Вільде Ірина. Сестри Річинські (книга друга)

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

КНИГА ДРУГА

Частина перша

Першою прокинулась Катерина. Мало бути вже досить пізно, бо крізь заморожені шиби лився звисока у спальню матово-білий холодний день. Безбородькова з заплющеними очима відновила в пам’яті події, що передували сьогоднішньому ранкові: вінчання, весільний бенкет, втеча з батьківського дому і пошлюбна ніч при боці чоловіка у власній квартирі по вулиці Джерельній.

На руці в неї лежить Безбородько, смішно віткнувши підборіддя у мереживо ковдри. Неестетично блищить випукле, біле під відкинутим чубом чоло. З вуха стирчить тугий, гей дратва, рудавий волосок.

І як не запримітив перукар, в якого Філько прихорошувався перед вінчанням?

Критична гримаса оживляє пом’яте, з підпухлими очима обличчя Катерини.

Чи для того, щоб мати право лежати в одному ліжку з цим бундючним чубчиком, потрібно було аж сестрами жертвувати? Чи полювання на звірика не могло обійтись меншою ціною?

Це не совість Катерини Річинської подала свій голос. Каяття самою природою не закладене в характері найстаршої дочки отця Аркадія. Катерину просто охопило обурення, подібне до того, що його відчуває купець, не будучи певним, чи не переплатив за куплений товар.

Проте коли згадала, як ще недавно індючився цей чубчик, як попід небеса підносив свою шановну персону, як по-лисячому хитрував, а як потім по-ослячому попав у розставлені нею сіті, то сумніви відступили від неї.

Само собою, що товар на вітрині переважно здається кращим, ніж коли до нього придивитися вдома.

На руці у неї її чоловік. Муж. Її власність, що за неї вона, зрештою, заплатила не менше й не більше, як тим, що у людській мові зветься совістю.

Та для того, щоб їх новосклеєна родина могла почати своє нормальне життя, Безбородьковій треба буде пройти через місток однієї розмови, яка не буде легкою для Катерини, а тим паче для нього.

Майже рік тривав поміж ними двобій. Спритність змагалася з ще більшою спритністю. Фальш — з більшою фальшю. Безличність[1] — з ще більш розгнузданою безличністю.

Переможцем у цій диявольській грі вийшла вона, Катерина. На Безбородькове нещастя, Катерина не належить до натур, яких перемога настроює великодушно.

Крізь листки півонії, виписані морозом на шибах, продирається сонячне світло, вдаряється об рожево-золотистий атлас фіранок і м’якими рефлексами кладеться знову на паморозь.

Катерина оглядається навколо: правильно розташовано меблі чи доведеться зробити перестановку?

Нові модні меблі — потрійна шафа з ясного дерева, низькі, під сучасний стиль, ліжка, прямокутні, без усяких прикрас нічні тумбочки — відгонять ще магазинним повітрям. Все до того необжите, що навіть ліжко, на якому лежить Катерина з чоловіком, чужиться до них.

Новий неподатливий матрац не пристосований до форм людського тіла. Нова, не забруднена недокурками попільниця тільки підкреслює необжитість квартири.

Речі, які стягнула Катерина з батьківського дому, стоять у явній ворожості до крамничної тандети[2].

Безбородько плямкнув губами, ніби немовля, що вдосталь нассалося материної груді.

Катерині зробилось жаль чоловіка.

Пощадила б Філька і звільнила його від цієї прикрої для нього розмови, якби не мала забобонного переконання, що коли пропустить цю нагоду, тобто з самого початку їхнього співжиття не покаже йому зубів, то навряд чи вдасться їй коли-небудь осідлати його. А пані Безбородькова, уроджена Річинська, не уявляє свого подружнього життя інакше, ніж верхи на чоловікові.

Катерина поволеньки відсторонюється від Філька. Від тягаря його голови у неї вже затерпла рука.

Прикриваючи коліна ковдрою, всуває Катерина босі ноги у капці, на нічну сорочку накидає хутро і навшпиньках виходить до неопаленої кухні.

Всі кухонні меблі пофарбовані у білий гігієнічний колір. Суміш запаху живиці і свіжого лаку нагадує аптеку. Катерина береться розпалювати вогонь під плитою. (Служницю для рівного рахунку найме вона щойно з нового року). За пічкою заздалегідь заготовлені сухі соснові розпалки. Невипалена плита починає куріти кислуватим димом, але навіть цей сморід створює ілюзію тепла. Тепер наставить вона воду для кави. Дверцята нового буфета відчиняються туго. Катерина не може відразу пригадати собі, де вона ткнула пачку з кавою.

Нічого, — потішає себе, — прийде час, коли вона зможе навпомацки знайти в буфетах чи шафах все їй потрібне.

В її домі буде порядок.

На фронтовій стіні у кухні, як і в батьківському домі по вулиці Куліша, висить невеличке дзеркальце для служниці, а фактично для пані дому, щоб та могла зиркнути в нього, заки вибіжить до несподіваних гостей. Безбородькова усвідомлює, що виглядає погано і краще їй не заглядати до дзеркала, але дурна цікавість перемагає розсудок. З стіни дивиться на неї землисте обличчя з посинілими повіками і виссаними губами. Катерина об’єктивно дивується Безбородькові, де його очі були, що таке чудо взяв у жони.

Зате вона зладить йому теплу купіль, — сміється в душі з себе і з нього. А крім того, ванна кімната і є в побуті саме те, що найбільш імпонує таким парвеню, як її Безбородько.

За ремонтом та обладнанням квартири Катерина майже не звертала уваги на оточення найманого будинку. Щойно тепер з вікна кухні (звечора веліла Марині не палити на кухні, і тому сьогодні вікна тут не замерзли) бачить вона, до якої міри жалюгідний дім навпроти! Облуплений, з латаними фанерою шибами, з запалим почорнілим дахом, з старими горшками на вікнах замість вазонів, без огорожі, без деревини, із скособоченою убиральнею.

Гарне сусідство, нема що казати!

Катерина якось не може уявити, щоб у такому домі могли жити симпатичні люди. Напевно, належить якомусь шевцеві-полатайкові з купою дітей. Трохи дальшим сусідом праворуч — старий будинок з високою огорожею і садом. Обгорнуті деревця в саду, загата попід північною стіною, прометена доріжка від брами до дороги, фіранки у вікнах свідчать за те, що там мешкають охайні люди.

Сусіди! Пані докторова заводитиме стосунки тільки з вищими і нижчими від себе.

Нижчих (цих впускатиме у свій дім чорним ходом) терпітиме біля себе для того, щоб ті своїми підлабузницькими похвалами та покірними, заздрісними зітханнями курили перед нею фіміам, а з вищими від себе старатиметься зав’язувати стосунки для того, щоб лопалися від злості такі, як вона сама!

По кухні розноситься запах свіжозавареної кави. Пахне домом. “Я в себе, — утверджується в думках Катерина, — я тут пані”.

Щойно тепер дозволяє собі побавитись здогадами, що творилося уночі по вулиці Куліша, коли спохватились, що вона втекла з чоловіком.

Хто перший розумний зміркував, що це не жарт з боку панства молодих, а заздалегідь обпланований трюк?

Зоня! Ніхто інший, як вона, адвокат у спідниці, перша зорієнтувалася в ситуації, а тепер десь пиляє тупою пилкою маму, що та не припантрувала, не запобігла!

Вар’ятка Зонька, знайшла кого обвинувачувати!

Хоч по щирості Катерині не дуже-то й шкода матері. Далебі, час у сорок з гаком років стати дорослою. Безбородькова вважає, що вона кінець кінцем вчинила розумно не тільки щодо себе (і Філька!), але й щодо мами та сестер. Оцим сміливим, безперечно, дуже болючим для них фортелем, чи, як висловився по-лікарському Філько, кайзершнітом[3] вона примусила їх нарешті самостійно подумати про себе. (Мамі, як обіцяла, допомагатиме по змозі фінансових можливостей свого чоловіка).

Можна уявити собі, як закомашилася, розтривожилася “кохана родинонька” (улюблений вислів тітки Клавди), коли дізналися, що вона їм устругнула!

Та Катерині Безбородьковій байдуже до того, що пліткуватимуть за її спиною. Згадує слова Філька, що плітки могли б пошкодити панні Річинській, але пані докторовій вони не страшні.

У спальні заскрипіло ліжко. Катерина чує, як Безбородько завовтузився, втягнув носом запах кави, що линув з кухні, і, очевидно, знову накрився з головою. Напевно, вирішив подрімати трохи з заплющеними очима.

Безбородько не збирався дрімати. Розглядав затуманеними очима спальню, бо спросоння не міг з’ясувати собі, де він і що з ним.

“А, — позіхнув він, — таж це я в себе. Гм, непогано починається оце “в себе”. Дай боже так нам і нашим онукам до самої смерті”.

По Катерині залишився тільки запах парфумів у ліжку. До холери ясної, ще ніколи досі не мав у постелі такої запашної жінки! Баби, з якими мав діло, вживали завжди такі гострі простацькі парфуми, що від них аж в носі крутило. Лише Валечка була така гігієнічна, що вся пахла операційною.

Ех, Валечка, Валечка…

А оці вишукані, не виключено, що й оригінальні паризькі, парфуми — це теж, чорт його знає, одна з ознак вищого світу.

Навколішках човгав до нього син нашівського ремісника і таки переступив його високі пороги.

Зять Річинських (воно, звичайно, краще було б, якби той тесть був у живих!) — це вам не гелетка бобу!

Аж гаряче стало докторові Безбородькові від припливу самозадоволення. Витягнув з-під ковдри руку і повів нею по її атласній поверхні. “Яке легке, а яке тепле”, — і для кращого усвідомлення цієї істини пом’яв крайчик покривала.

І чому це, обурювався, в їхньому вищому світі не пасує хвалитись такими речами, як пухова постіль чи напарфумована нічна сорочка шлюбної жінки?

Аромат натуральної кави нагадував Безбородькові добрі дні його раннього дитинства, коли мати з нагоди свята готовила “білу каву з кожушком”. Батько було, неспроможний діждатися тієї блаженної хвилини, крутив цигарку і закурював натщесерце. Мати лаялася, що батько з самого ранку пускає “фабрику в рух”, але з виразу її обличчя було видно, що вона не проти цигарки. “Фабрика” відвертала батькові думки від кави, яка вимагала часу, щоб осісти і настоятися, бо ж у цьому полягав увесь секрет того напою.

Безбородько потягнувся за штанами і тут, на спинці крісла, побачив сіро-синій пухнастий чоловічий халат. Подарунок від жінки. Чорт його маму знає, як там у них водиться, — може, йому треба теж було зробити якийсь подарунок Катерині?

Е, не мав би чим морочити собі голову з самого ранку! А халат приємний на дотик, ніби ангорська кішка. Гм, це тобі чистісінько, як у тій казці про пастуха, що став царевичем, — самовдоволено поплескав себе по волохатих грудях.

Теофіл роблено кашлянув, щоб привернути до себе увагу Катерини. Вона, й правда, тої ж миті зазирнула до спальні.

— Я, може, тебе розбудила? — спитала для чемності, хоч знала, що це не так.

— Я звик рано вставати, — поштиво відповів Безбородько, безпардонно позіхнувши до хряскоту в щелепах. — Мені здається… чи не розбудив мене запах кави… Колись, бувало, дома… як би там сутужно з грішми не було, мама завжди так викроювала, щоб на неділю була натуральна кава з цикорієм і молоком… Шкода, що навіть маминої фотографії не залишилося… Але, я тобі кажу, цілий тиждень могло не вистачати хліба, а коли приходила неділя, то кава з молоком мусила бути…

— Так? — без великого захоплення перепитує Катерина. Їй неприємна згадка про покійну свекруху. Воліла, щоб Філько взагалі родився без матері, ніж мала це бути мама-міщанка. Людина з більшим тактом, ніж у її чоловіка, не нагадувала б свого пролетарського походження, а цей вважає, що перед дружиною можна варнякати казна-що. Хай трохи підожде, вона ще стягне йому віжки!

Катерина перечекала, поки Теофіл звівся з ліжка (а сіро-синій халат таки йому дуже до лиця), а потім відчинила двері до ванної кімнати, звідкіль запарувало вологим теплом.

— Диви, диви, а я, бігме, не знав, що то так легко можна купіль зробити! То що ж, можна лізти у ванну?

Безбородько починає при ній скидати з себе нічну сорочку. Катерина хоче вийти з ванної, але голос Теофіла затримує її:

— Чекай, чекай, обмиєш мені плечі…

Безбородькова, уражена в своїй жіночій гідності, залишається у ванній кімнаті.

“А кому я дивуюся? В його сфері всі баби миють мужикам спини, та ще й у присутності дітей”.

Зрештою, хіба справа в тому, що жінка чоловікові чи він їй помиє спину? У Мопассана, наприклад, є сцена, де пара коханців купається в одній ванні, — але яка тонка поетична любовна гра з його боку передує цій купелі!

Звичайно, вона зробить розумно, якщо заздалегідь дасть спокій подібним ілюзіям щодо Безбородька.

Що за обман!

В костюмі її чоловік виглядає куди симпатичнішим, ніж в Адамовім убранні. Одяг приховує не тільки цю хворобливо-білу шкіру, але й маскує баб’ячі стегна та набряклі, ніби в дівчини-підлітка, груди.

У ванні Безбородько починає порскати, хлюпатись, прискати і кректати, як, очевидно, ті, для яких купіль не є щоденним явищем. Нарешті він уже сидить у кухні на табуретці в чалмі з махрового рушника, в купальному халаті, поверх якого накинуто шубу, і схвальним поглядом стежить за рухами Катерини, яка порається біля сніданку.

— Що ж ти, жінко, наливаєш мені чашечку, ніби для горобця? Хе… хе… хе… Я не в гостях, слава богу, а в себе дома! Налий мені півлітровий збан, щоб я пам’ятав, “пане добродію”, як каже Нестор, коли я снідав уперше в себе.

Простацький тон Безбородька до решти псує настрій Катерині.

— Якщо в тебе такий апетит, — дає Катерина перший урок доброго тону чоловікові, — то можна попросити ще одну філіжаночку. — І далі зовсім недвозначно, закінчує: — В нашій родині не прийнято пити каву півлітровими збанами.

Безбородько поводиться так, ніби не до нього сказані ці слова. Сьорбаючи та прицмокуючи, він випорожнює чашку за чашкою. Катерина ладна вже думати, що він навмисне грає їй на нервах.

Гарячий струмінь розходиться Безбородькові по тілі. Після ванни (до речі, не зовсім теплої) це особливо приємно. Так. Тепер ми закуримо собі. Ледве витягнув він з кишені шуби портсигар, як Катерина тицьнула під ніс попільничку.

— Дай спокій, знаю сам! Ми теж трохи обертались між панством. Ти не забувай, що п’ять років прожив ім шенен Він[4]. Знаю етикет не гірше, може, від декотрого паничика, але, прошу тебе, не цивілізуй мене хоч сьогодні. Хоч у моїй власній хаті дай мені… бути собою!

Катерина не відзивається. З нервовим поспіхом починає прибирати на столі, немов хотіла покласти кінець розмові на цю тему.

— Ти зрозумій, — розходиться Безбородько, не звертаючи уваги на кислу міну дружини, — що всі ці роки був я ніби спутаний. Ти бачила коли-небудь спутаного коня на толоці? Так, от видиш. Інші коли засідали за стіл, то потирали руки, бо їм слинка текла, а я, розумієш, не чув смаку. Мені сорочка прилипала до лопаток з переляку, чи правильно орудую ножем, чи вхопив той келишок, що треба. Яка тут приємність, коли з тебе сьомі поти сходять? Ти гадаєш, що тоді у вас на тризні я дуже почував себе у своїй тарілці? Бодай так пси петрушку пасли. А тут, розумієш, треба держати фасон, аби не осоромити себе. Ти міркуй, жінко, я роками, ну, бігме, мріяв про колочену фасольку з часником, олійкою і перченим квашеним огірком. А до того свіжа кулешка, але така, щоб її можна ниткою краяти… Ти знаєш чи не знаєш, що ніщо так не смакує, як страва, яку ми в дитинстві їли? А таку кулешку вкраяти ниткою, а потім пом’яцкати в пальцях, от так, от так, — показав він їй рухом руки, — і вмочати в колочену фасольку, по якій би спливала присмажена на олійці цибулька… Що? Не тече тобі ще слинка?

Катерині могла набігти слинка, але не апетиту, а огиди, — так корчило її від його простацьких манер.

Бачила його тепер нагим не тільки зовні, але й з нутра, ніби розрізаний кавун.

Остаточно зрозуміла, що Безбородько, пошиваючись у пани, вкрав у її сфери не лише правила поведінки за столом чи фасони костюмів, але підробився і під манеру розмовляти, прийняту в її середовищі.

У своєму домі буде він м’яцкати кулешу в пальцях, плювати на паркет і посилати собак петрушку пасти.

Що ж, з часом Катерина наведе порядок і в цій справі, а поки, якщо виникне така необхідність, виправдає його простацькі навики, як захоплення фольклором.

Вийде модно і… весело!

Добре усвідомлювала, що відтепер компрометація доктора Безбородька буде подвійною компрометацією докторової Безбородькової, уродженої Річинської.

— Але що ти гадаєш? Я міг облизуватися тільки в думках, бо я був пан, а пани не їдять фасольки з часником… Ха… ха… ха… Ти розумієш, що трагедія була в тому, що я потім уже мав гроші. Я міг до чорта з’їсти того, що мені смакувало. Але що була б собі подумала пані Бровко, якби я замовив на вечерю колочену фасолю чи мандибурку[5] з дзємою[6]? Ні, жінко, ти таки не годна цього зрозуміти, хоч ти і моя шлюбна. А тепер сиджу у своєму домі і плюю на таких, як пані Бровко… Ха… ха… ха… — розреготався, — але добре. Тепер я не залежний від пані Бровко, бо сам пан… Ха… ха… ха… От захоче пан, візьме плюне на підлогу, розітре черевиком, — і хто йому що зробить? Це і є, жінко, той, свій дім.

— Не знаю, — пройнята вся презирством, старається не дивитись на нього Катерина, — треба хіба зовсім без пам’яті бути, щоб плювати на паркет. Для цього є плювачка. — Вона нахиляється, ніби хоче пошукати цей предмет і ткнути його Безбородькові під ніс.

— Таж це символічний плювок, жінко. Як ти цього не розумієш? — тягнеться він до Катерини, обнімаючи її нижче пояса. — Тепер ти моя, так?

— Так…

— А якщо так, то я хотів би тобі в чомусь признатися, розумієш, аби ніяких секретів між нами не було… бо мені тяготить, а, сама розумієш, раніше я не смів…

Катерина тужавіє вся. Ще, чого доброго, дізнається, що в нього байстрюк десь на селі, якого він заміряється спровадити в їхній дім. Та, хоч що б там було, вона готова до оборони й нападу.

— Слухаю. — Катерина примощується на табуретці так, щоб держати Безбородька поглядом, ніби на прив’язі. Вона готова слухати його вухами, очима, кожним нервом стягнутого від напруження обличчя.

— Гм… та воно й слухати так дуже нема що. Ти не змерзла? — буцім огортаючи хутром Катерину, він намагається сховати лице в її подолку.

— Дай спокій, Фільку…

— Видиш, жінко, я не хотів би, щоб ти думала погано про мене. Як каже доктор Гук? Щирість передусім.

— Та говори вже, — не дуже дружелюбно підстьобує його Катерина. Вона силоміць зводить його з-над свого подолка. Хай дивиться у вічі, коли говорить з нею. Безбородько морщиться від такої “ніжності”, але скоряється. Якщо з ним так поводяться, то й йому нічого панькатись.

— Одним словом, жінко, я по вуха в боргах.

Погірдлива усмішка Катерини не проминула уваги Теофіла. Змішаний, запитує її очима: в чому справа?

— То все, що ти мав мені сказати?

— Все. А що?

— І це весь секрет, що ти його так довго м’яцкав?

Безбородько не розуміє, чого їй треба від нього.

— Я вже сказав…

— Тоді знай, що твій секрет для мене давно не є секретом. Не віриш?

Безбородько перш за все не повірив своїм вухам, що Катерина взагалі може з такою безтурботністю говорити про борги. Це не в її характері, і тому Теофіл насторожився, хоч хлопський розум підшепнув, що йому нічого серйозного не повинно загрожувати від жінки, яка назавжди зв’язала свою долю з його.

Все ж таки треба вияснити нарешті цю каламутну ситуацію.

— Це добре, жінко, що секрет, який мені так докучав, для тебе давно не таємниця. Але ти мені скажи одно: хто тобі сказав, що доктор Безбородько в боргах?

— Хто? Ти наївний, мій мужу, — вона зневажливо гладить його по голові. — Як мені було не знати про твої борги, коли я сама приклала до того, аби вони множились… Тобі хіба не видалося підозрілим, як дехто з купців насильно пхав тобі товар на оплату?

Безбородько сам відчув, як міняється на обличчі. Воістину так було, як вона говорить. Силоміць тицяли йому ручку в пальці, і тільки діла з його боку було, щоб підписатись під злощасним зобов’язанням. Тільки він, зарозумілець, вважав тоді, що купчики мають собі за честь давати в борг такому клієнтові, як доктор Безбородько.

— Я одного не розумію: що ти з того мала?.. Нащо тобі було топити мене в боргах?

— Ти дійсно не здогадуєшся? — Катерині аж не хочеться вірити, що він до такого ступеня обмежений. — А хіба, коли б у тебе були вільні руки, говорім по щирості, хіба б ти оженився зі мною?

Катерина сказала і вп’ячилася очима в Безбородька: чи розуміє, що відкрила перед ним останню хвірточку, через яку може без шкоди пронести свою власну і її гідність? Чи дійде до нього, яка це велика, вирішальна у їх взаємовідносинах проба джентльменства з його боку? Ох, якби вистачило йому розуму галантно заперечити, збрехати по-великопанському (і так уже нічого змінити не можна), що взяв би її за будь-яких обставин, за будь-яких умов, заборгований чи з капіталом (якщо б у нього такий був), бо ж він любить свою Катрусю.

На жаль, Безбородько не виявився на висоті. Він не знайшов, що їй відповісти, бо признавав її рацію. Справді так: коли б не цей вексельний зашморг довкола шиї, то який дідько змусив би його женитись на найстаршій з сестер Річинських? Безбородько сягнув би по херувимчика Нелю, в гіршому випадку не дав би Валечці виїхати з Нашого.

Вважав, що поводиться з дружиною чесно, якщо не заперечує правди. Катерина дивилася тепер на Безбородька, не завважаючи його. Презирство, яке відчувала до нього в цю хвилину, не можна було ні з чим порівняти.

Не вистачило йому розуму спромогтися на галантність, хай тепер нарікає на свою дурну голову.

— Це ще не все, мій дорогий. Я повинна тобі сказати, що багато хто з нашівців вважає, що ти оженився зі мною заради грошей… І ніхто не знає, в тому числі й ти сам, що ти взяв мене з ідеальної любові…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Хочу сказати, що ти, Філечку, не тільки оженився з голою-босою панною, але ще й узяв за нею у віно борги, які удвоє перевищують ті, що ти маєш…

Катерина сказала й зблідла. Не з страху, а з почуття надмірної відваги, що крижаним струменем вливалася в неї. Видалася сама собі величною у своїй одчайдушності.

Безбородько скулився і мовчав. Підкосив його не так самий факт матеріального краху, як свідомість, що йому зрадила його щаслива зірка, в яку він так забобонно вірив.

Так ганебно спотикнутись на… гладкій дорозі!

Чим? Чим погрішився супроти свого опікунчого духу, що той так жорстоко помстився йому?

Так, кінь, на якому він мчався галопом крізь життя, долаючи перешкоду за перешкодою, з волі вищої сили дістався іншому господареві.

Згасла іскра — залишився самий попіл. Безбородькові стало ясно, що з сьогоднішнього дня він не зможе вже нічого гаряче прагнути для себе. Одне ще питання цікавить його:

— А як же Суліман?.. Таж я питав його, і той негідник запевнив мене, що у тебе є капітал… Неможливо, аби маклер не знав правди…

— Ні, Суліман знав, як стоїть справа з нашим капіталом…

— Що ж він тоді за інтерес мав, — стогне Безбородько, — обманювати мене?

— Мав він у тому свій інтерес, не бійся. Він не хотів, щоб Неля попала тобі…

— А яке його собаче діло?

Катерина зітхнула з робленим співчуттям:

— Я не знала, що ти такий сліпий. Хіба ти не бачиш, не здогадуєшся, що Суліман по вуха закоханий у нашу красуню?

Спазм схопив Безбородька за серце. Хвилину перед цим він подумав, що в тій купі попелища не тліє вже жодна іскра, і раптом вона так боляче опекла його.

— Але ж Суліман… Суліман — єврей, — Безбородько зразу схопився найсильнішого аргументу.

— І що з того? — довершувала свою помсту Катерина. — Хіба в єврея немає серця, немає очей?

— Але Неля, хіба ж вона схоче дивитись на нього?..

— Це її справа. Знаю, що була вже в нього на квартирі.

Безбородькові захотілося раптом дико, по-ідіотськи заіржати.

— Ти не маєш чого впадати в розпач, — вела далі Катерина з холодним розрахунком, — бо Неля і так не пішла б за тебе, бо ти гидкий їй.

Безбородько охляв до того, що відчув себе знеболеним. Хотілося йому сказати Катерині, що її стріли не ранять уже його, але не почував достатньої для цього сили волі.

Захотілося лягти, простягнути ноги, а що важливіше — сховатися під ковдру. Хай би та відьма дюгала вату, а не його серце.

Встав.

— Тобі чогось треба? — схопилася й собі Катерина. Його осунена постать пробудила в ній якщо не серце, то розсудок.

— Нічого мені від тебе не треба. Ляжу в ліжко. Холодно все ж таки.

— Я зараз, — пішла поперед нього в спальню, щоб поправити постіль.

Безбородько перечекав, поки вона впорається з подушками, а потім став роздягатись.

Не маючи куди подітися від свердлючого ока своєї прекрасної половини, він повернувся спиною до неї, притому закутався в ковдру так, що самі лише ніздрі виглядали на повітря.

В домі Річинських ще не бувало такого: гості серед ночі і морозу шикуються до від’їзду, а ніхто з домашніх хоча б жестом, хоча б для самої форми не пробує затримати їх.

Трудно, мабуть, доводиться Олені вив’язуватись з подвійних обов’язків господині і голови дому.

Сновигає поміж зворохобленими гостями без припрошуючого слова, без заохотливої усмішки, а вся її постать виражає тільки одну мольбу, аби гості не барилися з церемонією прощання та чимхутчіш звільнили її хату.

Лише Нестор (та цьому і так ніхто не дивується) нахабно упросився переночувати у Гелі. Коні відіслав з Несторовою, а до готелю о цій порі, знаємо це з практики, пане добродію, не достукаєшся. Бидло портьє, напевно, накрився кожухом і хропе, аж слина з рота тече. Це ж свинство, пане добродію, щоб у такім славнім місті, як Наше, був тільки один готель.

Нарешті Мариня засунула браму за останніми залубнями.

Якийсь час у сінях напотемки вовтузиться ще з вхідними дверима. Напучнявіли від пари, що у ті дні безнастанно бухала з кухні, а тепер ані руш не хочуть приставати.

Людині й без того мало що бракує, щоб гавкати почала від нервів, а тут ще й з дверима такий трафунок[7].

Нарешті вже якось перекрутила ключа в замку. Роздратована, розпатлана, червона, минає Мариня кухню і йде до їдальні.

— Прошу їмосці, гайда, панни, і ви, стрийку Несторе, зберімося докупи й порадьмося, як то між фамілією[8] буває, що нам далі робити, як нам, гей той казав, з біди вихрапатись!

— Мариню! — мало що не з сльозами на очах проситься Олена. — А хто в таку пізню ніч починає розмови? Почекаємо з нашою справою до ранку. І так вона нікуди від нас не втече, хоч би ми і не знати як хотіли цього…

— Тої самої! Певно, що не втече, сіле візьме і перегорить у чоловікові. А їмосць уже таку натуру мають, іно би пригладжували, а тут, скажу їмосці, нема що замащувати, а треба кричати до бога про пімсту, що таку кривду заподіяли нам, сиротам.

— Завтра, Мариню, завтра поговоримо про все…

— А може, і змивання посуду відкладемо на завтра? — запитує визивно Мариня, пам’ятаючи заповідь Олени: “Пори в нього носом, а не залишай на ніч немитого посуду”.

— І посуд перемиємо вранці.

— Но, — креше об долоні Мариня, — як я маю таке від їмосці чути, то мені вже й жити не хочеться. Світ кінчається, не інакше! Залишити на ніч брудні виделки й ножі, аби поржавіли до ранку?! Нє, прошу їмосці, посуд буде перемитий, аби-м навіть мала в нього носом пороти, їмосць можуть іти собі спати, як так уже на сон хилить, — глузує з Олени, прикривши очі своїми закучерявленими віями, які колись Нестор напідпитку порівняв до лоз, що нахилилися над озерцями, — але та розмова однаково не мине їмосці.

Навіщо ця погроза, моя Мариню? Їмосць і без того знають, що не уникнути їм інквізиції. Ідеться тільки про те, щоб пересунути речинець до сходу сонця. Олена тільки що відпросилася у Зоні. Правда, тут заступилися за неї її добрі діти — маленька господинька і Неля, яку вчинок Катерини начеб пробудив з летаргії.

Як же вони старалися, ластівки мої, одна наперед одної підбадьорити матір однією інтонацією голосу, саможертвено видавленою усмішкою, самаритянською святою брехнею, щоб хоч трохи заспокоїти її.

“Коби до ранку”, — думає Олена про Мариню, а головне про Зоню, зачіпний, незносний характер якої не осуджує, боронь боже, а приписує до рахунку своїх гріхів.

За ніч їхні думки охолонуть, нерви уляжуться, а слова у світлі сонечка божого стратять свою яр.

— Хай мама не журиться, все буде добре, мамочко. Доки ми з мамою, нічого направду злого не може з мамою статися.

Такі в неї ці дві середущі. А коли говорити про Нелюсю, то в житті дуже рідко так буває, щоб така краса ішла в парі з голубиним серцем.

Слава… Дитина просочена своїм коханням, ніби вощина медом, і цілий світ її не обходить.

Вранішнє сонце застало Олену у сні. Все ж таки переміг сон на світанку. Коли прокинулася, то з кухні долинав уже дзенькіт посуду. Мариня розміщувала помиті горшки та каструлі по бляшаних шталюгах на стіні.

Олена приперезала поверх халата кухонний фартушок і так увійшла до кухні.

— Добрий день, Мариню, я прийшла помагати, а Мариня, бачу, впоралася вже сама…

— Їмосць чули, як то кажуть: чекав дід на мід, та й без вечері спати ліг. Хай їмосць краще розпорядиться, що з тим м’ясивом робити, що його стільки полишалося. Хоч бери та поправини справляй…

— Тепер зима, Мариню, може постояти, — хоче Олена якось обійти чергову провокацію з боку Марині. — Я десь читала, що в Сибіру чи Гренландії заморожують от так м’ясо на цілий рік.

— Хай їмосць краще мовчать.

Олена вмовкає.

Безперечно, це перше весілля в розгалуженому роді Річинських, що обійшлося без поправин. В неї, Олени, можна сказати, зовсім скромне весілля було, а й те було з поправинами.

Звичайно на другий чи третій день після весілля, коли гості трохи відіспляться та освояться поміж собою, відкинувши маску етикету, щойно тоді починається невимушена, весела забава.

— Прошу їмосці, браму відчиняють… хтось заїжджає до нас! — несамовито скрикує Мариня і біжить з тією новиною у покої до дівчат.

— Спаси і охорони господи! — в крайній розгубленості звертається Олена до бога словами, що ними звичайно просить відвернути нещастя від своєї родини.

Кого це ще несе недобра сила на її бідну голову?

— Мариню, Олю, Нелю, вийдіть котра на ганок, звідайте, хто там приїхав!

Поки дівчата поодягалися, — всі ще лежали в постелі, — Орися була вже в хаті. Довга, до землі, з коміром по пояс, а манжетами по лікті, бараниця пойнялася вся памороззю, аж занесло від неї в кімнаті озоном. Від усієї Орисі залишилося тільки обрамоване сивими кучерями, до непристойності помальоване морозом мале личко.

Паморозь танула на віях, і Орися плакала веселими слізьми. У всякому разі, всі зітхнули з полегкістю, що тим нежданим, непрошеним гостем виявилася саме невістка Ілаковичів.

Орися одразу ж стала виправдуватися. Телеграма з запросинами на весілля не застала її вдома. Коли пізно ввечері повернулася з сусіднього села (їздила оглядати коня в одного господаря), дуже жалкувала, що втратила таку оказію. Повинна сказати: її свекри трохи надулись, що телеграма була адресована тільки на невістчину адресу, але це — між іншим. Все ж таки, незважаючи на замети по дорогах, приїхала сьогодні, бо ж ясно, що весілля в Річинських не кінчиться в один день, а поправини часто бувають веселіші, ніж сам церемоніал весільного пиру.

Але чого це такий спокій у домі? Сплять ще гості? І чого це на подвір’ї немає залубнів, тільки посліджене місце залишилося по них? Не може бути, щоб гості вже роз’їхались, правда, дівчата? Ага, певно, повідсилали коней з фірманами на ночівлю; де тепліші стайні. А хто з гостей ночує в домі? Що-о? Один Нестор?

— Де ж той стрийко? — справляє свою необережну фамільярність. — Давайте його сюди, ми зараз натремо йому вуха снігом!

Слава поскакала на одній нозі за Нестором до ванькирика, а тим часом Оля з Нелею розкутували Орисю з бараниці, з хустки-пледа, перев’язаного навхрест на плечах, наввипередки визволяли її черевики з солом’яних папуч, одне слово, доти возилися з нею, поки залишили її в одній візитній сукні з хутряною пелеринкою на плечах і лакірках на ногах.

