Загребельний Павло Архипович. Я, Богдан

438

Павло Загребельний

Я, БОГДАН

Сповідь у славі

…Чия правда, чия кривда,

І чиї ми діти.

Тарас Шевченко

Как нужно создать эту драму?

Облечь ее в месячную ночь и ее серебристое сияние и в роскошное дыхание юга.

Облить ее сверкающим потопом солнечных ярких лучей, и да исполнится она вся нестерпимого блеска!

Осветить ее всю минувшим и вызванным из строя удалившихся веков, полным старины временем, обвить разгулом, “козачком” и всем раздольем воли.

И в потоп речей неугасаемой страсти, и в решительный, отрывистый лаконизм силы и свободы, и в ужасный, дышащий диким мщением порыв, и в грубые, суровые добродетели, и в железные несмягченные пороки, и в самоотвержение неслыханное, дикое и нечеловечески великодушное.

И в беспечность забубенных веков.

Николай Гоголь

Наброски драмы из украинской истории

Яку ж мені обрати пору?

Коли засинають втомлені любощами закохані, коли в тяжкому маренні стогнуть змучені безсонням старі люди, коли королі сходять з пишних своїх парсун у позолочених рамах, а давно вмерлі красуні шукають свою навіки втрачену принадливість, коли жоден птах не заспіває, коли ще не леліє обрій, коли зітхання проноситься в просторі й лине сум над степами, — може, саме тоді й мені з’їхати з високої круглої купи каміння посеред просторої київської площі мого імені й поскакати на бронзовім коні, весело замахуючись бронзовою булавою під бронзовий цокіт копит, розлякуючи малечу, яка так любить гратися біля підніжжя пам’ятника? (“В темных лаврах гигант на скале завтра станет ребячьей забавой…”)

Та вже зривався з скелі один гігант і скакав отак крізь віки, і цокіт копит розлякував нещасних сиріт, покинутих жінок і знедолених людей.

Тож не буде цокоту і скакати я не буду.

Хоч і на коні (бо як же інакше?), але безгучно, полину я над степами, ріками й лісами, під безобрійним небом, над безшляхою землею, в темнощах і тайнощах, в гучній тиші моєї безмежної самотності…

Гей, панове — лицарі!

Я лежу в темряві без сну вже три місяці й дванадцять днів. Я лічу дні й ночі, як нещастя.

Страшна покинутість уночі. Хтось прийде, присунеться нечутно, поставить питво, поправить подушку, схилиться наді мною, прошепоче ласкаво: “Батьку!”, але мене тут немає, я лежу й не лежу, дух мій давно відлетів з цього темного покою, дух рветься до небес, але падає й падає на землю. Накрити б усю її наче крилом Божим!

Гей, лицарі—браття!

Я народився в грудні, на третій день різдвяних свят, в місяці народин святих, деспотів і археологів, які викопують давно вмерлі святощі. А може, я ніколи й не народжувався? Бо не було в мене ні дитинства, ні юності, не відведено мені звичайних людських утіх, хоч страждань відміряно доволі, навіть ім’я моє справжнє — Зиновій — Зенобій і Теодор — забулося через свою незвичність (власне, вони мають те саме значення в своїй грецькій формі: Зенобій — життя, дароване Зевсом, Теодор — дарований Богом, Богом даний), я сам відсунув його в забуття, бо я — гетьман. Я — Богдан.

Гріх, недуга, загибель не для мене. Бо хіба може бути грішним цілий народ, хіба може він стати недужим, хіба може загинути? А я — народ.

Горда постава, випнуті груди, розпростані плечі, рука зметнулася з булавою весело й владчо (“У Києві над горою з золотою булавою”). Таким мене змалюють живописці, таким передадуть історії. На парсунах лице моє матиме барву слонової кістки. Пожовклий левкас. Яйце. Що вилупилося з того яйця? Народ український? А де взявся я сам?

Мене сприйматимуть таким, як на парсунах безіменних козацьких малярів і на штиху голландського майстра Гондіуса. З вусами, товстий, з плюмажем на шапці й з булавою в руці. Навіки такий. До того не існував. Народився вусатим, з булавою, в шовках і золоті. Народився Богдан. І ніколи не вмирав. Живу далі й далі, розпростуюся, мов неприступний праліс.

Про мене написано стільки книжок, що незмога не те що прочитати, а й полічити. Єдиний, хто зміг осягнути все написане — я сам. Я міг би сказати цим людям усе, що думаю про їхні нечисті наміри, нечесні прийоми, фальшивий пафос, нерозумний гнів, безмежну хвалу й ще безмежнішу хулу.

Але я мовчатиму. Скажу лиш, що насправді ніколи не був такий бравий і хвацький, як мене дехто малював. Я виступав тяжко, не вбирався в шовки й оксамити, булава лежала на плечі каменем, був я старий, виснажений, згорьований. І безсилий. А гетьманське безсилля страшне своїми вимірами. Воно перевищує все відоме на землі й на небі.

Втішати мене ніхто не може. Навіть сам Господь Бог. Та він і не втішає нікого. В моєму серці вмістилася вся Україна. І воно не витримало. Бо людське. А Боже? У Бога немає серця. І мислі немає. Тільки влада — неосягальна. Та що влада, коли перед тобою — земля велика і народ на ній?

Шкода говорити!

Ночами приходять до мене вбиті товариші і ми ведемо розмову до самого світу, поки ніч стає хлялою і блідою, як труп. Мертві всі рівні, вільні від усього. Та й вони просять мене: “Батьку, обійми за нас ранкову зорю! Обійми, батьку!”

А мені хотілося, щоб ранкова зоря обіймала мене. Мені ж ще треба було не лише дихати й жити, а й знати. Я перестану дихати й жити, але знання зостануться навіки.

Гей, браття — молодці!

Для мене вже не існує “тепер”, не існує “колись”, я живу поза часом, форма й сутність мого існування — пам’ять, власне, я і є пам’ять, і тому я вічний. Ось уже понад триста років беру я приступом ворожі фортеці, чую хрипіння вмираючих, благання зрадників, приречених до страти, дике татарське виття, кінський тупіт, який проростає крізь мене, як степові трави.

Хто сказав, ніби Вавилонська вежа завалилася? Люди й далі будують її не зупиняючись, тільки зветься вона пам’яттю. Будують мільйони безіменних, щоб одиниці стали пам’яттю. Яка несправедливість!

А може, це і є найвища справедливість і доцільність життя?

Гей, товариство — добродійство!

Не я походжу від гетьманів — гетьмани походять від мене. Не шукайте своїх родоводів деінде, шукайте їх у мені. А я не шукатиму дітей своїх поодинчих, бо всі — мої діти. Шукатиму хіба що свої шати, свою шаблю й кобзу, свого коня і свою люльку. Шкода зусиль.

Зі мною завжди буде моє знання, а це вище за всі клейноди світу. Складу з того знання п’ятикнижжя свого життя, як Мойсей (бо ж звано мене за життя Мойсеєм, що порятував свій народ од неволі), бо це життя ніколи не кінчається, бо я — Богдан.

І знав я перемоги (Чигирин), любов (Стамбул), поразки (Берестечко), велич духу (Київ) і вічність (Переяслав).

Я лежу in extremis1 у гетьманських покоях у своїй столиці — Чигирині, не сплю вже три місяці й дванадцять днів, і ніхто мене не заколише, навіть рідна матуся, коли б воскресла й заспівала над моєю головою: “Ой спи, дитя, без сповиття…”

Я вмираю в Чигирині, але не вмру ніколи. Хай помилує Бог мою бідну душу і душу народу мого.

Гей, товариство — добродійство!

1

Ось мені вже сто, а то й більше літ, і лину я над землею рідною, як дух невтоленний, далі й далі, і перед очима моїми постають численні безлюдні городи й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й пагорби. Всі вони правлять тепер за пристанище і поселення не людей, а тільки диких звірів. Я побачив, що колишні неприступні твердині — Одні стоять малолюдні, інші зовсім спустошіли — розруйновані, засипані землею, запліснявілі, зарослі бур’янами і повні лиш черви, зміїв, усякого гаддя, що там кублиться. Роздивившись, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні українські поля і розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи про втрату його, називали й проголошували пани раєм світу, був він колись для них мовби друга земля обітована, що спливала молоком і медом (а меду ж, відомо, не їсти, поки не передавиш бджілок!). Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток, сухих і голих, вкритих самим лиш небом. Я питав тоді себе; “Хто се? І чому се так?” І ніхто мені не вмів відповісти, бо ж знав я все лиш сам — один.

А чи сам я отак летів над Україною, чи з Самійлом Величком, який буцімто перший списав мою історію, взявши її з дїаріуша секретаря мого, теж Самійла, прозваного нібито Зорка, а ще переказавши істориків чужоземельних — польського Самійла Твардовського й німецького, так само Самійла Пуфендорфія.

Забагато Самійлів на одну історію (додамо сюди ще Самуїла Ґрондського та Самуїла Кушевича), як згадати, що колись стачило одного лиш пророка Самуїла аж на двох біблійських царів — Саула й Давида.

Та чи й був насправді Самійло Величко? Де він родився, де ріс і вчився, де його могила? Шкода мовити! Може, то тільки й знання, як і я сам тепер, проживши понад сто двадцять літ, з яких першу половину пройшов земною путтю, а другу — сповненим пристрасті шляхом, де зустрічаються природа й дух, темне руйнівне могуття і світла сила, що поєднує і підтримує людей, благословення небес і безодні юдолі.

Мої думки губляться в просторі, як згубилися всі мої листи й універсали, щоб згодом намножилися вигадані й підроблені. Безпомічність сили. А силу ж здобув не в спадок, а нелюдським напруженням волі, переступивши походження, здолавши безрідність і смуток часів. Кіммерійці, сармати, парфяни, скіфи, Азія і Європа в моїй крові, дикий шал степів і монастирський ригоризм Європи. Я живу в оповіді, я веду лік часові не роками власними, а тими подіями, якими значаться тяжкі випробування, крізь які мав пройти не тільки я сам, не тільки народ мій, а головна мисль життя мого власного і мого народу. То був час у часі, те, що ставало “опісля” (post hoc), вже було й “перед” (propter hoc). Я вмер чи ні — хіба це важить? Але минуле не вмерло і не вмирало ніколи. Воно ще й не минуло, воно триває далі у всьому, передовсім у часі, бо з часу не дано вийти нікому й нічому.

Час можна затримати лише в слові, надто ж у слові написаному й записаному. Писання — найвища втіха і найтяжча мука. Як сказав Іван Величковський: “Труда сущаго в писанії знати не может, іже сам не вість писати. Мнить биті легко писанія діло, три персти пишуть, а все болить тіло”.

В літописі Величка значиться, що писано на хуторі Жуки. Хто був там — вигаданий Величко чи сущий я, Богдан? І як опинився на хуторі Жуки? А може, Жуки — то тільки інообразно, себто інакшим способом, або візерунком словесним, названий Суботів? Так само — груша, і три криниці, і пасіка під липами, і токи з не змолоченим ще збіжжям, і зоря над журавлем.

Та се лиш приповість, бо книгу свого життя я бачу оправленою в товсту шкіру й на верхній дошці — жуки з травами, себто ніжки коштовні, аби підтримувати книгу, коли вона розгорнена.

Так приходить пояснення ще одного слова.

В житті панує гола сваволя, в моїй же композитурі відстань помагає знайти форму гармонійну. Перебуваючи над подіями, я можу звільна втручатися в них, переставляти за своєю потребою, згадувати принагідно, що я сам сподіяв, а що інші, що було тоді й тоді, що сказав і думав у ті часи, а що думаю про те нині.

Тоді я сказав: “Іду, щоб повернутися!”

Зима була тепла, йк весна. Все пішло в розтопи, цілі озера води в степових балках, зеленіла трава, озимина йшла в ріст. Знамення небесні й земні передвіщали мені тяжку, але славну будущину — чи ж я завагався в заповзятому намірі?

Їхав з Чигирина і повертатися мав туди. Думав же про Суботів. Про грушу в білому цвіті, і про три криниці з солодкою водою, і… про сірі очі під чорними бровами, про шепіт і зітхання. До кого й для кого? Темніє в очах мені ще й досі, як згадаю, і кров тяжко б’ється в серці: відомщення, кари! Забрано в мене все, відібрано, та хіба ж у самого мене? В народу цілого!

Суботів… Чом назвав мій батько сей хутір Суботовом? Занадто просто можна вивести ім’я се від річечки Суби, допливу Тясьмину, що на ній поставлено хутір. Часом мисль наша прагне відірватися від трактувань буденних і лине в незвідане й таємниче. І ось уже думаю я, чи не назвав батько мій так Суботів тому, що звеселялося йому серце від самої думки про цей притулок, бачив тут спочинок, радість і святковість, які вже справіку обіцяє людям субота?! А може, людина едукована, прочитав десь, як ще візантійський імператор Константан Багрянородний називав Київ Самбатасом, себто Суботовом, мабуть, взявши ту назву од хозарів, а прочитавши таке, вирішив і хутір свій теж назвати так само, бо уявлявся він йому ніби маленька столиця для роду Хмельницьких.

Землю над Тясьмином подарував батькові ще чигиринський староста Данилович, який був тут коронним державцем, згодом гетьман коронний Конецпольський дозволив її заселити. Чи відав тоді батько, що зродиться з сеї землі?

Я ще не був тоді козак справжній, лиш підкозак, і їхали ми з батьком моїм, сотником гетьмана Конецпольського, повертаючись з — під Києва, ночували в якійсь господі, не знати й де, а вранці опинилися над Россю, десь неподалік од Корсуня, і тоді побачили хутір. Він стояв над річкою і не над річкою, бо мав ще й свої стави, а на них млин гребельний, луг, сінокоси, далі — ниви, гаї. В ставках качата з гусьми плавають, коні пасуться на луці, скот полягав на трави, мов намальований, жайворонки вгорі видзвонюють, а сонце ж то/сонце! Що воно лиш виробляло і по молодому листю, і по травах, і по білому цвіту на старій груші, і по білих стінах чепурних хаток, і по блакитній бані невеличкої церковці. Хутір, та ще й церковця! (Хутір Золотаренків).

— Козак як не тне на війні, — сказав батько, — то ховається в отаку глушину чи в монастир. А тут тобі й хутір і церква — ніби й у монастирі душа твоя наморена та намучена. Такий і нам треба спорудити. І в нас же земля в одному шматку, та ліс, та річка, ще й груша дика росте. Криниці ж викопаємо.

Так ми оселилися на березі великого степу, звідки віяли вітри, летіли гуси, дихало минуле й могуття.

І розбудували свій Суботів.

Вже й сотника Хмельницького вбито під Цецорою. Вже й син його, себто я — Зиновій, повернувся з стамбульської неволі, вже й старість підкрадалася до мене, хоч ще й несміливо, але вперто й тяжко, а Суботів у золотих передзвонах бджіл, у зеленому й золотому серпанках косовиць, у щедротах плодів і нестримних буйнощах стихій був мов сама вічність. Хутір над річкою — яке щастя може бути більше? Річка текла серед білих пісків, піски сяяли, сонце засліплювало, ліси чипіли зеленим, піском заносило шелюги, лози, поодинчі дерева й цілі діброви, — загортало, засмоктувало, а води пречисті текли собі далі й далі, мов обіцянка безсмертя. Я плив по ріці життя нестримно й постійно, а сам, власне, жив на березі, і берег той був завжди мовчазний і таємничий, розкішний, але дикий, привітний, але й ворожий — і як придивитися, то володарями цієї землі були хіба що тисячолітні дуби та липи в цвіту.

Бо ось тобі липі один день — і вже на місці раю твого тільки витолочені трави, витоптане й попалене збіжжя, потрощені дерева, поруйновані хати й комори, розвалені греблі, чорнотроп після чужих коней, копитами стоптано, потоптано, розтоптано, і твій маленький син вмирає після панських канчуків, і дружина Ганна — при смерті, і квіт очей твоїх — Мотрону вкрадено, завезено кудись, заховано, погвалтовано.

Що се? І як се? І чому?

Аж тепер лежу в Чигирині в гетьманських покоях іп extremis, а мав, би бути при смерті вже тоді. Але й гадки не мав про вмирання! Був з крові й кісток, а жити мар ніби залізний! Як то сказано: в терпінні вашім знайдеться душа ваша..

Далі було як? Я розпочав велику війну. Дієписці зобразили се так, буцімто Хмельницький, розгнівавшись за те, що в нього відняли вітцівський хутір, зібрав козацьке військо і виступив проти панства. Отож; Хмельницького образили — і він кинувся в биятику. А може, образи завдали мені саме тому, що мав я намір піти супроти шляхти, що були в мене наміри зухвалі й задуми великі? Але ті, хто писав про мене, не мали великих задумів і не відали, що то є, — як же могли збагнути мою душу? Людина народжується малою та обмеженою, і коли опиняється перед чимось великим, то мерщій намагається убгати його в звичні для себе виміри. Не зупиняється навіть перед нищенням. Може, так сталося й зі мною? Мене нищили в своїх писаннях усі справоздавці мого часу, і не важило, ворожі вони були чи прихильні, — я народжувався й гинув навіть у народному слові, в піснях поетів і на сторінках книг, які будуть написані ще й через віки. Хто писав про мене — можна б назвати бодай сучасних мені. Міхаловський і Радзівілл, Окольський і Рудавський, Грондський і Пасторій, Лобзинський і Коховський, Твардовський і Ваховський, Бялоблоцький і Єрлич, Зубрицький і Кушевич, Освенцим і Нарушевич, Ємйоловський і Кисіль, а ще чужоземці Віміна, Бішінг, Безольді, Шевальє, Рігельман, а ще ж свої — Самовидець, Грабянка і Величко (був чи не був?). Як же писали? Лобзинський переписав Коя ловича, Пасторій і Рудавський попереписували щоденники із збірки Грабовського, Рігельман переписав Самовидця і Пасторія, Шевальє копіював Пасторія, Величка і Твардовського. Чужі історики розминалися з правдою од пристрастей, а свої — за давністю. Та хіба й сучасні писали саму правду? Сучасники брешуть ще більше, ніж нащадки, бо вони мають більшу зацікавленість у подіях. То вже так воно ведеться, що своїм більше віриш, бо, як казали ще древні, strecus cuiaue suum bene olet — своє стерво гарно пахне.

Початків моїх ніхто не вмів ні збагнути, ні витлумачити. Всі вели мову про Суботів, про наїзд на мій хутір нікчемного Чаплинського, пса коронного хорунжого Конецпольського, про образу, од якої в мені збурилася кров. Писатимуть ще, ніби я в образі своїй і жадобі віднайти справедливість пробився аж до короля Владислава, і вбачатимуть у тому свободу тодішніх звичаїв або ж малість короля перед всевладдям шляхти. І ніхто не згадає про мою власну значимість (коли вже не велич), бо ж до Варшави пробився не просто козак з своїми підпомічниками Демком, Іванцем та Петром, а чоловік, за яким стояв народ цілий, і привіз той чоловік не лише образу свою власну, а обурення свого народу.

На той час я вже був старий чоловік. Старість — визволення від усього непевного і нерозумного. І зненацька брутально відкинено мене в неспокій молодості. Верхи на коні переміряв я всю Україну, щоб добратися до короля і скласти йому репротест про те, як наступає шляхта на сумління людське, як отягощає козаків і гоніння насилає на віру нашу. Чинилося тоді шляхетним українцям і посполитим, що жили обіруч Дніпра, і козакам Запорозького Війська велике гноблення й озлоблення від панів і їхніх дозорців. Велику наругу й утиски пани почали творити Русі, либонь, від року 1333–го, коли король Казимир Великий, син Владислава Локетка, підкорив короні польській нашу землю. 315 років гніту над Руссю і козаками! Змінилося кільканадцять королів, були серед них і милостиві, як Владислав Другий, син русинки, і мудрі, як Стефан Баторій, що ввів чин серед дніпронизових козаків, дозволивши обирати гетьмана і старшин, надавши у володіння Трахтемирів (щоправда, не город, а сільце!), були просто обачні, що боялися надмірних утисків і надавали народові моєму привілеї і мандати, та панове можні нищили через свій гонор і ті крихти милостей і через свою невситимість чинили над людьми українськими гніт і наругу. Я вболівав на плач і стогнання народу мого братським, а скоріше батьківським серцем. Та хто ж те бачив і помічав? У мене не було праісторії, не простежувано кожного мого кроку, був я геть безіменний для світу, аж поки випростався над усім тим світом, але й тоді все приписано тільки моїй власній кривді і знов полишено в незнанні всі дотеперішні роки. Бо й хто я? Не королевич з роду Вазів, що увінчався золотою короною польських королів, не коронний канцлер Оссолінський, що всю Європу потрясав своїм красномовством; не литовський владця Радзівілл, який, в захваті, від своєї значущості, списував щодень пам’ятну книгу свого життя, нотуючи в ній увесь дріб’язок людський, про мене ж згадав лиш тоді, як вдарив грім.

Вважали, що грім ударив тільки над чигиринським сотником Хмелем, а луна від того грому розкотилася по всій землі. Лавина обрушилася. Блискавиці осяяли всі небеса. Вість рознеслася, по всіх краях — заселених і диких. Тихі жалі, стогони, плачі й грізний гомін — усе стало чутно. Грім загримів, і вже знав я тепер, що не відгримить він ніколи, тепер уже не відгримить!

Навіть великий канцлер литовський Станіслав Альбрихт Радзівілл вимушений був визнати: “Причина тої бурі є сила наших злих учинків і утиск бідних”.

Коли в квітні 1632 року король Зигмунд Третій помирав, то до нього допущено було людей всілякого стану і статі, і вони так запопадливо обціловували йому руки, що шкіра на них побіліла від тих Поцілунків. А руки ж Зигмундові були по самі лікті в козацькій крові, в крові Наливайка, в крові народу руського.

Ми не цілували тих рук!

У червні посольство наше стало перед сеймом і домагалося участі в елекції нового короля, повернення прав для схизматиків, збільшення лічби козацького війська. Бо ж нас облудно звано члонками Речі Посполитої і розкричувано по світах, буцімто Україну заливають хвилі золотої свободи! Члонки Речі Посполитої! Сенат взяв на глузи наші домагання, вважаючи їх нахабством, що ж до “члонків Речі Посполитої”, то високе панство заявило: так, ви справді мовби частини тіла держави нашої, але такі, як волосся і нігті в людини: насправді потрібні, та коли занадто виростуть, одні обтяжують голову, другі прикро ранять, тому їх треба частіше обтинати.

Ох і обтинали ж та стинали!

Коли вже при новому королі Владиславі гетьман Остряниця силою змусив шляхту підписати трактат вічного миру і заприсягнутися на Євангелії про вічне дотримання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв козацьких і всенародних, то панство підступно й зловороже зламало дане слово, потоптало власну присягу, товаришів і побратимів Острянициних було пов’язано і повезено до Варшави на кару, нечувану по своїй лютості і варварству. Обозний генеральний Сурмило, полковники Недригайло, Боюн і Риндич колесовані: переламавши руки й ноги, з них тягли по колесу жили, поки вони й сконали. Полковники Гайдаревський, Бутрйн, Запалій, обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними спицями наскрізь і живими підняті на палі. Осавули полкові Постюіич, Гарун, Сутіга, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай, сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті гвіздками до облитих смолою дощок і спалені на малому вогні. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребало, Ахперка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними кігтями, схожими на ведмежі лапи. Старшин Ментяя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумару і Тугая четвертовано.

Шукайте своїх предків між цими мучениками!

Та тільки чи ж лишилися нащадки? Бо не милувано ні жінок, ні дітей. В жінок повідрізувано груди, самих посічено, а грудьми бито по обличчях ще живих їхніх чоловіків. Дітей попалено на залізних решітках, під які шляхта підгортала вугілля і роздмухувала вогонь своїми дорогими шапками.

Пам’ять про ці звірства протриває сотні років і чоловіком високої душі буде списана в книгу болю й скорботи, і книга та навіки лишиться безіменною, бо хіба ж має ім’я пам’ять?

Хоч знайдеться мудрагель, який напише: “Особи ці вигадані і в інших відомих нам джерелах не згадуються”.

Мовляв, то тільки тумани ліризму і лементу, бо ж ше давній граматик вважав, що “почти поверить не можно”, як українська мова дає змогу “естественно изображать страсти и сколь приятно шутить”.

Тяжкі жарти, панове, ой тяжкі!

До елекції нового короля козацької депутації не допущено, обрано Владислава, середульшого сина Зигмунда, чоловіка ніби й доброго, як я його знав по своїй службі в королівськім кабінеті, одначе позірно добрі люди часто бувають нерішучими, Владислав був саме нерішучим. Докучала йому тяжка хвороба нирок. Мав од того знекровлене, аж сіре лице. А чи й душу мав сіру? Вже на сеймі елекційнім повів мову про замирення в державі, прагнучи того замирення, може, для самого себе. Панство чи й зважало на королівські забаганки, однак Владислав був упертий у своєму прагненні вспбкоєння грецької віри. На сеймі коронаційному він проголосив намір дати для православних диплом королівський про свободу вірування, права і привілеї. За короля тримали руку владця добр волинських Адам Кисіль, князь Четвертинський із роду Святополків і брацлавський підсудок Михайло Кропивницький. До диплома треба було прикласти велику державну печать, але вона зберігалася в коронного канцлера, канцлером же був біскуп Яків Задзик і печаті для схизматів не дав. Тоді король попросив малу печать у канцлера Великого князівства Литовського Радзівілла. Той сказав, що його духівник не радить прикладати печать до такого сумнівного документа. Король, знаючи, що Радзівіллів духівник любить лагодити годинники, дістав свій годинник і, показуючи Радзівіллу, сказав: “Хай твій духівник лагодить годинники, а не втручається в справи, які можуть викликати розрух у Речі Посполитій”.

О, скільки ж було тоді сеймів! І конвокаційний, де шляхта умовлялася про спадкоємця трону, і елекційний, де вибирано короля нового, і коронаційний, на якому Владислава інтронізовано, себто посаджено на троні, і щоразу препишні обітниці, і ждання щедрот монарших, і надії високі. Шкода говорити!

Бо коли хочуть щось дати, то дають, мають намір — то здійснюють, а як беруться за якусь справу, то тільки обіруч. А тут вже на самім початку позірно найблагородніші наміри королівські мали бути навіки потоплені в потоках слів, заглушені сеймовою крикнявою, нанівець зведені єзуїтськими підступами високого кліру. Од тих незліченних кривд, що їх завдано народові українському, шляхта видавалася геть безголовим звіром з утробою ненажерливою, насправді ж була гідрою многоголовою, многоречивою, часом і многомудрою, в пишанні й величанні возносила свою Річ Посполиту аж до римських діянь, прагла мати й своїх тарквіціїв, гракхів, цезарів і цицеронів. Так зродився шляхетський Цицерон і на той час. Був мій одноліток, звався Єжи Оссолінський. Вчився в чужих землях, мав розум бистрий, а язик — ще бистріший. Тоді як я нидів у стамбульській неволі, Оссолінський їде послом до англійського короля просити допомоги після поразки під Цецорою. Виголосив перед королем таку промову, що той звелів її оддрукувати латиною, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами.

Хто я тоді був? Простий козак, хоч і едукований, але на тому й кінець. А Оссолінський уже гримів славою, підкоряючи коли й не землі, то душі й уми. Коли виступав на сеймі, все завмирало. Ille regit dictis2, — казали про нього прихильні. Animas et pectora mulcet3, — додавали навіть недруги.

Всі мої добра були в Суботові, та й те муляло в оці Конецпольським, а Оссолінський обростав багатствами, як хом’як жиром, за посольство в Англію одержав од короля староство радомицьке, за війну прусську — староство андзельське, за. мир з шведами — цідстольство коронне. Одружився з донькою коронного підскарбія Даниловичам сам при одрі вмираючого Зигмунда завдяки всесильній Урсулі Майєрин (замінила королівським дітям матір) одержав посаду підскарбія надворного, а з нею — ще й прихильність нового короля Владислава, який давніше ставився до Оссолінського з резервою через неприязнь того до Владиславовою улюбленця Казановського. На час елекції Владислав зробив Оссолінського своїм приватним міністром, а вступивши на престол, нагородив по — королівськи: подарував свій палац у Варшаві, шаблю в 10 тисяч злотих, шестерик коней, 60 тисяч злотих, прикраси, якими були оббиті в час коронації хори в краківськім костьолі, і одне з найбагатших старосте у королівстві — бидгоське.

І за віщо ж усе це? Чи, може, Оссолінський був єдинодумцем нового короля і теж хотів замирення православ’я? Гай — гай! Належав до найзапекліших гонителів нашої віри. На сеймі конвокаційному виголосив слова, що стали гаслом папістів: “Релігія ваша — прихідець у нас; віра ж католицька — господиня й хазяйка в домі своїм. Беріть, що дається вам з милості; ми радше пожертвуємо своїм життям і майном, ніж допустимо вас вільно розпоряджатися в Польщі”. Чи ж це не те саме, що іншими словами проголосив єзуїт Адам Маковський: “Як городи деякі непотребні доми для людей свавільних дозволяють non tam libenter, quam reverenter4, так ваших релігій лютерських, і кальвіністських, і аріанських, і наливайківських”.

І ось такого чоловіка Владислав посилає в Рим до папи буцімто попросити за оту віру наливайківську! І ворог найбільший не міг би вигадати такого, а король же прибирався в шати миротворця. На протестацію нашу король милостиву дав згоду долучити до посольства (аж триста чоловік!) ще й козацьких депутатів, надто зважаючи на мою колишню едукацію в єзуїтів. Забув його величність, що науку в єзуїтів я тоді сприйняв, віру ж зберіг вітцівську і пантофлю в папи цілувати не став би й під мечем занесеним! Ми склали ще репротестацію, та посольство вже вирушило. Пишнотою перевершило навіть посольство короля Франції, якого вважано тоді найбагатшим владцею в Європі. Що в французів було з срібла — Оссолінський робив золоте, що в них було золоте, в Оссолінського — з коштовних каменів, що ті мали з шляхетного каміння, Оссолінський — з самих діамантів. Коні мали підкови з щирого золота, деякі навмисне недбало прибиті, щоб губилися на здобич римським натовпам. Серед подарунків папі Оссолінський віз нібито справжній привілей римським первосвященикам од Костянтина Великого, славетний diploma donationis5, що зберігався у Кремлівській царській скарбниці і був украдений шляхтичами з почту Лжедмитрія.

Перед папою Урбаном Оссолінський сказав таке: “Всі народи, що населяють північ Європи від Карпат до Каспійського моря, від Льодовитого океану до моря Чорного, — все це, отче святий, за преклонінням Владислава, упадає перед твоїм троном, бо всі ті народи, або за правом спадку, або ж як підкорені збройно, визнають його своїм государем. Сія то Сарматія, недоступна римській зброї, нині покорилася римській вірі; вона, колись стількох забобонів кормителька, нині єдиного Бога служниця; вона, щонайдревніший страж вольності, ніколи ярмом не удручаєма, нині біскупам і столиці апостольській найпокірливіший слуга, — Польща, кажу, яка єдина в світі не “витворює уродства”. Не вийшло з неї жодної єресі, жодного відступництва, а коли там і трапляються заражені недугом сусідніх народів, то такі негайно суворою прав наших карою і плямою вічного безчестя від цілості шляхти стають відсіченими”.

Ще сказав:

“Завдяки тобі, найбільший з пап, Польща має Владислава, Владислав Польщу, а ти володієш обома. І ти, з поміччю Божою, узриш ще перед своєю столицею здичавілих левів скандинавських, приборканих могутньою рукою Владислава, узриш перед собою відщепенців од верховного пастиря і замкнеш їх у своїй вівчарні, бо вийшов на ловитву син твій, щоби наситити тебе і голод твій, жаждивий слави найвищого, втолити і щоби там виявити початок свого царствування, де є надія відшкодувати втрати, яких зазнали небо і церква”.

“І Цицерон не міг би сказати ліпше”, — зауважив папа Урбан.

Але вже здавна велося: де Цицерон, там і Катіліна! Чи бачив хто Катіліну тоді в козацькому писареві Хмелю? Шкода говорити! Бо хіба ж зносив би я голову, та ще й сидячи в самій столиці, серед ненависників народу мого і віри моєї?

Папа хотів виявити прихильність до нового польського короля. Так само, як Владислав до нас. І так само все потонуло в потоках словес.

Призначено було конгрегацію з чотирьох Кардиналів, чотирьох прелатів і чотирьох каноніків. П’ять тижнів шукали отці римські способу, як задовольнити і чи можна задовольни бажання короля про вспокоєння православних. Нарешті конгрегація заявила, що римська церква ніколи не може згодитися на повернення духовної влади тим, які відлучилися від неї або хочуть відлучитися. Ще заявила конгрегація, що апостольський престол у цій справі не може мовчати й не діяти (silere aut dissimulare), а повинен всіляко протидіяти (repugnare et contradicere) домаганням схизматів.

Так новий король обмежився тільки пишними обіцяна ками, а тоді безрадно розвів руки: з. одного боку папа, з другого — шляхта, монарх безсилий у своїх благородних замірах. Чи й були ті заміри, а чи тільки слова самі? Шкода говорити! Народові ж моєму знов відмовлено в праві на дух свій. А що за царод без духу? Плоть нічтоже, тільки дух животворить. Тьмяніє золото, іржавіє булат, кришиться мармур, і граніт розтріскується, смерть витає над усім сущим, тільки дух безсмертний, а з ним гнів і печаль, добро й милосердя, непокора й слово. Мій народ ждав слова, яке запалювало б душі, слово спалахувало то в молодецькім позику козацькім; то в думі невольничій, то в пісні, воно народжувалося в тяжких муках і на роздоллях, в косноязичії і в казаннях отців святих, в мові і в немові, і скільки ж років і віків минуло, допоки те слово вирвалося з моїх уст, а було воно просте й приступне кожному, хоч і зароджувалося не на полях битовних, а в тісних келіях і в тих пристанищах духу, де годилося б розмовляти лише з Богом, доводилося ж звертатися до світу, що був увесь у ранах, стікав кров’ю, конав од неправди і насильства.

В “Апокрисисі” Христофора Філалета (1597 р.): “Бережіться, щоб крізь ту діру, що роблять у наших правах, не проскочили всі права й вольності ваших милостей. Наші страждання в своїх наслідках відбудуться й на вас. Ніколи, ні в однім царстві примус та насильство не почувалось одразу всіма — полегку та спроквола починається ця пожежа, але хто не гасить її на чужому Дворі, незабаром побачить її й на своєму.

Ми люди, а не товар, і, дякуючи Богові, люди вільні, і даремна надія витягти що з нас насильством, особливо щодо віри, яка живе в глибині церкви й думки. Хто відважиться відняти від нас дар Божий — нашу совість? У кого стачить сили перевернути нашу думку?”

В “Палінодії” Захарії Копистенського (1624), де мовою нашою наведено псалом сімдесят восьмий: “Боже, прийшли погане в дідицтво твоє, запдюгавили церков святую твою, положили трупи слуг твоїх в покарм птахов небесних, пролляли кров їх, яко воду”.

В “Парафімїї” Петра Могили (1636): “Раны, заушения, оплевания и поносеная уничтожения церкви, ради своей волею претерпевый от волков хищных ныне возмущенную и от безбожных отступных гонимуж, тую ныне от сих злодейства избави и вскоре умири, — молимтись, владыко святый, услыши и помилуй”.

В сумних співах сліпих лірників на розпуттях обезлюднених:

Чому ж так нема, як було давно?

Ой дай Боже.

Святим Миколам пива не варять,

Святим Різдвам служби не служать,

Святим Водохрещам свічі не сучать.

Ой бо вже давно, як правди нема.

Може, тільки я тоді варив меди й пива на зимнього Миколу, бо саме на Миколу народився мій первісток — Тиміш, а між Різдвом і Водохрещею був і власний мій день народження, тож і свічі сукалися, і гості дорогі були в моїм домі, коли я там був. Та й мене виганяно з дому власного не раз і не двічі, тож коли промовляв я до народу слово своє, то говорив і від себе і в ім’я всіх.

Може, перща моя мова була в листі до короля після поразки під Боровицею, де я підписав субмісію козацького війська, як писар військовий, а згодом одважився виказати Владиславові всю страшну правду.

Писав я про те замирення кінця 1637–го: “Але нічого це нам не помогло: при сухім дереві і мокрому дісталося, — чи винен, чи не винен, мечем і вогнем однаково нищено, що скільки на світі живі і на чужих сторонах не бачили такого пролиття крові бусурманської, як тепер нашої, християнської, і вигублення невинних дітей. Самому Богові жаль, мабуть, цього, і не знати, доки цей плач невинних душ триватиме! Хто і живий зостався, не жити йому, такі знищені, обнажені, — інший не має чим грішне тіло приодіти”.

Чи почуто мої слова? Аж через двісті літ дійшли вони до слуху письменника, що написав про мене книжку — ворожу та образливу, назвавши її моїми ж словами: вогнем і мечем.

А тим часом вогонь і меч панували в моїй землі ще десять років нестримно й зловороже, і де був я ті десять нестерпних літ, того й не скажеш достоту, але настав час, коли сказав я всьому народові своєму так: “Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше — бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна”.

Та мова моя мала бути попереду, а тим часом тривало криваве замирення на Україні, кров лилася ріками й при доброму, мовляв, королі, шляхта норовила запрягти народ мій у невільницьке підданчеське ярмо, честь козацьку в безчестя і незнаніє перетворити прагнула, дійшло до того, що й уста, дані Богом для розмови людської, веліли взяти на замок, та, затуливши уста, відчинили двері гнівові, що ховався в серцях. Панство розкрикувалоея на сеймах і сеймиках, вихвалялося золотими своїми вольностями, пишалося сарматськими своїми цицеронами й веспасіанами, а де ж був наш Катіліна, що мав повстати проти цицеронів, Де був Мойсей, який виведе народ свій з неволі, де був герое, відекс, дукс бонус ет сапіенс верус Ахіллєвс? О, коли б вони знали! Та й хіба тільки вороги?

І найбільший поет мого народу, який попервах возвеличував мої діла, згодом напише слова гіркі й жорстоко несправедливі; “Ой Богдане, Богданочку! Якби була знала — у колисці б задушила, під серцем приспала”. Та що Йому гетьмани, коли він повставав і проти самого Бога. Бо він геній, а геніям даються сили незмірні. Генія народжує вже й не просто жінка, а ціла нація. Мені ж ще тільки довелося творити цю націю. То хто міг народити мене?

Коли в саме серце козацької, землі за велінням короля (ой добрий король Владислав! Ой же добрий!) врізано Кодацьку фортецю, а козаки Сулими поруйнували її, то після погромів кумейківеького й боровицькогб Конецпольський заповзявся будь — що відбудувати її, щоб знов козацг тву “вложити мундштук в губу”, і покликано туди старшин козацьких, то коронний гетьман поспитав мене: “То як пасує до сеї землі Кодак, пане писарю?” Я відповів йому латиною: “Маш fecit, manu destruo”, тобто: зроблене рукою, рукою ж і зруйноване може бути. Конецпольський нічого не відмовив на моє зухвальство, тільки зжовк на лиці й настовбурчив вуса. Коли сідали до урочистого обіду, звелів принести палаш гетьманський і після перших віватів став шукати мене, щоб рукою власного відтяти голову непокірливому писарю військовому, який наважився мовити такі слова про надію шляхетську до приборкання духу козацького.

— Де той лайдак? — загримів ясновельможний, бо не було мене ні за столом, ні в покоях комендантських, ні в дворі фортечнім, ні за мурами. Не ждучи пролиття гніву коронного, зібрав я свою субстанцію6, закульбачив коня і виприснув за брами в широке поле. Погоні не лякався, бо що погоня? Кинулася вона степовими тропами на Січ не знайшла мене там. Вдарилася вгору по річці, до садиб і становиськ реєстрового козацтва, та й там не було мене. Ніхто не знав, куди я зник, на якому коні поскакав — на білому чи на вороному. Бо поїхав я не шляхами очікуваними, а переметнувся через Дніпро, перелетів через клекотняву порогів, у хмарах водяних бризок, у райдугах і громах ріки великої, а може, й не летів, а перескоком по кам’яних заборах та обмілинах — на той бік, в чебреці й полини великого степу, де кінський піт і татарський дух і де байраки в степу вузькі, мов татарські очі. І коли б навіть хижа стріла кримчацька летіла на мене, то не вцілила б ніколи, бо як мірилися в коня білого, я опинявся на чорному, а коли поцілювано в коня вороного, я опинявся на білому — таким був у мене кінь: з одного боку білий, а з другого вороний, вночі ж сивий, як степ.

Гей, сивий коню, тяжко тобі буде:

Поїдемо разом з вітром,

Попасу не буде.

2

Де я тоді опинився, де пробував і що діяв? Ніхто не простежував моїх шляхів і моїх років. Тільки невиразні згадки про човни — липи, які, ховаючись ло лугах та очеретах, вберегли від панського ока запорожці, та про самовільні походи на море. То шість лип, то дев’ять, то вже й сімнадцять спільно з донцями Тимофія Яковлева — і щоразу пострах на Чорному морі, бо ж не було там для мене таємниць, не було загроз, опріч стихій. В лютій неволі турецькій був товмачем у капудан — паші, тож знав тепер, де стругають бусурмани свої галери, де збираються для нападків на берег наш, де знаходять прихистки. З відчайдухами, в бурю, ховаючись за високою хвилею, вдаряли на турецькі гавані, палили недостругані галери, нападали на околиці Варни й Синопа. Гей, по синьому морю хвиля грає…

Мене боялися бусурмани, про мене заговорили у Варшаві. Колись шановано мене там за розум і сприт, тепер прославився морем, куди втік од неправди. Там зустрів тих, хто згодом прославиться разом зі мною. Імена з’являються без початків і без кінця. Це імена й не людей, а вчинків і подвигів. Все значиться іменами, це лиш зручність, умовленість, намагання навести бодай якийсь лад у безладі сущого. Кривоніс, Бурляй, Нечай, Пушкар, Гладкий, Чарнота, Ганжа — хто чув тоді про них і хто міг прозирати крізь роки? Я намовив їх до себе — кого помічниками, кого прибічниками, ще інших — ворогами. Це зручно для самовдосконалення. Горе й нещастя, поразки, руїна й смерть, пожежі, стихії, Божа кара — і над усім дух, але не Божий, а людський, нездоланний, вільний, з чортячим вітром і сміхом, з плачем і піснею, які рятують од болю і помагають вдарити об землю бідою.

Тоді відкрилася мені сила розуму. Поки молодий, махав шаблею, дряпав пером, тепер мав прислужитися товариству досвідченістю, порадою, мудрістю, що для умів простих межувала мало не з тайнознавством. Оккам, який захищав Філіппа Прекрасного і Людовіка Баварського від римських пап, міг сказати, звертаючись до імператора: “Оберігай мене мечем, я збережу тебе розумом”. Як сказано: навіть найтоншу павутину, зіткану людським розумом, сам же розум може розпустити й знищити. Про мене вже знано було, як, складаючи під лихим оком Потоцького ганебну субмісію боровицьку, все ж зумів ввернути туди слова про кривди наші й страждання. А чи ж знано, як помагав Дмитру Томашовичу Гуні укріпити табір на Старці? Якби не голод і не розбиття полковника Филогіенка, що мав привезти з того боку Дніпра запаси, то табору того не взяло б ніяке військо. Не тільки Потоцький та його шляхта, а й чужинські інженери, які були при них, не могли стямитися, бачачи зроблене простим козаком: “Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції грубого хлопа, дивлячись на розклад валів, шанців, батарей, заслон; якби коронне військо пройшло їх ями, переколи й діри, зломило грудьми дубові палі і частоколи, пройшло привалки і вали, то ще більшої відваги треба було б на те, щоб здобути їх всередині”.

Найстрашніше, коли розум відступає перед силою. Ми вибрали місце — і добре вибрали, ми спорудили табір, якого не бачив світ, але й відрізали себе од світу, тож мали просити миру, а Потоцький, за яким була сила, Відмовив: victor dat leges — переможець диктує волю.

А хто міг би диктувати волю вітрові й хмарам небесним? Колц я, посварившись з старим Конецпольським, вдарився на море, то був я там і не був, повертався до Суботова і знову зникав, а коли й сидів на своїй пасіці, то дух мій, розум мій був далеко і вершив справи зухвалі й нещоденні.

Не чіпали мене в сподіванні приборкати. Бо хіба ж тільки земля наша медоплинна і всі добра7 милі були серцю панському? Прагли мати в своїй волі і владі і силу всю нашу, і дух наш. Хіба ж не проливав сліз Адам Кисіль, дивлячись, як сміло й сердито йшли на шляхетські коругви павлюківці під Кумейками: “Гарна та громада людей, і дух в ній сильний — якби се так проти ворога хреста святого, а не проти короля Речі Посполитої і отчизни своєї, — було б за що похвалити, а так — тільки зганити”.

Якби знали, що виросте з мого розуму, то не тільки б зганили й зганьбили мене, з військового писаря зіпхнувши до простого сотника чигиринського, а подерли б моє тіло ведмежими лапами!

Лякалися передовсім не тонкого розуму, а грубої сили і радувалися, отлумивши її і погромивши. Ще й знаходили, як Окольський, вишукані слова для цього: “Якась ласкава парка діамантовим ножем, на промінні сонячнім загостренім, перекраяла ту грубу линву, заготовлену на приборкання вітчизни”.

Мене тим часом не чіпали. Сам старий Конецпольський не згадував про кодацьку історію, після мого тодішнього зникнення не став мститися на моїх домашніх, хоч перед цим наказував старостам і урядникам, що коли не можуть козаків до рук дістати, то карати їхніх жінок і дітей і доми їхні руйнувати, бо, мовляв, краще нехай на тім місці кропива росте, ніж би ті зрадники множилися.

Може, й від мстивого старого гетьмана коронного заслонився тоді своїм розумом та добрим серцем, бо взяв собі в Суботів на прожиття нещасну вдову шляхетську з малою донькою, — і вже тепер так сталося, ніби вони оберігали мій хутір.

Те й почалося від Божої Матері—заступниці, бо все на світі з чогось починається.

Коли тоді на Старці вже незмога була триматися і старшини запросили миру в Потоцького, а Гуня і Филоненко вночі втекли з табору, то послом до коронного гетьмана зголосився йти Роман Пешта, полковник реєстрового війська, прилученого Острянином до своїх загонів. Тепер Пешта мав спокутувати перед вельможним гріх не тільки свій, а й інших полковників — реєстровців: Левка Бубнівського, Каленика Прокоповича, Михайла Мануйловича, Василя Сакуна, Івана Боярина. Обрано Пешту, бо вважався найхитрішим і найпронозливішим, таке ніби й не козак, а поганий татарин, — вузькооке, кривомовне, підступне й слизьке, як вуж. Коли вже проліз аж до полковницького звання, що ж його такого зупинить?

То й що ж цей хитроокий і хитромовний? Входячи в гетьманський намет, упав трупом, насилу панство відлило його водою, потішаючись, які—то вутлі козаки, хвацько накручуючи шляхетський вус над цим нікчемним свавільником. Коли ж Пешта оклигав, то лагідною мовою став просити милосердя в Потоцького, забувши, що йому велено не просити, а домагатися, не слухати умови, а самому ставити їх.

Щастя, що не довелося мені бачити того поганьблення козацького звання і роду нашого всього, бо при виїзді з табору відлучено мене від посольства і попроваджено служебниками королівського комісара Адама Киселя по розбагнених од дощів дорогах до старої дерев’яної церковці на краю долини, де мене буцімто хотів бачити сам прийшлий8 пан сенатор, він же каштелян брацлавський, володар багатих маетностей на Київщині, Поділлі й Волині, власник Гощанського замку, майбутній воєвода київський, гарячий прихильник грецької віри, як він сам казав, ще більший прихильник замирень з козацтвом, про що вже й не казав, а всіляко дбав, вигадуючи нові та нові сильця і пастки, в які ускочила б Україна.

Служебники їхали поперед мене й позаду, щоб знав, куди прямувати, а втікати не пробував, та я й не думав про втечу. Коні важко чалапали копитами по багнюці, дощ сіявся густо й нудно, в. таку погоду жити не хочеться, а тут геть не хотілося — без погоди.

— Де ваш пан Кисіль? — гукнув я переднім.

— Вже скоро, пане писарю, — відмовив один із служебників і притримав свого коня, щоб опинитися поруч зі мною. Так їхали далі, я мовчав, служебник, літній довговусий шляхтич, теж не пробував заговорити, все ж не стримався:

— Пан Кисіль високо цінує пана писаря. Часто згадує спільне навчання у Львові.

Згадувати давнє не хотілося. Пояснювати цьому старому, що мщв я едукацію трохи раніше за пана Киселя? Хіба ж це нині важило? Ще гриміли в мене бої на Сулі, на Сніпороді, коло Жовнина, бачив я вбитих, жили вони в мені ще й досі, вже й убиті, не хотіли вмирати, здригалися, борсалися, здавалося навіть, що хочуть звестися і знов іти в бій, тіла їхні ще зберігали тепло, не дубіли, життя з них хоч і забране, але ще не цілком, щось лишилося, чогось не віддали вони і не віддадуть, навіть померши остаточно. Мертві, вони мовби більшали і лежали всі величезні, безмежні й безкраї — на всю землю. Не віддавали своєї землі ворогові навіть мертві.

Мені ще й тут видавалося, ніби вся земля встелена трупами козацькими, і я мимоволі стримував коня — не наступити на мертвих, не зачепити бодай краєм копита, не потривожити. Служебник Киселів трохи подивовано спостерігав ті мої остороги, але не казав нічого, не пробував більше повести мову про свого пана, і я вдячний був йому за те.

Врешті забовваніла задощена церковця, покинута Богом і людьми, поставлена не знати ким і коли на краю плавнів — чи то для пастухів, чи для заблуканих душ.

— Просив би пана писаря про віщось, — несподівано мовив служебник, хоч бачив, що вже й часу не має висловитися, та й що мав просити в мене, коли я не знав, на якому світі перебуваю і на якому буду ще до того, як скінчиться цей тяжкий день.

— Знаю, що пан писар часто буває в Переяславі, — вже коло самої церковці знов промовив служебник. Я глянув на нього. Передні служебники вже зіскакували з коней; один підбіг до мого вороного, взяв його за вуздечку. Старий служебник нахилив голову, даючи мені знак спішитися і йти в церковцю.

Не було ні паперті, ні підмурку, навіть порога, не було й протоптаної стежечки до дверей, густа висока трава тулилася до самих стін, здавалося, росла й з — під самої церковці. З тої трави задощеної, обурливо молодої і свіжої, ступив я до цього притулку скорботи й молитов. Химери, пане Киселю, химери! Не приймав мене у шовковому шатрі комісарському, встеленому килимами, заставленому золотими та срібними цяцьками і кунштиками, щоб знетямити, як гетьман Потоцький нашого Пешту. Вибрав цей убогий притулок, щоб виказати свою скорботу позірну й страждання душі православної? Палкий захисник грецької віри і люду українського? Яка облуда!

Стемнілі дерев’яні стіни, суха пітьма, дві неоднакові свічки тьмаво жовтіли десь углибині, а над ними мовби пливла на воздусі Пресвята Діва — заступниця всіх сірих і убогих. А під босими святими ногами, намальованими на воздусі, колінкував самотній вузькоплечий чоловік, щільно обгорнений лискучими шатами. Стирчав вузькоплечо, як кілок. Вузькоплечі завжди намагаються взяти крутійством, облудою, хитрощами.

Я мовчки зупинився позад пана комісара. Не хотів одривати його від молитви. Хто молиться, а хто скрегоче зубами. Молись, пане Киселю!

Він почув мої кроки, не обертаючись до мене, сказав до ікони:

— Ось Пресвята Діва, покровителька кожного, хто один як палець.

Я стояв мовчки.

— Хочу бути з народом своїм, а все один як палець, — поскаржився пан комісар королівський.

Я подумав: хочеш з народом, а сам — з панами, бо теж пан.

Він став бити поклони перед Пречистою, просив:

— Змилуйся. Низпошли мені велику самотину, щоб міг я молитися істової

Я подумав: тоді навіщо ж прикликав мене?

Він забув про мене, звертався тільки до Діви Святої:

— Верни мою чистість, прозріння таїнств, усе, що я зраджував і втрачав.

Я подумав: нащо ж зраджував? Хто не зраджує, той не втрачає.

Він ще не докінчив своїх прохань.

— Змилуйся. Життя моє нічим виправдати. Дай мені сили. Низпошли мені страждання.

Я подумав: скільки ще страждати цій землі? Ще не злягайся могили під Кумейками, а вже скільки проросло могил свіжих понад Дніпром і Сулою, і дороги кривавіють позад Потоцького. Ти ж, пане Киселю, страждаєш лиш через те, що не можеш обдирати своїх збунтованих підданих.

Він мовби почув мої думки. Облишивши Божу Матір, сказав до мене:

— Бог дав щасливе закінчення тим неприємним антеценденціям9. Тепер силу має змінити розмисл. Я хочу зберегти пана писаря.

— Важкі в панів перини; — відмовив я.

— Nostri nosmet poenitet — самі себе караємо, як сказав ще Теренцій. Таж я теж в сій вірі уродився і в ній же вік свій кінчу.

— Спільна віра ще не дає спільної долі, пане Киселю.

— Ну, так. Що спільного може бути з гультяйством у людей статечних? Дивуюся, як те гультяйство затягло до себе пана писаря. Незмірно Страждаю, бачачи пана писаря серед тих, які nihil sacrum ducunt10 — які і віру, і жон, і вольності в Дніпрі утопили. Забули слова Спасителя: “Всякая кровь, проливаемая на земле, взыщется от рода сего”.

— Слова сі можна обернути й навспак, — зауважив я. — Може, то саме проти панства, яке їло людей, як у псалмоспівця: ядят люди моя в снідь хліба.

Кисіль підвівся з колін, обтрусив порох, став біля Мене, поклав мені руку на плече.

— Пане Хмельницький! Чи ж ми з тобою не знаємо свого народу? Три речі бачу я в тім народі нерозумнім. Перше — се любов до духовних грецької віри і богослужения, хоч самі вони більше на татар подобають, ніж на християн. Друге — що у них завсіди більше значить страх, як ласка. Третє — се вже загальна річ: люблять узяти небожата, коли ім щось від кого — небудь може дістатися.

— Чомусь видавалося мені, пане Киселю, — зауважив я на ту мову, — що грабіжником все ж слід вважати не того, хто садить на своїй землі, а того, хто вдирається туди силою. Гріх ще й словом збиткуватися з цих небожат, попихачів, вбогих сирот, недобитків і недоїдків панських.

Він не почув моїх слів.

— Маєте подбати про відзискання ласки королівської, так нерозумно і злочинно втраченої. Рискуєте останнім тепер, бо як ще раз прийдеться Речі Посполитій вийняти на вас шаблю, то вийме так, що й саме ім’я козацьке знищить, бо волить бачити тут краще пустку і звірів диких, ніж ворохобливий плебс. Підняти своєволю можете, але до кінця довести — ніколи! Втекти на Запоріжжя в лози та очерети можете, але жінок і дітей полишите і, не можучи витерпіти там довго, принесете свої голови назад під шаблю Речі Посполитої. Шабля ж та довга, і не заслонять від неї зарослі дороги. Тепер хочу взяти пана писаря, щоб спільно укласти й списати субмісію!

Я здогадувався, яка то мала бути субмісія, хоч і на гадку мені не могло прийти, що у вузькій голові пана Киселя вже обмаслюється зловорожа ординація, яка здійсниться ще до кінця року, в морозах і снігах на Масловім Ставі, де нам доведеться зректися всіх вольностей своїх, права обирати старшину, віддати армату й клейноди — і як же від того видовища ростиме в панів серце, а козацьке серце рватиметься, коли хоругви, булави й бунчуки складатимуться до ніг королівських комісарів, головним з яких буде, ясна річ, пан Адам Кисіль.

— Помолимося вкупі, пане Хмельницький, — припросив Кисіль.

— Молився, сюди ідучи, та й перед цим так само молився з усім своїм товариством.

— Чув я, ніби ви, як погани, чарівниць по валах розсадили, аби чинили замовляння на стрільбу, вітер і вогонь. То які ж тоді молитви?

— Погляне пан каштелян на вали наші та підвалки, то, й збагне, що ні молитов, ні заклинань не потребували. Та тепер то все на ніщо. Домолюйся, пане Киселю, не стану заважати.

Знов опинився я під дощем серед тихої трави, що заповнила весь світ довколишній, і одразу приступився до мене старий служебник Киселів.

— То я таки про Переяслав, пане Хмельницький.

Я схилив голову, показуючи, що слухаю.

— Мав я там родака дорогого. Здуневський, шляхтич немаєтний, вважай убогий, але душі рідкісної і відваги незмірної. Бідні завсігди відважні, їм нічого втрачати, багатим же відвага не потрібна, бо й що мають нею здобувати? Під Кумейками, як Потоцький гнав своїх кіннотників на павлюківські закопи, наклав мій родак головою, і тепер лишилася його нещасна кобіта з малою донькою — а помочі нізвідки.

— А пан?

— Що я можу? При панові каштеляні безвідлучно, а маю всього, що на мені. Не доробився на службі в милостивого. Про пані Раїну згадати страшно.

— Дивно мені чути, як переможець просить переможеного.

— Е, пане писарю! Хто тут хто — хіба розбереш? Кожен сам по собі й сам для себе. Я ж, знаючи твоє добре серце, намірився попросити.

Скільки вдів козацьких, а я мав клопотатися вдовою шляхетською? Скільки сліз власних, а я мав витирати сльози чужі? Та, мабуть, знав служебник Киселів мою натуру ліпше за мене самого, коли заронив мені в душу стурбованість за ту безпорадну кобіту з дитям малим, так нещасливо покинуту самотою на землі нашій.

Власне, час був не для згадувань і не для нагадувань. Коли для панства після приборкання й погноблення козацтва влітку й узимку року 1638–го настав золотий спокій і солодкий відпочинок, що має тривати ціле десятиліття, то для нас починався час ганьби і принижень.

За рік по боровицькій субмісії, на початку вересня року 1639–го для більшої поваги і оздоби своїх вікторій Потоцький визначив у Києві раду козацьку, де дозволив вибрати депутацію до короля (разом з Романом Половцем, Іваном Боярином та Іваном Волченком увійшов до тієї депутації і я), яка б мала стати не актом сваволі, а тільки лояльності, субмісії і жадати не зміни ординації 1638 року і не давніх вольностей, а просити лиш збереження грунтів і володінь козацьких. На тій раді гетьман Потоцький, розпускаючи своє пузо під золотим кунтушем, просторікуватиме, кого сміємо брати в козаки, бо тепер мав нас у долоні, мов пташенят теплих і безпомічних: “Козаками можуть бути тільки люди, котрі близше до Дніпра. Бо як в нашім шляхетськім стані до вольностей і прерогатив шляхетських доходить тільки той, хто їх кров’ю своєю обіллє і майном своїм служить довго королеві і отчині, так і ви подумайте, чи то справедлива і відповідна річ, аби ви пропускали яких — небудь пастухів до стану свого і вольностей лицарських, котрі предки ваші і ви самі життям своїм здобували?”

Ясновельможному пастухи були не до смаку, а в мене з пастухів усе й зачалося.

Ідучи до Києва, завернув я за звичаєм у Переяслав на нічліг. Сонце вже сідало за гори тогобічні, тож я підганяв коня, щоб перескочити міст через Трубіж і бути в городі ще завидна. Два мої джури насилу встигали за мною, мабуть дивуючись, куди так квапиться пан сотник (бо вже я не був військовий писар, а лиш чигиринський сотник після ганебної торішньої ординації), а я й сам не зміг би сказати, яка незнана сила мене підганяє, хоч і відчував ту силу вельми.

Від соборної площі завернув я у вузьку тиху вуличку, що йшла поза переяславським базаром, та тут довелося осадити коня, бо вуличка загачена була чередою, що поверталася з пасовиська. Корови брели поволі, напасені, бокаті, вим’я в кожної набрякло від молока так, що аж розпирало задні ноги, золотий пил вставав за чередою, лягав на дерева, на густий спориш, на рожеві мальви, що визирали з — за тинів, тягнувся широкими пасмугами у відчинені ворота тих дворів, куди завертала то одна, то друга корова, відлучаючись від череди. Повільні пастухи з порожніми (бо весь припас з’їли за день) полотняними торбами за спиною йшли позад череди, прогрібаючи босими міцними ногами широкі борозни в золотому пилі, а їхні малі підпаски жваво пров’юнювалися між корів і закручували хвости то тій, то іншій, щоб знала, в який двір завертати, хоч корови знали й самі, мало не підстрибом кидаючись до своїх господинь, що ждали їх з дійницями в руках, готові визволити своїх маньок і лисок від солодкого тягаря молочного.

Так, поволі пересуваючись слідом за чередою, опинився я навпроти двору, де ворота теж стояли отвором, та тільки ніхто не відчиняв тих воріт, а просто не було їх зовсім, самі ворітниці, старі й похилені, як і будинок у глибині зарослого споришем двору. Не завертала в той двір жодна корова (та й підпасичі малі Не закручували в той бік коров’ячих хвостів), не було видко на споришеві жодних слідів, нічиї ноги не протоптували там стежечок, — покинутість, знищеність, запустіння. Та не покинутістю вразив мене той двір, бо хіба мало було нині на моїй землі покинутості й знищення? — не міг я відвести погляду від дивно недоречної, впрост трагічної постаті жіночої в отворі колишніх воріт, чужої для призахідного сонця і золотавого пилу над вулицею, веселого пастухівського гейкання і вдоволеного помукування корів, що завертали до своїх дворів; чужої для простого довколишнього світу, для його простого побуту й простої краси. Жінка ще зовсім молода, але знищена, як і все обійстя, як той будинок у глибині двору, як вбрання на ній. Стояла, тримаючи за руку дівчинку десяти або дванадцяти років, висока, може тридцятилітня, обличчя позначене суворою тонкою красою, незвично бліде, чорне волосся покрите кибалкою, колись ошатною, тепер майже знищеною, сукня теж колись була вишукана й дорога, шовкова, з фалбанками й мереживом, але тепер це вже була й не сукня, а лиш спогад про неї, нагадування про часи ліпші, може навіть буйні та безтурботні, від яких тільки й лишилися ці фалбанки на сукні та гордий вираз обличчя в жінки, що, забачивши чужих вершників на своїй вулиці, прибрала поставу ще незалежнішу, тільки якось сором’язливо намагалася сховати куди — небудь свої босі ноги — ввдовище болісне й неспокусливе. Ще не знаючи тої жінки, я вже знав її, вмить згадалася дивна розмова з служебником Киселевим, старим шляхтичем Здуневським, моя нехіть і моя байдужість до сказаного ним і до його незвичної просьби — тепер все це сплелося з цією жінкою, а ще з її дитям, яке було, власне, ще чужіше за матір і ще віддаленіше для мене. Стояло поряд з матір’ю, легесеньке, як пір’їна, так би й злетіло і полетіло, коли б мати не тримала його цупко за тоненьку смагляву ручку, сяяння невинності, духовна субстанція плоті, лякливе трепетне оголення ноженят і вузеньких стегенець під коротеньким благеньким платтячком,

Я спрямував коня свого просто до тих воріт, тяжко зіскочив на землю, схилив голову в поклоні.

— Пані Раїна Здуневська? Шана.

Чорні тонкі брови злетіли обурено й злякано. Хто, і як, і чому? Я почувався досить зле. Презентувався, кажучи щиро, нефортунно. Запилений, обважнілий, просякнутий потом кінським, тягар років і клопотів, та ще й погнобленість духу перед новою стрічею з вельможним мордерцем Потоцьким — стан не для зальотів до пань. А це ж була пані уродзона, попри всю її занедбаність, — і вона одразу дала мені відчути кров свою і походження.

— Що пан хотів?

Я промимрив щось про Марка Здуневського і про те, що вже мовби знаю її і що… Вона тим часом марно намагалася сховати від мене свої босі ноги. Здається, в цьому для неї зосередився тепер увесь світ з його невигодами й прокляттями. Босі ноги, босі ноги перед незнайомим, з усього видати, багатим козаком. Темний рум’янець сорому заливав пані Раїні лице, шию, руки, а може й не сорому, а гніву на мене, що так негадано вдерся в її убогість, в її немаєтність, але ж не погнобленість духу! Розгублено торкала тонкими пальцями шию. Задихалася. Та й зламатися остаточно не мала наміру! Видобулася з миттєвого занепаду, гордо скинула головою, прикрила очі повіками (а мале тим часом блискало на мене сірими очима з — під темних бровенят, і залізна моя пам’ять вхопила ті сірі очі під темними бровами, і вже не випустила їх, і повернула мені згодом на долю й недолю), холодно сказала:

— Не можу пана прийняти в своїм домі, бо, властиво, не знаю пана.

“В своїм домі” — від цього хотілося розреготатися. Стіни не знати коли білені, ґанок підгнив і скоро впаде, віконниці перекривлені, покрівля з прорідженим лишаюватим гонтом. Дім! Мабуть, давно вже змандрували звідти навіть миші, не маючи ніякої поживи, і пса на обійсті вже давно, видно, не було і нічого живого, — дивно, як і чим жила сама пані Раїна й оте легесеньке дівча, що так уміє зиркати своїми сірими очима на чужого й старого козака.

Я вклонився ще раз і сказав, що зупиняюся за звичаєм у Сомків, які доводяться мені найближчою ріднею, і що буду завжди радий допомогти пані Раїні, коли б вона виявила таку ласку до мене, простого козака, і сказала про свої потреби.

— Не знаюся з хлопством! — ще набундюченіше відмовила пані Раїна, вже й не знати кому посилаючи те “хлопство”: моїм сватам Сомкам чи й мені самому з недоречною моєю турботливістю.

Я показав рукою, джура підвів коня, я ще раз вклонився пані Раїні і вже був у сідлі. Ущедрився серцем, та, мабуть, не там, де слід.

За вечерею у Сомків дереяславські козаки, почувши про мою пригоду в пані Раїни, досхочу покепкували з мого лицарства.

— Та чи знає пан Хміль, чия вона вдова?

— Якогось бідного шляхтича, сказано мені.

— Бідного, та тільки якого? Лащиківця!

— З тих, що піц Кумейками гукали ми їм: “Лащику, втікай до хащику!”

— Тож цей Здуневський і пішов там до хащику, а сам пан коронний стражник Лащ далі собі розбишакує та збиткується над нами.

— Ну, та Лащ такий, що й над панством збиткується, той не дбає ні про кого, лиш про своє товсте черево.

— А цей Здуневський приблукав десь здалеку, обійстя оте придбав, бо колись було шляхетським, але ж голий був як сокіл, панське поріддя, безхатна шляхта, і пані його так само гола, а тепер ще й голодна, як овдовіла.

— Гола й голодна, а пиндючиться. Крейду з своею малою їдять, щоб у нужнику білим ходити, аби лиш на хлопство не схожими бути.

Я спитав:

— Як же вони живуть?

— А Бог же їх святий знає. Не вмирають, то й живуть.

Тоді я підвівся з — за столу й пішов до дверей.

— Та куди ж, пане Хмелю? Ще ж і чарка не допита!

Яка недопита, а яка й перелита. Мовчки вийшов я за двері, опинився в дворі. Ніч уже налягла на землю, завмирали голоси й гуки, чутно тільки зітхання притишені, та писк пташиний, та якісь шерехи й пошуми, ще пахло смачними димами, але вже ледь — ледь, вже й не запахи, а тільки згадка про них, та якою ж мала бути болісною для всіх безпритульних, голодних, покинутих, бо вгадувалися за тими димами смачні страви, вечеря за тихим столом коло хати в садочку або й у хаті, де долівка притрушена прив’ялою травою, де блимає під образами лампадка і темні лики святих мовби впливають між тих, хто вечеряє, завершуючи тяжкий день у сподіванні, що новий день буде легший.

Я пішов до нужденного обійстя пані Раїни. Завтра вдосвіта мав рушати далі на Київ, але тепер уже знав, що не можу поїхати, не зарадивши в біді цій по — дурному гордій і глибоко нещасній жінці. Тому йшов просто до її двору, наражаючись знов на її нехіть і неприязнь, але не міг інакше.

Зламана постать темніла на сірому старому ганку, лякливий скрик при моєму наближенні, гнівне відтручування руками.

— Як пан посмів?

— Прийшов порадитися з пані Раїною.

— Нема про що радитися!

Маємо знайти спосіб, як уникнути пані невластивого становища, в якому вона опинилася.

— Саме властиве, саме властиве!

І вже в голосі сльози.

— Пан Марко Здуневський просив мене, коли буду в Переяславі…

— Ах, цей пан Марко, всі ці Здуневські… Вічні слуги, слуги й слуги… Короля, честі, лицарства, золотої свободи… А що мають за те, що мали коли — небудь?.. Але що панові до всього того? Жила досі без нічиєї помочі, то можу…

— Безліч людей живе тяжко, часто страждаючи, і ніхто не приходить на поміч. Та коли довідуєшся про того чи іншого, то вже твоє сумління не дасть тобі спокою. Ще вчора я не знав про пані, тільки чув невиразно, тепер не зможу заспокоїтися і поїхати звідси, не зробивши нічого для пані і її донечки.

— Милостиня? Не потребую.

— Назвімо це інакше. Позика. Я позичаю пані грошей, а тоді поклопочуся, щоб…

— Я не потребую ніяких грошей. Маю їх досить.

Правду казали козаки, що пані пиндючиться. Але не станеш же розпитувати, звідки в неї ті гроші і чом вона така обтріпана, коли має їх досхочу. Мав би вже пошкодувати тої недопитої чарки, яку покинув на столі в Сомків, уплутуючись ще глибше в цю дурну пригоду.

— То пані відтручує мою дружню руку?

Вона мовчала.

— Маю йти звідси?

Вона знов мовчала. Щось у ній ламалося болісно й тяжко, бо коли врешті озвалася, то був не голос, а самий біль і страждання.

— Хвилечку, пане сотнику.

Я відчув крайню межу її зболеності і вчасно ступнув у темряві до пані Раїни, бо вона вже падала, не дбаючи, підтримає її хто — небудь чи ні, і впала мені на руки, ридаючи:

— Порятуйте нас, пане сотнику, бо погинемо тут… Заберіть нас звідси, вивезіть куди — небудь… аби лиш звідси, аби лиш далі звідсіль…

І так крізь схлипування, уривками, в соромі й пригніченні розповіла мені про малу свою Реню, бо так звалася, власне маючи ім’я Матрегна, а вже звідти Регна — Реня, бо й сама, власне, пані Раїна мала ім’я Регіна — Реїна, яке в простацтві стало вимовлятися Раїна, батьки в неї були вельми амбітні, амбітність передали в спадок і їй, а що тепер від тих амбіцій?

Мала Реня була дівчисько як дівчисько — дурне й безклопітне. Батькова улюблениця, з своїх вічних тулячок привозив Рені цукерки, тоді стрічечки й коралі. Згодом вони стали помічати, ніби в Рені стрічок і коралів більше, ніж їх дарує татусь, та не зважили на це, лиш після загибелі чоловіка вона, пані Раїна, з жахом пересвідчилася, що хтось і далі дарує дитині то се, то те, а тоді Реня зовсім знищила її, заявивши, що має вже чимало грошей для своєї мамусі, щоб та не жила так злиденно і щоб мала підтримати чим своє шляхетство. Яке шляхетство з такими проклятими грошима? Вона допитувалася в цуречки й не могла допитатися, тоді змушена була вдатися до чину ганебного: підглядання й стеження за донькою, — і що ж вона вистежила! Реня щоранку бігала на переяславський базар, на це торжище, яке так розквітло з початком золотого спокою для вельможного панства і простої шляхти. Колись тут були самі дрібні крамарі, в маленьких крамничках і тісних ятках, тепер наїздили звідусюди, з найдальших світів, везли тканини, шкіри, зброю, вина. Вірмени, греки, волохи, татари, навіть турки, різні волоцюги, пройдисвіти, ошуканці, безчесні й безсердечні, готові продати й рідного батька, готові злупити шкуру з чоловіка, аби лиш мати бариш, лихву, прибуток. І вже ж усі старі, зужиті, знікчемнілі, а гребуть гроші, так ніби хочуть забрати їх з собою в могилу, і очі в усіх такі зажерливі, захланні, що потопили б у собі весь Божий світ. Мала Реня бігала на торжище не споглядати ті чужинецькі відворотні мармизи. Ятки з бубликами, калачами, пряниками, прикрасами — ось де вона крутилася. І що в тому нестатечного? Але раз після нічного дощу весь базарний майдан вкрився калюжами й калюжками, мала перестрибувала через одну з них і, щоб не забризкати нового платтячка, підсмикнула обома руками поділ, так що блиснуло її тіло, і теж нічого в тому цнотливому підсмикуванні платтячка не було, та побачив те якийсь замотаний у чалму купець, підкликав малу і дав їй гарну дрібничку. Коли вона прийшла на базар знову, той, у чалмі, знов підкликав її і показав, щоб підняла платтячко, а сам уже тримав у руці ще привабливішу дрібничку. Реня не могла зрозуміти, що від неї хочуть, тоді купець покликав когось на поміч, і той сказав: “Купець просить, щоб ти перестрибнула калюжку”. — “Але ж калюж сьогодні немає?” — здивувалася Реня. “Однаково. Зроби так, ніби ти перестрибуєш калюжку, і матимеш від купця дарунок”. Тоді вона стрибнула, але не підняла платтячка, і старий розпусник закричав, що не так, а його підпомічник сказав Рені, що вона повинна заголитися, коли стрибає. Це побачили й інші купці, їх там була сила — силенна, і всі старі й пожадливі поглядами, хтиві й зчервивілі. Вони навперебій просили Реню “стрибати для них через калюжки”, і вона стрибала і мала од них то те, то інше, а тоді й гроші і дедалі більше. Такий жах! І тепер вона, пані Раїна, в розпачі ще тяжчому, ніж від смерті чоловіка, бо загрожено найдорожче що вона має: цнота її маленької донечки, її чистота і неторканість. Бо ж чи може бути чистою дівчина, коли її обмацувало стільки поглядів, коли стільки пожадливих очей брудно повзало по її непорочному тілу!

