Вільде Ірина. Сестри Річинські (книга перша)

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

КНИГА ПЕРША

Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми — її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалося з своїм минулим.

КАРЛ МАРКС.

Багато людей було тієї думки, що опікуни Ладики силоміць випхнули Олену за богослова Річинського. Але то не було так. Вони, правда, намовляли її до цього шлюбу й щиро раділи за Олену, бо ніколи не сподівалися, що вона, сирота, матиме аж таке щастя. Найбільше, на що розраховували Ладики, — це на фінансового службовця або помічника учителя. До того ж в околиці ні для кого не було секретом, що вихованка Ладиків — наслідок романтичного кохання студента медицини і сільської дівчини з-під Заліщик.

З Аркадієм Річинським Олена познайомилася на весіллі у племінниці Ладиків — Рузі. Річинський танцював з нею майже до ранку, бо Орест Білинський весь вечір сперечався з ксьондзами у суміжних кімнатах про “йорчик”[1].

Тоді Олена ще не розуміла суті цих суперечок. Тому відчувала навіть не жаль чи претензію до Ореста Білинського, а заздрість. Так була впевнена, що він уже належить їй, а вона — йому.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

В Річинського пітніли руки навіть крізь рукавички, але пригортав Олену міцно, і це робило їх танок сміливим.

— Ну, котрий тобі подобається? — спитав Ладик уже напідпитку.

— Той високий, — відповіла наївно, маючи на думці Ореста Білинського.

— Пане богослове, та то ж ви! — вигукнув хтось не зовсім тверезо.

Річинський почервонів і наблизився до Олени, а в неї не стало сміливості заперечити. Почувала, що цим заподіяла б прикрість своєму названому батькові. Аркадій милувався її збентеженням. Рудий, з ластовинням на вузькому обличчі, він хвилину пронизував її розумними очима.

Олена стояла перед ним, зніяковіла й тендітна, як травинка. У білій сукенці, тонесенька в талії, під хвилями буйного волосся, скидалася на велику ромашку. Аркадій так і назвав її.

— Ромашко, — сказав Аркадій ще того самого вечора, — за три тижні я заберу вас.

— Та ні, — заперечила несміливо.

Але він додав з глибоким переконанням:

— Ніколи не пошкодуєте, запевняю вас!

І не шкодувала. Можна сказати, що не шкодувала, хоч все її співжиття з Аркадієм, оті довгі двадцять п’ять років, були самою тимчасовістю, самим очікуванням. Багато в чому Олена залишилася молоденькою сімнадцятирічною дівчиною, що танцює вальс з високим рудим богословом, а за стіною гомонить вимріяний Орест Білинський.

Незважаючи на свої сорок два роки та п’ятеро дорослих дочок, була вона ще зовсім невижитою, такою незайманою, такою сповненою чекання чогось… Молодість своїх дочок переживала як не другу, а першу свою весну.

Часом відчувала, що зуміла б разом з ними пустувати, захоплюватися, сміятися з такої дурниці, як крайчик білого мережива з-під сукенки. Материнська гордість тоді спліталася в неї з тонким уколом заздрощів.

Перші місяці після одруження Олена ще мріяла. Мріяла, наприклад, мати білу батистову сукенку в шовкову гратку того самого кольору. В кожній гратці мала бути одна польова рожечка. Мріяла також — ой боженьку, як дуже того хотіла! — хоч раз пройти в турі вальсу з Орестом Білинським.

Уявляла собі фасон тієї сукенки і руку Ореста Білинського на своєму стані.

У такі хвилини Аркадій, немов навмисне, часто запитував її:

— Скажи мені, пташко, що ти хотіла б мати? Може, маєш якісь бажання, про які я й не догадуюся? Скажи!

Олена заперечувала не дуже впевнено. Щоправда, була одна справа, про яку слід би поговорити з ним, але на розмову про це ніколи б не зважилася.

В перший час після одруження Аркадій не міг приборкати своєї пристрасті, що каламутила кров. Її дитяче, незаймане, безвільне тіло паморочило його до того, що забував про все і не щадив її. З закритими очима, з затиснутими устами, перелякана, Олена падала в те все, немов у прірву. Не боронилася навіть, бо хто б міг прийти з допомогою? Потім, з часом, коли була вже на світі третя дочка, Олена відчула, що в ній поволі прокидається жінка. Але ще не позбулася стидливості, соромилася виявляти свою волю, свій голос. Треба було порозумітися з чоловіком, погодити дещо, найзвичайнісінько домовитись. Але, власне, цього Олена й соромилася. Ні жестом, ні словом не вміла висловити своєї волі, і так воно все в ній задерев’яніло.

Заспокоївши свою першу жагу, Аркадій з літами ставав до Олени все ніжнішим, але ніжність його виявлялася саме тоді, коли це найменше було їй потрібно. Отак народила вона на світ п’ятеро дочок.

Інколи Олені спадала шалена думка, що, може, краще зробила б, віддавшись за отого канадця, який колись сватав її. Якщо не судилося їй бути за Орестом Білинським, то однаково, хто зробив би її зовсім нещасливою.

Ах, Орест, Орест!

У хвилини печальних роздумувань їй починало здаватись, чи той Орест Білинський випадково не витвір її осамітненої душі? Навіть не пригадувала собі добре, як він виглядав. З роками його образ розвіявся, і Олена завжди носила в собі неприємний страх, що, зустрівши випадково на вулиці, не пізнала б його.

Орест Білинський існував як ідея, як ненормальна, нездорова надія. Треба було змарнувати молодість, родити дітей і зносити пестощі Аркадія, бо десь там, у минулому, яке, дивним чином перенесене в часі, згодом опинилося попереду Олени і вже існувало в майбутньому, там був він, Орест Білинський.

Олена залюбки оповідала про часи й обставини, зв’язані з Орестом Білинським, але про нього самого майже не згадувала. Від особи Ореста Білинського падала позолоть на час і місце її ранньої молодості, й Олена підсвідомо ідеалізувала у своїх розповідях і Ліски, і життя в лісництві, й обох Ладиків, хоч, правда, вони були до неї завжди добрі.

Першим виразним спомином з Олениного дитинства був образ, який пізніше виявився недійсним. Великий, з сирої лозини, зелено-брунатний кіш, повнісінький помідорів. Вона сидить на високому столі й гойдає ногами. Вуйко Ладик хоче одягти їй на ноги вузькі сині панчохи. Пізніше, коли підросла й оповіла цю сцену Ладиковій, та висміяла Олену. На лісництві ніколи не було так багато помідорів. То була, мабуть, румунська кукурудза “чінкантіне”. Напевно. Так само ніколи вуйко Ладик не міг одягати Олені сині панчохи, бо завжди носила білі або чорні.

Все інше відповідало дійсності. Коли Олена закінчила восьмий клас (ах, ті уроки в Максимовича, як же любила їх!), то за порадою Ладиків написала про це маминому братові, своєму вуйкові. Оповідали, що на похороні мами він хотів забрати її, маленьку, до себе, хоч мав своїх троє дітей. Це раз назавжди схилило Оленине серце до нього.

Відповіді на свій лист Олена не дістала, але через три місяці по жнивах до лісництва приїхала тітка. Не повідомила про свій приїзд і двадцять три кілометри йшла пішки з повними тайстрами. Трохи грушок, що встигли по дорозі погнити, трохи меду і два білих, як проскурне тісто, калачі.

— Кланяються тобі, Олено, вуйки і вуйни та їх діти, твої вуєчні брати й сестри, та просять, щоб приїхала до них.

— Тобто як? — спитала вражена Ладикова.

Вуйна з Сенькова заспокоїла її:

— Не відберемо в вас Олени, але наші цікаві подивитися, як виглядає та на яку панну виросла.

Треба було справити нову сукенку. Власне, не дуже-то й треба було, та Ладикова вперлася: Олена поїде до своїх обов’язково в чомусь новому.

На городі саме збирали мак, тож за покупкою мусив поїхати сам Ладик. Сукенку привіз важку, зимову, жовту, в зелену клітку. Ладикова мало що не плакала спересердя, але сукенку Олені запакувала.

— Може, задощить, то й одягнеш, тільки ти не барися там, бо знаєш, що вуйко без тебе місця собі не знайде.

Про себе Ладикова не говорила, проте само собою розумілося, що вона тужитиме за своєю Оленкою.

* * *

Ніяково почула себе Олена серед своїх родичів. Дивувалася, що люди в цій стороні садять так багато кукурудзи, а жінки замилувані густими чорними вишивками.

З ранку до вечора приходили до тітки Марії цікаві оглядати Олену. Дарма вона шукала в своєму серці до них якогось теплішого відголосу, якоїсь згадки про маму, але не знаходила нічого, що могло б її поєднати з ними.

Молоді й старі, всі в білих, чорним вишиваних сорочках були схожі одне на одного, як житні колоски на лані, але для неї залишились чужими.

В неділю вибралася вона разом з ними до церкви. Хоч воліла триматися біля своїх, люди розступилися перед нею так, що вона зайшла аж під вівтар між пани. Священик, молодий, нежонатий, звернув на неї увагу.

Після відправи її знову обступили свояки. Пополудні почали сходитись до тітки Марії дальші родичі з околичних сіл і односельці.

Не насмілювались говорити їй “ти”. Всі вживали смішної для Олени безособової форми.

— Ми вже думали, що то забулося про своїх. Такі роки… гей-гей… Нічого не писалося… ніколи не давалося про себе знати…

“Боже, — думала з гіркістю Олена, — стільки їх, а дали мамі марно загинути”.

Дівки їхнього роду пахли любистком. Натиралися ним під пахвами, затикали за пояс. Спати пішли всі під оборіг на сіно, а її залишили у святково затишній, задушливій кімнаті. Під стелею висів ряд засмучених чорних святих. Від них теж несло любистком і засушеним чебрецем.

Олена не могла заснути. Намагалася відчинити вікно, але воно трималося міцно, по-господарському.

Задихалася від важкого повітря і власних думок.

Хоча б скоріше почало світати! Коли здавалося, що вже не засне, до неї прийшла покійна мати.

“Ти мусиш їх полюбити, — сказала мати, — бо вони — це я. Чи ти й до мене була б такою чужою та неприступною?”

“До вас — ні, — навіть у думці викала мамі Олена, — до вас, мам, я такою не була б, але ви більше любили тата, як мене, і за це маю жаль на вас”.

Мама зробилася мала, як польовий коник. Сіла на скриню в її головах і бубоніла:

“Ти говориш так тому, що не знаєш свого батька. Якби ти знала, який він був! Може, й ти колись отак любитимеш, але я не ганитиму тебе за це”.

Потім мама танцювала у весільному вінку, і така курява збилася, що не було чим дихати.

На другу ніч упросилася спати разом з усіма в стодолі й стала ще мовчазнішою. Подушки були вишивані грубим настеленим візерунком. Вранці Олена встала з відбитком тих квітів на обличчі.

— До тебе, Оленю, прийдуть гості. Приберися ладно! — сказала одного вечора вуйна і посміхнулася так, що Олені стало соромно за вуйнине сиве волосся. Проте, призвичаєна до послуху, скорилася.

Гостями був сусід, що повернувся з Канади і тепер ставив у селі хати під бляхою. Ходив по селі і чванився тим, що з шістьох односельчан, які з латками поїхали в еміграцію, він один повернувся з грішми.

Був ні гарний, ні поганий, ні старий, ні молодий. На Олену справив враження людини, яка живиться сирим м’ясом. Такий був червоний. Не знявши капелюха з голови, міцно потиснув він Олені руку й з першого слова почав нарікати на сільські взаємини, на свою самотність, на простацтво тутешніх людей.

Хотів, наприклад, купити собі авто, але хіба тут є відповідні шляхи для цього? Тепер має нову журу: треба йому на гвалт женитися, бо ж для кого ставить хати? Там не хотів женитися, хоч не одна міс пішла б за нього з підстрибом. Але то не для нього. Признатися щиро, тамтешні жінки не вміють борщу зварити. У своєму селі так само не бачить підхожої для себе жінки.

Не ганяється він за маєтком, як хтось собі думав би. Ні. Слава богу, може взяти собі жінку в одній сорочці, але мусить бути відповідна, бо ж і хати (вперто притримувався множини), які ставить, — теж відповідні.

Олена з чемності притакувала. Приходив отак ще кілька вечорів. Бентежило Олену й те, що свої нишком зникали із світлиці, як тільки він появлявся на порозі. При тому вони поводилися так, ніби робили це, погодивши з нею. “Мамо, мамо! — плакала вночі Олена. — Ви знали таке велике кохання, — мене ж хочуть зіпхнути з берега в прірву. Ви бачите, мамо, що діється, і нічого не кажете на те”.

Та мама вже не являлася. Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника. Схвильована, звелася на лікоть і прислухалася до пітьми. Дарма. Були то лише слухові галюцинації.

Канадець приходив тепер пізніше, а виходив десь близько півночі. Від нього тхнуло гаром доморобного тютюну і терпким чоловічим потом.

— Чого панна так стидається мене, ге? — самовпевнено хихотів він, коли Олена, не витримуючи його настирливого погляду, відвертала голову. — А як панна та вийде заміж і треба буде спати з мужем під одною периною, то що тоді, ге? Але це нічого… нічого… — заспокоював її. — Я люблю, коли жінка соромиться. Так мусить бути…

Одного вечора приніс з собою пляшку вина й півлітра горілки.

Це був останній і найстрашніший для Олени вечір у маминої родини. Не тільки тому, що напосілися на неї, неначе вороння на безборонне курча, але головне через те, що з уст того неотеси почула такі речі про свою маму, про які ніколи не повинна була знати.

Лежала у своїй кімнатці вже вдома, а тітка Ладикова сиділа на краєчку ліжка й випитувала:

— А все ж таки, що там сталося у твоєму роду? Ачей же повинна ти мені розповісти.

Олена розплакалася і сховала обличчя в подушки. То не були сльози гіркого жалю чи невигоєної кривди, як могла припустити Ладикова. Околиці з нивами споловілої кукурудзи, люди в білих сорочках, хати під бляхою, навіть брутальні зальоти канадця — все це було на сто миль від неї. Наче поганий сон. Але плачу, що впав на неї, немов раптова злива, Олена не могла стримати. Миготливо-солодке й водночас болюче передчуття нового, незнаного, що неухильно ось-ось мало прийти, навістило Олену і зневолило її.

Воно так і сталося. Ще тієї самої осені познайомилася вона з Орестом Білинським.

Одного осіннього надвечір’я просто не можна було обігнатися від мух. Тільки котра вжалила, то відразу лишала по собі кривавий слід. Тітка Ладикова казала, що мухи так казяться перед близькими приморозками.

Олена сиділа з Ладиковою під хатою і лущила квасолю “ясьок”. Хвірткою з городу надійшов Ладик і поставив перед Оленою два кошики, один більший, другий менший, прикриті листям папороті.

— А це що? — запитали в один голос Ладикова й Олена.

— А-а… — передражнював Ладик Олену. Його сиві, пожовклі від тютюнового диму вуса смикалися від сміху.

— А, забула панна, забула! А ожини для пана Максимовича? А то так: як ти мені був потрібен, то я пам’ятала про тебе, а тепер, коли вивів мене в люди, то бувай здоров?

Стало вже традицією, що Олена кожного року носила своєму вчителеві перший збір лісових ягід.

— Ой-йо-йой! Аж такі кошища?

Тітка Ладикова:

— А причешися там! Та, може би-сь, сукенку переодягла?

Вуйко Ладик:

— Гай-гай! Ще має час чепуритися! А втім, вона й без того файна!

До цього образу долучається ще одне, чисто звукове враження: дзижчання мух, що з роками перетворилося в одну з мелодій, які оповили її короткий весняний ранок.

А було так. Заохочена розпитами Максимовички (та жінка вміла спонукати інших до балакучості), Олена розговорилася і все своє перебування у рідних почала змальовувати комічними фарбами. Не обминула й сватання.

— Панно Оленко, та що я чую!

Тоді відчинилися двері, й Орест Білинський, чи то приваблений сміхом, чи просто так, увійшов до кімнати, де вони обидві реготалися. Олена не могла добре бачити його обличчя, бо єдине віконце було напівзатулене листям дикого винограду. Крім того, поява незнайомої людини так заскочила її, що вона і язика забула в роті.

Максимовичка, здається, сама була незадоволена, що урвалася така весела розмова.

— Це наш сестринок[2], а це панна Оленка, вуйкова учениця.

Орест Білинський був у сандалях на босоніж, і це зовсім збентежило Олену. Але коли він проводив її додому (так хотіла Максимовичка), високий, з невиразними рисами обличчя, у полотняному, трохи недбалому одязі, Олена зовсім освоїлася з ним. Порівняла свою буденну волохату сукенку з обвислими лацканами льняного піджака і з кожною хвилиною почувала себе певніше в його товаристві.

Орест Білинський говорив тихим, байдужим голосом, ніби переповідав не свої, а чужі думки.

— А що ви читаєте? — запитав знічев’я, і погляд його став настороженим.

Не знала, як і що відповісти. Нічого не читала. Відчувала велику прикрість, хоча причина була їй не зовсім ясною.

— Приходять до вас якісь газети? — запитав за хвилинку ще тихше. Відчула, що він хоче допомогти їй виборсатись з неприємної ситуації, і тепла вдячність заполонила її.

— Так, — і назвала один реакційний тижневик, що приходив до Ладиків аж з-за кордону, — там є такі гарні оповідання…

Відповіла квапливо, бо хотілося їй похвали з його уст, але Орест Білинський наче погас.

— І це вам так подобається? — В його голосі бринів неприхований глум.

Оленка образилася й не відповідала.

— А “Кобзаря” Шевченка не читали? — трохи помовчавши, спитав з незрозумілим для Олени виразом в голосі.

— Малоросійський поет, — відповіла недбало, все ще ображена, але горда за вислів, яким вуйко Ладик користувався тільки в політичних дискусіях.

— Український, — поправив її спокійно Орест Білинський. — А що ви читали в цього поета?

Олена переклала кошики в ліву руку, начеб хотіла відгородитись ними від Ореста. Їй тепер здавалося, що він навмисне хоче дошкулити їй. Хоч мала чим захищатися, забракло відваги. Могла, наприклад, відповісти цьому розумникові, що в її домі взагалі не читають книжок, писаних хлопською мовою. Могла пояснити, що її опікун вважав би непристойним, коли б вона захоплювалася творами мужицького поета. Могла, наприклад… Але нічого не сказала.

Ішла побіч нього, навмисне мовчазна, з похнюпленою головою, сердита на Максимовичку, що накинула їй це товариство.

— Як же тут гарно! — вихопилося в Ореста, і він зупинився на хвилину. — Погляньте, як сонячні промені пронизують крони дерев. При землі вже ніби вечір, холодна вогкість, а там, угорі, — яка симфонія світла і барв!

Подивилася в той бік і побачила рій золотих мушок, що вилися навколо високої рожевої квітки, яку на селі називали “бузьковий вогонь”. “Гарно, — подумала про себе. — Але як це сталося, що я досі не помічала цього?”

— Тут, мабуть, чудово навесні, — говорив далі Орест Білинський, немовби чекаючи на її відповідь.

Вона й на цей раз не мала що сказати.

Весна означала тут працю на лісових ділянках, вибухи люті вуйка Ладика (щороку мусило щось трапитись в шкілках лісових саджанців), роботу на грядках, від якої ввечері не можна було випростати спину, виснажливе порання в кухні біля обідів для сапальників, війну з квочками, що унаджувалися з малими в город, білення курників і хлівів, — от така тут була весна!

Ранки й вечори, якими так захоплюється Орест Білинський, минають тут за поливанням городини, за годівлею свійської птиці та рогатого молодняка, за прибиранням посуду з столів після робітників, що ранком вирушали з хати, а ввечері, заболочені, з обвітреними губами, поверталися назад. Чим же було тут захоплюватись?

Можливо, дуже можливо, що, якби в Олени було більше часу, якби відпав цей безугавний поспіх, який ущухав тільки в неділю, якби зникла тривога перед сліпою залежністю від химер природи, якби вуйко Ладик міг перестріляти всіх ворон, що видзьобують кукурудзу, а потім на очах нахабно плюндрують черешні і ячмінь, коли б знайшлася сила, що за одним махом умертвила б усіх кротів, які завдають шкоди на грядках і сіножатях, коли б можна було за один день знищити всіх метеликів-капустяників, — може, й так, чому би ні! — і вони, сільські люди, мали б інше око і вухо для краси природи.

Коло хвіртки Орест подав Олені руку, але не квапився випускати її долоню з своєї.

— Шевченкового “Кобзаря” ви таки прочитаєте, добре?

Це “добре” прозвучало тепер м’яко, як сердечна просьба. Тому Олена не бунтувалася.

— Добре, — притакнула, засоромлена і по-своєму задоволена.

Була майже певна, що він завтра потай принесе їй цього “Кобзаря”. Хіба ж не пішла на змову з ним?

Але минув день, другий, третій, а Орест Білинський не приходив.

Від наймички Ладиків Олена почула, що він збирає хлопців і дівчат за вигоном і вчить їх співати.

Як же шкодувала тоді, що її виховали на паню, як же хотіла бути простою мужичкою, щоб мати право учитися співу в нього!

А коли це вже неможливо, то хотіла б хоч ще раз, єдиний раз зустрітися з ним! Мала йому сказати щось дуже-дуже важливе: сама ось роздобула “Кобзаря” й прочитала “Катерину” та “Наймичку”… І ще багато дечого іншого.

Правда, були тут речі, які вона не зовсім розуміла, але коли б він схотів ці незрозумілі рядки прочитати разом з нею, то, напевне, сталося б те саме, що з “бузьковим вогнем” в ореолі золотистих мушок в отому лісі: все відразу стало б зрозумілим і набрало б незнаної до того краси й блиску.

Таємниця, що спершу приємно непокоїла її, згодом почала невимовно тяжіти. Входила Олена в новий світ сама, навпомацки, і навіть не було з ким поділитися своїми враженнями.

Просипаючись серед ночі, схоплювалася, накидала на плечі покривало, відчиняла вікно, прислухалася до шелесту ясенів біля воріт лісництва. Місяць світив крізь віти високих дерев, — це теж нагадувало їй Ореста Білинського.

На світанку витягала з-під подушки “Кобзаря”, і знову Орест Білинський, мов живий, ставав перед очима.

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

Вірші зворушували її тепер до сліз. Плакала над нещасним Шевченковим коханням і нітрохи не дивувалася, що Шевченко теж нагадував їй Ореста Білинського.

Одного вечора, почувши розмову Ладика з дружиною, Олена, на превелику свою прикрість, дізналася, що Орест Білинський не зовсім певна людина.

— Таж він академік[3], — необачно стала Олена в його оборону і цим викликала гнів опікуна.

Якщо Оленка не розуміє справи, то хай краще не тиче свого носа, куди не слід.

“Академік”! “Академік”! Що з того, що він академік, коли попав між лихі люди, які скоро його занапастять…

Гей-гей, до чого воно доходить! Таж ті обірванці важаться навіть на короновані голови!

І Олені були піднесені історії замахів на короновані голови з такою докладністю, ніби вуйко Ладик брав участь у тому. Втіхою було хіба те, що, хоч змовники вживають різних хитрощів, їх завжди викривають і заслужено карають.

— Ет, старий, плетеш, сам не знаєш що!.. Хіба дім Максимовичів — то що? Та цей же, Білинський, рідний син сестри Максимовички!

Вуйна поплескала чоловіка по плечу і мовби ненароком доторкнулася до нього своїми повними грудьми. Вуйко Ладик зразу розтанув.

Може, той Білинський і справді ще не з тих, найгірших… Може, він тільки радикал? Та хіба до церкви не ходити, народ проти влади бунтувати, безбожні книжки читати — це щось добре?

Першим порухом Олени було бігти, попередити, захистити, але не побігла й не остерегла.

…Зустрілися випадково. Чи зовсім уже випадково? Носила кисляк косарям у поле і, скоряючись якомусь передчуттю, поверталася не шляхом, а стежкою через молодий лісок.

Стежкою було далі і досить незручно. Увійшла в ліс, у якому навіть повітря здавалося зеленим. Як не роздивлялася обабіч себе, таки пройшла мимо Ореста Білинського, не помітивши його під деревом, осторонь стежки.

Він дав трохи пройти, а потім окликнув. Хоч і не гадала зустріти його саме тут, проте не здивувалася, тільки зраділа дуже.

Вернулася, а Орест підвівся їй назустіч.

— Нарешті! — промовив просто і простягнув їй обидві руки.

Стояла збентежена й щаслива, не знала, що сказати.

Орест Білинський, ніжно посміхнувшись до неї, розгубленої, міцно пригорнув її до себе.

Не пручалася, сіла поруч. Раптом стало соромно, аж гаряче, за свої босі ноги. Була вже замужем, коли зазнала того сорому ще раз уві сні: бігла начебто кудись містом і дуже журилася, що не мала черевиків на ногах.

Орест почав її розпитувати: де була, що робила, куди ходила, як минають її дні, вечори, що їй сниться, про що мріє.

І під цей спокійний, прихильний голос Олену сповила дивна, блаженна дрімота. Віти дерев легенько тремтіли, і від цього трепету зайнялося і небо, і сонячне сяйво, і трави. Весь час чарівний барвистий світ мінився і прозорився, як плесо озера.

Божа коровка лізла по стеблинці й зупинилася на Оленчиній руці. Вона посміхнулася до комашки, а Орест Білинський, подумавши, що то до нього, поклав свою руку на її коси, і Олена піддалася цим пестощам.

Та знічев’я, мов негода, пригадалися Олені слова Ладика, і плече само відхилилося від Ореста.

— Що сталося? — спитав він лагідно, не розуміючи, що сталося.

Вона затулила долонями очі й мовчала. А коли він почав благати й настоювати, Олена, перемагаючи прикрість, яку завдавала тими словами собі і йому, розповіла все, що чула про нього і про таких, як він.

Ніколи не гадала Олена, що з його горла можуть вихопитись такі срібні звуки. Сміявся довго і щиро, аж раптом урвав сміх. Пригорнув її обережно до себе і отим своїм тихим, прихильним голосом почав говорити Олені дивні-предивні речі. Казав, що весь світ, який ще за хвилину до того видавався Олені єдиним барвистим рухом, чудовою музикою, дуже несправедливо побудований.

То лише таким молодим і невинним очам, як Оленчині, видається світ барвистим і мінливим, а справді він поділяється на дві основні частини: на гнобителів і гноблених. Гіркий жарт у тому, що гноблених незрівнянно більше, ніж гнобителів, а проте — як це не дивно і протиприродно — жменька гнобителів їде на спинах гноблених, і ця дивовижна мандрівка триває тисячоліття.

Раптом Оленка засумувала, й Орест помітив це одразу.

Ще більше притишивши голос, він почав змальовувати Олені новий, прийдешній лад на землі. Говорив про велике, справжнє, нелукаве братерство народів, про затишні будинки для стариків, про великі сонячні санаторії, де лікуватимуться всі, без винятку, хворі діти, про муровані школи по селах.

Але все це станеться лише тоді, коли народи кинуть ворогувати поміж собою, а вістря своєї ненависті обернуть проти тих, хто їх визискує. Чи Оленка знає, що на озброєння держави витрачаються мільйони крон? А що за ці гроші можна було б побудувати!

Олені хотілося довести, що вона здавна, хоч, може, й несвідомо, жила в атмосфері його ідей, і тому сказала:

— Вуйко Ладик завжди говорить, що колись цар завоює всіх слов’ян і на світі запанує тільки одна руська мова і тільки одна православна віра.

Білинський не дав їй докінчити. Це не те! Ідеться про братерство між народами, а не про те, щоб сильніший народ підкоряв собі слабші. Це не братерство, а насильство! От він наведе приклад, який Олену переконає повністю: чи можлива дружба між наймитом і паном, який жорстоко визискує того наймита? Дружити можуть тільки рівні з рівними. Чи Оленка розуміє його?

Притакнула, хоч те, що він говорив, розуміла інакше. Вона уявляла собі, наприклад, дружбу народів на землі, немов якийсь єдиний великий прекрасний квітник. У квітнику тому безліч клумб різних форм і кольорів, а що клумба — то й народ. Малоросійський народ (ще важко було їй звикнути до слова “український”) створив би клумбу у вигляді серця, засіяну незабудками.

За якусь хвилину Олена зрозуміла, що Орест Білинський промовляв уже не тільки до неї. Мабуть, бачить перед собою море слухачів, бо схопився на ноги і говорить з простягнутою рукою, аж кулаком погрожує комусь.

Додому йшли мовчки. Здавалося, що обоє вони перебували ще в країні мрій і не мали охоти повертатись до дійсності.

Орест Білинський не пішов з Оленою аж у лісництво, як за першим разом. Знав уже, що там йому не раді, і не хотів завдавати дівчині зайвої прикрості. Прощаючись біля дзвіниці, запитав Олену:

— Будете на весіллі в Зеленій?

Зраділа, аж рум’янцем спалахнула. По-перше, мало не зойкнула від радості, що він також буде на тому весіллі, а по-друге, не знала, на яку ступити з гордощів, що він… Орест Білинський… такий… такий… апостол прийдешнього (справді в тій хвилині ця назва видавалася їй найвідповіднішою) умовляється з нею про зустріч.

— Звичайно, буду! — проспівала захоплено. Була певна, що він умовився з нею й про те, щоб жодного вальса не віддати комусь іншому. Проте повернулася Олена з весілля як неофіційна наречена Аркадія Річинського.

* * *

Олена була переконана, що Аркадій до всіх п’яти дочок ставиться з однаковою батьківською ласкою. А насправді він мав свої симпатії навіть серед рідних дітей.

Перше місце у своєму серці віддавав найстаршій, Катерині, хоч зі всіх дочок вона була найменш вродлива. Власне кажучи, Катерина була обличчям зовсім подібна до Аркадія. Різниця полягала в тому, що ті самі гострі, наче з каменю карбовані, риси додавали Аркадієві як чоловікові мужності, а Катерину як жінку спотворювали. Якби не жіноча постать, то можна було б прийняти її за чоловіка в дамському вбранні. До того ж буйне руде волосся, яке в Аркадія гармоніювало з рожевою шкірою, при Катерининому анемічному обличчі втрачало весь блиск своєї відносної краси.

Зате Катерина, як жодна з її гарненьких сестричок, мала проникливий Аркадіїв розум і небуденну здібність швидко орієнтуватись у кожній ситуації. Саме завдяки цим рисам і була вона на видному місці серед своїх близьких.

— Катруся, — сміявся отець Нестор Річинський, двоюрідний брат Аркадія, колишній гусар, — як пляшка риб’ячого жиру. Хто її вип’є до дна, пане добродію, безперечно, матиме користь. Страшно лише зважитись на той перший ковток… Хе-хе-хе…

Свою другу дочку Річинські назвали Софією, тобто мудрістю. Дитина ця була явно небажаним гостем, до того ж досить-таки неспокійним. Аркадій не раз ночував з подушкою на голові.

Третя дитина мала бути хлопцем. Але знову на світ прийшла дівчина. Батьки дали їй непретензійне ім’я — Ольга. Вагітність Олени в дев’ятсот п’ятнадцятому році була тією безпосередньою причиною, що унеможливила Аркадієві втечу від москалів до голодного Відня. З острахом, який отець Річинський старанно маскував перед своєю дружиною, він очікував приходу російської армії.

Про російську армію, зокрема про її кавказькі кінні частини, австрійські жандарми розпускали між народом неймовірні історії: мало, що за найменший опір саджають чоловіків на палі, ніби глечики, але й жінкам вирізують груди та годують ними мисливських собак. Не щадять навіть дітей. Укладають їх у трикутники й стріляють в них, як у мішень. Серед селян такі вісті викликали скоріше цікавість, ніж острах. Хтось з досвідчених сільських бувальців порадив Аркадієві запустити бороду, щоб бодай зовні скидатись на православного батюшку.

Отець Річинський послухався ради, але борода росла туго, до того ж засіялась таким шафрановим сходом, що могла більше дратувати, ніж заспокоювати тих дикунів зі сходу.

Найближча сусідка Річинських, вдова Маріола, сміялася у вічі з Аркадієвих побоювань:

— Ви гадаєте, отче, що багачі бояться за своїх жінок чи дівок? Бігме, ні! Вони потерпають за свині, корови та коні… А я чого маю боятись? Будуть різати жінкам груди? Мені вже давно їх нужда вирізала. Що бідному боятися когось? Агі!..

— Прикусіть язика, Маріоло, та не забувайтеся, з ким говорите. А то за війну розпустилися всі… аж стидно за вас!

Проте виявилася правою Маріола, а не він. Увійшовши в село, перші піхотні частини, крім води, нічого для себе не вимагали. Води… води… води… Одні пили її відразу по чверть відра, інші поливали голову або похапцем обливалися до пояса.

Люди — мале й старе — естафетою постачали солдатам воду, а надвечір тим, що залишились на ніч у селі, нанесли стільки яблук, грушок і свіжих огірків, що гостям не залишалося нічого іншого, як у свою чергу частувати хазяїв пресмачною гречаною кашею з шкварками, а дітвору — цукром.

На думку Аркадія, його з біди виручила не так борода, як вагітна матушка. Солдати з такою шанобливою увагою поставилися до вагітної Олени, що Аркадій мимоволі змінив свою думку щодо їх варварства.

На приходстві зайняв кімнату полковник. Познайомившись ближче, Григорій Васильович виявив себе ще й досвідченим філологом і неабияким скрипалем.

Декламував Шеллі і Гете в оригіналі так, що Аркадієві аж незручно було за Олену, яка мало розуміла німецьку і зовсім не знала англійської мови.

Аркадій мусив визнати, що давно у своєму домі не приймав такої висококультурної людини.

Правда, був такий випадок, що примусив Аркадія Річинського дещо змінити думку щодо гуманізму блакитноокого полковника. Повертаючись якось з ранньої служби божої, отець Аркадій думав, чи не використати б, завдяки своїм дружнім стосункам з Григорієм Васильовичем, безплатно солдатів при польових роботах. За кільканадцять кроків від приходства побачив Річинський таку сцену: без кітеля, в одній сорочці, полковник лупцював стеком солдата. Кров стікала з носа на гімнастьорку. З кожним ударом солдат хитався, але не смів, видно, навіть захиститися, бо стояв струнко.

Побачивши Річинського, полковник засоромився і дав коротку команду. Два солдати виступили з ряду і повели закривавленого до річки.

Григорій Васильович, застібаючи на ходу поданий денщиком кітель, підійшов до Річинського:

— Неприємне в нашій службі, панотче, те, що іноді мусимо вдаватись і до таких засобів.

— Виступ проти субординації? — козирнув Річинський військовим терміном.

— О, — мило посміхнувся Григорій Васильович, — з такими проявами, як виступ проти субординації, ми розправляємося більш радикально. Ви розумієте? Тут інша справа… Я був би ніколи не дозволив собі цього на вашому подвір’ї, але мені сказали, що ви поїхали у Наше.

— То тільки дружина поїхала.

— Ах, так! Пробачте. Все ж така “операція” залишає неприємний осадок. Кажу, що в нашій службі мусиш іноді вдаватись і до таких засобів.

— Нічого, нічого, — торкнувся Аркадій рукава його кітеля, — на вашому місці я, либонь, поступив би так само.

На прохання Григорія Васильовича Річинські пили з російськими офіцерами на відкритій веранді вечірній чай (до тієї пори вдома домінувала кава). З самовара летіли іскорки у відкрите небо, а полковник з таким почуттям співав “Вечерний звон”, що Олена не могла втриматись від сліз. Щоб не звертати на себе увагу, не насмілювалась підносити до очей хустинку, лише відвертала лице в тінь, аби сльози не блищали проти місяця.

І офіцери, і Річинські уникали дискусій на політичні теми, інтуїтивно відчуваючи, що це — підводні скелі, об які могла б надщербитись їхня приязнь. Раз тільки, перебравши меду, полковник почав запевняти матушку, що весною буде вже по війні. Тоді він попросить Річинських обов’язково, але то обов’язково, відвідати його в родовому маєтку під Петербургом, Все одно тут і там буде одна Російська імперія.

На селі тим часом ішло таке безпосереднє братання між біднотою і російськими солдатами, що на Аркадієві шкіра терпла від самої думки, що то буде, коли повернуться австрійці. Багатші гадзи, наче авансом виправдуючись перед Аркадієм, пояснювали приязнь з російським військом тим, що, мовляв, чешуть дідька зрідка, щоб не був кострубатий. Іншими словами, так вони ніби оберігають себе від незаконних поставок (читай: грабежу худоби, збіжжя та паші).

Голота ж не вважала за потрібне витлумачувати перед кимсь свої вчинки. Відпасалася на м’ясному борщі та солдатських хлібах і поводилася так, начеб не ворог, а давно очікуваний брат ступив у країну. Ба, ще більше! Ота бідняцька голота добровільно зголошувалась у наводчики російським солдатам. Показувала їм таємні схови, де багаті газди переховували вгодованих, призначених на заріз свиней.

Злодії були позбавлені елементарного почуття такту. Вночі витягали свиню за вуха, анітрохи не турбуючись тим, що та верещала на ціле село. Такий вереск будив, звичайно, не тільки хазяїв у хаті, але й собак у всьому куті. Грабіжники дбали тільки про те, щоб не залишати слід по собі. На дорозі чекали сани, вистелені соломою, а в умовленому місці кипів уже казан води, щоб забиту штуку попарити, поки ще тепла.

На скарги господарів про ці неподобства в селі Григорій Васильович зводив свої вівсяні брови і обіцяв суворо покарати злодіїв, але при умові, що покривджені назовуть винних. Господарі, правду кажучи, якраз того й не хотіли робити, бо солдати заодно з бідняцькою голотою, так що помсти б їм не минути.

Такі речі, отець Аркадій це розумів, не могли обійтися безкарно. Повернуться наші і в першу чергу спитають його, душпастиря, про те, що тут творилося за їхньої відсутності…

І спитали. Першого ж дня, як тільки в селі затаборився австрійський штаб, Річинського попросив до себе начальник штабу, оберст фон Рідке. Високий, з запалими щоками пруссак блиснув на Аркадія скельцями пенсне і ніби ножами прошив його.

Не витрачаючи зайвих слів, фон Рідке запитав пфарера[4] Річинського лаконічним військовим стилем (при тому хлист звивався в його пальцях, мов гадюка), в чому причина, що місцеве населення так недружелюбно ставиться до союзної прусської армії. Між іншим, оберст попереджає пфарера Річинського, що до вечора сьогоднішнього дня всі кінні частини повинні бути забезпечені вівсом і сіном бодай на три дні.

Він, оберст фон Рідке, має деякі дані про надто приятельські стосунки пфарера Річинського з російським полковником.

Чи гер пфарер не вважає, що ця обставина могла деморалізуюче подіяти на селян? З кого парафіянам було брати приклад, як не з свого душпастиря?

Щоб виправити становище, пфареру Річинському дається двадцять чотири години на роздум.

Аркадій зрозумів, що його поставили перед альтернативою: або самому встромити голову в петлю, або вказати на когось, кому ту петлю накинути довкола шиї. Одне залишається незаперечним: “ферретер”[5] мусить бути знайдений і покараний!

Нелегка річ — серед п’ятисот непричетних до справи вказати на одного як на винного. Тим більше, що в цьому випадку не йшлося про гауптвахту, а про шибеницю.

Було, було в селі кілька вічних опозиціонерів церкві і її політиці, але здоровий глузд наказував Аркадієві саме їх не чіпати. Коли б повиснув на вербі котрийсь з Мартинчуків чи Загайчиків, то й дитина вказала б пальцем на Аркадія як морального призвідцю злочину.

Проте до дев’ятої ранку наступного дня фон Рідке мусить мати на письмі прізвище “зрадника” з фактичними даними про його злочин.

Аркадій попросив Олену постелити йому на цю ніч в кабінеті. Назбиралося чимало канцелярської роботи, то доведеться посидіти допізна.

Але навіть не притулив голови до подушки. Вранці Олена застала Аркадія в кріслі: він спав, припавши грудьми до столу. Все ж таки ранок Аркадій зустрів вже більш-менш врівноваженим.

Отець Річинський переконав себе, що при вирішенні цього питання не має права поступати легковажно. Совість наказувала зважити всі “за” і “проти” з точністю аптечних терезів. Коли над ранок остаточно зважився призначити кандидата у вішальники, то совість його до такої міри заспокоїлася, що Аркадія зламало на сон.

А й справді! Не назвав ані батька малих дітей, ані людину, яка могла б чим-небудь бути корисною громаді. Навпаки, в своєму рапорті, як офіціально казав йому Рідке назвати донос, написав прізвище бродяги без роду і племені, мандрівного старця за професією, який протягом кількох років обирав собі на зимівлю їхнє село.

Яка різниця такому індивідуумові, вмре він завтра чи на двадцять років пізніше? І що суспільство втратить з його смертю? Навпаки, виграє тим, що позбудеться дармоїда, розповсюдника вошей і пошесних хвороб.

На думку Аркадія, він, з погляду суспільної етики, не те що не чинить нічого поганого, але, навпаки, ще й робить добро громаді; а раз громаді, то, значить, і народові; а народові, то й батьківщині, а бонум патріє — супрема лєкс[6].

З погляду моралі католицької церкви він теж робить благородно. Щоб дати бродязі можливість померти смертю мученика й тим самим крізь чистилище перескочити відразу у рай, він засуджує на вічні муки власну душу. Чи може бути яскравіший прояв любові до ближнього, ніж віддати душу за друзі своя?

Оберст прийняв Річинського ласкавіше, ніж першого разу. Можливо, на зміну настрою у Рідке вплинув рапорт, який йому подали ще перед сніданком: коні забезпечені фуражем принаймні на сім днів.

Оберст простягнув Аркадієві портсигар:

— Курите? Вдалося вам, гер пфарер, встановити, хто по-ферретерськи підбурював село проти наших солдатів?

— Так, — Аркадій по-церковному склонив голову, — мені це вдалося, гер оберст.

— А хто ж він такий? — потер долоні пруссак.

Аркадій назвав ім’я і прізвище волоцюги.

— А-а, — знетерпеливився фон Рідке, вдаривши тростиною по халяві лакованого чобота, — мені не держаться в голові ці ваші прокляті слов’янські прізвища! Хто він за соціальним станом?

— Гезіндель, гер оберст![7]

— Ха-ха-ха… — неприємно зареготався німець, — це мені подобається! Хитро й дешево! Що, гер пфарер? Я боюся, що ви повірили у безглузду теорійку, начебто пруссаки — це самі тупоголовці! Запевняю вас, що воно далеко не так! Ви хочете відкараскатись від нас шматком смердючого м’яса? Гезіндель, гер пфарер, може бути тільки придатком до чиєїсь солідної голови. — Він подивився на Аркадія так, що той відчув біль під черепом. — Мене може спитати генерал, а що я йому відповім? Скажу, що впіймали якогось гологузника і повісили на вербі, як ферретера? З нами так не можна, гер пфарер. Ми, військовий народ, не дуже розуміємося на жартах! А тому, хто наговорив вам, що пруссаки — це тупоголовці, то наплюйте йому в лице! Я хочу, щоб ви зрозуміли мене. Того матеріалу, що я маю на вас, цілком вистачає… І коли я дозволю собі зайве зволікання, то (довга томлива пауза) ви повинні зрозуміти, що вам роблять ласку. Прошу, зайдіть у сусідню кімнату і подумайте!

Кімната, на яку вказав йому Рідке, тільки називалась кімнатою. По суті, це було щось на зразок комори з одним загратованим віконцем вгорі. Єдиними меблями в цьому приміщенні були тапчан з солом’яним сінником та крісло. На столі — коробка сірників і заяложений, обкапаний воском ліхтар з недогарком свічки.

“Камера смерті”, — стукнуло у мізку Річинського, і тільки тепер він відчув страшенну жагу життя. Вперше за свій вік чітко усвідомив, що в ім’я життя він здатний на все: на зраду, на святотатство, на кривоприсягу, на вбивство, на людоїдство!

Не тільки від думки, а навіть уявивши на мить, що його, Аркадія Річинського, можуть вести закутого поміж шпалерами злорадно тріумфуючої голоти, відчував запаморочення в голові.

Страшно, дуже страшно прирікати на смерть невинну людину, але, господи великий, куди страшніше вмирати самому!

Коли отак напружено перебирав у пам’яті з-поміж своїх парафіян, кому б можна пришити “зраду найяснішому монархові”, Річинському згадалася одна жанрова сценка на вигоні корчми: п’яний Ілько Савицький цілувався з теж нетверезими російськими солдатами, запевняючи при тому всіх і вся, що вони — його рідні брати, бо одна руська мати їх родила, і в нього, і в них пливе та сама, руська кров.

Еврика!

Аркадій не ждав, поки його покличуть, а сам постукав у двері кабінету оберста.

— Я пригадав собі ще одного зрадника, гер оберст.

— Хто він такий? Впливовий?

— В селі прислухаються до його голосу.

— І що він таке зробив? — Рідке з презирливо-іронічною посмішкою розглядав свої нігті.

— Він бунтував людей проти монарха… закликав до об’єднання з російським царем…

— Гевіс[8], гевіс, якщо так, то він великий злочинець. Прошу, сядьте ось тут і напишіть рапорт…

Скінчивши писати, Аркадій нишком витер долоню об полу ряси. Спітнів увесь.

Фон Рідке простягнув йому руку:

— Гратулюю[9] вас! Ви зробили не тільки як патріот, але і як айн гешайтер менш![10] В наш час монарх потребує… розумних людей! Ви — вільні!

Аркадій вклонився так низько, наче збирався поцілувати простягнену руку.

Опинившись за огорожею будинку з камерою смерті, Аркадій оглянувся, немов хотів переконатись, чи немає за ним погоні, відійшов ще кількадесят кроків, а потім зупинився, зняв капелюха і глибоко зітхнув. Він дякував богові, сонцю і землі за збереження життя.

По-новому глянув на толоку, всіяну рожево-білими “гусячими” квітками та кротовими купинами, на чашу неба, обведену по берегах вузькими смужками білих ниткуватих хмарин, на гребінь лісу, що чітко виділявся на блідому небі, на хатини, приліплені до горбка, які в перспективі здавалися особливо мальовничими, на розкішний голубувато-сизий клубок перекотиполя біля його ніг і ще раз впевнився в тому, що це — не сон, а дійсність: він живе!

Він живе!!

Ось сьогодні, завтра, післязавтра і багато, до безконечності багато днів він буде милуватися сонцем, силуетами дерев, запахом повітря, відгуком власних твердих кроків по землі.

Задивившись на круту доріжку, що вилася поміж хатами, затканими садками, Аркадій стрепенувся і обернув голову у протилежний бік на оголені стерні.

Десь при тій доріжці хата того… Річинському стало моторошно: чоловік, можливо наспівуючи, клепає косу, чи майструє сани на зиму, чи, може, голубить дитину, не знаючи, не передчуваючи того, що він приречений на смерть.

В Аркадієві несміливо заговорила совість, але він тут же вдарив по ній логікою аргументу, і вона, пхикнувши, як дитина, на яку прикрикнули, замовкла.

“В чому ж справа? Адже питання стояло руба: або я, або Ілько, чи інший там Грицько, чи Гаврило. Я ж не цілувався прилюдно з російськими солдатами, а він цілувався, то чому я, а не він? Зрештою, яка може взагалі бути паралель між моїм і його життям? Життя — це перш за все ласка природи, неоціненний дарунок всевишнього. А хіба він чи будь-хто з йому подібних уміють обходитися з таким скарбом, як життя?

Життя для того — це низка тяжких, грубих, тупих обов’язків, для мене ж — азартна гра, прецікаві кінські скачки, нарешті, бокал старого вина, яким я насолоджуюсь ковток за ковтком, не витираючи губів, щоб не губити аромату. А крім всього іншого, я створений для життя, а не для смерті. Кожна людина приходить на світ з своєю долею. Мені суджене життя. Як же я можу іти проти вироку долі?”

Не хотів бути в селі в той час, як прийдуть за тим. Не хотів мати абсолютно нічого спільного з тією справою. Завжди, як треба буде, зможе довести, що в той час навіть не був у селі.

Перейшов дорогу і завернув у поле. Голі загони рябіли щетиною стерні, тільки де-не-де видніли скособочені від вітру полукіпки. Війна і тут дала себе знати: збіжжя зжате наоспіх, нерівно, то високо, то попри самий корінь. Через воєнні дії пастухи не виганяли худоби в поле. Павутиця, молочінь, осот, пирій, що їх не випасала худоба, розросталися одне поперед одного.

“Скільки паші, скільки літрів молока пропадає дарма?” — подумав по-хазяйськи.

Над лісом, що майорів півколом, небо здавалося бліднішим. Ліс починав спроквола втрачати свою одностайну зелень. Жовтаво-червоні відтінки на верхів’ї дерев, що були ніби рефлексами сонця над заходом, свідчили про прив’ядання в природі.

Аркадій Річинський вийшов з лану і подався стежиною поміж картоплями. Межа, хоч і широка й утоптана посередині, з боків так заросла травою і бур’яном (і тут війна була причиною), що Аркадій весь час спотикався. Липник і падиволос чіплялися до його ряси й заважали ході. Він підняв рясу. Падиволос почав колоти йому литки. Тоді він знову опустив рясу, незважаючи вже ні на що.

Думка, від якої тікав у поле, і тут присікалася до нього. Надав їй голосу, а потім сперечався, як з живою людиною: яке ж може бути вагання, коли немає вибору? Адже справа стояла ясно: або він — або я. Про що може бути мова, коли терціум нон датур[11]: або він — або я?

Сонце вже зайшло за обрій, коли Річинський, запорошений, обліплений липником і будяками, червоний, повернувся в село.

Дружина, угледівши його через вікно, вибігла назустріч з дитиною на руках.

— Що сталося? — спитав, вдавши здивованого. — Чого ти така схвильована?

— Ілька Савицького забрали.

— Хто забрав? Як “забрали”? — випитував, обіймаючи її та пригортаючи до себе (рух цей знову збудив у ньому гостре відчуття свідомості життя).

— Солдати забрали. Кажуть, що щось недобре… аби не повісили, не дай боже. Жінка прибігала двічі сюди… а тебе нема й нема. Може, підеш… дізнаєшся… поговориш з оберстом, чого вони хочуть від того Ілька…

— Я не знаю, про кого ти говориш…

— Таж про Ілька Савицького. Того, що криницю копав у нас, сина старого Федора…

— Ага, знаю… знаю… Але ж, дитино, це справа політична, а наша церква стоїть осторонь всякої політики. У кожній іншій справі, ти ж знаєш, я завжди готовий обстати за своїми парафіянами, але в цьому випадку — не можу, бо це означало б піти проти церкви… Все в господніх руках… матимемо надію, що він буде милостивий і для бідного Ілька…

Не встиг отець Аркадій умитись, як з села прийшла делегація. Річинський вислухав її з виразом глибокого смутку на лиці і відповів їм те саме, що й Олені.

Жінку Савицького не допустили до нього, і вона зомліла перед ганком.

Повечерявши, правда, без особливого апетиту, отець Аркадій знову забрався в кабінет. Хоч перемагала втома, взявся за книги. У писаннях святих отців церкви шукав філософського витлумачення п’ятої заповіді божої. Гортав сторінку за сторінкою (папір від старості втратив еластичність і чіплявся до пальців, як вата), аж нарешті знайшов те, чого шукав: не вбивай задля грабунку, не вбивай з ревнощів, не вбивай із зависті, не вбивай з надмірного честолюбства, але коли на тебе підніметься ніж у руці твого ворога, то відверни направлену на тебе руку і поверни ніж у груди того, хто намірився встромити його у твоє серце, бо ж один господь дав життя і один він має право забирати його в тебе.

А хіба на нього, раба божого, не намірявся ворог з ножем, щоб відібрати життя, дане йому з ласки всевишнього? А як сказано у святому євангелії від Матфія V, 4? “Царство небесне терпить насильство, й насильники здобувають його”. Хіба це не моральна підпора для нього, Аркадія?

Про Ілька Аркадій намагається не думати (все ж таки скільки в нього дітей: двоє чи троє?).

Нещасний у цьому випадку — тільки знаряддя в руках вищої сили. В ту ніч отець Аркадій вірив, що свята католицька церква по волі господа бога давала йому доказ своєї материнської опіки. Привела його край безодні, щоб заглянув у запаморочливу глибінь, і відвела у безпечне місце. Щезли десь Рідке і камера смерті, тільки хлист звивався перед очима Аркадія, як гадина, полискуючи зловіщим зеленим світлом. Потім хлист перевтілився в довгу, тонку рибу.

Прокинувся Аркадій від того, що ліва рука затерпла і боліла, начеб хто її голками колов.

В кімнаті вже сіріло. Поглянув на годинник: доходило до третьої. Навшпиньках, щоб не розбудити служниці, яка спала у кухні, Аркадій вийшов у ванькирчик, що служив за ванну, обмився холодною водою, прополоскав рота, перехрестився і, очищений, наче наново охрещений, ліг на тапчан поруч ліжка, на якому спала Олена.

Проте заснути відразу не міг. Очищення від гріха бриніло в ньому кількома голосами і не давало спати.

“…Догми, — філософствував. — Що таке догми? Коли позбавити їх еластичності пристосування, то вони стануть нестерпними кайданами. Заслуга католицької церкви саме в тому, що вона дає догмам філософське тлумачення, знімаючи з них тим самим статичність і підкоряючи практичним вимогам життя…”

Лежачи горілиць, Аркадій уявляв собі вчення католицької церкви графічно, як трикутник, що основою спирається об землю, а гострим вістрям у небо. Щось схоже на костьол в готичному стилі. Це навело його на іншу думку: готика, а не куполи Візантії. Рим, а не Москва! Рим! Рома етерна![12] Хвала тобі, хвала!..

* * *

Ісусе Христе, сине божий, газда, газда не прийшов до хати ночувати! А де ж він? Де чоловік жінці, де тато дітям? Чи забарився в дорозі? Чи, може, до млина поїхав на цілу ніч? А може, коней вигнав на ніч? Може, в корчмі п’є? Чи в любаски ночує? Чи, може, при постелі конаючого тата чи брата улюбленого?

Гей, люди добрі, що сталося, що газда не прийшов на ніч додому?

Як тільки взяли Ілька (навіщо то було руки в’язати, хіба не пішов би й так, хіба опирався б, хіба пробував би втікати, хіба не знав, що куля скоріша від людських ніг?), вона в ту хвилину полетіла до панотця. Не вимагала нічого більше, тільки щоб священик по-німецькому пояснив панам, що її чоловік ні в чому не винний.

Огризався, сама знає, огризався, що набридли йому вже ті форшпани[13]. А кому вони не набридли? І хто не огризався?

Але не крав, не купував крадених речей у солдатів. Війт погрожував людям у неділю біля церкви, щоб повідносили крадені речі у поміщицький будинок, бо буде зле. А вони з Ільком і не думали відносити, бо не брали нічого. На очі, на діти присягне вона не раз, а десять, що, крім кількох околотів, не взяли вони нічого з панського будинку, ні з лану. І гверів не закопував Ілько. Це вона напевно знає. Чому мав би закопувати? Хлопчак він, чи що? Газда ж, слава богу, тато дітям, а не фирцик якийсь там.

За першим, за другим разом не застала вона священика. Таке нещастя скоїлося в селі, а його носить кудись, прости господи, безвістями. За третім разом піп наказав своїм церковним браттям, щоб не допускали її до нього, бо він не вмішується в політику. Що за політика, яка політика, Христе, сине божий? Та де ж її Ілько визнається на тій політиці, бодай вона згоріла? Де ж у нього голова, де ж у нього час до політики? Господи боже, і нема кому розтовкти отим панам, що її чоловік — простий мужик, який ледве підписатись уміє, і жодна політика не чіпляється до його голови. Може, його взяли за кого іншого? То хай перевірять добре. Хай поспитають у людей. Як треба, вона може метрики принести. Хай почитають, а тоді переконаються, що її Ілько простий, ну, зовсім простий мужик.

Коли б отак хотів хтось пояснити панам по-їхньому, то Ілька випустили б зовсім напевно. В селі ніхто не знає по-німецькому, крім одного отця духовного.

— Пустіть мене до отця! Як, не вийде до мене? Чому не вийде? Там чоловік лежить десь зв’язаний, лицем до землі, а він не вийде до мене? Ануко, уступіться, попробую, чи не вийде! Ти, мой там, не дуже з руками, бо як Ілько прийде, то… — чи вдарив її хто по голові, чи таки так зомліла, не пам’ятає вже. Знає, що опритомніла на призьбі під своєю хатою. Лише відчула, що може триматися на ногах, — не дивилася, що ніч надходить, побігла до поміщицької садиби, до старшого.

Крізь діру у плоті дісталася у парк, звідтіль перед ганок будинку. Тут її побачили. Спочатку прийняли за якусь пусту, що сама прибігла до солдатів, але як придивилися, що перед ними немолода, заплакана жінка, відступились від неї. Тільки вартовий усе питав одне й те саме: “Куди?”

“Куди”, “куди”, “куди”? До найстаршого з панів офіцерів, ось куди їй треба!

— Ти, жінко, п’яна чи з глузду з’їхала?

Не п’яна, краплі в роті не мала, і розум, слава богу, ще добрий в неї, але газду забрали в неї, і треба, щоб найстарший дав наказ пустити його додому.

— Якщо забрали чоловіка, то, видно, був такий наказ пана оберста, а наказ є наказ. Як ти цього не розумієш, жінко? Наказ є наказ, — каже ще раз солдат, — і тобі нічого тут більше шукати.

Як то нічого їй тут шукати? А вона то що, за чужим прийшла? Газду віддайте їй, і вона піде собі.

— Іди, жінко, доки я добрий, а то побачить цугс-фюрер[14] мене з тобою і подумає бозна-що, а я, бачиш сама, — на варті.

А що їй до тої варти? Горе, біда пригнали її сюди. Треба пояснити найстаршому, що сталася помилка. Солдати забрали її чоловіка за політику, а він, присяй-бо, ніц-а-ніц з тією політикою не має.

— Іди, жінко, додому, до дітей, якщо їх маєш, а до панів офіцерів тебе ніхто не допустить, бо пани офіцери в карти грають.

В карти грають? А що ж то карти — служба божа, що їх не можна перервати? То чоловікові десь там кайдани руки муляють, а вони собі в карти грають? Стогни, Ільку, не бійся нічого, стогни вголос, може, відхочеться їм у карти грати!

Мабуть, кричала, коли вчули її голос аж у покоях. З будинку вийшов якийсь військовий, може, навіть офіцер, але не з тих, не з найстарших.

— Що тут за галас? — і зараз щось пошварготів по-німецьки до вартового. Тоді до неї: — Хто вас сюди допустив? Якого чоловіка? Ага! Так от. Забирайтеся звідсіль! Тут штаб. Сюди стороннім не можна. Зрозуміло? Вранці скажете, чого вам потрібно.

— Та мені, паночку, нічого не потрібно. Я лише хочу, щоб мені газду до хати пустили. Я хочу сказати за нього…

— Не треба. Ваш газда сам скаже за себе.

— Та як же ж він розмовиться з панами, коли він по-німецьки не знає?

— А ви знаєте по-німецьки?

— Та й я не знаю, але, богу дякувати, натрапила на вас та хочу просити, щоб ви бодай переказали найстаршому офіцерові, що мій чоловік…

— Ви чули, що я вам сказав? Ваш чоловік сам за себе скаже.

— Та як же ж, падоньку ти мій, він скаже, таж він мови не знає?

— Я тлумачитиму панові оберсту. Зрозуміла?

— Зрозуміла, паночку, зрозуміла, аякже ж! Дай вам боже, паночку, аби-сьте здорові та цілі, — вона падає йому до ніг, але він не хоче аж такої подяки від неї і наказує вартовому підвести її, — здорові та цілі повернулися до своїх діток і жінки, аби-сьте…

— Досить, досить! Ідіть додому, а то ще натрапите на кого…

— Іду, паночку, іду… Тільки прошу ласки панської не забути сказати, що то простий мужик… що він на політиці ніц-а-ніц не розуміється… І хай гречні пани не тримають його до ранку… Як закінчать карти…

— Іди, жінко, доки мені не увірвався терпець, — і знову щось по-німецьки кричить до вартового.

Іде дорогою і аж сама собі не вірить, яким впевненим став її крок. Заспокоїлася трохи. Те, найстрашніше, що Ілько не зможе довести панам свою невинність, відлетіло від неї. Тепер, коли той добрий пан (господоньку, подай йому з роси та з води!) взявся заступитись за її чоловіка, нічого їй тремтіти за Ілька. Найважливіше, щоб пани розуміли, що Ілько говоритиме. Він же не дитина, скаже: політикою не займаюся, гверів не закопував, панські маєтки не розносив, жінка в мене і двоє дітей, — чого панам треба від мене? А завтра вона й не будитиме його. Хай собі спить хоч до полудня. Ще й горілки йому поставить, як прокинеться!

Сама не лягала спати. Поправила тільки подушки дітям, вдягла на себе кожушину і вийшла на призьбу чекати чоловіка. Воно навіть якось неладно було б, щоб він застав її у постелі. Міг би по праву сказати: “То я там у кайданах мучився, а ти собі тут висипляєшся?”

Проте не помітила, як задрімала. Коли прокинулася, сонце вже викотилось на небо. Сонце сходить! Люди до роботи будяться, худоба непокоїться в стайні… А де ж газда? Де ж моє сонце?

Вибігла за ворота, бо причулися їй чиїсь кроки за парканом. Це сусід, мабуть, вибирався у місто. Хотіла гукнути йому навздогін, щоб передав Ількові, якщо зустріне, аби поспішав додому…

Десь заскрипів журавель, а її стиснуло за серце: боженьку, таж йому там, певно, ніхто й ложки води не подав! І так його, бідаку, спрага змучила, що не може витримати, аби з власної криниці напитися води.

Собака голосно позіхнув і насторожено повернув голову в бік вулиці, він чує, що газда йде.

Ніхто не чує, а він вже чує. Зараз, Білику, прийде газда, аякже, прийде! А ти аби-сь не вив з радощів, бо ще дітей побудиш і дістанеш прутом від газдині!

А гембіль цілу ніч був під повіткою. От тобі й на! Роса впала на нього, ще заржавіє. Витирає запаскою інструмент і раптом бачить, як до її воріт біжать люди. Ніби сажа посипалася перед очима: “Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує, мені чоловіка закатували!”

Вбігла з криком в хату, почала термосити дітей:

— Ой Дмитрику!.. Оленко!.. Вставайте, бо нашого татка нема!..

Розчинила вікна й заголосила на ціле подвір’я:

— Газдо мій, приятелю мій дорогий, таточку наш рідний, на кого ти нас залишив?!

Звідки за одну хвилину набралася повна хата й подвір’я людей? Жінки голосили вголос разом з нею, діти пищали, а вона билася головою об одвірок, повторюючи без віддиху: “За що? За що?”

Газди заговорили поміж собою:

— Виведіть її, хай подивиться востаннє на нього… Може, дітям щось перекаже…

Встала. З нелюдською силою відкинула тих, що збиралися її вести, й рвонулася у ворота. Побігла трохи, потім впала. Стала навколішки й почала повзти, а потім вже не повзла, а котилася в чорну яму. На неї сипалася земля, і тому їй ставало щораз важче… щораз важче, аж забракло в грудях, і все увірвалося.

* * *

Фон Рідке розпорядився, щоб страта ферретера через повішення відбулася прилюдно. Десятники дістали наказ зігнати на толоку, де за ніч встигла вже вирости шибениця, всіх мешканців села. Аркадій Річинський вдосвіта відвіз Олену з дитиною (об’їжджаючи толоку з шибеницею) в сусіднє село до свого приятеля о. Метелиці. Домовилися, що вона пробуде там тиждень, а тоді дружина о. Метелиці гостюватиме у Річинських. Аркадій умовив Олену, що їй після родів треба трохи опам’ятатись, а вдома при її хатніх обов’язках це неможливо.

Коли Річинський повернувся додому, на нього вже чекав посланець від Рідке. Він сповістив гера пфарера, що той мусить бути присутнім при страті. Така воля гера оберста.

Річинський зрозумів ситуацію.

— Прошу передати від мене геру оберсту, що коли б навіть не було цього наказу, то я й так був би присутнім. З обов’язку. Нещасний належить до моєї парафії, і мій обов’язок, як душпастиря, підготовити його в останню дорогу…

Офіцерик, відкозирявши, пішов, а о. Аркадій призадумався, як краще підкріпити нерви для зустрічі з смертником: помолитись чи випити натуральної кави?

Вирішив, що останнє більш надійне.

Коли, зодягнений в траурні ризи, з найсвятішими дарами в руках, продирався крізь натовп, радий був, що роль його дозволяє не дивитись на людей.

Вдавав, що молиться, повторюючи до безглуздя два перших речення оченашу.

Нарешті солдати привели засудженого. Аркадій гадав, що в народі здійметься гамір, але юрба скам’яніла. Тільки звідкись зірвався вітер, і серед цієї напруженої тиші було чути, як лопотять рукави його ряси.

Аркадій не міг втриматись, щоб не глянути на Савицького. Із скуйовдженою головою, весь виваляний у пилюці, той робив крок тільки тоді, коли діставав штовханця в плечі. Обличчя в нього стало якесь коричнево-землисте. Очі підпухли так, що втратили симетрію. І саме ця деталь до неможливості спотворила його вигляд. Військовий в офіцерському плащі без відзнак став на підвищення й голосно відчеканив присуд військового трибуналу, згідно з яким Іллю Савицького за зраду його маєстатові цісарю і королю засуджується на смерть через повішення.

Молоденький перекладач з чорними вусиками мелодійним голосом повторив присуд по-українськи.

Понад натовпом прокотився ледь вловимий шелест. Аркадій заховав обличчя за чашу з найсвятішими дарами. Він розумів, що означає ця тиха хвиля людського шепоту: це сиплються тихі, але довгопам’ятні мужицькі прокльони на голову того, хто видав нещасну жертву.

— Що ви там возитеся з ним? — шепнув Аркадієві ад’ютант Рідке. — Кінчайте, бо вся ця церемонія вже надто затягнулася.

— Сину мій, — наблизився Аркадій до Ілька, боячись, щоб у тих божевільних очах раптом не блиснув вогник свідомості, — тобі треба поєднатися з богом.

Людина з опухлим лицем розтулила уста і злизала язиком рожеву піну, що точилася з кутиків рота. По рухові гортані видно було, як вона проковтнула ту піну.

— Стань, сину мій, на коліна перед господом богом…

Чоловік стояв, наче стовп.

Аркадій кинув одним оком у бік фон Рідке. Начальник штабу нетерпеливився, вдаряючи раз по раз хлистом по халяві чобота.

Аркадій пучками зробив у повітрі знак хреста, пробубонів в обличчя нещасному два перших речення з оченашу і, взявши тремтячою рукою кришку змоченої вином проскури, підніс ложку до уст засудженого.

Ілько мотнув головою, і вино розіллялося по підборіддю.

Річинський ще раз перехрестив Савицького. Солдати взяли його попідруки. Нещасний посміхнувся широкою, ніяковою усмішкою божевільного.

Отець Аркадій помітив, що один з солдатів запихає йому для чогось у рот ганчірку.

Раптом зойкнув високий жіночий голос, і тоді, як за командою, піднявся рев натовпу.

— Наша роль закінчена, — сказав голосно Рідке.

Аркадій, що замикав похід військового трибуналу, раптом похитнувся, бо в нього потемніло в очах. Хтось з старших церковних братів підбіг до нього і притримав за руку.

Аркадій опам’ятався.

— Нічого, нічого, — відмахнувся він від допомоги. — Зі мною таке часто трапляється.

“Яке величезне значення має зовнішня обстановка, — думав Аркадій, прямуючи до групи офіцерів, в колі яких стояв Рідке. — Шибениця… Істеричні вигуки баб… комедія з причастям… Оця зовнішня бутафорія може позбавити рівноваги й людину з найміцнішими нервами. На війні десять смертей підряд не зробили б такого враження. Цей — теж жертва війни. Не було б війни, не було б російської окупації, і він надалі продовжував би своє буденне життя. Я ж, Аркадій Річинський, тут ні при чому. Іншого виходу не було: або я — або він… Ну, слава богу, що вже по всьому. А під осінь треба буде послати вдові з корець кукурудзи та трохи картоплі…”

Побачивши Річинського, фон Рідке розсміявся:

— Чого це ви так зблідли, гер пфарер? Від незвички? Ха — ха-ха!.. Ібунг махт ден майстер[15] запам’ятайте це собі, гер пфарер! Чи не мали б ви часом охоти випити чарочку коньяку?

— О, з охотою! — прийняв пропозицію Аркадій.

Це була єдина щира фраза, яка прорвалася крізь його уста за цілу добу.

* * *

Розпад Австрії і визвольний рух уярмлених нею народів жартівник Нестор Річинський змальовував так: Австрія — це поміщиця, майно якої зайнялося пожежею. Всі, кого вона до того часу тримала за морду (їмосці морщились від цього вульгарного слова), кинулись тепер грабувати. Хто спритніший, хто відважніший, в кого міцніші кулаки, той більше винесе з вогню. Хто плохіший, м’якший, слабший, той менше візьме. Та пожежа не триватиме довго. За поміщицею обстануть її сусіди. Допоможуть їй погасити вогонь. Але, начебто допомагаючи покривдженій поміщиці, сусіди стануть відбирати у людей пограбоване, щоб самим його загарбати. І тут же повториться попередня картина: спритніший той, хто зуміє краще приховати награбоване, а той, хто м’якший, дурніший, віддасть усе, що взяв, ще свого власного не вдержить.

Це вульгарне тлумачення історичного процесу знайшло до деякої міри, на думку Аркадія, своє підтвердження і в житті. Наприклад, чехи, визволяючись з-під австрійської монархії, не забули при тому прихопити й шмат Закарпаття.

Аркадій, який завжди вважав себе за доброго політика, ніколи не припускав, що революція в Росії відіб’ється в світі таким широким відгомоном.

Цей відгомін теж наробив чимало вітру і по галицьких селах.

Аркадій добре запам’ятав присмак того часу. Всі політичні програми, концепції, вся, здавалося, донедавна така заплутана політиканська боротьба на селі зводилася тепер до простої формули: “за” чи “проти”? Село різко поділилося на два табори: одні — за революцію, бо хотіли землі (ширше їх політичний горизонт не сягав!), другі не хотіли революції, бо боялися, що вона позбавить їх землі.

Ті, що боялися втратити, виявляли більшу активність від тих, що сподівались набути.

Аркадій не може забути одного діалога, випадковим свідком якого довелося йому бути. Дискусія велася між заможним газдою Курочкою і колишнім панським форналем[16] що повернувся з російського полону, чи, як казав, “плену”, Василем Загайчиком.

Загайчик. Що я буду з вами говорити? Що я не скажу, для вас все те лише агітація… Ніби мені більшовики дали торбу золота і за це я їх хвалю…

Курочка. А ти гадаєш, що я дуже вірив у ту самостійну, вірив?

Загайчик. Польща вас теж по голівці не погладить.

Курочка. І що з того? Я знаю наперед, що поляк буде припікати мене податком, буде називати мене кабаном, але землі-то він у мене не відбере? А твій більшовик забере в мене мою земельку і роздасть поміж таких голодранців, як ти… І тому я сто разів волію ляха, ніж твоїх “товаришів”…

Загайчик. Ціле щстя, що таких, як ви, все ж таки меншість і як дійде до чого, то перетягнемо — ми!

Курочка. Що це — погроза?

Загайчик. Ще ні… бо погрожувати, а не вдарити — то все одно, що проти вітру плювати.

Бунтарське насіння розперезалося до того, що почало вибирати з-поміж себе таємні революційні комітети і складати плани розподілу церковних та поміщицьких земель. Докотилося до Аркадія, що комітет збирається звернутися до нього з проханням, щоб дав спокій з нищівною вирубкою церковного лісу, бо ліс — то всенародне добро.

Хоч бунтарі самі визнавали, що вони ще заслабі, щоб ударити, все ж таки часи були дуже непевні.

Були такі ночі, що Аркадій для безпеки не ночував дома.

І так воно якось вийшло, що він навіть не мав часу придивитися до Олечки. Звернув пильнішу увагу на неї вже тоді, коли підросла й була подібна до херувимчика: золотоволоса, кучерява, з ямочками на щічках і ліктиках.