— Я ніколи не сказала б, що блондинкам так до лиця фіолетовий колір! — вигукує Неля.

У модному, вузькому знизу, “плутаному”, як сміялись чоловіки, платті, з оголеними до ліктів руками, Орися видалася їй особливо принадною. Може, це ще й від того, що цілу попередню ніч мелькали Нелі перед очима лише охлялі, бліді лиця.

Тим часом відчиняються навстіж двері з спальні. Зоня, прибравши позу церемонімейстера, урочисто впускає заспаного, з одним прилежаним боком лиця, але вже причесаного і відсвіженого одеколоном стрийка Нестора. На Славу найшли пустощі з самого ранку: вчепившись за хлястик піжами, вона попихає стрийка ззаду.

— Не може бути! — вкрай вражений несподіваною з’явою, белькоче стрийко Нестор. — Не може бути. Мені хіба сниться, пане добродію…

Мальовничо спершись об раму вікна, у морозяних бліках, фіолетово-золотиста, ненормально рум’яна, з такими ж ненормально білими смугами довкола носа стоїть велика, пахуча, апетитна невістка Ілаковичів.

Зоня з обуренням помічає, що той старий шалапут, їх велебний стрийко, насправді схвильований. От буде весело, коли до тітки Ілаковичевої дійдуть чутки про шури-мури її невісточки.

— Цілую рученята, кузиночко, — згрібає у жменю Нестор пругкі, виточені Орисині пальці і з гріховною побожністю прикладає їх собі до губ, — а я тебе цілу ніч виглядав, недобра. На, послухай, — тягне її руку собі за пазуху, — послухай, як воно калатає, пане добродію.

Орися придержує руку, нібито пручається, але чинить це в’яло й, головне, без того глузливого нещадного смішка, яким жінки вміють садовити на місце не завжди тактовних мужиків.

В її опорі помітні і страх перед недоступним, але таким бажаним з обох сторін, і чисто жіноча передбачлива, полохлива недовіра у чоловічий, так часто лише солом’яний, порив.

— Ти мені не віриш, — густим шепотом хрипить отець Нестор Річинський, ніби їх тільки двоє в кімнаті, і всім корпусом упритул присувається до Славкової жінки. Та не відштовхує його від себе, лише, задихана, ще щільніше притискається до віконної рами. Якби могла, увійшла б у неї і Нестора потягла за собою.

— Стрийку, — істерично зарепетувала Зоня, — що ви робите? Помнете нову сукенку Орисі!

Нестор поки що дає спокій невістці Ілаковичів, але Зоня дістає за те доброго ляпаса понижче поперека, аби не пхала свого носа, пане добродію, туди, де її не просять. Крім того, стрийко розуміє Зонцю. Через свій дурнуватий гонор дівка, напевно, ще не побувала у лещатах чоловічих обіймів, а стара відьма природа домагається свого.

Коли Олена увійшла до їдальні, то стрийко гиндричився з племінницею, а Орися все ще пригладжувала долонею плаття, якого не встигла пом’яти.

Олена (як же ж личить їй голубий кухонний фартушок) як на те питає й навіть не уявляє, як ціляє в точку:

— А чого це твій чоловік, Орисю, не показується ніде з тобою?

— Дорогі мої, — галасливо перебиває Нестор Олену, аби звільнити молоду Ілаковичку від відповіді на те слизьке питання, — у мене щойно блиснула нова ідея! Добре, пане добродію, що маємо Орисині залубні[9]. Поснідаємо і, скільки нас тут, сідаємо на залубні і вйо — на Джерельну! Іду на ви, пане добродію! Гелюню, не геніально? І ти з нами, розуміється, на почесному місці, пане добродію!

Ні, ні, відхрещується Олена. Перша не покажеться вона до Катрусі за жодні скарби світу. Всьому є своя межа, Несторе, щоб ти знав. І материнська дурна любов повинна мати крихту хоч і підленького, а все ж таки якогось гонору.

— Панни, дівчата, що це ви жодного руху не робите? А маленька господинька чого надулася, як вошка на морозі? Що ж це, пане добродію, я з вас усіх маю бути наймолодшим?

Він, за звичкою, хотів ущипнути Ольгу у щічку, але та вивинулася йому з-під рук:

— Хай стрийко вгамується нарешті!..

— Еге, але ти ще не сказала мені, чому ти така сердита?

— Господи, які ви всі комедіанти! Мама ні… наша мама виняток, — поквапно поправилася й повела очима за Оленою. — І як я раніше цього не зауважувала?

— Олюнцю, — журно похитнув головою стрийко Нестор, — та коли на те пішло, то все життя один фарс. Ідеться тільки про те, хто яку роль облюбує собі в цій комедії… Я з приємністю грав би все життя першого аманта[10]. Ха-ха-ха!

Раптом він урвав сміх. Ольга, до якої держав слово, зробила гримасу, що ні в якому разі не могла стосуватись до того, що він їй говорив.

Нестор оглянувся.

Посеред їдальні стояла Катерина.

Стрийко, який не спускав ока з невістки Ілаковичів, бачив, як Орися кинулася до Катерини з простягнутими руками і як тут же опустила їх, збита з пантелику загальним демонстративним мовчанням.

Олена — і та, перемагаючи сльози, мовчала. Катерина буцімто не зауважила замішання, яке вона внесла своєю особою. Вона сердечно привіталася з Орисею, церемонно прийняла її побажання всього найкращого, поцілувала ще раз кузину за подарунок, якого фірман не встиг ще знести з саней, жартівливим тоном поскаржилася на чоловіка-сплюха, якого ніяк не могла витягти з постелі (в цьому місці Нестор видав з себе багатозначний нечленоподібний звук), і найнормальнішим у світі голосом заявила, що прибігла помагати ладити сімейний обід, іншими словами — поправини на невелике коло.

Мариню, яка, вгледівши паню докторову, мало не обернулася на стовп, Катерина поплескала по плечі, мовляв, дивуватись Мариня буде пізніше, а тепер треба закасувати рукави і братись за роботу.

Коли Катерина залишилась удвох з Оленою (дівчата порозбігались котра куди, а Орисю Нестор затягнув на “дві слові” до ванькирчика), Безбородькова припала до Олениних рук:

— Мамцю, хай мамця повірить, що і для вас, і для нас буде краще, коли житимемо нарізно. Я вже мамці говорила і тепер скажу ще раз: я мами ніколи не покину… Буду давати мамі щомісяця, скільки зможу… а те, що я зробила, то так мусило бути. Я не хочу мамі розкривати всіх секретів, але прошу мені вірити, що я не мала іншого виходу.

Олена тихенько поплакувала. Хотілося їй бути трохи ніжною до дочки і бодай погладити її по голові, але рука не знялася. Найважче було для Олени те, що не вірила у щирість слів своєї найстаршої. Знала ж бо: не того прийшла Катерина сюди, що стало їй жаль матері.

Пані докторова потрудилася прийти з Джерельної аж на вулицю Куліша, аби в зародку придушити плітки, які вже розходяться по Нашому.

Звичайно, плітки не можуть зашкодити пані докторовій Безбородьковій, але на відвідинах пацієнтами приватного кабінету доктора Безбородька це може відбитись. З цією метою, власне, і придумано ті поправини на мале коло, чи то пак сімейний обід.

“Вибити палицю з рук противника, поки він ще не потяг нею по тобі, — це неабиякий хід”, — думає з болючою чужістю мати про свою найстаршу дочку.

Зоня Річинська не користувалась симпатіями серед місцевих хлопців. Одні сміялись, що та гонориста панна чекає хіба на англійця з Коломиї, а інші розповсюджували чутки, що Зоня, мовляв, з того типу жінок, які можуть бути чудовими коханками, але не підходять до дружин.

Чоловіки цікавились нею саме завдяки прикметам, які висміювали в ній. Жінки не любили Зоні. Свідомість цього справляла Зоні своєрідну приємність. Була недоступною, гоноровитою і зовсім не турбувалась, як інші ставляться до неї.

Олену, коли Зоня була ще дитиною, журила її вдача.

— Як будеш така далі, то ніхто не любитиме тебе, — хотіла настращати дитину, але Зоня сміялась. Мружила при тому очі і колола самими зіницями. Ще зовсім мала, а така вже самовпевнена.

— Або мені потрібно, щоб мене хтось любив? Або то так добре, як когось усі люблять? От Нельку всі люблять і всі чогось хочуть від неї. Мене не потребує ніхто любити, — чи мені гірше від того буде? Ще ліпше!

— А може, те минеться, — потішала себе Олена перед чоловіком. — Діти її віку звичайно люблять все наперекір робити. Єсьм певна, що Зоня не така, яку вдає з себе. Напевно, тішиться, коли я чи ти пригорнемо її до себе, а тільки так вдає, що наша любов їй байдужа.

Небезпечний вік дозрівання давно минув у Зоні, а вдача її нітрохи не змінилась. В свої двадцять три була така сама, як і в тринадцять. Носила тепер півчеревики на високих французьких каблуках. Було це наче наперекір моді, яка у змові з спортом крокувала тепер в зашнурованих півчеревиках на низьких широких підборах. Ходу мала легку, граціозну, ногу зграбну у кістці, з високим підйомом. Коли йшла з гордо піднесеною головою, завжди наче у незгоді зі світом, не заохочувала до ближчого знайомства.

Поза її спиною чоловіки розказували анекдоти з приводу її прищуватого обличчя, але перед нею самою знімали капелюхи з шанобливим уклоном.

Навіть Олена з усіх своїх п’яти дочок найменше повчала Зоню. Часом обминала її, як терня на стежці.

Коли хтось з дітей докоряв їй тим, виправдувалась:

— У Зоні не знати коли на який гумор натрапиш, а я люблю спокій у хаті. Краще вже не зачіпати біди.

Насправді була інша причина, чому Олена так багато дозволяла Зоні. Натякнула про це навіть Орестові Білинському при його першому візиті. Зоня прийшла на світ випадково, проти бажання й волі матері, і тепер Олена пояснювала собі, що Зоньчина погана натура, власне, звідси й узяла свій початок. Вона, Олена, согрішила тим, що ненавиділа зачатий плід, і тепер мусить відпокутувати свою провину.

Зоня справді була якась відмінна від решти дітей. Мажарин якось висловився про Зонину вдачу:

— Воно так, прошу панства, всі люди носять черевики на ногах, а панна Зоня хотіла б одягти їх на руки.

Над нашою родиною навис фатум.

Катруся перша зробила пролом у мурі, і тепер ми всі насторожені: обвалиться мур чи виявиться таким міцним, що витримає?

Атмосфера очікування згущується в нашому домі з кожним днем.

Але навіщо всі ми вдаємо, начебто в нашому домі все нормально, все по-давньому?

Чи не скидається це на те, що ми граємо комедію перед… порожнім залом?

Тим часом у нашому домі, либонь, тільки годинники ходять нормально. Зрештою, я б не здивувалась, коли б у цій атмосфері вони оголосили страйк.

Мене цікавить інше питання: татко відійшов, Катруся втекла від нас, — хто ж тепер буде главарем у нашій родині?

У всякому разі, не мама і не я. Може, Зоня? Ого, вона не мала б нічого проти, щоб захопити владу у свої руки, але проти тирана повстане народ, тобто Неля, я, Мариня, мама й Ольга. Хоч мала господинька залишиться на своєму посту незалежно від особи пануючого.

Ах, вже знаю, як воно буде. Згідно з демократичними віяннями, нашим царством управлятиме президент Мариня. Втім, вона сама собі надала цю високу посаду.

Своє урядування Мариня почала з того, що порушила питання про квартиру. П’ятикімнатне мешкання тепер рішуче нам не під силу, отже, як бути? Воно, звичайно, розпускає Мариня дипломатію, ніби каракатиця своє чорнило, могло б залишитися так, як є, якби знаття, що Славуня (люди, це я, я!!) ще в цьому році вийде заміж. В тому випадку, розуміється, немає сенсу збуватися старого гнізда.

Прошу, не думайте, що це зондування грунту: це просто-напросто моральний тиск на мене. Ситуація до того загострена, що Север повинен би днями попросити маму о мою руку (вам подобається така форма: “О мою руку”?).

В гру входить не тільки гонор родини, але й п’ятикімнатна квартира.

Іншими словами, Север повинен женитись на мені, щоб зберегти старе гніздо.

Север, коханий мій, що ти на це?

Життя (мама сказала б: “Господь досвід чує”) випробовує мене більшою міркою, ніж можу двигнути на своїй спортовій спині. Север, коханий мій, може, трошки допоможеш мені під гору?

Пробач мені і, прошу, не гнівайся, я не хочу бути надокучливою, — але чому ти такий чуткий, коли йдеться про нежить у мене, і такий якийсь байдужий у цій насправді великій біді?

Я, завжди така, як мені здавалося, смілива (пригадуєш, як я хотіла діставати зірку з неба?), тепер відчуваю незнайомий, новий страх у собі. Починаю боятися, наприклад, таких речей, як раптової мовчанки в кімнаті, бо мені починає здаватись, що кожне з тих, хто мовчить, готується запитати мене: коли нарешті Север заявить про свою готовність одружитись зі мною?

Почуваю полегкість, коли в хаті запроториться що-небудь і всі домашні зайняті пошуками цього предмета. Так благословенно недавно зникли десь великі ножиці. Я знаю, що в такі хвилини нашим не до мене й Севера. Радію дрібним суперечкам, бо вони теж відвертають увагу наших від мене й Севера. Найменшу нісенітницю, що її принесе Мариня з базару, роздуваю до сенсаційної чутки, бо це теж хоронить мене від теми “Слава — Мажарин”. Кожну чужу людину в нашому домі, навіть коли б це мав бути екзекутор чи поліцай, вітаю, як свого рятівника, бо при чужих у нас не мовиться про доктора Мажарина. Починаю не любити те, що колись любила, й навпаки. Уникаю, наприклад, так званих сірих годин в нашому домі, хоч колись дуже любила ту смужку часу, коли за вікном уже темніє, а на столі ще не засвічена лампа.

В такі хвилини люди говорять притишено, щоб їхні серця могли зближуватись, начебто гамір і світло перешкоджають їм у цьому. А тепер боюся, що, власне, в цю золоту сіру годину наші почнуть по-доброму, по-сердечному… висотувати з мене жили на тему Севера.

Вчора Оксана забула в нас свій віденський журнал мод. Всі мої сестри сиділи над журналом і метикували жартома, які б фасони пошили собі, коли б у нас були гроші, коли це раптом Зоня — як горобець з конопель:

— Ану, подивіться, які тепер фасони шлюбних суконь. Як ти вважаєш, Славцю? Скромно, але елегантно. Десь після великодня…

— А певно, чого ждати? — Це називається, що Мариня заступається за мене. — Лише не вийшло б такого, як з весіллям пані докторової.

Не можу вгадати, що Мариня має на думці: витівку стрийка Нестора з тіткою Меланією чи втечу Катерини, — але Зоні більш до вподоби те, гірше:

— Ми не думаємо, що ти зробиш так, як Катерина. Бачиш, спальню дамо тобі. Правда, мамо? В малій може бути його кабінет, влітку пацієнти можуть чекати й на веранді. А що ти на це?

Що я на це? Насамперед роздягнули мене догола, витрутили на мороз, а потім питають: чи не змерзла?

Запорожець, ненько, запорожець

вивів мене босу на морозець…

Мама, наша свята, вловлює моє розпачливе SOS, бо поспішає мені на допомогу:

— Зонцю, Мариню, діти, дайте спокій! Перед нами ще рік жалоби, а ви про весілля завели… Я й так через те Катрусине весілля не можу людям у вічі подивитись… Господи, що про мене і вас люди подумали б? В хаті важка жалоба… Аби я цієї бесіди більше не чула.

Бідна мама від нападу Зоні заслоняється жалобою в домі, ніби дитячою парасолькою від каменюк, але в дану хвилину і це мене рятує.

Север, невдячне створіння, де ти? Іди припадь пані добродійці Річинській до ніг і дякуй, що вона так спритно оборонила тебе й мене від каменюк.

Насамперед каменюка випадає з рук Марині:

— То таки так. Їмосць добре кажуть. А то ще, прости мене боже, грішну, подумають люди, що наші панянки не в силі дочекатись кінця жалоби. Нема що — треба буде пересунути Славусине весілля.

“Слава богу, слава богу”, — молюся в душі. На жаль, Мариня ще не скінчила.

— З весіллям почекаємо до осені, але з чиншем годі чекати довше… Як то кажуть, заки сонце зійде, роса очі виїсть. Як собі їмосць гадають, але я кажу… я не маю звідки вилуплювати (що за огидні вислови у цієї Марині!) кожного місяця по сто двадцять злотих.

Хто після таких слів насмілиться взяти слово?

Мама!

— Я думаю, — починає вона, затинаючись, — мені здається, не знаю, як ви всі, це мешкання тепер взагалі завелике для нас. Якби це тільки від мене залежало, то я замінила б його на два малі покоїки…

Якби це від неї залежало! А від кого має залежати? Господи, чому мама не розуміє, що вона не має права говорити так… неавторитетно!

— Два малих покоїки для нас тепер вистачить…

Раптом моє серце калатнулося об грудну клітку, наче людина в розпачі головою об стіну, і завмерло. Аж тепер дійшов до мене прихований зміст маминих слів. Мамо, а моє з Севером весілля? Де воно відбудеться? На нього приїде багато гостей. Де ж ми розмістимо їх усіх у двох малих покоїках?

Мамині очі блукають ніяково по предметах понад моєю головою. Мамо, рідна, єдина, так? Наберися відваги, дорога, і скажи: “Так!” Ти теж не віриш, що Север буде твоїм зятем.

Але твоє голубине серце не дозволяє тобі ранити дитини, і тому ти кажеш:

— А як котра з вас і вийде заміж, то… я за те, щоб молоді жили окремо. Як я була прив’язана до своїх опікунів, а коли вийшла заміж за вашого батька, то четвертого дня покинула їх і поїхала з ним у чуже село.

От так ті анемічні, бліді ручки зняли з мене тягар: можна міняти квартиру на меншу, не чекаючи мого весілля, бо ми й так не будемо жити разом.

Ні, що не говоріть, матері — це особливий гатунок людей на землі.

В нашій родині (бодай для мене) настає відпруження. Коли Зоні нема дома, мама з Маринею починають розмови про обмін квартири. У зв’язку з цією пертурбацією треба буде продати частину меблів.

Продавати речі, куповані для того, щоб вони служили для нашої вигоди і втішали наше око, це сумна справа, але для мене вона — бальзам на серце, бо вона відтягує увагу домашніх від мене і від Севера.

Така конспірація не могла утриматися довго від нашого адвоката в спідниці.

Зоня почула крайчиком одного вуха про ці переговори з Маринею і підняла крик, що мама хоче скомпрометувати весь рід Річинських, виставити своїх дочок на посміховище і т. д. І т. д.

— А зрештою, — поклала кінець розмовам Зоня, — ніхто з порядних людей не міняє мешкання взимку.

І, вважаючи це питання вирішеним, наказала Марині внести дров і розпалити в опочивальні, їдальні, навіть у малому салонику, так, як робилось за татка.

Зоня наказує, аби, незалежно від меню вечері, накривали до столу за всіма приписами етикету, так як було за татка.

— Хай Мариня пам’ятає це собі раз назавжди, навіть коли на вечерю має бути пісна картопля з огірком, прошу стіл заставити повним сервізом. Бо, Мариню, панство не лише в тому, що їсться, але і як їсться.

І коли нарешті приходить такий день, що на вечерю випадає справді тільки картопля “в мундирах” з квашеними огірками, Мариня з лукавою слухняністю, навмисне не приховуючи зловтіхи, виконує те, що наказала їй колись Зоня.

Застеляє стіл святковою адамашковою скатертю, розкладає подвійні тарілки і крихту масла, яке має більш символічне, ніж практичне, значення, укладає в кришталеву масельничку, подає на стіл, крім солі, ще й гірчицю подвійного гатунку — кримську солодку і французьку — та перець, до кожної пари тарілок додає ще десертні виделки й ножі, на середині стола кладе зубочистки і букет паперових серветок. Завершенням Марининої помсти був піднос з порожньою горілчаною пляшкою і порожні склянки з підставками перед кожним прибором. Картоплю подає на стіл в полумиску, прикритому серветкою. Зоня сидить за столом випрямлена, зовні спокійна, лише її права рука сперта на край столу, тремтить ледь-ледь.

Славу розбирає сміх, і вона тільки чекає, щоб Мариня вийшла з їдальні.

Олена здивованими, зляканими очима водить від обличчя до обличчя, намагаючись збагнути: що це таке, навіщо ці подвійні тарілки, для кого ті подвійні чарки, яке призначення тих склянок перед кожним прибором?

Олена не насмілюється відкрити піраміду картоплі на полумиску й почати оту нещасну вечерю. Вона двічі простягає руку до серветки й картоплі і двічі відсмикує, ніби серветкою тією прикрито не картоплю в лушпинні, а обличчя мертвої людини.

— Досить комедії!

Це вигукнула Ольга. В її голосі стільки рішучої тверезості, що Славу облишив раптом сміх. З кого вона сміється?

Олена, замислена, оперлась на бильце крісла: чи справді колись у її житті існували ті низькі, темні літом від довколишньої зелені, кімнати у лісництві, де люди, навіть коли це нікому не порушувало спокою, розмовляли між собою стишеними голосами?

Ольга встала. Не була в чорній сукенці, мала тільки чорний бант при бронзуватому, витертому вже на ліктях платті. Хвилину постояла біля столу, долонями спираючись на край, наче збиралась виголосити промову. Роздивилась навіть навколо себе. Всі стежили за нею і, здавалось, чекали. Тоді Ольга, обійшовши стіл, наблизилась до вікна й опустила штори.

— Досить комедії!

— Не треба, — зірвалась Зоня, хоч було вже запізно. — Не треба спускати штор, нехай вулиця бачить, як вечеряють Річинські!

Та вулиця не буде цього бачити. Оля відтепер власноручно щовечора спускатиме штори в їдальні. Проте Зоня, бодай на півгодини, засвічує електрику у всіх кімнатах.

Хай голота бачить, дивується і завидує, що Річинські й надалі займають та опалюють весь дім.

Але як довго можна утримувати такий стан? Як довго можна умовляти Мариню і дурити самого ж себе, ніби пісна баранина смачніша, поживніша за жирну свинину?

Воно так. Не раз і за життя батька готувалось дома баранину і тоді спеціально замовлялось у знайомого різника товстенького, не занадто-таки молоденького баранчика. Покійний батько сам стежив за тим, як Мариня лаштує турецький шашлик, сам пильнував, щоб шматочки м’яса, настромлені на дріт, були достатньо тоненькими і правильно чергувались з шматочками цибулі та сала. Смажили шашлик над розжевреним вугіллям, і відразу ж, не дай господи, щоб прохололо, подавалось на стіл до рису.

Так було колись.

Тепер купується найдешевше м’ясо старих, призначених на кожухи баранів, робляться з нього сіканці, додається досить часнику, щоб забити душок старої, нікудишньої баранини, і це повинно бути смачнішим за свинячі котлети.

Звичайно, Мариня дуже добре розуміє, що колись шашлик у домі був лише панським вибриком, а тепер баранина на столі — мізерна крайність.

Але Зоня хоче, ні, вона вимагає, коли б її сила, то примусила б Мариню не бачити або хоч не виявляти, що вона добачає цю різницю! Та Мариня, дарма що стільки літ прожила в культурній атмосфері їх дому, дарма що Василюшку покохала заради його графських манер, в якихось закапелках своєї мужицької душі залишилась тою самою первісною мужичкою, якою прийшла до них: лицемірна, коли вдає покірливу, зловтішна, коли удає співчуття, і загрозлива, коли мовчить у гніві.

Зоня не вірить Марині. І тому її іноді дратує, як Олена явно намагається догоджати дівці. В тій самій мірі ображає її родову гідність і свідомість, що Слава дружить з Маринею, як з рівнею.

Звільнити Мариню тепер ніяк не можна. Не тільки тому, що вони винні їй за півроку, але й тому, що позбутись останньої прислуги в домі — це те саме, що визнати себе банкротом, а цього прилюдного, нагого банкротства Зоня Річинська найбільше боїться.

Але як довго можна приховувати такий стан?

Як довго можна доводити комусь, що сколотини здоровіші за молоко? Правда, робиться це в дуже тактовний спосіб. От виникла раптом історія про одного залізничника, який вилікував себе з останньої стадії туберкульозу псиним салом і сколотинами.

Друга історія про одного дяка, знайомого Річинських, що вилікував собі виразку шлунка. Але яка з цього втіха, коли Мариня, позіхаючи на весь рот, заявляє з удаваною набожністю:

— В мене, грішної, нема-таки понад солодке молочко.

Ось такі факти і дуже до них подібні обставини призводять до того, що Зоня Річинська поволі, з гірким почуттям у серці, усвідомлює в собі кляту залежність свого особистого від цілого ряду причин поза нею, проти яких вона безсила.

Це неприємно. Це принижує. Це породжує почуття безпредметної, а тому й нереальної кривди, але це тепер важить, і Зоня досить розумна, щоб не вважати на нього.

Питання “і що далі?” від якогось часу непокоїть її навіть уночі.

Справді: і що далі? Кажуть, — філософує Зоня, — що бідність не ганьба. Ця приповідка зародилася не в нашому краю і не за наших часів. Це свята правда, що безробіття загально зростає, що уряд веде в Західній Україні винищувальну економічну політику, обмежує до мінімуму національні й політичні права народу, а проте не всі ж тонуть у морі цього лихоліття. Спритніші, всупереч всім ударам, тримаються на поверхні життя!

Скільки таких прикладів можна налічити, коли інтелігент, витиснутий з адміністративної державної посади, кидається на іншу ділянку, чи буде то кооперативний промисел і торгівля, чи якась приватна ініціатива. Із нічого, можна сказати, створює новий верстат праці для себе і ще для когось, крім себе. Хіба не так народилась ота мережа наших мініатюрних фабричок, торговельних осередків і верстатиків?

Ні, Зоня не може поріднитися з бідністю. Річинські, по своїй природі, повинні опинитись в рядах тих відважних, що, всупереч усім нищівним силам, таки знаходять у житті місце для себе.

Тим часом тільки одній Катерині пощастило, буквально пощастило, як сліпій курці зерно, спіймати чоловіка і забезпечити своє майбутнє.

Решта, чотири їх, чекають ще долі.

Зоня послідовно приходить до висновку, що батько в їх вихованні зробив одну кардинальну помилку. Він привчав їх користуватись набутим, а не готував до того, щоб учились набувати. Бо й справді: на основі яких законів, яких фактичних якостей прищеплено їй та сестрам переконання, мало сказати переконання — сліпу віру в те, що добробут їхньої сім’ї — це щось незмінне, непорушне, вічне.

Як догма було те, що на сніданок мають пити каву на вершках з французькими булочками, що кожного року навесні мають бути нові пальта, а капелюхи можна носити тільки фірми “Зайончик”[11].

За яким правом, на основі якого закону мав тривати такий стан речей?

Зоня згадала, як батько безпосередньо перед своєю недугою, повернувшись зі Львова, розповідав смішні історії про свого товариша з гімназії, тепер шкільного куратора Львівської округи, з яким завжди підтримував близькі, дружні взаємини. З оповідання батька виходило, що Вацик не відмовив би і найсміливішому його проханню.

— Я маю цю свідомість, і мені цього досить. І тому я стараюсь не зловживати його приязню до мене. Він це теж цінить…

Чому, власне, чому жодній з них не спало на думку звернутись до батька, аби той попросив Вацика дати котрійсь з сестер посаду у своїй кураторії?

Чому не використали цієї єдиної, тепер уже неповторимої нагоди?

Бо винятковість становища Річинських між іншими полягала і в тому, що пани Річинські могли бути на державних посадах, але не хапались за них, бо не потребувала цього.

І навіщо ж було себе обтяжувати клопотами, пов’язаними з державною посадою, навіщо було зрікатися родинного життя, коли й без того завжди і незмінно мала бути на сніданок французька булочка, а капелюх тільки фірми “Зайончик”? І ось несподівано приходить хвороба татка.

Хто міг припустити, що закінчиться вона катастрофою, і то подвійною: втратою батька і втратою матеріального добробуту?

Все уривається так раптово, що навіть виникає сумнів: чи було воно колись справді? Їхнє життя прибирає нових форм, нового, чужого їм досі змісту.

Це дійсність. Але дійсність цю треба якнайдовше маскувати. І коли Зоня з таким розпачливим зусиллям ще на якийсь час зберігає бодай ознаки давнього блиску їхнього життя, то робить це не лише з амбіції. Вона так само добре, як і сестра Катерина, розуміє, що людині легше вилізти нагору з останнього, ніж з першого щабля. Але такий стан — це повторює собі тепер Зоня раз у раз, — такий стан не може тривати до безконечності. Повинна нарешті початися якась дія, якийсь рух уперед. Може, Неля заміж піде, правда, вона непоправна романтичка, але й цьому настане колись кінець.

Ще місяць, ще два — і Неля сама дійде до переконання, що поетизуванням життя сит не будеш. Порозумнішає дівчина і подумає про жениха на посаді, як кожна інша. Вона надто вродлива, щоб навіть за сьогоднішніх крутих часів не вполювати чоловіка з товстими кишенями. Тоді, може, хоч мама знайде собі пристанище при Нелі.

Вона, Оля і Слава мусять думати про працю або жениха з сяким-таким заробітком. Останнє майже безнадійне. Акції Річинських на товариській біржі занадто упали, щоб хтось з хлопців ще мав якісь ілюзії щодо їх маєтку. Ніхто не ожениться тепер з ними тому тільки, що вони Річинські. Це факт, на який не можна заплющувати очі. Лишається якась посада, звичайно, гідна імені Річинських.

Могли б піти, навіть Зоня особисто, на вчительську посаду, але тільки, боронь боже, не на село. Ні Зоня, напевно, й Оля, хоч ця найменше має родової амбіції, не мають охоти бути подібними до своїх шкільних товаришок, до тих псевдощасливців, яким по довгих митарствах пощастило одержати посаду в глухому мазурському селі.

І що поробило з них життя?

Немодно одягнені, з чудернацьким акцентом у мові, відсталі від культурного життя, від біжучих подій, голодні на все нове, на все модне, і ніби боячись, що за короткий час канікул на рідній землі вони не зможуть всього надолужити, гарячково літають від кіно до кіно, шиють собі крикливі модні сукні, перечитують старі журнали, ба навіть щоденники у рідній мові за цілий рік, бувають на всіх товариських зібраннях, дають інкогніто великі суми на культурні і політичні цілі свого народу, мовби пеню за те, що там, на заході, зі страху перед утратою державного хліба цураються навіть рідної мови, обов’язково відвідують всі забави в солодкій надії, може… пізнають якогось безробітного інтелігента, що згодиться бути чоловіком своєї жінки, і у свою нору повернуться уже вдвох.

Одна Зонина товаришка на запитання, ким працює її чоловік, відповіла Зоні:

— Веде мій дім, і мушу сказати, що чоловік дешевше мені коштує, ніж служниця, а що найважніше, — додала вона ніби на виправдання, — не краде.

Життя цих заточенців за два місяці канікул нагадує собою життя комашки-одноденки: однаково коротке і однаково ненормально насичене. Після двох місяців, завжди з претензіями до обставин, що не дали їм більше того часу, покидають рідні сторони, аби десять місяців знову сумувати і мріяти про те, що ніколи не здійсниться. Ні, ще раз ні. Зоня Річинська не хоче такої самостійності. Вона має тільки одне, а не два життя, і в ньому тільки одну, а не дві молодості.

Наприкінці січня (термін змінювався декілька разів) мав приїхати в Наше з концертом співак світової слави Модест Мединський, українець з походження, а дехто твердив, що навіть уродженець Покуття.

На початку нашого століття Мединський з колосальним успіхом гастролював у всіх столицях світу, пожинаючи лаври слави та збиваючи гроші. Двадцять років тому постійно замешкав у Стокгольмі, прийнявши шведське громадянство і титул надвірного співака його величності короля.

Дружина-шведка не виявляла великого зацікавлення батьківщиною чоловіка. В Галичині не знали її навіть з фотографії.

Не часто приїздив Мединський у рідну сторону. Озивалися в ньому коли-не-коли докори совісті, що нічого не зробив для народу, з якого вийшов. Напевно, під старість будилася в ньому туга за матірною українською мовою, землею, за рідними Карпатами, і те, що гнало його тоді з далекої Швеції в Галичину, було чимсь сильнішим, ніж звичка до вигод. Прекрасно зебезпечений матеріально, він весь прибуток з своїх концертів призначав на “Рідну школу”.

Концерти Мединського мали нечуваний у галицьких умовах успіх. Люди, незважаючи на кризу і підвищені ціни, розкуповували квитки за два тижні вперед. Ті, що чули співака в молоді його роки, тепер горіли бажанням порівняти колишнього божественного Мединського з сьогоднішнім. А ті, хто вперше мав його почути, і собі були сповнені цікавості: що це за сьоме чудо світу, той Модест Мединський?

В родині Річинських заповіджений приїзд співака у Наше викликав цілковите змішання. Найперше тітка Клавда зробила сенсаційне признання: вона знайома з Мединським. Як? Коли? Таж у свої молоді роки, точніше, під час своєї подорожі по Італії, познайомилась вона з Модестом Мединським. Невже кохана родинонька вперше про це чує? Лукавий погляд і багатозначне мовчання, яке запало за цим, мало означати, що не було це звичайним знайомством, як і не була тоді звичайною й сама тітка Клавда.

