I
Ох, i очеретяна ж рiчка Оскiл! Ох, i рибна ж вона, ох же ж i вутяна!
I вутяна, i дупеляча, i бекасинна!
А яка вода в Осколi!
Лагiдна, ласкава, м’яко-шовкова!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як попливти з мiста, з Куп’янки, Осколом за течiію, кiлометрiв за 20, на узгiр’ї розляглося село Сенькiв…
Пiд Сеньковом Оскiл-рiчка дiлиться на три рукави-рiчища; а помiж тими, помiж рукавами-рiчищами, — острови, буйним очеретом закучерявленi; очеретом, кугою, осокою, дикою м’ятою…
“Ой, шумить очерет та й лепехуватий”, щось своі шарудить-говорить ясно-зелена куга i пахне, — аж пашить — так пахне, — дика м’ята-рута!
Серед очеретiв тих густо-буйних озера-свiчада, а на озерах латаття, а на озерах бiлi лiлеї i килими-килими-килими з темно-зеленої ряски…
А серед озера — плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотавi карасi — “Ну, їй-богу, як лопата”, i лини — “Ох, i лини, ви зроду не повiрите!”…
I падають на тi озера чирята, падають крижнi й широконоски…
I скрiзь, скрiзь, помiж очеретами рiчок наших, — невеличких i величких, — і обов’язково “бiле” озеро i обов’язково “комишувате”. А потiм уже назви озер-свiчад пiшли чи вiд прiзвища колишьного хазяїна, чи вiд якоїсь подiї, що її свiдком були тi свiчада-озера…
Може, сiча там була з турками чи з татарами, може, якась буйна чи сумирна голiвонька смерть у тому озерi прийняла, то й буде тодi “татарське” альбо “турецьке” озеро, “Марусине”, “Iванове” озеро…
А чи, може, князь якийсь древнiй над озером шатро своі розкидав, як на печенiгiв походом iшов — тодi його аж iз прадавнiх-давен прозивають “князь-озеро”…
А правнуки нашi прозиватимуть озера на рiчках на наших, де страшнi сiчi з гiтлерiвцями вiдбувалися, — “Ковпак-озеро”, “Молодчий-озеро”, i взагалi “Герой-озеро”…
…А бiля села Сенькова, пiд горою, де закучерявився “Рiжок”-лiс, і озеро Сердюкове i і озеро Кирмасове…
I на Сердюковому озерi, i на Кирмасовому — ряска i латаття, i лiлеї, i м’ятний пах, i очеретяний шум, i карасi, i щуки, i соми…
— Ви на Кирмасовому були?
— Нi!
— Ой! Та там же качви тої, як гною!
II
Ви коли-небудь полювали з крякухою?
I взагалi ви знаіте, що таке ість крякуха?
Не знаіте?
Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаіте, що таке кр-якуха?!
Крякуха, або як її ще звуть — “пiдсадна” качка, така нiби собi звичайнiсiнька зовнi вуточка, менша вiд свiйської, менша вiд крижня, але бiльша за чиря.
Дехто запевняі, що крякуха — це і помiсь дикої й свiйської качки, що для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навеснi пустити свiйську качку на озеро, щоб її там “потоптав” дикий селезень, i тодi, з таким от способом заплiднених яіць свiйської качки, вилупляться крякушенята…
А виходить, що зовсiм воно не так.
Крякухи, особлива порода качки, виведенi, як нам розповiдали, давненько вже в Тульськiй нiби губернiї, звiдки вони й розповсюдилися по всiй країнi.
Крякуха сiренька, забарвленням пiр’я скидаіться на крижня, але менша, як говорено вже, вiд крижня.
Характерна її особливiсть та, що коли вона бачить чи чуі навiть у повiтрi льот чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона “кричить”, “крякаі”, закликаючи лiтаючих своїх родичiв присiсти до неї познайомитися.
— Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!
Ото, значить, i править крякуха за принаду для диких качок.
Хочете знати “технiку”, тобто, як крякуху пускати на озеро, чи на рiчку, щоб вона вам качок пiдманювала?
Дуже просто.
