Воробйов Микола Панасович. Земля

Там глибокі річища робіт
багряніють корою облич,
коли світлом стерня сурмить,
ланцюгами виблискує спека,
роздима чорноту
цвіркунів над степом.
Малиновіє срібло із зір.
Міддю важча дупло.
Золотіє, в корінні звір.
Барвить відра криничний крик,
закоцюблих торкається пальців
і перлин, що скотились і плачуть.
Там годинник дитинства поламаний
в мерзлі щоки рум’янцем дзвонить,
хоч ніхто його вже не заводить.
Там обличчя, що розтулились
в люті зими синіми стеблами.
Там таке, що його й не треба.
Та я знову туди вертаюсь,
чорнотою землі починаюсь –
хай святиться її ім’я.

Джерело: ukrlib.com.ua