Італія… Клавда з роками щораз рідше піддавалась ліричним спогадам. Сьогодні чомусь згадала грот на Капрі, в який можна в’їздити, лише лежачи на човні… а вода в тім гроті, внаслідок перелому світла, здається темно-голубою, ніби розведене чорнило… Зачерпнеш долонею, а “чорнило” так і скапує поміж пальців…

Оливкові дерева достоту подібні до наших верб. Небо в Неаполі таке лазурне, а повітря таке чисте, що прибулим з чужини людям поправляється зір… А в Сорренто помаранчі ростуть, як декоративні дерева…

— Прошу тіточки, а гондоли у Венеції? — спитала необачно Слава.

Тітка Клавда вилаялася, як фіакерник[12].

— Всяке, — тут ужила тітка непристойного слова, — що не бувало в Італії, починає з гондол.

Звістка про особисте знайомство тітки Клавди з визначним співаком миттю облетіла всю ближчу і дальшу родину Річинських. Першою з’явилась на цей сигнал не тітка Меланія, як можна було сподіватись, а невістка Ілаковичів.

Орися відкрито призналась, що прагне нарешті показатися на цьому концерті. Еге ж, рішила пошити собі тафтове, кольору аквамарину, вечірнє плаття за варшавською модою, бо ще трохи, — сміялась, — і вона через незвичку заплутуватиметься у вечірній сукні. А руки, а пальці які в неї? Доведеться їй хіба зо три дні тримати руки в попелі, щоб злізла з них груба мужицька шкіра. А то, їй-бо, правда, вона за господарством, за ярмарками та кіньми втратила вже жіночу подобу. Адже бувають дні (особливо напередодні повітових ярмарків), коли вона добу цілу не скидає чобіт і штанів.

А тепер годі, годі, годі! Правду сказати, від похорону стрийка Аркадія вона й не бувала в порядному товаристві. І тому Орися вирішила взяти реванш на концерті Мединського.

Про це все говорила вона збуджено, з різким сміхом і жестами, що дуже не сподобалось Олені. Вона ще не бачила такою невістки Ілаковичів. Якби причиною цього піднесення нервового стану в Орисі мав бути, боронь боже, той старий ловелас Нестор, то це був би знак, що настають на світі новітні содом і гоморра. Куди ж свекруха Наталя дивиться?

Тільки Орися від’їхала, в Нашому з’явився Нестор. Бідкався, мало волосся з голови не рвав, що доля так поглузувала з нього, і не міг простити Олениним дочкам, що не вдарили йому дискретної[13] телеграми. Свинтухи, ось хто вони після цього!

Нестор завіз до Клавди сулію домашнього, з шипшини, вина, сподіваючись споїти стару кузину та почути від неї яку-небудь пікантну історійку про її роман з Мединським, аби мати пізніше чим розвеселяти товариство. Та Клавда розгляділа його низькі наміри і вигнала за двері, придержавши, проте, сулію з вином.

Катерина, чи, як її тепер звали, докторова, вирішила, що Річинським і Безбородькам конче треба показатись на концерті разом. Була то вимріяна нагода ще раз продемонструвати перед світом непорушну гармонію і єдність обох родин.

Катерина зробила гарний жест і придбала квитки для всіх Річинських. Дівчата, за винятком Ольги, яка мала свої міркування з цього приводу, з приємністю прийняли цей подарунок докторової. Зрештою, воно рано чи пізно прийшло б до примирення з Безбородьками, та концерт Мединського був якраз найкращою вимріяною нагодою для цього.

Докторова тільки поставила від себе вимогу, щоб усі сестри прийшли на концерт вичепурені на останній гудзик.

Безбородько, який поволі очунював після сюрпризу, який зробили йому Катерина з Суліманом, тішив себе думкою, що знову матиме нагоду бачити Нелю зблизька. Ах, скільки разів бився він своєю дурною головою об стінку за те, що підказала йому, замість взяти той квіт камеї Нелю і втішатися ним до кінця своїх днів, зв’язатися з Катериною в надії на долари, яких чорт мав!

Знаючи, що Мажарин залицяється до Слави, Безбородько запропонував йому на спілку найняти фіакрисани. Про бонбоньєрки так і не здогадався жоден з них. Факт цей дав привід тітці Клавді проїхатись по сучасних кавалерах та згадати при цьому салонні традиції її молодих років.

Безбородько, вихований в іншому середовищі, не міг зрозуміти цієї гарячки, що знялась в Річинських у зв’язку з концертом. Він сам признавав тільки хороші співи, проте й собі перепитував, клопотався, гарячкував не менше за своїх швагерок. В аристократичній сфері, видко, так треба, і Безбородько потай засвоював черговий урок вищого тону.

Притьопала до Річинських тітка Клавда з пляшкою вина з тієї сулії, що її видерла в Нестора. Вино було справді добряче. Пили всі, навіть Олена, хвалили золоті руки Несторової, і тітка Клавда, розчервонівшись, вже непрошена, стала розповідати про своє знайомство з Мединським.

Познайомилась вона з ним у Венеції на англійськім балу.

“А, пся крев, — подумав Безбородько, — треба буде й собі поїхати до Венеції чи якоїсь там Швейцарії. Видко, в них так водиться”.

“А що таке англійський бал?” — допитувались дівчата.

Тітка Клавда з насолодою давала пояснення: “Це, кози, бал в англійському посольстві”. Тітка делікатно замовчує, як це вона пробралася в посольство. Офіціально ж вона перебувала в Італії через своє слабке здоров’я.

Та Олена чула колись від Аркадія, що Клавда їздила до Італії з якимсь високим військовим. Було так, що ніби навіть розводитися з дружиною хотів через неї, та десь там згори наклали вето, і Річинським так і не судилося поріднитись з родовою аристократією. Тепер тітка змальовувала всю цю справу інакше. З її слів виходило, що тим її жонатим обожнювачем був не військовий, а, власне, Модест Мединський. Був він одружений (шведка — то в нього друга жінка) з якоюсь доробкевичкою[14] з Борислава, яка лише компрометувала його своїми простацькими манерами. Ніякого вето згори, казала тітка Клавда, не було. Це Мединський наполягав на розводі, а вона, мовляв, на те не погоджувалася. Боялася, дурна, що її задзьобає побожна родинонька. Коли б була знала, що він однаково покине бориславську міщанку, то ні хвилини не вагалась би.

Олена прислухалася до цього базікання з деяким ніяковінням. Їй було соромно перед дітьми за Клавду. Така розсудлива в усьому іншому, тут вона геть-чисто забулася. Просто не хоче розуміти, що дівчата бачать її не такою, якою була вона сорок років тому, а яка вона є тепер: зморщеною, з чорними плямами бруду на обличчі, сіро-коричневою, з обвислими губами і червоними повіками, з висохлою шкірою на руках, і — річ ясна — не вірять жодному її слову. І хоч вона розповідала б найчистішу правду, в їхніх очах вона завжди буде брехухою і чванячкою.

Тітка Клавда теж замовила собі нове, хоч і не бальне, як Орися, але візитне плаття. Це викликало неабияку сенсацію в родині, бо Клавда вже більш як двадцять років лише перешивала й перелицьовувала старі речі з добрих старих часів. Зоня розповідала, що тітка Клавда покликала до себе першокласну кравчиню, широко відому у Нашому панну Місю, поклала перед нею сувій добротного чорного оксамиту і наказала пошити сукню, яка зробила б тітку бодай на двадцять п’ять років молодшою. Кравчиня, звісно, мала іронічно посміхнутись.

“Нічого, — десь нібито відповідала тітка, — шнурівка в мене міцна, витримає, а решта — справа ваших рук”.

Плаття вийшло а-ля Катерина Медічі, із стоячим гіпюровим коміром і жабо, рюш якого чудово маскував зморщену шию. Рюшки при рукавах сягали мало не до нігтів, прикриваючи ревматизмом викривлені суглоби пальців. Всупереч існуючій моді, плаття, хоч і візитне, було довге — аж до землі. Так, якби не дивитися на обличчя, то по фігурі їй можна було дати не більше як сорок п’ять. Щоправда, тітка Клавда признавалась, що такою молодою не могла б витримати довше за дві години: шнурівка натискала не тільки на печінку, але, здавалося, і на гортань.

Ольга не була така рада мирові з Безбородьками, як її сестри. Немилі були Ользі й квіти на концерт, закуплені тільки заради того, щоб усі побачили, що в родині Безбородьків — Річинських все в порядку. Та Катерині однаково не пощастить замилити людям очі оцим колективним походом родини Річинських — Безбородьків на концерт. Бронко Завадка перший не повірить цій виставленій напоказ родинній гармонії. Дивне диво! Той “тип” перестав переслідувати Ольгу наяву, зате не давав їй спокою ні на годину в думках. Був такий нахабний і невихований, що потрапляв влізти їй у голову під час молитви, а раз навіть під час святого причастя. Просто жах!

На весіллі Катерини постановила Ольга не з’являтись на вулиці в такій порі, коли могла б зустріти Броніслава. Була спершу певна, що він уперто шукатиме зустрічі з нею хоч би для того, щоб поглузувати з їхньої буржуйської етики. Ольга, знаючи трохи характер Завадки, після Катерининого фортелю сподівалась справжнього переслідування з його боку (“знову закружляє вовк біля кошари овець”), а коли на ніщо подібне й не заносилося, Ольга розчарувалася. Не могла не видатись смішною у власних очах: з такою старанністю готувалася відбивати атаку, а тим часом ніхто й нападати на неї не збирався!

За розчаруванням прийшов сором. А хіба не було чого соромитись? Ольга стільки місця і часу приділяла тому “типові” у своїх думках тоді, коли для нього вона давно перестала бути об’єктом будь-якої уваги (бо інакше він, напевно, знайшов би спосіб побачитись з нею!). Та вона має тільки радіти з цього! Позбулася нахаби і тепер зможе безпечно прогулюватись вулицями Нашого.

Все було б гаразд, якби не те, що Олі неймовірно скучно і якось порожньо стало без Бронка. Так, вона могла обурюватись через його неінтелігентні вислови, через зухвальство, з яким він, наприклад, брався критикувати діяльність священиків, могла аж кривитися від його простацьких манер, сповнюючись при цьому приємним почуттям своєї інтелектуальної вищості, а проте ні з ким їй не було так гостро цікаво вести розмову, як з ним! І хоча тих зустрічей між ними було всього три чи чотири, та після кожної з них Ольга поверталася додому з головою, вщерть переповненою думками. Так, це правда, тільки з ним Ольга відчувала пульсування власного життя. Вона сперечалася, сердилась, обурювалась, але при тому мислила й жила!

Вона чекала, що Завадка все ж знайде якусь дорогу до неї. Може, спаде йому на думку написати листа? О, можна сподіватись, скільки він помилок наробить і як їй приємно буде відчути свою перевагу над ним на цьому полі. Любовний лист — і двадцять орфографічних і граматичних помилок! Бр-р! А може, якогось ранку, відчинивши двері, наткнеться Мариня на нього на сходах, і він з усією впертістю своєї натури заявить їй, що не піде звідти доти, поки панна Ольга не вийде до нього. А може, якоїсь неділі в церкві під час служби божої вона поверне голову і побачить його пліч-о-пліч з собою. Від такого “типа” можна було всього сподіватись! А проте все це були самі лише Олині побажання, бо Бронко Завадка навіть і здаля не показувався їй на очі. Або виїхав з Нашого, або попав у тюрму.

Концерт Мединського будив у Олі слабку надію побачити там Завадку. Як вона прагнула цього! Ні про якого із знайомих хлопців ще не думала так безупинно і детально, як про Бронка. Вона мов наяву бачила його ходу, рух голови, з яким нахилявся до неї, коли образив необачно, його лукаву посмішку, з якою прислухався до заперечень з її боку в їхній дискусії, його губи, які безмовно розкривались у великому обуренні, погляд його очей, коли він без слів милувався нею.

Чепурячись до концерту, Ольга безнастанно думала про Бронка Завадку.

Було домовлення, що в день концерту Безбородько з Катериною приїдуть по дівчат і Олену на вулицю Куліша. Заздалегідь одягнені в пальта і шапочки, чекали дівчата біля вікон, аби не затримувати Безбородька і Катерини, що мали чекати на них у санках.

В перші сани сіли Олена, Оля, Слава і Мажарин. В другі — Катерина, Безбородько, Неля і Зоня.

Ті, в перших санях, розмістились так, що Олена з дівчатами вмостилися на головному сидінні, а Мажарин — в них у ногах, на лавочці. Зоня подумала, що Безбородько в їх санях зробить те саме: вона з Катериною і Нелею їхатимуть на парадному сидінні, а Безбородько примоститься собі на лавочці, їм у ногах. Та Безбородько, не кажучи вже про те, що хотілося йому сидіти поруч Нелі, побоявся за свій авторитет і зіпхнув на лавочку в ногах Зоню.

Зоня не сказала на це ні слова, але окинула Безбородька таким поглядом, що коли б він міг його прочитати, то, напевно, наказав би вилізти з фіакра, за який мав платити він, а не вона. Зоню аж холодом пройняло від злості. Вона, що так любила блищати, що півдня мучилася з шапочкою, аби її примістити на голові в такий спосіб, аби не розпатлати локонів, мусила їхати тепер у ногах, наче якась Попелюшка.

І отак, вичепурена, в локонах, сиділа Зоня з похнюпленою головою між пледів і пальт, прагнучи лише одного: щоб найшвидше скінчилась ця ганебна для неї їзда.

Чому моя радість ніколи не може бути повною?

Коли я вся тремтіла від думки, що Север цілу дорогу триматиме під пледом мою руку у своїй долоні, Катерина, мов навмисне, подбала про те, щоб зіпсувати моє свято. Виходячи з дому, вона сказала мені:

— Постарайся сісти коло нього, щоб люди звикали, що ви — пара…

Отруївши мене, вона почала давати свої вказівки далі, а мені так хотілося наздогнати її, затримати і примусити вислухати приблизно таке:

“Цим уже не смій торгувати, ти… перекупко! До цього руки в тебе закороткі, ти, продажна шкуро!”

Звичайно, я цього не зробила. Але пощадила не Катерину, а себе. Я ж так внутрішньо готувалась до цього концерту! У мене на душі все було прибрано, як на Великдень: стіни побілені, підлога вишарувана, стіл застелений білою скатертиною, на вікнах — свіжі завісочки, у вазах — незабудки! Я знала, що коли почну суперечку з Катериною, моя великодня хатка зникне!

Іноді мені здається, що на тому базарі, на який перетворився наш дім після смерті татка, наше з Севером кохання — це єдина непродажна річ. Біла квітка на баговинні.

Допомагаючи мені сісти у сани, Север шепнув:

— Сьогодні цілий вечір ти тільки моя, мишко!

Моя сонячна хатка з незабудками була врятована.

Це дуже добре, що мені випало сидіти не поруч мого коханого, а навпроти нього. Я мала весь час перед собою його любе обличчя (коли Север щулить очі, то від кутиків очей лягають довгі тонкі лінії. Але це не зморшки, ні!). Наші коліна, за браком місця, прилягали. Я розкошувала теплом життя, яке йшло від нього до мене. Ми проїздили доріжкою, якою ходили влітку на таємні прогулянки. Він моргнув мені непомітно оком, я закопилила губу. Ми зрозуміли одне одного.

Коли наші сани зупинилися перед театральним залом каси ощадності, де мав відбутись концерт, я зіскочила перша, щоб допомогти висісти мамі. Та Север випередив мене. Він галантно подав нашій мамі руку, і я бачила, як їй було приємно, що про неї не забувають. Першою ми пропустили в зал маму, за нею Олю. Мене Север взяв під руку, і так ми ввійшли до залу.

Мені здавалося, що очі всіх звернені до нас. Я не заглядала в ті очі, що націлились на нас, але всім єством відчувала, що, крім звичайної цікавості, в багатьох з них тліє ще й заздрість. Север провів мене через усю доріжку поміж двох рядів крісел до наших місць на самому переді. Це був (Север, коханий мій, я ніколи більше не буду така нескромна, як оце!) тріумфальний похід нашого кохання. Я хотіла мати серйозний вигляд, вдати, ніби нічого особливого не сталось, та це мені не вдавалося, бо ж відчувала, що просто променію вся від щастя. Здавалося, що якби раптом погасло світло, я світилася б фосфором.

Тіточка Клавда була вже на своєму місці. Ах, яка метаморфоза сталася з нею!

Зоня шепнула Северові, що тітка наша просто-напросто помилася туалетним милом і дощівкою. Вона, як казала Зоня, за старим французьким рецептом не вмивалася цілі роки, щоб не змивати зі шкіри природного жиру. Хоч шкіра їй не дихала під грубим шаром бруду і природного жиру, та чомусь справді зберегла свою відносну свіжість.

Север жартував, що це надзвичайний казус у косметиці.

Тітка Клавда сиділа перша скраю (Оля удостоїлася честі сидіти безпосередньо за нею!) і тим наче очолювала весь рід Річинських.

На нас з Севером, зрештою, перестали звертати увагу, і це дало нам нагоду зайнятися тільки собою. Ми не потребували жодних слів. Він питав мене очима, а я йому так само відповідала.

“Пам’ятаєш нашу прогулянку на початку зими?”

“Еге ж, — відповідаю йому очима. — Я тоді звинувачувала тебе в чомусь негарному. Не гніваєшся тепер на мене за це?”

“Я на тебе не можу гніватись, бо я тебе люблю, ти, дурненька. Як ти цього ще й досі не розумієш?”

Віддавшись мові очей, ми втратили контроль над своїми руками, а вони, оті погані ручиська, зовсім розсваволилися. Вони обмацували одні одних, стискалися до болю, то знов гладили на перепросини, сигналізували азбукою Морзе всякі дурниці.

І невідомо, чого б ті руки ще придумали, якби я раптом не відчула чужої руки на своїм плечі. Я підвела голову.

Бліда, обіллята потом, з дико розширеними очима, тітка Несторова термосила мене.

— Як ти поводишся? — спитала тремтливими, якось відразу обвислими губами. — Весь зал дивиться на тебе. Господи, що діється, що тут діється! — Вона схопилася за скроні і пішла на своє місце біля Нестора. Я набралась відваги і окинула поглядом зал, чи то справді всі на нас дивляться, і все зрозуміла: стрийко Нестор держав руки Орисі в своїх достеменно так, як мої Север. Сердешна тітка Несторова!

“Север, невже ж і ти міг би колись перестати мене любити?”

“Ніколи, — відповіли його очі, — не бути цьому”.

“Вірю. Вірю тобі більше (не карай мене, господи, за богохульство!), ніж богові…”

На сцені, прикрашеній вазонами зимових хризантем, стояв відкритий блискучий чорний рояль. Настала напружена хвиля тиші. Я хотіла через голови наших глянути на тітку Клавду, та побоялась, що прогавлю хвилину, коли Мединський виходитиме на сцену. Тому, міцно, нервово стиснувши Севера за руку, я разом з іншими втупила очі в сцену, в її лівий кут, звідки звичайно виходять артисти. Хвилини пролинали, і напруженість залу доходила до краю. Я вже стала хвилюватися за співака. Коли він зараз не вийде на сцену, напружена цікавість публіки якось розрядиться. Та Мединський, очевидно, мав за собою чималий досвід у цій справі, бо, власне, в тій самій хвилині появився він у товаристві худої дами у штудерній[15] сукенці.

Я відчула, що не тільки ми з Севером розчаровані. Це був середній на зріст, якщо не сказати низенький, чоловічок, товстун, з помітним черевцем, яке марно намагався приховати вузький білий жилет. Рум’яне його обличчя було кругле, як диня. На ньому зовсім губилися цяточки очей і вузька щілина рота. Пишні були в нього самі лише кучері. Білі, густі, вміло закручені на потилиці, вони скидалися на перуку.

Еластичним, наче в учителя танців, кроком пройшов він по сцені і став біля рояля, раз у раз запихаючи в рукава каучукові, либонь, манжети сорочки.

Дама-концертмейстер, на голову вища за нього, в чорних локонах та з випнутою нижньою щелепою, дуже скидалася на коняку.

Вона взяла перші акорди, він стиснув руки (ледве опоясуючи ними живіт) і заспівав “Село родиме, краю родимий”. І з першим-таки звуком його голосу в залі сталося чудо. Увесь зал нахилився до сцени, наче благаючи пробачення за своє перше враження.

Факт! Мединський Модест завоював нас з першого акорду. Голос у нього тепер уже не був сильний, але який кришталево-чистий, який вишколений, а до того ж яка дикція!

Коли він проспівав “Я вас вітаю, місця любимі”, в залі почулися стримані ридання.

Ніколи не припускала, що в мужчини може бути така оксамитова ніжність голосу! Він, мабуть, сам зрозумів, що йому минула вже пора співати героїчні речі, а тому співав ліричні твори всіма мовами світу.

Публіка втрачала здорові змисли. Вона ревла, плескала, тупотіла ногами, хрипла від “бісів”, а він зберігав олімпійський спокій, лише жестом прохаючи тиші.

Коли він заспівав романс Січинського на текст Івана Франка “Як почуєш вночі край свойого вікна”, то при словах “Се любов моя плаче так гірко” Север притулив мій лікоть до себе. Як усе ж таки красиво вміє він любити!

Цією піснею закінчилася перша частина концерту. Публіка викликала артиста знову і знову, він за кожним разом виходив на авансцену, прикладав руку до серця і кланявся. В залі загорілися вогні, публіка, схопившись на ноги, аплодувала далі. Тітка Клавда виступила на доріжку посередині залу і теж плескала в долоні, піднявши руки трохи вище, ніж усі. Тоді сталося щось незвичайне. Мединський зробив крок наперед. Зо хвилину стояв, наче завмерши, але притаклива тітчина посмішка розвіяла його сумніви й вагання. Він приклав руку до серця і трохи театральним жестом (тепер йому можна було все подарувати!) низенько похилив голову.

Це був, мабуть, найбільший тріумф тітки Клавди за все її бурхливе життя: мужчина впізнав її після сорока років, а впізнавши, не відвернувся неуважно, а приклав руку до серця і низько схилив голову перед нею. Іще який мужчина — співак світової слави!

Ми з Севером метнулися поздоровити тіточку, але, поки дісталися до її крісла (Мединський уже сховався за лаштунками, натовп глядачів все ще юрмився перед сценою), її там не було.

Коли встигла щезнути тітка Клавда? Хто бачив, як вона залишила зал?

Я звернулася до Олі, яка сиділа найближче до неї, щоб дізнатися, що сталося з тіткою Клавдою, але моя сестричка була чимсь так схвильована, що тільки попросила дати їй спокій. Нічого вона не бачила, нічого не знає. Підозріває лише, що тітка зовсім пішла з концерту.

Коли Зоня стала обурюватися на коники тітки Клавди, якій, мовляв, уже час би за розум узятись, тітка Несторова стала в обороні старої панни. “Нерозумні ви, дівчата, — сказала вона. — Клавда вчинила цілком слушно. Невже ж ви не розумієте, що вона вийшла з залу, щоб не показатися Мединському зблизька? Навіщо йому бачити, що за пластичним рожевим кремом прихована стареча дрябла шкіра у зморшках? Хай залишиться в нього ілюзія, що панна Клавда Річинська й досі майже така сама, якою бачив він її на березі Адріатичного моря. Співак, — сказала ще тітка Несторова, — дістав багато квітів, але найціннішою квіткою все-таки буде для нього подарунок тітки Клавди!”

Я не могла з дива вийти. Ну, ніколи, ніколи б не подумала, що наша рубашна, джокейська, як каже Неля, тітонька може бути такою романтичною. Браво, тітонько, браво!

Мене здивувала постава Ольги. Вона сиділа непорушна, скулена, наче увібгана в собі. Місце тітки Клавди зайняв якийсь молодий, не з нашого круга, як видно, хлопець, що досі стояв біля Ольги. Мене вразила якась подібність між нею і Орисею Ілаковичевою. (Нестора силоміць відтягнув від невістки вуйко Ілакович, бо тітка Несторова вже насилу трималася на ногах!) Обидві вони, Оля і Орися, були білі, в тілі, як то кажуть, лише Орися була дуже велика, а Ольга, хоч і повніша за неї, дякуючи ідеальній пропорціональності своєї будови, здавалася коло неї мініатюрною.

Я не могла ніяк відгадати, що діється з моєю сестрою. В мене навіть було враження, що вона, крім усього іншого, переживає ще й якийсь страх (?!). Не можучи витягти з неї нічого толком, я добралася до свого місця, але тільки сіла, як мені знову захотілося до Олі.

В чому справа? Кого чи чого боїться наша відважна мала господинька?

— Ходімте розважимо трохи Олю, — сказала я до Севера.

Він узяв мене за лікоть і відвів у куток коло дверей.

— Не роздавай себе так усім, мишко! Заховай і щось для нас, коли вже будемо з тобою старенькі. Виділи в своїм серці місцинку і там збирай цей надмір тепла. Коли будемо старі й самотні і діти наші нас покинуть, будемо виймати звідти по шматочку того тепла (звичайно, дуже економно!) і живити ним свої холодні і голодні серця.

Господи, яка багата наша мова, як тільки Север уміє так підібрати слова, що вони в нього відразу розквітають, наче пишний букет!

А все ж чим так збентежена моя сестричка?

Збентеження Ольги Річинської пояснювалося дуже просто: в залі був Бронко Завадка.

Вона, що так гарячково прагнула цього, тепер уся пройнялася неспокоєм, що бив на неї від нього. Ольга весь час відчувала його очі в себе на потилиці. Погляд цей був такий пекучий, що вона аж кулилася від фізичного глухого болю. Спершу Завадка сидів на гальорці. Яка ж мусила бути сила його погляду, коли він навіть звідтіля примусив Ольгу повернути обличчя в свій бік!

За якийсь час, ще до антракту (хоч до залу, кажуть, під час виконування програми нікого не впускали), він якимсь дивом опинився в партері. Скориставшись тим, що всі проходи були заповнені публікою, той “тип” пропхався на самий перед і став собі поруч крісла тітки Клавди. Коли ж та встала і вийшла із залу, він — о господи, дай силу витримати — сів на її місце біля Ольги.

Панна Річинська стужавіла від страху. А тут, як на зло, підійшли Слава з Севером і в його присутності стали розпитувати її, чого це вона так збентежена, що саме стривожило її?

Це було з його боку таким зухвальством, якому Ольга не знала й назви. Вона буквально тремтіла від думки, що той “тип” у своїй невгамованості ще, чого доброго, може заговорити до неї перед очима всього роду Річинських. Боялась і відвернутись від нього, аби він, бува, не вигукнув: “Не вдавайте, панно Олю, не вдавайте, що не помічаєте мене”. Це, ясна річ, було б найстрашнішим з усього, що могло статись. Водночас Ольга боялась, щоб хтось з їхніх, скажімо, Зоня, не запропонував йому звільнити незаконно зайняте місце. Не мала також стопроцентної впевненості, що тітка Клавда не передумає і не повернеться до залу.

Ольга сиділа як зв’язана, нерухома, перестрашена, молячись у душі, щоб і він був біля неї і щоб нічого не сталося.

Бронко Завадка теж не міг поки що отямитися від випадкової ласки долі. Чорт забери, як йому пощастило сьогодні! Найперше був щиро вдячний своїй дружині (як називав тепер завжди в думках Сташку), що вона відмовилася піти з ним на концерт. Пхі, стане вона витрачати таку суму грошей, щоб цілий вечір слухати одну лише людину! Нема дурних! За ті гроші вона радше три рази піде в кіно. Молодчина Сташка!.. А далі — він не тільки пожарним ходом дістався з гальорки в партер, але й сидів у такій безпосередній близькості до тієї, що отруїла йому кров. Куди б не ходив він, чим не були б зайняті його думки й руки, марив нею, мов одержимий.

Олину близьку присутність Бронко сприймав усім своїм єством. Його огортав жар, що йшов від її схвильованого, неспокійного тіла. Вухо його ловило ритм її дихання. Він аж затримав віддих, щоб їх легені знімались і опадали в один такт. Ніздрі його пестив ніжний запах лаванди. (Перед від’їздом з дому скропила їх усіх Катерина квітковою водою).

Користаючись з того, що очі всіх були втуплені в постать співака на сцені, Бронко безпечно насолоджувався розгляданням профілю панни Річинської. Зрадів, що нічого спеціально панського, аристократичного в тому профілі не було. Короткий, злегка піднятий носик надавав Ользі такої зворушливої жіночності, що Бронкові на хвилину навіть здалося, ніби то якесь непорозуміння, що вони сидять поруч такі чужі і мовчазні. Поодинокі волосинки на її гладенько зачесаній голові блищали у світлі ламп, мов золоті, втикані в голову нитки.

До сьогодні не знав Бронко, що спів може таке робити з людиною. Коли той, на сцені, проспівав “Се розпука моя, невтишима тоска, се любов моя плаче так гірко”, Бронко відчув, що йому треба теж стримати ридання, яке народжувалося в нього десь у самому серці.

“Слухай, — питав він самого себе, — виходить, що по-справжньому можна любити тільки недосяжне, тільки недоступне, тільки те, що може завдавати отакого болю, як оце завдає вона мені, чи не так? Але що тоді мають сказати наші приступні, досяжні, безболісні дружини?”

І повторив у думці фразу, яку колись, ще з осені, визначив як своє кредо: “Свинею я ніколи не був і не буду, а мій біль — це виключно моя справа”.

Коли нарешті закінчився концерт, а публіка не хотіла покидати зал, Ольга й не помітила, як не стало Бронка Завадки.

— Хто це сидів біля тебе? — спитала Ольгу Слава, коли чекала в гардеробі на пальто, що мав їм принести Мажарин. — То, може, твій знайомий?

— Який там знайомий, — відповіла згорда за Ольгу Зоня. — Ти, Славо, вже як щось скажеш! Хіба це ти не бачила, що то якийсь роботяж? Зухвалі вони стали тепер, а наші кавалери — ет! — жоден не здогадався зігнати його з місця… Я вже хотіла сама спитати того нахабу, чи він часом не помилився.

Знайомий! Отакої!

Повернення з театру не було вже таке урочисте. Крім того, біля саней стався маленький скандал. Неля категорично відмовилась сідати разом з Безбородьком. Розлючений Безбородько посадив Катерину в сани, сам сів біля неї і наказав візникові їхати просто на Джерельну. Оскільки всі інші не могли поміститись в одних санях, Слава і Мажарин попросились дозволити їм піти пішечком.

Олена пристала на прохання своєї наймолодшої дочки без великого опору. Вона була сповнена глибокого смутку від того, що Аркадій лежав у могилі і не міг слухати сьогодні Мединського. Він так розумівся на музиці! Тим паче, що Мединського знав він ще з своїх студентських років. Орест Білинський (як звичайно, зійшла вона в думках на предмет свого першого кохання), видно, не мав смаку до музики. Інакше як міг би він сперечатися з ксьондзами тоді, на весіллі у Зеленій, про “йорчик”, коли у сусідній кімнаті оркестр виконував безсмертний шубертівський вальс.

Другого дня після концерту дівчата допізна лежали у ліжках не так з лінощів, як через низьку температуру в кімнаті. Лише мала господинька гасала по хаті, зайнята домашнім господарством.

Слава здивувалась, коли Ольга ні сіло ні впало раптом спитала її:

— Скажи, от скажи, чи могла б ти покохати, наприклад… малоосвічену людину?

Слава, серце якої після тієї прогулянки пішечком з театру на вулицю Куліша було по вінця сповнене щастям, не сказала, а проспівала:

— Ой, є освіта, нема освіти — яка то різниця? Що це має спільного з коханням? Я, — схопилася вона з-під ковдри в нічній сорочці, розкинувши вітряки рук, — я заради кохання зробила б усе, все, все! Немає жертви, на яку не пішла б! Ах, як я люблю любов! — засміялась і тут же на ліжку зробила козлика.

Якраз надійшла Мариня із скупим оберемком дров.

— А то файно! А то пасує для панночки! А я собі думала, чого це так пружини повилазили у Славусинім ліжку… Встидилася б ти! Паннунця знають, — звернулася вона до Ольги, аби могти повернутися спиною до проштрафленої Слави, — паннунця пам’ятають оту Завадкову, що приходила тоді до нас з тими штаньми…

— Пригадую собі. А що?

— Син її жениться, паннунцю! Стара страх яку біду заводить. Але той, якраз він маму послухає. А то така непорядна дівчина, кажуть. Паннунцю, а що будемо сьогодні на обід варити?

— Зараз, Мариню, зараз… Я трохи пізніше подумаю… тепер дайте мені спокій.

— Агі! — розсердилася Мариня. — То хіба це паннунця моляться, що не можна перебити… Ще такого не чула, відколи мене ноги носять… Чого тут пізніше думати, коли в хаті, крім квасолі і картоплі, більше нічого немає.

Так до Ольги прийшов сердечний біль. Але тоді вона ще не здавала собі справи, що з цим болем прийшло на світ її перше кохання.

Кукурбів уже хату вибілили до весілля, а сусіди й досі ще сумніваються, чи справді Бронко Завадків ожениться зі Сташкою. Сусідки цілими годинами висять на воротях і через плоти обмінюються своїми міркуваннями з приводу цієї надзвичайної події.

І що він таке побачив у Сташці? Ні краси, ні постави, ні розуму бозна-якого, ні багатства, а вже про те, що для дівчини найцінніше, про дівочу цноту, й говорити не доводиться. Її, кажуть, загубила Сташка десь у бур’янах, ще підлітком бувши.

Виволочилася, з ким їй забагнулося, витовклася (добирають жіночки щораз гостріших висловів) по чужих кукурудзах, а тепер виходить собі заміж за Бронка Завадку, — і що їй біда зробить?

— Постривайте, постривайте, хай тільки вона стане його законною дружиною, побачите, що ще й не з кожною з вас здоровкатися буде.

— А порядні дівчата, — підхоплюють ті, що мають дочок на відданні, — сидять удома та виглядають женихів: може, трапиться бодай удівець з купою дітиськів.

— І не кажіть, такі завжди мають щастя.

Чоловіки підсміюються собі з того завзяття, з яким їхні дружини й сестри втручаються у цю любовну історію.