На одну лапку в крякухи нашиваіться панчiшка така шкiряна, а до тої панчiшки кiльце невеличке прикрiплене.
На довгому шнурковi, що прив’язуіться до кiльця на крякушинiй лапцi, прикрiплюіться “грузило” — чи то гирка, чи просто собi важкенький камiнь, який поринаі на дно в озерi, а на шнурку плаваі прив’язана крякуха, мов на котвi, на якорi.
Даіте їй невеличку площу, ну так чотири-п’ять квадратних метрiв плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаваі.
А ви на човнi забираітесь у густу кугу чи в очерет, замасковуітесь, сидите й чекаіте…
Та, сидячи, вiд скуки перемовляіться з крякухою:
— Тась! Тась! Тась!
А вона вам на вiдповiдь тихенько й лагiдно:
— Ках! Ках! Ках!
Аж ось крякуха рiзко й тривожно, аж нiби захлинаючись:
— Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!
В голосi тривога, неспокiй, iстерика, i сама вона аж нiби пiрнути в воду збираіться.
Стежте! То шулiка-яструб наглядiв вашу крякуху й кружляі над нею!
Не ловiть гав! Бо стрiлою впаде яструб, i не матимете ви крякухи… Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у водi чи на очеретi тiнь вiд крякушиного погубителя…
I не вагайтесь, як помiтите його:
— Бах!
Встрелили ви яструба чи не встрелили, а проте одiгнали; вдруге навряд чи заманеться йому поласувати вашою крякухою…
Заспокоїлась крякуха, заспокоїлись ви…
Чуіте знову:
— Ках! Ках! Ках!
Але це “ках” якесь непевне, байдуже…
То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а може, по рясцi пробiгла чорнявенька дика курочка.
I знову тихо…
I от вам призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
Скiльки нiжностi й кокетства лукавого в голосi…
— Я тут! Я тут! До мене, друзi!.. Ви дивитесь угору — пропливаі зграйка чирят… Не всi обов’язково сiдають на крякушин заклик, але часто-густо все-таки сiдають…
III
Ну, ходiмте з вами на озеро Кирмасове. Воно недалечке вiд села — ну, може, за кiлометр… Там, у Кирмасовому озерi, дiд Кирило карасi ловить, там в очеретi стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть розiп’ятi ятери…
— А чи ж потрапите ви в озеро? — питаі дiд Кирило. — Я взавтра ятери не ставлятиму, пiдiть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро, таких крижнiв iзнялося, — штук, мать, iз дев’ятнадцять! I чирята були… Тiльки ж чи потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь помiтна? А само воно, озеро, густим очеретом обросло. З дороги нiколи не скажете, що там і озеро. Може, пiдiйти до вас та провести? — пропонуі свої послуги дiд Кирило.
— Нi, дiду, ви розкажiть, якi прикмети і до того озера, де повертати на стежку через осоку! Я сам утраплю, а ви поспiть, бо пiду я раненько, вдосвiта!
— Так, ви отак, — повчаі дiд Кирило, — пiдете оцiію дорогою понад Осколом, до лiсу “Рiжка”… Iтимете, лiворуч пiд горою побачите стiжки сiна. Один стiжок, другий. третiй. Як уже нарахуіте три стiжки, трохи пройдiть далi й дивiться праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так дiйдiть ви до самого останнього берестка, вiн найтовший, отам уже й дивiться на осоку. Берег там геть увесь ув осоцi. Там ви запримiтите таку через осоку нiби стежку. Вона, власне, не стежка, а так нiби осока трохи прим’ята, бо нiхто туди в озеро не входить, крiм мене. Ви й прямуйте тiію стежкою до очерету. Там побачите в очеретi нiби такi “ворота”, як пiдiйдете близько до очерету, бо здаля тих ворiт не видко. Коли доходитимете до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в чоботи не наберете: йдiть смiливо. Як увiйдете в очеретянi “ворота”, побачите мого човна. Човен, сказати правду, плохенький, тече, та там коряк лежить, — будете вихлюпувати. Потiк гемонський човен! Це вже третiй рiк, як вiн тече: нiяк не зберуся законопатити й засмолити. Та то нiчого, вiн видержить, частiше тiльки воду вихлюпуйте. Весельце з собою вiзьмiть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливiть протокою мiж двома стiнами з очерету, протока хоч i вузенька, та проте човен пролiзе, — вона вас i виведе в озеро. Тiльки ж глядiть, не зачепiть та не поваляйте моїх ятерiв. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край, там бiльше качки сiдають. Там i плесо пiдходяще, де крякуху пустить, i кущi куги, де дуже добре можна заховатися, — качка й не помiтить…
…Раненько вдосвiта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкуі крякуха, i йдете на Кирмасове озеро…
Темно. Кукурiкають пiвнi…
Ви минули останню на селi хату. Спереду вдалинi темнiі лiс “Рiжок”. Праворуч блищить Оскiл, потихеньку шумлять очерети.