Четвертій з черги дитині, Нелі, сповнився рочок, коли армія Будьонного підступила під Львів. Та Аркадій боявся не так їх, як своїх доморослих комісарів, різних мартинчуків і загайчиків, які й уві сні марили розподілом панської і попівської землі. Закривав очі і бачив, як, обвішані патронташами з червоними стрічками на шапках, з гарапниками в руках, гасають по кімнатах, пивницях і спіжарнях[17] попівства. Від такої картини в нього холонули душа й тіло.

Дійсно, хлоп, особливо бідняцька голота, по війні став не тим, яким був колись.

На чому будувала в цій ситуації свій авторитет свята церква? На синівському послуху, на страху перед караючою господньою десницею, на рабській покорі (сказано ж у святому письмі: “Аз раб божий”), на сліпій вірі (бо вимагати доказів — це сумніватись, а сумніватись — це недовіряти, а недовіряти — це те саме, що заперечувати надприродну божу силу, а заперечувати цю силу — значить, попадати у смертельний гріх без відпущення його на цьому і на тому світі), на беззастережній відданості мирян. А сьогодні?..

Сьогодні Аркадій переконався на власній практиці, що цього роду моральні категорії вже не модні. Вони пережили свою епоху, як одяг, що його надягають простаки або ті, які не мають нічого іншого одягнути на себе.

Конкретно це виявилося в історії з хрестинами у Петра Мартинчука. Скільки разів пожалкував Аркадій, що не видав його на шибеницю, замість невинного Ілька Савицького!

Аркадій добре знав, що не побожність змусила Петра хрестити дитину, а формальна необхідність: без акту хрещення новий громадянин не може бути занесений у метричні книги, а тим самим отримати метрики. “Таки прийшла коза до воза!” — зловтішався Аркадій.

Коли куми готували дитину до хреста, увійшов паламар і, як завжди у таких випадках, сказав:

— Хто з курками, то йдіть на кухню, а калачі віддайте мені.

Віками водився звичай, що за хрест, крім грошової оплати (такса залежала від маєткового стану батьків дитини, а ще частіше — і хрещених батьків), священик отримував ще від кумів дві курки й два пшеничних калачі.

Аркадій помітив, як куми переглянулись поміж собою, і насторожився.

Дурний паламар повторив свою вимогу.

Тоді Василь Загайчик (Мартинчук знав, кого собі в куми дібрати!) відкашлявся, махнув великим пальцем сюди-туди по молодім чорнім вусі й сказав, ніби з написаного відчитав:

— За труд ми вам заплатили, а кури й калачі вже як-небудь самі з’їмо.

Паламар подивився на Річинського такими цап’ячими очима, що Аркадієві аж закортіло плюнути в них. Замість змовчати до бісової матері, той старий дурень втретє зажадав курок і калачів.

Газди перештовхнулись поміж собою, а Загайчик виступив наперед:

— Нема такого закону, щоб, крім грошей, за хрест платили курми й калачами. Трохи ми цікавилися цією справою і щось ніде не вичитали про такий закон. Теж не могли ми ніде вичитати, щоб Ісус Христос за хрест казав собі давати курки й калачі…

Газди поштиво посміхнулись.

Аркадій був схильний думати, що Мартинчук для того і дитину постарався собі, щоб його однодумець мав нагоду вичитати мораль парохові. Хоч всередині Аркадія трясло, але зовні він зберіг цілковитий спокій.

— Звичайно, закону такого нема. І ніхто не говорить, що це — закон. Це народний, прадідівський звичай, який не ми з вами встановили… І… — хотів додати: “Не нам з вами ламати його”, але вважав, що це буде недипломатично, і закінчив: — Немає теж закону, щоб запрошені на весілля несли курей, калачі та ще й горілку, — а звичай такий є, і люди притримуються його… І ми з вами теж ламати його не будемо…

Загайчик послинив палець і знову розгладив ним вуса:

— Та цього закону ми ламати й не збираємося, бо воно так: сьогодні принесли до мене на весілля, а завтра я понесу до нього… сьогодні п’ємо в мене, а завтра в нього. А ви нас, отче, до себе не запросите, а якби й запрошували-сьте, то хто знає, чи ми пішли б…

— Ваша воля, — перебив його сухо Аркадій і взявся за ритуал.

Щоб помститися бунтівникам, він записав у метричних книгах не “Марія”, як просили куми, а неподибуване в тих околицях жіноче ім’я “Йосафата”, яким звичайно п’ятнував байстрюків.

Дівчина виростала Марічкою, а помста ця дорого обійшлася не тільки одному Аркадієві.

Цей, здавалося б, приватний випадок порушив віками усталений порядок взаємовідносин між парохом і парафіянами. Фетиш втратив свою силу. Неможливе перетворилося у можливе тільки тому, що його стягли з неба й поставили на землю. До вечора вже все село знало, що куми не принесли до хреста курок і калачів. Проте піп (вже не отець) мусив охрестити дитину, бо немає такого права, щоб за хрест доплачувати ще й натурою. Такого закону ніде нема, а відкрив це Петро Мартинчук. Аркадій щойно тепер усвідомив, що авторитет церкви, а за ним і благополуччя священиків і їх родин — це, по суті, функція ставлення до цих справ мирян. Не абсолютна величина, а функція! Вистачило одного хуліганського вискоку Мартинчука, як і авторитет церкви, і релігійні традиції народу стали раптом умовними речами!

Та ядро зла було не в самому факті відхилення від норми, а в тому, що факт цей в силу об’єктивних обставин мусив залишитись безкарним, а ще більше тому, що зерно зла впало на вдячний грунт.

Отець Річинський незабаром дістав можливість переконатися, до якої міри цей грунт підготовлений під подібний посів.

Від незапам’ятних часів у тих околицях було заведено, що двічі на рік — на водохрещі і перед Великоднем — священик з дяком і паламарем ходив по хатах з молитвами. За ними на пристойній віддалі йшов маленький гуцульський коник, запряжений у відповідний до свого росту віз. Від кожного нумера священик отримував чотири повісма і піврешета, а в багатших — повне решето збіжжя. А коли кінчався обхід, конячка добре напружувала сили, щоб завезти замолене добро під комору на приходстві.

Випадок з Мартинчуковими хрестинами стався у половині квітня, а на початку травня випало Аркадієві ходити по хатах з кропилом з приводу великодня.

Почали, як завжди, з Василевого кута. Сьомою з черги була хата Мартинчука. Аркадій завагався. Не знав, як бути. Обминути це обійстя — значило б визнати себе ображеним людиною, яка надто вже низько стоїть у суспільній ієрархії для того, щоб образити його, Аркадія Річинського. Зайти ж у подвір’я цього розбійника — значить, наразити себе на можливу образу не тільки своєї персони, але й дати тому антихристові нагоду підняти на глум церковний обряд.

Заки Аркадій вирішував, паламар підтюпцем перший вбіг на подвір’я. Завертати було вже ніяк.

Насторожений, весь внутрішньо мобілізований вступив Аркадій у стіни хати безбожника, і — о чудо! — назустріч вийшла усміхнена широкоброва молодиця з повним решетом червоної, як мідь, пшениці і з двома повісмами через плече.

Аркадій так розчулився, що нізащо в світі не хотів прийняти повного решета. Молодиця з свого боку теж не хотіла поступитися. Вовтузилися якийсь час з решетом, поки вся пшениця не опинилася у мішку на возі.

“Це найбільша моя перемога за останні роки”, — подумав Аркадій, наближаючись до обійстя Маріолиної невістки, теж удови. Анна була молода, до біса вродлива, але язиката баба.

Аркадій знав, що Анна не дуже додержується шостої заповіді[18]. Жінки в селі ненавиділи її, а чоловіки, навпаки, тихцем хвалили Анну, приповідаючи, що добрий бог нікого не обминув, кожного наділив якимсь талантом.

Угледівши ксьондза, Анна відчинила двері, кланяючись так низько, що довга, до пояса, пазуха відслонила всю природну принаду її грудей. Аркадій, відчуваючи на собі дошкульний погляд паламаря, пройшов повз хазяйку хати, начебто не помічаючи її.

Річинський благословив замисник, лави, святі образи, неприбрану постіль з двома добре-таки прим’ятими подушками, припічок, двері…

Анна стояла біля печі, лукаво посміхаючись.

Паламареві, старому, засушеному чоловічкові, не подобалася поведінка Анни:

— Нема чого тут посміхатися і затримувати нас… Диви на неї! Не виділи! Давай збіжжя і повісмо, — дивись — часу нема!

Тоді Анна взялася під боки, зробила плавний круг, ніби в танці, і, повівши по-циганськи плечем, стала поруч з Аркадієм.

— А отець, — вискалила білі, як ріпа, зуби, — поможуть мені збіжжя молотити? Чи, може, тоді, як стемніє?.. Ха-ха-ха!..

Аркадій, забувши навіть перехрестити хату, поквапно пустився з цього триклятого подвір’я. У вухах його лящав диявольський сміх розпусниці.

Від Анни почавши, за винятком багачів, ніхто більше не виносив ні збіжжя, ні повісма.

Аркадієві стало ясно, що тут йдеться про організовану змову, а історія з Мартинчуком так само, як і з Анною, не була випадковою. Ініціатор змови так хитро сховався за спину Анни, що Аркадій, хоч і бачив його, не міг вказати на нього пальцем.

Ні наступного різдва, ні на водохрещі Аркадій не вийшов у село з свяченою водою. На різдво, правда, багаті газди вислали по нього встелені периною та вкриті килимами сани, але Аркадій подякував за увагу і відмовився від честі, посилаючись на застуду. Розумів, що такий парад (піп з кропилом на санях, вистелених перинами) зробив би його смішним в очах мирян.

Крім того, Аркадій був переконаний, що дуки вислали по нього коні не з прив’язаності до звичаю, а наперекір бідняцькій голоті.

Випадок цей з швидкістю вітру рознісся по всіх навколишніх селах. Зібравшись на соборчику, священики вирішили, щоб не спричинити більшого зла, не вимагати вже за посвячення збіжжя і повісма. А то бували випадки, що священик заставав замкнені двері з написом; “Нас нема вдома”, а тим часом в кожній шибці стирчала голова, як образ.

* * *

П’ята з черги дитина мала бути хлопцем. Олена теж була твердо переконана, що буде хлопець. Мала певні, стократ життям перевірені підстави сподіватись, що цим разом буде так, як вони з Аркадієм бажають. Коли раніше обличчя Олени покривалося плямами, то за цим разом лице її нагадувало пелюсток чайної рожі. Досвідчені жінки-селянки говорили, що це певний знак, що народиться хлопець. Олена гаряче молила бога, щоб нарешті послав їм хлопця. Хай би був розбишака, хай би в школі погано вчився, хай би дер черевики, хай би доводилося платити людям за шиби, аби тільки був, аби Аркадій заспокоївся, що родове прізвище не загине. Всупереч забобонові, навіть наперед вибрали синові ім’я. Мав називатися Ярослав.

Коли народилася п’ята дочка, Аркадій не витримав і закляв уголос. До того ж, як на лихо, Слава в дитинстві була дуже негарна. Широкий рот, вилицювате лице і ненормально худа довга шия робили її зовнішність неприємною для ока. Згодом дитина, як то кажуть, виладніла і, на радість Аркадієві, скидалася більше на хлопця, ніж на дівчинку. За бажанням Аркадія, до сьомого року життя дитина мала підстрижену по-хлоп’ячому голову і ходила в хлоп’ячих штанятах.

Була рухлива і воліла товаришувати з хлопцями, ніж з дівчатками.

Аркадій хвилинами забував, що перед ним переодягнене дівча, і під такий настрій згоден був віддати все на світі за свого “сина”. На жаль, ілюзорні видіння зникали, і дійсність виринала такою, якою вона була: був батьком п’яти дівчат, які в свою чергу вимагали для себе раніше чи пізніше п’ятьох добре забезпечених чоловіків. А звідки взяти тих п’ять зятів, коли молодь стала в опозиції до Польської держави і, замість здобувати дипломи, а затим становище, оголосила бойкот польському університету. (Правда, той бойкот тривав недовго, і згодом склалася така ситуація, що частина української молоді вже стала чемною, хотіла вчитись, але не всю її приймали до вищих шкіл).

Аркадій міг би “повипихати” своїх дочок за богословів, але, коли бути щирим, не хотів для них долі їмосці. Боротьба за целібат[19] яку з такою ревністю розпочав станіславський владика, породжувала думки, що доля останніх їмосцей не буде солодкою.

Коли Аркадій закривав іноді очі перед своїми гарненькими, здоровими, нарядженими, як лялечки, дочками, щоб уявити собі їх уже дорослими, то дуже часто, замість образу мадонни з дитям на руках, ввижалася йому засушена стара діва, яку він возить з балу на бал і ніде “продати” не може.

Коли б у нього був капітал, то він повидавав би своїх дочок за людей з тітель оне мітель[20], аби лише голова була на карку в майбутніх зятеньків, і створив би таку промислову аристократію, що загумінковим патріотам аж в носі закрутило б… Якби!

На жаль, всі мрії зводились тільки до фатаморганних видінь. Була, треба сказати, в Річинського одна ідея, яка могла б обернутися в золотий потік, коли б він мав діло з розумними людьми, а не з чередою баранів, як його миряни.

У селі Вишня, трохи вбік від хат, були три гарячих джерела, що взимку куріли парою, як ватри. Громада звела ті джерела до спільного русла, обвела їх невисокою підмуровкою у вигляді підкови. Біля воріт лежав ряд кам’яних плит, на яких жінки прали білизну як улітку, так і взимку. В селі існувало переконання, що вода з прала помагає проти ревматизму. Влітку сюди приходили хворі з відрами і цеберками, мочили ноги й руки в лікувальній воді, сушились на сонці і знову обливались водою. Опинившись у скрутному матеріальному становищі (особливо відколи батько переїхав з Поділля на Покуття і перестав привозити “діткам на горішки” запечатані конверти з банкнотами), Аркадій подумав про вишнянські теплі води.

Про яку-небудь містерію з чудодійною силою божою не могло бути й мови. Не ті часи настали, не ті й люди. Не містику, а науку треба запрягти у свій ридван. Щоб не відстати від часу, Аркадій вирішив побудувати у Вишні український санаторій. Перший український санаторій на галицькій землі, у повному розумінні слова “санаторій”.

Звідки взяти капітал на побудову санаторію, Аркадій поки що не думав. В розмаху його планів це питання було другорядним. Аркадій Річинський вважав, що основне — це ідея. А ідея була ось яка: відкупити у громади на довголітні рати[21] теплі джерела. Ставши юридичним власником джерел, заснувати акційну спілку і на внесені паї поставити фундамент під новий санаторій. Маючи парцелю з фундаментом, одержати позичку у Крайовім господарськім банку і закінчити будівлю.

Джерельна вода й грязі, що їх Аркадій послав до Львова на аналіз, виявилися придатними для лікування.

Аркадій, не вважаючи за доцільне наперед розголошувати свій задум, спершу поділився проектом з своїм двоюрідним братом, отцем Нестором Річинським. Аркадій знав, що Нестор не тільки не боїться риску, а, навпаки, охоче гониться до будь-якого азарту.

Нестор загорівся Аркадієвою ідеєю, як віхоть сухої соломи.

— Не ідея, а чисте золото, пане добродію! Якщо митрополит може мати власну друкарню, то чому не можуть брати Річинські мати власний санаторій?

Як мати мріє про зачату у своїй утробі дитину, уявляючи її перед очима, так брати Річинські часто за карафкою порічняку мріяли і уявляли собі той майбутній санаторій.

Перш за все треба, пане добродію, дібрати влучну назву, скажім… скажім, “Українська Мацеста” або щось на той зразок. Головною пружиною цього бізнесу мусить бути, як у всьому світі водиться, реклама. Реклама, реклама і ще раз реклама! Треба невпинно, пане добродію, бити по національних почуттях, а за їх посередництвом — і по кишенях галицьких ботокудів[22]. Майбутній санаторій треба рекламувати таким чином: народжується новий бастіон українізму на цих землях — український санаторій.

Побудований він на українській землі, руками українського робітника з метою уможливити українцям всіх суспільних верств без винятку, — по доступній ціні, звичайно, — підлікувати своє здоров’я.

“Свій до свого!”

Хто хоче весело й здорово відпочити та підлікувати своє здоров’я, спішіть замовити собі місце в “Українській Мацесті”.

Очевидно, очевидно, пане добродію, все це буде літературно краще оброблено, це поки що, так би мовити, тільки ескізи до реклами.

Будинок, само собою, мусить бути теж побудований в українському гуцульському стилі: рублені стіни, покрівля з гонти, різні там традиційні ганки та різьблені віконниці. Всередині кімнати будуть прибрані гуцульськими домотканнями, гуцульською керамікою, косівськими ліжниками й килимами.

Ординатором в санаторії буде молодий (що згодом стане зятем отця Річинського) лікар, в якого з-під білого халата виглядатиме рубчик вишиваної сорочки. До столу подаватимуть дівчата у вишиваних кофтах, а під час обіду гостям приграватиме капела, складена з народних інструментів і… музик в постолах та червоних гачах[23]. Перед вікнами санаторію цвістимуть марунка й купчики — для народного українського колориту.

Клієнти, що з’їжджаються до санаторію з цілої Польщі (на цьому етапі розвою бізнесу лозунг “свій до свого!” буде тільки парадною вивіскою), залишатимуть сотки, сотки злотих у місцевого населення за ягоди, гриби, молочні продукти, різьбярські та керамічні вироби, килими та вишивки.

Коли Аркадій дивився на себе з цього боку, то бачив себе добродієм свого народу, ім’я якого повинно бути вписане золотими літерами якщо не в історію Галичини, то бодай Покуття. Йому здавалося, що на цьому золотому інтересі виграють всі: держава — через те, що отримуватиме додатковий прибутковий податок, громада (під цим словом Аркадій розумів навколишнє селянство) — тому, що в її руках залишатимуться сотки, сотки злотих за гриби, малину, кераміку і т. д., врешті, він, Аркадій, ощаслививши державу і довколишніх селян, при допомозі такого джерела зможе не лише пристойно повидавати заміж своїх дочок, але й забезпечити спокійну старість їм і їхнім дітям.

Проте вийшло зовсім інакше. Перш за все громада (чого Річинський ніколи не сподівався!) відмовилася продати прало. Спочатку Аркадій думав, що селяни, охоплені духом кооперації, не хочуть віддати лікувальних джерел у приватні руки, бо самі задумують будувати кооперативний санаторій. Але нічого подібного! Ситуація була такою, що громада (читай: чоловіки, підбурені своїми жінками) не хотіла позбутися прала заради власної вигоди. Селу вигідно мати власні теплиці — чи то для поїння худоби зимою, чи для прання білизни. Всі довколишні села заздрять Вишні. Чому ж вони мають добровільно зректися такого добра?

— Люди, парафіяни мої, — хвилювався Аркадій, аж повіка лівого ока починала дрижати, — зрозумійте, що в побудові санаторію перш за все ваш, а не мій інтерес. У Вишні буде український санаторій! Ви тільки подумайте собі: в нашому глухому, забитому селі буде санаторій з електричним світлом!

Петро Мартинчук чвиркнув крізь зуби якось так незручно, що мало не вцілив на черевик Аркадієві. Аркадій відсторонив ногу, а Мартинчук, помітивши це, усміхнувся у вуса й сказав:

— Не таке вже, єгомосць, наше село затуркане і глухе, яким ви його хочете зробити…

Аркадій зволив подивитись на нього, і тільки.

— В селі, мої дорогі парафіяни, буде постійний лікар. Подумайте, коли у Вишні був постійний лікар?

— Але задармо лікувати він нікого не буде?

Аркадій не розібрав, хто це сказав — Мартинчук чи Мартинчуків компаньйон і кум Загайчик. Зрештою, це не мало значення.

— Для лікування буде санаторій…

— А хто буде користатись тим санаторієм?

Це начебто наївне питання було провокацією чистої води. Аркадієві так і хотілося сказати: “Я мав вас, Петре, за більш дотепного”, але не зробив цього тільки тому, що в гурті стояли й старі селяни, які не зрозуміли б його відповіді. Аркадій мусив прийняти бій з тим напасником, якщо не хотів в очах мирян визнати себе переможеним:

— Бачите, Мартинчук, санаторій у наших умовах — це теж один з видів промисловості. Коли б у нас об’явилася відповідна глина і хтось, скажім я, почав би виробляти цеглу, то ви всі пішли б на роботу… були б раді, що є де заробити, й не допитувалися б, хто житиме в тих домах, що їх побудують з тієї цегли… Мої дорогі, з чого ж буде жити лікар, коли він лікуватиме всіх задармо? Адже він не має державної платні, так чи ні? Коли трапиться наглий нещасливий випадок в селі і є лікар зараз же на місці, під рукою, — то це велика справа, Мартинчук. Коли б три роки тому Вишня мала свого лікаря, то Іван Проців не вмер би від гангрени, ані невістка Куйбишечки не сконала б від упливу крові… Ви це прекрасно розумієте. А ви, Мартинчук, і ви, Загайчик, розумієте більше від інших, але вам хочеться пустити парохові шпильку під бік, і все! “Хто буде користатися з санаторію?” Ви хочете, щоб я згарячу відповів: “Всякий, хто потребуватиме санаторійного лікування”. Ні, мої дорогі. Не всякий. Поки що, Мартинчук, не всякий, а тільки той, хто може оплатити лікаря, харчі, прислугу, приміщення… В нас же немає, як у вас там, за Збручем, державних санаторіїв… а за все треба платити з приватної кишені. Я ось змилосерджуся над якимось бідняком і лікуватиму його задармо, але панове з податкового уряду не змилосердяться наді мною, а запишуть мені того безплатного курортника у мій прибуток і вимагатимуть за нього податок. Я хотів би, мої дорогі, — Аркадій зробив жест рукою, який мав означати, щоб народ тісніше згуртувався біля нього, начеб те, що він хотів сказати, мало бути секретом, — щоб ви що інше взяли під увагу. До нашого санаторію будуть щоліта з’їжджатися гості з усієї Польщі. Ви врахуйте: протягом літа за ягоди та гриби, що їх вам назбирають дітиська, ви вторгуєте стільки, що зможете купити кілька корців хліба на зиму…

— Та ми, прошу єгомосця, вже по гуцулах бачимо, яке їм добро привезли пани з Варшави. Не знати, чи то правда, але кажуть, що в Жаб’ї, наприклад, священик навіть шлюбу не може дати без лікарської посвідки… Якось жили-сьмо, отченьку, дотепер, проживемо й відтепер… А теплиць позбуватись громада й не гадає…

Оця невдала затія з санаторієм ще більше загострила відносини між Аркадієм і парафіянами, вона й була тією безпосередньою причиною, через що в двадцять третьому році Річинські переїхали до міста.

Сьомого грудня тридцять шостого року Катерині минало двадцять три роки. Олена звернулася до Аркадія з напівпросьбою:

— Не треба в цьому році справляти Катрусі гучних іменин. Може, люди призабудуть день її уродин і скільки дівчині вже років…

Аркадій розсміявся:

— Люди забудуть, що у Річинських на святої Катерини прийом! Що ж це ти, дорогенька?

Олена ще раз повторила своє прохання:

— А мені все ж таки здається, що не треба розголошувати, що дівчині двадцять четвертий піде… — і тут же, відвівши очі, спитала саму себе: невже ж двадцять п’ять років минуло з того літа, коли вона востаннє бачила Ореста Білинського?

— Навпаки, навпаки, дорогенька! Треба цього року Катрусі влаштувати гучні іменини, бо це будуть її останні дівочі… Ти думаєш що? Я навмисне не хотів, щоб вона рано заміж виходила. Кому це потрібне? Ні одну з них не дам заміж раніше! Які б не були лакомі ягідки, то зрілий овоч смакує найкраще…

Олена почервоніла. Якщо Аркадій тепер, після двадцяти п’яти років співжиття, жалкує, що взяв її, недозрілу, то чи це її вина? Але тут же злякалася власних думок. Тяжко грішила, нарікаючи на Аркадія. За ким ще могла почувати себе такою безпечною, як не за Аркадієм? Ішла крізь життя, як за запоною, що охороняла її перед всякими неприємними випадковостями.

От хвилину тому готова була сприймати день народження Катрусі як злощасну межу у віці найстаршої дочки, а Аркадій кількома словами зумів переконати її, що майбутнє її дітей — це ні в якому разі не гра сліпого випадку. Їх долею керує розумна, передбачлива батьківська рука.

Ще того самого вечора Аркадій послав по маклера.

Рафаїл Суліман, значно молодший за Аркадія, був своєю людиною в домі Річинських.

Історія зв’язків Суліманів і Річинських мала глибше коріння.

Сорок літ тому батько Аркадія, покійний о. Августин Річинський, був парохом в селі Морниця на Поділлі. Відзначалася ця місцевість від інших подільських сіл перш за все тим, що була з трьох боків оперезана річкою, за якою тягнулись ліси — велика рідкість у тих краях. У місці, де річка Бистра (хоч вона насправді ледве рухалася) робила коліно, було чудодійне джерело. За переказом, який ревно підтримувала церква, з цього джерела колись виринула божа мати, і саме тому вода в ньому набрала цілющої сили. Безперечно, води мусили мати природні лікувальні якості, але тому, що джерело знаходилося на території церковного масиву, спритні духовні отці вирішили використати його для своїх прибутків.

Отак незначне джерельце і стало справжнім магнітом для прочан всієї Галичини. Починаючи від ранньої весни, десь від св. Юрія, аж до покрови, тобто до половини жовтня, до Морниці збиралися тисячі селян з Поділля, Бойківщини, ба навіть з далекого Покуття та Гуцульщини.

Люди приїздили сюди з різних потреб. Більшість, особливо молодь, вбачала в поїздці до Морниці веселу розвагу. Односельчани вибиралися на відпуст до Морниці численними групами, і тут же, за селом, старі відділялись від молодих. Коли перші співали до захрипу побожні пісні, то молодь переплітала їх світськими, часто не зовсім пристойними коломийками, за якими слідували сміхи та хихи. А ще більшою спокусою були для молодих принагідні нічліги, які часто-густо ставали причиною того, що на тацу біля церкви сипались щедріші, ніж звичайно, датки. Сказано-бо, що каяття без діла мертве єсть.

Багато людей приїздило до Морниці з надією вилікувати свої застарілі недуги. Такі повзли до джерела або їх вели попід руки, вмивалися та пили цілющу водичку і обов’язково набирали у пляшку з собою. Були справді випадки, що вода декого виліковувала. І хоч такий випадок траплявся один на п’ять тисяч, звістка про чудо блискавично облітала село за селом, і наступної весни число прочан зростало.

Немало приїздило сюди з чисто побожних побуджень. Для них Морниця була тим, чим Мекка для правовірного мусульманина. Вони не мали перед собою іншої мети, як раз на рік побувати на відпусті у Морниці.

В неділі й свята на майдані перед церквою юрмилися непроглядні маси народу.

В дитинстві Аркадій не міг зрозуміти, чому паніматка так сердилася, а то й суворо карала, коли він пропадав серед прочан. Особливо забороняла йому появлятися на майдані смерком. Наймички, наслідуючи приклад їмосці, страшили малого Аркадія, що ввечері серед прочан з’являються цигани з величезними міхами і забирають дітей, які швендяють без батьків. Хлопчина вірив і не вірив.

Коли підріс, вирішив нарешті дізнатися правди. Одної ночі викрався через вікно своєї спальні і чкурнув у темінь, орієнтуючись на людські шепоти.

Те, що побачив, жахнуло його не тим, що воно відбувалося взагалі (давно уже знав, що і до чого), а тим, що відбувалося майже прилюдно, близько від церкви, під оком матері божої.

Згодом, коли вже вчився у духовній академії, зрозумів, що священики навмисне не втручаються у світські справи прочан. Сам розсудок диктує, що чим тяжчий гріх, тим глибше каяття, тим щедріші жертви на потреби церкви.

Тут же, під боком церкви (тінь від куполів падала на його город, тому там ніколи не достигала квасоля), мав свою крамничку мішаних товарів сліпий на одно око Мордко Суліман, батько Рафаїла.

Торгував він шміром, мидлом і повидлом. Одне слово, всім, починаючи від оселедців і кінчаючи чотками.

Селяни, йдучи, на відпуст, купували в Мордка незмірну кількість пшеничного хліба на парастас[24], штучні квіти і свічки. Пізнім вечором наймити о. Річинського лантухами зношували парастасний хліб на плебанію[25], звідки його знову забирав Мордко. Були випадки, коли один і той же товар Мордко з Річинським продавали по чотири, а то й по шість разів.

Служба божа, особливо у відпустові дні, відправлялась тут при вишуканій обстановці. Вже о четвертій рано на балкончики з чотирьох боків церкви виходили трубачі й на всі чотири сторони світу відтрублювали “на добридень” матці божій. Пізнім вечором ці ж фанфари грали божій матері “на добраніч”.

Ефект був непоганий, бо навколишньому священству доходи пливли рікою. Спритніші з-поміж священиків скуповували будинки або землю, а о. Августин задовольнявся тим, що жив на ширшу ногу, ніж морницький поміщик, якому о. Августин любив втерти носа. Коли в поміщика для виїзду була пара англіків чистої раси, то старий Річинський подбав, щоб і в нього теж були англіки, але не пара, а четвірка.

Коли поміщик справив собі нову карету, то й у Річинського з’явилася карета, але ще й позолочена.

На цьому грунті виник гострий конфлікт між Річинським і поміщиком, графом Кудельським, який постарався, щоб консисторія перевела Річинського з Морниці в якесь глухе сільце Покуття.

Поміщик не хотів бачити в селі й Мордка. На новому місці Мордко торгував збіжжям, скуповував худобу, а перед смертю взявся орендувати сади. Та, проте, синові не залишив нічого, крім паршивенького будиночка на Кінській вулиці у повітовому місті і заповіту: “Тримайся Річинських”. Правда, говорили, що Рафаїл погорів на девальвації і якби не це, то він вважався б одним з найбагатших євреїв у всій Галичині.

Переїхавши у двадцять третьому році в місто, Аркадій втратив контакт з Рафаїлом.

Рафаїл якось автоматично виринув на поверхню, коли Аркадієві треба було позичити грошей. Аркадій саме тільки починав фінансову кар’єру і більша сума грошей була кондіціо сіне ква нон[26].

Рафаїл змінився: змужнів і наче підріс. Про його юнацьку вроду свідчили тільки очі. Подовгасті, бездоганно чисті, темно-коричневі, з золотими іскорками, вони не дивились на людину, а гладили її.

Рафаїл Суліман мав звичку насторожуватись, доки ще йому поставили питання:

— З чого ти живеш, Рафаїле? Чим торгуєш?

Суліман меланхолійно похитав головою:

— А чому я мушу торгувати? Я собі живу… І дай боже, щоб ви так жили, пане Аркадію…

Суліман ніколи не говорив йому “отче”. Навіть при людях старався так будувати речення, щоб обминати це слово.

Тепер, коли Олена пригадала Аркадієві, що Катерині час заміж, він, не гаючи часу, послав по Сулімана. Коли з’явився Суліман, Аркадій на цілу годину замкнувся з ним в кабінеті. Коли Суліман пішов, навинулася Зоня.

— Тепер, коли вийде заміж Катруся, ти підеш у світ…

У Зоні заіскрилися очі:

— А за кого?

— А за кого, на твою думку, повинна вийти Катруся? Ну, по-твоєму, яка професія найкраща партія для панєн Річинських?

Зоня задумалася. Це питання торкалося не тільки однієї Катерини.

— Я думаю… доктор…

— От і правильно, — задоволено поплескав її по щоці Аркадій. — Віддамо Катрусю заміж за доктора…

* * *

Теофіл Безбородько став доктором медицини не відразу. Був час, коли Філько Безбородько був лише сином заможного міщанина і кандидатом у кравці. Щоправда, у роді Безбородьків не було чоловіків-кравців, але коли померла остання і найстарша дочка Анельця і залишила по собі новісіньку швейну машину “Зінгер” (яка раніше призначалася для середущої Каролінки), то думка вивчити Філька на кравця виникла якось сама по собі. Знайдено сто і одну перевагу кравецького фаху над іншими. Найперше, робота в хаті. Чи сльота, чи спека, чи стужа — кравцеві байдуже. Далі: робота чиста. Кравецька робота не псує ні рук, ні одягу, і завжди можна при ній скидатися на людину, а це багато значить. По-третє, робота, так би мовити, інтелігентна, бо з ким кравець має справу, як не з самими панами? Лапсердак не шиє собі у кравця. Четверте, і це найголовніше, кравецька робота не виснажлива. Говорім сюди, говорім туди, махати на машинці ногою — не те, що гатити молотом по ковадлі. До того ж добрий кравець непогано заробляє. І тут, мов на замовлення, знайдено всіх живих і померлих кравців, яким добре жилося. І, напевно, була б здійснена батькова мрія, якби не трапилося таке непередбачене нещастя, як нагла його смерть.

Мати — така покірна й безвольна за життя батька, що, здавалося, була приречена лише варити їсти, родити дітей і в означений час проводжати їх одне за одним за цвинтарну браму, — тепер збунтувалася, як ошаліла.

Причиною всього горя, що впало на її нещасну голову, була та проклята швейна машина! Чому не послухала Каролінки, коли та в сльозах, навколішках просила її:

— Мамо, не треба мені машинки. Я скоро вийду заміж за Юзика, і не будете мати клопоту зі мною. Рятуйте Дозика, він на очах нидіє…

Чому не продала машини пізніше, коли Анельцю треба було вислати в гори і годувати маслом та сирими яйцями? Чи ще не досить божої перестороги? Вважала, що досить. Вона продала машину відразу ж після похорону чоловіка, і, можна сказати, добре продала, а синові сказала:

— Коли б наш тато жив, то він порадив би, що з тобою робити. А так, що я знаю? Куди я, бідна вдова, маю вдатись? Хіба запишу тебе до тієї гімназії, бо маю там знайомого двірника і він не дасть тобі кривди зробити…

Таким чином, Філько на тринадцятому році життя опинився в першому класі гімназії. Мати згодом переїхала на село до брата, а Філько пішов квартирувати до того двірника, що мав опікуватись ним. Машини “Зінгер” при маминій мозольній праці вистачило на два перших роки. У четвертому класі Філько вчив уже товариша. До п’ятого класу мама щотижня приносила йому з села в традиційній кобяльці[27] хліб та дещо до хліба. З п’ятого класу Філько змінив квартиру, і мама перестала ходити до нього з напханим кошиком.

Але зовсім не тому, що материна допомога стала зайвою. Хоч прибутки у нього зросли (давав він уже тепер два уроки, один з них — синові викладача латині), але й витрати з’являлися щоразу нові й зовсім не передбачені.

Філько почав добирати собі товаришів. Він добре знав, з ким йому було б вигідно дружити. Та знав і те, що свого становища не окупить ні винятковими здібностями (бо таких не мав), ані кулаком, що теж не був міцним. Єдиним фактором, на який він міг покладатись, були гроші. Частував потрібних товаришів цигарками, запрошував на свій кошт до кіно, театру, шинку, будинку розпусти, і це створило йому популярність серед товаришів.

Тепер він сам їздив під неділю по харчі додому. Бувало таке, що мама, умовившись з ним заздалегідь, приїжджала до міста. Але вже не заходила на його нову квартиру, тим більше до гімназії, як раніше.

Мама серцем відчувала зміни в поведінці сина, про які не хотіла говорити. Він був безмежно вдячний матері за її чуйність і самовідданість. Приїздив додому завжди в гарному убранні, навіть чепурний, злегка чванькуватий, але до матері, коли залишались удвох, був нелукаво ніжним і добрим.

Чи того вистачало їй? Синок умовляв себе, що так. Мати померла від виснаження якраз під час тих канікул, коли він склав іспит зрілості. Філько затримався на селі, щоб впорядкувати свої спадкові справи. Йшлося про те, щоб опікун допоміг йому продати городець, який мама купила, позбувшись хатини у місті.

До Відня Філько виїхав, маючи в кишені всього-на-всього двісті доларів. Проте віз з собою щось більше, ніж гроші. Віз глибоку віру у свою щасливу зірку, у своє виняткове місце серед людського муравлища.

Середній, якщо не низький, на зріст, опецькуватий, з великими та круглими, як у ляльки, очима і куцим, як для чоловіка, носом, говіркий всезнайка, спочатку він був серед студентів “фігура коміка”.

Згодом його становище в студентській громаді почало набирати іншого характеру. Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько готувався з дійсно демосфенівською упертістю, створили йому славу доброго промовця. Потім наспіла доповідь про взаємовідносини філософії і природничих наук — тема, над якою два роки працював один швейцарець німецького походження, що жив з Безбородьком в одній квартирі і не знав української мови. Далі дружба з професором Адлером, яка, власне, зводилася до того, що Безбородько ходив до професора на квартиру й допомагав йому при складанні німецько-латинського медичного словника.

Все це і зумовило славу Безбородька серед українського студентства у Відні. Дійшло до того, що на студентських вечірках дівчата вважали за свого роду успіх протанцювати тур вальсу з Безбородьком. Повернувшись у рідне містечко з закордонним дипломом, він вважався персоною грата серед вершків місцевого суспільства.

З Катериною Річинською Безбородько познайомився на балу в клубі “Бесіда”. Ще в день балу Безбородько не думав, що буде на ньому. Знав, що такі бали — не що інше, як прилюдні торги на дівчат. Не заперечував того, що і йому колись доведеться вибиратись на такий ярмарок з метою купити і продатись за можливо найвищу ціну, але поки що відкладав цю справу.

По секрету сказати, саме в цей час його увагу займала молоденька сестра-практикантка, що недавно оце з’явилася в лікарні, де він працював.

Маючи відомості про те, що Валя саме цієї ночі чергує, Безбородько вибрався до лікарні нібито екстрено відвідати одного важкохворого, який з доручення директора знаходився під його особистим наглядом.

Біля своєї брами побачив маклера. Міг би пройти повз нього, як повз неживий предмет. Суліман не приступив би до нього, коли б вичитав з його обличчя, що пан доктор бажають собі цього, але Безбородька заїла цікавість: що він тут хоче? Суліман колись посередничав Безбородькові у справі однієї чималої грошової позички, і доктор вирішив, що на майбутнє може бути вигідним помітити зараз приліплену до брами постать.

— Що там нового, Сулімане?

Маклер, за звичкою, запитав і собі:

— Пан доктор не йдуть на бал?

— То й ви знаєте, що сьогодні бал? — зіронізував Безбородько.

Суліман відкинув голову і подивився на Безбородька так, як дивляться на картину.

— Що за питання, пане докторе? Ціле місто знає, що сьогодні бал у “Бесіді”, а чому Суліман не мав би того знати?

— Я теж вибираюся цієї ночі “на бал”, — захихотів по-парубоцькому Безбородько.

Суліман не здивувався:

— Такі “бали” не втечуть від пана доктора. Пан доктор, слава богу, тільки набирають соків. А цей бал пан доктор можуть втратити, а потім жалкуватимуть, такий рік на мене…

— А що на балу може бути цікавого для мене, Сулімане? Га?

Безбородько остаточно впевнився, що зустріч з Суліманом не випадкова.

— Що пан доктор таке питають? Багато дечого може бути цікавого. Наприклад, на балу буде отець Річинський з своєю дочкою…

— Та в нього, кажуть, щось дуже багато тих дочок…

— Найстарша завжди має першість, пане докторе.

— Я застарий горобець, пане Суліман, щоб впіймати мене на полову…

— А чого “на полову”? Там не полова, а чисте золото. Аби я такий здоровий був!

Безбородько махнув рукою і пішов у місто. Тим більше, що занавіска у вікні його хазяйки підозріло заворушилася. Підкусив його чорт ставати на теревені з маклером під самими вікнами пані Бровко!

Та в міру того як наближався до лікарні, притуплювалася гострота бажання побачити Валечку. Думка, що Суліман є безпосереднім посланцем такої фінансової величини, як Річинський, закружила голову Безбородькові. Відчув гарячий приплив любові до себе. І, як кожний щасливо закоханий, бажав, щоб і інші обожнювали предмет його любові.

Хап сивий, він покажеться на балу, а Валечка, слушно зауважив Суліман, не втече від нього.

Коли Безбородько повернувся на квартиру, пані Бровко вже гріла йому воду на купіль. Пропадає бабище за плітками, але другої такої хазяйки не знайти йому за жодні скарби світу. Факт!

Заки скупався, заки поголився, заки хазяйка накрохмалила йому перед сорочки, заки дібрав краватку, минуло майже три години. До того ж Безбородько навмисне зволікав і запізнювався.

Коли з’явився в залі, нагладжений, рожевий ще від гарячої купелі, поважний, до всіх стримано ввічливий, у смокінгу, що лежав на ньому, як його друга шкіра, відразу звернув на себе увагу.

Два пани з бального комітету приступили до нього і попросили почувати себе як дома.

Танці були в розпалі. Панни виглядали метеликами, крильця яких не втратили ще природного пилку: локони, бантики, рюшики на платтях, пудра на носиках, ба навіть живі, бездоганно свіжі квіти у косах.

Безбородько намагався відгадати, котра з тих вертихвісток — дочка о. Річинського, про якого жартома говорили, що то галицький Рокфеллер.

На руду, з чоловічими рисами обличчя дівчину в салатовому платті з чорним мереживом, що поглядала на свого партнера оком королеви на пажа, звернув увагу тільки тому, що поведінка її здалася йому надто нахабною.

По півночі приступив до нього один з бального комітету і делікатними словами, підкреслюючи ту обставину, що пан доктор новий у нашому місті, дав зрозуміти Безбородькові, що годилося б йому потанцювати хоч один тур вальсу з дочкою шановного всіма нами отця каноніка Річинського.

Катерина так не сподобалась Безбородькові, що вирішив всупереч всьому таки не просити її до танцю. Та на світанку, коли придивився, як у буфеті кавалери позичали гроші один у одного, він згадав про власні борги і попросив панну Річинську до білого вальсу.

Це, власне, було образою для панни Річинської, коли зважити, що за всю ніч не танцював з нею жодного туру. Катерина, вдаючи наївність, не відмовила, проте поклала собі за мету помститися нахабі.

Доктор Безбородько був обережний. На дипломатичні запросини він відповів дипломатичним викрутасом. Та само життя підсунуло Катерині нагоду.

До містечка одного разу заїхав німецький журналіст, про якого пішла чутка, що він впливовий і до того ж приятель української справи. Само собою, що гостюватиме в о. Річинського.

Катерина, за вказівкою батька, використала нагоду і запросила Безбородька. Треба, мовляв, щоб для пропаганди української справи був хтось довірений, що добре володіє німецькою мовою і ну… І взагалі, щоб виглядав імпозантно.

Натрапила на струну, якої шукала, і від того часу під умілим керівництвом татка не блукала вже у своїй тактиці щодо доктора Безбородька.

Прийом у Річинських був дійсно аристократичний — з шампанським та солоним мигдалем. Безбородькові подавали страви відразу ж після впливового гостя, і це теж не залишилося без наслідку.

Після вечері в салоні появилися ще три дочки Річинського: Зоня, Оля і Неля. Побачивши Нелю, Безбородько збентежився до непристойності. Такого чуда у природі він ще не бачив. Стояв як зачарований і пив дівчину очима. Отець Аркадій помітив враження, яке справила на Безбородька його дочка-красуня. Частуючи доктора єгипетськими цигарками, він сказав ніби між іншим:

— Неля в мене четверта з черги. Наймолодша Слава — дітвак[28] ще.

Безбородько затягнувся димом і не сказав нічого. Він зрозумів натяк отця Аркадія так, як і слід було розуміти.

З того часу Безбородько частіше заходив до Річинських, а в містечку почали плескати, що доктор Безбородько буває в домі отця каноніка.

Річинські за тих часів аж двічі на рік їздили до Львова в оперу чи на концерти відомих приїжджих музикантів.

Робилося це показово, з пристойним марнотратством. До театру під’їжджали автомобілем. В антрактах батько приносив матері та дочкам бонбоньєрки з цукерками і помаранчі. Дівчата були одягнені за першою вимогою моди. Катерина, як найстарша і перша на черзі, мала навіть пелерину із справжніх горностаїв.

Безбородькові імпонував такий стиль прилюдних виступів. Запрошений о. Аркадієм, він теж їздив з Річинськими до Львова. У ложі вмощувався так, щоб сидіти поміж Катериною і Нелею, і своїми зауваженнями, звичайно, ділився з Нелею. Люди в партері, не обізнані з родинними справами Річинських, могли говорити, що ота зеленоока красуня належить йому.

Та хоч Безбородькові і подобався стиль такого прилюдного показу, однак він швидко зорієнтувався, що це і йому коштуватиме чимало.

Навіть коли отець Річинський запрошував до театру, то дорогу до Львова (про готель не будемо говорити, він, дякуючи знайомим, обходився без нього), бонбоньєрки, квіти, помаранчі доводилося з пристойністю оплачувати йому, кавалерові.

Заробіток лікарського практиканта був невеличкий і зовсім не достатній для нових життєвих вимог Безбородька.

Треба було собі якось зарадити. Безбородько прекрасно знав, що, з’являючись прилюдно з Катериною, він зможе робити боргів, скільки влізе. Батенько Річинський і так заплатить все ще до вінчання. Певний був, що в цілому місті не знайдеться жодної фірми, яка б відмовила тепер йому в кредиті. Але Безбородько хотів тут не поступитися власним гонором. Хай би промисловці і купці першими прийшли до нього! Хай би для стороннього ока здавалося, що він їм ласку чинить, беручи в борг!

Безбородько знав, чого хоче, тільки не знав, як досягти бажаного.

Рафаїл Суліман виручив його:

— Знають пан доктор що? Ходять чутки, що пан доктор бувають у каноніка Річинського. (Так, начеб він сам не зустрічав його у Річинських!) Ну-ну, дай боже щастя! Що пан доктор думають?

— А ви що думаєте? — заскочив маклера Безбородько.

Суліман посміхнувся з фальшивою покорою:

— Що я думаю? Що ж я можу думати? Але як пан доктор питають про мою думку, то я скажу, — чому би не сказати? Родина панства Річинських — то якраз щось для пана доктора. Панові доктору потрібні не тільки долари, але й пані, ну, — лукаво повів очима маклер, — такої пані, щоб уміла панею бути. Що пан доктор собі думають? Річинські — це ваша українська аристократія! Такий рік на мене!

Безбородько заглянув Рафаїлові Суліману прямо у вічі. Той трохи здивовано витримав його погляд. Тоді Безбородько поклав йому руку на плече і сказав з щирістю, яку за хвилину не міг простити собі:

— Я, напевно, оженюся в отця Річинського, пане Суліман… Не знаю ще тільки — з котрою…

Суліман поклав два пальці до вуст, ніби збирався послати комусь поцілунок.

— Я вас розумію, пане докторе. Я дуже добре розумію пана доктора, — проказав з меланхолією, яка здивувала Безбородька. — Гарна дівчина — то велика біда, то великий клопіт у житті чоловіка, якому потрібні гроші… Пан доктор знають? Я сам думав не раз, звідки в Річинських взялася ця Нелька? Така краса… ци… ци… така краса! Вона — як наша біблійна Руф… Але що робити? Що робити, коли долари одержить Катруся, а не Нелька? Нельці не потрібно доларів, бо вона сама як мільйон доларів. Такий рік на мене! А панові докторові таки клопіт…

— Не будемо про це говорити, — жорстко перервав Безбородько, лихий на своє панібратство з маклером. — Факт, що женюся в Річинських, і кінець!

— Саме це я хотів знати! — відразу спіймав його на слові Суліман.

Безбородько критично подивився на нього і відчув неясний страх перед цією людиною. Чи був це давно знайомий маклер, чи хтось інший, кого Безбородько ще не знав. Все одно, ким би не був той чоловік, він волів не мати з ним нічого спільного.

— Ви скажіть мені одне, Сулімане…

Але Суліман не дав йому закінчити:

— Тут не треба багато балакати, тут треба діяти, пане докторе. А коли пан доктор хочуть знати мою думку, то я скажу: хай пан доктор кують залізо, поки гаряче…

Незабаром після цієї розмови, нібито зовсім випадково, прийшов до Безбородька представник однієї великої фірми й запропонував панові докторові радіоприймач на виплату. Згодом інший місцевий купець майже силоміць упхав йому пальто, підбите куницями.

— Бійтеся бога, пане Кальман, це ж ціле майно! Звідки я візьму стільки грошей?

Купець відповів з філософським спокоєм:

— Чи я питаю у вас гроші? Я даю вам хутро, а ви носіть собі його на здоров’я… Про гроші маємо час балакати…

Відтепер Безбородько не міг обігнатися від агентів. Погодився ще на один візитний костюм, на тридцять два томи лікарської енциклопедії, на апарат рентген, на лампу “солюкс”. Саме відбувалися переговори про купівлю мотоцикла марки “Фіат”, коли трапився отой прикрий випадок з отцем Річинським.

Перед Безбородьком постали примари, перед якими він заплющував очі і весь здригався: сплата за радіоприймач… за лікарські прилади… за хутро… за костюми… сплата за енциклопедію (на біса вона йому здалась!).

Сплати. Сплати. Сплати.

Безбородько розраховував, що заплатить один, ну, два перші внески, а решту боргів, замість весільного подарунка, покриє тесть. Про посаг нареченої волів мріяти, як про непорушність.

А як же тепер бути?

Перспектива року обов’язкової жалоби на випадок смерті голови родини, яка виключає одруження кого-небудь з членів цієї родини, анітрохи не всміхалася по вуха заборгованому пану докторові.

Чотири дні й чотири ночі чекав Аркадій Сулімана. Він не кликав його, але Суліман повинен сам прийти. Сталася така подія у фінансовому світі, що маклер не може не прийти. Але чому не йде?

Аркадій настільки очуняв від першого удару (лікар заявив йому по секрету від дружини і дітей, що при його прогресуючому склерозі ще один такий випадок — і станеться катастрофа!), що повірив у своє банкротство.

Незбагненним залишився тільки факт банкротства нафтопромислової компанії Лінде, пайщиком якої був він, Річинський.

Це було щось неймовірне! Щось подібне до того, як би дволітня дитина підняла сокиру і зарубала нею дорослого чоловіка.

Тринадцять років Аркадій скуповував акції фірми Лінде. Промисел розростався з кожним роком (за винятком двох з половиною років кризи). Аркадій Річинський з бухгалтерською точністю наприкінці кожного ділового року отримував свої дивіденди. Це заохочувало його спекульнути на акціях фірми і чужим капіталом. Зібрав чималий капітальчик від різних людей, переважно від удів і старих дівиць, що хотіли свій капітальчик помножити трохи на чорну годину, і теж вклав у інтерес Лінде. І зробив наче непогано. Прибуток від чужого капіталу ділив на три частини: одну віддавав, тобто віддавав не буквально, а дописував до капіталу своїх спільників, а дві клав собі в кишеню на дрібні видатки.

Досі все йшло якнайкраще: ні звіт надвірної ради, ні ревізійні комісії не давали приводу для тривоги чи бодай обережності.

І раптом Аркадій дізнається з газет (якесь чудо, що в нього не потріскалися жили в мозку), що фірма Лінде оголосила “невиплацальносць”, а сам Лінде позбавив себе життя у Львові в готелі “Жорж”. Бульварні газети, які люблять смакувати такі деталі, описували, як небіжчик відкотив рожевий персидський килим на підлозі, щоб не оббризкати його кров’ю.

Але в чому справа кінець кінцем?

Якась американська фірма проковтнула Лінде.

Як? Роззявила рот, схопила у свої зуби Лінде й відразу ж проковтнула? Як же можна за одним ковтком поглинути такий великий шмат? А от проковтнула — і все!

Коли б Аркадій отримав ці відомості на чотири дні раніше, то він, можливо, врятував би частину свого капіталу, а тепер, — він це добре знав, — усе пропало.

Тим більше — коли вірити тим газетним ганчіркам, що полюють тільки на сенсацію, — не тільки фінансові справи спонукали Лінде до самовбивства. Коротко кажучи, дружина Лінде, прекрасна пані Малгожата, начебто втекла за кордон з “правою рукою” шефа. Само собою, що “рука” ота не пустилася в подорож голіруч.

Чи вмер Данило, чи його болячка задавила — Аркадій втратив не тільки весь власний капітал, але й довірені йому ощадності чужих людей.

Звичайно, коли з ним поступили так безоглядно жорстоко, то він теж мав повне право так само поставитись і до своїх спільників. Тим більше, що яким він культурним і м’яким не показав би себе, обставина ця не поверне нещасним їхніх заощаджень.

Та справа була не у вдовах і старих дівах, а в його власній дитині. Перед одруженням Катерини ніхто не повинен знати, що Річинський погорів на акціях Лінде, бо інакше не бачити Катрусі Безбородька. Хто ожениться з голою й босою, до того ж невродливою дівчиною, маючи вибір між нею і Нелею?

Отут без допомоги Сулімана може провалитися вся справа. Пустить Суліман поголоску поміж маклерами на біржі, що отець канонік зумів свій капітал вицофати[29] з компанії Лінде за кілька днів перед катастрофою, — Катруся буде панею докторовою. Інакше — жодна сила не примусить Безбородька одружитися з нею.

Суліман з’явився аж шостого дня.

— Ти чого так пізно? — з порога гримнув на нього Річинський, щоб той і на мить не подумав собі, що нещастя зламало його.

Суліман не повірив, що Річинського не зламало нещастя.

— Пане Аркадію, не надривайте собі голос… Скільки ми вже з вами знаємося? Ми вже можемо мовчати і прекрасно розуміти один одного. Скажете, що ні? Я знаю, чого вам треба від мене… я все знаю… Ви спите, а я знаю, що вам сниться…

— Е, ти вже занадто, Рафаїле…

— Я хочу сказати, що я знаю, що ви хочете, щоб вам приснилося…

Річинський здався.

— Ти ж знаєш моє нещастя, — сказав зламаним, майже плаксивим голосом.

Суліман зайнявся радістю і відразу аж помолодів. Становище Річинського підсувало йому, Рафаїлу Суліману, нагоду виявити свою начебто безкорисливу доброзичливість до цієї родини.

— А чому я не мав би знати, пане Аркадію? Я знаю, що Безбородько не візьме Катрусі з акціями Лінде… Ша… ша… нас ніхто не підслуховує. Але для чого існує син сліпого Мордка? Ви покладіться на мене. Ви не вірите Рафаїлові, Аркадію, — прорвався в нього теплий тон, і він підсвідомо перейшов на “ти”, — ти не віриш Рафаїлові? Я зроблю так, що Безбородько візьме Катерину. Тільки — ша! Ні півслова нікому… Але отцеві канонікові Річинському треба не тільки видати заміж найстаршу дочку за доктора, але йому ще й треба, щоб у нього дома все лишалося так, як було досі… Ой, біда, пане, Аркадію, біда, коли людина привикне до вигоди, до розкоші. Бо пізніше вона без того — як каліка… Такий рік на мене!

— Я тебе не розумію, — промимрив Річинський. Надія, якій він боявся повірити, відібрала в нього силу. — Рафаїл, за віщо ти для мене… такий? Якої плати захочеш пізніше?

Суліман нахилив до нього голову так, що їх чола майже торкнулися:

— Що можна знати наперед, пане Аркадію? Може, зовсім нічого не схочу, а може, попрошу у вас такої нагороди, що ви мені межи очі плюнете… Найдурніше зі всіх створінь — це все ж таки людина, Аркадію. Щоб я такий здоровий був! Коли б кожний з тих усіх дуже поважаних, дуже шанованих добродіїв з золотими ланцюжками на черевах хотіли розповісти всі ті дурні думки, що чіпляються їх дуже поважних, дуже шановних голів… Ой, то весела комедія вийшла б із того! Простий народ реготався б, аж рачки повзав би, Аркадію. Ви заговорили про нагороду… Я мав би охоту випити склянку доброго вина…

Аркадій поворухнувся у кріслі. Суліман притримав його за руку:

— Хай не Мариня внесе його. У вас багато дочок… Доручіть Нелі…

Аркадій гнівно смикнув руку. Суліман знову вчепився за неї:

— Спокійно, пане Аркадію, спокійно… Я ж вам говорю, що людина — найдурніше з усіх створінь на світі… Можете мені вірити…

Аркадій покликав Нелю.

Увійшла і відразу освітила своєю красою кімнату.

Все було прекрасне в цій дівчині: і лінії бездоганної чистоти личка, і пропорції тіла, й гармонія кольорів. До каштанового з мідяними переливами волосся личили саме такі трав’янисто-зелені очі, які мала Неля. Навіть її блідо-рожеві уста гармоніювали із злегка смуглою шкірою її лиця і рук.

— Нелюсь, візьми у Марині ключі і принеси нам вина. Як увійдеш у пивницю, то праворуч, на другій полиці, будуть три пляшки… ти візьми середню… Тільки вважай, бо пляшка може бути з павутинням…

Неля довго не поверталася. Суліман втрачав терпець, наче мав бозна-яку справу.

Увійшла Неля з нахмуреними бровами. Була чимось незадоволена.

— Тепер ще бокали подай нам.

— І ще налийте нам, — попросив Суліман, підставляючи свій бокал першим.

Неля неуважно перехилила пляшку. Вино перелилося через вінця.

— Це від серця, так? — спитав Суліман начебто жартома, але Аркадієві, очевидно, це не сподобалося. Він досить жорстко наказав Нелі залишити їх самих.

Суліман зітхнув, потім підніс бокал, цокнувся з Аркадієм і одним духом перехилив його в рот, як горілку.

— Я думав, що ти розумніший, — тикнув його по-єврейському пальцем під бік Аркадій.

— Я ж казав вам, що найдурніше створіння — це людина… Ну, ша… досить про це. Будемо мати війну з німцями, пане Аркадію. Такий рік на мене… Ви ж читаєте газети, ви бачите, як Польща зачіпається з Гітлером?

— Німець добрий господар. Прийде сюди і допоможе нам схопити хлопа за морду, а то розперезався, що далі нікуди…

— Але ви на тому не виграєте, якщо німець виграє!

— А чому ти так думаєш?

— Бо Гітлер не любить католиків. Католики слухають папу римського, а він хоче, аби я такий здоровий, щоб весь світ тільки його слухав…

Аркадія розсмішило таке формулювання питання.

— От тобі й на! А я не знав цього! Ти за нас не турбуйся. Ми підемо за дольметчера[30] до Гітлера, слава богу, знаємо трохи німецьку мову, але що ти зробиш з собою, сину сліпого Мордка? Гітлер, кажуть, не дуже долюблює євреїв.

— Пане Аркадію, коли ріжуть курку, то насамперед підсипають їй зерно, а потім щойно хватають за крило. Син Мордка не буде чекати, щоб його впіймали за крило. Гітлер не любить євреїв? Яких євреїв, пане Аркадію? Ту пейсату бідноту? А за що їх любити? Я б сам видавив їх, як тарганів, щоб не плутались попід ногами… Ви думаєте, що війна — це тільки розбій? У війні відчиняються ще й кордони… А поїзди і кораблі… ци… ци… ци… Скільки безплатних пасажирів везуть вони сюди й туди!

— Ти думаєш про Америку?

— А хто заможніший з нашої віри не думає про Америку? Там, — це можна сказати, — наші-таки при владі… Але і Гітлер, і Америка ще дуже далеко… А що буде, пане Аркадію, як Англія і Франція допоможуть Польщі набити Гітлера? Це сила, що?

— Польща од можа до можа? А чому не соборна самостійна — від Сану до Дону?

— Де ви бачили, пане Аркадію, та ще в політиці, такого дурного, щоб давав що-небудь задурно? Ви чекаєте, що Гітлер дасть вам самостійну Україну? Я нічого проти того не маю… але, як ви гадаєте, що він за те схоче для себе?

— Дістане хліб і сало, а дасть нам машини.

— Ай, пане Аркадію, збираєтеся у дольметчери до Гітлера, а не читаєте праць свого хазяїна. Ви навіть у руках не мали “Майн кампф”. Стидно, пане Аркадію, стидно для такого освіченого пана, як ви… Адольфу Гітлеру потрібні не тільки хліб і сало, але ще й лебенсраум…[31] Як ви собі уявляєте: коли на Україні буде жити ваш зять і шурин Гітлера, то хто в кого буде служити?

— А я не мав би нічого проти — хай би й мій зять послужив трохи. У доброго господаря, по собі знаєш, — поплескав його Аркадій по плечу, — можна багато дечого навчитися… Хе-хе-хе… А втім, русини звикли до наймів…

— А як Польща виграє?

— Я тебе теж запитаю: а як Польща виграє?

Суліман налив собі вина, пригубив і відставив бокал.

— Як Польща виграє, — почухався за вухом, — то мені здається, що вона насамперед перестане панькатися з вами… Так мені здається, пане Аркадію.

— Панькатися? — аж встав з крісла Аркадій. Так його вразили ці слова, що аж по хаті заходив. — Панькатися? То, по-твоєму, Складковський панькається з нами?

Суліман стежив за його рухами напіввідкритими очима.

— Чи він з вами панькається? Він з вами дуже панькається, пане Аркадію. Коли б він хотів один процент того, що він видає на провокаторів і шпиків, покласти в свою кишеню, то йому не потрібно було б бути маршалом. Такий рік на мене! Він сидів би собі в Монте-Карло й грав у рулетку… І не потребував би собі сушити голови політикою! Ви читали у газеті, як шляхціц з патріотизму добровільно жертвує землю під ще один концтабір… під нову Березу Картузьку… А чому він не має жертвувати? Він бачить, куди іде політика уряду, а крім того, він не криється з тим, йому прокладуть асфальтовану дорогу по мочарах, і він не помиляється. У болотах кластимуть дороги… В ротах носитимуть воду і осушуватимуть мочари… Тоді вже не треба буде ні провокаторів, ні конфедентів…[32] пощадять тільки перевірених… на сто процентів лояльних… випробуваних війною…

— Слухай, Сулімане, а як чорт пожартує з мене: я піду битись за Польщу, а вона візьме і програє війну? Що мені скажуть тоді ті, що виграють?

Суліман прискулив око:

— Менший риск, ніж ви будете нелояльні до Польщі, а вона — виграє. Чим ви ризикуєте, якщо будете віддані Польщі? Припустім, що Польщі на цих землях не буде… що буде якась інша держава, то що? Кожна порядна держава любить лояльних і не любить бунтарів… Вона знає, що коли ви були лояльні до Польщі, то будете лояльні і до неї…

Аркадій заперечливо похитав головою.

— Є одна держава, яка не визнає цієї тактики… а, навпаки… підтримує бунтарів…

— Я знаю, кого ви маєте на думці. Ви маєте на думці Радянський Союз… Хай собі не визнає. Ми його, як ви сказали, тактики теж не визнаємо!

Суліман встав.

— І що далі? — спитав Річинський, якому вже набридла ця політична філософія. Його пекло знати, з чим конкретно прийшов до нього маклер.

— Що далі? — Суліман ні з того ні з сього засміявся. — Далі те, що поки ще та війна… вам уже потрібні гроші. Добре я кажу? Ой пане Аркадію, ви навіть самі не знаєте, як вам потрібні тепер гроші!

— Ну, далі… далі…

— Ой, як ви не можете спокійно слухати саме слово “гроші”! Ну, що далі? Далі те, що вам… з вашою головою, Аркадію, було б непогано бути… я так, для прикладу… скажім… завідуючим єпіскопськими лісами…

— Не вважай мене за простачка, Сулімане, — заговорив Річинський повільним голосом, аби не зрадити свого хвилювання. — Преосвященний не буде радитись з тобою, кого йому брати у завідуючі…

— Ну, преосвященний! Що ви, пане Аркадію, смієтеся? Де б він хотів з таким зашмарканим жидом, як я, ставати на розмову? Ви маєте рацію… преосвященний призначає завідуючого лісами, але пропонує кандидатуру, ви знаєте, як то буває поміж друзями, Другий відділ…

Аркадій відчув, як у нього холонуть кінчики пальців.

— А ти… ти?… — не міг дібрати слова.

Тепер Рафаїл поплескав його по плечу:

— Ви колись спитали мене, чим я торгую… То я тепер вам скажу: золотом і ще дечим рівновартним… Вам, як священикові, це не подобається? А чому ви думаєте, що тільки одна церква мусить мати монополь на гендель душами? Жарти, пане Аркадію, жарти: куди мені, бідному, затурканому євреєві, рівнятись до вас? Чого ви так дивитеся на мене? Кожний шукає легшого хліба… Вам теж вигідніше було б управляти лісами єпіскопа, ніж…

Річинський нетерпеливо затарабанив пальцями по столу.

— Кинь своє філософування, Рафаїле! Ти скажи мені краще ось що, — не діти ж ми з тобою, — чого вимагатимуть від мене за цю посаду?

— Нічого непристойного, пане Аркадію. Ай, я бачу по вас, що ви подумали собі щось непристойне. Навіщо це? Навіщо заздалегідь псувати собі нерви? Коли вже вам Рафаїл радить щось, то ви повинні бути певні, що він вам тільки добра бажає. Такий рік на мене! Аркадію, у вас ораторський хист. Ой, який у вас хист! Я б з таким талантом не йшов учитися на ксьондза… Якби в мене був такий талант… ци… ци… то я пішов би у театр і показував людям, як треба грати драми…

— Далі, Сулімане, далі…

— Ну, що значить “далі”? Куди далі? Тут вже стоп, а ви хочете далі? Я вам скажу секрет, про який всі знають… польський уряд хоче приборкати українське хлопство… Уряд хоче українсько-польської згоди… Навіщо старому професорові Мосціцькому[33] неполадків у хаті, коли поза хатою заноситься на таку бурю? А ви… ну, ви… повинні допомогти урядові в цьому. І все! Ну, не варта ця дрібничка місця управителя єпіскопськими лісами?

— А з інтелігенцією твій уряд не хоче згоди?

— Ви, пане Аркадію, смієтеся з мене, чи що? Яку інтелігенцію ви маєте на думці? Ту, що влаштувала антифашистський конгрес в минулому році, — тої жодний чорт не купить, а решта… частина вже куплена, а частині — підсипати трохи золотої пшенички, і клюне, як має бути…

— Може, не вся, Сулімане, клюне…

— Може, не вся, пане Аркадію, але, як кажуть, один в полі не воїн. Я знаю серед української інтелігенції таких божевільних патріотів, що ще у двадцятих роках відмовлялись від державної служби, бо не хотіли складати вірнопідданчої присяги Польщі… А що тим довели? Що виграли? Польща собі як була, так і далі є, а вони ходять старцями і живуть з подачок… А тепер вони, може б, вже хотіли присягти, але Польща не хоче посади давати… І жалкують, що такі дурні були…

— Є такі принципіальні, що не жалкують!

— Ну?.. Втратити таку нагоду і не жалкувати, то треба вже зовсім мішігене[34] бути…

— А з робочим класом Польща не хоче примирення?

— Хай той робочий клас шляк трафить — скільки він мені здоров’я коштує! В мене починає голова боліти, як тільки хтось згадає мені про нього. Ф-фу!

— А посли, Сулімане? Чому посли[35] не беруться за цю справу?

Аркадій вже пристав на пропозицію Сулімана. Ціна, яку вимагали від нього, видалася йому до смішного низькою. Відразу повернувся добрий настрій, як завжди, коли вдавалося дешево купити або дорого продати. Дальша розмова з Суліманом нагадувала йому розповідь про нещасний випадок з щасливим закінченням.

— Ну, що посли? Ундівські посли давно вже подали голос за польсько-українську згоду… Але тепер треба, такий час настав, пане Аркадію, щоб і низи цього захотіли…

— А панове посли не ласкаві нагнутись до низів?

— Що ви? — сердито засміявся Суліман. — Ви говорите, як хлопчик, що поняття не має про політику! Хіба на селі уже всі вірять ундівським чи радикальним послам? Я вам скажу, що тепер їм навіть не дуже безпечно показуватись по селах… засиплять гнилими покладками, що жодний одеколон не допоможе їм…

— Ти хочеш сказати, що по селах комуністи підносять голову?

— А чому їм у такій обстановці не підносити голови?

— І панове посли побоюються їх?

— А чому їх не боятися? Мало неприємностей вони зазнали від них?

— А ти думаєш, що комуністи попів люблять?

— А ви їдьте в такі села, де менше страху…

— Рафаїл… — обійняв його Річинський і повернув обличчям до себе. — З цим… завідуванням лісів — це реальна… конкретна справа?

— Аркадію, — вдруге забувся Суліман і перейшов на фамільярний тон, — чи Рафаїл пропонував тобі коли-небудь нереальну справу? Ви подумайте, пане Аркадію, — засоромився він свого панібратства, — а я тим часом піду собі.

Суліман вийшов з кімнати, але Аркадій не чув його кроків по сходах. Хотів відчинити двері і для цікавості подивитись, що його затримало у передпокої, аж тут через вікно побачив Нелю і Славу, що поверталися з саду.

Неля тримала високо в руках, як свічку, в’язанку лілей, а Слава йшла поперед неї, стрижучи повітря великими садовими ножицями.

Суліман зійшов сходами вниз. Побачивши його, Слава підбігла і жестом запропонувала йому понюхати лілеї. Мабуть, у нього на носі залишився жовтий пилок, бо Слава розреготалася, а Неля, як видно з гримаси, незадоволена витівкою сестри, показувала Суліману, де йому треба витерти хустинкою.

“Цієї плати не отримати тобі, старий собако”, — подумав Аркадій і тут же вирішив від сьогодні повести свої справи з Суліманом так, щоб той якомога менше бував у його домі.

Але неприємне, аж гидке враження, що на хвилину оволоділо отцем Річинським, зникло, коли відвернувся від вікна. Недопите вино на столі нагадало йому щойну розмову з Суліманом.

Аркадій хвацько вихилив решту вина просто з пляшки, сів у глибоке м’яке крісло і, закуривши, весь віддався мріям про майбутнє.

Він так виразно уявив собі двоповерховий будинок з різьбленими балконами і віконницями, шпалером рожевих мальв перед вікнами і величезним квадратом пасіки на задньому плані, аж здалося йому, наче в кімнату разом з надвечірнім вітерцем занесло й запах живиці.

Це буде його літня резиденція, а житиме він постійно у місті… Шикарні, на широку ногу, полювання з спеціально замовленим кухарем і камерним оркестром увечері обженуть бали у містечку. Його дівчата будуть на таких прийомах поза конкуренцією хіба тільки тому, що він не дурень запрошувати на них будь-кого з жінок, крім власних дочок.

Уявив собі на мить “свого синочка” Славу на чатах, у спортивному мисливському одязі, з рушницею через плече, у зеленому капелюшку з пір’ячком, — і серце його сповнилося батьківської гордості… Немає в околиці серед української інтелігенції другої дівчини, яка б рівнялась його Славі складністю фігури й гармонією рухів. “Спорт, спорт, пане добродію”, — як каже Нестор.

Дочки як приходили на світ одна за одною, так тепер одна за одною виходитимуть заміж.

Слава богу, що Катруся, найважчий калібр у цьому арсеналі, буде вже за Безбородьком.

На прийомах він завжди саджатиме Філька поруч пана повітового старости, а може, ще, чого доброго, воєводи, щоб його розчарування з приводу неодержаного посагу не видалося бідакові таким гірким…

Маючи такі можливості, він, Аркадій, звичайно, не стане забавлятися у патріотизм. Замість видати дочку за якогось голоштанька з “тітель оне мітель”, він радше віддасть її полякові з добрим становищем.

Хай тоді від злості зі шкури лізуть оті доморослі патріоти. Хай! Побісяться, побісяться — і перестануть, а для нього таке подружжя було б скріпленням його позиції, а тим самим — підсиленням його особистого авторитету.

Легше звільнити з роботи отця каноніка Річинського, ніж ксьондза Річинського, свата воєводи чи міністра. В його домі відтепер пануватиме не тільки лояльний, але й сердечний дух до Польщі як до держави.

Поруч Шевченка знайдеться місце і для Сенкевича, аякже!

Аркадій поволі приходить до переконання, що його неприязнь до поляків походила, правду сказати, лише від того, що польський уряд ущемляв матеріальні інтереси його родини.

Еге ж, прагнув зміни, прагнув української, а не польської держави, бо в українській державі при тому самому суспільному укладі його дочки могли б повиходити заміж за впливових службовців, за високих військових чинів.

Але тепер, коли це дає Польща, то на біса йому здалася ота Україна!