— Ет, що ви, баби, знаєте. А може, в Сташки якісь приховані чари? Може, є в неї таке ком цу мір[16] що вона його і не кожному показує? Ха… ха… ха…

Жарт жартом, але ви, баби, таки вже надто присікались до дівчини. А то ж, як поляк каже, цо задужо, то нє здрово. Бо які ви, власне кажучи, маєте претензії до Стахи? Може, чіплялась вона коли-небудь до жонатих? Розбивала родину? Плакали через неї чиясь жінка чи діти? Чи, може, чоловікові вчасно обіду на стіл не подала? Чи дітей немитими на вулицю пустила?

А що гуляла з багатьма? Ну, то що з того? Була вільна, як птаха. Могла гуляти, скільки хотіла і з ким хотіла. А кому слинка тече із завидків, то хай би і собі погуляв.

А відколи зв’язалася з Бронком, будьте хоч капку справедливі, баби, — то хто може про неї півслова лихого сказати? А коли хочете знати, кохані жіночки, то з тих гулящих зразкові дружини й матері бувають. Дівка всього перепробувала, як то кажуть, і на возі, і під возом, от і знає ціну родинному кубелечку. Вона собі вважає, що чоловік їй ласку зробив, оженившись з нею та прикривши своїм чесним ім’ям її дівочі гріхи. Така старається на кожному кроці віддячити чоловікові. А візьми на свою голову якусь ходячу невинність, то як зачне тобі мухи показувати, то, їй-бо, відхочеться вже тобі й її превелебної цноти.

Такі балачки чоловіків ще більше розлючують жіноцтво. Виходить, що ті, хто зберігають свою дівочу цноту, дурепи якісь?

Дурепи не дурепи, цього ніхто не каже, — відповідають чоловіки, — але й особливої заслуги перед паном богом за це не матимуть. Для нас, чоловіків, важить не те, що було до нас, а те, що при нас буде. А ми хіба всі, як один, такі дуже святі?

— Чого ж ви тоді, гаспиди лукаві, — накидалися на них жінки, — двадцять чи десять хоч би років тому мовчали? Якби ми дівчатами знали, що для вас усі корови сірі, то, можливо, й ми були б скуштували не з одної печі хліба.

— Ге-ге, — регочуться чоловіки, — той хліб, бабоньки, це вам не борщ, щоб його куштувати. Це вже від матінки природи даний людині такий темперамент, така кров, — розумієте? А раз воно богом дане, то, мабуть, бог і не судить за нього.

Зрештою, всі ці розмови чоловікам до… Дунаю, як кажуть на Мнихівці. Подумаєш, преважна проблема. Для них має значення вже те, що Сташка сама на себе заробляє. А що ж. Заробляє пристойно, бо дівчисько вміє відстояти свої права. На фабриці Гольдштрома вона — перший організатор серед робітниць, можна сказати, у всьому там рій водить. Було раз так, що Гольдштром спробував звільнити її з роботи, і вийшов пшик з того. Робітниці всі, як одна, обстали за нею, і виявилося, що в Сташки більше сили, ніж у Гольдштрома з усім його кагалом.

А те, що було, те загуло. Сказано-бо у святому письмі (“Дивіться, дивіться, — глузують собі жіночки, — які побожні стали наші чоловіки”): “Хто з вас без гріха, киньте в мене камінь”. І коли вже хочете знати чисту правду, то саме Сташка найбільш відповідає як дружина, подруга життя такому хлопцеві, як Бронко Завадка…

— Вона? Падоньку ти наш. Вона?

— Вона. Бо йому, власне, такої жінки і треба, щоб і газетою поцікавилася, і про політику могла два слова сказати, і щоб коло хати вміла лад дати, і… — затинаються чоловіки, — свої обов’язки жінки розуміла, як належить.

— Ви, бабоньки, можете лахи дерти[17] на ній скільки завгодно, але що Стаха погана господиня — цього жодна з вас не може їй закинути. Підіть у хату до Кукурбів. Таж там чисто, як у церкві… Завадка коли ожениться з нею, то матиме друга, до кого буде слово по-людському промовити, а не те, що ми, бідні. Прийдеш, буває, з тієї роботи та й тільки чуєш, що той черевики подер, а та з лави впала, а там коза щепу обгризла чи сусідська квочка грядки розпорпала. Від такої милої розмови хоч капелюх на голову та просто до корчми.

— А ви так і робите, — відгризаються жінки.

— Може, і робимо. І, може, не робили б, коли б нас інакше вдома зустрічали.

— Нічого, нічого, — злостяться жінки, — піде Сташка заміж за Завадку, то від неї навчимося вже, як коло чоловіків ходити, щоб вони більше хати держалися.

Тьху. Подуріли хлопи. Не досить того, що виправдують ту помийницю, та ще ставлять її вище за порядних жінок.

Сама Сташка чує і не чує, що за її плечима базікають, та це її якраз стільки обходить, що торішній сніг, як то кажуть. В неї тепер роботи та приємної, зв’язаної з підготовкою до весілля метушні вище вух. Їй-бо, правда. І хату треба побілити, і борошно на калачі просушити, і костюм віддати пошити, і до тітки у Жовкву написати, щоб обов’язково на весілля приїжджала, і качок для відгодівлі накупити, і в когось добрих рецептів на печиво дістати. Певно, усім мала б зайнятись, власне, мати, але що вдієш, коли стара Кукурбиха від щастя ходить, наче пава, розпустивши крила, і, замість закасати рукави та взятись до діла, тільки те й робить, що хвалиться перед усіма доччиним щастям.

— Бронко, — звіряється Сташка сусідкам, вдаючи, буцімто вона не знає, що вони ладні її в ложці води втопити, — хоче якнайскромнішого весілля. Каже: “Для себе женюся, а не для людей”. А я йому кажу: “Я раз у житті заміж іду, то хай і в мене буде так, як у людей”.

— Ти у фаті братимеш шлюб? — хоче вколоти її котрась, натякаючи на давно загублену Стащину невинність.

Сташка червоніє, але не з сорому, а від злості. Та становище нареченої вимагає від неї скромності, тому й відповідає чемно:

— Я у костюмі братиму шлюб… Фата тепер не в моді. І Бронко не хоче такої комедії…

…Напередодні шлюбу зайшов Бронко до нареченої і не застав там нікого, крім свого майбутнього тестя. Старий Кукурба, вже напідпитку, сидів на високому ліжку, не досягаючи ногами землі, молов усе, що слина йому на язик приносила.

— Сідай, Броник, сідай, зятю. І мовчи. Тихо. Нема твоєї. Побігла кудись. Бігає тепер, мов посолена… хі… хі… Я нічого не кажу. Що мені? Хай собі бігає на здоров’я. Сам колись бігав. Бронику, а чого ти сумний? Га? А я тобі кажу: не впадай у туск. То тільки перших сім років біда страшна, а потім звикає чоловік. Ти гадаєш, що я… той… хотів із своєю женитися? Я, брате, от як ти, до дівки ходив, вигоду собі мав, а як прийшлося ж до женячки, то й гов, пр-р. І точно, кажу тобі, як тебе, мене теж було одурили.

— Хто мене одурив? — спитав насторожено Бронко.

— Ге… ге… А ти хіба не знаєш? Але слухай, Бронику… — старий поліз цілуватись, та Бронко посадив його на місце, — шляк тебе трафить, як ти мене зрадиш…

Це правда, що старий п’яний й може верзти бозна-що, та однаково Бронко вже не дасть йому спокою, поки не витрясе з нього все, як із запорошеного віха.

— Де ж би я вас зрадив, тату? За кого ви мене маєте?

— Та, — чухався п’яний у потилиці, — я нібито знаю, що з тебе порядний хлоп… а… а… ніби тебе й не знаю… А то ще таке буде: я тобі візьму і скажу, а ти здіймеш шухер… Я не здивуюся, бо я на твоєму місці те саме зробив би… Зробиш вітер і підеш собі, а на мені все окошиться. Ні, вже краще буду мовчати…

Бронкові якось наче холодно стало всередині. Буквально начеб вийняли з нього нутрощі і всипали туди товченого льоду. Опанував себе і мовив ласкаво, щоб тамтой не втратив до нього довір’я:

— Та що ви, тату. Поговоримо між собою, як двоє мужчин. Ви знаєте, що чоловік — то чоловік, а баба бабою. Ви мені таки скажіть, хто мене обдурив?

Старий подивився на нього боязкими очима:

— Що мені з тобою робити? І боюся, і мушу тобі сказати правду. Не можу тобі збрехати… Вони змогли, а я не можу… Такі вже чортячі очі в тебе, що, вбий, не можу їм збрехати. Та коли ти мене зрадиш, Броник, то кажу тобі: життя мені в цій хаті не буде. Це я тобі точно кажу…

— То ви мені, виходить, не вірите?

— Ей, або не знаю, що мені, бідному, робити? І хочу, і боюся. Нещастя моє, що випив. А знаєш, як випив? Гадаєш, пішов до корчми та й нажльопався, як свиня? Ні, впився по-дурному, по-бабськи, можна сказати. Я тобі кажу… Ти чуєш мене? Принесла стара тут спирту та й каже: поналивай у бутлі з наливками. Та покуштуй, каже, аби не було ні заміцне, ні заслабе, розумієш, щоб у сам раз було. А я як зачав куштувати, то ади, що вийшло…

— Та вийшло, бачу, що вийшло. Але ви ще не сказали, хто мене обдурив.

— Ей, ти таки направду не знаєш чи тільки вдаєш, що не знаєш? — прискалив око старий Кукурба. — А мені здається, що ти вже здогадався. Га?

— Та кажу вам, що ні про що не здогадуюсь.

— То я тобі скажу, тільки, Бронику, ясний шлячок тебе трафить, як ти хоч слово писнеш. Слухай, дай сюди вухо, бо то знаєш… я не мав би що в цій хаті шукати. Точно тобі кажу. Слухай, ти, Сташка — не вагітна. Аби я так до ранку не дочекав, коли не кажу правду. Це вони так, точно тобі кажу, придумали із старою, щоб тебе оженити…

Холод усередині став ще гостріший. Підозра, яка прошила йому мозок при перших натяках старого, виявилася правдою. Завадку пройняло таке почуття, ніби його пограбував приятель, якому він довірився і пустив ночувати до хати.

Майбутній тесть, здавалося, не помічав враження, яке справили на Бронка його слова. Він тепер ще зайнятий обороною своєї особи:

— Ну, що з того, що я випив? Випив, бо випив. Але робити дурня з порядної людини таки не дам. А вони хитро придумали. Це мамунця її так навчила. То собі мамунця. Я тобі кажу, Бронику, що жінку, а що тещу будеш мати. Тещу ще ліпшу, ніж жінка… Га… Га… Але, Бронику, свиня, як ти мене зрадиш, то мені доведеться хіба виступати з цієї хати. Ти — анічичирк. Вдавай, що нічого не знаєш. А вже як будете по шлюбі, як лежатимете під периною, яко чоловік і жінка, то ти скажеш їй тоді: “Ах ти, стерво, ти мене хотіла обдурити? Аво, не обдурила, бо я й так усе наперед знав… Ха… ха…” То буде сміху, Бронику.

Бронко вже не слухав дальших теревенів старого. Вийшов надвір, бо в хаті душила його стеля, запах жареного м’ясива всуміш з корінням. І та п’яна морда просто дратувала його.

На свіжому повітрі і думки його повернулись в інший бік.

Дурень він, і то ще в квадраті. Як же соромився тепер своєї наївності. Дати так обвести себе довкола пальця. То треба справді неабияким ідіотом бути. Скільки разів випитував її у своїй сліпоті про стан здоров’я, скільки разів наполягав, щоб розказувала йому, як воно поводиться в її лоні. А та, не моргнувши оком, дивилась йому у вічі і фантазувала, а він, дурень, вірив їй. А хіба не було так, що приносиш, було, їй винограду. І хоч вона силою впихала йому грона до рота, і хоч він іноді мав велику охоту освіжити собі горло, та все ж відмовлявся від цих розкошів, аби його синкові (шляк би тебе, ідіоте, трафив) більше дісталося.

І думки не хотів допускати, що Сташка пішла на обман через кохання до нього. Кохання мусить бути правдивим. Кохання повинне бути мужнє. Що ж це за кохання, що живиться облудою і брехнею. Говорив їй не раз про це, а вона от як сприйняла його слова. Що ж з нього, — сам поглузував з себе, — за пропагандист, що за носій прогресивних ідей, коли не зумів перевиховати однієї, до того ж ще й закоханої (припустимо) дівчини? Як же він, мізерота, нещастя, мріяв навертати на нову правду тисячі, коли однієї Сташки не міг відучити обманювати і брехати?.. Старого, звісно, шкода.

Бронко повернувся до хати, щоб попрощатися з своїм нєдошлим, як кажуть поляки, тестем. Застав Кукурбу, як той перехиляв склянку наспиртованої наливки.

— Це я так, Бронику, для відваги… Броник, зятю мій дорогий, я тобі сказав чисту правду, але як ти мене зрадив би, то — це точно так — не мав би я що в цій хаті шукати… Я тебе прошу, Бронику, як вони… прийдуть, ти ані слова… А вже потім, як я тебе вчив, скажеш: “Ти стерво”, можеш сказати і “суко”. А шлюбній бабі можна вже всяко сказати…

— Ідіть спати, тату. Ідіть, а то прийдуть, і почнеться тут колотнеча. А як будете спати, то ніхто вас не зачепить…

— Бронику, я тобі нічого… не говорив… Ти чуєш? Я нічого не знаю… Чуєш?

— Чую, чую, тільки закидайте ноги на ліжко. Отак. А тепер я піду… А ви спіть…

— Бронику, шляк тебе трафить, як ти…

Бронко вийшов. На порозі хати ще раз спитав себе: чи зміг би, навіть чисто теоретично, простити Сташці чи будь-якій іншій жінці такий обман? Ні. Ні, це було просто понад його душевні можливості. Людина, яка його раз обманула, не може вже бути йому другом. Сташка не зрозуміла цієї простої речі, і тому між ними кінець.

Бронко не хотів би зустрітись із Сташкою дорогою. Він потребує трохи охолонути від першого струсу для такої розмови. Бронко передчував, що його чекає нелегка сцена.

Тепер гнало його чимшвидше до матері. Скільки вона, сердешна, натерпілася у зв’язку з цим його одруженням. Як мужньо, з якою гідністю витримувала явні й замасковані шпильки “добрих” сусідок.

Тепер ніс радість матері, сам не маючи її у своїм серці. Ніс, наче страву, якою нагодує матір, а самому скуштувати того, що на тарілці, не доведеться.

В серці не було нічого, крім неприємного, тяжкого осаду.

Маму застав зігнуту над столом при вікні. Латала татові папучі[18]. Висока, вона з роками ставала, здавалося, ще більш костиста. Було так, що тіло спадало з неї, а кістки, де тільки могли, випинали назовні. Стоячи, вовтузилась з дратвою і шилом. Колись, за добрих часів, батько купив собі фетрові, вистелені хутром пантофлі. Папучі давно зносилися, але мама раз у раз їх підлатувала. Тепер уже нашивала латки, і з давніх папучів лишилася тільки цератова обвідка.

Бронко увійшов до хати, як звичайно, з коротким “добривечір”.

Якимсь дивом збережене ще з дитинства тепло до мами розігріло йому кров. Уступилося неприємне відчуття льоду в усіх нутрощах. Та минувся той час, коли кидався їй на шию чи заходив ззаду й чіплявся за плечі руками, наче кліщ, а вона, вдаючи, ніби сердиться, струшувала з себе оту “напасть” і ніяк позбутися її не могла. Тепер відносини між ними були такі, що навіть не міг поцілувати матір у руку без видимої для того причини.

“Моя мама”, — подумав з ніжністю, на яку міг спромогтися в цю мить. Став біля Павлини. Була майже однакова з ним на зріст. Ще чотири роки тому була навіть трохи вища за нього. Тепер ревматизм скарлючив її.

— Мамо!

Мати не повернула голови. Бронко підозрівав, що знову плакала над його долею. Ховалася зі своїми слізьми, мов дівчина, що боїться поговору.

— Мамо, ви чуєте?

— А що?

— Та те, що в мене вже по весіллі…

Мама прислухалася, кивнула головою, потім поволі повернула обличчя до нього і застигла в німому питанні.

Бронко зрозумів її.

— Мамо, вона мене обманула. Не при надії вона, — почервонів весь. — Збрехала мені. Розумієте?

— Тобі збрехала? — спитав спроквола батько, встромивши знадвору голову у двері. — Здуріла вона, чи що? Брехати Завадці? А раз так, то нема про що більше й говорити. Довір’я — це така річ, слухай ти мене, що раз загубив і не шукай на тому самому місці, бо не знайдеш. То вона собі що гадала? Кого хотіла одурити? Сина Йосифа Завадки? Ой, недарма то кажуть: довгий волос, та… це тебе, Павлинко, не стосується, бо волосся в тебе якраз коротке… А з тим… так ми й думали… То таке, слухай ти мене: на битій стежці трава не росте. Це щоб ти знав.

Чим більше Бронко роздумував над тим, тим обманство Стахи набирало глибшого сенсу. Вона не лише обманула його, як дурника, огидно набрехала йому, та ще й збиралась пограбувати єдину особисту мрію його життя.

Бронко прагнув сина.

Чорт забери. Міг без жалю відмовитися від власної хати, від ванни, від білого хліба, від святкового костюма, від багато чого, що вважається конче потрібним для нормального життя, але нізащо не позбавив би себе надії на нащадка.

Це мав бути син не тільки в біологічному розумінні. Це мав бути хтось найближчий, найвірніший, кому можна було б довірити розпочате діло, якби Бронкові самому не довелося дійти до мети. Це мав бути той хтось, кому Бронко мав би довірити свої мрії, передати всю свою пристрасть, всю свою щиру, велику віру. Та що тут багато казати. Його син мав бути він сам, тільки ще раз народжений, ще раз повторений природою, тому що одне, життя було, мабуть, закоротке, щоб перетворити велику мрію на дійсність.

Життя Бронка, життя його сина, життя синового сина — це була єдина естафета поколінь до великої мети. Коли одне покоління відживатиме, воно передасть червоного прапорця наступному, а те зробить так само щодо своїх нащадків.

Яке чудесне змагання поколінь. Який прекрасний поштовх для історії. А Стаха хотіла позбавити його участі в цьому благородному русі вперед. Хотіла вибити йому з рук те, що він ставив нарівні з ціною свого життя. До того ж як підло, як же ж по-бабському нечесно підійшла вона до цього. Уявила собі в своїй дурній голові, що досить його піймати в сильце, мов дурну синицю, і він уже не матиме інших прагнень, як удень працювати на Філіпчука, а вночі мати її у своєму ліжку. А для чого ж тоді жити?

Адже треба чесно визнати, що навіть коли про великі справи думаємо, то й з ними зв’язуємо часточку нашого егоїзму: прагнемо кращого завтра для народу, маючи на увазі притому й своїх дітей та дітей їхніх дітей.

Чи не злочин то з її боку, коли хотіла позбавити Бронка його продовжувача в тій естафеті поколінь?

Не вірив уже, що Сташка допустилася цього з кохання до нього. Яке ж це, до чортової матері, кохання, коли тебе грабують серед білого дня? Ненавидів її в ту годину…

На роботі теж не міг думати ні про що, як про цей випадок. Робочі години того дня тягнулися до неможливості довго. Так потребував самотності, а тут, мов навмисне, то приходили якісь клієнти, то Філіпчук викликав його до себе, а вже Рудому рот ходив того дня, наче на завісах.

Бронко передчував, що розмова зі Сташкою буде нелегка. Перш за все вона не зрозуміє самої суті, чому він не хоче з нею одружуватися. А потім, боронячи себе, певно, намагатиметься звинуватити у всьому його. Ще більше було йому прикро від того, що перед ним була ціла голгофа неприємних, огидних сцен тоді, коли він для себе вже покінчив з цією справою. Хоч скільки б було розмов зі Сташкою, хоч якими засобами вона намагалася б затримати його при собі, він твердо знав, що свого рішення не змінить.

До чортової мами. Міг би плюнути на все і виїхати на якийсь час з Нашого (товаришам пояснив би, і вони зрозуміли б його), але не хотів, щоб хто-небудь коли-небудь міг закинути йому якусь нечесну гру проти дівчини, яку вже вважав за свою дружину.

Зараз після вечері, не зволікаючи, вибрався до Кукурбів. Зустрів Сташку на подвір’ї, коли та йшла з городу з оберемком сухого торішнього бараболиння. З-за бадилля видно було лише самі її очі, що сміялись, наче іскри розсипали навколо себе.

“Чому вона не дивиться мені у вічі? Може, прочитала б у них, що нема чого їй веселитися”.

— Мама хоче протопити бараболинням по хлібі на солодке…

— Не треба.

— Фі, а чого не треба? Може, чоловікові і не треба, а жінкам кортить похрупати щось солодке… Тоді, може, й вам пива не треба?

— Все? — спитав Бронко коротко.

Сташка щойно тепер придивилась до нього. Кинула бадилля на землю, сама вчепилась руками йому в пазуху:

— Йой, що сталося? Може, мама, не дай боже, захворіла?

— Моя мама здорова. Слухай… Я прийшов тобі сказати, аби ти твоїй матері переказала, щоб собі надаремно видатків не робила, бо я женитись не буду.

Бронко побачив, як Сташка зблідла, як усе її обличчя відразу вкрилось коричневими веснянками.

— Йой, а то хто набрехав на мене?

— Все ти винна, Стахо, так що не шукай вини ні в кому…

— Я? Матко боска, я? Що — я?

Важко було говорити з нею, коли вона ще й досі не здогадується, в чому річ.

— Ти — нічого, — спромігся Бронко на холодний ущипливий тон, — ти лише сповістила мене, що скоро татом стану.

Мусив похвалити її в душі, що так стримано сприйняла оце справедливе, хоч і важке звинувачення. Знайшла в собі мужність не заперечувати і — це його справді вразило — не просити ласки для себе.

“Все ж таки, — подумав з болем, — щось із того, що втовкмачував їй у голову, залишилося там. Раніш обстоювала б свою рацію кулаками й зубами”.

Сташка не допитувалася, від кого дізнався він правду. Її обличчя з блідого стало буряковим. Видно було, що навіть саме дихання дається їй з-над силу.

І нагло, як би хто увімкнув у неї струм, щось струсило всю її, і вона враз закричала, заговорила мов заведена:

— Ти когось маєш, — накинулась вона на Бронка вже без сліду розгубленості. — Ти когось маєш… Ти хотів… Ти вже раніш пробував викручуватись… А тепер — дивись на нього — знайшов причину. Ти не хочеш женитись? Так? Так? Бо я тобі збрехала? Так, збрехала, збрехала. — Вона стала перед ним у визивній позі — руки в боки. — А що мала я робити, коли став холодний до мене? Мала чекати, аж ти покинеш мене? А-а… — заскреготала зубами. — Який мені чесний знайшовся, який високоморальний. Дивіться. Я брехуха, і тому він не може взяти мене за жінку… Ха… ха… ха… А хто ти? Не брехун, не ошуканець? Ти, ти десять разів гірший за мене брехун, бо мене обіймав, а про іншу думав. Чи не так? То ти інших навчаєш, а подивися на себе, який ти красний… (“Вона не без рації”). Але ти не думай, що зі мною можна так легко покінчити… Го-го… Ти ще мене не знаєш, небоже, коли так думаєш. Силою перед ксьондза тебе не затягну, але пам’ятай, Броник, аби-сь пізніше не жалкував, розваж добре, що робиш. Бо кажу тобі: не буде мені, але й не буде іншій. Мені тепер, — розстебнула собі блузку на грудях, мовби бракувало їй повітря, — все одно: чи жити, чи в могилі гнити… Я тебе тепер не спускатиму з ока і таки вистережу, щоб ти знав. А тоді ви обоє бідні будете… цілі з моїх рук не підете. А мені що? Я криміналу не боюся. Ти навчив мене, — докинула єхидно, — не боятись криміналу. Нікого, нікого не боюся, — стала кричати вона, розкидаючи в якомусь шалі бадилля по подвір’ї. — Не боюся… Нікого не боюся. Та звідки ж, Бронику, ця напасть на мене? Звідки?

Бронко аж розсердився. Причепилася до нього з тим, хто наговорив на неї, начеб єдино у цьому все лихо.

— Та відчепись ти від мене. Хто та хто сказав… Слухай, тож хіба річ у цьому? Хто тебе видав? А може, я сам здогадався? Яке це має значення… Факт той, що ти мене обдурила і… взагалі хотіла пограбувати з того, що мені найдорожче…

— Я? Тебе? Хотіла пограбувати? — від люті аж піна виступила їй у кутиках рота. Не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, не міг він того збагнути.

— Слухай, я хотів женитися, бо хотів мати сина… А тепер… сама знаєш… Дай мені спокій, — відкинув її руки від себе, — я трохи пройдуся. Слухай, я не можу так… в мене теж нерви… — Але, побачивши в її очах злу готовність будь-що затримати його при собі, докинув: — Пізніше ще поговоримо. — Однак природжена чесність тут же наказала йому застерегтися: — Та мусиш знати, що давнього між нами вже не буде…

Сташка, видно, не зовсім повірила йому. Рада вже, що не відмовляється від зустрічей з нею, а там воно дасться видіти. Сам колись признавався, що дурманом сповнює його її тіло. Ех, Броник, скорше Прут в інший бік потече, ніж ми з тобою розлучимося.

Не хоче він тепер розмовляти з нею? Хай іде собі. І так не зайде далеко без неї.

Від Кукурбових воріт Бронко подався над Прут. Ноги самі принесли його на те місце, де восени мав розмову з самим собою. “Свинею я ще ніколи не був і не буду”, — сказав тоді до себе, а ось як воно вийшло… Він боявся показатися свинею, а тим часом з ним вчинили по-свинськи. “О, — аж зойкнув, — і ще як по-свинськи”.

Стояв на високому, підмитому водою березі, наче на виступі, і дивився, як сутінки виповзають з верболозів, насувають пеленою над берег і тонуть у воді. Вимите недавніми, весняними вже повенями побережжя біліло сірими камінцями, мов кістками. Та ось зійшов місяць чи, вірніше, поринув за темну смугу Карпат останній відблиск сонця, з неба впали на ріку скісні срібні прути. Серединою ріки простелилася мерехтлива доріжка з живого срібла. Срібло хлюпалося дрібними рухливими хвильками, мінилося під місячним сяйвом, і тоді здавалося, що у воді грають мініатюрні золоті рибки. Ці кольорові мінливі переливи на поверхні води здавалися Бронкові чудом.

І коли так стояв, задивлений у гру водних хвиль при сяйві місяця, відчув усю глибину своєї самотності. Нема в нього нікого, кого би зараз витягти з хати чи хоч би з ліжка і показати йому цю красу. Може б, тільки Ольга Річинська.

Сів на зрубаний пеньок, стиснув голову кулаками, мов обценьками, і в думці кликав її: “Ольго… Ольго…”

Якби вона була зараз тут, коло нього, вона, можливо, розкрила б ще ширше перед ним цю вечірню красу. Можливо, крізь її очі побачив би, що ота група тополь на тлі темних верболозів начебто виростає з неба, а не з землі. Можливо, Ольга змогла б якимсь найвлучнішим словом сказати про оте світелко під горою.

— Ет, — потер кулаками скроні, аби не вдарити себе ними по голові, — що мені тепер робити? А, чорт побери, — сплюнув у воду, — обивателі перевішають на мене всіх здохлих собак і матимуть слушність. Почну я відгавкуватись у свою чергу, мов скажений собака, і теж матиму рацію. А немає важчого, хай йому чорт, як бути суддею і оборонцем перед власною совістю.

Десь хруснула суха гілка. Бронко оглянувся. Нікого не видно, проте відчував, що Сташка десь поблизу. Встав з пенька і вийшов на стежку. Гілля двох суміжних кущів розкрилося, наче завіска, і Стаха ступила на стежку, сумна і безмовна, наче тінь.

Зухвалість, грубість, нахабна самовпевненість, з якою вона накинулась на нього лише годину тому, поступилися тепер місцем тихій винуватій покорі, що відбивалася у всій її поставі. Темна, накинута на голову хустина обрамувала вузьким трикутником її обличчя, надаючи йому ніжних обрисів. Очі, розширені від болю, світилися до місяця, наче самоцвіти.

Сташка була гарна зараз тією внутрішньою красою, брак якої в неї завжди так боляче відчував Бронко. Таку міг би її любити, якби не те, найстрашніше для нього, що не зможе вона подарувати йому сина. Зрозумів у тій хвилині одне: буде він її любити чи ненавидіти, байдужою вона йому стане нескоро.

— Бронику! — гукнула вона.

Не обізвався. Хай продовжує, що мала на думці.

Адже бачить його перед собою і повинна знати, що він чує її.

— Бронику, — повторила прохально, — чи чуєш мене? — Підступила ближче, але рук до нього не простягнула. — Як же ми можемо розійтися з тобою, скажи? Бронику, опам’ятайся. Що робиш? Ти забув, що між нами було? Ти забув, що казав мені? — вчепилась руками в лацкани його плаща. — Бронику! “Лише смерть розлучить нас”. Ти казав, що я — твоя жінка… Смерть, Бронику, лише смерть може розлучити нас. Це я тобі кажу, а ти роби, як знаєш…

— Смерть нас і розлучила, — твердо звучить його голос в нічній тиші.

Він має на думці те, що Стаха хотіла позбавити його щастя мати сина. Та чи зрозуміла вона цей натяк? Ні, Стаха нічого не зрозуміла, бо ось оповиває його руками й лепече все, що їй слина принесе на язик:

— Ніжки тобі буду мити і воду пити, лише не кидай мене, Бронику. Я вже більше ніколи в світі — ади, чим хочеш присягнуся, що й слова неправди не скажу тобі… Може, ти спротивився, що мама… Не дивись на маму, не з ними тобі жити, а зі мною… Бронику, буду тобі вірна так, що другої не найдеш, повір мені, Бронику… Все в нас буде, як ти скажеш, як ти схочеш. Немає у світі, чого б я не зробила для тебе. Бронику, де ти таку іншу знайдеш?

Не мав серця відтрутити її від себе. Не голубив її, але й не противився її обіймам.

— Вірю, Стахо, чесне слово даю, що вірю, але одного ти не можеш уже для мене зробити…

— Чого, Бронику? Йой, ти лише скажи чого… — І далі не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, Стаха.

— Сина ти мені не даси. А як без сина, Стахо? Як ти собі уявляєш подружжя без дітей, га? Я не міг би отак, хоч по правді то скажу, мені нелегко відриватися від тебе…

— А я лікуватимусь, Бронику. Йой, звідки ж я могла знати, що тобі так залежить на дитині? Звикли чоловіки боятися вагітності, як чорт ладану… А я не знала, що ти такий…

— Смішний, — проказав з невеселою іронією Бронко.

Бронко пішов, а вона стояла на тому самому місці, роздумуючи, вагаючись, що їй дальше робити.

Може, дати йому поки що спокій? Хай відпочинуть обоє від цієї важкої розмови. За день-два знову пригадається вона Бронкові. Зубами вчепиться за живе м’ясо, а не дасть Бронкові вирватися з її рук.

Добре подумала, а зробила навпаки. Ледве пустила його з своїх рук, знала, що вся її розумна постанова до… Дунаю.

Перемогти себе було понад її сили. Відчувала не лише безпам’ятний біль серця. Стаха шаліла з досади, що з неї, яка й святого могла підняти на сміх, тепер з самої насміялися. І хто — “кармеліта”[19] нещасний, який ще донедавна не знав, з котрого боку дівчину під руку взяти. Оферма[20], якого вчила танцювати, як каліку на ногах триматись. Легейда[21], яким ще вчора гралась, немов кішка мишкою.

І чого? Фі, подумаєш, вельможа смертельно образився, що вона йому, мовляв, збрехала. А коли отак чесними очима подивитись по людях, то котра жінка говорить правду чоловікові? Хіба та, що несповна розуму… Бо у всі ті поважні, сиромудрі причини, що їх Бронко виклав Стасі, вона ністілечки не вірить і має їх всіх до… одного місця.

Хай він виб’є собі з голови робити їй штемп[22] на всю Мнихівку і зривати весілля, коли вже кабана закололи, і дріб порізаний… І тітка з Жовкви приїхала.

О, любчику, не на таку натрапив!

Поки Бронко дійшов до обійстя Завадків (не без того, щоб у роздумах не побродив трохи понад Прутом), Стаха чекала вже його на містку перед брамою. Була потульна[23], як звичайно після бурі в ній, лише вимучена вкрай сердечною раною.

З остраху, щоб Бронко, здалеку загледівши її, не завернув, присіла на обмерзлі дошки містка, підстеливши під себе рукавиці.

Бронко не йшов, а волікся з похнюпленою головою. Запримітив її щойно за декілька кроків до брами. Слава богу, не шарпнувся, не розсердився, але й привіту від нього теж не було. Стаха чекала, що бодай простягне їй руку і скаже “встань”, але й того не сталося.

— Чого ти знову, Стахо?

— Броник! — схопилася, посковзнулася і була б опинилася в канаві, якби не вчепилася за рукав його плаща. Тим рукавом, ніби шнурком, притягла його до себе і вже не відпускала.

І чого це випускати з рук те, що належало їй? А крім того, опріч ласки, потребувала й погрітись, бо промерзла вся. Впхала закостенілі руки Бронкові у піджак під пахви.

Був знову її (міцно стискала його за боки, щоб не вирвався), а вона його, поза тим не обходив її весь світ.

А що тут дивного? — запитувала себе, щораз щільніше горнучись до нього. — Не ким-небудь доводилась йому, а жінкою. Мала право на нього. Говорив їй, що не віддасть її нікому. Чого ж би це тепер мав її сам покидати?

Чорна кішка перебігла нам дорогу, мій мужу, але ми тій кішці прикрутимо хвостика.