Рука моя тяжко лягла на руків’я шаблі, вже перед очима металися мені розлякані мерзенні купці, літали шальові паси, гаптовані сріблом і золотом, сорочки з цупкого полотна, сукняні й парчеві каптани, свити з розрізними рукавами й відлогами, кінські й волячі шкури, овечі хутра, двосічні ножі, кольчуги, кінська збруя, перекидалися ятки, горіли крамнички — кара спокусникам і розпусникам, кара, кара!

Та мав дати шаблі спокій і думкам про кару теж. Купець недоторканний, як і посол, і прошено ж у мене не кари, а порятунку.

— Можу відвезти пані до Києва і там якось влаштувати.

— То ще страшніше за Переяслав.

— Може, в Чигирин?

— Хіба то не те саме, що й Переяслав? Я готова б замуруватися в клящторі, аби лиш порятувати дитя.

— Не знаю, як і казати пані Раїні, але не маю нічого іншого, хіба що запропонувати притулок у себе на хуторі в Суботові. Місце тихе й самотнє, тільки моя добра родина та кілька підсусідків, люди призвоїті й лагідні.

Вона згодилася з радістю, і я теж відчув полегшення, і ніхто з нас не відав тоді, що настане згодом, чим обернеться та нічна дивна згода. Але хто ж може прозирати крізь роки і віки? Всі сумніви, всі скарги на хаос, на майже непомітні благоначала в людській історії походять з того, що люди нагадують подорожнього, який, заглиблений у скорботу сущого, спостерігає лиш вельми короткий відтинок путі. Піднятися над світом, охопити поглядом простори, епохи минулі й майбуття, подумати над тим, що таке істина і розум, — тільки тоді не буде для тебе таємниць ніде й ні в чому, але ким же треба бути, щоб стати на таку височінь! Душа моя тоді ще тільки зготовлялася до великого, розум не прозирав крізь усі запони часу, тож не міг я знати, що, видобуваючи цю жінку з отхлані11 її розпачу, готую для себе самого найбільшу радість і муку водночас. Може, згадуватиму згодом і цей двір занедбаний, і розвалений будинок, і болісно безпорадну пані Раїну в її химерних гордощах, і довгу звивисту вулицю переяславську з темними садками над нею, мовби відірваними од землі, завислими в тихому просторі, мов обителі самотніх душ, і свою незвану постать (а може, тільки тінь?) серед усього цього, і свої невмілі спроби втішати когось серед руйнувань і передвіщень прийдешніх катастроф.

А може, згадається мені розпачлива безсоромність малої Мотронки в час неслави шляхетської під Корсунем і Пилявцями, коли ганебно втікало пихате панство від простого козака, і тоді мовби стало над ним оте дівча з давно забутих літ переяславських, повторюючи мимовільно й несвідомо скіфських жон, які, побачивши, що чоловіки їхні втікають з поля бою, підняли свої подоли і мовили: “Куди біжите? Хочете сховатися туди, звідки вийшли?” Скіфи тоді засоромилися, відновили битву і перемогли. А шляхта влаштувала мені погром під Берестечком. Що се? Химерний збіг історії чи пророчий дар, який відродився в дівчиську за тисячі літ? Хто ж то знає? Жіноча душа завжди грішна і завжди велика.

3

В гонитві за славою, а не за істиною викривлюється вся історія, з’являються вигадки, плітки й навіть наклепи. Нікчемні лінощі сучасних мені справоздавців, щуплі козацькі реєстрики, навіки втрачені мої діаріуші й універсали — такою постає моя історія. А що було до того? Чи були в Україні славетні прізвиська, давні роди, великі імена? А чи тільки степи і сум без краю? Мене й самого до Жовтих Вод ніби й не було, ніби я й не народжувався ще. Був натовпом безіменним, був світом, не вирізнявся, не відокремлювався від нього. Був я чи не було мене? Однаково.

І слава йшла до мене поволі, покрадьки, вагаючись і заточуючись, як п’яна дівка, сама ще не відаючи, кому віддатися, не знаючи, що має належати тільки мені одноконечно.

Слава за розум. Найпримхливіша, найневловиміша і найповільніша. Така повільна, що часто встигає лиш на твої поминки, як і милосердя. Можновладців прославляє їхнє становище, багачів — багатство, полководців — перемоги, вбивць — жорстокість. Ці слави літають на крилах золотих або чорних, а слава од розуму крил не має, вона не вміє охоплювати одразу за одним замахом цілих земель, а мандрує від людини до людини, обачливо вибираючи тільки найдовіреніших, тільки втаємничених, обминаючи нерозумних і затурканих, просування. її надто нерішуче й непевне, часом вона повертається назад, часом тупцяє на місці, вона повільніша за черепаху і безпорадніша за Ахілла, єдина її перевага над усіма різновидами слави — постійність і вічність. Інші зблискують і гаснуть, чарують яскравими вогнями, а тоді тьмяніють і вкриваються сірим попелом, спалюючи все довкола, згоряють самі безслідно, а слава від розуму горить тихо, але вперто, розгоряється дужче й дужче, народжує в своєму вогні високу істину — і що ж може бути на землі дорожче?

Віки цілі минали, а народові моєму відмовляли в праві на розум і мудрість, бо мав годувати світ не розумом, а хлібом. Кого лиш не шдував народ мій! І греків, і персів, і римлян, і орду, і литовських панів, і шляхту ненажерливу. Цілі цивілізації вигадувані хлібом з наших степів, а нам тицяли під ніс Святе письмо, де були слова несправедливі й образливі: “Як може стати мудрим той, хто править плугом і хвалиться бичем, ганяє волів і заклопотаний роботами їхніми і котрого розмова тільки про молодих волів? Серце його зайняте тим, щоб проводити борозни, і турбота його — про корм для телиць”.

Отець мій Михайло, відаючи гаразд, що мудрістю засієш більше, ніж зерном, віддав мене ще малим до отців—єзуїтів, де можна було зачепити найбільше знань, і я вже в колегіумі Львівськім виказав розум, за який до кінця свого життя не переставав мене поважати найперший навчитель мій отець Мокрський, вже й тоді, коли стали ми з ним запеклими ворогами.

Коли потрапив я до бусурманських лабетів після нещасливої битви під Цецорою, то сам турецький капудан — паша вражений був моїм знанням аж семи мов і зняв мене з галери, приділивши до свого двору в Стамбулі.

Коли, визволившись з лютої неволі турецької, шарпав я з запорожцями береги бусурманські й прославився невловимістю у морських виправах, то прикликано аж до двору королівського і сам Зигмунд, що не терпів духу козацького, поставив мене до свого кабінету, зважаючи на мій нещоденний розум і розлогі знання.

Коли під Кумейками погромлено нещасливо Павлюка, а більшу частину війська хтось з козацьких ватажків умкнув з — під носа в Потоцького, то гадка була, ніби то Гуня Дмитро Томашович, але Гуню лише вважали ватажком, а радником його незнаним виступив простий писар військовий — Хмельницький.

Коли за рік по Кумейках знов піднялося козацтво з Острянином і Гунею і знов було побите на Сулі, а тоді укріпилося неприступно на Старці, то й ще раз мова зайшла про Гуню, хоч порадник у нього був давній, і рятувати козаків од ганьби остаточної пішов не Гуня, який утік з табору, лякаючись неминучої кари, а пішов писар військовий Хмельницький, який писав тяжку субмісію до короля і все ж умудрився вставити туди скаргу, яка через десять років мала вибухнути війною народу всього.

Коли коронний гетьман Конецпольський узявся за реституцію ненависного козацтву Кодака, то перший, кого він прикликав, щоб похвалитися зробленим, був чигиринський сотник (понижений з писаря і принижений малозначною посадою) Хмельницький. Тоді я вимкнув з рук ясновельможного, і, вже й умираючи через сім років, Конецпольський шкодував, що не встиг згладити мене зі світу, бо ж, мовляв, “ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму”.

Коли став я потаємно вискакувати на Запоріжжя та на море, щоразу повертаючись до Суботова, де мовби моїм прикриттям од панської сваволі була шляхетська вдова пані Раїна, то слава про мене дійшла до самої Варшави, для короля і канцлера його Оссолінського був я тепер не посол від упослідженого, здеправованого козацтва, а таємничої сили й розуму ватажок виправ відчайдушних, за якими вгадувалися наміри ще зухваліші й далокосяжніші. Мені приписувано більше войовничості, ніж розуму, бо ж, мовляв, і весь народ український живе під знаком гнівного Скорпіона, який небесним впливом своїм побуджує народ отсей к війнам. Я ж вважав, що народ мій більше тяжіє до знаку Діви, який чарує не самою лише красою, а й тихою мудрістю, і мудрість та розливається в народі моїм ширше й ширше, починаючи ще з князівських літописів, пробиваючись крізь віки занепаду й здичавіння, пробуджуючись у київських школах і в острозькому друкуванні, в “Лексиконі…” Памви Беринди (де, щоправда, немає імені Богдан, але дух мій уже пробуджується), в “Палінодії” Захарії Копистенського, який писав: “Минають часи грубої простоти, і світло. науки сходить на Україні”, в святотатно — зухвалому вигуку Іова Борецького: “Ліпше одна школа, ніж десять церков!” Що війни? Війни минають, а життя зостається, і погрібна мудрість йому і праця — вперта й щоденна.

Вельми дивуватися мали панове при дворі королівському з каламутних чуток, що прилітали до них про чигиринського сотника, який нібито сидів на своєму хуторі, орав поле, корчував ліс, плекав бджіл, гнав горілку, варив мед і пиво, молов мливо і водночас опинявся на морі аж коло турецьких берегів, налітав вогнем і бурею, палив, нищив, щезав, як вихор у степу, і знов опинявся на тихому хуторі, повному жіноцтва та малих дітей.

Лякатися чи пишатися таким характерником?

Над іменами славними й грізними моє ім’я сходило поволі й непомітно, як місяць — молодик. Але, зійшовши, вже не покидало небосхилу і сяяло дужче й дужче, і це викликало попервах подив, а тоді прийшов страх. Великий тривожний страх у панстві жив з давніх — давен. Він був у нього в крові, в найтемніших закутках душ, в їхньому гонорі, в жорстокості й виродженні. Вони відчували, що перемогти й понищити їхню владу може тільки той, хто розпізнає той страх, але ще не вірили в появу такого чоловіка і ніколи не гадали, ніби з’явиться такий чоловік серед мого народу. Тому розум мій був за сімома печатями незнання навіть для такого хитрого лиса, як канцлер Оссолінський, король же Владислав, для якого весь світ розділявся на світ війни і світ невійни, ладен був бачити в мені лиш одного з козацьких ватажків, може хитрішого за інших, мудрішого в військових вигадках, видатного аж так, що можна ним похвалитися й перед іноземними послами, які знай товклися при дворі, спостерігаючи за марною змаганиною короля з шляхтою, кожне з яких тягло в свій бік.

Мене запрошено до Кракова. Не до короля й не до канцлера, бо ж знали вони, що з козаком не зладять. Козак як той кінь у дикій болі: куди схоче, туди й скаче. Хотіли поскромити козаків бодай видовищем смерті, тож кликали нас в імення самого короля Владислава на погреб королеви Цецілії Ренати, кликано ж саме сотника Хмельницького з полусотнею козаків, і в цьому була запорука недоторканності моєї й заповідь якихось пригод для козацтва — річ привабливіша, ніж нидіння під хижим оком старого Конецпольського і його попихачів. Тоді я вже відчув привабливість свого трибу життя, коли надовго відлучався з Суботова, а тоді несподівано з’являвся там, щоразу застаючи одміни у всьому молодому і жвавому, такі приємні моєму старіючому серцю. Варіпава обіцяла розстання з Суботовом, і я залюбки згодився з тою розлукою, зготовився в далеку путь, взяв з собою вірних своїх джур Демка й Іванця і вирушив понад Дніпром, туди, де був не раз і не двічі, звідки не мав сподіватися ні на що добре, а тільки на лихе. Демко й Іванець прибилися до мене в час моїх вискоків на море. Приліпилися, вибуваючи молодим своїм нюхом мою будущину, так міцно, що й не відліпиш. Коли б хотів одігнати від себе, то й не зумів би. Приліпилися навіки. Як молоді воли, вперті й дурні, хоч і з доброго козацького роду обидва. Меткі, обурливо молоді, мордаті, аж страх брав, але спритні в услузі і в мові світській управні. Так узяв я їх з собою до Кракова, і вже відтоді стали моїми нерозлучними супутниками й помічниками, і, може, все добре й лихе йшло не від самого мене, а й від них.

Перемірював Україну вже вкотре тими самими шляхами, де колись, ще безвусим підкозаком, мандрував. то сюди, то туди під рукою батька свого, сотника козацького. З Чигирина до Корсуня через Смілу, далі на Білу Церкву, Паволоч, Любар, Острог, Дубно, звідти через Броди до Львова, а вже звідтам на Замостя й Варшаву. їхав цього разу поволі, без обов’язку, на запросини, а колись то все було в поквапі, у суворому військовому строї, назустріч битвам або сутичкам, коли не знаєш, на життя чи на смерть ідеш, і весь здригаєшся в передчутті неминучого, але водночас груди тобі повняться гордощами, бо ж ти лицар, в тебе тверда рука і плечі наливаються тяжкою силою, і око твоє зірко вистежує орду на Чорнім шляху, і зготовлений ти заступити собою і всю цю землю, і людей на ній, жінок, малих дітей, немічних старих і все живе й ростуче. Бачив тоді цілі села без чоловіків, забраних у ясир, побитих, порубаних, бачив безліч удів, дівчат на виданні, що ніколи не будуть видані й оддані, передчасно став розуміти жіночу жагу невтоленну і спізнав любов затаєну, крадену, гріховну. Йшли тоді без перепочинку, не зупиняючись, ішли вдень і вночі, коли звечора вступали в якесь село чи містечко, то вночі ж ішли далі, і молоді вдови виходили нам назустріч на білі стежки, в левадах і в берегах і віддавалися мовчки, жадібно, хапливо й полохливо, тільки лиця їм біліли, мов ті стежки, і ми цілували ті лиця, а тоді мчали далі, не спитавши імені, — і ні слова мовленого, ні зітхання, ні спогаду. Скільки й живе Україна — повно в ній удів, так ніби записано в книгах віщих навіки бути їй удовицькою землею. Жорстоке життя!

Пил доріг, гострий запах нічних трав росяних, місячний пил, кінський піт, і піт людський, і Людська знемога й безнадія. Ніколи не знали ми тоді, куди їдемо, куди нас ведуть, де ми сьогодні, а де будемо завтра, хтось нас завжди вів, хтось знав, а ми не знали нічого, безжурні, як вітер, як трава і вода. Благословенне незнання молодості.

А взимку, коли ночували в теплих хатах, натоплених соломою, жінки виводили нас у сніг, неодмінно в сніг, на мороз, під таємниче мерехтіння зірок, може, щоб зітхання їхні долітали до Бога? Щоб порятував він їх від самотності, бо коли жінки самотні, вони мовби нагі. Кожен може їх узяти.

Сумне видовище.

Було щось нестатечне в тому тяжкому запамороченні, та водночас гріховна любов ця й підносила тебе, надавала певності, вливала мужність у твою кров, і ти вдячний був тим добрим і ласкавим жінкам за їхню добровільну пожертву. Нам здавалося, що ми рятівники землі рідної, а насправді рятували ту землю не козаки, а завжди тільки жінки. Завжди рятували її і рятуватимуть. Оті непомітні, нещасні, зовні слабі й безсилі жінки, які вимушені були жити між двома вогнями навіть тоді, коли здавалося, що кожен має конче прилучитися до того або того війська і стріляти, боронитися, нападати, долати ворога. Стріляли з обох боків, стріляли запекло й жорстоко, металися туди й сюди, а жінки були посередині, приречені на непорушність, приречені стерегти й берегти дім, дітей і землю, кинуті в вічний вогонь. В цім страшнім світі то була найтяжча доля, і ніхто, здається, й не зауважив того, ніхто не склав ні пісні, ні думи про жіночу долю, ні слова, ні згадки.

А вже коли я пройшов свою земну путь і викінчив усі справи, обмислював усе содіяне, то подумалося: що могли б сказати про мене жінки? Про львівського новіція з єзуїтського колегіуму, про підкозака й козака, про королівського придворного, про писаря, сотника, хуторянина й гетьмана преславного — що б могли розповісти?

Однак найбалакучіша половина роду людського мовчить. Наговорившись за життя, жінки по смерті завжди мовчать. І завжди виявляються поряднішими за чоловіків, у яких уста розверзаються лише по смерті. Шкода говорити!

З цими молодими бевзями Демком та Іванцем не перемовишся словом про те, що тисне на серце. На кожне скивування головою навперестриб; “Пане сотнику! Пане сотнику!” Мовби немає в мові людській більше слів, окрім цього сотника, Голови їхні мов хати, обставлені товстими глиняними стінами, крізь які не проб’ється ні дощ, ні вітер, ні сніг, ні Божа благодать. Не може в цих головах проблиснути передбачення того, що буду я великим гетьманом, що один з них стане генеральним осавулом, а другий дошкребеться навіть до гетьманської булави, хоча й матиме згодом кінець, гідний жалю.

Та де ще те все, а тим часом дорога далека й повільна, і в такій дорозі гаразд було б мати коло себе душу близьку, коли вже й не таку близьку, що й самому страшно подумати, то бодай доброго співрозмовника. От як давній друг мій львівський Самійло, якого зненацька стрів на Січі простим писарем. “Як то ти, пане Самуїле, з єзуїтів та вскочив у козацтво?” — “А ти ж, пане Зенобію, чи не гак само?” Тоді в колегіумі ми товаришували, хоч був він на кілька років молодший. Невисокий, вилицюватий, як татарин, жовті очі, наче прорізані осокою, сам жовтий, ніби горщок, обпалений у горні, вічне полум’я бурхає в ньому, непосидючість, сприт, метикуваті сть. Спудеї—єзуїтчики здебільша були раховитї й капосні, як коти, ніхто нічого тобі не порадить, не дасть, нічим не поможе, кожен для себе, кожен так і зирить, як урвати з сього світу того модо12, як вчив преподобний Ігнатій Лойола, засновник ордену і перший його генерал. Тільки Самійло виявився товаришем незрадливим, готовим помогти, а що мені треба було часто вириватися за мури колегіуму, за фурту єзуїтську, то намовляв я Самійла добровільно викликатися на чергування біля фурти, і він випускав мене і впускав, так, що ніхто не відав, і жодного раду не впіймано мене в моїх потаємних відлучаннях. О, та фурта єзуїтська! На Полтву, на соковиті луки, в звабливу темряву; де дух молодої трави і дівочого молодого тіла. В райськім городі росла лелія. А хто садив? Панна Марія. Як садила, так садила, лелія сі розцвіла…

Гай — гай… Всі люди були молодими, та не всі вміють зберегти молодість душі. Хто збереже — щасливий. Починати ж треба з самої молодості. Ще Платон у “Республіці” над усе ставив темперамент юності. В небесах анголи невпинно наближаються до весняної пори своєї молодості, так що найстаріші з них здаються найбільш юними.

В скількох пеклах я вже побував, і вернувся звідти, і виніс душу молодою. Не всі вернулися. Чи ж я їхній посланець?

Після Цецори не думав, що житиму. Коли відірвано мене од убитого батька і опинився я в бусурманській неволі, то вже вважав себе мовби мертвим. Але турки примушували своїх бранців жити далі. Дуванили здобич, виділяючи більшу частину не для воїнів і їхніх беїв, а передовсім для Стамбула, для султана, його візирів і вельмож. Так став я власністю незнаного мені капудан — паші, начальника всього султанського флоту, і кинуто мене гребцем на галеру, і кілька місяців прикований був я ланцем до тяжкого, як недоля, весла, знов волів радше вмерти, ніж так жити й мучитися, але знов зоря зійшла наді мною, помічено мої здібності в мовах, внесено ту вість аж у вуха самого капудан — паші, і з Стамбула прийшло веління звільнити мене з галери й приправити до двору самого паші. До кінця днів моїх бачив себе в снах гребцем на галері, плакав — тужив разом з своїми товаришами, і щоразу сон той бував перед якимсь нещастям. Капуданів двір буте у дільниці стамбульській Касим — паші по цей бік Золотого Рогу, так що ми цілий день могли видивлятися на синюваті пагорби великого міста з купами його мечетей, безладними будуваннями й ще безладнішими базарами, на які іноді їздили для закупів. Хто був той Касим — паша, іменем якого звалася дільниця, що в ній я мав жити? Казали, що жив у часи султана Фатіха, який завоював Царгород і зробив його столицею бусурманською, назвавши Стамбулом. Мабуть, помагав Фатіхові в морській справі, бо іменем Касим — паші називалися й гавань на Золотім Розі, і бащта — маяк у затоці, і мечеть на базарі.

А що мені було до всіх тих пашів, знаних і незнаних, хто й чим міг би відшкодувати для мене бодай один день неволі, а я ж мав не один і не два дні, а цілих Два роки! Два роки рабства для тебе, молодого, дужого, вільного думкою і призвичаєнням, однаково, що двісті років поневолення для цілого народу.

Ой ти, козаче, козаче Супруне,

Де ж твої прегромкії рушниці?

Гей, мої рушниці в хана у світлиці,

Сам я молод у темниці…

Приниження, тупе тваринне існування, прокляття, прокляття! Смерть тут була б найвищою справедливістю, навіть коли мав отримати її від рук несправедливих. Я жив далі, але не було то життя, так само, як час мій став безчасом, він рухався разом з сонцем, а відмірювався відстанню між двома казанками рисової чорби, яку мені давано щодня, щоб я таки жив, чистив коней вельможному туркові, годував їх, напував водою, проводив, щоб не застоювалися, мастив збрую, начищав мідь і срібло, відливав кулі в формах, гострив шаблі, чистив мушкети. І неволя, неволя, тяжка, як свинець, безнадійна, мов мука.

Летіла зозуля та й стала кувати,

Аж то не зозуля, а рідная мати.

То рідная мати із рідного краю.

А я. на чужині горюю — вмираю.

Якби мати знала, яка мені біда,

Вона передала б горобчиком хліба.

Горобчиком хліба, синичкою солі,

Якби мати знала, як тяжко в неволі.

Все було в трепетах, коли з’являвся паша, та він нікого не помічав, не зважав і на мене, жодного разу не поцікавився моїм знанням мов чи ще там чогось, хоч, як сказано вже, саме за ті знання звелів приділити до свого двору, звільнивши від каторги на галерах. Чи хотів, щоб учив я коней його латини або грецької?

(Згодом написано буде про мене ще й не таке. Ніби був я такий красень, що під Цецорою, побачивши мене, турки мерщій повезли до Стамбула для султанської матері валіде Махпейкер, пересиченої коханцями. “Невільником — красунем квапиться Махпейкер затримати те вмирання жіночності, полоскотати зачахаючі живці розбещеної жінки”. Промовчимо вже про те, що був я красень. Парсуни мої відомі всьому світові, тож слова тут зайві. Промовчимо й про стиль вислову, лишивши його на сумлінні того, хто писав. Але ж не була валіде Кйозем (бо так вона звалася частіше) старою, бо не мала тоді ще й тридцяти літ, а коханців хоч і могла б мати, та не возили їх з поля бою, навіть не викупавши й не переодягнувши. Далі написано, ніби мене рятує наречена молодого султана. Султанова наречена! Які слова! Так ніби султан сільський парубок. Далі я буцімто вдав мусульманина, мене подаровано румелійському каді—аскеру, той зробив мене муллою, і я читаю вирок смерті султанському братові й спостерігаю, як тому відрубують голову, далі спілкуюся з православним патріархом, який чомусь живе в Скутарі, мене ж тримають у караван — сараї, і я спостерігаю, як яничари їздять верхи по Стамбулу. Якби я справді бодай на мить міг стати мусульманином, то, читаючи таке, мимоволі вигукнув би: о шаріат! о віра! Шкода говорити!)

Між тим життя тривало, хоч і в неволі, довкола були, власне, самі раби, бо вельможні турки чомусь більше покладалися на чужинців, ніж на своїх одновірців.

Про що найчастіше говорять чоловіки на війні і в неволі? Мабуть, про жінок, бо з ними пов’язується найбільша воля, найпишніші її розкоші. Я не був наймолодший серед своїх товаришів по нещастю, але духом міг би вважатися за наймолодшого, і тепер карався чи не найдужче, бо мав самі спогади, не лишив на Україні ні дружини, ні дитини, всі мої дотеперішні роки з’їдені були едукацією та службою при батьковому боці та при боці у коронних гетьманів. Тепер лунали в мені латинські вірші та словеса святих отців, а ще жили спогади про безкінечні переходи, про нічліги під відкритим небом, на вітрі й холоді, коли зігрітися міг тільки біля теплого кінського боку, про пітьму й тишу, про вовче виття й пташиний клекіт. Згадував вродливу жінку, що з веслом на плечі спускалася в Трахтемирові до Дніпра, і я пропустив її, не зупинив, не спитав навіть, як звати. Чом же не спитав? І ще вродливішу, Яка спала серед корзин з вишнями на березі Тясьмину, а тоді, прокинувшись, солодко потягалася всім молодим, гнучким, як лозина, тілом і ще солодше всміхалася назустріч чоловікові, що йшов од човна, в драних штанях, з брудними худими ногами, розкучманий, нікчемний. Чом не заступив того чоловіка, не став перед очі тої жінки, не Зазирнув їй у очі? І ту, що несла в Переяславі на коромислі відра з водою і прихилила одне, щоб напилося мале хлоп’я, і вода лилася на землю, хлоп’я після кожного ковтка зводило розсміяні очі на жінку, а вона теж сміялася і була прекрасна, як Божа Мати. Чому ж не сміялася до мене? І ще ту, яку питав дорогу десь під Богуславом, і ту, що промайнула в зеленому листі на пасіці в знайомого козака під Корсунем.

І серед тих безладних спогадів, викликуваних чужими жалями й похвальбою марною, зненацька припливло, стало перед, очима, приголомшило, знетямило видіння з дитинства, забуте, власне й незнане, дивом зачепилося за самий край пам’яті, а тепер відтрутило все, навіть недавнє, вже не був я гірким невольником, а малим хлопцем, і не в Стамбулі, а в Переяславі, і не турецькі байрами святкувалися недовірками, а пропахлий яблуками Спас, і ми з батьком та матір’ю в гостях у Сомків переяславських, дорослі гомонять десь у хаті, а ми, малеча, граємося на причілку, Мишко Сомків такий, як і я, десятилітній, Якимко ще зовсім малий, не навчився й ходити, лиш повзає, і сестричка їхня Ганна, восьмилітня. Ми з Мишком робили з біленьких кабачат воликів та корівок: встромляли в кабачата дерев’яні палички — “ноги, роги і хвости” нашої худоби, малий Якимко норовив висмикнути ті “ноги”, та “роги”, ми відбивалися од цього, Ганна сміялася. Вона сиділа під самою хатою, впиралася худенькою спинкою в білу стіну, ноги простягла по густому спориші, рученятами знай поправляла біленьку сорочину полотняну, що була надто коротка і все якось задиралася, оголюючи її колінця і стегенця. Мабуть, ми надто заклопотані були своєю “чередою” і чи й дивилися, чи й не дивилися на малу Ганну, така неувага ображала дівчинку, в зародку в ній уже жила жінка, яка вимагала шаноби, поклонінь і вірності, а ми, мов останні мугирі, не вміли того збагнути, далекі від думки про своє чоловіче призначення, і хто ж міг нам про нього нагадати, як не майбутня жінка. Вибравши хвилю, коли Якимко не докучав нам своїми руїнницькими замірами, Ганнуся облишила своє змагання з сорочиною і, як сиділа, грайливо і невинно враз розсунула свої ноженята, і блиснуло білим, сліпучим, спантеличило нас обох, мене й Мишка, образ недозрілого лона, поділеного навпіл вузеньким, як стебельце трави, рівчачком, промайнув перед нами видінням бентежним і гріховним, щось сокровенне, роздвоєне, як пшеничне зерно, таємнича щілинка, борозенка, що розокремлює світ, зробило нас геть одурілими, засоромленими до краски в лицях, до сліз і образи, а Ганна з несвідомою зухвалістю ждала і немовби хвалилася: “А в мене — ось…” Босонога, тонкотіла, на зеленім спориші.

Ніколи не згадувався мені той причілок і ті несподівано розкинені дитячі ноженята, і тільки тут, в бусурманськім гнізді, в неволі й приниженні, прийшло і вже не відходило; я притьмом дивувався, що забув про Ганну Сомкову і ніколи не пробував побачити її або хоч спитати про неї, карався за свою неувагу й черствість душевну, віднаходив у незнаній, власне, дівчині цноти й приваб геть недовідомі, вже не думав про смерть, а хотів будь — що вижити, щоб повернутися і знайти Ганну і… Як міг її загубити, забути, втратити? Як? Тоді були невинні, безгрішні, може досконалі, як боженята, а тепер гріх народжувався в мені від самого спогаду, гримів у Серці, клекотів гарячою кров’ю — і не було рятунку. Думав: як же я загину і не побачу більше її? Як же це? Хіба можна? А вона ж виросла, розквітла, як ружа. Не хотів думати, що хтось її вже взяв, що хтось доторкується до неї, чує шепіт її і сміх…

А я чую голрс її, і вже не дитячий, і голос той мовить тепер не про дитинство, і не про теплу траву на причілку, і не про зозулю в ліщині. Тепер нагадує він про недосяжне і нездійсненне, і в ньому воля, втрачена навіки не тільки мною і моїми нещасними товаришами, а й усім світом і цією землею, землею рабства, крові й принижень. Крижана купіль страждань і спогадів. Як сповідь церковна після зла несодіяного.

Платив данину пеклу, ще й не заборгувавши, опинившись за чужі борги за чужим морем і в чужій чужині. Хто виведе, перевезе, перенесе, покаже й поможе? Миколай — угодник чи святий Христофор?

Дика жадоба життя пробудилася в мені, аж самому стало страшно, я гамував ту жадобу, а вона виривалася у вчинках несподіваних, часом щалених, як то сталося зі мною на Єгипетськім базарі, куди ми щотижня їздили на закупи для двору паші з його незліченною челяддю.

В Стамбул прийшла чума. Вона майже не покидала цього величезного міста, вічно гніздилася в його нетрях, в бруді і поплуганості вуличок, у давезних ровах, повних нечисті, попід мурами, в підземеллях. Наповзала то з одного берега, то з другого, охоплювала все місто або ж зачіпала лиш його край, справляла свої чорні бенкети в дільницях бідняків, на базарах і в караван — сараях, в яничарських кишлах, в палацах вельмож, а то проникала й за мури султанського Топ — капи. Цього разу вона розкошувала у великому городі султанів, не перебиралася тим часом ні в Скутарі, ні на Палату, так що ми лиш придивлялися до того, що діється по той бік Золотого Рогу, хоч кожен з нас знав, що неминуче доведеться переправлятися каяком на той берег затоки — купувати припаси на Єгипетському базарі, і кожен сподівався, що промине його чаша ся гірка, а там вже як воно вийде. Там, у дільницях серед: великих мечетей і базарів, били вдень і вночі чорні барабани, розганяючи люд, коли в чорних возах везли мертвих. В чумних домах кричали вмираючі, і яничари, щоб вкоротити їхні муки, підпалювали ті доми разом з людьми. Обступали цілі дільниці, загрожені чумою, і кожного, хто пробував вирватися звідти, вбивали, як собаку. Чорні вогнища горіли на вулицях Стамбула, мов нагадування про те, що в цій землі ніколи не було милосердя.

Нас погнали на Єгипетський базар, погнали в саме осереддя чорної смерті, і я теж опинився серед нещасливих рабів.

Базар клекотів і гомонів, так ніби не було ніякої чуми довкола, не горіли чорні вогнища і не били чорні барабани вгорі коло мечетей. Продавався й купувався тут цілий світ, купці з товаром сиділи мовби спервовіку, юрмовища перекочувалися широкими переходами знизу і вище, аж туди, де цей базар змикався в загадковий і незбагненний спосіб з Бедестаном, головним стамбульським базаром, вавилонським стовпотворінням, черевищем безмежним, де, як сказано в святій книзі, “зуби звірів, і скорпіони, і змії, і меч, що мстить нечестивим погибеллю”.

Два турки — двораки капудан — паші ганяли нас по базару сюди й туди, купити те, купити се, ми напихали городиною й садовиною плетені коші, які тягали за собою, сипали в шкіряні міхи якісь горіхи, збирали в маленькі торбинки безцінні прянощі, наливали у величезні тонкогорлі глеки оливкову олію і виноградний оцет, іншим часом веселе сновигання серед цих юрмовищ, може, й утішало б молоді наші душі, однак тепер було не до веселощів духу, бо повсюди чатувала на чоловіка чорна смерть, і не знати було, де вона ховається: чи в червонобоких персиках з Бурси, чи в тугих гронах ізмірського винограду “султаніє”, чи у величезних кавунах з Діярбаркира, чи в амасінських яблуках, що пахощами своїми нагадували рідну домівку і все, навіки втрачене.

Турки наші, здається, не лякалися чуми, бо мали в себе на грудях повішені в шкіряних капшуках гілочки омели, привезеної з тої самої Амасії, з якої везено до Стамбула й славетні причорноморські яблука. Казали, ніби та омела рятує від пошесті, але для того, щоб вона справді помогла, то треба було зривати тільки ту, що росте на яблунях, і зривати мав неодмінно шаленець, неодружений і невинний тілом, і неодмінно вдосвіта. Рабам така річ була недоступна так само, як носіння зеленого або, будь — якого яскравого одягу, тому й одягнені ми були в шаровари й халати якогось мишачого кольору — барва пилу дорожнього, нужди й нещастя.

Треба було закупити горіхів і горішків, яких тут було, мабуть, стільки різновидів, як у нас вдома квасолі абощо. Великі, маленькі, круглі й довгасті, трикутні якісь і плескаті, брунатні, золотисті, зеленкуваті, білі, насипані в лантухах, в дерев’яних Ящиках, просто купами на прилавках, всуціль ряди горіхові, і продавці так само неоднакові, як їхній товар: турки — старі й молоді, сирійці, греки, навіть чорношкірі арапи.

Нашим сторожам забаглося купити кругленьких, надто смачних горішків з Малатьї. Продавали їх два геть молоді хлопці, які металися між лантухами, повними горішків, і залізними вагами з таким спритом, що люд сунув сюди валом не так купувати, як подивитися на цих молодих спритнярів.

Хто хотів купити якусь там кількість горішків, казав про це одному з хлопців, той мовчки обертався до лантуха, зачерпував звідти бляшаним, вичовганим до блиску шполиком саме стільки, скільки просив покупець, і кидав через плече, не дивлячись, точно на шальку терезів так влучно й уміло, що жоден горішок не падав на землю, і майже завжди вгадував вагу з такою точністю, що це вже межувало з чаклунством. Коли ж не стачало до потрібної ваги або була зайвина, то вимірювалося це одним — двома горішками. Зайвини молодий купець не прибирав, а недостачу поповнював з такою самою хвацькістю, як і основну вагу: хапав пучкою один або два горішки і, не дивлячись, та ще й обкручуючись на одній нозі кілька разів, мовби щоб забити памороки, точно кидав на шальку терезів, аж замотані в чалми правовірні, що спостерігали цю веселу гру — продаж, хитали головешками й прицмокували побожно: “Великий Аллах, і чудеса та дива його на землі великі”.

І ось там пойняла мене якась несамовитість, пойняла й понесла, і мало не занесла до погибелі; щастя, що наші погоничі турецькі виявилися людьми сонними і байдужими і не мали того вогню в крові, який спалахнув у мені од видовища отих молодих зухвалих купчиків з Малатьї.

Мені чомусь привиділося, ніби я не отут, на Єгипетському базарі, серед бусурманських роззяв, а в чистім полі, сиджу під деревом, прикривши лице шапкою від сонця, а поряд стоїть кінь мій, прив’язаний до того дерева, і я і кінь мій спочиваємо після довгого переходу, а довкола тиша, тільки жайворонок десь між Богом і людьми видзвонює, та сонце тихо гріє, та вітерець Шовковий гладить тобі руки і груди. Шкода говорити! Чи є ще таке дерево на світі, і такий степ, і такий кінь, і таке все? Як же можна було в цій неволі лютій і безглуздій сподіватися віднайти знов себе, воскреснути, почати життя вільне й щасливе, як? Де ключ до порятунку? Відчай заволодів мною такий безмежний, як заплутаність і безглуздя стамбульських базарів, відчай і сліпий гнів, якого я вже не міг погамувати. Кинувши коші, якими обвішаний був, мов старець торбами, підскочив я до одного з наших сторожів і сказав йому, що хочу показати всім отим правовірним одну таку штуку козацьку, яку вони залюбки б подивилися. “Що ж то?” — кліпнув він на мене лінивим оком. “Дай свій ятаган, і я ним розрубаю отой крихітний горішок, як він летітиме з руки молодого купця”. Турок засміявся зневажливо й погордливо. “Може, ти розрубав би й муху?” — “І муху теж, та цього ніхто не побачить, а горішок видимий усім”. Турок засміявся ще зневажливіше, він передбачав хіба ж таку втіху від поганьблення й осоромлення гяура, йому кортіло мерщій стати свідком такого приниження, але власна гордість не дозволяла ось так просто вволити бажання раба, тому прикликав до себе товариша свого і сказав тому, щоб він дав мені свій ятаган. Той закомизився, але мій турок, блискаючи зубами з — під темного вуса, став казати йому, як вони поглумляться над гяуром, — і ось так я одержав кривий важкий ятаган, легко виважив його в руці, і щойно молодий малатьїнець кинув через, плече горішок на терези, в плечі моєму вибухнула дика, точно виважена сила, рука з ятаганом зметнулася, і тяжка хижа сталь просвистіла в миттєвій тиші, і той маленький турецький горішок упав на терези вже не в своїй природній цілості, а двома рівними половинками, розрубаний непростежувано, силою мовби й не людською, а якоюсь понадземною.

Ніхто не повірив у те, що сталося. Стиск юрби, розкричані роти, руки, що тягнуться до мене й до моїх сторожів, домагання, намагання, вйіуки, ради й поради, веління й зневажливе прискалення ока. Ану ж хай той гяур ще раз зробить, що він нібито зробив! Хай покаже, коли може щось показати!

Молоді малатьїнці наввипередки стали кидати мені горішки, я розсікав їх заіграшки, і рука моя не втомлювалася, і око не втрачало меткості, аж самому ставало дивно чи, може, прокинулася в мені велика сила життя, яка піднімає обезножілих, повертає голос безмовним, робить зрячими сліпих. Ще перші помахи мої ятаганом були ніби й несміливі, нерішучі, здавалося, сила вичерпається небавом і неминуче зганьблення буде покарою за мою зухвалість. Та згодом непомітно для мене самого прийшла певність, я рвонувся вперед з такою силою і пристрастю, що турки заґелґотіли і мій сторож мерщій відібрав у мене зброю, ще й насварився: мовляв, не гніви Аллаха і вірних слуг його такими нечестивими забавами. (Вже як визволився з неволі, пробував удома повторити се, але ніколи більше не вдавалося. Міг розрубати яблуко на льоту, але щоб маленький горішок ліщиновий — то хіба що один з десяти. Мабуть, ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха. А той стамбульський мій вичин сприймався мов чудо, якесь наслання, ніби сам дух жадоби волі пойняв мене і водив моєю рукою, чи що?)

Але все ж капудан — паші, моєму вельможному господареві, повідомлено про те, що сталося на Єгипетському базарі, і той захотів сам подивитися на мене, накликав ще й гостей у роззолочених каптанах і коштовних тюрбанах, напнуто для них дашок від сонця, простелено килими, подано прохолодні напої й солодощі, а я мав тішити їхні очі, кидати їм під ноги свою козацьку честь, свою славу і волю. Та, власне, хіба не потоптано все в мені було, хіба не був нещасним розвитком, упослідженим невольником, нікчемним бранцем?

Не відав я тоді, хто були ті гості капудан — паші. Ясна річ, жодного стороннього, самі тільки сини свого вогнища, як вони любили казати. Ще молоді всі, може, сини тих султанських псів, які потопили в крові повстання болгар у Тирнові і сербських гайдуків у, Банаті, а перед цим рубали голови своїм власним джелялям13. Могли там бути Ібрагім Печеві, який згодом напише історію, і високоосвічений Карачелебі—заде Абдулазіз, автор “Саду проповідників”, і син поета Неві Атаулла Атайї, який не доживе до мого вознесіння і не зможе його описати, як описав він османських шейхів і улемів.

Незнані вони всі були мені, а я їм усім, та й сам ще не прозирав у свою будущину, бо й що можна бачити, маючи якісь двадцять літ?

Все ж збунтувалась моя душа, коли сказано, щоб рубав я шаблею голови баранам, яких випихатимуть на мене служки капудан — паші. Коли вже шабля, то треба й коня, а як козак на коні, то давай йому справжнього ворога, а не тупого барана! Я сказав це сміливо самому капудан — паші, і тільки тоді він згадав, що це ж саме і є той бранець, який володіє багатьма мовами. Йому припало до смаку таке поєднання в мені, і він милостиво звелів, щоб дали мені й коня, і поспитав, що ж я хотів би рубати, гасаючи отак по двору перед їхніми очима. “Голови отим голомозим”, — хотілося мені відповісти, та я обачливо стримав свою душу розгойдану і сказав, що можна й опудала, на яких вони вправляються у мистецтві володіти шаблею. Але не ставити опудала непорушно, а всадовити на диких коней і розігнати тих коней по просторому двору, щоб уже коли й не нападатимуть на мене, то хай собі хоч утікають так, що й не наздоженеш. Це сподобалося капудан — паші і його гостям, зроблено, як я сказав, з півдесятка шалених коней з поприв’язаними опудалами в сідлах випущено супроти мене, коні заметалися безладно по двору, видовище було несамовите і водночас глумливе. Хіба мені гарцювати між удаваних супротивників отут по тісному двору перед пашиною стайнею, а не на вільній волі, де коні ані спіймані, ані сідлані, де посвист хижих стріл та гук орди, де козак стає справжнім козаком, який не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Шкода говорити! І кінь піді мною був не мій, а чужий, турецький, і вся моя воля вміщалася в клапоть стамбульського двору, обгороджувалася високим парканом, замикалася ворітьми ще вищими, і шабля моя падала не на ворога, а на мертві боввани, і дивилася на мене не земля рідна і не Мати Божа, а вельможні зарізяки, за кожним з яких стояли цілі кладовища. Чи ще мало бачили вбивства, смертей, мало чули посвисту шаблі, зарізяки люті, безсердечні, звіроподібні душею? Мабуть, ніколи не натішаться видовищем убивства, різанини, руйнувань, бо мали природне замилування до вбивств, хай навіть несправжніх, уявних. Жорстокі й немилосердні, як і світ, у якому доводилося жити, дивилися на мене дивно невинними очима, мовби вкритими полудою лінькуватої байдужості. У негідників завжди невинні очі. А в святих і великомучеників очі — вогнисті, несамовиті, нестерпно настражцані, суцільний біль. Був я тоді великомучеником, але мав подолати нетеч стамбульського рабства бодай думкою, бодай безглуздим учинком, тож і став рубати оті мертві опудала, аж летіла з них тирса і шмаття, а коні дико іржали й харапудилися, і глина з — під їхніх копит летіла аж під оте піддашшя з вельможами. Хай! Плече моє було молоде й міцне, м’язи лежали валами, удари шаблі страшні. Турки хитали головами, закочували очі. Звідки в гяура така сила і такий сприт? Капудан — паша гордовито пояснював, що цей бранець походить з вельможного роду, бо так володіти зброєю, це ж ясно, може тільки знатний чоловік. Дивні й загадкові люди! Тут мальовничий спокійний побут, гармонія, в якій кохалися ще давні греки, тоді візантійці, а тепер успадкували їхні переможці, перетворивши Стамбул на прикрасу не самої лиш землі, а може, й неба. А там — зарізяцтво, де цінується тільки звірячий сприт і коняча витривалість, і де навіть вельможність ставиться в пряму залежність від уміння володіти зброєю.

Наймолодший з гостей, власне, такий, як і я, не стримався, підбіг до мене, розкинув у захваті руки, мовби хотів обняти мене і мого коня, закричав:

— Еші йок, еші йок!14

Був жилавий, високий, довгорукий, легко дістав до моєї правиці, смикав за неї, так наче хотів стягнути мене на землю, примовляв:

— Ти для мене еші кардаш15, бо ти еші йок! Це каже тобі сам Бекташ, який уміє шаткувати людей, як капусту, та не може зрівнятися в своєму вмінні з тобою, оджавур!

Лиш тоді поглянув я на того Бекташа і побачив, що він у грубому яничарському плащі, а пучок пір’я на його високій шапці притримується золотим обручем — ознакою хоробрості й заслуг. Молодий зарізяка, та вже заслужив шану чи то в старого султана Ахмеда, чи в шаленого Ібрагіма.

Він і далі тиснув мою руку, і я вимучено усміхався до нього, крізь піт і знемогу, радий уперше в цій землі відчути бодай чиюсь прихильність і знов же таки не здатен прозирати в майбуття, коли цей Бекташ, ставши згодом всемогутнім яничарським агою, дивним чином сприятиме в моїх великих замірах. Та це ще мало бути чи й не бути, а тим часом після тої моєї пригоди капудан — паша явив до мене свою милість, наблизив до себе, брав для розмов з чужинцями, возив багато разів на море, звелів почати зносини про мій викуп, попервах мало не з самим королем, коли ж з того нічого не вийшло, то взято гроші від моєї матері, і через два роки мене відпущено вже мовби й не як раба, а наближеного чоловіка турецького адмірала, мало не його друга і кардаша молодого яничара Бекташа. В плаваннях наших по морю, коли ніщо не приховувалося вже від мого пильного ока (згодом це мені здасться!), капудан — паша пробував ніби виправдатися переді мною, так ніби був я сумлінням його або суддею. Все звалював на султана, таємничого, недоступного, всемогутнього і неправедного. Якби не султан, і вони всі були б не такі, і світ знав би їх людьми лагідними, мудрими, богобоязливими, чадолюбивими, бо й хто вони насправді? Поети, мрійники, мандрівні суфії, дбають лиш про життя небесне, земну ж свою плоть трактують так, що, отримавши маленький коржик, вона думає, ніби обрела тисячу гурій, а всі їхні устремління — до Аллаха, про якого поет сказав:

І коли я посилаю тобі поклон, ти є той поклон.

І коли я посилаю тобі молитви, ти є та молитва.

Але виходить так, що вони раби. не Аллаха, а султана, який може прикликати будь — кого і будь — коли й спитати: “Ти мій раб?” — “Так, високий повелителю землі й неба”. — “Я можу робити з тобою, що захочу — вбити або лишити живим?” — “Так, ваша величність, воля ваша”. Бо й що може простий смертний? Для правовірного кожне місце — мечеть, кожен день його п’ятниця, всі місяці його рамазан, себто час посту й молитовного бдіння, а кожен султан — тінь Аллаха на землі, бо сказано в Корані: “Ми возвишаємо деяких з них над іншими в степенях, так що одні тримають інших підвладними собі невільниками”.

Я слухав уважно капудан — пашу, бо ж не забував, що був рабом його, хоч і довіреним, ще пам’ятав про свою молодість, хоч водночас, видати, мав і переваги над вельможним турком в едукованості, але знання мої не змикалися й не перехрещувалися майже ніде і ніяк з досвідом і знаннями паші, за яким стояли загадкові тисячоліття Сходу з його мудрістю, часто неприступною для невтаємничених, поплутаною і солодко — жорстокою. Власне, у кожного народу є своя олжа, в яку люди свято вірують. І чи ж може хто хвалитися, що він іде путтю праведною? До султана мені було далеко, лиш здалеку через затоку, на самому краю Стамбула, бачив я султанські палаци Топ — капи, султан був чи й не був, а імперія його котилася, мов велетенський залізний віз, повен каміння для тяжкості, і чавила гостроколісно все, що траплялося на шляху, і зупинити ту колісницю смерті вже не могли ні люди, ні дияволи, а навстріч османській колісниці покотом ішли пускані зусібіч наввипередки володарями більшими й меншими ще й свої колісниці, і простий чоловік метався поміж тих загроз і смертей і вже не мав сподівань порятувати ні тіло, ні душу, ні віру, ні надії.

Чоловіка, який пообіцяв би людям рятунок, могли поставити над усіма богами. Але де взявся б такий чоловік? Невже я схожий був на нього?

Тоді моя едукованість ще не стала мудрістю, видовище батькової смерті, ганебний відступ з — під Цецори, поневіряння по горах і кодрах молдавських, безладні переправи через численні річки, тоді неволя тяжка й принизлива і животіння стамбульське серед рабів безсловесних — все це камінно налягало на молоду мою душу, душа борсалася щосили і криком кричала, воліла тільки одного: жити! А життя для мене зосередилося в отому спогаді про маленьку тонконогу дівчинку на зеленому спориші коло хатнього причілка. Ганна!

Повернувшись, знайшов її, впізнав і не впізнав, бо стала вже розквітлою жінкою, хоч і зберегла в собі оту давню, ще дитячу крихкість і просвітленість16. Пам’ятала мене (хоч, може, й не того, що був коло причілка), але й не сподівалася на мене, тож у свій час належний стала мужньою жоною, народила двох донечок, а тоді овдовіла, що вже нікого не дивувало на згорьованій землі нашій. Я товкся в Переяславі цілий тиждень, не знаючи, як підступитися до Ганни, бо вже заповзявся не їхати звідси без неї.

Втекло кудись серце моє безталанне.

Куди його тягне? Звичайно, до Ганни!

Просив же я Ганну його не пускати

І знаю, що гнала не раз, було, з хати.

Піду я на розшук. Боюсь, що засяду

У неї. Венеро, дай добру пораду!

(Ян Кохановський. “До Ганни”)

Тоді нарешті була ніч у травах над Трубежем, гіркі губи Ганнині, сполоханий шепіт: “Що ти робиш, безсоромний! Що ти ро…”

Кажуть, Бог благословить того, хто візьме вдову в час війни. А що земля моя ніколи з війни й не виходила, то й судилося мені брати тільки вдів. І починати мав з Ганни. Ганно, Ганно! Спогади болючі й солодкі. Кидав її, полишав, все в походах та блуканнях, в молодецтві й у прислужництві — так половина життя. Бджолу пасічник не позоставить без догляду, хлібороб нивку не занедбає, а я жону свою лишав та й лишав, бігав од неї то в степи, то на море, то проти орди, то проти турка, то до короля, то до короленят, вітрами впивався, дощами вмивався, і дороги стелилися мені, мов жіночі коси. Вже народила Ганна мені сина Тимоша й дочку Катрю, вже й другого сина Юраська подарувала, а я все не міг пристати надовго до своєї домівки, гнало мене далі й далі, кидало туди та сюди, і не було рятунку. Бо й увесь світ став бездомним і безпритульним. Люди зірвалися з місць і покотилися по землі, мов перекотиполе, вічний похід, вічна втеча, блуканина й тулянина, часом здавалося їм, що тримаються якихось шляхів, знаходять дороги в безвість, а насправді йшли долинами побіля річок, поза тернами, далі від байраків, за вітром, по бездоріжжю, під сонцем і зірками, поміж могилами і пагорбами, рятували своє тіло чи душу свою — хто ж то знав? — гинули, як птахи в перельотах, і ніхто не помічав їхньої смерті, не плакав над ними, бо ж мандрували непомічені, не по дорогах, а по одвічних шляхах нужди й горя, і кожен на правім плечі мав ангола, а на лівім — диявола, і вже тим двом силам належало битися за душу грішну й нещасну.

4

Чом думав я про все це дорогою до Кракова, думав саме тепер, у віці далеко не молодому, власне, на спадку життя, — мабуть, не міг би признатися й на Страшному суді. Обсипало мене приском від щонайменшої спроби на щирість перед самим собою, заганяв собі назад у душу все те, що скімлило, ридало, гриміло, ламаючи й трощачи все довкруж і мене самого теж.

Вважав колись, що ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха, а тепер з жахом переконався, що повторюється найсокровенніше, і то в спосіб загрозливий. Моя Ганна, яка досі ще спливала в спогаді маленькою дівчинкою на причілку переяславської сомківської хати, і ота Реня, маленька донечка нещасної пані Раїни, невинне дитя, яке я порятував од осквернення поглядами в Переяславі. Попервах не вловив між двома цими видіннями ніякого зв’язку, нічого спільного, окрім хіба Переяслава, але й це пустив поза увагою. Коли привіз їх на хутір свій Суботівський, то пані Раїна поставила вимогу дати їй якусь роботу, бо не хотіла їсти хліб жебраючи, я настановив її економкою, визначив їй платню, зробив помічницею Ганниною, в якої досить було клопоту з дітьми та зі мною, і вже небавом пані Раїна змінилася до невпізнання. Закуповувала в чигиринських крамарів вдягачку лиш шляхетську, стала пишною й гордою, краса її засяяла таким блиском, що вразила й засліпила моє зашкарубле від незгод серце, і я з острахом ходив довкола неї, мов довкола змії красивої, що міниться всіма барвами, а однаково ж колись укусить. Пані Раїна ніколи не забувала про високу порядність і про вдячність до мене, пам’ятала, що я одружений, і увиразнювала це своєю надмірною шанобливістю до Ганни, та водночас була жінкою, мала втіху від моєї збентеженості, терпляче і впевнено ждала, коли біс ударить мене в ребро і я розгнуздаю сліпого коня повабу, випущу повідця з рук. Пані Раїна не вдавалася ні до зальотів, ні до пустої кокетерії, сама тільки її присутність на хуторі вже робила свою справу, може, тому я втікай щоразу звідти, хоч здавалося, що втікаю то від гетьмана Конецпольського, то від його сина Олександра, то від королівського комісара, то від чигиринського полковника шляхетського Закревського. Час втрачав безперервність, він розчленовувався на уламки й шматки, краса пані Раїни тільки зблискувала мені й знов забувалася, бо не була вона тривкою і не могла заволодіти всіма смислами, як заволоділа колись мною Ганна, прийшовши лиш у спогаді. Але втікаючи від краси одної, я непомітно підпадав під чари зовсім неспогадані. Як повільно й непомітно завойовує серце розум, щоб вибухнути зненацька, мовби в один день, в єдину мить, і засліпити навіки, так і краса, як квітка, як золотистий плід, як сонце на сході, як дощ, що впав і прострумився в лоно землі, народжується непростежувано, а вражає спалахом, після якого вже світить незгасно.

Небезпеки завжди підстерігають там, звідки їх ніколи й не сподіваєшся. Я намагався уникати пані Раїни, щоб не скаламутився мій душевний супокій, а мав би вже тоді збагнути, що не ці чари страшні для мого серця, затвердлого. від поневірянь і змагань. Вирушаючи на закупи до Чигирина, пані Раїна, коли бував я на той час удома і не встигав сховатися бодай на пасіку, вередливо випрошувала, щоб супроводжував її до города і “оберігав од орди та гультяйства”. Коли ж скакав на коні поперед коляси, в якій їхала пані Раїна, то клята шляхтянка конче домагалася, щоб я сів до неї в коляску, бо їй страшно самій, або холодно, або жарко, або ще щось. Я відмовляв, що негоже козакові розсідатися в колясах. Тоді вона заявляла, що теж хоче верхи, як і пан сотник. “Але ж немає коня!” — пробував я знайти викрут. “Хай випряже челядинець з коляси”.

Та й це ще було — півлиха. Все почалося, коли пані Раїна підхарчувалася, здобула всю необхідну жіночу субстанцію, а тоді ще зазнайомилася з цілим оберемком чигиринських пань — шдяхтянок. Ось тоді вона заявила, що не може далі нидіти на цьому хуторі, бо є молода кобіта, уродзона, має доньку гожу і шляхетну, і вони повинні починати виїздити “на баль”. Для козака весь “баль” був у шинку та в полі, чи смерть, чи весілля — козаку все однаково, зовсім інша річ шляхта. Молодий Конецпольський, який перейняв староство від свого батька, навіз до Чигирина пияків і пройдисвітів, як підстароста його Чаплинський та зять Чаплинського — Коморовський. Розбудовували палати, щотижня гриміли бали, на банкетах срібна й золота застава, кришталеві чари, від гуку труб і дудок хмари підіймалися, веселе товариство служило Бахусові й Венері, страшно було й подумати, щоб душу чисту віддати в той вертеп, а пані Раїна хотіла й не сама туди, а ще потягнути дитя несмисленне.

Може, тоді тільки й побачив я Мотронку як слід, і серце моє старе здригнулося, і світ захитався мені перед очима. Скаже згодом наш перворозум: “Всяк чоловік є той, яке серце в нім, всьому ж чоловікові глава є серце — воно і є істинний чоловік”. Помічено мною не раз і не двічі, що, коли поранене серце, розум втрачає гнучкість, тупіє, власне, вмирає в тобі зовсім.

В своїх частих вимушених від’їздах з хутора, в тяжкій своїй екзистенції, в нелюдському напруженні, в якому я перебував, мабуть, починаючи з часу складання отої тяжкої субмісії боровицької (та й чи я один!), — у такому стані душі проочив я мить, коли Дитя стало не дитям, не помітив, як Мотронка ставала дівчам, дівчиськом, дівчиною, піддівкою.

Найближчим був Мотронці син мій старший, Тимко, хоч і молодший за неї на два чи три роки. Тимко, який з трьох років уже спинався на коня, а в п’ять тримався в сідлі реп’яхом, пробував учити Мотронку їздити верхи, та був надто незграбний і нетерплячий, тож доводилося братися за те діло мені самому. Підсміюючись, підкидав я одною рукою легеньке дівча в татарську кульбаку, їхав поряд з малою, притримуючи її, щоб не впала, тоді зсаджував на землю, і рука моя майже не відчувала тягаря її тіла, тільки незвично мовби терпла, чи що. Скоро Мотронка вже літала наввипередки з Тимком, вигинаючись у сідлі так, що мало не діставала потилицею крупа кінського. Шаленство жило в ній, в її очах, у голосі, в усій поведінці. Голос у неї змінився, став глибокий, настирливий, як звук текучої води. Для мене ще лишалася дитям отим з Переяслава, вона ж бачила в мені батька свого напівзабутого, який чи був насправді, а чи приснився, бравого шляхтича, чий сміх ще лунав їй у пам’яті, чоловіка, пропахлого кіньми й залізом, як я, так само вусатого, з таким самим поглядом з — під брів, з піснями і нестримними замріями. Батьків образ ішов до неї, витав над нею в снах і спогадах; коли ж розплющувала очі, то бачила мене і була вдячна, що так вчасно і доречно заповнював порожнечу, в яку б неминуче мала щоразу низвергатися.

Так тривало довго і тривало б, може, безкінечно, бо й що є чистішого і благороднішого, аніж оте від Бога дане поєднання “отець — донька”, правічний зв’язок, освячений тайнощами крові й походження? Та лихо в тім, що тут була чужа кров. Чужа кров! Поки кров невинна, то не спалахують довкола неї пристрасті, а як зануртує, заграє, заклекоче, тоді — щастя незмірне або біда й горе ще незмірніші.

Пані Раїна вже геть забула про свої ридання переяславські й про ту загрозу, від якої я тоді порятував її малу Реню. Тепер, мов сто чортів вселилося в шляхтянку, рвалася вона з невидимих припонів, в одну душу кортіло їй самій до панських вихилясів — вигибасів нічних, та ще й малу свою кинути в той содом! Коли ж я пустив поза увагою ті домагання, та стала допитуватися, чом не запрошую на хутір шляхетного товариства, а все козаків, мугирів грубошкірих, та ховаюся з ними на пасіці, в кущах та лозах, як бездомний.

Так опинився в мене на хуторі підстароста чигиринський пан Чаплинський, сидів у світлиці, пив мої меди, гладив свого вуса литовського, гладив черево своє пухке, розплямкувався, роззирався довкіл, прицмокував на мої достатки, зривистим голосом покрикував:

— Але ж, пане сотнику, пан дещо тут попризбирував, до всіх дяблів! Про пшєпєнькних пань і казати боюся. А то що за квіт райський у пана? Теж донька? Ах, то цуречка пані Раїни? Цілую ручки! Цілую… — І вже поліз був своїми заслиненими губами, щоб через стіл дотягнутися до тоненького рученятка Мотрончиного, аж та висмикнула руку гидливо і вдарила з — за столу поглядом не по панові Чаплинському, а по мені: батьку, чом же не захистиш свою донечку!

А я мовби ждав того погляду, перехопив його, мерщій сховав у собі, нікому не дав, не показав, тільки собі, тільки для себе, бо це був перший погляд уже не дитини, а майбутньої жінки. Сірі очі під темними бровами. Припливли з далекої далечі, з безвісті, а погляд — то ніби з віків, неначе жили ми з нею давно — давно, тисячі літ тому, знали там одне одного, були тільки одне для одного, а тоді віки роз’єднали нас, щоб тепер повернулися ми на землю і знайшли одне одного знов. Принаймні знайшов я. А вона? Я поглянув на Мотронку тяжко й зболено і побачив, що на неї теж наслано, як і на мене, й вона так само зраділа, а ще більше злякалася, аж до здригання в обличчі. А я? Старий, жонатий, багатодітний, власне, дід, три чисниці до віку — а гріх гримить у серці, мов великодні дзвони.

Пані Раїна щось сокоріла чи то до Чаплинського, чи до мене, та я не чув нічого, не вмів розібрати слів, кров у мені клекотала, хотів би кинути душу до самого неба, а мав придавлювати серце.

Ще недавно, коли був у Корсуні, прочув про мудру ворожку в Богуславі і заїхав до неї, хоч згодом і пошкодував. Ворожка виявилася не старою і мудрою, а вродливою зальотною молодицею, грала очима, ловила мій погляд, сказала майже весело: “Ти одружений, але годен вести розпусне життя. Ти скоро овдовієш і знов женишся теж на вдові невисокого походження, до якої всі почуватимуть відразу, але ти спалахнеш до неї такою пристрастю і так будеш нею засліплений, що візьме вона тебе в руки і водитиме за ніс, як захоче”. (Вона сказала ще образливіше: “Водитиме, як бугая за кільце”). Тоді я подумав, що це про пані Раїну, і став ще дужче лякатися й уникати шляхтянки, виходило ж геть неждане й загрозливе. Як ото співають: “Ой я з кумою розкумаюся, з куминим дівчам ізвінчаюся”.

Тож з радістю чималою їхав я на королівські запросини до Кракова, бо єдине, чим тепер міг порятуватися від гріха ймовірного, то це далекою дорогою. Semli genio corruptus — піддавшись людській слабості, як мовили отці єзуїти. Раз піддавшись, не хотів більше, тому втікав з Суботова. Що далі, то ліпше!

Всі домашні вийшли проводжати мене з моїми джурами, підводили коней підсідельних і під юками, бажали щасливої путі. Ганна цілувала мене так, ніби виряджала на смерть, пані Раїна ще раз перелічувала свої замовлення на панські витребеньки, які я мав привезти з Варшави, дочки мої цілували руку батькові, малий Юрась сидів у мене на руках, а Тимко поправляв кульбаку на моїм коні. А Мотронка? Де ж вона? Несла мені мою шапку — кабардинку. Малою любила надягати ту шапку і кружляти по світлиці, пританцьовуючи, тепер несла, тулячи до грудей, дивилася на мене своїми хижо — сірими очима, а я не міг відірвати погляду від її тонких рук, в яких вона тримала мою шапку. Гладила ту шапку! Гладила пальчиками ледь помітно ласкаво, чуло, заплутувалася у м’якому хутрі, випручувалася, ледь торкала, а мені здалося, що гладить мою душу. Шкода говорити!

Вільною рукою пригорнув я до себе Мотронку, поцілував її зверху в голову, лякаючись поглянути їй в обличчя, ласкаво відіпхнув од себе, віддав малого Юрка Ганні, скочив у сідлр — і світ широкий, воля!

Як сказано: “Полюбила Давида друга дочка Саулова Мелхола. Саул думав: оддам її за нього, щоб вона була йому сіттю”.

Мав рватися з сіті! Рвати сіть і свою душу!

Досі вчувається мені тупіт копит того коня, що виніс мене з Суботова. Вже давно немає того коня та безлічі інших, які носили мене вірно по безкінечних шляхах, вже й мене давно немає, а я далі чую тупіт мертвих коней, усіх коней, які мене носили, — крізь ночі, крізь тумани й дощі, крізь завірюхи й теплу тишу, крізь небуття.

5

Тоді я спитав себе: чи маю далечину в душі? Ось про мене вже почуто й у Варшаві, вже й посли чужоземні знають про мене, а хто я і що? Життя закінчується, а жорстокості довкола чи ж поменшало? Вийшло як у Мономаха: “Смерть, і гоніння, і напасті, і вся видимая злая перед очима ти да будуть по вся дні і часи”. Може, тому, що мій вік був надто жорстокий? Люди завжди живуть в жорстокі віки. Але той був особливий. Хто хотів жити, мав і спати в залізі, щоб сонного не проткнули мечем. Власне, й спати ніхто не міг, а тільки дрімати по — заячому, по — журавлиному на одній нозі, щоб при найменшому шереху зриватися й летіти, летіти, рятуватися. Вічна втеча, вічна. Рід людський стояв на краю загибелі.

Тоді я спитав себе: як же так, що на Україні таке лихо повсюдне? Ніде ж нема такої землі плодючої, такого злака пахучого, такої трави квітчастої, такої бджоли гудучої. Та налетіло панство, перетворило всю землю нашу на дику займанщину разом з людьми, допиналося, щоб не було права, опріч панського, нахиляло під свою віру всяку вихрувату голову, римську віру стало впроваджувати, ніби якусь вищу моду, як і своє гербоване шляхетство. Чиняться гіркі зневаги грецькій вірі з приводу унії. Маєтності владичі й чернечі повідбирані, священики в пониженні, уніати прикладають їм ніж до горла. Де в якімсь куті ще зісталась правдива батьківська віра, там єзуїтські проповідники пускають по світу всякі наклепи. Всі благання православних на сеймах зостаються даремними або відкладаються з одного на другий — одна вже згадка про православну віру викликає гнів. Забулася давня слава козацька. Як прийде війна, тоді козаків висилають на найбільші небезпеки й манять, використовуючи для чужого добра їхню відвагу, а як небезпека мине, тоді за віщо вважають їх кров і їх самих? Так сталося після ординації сеймової 1638 року, коли скасовано козацьку самоуправу, дорогу на Низ загороджено Кодаком і під’їздами в степу на Інгулі й Інгульці, забирають від козаків найкращу здобич ловецьку, побори від риби й від здобичі татарської, заборонено варити пиво й горілку, сотницькі уряди роздаються не по заслугах, а за хабарі, побори панські й орендарські замучують, пани вимагають звичайним способом роботи й чиншів, та ще й забирають синів. Кварцяне військо бушує, немов в неприятельській землі. Пани не мають границь своїй жорстокості і, виливши весь запас ярості своєї на голови невинних підданих, оголошують їх бунтівниками, напускають на них військо, а те іноді до ноги вирізує цілі села. Нема границь гіркої неволі. Королівська влада, замість захищати народ, підданих своїх і годувальників, оддає їх на поталу шляхті, бо влада дивиться на народ завсігди згори, а що побачиш, дивлячись униз? Самі голови. То й кортить їй завжди стинати ті голови. Народ же, дивлячись знизу, ніколи не бачить у влади голови, а помічає саме лиш черево, жадібне й ненаситне. Тож і кортить проткнути те черево коли вже й не шаблею, то бодай тріскою!

Француз Боплан, що прикликаний був для направи Кодацької кріпості, їдучи через всю Україну, вже нащо чужинець, спостеріг усю неправду панську й записав у діаріуші своєму: “Шляхта живе, як в раю, а селяни, Як в чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти в неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників — ся неволя багатьох з них змушує до втечі, а найвідважніші подаються на Запоріжжя”.

Я виїхав з Суботова, благаючи людей, землю й небо, щоб полишили мене з моєю раною, що несподівано заятрилася в серці, їхав, не чув світу, вслухаючись у свій біль, але вже за Россю, коли сказав хлопцям завернути на знайомий мені здавна, милий оку моєму хутір і не знайшов того хутора, тоді вжахнувся за самого себе і спитав: чи ж маю право на власний біль і чи можу вслухатися в нього і не чути стогону й зойку землі моєї?

Хутір Золотаренків був спалений, сплюндрований, понищений. Від домів самі стіни, дерева обгорілі й поламані, криниці завалені, ниви потолочені. Вціліла тільки церковця дерев’яна, стояла незачеплена, і свічки горіли на налої, і отець Федір стояв навколішки перед іконами й молився.

— Як же так? — питав я його.

— Налетіли від пана комісара козацького Шемберка чи там від кого. Нищили й топтали все, як орда хижа. За Йвана, що побіг на Запоріжжя, може, й до твоєї Січі, пане Хмелю.

— Яка ж моя Січ, отче? Шкода говорити!

— Всі розбіглися з хутора, тепер і не позбираєш, мале й старе. А я зостався бесідувати з Господом та прислухатися, чи не протупотить десь козак. Козак — сущая буря і вітер в полі. Ми, раби Божії, серед сего вітру подібні билинам Божіїм: гнемося, та не ломимось, ділаємо своє діло. Господу благоугодно, щоб ми були як рожі між тим терновником. Бо без тої колючки нічого й доброго не буде.

— Гарно мовиш, отче Федоре. Був би я гетьманом, узяв би тебе своїм духівником.

— А ти стань.

— Пішов би до мене?

— Чому б же не піти до самого гетьмана? На таке сам Господь Бог поблагословить.

Я поцілував йому руку і зоставив поруйнований хутір, що був ніби моє поруйноване серце.

Тоді я питав себе знову: доки ж це все буде, доки?

Їхав далі і збирав кривди. Траплялись вони щокроку, летіли чутками до мене, приносили їх люди, почувши, що їду до Варшави, чи й не до самого короля, дивилися на мене з надією, так ніби не сотник простий був чигиринський, а посланець небес або й сам Спаситель. Рятувалися від нещасть вже тільки тим, що переповідали мені все, що сталося, і ніхто не бачив, як тяжчало й тяжчало моє серце, і ніхто не міг вгадати, як страшно вдарить колись той тягар по неправді.

За Черкасами почув я про наїзд шляхтича Мисловського на буду. Люди Мисловського зруйнували й спустошили все довкола, челядь будну ловили, били, стріляли. Мисловський з своїми адгерентами поташ з куп порозсипав, узяв бидла рогатого, волів і корів шістдесят, овець п’ятдесят, кіз сто, коней дев’ятеро, начиння будне в шафарні — сокир двадцять сім, свердлів дванадцять. А шафар з такого небезпеченства, од всього обнажоний, ледве з охороною Божою з здоров’ям тільки до лісу ушол.