При Польщі як-не-як хлоп маленький, а у своїй державі, не бійся, підніс би голову! Вважав би: раз має свою державу, то тим самим настала й пора для його хлопської правди та волі. Хіба в 1919 році в короткий період існування Західноукраїнської Народної Республіки не знайшлися серед отих хлопів мудрагелі, що почали вимагати законів про розподіл землі й націоналізацію лісів? І коли дивитись на справу з перспективи часу, хто знає, чи не є спасінням для Галичини той факт, що вона опинилася в межах Речі Посполитої?

Слушно, зовсім слушно поступає Другий відділ[36] що хоче на постах управляючих лісами мати надійних людей. На цій ділянці господарства доводиться мати справу з армією лісорубів, отими прихвоснями робочого класу!

Дасть їм Аркадій Річинський “робочий клас”, аж в очах їм потемніє від того!

Го-го, він примусить їх танцювати під його дудочку, аж любо буде глянути! Головне — вміти витримати. Ліс, слава богу, це не лан пшениці, що погрожує осипанням зерна, через що поміщик рад не рад, а інколи йде на переговори із збунтованою голотою. Ліс може почекати.

Але Аркадій хоче бачити, як довго їх животи зможуть чекати. Про ліс є приповідка, що пан спить, а ліс росте. Це раз. По-друге, Аркадій докладе всіх зусиль, застосує всі засоби дипломатії, використає весь свій ораторський талант для того, щоб переконати преосвященного, що й на тартаках, і в лісі потрібна новітня техніка.

Новітня техніка, зрозуміло, скоротить живу людську силу бодай на п’ятдесят, а то й більше процентів. Машини обслуговуватимуть певні люди, свої люди! Аркадій забезпечить їм пристойне існування. Зробить з них робітничу аристократію, елемент, на який можна з довір’ям опертись на випадок будь-яких непередбачених заворушень в країні. А державі, урядові хіба не потрібні такі опорні пункти серед цього політичного трясовиння? Звичайно, що потрібні, а звідсіль — логічний висновок: чим більше він, Аркадій Річинський, створюватиме таких опорних пунктів, тим більшими будуть його заслуги перед польським урядом і тим більше вдячності йому з боку того уряду…

І Олена оживе в лісі, — знову зійшов він на ідилію. Часто відчував наче докір по відношенню до неї за те, що відірвав її від лісу, природи і замкнув у міських мурах. Тепер вона зможе жити в лісі від травня до жовтня. І тут же уявив собі її з опущеною косою, босоніж, у світлому платті: з почепленим на шиї ситом, вона зриває в садочку рожу для варення. Такою, якою він уперше побачив її у лісництві. І Катруся зможе кожного літа приїздити туди з дітьми…

— Так! — стукнув енергійно долонею по столу. — Буде діло!

* * *

Вишнянський кооператив міститься у нововідремонтованому будинку на горбку проти школи. Від дороги до крамниці ведуть глиняні, вирубані в землі сходи. Перед кооперативом росте кілька акацій. Влітку вони дають приємну тінь для тих, хто не хоче чекати на свою чергу у приміщенні. Стіни будинку сліплять очі білизною (не пошкодували рук жінки — члени, чи, як кажуть у Вишні, членкині, кооперативу!), а червоні віконниці з вирізаними сердечками здалека привертають до себе увагу.

Всередині цього чепурного домика ще краще: скляні шафи, набиті розмаїтим товаром, скидаються на іконостас. Прилавок, пофарбований у темно-червоний колір, пахне містом. Світло-жовта підлога ще відгонить живицею. Така чистота довкола, що аж сам собі видаєшся брудним. В кутку рукомийник і біла плювальниця. Цього досі ще не було в жодній сільській крамниці. Куток між прилавком і дверима завалений лантухами з білим борошном, цукром, крупами. Є навіть і риж. В протилежнім кутку стоїть бочка з гасом, лежать пачки з свічками, воском, жиром, милом, дьогтем.

На жердці над прилавком висять (мало що не заслоняючи очей крамареві) жіночі хустки, дорогі, шалінові, і дешеві, перкалеві, дитячі вбрання, стрічки різного кольору й ширини, панчохи, шнурки, дівочі прикраси. Зовсім як на ярмарку.

Проте вишняни не зовсім задоволені таким добробутом кооперативу. З заснуванням кооперативу у Вишні вийшло невеличке непорозуміння.

Справа в тому, що коли панове делегати приїздили з міста закладати у Вишні кооператив, вони запевняли народ, що кооперація виведе бідняків з нужди і битим шляхом поведе простісінько до добробуту. А для того, щоб так сталося, кожному селянинові треба внести пай, тобто стати членом кооперативу. Що більше буде членів кооперативу, говорили ті панове, тим скоріше прийде у Вишню добробут.

А що у Вишні чимало таких, що їм у печінки в’їлися щорічні голодні переднівки, то можна сказати: всеньке село рушило записуватись в члени кооперативу.

Та незабаром виявилося, що отой добробут прийде не так скоро, як декому здавалося. Насамперед кооператив мусить сплатити борги, що їх потягнув за собою ремонт приміщення та обладнання. А оскільки в кооперативі відповідають всі за одного, а один за всіх, то нові члени в додаток до рожевих мрій отримали ще й по юридичній пайці боргу.

Зрозуміло, такий нежданий поворот викликав обурення серед новоявлених кооператорів.

Скориставшись з не зовсім прихильних до кооперативної справи настроїв, крамар-приватник скинув півгроша на шматку мила та по грошу на літрі гасу, і менш свідомий елемент знову потягнувся до Мошка.

За жінками пошкандибали й деякі чоловіки, бо Мошко їм скинув по п’ять грошів на літрі горілки. Вони визнавали, що горілка в Мошка гірша, ніж у кооперативі, але тут, мовляв, смачніше п’ється. Сам дух шинкваса додає людині апетиту! А що в кооперативі? Випити порцію навстоячки — це все одно, що вилляти її за плече.

Такі міркування призвели до того, що актив вирішив на противагу відкрити кооперативну чайну. Поки що, за браком приміщення, чайна містилася б у крамниці за перегородкою. А тим часом, поки кооператив спроможеться на цю перегородку, столики, самовар та дівчину в білому фартусі, декілька прихильників кооперативної справи вирішили покласти початок новому підприємству.

Стіл заступить їм бочка з оселедцями, а ящики з мармеладом, поставлені сторч, і мішки з борошном послужать стільцями.

Це не просто випивка, як комусь малосвідомому може видатись на перший погляд, а закладини кооперативної чайної.

Тільки-но розмістились газди (жінки, які забігли до кооперативу по сіль та гас, здійняли галас, що гидуватимуть пекти з тієї муки, що її хлопи витерли своїми штанами!), коли зирк — східцями піднімається Штефан Курочка. По інших селах і багачі трохи на людей схожі, а вишнянський дука достеменно такий, як малюють його породу в гумористичних журналах: барилко на куценьких ніжках. Підборіддя наче у бідного живіт, а очі — свинячі, запливли жиром, темно-сині, обтикані русявими віями.

Углядів Курочка здалеку білу кучеряву голову Мартинчука і зупинився, ніби відсапуючись.

Петро Мартинчук (яким був охочим до жартів змолоду, таким і залишився) подав знак, щоб газди відставили чарки.

— Стримайтесь на хвилечку, панове газди, бо щось мені таке здається, що Штефан Курочка як би хотів пристати до нашої кумпанії…

Сказавши це, Мартинчук моргнув своєму кумові Василеві Загайчикові. По гудзуватім обличчі Загайчика поскакала усмішка, як по грудді. Василь, хоч і ровесник Мартинчукові, виглядає значно старішим за свого кума. Від пили на тартаку спина набула вигнутої лінії, і це відразу зробило з чоловіка діда.

— Ідіть геть, куме! — кліпнув Загайчик кумові. — Що ви таке говорите? Що багач, а що свиня — то одна порода. Та Курочка скоріше бика під хвіст поцілує, ніж порядному чоловікові чарку горілки поставить.

В розмову встряває довгий Филимон, що його за неугавну балакучість прозвали “філозофом”. Він сидить плечима до дверей, і йому не видко, як Курочка, ніби відпочиваючи, східець за східцем, суне до кооперативу.

— А може, й поставить, — повертає “філозоф” своє мале, як кулачок, лице з настовбурченими котячими вусами, мишкуючи за уважним слухачем. — Видите, воно так: людина, дайми-на-то, скупа. А тут раптом от, як плюнути, може на скупого така манорія[37] найти, що й сорочку заставить. Таке, дайми-на-то, може й з Курочкою трапитись…

— Та, може, Курочка й любить почастувати, але свого брата чи свата, а не такого лапсердака, як ми з вами, Филимоне.

— А я вам кажу, — запалюється Филимон, плює в долоні, розтирає і знову плює, — що Курочка такий чоловік, що, дайми-на-то, як щось ускочить в нього, то може зробити трактамент[38] і найтяжчому своєму ворогові! Я таких людей знаю… то як чоловіка щось штрикне…

— А я, Филимоне, буду фурт[39] своє говорити: Курочку скоріше нагла кров заллє[40], ніж він сів би з не рівним собі!

— А я кажу, що на чоловіка може найти така манорія.

— А я кажу, що неправда ваша.

— Неправда моя? Неправда? Заложімося, коли так!

— Заложімося!

— А на що?

— Та на око[41] горілки! Око горілки! — вигукують газди.

— Про мене хай буде й два ока, бо я знаю, що Филимон програє…

— Хто тут бреше, що Штефан Курочка не любить почастувати? — перевалюється Курочка через поріг кооперативу.

— Мартинчук! Петро Мартинчук таке говорить! — піднімають для сміху шум чоловіки, бо всі знають, як ці двоє “любляться” між собою.

— А шляк би його трафив! — сміється Курочка, поплескуючи себе по животі. — Він звідки знає, що я не люблю викидати грошей в болото? Але цим разом, ади, угощу всіх вас до ноги, аби та холера програла заклад. А ви дивіться, мой, на нього! Дідько вже понад п’ятдесят років має, а я присягнув би, що в нього ще й одного червивого зуба нема!

— Таки аби-сь знав, що нема! То вже так від бога, бо він знає, що і всіх моїх маєтків не вистачить на золоті зуби.

— Ти що, у мій город, може, камінці кидаєш? Ніби того, що моя жінка вклала собі золоті зуби? Гадаєш, не почастую? Бігме, ну, почастую! А тебе, — шпигає Курочка великим пальцем Мартинчука під ребро, — почастую ще колись окремо. Гей, крамарю, давай газдам око горілки і що там маєш до закуски! І ти, псявіро, на мій рахунок! А тебе, Мартинчуку, ще так колись пригощу, що пам’ятатимеш до гробової дошки!

Петро шкірить до нього свої здорові, гострі, як у кота, зуби.

— Якщо ти мене угостиш, то мій гонор не дозволить не віддячити. Але коли вже почуватиму себе в силах віддячувати тобі… то вже з процентами, Штефанику! Гей, мужики, зробіть місце панові Курочці! А ти, довгонога гадино, зігни коліно, щоб панові Штефанові було легше на бочку сідати! Видиш сам, який вони тягар поперед себе двигають. Крамарю, не маєш там якого паперу застелити бочку, щоб пан Курочка не поваляли собі багацького задка?

Газди засміялися хором. Усміхнувся півгубою і Курочка:

— А я до тебе п’ю, Петре! Дай боже, аби-сьмо живі були, аби хліба родилися!

— Та насамперед треба мати на чому той хліб засіяти…

— Аби, — не хоче нічого чути Курочка, — аби люди любилися, аби згода поміж народом запанувала.

— Не відбирай хліба отцеві Річинському, Штефане!

— Або що?

— Та нічого… Кажуть, що отець Річинський новий фах придбав собі. Їздить по селах та просить людей, щоб пробачили жондові[42] пацифікацію[43]. Скоро, кажуть, будуть по державних установах до мужиків по-нашому говорити.

— Ей, ба ци?

— Аякже! Замість бидло, будуть нас називати по-українському… худобою…

Газди знову засміялися. Курочці не сподобався цей жарт.

— Ти, мой, Мартинчуку, маєш себе за розумного, а сам не дуже… той… Поляки, як той казав, слов’янський народ, коли хочеш знати, і нам треба з ними вкупі жити…

— Та ти, Штефанику, і тепер живеш вкупі з постерунком і паном жондцою[44].

— Брешеш! Я лише виконую те, що мені належить. Я такий чоловік, що люблю жити у згоді з владою. І отця Річинського хвалю за це.

— Шкода, що Річинський не почує твоїх похвал.

— Мой, а то чому?

— Та тому, що отець Аркадій не приїде до Вишні.

— Не приїде? А чому?

— Та тому, що тут люди неделікатні. Можуть йому сучі діти пригадати шістнадцятий рік. Приходила тоді — пам’ятаєш? — делегація до нього просити, аби заступився за нещасного Ілька. А що відповів нам тоді наш парох? Казав, що він би “з радою душею”, але церква забороняє йому втручатись у політику… Тепер, видко, попустила ксьондзам церква.

— А ти не сунь своє рило до святої церкви! Програв заклад, то став тут зараз же око горілки, і півкіло ковбаси, і два хліба, і гірчицю, як належить!

Мартинчук чухає за вухом. Дорого йому обійдеться витівка з Курочкою! Коли жінка дізнається, три дні спокою в хаті не буде.

В кооператив увійшов босий чоловік з пляшкою на мотузці довкола шийки. До стола не пхався (та й ніхто не запрошував), але перекинутись словечком хоч би здалека все ж таки кортить. За це гроші не платять.

— А якби був Річинський той санаторій збудував, що задумував у двадцятім році, то ниньки, може, й не так тісно було б у селі. А то нема де подітись, а місто не приймає…

Мартинчук обернувся на голос.

А, Василь Пшеничний! Пишне прізвище аж ніяк не пасувало до худорлявої постаті з запалими, давно не голеними щоками.

— Ходи, Василю, сідай з нами.

Пшеничний, зніяковіло посміхаючись, підняв на мотузці пляшку:

— Дякую красно, я за гасом.

— Але порцію горілки випити можеш? Пий, брате, то за мої гроші!

Василь поставив пляшку у кутку коло бочки з гасом, витер руки об штани, понюхав пальці, ще раз витер і підступив до бочки, зберігаючи пристойну відстань. Курочка незадоволено став колупати в носі.

— Сідай, Василю, — звільнив йому місце біля себе Загайчик.

— Красно дякую, я постою. Я — за гасом.

— Тебе не приймає місто? — питає Курочка не перестаючи колупати в носі. — А чого Загайчикового сина прийняло місто? Ади, його син вчиться на друкаря. Правду я говорю, Загайчику? Навчиться синок складати файно літери, а потім буде вибивати всякі плакати проти попів та куркулів… хе-хе… Синок буде друкувати, а тато буде розліплювати по людських парканах. Мой, Загайчику, ти чого так нахмуривсь, як би-м тобі межу переорав?

Замість Загайчика відповідає його кум Мартинчук:

— Не чіпай його, Штефане, бо він ладен з твого носа зробити плакат! Ото було б що читати!

— Ти, мой, не пускай мені шпильок під бік, бо колись, ади, як вже того буде забагато, візьму і скручу тобі голову, як курчаті.

Петро Мартинчук обмацує свою шию, навіть не посміхнувшись.

— Жилава, до дідьчої матері! Боюсь, Штефанику, що не так легко тобі буде скрутити її! Та й руки в мене геть-чисто дурні! Такі дурні, кажу тобі, що можуть забутися і полізти до твоєї шиї…

Курочка думає щось. З відкритого рота поточилася тоненька цівочка слини. Витер її рукавом, і знову наливає чарки, і знову до Мартинчука:

— А може, погодимося, Петрику, га? Аби так у злагоді, поки світа та сонця, що?

— Хотів би-м, Штефанику, та рука не піднімається. Ади, як би спаралізувало що її… Диво, чуєте, люди добрі, рука до чарки не піднімається!

Широке лице Курочки наливається буряковою, синьо-червоною фарбою, а очі непевні, як у дикого кота.

— То ти, мой, не бажаєш собі злагоди зі мною? Аби-сь запам’ятав собі сьогоднішній день і годину! Ти не думай, мой, що зі мною так легко! Ти мене страшиш своїми дурними руками? Ти не рівняйся, Петрику, на мене! Навіть у цьому ділі не рівняйся! Ти мене лише пальцем торкнеш, то зогниєш у криміналі!

— А ти такий певний, що мені захочеться тобою руки каляти? Ти, може, й хотів би, щоб я тебе діткнув пальцем, але нема дурних!

— Ф’ю! Як захочу, то й без твого пальця згладжу тебе з світу.

— А що ти мені зробиш, мой, дуко?

— Що зроблю? Що захочу, те й зроблю! Візьму й ударю тебе так, що кісточки не позбираєш!

— Е, Штефанику, ти не забувай, що в нашої держави все ж таки якась конституція є. Аби тобі запроторити мене до криміналу, то мусить бути бодай стілечки, бодай з макове зерно гріха за мною. А як же ж ти будеш мене до криміналу саджати, коли я поводитимусь чемно та гречно, гей той школяр? Файно тобі дякую, що попередив мене. Відтепер буду я обминати постерунок на дві милі. Пілсудського буду клясти так, аби ніхто не чув. Паркани буду білити перед кожним дощем, ганок буде в мене розмальований, як голубник. Дорогу коло своїх воріт буду підмітати кожного дня, а під державні свята ще й лайном[45] скроплювати. Нумер буде висіти в мене на хаті, гей образ! Псові привішу на шию медаль більшу, як віртуті мілітарі[46]. На шарварок[47] приходитиму останнім, а уходитиму першим. Не то пана, а панське лайно обминатиму здалека, ніби колючку на стежці. З котрого боку причепишся ти до мене, коли я буду таким чемним та гречним? Як же ж ти саджатимеш мене до Іванової хати, коли я буду складаний, гей ножик?

Курочку вдаряє у піт. Хустина, що нею витер обличчя, мокра, як фляк.

— Ой Мартинчуку, Мартинчуку! Ти ще дотанцюєшся! Попадеш ти мені в руки, аби я такий здоровий був, що попадеш! Ади, зближаються жнива. Де ж ти всидиш, мой, спокійно? Чорт тебе знову спокусить з тими рільничими страйками і сам без принуки попадеш мені до рук. А я лише цок — і проковтну тебе, як пес муху!

— Цок то цок, а я за тебе боюся, Штефанику.

В кооперативі збирається щораз більше народу. Хто вже зайшов той не поспішає виходити. Хіба яка жінка, що посадила хліб у піч чи дитину залишила без догляду, вишмигне надвір. Задні витягують шиї, щоб не пропустити жодного словечка з цієї розмови. Цікаво тільки, чим вона закінчиться.

— Мой, ти за мене боїшся? За… з-за… мене? — допитується п’яно Курочка. — За мене боїшся? Ти… з-за… за мене?

— Боюсь, Штефанику! Побий мене сила божа, боюсь! Боюсь, що як станеш мене ковтати, то мої кісточки застрягнуть тобі в горлі, й ти подавишся ними. А шкода тебе! Тобі лише б жити! Є на чому та кому робити на тебе! А от якби мені прийшло дурне до голови: проковтнути тебе, то мені вже легше пішло б. Ти такий гладесенький, такий маснесенький, що сам крізь горло пролізеш. Мені б аби тільки тебе на зуб схопити, а решта піде як по маслі!

— А ти… ти, мой, за що ковтав би… мене? — вилуплює на нього Штефан свої свинячі бульки. — То… н-не досить, що… Польща нас гно-гнобить, то ще… м-ми між собою будемо гризтись? Ти гадаєш… Мар… Мар-ртинчуку, що як я… той… заступник солтиса, то вже мені н-не болить серце… за ту… нашу Україну?!

— А, за вашу Україну, вірю тобі, що може тобі серце боліти! Недовго тривала ота ваша Україна… від листопада до липня, а пани міністри встигли вже покупити собі села…

— Мой, а що я купив?

— Е, бо тебе ніхто міністром не робив! Але ти, Штефанику, не плач, бо тобі теж пощастило. Ти собі поміркуй: якби у двадцятім році Франція й Англія не сунули свого носа, то ми б уже сімнадцять років мали в себе Радянську владу. А ти ще питаєш, що ти купив? Та ти насамперед купив те, що й по сьогоднішній день на тебе півсела працює.

Курочка запирскав, начеб хто йому гірчиці сипнув під ніс.

— Що ти мені, мой… з тими більшовицькими словечками виїздиш! Пфе! Я на тому ніц не розуміюся… І… І… не хочу розумітись! Н-не хочу розумітись — і що… ти, лапсердаку, зробиш мені? Ти… ти хочеш сказати, що я… не працюю? Н-не… товчуся від ранку до вечора… як… як… найгірший наймитюга?

Мартинчук сміється. Коли виставляє отак у сміху ті свої гострі білі зуби, скидає з себе бодай десять років.

— Та ти товчешся, Штефанику, бо нікому не віриш. Ти мусиш кожному сам на пальці дивитись, бо в тебе всі злодії.

— А… а… може, скажеш, що… що… не злодії? Гаддя сорокате. Краде, де… де тільки може…

— А ти годуй краще, то й красти менше будуть. В тебе свині ситіше їдять, ніж люди.

— А я з тим не криюся! Знайшов де мені латку при… пришити! З свині я матиму сало, а що я матиму з злодія? Ти гадаєш, мой, що мені велика приємність схоплюватись посеред ночі і в морози, у сніги… шляк би їх трафив… Іти провіряти, чи лайдак дав коням вівса, а чи, може… Ти знаєш, які вони, га? Зарився десь у сіні й хропе, як свиня.

— А ти йому ще й перини з сіна жалкуєш? Та в тебе не один наймит повідморожував собі п’яти.

— А ти хотів би, щоб жодної різниці не було між газдою й наймитом?

— А певно, що різниця мусить бути між бідним й багатим. То ти, Штефанику, не хочеш бачити тієї різниці, коли кажеш, що всі українці рівні…

— А… а… то по… по… політика… а це наймити. Це моя хатня справа, розумієш, мой?

— Аякже, розумію! А що то було, політика чи хатня справа куркулів, коли тоді, коло читальні — пригадуєш собі! — на стрітення — твої кумпани побили Миколу Івана Лісного, що треба було аж до шпиталю везти?!

— А я теж дав півзлотого… мой. Таж за півзлотого в мене парубчак цілий день картоплю збирає… Маю свідків, мой, — хто бачив, як Штефан Курочка давав півзлотого на шпиталь Миколі Івана Лісного?

— Ти мені не заговорюй зуби своїм півзлотим.

Мартинчук, що досі вів розмову у жартівливому тоні, різко підвищив голос. Хотів був сплюнути спересердя, але, глянувши на лантухи з мукою, відштовхнув тільки від себе ковбасу, за яку заплатив Курочка.

Ти вже й свідками обклався, але тих п’ятдесят грошів не врятують тебе! Це я тобі кажу, і нічого не допоможуть тобі й твої свідки. Нічого… нічого… Щораз то краще… Дотепер мали-сьмо польську пацифікацію, а тепер маємо вже свою, українську… Аякже, пане Курочко, свій до свого по… свої буки. Дасть бог надію, що незадовго діждемося і своєї, української, Берези Картузької…

Курочка вже п’яний. Його раз по раз клонить до сну. Голова падає то на власні груди, то на плече сусіда. Та слова “Береза Картузька” зразу ж протвережують його:

— Я не хочу, мой, Берези Картузької! Я не хочу комуни, а чого ті шмаркачі хочуть? Га, ти не скажеш? Комуну завести? Поле в мене відібрати? Іти проти… проти уряду? Ха-ха-ха… То така глупота, Мартинчуку, ти чуєш, Мартинчуку, то така глупота, як би я, мой, збирався плечима хату розвалити. Ти скажи їм, мой, що Штефан Курочка казав, що їх комуна — глупота. Скажи… ха-ха… що Курочка сміється з них… най знають. Скажи: Штефан казав, що ви дурні… а ваша комуна… ха-ха-ха… дуренство…

— Та най тобі буде дуренство! Але я б хотів, щоб ти відповів мені тільки на одне питання: що це таке, що тим дуренством зацікавився весь світ? Міг дехто в нашому селі здуріти… Не дивно було б… люди ми, рахувати, темні й малоосвічені. Але ж бо такі дурні знайшлись і у Львові, й у Варшаві… І у Кракові… Та коби хоч самі лапсердаки, але поміж тими, що здуріли, є й учені люди… Ну, хай би Польща… Але, як читаємо по газетах, голос подають комуністи і в Італії, і у Франції, і в Іспанії, і десь аж у Індії… І десь аж на тій, біс його знає де, аж на Кубі… То як? Можливо таке, щоб весь світ здурів? Що ти мені скажеш на це?

Курочка лупнув оком, ляснув язиком, ніби хотів щось сказати, а вкінці махнув рукою, дурнувато засміявшись:

— А ти що? Піп, аби я тобі всю правду казав? А як мені не хочеться тобі відповідати? То що тут — суд? А язик у тебе, мой, гострий… але то нічого… він тебе однаково не врятує від шибениці… А заки… заки ще повиснеш — ти чуєш, що Штефан Курочка говорить? — заки повиснеш — ти видів, як висів Ілько? — то я тобі скажу: двом нам… завузько в одному селі… Або ти… або я… або я… або ти, а обом нам завузько!

— А що робити, Штефанику? Ти не залишиш своїх моргів і не виїдеш з села, та бо й я не гадаю через тебе покидати Вишні. І як нам бути?

— А я… я… підтинатиму тобі коріння… от так, от так! Доти буду цюкати під тобою, доти цюкати, доки не всохнеш, як скошений будяк…

— А я перемінюся у пирій, Штефанику. Ти присічеш мене в одному місці, а я запущу коріння в іншому і тобі на злість зазеленію ще буйніше.

— Га-га… пирій! Пирій! Добре ти, мой, сказав! А… а не діждеш, гадино, зеленіти! Я візьму і придумаю на тебе таку мотику, таку мотику, що як тебе тільки раз цюкну, то вже фертіг[48] по тобі! Я… я хотів згоди з тобою. Правда, люди, що хотів? А ти, шляк би тебе трафив, не хотів! А тепер аби-сь не плакав на свій дурний розум. А може, ти роздумався і хочеш миру зі мною? Кажи, може, хочеш?

— Мир з тобою? Та якби ми з тобою помирились, то світ скам’янів би й став на одному місці, а йому треба рухатись вперед, Курочко! Дивись, земля не хоче ні одного дня стояти на місці.

— А-а? — виривається хриплий стогін з грудей Курочки. — То ти таки ані раз не хочеш миру зі мною? Тоді знай, ади при свідках кажу: відтепер на що ти скажеш біле, я скажу чорне, на кого ти скажеш: бреше, я скажу: сам ти злодій… Хто твій заклятий ворог, а ти ворогів маєш більше, ніж я волосся, то той відтепер мій сердечний приятель… Аби-сь знав, гадино! Відтепер війна поміж нами на кожному кроці, на кожному слові.

— А я скажу тобі… — Мартинчук раптом встав з ящика з мармеладом і подався до гурту людей біля дверей, звідкіль продиралась до нього його дочка Марічка. Хто не знав, що то його дитина, той, глянувши на батька, відразу вгадав би: такий самий обрізаний ніс, те ж відкрите чоло і ті ж вузькі очі.

— Ідіть, тату, додому, бо чогось мама вас потребують.

— Додому? До… дому? — піднімаються п’яні голоси. — Дивіться, який наставник знайшовся! Скажи, дівча, мамі, що як їй потрібно тата, то хай адвокатів не посилає, а сама іде.

— А як… як тебе звуть? — тягнеться до дівчини Курочка. Старий собака плямкає губами і перебирає пальцями, щоб досягти дівчину.

— Іди, Марічко, додому і скажи мамі, що я зараз прийду.

— Та… та чекай-но, — белькоче Курочка, — чекай, не йди, випий мед з нами.

Він з бідою підвівся, схопив дівчину за спідницю, але дівчина шарпнулась, і рука його впала.

Мартинчук почервонів, але стримав себе.

— Дай спокій, Штефане, — озвався зло, випхнувши дочку за двері.

— Та дівка вже посватана. — Довгий Филимон хотів усе обернути в жарт, щоб не розбилася забава. — Спізнилися ви, Штефане!

— А… а за… за кого посватана?

Мартинчук не витримав. Плюнув убік, незважаючи на мішки з мукою:

— Тьху! А тобі навіщо знати? Перебити хочеш? Де як де, але тут уже не твоя сила, Штефане Курочко!

— Н-не… не моя сила, кажеш?!

* * *

Розмова ця велась у кооперативі в суботу, а у вівторок увечері ступив Курочка на подвір’я вдови Ілька Повішеного. Ільчиха як побачила дуку на своєму подвір’ї, так і похолола відразу, йой, а цей чого?

Похапцем позасувала під хустину розвіяне за роботою волосся, пішла йому назустріч, як своїй смерті. Губи побіліли, немов ось-ось жінка мала зомліти.

— Слава Йсу, Ільчихо!

— Слава навіки…

— Ти, небого, гейби чогось перестрашена? Чей же не мене ти настрашилася?

Що може відповісти на таке бідна жінка? Посміхається лише безкровними устами, та й тільки.

— Та хто лякався б вас, пане Курочко!

— А ти знаєш, чого я до тебе прийшов?

— А звідки мені знати? Скажете — буду знати. Не скажете — не здогадаюся ніяк. Прошу, сідайте, — відсуває квасолиння з призьби, звільняє йому місце. Та він навіть не дивиться в той бік, а валить просто у двері.

— Що це ти, мой, навіть до хати не хочеш мене запросити?

І як же ж його, дідька, у хату просити, коли не встигла навіть горшків перемити? Як поснідали вранці з Дмитром, як склала миски одну на одну, як прикрила утиральником, так і лежать досі.

Ой боже ти мій, боже! Миски непомиті, хата незаметена, мухи гудуть, як бджоли в саду, а тут запрошуй багачиська в хату! Щойно прибігла з лану, не знає, до чого найперше кидатись: чи миски мити, чи курам їсти давати, чи свинці бур’яну нарвати, а тут тобі — гості!

— Та я з радої душі попросила б вас у хату, коли б в мене у великій хаті було як у людей! А то, знаєте, вдовині статки. Тримаємо там трохи околотів, бо повітка розвалилася, трохи прядива, трохи не молоченого ще бобу… Як же ж вас просити туди?

— Як не хочеш, то я сам запрошуся! — преться в сіни, а з сіней у малу хатчину та просто за стіл. Струшує крихти з стола, відсуває від себе кружок з холодною мамалигою і розсідається під образами, як у себе дома. Виймає з торбини пляшку горілки, ясний, як боже сонце, хліб, шмат солонини, дві чарки (гейби знав, що в Савицьких і направду чарок немає!), відв’язує від пояса ніж, щоб добру раду давати.

Ільчиха не знає, що на таке й казати.

— Тепер, — ще й підморгує їй дука, — вже здогадуєшся, чого я до тебе прийшов?

Звідкіль може знати вона, бідна вдова, що за напасть валиться їй на голову? Проти її волі ввійшов у хату, розсівся, як господар, а вона стоїть біля припічка та тільки плечима здвигає.

— Ніяк не можу знати, пане Курочка…

А Штефанові Курочці весело від того, що вона не здогадується. Напевно, випив по дорозі, доки сюди прийшов. Вийшов з-за столу, а що проходжуватись нема де, то став перед Ільчихою і притопує перед нею, як у танці.

— Як то? Солонина на столі, горілка перед тобою, ніж у хлібі, а ти ще не здогадуєшся, чого я до тебе прийшов? А, знаю, знаю! Це тому така недогадлива, що ще не випила! Вип’ємо, небого, вип’ємо, то тобі відразу стане ясно в голові.

Та чого це вона буде пити з чужим чоловіком? Де ж таке видано, де ж таке чувано, щоб без всякої оказії вдова з жонатим чоловіком сам на сам, та ще й у будній день, пиятику заводила? Ще ввійде хто з сусідів у хату чи хтось з сусідських дітлашиськів вбіжить — що тоді люди подумають про неї? Хата неметена, посуд немитий, а вона сидить та горілку п’є!..

Та чарка вже налита. Куці, товсті пальці Курочки не дуже впевнено держать чарку в руці, тож горілка в ній хлюпочеться і ллється через вінця. А то гріх, бо ж то не вода, а людська праця.

— На, мой, пий, небого! Пий, доки я добрий!

— Йой, якось-таки не можу…

Курочка підсуває Ільчисі чарку просто до рота.

— Пий, а то виллю тобі за пазуху!

Торкнулася пальцями чарки. Чарка затремтіла в руці, горілка потекла по підборіддю, але все ж таки вчула її, пекучу, Ільчиха в горлянці. Проковтнула, закашлялась, вхопила шматок хліба, затулила ним ніс, аж тоді витерла рукавом губи і підборіддя.

І в ту хвилину відчула, як горілка зогріла їй кров.

— От тепер, мой, можемо вже й говорити з тобою! Сідай собі, небого, отут біля мене!

— Та дякую красно, — відпрошується Ільчиха, наче не він у неї, а вона в нього гостем була, — я собі отутечки на крайчику присяду.

— Так от, слухай, небого, прийшов я до тебе не за пустим, а, можна сказати, у свати.

Багач наївся, напився та й глузує собі з бідної вдовиці! Він сміється з неї, а вона підтакує, бо ж сказано: чия пляшка на столі, того правда в селі!

— Хліба-солі не цураюся, — сміється Ільчиха вимушено, — але не знаю, за кого ви гадаєте мене сватати? Сина у вас немає, та й замолода була б для нього. Жінка ваша, коби здорові були, ще жива…

Курочка починає колупати в носі. Він незадоволений такою балаканиною. Спересердя випиває ще порцію горілки.

— Ти собі гадаєш, що я не маю нічого іншого робити, як тут жартувати з тобою? Я направду, Ільчихо. Що тут багато говорити? В тебе є син, в мене є донька.

Руки Ільчихи як лежали на столі, так поволеньки осунулися на коліна.

Боженьку ласкавий, чи не причулося їй часом? Ще повірить здуру й виставить себе на сміх, що пізніше в сімох водах не обмиється? Але як же ж їй бути? Ану ж Курочка не жартує? Що робити, щоб він ще раз повторив сказане?

— Жартуйте собі здорові, Штефане, — ніби посміхається, а вся аж горить. — Такого ще не було, щоб газда сам приходив свою дочку за наймита сватати.

Сказала отаке, та чи добре зробила? Холодна роса виступила на чолі.

— Ти, мой, не вчи мене, бо я й сам знаю, що такого не бувало. А тепер, чуєш, Курочка покаже, що він може те дозволити собі, чого не бувало. Я роблю те, що хочу, бо я маю силу, бо я перший багач у селі, зрозуміла? Пий, небого, пий, свахо, бо тепер ми вже всі свої! Бачиш, дітей у мене вже більше не буде. Одна Доцька в мене, та й та плохого здоров’я. Ади, говорю правду, як воно є, ніц не затаюю. Але це нічо, мой, що в неї небагато здоров’я, зате в неї багато поля. І тому я хотів би, щоб вона мала того, кого любить. Можу я за свої гроші зробити своїй дитині таку приємність чи не можу? А кому це не рехт[49] то хай поцілує Курочку в те місце, звідки ноги виростають. Гага! Мені поля не треба! Мені треба газди до поля, а не поля! А твій Дмитро мені до вподоби. Файний хлопець, потульний[50], акуратний. Хто мені має наказувати, кого в приймаки брати? Кого хочу, того й візьму!.. А ти чого мовчиш? Роззявила рот і мовчиш? А до мене — не хочеш ближче? Ануко ходи сюди, най придивлюся до тебе! Та ти ще й не така стара будеш, як виглядаєш! Скільки тобі буде? На покрову сорок вісім? Га-га! Але ти таки направду ніби боїшся мене… Скажи, скажи, нарешті, й своє слово на те, що тут чула. Ти ж, як не є, мама якась своєму парубкові.

Її слово? Ільчисі й досі здається, що це не про неї мова, а ніби хтось розповідає їй свій сон, бо такого чуда в житті не буває. Треба й собі щось сказати, хоч від його слів і горілки шумить у голові, як у млині.

— Та то, Штефане, не корову на ярмарку купувати.

— Ти хочеш тим сказати, що твій Дмитро може не захотіти моєї Доцьки? Його право. Як з нашим невлад, то й ми з своїм назад, гей той казав.

Куди назад? Не питає словами, а чіпляється за його рукав Ільчиха, мало що притомна з страху. Куди назад? Таке багатство, таке щастя її дитині — і назад?

— Свате Штефанику, — белькоче, заглядаючи дуці у вічі, — якщо не так сказала, як треба, то будьте вибачні до темної баби. Влад нам з вами, пане Курочко, влад.

— А то уважай, бо я вже собі подумав, — смикає він облізлими бровами, — що я з таким товаром місця на ярмарку не застою, ха-ха-ха… Я знаю, можеш мені про це не говорити, що твій Дмитро засватав дівку в того драба Мартинчука. Це йому можна, аякже! А ти подумай, з ким тобі краще бути у фамілії: чи з родом Курочків, чи Мартинчуків? По Новім році, може, від когось вже чула, приступаю до будови парового млина на Вишнянці. Я ніц більше не кажу, але я хотів би, щоб тим млином орудував уже мій зять. А ти зваж і подумай.

А як же ж тут думати, коли в голові так шумить? А може, не треба було стільки пити, бідна голівонько? А то випила, не закусила, горілка вдарила їй у голову, перемішала все геть-чисто в тій голові, і тепер здається Ільчисі все навиворіт. Страх перед Штефаном змінився на велику прихильність до нього, боязкість поступилась сміливості, якої Ільчиха не знала ніколи і за молодих років.

Перше сиділа на краю ослінчика, ближче до дверей, дальше від Курочки, а тепер пересіла на лаву під образи, плече до плеча з своїм майбутнім сватом.

Він обіймає її за плечі, а вона не дуже-то й сторониться. Не чужі вони тепер, а свати, рахувати. Спершу оте сватання видалося їй казкою, а тепер Ільчиха вже бачить себе за весільним столом, на самому покуті, бо ж вона, так сказати, неабихто, а сваха самого Штефана Курочки.

— П’яна, свате, така п’яна, що п’яна, — хилиться Ільчиха то в один, то в другий бік, а все попадає головою Курочці на плече. Та хоч і п’яна, але думка одним боком працює тверезо. — А чого це ви, свате, угляділи собі якраз мого сина? Чому якраз мій Дмитро припав до вподоби, га?

— Дурна ти, свахо, як мій чобіт! Та тому, що служив у мене, то я пізнав його і вподобав собі. Та й Доцька моя взялася за ним.

Горілка робить своє. Ільчиха каже, що по-тверезому ніколи не сказала б:

— Та Доцька ваша не за одним бралася.

Може, по-тверезому і Курочка інакше сприйняв би ці слова, але тепер під впливом горілки він може багато дечого простити своїй п’яній свасі.

— Мой, а ти не бралася за хлопами, як була молода? Та я тебе не раз сам пощипував у танці. Забулась, небого? А твій Дмитро… я ж тобі казав, що я маю за потульного, файного парубка. А крім того, ніхто в селі, ну, може, крім самого пана і його жондци, не знається так на конях, як твій Дмитро.

— То ви тому хочете свою Доцьку віддати за нього? Ніби лише через оті коні?

— Мой, що ти взялася сьогодні пилити мене тупою пилою? Про що тобі йдеться? Чого ти така цікава, як та Єва, га? А може, мені ваше прізвище сподобалося? Савицький, Савицький! Ти знаєш, яке ти прізвище носиш? Аж шкода для тебе, темної, такого прізвища. Ти знаєш, дурна, що воно може бути й українське, і польське, і російське, а від біди й німецьке. В теперішній час таке прізвище грошей варто. Дивись на мене, багач я, нічого не скажеш, кожний знає, що в селі мені пари немає, а яке прізвище в мене — Курочка… Курочка! Ти гадаєш, що хлопцем мало я натерпівся від цього прізвища? Було, вибіжу з школи, а хлопчиська за мною: “Ко… ко… ко… курочка сіла… сіла… ко… ко… ко…” А донька в мене вже буде називатись Явдокія Савицька.

— Не гнівайтеся на мене, Штефанику, дурну та п’яну, але мені все-таки здається, що ви щось затіваєте проти мене. Прізвище то прізвище, але чому якраз мого Дмитра ви намітили собі?

— От причепилася баба, як реп’ях кожуха! Ти мене, небого, попід бороду не гладь, бо як я розохочусь і задумаю тебе деінде погладити, то бідна будеш! Ади, дурна, вже настрашилася і відсувається! Чого тобі ще треба від мене? Хочеш видоїти з мене всю правду, як молоко з ялової корови? А якби я хотів, мой, для прикладу, засватати твого Дмитра за свою дівку на злість тому збуєві Петрові Мартинчукові, то що, може-сь би, перечила-сь? Перечила, говори?

Чи перечила б? Та яка ж мама не хотіла б щастя своїй дитині?!

— Давай, небого, вип’ємо ще по одній, і нема про що більше говорити. Хай твій парубок таки завтра посилає старостів, бо на часі не стоїть, а мені треба управляючого до млина.

Курочка вийшов від Ільчихи, коли в селі вже в деяких вікнах почало спалахувати світло.

Як скоро засвічувалося в людських хатах, так скоро й погасало. Люди заощаджували гас і світили тільки для того, щоб газдиня могла перемити миски й підмести на ніч хату (щоб янголам було ладно проходжуватись по ній).

Ільчиха провела Курочку аж за ворота.

Він завернув направо, а вона постояла ще якийсь час у воротах, а потім, не заходячи до хати, сіла на призьбі дожидатись Дмитра.

На свіжому повітрі горілка поволі вивітрювалася з голови, а попередній хвацький настрій став уступати тужливому смуткові.

Дмитро прийшов пізно. Видко, боявся, щоб хвіртка не зарипіла і мама часом в хаті не почула, коли він повертається додому, бо зайшов на подвір’я городами. Від ранньої весни ночував під оборогом ніби тому, що в хаті задуха.

— Дмитре, агов, Дмитре! — тихо позвала Ільчиха. Чула, як неохоче зіскочив з драбини. Бубонів щось під ніс про тих, що самі не сплять та й іншим не дають спати.

— Чого вам треба? Чого досі не спите?

— Ходи-но сюди, маю тобі щось сказати.

— Або то немає днини для розмови? Я спати хочу, а то вранці збудите.

— Ходи, кажу, Курочка приходив.

Зашарудів лопух під ногами. Прийшов і став напроти матері, соковито позіхнувши кілька разів підряд. Місяць світив йому просто на голову. Проміння, що падало згори скісним струменем, розбивалося об кучері на іскорки, і кожний кучер грав зокрема. Стояв її син у сріблі місяця такий красний, такий делікатний з лиця, що в мами серце защеміло.

Десь недалеко по-нічному пахла м’ята. І той місяць там високо, і ті синюваті зорі, що ніби розбігалися по небі, а потім знову збивались купками, і той любовний запах м’яти, і крони дерев у холодному сріблі, і та росою надихана ніч — все воно створено для любові. То вже господь так дав, щоб старина, утомившись на полі, спала кам’яним сном, а молодь, що хоч удвоє жвавіше звивалася з серпом, вночі приймала нову силу в себе, і безсонниця їй тільки здоров’я додавала.

Дмитрові набридло стояти, він сідає на призьбі біля мами.

— А чого Курочці треба від мене, не казав? Я вам наперед кажу, що не піду більше до його коней! Так, як він обходиться з наймитами, то хай іде до нього служити той, що в болоті водиться! Це я вам кажу, мамо…

— Не найняти він тебе хоче, а в зяті, Дмитрику.

— Мамо, — підскочив його голос, — ви впилися? — Дмитро нахиляється до неї, щоб схопити її за руки, але тут же подається назад. — Що з вами, мамо? Від вас і правда горілкою тхне…

Ільчисі соромно перед сином. Воліла б під землю запастися, вогнем згоріти, ніж син її мав би про неї щось неладне подумати.

— Не п’яна я, — картає його самим голосом, — не п’яна, а випила тільки, як годиться з такої оказії…

Тепер Дмитро сміється.

— А чим же ви, мамо, приймали такого дуку в нашій хаті? Мали-сьте бодай під рукою кілька картоплин у мундирі та хоч півлітра діжкового квасу?

— Ти смієшся, а то не жарти, Дмитре. Казав старий, що можеш завтра старостів посилати.

— Мамо, аби золота, аби діамантова була ота його слинява Доцька, то не взяв би її! Аби озолотити мали мене від ніг до голови! Аби давали мені за нею втроє більше, ніж мають, то я однаково не схотів би її. Тьфу!

— Ой синку, як мені слухати таке?

— Як хочете, так і слухайте, тільки я вам кажу, як воно буде…

Він не говорить матері, що якби оженився, то відсувався б на край постелі, аби не доторкнутись її. Лишень говорить про те, що Марічці слово дав. Як собі мати гадають? Давати слово, а потім ламати його, самому собі в лице плювати? Два роки буде, як він дівчину водить, а тепер як? Залишити її на посміх людям?

— Та я навіть таке слухати не хочу! Пустіть мене, мамо, не тримайте!

Він зривається, хоче втекти від неї, але вона вчепилася обіруч за нього і примушує сісти поруч себе. Ільчиха знає, що коли він тепер вирветься з її рук, то, можливо, й тиждень, а то й більше до хати не навернеться. Тоді все пропаде. Розійдеться по селу чутка, що Курочка сам приходив сватати її сина за Доцьку, дука образиться і сподіване щастя, що його, може, покійний Ілько виблагав для її сина, розвіється, як туман по долині.

— А ти подумай, Дмитрику, подумай, синку.

— Мамо, якщо ви будете таке говорити, то я заткаю собі долонями вуха, а ви говоріть хоч до самого ранку, хай вас слухають оті дерева. Якщо ви випили, мамо, то йдіть проспіться, а завтра вам інакше стане в голові. Ви що — втопити наважились мене? Та я навіть не хочу сну марно тратити на таку пусту балачку!

Він знову хоче вирватись, але вона держиться його, як гріх душі.

— Ти мусиш мене вислухати, що я тобі говорю, бо я тобі мама, а ти кров моя. Сину, чи ти гадаєш, що я тобі ворог? Чи ти гадаєш, як я вже стара, то геть-чисто забула, що таке любов? Любов, дитино, то діамант на росі, що доти світиться, доки сонечко не припече. То пушок кульбаби, що доти радує око, доки вітрець повіє… Тобі здається, що коли ти тепер молодий та дужий та гориш любов’ю до Марічки, то завжди так буде? То тільки до полудня так, синку ти мій дорогий, а з полудня підуть сварки та злигодні, що сам себе проклинатимеш, що мами не послухав. Що ти собі гадаєш, синку? Любов — то така пані, сину, що любить достатки, добру страву, та пухову постіль, та багату одежу, та пошану поміж людьми. А хто сьогодні бідного шанує? А ти дивись, як у нас. Хати тобі не запишу, бо на хату маєш сестру. Старий Мартинчук теж тобі хати не дасть, бо на ту хату ще в нього не одна Марічка, а четверо їх. Від мене дістанеш осьмину городу і чвертку поля по моїй смерті, та і їй більше не дасть тато. З чого тут починати? Ні двора, ні кола, ні миски, ні ложки. А діти, Дмитрику? А діти? Ти ж знаєш, що чим більша бідність, тим більше дітей. Ти згадай, як я з вами намучилася. Чи знала я, що таке неділя-відпочинок? Люди повбираються файно та йдуть у церкву в неділю, а я вдаю, що в мене болить зуб, — підв’язуюся хустиною, бо в мої чоботи взулася Олена. Я про це ніколи не згадувала, ніколи не поминала вам, але дуже-дуже важко доводилося мені ростити вас! А ти подумай: мені ж і двадцяти семи ще не було, як пруссаки повісили тата. Може, і в мене могло пусте в голові бути, але я ні… Я всю свою силу, все своє здоров’я, всі свої молоді роки віддала вам, своїм дітям. Може, й мені тепер, бодай на старість, належиться щось від дітей. А тобі хіба не було б веселіше, коли б твоя мама на старість бодай не потребувала гарувати, як ота шкапа?

— Мамо, — нахиляється син до потрісканих материних рук, — я вас люблю і шаную. Я вас ще більше шаную і люблю за те, що ви залишилися з нами, малими, і дали собі раду та вивели нас у люди. Я на все згодний для вас. Все просіть у мене, але в тім однім не можу послухати вас, мамо! Вірте мені, мамко моя рідна, якби міг, то послухав би вас, але так зайшло, що не можу. Вмерти за вас можу, а послухати вас у цьому не можу.

— Синку ти мій, — обмацує Ільчиха його лице, — а якби я могла, то теж не вимагала б цього від тебе. Але знаю, що ти на старість, а ще не дай бог старість з довгою лежею, кісточки мої проклянеш у гробі, що не зуміла намовити тебе, коли ти ще був молодий та дурний. Подумай, синку, добре подумай…

— Йой мамо, що тут є думати?

Якби не про Марічку йшлося, а про когось іншого, то, може, й поступився б. Втопив би свою долю, аби тільки мамі було легше.

— Таж то Марічка, мамо! Я ж присягав їй до місяця, що не покину її, а вона повірила мені. Як же ж ви можете хотіти тепер від мене, щоб я ламав присягу?

Присяга? Ільчиха боїться кривоприсяги, як смерті. Фальшива присяга, кажуть, аж до третього коліна карає. Присяга… Та раптом її розум освітлює здорова думка: а чого їй боятися? Хіба дійсна та присяга, що складає її парубок дівці десь у вербах при місяці? Якби так кожна присяга, що її парубок дає дівчині, мала мститись, то всі чоловіки ходили б з повикручуваними ногами й руками.

— Ти навіть не говори таке слово — присяга, бо то не присяга. Аби присяга була дійсна, потрібно свічок та розп’яття. Вибий собі з голови присягу при місяці. Це ніц-а-ніц не варте!

— Мамо, не про присягу тут ідеться, а про моє слово. Мамо, — припадає він лицем до її плеча, як у дитинстві, — мені соромно вам про це говорити, але мушу тепер сказати… ми вже близькі з Марічкою… Яка совість була б у мене, якби я тепер покинув дівчину? Зіпсувати, забрати честь дівочу й покинути?

Ільчисі здається, що земля захиталася під нею. От тобі й маєш! Не дівка Мартинчука обходить її, а її кров, її внук зачатий. Аби її кров мала валятись десь попід людськими плотами, а дітиська мали б його байстрюком дражнити?

— Коли має родити?

— Мамо, — притискається він лицем до її плеча, — це не те, що ви гадаєте. Вона не тяжка, але я вінок забрав у неї.

Ільчиха з полегшенням зітхає. Дмитро чує, як здіймаються і опадають мамині груди.

— Не вона перша, не вона остання, синку…

— Мамо, як ви можете таке говорити! Марічка — чесна дівчина, вона до мене нікого не знала й мене знати не хотіла, а я ходив за нею та скиглив, як той пес паршивий. А тепер що вона своєму чоловікові скаже? Він буде обзивати її останніми словами, а чим вона буде виправдовуватись перед ним? Мамко мої солодкі! — падає він перед нею на коліна в пилюку. — Робіть зі мною, що хочете. Хоч живим залишайте, хоч на шматки рубайте, хоч при собі тримайте, а хоч з хати проганяйте, я вас у всьому послухаю, але в цім однім не можу. Мій гонор, мій характер, моя совість не дозволяють мені робити таке з дівчиною. Це я вам кажу, і цілую вам коліна, і прошу вас: змилосердіться наді мною.

Ще перед часинкою зухвалий, він тепер лагідний, як покривджена дитина. Голос його не просить, а стелиться барвінком матері під ноги. Ільчисі обпікає серце кров’ю. Сліпий її син! Любов заступила йому очі, він не бачить далі, ніж від вечора до вечора. Але не треба цьому дивуватись. Треба тільки твердо настоювати на своєму та робити, як задумала.

— Синку, не приймай собі так до серця тугу за дівчиною… а за вінок заплатиш їй. Буде з чого…

— Мамо! Встидалися б, та встидалися б, мамо, коли вже не маєте бога в серці! — Стоїть перед матір’ю, злий, з розкуйовдженим волоссям, задиханий від обурення. — Зараз піду собі, тільки й бачитимете мене! Це я вам правду кажу, а тоді любуйтеся багацькими статками, раз вам так уже їх закортіло! Але потім аби-сьте не жалували та не банували за мною…

Ільчиха і собі встає. Зводиться поволі, грізно, ніби з землі виростає. Стає на ноги й ступає до Дмитра. Той стоїть як вкопаний.

— Підеш? — сичить до нього. — Більше не буду тебе бачити? Так знай: ти за ворота — і я за ворота! Отут присягаюся тобі, — тремтливими пальцями здіймає з шиї хрестик, що блищить до місяця, — на оцей хрест присягаюсь тобі: якщо ти підеш, я іду під ту вербу, де пруссаки повісили тата, і там повішуся на оцій крайці, що на мені.

— Мамо, візьміть свої слова назад!

— Не візьму, бо не можу. Бо як нагадаю, що хтось інший міг би на тому багатстві сидіти замість тебе, то почуваю, що можу з розуму вийти. Такі статки, такі статки!..

— Мамо, я ще раз вас прошу, — він знову біля її рук, біля її колін, — ще раз вас прошу, візьміть назад ці страшні слова! Ви хочете, щоб я життя собі відібрав?

— Роби, як знаєш, а я зроблю, як сказала…

Про що тут іще говорити? Похолодніло раптом. Може, це від того, що починає вже дніти?

— Іди, синку, під оборіг, засни трохи, а то село скоро пробудиться, і люди будуть дивуватись, чого це ми стоїмо з тобою, наче бездомні якісь.

Іде Дмитро, слухає матері, та йде, як п’яний. Заточується, хоч і краплини трунку не мав у роті. Не почуває в собі сили лізти по драбинці і падає тут же на землю, на суху кропиву, яку Ільчиха припасає на зиму для корівки.

“Спи”, — просить його в думці мама, хоч добре знає, що не засне він уже до самого сходу сонця.

Сама відчиняє двері у хату. Дух горілки вдаряє їй у ніздрі Ільчиха іде просто перед образи і опускається на коліна.

— Слава тобі, господи, слава тобі!..

Прочитала сім оченашів і сім богородиць, щедро хреститься і тричі вибиває поклони, цілуючи запорошену землю.

Потім збирається до себе на постіль. З богом у неї порахунки закінчені.

Звичайні людські сльози заливають їй обличчя. Ільчиха дає їм волю. Плаче з великого щастя, що зустріло її дитину. Плаче з великого горя, що впало на її сина. Не може впоратись з тягарем, що звалився на її удовині плечі, тому розмовляє з покійним чоловіком, як з живим:

— Випросив ти, Ілечку, в бога такі достатки для нашої дитини, попроси ще, щоб наш Дмитрик забув свою любов і бодай терпіти міг біля себе ту, що йому сам господь посилає за жону. Зроби так, Ілечку, тату наш, щоб йому постіль з Доцею була мила, щоб Марічка втопила свій жаль до нього у глибокій річці, щоб забув її наш син, як забувають сни, а їй щоб послав бог добру долю, бо вона гречна та добра дівчина і не винна в тому, що ми бідні…

Цілувала в думках Марічку і плакала над нею та просила пробачення. Не один, а сто разів просила, щоб дівчина простила її. Не могла інакше. Господь бачить, що не могла. Могла взяти гріх на душу і життя собі відібрати, але таких статків, такого багатства випустити з рук не могла.

Бронко Завадка прокинувся від того, що промінь місяця впав раптово йому в очі. Хтось по той бік вікна відхилив фіранку.

Перша думка була, що це Сташка. Останніми часами Бронко намагався уникати дівчини. На біса йому здались оте неприємне тиснення у скронях і дурні сни по ночах! Це, мабуть, і було причиною, що Сташка стала проявляти особливу турботу до його особи. Сташка, напевно, звечора чекала на нього, а не діждавшись, побігла під вікно перевірити, чи ночує він дома.

Вистромивши голову з-поміж вазонів мирта, Бронко спитав не дуже-то ласкавим шепотом:

— Хто там?

— То я, — так само пошепки відповів чоловічий голос. — Вийди, Бронку, надвір!

Бронко чимало здивувався, почувши за вікном голос Олекси Загайчика.

— Зажди, я лише штани надіну.

Одягаючись, Завадка ламав голову, звідкіль узявся Олекса. О цій порі він мав би спати під оборогом у батьківській господі у Вишні.

Олекса, що працював з Бронком у друкарні Філіпчука, кожної суботи їздив до батьків на село по харчі. Оскільки цієї неділі нашівський канонік отець Аркадій Річинський скликав віче у сусідньому селі Калиниці, товариші доручили Олексі побувати на тому мітингу.

Хоч як тихо відізвався Бронко, мати прокинулась. Спираючись на лікоть і постогнуючи від ревматичного болю, звелася і сіла в ліжку. Нахилила голову, прислухаючись. Неприкрита хустиною шия у світлі місяця здавалась неприємно довгою і тонкою.

З того часу як поліція, затарабанивши серед ночі у вікна, забрала Бронка, у матері наче виникло додаткове відчуття. Вона могла чути крізь сон. Знаменне те, що мама чула тільки голос сина або його ім’я. Було так, що півень вбіг у хату, заспівав на всю горлянку, а мама лише пробурмотіла крізь сон, але не прокидалася, Та досить було її синові заговорити хоча б пошепки, вона відразу прокидалася, готова до оборони.

— Хто там, Бронку?

— Спіть, мамо, то Олекса Загайчик чогось хоче від мене.

Олекса? Павлині цей хлопець знайомий. Він учиться в друкарні Філіпчука, де її син уже третій рік працює складачем. Та чи добре вона знає його? Павлина знає тільки отого трохи вайлуватого, по-сільському несміливого ясноволосого хлопця, що приходить до її сина по неділях грати в шахи, але не оцього, що швендяє по ночах, тривожить мирних людей і не знати куди витягає з хати її дитину.

— Днини вам не вистачає?

— Спи, стара, — кашлянув батько.

— Що то за нічні секрети, щоб людям не давати спокою?

— Спи вже, нарешті, стара!

Мати вмовкла, але по нервовому рипінню ліжка, по протяжному стогону, що виривається з її грудей, можна здогадатися, що вона не заспокоїлась.

Бронко застає Олексу коло дверей. Схопившись за штахети хвіртки, яку старий Завадка пристосував для того, щоб кури не забігали до сіней, Олекса важко дихав ротом. Зеленкувате від місячного сяйва обличчя з темними ямами очей і дірою відкритого рота нагадало Бронкові опудало з гарбуза.

— Ти, що сталося?

— Вмираю, так хочу води! Де тут у вас криниця?

Криниця недалеко, ось за бузиною, але Бронко не витягає йому свіжої води. Журавель може заскрипіти в нічній тиші й зрадити їхню присутність. Ось залишилося у відрі трохи перестояної води, бери, Олексо, пий!

Чути, як вода з булькотінням цідиться в горлянку. Ледь чутно запахло іржею. Олекса витирає рота долонею, широко, по-селянськи.

— Ти, не стіймо тут, — бере його Бронко за плечі й повертає півколом. Сорочка на плечах мокрісінька від поту. Бронко здогадується, що сталося: молодчики з ОУН, скориставшись з присутності в залі кількох комуністів, спровокували сутичку, щоб пізніше мати черговий привід нацьковувати польську поліцію на наших хлопців.

Нерозумно, що Олекса, замість замести сліди за собою, наводить поліцію просто на хату Завадків. Дурень! Коли б хто не знав його так добре, як знає Бронко, міг би запідозрити провокацію!

У прихатку, куди заводить Бронко Олексу, відгонить зів’ялою травою і кролячим послідом. Мацаючи ногами й руками, Бронко вмощує Загайчика на притрушені вологою травою дошки.

Око ще не звикло до темряви. Олекса необережно зачіпає ногою якусь бляху. Нічна тиша потроює брязкіт.

— Цс-с!

Бронко нахиляє голову, — достеменно так само, як перед тим його мама, — наслуховує.

Якби надійшли з вулиці, то їх кроки було б чути вже на розі, звідкіль починається тротуар.

Та на вулиці тихо.

Можуть, сучі сини, підповзти й городами. На трави впала роса, можна й не почути шелесту.

І з цього боку тиша. Яблуко чи груша м’яко впало з дерева.

— Ну, говори, але до речі…

— Я, — Олекса припадає лицем до вологої трави, — відправив на той світ Річинського…

— Ти, кинь вар’ята грати, а говори толком, що сталося!

— Я не можу толком… Ти не міг би принести ще води?

— Пізніше. Не вмреш без води. Ти був на вічі?

— Саме звідтіль іду.

— І що далі?

— Вийшов Річинський і почав крутити гітару про угоду з польським урядом… Ніби тому, що слов’яни…

— А ти не втерпів і гаратнув його каменюкою по маківці?

— Н-ні… ні… Я сказав лише, що за Збручем живе великий слов’янський народ. То, може, з ним ліпше приступити до згоди. Бронку, пити хочу!

— І більше нічого? — не зважає на останнє Бронко.

— Ще вигукнув я, щоб крутив гітару своїй попаді під периною.

— І що далі?

Олекса холодить губи холодною вологою трави.

— Я не пам’ятаю, що було далі. Я лише побачив, як він посинів і почав хапати руками повітря… А потім знявся крик і лемент, що помер…

— І все? І тому ти прибіг сюди, як очманілий?

Чути у темряві, як Бронко хруснув пальцями. Ех, навчились люди гартувати сталь — коби ще винайшов хто спосіб, як гартувати боягузів!

А тут, як навмисне, кілька днів тому Бронко якраз ставив у приклад Олексу Загайчика, доводячи товаришеві Каминецькому, що він — міщух[51] і просто-напросто упереджений щодо революційного гарту нашої сільської молоді. Мало що не в очі сказав йому це Бронко, коли Каминецький намагався довести, що у більшості хлопців з села бракує розуміння для організаційної і внутрішньої дисципліни, що навіть у своїх революційних виступах вони більш стихійні, ніж свідомі. І от тобі маєш, Гандзю, книш! У попа, напевно, була вада серця чи склероз мозкових судин, а цей зразу ж визнав себе за вбивцю. Роби з Таким революцію! А якби ситуація вимагала ліквідувати гада, провокатора, то такий “герой”, напевно, й у штани наробив би!

— І чого ти так злякався, хлопе?

— А я не злякався… Але знаєш, був би ти на моїм місці… Як зчинився лемент, як підняли: “держіть убивцю…”

— То ти з місця почав тікати, щоб усі бачили, що ти вбивця? От ще раз… Я не знав, що ти такий…

Бронко нишпорить по кишенях за цигаркою. Цигарка знайшлася, але сірника — бог дасть. Нема — то обійдеться і без цигарки. Потримає лише її трохи насухо в зубах для заспокоєння. Розстроїв його той Олекса.

— Я не тікав. Хтось узяв мене за плечі і випхав з того місця, де я стояв, потім зчинився заколот…

— Ти, і ти нічого не здогадуєшся? Напевно, хтось з наших був біля тебе. “Заколот”, “заколот”! Тебе рятували, дурний!

Бронкові стає жаль хлопця. Злість, що кипіла в ньому на Олексу, поволі остигає. Як ненавидить він у собі ці спалахи, а побороти їх не може! “Говоримо, до бісової матері, багато, лише говоримо про роботу серед селянських мас, а що конкретно я, Бронко Завадка, зробив для того, щоб підтягти ті маси до рівня свідомості робітничого класу?”

— Ходи в хату. Ляжемо на моє ліжко і ще трохи передрімаємо до ранку.

Тільки-но Бронко торкнувся клямки, як мама відізвалася з свого високого ліжка:

— То ти, Бронку?

— Спіть, мамо. Олекса ляже зі мною…

На це мама відповіла стогоном. Незадоволена вона гостем у таку пору. Весь цей візит здається Павлині Завадковій дуже підозрілим. Ох, не любить вона, коли Бронко приводить когось на ніч чи сам заночовує бозна-де. Чи сяк, чи так, а добром не пахне.

О господи, коли вже настане мир на цьому світі, а з ним і спокійні ночі для чесних людей?

А неспокій на світі, метикує вона далі, від того, що люди неспокійні. Не будемо далеко шукати. Візьмемо для прикладу її сина. Чи їй, матері, чи батькові, може, треба було, щоб серед ночі до хати вдиралась поліція й виводила його на “остро”, як бандита якого? Пустили. Потримали кілька днів і пустили, а скільки це здоров’я коштувало? І чого шукає її син? Жив би собі мирно та працював, як інші людські діти. Яку працю має, така є, але, слава богу, не вистоює на ринку серед безробітних. І чого він хоче? Головою мур пробити? Мур міцніший за людські голови, дитино, хоч би тих голів не знати скільки зібралося б докупи.

А може, коли б одружився, то покинула б його ота політика, яка до добра не доведе. Ой, не доведе, чує її материнське серце!..

І з ким йому одружуватись? Чей же не з Сташкою Кукурбівною?

І вже відлітає від матері турбота про сина з приводу цих незрозумілих для її розуму недобрих справ і звільняє місце новій гризоті: Сташка Кукурбівна — не пара її синові. Не тому, що він має чотири класи гімназії, а вона заледве чотири класи народної школи. Жінці освіта — як перо до капелюха: може бути, а може й не бути, капелюх від цього не набагато зміниться. І навіть не тому, — хоч трохи і це має значення, — що Сташка, крім половини тієї хатчини, нічого більше не дістане від матері. А Бронко, що правда, то правда, міг би оженитися з такою, що кам’яницю має. Що ж, дівчина не має великого приданого, зате має фах у руках. З чотирнадцяти років працює у ткальні Гольдштрома, — це теж щось важить. Справа навіть не в тому, що в дівчини трохи ноги колесом і тих веснянок на носі, хоч лопатою згортай. І це байка! Павлина сама не грішила красою, а ось якого чоловіка дістала!

Все можна було б стерпіти, якби не те, що дівка, кажуть, надто вже падка до чоловіків! Кажуть, що їй — тьху, раз плюнути, намітити собі хлопця, залюбити його в себе, покрутити ним, а потім кинути та полювати за новим! А хлопці, кажуть, геть-чисто тратять голову через цю веснянкувату. І що в ній такого? У меді купана, чи яка біда? От як вона і Бронкові закрутила голову, а тепер він, неборак, і радий би відв’язатись від неї, та не в силі. Такої невістки не бажає собі Павлина.

— Чого ви зітхаєте, мамо? Спіть…

— А я й сплю. О, вже сплю…

Вдає, що спить. Плямкає губами, наче уві сні, аби тільки Бронко заспокоївся і заснув.

Та Бронкові не спиться. Олекса лежить біля нього випростаний, нерухомий, хоч у труну клади. І він не спить. Батько теж не спить. Всі не сплять і думають про одне й те ж, тільки кожний по-своєму.

Невеличка кімната набивається думками по стелю. Ще трохи — і будуть, як мати, один за одним вдавати, що засипають, поки їх направду не здолає сон.

* * *

Коли Нестор і ще якийсь незнайомий чоловік втягли розкуйовдженого Аркадія в розхристаній на грудях рясі, то всі дома, не виключаючи Олени, були певні, що він п’яний.

Олена якнайскоріше подбала про те, щоб за дівчатами замкнулися двері їх кімнат. Вважала немислимою річчю, щоб діти бачили батька в такому вигляді.

Олена знала, що Аркадій ніколи не зловживав алкоголем. Відколи лікар заявив, що це йому шкідливо, Аркадій перестав уживати спиртних напоїв, крім чистого виноградного вина, яким причащав мирян у церкві.

Це штучки того чорта Нестора. Він витяг його з хати, він і довів до того, що Аркадій втратив людську подобу.

Олена розпорядилася, щоб Мариня зварила свіжої натуральної кави. Пам’ятала, що колись цим способом тітка Ладикова протвережувала свого чоловіка. Тим часом Нестор гримнув на Мариню, щоб якнайскоріше стелила постіль. Мариня з того всього стала посеред хати і розкричалася, що не може роздертися на дві половини.

Олена затиснула долонями вуха і сама пішла готувати каву. До того ж не могла дозволити, щоб сторонні люди стягали в її присутності штани з мужчини, навіть коли той мужчина був її чоловіком. Не минуло й п’яти хвилин, коли по кімнатах запахло кавою. Несучи склянку, вдихала Олена в себе, як озон, аромат кави. Олена думала при тому, що доля ні в чому не пощадила її.

Через вузьку кімнату, що служила Аркадієві за кабінет, з простягнутими наперед себе руками, як сліпець, ішов Нестор. Був так мало подібний до себе, що Олена аж звернула вбік.

— Негайно лікаря! — пробелькотів він і тут же, як мішок, звалився на найближчий диван. — Цієї ж хвилини лікаря!

Оля чи Слава намагалися пояснити Олені:

— Татко захворів… ні… ні… о господи, не п’яний, а захворів…

Слова відбивалися від вух Олени, не зачіпаючи порога її свідомості. Ніяк не могла погодитися з тим, що Аркадій, який вийшов з дому в прекрасному настрої, міг так раптово захворіти. Тут щось приховують від неї. Так, ні з того ні з сього, не захворюють. Можна раптово захворіти від каменя в печінці, від приступу мігрені, від сердечного припадку, але отак захворіти невідомо на що?

Крім того, неможливо, щоб хвороба могла так звалити Аркадія. За двадцять п’ять років свого співжиття з ним Олена не пам’ятає жодного випадку, щоб Аркадій пролежав у ліжку довше, ніж п’ять днів. Ба навіть у постелі, з температурою, давав розпорядження по господарству та знаходив засоби перевіряти, чи виконується його воля.

Все ще не певна, чи Нестор не обдурив її, Олена підступила ближче до ліжка і схилилася над Аркадієм. Лежав спокійно, але обличчя видалося їй якимсь зміненим. Не могла, власне, з’ясувати, чим саме, начеб злегка перекошеним, а може, він тільки так затиснув один бік губи? Ліве почервоніле око сльозило.

— Що з тобою? — з співчуттям запитала Олена. Заспокоїлася, бо зрозуміла, що він не п’яний.

Око почервоніло, і сльоза покотилася по скроні. Око, яке сльозило, заплющилося. Друге залишилося відкритим, але без будь-якого прояву життя. Блищало в чорній ямі, наче скляне.

— Аркадію!

Серце в Олени забилося так шалено, що їй аж боляче стало дихати.

— Аркадію! — не витримала й заридала, опустившись на коліна та припадаючи до постелі. — Ти впізнаєш мене? Це я… Олена.

Живе око відкрилося, але сльоза залила його. Правий кутик губ засмикався. Губа полізла на губу:

— М-м-м-а-ма.

— Мариню, — вигукнула Олена до наймички, відчуваючи, що їй теж паралізує шию. — Отець паралізований!

Мариня, яка, очевидно, знала про все, затулила Олені уста долонею:

— Хай їмосць будуть тихо… отець, здається, чують. Не треба гармидеру робити. Я зараз побіжу по п’явки, і все минеться…

Та не довелося Марині бігти по п’явки, бо лікар, якого привів Нестор, захопив з собою і баночку з п’явками. Олена відвернулася, коли лікар прикладав Аркадієві чорні слизькі потвори за вуха.

Далі лікар вийняв шприц, наповнив його рідиною з ампули й зробив Аркадієві укол в ліву руку. Це було вже в очах Олени медициною, якій вона повірила більше, ніж десятьом п’явкам.

— Т-так, — зітхнув лікар, шукаючи очима мило і миску з водою. Олена тримала на руках, як на вішалці, рушник для лікаря.

— Прошу пана доктора, а коли чоловік зможе встати?

Лікареві пальці, що м’яли рушник, на мить зупинилися.

— Встати? Пані добродійка мають на думці отця каноніка? Сьогодні я не можу нічого певного сказати.

Покинувши витирати руки, він схопив капелюха і вибіг з кімнати. Нестор сунув йому гонорар буквально на ходу.

Поведінка лікаря породила в Олені недобрі підозріння. Вона затягла Нестора у ванькирик і, тримаючи його за гудзик ряси, настирливо, крізь сльози випитувала:

— Ти… ти… мусиш розповісти мені, як це сталося. Як це сталося, Несторе, я питаю, як це сталося? Ти забрав з хати здорового чоловіка. А якого привіз?

Можна було б подумати, що йдеться не про людину, а про річ, яку Нестор забрав з дому цілою, а повернув попсованою.