Раптом матір божа Гошівська, яку Сташка недаремно звала того вечора на допомогу, натхнула її спасенною думкою.

— Броник, — ткнула лицем йому в груди, вдихаючи знайомий запах його одежі, наче чисте повітря після дощу, — коли вже ти так хочеш тієї дитини… коли від цього залежатиме наше з тобою життя, то, — вона зовсім занурила своє обличчя в його світер, — постарай собі десь на боці… Принесеш до хати, ади — словечка тобі не скажу. Аби мені руки й ноги покрутило, аби я осліпла на ці обидва, коли не дотримаю слова. Бронику, ти чуєш, що говорю?

А що це з ним? Чому він мовчить? Повірити не може, що його жінка здатна на таку жертву?

Ой Бронку, Бронку, не знаєш ти, що може жіноче серце, коли любить. А чого це ми стоїмо? Гайда, Бронику, ходімо до твоєї матері, впадьмо їй до колін, і хай уже раз скінчиться моя і твоя мука.

— А йди ти, — відкидає Бронко злісно її руки. — То я мав би чужій дівчині зробити дитину, а потім кинути її? Маму свого сина кинути? Жаль, — скреготнув зубами, — жаль, Стахо, що стільки часу змарнував з тобою… Ти ж мене, виходить, зовсім не знаєш. Ніби вчора познайомились. Іди, Стахо, вступися мені з дороги, — хотів відсторонити її рукою, але вона знову вчепилась за ту руку і повисла на ній.

— Бронику… чуєш… Броник… подумай, що робиш, аби-сь пізніше не каявся…

— Не грози мені, дівча, бо я не з боязких. А з тобою — це тобі моє останнє слово — я однаково жити не буду. Відпусти мені руку, бо не хочу сіпатися з тобою. І дай мені перепочити, бо скоро треба буде на роботу збиратись.

Отака була розмова поміж ними. Може, якби рвонула за ним, вдерлася насильно в хату, наробила лементу, впала мамі-татові до ніг, то, може, й залишилася б у тому домі назавжди…

Та не відчувала в собі сил ще до однієї битви. Постояла на містку, заки Бронко зник у сінях, і, замість до хати, до теплої постелі, зла сила понесла її над Прут.

Чого?

Чого? Чого? Коби-то чоловік мав розум тоді, коли його немає.

Видко, так мало бути. Не могла звертати ні вліво, ні вправо, а тільки йти вперед, вперед і вперед. А що дорога вперед вела над Прут, а потім через міст у ліс, то Сташка і опинилася там.

А як ніч минула? Не пам’ятає. Знає лише, що коли зійшло сонце, то вона наче осліпла від тієї білини кругом. Сліпа збилася (а вночі трималася дороги) з проходженої стежки й побрела чагарниками-вертепами, де й заячого сліду не було видко.

Коли отак чвалала снігами, ламала гілки кущів по дорозі, підносила їх до рота і гризла (так у ній нуртував біль), натрапила на якісь отруйні кущі — вовчої ягоди чи ще якої біди.

Бо ж звідки взявся той задубілий язик у роті і блювотиння? Потім і з очима ніби щось поробилося у Сташки. Зникли з-перед очей і ліс, і вертеп, залишилося саме рівне снігове поле з гайворонням над ним.

А пізніше те гайвороння перемінилося в чорні мухи. Від їх коловоротного мигтіння перед очима болів Стасі мозок.

Мала ще настільки світла в голові, що вибралася на стежку, де могли її здибати люди. Воно так і сталося. Напівпритомну підібрали її нашівські люди і завезли додому.

Репет матері привів Стаху до свідомості. Кукурбиха то примовляла над дочкою, наче над небіжкою, то на переміну взивала її останніми словами. Оббльоване Стащине пальто навело матір на думку, що дівчина труїлася. Труїтись через штани? Тьфу та ще раз тьфу!

А хай не діждуть, аби через них мали жінки руки накладати на себе.

Стасю, донечко мамина, де тебе болить? Дитинко золота, та хіба тільки й світла, що у вікні? Йой мамочко солодка, та тобі вистане мізинним пальцем лівої ноги кивнути, і таких цуциків, як Бронко, хтозна-скільки побіжить за тобою.

Кукурбиха залила дочку ліками домашнього виготовлення. Після них почалися у Стахи такі рвоти, що мама мусила її стискати за голову, бо Стаха пищала, що череп розколюється їй надвоє.

А ще потім Стаха вже нічого не пам’ятає. Або зомліла від виснаження, або таки зразу кинуло її в сон, наче у темну яму.

Коли прокинулась у ванькирику, то повернулися їй і зір, і пам’ять, лише у вухах гуло, наче хто у бубон вибивав: “Бум-бум-бум”.

Прислухається Стаха уважніше: ні, це не у вухах бубнить, а дійсно десь бубон вибиває.

Музики? А в кого би то? А чому зовсім скрипки не чути?

В кімнаті через сіни гул голосів. Стаха сідає на ліжко, спустивши ноги. Якісь люди ходять по сінях. Відчиняються двері з кімнати, галас дужчає. Гості в них, чи що?

Тихше там, бо Стаха виразно чує п’яний голос батька:

— А д-д-е-е мій сва-а-ат? Набік в-від ме-ене… хочу випити з-з-з-з своїм сватом. Ану, хто м-мені тут до розказу? П-пане 3-з-завадка… д-де-е ви?

Матко боска, що це? Весілля в їх домі?

“Це я з розуму сходжу”, — вдаряє жахлива думка в голову Стасі. Вона ж бо розуміє, що після того, що сталося, жодного весілля в їх домі не може бути.

Бубон, наче на зло, не те що не вгаває, а набирає ще більшого розгону: “бум-бум-бум”.

Гей, що тут робити?

Стаха встає з ліжка, тихенько відхиляє двері у сіни і — що бачить?

В покої за святково заставленими столами сидять її весільні гості і цокаються келишками.

Не може це бути маренням, бо Стаха виразнісінько бачить тітку з Жовкви, Вівтонюків, молодих Скибінських. Все це особисто Стахою запрошені гості на її весілля.

“А може, — приходить Сташці думка, від якої її знову кидає в жар, — а може, Бронкові переказали, що Стаха труїлася через нього, він злякався і привів ксьондза, аби їх звінчав у костьолі. Бувають же такі випадки”.

“Бум… бум… бум…”

Чекайте, якщо вона повінчалась з Бронком, то в неї мусить бути вінчальна обручка на правій руці.

Немає обручки ні на правій, ні на лівій руці.

Певна річ, яке ж вінчання могло бути, коли Бронко її більше знати не хоче.

Але ж бо тітка з Жовкви в святковій шовковій чорній сукенці, Скибінський з розстебнутою камізелькою, полумиски з ковбасою, пляшки з горілкою. Це не марення?

А бубон, голий бубон, без скрипки, без флейти, все тієї самої: “бум-бум-бум”.

“А що, коли я зараз увійду туди, як стою, простоволоса, розперезана, і спитаю, що це за гранда?”

Не встигає Стаха переступити поріг, як наштовхується на маму з полумиском паруючих голубців у руках. Мама теж, нівроку собі, вже напідпитку.

— Мамо, що тут діється? — кидається до неї Стаха так раптово, що Кукурбиха мало не випускає полумиска з рук.

— Ти вже встала? Вже здорова, моя донечко? Голівка не болить? Я ж казала, коли тільки заснеш, то прокинешся здоровою. Я то знаю…

— Мамо, ви мені баки не забивайте, а кажіть: що тут діється? Чи я з розуму сходжу, чи вправду тут весілля? Звідки музика взялася?

Мама відводить очі, мовчки молить Стаху, щоб та мовчала. Киває головою в бік покою, підсуває їй під очі полумисок з голубцями, мовляв, люди чекають на теплу страву, а вона стигне у неї на руках.

— Мамо, — хапає й собі за полумисок Стаха, готова тут же гепнути ним об землю, — ви мені скажете, в чому справа, чи не скажете?

— Стули писок, бо люди почують, — полумиском заштовхує стара дочку до ванькирика, сама подається за нею. Ще двері причиняє за собою. — Що тобі треба знати? Може, мала пропадати праця? Коби-м хоч м’яса була не попекла, а то… Агі, та то… чоловік умре, та ще люди повеселяться на поминках. А тітка з Жовкви-то що? Мала я з неї вар’ята зробити, чи як ти собі гадаєш? Не хоче женитись, то хай його шляк трафить на гладкій дорозі, а я собі у своїй хаті людей прийняти маю право. І хто мені що зробить? Тим більше, що я нічого не втратила. Він і так повернув мені всі кошти до гелера.

— Мамо, — затуляє Стаха руками очі, хоч насправді треба було вуха затикати. — То ви на мою ганьбу ще й музику покликали… Я виджу, що ви геть-дочиста вже здуріли. Що з вами? Мамо!

— А… а… а… що музику? А де ти чуєш… музику? — белькотить стара і, щоб не дивитись дочці у вічі, нібито шукає за чимсь на підлозі. — Та це… діти на вулиці з бубном граються…

А тут, як на те, відчинив хтось надвірні двері, а звідти як забубонить на повний голос: “бум-бум-бум”.

Побачила Кукурбиха, що їй нікуди крутити, закліпала очима, підшморгнула носом і по-п’яному розплакалася:

— Та це Каролька з дівками… Чекай, чекай, ти, помийнице, я тобі ще покажу, як моїй дитині марша вигравати.

— Заткайтеся, мамо, — гримає на неї Стаха, а в самої губи пожовтіли, — ідіть до гостей, що скликали-сьте на моє “весілля”. Та витріть собі ніс, бо ще капне вам з нього в голубці. Ну, йдіть, чого стали-сьте? Лишіть мене у спокою… я дам собі раду і з собою, і з Карольчиними дівками, і геть з усім на світі.

Стара вийшла (голубці ж стигнуть!), а Стаха знову повернулась до ліжка, але не лягла на подушку, а накрила собі нею голову, бо вже сама не знала, як заглушити оте страшне “бум-бум-бум”.

Треба знати, що на Мнихівці вибубнити дівчині марша — це куди більший сором, ніж прилюдно плюнути в обличчя. Звичайно вибубнення марша — це парубоцьке діло, проте хлопці ніколи не зробили б Сташці такої пакості. Вона залишилася з кожним з них у злагоді, навіть коли розходилася навіки.

Карольчині дівки мстяться Сташці за те, що повідбирала їм фацетів[24]. Всім трьом підряд. І от придумали помсту Стасі дівки вошиві. А тут, як на те, обійстя Кукурбів межує з Карольчиною мізеротою. Тамті бубнять на своїм смітнику, а людям збоку здається, що це музика у Кукурбів.

І хоча Стаха добре знала, що на Мнихівці ніхто не шанує ані Карольки, ані її затьопаних дівок, і хоч певна була, що цей марш ще їм колькою в боці стане, проте цей випадок зігнув її. Не те щоб поставити навколішки, але приголомшив. Знала, що ні завтра, ні позавтра не зможе пройтись вулицею, як бувало, з гонористо назад відкинутою головою.

Найбільш боліло Сташці те, що не її правда взяла верх, а мнихівських пліткарок, які шушукалися, що Завадка тоді ожениться на Кукурбівні, коли рак свисне.

Та нічого, нічого, — тішить Сташка саму себе, бо більше нікому розрадити її, — не радуйтеся занадто, вороги, моїй пригоді. Ще прийде час, коли Сташка Кукурбівна проходжатиметься гонористо по Мнихівці та жбурлятиме у ваші погані пліткарські писки своїм “фі”, наче піском у вічі!

А щодо Марічки Мартинчукової, то нам треба повернутись до подій ще з минулого року, точніше, до тієї історії на пралі, коли буцімто Марічка хотіла утопити Куроччину Доцьку.

Коли жандарми наділи Марічці наручники і кинули її на віз, вона ще була при повному розумі. Доки везли селом, то, хоч сором обливав потом очі, почувала себе безпечною. Все мала на думці, що коли б з нею хотіли щось погане зробити, то на її крик повибігали б люди з вилами і кіллям й не дали б її скривдити.

Фіра минула хати, виїхала на вишнянські левади, а Марічка й далі почуває себе безпечною.

Розглядається спокійними очима довкола себе й згадує, що ось туди попри вільхи ходила вона кмину збирати, а там у гайку під вапняною горою, оперезана одним липником (аби хлопці липли), гасала гола з дівчатами в ніч під Івана Купала.

Аж коли виїхала за межі вишнянської землі, Марічку впіймав страх. Була одна серед чужих піль і людей. Хто схоче прийти їй на допомогу, коли б попала в біду?

Стала боятись жандарма, який сидів навпроти неї з карабіном поміж колінами, хоч дотепер не звертала уваги на ту дзьобату пику. Видалося їй, що його очі обмацують її всю, ніби блощиця лазить по ній.

Зсунувся з сидіння (а чи, може, навмисне) так, що його коліно торкалося її колін. Відхилила ноги, оскільки було це можливо, але нога в чоботі знов прилипла до її коліна.

В’їхали в село, і нога в чоботі дала їй спокій. Тільки минули останні хати, як той чобіт знову став примуцьовуватися до її стегна. На превелику силу могла ще чинитись, що не зауважує цього. Але коли червона набрякла рука відірвалася від карабіна і полізла їй в пазуху, Марічка, як і кожна порядна дівчина з села Вишня, не могла вже стерпіти.

Руки її були в кайданах, — чим мала боронитись, як не зубами?

Кричати? А хто ж прийшов би їй на допомогу серед чистого поля?

Перепілка, жайворон а чи польовий коник?

Бігме, от забожилась, не може сказати, чи відкусила поліцаєві кінчик носа, чи не відкусила, бо не пригадує собі, щоб ковтала живе м’ясо, але що під язиком відчула солоний смак, то правда. Що потім настало — не дуже-то й пам’ятає. Знає лише, коли вже з поліції в Нашому перевезли її до слідчої тюрми, то очі їй вигнало так, що на одне зовсім не бачила, а другим схоплювала лише вузеньку шпарку світла. Лежала у в’язничному шпиталі й кілька днів не могла язиком в роті обертати. Давали їй воду крапля за краплею. Мала, певно й високу гарячку, бо пізніше казали, що язик у неї білий, немов щойно сир їла, а губи сині-синезні.

Лише перевели її у камеру і стала трохи приходити до себе, трапилася та паскудна історія з чоботом. Правда, не стосувалася вона Марічки, але такої однієї, що, як і дочка Петра Мартинчука, вперше переступила поріг тюрми. Проте Марічка так до серця сприйняла той неприємний випадок, ніби він трапився з нею самою.

Сімнадцять було їх у камері, а не знайшлося ні одної, щоб опам’ятала ту лярву, аби дала спокій несвідомій дівчині з села.

Досить того, що однієї ночі, тільки погасили світло, щось зашолопотіло біля замка, ніби хто двері зібрався відчиняти, але ні кроків, ні скреготу замка не було чути.

Нараз питає глухий голос, наче десь аж з коридора:

— Є там серед вас Парася з села Ставки?

— Є, — скрикнула дівчина, не замислюючись над тим, що ніхто її з судовиків не міг Парасею називати.

— Слухай, Парасю, — каже далі голос, — твоя справа вияснилася. Сендзя признав, що ти не винна, і завтра пустять тебе додому.

— Йой, та чи то правда? — вистогнала з себе Параска, бо більш нічого не могла сказати, так ошелешила її та радісна вістка.

“Завтра?” — подумала Марічка, начебто про неї річ ішла. Та вже сьогодні, зараз, у пітьму добиралася б до рідного села, аби лише випустили її з цієї залізної клітки.

“Мамко, — подумала ще, — чи не сниться вам у цю годину голуб, що б’ється об вікно нашої хати. То не голуб, мамко мої рідні, то ваша дитина в дорозі додому”.

А глухий голос, ну, чисто вам, якби хтось з коридора крізь двері говорив, ще каже:

— А за те, слухай, Парасю, що невинно тебе сюди запроторили, мають тобі з судової каси виплатити тридцять злотих відшкодування. Тому, як завтра рано прийде пані видзялова[25] на провірку, то зажадай, аби тобі не затримували грошей, аби-сь ще завидка могла додому прийти. А як маєш щось з речей коло себе, то роздай тим, що сидять з тобою, бо ж матимеш гроші і купиш собі нове, що тобі треба буде…

Видко, що вістка, ніби вона завтра має йти додому, та ще з грішми, так тарахнула її по голові, що дівчина немов оглухла і осліпла на те, що навколо неї творилось.

Якби не було так, то хіба не чула б, що камера заходиться від сміху, хіба не видався б їй підозрілим той безпричинний регіт? Добре, а чому Марічка не похватилася, що тут щось неладне твориться? Та, либонь, тому, що вона прибула сюди з села й ще не знала, що можна так злобно насміятися з невинної людини.

Вранці на апелі[26] коли з’явилася пані видзялова, Парася (так її навчили ті помийниці!) виступила на крок вперед і попросила не затримувати їй грошей за відшкодування, бо вона хотіла б ще сьогодні дістатися додому. Може, тому, що Парася говорила по-українськи (от, звичайно, як з села), а може, тому, що взагалі говорила нісенітниці, видзялова не зразу второпала, про що їй ідеться. І щойно потім, визвірившись грізно, зацокала на дівчину: “Цо? Цо? Цо?”

Проте нарешті і вона розсміялася з глупої сільської дзєвухи:

— Глупя, глупя, то онє з цєбє вар’ята зробілі. То ктурась в бут мувіла до цєбє, ти, глупі цуваксє![27]

Такій бідній голові, яка була тоді у Марічки, треба було спокою, щоб і мушка не бриніла. Маминої співаночки-колисаночки. Щебету пташки до схід сонця. Росистого, доки ще його сонце не випило, повітря, а не жандармського обцаса в голову, а наостанок ще цього нелюдського жарту.

Звідсіль і пішла та жовтовода, мутна повінь, що залила Маріччину пам’ять. Всі співанки, всі весільні ладкання, всі великодні гагілки, колядки й похоронні голосіння пропали під намулом небуття.

Врятувався від того потоку тільки уривок співанки, ніби писану хустину роздер хтось надвоє:

Ой летить же він, та й летить,

та крилоньками блудить…

Ох, як важко на серденьку,

як хто кого вірно любить…

І от тоді зчинилась з нею, Марічкою, така чудасія, що життя її стало для неї сном, а сон — життям.

Коли наставала ніч (ціле щастя, що сон знемагав її відразу, лише голову до постелі прикладала), Марічка опинялася у Вишні серед своїх людей. То ходила вдома по садочку і журилася, що злодії горобці видзьобали все насіння з чорнобривчиків і навесні прийдеться хіба в дівчат його позичати… То тягла під гору біля попових верб оберемок ріщя, і серце розривалося їй з жалю, що дівчата втекли від неї та залишили саму-одну з тягарем.

Але найчастіше мала здибання з Митром. Недокінчена розмова у Вишні продовжувалася тут.

“Митрику, — каже йому, — я, відаю, сню тебе, небоже. Бо я у криміналі, а ти з Доцькою шлюб взяв. Вона тепер твоя газдиня. Як ти можеш здибатися зі мною?”

А він, ще вродливіший, ще дужчий, як насправді, бере її, немов комашку, на руки, гойдає то вперед, то назад, як у колисці, і лише сміється з такої її дурної бесіди:

“А хто тобі казав, що ти в криміналі? За що тебе, солодятко моє, мали б до криміналу садовити? Чи ти вбила кого, чи обікрала, чи підпалила? А з Доцькою хай газдують мої мама, коли вже так напосілися на багацькі маєтки. Ади, хай сватає їх старий Курочка. Я би хотів видіти, яка буде з них пара… ха… ха… ха…”

Марічка вірить йому і не вірить. Навіть у сні мучить її думка, що він може знову покинути її.

“Ти тому так говориш, що я тут, коло тебе. А зараз візьмеш і зникнеш, розпливешся, гей туман по долині, я знову лишуся з журою, а ти будеш з Доцькою. Бо мені все здається, Митрику, що я сню тебе. І не я, а Доцька твоя газдиня. А я люблю тебе, Митрику ти мій злотий, і діленого не хочу. Або ти будеш весь моїм, або дай мені спокій і йди своєю дорогою”.

А він нахиляється над нею (сам великая, вона комашка комашкою проти нього), шукає гарячими губами вільного місця на шиї поміж коралями, де б можна притулитися губами, і каже палко:

“Неправда твоя, Маріє, що я покидаю тебе. Хто тобі таке наговорив? Та й кому ти маєш, дівча, вірити, як не мені одному? Затям собі, Марічко, — голос його м’який, як повісмо, а очі великі, ніби світла снятинського поїзда, коли вночі мчить вишнянськими верболозами, — що б тобі люди на мене не наговорювали, що б я сам не робляв, що б тобі не снилося, то тямуй тільки одне: я твій, а ти моя на цім і на тім світі”.

Ой летить же він, та й летить,

та крилоньками блудить…

Ох, як важко на серденьку,

як хто кого вірно любить…

Справу Йосафати Мартинчук вів новий слідчий суддя Владислав Матіясек, плечистий блондин з напрочуд сплющеною головою. Зважаючи на форму черепа нового слідчого, можна було зробити висновок, що в Матіясекової мами були важкі роди, які не обійшлися без втручання акушерських щипців.

Владислав Матіясек був гомо новус у Нашому. Прибув він сюди з колишнього російського забору[28] (звідціль і деяке знання української мови) як спеціаліст по боротьбі з комуністами та іншими неблагонадійними елементами на території Східної Малопольщі.

На перших порах свого перебування в Нашому Матіясек привертав до себе увагу негалицькою мовою і вишуканою, під англійський спортивний стиль, елегантністю.

Владислав Матіясек мав, крім того, ще й марку неабиякого теоретика в питанні національних меншостей в Речі Посполитій Польській. Стояв на позиції тих, які вважали ясною несправедливістю та навіть і образою для громадян польського походження, зокрема прихильників панівного уряду, коли б їх юридично зрівняти з так званими національними меншостями.

З цих міркувань у своїй суддівській практиці він старався щораз більше утверджувати неписаний у Польщі закон про громадян першого і другого класу.

Напередодні від’їзду Матіясека у Наше секретар Міністерства справедливості[29] недвозначно натякав, що в майбутньому, розуміється, в залежності від того, наскільки він виявиться на висоті своїх службових обов’язків, у Варшаві його чекає посада в окружному суді. До речі, в тому самому місті, де минули його студентські роки, чекала на нього наречена, між іншим, родичка якраз секретаря Міністерства справедливості, трохи химерна, а проте (а може, саме й тому) чарівна панна Малгося.

Основним принципом в суддівській практиці молодого судді була аксіома: закон сильніший, ніж сама правда (рес юдіката про вертітате габетур).

На східних кресах[30] цих відібраних назад історичною справедливістю і польською зброєю землях суд не смів помилятись ще й тому, що в даних політичних обставинах він тут потрійно репрезентував польську державність.

Матіясек лестив собі, що має свій індивідуальний метод висвітлення найбільш заплутаних справ. Етичною основою цього методу було упереджене недовір’я до місцевого населення.

В кожному русині Матіясек підозрівав вивротовця[31], що приготовляє замах на цілість Речі Посполитої. Просто-напросто виходив з переконання, що аполітичний русин сьогодні є політично небезпечним в потенції.

Годилося б об’єктивно ствердити, що Владислав Матіясек справді не вірив, ніби в Польщі може бути інший, досконаліший соціальний лад, ніж існуючий, на створення якого склались найкращі думи найсвітліших умів сучасної Польщі.

Навіть вироблений міністром Грабським план денаціоналізації національних меншостей, в першу чергу українців, розцінював слідчий суддя як добро, мало що не ласку для місцевого населення. Для цього мав він свою, на його думку, логічну аргументацію: полонізуючи українське (читай — русинське) населення, уряд тим самим допомагає йому влитись в одно русло з культурно вищим, історично багатшим, політично незрівнянно впливовішим польським народом. Це, безперечно, благородніше, ніж послідовно обстоювати поділ громадян на білих і чорних. Тому всяку сепаратистську тенденцію (яка, очевидно, десь там далі закінчувалась возз’єднанням з Придніпрянською Україною) будь-якої організації чи індивідуума Матіясек кваліфікував як державну зраду, яка вимагала найсуворішої кари, що, зрештою, і передбачалося карним кодексом.

Стрижнем індивідуального методу доктора прав Владислава Матіясека був не сам злочин як такий, а грунт, чи, як він любив говорити, послуговуючись медичним терміном, “плацента”, всієї справи.

Справа Мартинчук мала всі ознаки типового кримінального злочину, і, не попавши в руки саме Матіясекові, вона б і пішла по цьому каналові.

Початком справи послужив донос на селянку Мартинчук Йосафату, фальзе Марію, дев’ятсот шістнадцятого року народження, з села Вишня, Нашівського повіту, яка буцімто задушила свою новонароджену нешлюбну дитину й скрила її труп.

Прокурор, який у своїй практиці вже не раз мав докази диких звичаїв і аморальних вчинків місцевого темного населення, спираючись на артикул 142 карного кодексу, висилає в село Вишню на слідство представника державної поліції пшодовника[32] Яна Купку.

За той час, поки вищезгаданий представник поліції проводить дізнання у домі запідозреної у злочині, вищезгадана Йосафата Мартинчук на так званому пралі робить замах на життя через утоплення селянки того ж села Вишня Явдокії Савицької, чим допускається злочину згідно з артикулом 16 карного кодексу.

Цей факт за своїм змістом і типовістю тільки утверджує і згущує підозріння на перший злочин, що, крім того, допомагає дорисувати портрет Мартинчук Йосафати, фальзе Марії, як людини низьких анімальних інстинктів, позбавленої всяких моральних гальм, з безсумнівно шкідливими для оточення нахилами.

Пійману сімома свідками на гарячому вчинкові Йосафату Мартинчук під час замаху на життя селянки Савицької арештовує поліція і згідно з артикулом 167 карного кодексу намагається доставити її до найближчого слідчого судді.

Під час ескортування згадана вище Мартинчук кидається на конвоїра, вже згаданого Яна Купку, з метою нанесення йому важкого тілесного ушкодження, чим допускається злочину згідно з артикулом таким-то карного кодексу Речі Посполитої.

Тепер особистість арештованої окреслена до подробиць: інтелектуально недорозвинене, позбавлене елементарної етики й моралі створіння нагулює собі позашлюбну дитину, яку власноручно вбиває. Зустрівши з боку селянки Савицької критику свого аморального вчинку, намагається позбавити тамту життя через утоплення її у пралі. Згодом, коли до свідомості цього темного, позбавленого всяких гуманних порухів створіння доходить, що все ж таки за злочин доведеться відповідати перед судом, вона у людиноненависницькій злості кидається на представника порядку, вищезгаданого Яна Купку, з метою нанести йому важкого ушкодження тіла, себто відкусити ніс.

Одним словом, типова кримінальна справа, тобто вона залишилася б такою, якщо б слідчий суддя не застосував до її розв’язання свого методу детального вивчення “плаценти”.

Детально вивчивши “плаценту”, слідчий суддя приходить до переконання, що ця, на перший погляд, типово кримінальна справа носить суто політичний характер. І саме з цих мотивів, керуючись, крім даного артикулу, ще й совістю польського патріота-громадянина, доктор прав Матіясек будуватиме свій акт оскарження, спираючись на артикул 93 чи 99 карного кодексу.

…Перша зустріч з слідчим суддею для хворої ще Марічки перетворилася на тортури.

— Прізвище?

— Мартинчук.

— Ім’я?

— Марія.

— Ім’я! — кричить суддя, бо ж він з досвіду знає, як це властиво для всяких злочинних елементів надавати собі чужі імена чи псевдоніми.

— В метриці Йосафата, — допіру тепер здогадується Марічка, чого від неї хочуть.

— Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот шістнадцятий.

— Віросповідання?

— Греко-католицького.

— Розповідай судові, як ти вбивала свою нешлюбну дитину і куди ти поділа її трупа.

— Я не вбивала дитини, бо її не мала.

— Ага, — шкірить суддя свої білі зуби, від яких відгонить м’ятними цукерками, — а якби ти мала дитину, то задушила б? Піш, пан, — звертається до секретаря. В чорному убранні, сутулий, з довгим носом, він нагадує Марічці ворону.

Марічка сказала два слова, а “ворона” шкрябає пером та шкрябає.

— Чому ти хотіла втопити Явдокію Савицьку?

— Явдокію Савицьку? У нас у Вишні є одна лише Савяцька, жінка Ілька Повішеного, але то Дмитрова мати.

“Ай люди, таж він мене про Доцьку питає!”

— Так, прошу ясного суду, так, — хоче сказати йому Марічка, що вже розуміє, про кого він її питає.

— Піш, пан, підсудна признається, що хотіла втопити… А чого ти хотіла її втопити?

— А хто каже, що я хотіла її втопити? — настрашується Марічка, бо вже бачить, що напасть валиться на неї, наче стеля, під якою стоїть. — Я не хотіла її смерті…

— Піш, пан, підсудна плутається у зізнаннях.

— Я не плутаюся, — набирає Марічка відваги заговорити непитана, — я лише хочу розповісти ретельну правду, як воно було. Я не хотіла Доцьки топити. Не варта вона того, аби-м через неї я гріх на душу брала. Хотіла-м лише здерти в неї з голови по-молодицьки пов’язану хустину, аби так не гонорувалася, бо не вона мала її носити… Я лише замахнулася…

— А все ж таки замах був. Піш, пан, підсудна не заперечує, що замах мав місце. Напад на постерункового виконала підсудна з доручення комуністичної організації?

Який напад, люди добрі? Ой боженьку, то, певно, та сліпа “ворона” геть все дочиста поперемішувала у паперах, а тепер таке ще вийде, що Марічка перша почала гиндричитись з поліцаєм. Люди добрі, бодай скажіть, що тепер буде зі мною?

— Підсудна розуміє, що її питають?

— Не розумію, прошу ясного суду, бо тут хтось набрехав на мене або, — зиркає крайчиком ока на “ворону”, — не так позаписували у паперах. А я хочу сказати ретельну правду, як то було. Жандарм почав перший зачіпатись зі мною.

— Докладніше. Що значить — зачіпатись з підсудною? Судові не ясно.

— Мені соромно, прошу ясного суду…

— Тут суд. Тут не може бути сорому, а одна правда. Відколи ж то підсудна така сором’язна стала? Ге? Отже, як то було? Суд питає, як то було з тим зачіпанням?

— Ми їхали полем. Поліцай…

— Пшодовник, — поправив суддя.

— Пшодовник почав сунути свою ногу мені між коліна.

— Цо? І то вшистко? І це була причина, що підсудна кинулася з зубами на пана постерункового під час виконання ним службових обов’язків? Ге? А може, на фірі місця не було, і панові пшодовникові затерпла нога, ге?

— Може, й затерпла, — погоджується без переконання Марічка, аби тільки перестали на неї кричати.

— І через ту затерплу ногу підсудна кинулася з зубами на представника польської власті? Ге?

— Не через ногу…

— А пшез що?

Марічка чує холодний піт на переніссі. Він лоскоче її до нестерпності, але вона не може спромогтись на сміливість обтерти його. Вважає такий жест непристойністю перед лицем суду.

Боїться натякнути про свій сором, бо вже раз сказали їй, що в суді немає й не може бути сорому, а тільки одна правда.

— Підсудна буде відповідати?

— Буду.

— А вєнц, як було з тією ногою? — сміється їй просто в очі суддя, а дочка Петра Мартинчука, яка скоріше стерпіла би шпильку під нігтем, ніж образу гонору, тепер мусить мовчати.

— Я за ногу нічого не кажу… хоч то дуже не файно було з його боку… але я ще терпіла… але коли він поліз мені рукою за пазуху…

— Ах, так, — знову показує свої м’ятні зуби суддя, — і це підсудну так вивело з рівноваги… так образило, що вона ладна була нанести панові пшодовникові важкого ушкодження тіла… зробити калікою на ціле життя… Ге?

Марічка не знає, що вона могла б відповісти на це, а тому мовчить. Не хотіла нікого робити калікою, — але хіба повірять, коли скаже?

— Підсудна з села?

— Так, село Вишня, Нашівського повіту.

— І скільки років підсудній?

— Двадцять два роки…

— Двадзєсця два лятка вєйскей дзєвухе… І дотепер жоден парубійко не сунув підсудній руки в пазуху, ге? Але підсудна на жодного з них не кидалася з зубами, хоч то були прості хлопи, а пан пшодовник інтелігент… Хай краще підсудна перестане бавитись з судом в хованего і признається нам, з ким вона зв’язана організаційно…

— Я ні з ким не зв’язана. Була б з одним зв’язана, але мама намовила його… І він оженився з іншою.

Очевидно, що того роду зізнання, коли дивитись на них окремо, без застосування методу розгортання “плаценти” справи, могли б кваліфікувати підсудну як тупе, несвідоме, мало що не відповідальне за свої вчинки створіння.

Але суддя Матіясек в той час мав уже дані про те, що Йосафата, фальзе Марія, Мартинчук — дочка відомого комуністичного діяча Петра Мартинчука, особистого друга теж відомого на Нашівщині комуніста Броніслава Завадки.

Далі було відомо, що в селі Вишня існували два політичні табори: про— і контрурядові. Контрурядовий табір очолюють комуністи Петро Мартинчук і Василь Загайчик. Проурядовий, лояльний до влади табір очолює фактично (хоч і не формально) Степан Курочка, багатий хлібороб з того ж села. І тому намірене вбивство через утоплення з боку Йосафати Мартинчук відносно Савицької, дочки Степана Курочки, треба перш за все розглядати як акт політичного терору, а особисті мотиви, які фігурують у цій справі, — це лише один з досить популярних прийомів у діяльності вивротовців.