Отут запроектовано колгоспну гiдроелектростанцiю.
Ви пильно вдивляітесь лiворуч, де мають бути стiжки сiна.
Починаються кущi… Ось i перший стiжок, ось i другий, i третiй…
А де ж останнiй бересток? Найтовщий?
Ага! Ось i останнiй, найтовщий бересток!
А де ж стежка через осоку?
Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляітесь, шукаіте, де прим’ята осока…
Ось вона!
Ви впевнено йдете “прим’ятою” осокою, доходите до очерету. “Ворiт” в очеретi нема. Перед вами стiна густо-го-прегустого комишу, який нiби насмiхаіться з вас:
— Ну що — знайшов? Ш-ш-ш! — кепкуючи, шарудить очерет.
Ви повертаітесь на берег i знову шукаіте “прим’яту” осоку. Шукаіте, шукаіте i зовсiм несвiдомо мимрите:
В нашем саде,
В самом заде —
Травушка помятая, —
Не работа меня сушнт,
А любовь проклятая.
Ви ловите себе на цих несвiдомих спiвах i лаітесь:
— А справдi-таки — не робота тебе сушить, а любов… тiльки не “проклятая”, а таки справжня любов до природи, — до свiчада-озера, до тихих плесiв, до посвисту качиних крил…
— Нi, таки оце та стежка, оце “прим’ята” осока! Ви бредете знову до очерету. Ось i вода… Чавкають чоботи, якi ви з трудом витягаіте з баговиння, видираітесь на купину, i потiм, з купини на купину перестрибуючи, наближаітеся до очерету…
— Нi, таки — ось щось таке, нiби “ворота”! Човпаіте багнищем у ворота! Ось i човен! Над очеретом стрiлою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум чирячих крил, зразу:
— Ках! Ках! Ках!
А ви їй:
— Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на плесi, тодi вже й кричатимеш!
Виштовхавши човна на глибоченьке мiсце, ви сiдаіте i правуіте на озеро…
— Човен — непокiрний… Вiн обов’язково хоче носом уїхати в дiдiв Кирилiв ятiр…
Ви його вирулюіте на середину протоки, нiс ятера не зачепив, а зачепили ви його, того ятера, веслом, ятiр падаі на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакуі в гузир, i ви вже нiби карась…
Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюіте на озеро, правуіте до плеса, прив’язуіте крякуху до грузила, — простiсiнького собi каменя.
— Бульк! — камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаваі по плесi… Швидесенько запливаіте в кугу, — густий-густий кущ куги посеред озера! — пригинаіте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi… Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.
Сiрiі… Над озером туманиться…
Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз спритнiстю неймовiрного акробата перестрибуі з очеретинки на кугу, охоплюі своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдаіться…
Вона вас зовсiм не боїться… Гойдаіться просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить…
Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, — курочка метнулася i зникла… Крякуха покахкуі спокiйно:
— Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нiчого ще…
Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi, обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького човна…
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий…
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника… Вiн — просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам’янiлий…
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякаі дiтей своїм гучним над очеретами:
— Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникаі.
Крякуха наполохалась:
— Ках! Ках! Ках!
— Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
…Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi…
Золотою зробилася ряска, плесо — вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купаіться золота крякуха…
Розтанув туман…
Раптом призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! — заливаіться крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв…
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi…
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
— Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла… в очерет: одв’язалась!
— Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзиваіться:
— Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзиваіться на ваше “тась! тась! тась!”, а може, зустрiлася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
— Дивiться ж, щоб не одв’язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!
Та не завжди крякуха розв’язуіться… То в новака-крякушника так iнодi буваі…
А як нормально: крякуха плаваі, хлюпощеться, покахкуі…
I от вам призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озираіться на всi боки, схиляі голову на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в’їхав човен, а тепер нiкого немаі, тiльки на плесi качечка свобiдна плава i, нiкого не боячись, купаіться… Обережненько, тихесенько колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи…
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й поодинокi дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один раз, потiм зникають за очеретами, знову з’являються над озером уже трохи нижче. Ой, якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi небезпечного…
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби їх хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi…
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати, наближаючись до крякухи…
Ви не ворушитесь, чекаіте, коли вони опливуться докупи, щоб одним пострiлом звалити, ну, як не всi дванадцять, то принаймнi хоч трохи менше… Але трохи…
А то — сидите ви, замислившись, або наглядiли в кутку курочку й спостерiгаіте її, як вона по рясцi перебiгаі…
Крякуха спокiйно покахкуі…
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трiйко плаваі…
Коли вони прилетiли, як вони опинилися бiля крякухи — ви тiльки плечима знизуіте. Ви вдивляітесь: де ж крякуха ваша, а де гостi?
Нарештi розiбрались…
— Та вiдпливiть же ви вiд крякухи, бо не можу я стрельнути — можу крякуху зачепити…
I коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, — тодi — бббах! Бабббах!
— Ках! Ках! Ках! — крякуха.
I каменем на неї падають пара крижнiв… Аж крякуха перелякалась, i сiпонулась од них…
Вони спливаються докупи… Здаіться, крякухи не зачеплю, бо ваша “Новотного” б’і купою.
Ви цiлитесь у першого, що ближче до вас, з надiію, що зачепите й другого за ним…
А знаіте, як цiлитись у сидячу качку?
Не в неї безпосередньо треба нацiлятись, а пiд неї,
Бах! — перший крижень закрутився на мiсцi i раптом поринаі, другий з криком зриваіться i летить на вас. Цього ви б’іте вльот… I уявiть собi-падаі i цей… Тим часом виринаі перший.
Гордiстю так i пашить вiд вас!
От якби побачили тi, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших тороках:
— Чи дорогi тепер качки?
— А як сяде хмарою на плесi табун крижнiв — може, тисяча, може, двi тисячi, може, п’ять тисяч?!
Та що там говорити: полювання з крякухою дуже добутливе, спокiйне полювання, особливо для мисливцiв, котрi вже в лiтах, котрим уже бродити по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато…
Тiльки не захоплюйтесь дуже…
Убили десяткiв чотири або п’ять i йдiть собi додому… Не треба обов’язково п’ятсот чи тисячу! То дуже багато…
А так — одну на борщ, а одну на смаженину — з яблуками чи з брусничним варенням, — i буде з вас!
IV
Дiд Лука крiпкий був узагалi мисливець, а ще крiпший крякушник. I крякухи в нього були такi, як нi в кого в свiтi.
— Я, — розповiдав дiд Лука. — пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось — хмара! Сiла бiля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, двi, може, п’ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволiв разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам скажу, як буря! I нi одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволiв не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Да!
Дiд Лука нiколи не говорив: “вистрiлив” чи “стрельнув”, а завжди вiн говорив “попхнув”.
— Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетiло, ну, як тої хмари! Може, тисяча, може, двi, може, п’ять тисяч! Хiба їх полiчиш, коли воно одно одне давить. Я вицiлив та як попхну з обох стволiв разом! Пiд’їздю човном, пiдбираю. Одна, двi, три, чотири, п’ять, шiсть, сiм, вiсiм, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять… П’ятнадцята… на вiрьовочцi. Крякуху вбив! Ох же ж i крякуха була! Одна в свiтi!
* * *
Розчудесна штука — полювання з крякухою на чудесному “Ковпак-озерi”!
Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься.
1948
Джерело: