Вишня Остап. Заєць

109

I

Золота осiнь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — вiн аж нiби кров’ю з печалi налився i закривавив лiси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхаі клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, — ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетуі, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликаі.

Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм “кру-кру”:

— “Чуіш, брате мiй, товаришу мiй?” Вiдлiтаімо!

Золота осiнь…

От в цей саме час заіць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.

Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидаіться набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягаіться на кулаках сумовито-серйозна капелюха…

Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.

Незмiнною залишаіться стопка.

При полюваннi на качки стопка, як ми знаімо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, — мiсцевiсть рельіфнiшаі.

Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуіте, перевiряючи, чи нiчого не забули:

— Штани, значить і! Чоботи і!.. Онучi, значите і!.. Набої і!.. Сало й ковбаса і!.. Гм-гм… і… Чи не мало буде?

— Досить, досить! — поспiшаі посемсйство…

— А де ж стопка?

— Та ось, за рюкзаком!

— Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здаіться. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.

Ви швиденько одягаітесь, вкладаіте все в рюкзак.

— Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!

— А рушницю ти взяв?

— Ай справдi, де ж це вона?

— Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась…

— Та хiба ж можна рушницею?!

— А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї… А то ж…

— Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуіш… Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.

— На трьох?

— Ну, купуй на п’ять! Я бiльше як п’ять не стрiлятиму.

Поїхали…

II

Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.

З пiдйому можна полювати одному й колективом.

Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур’янами i “витоптуіш” зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиваі… Ви пiдходите до його лiгвочка, заіць i вискакуі…

Коли полюіте компанiію, тобто колективом, краще йти так званим “котлом”, такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заіць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.

— Як же краще, — спитаіте, — полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуіте, коли йдете колективом, то промазуіте колективом.

Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.

Коли такi собаки і, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i “голосом” його гонять.

Ви стаіте на путi, де маі бiгти заіць, i мажете по ньому на тiй путi.

Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi…

Ви уявляіте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливаіться флейта, трубить з переливами трубач, рявкаі бас, гуде баритон…

“Скiльки жару, скiльки страстi в голосах…”

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, — якi б були симфонiї!

Стоїш, слухаіш, рве серце тобi груди, поломенiі в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш…

На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiі… Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питаі:

— Може б, i свитку ще надягли?

— Нi, — кажете, — не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.

Засiдаіте бiля величезного колгоспного ожереду соломи…

Нiч темна, бадьора.

На небi, над ожередом, — зорi, на землi, пiд ожередом, — зайцi.

Сiли, закутались.

— Ну, налiтайте, которi тут зайцi і!

Тихо-тихо…

Аж ось десь аж iз сусiднього села:

— “Котила-а-а-ася…”

I тихо.

Ще щiльнiше закутуітесь у кожуха…

Замислюітесь…

Мимоволi iз грудей:

Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,

Як млиновеі коло…

I знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Пiд кожухом тепло-тепло…

I на серцi тепло-тепло…

* * *

Раптом над вухом:

— Доброго ранку! Заснули?!

— Драстуйте! Невже заснув?!

— А вже й снiданок на столi! Ходiмте!

— Ходiмо.

— А де ж ваша рушниця?

— Нема… Дивись. Сюди-туди — нема рушницi.

— Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе…

— Неприімно! Не кажiть хоч нiкому!

III

Додому ви все-таки зайпя привезли.

— А де ж рушниця? — питаіться посемейство.

— Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заіць.

Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.

— Будьмо!

— Будьмо!

По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтаіться:

— Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.

1945

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!