На Житомирщині скаржилися мені селяни, що шляхтичі (лащівці) Павло і Ян Серховецькі зробили наїзд на село Великі Старосельці. При наїзді били, мордували і грабували селян. По домах бігаючи, шаблями, плазами, обухами і киями били, мордували, рани синявії, кров’ю підошлі по різних місцях позавдавали, Федора Костюшченка, улапивши, на коня його ж всадовили, під брух кінський підв’язавши ноги, киями, обухами, ощепами і нагайками посікли, у Мартина клячу гнідую, купленую за золотих сорок, волів різної шерсті шість, коштували злотих сто двадцять, у Онищихи — клячу тисавую, коштувала золотих сорок два, у Макара — клячу ворону з лошаком, коштували золотих шістдесят, волів п’ять різної шерсті, коштували золотих сто тридцять, а ще в Карпа, у Прохора, у Мойсея, у Костючихи, у Іллі — клячі, вола, ґвалтовно забравши, до дому свого одпровадили і ку поживкові своєму власному обернули і привласнили.

Не досить на тім маючи, на здоров’я протестуючих великі перехвалки і одповіді чинять, людей різних на здоров’я протестуючих на дорогах засаджають, огнем і спаленням грозять і вшеляких протестуючих знищенням і спустошенням маєтності їхні знести і внівеч обернути перехваляють.

При шляхетському наїзді на ходосівських селян, які орали в полі, побито, плуги їм попсовано, а волам попідрізувано ноги.

Снасті плугові, ярма, колісницю всю дощенту посічено, порубано, попсовано.

Селяни зоставили вільну меліорацію17 панові возному, щоб він записав її у гродські судові книги. А що вийде з тої протестації?

Жовніри королівські, йдучи до Києва, у Вільську і кількох селах вчинили насильства над міщанами і передміщанами, пограбували їх, багатьох до смерті прибили, а одну господиню в огонь упхнули. Тягли ж усе: баранів різали, вепрів кормних били, гусей брали, комори відбивали, полті масла, сала і сири до возів брали, брали живність, збіжжя різне, вози букшовані, хомути з набедерниками, скури волові, топори, серм’яги, білі хусти, як білоголовські, так і мужські, вовну в рунах, коси, заліза плугові, мед прісний, жупани й доломани, шиптухові кожухи.

З, маєтностей Киселя, Вишневецького селяни втікали через великі утяження і здирства немилосердні. Коли ж шляхтичі їдуть до тих сіл, де ховаються втікачі, то селяни не тільки не дозволяють забирати, а ще й б’ють панів.

У якійсь корчомці придорожній скаржилися мені за кривду вже й не прості люди, а два пани, що попали саме в отаке село.

Пан Марціан і пан Бенедикт, як люди спокійні, нікому нічого не винні, ні від кого такого на себе не сподіваючись, по челяднику тільки маючи, парою коней і колясою, і коня підводного маючи, їхали, й в селі якомусь мешкаючі, запомнивши строгість права посполитого напротивно заступаючих на дорозі добровільній сурове записаного, яко на якого неприятеля, з косами, понабиваними рушницями, киями, обухами і тичинами, одні з огородів, другі з тилу, а треті з переду села з великим криком і галасом оскочивши, киями і обухами бити почали, словами ущипливими, гонорові шляхетському їхньому шкодячими лжачи, осоромлюючи, “Бий!”, “Забий!” волаючи, їх з коляси збили, аж вони, видячи запал тих хлопів, через городи, мимо села, піхотою до лісу від всього убозтва свого — від коляси, коней, челяді, шкатули, стрільби, коберців, килимів до річки втікали, а ті хлопи, яко якії розбійники, нас гонили, а другі зараз же там до коляси припавши, челядинців наших піймавши, киями, обухами ганебно, а нелітостиво збили, змордували, назад руки, яко злодіям, пов’язавши, все собі побравши і пошарпавши: колясу фарбовану, ковану, коштуючу золотих п’ятдесят; шкатулу, в котрій було червоних золотих сто двадцять п’ять та монетою різною золотих двісті; коберець аджамський, коштуючий золотих шістдесят; килим турецький, коштуючий золотих п’ятнадцять; бандолів пара у колясі, коштуючих золотих сорок; опунч нових дві, коштуючих золотих двадцять; бандолет на челяднику, коштуючий золотих п’ятнадцять; коней пара в колясі, коштуючих золотих пултретя ста; кінь підводний гнідий, коштуючий золотих сто двадцять; радик на коня, в нім було гривен срібла три; пістолетів пара, коштуючих золотих тридцять; кульбака з платом і войлоком, коштуюча золотих осьмнадцять; кляча під челядником, коштуюча золотих осьмдесят; кульбака, коштуюча золотих сім; пушорок з уздами, коштуючий золотих шістнадцять.

Не пустили справу так, а заскаржилйся в гродськім суді, щоб з тими хлопами право дорогу указало про той деспект, бо як же! Гультяйство до права і учинення з нього справедливості дотримати слід.

Хотів спитати: де ж самі набрали стільки добра? І скільки його у вас, коли, йдучи в дорогу недалеку, такі фрайверки з собою тягнете? Більше награбованого, ніж нажитого, отак воно, панове!

Але кому про те скажеш?! Канцлеру Оссолінському? Королеві?

Шкода говорити!

Ми їхали з королівським листом, проїзним litterae passus, яким забезпечувано для нас нічліг, харч, корм коням і всіляке сприяння в путі. Лист той, власне, не був нам потрібен, бо козак звик знаходити собі все й без нічиєї помочі, але мій Іванець Брюховецький повсюди посилався на королівський виклик, дбаючи вже не так і про нас усіх, як, мабуть, про самого себе, щоб надати собі ваги незвичайної. Мене він при чужих людях ніколи не називав сотником, а тільки паном старшим, — це надавало ваги не так мені й моїм козакам, як знов самому ж Іванцеві, бо коли ти наближений до якогось таємничого пана старшого, що має аж королівські повноваження, то ти й сам, виходить, чоловік неабиякий.

Вони з Демком, хоч обидва були моїми джурами, не мали між собою нічого спільного, окрім своєї служби. Бо коли Демко слухняно чипів у мене при боці, вловлюючи кожне скинення моєї брови, готовий кинутися у вогонь і в воду за свого сотника з спокійною мужністю і безкорисливістю, то Іванець пряв очима навсібіч, визирював де, що і як, щосили вдавав запопадливість і шанобливість до мене й до всіх, хто стояв вище, насправді ж, як це виявилося з часом, дбав лиш за себе й думав од самої колиски лиш про себе. Життя моє складалося так, що не мав я ні часу, ні снаги, ні змоги придивлятися пильно до людей, вивчати їх глибше, як священик або судця, вони проходили повз мене то близько, то далі, прослизали тінями, часом тільки мелькали, були й не істотами з крові й плоті, а тільки знаками тих чи інших цнот і властивостей, символами доблесті, мужності, доброти, чесності, а то хижості, підступності, зажерливості. Вмирали коло мене, а я так і не знав до кінця, ким були насправді, як не відав і про тих, що мене оточували не день, не місяць, іноді й довгі роки, був як дитина — довірливий, наївний, легко обманюваний. Може, так і треба жити, а не вгризатися в людину, як кажан у кістку, коли впаде на тебе з переляку й відчаю, що осліп на мить, і вхопиться за твій палець.

Іванця я сприймав так само, як і Демка, хоч і бачив виразно їхню одмінність, але не надавав особливої ваги ні Демковій надмірній відданості, ні Іванцевій пронозливості.

Десь, коли ми вже були за Любарем, вранці прибіг Іванець, який цілу ніч десь метався, мов мисливський пес у пошуках зайців, і здійняв ґвалт.

— Пане старший, — кричав, крутячи булькатими своїми очима, — пане старший!

— Вже десь продав пана сотника з потрібкою, — пробурмотів Демко, який добре знав свого співтовариша.

— Що там у тебе? — поцікавився я.

— Пане старший! Тут неподалік у містечку сьогодні набиватимуть на палю чоловіка!

— Ото радість, — не стримався Демко, — нічого ліпшого не міг ти нам принести з свого цілонічного блукання.

Я зауважив, що карання палею не належить до милих розваг і навряд чи нам треба було про це й чути.

— Але пана старшого запрошено на те видовисько! — мовив невинно Іванець.

— З чиєї ласки? — поспитав я без вдоволеності.

— Нащо й питати! — сплюнув Демко. — Це ж йому не спиться й не лежиться, все шукає та винюхує. От і донюхався!

— Що там справді? — вже суворо поспитав я Іванця.

— Та тут за лісом містечко, воно й не містечко, а так двадцять домів ринкових з маєтностей пана сенатора Киселя, і в околицях завівся збуй якийсь жорстокий. Крав волів, як їх гнали до Ґданська на продаж, погоничів забивав на смерть, а волів ніби перепродував іншим погоничам, вже з маєтностей не Киселевих, а Корецького, чи що, через те того збуя не могли ніяк ні вислідити, ні впіймати. Нарешті впіймали, і засуджено його до палі. На муках вогненних пробував виправдатися тим, що не хотів, мовляв, щоби добро, нажите простим людом, себто воли рогаті, ішло кудись у чужу землю, для чужих ротів, а мало б зоставатися тут для споживку тим, хто його надбав. З тих слів панство тільки посміялося. Ніщо не могло врятувати злочинця. Діяв сам, без спільників, тому й кару понесе сам, і нікому його не жалко, чи хто й помолиться за його душу грішну. Державець же місцевий, шляхтич Ніздіковський, почувши, що пан старший їде на припросини самого короля, вельми порадів і сказав, що приїде сюди сам, щоб виявили йому честь і скористалися з його гостини.

— Добра мені гостина — чоловіка на палю набиватимуть! — мовив Демко.

Я махнув йому рукою, бо ж однаково вже нічим не зарадиш, раз Іванець так нас продав тому шляхтичеві послужливому.

Справді, за якийсь квадранс з’явився й сам Ніздіковський, верхи на коні, в новому кунтуші з шнурками, в супроводі десятка відчайдухів, вусатих і гострооких, мов лащиківці з наших країв, був вельми гречний, повів мову про Варшаву, тоді про наших спільних знайомих, пошкодував, що не знав завчасно про наше прибуття й не зміг приготувати для нас прийняття ліпшого, аніж споглядання тяжкої кари, від якої в нього теж перевертаються всі нутрощі, але що він може вдіяти, коли тут повним голосом промовляє суворий закон, перед яким усі ми лиш діти несмисленні. Він залюбки принижувався і перед законом, і перед королівським іменем, і навіть переді мною, бо я мав королівський лист, але водночас робив це з високою гідністю і гордістю, аж мене брали завидки. Пан Ніздіковський був мов уся шляхта, якою я знав її упродовж свого довгого й тяжкого життя. Не була ніколи простим знаряддям руйнації, що захищає короля й Річ Посполиту без любові, знищує всі перепони без ненависті. Вичитувалося щось вільне й свавільне в їхній покорі, щось благородне в самому їхньому приниженні — і це при надзвичайно розвиненому почутті особистої незалежності, пихи й гонору. Вони уявляли, що б’ються за величну красуню, не помічаючи, що насправді захищають відворотну й зловорожу відьму. Але сказати їм про це, то вони одразу ж стануть кричати, що не за короля і не за речі недотикальні б’ються вони, а за давні знамена, що майоріли в стількох битвах над головами батьків, і за вівтарі, перед якими вони отримали руки своїх невіст, красунь, яких не бачив світ, і то була правда. Так, вони були ввічливі, люб’язні, ніжні до жінок, мали вишукані смаки, любили веселе поводження — і саджали на палі, знай саджали на палі, мовляв, ми за столами в золоті й сріблі, а хлопство й гультяйство козацьке на палях.

Пан Ніздіковський, мабуть, і мене запрошував на видовисько судне з потаємним наміром мстивим показати, що чекає на всіх тих, хто повстає проти шляхетського порядку. Але робив це з якнайвищою люб’язністю, і я вимушений був відповідати теж люб’язністю, покликав Федора Вешняка і сказав йому підіймати козаків і їхати слідом за нами.

Дорога була й недалека, але досить пустельна. Коні вгрузали по саму мичку в сипкому піску, з соснових гущавин мало не під кінські копита вискакували на дорогу налякані тетеруки й подивовано квоктали на таке несподіване нашестя, нарешті опинилися ми на густо обставленому людом і возами містечковому майдані, з другого боку, мовби нас вичікували, прибули на двоколісній дриндулці два поважні пани — пан суддя Кордуба і пан возний Коструба, жовніри, пропхавшись крізь натовп, поставили одцалік од нас приреченого — невисокого мурого чоловіка в полотняних штанях і в полотняній довгій сорочці, з покучмленим волоссям, рудим, ніби обмазаним глиною.

Пан суддя і пан возний розкланялися зі мною й козаками, після чого пан Коструба, проклинаючи все на світі, але зазначивши, що має виконати свій уряд, бо шляхтич без уряду — що пес без огона, став вичитувати з довгого листа злочини того мурого чоловіка, і натовп мовчки слухав, чи то вірячи, чи, може, й не дуже, бо йшлося, мабуть, не так про сповинність того незнаного їм чоловіка, як про саме видовище.

З’явився й кат, безвухий циган, у червоній сорочці й синіх шароварах, босий, з байдужо — жорстокими очима. Він пригнав пару сірих волів, наладнав палю, довгий, аршинів на шість або й вісім, добре виструганий кілок з гострим залізним шпилем на кінці завдовжки аршинів зо два.

Поки не було ката з волами, приречений стояв непорушно, мов стовп глиняний, але тепер зиркав похмуро перед себе і сказав тихо, але з притиском:

— Священика.

— Богомільний збуй! — зрадів пан Коструба і подав знак рукою собі за спину. Звідти одразу виступив літній батюшка в рудуватій поношеній рясці, старий і зужитий, як і все його начиння. Наблизившись до приреченого, він простягнув йому великий хрест, напнувши ретязь, на якому хрест висів у нього на грудях, але мурий наставив руки і крикнув сердито:

— Ікону! Божу Матір! Чи мав би так вмирати тут, як собака?

Священик розгубився, бо ікони з собою не мав, до церкви ж було далеко.

— Панство гадає, що йому конче треба поцілувати ікону? — поспитав возний. — Той драб хоче продовжити собі життя! Хіби я не знаю цих фарамушок?

— Хай привезуть ікону, — болісно скривившись, мовив пан Ніздіковський.

— Але ж це займе до дябла часу! — вигукнув подивований возний.

— Хай привезуть! — твердо повторив шляхтич.

Ми стояли і ждали. Мурий чоловік знов упав у безрух. Мовби вмер. Але ожив, як подано йому батюшкою ікону. Кивнув своєю кучмастою головою — вклонився нібито чи хотів цілувати. Тоді знов завмер. Священик осінив його хрестом і відступився. І вже тепер відступилося од мурого життя. Віддавши воли погоничеві, який мав бути, з усього видати, підпомічником катовим, майстор18 збоку підійшов до засудженого, вміло збив його з ніг одним ударом, стягнув йому за спиною руки, аж посиніли пальці, тоді став прив’язувати йому до ніг дві ремінні постромки, другі кінці яких закріплені були до ярма на волах. Погонич на катів знак гейкнув, воли пішли ходою повільною і байдужою, змахуючи хвостами й ремигаючи, кат упер вільний кінець палі в низький стовпець і притримував, щоб паля не спорснула, а гострий її шпиль почав входити в тіло нещасного. Залізо пронизувало нутрощі приреченого так швидко, що не встигала виступати навіть кров, все здавалося несправжнім, якимсь жартом або дурним сном, надто що мурий чоловік, переборовши муку смертну, ще здобувся на молодецтво й крикнув майже бадьоро:

— Криво паля йде, майсторе! Пильнуй!

Набивати на палю треба було так, щоб не пошкодити життєвих органів і спрямовувати шпиль не в серце, а щоб вийшов він спиною на піваршина. Тоді підіймано палю з набитим на неї чоловіком, закопувано кінцем вільним міцно в землю, і сидів на шпилі нещасний, поки не зсохне й не викоріниться, як в’ялена риба, так що коли вітер повіє, то вертілося його тіло кругом і торохкотіли всі кісточки.

Мабуть, безвухий цей майстор не був надто досвідчений у своїй справі, бо таки повів палю занадто криво, про що йому знов хотів сказати приречений, але вже цього разу слова в нього всі злилися в якесь хрипіння й клекотіння: “Кр — р–р…” Коли ж кат з помічником підняли караного і вставили палю в заготовлену яму та стали мерщій утрамбовувати землю круг неї, мурий чоловік на залізному гостряку завив од болю й страждання, може вмираючи, а може тільки конаючи. Вив низько, утробно, по — вовчому, аж молодші козаки затуляли вуха, а Іванець підскочив до мене й зашепотів: “Пане старший, дозвольте, вкорочу його муку! Дозвольте, пане старший!” Я промовчав, тільки знизав плечима, а Демко так само пошепки мовив до свого товариша: “Не мішався б ти в Божі справи”, та той уже вихопив пістоля, підскочив до чоловіка на палі й прострелив йому груди.

Все покрилося моїм королівським листом. Пан Ніздіковський розпростав плечі й заявив, що йому камінь спав з душі, бо він звик рубатися з ворогом у полі, а не отак катувати хай і найбільшого злочинця. Пан суддя сказав, що він тільки суддя, а над ним закон, пан возний знов повторив про свого пса без огона, священик перехрестився звільна, відпускаючи гріхи всім винним і невинним. Так і закінчилася та немила наша пригода, тільки Демко скреготів зубами на Іванця та допікав йому до самого Кракова, обіцяючи відплатити ще й не такою розвагою. Я, мовчки посміювався, знаючи, яка то пуста похвальба Демкова, Іванець же огризався добродушно, дивуючись, що не поціновано належно його запопадливості добровільної й безкорисливої.

Не міг збагнути, яку тяжку прислугу зробив нам усім, додаючи до всього баченого дорогою ще й це страшне видовисько. А я думав тоді: ніколи не забувай зустрічей з стражданням і смертю, забудь усе, та тільки не це.

6

Поки добиралися до Кракова, зранені душі мали не тільки козаки літні, потерті й пошматовані тяжким життям, але й молоді. Ще не насмілювалися сказати мені в очі, тож намовляли Демка та Іванця, а вже ті один поперед одного вмовляли мене:

— Пане сотнику, а що, коли отак пробитися до короля і все йому внести у вуха!

— Кажуть, він за руський народ.

— Королі завсігди за народ, та пани заважають!

— Сказати йому про всі гоніння й насильства.

— Бодай про те, що бачили на власні очі.

Я собі покивував головою, притакуючи. Хто б же знехтував такою нагодою, коли б опинився перед королем? Була якась надія, що король справді допустить мене бодай поцілувати руку (і вже тоді я зумію ввернути йому дещо!), бо ж і на похорон королеви правлюся я з півсотнею своїх козаків буцімто на запросини самого Владислава. Мав прихильність до мене, міг мати навіть сентимент, згадуючи моє цілорічне служіння йому (тоді ще королевичеві) в час його подорожі по Європі. Та тільки коли ж то було! Двадцять років тому. Вже все пойнялося маревом навіть для мене, а для монаршої пам’яті? Гай — гай…

Краків повен був люду і ще повніший чуток. Говорили й не про королеву (бо мертва) та її похорон, а все більше про короля, бо нечасто бував у древній столиці польських королів, ображений, здається, на краківського воєводу, який у час елекції не підтримував Владислава. Гнів на воєводу обернувся нехіттю й до краків’ян, і хоч під час коронації Владислав ніби й пробачив їх, але тепер знов згадав свою образу і, прибувши на похорон, не став в’їздити в місто, а зупинився в Лобзові. Делегація краківських міщан вимушена була вітати короля в Лобзові, та поки райця трудився з своєю промовою, Владислав навмисне надягнув рукавичку на свою правицю, так що коли райця наблизився й став на коліно, щоб поцілувати королівську руку, то побачив, що має цілувати рукавичку. Райцеві довелося підвестися з колін, щоб за мить знову вклякнути перед можновладцем, але знов наткнувся на руку, сховану під мертвою шкірою. Розгублений до краю, посланець гордих краків’ян вдруге підвівся з колін і вперто вклякнув утретє, маючи намір поцілувати закриту королівську руку, але саме тоді Владислав, мстиво посміхнувшись, зняв рукавичку й простяг райці пухку свою руку для поцілунку.

Ще тяжче довелося воєводі краківському Станіславу Любомирському. Був хворий і мав добиратися до Кракова з свого замку в лектиці. Не застав у місті короля, кинувся до Лобзова, але Владислав не хотів його приймати. Коли ж нарешті прийняв, то досить гостро висловив йому свою неприхильність за те, що той нібито противився його елекції. Любомирський каявся й заприсягався у вірності, аж поки був прощений.

Король, з усього видати, був сумний, хворий і гнівний. Нікого не хотів бачити, приймав тільки своїх канцлерів Оссолінського та Радзівілла, з ласкавим смутком вислухав повітання примаса Польщі Мацея Любенського, який теж прибув на похорон і відвідав Владислава у Лобзові, але більше нікого до владці не допускано в ті дні. Куди вже там простому козакові!

Сподівання були, що допустить перед світлі очі козацьку депутацію бодай гетьман Конецпольський, який теж прибув разом з іншими вельможами на похорон, але чи він і знав про нашу тут присутність, а коли й знав би, то зайвий раз не захотів би, певно, споглядати на свавільного Хмеля і його товариство.

Так прийшов день погребу.

Процесію розпочинало дві тисячі піших. Землі і воєводства, князівства і вольні городи, шляхта немаєтна, ходачкова, і міщани, купці й ремісники, вояки з приграничної сторожі й просте хлопство, все в жалобі, в темному, аж темніє в очах і світ тьмариться довколишній од такого видовища. І в тім похмурім кондукті від кількамільйонного народу українсько — руського лиш жменька козаків, бо й народу для панства такого немає, а є тільки козаки, а земля поділена на воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське, Волинське, Руське, і так од воєводств і виступають у процесії сумновусі шляхтичі, а нас запхнуто десь між хлопством та мало не циганами, хоч і йдемо ми досить поважно й виставно: в синіх шароварах та жупанах, в чорних легких киреях, оселедці звисають з круглих наших голів, мов шаблюки, самі ж шаблі напинають унизу кирею, так що розпихаємо довкола себе процесію і твориться тут місце вільніше. За нами тягнулися довгими шерегами отці духовні всіх законів. Чотирнадцять золотих тіар прикрашало кондукт сяянням вищих капеланських гідностей. Краківська Академія йшла перед музиками, які жалібними тонами поглиблювали загальний смуток. Служки тягли на кріслі недужого воєводу краківського Станіслава Любомирського — господаря землі, в якій спочине навіки тіло Цецілії Ренати. Воєвода бжеський литовський Теофіл Тризна, воєвода поморський Герард Денгоф і воєвода руський Якуб Собеський несли за Любомирським інсигнії шведські, а воєвода познанський Кшиштоф Опалінський та воєвода сандомирський Кшиштоф Оссолінський — інсигнії польські. Корону покійної королеви шведської й польської Цецілії Ренати ніс каштелян краківський, гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Шестерик коней, окритих до самих ніг чорним сукном, тягнув печальний повіз, на якому покоїлося тіло небіжчиці, обслонене дорогоцінною золотою тканиною. Повіз супроводжували придворні з свічами в руках.

Короля, зодягненого в пишні чорні мережива, несено в роззолоченій лектиці, повитій чорним брабантським мереживом. Він весь час плакав не ховаючись, а надто тоді, коли з’явився п’ятилітній його син королевич Зйгмунд Казимир, якого виніс на руках з дому великого канцлера при вулиці Канонічній воєвода бєльський Кшиштоф Конецпольський. Правобіч од короля йшов його брат королевич Кароль, як посол імператора Фердінанда, а по ліву руку посол князя баварського Максиміліана Віттельсбаха. Королевича Зигмунда теж супроводжували посли князя бранденбурзького Фрідріха — Вільгельма і князя нойбурзького (цим князем, власне, був сам король Владислав, тому послом від самого себе уповноважив виступати великого канцлера Оссолінського). Коли перед костьолом, де мали поховати королеву, тіло здіймано з ридвана, прибули посланці від князя семиградського Ракоці.

— Ще лиш од турка та від хана бракує послів, — прошепотів хтось з моїх козаків.

— Вже, мабуть, були, — відповів йому інший. — Три місяці ж, як вмерла королева. Було, мать, тут люду та було.

— А вона, сердешна, все ото лежала та ждала, поки поховають.

— У королів завсігди так.

— Чого б то воно?

— А влежуються, як груші.

— Дурний: ждуть чи не воскресне! Ото покладуть у ванькирі й витримують, як окіст вуджений, днів по сорок, а то й по цілих сто.

— І воскресають?

— Хто ж його знає. Видно, воскресали, раз ото так держать.

— А що, пане Зиновію, — присунувся до мене впритул Федір Вешняк, — чи не здається тобі, що покликано нас, аби схоронити не саму королеву, а й усю королівщину з Річчю Посполитою купно?

— Помовч, Федоре, — сказав я йому.

— Та це я так, до слова, поки ото небіжчицю до храму вносять. Та й малувато нас, як поглянути.

Я кинув йому осудливо, щоб мовчав, бо негоже в такім місці теревені правити, а сам подумав, що могло бути нас і більше. Ой, ще й як же більше — тільки гукни!

В самий костьол нас не впущено, бо не тої віри та й чину не того, а відомо: у кожного свій Бог і своя церква; торжества для нас закінчилися без мови вівтарної і співів прощальних, та хлопці мої не дуже тим і переймалися, тільки диво брало всіх, що допущені були до такої високої церемонії, та ще й спроваджені для цього аж он звідки — з самого Чигирина!

— Що б то воно значило, пане сотнику? — допитувалися в. мене козаки, коли ми вже скинули з себе чорні киреї й випили по чарці краківського меду за здоров’я живих і пам’ять небіжчиків. Поки їхали до Кракова, якось нікому не вміщалося в голові, в яку вони честь ускочили, аж тепер збагнули й не могли надивуватися.

— Або ж піде козак угору, або й трясця його маму зна!

— Підеш угору, аж вірьовки тріщатимуть!

— А може, то для паь сотника решпект?

— Як решпект, то сотню б покликали, а то лиш півсотні — та й та не повна.

— Козацького духу бояться!

— Ото й у костьол не пустили, щоб ми свічок їм не позагашували, як дихнемо!

— Не пустили, бо попихачі, а там сама панва!

— Не попихачі, а сваволя!

— Гультяйство!

— Розбишаки!

Жартували самі над собою, переказуючи прізвиська, якими обкладала їх шляхта. Сміх скіфський, варварський, азіатський, диявольський. Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть.

Уже в Кракові почув докладніше про смерть королеви. Гуділо про це все місто. Була в сподіванні. Мала народити ще одного сина королю. В березні виїхала з королем до Литви на лови, бо Владислав не міг і тижня прожити без полювання. Королі завжди ллють кров: коли не на війні, то на ловах. Підскарбій надворний Тишкевич запросив королеву бути хрещеною матір’ю його новородка, і вона згодилася. А це був гріх, бо коли в такий спосіб поєднується святим сакраментом щойно народжене немовля і ще не народжене, то одне з них має заплатити за таке порушення смертю. Так і сталося. Через два дні на полюванні пси вигнали з барлогів двох ведмедів, один з них настрахав королеву так, що вона поранилася об сани і зашкодила плодові. Через тиждень Цецілія Рената народила мертвого сина, а за день і сама покінчила обрахунки з життям. В гарячці несподівано стала співати, чого від неї ніколи ніхто не чув, а тоді рідною мовою своєю німецькою нібито сказала: “О підступний світе, о Цеціліє, о несталий світе! Нема в тобі нічого постійного, що б радувало”. По тих словах умерла.

Тепер я думав над тими словами, і видавалися вони мені пророчими.

Ще як брався до Кракова, то мав якісь надії, сам не відаючи, які й нащо, а тут, загубившись серед вельможного панства, повного пихи, мав потоптати найнесміливіші сподівання свої.

До короля не пускано навіть канцлера коронного, то вже що там мовити про козацького сотника, хай і заприязненого в роки відлеглі з Владиславом.

Король знов засів у Лобзові, приймав і відправляв іноземних послів, тоді прикликав сенаторів і секретарів на таємну раду, потім до кінця місяця обсівся лікарями своїми прибічними, бо назбирав за півсотні літ од нездержливого життя цілу купу хворощів.

Я був однолітком короля. Міг би повітати його з початком п’ятдесятого року життя (бо саме в червні Владислав мав день народження), мав і відповідний дарунок для короля — скакуна золотистої масті, якого вів з Чигирина, нікому не кажучи навіщо, видаючи за свого навзаводного коня, хоч так жодного разу й не сів на нього. Мав я що сказати королеві, і не так, мабуть, про плачі, як про сміх, бо коли народ починає сміятися, то в тім загроза найбільша.

Канцлер коронний Оссолінський прийняв мене в своєму краківському домі на Канонічній, але прийняв потаємно, вночі, щоб ніхто не знав і не бачив, виявив мені ласку на радощах, бо щойно заручив свою другу доньку Анну Терезу з сином воєводи серадзького Зигмундом Денгофом, а сина свого Францішека — з донькою покійного воєводи поморського Дзялинського. Вернув од мене хитрого свого носа, сипав пустими словами, зблискував очицями облудно і водночас мовби й ласкаво.

— Радий вітати пана Хмельницького, пане писарю генеральний.

— Всього лиш сотник, пане канцлере, сотник козацький з Чигирина.

— Але ж усе в ласці Божій і королівській. Чом би й не стати панові Хмельницькому знов писарем військовим, а то й вище?

— Сам собі дивуюся: чому не стаю знов писарем щонайвищим?

Так перемовлялися ми, шермуючи словами, мов шаблями, а кожен думав своє, кожен гнув на своє. Я пробував вивідати, чи не допустить мене до руки король, а Оссолінський крутив — вертів, нічого не кажучи прямо, але виходило так, що король недужий і нікого вже тепер не захоче бачити до самої Варшави, а коли там буде, того не відає ніхто; ще виходило, що я все ж маю братися до столиці й там терпляче ждати (чого й від кого?), бо хто жде, той дождеться, але до Варшави не слід вести за собою цілу сотню (я нагадав, що не сотня, а менше півсотні, хоч і зветься півсотнею), таки ж сотню козацтва, од якого завжди множиться сваволя й безчинство, тому взяти з собою лиш обслугу для підтримання належної гідності, а решту відпустити домів.

— Хочемо бачити пана Хмельницького ще й у Варшаві і то конче, — підсумував коронний канцлер, після чого влаштував мені учту, хоч і невеличку, але досить милу для піднебіння, коли сказати коротко.

Так я, взявши лиш Демка та Іванця, помандрував до Варшави, а козаків, наставивши старшим над ними Вешняка, відпустив назад до Чигирина.

Мандри замінюють війну. Ось так можна перемірювати дороги місяць, і два, і цілі роки, а хто й життя ціле витрачає на це приємне заняття, втішаючи око розлогими рівнинами й крутими горами, ріками тихоплинними й густими лісами, великими городами й мальовничими селами. Спочивав би і я отак серцем, із землі рідної переїхавши в землю лядську, беручись з Кракова на Варшаву побіля гарних кам’яних містечок з стрункими шпичастими костеликами в кожнім, з бароковими палациками серед зелених трав і неприступними замками над урвищами і на скелях. Гарна земля і багата, хоч видаються нивки занадто пісними та неродючими, бо все пісок та суглинок, не знати звідки й береться те багатство, що ним так пишаються всі оті вишукані кам’яні будування. Моя ж земля лежить десь потужними валами чорнозему, безмежна в своїй родючості й плодючості, ані тобі кам’яних споруд, ані палаців, ані пишання та величання — глиняні хатки, дерев’яні млини, земляні греблі та ставки, а оздоба найбільша — хіба що вороги довкола, які облягають хмарами. Тож і виходило, що здобили ми не міста свої й села, а тільки самих себе, і не коштовностями та прикрасами, а залізом і мужністю. Як то сказано в Мономаха: “Не їді й питті не лагодьте, а оружжя не знімайте з себе”.

Короля бачити мені не судилося. Він затримався під Краковом, розважався ловами в Неполоміцькому старостві краківського воєводи Любомирського, вбивши там, як переказувано при дворі, чи й не п’ятдесят оленів. Тоді приймав у краківському замку московських послів, там же прийшла йому вість про смерть папи римського Урбана VIII, запеклого гонителя грецької віри. Урбан сидів на святому престолі 21 рік 4 місяці й 23 дні і сприкрився не самим тільки православним та дисидентам, а й католикам, про що недвозначно сказав при мені канцлер литовський Радзівілл, коли зустрів я його вночі в королівського секретаря Любовицького. Любовицький, найближчий чоловік канцлера коронного Єжи Оссолінського, покликав мене за звичаєм пізньої ночі, бо, видно, ніяк не хотілося вельможному панству виказувати свої зносини з козаком. У секретаря застав я й канцлера литовського, що сидів уже за столом, розігріваючи свою голову вином. Чи й він теж був гість королівського секретаря, а чи вони удвох ждали мене для якихось перемов, так — мені й не вдалося тоді довідатися, бо Любовицький тільки натякав на щось, просив мене бути терпеливим, не квапитися додому, побути в столиці, може, й відновити давні свої знайомства (я подумав, що коли так, то слід починати з короля, бо з ним я, здається, знайомий найдавніше, та ще й одноліток). Секретар і канцлер, звиклі до нічних сидінь, припрошували мене, як рівного (бо ж вільність у королівстві для всіх!), скуштувати напоїв і наїдків, не забували й про втішання своїх утроб. Король любив бачити довкола себе таких, як сам, опасистих, череватих, пухкощоких, невситимих і невтомних в учтах, тож і канцлери обидва, секретарі і навіть лікарі прибічні вирізнялися хіба ж такими тушами, так ніби сподівався можновладця, що з тої плоті обфітної19 зродиться й відповідний розум, розум же, відомо, надає блиску й польору всьому тому станові, до якого належить чоловік. З розумом ще й не знати як воно, але мовці всі вони були витворні і не пропускали жодної нагоди, щоб покрасуватися словом чи то в сенаті, чи в сеймі, чи перед послами чужинецькими, чи перед королем, чи на учтах великопанських, а чи й у такій — от нічній потаємній бесіді перед простим козаком незнатним. Щойно зайшла мова про вмерлого папу, як Радзівілл, погладжуючи грубий ланцюг золотий, що на ньому перевішений був через груди, а також золотий єзуїтський хрест, пустився в розбалакування пишні й заплутані.

— Смерть найсвятішого в багатьох викликала радість, а смуток принесла хіба що роду Барберіні, з якого був Урбан, та їхнім прйбічним, — поважно мовив хранитель малої державної печаті. — Загальна вада сього світу, що завжди подобається нове, а старе й довготривале викликає пересит. Рідкісний то птах, щоб світський чи духовний владця довго володарював і позоставив по собі жаль і прагнення, щоб і далі лишався при владі; немає розумного вміння перетривати вічність. Коли випадає монархові жити довше, тоді зроджується в ньому хіть тривання вічного, хоч і розуміє, що це суперечить минущості; сам перед собою вдає, ніби йому те подобається, а в душі відчуває вже потребу зміни становища. Ось таке є нещастя сього віку, що пануючі сходять на той світ лише тоді, коли зігнали туди всіх інших. Погані й добрі владці в цьому одностайні, різниця лиш в тім, що одні хотіли б жити й по смерті, інші ж, поховані в забутті, частіше воскресають у злостивих пересудах.

Любовицький поскаржився на труднощі перемов з московськими послами, які жадали видачі якогось подляського шляхтича Яна Луби, що знову, як то вже було колись з двома самозванцями, називав себе сином Івана Грозного Дмитрієм і розсилав листи, в яких підписувався царським сином.

Я слухав мовчки. Ще й третій Лжедмитрій! Чи не забагато? Чи давно два самозванці фасували в Москві і військо шляхетське грабувало Кремль? Владислав, коли коронувався, то не втерпів, щоб не прийняти сан короля шведського, згадавши, що походить з шведської династії Вазів, а тоді ще й назвався Московським великим князем, хоч це вже суперечило не тільки станові речей, а й просто здоровому глуздові. Тепер, щоправда, не йменувався Московським князем великим, але й не відмовлявся ніколи від присвоєного незаконно титулу.

Ще й пробував силою здобути корону російську в 1618 році, вирушивши на Москву з великим гетьманом литовським Ходкевичем і прихопивши з собою козаків Конашевича — Сагайдачного. То що ж: знов козаків на Москву? Встелювати трупом козацьким усю Європу, щоб згодом винагородити ще одною якоюсь сеймовою ординацією, як ота з 1638 року: “Всі їхні давні права — старшинство, прерогативи, прибутки й інші гідності за їхні вірні послуги від предків наших набуті, а тепер через ті заколоти втрачені, на вічні часи в них віднімаємо, зичачи мати тих, яких доля війни позоставила серед живих, за поспільство, обернене в хлопів”?

Але мої співрозмовники на тому й урвали свої скарги, навіть натяком не виказуючи своїх намірів щодо козаків, та й щодо мене, хоч і порадили терпляче ждати повернення до столиці короля або принаймні великого канцлера коронного, який завжди був прихильний до пана Хмельницького.

Король поплив з Кракова до Варшави Віслою. Плив повільно, сходячи на берег то у воєводи сандомирського, то в маетностях коронного канцлера. Скрізь влаштовувано йому пишні повітання, підношено багаті дари, тоді згаювано час у багатоденних ловах. Коли ж прибув нарешті до столиці, то владнав справи з московськими послами і виїхав до Полоцька, запрошений братом своїм королевичем Каролем Фердінандом, щоб узяти участь в його інгресі до катедри.

За королем, як то воно й належало, потягнулося все панство, знов мав я переводити дні, хіба що пити горілку та поспівувати з своїми хлопцями пісень, згадуючи домівку. “Ой ти, грушко моя кучерявая! Ой коли ти зросла, коли виросла, на зелений явір похилилася?..” Боявся згадувати про ту грушку, лякався самої думки про неї. Та й який з мене тепер явір зелений? Повіривши в тьмяні панські натяки на ймовірні королівські милості, сиджу тут жалюгідним підніжком трону — так сповнюються слова Боровицької субмісії, писаної мною в ім’я погромлених козаків: “Ми найнижчі підніжки маєстату його королівської мосці пана нашого милостивого…” В цьому принизливому й безнадійному очікуванні столичному невідь — чого ставав я схожим на упослідженого посполитого, який, забачивши золотий поріг, проспить під ним півжиття в сподіванні доторкнутися до золота, або діждатися, що на нього впаде бодай відблиск. О царедворці в дядьківських сіряках, о азіатські хитрощі за високими вилицями, о вдавана байдужість і покора, за якими клекоче гнів і погроза! “Байдужий люд, а земля простора”.

Знов мав я нічну зустріч з королівським секретарем Любовицьким, який цього разу виступав уже мовби від імені великого канцлера а чи й самого короля, хоч прямо про це й не казав. Крутив і вертів, навчений цієї хитрої науки серед придворних підступів.

— Чи пан Хмельницький міг би зустрітися з одним вельможним чоловіком?

— Власне, для цього тут сиджу.

— Йдеться трохи не про те, про що думає пан.

— Тоді шкода й говорити!

— Пан не є офіційною особою.

— І в Кракові не був офіціалістом!

— Торжества маємо позаду. Та й туди мали б запросити когось з старших козацького реєстрового війська, а не пана сотника.

— Чом же не запросили? — спитав я, вже не приховуючи гніву.

— Пана шанують при дворі за його морські звитяги. Ніхто, щоправда, не зможе довести участі пана Хмельницького в тих відчайдушних виправах, але повсюдно відомо, з яким розумом це провадиться. Розуму приховати не дано нікому. На сім світі то клейнод найкоштовніший і найоздобніший. Тому, власне, ми й покликали пана й так затримали його довго, аби зачерпнути в нього поради.

— Порада річ безкоштовна. Та тільки який же з мене порадник тут, при дворі його величності? Можу хіба що скаржитися, та й то від себе самого, бо ніхто не давав повноважень високих.

— Щойно прибув до Варшави посол французького короля граф де Брежі. Чи пан міг би зустрітися з ним, добродію Хмельницький?

— Треба б запитати посла, чи міг би він зустрітися зі мною. А ще: об чім мені трактувати аж з французьким послом? Ще з турком чи татарином знайшов би що обмірковувати, Франція ж задалеко від України.

— Саме тому, саме тому, що задалеко. Граф де Брежі зацікавився вашим козацтвом і має до пана Хмельницького звабливі пропозиції. Він зупинився в Уяздові, там жде пана Хмельницького завтра чи позавтра.

Стільки намірів і стільки сподівань, а тепер така дурна пригода!

Я навмисне зодягнув своїх хлопців у козацькі білі свитки, сам зодягнувся так само і по обіді наступного дня вирушив до Уяздова шукати садибу пана де Брежі.

Наші білі свитки чи не найбільше припали до серця панові послу. Він був у захваті і від свиток, і від шабель у простих чорних ящурках, і від наших пістолів, які могли робити в чоловікові таку дірку, що кулак просунеш. Посол виказував французьку поривчість у всьому: і в мові, і в рухах, і навіть у тому, як трусив переді мною пір’ям з свого крислатого капелюха, так що око моє нічого не могло побачити за тим мерехтінням, і я тільки чув високий, мовби аж вискучий графський голос (чи вже так наладнав його для королівських вух?), яким посол виспівував мені всіляку хвалу. І моїй освіченості, і моєму розумові, і моїй латині, хоч була й не моя, а ще з єзуїтської колегії від отця Андрія Гонцеля Мокрського, і моїм вичинам на морі (звідки він про них довідався?). Він сказав, що багато чув про запорозьких козаків і вже навіть написав про них кардиналові Мазаріні.

— Я написав, що це вельми відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо здатні вони до захисту і взяття фортець.

— Placet20, — сказав я.

— Також написав я, що в запорожців нині є дуже здібний полководець Хмельницький, якого поважають при дворі.

— Displacet21, — мовив я. — Щось мені не доводилося чувати про такого полководця Хмельницького. Хто це сказав?

— Це сказав я. А посли кажуть тільки те, що добре знають.

Граф щосили став мене вмовляти, щоб я повірив в існування того полководця, натякаючи досить прозоро, що навіть Франція могла гідно поцінувати такі здібності.

— Франція далеко, — зауважив я на ту мову.

— Пан Хмельницький боїться віддалей?

— Говоримо ж не про віддалі, а про гідності. Чоловік має заробляти їх у себе вдома.

Вже мені розвиднілося тепер у голові, до чого зводилося моє сидіння у Варшаві. Хтось (чи й не сам король?) намірився продати силу козацьку аж у Францію, чи то щоб налагодити міцніші зв’язки з французькою короною, а чи щоб прибрати з України всіх заводіяк, отой “ворохобний плебс”, який не давав шляхті спокійно спати, тримав шляхту в постійному напруженні. Реєстровиків король не може посилати за межі Польщі, бо цьому спротивиться сейм, отож ідеться про Запоріжжя, про всіх втеклих, людей поза законом, безрідних і безправних, власне й неіснуючих. Спровадити їх будь — куди, щоб вельможне панство могло далі насолоджуватися золотим спокоєм, яким воно насолоджується після тридцять восьмого року. Мене ж хотіли, як колись Грицька Чорного, пустити в ті очерети та лози, щоб скликав охочих та вів кудись до чорта в зуби. Але ж Грицька Чорного, який пробував вербувати запорожців на війну проти шведів, козаки потихеньку прибрали, а самі виступили проти польського панства з Тарасом Федоровичем і таки добре нам’яли боки гетьману Конецпольському під Корсунем. Стати ще й мені Грицьком Чорним, щоб хлопці трохи полякали панів? Багато вже разів лякали, а злякати як слід так і не зуміли. Всі жертви були марні, такими вони будуть і далі. А може, справді пристати на хитрі вмовляння графа де Брежі та вивести отих козарлюг з очеретів, показати їх світові, хай подивується, замре од захвату, а тоді й здригнеться?

— А чи в Франції хоч можна досхочу наїстися? — жартома поспитав я графа. — Там же ні борщу, ні саламахи.

Граф сміявся. Він уже бачив мене із запорожцями на полях битевних, вже радів досягнутому, та тут я несподівано вилив на нього цебро холодної води, заявивши, що не можу бути ні в Франції, ні деінде, а тільки в себе вдома, на своєму хуторі, де мене жде все ростуче й повзуче. Не додав про сірі очі, бо лякався самої думки про них, та й не мав певності, що справді те дитя жде мене і як батька, і як лицаря з походу звитяжного. А які ж мої звитяги?

Чи ліпше мені не відмовлятися від спокус і обіцянь облесливого посла? Адже я зготовлявся до чогось, чогось ждав, сидячи терпляче коло підніжжя трону, так ніби не мав нічого за душею, мав тільки прірву й порожнечу і пітьму беззоряну, а наповненість міг отримати лиш з рук ясновельможних повелителів світу. Може, й наповнився б чимось там, та не став би під зорею, бо вона тільки над розквітлою грушею в Суботові, і всі таємниці, всі уповання, весь відчай, все щастя і всі нещастя мої обитають там, але однаково душа моя лине туди, бо навіть одчинені навстіж райські врата не змогли б народити й пробудити в мені того блаженства, яке викликає простий спогад. Зневолений жорстоким життям до твердих діл, які неминуче огрубляють душу, я намагався рятувати її від отупіння й здрібнення в спогадах, а хто ж щедріше дарує на сім світі спогади, аніж ті жінки, яких ми любимо, любили чи любитимемо колись бодай у мріях?

Так я прийшов у захват від обітниць французького посла, а тоді відринув їх і знов прийшов у захват і знов відринув.

Власне, граф де Брежі прибув до Варшави не для перемов з таємничими козаками, а щоб висловити співчуття королю Владиславу з приводу смерті королеви Децілії Ренати, що посол і виконав з суто галльським красномовством, якому позаздрив навіть сам польський златоуст Єжи Оссолінський, а тоді, покінчивши з смутком, почав пісню весільну, намовляючи польського владцю пошлюбити обраницю з Франції покласти нарешті край родичанню з австрійським та німецьким домами. Анна Австрійська, регентка малолітнього короля Франції Людовіка XIV, пропонувала Владиславу на вибір аж п’ять високорідних невіст: сімнадцятилітню Анну — Марію — Людвіку, донысу стрия Людовіка XIV Гастона Орлеанського, принцесу де Монпансьє, звану Ля Гран Мадемуазель; тридцятитрьохлітню Людвіку — Марію, доньку Карла І Гонзаги, принцесу де Неврську; двадцятидев’ятилітню Марію де Лоррен, доньку Карла де Гіза і Генрієтти де Монпансьє; двадцятип’ятилітню Анну — Женовефу, принцесу де Лонжевіль, сестру Людовіка Великого Конде; і, нарешті, Марію, доньку Карла де Конде і Анни де Монтофі.

Заприязнитися з Францією, зважаючи на її силу і впливи в Європі, для короля, над яким нависали загрози звідусюди, було б порятунком і вибавленням, однак Владислав не забув про повагу й монаршу пиху, належні його санові, і відправив посла без будь — яких обіцянок. Сказано графові де Брежі, що коли король і вирішить узяти другий шлюб, то попросить королеву — регентку Франції, щоб сприяла йому в його домаганнях шведської корони, на яку мав спадкове право ще по своєму отцеві Зигмунду, уродженому Ваза, і вивідала у шведів, чи захотіли б поєднати Владислава з королевою шведською Христиною, інакше ніяких переговорів про мир між Польщею і Швецією бути не може. Що ж до французьких наречених, то король не може висловити свою волю, бо посол не привіз портретів (австрійці ж прислали шістнадцять на вибір), окрім того, нічого не сказано про користь від такого шлюбу для королівства Польського. Все це посол мав передати в Парижі й повертатися на весну нового року, щоб встигнути до початку наступного сейму, на якому, коли сенат дозволить королеві взяти новий шлюб, буде стверджено цей намір і можна буде чути голоси, що король чинить те з любові до вітчизни.

Так граф де Брежі відбув до своєї далекої столиці, не везучи нічого певного ні від короля, ні від “полководця” Хмельницького, і я так само вже збирався собі в дорогу додому, як було покликано мене до коронного канцлера Оссолінського, але покликано не службово, а потаємно, вночі, до власного палацу першої по королю особи в державі.

Оссолінський прийняв мене в своєму домашньому кабінеті при одній свічці, але на столику було добре вино і холодна дичина з литовських лісів, і очі його в напівтемряві світилися розумом і, сказати б, доброзичливістю, хоч від такого крутія годі було й сподіватися чогось такого.

Ми привіталися, називаючи один одного просто по прізвищу, надто вже різнився наш суспільний стан і звання наші так само. Мої розтріпані, сумно звислі вуса ніяк не пасували до закручених світлих вусиків пана канцлера коронного та до його виплеканої, розчесаної так, що золотилася кожна волосинка в ній, бороди, та цим я не дуже переймався, без церемоній прийняв запросини Оссолінського сісти навпроти нього до столика, не відмовився й випити та закусити як слід, а тоді мовчки поглянув на господаря, ждучи потоків його звичного красномовства.

Мені згадався шляхтич Ніздіковський з Киселевих маєтностей. Щось було в ньому від Оссолінського. Так само чепурний до прозорості, просвітлений погляд, доброзичливість у всім узвичаєнню, а поряд чоловіка набивають на палю, і це не позначається на поведінці шляхтичевій, бо, як каже пан возний Коструба: не пхай пальці між двері.

Оссолінський добродушно морщив свого великого носа, мовби хотів сказати: “Пан очікує від мене красномовства? Пан його матиме”. З нього завжди текло, як з чопового отвору в барилі. Коли після елекції Владислава поїхав послом до папи римського, то став пробиватися до нього якийсь італієць, який переказав через слуг, що візьме всього лиш сто злотих, щоб навчити їхнього пана необхідного красномовства. Оссолінський звелів відповісти, що він дасть нахабі двісті злотих, аби лиш той його послухав і збагнув, що таке справжнє мистецтво мовити. Папу Урбана зачарував тоді так, що той надав йому князівський титул. Згодом отримав такий самий титул і від імператора Фердінанда. А був усього лиш підскарбієм коронним на той час. З високих своїх титулів, щоправда, не покористався, бо сеймовими конституціями 38–го і 41–го років в ім’я збереження вольностей шляхти суворо заборонено будь — які титули, окрім тих, які прийняті в унії, зате зумів пан Єжи так прихилити до себе короля, що той незабаром зробив його підканцлером, а згодом і канцлером великим коронним, у всьому довірився йому. Оссолінський обростав славою, а ще більше — добрами, і коли одружував доньку свою Анну Терезу з сином воєводи сєрадзького Зигмундом Денгофом, то весілля те було чи не найбагатше за всі сто років. Був присутній король, всі міста польські, воєводства, всі вельможі змагалися у вигадливості й щедрості, так що дарунків молодим було навезено на сто п’ятдесят тисяч золотих.

Я знав, що канцлер зневажає мене так само, як усіх інших, як зневажає він, мабуть, і самого короля, бо на сьогодні Владислав бідніший за пана Єжи, — та чого ж іншого я мав ждати? Повага до ближнього свого буває. тільки в бідняків. Багатство відбирає в чоловіка здатність поважати інших, багачі люблять лиш себе самих. Тільки й того, що виказують це неоднаково. Дурні тикають тобі в. вічі своєю зневагою і пихою, розумні вміють приховати свої почуття то за ввічливим словом, то за молитвою, то за панібратством, то за вдаваною доброзичливістю.

Пан Єжи сидів навпроти мене, дивився так відверто й розумно, доброзичливо морщив свого породистого носа. Він ще мовчав, але я вже знав, про що буде мова.

— Мали пекельне літо, — порушив мовчанку Оссолінський. — Канцлер Радзівілл, кваплячись до короля в Варшаву з своєї Олики, втратив улюбленого коня через нестерпний упал.

— Я теж квапився до короля, але мої коні цілі, — сказав я.

— Козаки вміють поводитися з кіньми.

— Не з самими тільки кіньми, пане канцлер.

— О, я знаю: з жінками також! — засміявся пан Єжи.

— І з ворогами, — додав я.

— Хто ж цього не відає, пане Хмельницький? Фама22 про це сягнула вже й антиподів, гадаю. Не один владця заздрить королеві польському, що той має таких доблесних вояків.

— Довелося чувати, і то недавно.

— Але пан не квапиться на заклик?

— Сказав же, що квапився до короля свого. А до чужого — чом би мав поспішати? Та й чи будуть тоді мої коні цілі?

— У великих полководців цілі бувають не самі коні, а й люди, — зауважив роздумливо канцлер.

— На жаль, мені за життя своє ще не довелося бачити великих полководців, а я б розпізнав їх, бо на них печать Божа. Коли Велізарій перевдягся жебраком, то воїн, який його зустрів, однаково впізнав свого великого полководця навіть у лахмітті. Мені ж тільки й доводиться бачити великих кровопрагнителів і кроволивців. І все якось воно так виходить, що ллється кров мого народу. Як не Жулкевський, то Ходкевич, а то Конецпольський або Потоцький. А з тої крові не народжується нічого, крім ще більшої крові.

— Кров може народити великих синів.

— В це ми віримо, і багатьох уже висував народ, але гинули безіменними ватажками. Якийсь фатум переслідує мій народ, і я заздрю вашому народові, пане канцлере.

— А коли б я сказав отут, що заздрю пану Хмельницькому?

— Хіба що як Іову поверженому?

— Граф де Брежі чи й говорив пану Хмельницькому про його високі здібності? — не слухаючи мене, швидко спитав Оссолінський.

— Звичайна галльська люб’язність.

— Мені відомо, що в Франції високо цінують пана Хмельницького як надзвичайно розумного і вдатного полководця. Франція ж знає це мистецтво як ніхто. Вона ще ніколи не програвала жодної війни.

— Окрім тієї, що програла Цезареві.

— Тоді ще не була власне Францією, а тільки Галлією. Але тепер це наймогутніша держава з наймудрішими королями, з найбільшими воєначальниками. І ось там уже знають про пана Хмельницького і воліють бачити його на полях битовних у себе.

— Коли святому кажуть, що він здатен на чудеса, то згодом їх од нього вимагають. Незручність од святості, пане канцлере.

— Це говорять не тільки святим, але й геросам. Морські виправи, які пан здійснював, викликають подив і страх навіть у грізних османів.

— Пан канцлер гаразд знає, що я сиджу на хуторі й плекаю бджіл, а ще — ретельно сповнюю свій сотницький уряд в Чигирині.

— Не конче треба ставати вогнем, щоб бути в вогні, пане Хмельницький, не конче. Розум сягає далі, ніж ядро з щонайбільшої гармати, чи мені про це казати панові? Ми щось знаємо, про віщось здогадуємося, може, ліпше не поглиблювати наших знань і здогадів і не надавати їм зайвого розголосу. Трапляється прекрасна нагода. Король Франції радо бачив би в себе звитяжних лицарів запорозьких на чолі з славним полководцем їхнім Хмельницьким, і наш король не має проти того ніяких заперечень. Сейм не може дозволити вербунку нашого війська для чужини, бо потребуємо його в своїй державі, але ні сейм, ні король не можуть заборонити вільним людям воювати там, де вони хочуть. А пан Хмельницький і його козаки люди вільні. Це прихиляє серця. Моє серце також.

— Пекти хліб без борошна, — сказав я. — Які ж у мене козаки, пане канцлере? Була півсотня з Чигирина на погребі королеви, та й ту я відпустив.

Оссолінський налив мені келиха, перехилився через стіл, тихо промовив;

— Пан Хмельницький почне тепер свої фрашки. Мовляв, сова сокола не народить, миша ока не виколе, хоч по соломі ходить. Я маю теж свої фрашки. Але мені не про це йдеться. Хай пан ще до свого Чигирина і коли захоче, то прибуде на початок наступного сейму березневого. Тоді тут буде й пан Миколай де Флецеллес граф де Брежі. Я розумію пана, але хай пан зрозуміє також мене. Світ надто жорстокий, щоб ми дозволяли собі надто затяжливу гру.

— Та вже так, — зітхнув я. — Світом не граються — за нього борються.

7

“Муж поистин? имени гетманского достоинъ, много дерзновенъ в б?дствія входити сов?тенъ в самих б?дствіях бяше, в немъ же на т?ло коими либо труди изнуренно, ни благодушество против ними н?веть поб?ждено быти можаше, мраза и зноя терп?ніе равно, пищи и питія не елико непотребної иждивеніе, но елико естеству довл?яше вкушаше, сномъ ни в нощи, ни во дни поб?ждашеся, аще же тогда отъ д?л и упражненія воинского времени избываше, тогда мало почиваше, и то не на многоцв?тнихъ одр?хъ, но на постели воинскому мужу приличествуеть, спящи же паки не печашеся, дабы уединенное коему м?сто изб?рати, но и между немалимъ воинскимъ кличемъ, ничто же о томъ радящи з тихостію сна пріимаше, од?яніє ничимъ же оть прочиіхь разнствующее, оружие точию и кони мало что оть иннихъ лучшее, мнози многажды его воинскимъ плащемъ покровенна между стражами оть труда изнемогаша почивающа созерцаху, первій же на брань, посл?дній по уставшей брани исхождаше” (Грабянка, 153)23.

Хто се? Князь Святослав, імператор ромейський Василій Македонянин, нещасний Валленштейн, підступно вбитий в Егері? Написано буцімто про Богдана Хмельницького вже тоді, як він став гетьманом, був і перебув, і коли легко вбгати чоловіка в звичні слова. У великих мучеників і великих негідників завсігди однакові житія. Так і про мене. Ніхто нічого не відав до Жовтих Вод. Мовляв, ображений і упосліджений втік на Січ, довкола нього зібралася сірома й відчайдухи. “Не тяжко було запалити їх, — каже справоздавець (Пасторій), — бо як соловейку співання, так їм м’ятежі були властиві”. Ось так: запалив душі заволок запорозьких, і вони миттю обрали мене гетьманом своїм! Чи коли бачено таку чудасію? Хто чесніший і порядніший, той змушений визнати: коли це сталося і за яких обставин — нема ніяких відомостей. Справді: нема нічого. Потонуло в людській крові, засипано приском, пожерте пожежами, розвіяне вітрами — і слово, і думка, і пам’ять, і згадка.

Мої універсали, діаріуші, листи й записи згоріли у вогні, одяг з’їла міль, дерево поточив шашіль, од хоругвів не лишилося навіть золотого шитва, а шабля, яка була найближче до смерті, живе й досі. Чи все воно так?

Вічність шепотом розповідає мені, хто я і що я, і ніхто, крім мене, того не чув і не відає.

Шепоти вічності.

Відкрию одну таємницю. Великі люди відчувають свою велич мало не з пелюшок. І вельми дивуються (коли не сказати, що обурюються), коли ніхто довкола не помічає цього. Може, несвідомо, але я знав здавна про своє призначення. І що тяжче ставало життя моє і мого народу, то міцнішим був я в своєму переконанні. Навіщо Цицерон захищав свободу своїх співгромадян? Навіщо Тіт Лівій розповідав історію Риму, починаючи від років свободи і до імператорської сваволі? Навіщо Таціт попередив свою “Історію” такими словами: “Події минулого описувано багатьма, і поки вели вони мову про подвиги народу, розповіді їхні були красномовні й щирі. Та коли в інтересах спокою й безпеки народу всю владу довелося зосередити в руках одної людини, ці великі таланти перевелися. Правду стали всіляко викривлювати — попервах через незнання державних справ, згодом з бажання підлеститися до правителів або ж, навпаки, з ненависті до них. До думки нащадків не стало діла ні хулителям, ні підлесникам”.

І навіщо я все це вчив колись ще в отців—єзуїтів? Щоб сіяти гречку й плекати бджіл на хуторі над Тясьмином?

Я жив під загрозами, тому не міг вдовольнитися тихим сидінням на землі, небезпеки пхали мене в дикі вири, з найтяжчих загроз зроджувався мій гнів і мого народу теж. Вся історія під загрозами. Ніде чоловік так не відкритий стихіям, як у степах. Земне горе і Божий гнів падають на нього однаково, навіть сни в нього тяжчі, ніж у інших людей. Може, тому на тих просторах тільки звірі та птаство, а люди лякливо тулилися по берегах великого степу, селилися серед лісів і боліт, на гиблих землях або на пісках, в звіриних норах, серед мокречі, холодного дихання нетрів і надр. Життя моє з самого початку склалося так, що я опинився на самому краю степів, бачив звідси всю землю, охоплював її поглядом і розумом своїм. Що було на сій землі? Вмерли сліди й спогади, ні знаків, ні надій. Тільки пісні та плачі.

Закряче ворон, степом летючи,

Заплаче зозуля, лугом скачучи,

Закуркують кречети сизі,

Загадаються орлики хижі,

Да все — усе по своїх братах,

По буйних товаришах козаках!

Чи то їх зграбом занесло,

Чи то їх у пеклі потонуло,

Що не видно чубатих не то по степах,

Не то й по лугах,

Не то й по татарських землях,

Не то й по турецьких горах,

Не то й по чорних морях,

Не то й по ляцьких полях?

Закряче ворон, загрує, зашумує

Да й полетить у чужу землю…

Я й сам брав батьківську ще вербову тридцятиструнну бандуру, співав пісні чужі, складав свої і вже знав: бандура сміється струнами всіма своїми і тільки приструнками плаче. Чому ж людям доводиться більше плакати, ніж сміятися?

Я блукав по світах, сидів аж у королівському кабінеті, відправляв уряд писаря військового, бачив гніви, незгоди; властолюбства, роздвоєння, заздрощі, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до сих, злопригоди й непотребства, і щодалі з скорботою сердечною впевнювався, що навіки порушено на землі зв’язок часів і зв’язок доль людських, життя і смерті людської. І це тоді, як не пропадав на землі жоден промінчик світла, жодна краплина дощу, жоден листок не впав марно, у всьому була своя доцільність, своя мета і користь. Так і чоловік, думав я, повинен мати свою мету, а вже вона принесе користь.

Може, я занадто довго вичікував, був обережний, стояв розполовинений, не наважувався назавжди обрати тільки волю й відвагу, а більше нічого? Як сказано: воля й відвага або мед п’є, або кайдани тре. Кайданів і так було доволі, я не хотів побільшувати їхню тяжкість, тому й вагався, вичікував, призбирував сили розуму, шукав надій. Скільки разів рвалися на волю, стільки крові — а ярмо ще тяжче, ще міцніше.

А тим часом довкола тривала боротьба добра і зла, Бога і диявола, між мирською суєтою і вічністю, і я мимоволі вплутувався в ту боротьбу, вгрузав у суєту більше й більше і вже починав лякатися, що не сповню призначення, яке відчував у своїй душі, тоді рвався всіма смислами і допускався вчинків таких, про які гріх і згадувати.

Занесений над моєю головою палаш Конецпольського після зухвалих моїх слів про Кодацьку кріпость спам’ятав мене, кинув у отхлань, у самі пекла, де валували чорні дими з позасвіття, і тут я мав або загинути, або ж зродитися таким, яким судилося мені історією.

Я кинувся тоді на Січ. Але знав, що мене, мов красного звіра, вистежать і там, бо після сеймівської ординації на Січі поставлено польську залогу з п’ятисот реєстровиків і трьохсот жовнірів, і вони тепер стерегли кіш, нікого не впускаючи туди й не випускаючи без потреби. Міг би я повештатися на крамному базарі день чи два, але й там не було надії зостатися непоміченим, отож і підказав мені мій розум річ зухвалу й нечувану: без прогайки і вагань створити свою Січ власну, потаємну, невидиму, мовби й неіснуючу, підводну й підземну, летючу й примарливу, яка житиме тільки потребою, злітатиметься й розлітатиметься невловимо, але як же грізно.

Степи пустоширокі, там ні стежки, ні сліду, як на морі. Вдень по сонцю і по кряжах високих земних, по могилах і байраках, вночі по зірках і вітрах пізнавав я путь свою. Не було тут ніколи дороги певної, а тільки одвічні шляхи, і я знав ті шляхи і став ждати на них таких самих безпритульних, як і сам, втікачів, переслідуваних, гнаних. Це було місце, де люди не мали нічого, окрім самих себе. Гідність цінувалася дорожче за любов і навіть свободу. Ми збиралися один до одного, кожен приносив не що мав (бо не мали ніякої субстанції), а що вмів. Один мав відчуття доріг, другий знав, де що росте, третій бачив воду в землі, четвертий передчував грозу, бурю, землетрус, голод, засуху й лиху долю. Я приніс їм свій розум. Споконвіку вважалося, що в битвах важить не розум, а відвага й кмітливість. Розумні занадто високої про себе думки, тому вони боязкі. Однак для козаків розум був найвищими святощами, може, тому, що кинуті були в такі нетрі життя, де не було ніяких святощів. В давній думі нашій співалося, як козаків застала на морі буря і кошовий, щоб порятуватися, пропонував дружині знайти між собою грішника, який накликав на всіх гнів Божий. Тоді винним перед Богом і товариством обізвався писар військовий — пирятинський попович Олексій, але козаки й слухати такого не хотіли:

Ти ж Святеє письмо в руки береш, читаєш,

Нас, простих людей, на все добро наставляєш,

Як же найбільше гріхів на собі маєш?

Я вибрав собі острів посеред Дніпра, в протоках і затоках, в поплутаності й непрохідці Великого Лугу, за милю від Січі, і став збирати ще більших відчайдухів, ніж збиралися вони на самій Січі, замисливши вирватися в море, піти в море й самому бодай один раз, щоб прогриміло воно нашою славою і нашою силою, од якої здригнулося б усе близьке й далеке. За мною була першість, був розум, і це поєднало довкола мене людей, кожен з яких по — своєму був або міг стати великим. Як вони помогли мені тоді? Тепер їхні імена знані повсюдно. Коли розпочалася велика війна моя, всі вони стали полковниками, зродилися мовби з нічого, а я знав їх усіх задовго до Жовтих Вод і Корсуня, любив за їхнє вміння, за їхню невпокореність, за нестримність і навіть за норовистість, бо ж любиш не того, з ким хочеш до раю, а того, з ким готовий попасти і в пекло. Тепер вони всі мертві: Кривоніс і Нечай, Пушкар і Чарнота, Ганжа і Бурляй. Шкода говорити! Вже не можуть наблизитися до живих, супроводжують їх віддаля, не можуть подати голосу, але я говорю з ними так само, як з першим писарем моєї потаємної Січі Самійлом з Орка. Гей, Максиме, кажу я, рано пішов, брате, від нас, ой рано… А ти, Даниле! Чом не поберігся? А великий самоборець Ганжа чи хотів узяти на свої плечі весь світ, як той Атлант? І ти, Бурляю, який переміг море, а на суші спіткнувся. А Пушкар, чистий і чесний, як і його дейнеки полтавські — може, ти виявився найблагороднійшим, бо ж бився за справу Богданову, коли налетіли на неї круки, щоб розклювати. А ти, Чарното, замороко наша й цілого світу, геніальний здобувальник човнів, весел, і зброї, й вогневого припасу, де ти і як, і чом не чутно твого нестримного голосу?

Вони всі говорили часом занадто голосно, не любили пошептів, ненавиділи недомовки. Вони говорили ліпше, ніж знали, навіть не маючи ніяких знань, говорили, як великі оратори, і розумів їх тільки я, а вони розуміли мене. Про своє минуле життя згадувати не любили, бо всі жили сподіваннями на життя майбутнє. Бога поминали, коли їм було незмірно тяжко, і забували, коли ставало легко, хоч бувало те й вельми нечасто. Коли присягалися ложно, згадували Бога ще частіше і обачливо сходили з місця, щоб грім кари небесної не влучив у них. Вмирали під хоругвою не королівською, а своєю, бо честь для них була понад усе. Не знали доріг, перепон, не лякалися просторів, хвиль, моря й гармат. Привозили повні човни заморської зброї, дорогих тканин, срібла й золота, жіночих прикрас, хоч не мали ніколи коло себе жодної жінки, були молойцями по обітниці й по нужді, а світ ніби ошалів і половину своїх зусиль витрачав на жіноцтво, на його шати, примхи, забаганки й витребеньки, другу ж свою половину — на можновладців і їхню ненаситну жадобу влади. Налітали на турецькі береги так зненацька, що не чули власного віддиху, і зникали ще швидше, ніж долинали до них стогони й плачі поконаних. Хоч вилітали щоразу на море, жили на землі, знай обкопували свій острів, народжені в землі, були землею, нею ставали по смерті. Ніхто не зустрічав їх з перемогою, зате ніхто не докоряв і за поразки. Життя і смерть судилися їм однаково легкі й прості, а все, що просте, є водночас і розумне. Сьогодні їмо саламаху на Дніпрі, а взавтра їстимемо масні плови в Стамбулі, тож не наїдайтеся занадто, дітки мої! Вони не мали нічого свого, навіть півня, який би прокукурікав світанок, і нічого не винні були світові, зате заприсяглися своєму товариству, а товариство те було мов цілий народ і його земля з степами, ріками, лісами, небом і сонцем. Коли нічого не маєш, нічого й втрачати. Показували один одному тільки руки. Сідали й викладали їх на стіл, ворушили пальцями, перевертали долоню догори, то знов накривали щось невидиме, а очі їхні спочивали на тих руках, єдиному їхньому багатстві, їхній породі, їхньому величанню й майбуттю. Руки засмаглі, з обкуреними пальцями, з поламаними нігтями, пошрамовані, мозолясті, в рубцях і борознах від тяжких самопалів і твердих пік. Ще коли малятами лежали в колисках і бачили над собою стелю та вугластий сволок на ній, то й тоді не мали ліпшої забавки, як власні розчепірені пальці. Радість і чудо найбільше для людини — її рука. Бере і дає, карає і милує, пестить і нищить, будує і палить, творить і любить.

Гаразд, був я з ними і не з ними, лиш один раз пішов на море того першого літа, а далі обмежувався самими лиш порадами, знаючи вельми добре норов турецький; гаразд, про Січ мою потаємну не знав ніхто й ніколи не здогадався; гаразд, я не втратив довіри ні в короля, ні в його наближених, ніхто не чіпав мене, сам Конецпольський, здавалося, забув про свій гнів і тільки перед смертю пошкодував, що не згладив мене з світу; гаразд, я прибув до Кракова мовби на запросини самого короля, щоб побільшити число засмучених підданих коло гробу королеви, а вийшло, що мене виманили аж до столиці, щоб сказати прямо й недвозначно, що хтось знає про незнане, хтось вистежував усі ці роки кожен мій порух, і тепер від мого поводження залежатиме, може, й життя отих усіх, хто довірився мені. Чи ж переступлю я через них? Хто переступає через людей, через їхні могили, через їхні сльози, той переступить і через увесь світ. Чого ж досягне? І де опиниться?

Тяжка й довга була моя дорога з Варшави додому, і ще тяжчі думки обсідали мою немолоду голову. Пристати на домагання Оссолінського чи далі вдавати тихого хуторянина і ретельного сотника чигиринського? Он навіть сам коронний гетьман Конецпольський дякував моїй сотні, коли взимку під Охматовим погромлено було, як ніколи, орду. Реєстрові билися плече в плече з жовнірами, з’єдналися в мужності й бажанні, щоб увесь світ довідався про цю мужність і щоб усі нападники обходили їхні землі, не зачіпали, лякаючись їхнього молодецтва і їхньої бойової дружби. Татари були так безжально й нещадно розшарпані під Охматовим, що коли, втікаючи, якийсь їхній чамбул зустрівся з весільним поїздом, то не кинулися кримчаки грабувати, а тихо познімали шапки й стояли непорушно, поки весілля й поминуло їх усіх.

Тепер ішлося не про реєстрових, а про моїх потаємних побратимів. Пан Оссолінський не відступить. Від чорта відмовишся, а людської настирливості нічим не збудешся. Але й розпоряджатися чужим життям чи я міг? Тільки власним, але про моє життя не йшлося, бо те, що я створив, видавалося декому значнішим за моє життя.

Знищити створене мною — знищити мене самого і мої заміри. Так міркував, мабуть, пан канцлер великий коронний, і я мав перехитрувати цього великого європейського лиса, посміятися над ним моїм гірким сміхом. Сміливість і обережність, поєднана з хитрощами, — те, що притаманне козакам і селянам. Я козак і селянин водночас. На всіх висотах і перепадах життя не забував про це, не втратив своєї природної сутності — і в цьому моя сила і таємниця мого генія. Один посвист — і ніякої моєї Січі, і нікого й нічого, ні сліду, ні духу, бо при потребі всі мої побратими ставали пастухами, рибалками, чабанами, жили під вітрами й негодами, вже й не люди, а тіні й переблиски світла, невловимі, як блискавиці на небі. Не боялися ні Бога, ні чорта, все втікало від них, від їхніх дьогтяних сорочок, від їхніх пік і мушкетів і їхньої зненависті. Воїни, з якими вони мали справу, завжди чомусь були пишно вбрані, так ніби заздалегідь зготовлялися до смерті. Султани були надто великі, хани й мурзи занадто нікчемні, щоб перемагати одних і других. Та й не для звитязтва наставляли вони свої груди, а для оборони й захисту рідної землі й народу свого ставали живим валом. Тепер мав той вал покотитися світ за очі аж до незнаної Франції. Навіщо? І чи є в тому доцільність? Побачимо, пане Оссолінський, побачимо.