Нестор не виправдувався. Пригортаючи Олену до себе й погладжуючи її рукою по спині, лише розгублено приговорював:

— Спокійно… спокійно… спокійно…

Увійшла Зоня. Батькове захворювання її зовсім позбавило рівноваги. Зуби нервово цокотіли, вузьке лице стало подібним до долоні. Від страху шкіра стяглася, як від морозу.

— Мамо, треба негайно професора зі Львова… Я цим партачам не вірю. Мамо, тільки професора зі Львова! — Вона вибігла з кімнати і за дверима все ще повторювала: — Негайно, негайно професора зі Львова.

Олена вхопилася за цю думку, як потопаючий за соломинку. Як за хвилину перед тим в укол, так тепер вона відразу повірила, що життя Аркадієві може врятувати тільки професор зі Львова. Вхопився за цю думку і Нестор. Він радий був вітати кожну нагоду, яка хоча б на годину вирвала його з цієї атмосфери смерті. Сам запропонував бігти на телеграф, щоб послати професорові телеграму, а якщо вдасться, переговорити з ним по телефону. Небезпека смерті, яка ще хвилину тому ломилася у двері їхнього дому, тепер трохи відступилася. Вона ще тривала, та Олена не бачила вже безпосередньої загрози.

— Треба підготовляти Філька, — зашипіла Катерина, але Олена так і не здогадалася, що саме вона мала на думці. В якому розумінні треба підготовляти Безбородька, офіціально чужу для їх сім’ї людину?

Мати і дочки з години на годину чекали приїзду професора зі Львова. Катерина просила родичів, які вже були втаємничені у захворювання Аркадія, поки що тримати язики за зубами:

— Не треба, щоб вороги передчасно раділи з нашого горя.

Безбородько, якого Катерина сама підготувала до того, що сталося, стурбувався і зовсім засумував, коли сам оглянув хворого.

Олена, хоч це якоюсь мірою й було бальзамом для її душі, просто дивувалася, що Безбородько, який офіціально ще не належав до їх родини, так близько сприймає їхнє нещастя.

— Бачить Мариня, — шептала служниці, рада за свою найстаршу дочку, — яке чуле серце в пана доктора. Коли видужають, розповімо їм, як за ними побивався пан доктор. Я аж дивуюся, га, Мариню?

Мариня теж дивувалася, тільки не з Безбородька, а з Олени.

— Їмосць, бігме, як дитина. Пан доктор в’ються, як впійманий в’юн, бо не знають, як і що далі буде…

— Що Мариня має на думці?

— Нічого, прошу їмосць, нічого, — нахилилася наймичка до Олениних рук, — язик мій — ворог мій. Будуть їмосць доброго зятя мати.

Олена вирішила, тільки-но Аркадій зведеться на ноги, виїхати з ним на відпочинок у Карпати. Протягом двадцяти чотирьох років кожного літа просив він Олену виїхати з ним хоч на тиждень у гори. Говорив не раз, що його гризе совість за неї. Адже він вирвав її з природи і замкнув у мурах.

Олена під різними приводами відхиляла його прохання.

Здавалося їй, що, коли б знову побачила ліс, але вже без Ладиків і Ореста Білинського, у неї б розірвалося серце.

А тепер… Хто його знає? Може, нещастя, що спало на їх сім’ю, — кара господня за те, що вона, законна дружина і мати п’ятьох дітей, ховала у своєму серці спогади про того чужого чоловіка?!

Професор зі Львова (приїхав аж на другий день увечері) навіть не завдав собі труда як слід оглянути хворого. Малий, бочкуватий, в немодних черевиках на гудзиках, він послухав пульс Аркадія, заглянув йому під повіки і преспокійно заявив, що стан хворого безнадійний. Місцевий колега правильно визначив діагноз: крововилив у мозок. Власне кажучи, йому і нічого було їхати сюди. Катастрофи треба сподіватись щогодини.

Коли ці слова, сказані преспокійним, тихим голосом, відгукнулися лементом домашніх, Олена навдивовижу зберегла душевну рівновагу. Вона була певна, що професор просто хотів налякати її. Відома річ, що всі оті славнозвісні професори люблять залякувати людей. Це ж неможлива річ, щоб Аркадій міг умерти. Не може статися такої несправедливості, щоб він залишив її саме тепер, коли вона, нарешті, серцем об’єдналася з ним, зареклася ніколи вже не повертатися думками до минулого, тепер, коли дочки, може, найбільше потребують батьківської опіки й поради.

Вона скоріше повірить у можливість чуда, ніж у смерть такої життєрадісної, такої міцної тілом і душею людини, як Аркадій.

Хоч славнозвісний професор передбачав смерть у найближчі години, Аркадій промучився майже п’ять днів.

Дочки кожна по-своєму сприйняли це нещастя. Ольга плакала день і ніч. Сльози залишали мутні смужки по її кругловидому лиці. З підпухлими повіками вона здавалася ще повнішою. Проте лице її від безсонних ночей не втратило свого яблуневоцвітного кольору.

Ольга плакала тільки з причини батькової близької смерті. Плакала тому, що не встигла висловити батькові свого великого почуття до нього. Її глибока любов так і залишилася непоміченою ним. Плакала, що іноді свідомо не була з ним досить ніжною, а він не знав про це й завжди вважав її своєю доброю дитиною.

Було так, що Ольга почувала себе ображеною на батька, що він мало звертав на неї уваги. З Зонею возився тому, що та завжди була примхливою. Нелю боготворив за її вроду. Славу пестив, як наймолодшу. Катериною ж гордився, бо була подібною до нього… а для неї, Олі, не ставало вже ні часу, ні місця.

Тепер Ольга не могла дарувати собі, що сміла ображатися на батька. Раз було навіть так, що вона помстилася таткові, хоч він, вона зрозуміла це лише тепер, до всіх своїх дочок був однаково ласкавий, однаково добрий. Якось прийшов батько втомлений і почав шукати свої домашні туфлі. Ольга сиділа в кріслі, бачила, як батько став на коліна, щоб витягти туфлі з-під ліжка (Мариня, прибираючи, заштовхала їх під саму стіну), і зловтішалася: “А я тобі не допоможу. Хай твої улюблені дочечки подають тобі туфлі!”

Це було давно, ще в ранньому дитинстві.

І хоч Ольга безліч разів розкаялася у своїй недобрій поведінці, факт цей повернувся до неї свіжим і викликав новий приступ гіркого жалю.

Слава замкнулася в собі, як тюльпан з заходом сонця. Ні до кого не обзивається, не помітно, щоб плакала, снується тільки по кімнатах, бліда як привид. На Нелю, яка завжди мала слабкі нерви, напав якийсь незрозумілий страх. Вона стала лякатись присмерку, не може спокійно дивитись на гру тіней, боїться найменшого руху повітря в кімнаті. Здригається від будь-якого шелесту.

— Нелюся боїться здибатися з смертю, — каже Мариня. — Вона знає, що смерть хоч ніби й невидима, а завжди, не бійся, дає знати про себе, коли приходить по душу.

Зоня знаходить у собі силу репрезентувати на людях родину Річинських. Вона одягається з таким самим, якщо не з підвищеним шиком, з такою ж старанністю, як і раніше, закручує локони, ходить в кіно, затримується біля вітрин з галантереєю чи фотовиставкою.

Коли хто з знайомих запитує її, як здоров’я отця каноніка, вона зводить свої дугасті каштанові брови і питає в свою чергу, ніби не розуміючи, в чому справа:

— А що мало б бути з татковим здоров’ям?

Така відповідь може збентежити будь-кого.

— Та, — починає ніяковіти й виправдуватись цікавий, не радий сам, що пошився у дурні, — говорили люди, ніби отець канонік важко захворів, мало що не при смерті. Хтось казав, що ніби й професора викликали з Львова…

Зоня морщиться зневажливо. Плітки це все!

— Так, — додає, щоб не викликати недовір’я в правдивості своїх слів, — тому кілька днів на вічу в Калиниці таткові справді стало погано з-за браку свіжого повітря у приміщенні, але більше нічого. Дійсно, мама з першого переляку викликала навіть професора зі Львова. Професор оглянув татка і сказав, що даремно родина робила такі видатки.

— А, таки викликали лікаря зі Львова. Це, виходить, люди таки правду говорили?

— Це правда, і що з того? Що надзвичайного в тому, що викликали професора? Це тільки в нашому обивательському містечку люди такі провінціали, що за їх поняттям професора викликають тільки у смертельних випадках. А тепер таткові вже зовсім добре, і татко вибирається на курорт. Невідомо лише, що обере він для себе: Заліщики чи Косів.

— Слава богу, що отець канонік здоровий! Слава богу! А то люди вже бозна-що плескали язиками. І як почуватимуть себе ті, що плескали такі нісенітниці, коли зустрінуться колись віч-на-віч з отцем каноніком? Ех, люди, люди!..

Катерина як найстарша з сестер обрала собі найважчу пайку в загальному обов’язку: вартування біля хворого по ночах. Приляже на годинку-дві вдень, іноді здрімне й звечора, а від півночі вже до самого ранку сидить одна-однісінька біля хворого.

Десь біля другої години, коли вже зовсім певна, що всі сплять, починає Катерина свою щоденну розмову з Аркадієм:

— Татку, де ключі від каси? Дайте, татку, дайте мені ключі від каси.

Здорове око дивиться непорушно перед собою, а здорова рука Аркадія стискається в кулак, аж біліють кісточки.

— Татку, я знаю, ви все розумієте, що я до вас говорю. Я вас прошу, я вас благаю, татку, дайте мені ключі від каси. Де ви заховали ключі?

Здорове око починає сльозити від напруженого погляду в одну точку, але залишається непорушним.

Катерина присідає біля хворого, тримаючи напоготові олівець. Бере Аркадієву здорову руку і встромлює поміж пальці олівець. Пальці розчепірюються, і олівець падає на постіль.

Катерина знову всуває його поміж пальці, силоміць пригинаючи їх, як дроти. Потім підсовує йому на твердій підставці клаптик паперу.

— Татку, прошу вас, напишіть, де знаходяться ключі. Я держатиму олівець, а ви тільки водіть злегка моєю рукою.

Пальці випростовуються, і олівець стирчить між ними, як ввіткнутий.

— Татку, якщо вам важко писати, то стукайте олівцем у боковицю ліжка. Я торкатимусь кожного предмета в хаті. Якщо так, стукніть три рази, якщо не потраплятиму, стукніть раз. Ви розумієте мене, татку? Дивіться, я іду до шафи з книжками. Якщо ключі тут, то стукніть олівцем три рази…

Пальці відкидають олівець. Око від перевтоми закривається. Хворий втрачає контакт з оточуючим світом. Іноді вдає, що спить. Катерина знає, що батько тільки прикидається сонним. Вона сідає у нього в головах, нахиляється над лицем, делікатно підважує повіку на здоровому оці, змушуючи дивитись на себе.

— Татку, я знаю, що ви не спите. Мене не треба обманювати. Ви хочете мамі передати гроші, правда? Мама пустить нас з торбами, татку! Ви боїтесь, щоб я мамі не зробила кривди? Так, татку? Присягаюся вам, — вона хреститься перед розп’яттям над ліжком, а потім цілує батькову холодну, спітнілу руку, — присягаюся вам своїм щастям, щоб мені так ніколи дружиною Філька не бути, що я мамі не зроблю кривди. Як вам ще поклястись, татку? Татку, згляньтеся на мене! Подивіться мені у вічі, татку, де ключі від каси? Татку, татку, ви мені казали, що з усіх дітей любите мене найбільше, а тепер боїтеся мені касу свою довірити? То така любов, татку? Подивіться мені ще раз у вічі, де ключі від каси? Якщо вам важко вистукувати олівцем, то кліпніть оком. Ключі у шафі з одягом, так?

Око починає плакати. Великі круглі сльози розпливаються по скроні.

— Чого ж ви плачете, татку? Я знаю, що вам важко, що я вас мучу. Але хто тому винний? Чому не хочете признатись, де ключі? Правда, ви вже передумали, татку? Ось олівець, візьміть його в пальці, татку, візьміть. Я водитиму вашою рукою.

Несподівано здорова половина лиця починає смикатись, наливається кров’ю, губа лізе на губу, око мало що не вилазить з орбіти, рука конвульсивно стискає і розтискає кулак.

Татко чогось домагається. Татко мучиться, що його не розуміють.

Катерина нахиляє вухо до його губ:

— Ви хочете щось сказати, татку? Я слухаю вас…

— М-м-м-ма-м-м-а…

— Маму покликати, так? Ви хочете при мамі віддати ключі? Хай буде ваша воля, приведу вам маму.

Катерина справді іде по Олену. По дорозі думає: ключі я мамі покажу, але з своїх рук не випущу. І за віщо він її так любить? Невже ж він не помічав ніколи її недоліків? А може, тато любив маму саме за її недоліки? Може, йому, такому вольовому, такому енергійному, й подобалося таке полохливе, безвільне створіння, як наша мама?

— Мамо, татко хоче вам щось сказати.

— Сказати? Сказати, кажеш? — Олена починає плакати і сміятися з радощів, приплескуючи в долоні, як несповна розуму. Та Катерина тут же вбиває всякі ілюзії:

— Мамцю, прошу взяти себе в руки. Мені здається, що це полегшення перед смертю.

Ольгу, яка йшла тут же за матір’ю, Катерина не впустила до кімнати хворого.

— Татко хоче поговорити з мамою без свідків.

І тут же, переступивши за Оленою поріг, обернула ключ у дверях.

Коли Олена ввійшла, Аркадій підвів голову, наче збирався сісти. Стримуючи ридання, Олена підбігла, всунула руки під подушку і підвела його в напівсидяче положення. Здорова Аркадієва рука (як же вона схудла за цих п’ять днів!) з невимовною ніжністю ковзнула по обличчі Олени.

Катерина стоїть за спиною Олени і знаками питає Аркадія: “Де? Де, — показує жестом, — ключі?”

Аркадій, щасливий присутністю Олени, не реагує на ці знаки. Катерина не може більше опановувати себе. Обіймає Олену за плечі і тут же шепоче їй:

— Мамцю, десь пропали ключі від каси. Прошу спитати татка, де татко ключі діли.

Олена припадає до грудей хворого, кладучи його на постіль, сама падає лицем йому на груди:

— Татко відходить від нас, а їй… Їй ключі в голові. Аркадію, з ким ти мене залишаєш? Аркадію, я боюся сама, візьми мене з собою!..

Хворий складає пальці, як для благословення, і понад спиною Олени робить знак хреста у повітрі.

— У посуді з кропилом? — вмить якось інстинктом відгадує Катерина. — Так, татку?

Здорове око з-за Олениних кіс кліпає раз і вдруге.

Катерина мало що не спотикається об скулену Оленину постать. Посуд з кропилом стоїть на шафі. Катерина присуває до шафи крісло, всуває руку в посуд, і пальці її намацують метал. Обережно, щоб ключі не брязнули, затискує їх у кулаці і кладе до кишені халата.

Чи помітили що-небудь батько з матір’ю? Навряд. Вони так зайняті собою! Аркадієві, здається, зовсім полегшало. Він вільно орудує рукою. Навіть белькоче щось Олені на вухо. Катерина сама вже ладна повірити, що з батьком сталося чудо. Аркадій починає подавати знаки Катерині, щоб залишила його самого з Оленою. Прикладає пальці до вуст. Треба розуміти, що він гаряче молить виконати його бажання. Катерині жаль батька. У неї набігають сльози на очі, але при всіх своїх добрих почуттях до нього вона не може задовольнити його бажання. Мусить без свідків узнати, що є в касі.

— Мамо, — бере вона Олену за плече і насильно відводить від Аркадія, — татко просить, щоб ви вийшли з кімнати, щоб не дивились на його муки.

Олена хоче попрощатись з умираючим чоловіком, але Катерина не дає їй знову наблизитись до хворого. Ставши, як стіна, поміж Аркадієм і Оленою, вона злегка підштовхує матір до дверей і виводить з кімнати.

— Іду, іду… не штовхай мене, — схлипує Олена. Сльози потоком заливають їй обличчя, і від цього воно здається ще марнішим.

Тепер Катерина сам на сам з батьком. Перечекавши хвилину, вона поволі замикає двері. Ключі в кулаці. Почуває себе недобре. Відраза, що йде аж з глибини душі, отруює всю насолоду виграшу. Почуває себе так, начеб збиралася пограбувати труп.

Власне кажучи, з присутністю батька можна й не рахуватися. Проте не насмілюється відкривати каси на його очах. Бере крісло з високою спинкою і відгороджує ним Аркадія. Так і треба. Очі не бачитимуть, серце не болітиме.

Катерина чує власне дихання, коли з усієї в’язки ключів вибирає той, що, на її думку, повинен би підходити до каси. Не підійшов! Ні цей, ні другий, ні третій, ні четвертий, а всіх ключів у в’язці шість. На п’ятому ключі Катерина раптом усвідомлює, що в касі комбінований замок.

Лише знаючи комбінацію цифр і відповідно до їх числа натискаючи кнопку, можна відчинити дверцята.

Та яка, яка ж це цифра? Чи знає її ще хтось, крім Аркадія? Більш ніж певна, що ні. Та як видобути в батька секрет, коли він заплющив око і навіть дивитись не хоче на Катерину? Чи не гнівається, що вона відірвала від нього Олену? А якщо вона перепробує всі комбінації чотиризначної цифри. Подумала так і зразу ж зрозуміла, що це безглуздя. Така робота могла б коштувати їй усього життя і не увінчатися успіхом. Та хоч розуміла, що це наївно, проте розраховувала на щасливий випадок. Не переставала пробувати, по-різному добираючи цифри. Упріла до того, що сорочка прилипла до плечей, і все дарма! Немає іншої ради. Доведеться позвати слюсаря — спеціаліста по вогнетривких касах, а тоді вміст каси перестане бути секретом навіть для сторонньої людини. Більш злісного жарту не могла їй втяти доля.

Катерина, не усвідомлюючи, що робить, обгризає ніготь за нігтем. Ану, ще раз попробує щастя. І коли напружувала думку над черговим добором чисел, погляд її ковзнув по стертій гравіровці кільця, на яке були надіті ключі.

Цифра! Два, сім (або вісім), п’ять і три, або знову п’ять. Тремтливими пальцями спробувала перший варіант, і замок відскочив, як від чародійного “сезам”.

Грошові банкноти, якісь папери, стоси акцій — все це злилося перед її очима в одну строкату пляму, що переливалася, як рідина.

Втомлена від надлюдського душевного напруження, Катерина, стуливши повіки, припала головою до паперів, як до плеча коханої людини. Запах банкнотів, що перейшли не через одну тисячу людських пальців, зовсім одурманив Катерину. Який це дурень сказав, що гроші без запаху? Гроші мають, стверджує Катерина, своєрідний, непідмінний запах.

В касі (дарма що в першу хвилину здалося все пливучою рідиною) був ідеальний порядок. Банкноти перев’язані паперовою смужкою, на якій дрібним почерком виписана цифра “тисяча вісімсот”. Смужка, очевидно, обгортала колись більшу суму, бо лежала на грошах зовсім вільно. Цифри на ній теж мінялись. Спочатку було чотири тисячі, потім перекреслено, залишилося три тисячі п’ятсот, потім і ця цифра закреслена, нарешті, дійшло до останньої суми — тисяча вісімсот. Акцій, чи, як їх у фінансовому світі називають, вартісних паперів, було рівно на п’ятдесят сім тисяч.

Катерина, не довіряючи дійсності, бере з купки акцій один папірець і розглядає його з усіх боків, як банкнот, на який є підозріння, що він фальшивий. Чи не бутафорне часом її щастя?

Здається, все в порядку. П’ятдесят сім тисяч злотих, тільки в іншому вигляді.

Ось її майбутнє. Ось передумова її щастя, її виняткового становища в суспільстві, зрештою, передумова її спокійної старості. А вінцем усього буде її одруження з доктором Безбородьком. Десятки арканів наставлялися на Філька, а він підійде до неї однієї і добровільно віддасть себе в руки.

Купа паперів перевтілюється в очах Катерини в реальні сцени її майбутнього життя, що з’являються і зникають, як на екрані.

Ось спальня в їхньому з Фільком домі. Кімната тоне у фіалково-золотистих спокійних тонах. Важкі полоси добротного натурального шовку тріумфальною дугою драпірують вікна і двері. Вони стушовують надто яскраві тони світла й звуків ззовні. Всю середину кімнати займає подружнє ліжко. Широке, низьке, вистелене пухкими матрацами. На ньому можна не тільки спати, але й качатися з кінця в кінець.

На її руці — голова Філька. Та голова пролежала на її руці всю ніч, може з відпочинками пролежати і цілий день, і нікому ніякого діла до того, що творять муж і жона у спальні.

Ось у неділю вранці виходить Катерина з церкви поряд з учорашніми своїми подружками (хоч, по правді, в Катерини немає подруг, є лише широке коло знайомих). Всі вони свіженькі, рум’яненькі, з природи чи від фарби, зграбненькі, як гірські кози, а вона спотворена передродовими плямами, обрезкла, неповоротка, суне перед собою живіт, як барабан. А проте її, а не будь-яку з них, веде під руку доктор Безбородько. І то ще як веде! Підтримує за лікоть і попереджає перед кожним видолинком на тротуарі, перед кожним камінчиком на вулиці. Ось приміщення товариства “Союз українок”, вщерть набите жінками, але збори не розпочинаються, бо обіцяла прийти й затрималася член правління — пані докторова Безбородькова. Пані докторова може запізнитись і на півгодини, і на годину — збори без неї однаково не розпочнуться. Ніхто з членів правління не захоче псувати добрих взаємин з докторством Безбородьками.

Де та, що не позаздрила б Катерині?

А сестри?.. Хіба їм не належить що-небудь з батькової каси? Належить, Катерина не заперечує, а проте не отримають нічого. Досить з них того, що вона дасть їм притулок у власному домі, доки не повиходять заміж або не повлаштовуються десь на роботу. А якщо котра з них не зможе досягти ні того, ні другого, то залишиться при Катерині бавити дітей та наглядати за куховаркою, щоб менше крала (Мариню Катерина відправить).

А совість? Совість Катеринина буде спокійною, як сон здорової дитини. Її сестрички мають те, в чому її так скривдила природа: вроду. Кожна з них досить приваблива для того, щоб задурманити чоловіка, аби повів її, “голу”, у церкву. Навіть Слава з своїми монгольськими вилицями і широким ротом знайде дурня, який полакомиться на неї.

Зрештою утримання салону (хай би й провінціальних масштабів!), де дівчата матимуть нагоду заводити знайомства з кавалерами, теж вимагатиме коштів. Це й буде їх часткою батьківської спадщини.

Коли б батько сам був спроможний вирішувати це питання, він, безперечно, призначив би Катерині найбільшу суму. Колись недвозначно натякнув про це Безбородькові у присутності самої Катерини.

Ні, вона, Катерина, діє розсудливо, а раз розсудливо, то й чесно.

Стоп, стоп! Але ж бо ці п’ятдесят тисяч не тільки таткова власність. В цій сумі, напевно, і чужі капітали. Досить таткові закрити очі, як почнуть з’являтись люди з фінансовими претензіями. Можливо, що з цих п’ятдесяти семи тисяч на її долю перепаде тільки сім? Ні, не бути цьому! На долю Катерини перепаде рівно п’ятдесят сім тисяч. За меншу Ціну не купити їй Безбородька. Про якісь чужі капітали вона й чути не хоче. Всіх жаліти — самому загинути. Кожний з вкладників, хто б він не був, не помре від того, що його капіталець залишиться у Катерини. Погорює, поскандалить, може, навіть дехто відхворіє, але все ж таки залишиться живим, а для неї втрата Філька рівнозначна фізичній смерті. Просто не пережила б, якби він дістався іншій. Якби була такою вродливою, як Неля, то сміялася б з того, що її Безбородько покинув. Завжди могла б запевнити, що це вона перша порвала з ним, і ніхто не сумнівався б у цьому. В її ж становищі вийти заміж за Філька — це виграти у долі всі номери лотереї підряд, а не вийти — програти останній гріш.

Катерина любить Безбородька. Це її перше і, напевно, останнє кохання. А проте фактор цей у поєдинку з світом не грає першої ролі. Любов, кажуть, вміє йти на жертви. Вміє любити для самої любові, нічого в заміну не вимагаючи для себе. Але любов — сліпа, а сліпий потребує проводиря. В її любові проводирем є амбіція, істинний гонор Річинських, небезпечний, безжальний до кожного, хто наступить на нього. І насамперед цей гонор наказує Катерині за всяку ціну одружити на собі Безбородька. Одружуючись з Безбородьком, вона покаже язика всім отим лялям з фарфоровими очима, які йшли об заклад (і це донесли Катерині!), що Безбородько тоді ожениться з найстаршою з Річинських, коли рак свисне. Послухають тепер вони самі ракової музики.

Сльози, прокльони покривджених вкладників? Слава богу, батько навчив її розцінювати сльози інших не інакше як істерію, в кращому випадку, нестриманість погано вихованих людей.

Єдине, чого Катерина дійсно боїться, — скандалу. Це такий бич, перед яким вона ладна на коліна впасти. В жодному разі не можна тепер допускати скандалу. Скривджені не скривджені, доки не стане офіціальною дружиною Безбородька, мусять мовчати, як мертві. Не час тепер думати про способи, як Катерина заткне їм роти. Головне, що і прилюдного скандалу не буде, і гроші залишаться у Катерини.

А поки що треба забрати з каси акції і сховати їх у надійне місце. У футляр від скрипки! Кому спаде на думку заглянути в нього, коли всі знають, що там скрипка з однією струною?

Гроші Катерина залишить в касі. Зрештою, вони будуть потрібні на похорон.

Впоравшись з футляром, Катерина відсуває крісло від Аркадієвого ліжка. Тепер, коли її щастя замкнуто у футляр, як пташка в клітці, Катерина відчуває приплив жалості і вдячності до немічного батька. Око, що кілька хвилин тому світило життям і любов’ю, тепер помутніло, як у неживої риби. Обличчя хворого вкрилося фіолетовими плямами, ніби хто облив його чорнилом.

— Татку! — починає трясти його Катерина, наче смерть застрягла у нього в горлі, як кістка. — Татку, що ви робите, татку?

У відповідь почулося харчання вмираючого.

— Мамо, — шарпнула Катерина за клямку, забувши про замкнені двері, — мамо, татко вмирає!

Коли Олена з криком ввірвалась у кімнату, тіло було ще тепле, але серце уже не билося.

* * *

Вірити не хочеться, скільки біганини по установах, мороки з різними сторонніми людьми, руху і коштів вимагає мертва людина в хаті. І злим жартом здавалося те, що тією мертвою людиною був саме Аркадій, який у таких випадках приймав на себе команду і давав усьому лад.

Щастя, що Катерина не втратила рівноваги і відразу ж послала Мариню по двоюрідну сестру Аркадія, тітку Клавду. Клавда, хоч їй ішов шістдесят перший і вона віддавна хворіла ревматизмом, мала в собі ще енергії за трьох молодих.

Останні роки тітка Клавда, так би мовити, відреклася жіночої статі, підладжуючись під мужський фасон. Обстригла а-ля гарсон свої ще пишні, між іншим, як і в усіх Річинських, білі, як молоко, коси, придбала люлечку, стала носити до англійських спортивних блузок мужські галстуки, засвоїла вульгарні вислови і, слухаючи солоні анекдоти, плескала себе по стегнах, як жокей.

Колись тітка Клавда була красивою брюнеткою, з великими очима й зграбним, з аристократичною горбинкою носиком. Її грація, витончена постать будили загальний подив. Дехто в родині вважає, що найбільш подібна до тітки наймолодша з Річинських — Слава, що, звичайно, не зовсім так.

Коли увійшла Клавда і без голосіння та ламання рук твердим басовим голосом почала давати розпорядження, всі відразу відчули, що нарешті буде порядок і вся ота біганина та рипання дверима наберуть якоїсь цілеспрямованості.

Отже, з наказу тітки Клавди Катерина піде замовити в похороннім закладі труну і все інше. Під цим “іншим” малися на увазі чорні шпалери, свічники та декоративна зелень. В похоронному закладі треба буде поторгуватись, бо ті хватайдухи не мають прейскуранта, а лише чигають, скільки з кого можна здерти. Для Клавди ясно, що вони вже п’ять днів гострять зуби на похорон у Річинських. Мають вони, будьте певні, своїх агентів, що полюють за трупами, мов ті гієни.

Слава піде на пошту і подасть телеграми родичам. Ось зразок тексту. Треба пам’ятати, Славуню, що кома й крапка — це теж знаки, за які платять, як і за слово.

Зоня піде до модистки замовити жалобні серпанки і капелюхи для всіх дочок і дружини покійного. На серпанки не треба брати траурного крепу, а звичайний чорний жоржет. Після строку жалоби з цих серпанків можна буде понашивати візитні плаття, але, само собою, скомбінувати з якимсь веселим матеріалом.

Зоня приймає наказ тітки Клавди, але не поспішає виконувати його. Її в цю хвилину займає щось інше. Вона вештається з блокнотом і олівцем у руках по кімнатах, неначе збирається списувати меблі. Зоня заздалегідь відмічає у блокноті, скільки орієнтовно буде на похороні вінків.

Минулого року, коли помер доктор Фільварочний, то перед катафалком несли сімнадцять вінків від родини, друзів і організацій. В Річинських на похороні не повинно бути менше двадцяти п’яти. Від дружини й дочок — один, від тітки Клавди — два, від Несторів — три, від Ілаковичів — чотири, від Гука — приятеля родини — п’ять, від церковного братства — шість, від “Просвіти”, від “Рідної школи”, від “Бесіди”, де татко був членом, від… від… Цифра доходила до вісімнадцяти й далі ніяк не зрушувалася.

До того ж Зоні захотілося, щоб вінки були дорогі, елегантні, стильні. Тому й боялася, що родичі з села посплітають вінки з жоржин і циній, понатикують туди рож, і вийдуть не вінки, а компрометація!

Інша справа, коли б селяни принесли саме такі вінки з жоржин, м’яти, рож та дубового листя… Взагалі треба якось подумати, щоб село з’явилося на похорон організованим порядком, з вінками й хоругвами.

— Та паннунця щойно казали, що бояться сільських вінків, а тепер хочуть, щоб люди з села прийшли з такими вінками, — не втерпіла Мариня, щоб не висловити своєї думки.

— Мариня нічого не розуміє, а завжди мусить і своє слово докинути. Я ж казала, що боюся, коли б священики з села не приїхали з простими вінками, а селянин… якраз… А втім, що я толкую з Маринею про ці справи? Мариня так розуміється на цих речах, як вовк на зірках!..

Коли приїхав Нестор з дружиною (Несторова відразу ж звалилася з ніг, від головного болю її почало канудити), Зоня причепилася до нього: коли помер доктор Фільварочний, то труну везли на санях, хоч був липень, так, як і тепер. Таткові, може, й не треба саней. Фільварочний був хлопський адвокат, а татко як-не-як — священик, і пара білих, як молоко, коней у чорних сітках з пухнатими високими плюмажами на головах, що запряжені у катафалк, куди елегантніше від волів у санях. Але делегації з села повинні бути на татковім похороні. Тепер надзвичайно модною стала участь селян при різних оказіях — стрийко[52] хіба не знає про це?

Нестор плямкнув язиком, бо не знав, що відповісти племінниці.

— Я не знаю, пане добродію, як ти собі уявляєш ту делегацію з села? Хлоп, гадина, має довгу пам’ять тільки на помсту.

Зоня цілком згодна з стрийком, що та худоба давно вже забула про добродійства, що їх зазнавала від татка, але стрийко погодиться й з нею, що без делегацій з села в нинішню хвилину аж ніяк не можна обійтися. Невже ж стрийко не розуміє, що це просто шик? Обов’язково треба когось послати у Вишню, щоб організував там вінки й делегацію. Якщо інакше не можна, то хай пообіцяє тим хамам за страчену днину ситий обід, по вісімдесят сотиків чоловікам, а по п’ятдесят жінкам, бо ж похорон татка, що б там не було, мусить мати всенародний характер.

— А кошти, пане добродію, а кошти?

— Ключі від каси у Катрусі.

* * *

Тітка Клавда, підпираючись паличкою (ревматизм мучить її, незважаючи на спеку), дає не тільки команду, але й, за звичаєм Річинських, перевіряє, як виконується доручення. Заглянула вона й на кухню.

— Мариню, тризна мусить бути пишніша, ніж весілля панни Катрусі, яке, маємо надію, не забариться. Я пришлю сюди куховарку. Таку, розуміє Мариня, що готує у поміщиків на полюваннях. Хай Мариня слухається її в усьому й не викидає своїх коників. Мариня мене зрозуміла? Чує Мариня?

— Та чую! Слава богу, ще не позакладало. Я не знаю лише, навіщо-то непотрібних витрат з тими преславними куховарками… Слава богу, не такі забави справлялись у цьому домі, але куховарок ніхто з сторони не наймав. Але як панні (Клавду й досі називали в родині “панною”, бо не була замужем) захотілося куховарки, то хай буде. Я лише хочу сказати, що гусарської печені не дам нікому партачити. Це я кажу для того, щоб пізніше непорозумінь не було, бо я того не люблю.

— Хай Мариня стулить писок. Мариня робитиме те, що Марині скажуть.

Мариня обвела Клавду поглядом, ніби обручем.

— Ого! Тої самої! Той, хто мав найперше право наказувати в цьому домі, лежить он на столі. А інших можу слухати, але не мушу… ого!

Клавда, яка тримала в себе тільки слухняних і рабськи покірних робітниць, з цікавістю придивлялася до Марині.

Понад чотирнадцять років знає вона цю дівчину, а щойно сьогодні пізнала її. “Екземплярчик! — подумала з задоволенням, яке завжди відчувала в присутності сильних людей. — Цікаво, як дає собі раду з нею той слимак Олена. Екземплярчик!”

Ольга має йти до друкарні замовити клепсидри[53]. Ось зразок. Треба тільки нагадати Філіпчукові, щоб усі картки були на однаковому папері, а то злодії випустять перший десяток на доброякісному, а там можуть підіпхати й на газетному.

Ольга не може відразу згадати, де міститься українська друкарня Філіпчука. Нестор узявся пояснювати їй. Виявилося, що друкарня — по вулиці Круля Яна, куди Ольга дванадцять років з дня на день ходила до школи.

Вулиця Круля Яна перетинає все Наше навпіл, поділяючи його на Старе і Нове місто. Старе місто, що обсіло лівий берег Пруту, цілком відповідало своїй назві. Старі низькі, але довгі будинки з запалими покрівлями й перекошеними вікнами, біля яких часто теліпалися віконниці, інколи відрізнялися між собою тільки кольором стін. Деякі з цих будинків нагадували певний гатунок жінок: що більше трухлявіли й западалися в землю, то в більш яскравий колір вимальовувались їхні щоки-стіни. Лише де-не-де вискакував з-поміж них спокійним тоном мурований дім, що наче мав за мету свого існування дратувати сусідів, у всьому, як на злість, відрізняючись від них.

Якщо в старих будинках були малі віконечка, то нові кам’яниці обов’язково пишалися широкими “варшавськими” вікнами, розміром іноді рівним дверям. Якщо старі будинки мали гострі, високі покрівлі, то їхні суперники відзначалися плоскими дахами. Якщо старі будинки були обведені дерев’яними огорожами, то нові пишалися дротяними сітками, пофарбованими у спокійний сталевий колір.

Нове місто було з каменю й цегли, хоч і тут стояли різні щодо віку будинки. Старіші відзначалися непростим в наш час марнотратством щодо площі. Кімнати — наче амбари, розраховані на неповороткі, об’ємисті меблі. Дім розділяли широкі сіни, що тяглись на всю його довжину. Від вулиці сіни переходили у масивний ганок під скляним балдахіном на товстих цегляних колонах.

Новіші будинки були пристосовані до духу часу. Їх власники з ощадності купували невеличкі шматки землі і виганяли вгору довгі коробки, які, здавалося, звалились би від першої бурі, якби не підпора сусідів, саме отих масивних, присадкуватих будинків, з колонами на фасаді. Замість архітектурних балконів з амурчиками та іншими прикрасами, новітні будинки мали стандартні, неестетичні залізні балкончики, розраховані на те, щоб можна було поставити поруч два крісла. Великі просторі кімнати тут заміняли кількаметрові клітки, бо плата за мешкання в той час начислялася не від кількості квадратних метрів житлової площі, а від кількості покоїв.

Будинки, що народились уже в післявоєнну епоху, самим своїм виглядом говорили про те, що сучасна людина заощаджує, поспішає і до хати навідується, аби лише поїсти і переспати. А для цієї функції вистачить і клітки замість кімнати нормальних розмірів.

Вулиця, якою йшла Ольга, була курна. Праворуч їхали вози, тягнулась за возами худоба, зрідка показувалась, знявши хмари пилюки, машина і тут же зникала в куряві, шмигали велосипеди. Підводи були навантажені мішками, кошиками, клітками з птицею. Жінки виглядали на тих фірах, як індички на яйцях.

Вулиця, будинки, повітря — все попелясте від пилюки. На листі молоденьких придорожніх лип пилюка осіла товстим мохом. У великому палісаднику бургомістерської садиби земля потріскалася від засухи, повивертавши на поверхню корінці й без того ледве живих айстр.

Сонце випило всю свіжість землі, й вона стала сіра, наче попіл.

“Може, якби не ця спека, то й з татком не сталося б того нещастя? Боже, пошли зливу!.. А навіщо? Таткові й так нічого вже не поможе…”

Змучені безсонницею і плачем очі печуть на сонці. Треба взяти себе в руки. Не треба плакати на вулиці. За цих п’ять днів так безконечно багато прикладалась хусточка до очей, що на повіках відчуваються вже болючі місця.

Ось і будинок, куди Олі треба зайти. Друкарня Філіпчука міститься в старій, напевно вже столітній, кам’яниці з обов’язковими чотирма колонами спереду.

Піднявшись східцями, Ольга увійшла в широкі, довгі, відчинені навстіж сіни. На дверях праворуч прибита табличка з свіжовидрукуваним написом “Канцелярія”. Очевидно, сюди й треба звернути. В канцелярії, невеличкій кімнаті з одним столом, двома чи трьома стільцями і шафами під стінами, Ольга нікого не застала.

Перечекавши хвилину (серце чогось товклося так, ніби з розуму сходило), Ольга вже без стукоту прочинила двері праворуч, звідки долинав ритмічний стукіт, наче там хтось ткав на верстаті.

Велике приміщення було заставлене вузькими похилими столами з проходом посередині. На столах лежали скриньки з безліччю клітинок. Очевидно, то були окремі комірки для літер. Ользі лише незрозуміло, чому тих клітинок так багато, коли в українському алфавіті всього тридцять дві літери, а в латинському — ще менше. Чорні засмальцьовані постаті клювали букви і втулювали їх у дощечки на долоні. Робили це так вправно, що здавалося, немов ті люди лузають насіння.

Поки Ольга розмірковувала, хто тут поміж них старший, від пюпітра біля вікна відійшов чоловік у чорному і попрямував їй назустріч.

Ольга не помітила, який він з себе. Його обличчя хиталося в неї перед очима, як відбиток на поверхні води. Згадала, чого сюди прийшла, і сльози заслали їй світ. Залишилося одне враження, що тамтой був високий і худорлявий.

— Я хочу замовити траурні повідомлення. До кого тут звернутись?

— Прошу до канцелярії, — сказав той і пішов поперед Ольги, витираючи по дорозі руки промасленою, брудною ганчіркою.

“Які вони все ж таки неохайні!” — подумала Ольга, намагаючись триматись подалі від тієї заяложеної спецівки.

Оформлюючи замовлення, Ольга не знайшла тексту. В маминій чорній парадній сумці не було нічого, крім старого гребінчика і якогось рецепта. Так і є, текст, що його склала тітка Клавда, Ольга забула вдома на роялі, коли збиралася перекласти його з своєї сумки в мамину. Зоня настояла, щоб вона з приводу жалоби в домі пішла до міста обов’язково з чорною сумкою. І от тепер…

— Я забула текст, — мусила нарешті признатись Ольга, почуваючи, як сама себе ставить у незручне становище. — Зараз піду і принесу, — говорила вона, продовжуючи заклопотано нишпорити у сумці, хоч знала зовсім певно, що папірець забула вдома. Інстинктивно шукаючи порятунку з незручного становища, Ольга звела на чоловіка очі. Щойно тепер побачила перед собою вузьке смагляве обличчя, з якого вдаряли перш за все чорно-білі веселі очі в довгих рідких віях.

— А який текст?

— Так. Мій тато, — сльози знову затуманили їй світ, — канонік Річинський… сьогодні…

— То вам не треба вертатись додому. У нас є зразки… Можете вибрати, який вам сподобається.

Цей купецький тон, а головне жест, яким він виклав перед Ольгою зразки карток, до такої міри образив і протверезив Ольгу, що десь подівся біль.

— Хай буде цей, — вказала на перший скраю, щоб скоріше покінчити справу.

Бажаючи продемонструвати перед клієнтом добротність паперу, він професійним рухом провів великим і вказівним пальцями вздовж краю траурної картки якогось каноніка Ліпецького. На папері залишились масні відбитки пальців.

Ольга поморщилась і попросила замінити обраний нею зразок.

— Тут поставимо, — він великим столярським олівцем закреслив прізвище “Ліпецький” і написав “Річинський”, — прізвище вашого тата. А дату ставити сьогоднішню? Тепер подивіться, чи сходяться титули, щоб часом вашому таткові не пропустити якого звання…

Ольга раз і вдруге пробігла очима текст, напружено порівнюючи в думці його зміст з тим, що їй дала тітка Клавда.

Коли підвела очі, їй здалося, ніби той чоловік весь час дивиться на неї.

“В чому справа?” — немов питала його очима, але, зустрівшись з його поглядом, вичитала в ньому стільки іронії, що в ту ж хвилину зрозуміла все і зненавиділа цього “типа”, як тут же охрестила його.

На мурах Нашого з’явилися великі, з виразною чорною обвідкою і чорним хрестом посередині, клепсидри, які сповіщали, що отець Аркадій Річинський, канонік[54] таємний радник і крилошанин[55] станіславської дієцезії[56], проживши п’ятдесят один рік, “по недовгих і тяжких терпіннях упокоївся в бозі” шостого липня тисяча дев’ятсот тридцять сьомого року.

Незвичайні за своїм розміром оповіщення привертають увагу цікавих. Навіть ті, що не вміють читати, зупиняються і розпитують: хто це такий помер? Молочниці, що в цю пору дня повертаються вже на села, і собі зупиняються, приваблені гуртом людей: хто це, чуєте, помер, що виписано такими великими буквами?

Літній чолов’яга у теплій жилетці, без піджака, з великими, несучасними вусами, що закривають йому губи, від чого рот скидається на діру, просмикану у гущині волосся, метикує, коли ж це міг померти отець Річинський? Хіба вночі або сьогодні вранці, й то раптово, від серця, не інакше. Не далі як учора зустрічав він панну Річинську, дочку отця Річинського, і вона сама йому говорила, не те щоб йому там хтось передавав, а сама панна Річинська говорила, що отцеві покращало. Згадувала панночка, між іншим, і про те, що отець збираються поїхати кудись відпочивати, не можуть лише вирішити куди: до Заліщик чи у Косів. Ще вчора мав таку розмову з панною Річинською, не те щоб хтось там йому передавав, а сам на власні вуха чув, як панна казала, що отцеві зовсім добре, вибирається на відпочинок, а сьогодні, ти дивись, уже й повідомлення по місту. Не інакше як мусив покійник померти від розриву серця.

— Отець Річинський помер від серця? — гугняво, крізь ніс сміється високий молодий, але вже з черевцем, чоловік в ясно-бежевому костюмі, сам весь рожево-світлий беж, як і його костюм.

— Річинського, коли хочете знати… — багатомовна пауза, — зігнали з світу комуністи!

Комуністи?! Вбили комуністи?

Маленька, немолода, зі змученим лицем жінка у вузькому, сірому по бідності платті відступає, щоб краще придивитися до людини, що говорить такі страшні речі.

Ясно-бежева істота стає відразу центром уваги. Звідусіль сиплються на неї запитання: як комуністи вбили отця Річинського? Стріляли в нього? Може, підстерегли де його з колом? Слухайте, а може, просто загнали ніж у спину — і по всьому?

Чоловік-беж не поспішає давати відповіді. Товстими пальцями, порослими бежевими волосинками, поправляє галстук у рожево-зелених плямах. Він зволікає час, явно смакуючи зацікавлення, що викликала його особа.

— Отець Річинський, коли хочете знати, був скінчений ще в неділю. Так, так. На вічі у Калиниці підскочив до нього один з тих обірванців і вдарив покійного в лице. Так, так, по обличчю. Цей прилюдний ляпас так подіяв на отця, що його тут же паралізувало. Помучився ще п’ять днів, і вічная пам’ять…

Чоловік у жилетці намагається довести правдивість своїх слів: повірте, люди, що вчора, ну ще вчора, сам розмовляв з панною Річинською. Не те щоб йому хтось там передавав, а він сам…

Але мало кого цікавить, про що він говорив з панною Річинською.

Якась жінка в солом’яному капелюсі з китичкою блискучо-червоних черешень, таких несумісних з її вже прив’ялим, хоч ще й алебастрово-білим обличчям, кричить, вимахуючи парасолькою, що в католицькій державі б’ють священиків по обличчю і ніхто на це не реагує. Коли так далі піде, то в порядних людей стрілятимуть на вулицях серед білого дня, як у зайців.

— А де панюся бачила зайців у Нашому? — запитує чоловічий голос, і всім, крім панюсі і мужчини-беж, стає смішно.

— Куди поліція дивиться? — гарячиться пані, від образи вже рожева, як рожа. — Що роблять наші посли?

Чому громадськість не реагує на це? Чи бодай злочинець впійманий?

Вона запитує: вбивця впійманий?

Нема кому відповісти їй, бо вісник цієї новини — мужчина-беж відсторонився, очевидно, теж ображений за той дружний вибух сміху. З такою аудиторією він нічого спільного не хоче мати. Відійшовши вбік, він дбайливо вирівнює канти на штанах. Ще ось запалить цигарку і піде по своїх справах. Стане він мудрувати з тією голотою!

— Все це провокація, — каже чоловік з засмаглим обличчям, судячи по одягу і руках, — робітник. — Попа ніхто й пальцем не торкнув.

— Ей? “Не торкнув”? То отець ні з того ні з сього померли у розквіті сил? Так? — войовничо запитує дама з парасолькою.

— Вмер, бо йому смерть прийшла, а вам конче хочеться, щоб його “комуністи вбили”. Недарма кажуть, коби свиня роги мала…

— Що він сказав? Я питаю, що він сказав?

Дама прикидається наївною чи глухуватою, але ніхто й не збирається їй відповідати, бо люди починають розходитись.

Червонощока перекупка квітів, яка так пристосувалась, що з своєї позиції на ринку одна з перших завжди помічає свіжі повідомлення на церковному мурі, залишає гурт і біжить до своїх кошиків з квітами, що при її комплекції не так легко дається. Треба, доки ще не похопились конкуренти, дати синам знати, щоб винесли на ринок весь запас квітів, а потім хай би погнались у ліс по зелень. У таких оказіях зелень — нарозхват.

Стара жебрачка зі сходів кафедрального собору не розпитує про причину смерті каноніка. Бог дав — бог узяв. Сказано ж бо у св. євангелії від св. Матфія: “Будьмо готові, бо часу кінця світу ніхто не знає”. Бабка прискорює ходу, наскільки це дозволяють її ревматизмом покручені ноги, щоб одній з перших зайняти призначене для старців місце біля труни. Бо кого з молящих родина запам’ятає у себе в хаті, того й на кладовищі обдаровує щедріше.

Візник, що зліз з козла, щоб купити собі цигарок, помітив прізвище “Річинський” на повідомленні і зразу ж збагнув, що йому треба робити. Схопив відро і підтюпцем побіг до колонки з водою. Заки відновить зіц[57] заки почистить коня, він тим часом освіжить водою колеса. Ксьондзи, а ще родина Річинських, — то не купчики з Отинії. Панство полюбляють фасон. А який це фасон з заболоченими колесами? Треба коневі підкинути кілька жмень вівса, щоб, бестія, держав голову веселіше. Якби господь посилав бідним людям такі похорони бодай раз у місяць, то ще можна було б якось звести кінці з кінцями.

Вздовж вулиці Круля Яна в напрямі мосту іде повз мур польської плебанії середніх літ жінка в чорному мережаному шарфі з молитовником у руках. Жінку цю, здається, ніщо не обходить. Дрібним крочком запобігливої людини порівнялася вона з гуртом, що зібрався біля повідомлення. Вона у своїй скромності хоче обминути чоловіків, але раптом зупиняється. Очі її поширюються, кліпає повіками, як людина, що хоче відігнати привид.

— Ох! — стогне жінка, міняючись на обличчі. — Коли це сталося? А мої гроші?

І, не чекаючи відповіді, стогнучи й бідкаючись, спішить униз вулицею Круля Яна в напрямі дому Річинських.

— Хто це? Хто вона така? Родичка Річинських? — чути навздогін шепіт.

— Яка там родичка? — обурюється дама в шовковому платті стального кольору, з грудьми, як сідло. Більшість пізнає в ній дружину нашівського священика. — Таж то міщанка! Просто смішно, родичка Річинських…

— А якщо не родичка, — піднялися жіночі голоси, — то чого так зблідла? Чому побігла, чого так застогнала, коли дізналася, що отець умер?

Чоловіків не дуже цікавить це питання. Вони розходяться один по одному: і так витратили чимало часу на оте переливання з пустого в порожнє!

Між ними і друкар-пенсіонер Йосиф Завадка. Він охоче залишився б послухати, що люди говорять про смерть Річинського, але саме йому не треба звертати на себе увагу. Ось як Леон Зілінський тлумачив тут: “Комуністи докотилися до краю”, “Комуністи вбили”! Та від ляпаса по лиці (хоч і в того ляпаса не дуже-то хочеться вірити Завадці) ще ніколи ніхто не вмер! А це вже “комуністи прикінчили”! Добре, що хоч є на кого зіпхнути! З комуністами в нас достеменно так, як з тією невісткою: “Хто з’їв? Невістка!” Один собака дзявкне, другий “розумний” повторить, а третій вже присягатиметься, що на власні очі бачив, як комуністи мордували ксьондза. Вигукувала ж ота набілена фльондра, що поліція та посли попускають комуністам. І піде та дурна поголоска з вух до вух, а ти, чоловіче, спробуй пізніше завернути її тією самою дорогою. “Але мій син, — борониться Йосиф Завадка від уявних напастей, — знає тільки одну дорогу: з дому на роботу, а з роботи додому. І не буває такого, — борониться далі Завадка, — щоб пізно додому приходив чи взагалі дома не ночував”. Про ніч, коли Бронко вдосвіта шкрябнув у шибу умовним способом, Завадка забув, бо такого “ніколи не було”. Ніхто не приходить до його сина, й він сам ніде не буває. Коли-не-коли, та й то тільки у неділю, заходить до нього товариш з друкарні. Хлопці грають собі в шахи в садочку, тут же, на очах батька.

Йосиф готує відповіді на питання, які можуть йому ставити в комісаріаті поліції: син його не належить до жодної організації. Так, не належить. Він, як батько, свідчить і стверджує це. То сусіди з помсти розпустили про нього поголос, що він — комуніст. Жодних нелегальних книг син його не читає. Він навіть не знає, що такі існують. Батько й це може посвідчити. Він читає — що правда, то правда — різні наукові книги про виникнення нашої планети і тому подібне.

— Так, як говорять про це комуністичні вчені? — може запитати комісар, а Йосиф, вдаючи дурника, відповість:

— Ні, прошу пана комісара, як у книжці написано…

Над такими “вченими” книгами син його може просидіти й до ранку, а з політикою він не має нічого спільного. Шмаркатий він ще до політики, той його син! А комуністом він ніколи не був і не є, це тільки злі сусіди розпускають такі плітки про нього.

А про себе подумає Завадка:

“Дурний ти, пане, хоч і зробили тебе комісаром поліції! А ким сьогодні бідній людині бути, як не комуністом? В тебе комуніст тільки той, хто до партії належить? Смішний ти, хоч і гімназію, напевно, кінчав. Людина мусить комусь вірити. А кому вірити, коли кожний тільки й чигає на тебе, щоб обскубти тебе, як попарену курку?”

Майже тридцять років Йосиф Завадка чесно вірив, що можна побудувати соціалізм без революції. Почав він будувати той мирний соціалізм ще батьком Леона Зілінського і виграв на цьому, як той Заблоцкі на мидлі[58].

Щоб наблизитись хоч одним боком до того вимріяного соціалізму, зорганізували вони ще до імперіалістичної війни кооперативну друкарню — підприємство на рівних паях при рівному вкладі праці та рівному розподілі чистого прибутку. Все було організовано за прописами теоретиків, але оті прекрасні миролюбні теоретичні гасла на практиці набрали зовсім іншого вигляду. Почалося з того, що рівновагу ідеальної рівності між членами кооперативу зруйнувала та обставина, що Тадей Зілінський скористався з скрутних обставин одного пайовика і відкупив у нього пай. Ставши таким чином подвійним пайщиком, він не тільки при розподілі чистого прибутку отримував удвоє більшу суму, але й у вирішенні всяких організаційно-фінансових справ мав два голоси, замість одного, і вправно маніпулював цією перевагою на свою користь.

Йосифа Завадку це дуже непокоїло. Не заздрив підвищеному прибуткові Зілінського, але боліло йому серце, що навіть поміж своїх, у зовсім вузькій організації, топчуть високі лозунги братерства й рівності. Якось після роботи за склянкою пива поділився Завадка своїми невеселими думками з одним пайовиком, молодим, але на той час дуже начитаним парубком. А Микола… От прізвище вилетіло з голови! Микола, вислухавши сумніви Завадки, відповів однією фразою:

— Все це — утопічний соціалізм.

Завадка не зрозумів слова “утопічний” і признався в цьому Миколі. Микола пояснив, що десь там, в Англії, жив собі такий Роберт Оуен. Він-то й думав так, як і Йосиф Завадка, що соціалістичний лад можна побудувати без революції.

— Та це добре, що я не один так думаю! — вигукнув Йосиф.

Але, розчарував його Микола, Роберт Оуен думав неправильно. Правильно подумав щойно Карл Маркс, який вважав, що без пролетарської революції всі оті теорії про соціалістичне суспільство торби січки не варті.

Пролетарські революції? Двадцять п’ять років тому Йосиф Завадка не хотів революції. Він мав жінку і троє дітей. Йому треба було мирного життя і мирної праці, а не революції. Звичайно, Йосиф Завадка не перечитав стільки книг, як Микола, а проте й він дещо лизнув з історії французької революції і теж трохи знає, що означають такі слова, як “барикади”, “Марсельєза”, “гільйотина”… Та зажити мирним життям так і не довелося Йосифові Завадці. У дев’ятсот чотирнадцятому році його покликали на війну в перший же день загальної мобілізації. Пішли на війну — хто скоріше, хто пізніше — майже всі члени їхнього кооперативу. Бідолаха Микола загинув у перших боях на австрійсько-російському кордоні.

Не покликали в армію лише одного Тадея Зілінського. Одні говорили, що від гвинтівки врятувала його плоскостопість, інші запевняли, що протекція десь угорі. Так чи інакше — у воєнні роки Тадей Зілінський залишився єдиним представником кооперативу “Згода”, де в той час працювали лише жінки та підлітки.

Війна, як кожна війна, тягла за собою пожежі, хвороби, каліцтва й смерть. І коли більшість людей думала про те, щоб вийти з біди цілим, Зілінський задумав, скориставшись з світової завірюхи, забагатіти.

Маючи вже деякий практичний досвід, він розвинув гарячкову діяльність і почав правдами й неправдами видурювати в жінок кооперативні паї їхніх чоловіків. Були це часи голодовки. Хліб, пополам з тирсою, видавали по карточках по триста грамів на дорослого. Зрозуміло, що коли під таку пору в хату заходила людина й доброзичливо, з співчуттям до голодуючих дітей, пропонувала замінити клаптик нікому не потрібного папірця на сало й дрова, то хіба була б безсердечною та нерозумною та мама, що не погодилася б на таку міньбу?

А навіть коли й приходило котрій жінці в голову, що, можливо, за тією чистосердечністю криється якийсь обман, то й та зрештою махала рукою: обман був би тоді, коли б мука виявилася попелом, а сало — поліном, а так — який це обман, коли за папір дають продукти?

Павлина Завадкова мала в цій справі більше тверезого розуму від інших. Вона не хотіла ні продавати, ні міняти пай чоловіка, а погоджувалась лише віддати його Зілінському у застав. Повернеться з війни чоловік і викупить пай чи то грішми, чи натурою. Вирішила жінка добре, але не вистачило їй лише практичного досвіду, щоб взяти від Зілінського розписку про те, що він узяв у неї пай під заставу.

Таким чином Тадей Зілінський став єдиним власником колись кооперативної друкарні.

Було це звичайне шахрайство, і члени кооперативу, безперечно, спробували б судом домогтися своїх прав, якби не розпад австро-угорської монархії. А далі розгорнулися події, що далеко на задній план відсунули всякі особисті справи.

Коли під Львів підступила кіннота Будьонного, коли Дрогобиччина оголосила в себе владу Рад, то ясно, що ні Йосифові Завадці, ні іншим членам було не до кооперативу. Люди думали про створення власної держави, а не про реставрацію якогось там мізерного підприємства, яке, зрештою, й так мало стати державним.

Пізніше, коли Польща окупувала західноукраїнські землі, перехрестивши Східну Галичину на Малопольщу, виявилося, що справа паїв юридично задавнена. Крім того, виник ще один фактор, який раніше не брався до уваги: суд Речі Посполитої був польський, і Зілінський був поляк.

Проте колектив кооперативу все ж таки отримав деяку перемогу над шахраєм. Після війни Тадей Зілінський до того знахабнів, що відмовився платити кваліфікованим робітникам (колишнім пайовикам) згідно з тарифом, передбаченим колективним договором між профспілкою друкарів і Товариством власників друкарень.

Товариші не пішли до суду, а вдались до президії об’єднаних профспілок, і там справу було вирішено на їхню користь. Спираючись на договір між обома організаціями, правління профспілок поставило перед Зілінським вибір: або вийти з Товариства власників, або додержуватись пунктів договору. Зрозуміло, Зілінський не дурень і обрав останнє.

Оця перемога над принципалом, а пізніше пенсія, яку профспілка стала ретельно виплачувати Йосифові з того часу, коли він покинув працю, знову зміцнила в Завадці віру у мирний соціалізм, яку, треба щиро сказати, сильно схитнув своїм нечесним вчинком Тадей Зілінський.

Двадцять п’ять років пропрацювати на друкарській роботі — то не двадцять п’ять разів плюнути. Не кожний організм витримає таке навантаження. Свинець дістається не тільки до легенів, але й відкладається в усіх органах і суглобах та отруює кров. Завадка сам бачив товаришів, отруєних свинцем.

Проте коли Бронко закінчив четвертий клас народної початкової школи, батько не захотів, щоб він ішов його слідами, а віддав сина до гімназії.

Перед канікулами двадцять п’ятого року Бронко блискуче витримав вступний екзамен до першого класу української державної гімназії в Нашім. Завадка дав змогу синові два місяці погуляти та покупатись досхочу у Пруті, а першого вересня, перед тим як вирядити хлопця в школу, зняв з вішалки ремінь і повісив його в кухні на виднім місці, на спеціально для того прибитім цвяху.

— Ти не думай, паничику, що мені так легко буде тебе вчити в гімназії, — сказав до сина. — Та пам’ятай, що тобі треба вчитись. Бо я лише раз пригадаю тобі, а за другим разом пригадає вже він, — багатозначно кивнув Завадка в бік ременя. — Зрозумів?

— Зрозумів!

Бронко надто добре знав батька, щоб сумніватися в тому, що він дотримає погрози. На Бронкове і батькове щастя, він провисів на стіні півроку без руху, а після першого семестру мати відважилася й зняла ремінь з стіни. Батько тактовно вдав, що не помітив зміни.

Зрозуміло, Йосиф Завадка огризнувся б, а може, навіть і образився, коли б йому хтось сказав, що він пропадає за сином. Він, напевно, намагався б довести протилежне. Він пропадає? За ким? За тим швайкалом, за тим гицлем? Навпаки, він сам часто сварить дружину за те, що розводить хлопчиська, як циганську пугу, в той час як для такого кавалера найкращим вихователем є он той, що на стіні висить.

Павлина знала, що в дійсності не так, але, за звичкою, не заперечувала чоловікові. Вона зразу не могла додуматися, чого це Йосиф не шукає собі тепер заняття у подвір’ї, як це любив колись, під повіткою, де містилася його майстерня, чи в садку, а сидить по обіді без діла в хаті, попихкуючи люлькою. Згодом Павлина збагнула, в чому справа, — Йосиф знаходив насолоду, прислухаючись, як син учить латинські слова: аква, акве, амо, амас, ата…

У двадцять дев’ятому році Бронкові сповнилося шістнадцять років, і він перейшов з нижчої гімназії до вищої, тобто у п’ятий клас.

Саме під час тих канікул його батько витримав велику душевну боротьбу. Боляче змагалися розум і честолюбство. Переміг здоровий глузд: Йосиф Завадка остаточно вирішив забрати сина з гімназії.

Наставали страшні часи, яких навряд чи знала дотепер ця земля: люди з дипломами й науковими ступенями не могли знайти собі будь-якої праці.

До фабричок, які в Нашому називались виробнями, майстерень, ба навіть до друкарні Зілінського щораз частіше заглядали інженери, всілякі магістри, агрономи, люди з дипломами учителів, питаючи будь-якої роботи. Більшість з них була навіть не з околиць Нашого. Їх пригнала сюди біда з великих міст. Люди останнє витрачали на дорогу в надії, що на периферії їм легше вдасться знайти працю, а нашівські магістри та інженери з периферії їхали у Львів, Познань, Катовіци, Бєльськ з тією ж самою надією.

Такі люди заходили, наприклад, у друкарню і питали непевним голосом: може, потрібний коректор? Може, комівояжер? Може, агент? А може — посильний? Дехто з них таки влаштовувався. Були це здебільшого комівояжери та агенти-рекламники. Захлинаючись словами, вони з нахабністю ярмаркового фокусника пропонували товари своєї фірми до кольору і вибору публіки: чоловічі ультрамодерні галстуки, китайські шовки, приладдя для автоматичного ліплення вареників, японські фарфорові вироби, книги найрізноманітнішого формату й змісту, рідину для виведення плям, косметику, меблі на виплату, ортопедичне взуття тощо.

Менш спритних, яким не вдалося захопити місце агента фірми, можна було зустріти на рогах вулиць, обвішаних шнурками, дамською шовковою білизною, заполоччю, шовковими сітками, іспанськими гребенями, дитячими іграшками, дзеркальцями з портретами кінозірок на зворотній стороні.

Бронкові треба було вчитись ще чотири роки в гімназії і ще чотири — в університеті. Іншими словами, ще вісім років мусив би хлопець сушити голову різними “аквами” і “вітами” для того, щоб пізніше ходити від хати до хати й продавати дамські рейтузи та підв’язки від грижі.

До того хлопець щораз більше звикатиме до думки, що після закінчення його чекатиме панство. Павлина, коби здорова, втовкмачувала йому ці дурощі, відколи поступив у гімназію. Отже, після меду полин здаватиметься ще гіркішим.

Не радячись в цій справі з дружиною: виховання дочки належало б матері, а виховання сина — батькові, Завадка вирішив послати Бронка вчитись до друкарні, де сам колись проходив науку, — до друкарні Зілінського, де тепер вів справи його син Леон.

В глибині душі Завадки, крім сентименту, жила ще й давня кривда, проте ні сентимент, ні кривда, а міркування чисто практичного характеру вирішили, чому саме в цю друкарню задумав Завадка віддати сина на навчання. Справа в тому, що Леон Зілінський був членом організації власників друкарень, що договором зв’язана з профспілкою друкарів. Працювати в цій друкарні могли лише члени профспілки, отже, вони були якоюсь мірою гарантовані від визиску і самовільного звільнення з роботи принципалом. А крім того, що найважливіше, члена профспілки на старості літ чекала пенсія, в чому Йосиф Завадка переконався на власному досвіді.

Ця пенсія була чи не найбільшою гордістю Йосифа. Був гордий за свою організацію, як бувають горді діти за своїх батьків. Він, між іншим, розцінював цю пенсію і як нагороду за вірність своїй організації.

Яка ж інша недержавна установа гарантуватиме пенсію його синові? Жодна! Отже, вирішено остаточно, що син піде слідами свого батька.

Давненько не був Йосиф у друкарні Леона Зілінського. По-перше, не заходив туди, бо й досі не переставала муляти серце стара кривда. Коли б не ота проклята війна, то друкарня так і залишилася б кооперативною. Скільки б разів не доводилося Завадці проходити повз будинок друкарні, у нього завжди лишалося враження, ніби проходить повз батьківський дім, який неправдою попав у чужі руки.

По-друге, не тягло Завадку до друкарні Зілінського ще й тому, що тепер там майже нікого не було з колишньої ферайни[59]. Дехто не повернувся з війни, як от хоч би Микола. Ще дехто зовсім виїхав з Нашого, двоє пішло на пенсію, як і Завадка.

Йосиф застав Леона в конторі, де він, як личило принципалові, розглядав якісь папери. Завадка здивувався зміні, яка відбулася в Леонові. Несміливий хлопчисько, який соромився навіть свого надмірного росту і тому в юності трохи сутулився, перетворився у гладкого рожевощокого мужчину з статечним голосом і поважною ходою.

Помітивши у дверях контори колишнього робітника свого батька, молодий принципал підвівся йому назустріч. Ця дрібничка відразу якось прихильно настроїла Йосифа до сина Тадея Зілінського.

“Якщо в нього є совість хоч на макове зерно, то він займеться Бронком, щоб трохи спокутувати гріх свого тата”.

Після короткого обміну привітаннями і взаємних гречних запитань про здоров’я Леон, наче здогадавшись, з якою метою відвідав його Завадка, відразу ж запропонував йому оглянути друкарню.

Дійсно, чимало змін сталося тут з того часу, відколи Йосиф Завадка покинув своє місце за реалом. Перш за все друкарня розрослася територіально за рахунок двох квартир, де за часів Завадки жили осілі ковалі-цигани з родинами. Тепер стіна, що відділяла друкарню від цих квартир, була розібрана і в новому приміщенні розташовано наборний та палітурний цехи.

Між цехами у малому присінку був обладнаний душ, якого раніше теж не було. Тут, очевидно, колись містилася господарська комора. Приміщення було без вікон, каналізація працювала погано, бо з душової несло, як з клозета. Мабуть, хлопці забігали сюди не тільки щоб помитись.

— Гігієна! — хотів поглузувати Завадка, але Леон, засліплений досягненнями свого господарства, не вловив іронічного тону свого гостя.

— Так, так, гігієна! А хай пан, панє Завадка, зверне увагу на вентилятор, цо?

Вентилятор висів на стіні в найближчому цеху, як ікона, і, незважаючи на нестерпну задуху, не працював. Леон зауважив, що Завадка приглядається до недіючого вентилятора, і поквапливо пояснив:

— Він електричний. Багато, пся крев, з’їдає електрики. Але хай пан, кохани панє Юзеф, не подумає випадково, боронь боже, що це бутафорія! Проше бардзо!

Він включив штепсель, і вентилятор справді запрацював.

— То, проше пана, у кооперативній друкарні могло бути повітря, хоч сокиру вішай, а що стосується приватника, то тут, проше пана, вже й інспектор праці, довірена особа профспілки, і чорт, і диявол. Так, так, панє Завадка, завидувати не доводиться.

Найбільшою новиною, звичайно, була друкарська машина, яка працювала без допомоги накладача.

— Цо пан на то повє, панє Завадка? Га, яка це полегкість в роботі, цо?

Завадці навинулося на язик гірке слово, але він так і не випустив його з рота. Хотілося сказати тому чванькові, що його нова машина так сердечно виручає накладчиць, що аж безробітними їх робить.

Грайфери в новій машині працювали з такою швидкістю, що миготіли перед очима, ніби телефонні стовпи під час їзди поїздом.

— Техніка! — вже без іронії видушує з себе Завадка.

Хоч Йосиф не подавав виду, але його вразив факт, що така технічно досконала машина взагалі є в задрипаному Нашому. Це свідчило про те, що за той час, поки він забавлявся конструюванням замків та ключів у своїй майстерні під повіткою, життя галопом помчало вперед. З другого боку, в його серці зароджувалося щось подібне до гордощів за сина, який працюватиме вже в більш технічно досконалому підприємстві, ніж його батько.

— Техніка… — ще раз повторив Завадка.

Леон гугняво засміявся. Завадка подивився на нього. Перед ним стояла людина, яка переступала вже межу першої молодості. Навколо очей ще не було зморщок, але повіки вже втратили свою юнацьку пружність.

— А ще прошу заглянути у ці двері…

У невеличкій кімнаті, очевидно, переробленій з кухні, бо в куточку приліпилася плита, а з стіни стирчав водопровідний кран, посередині стояла примітивна прес-машина і кам’яний столик. Решту обстановки доповнювали важкі полиці довкола стін, на яких на зразок книжок стояли понумеровані кам’яні плити. Ці плити нагадали Йосифові єврейське кладовище, попри яке саме проходив по дорозі сюди.

У приміщенні відсвіжуюче пахло скипидаром.

Йосиф Завадка не дуже розумівся на літографії, бо якось не доводилося займатись цією справою.

За кам’яним столом на низькому стільчику сидів молодий вузькоплечий хлопець і жирною тушшю переносив рисунок на камінь. Рівне темне волосся спадало косичками на чоло й ніс, і він раз у раз хвацько закидав його.

Леон продемонстрував перед Завадкою цілу серію божих угодників, відбитих на цьому ось верстатику.

Завадка схвально прицмокнув. Нічого не скажеш: з технічного боку робота була майже бездоганна.

Зілінський невтомно гугнявив йому над вухом, наче зіпсований грамофон: його літографський заклад (“оця кімнатка і вже — заклад”?!) отримує замовлення мало не з усієї Східної Малопольщі. Леон щодо продукції має тільки одного серйозного конкурента в особі літографії монашого ордену отців василіян у Жовкві. Але це, проше пана, так би мовити, тільки технічна конкуренція, бо відносно ринку збуту отці василіяни йому не конкуренти. Братчики переважно промишляють світськими картинами, а він вирішив триматися святих. Так, так, святих. Він би хотів, щоб у шановного пана Завадки було стільки удач у житті, скільки на цьому верстаті відбито святих Миколаїв і Варвар.

Йосиф Завадка слухає цю балаканину тільки одним вухом. Вся його увага зосередилася на одній думці, що раптово виникла, коли побачив хлопця над рисунком: таж такі самі штуки міг би втинати і його Бронко, якби трохи підучити його! При тих здібностях до малювання, які мав Бронко, бахур[60] міг би вибитися в неабиякі майстри цієї справи. А крім того, це теж не менш важливе, професія літографа куди краща для здоров’я, ніж праця складача.

Якщо Леон не пустодзвін, не хвалько і підприємство його справді так розвивається, як він тут наплескав, то йому, мабуть, скоро доведеться поширити виробництво. Згодом можна б декому подумати якщо не про крамничку на ринку, то бодай про рундук з святими образами, які, напевно б, мали збут під час ярмарків та відпустів.

Друкар-пенсіонер, якому лікар і так рекомендує перебувати якомога більше на свіжому повітрі, міг би знайти для себе приємне заняття, торгуючи образами.

З Йосифом Завадкою сталося щось, чого з ним майже не бувало. Він до того замріявся, що не помітив, коли Леон перестав торохкотіти. Зілінський поглядав на нього з усмішкою, повною золотих зубів.

— Файно! — схаменувся Завадка, уже сердечно схильний до Леона, який перестав бути для нього сином шахрая й зрадника ідей робітничого класу, а перетворився в когось, хто міг допомогти йому вивести його дитину в люди. — Файно, Леоне! Ніколи б я не подумав, що по смерті батька ти так витягнеш підприємство! Це, слухай мене, варто того, щоб випити гальбу пива! Підемо, Леоне, до Рузі! Я частую!

Леон запротестував, метушливо хапаючи Йосифа за обидві руки, начеб він вже тут, у друкарні, збирався розплачуватись за оте пиво. Ні, ні, ні! Він просить пробачення у коханого пана Юзефа, але він тут господар, і угощення — це його обов’язок. Якщо він прийде у гості до пана Юзефа на вулицю Черешневу, тоді, проше бардзо, він, Леон, сидітиме за столом, а пан Юзеф буде його угощати. Так, так, проше пана.

