевченкові ці свідчення Андрузького, і Шевченко встиг тільки змусити Андрузького признатися, що “висновок про належність Шевченка до Слов’янського Товариства він зробив тільки з того, що Шевченко був знайомий з усіма слов’яністами”. Шевченко всі свідчення Андрузького відкинув, признаючись лише до того, що писав “зухвалі й бунтівничі вірші”, хоч, як знаємо, до Братства й належав.

На зводини в той день повикликали й інших братчиків. Під час зводин Гулака з Костомаровим і Білозерським, які признавалися, що вони з Гулаком організували Товариство св. Кирила й Мефодія, Гулак залишився при першому свідченні, що нічого про це не знає. Це так обурило гр. Орлова, що він, тупочучи й кричачи, грозив Гулакові страшними карами. Нервового й хворого Костомарова ця сцена тяжко пригнобила. Вертаючись до камери поруч із Костомаровим, Шевченко підбадьорював приятеля, кажучи: “Не журись, Миколо: доведеться ще нам укупі жити”, а перед зводинами з Андрузьким на слова якогось жандармського офіцера: “Бог милостивий, Тарасе Григоровичу: ви оправдаєтесь, і ось тоді вже заспіває ваша муза”, Шевченко з гумором відповів: “Не який же чорт нас усіх сюди й заніс, як не ця бісова муза!”, – і сам тримався спокійно, й інших старався підбадьорити.

У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І “доклад” із висновками про роль кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написано було таке:

“…Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Авґустійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими [його] віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави.

З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі Україно-Слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути, якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте, з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців”.

З огляду “на міцну будову тіла”, що її мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську – в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі “з правом вислуги”. Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: “Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати”.

30 травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши всіх братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Найтяжча по Шевченковій спіткала героя М. Гулака, що ні під якими загрозами не хотів нічого розповісти й прийняв на себе провину інших братчиків – його на три роки посаджено до каземату страшної Шліссельбурзької в’язниці, в повній ізоляції. Куліш, Костомаров і Навроцький, відсидівши свої терміни ув’язнення, мали виїхати на службу до визначених їм місцевостей, Білозерський – просто на службу до Петрозаводську, Андрузький і Посяда – кінчати університетську науку в Казані. Всім було заборонено перебувати на Україні. Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено також літературну діяльність.

Страшний присуд над собою Шевченко “вислухав із непорушним спокоєм” і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Оголошування присудів жандарми супроводили напучуваннями й запитаннями, чи засуджені признають слушність визначених їм кар, чи каються. Довелось витерпіти ще й цю моральну муку. Того ж самого дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших своїх речей – “Понад полем іде”, цей свій marche funebre, цей страшний гімн вічному переможному походові смерти, зроджений очевидно роздумуванням над жахливим її біологічним законом. Грізна ритміка й музика цієї поезії найліпше ілюструє напруження нервів, що його він пережив того дня. Мабуть там же написав і цей, звернутий до братчиків вірш:

Чи ми ще зійдемося знову,

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любови

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так! Не наша мати,

А довелося поважати!

То воля Господа!… Годіть,

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого;

Свою Україну любіть,

Любіть її… во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Не була це якась резиґнація, – у тяжких рефлексіях цього віршу відбилася лише свідомість страшної національної поразки. Значна частина найвидатнішої й активної української молоді, якщо не назавжди, то надовго була відірвана від можливості вести яку-будь працю над відродженням свого народу, над відбудовуванням його культурних багатств, над ширенням ідеї “братства і любови”. Це була страшна катастрофа. Півтора року перед тим самотній, прикутий до місця хворобою в глухій полтавській закутині, кликав розпачливо до земляків:

Обніміте найменшого брата!

Зате потім цілий рік, від приїзду до Києва минулої весни аж до часу арешту, мав завжди радісну свідомість того, що знайшов гурт людей, які ту Україну справді люблять і найменшим братам справді розкрили обійми, для яких національна праця була виразно усталеною програмою життя. Сьогодні знав, що працю ту брутальною силою припинено. Бентежила його думка, що довго, а може й ніколи не настануть зміни, які дали б братчикам змогу “зійтися знову”, знову спільно в одній лаві стати до тієї самої праці. У цей найстрашніший момент свого життя думав він не про себе, а про національну справу й про тих близьких йому, що для цієї справи працювали.

Ці дві поезії було першою відповіддю поета на царську заборону писати, та думки його були не про цього “земного судію” і виконавців його волі, а линули до Того Судії, з чиєї волі все діється –

То воля Господа!

Тяжко було ствердити, що та воля – “не наша мати”. І скорбно звучав останній акорд пісні про смерть:

І мене не мине –

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне!

Кілька днів перед тим сказав це саме й іншими словами:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

Мав надовго, може навіки, розлучитися з рідним краєм. На другий день його повезли на далеке заслання.

Наслідки справи кирило-мефодіївців

Панславізм кирило-мефодіївців

Щоб зрозуміти вповні, чому покоління молодої української інтеліґенції 1840-их років, що впивалося чаром Шевченкової національної музи, і “світильник” тої молоді, сам Шевченко, захопилися ідеєю панславізму, треба добре розібратися в цілому комплексі ідей, на той час живих і передових, та поглянути, як вони переломлювалися на українському ґрунті як могутні чинники національного відродження та формування нових соціальних поглядів.

Однією з основ ідеалістично-романтичної філософії, що її визнавали і Шевченко, і всі братчики, був “руссоїзм” – теорія Жана Жака Руссо про первісну чистоту людської природи, зіпсутої цивілізацією. Другою засадою їхнього світогляду була віра в те, що кожний народ має своє, від самого Бога усталене історичне призначення, свою власну світову місію. Віру цю проголошували численні видатні європейські філософи. Теорія Ж. Ж. Руссо викликала велике зацікавлення народним, тобто простонародним світоглядом, що відбивався передусім у народній творчості.

Уже в кінці XVIII століття німецький філософ Гердер, хрещений батько європейського романтизму, звернувся до вивчення світової народної поезії і прийшов до висновку, що саме у слов’янських народів, найменше зачеплених впливами цивілізації, народна поезія – найартистичніша, найбагатша. Гердер висловив думку про спеціальну світову місію слов’янських народів. Вивчення рідного минулого й народної творчості вченими всіх слов’янських народів ішло під знаком тоді ще ніким не запереченої віри у спільне походження всіх слов’ян, в існування праслов’янського пранароду. Вивчення слов’янських мов дало цій теорії поважні докази-підстави. Слідом за мовознавством ішло вивчення слов’янських звичаїв та національних громадських інституцій.

У світлі цих, не завжди справді наукових, студій минуле всіх слов’янських народів пастушої або хліборобської культури малювалося в надзвичайно привабливих фарбах моральної чистоти, а їх первісна політично-громадська організація – як ідеал, що був запереченням на деспотизмі й насильстві спертих державних організацій, до складу яких поневолені слов’янські народи належали. Турки ж, німці й отатарені, а потім німецьким духом просякнуті росіяни – три державні нації, що панували тоді над усіма слов’янськими народами, на думку ідеологів відродження окремих слов’янських народів, “нівечили чисту натуру слов’янську” своїх підданих слов’ян, бо накидали їм невластиві форми державно-політичного й громадського ладу.

Перші десятиліття XIX віку були добою потужного відродження підлеглих Туреччині й Австрії слов’янських народів. І т. зв. “ілліризм”, тобто національно-визвольний сербський рух, і гігантські просто зусилля чехів – одних розтурчитися, а других рознімечитися – не могли не вплинути на уяву й на думки українських патріотів. Цілком натурально повстала в них думка використати слов’янську духову міць у боротьбі передусім із двома завойовницькими силами – московською і німецькою. Це випливало не лише з їхніх теоретично-філософських міркувань, але й з міркувань практично-політичних.

Австрія, Пруссія і Росія, керовані трьома німецькими династіями Габсбурґів, Гогенцоллернів і фальшиво званих Романовими Ґоторпів, були зв’язані тісним політичним “священним” союзом 1815 року. Чи могла Україна сама, власними силами, протиставитися цим трьом державам, що тримали в послуху цілу Европу й спільно загрожували близькому азіатському Сходові? Тільки “сплітшись узами приязні”, могли слов’янські народи скинути з себе чужі деспотії– так вірив Шевченко, так вірили й кирило-мефодіївці, що цю формулу висловили устами В. Білозерського.

В цій вірі були не виправдані дальшою історією наївні засновки, що і Москва і Польща, перша, коли позбавиться свого деспотичного, а друга, коли позбавиться свого шляхетсько-панського устрою, будуть такими самими рівними – без усяких претензій на гегемонію над іншими слов’янськими народами – членами великої конфедерації незалежних слов’янських держав-народів. Але ці з політичного погляду наївні засновки в світлі релігійно-філософських переконань того покоління були цілком виправдані: випливали вони з віри в “добру натуру слов’янську”, з віри в те, що, позбувшись чужих, невластивих їм форм національно-політичного життя, народи ці почнуть жити у взаємній братерській згоді.

За покликання всіх слов’янських народів ентузіасти наші вважали несення світові правдивих, згідних з людською природою і Христовою наукою засад організації соціально-політичного життя людськості. Василь Білозерський писав про це в своїй “записці”:

“Панславізм – це об’єднання всіх слов’янських племен в одну спільну родину, що, бувши одушевлена любов’ю до людськості, повинна розвинути в своєму середовищі християнські правила життя, застосувати їх у громадському житті і таким способом, так би мовити, дати новий імпульс до всесвітньої діяльності”. Місією слов’ян було повернути Європі “загублену нею найголовнішу суспільну підставу – релігію”.

“Як і давніше, їхнім завданням було ширення сумирної хліборобської цивілізації; як давніше зм’якшували вони звичаї войовничих народів, так і тепер зм’якшать роздратовані нещастями душі народів розв’язанням соціальних завдань, поверненням блага, вказаного Спасителем”.

Ця віра диктувала “Молодій Україні” змагання до об’єднання своїх визвольних зусиль із визвольними зусиллями інших слов’янських народів: окреме існування України “серед кількох вогнів” неможливе: “так їй загрожує ще гірша доля, ніж та, що її зазнали поляки”. Для України – “єдиний засіб… до повернення народніх прав” – “в об’єднанні слов’янських племен в одну сім’ю під охороною закону, любови і свободи кожного”. “Сплітшись руками приязні”, слов’янські народи “оборонять себе від усякого варвара і повернуть свої права”. П’ять років перед тим, – як написав Білозерський, – Шевченко в “Гайдамаках” уболівав над тим, що “старих слов’ян діти впились кров’ю”. За винних у братовбивчій боротьбі вважав “ксьондзів, єзуїтів”, а в “Никиті Гайдаю” – і польських магнатів. І перші, і другі для нього були витвором чужої, неслов’янської стихії. “Невже ж вам суджене вічно бути іграшкою чужоземців?” – звертався він до “нещасних слов’ян”, що, як от українці й поляки, проливали взаємно кров “міжусобними ножами”.

І Шевченко чекав-виглядав слов’янського “вождя”-пророка, що прийде, щоб припинити міжусобну боротьбу й з’єднати “любов’ю і братерством могутнє плем’я”. Вірив у те, що всі слов’яни – “одної матері діти”. Гадав, що ті слов’янські народи, що ворогували, можуть “брататися”, бо вірив, як і Білозерський, у те, що слов’яни як народи сумирної хліборобської цивілізації можуть без боротьби між собою жити, ширячи свою цивілізацію, коли ще п’ять літ перед ним писав у післяслові до “Гайдамаків” про “житом-пшеницею, як золотом, вкриту” об’єднану Слов’янщину. З тої самої Шевченкової віри випливала й його радість з приводу слов’янського відродження:

І – о диво! – трупи встали

І очі розкрили;

І брат з братом обнялися,

І проговорили слово тихої любови

На віки і віки!

І потекли в одне море

Слов’янськії ріки!

Він мріяв, як і інші братчики, що почали вже висловлювати це по ньому, про здійснення слов’янами їхньої особливої історичної місії:

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами

І синами сонця правди.

Вони “мир мирові подарують і славу во віки!”. Поетові здавалося, що це вже ось-ось наступить:

…море

Слов’янськеє, нове,

Затого вже буде повне

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

“Вольне море” – це Слов’янщина, визволена від московської, німецької й турецької деспотії. “Добре кормило” – власна національна влада.

Вірив Шевченко й у спеціальну місію України, що має збудити інші народи до нового життя на основі відновлених християнських засад, що власне Україна

Світ правди засвітить.

Те, що Шевченко висловлював у своїх поетичних творах, довелося докладніше висловити Костомарову в його “Книгах битія українського народу”. Кінчалися “Книги” пророцтвом:

“І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина… І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: “От камінь, єгоже небрегоша зиждущії, той бисть во главу угла””.

Як історик Костомаров свою і свого покоління віру в місію всієї Слов’янщини і в спеціальну місію України як будительки духу слов’янських народів підтримував і обґрунтовував історичними даними. Минуле Слов’янщини, що за поняттями людей тієї доби становила расову єдність, цілість, уже перед ним ідеалізував поляк Доленґа-Ходаковський, який, між іншим, був одним із піонерів вивчення української народної творчості, і чеський поет Коллар. Костомаров у “Книгах” старався підкреслити в історії Слов’янщини і України зокрема все те, що вказувало на їх соціально-моральні традиції, згідні з євангельським демократизмом. Уже слов’янські предки Руси-України не знали ні панів, ні царів і “кланялись одному Богу Вседержителю, ще його не знаючи”; князі і старшини “були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом”. На оборону віри на Україні повстали братства, так як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, “був би він пан чи мужик, називались братами”.

“І не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других – чи він був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками”.

Так само думав і Шевченко:

Братерськая наша воля

Без холопа і без пана

Сама собі у жупані

Розвернулася весела.

У національному минулому України Костомаров вишукував традиції християнського альтруїзму – визволення “ближніх з неволі”, покликався на гетьмана Свирговського, що ходив обороняти Волощину, на Сагайдачного, що “ходив Кафу руйнувати”, щоб визволити невільників “з вічної підземної темниці”. Шевченко ту саму національну прикмету із запалом оспівував у “Гамалії”. Козацьким устроєм, заснованим на засаді абсолютної рівності, Україна давала приклад іншим слов’янським народам, виконувала свою історичну, згідну з духом слов’янським, місію: “і умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і в других слов’янських краях”. Україна “держалася Закону Божого”, але сусіди не держалися.

Монархічно-маґнатський устрій Польщі був запозичений від німців, а Московщина з її царем, “ідолом і мучителем”, була витвором татарського духу. Росія й Польща поконали й поділили Україну. Хоч і подолана й “розідрана”, Україна все таки вела й далі свою історичну місію: польська конституція 3 травня 1791 року, як і повстання декабристів у Росії – це були відгуки “голосу України”, але вони були знівечені німецькими деспотами. Союз трьох слов’янських народів, що могли б жити “неділимо”, але й “незмісимо”, кожний у своїй державі, не здійснився, але Україна ще виконає свою місію, – покличе всіх до нового, вільного від якої-будь неволі життя; про що мріяв і Шевченко, коли бажав, щоб слов’янські народи були “добрими братами і синами сонця правди”.

Лише в історичній перспективі цей український панславізм робиться зрозумілий як витвір ідей епохи й релігійного світогляду покоління, що його породило. Був він протиставленням двом іншим панславістичним теоріям – російській і польській: коли російська зводила ідею панславізму до панрусизму, то польська в більш або менш виразній формі висував ідею гегемонії Польщі. Український панславізм був ідеальною утопією “незмісимого”, на засадах повної рівності опертого, союзу слов’янських народів.

Ця міжнаціональна утопія виросла на тлі ідеї національного альтруїзму. У розвитку української національної ідеї альтруїзм цей був конечною гіпотезою: без її зруйнування історичним досвідом українство не дійшло б до сучасної наскрізь реальної теорії національного егоїзму. Містичну віру того покоління в те, що із знищенням деспотичного політичного й “панського” соціального ладу кожний народ приверне собі первісну моральну чистоту і буде з другими по-братерському жити без зазіхань на їхнє національне добро, спростував лише дальший історичний процес. Вихований в ідеях руссоїзму й євангельського демократизму, Шевченко при всій своїй геніальності піддався чарам духу своєї доби.

Примітки

союзом 1815 року – У Зайцева описка: “союзом 1814 року”.

Урядові репресії

Наслідки справи Шевченка й “українсько-слов’янського” товариства, як його остаточно охрестили жандарми, були фатальні для української справи. Микола І і його уряд стали віч-на-віч із українською проблемою, що, як уже всім у Росії здавалося, давно перестала існувати. Переконалися тепер, що існує небезпека українського сепаратизму, що ідеї української національно-політичної окремішності знаходять для себе вдячний і родючий ґрунт. Усвідомлення російською політичною адміністрацією цього грізного факту продиктувало їй необхідність ужити цілий ряд заходів, що мали загатити всі річища, якими український рух міг розливатися, коли б знайшлися по знищенні вже відкритих нові його джерела, й знайти засоби, що не дали б тим новим джерелам вибухнути живущою водою.

Свій реферат цареві про справу кирило-мефодіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи “безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений”.

Напрямок і характер урядових заходів для досягнення цього “спокою” найкраще ілюструє окремо подана цареві гр. Орловим і цілком “апробована” царем “опінія” з приводу цієї справи. Шеф жандармів спочатку слушно ствердив, що слідство над україно-слов’янським товариством виявило, що “ідеї про відродження в кожній землі [“Землі” – в розумінні окремої національної території] народности, мови, власної літератури і про об’єднання всіх слов’янських народів в одну цілість” не становлять виключної власності арештованих українських патріотів, а що вони – “предмет міркувань” багатьох сучасних учених. Ідеї ці плекають також і московські слов’янофіли, але вони працюють в інтересах Росії, на користь її могутності. Сенс цієї думки Орлова був той, що московський панславізм це властиво панрусизм. “У Києві ж і в Україні, – писав далі Орлов, – слов’янофільство обертається в українофільство. Там молодь з ідеєю об’єднання слов’ян сполучує думки про відбудування мови, літератури й звичаїв України, доходячи навіть до мрій про, повернення часів давніх вольностей і Гетьманщини”.