Намір завдати важкого ушкодження тіла представникові державної поліції з боку вищезгаданої Мартинчук — це ще один доказ спонтанної, непогамовної зненависті комуністки до польського мундира. Бо ж наївним і смішним було б припускати, що сільська дзєвуха, яку запідозрено у дитиновбивстві, могла аж так ревно реагувати на кавалерський жарцік з боку пшодовника Купки. Невідомо ще, чи той жарт взагалі мав місце, бо потерпілий заперечує.

Маючи такі дані, слідчий суддя будуватиме свій акт оскарження за артикулом 99 карного кодексу.

Але перед тим, аби надати стрункості будові акта оскарження, треба буде вилучити справу дитиновбивства. Тим паче, що були попередні дані про те, що підсудна взагалі не родила. Зрештою, новочасний процес, як учили колись Владислава Матіясека, намагається осягти не повноту доказів (пленіссіма пробаціо), а висвітлити правду.

Все ж таки формально треба було піддати оскаржену лікарському оглядові. Довелося в цьому випадку мимоволі порушити артикул 131 карного поступовання, який передбачає, що при огляді повинен бути бєгли[33] тої самої статі, що підсудний, проте шалений опір оскарженої (змушені були застосувати фізичних методів, щоб вгамувати роз’юшену дівку) не знаходить ніякісінького виправдання для себе.

Розуміється, був то не дівочий сором невинної бялоглови, а лише ознака низької побутової культури темного русинського людику. Як виявив огляд, роди не відбувалися, але дефлорація мала місце.

І так, завдяки Матіясековому методові розгортання “плаценти” справа з типово кримінальної стає політичною, хоч, може, й не зовсім типовою. Коротко можна сформулювати її так.

Розгнуздані вивротові комуністичні елементи, які досі стримувалися від застосування індивідуального терору, тепер змінили тактику, залучаючи до терористичних актів і жінок.

Озвірілі мегери кидаються не лише на громадян польської національності, але й на тих представників русинського населення, що ставиться лояльно до Польської держави.

Владислав Матіясек, який до своїх заручин з дочкою секретаря Міністерства юстиції сам мріяв про журналістську кар’єру, уявляв, як зарясніють газети проурядової орієнтації такими сенсаційними заголовками: “Молодий пшодовник поліції — каліка на ціле життя”; “Жертва комуністичного терору пшодовник Ян Купка піддається косметичній операції”; “Польки, глядіть пильно, де купаються ваші діти”; “Русинська хлопка в ролі убивці”; “Поліцаї на кресах повинні носити середньовічні кольчуги”.

Наслідком зібраних даних було те, що Марічку з загальної камери перевели у “п’ятку” до політичних.

Мала “п’ятка” видається Марічці виповненою дівчатами по саміську стелю. Одна наперед одної засипають Марічку питаннями, ніби посівальник зерном на Новий рік: як звати? Довго вже сидить? Дістала вже акт звинувачення? Які новини там, на волі?

Марічка більше розглядається по дівчатах, ніж відповідає на їх запитання. Не має великої охоти говорити. Їй цікаво, що в цій камері одні молоді… І охайні. Вигладжені плаття, акуратно зачесані, чисті нігті. Глипнула крадькома на свої руки. Не чорна земличка за нігтями, а кримінальні бруди. І не м’ятою чи любистком заносить тут від дівчат, а пліснявим сопухом[34]. Ніби з скрині, Дмитрику, в якій довго лежало зацвіле шмаття. Але ти не дивуйся, бо стіни тут взялись грибом, гейби памороззю. Одне віконечко під стелею — і те загратоване.

…коноплі під стелю, льон по коліна,

аби вас, хрещених, голівка не боліла…

Дмитрику, їм далі здається, що я не при своєму розумі, бо чого питали б:

— Тебе, певно, по голові били?

Це, відай, тому, що я не хочу говорити багато. Вони мене питають по кілька разів одне й те саме, кричать мені над вухом, як глухій, а я все розумію, лише балакати мені з ними неохота.

При передачах дають нам пошматкований хліб, прошпиганий, ніби цідило, шматок солонини, проколене яблуко, прорізану цибулю і, дурні, не догадуються, що “грипс”[35] можна переслати і в кістці цукру.

Яблука, що ти мені передав, Дмитрику, пахли різдвом і походили з саду твого покійного тата. То добре, що я їх пізнала, бо інакше була б роздала, не вкусивши. Ти знаєш, що я маю на думці. Хай яблука з саду Курочки їсть його Доцька, може, менше жовта буде.

Тут, на “п’ятці”, все хтось дістає передачі. Буває й таке, аби ти знав, що приходять передачі від незнайомих людей. Тут такий закон: що хто дістане — мусить ділитися порівну з іншими. І тому я твоїми яблуками теж обділила всю камеру. Може, буде тобі, Дмитрику, і дивним здаватися, але тут багато такого, що тобі важко було б зрозуміти там, на волі.

А й справді, що сказав би Дмитро, коли б дізнався, що на “п’ятці” старостує слаба на груди, з повибиваними напереді зубами дівчина на ім’я Рута? Може, її й не зрозуміти Дмитру, бо для самої Марічки донедавна староста був не доконче живою людиною. Міг старостою бути двоповерховий, на жовтий колір помальований будинок з зеленими штахетами в самій середині Нашого. Перед будинком є великий квітник, в якому літом цвітуть високі, наче молоді яблуні, рожі, а зимою на їх місці стоять присипані соломою і снігом горбики, ніби дитячі могилки. Мале й старе в Нашому знає, що це будинок старости, або просто — староста. Могло старостою бути і невелике сіре авто, що раз або два рази на рік проїжджало курними дорогами Вишні, залишаючи за собою хмари пилюки. Міг старостою бути й надрукований папірець з печаткою, який приносив на біду й горе в дім селянина десятник і про який люди висловлюються наче про чорта: “Щез би”.

Ой Дмитрику мій любий, хочу ще сказати тобі, що я тобі збрехала. Наша староста не називається Рута, а Рут. Але й не Рут. Справжнє її прізвище Еті, або Етка Браун. Та ти, напевно, не чув про неї, бо ти в газетах читаєш лише, хто кого вбив та чия коханка кому очі випалила. Може, я неправду кажу? Але не будемо сперечатися, мій срібний. Колись, може, рік, може, півтора року тому, Етка сиділа в криміналі. Я її не розпитувала за що, але гадаю собі, що за те, що й інші: може, за розповсюдження комуністичних листівок, може, за переховування нелегальної літератури (ти чуєш, як я навчилася вже говорити по-вченому?), може, за перевіз у дамській валізі револьверів або за агітацію за Радянську владу, не скажу тобі точно. Знаю лише, що тут хотіли зробити з неї донощицю-капуся, а вона не здавалася, і за це її сильно катували. Ой Дмитрику, я буду тобі десять разів розповідати, й ти десять разів мені не віритимеш, що тут виробляють з людьми. Я хрест святий цілуватиму перед тобою, а ти однаково засумніваєшся: ба ци? На селі звірини ніхто так не мучив би, як тут людей катують! В нас як минулого літа прив’язали хлопці калатало котові до хвоста, то вже галасу було на все село, а тут можуть чоловіка роздягти догола, оповити мокрим простиралом (аби синців не було, не гадай собі!) і молотити гумовими прутами, доки людина не зомліє. Або закнеблювати (по-нашому — заткати) рот, в дірки від носа вставити гумові рурки, встромити їх у якусь рідку смердючку, і — на, маєш — дихай і втягай те паскудство в себе, доки тобі живіт лусне! Це не байки, Дмитрику! Так робили з тією дівчиною, що про неї я тобі розповідаю. А ще перед тим вони сказали їй: або будеш нам доносити на таких, як ти тут, в тюрмі, або не вийдеш живою звідціль.

І те молоде хрупке дівча, що, здається, до коліна переламав би його надвоє, вибрало смерть.

Мусила вона подумати собі: краще зогнити у криміналі, ніж зрадити товариша. Це велика річ, Дмитрику, могти отак сказати собі. Може, найбільша у світі, але ти це не годен зрозуміти. Ти — ні. Ти спудився смерті, що нею погрожувала тобі мама, і взяв Доцьку. Тому ти, хоч і хотів би, не годен зрозуміти Рут. Але я нічого не кажу. Не всі люди можуть однаковими бути, ніби ромашки на леваді — так чи ні? Хотіла я ще про Рут сказати, що все ж таки вдалося їй втекти за кордон.

Спас її господь, то хай би сиділа собі спокійно, та — ні! Через півроку закортіло їй до своїх, і (треба було їй цього?) в першому прикордонному селі прицупала її поліція. Тепер сидить вона з нами на “п’ятці”.

Дотепер для Марічки всі поляки були одні пани. Дідичка пані тим, що пані з панів. За нею йде шеренга вишнянських польок: пані вчительки, пані постерункова, пані управителева, пані поштмейстерова, пані кухарка у дворі. Кучера жінку — і ту в селі панею величають. Одне слово: що поляк, то пан. Так само і з єврейками. Дотепер у очах Марічки кожна єврейка була гендлярка. А чому? Та тому, що всі єврейки у Вишні були гендлярками. Гендлювали, котра чим могла. Котра за прилавком, котра за шинквасом, котра скуповувала у жінок покладки[36] котра міняла посуд і скло на зерно та повісма.

Для Марічки такою ж простою річчю було уявити собі єврея за прилавком, на базарі з кошиком, в шабас на спацері з дітьми, як вишнянську жінку з праником на пралі.

Але євреї у тюрмі за політику… А от же Етка Браун… Є в камері одна полька з Нашого. Пані, можна сказати, а теж сидить за комунізм. Виглядає, як дівчинка, але, напевно, має свої роки. Бо як би інакше могла вчителькою бути? Може, це тому здається вона такою молоденькою, що сама невеличкого росту, а личко має маленьке, як у ляльки. Замість кіс на голові у неї пушок, ніби в молодого каченяти. Кажуть, що це по якійсь хворобі, а Марічка не допитується дуже. Бо й нащо? Називається вона Ядвіга, але на камері кличуть її Ягудкою, по-нашому Ягідкою.

Мамко мої золоті, вона ще більше терпелива, як ви колись до нас малих були. Правду говорю вам. Страх, яка погідна й терпелива. Може вам десять разів спокійно пояснювати одне і те саме й ані не взлоститься, ні не здивується, як ви її і за одинадцятим разом не зрозумієте. Мамко, вона каже, що до арешту працювала по наших “Просвітах”. Ще каже, що знає добре Бронка Завадку, того, що не раз до нас приїздив (а може, й приїздить ще й тепер) у Вишню. Якби ви знали, мої золоті мамко, як то велико значить мати тут когось, хто знає твого знайомого. Але ви цього не можете розуміти, бо у нас все село знайомі і всі вони з вами, а ви з ними.

Ягідка вчила Марічку рахунків і географії. Треба додати, що тут усі дівчата вчилися. По правді, то для Марічки смішно виглядало, як дівчата, лежачи під причами, бубоніли незрозумілі для Марічки речі, з яких могла вловлювати хіба поодинокі слова, як “товар”, “оборот”, “гроші”, але що до чого в тій політекономії, вона так і до кінця не збагнула.

Замість шкільної дошки (Марічці здається, що вона давно-давно в школу ходила, — а може, то тільки снилося їй?), як годиться, була табуретка. Тут виглянцьовували її фляшкою до того, що блистіла, наче дзеркало. Коли по такій наглянцьованій повести, було, милом, то можна виразно відрізнити на ній цифри і лінії.

І хоч Ягідка терпляче по кільканадцять разів доказувала Марічці одне й те саме, вона однаково мала сумніви, чи земля насправді крутиться. Якщо б крутилася, то разом з землею не повинна б стояти на місці й ця проклята тюрма.

Молоденька вчителька малювала на табуретці землі, моря, гори й ріки. Марічка притакувала з делікатності, а сама вірила й не вірила. Бо як же це можливо виміряти такі величезні простори, коли у Вишні люди городів не можуть виміряти як слід? Коли б прийшлося ділити спадкову масу без геометра, у Вишні дійшло б до розбою поміж рідними братами.

Поговорить собі Марічка з мамою, татом, братами, сестрою, сусідами, й знову думки повертаються до Дмитра, бо йому завжди має найбільше сказати.

Ой срібний мій, та я говорю з тобою, гей з небіжчиком, бо відповіді від тебе ані раз не чую! Хочу розповісти тобі, Дмитрику, але лише тобі одному-однісінькому, як відізвалася в мені “чорна жила” і що з того вийшло. Мої тато, чуєш, кажуть, що чоловік доти буде терпіти, доки не нарушити в нього “чорної жили”. Тоді він стає дуже злий і страшний тим, що йому вже все одно. Пішло з того, що ми тут ладилися до концерту в честь Леніна. А чого ти дивуєшся? Кажу тобі, до концерту з хором, з декламаціями, з доповіддю, з живими образами. Ще раз кажу, що то тільки вам на волі здається, що ми тут не лише мурами, але дошками забиті від світла. А воно трохи так, а трохи не так.

Ми знали наперед, я ж тобі казала, що тут пошта добре курсує, що в цьому разі з святами Леніна буде круто, як ніколи. Але таке тут право: чим вони до нас крутіше, тим ми з свого боку завзятіше! Вони нам раз наперекір, а ми їм — десять! Я мала співати у хорі. Ти ще не забув мого голосу?

Вже туй-туй має починатися концерт, а в камері й на лік нема червоної бинди. То треба би багато тлумачити тобі, але скажу лише одне, що не може бути концерту в честь Леніна без червоного знаку.

“Нема червоної бинди. Нема червоної бинди”, — вистукує Рут хлопцям, а ті відповідають:

“Чекайте. Червона бинда буде. Червона бинда буде”. А мені плакати, Дмитрику, захотілося: а де ж мої червоні бинди?

І що ти гадаєш? Як не пильнували нас видзялова з ключниками (а вона в нас теньга[37] та грудаста, як кухарка Матильда нашої дідички), а все ж таки червона стрічка дісталася на “п’ятку”. Приніс її в нашу камеру приклеєну до другого боку дна відра сам ключник. От такі чудеса творяться тут!!

Приготувалися ми, як має бути, і чекаємо з запертим духом знаку від хлопців, коли починати “Повстаньте, гнані і голодні…”. Бо тут, видиш, Дмитрику, ще й дуже важне, аби виступити разом, минута в минуту, секунда в секунду.

Стою я з дівчатами в хорі, а серце так і валить в мені, що десь його аж у скронях чую. Дивлюся по дівчатах, а вони теж бояться глибше дихнути, аби не прослухати знаку від хлопців. І чого це в мене так серце билося, не скажеш, Дмитрику? Рахую в пам’яті: один, два, три, чотири… І вже не пам’ятаю, чи до одинадцяти, чи до п’ятнадцяти дотягла, коли почувся той страшний крик: “Б’ють”. Не можу тобі сказати, до чого той рев подібний і чи кричало десять, а чи сто чоловік. Нічого не можна було розібрати, бо по коридорах почалося тупотіння, біганина, вигуки, брязкіт заліза, клацання заряджуваної зброї… Я ж тобі вже згадувала, що тут усі за одного, а один за всіх. Староста дала команду, і ми почали теж разом з усіма кричати: “Б’ють!” Не знаю і тому не можу тобі сказати, чи, якби ми мовчали, минула б нас біда, але ми кричали одна дужче наперед одної: “Б’ють, б’ють”, — хоч нас ще ніхто пальцем не торкнув. Але десь катували нашого товариша, і ми мусили кричати за нього. Бо то є організація, Дмитрику. Тому нічого дивного, що у камеру урвалася заюшена видзялова ще з двома ключниками.

“Ах, кричите, що вас б’ють (вона стала обзивати нас такими словами, що їх у Вишні й найостанніша жінка по-п’яному не вимовила б!)! Тепер, — каже, — будете незадармо кричати!”

Вони кинулися зривати червоні биндочки в нас на грудях й бити, бити, Дмитрику, тяжкими залізними ключами по голові, по лиці, по очах. Що я хочу тобі сказати, мій срібний: аби-сь ніколи нікого не бив по очах. Про це я тебе дуже прошу, хоч і не приходжуся тобі шлюбною жінкою. Один з тих гицлів вдарив Ягідку в ніс, і її залляла кров на місці. І знаєш, тамтой настрашився. Я на власні очі побачила, як він змінився на лиці і почав наборзі витирати свої окривавлені руки об спідницю зімлілої моєї вчительки. Втім, поміж криками й зойками почулося виразно, хоч і не дуже грімко, “Повстаньте, гнані і голодні…”. Староста наша дала знак, і ми затягли й собі. Я не можу сказати, як ми співали, відай, не дуже міцно й голосно, бо всі ми були змучені й збиті, але найважніше, що “п’ятка” співала теж!

Видзялова мусила уздріти, хто дав знак до співу, бо відразу прискочила до Рут і залізним прутом з цілої сили врізала її по шиї… Та то шия — як у курочки голошийки, — кого ж там було бити?? Я ще заздріла, як Рут схопилася за горло, але й так було вже запізно. Кров бухнула їй носом і ротом. Ніколи б була я не гадала, що в такої зболеної, такої змізерованої дівчини може бути стільки крові… І знаєш, Дмитрику, кров тієї мучениці нарушила “чорну жилу” в мене… І не лише в мене. Видиш, тяжко тепер сказати, як це акурат дійшло до того, але сталося таке, що камера почала не лише оборонятися перед ударами, але й собі бити! От так, ми — голіруч, а вони — залізяками, але це нічо… “Чорна жила” дає силу, дужчу від заліза, кажу тобі, а ти вір або не вір. Як мої мужицькі пальці допали до упругої шиї видзялової, то я почула, що можу вбити. Я, Дмитрику, я, що дома курки не зарізала б, тут годна була вбити.

Тієї ночі сталися в нашівськім криміналі дві новини: закатрупили на смерть одного політв’язня, і померла наша староста Етка Браун.

Одно ще хочу сказати, що небіжка правду якось казала, що “іноді мертві можуть більше зробити, ніж живі”. Я сказала це, а ти сам помізкуй, що це може значити. І не забувай, що я маю для тебе перстень не з золота-срібла, а з кіс моїх. І ще пам’ятай, аби-сь ніколи не бив нікого по очах.

Ім’я Еті Браун у свій час наробило забагато шуму в краю і за кордоном, щоб адміністрація могла поминути цю смерть без формального слідства. Пародія слідства зводилася до того, щоб ствердити, що Еті Браун померла внаслідок заавансованого туберкульозу легенів. Коли розслідна комісія в особі начальника тюрми, прокурора і видзялової з’явилася на “п’ятці”, в’язні, ігноруючи запитання комісії, виставили такі постулати камери:

по-перше, політичні в’язні домагаються дантиста в тюрмі, щоб можна було вставляти протези на місце повибиваних зубів, і з такою самою метою домагаються лікаря-хірурга, щоб вправляв поламані ребра;

по-друге, вимагають, щоб кожний політичний в’язень був забезпечений радіонавушниками, аби в той спосіб міг глушити зойки і стогони катованих під часу допиту в’язнів;

по-третє, домагаються електричного світла у карцерах і кам’яних шафах, щоб воно хоч трохи відстрашувало щурів.

Наслідком такої заяви, як можна було зрештою і чекати, було позбавлення прогулянок, заборона отримання передач, заборона отримувати й писати листи для всієї камери.

Смерть Рут ще більше зблизила Марічку з Ягідкою.

Коли через два місяці слідчий викликав до себе Йосафату, фальзе Марію, Мартинчук на допит, то був не те що здивований, а ображений змінами, які сталися в підсудній.

Вважав, що його просто-напросто нечесно обмануто.

Зухвала (може, тільки непокірна, пане суддя?) постава, лексикон, живцем взятий з більшовицького політичного словника, типова поведінка політв’язня говорили за те, що перед ним новоспрепарований більшовицький агітатор.

Ясно, якщо такій надати трибуну, то вона у судовому залі влаштує мітинг, що — само собою зрозуміло — розходилося з тенденціями слідчого судді.

І тому, аби не дати нагоди вивротовим елементам для публічного виступу, а тим самим для пропаганди шкідливих інтересам держави ідей, Владислав Матіясек, ображений, що його нечесно обмануто, взявся перебудовувати акт оскарження.

Вважав за доцільне вилучити з нього політичний момент, тобто обійти 91-й артикул карного кодексу, а спертись у своєму оскарженні єдино на артикул, що відноситься до ушкодження тіла під час виконання обов’язків і передбачає від 1 до 5 років тюрми.

Це й було основною причиною, чому справа Йосафати, фальзе Марії, Мартинчук затягнулася у слідстві понад передбачену карним кодексом норму.

Між іншим, факт цей був відмічений як мінус в діяльності молодого судді, що зрештою безпосередньо не торкається нашої справи. І так Марічка знову опинилася в загальній камері, яка в нашівській тюрмі значиться під номером 9.

Уперше цього року термометр показує дев’ять градусів морозу. Надворі такий спокій, що кошлаті від паморозі телефонні дроти, які так скидаються на ялинкові ланцюжки, не ронять жодного кришталика. Промені сонця відбиваються від снігу на дахах будинків. На білому тлі небо здається темно-голубим. І цей колір робить його абсолютно бездонним. Повітря має такий запах, ніби у високих горах.

Зоня стоїть біля вікна і дивиться на вулицю, на тіні від протилежних домів, що псують ілюзію про сонячну країну, на людей, які поспішають дрібним, зимовим крочком і нагадують цифру на термометрі.

Оля, Неля і Слава сидять у кухні, спинами до печі, і сліпають над філе[38]. Зоня внутрішньо не може, просто не може переламати себе морально, взятися за ту роботу. Для неї означало б це те саме, що здатись, визнати себе подоланою, позбавленою надії на інший вихід з становища, в яке попала їх родина. Однак лежати з книжкою на дивані тоді, коли її сестри схилилися над цією томливою роботою, від якої болить спина і коле в очах, вона теж не може.

В її житті повинно прийти інше розв’язання. Зоня почуває, що час для цього настає.

Можливо, її сестри теж не мають наміру робити з цієї праці професії. Вони вхопились її як тимчасової, щоб тільки роздобути якийсь гріш для хати. Але чи це не образливо — за такий марний гріш віддавати стільки часу і здоров’я?

Можна б вишивати для українського кооперативу “Народне мистецтво”, заробити трохи більше, кажуть, — але як дістати звідти роботу, щоб про це ніхто не дізнався?

Офіційно Річинські не впали ще так низько, аби жити з фізичної праці. По філє ходить Мариня. В тих колах ніхто її не знає. Вона приносить від одної посереднички, бідної вдови-єврейки, яка дістає від посереднички більшої, а та доставляє посередникові-гуртівникові. І тільки він здає готову продукцію комусь, хто вже має пряме відношення до фабрики, яка пускає фіранки у світ.

Фабрика та далеко, аж у Познані. Там додають до мережива маркізету і з Познані, вже з маркою відомої фірми, вертають фіранки знов у Галичину. Колись, розповідають Марині давні в’язальниці, платили за цю роботу непогано, але тепер набралось забагато (і з кожним днем більше) безробітних дівчат, що беруться за цю роботу. Тому, хоч фіранки філє мають популярність і збут їх зростає, ціна за їх виготовлення падає. Появляються щораз то нові посередники, яких, річ ясна, оплачує не власник фабрики, а Оля, Неля і тисячі їм подібних безробітних, не потрібних суспільству і державі дівчат.

— Трудно! Нині кожен хоче жити, — відповідає Мариня, коли дівчата насідають, аби вона вишукувала такі джерела, де найменше посередників, бо це ж страшно, просто дико сліпати від ранку до вечора за вісімдесят сотиків на день.

Мариня трохи зла тому, що дівчата зайняли її теплий куток біля печі, а ще більше тому, що Зоня демонстративно бойкотує філє, ремствує і шукає тільки причини до сварок.

— Я не знаю, як цеї ночі спатиме пан Мажарин? Чи я знаю? Як гадають їмосць? Може, йому сьогодні до ліжка поставити пляшку з гарячою водою? То так здається, дотепер спати в неопаленому покої. Пес не витримав би. Прийде бідачисько з того шпиталю та й ходить по хаті в плащі, як найнявся, щоб тільки трохи кров розігріти. Часом до кухні забіжить. Він, мабуть, думає, що ми наймили йому покій з опалюванням. Я кажу їмосці, і воно на зіхер[39] так буде.

— Моя Мариню, пан доктор не можуть так гадати, бо при наймі не було мови про це.

Олена, що, незважаючи на протести дівчат, допомагає їм у в’язанні, від якогось часу починає висловлювати практичні, основані на параграфах законів думки. Ясно, якщо не було в умові опалювання кімнати, то ніхто не може мати до неї претензії на холод у кімнаті.

— То треба докторові пригадати, — наполягає Мариня, бо їй болить серце не так за Мажарина, як за Славу, — що треба дров купити. Якби то інші часи, — посилає Славі розуміючий погляд, — то я сама напалила б у його кімнаті, ще й попіл вимела б.

— То Мариня так розпадається над паном доктором, що він спить у нетопленій хаті, а нас Марині не жаль? — сміється сумно Ольга.

Мариня має на це свою логіку.

— Ви мусите, біднята, спати поки що в неопаленій кімнаті, а він ще не мусить. Може б, ти, Славуню, — звертається безпосередньо до Слави, — пригадала йому, що треба купити дров? Ще дістане чоловік запалення і зійде марно з світу.

— Та що ти, Мариню? — не обурюється, тільки дуже ніяковіє Слава. — Де ж би з ним про такі речі говорила?

— Як так, то я з ним сама поговорю, — зловісно заповідає Мариня. — Коли жодна з вас не має змилування над християнською душею, то я буду мати! Я кажу, якби трохи краще з дровами було, то не питалась би у вас ради… А так що ж! Трудно, як одні працюють, аж очі вилазять, аж горбатіють, а другі сидять з виманікюрованими руками і чекають змилування господнього… Як хтось має встрент[40] до праці…

Тоді розчинились двері з суміжної кімнати так тихо, що Слава, яка сиділа спиною до них, не повернула навіть голови. Двері мусили бути відхилені тільки, коли так беззвучно розчинились. Зоня стояла на порозі. Обрамована хутринами на тлі того білого кришталевого світла, виглядала, як дівчина з картини.

І тоді саме впали оці слова з уст Зоні до Марині і всіх присутніх:

— Хай Марині не болить голова за мене… Я їду на вчительську посаду…

Паде чудодійне слово “посада”, і народжується дія. Починає працювати людська думка. Рухається з місця час і галопом через можливе й неможливе мчить уперед. Розступаються стіни кухні. Стає ясніше. Стає просторіше. Світ вабить до себе простягненими долонями.

Посада — це спокій і безпека. Так думає Олена.

Посада — це можливість допомогти Маркіянові Івашкову. Так думає Неля.

Для Марині посада — це поновлений кредит у Кремера, шанобливі уклони двірника. Певне місце у суспільстві: “Ми — державні службовці”. Це, нарешті, солідний розподіл днів від першого до першого: “Прийдете по першім”, “Платимо на першого”.

Посада — думає Слава — це можливість вирватись у світ.

Для Ольги посада — це перш за все перемога над тим “типом”. На жаль, її, Ольгу, не може так легко чекати посада, як Зоню, бо в неї, по суті, немає жодної кваліфікації.

Гімназія, яку закінчила Ольга, — це місток у вищі учбові заклади, а не професія. Чому покійний батько не дав їй змоги перейти через той місток? Чи справді заздалегідь готовив її у добродійки?

Примирена, розохочена, ніби тільки-но у світ випущена, Мариня забуває про всі непорозуміння вчорашнього дня і обіймає сердечно Зоню.

— Направду паннунця мають уже посаду? Прошу їмосць, а я не казала, що за сиротою бог з калитою?

Олена, навчена гірким досвідом, обережна, щоб радіти, але відчуває, як бере верх над усім іншим в її серці добре передчуття. Вона не наважується поставити Зоні відвертого запитання. Вона боїться сполошити добрі сили, що знову беруть під свій захист їхнє житло.

“Не треба, — умовляє вона себе, — забігати наперед. Все прийде само собою і в слушний час стане на своє місце”.

Сестри не дивляться безпосередньо на Зоню. Але Зоня відчуває, як вони мліють від цікавості. І тому вона мусить дати пояснення:

— Мама знає, я вирішила написати до Вацика і, — вона свідомо відкинула слівце “попросити”, — звернутись до нього у справі вчительської посади десь у Львівській окрузі.

— Тільки-но вирішила, — вихоплюється сповнене розчарування зітхання з грудей Олени, — але якщо вирішила, то вже добре, — додає скоренько, щоб, боронь боже, своїм запалом не вбити запалу у Зоньки або в якийсь інший спосіб не пошкодити доброму починові.

Оля, Слава і Неля повертаються до праці. Три спини знов нахиляються над п’яльцями, думи врівноважуються, час уповільнює хід: нічого не сталось. Все так, як було вчора і як буде завтра. Видовище закінчено. Глядачі розійшлись додому.

— А ви побачите, що з цього все ж таки щось буде, — по довгій паузі озивається перша Слава.

— Може, — притакує їй Неля. — В цьому випадку йдеться, головним чином, про нахабство. Мені здається, що в нашої сестрички його не бракує…

В суміжній кімнаті при замкнених дверях Зоня з Маринею радяться (ось де спільники, — сміється в кулак Слава), а Олена стоїть збоку як німий, але всім серцем прихильний свідок.

— Але хай паннунця в тім поданню виразно напишуть, що паннунця дочка покійного отця каноніка, бо паннунця знають, як то нині… рука руку… Її, той казав.

— Але ж, Мариню, — обурюється Зоня, — це ж не буде елегантно. Хай уже Мариня краще не втручається до цієї справи… Я сама знаю, як треба. Я ж долучаю метрику до прохання. Власне, що не треба нічого просити… а навпаки… зберігати гідну, як годиться доньці отця Річинського, форму… Я заадресую тільки до власних рук куратора, а він уже, хай Мариня не журиться, зрозуміє, в чому справа… Треба зберігати елегантну форму. Розуміє Мариня? Таж то пан з панів, Мариню.

Мариня біжить до крамнички і приносить зразу ж аж сім аркушів паперу. Ще тільки лінійчик, ручка і чорнило. Де ручка? Скільки ж тих ручок у хаті було. Де ж вони поділись тепер усі? Знаходиться нарешті якась ручка, але перо негодяще. Мариня біжить до крамнички за пером. Приносить їх цілу дюжину різних.

— Паннунцю, ануко, беріть оце золоте…

Вона хукає на щастя на перо, але Зоня не хоче скористати з цього щастедайного пера, бо вона пише тільки “рондовим”.

— Хукніть на це, Мариню, — напівжартом-напівпереконано підсуває Марині перо “рондо”.

Зоня встромлює перо в чорнильницю, аби наперед випробувати, і з досадою відкидає його. В чорнильниці не чорнило, а чорнильний мармелад.

— Висохло, — констатує Мариня.

Чорнило в хаті висохло! Скільки то вже часу, гей, люди, ніхто не писав у цьому домі?

Нарешті, щоб не бігати втретє до крамнички, позичають у Мажарина вічне перо. При цій нагоді виясняється справа зимового опалення. Виходить, Олена мала рацію. Доктор Мажарин не вважає і не вважав ніколи, що він наймав кімнату з опаленням. Просто не посмів турбувати пань, щоб зайнятись цим, а сам, як чужий у містечку, не знає де дістати рубані дрова. Поки що дає Марині п’ятнадцять злотих і просить, щоб вона зайнялася цим ділом.

П’ятнадцять злотих! Три срібних п’ятки лежать на столі, і сам їх вигляд справляє вже приємність, хоч призначення їх заздалегідь відоме.

Нарешті прохання — після кількох редакцій і коректур — готове.

— Сьогодні вже запізно, — каже Зоня, — а завтра з самого ранку піду до магістрату за свідоцтвом про здоров’я і сама віднесу його на пошту…

— Ей, ще аж до завтра чекати? — стурбувалась Мариня. — Я б радесенька вже з ним полетіти на пошту… Таж то кожна днина дорога…

Зоня бере одну п’ятку зі столу і передає Марині.

— Хай Мариня купить булок, півфунта шинки, цеголку масла, п’ятнадцять дека шоколадних помадок, — я плачу сьогодні вечерю!

— Дитинко, — дуже скромно відгукнулась Олена, рада в душі, що в Зоні бодай раз дало знати себе добре серце, — таж то не наші гроші.

— Але ж, мамо! Тепер, гадаю, я можу дозволити собі цю дрібничку! Хай Мариня не вагається… я відповідаю за гроші пана Мажарина!

І коли ввечері вся сім’я сидить за столом і смакує булку з маслом та шинкою, почувають усі, що Славі, наприклад, трохи смішно від цього, що світ був би значно кращим, коли б усім було дано змогу, замість картоплі в лушпинні, споживати булочку з маслом.

Слава по своїй простоті висловила цю думку вголос.

На це сказала їй Оля:

— Мені здається, що ти маєш рацію. Коли подивимось позад себе, в історію, то всі соціальні реформи, всі світові війни і революції крутяться головне коло цього питання.

Після вечері, коли те, що так радувало очі і підносило настрій, було поховано у шлунку, Зоню охопили сумніви: чи той Вацик захоче зважити на дочку померлого приятеля? Чи покійний татко справді дружив з ним, чи тільки… сфантазував собі цю приязнь, як багато чого іншого?

— Чого ти так задумалась, Зонцю? — спитала невпевнено Олена з забобонним трепетом у серці, щоб усі ці мрії, що так підбадьорили її серце, не щезнули, як мильна банька.

Замість Зоні відповіла Мариня, що саме збирала посуд зі столу:

— Або то, прошу їмосці, нема ж над чим роздумувати? А в котрім-то селі буде посада? Чи далеко від станції? А чи добрі люди? А чи директор якийсь людський? А чи школа відповідна? А чи свій парох, чи тільки доїжджий? Таж то голова може розтріснутись від думок, а їмосць питають, мов дитина.

Юлько Скиба і Дувід Таненбрух були суджені в останньому великому збірному процесі комуністів Покуття.

Сліпий випадок охоронив Бронка від арешту.