Стара пивна не набагато змінилася з того часу, як Завадка перестав тут бувати. В приміщенні, як і колись, пахло сумішшю пригорілого жиру і прокислого пива. Було так само вогко, брудно, як і шість років тому. За шинквасом сиділа та сама шинкарка Рузя. Лише на ній деякою мірою позначився біг часу. Хоч ніби й залишились її чорні з рудавим полиском кучері та густа червона фарба на лиці, проте щоки вже здрябліли й обвисли. Колись бездоганний овал їх був непоправно попсований.

На стіні, як і шість років тому, висіли засиджені мухами промислове свідоцтво та портрет Пілсудського у рамках без скла. Справи у буфеті теж лишилися незмінними: той же полумисок з пересмаженою, аж чорною індичкою, той же оселедець з гарніром із засушеної, пожовтілої, як солома, цибулі, навіть та сама плитка шоколаду “Бранка” з відбитками масних пальців на обгортці й бляшана коробка з червоно-зеленими змокрілими леденцями.

І за столиками сиділа та сама за своїм соціальним станом публіка: купці, маклери, робітники з друкарні Зілінського, перекупки, сторожі, шевці.

Завадка, який вийшов з хати, не пообідавши, вже перший кухоль пива відчув не тільки в шлунку, але й у ногах.

— Я хотів би, Леоне, ти слухай мене, віддати до тебе в науку свого сина. Ти що — не знаєш, що в мене син — гімназист? Ні, слухай мене, ти дійсно не знаєш, що мій син закінчив нижчу гімназію з добрим свідоцтвом? Що ти мене поздоровляєш? Що тут поздоровляти, коли ти щойно дізнався, що в мене син — гімназист. Чотири роки вчився мій Бронко в гімназії. Розумієш? Амо, амас, амат — чув?

Леон просить вибачення в пана Юзефа. Чомусь йому завжди здавалося, що в пана Юзефа вже одружені діти.

— Як це — одружені діти? Коли ж ті діти мали одружитись? Та я ж оженився тільки в десятому році! Що то я мав собі дітей, ти слухай мене, авансом настарати, чи як? А ти ж не знаєш, Леоне, як я женився? Хочеш, я тобі розповім цю історію?

Було воно так: повернувшись у Наше після відбуття військової служби, Йосиф Завадка не застав матері в живих. Не стало тієї, що варила йому їсти, прибирала хату, прала білизну, гладила й латала одяг, заварювала чай з ялівцю, коли у нього боліло всередині, й ставила банки, коли простуджувався. Не стало тієї, що оживляла хату, яка стала без матері глухою й непривітною.

Хтось із знайомих порадив йому одружитись з Павлиною. Сусіди-свашки підхопили цю думку й зайнялися цією справою. Павлина, приговорювали, дівчина порядна, не хворовита, бо це, Леоне, багато важить, коли жінка не хворіє, працьовита, ощадна. Заробила собі трохи грошенят і, кажуть, ніби носиться з думкою придбати собі місцечко під хатину, щоб мати де на старість голову прихилити.

Йосиф зацікавився. Не тому, Леоне, що він такий уже ласий був на оті зароблені гроші, а просто йому, хоч ти гинь, потрібно було працьовитої, ощадної, господарної жінки в хаті.

Коли представили йому Павлину, то він, признатися щиро, хоч воно, може, й не годиться говорити таке про шлюбну жінку, зробив кислу міну. Дівчина була, ніде правди діти, негарна: вища від нього, що на той час зачіпало його мужську гідність, з надто довгим лицем і товстими губами, ходила, — тепер уже ні, але в молодості, коли ще мала багато невижитої сили, — чисто по-чоловічому.

Павлина відразу відчула, що не сподобалася женихові. Інша на її місці засмутилася б, засоромилася, зникла б з очей і більше не показувалася б, а вона ні. І за це Йосиф хвалить сьогодні свою жінку. Авжеж! Вміла дівка поборотись за своє щастя.

Зрозумівши, що як жінка вона програла, підійшла Павлина до нього з іншого боку. Ніяковіючи й червоніючи, вона сказала йому:

— Я знаю, яка я, але й те знаю, що красу на тарілці не крають і що досі ніхто води з неї не напився. Я хочу, щоб ви побачили, що я вмію і можу. Дайте я наведу порядок у вашій хаті, а потім уже будете судити, яка з мене господиня. Як зварю вам, виперу, попрасую, тоді вже знатимете, що мені відповісти.

Йосиф Завадка й досі не знає, чи Павлина, коли просилася в хату робити порядок, мала на думці тільки справність своїх рук, чи ще щось.

У всякому разі, того дня, коли Павлина увійшла в хату, він не ночував удома. Завадка правду говорить, бо який був би сенс, Леоне, по стількох роках говорити неправду?

Саме в цей час нагодилась оказія у справах друкарні поїхати до Львова. А друкарня в той час була ще кооперативною. Ех, Леоне, Леоне, хай господь гріха не пам’ятає твоєму батькові!

“Я від’їжджаю на три дні з дому, — сказав він Павлині, — а ти господарюй. Коли повернуся, поговоримо. Якщо б не прийшли до згоди, то я тобі заплачу за страчений час і роботу. Не бійся, сирітської кривди не захочу”.

Павлина була трохи наче розчарована. Але що він міг їй сказати? Обіцяти, що ожениться з нею? Якщо обіцяти, значить треба було б дотримати слова, а звідки він міг знати наперед, як воно буде?

Такий уже дурний характер у нього, Леоне, що коли раз дасть слово, то якби навіть здоров’ям заплатити, — мусить додержати. Такий уже дурний характер у нього.

Залишив він Павлині на мило, вапно, на їжу тощо, а сам виїхав до Львова.

Коли ж повернувся (треба сказати, що, замість трьох днів, він пробув там майже шість), то став перед власною хатою, наче теля перед мальованими ворітьми. Коли її помазали, побілили, вікна помили, то стара хата наче випросталась і піднялась. Стежка від хвіртки до дверей була не тільки очищена від кропиви, лободи та лопухів, але ще й золотим пісочком посипана.

В палісаднику, замість бур’янів, цвіли — аби я такий здоровий був, Леоне, що цвіли, — жовто-фіалкові братки. На вікнах красувалися білі фіранки, і відразу стало видно, що в тій хаті орудує жіноча рука. Шибки у вікнах, Леоне, були такі чисті, такі виглянцьовані, що можна було зачісуватись перед ними, як перед дзеркалом.

Коли Йосиф наблизився до дверей, то перше, що впало йому у вічі й розчулило, — як ти думаєш, Леоне, що? — рік цілий думатимеш й не вгадаєш, хлопче! — це була витирачка для ніг. Розумієш, Леоне, така витирачка була ще за життя мами, а потім її не стало, а тепер вона знову з’явилася. Що це за знак, га?

Побілені стіни зробили те, що не тільки в хаті стало світліше, але й саме лице Павлини видалось йому тепер менш землистим.

Стіл у кімнаті, як у велике свято, був застелений сніжно-білою скатертиною, а на бильці крісла висів вичищений, вигладжений його святковий костюм.

У кухні, яку тепер сміливо можна було прийняти й за кімнату, так було чисто та чепурно, пахло голубцями і підливою з грибів. Слухай мене, Леоне, звідки вона могла здогадатись, що саме голубці з отією підливою — це його улюблена страва? Ота підлива, можна сказати, остаточно й вирішила все. Йосиф хоч і надалі не зраджував перед дівчиною своїх дійсних намірів, бо, як то кажуть, Леоне, коневі не вір ззаду, псові спереду, а жінці ні ззаду ні спереду, проте скартав самого себе: “І якого дідька ще треба тобі?”

Коли після вечері скочив по пиво, Павлина помила посуд, поприбирала в хаті і з вузликом у руці чекала на нього. Хотіла чи, може, прикидалася, що хотіла піти. Тоді, Леоне, він сказав своє тверде слово:

“Ти залишишся тут!”

Павлина не допитувалась багато, залишилась, а через три тижні була вже його законною дружиною. Отак він і оженився, Леоне, і не жалкує. Бог йому свідок, що не жалкує!

— Були в мене ще діти, Леоне. Була Ольдзя і Левко, але дизентерія з’їла їх. Жінка, сам знаєш, — мама, хотіла врятувати їх від смерті і от тоді заставила мій пай у твого тата.

— Даймо спокій, панє Юзефе, небіжчикам у гробі. Хай спочивають собі з паном богом. Пан, панє Завадка, мав якусь справу до мене чи, може, просто так, я пшепрашам, прийшов відвідати сина старого друга?

— Друга, як друга, Леоне, лишім старі історії на боці. Я ще не скінчив тобі про свого Бронка. Хлопець закінчив з добрим свідоцтвом чотири класи гімназії. Не віриш?

— А чому мав би я не вірити?

— Ну, бо як не віриш, то я міг би показати тобі свідоцтво. Чотири класи гімназії, слухай мене, це щось вже значить? Але я придумав собі: на біса мені ота гімназія! Тепер, слухай мене, українській інтелігенції всюди замкнута дорога. Міг би ще на попа вчитись. Але попам тепер, кажуть, заборонили женитись, а я, слухай мене, не маю бажання на старість байстрюків бавити. Жарти набік, Леоне, але я хотів би віддати до тебе в науку свого Бронка. Скажу тобі щиро, дуже вже мені сподобалася твоя літографія. Мій хлопець, знаєш, якби так трохи підучити його, міг би, о, багато зміг би в тому ділі! Здібний, бестія, до малювання, кажу тобі, як не знаю що. З ним не мав би ти мороки. Це точно, Леоне. Ти знаєш мене, я хвалитися не вмію.

— Так, так, — притакує Зілінський, акуратно обрізуючи ножем і притримуючи виделкою шматочок голландського сиру.

— Я знав тебе, Леоне, ще хлопчиськом…

— Так, так…

— Негарно поступив твій тато з нами. Ти повинен, слухай мене, хоч трохи направити гріх тата…

— Говорім про живих, панє Завадка.

— То я й веду для того, щоб заговорити про живих. Як же буде з моїм Бронком? Візьми його, слухай мене, до своєї літографії, хай би й він трохи погрівся коло святих. Ну що ж, Леоне, візьмеш його чи ні?

— Так, так…

— Алло, панно Рузю, — гукає заохочений Завадка, — прошу на мій рахуночок пляшку шабашівки!

— Панє Юзефе, я трунків мішати не буду…

— То прошу, панно Рузю, по пляшці портеру і півкілограма маслин з бриндзою. Нема маслин? Якщо нема, то хай панна Рузя зробить так, щоб вони були, а більше мене нічого не обходить… Прошу, Леоне, за твоє здоров’я! А що ти скажеш на це, що у хлопця чотири класи гімназійні?

— Так, так, мені потрібно інтелігентного хлопця! Літографія, коханий панє Юзефе, то вже інтелігентне заняття… Так, так…

— Давай, панно, ще по шматкові індички, але вибирай, котрий менше пересмажений. Слухай мене, Леоне, я знаю, що там треба інтелігентних хлопців, таких, наприклад, як мій Бронко… Ще по одній пляшці, панно Рузю…

Леон бере Завадка за лікоть.

— Не поспішайте так, панє Завадка. Так, так, могорич вас і так не мине. Тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька формальність.

— А, слухаю тебе, Леоне, слухаю…

— Відзі пан, кохани панє Юзефе, — Леон гладить рукою своє коліно, ніби собачку, — тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька. Я знаю, що ви старий соціаліст…

— Ти це добре знаєш, Леоне.

— До церкви ви не ходите…

— Як тобі сказати? Коли ховають когось з моїх знайомих, то завжди іду на панахиду, а так, з власної потреби, — не заходжу в церкву. Що ні — то ні! Хіба раз на Великдень та раз на різдво, і то для святого спокою, в догоду жінці, але до кінця не добуваю ніколи. Я лише те, що люблю пошанувати прадідівські традиції, — розумієш мене, Леоне? От на Великдень чи різдво одягаю святкове вбрання і в ті дні, скажу тобі, не працюю важко.

— Не сповідаєтесь…

— Оце що ні, то вже ні. Останній раз був я на сповіді, як женився. І то з примусу, бо ксьондз не хотів інакше повінчати.

— Так, так, я знаю, що ви людина прогресивна і для вас, як каже німець, релігія шпільт кайне ролє[61].

Коли Леон сказав це, Йосифа щось наче сіпнуло:

— Слухай мене, Леоне, ти часом не натякаєш на те, щоб Бронко… перейшов на польське?

Леон почав шморгати носом, як людина, якій треба знайти час для відповіді.

— Відзі пан, панє Завадка, пан трохи не так висловлюється. Тут ідеться про звичайну формальність. Панскі син — греко-католик, а треба, щоб він став римо-католиком, і по всій параді! Ніхто не вимагає від нього, щоб він перейшов на Мойсеєве віросповідання, правда? Він залишається католиком, як і був, тільки ота мала формальність…

Завадка відчув, як у нього холодніє обличчя.

— Що ж ти, Леоне, граєш вар’ята? Ти ж знаєш, що в наш час перейти на римо-католицьке — це те саме, що з копитами перейти на польське, і то ще на яке польське! На оте, слухай мене, що то скачи, враже, як пан каже… І ти, чоловіче, наважуєшся з цим звертатись до мене?

Завадка мусить потягти ковток пива, так йому висохло в горлі. Неприємне відчуття, ніби обпарив чимсь горло.

— Поговоримо, панє Юзефе, по-мужському. Прошу зрозуміти: те, що стосується релігії, — абсолютна формальність. В душі, між нами кажучи, ваш син може залишатися, ким йому подобається, а що стосується офіціального документа, то так треба. Пан мнє розумє, панє колего?

— Який я тобі до біса колега! — фиркнув Завадка. Він настільки не хоче нічого спільного мати з тим, що сидить проти нього, аж крихти від свого хліба згортає на окрему купку.

“Щеня ти миршаве! І як ти собі думаєш переходити на польське? Сьогодні на польське, а завтра, як треба буде, то на німецьке, а там ще на турецьке? Що ж то, собако, національність — то тобі спідниця чи штани, що їх можна міняти в кожну погоду? Ти мені припікаєш соціалізмом. Так, гівнюху, так, я старий соціаліст. Я завжди був далекий від тих українських патріотів, що по-польськи відзивались тільки до собак… І богові я ніколи не набридав своїми молитвами та постами, але, падлюко, я не з тих, що торгують своєю національністю. Я завжди, щеня ти миршаве, був і залишуся тим, ким мене мати родила. А ще тепер, у ці страшні часи, коли тюрми тріщать від наших людей, тепер цуратись свого народу, — то краще шнурок на шию і повіситись на сухій вербі…”

— Слухай мене, Леоне, — починає вголос думати Завадка, — ти або зовсім сп’янів, або шуя[62], яких світ не бачив. Ти знаєш, те, що ти мені пропонуєш, — це в сто разів гірше від того, що зробив з нами твій тато. В сенаті, слухай мене, — ти ж знаєш, читаєш же газети, — обговорюють проект нової Берези Картузької, бо стара… вже не вміщає ув’язнених… А ти, тварюко, береш на себе сміливість пропонувати мені… ух! Панно Рузю, ще пляшку пива, але холодного, з льоду, якщо можна…

Лід, — подає з-за прилавка голос панна Рузя, — щойно вийшов, але в цю хвилину вона велить внести відро свіжої води, і зараз на столі буде пиво, як з самого льоду.

Зілінський, який за прикладом Завадки замовив і собі пляшку пива, довго й акуратно скручує цигарку.

Завадка дивиться на його підпухлі опущені повіки й думає:

“Не може, падлюка, дивитись у вічі чесним людям. Ух ти! Йому здається, що як воно на чужій кривді долізло До власної друкарні, то вже бога за бороду спіймало. Забуває, шуя, що за такими, як Йосиф Завадка, стоїть ще його профспілка. Історія з старим нічого не навчила його…” — Слухай мене, Леоне, ти дай мені на письмі, розумієш, на письмі, що ти не приймаєш мого сина тому, що він українець, а я вже знатиму, що мені далі робити. Твій тато теж був дуже сиромудрий і думав, що його не стосується договір з нашою організацією, а вийшло, що ні… Довелося-таки старому послухатись профспілки. Добре то кажуть, коби свиня роги мала…

— Як бога кохам, пан смішний, панє Юзефе! Що пан порівнює тамті часи до сьогоднішніх?

— Ти що цим хочеш сказати?.. Панно Рузю, як там з тим холодним пивом?

— А що стосується того, що я хочу сказати, то я зараз виясню. Пан, панє Юзефе, зовсім відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Пан хоче скаржитися на мене? Перед ким, якщо можна запитати шановного пана? Панові Юзефові Завадці не подобається мій політичний принцип. Це панське[63] право. Так, так. Але прошу пам’ятати тільки те, шановний панє Юзефе, що не я видумав той принцип. Я не маю голови… хи-хи-хи… до політичних принципів. Є настанова пана старости — може, я не повинен цього говорити, бо це була чисто довірочна нарада, — але є, проше пана, настанова пана старости до ремесла приймати тільки поляків або таких, що хочуть стати поляками. Так, так, хочуть стати поляками.

— А наша профспілка не підчиняється твоєму панові старості. Зрозумів?

— А пан Завадка впевнений у цьому?

Йосиф подивився Леонові у вічі довгим колючим поглядом.

— Падлюка ти, Леоне, от що я тобі скажу! Слухай мене, тобі хочеться, щоб я, старий профспілчанин, зневірився у своїй організації? Цього тобі хочеться? А дулі з маком тобі не хочеться? Таж тебе, пуцьверінку, ще на світі не було, як я носив уже профспілковий квиток на грудях. А може, в тебе, слухай мене, спеціальне завдання від пана старости розпалювати зневіру у провід серед членів профспілки? Від такої тварюки, як ти, можна всього чекати…

Рузя ставить на стіл льодове пиво. Завадка прикладається до кухля і за одним подихом спорожняє його до половини.

Зілінський змочує губи і відразу ж витирає їх білосніжною з ясно-голубими краєчками, акуратно вчетверо складеною хустиною.

— Пан Юзеф погарячився і незаслужено наніс мені образу. Так, так, велику образу. А в нас, поляків, що стосується образи, то кажуть, що знєвага — крві вимага. Та я — людина потульна. Так, так, потульна. Пан, панє Завадка, знову відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Ну, припустімо: пан піде скаржитись до своєї профспілки і дійде аж до президії професійних спілок. Вище нема вже куди, це пан і сам прекрасно знає. І що ж? Там пана товариші вислухають, овшім[64] вислухають чемно, попросять сісти, може, навіть почастують цигаркою, але правди панові все одно не скажуть. Так, так, правди від них пан не почує, панє Завадка. Товариші почнуть доводити панові, що профспілка зобов’язана регулювати наплив робітників до друкарень, щоб запобігти безробіттю. Чим не аргумент? Або скажуть панові, що не можуть “найближчим часом” улаштувати панського сина на роботу, бо саме тепер створилася перепродукція друкарських учнів. Вони, ті панські товариші, панє Завадка, будуть всіляко співчувати панові як старому членові профспілки, але що ж вони можуть? Може, скажуть панові, що вони влаштовують тільки таких учнів, на яких є попит. Ваш син українець? Добре, хай собі буде українцем, але “тимчасово” немає попиту на учнів української національності, — а при чому тут президія спілок? Так, так, панє Завадка, пан не хоче того бачити, що я пораджу, якщо пан навмисне не хоче бачити, що верхівка ваших профспілок — це самі видні лідери ППС. А ППС, — невже ж, панє Юзефе, пан не знає цього? — ППС відкрито веде проурядову політику, а політика уряду тепер така, що Польща — для поляка, і я, бардзо пшепрашам, не вбачаю в цьому абсолютно нічого поганого!.. Може, вип’ємо ще по кухликові?

Завадка підвівся. Він не мав наміру, як подумав Леон, кинутись на нього з кулаками чи шпурнути кріслом. Боронь боже! Він тільки встав, щоб краще прицілитись і плюнути в пику цьому щеняті. Це так. Такий намір був у Йосифа Завадки. Але цієї хвилини сталося щось незрозуміле: Йосиф Завадка начеб відчув на своїм плечі важку руку Павлини, яка посадила його на місце. Дарма Зілінський зірвався з місця, заслонившись спинкою крісла. Йосиф Завадка вже заспокоївся. Він уже відчуває себе таким спокійним, таким спокійним, аж важким від того крижаного спокою в собі.

До нього остаточно дійшло, що як це не дико, а Леон має рацію, бо воно в дійсності так і є, а він, Йосиф Завадка, виставив себе на посміх. Він в очах цього молокососа, напевно, подібний до людини, що поначіпляла собі на груди допотопні воєнні відзнаки і парадує в них людям на глум.

Так, Йосифе, двадцять п’ять років марширував ти на Першотравневих демонстраціях під селянсько-робітничим прапором пліч-о-пліч з своїми товаришами — поляками, євреями, німцями — і вірив, що служиш великій справі побудови соціалізму. І, можливо, вмер би з цим переконанням, якби не оця справа з Бронком. Потрібний був саме цей випадок, щоб якийсь сопляк, сміття, яке не варто й ногою копнути, на життєвих фактах довів тобі, що ти хоч і старий, та дурень.

Гов, гов, — гамує себе Йосиф, — спокійніше! Припустімо, що він старий, хворий, зарився у свої хатні справи, як хробак у хрін, і дійсно відстав від життя.

Могло таке трапитися. Але ж не всі члени профспілки старі, хворі, відсталі? А ті, молоді, дуже прогресивні, — то що? Вони теж схвалюють політику керівництва? Ні, Леоне, тут щось не так.

— Слухай мене, Леоне, чого стоїш? Сідай! Я трохи той… погарячився, але ти пробач. Сідай, сідай, я хотів тебе щось запитати.

Леон сідає вже з деякою обережністю. Глузлива, зловтішна усмішка не сходить з його губ.

— Слухай мене, моя організація виплачує мені щомісяця, розумієш, акуратно щомісяця сто злотих, і ти хочеш, щоб я повірив, що в тій організації сидять самі запроданці робітничої справи? Та я скоріше повірю в те, що кури дояться, ніж у щось подібне. Якщо у всіх профспілках запроданці й зрадники робітничого класу, тоді — хто я? Бо якщо всі, то й я. Так чи не так? Слухай мене, відповідай: так?

— Що ви, панє Завадка, мене так до муру притискаєте… хи-хи-хи… А що стосується того, що пепеесівці[65] й ваші профспілкові ватажки ведуть проурядову політику, то таки-так, панє Юзефе. На жаль, мова поки що йде про верхівку. Так, так, на жаль, у лавах ППС бракує партійної єдності й солідарності. А пан, панє Завадка, напевно, останнім часом перестав бувати на робітничих зборах, бо інакше панові було б відомо, яке йде заворушення в робітничих колах. Так, так, заворушення і боротьба між лівими і правими фракціями не тільки в ППС, але й у профспілках. Іноді доходить, як бога кохам, навіть до мордобою! Так, так, буквально до мордобою! А пан, панє Юзефе, ніби новонароджене дзяцко… В якому столітті живе пан, кохани панє Юзефе? А пан чув, що у Львові утворилася нова, так-так, нова друкарська організація, яка поборює вашу, профспілкову? Чув пан про таке?

— Чував, аби-сь знав, що чував!

Завадка сказав неправду. Про якусь нову організацію почув він оце вперше. Але той факт, що вона народилася, як ідейна противага профспілці, заправилами якої стали праві запроданці з ППС, прихилив його симпатії на бік новоутвореної організації.

— Та-а-ак? А може, ще пан збирається записати туди свого сина?

— Як треба буде, то запишу й не спитаю дозволу в тебе!

— Ах, так? Пан запише туди свого Бронка? То в такому разі можна привітати пана. Вітаю, вітаю! — він схопився і почав по-блазенськи термосити руку розгубленого Завадки. — Вітаю! Я не знав, що пан, що панє Завадка, перекочував у табір комуністів. Ха-ха-ха… Відколи, якщо можна знати? Ха-ха-ха…

Зілінський видавав з себе якісь гугняві звуки, наче давився галушками, вдаючи, що він аж падає з ніг зо сміху.

Йосиф зрозумів, що пошився в дурні. Не був і не думав бути комуністом. Комуністи хочуть революції, а він, дайте йому спокій, добрі люди, був наскрізь мирною людиною.

Він не хотів мати діла ні з заколотами, ні з барикадами. Прагнув лише спокійного життя і праці для сина. Найскромніші вимоги, які людина може мати, а виходить, і на них він не має права.

— Слухай мене, Леоне, що я тобі скажу. Сьогодні — твоє зверху. Такий лайдацький час настав, але час цей — не вічний. Аби я з цього місця не рушив, що не вічний. А щодо мого сина, то я тобі скажу, що він і друкарем буде, і зрадником не стане. А ти, коли хочеш знати, — Завадка знизив голос, бо вже з сусідніх столиків стали поглядати на них, — ти ще гірша проститутка, як твій старий був. Ти, ти, — не стискай кулаки, бо я тебе не дуже хочу боятись. Так! Що я ще хотів сказати? Ага! Панно Рузю, попрошу для мене окремо зготовити рахуночок.

На вулицю вийшов Йосиф Завадка хворим. Ніщо йому не боліло, але відчував себе таким ослабленим, що ледве волочив ноги. Зламала його не так Бронкова кривда, як великий біль від розчарування у справі, якій він служив і беззастережно вірив двадцять п’ять років.

* * *

І треба було цієї прикрості з Бронком, щоб Йосиф Завадка на дев’ятнадцятому році подружнього співжиття усвідомив собі, що в нього не жінка, а щире золото. Плентаючись додому після тієї розмови з Зілінським, Йосиф Завадка не збирався ділитися з Павлиною невдачею, що його спіткала. Не тому лише, що не мав звичаю втаємничувати жінку у свої чоловічі справи, але перш за все тому, що йому було соромно. Просто соромився, що він, старий, дав себе пошити у дурні.

Та Павлина, хоча й не питала, куди він іде, здогадалася відразу, з чим повернувся. Не спитала, що його гнітить, тільки подивилася на нього такими материнськими очима і стільки було в очах співчуття і німого прохання дозволити їй допомогти йому, що Йосиф поламав всі свої нерозумні принципи й все розповів. Чекав, між нами кажучи, що дружина, вислухавши його, почне дорікати та лементувати, що зламав дитині життя, що забрав з гімназії, а на навчання у друкарні не влаштував і так далі, і так далі. І що ж? І мусив би мовчати, бо жінка мала б рацію. А вона тим часом, оте золото — не жінка, штовхнула його в плече, наче хотіла збудити зі сну, і сказала:

— Е, було б чим гризтися! Хіба тільки світу, що у вікні? А хіба ми неспроможні послати дитину вчитись до Львова? На Зілінському світ клином не зійшовся! А я ламаю голову, а я ламаю голову, що сталося, що ти ввійшов у хату наче з хреста знятий… Не мав би ти чим журитись! Хай хлопець відпочине зо два місяці, бо ж дитина вчилася й канікули йому належать, а потім поїдеш до Львова і примістиш десь дитину. Хіба у Львові мало українських друкарень?

Це говорить Павлина, яка вже відхворіла те, що він забрав сина з гімназії.

Йосиф поглянув на ті згорблені роками, хоч ще не старі плечі, на ті губи, що стільки років не забувались і не розтулялись тоді, коли не треба, на ті натруджені руки, які не раз, може, хотіли простягнутися до нього, але не насмілювались, і лише подумав: “Свиня ти, Йосифе, і більш нічого. Зате жінка в тебе: не жінка — щире золото”.

* * *

Про біль, що йому завдало розчарування у своїй профспілці, Завадка і не натякнув Павлині. Він знав, що навіть при найщирішому бажанні розділити з ним хоч частково тягар, що його давив, вона однаково не зрозуміла б цього.

Поки Йосиф з Павлиною, відтепер тільки з Павлиною, роздумували, куди краще послати сина, до Львова чи Перемишля, все несподівано змінилося.

Наприкінці канікул, отак десь підвечір, зайшов на подвір’я Завадків Костик Філіпчук, син Івана Філіпчука, заможного нашівського міщанина, що здавна займався посередництвом у куплі-продажі будинків і будівельних ділянок. Це все, що знав Завадка про батька, а про сина міг ще менше сказати, бо, власне кажучи, Костик на довгий час виїхав був з Нашого і десь тільки перед минулим роком повернувся до рідного міста. Атлетичного складу молодий чоловік, одягнений за останніми химерами моди, що навіть трохи вражало на фоні сіризни Нашого, він не міг не привернути до себе уваги. Тим паче, що його невелика, чепурна голова брюнета з колоди гральних карт абсолютно не пасувала до корпусу атлета. По містечку скоро розійшлася чутка, що Костик сидів у Львові за політику. За яку саме політику сидів отой елегантний юнак, нашівці не дуже й допитувались. Для них досить було факту, що сидів він не за крадіж, не за хуліганство, а за ідею. Оцей ореол мученика за ідею став для молодого Філіпчука наче перепусткою в різні президії, у члени правління всіляких спортивних та культурно-освітніх товариств, у різного роду комісії та арбітражі, давав йому право шельмувати непатріотів, висувати та провалювати кандидатури у члени правління різних організацій.

Тим-то й велике було здивування Завадки, коли він дізнався, що молодий Філіпчук зайшов до нього не більше не менше, як запропонувати йому взяти на себе ідейне керівництво (звичайно, безплатне!) над запроектованою в Нашому українською друкарнею. Ця звістка була для Завадки рівнозначною золотому таляру для жебрака. Йому аж спазми здушили горло.

— Українська… друкарня… в Нашому? Слухайте мене, може, ще й кооперативна?

Костик ляснув пальцями, наче батогом. Це означало, що йому не дуже сподобалося запитання Завадки.

— А яка різниця, чи друкарня кооперативна, чи приватна? Досить того, що вона буде українська. Українська, пане Завадко!

Він почав звисока пояснювати Завадці, що українська економіка розвивається двома шляхами: кооперативним і приватним, при обопільній згоді не конкурувати між собою. Для конкуренції вистачить польських і єврейських фірм. Ясно вам, пане Завадко?

Таж це скандал, що такий україножер, як Зілінський, держить у своїх руках, прошу вас, монополію постачання святих образів на все Покуття і Гуцульщину! Ганьба, що у такого польського шовініста друкується українська газета, і ще раз ганьба! А як реагують на це українські патріоти, прошу я вас? Добре, що знайшовся Філіпчук, який щось думає… Який думає не тільки про наживу, але й про справу, га? Нам треба боротись за гідне місце українське, прошу я вас, не словами, як наші славні патріоти звикли, не квилінням, не дурацькими, недостойними нації, петиціями до парламенту, а ділами! Ділами, прошу я вас, бо інакше історія зітре нас на порох!

Йосифові відразу якось не сподобалося, як цей молокосос став повчати його, наче якогось невігласа. Незвичним видався йому крикливий, розв’язний спосіб вислову молодого Філіпчука, але він подумав, що молодь взагалі стала тепер іншою. Колись молоді люди були скромні й поважали старших від себе, бодай за їхній життєвий досвід, а тепер підліток починає повчати тебе, сивого, — а яка рада на це?

Одне певно, що молоді дозволено літати попід хмарами, а зрілій людині треба дивитись на справу розсудливо.

— А що друкуватиме та нова друкарня? Я хотів би знати, слухайте мене, чи матиме вона достатню клієнтуру, щоб утриматись?

Філіпчук злостиво усміхнувся.

— Забавний ви, пане Завадко, перепрошую, що я так висловився! Що друкуватиме та українська друкарня?

Вам цікаво знати що? Все, що виходитиме друком на українській мові в Нашому і його околиці…

— То що… є вже така домовленість?

Кость нахабно розреготався Завадці у вічі.

— Що ви, направду ніби з місяця звалилися? Та хіба ж українській друкарні треба домовлятись, щоб українські видавництва давали їй замовлення? Файно би це виглядало! Хай би спробували надрукувати бодай одну летючку в поляка чи єврея, коли вже буде моя друкарня, то-о! — він підняв до висоти носа Завадки палюгу з закрученою кавулею, — то ще того самого дня могли б замовляти собі шкляра…

Завадці ця балаканина здавалася вже не дивною, а просто-таки дикою. Він хоч сам ніколи не був власником друкарні, та з досвіду своїх принципалів[66] знав, що коло клієнта ходили, як коло розбитого яєчка. Конкуренція існувала завжди. Коли, скажім, за панування Австрії менше було друкарень, то й наполовину менше друкувалося всякої продукції. Клієнта завжди треба було брати то неперевершеною, дійсно безконкуренційною якістю виконання, то терплячим чеканням оплати; але щоб клієнта палюгою заганяти у друкарню — щось подібне чув Завадка вперше.

Філіпчук прочитав вагання на обличчі Завадки, бо поспішив з поясненням:

— Минулися, прошу я вас, часи євангельської покори, що хто тебе вдарить у праву щоку, то ти підстав йому ліву. Тепер, прошу я вас, такий принцип: ти мені око, я тобі обидва, ти мені зуб, я тобі всю щелепу. Подивімся на інші народи. Чим вони завоювали собі своє становище у світі? Покорою, слізьми, молитвами? Нічого подібного! Лише сміливість, рішучість, самовпевненість дали їм віру у свої сили, а за цим, прошу я вас, і перемогу! А наш русин, прошу я вас, від колиски звик тільки кланятись, плазувати й чекати панського милосердя, чорт би його побрав! Як говорить Ніцше: хто плазує черв’яком, той хай не нарікає, що його розчавлять.

Йосиф Завадка не знав, хто такий Ніцше і що він ще казав, але з цим його висловом Завадка був цілком згодний. От хоч би взяти його історію з Леоном. Він, Йосиф Завадка, лише збирався плюнути в лице тій падлюці, але наміру свого так і не виконав. Говорім сюди, говорім туди, але якась часточка рації таки є в тому, що меле язиком син Івана Філіпчука.

З дальшої розмови вияснилося, що сам Костик був кваліфікованим друкарським робітником, і це щиро порадувало Завадку.

— І коли це ви встигли, хотів би я знати? Колись ваш тато говорив, що ви ніби вчитесь на якихось курсах у Львові…

— Та що ви старого слухаєте? Курси! Ха-ха-ха… Мій старий на пункті мого викшталценя[67] має заскок, прошу я вас. Він навмисне розпускав чутки, що його син вчиться на пана у Львові, щоб ніхто не знав, що я в тюрмі сидів… А мені що? Я що — за крадіж сидів? За ідею сидів і не соромлюсь цього, а, навпаки, прошу я вас, горджуся цим! Я, правда, був на бухгалтерських курсах, але звідтіля мене вигнали за антидержавну діяльність, розумієте? Так що свої “курси” закінчував я вже у Бригідках. Вийшов я з тюрми, розглянувся сюди-туди, а тут знову почала мені поліція наступати на п’яти. Приїхав старий, набрався страху й ублагав, щоб я під приводом навчання приховався на якийсь час у Жовківському монастирі. А там, як знаєте, є велика друкарня… І от я, можна сказати, з нудьги і навчився тієї штуки. Не святі горшки ліплять, прошу я вас! Я не говорю, може, українська друкарня — це не такий вже рентабельний інтерес[68], але, прошу я вас, друкарня ця повинна стати забралом проти полонізації західних повітів Галичини! В таких випадках свої шкурницькі інтереси треба ставити на другому місці…

Завадка почухав за вухом.

— Все це дуже добре, пане Філіпчуку, але все ж таки я хотів би звернути вашу увагу на те, що таке підприємство, як друкарня, потребує неабиякого вкладу. А крім того…

Але Філіпчук не дав йому скінчити:

— Що ви, прошу вас, тягнете мене назад? У всякому починанні, щоб ви знали, роль відіграє не стільки матеріальна база, скільки моральні якості особи, яка береться за справу. Розумієте? Воля до перемоги, стремління до дії, вперед, концентрація і екстаз духовних сил людини — от що важливе! Ми з вами, прошу я вас, можемо померти, але мусимо світові довести, що друкарня в Нашому таки буде і буде вона не остання, а перша, — зрозуміли ви мене?

Йосиф Завадка звик до звичайної, простої мови, і йому довелося-таки добре напружувати думку, щоб зрозуміти сенс Костикової балаканини. Зрозумів його так, що така українська друкарня повинна втерти носа Леонові Зілінському, ну, а більш… — більше Йосифові Завадці й не треба було. Це його так прихилило до свого майбутнього спільника й Бронкового принципала, що він, з натури замкнута людина, зразу ж поділився з Костиком про свою поразку в Зілінського.

Філіпчук, не вислухавши Завадку до кінця, так розійшовся, що аж почав слиною порскати. Був до краю обурений, але не на Зілінського, а на Завадку.

— Так і треба нашим русинам, прошу я вас! Били їх поляки під час пацифікації, але замало, бігме, що замало били! Поляк може собі бути, прошу я вас, і соціаліст, і ендек, і червоний такий, що з нього аж капати буде, і католик, але в душі він завжди, при всіх обставинах, буде перш за все поляком. У цьому їм треба віддати належне, хоч вони й наші вороги! І цього, прошу я вас, не завадило б і нашим навчитися у них! А наш русин-вояк? Чоловіка може шляк трафити, що це за темний народ! Ну що, може, ні? Нема, прошу я вас, моральної єдності між нашими українцями. От що? Один — до біса, другий — до ліса. Поляки, прошу я вас, мають свою державу, так? Але один за одного дасть собі око виколоти, хоч за них всіх дбає їхнє паньство[69]. А в нас? В нас збереться троє українців — і вже маєш партію, яка стоїть в опозиції до десятьох існуючих… Десять партій на сім мільйонів населення! Я вже враховую до цих сімох мільйонів українців і тамтейших, з Полісся. Це що, не ганьба для нас, га? Щоб у наших галичменів збудити нарешті свідомість, треба бодай ще трьох таких пацифікацій. Тоді, може, відкрилися б нарешті очі темному русинові…

Завадка терпеливо перечекав, поки Кость Філіпчук до кінця викричиться, злиже язиком слину з губ і закурить. Щойно тоді він заговорив:

— Я вам признаюся, пане Філіпчук, що до тієї історії з Зілінським я трохи інакше дивився на ці справи. За своїми політичними переконаннями я був соціаліст, признаюся вам…

— Власне, в наших людей, прошу я вас, широке серце до любові. Наш русин в ім’я всесвітнього братерства ладен і рідної матері відцуратись. А потім, коли від “братів” добре дістане по спині, то тоді до свого лізе плакати в жилетку…

— Прошу пробачення, пане Філіпчук, але ви до мене прийшли, а не я до вас. Це раз. По-друге, я вас не перебивав, коли ви говорили. А по-третє, я збрехав би, коли б запевняв когось, що я вже зовсім, як той каже… Знаєте, коли людина тридцять п’ять років у щось вірила, то пізніше… Одним словом, слухайте мене, це такі справи, що треба ще добре подумати над ними. Я не можу сказати, що ви не маєте де в чому рації, але… ну, та відкладім цю політичну дискусію, як той казав, бо тепер нас діло обходить. В мене є син, як знаєте. Бронко мій закінчив чотири класи гімназії, і я хочу вам сказати, що я допомагатиму новій друкарні, чим зможу, що буде в моїх силах, але з однією умовою: що там вчитиметься мій син, а коли вивчиться, то в цій же друкарні дістане роботу. От і все. Ви, може, закинете мені, що мною керує шкурницький інтерес, але скажу вам: ідея ідеєю, а їсти треба, і то кожного дня. А який був би з мене батько, коли б я не забезпечив своїй дитині шматок хліба?

— Розуміється, розуміється, — підхопив Кость, — мета нового підприємства — з одного боку, вирощувати українські кадри спеціалістів, а з другого, прошу я вас, дати працю українському робітникові. Народ у такому становищі, як ми, українці, під Польщею, мусить бути готовий до того, щоб у слушний історичний момент замістити всі пости державно-адміністративного апарату. А ким, прошу я вас? Багато українських інтелігентів, крім Кості Філіпчука, ламає собі голову над цією проблемою? Але що практичного вигадали до цього часу?! А ще горлають, бездари, про свою любов до України!

Йосиф Завадка не розумів, навіщо людина витрачає стільки слів, коли на його питання можна було відповісти одним “так” або “ні”. Ну, та гаразд. Треба звикати до того, що майбутній принципал Бронка — балакучий чоловік.

— А як там, слухайте мене, з літографським відділом? Я гадаю, що треба його… Мій Бронко, бестія, має непересічні здібності до малювання, це не те, щоб я хвалився Якби його трохи так підучити, то міг би вийти з нього неабиякий майстер, я гадаю…

На жаль, ця не існуюча ще посада вже зайнята. Брат дружини Костя, хоч і не має спеціальних здібностей, повинен посісти це місце. Так треба, пане Завадко! Інтерес — це свого роду дипломатія, прошу я вас! Під секретом кажучи, тесть тільки під цією умовою фінансуватиме молоде підприємство. Ясно?

Завадка мусив міцно взяти себе в руки, щоб не виявити свого розчарування. Так запав Йосифові в пам’ять той хлопчисько з хвацькою чуприною у літографії Зілінського, що Йосифові не раз ввижався Бронко замість нього, а тут ось воно як!

Та коли інакше не можна, то хай буде так, як є. Бронко піде слідами свого батька, а це теж непогано.

На другий день пішов Йосиф оглянути оту нову друкарню. Те, що побачив, не розчарувало його, а просто налякало. Йосиф, який все ще перебував під враженням оглядин друкарні в Зілінського, жахнувся з того, що застав у майбутньому підприємстві Філіпчука. Власне кажучи, друкарні ще не було.

В одній половині напіврозваленого будинку, яку Філіпчук гордо називав цехом, містилася розмонтована друкарська машина. На руйновищах другої половини цвіли здичавілі соняшники.

Коли Йосиф удвох з Філіпчуком взялися складати машину, виявилося, що деяких деталей зовсім бракує, а деякі непридатні за розміром або остаточно з’їдені іржею. Треба було їх замінити новими, що в умовах Нашого — не так легко.

Завадка так захопився роботою, що забув про свої болі у суглобах і працював з Бронком від світанку до зорі. Правда, сам хазяїн теж не покладав рук. При своїй ведмежій силі він працював за батька й сина, разом взятих. Приходив на роботу, як завжди, елегантно вдягнений, переодягався тут у латані штани та сорочку і кидався на роботу з таким завзяттям, начеб вона мала бути його останнім рятунком.

Найгірше почував себе Бронко. Непризвичаєний до фізичної роботи, він у перші дні, особливо вранці, коли доводилось йому схоплюватись з ліжка, не міг зігнути спини. Мамі, аби тато не чув, скаржився, що йому так повитягувало руки, що вони, здається, стали нижче колін. Йосиф раз випадково підслухав, як мати, голублячи сина, радила йому побільше маркувати на роботі, за що й дісталося по добрій пайці богу, матері й синові.

Подумаєш, паничик який, мамин синок, руки йому повитягувало! Йосиф у його віці гатив молотком по ковадлі, що аж іскри розприскувались. Нічого, нічого, звикнеш до роботи, мамин синку, а колись, може, ще й “дякую” татові скажеш за неї.

І справді, Бронко дуже скоро звик, а що дивніше, на очах навіть поправлятись став. Не те щоб набирати сала, але почав мужніти хлопець. Апетит, що з’явився після такої примусової фізичної зарядки, і здоровий сон після всього робили своє.

За весь час роботи були вони на харчах Філіпчука. Коли першого дня роботи принесла Філіпчукова жінка обід (Завадка подумав, що хоч він і старий, але з таким “нещастям” таки не оженився б), Кость відповідним тоном нагадав їй, щоб на другий день не забула взяти з собою ще пару ложок і вилок.

Гей, гей, їда з спільного горщика! Що ж може більш зріднити людей? Оці обіди з спільної миски нагадали Йосифові військові походи по скелястих горах Боснії та тамтешніх чорнооких, тонконосих дівчат. Ех, як ненавиділи ті боснячки австрійський блакитний мундир і як гаряче вміли вони любити хлопців, що носили його!..

Оцей спільний труд багато де в чому спричинився до того, що Йосиф Завадка змінив свою, породжену першими враженнями, думку про Костя. Він і надалі дотримувався думки, що молодий Філіпчук — надто галасливий, що немає в нього скромності й на зламаний шеляг, що та його самовпевненість іноді стає просто блазнівською, але все оце — шумилиха на качані кукурудзи, під якою все ж таки криється здорове зерно.

Слова — полова, діло — диво, робити діло Кость умів, дай боже кожному так! Не минуло й три місяці (останній місяць, правда, Філіпчук прийняв чоловіка), а друкарська машина вже стояла готова до експлуатації. Звичайно друкарні Філіпчука, якщо можна вжити цього гучного слова, було далеко до того, що мав у себе Леон Зілінський. Та коли зважити, що друкарня постала не людською кривдою, не шахрайством і що це була перша українська друкарня в Нашому з часу його існування, то ясно, що не могло бути й порівняння між одним і другим підприємством.

Настав день, коли Бронко був прийнятий друкарським учнем у першу українську друкарню у Нашому.

При цій нагоді зворушений Філіпчук сказав ось які пам’ятні слова:

— При людях і для людей я Бронкові принципал, а він — мій підлеглий, інакше воно й не може бути, прошу я вас. Але я був би останньою свинею, якщо б коли-небудь забув, скільки ви з сином вклали безкоштовної праці в те, щоб поставити підприємство на ноги. Але мало того, що підприємство “стало на ноги”, воно ще мусить “іти”, а щоб піти — для цього потрібні йому гроші. Ви, пане Завадко, скажу вам в очі, — розумний чоловік. Це дуже файно, прошу я вас, з вашого боку, що ви не настоюєте, щоб я платив учневі. Ви ж знаєте, що поки що, але це, — згадаєте моє слово, — тільки поки що! — єдиним моїм “прибутком” є проценти, які я мушу платити за борги.

— А ваш тесть? — натякнув Завадка на одну розмову поміж ними.

— Мій тесть? Ого, мій тесть — стріляний птах! Він доти обіцяв золоті гори, доки я не зав’язав собі світ з його дочкою, а тепер… тепер він відмовляється. Але не думайте собі, він дасть, що обіцяв, але він хоче насамперед побачити, в що він має вкладати капітал. Хитрий, старий лис! “Ти, Костю, бийся, як риба об лід, постав підприємство на ноги, пусти його в рух, а коли вже все буде гаразд, прошу я вас, коли вже не буде жодного риску, — я тобі допоможу!” Але я маю надію, що за ті чотири роки, що Бронко вчитиметься в мене, я підтягну друкарню, а там старий розщедриться, підкине грошенят, і все буде ол райт, прошу я вас! Все ж таки, пане Завадко, як то кажуть, брат братом, а бриндза за гроші! Я вам говорю заздалегідь, що так платити Бронкові, як оплачує робітників Зілінський, я не зможу.

— Я це знаю, пане Філіпчук…

— Ви то тепер знаєте, — грубо перебив його Кость, — а потім будете говорити, що я вам дитину експлуатую! Ви беріть, прошу я вас, під увагу, яку клієнтуру має Зілінський, а яку матиму я… У Зілінського, проше пана, друкуються всі державні видання. Так чи ні? Газета польська, щоденник, прошу я вас, друкується в нього! А скільки за рік він видруковує візитних карток, шлюбних повідомлень, запрошень, афіш, анкет? А крім того, прошу я вас, хоч то друкарня нібито приватна, але пан староста завжди знайде спосіб, щоб хоч під Новий рік підкинути якусь дотаційку. А хто мені підкине допомогу?.. Я вже не говорю про клієнтуру, яка перепаде мені…

Завадка подумав про себе, що Філіпчук говорить тепер про ці самі справи значно пониженим тоном, ніж чотири місяці тому, коли тільки закладалася друкарня. Тоді пан принципал літав у хмарах, а тепер життя примусило його ходити пішечком по землі, тому й заспівав інакше.

— Ви мені, може, нагадаєте, що у Нашому виходять аж дві українські газети. Але яким тиражем? Вони обидві разом становлять, прошу я вас, одну третину тиражу нашівського польського щоденника. А щодо іншого, то що? Дуже наші русини замовляють собі візитні карточки? І що він напише на ній? Хіба “безробітний”? Підприємство підприємством, а на ці справи, прошу я вас, треба дивитись реально.

Завадка скоса зиркнув на нього, а про себе подумав: “Що ж ти, небораче, повчаєш мене моїми ж власними словами? А якщо ти знав, що справи стоять так кепсько, то навіщо було заварювати цю кашу взагалі?”

Кость зрозумів, що його слова справили прикре враження на Завадку.

— Але нам, — продовжував він, — прошу я вас, не треба падати духом! Не ридати, а здобувати! — такий наш девіз. Правда? А на старого, скажу вам, я не гніваюся за те, що не дає мені тепер грошей. Він знає, що робить. Не читав Донцова, а знає, прошу я вас, що ніщо так не гартує характеру, ніщо так не виробляє… ну… ну… вольові якості у людини, як саме боротьба з перешкодами. А ви, пане Завадко, киньте лихом об землю! Коли я сказав, що друкарня буде, то — буде! А щодо вашого Бронка, то ось що я вам скажу: коли він стане в мене на роботу, то я платитиму йому не по цінникові, а по совісті. Влаштовує це вас? Вірите мені?

— Вірю, — сказав зворушений до глибини серця Завадка і міцно стиснув простягнуту йому руку.

Влаштувавши сина, Завадка наче тягар скинув з пліч. Тепер міг відкласти турботи про долю сина, як добре виконану роботу, до якої вже не треба повертатись. Він сам відчув, що його роль опікуна в житті хлопця скінчена. Внутрішнім життям сина він не те щоб не цікавився, а взагалі не визнавав його. Від природи не обдарований жвавішою уявою, він міряв Бронка на свій масштаб, коли йому було п’ятнадцять років.

Чого прагнув він у цьому віці?

Працював тоді вже помічником коваля і як про недосяжне щастя мріяв стати друкарем. Син його отримав це недосяжне щастя, — чого йому ще треба?

На те, що Бронко має свої хлоп’ячі секрети від батька-матері, Йосифа наводили інколи зовсім незначні дрібниці. Якось, коли Бронко скидав штани, в кишені закалатала коробка з сірниками. Певно, бахур брався курити. Біда! Трохи рано взявся він за це діло. “А в скільки років я почав курити?” — запитав себе Завадка і згадав, що це сталося на два роки раніше, ніж у Бронка.

А все ж таки оця коробка сірників скаламутила тієї ночі сон Йосифові. Лежав непорушно горілиць, щоб не тривожити старої, яка спала під боком, і міркував, що за першою цигаркою піде перший кухоль пива, перший поцілунок десь у вербах, а там, по-п’яному, — перший грішок з продажною дівкою. Недобре, щоб те все прийшло завчасно. А де та сила, яка б допомогла зробити так, щоб прийшло воно своєчасно, а дещо — щоб зовсім оминуло його сина?

Дедалі більше став Завадка помічати, що Бронко вечорами пізно повертається додому. Йосиф став пред’являти претензії не синові, а матері: де волочиться, куди його носить поночі?

Павлина, яка, напевно, сама турбувалася цим, для чоловіка завжди знаходила слово заспокоєння:

— А куди ж йому волочитись? Затримався з хлопцями на вулиці, от і все… А ти, як був молодий, не робив те саме?

В цьому випадку Павлина не зовсім влучно трапляла, бо Завадка замолоду, відверто кажучи, дуже мало волочився. Найкращий доказ цього те, що навіть жінку мусили йому підібрати сусіди.

Та сказати, що він тепер, під старість, дуже радий чи гордий з того, що не вишумів за молодості, — не можна. Часом навіть ставало шкода, що вже надто статечно вів себе у молодості. Мав би тепер чоловік бодай що згадувати на старість!

Відлетіла від Йосифа журба про долю Бронка, але не опускала його турбота про долю друкарні. Там діялися якісь, на думку Завадки, несамовиті речі. А оскільки та друкарня мала стати джерелом заробітку для його сина і оскільки сам Йосиф почував себе її хрещеним батьком, то, зрозуміло, він не міг залишатися байдужим до того, що там творилося. Страхіття починалися з того, що борги, в які заліз Філіпчук заради обладнання друкарні, потягли за собою нові борги, бо час спливав і треба було сплачувати проценти від боргів. Далі треба було сплачувати проценти за несплату процентів. А оскільки тесть Костя все ще продовжував виховувати у своєму зятеві вольові якості, то створився якийсь запаморочливий коловорот: в одному місці позичалися гроші для того, щоб віддати їх у другому, а в третьому позичалися гроші для того, щоб віддати проценти в першому, а потім знову бралася позичка в першому джерелі — і так ланцюжком, ланцюжком без кінця.

Бронко, незважаючи на свій молодий вік, став довіреною особою принципала у всіх фінансових операціях. Хоч Завадка радий був би й не знати про всі оці фінансові перипетії на підприємстві, щоб не додавати собі зайвої години безсонниці, проте йому імпонувало те, що Філіпчук у грошових справах довірився саме його синові. Були ж у друкарні досвідченіші, старші за Бронка робітники, але принципал з усіх вибрав його. Крім того, з боку Філіпчука це було незаперечним доказом відкритої гри по відношенню до Завадки.

Підприємство животіло під вічною загрозою векселів, які щохвилини могли бути опротестовані і тим самим потягти у безодню банкротства все підприємство.

Після трьох років цієї біганини з векселями й гонитви за грошем, коли здавалося, що підприємство, щасливо перебравшись через вовчі ями, з котрих кожна загрожувала продажею з молотка, вибралося на битий шлях, Філіпчукові в голову стрельнула нова ідея. Він задумав не більше не менше, як перенести друкарню з вулиці Мокрої у нове шикарне приміщення в центрі міста по вулиці Круля Яна.

Коли Завадка дізнався від Бронка про цю новину, він буквально схопився за голову. Досі Йосиф хоч із зубовим скреготом, але все ж таки мовчки спостерігав витівки того, з дозволу сказати, Бронкового принципала. Тепер же настав час активно втрутитись у справу. Не може ж він спокійно дивитись, як людина розганяється з берега, щоб кинутись у безодню, і у відповідний момент не притримати божевільного за полу. Повинен, що б там не стало, поговорити з тим пуголовком. Довести йому, що його ідея — це не що інше, як певний і остаточний зашморг на шию не тільки підприємству, але всім тим, що зв’язані з ним. Нагадати тому божевільному його власні слова про те, що основна мета підприємства — готувати кадри й дати заробіток українському робітникові. Як же ж він гадає давати заробіток тому робітникові, коли сам ріже підприємство, пхаючи його у нові борги, з яких йому ніколи не вилізти?

Коли Завадка з’явився перед Філіпчуком, то вся його лють, весь його арсенал слушних аргументів, весь запас його логіки розбився об ще більшу лють, об ще більш слушні аргументи і, на жаль, об ще незаперечнішу правду Філіпчука.

Кость Філіпчук, який до цього часу вислуховував батьківські поради Завадки з поблажливою усмішкою, цим разом став на диби:

— Я хотів би знати, хто тут власник — ви чи я, прошу я вас? Що б ви сказали мені, якби я вдерся на ваше подвір’я і став би там командувати? А по-друге, коли я борюкався з фінансовими труднощами, коли здавалося: ось-ось кінець підприємству, то що ви тоді робили? Спішили, може, мені на допомогу? Ні! Філіпчук, прошу я вас, плив серед розбурханого моря на дірявім човнику, можна сказати, а ви, прошу я вас, ходили собі по березі і робили собі спортивну розвагу з мене: врятується чи не врятується? А якби так ви були запропонували мені у скрутний час позику, то що? Не говоріть, я знаю, що при вашій пенсії маєте заощадження. Але ви побоялись ризикувати… Хай ризикує шалений Філіпчук. А тепер, прошу я вас, непрошені приходите з своїми яловими порадами… Чого ви боїтесь? Заріжу підприємство? А що буде, як не заріжу, а штовхну вперед на десять років? Молодь, прошу я вас, не може не ризикувати, бо це притаманне її духові. Ви хочете мене вчити? Красно дякую вам. Для мене вистачить моєї власної голови. Ще до цього часу вона якось ні разу не підвела мене. А зрештою, як то вас так турбує, то скажу вам, що в мене є реальні підстави для того, щоб перенести друкарню.

— А можна б узнати, які це підстави?

Завадка змушений був спитати ще раз про це саме, бо Філіпчук не поспішав звіряти перед ним свої плани.

— Я, прошу вас, іншому не сказав би, але вам скажу: Накльовується, власне, не накльовується, а вже вирішено відкрити у Нашому велике українське видавництво. Тільки, слухайте, нікому про це ані слова. Будемо друкувати, прошу я вас, книжки тисячними тиражами… Розмах, прошу я вас, якого так бракує нашим галицьким ботокудам! Мало того, що я переношу друкарню, мені треба буде у найкоротший час подбати про нові машини. Раз бодай утнемо щось у Нашому на європейський масштаб! Я боюся, що вашому Зілінському від зависті печінка трісне… га-га!.. Я б хотів, пане Завадко, щоб ви подивилися… га-га!.. тепер на свою міну…

Вираз обличчя у Завадки, очевидно, був не дуже розумний, бо він усе ще не впевнений, що той шалапут не глузує з нього. Насувались питання, на які важко було відповісти: чому оте велике видавництво для свого перебування саме обрало паршивеньке Наше? Хто той таємний видавець і що він гадає видавати таке, щоб безробітний український інтелігент відірвав собі від рота, а купив його книгу?

— По-перше, прошу я вас, не всі інтелігенти безробітні. Людина з головою на карку завжди знайде собі працю, бо чим більша криза, тим скоріш доб’ється чогось спритний чоловік. Ви не бачите, як на базарі? Сидять дві баби з однаковим сортом грушок. В однієї будуть розхапувати, а другої ніхто й не спитає, чого на базар вийшла. А втім, пане Завадко, омнія мутантур ет нос мутамур ін іліс, — і, похопившись, що Завадка не розуміє його, пояснив: — Все змінюється, прошу я вас, і ми теж змінюємося. Ви знали такого пана Михайла Ковалишина?

“Михайла Ковалишина? Пана? З Нашого?”

— Слухайте мене, а ви часом не про Міська Ковалишина?

— Не знаю ніякого Міська. Знаю, прошу я вас, редактора і видавця “Цікавої книги” пана Михайла Ковалишина, і все!

— Хто? Місько — редактор? Слухайте мене, ви що, дурня з мене робите? Та як уже Місько має поставити підприємство на ноги, то я жити не хочу… Слухайте мене, хай я вам скажу, хто такий Місько Ковалишин…

— Мене не цікавить біографія мого клієнта!

— Як то не цікавить? Слухайте мене, то якесь непорозуміння, я боюся, щоб тут не було якогось шарлатанства. Ви знаєте, що той Місько Ковалишин, може, яких двадцять років тому був першим курокрадом на нашій вулиці. Ні, слухайте мене, я мушу вам розповісти одну історію, і тоді ви побачите… Одного разу впіймала його наша сусідка на гарячому, стягла штани з нього, обжалила понижче спини кропивою, правду кажу, на голову насипала йому гусячого пуху і в такому параді вела його через усю вулицю. Потім Місько кудись зник з Нашого. Я думав, що він притулився десь у майстерні якогось шевця чи кравця, а він — диви — у редактори вийшов! Ні, слухайте мене, це щось не так… тут щось криється…

— Нічого не криється! А просто, запам’ятайте одне, — попав у свій повчальний тон Кость, — що у переломні часи завжди випливають на поверхню спритніші, більш життєздатні одиниці.

— Та який там, до дідька, сприт у Міська Ковалишина? — розсердився Завадка. — В нього був лише один сприт — лазити по чужих курниках.

Філіпчук нервово постукав цигаркою об срібний портсигар.

— Пане Завадко, — промовив він бундючним тоном. — Я прошу вас висловлюватись про мого клієнта з належною пошаною! А “Цікава книга” потягне наше підприємство так, що вам і не снилося. А взагалі-то я просив би вас менше втручатись не в свої справи. Скільки разів ви вже хоронили мою друкарню, га? А вона, прошу я вас, живе й розквітає вам на злість. Як Філіпчук говорить, так воно й станеться. Запам’ятайте це раз назавжди! А тепер, перепрошую вас, будьте здорові, бо мені ніколи!

І як воно не неймовірно, а правда виявилася на боці Костя Філіпчука.

Друкарня в новому приміщенні (але й приміщення-бо, хай сховається Зілінський перед ним!) розрослася, наче верба, пересаджена у вологий грунт. Місько (Завадка ніяк не міг примусити себе титулувати його редактором) завалив друкарню рукописами так, що Філіпчук прийняв ще одного робітника і двох учнів.

Ясно й сліпому, що коли підприємство набирає нових робітників, то це говорить не про занепад, а навпаки — про його процвітання. Завадка був певний, що тесть Філіпчука нарешті додержав слова і видав зятеві придане, давно обіцяне за дочкою, бо нічим іншим не міг собі пояснити цього нового розмаху в Костя. За дуже приблизними підрахунками Йосифа, оті переносини й нове поповнення в обладнанні мусило коштувати не менше трьох тисяч злотих.

А втім, чи тесть дав, чи Кость роздобув цю суму яким-небудь іншим способом, факт той, що підприємство серед загальної кризи розцвіло, і Завадка мусив визнати, що сьогоднішня молодь куди спритніша й заповзятливіша, ніж колись.

Та коли б він, Йосиф, затіяв був отаке діло, то зійшов би зі світу від самої лише безсонниці, а той собі пиво попиває та на бороду плює, як то кажуть. Говоріть, що хочете, а таки є якась рація у словах Філіпчука, коли він говорить, що самовпевненість і сміливість — це вже половина успіху.

День, коли Бронко з учнів перейшов на самостійну роботу, був для Йосифа першим усміхом долі за багато понурих днів.

— Сьогоднішній день, — сказав він Павлині, з якою став щораз частіше ділитись своїми думками, — в мене, жінко, вартий сто тисяч. Слухай мене, хіба не варте сто тисяч те, що я показав тому гицлеві Зілінському, що мій син і друкарським майстром став, і честі своєї не запродав? Видиш, я раніше якось так не відчував цього, а тепер життя мене навчило, що свій як не заплаче, то бодай скривиться. Який той Філіпчук не є, але кривди нашій дитині не робив, і якби не він, — та що тут говорити! У Нашому не було б ні української друкарні, ні видавництва. Бо то, слухай мене, стараннями Філіпчука Ковалишин саме в Нашому осівся з своїм видавництвом.

Тепер Завадка навіть поза очі не називав більше редактора видавництва зневажливим — Місько. Правда, слово “редактор” й досі не пролізало йому крізь горло, але, у всякому разі, називав його бодай по прізвищу.

І в цьому випадку мав рацію Філіпчук. Справді. Все на світі змінюється, і ми самі не стоїмо на місці серед тієї загальної метелиці. Був Ковалишин у юності курокрадом, але — невідомо, що його призвело до цього, — тепер це всіма шанована людина, — і яке кому діло до його минулого?

Це достеменно так, як буває з дівчатами (говорив про себе Завадка). Гуляє дівчина в молодості, не жалкуючи собі того медку. Сусідоньки, коби здорові, всіх здохлих собак перевішають на ній, десятого застерігають, щоб, боронь боже, не оженився на такій, а вийде наперекір усім дівка заміж, і дивись — з гулящої виходить мати і господиня що називається!

На скромній вечері у ресторанчику, яку Завадка зафундував з цієї нагоди для принципала, членів комісії і ще Декількох товаришів, Бронко вперше закурив та випив при батькові. Та по тому, як він скручував цигарку, як затягувався димом, як вправно перехилив келишок, можна було зміркувати, що і те і друге йому не першинка.

Хоч Бронко вже з півроку працював самостійно і навіть дещо одержував “на пиво” від принципала, проте згідно з вимогою закону треба було скласти договір між власником Костем Філіпчуком і друкарським кваліфікованим робітником Броніславом Завадкою.

За тих стосунків, які були між одним і другим, договір цей був чистою формальністю, якої годі було уникнути, зважаючи хоч би на інспектора праці. Завадка з власного немалого досвіду знав, що в такому договорі за взаємним порозумінням часто визначається нижча ціна тижневого заробітку — для замилювання очей податковому апаратові.

Завадка пам’ятав сказані Філіпчуком чотири роки тому слова, що він платитиме Бронкові не по цінникові, а по совісті, і тепер з вдячності за колись проявлену щирість перший запропонував Філіпчукові внести в договір фіктивну суму.

— Напишіть, пане Філіпчуку, п’ятнадцять злотих на тиждень.

Філіпчукові ця сума видалась підозріло малою. Пани з податкового апарату навряд чи повірять в неї. Хай буде двадцять злотих.

— Хай буде й двадцять. Яка різниця?

Бронко з німим запитанням глянув на матір. Просто не зрозумів, чого це батько сердиться і яка його вина в тому.

Павлина відразу збагнула ситуацію. Заступилася за хлопця, але так, щоб не образити чоловіка:

— Скільки йому дали, стільки він і приніс. Правда, синку?

Бронко кивнув головою. Сльози від незаслуженої образи здавили йому горло. Йосиф, хоч бачив, що діється з хлопцем, таки ще раз перепитав його:

— Це все, що він тобі виплатив?

— Все.

Тепер щойно зрозумів Йосиф, що він став жертвою підлого обману з боку Бронкового принципала: той платив Бронкові стільки, скільки було зазначено в договорі, і до того ж Йосиф сам, сам визначив цю суму!

Двадцять злотих на тиждень кваліфікованому друкареві, до того ж такому здібному, такому меткому, як його Бронко, — це не лише визиск, але й глум серед білого дня!

І як той лайдак по-зміїному улесливо підповз до нього. Так запаморочив йому голову тим своїм дурним базіканням, як чемерицею, що він, Йосиф, і не опам’ятався, як сам вклав руки в кайдани.

Двадцять злотих на тиждень тоді, коли йому Зілінський у час найбільш напружених взаємин між ними платив по сімдесят п’ять! Ні, слухайте мене, від такого може чоловіка на місці нагла кров залляти.

Павлина хоч і мовчить, як і годиться розумній жінці у таку хвилину, але від нього не відступає й на крок. Чи, може, побоюється, що він вирветься з хати, допаде там-того і ще більшого клопоту стягне на свою голову? Вона так довго крутиться перед ним, доки він таки не заглянув їй у вічі й не вичитав у них те, що вона хотіла йому сказати. А хотіла вона йому сказати, що криком, лайкою, кулаками ще ніхто у світі не дійшов до порозуміння. І навіть коли б Йосифові було не п’ятдесят три, а тридцять, то вона однаково не допустила б, щоб він зопалу пішов на розправу з тим-о. Хто так робить? Треба найперше переспати свої нерви і щойно на другий, чи третій, чи котрий там день, коли вже зовсім охолоне людина, йти шукати правди.

Послухав Завадка жінки. Звичайно, не сказав цього просто: “Хай буде по-твоєму”, сіле з того, як звів мову на інше, як запропонував іти пити чай, Павлина зрозуміла, що її взяла.

До Філіпчука вибрався він рівно через тиждень.

Філіпчук, який зміркував, чого до нього прийшов Завадка, не чекаючи, поки його почнуть лаяти, сам пішов у атаку:

— Ви що хочете, щоб я одну суму записував у договір, а іншу виплачував вашому синові, щоб мати мене в руках, а потім першої-ліпшої хвилини продати податковому інспекторові? Я ще, прошу я вас, не впав з третього поверху головою, щоб іти на такі оборудки! А втім, бігме, я не знаю, хто з нас вар’ят? Таж ви самі хотіли, щоб я записав у договір п’ятнадцять злотих на тиждень, а я збільшив на п’ять і тепер, — ну, я не розумію, чи ви п’яні, чи ви хворі, чи що з вами, — приходите, прошу я вас, і нападаєте на мене у моїй власній хаті й вимагаєте самі не знаєте чого. Я вас питаю: вам щось не подобається, пане Завадко? Вам мало того, що я плачу вашому синові? Ідіть до своїх профспілковців, хай вони заплатять вам більше! Можете забирати свого сина, і з богом, Парасю! Такі наші люди, прошу я вас! Добре кажуть: пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл! Замість подякувати мені, прошу я вас, що я зробив людину з вашого хлопця, дав йому шматок хліба в руки, то батько, прошу я вас, приходить сюди й влаштовує скандали! Ви… ви… подумали, що робите? Виходить, що за моє жито ще мене й побито! Я вам скажу по щирості, що мені лише прикро, що я так розчарувався у вас… Від кого, від кого, але від вас, пане Завадко, я чекав більшого доказу національної свідомості, прошу я вас, більшої, так би мовити, діловитості, навіть розуму, якщо хочете знати. А тепер, прошу я вас, дискусія скінчена, бо в мене нема часу на дурні балачки.

Він повернувся на п’ятах і зник в дверях, залишивши Йосифа одного посеред сіней.

Ідучи сюди, Йосиф припускав, що Філіпчук буде з ним сперечатися, буде, — щиро чи не щиро — то інша річ, — доводити, що йому нема звідки більше платити, буде обіцяти, буде просити почекати до кращого часу, буде, зрештою, викручуватись брехнею, але що взагалі не схоче з ним говорити — це йому й на думку не спадало.

Усвідомлення, що такий… такий… шмаркач навіть говорити з ним не хоче, так приголомшило Йосифа, що він став наче напханий тирсою, нездібний ні рухатись, ні думати. Такого зазнав він тільки під час війни, коли його присипало глиною. Тоді теж начебто все бачив і чув, проте ніщо з того не доходило до його свідомості.

“Все! — нарешті сказав сам до себе і тим наче пустив в рух машину, що затримала його думки і ноги. — Все! Це моя друга, але й остання вже наука. Зілінський добре вчив, але не довчив. Цей завершив науку. Тепер ти, старий дурню, до кінця свого життя пам’ятатимеш, що буржуй — свій чи чужий — то одна пара чобіт. Маєш свого! А тепер гризи кулаки та бий себе по дурній довбешці, щоб аж розтріскалася тобі! Ти хотів свого пожаліти, щоб бідак не платив високих податків, і дістав нагороду… Заманив тебе тією Україною, як бахура цукерком, а тепер іди хоч до бога на скаргу… а людям і не розповідай, бо засміють”.

Найбільш соромно було йому перед Бронком. Мало того, що власними руками обдер дитину, але, можливо, ще довів до того, що у друкарні тепер сміються з хлопчиська, що такого “розумного” тата має.

Очевидно, якась розмова в друкарні про цю зустріч була, бо Бронко якось буркнув матері так, щоб батько почув:

— Не малий я вже, слава богу, і сам зумію постояти за себе… А татові скажіть, хай більше шанують себе та не заводяться з усяким дрантям…

Завадка змовчав. Змовчав, бо раптом зрозумів, що з них двох Бронко відтепер буде тим, що боронитиме і захищатиме. Відтепер син буде йти першим і захищати його своєю спиною… Колись він сина водив за ручку, а тепер син протоптуватиме йому стежку. Це була гордість за сина, змішана з болем за власне безсилля, нове гнітюче почуття, яким не міг Йосиф поділитись навіть з Павлиною.

Вона при всьому своєму розумінні була тільки жінкою, якій були чужі і незрозумілі мужські амбіції, бо ніколи їх не мала.

Ні батько, а тим більше син не поверталися до цієї історії. Але Завадка серцем відчував, що Бронко не занехаяв справи. Не такий характер в його сина, щоб дозволити собі наплювати в кашу. Може на хвилину спалахнути, як його мати у молодості, — це правда, але від батька успадкував мурашину впертість, і коли собі щось постановить, то щоб впасти і не піднятись більше — своє докаже.

Коли до Бронка прийшла поліція, Йосиф дізнався, що син у нього комуніст.

Завадку викликали до поліційного комісаріату. Товстий рожевощокий блондин у мундирі комісара спитав його:

— Як це сталося, пане Завадко, що ви, такий порядний, тихий чоловік, виховали сина на комуніста?

Завадка злякався не того, що почув про сина, але від кого почув.

Так як від усякого болю всередині визнавав тільки одні ліки: горілку з перцем, так і в боротьбі з поліцією тримався тільки одного методу: заперечувати.

Син його, прошу пана комісара, не є жодним комуністом. Невже ж він, батько, не знав би про це? Це сусіди, прошу пана комісара, набрехали на нього з помсти, бо з хлопчиськами робить їм шкоду в садах. Хай пан комісар придивляється до нього добре, — хіба такий вигляд має комуніст?