Проте Орлов уважав, що треба вжити “деяких заходів обережності” і щодо московських слов’янофілів, бо в їхніх “двозначних” висловах про роль слов’янства у “всесвітньому питанні” теж може критися та небезпека, “щоб їхні кличі про приєднання до Росії чужоземних слов’ян не викликали незадоволення сусідніх держав, яким ті слов’яни підвладні”. Але, на думку Орлова, особливо енергійну боротьбу треба розпочати з “українофілами”, бо “їхні думки про відродження народности їх батьківщини можуть привести українців, а за ними й інші підвладні Росії народи до бажання існувати самостійно”. Стверджуючи цю месіаністично-прометейську роль новонародженого українського націоналізму, гр. Орлов представив цареві такий план:

“Міністрові освіти… наказати, щоб вихователі й письменники провадили свою діяльність у дусі і згідно з цілями Уряду, ніяким чином не допускаючи ні на лекціях, ні в книжках та часописах жодних міркувань про можливість приєднання до Росії чужоземних слов’ян і взагалі ні про що, що належить до компетенції Уряду, ученим [наказати], щоб якомога обережніше висловлювали свої думки там, де справа йде про народність або мову України й інших підвладних Росії земель, не даючи переваги любові до рідного краю над любов’ю до батьківщини-імперії, відкидаючи все, що може цій любові шкодити, особливо – [думки] про вигадані теперішні злидні та про давнє нібито надзвичайно щасливе становище підвладних народів; щоб усі висновки учених і письменників ішли в напрямку піднесення не України, Польщі та інших окремих країв, а Російської Імперії в цілості народів, що її складають, щоб цензори звертали найпильнішу увагу особливо на московські, харківські та київські видання й на всі книжки, що писані в слов’янофільському дусі, не допускаючи в них тих півтемних і двозначних слів, яких у них аж надто повно і які, хоч і не мають у собі зловмисної мети, проте можуть приводити людей, що мають злі наміри, до думок про можливість самостійності та про давню свободу підвладних Росії народів”.

Таким чином заходи російського уряду в справі збільшення натиску й впливу політичної адміністрації на шкільне виховання, науку й літературу, хоча й були скеровані передусім проти українства, але вийшли далеко поза його межі. Справа покараних українців набрала такого великого значення, що знайшла відгуки не тільки в самій Росії, але й далеко поза межами Імперії.

Заходи уряду до загальмування українського руху були безоглядні. Не тільки Шевченкові, але й Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено літературну діяльність, а їхні легально видані твори міністр внутрішніх справ гр. Перовський, на внесок Орлова і з наказу царя, заборонив продавати й сконфіскував. “Необачні” цензори за те, що їх у свій час пропустили, дістали догану. Цензурні установи дістали від міністра освіти такі обіжники, що ними і українська література, і всяка українська культурно-наукова праця була цілком паралізована.

Університетську науку і шкільництво взагалі віддано під спеціальну опіку політичної адміністрації. Харківською шкільною округою, що обіймала Слобожанщину й Гетьманщину, і перед тим керував генерал-губернатор; тепер же й керування київською шкільною округою, що обіймала все Правобережжя, віддано в руки Бібікова. Обидва генерал-губернатори дістали спеціальні інструкції не допускати ні до яких проявів українського руху. Їм наказано було стежити за тим, чи не ходять і далі по руках твори Шевченка, “Книги битія українського народу” й інші “бунтарські твори”, а також, чи українці не плекають “думок про давні вільності, гетьманщину та про права на окреме існування”. Обидва царські намісники на Україні мали “звертати увагу на тих, що особливо займаються українськими древностями, історією і літературою”, і “старатися припиняти в цій галузі наук всякі надужиття”, але “найнепомітнішим і найобережнішим способом, без явних переслідувань і по змозі не дратуючи тубільців України”.

Відгук справи в Росії

Голосною луною відбилася справа Шевченка й українських братчиків і в Петербурзі, і в Москві, і на Україні, і серед польської еміграції, і в органах закордонної преси, не оминула й дипломатичних кабінетів. Тим часом про українську змову кружляли фантастичні чутки. Граф Орлов був тієї думки, щоб із царського присуду над братчиками не робити таємниці й опублікувати його для того, щоб інших налякати, але цар не пристав на це, і громадська опінія почала живитися плітками, що в певних колах викликали симпатію до засуджених, в інших – обурення.

У чутках, що були відгуком оточеної таємницею української змови, Шевченко був центральною постаттю, головним її героєм. Оповідали про змову різно: одні переказували, що українські патріоти хотіли “викликати на Україні повстання, проголосити гетьманщину й зовсім відділитися від Росії”, інші твердили, що змовники “проголошення гетьманщини хотіли зробити з дозволу імператора”, треті, що всю справу вигадав Бібіков, щоб дістати за це нагороду… Останні дві версії були, як видно, менш розповсюджені, і публіка більше вірила першій. Чутки про наміри змовників викликати на Україні повстання зв’язували з ім’ям Шевченка.

Публічну опінію незабаром заінтригували поважні адміністративні зміни, що були наслідком виданих з приводу української змови урядових розпоряджень. Цар звільнив київського куратора ген. Траскіна. Московський куратор гр. С. Строганов, діставши від міністра освіти гр. С. Уварова цілу реакційну програму плекання виключно “руської” (в розумінні “московської”) народности – плекання духу чисто російського патріотизму “без усякої домішки сучасних політичних ідей”, а також особистий лист міністра з конкретними порадами, як цю програму здійснювати, обуривсь на Уварова, не виконав його розпоряджень, домагався даних про справу кирило-мефодіївців і закінчив свою відповідь Уварову тим, що “інструкції й писані накази так само не в силі керувати людськими думками, як і офіційні міністерські циркуляри”. У результаті того конфлікту цей сміливий і незалежний державний діяч змушений був покинути свою посаду після того, як дістав від царя догану. Розпорядження виконав уже його наступник.

Коли Строганов зареаґував так з погляду ліберального, та намісник царя в Польщі князь Паскевич зареаґував інакше – з погляду реакційного. За згодою царя він фактично керував слов’янською політикою Росії, і тому його ввесь час тримали в курсі справи Кирило-Мефодіївського Товариства. Паскевич гостро розкритикував реферат гр. Уварова до царя про слов’янську справу. Будучи беззастережним прихильником точного виконання умов Священного Союзу, він обвинувачував Уварова в кокетуванні з західними слов’янами, що виявилося в поширенні науки слов’янознавства в російських університетах за часів міністрування Уварова, в подорожах російських учених і самого міністра до слов’янських земель, у їхніх розмовах із чеськими діячами. Паскевич навіть літературні взаємини з чужоземними слов’янами уважав за акт нелояльний до німецьких держав. Він висловився проти слов’янознавства в університетах і твердив, що воно розбуджує в Росії “провінціальні” сепаратизми, чому приклад дало Кирило-Мефодіївське Товариство.

Ця офіційна “література” й наслідки, що їх вона викликала, не могли не бути темою розмов у політичних салонах Петербурґу й Москви. У Росії, як у державі, де не було свободи друку, громадянство завжди живилося всякими чутками.

Російська інтелігенція неоднаково реаґувала на чутки, що повставали по царському присуді над братчиками, та на заходи царського уряду, викликані їхньою справою. Переконаний централіст-русифікатор, найворожіший Шевченкові критик В. Белінський на вічну ганьбу собі писав своєму приятелеві Анненкову: “Довідувався я про Шевченка і справді переконався, що поза релігією віра – річ нікчемна”. Нагадавши Анненкову думку Бакуніна про те, що Шевченко – “людина поважна й прекрасна”, Белінський казав далі:

“Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубин; значить, вона може і з Шевченка зробити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченкові осла, дурня й “пошлеца”, а до того іще й гіркого п’яницю, з хахлацького патріотизму охочого до горілки”.

Оповівши про те, як цар сміявся з одного Шевченкового пасквілю, а обурювався на другий, де дотеп був звернутий проти жінки [Мова тут, очевидно, про “Сон” – про уступи в ньому, де Шевченко дав сатиричні портрети царя й цариці], Белінський оповідав таке:

“Я не читав тих пасквілів і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а це між іншим доводить, що вони зовсім не злі, а лише дурні [?!]), але я певен, що другий пасквіль, мабуть, занадто гидкий”…

“Шевченка, – писав далі, – заслали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його; коли б і я був суддею, я покарав би не гірше. Я маю особисту відразу до таких лібералів! Це вороги всякого поступу. Своїми зухвалими дурницями вони дратують уряд, роблять його підозрілим і викликають гострі заходи, згубні для освіти й письменства”.

Далі Белінський оповідав про ті прикрощі, що спіткали цензорів Кулішевої “Повісти про український народ”, і про те, як взагалі почала тоді лютувати цензура.

“От що роблять ці скоти, безглузді ліберальчики! Ой, уже мені ті хахли! Культивують лібералізм в ім’я галушок і вареників із свинячим салом!”

На такому ідейному рівні стояв цей прославлений російський “западник”!

Хвилювала ця справа й московських слов’янофілів. Самарін спішився попередити своїх людей, щоб були обережні, коли довідався про арешти Куліша, Савича та помилково притягнутого жандармами до справи московського слов’янофіла Чижова. Зате “аполітичний” К. Хомяков писав у листі до Самаріна: “Українців, як видно, заразила політична дурість”. Не знаючи, в якій мірі злочинним було їх “заблуждение”, Хомяков нарікав на їх нерозум, бо “час на політику минув”.

Одначе знайшлася в Петербурзі й така група людей, яких справа українських змовників дуже зацікавила. Це був гурток людей, що їх займали питання перебудови укладу соціального й політичного життя на зовсім нових засадах. Вони гуртувалися навколо Буташевича-Петрашевського, і серед них Шевченко найліпше знав Момбеллі, що походив з України, та Штрандмана, з яким зблизився в Яготині у Репніних.

Момбеллі нотував у своєму щоденнику, що Шевченко написав “відозву до українців” і що француз Лесаж віз її за кордон, щоб надрукувати, але на кордоні йому цю відозву відібрали [У “француза Лесажа” в переказах обернувся Куліш]. Момбеллі стверджував, що, коли люди обережні називали ці революційні плани безумством, то “українці, більше знайомі з місцевими умовами, навіть такі, що вчинку Шевченка не похваляли вже тому, що він не вдався, признають його план за зовсім не такий недоладний, як може здаватися на перший погляд”: вони кажуть, що “треба тільки розворушити їхніх земляків, а там уже тяжко буде їх заспокоїти, поки не допнуть свого, не виконають того, що затіяли”. Буташевич-Петрашевський мав якісь дані твердити, що відкрита урядом українська змова “пустила коріння” на Україні, чому багато помогли твори Шевченка, які схвилювали Україну, і що там і тепер неспокій.

Відгук в Україні та за кордоном

На Україні вістка про царський присуд над братчиками не могла не викликати хвилювання. Шевченко об’їхав мало не всю Україну, скрізь зав’язував знайомства. Свої нелегальні твори він не тільки давав читати й переписувати, а навіть декламував їх не раз і прилюдно, а друковані твори його знав мало не кожний освічений українець. Костомаров і Куліш теж були постатями дуже популярними. В ту добу шукання нових шляхів – у добу нового розуміння нації, в добу розбудженого народництва, все, що було живе на Україні, не могло не хвилюватися, не реаґувати на ув’язнення й заслання головних провідників – ідеологів нового руху. Уже за кілька днів по арешті Костомарова й Шевченка з мурів одного дому в Києві поліція зняла таку прокламацію, що вийшла, мабуть, із кіл молоді, ідейно близької до заарештованих:

“Браття! Настає велика пора, пора, коли маємо нагоду змити ганьбу, нанесену попелові наших батьків, нашій рідній Україні підлою рукою вічних ворогів наших. Хто з вас не підійме руки за велику справу? За нами Бог і добрі люди, вірні сини України, вороги кацапів”.

Діставши 26 квітня копію цієї прокламації, цар написав на ній: “Явна робота тієї самої пропаганди з Парижу; цій роботі на Україні не вірили ми довго, а тепер не можна щодо неї сумніватися, і слава Богу, що так відкрилося”. Бібікову, що був тоді в Петербурзі, Микола І наказав негайно повернутися до Києва і “всюди пильно дивитися”. Це був вибух обурення якихось незнаних молодих завзятців, не опертий ні на яких організаційних підставах, але вже невдовзі київська молодь утворила нову українську таємну політичну організацію.

Польський революціонер і письменник Єж-Мілковський, що був тоді студентом Київського університету, оповідає в своїх недавно опублікованих споминах, що справа братчиків “виросла в переказах до розмірів справи великого значення”. Студентів-українців по ліквідації кирило-мефодіївської змови “сором огорнув з приводу їхньої несвідомості”, і вони постановили закласти конспіративну організацію. Повстала змова “справжня, ґрунтовна, з усіма прикметами якнайбільшого протидержавного злочину”, але її ініціатори переконалися, що без організаційного досвіду не виконають того, до чого приступили. Постановили тоді звернутися до товаришів своїх поляків, що мали вже опінію досвідчених конспіраторів. Було це непорозуміння: по ліквідації останнього польського революційного гуртка польська молодь у Києві була політично пасивна.

Проте крок українців, що хотіли далі вести перервану ліквідацією Братства справу, посередньо вплинув і на поляків. На вакаціях група польських студентів обдумала форми конспіративної організації, а по вакаціях передала їх і українцям. Повстали тоді дві революційні організації – польська й незалежна від неї українська, але вони перебували в контакті. Мали вони триступеневу структуру, і політична поліція ніколи їх не викрила. У цій українській організації, що не виявила себе назовні, гартували свої національні почуття ті, що по десятьох роках ентузіастично вітали визволеного з неволі Шевченка і провадили культурно-національну працю, коли по смерті Миколи І відновилася можливість її вести.

У Харкові теж існувала якась незнана нам докладніше група, що її члени готові були стояти за Шевченкову справу. Один ентузіаст, що покінчив життя самогубством, не давши жандармам себе арештувати, маґістер Головко, який був у 1847 р. харківським студентом, оповідав, що по арешті Шевченка знайшлося “аж до 1000” людей, готових боротися за його ідеї. Якщо це було й виразне перебільшення, то все ж таки свідчило воно про те, як живо реаґувала українська молодь на кару, що спіткала українського поета.

Обізвалася на цю подію й польська преса. Львівський “Dziennik Polski” подав відомості про арешт Куліша. Львівський “Postęp” пророкував устами Кароля Падуха “кривавий вибух” серед українського населення за Збручем.

“Як мало защепився на Україні москвітизм, – писав він, – бачимо з останньої змови, широко розгалуженої особливо над Дніпром між козаками; ученими й урядовцями. Шевченко, людина з народу, родом із польської України (тобто з Правобережжя), визволений з кріпацтва, був покликаний на професора Київського Університету; тут у святім городі Руси розпочав свою діяльність, звідси розійшлися його повні палких закликів до українців вірші, писані живою народною мовою. Вільна, незалежна Україна була гаслом Шевченка…”.

Спинившись на відношенні Шевченка до поляків, Падух твердив, що “Задніпрянщина нині у завзятій боротьбі з царем за загарбані права…” “Боротьба Московщини з українством”, що “там вічно триває”, “тим небезпечніша для Москви, що ціле її збіжжеве багатство, ціла південна торгівля й усі зносини з південною Слов’янщиною напевне будуть втрачені. Відкриття намірів Шевченка й Куліша відірвати Україну від Московщини пройняло жахом царя; остиг до Слов’янщини, бо враз побачив себе відрізаним”. Стаття ця написана була без сумніву на підставі звісток, що надійшли з Києва від революційно настроєних і близьких до членів Товариства св. Кирила й Мефодія поляків. По Україні в польських колах ширилися чутки, що Шевченко хотів оголосити себе гетьманом України. Шляхтичі казали: “Коли б Шевченкові вдалося зробитися гетьманом, тоді напевне воскресла б і Польща”. У цих розмовах виразно відбивалися слова “Книг битія українського народу”: “І розірвали Польщу, як прежде розірвали Україну… Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна”. Українці, що в наведених уже вище розмовах із Момбеллі висловлювали свої думки з приводу “планів Шевченка”, казали, що “з повстанням на Україні розворушився б і Дін, давно вже незадоволений заходами уряду. Поляки також скористалися б з нагоди. Поступово ввесь південь і захід Росії вхопилися б за зброю”.

На польську радикальну молодь не тільки в Києві, але й далеко поза його межами політичні твори Шевченка, що ще в 1846 році широко розійшлися по руках, справляли велике враження і мали вплив, і цей вплив відбився й у польській пресі в Австрії, і на польській політичній думці тієї доби. Ще в 1846 році емігрував з України поляк Духінський. Він був переконаним прихильником незалежності України і палким пропаґатором цієї ідеї серед поляків. Захоплений Шевченковою нелегальною творчістю, приїхавши до Парижу, він з’явився до вождя польських леґітимістів князя Адама Чарторийського і пристав до його табору. Він інформував князя Адама про українську справу, доводячи, що Польща повинна визнати незалежність України як “найпершу святість”. І в рефератах своїх Чарторийському, і в листуванні своєму з його політичними аґентами на Сході, а коли сам зробився одним із них, то й в особистих зносинах із ними, так само як і в пресі, він кілька разів покликався на твори Шевченкової політичної музи й на справу кирило-мефодіївців як на доказ того, що Україна дозріла до політичної незалежності. У Шевченкові й братчиках, як у мучениках за “національну козацьку справу”, як у борцях за незалежність України, він бачив природних союзників у боротьбі з Росією.

Його статті на сторінках органу кн. Адама “Trzeci Maj”, що пригадували Європі “козацьку націю”, прославляли нових її борців; у своїх інших статтях і листуванні він з пам’яті цитував Шевченкове “Посланіє”. Кн. Чарторийський актуалізував у 1848 році свою українську політику, мабуть, не без впливу Духінського. В інструкції до політичних аґентів, в інсурекційних його планах скрізь говориться про Україну, що “має шляхту і збройну козацьку силу”. Розуміння необхідності використати цю силу в боротьбі з Росією і закликання українців до боротьби за свою незалежність знайшли місце не тільки в пресі польських легітимістів, а й у конкретних їх заходах.

Згодом галичанин, греко-католицький священик о. Терлецький, близький до Чарторийського, в своїй брошурі “Слово Русина до всієї братії племени слов’янського про речі слов’янські”, надрукованій у 1849 році в Парижі, цілком повторював політичну концепцію кирило-мефодіївців з незалежною Руссю-Україною в федерації слов’янських народів. На слушну думку Терлецького, поворот у російській слов’янській політиці (знеохочення до панславізму) пояснювався власне тим, що в різних народів, зокрема й на українському ґрунті, панславістичні ідеї викликали національну активність. Терлецький покликався на відомі нам загальні заходи російського уряду й на долю Шевченка, Куліша й інших товаришів, “засуджених на вічну каторжну працю в копальнях і вічну службу в солдатах”. Думки Духінського, Терлецького стали цінними аргументами для слов’янських визвольних концепцій французького публіциста Кіпріана Робера, що його твори мали вплив і на братчиків. Ролі України у визвольній боротьбі слов’ян (передусім проти держав Священного Союзу) він надавав велике значення.

Поголоски, що їх передавали в Петербурзі з уст до уст про справу Шевченка і братчиків, не могли не зацікавити й європейської дипломатії. На жаль, ніхто ще досі не заглянув ні до пруських та австрійських, ні до французьких та англійських дипломатичних архівів. Можна твердити з певністю, що в цих архівах є дуже цікаві донесення політичних аґентів із Петербурґу про цю українську змову. “Augsburger Zeitung” безперечно відбивала опінію баварської дипломатії, коли заатакувала чеський панславістичний рух, дошукуючись у ньому винуватця акції київських братчиків, спрямованої проти цілості Російської держави. І Австрія, і Пруссія, що боялися слов’янського руху, могли трактувати відродження ще однієї слов’янської нації лише вороже, як небезпеку для ідей Священного Союзу, однією з головних засад якого було тримати в неволі підвладні цим державам і Росії народи. Їх неґативне ставлення до “Молодої України” мало бути тим більше ворожим, що від неї йшла нова концепція визвольного панславізму.