Спалах інстинктивної короткої радості від того, що його обійшла біда, скорю поступився довготривалому, з неприємним осадком почуттю нез’ясованої провини перед засудженими товаришами. І ось тепер Юлько Скиба і Дувід Таненбрух повернулися знову в Наше.

Дувід і Юлько, різні по натурі й темпераменту, не особливо заприязнені до свого ув’язнення, тепер майже не розлучалися. Засвоївши одні й ті самі, породжені однаковим способом життя, прийоми мислення, своєрідну настороженість до людей на волі (незалежно від ролі у їхньому житті), до того ж тюремний жаргон, вони уподібнилися, мов ті сіамські близнюки.

Борис Каминецький сказав Бронкові наче жартома:

— Ти слухай, тобі не здається, що нашим кримінальникам вдарило кадило в ніс? А ти знаєш, таке може бути. Я знав одну попадю на Поділлі. — Згадавши свою сторону, Борис уже не міг стриматись. — Ах, Поділля! Я не буду я, коли не потягну тебе колись у ті сторони. Сонце там, я вже говорив тобі, скривається поволеньки, на очах сідає за обрій, ніби потопає…

— А як же то з попадею було?

— Ага, попадя. Хотіла баба руки накласти на себе, бо піп — ти чуєш — не цілував її так палко, як колись у молодості.

— А при чому тут Юлько з Дувідом?

— Та вони самі ні при чому. Як кажуть, неправий ведмідь, що корову з’їв, — неправа корова, що в ліс пішла. Вони не винні, то ми… Пощо було улаштовувати їм ті вар’ятські овації? Вийшли хлопці з тюрми, то й добре, що вийшли з цілими ребрами та неповідбиваними печінками. А фіміам їм курити за що? То що — дивниця, що комуністів садять? Та була б більша дивниця, коли б комуністи в тюрмі не сиділи. Хіба не так? Ти, Броник, раз чи двічі сидів?

— Раз, — не без сорому признався Бронко.

— Нічого, ще посидиш, — підбадьорив його Каминецький. — Не журися. Це тебе не мине. Але одне пам’ятай, що це, хлопче, не героїка, а служба. Ти, чуєш мене, слухай!

Бронко признав рацію Борисову. Може, й справді не треба було аж подію робити з такого повсякденного явища, як повернення товаришів з тюрми. Легко сказати?

Он Юлько — як він змінився за ці роки. Мертві (хоч і природні), без полиску зуби і жовтава, дрябла, як дамська лайкова рукавичка, шкіра аж ніяк не в’язалися у пам’яті з образом “симпатичного блондина”, як звали колись Скибу дівчата.

Поза тим він лишився і далі таким же рухливим і дотепним, як колись, тільки з тією різницею, що рухливості було трішки-трішки забагато.

Натомість Дувід майже не змінився. Був, як і колись, рудий, пишноволосий, довготелесий, з рухливими, наполошеними очима. Нічого з цих зовнішніх прикмет не убуло йому.

Непропорційно довга, колінцем надломлена посередині шия ніби відставала трохи від тулуба вбік. І тому на перший погляд голова здавалася настромленою на палю.

— Де ти працюєш, Дувід? — досить недоречно запитав його Бронко.

Дувід за професією муляр. Бронко, що залишився на волі, повинен був знати, що тепер панує застій у будівництві.

— Що значить, де я працюю? Де я можу працювати? Я цікавий знати, хто тепер будується? Виділи-сьте його! Може, ти знаєш, хто тепер ставить хату, то мені скажи, а я попрошуся до нього на роботу за один кокс[41]. Я працюю! Я чекаю, коли в мого сусіда комин розвалиться. Але я не люблю бути песимістом, — чи не так, Броник? Ти не віриш мені? А якби я тобі сказав, що хочу оженитись? Ну, то що? Чого закліпав очима? Може, знаєш яку алі-бабу?[42] Що тут може бути дивного?

Броникові було не так дивно, як досадно. Зачепила його легковажність, з якою Дувід заговорив про одруження.

— Ну, дивись на нього, чого ти замислився? Броник, женитися збираюся я, а не ти! Ти хочеш знати, що я собі думаю? Сказати тобі? А може, я собі думаю, що коли мене знову запакують в цюпу[43], то якась бідна дівчина матиме кусок хліба. Ви чуєте, Каминецький, що мені говорить моя мама? “Що таке — каже моя мама, — ти її знаєш, Броник, правда? — як ти сидів у криміналі, то ти більше заробляв, як тепер. Тебе не було, — каже моя мама, — я плакала, але я більше отримувала на хату, ніж при тобі”. Ви чуєте, Каминецький, як працює червона поміч?

— Ви ідіот, Дувід, — замахнувся вдарити його по носі Юлько Скиба, але той подав голову назад. — А як та бідна дівчина, яку ви збираєтесь ущасливити, залишиться після вас з купою бенькартів?[44] То як? Червона поміч має годувати весь ваш хайдер? Ви шукаєте легкого фарту?[45]

Різниця поміж ними була й та, що Дувід жив при рідні, тобто з мамою і сестрою-кравчинею, а Юлько відрікся батька і тинявся по чужих хатах. Останньо жив кутом у вдовиці-девотки[46].

Побожна вдовиця, знаючи про те, що Скиба сидів за безбожний комунізм, взяла його до себе на квартиру з богоугодним наміром навернути заблукану душечку на путь істини.

Скиба піджартовував собі, що його господині ще бракує декілька очок, щоб напевняка попасти в рай. Його навернення в лоно католицької церкви мало запевнити пані Флорі вільний вступ крізь небесну браму.

Сам Юлько вважав себе революціонером-професіоналом з вузькою спеціальністю пропагандиста. За пропаганду марксистських ідей (хлопці умудрялись кишенькове видання “Капіталу” Маркса втискати у обкладинки молитовників і “молились” з них під час богослужінь чи нудних реколекцій) Юлька вигнали з шостої гімназійної.

Дуже можливо, що коли б при допиті у дирекції він був виявив більше скрухи, то, посилаючись на недозрілий вік, його залишили б у школі, відповідно покаравши. На жаль, як сказав директор, “учень не проявив доброї волі в тому напрямі”. Проте, зважаючи на розпач і мольби батька, нижчого поштового службовця, Юлькові не видали жовтого білета. Його прогнали тільки з однієї гімназії, а всі інші стояли ще отвором перед ним.

Батько, бажаючи ізолювати сина від згубних впливів комуністичної ідеології, що знайшла своїх визнавців навіть у такому тихому містечку, як Наше, прилаштував сина в гімназію в далекому бойківському Самборі. Нові обставини, як гадав він, нові люди позитивно вплинуть на хлопчиська, бо Юлько переходив з класу в клас без поправки, при відмінній оцінці з науки релігії і поведінки.

І правда. Юлько закінчив гімназію, здав на атестат зрілості, а по канікулах вписався на юридичний факультет Львівського університету.

Юриспруденцію, чи то пак право, як говорилось тоді в Галичині, обрав молодий Скиба тому, що був це єдиний факультет, який можна було, по суті, кінчати заочно, тобто з’являтися в університет тільки на семінари.

Та заспокоєння батькове щодо долі сина було передчасним. За поширення антидержавної (читай — комуністичної) літератури Юлька виключили з другого курсу університету. Явних доказів провини за Юльком не було, тому справа не дійшла до суду, але з університету все ж таки відчислили.

Син намагався вмовити батька, що він богові духа винний. В університеті в’їлися на нього за те, що він виступив на семінарі з критикою церковного права. Батько вірив і не вірив. Одне знав певно, що не бути йому батьком адвоката.

А далі що? Чей же недопустима річ, щоб здоровий хлопчисько сидів батькові на карку і тільки б у нього до чиніння, що поширювати комуністичну літературу.

Після розширеної родинної наради (приїхав тіточний жінчин брат із Львова) було вирішено, що найкраще для блудного сина, коли примістять його продавцем, чи то пак суб’єктом, у католицькій книгарні “Наш дзвін”. Причому враховано й ту обставину, що якраз у цій книгарні рух невеликий, так що студент-невдаха зможе знічев’я і яку побожну книгу прочитати, що буде йому тільки на користь.

Супроти такої перспективи старий Скиба знову вдарився в оптимізм: добре, що добре кінчається.

Цим разом добро потривало неповних три роки. Старий Скиба дякував господові, що нарешті син врозумився і… зліз йому з шиї.

Воно-то так, що адвокат то не купець, але краще побожний суб’єкт, ніж безбожний меценас.

Все, здавалося, йшло тихо-мирно, коли раптом нагрянула поліція з тайняками на “Наш дзвін”, замкнула вхід, спустила штори, і почався обшук.

Одне слово, Юлька заарештували з місця, але цим разом до особи заарештованого доєднався ще плік речових доказів. Марною потіхою був для старого факт, що разом з Юльком сіло в тюрму тоді кільканадцять хлопців з Нашівщини.

Як виявилося на процесі, Юлько зробив з “Нашого дзвона” експедитуру комуністичної літератури, яка в обкладинках молитовників і житій святих розсилалася у всі кінці східних окраїн Польщі.

Спокійному, добродушному Скибі (якого зрештою всі в Нашому знають) цим разом урвався терпець.

Батько відрікся сина.

Певно, не прилюдно, не через газету, як то практикували інші батьки з непоправними дітьми, але отак в родинному колі заявив, що відтепер не хоче бачити того лайдака на очі. Хай батяр[47] робить тепер, що сам хоче, коли не хотів слухатися батька.

Так хай спить, як постелив собі. Батька більше не обходить його доля. Кінець.

Проте ця грізна заява не перешкоджала старому, коли Юлько сидів в тюрмі, час од часу кинути жінці кілька злотих в руку і, не дивлячись їй в очі, промимрити:

— На, зроби яку передачу тому шибеникові, але пам’ятай: я нічого про це не знаю…

Коли Юлько вийшов з тюрми, батько залишився непримиренним, зате мама мала для нього напоготові одяг, черевики і кілька злотих на перші потреби.

Про влаштування на роботу сидівшого за комунізм, та ще й на додаток у такому акустичному містечку, як Наше, поки що й мови не могло бути.

Юлько, правда, під час свого примусового безробіття отримував дещо з червоної помочі, але це не давало йому великого морального задоволення, хоч і бадьорився перед хлопцями: мовляв, серед своїх чоловік не пропаде.

— Допомога, — сказав оце недавно, — від товаришів — клята річ, але все-таки це — конечність, а не гонор. А що мені тепер робити? — напирав на Каминецького, ніби єдино відповідального за такий стан речі. — Пасьянс класти чи гнати до Пацикова кіз кувати.

Був це, між іншим, і натяк на деякий застій в нашівській підпільній організації.

— Ти будеш мати роботу, і то скоро, — сказав Борис Юлькові, звернений обличчям до Бронка, — і ти дістанеш зайняття.

— Мені-то що? Я маю роботу…

— Маєш? А ти насамперед скуштуй, а потім говори: “Не солоне”.

Тоді-то, власне, Борис Каминецький і сказав хлопцям про рішення ЦК КПЗУ видавати в Нашому дві газети: легальну і нелегальну. Фактичним редактором легальної мав би бути Юлько. Про нелегальну і зв’язану з нею техніку, тобто друкарську машину, мала бути окрема розмова в чотири ока з тим, кого це буде стосуватись.

Борис, хоч і намагався тримати себе в руках, внутрішньо весь був у радісному русі. Його по-мужськи квадратне, відкрите обличчя (“як екран”, — сказав колись про нього Дувід) пашіло золотисто-цегляними рум’янцями.

Звістка про призначення Юлька фактичним редактором легальної газети перш за все розстроїла його. Годі було відразу второпати, чи він радий такій новині, чи поставився до неї, як до непосильної ноші.

Скиба заметушився, втрачаючи, в першу чергу, контроль над пальцями рук. Причесав ними (шкіра на руках кольору старої лайкової рукавиці, що й на обличчі) споловіле волосся, поманіпулював щось біля краватки, хряснув суглобами, почекав, наче потребував перепочинку, і спитав не зовсім до речі:

— Дві газети в одному Нашому?

— Так ти знаєш, що вони матимуть не локальне значення, — пояснив Бронко, хоч, напевно, питання Юлька носило тільки риторичний характер.

— А що я кажу? Але хай мене шляк трафить, як я розумію, в чому ж заковика! Легальна… то значить… ми маємо видавати тепер… коли абсолютно всі легальні видавництва закриті, легальну революційну газету. В моїй макітрі це не вміщується.

Каминецький зробив декілька потужних вимахів руками вперед.

— Скажу тобі, хлопче (Бронко подумав: “Ще не так давно він лише мене одного називав цим словом”), одну східну сентенцію: “Філософія є дерево, яке росте з серця і видає плоди за посередництвом язика”. Партії ж треба знайти ще одну дорогу до розуму і серця безпартійної маси, — чи як ти вважаєш? Тим паче, що ту масу треба часто переконувати, що вся біда в нашому житті іде від нашого профашистського уряду. Скажи, Юльку, але так, по-чесному, ти знайомий з матеріалами сьомого конгресу Комінтерну?

— Якими?

— Я ж тобі кажу — якими! Ти хочеш конкретніше? Наприклад, з промовою Димитрова? Знаю. Можеш не відповідати… читав у скороченні… давно… забув… Броник, я давно збираюся тебе спитати… в тебе є моя вудка? Мені щось здається, що я восени залишив в тебе під стріхою. — І не чекаючи Бронкової відповіді, без запинки процитував: — “Ми — вороги всякої схематичності. Ми хочемо враховувати конкретну обстановку в кожний момент і в кожному місці, а не діяти по певному шаблону скрізь і всюди”, і ще… Чекай, чекай, я згадаю… І ще: “Ми хочемо викорчовувати з наших лав самозадоволене сектантство, яке в першу чергу загороджує нам дорогу до мас”.

— Досить, — нервово обірвав його Юлько. — Мені і без цитати все ясно. Цікаво, що за вождівські манери… пояснювати ясніше від сонця?

— Що значить — ясно? — спитав Дувід. — Мені зовсім не ясно… популярна газета… Громадсько-політична чи як? Що значить — ясно? Вам, Юльку, ясно, що треба буде вміщувати “Кутики господині”, “Лікарські поради”, “Як добре і здорово готувати”, “Косметичні поради”, “Матримоніальні оголошення”…

— Дувід, — поклав Борис своє важке ручище на його тендітне плече (неприємно признаватись до цього, але Дувід на волі зримо схуд, хоч і позбувся хворобливої білості шкіри), — тепер я для тебе зокрема процитую: “Ми хочемо викорчовувати з наших лав самозадоволене сектантство, яке в першу чергу загороджує нам дорогу до мас”. А крім того, ти не можеш редагувати газети, бо не знаєш української літературної мови…

Таненбрух почервонів, аж Бронкові прикро стало за нього.

— Що значить — бути редактором? Хто хоче бути редактором? Я — муляр. Я можу печі класти. Що значить — я не знаю української мови й хочу бути фактичним редактором? Я тебе питаю, що це значить?

— То значить, що ти будеш печі по селах людям класти… І виконувати попри те ще деякі партійні доручення. Смішака ти, Дувід! А твого фатерка, — широко посміхнувся Бронкові, — зробимо зіцредактором[48] легальної газети.

Бронко відчув, як раптом зник його добрий настрій, а власні рамена затяжіли йому.

— Залишіть старого Завадку у спокою, — хотів, щоб це вийшло в нього як жарт, та саме це йому не вдалося.

— Чого ти денервуєшся, хлопче? Газета ж легальна, жодної небезпеки не бачу для батька.

— Бо не про вашого батька йдеться, — скипів Бронко і в ту ж мить обізвав себе квадратним дурнем. “Нерви?” — спитав себе з деяким сумнівом. “Нерви”, — була впевнена відповідь.

Розрив з Сташкою, від якої відійшов душею, але якої не могла забути його кров, не приніс Бронкові сподіваного спокою. Стаха існувала в його житті як постійно діюча небезпека. Ніколи не був вільний від страху, що Кукурбівна, зустрівши його в товаристві Ольги Річинської, не нанесе образи тамтій.

Була це одна з не усвідомлених до кінця причин, чому він після концерту Мединського не робив спроби наблизитись до панни Річинської. Зрозумів, що, будучи вільним, він був ще більше спутаний, ніж тоді, коли вважав себе за жонатого. Холонув від самої думки, що хто-небудь міг би грубо поставитись до білої панни. Була для нього уособленням жіночої чистоти, яку поетично порівнював до краплини роси в келисі квітки. Любив її за те, за що ненавидів середовище, з якого вийшла. Була для нього ніби спиртне для алкоголіка, який розуміє його пагубну силу, але пірвати з ним не в силі.

Це духовне розщеплення, оцей непорядок у власному серці діяв Бронкові на нерви, призводив до роздратованості, до випадів грубості, першою офірою якої падала мати.

Павлина, туманно здогадуючись, що син її знову встряв у якісь амурні перипетії, хотіла в який-небудь спосіб дати знати Бронкові, що вона, мама, співчуває йому.

Хотілося якнайкраще, а виходило, на жаль, навпаки. Її рабська запобігливість, услужливість, якої ніколи так підкреслено не проявляла, лише дратували хлопця.

Бронко не дуже-то й каявся, що грубив матері. Де ж пак! Не встиг він оглянутися за ножем, коли мати вже підносить йому врізаний шматок хліба; ще не замкнув дверей за собою, коли мати вже наливає йому теплої води до мийниці; ще не стріпав з грудей воду, як мати вже стоїть перед ним з рушником.

Часом вибухав, не рахуючись із словами:

— Не треба мені вашої опіки! Я вже змучився від неї. Уступіться нарешті від мене.

Павлина відступала без слова. Промовчувала синові як у молодості чоловікові, але, як тоді, так і тепер, не почувала себе з цього боку упокореною.

Кому уступалася з дороги? Своїм найдорожчим!

Свої жалі до Бронка виливала перед чоловіком:

— Не хотів мене слухати… вперся… вона або ніхто… Шо-м ся напросила, шо-м ся наплакала — ані ду-ду… А тепер сам покинув її. Думала-м, що тепер йому світ розв’яжеться, а він аж зчорнів. А чого? Я собі гадаю, що тут неспроста. Де ж би сьогодні дівки залишили такого хлопця у спокою?! Але чи скаже, що його тлумить? Лише те знає, що буркати мамі… Ти б поговорив з ним… все-таки, рахувати, якийсь тато…

— А чого я буду говорити? До мене він не буркає, бо я його не випитую того, чого не треба. То ви, баби, цікаві… аж… аж… Я дивуюся, як ти, Павлино, того не розумієш! Слухай ти мене: хлопчисько бігав туди щодня по вигоду, наче теля на тепле молоко, а тепер урвалося. Слухай ти мене, а кров бурлить…

— Ет, пусте!

— А ти не дуже-то “пусте”! Я, чоловіче, був на війні і знаю, — тут ти вже мені не говори, — як казилися хлопці без баб… Ти мені будеш доказувати! А ти ще береш і дивуєшся, що хлопець ходить хмурний…

“Згадав те, — подумала Павлина, — що я давно забула”. Фронти! Пам’ятає трохи і вона оті фронти! Інші жінки побивалися, аби чоловіки каліками не повернулися додому, а вона чомусь завжди була певна, що її Йосиф повернеться живий і здоровий. Павлина боялася чого іншого. Спати ночами не могла з страху, щоб він не роздивився по світі та не пристав до якої болгарки, чи чешки, а чи до росіянки у плєну.

Коли повернувся, була така щаслива, що святотатством вважала б розпитувати про інше. Передчувала, що ту дужу шию обіймали не одні білі, до ліктя закасані руки.

Іноді, на початку ще, тихо нило серце, але вона ніколи, боронь боже, не наважилася б розпитувати його, як він з камратами на тих фронтах баришкував з чужими солом’яними вдовами.

Згодом і це опустила пам’ять. От згадалося, як зайшла мова про Бронка.

Молодий Завадка справді переживав душевну кризу. Розрив із Сташкою, безглузда претензія до Ольги Річинської за те, що вона переслідує його в думках, наростання конфлікту між ним і шефом, вічне незадоволення своєю підпільною діяльністю, чи то пак бездіяльністю, німе, дратуюче співчуття з боку матері — все складалося на те, що Бронко весь у напрузі чекав на зміну у своєму житті. Не зовсім уявляючи, звідки повинна б та зміна нагрянути і як мала б виглядати, Бронко внутрішньо готовився до неї.

Мала, надміру висока кімната з одним “варшавським” вікном у сад. Широкий тапчан, застелений ловіцькою у яскраві смуги, домотканою веретою, займає половину всієї вільної площі. Кремові стіни заставлені вузькими етажерками, напханими книгами різного формату.

Над етажерками кілька дереворитів на тему татринсь-кої природи. В одному кутку стоїть старовинна темна шафа з претензійними прикрасами в стилі барокко. Не важко здогадатись, що кімната найнята разом з шафою, якої господарям ніде діти і шкода порубати на дрова.

Впоперек, а не повздовж, як цього вимагала б економія місця, либонь, заради правильного освітлення стоїть простий ясеневий стіл, завалений зошитами, книгами та словниками.

За столом Рита Валевська поправляє неграмотні вправи своїх учениць.

Дійсно прикро, що учениці четвертого класу гімназії, які вже четвертий рік вивчають французьку мову, за винятком трьох відмінниць, не впорались з такою нескладною граматичною вправою, як приклади на іпііпШу з прийменником еп для визначення двох рівночасних дій в реченні.

Від довгого сидіння без руху у Рити зледенів поперек. Відколи хворіла нирками, оте відчуття льоду в поясниці дає себе знати при ледь пониженій температурі.

А в кімнаті таки холоднувато. За роботою забула підкинути у грубку дров, і вогонь погас.

Спробує ще розпалити дрова паперами. Газета спалахує, освітлює челюсті грубки і попеліє, не зайнявши полін. На попелі можна прочитати рядок літер. Рита, маючи вже деяку практику, робить з газети пружні скрутні, розкладає їх навхрест (щоб вогонь не задушився через брак повітря), поверх паперу цим самим способом накладає дрова і запалює.

Своєрідний запах паперового диму нагадує Риті Валевській студентські роки у Варшаві, коли з надміру конспіративної пильності часто спалювали що треба і чого не треба.

На превелику силу сире дерево займається, але від цього в кімнаті тепліше не стає.

Рита скидає черевики (своєю формою вони більш подібні до лижних бутсів, аніж до дамського взуття), по-турецькому підібравши під себе ноги, моститься на тапчані і кутається у старе хутро, яке вже протягом декількох зим править їй за похідну ковдру. В голові джмелить від екзерсисів. Поки в печі розгоряється вогонь, вона намагається зігрітися власним теплом, хукає в жмені, наче на морозі, і знічев’я зупиняє погляд на власних руках.

За студентських років хлопці робили Риті компліменти з приводу аристократичності її рук. Не проймалася цим занадто. Вважала, що хвалять її пальці тому, що немає за що похвалити обличчя, яке, незважаючи на правильність рис, ніколи не можна було назвати гарним.

Пожовтіла, передчасно обезжирена шкіра на руках настроює Риту на роздуми. Вони можуть передувати хворобі, від якої вона тільки-тільки втекла. Невже ж це перші ознаки старості?

Нонсенс! Не буває старості у тридцять два роки, хоч фізіологічно ми старіємо вже з дня народження.

А чого ж їй, власне кажучи, боятися старості? З психозом вона покінчила, а поза тим — що їй до шкіри рук? Адже косметика ніколи не була її пасією. З педагога досить у бездоганній охайності тримати нігті.

Треба би повторити пісеньку, що її завтра вчитиме з гімназистками другого класу.

Голос у Рити теж наче змерз. Мелодія пісеньки наївно приємна. Але хіба вона в силі розвіяти гнітючий настрій, приховане джерело якого Риті аж надто зрозуміле?

А все воно почалося від одного сліпого, нітрохи не оригінального випадку.

Десять років тому пролунав у будинку на вулиці св. Мартіна, 3, у Варшаві різкий електричний дзвінок. Дзвонили до квартири пана Фелікса Валевського, радника найвищого суду і голови крайової лісопромислової спілки “Татри”.

І треба було випадку, щоб саме Рита відчинила двері Борисові Каминецькому: по той бік дверей стояв захеканий, приземкуватий блондин і закривавленою, не дуже чистою носовою хусткою затуляв рану на голові.

Рита зойкнула з переляку, відсахнулася і підсвідомо хотіла відгородитись дверима від того страшного чоловіка. Він, відгадавши її намір, всунув ногу поміж двері.

— Я не бандит. Поліція женеться за мною. Сховайте мене.

Потрібно було секунди, щоб отямитись і зрозуміти, чого від неї хочуть, а потім сама втягнула його до передпокою.

Вдома саме нікого не було, крім куховарки, яка в їдальні чистила столове срібло.

Рита затягнула його до своєї кімнати, і, поки клала на кушетку, зомлів під її руками. З переляку мало що сама не впала. Поняття не мала, що годиться робити у подібних випадках. Схопила флакон з одеколоном і бризнула ним у лице.

Очуняв, попросив води. Коли увійшла з склянкою, в кімнаті до нуду заносило сумішшю поту й парфумів.

За вікном змагались крики, свистки, автомобільні сирени. В цьому гаморі годі було розрізнити окремі звуки.

Невдовзі вся ця метушня стала віддалятися у напрямі вулиці Мостової.

Рита зрозуміла, що сама не впорається з пораненим.

Мусила звернутись до куховарки — рожево-білої, як на пакетиках від порошків до печива, добродушної, хоч і гостроязикої, товстулі. Наспіх вигадала неправдоподібну історію, жертвою якої став Ритин “знайомий”.

Панна Юзя (інакше не називали куховарки в домі Валевських), само собою, не повірила, проте миттю кинулася, дістала кип’ячену воду, спирт, йод, обчистила волосся від згустків крові, затулила рану найодованим бинтом, поклала холодний компрес на потилицю, напоїла чорною кавою, високо поклала подушки і лікарським тоном наказала хворому не рухатись, доки… не стемніє.

Рита була ошелешена медичними знаннями панни Юзі і пройнялася великою вдячністю за організовану нею швидку допомогу.

— Але, панно Юзю, щоб ні мамуся, ні татусь нічого…

— Знаю, — поклала кінець дальшим тлумаченням спритна Юзя.

Першим прийшов додому батько.

— Чим це заносить у мешканні? — потягнув він своїм делікатним носом.

З кухні випливла Юзя.

— Дезинфекцією і порядками.

Таку саму відповідь дістали мама і брат.

Після вечері, коли пан Валевський почимчикував до клубу, а мама лягла у ліжко з новим французьким романом (брат взагалі не явився того дня до вечірнього столу), Рита вивела пораненого з квартири.

— Я вас проведу, куди вам треба, — необдумано запропонувала і, коли він відмовився від цієї чемності, зрозуміла, що ляпнула дурницю. Має не право, а обов’язок не довіряти їй. Сказала збентежено на своє виправдання: — Я думала, що у товаристві жінки ви будете привертати до себе меншу увагу.

Зиркнув на неї з цікавістю вільним, незабинтованим оком.

— Дозвольте запам’ятати ваш портрет бодай одним оком. Ходімо. Тут, на повороті, стоянка таксі.

Сів у машину на заднє сидіння, потис їй руку (обурило Риту, що Юзя, пораючись біля пораненого, не обмила йому рук від крові) і зник у світляному хаосі велико-міської ночі.

Думала про нього багато і довго. Була переконана, що врятувала життя підпільникові, а не кому іншому. Не припускала думки, що рана не була смертельна і незнайомий без її допомоги не помер би, а — що найбільше — не вскочив до рук поліції.

Якщо він порядна людина, — міркувала, — то рано чи пізно відшукає її, щоб подякувати за врятоване життя.

Та незнайомий або не був порядною людиною, або виїхав з Варшави, бо більше не показувався на вулиці св. Мартіна.

Зустрілася Рита з Каминецьким через два роки випадково у Львові, куди приїхала до тітки, щоб разом з нею податися на всесвітню виставку у Париж. Не вона його, а він її впізнав перший. Наче виріс чи змужнів. У всякому разі, видався до тієї міри вродливим, що аж ніяково відчула себе в його присутності. Коли ж переконалася в тому, що він (який абсурд!) не здає собі справи з чару своєї особи стала вільною з ним і страшенно була рада цій зустрічі. Каминецький відразу заявив, що не зв’язаний часом, вільний, наче горобець у житі, а від’їзд у Францію затягувався через недокінчений гардероб тітки.

Почуття такту, чи, може, вірніше, повага, з якою ставилася вона до життя людей з підпілля, підказали їй не розпитувати Бориса, коли виїхав з Варшави і як довго перебуває у Львові.

Гуляли по околицях Львова, яких досі зовсім не знала. Для забави розшифровували назви окраїн міста, як Чортова Скеля, Левандівка, Личаківське і т. п. Розуміється, більш, ніж природа і пам’ятники архітектури, цікавили Риту розмови з знайомим-незнайомим. Дотепер знала лише його ім’я, яке подобалося їй саме тим, що його майже не зустрічала серед поляків. Борис мав тонке відчуття гумору, що дозволяло йому говорити Риті багато приємних небилиць, які були тим сприйнятнішими, що, подані в напівжартівливій формі, не зобов’язували до нічого ні одну, ні другу сторону.

Борис називав Риту своєю рятівницею, і це не було для неї неприємним. Повторяв це так часто і з таким гарячим придихом, що вона нарешті повірила йому.

Вийшло природно, коли звернувся до своєї рятівниці з проханням розповісти йому свою біографію. Але кожний порядний віруючий обов’язково повинен знати курікулум віте свого патрона в небі а чи… на землі.

Рита не змусила довго просити. Мала біографію, якої не було чого соромитись.

Походила з старого роду польських патріотів поміщиків.

Факт цей зробив на нього враження, але яке саме — Рита не могла відгадати.

— Серйозно? — перепитав Борис, ніби бажаючи підтвердження.

Подивилася на нього дурним поглядом:

— Чому ви гадаєте, що я можу принизити себе до того, щоб говорити неправду?

Перепросив з місця. Рита, рада своїй відповіді, вела далі:

— Дід по матері був учасником повстання в шістдесят третьому році. Це спричинилося до конфіскації великих родових маєтків на Волині і Поділлі.

В родині сприйняли цей факт з тією самою погордливою рівновагою духу, як сприймалася в ті часи польськими патріотами тюрма чи висилка до Сибіру. Зрештою і тюрма, і Сибір, і конфіскація майна були на той час наглядним доказом справжнього патріотизму. Люди, які не зазнавали ні морального, ні економічного утиску з боку царського уряду, підлягали негласному бойкоту і позбавлялись почесного звання синів батьківщини.

Патріотичні традиції в родині по батькові мали глибоке коріння. Двоюрідна батькова сестра, тітка Аделя з Мальчевських, вісімнадцятирічною молоденькою мужаткою[49] поїхала за висланим чоловіком в Сибір і за три роки згоріла там з ностальгії. Рідна батькова сестра, тітка Мариля, поїхала добровільно на Сибір слідом за каторжником нареченим. Цілих дев’ять літ жила нарізно від нього, чекаючи, поки нагодиться католицький ксьондз і обвінчає їх. На десятому році померла від родів.

Тітка — бабуня з боку матері, — гарненька Зося, про незвичайну красу якої в родині ходили легенди, начебто, за наказом підпільної польської організації, стала коханкою великого князя Костянтина, губернатора королівства Польського.

Говорилося в родині, що не один польський патріот завдячував їй волею, а то й життям, на жаль, вона сама не витримала нервово і покінчила самогубством.

Батько Рити служив у перших легіонах Йосифа Пілсудського. Вона пригадує собі ентузіазм, яким вітала столиця відродженої Польщі марш перших польських військових частин у Варшаву. Панночки з аристократичних родин кидалися на шию простим легіонерам. Старі патріоти, вусачі, понадягали конфедератки й плакали з радості, як малі діти, при зустрічі з жовнірами у польських мундирах. Хлопчаки, між ними і Ритин брат, повилазили на дахи кам’яниць, щоб звідтіль краще бачити, і кричали щодуху: “Нєх жиє!” Балкони, вікна будинків були так прикрашені килимами, народними прапорами, квітами, ба навіть іконами, що вся Маршалковська площа здавалася сценою велетенського концертного залу.

— Скільки років вам було тоді? — запитує Борис з легеньким натяком на недовір’я.

— Дванадцять, — додає для точності, — я з тисяча дев’ятсот шостого року.

Коли Рита пізніше згадувала цю розмову, приходили їй на думку слова одного італійського письменника, який казав, що “розповідати комусь свою біографію — то однаково, що показувати комусь свою білизну. Але й це не вірно, бо на показ маємо завжди чисту білизну”.

Це правда. Розповідаючи, а може, чванячись патріотичними звитягами своїх близьких і дальших предків, Рита замовчала перед Борисом про свої прикрі розчарування через не зовсім етичні вчинки своїх родичів.

Чому? Адже відчувала, що ці розчарування могли лише піднести її в очах таких, як Борис. А може, власне, кривила душею, бо побоювалася, щоб не запідозрив, що вона рисується перед ним своїми поглядами.

Могла, наприклад, розповісти йому, як п’ятнадцятилітнім підлітком поїхала на літні канікули у родовий маєток Валевських на Мазовщині. Реставрація цього Мазовецького палацу тривала кілька років. В родині точилося стільки розмов навколо реставраційних робіт у Гайку Великім (рисунок для шпалер робив художник з відомим ім’ям, кольорове шкло привезено з Чехії), що Ритина уява намалювала собі відновлений палац на тлі такого ж оновленого села, бо інакше це було б не лише порушенням законів гармонії, але й отруювало б чисто моральну насолоду.

Відремонтований палац своєю вибагливою пишнотою (мраморні сходи, фонтан в бальній залі, зимовий сад) перевершив бліді фантазії дівчини, зате чвораки[50] і село, які хоч-не-хоч творили загальне тло для палацу, видалися Риті такими нужденними, що їй соромно стало за стрийка, який нічого не зробив, щоб полегшити життя селян.