8

Який неземний, страх налягає на душу, коли, занурений у справи щоденні, які видаються тобі суттю життя твого, зненацька опиняєшся над отхланню вічності і безнадії, бачачи, як найближча тобі людина поволі й неминуче відходить у позасвіття, замкнена у своєму болеві, як церква покинута, мов самотній острів посеред розбурханого моря. Потойбічний холод проникає в неї, вливається такими потужними струменями, що ніякі вогні земні не здатні вже затримати горіння життя в тілі, ніби квола згасаюча зірка посеред безмежної чорноти небес.

Маєш намір порятувати цілу землю, а тим часом безсилий помогти найближчій людині! Так я сидів біля своєї Ганни, брав її прозору руку, тулив свою обвітрену всіма вітрами щоку до її холодного знекровленого лиця і не міг стримати сліз розпуки і каяття. Ганно, Ганно! Як же це? За твою чистоту, безгрішність і така несправедлива відплата. Ти так щедро дарувала життя, а в тебе життя відбирається без милосердя і без милості.

Ще тяжче мені було від думки, що я зраджував Ганну, мав гріх перед нею, хай ще не здійснений, навіть неусвідомлений, захований так глибоко в серці, що й сам не міг його розгледіти, але вже був той гріх, вже кільчився і мав неминуче прорости, зазеленіти, радісно й буйно нищачи все довкола, розпростуючись пишно і, сказати б, знесамовитіло. Мотря. Мотронка. Роня. Коли заїхав до двору у день свого повернення з Варшави, то першою побачив її. Стояла на ґанку, мовби вичуваючи моє прибуття, мовби ждала там уже багато днів і тижнів, не помічала ні дощу, ні вітру, ні холоду, одягнена абияк, поблискувала сірими своїми очима мені навстріч, притримувала тонкою рукою одяг, який рвав на ній вітер. Стояла, мов гріх втілений. Рука тонка, але округла, вже жіноча, і тіло під завітреним одягом вгадувалося вже не дівчаче, а жіноче. А ще вчора було дитяче. Коли виросло? І як росте тіло жінки? Таїна таїн.

Я відвів погляд від Мотриної руки, дивився на свої руки. Руки для дружніх потисків і для трудів праведних, руки, щоб брати, давати, пестити й карати, руки для шаблі й для пера, для грубості й ніжності. Які ж недоречні вони поряд з тонкими дівочими руками, створеними тільки для любові, вирослими для жаги й пещень.

Зненацька забув, хто я і що я, став перед молодими очима, неначе на оглядинах, сам себе споглядав збоку і був задоволений. Не відзначався вродливістю, зате знав, що маю добру презенцію, шляхетні риси, орлиний ніс, погляд відкритий і сміливий, брови в розльоті, як і думка, легкість слова, мужська постава, лице обгоріло від вітрів і сонця степового, борозни на щоках — сліди дум і пережиттів, сивизна вдарила в волосся — зайвий доказ досвідченості та ясності суджень.

Хлопці мої Демко й Іванець кидали якісь дурні жарти молодечі Мотронці, вона віджартовувалась, а мені здавалося, що дивиться лиш на мене, але не сміє мовити мені бодай слово, і я також розгубив усю свою мужність і мовчав, ніби мені заціпило. Та тут вискочив на ганок Тимко, за ним з виском викотився малий Юрась, я злетів з сідла, одною рукою пригорнув до себе чубату, вже козацьку голову старшого сина, а другою підхопив малого Юрка, а вже й донька Катря йшла до батька, і пані Раїна зродилася мовби нізвідки і розсипалася в своїх шляхетських радощах і захватах, тільки тоді наблизилася й Мотронка, і я впритул побачив її сірі очі під темними бровами, і різонуло мені по серцю страшним болем від давнього — давнього спогаду, ще переяславського, коли такі самі очі з — під таких самих брів дивилися на мене з любов’ю, страхом і надією. Сірі очі під темними бровами. Ганнині очі.

— Де мати? — поспитав я дітей, не бачачи Ганни. — Що з нею?

Ніхто мені не відповів, та я вже й сам знав, і неземний страх опанував мною.

Тепер гладив Ганні помертвілі руки й плакав над її долею і над своєю. Людина вмирає, згасає повільно й невпинно, і не поможуть ні королі, ні Боги, ніхто й ніщо. Де таємниця життя і смерті, тривання й минущості?

— Ой Богдане, Богданочку, — шепотіла мені Ганна, — як же сам зостанешся? Бог врозумив тебе, що ти дав притулок у нас пані Раїні. Вона добра жінка й гарна. Буде тобі господинею і дружиною. Послухай мене, Богданочку, обіцяй мені…

Навіть на смертній постелі не могла прозирнути моя нещасна Ганна в похмурі глибини мого серця, не відчула затаєного, не даровано їй ясновидіння остаточності — такий великий і непростимий був мій гріх.

— Прости мене, Ганно, — попросив я її, —прости.

— За віщо? Хіба ти винен?

Справді, чи ж винен? Що робив досі, як жив, якими потребами, турботами й пристрастями? Чи дав волю серцю своєму бодай раз, чи думав про нього, чи подбав? Чоловік має вишумитися замолоду. Літа цілі молитов та суворого ригору в єзуїтів, два роки лютої турецької неволі зупинили мене, мов коня на скаку, зламалося в мені все надовго, мовби й назавжди, коли ж прокинулася душа, то відчув: не буде тепер мені впину ні в чому! Знав, що й смерть Ганнина не стане на заваді, а може, тільки одкриє мені дорогу до гріха.

Страшні думки і страшна душа моя, та що я мав удіяти?

Роздав варшавські подарунки домашнім, привіз із Чигирина лікаря шляхетського, попросив священика суботівського помолитися за здоров’я моєї нещасної Ганни, а тоді зачинився в своєму покої на кілька днів, нікого не пускав до себе, не хотів бачити. Почувався старим і самотнім. Людина й народжується для самотності, бо хіба не в прихованості й зачинають її і приводять на світ? А живеш на людях, і вони віддячують тобі хіба тим, що приходять на твій похорон. І вже тоді знов здобуваєш свою самотність навіки.

Удень час знищується непомітно, він загублюється між клопотами і дріб’язком, а вночі, коли нікого й нічого довкола, коли ти сам, — час тече, мов ріка, він оточує тебе темним морем самотини, яке плине в безвість з невтримною повільністю і вперто несе тебе з собою.

Куди я пливу, й куди пливемо всі ми? Чи тільки до смерті, чи ще до якогось незнаного берега, де чекає нас утішання?

Не помагало мені тоді ніщо. Ні люлька, ні горілка, ні бандура старенька. Блукав я по світлиці, товкся, мов домовик, до вікон боявся й підійти, щоб не бачити Божого світу, вспокоювало мене хіба що тепле старе дерево дверей. М’яке на вигляд і тепле. Як старий чоловік. Я підтягнув лавку до дверей, сів під ними, обіперся спиною, відчував заспокійливу старість і сухість дерева, а важкі руки мої спочивали на легенькій вербовій бандурі. Так і життя видавалося мовби лагіднішим і не мало кінця.

Ой у нашій у славній Україні

Бували колись престрашні злигодні, бездольні години…

Чи я складав і співав своє, чи виспівував уже чуте колись про славну перемогу Наливайкову над гетьманом коронним Жолкевським при Чигирині? Тоді я ще був немовлям, лежав у колисці, почепленій ось до такого темного дерев’яного сволока, і, може, самий вигляд дерева діяв на мене, малого, так само заспокійливо, як тепер на старого й тяжко досвідченого.

Бували й мори,

Й військові чвари,

Ніхто ж українців не рятував,

Ніхто за них Богові молитов не посилав,

Тільки Бог святий наших не забував,

На великі зусилля, на одповідця держав!

Ох, у кожного свій Бог і надії свої! Коли Миколай Потоцький втопив у крові останнє повстання Остряниці, то теж посилався на ласку Божу, пишучи в Варшаву: “За ласкою Божою і за щастям королівським поводилося нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їхні міцно розривали, їх самих по кілька тисяч вирубували, але що ж! Як їх одного дня згине стільки, зараз другого — третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них!”

То не хмари по небу громом светим вигримляють,

То не святих вони до Бога проводжають, —

То ляхи у бубни ударяють,

У свистілки та в труби вигравають,

Усе військо своє докупи в громаду скликають,

Щоб ішли всі до громади на послуханнє,

Слухати гетьмана Жолкевського одповіданнє.

А послухавши, коней сідлали,

Через Білу — річку24 перехід великий мали,

А перейшовши, обгороди да шанці робили,

Ув укріп гармати становили.

А поперед гармати три хрести вколотили.

А що перший хрест, то Сомко висить,

Сомко висить, барзо голосить.

А що другий хрест, то Богун висить,

Богун висить, шаблюкою лопотить.

А що третій хрест, то порожній стоїть,

Усіх інших козаків до себе піджидає,

Козаків піджидає, козаків оглядає.

Хто первий підійде, того гармата уб’є,

Хто другий добіжить, того самопал цапне,

Хто третій підлетить, той хреститься буде,

Хреститься буде й молитися стане,

Що хрест з осоки — то його надбаннє…

Може, то діда моєї нещасної Ганни розіпнуто на одному з хрестів гетьмана Жолкевського, а на другому діда мого побратима Богуна, якому не помогло й взяте від Господа Бога ім’я. Проти трьох хрестів Жолкевського Наливайко виставив тоді три хоругви козацькі червоні хрещаті з написом: “Мир християнству, а на зачинщика Бог і його хрест!” Як співалося: “У кого хрест, на того й хрест!”

Отеє ж і пішли наші на чотири поля,

Що на чотири поля, а на п’яте на подоллє.

Ляхів на всі сторони, по всі хрестах колотили,

Ляхи опрощення просили, да не допросились:

Не таковські козаки, щоб опрощення дали!

Не таковські й ляхи, щоб напасть забули!

Буде й нашим лихо, як зозуля кувала,

Що вона кувала, проміж святих чувала,

Що вона кувала, тому й бути — стати.

Як стануть біси правих і неправих єднати,

Душі забирати, у пекло докупи складати,

Од того й сього, од іншого чоло,

Боже нам поможи!

Струни гриміли, співалося само собою, мовби то й не я вже, а доля наша співала, я ж мав почуватися ще самотнішим і безраднішим з своїми клопотами невтоленними і горем близьким, що було ось тут поруч і стояло невідступно і вже шуміло страшною косою, яка стинає все найдорожче і найпрекрасніше.

Холод самотній такий, що не зігрієшся на всіх вогнях світу. Може, й зблиснув би мені збавчий вогонь з сірих очей, та, бач, як мстиво поєднала доля очі Ганнині й очі Мотрончині.

Я відсунувся трохи од дверей, бо щось мені наче муляло в спину. Тільки відсунувшись, почув якийсь звук сторонній, настирливий позаду. Цвіркун у шпарці заворушився чи старе дерево потріскує, всихаючи далі, хоч де вже йому всихати? Не хотілося прислухатися, нічого не хотілося, але звук був настирливий, хоч і кволий, я наставив вухо і тепер виразно почув, ніби хтось шкрябає в двері з того боку. “Хто там? — промурчав я. — Чого треба? Нікого не хочу бачити!” Але воно шкрябало далі, мов Дух Святий або домовик. Тоді я відкинув лавку і смикнув до себе двері. Випустив бандуру з рук, відхитнувся. Кров уся з мене впала кудись униз, провалилася крізь мене. Не міг ні ворухнутися, ні дихнути.

За дверима стояла Мотронка. Стояла переді мною, мов гріх втілений.

— Батьку, — мовила тихо, — ви так гарно співали, так гарно… Я хотіла послухати.

— Я? Співав? — здобувся я нарешті на слово. — Тобі здалося, дитино. Хіба я годен співати?

— Так, як ви, ніхто…

Але договорити не встигла, бо надбіг Тимко, з ласкавого брутальністю відіпхнув її, затулив од мене, не пробуючи притишити свого дужого голосу, гукнув:

— Он ба! А я нишпорю, а я нишпорю! А вона ба де!..

Гарний козак виростав, шаблею рубався з обох рук вже й незгірше за мене, грамоти навчав я його разом з Мотронкою і моєю Катрею, затягаючи в Суботів найліпших навчителів, яких міг роздобути в сих краях, а лагідності в душу, бач, не зумів я синові внести. Грубий був і брутальний навіть перед батьком рідним.

Не хотів я дорікати Тимкові за його поведінку недоречну, та й не мав на те часу, бо й ще одна людина з’явилася, щоб порушити мою самотність, а може, слідом за Мотроною та Тимошем, так що й не збагнеш, хто кого вистежує, хто кого оберігає. Нечутно з’явилася пані Раїна, стала віддаля, мовчки дивилася на нас трьох, мовчки і не без радості. Де троє, там немає гріха. І нічого немає. Окрім хіба що зненависті. Та про це тоді не думала ні пані Раїна, ні я, і ніхто з нас.

А треба було б думати, ой треба! Тільки дурні тішать себе думкою, ніби знають усе про людей. Людина — незбагненна. Недаремно древні вперто повторювали: пізнай самого себе, пізнай себе! Я ж, лякаючись зазирнути собі в серце, не пробував зазирнути в душі своїх близьких і згодом мав жорстоко розплачуватися за таку легковажність.

Тоді я не чув і не бачив нічого, окрім темного поклику жаги, який низько виплодився в мені і з нездоланною яросною силою вів мене за отими сірими очима під темними бровами, і хоч я знав, що не повинен був піддаватися, що це злочинно й ганебно, я не міг противитися, я відкинув усі докори сумління, я йшов сліпо й слухняно, і вже не був у себе на хуторі в Суботові, не був у своєму чаєі, перенісся на багато літ назад і на відстань незміряну опинився в замкненому кам’яному дворику, обнизаному внутрішніми галереями, на які виходило безліч дверей од вузьких келій, і одні двері були мої, і келія була моя в отців—єзуїтів, з моїм твердим ложем, з столом і книгами, дозволеними й забороненими, в яких я разом зі своїм наставником Мокрським шукав пророкувань, як шукав їх у небесних знаках, в травах і деревах, в голосах людей, пробував тлумачити власні сни, вгадувати долю з допомогою хіромантії, вчитувався в таємничі тексти псевдо — Йосифа, розбирав абеткові ключі псевдо — Даниїла, трактат Артемідора Ефеського, “Clavicula” Соломона. А тоді кидав усе, знесамовитіло вдивлявся в сутінки світу, в яких клубочилися дияволи, а з — за них поставала жона з тугим лоном, високими персами і тілом, що пахне марципанами, і я летів у темряві до єзуїтської фурти, яку стеріг вірний Самуїл, і рвався за фурту, за Полтву, де зелений дух трави ї могутнього життя. І цей дух пойняв мене й тепер, він був мов диявольська мана, наслана на мене в таку тяжку хвилину, щоб до кінця звідав я жах прокляття, каламутну жагу, бридливість до себе, межу страждань. Я відчував, що тону, гину, Зраджую себе, й Ганну, і все святе, але не мав сили збороти смертельну спокусу й ринувся в гріх явний чи тільки уявний, в шепоти й зітхання, в плотські стогони й палкі обійми. Яка марнота! Стогони любові були стогоном вмираючої Ганни, молоде тіло, яке я обіймав, було тілом Ганни, її стегнами, її грудьми, її шиєю.

Я струснув з себе наслання, здолав чари, вирвався на волю, знов запрагнув діла великого, де був рятунок і для моєї змученої душі, й для землі моєї. Тільки у великому ділі порятунок. Душа чиста, мисль жива, і серце невинне.

Гукнувши вірного Демка свого, звелів сідлати коней і поїхав до Чигирина.

Осінь того року не мала кінця; Лила дощі, розвішувала між небом і землею тумани, вводила в оману дерева, трави й злаки, все зеленіло, озимина густо кущилася, здається, навіть птахи ще не всі полетілиу вирій, все змішалося в світі людському й Божому, і хто там міг дати раду в такій каламуті?

Мало не милю треба було їхати від Суботова до Чигирина величезною гаттю, що тяглася понад ставами, болотами, островами, вздовж багнистого допливу Тясьмину. І в гарну погоду в цих місцях подорожній здригався од страху, а о цій похмурій порі навіть мені ввижалося слизьке гаддя, що пнеться з боліт і трясовиськ, і щоразу вчувалися моторошні гуки, так ніби подавала голос сама нечиста сила.

Та хоч яка кругом пустиня, милосердний Бог усюди над чоловіком.

Я їхав до шинку чигиринського ревдаря Захарії Сабиленка, де мав спіткати когось з довірених козаків, через яких подавав вість до своїх у плавнях. Надумав прикликати до Чигирина писаря свого Самійла, який, власне, був молодшим після Степана Браславського писарем на Січі, але то для прикриття, насправді ж писарював Самійло для моєї потаємної Січі. З ним мав я порадитися, як нам вестися, коли стало відомо після перемов з канцлером коронним і послом короля Франції. Тверде життя давно вже призвичаїло мене ховати свої справжні заміри під машкарою згідливості й позірної байдужості. Я мав переконання, що на світі, надто в політиці, годі інакше жити й чинити, тому доводилося вдавати з себе простодушного, безпретензійного чоловіка, грати в непомітність, що сягала часто анонімності, і виходило так, що моє ім’я загублювалося в сум’ятті подій і, власне, майже ніколи досі не спливало, не було простежено в реєстрах історії, я значився або просто “козак”, або “скрибент”, коли ж довелося чи не вперше поставити свій підпис, то був то підпис тяжкий і ганебний — під Боровицькою субмісією і змити його можна було хіба що кров’ю панською. Ось уже кілька років ішов я до цього з дикою впертістю, з шаленством, яке насилу міг стримати, але й з розумною зручністю й оборотистістю в усіх своїх ділах. До мене горнулося все, що тільки жило, а я до часу не міг об’явитися всенародно, мав затаюватися, заганяти в найглибші глибини серця свої заміри, споглядаїочи, як Конецпольський з Потоцьким налягають на козаків уже й на Запорожу, нищать Україну, мабуть задумуючи саме наше ім’я козацьке викорінити або й увесь народ із землі зігнати.

Тепер же виходило, що наміри мої відкриті передчасно. і не друзями, а ворогами, до того ж найвищими. Як тут повеетися? Хто порадить і зарадить, коли сам не спроможешся найвищим напруженням розуму й волі. Нападати? Передчасно. Захищатися? А як і чим? Третього ж не дано, люди або нападають, або захищаються, навіть схимники в печерах усамітнюються, захищаючись, боронячись од світу, од спокус, од диявола.

Коні наші чалапкали по багнюці, ледь просуваючись по заболочених вулицях, хоч і брали ми з Демком попід самими тинами, по згорбках, вишукуючи бодай трохи сухіші місця, хоч яка вже там сухість серед цих потопів. Багнюка стояла така, що ніщо живе не могло, здавалося, й виткнутися з дворів. Калюжі розпливалися морями й озерами, вулиці стали мовби руслами для дощових рік і вливалися в площі, де вода стояла потопом. Шинок Сабиленків був на площі чи не найбільшій, поставлений так, щоб можна під’їхати до нього зусібіч, не загороджений і не обгороджений, тільки з одного боку запобігливий шинкар поставив не знати для чого шматок міцного тину з високим пакіллям над ним, і тепер саме до того тину простувала якась невиразна постать — козак не козак, шляхтич не шляхтич, просто п’яний чоловік, і не з простих, а маєтний, бо одяг мав на собі дорогий і зброю показну, та й тушею відзначався хіба ж такою. Брів од шинку, сказати б, як свиня нескребена, мірився до того тину, а вухом попереду поводив, мовби слухав, послухав, чи не судить його де козак або мужик, не сміється — насміхається. Нас іще й не бачив, бо мірився до того звабчого тину, врешті допався до нього, вхопився за один з кілків, що стирчали зверху, перевернувся спиною, вхопився ще й за другий кілок, широко розметуючи руки, і тепер став мовби розіп’ятий на тому Захарковому тину п’яний великомученик — ні відірватися, ні зворухнутися, широкомордо втупився на нас з Демком, що наїжджали на нього, пустив з Вузьких, як у татарина; очиць хитрий усміх, дошкульно — тихим голосом мовив мені навстріч:

— Гей, пане Хмельницький, де ж то ти бродиш — блукаєш, а що в тебе за спиною діється, то й не знаєш.

Я натягнув повіддя, пильніше продивився до того козака — некозака, впізнаючи його, але не впізнав.

— Я тебе не знаю, — сказав йому, хоч і негоже було встрявати в балачку з пияком.

— А я тебе знаю, — засміявся тихо й дошкульно, як і говорив, козачина. — Хто ж не знає пана Хмельницького! Я ж Семко Забузький альбо Забудський, бо забуваю, що мені треба, і міцно пам’ятаю те, що не треба.

— Не чув про тебе, — сказав я так само неприязно.

— Та де тобі, пане Хмельницький! Ти на Січ та з Січі, до Варшави та з Варшави, а я собі то на Донець, то на Остер, то Валуйку звоюю, то на бродах когось вловлю. Ти про нас і не чув. Та й що ти чув? Ласка королівська на тебе падає, на погреб королеви їздив, а чом ти, простий сотник, а не пани полковники та осавули? Чом не осавул полковий Роман Пешта і не Осавул генеральний пан Барабаш, мій сусід черкаський? Я питаю: чом? А ти не вмієш відповісти, пане Хмельницький. Бо хто ти є? Простий сотник, хоч колись і був писарем військовим генеральним. А може, ти й тепер не простий сотник, а щось більше? Га? Не скажеш, а я скажу. Бо Семко Забузький нічого не забуває. Може, ти хочеш, аби тебе й гетьманом викрикнули? Тоді й мене покличеш. Скажеш: пане — брате Семку, подай свій голос чесний за мене грішного. А Пешта не подасть. І Барабаш, мій сусіда черкаський, не подасть, хоч він і твій кум. Бо що? Лічать себе благородними… А бл… благородство не в тім, щоб говорити про бл… благородство, а самому бути свинею. Ось я впилий і в багнюці, як свиня, а душа в мене чиста, як сльоза. Твій же Пешта в оксамитах та в шовках, а душа мов хлів… А я все знаю… Я — все, пане сот… Вони ж зазд… др…

Я вдарив коня. Гидко було слухати п’яне варнякання незнаного мені Семка. Вдерся його дошкульно — тихий голос у мої тривоги так зловісно, що хотілося заткнути вуха, щоб не чути, втекти світ за очі від цього опецькуватого козачини, в марному сподіванні, що ніколи не відклеїться він від Захаркового тину і так висітиме тут до кінця світу.

Я входив до шинку, Захарія, трусячи сумним своїм довгим носом, летів мені назустріч, щоб мерщій зняти з мене мокру кирею, гукав про велику свою радість бачити в себе пана сотника, а мені аж тепер стало страшно, бо зімкнулося в моїй свідомості щойно почуте від п’яного Семка і те все, що чув у Варшаві од графа Де Брежі і пана Оссолінського, і тепер уже не Забузький розіпнутий був посеред заболоченої площі на високому тину, а я сам висів на хресті, піднятому над усією землею, і не було у мене ніяких таємниць, все відкрилося, хтось зрадив мене і моїх товаришів, і де тепер наш порятунок?

Самійло Прибув по першому снігу. Привіз з собою дивний дух волі, весело наставляв на мене татарські свої вилиці, жартівливо питав: “І промовив Самуїл до Саула: нащо тривожиш мене? Нащо викликав?”

Я розповів йому про свої побоювання, про свій ляк перед викриттям, але він не зважав, правив своє: “Ситі хліб свій заробляють, голодні святкують, неплідна сім разів рожджає, плідна яловіє”. Хочуть, щоб козацтво показало себе на французьких полях битевних? Хай поглянуть…

— Чи ще мало воно показувало? Не про те йдеться. Не знаючи нашої сили, хочуть виманити нас із землі нашої, щоб згубити на чужині, а самим звільна фасувати на Україні, вже й так без міри покривавленій, копитами зораній. Від мене вимагають без натиску, але твердо, так що бачу вже: не відступляться. Сам канцлер коронний Оссолінський вів зі мною мову про це.

— А король? — поспитав Самійло.

— Король усунувся. Не прийняв мене, щоб не дати обітниць ніяких. Та хіба його коли — небудь зв’язували обіцянки? Як легко їх давав, так легко й ламав. Честь його скільки разів закладено, а чи викуплювано бодай один раз? Шкода говорити!

Самійло був розважливіший за мене.

— А пошлемо їм молодих наших лугарів та охочих, самі ж зостанемося тут. І ти, Зиновію, взявши з собою молодших старшин, як Сірко та Солтенко, уклади угоду й повертайся. За тобою не поженуться, бо ж зостанешся сам, а хто те знає, що й усі ми зостанемося? Коли ж і далі вивідачі тривожитимуть панські вуха, то бийся тоді вже впрост до короля самого, мовляв, ваша величність, козаки хочуть іти за короля проти панів, які його не слухають і проти його волі гнітять козаччину. Хіба не дивувався він, коли сказано йому про утиски після ординації тридцять восьмого року? Мовляв, не знав, які саме права і вольності козацькі, котрих їм не відбирав, а велів тільки привести до слушного порядку.

— Хоче вдавати хитрого лиса, — сказав я без поваги, — а в самого тільки хитрощі облізлі, як хвіст у старого лиса.

— Вважає нас дурнями, а ми йому свій респонс: мовляв, хочемо стати захисниками його величності, бо ж чули вже, що хоче його величність утекти од шляхти, яка намірилася його отруїти, і приїхати в наш Печерський монастир. То хай ще, а ми станемо за Нього стіною…

Самійло заспокоїв мене, а більше впокоїло тихе сидіння зимове на хуторі. Навіть Ганні мовби покращало, і хоч з постелі вона не підводилась, але мала силу говорити і все хотіла повернутися до тої своєї мови про моє майбуття, але я забобонно наставляв на неї руки, закликаючи не тривожити духів.

Несвідомо уникав Мотронки, лякався її чару, і вона, мовби вичуваючи мій стан, теж трималася обережно й наполохано, але раз не витримала, і коли я повів до водопою свого улюбленого коня, вона вискочила з дому, випереджаючи, мене, спустила відро до криниці, а сама блискала мені навстріч своїми очиськами, що на морозі стали мовби ще сірішими й хижішими.

— Вибігла й не одяглася як слід, — сказав я, — змерзнеш.

— Не важить! Поможу вам, батьку.

— Поїти коня — діло козацьке, а не дівоче.

— А може, я теж козак!

— Коли козак, то маєш скакати на коні, — посміявся я.

— І поскачу! Он якби в степ, у сніги отак поскакати!

Дивилася на мене так, що я весь стерп.

— Може, й удвох би поскакали? — спитав чужим якимсь голосом.

— Чом би й ні!

— Коли ж хочеш?

— Хоч і сьогодні!

Чорти прителюдцили пані Раїну. Чи підслухувала, чи здогадалася, чи винюхала. Прискочила до криниці, бігала від мене до Мотронки, зазирала нам в обличчя, ловила наші погляди, вгадувала слова.

— Про що ви тут? А мене забули? Я теж!

— Що тобі? — майже вороже мовила Мотронка.

— А ви про що? — не відставала та.

— Хочемо з батьком поскакати в степ.

— В степ? Там же орда. Під Чорним лісом коней пасе цілу зиму.

— Нам з батьком орда не страшна.

— Не страшна? Тоді йяз вами. І я! Не відпущу вас самих. Поїду з вами!

Я зауважив, що пані Раїна не вміє їздити верхи. Це викликало цілий вибух.

— Я? Не вмію верхи? Я шляхетська жона! Я не на таких конях їздила!

— Одне їзда шляхетська, а що інше — козацька. Мотронка вже по — козацькому навчена, вона й від орди, коли що, зможе втекти, а пані Раїна хіба що покрасуватися може на коні, а цього не досить.

— Тоді в санях, — не роздумуючи, заявила пані Раїна. — Ми всі вмістимося в санях, і це буде мила прогулянка! Шкода, що пані Ганна нездужає, а то взяли б і її…

Так мусив я запрягати козирки. Був за машталіра, сидів обважніло на підвищенні переднім, потиху попускав віжки, коні несли в засніжений степ навпростець, збитий сніг з — під копит стукотів у передок саней, сани заносило, іноді мало не перекидало, пані Раїна захоплено звискувала, аж я озирався через плече, побоюючись, щоб не випала вона в замет, і щоразу натикався на сірі Мотронині очі. Мотрона сиділа мовчки, дивилася прямо, непорушно, ненависно. Кого ненавиділа — матір чи мене? Хто ж то знав. Сказано ж бо, що Бог, створюючи пророка, не знищує людини. Я зоставався людиною в усьому.

9

Той рік (1645) загубився в чужих суперечках і пересудах, в чужих ухвалах і архівах.

Знов стелилися переді мною безкінечні дороги, тільки кінь під тобою, та бандура в саквах, та дві книжки улюблені — “Арістотелеві врата, або Таємниця таємниць” і “Historia Polonica” Вінцентія Кадлубка, видрукувана в Добромилі Яном Шелігою, — і вітри супротивні, все тільки супротивні, гострі й холодні, і звіриний свист, і вовки по яругах, і клекіт, орлів, що скликають звірів на кості, і брех лисиць, і чорні хмари, і стогони нічних гроз. Гей, земле моя неозора! Підпирало тебе панство лицарськими замками своїми, а тверджею люду свого лишала ти дикі простори, горнуло тебе панство до потужних просвіщенних земель, нагинаючи тобі шию, а ти в гордощах своїх утікала від нього, готова просити підмоги навіть у кочової орди, хвалилося панство, ніби несе тобі високу культуру, а тим часом націлювало в саме серце твоє жерла гармат своїх, що перед ними купами мав лягати народ твій.

Земля повна життя затаєного, пущі з віку не рубані, степи неміряні, мовчущі, наче німе море, дикі трави такі високі; що в них ховався вершник з конем. Дика, але чиста земля, а в ній — віки золоті й криваві. Скільки літ болю, скільки літ нещастя, хто поверне ті літа моєму Народові і чи й зможе повернути?

Не міг тоді ще ніхто сказати цього, навіть панство, хоч як нашорошене, хоч як видивлялося, міркувало й виважувало, хто найнебезпечніший, хто найбезоглядніший ворог шляхетської Речі Посполитої, хоч як промацувало кожного, хто бодай чимось вирізнявся з пересічності. Та й не вірили вони, що народ мій зможе народити вождя, який об’єднав би всіх вогненним покликом, для них було це суцільне гультяйство і ворохобництво, і навіть коли вже грізно виступив я проти панів із Запорожа, коронний гетьман Микола Потоцький, який замінив умерлого нещодавно старого Конецпольського, писав королеві: “Чи в них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба, одного сьогодні стратять, на його місце виберуть іншого, ще здібнішого, справнішого”.

І коли Оссолінський, маючи тверді відомості від вивідачів про мою потаємну Січ, всвердлювався в мене хитрющими очиськами і пробував звести мене з пуття облесними речами, то в глибині своєї закрутистої душі все ж не мав він переконаності, що сей пан Хмельницький може становити найбільшу загрозу для Речі Посполитої, а трактував мене хіба що як дрібненького ватажка, якому однаково, куди попхнути зграю своїх грабіжників: чи то проти Порти, чи то в найманці на чужину. Бо для доносительства теж потрібні докази, а пан коронний канцлер доказів не мав. Справді були якісь нальоти на турецькі береги, але хто їх робив, того не відав ніхто. Пан же сотник чигиринський Хмельницький справляв свій уряд сотницький і сидів непорушно на своїм хуторі в Суботові. Навіть про той єдиний мій вихід у море, викликаний відчаєм і озлістю до старого Конецпольського в році тридцять дев’ятім, ніхто не знав, бо й ніхто не видав мене, не називав ніколи імені Хмельницького. Молодий Сірко, який тоді вперше спізнався зі мною, згадуючи ту подію, скаже так: “Року 1639–го браття наші запорожці з певним вождем своїм, воюючи в човнах по Евксінопонту, торкнулися мужньо до самих стін константинопольських і, ониї доволі мушкетним окуривши димом, превеликі султанові і всім жителям цареградським сотворили страх і сум’яття і, деякі найближчі поселення константинопольські запаливши, щасливо і з многими добичами до коша свого повернули”.

Згодом, коли вже прогримить моє ім’я, про мене казатимуть словами Горація: “Robus in ordius audax et providus” — в трудних обставинах відважний і передбачливий. І ніхто не знає того, яка відвага й передбачливість потрібні були мені в ті роки, коли я мав зготовлятися до сповнення найвищого призначення свого життя, зготовлятися, не виявляючи своїх намірів, наступати, не рушаючи з місця, діяти, лишаючись позірно бездіяльним.

Мав я виявляти навіть послушливість (хоч і без запопадливості), ось так і вийшло, що того року повесні опинився я з своїми молодими ватажками знову Варшаві, поселившись цього разу вже в Уяздові, щоб бути ближче до графа де Брежі, який теж приїхав до столиш в справі нового, шлюбу короля Владислава.

Сенат і сейм розпочали суперечки про можливість нового королівського шлюбу. Хтось із сенаторів висловив сумнів щодо спроможності Владислава сповнювати шлюбні обов’язки, зважаючи на його отилість. На це маршалок сейму зауважив, що король недарма з п’яти кандидаток в жони вибрав найстаршу, аж тридцятилітню Людвіку Марію. Вельми смішна ця дискусія припала на четвертий тиждень посту, який у католиків зветься Лаетаре — веселітеся, отож була б тут якась відповідність заповіданням, якби не те, що рівно рік тому в цей самий тиждень вмерла перша жона Владислава, королева Цецілія Рената.

Але в королів були свої клопоти, а в нас свої.

Після затяжливих, сказати б, марудних перемов з графом де Брежі я з молодими старшинами Сірком і Солтенком через Гданськ поплив морем до Кале, звідти на своїх конях (їх ми теж повезли, з собою, щоб побачити, як український кінь витримує чуже море) добралися до Парижа і ще далі на південь од того великого, старого, затісного й вельми брудного, як нам видався, города до іншого — Фонтенбло, переїздячи по кам’яних мостах старезних гарні річки, вслухаючись в пошуми дубових дібров, що так нагадували нам нашу Україну.

Навіть по смерті своїй не матиму доволі часу згадувати всі місця, де довелося побувати за життя, надто в землі чужій, тож і згадаю Фонтенбло словом не своїм, а того задумливого француза, що був там за сотні літ після мене, але бачив те саме, що й я, — не людей і не місце, а вигляд, подобу місця, його вираз і незнищенність: “І коли вже я сяду на поїзд, то приїду лише в Фонтенбло, воно не краще і не гірше за інші місця, таке собі єдине, з ним пов’язано найліпші спогади…

Так, з вітром, що нам про це мовить, ми підемо туди, на берег, туди, де гранітне підвищення з лівого боку, а далі — скелі, довга ущелина, де пропливають човни, нагадуючи мінливість людського обличчя.

Та воно невиразне, ні на що не схоже, тут місце, де живуть люди, і ми знаємо, що найбільші блага землі не дадуть нам такого вдоволення, як вітер, що підганяє нас. Тут місце, де живуть люди, але такі люди, які не змінюються, ми впізнаємо їх після довгої розлуки, дивуємося, що вони, в свою чергу, не визнають нас, нічого не сталося відтоді, як ми їх залишили, нічого не сталося такого, що принесло б нам щастя, до якого нас манили прості хвилі, які й сьогодні так само голубі та грайливі.

Місце, де живуть люди, йому наша людська природа вигадала подобу не людську, а подобу місця, але водночас і вигляд людини, людини, яка зливається з церквою над урвищем, з далекими заглибленнями в березі, з полем, що підіймається над містечком. Ті подоби, нічим їх не заміниш, про них ми досить часто думаємо, дивимося на них із задоволенням. Отой виднокрай живе у нас та в інших, нічого не зміг сказати нам, мабуть, нічого не може сказати іншим, хіба щоб Дивитися на нього після нашої смерті”.

В Фонтенбло прийняв нас сам великий Конде. Вельми дивувався нашим голеним головам і оселедцям, ми дивувалися його парикові, а Сірко навіть не втерпів і поспитав, чи не тому принца звуть великим Конде, що в нього такий великий парик. На таке зухвальство полководець французький не образився, а посміявся досхочу і зазначив, що такий гумор засвідчує видатні вояцькі здібності нашого народу і що він радий буде прийняти під свою команду ще й славних козаків на чолі з великим полководцем Хмельницьким. На се я відказав йому, що козаки наші справді славні воїни і не поганьблять свойого імені хоч би й так далеко від своєї землі, але що очолювати я їх не можу, бо не є не то що великий, а й ніякий полководець, а тільки скромний писар військовий, тут же виступаю тільки як уповноважений від своєї землі.

— Хто ж то знає, який полководець більший, — розважливо мовив Конде, — чи той, що вже виграв одну чи там скільки битв, а чи той, у якого великі битви ще попереду? Бо хоч які б великі битви ми вигравали, нам належить вигравати ще більші.

Тим часом великий Конде хотів для французької корони відібрати в корони англійської портовий город Дюнкерк, за який суперечки точилися вже чи й не цілі віки.

Я сказав, що козаки радше воліють утримувати кріпості, ніж їх здобувати, та коли треба, то можуть взятися й за це і навіть не в великій силі, бо звикли брати не силою, а вмінням, хитрощами й молодецтвом.

Так умовилися ми, що прийдуть морем на французьку службу до двох тисяч піших та до тисячі кінних козаків із заплатою по дванадцять талярів на збройного козака та по сто двадцять талярів за кожного старшину та на додачу кожному з козаків сукна тонкого французького барвистого по дванадцять аршин, щоб покрасувалося козацтво в європейському шику і не називала його зневажливо шляхта серм’ягами та сіряками,

Конде прибув Довідатися про козаків більше, випитував мене з цікавою обережністю: чи мають щось спільне з німецькими найманцями, а чи більше схожі на турецьких яничарів, а то не піддаються ніяким ригорам, як орда? На се я спокійно відказував, що козаки різняться від усіх, бо не мають у собі нічого ні від німецької впертої машини військової, ні від яничарського зарізяцтва, ні від ординського галайкання, — це водночас вояки й Хлібороби та рибалки, розкохані в земних радощах, веселі й співучі, добрі промовці й заводіяки, вразливі, але й добродушні, люблять одяг, але гордують грошима, ідеалісти щодо людського роду, але вередливі щодо товариства і, як казали древні, оді профанум вульгус25. Найбільше ж козаки не люблять мірноти й пересічності, тому в житті своєму, надто ж у військових вичинах кожен намагається бути поперед усіх, тому їх справедливо можна звати військом героїв, і тут у них всі однакові од гетьмана і до наймолодшого козака.

Полишивши Сіркові й Солтенкові клопіт з перевезенням найманих охочих козаків до Франції, я повертався додому з щедрими дарунками для своїх домашніх, тривожачись немало в душі за здоров’я моєї бідної Ганни, водночас краєм серця зачіпаючись уперто за спогад про ту дівчину, яка ждала чи й не ждала мене на хуторі, була там чи, може, й не була вже, для мене чи й не для мене. Віз їй комір з брабантського мережива, злотоглав у пурпурові квіти, єдваб у золоті грати. Соромно сказати: сам замикав себе в ті золоті грати, і то в такий час!

У серпні король нарешті уклав шлюбний контракт з Францією і відрядив до Парижа своїх шлюбних послів — воєводу познанського Криштофа Опалінського і біскупа вармінського, канцлера вмерлої королеви Вацлава Лещинського. В Москві саме тоді вмер, стоячи на Молитві в Церкві, цар Михайло Федорович і на престол сів його чотирнадцятилітній син Олексій Михайлович. Чи міг знати молодий царевич, що через дев’ять років судилося йому скріпити своєю печаттю царською найбільшу угоду в історії мого народу?

Та хто ж се міг мати тоді в гадці?

Коли й топтали ми квітники в панських садах під Варшавою та розсиджувалися в королівських павільйонах у Фонтенбло, то свідомі були того, що литиметься кров братів наших, змиваючи гріхи не так свої, як чужі, і які ж далекі ми були тоді від пишних слів про те, щоб слава козацька розпустилася всюди, як перами пава, щоб зацвіла, як рожа в літі.

Вдома панували кривди й погноблення. Здирства були такі, що навіть гетьманові Конецпольському, найтяжчому своєму ворогові, заносили козаки скарги на чигиринського шляхетського полковника Закревського за великі кривди й несправедливості, котрі терпіли від нього незгідно з своїм рицарським станом. Закревського усунено, поставлено, перевівши з Переяслава, мого кума Кричовського, чоловіка доброго й справедливого, але саме тоді замість прихильного до козаків королівського комісара Зацивільковського прислано Шемберка, який купив собі в короля комісарство за тридцять тисяч злотих, а тепер всілякими здирствами хотів вернути собі з лихвою ті гроші.

Продавалися уряди сотницгва, осавульсгва, отаманства, в реєстри старшина не вписувала половини козаків, а плату королівську відбирала на всіх і ділилася між собою.

Багатство і влада — ці найбільші вороги людської природи — несподівано ставали приступними нікчемним людям, незграбним, нездарним, смцшшм, повільним, але водночас нетерплячим і жадібним, тому що більшало довкола несправедливості й марнослав’я.

І я мав бути серед цих людей, ще більше: вдавати свого, кумотерствувати з ними, виказувати Шанобу і до товстов’язого осавула генерального Барабаша, і до підступного осавула військового Ілляша Караїмовйча, і до чигиринського осавула Романа Пешти, того самого, що втратив тяму, забачивши в шатрі погромця нашої вольності Микола? Потоцького, і, мабуть, губив свої памор ки щоразу, як бачив шляхетський чобіт.

Терплячість моя перевершувала все знане. Я схожий був на отшельників, які твердо й безумно вірять, що в печерах своїх рано чи пізно узрять Бога.

Страждати можна тяжче не від самого зла, а від думок про це зло. Може, я несвідомо рятувався від надмірного тягаря сих думок, линучи душею до краси, хоч і знав уже на той час, що красі передує або ж пітьма людської долі, або безмежні розливи крові.

Я нічого не робив із ненависті, а тільки з честі. Мов Одіссей, я насолоджувався співом сирен, але не приставав до їхнього берега. Може, тому, що вже мав у своїй душі сирену, і берег, і красу?

Зима впала люта, з великими снігами, які загорнули Суботів так, що годі було й сподіватись добутися до Чигирина, а далі — то страшно й подумати. В покоях моїх вдень і вночі палили дубовими дровами грубки, дрова носив знадвору син Тимко, топити ж груби викликалася Мотронка, і мені миле було це бажання її, тільки Тимко виказував своє невдоволення, з гуком і тріском жбурляючи важке поління до ніг дівчині, а я не смів на нього нагримати, бо почувався в душі винним і знав, що не гніватися маю на своїх близьких, а всіляко очищатися в каятті, хоч і не вмів цього робити.

Я сидів за столом то з книжкою, то з бандурою, то в задумі й зажурі, не знаючи куди себе подіти, а то брав восьмикутну тахлю смарагдову, давній дарунок мого стамбульського товариша Бекташа, ставив той смарагд перед очі, вдивлявся поперед себе, розглядав світ і його минуле.

А тим часом легесеньке дівча, присівши біля грубки, тоненькими своїми рученятами кидає у вогонь важкі поліна, вогонь жадібно гоготить і регоче, з дикої стихії полум’я рветься щось наче живе: загублені душі, стомлені голоси, непроголошені мови, ніби клич мужності й гордості, жадоби діянь і добра, нестаріючої жаги, величі й краси. Що є краса і що є істина, окрім сеї дівчини, її зваби і ніжності?

Бачу її ніжну шию у широкому вирізі гаптованої (може, Ганною!) сорочки, високу брову над сірим оком, що могло б просвітити не тільки ті світи, які я марно намагався розгледіти крізь свій смарагд, а навіть тяжкий непрозорий камінь і мою стару зболену душу.

Ах, якби світ став такий прозорий, щоб крізь нього побачити будущину і той берег, де тебе жде щастя. Натомість клубовиська хмар налягають дедалі важче й щільніше, звалища темряви, розпач і неміч обступають тебе. Зненацька я усвідомлюю, що вже обома ногами стою на порозі старості, а Мотронка ще тільки входить у життя, ще тільки придивляється до нього своїми чистими очима з — під високих брів і, мабуть, вельми дивується, не бачачи нічого, окрім тяжкоплечого старого чоловіка зі звислими вусами, схожого на мокрого вовка, похмурого, часом несамовитого в своїм незбагненнім гніві, і в своїх примхах, і в своїх безкінечних мандрах.

І тоді негадано й неждано для самого себе я розповідаю Мотронці, як молодим, коли мав стільки років, як вона нині (а це ж так мало!), то був сновидою. І не в колегії Львівській, бо там отці—наставники своїми молитвами відлякували дияволів, а вже згодом, коли ходив з батьком серед охочих козаків молодих. Не брала мене втома після багатоденних переходів, і коли всі засинали мертво, я блукав по табору ночами, притискаючи до грудей кульбаку, наступав на сплячих, спотикався об лежачих коней, падав там і пробуджувався вранці, дивуючись, яка сила мене туди занесла. Тоді навчився чути крізь сон і обминав усі перешкоди, керуючись слухом чи якимись потаємними змислами (бо ж очі мав заплющені й мозок снулий). Так заблукував у степ або в ліс і прокидався десь у байраку, на березі струмка або навіть на дереві. Вилікувався від сеї дивної немочі в Стамбулі, може, тому, що невірним чи й знана вона, а може, то й не зі мною все було, а з моїм побратимом — писарем Самійлом або ще з кимось. Мабуть, коли я вмру, то дух мій теж не вспокоїться, як колись тіло, і літатиме по всій землі нашій, опиняючись то там, то там, то в Києві, то в Чигирині, то в Суботові, то на хуторі Жуки, то в Гадячі, скрізь, де пробуджуватиметься пам’ять, ця володарка людських діянь, ця байдужа реєстраторка людських вчинків і гріхів, всемогутня володарка наших вчинків, велика Цариця вічності, звитяжниця безодні небуття.

Налякано й довірливо оберталося до мене личко, таке маленьке, що накрив би його своєю важкою долонею, як теплу пташку, так ні ж — сила в ньому незбагненна і обезвладнює тебе, мов найбільша потуга. Таке лице не старіє і не вмирає ніколи, і житиме в моїй пам’яті вічно, а коли згасне моя свідомість, тоді лишиться пам’ять про пам’ять, і триватиме те вічно, бо так мені хочеться, а відомо, що воля людини — дужча за смерть і минущість.

Я готовий був заплатити за це личко всіма скарбами землі приступними мені й неприступними, бо поставало воно переді мною, як всемогутність природи, данина ж природі, що платиться темною жагою, не гріховна й не. принизлива, коли вона осяяна ореолом любовної жертовності й очистительного покаяння.

Але слова каяття завмирали на моїх устах, щойно я чув її тихий і водночас настирливий голос:

— Батьку, коли ж повезете мене кудись?

— Куди ж тебе повезти, дитино моя?

— Хіба я знаю? До Варшави, а може, ще й далі!

— До Варшави далеко.

— Тоді хоч до Києва.

— До Києва? Ох, не знаю, не знаю. Повезу тебе до Чигирина.

— Чигирин? А що — Чигирин? Це ж так близько, батьку!

Вона вибрала хвилю, коли ми були самі, і опинилася біля меіге, горнулася до мене своїм витким тілом, обвивала Мене Щепотом, як знемогою, лащилася й зваблювала.

— Батьку, повезіть, я так знудилася вже…

— Чигирин, — прошепотів я їй. — Чигирин, Мотронко люба…

Може, вона й згоджувалася, а може, хотіла від мене чогось небаченого, бо обійняла своїми тонкими руками мою тверду шию і попросила знеможено й безсило:

— Поцілуйте мене, батьку.

І, не розправляючи свого звислого вуса, не вміючи скинути своєї похмурої тяжкості, я поцілував її в молоді уста і не міг відірватися від неї, коли ж відірвався, то побачив у відблисках полум’я таємничий усміх на її лиці. Що він обіцяв світові й мені? Що заповідалося в тому усміхові?

Я ошалів од любові. І це в п’ятдесят літ!

10

Доля не ласкавила зо мною. Коли людей дорогих мені й вірних мав до часу приховувати від світу, то з тими, що ачей зневаги варті були, змушений і далі триматися купи, мало не впадаючи в обійми.

Початком березня наступного року (1646) прибув з Варшави до Києва таємний посланець королівський, староста ломжинський і маршалок торішнього сейму Гієроним Радзієвський, який мав лист до козацьких старшин, і кожного з перелічених у тім листі осібно покликано до Києва із заповіданням дороги ще дальшої.

Знов прощався я з рідними і з Суботовом, не відаючи того, що жде цю мою тиху оселю, де я мав стільки щастя і де нещастя виростало непомітно й зловороже, може, й спричинене моєю нерозважливістю і надмірною буйністю душі, що не втишувалася з літами, а мовби набирала сили і нестями.

У Києві опинився я разом з осавулом генеральним Іваном Барабашем, осавулом військовим переяславським Ілляшем Караїмовичем, осавулами полковими Романом Лештою і Яцьком Клишею, писарем військовим Іваном Нестеренком, пагіами вельми поважними, як на моє сотниківське достоїнство, так що доводилося немало дивуватися і їм, і панові Радзієвському, тільки я не здивувався, бо листом королівським кликано всіх нас до Варшави, куди вже я, казати б, проклав козацьку дорогу, а тепер ці старшини мали б її зміцнити — вже як там воно вийде.

Радзієвський, хоч діяв в ім’я короля, не забував нагадувати про вольності шляхетські, повторюючи, що Річ Посполита ладна втратити приязнь будь з ким, але не потерпить диктаторства, нам така мова видавалася приємною, бо вважали себе найперше людьми вільними від народження і за звичаєм предківським, а вже тоді підданцями королівськими, то пан Радзієвський не забув нагадати, що одна справа — вольності шляхетські, а зовсім інша — козацька своєволя.

Згодом, коли Гієроним Радзієвський, ставши вже й підканцлером коронним, посвариться з королем і втече до Швеції, його зрівнюватимуть зі мною. Мовляв, пан радзієвський не був зрадником отчизни, він зрадив тільки королю і мстився йому так, як Хмельницький мстився польським панам. Та з ким тоді не стануть мене зрівнювати! Шкода говорити!

Вийшло так, що ми наближалися до Варшави водночас з новою Королевою., Королева припливла до Гданська ще пізньої осені, король хотів урочисто зустріти її ще в приморськім городі, але подагра і каміння в нирках так мучили його всю осінь і зиму, що не зміг він ворухнутися з місця, і вирішено врешті, щоб королева прибула до столиці в супроводі канцлера литовського Радзівілла і свого почту. Цілу зиму їхала королева до Варшави з тривалими перепочинками і пригодами, іноді кумедними. Французькі жінки мали звичай вживати чорних єдвабних масок і вельонів на лице, і простацтво польське, бачачи таке диво, вважало тих жінок чорними ефіопами, а якась шляхтянка, підпивши гаразд взялася навіть стягати Маску в одної дами з фрауциммеру королеви.

Королева їхала польським бездоріжжям, через луки, покриті снігом, через греблі, через замерзлі озера й ріки, її супроводжували мовчазними (бо без музики) лиховісними танцями хлопи, і вона слізьми зрощувала ту свою нещасну їзду.

Канцлер Оссолінський повітав нову королеву словами: “Корона польська оточить новим блиском сяйливий рід твій, в якім дрижить остання крапля Палеологів, з твердою надією, при помочі Божій, відзискання давнього їхнього могуття”.

Зате схорований король був далекий од високомовства і тільки гмикнув, забачивши свою французьку обраницю: “Ото та красунечка, про яку стільки оповідали мені чудес?”

Для нас же та дорога не видалася занадто обтяжливою й невигідною, хоч і були всі ми у віці підошлім, двигала ж бо нами надія на щось краще, на милості королівські. Старшини позирали на мене косо і трохи зверхньо, мовляв, як це затесався між них простий сотник, хай і колишній писар військовий, я ж потішався в душі над їхньою пихою дурною, відаючи те, чого вони не відали, втаємничений у справи, яких не вдалося до часу розкрити ще нікому в королівстві.

Ще ми були в дорозі, як стріла нас вість про весільні обряди короля у Варшаві і смерть великого гетьмана коронного Станіслава Конецпольського в його садибі родовій у Бродах. Два місяці тому пошлюбив гетьман молоду (56–літній шістнадцятилітню!) красуню, сестру воєводи познанського Софію Опалінську, і ось цей химерний союз обтяженого віком і надмірною плоттю старигана і дивної молодої жінки увінчався такою жаданою для мого народу смертю. Ще встиг Конецпольський узимку виставити королю свій “дискурс” — план війни з Кримом, якою сподівався запобігти небезпечному союзу козаків з ордою. Мовляв, козаки вже давно пробують вести перемови з Кримом, і тільки чи від звичайного свого недовір’я до християн, чи з особливої опіки Божої над Річчю Посполитою союз той досі не прийшов був до здійснення. Старий погромця наших вольностей, хоч і запізно, але все ж винюхав те, що діялося вже давно і могло колисіндати овоч. До хана; іщас вався вже Павлюк, тоді зверталися до нього Гуня і Острянин. Диво брало, як досі не могли заприязнитись і поєднатися такі дві неймовірні сили, як козацька й татарська. Сама доля штовхала ці два народи навстріч один одному, хоч попервах та сама доля жорстоко й несправедливо розділила їх, поставила один проти одного, наділивши один народ землею такою багатою, що рвала очі своїм достатком усім близьким і далеким, а другий замкнувши на тісному обширі землі ялової, сухої, кам’янистої й немилостивої до людини.

Дискурс Конецпольського прийшовся якраз усмак королю, який, попри свою хворобливість, всіма змислами своїми уперто був націлений на війну. Будь — де, будь з ким, будь — коли, аби тільки війна. Любив повторювати, що до війни тягне його власний фатум, і сенату з сеймом доводилося витрачати неабиякі зусилля, щоб утримати Владислава од того фатуму.

Європу майже тридцять літ роздирала війна, найбільші держави вгрузли в неї безнадійно, пустошили одна одну, і не видно було кінця. Тільки Річ Посцолита ось уже біля десяти років виглядала єдиним острівцем спокою й тиші серед того пекельного моря вогню й смерті, шляхта тішилася золотим спокоєм, ніхто не заважав їй давити свого хлопа, і коли вона й згодна була воювати, то тільки в своїй землі, і не з чужим ворогом, а з своїм власним, з своєвільним і ворохобним плебсом, як зволили висловлюватися пани сенатори й сеймові посли.

Але ось Владиславу війна сама йшла до рук, і то з кількох боків одразу. Перше: його власна хіть, друге: походження королеви Людвіки — Марії з роду Палеологів, які володіли колись Царгородом, отож його намір завоювати столицю падишахів освячувався генеалогією; третє — дискурс гетьмана Конецпольського; четверте — пророкування королівських математиків Тітуса Лівія Буратіні й Криштофа Мерожевеисого які об’явили, що констеляція зірок, безперечно, вказує нате, що король Владислав мав здолати величезну темну силу; і, нарешті, п’яте — звабливі виспіви венеціанського посла Джованні Тьєполо, який прибув на королівське весілля ще торішньої зими, і, хоч Владислав почувався так зле, що навіть відкладав з тижня на тиждень прибуття до Варшави нової королеви, венеціанець все ж пробився до короля, скориставшись з давньої їхньої приязні, яка почалася ще двадцять років тому, коли Владислав подорожував по Європі. У Венеції Джованні Тьєполо був приставлений до польського принца комісаром купецької республіки, вмів показати всі приваби цариці Адріатики і відтоді заволодів податливим серцем майбутнього польського владці.

Тьєполо привіз наказ Ради десятьох повести пертрактації з польським королем, чи не зміг би той помогти Венеції, оголосивши війну туркам. Посол обіцяв вісімсот тисяч талярів, привіз листи папи Климента і великого князя Етрурії, у яких всіляко вихваляно військові таланти Владислава, і це так подіяло на короля, що він, не зважаючи: на всі наводки тяжкі й небажані, без; відома сенату й сейму, не пробуючи випросити в канцлерів великої печаті коронної і печаті Великого князівства Литовського, приватно задекларував війну, пойменував полковників і капітанів, розділив між ними 80 тисяч дукатів і звелів вербувати німецьких найманців. Власних грошей у короля не було, Тьєполо теж тільки обіцяв щедро, а розв’язувати гаман Венеція не квапилася, тому Владислав попросив королеву вкласти в задуману справу власні гроші, і та не змогла відмовити й видала двісті тисяч. Щоб показати свою велику досвідченість у мистегцтві Марса, корош навіть облишив свої улюблені лови, щодня одвідував арсенал, перевіряв гармати, муштрував піхоту, перед королівським палацом було розбито військові намети, війна була у всіх на устах.

Гетьман Конецпольський лежав у своїх Бродах ще не похований, а вже нас, щойно ми прибули до Варшави і ще не встигли як слід улаштуватися в Уяздові, поблизу від королівського палацу, мерщій покликано до Владислава. Покликано уночі, потаємно, як ми й прибули до столиці, і не в зали для аудієнцій, а в приватні покої короля, скупо освітлені лиш кількома свічками, майже без обстави, позатишні й порожні. В покої, куди спроваджено нас, застали ми кількох панів сенаторів, однак без канцлера коронного Оссолінського, всі віталися, мов рівні, ніби панове — браття, одразу запанували невимушеність і, казати б, розмилованість, яка виникає від грубуватої чоловічої одвертості, надто коли збирається стільки людей влади неабиякої та ще й довкола все пахне владою найвищою.

У короля був напад подагри, тож внесено його в кріслі, руку до цілування давав він утомлено й з нехіттю, але поглвд йому загорівся, щойно почав Владислав мову про те, заради чого усіх нас зібрано.

Не доручав тої мови нікому з наближених, говорив сам, виказував подиву гідну обізнаність з справами козацькими, аж панове Барабаш та Караїмович знетямлено зиркали один на одного, сказав, що відомо йому про тривалу війну на морі (тут Барабаш аж виставив наперед своє опасисте черево, мовби хотів заперечити королеві, але ж. не смів, тому тільки засопів ображено), але він тепер бачить, що людей тих, які діяли всупереч настановам сеймовим (і, може, королівським), не слід ні карати, ні засуджувати, бо й усе королівство вимушене буде піти війною на султана, щоб попередити напад. В цій війні велику запомогу коронному війську мають дати козаки. Козаки, які найближче дотикаються до турецької сили, відчувати мають сю загрозу найперші, тож найперші мають і вийти на море, але не потаємно, і без дозволу, і в. незначному числі, як бувало досі, а силою великою і гаразд спрямованою. У великій війні на морі жде їх не сама тільки здобич і слава, а й милості для козацтва і для народу всього руського повернуті будуть. Мовлячи формалітер по — руськи: через шаблі ваші вольності одзискуйте.

Тоді поспитав король у мене, скільки треба для початг ку спорудити човнів і яке забезпечення на кожен човен потрібне. Знов подивовані були мої старшини, що питають не в них, а в нижчого, але при королеві малося мовчати, тож Барабаш та Караїмович тільки переступали з ноги на ногу та по — волячому зітхали, а я відповів спокійно, що Для війни великої, як її намислив його королівська величність, потрібно хоч і сто човнів, на побудову й забезпечення яких треба по сто талярів на кожен.

Король зауважив, що сто, мабуть, забагато, бо надто дорого, та й сили козацької нині не досить, адже цілий полк запорозький ще воює у Франції. Тому досить буде 60 човнів, на які панам старшим видадуть з королівської скарбниці шість тисяч талярів, або ж 18 тисяч злотих.

Приготування зроблено в такій мірі, що гроші одразу й одлічено, йшлося лиш про те, хто з нас має їх прийняти, король мовби повів плечем на мене, мабуть, не маючи сумніву, що всі повноваження слід перебирати тепер мені, але наперед висунув свою грубу тушу пан Барабаш, і ніхто не став заперечувати, бо ж був тут найстарший за своїм становищем.

Тоді король повів мову далі. Сказав, що, окрім дозволу йти війною на море, милостиво дає козакам привілеї збільшити удвічі своє військо, себто до 12 тисяч, обирати гетьмана й старшин, про все це записано в королівських листах, які зараз видадуть панам старшим, однак він просить до часу не оголошувати цих листів, а тількн коли надійде слушна хвиля, окрім того, взяти до уваги, що вони попечатані королівською мирною печаттю, бо велика коронна печать і печать Великого князівства Литовського можуть бути прикладені до універсалів лише після того, як війна стане стверджена сенатом і сеймом, а він, король, не може чекати так довго.

Грамоти королівські опинилися в загребущих Барабашевих руках, так само, як і таляри, і я вже знав, що там вони позостануться на час вельми затяжливий, коли й не навіки. З усієї королівської мови зачепило за живе пана осавула генерального і полковника колишнього хіба що нагадування про гетьманство, і вуха Барабашеві вмить стали сторч од тої вісті, але Владислав тільки сказав про повернення привілею Козацького, про саме ж обрання гетьмана змовчав і номінацію, з усього видати, полищив за собою до якоїсь знаної лиш йому пори.

З шанобою й поклоном брав з рук королівських привілеї Барабаш, та я надто гаразд знав свого кума, щоб не вичитати з його спини широкої мовчазний крик упертий: “Коли не я, то й ніхто!”

Так і виходило, що вся ця високо закроєна акція королівська здається на ніщо, бо не вміли ні сам Владислав, ні його найближчі радці твердо визначити, хто з козацьких старшин має першість у всьому, не розпізнали ще тоді в простому сотнику Хмельницькому того, ким він мав стати невдовзі, ще вони вагалися, перебирали:, не вірили, хоч, може, й передчували, недарма ж мене вже втретє прикликувано до столиці.

На одпуск нам звелено, не мозолячи нікому занадто очей, почекати у Варшаві, поки приїде гетьман польний Миколай Потоцький, який мав тим часом заміняти вмерлого Конецпольського, і справу козацької війни на морі узгодять з ним, як з нашим високим довідцею.

В кінці місяця ховали в Бродах Конецпольського. Похорон був пишний (обійшовся на сто тисяч злотих) і вийшов кривавий, бо за звичаєм в костьол, де стояла труна з тілом небіжчика, в’їхав рицар на коні і мав зламати свою подобизну, Поставлену там. Кінь злякався і поніс, багатьох зранив копитами вже в костьолі, тоді вирвався в місто, топтав людей, насилу його спіймано. Може, то кривавий і дикий норов тетьмана коронного переселився в коня і шаленів наостанку?

Як завжди, смерть можного відкривала безліч вакансій, які король без загайки й розділив, щоб прихилити до себе більше сердець. Каштелянію краківську віддано воєводі руському Якубу Собеському, а воєводство перейшло князеві Вишневецькому, який уже давно запобігав цієї королівської ласки, посилаючись на те, що воєводою руським був ще його батько. Роздано й окремі міста. Так Буськ дістався підчашому коронному Миколаю Остророгу, Плоскирів — конюшому коронному Олександру Любомирському, воєводі познанському Криштофу Опалінському дісталося староство Ковельське. Само ж гетьманство коронне тим часом не було надане нікому й мало надовго позостатися в деліберації, бо велику булаву король хотів оддати лише своєму спільникові в надуманій війні.

Спільників же, як виходило, у Владислава в королівстві не було зовсім. Канцлер великий литовський Альбрихт Радзівілл заявив, що радше дасть собі відтяти руку, аніж дозволить прикласти до королівських універсалів про війну? печать Великого князівства Литовського. Новоназваний каштелян краківський Собеський і маршалок литовський Януш Радзівілл на аудієнції в короля тільки те й робили, що відраджували Владислава від заміру війни. Воєвода чернігівський Марцін Калиновський визнав перед королем, що готов йому служити аж до втрати всіх своїх добр і крові до останньої краплі, та коли король захоче Перейти кордон, ляже перед ним валом і не дасть цього зробити.

Маршалок коронний Лукаш Опалінський сказав, що він уже старий і вмре, як лебідь, аби лиш вільно йому було мовити королеві правду згідно з власним сумлінням.

І коли король заявляє, що не може вольному народові заборонити воювати де захоче, то він, Опалінський, хотів би нагадати, що вольний народ може заборонити це королеві. Владислав прогнав його з — перед очей, не бажаючи слухати.

Підканцлер коронний, біскуп холмський Анджей Лещинський допитувався у маршалків двору, чому досі сидять при столі королівськім посли французький і венеціанський, нема звичаю, щоб у Польщі такі якісь резидували, та ще й намовляли до війни несприятливої.

Навіть королева збунтувалася, хоч попервах і пристала на королівські намовляння. Двісті тисяч дукатів, які Владислав позичив у королеви, вже були витрачені, і найманці німецькі цілими купами прибували до Польщі, плюндруючи місцевості, де проходили, але цих грошей було не досить. Владислав звернувся до королеви за новою позичкою, однак вона покірно освідчила, що навіть здійме з своєї шиї перла, які вважалися в Європі чи не найкоштовнішими, коли треба послужити королеві, але для Венеціанської республіки не дасть і шеляга, хіба що під реальну заставу.

У червні король нарешті покликав до себе гетьмана польного Миколая Потоцького і новономінованого воєводу руського Вишневецького, сподіваючись мати їх своїми прихильниками, бо ж перший зазіхав на велику булаву і готовий був, отже, не ставити опору королеві ні в чому, а другий мав виявити належну вдячність за воєводство, найважливіше в короні.

Та Вишневецький в очі виказав королеві своє невдоволення його воєнними приготуваннями і в гніві вийшов із зали, а Потоцький, попри свою жадобу великої булави, не міг побороти нехіть до козацтва, і коли почув про привілей козакам для війни на морі та ще й довідався, що між старшинами, яких приймав король, був і сотник чигиримський Хмельницький, то став кричати, що знає того Хмельницького як ніхто і що той Хмельницький добивається не того, щоб іти на море (бо й так ходив упродовж усіх цих років потаємно й злочинно!), але щоб жити в стародавній своєволі, а святі постанови Речі Посполитої, для котрих ним, гетьманом польним, стільки було положено труду і крові шляхетської пролито, — аби шию собі зломили.

Король не захотів його слухати.

Нас більше ніхто не затримував у столиці, хоч ніхто й не наглив од’їздити, старшини мої м’ялись — терлись, мабуть, плекаючи в душі сподівання, що будуть запрошені на коронацію королеви до Кракова, але я посміявся з їхніх марних запобігань, мовивши, що козака хіба що на погреб королеви можуть прикликати, та й то тільки тоді, коли хочуть з нього ще крові пустити, хоч вже й так її пущено моря Цілі.

Ще не відав тоді, як той жарт обернеться на мене самого, і, як два роки тому квапився на погреб королеви Цецілії Ренати, так летітиму стрімголов тепер уже на погреб власний тихого свого життя, Домашнього затишку і родинних радощів. Мав випити ще одну чашу з гіркою цикутою, звідати до кінця малість людську, безсилля і безнадію.

11

Прибув до Варшави з Черкас знайомий шляхтич, довго не міг знайти мене, врешті знайшов і повідомив, що на хуторі моєму в Суботові вчинено погром. Підстароста чигиринський пан Чаплинський з своїми людьми налетів на хутір наїздом, розметав чотириста кіп збіжжя, зібраного на гумні за декілька літ, повитоптував усе засіяне на нивах, позабирав худобу, коней і овець, ще й грозивея домашнім, Що вижене їх геть силоміць і не чинить того без господаря, бо хоче виганяти всіх з самим паном дому Хмельницьким.

Так блукала лиха доля по моїй землі і приблукала й до мене самого. Що є доля? Промисел Божий, гра сил дияволічних? Люди бувають страшніші за Дияволів. Вони і є твоєю долею одноконечно і, може, й не самі люди, а лиш їхня захланність і ненажерливість. На схилі віку пущено мене старцювати. Мій хутір лежить у грузах, як лежав колись тихий хутір Золотаренків над Россю, як лежала мало не вся моя земля.

Коли прийшло таке лихо на неї, чи справді, шукаючи порятунку від монгольсько — татарської сили, прихилялася добровільно то до литовських великих князів, то до королів Речі Посполитої? Що шукала, і що знайшла, і що ми знаємо про початки? Відаємо все про греків, відомо, що принагідно казав той чи той римський імператор, а історія землі рідної лежить занедбана, заростає будяками та чортополохом, тільки вітри свистять над віками, мов татарські шаблі. І вже не простежиш тепер тої грані, де зіткнулася голуба кров шляхетська і наша кров, чорна, як земля, на якій живемо справіку; не назвеш того дня чи року, коли потягли вельможні зайди в препишну трав’яну чорноземлю, яка була, мовляв, нічия — res nullis, неміряна й дика, і як стали здобувати собі багатства й гідність після слів короля: “Бив нам чолом імость і просив, щоб його Обдаровано, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо…” І краялися споконвічні козацькі займища, називалися пустинями краї, залюднені ще при скіфах, обставлені городами при великих князях київських, на сеймах пани гукали: “Як то, що лузитани й нідерляндяни посягали антиподів і Новий світ, а ми й досі не здолаємо залюднити такого близького і плодючого краю і знаємо сей край менше, ніж знають нідерляндяни Індію”.

Вважалося, що огромні обшири степів належали тільки Богові і Речі Посполитій. І Зигмунд Старий, і Зигмунд Август, і Стефан Баторій, і Зигмунд Третій, батько нинішнього короля Владислава, роздавали мою землю тільки на тій підставі, що в них, мовляв, “просили”, і хто тільки не поосідав на цих землях, користуючись розбишацьким правом jus ргішцш occupandi, себто хто перший захопить.

Князю Олександру Вишневецькому в році 1590–му надано “пустиню ріки Сули за Черкасами”. Року 1591–го князю Миколаєві Рожинському надано “пустиню над ріками Сквирою, Раставицею, Унавою, Ольшанкою і Каменицею”. Року 1609–го Валентієві Олександру Калиновському надано “пустиню Умань і во всіх її урочищах”.

Надано, надано, надано. Так моя земля стала займанщиною для наїздів, а народ на ній — лиш гречкосіями, броварниками, погоничами, пастухами, кашоварами, лугарями, комишниками, збігами, безіменний і безправний, а над ниц гриміли імена вельможних родів Острозьких, Збаразьких, Заславських, Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Рожинських, Замойських, Любомирських, Даниловичів, і кожен намагався випхатися поперед іншого, перевершити всіх інших своіми багатствами, не вдовольнилися старими панськими своїми кублами, хапали один в одного, терлись коло королівського боку, щоб виканючити собі в державу ще шмат коронних земель. Ще за моєї молодості найбільшими магнатами були Острозькі, які орудували чотирма величезними староствами, маючи в майораті свого роду 80 городів і містечок і 2760 сіл. Коли в 1620 році вмер син Костянтина Острозького Януш, після нього зосталося 600 тисяч червінців, 400 тисяч битих талярів, 29 мільйонів золотих іншої монети, 30 бочок ламаного срібла, 50 цугів коней, 700 верхових і 4000 кобил, нелічено рогатої худоби й овець. На землях князів Замойських жила половина українського козацтва. Вишневецькі захопили мало не все Лівобережжя і безжально витісняли звідти всіх своїх суперників. Платили по два гроша крулевщизни за кожного хлопа — ото й уся залежність від короля. Пишучи до монарха, називалися не підданими, а тільки вірними порадниками. І вже не вони тепер запобігали королівської ласки та щедрот, а сам король, гостюючи то в того, то в того магната, ждав, окрім високих гонорів для свого маєстату, ще й багатих дарунків для підтримання того маєстату. Через те в короля не могли знайти справедливості не те що прості, немаєтні піддані, а навіть вельможі, коли опинялися на шляху у вельмож ще більших. У всіх на пам’яті ще була суперечка за місто Ромен між маршалком нацворним Казановським і Єремією Вишневецьким. Хоч Казановський володів Роменом згідно з королівським привілеєм і хоч вважано його улюбленцем Владислава, Вишневецький збройною рукою захопив місто, коли ж покликано його до столиці й поставлено перед королем, то Єремія привів до Варшави своє приватне військо і грозився, що звелить вдарити оружно на панів сенаторів і на сеймових послів, а свого допнеться. Так і лишився він хазяїном Ромен, давши відступного Казановському. Тепер у Вишневецького, який хотів лишитися самочинним господарем усього Лівобережжя, кісткою в горлі ставали Конецпольські, що мали свої добра на землях королівських понад Дніпром. Чотири роки тому Вишневецький і молодий Конецпольський Олександр пошлюбили сестер Замойських, доньок покійного канцлера коронного Томаша Замойського. Єремія взяв красуню Гризельду, Конецпольський її сестру Йоанну Барбару. Родичання не стало на заваді Вишневецькому в його захланності. Він заявив про своє право на сорок міст лівобережних, про які старий Конецпольський твердив, що вонгі закладені на грунтах Речі Посполитої і належать до староства Переяславського, якого він є нині державцем. Вишневецький зробив збройний наїзд на міста Гадяч і Хорол, що належали до маетностей Конецпольських, і захопив їх під свою руку. Конецпольські ж тим часом розпростирали загребущі свої руки на Правобережжі. Старий Конецпольський ще в 1633 році купив у Христини Зубриковської—Корженьовської землі по Тясьмину з городами Мліїв, Орловець, Сміла, Балаклій, Городище, Жаботин, частиною Медведівки, а рік тому купив у пана Кохановського Лебедин з урочищами. Молодий Конецпольський вже сімнадцятилітнім призначений був корсунським і чигиринським старостою, володів Корсунем, Стеблевом, Чигирином, Криловйм, Лисянкою, Звенигородкою з безліччю сіл, слобід і хуторів. Після одруження з молодою Замойською Олександр Конецпольський приїхав до Чигирина, щоб показати жоні свої маєтності й дістати шлюбні дарунки від козаків. Він вельми здивувався, довідавшись, що мій хутір у Суботові не належить до його земель, бо дарований був ще моєму батькові в спокійне володіння.