У вірності Росії засадам Союзу особливо був зацікавлений австрійський уряд, що мав клопіт із хорватами, чехами, словаками, поляками й галицькими українцями. Справа кирило-мефодіївців мала такий розголос, що російський уряд не міг не дати представникам Австрії і Пруссії відповідних пояснень і не запевнити їх у тому, що приборкає своїх панславістів і припинить усяку слов’янську пропаганду, що було в повній згоді з його внутрішніми розпорядженнями. Австрійський уряд без вагань видав російському урядові кирило-мефодіївця Савича, що по дорозі до Парижу затримався в Празі. У переказах, що кружляли про цей факт, ім’я Шевченка заступило ім’я незнаного нікому Савича, і оповідали, що це Шевченка, який встиг був утекти до Галичини, арештувала австрійська поліція.

Про всі широкі відгуки своєї і братчиків справи Шевченко нічого не знав. У той час, коли росли й ширилися про нього по світі правдиві чутки і леґенди, він, закинутий до маленької фортеці в азійській пустелі, мучився примусовою беззмістовністю свого солдатського життя, безперспективністю становища, в якому опинився, та щоденним понижуванням своєї людської гідності. Не зважаючи на царську заборону, послушний своєму генієві, він далі творив нові скарби української поезії, готовий до ще гірших мук, аби не розлучитися із своєю “славою злою”, із своїм життєвим посланництвом.

1847 – 1848 рр. Солдат

В Оренбурзі

30 травня до “III отделения” під’їхала карета, до якої жандарми всадили Шевченка, щоб передати його в розпорядження військового міністра. Костомаров дивився на це в вікно. Оброслий бородою Шевченко, побачивши Костомарова, зняв шапку, посміхнувся й привітно вклонився йому на прощання. Того дня генерал В. Адлерберґ, як начальник інспекторського департаменту військового міністерства, повідомив гр. Орлова, що зробив уже розпорядження вислати Шевченка в супроводі фельд’єґеря до командира Окремого Оренбурзького Корпусу.

Провівши одну ніч у військовому арешті [Мабуть, у Петропавловській фортеці], другого дня, 31 травня, точно опівдні, поет у супроводі фельд’єґеря Відлера виїхав із Петербургу. 2110 верст відділяли Оренбурґ од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд’єґер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Фельд’єґер Відлер мав залізне здоров’я, але мав його також і “державний злочинець”: рівно за вісім із половиною день – 8 червня вночі – кибитка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Усе життя пам’ятає поет цю подорож. З іронією писав через 10 років у щоденнику:

“Мене (як потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельд’єґер “неудобозабываемого Тормоза” [Так Шевченко, слідом за Герценом, любив називати Миколу І] не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурґу, замордувавши тільки одного поштового коня”.

А в повісті “Близнята”, написаній трохи раніше, казав: “Увесь простір, що промайнув перед моїми очима, так само й у пам’яті моїй миготить, – ні однієї риски не можу добре вхопити”. Якби фельд’єґер зовсім ніде не спинявся, то й тоді випало б майже по 250 верст безперервної їзди на одну добу в труському “тарантасі” по нерівних дорогах (і то протягом 8.5 день!), а коли взяти під увагу, що все ж таки де-не-де треба було і на станціях на перепрягання коней пождати, і десь пообідати, то вийде, що їзда була значно швидша. Це були справжні восьмиденні тортури.

Особливо тяжка була подорож за річкою Самарою по безкраїй монотонній степовій рівнині, позбавленій будь-якої рослинності.

Із штабу Шевченка відіслали до “пересильної казарми”, де такі, як він, засланці, чекали на приділення до якоїсь військової частини.

Лист військового міністра, що його привіз фельд’єґер до Оренбурґу з наказом царя про заборону Шевченкові писати й рисувати, навіть на старих миколаївських служак справив враження чогось несамовитого. Начальник штабу полковник Прибитков так оповів про це одному з штабних офіцерів, майбутньому приятелеві нашого поета К. І. Ґернові: “Уявіть собі, Карле Івановичу, якого нам пана сьогодні прислали: йому заборонено і співати, і говорити, і ще щось таке! Ну, як же йому за таких умов жити можна?”.

9 червня про прибуття Шевченка до Оренбургу довідався українець Федір Лазаревський, що був урядовцем установи, яка завідувала киргизькими справами й називалась “Пограничная Комиссия”. До кабінету Лазаревського вбіг писар Галевинський із словами: “Уночі жандарми Шевченка привезли; я чув від офіцера, якому його передали, і він тепер перебуває в пересильній казармі”.

Завдяки споминам Ф. Лазаревського, як на екрані, встає перед нашими очима образ закинутого в казарму поета в перший день його перебування в Оренбурзі. Лазаревський, що перед тим особисто Шевченка не знав, а тільки читав його твори, ідучи за відрухом серця, покинув свою працю й побіг до казарми.

“Поет, – оповідає Ф. Лазаревський, – лежав ниць на нарах, заглиблений у читання Біблії… Забуваючи про присутніх підглядачів, у юнацькому запалі я кинувся йому на шию. Неохоче зійшовши з нар, Тарас Григорович почав розмовляти зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання… Між іншим я запитав його, чи не можу йому в чомусь придатися. Він стримано відповів: “Я не потребую чужої помочі – сам собі буду помагати. Мене вже запросив начальник пересильної тюрми – вчити його дітей””.

Відгороджуючись від нової осоружної обстанови, поет розмовляв із біблійними пророками. Недовір’я, що його він виявив до Лазаревського, було цілком зрозуміле, і Лазаревський не образився. Вийшовши з казарми, він кинувся до свого начальника генерала Ладиженського з просьбою помогти чим можна Шевченкові. Але й цьому “гуманному”, як його оцінював сам Лазаревський, генералові форма, в якій до нього звернувся молодий ентузіаст Шевченкового поетичного таланту, видалася нетактовною, і зніяковілий юнак вийшов від начальника з похиленою головою. Довелося шукати протекції деінде, і Лазаревський разом із своїм чернігівським земляком Сергієм Левицьким, теж урядовцем “Пограничной Комиссии”, поспішили до впливовоґо в Оренбурзі підполковника Матвеєва, що був “правою рукою” крайового генерал-губернатора Обручева.

Матвеєва всі знали як дуже добру людину. Походив він із простих уральських козаків. Матвеєв нічого не прирік своїм українським гостям, але був зворушений тим, що почув від них про Шевченка. Справдилося те, що той більше робить, хто менше обіцяє: цей уральський козак на довгі роки зробився “добрим генієм нашого поета”. Уже наступного дня він прикликав до себе Шевченка на розмову й сподобався нашому поетові. За два дні по вміщенні в тюрмі-казармі Шевченко вже дістав дозвіл вийти з її мурів і навіть переночував у місті. У розмові з поетом Матвеєв, очевидно, не міг не згадати просьб і заходів Ф. Лазаревського й С. Левицького.

Шевченко переконався, що візита Ф. Лазаревського в казармі була щирим відрухом серця й вирішив відвідати обох своїх чернігівських земляків. Прийшовши до них, Шевченко тримався так щиросердечно, що між земляками відразу встановилися дружні взаємини й поет залишився у нових приятелів ночувати. По довгій, жвавій розмові вони полягали втрьох спати покотом на підлозі, але сон не йшов їм на очі. Шевченко читав новим друзям з пам’яті свої “Сон” і “Кавказ”. Легко собі уявити, яке враження це справило на молодих ентузіастів. Потім він співав соло, між іншим і свою улюблену “Зіроньку”, з таким успіхом ще недавно проспівану на Кулішевому весіллі. Левицький мав добрий тенор і співав з великим почуттям. Шевченко був віртуозом інтимного співу. Лазаревський обом вторував. Співаючи разом, усі плакали. Шевченко ридав. “Літня ніч пролетіла непомітно”. Виявилося, що й тут, у далеких чужих степах, є люди і є повні співчуття серця земляків.

Коли Левицький і Лазаревський захопилися долею Шевченка як земляки, для яких він був передусім геніальним поетом їх батьківщини, то чужих, мабуть, він сам зачаровував, як от Матвеєва та й інших. Капітан генерального штабу К. І. Ґерн, один із ад’ютантів генерал-губернатора, разом із генералом бригади Федяєвим писали вже відповідні листи до капітана Мєшкова, командира 5 батальйону в фортеці Орській, куди штаб 23 дивізії призначив Шевченка. Робили це, мабуть, на просьбу Матвеєва. Лазаревський знайшов ще й свою дорогу, щоб допомогти поетові. Він мав в Орській фортеці доброго знайомого – урядовця М. С. Александрійського, якому рекомендував Шевченка. Зустрівся поет в Оренбурзі і з товаришем з Академії – уральським козаком Чернишовим. Той прийняв поета добре, як і вся його родина, і теж про нього, як побачимо, не забував і далі. Познайомився Шевченко і з поляком Венґжиновським, що теж служив в Оренбурзі в Пограничній комісії і був однією з найвидатніших постатей серед тутешньої численної польської колонії, яка складалася переважно з поляків-засланців. Він був родом з України і згодом зробив багато добра Шевченкові.

У найвірніших підданих накази деспота-монарха зустрінуть опір, коли вони нелюдські: про полегшення Шевченкової долі клопоталися вищі офіцери корпусу, в складі якого він мав служити! Що ж говорити про людей, що їх зв’язувало з Шевченком або спільне національне походження, або політичні симпатії?

В Орській фортеці

18 червня “колишній художник” Шевченко, тепер “рядовий” 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбургу до місця нової “служби”, до фортеці Орської, де стояв батальйон. До Орської від Оренбургу було 280 кілометрів. Шевченко мав гроші й протекцію і міг собі найняти коні. По дорозі, що її відбув у п’ять разів повільніше, ніж з Петербурґу до Оренбурґу, міг придивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути “незамкнутою тюрмою”. Враження свої пізніше описав. Під час цієї подорожі в ньому прокинувся дух мандрівника-краєзнавця. Радів, побачивши єдине на дорозі “село, вкрите зеленню”. Була це Островна – слобода, заселена українськими колоністами. До сліз зворушив його вигляд тієї типової української степової оселі, “що так живо нагадувала йому його прекрасний рідний край”; тут він “потішив… душу свою рідною розмовою”.

У Губерлі, передостанній станції перед Орською, милувався мальовничими Губерлинськими горами. Наступного дня кілька годин підіймався на Губерлинський хребет, звідки відкрився вид на пустельний степ, а по останній станції Подгорная треба було підійматися на нове плоске узгір’я другого ланцюга цих гір. З узгір’я побачив уже він “пустелю, що від неї душа холонула”. Здалася йому та пустеля “розкритою могилою”, що “ладна його живцем поховати”. Вдивляючись у “сумну панораму”, “помітив серед неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою”. Це була Орська фортеця. Під’їжджаючи ближче до неї, думав, “чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бог-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тільки тиша, що її переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні”. Виявилося, що “біла плямка – це невеличка мурована церква на горі, а червоноруда стрічка – то були дахи урядових будинків, а саме – казарма, цойґгавзи тощо”.

Сама фортеця це був “великий майдан, що його оточує з трьох боків канал аршинів зо три завширшки та вал відповідної височини, а з четвертого боку Урал”. “Ось що оживляло план цієї сонної картини: гурт таврованих каторжників лагодив шлях на приїзд командира корпусу, а ближче до казарми на майдані муштрувалися солдати”. Такі були перші враження Шевченка в місці його нового перебування, де в каменоломнях каторжники добували яшму, а в брудних казармах різноплемінні оборонці російської держави відбували свою двадцятип’ятилітню солдатську службу.

Прибув Шевченко до Орської фортеці 23 червня, і того самого дня командир 5 батальйону призначив його до 3 роти. “Колишній художник” Шевченко зробився “рядовим ч. 191”, Зробився одним із тих, хто, як сам недавно сказав у “Сні”,

Нагодовані, обуті,

І кайданами окуті,

Муштруються…

Муштра й казарма – те, що найбільше він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусів увесь час перебувати. Як до кожного “молодого солдата”, приставили до нього “дядьку”, тобто інструктора. Мундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю “дядьки”. Далі йшла муштра. Капітан Ґерн хотів допомогти Шевченкові й полегшити його становище і, як уже згадано, спільно з командиром бриґади написав для цього листа командирові Орського батальйону майорові Мєшкову з просьбою “звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому може”, але Мєшков зрозумів це “по-своєму”: він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською “выправкой”, “учебным шагом в три приема” та іншими тонкощами тодішньої фронтової служби, надриваючи сили, щоб зробити з нього доброго фронтовика, чи пак “бравого солдата”.

Цей Мєшков був не лиха людина, але дуже обмежена – типовий “солдафон” миколаївських часів. Для його характеристики досить навести таке місце з пізніших споминів самого Шевченка: “Майор Мєшков, бажаючи мені дошкулити [Очевидно, в розумінні “зачепити амбіцію”], сказав якось мені, що коли я буду офіцером, то не вмітиму до порядної залі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться, “носка тягнути””. Даремні були зусилля майора: Шевченко вже в день конфірмації сказав собі, що з нього “не зроблять солдата”. Він не тільки не хотів, а й не вмів “носка тягнути”. Свідки його фронтових мук довго пам’ятали його “важку, вайлувату постать”, постать людини, зовсім нездатної до муштрової “виправки”.

Але Мєшков не робив кривди поетові. Для нього лист генерала Федяєва був наказом. Гірший був командир 3 роти землячок Глоба. Суворий формаліст, п’яниця й людина брутальна, він уже тоді, коли Шевченко вперше з’явився перед ним, загрозив поетові різками, якщо він не буде “добре поводитися”. Цей Глоба глумився з “нездарного солдата”. Найгіршою річчю були для Шевченка перегляди, що їх робив своїй роті цей “отец-командир”:

“Тремтячи і серцем завмираючи, – згадував поет-засланець, – я завжди мастив вуса, облачався в панцер і з’являвся перед червоносинє від хмелю лице “отця-командира” скласти іспит із пунктів, рушничних вправ і, на закінчення, найдурнішої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий солдат і за що він повинен любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи від “дядьки” й караульного єфрейтора”.

Треба було, як казав, “поховати самому в собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, – не червоніючи й не бліднучи, слухати моральної науки від грабіжника і кровопивця”. Найтяжчим для Шевченка було власне це “ховання в собі” людського почуття, до чого він довго не вмів призвичаїтися і що називав “огидним лицедійством”.

Найлютішою мукою для нього, найзавзятішого ворога Російської імперії, була служба в війську, головній підпорі осоружного механізму імперії. Психологічну основу своїх тодішніх мук він прекрасно розкрив пізніше в щоденнику:

“За дитячих літ, оскільки я пам’ятаю, мене не цікавили солдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства [“Христолюбивое воинство” – формула, уживана в богослужбових молитвах за військо]. Антипатія зростала в міру моїх зустрічей із людьми з цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, однак мені не пощастило навіть у ґвардії зустріти порядного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то конче неук і хвалько, коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще до того й п’яниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовхнувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану! Якби я був недолюдок, кровопивця, то й тоді для мене дошкульнішої кари не можна було б придумати, як заславши мене до Окремого Оренбурзького корпусу солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань”.

Коли щоденна “лицедійська” покора перед начальством була для поета тяжкою мукою, то другою, не менш тяжкою, було примусове перебування в казармі. Удень, по муштрі, можна ще було або піти на берег річки Орі, або до когось із знайомих, культурніших офіцерів чи урядовців, увечорі ж треба було вертатись до казарми. Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики – це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірній “зорі”, тобто по вечірньому сигналі, двері казарми зачинялися. Крім вічного зику, треба було слухати “веселі” розмови про те, “кого били та кого бити обіцяли”.

У цій дикій атмосфері Шевченко довго не міг оговтатися. Але йому на короткий час пощастило якось вирватися з казарми – коли саме і чи надовго, невідомо. У кожному разі сталося це або в кінці літа або восени. Зате його спіткала тяжка хвороба – ревматизм. Писав він про це Михайлові Лазаревському, братові Федора Лазаревського, що так щиро привітав його в Оренбурзі: “Опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом”. Хоч тяжкий це був недуг, але – як казав у тому самому листі – помагала не тільки лікарська поміч, а й те, “що прозябав собі, хоч у поганій, та все таки вольній хатині”.

Нові приятелі його не забували. Це теж було деяким полегшенням. Ще літом відвідав його в Орській Михайло Лазаревський, якого він перед тим не знав. Це була людина виняткових моральних прикмет, справжній “євангельський юнак”: усе життя своє він прожив для ближніх. Пізнавши Шевченка, він зробився найвірнішим його другом. Відвідини Лазаревського були для поета справжнім святом, великим духовим відпочинком. Він бачив Шевченка ще бадьорого. Третій Лазаревський, Василь, через брата Федора переслав поетові з Петербургу сиґари, які той любив, і 50 карбованців. Оренбурзький товариш з Академії Чернишов у листі радив познайомитися з своїм приятелем д’Андре, що в кінці жовтня приїздив до Орської. Цей д’Андре був митцем-малярем, учнем Шевченкового знайомого, професора Тіхобразова. Чернишов хотів дати Шевченкові хоч на кілька днів товариство інтелігентної “прекрасної людини й великого аматора красних мистецтв”. Турбувала приятелів відома їм добре необережність поетова, і тому Чернишов остерігав Шевченка, щоб він не рисував в Орській, бо там серед каторжників був якийсь професійний донощик, колишній урядовець.

Поволі в Шевченка зав’язалися знайомства й на місці. Приїхав він до Орської з рекомендацією до земляка з Чернігівщини лікаря М. Александрійського, що скінчив Київський Університет. Покинувши свою властиву професію, він служив у Пограничній комісії і був в Орській на посаді “опікуна прилінійних киргизів”, як Михайло Лазаревський у Троїцькому. Александрійський був людиною заможною і через це досить незалежною. Жінка його походила з багатої купецької родини. Погляди Александрійський мав передові, а як людина культурна, напевне передплачував газети й купував книжки. Шевченко “був прийнятий у його домі не як солдат, а як найближчий знайомий, нарівні з іншими гостями. Там він, без сумніву, зустрічався і з командиром батальйону і з іншими офіцерами залоги, як гість господаря, а не як рядовий ч. 191 за списком”, як оповідає Ф. Лазаревський у своїх споминах.

Сам Шевченко писав княжні Варварі про місцевих офіцерів: “всі мене, спасибі їм, як товариша приймають”. Але це товариство не завжди було приємне, та й слово “всі” означає тут хіба тільки більшість. З тими, що їх поет називав “грабіжниками” й “кровопивцями”, він, звичайно, не шукав зустрічей, а серед тих, у кого бував, теж були малокультурні люди, що з їхнього товариства мусів іноді й тікати, бо воно було “гірше казарми”, як сам писав княжні.