А вже по дорозі додому метикував.

Комуністи за те, щоб знищити цей проклятий суспільний лад, за якого один біситься з жиру, а другий риється по смітниках за кухонними покидьками?

Він, Йосиф Завадка, теж за це!

Комуністи за те, щоб відібрати в тих товстопузих дармоїдів фабрики, заводи, шахти, друкарні й дати в руки трудового народу?

Завадка перший за це!

Комуністи за те, щоб земля належала тим, хто працює на ній? А котра чесна людина буде проти того? Комуністи за справжнє, непідробне братерство між народами? Комуністи за те, щоб не було ні панських, ні хлопських націй? А хіба ж він, Йосиф Завадка, проти цього? Хіба він усе своє життя не був за це?

О, та він ще тридцять років тому мріяв про це саме, лише не знав, яким способом дійти до того. От іменно, яким способом! Тридцять років вірив він у мирний соціалізм, а тепер щораз більше переконується, що все те — не те. Ніколи буржуй з власної волі не віддасть награбоване. А раз по-доброму не віддасть, то треба силою відібрати.

Випікають йому вороги очі, що син його комуніст. “Комуніст!”, “Комуніст!” Син його, слава богу, вже дорослий, батько слідом за ним не ходить. Звідкіль йому, батькові, знати — комуніст його син чи не комуніст?

І треба було того збіговиська коло повідомлення про смерть Річинського, щоб минуле постало перед Йосифом, як на долоні. Не дурний вигадав, що пам’ять — найважчий ворог людині…

Крок Завадки стає щораз повільнішим. Вибрався з хати сьогодні якось нерозумно одягнений. Не знати навіщо натягнув на себе чорний піджак, а тепер сонце жарить крізь чорне сукно, аж на серці стає млосно.

Смерть Річинського якимось дивним чином заважає Йосифові. Ні на мить не може відірватись думками від цього випадку, бо мури Нашого, навіть на передмісті, обліплені повідомленнями, ніби оповіщеннями в день мобілізації. Куди б не повернув очі, всюди наштовхнеться на чорно-білу плахту.

Хай би помер собі піп, коли вже так суджено йому, повільною смертю, від грипу чи якої там іншої біди, а то, бач, “комуністи вбили”. І є хтось, слухайте мене, такий, хто спеціально зацікавлений у тому, щоб підбурювати народ проти комуністів. Яку кару, слухайте мене, треба придумати для тих комуністів, коли вони в білий день “вбивають” священиків, ніби зайців?

На своїй Черешневій вулиці Йосиф зняв піджак, повісив його на палицю і поніс на плечі.

Павлина поралася на подвір’ї. Кидала курчатам зерно й при цьому рахувала їх. Вглядівши чоловіка, відразу кинула роботу і з фартухом, повним зерна, вийшла йому назустріч до самих воріт. По її обличчі Йосиф здогадався, що щось сталося.

— Ти не чув там у місті? Кажуть, ніби Річинський помер не своєю смертю, ніби комуністи…

— А бодай тобі язик поприщило, дурна ти бабо!

Вже аж до його подвір’я докотилася вістка, що Річинського “вбили комуністи!”

А якщо комуністи, то, можливо, і його син, а смерть — за смерть… Холодно раптом стало Йосифові…

Життя сина для нього дорожче від усього. Йосиф знає, читав же різні історії і чував чимало, що є такі великі духом люди, які в ім’я ідеї здатні на такі жертви; але він, це Йосиф признається без фальші, не доріс і, мабуть, ніколи не доросте до них.

Йосиф цілком усвідомлює, що чесній людині сьогодні, будь це українець, чи поляк, чи єврей, тільки комуністом бути. Він теж не раз, а сто разів за комуністів, але він завжди відпекається і заперечить, коли цей комунізм загрожуватиме чим-небудь небезпечним його синові.

Тому, скільки б разів не спитали його у поліції чи хоч би хтось з тих цікавих сусідів, він завжди відповість: син його не є жодний комуніст.

У поліції скаже, що то сусіди з помсти розпускають про нього такі брехні, а сусідам скаже, що то поліція розпускає про Бронка такі провокаційні чутки; сам же дивитиметься одному чи другому у вічі й думатиме собі: “А ким же сьогодні бути чесній людині, як не комуністом, ти, сучий та сучий сину?”

* * *

Ольга не могла дивитись на той балаган, що творився в їхньому домі, і вийшла з хати, хоч і гризла її совість, що там вона потрібна так, як ніколи, і, напевно, всі нетерпляче чекають її. Татова мала господиня покинула дім у найбільш відповідальну для нього хвилину, — куди ж це годиться? Та Ольга відчувала, що неспроможна буде дивитись, як чужі люди в чорному з срібними галунами і в жахливих головних уборах шарпатимуть і поводитимуться з татовим тілом, ніби з манекеном. Краще прийти тоді, коли вже татко лежатиме у домовині.

Найкоротша дорога за місто веде попри кладовище. Ольга воліла обминути це місце. Стежиною повз паркан міської електростанції, перетявши спортивний майданчик, пройшла вона аж за місто.

Змовницький спокій панував у природі. Немазане колесо, що десь скрипіло поміж вербами, підкреслювало сонну тишу. Листя дерев, трава, очерет, соняшник, картоплиння, сірі від пилюки й сонця, корчились у муках і передчасно всихали за браком дощу.

Оце страждання в природі заспокійливо вплинуло на Ольгу. Посидівши з півгодини у затінку тернини, вона повернула до міста.

Дома застала Ольга неприємну сцену. В їдальні якась незнайома жінка, стара і, судячи по хустині на голові, з міщан, з криком і плачем домагалася, щоб її допустили до отця каноніка.

Тітка Клавда заступила двері до зали, де споряджали катафалк. Її поза свідчила, що вона приготувалася до оборони. Незнайома намагалася відтиснути тітку Клавду від дверей, але це їй вдавалося лише на коротку мить, бо тітка знову оволодівала попередньою позицією.

Ользі спало на думку, що жінка, мабуть, несповна розуму. Вона весь час істерично викрикувала: “Не чіпайте мене, не чіпайте мене”, хоч справді було навпаки. Не її чіпали, а вона сіпала тітку Клавду з усіх боків. Ольга ніяк не могла збагнути, чого тій жінці треба від мертвого татка.

— Не чіпайте мене! Не чіпайте мене! Пустіть мене до нього! Я при ньому скажу… Кажу вам, пустіть, а то виб’ю вікна й кричатиму на весь голос!

Коли незнайома пригрозила, що виб’є вікна, тітка Клавда відразу принишкла. Проте, не поступаючись, вона запитала голосом, що вже самою своєю інтонацією благав: “Тихше, тихше”:

— Скільки вам винний покійник?

Ольга зрозуміла ситуацію. Міщанка не божевільна. Вона прийшла сюди по свої гроші.

— П’ятсот двадцять три. Це разом з процентами, бо я не збираюся комусь дарувати проценти.

У жінки був довгий гострий ніс і глибоко посаджені злі очі.

“Де міг татко познайомитись з цією вульгарною, невродливою жінкою?”

— Свої гроші ви одержите, — сказала тітка Клавда, поклавши праву руку на груди, як на подушечку. — Я за цей борг відповідаю своїм майном. Лише… перестаньте скандалити! Бога в серці не маєте! Людина лежить у труні, а вона репетує тут, немов з неї шкіру обдирають. А тепер, — вигукнула без всякого переходу тітка, — геть звідси, щоб я вас не бачила тут!

Жінка, що вже трохи було заспокоїлася, знову наїжилась:

— Як то — геть? Ви мене можете винести звідси, але я без грошей не вступлюся, і фертіг! А не дасте по-доброму, то стану у вікні і буду на вулицю кричати.

Тітка Клавда нервово постукує по одвірку:

— Ви чули, що я вам сказала? Гроші поверну вам я! Чого вам ще треба?

— Чого мені треба? Ви, бідненькі, не знаєте, чого мені треба? Моєї кервавиці мені треба! Віддайте мені мої гроші, а обіцянки можете затримати для себе. Були вже такі, що запевняли мене, буцім гроші не пропадуть… І теж гарантували це своїм майном. А що вийшло? Я хочу своїх п’ятсот злотих капіталу і двадцять три злотих проценту, бо проценту я нікому не гадаю дарувати.

— Після похорону дістанете свої гроші. Прийдете до мене, і я вам виплачу все, що вам належить. А тепер ідіть… Ідіть собі з богом.

— А при свідках можете це повторити?

— Можу.

Входить у хату свідок, якийсь бородатий з латками на колінах дід. Тітка Клавда ще раз повторює свою обіцянку.

— А може б, папірця? Може, напишете мені це саме на папері? І підпишетесь?

— Не треба, — каже свідок, — я їх знаю. Коли скажуть слово, то будьте певні…

Жінка з свідком виходять, а тітка просить покликати Катерину.

— Слухай, щоб це мені був перший і останній скандал! І не думай собі, що я змилосерджуся і стану ваші борги сплачувати! Оцей один я взяла на себе замість служби божої за покійника. Ти щось придумай, дівонько, аби-сь пізніше не кусала собі лікті. Можете говорити, що тітка і сяка і така, — все воно мені до онтого місця. Я лише повторюю, що не збираюся вплутуватися в цю халепу.

— Дякую тіточці за щирість. Я вже подумала, що мені робити…

“Я вже подумала” — означало: “Я вже послала по Сулімана”.

Суліман з’явився негайно. Навіть на виклик Аркадія він не міг би прийти скоріше.

Був невдавано пригнічений смертю Аркадія. Хоч і цим разом, просто за звичкою, пробував посміхатись, проте по скорботному виразу його очей видно було, що смерть Аркадія вразила його глибоко.

— Таке нещастя… ай-ай… таке нещастя! Хто був би сподівався? — такими словами привітав Катерину і при цьому зробив рух, начеб збирався потиснути їй руку. Мав право на цю близькість, бо ж у цьому домі був не тільки маклером, але й другом покійника.

Катерина не простягнула своєї руки. Цим вона дала Суліману відчути, хто він і яка його роль у сім’ї Річинських.

— Суліман, мені треба поговорити з вами серйозно і по секрету.

Катерина відчинила двері до кабінету, пропускаючи Сулімана першим. Цим дешевим прийомом хотіла, здається, замазати свій попередній недипломатичний хід.

Проте Суліман з перебільшеною церемонністю пропустив Катерину вперед. Дав зрозуміти, що відгадав її маневр.

В кабінеті Аркадія не тільки предмети, але й повітря було насичене Аркадієвою присутністю.

“Тим краще, — подумала Катерина, — у присутності татка буде більше рахуватися зі мною”.

Суліман і справді поводився так, як би за Катерининою спиною стояв Аркадій. Обминувши крісла біля столу, він вибрав місце біля печі. Крісло було низьке, з вилізлими пружинами, “вовчими ямами”, так що Суліман відразу наче провалився у нього, аж колінами діткнувся підборіддя. В такій позі він дивно скидався на горбату людину. Катерина надіялась, що Суліман перший почне розмову. Але він охопив голову і мовчав. Мовчав нарочито. Зло. Катерина не могла довше зволікати. Безліч обов’язків чекало ще сьогодні на неї.

— Суліман, ви знаєте, чого я вас покликала?..

Суліман, за звичкою, відповів запитанням:

— А звідки Суліман має знати, що панна Катруся задумала? Файне питання!

Катерина починає досадливо кусати губи. Тепер маклер буде мстити. Буде прикидатись дурником саме тепер, коли дорога кожна хвилина.

— Суліман, — просить допомогти голос Катерини, — щойно одна татова клієнтка вчинила тут скандал…

— Ну і що?

— Суліман, — голос стає ще покірнішим, — ви ж прекрасно знаєте, що в нас поки що немає готівки. Є тільки акції… а скандал у нашій ситуації… Ви розумієте мене?.. Для мене це однаково, що шнурок на шию. Суліман, я прошу в вас поради — як нам бути?

Суліман відводить долоні від лиця. Очі кліпають від сонячного світла, що залило всю кімнату. Суліман дивиться на Катерину і мовчить далі. Від великого нервового напруження у Катерини починають тремтіти повіки. Стоїть, як на розжареному вугіллі. Там чекає її маса невідкладних справ. За стіною хтось тупає важкими чоботищами. Стукають раз по раз у двері. Тітка Клавда лає когось уривчастим, підвищеним голосом. Що там знову сталося? Звідки ця біганина? Чи послали вже по лід? Чи здогадався хтось, що льоду потрібно не тільки під тіло, але й для морозива на тризну?

— Сулімане, — не витримує Катерина і починає ходити по кімнаті, як це робив Аркадій, коли його мучили сумніви (Суліман підсуває ноги під крісло, щоб дати вільну дорогу Катерині), — не будемо з вами гратись у кішку і мишку. Будемо щирі, як два чесні вороги. В мене є гроші… тобто акції, але я хотіла б, і я вас прошу допомогти мені в тому, щоб реалізація цих акцій залишилася у секреті. Ви ж знаєте, — притулила долоні до щік, щоб прикрити рум’янець, що облив її всю, — ви ж знаєте, що доктор Безбородько хоч би й хотів, то не зможе оженитися з… бідною. Чого ж ви мовчите, Сулімане? — спитала здавленим голосом.

Суліман засміявся тихенько, наскільки це дозволяла йому пошана до покійника.

— Хай панна Катруся сяде, бо я боюся, що панна Катруся впаде, як почує щось.

Сталося. Він ще не вдарив, а Катерину вже досяг удар. Була це та сама правда, яку вона передчувала, а водночас боролася проти неї всіма фібрами душі, чекаючи, подібно Олені, чуда. Тільки в першу мить знахідка осліпила її до того, що Катерина забулась і піддалася оманливим надіям. Хвилину пізніше її вже осіли сумніви. За тих кілька годин, що минули від смерті, Катерина зовсім знемоглася в боротьбі з ними. І ось кінець. Все ясно.

— Ті ваші акції, ті ваші “гроші” можете скласти докупи, проколоти шилом і повісити в одному непристойному місці. Таж акції Лінде…

Скінчилася бита, сонячна доріжка її життя. За нею — страшний, безпросвітний морок.

Язик сохне у роті. Стає неповоротким, тупим, мов чуже тіло. Божевільними замряченими очима вдивляється Катерина в одну точку на Сулімановім обличчі — родимку на лівій щоці.

Суліман з-під напіввідкритих повік спокійно стежить за процесом, що відбувається в Катерині. Вся його поза говорить про те, що він задоволений ситуацією, яка склалася.

— Суліман, Суліман, — скиглить панна Річинська.

Суліман переконаний, що, коли б він цієї хвилини наказав панні впасти перед ним на коліна й молитись до нього тими словами, якими молиться вона своєму богові, вона вволила б його волю. Та навіщо Рафаїлові Суліману впокорення цієї негарної рудої панни? Він запам’ятає цей момент і використає його для іншої мети.

— Ну, — встав він з крісла, — я ще не сказав свого останнього слова. А в кожному гешефті має значення… останнє слово. Аби такий рік на мене!

В Катерину вселяється надія. Слабка, мало що не смішна, але й та крихітка надії повернула їй волю до життя.

Суліман зауважив це.

— Я бачу, що з панною Катрусею можна вже говорити. Я скажу панні Катрусі її власними словами, ну, будемо щирі, як два чесні вороги. Чому би ні? Гешефт потребує ясності. Я можу, а коли я кажу, що я щось можу, то воно таки-так є, це панна Катруся добре знає… Я можу зробити так, що доктор Безбородько ожениться з панною Катрусею, хоч йому треба грошей ну… ну… як повітря!

— Суліман, — очі не заплакали, але загорілися таким вогнем, що був вимовніший за сльози. Катерина кинулася з простягнутими руками до Сулімана, але він відсторонив її ліктем:

— Хай панна Катруся держить свої сентименти для свого нареченого… для мене це уцінений товар. Суліман не дурень бавитись у благородність. Я хочу, панно Катрусю, як личить у солідному гешефті, послугу за послугу…

Катерина зблідла, а потім почала жовтіти, смуга за смугою, починаючи від губ.

— Чого ви… вимагаєте від мене, Сулімане?

— Що значить — вимагаю? В гешефті не вимагають, в гешефті домовляються. Від панни Катрусі я для себе нічого не хочу. Я хочу, ви ж самі знаєте, коли послуга за послугу, то ті послуги повинні бути рівні, — бо інакше, що я буду з того мати? Я скажу панні Катрусі коротко й ясно: хай ваша сестра, панна Неля, прийде до мене на квартиру й попросить те, про що ви просите мене. Якщо це станеться, Суліман вам гарантує, що будете панею докторовою.

Катерина гикнула голосно, непристойно.

— Суліман!.. Майте бога в серці!.. В пам’ять покійного татка…

Суліман зробив блазенську, здивовану міну:

— Що ви мені про бога? В моїм серці немає більше пляцу[70] ні для кого. Що ви хочете від мене? Все моє серце окупувала панна Неля… Ваш бог для мене не істотний, а наш бог — не милостивий, панно Річинська!

— Суліман, — простягає Катерина руку, але так і не насмілюється торкнутися його рукава.

— Ну, чого ще треба панні Катрусі від мене? Я виставляю вам свої пункти умови, а панна Катруся хай їх приймає чи ні…

Суліман прямує до дверей, але не поспішає. Зробив крок і очікує. Може, його партнерка роздумає і скаже своє розумне слово, останнє слово? Тінь від його довгої постаті відбивається карикатурно на стіні з картою Європи. Руки в Катерини воскові, як у мерця.

— Добре, — склад за складом видушує з себе Катерина. Її зовсім залишили сили. Вона хапається бильців крісла за татковим письмовим столом. — Але це, Сулімане, станеться не зараз.

— Ну… ну, я розумію… Таке нещастя в домі… Я почекаю, на таке можна й почекати…

Він не завертає до зали, де лежить покійник, а виходить в коридор, а звідтіль — на подвір’я. Катерина не ображається на маклера, що він не бажає попрощатись з своїм мертвим другом. Вона розуміє його. Сама, якби це було можливо, втекла б від тих жовтих, напівзаплющених повік, від того перекривленого синього рота — з страху, щоб ті повіки раптом не розтулились, а рот той щоб не став проклинати.

Хто-хто, а Катерина розуміє Рафаїла Сулімана.

Після відходу Сулімана їй потрібна якась хвилина, щоб отямитись. Стискує кулаки біля висків, застигає в цій позі. Хвилину пізніше здригається, начеб здрімнула, потирає долонями скроні і рішучим кроком входить у кімнату, де чужі люди кладуть батька в труну.

* * *

В день Іоанна Хрестителя, що припадає на сьоме липня, в селі Вишня сталося чудо: дочка Петра Мартинчука, Марічка, почувши слово боже, прийшла до притомності. Марічка хворіла вже близько трьох тижнів. З того дня, як дізналась, що Дмитро Ілька Повішеного засватав Доцьку Штефана Курочки, щось поробилося з дівчиною.

На щастя, тієї неділі, коли ксьондз оголошував першу оповідь Доцьки й Дмитра, вона не була в церкві, бо тут же, на місці, могла б трупом упасти. Коли отець парох оголосив, що Дмитро Савицький буде брати Явдокію Курочку, то в церкві аж зашуміло від бабських шепотів.

Дівчата, молодиці, ба навіть старі баби перепитували одна одну, бо кожній здавалося, що їй учудилося.

— Сестрички, а що ж тепер Марічка? Кому ж тепер вже вірити, коли навіть у таке сердечне коханнячко увірвалася зрада?

— Та Дмитро ж, чуйте, проходу не давав дівчині. Якось було посперечалися між собою, то він, чуйте, до самого сходу сонця простирчав під її вікном, як дуплява верба.

— А тепер, скарав би його бог, полакомився на багацькі скрині! А ще, чуйте, говорять, що хотів уже з Марічкою на оповіді нести. Пішов до ксьондза, а той йому каже, що дівка Мартинчуків записана у книгах не Марічка, а Йосафата, а Дмитро як те вчув, як згидилася йому дівка, так і відступив від весілля.

— Ідіть, ідіть, не говоріть дурниць! Через отаке ніхто нікому ще не згидився.

— Багатства захотілося парубкові, та й все! Але оте багатство, чуйте, ще йому боком вилізе. Не буде йому щастя з Доцькою, згадаєте, що не буде. Адже як ото співають:

Впали морози та на тії густі лози,

Поб’ють тебе, мій миленький, мої дрібні сльози…

Поб’ють, бігме, поб’ють, бо ж сльози падають не на камінь, а на чиюсь голову.

Не одна, може, думала собі, що Марічка, коли дізнається про цю страшну вістку, то рватиме на собі волосся, повибиває вікна багацькій суці, випарить очі тому лайдакові, побіжить до ксьондза заперечити шлюб, а вона — нічого. Тільки тиха-тиха стала. Така тиха, що аж ляк брав дивитись на неї.

Ткне їй мати ложку в руку, то вона понесе її до рота, а якщо ні, то й день могла не їсти. Приведе її Петриха до цебра, нахилить голову, то вона підставить долоні, а ні, то й три дні могла ходити не вмивана.

Возив Петро дочку до лікаря.

Нічого розумного не порадив йому той учений лікар. Краще, каже, було б, якби вона плакала, кричала, ба навіть посуд била. Вона б тоді скоріше видужала.

Старий Мартинчук не схотів навіть до кінця вислухати такі небилиці. Пожалкував тільки, що витратив на пусте робочу днину й дитину безпотрібно потривожив.

Приїхав у село лікар до Петрика Пилипа Мочернюка. Закликав його Петро до своєї Марічки.

Подивився той на неї, запитав щось, побачив, що Марічка не хоче говорити, та й ні з чим і поїхав. Був бодай настільки порядний чоловік, що хоч грошей не зажадав.

— Ваша дочка, — сказав отой лікар Мартинчукові, — має велику травму. Її міг би повернути до здоров’я лише якийсь великий струс. Треба, щоб вона або сильно зраділа, або чимсь дуже засмутилася, чи несподівано налякалася чогось.

Мартинчучка, як учула такі слова, так і заголосила:

— Вже її так стрясло життя, так стрясло, що ледве дихає, а ви ще стрясу хочете на неї?

Питає її, бувало, що-небудь мати, а Марічка подивиться, стисне плечима і мовчить. Іноді кине слово-два, але й те рідко бувало.

— Марічко, — каже мама, — розповідають, помер Петрик Пилипа Мочернюка. Чуєш, як дзвони дзвонять?

— Ага, — каже і посміхається так, що всім, хто в хаті, аж мурашки поза шкірою бігають.

А якось, розповідає Мартинчучка, заговорила сама, непитана:

— Мамо, ануко, подивіться мені в голову. Мені здається, що в мене на голові гудзь росте.

— Та що ти говориш, дитинко, — бере мама її пальці та водить ними Марічці по голові, — де той гудзь? Нема жодного гудзя. Ади, яка гладенька голівка. Ану, помацай собі голівку. Гладенька, правда? Мама сама своїми руками розчесала тебе, сама кіски заплела. Звідки мав би той, не про нас кажучи, гудзь взятись? Це тобі приснився, Марічко, той гудзь, щез би він! Нема гудзя, донько!

— Нема? То добре, що нема.

І заспокоїться на хвилинку-дві, а там знову мац-мац пальцями: гудзя шукає. Вранці зірветься з постелі і, як мара, не підперезана, в сорочці по землю, біжить перед дзеркало, розплітає коси — гудзя шукає.

А тут ще старий вперся, як віслюк: у силу молитви не вірить, у знахарів не вірить, одну медицину подавай йому, а вславлена медицина — безсила!

Мати бачить, що через батькову впертість дитина може з світу зійти, давай потайки кидатись до ворожок і знахарів. Та, на жаль, їх зела, примовки й прикурювання помогли стільки, скільки й краплі та порошки, що їх виписували лікарі. Різниця була хіба в тому, що ворожки вміли вициганювати гроші вправніше від лікарів.

Від знахарів кинулася бідна мати до бога. Продавала, що було ціннішого у скрині, та потай від чоловіка пускала на служби божі й акафісти за здоров’я Марічки.

І от господь почув її молитви. Одужання Марічки наступило саме у церкві. Старий, прости йому боже гріх, не вірить у чудо, що сталося з його дитиною. Це великий гріх з його боку. А що вона може сама проти його чоловічої впертості? Може тільки молитись за нього, грішного, та просити матінку божу, щоб не пам’ятала йому цього великого гріха.

А з Маріччиним одужанням вийшло так: на саме різдво Іоанна Хрестителя повела мама Марічку у церкву. Коли одягла її, причепурила, як годиться дівчині, сказала: “Тепер, Марічко, підемо до церкви”, — то по очах дівчини було видно, що вона зрозуміла, чого від неї хочуть. Розуміти розуміла, а в церкві стояла, як фігура[71]. Ані хрестилася, ані ставала навколішки (всі, хто був у церкві, впали навколішки, а вона стоїть, ніби справді та придорожня фігура) і тільки розглядалась по стінах.

Панотець кінчив читати євангеліє, вийшов на амвон, а Марічка хоч би лицем повернулася до нього. Мусила сама Петриха направити її в бік амвона:

— Дивись, донько, на отця! Вони будуть зараз гарну-гарну проповідь говорити, ану, послухай!

Нікому й у гадці не було, яка це буде проповідь. Оскільки неділя припала на різдво Іоанна Хрестителя, то отець парох почитали те місце з євангелія від святого Луки, де Ісус Христос відповідає посланцям Іоанна Хрестителя.

“Ідіть і перекажіть Іоаннові, що ви бачили й чули: сліпі прозрівають, криві починають ходити, стають чистими хворі від прокази, і глухим повертається слух, та воскресають мертві”.

Відколи Петриха пам’ятала, кожна проповідь на Іоанна починалася з цих слів, так що від сімнадцятого року життя знала вона їх уже напам’ять.

— І сьогодні поміж нами, — відклав отець євангеліє, а Мартинчучка штовхнула Марічку ближче вперед, хай би і на її хвору дитину впало слово боже, — є в нашому селі, о дорогі мої парафіяни, сліпі, що не бажають бачити правди, прокажені душею, які не прагнуть очищення своєї совісті, які вперто, свідомо — і це, о дорогі мої браття і сестри, залічується до смертельних гріхів — не бажають, щоб совість їхня випросталась, глухі, які не дають собі відкрити вуха на слово боже. Сумний це, дуже сумний стан, о дорогі мої парафіяни, але я вас питаю: що ти, що він, що вона, що вони, що ми всі разом зробили для їх спасіння? Що зробив, дорогі мої браття і сестри во Христі, той батько, який знає, що його син зачитується безбожними, спрямованими проти святої католицької церкви, книжками? Що зробила, о дорогі мої сестри во Христі, та жона, яка бачить, що її чоловік не ходить до церкви, ба, ще більше, водиться з такими, що явно зневажають святу церкву та нехтують її заповідями, з яких першою є: “Аз єсмь господь бог твій і не будеш мати інших богів, крім мене”, що зробила та жона, щоб врятувати душу свого супруга? Сказано ж: хто сіє вітер, той збиратиме бурю! А господарем нив, що породжують бурю, є не хто інший як сам диявол. Він вже, о дорогі мої браття і сестри, не далі як учора зібрав перші жнива! З роздираючим серце смутком мушу повідомити вас, дорогі мої браття і сестри во Христі, що вчора упокоївся в бозі в розквіті своїх сил вірний син католицької церкви й гарячий її оборонець, заслужений діяч на народній ниві, незрівнянний проповідник, великого серця людина, прекрасний батько своїм парафіянам, колишній парох села Вишня, блаженної, незабутньої пам’яті — отець Аркадій Річинський.

І тут сталося чудо. Марічка побіліла, вхопилась руками маминого плеча й вигукнула на весь голос:

— Мамко, я вже не Йосафата!

В церкві зчинилося замішання, люди зашикали на дівку, отець з проповідниці почав давати дякові знаки, щоб вивів хвору надвір, але цього й непотрібно було, бо Марічка більше не відзивалась. Люди розступились, і Петриха спокійно вивела дівчину надвір.

“Привела Мартинчучка дочку додому, але й на думку їй не спало, що з дівчиною сталося чудо й вона видужала.

Стала дома Петриха розповідати чоловікові про свою пригоду у церкві, а Марічка відзивається несподівано преспокійним голосом:

— Нащо ви, мамо, розказуєте татові про це?

— Мамо, — припали молодші діти до матері, — наша Марічка говорить, як усі!

Діти лепечуть, сіпають маму за фартух, за руки, а Петрисі начеб мову відняло. Хоче щось їм відповісти, а через сльози не може. Петро гримає на жінку, щоб напилася холодної води, бо ще люди побачать та придумають собі, що видужала дочка, а захворіла мати.

Ледве заспокоїлася Петриха. Сіла родина обідати, а по обіді нова несподіванка: Марічка заходжується миски мити:

— Відпочиньте собі, мамко, вже доста находились коло мене.

Помила миски, замела хату, зібрала молодших та й гайда в садок. Каже, хоче подивитись, що там діється. Діти забігають перед Марічкою, навперебій показують, де що розцвіло, де що доспіло, ніби вона справді повернулася додому з якоїсь далекої дороги.

— А ви гейби повиростали! — каже вона до своїх молодших сестер, з чого можна зрозуміти, що вона їх зовсім не пам’ятала під час своєї хвороби.

Вишня хоч і досить велике село, але зате скупчене так, що до вечора всі вже знали про чудо, яке сталося з Марічкою Петра Мартинчука.

До господи Мартинчуків посунули люди. Власне, не побігли, не пішли, а посунули повагом, щоб і самого себе не осмішити передчасним поспіхом, і Петра не образити нетерпеливою цікавістю. Чоловіки ідуть собі, попихкуючи люльки, начеб їм попри Мартинчуків двір якраз і дорога, а жінки дрібушечкою-дрібушечкою, та й випереджають чоловіків. Їм можна. Хто докорить бабі за надмірну цікавість?

Покотилася поміж народом поголоска, що Марічка щаслива у бога. Якщо бог обрав її для свого чуда, то, може, й вона сама осяяна чудотворною силою?

Невістка Мафтея Туририкового виривається з хворим немовлям поперед усіх. Дитина, прикрита однією хустиною, випружилась на руках, як трупик. Жінки, глянувши на старече, пожовтіле личко дитини, відвертають голови: котра почуває себе при надії, то ще й плює поза ліве плече, преч би ся казало!

— Олено, Олено, — радять їй жінки по-доброму, — вертайся додому, небого, та дай дитині спокійно померти!

— Пустіть мене до неї, пустіть, — термоситься нещасна. Піна виступила їй з рота, в очах вже ні іскри розуму, а тут немовля закотило очі, скорчило йому ручки — помирає. Силоміць затягли Олену на чуже подвір’я, щоб дитина не по дорозі душу богові віддала. Дехто залишився біля неї, а решта таки посунула, куди прямувала.

З хати вийшов Петро Мартинчук. Його красне, — цісарським колись його замолоду прозивали дівчата із-за вроди, — обличчя зажурене. Просить людей розійтися і не робити публіки з його дочки.

— Ніякого чуда, шановні газди, і ви, жінки, з його дитиною немає. Оце чудо, що сталося з Марічкою, напророчив лікар ще півтора місяця тому. Правду говорю, люди. Можу дати адресу того лікаря, коли мені не вірите. А втім, шановні газди, і ви, жінки, коли б господь захотів знову за чудо братись, то, напевно, для цього обрав би собі якусь побожну бабку, а не такого єретика, як Петро Мартинчук.

Поміж народом покотився сміх. От Петро, здоров був би він нам, не може, аби не сказати чогось смішного! Ану, ану тихо будьте, він зараз же щось смішне прикаже. Та де людині до жартів, коли народ обступив господу, ніби на похороні?

— Я прошу вас гречно, розходьтеся від моїх воріт, бо ще мене через вас поліція оштрафує. Скаже, що нелегальне згромадження роблю. Розходьтеся, прошу вас, розходьтеся… І ви, жіночки, теж, аякже! А тим, що стрічатимете по дорозі, передавайте, що старий Мартинчук сказився, спустив пса з ланцюга і сам, так скажіть, такий злий, що аж гавкає. А тепер ідіть собі, аби я на вас не потребував пса спускати… — Він замкнув хвіртку на замок і пішов з тим у хату. Люди ще постояли під хвірткою, постояли і почали розходитись. Ішли тепер — чоловіки попереду, а жінки неохоче плентались за ними.

В хаті Мартинчуків сидів кум Загайчик, довгий Филимон і ще дехто з сусідів. Оскільки люди не прийшли з порожніми руками, то й Петрисі не личило не поставити на стіл, чим хата багата: хлібину, миску квашених огірків, часнику, солі та шматок старої солонини, яку тримала для ліків.

Коли вже випили та закусили як слід, каже Загайчик до свого кума:

— Підкріпили-сьмо ся, куме, дай боже здоровля кумі, а тепер гайда в дорогу!

— А то куди?

— А ви нічого не знаєте?

— Та як мені тут знати, коли я, виділи-сьте, мусив за поліцая збіговисько розганяти?

— А то я зараз вам повім. Сьогодні під церквою, потім, як стався той заколот з Марічкою, — ану, діти, біжіть надвір бавитись! — піп став закликати, аби піти на похорон Річинського. Чекайте, куме, я ще не скінчив. А люди, знайте, пам’ятають ще той випадок з Ільком Повішеним і щось не дуже-то радо… Не кажуть, що не підуть, але й охочих щось не видко. Бачить парох, що біда, та й каже: п’ятдесят сотиків на хлопа, а на бабу по сорок та обід у місті в Річинських, але каже, маєте мені організовано маширувати, як те військо.

— Я хотів би подивитись, як те бабське військо машируватиме, — замітив Филимон.

Мартинчук бровою не повів на цей жарт. Був злий.

— Воліли-сьте не розповідати мені, куме, цієї паскудної історії! Чисто зіпсували-сьте ми гумор! Чоловік собі гадає, що біда вже навчила трохи розуму наших людей, що вже, може, прозріли трохи, а вони тобі — за дурного півзлотого і обід з панських недоїдків підуть у свати до самого чорта. Я вам кажу: сьогодні в мене такий день, що воліли-сьте мені того і не казати…

— Тату, — обізвалась Марічка, що сиділа на порозі та жебоніла щось з наймолодшою Гафійкою, — я теж хочу на похорон.

Загайчика аж підкинуло на лаві.

— Такого я вже не сподівався почути в цій хаті. Та ви щойно… — він не докінчив, вихилив, що залишилося в чарці, закусив голіським зубком часнику.

— Куме, — поклав свою руку Петро на його жилаву. — Не думайте так, як ви думаєте, бо кривдите тим мене і мою дитину. Ви слухайте, що я вам буду казати. Видите, я тато її, а тепер щойно узнав, як вона тяжко переживала оту “Йосафату”… Не маю совісті заборонити їй… Хай власними очима подивиться на нього — мертвого. А щодо того, то не була б вона мені дочка, а я їй батько, якби вона сіла за той обід! Марічко, скажи перед вуйком, правду я кажу?

— Правду, тату.

* * *

Орест Білинський не мав наміру брати участь у похороні Річинського. По-перше, був якраз по вуха завантажений всілякими справами, а по-друге, що істотніше, не хотів саме під час похорону поновлювати своє знайомство з удовою небіжчика, якою у свій час був недовго, але щиро захоплений.

Адвокат Білинський відчував трохи докори совісті, що за три місяці перебування свого у Нашому не встиг нанести як годиться візиту Річинським, відкладаючи з дня на день цей товариський обов’язок.

Про смерть каноніка ходило стільки прерізних версій, що Орест Білинський зібрався на похорон, можна сказати, з цікавості. Бажаючи уникнути офіціального висловлювання співчуття вдові померлого, щоб не нагадувати про себе Олені за таких обставин, він вирішив триматись осторонь.

За час свого перебування в Нашому Орест Білинський тільки раз бачив Олену. Був і радий і засмучений тим, що вона не впізнала його. Олена хоч начебто й не дуже змінилася і, незважаючи на вік, зберегла дівочу тендітність, проте нічим не нагадувала те русоволосе дівчатко з лісництва, з яким думав колись поєднати свою долю.

Коли б вона не поспішила вийти за богослова Річинського, можливо, так би воно й було, але чи виграли б вони обоє від того — Орест Білинський сьогодні нічого певного не міг сказати.

Орест Білинський не поспішав з нанесенням свого візиту Річинським ще й тому, що відчував перед Оленою, єдиним у цьому новому місті свідком його юнацьких поривів, сором за свою моральну капітуляцію, хоч пані добродійка Річинська цілком певно не помітила б ні капітуляції, ні сорому.

Справа в тому, що змінився не Орест Білинський, а життя висунуло інші вимоги, і він, такий, як колись, на фоні нових вимог життя здавався б уже анахронізмом. Орест Білинський і сьогодні, як і тоді у Лісках, мав відвагу, хоч і не раз платився за неї, на біле (звичайно, не так заядло, не так безапеляційно!) не говорити чорне, а на чорне — біле, злодія не вихваляти як чесну людину, насильство не проголошувати справедливістю, шахрайство — правдою. Проте методи, якими він боровся проти зла, настільки застаріли, наскільки змінилося саме поняття цього слова.

Роль і завдання судді мінялися разом з політичним устроєм держави. Уряд Польщі, який в 1926 році, після травневого перевороту Пілсудського, чванькувато став називати себе урядом твердої руки, ввів не тільки адміністративні новини, але й нові методи політичної боротьби, спрямованої насамперед проти національних меншостей. Орест Білинський послухав голосу своєї совісті й пішов з посади судді раніше, ніж його за законом усунули б. З державної служби перейшов на приватну адвокатуру, обманюючи себе тим, що, мовляв, на цьому полі матиме більш вільну руку. Але невдовзі в своїй адвокатській практиці зустрівся він з новим юридичним гачком, оригінальним винаходом молодої Речі Посполитої, який теж входив у комплекс засобів закріплення влади твердої руки. Цей винахід складався тільки з трьох слів, але всеосяжність і гнучкість його були феноменальні. Ці три чародійні слівця звучали: “Суд має переконання”. Це не була ані логіка аргументів, ані пряма мова фактів чи буква закону, а просто — переконання суддів, які нікому не були зобов’язані пояснювати, що саме породило їхнє переконання.

“Суд має переконання, що свідки повністю не говорять правду”, “суд має переконання, що підсудний винний у вчиненні злочину” (хоч всі факти можуть суперечити цьому переконанню), “суд має переконання, що свідок робить зізнання під тиском суб’єктивних чинників”…

“Суд має переконання”… А що ж таке переконання? Абстракція, суб’єктивна точка зору, вигідний викрут для суддів.

Остаточне розчарування в об’єктивності закону наступило в Ореста Білинського з чималим запізненням. Уже з дипломом про закінчення юридичного факультету він ще вірив у автоматичний, постійний прогрес, у світло розуму, яке впорядкує хаос, у чудодійну силу взаємного переконання шляхом дипломатичних розмов, у перемогу розумної ідеологічної концепції, яка зуміє переконати противника силою аргументу, в перемогу народних домагань, слушність яких визнає противник тільки тому, що вони переконують його своєю логікою. Вірив колись, що бодай половина кривд бідних людей походить від того, що нікому пояснити бідолахам їхні законні права.

Був час, коли вірив словам Гука Грація, що “держава — це досконалий союз вільних людей для охорони права і для загального добра”. Пізніше переконався, що держава — це не тільки, як учили в університеті, територія, населення і публічна влада, але й знаряддя політичного панування однієї частини суспільства над другою, державного народу над національними меншостями; а проте боротись активно з цим злом не мав у собі сил.

Незабаром опинився у таборі патріотів, політична боротьба яких полягала у пасивному опорі польській владі, яку вважали окупаційною.

Орест Білинський часом, коли в думках піддавав критиці свою капітуляцію, виправдувався перед собою тим, що пориви, мовляв, притаманні певному вікові людини, а у нього цей вік уже минув. Йому на зміну виростали три сини, але в синах, — це він вже може сьогодні сказати з певністю, — він розчарувався. Може, тому, що сподівався надто багато. Сам збившись з кроку і не потрапивши в ногу з життям, Білинський мріяв виховати синів за установленим зразком, про який можна б сказати: “Ось людина в повному розумінні цього слова”. Та, на жаль, він не бачив серед сучасної української молоді жодного екземпляра, який міг би стати взірцем для його синів.

Реакція польської окупації, розгул пілсудчиків, каральні експедиції по селах, цинічне нехтування елементарних прав громадянина, систематична і послідовна колонізаторська політика, неприхована полонізація народної освіти, законом санкціонований економічний визиск, планове безробіття, відкрите винищування пам’ятників української культури, придушення найменшого прояву волі народу — все це, річ ясна, не могло не викликати протидії серед молодого покоління. Орест Білинський, будучи адвокатом, знав, яких екстравагантних, згубних форм набирала не раз ота протидія і як використовували цей стихійний протест недосвідченої молоді всякі ворожі інтересам народу елементи. І тому він боявся за своїх хлопців. Щоб убезпечити їх перед політиканством, він заохочував синів до спорту. Не турбувався тим, що вони у навчанні не будуть першими.

І лише коли найстарший син Ростислав склав атестат зрілості, Орест Білинський схаменувся, що перебрав міру, націливши синів на надто однобічні інтереси.

Всі три його сини не мали і не хотіли мати інших інтересів у житті, крім спорту. Це були не просто молоді спортсмени, а якісь звихнуті з розуму фанатики спорту. За обіднім столом, при гостях, на прогулянці з батьками, поміж собою вже в ліжках вони не мали іншої теми для розмови, крім спорту. У них була своя окрема мова, яка склалася з довгого ряду специфічних спортивних словечок, що їх не завжди розумів батько. Їх найменше цікавила політика, бо в них була своя політика спорту. Їх не обходила історія їхнього народу, бо їх голови були забиті датами і прізвищами з історії спорту всієї земної кулі.

Найгірше з усього було те, що дружина, яка мала більше часу й нагоди, щоб розвіяти це надмірне захоплення, сама очманіла і під сорок років почала вчитись ходити на лижах і грати в теніс. Тепер влітку цілими днями вона загоряла на березі Пруту на “шоколад”. Орест Білинський і тут капітулював: “Хай роблять, що хочуть!”

Побачивши в гурті нашівських дам зелений бант на капелюсі своєї дружини, відчув зловтіху від того, що жіноча цікавість виявилася настільки непереборною, аж підняла її з пляжу.

На похорон припливла така навала людей, утворилася така тиснява, що Орест, якому здавалося, що він стоїть осторонь, опинився серед самої гущі.

Куди не обертався, жінки — старі чи молоді — перешіптувалися поміж собою на одну й ту ж тему: ожениться доктор Безбородько з найстаршою з панєн Річинських чи не ожениться? Якщо під час похорону прилюдно візьме її під руку і поведе за катафалком, то цим признає себе нареченим, якщо ні, то — пиши пропало!

Орестові Білинському стало гидко, і він посторонився в бік чоловіків. Та за спинами чоловіків знову сперечалися жінки. Особливо одна худюща, в чорній мереживній шалі, немолода вже жінка страшенно обурювалась, що Річинського по смерті проголошено банкротом.

— Це ж чистої води обман, люди добрі! Де ж пак! Ще в небіжчика ноги не застигли, а родинонька в ту ж мить спровадила нотаріуса, а той — галь-паль і офіціально ствердив, що в небіжчика не лишилося жодного ні рухомого, ні нерухомого майна. Як то не залишив жодного рухомого майна? Навіть штанів, пробачте на слові, не залишив? А обстановка? Обстановка належить удові, кажуть. А звідкіль та вдова здобула таку обстановку? Хто вона така? Байстрючка — ось хто вона! Байстрючка, яку з ласки приютили лісничі Ладики. Розповідають, що як умерли, то навіть не було за що їх гідно поховати, а ви кажете: “Лісничі дали їй придане!” Нічого вони їй не дали, і все це обман чистої води! Треба тільки одностайно взятись за ту паразитку, то з усіх цих адвокатських штучок тільки дим залишиться!

— Чекайте, чекайте, кубіто[72] не може такого бути, щоб названі батьки нічого їй не дали у придане. Не такі вони вже й бідні були, якими ви хочете їх зробити тепер!

— Добре, хай буде по-вашому, Ладики могли дати їй у придане щось з меблі й білизни. А столове срібло, клейноди, золото, шуби, килими — то теж вона дістала від своїх опікунів?

— А ви бачили їхні клейноди та золото? — допитувався подібний до дяка у відставці чоловік, що боронив Річинських.

Жінка, в чорній шалі, з довгим, як у дятла, носом, не знайшла потрібним відповідати на це питання. Обтираючи раз по раз рота хустиною, вона вигукувала далі:

— Тільки не здавайтесь, люди добрі. Тільки нічого не даруйте паразитці! Я навіть і процентів не збираюся дарувати! Я так і сказала панні! Я, ого-го, — не дурна! Я не мовчала так, як ви! Я увірвалась у квартиру… А що ви собі гадаєте, буду їм дарувати свою кервавицю? Гарний інтерес! Це так кожний хотів би: обікрасти людей, понакуповувати всього жінці і дітям, взяти собі і вмерти, а по смерті оголосити себе банкротом! Ви не зважайте на те, що проголосив нотаріус, а подавайте на суд! Суд вище нотаріуса. Тільки не будьте дурні й не даруйте нічого тій паразитці! А то файний інтерес! Та на таке не один пішов би!

Орестові Білинському не важко було здогадатися, в чому справа. Тим більше, що про співучасть Річинського у банкротстві фірми Лінде чув він серед адвокатів уже раніше.

Подумав про Річинську, яку ніяк не міг в уяві пов’язати з вихованкою Ладиків, як про одну з своїх клієнток: повинна зайти до мене й порадитись, бо інакше заклюють її ті горласті баби.

У браму організованим порядком з вінками увійшла група селян різного віку. Дівчата, бурякові від спеки, попритуляли вінки до огорожі, а самі повтікали у тінь горіха, хустками розмазуючи пил по пітних обличчях. Чоловіки й хлопці збились у купку, щоб закурити.

Орестові Білинському мимовільно довелося бути свідком їх розмов. Селяни радились між собою, яким би то чином отримати від їмосці Річинської по двадцять грошів надвишки з особи. Потульніші були за те, щоб лише злегка натякнути: мовляв, спека така надворі, а вишнянський парох хоч обіцяв дати підводу під вінки, але слова не дотримав, і от довелося їх самим двигати. Може би, так, з ласки панської, накинути ще по двадцять грошів за піт. І вінків мали замовлених п’ять, а принесли аж сім.

Більш войовничі стояли на тому, щоб зараз-таки заявити комусь з їмосциної фамілії, що або дають по злотому, або вони повертають з вінками у ворота — й гайда додому! Як їм шкода по двадцять грошів на особу, то хай їм буде сором перед усім народом, хай всі люди бачать, як вишняни завернулися з вінками додому.

Остаточно погодилися на тому, що треба когось послати делегатом до їмосці або до когось з фамілії, хто дає облад цілому похоронові.

Орест Білинський просунувся під саму огорожу. Був сповнений почуттям огиди і до тих, що найнялися на похорон, і до тих, що організували цю принизливу справу.

“І яке б свинство у нас не робилося, завжди прикривається воно патріотизмом. А потім ще стаємо на диби, коли нам закидають, що українська інтелігенція живе з експлуатації української національної ідеї, тобто промишляє політичним та літературним руїнництвом… А завтра ж з’явиться у газеті згадка про похорон Річинського, що перетворився в національну маніфестацію, зрозуміло, за співучастю патріотично настроєного довколишнього селянства… І що воно твориться, і куди це заведе?”

З відчинених вікон долинуло жалібне “вічная пам’ять”. На порозі з’явився низький, із зморшкуватим обличчям, але якось на дитячий манер підстрижений чоловік з хрестом.

— А ви не знаєте, чому його ховають не з церкви? Священиків же переважно ховають з церкви? — спитала Ореста Білинського якась дівчина-підліток з ротом, забрудненим чорним соняшником.

— Не знаю.

Хор ревонув “Со святыми”, і процесія рушила до брами. Орест Білинський, за старою звичкою, приєднався до хористів. Перед самою церквою хор порівнявся з ріднею покійника.

За домовиною йшли двома рядами шість жінок, від голови до п’ят оповитих траурним серпанком.

Коли, зосереджені, начеб непричетні до того, що діється, ступили вони по церковних східцях, молитовні бабки почали вгадувати, котра з них — дружина покійного, їх вкрай схвилювало, що жінок не супроводить жодний мужчина.

Олена, найнижча серед цього ансамблю, ішла, як годиться, в середині першого ряду.

Єдине, що відрізняло її від дочок, — це не зовсім струнка вже лінія плечей.

Промови над могилою були нудні і затягнулися. Люди відходили і ставали купками збоку, де-небудь у тіні, чекаючи на останнє “вічная пам’ять”.

Чоловіки з родини покійного осторонь радилися відносно візників: котрим уже заплачено, котрим ще треба заплатити, хто з похоронних гостей піде пішки, а кого треба буде відвезти…

Олена, прошептавши молитву, закинула серпанок на голову, щоб востаннє поцілувати плиту на гробниці.

Нахиляючись, мимоволі глянула на людей. Топтали траву на чужих могилках та з гамором продиралися до воріт.

Орестові Білинському здалося, що Річинська, незважаючи на присутність дочок і маси родичів, які товпилися біля неї, почуває себе не тільки самотньою, але й покинутою. Це й було причиною того, що він став у чергу з іншими, щоб висловити їй своє співчуття з приводу понесеної нею втрати.

І нема нічого дивного, що Олена не впізнала його. Орест Білинський був тепер з бородою, яка майже до очей закривала його обличчя. До того ж і облисів ганебно. Олена зблизька справила на нього враження овоча, що постарів, не дозрівши. Пізніше впевнився, що перше враження було вірне.

— А це — мої діти, — широко повела вона рукою В чорній рукавичці.

П’ятеро дорослих дівчат кивнули Орестові Білинському головами. Орест Білинський, хоч і раніше вже знав, що в Олени стільки дітей, тепер якось по-новому дивувався, що вона, така тендітна, така крихка, вродила аж п’ятеро отаких здоровенних істот.

В його пам’яті відтворилася картина весілля в Зеленій Невже ж ця бліда, з жовтавим відтінком шкіри і змученими очима жінка — та сама дівчина в білій пірнастій сукенці, така неймовірно вузька в талії, така скромна, що, коли сміялася, відвертала голову вбік, наче соромилася своєї неучтивості?

Олена не так дивувалась, як докоряла, невідомо тільки — собі чи йому:

— Вже три місяці пан меценас у Нашому, а мені ніхто нічого не говорив…

Білинський зрозумів так, що у пережиті нею важкі години їй бракувало вірного приятеля.

Зустріч ця, незважаючи на сумні обставини, оживила Олену. Це, мабуть, помітили й дочки. Напевно, згадались Олені Ладики, Ліски, лісництво. Олена, не подумавши, запросила Ореста Білинського на тризну. Але він чемно відмовив їй. Зауважив, що на неї чекають священики, а якийсь добродій у старомодному сурдуті не дозволяє їм розходитись.

— Цілую ручки. Бачу — чекають на вас. До побачення!

Олена, ніби звіряючи секрет, приклала до вуст долоню.

— Але я все ж таки прошу зайти колись, бо… — вона запнулась, але довірливо закінчила, — є справа спадщини… Вони тут таке наробили, а я хотіла б, щоб усе чесно… мені страшно, що хтось міг би потерпіти, — пан меценас розуміють? Тому я хотіла б мати когось з свого боку…

— Будь ласка, будь ласка! — погодився Орест без вагання, хоч те “з свого боку” розсмішило його. Легкість, з якою Олена пов’язала час, свідчила лише про те, як мало була вона пристосована до життя.

“Таке виховання, — подумав Орест Білинський, але тут же згадав, що її майже дитиною видали заміж за якогось теолога. — Ах, правда, та це ж той самий рудий Річинський!” І він задумався, поринувши в спогади.

Знову бачив Олену на лісництві у Лісках і думав, якою б вона могла бути за інших обставин і умов.

* * *

З кладовища всі родичі й близькі друзі подалися до будинку по вулиці Куліша “дещо перекусити й розважити сиріт”. Такими словами запрошував на тризну Зенко, двоюрідний брат покійного. Високий, з довгою шиєю, на якій голова виглядала, немов капелюх на палиці, в старомодному сюртуку, простоволосий, запобігливий, він підходив до кожного з намічених на тризну гостей, брав за руку чи лацкан піджака і просив, таки дуже просив не відмовитись “дещо перекусити”.

Він явно радів, коли йому без труднощів щастило переконати того чи іншого. Дякував і знову квапився, бо список запрошених був досить великий.

Свої не дивувались, бо знали його як дивака, але чужі знизували плечима і перешіптувались, що тільки десь у глухій провінції ще можуть водитись такі щирі, смішні люди. Але на тризну чекали, можна сказати, ще за життя отця Аркадія, коли стало відомо, що для нього вже лічені дні. Так нудно у містечку, що чоловік вітає кожну нагоду для розваги, а цей дивак ще й запрошує!

— І чого це він не одружився? — спитала Орися, новопридбана невістка тітки Ілаковичевої, зальотна молодичка, про яку говорили, що розуміється на чоловіках, як дехто на конях. — Замолоду мусив подобатись. Так гарно тримає голову…

— То ти не знаєш? — відповів їй запитанням отець Нестор, що за весь час похорону не відступав від молодої Ілаковички. — Пікантна історійка! Зенко після того, як відвоював за Україну, не мав до чого взятись і пішов на теологію. Був уже на четвертому курсі теології, як, пане добродію, заручився з любові. В той час одруження з любові було серед нашої братії дивиною, пане добродію. За тих часів теологи, кандидати у женихи, користувались шематизмами, тобто, пане добродію, детальними списками всіх попадянок в окрузі з найточнішими даними щодо віку, вроди, посагу, родинних зв’язків дівчини тощо. Теолог, пане добродію, мусив, як знаєш, женитись перед висвяченням. Але коли було підшукати собі пару, якщо нас, теологів, держали дев’ять місяців у мурах?

— То ви, стрийку… оженились по шематизму? — ляпнула Ілаковичка і зайшлася дрібним, таким невідповідним до її огрядної фігури, дражливим смішком. Натяк на погані подружні взаємини між Нестором і його дружиною був досить виразний.

Нестор ковзнув очима по її грудях, що стирчали, як роги:

— А потягну при людях за вухо!

Орися зиркнула з-під вій на стрийка Нестора й опустила очі. Відчула, як раптом зробилося гаряче.

“Скільки може бути років цьому гусарові? — подумала. — Дивно… Дуже дивно…”

Коли прийшла звістка про смерть вуйка Аркадія, то вона, хоч і була новою людиною в родині Річинських, плакала цілий день, аж ніс припух. Проте, коли почала готувати собі жалобне вбрання до похорону і глянула кілька разів на себе в дзеркало, — ще в школі говорили їй товаришки, що їй, блондинці, личить чорне, — обсіли її непрохані, далекі від цієї трагедії в родині думки. Усвідомила собі, хто вона тепер і що може чекати її за чоловіком, якого не любила, наринули спогади про тамтого. І якось так само собою вийшло, що Орися стала сприймати смерть Аркадія не тільки як родинне горе. Закортіло їй поїхати, подивитися на людей і себе показати. Тим паче, що це була перша, коли не врахувати післяшлюбних візитів, її поява в чоловіковій родині. Орися заздалегідь вирішила поводитись між Річинськими поважно, як годиться недавно заміжній жінці, про яку, до речі, було стільки балачок в родині перед шлюбом. І треба ж було, щоб якийсь бісик підкинув їй оцього колишнього гусарина. Справді — скільки йому років може бути тепер? Хіба ще не має п’ятдесяти?

І чому воно так, що людина вирішує одне, а пізніше робить щось інше?

Тим часом отець Нестор далі вів про вуйка Зенка:

— Отож, пане добродію, уподобав собі якусь попадянку десь аж у Карпатах і закохався, як то кажуть, з першого погляду. Освідчився і, очевидно, був прийнятий. Одного разу, розповідають, гостював він у нареченої і зовсім випадково підслухав розмову своєї кралі з її мамою. Говорили про нього. Дотепер ніхто не знає змісту тієї розмови, але факт той, пане добродію, що хлоп одразу ж змився, ніби його й не було. Покинув теологію й не одружився. Тепер живе собі на селі й лікує людей та худобу. Навіть, кажуть, зуби рве і ніби непогано. Душа, пане добродію, душа залишилась у нашого Зенка чистою, як у новонародженого. І, я тобі скажу, через оце саме й родинонька вважає його трохи…

Тут Нестор недвозначно покрутив собі пальцем біля лоба.

— Але я, пане добродію, я б його стоптаного черевика не дав за них усіх разом… Слухай, мала, щось твій Славко не вправляється. Коли врешті, пане добродію, гадаєте на хрестини просити?

Несподівано біля них виріс сам вуйко Зенко. На цей раз він умовляв Меланію Річинську з лінії Сильвестрів. Сильвестр Річинський вів свій рід з Волині, і, власне кажучи, Меланія не доводилась жодною своячкою Аркадієві, але все ж родичалася з ним, і це на свій лад імпонувало покійному. Тому й велено запросити Меланію на тризну не так заради неї, як заради пошани до пам’яті небіжчика: нехай на похороні має те, що любив за життя.

В родині не раз дивувались, чим саме Меланія привернула симпатії Аркадія. Вона — деспотична, скупа; чоловік її Михайло — бідний, затурканий, мов сирота в наймах. Що собі вподобав Аркадій в цій парі, один бог знає. Та це — справа Аркадія. Справа вже потойбічного порядку.

— Прошу вас, братова, а де ж дівчата? Прошу, панни, ходімо трохи перекусимо!

Меланія Річинська, чорна, наче головешка, худюща дама із старомодною оксамитною стрічкою на шиї, неспокійно озиралася на всі боки, ніби чимсь заклопотана. Здавалося, вона не могла вирішити, що їй робити далі. Наче очікувала ще на когось. Вуйко Зенко вже сам не знав, чим її зрушити з місця.

— Будьте ласкаві, братова. Брат Михаїл пішов уже… Я сам бачив, як він сів до брички з каноніками. Боюся, що пізніше не стане фіакра. Братова, ну ж бо, прошу. Прошу, панни, прошу!

Меланія нетерпляче одмахувалася від Зенка і далі тупцювала на місці. Дочки, мов перелякані цесарки, переступали з ноги на ногу, обскубуючи бідолашний кипарисник на чужій могилці.

Меланія зачепила молоду Ілаковичку:

— Прошу тебе, це вже всі гості?

Орися непомітно ворушила блузкою, щоб хоч трохи повіяло поза спиною. Піт струменів поміж лопатками, і це трохи псувало їй настрій.

— Всі. А що, тіточко?

— Як то? — ні з сього ні з того накинулась на неї тітка Меланія. — Не бачу жодного молодого чоловіка. Що це за обід буде?

Дівчатам стало неприємно. Старша з них озвалася:

— Мамцю, та ми ж приїхали на похорон, а не на забаву.

— Живий живе гадає!

Орися прихильніше глянула на дівчат. Вони, сердешні, були зовсім непоказні і якісь дуже несучасні на вигляд. У старшої, Аврелії, досить гарні коси, але при її блідних, анемічних губах і водянистих очах коси ті втрачали весь ефект. Крім того, дівчина зовсім схожа на батька і має дуже затурканий вигляд.

“Може, вона лунатичка?” — спало на думку Ілаковичці.

Молодша, Маруся, була портретом своєї матері за юних років. Ця трималася досить вільно, хоч, напевно, нечасто доводилося їй бувати в такому великому товаристві.

“При теперішній надпродукції жінок, — міркувала Орися, — навряд чи вдасться їм вловити когось”.

Меланія думала про Орисю:

“Могла б трохи скромніше поводитися. Де ж то пасує з старшими від себе так відразу запанібрата? Треба шепнути Олені або Катерині, що навіть під час панахиди хихотіла з Нестором. Хай знають, яке зіллячко прибуло в родину. Бідний Славко! Так утопитись!.. А у мене дві дочки — як фіалки…”

З кладовища Безбородько, який було загубився в натовпі, сів у фіакр, що в ньому їхали Олена, Катерина і Неля. Тобто Нелю він сам затягнув туди майже силоміць.

Олена була мов очманіла — перевтомлена чи сонна: вона не розуміла, що до неї говорять, і через те доводилося повторювати сказане. Неля, яка зразу після того, як поховали Аркадія, заспокоїлася, не зводила з неї очей, вкрай здивована поведінкою матері.

— Не болить у тебе голова? Може, дати верамон? — питав Безбородько в Катерини більше за звичкою, ніж з співчуття. Його непокоїло інше: чи не забуде часом доктор Мажарин заступити його на нічному чергуванні в лікарні?

Катерина з вдячністю заглянула Безбородькові у вічі;

— Дякую, мені нічого…

Вона думала про інше. Не була певна, чи вийняла ключ з шафи з білизною. Пам’ятає тільки, що видавала скатерті тітці Клавді, але чи вийняла ключі — убий, не могла пригадати. Простирало з-під покійника, поплямлене сукровицею, треба було негайно намочити в солоній воді, а Мариня, мабуть, зібгала його і, не просушивши навіть, закинула кудись між брудну білизну. Треба було б також наказати грабарям, щоб відвезли квіти до городника, це ж по дорозі. Напевно, ніхто про це не подумав, і тепер доведеться наймати фіру окремо. Гризло й те, що не сказала тітці Клавді про горілку у череватій сулії за буфетом. То справжня житнівка, і її треба було подати виключно на стіл каноніків.

* * *

Коли гості зайшли в їдальню, в них розбіглися очі. Столи угиналися від срібла, порцеляни і квітів.

Тітка Клавда, в чорній оксамитовій сукні, поважна, старосвітська, стояла на порозі й вітала гостей. Вона добровільно взяла на себе роль господині й виконувала її з усією сумлінністю.

Олені пригадалося чомусь весілля у Зеленій, де вперше побачила Аркадія, і нервові сльози затремтіли на очах. Тоді теж було стільки порцеляни, кришталю, срібла та квітів на столах.

Тільки Орест Білинський не бачив того всього, захоплений не потрібною нікому дискусією.

Дружина отця Нестора, повна блондинка із змученим лицем, збентежена, що той дурнуватий Нестор так упадає біля невістки Ілаковичів, підійшла до Олени й безцеремонно взяла її за плечі.

— Ти чого знову плачеш? — і ледве втрималася, аби не сказати вголос того, що думала про всіх чоловіків без винятку, так розстроїв її своєю поведінкою Нестор. — Скинь капелюх! — і заки Олена піднесла руки, Несторова обережно, щоб не поплутати жалобного крепу, зняла з неї капелюх і посадила Олену на першому кріслі скраю. — Спочинь трохи й не журися! Жодний чоловік, — таки не витримала вона, — не вартий того, щоб плакати за ним. Слава богу, Клавда про все подбала, а далі ми вже самі раду дамо.

Клавда зверталася до гостей, що, мов чорні тіні, заповнили їдальню, припрошуючи їх трохи хрипким, але ласкавим голосом:

— Прошу, дорогі сестри й браття! Прошу, милі гості! Сідайте, де кому вигідно, кому коло кого мило. Перекусимо дещо.

Несторовій аж повіки засмикались від хвилювання. Ох, і дурні запросини! Ох, і анархія! Повинен бути порядок, заздалегідь продуманий порядок, а не “кому коло кого мило”! А де ж той Нестор подівся? Чи каноніки й декани знають, котрий їх стіл? Але де той Нестор? Зовсім ладен хлоп здуріти і дійсно примоститись до тієї невістки Ілаковичів!

Гості посувом наближались до столу і, мов незграбні, ласі комахи, обсідали стільці.

— А руки мити? Ніхто не хоче руки мити? — гукала Неля з коридора. Звідтіль чути було плюскіт води і приємний, холоднуватий продув. Але ті, що вже посідали, не виявляли охоти покидати добре місце.

Орися Ілаковичева вийняла з сумки флакон з одеколоном і скропила собі пальці.

Несторову мовби щось підкинуло. Де ж той Зенко, до біса? Чому бодай він не зробить якийсь лад між гостями?

Та вуйка Зенка схопила вже Катерина:

— Я вас прошу, перемішуйте за столом своїх з чужими. Менше пліток буде!

Меланія з дочками все ще стояла. В її позі було стільки виклику, що ніхто не насмілювався її просити зайняти місце.

Вуйко Михайло, маленький, зів’ялий блондин, що гомонів з священиками, підійшов до дружини й попросив:

— Прошу тебе, не роби комедії, сідай.

— Пішов від мене! Така чудова нагода, такий похорон… Треба було тільки кинутись сюди-туди, і дівчата були б мали кавалерів. Але ти… в тебе нічого в голові, крім карт.

Був безрадний. Витер хустиною піт з чола і попросив ще тихше:

— Та це ж такі діти мої, як і твої. Та чи я не рад був би? Та чи я тому винен, що… що тепер якось так вузько стало з женихами?

Внесли на підносах бутерброди з маслом і ікрою, маринади та мозочок в черепашках до французького тіста. Отець Нестор накладав закуску молодій Ілаковичці. Тітка Несторова попросила собі склянку холодної води.

Тітка Рузя, та сама, що чверть століття тому вінчалась у Зеленій, хоч не стара ще, а вже засіяна мошком, видзьобувала окрушинки[73] на столі й шепотіла до свого сусіда праворуч, доктора Гука, небіжчикового друга:

— Не знаєте, хто той пан, що підходив до Гелі на цвинтарі?

— Не знаю!

— А може, пан меценас знають, що то за дівчина, що так пхалася до катафалка? По-селянському одягнена так, як десь звідтіль, як Вишня, Калиниця… Я гадаю, що то якась несповна розуму, щоб так пхатись насильно… Хто з панства зауважив?

— Прошу пані, я не оглядався на похороні за дівчатами!

Доктор Гук, адвокат, старий холостяк і дивак, відомий у околиці тим, що в ресторан чи кафе приносив з собою свою ложечку, був тепер не в настрої. Подавали язик у маринаді, і поки він перевіряв, чи вилки його прибору досить акуратно витерті, полумисок обминув його і помандрував далі.

Пся кість! А він так любить язик у маринаді!

— А того пана, що приступив до Гелі на цвинтарі, ви таки не знаєте?

— Я ж уже казав, що не знаю, — відповів роздратовано, не розуміючи, чого до нього прив’язла оця шепелява баба.

— Боюся, не дай боже, — торочила далі Рузя, — щоб це не був хтось із кредиторів. Хоч я не думаю, щоб покійний залишив борги. А як ви думаєте, пане меценасе? Але завжди воно, як то кажуть, береженого бог береже… Геля після тої розмови стала мов не своя. Ви помітили, як вона на кладовищі не могла очей відірвати від нього?

Біля стола, за яким сиділи каноніки і декани, розлігся розкотистий регіт. В їдальні стихло, тільки чути було брязкіт срібла об тарілки.

— А це мені подобається!.. — плескав себе по грудях отець канонік Свійко, товариш покійного ще з гімназії. Він аж синів від сміху. При його огрядності це здавалося не зовсім безпечним.

Хтось із священиків за тим столом розповідав меланхолійним тоном:

— А я їм, прошу панства, поставив ультиматум: або я головою читальні, або вони викинуть ту комуністичну шмату “За народ”. Кажу їм по-людськи: ви знаєте мене, а я знаю вас. Три роки головую я у вашій читальні, можу ще три роки проголовувати, але або — або. Я вас не силую, робіть так, як вам ваше громадське сумління наказує. Порадьтесь і за три дні дасте мені відповідь.

— Ну і що? І що? — допитувався отець Свійко, що вже трохи оговтався від сміху.

— І нічого. За три дні приходять до мене делегати і кажуть: “Ви, отче, наш душпастир, і ми маємо до вас довір’я, але не гнівайтесь, віри не маємо. І тому хай таки приходить “За народ”, як приходив…”

— О, за таке, то, бігме, заїхав би я по циферблату! — скипів старий отець Олександр, який уже мав судову справу за те, що поривався з палицею на парафіян і когось там махнув нею по голові так, що хлоп аж притомність втратив. Та його зацитькали молоді каноніки. Тихо, тихо! То було колись добре, але не тепер! Тепер хлоп… го-го… мудрагелик!

— Бо то, мої дорогі, — почав єлейно-плаксивим голосом парох[74] з села Ставки, як завжди, виглянцьований до полиску, отець Омелян Бобецький, — треба завжди так маневрувати, щоб стадо вірило, що пастор готов і душу за нього дати… В мене… у Ставках… все, слава богу, в порядку, а це тільки тому… що мені вірять парафіяни… довіра, мої дорогі, довіра, от що тепер найважливіше…

— А що ви, отче, думаєте про загрозу війни з німцями? — спитав отець Кушнір отця Ілаковича, щоб припинити коментарі з приводу його неприємної пригоди з читальниками.

Отець Ілакович витер серветкою свої пишні губи:

— Я особисто зв’язую великі надії з цією війною для нашого народу.

— Самостійна Україна над Дніпром? — запитав з світського стола сотрудник[75] Михайла Річинського, червонощокий отець Голубінка.

— Не тільки це, отче. Не тільки це. Післявоєнна карта Європи відкриє широке поле діяльності перш за все для нас, католицьких священиків. Боротьба з шизмою[76] повинна закінчитись нашою перемогою, бо шизма буде нас вічно в’язати з Москвою…

— А отець канонік воліють Варшаву, — невдало пожартував отець Михайло Річинський.

Отець Ілакович не тільки не усміхнувся на цей нібито дотеп, але ще й погрозливо підняв палець догори:

— Не Варшаву, дорогий кузене, не Варшаву, а Рим. Мене не цікавить доля Польщі, я маю на думці справи всесвітнього панування святої католицької церкви. І тому вважаю, що тема ця не зовсім підходить для жартів навіть у такому близькому колі, як оце наше. Ви хотіли ще щось сказати, шановний брате?

Стрийко Михайло приклав три пальці до горла і сухо кашлянув. Свої, які знали, що таким риторичним кашлем він починає кожну проповідь, трохи притихли, не так з пошани, як з жалю до стрийка. Михайло вийняв з задньої кишені хустину і витер піт з чола. Він не почував себе в силі стати до словесного поєдинку з таким зубром, як Ілакович.

Тітка Меланія кинула вилку на тарілку з таким розгоном, що аж порцеляна задзеленчала. Хустина, якою Михайло витер чоло, була брудна, як онуча. Дома, перед самим від’їздом, пхнула йому дві чисті носові хустини, але забула зажадати від того йолопа уживаної, і от тепер скомпрометував він її перед всіма гостями!

Несторова, дарма що скаржилась на біль голови, переглянулася з Рузею, яка бридливо, демонстративно приклала до носа батистову напарфумовану хусточку.

— Та скажи щось. Чого стоїш, як стовп! — сіпнула Меланія чоловіка.

Михайло Річинський ще раз приклав пальці до горла і ще раз сухо кашлянув.

— У своїй парафії, прошу я вас, маю кільканадцять скомунізованих родин. Я хотів би знати, як інші отці радять собі з цим лихом…

— Село, отче парох, не родиться скомунізованим, воно поступово стає ним. Поступово, отченьку, поступово. А де ж ви були тоді, коли у вашій парафії була тільки одна скомунізована родина? Що ви зробили для того, щоб зразу, у зародку, вирвати ту заразу, га?

Не всі знали, що отець Свійко жартує. В нього самого у парафії з цим справи кепські. На останніх зборах читальні “Просвіта”, незважаючи на всі легальні й не дуже-то легальні заходи з його боку, сельробівці захопили читальню в свої руки. Свійко, побоюючись догани з єпископату, на гвалт шукав заміни парафії, висуваючи як причину те, що по канікулах діти їдуть у школу до міста і йому треба парафії при залізничній станції.

Меланія, що не зносила Свійка, якому, на її думку, надто везло в житті, витягнула свою довгу, як у курки, шию, і, крутнувши нею вліво й вправо, запитала з викликом:

— Я чула, отче парох, що ви шукаєте парафії до заміни. Може, поміняєтесь з нами? Залізнична станція, парафіяльні будинки нові… дві тисячі душ…

— Скомунізованих, прошу пані добродійку, скомунізованих… Це деталь, яку не треба забувати.

Свійко аж ніс пощипував від задоволення, що може дошкулити Меланії, до якої палав антипатією ще з кавалерських часів. Вважав її обмеженою і ніколи не міг пробачити Михасеві його невдалого вибору.

Михася, як більшість знайомих, жалів, а тій відьмі дошкуляв, де тільки міг.