У новому палацику, відбудованому для нього послужливим підстаростою Чаплинським, Конецпольський з молодою жоною влаштовував бали для панства, яке з’їздилося з околиць поблизьких і далеких, нас же, козаків; коли й допускав перед очі, то хіба що для того, щоб висловити нагану або немилість. Так покликано й мене і при череватому панові Чаплинському недвозначно сказано, що Суботів належить до мліївського “ключа”. Я спокійно відповів, що про це нічого не мовиться в мліївських привілеях, бо старі мліївські привілеї у наших руках бували, добре знаємо, поки ці ґрунти сягають.

— Гаразд, пане Хмельницький, — втрутився той мерзенний Чаплинський, — а як пан володіє тою землею?

— То є спадщина по моєму вітцю.

— А чи має пан на ту землю акт надання і королівське підтвердження?

— Земля дарована була сотникові Михайлові Хмельницькому гетьманом Конецпольським за вірну службу короні.

— Михайлові ж Хмельницькому, а не Зиновію.

Тоді Конецпольський відпустив мене, власне, ні з чим, погрався тільки, мов кіт з мишею, показав свою силу і право, а я мав мовчки зносити зневагу, почуватися карликом поруч з цим пещеним гетьманичем тільки тому, що він уже з сімнадцяти літ староста, з двадцяти п’яти коронний хорунжий і щоразу тримав над королем прапор державний Речі Посполитої в час найбільших торжеств, я ж простий собі сотник, трохи писар, трохи ще щось. У дитинстві, може, воно було трохи інакше. Конецпольський був пещений нікчема, а я козацький син, зучений до життя твердого й жорстокого, в чистім полі я. б його зім’яв і підім’яв і тоді, та й тепер, хоч і старіший був на два десятки років. Але згодом Конецпольський ріс десь під шляхетськими небесами, кілька років був у Франції, набираючись там пихи й пишноти, тепер став спадкоємцем добр незліченних і став геть недосяжний для мене і для мого Бога, його небеса дивним чином опинилися вище нашого неба, нависли над нами як загроза знищення остаточного.

Мій Суботів погромлений, а з ним понищена і моя душа. Я почувався на краю отхлані. Мовби вже й не жив. Золоте дзвеніння бджіл, спілі груші, сіно в покосах, деркач снує свою пісню, і пугукає край лугу пугач уночі. А я вмираю. На ніщо здалися всі мої труди, пропали всі намагання, пішли в пісок високі наміри, підрубано мені корінь, відібрано всі надії. Як сказано: вся трудна, вся должна, нічтоже полезно.

Але я мав жити! Не миритися з жорстокою долею ні лицем, ні поведінкою. Я готовий був покликати всі сили небесні й пекельні, всіх відьом, вовкулаків, упирів, нечистих. Боротись, змагатися!.

Поки король не відбув до Кракова на коронацію королеви, я мав пробитися до нього з своїм болем і своєю справою.

Король, втративши надію схилити своїх сенаторів до війни, вдарився в розваги і влаштовував одне за Другим пишні весілля для своїх придворних. Видав Констанцію Опацьку з фрауциммеру королеви за придворного шляхтича Марціна Московського, тоді одружив доньку королівського кравчого Даниловича — Гелену з старостою крепицьким Тарновським, про якого казано, що має не всі клепки в голові, а в самий день святого Яна відбулося ще одне весілля: за старосту кременецького князя Чарторийського видано німкеню Розіну фон Екенберг, улюбленицю вмерлої королеви, а ще більше, мабуть, самого короля. Там канцлер коронний Оссолінський посварився мало не до шабель з підканцлером Лещинським (до поєдинку справа, здається, не дійшла тільки тому, що Лещинський мав біскупський сан), і хоч назавтра король примусив їх у своїй присутності подати один одному руки, але Оссолінський, ображений за таке приниження власної честі, не пішов більше на учти, а взявся до справ, виказуючи свою вірність обов’язку і вітчизні. Я не знехтував такою нагодою і, скориставшись з своїх давніх (та й недавніх) знайомств при дворі, став перед очі пана Єжи з своїм нещастям і своїм обуренням.

— Але чим можна зарадити пану Хмельницькому? — подивувався коронний канцлер. — Хай пан звернеться до асесорського суду.

— Не поможе, бо на Суботів не підтверджено інтромісії. Гетьман коронний, який надавав батькові моєму ґрунт, тепер мертвий, а молодий Конецпольський хоче відібрати в мене землю. Порятуватися міг би я хіба що королівським привілеєм.

— Його величність вельми прихильний до пана Хмельницького, — поважно мовив Оссолінський.

— На жаль, пане канцлере, прихильність тим часом прихована і потаємна. Я ж думаю: навіщо затаювати королівську ласку? Доброчинства Божі й королівські слід всіляко розголошувати.

Оссолінський одразу вчув у тих моїх словах погрозу.

— Що пан собі надумав! — злякано зашепотів він. — Всі ті мови про війну на морі і привілеї його величності мусять до деякого часу лишатися без розголосу.

— Пане канцлере, а я у відчаї страшному. Готов утопитися в морі, ніж отак мучитися далі! — вигукнув я.

— Нащо пан так мовить? — спробував він мене заспокоїти. — Кожен мучиться по — своєму. Тому довкіл нас повно великомучеників і маломучеників.

— Що б же сказали леви Колізею, а що їхні жертви? гірко посміявся я. — То чи обіцяє мені пан канцлер коронний екзорбітанцію26 його величності в моїй тяжкій справі?

— Спробую зробити для пана Хмельницького потрібну субституцію, але хай тільки пан заспокоїться.

Король прийняв мене між двома учтами, був добрий і безтурботний, вручив мені привілей на Суботів, а тоді ще й подарував коштовну шаблю, мовби хотів нагадати свої слова про те, що права слід здобувати збройною рукою, а не папером списаним.

Тепер я думаю собі: чи я змарнував ті два страшні роки без користі, а чи конче потрібні вони були, щоб розкрилася в мені велика тайна свободи, а тяжка образа дала мені право кинути звинувачення світові, влаштованому так недосконало й несправедливо?

Привілею королівського не мав кому показувати, бо молодий Конецпольський після похорону батька свого не виїздив з старих родових маєтностей, очікуючи осіннього сейму, на який хотів внести скаргу на Вишневецького за наїзд на Хорол і Гадяч. Вишневецький так само після сварки з королем не подався до Лубен — своєї столиці лівобережної, а засів у Збаражі, теж очікуючи сейму, де мірився дати бій Конецпольському. Король, щоб їх замирити, відвідав обох магнатів у їхніх садибах, приймано його з гонорами найвищими і обдаровано по — царськи. Я ж тим часом брався до своїх нещасних добр, ще не відаючи про те, що відібрано мені не тільки майно моє і домовство, але понищено й людей найрідніших і вкрадено те, заради чого, може, так поневірявся всі оці роки і звівся аж до нікчемного підніжку трону.

Завжди нас немає вдома, коли нищать наш дім.

І хто ж не злякався Божого гніву, не побоявся занести руку неправедну й злочинну на мене? Слинявий Чаплинський, служкар Конецпольського, старостка, байстрюк, опіяк, здирця і злодій, брехун, шевлюга.

Чаплинський разом з зятем своїм Коморовським, взявши з сотню а чи й більше озброєного лайдаптва підкупленого, знов зробили наїзд на Суботів, цього разу вже не позоставивши там нічого живого й цілого, доми й придомки попалили й поруйнували, майно розграбували, рознесли пасіку, розкопали греблі й спустили воду з ставків, домашніх моїх і всіх підсусідків вигнали геть, пані Раїну з донькою Чаплинський повіз з собою до Чигирина, мовляв, не пристало шляхтянці жити серед мугирів, а тоді намовою чи жорстоким примусом досягнув того, що Мотронка стала його шлюбною жоною, та ще й по обряду римсько — католицькому, з ксьондзом і шлюбними обітницями перед чужим Богом. Маленький мій Юрась сказав щось лихе товстому панові, тоді Коморовський кинув дитя на землю і звелів дати йому канчуків, і недужа Ганна, голубка моя, може й умираючи, ще здобулася на силі, щоб відняти синочка, вирвати з рук тих катюг, але сама вже не могла далі жити й за тиждень покінчила свої земні дні і похована моїми козаками в Чигирині.

Скам’янілий, стояв я, дивлячись на чорні згарища свого дому, родового гнізда, мов той осиротілий птах, в якого гроза відібрала пташенят і пташиху. Був би птахом, заквилив би жалібно, а так лиш зціпив зуби, стримуючи страшні слова, страшні й нещадимі, що прогриміли б як вирок на Страшному суді, слова в неземнім холоді, од якого замерзає не тільки милосердя, а й сама ненависть. “Ut quilibet suam crucem baiulet” — “хай кожен понесе свій хрест”. Чому ж мій хрест такий нестерпно тяжкий?

Примари запустіння роїлися довкола мене, дух попраної справедливості безсило припадав до землі, а наруга нахабно розпускала зловісні свої крила. Бджоли літали розтривожено й розгублено, не знаходячи домівок, яблука з — за густого листя з печальною безсоромністю виставляли до мене круглі боки, цвіркун, знетямлено вилізши з — під розваленої печі на світ Божий, ворушив переді мною тонкими вусами, аж я не знати для чого нахилився і, відчепивши з пояса порохівницю, висипав з неї порох і штовхнув іуди цього музику домашнього затишку — єдине, що мені зосталося з усього, що мав.

Однак був ще кінь, була шабля й лук, я поїхав з свого колишнього обійстя, цілував коня свого, свою шаблю й лука, цілував, і плакав, і питав: як же так, як же?

Безкінечно тяглася переді мною необгороджена гать чигиринська, розтинала стави, болота, чорториї, чорний похмурий ліс, здіймалася над пучинами, похмурими безоднями, над гніздовищами нечисті й невідворотною отхланню, через промивини в гаті перекинутічбули містки, які ледь трималися на підгнилих палях, містки хиталися й тряслися, а може, то тряслася земля і світ хитався мені перед очима, і всюдисуща пучина притягувала й кликала низвергнутся в неї навіки й без вороття, і я мало не стратив змислу й не піддався на той пекельний поклик, але загнуздав своє непокірливе серце, звелів йому мовчати, бо нічого ще не скінчилося, поки не скінчився чоловік, живий Бог і козацькая не вмирала мати, не все ще Чаплинський у мене побрав, коли шаблю в руках маю і волю свою зможу висталити гострішою за шаблю.

На занедбаному кладовищі чигиринському кози скакали по могилках, дерев’яні хрести поперекошувалися, кам’яних чи й було з десяток, оградка завалилася в однім місці, запустіння, убожество, покинутість. Нещасний мій народе! Навіть останнього притулку свого не можеш влаштувати, як у народів просвіщенних. Та й де взяти тобі сили й снаги душевної для клопотів позасвітних, як не маєш життя й на сім світі, живеш в такому часі, коли, сповідавшись, тільки й ждеш, шо ось почнуть начинять тобою шлунки дніпровських осетрів або ж того вошем, того мечем відправлять на той світ.

Довго стояв над свіжою могилкою бідної моєї Ганни. Все найдорожче, що мав у серці, всі мої спогади, болі й радощі душевні, вознесіння духу й спокута — все пішло з нею навіки, навіки! В цілому світі не було чоловіка, бездомнішого за мене, хоч і мав я дім у Чигирині, й дітей своїх, і побратимів на моїй Січі в далеких плавнях. Не було безпритульнішого, хоч скільки ж людей радо б дали мені прихисток. Не було невтішнішого, хоч легко втішитися чоловікові, сівши за стіл дубовий у корчмі Захарка Сабиленка і залитися оковитою, забити нею горе й розпуку, обпалити вогнемторлянку й нутрощі, пустити пекельне полум’я в мозок і в душу, і хоч довкола тебе ще щільнішою стіною стане пітьма, а ти запалаєш, як смолоскип, відчай і нещастя втонуть безслідно, а надії й уповання народяться, виростуть і загримлять у тобі, як великодні дзвони.

Каяття тепер були запізнілі й нікчемні, про спасіння душі дбати не доводилося, коли б мав коло себе отця Федора з Золотаренкового хутора, може, й знайшов би втіху в бесіді з ним, але не було отця Федора, не міг я викликати в пам’яті образу своєї бідної Ганни, хоч скільки чипів над її свіжою могилкою, тільки стояв мені перед очима червоно — чорний морок і з нього, мов зведення, поза моєю волею, поставало видіння, таке дороге моєму серцю і таке тяжке для мене, мов невигойна рана в серці: маленьке лице, лукаве й зухвале, таке молоде, як сотворіння світу, сумно — радісне, несамовито — лагідне, і очі довірливі й докірливі: чом же нас покинув, батьку? Чом, чом? Сірі очі під чорними бровами. Моя доля і моє прокляття!

Я поїхав до корчми Сабиленкової. Радий був би стрінути під тином Захарковим п’яного козака Забудського та послухати його варнякання, щоб хоч трохи відійти душею в потоках дурних словес. Але стояла суша, не було калюж на чигиринських вулицях, пакільці Сабиленкового тину, обшмугляні міцними козацькими долонями, біліли проти сонця пусткою, я штовхнув рипливі важкі двері корчемні ногою, переступив поріг. Нікого й. нічого, я аж розгубився. Чи вже тепер безпритульність переслідуватиме мене скрізь, навіть у таких проклятих місцях, де завжди кублиться люд, хай, може, й щонайгірший, але все ж таки живий! Навіть корчмаря десь заніс чортяка. Ні самого Захарка, цього гвіздка іржавого, ні його Рузі мигдалевоокої.

— Я сів на лаву, похилився на стіл, мов пияк безнадійний. Хоч співай собі пісню корчемницьку:

А козак у корчмі п’є—гуляє, корчму схваляє:

Ой корчмо, каже, корчмо — княгине!

Багацько в тобі козацького добра гине!

І сама єси неошатно ходиш,

І нас, козаків — нетяг, без свиток водиш…

Стукнуло — грюкнуло, зашамотіло — зашурхотіло, і, мов дух пекельний, з’явився переді мною сам Захарко, схожий на іржавий цвях, худий і високий, з сумним довгим носом і ще сумнішими очима, хоч мав би й не дуже сумуватк, бо в оренду забрав мало не половину староства, і поля, й луки, млини, ставки, ліси, з усього мав зиск і прибуток, дер часом хіба ж так, а сам зоставався без нічого, так ніби ті гроші лиш перелітали через нього, щоб опинитися в старостинських гаманах, а Захарко те й знав, що сумним поглядом супроводив їх, дивуючись, що не затримуються вони в його чіпких кістлявих пальцях

— Що, нехрещений сину, кого продав, кого купив? — зустрів я непривітно Сабиленка і, не давши йому розтулити рота, гримнув: — Горілки!

— Може, пан Хмельницький скуштував би мого меду стояного? — злякано поспитав Захарко. — Вже який я мед маю, то ніхто такого не має.

— Сказано: горілки!

Він приніс чарку, дивився на мене сумно й винувато, мов побитий пес, аж мені засвітило в голові, чи не приклав рук до мого нещастя і цей рендар чигиринський.

— Що ти там маєш за душею? — вихиливши одним ковтком горілку й показуючи, щоб налив ще, спитав я Сабиленка. — Знаєш же, що тут сподіяно?

— Ой пане Хмельницький, — забідкався Захарко, — чи я ж би сказав що проти пана! І моя Рузя хіба ж не казала мені: не слухайся тога пана старости і пана підстарости, не бери гріха на душу. А я що? Хіба я мав що проти пані Ганни і проти тієї ясочки панської, яку пан пригрів і викохав?..

— Помовч! — урвав я його. — Маєш діло, то кажи про діло, а не теревень казна — що! То що ж тобі казали пан староста і той шевлюга підстароста?

— А що вони могли казати, пане Хмельницький? Вони собі покликали бідного Захарка і сказали, що, кажуть, ти вже, Сабиленку, кажуть, он скільки літ маєш в оренді своїй грунти суботівські, а не побираєш звідтам ніц і староству від тебе ще більший ніц.

Я не міг стямитися, чуючи Таке.

— В оренді? Мої ґрунти і хутір мій? У тебе?

— Або я знаю, пане Хмельницький? Це ж не я так сказав, а пани старости так сказали, еж, кажуть, держиш оренду, а від тебе ніц…

— Що ж ти їм сказав, вражий сину?

— А що міг сказати бідний єврей такому грізному панству? Вони кажуть, ти, Сабиленку, рендар Суботова, ну то хай буду я рендарем і суботівським до всіх тих оренд, що я їх маю, а що я від них маю, хотів би я поспитати пана Хмельницького?

— Ти мені не про ті свої оренди, а про моє доказуй до кінця!

— Ну, то вони кажуть, хай буде по суду й по праву коронному, чи я там знаю по якому. Бо коли пан Хмельницький на твоїй оренді забудувався, то виплати панові за його будівлі відступного сто тридцять золотих, та й хай пану сотнику буде акцидент.

— Сто тридцять? Таж там майна не менше як на тисячу золотих. А смерть жони моєї, а син скатований, а розруха моя вся!

— А де б я мав узяти й сто тридцять золотих, прошу пана сотника? Тільки Бог і його пророки знають, чиї то золоті й чому маю їх платити.

— І так дорого продав мене. Юда за Спасителя взяв тільки тридцять срібляників, а ти аж сто тридцять відсипав. А я ж і не спаситель і не губитель.

— Чи я продавав пана сотника? Вони вже продали і пана, і панську родину, і панський майонтек, і мене з усіма бебехами і Рузею моєю нещасною, а вже ту сироту, ту крулевну ясну, що її загарбав той товстий Чаплинський, то вже…

— Помовч!

Сабиленко злякано позадкував од мене, але я прикликав його, звелів подавати ще горілки і, коли вже затуманіло мені перед очима, поманив до себе пальцем.

— Знаєш, хто ти? — поспитав його по — п’яному. — Ти мені оце як Осія Талеві або Левіт, який продав свій шматок землі і поклав гроші до ніг апостолів. Апостоли назвали його Варнава, себто “син пророкування” або “син утіхи”. Сам того не відаючи, став ти тут сьогодні для мене отим сином пророкування, хоч утіхи від тебе, казати прямо, мало. Продав ти мене чи купив, лякаючись панства вельможного, а я, може, з того й стану і спасителем, і губителем, возвисившись над усіма. Але возвишатися над рабами німими, здобувати велич коштом малих сих чи ж годиться? Великим треба ставати серед великих. Чи ти їх бачив коли, мерзенний шинкарю? Думаєш, все можна купити за гроші? Знаєш, що сказав апостол Петро Симону — волхву, який хотів купити дар хіротонії? Срібло твоє да буде в погибель з тобою, бо ти помислив дар Божий одержати за гроші. Дар Божий! Не купиш його ні за які гроші! Ні ти, ні твої старостей безчесні. Що ж скажеш, коли проявиться той дар у менії, простому сотникові чигиринському? Якої заспіваєш і де будеш з усіма своїми бебехами!

Мабуть, був я не дуже справедливий до цього чоловіка, який слугував лиш знаряддям здирства, був лиш сокирою в руках ката, рубає ж не залізо в шаблі, а той, хто заносить і опускає ту шаблю. Та був я надто нещасний того дня, здавалося мені, що стою на краю погибелі, а Боги, перш ніж погубити чоловіка, відомо ж, одбирають у нього розум.

Хоч би взяв був з собою Демка, або Іванця, а чи когось з козаків, а то ж метався сам — один з своїм горем, з своєю розпукою, тільки коня мав з собою, та шаблю, та скаламучені змисли, жадоба помети і відплати винесла мене з шинку, і опинився я в старостинській канцелярії, допинаючись будь — що — будь бачити Чаплинського, хоч ще й не знав, навіщо він мені, що хочу сказати йому, що сподіяти. До підстарости мене спробували не пустити його жовнірчики, але я розлякав їх самим видом своїм несамовитим, коли ж допався до самого підстарости і той спробував гримнути на мене, я вхопився за шаблю й уже був наполовину видобув її з піхов, та тут схаменувся, загнав шаблю назад у ящурки, схрестив на грудях руки, процідив зневажливо:

— Ти на мене напав, як розбійник з великої дороги, Чаплинський, я ж звичаєм рицарським і чином благородним кличу тебе на поєдинок шабельний. Ждатиму тебе в четвер увечері коло Погибельних могил в кінці гаті чигиринської. Хто живий зостанеться, хай живе, хто загине, хай приймуть його нетрі бездонні. Та дивись, не крути й не хитруй. І на тім світі знайду!

На тім слові обернувся, вийшов з староства, сів на коня й знов поїхав до Сабиленкової корчми, бо тепер вона мала стати мені Домом рідним.

Був я там і в четвер з самого ранку, не вельми переймаючись тим, що увечері маю битися з Чаплипським на шаблях. Захарко спробував знов намовити мене на свій мед, але я нагримав на нього і пив оковиту, не заїдаючи нічим, тільки посмоктував люльку і дивився в стіну. Не було в мені мстивості, не було жадоби: відплати, тільки втома нелюдська заволоділа всіма членами, та невидима сила, яка тримає чоловіка зсередини, кудись зникла, і я почувався ніби мертвий, зі страхом пересвідчувався, Що тіло моє втрачає природні свої кшталти, форму свою, пливе, мов тісто, нічого живого в ньому вже не зостається. Мабуть, не я сам помічав те своє знищення, Захарко теж придивлявся до мене сумним своїм оком, і коли я вже був на грані відчаю від занепаду свого тіла, він опинився коло мене, присунувся впритул і зашепотів так тихо, що й не розбереш: чоловік говорить чи вітер шелестить у тебе над вухом:

— Слухайте, пане Хмельницький! Не моє то діло, що у вас на мислі і куди ви маєте їхати сьогодні ввечері, та тільки я дещо маю вам сказати, бо як я не скажу, то вже вам ніхто того не скаже. А я таки дещо знаю, хоч і не казав нічого панові сотникові, а пан сотник нічого від мене й не чув, та тільки хай пан сотник не дуже вірить тому панові Чаплинському і візьме з собою кількох козаків, бо той пан Чаплинський то таке стерво…

— Ти, нікчемний торгашу! — гримнув я на нього. — Як смієш радити мені таке! Щоб я збезчестив лицарський свій чин? І в тебе повертається язик….

— Тихо, пане Хмельницький, хіба я не просив вас бути тихо! І хіба я що казав панові? Коли пан не хоче нікого брати, то, може, й не треба йому нікого брати, бо я там знаю! Але хай пан сотник хоч надягне на себе що там треба таке тверде та залізне, чи я там знаю, що воно таке! Бо цей збуй Чаплинський, пан його ще не знає, але ж він звик мати контентацію на всьому задарма! То чи цей чоловік підставить панові черево, щоб пан його проткнув своєю шаблею? Хай пан сотник послухає, що каже йому бідний єврей, хоч я нічого й не казав панові, а пан нічого від мене не чув…

І відсунувся од мене тихо, і шепіт його розтанув у похмурій корчмі, і може, й справді не казав він нічого, а я не чув.

Все ж, підкоряючись якомусь незнаному голосу перестороги, надяг я під жупан сталеву кольчугу, а під шапку — міцну мисюрку турецьку, даровану мені колись мурзою татарським, так і поїхав сам — один через гать до Погибельних могил, але Чаплинського не міг там знайти і вже пошкодував, що призначив такий час пізній, та ще й у цих нетрях. Та тут затупотіло кілька коней і налетіло на мене кілька темних вершників, мовчки вдарили зусібіч, один навіть дряпнув мене шаблею по боку, але залізо чиргикнуло по залізу, я ж тим часом полоскотав одного та другого, а третій кинувся навтьоки.

— Чаплинський! — гукав я. — Гей, пане підстаросто! Де ж ти! Виповзай, тхоре, з своєї нори смердючої! Гей!

Луна від голосу мого розкочувалася понад болотами, поверталася назад до — мене, а більше ні звуку, ні гуку.

Тільки там я збагнув свою нерозважливість і дурість свою. Та водночас гіркота залила серце ще з більшою силою, бо рука моя не діткнулася найбільшого мого ворога, Чаплинський десь жив і сміявся з мене, може й разом з пані Раїною, яка нарешті мала змогу відплатити мені за мій ласкавий хліб і за зневагу, яку я виявив до її жіночих гідностей, за зневагу, а ще більше за неувагу. Знов згадав я, що втратив yсe, найперше ж Мотронку, відтепер почуття цієї страшної втрати гнітитиме мене, й довгі місяці моїх самотніх страждань стануть роками цілими і супроводжуватимуть печальними своїми рядами до самої смерті.

Не було мені тепер ніде ні порятунку, ні втішання, ні надії. Мов зранений звір, кидався туди й сюди, сподівався знайти забуття в мандрах безглуздих, пустити силу ерою на зухвальства й відчайдушність. Але пам’ятав, що сам король намовляв Нас на морський похід, Тож не хотів у такій пригніченості шукати своїх потаємних побратимів, а поїхав до Черкас, щоб поспитати в пана Барабаша, чи він вже надумався розпочинати приготування до морських виправ наших, чи пустив у діло королівське золото ї чи й сам піде на море, чи сидітиме каменем у своїй садибі черкаській.

Але ж цей м’ясопоглинатель, підхлібця лядський, недруг отчизний дбати про людське добро й у гадці не мав, тримався за своє осавульство та полковництво, привілеї королівські ховав і втаював, потирав їх десь у жінчиних прискринках, творив всіляку зволоку й пролонгацію святій нашій справі, ждав, коли ж дозволять обирати гетьмана, щоб мерщій втулити під булаву й бунчук свою грубу тушу. Єдине, на що намовив я тоді Барабаша, — це послати на сейм осінній депутацію від козаків з скаргами на Конецпольського, який далі роздавав Україну лащиківцям, і ті вже обдирали не тільки козаків і посполитих, а й церкви і кладовища розоряли, розкопуючи й могили, коли можна було там чимось поживитися. Сам я теж намірився їхати на сейм, щоб там добиватися підтвердження королівського привілею на Суботів, хоч і знав, що правом у Речі Посполитій доходити — однаково що у воді глибокій загублене шукати.

Власне, те саме сказав мені й полковник чигиринський Станіслав Михал Кричевський, хрещеник мого батька переяславський, мій кум, що теж виявився безсилий проти Конецпольського й Чаплинського і тільки й поміг мені, що дав притулок моїм дітям, поки був я у Варшаві. Кричевський походив з шляхти ходачкової, що має тільки ноги, якими може йти куди схоче, та руки, якими може тримати зброю й дослужитися до такого — сякого становиСька, ллючи кров свою за панів вельможних.

— Гей, Зиновію, — почувши про намір мій їхати на сейм, став відраювати мене Станіслав. — Чи ж ти не відаєш, що на сеймах наших без золотої швайки нічого не зшиєш? А було б у тебе золото, то купив би собі хутір ще кращий за Суботів — і кланятися ні перед ким не треба.

Я вперся: поїду та й поїду! Вже коли й виїхав з вірними своїми Демком та Іванцем, мав перед Білою Церквою пересторогу, але не зважив і на неї.

Стрілися нам на розбагненім осіннім шляху цигани з ведмедем на ретязі муштрованим.

Забачивши козаків двох молодих, а з ним сотника товстого, нашорошеного, може, й від багатства, цигани зупинили свою валку, вивели наперед ведмедя і примусили його танцювати перед нами. Я махнув їм рукою, щоб вони не дуріли й дали нам дорогу, але цигани не повели й вухом, бігали довкола ведмедя, галасували, примовляли своїх примовлянь крутійських: “Шурхай, бурхай, кичкарай, сирже, мирже, дрик…” Ведмідь ставав на задні лапи, трусив передніми, вигинався й вихилявся, як п’яний козак, знай витанцьовував переді мною в багнюці, в непрохідді, в понищенні, а я мав дивитися на це блюзнірство, бо обминути незмога, бо обабіч бездонність чорнозему, осінні розтопи, я гнівно кричав щось циганам, вони блискали зубами, метушилися, мовби звільняючи дорогу сердитому сотникові, а насправді ще тісніше її загачували своєю метушнявою й тупотнявою свого ведмедя. І я з особливою гостротою збагнув там свою малість, своє безсилля, свою безсенсовість. Що чоловік? Очеретина під вітром. Що я роблю і навіщо? І чи те роблю, що мав би робити?

Все ж добирався далі, до Варшави, де ніхто не ждав мене і нікому не було діла ні до моїх кривд, ні до болю сердечного, ні до справедливості для когось там, бо кожен дбав лиш про справедливість для себе самого.

Панство прибуло на сейм у пишноті й силі, кожен посол тягнув за собою цілу вервечку служок, часто озброєних так, ніби мали йти проти орди. Дехто приводив загони досить значні, а великі магнати обставлялися й справжнім військом своїм надворним, бо той же Вишневецький, для прикладу, міг виставити війська набагато більше, ніж Річ Посполиґа своїх кварцяних жовнірів.

Тому до Варшави не було чого й потикатися, не було там місця ні в домах міщанських, ні в заїздах, вже не кажучи про палаци, та ще уяздовські, де я розкошував перед цим. Довелося зупинитися за Віслою, надто що переправлятися у Варшаву мені не треба було щодня, а тільки в дні, призначені на справи судові, хоч і тяжко було сказати, коли ж настануть ті дні.

Сейм почався, як казано, щасливо 25 жовтня. Після меси, згідно зі звичаєм, зійшлися посли сеймові в невеликім числі на місці звичнім. Торішній маршалок сейму Гієроним Радзієвський, який приїздив торік до Києва кликати нашу козацьку депутацію для перемов з королем, урочисто зложив тростину і без супротиву переказав її як знак влади новому маршалкові, писареві землі Жмудської Яну Миколаю Станкевичу і повідомив про це короля. Король мило прийняв посольство сейму й призначив наступний день для цілування монаршої руки. Ще один день пішов на мови канцлера коронного і примаса Мацея Любенського, слабкого старечого голосу якого ніхто не wir як слід почути. Далі була неділя, день святковий. Вже з самого початку сейм заповідався затяжливий і марудний, так воно, власне, й вийшло.

На сеймі відсунули всі пункти, які запропонував за звичаєм від себе король, і вчепилися тільки в одне: війна з турком. Попервах посли розмірковували спокійно. Мовляв, Річ Посполита відчуває цілком слушно неспокій, викликають побоювання приповідні листи, видавані жовнірам під мирною печаттю королівською, ще більший неспокій пов’язаний з упровадженням до країни німецьких найманців і призначенні по добрах шляхетських лежі27 для цих військ. Зроблено це теж без згоди Речі Посполитої, вже навіть ідуть поголоски, ніби ці чужинці мають нас поекромити і дивною алхемією змінити хлопа в шляхтича і шляхтича в хлопа. З тривогою говорено про те, що предки завжди утримувалися від війни з Туреччиною, бо хоч з іншими неприятелями щастило їм, з тим потвором завжди зазнавали труднощів. Далі мови стали гостріші, голоси лунали крикливіші, сейм рвався до короля, щоб висловити йому своє невдоволення й жадання розпустити навербованих німецьких Найманців, скоротити королівську гвардію, видати універсали про відмову від самої думки про війну. Король не приймав нікого, бо хворів, тоді хтось запропонував, щоб сейм вів свої обради разом з сенатом без королівської присутності (яка була обов’язковою), але король не погоджувався й на це. Він допускав до себе лиш канцлера коронного Оссолінського та маршалка сейму і через них передавав свою волю й свої прохання, хотів, щоб сейм виніс ухвали щодо кордону з Москвою, про забезпечення маєтностями королеви і королевича Яна Казимира, який після своїх багатолітніх мандрів повернувся на батьківщину, склавши з себе сан кардинальський, що був наданий йому папою на прохання Владислава, і вийшовши з товариства єзуїтського, в яке був кинувся після своєї поразки на елекції тридцять другого року. Однак сейм не хотів нічого слухати, поки розв’яжеться питання з війною і найманим військом, яке об’їдало й плюндрувало шляхетські добра, чого жоден шляхтич не міг допустити навіть з найбільшої любові до свого короля.

Довго йшла суперечка за уряд гетьмана польного. Замість вмерлого Конецпольського Владислав нарешті номінував гетьманом коронним Миколая Потоцького, хоч великої булави домагався найдужче Єремія Вишневецький, але гетьмана польного король призначати не хотів, що викликало новий галас серед послів, мовляв, од такого поводження королівського маліє повага не тільки стану шляхетського, але й сенату, і коли така небезпека нависла над Річчю Посполитою, то обидва найвищі військові уряди мають бути забезпечені негайно так само, як негайно розпущений німецький жовнір і заборонено козакам виходити на море. Врешті канцлер з доручення короля оголосив гетьманом польним воєводу чернігівського Марціна Калиновського, сказав також, що розіслано листи до найманців, щоб вони, склавши бубни й хоругви, розходилися по домах, що лічба гвардії королівської залежить од потреби й не може бути встановлена точно, про козаків він поговорить з новими гетьманами.

Але це було вже через місяць після початку роботи сейму. До того ж часу ні про що, крім війни, мови не велося, і я з своєю дрібного образою приватною не міг сподіватися навіть на те, щоб мене вислухали. До того ж король вніс на сейм ще й суперечку між воєводою руським Вишневецьким і хорунжим коронним Конецпольським, де йшлося про величезні добра, а не про якийсь хуторець мал взнаного сотника реєстрового козацького війська.

Я знайшов великого нашого прихильника, як сам він себе називав, пана Киселя, щоб порадитися з ним і поспитати, чи не допоможе мені в моїй тяжкій справі. Кисіль замахав на мене руками.

— Нащо панові дратувати таке поважне зібрання малою справою своєю? Сейм відклав аж на лютий наступного року навіть слухання справи воєводи руського й хорунжого коронного. Посли нині вельми роздратовані, і коли з’явиться їм перед очі козак, то й не знаю, що буде.

— Коли то бувало, щоб сама згадка про козаків не дратувала панство? — похмуро кинув я. — То що ж мені — порадить пан сенатор? Що маю діяти? Відібрано мені землю, позбавлено притулку, згладжено Дружину, забрано сироту, яку викохав…

— Тут ідуть поголоски, ніби то була панська коханка? — прискалив прозоре своє око пан Адам. — Чи ж варто побиватися за якоюсь там кобіткою? Скільки красунь залюбки віддадуть панові свою прихильність, а коли треба, то й серце.

— Пан сенатор не відповів на моє запитання, — нагадав я йому. Що маю діяти нині? Не треба посилатися на державні потреби, як це пан звик робити, бо ось перед тобою, пане каштеляне київський, живий чоловік у крові й плоті, який віддав державі все своє життя, а тепер вона не хоче про нього чути, заклопотана якимись вищими справами. Може, й тоді йшлося тільки про якісь незнані нам вищі справи, коли пан Кисіль вносив на сейм ординацію проти козаків жорстоку?

Це вже взяло його за живе, аж він закрутив своїми круглими вузькими плечима.

— Чи я не одної віри з козацтвом, пане Хмельницький, і чи я не хотів завжди тільки замирення для народу мого й для віри нашої?

— Щоб вірити, треба жити, — сказав я йому. — Мертві не вірять. А я нині мовби вже помер, то що ж мене може втішити?

— Хіба я знаю, пане Хмельницький? Може, хай пан лишить свій писаний репротест до наступного сейму?

— Вже лишив, та не знаю, що з того вийде і як маю жити. Хіба як оце створіння Боже?

І, відіткнувши свою порохівницю, випустив на стіл перед паном сенатором суботівського цвіркунчика нещасного.

— Що то є? — бридливо скривився Кисіль.

— Співець пенатів українських. Цвіркун. Єдине, що лишилося від мого обійстя.

— Але він живий! Ворушить вусами.

— Чом би не був живий?

— Не до віри. В Цій порохівниці? Чим же там міг харчуватися?

— Шкода говорити, пане сенаторе! Про цвіркуна питаєш, а про мене й не хочеш? А весь народ мій чим і як харчується? Чи, може, тими пирогами з Шляхетської приповідки? Мовляв, докіль блукали по Вкраїні козаки з рогами, стойли поля — степи облогами, а як явились на Вкраїні пани в ладівницях, стали в хлопів пироги на полицях.

— З дикої пустелі ми зробили край, що медом і молоком плине.

— Для кого ж молоко й мед той! Шляхта хвалиться: таке багатство на Україні, що й старці в нових свитках ходять. Чи не блюзнірство! Коли вже таких розкошей Наробили для народу мого, чом же не здобулися хоч на одну пісню ерою про це? Наші плачі чутно повсюди, а шляхетських виспівів щось нігде.

— Кожен співає в своїй землі і про своє.

— То мав би і наїдатися в своїй землі, а не в чужій.

— Пан Хмельницький занадто рознервований нині…

— І нині, і прісно, і во віки віків, пане Киселю. Доведений до відчаю. І не я сам. Хай би дехто це затямив.

Пана сенатора не стривожили ці мої слова. Чужий відчай не дошкуляв йому. За давньою звичкою своєю полизькав він собі вуса, так ніби той був намазаний медом, і, випроваджуючи мене, спокійно мовив:

— Час і терпіння, пане Хмельницький. Час і лікує, і живить, і судить найліпше.

— Судить, то й судить, — мовив я на прощання, і пан Кисіль відпустив мене охоче, відпустив мене, радіючи, що спекався настирливого козачини. Якби ж то міг знати він, що за рік мало не на колінах благатиме, щоб вислухав я його мови!

Але той рік треба було ще прожити й пережити.

Аж у грудні сейм нарешті закінчив свої бурхливі засідання, винісши конституцію з дев’яти пунктів. Примо: щоб негайно розпустити чужинських вояків. Секундо: аби зберегти неторканими всі союзи і пакти. Терціо: щоб не вживано мирної печаті на шкоду короні й Литві. Кварто: щоб гвардія прибічна королівська не перевищувала лічби, усталеної згідно з давнім звичаєм. Квінто: щоб посольства до інших земель повнили громадяни Речі Посполитої. Сексто: усунути чужоземців з оточення короля. Септімо: щоб козаки понищили свої човни й не нападали на морі. Октаво: щоб комісії, які вирівнюють кордони, не діяли без згоди станів. Ноно: щоб не укладалися союзи з іноземними державами без відома Речі Посполитої.

Цій ухвалі передувала промова канцлера Оссолінського, в якій він з усім своїм умінням спробував залагодити суперечності між королем і сенатом, вдаючись при цьому до звичного пишнослів’я. Сказав він буцімто таке: “Бог оздобив правління короля дивовижними тріумфами й трофеями; нині нову вложив йому на голову корону, коли після стількох звитяг над ворогами сам себе в кінці переміг і сам себе віддав до рук і моці своїх підданих. Однак не без жалю приймає слова маршалка сейму, щоб доконечно військо було розпущене, бо свою рішучість король не раз виказував, коли сам голову свою і життя своє стільки разів наражав на небезпеки. І все ж, що стосується війська, то звелів його розпустити, видав універсали до гетьмана і старост, дасть ще комісарів, виконає все, чого жадаєте. Заперечує, ніби були універсали до Литви, — були тільки приватні листи до підскарбія литовського, щоб не відмовляв утримання в економіях королівської гвардії. Гвардія та вже отримала наказ стати тут, біля короля. Що ж до козаків, то кораблі, звані чайками, готували згідно з ухвалою сенату, бо в пактах є пункт, що турок не повинен підтримувати буджацьких татар, а оскільки він порушував ці пакти, видавалося слушним полякати його козаками.

Тепер, схиляючись до ваших голосів, король видасть лист до гетьмана, щоб козаки понищили свої чайки і сиділи там спокійно, не даючи оказії до порушення миру”.

Але після такої мови, і після сеймової Конституції, і після того, як мене випхано з сейму, як жебрака церковного, той — таки канцлер коронний знов розшукав мене аж за Віслою, припровадив до себе в Уяздов уночі і просив в ім’я короля повертатися додому й терпляче ждати слушного часу.

— Вже не вірю, що настане той час, — сказав я канцлеру. — Козаків трактують нині ще гірше, ніж під Боровицею. Барабашеві посли поскаржилися сейму, що лащиківці грабують і нищать церкви по Україні, то й що почули на відповідь? Глуми й лайки на адресу схизматів, а тоді козаків виставлено з сейму, щоб не заважали панству творити його високу політику. Після королівських заохочень ми справді піднесли були голови, але тепер знов маємо зазнати ще більшого пониження й занепаду.

— Король не відступається ні від свого заміру, ні від своїх запевнень козакам. Нині зима, але з настанням тепла він знову хоче повернутися до морської виправи і має намір номінувати пана Хмельницького гетьманом того війська.

— В нас ще не було морських гетьманів.

— Tе будуть! Хай пан Хмельницький тільки терпляче жде. Час, пане Хмельницький, час — то всевладний творець справ великих і людей визначних.

Вони обидва з Киселем мовби змовилися в своїх упованнях на чудодійну силу часу. Та що час! Навіть горобцеві треба поклювати конопляного сім’я а чи там проса якогось, щоб вижити, а що вже казати про чоловіка, який і не самим хлібом насущним живе. Коли треба йти на війну, то лащаться до тебе, щоб послати на убій, коли ж небезпека не загрожує, то ми в панів останні з людей, підніжки й собача кров.

Так я поїхав з Варшави ні з чим, щоб уже більше ніколи туди не повертатися. Зима була тяжка для всього живого. Морози стояли такі, що дерева в лісі тріскалися і птахи вмирали на льоту, снігами загорнуло землю непробивними, весна довго не приходила, а коли й настала, то була вся у вітрах холодних, у зливах, а тоді в знаменнях небесних зловорожих, лютували стихії, яких не пам’ятали найстаріші люди, блискавиці палили хата й цілі села, церкви й костьоли, розшалілі води в несамовитому клекоті зривали греблі, зносили млини, змивали цілі лани, шкоди й утрати були повсюди страхітливі, і, може, саме це всезагальне лихо помогло мені забути на якийсь час власну біду, і я спокійно сидів на своєму сотниківстві в Чигирині з синами своїми й донькою і втишував своє бунтівливе серце.

У Києві помер митрополит Петро Могила, і шляхта зітхнула з полегкістю, дякуючи Богові, що він вчасно забрав до себе таку заражену істоту, щоб вона далі не шкодила церкві католицькій. У травні знов розпочав свою роботу сейм, який мало не всксвої зусилля витратив на замирення Вишневецького з Конецпольським, навіть обидва гетьмани — Потоцький і Калиновський — взялися до цієї справи.

Знов блиснула мені якась надія, коли з початком осені, як завжди потаємно, покликано мене за Дніпро і під Ніжином в маєтностях Єжи Оссолінського я мав зустріч з паном коронним канцлером, який прийняв мене разом з королівським секретарем Любовицьким. Сказали мені, що про їхню подорож на Україну відає лиш король, що, власне, він і послав їх сюди з високою місією проголосити мене гетьманом морського походу й передати мені королівські знаки: булаву і бунчук. Тепер я мав змогу діяти, хоч привілеї королівські далі тримав у себе пан Барабаш і добути їх від нього не могла, здається, ніяка сила, бо ж пан осавул військовий добре бачив, що король не має ніякої ваги перед всемогутньою шляхтою і виграє не той, хто держатиме руку за королем, а той, хто веслуватиме на кораблі Шляхетському, спрямовуючи його до порту, званого золотим спокоєм.

У серпні помер восьмилітній королевич Зигмунд Казимир, єдина й остання надія короля Владислава. Знов лютували стихії й лиха. Сарана, затемнення сонця, мітла в небі, а у Варшаві бачено над містом могилу і хрест вогнистий у хмарах. Казано, що то знак війни великої й кривавої. Король тепер гірко шкодував, що поступився шляхті й не розпочав війни першим, щоб попередити удар ворожий, хоч би звідки він мав бути. Поступився шляхті тільки тому, що не хотів дратувати її, сподіваючись на обрання малого королевича на престол по смерті власній, яку вже відчував за плечима. Тепер все це здалося на ніщо. Коли б Бог прибрав королевича раніше, то все було б інакше.

Я міг би поспівчувати королеві, але не мав на те ні часу, ні можливості, ні бажань, коли вже казати відверто.

На Чигирин напав якийсь заблуканий татарський чамбул. Його відбито досить легко, але тут прискакав з Черкас коронний хорунжий, який недавно повернувся з Варшави після такого — сякого замирення там з Вишневецьким і тепер рвався показати на чомусь свою силу, і без готувань належних об’явив похід на орду.

Дурне то було діло й непотрібне, про що я казав і своїм козакам, та й самому полковникові Кричевському, і осавулові Пешті. Хтось доніс Конецпольському, і той одразу ж покликав мене і став грозити.

— Вже й так маю тебе на оці, пане Хмельницький! — викрикував. — А тепер ти ще бунтувати мені будеш козаків.

Я змовчав на той вельможний гнів, тільки сказав, що одна справа мова, а друга — діло. В діло ж я готов іти, бо маю обов’язок і сповню його належно.

— Побачимо! Побачимо! — погрозливо гукнув Конецпольський. — Я звелю приглядати за паном сотником і не подивлюся на його високі знайомства й покровительства, бо тут я пан і тільки я маю право поєна таліоніс28. Сподіваюсь, пан ще не забув латини?

Я знов змовчав, хоч і кортіло мені сказати, що сподіваюся ще й сам нагадати мстивому панові не саму латину, а й свою мову батьківську.

Знаючи підступність і мстивість Конецпольських, я для застороги вдяг на себе кольчугу і залізну мисюрку під шапку, і досить слушно, бо щойно ми зіткнулися з якимись татарськими пастухами, як на мене вчинено замах смертний; жовнір Чаплинського Дашевський рубнув мене ззаду по голові так, що розвалив би череп, якби не мисюрка, коли ж я, хоч потемніло мені, в очах, все ж вибив у того зрадника щаблю з, рук і поспитав його, що б то значило, він став божитися, що взяв мене за татарина. Щоб якось задобрити мене, Конецпольський, ділячи здобич у кінці походу, звелів оддати мені захопленого ще під Охматовим малого сина перекопського мурзи Тугай — бея, і я взяв того нещасного бранця, заприсягнувшись у душі повернути його рідному батькові якомога швидше.

Без побід і без слави повернулися ми до Чигирина, і Конецпольський розпустив козаків по домівках, а в цей час Вишневецький, позаздривши своєму ривалеві29 слави, й собі кинувся по скіфських степах, але повернувся додому, так і не побачивши жодного татарського вершника.

Тепер, коли вельможні пани, всупереч власним же постановам, розбуркали орду і показали свій намір іти на неї війною, була для мене найліпша нагода відібрати в Барабаша привілей хоч і силою, вдатися до хана, налякати його приготуванням великої війни і намовити вдарити купно на панів.

Я став готуватися до від’їзду на Запоріжжя, спродував, що мав, дітей менших своїх хотів віддати між добрих людей, хто мене жалував, а Тимка взяти з собою. Козаки з моєї сотні і з сотень Федора Вешняка і Кіндрата Бурляя теж готові були йти зі мною. До Самійла на Січ я послав вірних людей, щоб він зготовлявся нас прийняти і скликав усіх лугарів і заволок з очеретів, повідомив про свої заміри Максима Нестеренка в Корсуні і Яцька Клишу в Білій Церкві, з якими ще тоді в Варшаві змовився до дії, послав і до давнього побратима ще по стамбульській неволі Филона Джелалія, який сидів серед реєстровиків т тім боці Дніпра, в Кропивній, і до Богдана Топиги в Черкасах. Все йшло тихо і швидко, хоч і без надмірного поквапу, бо тепер я відчував, що готуюся здійснити найбільшу справу життя, і не міг, отже, занапастити її необережним посуненням30. Кривд і образ довкола зібралося тоді вже стільки, що здавалося мені — не знайдеться жодного козака або посполитого, який, хоч і довідавшись про мої таємні готування, зрадив би мене й моїх товаришів і кинувся з доносом до панства. Вчинити таке означало б піти проти народу свого. Хто на таке спроможен?

Але мав поплатитися за надмірну довірливість. Мій кум Кричевський, відаючи про мою розпродажу, але не допитуючись ні про що, намовив мене, коли я хочу продати коня свого дорожче, поїхати разом з, ним на ярмарок до Бужина над Дніпром, і я, не відчуваючи лиха, згодився. Коня продати я не зміг, бо не встигли ми й до ярмарку доїхати з паном полковником, як на околиці Бужина оточив нас чималий загін жовнірів, і старий вусатий ротмістр, чемно вклонившись Кричевському, та й мені, попросив мене здати шаблю й лук і їхати з ним, бо він має наказ козацького комісара пана Шемберка.

— Куди ж їхати? — поспитав я спокійно, ще сподіваючись, що то лиш жарт немилий.

— Нам скажуть. про це в путі, — ухильно відмовив ротмістр, може, й справді ще не відаючи, куди має мене попровадити.

— Пан Хмельницький їде зі мною, — сказав Кричев — ський, — і я Не дам його в обиду.

— Маю писаний наказ пана комісара Шемберка, — дістаючи з — за обшлага папір і простягаючи його полковникові, знизав плечима ротмістр.

— Але це безчинство! — гукнув Кричевський. — Я беру пана Хмельницького на поруки.

— Цілком поділяю обурення пана полковника і висловлюю своє співчуття пану Хмельницькому, але маю виконати наказ. Коли ж пан полковник хоче помогти панові Хмельницькому, то радив би йому, не зволікаючи, вдатися до пана комісара Шемберка.

Кричевський поглянув на шістку козаків, які нас супроводжували, і на залізних гусарів комісарських і зрозумів, що сперечання тут буде даремним.

— Пане Зиновію, моя вина, — сказав зітхнувши, — але видобуду тебе, хоч як би вони пробували тебе заховати!

Мене привезли назад до Чигирина, але зробили це вночі, з чого я збагнув, що вдень тут побоялися мене брати, остерігаючись козацького бунту, а так ніхто нічого не знав, ні про що не здогадувався, а тим часом найбільший ворог старостинський (чи ж тільки старостинський!) сидів за товстими дубовими дверима в смердючій цюпі разом з якимись трьома злодіями нікчемними. І хто ж мав тепер мене в своїх руках? Знов Чаплинський! Так наче сходилася на ньому клином уся земля і нікчемний цей зайда, понищивши все моє найдорожче, сам того не відаючи, мав занапастити ще й усю велику справу життя мого.

Кричевський не кинувся до комісара Шемберка в Трахтемирів (і добре зробив, як виявилося згодом), а висте — жив, куди мене запроторили жовніри, і з’явився другого дня до Чаплинського з вимогою відпустити мене на поруки. Разом з Кричевським були й сотники Вешняк, Бурляй і Токайчук, та Чаплинський не хотів їх і слухати, заявивши, що тут уже й не його воля і навіть не воля пана комісара Шемберка, а самого гетьмана коронного.

Та водночас боягузливий підстаростка вже й не радий був, що зайшов у таку суперечку з цілим полком Чигиринським, і тому вельми зрадів, коли, довідавшись од Кричевського про мій арешт, прибігла до нього Мотронка, себто пані Чаплинська, як тепер звалася, і сказала, що коли муж її не випустить негайно пана Хмельницького, то вона готова накласти на себе руки і ніхто їй не завадить того зробити.

— Панство бачить, яка шалена ця кобіта, — виправдовуючись, вказав на неї Чаплинський і, трохи поогинавшись для виду, згодився віддати небезпечного в’язня на поруки полковникові й сотникам, але й тут вдався до хитрого викруту, заявивши, що хай того Хмельницького звільнить з — під замка рука жіноча, бо ж ніхто не стане карати жінку за таке свавільство.

Сумне то було побачення моє з Мотронкою. Вже не була дівчам сірооким, ніжним і розгубленим, стояла переді мною жона шляхетська, в дорогих хутрах, високогруда, хижоока, гнівна на весь світ, а найперше на мене, що віддав її на поталу, не захистив, не відвоював, як рицар з твердою рукою і мужнім серцем, і не я, в’язень її чоловіка, отже і її власний, звинувачував Мотрону, а вона мене, хоч і мовчки. Коли ж схилився, щоб поцілувати їй руку, вона злякано відсмикнула й крикнула своїм давнім голосом, од якого перевернулася мені душа: “Ні! Ні!” Вже був я на волі, вже ждали мене одцаля мої вірні побратими, щоб оточити мене, обступити стіною і не видати ні Богові, ні чортові, але не міг я так відійти од найдорожчої тепер для мене істоти, глянув у її сірі очі й сказав тихо: “Їдьмо оце зараз зі мною, Роню! Їдьмо!” — “Ні! Ні! — ще наполоханіше зашепотіла вона. — Визволи мене звідси, батьку! Визволи!” Сковзнула устами по моїй неголеній шершавій щоці й побігла по мокрому снігу, ніби й не лишаючи зовсім після себе слідів — і не знайдеш, і не побачиш!

Я дивився, як вона відходить від мене, хотів завернути і повернути її, але не вмів і не міг цього зробити і плакав від безсилля. Не приховував своїх важких сліз. Чим змиє їх мені світ жорстокий і злочинний!

Вещняк намовляв мене вже тої ночі, не гаючись, втікати на Запорожу. Вони з Бурляєм та Токайчуком наготували вже вози з припасом, мовби для того, щоб їхати до Трахтемирова просити за мене комісара Шемберка, самі ж повернуть на Крилій і на Омельнику стрінуться зі мною, щоб разом іти на Низ степом. Я й не мав нічого супроти, та тільки надумав всё ж відібрати в Барабаша привілей королівський і оце, сидячи в ув’язненні кілька днів, знайшов, здавалося мені, на те спосіб. Сказав сотникам, щоб зготовлялися потиху, а сам на день Миколи зимового, найпершого помічника і заступника бідарям, шостого грудня, учинив обід великий в своїм сотниківськім домі чигиринськім і на той обід запросив ласих на частування старшин з Черкас на чолі з паном Барабашем. Поки реєстрове старшинство пило та гуляло, я закликав і обдарував милостинею старців і калік, попросивши молитися за мене і мою справу Господу милосердному й заступниці нашій Матері Божій, а тоді взяв бандуру й став складати й виспівувати думу про пана Барабаша, вихваляючи його за те, що то він захищав віру християнську і до самого короля виступав і листів та універсалів на захист віри нашої прохав.

Захмелілий пан осавул військовий і полковник тільки довбешкою покивував, слухаючи, та підтакував грубим своїм голосярою: “А таки ж так, трясця його матері, таки ж воно так, пане Хмельницький!”

Я співав далі:

А як став Барабаш напідпитку гуляти,

Став йому Хмельницький казати:

“Годі тобі, пане куме, листи королівські держати,

Дай мені хоч прочитати!”

“Нащо тобі, пане куме, їх знати?

Ми дачі не даєм,

У військо польське не йдем;

Не лучче б нам з ляхами,

Мосцивими панами,

Мирно пробувати,

Аніж піти лугів потирати,

Своїм тілом комарів годувати?”

— Істинна ж правда! — реготав Барабаш. — Хто б же то з перин наших та кинувся оце в ті темні луги дніпровські та підставляв тіло своє шляхетське під комаря ненажерливого! Таки ж вгадав мої слова, пане Хмельницький, ой же ж і вгадав! Давай вип’ємо за твоє здоров’я!

Далі було так, як і в моїй думі. Барабаш упився до втрати змислів, я зняв з нього пояс і шапку, дав Демкові своєму й велів скакати до Черкас, показати пані Барабашевій речі її мужа і виманити в неї королівські листи.

Вранці Барабаш, оклигавши, похопився за поясом та шапкою, але я сказав, що не отримає їх до кінця гостини, бо ж не годиться відпускати такого гостя дорогого, ще й не почастувавши як слід. Пили чи й не до самого вечора, власне, день був такий нахмарений, що годі було й розібрати, де воно ранок, а де вечір, нарешті прибуд Демко і підморгнув мені, мовляв, усе гаразд, пане сотнику, я ще почастував милих гостей стояним медом на прощання, віддав Панові Барабашеві його шапку й пояс, обдарував усіх, випровадив за ворота, а, сам мерщій кинувся збиратися.

Не став ждати нового дня, бо й що козакові ніч чи день, степ йому буде й постіллю, і прихистком. Побратими мої збиралися звідусюди, зготовлені до всього. Позаду в них були цілі віки, то що їм якийсь перехід у днів кілька?

Степ лежав перед нами розмоклий, сумно — засльозений. Річки вийшли з берегів, всі вибалки поналивалися водою, навіть верхівцям тяжко було братися цією бездорогою рівниною, вози ж застрявали щоразу, довелося кидати їх, а самим летіти без спочинку — так за чотири дні переміряли ми велетенську рівнину і вже були там, де треба, ще й поспівували собі бадьоро і мовби безтурботно:

Ой що будем робити?

Нема козакам по чарці горілки де взяти.

Да гей же, де взяти!

Чи хто міг би уявити такий перехід за чотири дні? І яких же то людей треба було мати, щоб перескочити незмірні степи, де навіть згук умирає між могилами!

Кому про це розкажеш?

Я став складати в думці лист до Мотронки, лякався Звернутися до неї, почуваючись спровиненим за те, що не зміг захистити її, та водночас і не можучи втриматися, бо слово народжувалося в душі, рвалося з неї, мучило мене й катувало.

“Найпрекрасніша й найвеличніша Мотроно, пані і добродійко моя!

Мотрононько!

Коли в години недолі моєї трапляв я в роздор з світом і судьбою і всі молитви мої безплідні спадали з глухих і байдужих небес, чи ж не ти стала моїми небесами і світлою тінню в пітьмі мого мученицького життя?

А тепер покинув тебе на згубу, немічний і зрозпачений, втікаю в сподіванні рятунку для тебе, для себе і для землі всієї. Чи ж справдиться моя надія? Шкода говорити!

Земле моя нещасна і нещасні діти твої!

Кров людська бризкає в небо і добризкує до самого Бога, а він купає в ній ноги свої і мовчить.

Велике мовчання степу над нами, і стежки, знані й незнані, невидимі навіть для Всевишнього, вгадувані й відчувані самими лиш мудрими кіньми. Тільки прослідок звіра знаходимо часом та божища давні кам’яні по степових могилах німуючі, як моя душа.

А де ж моє божище, де Есфір — жалівниця, що визволила мене з неволі старостинської, вкинувши в ще більшу неволю й гріх, чом покинув її, чом не вирвав з рук брудних на волю і в простори неміряні!

Ой вийди, вийди,

Не бійсь морозу.

Я твої ніженьки

В шапочку вложу.

Згадую, як любила ти мою шапку, як пригортала її до грудей, як цілувала. Боже праведний!

Душа стогне, а я заганяю ті стогони назад, тамую, мов кров із рани.

Мотрононько!”

Не лист, а стогін, і розпач, і кривавлення серця. Куди й кому таке відішлеш?

Я складав той лист у думці, в думці він мав і залишатися. Що було в наших душах? Ми відважилися на смертельний зрив з усім, що мали, стали відчахнутою гілкою від дерева ріднизни, ще не здобувши майбутнього, ми відкинули все минуле і те, до чого можна було б доторкнутися рукою, але ми відсмикували ту руку, ладні спалити її, як Муцій Сцевола, — хай звогниться, звуглиться й спопеліє, але не спонукає до покори, бо нам нема вороття!

Згодом, через багато літ, неприязний до нас письменник напише про цих людей слова образливі: “Дикі запорожці танцювали коло вогнищ, кидаючи вгору шапки, палячи з пищалів і п’ючи квартами горілку”. А далі: “В місті чабани заводили щораз голосніше хороводи, а запорожці палили з самопалів і купалися в горілці”.

Чом би й не написати, що купалися в сльозах? А Україна тоді купалася і в сльозах, і в крові, і, може, це найбільше сприяло мені.

І той неправедний не зможе не віднотувати сеї обставини: “Запорожжя стало при нім, бо ніколи під нічиєю булавою не розкошувало так у крові й здобиччі, дикий з натури люд горнувся до нього, бо коли хлоп мазовецький чи великопольський без шамрання ніс отой гніт переваги й утиску, який тяжів над “потомками Хама” в цілій Європі, українець разом з повітрям степів вхлинав у себе любов до волі, такої необмеженої і дикої, як степи самі. Чи ж воля йому була ходити за панським плугом, коли погляд його тонув у Божій, не панській пустині, коли з — за порогів Січ гукала до нього: “Кинь пана і ходи на волю!”, коли татарин суворий учив його війни, призвичаював очі його до пожоги й морду, а руки до зброї? Чи ж не було йому ліпше у Хмеля бушувати і панів різати, ніж хребет гордий гнути перед підстаростами?”

Так, згодом усе сприяло мені, але й тоді теж були сприяння і небесні, й земні; і зима м’яка, вся в весняних розтопах, і низькі хмари над степом, під якими ховалися звір, і людина, і констеляції небесні. Конецпольський не міг мене затримати, бо їздив по козацьких городах з ревізією коронною, закликав би на поміч собі Чаплинський безчесного Лаща, але той сидів у Стеблеві, гетьман Потоцький стояв у Барі, й поки гінці від Шемберка доскакали до нього та поки привезли його веління відрубати мені голову, вже не було мене ні в Чигирині, ні на Україні.

Чигирин — це стежки в снігу. Багато стежок у снігу — ось що означає, слово “Чигирин” по — татарськи.

Хто втікає, вибйрає одну стежку, а хто женеться, має кидатися одразу по всіх. Шукай вітра в полі!

Я виїздив з Чигирина простим сотником козацьким, а вже вилітали з мок очей орли і линули в дні минулі і в дні прийдешні, у дні великих битв і великої крові, і в їхньому клекоті чув я свободу, велич і вічність.

12

Діялося те року від сотворіння всього живого 7156–го, від утілення слова Божого — 1648–го. Рік тоді був переступний, літера ж великодня була К — красне. Я й народився в році високосному, і всі високосні мали бути для мене щасливими (народжені в роках високосних завжди мають життя незмірно тяжке, але й щасливе), отож сміливо розпочав велику справу без побоювань, з великими надіями, хоч і починалося все з Горя та біди, з великого гноблення й неправди.

Мені потрібен був повний крах, щоб стати Богданом. Виїхавши тої ночі з Чигирина, я зробив перший крок на шляху вічності.

Я не пішов тоді на Січ, бо втрапив би з вогню та в полум’я: Січ, що стояла в Микитиному Розі на правому березі Дніпра, пильно охоронялася польською залогою, яка виловлювала всіх новоприбулих і підозрілих і не давала волі козацтву, зібраному там. Мене б вислідили там, як красного звіра, тому вдарився я одразу до своєї Січі потаємної на острові Бучки за дві милі вище по Дніпру від Микитиного Рогу. Від правого берега відстань до острова теж була зо дві милі, а з берега кримського хіба з найбільшої гармати можна було дострелити, одначе ж ніхто не знав, куди цілити, бо острів той так заховано серед проток, дерев і очеретів Великого Лугу, що майже ніхто не відав про його існування. Ще тоді, як утікав я з Кодака від старого Конецпольського, опинився я на острові, і прийнято мене не вельми ласкаво отаманом Данилом Нечаєм, або, як його звано, — Лінчаєм, або й Кінчаєм, бо виступав многолико, вмів прихиляти до себе серця найбільших завзятців своїм спокійним узвичаєнням, великою силою, мужністю й ненавистю до панства. То він знайшов Бучки і влаштувався там надійно й надовго, збирав до себе людей, приглядаючись і вибираючи, зготовляючись до діл великих, хоч ще й не знав сам до яких. Я сказав Нечаєві про море. “Нема таких людей”, — відмовив він. Тоді я сказав, що люди знаходяться до діла, а не діло до людей. І згодом знайшовся нам Чарнота, який вмів стругати човни з нічого. Знайшовся Максим Кривоніс, який горів відвагою й розумом у всьому. Знайшовся Ганжа, готовий стати на самоборство хоч із самим султаном турецьким. Знайшовся Богун, що хитрощами перевершив би всіх дияволів.

Нечай дав своїх людей, а сам на море не пішов. Так повелося й далі. Він був мовби володарем Бучок і за це брав данину з морських виправ, з усього здобичництва, з ватажками жити мирно не вмів і не хотів, не заважав їм збиратися в себе перед виправами на море, не затримував, коли по виправах розскакувалися вони хто куди: Богун до козаків донських, Ганжа — в “дикі корогви” молодого Конецпольського, Кривоніс до купецьких валок, з якими перемірював Україну, добираючись аж до Варшави й до Кракова, возячи туди то просо, то хміль, і ніхто ще тоді й у гадці не мав, якого пива наварить цей чоловік для шляхти з свого хмелю!

Тепер усі зібралися на Бучках на мій поклик, і Нечай мовби зрівнявся з усіма, хоч і далі зоставався володарем цього прихистку і всіх припасів, що там були наготовлені хоч і на кілька тисяч чоловік.

Я приїхав до них такий самий, як вони всі, але виходило, що вони мене ждали, і не вони їхали до мене, а я до них, і цьому спричинилися мій розум і моя воля. Це я зібрав їх докупи, і вони, поглянувши один на одного, ще виразніше відчули свої гідності і були вдячні за це мені і готові були визнати за мною гідності найвищі. Я поглянув на них тепер, у хвилину своєї скрути і свого відчаю, і збагнув незмірність своєї сили. Ким я оточив себе? Лицарями, квітом народу. Тоді й сам ніби зацвів і розцвів, їхнім полум’ям загорівся й зігрівся, а всім довкола видавалося, ніби лиш я сам горю, палаю, як велетенська походня, як гнів народу й землі цілої.

Не обставляй себе сірими нікчемами, йдучи на діло велике, бо й сам посірієш!

— Приймаєш мене, Нечаю? — спитав я. — Бо вже не маю тепер куди повертатися.

— Приймаємо, пане Хмельницький, — поважно мовив господар наш. — Та й як тебе не прийняти, як прибув у лічбі чи й не більшій за Мою.

— То зроби свою лічбу більшою. Дай знак, хай збирається твоє товариство, може, й на Січ теж дай знак, бо ховатися тепер не будемо.

Ще не ставши гетьманом, я вже був ним, серед болісного барахтання в трясовині безвілля, серед неймовірного. сум’яття, глушини зумів піднести свій поклик, поставити його, як стовп вогненний, до самого неба, щоб усі побачили і здригнулися — одні від страху, другі від усвідомлення власної сили.

Хто підняв мене над народом? Бог? Король? Випадок? Горе? І чому мене? Може, мої давні товариші перевищували мене здібностями й палом душевним, але всі вони були мертві, а мені дано вижити серед пекельних мук, в самотності, яка або ж знищує людину, або підносить дух її на вершини. Коли чоловік потрапляє в натовпи і ховається в них, він розчиняється й знищується в анонімності, в безликості, обшмуглюється, як камінь у потоці. Хто стоїть осторонь, на того сиплються найдошкульніші удари, і коли він не зламається, тоді стає мовби символом віри. Треба, щоб у тобі бачили порятунок, шукали його. Тоді за тобою йтимуть і за тебе боятимуться більше, ніж за самих себе. Це вище, ніж любов. Тебе оберігатимуть, як власні надії.

Може, й з’явився я тої зими на Бучках як велика надія всіх цих упосліджених, вигнаних з дому і з рідного краю, але не зломлених людей, і тому вони слухали мене так прихильно, хоч не казав я їм нічого нового, чого б вони досі не знали.

— Погляньте на мене, — казав я їм, — я старий і змучений, все життя моє пішло на служіння Війську Запорозькому й королеві, сподівався я, що на старість матиму спокій, а мене переслідують, як і всіх вас, як народ наш безталанний. Жону мою звели зі світу, сина малого варварськи побито, мене осоромлено, майно відібрано, з рідного обійстя вигнано, і немає для мене іншої ласки й нагороди за пролиту за Річ Посполиту кров і за муки всього життя мого, як тільки смерть під сокирою ката. До вас приношу свою душу й тіло, панове — браття, прихистіть і захистіть свого старого товариша, захистіть і самих себе від загроз, які над вами нависають.

— Приймаємо тебе, Хмельницький, хлібом — сіллю й щирим серцем! — прокричали тоді мені.

— Хто ви й що ви, і скільки терпіння покладено на вас, лицарі—браття, — казав я їм. — Вольності ваші понищені, ґрунти відняті, вільних лицарів обернено на хлопів, яких женуть на панщину, примушують бути конюхами, свинопасами, цсарями й попихачами в панів. Реєстрових зменшено, до шести тисяч, та й у тих життя гірше рабського, на Січ нікого не пускають, а кою ловлять коло Кодака або в степу шляхетські під’їзди, то вбивають без суду.

Саму Січ стережуть жовніри, ніби це розбійницьке Кубло, а не пристанище вільних захисників землі рідної. Козацьке життя ставиться ні на що, за найменші провини стинають голови, вішають, в живих людей забивають палі, наче в землю святу. Відбираючи майно наше й життя, топчуть і єдине, що залишається у нас: душу нашу і віру. Гнуть до унії, розоряють церкви наші, чинять наругу над святинями. Чи ж можна терпіти далі? Треба взятися за шаблі й відвоювати свою землю і свої вольності, щоб на землю нашу не ступала панська нога так само, як ніколи вона не ступала на цей острів дніпровський. Знаю гаразд, що самою, шаблею не допнеш панського війська, надто воно навчене і мужність має високу, самопалами теж проти армати не вдієш багато, козацьку ж армату відібрали панські комісари й засіли з нею по замках і не спускають з нас пильного свого ока. Та можемо виставити зброю, якої ще не знав ніхто й ніколи. Довго думав я над цим і бачу, що зброєю такою може стати поміч сусідів наших найближчих, з якими ворогуємо ось уже двісті літ, а то й більше, а з якими ліпше було б подружити для загальної користі. Мовлю про татар. Правда, вони бусурмани й негоже брати їх спільниками в боротьбі проти християн, та коли ті християни гірші за нечестивих, то що ж діяти? Татари вже давно б напали на Річ Посполиту за те, що король їм не платить чотири роки данини, то лиш ми їх стримуємо. Тепер ще розгнівані вони за недавні походи проти їхніх мирних становищ Конецпольського й Вишневецкого. Ще більше стривожаться й погніваються вони, довідавшись, що король задумав велику війну проти їхніх покровителів турецьких, отож і проти них самих, а в ту війну хотів найперше послати нас, козаків. В мене є королівські привілеї на готування чайок для сеї війни, дано нам королівську корогву і булаву, і хотіли мене наставити гетьманом для морського походу. І ось поки сей лист у нас в руках, то виберемо послів до хана об’явити йому, що замишляє король, і порадити, щоб пособив нам, коли не хоче нашої шарпанини.

— А що, пане Хмельницький, — загукали козаки, — коли хочеш послужити всім нам, то й ми послужимо тобі радою, послухом і кров’ю! Вже як і сам король наставляв тебе гетьманом, то на те Божа воля, і хай буде вона й людською! Зібратися хочемо з Січчю та й прокричимо тебе гетьманом нашим!