Ця “сама гущавина христолюбивого воїнства” складалася в значній мірі з офіцерів мало інтелігентних, або таких, що погано вчилися в військових школах, або таких, що їхня моральна поведінка буда низька і що попадали до “прилінійних” фортець за службові провини. Кращих людей можна було зустріти іноді хіба серед начальників, що мусіли “виховувати” цю банду, яку вкрай деморалізувало одноманітне, позбавлене ідейного змісту життя маленької, закинутої в пустелю залоги. Деморалізувалися в цій атмосфері навіть ідейні люди, поляки-засланці, серед яких були й офіцери.

Однак були й серед офіцерів винятки. Дуже прив’язався до Шевченка молодий офіцер, українець Вериго. Мав Шевченко приятеля і в особі офіцера-поляка Мостовського, повстанця 1831 року, з яким і пізніше над Каспієм щиро приятелював. Із засланців-рядових пізнав Оттона Фішера, теж поляка, що ввів поета в дім коменданта фортеці генерала Ісаєва, де сам бував як учитель генералових дітей.

Дві пані з Орського товариства, невідомі нам на прізвища, особливо піклувалися Шевченком. Коли настала зима, вони справили й подарували поетові теплий заячий кожушок.

У фортеці був військовий писар Лаврентьєв, що мав родину й жив на приватному помешканні. Цей Лаврентьєв, людина неосвічена, але досить “розвинена, проста й гуманна”, подобався Шевченкові, і він з ним приятелював і часто в нього бував, а за першого півріччя перебування в Орській хата Лаврентьєва була єдиним місцем справжнього спочинку для нашого поета, який, між іншим, деякий час учив грамоти писаревого сина. На учня свого він ніколи не сердився, вживаючи як педагогічних засобів лише “ласки та жарту”.

Коли восени Шевченкові пощастило вирватися з казарми, то своїм добрим відносинам із деякими начальниками він завдячував те, що мав навіть приставленого до себе слугу, солдата-українця Галущенка. Було це, мабуть, тоді, коли він хворів на ревматизм.

Надовго брати на себе відповідальність за порушення формальних приписів ніхто не хотів, і Шевченкові довелося повернутися до казарми. Начальство не могло не боятися відповідальності за Шевченка: дозволяючи йому жити поза казармою, воно тим самим брало на себе подвійну відповідальність: коли б хтось, подаючи докази, доніс вищій владі, що Шевченко рисує або пише, тих, що дозволили йому жити поза казармою, спіткала б тяжка кара.

Тяжко було Шевченкові вертатися до казарми, тим більше, що сталося це зимою, коли задуха в ній була ще дужча. Важке становище його погіршилося ще й тим, що на нього напала нова, ще тяжча хвороба, – це була цинга (скорбут). Викликати її могла різка зміна харчування: в тому пустельному краї майже не було городини. Перед самим Різдвом поет, нарікаючи на тяжке життя в казармі, писав М. Лазаревському:

“До люльок, смороду й зику став я трохи привикати, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер, мов Іов на гноїщі, тільки ніхто мене не провідає”.

Страшне було це порівняння з біблійним мучеником, але влучне. Невимовно тяжко мусів мучитися, коли в нього починали гнити ясна, розхитуватися зуби, а тіло вкривалося болячками, – самотній серед чужої галасливої і брудної юрби, на справжньому смердючому “гноїщі”. Життя в казармі й хвороба викликали в ньому стан тяжкого психічного пригноблення:

“Спершу я сміливо заглянув лихові в очі, – з повною щирістю писав у тому самому листі, – і думав, що то була сила волі над собою, аж ні – то була гордість сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котору впав, а тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, як пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти?”

Таке життя справді було “бездною” людської недолі, і поет непотрібно думав, що, коли спочатку не зазнавав такого пригноблення, то це була “гордість сліпая”, – ні – то була таки “сила волі над собою”, що тепер захиталася, тільки захиталася, але не покинула його, – жив надією на краще: “Так мені тепер тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну країну, то благав би Бога о смерті.

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати.

Іноді така нудьга мене за серце здавить, що (без сорома казка), аж заплачу”. І додавав: “Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому, нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче”. Бога “о смерті не благав”, але думки про смерть як єдиний вихід не раз його навідували: вирізьбив із кости череп і під ним видряпав напис: “Мої думки. Т. Ш.”

Клопотання про полегшення долі

Але поза хвилинами пригноблення, думка його завжди систематично працювала над тим, як би зробити так, щоб і в цих умовах життя його було творче. Розумів, що для цього потрібні дві речі: 1) вийти з казарми і 2) дістати дозвіл рисувати. Заборона літературної діяльності його не здивувала: писав революційні поезії, й за це спіткала його заборона писати. Але ніяк не міг зрозуміти, за що йому заборонено рисувати. Писав про це пізніше в щоденнику: “Писати заборонено за бунтарські вірші українською мовою. А рисувати й сам Найвищий Суддя не знає, за що заборонено”. Бажання добитися скасування цієї заборони продиктувало йому цілий ряд кроків. 24 жовтня він написав листа до Чернишова, що мав їхати до Петербургу, й переслав йому листи до цілого ряду впливових осіб.

За поетовим планом треба було досягти того, щоб шеф жандармів гр. Орлов згодився порозмовляти з царем і вияснити йому, що Шевченко ніколи не рисував нічого злочинного. Шевченко припускав, що на “конфірмації”, тобто під час видавання царем присуду, “сплелась” байка про те, що він “намалював карикатуру” на царя. Треба було цю байку-леґенду розвіяти. Зробити це міг тільки гр. Орлов або його помічник і заступник Дубельт: у їхніх руках були всі матеріали слідства, під час якого Шевченкові ніколи ні словом не закидали малювання “злочинних” сюжетів. Але треба було знайти впливових людей, які згодилися б вплинути на Орлова, щоб він схотів цим зайнятися й відважився турбувати царя такою, з його жандармського погляду, пустою справою. Шевченко добре це розумів і опрацював цілий план відповідної дії.

Одним із найдіяльніших представників активної російської політики на Сході, політики збройного опановування всіх азіатських земель між Уралом і англійською Індією, був гр. Перовський. Покинувши недавно Приуральський і Закаспійський краї, якими він довго управляв як оренбурзький генерал-губернатор і зробившись міністром внутрішніх справ, він не переставав жваво цікавитися життям цих країв і, не зважаючи на невдачу, що її зазнав, коли в 1839 році його військова експедиція на Хівінське ханство скінчилася тяжкою поразкою, він і далі не кидав ще Петром І розпочатих “індійських” планів, одним із ближчих етапів яких було присунутися до границь Афганістану, завоювавши Коканд, Хіву й Бухару, а найближчим – опанування всієї Сир-Дар’ї, а потім і берегів Аральського моря, куди вона впадала. При гирлі Сир-Дар’ї росіяни будували вже фортецю, а весною мала туди вирушити військово-наукова експедиція, що мала дослідити ніким іще не досліджене Аральське море.

Перовський найкраще знав, яку ціну має в цій країні добрий мистець-рисувальник. Він, як ми вже знаємо, з великим трудом знайшов собі для хівінської експедиції рисувальника-ілюстратора, Шевченкового приятеля Штернберґа, але той не витримав тамошнього клімату й тяжких умов праці. Ось чому Перовського легко було зацікавити долею Шевченка, якого можна було на місці добре використати. Перовський знав особисто Чернишова й був його протектором. Чернишов мав занести особистий лист Шевченка до Дубельта з просьбою про “дозвіл рисувати портрети й пейзажі” і просити Перовського помогти в цьому своїм впливовим посередництвом. До того ж Перовський любив мистецтво і чимало чув про Шевченка від свого сердечного приятеля В. А. Жуковського, від Брюлова, що малював його портрет, від свояків Репніних тощо й напевне бачив у Петербурзі Шевченкові праці.

Чернишов був маленькою людиною, і поет слушно зміркував, що його помочі в цій справі мало. Знаючи, що Перовський дуже шанує письменника В. І. Даля, Шевченко задумав використати його для впливу на Перовського. З Далем він ще раніш був знайомий. Крім того, Шевченко переслав через Чернишова ще й лист до Брюлова, щоб той заступився за нього перед Дубельтом. План заходів був придуманий дуже добре й міг принести добрі результати. Написавши всі ці листи, він ще 24 жовтня переслав їх Чернишову до Оренбурґу. Тим часом Чернишов сидів в Оренбурзі й виїхав до Петербургу аж у другій половині грудня. Шевченко знав від Михайла Лазаревського, що й він виїде на Україну, а звідти до Петербургу, і коли вже довідався, що Чернишов нарешті виїхав, написав 20 грудня також листа й М. Лазаревському:

“Будьте ласкаві, побачтесь з Чернишовим: він тепер уже в Петербурзі… а як побачитесь, то розпитайте його, чи він пооддавав мої письма, що я посилав через його, і що йому сказано на ті письма, та попросіть його від мене, щоб він докучав моєю просьбою надто Карлу Павловичу [Брюлову], а з Дубельтом, щоб притьмом побачився. Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому від мене, попросіть його, щоб ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарми (сиріч випросив мені позволеніє рисувать). Даль – чоловік добрий, розумний і могущий; він добре знає, як тут ми пропадаємо, то тяжкий гріх йому буде, як він не схоче промовить за мене хоч одно слово”.

Збирався також писати про це й В. А. Жуковському і просив М. Лазаревського прислати закордонну адресу поета.

Листопад і грудень 1847, як і січень 1848 року, провів у напруженому дожиданні результатів своїх заходів. У грудні, як видко з листа до М. Лазаревського, був в особливо важкому настрої, бо до тяжких мук, що їх переживав, коли його оселили в казармі, додавалися ще й гіркі розчарування: довідався, як уже знаємо, що Чернишов усе ще не виїхав до Петербурґу. Справа затяглася, а він жив лише одною надією – одержати дозвіл рисувати – і вірив, що це річ можлива.

Тим часом у Петербурзі справа йшла мляво. Чернишов ніяк не міг чомусь побачитися ні з Дубельтом, ні з Далем, а вже минав лютий. 12 лютого про це сповіщав Шевченка М. Лазаревський, який до того часу також не встиг побачитися з Далем. Що ж до Брюлова, то Шевченка, мабуть, тяжко вразила подана М. Лазаревським звістка, що “Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув”. Жуковський перебував над Рейном у Баварії, і Лазаревський, сповіщаючи про це друга, додавав: “сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко”. Лист Лазаревського, мабуть, дуже пригнобив би Шевченка, коли б не те, що він іще перед одержанням того листа довідався, що справа його на добрій дорозі. Ще 30 січня гр. Орлов вислав генерал-губернаторові Обручеву листа з просьбою повідомити його, в якому полку рядовий Шевченко перебуває на службі, а також про те, чи добре поводиться й чи ретельно службу виконує, який його “образ мыслей”, і просив Обручева подати внесок, чи заслуговує Шевченко на те, щоб просити царя про дозвіл йому малювати.

Штаб Оренбурзького Корпусу запитав командира 5 батальйону про те, що хотів знати Орлов, і 10 березня з Орської майор Мєшков вислав Обручеву найприхильнішу для Шевченка характеристику, стверджуючи, що він своєю поведінкою, ретельним виконанням службових обов’язків і поглядами заслуговує на дозвіл малювати. Цю пропозицію командира батальйону з Оренбургу переслали до III Відділу. Річ ясна, що і в Оренбурзі, і в Орській запитання Орлова, що зовсім несподівано прийшло з Петербурґу, зрозуміли як виразне бажання вищої влади мати підстави для того, щоб скасувати заборону Шевченкові малювати.

Сформулювання подання в надзвичайно для Шевченка прихильній і рішучій формі можна пояснити тією атмосферою, яку створили Шевченкові в Орській його оренбурзькі друзі; його відвідували люди, що стояли близько до центральної крайової влади, про прихильне відношення до нього ще тоді, коли він був присланий до фортеці, просили вищі начальники і штабні офіцери. Та й сам Шевченко ліпшим і освіченішим офіцерам імпонував своєю повною гідності поставою, своєю інтелігентністю й чарівливістю своєї вдачі. Не могло не справляти на всіх враження й те, що він був приятель або добрий знайомий таких людей, як Брюлов, Жуковський, що особисто знав мало не всіх видатних учених, письменників і митців, що діставав листи від княжни Репніної, – для маленьких провінціальних людей і це все теж мало своє, може навіть більше, ніж власна особа поета, значення.

Справа була ніби на добрій дорозі.

Тим часом княжна Варвара Репніна, діставши від Шевченка листа, де він, оповідаючи про мальовничість і колоритність східних жанрових сцен, що так і просяться під пензель, кинув фразу: “дивитися і не рисувать – це така мука, яку зрозуміє тільки справжній мистець”, так перейнялася муками свого друга, що 18 лютого написала листа до гр. Орлова. У листі цьому в усій своїй красі виявилася імпульсивна і щира вдача цієї кришталево чистої жінки. Вона переконувала Миколиного обер-ката, що “завдання чесноти” – “стежити за тим, щоб правосуддя не оберталося в жорстокість”, доводила, що Шевченко тим, що його віддано в солдати й вислано з батьківщини, так тяжко покараний, що немає потреби до визначеної йому кари додавати “витончену жорстокість” (“le cruel raffinement”), забороняючи йому рисувати. Писала, що Шевченко “зовсім самотній на цьому світі” (“completement orphelin dans ce monde”), що вона, дочка князя Миколи Репніна, який стільки “страждав безневинно”, вважає, що має право заступатися за нещасливих, і висловлювала переконання, що її обов’язок – помогти “гідній усякого співчуття людині, яка не має ні родини, ні протекторів”.

У листі цьому було кілька дипломатичних компліментів на адресу Орлова, але, критикуючи так гостро присуд 1847 року, кн. Варвара не виявила дипломатичних здібностей. Правда, вона, мабуть, не знала, що “витончену жорстокість” виявив сам цар, але, так оцінюючи цей присуд, вона могла гр. Орлова лише роздратувати. Проте лист поки що не мав наслідків ні для княжни, ні для Шевченка. Орлов іще за місяць до одержання цього листа запитав, як ми знаємо, Шевченкову владу в Оренбурзі про його поведінку й чекав тоді звідти відповіді.

Листування з друзями

Тим часом справу дозволу Шевченкові рисувати розв’язало саме життя.

Уже на самому початку 1848 року до Орської фортеці дійшла чутка, що частину Орської залоги “пошлють у степ на Раїм”, для будови маленького форту, рік тому заснованого недалеко від Аральського моря на Сир-Дар’ї. Що може й йому доведеться туди йти, Шевченко ще 1 лютого писав А. Лизогубові, але додавав: “та може Бог дасть, що тут останусь”, а 25 лютого кн. Варварі писав уже про свою участь у весняному поході до берегів Аральського моря, як про річ неминучу:

“Люди, що в тяжких походах побували, порівнюють тутешнє, в кріпості Орській, життя з Едемом, – як же ж воно там мусить бути, коли тут Едем! Та ніхто, як Бог! Одне мене тільки журить: туди не ходить пошта, і доведеться рік, або може й три, коли доживу, ні з ким, хто близький моєму серцю, не листуватись. Пишіть, – ще місяць березень наш, а там нехай діється воля Божа! Лякає мене моя теперішня хворість – скорбут, а в степу вона, кажуть, страх як лютує. Але замінімо зневіру надією й молитвою!”

Перспектива такого походу не могла поета тішити, але поволі примирявся з думкою про свою в ньому участь, і лише дві речі його лякали – скорбут і неможливість листуватися з “близькими серцю”. А листування з друзями було для нього єдиною потіхою. Особливо радів, коли діставав листи з України, але з усіх земляків діяльно з ним листувалися тільки княжна Варвара та Андрій Лизогуб. Лизогуб, побувавши восени в Києві й прочитавши листи Шевченка до його товариша Сажина, перший озвався до нещасливого засланця. Він переживав велике горе, бо перед тим поховав маленьку дочку, але з тим більшою силою своїх християнських переконань щиро старався втішити поета в його тяжкій долі.

Писав до друга, як сповідник до свого духовного сина: “Кара і іспитаніє Божіє завсігди добро нам суть, бо роблять нас луччими, до бідних милостивими, до терплящих жалісливими, тогді і ми самі лучче шануємось і других більше шануємо”… Згадував у листі прочитане десь, що коли хтось, злякавшись “нещастя-страшила”, “упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли ж, не злякавшись, зирне йому в вічі, тогді лихо зробиться чоловікові добром”. Ці прості, але щирі слова відповідали й настроям самого засланця. Він і сам був повен релігійного самозаглиблення, і сам, як писав Лазаревському, “сміливо заглянув лихові в очі”. Але що його найбільше зворушило в листі Лизогуба, – це пропозиція приятеля прислати йому скриньку з акварельними фарбами, кілька справжніх паризьких пензлів Шаріона, англійський альбом для рисунків, а “коли треба, й олійні краски”. У листі до Сажина Шевченко, як видно з листа Лизогуба, висловив надію, що дістане дозвіл рисувати, і цього було досить, щоб той запропонував прислати другові все потрібне для праці митцеві-маляреві.

У кінці листа Лизогуб додав: “що тільки можна Вам получать, а мені посилать, скілько по силам, усе зроблю”. Легко собі уявити, як такий лист потішив поета. “Великим веселієм звеселили Ви мене своїм християнським листом у цій бусурманській пустині”, – відписував він Лизогубові. – “Спасибі Вам, друже мій дорогий! Я з самої весни не чув рідного щирого слова. Я писав туди [на Україну], а Вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу в пустині щирими словами, спасибі Вам”. Лизогуб з родиною переїхав до Одеси, і кожний лист його подорожував до Орської цілий місяць, але зате кожний приносив Шевченкові нову радість. Лизогуб не лише обіцяв робити для приятеля все, що зможе, і ділитись з ним усім, що має, а так і робив. Починаючи від березня, Шевченко діставав від нього при кожному листі пакет з дарунками – то книжки, то цілі асортименти рисувального паперу й дорогих олівців, і нарешті дістав усю “малярську справу” – скриньку з фарбами й пензлями.

Княжна Варвара, що одержала жовтневий лист поета вже до Різдвяних Свят, почала теж до нього систематично писати. Листи її, як і листи Лизогуба, давали величезне задоволення Шевченкові, але не могли одночасно й не зворушувати до глибини душі. І сама княжна, і дві її подруги, теж “яготинські анахоретки”, як називав їх Шевченко, – сестри Глафіра й Олександра Псьолівни писали йому, що ввесь час моляться за нього, оповідали, як зраділи, діставши від нього першу вістку з заслання. У листах до своїх седнівських і яготинських друзів з гіркою іронією описував Шевченко себе, як солдата. Лизогубові писав: “я тепер точнісінький, як той москаль, що змалював Кузьма Трохимович панові” [З оповідання Г. Квітки-Основ’яненка “Солдатський портрет”], а княжні Репніній: “Ви певно б розсміялись, якби тепер мене побачили. Уявіть собі незграбного гарнізонного солдата, розпатланого, неголеного, з величезними вусами – це й буду я”. Лизогубові навіть послав карикатуру на себе, як муштрується з рушницею на плечі, витягаючи “носка”.