— Тим більша буде заслуга перед церквою і богом, — авторитетно втрутилась в розмову тітка Рузя.

Свійко розреготався.

Меланія глянула боком, наче курка на зерно, на Рузю і, перечекавши зі злою терпеливістю, поки у Свійка минеться напад реготу, почала знову:

— Вас питає Михась (Михайло, як риба, беззвучно розтулив уста й знову стулив їх), що зробили б ви в такому випадку: іде він з процесією святити поле однією дорогою, а якась їх демонстрація з червоною плахою на дрюках іде паралельною дорогою їм назустріч. І раптом, — так воно було, Михасю? — коли зрівнялись, тамті починають щось гукати до людей з процесії, і люди, як заворожені, впоперек полем переходять до тамтих. Залишились тільки ті, що несли хоругви, і кілька статечних газд. Михась просить вас відповісти, отче парох, — правда, Михасю, ти просиш? — що ви зробили б на його місці? Як ви повели б себе в такому випадку?

Замість Свійка, як у гучномовець, загув отець Олександр:

— Го-го-го! А я обернув би хоругов та держаком по хлопові, та держаком… та по голові, та по плечах…

Отець Олександр щойно подавав до відома цей рецепт, і тому тепер ніхто не реагував на нього. Гості були перевтомлені похоронним обрядом і ситим обідом. Їх піднебіння і мозок могли сприймати лише свіже та гостре.

Отець Мод ест Голубінка через два ряди столів і чотири людські голови припадав до молодшої з дочок Меланії, Марусі. Був, як і всі чоловіки за тим столом, напідпитку і не дуже зважав, у чиєму він товаристві.

Скидалося, що він зовсім не помічав поважних сивих голів деканів та каноніків.

— Панно Марічко, ваше здоровля, моя чічко!

Маруся сховала лице за плече матері. Зробила це не так від ніяковості, як з остраху, аби сторонні не помітили на її обличчі заграви щастя, що опалила її всю.

Недозволені, а тому гріховні зальоти отця Модеста спричинили те, що Маруся з якогось часу ходила, як причинна.

Тітка Ілаковичева, напроти якої сидів отець Голубінка, вловила підозрілі блиски його очей у бік племінниці і почала шептати Несторовій так, щоб чоловіки не почули:

— Ось до чого доходить, коли наші священики висвячуються в целібаті. Я, бігме, не знаю, для чого преосвященні завели целібат. Ти знаєш, — я тобі не говорила? — кажуть, що парох… — вона нахилилася Несторовій до вуха і почала гарячково щось шепотіти.

— Ай! — зойкнула Несторова. — Ай, мовчи! Не розказуй мені більше того бруду, бо і так… — вона вхопилася за скроні і напівзаплющеними важкими очима повела за Нестором.

Той дурнуватий дивився на невістку Ілаковичів, як на образ матері божої. Жовч може розлитись всередині від такого чоловіка!

Отець Ілакович не чув, що шепотіла дружина кузині. До нього долинули тільки дві перші фрази, але й цього було досить, щоб насторожитись. Бракувало, щоб тепер, коли преосвященний своєю відкритою проримською політикою здобув собі стільки ворогів, почали критикувати єпіскопа ще й жінки священиків. За світським столом колишній директор школи у Вишні, відомий в околиці дискусант, присікався до безвусого питомця[77], щоб той йому пояснив, що означають ось такі парадокси у святім письмі: в євангелії від Матфія V, 9 говориться: “Блаженні миротворці, бо вони синами божими назвуться”, і в цього ж самого євангеліста X, 34 Христос говорить: “Не думайте, що я прийшов принести мир на землю: я прийшов принести не мир, а меч…”

— Як пояснити собі ці парадокси? Як це може бути, щоб цар миру приносив на землю не мир, а меч?

Безвусий теолог крутився у кріслі, як на рожні, шукаючи розпачливими очима допомоги в когось з священиків. Він розумів, що священицька ряса й звання студента духовної академії не дозволяють йому залишити світську людину без відповіді, а що відповісти — не знав.

На його щастя, отець Ілакович, порозумівшись про щось з дружиною місцевого пароха, подзвонив срібною ложечкою об склянку:

— Спокій! Сіленціум! Сіленціум![78]

Безвусий теолог, скориставшись з ситуації, пересів далі від настирливого директора.

Сховавшись за спину кремезного отця Олександра, він зітхнув на повні груди. Престиж студента духовної академії був врятований! Тепер він не дурень попадатись удруге на очі старому дивакові!

Дружина нашівського пароха, елегантна, щупла, що рідко трапляється між їмосцями, дама з дуже нервовим обличчям, жестом попросила налити їй у склянку содової води.

Манірно промочивши горло й націливши свої великі чорні неспокійні очі на гарне лице отця Ілаковича, почала, злегка заїкуючись:

— Я… я, прошу панства, мала щ-щастя бути у ка-като-лицькім домі у Кракові на доповіді доктора Карвовського…

З подальших місць долинув приглушений шепіт: “Хто? Хто це?”

Отець Ілакович відчув обов’язок пояснити необізнаним:

— Доктор Карвовський — це один з дослідників автентичності[79] плащаниці, в яку по своїй смерті був загорнутий Ісус Христос. Власне, пані добродійка деканова була на відчиті доктора Станіслава Карвовського, який, як дослідник і лікар, доказав автентичність плащаниці. Попросимо, отже, пані добродійку поділитись з нами своїми враженнями, за що від імені всіх присутніх складаю сердечну подяку пані добродійці. Сіленціум, прошу!

Останнє зауваження було зайве, бо в залі й так запанувала тиша, як у домовині. Чутно лише дзижчання мухи, що кружляла над полумиском з шинкою, та мляскання язиком тітки Рузі, яка висисала рештки м’якуша з ракових ніжок.

Пані деканова витерла губи батистовою хусточкою:

— Я не знаю, про-прошу панства, чи зумію передати свої враження. То щось таке величне, таке над-над-надзвичайне, що мені аж мурашки поза шкірою пішли, коли я слухала…

— Яка шкода, що господь не створив мене мурашкою, — зітхнув досить голосно п’яний отець Голубінка.

Ніхто, крім Нестора, що хихикнув у потилицю молодій Ілаковичці, не дав пізнати по собі, що помітив цей нетактовний випад. Вдала, що не почула, і сама пані деканова.

Заїкуючись та промочуючи час від часу горло содовою водою, пані деканова викладала уривчастими від хвилювання реченнями приблизно таке: у місті Туріні в Італії знаходиться плащаниця, в яку саме був оповитий Ісус Христос, коли його зняли з хреста.

Доктор Гук попросив дозволу задати одне питання: звідки всі ті дослідники можуть знати, що саме в ту плащаницю був загорнутий Ісус Христос?

Дами голосно обурились на таке провокаційне питання, а пані деканова подякувала кивком голови доктору Гукові.

— Отож, прошу панства, питання доктора Гука дуже доречне. Треба сказати, що до другої половини минулого століття взагалі були тільки здогади щодо автентичності плащаниці. Плями, які слабо виднілись на плащаниці, не давали чіткої картини. Щойно з винаходом фотографії виявилося, що плями оті на плащаниці — негатив, який на фотографічній плівці дав позитив, де виразно можна розпізнати обличчя і взагалі контури тіла Христа. Ця обставина, що на плащаниці відбитий саме негатив, а не позитив, має надзвичайно важливе значення для дослідників, бо вона виключає будь-яку фальсифікацію. Справа в тому, що до винаходу фотографії жодний художник поняття не мав про які-небудь негативи.

— Якщо так, то маємо діло з чудом?

Доктор Гук піднявся з-за столу, вийняв блокнот, щоб зафіксувати відповідь пані деканової.

Дружини священиків знову зашикали на нього: ради бога, як можна бути таким нетактовним?

Та пані деканова і цим разом визнала, що питання доктора Гука дуже доречне. З тріумфуючою усмішкою на своїм нервовім, худорлявім обличчі заявила, що вся суть у тому, що тут немає жодного чуда.

— Так, прошу панства, ніякого чуда, бо відбиток святого тіла на плащаниці стався зовсім природним шляхом. Французькі вчені на дослідах довели, що амоніякові випари, які появляються при розкладі тіла (доктор Карвовський подав навіть хімічну формулу, але деканова, річ ясна, не запам’ятала її), можуть на полотні, насиченому соком з алое, викликати тривалі зміни. Проведено, прошу панства, цілий ряд експериментів, що повністю підтвердили цю теорію.

— То виходить, що зі мною можна б таке саме зробити? — спитав уже безпосередньо деканову Модест Голубінка, а потім звернувся до молодшої з дочок Меланії Річинської: — Панно Марусю, я вам принесу цілий оберемок алоесів, тільки натріться ними та загорніться у простирало, аби я дістав ваш відбиток.

Отець Ілакович гмикнув багатозначно.

— Отче Модесте, попросіть для себе ще одну порцію чорної кави…

— А звідки взяти амоніякових випарів? — запитала по-дурному тітка Рузя, що викликало бурю сміху, такого несумісного з настроєм, який панував у залі.

Доктор Гук знову звівся, щоб запитати щось, але після безтактного виступу своєї сусідки нервово махнув рукою, сховавши блокнот у нагрудну кишеню. Та пані деканова наче вгадала питання, що їй хотів поставити доктор Гук:

— Напрошується сумнів, прошу панства, чи це саме та плащаниця, в яку був загорнутий Ісус Христос, бо… коли — панство розуміють? — відбитка сталася натуральним способом, то не мусив це бути саме Христос, а міг це бути який-небудь інший розп’ятий.

Доктор Гук знову вийняв свій блокнот.

Пані деканова однією рукою сіяла сумнів в серця своїх слухачів, а другою вміло виполювала його.

Натурально, могли б бути такі сумніви, якби не стверджено з лікарсько-судовою точністю і акуратністю, що кількість, величина і розміщення ран, відбитих на плащаниці, йота в йоту збігаються з тими, які описано у святім письмі.

— А тепер, про-прошу панства, найцікавіше на десерт, — вона відкрила сумку й вийняла звідти фотознімки негатива й позитива плащаниці.

Молодь рушила до столу, при якому сиділа деканова. Деканова крутила знімками на всі боки, як дзеркальцем, але з рук не випускала. Старші священики, які з великою цікавістю слухали розповідь дружини свого колеги (добре їздити тим, що не мають дітей!), тепер зберігали відповідну до віку й становища статечність. Тим паче, що в справі турінської плащаниці церква й досі не зайняла догматичного становища.

Коли трохи заспокоїлись з отими фотографіями, між отцями парохами пішли розмови, як у кого в парафії стоїть справа з сельробами. Всі молодші й старші рангом священики сходились на тому, що весь отой сельробівський рух по селах, всі оті колотнечі й страйки, як, наприклад, страйки рільничих робітників на Снятинщині, на Равщині, в Рудеччині, є, по суті, тільки прямим наслідком політичної бездіяльності католицьких організацій і окремих отців парохів по галицьких містечках та селах.

— Чому, — спитав вуйко Ілакович, підставивши під погляди присутніх своє благородного рисунка, дарма що вже в сивій оправі, вродливе обличчя, — по селах, де як слід діють католицькі організації, де досить численна католицька преса, де отці парохи сумлінно виконують всі вказівки й доручення преосвященного і не стоять осторонь політичної роботи серед парафіян, — чому там не чути ні про яких сельробівців? Прошу відповісти…

“Добре тобі питати — чому, коли твоє село темне як ніч”, — із заздрістю подумав отець Свійко. Він мав дещо відмінний погляд на поширення сельробівського руху по селах. З своєї власної гіркої практики на цій ниві знав, що Ілакович спрощує справу, коли зростання сельробівського руху пояснює виключно бездіяльністю католицьких організацій. Проте, не маючи відваги виступити відверто з власними тезами, щоб не викликати підозріння щодо своєї душпастирської діяльності, Свійко запитав в обхід:

— А як ви, отче Сидоре, дивитесь на страйки робітників по фабриках? Що ви скажете про страйк цегельників під Перемишлем чи робітників фабрики скла на Жовківщині? Мені цікаво знати, з якої точки ви дивитесь на ці випадки?

Вдаючи з себе несвідомого, Свійко з облудною уважністю вп’явся очима в пишно викроєні уста Ілаковича.

Ілакович не повірив щирості Свійка. Був майже впевнений, що галган[80] провокує його в присутності деканів. Якусь секунду шукав відповіді. Потім, піднявши вгору руку із складеними як для благословення пальцями, з відповідним акцентом відказав Свійкові і тим, що наставились його послухати:

— Хай ці справи не турбують вас, отче. Смійтеся з цих страйків! Це не українські робітники страйкують, бо українських робітників взагалі нема. Нема, отче!

— Як то нема? — вихопився хтось з молодих, і йому вторував веселий гомін з задніх столів.

— А так, що в нас, — преспокійно погладжуючи хребтом долоні своє гладке підборіддя, промовив вуйко Ілакович, — поки що нема робітничого класу (він акцентував у слові “класу” тверде “л”), і тому нам нічого сушити собі голову над цими проблемами. — І він переможно оглянув присутніх.

— От і слава богу, — хрипким баском засміялася тітка Клавда. — Хе-хе… А то я все боялася, що прийде такий час, коли робітничий клас може зазіхнути на мою кам’яничку, а тепер… хе-хе… — рівчаками зморщок, наче мініатюрними каналами, по її обличчі спливав піт, — а тепер, коли в нас немає такого класу, то я можу спокійно спати. Бодай ти здоров був, Сидорку!

Тонкошкіре світле обличчя вуйка Ілаковича залилося легким рум’янцем. Іронія Клавди досягла своєї мети.

Доктор Гук остаточно проковтнув шматок індички, що його він довго й акуратно пережовував. Впоравшись з цією важливою операцією, він наче у відповідь отцеві Ілаковичеві почав щось гарячково шукати у своїй записній книжечці. Нарешті знайшов. Тримаючи пальця на тому місці, зажадав слова.

— Мені здається, — і вмовк, здивований тим, що гості продовжували гомоніти на всі лади, не звертаючи уваги на його ораторську позу. — Мені здається, що шановні отці надто спрощують поширення комуністичного руху.

— Якого руху? — визвірився хтось із світського кінця.

— Сельробівського руху, — поправився доктор Гук. — Я хотів би звернути увагу, що справа запустила коріння куди глибше, ніж це здається, і тут не йдеться про поодинокі парафії.

— На мітингу! Скличемо антикомуністичний мітинг, і ви все те розкажете на мітингу, пане добродію, — сміявся Нестор, даючи Гукові знак рукою, щоб той сідав.

Але Гук не здавався. Те, що він мав сказати, гідне того, щоб його вислухали.

— Я дозволю собі, — він справді наче на мітингу підніс голос понад той гамір і сміх, що, як хвиля, котився від стіни до стіни. — Я дозволю собі, шановне панство, прочитати два пункти з резолюцій, прийнятих на мітингу сельробівців відносно загальних зборів товариства “Просвіта”. Пункт другий: “Усунути з “Просвіти” весь буржуазний і клерикальний елемент, ворожий культурно-освітнім прагненням селян та робітників…”

В їдальні трохи стихло.

— Я не знала, що він такий нетактовний, — упівголоса відізвалася тітка Гликерія, дружина Софрона з волинських Річинських, — клерикальний елемент — це ж наші мужі! Як же ж можна в їхній присутності і… в нашій вичитувати такі пункти? Потім, що за неделікатність — усунути!..

— Просимо далі! Далі, пане меценасе![81] — відізвалося кілька голосів нараз.

Гук обвів їдальню переможним поглядом: що, цікаво?

— Пункт п’ятий: “Послати від імені “Просвіти” делегацію на Радянську Україну… щоб вони, делегати, познайомились з досягненнями на культурно-освітнім полі трудящих Радянської України”.

— У… ух… ш… — свистінням знявся в їдальні загальний вигук здивування, обурення й іронії.

Аврельця Річинська делікатно доторкнулася ліктя Безбородька, який очима шукав Нелю:

— Я перепрошую, пане докторе, я хотіла б знати, як ви думаєте? Видно, що на Україні все ж таки щось будується, якщо ці… (обминула слово “сельробівці” як непристойне своїм звучанням) хочуть туди посилати делегацію. Я так думаю. А ви, пане докторе?

— Пізніше, пізніше поговоримо на цю тему, панно Аврельцю, — відсторонився від неї рукою Безбородько.

Якийсь целебсина[82] за протилежним столом припрошував Нелю сісти біля себе, а вона чемно відмовлялася.

Отець Ілакович, який пропустив повз вуха перший параграф, тепер з насторожено витягненою в бік доктора Гука головою вичікував, що той ще щось скаже цікавого. Але доктор Гук сказав уже все, що мав сказати.

— Цікаво, — задумливо промовив наче про себе Ілакович. — Цікаво! Навіть дуже цікаво…

— Отче парох! — знічев’я вигукнув отець Голубінка. — Отченьку парох! — Качуровий чуб розвіявся йому на чолі. Розстебнута на грудях ряса оголювала рожеві, покриті золотим пушком груди. Очі блищали, як дві скляні кульки. — Не будемо собі сушити голови над цими проблемами, отче парох. Ми й так дістали від преосвященного інструкції вислати… вислати бодай… — по скільки то? — ага, бодай по три, — він показав пальцями через столи “три”, — делегати на матірний з’їзд, перепрошую дуже, на з’їзд матірного товариства[83].

Отець Михайло Річинський значуще кашлянув:

— Отче Модест… гм… гм… я вважаю, що про тайні інструкції єпископату… не зовсім доречно прилюдно розповідати… гм… гм…

П’яний Голубінка на зауваження отця Михайла зневажливо махнув рукою.

— Виберемо, — гукнув він до вуйка Ілаковича, — виберемо не по три, а по чотири делегати… своїх делегатів і не дамо слова на зборах тій банді. Не дамо, татку!

— Не дамо! — гримнув кулаком об стіл отець Олександр, аж жінки ахнули. — Не дамо! А тепер вип’ємо за погибель наших ворогів живих і ненароджених — го-го-го! Ну, піднімемося, брати, ану, давайте одноголосно: “Згинуть наші воріженьки”. А пробачте, ми… на тризні по біднім Аркадію. Ну, нічого… нічого… ми собі надолужимо зате на зборах “Просвіти”. А тому бандитові, що довів бідного Аркадія до могили, потрощимо кості. Я перший, го-го, як допаду його своєю палюгою…

— Про це пізніше, отче добродію, пізніше, — з усіх боків почали зацитькувати отця Олександра священики.

Була вказівка з самого єпископського ординаріату, щоб випадок на вічі в Калиниці не розголошувати; крім того, дружина й дочки покійного знали про цей випадок тільки те, що на вічі покійний розхвилювався і це призвело при його прогресуючому склерозі до крововиливу в мозок.

— Отця Олександра вже зовсім знеміг алкоголь, — відізвався отець Михаїл.

— Кого це ви збираєтесь знешкоджувати, отче Олександр? — спитав з кривою посмішкою отець Кушнір. Племінниця Оля, яка саме проходила повз їх столи з кошиком накраяного хліба, стала як вкопана.

— Шановний канонік, як теє… трохи, то завжди збирається трощити комусь кості, — поспішив пояснити Олі вуйко Ілакович.

Ольга подивилася на нього з виразом такого недовір’я в очах, що той, не знаючи, що робити від збентеження, нахилився до своєї дружини й поправив їй шпильку у волоссі.

За світським столом хтось розповідав анекдот, і при столі деканів спроквола втихомирювалося.

— “А як же вам, Іване, живеться?

— Я тепер не Іван, тільки Джон!

— Про мене хай буде і Джон. А що ви вранці робите?

— Нічого не роблю. Лягаю на веранду й лежу.

— Приємна робота. А що ви, Джоне, ополудні робите?

— Теж нічого не роблю. Лягаю на веранді й газету читаю.

— А що ви, Джоне, ввечері робите?

— Лежу на веранді й слухаю соловейка.

Приходить той чоловік додому, а жінка питається:

— А що там наш брат Іван поробляє?

— Та він, — каже чоловік, — уже не Іван, а Джон.

— Хай буде Джон, — відповідає жінка. — А що там наша братова Варвара?

— То вже, жінко, не Варвара, а Веранда…”

— Вульгарно й примітивно, — скривила губи молода Ілаковичка, а тітка Рузя, до свідомості якої долетіла тільки остання фраза, запитала голосно:

— Чому Веранда? Має бути Барбара.

Ближчі до тітки Рузі вибухнули сміхом. Зчинився веселий гамір. Коментарій тітки Рузі пішов колом. Отець Свійко аж вухо прикладав до столу від сміху.

— Чого вони сміються? — питала тітка Рузя в Гука, що, заглиблено обдивляючись рибу на своїй тарілці, не чув ні дотепу, ні коментаря до нього.

— Не знаю. Запитайте їх!

Але тітка Рузя не мала кого запитати, бо до кого лише зверталась, той знову піднімав регіт.

— Здуріли люди, — спокійно вирішила тітка Рузя і взялася за рибу.

Перед білим м’ясом подали вишняк. Тепер уже ніхто нікого не припрошував. За столом утворились гуртки й напівжартома-напівсерйозно виривали пляшки з рук.

Отець Нестор наспівував на вухо молодій Ілаковичці:

…бодай тебе, бодай мене…

бодай нас обоє…

Яке в тебе, таке в мене

личко рум’яноє…

Тітка Несторова відчула мігрень і пішла до ванькира прилягти трохи. Безбородько спіймав Нелю, що проходила повз його крісло:

— Сідайте трохи. Чужі люди гостяться, а вас жодної, крім пані добродійки, не видно за столом.

— Це наш обов’язок, — відповіла скромно, але присіла між ним і кузиною Аврельцею, бо була справді втомлена й голодна.

Безбородько з сміхом вихопив у когось пляшку з вишняком. Потрясаючи нею на чиїсь погрози, він нахилився до Нелі і заговорив якимось незвичним, ніжним голосом:

— Якщо не бридитесь, Нелю, то наллю вам до моєї чарки?

— Знатиму ваші думки.

— Мої думки? — кинувся наче вколений, але миттю приховав своє збентеження сміхом.

Неля спроквола підняла чарку, і тоді на Безбородька війнув запах конвалій, що одурманив його до краю. Гострий запах туалетного мила запаморочив йому голову. Він не бачив нічого, нікого — лише одні Нелині пальці, що тримали ніжку чарки. Аптечно чисті, вузькі, з опуклими, лагідними нігтями, вони в одну хвилину стали для нього символом всього недосяжного в житті.

Про таку красу доктор Безбородько не міг мріяти навіть з титулом доктора.

А проте — він відчув це гостро, до болю в серці — безумно прагнув цієї чарівної краси. Діставши такий скарб до рук, міг би нарешті скинути з себе тавро свого міщанського походження, замилити очі всім цікавим щодо його минулого. Як сказав той Суліман? “Гарна жінка… гарна жінка… то великий клопіт для чоловіка, що потребує грошей…” Нелюся не була б клопотом.

— Що вам, докторе? — спитала Неля, бо видався їй якимось зміненим на обличчі.

— Нічого, Нелюсь, — прошептав і, ніби шукаючи чогось під столом, незручно поцілував її у самі нігті лівої руки.

Тітка Рузя, від пильного ока якої нічого не могло сховатися, помітила цей нескромний поцілунок і запищала високим сопрано:

— Скажіть там, пане докторе, щоб відчинили двері, а то декому душно!

Замість відповіді, Безбородько схопив пляшку й налив собі одну за одною дві чарки.

До голубців подали пиво. Воно не було найкращим, але гості хапливо накинулись на нього. В їдальні дійсно ставало душно, і, незважаючи на протяг, треба було відчинити двері.

Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених черев, свої туші на спинки стільців, чоловіки, сонні й пересичені, ліниво смоктали пиво. Жінота нишком подрімувала.

— Чи ви чули? — пролунав чийсь на диво тверезий голос від світського столу. — Цей англійський журналіст, що приїздив до Варшави, мав розмову з нашими послами з УНДО. Кажуть, ніби хтось бачив там за сніданком за одним столом з послом Шийкою…

— Та як дурний русин[84] платить, то чому б розумному англійцеві не попоїсти! — добродушно зареготався отець Свійко, а кілька голосів приєднались до нього.

— Так не можна дивитися на справу, — несподівано для всіх обізвалася молода Ілаковичка.

Отець Олександр вмостив окуляри на ніс і, перехиливши голову, придивився до особи, що подала такий голос.

Орися Ілаковичева підвелась і, стоячи, проказала, як формулу:

— Наша українська справа йде вперед!

— Ну… ну… вже аж ваше бабське військо Україну на ноги поставить… пек та осина!

Тітка Меланія багатозначно закашляла. Грубий вислів отця Олександра видався їй образливим для слуху панночок. Глянула на дочок. Обидві з опущеними додолу очима дзьобали в тарілках голубці.

Молода Ілаковичка не дала себе збити:

— Так, коли б ми у вісімнадцятому році мали за кордоном таку пропаганду, як тепер, то не програли б кампанії…

— Пане докторе, а хто тепер робить нам пропаганду? — наївно запитала Аврельця Річинська, що знову опинилася коло Безбородька, бо Нелю гукнула кудись Оля.

— Та хіба більшовики! — відповів Безбородько і сам розсміявся з свого дотепу.

Отець Нестор підтримав свою сусідку:

— Такі справи, пане добродію, самі по собі назрівають. Хто до чотирнадцятого року, добре каже Орися, цікавився Україною? А сьогодні? Досить такого прикладу. Оце вичитав я в “Ділі”, що в Парижі, в Сорбонні, якийсь професор Лямур, у зв’язку з Бальзаком, пане добродію, говорив майже десять хвилин про Україну…

— Гу-гу… — знічев’я загув басом отець Олександр, що, здавалось, задрімав, — коли вже такий Бальзак інтересується нашою справою, то нема що… наше мусить ще зверху бути!

— Та Бальзак уже сто років тому помер, отче декане!

— Що? Помер? Хай богом спочиває, але слава його живе. А слава не поляже, а розкаже, що діялось у світі!

Торти й вина трохи оживили гостей. Тітка Рузя поквапно набирала на тарілку по шматку з кожного торта.

— Я за солодощами не дуже, але з пошани до господині треба скуштувати кожного…

Вона дробила торт на дрібненькі шматочки і смакувала передніми зубами, ніби мишка.

— Добрий… добрий… тільки як на бісквітний, може, дещо тугий. А до цього, горіхового, то я не дала б горіхової начинки. До горіхового найкраще смакує масляно-кавова начинка… але нічого… нічого… Може, пан меценас скуштують шматочок цього помаранчевого? Добрий, тільки трошечки перестояний. Помаранчевий треба свіжим подавати…

Тітку Меланію не заспокоїли навіть торти. Чоловіки вже нишком готувалися до карт, а вона необачно залишила гроші в свого. Встала з-за столу і чекала на порозі кімнати, щоб при нагоді захопити чоловіка та забрати в нього бодай грубшу готівку.

Надійшла Катерина з французькими тістечками:

— А тітка чому не за столом?

— Вже насиділась! Жалко мені Аврельці й Марусі. Вони, сердешні, мали таку надію на цей похорон, а тут нема до кого й слова заговорити!

Катерина повела очима й побачила, як Безбородько пояснював щось Аврельці.

— Хай тіточка тільки глянуть, як Аврельця фліртує з доктором Безбородьком!

— Ти що? Глузуєш з мене? — нахмурилась тітка Меланія. — Та всі ж знають, що він — твій наречений! А ну ж бо… кинь ці тістечка на стіл та ходи покажи мені свій посаг, поки ще гості не порозлазились по кімнатах.

— Ей, тіточко! Який там посаг! Звичайнісінький!

— Ну, — посміхнулась ущипливо Меланія, — не такий він уже звичайний, коли впіймалась на нього така рибка, як Безбородько.

Катерину трохи вкололо таке базікання. Проте поставила на стіл піднос і пішла показувати Меланії заготовлене у шафах.

Мужчини, не кінчаючи обіду, що затягнувся аж надвечір, по одному висувалися з-за столу й зникали в салончику, де чекали на них сигари й карти.

Повернувшись з Катериною, Меланія Річинська вже не застала чоловіка в їдальні. Сидів у салоні за другим столиком і програвав. Меланія одразу зрозуміла це. Як вигравав, то ставав балакучий, наспівував і сипав дотепами, а як програвав, то нервувався, а вуха горіли, мов ліхтарі.

Меланію кинуло в жар. Якби могла, то пальцями роздушила б його, наче комара. Найбільше дошкуляло їй те, що дома такий покірний, такий пантофель[85] можна сказати, при людях завжди любив роги показати. Певний був, що вона, Меланія, надто добре вихована (і за такого неотесу заміж пішла), аби вчинити прилюдно скандал, і грав, лайдацюга, на її почутті особистої гідності і нервах.

Меланія стала на порозі, вся наелектризована, і не зводила з нього очей. Може, він зрозуміє нарешті, в чому річ, і опам’ятається. Та ба! Він навмисне удає, що не помічає її. Меланія робить зусилля, усміхається, підходить до нього, кладе йому руку на плече і каже спокійним, але тільки їм обом відомим тоном:

— Щось маю тобі сказати, Михасю! Перепроси товариство на хвилинку.

— То кажи!

Меланія підходить ще ближче і правою ногою так наступає йому на мізинний палець, що отець Михаїл аж смикнувся.

— Кажу, перепроси товариство і ходи зо мною на хвилинку. Це, що маю тобі сказати, не цікавить нікого, крім нас!

Хотів для святого спокою вже встати і піти за нею, але товариші по картах вчепились за полу його ряси й таки примусили сісти.

— Сідай, Михасю, сідай! Ми знаємо, які секрети може і говорити жінка чоловікові при картах. Їмосць, шкода ваших нервів, бо Михась уже і так зарізався…

— Дай мені гроші, — шепнула тихо, але погрозливо.

— Не маю вже грошей, — може, збрехав, а може, правду сказав отець Михаїл.

— Що-о? — забула про своє добре виховання Меланія і піднесла голос.

Отець Михаїл встав і відвів жінку в куток.

— Не кричи, прошу тебе. Шануй мій сан, коли вже себе не шануєш. Я програв Свійкові шість служб божих… сама знаєш, — докінчив примирливо, — що й так не встигаю всіх відправляти і завжди комусь дарую…

— Гроші дай мені, — простогнала вже благально.

Отець Михаїл безрадно витер піт з чола:

— Бійся бога, дивляться на нас. Потім буде більше посміху, ніж те все варте… Іди собі… Іди… святим Йосафатом клянусь тобі, що не рушу більше готівки.

Меланія відступила, вже трохи заспокоєна. Святий Йосафат, великомученик за унію, був патроном їх церкви, і Михайло з-поміж усіх святих віддавав йому перевагу. Але ще не дійшла до дверей їдальні, як знову сумніви гризонули за серце: може бути, що Михайло не рушить більше готівки, — але скільки ще тієї готівки залишилось?

Безбородько вибачився перед сусідкою і собі встав. Мав таке враження, ніби хтось щораз глибше свердлить йому голову. Втрачав свідомість і водночас відчував це. Було дуже неприємно і навіть боязко.

Дивився на тітку Клавду і хоч знав, що та мала за шістдесят, бачив її молодою дівчиною, достеменно такою, як у неї в салоні на портреті. Не дивувався тепер, що стільки чоловіків, за родинною легендою, втрачало голову із-за неї.

Але куди поділась Неля? Не бачив її. Бачив тільки, як Ольга, товста й червона, поралася з морозивом.

Безбородько підійшов до вікна, щоб відчинити його навстіж, бо тітка Клавда казала повідчиняти тільки кватирки і впустити в кімнату свіжого вечірнього повітря, як зупинився, неприємно вражений.

Стежкою мимо порічок, у напрямі кухонного входу, ішов, за звичкою тримаючи голову в плечах, Суліман. Був ще молодий. Не міг мати більше як тридцять вісім років, але тепер скидався на старого. Згорблений, з довгою, аж за вуста, тінню від носа, з опущеними руками, недбалою ходою, він нагадував прибиту горем людину, а не фінансового володаря, що трусив кишенями містечка.

“Цей чого тут?”

Та відповідь прийшла сама. Гієна занюхала падло й прийшла на жир. Було зрозуміло: якщо Річинські заборгувалися, то тільки Суліманові, а він досить хитрий, щоб зручно використати нагоду, коли зібралася вся ближча і дальша родина.

Безбородько відчув, як холодні краплі лоскочуть йому спину.

Суліман! Суліман!

А що буде з його сплатами? За хутро. За радіоприймач. За рентген. За енциклопедію. За… за… Страшними примарами постали перед очима зобов’язання за предмети, які він ніколи не бачив, якісь векселі, яких він ніколи не підписував.

Все-все забере Суліман, а йому залишиться тільки жмут опротестованих векселів і Катерина.

Чому Катерина, чому не Неля?

Думка ця, хоч муляла мозок Безбородькові від початку хвороби отця Аркадія, достигла і скристалізувалася за секунду: коли вже все має пропасти, коли вже всім має подавитись отой проклятий Суліман, то хай він, Теофіл Безбородько, бодай цей один, найдорожчий скарб врятує для себе.

Неля!

Де Неля? Попалась йому під руки Зоня, що сварила Мариню за розбиту чашку.

— Де Неля? — спитав таким голосом, що Зоня здивовано глянула на нього.

— Неля? Катруся казала їй почистити срібло. Напевне, десь у ванькирику…

Тітка Клавда стягала зі столів скатерті і, заплямлені вином чи вишняком, відкидала набік. Вона мала свій певний спосіб виводити плями.

Катерина щойно видала вечерю дякам на веранді і, наказавши Марині подати фірманам в кухні позавчорашню рибу, яка вже мала підозрілий зеленкуватий відтінок, повна енергії, легким кроком входила в їдальню, коли перед нею стала Неля.

З розкошланим волоссям, з червоними плямами на шиї і злим блиском в очах, Неля здалася їй дуже підозрілою:

— Іди… Іди… до ванькира… бо там з твоїм Безбородьком щось коїться…

Задихаючись, Катерина влетіла туди, але, на перший погляд, нічого підозрілого не помітила. Безбородько сидів верхи на стільці і, схрестивши руки, затулив ними обличчя.

— Що тобі? — спитала Катерина не так стурбовано, як з підозрою. Думка, яку Катерина ніколи не хотіла допустити до себе, тепер почала боляче виникати у її свідомості. — Питаю, що сталося? — голос загострився. Нахилилась над ним, щоб відвести його руки від обличчя. Вдарив на неї випар алкоголю, і це трохи заспокоїло Катерину. — Що з тобою? — спитала втретє і по-материнськи обняла за голову. Безбородько стомлено притулився до її теплих, повних грудей.

Чи було то кохання? Чи лише вдячність? Чи втеча від самого себе?

За дверима у їдальні чи аж у салоні змагалися чиїсь голоси. Чути було, як пересувають столи. Хтось ударив по клавіатурі фортепіано й з грюкотом опустив покришку. Катерині почулося, що хтось гукає її.

За хвилину голос став виразнішим. Хтось кликав її, але вона не могла залишити Безбородька самого: таким здавався безвольним.

Невже ж так знеміг його алкоголь?

Раптом відчинились двері й тітка Клавда, за нею стрийко Нестор і його жінка, тітка Меланія, вуйко Зенко і ще хтось із своїх стали перед порогом ванькира.

Заговорила тітка Клавда:

— Де ти сховалась? Михасі хочуть від’їздити, а ключі від возовні[86] де упряж, у тебе.

Тоді виступив поперед усіх стрийко Нестор:

— Дорогі мої! Послухайте мене! Ми тут, пане добродію, сама родина. Скажіть мені, як довго, пане добродію, ця молода пара має ховатись по кутках із своїм коханням? Хай для всіх нас цей сумний день закінчиться радісною подією. Гелю, ходи-но сюди, Гелю! — звернувся у присмерк їдальні, звідки вже вели збентежену Олену. — Ходи-но сюди і благослови дітей!

Він був, як і всі присутні, трохи напідпитку і не в жарт закоханий в молоду Ілаковичку. Це збудило в ньому велику щедроту серця. Хотів усіх навколо себе бачити щасливими.

Безбородько підвівся. Каламутними очима повів по всіх, ніби шукав когось.

Катерина підступила ближче і торкнулась його плеча. Він вдячно притулився до неї.

— Пані добродійко, — промовив нарешті до Олени якимось чужим голосом, — пані добродійко…

Але стрийко Нестор перебив його:

— Не треба бавитись у формальності… Ми тут самі свої, одна родина. Брати і сестри, многая літа нареченим!

* * *

Безбородько протверезів, лише вийшовши на веранду. Дяки давно скінчили вечеряти. З подвір’я долинали голосні розмови, переривані сміхом вишнян, які, пообідавши, виряджались у дорогу.

На лавочці під вишнею два дяки п’яними хрипкими голосами критикували болгарський наспів.

Від городів тягло приємною росяною прохолодою. Безбородько вийшов за межі електричного освітлення, що падало з вікна, і тоді помітив, що на небі вже з’явилися зірки.

Він не міг очуняти після того, що допіру сталося. Чиркнув сірника, щоб закурити, і лише тоді у непевному світлі вогника помітив якусь похилену постать, що притулилася з боку веранди.

— Хто там? — обережно запитав, але постать не ворухнулась. Скидалося, ніби той хтось заглядав у віконечко ванькира. Безбородько зійшов зі сходів і попрямував до невиразної постаті.

Суліман!

— Ви що тут робите? — накинувся на нього Безбородько, але, усвідомивши, що саме від маклера може довідатись про те, що його цікавить, стримався і змінив тон. — Що ж, Сулімане, пропали ваші гроші?.. Як знаєте, Річинських проголосили невиплатниками. Що тепер буде? — запитав, тамуючи подих.

Безбородько вдруге засвітив сірник і потримав його на рівні Суліманового обличчя.

Суліман дмухнув на сірник.

— Попечете собі пальці, пане докторе! Пан доктор таке говорять, немов приїхали до нас з Марса або Венери. Де ж пан доктор таке бачили, щоб банкрот оголошував, що він — банкрот! На яке лихо йому треба це робити? Хто оголошує прилюдно, що він банкрот, то значить… ну, то значить, що йому вдалося обдурити дурну публіку

і зробити добрий інтерес. Я дивуюся, що пан доктор такий учений, а цього не розуміють…

Безбородько схопив Сулімана за лацкан, як за вухо, і потягнув за собою у глиб саду.

— Закурите, Сулімане?

— Дякую, пане докторе, я щойно курив.

— Суліман, а якби я вас запитав так просто з мосту: чи мають Річинські гроші, — що ви відповіли б мені?

— Що я відповів би? Я можу сказати, що я відповів би… Я… відповів би, що на таке питання я зможу дати відповідь трохи пізніше…

— Ви не певні, як у панства Річинських справи з грішми?

— Що значить — я не певний? Чому пан доктор не припускають, що мушу… що мені, може, невигідно тепер говорити правду панові докторові?

Безбородько тихо застогнав.

— Але ж мене заручили! — застогнав він якось безрадно.

Суліман торкнувся його плеча.

— Ну, ну! Заручили — це ще не весілля. Заручини, власне, і є для того, щоб молоді мали час надуматись…

— Суліман, — скартав його Безбородько, — я вас просив би не забуватись. Боюсь, щоб ви не згадали колись цю нашу розмову й не пожалкували.

Суліман не переставав усміхатись.

— Якщо й пожалкує хтось з нас, то… то тим буду не я. Пан доктор на мене ображені, що я ще сьогодні не можу сказати правду? Ну що ж, в кожного свої розрахунки, пане докторе, але щоб так зовсім не бути у боргу перед паном доктором, то одну правду я можу сказати… гроші, якщо вони є, вже забрала й сховала в надійне місце панна Катерина… І тільки панна Катруся дістане їх…

Безбородька вразило, як той маклер читав його думки.

— Суліман, ви чорт! — сказав з признанням.

— Ох, пане докторе, як я хотів би ним бути! Ой, як хотів би…

Безбородькові видалося, що на очах Сулімана блиснули сльози. Ні, не може цього бути. Напевно, йому так видалося. До біса! Не раз випивав більше, але ще ніколи не валило його так з ніг, як сьогодні. Правда, ніколи не мішав так багато різних напоїв!

Перше свідоме враження, що його мала Катерина Річинська, прокинувшись уранці по заручинах, було почуття несмаку.

Від природи позбавлена будь-яких романтичних нахилів і з природженим практичним ставленням до життя, Катерина ніколи не мріяла про нареченого, закоханого до нестями.

Мала ясний, Аркадіїв, розум і проникливі очі, якими бачила не тільки інших, але й себе. Та одного бажала всіма добрими і злими силами своєї душі: бажала, аби з тієї хвилини, коли Теофіл Безбородько попросить її руки, він належав уже їй. Мала то бути хвилина тріумфу й перемоги в її житті, а вийшла опереткова сцена з п’яним нареченим.

Її наречений не належав їй.

Правда, в очах світу досягла свого. Некрасива, а в порівнянні з своїми сестрами то навіть погана, не юна вже, хоч і не перезріла, з посагом, щодо якого прилюдна опінія не була певна, чи та сума доларів, яку зв’язують з прізвищем “Річинські”, означає капітал чи борги, сирота, пересічна дівчина, вона добилась того, що мала зробити найкращу в містечку й околиці подружню партію.

Та цей формальний успіх далеко не задовольняв Катерину.

Хоч не знала докладно, але мала темні, болючі передчуття, чому Безбородько ожениться з нею і чому не оженився б, якби міг цього уникнути.

Була певна, що він не відмовиться від того, що вчора скоїлося, хоч, напевне, не дуже багато пам’ятає з усього, що з ним творилось сночі.

Ні, Теофіл надто тонкий дипломат, щоб іти прямими шляхами. Проте це не означає, що він не знайде іншого, саме дипломатичного способу, щоб з честю розв’язатися з панною, якщо тільки переконається, що його розрахунки на посаг панни були безпідставними. Може, наприклад, зробити, як колишній наречений кузинки Аврельці, який безнадійним зволіканням шлюбу призвів до того, що кузина перша порвала з ним.

“Якось-то буде”, — підбадьорює себе Катерина і, одразу протверезівши, діловито вискакує з ліжка, накидає на тепле тіло халат і чимчикує до кухні, щоб наказати Марині, що робити сьогодні.

Мариня стояла навколішках, з ліктями на ліжку, і молилась.

— По великій милостині твоїй… замикайте двері, паннунцю, бо протяг тягне…

В кухні віддавало махоркою по вчорашній гостині фірманів. Через відчинене вікно напливав з городів росистий холодок. На драбину біля винограду вискочив сусідський жовтогарячий півень, залопотів крилами і бадьоро прокукурікав.

Починався день праці.

Мариня скінчила молитву. Здмухнула порох з долівки, статечно підсмикнула спідницю на колінах і збиралася бити поклони.

Катерина глянула на жовті, забруднені п’яти і відчула нехіть до пристаркуватої дівки.

“От клопіт, — беззлобно подумала Катерина, — важко з Маринею, а ще було б важче без неї”.

Химерна, як березневе повітря, то готова до самопожертви, то злослива, як горбань, працьовита, то знову, під впливом якоїсь хандри, сварлива й лінива, всезнайка, зі всіма безпардонно запанібрата, то знову сповнена удаваної покори вірної слуги, Мариня була трудною у співжитті.

Багато років тому увійшла в дім Річинських з Нелею на руках, яку піймала, здибавши на вулиці, і залишилась уже в ньому.

В хустині кукурудзяного кольору, в червоних відблисках сонячного проміння, що саме залляло веранду, з примруженими кучерявими віями, зарум’янена, з гарненькою дитиною на руках, Мариня справді виглядала надзвичайно.

— Зі шаут ві айне мадонне аус[87]— сказав Аркадій до Олени і не міг досить намилуватися незнайомою дівчиною, хоч, правду сказати, гарною Мариня не була ніколи. Мала добру постать і туге тіло, але широко розставлені вилиці і плескатий ніс хіба що трохи псували вигляд.

Захоплений появою української мадонни з дитиною, отець Аркадій під впливом першого враження, як то в нього часто бувало, запропонував дівчині лишитися за няню. Якось не здивувало нікого, що дівчина з місця погодилася на цю пропозицію і відразу мала стільки відомостей про їх родину. Знала не лише імена всіх дітей, але й примхи кожного з них, ба навіть деякі зовсім дрібні звички дому, як, наприклад, те, що отець Аркадій ніколи не пив на ніч чорної кави.

Загадка, якою, до речі, ніхто серйозно не цікавився, згодом сама по собі розв’язалась.

Мариня, тоді ще Марина, припленталась до міста аж під дім Річинських за слугою Річинських Василюшкою.

Саме з тих часів стрийко Нестор, який дванадцять років тому розпрощався з військовою службою, вступив на теологію і, щоб не ятрити серця неповторними спогадами, подарував свій мундир гусарина Василюшці.

Стрункий, пружний у ході, мов хорт, синьоокий, з чорним чубом, в сіро-блакитному однострої, Василюшка виглядав, наче красень з колоди карт.

Та факт, що Мариня закохалась у Василюшку, ще не означав, що Василюшка покохав Мариню. Навпаки, всі докази кохання і прив’язаності з її боку Василюшка сприймав з байдужим парубоцьким засоромленням й очевидною неохотою.

Чи кохав іншу, чи ще не дозрів до справжнього кохання — хто міг знати? Василюшка не любив говорити про ці справи.

Після трьох років праці в Річинських одержала Мариня невеличку спадщину по матері.

— Тепер Василюшка повинен оженитись на Марині, — сказала Олена, хоч у душі не вірила в таку можливість. Олена була переконана, що це тільки вона одна на світі спромоглась на геройство зв’язатися з чоловіком, якого не кохала.

Мариня густо почервоніла, а зненависть, що відбилась на її обличчі, настрашила Олену.

— Він не ожениться — ні зі мною, ні з іншою дівчиною, бо він до їмосці палиться…

— Що Мариня говорить? До кого він?.. — не наважилась Олена повторити сказане Маринею.

— До вас! — вигукнула вже просто Мариня, й Олена побачила, як у дівчини затремтіло підборіддя.

— Мариня п’яна, — проказала, стримуючись, Олена. — Мариня сама не знає, що говорить, — повторила ще раз ту саму думку і простягла руку, начеб хотіла долонею погладити дівчину по голові.

Мариня з дикою люттю відсахнулася.

— Хай їмосць не робляться приємні, — просичала низько й брутально.

— Ти припускаєш? — запитала Олена, задихаючись, і зблідла так, наче мала за хвилину впасти непритомна. Вся кров з голови збігла їй у ноги. Ноги затремтіли. Олена чула, як втрачає рівновагу.

Мариня глянула на Олену новим, сповненим радості поглядом і, схиливши голову, мов розкаяна грішниця, вийшла з кімнати.

Олена лягла на диван і, міцно затиснувши повіки, намагалася забутись.

Поволі з великого хаосу почали виникати логічні думки. Перша з них була — побігти до Аркадія і признатися йому, якої смертельної образи зазнала від дівки. Зажадати, щоб побив ту ледащицю і прогнав на сто вітрів з їх дому. Хай разом з нею прожене і Василюшку.

“Хоч за віщо Василюшку?”

Олена гарячково ловила, зв’язувала в один ланцюг поодинокі слова, інтонації голосу, вирази поглядів Василюшки, щоб сплести хоч би якусь підставу для Марининої підозри, але марно, не могла нічого знайти. Василюшка був завжди з нею бездоганно коректний.

Один тільки момент викликав сумнів. Сталося це в самому початку її життя з Аркадієм. Одного разу зіпсувався замок у буфеті в їдальні, і ніяк не можна було його відімкнути. Олена була тоді вагітна Катериною, сама не відаючи про це, а тому надмірно дражлива. Шарпнула ключем раз, другий, третій…

— Василюшко! — заволала, знервована до сліз з приводу такої дрібнички. Прибіг у ту ж мить, наче чекав під дверима. Покопирсав щось ножиком і вільно відімкнув. Олена захотіла й собі відімкнути химерний замок. І коли так поралась ключем біля замка, а Василюшка, схилений над нею з виглядом учителя, стежив за тією спробою, відчула раптом теплий подих на своїй шиї. Запитливо звела очі і ще встигла помітити рух Василющиної голови, що блискавично відсахнулась.

Виглядало так, ніби Василюшка нишком вдихав запах її тіла. Цей епізод давно вилетів в Олени з голови, і тільки неприємність, яку заподіяла їй Мариня, знову нагадала про це.

Щоправда, снився раз Олені Василюшка. Був у гусарській формі і танцював з нею вальс.

І хоч Василюшка був точнісінько таким, як наяву, Олена знала чомусь, що то не Василюшка, а Орест Білинський. Олена мала уві сні батистову, у білу гратку, сукенку, і рука його ніжно голубила її спину.

Не поскаржилась тоді Аркадієві на Мариню. І коли минула перша хвиля образи й Олена трохи заспокоїлась, вона інакшими очима подивилася на цю справу. Мариня теж не згадувала хоч би натяком про той випадок. Тільки її ставлення до Олени відтоді стало уважнішим і разом з тим фамільярнішим. Обидві зрозуміли це, як таємну угоду між собою, що мала тривати до смерті.

За кілька років після цієї пригоди Василюшка заповів одного дня несподіванку.

Пиячив уже тоді і тому насамперед упився, потім побрився, надів на себе святковий чорний костюм і церемонно попросив Мариню стати його дружиною.

На велике здивування всіх домашніх, Мариня відмовилась від такої честі:

— Було дати напитися мені тоді, як я спрагу мала. Тепер дякую вашеці[88].

Без жалю дозволила йому відійти від Річинських. Навіть не попрощалась з ним.

— Помре десь під ліхтарем, і пес не гавкне за ним, — сказала Олені, потім зітхнула смутно, — які ж то хлопи завжди дурні.

Василюшка відійшов, а Мариня залишилась. І нікого це не дивувало, ніби воно й не могло бути інакше.

* * *

Скінчивши молитву, Мариня пополоскала водою рот і взялася розпалювати плиту.

Катерина мала свій, трохи неприємний спосіб наказувати:

— Хай Мариня видасть снідання і зараз-таки віднесе срібло тітці Клавді…

— Отакої! Панна ще вчора потай забрали своє срібло.

Тітку Клавду челядь ще й досі називала панною.

Катерині не сподобався такий поспіх.

— Хай Мариня подасть сюди наше срібло, — але тільки-но почала лічити, відразу ж помітила брак лопатки для тортів. Лопатка була срібна, зроблена на зразок венеціанського мережива.

— Мариню, а де коронкова лопатка?

Мариня позіхнула на весь рот.

— А… а… а… панна забрали лопатку.

— Як забрали? — гостро спитала Катерина. — Що Мариня мовить?

— Забрали, та й годі! Казали, що то їх лопатка, а ми позичили в них її ще на хрестини Славусі і не віддали більше. А чи я знаю, як то було? Як я прийшла, то Славуся мала вже три рочки…

Катерині пригадувалося, ніби крізь сон, що колись тітка Клавда у приступі сімейного сентименту подарувала ту лопатку чи не Катерині навіть як найстаршій з-поміж сестер, а тепер так, по-злодійському, відібрала її назад.

Не повинна була цього робити. Тим більше поза Катерининими плечима. Фе!

— Та чого паннунця засумували через ту дурну лопатку? От будемо справляти паннунці весілля, і вже паннунця самі припильнують, щоб лопатка лишилась при паннунці.

Катерину завжди сердило те, як Мариня давала їй свої напучення. Вона навіть злилась на матір, що з однаковою покірною увагою вислуховувала Мариню, як і своїх дочок.

— Хай Мариня свої поуки тримає при собі, — і, щоб покласти край розмові про тітку Клавду чи пак про лопатку, заглянула Катерина в горщик, де саме кипіла кава. — Чого Мариня дає так трішки цикорію до кави?

— Бо їмосць не люблять багато цикорію.

То була неправда. Олена не розумілась на сортах кави. Зате Мариня під рукою Василюшки не тільки навчилася розпізнавати гатунки кави, але й мала свій, запозичений від самої графині рецепт готування цього питва, якого й дотримувалася з непохитною енергією.

— На підвечірок купить Мариня пачку ячмінної кави “Луна”, а ту зернисту каву, що є ще в хаті, хай Мариня засипле до пляшки, закоркує щільно, і будемо держати тільки для гостей.

Катерина в душі боялася Марині. Тому вона навмисно виклала свою думку рівним, упевненим тоном, щоб відразу приголомшити Мариню й не дати їй часу на заперечення.

Мариня аж цмокнула від образи чи здивування:

— А то що знову за новація? Як так, то будуть паннунця хіба самі ту “Луну” варити, бо я не вмію… Скільки років пилася в цьому домі людська кава, а тепер зачинають щось вигадувати. Як то кажуть… не стало господаря, то дехто починає вже нові порядки заводити…

Остання фраза була сказана півшепотом, і Катерина була рада з того, що могла вдати, ніби нічого не почула. Мариня, безперечно, мала сьогодні лихий настрій, і Катерина вирішила не дратувати її. По вчорашній тризні була сила праці, боялась просто зноровити дівку.

— Мариня повинна знати, що каву “Луна” виробляє наша українська кооперативна фабрика, і тому нашим обов’язком є підтримувати свій промисел… Навіть коли б та кава була менш смачна від справжньої, зернистої… Хай Мариня бере собі приклад з поляків чи хоч би з євреїв, як вони…

Але Мариня не дала їй докінчити думку.

— Ая, тої самої! Я цікава знати, чи директор “Луни” п’є на сніданок ту ячмінну. Напевно, п’є “Мокко” першої кляси… Ет… що мені паннунця тою кооперативною очі замилює?

Катерина замовкла. Вона інстинктивно вгадувала слова, що тремтіли в Марині на кінчику язика, але не хотіла почути саме з її уст.

Подвір’я перед хатою, таке завжди зразково чисте, було тепер устелене сіном і кінським послідом. Відразу з’явилась зграя горобців, що, розгрібаючи стеблинки, порпалася в смітті.

— Як упорається Мариня на кухні, — лагідно заговорила Катерина, — то треба буде подвір’я замести.

Мариня подивилася на Катерину довгим поглядом:

— Або то моя робота?

Мариня була не на жарт зла. Не розуміла (і це їй найбільш допікало), як то могло статись, як могло дійти до такого стану, щоб у цьому багатому панському домі, де хіба пташиного молока бракувало, раптом не вистачає кількох зайвих злотих у місяць на… порядну каву. Можна, вона це розуміє, і треба буде перестати купувати дорогі капелюхи, треба буде зректись ложі в театрі й балів, але щоб відмовляти собі в чашці зернистої кави?.. Не розуміла, не могла розібрати, чи їй тоді, за життя покійного (земелька хай буде йому пухом!), увижалось якесь химерне багатство, чи тепер плутається вона в якомусь кошмарному сні…

Помітивши, що Катерина все ж таки чекає на відповідь, буркнула:

— То фірмани повинні були зробити порядок за собою…

Катерина пропустила повз вуха і це зауваження. Вирішила твердо не датись дівці спровокувати себе:

— Чи Мариня була при тому, як фірмани забирали упряж з возовні? Не порозтягали вони там нашого сіна?

— Ая, тої самої! Акурат ксьондзівські коні їли б наше торішнє стухле сіно! Я, бігме, не знаю, пощо те сіно тримати? Хіба що їмость думають козу купувати… — додала прикро, примруживши свої все ще буйні, закручені догори вії.

Катерина мовчки укладала коси на голові, задивившись через вікно на чужі сади.

Мариня, ніби почуваючи, що не виведе сьогодні Катерини з рівноваги, заговорила лагідніше:

— Та сіна не порозтягували, але чугрівський фірман украв наше пужално від фаетона.

Катерину аж струснуло щось.

— Котре? Те парадне від повозу? Як украв? Що значить — украв? А де Мариня була?

Пужално, теж одна з фантазій Аркадія, було дороге, зі шкіри й лаку, щедро інкрустоване сріблом та міддю, справжній мистецький витвір. Власник похоронного бюро, що купив у Річинських коні й фаетон, дуже задивлявся на те пужално. Додавав десятку до загальної суми, проте ні Аркадій, ні Олена не могли зважитись продати ту цяцьку. Була думка, що, може, колись зберуться на коні і фаетон, але на таке пужално, зовсім певно, не спромоглися б ніколи. Катерині аж в очах замерехтіло від такої звістки. Запитала, не знати котрий уже раз:

— А де ж Мариня на той час була?

— Та де ж була? Тримала ліхтар, щоб могли добре виїхати…

— І він на Марининих очах украв? — не могла второпати Катерина.

— Хіба ж я знаю, чи то називається “украв”? — розсердилась і собі Мариня. — Паннунця на мене таким голосом, як би я з ним спілку мала, чи що? А то було так: як уже вмістились на бричці, він витягає пужално з дна брички, вже з батогом, та й каже до стрийка Нестора: “Подивіться-но, єгомость, що за пужално я пристарав!” Я зчинила крик, а він — по конях та й поїхав. А стрийко Нестор хоч би йому слово сказали.

— Пужална не подарую, щоб сама мала по нього поїхати, — подумала вголос Катерина. До Марині ж сказала: — Так не може бути, Мариню.

— Правда, я сама кажу, що так не може бути…

— Хай Мариня подасть мені фланель… Скільки разів я говорила Марині, що срібло не можна скидати на купу, а кожну штучку треба фланелею переложити… Мариню, а цей ніж! Хай Мариня подивиться на нього…

— Та що паннунця причепились нині до мене? Срібло чистила не я, а Неля… Хай уже з тією кавою впораюся, бо чую, що панни повставали, зараз снідати схочуть…

В коридорі пролунали кроки людини в сандалях, а вслід за тим почувся плескіт води.

— Зараз по сніданні треба відвезти вазони з квітами до городника… Треба було вчора подумати про те…

Мариня відставила каву набік і спідлоба глянула на Катерину:

— Не розумію… Чи насамперед подвір’я замітати, чи бухшпани[89] відвозити? Чей-ко не роздерусь надвоє…

— Могла б Мариня трохи делікатніше висловлюватись. Хай Мариня поторгується з візником… Не давати більше як злотого.

— Ая! Тої самої! Всі візники в місті знають, що в нас був похорон… Адже з такої оказії, як похорон чи шлюб, то кожний хоче скористати. Навіть мови нема, щоб котрий поїхав за менше як півтора злотого.

Мариня продовжувала готувати сніданок. Насипала цукру в цукерничку, накраяла булки і тепер укладала кусні в апетитну пірамідку.

— Та навіщо Мариня стільки свіжої булки накраяла? На снідання вистачило б тої, що з вечері лишилась.

— Ей, самі зачерствілі недоїдки! Я то висушу і перемелю на булочну муку. Хотіла-м запитати паннунці: а що на обід буде?

— З м’яса нічого не залишилось?

— Теж запитання!

— Бо то Мариня не шкодувала м’яса фірманам.

— Певно, що ні! Хай бідний хлоп теж скористає з оказії.

— Хай Мариня залишить свою філософію для себе, а краще подумає, що б то на обід приготувати. А як там з голубцями?

— В горщиках нічого не залишилось, хіба те, що з тарілок та з полумисків зібрала-м. Ніби те, що гості не доїли…

Катерина вдруге вдала, що не зрозуміла натяку:

— Хай Мариня зварить борщ на кістці від шинки і підігріє голубців, то й буде обід…

Мариня сплеснула в долоні:

— Та які голубці? Хіба оті недоїдки? Про мене, можу підігріти їх, але я їх не їстиму!

Катерина мала вже досить цієї балаканини. Але відповіла ще спокійно:

— Мариню, по-перше, по тих гостях, що були в нас, можна і недоїдки поїсти, а по-друге, ніхто цілого голубця не брав до рота…

У дверях спальні появилася Ольга з папільйотками на голові:

— Катрусю, що робити з постіллю татка?

Катерина переложила срібло фланелею і все разом віднесла до буфета, ключі від якого завжди носила при собі.

— Мариню! Мари-ню!!

— Я тут! Що знову сталось?

— Та те сталось, що я вчора звечора поклала за буфет літр вишнівки, а сьогодні не бачу її!..

— Та й не будете бачити! Ще вчора забрали її тітка Михасева…

— Як забрала? Що значить — забрала?

Мариня і собі підвищила голос:

— Та що паннунця причепились знову до мене? Хочуть паннунця, аби я сказала, що тітка вкрали, чи як?

— Добре… вже добре… хай Мариня не говорить так багато… але скаже до ладу: як то сталося?

— Та так сталося, що вчора стрийко Михась якісь гроші програли в карти, а тітці з тої гризоти аж голова розболілась. Прийшли сюди, і почали нипати за цитриною, і знайшли ту вишнівку. Подивились на світло, покалатали, чи добре заткана, і сховали до своєї торби.

— А Мариня стояла як мальована і дивилася спокійно, як працю розносять?

Мариня, за звичкою, креснула в долоні:

— А то що, я мала за барки з тіткою братись, чи як?

Я їм казала, що тепер, як паннунця заручились, то горілка придасться в хаті, бо треба буде пана доктора коли-не-коли почастувати, а тітка Михасева відповіли мені на те, що в них теж дві дочки і що до них теж може наречений приїхати. А я подумала собі, що найгірше, якби хтось захотів притулитись до такої терлиці, як та їх Аврельця…

Катерина махнула рукою, щоб Мариня замовкла.

— Хай Мариня іде до кухні і не плете тут, як з гарячки…

Вчинок Меланії Річинської глибоко обурив Катерину. Літр вишнівки — то не цяця-пужално, в цьому випадку не йдеться про фактичну вартість речі. Катерину взяла за живе сваволя родичів, зокрема Меланії Річинської, яка, по суті, навіть не була їм родичкою.

Що? Не стало голови родини… валиться будинок і… можна кожному, кому до вподоби, розтягувати по цеглині з руйновища? Що?

Попам’ятає Меланія ту вишнівку, не будь вона Катериною Річинською!

І приплив нової, злої енергії зігрів Катерину. Тепер розглядала, здавалося б, дрібний вчинок Меланії Річинської не як нетактовну поведінку злосливої родички, але як підступний виклик світу, що заздрив їй за Безбородька. Чітким солдатським кроком увійшла до їдальні.

— Мариню, — гукнула через коридор, — прошу накрити стіл до сніданку! Мариня, видно, забула, як снідається в нашім домі.

Мариня спантеличено повела очима по столі:

— Така парада, паннунцю, була добра колись.

— Тепер знову буде так, як колись, — різко обірвала Катерина. — Зрозуміла Мариня?

Мариня зіщулила очі і захихотіла в рукав. Бог свідком, що нічого так гаряче не бажала, аби в цьому домі було знову так, як колись…

Щоб знову могла подавати на снідання шоколад з французькими “бабочками” і грейпфрут з цукром на друге.

Хотіла збагнути дійсну вартість Катерининих слів і тому запитала облудно:

— Я хотіла спитати паннунцю, чи тих учорашніх голубців залишити й для пана доктора на вечерю? Бо я мусила б їх до пивниці віднести, щоб не скисли…

Катерина подивилась пильно на Мариню. Надто добре знали одна одну, і тому виключалась поміж ними будь-яка гра.

— Ні. Для пана доктора принесе Мариня від Кремера пачку сардинок, цеглинку масла і коробку айдамського сирку.

— Тої самої! Нема дурних, — відразу збунтувалася Мариня, — хай іде хтось сміливіший, бо я більше до Кремера не піду! Ми вже стільки наборгували там, що я не маю лиця показатися йому перед очі. Він завжди дивиться на мене такими очима…

— Ет, на Мариню кожний зараз дивиться. По-друге, що то за слово: “наборгували”? Є через хворобу татка, а потім через похорон деякі неврегульовані рахунки, і більше нічого. Дрібничка, яка вирівняється при першій нагоді, і нема про що стільки говорити. Розуміє Мариня?

Мариня смикнула плечем:

— Що тут не розуміти? Але хай паннунця вже за одним махом урегулюють, чи як то кажеться, і молочарку, бо баба мені дихати не дає.

— Все буде, — з достойністю відповіла Катерина, — все наладнається, лише трохи терпеливості. Як тільки пан меценас Білинський переведе наші цінні папери на гроші, все зразу поліпшиться в нас, побачить Мариня.

— Та коби бог дав, — зітхнула побожно Мариня, — бо видять паннунця самі, що паперів ніхто не хоче… кожному тільки грошей… грошей давай… Такий тепер світ настав. Але як паннунця кажуть, що все буде добре…

Хоч як вірогідно запевнила Катерина Мариню про те, що все буде добре, в глибині душі та не мала переконання, що в цьому домі буде ще колись так, як бувало за життя покійного отця каноніка.

Правда, був такий момент, коли Марині здавалося, що Катерина для якихось невідомих їй цілей приховує перед нею дійсний стан добробуту, маскуючи його бідністю. Але тепер Марині вже все ясно. Зрозуміла нарешті, що вчора ховали вони не самого отця Аркадія, — в кам’яний погріб замурували вони й свою долю… Гай… гай…

Мариня вислизнула за двері, а Катерині раптово зробилося холодно.

Покірність, з якою вийшла Мариня, здалась нещирою. Виникла раптом велика охота скочити ще на хвилинку під ковдру, але перемогла себе і пішла у ванну. Холодний душ стряс тіло, проте Катерина не закрутила крана, а навпаки — ще більше підставила плечі під тугі струмені.

“Треба гартуватись, — подумала, надаючи глибшого, наче символічного змісту цим словам, — треба гартуватись, бо життя, що йде назустріч, кострубате й неласкаве, як батоги цієї холодної води, що ріжуть по плечах”.

Після того, як розтерла себе рушником, відчула в собі знову тепло. Сприйняла його, як животворну силу, а найприємніше було те, що сила така мала джерело в ній самій.

* * *

Безбородько чує тривожний стукіт у двері, але неспроможний подати голос, запитати, хто там так настирливо стукає. Не спить, але й не може вхопитися за нитку свідомості, не може зрозуміти найважливіше: де він і що з ним.

— Пане докторе!.. Пан доктор чують мене?

Це голос його господині, пані Бровко.

Ах, правда, він у себе на квартирі. На власному ліжку. Напроти гобелен — жінка-риба, в який він уже кілька хвилин несвідомо вдивляється.

— Я зараз, прошу пані!

Миттю зіскакує з ліжка, поспішно накидає на себе халат, повертає в замку ключ і плигає знову в нагріту постіль. Не звик, не любить неодягненим показуватись людям на очі.

Обережно входить пані Бровко і приносить з собою приємний запах кави. Пані Минодора Бровко нічим не нагадує собою тип господинь старих кавалерів. Вона елегантна, помірковано балакуча, дбайлива, але не нахабна. Любить знати чужі таємниці, але не любить чванитись ними. Одним словом, поважна дама. Як і годиться вдові полковника. Так, вона була вдовою полковника австрійської армії і гордилась цим не менше, як дехто орденом. Поміж кандидатів і квартирантів вибирала людей інтелігентних, якщо не можна було знайти кого-небудь із свого кола.

— Я дуже перепрошую, пане докторе, але недавно приходив якийсь післанець з лікарні й не міг достукатись до пана доктора. Мене занепокоїв такий міцний сон пана доктора, і я вирішила на свою відповідальність спробувати розбудити пана доктора. Я дуже перепрошую. Слава богу, що все в порядку, а то я вже… я вже не знала, що й думати…

Вона стоїть біля дверей, висока, в чорній, з білим блискучим комірчиком, сукні, срібноволоса, з не старим ще, дуже блідим лицем, зі схрещеними, такими ж ненормально білими руками на грудях, і з прихильним заклопотанням чекає відповіді.

— А де ж той післанець?

Пані Бровко схиляється чемно, з відтінком провини.

— Я дуже перепрошую, але він не хотів чекати. Вже дванадцята доходить. Він тільки просив, щоб пан доктор потрудились до лікарні…

Безбородько захотів позіхнути, але вчасно утримався.

— Добре, пані добродійко… Дякую, що ви збудили мене. Це правдоподібно Мажарин турбується про своє чергування. Здається мені, що вчора на тризні у панства Річинських я невдало помішав трунки і прийшов з малим шумом в голові додому…

— Ах, правда, — зітхає пані Бровко, співчуваючи невідомо лише кому: аналогічним подіям у своєму житті чи лихові знайомих Річинських, — вчора був похорон блаженної пам’яті отця каноніка. Бідна пані Річинська… Це страшне — лишитись самій, без пенсійного забезпечення, з п’ятьма дівчатами…

Безбородько насторожується: як розуміти її слова? Незручно попросити пані Бровко докладніше викласти свою думку про маєтковий стан Річинських. Але його пече знати, що саме пані Бровко думає про цю справу… Він вважає, що зі всіх його знайомих вона єдина могла б об’єктивно поставитись до факту його заручин. Безбородько боїться безпосереднім запитанням про фінансові справи Річинських викликати у пані Бровко підозріння, які могли б кинути тінь на його добре виховання.

— Але, — зондує він грунт, — з Річинськими добре бодай те, що не лишились без сотика за душею, як то кажуть…

Пані Бровко — дама у всіх відношеннях. Вона нічому не дивується занадто і тепер тільки підносить злегка вгору свої підчорнені брови і питається з поблажливою усмішкою:

— То пан доктор теж належить до тих, що вірять в казочку про маєтність Річинських?

І, ніби нічого не сказавши, бере з етажерки ножички, обтинає висохлі листочки пеларгоній на підвіконні.

Безбородько аж підвівся на ліжку. Що це? Осторога приятеля? Заздрість господині, що втрачає доброго квартиранта? Чи, може… бодай не казати… ревнощі підстаркуватої жінки? По двох роках, так би мовити, культурної приязні адже має він моральне право вимагати бути з ним щирою, без рукавичок, там, де йдеться про його життєву кар’єру? Вже слину проковтнув, щоб запитати пані Бровко, звідки в неї такі відомості, як перед його очима виник, як привид, Суліман.

Суліман! Як живі постали перед ним вогкі очі маклера. Свердлив учора тими очима душу і намовляв одружитися з Катериною.

Який інтерес міг мати Суліман в тому, аби Безбородько зв’язався з Річинськими? Тільки один посаг Катерини може допомогти Безбородькові виплутатись з грошових зобов’язань перед купцями, яким Суліман ручився за нього. Хто знає, може, саме за порадою Сулімана Річинські дозволяють кружляти таким непевним версіям про свою маєтність.

Пані Бровко продовжує делікатно обтинати сухі бильця пеларгоній.

— Не знаю, чого вони такі мізерні… Сказати б, дим цигарковий шкодить їм, але ні… Пан доктор так рідко коли дома бувають…

— А ще рідше коли курю. Пані добродійко, прошу хвилинку не дивитись…

— Ох, пане докторе! — лякається пані Бровко. — Я можу вийти.

— Ні… ні, прошу тільки хвилинку…

Хвилинки, не більше, потребував Безбородько, аби глянути в дзеркало, натягти штани, всунути ноги в капці, причесати скуйовджену чуприну.

— Вітаю вас, пані добродійко, у своїй хаті, — елегантно підходить Безбородько до пані Бровко, церемоніально цілує в руку і додає, не дивлячись у вічі: — Прошу погратулювати мені.

Пані Бровко, мабуть, подобається така гра, і вона запитує в тон високим голосом:

— О, а то з якої нагоди?

— Я заручився вчора, — відповідає стиха Безбородько.

— Так? — питається якось дивно пані Бровко, ніби зовсім не вірить. — Так?

— Так, — притакує глухо доктор і по мертвій хвилині додає ще: — З панною Річинською.

Рука пані Бровко безвільно зісковзує з долоні Безбородька. Безбородько відчуває, як між ним і панею Бровко шириться порожнеча. Голос її тепер лунає ніби здаля, такий він безбарвний:

— То неможливе, пане докторе.

— Але ж то факт, пані добродійко, — борониться безрадно Безбородько.

І знову мертва тиша. І знову відчувається, як постає між ними оте, порожнє й чуже.

— Пан доктор дарують… Але я не можу цьому повірити. То неможливе, пане докторе.

— Але чому ж? — втрачає терпець Безбородько. З нього вже досить цієї дипломатії, цієї смішної гри у піжмурки. Він не хоче пам’ятати, що в особі пані Бровко має аристократку, перед якою він понад два роки намагався грати роль людини з бездоганними манерами. Він тепер є таким, яким він є, — безоглядний і до нестями самозакоханий.

— Я хочу нарешті знати, що означають ці натяки!! — Тон його голосу, вираз його обличчя мусили налякати пані Бровко, бо ця врівноважена дама вискочила з кімнати із спритністю дикої кішки, не зачинивши навіть за собою дверей. Безбородько почув тільки клацання ключа у дверях спочивальні пані Бровко.