— Скликайте запорожців, — сказав я їм, — кличте всіх з лугів, річок і степів, а тоді станемо думати свою думу.

Сам дав синові своєму Тимкові сотню козаків чигиринських і відіслав його з полоненим татарчуком до батька його, перекопського мурзи Тугай — бея. Передав мурзі щедрі дарунки козацькі й звелів Тимкові, щоб сказав про те, що козаки, мовляв, хочуть дружби.

Самійло записав згодом у своїм діаріуші мої мови в такий спосіб: “Надто в містах і селах українських аби люди будь — якого чину не мали в будинках своїх ніяких сходин і бесід, а також аби не стояли вкупі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці чи на ринках та торгах і нічого поміж себе не обговорювали. А понад те вони, поляки, ще й унію намагалися увести й міцно утвердити в православний народ, тобто знищити благочестя і таким чином усилувати народ. Подивіться — но, вільні навколишніх всяких племен і мов народи, яку тоді зробив був наругу понад Боже і природне право вільному шляхетному, сарматійському, козако — руському, здавна відвагою й мужніми ратоборськими ділами не лише у своїй Європі, але й у далеких азіатських країнах прославленому народові інший, теж сарматійський, народ польський, що завжди був братом цимбрам, скіфам і козакам. Дійшло, бачте, до того, що й вуста, дані Богом до розмови людської, наказали взяти на замок. Але що всемогутня і недовідома воля Божа має створити в людському роді, того не може ні запобігти, ні заборонити ніякий природний або через науку набутий людський досвід. Отож, хоча й затулили тоді поляки вуста українцям, щоб вони не говорили нічого поміж себе, але завдяки тому найшвидше відчинили двері гнівові, що ховався в їхніх серцях”.

Він прочитав мені се, прибувши на Бучки з Січі, і я зауважив йому, що має письмо занадто штуцерне і обтяжене латинською премудрістю, якої ми з ним колись набиралися в отців єзуїтів у Львові.

— А написав би ти так, як ото в промові Івана Мелешка31, — колись було зауважив я Самійлові: — “Правду казати, не так винен король, як його раднії баламута, що сидять біля його та крутять. Багато тут є таких, що хоч і наша кость, та собачим м’ясом обросла й воня; вони — то нас ведуть, Річ Посполиту гублять. А коли б такого чорта та в морду!” Тепер сідай, — мовив я Самійлові, — та будемо складати листи на Україну до панства вельможного, щоб заморочити йому голову, поки зберемо свою силу. Однак тут уже забудь латинську науку і давай укладати, щоб вийшло мовби й по — хлопськи, без високих кондицій, уклінно, а може й плачливо часом. Хто ж сьогодні плаче, то взавтра посміється.

Ще перед цим уклав я листа до Мотронки, хоч і знов не міг його відіслати, а тільки тримав його в своїм серці, мучився тими словами, але мука та була солодка, і, може, заради неї і складав я листи до своєї любові.

“Світе мій ясний, цвіте яскравий, Мотрононько найвродливіша і найкоханіша, душі і серця мого втіхо, чарівниця всемогутня!

У чарівниць волосся до п’ят, вони загортаються в нього, мов у киреї, і хто попаде в ті сіті, вже не виплутається до смерті. Дух твого волосся живе в мені, каламутить розум, паморочить душу.

Ми їхали вдень і вночі, перед нами була безвість, а за нею — вороття назад у помсті, у битвах, у надії, у славі. Куди скачуть вершники? На вбивство або до жінок, до смерті або до любові. А ми втікали від смерті, та втікали й од любові. Ми їхали вдень і вночі, в холодний вітер і в крижаний дощ, і тепер слова “ніч”, “вітер”, “дощ” — найненависніші для мене. В них приховане зло, загроза неминучої смерті, загадкова пітьма і тиша, мов у темному осередді землі.

Мотрононько!

Бачу твої сльози, і придавлене серце моє скажене бунтується, і оглухлий світ валиться в грузи. Зозулі не лічать тобі років, простір мовчить, ти не подаєш голосу.

Я — найнещасливіший з усіх смертних.

Страшно подумати, де тебе зоставив.

Снишся мені, привиджуєшся, стоїш невідступно — як заступниця і як гріх втілений.

Личко твоє, мов далека зоря, зігріває мені серце.

Де ти?”

Я звертався до Мотронки, як до Бога, — лише думкою, молитвою, покликом і запитаннями, які зостаються без відповіді. Вона була для мене мовби й не на землі, а на небі. Та земля все ж існувала, а на ній — повно нечисті й панства, і до нього я мав послати листи, може й лукаві часом, щоб приховати свої справжні наміри.

Найперше написав я панові Барабашу. “Так як ваша милість, — писав я, — потрібні й корисні українському народові привілеї ховав і беріг у себе під жінчиними плахтами ради власних вигод і користі, то за це Військо Запорозьке чинить вас гідним полковникувати не над людьми, а над овечками або свиньми. А я при сім прошу у вашої милості пробачення, в чім не вгодив вам в убогім домі своїм у Чигирині на празник святителя Николая, а також в тім, що поїхав на Запоріжжя без відома і дозволу вашого і тепер з допомогою цього привілею сподіваюся зробити для гинучої України щось краще”. Самійло для більшого глуму приписав з Євангелія: “Fuit autem Baraba latro”. (“Був же Барабаш розбійник”).

Коли з Барабаша і сам Бог святий велів поглумитися, то козацького комісара Шемберка треба було поводити за довгого носа, вдаючи смирну овечку, отож я писав йому в Трахтемирів, що втік на Запоріжжя не для ребелії й зловмисництва, а лиш тому, що Чаплинський зловмисно посягав на життя моє і що козаки із Запоріжжя хочуть послати до Варшави депутацію, щоб випросити королівських привілеїв для захисту від самоуправства старост і їхніх при хвоснів. Ще просив я комісара захистити мій бідний дам і моїх слуг у Чигирині до мого повернення з Січі.

Коронному гетьманові Потоцькому, ні словом не згадуючи про його жорстокість до мене, писав я також лиш про свою образу й кривду: “Я сподівався доживати віку спокійно й щасливо, обсипаний благодіяннями короля і Речі Посполитої, як зненацька явився ворог мого щастя — Чаплинський, литовський підкидьок, польський п’яниця, український розбишака, який, перебуваючи вісім літ на дозорстві у пана Конецпольського, многих братій наших погубив брехливими доносами, який, зустрівши де — небудь священика, не лишав його без того, щоб не вирвати волосся з бороди і добрим порядком не полічити ребер києм або обухом”.

Гетьмана я так само запевняв, що нічого не хочу робити, як тільки послати депутацію до Варшави.

Написав я ще й Конецпольському, ні слова не мовлячи про його власну безчесність, тільки картаючи всіляко Чаплинського, про якого, коли б коронний хорунжий знав усе, як він оббирав навіть свого власного пана, то не захотів би його мати не те що дозорцем, а навіть грубником або кучером.

Листи мої розминулися з листами, які розіслав коронний гетьман по всіх усюдах, наказуючи впіймати ребеліанта Хмельницького. На Січі тоді стояла залога Черкаського полку з п’ятисот реєстровиків і трьохсот кварцяних жовнірів. Полковник Вадовський, отримавши веління Потоцького впіймати мене, вийшов з Січі, щоб знайти мій прихисток. Я послав йому навстріч Кривоноса з Клишею. Самійло, щоправда, знаючи норов тих, хто стояв залогою на Січі, відраджував це робити, та я не пристав на його раду. “Там наші козаки, — сказав я, — а козаків проти свого народу уживати — однаково що вовком орати!”

Кривоніс і Клиша, одягнені реєстровиками, легко проникли в Черкаський полк, стали говорити козакам: “Куди ви йдете і кого шукаєте? Хмельницький і ми Не станемо піднімати шаблі на єдиновірних і єдинокровних товаришів наших. Коли йдете з ляхами на благочестиву віру, то за це дасте одвіт Господу всемогутньому”.

Реєстровики побили жовнірів і поєдналися з запорожцями. Січ стала вільною, кошовий розіслав вісті повсюди, скликаючи з зимовників своє козацтво для важливої й вельми пильної справи, слідом за козаками стали збігатися з берегів Дніпра, Самари, Бугу, Конки лугарі, степовики, заволоки, сіроми й нетяги, тіюду назбиралося біля двох тисяч, однак на Бучках і далі нас було лиш кілька сотень, бо Нечай не хотів виказувати свого притулку.

Потоцький, довідавшись про мою втечу з Чигирина, звелів полковникові канівському, щоб той з полковниками чигиринським і переяславським, не зволікаючи, йшов на Запоріжжя і погромив “того бунтівника, впень стинаючи всіх учасників ребелії”.

Не обминув коронний гетьман своєю панською ласкою і тих, хто був коло мене. Писав усім, хто при Хмельницькім пробуває, аби з тої своєвольної купи розійшлися, а самого Хмельницького видали — інакше майно їхнє на. волості буде пограблене, сім’ї побщі, і він, коронний гетьман, з військом кварцяним доти не вийде з України, доки йому Хмельницького не видадуть і козаки не підкоряться. Підпис був звичний: “Миколай Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барсышй, ніжинський etc, etc староста”.

Кому писав? Не були це погромлені й упокорені сеймовою ординацією та кварцяним військом реєстровики, які, маючи перед очима жовніра, сиділи кожен так покірно, що й вовк, упавши в яму, не сидить покірніше. Зібралися тут справді вільні люди, люди своєї волі, які кпили з усіх сил земних і небесних, не те що гетьманів його королівської мосці.

— Який, кажеш, гетьман? Великий чи маловеликий?

— Малодобрий32.

— Сюди б його й за того не взяли, що коням свистить, як воду з себе пускають!

— Хай там мух на палі набиває, а комарів колесує!

— Відпиши йому, пане писарю, як у тому псалмі: окульос відент ет нон габент.

— Себто по — нашому: не дав Бог свині рогів!

— Ще одпиши йому, що Хмель сюди одну свою голову приніс, а назад — то треба всі наші виносити, галу наживе пан Потоцький!

А тут з’явився на Січі якийсь священик і збирав натовпи козаків, виголошуючи їм химерні казання, аж Самійло не втерпів і, списавши, приніс мені їх на Бучки, може, щоб звеселити мою душу. Казання було довге. Від сотворіння світу, битви архангела Михаїла з Люципером, виліплення Адама з глини і народження Єви з ребра Адамова розповідалося про райське яблуко і про вигнання Адама і Єви з раю, після чого “на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Бо велів Господь панщину робити, а до церкви не велів ходити, в запусти Богові нічого не давати, корчми не минати і за нею як за матір’ю пребувати. Та й перепустив на нас орду татар, турків і тих нечистих ляхів, які стовпи, що на них наша руська віра опирається, довкруж пообгризали. Ой Боже ж мій, пообгризали! Петрівку підгризли, Спасівку підгризли і Пилипівку. Ото ще один лиш стовп не обгризений, на якому Великий піст стоїть. А коли і його до остатку обгризуть, тоді вже всю нашу благовірную Русь чорт побере і в трапезу до своєї матері чортової занесе, чого нас Господь борони. Амінь”.

— Що то за піп? — поспитав я Самійла.

— Каже, твій сповідник.

— Отець Федір! — не повірив я.

— Так зветься. Отож знаєш його, Зиновію.

— Ти спитав би, кого не знаю.

— Тоді сповідника тобі треба найперше.

— Ой, не поможе! Ну скажу, що бачив, що чув, що кусав, а що тільки нюхав, до чого доторкувався гріховно, а до чого руки були короткі. А хто нам доточить, рук, Самійле?

— Самі й доточимо.

— Поїдеш зі мною до хана. І отця Федора привези з Січі. Може, розкаже татарам, як Михайло з Люципером бився. Як то воно там?

Самійло, сміючись, перечитав ще раз:

— “А Люципер з усього скоку та Михайла в щоку! Як же крикне Михайло: “Гей, тепер же не бивши кума, не пити пива!” Та як кинеться до оружжя, до ножа, до чечуги і мачуги, до меча та до бича, до самопала, щоб лупити Люципера не помалу…”

Обступали мене людські голоси, завзяття людське, сміх і відвага, і я сам від того всього почувався дедалі дужчим, розпростувався, підносився вище й вище, ставав видимий аж у далеких столицях, і хоч ще й не збагнули там, хто я і що, не знали, як назвати мене — чи неслухняним грішником, чи злочинним бунтівником, чи великим мстителем, та вже затривожилися, і до гетьмана Потоцького полетіли поради й веління від “благодійника” козацького Киселя, від воєводи краківського Любомирського, від канцлера коронного Оссолінського і від самого короля. Гетьманові коронному радили стриманість і розважливість, писано йому, що Хмельницький пішов на Запоріжжя тільки для того, щоб розпочати війну на морі, що військо кварцяне в козацькі городи на Україну вводити передчасно, що до Хмельницького треба послати для переговорів знаючих людей, а не дратувати його і гультяйство, зібране на Запорожі, погрозами і залякуваннями. Не мав злагоди коронний гетьман і з своїм гетьманом польним Калиновським. Калиновськйй ще з осені наполягав, щоб більша частина кварцяного війська була розпущена, тільки тоді, мовляв, можна бути безпечними щодо намірів короля розпочати війну всупереч постановам сейму і сенату. Жовнірів уже почали розпускати, коли прийшла тривожна вість про мою втечу з Чигирина. Потоцький міг би торжествувати, що не розпустив війська, коли б мав на те час, але тепер уся його задавнена злість проти народу українського скупчилася на одному мені, і він будь — що квапився знищити мене, поки я не підняв голови. Довгі роки Потоцький був польним гетьманом при Станіславі Конецпольському і найперше навчився в нього жорстокості. Конецпольський був заїка, тому про нього казали: “Пан Станіслав спершу вдарить, ніж вимовить”. Потоцький, що вважав і себе мовцею незгірше за самого Оссолінського, хвалькувато заявляв: “Я і вдарю, і вимовлю!”

Та ось полк, посланий коронним гетьманом проти мене, був розбитий, погрози видати Хмельницького не діяли, не помогло й те, що Потоцький призначив за мою голову тисячу золотих: охочих отримати юдине золото не знаходилося, а тим часом з усіх усюд цілими ріками тік народ на Запоріжжя, і на Україні не було села, де б не кликано людей за свою волю, і кликано не за золото, а на смерть люту, бо на пристановищах козацьких треба було душ найтвердіших. Блукали по селах і містечках мої посланці й добровільні підпомічники козацькі, гукали на базарах і коло церков: “Хто хоче за християнську віру на палі сидіти, хто за святий хрест рад, щоб його четвертовано, колесовано, хто готов прийняти муки всякі і не боїться смерті, — приставай у козацтво! Не треба смерті боятись — від неї не встережешся. Оттаке наше життя козацьке!” Кого ловили, то безжально набивали на палі, однак це ще більше заохочувало люд ставати проти панства. Хто втікав на Запорожу, хто готував собі зброю вдома. Тільки Вишневецький у своїх маєтках відібрав двадцять тисяч самопалів у селян.

Потоцький не послухав королівського веління і ввів кварцяне військо в козацькі городи, щоб не дати розгорітися бунту. В листі до короля коронний гетьман писав про свою нехіть до морського походу, пояснював, що рушив на Україну не для пролиття крові, а тільки прагнучи заспокоїти козаків, мати їх “в повному порядку”: “Рушив, аби страхом війну закінчити. Досі не пролито військом вашої королівської мосці жодної краплі козацької крові і не буде пролито — аби тільки покорилися, відклавши свою легкодушність і ароганцію, та задавили своє завзяття”.

Щоб уникнути зайвих нарікань варшавських можновладців, Потоцький спорядив навіть посольство до мене, очолюване давнім моїм знайомим ротмістром Іваном Хмелецьким, який добре знав наші козацькі гумори. Хмелецькому пощастило з погодою, бо після затяжних відлиг і незвичних зимніх дощів степ трохи підморозило, і ротмістр з своїми жовнірами досить легко доскакав до Січі. Вельми здивувався, коли там йому сказано, що Хмельницького шукати має десь в іншому місці, що на Січі його й не бачено ще і не знати, де він пробуває і що думає—гадає. Тому коли перевезено нарешті Івана Хмелецького на Бучки (по дорозі козаки мої сміялися з ротмістра, як він пробував заплатити їм: “У нас і пси за перевіз не платять, не те що королівські ротмістри!”) та побачив він ті кількасот гольтіпак, що мене оточували, побачив мене в нужденній дерев’яній хижі, самотнього й утомленого, то якось мовби розгубився.

— Чолом, пане Хмельницький, — мовив він дружньо.

— Чолом, пане Хмелецький, — відповів я, — бач, забралися ми з тобою так далеко, що тут і хміль, мабуть, не росте.

— Та бачу, що, мабуть, не росте, — посміявся Хмелецький.

— Тож я, знаючи таку економію, попросив сюди людей, що знаються на тому, як возити хміль куди треба.

— Ще треба й пиво вміло зварити, — зауважив Хмелецький.

— І пиво зуміють зварити, і люльки розпалити, і диму напустити, все вміють, пане ротмістре.

— Не дуже в тебе й людей, пане Хмельницький.

— Зате кожен десятьох варт.

— Однаково не досить.

— А нащо мені занадто. На чайки багато й не вміститься.

— То все ж хочеш на море вдарити?

— Може, й на море, а може, й на сушу. Вже як воно вітер повіє. Щоб не супротивний.

— З суходолу вже супротивний віє, — застеріг Хмелецький. — Гетьмани вступили з військом в Україну і дійдуть і сюди, коли треба.

— І оце тебе послали сказати.

— Послали ж. Велено тобі сказати, щоб не розпочинав війни на морі, повернувся додому і розпустив усіх своїх людей і щоб сіли собі спокійно по домівках.

— Гаразд мовиш, пане Хмелецький, Сіли по домівках. А коли домівок немає? Може, пан гетьман коронний звелить для нас палацики вибудувати? Його милість король ясновельможний, знаючи наш стан, звелів самим залізом собі волю і добра здобувати. До слова ж королівського ще й листи свої з печаттю додав. Королі не зрікаються своїх слів, та не завжди в спромозі їх потвердити. То хоч ми своєю відвагою потвердимо. Може, хочеш побачити той привілей королівський?

— Багато про нього мовиться в нас, та ніхто не має віри, — сказав Хмелецький.

— А ось ти й повіриш. Демку! — гукнув я. — Покажи пану ротмістрові привілей королівський.

Демко сидів коло мене в передпокої невідлучно, так і спав упоперек мого порога, на нього я покладався найбільше, це не Іванець, який все никає та нишпорить. Демко вигадав і для привілею, на який усі хотіли поглянути та ще й помацати, Пристругав тахлю дерев’яну, прикріпив на ній лист королівський і заслонив чорною шовковою шматинкою. Так і приніс до ротмістра. Відтулив шовк, показав лист зблизька, хоч до рук і не дав: мовляв, дивись, а руками — зась.

— Що й шовком прикрили, — подивувався Хмелецький.

— Щоб атрамент не линяв, — пояснив я. — Трохи знаюся на цих справах, бо колись же був писарем військовим, як ти гаразд відаєш, пане ротмістре. А тепер коли й писар, то втеклий, а ще: втеклий сотник і здрайця ойчизни. Так там мовиться при гетьмані коронному?

— Обіцяно всіляку справедливість для всіх і прощення, — сказав Хмелецький. — Для того прибув.

— Шкода говорити! Не для того я втікав на Низ, щоб оце тепер ставати перед Потоцьким помилуваним грішником! Вірили ми йому не раз і не два, а чим кінчалося? Палями та сокирою катівською? Зібралися ми тут, сам бачиш, в числі невеликому і замірів злочинних не маємо ніяких, та хочемо послати депутацію хоч би й до короля та до сейму, щоб вони послухали нас звідси, коли не хочуть слухати з України. Вимагаємо ж для себе й народу свого небагато: скасувати ординацію нелюдську тридцять восьмого року, повернути давні вольності наші і вивести війська королівські з України й ніколи не вводити їх, бо впораємося на своїй землі самі, не піддавалася ж Україна ніколи польській короні, а ввійшла як частка добровільна, прийнята під руку королівську з волі доброї. Отак, пане Хмелецький. Передай панові краківському все, що чув і бачив у нас, а більше не маємо що передавати, бо ж однаково Потоцький не слухатиме, йому все Марсові сурми гримлять у вухах, хоч і вуха вже вовною позаростали. Хвалився тобі я ще пивом, то, може, скуштуєш наріого пива — горілки, а перед тим поведу тебе до лазні козацької, може, захочеш, щоб послужив тобі.

— Прислужити в лазні? — подивувався ротмістр.

— Хіба ж не вважають пани, що козаки тільки й уміють, що груби топити та воду їм гріти? Воєвода поморський Мацей Немойовський, кажуть, хвалився якось, що коли б став великим паном і захотів мати двір порядний, то за секретаря взяв би нідерланда, конюшим — угорця, стольником — італійця, кухарем до гарячих потрав і риб поляка, до паштетів — француза, кухарку до охендозтв33 — польку, німкеню для праці, до ліжка мазурку та англійку на додачу, а русина до лазні.

Хмелецький сміявся разом зі мною щиро, тоді додав і од себе:

— В нас ще кажуть, що гетьман повинен мати голову влоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, щоб уже коли де стане, то не поступався.

— Може, щоб ліпше втікати? Але панові Потоцькому й іспанські ноги не поможуть, як доведеться вчистити від якої—небудь притичини: затовстий і затяжкий.

Гостював Хмелецький ще день у нас, куштував нашої горілки, придивлявся до всього оком мовби й доброзичливим, але пильним, однак нічого не побачив загрозливого і поїхав до свого пана гетьмана, запізнавшись з нашими гуморами, в гумбрі добрім.

13

Нещасливе й нечисте це число тринадцять припало саме на розповідь про Крим. Ніхто не хотів пускати мене до хана.

— Не їдь, батьку!

— Бісової віри насіння, хіба ж з ними каші звариш!

— Не віддали тебе Потоцькому, чом же маємо віддавати ханові чи чорту — бісові!

Я відсміювався:

— Я від діда втік, я від баби втік і від хана втечу… Колись он навіть од самого султана турецького втік. Як попав у люту неволю бусурманську після Цецори, то вже думав — гаплик. Гетьман коронний Жодкевський убитий, гетьмана польного Конецпольського теж узято до неволі, все панство було або побите, або попроваджене до самого Стамбула. Ну, панство, то що? Конецпольського королівський посол викупив, і відпущено його з шанобою додому, мене ж і на викуп ніхто не ставив, а мерщій загнали на галери чорноморські погріти спину та плечі. Ну то й обрітався так чи сяк, поки до Стамбула не потрапив. А тут султан турецький Амурат затіяв банкет для свого турецького панства. Звелів збудувати для такої притичини салю довгу на дві милі між двома мечетями їхніми найбільшими, вся та саля34 з дерева цинамонового, а верх покритий папужим чамлатом35. Коло тої салі кухню поставлено належну, в кухні котел, що в нім дванадцять кухарів у човнах плавали й ціну з варива знімали веслами. Варилося ж у нім чотири тисячі дев’ять баранів ціляком та волів півтретя ста рубаних і іншого бидла в достатку.

А вже як почався банкет, привезено на шести верблюдах скляницю кришталеву, в яку налито вина відер п’ятсот і кілька гарнців. Для неї споруджено спеціальне носило, щоб кількадесят в’язнів довкола столів тягали і шкіряними кіблами діставали з скляниці вино, як ото в нас з криниці воду. Напившись, хтось із гостей розтовк ту скляницю, скло цілий тиждень в’язні вимітали, тому турки не могли ні вийти з салі, ні танці влаштувати, ні забави з стрілянням із луків або що там за звичаєм треба було робити.

Отоді я (бо ж був серед тих в’язнів), щоб сподобатися чимось султанові, попросив дати мені гармату турецьку, аби міг показати козацький сприт у стрілянні. Дозволено, притягли мені яничари гармату, набили Порохом, вклали ядро, став я розглядатися, куди б стрелити. Ну то й побачив на шпилі найвищої мечеті, себто церкви по — нашому, комара, що сидів там і чухав правою ніжкою ліве вухо. Вимірив я з тої гармати комара так штучно, що ядро пролетіло йому крізь обидва ока і комарик гепнув на землю. Скочив я, поки він не прийшов до тями, вхопив його, напівживого, без обох очей, та й підніс султанові під золотий балдахін. Здивувався вельми падишах, похвалив мене, звелів випустити на волю, а тоді ще й одчепив од пояса свій гаман, повний золотих червінців, і подарував мені на дорогу. Мав би хан про це знати, тож і поїду до нього не як ворог його запеклий, а як обдарований колись милостями самого султана.

Моя фацеція36 припала до смаку більше, ніж би вмовляння і переконування найдокладніші. Надто серйозно сприймають світ тільки жорстокі люди, а тут зібралися добрі і щедрі серцем, бо ж не дбали про себе, а про народ і його неуярмлену душу.

— Це ж стільки м’яса від того комара зосталося! — скалив око хтось із козаків. — Куди ж його султан подів?

— Ханові б воно здалося якраз, — додавав інший, — у них там друге літо недорід, худоба й вівці дохнуть.

— Ханові то ще воно й нічого, а от чорним татарам як? Без війни та без здобичі погинуть!

— А султан на війну проти короля не пускає, бо в них вічний мир.

— Отут би татарам і піти разом з нами Проти панів та полоскотати їм черево!

— Татари й пішли б, так хан же! Він султана злякається.

— Хай їм султан, а в нас буде гетьман. Хочемо мати тебе гетьманом, пане Хмельницький, а не ханським в’язнем, та й не відпустимо від себе. Хіба ж не намнемо боків панам і без нічиєї помочі? Нам аби вдарити, а там воно й само в ушах дзвенітиме.

— В кого ж дзвенітиме? — питав я гірко. — Згадайте Наливайка, Лободу, Тараса, Павлюка, Острянйна, Гуню. Що вони змогли проти залізного королівського війська з його арматою? А як Крим з нами піде, тоді Потоцького зметемо. Не лякаюся йти до хана, бо й сина свого рідного послав до мурзи перекопського, отож маю віру в татарське благородство. Султани турецькі татарів у своїх фірманах звуть тільки благородними, коли ж ми запізнали саму їхню хижість, то, мабуть, так уже воно судилося й нам, і татарам, та не може ж так бути довіку.

Я вів страшну гру. Одного сина відіслав до татарського мурзи, сподіваючись на його благородство, а другого лишив у Чигирині, не маючи надій ні на що добре, бо так і бачив, як тягнуться хижо до малого Юрася пухкі, в рудих заростях пальці мерзенного Чапдинського, і коли й знайдеться сила, яка захистить дитину, то хіба що ця нещасна добросердна жінка, моя голубка Мотронка, що теж кинута в ненажерливу пащу панську, не захищена, не порятована, не визволена.

Треба бути закоханим або нещасним. Був я серед тих, хто не мав нічого свого, де одвіку не було ні жінки, ні дитини, тож мав зрівнятися з ними в усьому, коли хотів, щоб мені вірили і, коли треба, йшли зі мною і за мною.

Я пересварився з усім світом, та не сваряться тільки блаженні, а я не хотів бути блаженним. Коли копають ями для сох під нову хату, то першу яму копають на власній тіні, мовби прирікаючи себе в жертву. Кидався в битву сам — один: як виграю — то виграє весь народ, програю — то тільки я один.

Приїхав з Січі отець Федір. Посивів і постарів за той час, що не бачились, але чорні очі горіли вогнем і сміхом.

— Відпровадив посланця сил пекельних і їхнього служки Потоцького? — поспитав мене.

— Відпровадив.

— Що ж послав гетьманчику?

Я сказав.

— Треба б не самі слова. Послав би ти йому, сину, дрючок, яким Каїн убив Авеля; жезл, яким Мойсей розсунув Червоне море; ослячу щелепу, якою Самсон побив філістимлян; пращу Давидову, якою той Голіафа вбив; меч Авраамів, яким праотець хотів убити Якова; весло Ноя, яким той стукнув по голові дурня, що хотів вчепитися за ковчег.

— Грішний, отче, — засміявся я, — не здогадався спорудити таких знакомитих дарунків панові краківському.

— Відпускаю тобі гріх сей, сину. А ще маєш якісь гріхи?

— Грішний, отче, — признався я йому, — грішний оком своїм, мислями, руками й намірами. Та однаково прости мене, отче.

— Бог простить, — поблагословив мене отець Федір.

— Поїдеш зі мною до бусурманів?

— Хто ж тоді й поїде, як не я? Вже на хуторі тоді домовилися, ось я й з тобою.

— Не нарікай на мене, отче, коли не завжди питатиму твоїх порад. Будеш моїм сповідником — порадників підкаже сама справа. Тим часом найближчий мені чоловік Самійло — писар, та отам Демко за дверика, ну й ще ті, хто прийшов зі мною з Чигирина, та ті, з ким я тут знаюся ось уже з десять літ, може.

Він відповів мені словами з книги Самуїлової:

— “Чини, що може рука твоя, бо з тобою Бог”.

Я ждав повернення Тимошевого від Тугай — бея. І в гадці не мав, що той може не повернутися, пропасти, згинути. Я молився до німих просторів, до степів зачаєних і зловорожих, щоб віддали вони мені сина, а з ним надії мої і моїх товаришів, і степ відгукнувся прихильно на ті мої молитви, і щойно випровадили ми з острова посланця від Потоцького, як переправлятися з татарського берега став Тиміш з козаками і з татарським невеличким чамбулом, даним йому Тугай — беєм для честі й супроводу. Холодна вода била в чорний ніс дуба, на якому плив Тиміш, я стояв на березі, дивився на сина, син дивився на мене, обидва ми мовчали, поки дуб ткнувся в пісок, тоді я ступнув на крок уперед, а Тиміш вистрибнув мені назустріч, і ми обнялися, здається, впершё нё як батько з сином, а як воїн з воїном.

— Ну як, сину? — спитав я.

— Та що? — знизав широкими плечима Тиміш. — Біднота аж шкварчить! І в самого мурзи там злидні такі…

А приймав нас по — царськи! Кланявея тобі, просив передати, що зве тепер тебе братом своїм назавжди. Дарунки привіз я від Тугай — бея. Лук з сагайдаком, пук лисиць червоних, а там на березі отара жирних валашків. Жде мурза тебе в гості. Ну, коли й до хана, то він береться бути твоїм провідником і повіреним. Чи як воно там…

— Говорили ви про що?

— Та про що? Про погоду, та про пастівники, та про худобу й овець. Про що ж ти з такими нещасними людьми говоритимеш?

— До союзу з нами як Тугай — бей?

— А йому що? Як хан скаже, а він — твій брат. Вже за сина дякував та дякував, каже, молився Аллаху за нього і Аллах почув його молитви. А між Аллахом і ним, себто Тугай — беєм, ти брат його названий І вірний. Гарно мовить мурза — хоч би й до козаків з такою мовою!

За вечерею я Назвав тих, хто поїде зі мною до хана. Для красномовства Клишу Яцька, а ще його — як свідка наших перемов таємних з королем і канцлером коронним у Варшаві і моєї зустрічі з Оссолінським у Києві. Кривоноса для молодецтва і мальовничості похмурої, якою відзначався у своїх саєтах і кармазинах турецьких, гордий, різкий у слові, весь у силі різкій, що так і била з його кістлявих вугластих рамен і з його високої постаті і жилавих рук. Бурляй, що був мені й чигиринським нагадуванням, і міг докинути щось про морські виправи, в яких вони побували з Кривоносом не раз і не двічі, але згадки мали неоднакові: Кривоніс пам’ятав лиш сутички з ворожими галерами, для Бурляя найтяжчими видавалися змагання з морем і стихіями.

Вечеря наша була проста, коли не сказати убога, як і водилося на Січі. Юшка риб’яча у дерев’яних ваганах на столі та загреби37 до неї, тоді варена риба на стябді, а до цього горілка й пиво у великих конвах, з яких ми попивали дерев’яними ж михайликами, бо тут ні чарок, ні скляниць не водилося. Коли об’явив я, що взавтра удосвіта вирушаємо до хана, і сказав, хто мав зі мною їхати, то ніхто не сперечався і не скаржився на несподіваний від’їзд, бо козак завжди готовий вирушати хоч і на край світу. Циганкуватий малий Ганжа, подаючи михайлик з горілкою своєму сусідові, посміявся:

— Гаразд чиниш, Хмелю, що не береш мене, бо зчеплюся там з кимось неодмінно і попсую вам усе посольство!

Тоді скинувся й Чарнота:

— А хто ж вас там нагодує?

— А хто стане за вас стіною? — поспитав Нечай.

— Про вигадництво й мовчите, — обізвався Богун.

— Та й про лад на поході хтось би мав дбати, — докинув Вешняк.

Так перемовлялися, чи то й жартуючи, чи й навсправжки, але вже ніхто тепер не виявляв спротиву моєму намірові, ні страху перед невдачею, ні сяйва слави, хоч збиралися в тривожну невідомість, без свідків, без опори і без помочі, тільки сліпе щастя козацьке з нами, та химерна доля, та відвага й відчайдушність безмежна й безкрая. Хай звершиться те, що має звершитися! Сказано ж, що ніхто не може уникнути своєї долі, навіть Бог.

Помолилися після вечері, вклонилися мені, а тоді один одному, подякували кухареві: “Спасибі братчику, що нагодував козаків”. Тоді поклали кожен по копійці в карнавку для їстівних припасів, щоб не останній раз тут трапезувати, бо козак, поки їсть, поки живий.

Вдосвіта ми переправилися на кримський берег і невеликим загоном в сотню козаків, запасшися харчами і всякою потребизною на місяць путі.

Степ був безсніжний, морозцем прибило землю, стала вона сизою, зливалася з сивим небом, і не розбереш, де кінчається земля, де починається небо. Хоч і не підганяючи занадто коней, ми швидко вглиблювалися в ці нічиї степи, в ці пасовиська й бойовиська споконвічні. Навіть узимку було видно буйнотрав’я літніх пастівників, а то зненацька починалося безводдя з горілими торішніми травами, і тільки терни та байраки значили вбивчу одноманітність степових безмірів. Вже перед Перекопом несподівано захопила нас велика вітряна снігова фортуна, яка не пустила далі їхати, і татари Тугай — бея, що показували нам путь через степи, не знати як вивели нас до овечих кошар, і ми заночували з чабанами, і чомусь думалося тієї ночі, що житія з тваринами, теплими, смердючими, але мовчазними й добрими, мабуть, має свої приваби й навіть переваги, бо той дух од них, по суті, здоровий, а норов — лагідний. Сказано ж: бійся вовка спереду, коня ззаду, а чоловіка з усіх боків.

Я дивився на своїх побратимів, і думи мої тяжкими були, але й не безнадійними. В засніженому степу, безкраїм, безберегім і безшляхім, ідуть кудись ці люди, невідомі світові, безіменні, власне, мовби й неіснуючі. Моє ім’я коли й знають десь, то лише тому, що дочеплено до нього щось бунтівливе, ніби злочинне. І хто б міг сказати, що ось так здобувається безсмертя, воля й історія для цілого народу! З нічого, з невідомості, з виенажливих мандрів у безнадію. Хто ми і що? І якими ж треба бути людьми, щоб відважитися на таке! Ми ще й не існуємо, живемо, як оці коні, як вівці В. кошарі, як дикі звірі в байраках. Ніби сміття людське, полова на вітрі.

Але ж не розвіємось, а провіємось і станемо золотими зернами історії свого народу, його ім’ям і славою. І тоді прогримлять наші імена, як весняні громи над степами.

Ще три дні скакали по кримській рівнині, знов пустельній, так само безлюдній, як і степи, хоч і видавалося нам, що весь час стежать за нами вузькооко ханські поглядці. Ішли долинами, балками, пускаючи вперед ногайців перекопських Тугай — бея і тримаючись їхньої сакми38. Харчувалися в тому переході, як убогі татари: просяний хліб, арпачик39, пенір40, а запивали водою з бурдюків, хоч везли з собою і пиво, і горілку, й вина, та то все для дарунків ханові й зажерливим його челядинцям, яких не зміг би ніхто полічити. Демко через нашого козацького бута41 пробував розпитати ногайців, який двір у хана, але ті знали тільки свого Ор — бея, найвідданішого сторожа престолу Тугай — бея, бо він стояв на Перекопі й стеріг двері в орду. А там був хан, його перший спадкоємець калга, другий наступник нуреддін, ханські сини — султани, а далі йдуть беї, які мають право не голити бороду, і ханські чиновники, яких так само багато, як зірок на небі або трав у степу.

— Бач! — дивувався Демко. — А в тебе, батьку Хмелю, тільки я, Демко, та Іванець, та й той, кажуть, перехрещений з єврея і звався колись Йоною, як той пророк, що сидів у китовім череві. Сидів же, Іванцю? Мабуть, і прізвисько твоє від черева — Брюховець.

— Брюховецький! — покрикував Іванець. — То в тебе хлопське прізвисько Лисовець, а я Брюховецький, шляхетське ймення!

— Оце мені ще шляхетство в такій пустелі! — спльовував незлобиво Демко.

Я прислухався до тих їхніх перемовлянь чи й не прислухався, а сам дивився на своїх побратимів, дивився на самого себе, думав: хто ми й що ми? Загублені в цих велетенських просторах, безіменні, знедолені, не посилав нас ніхто нікуди і не жде ніхто й ніде, самі по. собі, своєю волею вибрали собі долю, поневіряння, невідомість, може, й смерть, і навіть кісток наших ніколи й ніхто не найде і не стане шукати. Збиралися докупи не в один день і не в один рік, кожен має своє життя, своє минуле, горе й радощі, десь були, може, в них близькі люди, в Інших — самі втрати, одні вражали своєю освіченістю, інші були геть неписьменні. Не я вибирав їх — викликані народною потребою, вони приходили самі і ось тепер ішли в безвість, а повернутися мали в історію.

На нічліг ставали в балках, рубали тернину, розкладали вогнища, хоч як стомлені, не спали довго, кожному кортіло прорвати бодай думкою чи словом запону невідомості, вгадати, що жде нас у хана, в тій таємничій його столиці.

Отець Федір не сподівався успіху.

— Темні душі в нечестивих, і все в них темне, — зітхав він.

— А де тепер світлощі? — похмуро кидав Кривоніс.

Я мав бодай трохи розвіяти ті похмурі настрої, бо навіщо тоді їхати до хана — без віри й без пуття?

— У кожного народу свій Бог і своя душа, — казав я. — За нашої пам’яті татари — то тільки війна і розбій, а хіба завжди було так з ними? То правда, що предки їхні прийшли на землю нашу з війною і довго грасували тут немилостиво, та коли цей відлам їхнього племені осів у Криму й стали в них володіти Гіреї, то хан Сагіб — Гірей звелів поламати кочівницькі вози і визначив усім місця замешкання, давши кожному доволі землі, і стали вони обробляти землю, і, може, й жили б на ній мирно, та завоював Крим погромця Царгорода султан Фатіх і знов пустив їх на християнський світ, як своїх псів голодних. Ще й примовка у всіх султанів після Фатіха щодо кримців: мовляв, татари — люди цілком вільні і приборкати їх незмога. А чим мають жити? Землю давно вже захопили беї. Ханові треба віддати десятину з урожаю і тисячу гаманів золота щороку, калга — султан вимагає п’ятсот гаманів золота, нуредцін — двісті п’ятдесят гаманів. А кіш ханський не має нічого, живе тільки з того, що йому в руки впаде. Ось і вийшло так, що Богом їхнім, опріч Аллаха, стала війна безконечна. Я ще лиш народився на світ, а в них був хан Газі—Гірей, прозваний Бора, що може означати і “великий вітер”, себто бурю, і “п’яного верблюда” водночас. Був той хан справді мов п’яний верблюд, забіяцький і шалений, але прославився як великий поет, навіть послання до султана в Стамбул дозволено йому було складати віршами. То він писав так: “Проста душа для нас ліпша, як простий ріст, від чорних брів миліший кінський хвіст. До луків тужимо ми все й до гострих стріл, більш ніж до гарних лиць та до жіночих тіл. Душа в нас кождого лиш боротьби жадить, замість води й вина нам кров ворожу пить”42.

Звикли бачити їх дикими, а вони освічені, бо школи мають коло кожної мечеті, а тих мечетей в самому лиш Бахчисараї понад три десятки. Вже півтори сотні літ у Бахчисараї у передмісті Салачик існує вища їхня школа медресе, що зветься Зинджирли — школа з ланцюгом, бо там низько над дверима висить ланцюг, який має нагадувати кожному, хто входить у храм науки, щоб він не забував схиляти голову перед мудрістю. Може, і втішалися б самою мудрістю, але мимоволі стали мечем оголеним в руках темної сили султанської, і вже нічого не можуть вдіяти, бо сила та попихає їх без кінця, штовхає проти нас, жене і наглить, бо могуть козацька не дає спокійно спати султанам. Хіба ж не сказав султан Амурат, що він спить спокійно на обидва, вуха, хоч безліч принців у Стамбулі змовляються на його згубу, а лякається тільки козаків, які, будучи нікчемним виметом польським, сон стільком монархам псують. Де ж те світло, а де темрява? Чи в Стамбулі, а чи в Римі, а чи деінде? Хіба львівські домінікани не посвятили в себе шаблю гетьмана Конецпольського і не обносили її в урочистій процесії як зброю, що мала послугувати до винищення віри православної і народу руського? Шкода говорити! Квантілля сапіенція регітур мундіс — никла мудрість володарює світом!

Самому смішно було від своїх слів про мудрість, коли опівдні другого дня прискочили звідусюди ногаї, що вели нас, і загалайкали наввипередки:

— Улу деніз!.

— Чуваш!

— Ор — копу?

І ні прослідку мудрості на цих замурзаних, не омитих, як казав отець Федір, водою святого хрещення, а тільки дика радість і захват непередаваний, бо ж побачили своє, рідне, найдорожче.

Ми не бачили тим часом нічого, крім сивої рівнини і сивого неба над нею.

— Про що вони галасують, невірнії діти? — поспитав мене отець Федір.

— Сиваш попереду і Перекоп.

Треба ще було їхати та їхати, поки далеко попереду рівнина здійнялася темним довгастим горбом, а попід ним темною мертвою смугою вгадався нам Сиваш, або ж Гниле море.

Ми ще не бачили нічого, а нас уже побачено, і навстріч полетів невеликий чамбул. Наші ногаї загукали навстріч своїм родичам, ті здибили коней, пустили вгору хмари стріл чи то на повітання, чи то й з погрозою. Тоді підскочив до мене з кількома вершниками в брудних кожухах старий воїн, видно десятник їхній, і спитав, хто ми. Я сказав, хоч і що йому було до нас і наших імен? Ногай метнув до нас швидким і хижим поглядом, мабуть побачив нашу одіж, наших коней заводних і в’ючних, наші сакви напхані, бут наш говорив йому, що прямуємо до самого хана, але ногай його чи й слухав, хан для нього був далеко, а ми ось тут, він жив тепер самими лиш очима — чіпкими й хижими, він приглядався й прицінювався, який бакшиш зідрати, поки він тут найвища влада, право і закон, життя і смерть. Врешті визирив коня в дорогім уборі, махнув на нього правицею, мовчки видивився На мене.

— Кінь для мого брата Тугай — бея, — спокійно сказав я по — татарськи. — Тобі дадуть іншого, він не гірший, бо в козаків не буває поганих коней. Ти досвідчений воїн і маєш знати це.

— Так вони обдеруть нас до нитки, — невдоволено мовив Демко мій. — з чим же до хана доберемося?

— Доберешся, Демку, доберешся й до самого Бога, — заспокоїв я його, показуючи козакам, щоб підвели коня для дарунка татарину.

Гниле море лежало мовби й не в берегах, а в соляній шубі, що біліла між брудною землею і важкою темною водою такою чистою, аж диво брало. Вузький перешийок, що вів з материка на півострів, перекопано широким, може й сажнів на двадцять, ровом. Це й був Перекоп, ворота в Крим, в царство неприступного хана, що сховався десь у своєму Бахчисараї, затулившись ордами, які ніколи не лічили своїх ворогів, а тільки питали: де вони? Через рів прокладено міст дерев’яний, цілі купи вершників на низеньких вертких кониках гарцювали перед мостом і позад нього, деякі рвалися до нас, але їх відганяв різкими криками той, що одержав од нас коня, і ми в щодалі щільнішому стиску просувалися до Мосту, й через міст, і до укріплень за мостом на довгастому, скільки й оком кинеш, пагорбі, що, власне, мав бути отим прославленим Ор — копу, Орськими або Перекопськими воротами, Перекопською кріпостю, де сидів нині Тугай — бей, мурза всіх кочових ногаїв. Вал був потужний, але давній і занедбаний, видніло на нім кілька гармат і три благенькі вежі. Сама земля тут лежала крутим валом, ховаючи від чужих поглядів невелику гавань і безладно протоптану звивисту дорогу від неї до воріт кріпості. По тій дорозі виїхав нам назустріч сам мурза з своїми воїнами і, забачивши мене, вирвався наперед, а я кинув свого коня йому назустріч, і ми стрілися оком в око — двоє немолодих чоловіків, обидва одягнені гаразд, хоч і без розкошів, зате при коштовній зброї, обидва вусаті, тільки в мене вуса товсті й важкі, а в Тугай — бея проріджені, в мене на лиці втома й вичерпаність, у нього — усміх задавненого молодецтва і прихованої мудрості життя, на всій моїй постаті печать невизначеності й непевності, у нього — самовдоволення, яке чоловік має виказувати неминуче, коли стоїть так, що видно його зусібіч. Ще була між нами неоднаковість у тому, що Тугай — бей воював без перепочинку все своє життя, я ж щойно мірився розпочати свою війну, яка не знати скільки й триватиме і в якій не знати: буду переможцем чи переможеним, живим а чи мертвим, але вже так мені судилося, і нема рятунку. І ось ця доля моя і моя приреченість кидала мене в обійми цього, власне, чужого, а ще вчора тяжко ворожого мені й моєму народові чоловіка, і виходило, що небагато й треба для людської дружби.

— Брат мій! — закричав ще здалеку Тугай — бей, не знаючи мене, але впізнаючи, бо біля його стремена правого скакав син його Карач і вже вказав на мене. — Син мій був твоїм сином у тебе, а не рабом, і тепер ти мій рідний брат, Хмельницький, лев, славний добрим іменем своїм.

Сліпий випадок поміг, що саме мені дістався син Тугай — бея, і тепер цей бистроокий татарчук мимоволі ставав тою щасливою силою, що усувала чорну й криваву межу, яка розділяла нас безглуздо й зловісно і яку нічим не можна було усунути, окрім довір’я й любові. Все житія втікаємо ми від ненависті й ворожнечі, а знаходимо ненависть ще більшу. Переходимо через мости, і все проходить через мости, а зло зостається. Я ступив на землю, що була споконвічним злом для мого народу, першим замахнувся на нездійсненне, пробуючи усунути ворожнечу, порятунку від якої немає навіть після смерті. Ось уже пролунало слово “брат”, та то ще тільки між двома чоловіками, старими, як міст, що його ми щойно перейшли. Міст можна перейти, він має кінець, а чоловік не бачить кінця свого життя, і той, хто сьогодні стає твоїм братом, завтра може знов стати ворогом. Бо людині не стає необхідної тривкості. Міцність — тільки в народі. Коли два народи кажуть один одному “брат”, то це вже надовго, на віки. Чи не божевілля прагнути братання з цим загадковим народом, схованим за морем на шматку сухої, спеченої сонцем землі, з народом, який не вірить нікому, де навіть простір заповнений ворожістю й підозріливістю? Тугай — бей сказав мені “брат”. Я відзаємнив йому тим самим. І на Січі серед козаків є татари. Не вміють перехреститися — їх навчають. В якого Бога вірять — ніхто не питає, бо в козака Бог — щастя й доля, мужність і відвага. Бувало, що козаки просили помочі в кримців. Бувало, що й самі приходили в Крим не тільки з війною, а й з поміччю. Михайло Дорошенко загинув під Бахчисараєм, привівши козаків на поміч Гіреям, які воювали тоді з буджацькими Кантемірами. Та що випадки, коли перед тобою — доля цілого народу! Озиратися назад, зазирати наперед, зв’язувати те, що було, з тим, що буде, захоплюватися і мудрствуватй над подіями або з приводу них — все це облишмо справоздавцям з холодною пам’яттю, ми ж прийшли, щоб поєднати ці роз’єднані несправедливо й безглуздо світи. І вже тепер ти сам ідеш поряд з подіями, разом з ними ростеш, завмираєш, зупиняєшся, і ніяких чуттів, бо ти сам — суцільне чуття, і ні страхів, ні осторог, ні надій, бо то ти сам страх, осторога і надія.

Не може бути довір’я вищого, ніж тоді, коли два супротивні озброєні верхівці зсідають з коней один перед одним. Ми з Тугай — беєм зійшли з коней. Ступили один одному навстріч і обнялися. Обидва старі, як той міст позаду. А поряд стояли наші сини, мов міст між нами, усміхалися один одному, покивували весело, майже по — братськи.

Тугай — беєві підвели коня в дарунок. Вороний жеребець, вуздечка в сріблі й бірюзі, стремена срібні, сідло з кованими срібними луками. Для хана мали золотистого Карабаха з убором золотим, для найвідданішого ханського мурзи — срібло, чисте, як серця, з якими йшли до цих людей.

В кріпості все вражало несталістю, тимчасовістю, занедбаністю. Лиш кілька низеньких татарських халуп під черепицею, а то землянки або намети з кінських шкур. Димлять вогнища, вештаються присадкуваті постаті в брудних вивернутих кожухах, хтось щось продає, хтось купує, той тягне коня, той барана на заріз. Правду казав Тимко про убогість тутешню. Трохи більша з тих халуп була Тугай — беєвим пристанищем. Зовні не різнилася нічим од інших, але всередині вся була встелена товстими килимами, од двох мідних, до блиску начищених жаровень ішло блаженне тепло, низенькі шестигранні столики вставлені були срібним і мідним, так само, як і жаровні, до блиску начищеним посудом, металися по приміщенню молоді татарчуки, носячи на великих мідних і срібних підносах гори вареного м’яса, солодощі, глеки з напоями. Носили не знати й звідки, ніби з — під землі.

— Скаржився на убогість, — мовив я Тимкові півголосом, — а тут, бач, які розкоші.

— Та де! Килими ж прямо на землю кидають!

— Хотів, щоб тут була хата на помості?

— Хоч би долівку глиняну зробили. Глини он скільки довкруж!

Чоловік теж з глини. І Тугай — бей з глини. Сидів навпроти мене, на подушках, зжовклий, жилавий, вив’ялений вітрами й сонцем, слухав мою мову, не перебивав, тільки коли я вмовкав, тоді кидав два — три слова і знов примружено слухав, думаючи свою думу, і тоді був мов його кріпость, мов отой вал і рів — неприступний і незбагненний, таємничий, як весь їхній Крим. Залиш очі й вуха по цей бік Ор — копу, вступаючи в межі канства.

— Я поведу тебе до хана, хоробрий муже Хмельницький, — врешті сказав мурза. — Коли приходить до нас такий блискучий вождь дніпровського козацтва, великий хан має його бачити.

— Будемо вважати мене послом, — сказав я.

— Ні, ти — великий вождь і лев, славний добрим іменем своїм! — уперто повторив Тугай — бей.

Але я теж не хотів поступатися і твердив, що тільки посол, аж Кривоніс розреготався на ту нашу суперечку:

— Ніхто й не збагне ніколи: чи посли від Хмельницького, чи Хмельницький послом!

І знов перемірювали ми понуру рівнину під понурим небом, і знов довкола нас була чи то зима, чи то весна, нічого визначеного, як і наша доля і наші надії, свист вітру, виття вовче чи то собаче.

— Далеко ще? — допитувалися в мене козаки, а я й сам не знав, бо видавалося іноді, що їхатимемо отак до кінця свого життя, спинатимемось на пагорби, перебрідатимемо річки, минатимемо татарські ватаги, одиноких верхівців, двоколісні повози, запряжені верблюдами, а тоді знов пустеля й пустеля, від якої заходиться серце. Далеко заховався хан татарський! Далеко й глибоко!

Бахчисарай і не з’явився, і не виникнув, а просто опинився під копитами наших коней, бо рівнина скінчилася, провалилася глибокою й вузькою ущелиною, а в тій ущелині притулилася ханська столиця, палац серед садів, як читалося татарське слово “Бахчисарай”.

Над долиною стирчали гостряки мінаретів, головна вулиця столиці тягнулася вздовж ущелини понад берегом брудного ручая — Чуруксу, на всій тій вулиці, здається, єдиним тихим місцем був ханський палац, а так усе гриміло й дзвеніло, гамір людський, іржання коней, гавкання собак, брязкіт мідників, крики торгівців, пахощі вареної баранини, солодощів, теплий дим з бузень і кав’ярень, — не було тут нічого від голодного й дикого духу орди в поході, скорше схоже було на маленький Стамбул, принаймні на одну з його дільниць, бо для Стамбула тут не стачало величі, моря і вічності.

Таку велику купу гяурів у столиці ніхто не хотів тримати, тому нам довелося шукати пристанище в передмісті Салачик, де нас прийняв купець — вірменин. Тугай — бей порадив мені терпляче ждати, обіцяючи своє заступництво перед ханом і сприяння в усьому.

Тяжке сидіння біля підніжжя чужого трону. Я привіз з собою заздалегідь складені листи до хана Іслам — Гірея і до його великого візира Сефер — аги, тепер передав ті листи з належними подарунками. З ханського двору йшли до нас вервечкою улани і капихалки43, мовби для знайомства або просто поглянути на козаків, але кожен домагався дарунків, і наші юки охлявали загрозливо, і Демко тільки руками об поли бив, стрічаючи та проводжаючи ненажерливу ханську сарану придворну.

— Батьку! — гукав обурено. — Ну, чи бачено ж таке! Вчора приїздять одразу аж два мурзи. Один у вивернутім кожусі, другий в мусульбасі, баранами підшитім. Таки ж мурзи, бо замурзані, мовби й не вмивалися ніколи, а домагаються соболиних ферязів і коней з рондами44! Я їм кажу: нема. А вони мені: як нема дарунків, то ми послів замикаємо на Мангупській горі і б’ємо, як собак! Можемо, кажуть, далеко й не везти, бо ось тут, у Чуфут — кале, є в нас печера Чаушин — кобаси, куди теж кидаємо гяурів, поки не пришлють за них викупу. Нема соболів, чого їхали до Бахчисарая? Ну ж тіатарва! Я вже тут розпитую, які ж їм “упоминки” найбільше до смаку. То й що ж? Кажуть так. Для хана золоті або бурштинові шкатули з самоцвітами, міхи з червінцями, соболі й куниці, кольорові шуби з інших хутр, дорогі кафтани, шапки й чоботи, шиті золотом сідла, шовк, оксамит, золоті дзиґарі, зброя в золоті й самоцвітах. І це так: для хана, його братів і синів, для його жінок і дочок, а тоді для візира, для мурз, беїв, чортів — бісів, а тоді для отої всієї сарани. Та звідки ж воно в нас?

— Держись, Демку, — вспокоїв я його. — Роздавай, та не все, бо й ще пригодиться.

— Та вже бачу. Одна орда до нас на Вкраїну бігає, а друга, ще більша, засіла тут у палаці ханському і чи то благоденствує, чи то рота роззявляє — і не збагнеш!

Був мій Демко нетерплячий, як усі молоді козаки, та й сам я тоді був, може, ще нетерплячіший, а що мав удіяти? Переговори — річ завше марудна, тепер же йшлося про переговори, яких ніхто ніколи не чув, не бачив. Споконвічні вороги мали поєднатися мало не по — братськи! Чи ж треба було дивуватися тій настороженій неквапливості, з якою ханські придворні придивлялися й, сказати б, принюхувалися до нас. І це ж при тому, що десь мій незрадливий (бо так праглося думати!) побратим Тугай — бей воював за мене перед усіма, аж до самого хана доходячи.

Немає ліпшого способу вскочити в довір’я до чужинців, аніж виявити свої знайомства давні й недавні, відшукати всіх тих, з ким ти рубався запекло, а тоді, може, й ділився здобиччю, поневірявся разом або ж геройствував, жував сухаря черствого чи в’ялену конину з жовтим тлущем, пив нашу оковиту, яка збиває з ніг не те що чоловіка, а й бика, або ж ріденьку бузу просяну, що шумить тільки в роті, а не в голові.

Побратими мої знайшли за ці дні давніх своїх татарських знайомців, я міг вдовольнитися вже тим, що мав собі сприязненого Тугай — бея, але згадалося забуте, спливли в пам’яті кляті роки неволі стамбульської, тож і спитав я ханського дворака впливового, коли прибув той на обід до мене, чи не чував він про того капудан — пашу, в якого був я, вважай, чоловіком довіреним в часи хоч і відлеглі, та ще, бач, пам’ятні. Той довго перебирав мені імена султанських адміралів за останні тридцять років, і виходило, що змінювалися вони іноді так само часто, як пори року, бо змінюються ж навіть султани, окрім того, немає на світі менш тривкої речі, ніж султанська милість. Ще на суходолі люди сяк — так утримуються, і, скажімо, великих візирів за цей час було в Стамбулі не більше десятка, що ж до капудан — паші, то тут ліку простежити просто незмога.

— Ага, — сказав я. — Справді, на вершинах дмуть вітри найгостріші, і втриматися там найтяжче. Щоправда, внизу так само косить безжальний серп долі, та все ж часом люди живуть там трохи довше. Ось у мене в ті дні був побратим з яничарів Бекташ. Ім’я й не власне, а якесь прозивне, святий їхній яничарський, як мені відомо, та все ж чи не чувано чогось тут про яничара стамбульського Бекташа?

І тут мені сказано було, що Бекташ став чоловіком відомим, дослужився до яничарського аги, а тепер став аталиком, себто вихователем спадкоємця султанського трону шах — заде Мехмеда.

Я терпляче розпитував далі. Той це Бекташ чи не той, хто ж те знав, та вже моя ймовірна дружба давня з ним одразу надала мені ваги в очах ханських прислужників, до того ж виявилося, що й молода султанша, яка подарувала хтивому султану Ібрагіму спадкоємця трону, була нібито українка, звалася Турхан — ханум, себто “вельможна жінка”, і татари джеркотіли поміж собою: “Козачка! Козачка!..” Може, й справді якась козацька донька, забрана в ясир, стала знов, султаншею, як то було сто літ тому з славною Роксоланою при Сулеймані Пишнім?

Як то сказано: догнав чи ні, а погнатися можна. Я спорудив невеличке послання до Бекташ — аги, питав, чи се він, якого я колись знав, розповів про себе, приклав до рукописання свого дарунки наші козацькі і попросив ханську службу при нагоді все те передати в Стамбулі. Знав, що все буде передано, бо чесність серед цих людей цінувалася над усе, однак не вельми й вірив, що всемогутній Бекташ — ага при султанському дворі той самий молодий яничар, з яким я заприязнився колись у капудан — паші.

Так поволі (а в нас же серця рвалися від нетерплячки!) спливав час у ханській столиці.

Нарешті прибігли до мене ханські скороходи — чугадари і повідомили, що іде сам кіларджі—баші разом з диван — ефенді, які мають повезти мене до великого хана, хай буде вічною його тінь на землі.

Посольство моє начепило шаблі, засунуло пістолі за паси, розчесало вуса, надягло шапки свої козацькі — так і зустріли ханського гофмаршала і секретаря іноземного, які прибули з пишним почтом, самі в дорогих шубах і в високих хутряних шапках, обмотаних зеленими тюрбанами. Знов мав тягти бідний Демко з Іванцем дарунки, знов лилися лестиві слова пусті, аж поки врешті вирушили ми повз мечеті, крамнички й метушняву бахчисарайську до того притулку тиші й поваги, що звався Хан — сарай. Палацова брама була одразу за кам’яним містком через Чуруксу. Ми під’їхали до неї в супроводі високих ханських чиновників, та цього виявилося не досить, бо від обвішаних зброєю хапу — агасі побіг мені навперейми їхній капуджі—баші, висмикнув шаблю з піхов, доторкнувся нею до моєї поли, закричав: “Зійди з коня, гяур!”

— Знає ж, на кого розтуляти губу, — гмикнув Кривоніс, який знався на татарській мові, я ж махнув Демкові, щоб видобув там з своїх саков приготовлене для цього запопадливого ханського охоронця, а сам уже злазив з коня, бо й так знали ми, що до палацу вступати слід пішо.

Дерев’яна, кована міддю брама зарипіла, як татарський віз (якого, до речі, ніколи не мастять, бо що більше він рипить, то більшу здобич везе, окрім того, чесному чоловікові нічого ховати від сторонніх, то тільки злодії ходять і їздять нечутно), і нас впустили туди, де чи й був бодай один козак за всі віки.

З великого двору палацового нас одразу під пильним наглядом сторожі проведено до посольського садочка, обнесеного високими кам’яними стінами, там ждали, поки буде впущено в покої внутрішні. Там знов стали перед залізними дверима, над якими я прочитав напис: “Цей блискучий вхід і ці величні двері споруджені за повелінням султана двох материків і володаря двох морів, султана, сина султана Менглі—Гірей — хана, сина Хадж — Гірей — хана 909–го року”. Дев’ятсот дев’ятий рік по хіджрі був у нас рік 1505–й. Не такі вже й дикі ці хани, як поглянути.

Перед залізними дверима передали нас ханському церемоніймейстеру балджі—баші і размін — бею, який представляв ханові послів іноземних. Вислухавши їхні напучування, ввійшли ми в невеличкий покій, тоді до високого залу дивана, але нам пояснено, що хан прийме нас у своєму золотому кабінеті на знак особливого довір’я, тому йшли ми далі, знов опинилися в маленькому дворику з басейном, звідти — до літньої кофейні ханської, через яку по дерев’яних рипливих сходах піднялися до великої посольської кімнати, а вже з неї — в посольський коридор, з якого мали потрапити до, ханського золотого кабінету.

Позолочені двері були відчинені, балджі—баша став на порозі, викричав нам в обличчя всі титули свого повелителя: “Великої орди, великої монархії, великої провінції кипчацької, столиці кримської, необмежених татар, незліченних ногаїв, гірських черкесів, воєнної тугації великий імператор, високий монарх, володар од сходу сонця, Іслам — Гірей — хан, якого життя і щасливе панування хай триває вічної”.

Тоді впустили нас у золотий напівморок, де на парчевих подушках возсідав Іслам — Гірей, ми нагнули свої непокірливі шиї і вклякли на одне коліно, мали б ще заплющити очі від сяйва золотого каптана ханського і його золотої шапкй з самоцвітами, але я доконечно мусив бачити лице повелителя всіх татар, тож не заплющувався, не відвертав погляду. Тисячі облич пройшло переді мною за довге життя, не всі зосталися в пам’яті, а це мав тримати, як свою долю. У хана лице було мовби хлоп’яче, хоч і був чоловік уже в літах (може, на кілька років лиш молодший за мене), якесь невловиме, ніби поламане вітром, очі геть не татарські, округлі, гострі, як стріли з лука, губи зневажливо підібгані. Мав свої обрахунки з світом, який не був надто милостивим до Іслам — Гірея. Замолоду потрапив у неволю до поляків і цілих сім років свдів у Мальборку. Тоді треба було втікати в Порту, бо в Криму почалася гризня за ханський трон, а Стамбул охоче приймав у себе кримських царевичів, щоб лякати хана тими, що ждали скуштувати халви володарства. Коли вже Іслам — Гірей мав сісти на троні, наперед вискочив його молодший брат Мехмед, який зумів наобіцяти султанським візирам більше, заодно вмовивши їх, щоб сховали старшого брата якомога далі, аж на Родос, звідки вже не було вороття нікому. Та чи то Мехмед — Гірей не догодив Порті, чи то Іслам — Гірей зумів перекупити найближчих підніжків султанського трону, але незабаром на Родос помандрував уже молодший брат, а старший нарешті засів на кримському троні. Кому тепер міг вірити цей чоловік, кого поважати, кого шанувати?

Хан стріляв очима по наших постатях і по наших чубах, він міг би довго смакувати й втішатися нашими нагнутими шиями, але, знаючи межі людського терпіння, милостиво змахнув рукою, припрошуючи нас сідати на килими. Доки размін — бей викликував наші імена, хадим — ага мовчки показав своїм євнухам, щоб мерщій підкладали нам під боки шиті золотом подушки, і ми всідалися вже й не по — козацьки, а мовби якісь паші заморські абощо, а вже тоді я розпочав свою мову. Треба було передовсім вихваляти всіляко повелителя всіх татар, але вихваляння в мене якось не вийшло, все заверталося на болі та нещастя народу мого, хоч і знав я, що чужі болі ще ніколи й нікому не дошкуляли. Великий візир, Гаразд знаючи норови свого повелителя, урвав мою мову, спитавши, чи то правда, що король звелів козакам воювати Порту, отже й Крим. Я мовчки передав королівські листи до козаків. Хан сам вчитувався в них, бо вмів по — польськи після своїх сидінь у Мальборку. Мовчки повернув листи великому візиру, той — мені. Іслам — Гірей перемовився півголосом з великим візиром і Тугай — беєм, єдиним з мурз, допущених на цю власне таємну розмову з козацькими послами, після чого Сефер — ага спитав:

— Як можемо вірити козакам, що стільки разів виявляли віроломство до благородних татар?

Я міг би багато сказати цьому нікчемному царедворцеві про вагу іхгіього благородства, але мав мовчати і гнути шию.

— Залишу великому ханові свого сина, — сказав я.

Тугай — бей засовався на подушках. Він знав, що то віддавати сина силоміць чи добровільно. Хан кивнув милостиво. Тимоша приймав у закладними. Але й цього йому було мало.

— Поклянись! — звелів він мені.

Я роззирнувся. На чому ж присягати? Євангелія немає, бо отця Федора в палац брати не велено. На Корані? Але ж я не мусульманин, не вірю в їхнього Аллаха, бо маю свого Бога.

— Великий хане! — мовив я. — Хай буде вічна слава твоя, твоєї руки і твоєї осяйної зброї. Для козаків найвищою святістю є те, чим вони виборюють свою волю: шабля та спис. Дай свою шаблю, і я заприсягну на ній, щоб твоя величність мав віру в чистоту наших намірів.

Іслам — Гірей усміхнувся й звелів принести свою шаблю. Його селердар — ага45 зродився, як святий дух, так ніби стояв за дверима й ждав, кому відтяти голову. Він блиснув мені перед очима золотими піхвами ханської шаблі, видобув синюватий клинок, мовби вагаючись, потримав — його якусь мить, тоді дав мені до рук. Я став по — лицарськи на одне коліно, поцілував холодну гостру сталь, урочисто промовив по — татарськи: “Боже страшних сил, усієї видимої і невидимої тварі содітель! Присягаюсь, що хоч би що я загадав, хоч би чого попросив у його ханської милості, все робитиму без підступу й зради. Якби я замислив що — небудь на шкоду його ханської милості, то нехай, страшний Боже, ця шабля зітне мені голову!”

По цих словах я подав шаблю ханові, і він милостиво кивнув мені й звелів селердар — азі взяти зброю.

Але ще перед тим стали наді мною два ханські тілохранителі—оглани з оголеними шаблюками в руках, так що опинився я під сталлю, та це не злякало мене, думка моя пульсувала гостро й потужно, тепер уже мав я до кінця свого життя йти отак крізь шаблі, пробиватися крізь їх смертельний блиск, крізь холодну білу смерть, яку несли вони з байдужою невтомністю всім винним, а здебільшого невинним душам.

Заговоривши, Іслам — Гірей звертався мовби й не до нас, а до простору, очі його, щоправда, свердлили мене, а лице повернуто кудись убік, і голос його різкий так само летів кудись понад нами й поза нас, так що ми мали виловлювати його, збирати, як жебраки збирають крихти, кинуті їм недбалою рукою багатія, та що тут можна було вдіяти, коли від слів цього немилосердного чоловіка залежала доля; мого задуму.

Однак слова, попри всю зневажливість способу мовлення ханського, були прихильні й милостиві:

“Милості наші схвилювались, як море, і сонячні промені розійшлися по всесвіту від захвату, бо в нас народилося бажання виявити покровительство блискучому вождю козацтва дніпровського, левові, славному добрим іменем, хороброму мужу Хмельницькому Богдану і видати про це своє повеління — знак щастя і взірець вишуканості”.

Далі було не так складно, бо йшлося про харадж, який треба було приносити щороку до стремен ханських під іменем подарунка, про гроші для мурз, про гроші на озброєння, на коней і на харч для війська, а кінчалося й геть несподівано, бо хан, посилаючись на вічний мир між султаном і королем, участі в війні проти королівства Польського брати не міг, обіцяв тільки послати на поміч “хороброму левові Хмельницькому мужнього барса, прославленого воїна великого Тугай — бея” з його ногайцями.

Великий візир сказав, що грамоту ханську ми одержимо завтра, після чого Іслам — Гірей підвівся й запросив усе посольство разом з мурзами і духовними особами, які з’явилися в покоях, до обіду.

Повільно переходили до іншого покою, так само розписаного золотом, з решітчастими вузькими вікнами. Євнухи носили кувшини з тазами й рушниками, опускалися перед кожним на коліна, зливали воду, подавали рушники, тоді пов’язували серветки, як малим дітям. Хан пив саму воду, нам на вибір були вина, пиво, просяна буза, горілка наша і турецька, в яку треба було доливати води, щоб вона побіліла і стала схожою на молоко, яке правовірний може пити, не ображаючи свого пророка, при ханові, може, слід було б виявити стриманість, та надто довго були в напруженні, тому спробували з Кривоносом і турецької, і своєї горілки, я підлив і великому візиру, щоб хоч трохи розм’якшити його шорсткий язик, і татарські змисли виявилися так само податливі, як і християнські, Сефер — ага розчервонівся від горілки, присунувся до мене ближче, прошепотів:

— Ти ж знаєшся на турецькому письмі, то й не тобі розказувати, як читаємо ми фірмани з Стамбула. То вельми хитре письмо. Коли над певним словом крапка поставлена пером султанського язиджі, то воювати проти короля не можна. Коли ж то насиділа муха, тоді можна.

— Скільки ж та муха має проковтнути золота, щоб насидіти таку гарну крапку? — поцікавився я.

— Коли ти знаєшся й на годуванні мух, то ти справді Великий вождь козаків дніпровських, — вдоволено промуркотів Сефер — ага.

Їли довго й багато, до стогнання. Не те що козацька тетеря й саламаха. Аші—баші46 носили гори м’яса, дичини, пілавів, тоді була втіха горла — солодощі й плоди, шербети і уяршем47, по обіді знов євнухи носили кушини з водою, мили ми руки й губи, перейшли ще до нового покою, де всілися на решітчастому балконі й стали дивитися на акробатів і слухати ханську зурну внизу в залі, а нам тим часом подавали сластьони, каву в золотих фельджанах і довгі кальяни з бурштинами, обсипаними яхонтами і діамантами.

Обід тривав до пізньої ночі, він став і вечерею водночас, затягнувся довше, ніж переговори, власне став продовженням переговорів, там виявлено було нам милість і обіцяно поміч, тепер нас намагалися приголомшити й знетямити, вбити в наші вперті козацькі голови переконання в тому, який великий хан Іслам — Гірей, який він дивовижний, багатий, витончений, мудрий, може й геніальний.

Коли досьорбали каву, хан показав рукою, щоб я передав йому свій фельджан, я посунув до нього золоте кунштовне начиння, Іслам — Гірей перевернув мій фельджан на блюдце, трохи почекав, поки розтечеться гуща, тоді підняв посудину, глянув на неї і на блюдце й став вичитувати знаки, виписані кавовою гущею.

— Божі вуха з твоїх уст, великий хане! — вигукнули його царедворці, та він чи й почув їх, зосереджений на своїх пророкуваннях, що зачіпали вже не тільки мене, а й його самого, віднині мого союзника.

— Бачиш цю постать потужну в фельджані, — поважно мовив хан. — Свідчить вона, що досягнеш величі. А що постать похила, то скакатимуть на твою велич ниці люди всіляко. Від стоп аж до карку скакатимуть, і ніяк од них не вбережешся.

Я хотів відповісти йому нашою приказкою: на похиле дерево кози скачуть, та змовчав. Що мені ті кози!

Хан же підняв свій фельджан, який перед тим так само перевернув над блюдцем, мовив далі ще з більшою поважністю:

— Можеш бачити тут, яка велич моя. Вона очищена владою, отриманою у спадок, і влада ця — необмежена й незалежна. Ти ж будеш залежний од усього, і буде тобі тяжко. Тепер поглянемо на блюдця. У мене великі путі, і всі вони вільні, як вітри. В тебе теж великі путі, але так само обмежені, як і велич. Ходитимеш сушею, водою великою і водами малими, але щоразу доведеться тобі долати перешкоди, і ще й не знати, чи ти їх здолаєш.,

Я посміявся собі в ус на ту бундючність. Здолаємо! Все здолаємо!