Ці сумні жарти справили на його друзів тяжке враження: “Важко на Вас дивитись”, – відписував Лизогуб, а княжна Варвара відповідала: “Ні, я не засміялась би, а заридала б, якби Вас побачила тепер, і молила б Бога дати язикові моєму красномовність, щоб потішити Вас у горі, винести дух Ваш понад Вашу гірку долю…”. Радила другові молитися, у вірі в Бога й любові до ближніх, у любові довершеній, не чекаючи від них взаємності, шукати собі втіхи; діяльною любов’ю до людей-братів радила заповнювати ввесь зміст цього життя. Глафіра Дунин-Борковська вторувала княжні, дякуючи поетові, що, обізвавшись до них листом, дав тим змогу усім яготинським друзям своїм висловити йому “хоч малу частину того живого щирого почуття”, що переповнювало їхні серця. Ще недавно в листі до Лизогуба скаржився він на нещирих друзів – друзів тільки по імені:

“було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! Чи не вимерли, крий Боже? Ні, здраствують, та тільки одцурались безталанного свого друга, – Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радости… так що ж, – недогадливі!”

Тепер мав але надто тих добрих слів. Тринадцять днів зряду перечитував яготинські листи, доки знайшов час і місце відповісти. У день свого народження 25 лютого почав свою довгу відповідь і п’ять день щовечора писав потрошку, – це був фактично великий фраґмент щоденника. Оповідав княжні:

“Я неначе від сну тяжкого прокидаюся, коли лист від кого-небудь, що мене не відцурався, дістану, а Ваш лист переніс мене з темних казарм до мого рідного Яготина. Яка чудесна насолода – уявляти собі тих, хто згадують про мене, хоч їх і дуже мало… І я тепер до найщасливіших належу. З Вами розмовляючи, святкую 25 лютого не бучно, як колись бувало, а тихо-тихесенько, та так весело, як не святкував ніколи, – і за цю радість дяка Вам і Глафірі Іванівні”.

Просив писати до нього якнайчастіше і казав, що молитви та листи друзів поможуть йому нести свій хрест. 28 лютого оповідав, як його втішила молитва й Св. Причастя:

“Вчора просидів до ранку й не міг думок зібрати, щоб лист скінчити. Опанувало мене якесь чуття недовідоме (“приідіте всі труждающіїся і обремененнії, і аз упокою ви”). Перед благовістом до утрені згадав я слова Розп’ятого за нас і неначе ожив: пішов до утрені й молився так радісно, чисто, як може ніколи досі. Я тепер говію й сьогодні причащався Св. Таїн. Хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте й прекрасне, як сей день!”

Просив княжну прислати йому книгу Томи Кемпійського “Про наслідування Христа”. Просив, щоб за нього молилися.

Після Різдва не писав уже поезій. Листування з друзями почало заповнювати його життя. Кожний лист Лизогуба й “яготинських анахореток” приносив йому якусь нову втіху, кожний викликав глибоке зворушення, і мабуть найбільше викликав лист скромної поетки, землячки Олександри Псьолівни. І Лизогуба, і панну Глафіру просив він прислати “Свячену воду” панни Олександри. Цією поезією він перед своїм арештом закінчив передмову до видання нового “Кобзаря”. Її кінець особливо відповідав його теперішньому настроєві:

У Господа небесного

Ласки ціле море,

То я в його, як ту воду,

Виллю своє горе.

Панна Олександра не тільки переслала йому цю поезію, а й написала нову. Поезію цю можна назвати “Молитва за Шевченка”:

Молим Тебе, Боже правди, Боже благостині,

Не покидай сиротою у степу-пустині

Брата нашого! Як батько, як рідная мати,

Озовись до його душі, не дай унивати!

Збери Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку,

І як серцю розбитому стане нудно, жарко,

Тоді нехай вони бризнуть, як дощик весною…

Зроби чудо, – вони стануть святою водою

Живущою, цілющою, – всі рани загоїть,

Як в купелі викупає і душу напоїть.

Ці сльози-молитви безперечно “напували” його душу. Почуття повної самотності поступалося місцем радісній свідомості, що має цілий гурт людей, готових виконати всяку його просьбу, всяке бажання. Йому, як поетові, що в жіночих душах знаходив найідеальніші прояви безмежної любови й самовідречення, було особливо радісно відчувати цей огрійливий подих любови, що його з далеких українських степів навівали на його розбиту душу любі сестри-землячки. Напевне згадував своє юнацьке:

Одну сльозу з очей карих, –

І пан над панами!

Панна Олександра своєю молитвою: “Хай пробуде Він завжди з Вами й не допустить Вас охолонути, умерти для високого, прекрасного” – вторувала його колишній молитві:

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати,

І гнилою колодою

По світі валятись…

Писала йому:

“Ні, не може бути, щоб у душі Вашій, що була вівтарем, на якому творились дари чистої поезії, де лунали такі урочисті гімни, не може бути, щоб у ній колись “воцарилась мерзость запустінія”. Не бійтесь, Тарасе Григоровичу, за Вас так багато моляться ваші сестри по Христу і хресту…”.

Ці слова віри й потіхи були відгуком на написане поетом у кінці лютого княжні Варварі:

“Дивно. Колись дивився я на природу живу й неживу, як на найдосконалішу картину, а тепер неначе очі змінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Невже це почуття краси втрачене навіки? А я так його цінив, так леліяв! Ні… я, мабуть, тяжко згрішив перед Богом, коли так караюсь!”

Коли грудень і січень, що проминули в тяжких хворобах у брудній казармі, були для Шевченка порою тяжкого психічного гноблення, то, починаючи від лютого, його моральний стан почав значно поправлятися, весна ж 1848 року особливо була для нього щедрою на всякі вияви щирої приязні до нього з боку його вірних друзів. Перед Великодніми Святами дістав від панни Олександри Псьолівни оті зворушливі вірші, а від Лизогуба “писанку” – асортимент малярського приладдя й дві книги творів Шекспіра. Писав 7 березня Лизогубові:

“Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок Твій, щирий мій, єдиний друже. Так зрадів, що ще й досі не схаменуся: цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи кожну фарбочку; і як її не цілувати, не бачивши рік цілий”.

Перефразовуючи його власні слова про “муку, яку може зрозуміти тільки справжній мистець”, можна сказати, що мав тепер “радість, яку може зрозуміти тільки справжній мистець”.

Але не тільки яготинські й седнівські друзі не забували його, – не менше ним опікувалися і за нього дбали й нові приятелі-земляки брати Лазаревські. Михайло писав із Петербургу, куди він виїхав, Федір – із Оренбургу. До Оренбургу приїхав весною і третій Лазаревський – Василь, призначений туди секретарем Комітету для боротьби з холерою, що насувалася на Оренбурзький край. Василь, якого Шевченко особисто не знав, писав йому:

“Уперве веду речі з Тобою, а віддав би і не знаю що, щоб оддать Тобі хоч що-небудь із того, що у чоловіка своє… може полегша Твоєму серцю, коли почує воно, що єсть іще один чоловік, що нудиться Твоєю годиною, як би рідною своєю”.

Федір посилав приладдя й папір для писання, Михайло й Василь – книжки й сигари, що їх так любив і звик курити Шевченко. Михайло, побувавши й на Україні, переказував поетові привітання його знайомих-прихильників із Конотопа, що, як казав, “моляться за Твое горе”, й оповідав про зворушливу сцену, коли в Києві до нього зайшов до заїзду (на Хрещатику) приятель Шевченка синдик Університету Глушановський і зараз скрикнув: “У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас!” Брати Лазаревські раз-у-раз довідувалися про поетові потреби і старалися їх задовольнити. Михайло навіть нарікав, що Шевченко надто мало дає йому доручень. Посилаючи книжки, писав: “Серджусь я на Тебе, що не приписав нічого більше… Ради Христа пиши про все, чого бажаєш”. Грошей за куплені для поета книжки й приладдя не хотів приймати.

А з грішми у Шевченка було вже недобре. З Петербургу привіз із собою 365 карбованців і то не асиґнаціями, а сріблом. Як на ті часи, це була дуже велика сума. Вона більше ніж удвоє перевищувала річну платню, яку б Шевченко мав у Києві на обох посадах – співробітника Археографічної Комісії та вчителя малювання в університеті, але він не вмів ні бути ощадним, ні розпоряджатися грішми і вже перед Різдвом усі витратив. Була й ще одна причина, чому вони так швидко розійшлися: необережно позичав. Позичив якомусь поручникові Бархвіцеві 65 карбованців і мав свідків, але цей негідник не тільки не віддав позичених грошей, а згодом просив іще начальство “поступить по всей строгости законов” із Шевченком за нібито фальшиву претензію, коли той про свої гроші нагадав. Але й безгрішшю зарадили приятелі. Присилали йому гроші і Василь Лазаревський, і приятель Єзучевський із Петербургу, й інші. Пропонував грошей поетові й Лизогуб, але йому Шевченко відписав у лютому, що їх у нього “ще осталося трохи”. Мав надію і заробляти, коли дістане дозвіл малювати.

З військовою службою теж було трохи легше. Брутального п’яницю Глобу, що командував 3 ротою, заступив людяний капітан Степанов, і Шевченко не нарікав на лихе відношення до себе офіцерів. А проте ні співчуття, ні постійні прояви симпатії з боку друзів, ні очищення моральної атмосфери в відносинах службових не могли відігнати “тяжкої невсипущої нудьги”, що на нього іноді нападала: “Цур йому, тому лихові, – писав Ф. Лазаревському уже в кінці квітня – а то ще щоб не заплакать! А іноді, далебі, доходить до того, аж самому сором. Та що ж? Нічого не вдію з проклятущою нудьгою”.

Однією з найконечніших потреб його життя було мати книжки, на читання яких він завжди віддавав увесь свій вільний час. Задоволення цієї потреби було в Орській тяжким завданням. Уже в жовтні поет скаржився Лизогубові: “Читать хоч би на сміх одна буква, і тії нема”. Була це, щоправда, гіпербола: книжки мав, але їх, як на нього, було мало. Очевидно, він швидко перечитував усе, що діставав від знайомих. Від Ф. Лазаревського дістав кілька томів “Отечественных записок” і “Русскую историю” Устрялова.

Лизогуба, Репніну й братів Лазаревських мало не в кожному листі турбував просьбами про книжки і зрештою забезпечив себе цілою невеличкою бібліотекою, де були насамперед такі письменники, що їх можна було знову й знову перечитувати. Попросив прислати собі Шекспіра, Лермонтова, Кольцова, Пушкіна, Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа”, “Выбранные места из переписки с друзьями” Гоголя, “Чтения Московского общества истории и древностей российских”, що їх видавав Бодянський, друкуючи там передусім українські літописи. Ще в Орській поет діставав дещо з того, а чого не дістав в Орській, те надіслали йому пізніше на Аральське море. Разом із Біблією півтора року ці твори були його єдиною лектурою.

Початок експедиції на Арал

Наближався травень [1848 р.], і справа походу до Аральського моря поволі вияснялася. Приходили до Орської фортеці різні розпорядження, бо саме з Орської мала виступити експедиція в повному складі разом із військовим відділом, що мав забезпечити їй тяжку й дуже небезпечну дорогу. Шевченко ще в кінці квітня не знав, чи приділять його до експедиційного відділу, чи залишать. Міг старатися про те, щоб залишитися. Перспектива далекого походу через пустелю, скорбут і неможливість провадити реґулярну кореспонденцію з приятелями, як ми вже знаємо, були тими моментами, що його лякали, але він, як видно, все більше й більше схилявся до того, що краще таки йти в похід. Мав уже в квітні від когось відомості, що йому швидко “можна буде рисувать”. На жаль, значну частину писаних до нього листів він змушений був у 1850 році спалити, і тому невідомо, хто саме і що йому писав про це. Тим часом справу цю розв’язано на Шевченкову користь в Оренбурзі без участи III Відділу, і це вирішило й участь його в експедиції.

5 березня 1848 року з’явився в Оренбурзі капітан-лейтенант О. І. Бутаков, офіцер Чорноморського флоту, учений географ-гідролог, що мав керувати експедицією для вивчення майже недослідженого перед тим Аральського моря. Бутаков ще в Петербурзі під час організаційних конференцій у військовому міністерстві не міг не поставити питання про укомплектування експедиції потрібними фахівцями. Обслідувати море мав він на двох суднах. Отже треба йому було ще другого гідрографа, кількох топографів та хоч одного природознавця й хоча б одного митця-рисувальника. Є всі підстави припускати, що Бутакову, якому найтяжче було знайти маляра-митця, що згодився б надовго виїхати в небезпечну й тяжку експедицію, ще в Петербурзі порадили використати Шевченка, – він був, сказати б, на місці.

Не один Брюлов знав про бажання Шевченка за всяку ціну дістати дозвіл малювати, – безумовно про це писав Шевченко й іншим митцям-малярам, своїм петербурзьким знайомим і приятелям. Коли взяти до уваги, що запитання III Відділу, чи заслуговує Шевченко на дозвіл малювати, прийшло раніше, ніж Чернишов устиг побачитися з Дубельтом, то можна висловити припущення, що запитання це було результатом розмов Бутакова про бажання використати в експедиції Шевченка, та й на “службове” рисування легше було дістати дозвіл царя. Добру характеристику Шевченка вислали з Оренбургу ще 20 березня.

Надходив травень, Бутаков уже закінчував будову великої шкуни “Константин”, що її, розібрану, мав везти аж на Арал, і експедиція от-от мала вирушити, а відповідь про Шевченка з Петербургу не надходила. Бутаков розмовляв, мабуть, не раз про це з Обручевим, але той чекав, очевидно, відповіді. Тим часом наближався вже останній термін, – треба було справу так чи інакше розв’язати: без митця-маляра Бутаков не міг обійтися. 11 травня експедиція мала вже вирушити з Орської, куди звозили всі матеріали, інструменти й запаси.

Обручев знайшов вихід. Узявши до уваги ту обставину, що III Відділ ще 30 січня 1848 р. сам запитував його про поведінку і “образ мыслей” Шевченка і, очевидно, від доброї опінії (а вона була добра) узалежнював дозвіл Шевченкові малювати, Обручев фактично згодився на те, щоб Шевченка зробити рисувальником експедиції, але формально про це ніде не згадуючи. Він постановив перевести Шевченка до батальйону ч. 4, роти якого стояли в Раїмському форті, а комендант форту, приділяючи до морської експедиції людей, що мали служити на суднах Бутакова, мав приділити йому й Шевченка. Нічого не згадуючи про функції, що їх мав виконувати Шевченко, командир бригади ген. Федяєв надіслав 5 травня відповідний наказ командирові 5 батальйону:

“По волі командира корпусу прошу… рядового Тараса Шевченка, включивши в число двох сот людей, що виступають з ротою Вашого батальйону, якою Ви командуєте, виправити до лінійного батальйону ч. 4 в Раїмський форт, куди він переведений на службу, а тому із списків батальйону ч. 5 виключити”.

З формального боку все було так зроблене, що й “вовк був ситий, і вівця ціла”; фактично ж Обручев на словах згодився дати Бутакову Шевченка як рисувальника, бо за рік Бутаков згадував про це навіть в офіційному папері, пишучи, що Шевченко “був призначений його високопревосходительством командиром корпусу для знімання видів у степу й на Аральському морі”. 7 чи 8 травня прийшов до Орської цей наказ ген. Федяєва про Шевченка, а 9 Шевченко вже писав Лизогубові на Україну: “Прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать. Беру з собою усю Твою малярську справу, не знаю тільки, чи доведеться малювать”. У цьому наспіх написаному листі відбилася непевність ситуації: з одного боку, Шевченко знав, що його для того й приділюють до експедиції, щоб він був її рисувальником, з другого ж, знав, що з Петербургу ще не прийшов дозвіл! Очевидно, мав про це розмови з самим Бутаковим, що прибув уже до Орської і напевне з ним познайомився.

Поетична творчість

Незабаром по приїзді до Орської Шевченко, не зважаючи на царську “найсуворішу заборону”, що над ним висіла, як Дамоклів меч, відновив свою літературну працю. Першим із визначніших творів, написаних на засланні, була повна глибокого шекспірівського драматизму поема “Княжна”. У заспіві до поеми автор підкреслював фатальну конечність своєї творчої місії, необорний внутрішній наказ оповідати про те,

…що діється

В нас на Україні…

Цим заспівом розпочав свої “Tristia” в далекому краю киргизів над Уралом, як колись римський вигнанець свої – в краю диких ґетів над Чорним морем. Написавши поему, зробив мініатюрний зшиточок, такий, щоб можна його було сховати до халяви солдатського чобота, і перед тим, як переписати туди “Княжну”, написав загальний заспів-вступ до нового циклу своїх поезій: “Думи мої, думи мої! Ви мої єдині!…” Кликав свої думи-пісні, щоб прилітали

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими…

Не зважаючи на найсуворішу заборону, не мав найменшого наміру переривати свою літературну творчість, принаймні для себе самого:

Прилітайте ж, мої любі!

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

Не міг поховати в собі потреби творити, знав, що не може цього зробити, –

Нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу –

як сказав по двох роках, але те саме усвідомив собі, мабуть, уже незабаром по приїзді до Орської.

Не хотів він, щоб хоч щось пропало й з його попередньої творчості. Щодо забраного жандармами альбома з поезіями циклу “Три літа”, то тут міг бути спокійний: копії з більшої частини тих поезій були в руках багатьох його приятелів. Усе створене в камері “III отделения” зумів якось перевезти з собою на заслання, – може дрібнесенько написане на берегах Біблії, може сховане в чоботі, а може в якійсь частині одежі зашите. Постановив прилучити ці 13 петербурзьких, теж уже “невільницьких”, поезій до нового літературного доробку й слідом за “Княжною” вписав їх усі до своєї першої “захалявної книжечки”. У думках присвятив увесь цей в’язничний цикл колеґам-співв’язням (“соузникам”) [У 1858 р., переписуючи ці поезії до нового альбома, дав їм заголовок “В казематі”] і замкнув його новим віршем-апострофою до них:

Згадайте, братія моя,

(Бодай те лихо не верталось!),

Як ви смирнесенько і я

Із-за решотки визирали…

Вірш цей цінний тим, що в ньому Шевченко дав дуже тверезу оцінку становища української справи після Миколиного присуду. Здавав собі справу з того, що зусилля його покоління надовго паралізовані:

Повіруєм ще трохи волі,

А потім жити почнемо

Між людьми, як люди.

Усяка українська акція справді стала неможливою, передусім для нього самого й для його “братії”. Усвідомлення цієї істини було найстрашнішою раною його серця. Свою творчу працю призначав він тепер для далекого майбутнього.

Переписавши в’язничні поезії, Шевченко постановив зберегти для потомства й недавно ще на волі написані – “Лілею”, “Русалку” й “Осику” (в Орській редакції названу “Відьмою”). Записав їх із пам’яті, і треба з подивом ствердити, як він органічно зживався з своїми творами, бо тексти цих поезій у “захалявній книжечці” дуже мало різняться від первісних текстів.

За друге півріччя 1847 року встиг не лише переписати й наново зредагувати свої давні 16 поезій, а ще й написати 17 нових і серед них аж 4 поеми (крім “Княжни”, ще “Іржавець”, “Чернець” і “Москалева криниця”).