Замкнулась на ключ від нього! Тепер на Безбородька найшло розслаблення, і він відчув неприємний осадок на серці. Тільки тепер зрозумів, як йому кортіло, щоб пані Бровко поставилась до його заручин прихильно. Був на свій лад забобонний, і її прихильність вважав за добру ознаку для всього свого майбутнього. Носився навіть з думкою попросити її заступити йому на весіллі покійну матір, якої не запросив би навіть, коли б жила. Коли й вагався щодо цього, то тільки зважаючи на Річинських. Не знав, як вони поставилися б до зубожілої аристократки.

Мав найкращі наміри, а тим часом що з цього вийшло… Було так нестерпно на серці, що хвилинами боровся з собою, аби не постукати у двері пані Бровко, не попросити пробачення в неї. Але… за віщо мав пробачатись? Чим, до біса, образив цю чепуруху? Правда, підніс трохи голос, але ж тільки голос, не руку. Треба ж і собі мати якесь почуття власної гідності, хоч ми не з військових, а з простих-таки міщан. Минула ще хвилинка. Безбородько зрозумів — муляє йому не так гнів пані Бровко, як те, що вже нічого від неї не дізнається про фінансові справи Річинських. Хоч звідки вона могла б мати якісь вірогідні відомості, коли ціле містечко ламає голову над цією загадкою і не в силі її розв’язати? Дійсно, єдина людина, що має право голосу в тій справі, — це Суліман.

Суліман хоч і не намовляв його одружитися з Катериною, проте й не відраджував від цього кроку. З незрозумілих для Безбородька причин маклер пообіцяв лише пізніше висловити свою тверду думку в цій справі.

Такі міркування цілком заспокоїли Безбородька. З’їв сніданок, який підсунула йому невидима рука, поголився, викупався, хоч звичайно остерігався брати ванну після їжі, скропився своїми улюбленими “Червоними маками”, одягнув новенький, до речі, ще не оплачений перлисто-сірий костюм, туго пов’язав темно-блакитну краватку, велюровий капелюх у руку — і моє поважання!

Не міг досита намилуватись своїм відбитком у дзеркалі. Крутнувся на п’яті, надів капелюх на голову, отак злегка набакир, уклонився галантно своєму двійникові, зробив “перське очко”[90] до того рум’яного красеня напроти і з великого внутрішнього самовдоволення ніжно, любовно поплескав себе по щоках.

Надто добре почував себе, щоб лякатись примар! Якщо й загрожувала йому будь-яка катастрофа, то неможливо, щоб не відчував того! А поки що мав одне передчуття: успіху й перемоги.

Еластичним кроком вийшов на вулицю. Було в його легкій ході, в самовдоволеному виразі обличчя щось таке привабне, що незнайомі жінки усміхалися йому.

Куди вдатися? Повинен піти до лікарні, але не хотів появлятися там перед третьою. Не хотів, щоб головний лікар дізнався, що вони з Мажариним помінялись чергуванням.

Раптом спала йому щаслива думка зайти до Валі на квартиру. Вона вчора мала теж нічне чергування. Завжди комбінувала так, аби чергувати разом з ним. Отже, сьогодні буде, напевне, вдома!

Валя мешкала на Сніговій вулиці в похмурому, незграбному будинку, який колись, мабуть, служив за готель, про що свідчила й коридорна однокімнатна система.

В тому будинку мешкали різні підозрілі типи, тому Безбородько уникав туди заходити, а коли складалось, що мусив зайти, то фігурував там як “професор Ястремський”. Щоразу, коли покидав той будинок, обіцяв собі неодмінно подбати, аби Валя перейшла на іншу квартиру. Сама Валя висміювала його вразливість. Який-бо їй клопіт, хто живе поруч з нею? Вона й так, крім власниці, кравчихи Люсі та манікюрші Мані, ні з ким не знається, ні з ким не сходиться, ні в кого не буває. А її квартирка, він же й сам не заперечує, з вікнами на південь, суха, чистенька.

Валя приїхала півроку тому з Рівного. Закінчила там медично-санітарні курси і тепер відбувала практику в лікарні. Безбородькові вона відразу запала в око.

Немилосердно молоденька (у лікарні жартували з неї молоді лікарі й санітари: мовляв, з Валею небезпечно починати роман, бо її охороняє ще рука прокурора), брюнетка з білим личком і характерним, обіцяючим мошком у кутиках уст, із здоровими вогкими зубами, наївна, по-дитячому безпосередня, щира, як переважно волиняни, Валя до того впливала Безбородькові на нерви, що він свідомо старався уникати її. А вона, як навмисне, сама попадалась йому під руку.

— Ах, докторе, — заводила співучою волинською говіркою, — де ж ви пропадали? Як же ж скучно було! Не було мені прямо життя без вас, немає тут… нема до кого по-людському заговорити… Скажіть, докторе, чи я справді так погано по-польськи говорю? Чого вони завжди дражнять мене?

— Вони вас люблять, Валюшо, тому й дражнять…

Копилила губи і вдавала ображену:

— Спасибі за таку любов!.. А от ви мене теж любите, правда? А не дражните?..

Не знав, що відповісти на це. Дитина це чи рафінована панянка з тих, ліпших? Не міг розуміти цього навіть він, старий лис.

Пізніше з власного почину завела моду готувати йому другі сніданки. Снідали таки в її кімнатці. Любила сама покраяти булку і пальцями класти шматочки йому до рота.

Дратували його невимовно дотики тих рожевих пальчиків. Натякнув якось багатозначно:

— Забери пальці, мале, бо не втримаюсь і вкушу… потім будеш плакатись на мене.

Зарум’янилась аж по комірець шпитального халата. Потім щиро глянула на нього і відповіла з роззброюючою простотою:

— Як буду плакатись, то не на вас…

Був певний, що має справу уже з жінкою, і тієї ж ночі взяв її… А вранці, переляканий, намагався не попадатися їй на очі. Боявся сліз, докорів, а над усе — претензій.

Валя відшукала його сама в кімнаті старшої сестри. Була усміхнена, звичайна, тільки з ледве помітними синцями під очима.

— Що це ви справді, докторе, начебто уникаєте мене? Які ж бо ви… єй-бо! Казала ж я вам, що як укусите, то плакатись не буду, — от і не плачу! Не личить, щоб друзі та гнівались одне на одного!

Безбородько, вдячний, схопив її в обійми і цілував, начеб смакуючи окремо уста, очі, вуха, шию, навіть носик.

І тепер, коли дізналася, що вчора заручився з іншою, так само не мала претензій до нього. Тільки ніби невловима тінь пробігла по обличчі, але Валя опанувала себе:

— Щасти боже, докторе, всього хорошого…

Змила саме голову і закутала її по-турецькому в рушник. Струмочки води сповзали по скронях. Очі під вогкими, збитими у косички віями стали немов ширшими, виразнішими. У гранатовому в білі горошки халатику виглядала якось особливо вузькою в плечах, схожа на хлопчиська.

— Покажіть мені свою наречену, докторе…

— Я не маю її фото, — сказав недбало і скривив глумливо губи.

Подивилась незрозуміло на нього, потім гучно розсміялась:

— Як же ж це так? Хороший з вас наречений! Таж навіть я маю вашу фотокарточку!

— Якщо маєш, то тепер повернеш мені! — сказав з притиском. Не міг пригадати, коли він дав їй свою фотокартку. Як правило, був дуже обережний у таких справах.

Валя заперечливо мотнула головою:

— О, вибачте, на тій фотокартці не ви самі, а весь наш шпитальний персонал… І не від вас вона мені дісталась. Маю її собі на спогад, докторе! Я знаю, — причісувала волосся до сонця у вікні і говорила, не дивлячись на Безбородька, — що ви зовсім не той, за кого я вас уважала, — але що це кому вадить? У всякому разі, постараюся пам’ятати тільки хороше… Може, ви цього, — засміялась, — і не розумієте як слід. Коли я приїхала в лікарню, то спочатку гадала, що не витримаю тут і доби. Чуже місце… чужі люди… чужа мова… а от з’явилися ви, і все змінилось. А крім того… — підняла жмут волосся з чола і, закинувши його назад, подивилася просто у вічі Безбородькові, — але ви не смійтесь з дурної дівчини, крім того, лікар, та й ще лікар-українець… Було для мене чимось недосяжним… І ось ви… були прості зі мною… жаліли мене…

Не міг слухати такої мови.

— Лишім це, Валюшо.

Замовкла слухняно, але по хвилі запитала:

— Коли ваше вінчання? Прийду на вінчання подивитись на вашу наречену.

— Ти не прийдеш на моє вінчання, — відповів таким тоном, що Валя відразу споважніла.

— Чому? — спитала по-дитячому.

— Бо мені соромно… Вона негарна, — признався неохоче.

— Так? — засвітились очі у Валі. — Так? То, значить, ви не кохаєте своєї нареченої?

Безбородько дипломатично промовчав.

По хвилині відгукнувся по-менторському:

— Лікар, Валюшо, мусить з багатою женитись, коли сам небагатий.

— Це страшне, — зітхнула співчутливо, — це страшне, докторе: бути приреченим жити з кимось ціле життя і не любити його… То, значить, — спала їй інша думка, й очі знову заясніли, — то, значить, ви любите когось іншого?

— Так, — відповів неохоче, і Неля з’явилась перед ним, але, помітивши, що Валя відносить цю відповідь до себе, сказав, аби порадувати її: — Я мушу з багатою женитись, Валюшо, але у твоїй кімнаті в лікарні… завжди знайдеться місце для мене у… твоєму ліжечку. Правда, зозулько?

Валя подивилась на нього невиразним поглядом, ніби не зрозуміла одразу, що мав на думці. Потім схопилась за скроні і почала машинально потирати їх тоненькими пальчиками:

— Боже… які ви підлі… докторе… Які ви страшенно підлі, і як мені сором… як мені боляче, що не можу відразу викинути вас з пам’яті!..

— Що з тобою, дитино? — запитав сердечно. Її розпач був щирим і саме тому вразив Безбородька.

Валя так енергійно трусонула головою, що одна краплина води впала Безбородькові на лице.

— Дурниці! Нічого мені… Ви тільки такий, який ви є… Я до вас ніколи не мала претензій і тепер не маю. До себе однієї маю претензії за те, що бачу… Що бачу, хто ви, і, на ганьбу собі, не можу ще викинути вас з пам’яті і серця. А тепер ідіть собі, докторе! О господоньку, — засміялась крізь сльози, — так рідко коли заходите до мене… Раз зайшли і застали таке безладдя… — і вона заметушилась ховати таз з водою, розвішувати мокрі рушники, ногою розтерла воду на підлозі.

Безбородько зрозумів, що нема на що більше тут чекати.

— Бувай здорова, Валюшо, — не насмілився підійти до неї і поцілувати.

— На все добре, пане Ястремський!

Безбородько глянув на дівчину й не пізнав її.

Не залишилося й сліду від Валюші, наївненького дівчатка з Волині. Перед ним стояла, схрестивши на грудях руки і холодно посміхаючись, молода, чужа жінка. Безбородько відчув острах: ще хвилина — і ця чужа відчинить двері, мовчки вкаже йому на них.

Не оглядаючись, як надламаний, зійшов доктор Безбородько сходами. Було по-дурному незручно, почував себе винним, хоч не бачив вини за собою, і це зовсім зіпсувало йому настрій.

Сонцем залита вулиця, барвистий рух на ній, білі, немов бавовняні, хмаринки на блакитному небі повернули знову добрий настрій.

“Що ж, — подумав з притаманною йому легковажністю, — з дитиною не лишив я її, а не я зірвав би ту квітку — зробив би це хтось інший… Мене ж бодай кохала…”

У лікарні ще нічого не знали про заручини Безбородька з панною Річинською і тому сприйняли новину з великим галасом.

Це гористе місце мальовничим півострівцем врізувалося в річище Пруту, примусивши ріку зламати тут рівну лінію свого бігу і утворити опукле коліно.

Наче з помсти за ці збитки, Прут з кожною новою повінню підмивав і підмивав береги півострівця, доки однієї особливо водянистої весни зовсім не відрізав прибережну частину від материка, і захисна смуга тернового живоплоту, яка колись охороняла панську садибу від стихії, опинилася тепер на межиріччі, відділена від материка рукавом Пруту.

Скалисте узгір’я і стрімка прірва робили це місце непридатним навіть для випасу худоби, до того ж дорогу внизу люди зорали і загородили, лишивши тільки перелаз. Одні тільки кози знаходили тут справжній рай для себе.

На цьому безлюдному пустирі Бронко дожидав Каминецького.

Власне, домовлялись вони зустрітись о шостій внизу, на березі Пруту. Та Бронкові до того набридло вдавати риболова, що він, раніше байдужий до цього, такого невідповідного його темпераменту спорту, тепер остаточно зненавидів його.

Ясно, якщо тільки замайорить на березі рибацький бриль Бориса Каминецького, Бронко прожогом збіжить униз. Та, завжди такий точний, товариш Каминецький чомусь не приходить, хоч на ратуші вибило вже тричі.

За чверть сьома.

Бронко звівся на ноги. Треба глянути вниз. Може, Каминецький сидить десь на плиті і так злився своїм сірим полотняним костюмом (а тут ще й бриль у тон!) з попелястим фоном каменя, що й помітити його годі…

Каминецького на березі нема. З публіки сюди майже ніхто не заходить. Рвучкий біг води в коліні, що буквально валить людину з ніг, каменюки, які стримлять з води, немов обезволосені голови утоплеників, відстрашують пляжників від цього місця.

Від води потягло відсвіжуючим леготом.

“А, — подумав Бронко, — не вадило б скупатися сьогодні ще раз!”

Сонце, яке годину тому відбивалося від купола нашівської церкви мільярдами сліпучих іскорок, тепер спрямувало своє розпечене око на ліс Майданської гори по той бік Пруту.

Зелена листва буків і кленів зайнялася вогнем. Небо над лісом зачервонілося, і вже важко було розрізнити, хто кому — ліс небу чи небо лісу — служить дзеркалом.

Наше залишилося в прозорчастій, ніжно-фіалковій півтіні. Пелена нагрітого, теж фіалкового, тільки з голубим відтінком, повітря прослалася над містом, ніби молочна дорога.

З висоти, на якій стояв Бронко, видніли лише покрівлі Нашого. За тією пеленою мерехтливого повітря всі будівлі, за винятком купола церкви, ратуші і гострого готичного меча костьолу, зверху здавалися однаковими.

“Е, — спало Бронкові на думку. — Якби так познімати покришки з будинків та заглянути в коробки фешенебельних квартир та халуп, — панорама була б куди різнорідніша!”

А все ж таки де Борис Каминецький?

Чіпляючись за кущики вересу та верболозу, Бронко спустився вниз до ріки.

Дрібні камінці вибивались з-під ніг і летіли вниз, шарудячи сухотрав’ям, ніби меткі ящірки.

Бронко роззувся, витрусив з черевиків пісок, перейшов босоніж рукав ріки і, продершись крізь шпалери тернини, дістався до їхнього місця — ансамблю кам’яних брил.

Тут він приліг на теплу рінь, спершись головою об камінь, мов на подушку. Лежав отак, втупивши зір у небо, поскороджене ребристими хмаринами, і думав, не знати котрий вже раз, про те, що в його житті повинна нарешті настати якась зміна.

Почуття незадоволення собою, глуха свідомість, що він і досі топчеться тільки в передпокої справжнього життя, вперте переконання, що завдання, які він отримує як комсомолець-підпільник, — це дитяча забавка в порівнянні з його моральною готовністю, почуття невижитого, вічно приглушуваного старшими товаришами юнацького пориву, незаспокоєна і тим пекучіша тута за справжньою діяльністю, гідною революціонера, шарпали Бронкове серце. Відчував, що міг би дати незрівнянно більше, — та що тут балакати! Всього себе він готовий віддати для справи революції. А як окружком і комсомол використовують цей його священний вогонь?

Чи мав він право підозрівати, що старші товариші мають упередження до його молодості й недосвідченості? Невже ж і досі пам’ятають його невдалу юнацьку затію, яку, нікуди правди діти, породило не що інше, як гаряче бажання прислужитись справі революції?

Еге, був такий гріх за Бронком Завадкою.

У перше півріччя свого перебування в комсомолі Бронко Завадка виробив проект збройного повстання на Покутті. Проект, розроблений в деталях, йому самому видався блискучим: насамперед роззброїти гарнізон, провівши перед тим агітаційну роботу серед солдатів, заволодіти зброєю, випустити з тюрми політичних в’язнів і тут же озброїти їх, створити народну гвардію у місті, захопити магістрат і пошту… І як же він був приголомшений, буквально до шуму у вухах, коли почув від товариша Каминецького, що це все дурниці, бо для революції в даних умовах ще не настав час.

Підняти тепер народ до повстання — значить, приректи його на цілковиту поразку.

Може, саме тому, що Бронкові від напливу крові шуміло в голові, як у млині, він не відразу зрозумів, що йому говорять.

Борис Каминецький мусив повторити: в даних умовах не час для повстання. Щойно тоді дійшло до Бронка, і він відразу звівся дибки: чекати? Доки чекати? Чого чи кого чекати? Ще мало тюрми переповнені народом? Ще мало сваволі каральних загонів по селах? Як довго гальмувати священний гнів народу? Хіба товариш Каминецький не читає газет?! Адже немає ночі, щоб не палало небо від пожеж! А масові страйки робітників, а криваві демонстрації безробітних, а походи голодних жінок і дітей — це ніщо, так?

Народ готовий хоч сьогодні до повстання, але, на жаль, немає проводу, який повів би його.

— І ти, — флегматично спитав Каминецький, — збираєшся той провід очолити? Ну, ну, дай боже нашому теляткові вовка з’їсти!

Бронко відчув, як у нього затремтіли губи. Каминецький змінив тон. Можливо, йому просто стало жаль недосвідченого хлопчиська.

Він ще раз, але вже без іронії, повторив, що тепер повести народ на збройну боротьбу — значить, обезглавити клас, погубивши найкращі сили.

Бронко й далі не здавався.

А коли ж тоді пролетаріат стане сильним? Та чи й взагалі зможе він коли-небудь увійти в силу, якщо його зростання безнастанно глушать свої і чужі? Риску боятись? Смішно і нікчемно (Бронко несвідомо почав орудувати фразами, які чував, тільки в іншому контексті, від свого шефа). Їх мало? Але завжди так було й буде, що рішуча меншість веде за собою нерішучу більшість! А тих, що робили Жовтневу революцію, була більшість?

В якийсь момент Бронко помітив, що Каминецький приглядається до нього з поблажливою усмішкою.

Ах, гратись ним? Бронко роздер писаний кров’ю і потом план повстання і кинув клаптики паперу в обличчя Каминецькому, наче рукавичку.

Так!

При тому сказав те, що думав у ту хвилину: є людці серед нас, які не поспішають робити революцію, бо їм і без неї живеться непогано.

Потім біг вулицею в ніч, як амок[91] стримуючи ридання. Боляче переживав провал справи, в яку вклав усю свою душу. Бронко в своїй уяві так детально змалював усе повстання, що вимріяне ніби стало дійсністю, але від цього ще більше ятрило його велике розчарування у своєму вчителеві.

Каминецький пішов услід за Бронком і знайшов його знесиленого у лузі над Прутом.

Просиділи вони на оцих кам’яних брилах майже до світанку. Бронко остаточно визнав слушність повчань старшого товариша, хоч біль від розчарування ще довго отруював йому життя.

— Я вже зрозумів, — сказав на світанні Бронко. — Все зрозумів, одного лише не розумію… Як все ж таки робити революцію?

— А ти виховуй у собі готовність. А то знаєш: вдома — лев, на війні — тхір. Розумно?

Та це було два з половиною роки тому. З того часу Бронко виріс у всіх відношеннях. Став здоровенним доробалом, а товариші не помічають цього й надалі годують його з рук політичною… манною кашкою!

Колись Борис Каминецький сам говорив, що тюрма — це найкраще випробування для підпільника. Бронко двічі сидів у поліцейських арештах, — а це куди страшніше за тюрму, — і в обох випадках не заплямував честі революційного підпільника. За першим разом на привітання так вдарили у вухо, що з тиждень нічого не чув і двоїлося йому в оці з того самого боку. За другим разом три доби провів у камері по кісточки у воді.

Якого ще випробування потрібно їм від нього?

Двадцять чотири роки прожив він на білому світі і з них майже три роки — підпільником-комсомольцем. А що він, Бронко Завадка, зробив за цей час такого, про що міг би з гордістю сказати самому собі: так, це діло моїх рук?

Розповсюдження листівок, друкування, а згодом і редагування їх, вербування нових членів у підпілля, влаштування конспіративних квартир, організація поступових гуртків серед гімназійної молоді, транспортування нелегальної літератури, активна співучасть в організації Першотравневих демонстрацій, виступи на зборах ремісничої молоді — все це так, все це правда, все це дуже потрібне, але все це не те, про що людина, умираючи, мала б право сказати: “Товариші, я відходжу від вас, але діла мої залишаються з вами”.

І тут Бронкові по асоціації згадались, — власне кажучи, не згадались, бо він до того був пройнятий ними, що видавав їх у думках вже за свої, — слова Миколи Островського:

“Самое дорогое у человека — это жизнь. Она даётся ему один раз, и прожить её надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жёг позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире — борьбе за освобождение человечества”.

Згадалася і обставина, яка передувала знайомству Бронка з творчістю цього автора. Було це вже після того, як він приніс додому свою першу славлену тижневу заробітну плату і як про милу несподіванку з такої небуденної нагоди дізнався, що Філіпчук пошив старого Завадку в дурні.

Правда, Бронко не був ніколи особливо близьким душею з батьком. Деспотична, замкнута натура старого унеможливлювала будь-які сердечні взаємини між ними. Бронко з самого дитинства горнувся більше до матері, хоч іноді й грубіянив їй. Особливо це позначалося у віці дозрівання. Проте сам факт, що Філіпчук посмів обманути батька, попросту зробити дурня з його батька, вивернув всю душу Бронкові навиворіт.

Вже тоді Бронко заприсягнув взяти реванш над шахраєм.

А яку комедію хотів Філіпчук втяти з тими Бронковими двадцятьма злотими на тиждень?

Хіба не скидалося на те, що, обдуривши батька, він хотів зробити дурня ще й з сина?

Було так, що через якийсь час після візиту батька Завадки до Філіпчука викликав він Бронка до себе. Бронко чекав, що Філіпчук почне глумитися з нього і батька (щастя його, що не пішов на це, бо в Бронка під блузою за поясом стирчав такий рашпіль, що дай боже витримати!). Тим часом шеф з першого слова грубо накинувся на Бронка, причому вдавав, ніби ця грубість продиктована любов’ю учителя до учня: чотири роки, мовляв, виховував він, шеф, свого учня у вольовому експансивному дусі, — а що з того? Кого виховав, прошу я вас? Замість людини сталевої волі і нервів, має перед собою миршаве кошеня, яке, замість кинутися до горла напасникові, вміє тільки нявчати.

Чому він, Бронко, не кидається на нього? Чому не домагається своїх законних прав? Чому, замість самому продиктувати (так, продиктувати) свою волю, він присилає сюди старого, з склеротичним мозком, батька, який через свій обмежений світогляд неспроможний зрозуміти ні духу епохи, ні комбінацій сучасної економіки, ні політичної перспективи як такої? Невже ж він, Броніслав Завадка, нездатний до відкритого бою? Невже ж у ньому не витає лицарський дух чубатих предків, славних запорозьких козаків? Невже ж він здатний тільки дзяворіти з-за плоту?

Філіпчук так пройнявся грою, що сам повірив у свої слова. Обличчя його вкрилося червоними плямами. Він весь пашів запалом, який сам викресав у собі. І хоч Бронко не вірив жодному його слову, Філіпчук і тут обкрутив його довкола пальця. Завадка в своїй наївності припускав, що ця тирада слів випущена спеціально для того, щоб з честю, не завдаючи шкоди власному авторитетові, виправити помилку і про людське око надбавити челядникові злотий-два у тиждень. Та Філіпчук мав на думці зовсім інше. Він знову почав лаяти Бронка: мовляв, шмаркач, короткозорий сліпець, дурень квадратовий, вважає, що Філіпчук забув, скільки труда вклали батько з сином, щоб поставити її на ноги.

Шеф не приховує від своїх приятелів, якими завжди вважав і вважає старого і молодого Завадків, що підприємство не тільки стало на ноги, але й пішло, прошу я вас, але поки що прибутки дає не для розподілу. В цьому, прошу я вас, вся філософія економіки. Хто цієї штуки не розуміє, той хай краще мовчить і прислухається, що в траві пищить. І тому йому, Філіпчукові, як власникові друкарні, треба у справі платні людям підходити індивідуально, враховуючи при тому не тільки матеріальні, але й морально-політичні фактори. Так, саме морально-політичні, прошу я вас! Він не приховує від Бронка, що Пєрожек отримує більше від нього, але не тому, що він хоровитий і в нього жінка-діти. Філіпчук, хе-хе-хе, не помагав йому робити дітей. А що він хворий? Так хай вмирає і звільнить місце здоровому, прошу я вас. Такий закон природи. Філіпчук йому дає підвищену платню тому, що Пєрожек, шельма, майстер своєї справи, а по-друге, він свідомий українець, дурню, чого не можна сказати про Бронка.

З цих слів виходило б, що тільки низька Бронкова національна свідомість є причиною, що Бронко попав у неласку до шефа, а на його місце правою рукою в усіх фінансових операціях став Рудий. Насправді ж цей Рудий був типовим брюнетом з синюватими білками, а прозвали його хлопці Рудим (з наголосом на першому складі) із-за його функції донощика.

До того ж Бронко, між богом і людьми сказати, може почекати з підвищенням платні. Правда, що може. Дах над головою має, і тарілку теплого супу завжди приготує синові пані Павлина. А крім того, шефові відомо, що тато Завадка щомісяця частину своєї пенсійки відкладає в банк на книжечку для сина.

Бронко повинен розуміти, що підприємство, яке тільки-тільки пішло в рух, підприємство молоденьке, не можна перевантажувати видатками, з якими тимчасово можна зачекати. Бронко розуміє, в цьому і суть філософії економіки, прошу я вас. Філіпчук признається (іншому не признався б, а перед Бронком, як перед хрещеним батьком цього підприємства, не має секретів), що він замислює створити великий друкарсько-видавничий комбінат. Перш за все — міцна економіка, а потім уже політика, прошу я вас.

“Колись ти інакше говорив”, — подумав Бронко.

Коли в нас (невідомо, кого він мав на увазі під цим “нас”) буде в кишені, тоді ми зможемо не словами, а ділами підтримати і “Рідну школу”, і свою партію, тобто партію, яка нас підтримує, і свого українського студента. Коли вся Галичина буде вкрита мережею потужних економічних вогнищ, то коло них погріється і народ. Нам треба нарешті вилізти з жебрацького стану. Філіпчукові плювати хочеться, коли бачить, як наші патріоти бігають по вулицях з карнавками і жебрають на бідних студентів. Прийде такий час, що фірма “Філіпчук і К°” зможе сама стати фундатором студентських стипендій.

Навіть поляк, пся крев, за десять кроків зніматиме перед нами капелюха і казатиме “моє шанування”. А коли б він, шеф, тепер змалодушничав і почав за кооперативним принципом ділити ось з усіма порівну, то з його сміливих задумів вийшов би пшик!

Філіпчук думає про комбінат. Не вживане в нас словечко. Можна сказати, прошу вас, совєтське словечко, але зате міцне. Друкарня, паперова фабрика, видавництво, бюро письменників, яким він буде платити не від сторінки чи рядка, а помісячно, хе-хе-хе! Плентаються ті писаки з божої ласки, як пси бездомні, а він купить їх за кілька десяток на місяць разом з божою іскрою у додаток… хе-хе-хе! Але перед тим треба буде ще йому (Бронко бачить, як шеф розкриває перед ним своє серце) хе-хе… проковтнути ще Міська Ковалишина. Але ту бестію можна з’їсти тільки золотими зубами.

— Так от, Бронко Завадка, десятки українських безробітних професорів, інженерів, магістрів працюватимуть у нашому комбінаті, не враховуючи сотень робітників. Телефонні, телеграфні замовлення плистимуть з усіх кінців світу, з кожного клаптика землі, де тільки б’ється українське серце. Буде застосована найновіша техніка. Машина з нашою маркою для розвозу готової продукції. Машиністочки, прошу я вас, в ажурних панчішках з розрізом на юбці… хе-хе-хе…

Це тільки так, між іншим, Бронку. Не думай, що машиністка — це головне на підприємстві. Основне — це діло і ще раз діло. От тепер Бронкові ясно, чому він, шеф його, не може поки що підвищити йому зарплати? Ясно?

— Так, мені все ясно, — відповів Бронко і під блузою помацав рашпіль. Він глянув при тому з такою впевненістю в очі шефові, що той майже повірив у його щирість.

Бронкові дійсно було ясним те, що його противник величина більша, ніж він припускав, і до боротьби з ним треба неабиякої підготовки. Поки що Бронко — муха в павутинні, до якої павук ще тільки добирається.

“Треба вчитись, за всяку ціну набувати знань”, — вирішив юнак.

Він накинувся на книги, які мав під рукою, тобто на видання “Цікавої книги” Міська Ковалишина. Це були здебільшого книги псевдонаукового змісту з чорної магії, хіромантії, гіпнозу, венерології і навіть косметики з інтригуючими заголовками, як, наприклад: “400 разів, як стати багатим” чи “Окультизм і магія у світлі парапсихології” і т. д. Пізніше він сам зрозумів, що накинувся на цей хлам, ніби новачок у лісі на мухомори.

Треба було якоїсь систематики в самоосвіті, а як за це взятись — Бронко не мав поняття. Він вирішив здобути освіту більш-менш так, як траву косять на лузі: зрізати все підряд від першої до останньої стеблини. Він почав вивчати словник іноземних слів, бо йому здавалося, що це основна загата, яка відділяє його від широкої ріки знань. Щоб не перевантажувати пам’яті, він вивчав не підряд, а з кожної букви по слову. І так “анофелес” — комар, що розносить малярію, “гармсін” — гарячий вітер.

Та скоро Бронко відмовився від цього методу, визнавши його недоцільним. Він тепер переконався, що всіх книг світу він однаково не зможе дістати, а коли б навіть і дістав, то не встиг би прочитати за все своє життя. Тож треба з тієї гори книг вибрати і вивчити, скажім, яких сто. Та які це саме книги, в якому порядку йому знайомитись з ними, цього Бронко не знав. І це найбільше мучило його в той час.

Свідомість, що він може заблукати серед лісу книг і до кінця свого життя не вийти на биту дорогу, так гнітила Бронка, що він часом втрачав віру в успіх задуманої справи.

Жадоба знання, яке мало допомогти Бронкові взяти реванш над Філіпчуком, завела хлопця до читальні на Мнихівському передмісті, до якого, за територіальними принципами, належала вулиця Черешнева.

На початку тридцятих років читальня “Просвіти” на Мнихівці переходила від однієї політичної партії до другої, в залежності від кількості голосів на загальних зборах.

В той час, коли Бронко став заходити до бібліотеки читальні “Просвіти”, була вона в руках клерикалів. На долю Бронка випали книги побожного змісту з описом біографії св. Франціска з Асижу, чуда св. малої Терези, листи Августина до корифіян, солодкаві повісті світських авторів про боротьбу зла і добра, правди і кривди серед людей з обов’язковою перемогою чеснот. Історичні повісті, які чомусь майже всі носили претензійну назву “романи”, були низької художньої і пізнавальної якості, і з них Бронко не міг нічого навчитись. Навпаки, некритична ідеалізація минулого на фоні мізерної сучасності викликала в нього тільки досаду. Він відчував сором перед своїми героїчними предками за себе і своїх, таких невдалих, як і він, ровесників.

До того ж приєдналася ще й та біда, що клерикальній чистці підпали й твори класиків, таких, як Шевченко, Франко, Горький, Флобер, Бальзак, Золя. Їх мали заступити оповідання про галицьке село сучасних письменників (Стефаника офіціально не піддали чистці, але й не рекомендували його читацькій публіці), але з-під пера тих доморослих писак оте село виходило таким же безпросвітно темним, таким затурканим, що гидко було читати ту писанину. Наприклад, Бронко в одному з них вичитав, що селяни для економії солі здобрювали пійло коровам власною сечею.

У тридцять четвертому році керівництво читальні на Мнихівці перейшло в руки сельробівців.

Бронко не був членом читальні, і тому загальні збори, під час яких сталася ця зміна, відбулися без нього, але коли пізніше він прийшов до читальні, щоб обміняти книжку, то зразу зауважив чимало різних змін. Насамперед у читальні верховодили тепер молоді люди, мало що не його ровесники. Раніше тут такого не бувало.

Щоправда, Бронко спочатку трохи розчарувався, коли діяльність нового правління теж, як йому здавалося, почалася з вечірок з фантами, з танців, музичних, драматичних та різних там інших гуртків.

Бронко в той час всихав від спраги за наукою і тому не мав охоти до такого роду молодіжних розваг, а просто-таки ставився до них недоброзичливо. Його виключно займали газети і журнали, якими був завалений стіл у читальні, наче тік снопами. Бронко відразу помітив, що читальня виписувала не всі журнали. Багато з них, як видно, примандрували сюди з приватних бібліотек.

Саме в той час з якоїсь причини Борис Каминецький протягом місяця заступав у читальні бібліотекарку. Пізніше Бронко здогадався, що це заступництво було заздалегідь обмірковане.

Трохи сутулий, як більшість юнаків у тому віці, по-пролетарськи одягнений хлопець, цікавий, що аж трусився, побачивши нову книгу, не міг не звернути на себе уваги комуніста Каминецького, тим більше, що той мав доручення окружкому приглядатись саме до таких юнаків.

Спортивної будови, хоч і не першої молодості, присадкуватий чоловік, з монументальним, ніби з каменя витесаним засмаглим, аж бронзовим обличчям, з першого погляду викликав симпатію в Бронка. Чоловік цей легко запам’ятовувався ще й через свою незвичну (вся шкіра була поморщена, начеб її хто ниткою зібрав) лисину, яка розмістилася на голові Каминецького не так, як у людей, спереду, а збоку, від правої скроні до маківки.

В нашвидку (олівцем) заготовленому каталозі з’явились нові назви книг, які полонили Бронка вже самим своїм заголовком: “Всесвіт”, “Народження людини на землі”, “Культ релігії у різних народів”, “Заполяр’я”, “Виникнення світу”, “Що таке аграрна реформа?” і т. д. В цьому каталозі Бронко наткнувся на імена авторів, про яких він досі й не чув: Горький, Фурманов, Шолохов (всі у польському перекладі).

Котрогось дня потрапила Бронкові до рук розтріпана, засмальцьована, заяложена на ріжках сторінок книжка М. Островського “Как закалялась сталь”.

Каминецький вийняв з шухляди стола, як видно, наперед відкладену книгу, простягнув її Бронкові, а потім наче придержав. Дещо здивований таким маневром, Бронко відірвав очі від книги і підвів їх на Каминецького. Чи видалося Бронкові, чи справді якось інакше подивилися на нього оті сіро-голубі очі в товстих повіках?

Оглянувши нарешті книжку, Бронко повернув її назад Каминецькому.

— Я по-російськи не вмію читати.

— А ти візьми й спробуй. Чого заклопотався, як квочка коло курчат?

— Та що я буду зачинати, коли я не розумію слів…

— Таки ані-ані не розумієш? — з дружньою іронією спитав Борис.

— Я вже казав, — досить нечемно відповів Бронко, бо подумав, що з нього глузують.

— А я ще раз кажу, а ти спробуй! Випиши собі незнайомі слівця, а я тобі поясню. Не святі горшки ліплять.

— То вже треба виписати “закалялась”. Я не знаю, що це означає.

— “Гартувалась” буде по-українськи. “Як гартувалась сталь”… А це слівце, між іншим, варто собі взагалі запам’ятати, — розумно?

Трохи згодом ця книга стала для Бронка чудодійним екраном, на якому оживали вичитані в газетах і книжках, а то й просто почуті факти з історії революційної боротьби. Пропущені крізь гаряче горно юнацької фантазії, вони тепер ввижалися йому ще більше опуклими та наснаженими пристрастю, якими, можливо, й були в житті. Треба було часу для того, щоб Бронко усвідомив, що його сприйняття цієї книги далеко не оригінальне: сотні тисяч юнаків так само сприймали книгу Островського, і для сотень тисяч вона була і ще буде в майбутньому першим, хоч трохи й наївним, осмисленням революції.

— А ти побудь, хлопче, ще трохи в читальні. Подивися, як інші розважаються. Хіба, може, спішиш?

Бронко не спішив. Куди мав спішити по роботі?

Того вечора Бронко і Борис Каминецький вийшли з читальні разом.

Був кінець травня. Теплі, такі вже теплі, що, здавалося, на очах розвивалися дерева й квіти, дні змінювалися холодними місячними ночами. Зате ночі пахли духмяно. Пахли свіжо засадженими городами, вербою, пізнім квітом акації і вологістю.

Може, тому, що вдень всю увагу на себе привертала зелень у всіх відтінках, вночі в Нашому домінували звуки й пахощі.

Аж на Черешневій було чути, як дзюрчить Прут у коліні, як крадькома скриплять сусідські хвіртки, як по затінених місцях шепчуться закохані. А може, й не шепчуться? А може, це тільки слухові, породжені тугою власного серця, галюцинації у Бронка? Хати, господарські будівлі біля них, кущі бузку чи калини при воротях, силуети яблунь, стрункі обриси груш, парасольки вишеньок карликової породи — все у місячному сяйві дихало таємничістю. Здавалося, за рогом кожної хати, під тінню кожного дерева причаїлося чудо. Змінився в цю пору і ритм вулиці. Люди не йшли, а пливли. Спішити міг хіба той, хто біг за лікарем чи священиком. А в Нашому якраз тієї весни люди якось мало хворіли.

Бронко сподівався (бо ж для чого тоді йому було сказано чекати?) почути від товариша Каминецького щось особливе, але той, як на злість, почав розводитись перед Бронком про красу Поділля, порівнюючи його з горбкуватим рельєфом Покуття.

Ах, Поділля, що за безкрая краса! Куди цьому горбастому грунтові до безмежі подільського простору! На Покутті сонце заходить за горб, ніби падає у криницю, а там сідає поволеньки, на твоїх очах, можна сказати, опускається за обрій, наче справді прощається з тобою на добраніч.

Тут дорога може йти, йти — і раптом завернути вбік і зникнути з-перед твоїх очей. А на Поділлі дорога стелиться, стелиться і стелиться — і не видно ні початку, ні краю тій дорозі. Аж десь там, ген-ген край неба, замайоріла цятка. Цятка та росте, росте, аж врешті переконуєшся, що то не цятка, а жива людина йде тобі назустріч.

Бронко не бував на Поділлі, і тому його мало цікавило, як там сідає сонце. Його більше займало те, як Каминецький, незважаючи на свою масивну будову тіла, зграбно, ніби гімнаст, перескакував на вулиці калюжі від недавнього дощу.

Бронко подумав тоді про нього:

“Цей, напевне, був колись або тренером, або учителем танців”.

— А чому ти не буваєш, не залишаєшся на танцях у читальні? — спитав в унісон Бронковим думкам Каминецький.

Молодий Завадка благословив небеса, що послали ніч на землю і, може, бібліотекар не помітив, як він змінився на обличчі.

От тобі ситуація! І сором серйозному хлопцеві, за якого мав себе Бронко, вчитись тих танців (“раз наліво, раз направо”), і соромно не знати їх!

— А що ж ти за кавалер, що не вмієш танцювати? Ти стережися, а то ще тебе дівчина не схоче полюбити, хоч, як кажуть, не буде Галя — буде другая…

Каминецький сміявся, а Бронко зло мовчав.

Згодом, як би на перепросини, став Каминецький випитувати Завадку, як йому працюється у пана Філіпчука, скільки він заробляє на тиждень, як ставиться шеф до таких, як він. Бронко не дуже розбалакувався, бо скоро спохватився, що той, хто питає, краще поінформований від того, кого випитує. Вони стали біля чиїхось свіжопофарбованих воріт (тхнуло ще навіть оліфою). Тут кінчалася дорога Каминецького.

— А що до того, що ти не розумієш по-російськи, то я хотів тобі сказати. Справа не тільки у мові, хлопче, хоч мова та — сама музика. Видиш, справа в тому… Ти слухаєш мене? Після Жовтневої революції, так воно вже склалося, хлопче, що Радянська Росія, а за нею й російська мова стали синонімом, — ти ж ходив, проше пана, до гімназії, знаєш, що таке синонім, що? — отак воно, — стали синонімом всього найпрогресивнішого. І тому, раз ти проти російської мови, ти й проти Радянського Союзу, проти революції, значить, — чув? Слухай, хлопче, — ніби щойно пригадав собі про це Каминецький, — ти так хапаєшся до книжок, що, напевно, вже перечитав їх цілу гору. Так? А не знаєш ти часом, що сказав Франко про російський народ? Що ж ти — ні з губи мови, ні з носу вітру? Не читав? А що сказав Герцен в оборону прав українського народу? Слухай, хлопче, тобі з носа курить… що, ти взагалі поняття не маєш, хто такий Герцен?

Бронкове мовчання було найкращою відповіддю. Досада точила серце, що він, ідіот проклятий, стільки проковтнув того книжкового мотлоху, а до істотного, виходить, і не пригубився!

В якому дурному становищі він тепер опинився! Навіть не знає, чи той Герцен письменник, чи суспільний діяч і в якому столітті жив!

Був від серця вдячний Каминецькому, коли той перевів мову на Островського.

Хай хлопець не спішить з читанням і не падає духом, коли не зразу даватиметься йому російська мова: “Не одразу Кракуф збудовано”.

Лектура ця далася Бронкові справді нелегко. Спочатку він ретельно виписував слова, а згодом так захопився змістом, що проскакував через ці перешкоди. Де здогадуючись, а де пропускаючи просто так. І от з того часу запала йому ота цитата з Островського:

“…и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире — борьбе за освобождение человечества”.

Одного вечора Каминецький таки умовив Бронка залишитися на розваги в читальні. На перший погляд, ця вечірка нічим не відрізнялася від тих, на яких Бронкові, теж під натиском настирливих припрошувань, доводилося вже бувати.

Молодь — хлопці й дівчата, одягнуті приблизно так, як і він, в костюми і плаття з дешевого, чи як тоді говорили, популярного матеріалу, декотрі навіть знайомі йому, його сусід, кульгавий Володик, що вчиться у кравця, — без довгого вступу завела гру у корчму.

Заправляв вечором чорноокий довготелесий хлопець, якого звали Романом. Бронко ще ніколи не бачив такої рухливої людини. Він, наприклад, коли говорив, то робив це не тільки язиком, не тільки мімікою обличчя, але й руками та ногами.

Бронкові була знайома ця гра, яка полягала в тому, щоб назбирати у присутніх фанти, а пізніше викуповувати їх. Найбільш популярним способом викупу серед молоді Бронкового кола був “монастир”. Коли дівчину викликали у “монастир”, який звичайно містився у другій кімнаті за дверима (а якщо такої не було, то в притемнених сінях), то вона мала стільки разів поцілувати хлопця у “монастирі”, на скільки “років” її туди “присуджували”. Ця гра завжди викликала в Бронкові огиду, і він звичайно старався зникнути з зали, поки там ішов “монастир”.

Коли цього разу почали збирати фанти, Бронко вирішив, що тільки-но почнуть грати у “монастир”, він шмигне з залу і тоді — шукай вітра в полі.

Та першому фантові присуджено продекламувати.

З кола на середину зали вийшла незнайома Бронкові (хоч не раз зустрічав її в Нашому в околиці пошти) хрупка дівчина у нитяному біленькому светрику з двома калачиками кіс над вухами і почала декламувати…

Ще й сьогодні пам’ятає Бронко, яке приголомшуюче враження зробили на нього перші слова вірша, проказані сильним, дзвінким, таким неспівмірним з її утленькою фігурою голосом.

Бронко запам’ятав тільки першу строфу того вірша:

Сміло до бою. Всею юрбою

киньмось, як лава — хвилею грудей.

Світ уже збудився. Вдруге розповився,

і волі клич прокинувся грімкий.

Через півтора року сипак[92] видав цю комсомолку, і дівчина досиджує тепер своїх сім років десь у львівських Бригідках.

Другий фант дістав завдання навчити присутніх пісні. Бронкові такий викуп видався абсурдним. Хіба можна за один вечір вивчити пісню? Виявилось, чорт його бери, що можна.

Звідки не взялася гармонійка, Роман насамперед проспівав пісню сам, — голос в нього, щоправда, був слабенький, — а потім хлопці і дівчата почали хором. Роман в ролі диригента був прекомічний, але якось ніхто не сміявся, коли він кидався то руками, то ногами…

Тепер Бронко здогадався, чому Каминецький так умовляв його залишитись на розваги.

Тепер у читальні організовувались молодіжні гуртки — танцювальний, драматичний, хоровий, шаховий, де, хоч і проходила робота по-різному, всюди панував один революційний (можливо, це й перебільшення) дух.

Бронко пристав до шахістів. Був серед них і Роман. (У Бронка створилося враження, що він бере активну участь у всіх без винятку гуртках). Найголовніше, що ці хлопці відчували такий самий голод до книжок, як і він.

Вони повідомили Бронка, що у Львові є спеціальне, прогресивного напрямку видавництво “Прогрес”, де можна замовляти цікаві не по високій ціні книжки. (Бронко відчув, що коли б він признався, що він до того часу просвіщався продукцією “Цікавої книжки” Міська Ковалишина, виставив би себе тільки на сміх перед товаришами).

Одного разу, коли Бронко захвалював текст нової пісні, мовляв, її треба поширювати всюди серед молоді, хтось з хлопців кинув:

— А ти, коли б хотів, допоміг би нам у цьому.

Бронко не зрозумів натяку.

Тоді Роман сказав прямо:

— Та ти ж працюєш у друкарні…

Бронко нарешті здогадався. Ні, це неможливо, хлопці.

Шеф, а не так шеф, як Рудий весь час заглядає йому у текст.

Шустрі хлопці придумали куди простіший спосіб: хай Бронко тільки дістане літери. Верстатка в них знайдеться, а там — потягнуть валком і, будь ласка, можуть друкувати, хоч у ста примірниках, будь-який текст.

Розуміється, що відвідування Бронком сельробівської читальні не могли пройти повз увагу Філіпчука. Бронко анітрохи не був здивований, коли шеф одного разу спитав його просто з моста:

— Я чув, що ти частий гість у читальні на Мнихівці, прошу я вас.

— А ви воліли б, щоб я до кнайпи[93] ходив? — відрізав йому з місця Бронко.

Філіпчук витріщив на нього очі.

— А, пізнаю… пізнаю вихованнєчко. Це вони вчать тебе пискувати до твого хлібодавця… Це так по-комуністичному, що?

— Я там жодних комуністів не бачив.

— “Не бачив”! Повилазило б тобі! Ходи… ходи… Вони тебе скоро навчать, як у рідного тата каменем кидати. А чому ти, прошу я вас, не ходиш до іншої читальні, а якраз до цієї внадився?

— Бо ця мені найближча. Я й раніше туди заходив. А що то я там роблю таке? Вже партію шахів зіграти не можна? А що маю по файранті робити?

— Ти, Завадка, не грай вар’ята передо мною! Хочеш знати, шмаркачу, то я тобі скажу: краще тобі до публічного дому ходити, ніж до тієї читальні. Хотів-сь почути, так знай, прошу я вас!

Філіпчук до того збісився, що аж вікно в цеху розчинив. Задихався, либонь.

Два чи навіть два з половиною місяці Бронко мав цілковитий спокій з боку свого шефа. Філіпчук вів себе так, як би не пам’ятав нічого або вважав ту розмову за маловажну, щоб повертатись до неї.

Аж одного дня з’явився в цеху з якоюсь газетою в руках.

— Дивіться, прошу я вас, це совєтська київська газета… а папір… папір який!

Всі, навіть старий Пєрожек, кинулися оглядати, читати, мацати газету з-за Збруча, тільки один Бронко не відходив від каси, хоч його цікавість була й найбільша. Він, запідозрений у симпатії до комуністів, вважав, що краще для нього заховуватись[94], власне, так.

— О… о… є навіть “З залу суду”, — горлав Рудий, витягаючи свою бузькову шию поміж голови інших. — Те… те… засудили шпекулянтів, що перепродували… що?! — ситець… то по-нашому перкаль… ой мамцю моя рідна, перепродували перкаль по підвищених цінах…

— Чекай… чекай… а ви, прошу я вас, розійдіться до роботи, сьогодні в мене не файрант… — Філіпчук склав газету учетверо і сховав до кишені. — Чекай… коли перепродували ситець по підвищеній ціні… значить, його нема? Нема! — заверещав, вдаряючи себе на радощах по стегнах. — Нема! Держава на одну шосту земної кулі не має ситцю вдосталь! Як сказано у святому письмі? “Хто має вуха, хай слухає!” Таж наша паршива Польща… з якої сміються, можна сказати, на міжнародній арені… І то завалена вовною, шовками та оксамитами, аби тільки гроші… а там за перкаль під суд тягнуть! Щось подібне, прошу я вас, і у сні не приснилося б! Ситцю нема. Чи чував хто таке?

Філіпчук дивився в бік Бронка, але звернувся до Пєрожека:

— Пєрожек, пане Пєрожек, ви тут найстарші серед нас, певно, ще й на італійському фронті бували, скажіть мені, прошу я вас: як це може бути, щоб така велика ще й соціалістична держава ситцю не мала в себе?

Пєрожек зішнурував свої безкровні губи, від чого зробився подібним до воскової, невправною рукою виліпленої фігури.

— Я перепрошую, пане шефе, я не економіст. Моя справа — друкарська. Але чоловік десь трохи у світі бував. Правда, правда, був і в Італії, і на Чехах та Моравії. Я собі думаю так, що, може, то така дуже велика держава, як пан шеф кажуть, одна шоста світу… то, певно, фабрики не можуть настачити населенню мануфактури… Я так думаю. Я перепрошую. Я не економіст. Моя справа — друкарська.

Аргумент був наївний. Бронко це зразу відчув. Філіпчук, як і можна було сподіватись, розреготався. Вдавав, що так сміється, аж за живіт мусить держатись.

— А то добре, а то мені подобається! Ви геніальні, Пєрожек, я завжди це говорив. То, по-вашому, виходить, прошу я вас, що в багатого господаря мусить челядь голодувати тому, що господиня не встигає хліба випікати? То коли так піти за вашими думками, то виходило б, прошу я вас, що чим більша держава, то тим бідніше має жити населення, бо держава не встигає забезпечувати людей продукцією, прошу я вас. А якби так… скажім для прикладу… комунізм перекинувся на всю кулю земну, то тоді одягненими ходили б хіба одні комісари, бо ж тоді фабрики не встигали б… Оце мені подобається! А ви, Пєрожек, хоч старий, а дурень, це я вам завжди говорив! “Фабрики не встигають!” А чого не встигають? Тому, прошу я вас, що державні, о! А що ти, Завадка, на це?

— Звідки я знаю? Я не бував у Радянському Союзі…

— Не бував, то не бував, але хіба не скажеш, що совєтські газети брешуть самі на себе, га? А, не маєш що відповісти? То інша річ. Треба чесно признатись, прошу я вас, що загнали тебе в кут, о!

“Чорта з два загнав ти мене в кут! Я просто не хочу з такою свинею, як ти, ставати в дискусію”.

Дійсно! У Бронка був такий логічний, абсолютно переконливий аргумент, як те, що дореволюційна Росія була переважно аграрною, на добавок відсталою країною, а невеличка промисловість переважно була в руках іноземних капіталістів. А крім того, Лодзь і Варшава, два текстильних центри, відпали. Щоб молода держава могла встояти, треба було перш за все побудувати фабрики і заводи, пустити в рух важку індустрію, а за цим уже піде легка промисловість. Так намічено у програмі партії. А раз намічено, значить, напевно буде здійснено. А Польща — не аргумент. Польська шляхта любить шовки і оксамити. Це в її стилі. Вона не раз уже через оті шовки та оксамити державу з торбами пускала.

— Завадка, тебе питають! Ти оглух?

— Я не знаю, пане шефе. Я знаю тільки те, що як тато мій будував стодолу, то навіть на махорку перейшов, бо не ставало… Та певно, що то недобре, що перкалю не вистачає…

Філіпчук, спершись ліктями об підвіконня, як до фотографії, міряв поглядом Бронка: прикидається дурником чи дійсно не розуміє нічого? Мабуть, повірив у це останнє, бо на якийсь час дав спокій Бронкові, аж доки не придумав нової кольки для нього.

Якось завів з Пєрожеком (знову той нещасний Пєрожек!) мову про Каминецького.

Бронко наставив вуха.

— Ви чули, Пєрожек, Зілінський прийняв до себе того Каминецького.

— Я перепрошую, пане шефе, якого то Каминецького?

— Що ж то ви, Пєрожек, уже зовсім з глузду з’їхали? Він не знає, хто такий Каминецький! Той прибєга[95] з попареною лисиною, — не знаєте? Що то ви, Пєрожек, ніколи нічого не знаєте? Аби на сміх звернутись з чим-небудь до вас, то ви так і “не знаю”!

— Я перепрошую, пане Філіпчук. Я знав, кажу, знав Каминецького-будівельника, а що він тепер працює друкарем у Зілінського, якось не чув… Знаєте, в мене жінка, діти — не до того мені тепер. Живу у Нашому, розумію, повинен би знати, а от не знав.

— А ви не дивуйтесь, — переключив свій голос, ніби телефоністка штепсель, Філіпчук, — що ви не знаєте, бо на світі такі чуда діються, що, як захочеш усіх їх знати, можна до решти звар’ювати. Я вам як щось скажу, Пєрожек, то у штани накладете… А ви знаєте, прошу я вас, що Каминецький — член “Вогнища” і працює у Зілінського на повних правах? Ви розумієте, Пєрожек, в чому геца?[96] То нашого Завадку Зілінський не хотів прийняти до себе, бо він… українець… А Каминецького, українця, та ще й такого, що з сельробівцями та комуністами штаму[97] тримає, прийняв. То ти, Бронку, був небезпечний для польської влади і поліції, а Каминецький, видиш, безпечний… ха-ха…

Вістка ця вдарила Бронка наче обухом по голові. Ось воно як! Ні, ні, Філіпчук у цьому випадку не збрехав. Він ніколи не збреше там, де ту брехню легко викрити. Це факт. Філіпчук не захотів би видумкою підривати авторитет серед своїх робітників. Правда, Каминецький натякав колись Бронкові про те, що він став на працю у Зілінського, але Бронко представляв собі, що це якась тимчасова фушерка[98] і більш нічого. Ну, а як же тепер бути Бронкові з його шанобливістю, з його довірою, з його дурним серцем до Бориса Каминецького?

А Філіпчук не вгавав:

— Ви дивіться, прошу я вас, як воно… Ні для кого не секрет, що. “Вогнище” — у руках пепеесівців, так, а пепеесівці — правда, Завадка? — це стовпи уряду… Ну, а раз вони ідуть за урядом, то тим самим виступають проти комуністів… А товариш Каминецький ідейно за комуністів, а практично за тих, хто більше дасть… Він же у Зілінського отримує по прейскуранту… Чого ж ви дивитесь на мене, Пєрожек? Знаю вашу пісеньку: “жінка… діти”… можете не співати. А “комуніст” — це по латині “спільний”. Так, Завадка? Ти ж ходив до гімназії. Ідеали ідеалами, прошу я вас, а коли приходить до діла, то виявляється, що сорочка таки ближча до тіла, ніж кожух. От як на практиці виглядає той цілий комунізм! Він за комуну, — чому би ні? Тільки як інші до тієї комуни будуть на колінах повзти, то пан Каминецький буде до неї їхати на фаетончику… ха-ха… Добре сказано, що? Я тільки одному дивуюся, прошу я вас, як це деякі наші молоді люди ще й досі не витверезіли з комуністичного дурману. А що ти, Завадка, скажеш? Мовчиш? Тепер то мовчиш, а ще недавно, не бійся, добре пащекував на свого хлібодавця!

Бронко дійсно не знав, що відповісти.

Просто-таки не знав.

У перші дні після цієї вістки ходив, наче з хреста знятий. Апатичний, непричетний до всього, що діялося навколо, почорнілий, з впалими очима, він сновигав поміж людьми ніби тінь колишнього себе.

Найбільше допікав Бронкові біль від втраченої віри в людину.

“А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький”, — шептав Бронко шершавими від гарячки губами.

Мама до того затурбувалася про його здоров’я, що збиралася вже до лікаря Бронка вести, але батько втримав її:

— Дай йому спокій. То такий вік в нього. Пройде.

І воно справді з часом настільки пройшло, що до Бронка повернувся нормальний апетит і сон. Щоб не ятрити рани в серці, Бронко перестав заходити до читальні на Мнихівці.

Не вірив уже нікому. Мало того. Був ладний повірити своєму шефові, що всі оті гуманні, високі гасла комуністів — то тільки агітація і пропаганда, яка не має нічого спільного з практикою життя.

“А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький”.

У своєму відчаї Бронко дійшов до того, що став сумніватися вже, чи те, про що писав Микола Островський, було коли-небудь в дійсності. Може, то теж, чорт візьми, тільки агітація й пропаганда!

Замкнутий у собі, недовірливий, Бронко оминав людей, наче вовків. Якими гідними погорди видавалися йому в той час зальоти Сташки Кукурбівни, яка, наче на злість, заприсягалася зломити карк “кармеліті”, як називала Бронка перед подругами.

Був одинокий, бо не вірив нікому. Обікрали його і наплювали в душу на додаток.

“А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький!”

Бронко оминав вулиці, на яких міг зустрітися з Борисом Каминецьким. Але Наше надто мале для того. Особливо коли той, від кого ти втікаєш, шукає тебе.

— Що з тобою, хлопче? — питав Каминецький тим своїм легким голосом, від якого колись так підносився настрій у Бронка. — Ти що, хворів, може? Чи, може… “в тім причина є дівчина”?

Бронко не міг дивитись тепер на нього. З задоволенням вирвався з його рук, кинувши тільки одне слово за собою: “Хрунь!”[99]

Чимало зусиль коштувало Борису Каминецькому, заки він вимусив Бронка сказати, в чому справа. Коли Бронко, стогнучи та заїкуючись, передав свою розмову з Філіпчуком, Каминецький сказав преспокійно:

— Так. Це правда. І це тебе так мучило?

— А ви як гадали?

— А я гадав, що ти повинен був до мене прийти і спитати. А то, як кажуть: жартувала баба з колесом, та у спицях застрягла.

— А що тут питати, коли ви самі кажете, що то правда…

— А, видиш! Правда, гола правда — то одне, а тлумачення може бути різне… А я все ж таки скажу тобі, хлопче, що ти не дуже-то вірив у мене, коли так скоро зламався… А Філіпчук… мастак заклинати в цапа, можеш бути певний! То та людина, що догори щетина.

Потім сиділи вони в якійсь хаті, де було мертвецьки чисто й пахло сушнею. Бронко мав довгу розмову з Каминецьким, чи то пак Каминецький з Бронком. Квінтесенція тієї розмови така: партія має одну генеральну лінію, але у практиці може міняти тактику і методи боротьби. Може навіть відступати від попередніх позицій, аби згодом наступити ще з більшим ударом. Може робити передишку у наступі, яку дурні можуть розцінити як прояв слабкості партії. Так, це правда, що він, Борис Каминецький, є членом опортуністичної спілки друкарів. Але чому він став членом цієї профспілки? Тому, що мав таке завдання. Розумно, хлопче? Адже є вказівка Комінтерну включатись у низові організації профспілок, товариства “Просвіти”, “Рідної школи”, “Сільського господаря”.

Як це розуміти, що шовініст Зілінський прийняв його, Каминецького, до себе на роботу? А він і не міг не прийняти його, хлопче, бо ж Бориса Каминецького рекомендувала профспілка друкарні, з якою Зілінський зв’язаний договором.

Добре, це ясно, але тепер насувається друге питання. А як же ж прийняли Каминецького з його славою комуніста, чи хоч би такого, що симпатизує комуністам, у члени пепеесівської профспілки?

Для Бронка це — темна ніч.

— Нічого, нічого, хлопче, вияснимо і це.

Уяви собі, Бронку, що світ — це велика шахівниця з білими і чорними. На одному і другому фронті іде велика консолідація сил. Один табір, як ти сам знаєш, очолюють комуністи, другий — фашисти. Комуністи згуртовують навколо себе всіх людей доброї волі: сельробівців, соціалістів (тільки не з-під стягу пепеесівців), а то й просто безпартійних чесних людей. Єдиний народний фронт, — розумієш, хлопче? Іде велика політична гра.

Нашим противникам з табору ППС здається, що коли вони таких, як він, Каминецький, порозтикають по одному в свої профспілки, то комуністи розчиняться там, ніби грудка солі в казані з окропом.

А ми цілком про себе протилежної думки. Ми віримо, що ми не тільки не розчинимося у масі, але ще й ту масу перетягнемо на свій бік.

Ясно тобі вже тепер, хлопче?

— Товаришу Каминецький, — очі в Бронка зайшли вологістю, ніби туманом. — Ви навіть уявити собі не можете… що це для мене значить… Я ж вам так вірив, Борисе Каминецький… так вірив і… вірю.

Скоро після цієї розмови читальня на Мнихівці на чергових загальних зборах перейшла до рук ундистів. Бронко дістав завдання залишатись і надалі при читальні на Мнихівці. Основні сили комсомольців були тепер перекинеш на горілчаний завод і фабрички в Нашому.

Пізніше, треба чесно визнати, в Бронкове життя штурмом увірвалася Сташка. Це, особливо на перших порах їх знайомства, коштувало Бронкові чимало часу, думок і енергії. Спочатку це було потрібно для того, щоб відбивати атаку, а пізніше весь час, думки, енергія йшли на те, щоб прив’язати до себе Сташку. Бронко був зовсім недосвідченим в любовних справах. Сташка використовувала це й вела гру так, як їй було потрібно.

В той же час Борис Каминецький познайомив Бронка з Ритою Валевською, польською інтелігенткою, “симпатичкою”, як сказав, революційного руху. Борис припускав можливість, що він тепер буде менше зустрічатись з Бронком, а тому Рита Валевська, вчителька гімназії, повинна була постачати Бронка літературою.

Слід відмітити, що Валевська вже самою своєю зовнішністю відповідала Бронковому образові жінки — суспільної діячки: висока, худа, довгоноса, з простою гладкою зачіскою. Одягалася Рита так, як в уяві Бронка повинні були одягатися жінки її типу. Вона носила вузькі англійські спідниці та картаті блузки з мужськими краватками і запонками.

Бронка прихилило до Валевської ще й те, що вона була полька по національності. Він роздумував логічно, що українці, гноблена, покривджена, другої категорії нація, вступали в боротьбу проти уряду — це закономірно. А от що полька, та ще й забезпечена державною посадою, симпатизувала тим, які боролися за повалення існуючого ладу, — це вже інша пара калош, як говорять на Мнихівці.

Бронко був дуже радий цьому знайомству. Він так давно мріяв про провідника, який повів би його по книжкових нетрях (при всій його симпатії і пошані до товариша Каминецького, він мусив визнати, що в цьому відношенні його старший товариш виявився трохи однобічним). Вже тоді взялись підозри у Бронка, що стосунки між Каминецьким і Валевською більші, аніж товариські.

Завадку вразила грунтовність і всебічна ерудиція його “домашньої вчительки”, як говорила сама про себе Рита Валевська.

Якого б змісту не була книга, чи то з галузі художньої літератури, чи суспільних наук, Валевська вміла ввести свого учня в історичні умови часу, з яких постав даний твір. Так, наприклад, “Зорани угор” (“Піднята цілина”) Шолохова, завдяки такому методові Валевської, дав Бронкові точне уявлення про передреволюційний період життя в царській Росії, хоч дія в книзі стосувалася радянського часу.

Не треба забувати, що й у Бориса Каминецького був своєрідний спосіб просвіщати Бронка політично, чи то пак, відчиняти хлопакові очі.

Якось (вже після того, як комсомольці покинули мнихівську читальню) Борис Каминецький дав почитати Бронкові вирізку з газети, наклеєну на чистий аркуш паперу.

Був це газетний, в бойовому тоні, соковитою мовою написаний допис про неподобства, які творять в селі Зелена місцевий поміщик і греко-католицький парох. Ішлося про те, що піп з дідичем привласнили собі громадське пасовисько, а селяни не можуть добитися своїх прав ні в повітового старости, ні в суді, бо все повітове начальство приїздить на полювання у Зелену, де бенкетують навперемінно то в поміщика, то на плебанії по кілька днів. Селян, які приходять з жалобами, пан староста відсилає до бога на скаргу, мовляв, там, у небесній канцелярії, більше штатів, ніж у нього, тож і справу вирішать скоріше.

— І що? — спитав Каминецький.

— Здорово написано, — сказав, як думав, Бронко.

— Фест[100] що?

— Ще питаєте!

— Ти й сам підписався б під таким дописом чи ні?

— Аякже ж! Обома руками.

— Не спіши, не спіши, хлопче! Ти знаєш, що це таке! Це вирізка з запроданського “Громадського слова”. Бачиш, хлопче, не завжди, що сіре — те й вовк, а що куце — те й заєць.

Бронко страшенно знітився.

— А як же тоді відрізнити… демагогію від правди?

— А я тебе навчу. Так, щоб я був здоров, що навчу. Видиш, хлопче, у Польщі маємо тридцять дві політичні партії. Як на бідну Польщу, то досить. А всі вони, як оце радикальне “Громадське слово”, “за народ”, аякже ж! Ніхто ж з них не скаже: ми, сукині сини, займаємося, розумієш, демагогією, а народ для нас — це тільки вивіска. Ми, мовляв, добрі баранчики, тільки по-вовчому виємо. Такого ніхто з них не сказав і не скаже. І коли послухати їх одірвано, то дійсно можна збитись з пантелику не такому, як ти… Ти ходив до гімназії…

— Та ви знаєте…

— І хімію вивчав?

— Ну аякже!

— Так ти повинен знати, що таке індикатор. Не знаєш? А про лакмус чув?

— Та знаю: це папірець, що фарбується в червоне, коли його встромити…

— То… то… Я тобі теж дам такий “індикатор”, яким розпізнаватимеш правду від фальші в політиці. Спосіб дуже простий… Запам’ятай собі, хлопче, на все життя: котра партія за Радянський Союз, та і за народ, а котра пащекує на Радянський Союз, тій не вір, як псові… А перевірити це дуже легко…

Хіба не було так, що до свого знайомства з товаришем Каминецьким Бронко жив, наче у зав’язаному мішку? Тісним, темним і задушливим був той його світик. Невже ж може людина жити й не спостерігати того, що діється довкола неї? Не спостерігати не може, а от фальшиво сприймати спостережене, як досі з Бронком бувало, може.

А втім, що тут дивного?

Від шістнадцятого року життя шеф втовкмачував йому в різних сприятливих для його віку формах, наприклад, що закуті в кайдани селяни, яких не раз бачив Бронко на вулицях Нашого, — це або злодюги, або ледарі, що, не бажаючи працювати, грабували панські маєтки. Демонстрації на честь Жовтневої революції чи Першого травня розцінювались, як авантюра платних агентів Москви. Виступи комуністів на загальних зборах кооперації чи культурно-освітніх установ кваліфікувалися як руїнницька робота з метою розбити єдність українського народу, коли вона в умовах цього страшного національного гноблення потрібна йому, як повітря. Прогресивні й революційні газети, які могли потрапити до рук молодого хлопця, заздалегідь носили ярлик більшовицької брехні.

“Лакмус”, “чудодійний лакмус” — як допомагав він Бронкові самому і з яким успіхом згодом учив він користуватись цим способом інших!

Всяке бувало…

Сонце падає на Майданську гору, наче у криницю, як каже Каминецький. Ріка набуває сердитого, темнометалевого полиску.

Кущі верболозу у присмерку дістають м’які контури.

Дурненька пташка, замість подрімати до сходу сонця, щебече, наче найнята.

А Каминецький не являється. Та він уже йде. Бронко відчуває, що Каминецький вже в дорозі до цього місця.

Як зветься це в науці?

Згадав: телепатія.

Спогади. Розумно зробила природа, що дала людині пам’ять. Можна сказати, думається Бронкові, спогади — це пам’ять, або пам’ять — це спогади. З спогадами, філософствує він, людина ніколи не може бути по-справжньому самітна. От до нього прийшли спогади і скоротили йому час чекання на Каминецького.

І ще один спогад прийшов. Про товариша Вечора. Але це не просто спогад. Пам’ять про товариша Вечора для Бронка — однаково що вогник маяка для моряка.

Буває, чорт побери, буває так у житті людини, що якась подія набирає особливої сили і звучання, щойно перепущена через фільтр часу.

Дещо воно, мабуть, було так і з тією зустріччю Бронка з товаришем Вечором.

Було це два роки тому.

Саме на цю пору припадав (і припадає) у Нашому польський храм. Це храмове свято з року в рік притягало у Наше тисячі українських селян з довколишніх сіл. Керуючись патріотичними, національно-церковними мотивами (аби український гріш не попадав у руки польських ксьондзів), нашівський греко-католицький деканат в порозумінні з єпископатом вишпортав якогось рядового греко-католицького святого, що припадав на той день, і вже кілька років як завів український храм з відпустом якраз у ту дату.

У день цього подвійного храму по вулицях Нашого мерехтіло в очах від червоно-гарячого гуцульського та чорно-білого покутського народного одягу. Головною магістраллю Нашого — вулицею Легіонів — безперервним шнуром тяглись вози, одні правим, другі лівим боком. Над вулицею стояла така густа курява, що, здавалося, порох знімався, але осідати на землю вже не встигав.

На нашівському ринкові і прилеглій до нього площі у той день немає де ногою ступити від людей, коней і возів. Поміж возами сновигають жінки з писаними бесагами, напханими купленим товаром, полив’яними горщиками, паперовими хатніми прикрасами, святими образами, швендяють діти з кольоровими бубликами, нанизаними на нитку довкола шиї, вештаються цигани з мідяними сковородами та циганки у своїх прерясних спідницях з невідступними картами для ворожіння, увиваються міські злодії. Де й беруться бездомні собаки в надії поживитись біля господарських возів.

Краєм ринку попри дорогу двома шпалерами стоять столи з булками, ковбасами, гарячими кров’яними кишками, содовою водою, молитовниками, священним зіллям, а ще далі — стенди з католицькими виданнями, а на самому кінці — продавці льосів[101] з морськими свинками та папугами.

Напроти через дорогу сидять у шинках безпросвітні п’яниці, такі, що не беруть їх вже ні мольби, ні прокльони жінок, і співають кожний на свою ноту:

Ой не жалуй, моя мила, що я п’ю,

Тогда будеш жалувати, як я вмру…

Точнісінько так було і в той пропам’ятний день, коли Бронко з Каминецьким протискалися поміж народом до площі за ринком.

Вів Каминецький, а куди і чого — Бронко не знав.

Десь недалеко заграла катеринка — але як! Була це хіба якась нова не побутована в наших сторонах катеринка, бо звук, що видавала, розлягався з такою силою, начеб з гучномовців.

Людський мурашник заворушився.

Хлопці, дівчата, діти, чи, як кажуть на Нашівці, бахорня, і навіть газди з батогами в руках — всі, хто тільки міг залишити віз і накуплене добро на ньому, подалися в бік катеринки.

— Ходім і ми туди, — потягнув Каминецький Бронка.

Нараз катеринка замовкла, а на возі поблизу неї став на весь зріст чоловік. Бронко опинився за кілька кроків від нього і мав змогу добре його розглянути. Був у селянській простій, із згрібного полотна[102] сорочці, хоч і в міських штанях. Без кашкета (у таку спеку!). Чорне лискуче волосся листком прилипло йому до чола. На землисто-брунатному, вкритому порохом обличчі, здавалося, тільки ясніли чорні чисті очі і великі, довгі, білі, як ріпа, зуби.

Чоловік широко розкарячив ноги і зробив рукою жест, мовби запрошував людей ближче згромадитися біля нього. Народ так і зрозумів його.

І він заговорив…

Не міг довго говорити, не міг складно добирати сл