Вельми докучала нам неймовірна поважність, яка панувала впродовж цього безкінечного об’їдання й обпивання. Кривоніс іноді виривався з якоюсь зухвалою мовою, навіть терплячий Бурляй совався на своїх подушках, погмикуючи й тяжко відсапуючи. Я гамував їхню нетерплячку, обіцяючи в думці, що більше не їстимемо таких обідів — ні ханських, ні султанських, ні королівських.

Повернемось до козацьких сухарів та вже там і зостанемось. Ой повернемось!

А тим часом, сильні і шумні від вина ханського будучи, радісно їхали з палацу, вельми уконтентовані переговорами та ще й обдаровані щедро ханом на одпуск і вклоняння. Самому тільки мені дарунків було піднесено на три або й чотири тисячі золотих: черкеський панцир з мисюркою та карвашами48, з модним сагайдаком, стрілами й шаблею під позолотою, двоє коней подунайських у сідлах і легкій, але, вельми вишуканій Черкеській збруї, виборну янчарку49, нарешті, каптан з доброго багатого грезету і кунтуш найкращого французького сукна, підшитий найвиборнішими сибірками50. Та й усе посольство обдаровано було сукнями51, мусульбасами і сап’янами. На дорогу ж від хана прислано три куфи вина, п’ять биків, 15 баранів і всієї іншої знадоби, а також звелено доставляти до двору вірменина, де лишав я свого сина Тимоша, готовизни по потребі, як синові гетьманському для підтримання його честі.

14

По заході сонця вдарили всі чотири гармати січові, а переночувавши, удосвіта знову зроблено постріл з тих гармат, — то був заклик до великої ради.

Коли ж сонце весняне розсипало по всім піднебессі своє вогненне ясносяйне проміння, вдарено в котли на раду, але одразу й побачили, що січовий майдан затісний для козацтва і для всіх тих, хто прибув з степів, лугів і приток, тож довелося вийти з січі на велику площу крамного базару. Козацтво охоплювало плац збитим півколом — плече в плече, рука в руку, голос у голос, погляд у погляд. Зроблено стіл з перевернутих бочок, накритих великим килимом, на той стіл козацький старшина клала клейноди й почесні знаки, шапки, шаблі, печать, чорнильницю, принесено булаву й бунчук.

Осавул поставив посеред плацу корогву козацьку з вигаптуваним срібним архангелом Михаїлом і чайкою на морі.

Отець Федір відправив короткий молебень. Тоді кошовий Дорошенко звернувся до громади, викричав моє ім’я і попросив, щоб я сказав слово козацтву., Мова моя була ще коротша за молебень отця Федора, бо вперше в діях народу мого і його славних лицарів став перед ними чоловік, який мав привілей королівський воювати проти султана й хана кримського і водночас отримав од хана запоруку дружби й помочі у війні проти короля.

— То куди нам іти? — поспитав я. — Чи знов на море топитися в пучині, а чи повернути на Україну та очистити її від пана і загосподарювати в своїй хаті? Хто ми? Мужики, чернь, хлопи? Але й македоняни були перше прості землероби, а з Александром завоювали півсвіту; так і римляни з пастухів постали, а прогриміли на всю історію; і турки з простого розбійництва такої обширної держави володарями стали. То чи ж нас не стачить бути великими у своїм домі!

— На Україну! — загукало козацтво.

— Додому!

— Тільки свисни, батьку, з панського війська зваримо кашу!

— Порубаємо на капусту!

— Полущимо, як квасолю!

Кошовий прокричав про вибори гетьмана для походу, та вибори вже й сталися. Полетіли догори шапки, загримів увесь простір:

— Хмельницького!

— Хмельницького волимо!

— Хай буде Хмельницький!

— Сам Бог його послав нам!

— Богом даний!

— Богдан!

Кривоніс підштовхнув мене кістлявим своїм твердим плечем до помосту з бочок, я став на нього, щоб усі мене бачили. Дивився на себе збоку, але не вмів побачити як слід, тож мав вірити тому, хто опише мене, передаючи потомним мій вид і норов: “Муж в силі віку, середнього зросту, широкоплечий, могутньої будови тіла і виразних рис. Голову мав величезну, шкіру обвітрену, майже спечену, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими устами звисав тонкий вус, розходячись при кінцях у дві широкі китиці. Обличчя його потужне виказувало відвагу й гордість. Було в нім щось привабливе і відразливе водночас — поважність гетьманська, поєднана з татарською хитрістю, доброта й дикість”.

Що ж, усі мй по — своєму дикі, та в кожного душа своя.

Тоді я не чув голосу, який припише мені дикість. Чув іржання коней, хрипіння вмираючих, бачив одрубані голови, поранених, що корчаться в багающі й кричать: “Добий! Добий!” Душа людська проростає з болю. Гетьманська теж.

До мене піднесено хоругву й бунчук і поставлено обабіч помосту. Тоді кошовий вручив мені булаву, знов ударили гармати, загриміли бубни, і тисячі горлянок ревнули: “Слава!”

Так Починалася моя безмежна влада над усіма цими людьми, над землями і водами, над усією Україною.

“Гетьмануй над нами, а ми — твої голови до загину!” — гукали старшини, підходячи до мене і вклоняючись, а я подавав кожному руку. Тоді йшли козаки і всі ті, хто прибіг на Січ звідусюди, і кожному я тиснув руку, скріплюючи наше братство і вірність.

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького славного…

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська його королівської мосці Запорозького…

Я, Богдан…

15

Визначив полковників: Івана Богуна над запорожцями, Данила Нечая над голотою, Федора Вешняка — над реєстровими, що прилучилися до нас, Івана Ганжу — над кіннотою. Генеральним писарем назвав Самійла, генеральним обозним Чарноту, Демко й Іванець стали моїми осавулами, Бурляй начальником армати, хоч і мали ми гармат лиш чотири, з них одна тріснута. Кривоніс міг би стати наказним гетьманом при потребі, тим часом мав бути сотником при мені. Сприйняв те з своїм звичним похмурим гумором.

— Шабля покаже, — мовив коротко.

Я знав, що. починаю з найтяжчого: ще не пішовши на війну, розпочинав війну проти себе, наплоджував ображених, скривджених, непоцінованих. Та що мав діяти? Не були довкола мене самі ангели. Мабуть, лиш отой вигаптуваний на хоругві — та й годі. Не міг я сказати, щоб між добрими й повздержливими людьми не було лихих і своєвільних, надто в народі козацькім, здавна поривчім. Я вибирав тих, кому вірив. Найбільшу ж довіру викликають натури найпростіші. Вони надійні й зрозумілі. Незбагненне викликає острах і зненависть. Люди — зернина до зернини. Зовні мовби всі однакові, а в кожному світ окремішній. Хіба треба казати зернині, щоб вона проростала? Зігрій сонцем, покропи дощем— і проросте й при битій дорозі, і на твердім перелозі.

Чи маєш очі, щоб бачити, і уші, щоб чути, і уста, щоб мовити? Дивимось очима Господа Бога, слухаємо його всечуючим вухом, мовимо його вогненним словом. Тоді приходять пророки і поети — і вже ми їхні раби і довіку не скинемо з себе ярма покори і бурмотітимемо їхні слова, забувши власні, або так їх і не навчившись за ціпе життя. Добре це чи зле? Я ж не мав ні пророків, ні поетів, мав лиш засіяти поле, а коли виросте і що — те дано знати лиш нащадкам. Оливина дає плід аж за десятки літ, Довго ждати, а треба. Я починав діло для живих, а чи діждуться вони плоду? Ждатимуть, вже й умерши, і живі кричатимуть до них, а мертві ждатимуть того крику.

Тепер я мав звернутися до всього народу свого, перш ніж вирушити з Січі. Я довго думав, як назвати те моє звертання. Послання? Грамота? Відозва? Декрет? Звернення? Вже існувало слово “універсал”, воно охоплювало все: заклик, пристрасті, пророцтва, плачі, обітниці. Я вибрав універсали.

Самійло сказав:

— Король теж видає універсали.

Я відповів:

— Король або карає, або ж обіцяє милості. Я нічого не обіцяю, крім смерті.

— Тоді хто ж може пояснити, який смисл мають слова твоїх універсалів? — подивувався Самійло. — І чи вони взагалі мають якийсь смисл? Що це за слова? Навіщо вони, що вони означають?

— А що означають громові перекати? — усміхнувся я на ту його мову. Я знав, що для Самійла миліші пошуки туманних істин про смисл життя, добро і зло, про метафізичну непримиримість божественного і демонічного в людині. Гей, пане Самійло, не там ти сховався од жорстокого життя. Втікав од тих, що живуть жорстокі, як людоїди, шукав тих, кого оберігають янголи, а чоловік повинен оберігати себе сам, бо ніхто йому не поможе в сім світі.

Приграючи собі на своїй бандурі старенькій, проспівав я Самійлові пісню перед своїм найпершим універсалом:

Лучче ми будемо по полю літати

Та собі живності доставати,

Аніж у тяжкій неволі у панів проживати:

Ей то ж то у панів слава, що їсти й пити,

Та тільки не волен світ по світу походити…

А вже тоді сказав списувати свій універсал зазивний:

“Зиновій — Богдан Хмельницький, гетьман славного Запорозького Війська і всієї сущої обіруч Дніпра України.

Шанобливо звідомляємо вам, усім українським жителям міст і сіл обох боків річки Дніпра, духовним і мирянам, шляхетним і посполитим, людям усякого, більшого і меншого чину, а особливо шляхетно уродзоним козакам і святим братам нашим, що мусили ми не без причин почати війну і підняти зброю на панів і старост українських наших, від яких многовременно обиди поносим, злодітельства і досади і не тільки на добрах наших (котрі зависть возбуждають), но і на тілах вольних наших насиліє претерпіваєм.

Пани й князі коло Вісли і за Віслою не тільки вже стягають і з’єднують численні свої війська, але й підмовляють і побуджують на нас і пана нашого милостивого, ласкавого батька найяснішого короля Владислава, і хочуть вони це зробити, щоб із силою своєю прийти в Україну нашу преславну, легко завоювати нас вогнем і мечем, розорити наші мешкання, обернути їх на порох і попіл. Так вони хочуть знищити славу нашу, завжди голосну й відому не тільки в європейській частині світу, але й в азіатських, що лежать за Чорним морем, країнах. Ми ж постановилися в намірі нашому мужнім і безбоязним серцем та зброєю при Божій помочі станути не проти милостивого пана свого короля, а проти гордих державців, які мають за ніщо видані нам, козакам, і взагалі всім українцям високоповажні привілеї, що зберігають і скріплюють наші стародавні права і вольності.

Ми шлемо до вас цей універсал наш, закликаючи і заохочуючи вас, наших братів, усіх українців, до нас на військову прю. Краще вже й корисніше полягти нам від ворожої зброї на бойовищі за віру свою святу православну і за цілість вітчизни, ніж бути в мешканнях своїх, як невістюхи, побитим. А коли помрем на війні за благочестиву віру нашу, то наша слава і лицарська відвага гучно проголоситься у всіх європейських та інших кінцях землі, а дбання наше Бог винагородить нашим безсмертям і увінчає нас страдальчими вінцями. Отож станьте за благочестя святе, за цілість вітчизни і бороніть давні права та вольності разом з нами проти цих наружників і руйнівників, як ставали за свою правду славні борці (як уже засвідчено), предки наші, руси.

Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу! Це все пропонуємо і подаємо на здоровий розмисел ваш, братів наших, усіх узагалі українців, і пильно й ретельно чекаємо, що ви поспішите до нас в обоз. На цьому зичимо від доброго серця, щоб дав Господь Бог здоров’я і наділив щасливим в усьому життям — буттям.

Даний в обозі нашому на Січі на третьому тижні після Великодня року 1648–го, квітня 21–го”.

16

Аж тепер міг я нарешті послати Мотронці своє слою, сам споряджав гінців, казав, як пробратися, прокрастися, проникнути, знайти, вклонитися, вручити. Бо я — гетьман всемогутній всієї сущої обіруч Дніпра землі української!

“Єдине душі й серця кохання, всі на сім світі втіхи, найпрекрасніша Мотрононько!

Живе золото в крові пробуджує твоє ім’я, і вже скоро кину те золото до твоїх ніг. Я розбудив демонів нищення і пускаю їх на всіх державців і старосток — хай пощезають у димах і ревищах наших пожеж, хай стануть попелом розвіяним, хай єдваби й злотоглови їхні подеруть терни, хай перли й самоцвіти втонуть у топилах степових, а персні їхні надягнуть хай мертві.

Жди мене в Чигирині. Я вже йду і прийду. Ніхто не сміє зачепити тебе, бо я — гетьман, і рука моя стає твоїм втечищем, бо гнів мій знайде Твоїх кривдників і на небі, гнів і страшна помста.

Жди.

Мотрононько!”

Хто б’ється за чужу долю, хоче долі й для себе. Чи я жив лиш для землі своєї і ніколи для себе? Хто б так зміг? Ще не народився чоловік, що їв би чужим ротом і за якого б хтось спав, любив, дихав.

Вела мене образа і пристрасть? Згода. Та хіба лиш мене самого? А коли скласти докупи всі наші образи й наші пристрасті? Чи вмістяться вони між землею і небом і чи не зметуть усе, що їм стане на заваді, мов буря всесвітня? Мені дано до рук ту бурю, мов Богові—громовержцеві. Страшна була моя влада над цими людьми, які не визнавали ніякої сили над собою, жили, як звірі, безпритульні, надголодь, немиті, та водночас володіли досконалістю й викінченістю звірів, їхньою силою, спритом, невибагливістю і пекельною надприродною витривалістю. Тому й той, хто ставав їхнім повелителем, перевищував усі людські виміри, підіймаючись до неосяжності тиранства. Я тиран? Але найгірший тиран ліпший правління безликостей, де не зостається навіть людини, яка могла б спитати, що ж відбувається. Сила неминуче викликає силу супротивну, так само як безсилля породжує теж тільки безсилля. Щодня, щохвилини ми вбиваємо людей. Словом, учинком, поглядом, подихом, думкою, наміром, браком намірів, злою волею і безвіллям, упертістю й поблажливістю, твердістю й нікчемністю, розумом і дурощами. Існує тисячі способів убиватй людей, надто в непомітності існування, вже не кажучи про ті часи, коли перевертається світ. Я ж мав тепер перевернути світ і зробити це ціною людських життів. Досі міг розпоряджатися лише своїм життям, тепер дістав владу над тисячами. Як же міг йосилати їх на смерть? “Діти!” — сказав я їм. “Батьку!” — відповіли вони і пішли вмирати, але не за мене, а за себе самих. Справедливість належала тільки їм і смерть так само.

Самійло записав тоді про мене: “Поглядав він на той час увсебіч численними очима розуму свого, як хитрий ловець, і тримав свої караули на милю і навіть далі від обозу”.

Моїми очима були очі всього народу мого, тож бачив я все, ніщо не могло приховатися від мого погляду. Переді мною стояли одверті всі шляхи України тоді як городи й села українські, пишаючись незагнузданою волею своєю, яку я розбудив у них, не то панам своїм, а й панському собаці дороги не вказували. Коронні гетьмани тирлувалися між Черкасами й Корсунем, лякалися вглибитися в мовчазні степи, а самі підігрівали себе п’яними похваляннями, що для збунтованого плебсу не варто висилати навіть війська, досить кількох сотень охочих, щоб пов’язати бунтівників, взяти їх у лики та привести до пана Потоцького на розправу. Так і послав коронний гетьман сім корогов драгунських і чотири козацькі кварцяні корогви з їх ротмістрами під началом свого сина Стефана і комісара козацького Шемберка — “ловити” Хмеля. Пішли вони по першій паші полем на Кодак, а по Дніпру пущено три полки реєстрових з. полковниками Кричевським, Вадовським і Гурським та осавулами військовими Барабашем і Караїмовичем Ілляшем. Обидва війська мали щоденно зноситися, але забули про це одразу. Гетьманський син з Шемберком посувалися черепаїною ступою, помалу й без поспіху, наче бажала подовжити в цьому світі своє існування. З Крилова вони пішли не узбережжям Дніпра, порізаним ярами й укритим лісами, а завернули у відкрите поле, бо мали значний обоз і гармати. Йшли, часто зупиняючись, прогаювались на попасах і тішились тодішньою приємною для людського серця весняною прохолодою. Барабаша ж із Кричевським дніпрові бистрини прудко і якнайшвидше несли донизу.

Тим часом коронний гетьман Потоцький і польний гетьман Калиновський, гризучись між собою, як собаки, з трьома тисячами війська і величезними тяжарами сунули слідом, а то ставали, та знов гризлися, та бенкетували й дівкарювали.

Я прийшов із Січі, щоб прихопити кожне військо по — одинчо і розбити його, а тоді взятися й за обох гетьманів.

Вже за місяць до цього Тугай — бей з Карач — мурзою й ногайцями переправилися коло Кизи — Кермена й тепер попасали коней на Базавлуку. Орда була лиха, нічого й дивитися. Коли поїхав я до Тугай — бея, він не став і збирати розпорошених по балках своїх нужденних воїнів, обідраних, голодних, без шабель і луків, з самими тільки маслаками кінськими замість справжньої зброї.

— Скільки маєш війська? — спитав я його.

— Не менше як дві тисячі, — похвалився Тугай — бей.

— Але, мабуть, і не більше?

— Може, й не більше, — хитро примружився мурза.

Сказати правду, то мого війська так само було не більше двох тисяч, хоч і не менше, зате духом своїм змагатися могло з будь — ким.

Козаки в числі хоч незначнім, граючи на коломийках, б’ючи в бубни, йшли із знаками над полковниками — під бунчуком і під білими хоругвами, з піками, у зухвалих магерках і видрових кабардинках52. Наді мною теж везено бунчук гетьманський, хоч булави за поясом я не мав, слушно розмірковуючи, що не перемоги до булави, а булава до перемог додається.

Козацька пісня лунала над весняними степами:

Гей, сорок тисяч війська ще й чотири,

Гей, виїздили козаченьки з України.

Гей, вони посідали на могилі,

Гей, викресали вогнику, закурили.

Гей, викресали вогнику, закурили,

Гей, розпустили пужар по долині.

Гей, попалили діточки солов’їні…

Гей, що котриї старшенькі, полетіли,

Гей, а котриї менченьки, погоріли…

Ох, горітимуть і меншенькі й більшенькі, мабуть, бо смерть не вибирає. З грішним і праведний буде смертю битий — може між сухого і сире горіти… Ще я. вагався, ще ждав поступок від Потоцького, тому й прямував до свого Чигирина, не мірячись тим часом далі. Дорога до Тясьмину йде Чорним шляхом, на Саксагань, повз верхів’я Жовтої Води, і Княжі Байраки, і відкритим полем; я пішов по ній, маючи по праву руку ногайців Тугай — бея для роз’їздів по ярах і лісах від Дніпра, щоб Барабаш не висадився і не вдарив несподівано мені в крило. Кривоніс пускав наперед вивідників, які вистежували кожен посув Шемберка й молодшого Потоцького, і тепер вже знав я, що перехоплю їх на Жовтій Воді. Я йшов назустріч своїй першій великій битві. Може, й останній, хто ж то відав!

Військо тільки йде охоче і весело на ворога, але битви чи й прагне коли — небудь. Як і рветься до чогось, to хіба що до захисту, коли вже беруть його за горло, або ж до грабунку, здобичі, примітивного насичення й спочинку. Бо кожен хоче жити, а битва — це неминуча смерть для когось. Полководці ж мріють тільки про битви, бо без цього мовби вмирає їм щось у душі і вони самі поволі вмирають навіть тілом. Полководець — творець і пророк. Як той, що складає пісні й думи, як живописець, який малює святах на іконах і парсунах, як співець, що голосом своїм піднімає душі, як пророк, що словом веде на подвиг цілі народи. Та він і вище за всіх, бо вони можуть творити лише під ослоною його потужної руки, бо лише він знає, що пророки перемагають тільки тоді, коли озброєні. Так влаштовано світ, і ніхто не може уникнути своєї долі, навіть сам Бог.

Я ще не мав слави, вороги вважали мене просто дрібним бунтівником і свавільником, світ не чув мого імені, але мені воно вже роалунювало тисячоусто, вже гриміло в мені передчуття великих звитяг, бо став я й не над військом, а над цілим народом, а народ нездоланний, бо хіба ж не доводить цього орда? Що таке орда? Це весь народ, коли навіть маленький, будучи збитий у єдиний кулак, він трощить усе довкруж і немає йому впину.

Я відчував у собі сили неміряні і дух безмежний. Невгадність мислі, непередбачуваність, несподіваність — і для ворогів, і для друзів, і для самого себе. Думки висікаються., як іскри кресалом, і розрізають простір, як вогненні кулі, — куди яка полетить? Ніхто не знає. Але в тобі живе могутня воля, яка все те спрямовує. Іноді мені самому ставало страшно від своєї всемогутності, здавалося, ніби сидить у тобі висока сила і веде не знати куди, в які краї, на які небеса.

Де буде битва, я ще не знав. Ішов навстріч шляхетському війську безстрашно, але й обачливо. Знав, як похваляється молодий Потоцький, що не мечем і зброєю, а батогами зможе притлумити бунтівників, але я на цю зневагу мав відповісти повагою до ворога. Що більше такої поваги, то тяжче їм буде з нами змагатися. Не ми їх кликали сюди — йшли самі. Не ми їх ловили — вони хотіли обкласти нас, як загнану дичину. Тому й намірився я вибрати вигідне місце й там ждати Потоцького і Шемберка. Коли б вони навіть проминули мене, то однаково б мали вернутися, лцоб знайти, бо для цього ж послані були коронним гетьманом.

Я став ждати шляхетське військо на Жовтих Водах, знаючи, що їм ніяк не поминути цих місць, вельми зручних при поході: тут була вода для людей і коней, ліс для вогнищ, саме тут пролягав найкоротший шлях на Січ, і хто ходив по ньому бодай раз, то знав, що на Жовтих Водах можна зупинятися на день і на кілька для перепочинку, бо урочище підносилося над степом, пануючи над довколишньою місцевістю і забезпечуючи від несподіваних нападів. Жовті Води в тому місці розходилися на дві вітки, творячи між річкою Жовтою і Очеретяною балкою великий клинець, зарослий лісом, що звався у козаків суперником Чорного лісу. З трьох сторін клинець захищався болотами й балками, повними весняних вод, і відкритий був лише з півночі, звідки й мали підійти панські корогви. В цьому прикритку коло лівого берега Жовтих Вод я звелів ставити табір, обсипавши його з чотирьох боків земляними валами. Ходив серед козаків з своїми полковниками й сотниками, сам брав лопату, помагав сипати землю, бо теж народжений для отакого риття в землі, бо й звано нас землеробами, кротами, черв’яками земляними, зневажаючи всіляко й насміхаючись. А ми й не ображалися і не зважали на панські кпини, бо знали, що земля — то для нас хліб, скарб, достатки і всяка фортуна, земля була нашим захистом і нашою зброєю, і козак воював стільки ж мушкетом, як мотикою та лопатою, він мав ці обидва інструменти на однім держаку, завсіди прив’язані до пояса, з ними він багато вмів, багато міг, багато доказував, сипав землю, робив укріплення, хитрі пастки для кінноти серед безмежних рівнин свого степу, гробовища, становища, городища, могили, шанці, вали, сторожові могили — скільки того земляного сипання по всій Україні! І все те обкипіло кров’ю козацькою, облилося потом негербованого люду нашого.

Ми вивели вали за одну ніч, ще й прикрили їх травою і гіллям, так що наш табір зливався із зеленим світом довколишнім до цілковитої непомітності. Козацький священик отець Федір, що був невідлучно зі мною, хвалив козацьку роботу: “Добре, дітки, добре, добре і гаразд. Нечиста сила втікає від зеленого, тому Бог і покрив землю зеленими травами та лісами. В темряві ж зеленого не видно, і тоді запановують довкруж дияволи. Чи ж нам брати їх собі в спільники? Земля є свята, хоч би потоптали її всі війська світу, хоч би сплюндрували найлютіші наїздці й грабіжники, хоч би палили найпекельніщі вогні. Земля свята і вічно оновлюватиметься”.

— А чого вода каламутна, отче? — питали козаки.

— А чого ж вона каламутна? Хто вважає, що від глини, то воно й так, а ще від знамен ворожих. Падає від них тінь, і вода каламутніє. І душі каламутніють. Отож, бережіться, дітки. Як сказав апостол, духа не угашайте.

Потоцький ішов наосліп. Я й далі держав козаків на вістях і знав про кожне посунення ворожого війська. Ми спокійно сиділи в своєму сховку, а пани, не маючи й у гадці, що жде їх засідка, прийшли до правого берега Жовтих Вод і стали переправлятися до нас на лівий берег.

Козаки мої сиділи тишком та нишком, як святі, лиш переморгувалися та посміювалися в вуса, і так би ми й дочекалися, поки все панство впаде в наш капкан, але чорти принесли під самий наш вал якогось драгуна німецького справляти велику нужду. Поки той драгун приноровлювався до місця та шукав затишку, козацтво ще й нічого. А як став розстібати свої німецькі плюдри53, на валу засичали гнівні шепоти:

— Чи ти ба!

— Воно ще нам під ніс тут смердітиме!

— Принесло своє стерво аж сюди!

— Воняло б уже перед панством!

— Наверне тут купу, ще перечепишся, як на панів бігтимеш!

— Ану ж, Грицьку, сипни йому з мушкета попід гузно!

— Стривай, то ж не німець, а наш козак!

— Чечель з реєстрових! Тільки плюдри на нім та кабат54 німецькі!

— Ач, морду наїв на панських харчах!

— Ну, то дзумкни його стрілою!

— А куди цілити?

Хтось із сотників устиг стримати козаків, та, видати, до того Чечеля долинули перемовляння на валу, він глянув пильніше на дивно погорблену землю, мерщій підсмикнув свої плюдри і, заходячись у мовчазному крикові, помчав до переправи.

Там зчинився дикий тумулт55, військо стало мерщій завертати назад, клятий той реєстровець зіпсував нам увесь празник, засідку нашу викрито дочасно, і я мав тільки дивитися, як пташки виприсають з перевісів, розіпнутих для них у степових пущах.

Для мушкетового вогню вони були задалеко, гармат, як сказано вже, я мав надто мало, отож довелося трохи полоскотати вельможне панство з гаківниць та для страху пустити кілька ядер у ту колотнечу, що зчинилася на переправі, бо вже з першими вистрілами козацьких гаківниць там завирувало, закипіло, зателесувалося, ті, хто встиг переправитися, кинулися тепер назад, зіштовхувалися з тими, хто борсався в грузькій воді, сильніші топтали слабших, коні налітали на людей, вози загрузали, перекидалися, лайки, стогони, прокляття залунали над ройовиськом, а тут ще додали свого голосу й козаки. Підіймали гук аж під небеса, обсипали й ганьбили страшними лайками, прокляттями, сороміцькими й поганими словами синів шляхетських, жовнірів, невдалих регіментаріїв, обох гетьманів і самого короля їхнього.

Недолугий регіментар, старостка ніжинський Стефан Потоцький ще й зривався до приступу під козацький табір, але розважливий Щемберк утримав його від явної смерті, продовживши йому ще на два тижні нікчемне життя. Шемберк мерщій звелів вертатися всім на правий берег і там ошанцювався: збив вози чотирикутником, повів поперед себе На верству довкола вал, поставив на ньому гармати і примусив робити укріплення в таборі.

Коли стемніло, ми теж переправилися на правий берег, до ранку оточили польський табір шанцем, підвели гармати й гаківниці, але вранці тяжка панцирна кіннота шляхетська вдарила на наш передній шанець і вибила звідти козаків. Це був полк Нечая, не звичний до таких штурмів, тож я велів їм одступити до лісу, а тим часом полк Вешняка вдарив на кінну їзду з крила і загнав її назад до польського табору.

Потоцький і Шемберк мали вже побачити, що впіймалися самі, хоч і вирушили на лови Хмельницького. Наші шанці проходили попід лісом, який щоразу давав козакам притулок і захист, до того ж вивели ми їх вище, ніж шляхта свої, і тепер могли бачити у ворожому таборі навіть собаку пана Шемберка. Позаду польського табору була заболочена річечка Зелена — не відступиш і не втечеш. Вийшло, що невдалі регіментарі самі себе замкнули в цьому просторі і тепер мали покірливо ждати, коли ж козацтво потрощить їх дощенту. Тим часом не мали нічого іншого, як зміцнювати свій табір. Рили землю цілий день і цілу ніч, мали між собою чи не половину реєстрових з нашого люду, тож було кому копати й сипати, і коли наступного дня нечаївці спробували ввірватися — до шляхетського табору, то не пробилися й до передніх шанців, — так багато встигли за ніч наші супротивники.

Вони вибудували укріплення свої довгастим колом, розімкненим на південь до наших окопів. Цей вихід захищено серпастими шанцями, внутрішнім боком своїм оберненими до поля. Всіх тих шанців було шість, по три з кожного боку виїзних воріт. Вони йшли рівнобіжно, творячи чотири ряди укріплень, окрім того, було ще шість шанців, обернених відкритими дугами до середини табору, вони творили мовби вулицю, що йшла від поля до головних окопів, по три з кожного боку, один за одним банкетами. Один шанець з колодязем у кінці вулиці замикав ворота. Могло видатися, що укріплення неприступне і його тяжке колесо розчавить будь — яку силу. Мабуть, Шемберк доволі слушно розмірковував собі, що я притьма кинуся здобувати табір, і гарячі голови справді штовхали мене на це, та я не рвався до шляхетських шанців. Збирав раду, питав: хто хоче перший порватися, кому кортить? Жоден з моїх полковників і сотників не хотів першим мовити, бо, як люди прості, а хитрі, боялися вискочити з дурощами, які викличуть сміх, і на все життя тоді отримаєш знущальне прізвисько. А чи ж я сам, досвідчений воїн, старий чоловік, міг допустити, щоб мене, переміг жовтодзьобик Потоцький, посланий своїм батьком здобувати слави на смертях наших? Я казав спокійно: “Хай пани телесуються”.

З шляхетського обозу палили гармати, але ядра майже не долітали до наших шанців, і за кілька днів убито тільки одну шкапу, яка паслася на полі між нашими таборами. Регіментарі, не знаючи моєї сили, не зважувалися виходити в поле, не випускали й драгунів, що були, власне, нашими людьми, тільки перевдягненими в німецькі строї. Але жменька панцирної їзди, яку мали при собі, щодня вилітала проти нас і в страшній тупотняві рвалася то на один, то на другий козацький шанець. Це було видовисько знакомите. Важкі коні, прикриті латами, на них схожі на дияволів верпщики з крилами над плечима, так що й татарський аркан супроти них безсилий, і всі в сталевих панцирах непробивних, а поверх панцирів у кожного — білі смертні сорочки. Мчать — і ніяка сила не може їх зупинити. Я казав козакам: “Пустіть їх, розступіться! Це сама смерть і вікторія. Розступайтесь і вклоняйтесь цій великій мужності народу лицарського!”

І козаки розбігалися увсебіч, кіннота проскакувала в порожнечі, нічого не здобувши, тяжко повертала назад, щоб наступного дня знов скакати на козацький табір і знов вдарятися в порожнечу.

Іноді охочі з козаків залягали на полі у викопаних долках, затаювалися там, лоскотали шляхетських коней списами в підчерев’я, а к°ли вершник летів разом з конем на землю, то лоскотали й вершника, хоч і знали, що за таке молодецтво колись розтопче їх. сталева лава гусарська.

Такі смертні іграшки тривали день, і два, й тиждень. Чи можна збожеволіти від видовища крові? Не божеволіють навіть ті, хто її розливає. На жаль, не божеволіють. Щодня перед нашими очима вмирали люди, і то найліпші, бо ж умирали добровільно, попереду нас не ждало нічого, крім смертей ще більших, та водночас ще ніколи не закипало життя, як тепер.

Вже пролинула перша весняна гроза над простором, і перший грім ударив над пагорбами й падолами, етеп здіймався до сонця буйними травами, повнився пташиним співом і клекотом, кажани літали в темряві безшелесні, як душі грішників, черепахи великі, як ночви, грілися на піщаних горбах коло боліт, гади, прокинувшись од зимової сплячки, шелестіли в травах, заповзали в намети, грілися під теплими козацькими боками, лелеки летіли на Україну й перепочивали в зелених нетрях довкола нас, з спокійною цікавістю приглядаючись до людського румовища, а ми сміялися й кричали до них, як діти малі:

“Лелеко, лелеко, до осені далеко!” Вовки й лисиці збігалися з усього степу, чуючи дух крові, але не відважувалися наближатися до Жовтих Вод, налякані кипінням нічних кострищ в обох таборах, надто в козацькому, де я звелів кожному палити по п’ять вогнищ одразу, щоб налякати ще більше Потоцького й Шемберка.

Я знав, що вони чекають помочі від головного війська, тому щодня слав гінців до Тугай — бея, щоб підійшов із своєю ордою, яка самим виглядом своїм змусила б шляхту капітулювати. Не битися — лиш налякати, і вже й цього задосить. Однак хитрий мурза десь ховався по далеких балках розлогих, послав мені якусь сотню вершників, більше не давав, вичікував, вистежував, остерігався прогадати і завчасу приєднатися Не до того, хто переможе. Власне, я сам гаразд відав, що не мені загрібати жар чужими руками, що ніхто не здобуде нам волі, ніхто не подолає ворогів. Знав я й те, що Дніпром пливуть у байдаках реєстрові, які вийдуть на берег біля Кодака і підуть у степ. шукати кварцяне військо.

Ворога найзручніше бити поодинці. Тому, замкнувши в пастку Потоцького й Шемберка, я послав уздовж Дніпра кінноту Ганжі, яка мала зустріти реєстровиків і схилити їх на наш бік хоч би як це було важко. Мало хто знав про цей мій намір навіть у моєму таборі. Потоцький і Шемберк і в гадці не мали, тому спокійно сиділи за своїми редутами, ждучи підпомоги, і знову ж таки й не для себе, а щоб без зброї, самими лиш батогами поскоромнити оте, як казали вони, “українське гультяйство”, що зібралося в цих степах.

Не було мені тоді легко. Був я гетьманом без перемог, не відзначився ще нічим, навіть орда, яку так щедро пообіцяв на Січі, не з’являлася перед наші очі, і ніхто й не міг достоту потвердити: була вона чи й не була? Довкола мене став володарювати шепіт, а тоді залягла загрозлива мовчанка. Треба було будь — що зламати цю страшну тишу, розбити її, наповнити голосами коли й не надії, то бодай голосами роздумів, сперечань, непокори, бо в тиші й непорушності очікування — смерть і загибель усіх найліпших намірів і моя власна загибель.

Щодня в своєму простому, далекому від гетьманських розкошів наметі збирав я раду, питав: як ліпше, що маємо робити? Гарячі голови знали одне: бити, бити, бити! В українців завжди було надто багато гарячих голів, а тут, біля мене, здавалося, зібралися вони чи й не з усієї землі. Не хотіли чути ніяких слів перестороги, не мали терпіння ждати, рвалися до биятики, вірили в свою силу й звитяжність і не хотіли нічого більше знати. У кого попереду життя, а в кого смерть, — це їх не обходило. Бо смерть у всіх, це доля, неминучість і приреченість, а життя — в битвах, і що може бути прекрасніше?

Я ще не почувався справжнім гетьманом, мудрим і справедливим хранителем правди, тимчасовість тяжіла наді мною, рівність з усіма давала й силу однакову, але не таку, що підняла б мене над усіма до неосяжності й неприступності. Я вмовляв, переконував, може благав навіть, плакав і сивів ночами в самотині й розпуці безсилля, однак твердо стояв, не піддавався гарячим головам і розхристаним душам, відаючи Напевно, що навіть один необачний вчинок занапастить усю нашу справу. Чи ж я міг допустити? Мав стати греблею, перепоною, лягти впоперек дороги, власним тілом загатиш всі Божевільні джерела людської снаги й завзяття.

— Підождемо вістей од Ганжі, — вспокоював я своїх полковників.

— Ти й Ганжу відіслав, аби вкоротити нам руки, — мовив Нечай своїм тяжким, упертим голосом.

— Скажи йому, Кривоносе, — просив я Максима.

— А що казати?

— Тримаєш на вістях увесь степ, скажи всім, що там і як.

Кривоніс не хотів ставати ні на чию сторону:

— Казати можна все, а можна обійтися й без слів.

— Не моя правда! — темно насідав на мене Нечай. — Доки сидітимемо гі цім степу? Вдарити на панів і злизати їх, як лизень!

— Вже ти бив — то й що? — питав я.

— І молот не за одним замахом залізо сплющує.

— Не хочу, щоб наш люд теж сплющувався.

— А що ж ти хочеш, гетьмане?

— Гетьманів не питають, а ждуть їхнього слова.

— То яке ж твоє слово, гетьмане?

Я не мав слова. Я ждав. Чого? Звідки? Від кого? На що сподівався, чого чекав?

Молодий Потоцький з Шемберком мали надію на гетьманів коронних з військом, які могли колись прийти. А я? Коли б і хотів хто бігти до мене, то не знав, де шукати. Відтоді, як вийшов я з Січі, згинули про мене всі вісті, ніхто не знав, де я і що, де шукати мене і чи слід шукати, тепер тільки я сам міг подати про себе голос, і як же подати? Тільки звитягою.

Щупле своє військо я ще поменшив, потай пославши Ганжу з його верхівцями понад Дніпром стрічати байдаки з реєстровими козаками. Не для биятики — бо й що може вдіяти кілька сот кінноти супроти трьох полків реєстрових? — а щоб умовити наймане козацтво, якому однаково ж король не платить он скільки років, не пливти до Кодака, а вийти на берег, побити своїх старшин і прилучитися до повсталого козацтва і До його гетьмана Хмельницького. З Ганжею послав я свого осавула Демка, звелівши йому твердо не допускати полковника ні до яких бйятик, а всіляко спихати на перемови, бо знав: немає людини на світі, яка змогла б вистояти в перемовах перед Ганжею. Власне, він сам того не відав і щоразу притьмом рвався до самоборства, чи то піший, чи кінний, одразу ставав на герць і завжди перемагав, але вважав, що перемагає завдяки силі й сприту, насправді ж усе було інакше. Ну, так, був дужий, верткий, вмілий у володінні білою зброєю, в малому його тілі було зібрано так багато сили, що стачило б її, може, на цілу сотню людей, та справжня сила його була не в міцних руках, не в широких плечах, не в нєстомності й залізній витривалості (бо й скільки таких людей довкола!), а в його очах. Хто зна, які Боги ліпили Ганжу й споряджали його, пускаючи в наш світ непростий, але зробили вони так, що до його сухорлявої, міцної, як корінь, статури, до чорного, як кінська грива, волосся і чорних, як ніч, брів дали очі неймовірної синяви, і коли цей чоловік дивився на тебе, то забував ти сам себе, відчуття було, ніби немає в тобі ні кісток, ні тіла, і вже й тебе самого немає, а є тільки рабське безвілля і бажання сповнювати всі веління цього чоловіка з несамовито синіми очима. Такий чоловік мав би пересувати гори, примушувати ріки текти навспак, чорноліси — зеленіти взимку, а влітку скидати з себе все листя.

І ось доля послала такого чоловіка полковником до мене, і він, перед яким увесь світ став би на коліна, — коли стрічав погляд гетьмана Хмельницького, то опускав очі. Я любив Ганжу за його несамовиті сині очі і за чаклунський погляд, тому й послав його шукати реєстровиків і спробувати привести їх до мене під Жовті Води. Чи ж приведе? Чи поможуть йому Джелалій, Топига й Кривуля, чи здолають Барабаша, Ілляша Караїмовича і їхніх прихвоснів?

Була ще надія на мого союзника, примхливого і невловимого Тугай — бея — хоч і невелику орду привів, та коли степом кожен одвуконь, видовище (надто здалеку) було вражаюче. Щодня слав я гінців до Тугай — бея, просив з’явитися з ордою своєю перед шляхетські очі, вже й не битися, а тільки показатися, полякати, але хитрий мурза охоче й щедро клявся, що він брат мій до могили, а сам вистоював збоку, вичікував, чия буде зверху, не наближався до наших таборів, а коли й присилав свого вояцтва до мене, то не більше сотні, яка лиш майоріла чорним видивом на видноколі і вмить щезала в степу, та й того стачало, щоб тримати панство в шорах, а моє козацтво знай примовляло: “Та й хитрий же наш пан гетьман, тільки сам Бог знає, що Хмельницький думає—гадає”.

Козаки й далі палили по кілька вогнищ кожен, темрява кипіла полум’ям, ночі наповнювалися тупотом татарських коней, жах летів над степом, ось такої ночі ударити на шляхетський табір і покінчити за одним замахом з усією їхньою силою, а тоді кинутися навперейми реєстровикам та цобити їх, не випускаючи на берег з байдаків, а опісля вже взятися й за коронних гетьманів. Все так і все не так. Не міг я розпочинати війну супроти народу власного, бо рано чи пізно був би розбитий і знищений. Мав виловити всі заблукані душі, поставити іх під свою хоругву, запалити своїм вогнем, вдихнути в них свій дух, вкласти в їхні уста своє слово — і хай кожен вважає, що все те — його власне.

Але кому про це розкажеш? Тож і здавалося багатьом, що задовго стою при Жовтих Водах, що втратив меткість розуму, не знаю, що діяти. Заціпеніння найшло на мене, вагання роз’їдають душу.

Там, під Жовтими Водами, я до кінця збагнув тягар влади. Мав у руках владу необмежену, жорстоку, майже нелюдську, а сам зоставався людиною і оточений був такими, як і сам. Повинен був поєднати велике і мале, а вже бачив, що ніколи не зможе воно поєднатися і вічно ворогуватиме між собою. Всі свої вчинки я усправедливлював вищими цілями, але що простому чоловікові до вищих цілей, коли він хоче жити в своїй природній малості.

Я вже відчував свою перемогу тут, у степах широких, бачив її в хвилі гострих прозрінь, коли находило на мене щось, ніби ясновидіння. Звідки воно в чоловіка і як з’являється? Треба пережити грозову ніч страшну в безнадійній самотині, коли світ кінчається, гине в дикій пітьмі, а тут удар блискавиці — і розколюється він білим вогнем, вузьким, як жіночий волос, як надія на Бога, — і в тій миттєвості відкривається тобі видиме й невидиме, майбуття подає тобі голос, нові світи чарують своєю далекою красою.

Чи ж треба дивуватися, що я завчасу передчув те травневе передвечір’я, коли передні байдаки з реєстровими увійцши в Кам’яний Затон і пристали до берега в тім місці, де маячило кілька вершників. Вершників було замало, щоб налякати реєстровиків, до того ж полковники та осавули щодня ждали вістей од молодого Потоцького, і оті вершники якраз і могли принести такі бажані звістки. Три байдаки зашихувалися носами в пісок, козаки вискакували на землю, йшли навприсядки, розминаючи затерплі ноги й спини. Навприсядки ж наблизилися до переднього верхівця, та так і скам’яніли всі. Сидів на чорнім коні, сам чорний і лихий, але очі мав такі нестерпно сині, що горіли вони вогнем уже й не людським чи небесним, а мовби пекельним, і голос у нього теж мовби з потойбічного світу — прищухлий, але безмежно далеко чутний, зумисне насмішкуватий, з якоюсь диявольською захриплістю.

— Гей, ви, запроданці, невіспохи, гніздюхи мерзеннії — твердо вимовляючи кожне слово, гримів вершник. — За скільки ж продали народ свій і Бога свого? Та й Чи вельми розжилися за ті юдині срібляники? Кажуть, що й платити вам уже перестали? Ні пани, ні король і в гадці того не мають. Скільки залеглої плати вам уже назбиралося? Всю Річ Посполиту можна б купити! А ви все ллєте кров християнську та все ходите під ярмом полковницьким? Тепер ще й проти батька Хмеля пішли? Хто кликав? Куди йдете? Не бачите своєї погибелі?

Хтось із тих, що трималися позаду і не піддалися ще несамовитим чарам Ганжиних очей, гукнув без поваги:

— А ти ж хто за один? Чого розпащекувався?

— Ти! — посунув на нього конем Ганжа. — Хто ти є, нікчемний виплодку? А я — Ганжа, полковник гетьмана Хмельницького! Досшь з тебе! І посланий до — вас од самого гетьмана з словом милостивим і закличним, щоб покидали своїх полковників к чортовій матері в воду на добру прохолоду, а самі прилучалися до народу свого. Бо де Хмель славний — там і народ наш вкраїнський!

— Де ж той Хмель ваш? — почувся ще чийсь голос недовірливий. — Покажи його нам, тоді й говоритимем.

— А тобі мало, що я перед тобою? — тихо поспитав Ганжа. — Хочеш мене роздивитися пильніше? То підходь ближче, не бійсь, я не кусаюся! Ну ж бо! То як, козаки, чиєї ви матері діти? Може, згадаєте? А то мої хлопці підпоможуть. Весь Кам’яний Затон обложений моїми верхівцями, гармати дивляться на всі ваші байдаки, а за горбами орда ховається, жде. мого свисту. То що — битись чи миритись? Приймає вас під свою руку гетьман Хмельницький, то йдіть під ту руку, а я поведу.

— Раду! — закричали козаки.

— Чорну раду!

— На берег усім!

Поставлено хоругву в тім місці, де стояв Ганжа з своїми вершниками, байдаки один за одним врізалися в береговий пісок, реєстровики вискакували на сушу, бігли до гурту, від старшин зневажливо відмахувалися, деяких звичаєм запорозьким уже й втишено навіки: піску за пазуху та в воду. Полковників, наставлених од шляхти, побито одразу, не зачеплено тільки Кричевського, бо знали, що визволяв він Хмельницького з темниці. Пан Барабаш після доброго обіду спав на своєму байдаку, і коли прочумався, то не міг гаразд збагнути, що діється. Гукав джуру — не міг догукатися, зброю шукав — не знаходив, навіть паса на товстому череві своєму не мав. Став лаятися, гримати на козаків, та тут хтось стукнув його весуюм, а ще кілька набігло, підважили товсту Барабашеву тушу, перевалили за облавок — тільки булькнуло.

А вже чорна рада йшла, як хвиля на морі, голоси летіли до неба, а за ними шапки, а тоді знову гамір тисячоголосий і дружний, мов у одну горлянку:

— Джелалія гетьманом!

— Топигу!

— Кривулю!

— Джелалія! Джелалія!

Ранжа й не заважав обирати ще одного гетьмана. Знав: гетьмануватиме до Жовтих Вод, а там влада його скінчиться, як кінчається річка, впадаючи в море. Так і обрано було реєстровиками Джелалія наказним гетьманом, а осавулом йому Кривулю. Я ще не знав, що діялося в Кам’яному Затоні, але передчуття підказало мені вже за кілька днів до того домовитися з Тугай — беєм, щоб дав він підзаводних своїх коней перекинути митло всіх реєстровиків до мого табору, Ганжа знав про цю умову, тож на ранок після чорної ради, після цілонічної колотнечі й безмірної радості серед реєстровиків, несподівано зродилася перед нами орда, але ne ворожа й здобичлива, як завжди, а мирна і дружня, та ще й помічна. Піше козацтво ставало бодай на час короткий кінним лицарством, знято було з байдаків дванадцять гармат водяних, легких таких, що й пара коней вільно везла їх, забрано весь вогневий припас і всю знадобу, байдаки чи потоплено, чи пущено вниз по Дніпру на втіху комендантові Кодака пану Гроздзіцькому, а нова сила несподівано вглибилась у степи, прямуючи до Жовтих Вод.

І чи то знов надприродна сила підійняла мене, чи то вістуни Кривоносові, хоч як там було, зібравши полковників і старшину свою, виїхав я назустріч реєстровим, став на степовій могилі, і кінь піді мною був такий самий, як тоді, коли втікав я на Січ від Конецпольського, — з одного боку білий, з другого чорний, і чорніло шляхті від того видовища в очах і темно ставало в душах.

Реєстровикам не треба було й казати, хто то стоїть на високій могилі степовій. Скочувалися з коней (бо незвично справжньому козацтву терти кінські боки, більше вірило ногам власним, якими твердо стояло на рідній землі), шикувалися в свої сотні, кидали шапки догори, палили з мушкетів, гукали:

— Слава Хмельницькому!

— Слава гетьманові!

— Слава Україні!

Я сказав їм:

— Браття — товариші! Приймаємо вас до себе, хочемо, щоб пішли разом з нами за волю й честь народу нашого. Чи ж підете?

— Підемо, батьку!

— Як один!

— Всі підемо!

Шикувалися твердим строєм сотня до сотні, під свої хоругви й бунчуки, дані ще королями, йшли мовби військо королівське, прямували на шляхетський табір, заходячи з північної сторони, так ніби шукали проходу між валами, аж шляхетство обманулося і висипало на вали, щоб повітати підмогу, так вчасно прислану. Тоді реєстрові, не зупиняючись, випустили наперед себе всі гармати і вдарили дружно з гармат і мушкетів по панству, і хоч шкоди великої й не завдали, бо стріляли здалеку, але переполох у таборі Потоцького зчинився страшний і відчай наповнив багато сердець.

Тепер уже я не гаявся. Не був тим повільним гетьманом, якому Нечай дорікав за нерішучість. Спитати б оце Нечая, спитати інших: куди рвалися, чом так нетерпеливились? То я мав би летіти до Чигирина як вітер, бо думав про. нього вдень і вночі: в час тяжкого сидіння на Бучках, коли немиті, голодні, упосліджені зимували зиму своєї розпуки і надії, думав і в отому поході через бездорогі степи, і в смердючій татарській кошарі, і в ханському палаці, дивлячись на гаремну Соколину вежу, бо хіба ж не в такій вежі десь замкнено мою голубку? Скрізь думав тяжко і безнадійно про Мотронку, готов усе покинути, від усього відмовитися, позбутися навіть власної суті, стати самим духом лиш і з вітрами степовими полинути до Чигирина, ввірватися в осоружну оселю старостой нікчемного і бодай обвіяти лагіддю миле личко з сірими очима під темними бровами. Та стримував своє розшаліле серце, гамував, приборкував, як дикого беркута, і ждав своєї години, своєї величі. Шкода говорити. Велич — у вмінні стримуватися там, де вже ніяк не можеш стриматися, і ніхто не помітить її в тобі, ніхто не підкаже, доки не помітиш сам.

Я наступив собі на серце, але витерпів. Билися об мене гнівливі хвилі нетерплячки— я вистояв. Реєстровики могли вдарити на Ганжу — і тоді навіть хитрий Тугай — бей покинув би мене серед степу самотнього. Старий Потоцький з Калиновським за ці два тижні могли б уже прийти на поміч своєму оточеному війську — і тоді не зоставалося б у мене ніяких надій. Та все сталося так, як я хотів і знав. Бо моя земля, і народ мій довкола, і все мало сприяти тільки мені, а не моїм ворогам. Коронний гетьман за два тижні так і не довідався, що сталося з його передовим загоном. Про бунт реєстровиків його сповістив комендант Кодака Гроздзіцький уже тоді, як під Жовтими Водами все було скінчено. Гроздзіцький послав до Потоцького трьох гінців з коротким листом, а на словах велів переказати, що вниз по Дніпру мимо Кодака пливуть порожні байдаки. То що то за знак? Чи його милість гетьман коронний послав ті байдаки Хмелеві, щоб той вирушав на султана, а чи залога кодацька має їх переймати та лаштуватися звідси, поки жива та тепла?

Гетьмани, поволі посуваючись з обтяжливим обозом слідом за молодим Потоцьким, були вже на той час за Чигирином, але, почувши про бунт реєстровиків і лякаючись бунту в себе за спиною, мерщій відступили назад на Черкаси і далі на Корсунь. Були як у мішку. Нічого не бачили, нічого не відали. Бо чужа земля довкола.

Я починав війну на своїй землі і вірив, що це принесе мені перемоги. Ще починав я свою війну рукою оборонною. Не вибирав розлогих рівнин і класичних полів битовних, одразу вподобав місце незвичайне — глухий кут між водами та болотами, а довкола балки степові та байраки. Цим заскочив невдалих регіментарів шляхетських аж так, що й вони самі теж обкопалися в цьому місці, яке для мене обіцяло звитягу, а для них погибель. Я твердо знав, що всі битви, які доведеться мені вести хоч і до кінця життя, — треба нав’язувати ворогові там, де він ніколи їх не сподівається. То води, то болота, то рови, то горби та яри, вічні перепони, перешкоди, так ніби й сама земля здиблювалася перед ворогами.

Під Жовтими Водами я замкнув Потоцького з Шемберком так, що вони не могли відступити без бою, однак і битися кінно не мали змоги, бо місце було нерівне, тяжке для коней, до того ж козаки за два тижні ще й перекопали все довкола так, що й сам чорт ноги зламав би.

Вночі Джелалій підвів реєстровиків під самі вали шляхетського табору. Присунулися нечутно й непомічено, без голосу, без брязку, без звуку. Вдарити мали вдосвіта, щоб не побити своїх, вриватися в передні шанці, захопити шанець з колодязем і тримати його, щоб одрізати панство від води. Гармат у діло не брали, бо в тіедярі вони тільки заважали б. На Тугай — бея надії не було й далі, тому язвелів Ганжі з вершниками вдавати орду на такій відстані, щоб недобрали з табору, хто воно й що. Запорожці йшли слідом за реєстровиками, не даючи шляхті спам’ятатися. Ще я виставив з боків Нечаєвих лучників, бо самопал гарна річ, а лук ще ліпша.

Як стало сіріти, лучники без зайвого шелесту прибрали сторожу на валах, та хіба ж при такому ройовиську людському всіх прибереш? В таборі шляхетському; чи й спали після того, як умикнули їм зі—під самого носа реєстровиків, та й стереглися там доволі пильно, бо ж не всі такі жовтороті, як ніжинський старості Потоцький, — багато там воїнів досвідчених і витривалих, могли б позмагатися в Досвідченості й хитрощах будь з ким.

Тож при першому хрипінні недобитої сторожі, від першого крику тривожного вмить скинувся весь польський табір, і на моїх козаків, що мовчки дерлися на вал, вдарено з такою страшною силою, таким вогнем густим, що й земля під ними загорілася, але сила натрапила на силу, вогонь на вогонь, завзяття на завзяття, запеклість на запеклість, до того ж ми наступали, а ворог оборонявся, хоч і не любив того заняття, не вмів, надто ж — не хотів марудитися.

З чигиринською сотнею я сам прискочив помагати Джелалієві. Нечаївці з диким гуком і галалайканням мовби татарським знетямили оборонців, всі мої полковники, осавули й сотники билися на валах поруч з козаками, відступати нам не було ні охоти, ні потреби, коли з середини шляхетського табору вдарила на нас лава панцирної їзди, то й вона зламалася об козацькі піки, розсипалася, втратила свою грізну силу і вимушена була відступати. А тут реєсгровики з шляхетського обозу, скориставшись з погрому гусарів, мерщій запрягли вози і виїхали до нас, надто що передні шанці вже були в руках Джелалія.

Шемберк ще сподівався помочі від коронних гетьманів, тож не кинувся відбивати і втрачені шанці, а мерщій став сипати нові, перегороджуючи, власне, свій табір

— Вдаримо на панів, поки не обсипалися, гетьмане? — прискалив око Джелалій.

— Хай обсипаються. Тепер уже не ми вдарятимемо, а вони хай вириваються. Ми ж і так поклали стількох товаришів своїх. Мертві вимагають пошанування.

Без шапки, в простому темному жупані, пішов я між тих, хто поліг у нашій першій великій битві. Лежали хто як біг, хто як бився, хто як перемагав, і жоден не лежав як мертвий. Згадалося мені, як ішов отак колись полем нашої поразки на Сулі — лежали там самі вбиті. Тут не було вбитих — тільки переможці. І не були неприродно великі, як там, на Сулі, але не були й непомітно малими, як ото казав колись Ювенал: мовляв, смерть одна тільки знає, які малі тіла людські. Ні, вони були такі самі, як і всі ми, живі, так само дивилися на небо, одкривали груди вітрові, а уста — дощам і росам, так само прислухалися, скільки накують їм років зозулі, а як не їм, то дорогим їхнім людям, народові їхньому, землі їхній. Гей, браття моє полегле та невмируще! Сумують за вами і степ, і зозулі, і вовки, і вітри, сумуємо й ми всі і хочемо влаштувати вам похорон козацький та й влаштуємо ж!

Козаки ходили між полеглих, впізнавали товаришів, промовляли до знайомих і незнайомих:

— Не журіться: бач, серед якого гарного степу лежатимете!

— І заснули вічним сном не на голій землі, а на подушках з ворожих тіл.

— Лежите, як герої, а панство валяється, як гнилі дерева.

— Оце ж і висповідатися не мали кому, бо всі попи порозбігалися.

— У гетьмана, кажуть, є піп!

— А що їм піп? Хай сповідаються або милосердному Богу, або землі—матері, або Чорному морю та Дніпрові—батькові, або й старій людині.

— Торохнемо над вами з гармат, заграємо в суремки, а харамаркати зайвини і не дамо нікому!

— Ось не мели дурниць, бо ж он сам пан гетьман!

— Де? То ж простий козак!

— Перед мертвими всі прості…

Я схиляв голову, знай схиляв голову свою важку:

Буде й нашим лихо, як зозуля кувала;

Що вона кувала, проміж святих чувала;

Що вона кувала, тому й буги — стати.

Як стануть біси правих і неправих єднати,

Душі забирати, у пекло докупи складати.

Ой не дамо наших полеглих у пекло, а шукатимемо для них козацького раю, хоч і день, і тиждень, і роки цілі, а шукатимем.

Однак на ранок наступного дня панство, чи то відчаявшись до краю, чи то заохочене нашим спокоєм, посунуло з — за своїх шанців, ударило з усіх гармат кулями вогнистими, а з неба, мовби в поміч шляхті, загриміла гроза і злива впала така, що замочило й порох і гноти, вже не лунало жодного стрілу, тільки громи били над нами та блискавиці сипали вогнем, нам же довелося заганяти панів до їхнього притулку шаблями та піками, і була то нелегка робота, хоч і славна для козацтва.

Нікого там не було, крім живих і мертвих, і доблесть людська промовляла повним голосом, і навіть сама історія безсило заламувала руки перед цими лицарями, та знов з’являється чоловік, який пише, що Потоцький не побив Хмельницького під Жовтими Водами тільки тому, що вдарила страшна злива, мушкета й гармати замокли і не стріляли, шум дощу глушив команди, і козаки покористалися з цього і зчинили різанину. Так ніби дощ мочив тільки шляхетський порох, а до козацького не діставав! Та й що той порох, що ті мушкети та гармати для жовтодзьобика Потоцького? Ішов же подавити бунт Хмельницького, і не мечем, не зброєю, а батогами! Тепер і злива не завадила йому побачити, що не був то вже Хмельницький знедолений, скривджений, втікаючий на Січ, але гетьман, мститель кривди не тільки власної, а й усього народу свого. Гей, панове історіографи, дієписці, справоздавці, лукаві свідки, зрадливі душі, нещирі уми! То й не Хмельницький бився під Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського, Що ж то були за люди досі? Нетяги, перекотиполе, бездомність і безпритульність одвічна, бо звідти орда, а звідси шляхта. Та ось з’єдналися для великого і стали народом в один день, в одну ніч, в одну мить історії. Не в королівських шуплих реєстриках; не в молитві і сльозах, навіть не в піснях своїх розлогих народжувалася нація, а в оту горобину ніч на Жовтих Водах, коли блискавиці розпанахували небо, зойки заглушали громи небесні, а води змішувалися з кров’ю і ставали самою кров’ю. Не була то якась визначена година, а тільки невловима ірань між минулим і майбутнім, щось пролинуло над нами, мов зітхання чи спів вічності, і тоді ми відчули, хто ми і навіщо, а я відчув себе Богданом. Я, Богдан. Повстати можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. Люди з’єднуються в народ для безсмертя, тоді знов розходяться Кожен по своїх закутках, щоб жити і вмирати. Але безсмертними можна стати лиш маючи доволі мерців і кладовищ у своїй землі. Кладовища історії. Поглянули б на них всі оті лукаві справоздавці оком коли й не прихильним, то бодай неупередженим. Народ створюється іноді і за одну ніч, в одній битві, а просторікують потім про нього цілі віки! Шкода говорити!

Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками — за нього думає саме життя.

У неділю вранці ми вже знали, що перемогли. Від грози лишилися хіба що рівчаки, попроорювані дощовими потоками, та полеглі трави, а небо сміялося сонцем і бездонною блакиттю, радість лилася на козаків з високості, козаки гримали з самопалів, співали пісень, у кобзи грали, колесом качалися і всячини виказували,

У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, — знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких людей слід ставитися з шанобою, тож я, не бажаючи завдати їм образи, сказав:

— Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, — так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору — тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.

Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: “Як звелено, пане старший!” Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман — чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.

— Виходить, так, — різким своїм голосом прокричав до посланців пан Максим, — ми вам стрижене, а ви нам — шмалене! Скільки ж будемо воловодитися з вашими регіментарями? Ось вам строк до полудня — та й уже! Хай присилають двох вельможних закладників, як сказано було нашим гетьманом, а до вас хоч і я сам піду, взявши свого сотника Крису!

І показав на Крису, зодягненого ще в розкішніші атласи, ніж кармазини пана Кривоноса. Довго терлися мої побратими поміж шляхтою, щоб знати, чим найшвидше можна дійти їй до серця.

Я не хотів пускати Кривоноса до Потоцького. Попросив Самійла, щоб той покликав його до мене. Всадовив обох коло себе за стіл, обійняв Максима за маслакувате плече.

— Був моїми очима, Максиме. Чи хочеш, щоб без тебе осліпнув?

— Ще далі побачимо, гетьмане! — засміявся Кривоніс. — Вже як я доберуся до панства, то щось там визирю.

— А що там визирювати? І так видно, що зім’яли б їх в одній жмені. Але не будемо кровожерами. Дав я слово — і дотримаю. Тебе ж не хотів туди посилати. Не вірю шляхті. Скільки вже вона ламала слово.

— Моє діло піти, а твоє — вберегти мені життя, гетьмане, — шорстко мовив Кривоніс. — Не вбережеш моє, то, виходить, і нічийого б не вберіг, а життя кожному дороге.

— Для кожного — так. А д ля гетьмана і життя має ціну неоднакову. Негоже так мовити, а доводиться. Ти надто цінний чоловік, аби ризикувати твоєю головою.

— А може, я шукаю смерті? — засміявся Кривоніс.

Казав уже мені це при морських виправах. Наосліп кидався завжди в самі лабети смерті, але виходив неушкоджений. Справді мав позад себе чоловік щось страшне, коли за ніщо вважав життя власне, та хіба про це розпитаєш? У козаків про минуле не питали нікого й ніколи. Хоче — сам розповість. Не хоче — все поросло травою, важить тільки лицарство, завзяття і чесність перед товариством, перед Богом і землею рідною.

— Смерті чи й слід шукати — сама нас знайде, — сказав я, аби сказати, бо й сам не вірив цим словам.

— А ще: на кому ж шляхта побачить так кармазини, як не на мені? — збиваючи мене з похмурих думок, вигукнув Максим. — Звикли, що козак округлий та гожий, мов линок, а ось я кострубатий та маслакуватий, як розіпну жупан на своєму маслаччі, мов хоругву, то лиш погляне пан — і вже душа в п’ятах!

— Говориш, мов у дзвони дзвониш, а все ж прошу тебе, Максиме, будь обачним.

— Слово, гетьмане!

Ми обійнялися, поцілувалися, на тім і кінець розмові. Коли Самійло, провівши Кривоноса, повернувся до намету, я нагримав на нього:

— Чому мовчав?

— А що мав казати?

— Поміг би мені вмовляти.

— Треба було кликати отця Федора для вмовлянь. А я — тільки записую все.

— Що твій атрамент, коли смерть пише кров’ю!

— Іноді атрамент міцніший і за саму кров, гетьмане.

Надвечір ми обмінялися закладниками. На вузькому проміжку між двох шанців зійшлися дві мальовничі групи воїнів — з нашого боку Кривоніс і Криса з кількома підпомічниками вістовими, з шляхетського — суддя військовий Стефан Чарнецький і полковник Сапіга, з роду литовських магнатів. Сапіга, здається, й по — польськи не вмів до ладу, тож треба було з ним спілкуватися латиною, зате пан Чарнецький, маючи маєтності на Чернігівщині, вмів і по — українськи, хоч і кривився від нашої мови, як од кислиць.

Та я не вельми й докучав великородному панству своєю мовою і своїми домаганнями, а звелів запросити їх до намету, де вже був зготовлений стіл з добрими напоями і закусками, хоч і не пишними, зате поживними, так що навіть кислий Чарнецький не стримався:

— Багато живеш, пане Хмельницький!

— Живемо — як воюємо, — відмовив я.

Сапіга мовчки нипав очима по непоказній обставі мого намету, простому столу, струганих лавках дерев’яних, полив’яному посуду, тоді поглянув і на мене, але не зачепився оком ні на чому, бо не було на мені дорогого одягу, коштовної зброї, простий собі козак, ніякий не гетьман. Та я й так відав, що гетьманом пани не назовуть мене, хоч буду весь у золоті, тож навмисно дратував їх своєю буденністю. Чарнецький знов не стримався, аби не вкольнути:

— Звичай ваш нібито забороняє в поході вживати міцні труйки?

— Не ніби, пане Чарнецький, а на горло: що в горло ввіллєш — горлом і поплатишся!

— То як же це? — показав він на столи з карафами та, суліями.

— А то вже не наше.

— Чиє ж?

— Панське, прошу пана полковника. Як шляхетський обоз переїхав до нас, то й привіз усю панську знадобу. Вогневого припасу чи й була там дещиця, а вже питва всякого — хоч залийся!

— То здрайці! — звискнув Чарнецький.

Я засміявся.

— Гей, пане Чарнецький, облиш свої гніви. То поштиві люди, коли подбали завчасу, щоб не дерло тобі в горлі, як опинишся в мене в гостях.

— Які ми гості? Ми — закладники мілітарні! — крикнув Чарнецький.

— У моїм наметі — гості. Тож прошу до столу, панове, та вип’ємо за здоров’я його мосці короля Речі Посполитої Владислава, який завсігди був прихильний до козаків і під хоругвою якого ми виступаємо.

— Хай би пан Хмельницький не чіпав королівської корогви, — подав голос Сапіга.

— То панство вип’є за здоров’я його величності короля? — поспитав я.

Довелося пити, ковтаючи образу і гніви. Тоді, я припив за здоров’я Чарнецького й Сапіги, за кожного зосібна, коли ж Чарнецький, подивований тим, чом я не веду мови про те, що їм найдужче болить, спробував Порватися до переговорів, я завергіув на своє, запросивши їх випити за здоров’я канцлера Оссолінського, мужа мудрого й справедливого. Чарнецький аж рота розтулив кинути якусь зневагу на зненавидженого польськими магнатами Оссолінського, та вчасно згадав, що тут сидить магнат литовський, і мовчки вихилив чарку, ще й докинув:

— Замалі чарки в пана, запорожці ж з коряків цілих п’ють.

— А то для того, що маємо сьогодні пити за багатьох людей знатних, — пояснив я, — може, ще й до самого папи римського доп’ємося.

— Пан же схизмат!

— То й що? Хіба гідності залежать од віри? Я звик цінувати їх навіть у ворогів. Так само, як за волю народу свого б’юся під королівськими хоругвами.

— Хай би пан не чіпав тих хоругвів!

— Чом же? Мені ще й мало тих, що маю. Тепер хочу, щоб і панове регіментарі віддали мені всі королівські хоругви.

— Ніколи! — тупнув ногою Чарнецький. — Довіку пан того не одержить!

— Тоді панству теж доведеться сидіти тут довіку, — спокійно сказав я. — То що, вип’ємо, щоб дома не журилися?

— Які ще умови ставить нам пан? — нетерпеливився Чарнецький.

— Ще не чув ваших.

— Ми вимагаємо розступитися всій вашій сваволі, всьому цьому гультяйству, щоб ми вільно пройшли назад до Крилова!

— Вимагання скінчилися, пане — добродію, хай панство забуде про вимагання і домагання. Тепер усе переінакшилося. Козаки он сміються: “Скачи, враже, як Хмель скаже”. Ось давайте ліпше вип’ємо, та хай панство спочине, а взавтра я вже й скажу все, що треба.

— Хіба пан уже не сказав про хоругви? — подивувався Сапіга.

— Хоругви — то лиш знак вашої поразки.

— Приниження! — гукнув Чарнецький.

— Браво, пане полковнику! Слово знайдено. Справді: поразки і приниження. Та чи ж я примушував панство так уперто йти навстріч своїй поразці й приниженню? А вже коли прийшли і дійшли, то треба дати належні докази. Найпереконливіші докази — мертві воїни. Але я не хочу лити кров. Бо воїни завжди невинні, а їх примушують розплачуватися за чужі гріхи. Не хочу такої плати.

— Що ж пан хоче? — поспитав Чарнецький.

— Трохи сказав уже, ще скажу завтра, а тепер хай панство спочине.

— Ми не склепимо повік, — повільно мовив Сапіга.

— Шкодую, але нічим не можу зарадити. Копи вже казати по щирості, то козаки й обрали мене гетьманом, щоб зганяв сон з панських повік. Добраніч панству!..

Вдосвіта зчинилася в таборі дика веремія, тупотіли коні, били постріли, галас, свист, так ніби наскочила орда. Я лежав на попонах одягнений, не спав, лиш придрімував, та однаково стривожився немало і загукав на своїх осавулів, але не догукався нікого і, лихий, як чорт, ухопивши лук, вибіг з намету. І груди в груди зіткнувся з Кривоносом, якого за поли притримували Демко й Іванець, видно не пускаючи до гетьмана.

— Максим? — не повірив я власним очам. — Де взявся?

— Та бачу, що не спиш, гетьмане, а й ми з Крисою не спали. Така нудьга обсіла. Никали, никали по табору панському, а тоді я й кажу: давай, кажу, пане Крисо, підемо провідаємо нашого пана гетьмана, а то він тривожиться вельми. Ну, то взяли там з собою декого, та закіль шляхта пробуркалась, то ми вже й тут.

— Кого ж привів?

— Драгунів триста чи там скільки їх було.

— Міг, бачу, й увесь табір панський заодно перекапустити?

— Ти ж не велів. Не міг я ламати гетьманське слово.

— Чи вже так допильновуєш мого слова?

— Хіба ні! А цих Привів, бо всі наші. Як то сказано: natione Roxolani, religione Graeci, habitu Germani56.

Хто був сей загадковий чоловік? Одні звали його моїм земляком, козаком з Вільшани, що змалку вихований у всіх родах морської служби, був на найважчих місцях Геллеспонту й Середземного моря, знайомий з океаном і всякими ворогами. Ще інші виводять його з острозьких шляхтичів, а за якийсь, мовляв, злочин підданий інфамії, тому ховався то серед купців, то між козаками. Ще в інших — він уже простий коваль з підданих пана Немирича, задушевного друга Адама Киселя, а хтось вигадав, ніби Кривоніс зовсім не наш чоловік, а шотландський полковник Макс Кемпбелл, привезений двадцять літ тому паном Степаном Немиричем з війни у Європі. Немирич, мовляв, познайомив того Кемпбелла з українською шляхтянкою Ганною Вовк, з якою той і одружився, приживши з нею синів Юрія і Романа та доньку. Панна Вовк одержала в Заславльському повіті три села — Пузирки, Федорівку і Рублянку, а що там було ще село Перебийноси, то пан Кемпбелл став зватися від назви того села Перебийносом, або Кривоносом, бо мав носа таки справді видатного і добряче погорбленого, як кроква на хаті.

Що тільки можна вигадати про чоловіка, коли він заллє комусь за шкуру сала! Та хай ламають голови вчені мужі, а нам з Максимом було не до вченості в ті часи, хоч і могли, коли треба, завернути латиною і перед панством, і перед своїм козацтвом.

— Вважай, що сам зібрав собі полк, — сказав я Кривоносу. — Бери свою сотню вістунів та цих кількаста і будеш полковником переднього нашого полку, бо ще ж маємо йти на коронних гетьманів.

— А цей чиряк на рівнім місці? — показав Кривоніс на шляхетський табір.