Але не тільки поезії писав, а вів і щоденник. Коли жив у казармі, робив це тоді вже, коли всі поснуть. Тоді ж писав і листи до друзів. У листі до княжни Варвари Репніної 27 лютого 1848 року розповів про це так:

“Час тепер найтихший і найдогідніший – одинадцята година вночі. Все спить, казарми освітлені однією свічкою, при якій тільки я сам і сиджу та дописую недоладний лист мій. Чи ж це не на рембрандтівський манер картина? Але й найбільший геній поезії нічого в ній втішного для людства не знайде… З того дня, як прибув я до кріпості Орської, пишу щоденник свій. Розгорнув сьогодні зшиток і думав хоч сторінку Вам переказати, – і що ж! Таке воно одноманітно сумне, що аж сам перелякався і… спалив мій щоденник на свічці, що дотлівала. Погано зробив, шкода мені потім було мого щоденника, як матері шкода своєї дитини, хоч і потвори”.

Спалив він тоді, мабуть, не ввесь щоденник, а лише якусь його свіжу частину, бо, виїжджаючи з Орської, залишив там досить великий зшиток із своїми щоденними записками.

Так у “рембрандтівському освітленні” – при лойовій свічці, коли замовкав галас у казармі, працював і віддавався думам наш поет. Може в такій обстанові створив і не одну з своїх перших невільницьких поезій, але, здається, частіше віддавався цьому заняттю по святах, утікаючи геть із фортеці. Будні дні були заповнені муштрою і т. зв. “словесністю”, тобто викладами з військового статуту, на яких мусів щодня годинами слухати, як плуталися у відповідях неграмотні солдати. У поетичному посланії до А. О. Козачковського, писаному ще в кінці літа, або на початку осени, оповідав про те, як він в умовах, що нагадували йому раннє дитинство, змушений був ховатись із своєю творчістю:

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні…

Описував свої недільні втечі у святкові дні:

Неначе злодій поза валами

В неділю крадуся я в поле,

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою;

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем, –

І я ніби оживаю

На полі, на волі…

Але види голого азіатського степу-півпустелі тільки викликали контрастові образи рідної буйної української природи, і відрадні почуття уступали місце почуттю ностальгії – туги за рідним краєм:

І на гору високую

Вихожу дивлюся,

І згадую Україну –

І згадать боюся…

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії:

Руді, руді, аж червоні,

А там – голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур’ян, піски, тали

І хоч би на сміх де могила

0 давнім давні говорила…

Неначе люди не жили!

Це був лише початок вигнання, яке могло тягтися і два десятки літ і більше! І розпачливий крик одчаю виривався з уст вигнанця:

О, доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи може – крий Боже! –

Тут і загину?

По неділях та святах мав іще змогу хоч фізичної втечі від смороду й галасу казарми. Гірші були будні:

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую!

А понеділок?… Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи… Розіб’ють

На стократ серце і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть,

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть;

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Сила вислову цих рядків відповідає гнітючій силі тяжких переживань, що їх поет тут описував. “А ночі, ночі!… Господи, які страшні та довгі!… та ще й у казармах”, – писав також і А. Лизогубові. Але й день не приносив полегші.

Благаю Бога, щоб світало:

Мов волі, світу, сонця жду,

Цвіркун замовкне, “зорю” б’ють

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати…

Коли приходили й “осідали” його тяжкі думи, спинявся над своїм перейденим уже життєвим шляхом. У хвилини пригноблення ладен був себе самого винуватити в тому, що з ним сталося; здавалося йому, що коли плаче, то це “гріхи його великі вилитися хочуть”, – питався себе:

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі…

Ці самодокори-самоосуди, що плинули з перечуленої душі, були, звичайно, неслушні, несправедливі: любити й творити добро – це був фактичний зміст усього його попереднього життя, але він знав, що для творення добра немає межі, згадуючи змарновані дні свого життя, не міг простити собі пропащого часу. Але коли надходили години кращого настрою, коли щось усміхалося його душі, тоді, оглядаючись на свою минулу поетичну діяльність, струшував із себе все, що диктувала йому якщо не зневіра, то в кожному разі хвилинна моральна втома. Тоді випростовувався на ввесь свій духовий зріст, свідомий своєї фатальної, але великої місії:

О, думи мої, о славо злая!

За тебе марно в чужому краю

Караюсь, мучуся, але не каюсь!…

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби, що хочеш, з темним зо мною,

Тільки не кидай… В пекло з тобою

Пошкандибаю…

Ця “слава злая” була зв’язана з “безталанною Україною”, як усе його, наскрізь національне, духове єство, і все, що писав тут над Уралом, – з винятком хіба двох-трьох “трістій” – і епос, і лірика, все, підсичене ностальгією, було повне українського змісту, згадок про Україну і візій України, тепер подвійно привабливої, ще дужче укоханої й безмежно дорогої. Коли думав про можливу смерть на чужині, жахався і мріяв,

Щоб не робили москалі

Труни із дерева чужого, –

Аби хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли.

Власне в описах України – тут, на засланні завжди “святої”, в якій усе “святе” – Шевченко знайшов нові поетичні засоби, нові образи, що своєю пластичністю, своїм імпресіонізмом перевищили давніші форми його пейзажних порівнянь, як от образ Трахтемирова, що

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки,

або самотньої хатини на кручі, що

…ніби сирота

Прийшла топитися в глибокім

В Дніпрі широкому,

або групи хаток, що

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в гаю гуляють,

або церковки, що

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Туга загострювала поетові почуття, і він, як ясновид у трансі, переносився на рідну землю й бачив її, як живу.

1848 – 1849 рр. В Аральській експедиції

Похід до Раїму

11 травня 1848 р. вранці військовий відділ, що мав завдання супроводити й охороняти експедицію капітана-лейтенанта Бутакова, рушив із Орської на місце, де недалеко від фортеці стояв уже величезний табір експедиції. За річкою Ор’ю відправили молебень, і транспорт вирушив у далекий похід. Складався він із 2 500 возів і 3 500 верблюдів. Крім військового майна, всяких запасів та приладів експедиції, на возах везли й розібрану морську шхуну “Константин”, що її мали змонтувати вже прибувши на місце. Генерал Шрейбер, що командував цією величезною валкою, мав 200 чоловік піхоти, 2 сотні уральських козаків, 600 кінних башкирів і відділ артилерії.

Хоч Шевченко, згідно з наказом, мав виступити у складі тієї 3 роти, в якій служив, а вже в Раїмі з 2 роти 4 батальйону, куди був переведений, мав перейти під команду Бутакова, але вже від самого виступу в похід його начальство ставилося до нього не як до звичайного солдата, а як до одного з членів експедиції. Він не ніс ні військового ранця (наплечника), ні рушниці й навіть відбував похід не в військовому мундирі, а в якомусь легенькому пальті: адже мав завдання й по дорозі в степу зрисовувати все, що буде прикметного, ілюструвати історію походу.

Вітру не було, але сонце пекло немилосердно. У перший же день походу Шевченко впав, зомлівши. Мабуть, був перевтомлений лагодженням у далеку путь, а крім того навряд чи міг виспатися: прощався з орськими приятелями, зав’язував нові знайомства з членами експедиції, був повен нових вражень і безперечно хвилювався. А нові знайомства були цікаві й могли його тільки задовольняти. Сам начальник експедиції Бутаков, що був родом з України – з Миколаєва – й служив у Чорноморському флоті, був людиною передовою й надзвичайно освіченою.

Помічник його штабс-капітан О. Макшеєв лише недавно переїхав на службу до Оренбургу з столиці і, в перший же день походу, зблизившися з Шевченком, запросив його ночувати разом у своїй “джеломейці”, тобто повстяному наметі-кибитці. Макшеєв стояв дуже близько до гуртка Буташевича-Петрашевського і близько знав ніжинця Момбеллі, доброго знайомого поета, та й крім того мав, мабуть, десятки спільних із ним знайомих. У Шевченкові відкрив цілий скарб: крім своєї чарівної вдачі й високої інтеліґентности, поет кожному, а особливо петербурзькому інтеліґентові, міг заімпонувати своїми знайомствами в літературних, наукових і мистецьких сферах Петербурґу, Москви й Києва, своїми цікавими споминами й оповіданнями. Зустріти в пустинному степу такого товариша подорожі, як Шевченко, для освіченої людини була справжня радість.

Під час походу Шевченко лише зрідка сідав на коня, а більшу частину походу зробив пішки. Транспорт посувався поволі – робили пересічно ледве по 20 кілометрів на день. Хоч яка одноманітна була пустельна місцевість, де доводилося йти, проте поетові не бракувало вражень.

Спочатку, “за першого переходу”, він, як згадував пізніше, “мабуть з незвички, не міг нічого ні бачити, ані чути, крім хмари куряви, возів, башкирів, верблюдів та напівголих киргизів, верблюжих погоничів”. Але наступного дня, коли транспорт на світанку вирушив у дальшу дорогу, Шевченко поїхав в авангарді з уральськими козаками й “міг повністю віддатися своєму тихому смуткові та оглядати природу”, що його оточувала:

“це був рівний (ніде ні з якого боку ані найменшого узгір’я) і, неначе білою скатертиною, вкритий тирсою степ. Чудова, але разом із тим і сумна картина. Ні кущика, ані балки, нічогісінько, крім тирси, та й та стоїть, не ворухнеться, неначе скам’яніла: ні сюрчання коника, ні цвірінькання пташки, навіть ящірка не блисне перед тобою своєю рябенькою граціозною спинкою: все, крім тирси, мертве, німе, бездиханне, тільки позад тебе глухо стогне якась велетенська потвора – це суне транспорт”.

Несподівано Шевченкові довелося побачити того дня особливо цікаві для митця-пластика видовища: мариво й пожежу степу.

“Сонце підбивалося все вище й вище, степ почав неначе здригатися, ворушитися; ще за кілька хвилин на обрії з’явилися білі сріблясті хвилі, і степ обернувся в море-океан, а бокові аванпости почали зростати, зростати і вмить перетворилися на кораблі під вітрилами. Чари тяглися недовго. За півгодини степ набрав свого безрадісного монотонного вигляду; тільки козаки по боках шляху посувалися парами, неначе дві величезні темні деревини”.

Ледве це скінчилося, як поет побачив на обрії білу хмарку, що то танула в повітрі, то знову з’являлася на обрії. Козаки пояснили, що це киргизи підпалили степ. Почавши “уважніше приглядатися до обрію”, “справді замість хмарки побачив він білі вали думу, що швидко зникали в розпаленому повітрі”. Опівдні вітер приніс запах диму. Незабаром транспорт розташувався над плесом Орі. Вогкіше повітря й купіль освіжили Шевченка. “Пожежа була ще далеко, і полум’я ще не показувалося з-за обрію”. Аж коли зайшло сонце, Шевченко міг натішити зір “невиданою”, “чудовою”, “неописаною” “вогненною картиною”:

“обрій почав займатися блідою загравою; з наближенням ночі заграва червоніла й надходила ближче; з-поза темної поземої, де-не-де ледве вигнутої, лінії почали з’являтися червоні смужки та язички. У транспорті все притихло, ніби дожидали чогось надзвичайного”… Увесь простір “неначе поширився й облився вогненними струмочками”…

Шевченко з захопленням любувався справді не кожному маляреві доступним видовищем розшалілої стихії вогню. Генерал Шрейбер сам звернувся до нього, прохаючи змалювати цей повний ефекту, грізний образ. Шевченко зробив тут одну з найкращих своїх акварель. Після того “всю ніч просидів” під джеломейкою Макшеєва, милуючись і далі вогненною картиною:

“Поблизу транспорту на темній, ледве вигнутій лінії, на вогневому тлі з’явилася довга низка верблюжих силуетів, що посувалися вперед… Верблюди косогором сунули один за одним і зникали в червонуватій імлі, неначе китайські тіні. На одному з них між горбами сидів голий киргиз і імпровізував свою однотонну, як і степ його, пісню. Картина була повна”.

Мистецьке зворушення поета-маляра було таке велике, що він, заснувши ледве над ранком, і вві сні бачив теж вогненну стихію, але оживлену вже біблійними сценами “Содома і Гомори” з образу англійського маляра Мартіна. Лише вийшовши на другий день на терени вигорілого степу, він “переконався, що то не вві сні, а справжню пожежу бачив учора”.

Поки дозволяв маршрут, транспорт на ніч отаборювався звичайно на березі Орі. Під час одного з ближчих переходів Шевченка зацікавило, що “люди почали відлучатися від транспорту, хто верхи, а хто пішки і все в одному напрямку”. Башкирський “тюря” пояснив, що там – “святе дерево”. Шевченко поїхав верхи до якоїсь темної цятки і за якихось дві верстви побачив величезну стару тополю над джерелом води. “Зелений велетень” “у цій мертвій пустелі” вразив його уяву. Чимала юрба приглядалася із подивом і побожністю до прикрашеного всякими жертвами дерева. Шевченко змалював його й останній від’їхав геть, ще довго озираючись, “ніби не ймучи віри чуду, що його бачив”. Згадував потім про те, як “спинив коня, щоб востаннє полюбуватися обоготвореним зеленим велетнем пустелі”, як “знявся легесенький вітрець, і велетень привітно кивнув” йому “своєю кучерявою головою”, а він “несвідомо, наче до живої істоти, промовив “прощай” і помалу поїхав за транспортом, що ховався в куряві”. З леґенд про це дерево та з пережитих тут Шевченком вражень повстала його поезія “У Бога за дверми лежала сокира…”

Джерельце, що над ним стояло “святе дерево”, впадало до річки Кара-Бутак, над якою й спинився транспорт аж на два дні. Над річкою будували тоді форт. Священик експедиції посвятив місце будови. Будівничий форту, прізвища якого не знаємо, разом із іншими почеснішими гостями запросив і Шевченка “розділити його таборову трапезу в кибитці”. Це був якийсь дуже інтелігентний військовий інженер, що залишив по собі у Шевченка враження “єдиної людини в усьому безлюдному оренбурзькому краю”. До самої ночі Шевченко вів із ним довгу найсердечнішу розмову. Інженер цей подарував поетові пляшку оцту-естраґону й кілька цитрин, – був це “дорогоцінний дар у такій пустині”, як казав Шевченко.

Поки експедиція дійшла до річки Ірґізу, довелося їй перейти ще дві степові річки: Яман-Кайрокти й Якші-Кайрокти. “Фізіономія степу” була тут, як оповів поет, “та сама, безрадісна, з тією хіба різницею, що де-не-де на плоских узгір’ях, наче маяки, чорніють киргизькі, з каміння або просто з очерету та глини зліплені мазанки”. Простір цей був усипаний кварцем. За цим простором була річка Ірґіз. За нею на обрії синіла висока гора Ауліє-Тау з могилами киргизьких святих і “батирів”. Залишивши гору праворуч, експедиція знову наблизилася до річки Ірґіз, яку вже раз перейшла вбрід, і ночівля була на її березі, коло могили батиря Дустана. Шевченко, що був таким запальним аматором рідної старовини, тепер зрисовував ці “чи красою, чи історією прикметні” види й пам’ятники чужого східного народу.

Коло Дустанової могили експедиція натрапила на трупи своєї передньої стежі, частину якої напередодні повбивали хівінці, а частину взяли в полон. Поет уперше в житті побачив страшно понівечені трупи без голів. Трупи ці “валялися в степу, як падло”. Був на сумному обряді похорону. Для нього ці враження й зв’язані з ними переживання набирали особливого значення, – аджеж лише два з половиною роки тому він писав свій “Кавказ”, де кликав до кавказьких лицарів:

Борітеся – поборете:

Вам Бог помагає,

де з сарказмом оцінював російську імперіалістичну політику:

Ми християни, храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана? Чом ми вам

Чурек же ваш, та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Тепер бачив, як хівінці по-своєму боронили свої саклі й чурек і своє “право на сонце”… Колишні думки на цю тему не могли тут не ожити, – ще ж так недавно повторював їх і в Орській:

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли;

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили –

Всього наробимо колись.

Верст за п’ятнадцять поет побачив у далині на узгір’ї “купу чогось невиразного”: це було урочище Ірґіз-Кала, де росіяни збудували форт Уральський. Це був перший справжній “степовий” форт, що його він побачив. Кара-Бутак стояв принаймні на річці, а ця маленька фортечка – “купа сірих мазанок, критих очеретом” і обведених земляним валом, “прикро вразила” його “своїм сумним виглядом”. Форт цей “більше скидався на загороди чи кошари, аніж на людське житло”. Експедиція минула ще чотири форти, далі двічі спинялася над озерами й мала ще один довший відпочинок-нічліг і переднівок над гнилою річкою Яман-Окти. Відпочинок був потрібний, бо далі треба було йти через “киргизьку Сахару” – страшну пустелю Каракуми, тобто Чорні Піски. Сім днів страшної дороги цією майже безводною пустелею були невеселою перспективою. На переднівку на Яман-Окти “цілісінький день розмова… точилася про Каракуми. Люди, що там бували, оповідали страхіття”, а ті, “що там не бували… слухали й жахалися”.

Генерал Шрейбер, щоб перший перехід зробити ще до спеки, наказав вирушати перед світанком, але всі були здивовані: на високій пустельній площині, на щастя експедиції, дув північний вітер, і що далі, то ставало холодніше, – опівдні треба було вдягати плащі. Три доби не вщухав північний вітер, але саме тоді, коли десять верст відділяли експедицію від криниць, почалася нестерпна спека. Шевченко ніколи в житті не почував такої страшної спраги й ніколи в житті не пив такої гидкої води, як у той день, коли, нарешті, експедиція дійшла до криниць, де була “гнила солоно-гірко-кисла вода”; її “й в рот не можна було взяти, не процідивши: вона аж пінилася вошами й мікроскопічними п’явками”. Тут поетові стали в пригоді цитрини, подаровані кара-бутацьким інженером: скип’ятивши проціджену воду, він задовольнив страшну спрагу чаєм із цитриною. Краще було б проходити Каракуми вночі, але тоді коні й верблюди не мали б зовсім спочинку, бо вночі мусіли б везти тягар, а вдень не мали б спокою, воюючи “з найлютішим своїм ворогом – ґедзем”.

Далі почалася найгірша частина страшної мертвої пустелі: перед експедицією “відкрилася блідорожева рівнина”. Це було “висохле озеро, дно якого вкрите тонким шаром білої, як рафінад, солі”. Ранком Шевченко “довго не міг відірвати очей від цієї піщаної білої скатертини, злегка вкритої рожевою тінню”, але, попереджений досвідченим козаком і відчувши “легке тремтіння в очах”, далі їхав уже слідом за проводирем, замкнувши очі. Увечорі багато людей “нічого, крім сірого туману, не бачили”: їх відводили до лікаря, що роздавав їм чорні сітки з волосіні, щоб ними прикривати очі. Шевченко теж зазнав такого тимчасового осліплення.

За сліпучою рівниною, засіяною піщаними горбами, почалася зовсім гладка рівнина, де “що далі, то більше позначалася широка біла стрічка конячих та верблюжих кістяків”; більшість із них лишилася тут, як пам’ятка по невдалій хівінській експедиції генерала Перовського, під час якої на цьому шляху дев’ять років тому згинули сотні людей і тисячі коней та верблюдів. Нарешті, по ще одному переході, показалася “ледве помітна синя позема лінія, – то було Аральське море”. “Сумний транспорт… умить підбадьорився, ніби почув свіжість у повітрі, радісний подих моря”, і другого дня Шевченко вже разом із товаришами страшної подорожі купався в Сари-Чеґанаку, затоці Аральського моря.

Але це ще не був кінець тяжкої путі: до Раїму, призначеного на базу морської експедиції, залишалося ще 60 кілометрів – три переходи. Хоч дальша дорога йшла понад морськими лиманами, але й повз найбільший із них Камишли-Баш і далі експедиція вже могла просуватися лише вночі: вдень спека доходила в затінку до 45°, а на сонці “в розпеченім піску за 5 хвилин яйце пеклося на рідко”. Нарешті, показався Раїмський форт. Вид на нього із степу видався Шевченкові “ще сумніший, ніж на Кара-Ірґіз”: “На рівній поземій лінії ледве виступала над валом довга очеретом вкрита казарма, – оце й усе”. Назустріч експедиції вийшла майже вся раїмська залога. Шевченкові “стало страшно”, коли він побачив бліді, сумні, як у в’язнів, обличчя солдатів батальйону, до якого й він був приділений. Форт стояв на високому розі між двома широкими озерами, де сто літ тому киргизи поставили “абу” (пам’ятник) над могилою свого багатиря Раїма. За фортом з-поза широкої зеленої смуги очеретів виглядала срібляста Сир-Дар’я. Експедиція досягла своєї бази. Було це 19 червня.

Плавання по Аральському морю

Тридцять день (від 19 червня до 20 липня) тривала праця над монтуванням шхуни “Константин”, що на ній Бутаков мав досліджувати таємниче озеро-море азіатського суходолу. Шевченко, як під час походу, так і в Раїмі, жив разом із Макшеєвим у його джеломейці. На людях був веселий і бадьорий. Уже з походу мав у своєму портфелі чимало зроблених з натури рисунків – краєвидів, жанрових сцен та всяких шкіців, тепер теж багато рисував – краєвиди Раїму, берегів Сир-Дар’ї, сцени з життя експедиції тощо. Тяжко було йому зносити невигоди таборового життя, терпіти страшну спеку, воювати з тарантулами й скорпіонами, але не було нестерпної військової муштри, нові ж люди, з якими його тут зв’язала доля, ставилися до нього якнайкраще.

Майбутній начальник поета Бутаков так потім із ними зблизився, що Шевченко пізніше в листі до кн. Репніної назвав його своїм “командиром, товаришем і другом”. З другим морським офіцером Поспеловим був на “ти”. З ученим ботаніком і геологом, поляком підстаршиною Томашем Вернером тим легше зійшовся, що їх єднала спільна недоля: Вернер був теж засланець. Але крім цих людей, від яких у великій мірі залежали умови його життя й праці, він мав у Раїмі й інше товариство, що про нього подбав добрий Федір Лазаревський.

Перед виступом Шевченка в похід Лазаревський подав імена людей, що можуть йому так чи інакше придатися – “компонував”, як висловився, для приятеля товариство: радив йому пізнати “хорошого чолов’ягу”, транспортового підприємця Петрова, що підрядився перевезти майно експедиції до Раїму, урядовця Пограничної комісії Субханкулова, що мав пересилати Ф. Лазаревському інтимне поетове листування, і раїмського військового лікаря Белова, приятеля Михайла Лазаревського. Зустрівся Шевченко в Раїмі і з давнім знайомим – якимсь Поґєшовим. Опіка Ф. Лазаревського була тим більше зворушлива, що він, подаючи приятелеві прізвища людей певних, остерігав його перед непевними, з якими він міг там зустрітися.

Нарешті, тільки 25 липня все було готове, і “Константин” і “Николай” відплили з Раїму. Комендант форту Єрофєєв приділив до експедиції Бутакова 5 підстаршин, одного фельдшера і 36 рядових, серед них і Шевченка. Разом із офіцерами число учасників експедиції доходило до 50 чоловік. Шхуна “Константин” була значно більша, тому більша була й залога її – 27 чоловік. На “Константині”, що ним командував сам Бутаков, плив і Шевченко. На шхуні була одна тісна каюта, де, крім офіцерів (самого Бутакова, Макшеєва та двох топографів), помістилися фельдшер Істомін, геолог Вернер і Шевченко: обох засланців, що були його найближчими співробітниками, Бутаков трактував, як рівних.

Шість день плили лиманами Сир-Дар’ї і лише 30 липня виплили в море. Шхуна “Николай”, що нею командував Поспелов, залишалася для дослідження північних берегів Аралу від гирла Сиру до рогу Кум-Су-Ата. “Константин” узяв курс на захід, щоб протягом 2 місяців, що залишалися до кінця навігації, закінчити загальне дослідження моря.

Експедиція почала свою складну й тяжку працю від східного берега. Увесь час робили топографічні поміри, наносили на мапу контури берегів. Сам Бутаков працював із секстантом, усталюючи астрономічні пункти. Коли шхуна ставала на якір, Шевченко зрисовував види прикметніших прибережних урочищ. Коли висідали на суходіл, Вернер провадив геологічні і ботанічні досліди, Шевченко малював краєвиди. Плавба була дуже тяжка. Почалася вона в ту пору, коли спека доходить там свого апогею. Аральське море – надзвичайно бурхливе, а боротьбу з морською стихією доводилося вести, пливучи на невеликому й з технічного погляду досить примітивно спорядженому судні.

Люди були завжди перевтомлені, при тяжкій праці й немилосердно високій температурі терпіли ще й недостачу в харчах, бо заздалегідь заготовлені в Оренбурзі продукти майже всі попсувалися: “сухарі поцвіли, солонина почервоніла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було до рота взяти, зацілів тільки горох, але його було так обмаль, що давали його раз на тиждень”. Страшні вітри – норд-вест і норд-ост – починаються на Аралі зненацька й переходять у шторми. Коли вони стихають, то на морі довго ще триває т. зв. “мертве колисання”, до якого й досвідчені мореплавці не можуть звикнути. Бурхливе море зовсім не було досліджене, і відважним плавцям під час бур скрізь грозила небезпека. Не раз шхуна вдарялася об підводне каміння, що його багато було в північно-західній частині моря. Не меншою загрозою були й мілини, яких на Аралі теж не бракувало.

Але найнебезпечніша була плавба шлюпкою під час бурі. Макшеєв згадував тяжкі подорожі, коли хвилі перекидались уже за борти байдари і коли всі бліді, як смерть, мовчки гребли або виливали шапками воду. Однак протягом 38 день енергійний Бутаков потрапив закінчити загальне, орієнтальне дослідження моря й 7 вересня поспішився завернути з півдня на північ, щоб іще того ж місяця прибути до фарватеру дельти Сир-Дар’ї [Це було конечне, бо в фарватері Сиру восени сильно спадає вода], до острова Кос-Аралу, де експедиція мала зимувати і де для охорони російського рибальського підприємства був недавно збудований форт. Під час цієї поворотної подорожі експедиція відкрила кілька зовсім невідомих островів. Найбільший Бутаков назвав островом Миколи І. Тут голодних членів експедиції зустріла приємна несподіванка. На острові цьому, де не ступила ще людська нога, повно було сайгаків, що зовсім не боялися людей і довірливо до них наближалися. Зголоднілі плавці могли досхочу наїдатися свіжого і смачного м’яса.

23 вересня “Константин” кинув якір коло пустельного острівця Кос-Аралу, що мав бути аж до весни місцем зимівлі експедиції.

На Кос-Аралі

По двох місяцях майже безупинної плавби радісно було висісти й на цей негостинний берег, та нерадісні були перші поетові враження: коли з рибальської ватаги прислати коресподенцію, то виявилося, що для нього не було листів. Але він уже звик своє горе міряти чужим. На початку заслання писав кн. Варварі: “…як порівняю себе з Кулішем та Костомаровим, то за щасливого себе вважаю: у першого молода прекрасна жінка, у другого бідна, добра, старенька мати”. Тепер теж потішав себе тим, що його колезі – очевидно, Вернерові – ще тяжче було пережити таку саму ситуацію:

Ми довго в морі пропадали;

Прийшли в Дар’ю, на якор стали,

З ватаги письма принесли,

І всі тихенько зачитали.

А ми з колегою лягли,

Та щось такеє розмовляли.

Я думав: де б того добра,

Письмо, чи матір, взять на світі.

“А в тебе єсть?” – “Жона і діти,

І дім, і мати, і сестра,

А письма нема!”…

У Кос-Аралі Шевченка спіткала анекдотична пригода. Солдатам не вільно було носити бороди, але Шевченко, мабуть як і інші учасники експедиції, під час плавби не міг голитися і запустив бороду. Залога Кос-Аральського форту складалася з уральських козаків-старовірів, і коли вони побачили Шевченка з довгою бородою, то їм спало на думку, що він “мученик за віру”, старообрядський священик. Це тим легше могло статися, що козаки, мабуть, чули від когось, що бородатий чоловік – засланець. Козацький офіцер – осавул, що командував залогою, закликавши Шевченка в очерети, впав перед ним на коліна із словами: “Благословіть, батюшка! Ми про все знаємо!” Поета це так насмішило, що він, не надумуючись, поблагословив побожного старовіра. Ввечорі осаул справив Шевченкові такий бенкет, якого йому, як казав, “і вві сні не ввижалося”, особливо в пустельному Кос-Аралі. Але на тому не скінчилося, – анекдота мала своє продовження в Раїмі.

Незабаром офіцери, члени експедиції, повернулися до своїх військових частин. Виїхав до Оренбургу й Макшеєв. Разом із ним поїхав до Раїму й Шевченко. Сам козацький полковник Марков узяв у Шевченка “благословення” і сунув йому в руку 25 карбованців. Грошей тих Шевченко, звичайно, не взяв, але такою “безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибитці, та, якщо буде змога, запричаститися у такого безприкладного пастиря”. Треба було зліквідувати цю містифікацію, і “щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями”, поет якомога швидше покинув форт. Придивившись пізніше до побуту й звичаїв уральських козаків-старовірів, набрався погорди до їхнього, як казав, “бузувірства” й “зашкарублості”.

Подорож до Раїму зм’якшила й перше тяжке враження по повороті з моря: листи від приятелів таки були, але їх мав, мабуть, Субханкулов у Раїмі. Александрійський прислав лист з Орської, а при цьому переслав і лист Лизогуба.

Новини із світу, що дійшли тепер до членів експедиції по їх повороті, були дуже цікаві, і Шевченко цими новинами був, мабуть, дуже втішений: в Європі гула революція. Коли в усіх, як тоді казали, “поступових” людей з нею могли зв’язуватися надії на краще, то тим легше могли вони збудитися в поетовій душі. Александрійський писав, згадуючи про європейські події, що “головна тема їх – хочеться кращого!…”, казав, що це “стара пісня, сучасна людині й людству, тільки що [тепер] співається на новий лад: з акомпанементом 24-фунтового калібру”. У кінці дописував: “А втім Ви знаєте, мабуть, усі затії сучасної європейської політики”.

Російські газети не могли дати виразного поняття про те, що діялося в усій Європі в 1848 році, але, мабуть, деякі члени експедиції, а може й раїмські знайомі Шевченка, мали інші джерела: листи від близьких та приятелів, на що натякають слова трохи необережного поетового кореспондента. Коли на початку травня експедиція вирушила з Орської, то її учасники могли мати про лютневу революцію 1848 року лише неясні звістки, що їх десь у середині березня спрепарував уряд для петербурзької преси. За тими звістками виходило, що Люї Філіпп “добровільно” відмовився від престолу, і “Северная пчела”, офіціоз уряду, устами Ґреча змальовувала всю справу як невинні заворушення, що їх викликали “злочинці-радикали”.

Проте 14 березня Микола І видав маніфест, у якому, хоч і похвалявся, що готовий зустріти ворогів, де б вони не з’явилися, але сам стверджував, що революція (“мятеж”) залила й союзні з Росію Австрію та Пруссію і “загрожує в своєму безумстві і Нашій, від Бога Нам дорученій Росії”. І Макшеєв, і Вернер могли мати від своїх ліберально й революційно настроєних знайомих докладніші, далекі від офіційних версій відомості. Оренбурзькі засланці-поляки напевне мали їх у той час, бо їхні земляки сотнями тікали з краю, щоб помогти повстанцям Угорщини, і деякі з них теж опинилися на засланні.

Коли ці європейські новини могли Шевченка лише втішити, то інші, навпаки, наганяли на його душу смуток: на Україні страшенно лютувала холера, а в Оренбурзі було справжнє пекло. Турбота за близьких і знайомих огорнула всіх і, звичайно, й Шевченка. Лизогуб писав, що страшна пошесть, з якою тоді мало й уміли боротися, дійшла до Одеси. Літом із Оренбургу повтікали всі старші начальники, мало не все духовенство, майже всі лікарі. В батальйонах, що там стояли, смерть косила людей сотнями; в усьому місті, заваленому непохованими трупами, відбувалися дантівські сцени. Прибув до Раїму засланий туди молодий прапорщик Н. Заслано його було за те, що не допильнував в’язнів, які, ховаючи під його командою трупи, порозбігалися. Під враженням оповідань про страшну пошесть Шевченко написав згодом свою “Чуму”.

Повернувшись до Кос-Аралу, він оселився там у поганенькому, збитому з дощок бараці. Докучала страшна, безнадійна одноманітність. Розваг не було ніяких. Може єдиною було полювання на джулбарса, тобто на тигра, що загриз уже не тільки багато худоби, а й двох людей. Бутаков, коли люди вислідили цього тигра, організував облаву, мобілізувавши половину своєї залоги. Убитого велетня, короля пустелі, Шевченко прекрасно змалював. Взагалі ж не було чим рятуватися від нудьги. Писав в одній із своїх “трістій”:

Мов за подушне, оступили

Оце мене на чужині

Нудьга і осінь. Боже милий!

Де ж заховатися мені?

Що діяти? Уже й гуляю

По цім Аралу, і пишу,

Віршую нищечком, грішу,

Бог-зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую…

Поки ще були теплі дні та не докучали страшні вітри, можна було бродити по острові, подивитися хоч і на одноманітний, та все ж таки колоритний морський простір, але вже 22 жовтня почалися морози. Прийшла непогода, повіяли осінні буревії, а по них піднялися й дикі сніговії. Потяглися ще нудніші, ще одноманітніші дні, – як у в’язниці. Малювати багато не міг, бо обстанова була для цього дуже невідповідна. Більше писав. Так само, як у миргородсько-переяславський період життя, коли був прикутий хворобою до місця, так і тут, не маючи інших занять і розваг, увесь віддався поетичній творчості: написав на Кос-Аралі мало що менше, ніж за перші шість років творчості, а взагалі – четверту частину своїх творів щодо їх числа. Коли отаборилися в Кос-Аралі, то вже мав дещо й написане. Коли став порядкувати написане й написав кілька нових поезій, то, як і минулого року в Орській, так і тут розпочав нову книжечку поезій повним гіркої іронії над своєю долею заспівом: “А нумо знову віршувать…”, умістивши його на початку поезій 1848 року. Знову почав,

Поки новинка на основі,

Старинку Божу лицювать.

А “новинки на основі” було багато: творча фантазія його працювала з надзвичайним напруженням, і розшукувати сюжети не доводилось. Як фігури в якомусь химерному контредансі, мінялися під пером його жанри: за баладою з’являлася поема, за нею принагідна інтимна лірика, по ній – стилізація народної пісні або ґротеск, потім знову поема або балада…

Різдвяні Свята довелося зустріти дуже сумно. Думками ввесь був на Україні. У поезії, присвяченій Ф. Лазаревському, писав на Свят-Вечір:

Наступає свято…

Тяжко його, друже-брате,

Самому стрічати

У пустині… Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні, завтра рано

До церкви молитись

Підуть люди… Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний,

І занесе піском, снігом

Курінь – мою хату.

Отак мені доведеться

Свято зустрічати.

Поезії, написані в Раїмі

На Кос-Аралі Шевченко висидів аж до кінця січня 1849 року – чотири місяці, а потім подався разом із Вернером до Раїму. Зимою північна частина Аралу замерзала, і з Кос-Аралу можна було до суходолу ходити й їздити через лід. Від зими 1847 року Шевченко “два роки хворів на скорбут та на біль голови”. “Далекий похід [від Орської кріпості до Аральського моря] і довге купання в морі було причиною, що на всім тілі й особливо на ногах з’явилися в мене золотушні болячки, після чого голові полегшало”, – писав він по двох з половиною роках д-рові Козачковському. У Раїмі були два знайомі лікарі, і хоч і там, як і на Кос-Аралі, теж “навіть і нужа” [Блощиці в Раїмі доводили людей мало не до божевілля] нападала, як писав пізніше Лизогубові, але можна було хоч ці болячки лікувати.

Командиром форту був тепер підполковник Матвеєв. Він заступав капітана Єрофєєва, що літом або восени 1848 року, напившись п’яний, збомбардував сусідню киргизьку оселю, щоб полюбуватися пожежею. Але й цей п’яниця любив Шевченка, а культурний і добрий Матвеєв прив’язався до поета всією душею, і йому було вільно робити все, що хотів. Ходив і тут із бородою, в смушевій шапці й якійсь свитці, ніяких обов’язків не виконував. Жив у якійсь хатині разом із Вернером.

Командир бриґади генерал Федяєв, що приїздив до Раїму, привіз Шевченкові з Оренбурґу цілу скриньку фарб. Шевченко малював з офіцерів портрети, беручи за кожний червінця. Міг собі тут хоч купити пляшку рому, що його дуже любив. Звичайно поет бував дуже сумний і неговіркий. У товаристві за чаркою іноді жвавішав і ставав веселіший. Тоді він всіх смішив своїми оповіданнями. Але коли все товариство більше підхмелювалося, то й Шевченкові “жарти та сміхи змінялися злим глузуванням, а далі сльозами та гіркими скаргами на свою долю”. Прапорщик Н. пам’ятав, як Шевченко “ввічі називав добродушного Матвеєва бурбоном, катом і бажав йому з цілою фортецею провалитися в безодню”. Навіть для вільних людей страшне було життя в цій пустелі. “Снігові замети заввишки в сажень замітали з верхом хати”, “цілими тижнями не видно було світу Божого від безперестанної хуртовини”. Лікар Кинкевич, з яким Шевченко приятелював, увесь час твердив про себе, що йому вже недовго лишилось терпіти, так усі були змучені нудьгою й тяжкими умовами життя.

26 березня Шевченко писав Макшеєву: “Я ось уже два місяці, як покинув свою резиденцію в Кос-Аралі, а тому й не можу сказати Вам нічого нового про тамошнє життя-буття, любий Олексію Івановичу, а про Раїм і казати нема чого: незмінний”.

Нудьга була страшна. Розваг не було ніяких. Іноді офіцери їздили в гості до сусідніх киргизьких баїв. Шевченко теж їздив із ними. Раз козаки вбили великого кабана, і Шевченко брав діяльну участь у ловах на тигра, що сам себе вбив, тягнучи шнурки, прив’язані до того кабана, що його залишили як принаду, – шнурки були прив’язані до курків рушниць, прикріплених над кабаном. Прийшла ще раз пошта, але Шевченко не дістав ні від кого листів. Писав про це у вірші:

І знов мені не привезла

Нічого пошта з України…

З жалем і з болем у серці вписував до свого поетичного щоденника:

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись,

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості…

Але слова “клясти” не вписав і, ніби схаменувшись, продовжував

…Ні, ні!

Вони з холери повмирали,

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу…

Шукав розради в творчості:

Люди скажуть, люди зрадять,

А вона мене порадить, –

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.

Але туга за краєм і за людьми не покидала його й далі, і наступна поезія теж мотивом мала все ту саму самотність, покинутість:

В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серця поєднать…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого… Не чуть!

І мов у полі сніг заносить

Неохолонувший ще труп.

Повторювалося те саме, що й восени, коли віршуванням хотів відігнати нудьгу,

…щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу…

й мусів твердити, що

…лютий злодій

Впирається таки, та й годі!

Навігація 1849 р.

Аж до кінця березня трималися в Раїмі морози. Крига на Сир-Дар’ї скресає лише в квітні. Експедиція могла вирушити лише в кінці квітня або на початку травня. Бутаков ще 22 квітня вислав до Оренбургу потрібні листи, зв’язані з дальшою працею експедиції. Заздалегідь просив ген. Обручева про те, щоб дозволив йому не залишати Шевченка й Вернера в Раїмі в 4 батальйоні, до якого вони були залічені, а забрати з собою до Оренбурґу. Писав, що Шевченко йому потрібний для закінчення рисунків і нанесення на мапу “гідрографічних видів”.

Перспектива повороту до Оренбурґу й можливості хоч кілька місяців прожити там у культурніших умовах, безперечно, була для Шевченка приємна, але ближча перспектива – не двох, як торік, а п’ятьох місяців плавби – не могла не лякати. Страшна спека, вічна спрага, брак свіжої прісної води – всього цього не можна було уникнути, на все це не було ради. Одне хіба було відрадніше, що після прикрого досвіду торішньої навіґації Бутаков подбав про краще законсервовані запаси харчів.

5 травня експедиція вирушила на море. Поспелов на шхуні “Николай” вирушив, щоб досліджувати східні береги Аралу, а Бутаков розпочав працю від детального дослідження високих західних берегів. Вони місцями відзначалися деякою мальовничістю, бо творили їх східні відноги узгір’я Усть-Урт. Його високі урвища над морем “справляли при сонячнім світлі якесь чарівне враження”. Де на крутих берегах була рослинність, там можна було в копанках або джерельцях знаходити прісну воду. Але не завжди можна було на такий берег вийти: прибій хвиль бував такий сильний, що Бутакову доводилось і свої поміри робити з шхуни. Піщані південні береги Аралу низькі й одноманітні. Під час довгого шторму довелося раз “Константинові” два тижні “відстоюватись” на трьох якорях, і люди змушені були пити ввесь час солону морську воду. Всі тяжко хворіли на шлунок. Два тижні по тому Шевченко лежав хворий із болями голови.

Довга плавба й умови, в яких вона відбувалася, іноді доводили поета до повного відчаю. Він розповідав згодом, що одного разу приплив з кількома матросами до одного з плавучих островів, які повстають із гнилих рослин; товариші подорожі випадково відплили геть, забувши про нього, а він вирішив був залишитися там і навіть не відзивався, коли ті, схаменувшись, почали його шукати. Нарешті вони його таки знайшли. Зате, стежачи за працею свого колеґи Вернера, добре вивчив геологію; він міг пізніше сказати, що за знання, які тоді придбав, “сам Мурчісон [Славетний англійський геолог, що, між іншим, реферував у Британському Геологічному Товаристві працю експедиції Бутакова] сказав би спасибі”. Взагалі треба припустити, що під час цієї подорожі Шевченко значно збільшив, а може й добре систематизував свої відомості з природознавства. Ще бувши студентом Академії, він слухав лекції з різних природознавчих наук. Природнича колекція Вернера складалася з 150 гатунків мінералів і з 75 різних зразків тамошньої флори.

Спостереження й досліди давали членам експедиції матеріал для відповідних розмов, крім того, мали вони з собою й відповідну літературу. Безперечно під час експедиції Шевченко ознайомився з першими двома томами капітальної енциклопедії природознавства – “Космосом” славетного Гумбольдта, що був ініціатором аральської експедиції Бутакова. Велися розмови й про славних мандрівників: їх іменами називав Бутаков відкриті на морі острови. Шевченко й сам був добре начитаний у літературі про подорож, читав твори Араґо, Дюмон-Дюрвіля й інших мандрівників, і все те, що цікавило членів експедиції, було й для нього цікаве і повчальне.

Не зважаючи на всі небезпеки, за короткий час, протягом лише двох літніх місяців 1848 і п’ятьох 1849 року, експедиція встигла дослідити водяний простір, що займав величезну площу: без малого 65 000 квадратних кілометрів! Понад 200 малюнків і шкіців, що їх зробив Шевченко, були не тільки артистичними творами, а й документами, які всебічно ілюстрували виконану відважними ученими плавцями дослідну працю величезної наукової ваги; але в історії жертвенних людських зусиль над дослідженням таємниць земної кулі ім’я Шевченка було надовго приховане, бо в описах праць експедиції імені його не можна було й виявляти: голодний і знеможений хворобами, він виконував свої обов’язки нелегально, бо царський дозвіл йому малювати так і не прийшов до далекого Аралу, та й взагалі він його ніколи не діждався.

Кінчилося літо, й експедиції треба було повертатися до своєї бази – Аралу, а потім і до Раїму, щоб, пройшовши знову бл. 1 000 кілометрів через спалені сонцем степи й безводні пустелі, прибути до Оренбургу ще перед страшними сніговими “пургами” (завіями). У кінці вересня “Константин” повернувся до Кос-Аралу; експедиція, перебувши там стільки, скільки треба було, щоб упорядкувати й запакувати як слід зібрані колекції й матеріали, вирушила вгору гирлами Сир-Дар’ї, користаючись із попутного вітру.

У Кос-Аралі Бутаков знайшов уже позитивну відповідь на послану ще в квітні до Оренбургу просьбу про дозвіл взяти з собою Шевченка й Вернера, щоб вони могли там закінчити свою працю. Сумнівів щодо того, що такий дозвіл прийде, мабуть, ні Бутаков, ні сам Шевченко не мали, бо дивним було б, коли б Обручев унеможливив закінчення справи, для якої так багато зусиль покладено, а все таки звістка ця не могла Шевченка не потішити: якби вона в пору не надійшла, він мусів би залишатися в Раїмі й жити в помешканнях, повних тарантулів, скорпіонів і блощиць, знову в брудній казармі, відрізаний від культурного світу, з яким не можна було тут мати навіть регулярних поштових зносин. Зате ще раз защеміло в нього серце, коли довідався, що пошта знову нічого йому не привезла. Уже не звичайні й зрозумілі в думках закинутої на край світа людини жалі і смутки, а гнівне обурення опанувало всю його істоту. Завжди скромний, тепер він випростався на ввесь зріст і з піднятим чолом, свідомий своїх національних заслуг, кидав гіркі закиди українському громадянству:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я “Кобзаря”,

А їм неначе рот зашито:

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Страшне було це почуття повної самотності в морі національної байдужості. На тлі її всі його “сльози-думи”, вся його безмежна любов до України і всі за цю любов пережиті муки видавалися чимсь безрезультатним і ні для чого не потрібним… Питав себе:

Для кого я пишу? для чого?

За що Україну люблю?

Чи варт вона вогня святого?

Останніми часами і творив уже без надії опублікувати свої писання, – мовляв:

Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю,

або

Щоб не міняти

Часа святого так на так.

А все ж таки йшов за голосом внутрішньої потреби, за голосом свого самотнього генія, бо якихось раціональних підстав для цього справді не було; але була ірраціональна – оте нерозгадане, у крові заховане, національне почуття, яке будив у ньому колоритний образ-привид, що ввесь час стояв перед очима:

…старий козак

Верзеться грішному усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю…

Був безсилий зрозуміти, пояснити цю любов, що нею був одержимий, лише стверджував, що вона – непереможна:

А все таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий…

І це відчував навіть тоді, коли з повним правом говорив:

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає,

То так і я тепер терплю…

Не патетичні похвали, не задоволення амбіції потрібні були йому, а, як кожна людина, хотів простого людського співчуття й моральної підпори:

Не похвали собі, громадо,

(Без неї може обійдусь!)

А ради жду собі, поради…

І хоч громада мовчала, та таємничий внутрішній голос давав йому ту пораду:

В дулевину себе закуй,

Гарненько Богу помолися,

А на громаду хоч наплюй –

Вона капуста головата!

Ішов і далі голосом крови – не кидати своєї життєвої місії, творити, загартувавши душу в дулевину-крицю…

Коли б дістав хоч один рядок від когось, то може б його й обминули ці тяжкі переживання й думки, бо листи до нього таки були, але лежали у Ф. Лазаревського в Оренбурзі. Лазаревський не переслав їх до Раїму через непорозуміння: він уже від червня чекав прибуття Шевченка, бо квітневий лист Бутакова про дозвіл взяти з собою поета до Оренбурґу прийшов дуже швидко, і вже 12 травня пішло до Раїму відповідне розпорядження.

Проте листи від Лизогуба та Репніної, що на нього в Оренбурзі чекали, навіть якби їх Лазаревський і переслав до Раїму, могли б хіба тільки ослабити жаль поета до “громади”, бо ні Лизогубові, ні Репніній він ніяких закидів робити не міг, зазнавши від них стільки добра й співчуття вже на засланні. Ішлося про десятки інших людей, що з ним колись “братались, сестрились”, про всіх, хто колись захоплювався його творчістю і його цікавим товариством. Скільки ж то його земляків в одному Петербурзі від М. і В. Лазаревських та від Чернишова знали вже, де він і як до нього писати, але… мовчали!

По цих складних переживаннях незабаром настав і давно жданий від’їзд. Уже заспокоєний і врівноважений покидав місце свого півторарічного заслання:

Готово! Парус розпустили;

Посунули по синій хвилі

Поміж кугою в Сир-Дар’ю

Байдару і байдак чималий.

Прощай, убогий Кос-Арале!

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав таки два літа!

Спасибі, друже! Похвались,

Що люди і тебе знайшли

І знали, що з тебе зробити,

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!

На початку жовтня скромна аральська флотилія була вже в Раїмі; 5 дня того місяця комендант форту майор Даміч видав наказ, за яким спеціально визначена військова охорона (“прикрытие”) мала 8 жовтня вирушити з Раїму, щоб супроводити в поворотній подорожі членів експедиції: капітана Бутакова, поручника Поспелова, двох офіцерів-топографів – Рибіна й Христофорова, фельдшера Істоміна, рядових Шевченка й Вернера. Але вирушили з Раїму аж 10 жовтня.

Осіннє сонце не так уже пекло, й поворотну дорогу було легше перебути. Вражень своїх про цю подорож Шевченко вже ніде не описав. Єдиний її документ – це чудова осіння елегія, написана, якщо не в Раїмі, то, мабуть, в Кара-Бутаку: “Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий… “, яку Шевченко закінчив апострофою до неназваного друга (може до котрогось із раїмських друзів, може до будівничого Кара-Бутацького форту):

Мій друже єдиний,

Горе тобі на чужині

Та на самотині!

Хто з тобою заговорить,

Привітає, гляне?

Кругом тебе простяглася

Трупом бездиханним

Помарнілая пустиня,

Кинутая Богом…

У тій “кинутій Богом” пустині надто довго, як сам казав, “пропадав”, щоб не зворушитися думкою про долю приятеля, з яким розставався.

У кількох листах до знайомих Шевченко писав пізніше, що “двічі зміряв ногами” цю пустелю, але щодо поворотної дороги, то тут в його словах є певне перебільшення: мови немає про те, щоб він мало не 1 000 кілометрів від Раїму до Оренбургу міг зробити пішки протягом трьох тижнів, бо, виїхавши 10 жовтня з Раїму, він і його супутники прибули до Оренбургу 1 листопада. Річ ясна, що доводилось їм усім не раз виходити з кибиток, щоб попільжити змученим коням там, де цілими кілометрами дорога йшла вгору або де тяглися на дуже великих просторах сипучі піски, але значну частину шляху всі їхали, а з ними безперечно й Шевченко.

1849 – 1850 рр. В Оренбурзі

Знову в Оренбурзі

Так по двох із половиною роках довелося Шевченкові знову повернутися до Оренбурґу, але тепер уже приїхав він не до пересильної тюрми-казарми, а міг спинитися на приватному помешканні, бо з 4 батальйону, що стояв у Раїмі, був відряджений до розпорядження Бутакова і, аж поки не скінчить своєї праці, від нього тільки й був залежний.

Спочатку він навіть і оселився разом з Бутаковим. Ф. Лазаревського в Оренбурзі тоді не було, він був у степу, в службовій подорожі, зате був Сергій Левицький, що з ним поетові теж не менш приємно було знову зустрітися. З інших осіб, що їх пам’ятав іще з часів свого першого короткого перебування в Оренбурзі в червні 1847 року, дуже сердечно зустрів його капітан К. І. Ґерн. Уже незабаром Шевченко подав Лизогубові адресу Герна, прохаючи на неї посилати листи. Бутаков поспішав опрацювати всі свої матеріали, і для Шевченка було найбільше роботи: як рисувальник мусів зробити велику загальну мапу Аральського моря, що її топографи частинами робили олівцем, розмалювати її, а також аквареллю виконати найцікавіші краєвиди і для Петербургу, і для генерал-губернатора Обручева, а з приязні і вдячності – і для свого приятеля-начальника, тобто для Бутакова.

Шевченкові був потрібний помічник. Серед поляків-засланців був маляр-аматор Броніслав Залеський, і вже 5 листопада, на просьбу Бутакова, Обручев приділив його до помочі Шевченкові. Залеський дуже припав до душі поетові. Скромний, мрійливий, доброї душі, з широкими культурними й мистецькими зацікавленнями, шанований і чужими, і своїми, він згодом зробився для Шевченка другим Штернбергом, вносячи в життя поетове рівновагу й заспокійливо на нього впливаючи.

А Шевченка охопив великий неспокій, – просто розпач огортав. Уже майже 20 місяців минуло, як гр. Орлов сам запитав штаб Оренбурзького Корпусу, чи заслуговує Шевченко на царський дозвіл малювати, і хоч відповідь поетового начальства була найкраща, а й досі ще з III Відділу не було ніякого відгуку. Коли й для Обручева, що фактично дозволив Шевченкові малювати, і для Бутакова, що потребував тих малюнків як конечних ілюстрацій своєї праці, своїх відкрить і дослідів, становище було безвихідне й дурне, то для Шевченка це була справжня трагедія. Півтора року він марнував своє здоров’я, сім місяців із того періоду провів серед усяких небезпек, плаваючи по бурхливому морі; тижнями голодував і пив солону морську воду; місяцями мучився від спеки й спраги, надвередив собі і шлунок, і очі, і серед таких страшних умов зробив сотні з дві прегарних рисунків та малюнків, і в результаті не тільки не мав певності, що його становище покращає, а навіть стояв перед можливістю, що про його героїчну працю доброму Бутакову навіть згадати не можна буде перед вищим начальством.

По приїзді до Оренбургу, поки ще цього всього не усвідомив, то, поспішаючи подати про себе вістку Лизогубові, просив його передати княжні Варварі, що він “живий і здоровий і, коли не дуже щасливий, то принаймні веселий”. Але вже 14 листопада писав самій княжні:

“Я дуже-дуже часто згадував на моїй самоті Яготин і наші лагідні та тихі розмови. Мало часу пройшло, та як багато змінилось, принаймні в мене! Ви б уже не пізнали в мені колишнього по-дурному ентузіастичного поета. Ні, я тепер надто розсудливий зробився: уявіть собі, впродовж мало не трьох років ні однієї ідеї, ні однієї натхненної думки, – проза та проза, або, краще сказати, степ і степ! Так, Варваро Миколаївно, сам дивуюся моїй зміні: немає тепер у мене ні суму, ні радости, є зате мир душевний і спокій моральний аж до риб’ячої холоднокровності. Майбутнє для мене не існує. Невже ж постійні нещастя можуть так прикро переробити людину. Так, воно так. Я тепер тільки підоплічка колишнього Шевченка, і дякую Богу”.

Але даремне б ми вірили в те, що він справді був готовий скоритися долі. Це був хвилинний настрій. Вся душа його бунтувалася. Обручев, мабуть порадившися з Бутаковим, надіслав 20 листопада до гр. Орлова запитання, чи можна дозволити рядовому Шевченкові зайнятися малюванням під доглядом “найближчого начальства”, при чому не міг навіть натякнути на те, що вже півтора року рядовий той займається малюванням, і то для уряду, і то для того ж самого царя, що за радою О. Гумбольдта організував Аральську експедицію. Поки це все робилося, Шевченко не витримав і загуляв. Топив у вині свій розпач. Мабуть, довго тривав цей період, бо закінчилося це тяжкою хворобою. 28 листопада Бр. Залеський писав з Оренбургу Аркадієві Венґжиновському, що Тарас дуже тяжко хворий, що ця недуга потрясла всього його, що, як сам він каже, такого потрясення ніколи в житті не переживав і кається в тому, що зробив. Залеський радів, що християнські почуття помагають його другові перенести життєву кризу. Нічого дивного не було в тому, що все це сталося: організм Шевченка був так підтятий довгими хворобами і так був ослаблений, що не міг витримати непоміркованих доз алкоголю.

Зрештою, для його бурхливої натури може було й краще, що настала така реакція. Близькі люди, як уміли, старалися, мабуть, його переконати, що не все втрачене і що не треба губити надії. А добрих людей, щиро прив’язаних до себе, мав навколо так багато, як може лише колись за молодих літ у Петербурзі. 14 листопада повернувся із степу Лазаревський і зворушив поета тим, що перший зацікавився його матеріальними обставинами. Грошей, ясна річ, Шевченко спочатку тут не мав і не міг мати, але згодом почав заробляти малюванням портретів. Знайомства його в Оренбурзі дуже швидко поширилися, так що мало не скрізь він був своєю людиною.

Повернувшись до Оренбургу, Ф. Лазаревський застав у своєму помешканні, крім С. Левицького, що з ним і перед тим жив, не тільки Шевченка, а й морського офіцера Поспелова, з яким Шевченко зблизився на Кос-Аралі. Жили вони вчотирьох, як згадував Лазаревський, “душа в душу; ні в одного з нас не було свого, все було спільне; а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний, бо в той час він майже ніколи не носив солдатської шинелі”. У цьому інтимному товаристві бу