— Як вискочив, так і щезне. Покличемо ось панів закладників та виставимо їм наші умови. Бо вчора я сказав їм тільки про королівські хоругви.

— Та ми там трохи схопили, — усміхнувся Кривоніс.

— А нам хай оддадуть усі. Та й не просто кинуть, а піднесуть з гонорами. А ще хай видадуть усю армату і складуть зброю, а тоді пішо хай собі чимчикують.

Оце так! — вдарив себе об поли Кривоніс. — Це ліпше, ніж пошаткувати панство на локшйну! Принизити їх, як принижували нас віки цілі! Хай побачать, де бидло, а де лицарі! Бидло панське, мухоплюї, дівкарі!

Я урвав цей невичерпний потік, моргнувши Кривоносу, що вже наближаються панове закладники.

— А, ясновельможні словолови! — по — своєму привітав їх Максим, та вони чи й почули його слова, так спантеличила їх поява тут Кривоноса.

— Пан? — поспитав Чарнецбкий, мовби не вірячи власним очам.

— Та вже ж не Дух Святий! — одповів Кривоніс.

— Але чому пан тут?

— Чому я тут, коли й ви тут? — засміявся Максим. — Пан гетьман усе скаже пишному панству. І я б сказав, та негоже при гетьмані. Чолом!

Він уклонився, щоб іти, але я затримав його і сказав осавулам кликати всіх полковників для переговорів.

І ось тут неждано прибув з пишним кінним почтом мій союзник, друг і брат, хранитель священного порога Кримського ханства, мурза Ор — капу Тугай — бей. Два тижні, відтоді як я став на Жовтих Водах, не показувався хитрий мурза на очі, никав з своєю маленькою ордою по степових балках, вичікував і винюхував на всі мої заклики з’єднати сили та вдарити по шляхті не відгукувався, поміг, власне, тільки один раз, давши коней перекинути реєстрових від Кам’яного Затону, а тепер, коли запахло здобиччю, негайно прилинув, так ніби нанюхав близьке дуванення57 або визирив своїм гострим оком з — за степових могил. Була в цьому велика пересторога для мене на прийдешність, але що я міг? Не вибирав собі союзника — брав того, якого мав під рукою, власне, найнужденнішого, бо, поки ми не виказали перед світом своєї сили, світ нас не зауважував, не хотів знати про наше існування або ж трактував як приступних і дешевих найманців для своїх кривавих забав.

— О великий гетьмане хороброго народу козацького, який дивує сушу і море і володарює на ріках, у лугах і степах, вітаю тебе з сяйливою перемогою, рівної якій ще не бачило ні сонце, ні місяць, ні вся небесна твердь, що над нею простерта рука Аллаха всемогутнього, хай буде вічним її могуття…

Тугай — бей низав слова без ніякої думки, просто чіпляв їх одне до одного, сплітав у химерну, паморочливу сіть, ткав словесну павутину, в яку мали конче впійматися всі дрібні уми, марнославні й обмежені люди, пихаті самолюби, нікчеми, маленькі деспоти й нездари. Я не уривав його мови. Прикрив очі тяжкими повіками, вдавав, ніби слухаю водночас і самого Тугай — бея, і татарського бута, який тлумачив слова свого мурзи, вишукуючи в нашій мові таке саме пишнослів’я, яким захлинався хранитель Ор — капу, мій союзник. Слова ці мали справити враження не так на моїх полковників, як на Чарнецького і Сапігу. Хай знають, що кримське красномовство віднині дарується не тільки їхнім коронним гетьманам і його королівській мосці, але й гетьманові запорізькому, а знаючи це, хай звикають до поступливості.

Однак сподівання мої виявилися марними. Вельможні пани витримали безкінечне словолнвство Тугай — бея, досить байдуже споглядали на дарунки, які метали мені до ніг нукери мого названого брата, коли ж я перейшов до діла і назвав свої, умови, на яких згоджувався відпустити шляхту, і Чарнецький, і Сапіга в один голос закричали:

— Що пан собі думає, пан Хмельницький! Річ Посполита ні перед ким зброї не складала!

— Вам і не доведеться складати її перед кимось, — спокійно мовив я їм, — бо тільки перед самими собою. Адже ми теж члонки Речі Посполитої, хоч вона й не хоче, цього помічати. Вперто зветься Річ Посполита обойга народів, себто народу польського і литовського, українського ж народу мовби й немає, він тільки для визиску та кректання. Мовляв, двох сорок за хвіст чоловік водночас ще може спіймати, а вже трьох не втримає. Аж ось тепер є ще й народ третій! І домагається свого права. Коли б панство поглянуло пильніше, то побачило б ще й четвертий народ — білоруський, який так само хоче промовити до світу і ще промовить! Втікають до мене, щоб битися тут, а згодом битимуться за волю і в своїй землі. Ми пережили часи рабства й скарг, тепер б’ємося. Складіть зброю і йдіть спокійно додому. Ніхто вас не зачепить. До нас же зі зброєю не рватися!

— Як пан сміє так мовити! — закричав Чарнецький. — Щоб перед цим гультяйством квіт народу польського схиляв голову?

— Не будемо про народ, пане зацний, — тяжко поглянув я на нього. — Бо й ви хотіли побити мене руками мого ж таки народу, та й серед мого війська налічити можна чимало тих, хто вчора ще вважав себе поляком, а хто ще й сьогодні ним є, і ще й не знати, хто з них більше поляк — вони чи пан полковник, який припускається слів нестосовних, забувши, де він, і що, і хто перед ним. Я не з паперу витнутий чоловічок, пане Чарнецький! І хоч сказав уже досить тут, під Жовтими Водами, та далеко не все, що маю сказати. Панству ж радив би слухати обіуш. А тепер — шкода говорити!

Послано до Потоцького й Шемберка. Ті відмовили в моїх домаганнях, як і Чарнецький з Сапігою. Мовби на сміх, вигнали з свого табору всіх драгунських коней, бо ж однаково драгуни втекли з Кривоносом. Та ми бачили, що то тільки панський гонор, бо в таборі вже не зоставалося й жмені паші і вже третій день відрізана була шляхта, від води. Пили з калюж, що лишилися після дощу, тоді копали мокру глину і смоктали її, щоб бодай трохи погамувати спрагу. Я ще раз послав до регіментарів їхніх же полонених, повторивши свою вимогу.

Знову нудили мені світом Чарнецький і Сапіга, і знов я припивав за їхнє здоров’я, а їм шматок до рота не ліз, на світ Божий дивитися не хотілося. Чарнецький уперто виторговував для шляхти зброю.

— Можемо покласти хоругви і здати армату, але ж зброю як можна! В цих степах чоловік без зброї однаково що голий серед вовків.

— Ніхто не кликав панство в ці степи, — терпляче пояснював я вельможним.

— Але ж пан Хмельницький лицар, — невміло лестив мені Чарнецький, а сам був кислий, як сирівець. — Чи ж може він допустити, щоб лицарство польське було обдерте навіть од білої зброї? Це зброя, якою предки наші тисячі літ боронили свої вольності.

— Поки боронили свої вольності, були справді лицарями, а стали зазіхати на вольності чужі — як тепер вас назвати? Дрібними грабіжниками? А грабіжникові не слід давати й ножа до рук. Та вже гаразд. Залишимо вам білу зброю, можете брати і вози, які зосталися в таборі, але коней всіх видати!

— І що — шляхтичі уродзоні мають котити вози, як бидло? — підскочив Чарнецький.

— Хай не котять.

— Але ж тут переходу на тиждень, і потрібен провіант для війська, — знайшов нарешті відтулину для своєї латини Сапіга.

— Хай несуть харчі в торбах, як козаки, — порадив я.

— А коли доведеться оборонятися? — не вгавав Чарнецький. — Без возів серед степу не збудуєш табору, коли налетить орда. Чи пан Хмельницький забезпечить нас од орди?

— Ви воюєте зі мною, я веду переговори з вами. Орди тут не було.

— Але вона присутня!

— Цілком можливо. І навіть недалеко. Як то кажеться: без табору годі, а з табором є річки — тічки…

— Пан Хмельницький знає, ето пан є? — не приховуючи ненависті, сказав Чарнецький. — Пан є лев і лис, орел і змій в одній особі.

— Гаразд, хоч лева й орла в мені признав пан полковник, — сказав я йому теж без надмірної любові. — Та й то тільки тому, що панство в ликах сидить. А так мені й лиса та змія пощкодовано б. Та дарма! Взавтра зранку козаки мої забирають армати, хоругви і вогнепальну зброю — і панство вільне собі гуляти. Ще хай панство запам’ятає, що Не вимагаю присяг, як колись од нас вимагали ваші коронні гетьмани, рубаючи голови козацькі: “На се присягаємо, піднісши руки до неба, і на вічну і несмертельну пам’ятку як тої кари нашої, так і милосердя, над нами показаного”.

(Так я проміняв Чарнецького на армату й клейноди, щоб через кільканадцять років він вдерся до Суботова і розкидав мої кістки. А може, то й не мої кістки були в Іллінській церкві суботівській, по яких топтався шляхетський чобіт? Шкода говорити завчасу. Я. к то сказано у Вергілія: “ехоrіаrе aliquis nostris et ossis ultor” — “нехай з кісток наших зродиться прийдешній месник”).

Двох людей найдовіреніших мав коло себе. Одного для мислі, другого — для чину. Першого, Самійла, не мав чим до часу тривожити, другого, Демка Лисовця, ще звечора став ладнати на Чигирин. Дав йому чигиринську сотню козаків, сказав:

— Коли й садить там ще якась шляхта, вибити з замку, Чаплинського тримати в тій самій цюпі, де тримав мене між злодіїв. Пані Раїну і доньку її Мотрону, псевдо — Чаплинську, попроси перейти в мою сотницьку хату, поможи влаштуватися. Дітей моїх забери від добрих людей сам. Прибуду слідом за вами. Пані Мотроні з пошануванням вручиш лист мій гетьманський.

Дав йому звоєць з гетьманськими печатями червоними. Ще один мій лист без відповіді. Може, останній?

“Знадо і звабо моя! Мотрононько!

Три речі перевіряються в ділі: мужність у бою, смирення в гніві, любов у нужді. Я перевірив усе те кров’ю власною і своїх побратимів. Зазнав нужди, якої ще не бачив світ. Земля, і небо, і душа моя роздерті були на лахміття, і хто ж міг зшити з них золоті ризи для твоєї неуявленої молодої краси? Слова гризуть моє серце. Доволі слів — я йду за ними слідом. Як сказано: хочеш дикого оленя вловити, та далеко в пущу зайшов. Я повертаюся з пущ і пустошей душі. Виціловую кожну мить і кожну п’ядь, яка наближає до тебе, вибавлюючи мене з теперішнього фрасунку58. Ох, усе тепер у мене інше. Диспозиція інша, фортуна інша, а серце — чи ж інше?

Осавул Демко — мій повірений. Він викаже тобі всю належну шану. Жди мене, як гетьманська жона.

Твій невтішимий Богдан”.

17

Серед страшних глузів, свистів, лайок і знущань козацьких виповзала шляхта з свого табору в похід ганьби й приниження. Гідність можна зберегти навіть у поразці, і печать гідності Лежала на лицях старих довговусих воїнів польських, які виграли безліч битв за своє тяжке життя, може, відступали ще з — під Цецори і громили султанське військо під Хотином, боронили вітчизну не чужими руками, а власними грудьми, і в ці степи пішли не з власної хіті, а з обов’язку свого жовнірського і тепер відступали після поразки з похиленими головами і з сльозами на очах, Хоч були то люди тверді і вміли стримати стогони навіть при найтяжчих ранах. Ми б радо прийняли таких воїнів, бо хіба ж поміж козацтва мало було шляхтичів і хлопів мазурських та підгалльських, але старі жовніри зберігали вірність хоругвам, під якими стояли впродовж свого життя і під якими ладні були й померти, але не зрадити.

Зате панство заслужило свою ганьбу цілковито. Той буцімто героїчний дух, яким воно так пишалося, викликався й підтримувався в панстві хіба що зажерливістю та захланністю. На війну вони йшли, ніби на прогулянку, сподіваючись, що битиметься за них хтось інший, тягли за собою всі свої скарби, коштовне вбрання, дорогий посуд, килими, хутра, багато хто їхав у мальованих колясках, у пишних каретах, припроваджував аж з Мазовша або з Підгалля служок, всіляко збиткуючись над ними, не дбаючи про їхню людську гідність. Звитяжлива шляхта ще приховувала свій звірячий лик за блиском та пишнотою, погромлена ж, як оце на Жовтих Водах, геть втрачала все людське і становила видовище ганебне й принизливе. Пани в одну ніч стали схожими на тварин, яких пожирали впродовж свого ситого життя: на свиней, биків, баранів. Тупість, дикість, озлоблення, безсила лють, яку зганяли на отих же упосліджених яцях і стасях, що їх запрягли в наладовані марнотою вози, в коляси й ридвани, самі або ж виступаючи гордо (хоч і чим би мали гордитися!) поруч, або й повсідавшись на своїх колясах, аж здавалося, ніби стирчать у цих недобитків хижі ікла, клацають Пазури, нашорошується пір’я, мов доказ їхньої хижості й дикості.

Ще не відав я тоді до кінця, що той, хто дотикнеться чужої ганьби, неминуче оганьбиться й сам, бо й чобіт чистими не збережеш, простуючи через баша.

Напередодні отець Федір відслужив завдячливий молебень, в якому проголосив мене батьком вітчизни, реставратором грецької віри, відновителем давньої свободи. Козацтво підкидало догори шапки і гукало “слава!”, били гармати, звістуючи настання нових часів (гармат ми тепер мали вже не чотири, а цілих двадцять шість, з них шість — на чотирикінні запряги, а двадцять легких — на парокінні), здавалося, й небесні світила, планети й зірки зсунулися з місць своїх мільйоннолітніх і вишикувалися в нові констеляції, які Віщували успіхи в заповзятому діді й у задумах найзухваліших.

Я проголосив дводенний спочинок, щоб навести лад у всьому, а тоді, випереджаючи розбитків молодого Потоцького і Шемберка, іти в Україну, знайти коронних гетьманів з кварцяним військом і довершити розгром шляхти.

Демко вже, мабуть, добрався до Чигирина, і я думав про Чигирин і про Мотрону, думав про свій народ, не міг спати цілу ніч од дум піднесених і тривожних, ріс душею, а тоді зненацька наповзало на мене щось темне й понуре, відбирало всі сили, сам не знав, де я і що зі мною, живий чи неживий, гетьман звитяжний чи марний розбиток, і розпука вставала така страшна, що заступала весь світ, і я щезав для самого себе, летів кудись у безвісті, а на землі тим часом творилося хтозна й що.

Зранку лютився безпричинно, Іванець Брюховецький помітив мій настрій і завбачливо відсував од мене всіх, хто хотів з’явитися перед очі, але Самійла відсунути не зміг, той прийшов десь по обіді, незвично похнюплений, сів навпроти мене, схилив голову, руки йому висіли, мов мертві.

— Що се з тобою, пане Самійло? — поспитав я не вельми доброзичливо. — Листів мені не приніс, а приніс свій лихий настрій? Може, гадаєш, що гетьман — це така собі шкатула, щоб збирати ваші смутки?

— Не мій то смуток, гетьмане, а радше твій.

— Чом же?

— А тому, що Тугай — бей погнався за Потоцьким.

— Завсігди воно так: один женеться, другий утікає.

— Якби ж, то. Та ти ж сам, ще як прийшли сюди й стали Таборами, звелів перекопати Княжі Байраки, щоб шляхта не змогла відступити.

— Не знадобився мені той перекоп, а могло бути всяко.

— Копали ж там нечаївці, пане гетьмане.

— То й що?

— А те, що тепер нечаївці теж погнали слідом за шляхтою, щоб урвати і собі здобичі. Коли нападуть на беззбройних, та ще й відпущених по твоєму слову гетьманському, ганьба впаде й на твою голову, пане Богдане. А ти мав би конче починати з дій справедливих.

Тепер уже я збагнув, що то лихі передчуття мучили мене всю ніч і цей день. Ладен був рвати на собі волосся, когось бити, гнати гінців, усі кінні полки навздогін за тим свавільним Нечаєм, завернути, покарати, провчити! Але дратував мене занудливими своїми доріканнями Самійло, і я стримав свій гнів на ослушників, загнав його в найпохмуріші нетрі своєї душі, зчепився з писарем у словеснім поєдинку..

— Кажеш: справедливість? А що таке справедливість? Учора шляхта ходила в адамашках і пила з срібних кубків, сьогодні в цих адамашках ходять козаки і п’ють із срібних кубків, одібраних у панів. Ось тобі й справедливість.

— Для козаків — Так. А для шляхти?

— Шляхта не повинна жити. Це ганьба людського роду.

— Але людський рід невпинно породжує і панів, і хамів. Розділяються і розокремлюються — і нема ради.

— Ото й рада — побиття панів. Зместц з лиця землі все зайве.

— А що зайве, гетьмане?

— Те, що п’є людську кров.

— Ти теж розливаєш людську кров. Іноді несправедливо. І коли проллється вона в Княжих Байраках…

— Далися ж тобі ці Княжі Байраки!

Я покликав Іванця.

— Де Нечай?

Осавул крутив вирлами, надував червоні щоки і мовчав.

— Ну?

Іванець мовчав. Я підбіг до нього, вхопив за груди, труснув, аж йому голова мало, не відірвалася, але в’язи мав міцні — утрималася.

— Знаєш, а мовчиш! Чому не сказав?

— Пане гетьмане, не хотів тривожити..

— Тривожити? Ось я тебе потривожу! Бери сотню, гони навздогін і заверни тих гольтіпак! Одна нога там, друга — тут! Не завернеш — горлом своїм приплатиш!

Самійло підвівся, сказав спокійно:

— Дозволь, гетьмане, я теж поїду і візьму отця Федора.

Не генерального писаря це діло!

— Ганьба не розбиратиме. Впаде на всі наші голови.

— Хочеш, то їдь. До всіх дияволів! На погибель.

В мені прорвалося все лйхе, темне й несвідоме. Знав, що Самійло, може, єдиний, хто зичить мені тільки добра, хто дасть руку свою відрубати за мене, а не міг стриматися, і прокляття, які мав би кинути в обличчя всьому зненавидженому, як же несправедливо діставалися тепер моєму найближчому товаришеві. Мав я згодом шкодувати тяжко до кінця життя за ту хвилину своєї слабкості, та було то каяття запізніле, як і всі людські каяття.

Ось тут відчув я безсилля влади. Перемоги дістаються всім, поразка й ганьба — тільки тобі одному. Ти приречений борсатися в безвиході, долати нездоланне, самотою змагатися з безликим ворогом, з примарами, зі злою долею, і ніхто не прийде тобі на поміч, ніхто не поспівчуває, а тільки зловтіха нависатиме над тобою, як туман над долиною. І перед цим зазнавав я нападів безнадійної самотності, але такого тяжкого ще не знав ніколи. Самотність рвалася з мене, мов дикі коні, я заганяв її назад, тримав щосили, щоб не випустити, не показати нікому, — і вся снага йшла на це, а для справи нічого не зоставалося. Військо не мало гетьмана. Воно спочивало, зализувало рани, готувалося до походу, знало чи й не знало, що частина від нього десь одірвалася й готується звершити діло ганебне й принизливе, йому не болів гетьманів біль, воно не відало гетьманових страждань, велике військо — не одної матки діти.

Я скликав полковників і старшин. Походжав між ними коло свого великого намету, зупинявся то біля одного, то біля другого, вдивлявся в лиця, хотів вичитати в їхніх поглядах, в їхніх душах — що там, які думки про гетьмана. Сам не сподіваючись, став отак перед Нечаєм.

Молодий і здоровий, як віл, негнучка біла шия, якої не бере й степове сонце, впертий погляд, жадібні до життя губи.

— Жити хочеш? — спитав його.

— Хто б же не хотів?

— Тоді нащо поедав добивати поконаних?

— Чорт їх посилав! Хто пішов, то й пішов, а хто не хотів, то зостався.

— Ти ж знав, що пішли, чому не зупинив? Чому не доповів?

— Вони ж не питали. Ти сам, гетьмане, посилав їх два тижні тому робити перекоп у Княжих Байраках. То, може, шкода стало своєї праці? Коли вже викопав скіпець, то хтось має в нім спотикнутись. А спотикнеться — то впаде, і все йому з рук розсиплеться. Дурень лиш не захоче позбирати оте розсипане.

— Ой назбираємо ми лиха та біди на свої голови, полковнику, — зітхнув я на таку його простацьку мову. — Атож, Чарного? Ти генеральний обозний, мав би в тих своєвільників одібрати весь припас, бачивши, що вимикають тайкома з табору!

Чарнота знизав округлим плечем. Був увесь круглий, хоч коти його колесом, очі теж мав круглі, ніби ніколи вони в нього й не заплющувалися, щоб визирити все навіть там, де ніхто не бачить.

— Мені що? Моє діло: — здобувати в чужих та постачати своїх, Армата справна, припас є, знадоба вся так само. А хто куди біжить — то хай полковники та осавули.

— Гей, пане гетьмане, не переймайся занадто, — безжурно мовив Кривоніс. — Однаково ж ти мав знати, що орда не зоставить панів не пошарпавши.

— Хай орда. А ми? Мов собака, що нападає на сліпого? Що скаже світ про нас?

— А що він казав досі? Чи хоч знав, що ми є, хто ми і що?

Прилетів гонець од Брюховецького. Очі мав, як у свого осавула, — розбіглі й невловимі.

— Пане гетьмане, вони відмовили послуху!

— Де осавул?

— Там зостався. І писар генеральний, і отець Федір. І вже йде битва. Орда зачала перша.

Я відтрутив його і махнув джурам, щоб подавали коней для мене і для старшин. Рятувати бодай те, що можна ще порятувати. Хоч і знав, що вже не застанемо нічого. Гетьмана слухають тільки в години смертельних небезпек. Після бою вже не слухає ніхто. Може, так і треба? Коли ведеш людей на боротьбу, доводиться боротися найперше не з ворогом, а з тими, кого ведеш. Хоча найперше, мабуть, — з самим собою.

Орда допала відступаючих саме в Княжих Байраках на перекопі. Мабуть, вичікувала там у засідці, знаючи, що пташка потрапить у сильце. Хоч ударила зненацька, Потоцький і Шемберк все ж устигли поставити Вози чотирикутником, зв’язавши їх ланцюгами, і всі, від регіментарів до найостанніших пахолків, стали запекло боронитися. Татари розірвали табір, багатьох жовнірів побито, смертельно поранено самого Потоцького, але старі воїни знов з’єднали вози і ще раз спробували дорого продати своє життя, та тут налетіли Нечаєві козаки, які ліпше за татар зналися на штуці возової війни, вдарили по озброєних самими мечами та луками жовнірах з своїх самопалів, одчайдушо кинулися під дим на вози — і вже не січа розпочалася, а хапання здобичі, в’язання полонених; поранених затоптували на смерть, не розбираючи, били й своїх, татари поряд з шляхтичами хапали часом і козаків, і тоді їхнім товаришам доводилося втручатися, розтлумачувати ординцям, де ворог, а де союзник.

Сам Тугай — бей, оточений нукерами, стояв на високій степовій могилі, здалеку дослухаючись до клекітняви бою, і лице в нього було як у мідного боввана. Я підлетів до нього, мало не вдаривши його скакуна грудьми свого коня, закричав по — татарськи:

— Гей, славний Тугай — бей, називаєшся моїм братом, а що чиниш?

— Не брат твій б’ється, великий гетьмане Хмельницький, — орда б’ється.

— Чом же не спинив її?

— Орда не може вертатися додому без здобичі. Коли орда вирушила в похід, її ніщо не зупинить. Хіба можна зупинити море або бурю?

— Ви ж пішли не на здобич, а помагати нам, своїм союзникам? Таке було веління великого хана.

— Помагати можна, але за що? За золото або за здобич. Золота в тебе ще немає, нам досить здобичі. Станеш багатий — платитимеш за поміч золотом. Золота немає — беремо здобич.

— Я сам зупиню побоїще! — гукнув я, даючи знак своєму супроводу.

— Навіщо зупиняти те, uio й само зупиниться? — спокійно мовив Тугай — бей, не рушаючи з місця.

Я не встиг. Мені судилося до дна випити чашу гіркоти, яка конче мала домішатися до моєї слави. Так з того дня й повівся жорстокий лік моїх перемог і поразок, моєї слави й неслави, та навіть з власних поразок і невдач підносився я вище й вище, мало не до самого неба, затьмарював світло денне, кидав тінь на степи, на всю землю, тінь ясну, але й темну, хоч як не хотів того.

Біля Княжих Байраків уже все було скінчено. Іванець Брюховецький вилетів мені навстріч, весь розчухраний і ошалілий, безладно махав руками, не міг здобутися на слойо.

— Де пан Самійло? — загукав я до нього.

— Н — не знаю, пане гетьмане. Згубився.,

— А отець Федір?

— З — згубився.

— А твої хоч козаки де?

— Чорти їх батька зна. Пороз — згублювалися.

Я вперіщив його нагаєм впоперек плечей і рвонув туди, де творилася неправда і де панувала злосила. Мав би під рукою козацький полк справний, побив би орду на дріб’язок. Але козаки мої зосталися на Жовтій Воді, а ті, що в’юнилися поміж татарами, не варті доброго слова. Звелів шукати Самійла і отця Федора, тим часом приглядався до того, що діється довкола. Ординці в’язали шляхтичів по два й по три, хто скількох ухопив, поранених добивали. Я мерщій послав своїх козаків, щоб викуповували поранених, не давали губити християнські душі. За шляхтича татари вимагали коня, за жовнірів — два десятки золотих. Я звелів не торгуватися. Звелів також знайти і відкупити обох регіментарів, Чарнецького й Сапігу, всіх вельмож, маючи на гадці врятувати їх од Продажу на рабському торгу в Кафі або Гезлеві, але щоб і не лишити безкарними, то подарувати ханові Іслам — Гірею. Хай посидять на Мангупській горі! Ще не знав, що молодий Потоцький вмирає, та вже йому не поміг би й сам Господь милосердний. Про Шемберка згодом пущено злий наклеп на мене, нібито я, мстячи за власні кривди, звелів його замучити, прибити голову на жердку і носити перед військом. Заціпило ті чорні роти лиш тоді, коли Шемберк з іншими старшинами через два роки повернувся з ханської неволі. Та то ще мало бути колись.

Я гримав на вістових, які підскакували з тими чи тими звідомленнями, та ніхто не привозив вісті про Самійла. Отець Федір знайшовся, соборував умираючих козаків, ходив десь по розлеглому бойовиську, як живе втілення милосердя, а Самійла не знаходили, так ніби знявся і полетів з птахами.

Коли вже віддалявся я од цього поля ганьби, від одної купи невільників хтось гукнув:

— Пане Хмельницький! Пане гетьмане! Зглянься на мене! Я — Виговський Іван, писар з — під Боровиці…

Боровиця! Поле козацької поразки і тяжкої ганьби — і це поле звитяжне, але ганебне по — своєму. І чоловік, що мовби поєднав два поля моєї ганьби, відлеглі на десятиліття.

Я повернув коня, придивився до невільників, пов’язаних сирицею, оточених зіркими воїнами Тугай — бея. Виговського не впізнав, бо шукав писаря, а тут усі були жовніри.

— Не впізнаєш, пане гетьмане? Та ось я.

Жовнір, як і всі, але мовби й несправжній, тільки й того, що обладунок на ньому жовнірський. Закороткі руки, щоб махати мечем, рот маленький — і покрику з нього войовничого не видобудеш, вуса теж — такі собі.

— То це ти, пане Йване? Як же попав у лики? Де твій каламар? І хто тепер у тебе хазяїн?

Хазяїном виявився геть молоденький татарин.

— Що тобі за Цього бранця? — поспитав я його.,

— Кінь. Скакун. Огир.

— А коли дам кобилу? Ти молодий, тобі господарство треба заводити, кобила лошат приведе, розбагатієш…

Татарин кинувся розв’язувати Виговського. Той укляк у глибокім поклоні перед моїм конем.

Гей, пане Виговський, — засміявся я, — досі знав я, що в Тебе гнучкий ум, тепер бачу, що маєш і гнучку спину.

— Бог тобі віддячить, пане гетьмане, — мовив той, — що, так возвисившись, не забуваєш про малих сих.

— Який же ти малий, коли писар? Писарі малі не бувають. Як то сказано: писар поганого для себе не напише.

— Вже не писар, пане гетьмане, а інфаміста і відробляв свою інфамію на узграниччі простим жовніром.

— За що ж став банітом? Чи не догодив велемудрому пану Киселю?

— Спав з шляхетською жоною.

— Тоді справедливо. Бо спати з жоною, а не робити того, за чим прийшов, гріх неуявленний. Та вже тепер знімемо з тебе інфамію, коли схочеш піти з нами. Підеш?

— З тобою, гетьмане, хоч на край світу!

— Так далеко не йтимемо. Тепер одведуть тебе до писаря генерального пана Самійла, там і обзвичаюйся.

— Дяка, пане гетьмане. Здобув ти собі слугу вірного і відданого.

— З Богом, Іване, з Богом.

Згадав тепер про Виговського все, Прибув тої страшної Для нас зими під Боровицею молоденьким писарчуком при боці в Киселя. Молодий та ранній, бо посаджено його мені під руку пильнувати, щоб я вписав у козацьку субмісію все, чого ждало від поконаних панство, і так тоді мені допік, що я кинув перо, пошматував пергамен, жбурнув остряпки Виговському під ноги й загукав:

— Пиши сам, коли так! Що ти мені турчиш над вухом!

Ладен був побити цього короткорукого писарика, яко — то Бог наділив, мабуть, навмисне таким крихітним ротиком, щоб звідти соталося лише зло, як у змії отрута. Та Виговський умить, як то кажеться, перевернувся на спину, задер лапки і тихо порадив мені:

— Хай пан Хмельницький не псує собі гуморів та не бере всього того аж занадто до серця. Писати треба все, що вельможним хочеться прочитати, бо ж ви поконані, а Потоцький звитяжця. Та коли маєш щось сказати своє, то впиши тихцем і теє. Пиши, пиши, та й писни, та й писни!

Так і запам’ятався цей верткий пан Іван своїм хитромудрим “пиши, пиши, та й писни!”. Тоді в ту ганебну субмісію я таки втулив од себе скаргу на тяжку долю народу мого, який панство нищить вогнем і мечем, і хоч Кисіль доволі покривився, читаючи ту вписку, але проковтнув, бо ж хотів далі видавати себе за великого захисника народу руського і його грецької віри.

Виговського ж я ще стрів у Києві гродським писарем, так само хитрим і невловимим, як перевертень.

Потоцький тоді після погрому Павлюка кривавими дорогами через Переяслав і Ніжин поїхав до “столиці своєї волі” Києва, де польного гетьмана з великого ляку приймали бучно, з найвищою шаною. Митрополит Петро Могила відвідав Потоцького з архімандритами своїми, новозасновані київські школи вітали гетьмана латинськими промовами й віршами, міщанство піднесло дари золоті й срібні на згадку про матір городів руських.

Потоцький почастував киян навзамін кривавим видовищем. Другого дня по своїм приїзді звелів набити на палю козацького сотника Кизима і його сина, а третьому козаку — Кузю — відрубано голову. Мовляв, кара над кількома, а страх на всіх. Виговський, бачачи, що я готов з шаблею кинутися на Потоцького, тихо, як то він робив, порадив мені їхати звідти, щоб подалі від гріха, і я майже вдячний був йому за ту пораду. Чи думалось кому — небудь, що через десять літ шляхетською кров’ю буде змито і ганьбу Боровиці, і оте криваве київське видовисько, та й над самим Потоцьким нависне загроза, якої ще не знав ніколи?

Виговський став для мене мовби нагадуванням ще одним і того, що було зі мною, і того, що маю звершити.

Тяжке випало мені порядкування в Княжих Байраках.

Звелів усіх поранених — своїх і шляхту — класти на вози і тихо везти до Чигирина, туди ж припровадити всіх можних шляхтичів, яких мав намір дарувати ханові. Тугай — беєві призначив зустріч у Чигирині, вибираючись туди ще того дня, бо серце моє рвалося від нетерплячки, коли згадував і малих дітей своїх — Катрю та Юрка, — про яких не знав нічого, і Мотронку, про яку й питати будь — кого боявся.

В одних болять рани, в інших душа.

Кривоніс мав вести військо на коронних гетьманів. Лише згодом довідалися ми, що з побойовиська зміг утекти тільки один чоловік. Був то служка Шемберка. З комісарським псом, сховався він у вовчій норі, де татари не змогли його знайти, вночі виприснув з щільного ординського оточення, мало не перериваючись, біг степом, поки добрався до перших сторож шляхетських — так коронні гетьмани довідалися про розгром на Жовтих Водах.

Кварцяне військо тоді добігало вже з — під Чигирина аж до Корсуня. Перед цим з горем — бідою дісталися до Мошен, пройшовши великі три милі тяжкими пісками, злими переправами через три ріки, прикрими лісами, лісовими дорогами нікчемними, вкінці товплячись на довгому мошенському мосту, ламаючи вози, падаючи в воду, грузнучи й топлячись.

Козаки згодом насміхалися з тої панської втікачки: “Та йшло панське військо через гребельку коло млина, а отой пресучий син Гарасим не зачинив свою сучку в млині, тая сучка почула — гіх, а панське військо у воду — бух, то котре Бога боялось, догори патинками переверталось, а котре ні, то сиділо на дні”.

18

Дороги не мають воріт. Я міг вибрати будь — яку з доріг, що ведуть на Україну, а їхав на Чигирин. Виїздив звідти взимку, коли слово “Чигирин” означає “багато стежок у снігу”. Повертався в теплі, не снігами, а травами, і Тясьмин виблискував переді мною, як слід, що веде до щастя. Бо слово “тясьма” означає “слід”.

Згодом історики засуджуватимуть гетьмана, який кинув своє військо і зник на кілька днів не знати куди. Гадатимуть: що могло б статися за той час? Або військо розбіглося б, або напали б на нього коронні гетьмани й погромили, або зчепилося б з Ордою за здобич, або… Я хотів би подивитися на тих істориків. Чи вони любили коли — небудь, чи були в них діти, чи зазнавали вони втрат? Я спитав би їх: чи знаєте, де жона моя названа і неназвана? Одна вмерла, друга вкрадена, а серце одне. А сини? Один закладником у хана, другий загубився між людьми. А дочки? Рідна Катря і дві дорослі Ганнині. Яка їхня доля?

В чиї руки попали, хто розплів їм коси? Як багато запитань — і мовчання, мовчання. Чи це розплата за славу й вічність?

Я їхав уздовж Тясьмину, а може уздовж Дніпра, а може то була ріка мого життя, яка дає силу, підіймає дух і водночас несе з своїми водами весь жах і тягар влади, що звалюється на рамена одного чоловіка. Для всіх видається він всемогутнім, однак, лишаючись самотнім, стає безпорадно — скорботним перед цим світом — прекрасним і загадковим, та водночас і неспокійним, убогим, темним, гордим і невпокірливим і вічно загрожуваним звідусіль.

Мене супроводжували добірні молоді козаки. Щойно вус висіявся, а вже звитяжці, вже герої, і вже випала їм найвища честь: оберігати свого гетьмана. Про що думають вони? Про волю, про щастям про любов, про владу? Хто коло чого ходить, про те думає. Гетьманські прибічні думають про владу. Бідаки — про волю та багатство. Нещасливі — про щастя. А ті, кому доля була мачухою, — про любов та про любов, хоч іноді може здаватися, що любові в цьому жорстокому світі вже немає і ніколи не буде.

Чигирин — багато стежок у снігу. Та не тільки ж у снігу, але й у траві! Тисячі стежок, і всі ведуть мене до Чигирина, до тієї тонкої (ось — ось зламається, як очеретина), з голосом злякано — приглухлим, що знає тільки одне слово, повторюване тисячократно з упертістю й відчаєм: “Ні! Ні! Ні!” Всьому світові, Богам і дияволам: “Ні!”, та тільки не мені, ой не мені, гей, не мені — світ широкий воля! — бо то ж для мене простелилися тисячі стежок топтаних і нетоптаних, без воріт і без початків, стежок, в кінці яких над білими пісками тясьминськими стоїть високий Чигирин, а в нім цариця жінок Мотрона!

Демко встиг усе: Доп’яв навіть гармату, яка весело бабахнула, вітаючи урочистий в’їзд гетьмана в Чигирин. Козаки палили з самопалів, люд сміявся і плакав, сонце сяяло, небо голубіло, сльози затуманювали мені очі, може, тому й не побачив ні Мотрони, ні пані Раїни, зате кинувся до мене малий Юрко і, поданий десятком дужих рук мені на коня, припав до мого пропиленого жупана, а до правого стремена вже тулилася Катря, примовляючи з радісним риданням:

— Ой таточку, ой же наш ріднесенький!..

Я плакав перед усім людом, не ховав сліз, які текли мені вже й по вусах. Жива кров Хмельницького, жива, хай провалиться все на світі, і хай здригнуться всі дияволи в пеклі!

— Коня для доньки великого гетьмана! — гукнув Демко мій вірний. — Хутчіш коня!

Ох, милий Демку, найдорожчий мій чоловіче, як же добре, що ти коло мене в цю Найтяжчу і найщасливішу мою хвилину! Немає прославлених полководців, немає великих воїнів, і заздрісників великих теж немає, а є цей хлопець, з серцем добрим і зичливим — і вже мені мовби й не треба нікого більше, от тільки дітки рідні щоб були біля мого серця натрудженого, та ще Тимко щоб теж опинився тут, та…

Де Мотрона? Чи вона тут, чи, може… Страшно було подумати, що Демко не застав її в Чигирині. Але тоді він сказав би. Може, боїться? Але ж обличчя роз’яснене, ніякої стривоженості й заклопотаності. Коли ж вона в Чигирині, то чом не зустрічає? А чи мала зустрічати і де саме, і як? Все я передумав, а про це забув, не вмів уявити, весь Чигирин уявлявся мені невиразно, я не бачив його, стояло переді мною тонке лице Мотрончине, сірі очі під чорними бровами, чувся голос її, єдиний у світі, злякано — вабливий: “Ні! Ні! Ні!”

Я підіймав руку, вітаючи дорогих моїх чигиринців, схиляв голову в поклонах, бачачи знайомі лиця, а очі розтривожено шукали тільки одне лице, шукали й не знаходили, спитати ж у Демка я не наважувався, та що там — боявся спитати! Спитав про інше, що муляло мені чорним каменем у душі, збурювало всі змисли, викликало несамовитість од самої згадки:

— Падлюку того маєш?

— Встиг звіятися, гетьмане.

— Що ж це ти так вошколупився?

— Та він ще з ясновельможними. Як коронні з — під Чигирина чкурнули, то він із своїми драбами за ними — тільки смуга лягла. І замок напризволяще, і все тут. Пань зоставив, мабуть побоявся брати. А може, й од них утікав.

— Вони — де?

— Як звелено було. В твоїм домі, пане гетьмане. Хоч пані Раїна радше б зайняла палацик самого Конецпольського. Амбітна кобіта.

— Шляхетський палаців ніде не станемо займати. Хай стоять пусткою. Як прокляті.

— Ото й гаразд. Бо вже мені тут Сабиленко Захарко в печінки в’ївся: палац для пана гетьмана та палац для пана гетьмана! Чи то його пані Раїна намовила, чи він сам.

— Це який Сабиленко? Рендар?

— Та він. Каже: я тут довірений чоловік пана гетьмана. Ще про якісь сто золотих торочить. Нібито він узимку спорядив вас на Січ. Я вже й не чіпав його. А Це прилип з палациком. Обставу хоче туди якусь дорогу, коберці. Чорти його маму знають! Я, каже, найближчий друг пана Хмельницького!

— Перекажи йому, коли він такий друг, то хай мені відбудує те, що зруйнували пани не без його зрадливої помочі. Так і скажи: пан гетьман велить тобі, Сабиленку, реституцію повну Суботова. Та й не реституцію, а щоб геть новий став Суботів. Згодом скажу, який саме. Випишеш йому глейт, щоб не чіпали його хлопці й щоб всюди було сприяння… Ще одне: як будуть мені вісті про генерального писаря, хоч і з постелі піднімай, а неси одразу. Згубився пан Самійло мій.

— О лихо! Як же?

— Різанину зчинила орда в Княжих Байраках. Нечаївці й собі доскочили там шляхту. Ну, пан Самійло хотів запобігти. Шкода говорити!

А сам знову вдивлявся в лиця, хоч уже й заспокоївся, почувши, що Мотронка тут, врятована, визволена, влаштована, та душа не могла вдовольнитися, домагалася більшого, а Такого ж простого: побачити ту, що до неї йшов уже ніби півжиття свого! Я прискочив з — під Жовтих Вод легкий од перемоги, летючий тілом і духом, був мов степовий вихор золотий, підхоплював, захоплював, закручував у свої обійми всіх, то чом же мав би не закрутити її? Та тут і вспокоював себе, вмовляючи, що все гаразд, що так і треба, що все відбувається ніби за якимись вищими встановленнями. Була б вона тут серед усіх — стала б як усі. А цього б я не зніс. Не витримала б душа. Або ще інакше: коли б з’явилася тут, то затьмарила б усе, нікого б не помітив, не порадів, не повітав, а я ж гетьман усього народу вкраїнського і не можу віднині нехтувати його увагою, та й неувагою теж. Чи ж міг допустити, щоб Мотрона в цю хвилю повітання заступила мені весь люд, чмов Діва Пречиста? Для мене Пречиста, та не для інших, і ні для кого, опріч мене.

Тяжко мені, було тоді. А щойно ж раділо серце, втішалося дітьми, рідним Чигирином, велелюддям і захватом повсюдним. Священики в золотих ризах виспівували “Многая літа” гетьману — захиснику грецької віри. Отаман чигиринський Капуста Лаврін виступав на повітання з найстатечнішими козаками. Матері показували дітям: “Онде пан гетьман Хмельницький!” Дзвонили дзвони, сміялося травневе сонце, вся земля сміялася, і в мені теж поперемінно то сміялося, то знов плакало серце, та того ніхто не те що не бачив, а й уявити б ніколи не зміг. Катря їхала біля мого правого стремена — струнка, гострогруда, темноока, як покійна мати (а може, як я?), вже дівка, вже на виданні, шукай тепер зятя, гетьмане! Малий Юрко, вмостившись поперед мене, допитувався:

— А що ти мені привіз? Шаблю привіз?

— Привіз, Юрасику, привіз, аж од самого хана кримського, вся в золоті, як виростеш, то вже буде твоя тоді.

— Не хочу в золоті — хочу козацьку! І не як виросту, а тепер!

— Тепер я тобі привезу з Києва вчителя гарного, вчитимеш латину і грецьку, все знатимеш, як наш Тиміш, і Катря, і як Мотронка. Ти вже бачив Мотронку?

— Бачив. Вона все бігає, та у вікна визирає, та стогне, а пані Раїна за нею ходить та все говорить і говорить.

— Що ж вона говорить?

— Чи я знаю? Все говорить, говорить, та така пишна стала, як гуска в Потерацьких.

— Не слід так про пані Раїну, Юрасику.

— Так вона ж як гуска!

А тим часом назустріч мені йшли та йшли, вигуки зносилися до неба, дзвони видзвонювали безугавно, гук радісний і ясний:

— Слава гетьману!

— Ясновельможний батьку, вклоняємося тобі!

— Дякуємо за перемогу!

— Слава визволителю!

— Порятував народ увесь!

Кобзарі йшли навприсядки, видзвонювали в струни, виспівували молодо й завзято:

Хоч вже трохи й зледащів, а ще чують плечі,

Поборовся б ще, здається, з панами до речі,

Ще протав би з України хоругів не трохи,

Розлетілись би від мене, як з пожару блохи.

Палаючий погляд, гордо випростані плечі, могутня постава, золота булава за широким шовковим поясом, кінь у коштовній збруї — таким бачили мене чигиринці. А я зсутулений, задуманий, зажурений, може недбалий і, мабуть, у глибині душі немилосердний і жорстокий. Шкода говорити!

Їхав поволі, приймав вітання, роздавав поклони, мовив ласкаві слова то одному, то іншому, давав повеління Демкові й Капусті, відмахувався від надто настирливих, голубив Юрка, перемовлявся з Катрею, а сам уперто повертав коня свого туди, де був мій дім, непоказна сотниківська садиба, дворище, з якого півроку тому вдосвіта виїхав я з товаришами упослідженим вигнанцем, щоб тепер повернутися великим гетьманом, у хвалі й славі, може й у безсмерті.

Був уже мертвий для світу, втрачений, загублений у невідомості й безіменності, тяжка путь, незначні зльоти й глибокі болісні падіння, а тоді розпач, і безнадія, і майже погибель усього, чи ж оживуть кості сії, чи ж оживуть? Ожили! Повернувся, щоб бути назавжди, навічно!

Чи не той то Хміль, що коло тичин в’ється?

Гей, то Хмельницький, що з панами б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,

Гей, не один пан лежить головою в воду.

Під’їздив до свого дому. Козаки шанобливо трималися оддаля, джури вхопили повіддя мого коня й Катриного, вступав я в свій двір, зарослий густим споришем, ворота відчинені були навстіж, люди були й тут, хоч далі воріт уже ніхто не йшов, тільки Хмельницький з дітьми, тільки Хмельницький, тільки… А де ж теє личко, що припадає до шибки, де ж ті очі, що виглядати мають свого гетьмана, чом у відчинених дверях на ґанок не стає тонка постать, чом не ступає на свіжовимитий ґанок вузька нога, чом такий порожній Двір, чом пустеля така довкола? Ой яка ж пустеля!

Та ось на ґанку зродилася легка, як пух, пані Раїна, вся в білому, білошия, білорука, біло скрикнула, біло ахнула, ледь не злетіла білим пухом угору: “Ах, пан Хмельницький! Ах, пан гетьман! Ах, ах, ах!”

Я зійшов на ґанок твердо, аж задубіло, набрав повні груди повітря перед східцями, а випускати боявся, щоб не здмухнути пані Раїну (така ж субтильна стала коло панства!), нагнув шию свою негнучку, поцілував їй руку. Пані Раїна відмолоділо крутнулася переді мною, вела й не вела до світлиці, ще чогось ждала, може, сподівалася неможливого, того, що не сталося колись і ніколи, а тепер, може, станеться і я скажу, що приїхав не до Мотрони, а до неї, пані Раїни, розквітлої жони, такої вишуканої і такої ще, власне, молодої й прегарної, як для простого козака. Але чого не було, того й не буде ніколи. І я вже був не я, і простого козака не було, а стояв гетьман всевладний, не владний тільки над своїм серцем. Чи ж я винен? І хто винен? Час? Доля? Випадок? Бог? Але чи слід вплутувати Бога в усі земні діла?

— Де ж вона, Мотронка? — насилу ворушачи пересохлим язиком, поспитав я пані Раїну.

— Вдягається, щоб зустріти пана гетьмана ясновельможного.

Ясний та ще й вельможний! Сім кіп відьом та стонадцять чортів! Могла б зустріти, як стояла! І скільки ж можна вдягатися? Півдня вже Чигирин б’є з гармат та самопалів, видзвонює у дзвони, виграє в кобзи і в суремки, а тут вбираються та перебираються!

Я ступив до світлиці, як чорна хмара. Пані Раїна звіялася вмить, лишивши мене самого, навіть шапки нікому було віддати, так і стояв як стій, вдивляючись у знайому обставу, помічаючи й не помічаючи якісь тут зміни, коштовний посуд, дорогий килим, зброю небачену. Демко подбав чи, може, притягла все те пані Раїна від старостей нікчемного? Коли так, порубаю все, попалю і попіл пущу за вітром!

І ось так по — дурному лютячись, не почув ні шереху, ні віддиху, а тільки побачив, що вже стоїть — рукою дістати! — вона, і я простягнув був руку, а рука не слухалась, падала, як мертва, очима мовчки просив я Мотронку прийти мені на поміч, а тоді, як сліпий, здійняв погляд догори, так ніби вона возносилася наді мною, але Мотрона з жахом затулила своє лице і заіхлакала — застогнала: “Ні! Ні! Ні!”, впала на коліна переді мною, і тільки тепер зміг я зворухнути руками і пригорнув собі до колін її легку маленьку голівку. Жінка чи дитина?

Я підвів Мотронку з колін, одставив її од себе трохи, щоб глянути в лице, щоб глянути на всю, побачити її очі, брови, волосся, губи, обцілувати поглядом усе — все, порадіти всьому, обспівати, обвеличати. Сподівався побачити пишну панну в шляхетських шовках, дібраних та допасованих пані Раїною, а стояла в світлиці незнана дівчина — україночка, мила й пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково — золотій, крайка, що підтримує запаску, вся низана самоцвітами, гаптовані золотом сап’янці з срібними косинцями на закаблуках, простора тонка сорочка не приховує гнучкий стан і високі груди, а мовби ще більше виказує. Вона чи й не вона?

— Ждала свого гетьмана? — пошепки спитав я.

— Богдана, — самими губами, без голосу відповіла юна.

— Вже й не думав, що тебе побачу.

— І я не думала.

— Ну, йди я тебе хоч обійму та поцілую!

— Ні! Ні! Ні!

Та я заграбастав її в обійми, аж затріщали кістки, впився в уста, уперше в Житті так цілував жінку, та й жінка теж така була в моїх обіймах уперше. Несамовиті уста. Відхилився, глянув, і почорніло мені в очах. Невже уста ці могли цілувати слинявий рот Чаплинського?

— Цілувала?

— Кого?

— А ти й не знаєш?

Відтрутив, відштовхнув, відкинув. Зневажав, і ненавидів, і щдував. Затулив очі руками. Впав на лавку.

— Прости мене, Мотронко. Мені було так тяжко. Та й досі. Битви несамовиті. А тоді ще й різанина безглузда й злочинна. Я втратив Самійла.

— Хто се?

— Писар мій генеральний. Друга душа моя. Після твоєї, першої. Підійди до мене, Мотронко.

Вона підійшла і мовчки пригорнулася. Тільки тоді я збагнув, що брудний з дороги і після всього, немитий, у тяжкому грісі смертному біля цієї душі пречистої. Як же смію! Попросив її:

— Походи переді мною. Дай втішитися моїм очам. Щоб повірив, що то ти.

— А хто ж іще?

— Хіба я знаю? Мана. Янгол. А може, дияволиця — спокусниця?

Вона ходила по світлиці, сміялася, поверталася так і так, і груди в неї пританцьовували під просторою сорочкою, і сірі очі кликали до себе, надили й вабили, я дивився на неї оддаля, не насмілювався зворухнутися, підвестися з лавки, підійти, брудний, просякнутий духом крові, поту людського і ганського, пилом доріг, кривавих, тяжких, але ж і радісних. Жива ще козацькая мати! Грай, море, грай!

О, коли б така наша самотність тривала вічно!

Але пані Раїна з’явилася, мов нагадування про вимагання світу й набридливу його марноту.

— Матрегно, тобі треба перевдягатися до обіду, а пану Хмельницькому прийняти купелю з дороги.

— Навіщо їй перевдягатися? — подивувався я. — Хіба може бути стрій ще миліший моєму серцю!

— Так треба, пане гетьмане, хоч ми й перебиралися сюди в такому поспіху, що не могли взяти всього належного, бо ваші козаки — натренти такі негречні, зовсім не вміють поводитися з жінками нашого виховання. Пан підстароста для Матрегни…

— Мамо, нащо ти про це! — крикнула Мотронка і вибігла з світлиці, а мене стримала тільки дурна пиха гетьманська, яку мав виказувати перед пані Раїною, та ще й те, що не хотів утікати від самого імені того нікчемного підстаростки. Однак пані Раїну не збентежив ні вигук Мотрончин, ні її втеча, ні мій вигляд понуро — загрозливий, вона торохтіла своє, може й навмисно, щоб відомстити за давнє, за те, що знехтував колись її жіночими гідностями, не поцінував, бо мужик, мугир, неотеса, якому ніколи не зрівнятися з панством пишним.

— То пан підстароста, — торохтіла вона, — для Матрегни хоч півсвіту нахилити готов був, мов гілку з яблуками, Крулєвно моя! На всі дні року, на кожен день — нове вбрання, одне ліпше другого, багатше й коштовніше. Вона жбурляла йому межи очі, топтала, не хотіла йогр бачити, бо сподівалася, ждала, виглядала… Але я не стану про все… Я мати, ясновельможний гетьмане, і моє серце… Матрегна взяла шлюб по католицькому обряду. І той шлюб довічний, як єдиний Бог над нами. Хто може звільнити від нього?

— Всі священики України благословлять нас!

— Що ті священики!

— Митрополит київський замолить гріх наш.

— Чи досить митрополита для такого гріха?

— Патріарха царгородського або єрусалимського проситиму!

— Пан Хмельницький легковажить цю справу, а так не можна. Матрегна має шануватися. І вести себе не як дівча легковажне, а як пані…

— Гетьманова! — майже крикнув я.

— Я й кажу. Одяг щоразу повинен бути відповідний маєстату. Ці ваші козаки… Ми нічого не встигли взяти з собою. І нащо було нас перевозити в цей дім? Він затісний і надто простацький як для пана гетьмана.

— Палаців не маємо, — похмуро зауважив я, а сам подумав: чи забула, з якого “палацика” порятував тебе в Переяславі? Не завішувала б ти ряднами вікна в козацькій хаті, та не виганяла б мух, та не затрушувала б долівку свіжонакошеною травою?

— Можна б зайняти палац старостинський. Він і так стоїть пусткою.

— І хай стоїть. Так само, як оті вбранки на кожен день року. Козакові й одної сорочки досить. Щодень нова: то догори рубцями, то донизу.

— Ще б і в дьогті, — ущипливо додала пані Раїна.

— Може, й у дьогті для здоров’я.

— Але, сподіваюся, пан Хмельницький змінить свої дьогтяні сорочки на чисте вбрання? Я звеліла нагріти води. Пахолки зараз наготують купіль.

— Дякую, пані Раїно. Ви дбаєте, як про сина.

Вона зблідла й мовчки пішла від мене. Мав тепер жити між ненавистю і любов’ю, і не було рятунку.

Та все ж, хоч і з ненавистю, пані Раїна скип’ятила казаняру води із зіллям, пахолки вилили воду у великі вербові вагани — для купелі пана гетьмана. Очистити й відмолодити хоче мене пані Раїна чи, може, струїти своїм зіллям? Хотіла мене колись собі, тепер чи хоче для доньки, а чи для сирої могили? Нікого про це не спитаєш, бо ніхто не скаже, та й немає нікого, навіть Демка вірного. Тільки чистий одяг багатий лежить на лавці гіркою — подбав мій осавул і про це.

Поскидав з себе тяжку, задимлену, брудну одіж, поліз у купелю… Відмолоджувався. Радувався. Мав нарешті найукоханішу жінку! Мав! Міг би взяти її без зволікань, як був, зіскочивши з коня і зграбаставши в обійми, взяти, як наїздця, жорстокий, брутальний, нетерпеливий, взяти як здобич, як винагороду, як помсту за все. Стати таким безжально — жорстоким, як ті тисячі, що йдуть десь степами від Жовтих Вод до Корсуня навздогін і навперейми Потоцькому й Калиновському, йдуть, як і він, брудні, немиті, здичавілі, озвірілі, без милосердя в душах. Міг і не міг. Хлюпостався в вербових ночвах, розбризкував воду, відпирхувався, віджимав чуприну, здоював воду з вусів. В чистоті й несміливості мав повернути свою любов, знайти і віднайти утрачене. Відбив, одвоював у запеклого ворога не для наруги, не для брутальності, а для високої шаноби і ніжності.

А пані Раїна, скрадаючись попід дверима й прислухаючись до мого кректання й розбризкування води, вважав ла, певне, що то вона Так приборкала цього степового пардуса, цього лева над левами, сама стаючи левицею, а Матрегну свою роблячи левицею молодою.

Матрегна. Цариця матерів і жінок. Жінка над жінками, як я однині гетьман над гетьманами.

Матрегна…

Чи стежили мої джури за пані Раїною, коли готувалася для мене купіль? Для неї я тепер був наїздця, жбур, насильник, хто завгодно. Мала всі підстави ненавидіти мене і бажати мені смерті, але змушена коритися силі — виказувала це кожним словом, схилянням голови, порухом уст, скиненням брови. Чи не вона тоді накликала Чаплинського на Суботів? Може, теж хотіла для себе, а той ухопив дочку? Ох, коли б довідатися! Мала втіха. Ой мала. Ніяка.

Був я несправедливий до пані Раїни. Прагла влаштувати все якнайліпше, з найвищою шанобою і гідностями гетьманськими. Поки я викупувався та чепурився, в світлиці налаштовано столи, накрито лляними скатертями, вставлено печеним і вареним, і вже й гості скликані найвельможніші з тих, хто знайшовся в Чигирині, і нас з Мотронкою посаджено на покуті, і була вона вся в білому атласі, сама вся мов шовк ласкавий, і я геть одурів і од неї, і од горілки, яку пив за своє здоров’я, бо ж пито тільки за мене та за мене, і од веселощів безкінечних, і од багряного світла, яке хвилями ходило мені перед очима, дратуючи мене своєю незбагненністю, невідступне й незносне, як тортури. Я ладен був стогнати від муки незнання, поки врешті збагнув, що то роздирає мені душу нетерпіння. Чому нас не зоставляють самих з Мотронкою? Нащо це все, навіщо усі ці люди? П’ють, проголошують гетьманське здоров’я, веселяться, танцюють — і яке їм діло до гетьманів, і до королів, і до всіх повелителів світу? Хіба трава питає кого, щоб рости, а дощі просять дозволу впасти з хмар на землю, і чи ріки течуть тоді, як їм скажуть, а птахи прилітають за королівським велінням? Я хотів теж бути як ці люди, власне, був таким самим, тож тихо доторкнувся до шовкової руки Мотрончиної і показав їй очима, щоб утекти. Вона спашіла лицем так, що видно стало й при свічках, але тихо спокорилася, я пропустив її наперед, закриваючи спиною від пані Раїнщ, яка метала грозові погляди.

Світ для нас не існував більше.

В ложниці було темно, тільки лампадка ледь блимала під образами та жеврів крізь вікна жар з козацького вогнища сторожового посеред двору. За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці з своєю любов’ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!

Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. “Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…” Ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи… Майже з ненавистю кинув я в те біле шумовиння Мотрону, заглушив її полохливе “ні! ні!” тяжким своїм поцілунком, припечатав і запечатав. Гетьманська печать на устах і на сім такім пожаданім тілі, молодім і несамовитім.

Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладания. Мав тепер жінку — і в ній усе.

Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошрамленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час!

— Ждала мене? — спитав у темряві.

— А хто б же тебе ждав? — І голос вразив мене холодом неочікуваним.

Закричав би їй: “Як хто? Народ увесь! Україна! Будущина і надія ждали мене!”

Та хто ж викрикується перед жінкою? Змовчав, лиш засопів ображено, а вона миттю вловила мій настрій і пригорнулася ясочкою.

— А хто б же тебе не ждав? — перевернула свої ж слова так спритно, що розтануло моє серце, моє довірливе, зболене серце — полікуй його, моя мила, ой полікуй!

Дарувала себе, як проскуру в причасті, з урочистою ощадливістю, саму крихітку, а в мене ж наставлені були широченні долоні — пожадливі, невситимі. Та мав удовольнятися й тим, що ущедрювала.

Священні крихти.

Тоді знов це гнучке, замашне тіло скувала крижана хвиля, і Мотронка застогнала — заплакала:

— Я мужня жона. Чом приїхав? Нащо?

— Як без тебе жити?

— Гріх перед Богом!

— Відпустять нам цей гріх. Всі ієрархи церковні відпускатимуть.

Вона тільки й знала своє: “Ні! Ні! Ні!” Хто б не хотів зламати цей крик? Тіло було вже моє, душа була моєю і серце, а тепер? Лише тому, що став між нами ксьондз, у чорній сутані, і пісним голосом промимрив “домінус вобіскум”, — ми не можемо мати свого щастя? І вже й не любов між нами, а неряд і неситство? Та неправда ж!

Ця ніч мала бути для нас, і вона була, але якою ж ціною? Невже за неї треба платити Жовтими Водами? А може, то ніч ця — плата за Жовті Води? Хто ж то знає?

Я заснув і не чув, як вислизнула з постелі Мотронка і зникла вже до ранку. Лежав і слухав тишу. Юрко й Катря сплять собі, пані Раїна, випровадивши гостей, мабуть, никає по дому, як привид, Мотронка щезла так, що ніхто вже не знайде її до сонця, козаки палять вогнище посеред двору, смокчуть люльки, задумливо дивляться у вогонь, я в покинугості, в якійсь багряній пітьмі, ехожій на те моє нетерпіння застільне, лежу без руху, хочу думати про Мотронку, але не можу, бо ота багряність зачаровує мене й обезвладнює, вона згускає довкола мене, темніє, тоді зроджується в серці тої тьми світлість, і з неї випливає Самійло. Такий, як поїхав тоді від мене до Княжих Байраків, вилицюватий, вузькоокий, розумний і стриманий.

— Чолом, пане гетьмане, — каже він стиха.

— Чи то ти, Самійле?

— Так, батьку.

— Звідки ж?

— З Орка.

— Де той Орк? Щось не знаю.

— Хіба забув уже? Римляни колись так звали позасвіття: орк. Звідти й прибув. Тепер — Самійло з Орка.

— То тебе вбито? Ой горе! І лишився непохований?

— Не переймайся, Богдане. Хоч би й похований був, дух мій вільно блукав би над землею, бо він переважував у мені все, животворив і животворить навіть по смерті. І до тебе прийшов, бо теж маєш сильний дух. Безліч вад у тобі й пороків, багато в чому винен і грішний є та й ще будеш, але всі твої вади переважає вічно рухоме начало, що лежить у глибині твого духу. Не згуби його, не змарнуй. І не спокушайся занадто владою, яка тепер у тебе безмежна, та тільки не над тобою самим. Вже почав оточувати себе слухняними, а треба — здібними. Тільки здібні рухають життя, і тільки ними значаться часи і те, що зветься пам’яттю. Людину можна вбити, але вона після цього може стати вічною. З цим не впорається ніякий тиран. Згадай великомучеників. Бо вбити — не означає усунути з людської пам’яті. Пам’ять не належить ні королям, ні гетьманам, ні державі, ні церкві — це єдине, чого не може відібрати в людей ніяка сила.

— Докоряєш мені і маєш слушність. Визначив полковниками слухняних. Двоє виявилися здібними. — із ними найбільший клопіт. Здібні — незалежні. А воля не визнає рівності, хоч рівність теж не буває без волі.

— Помічай усіх. Не тільки полковників своїх.

— Теж гріх мій. Не сидів я коло узголів’я вмираючих, не сподівався на їхній рятунок, не йшов за їхніми трунами. Навіть тебе не шукав у Княжих Байраках, а звелів те робити іншим. А треба було б самому, і самому лікувати твої рани приправами з трав і каменю, з місячного сяйва й золотого павутиння, зміїної отрути й бджолиного меду.

— Я не був поранений, Богдане. Вбитий одразу.

— Тебе треба було воскресити живою і мертвою водою, бо що я тепер без тебе? З ким радитимусь, сперечатимусь, обмірковуватиму? В мені вельми мало схожого з справжніми полководцями. Я не люблю гриміння битви, а тільки приготування до неї, лихоманку очікування, безсонних ночей, суперечок, сутичок словесних, домовлянь і перемовлянь, незгод і захватів. Готування до свят завжди привабливіші, ніж самі свята.

— Тепер не маєш часу роздумувати — мусиш битися.

— Так. У цьому істина мого життя. Народ уже підіймає голову і лічить своїх ворогів. Я маю вести народ, стати на боці голодного, а не того, хто в нього, віднімає хліб.

— Це буде для тебе найтяжче. Кінчиться тим, що ти сам відбиратимеш хліб у людей.

— Ніколи! Хіба сам я не зазнав і принижень, і переслідувань, і каторги турецької, хіба не був вигнаний з власного дому і не пущений жебраком? Немає братства міцнішого, ніж братство голодних і переслідуваних. Я зберу їх усіх і об’єднаю, хай навіть поведу не тим шляхом іноді, та роз’єднаність — шлях ще гірший. Коли ми навіть попадемо в пекло, але триматимемось один одного, ми переможемо пекельні сили і повернемося звитяжцями.

— В тебе вже повірив народ, Богдане. Може, ця віра принесла й мій дух до тебе. Бо я ж тепер не владен над своїм духом.

— Тяжко буде мені без тебе.

— Присутній буду, в твоїх ділах і вестиму їм лік. Для справ земних уже знайшов ти собі помічника.

— Кого ж? Чи не Виговського? Вже зродилася в мені лиха підозра, чи то не він згладив тебе зі світу, мостячись На твоє місце?

— Задрібний для дрібних злочинів.

— Застерігаєш, що вчинить злочини великі?

— Не знаю, гетьмане. Мені не дано прозирати в будущину. Маю відзначати те, що діється нині.

— Для мене ж нинішнє все — найобридливіше. Вже зараз з жахом бачу, що розтрачу все своє життя на дріб’язок щоденності.

— І великі собори вимуровуються з тонкої плинфи.

— Так. Але де взяти сил? Треба відвоювати свободу, захистити, навести лад, установити справедливість, нагодувати й напоїти — на це потрібні роки й роки. А хіба для цього очолюєш народ? Забезпечити майбуття — ось мета! Будущина велика є в кожного народу, треба тільки вміти її побачити, а тоді змагатися за неї, віддати все, битися: Ми склали з тобою перші мої універсали. Там ще не все сказано. Та й не знаю, коли воно скажеться, коли…

Рипнули нечутно двері, і світлиста хмарка щезла, а з нею й Самійло. Наді мною схилилося Мотрончине личко, злякано забіліло, затривожилося.

— З ким ти говорив?

— З тобою, моя мила.

— Ні, ні! Ти когось бачив. У тебе такі очі… А — а, я знаю. Це з нею…

— З ким же?

— З небіжчицею. Пані Ганною.

— Господь з тобою, моя дитино.

Вона відскочила від постелі, з темряви тихо промовила:

— Я не хотіла їй зла. Ніколи не хотіла.

— Вона вмерла, царство їй небесне. Чи ж ти винна?

— І ти невинний! Ні в чому! Хай хоч що там кажуть!

— Мої провини не тут і ще не всі. Позаду — дрібка, а попереду — цілі гори. Порятуєш мене від них?

— Порятую… гетьмане.

— Йди до мене, гетьманшо моя!

Вже забув про Самійла, та й про все на світі забував, коли бачив її. Марнота заволоділа мною і пуста пиха. Почувався тим давнім царем, що все перетворював на золото, лиш доторкувався рукою. Я доторкнувся до Мотронки — і вже дав їй усе. Гетьманша. Вся в золоті. Золота жінка. Згадати б, якою страшною смертю загинув той цар, що й шматок найнужденнішого хліба, коли підносив його до рота, ставав золотом. Хліба не заміниш золотом. І в жінки не можна відбирати жіночність, промінюючи її на марне золото. Не знав я тоді сього, та коли б і знав, то чи стримав би своє серце? Підложницею ніколи б не схотів цю жінку, а тільки Хмельницькою, тільки гетьманшею. Вже відчув силу своєї влади у всьому, не відав тільки, що часто сила та буває злою і те, до чого доторкуєшся, гине. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино моя нещасна! Що тільки не казатимуть про тебе? Порівнюватимуть аж з Геленою, Троянською, через яку зчинилася колись страшна війна багатолітня. Ім’я твоє забудуть і називатимуть хто як захоче. Звинуватять у злочинному намірі отруїти мене. У змові з королем, з панством, єзуїтами. Стверджуватимуть, ніби й підсунули тебе мені єзуїти підступні, щоб звести з світу! (“Єзуїти забралися в хату гетьмана і кілька років тримали біля нього жінку з трьома найменнями: Юльця, Анельця, Гелена — як вдалося пізніше встановити Лаврінові Капусті, чигиринському городовому отаманові та старості гетьманської розвідки”). Шкода говорити! Можна справді підсунути чоловікові гарну жінку на ніч і на дві, але підсунути любов — чи ж можливо? Тільки люди з холодними серцями можуть таке твердити, та ще й вірити. Однак ніколи не бракувало охочих зганьбити перед нащадками цю нещасну жінку і мою велику любов до неї. Мовляв, любові ніякої не було, а тримав її коло себе як приспанку. Не кожен може здобути барв од зорі або райдуги, зате кожен має слину, щоб обплювати найсвятіше. Ще древні казали: “Calumniare audaciter aliquid semper” — “сміливе очернительство завжди дає наслідки”. Тільки звірі не мовлять і не пишуть — отож і не клевещуть! Хіба й мене самого не пробували очорнити? Оточували легендами, але я волів жити поза ними, гаразд відаючи, що в легендах зникає жива особистість і лишається тільки безплотний символ, яким кожен зможе скористатися для своїх цілей, часом і злочинних. Мене віддавали тільки історії, відбираючи все земне й людське, але ніяка душа не здатна охопити й підкорити історію з її неосяжністю й невловимістю, — душі треба простого щастя. Влада змінює людей. Забуваєш навіть про давню любов, але нової прагнеш так само гаряче, як усі смертні. Але ти принесений у жертву, і нікому немає діла до твоєї душі, до сердечної скрухи, ти тільки гетьман, а людське тобі не належить. Жорстокість, а не справедливість, страх, а не повага, ненависть, а не співчуття, холод душі, а не любов — таким бачать володаря. А я хотів усе це перевернути і починав з любові. Чи не з того почав? Однаково ж був упертий навіть у своїй заблудах. Упертість ради тих, кого захищав. Хотів передати її і нащадкам. Гей, не. можна всього до кінця продумати, зате все можна витримати. Я мав витримати.

19

Чигирин переповнювався людьми, кіньми, обозами, зброєю, метушнявою, гамором, заклопотаністю, тривогою, нетерпінням. Так само, або й ще більше, повнився невеликий мій двір, бо всі прибували мовби до гетьмана тільки, всім треба конче сюди, пробивалися, домагалися, відпихали сторожу, доходило не до криків самих, а й до щабель, лиш тепер пані Раїна збагнула бодай якоюсь мірою межі моєї заклопотаності і моєї величі і трохи притихла з своїми панськими домаганнями, зате Мотрона ніби й народилася стати гетьманшею, не відала ні розгубленості, ні страхів, готова завжди бути коло мене, — чи то за трапезою, чи на виїзді пишному, і вже за два дні знана була всім і звана з шанобливим острахом “сама”. “Був гетьман, а з ним сама”. “Мали розмову з гетьманом, і була при сім сама”. “Обід дав нам ясновельможний, і по праву руку від нього сиділа сама”.

Прискочив з гетьманським знаддям Іванець Брюховецький, приїхав з ним отець Федір, прибули писарі, між якими вже й Виговський, у козацькому вбранні, чистий, чемний, чепурний, перед очі мені не пхався, як Брюховецький, та я покликав його сам.

— Пам’ятаю, яку прислугу мені зробив під Боровицею, пане Йване, тож хочу тебе випробувати в нашім ділі, бо здається мені, шо годен ти більшого, ніж спогадування про свою інфамію та лики татарські.

Виговський мовчки схилив голову. Знав пошанівок.

— Бачив ти, що сталося на Жовтій Воді. То не просто виграна битва. І не просто кров. Кров’ю шляхетською в campu deserto59, як називають вони степи наші, змито кров народу мого, яку пани лили ріками впродовж десятиліть, а то й століть цілих. І те, що писав я під Боровицею, теж змито тепер панською кров’ю. Всіх можних, яких не побито, відішлю в дарунок ханові Іслам — Гірею, коронних гетьманів з їхнім військом розіб’ю так само, як розбив гетьманського сина, і хто попаде мені до рук, теж помандрує до Криму. Тим Чорним шляхом, яким ішов у ясир мій народ. Потоцького не лякаюся, бо й нікого не лякаюся. Азалі60 виграв він бодай одну велику битву? Азаж61 проблисла в ньому бодай іскра здорового глузду? Шкода говорити!

Весь народ піднімається до мене. Йдуть з усієї України та й ще йтимуть. Посилав універсали з Січі, тепер хочу скласти універсал з Чигирина. Хай знають про мою перемогу, про те, що я знов у своєму Чигирині, і хай ідуть до мене під Корсунь і туди, де стану. Напиши, що йдемо з вірою в Бога, у свою зброю і добре діло. Неба не прагнемо, пекла не лякаємось. Стаємо за поламаніє прав і вольностей своїх і кличемо всіх стати, бо ридання України голосами небо пробиває, п