З того, що Рита наслухалася за царської Росії на приватних напівлегальних уроках історії Польщі, начиталася в патріотичних, видаваних за кордоном читанках для польських дітей, що наслухалася з уст патріотично настроєних вуяшків і вуянок[51], уявляла собі польське село у відродженій батьківщині з будиночками під бляхою, з зеленими верандами, з лікарнею посередині села, з двоповерховою свєтліцою, з електрикою по хлопських хатах, з дитячим садочком, з виховательками в білих халатах і дітками в однакових панамках. А що побачила?

Темні, смердючі чвораки з головатими та череватими дітьми, стайні під одним дахом з людським житлом, купи гною перед вікнами, блідих, землистого кольору селянок з обвислими капшуками грудей, зарослих чоловіків з гнилими зубами, вошивих старців, зачухану, заїжджену худобу. Ось як у Гайку Великім — маєтку патріотів польських Валевських — виглядала відроджена Польща.

Змінилося хіба те, що на школі, на будинку громадської канцелярії і поліцейського постерунку, замість двоголового орла, висить одноголовий, що, замість арештувати в ім’я батюшки царя, тепер позбавляють людей волі в ім’я польської Речі Посполитої, що, замість в російській мові, відповідну статтю про конфіскацію рухомого майна за несплачені податки проголошується в рідній польській мові, що, замість російськими копєйками, платять народові за його чорну працю польськими грошами.

Була досить молода й недосвідчена, щоб поставити отакі питання прямо. Сподівалася, що своїми питаннями зажене на слизьке батька і його компанію і вони не знатимуть, що відповісти логіці її аргументу. Проте батько і його друзі протиставили Ритиній логіці свою. Найперше, вони не заперечували, що Рита має рацію. Звичайно, з своєї точки зору. Але й вони мають рацію, теж з своєї точки зору.

Народ інакше представляв собі вільну Польщу?

Може бути.

Але що ж діяти, коли той укоханий польський люд ще не дозрів до того, щоб управляти складним державним апаратом? А саме тому земянство[52] керуючись вищими державними інтересами, мусить поки що виконувати роль регента при малолітньому королі.

Земля у своїй більшості повинна у вільній Польщі належати селянинові? А хто з них проти цього священного гасла? Але в державі, яка щойно зводиться на ноги, розподілити землю поміж селян без наявності мертвого і живого інвентаря — це рівнозначно тому, що звести нанівець постачання молодій польській армії і приректи на голодування міське населення. І тому державні інтереси, оте саме про публіко боно, вимагають тим часом концентрації великих земельних масивів.

Національна автономія українцям і білорусам (до речі, Рита не розуміла значення цього слова)? Як же може волелюбна держава, яка сама ще донедавна була в неволі, не задовольнити цієї природної, зрештою законної вимоги братніх слов’янських народів? Але що ж робити, коли національна автономія українцям і білорусам приховує в собі небезпеку, що в дальшім своїм розвитку може загрожувати цілості Речі Посполитої? Тяга у більшості українців і білорусів до возз’єднання з своїми народами, що живуть в Радянському Союзі, набирає антидержавного характеру, що, у свою чергу, проявляється в антидержавних діях (що це за дії — теж було не зовсім зрозуміле для гімназистки п’ятого класу), і саме з цих високих державних міркувань уряд не може виконати своїх міжнародних зобов’язань щодо української і білоруської національної меншості.

Лунали голоси, особливо серед репатріантів, які звинувачували колишніх борців за визволення Польщі просто-напросто у шкурництві і дволичності. Що ж то ви, мосьпанове, колись вважали ганьбою, суперечною поняттю про гуманізм, саджати людину в тюрму за те, що вона визнає протилежні панівній ідеології погляди, а тепер робите те саме? Ви, що сиділи самі по тюрмах, — як же ж можете миритися з тим, що тюрми Польщі переповнені політичними в’язнями? Були й такі, що саме на прикладах з історії польської визвольної війни доводили, що ідея, позбавлена елемента риску і героїзму, зводиться нанівець. Дехто у своєму нігілізмі посувався до того, що твердив (згодом ці самі слова вичитала Рита в однієї польської письменниці), що відстоювати ідею, яка здійснилася, можна лише з закритими очима.

Рита сама прийшла до висновку, що в часи неволі тюрми і висилки об’єднували патріотів більше, ніж тепер воля. Придумала собі таке порівняння: Польща у неволі — це багатодітна хвора мати. Всі діти стараються різними засобами, не жалкуючи ні грошей, ні часу, повернути матері здоров’я. Коли ж мати нарешті видужала, починаються чвари поміж дітьми за те, хто більше витратився на хворобу матері і кому вона більше винна.

Рита признавала рацію тим, які твердили, що джерелом сучасного польського патріотизму є не снага для добра оновленої батьківщини, а романтична героїка минулого. Це Польща не за плугом чи верстатом, але та, у терновому вінку.

Такі і їм подібні думки запрятували розум молоденької дівчини і відбивали у неї охоту до різних молодіжних розваг, як фестини[53] куліки[54], пікніки, бали та раути.

Мама, хоч і брала собі до серця, що її дочка не така, як всі молоді панночки, не могла розгадати дійсної причини нехоті Рити до світу.

Трапилося одного разу, що Рита випадково почула, — чому батькам здається, що дітям досить покласти голову на подушку, щоб поринути у кам’яний сон, — як мама звірялася перед батьком з дивацтв їхньої дочки. Дівчина дійшла до відповідного віку і, на жаль, усвідомила, що вона не гарна. Аби не наразитись на неуважність до своєї особи з боку молодих кавалерів, вона, горда, воліла ізоляцію від товариського життя.

Ці слова вкололи дівочу гордість Рити, але не тільки не дала ніколи пізнати цього по собі, але ніколи не старалася вивести маму з її помилки.

З часом виробився у Рити свій своєрідний modus vivendi[55] до якого звикли домашні, як звикають люди до каліцтва близької особи, залишивши за собою право до часу (в доброзичливім зрештою тоні) прозвати Риту дивачкою.

Закінчивши гімназію з відзнакою, Рита поступила на французьку філологію, обравши собі як побічний предмет історію.

Вир студентського життя обійшов її боком. Можливо, велику роль в цьому відіграла та обставина, що Рита жила при батьках, тобто, по суті, була відірвана від гущі студентського життя. Проте, навіть не живучи у вирі студентства, вона скоро зорієнтувалася, що в цій масі киплять дві основні течії. Перша (переважна більшість) — це “золота молодь”, девізом якої було паскудненьке латинське karpe diem[56], і серйозна, ідейна молодь, серед якої не бракувало й таких, що бунтували заради самого бунту. А які були серед них хоч і гарячі, проте міцні голови! Ох, були! Рита не раз і не два до того захоплювалася сміливою логікою їх виступів, що ладна була приєднатись до їх гурту, але знову ж таки надмірно розвинене почуття гордості чи самолюбства стримувало її від цього кроку.

Справа в тому, що ті її колеги, які виступали за справедливий розподіл грошової допомоги в університеті, чи за рівноправність студентів національних меншостей, чи проти ганебного гетто в аудиторіях для студентів євреїв, чи (коли збори відбувалися поза територією університетів) домагалися розігнати уряд полковників і встановити в Польщі народну владу, та і виступаючі, і ті, що підтримували їх, мали моральне право на це.

Рита самокритично здавала собі справу в тому, що вона такого морального права не має. Не заслужила на нього своїм дотеперішнім життям. О, якою приниженою, якою морально споличкованою[57] відчула б себе, якби хтось з них запитав її:

— І ви проти Пілсудського, панєнко?! Ви виступаєте за зміну режиму? А хто ж зробив вашого батька радником і головою промислової спілки, як не цей режим? Хто ж повернув вашій родині родові маєтки, як не кліка Пілсудського?

І саме з цих міркувань її симпатії і тяга до цих людей залишались чисто платонічними. Вона, що відкололася від свого кола, але не пристала до цих, поневолі була засуджена на товариську ізоляцію. Це не дуже і пошкодило Риті, бо те, що вона прочитала і засвоїла в студентські роки, навряд чи встиг хто з її колег.

Проте мама не переставала журитись доростаючою дочкою, якій не траплялася не те що не відповідна, а жодна взагалі партія. Роки підходили, і Рита — чи принадна чоловічого ока, чи не принадна — для порядку в родині повинна вийти заміж.

В той час старший Ритин брат Болеслав оженився на дочці лодзинського короля бавовни, вихреста, що прийняв не тільки хрест, але й християнське прізвище, замінивши Розенблата на Ружицького. Брат і братова запросили Риту до себе на Великдень.

Був це неспокійний у всій Польщі 1928 рік.

Пані радникова Валевська вирішила, що нагодилася оказія, як не може бути краще: Рита розвіється трошки після всяких екзаменів і покажеться світові лодзинських капіталістів. Хто знає, чи при впливах свата…

Рита охоче погодилася на цю поїздку, головне з-за симпатії до молодої, гарненької братової.

Мріяла, як будуть розважатися вдвох! Планувала поїздки верхи по околицях Лодзі, як колись за добрих часів в Гайку Великім, гру в теніс, виїзди машиною за місто і т. д.

Та коли приїхала, сама зміркувала, що в родині брата панують далеко не радісні настрої. З уривків розмов між братом і паном Ружицьким зрозуміла, що назріває хвиля страйків серед лодзинських текстильників. Спалахували вже тут і там вогнища, але досі вдавалося керівництву поодиноких фабрик гасити їх, часто і без втручання поліції, на основі обопільної домовленості.

Тепер є секретні відомості про підготовку загального страйку всіх текстильників Лодзі, який повинен охопити близько ста п’ятдесяти тисяч робітників. Фірма “Ружицькі і К°” ще не мала в себе страйку в прямому розумінні цього слова. Звичайно, були непорозуміння між робітниками і дирекцією, але завжди вони кінчались полюбовно: раз поступалася дирекція, іншим разом робітничих представників вдавалося намовити на уступки, і так воно якось латалися взаємовідносини.

Пан Ружицький, сивий чоловік з смолястими бровами і вусами, завжди акуратно одягнений, був майже певний, що і цим разом хвиля страйків обійде його фабрику, як град нивку побожного християнина (як типовий вихрест, він любив посилатися на приклади з біблії), але, проте, волів додержуватись принципу, мовляв, береженого бог береже. Одним словом, він вирішив в цьому році зробити на своїй фабриці спільне свячене на Великдень з роздачею подарунків дітворі робітників.

Рита, як вияснилося з розмов, була викликана головне для того, щоб допомогти недосвідченій в таких справах братовій зайнятись цим.

їй сподобалася сама ідея. З запалом взялася вона допомагати братовій у підготовці до безпрецедентного в історії фабрики свята. Треба було шістсот три особи посадити за стіл. Шістсот три тарілки. Шістсот три вилки і ножі. Шістсот три несподіванки перед кожною тарілкою.

Звечора ходили вони вдвох з Лілі по цехах переписувати дітей робітників (вік, ім’я, стать), а вранці на всіх текстильних фабриках Лодзі вибухнув організований, давно підготовлений страйк.

Першою жертвою була як навмисне красильниця з фабрики Ружицького. Мати трьох дітей, яка ще сночі попереджувала Лілі (потім братова довго бідкалася: “Як я не вичитала з її очей, що вона завтра виступить проти мене!”) і Риту, що на фабриці вже три родини носять прізвище Ковальські і щоб шановні пані цього не забули.

Риті було суджено бачити мертвою цю Ковальську. Страшна картина: жінка з пробитою штиком шиєю.

Рита негайно виїхала до Варшави.

Додому повернулася морально розбитою. Батько брався заспокоїти її, доводячи, що коли перед урядом стала дилема: пожертвувати життям кількох бунтівників чи допустити до заколотів у всій державі, — то державний розум (зненавиділа тоді фразу — “державні інтереси”) волів-таки вибрати перше.

Ще цього року восени, вже не випадково, зустрілася вона з Борисом Каминецьким. Одного жовтневого дня, коли навіть у місті заносить перегнилим листям і городовим димом, чекав під брамою св. Мартіна, 3.

З перших його слів Рита відчула, що Борис не той самий, що водив її по околицях Львова. Був тепер похмурий і маломовний. Зате пильно придивлявся до неї, начеб перевіряв, чи вона та сама, що залишилася в його спогадах.

Поява Бориса воскресила в її пам’яті приємні львівські спогади, і Рита, всупереч тому, що бачила, пробувала розрухати в Борисові тамтого зі Львова. Призналася йому, що хотіла з Парижа вислати йому листівку з поздоровленням, але не змогла, бо… не знала його адреси (про прізвище мовчала). Проте з того часу не розлучалася з листівкою, щоб при нагоді вручити йому.

— Ось вона, — витягла з ручної торбинки фото Ейфелевої вежі з скупим написом на зворотному боці.

Ця увага з її боку ще не поправила його настрою. Взяв карточку до рук, розглянув її, прочитав надпис, зиркнув на Риту і віддав їй подарунок назад.

— Не раджу вам заводити кореспонденцію з усякими Каминецькими.

Рушили у місто, інстинктивно вишукуючи вузькі малолюдні вулички. Рита відчувала, що він хоче їй щось важливе сказати. Чомусь думала, що почне з неї. Вийшло навпаки. Почав з себе.

З його слів вийшло, що він ніби пробачається перед нею за того шибайголову у Львові. Він просить її не дивуватися тому всьому, що плів в нестямі той вітрогон. Пішло воно від того, що він, Борис Каминецький, за довгий час дав собі відпустку від свого “я”. Тепер у нього знову все лімітоване: час, сон, життя.

— А котрий з вас той, правдивий? — спитала.

— Цей, що перед вами, — відповів з усією серйозністю. — Таким, до вашого відома, буду завжди.

І знову той проникливий погляд в її бік, в якому Рита вичитала найсвятішу брехню, але не мала відваги признатись йому у своїй підозрі.

Борис говорив з нею, як з давньою знайомою. Час зблизив їх поза їх участю. Не питана, заохочена одною його готовністю слухати, почала розповідати про лодзинські події.

Ніколи, ніколи не забуде рани в шиї тієї мертвої жінки. Боїться, що цей образ переслідуватиме її до самої смерті.

Сказав тоді:

— Все, що є кращого в Польщі, включається в боротьбу проти полковників… — і по паузі докінчив з безапеляційною певністю: — Ви теж будете з нами!

Ніколи б не призналася йому, як імпонував їй цим своїм наказовим тоном.

Довго не могла зрозуміти, як це він так відразу довірився їй. Адже просто могла видумати йому ту лодзинську історію на основі газетних матеріалів. Коли по роках повернулися до цієї розмови і Рита спитала його, чим пояснити собі його довір’я до неї, можна сказати, незнайомої, то признався, що довголітнє перебування у підпіллі виробило в нього восьме відчуття, що з його допомогою мав нюх, яким навчився відрізняти чесних людей від падлюк.

Залишаючись на давніх, платонічних позиціях, коли йшлося про революційний рух серед студентської молоді, Рита увійшла у підпілля через двері робітничих хат.

Розкрилося перед нею життя, якого не знала ні література, ні екран, ні шпальти газет.

Знала тепер, що багато дечого, що досі в її понятті було неможливим, в житті було дійсним. Згадала тоді слова Налковської: “Все дійсне стає природним”.

У деяких кварталах Варшави вважалося нормальним, щоб сестра-повія приводила “гостя” до спальної кімнати, в якій ще були і малолітні діти. Нормальним явищем вважалося, коли молодші брати виїдали недоїдки з миски туберкульозного брата.

Дійсним, отже, за Налковською, нормальним було, що люди жили в кімнаті, переробленій з убиральні.

Не таким вже рідким випадком було, що мати биттям змушувала малолітню дочку іти заробляти на вулицю або що жінка у змові з чоловіком жила з власником будинку, аби не платити за квартиру.

І все це мало місце не в літературі минулих днів, а у вільній, відродженій Польщі.

Збентежена очною явкою з життям, Рита старалася рідше зустрічатись з батьком і двоюрідним братом, сином вуйка Пйотра, щоб не вислухувати наївні чи цинічні, — їй-бо, сама не знала, як визначити, — коментарі з їх боку до того, що діялося тепер у самій Варшаві.

— Уряд береться за ліквідацію решток демократії? — питав пан Валевський. — А що він має робити, моя дорога? Чекати, щоб та демократія його зліквідувала? Уряд збирається підвести страйкову боротьбу під параграф державного злочину? А що має в кінцевій меті всякий організований масовий заколот, як не повалення уряду?

Ідуть у Варшаві арешти за антивоєнні демонстрації? І правильно, дитино. В нашій політичній ситуації антивоєнні виступи мусять розцінюватись як антидержавні заворушення, бо Польща, в силу свого географічного і політичного положення, скоріше чи пізніше буде тим марсовим полем, на якому розіграється останній, розтрощувальний бій проти комунізму.

Безробіття, голодовка, хвороби, депопуляція населення? Можливо, дещо з цього і є насправді, але, дорога моя, все це зникне, коли ми розіб’ємо більшовиків і поширимо свої впливи на Схід. Ти дівчина, Рито, і тому не в силі зрозуміти далекоглядних планів маршала, а плани, коли хочеш знати, грандіозні.

Пацифікація на східних кресах? Дозволь, чому вважається етичним пускати з димом панські маєтки, а такі уланські витівки, як розпорювання штиками подушок чи у крамниці хлюпнути нафти, має кваліфікуватись як компрометація століття чи зганьблення священного імені Польщі? Де тут пропорція, де мірило злочину як такого? На добавок, не улани перші починали. Пацифікація — це лише реакція на злочинні випади тих, кого начебто так жорстоко скривдили.

Коли Рита показала батькові фотографію знівеченого нагаями тіла спацифікованої української вчительки, батько обурився, що його дочка може вірити таким вигадкам:

— Брехня, наклеп! Так можна сфотографувати і посічену шинку волову, обрамувавши її для невпізнання жіночим ганчір’ям. Дві тисячі арештованих у самій Варшаві? Це багато, небувало багато, але якщо цей захід органів публічного спокою має покласти кінець розгулові і спричиниться до загального спокою не тільки у столиці, але й у всій державі, то “да будет воля твоя”!

Подібні політичні дискусії за вечірнім чаєм носили бодай формально спокійний характер, доки революціонізована дійсність не торкнулася самих Валевських, їхнього маєтку у Великім Гайку.

Було так, що всі оті чутки про масові страйки — з одного боку, і масові арешти — з другого, про заворушення по селах, про жертви з однієї і з другої сторони (у газетних репортажах про лодзинські події помилково пропущено фірму “Ружицькі ет компані”, і це вповні заспокоїло батька Валевського) до випадку у Великім Гайку були лише абстракцією, темою для дискусій за вечірнім чаєм, і тільки. Фатальною, трагічною дійсністю став випадок, коли роз’юшений натовп селян напав на палац вуйка Пйотра, який, дякуючи щасливому випадкові, зміг разом з родиною втекти живим.

Тепер пан Валевський не попивав спокійно чайку, сидячи у м’якому кріслі, а метався по кімнатах, вигукуючи з піною на губах: “Нечуване! Обурливе! Ганьба! На шибеницю лайдаків! На шибеницю! Пацифікації на них!”

Неймовірно: у родовім маєтку Валевських утворився тимчасовий революційний комітет, який за добу встиг конфіскувати панську землю, випорожнити засіки, розподілити панські скирти і націоналізувати ліс. Не говорячи вже про те, що ті вандали вчинили з обстановкою палацу.

Революція у Великім Гайку — це щось таке неправдоподібне, таке жахливе, таке… таке… неприпустиме, що може спричинити апоплексію і в цілком здорової людини.

Родинні дискусії, якщо так можна назвати словесне пекло на тему великогайківських подій, що забунтували в тихому домі Валевських, остаточно призвели до розриву Рити з сім’єю. Борис запропонував їй для підкріплення революційних сил переїхати на Західну Україну. Пристала без вагання, але перед тим офіціально вступила до Комуністичної партії Польщі.

Хотіла з рук варшавських робітників отримати благословення на нову путь у житті.

Приїхавши в Наше, Рита змінила свій дотеперішній спосіб життя, починаючи від ставлення до такої дрібниці, як манера, чи, краще, стиль, одягатись. Не було, зникла, вознеслася в небеса чи провалилася у підземелля давня Рита Валевська, цурка радци найвисшего сонду[58].

Свою партійність розуміла як вступ у суворий чернечий орден. Мала сильну волю і тому повірила собі, що витримає до кінця днів своїх. І тому була вкрай збентежена, засмучена й присоромлена, коли мусила признатись перед собою, що кохає Бориса.

Але тоді ще держалася.

Вмовила себе, а згодом і чесно повірила у самою створену версію, що платонічне, без взаємності кохання цілком заспокоїть тугу її серця.

І це була найбільша помилка Рити Валевської. Не треба це сьогодні розцінювати як каяття. Ні. Тричі ні. Коли б Риті Валевській була б дана можливість наново повторити останніх десять років свого життя, то в принципі прожила б їх так само, з тією лише різницею, що вже не повірила б, буцім для ідеї, для священної справи комунізму потрібно, щоб такі, як вона, позбавлялись щастя материнства, морились сексуальним голодом і самотністю. Так само, як давно перестала вірити, ніби для возвеличення бога потрібно, щоб люди не їли м’яса в означені дні чи цілували запорошену долівку.

Два роки пізніше виникає на Нашівщині великий політичний процес. Борис — один з трьох головних звинувачених. Ішлося про підпали панських маєтків і дві випадкові смерті (у судових актах вони фігурували, як навмисне вбивство) — адміністратора одного маєтку і сільського поліцая.

Всіх трьох чекав недавно введений військово-польовий суд і смертна кара. Буквально години вирішували справу. Дякуючи одному трюкові оборони, справу передано звичайному судові, де мали розглядати її присяжні.

Сподіваючись смерті, Борис написав листа до Рити:

“Рито, пишу вам, бо знаю, що більше не побачимося. Я б хотів попрощатись з вами, як з найближчою мені на світі людиною. Рито, я хочу признатись вам у чомусь, чого я ніколи б не сказав вам, якби не ця дурниця (це ж зовсім по-дурному — покидати цей світ у тридцять один рік, — правда?) — смерть. Рито, я любив вас. Кажу про це в минулому часі, бо поки цей лист дійде до вас, мене вже не буде в живих. Ви, чиста, горда, цілеспрямована, наче сонячний промінь, і не підозрівали, якою страшенно дурною, брудною, коли хочете почути правду, земною любов’ю любив я вас. Коли б ви знали, дівчино, скільки це мені коштувало — бути по-товариському ввічливим з вами. Скільки разів так було, що, попрощавшись з вами, я, як шпіцель, ішов за вами вслід, аж доки ви не зникали за дверима чужої чи своєї хати. Смійтеся ж з мене, дурня, Рито! Що вам ще сказати? Чи страшно вмирати? Може, не так страшно, як жаль, жаль, що так мало зробив для справи, жаль, що так по-дурному сходжу з арени, і до болю жаль, що більше вас не побачу. Цілую вас, моя незаймана, моя пречиста. Будь мужня, найдорожча. Передавайте привіт товаришам. І скажіть їм, що я тримаюсь і триматимусь до останньої хвилини. Хай будуть спокійні. Їм не доведеться стидатись за мене. Люблю вас, люблю вас.

Борис”.

Лист до Ритиних рук попав, коли Борис був уже поза небезпекою смерті. Коли прочитала його, заплакала з надміру щастя. Повірила раптом, що Борис не може залишатись у тюрмі тепер, коли нарешті порозумілись між собою, коли тут, на волі, чекає їх таке велике щастя.

Процес трьох тривав понад два місяці і закінчився звільненням для Бориса Каминецького. Річ в тому, що, коли йшлося про участь у підпалах і вбивстві згаданих двох людей, суд висунув перед присяжними лише два питання: винен — не винен, так або ні.

Борис вийшов на волю перевагою одного голосу. Біля тюремних воріт, де чекали на нього товариші, Рита при всіх кинулася йому на шию з щасливим риданням.

Приголубив її по-братськи, вловивши відповідну для цього хвилину, сказав зніяковівши:

— Винний перед вами, Рито, за того дурного листа. Забудьте його. Думав хлоп, що буде вмирати, і вдарився у лірику.

Рита як сміялася крізь сльози, так відразу згасла. Втягнула голову у плечі і відсторонилася, уступаючи своє місце товаришам, які, коли б можна було, несли б на руках Бориса.

Удар був завеликий навіть на її “чоловічі” сили.

Ошаліла від болю, довго роздумувала над його словами, вкінці прийшла до переконання, що Борис, вважаючи себе приреченим, не захотів і їй ламати життя. Як благородно — і як жорстоко!

Але чому дозволила йому одному вирішувати їх спільну долю? Була молода, здорова, фізично і морально загартована, могла і без чоловічого ліктя пройти крізь життя, ще й з дитиною на руках.

Знав, мусив знати, що вона ніколи не стала б вимагати чого-небудь для себе чи дитини в ущерб великій справі.

А що найважніше — кохав її. Може, не так безтямно, не так захланно[59], як вона його, але лист, писаний у годину смерті, свідчить, що з усіх його друзів вона одна йому найближча.

Що ж здержувало її поговорити з ним, відкрити й переконати його, як далеко він без рації?

При всьому безумі свого кохання до Бориса, Рита не могла цього зробити.

Почуття чисто жіночої сором’язності, свідомість можливого упокорення, зранена жіноча гордість, все ж таки підслухана в дитинстві розмова матері з батьком про її невроду не залишилися без сліду, не дали Риті зробити рішучого кроку.

Згодом намагалася його зрозуміти до того, щоб аж могти виправдати: був надто мужчиною, щоб зв’язувати собою жінку, якої не зможе завжди і всюди захистити.

І так, здавалося, непомітно минав час у чергуванні пір року й губив свій рахунок. На котромусь відтинку часу затягли зичливі люди Риту у книгу старих дів-дівиць, і начеб аж стало все на своїм місці. У всякому разі, публічна опінія перестала цікавитись, чому панна Валевська не виходить заміж, а якщо задумує виходити, то за кого і коли.

Здавалося, осілася в своєму нутрі і сама Рита. Коли оце з минулого літа стала Рита помічати в собі якісь дивні настрої, якщо не сказати примхи.

Котрогось ранку, взуваючи черевики, знайшла неможливо огидними свої бутси.

Була такою ж, як і всі інші жінки. Нащо ж було їй носити ці чоловічого фасону незграбні черевиська та корчити з себе гермафродита?

Через деякий час, побачивши у своєї колеги, молоденької історички, квітчасту сукню, Рита захотіла такої і для себе. Боже ти мій, ще не втратила почуття самокритики й добре знала, що ні обличчям, ні фігурою не дорівнює своїй молодій колезі, а проте страшенно, по-бабськи, захотілося їй такого яскравого, легкого плаття. Тим паче, — констатувала з гіркотою, — ще рік, ще два, ще три — і буде вважатись непристойним носити в її віці плаття веселих тонів.

Це ще не все.

Вона, що, відколи пішла з дому, їла виключно з чужих столів чи у мензі[60] заморювала голод різними консервами, тепер відкрила в собі непереборне бажання готувати, поратись біля кухні, подавати до столу та запобігати хвали тих, для кого старалася.

І щойно згодом усвідомила, що ці ненормальні забагання — це перші прояви страшної недуги, ім’я якої — психоз материнства.

Звідкіль це в неї? Під впливом яких сил? Які таємні джерела відкрились в її організмі і вдарили ключем?

Не могла збагнути.

Знала лише, що хоче дитини. Малої живої істотки, яку могла б брати голеньку на руки, сповивати й прикладати до молоком стікаючих грудей.

Психоз до такої міри порушив її нервову систему, що не раз прокидалася вночі, облита холодним потом, бо їй снилося, ніби придавила собою своє малятко.

Траплялося щось двічі з нею і таке, що зривалася серед ночі з ліжка, бігла до вікна, бо їй вчувався дитячий плач у садку.

І знову подає голос те темне, небезпечне місце в її психіці: ще непізно!.. Ще й вона, Рита Валевська, може, як шевчиха, сусідка через стіну, ходити перегнута в поясі, з випнутим животом.

Від чого ж воно почалося в неї сьогодні?

Від згаслого вогнища в пічці? Від старуватої шкіри на руках? Чи, може, від того, що й котяча мама має свої клопоти?

Кінець кінцем не каліка ж вона й не синя панчоха, хоч за таку мимоволі і видає себе, а нормальна з нормальних жінка.

“А як же служіння ідеї?” — питає чужий, єхидний голос.

Ох, що за єзуїтське запитання!

А хіба служіння ідеї виключає повноту особистого життя? Власне, що не виключає. Шкода лише, що Рита пізно збагнула цю істину. А що, коли б Борис, — розважає себе, як колись у дитинстві невишуканою грою фантазії: “Що б було, якби було”, — якимсь способом відчував би силу її туги і явився на зов її серця? Що тоді?

О, тоді, напевно, не вагалася б і миті. Першою припала б йому до грудей і просила б, як жебрають хліба: “Милий, єдиний, досить цієї трагічної комедії. Давай почнемо життя наново, поки ще не пізно. Поки для мене не пізно”.

Викликала в собі такий приплив одчайдушної сміливості, що самій захотілося порівняти свій психічний стан до того, що його може мати монашка у хвилини свого першого гріхопадіння.

Коли б Борис тепер з’явився перед нею, — снувала нитку фантазії, — то скинула б перед ним, наче сорочку, оту прокляту жіночу гордість, що стільки років путала порухи її серця.

Стала б перед ним нага душею і сказала: “Ось яка я — вся твоя”. Несподівано (і треба такого збігу обставин) почувся умовний стукіт у шибу крайнього вікна.

Борис!

Не почувши в собі досить фізичної сили піднятись йому назустріч, Рита лежить зібгана калачиком, тремтить і чекає, коли увійде Борис.

Він уже в сінях. Чути, як віником обмітає сніг з черевиків. Потім напотемки, не зразу, знаходить клямку.

Знайомий, несміливий стук у двері.

Прийшов.

Є.

Звідки цей холодний струм повітря, що пронизує кімнату від дверей до стіни?

Певно, забув причинити сінешні двері: з Борисом трапляється таке досить часто.

Рита бачить, як кумедно він мружить на лампу очі, як з робленим смутком оглядає на закаблуках пластівці снігу, як весь міниться своєю готовою, принесеною з дому радістю. Ясно, що прийшов, як звичайно, коли йому нетерпеливиться поділитися з нею своєю справою або ще раз, через призму Ритиного захоплення, наново пережити своє задоволення від удачі.

З’явився до неї з іншої планети. Це Рита вмить збагнула, розцінила і, як завжди, пристосувалася.

Борис справді прийшов сповістити її першу, що, за рішенням ЦК, в Нашому має виходити газета.

Знала добре, яке велике значення надає він згаданому фактові, співчувала йому, що цим разом не може поділити його ентузіазму, було їй прикро за його розчарування з цього приводу, але було б їй морально важче, коли б розіграла комедію перед близькою людиною.

На своє і її щастя, Борис не запримітив цього всього. Сидів біля неї на тапчані, не зауважуючи її, і вголос міркував про перспективи майбутньої газети.

Палила його чисто чоловіча жага безоглядно та егоїстично говорити тільки про те, що його цікавить. Щойно згодом помітив, що Рита слухає його, але не переживає разом з ним його захоплення.

Здивувався. Збентежився. Може, й образився.

— Ви щось сьогодні… чи не хворі часом?

— Я? Я ні. Просто-напросто перевтомилася. Заїдають мене зошити.

— Я бачу, що я про вісімнадцять, а мені про без двох двадцять. Тоді я піду, Рито, а ви відпочивайте, — повів рукою гарним братським рухом від чола вгору по волоссю. — Добраніч.

— Добраніч. Чекайте, піду двері замкнути за вами вже на ніч.

Надворі розгулялася така хуга, що мало не вирвала з її рук клямки. (Борис, виявляється, таки примкнув сінешні двері).

— Ух, — натягнув шапку на вуха, — погодонька! Добрий господар пса не викине надвір!

“То залишайся”, — заскімлило щось в неї, і Рита, аби хоч трохи пожаліти себе, дозволила собі відкотити йому комір на вуха.

Скочив з східців, махнувши у білій імлі рукою.

Вчула, як хряснула дошка під його ногами.

За якийсь час рипнула хвіртка. Вийшов на вулицю.

Уявила собі, як іде безлюдною вулицею, змагаючись з вітром, весь серцем і думками у майбутній газеті.

Був таким, яким був: одним з мільйонів нервів великої справи, завжди готовий реагувати на її сигнал. Чи можна осуджувати його за те, що залишався вірним собі?

Зрештою, не було б це й логічно з її боку, бо не далі, як завтра, Рита сама пірне з головою в цю газетну справу.

Кінець кінцем тамте лише хвороба, хоч і природна, а це саме життя, якщо не єдине його виправдання.

Прийшла настільки до душевної рівноваги, що могла критично віднестись до свого попереднього психічного стану. Дивилася тепер ширше на прояви слабовілля людської натури.

Розуміла, що через душу кожної людини може проходити коли-не-коли струм первісних, диких, безвідповідальних, нормально чужих відчуттів.

На щастя, струм той короткотривалий, а люди переважно мовчазні, коли ідеться про власне падіння. Скромна жінка на мить стає повією, чиста людина — шахраєм, чуткий, з голубиним серцем — садистом, щедра натура — скупендрягою. Оце ті нурти, що білим вогнем пролітають крізь мозок і кров людини. Вільні від них хіба одні звірі, але й в цьому випадку немає абсолютної певності.

На жаль, Бронкові не вдалося побувати на засіданні окружкому, на якому був присутній представник ЦК. За всіма ознаками, товариш повинен був приїхати у другій половині квітня. Тим часом він прибув у Наше наприкінці березня. Саме в той час (ще одна божевільна ідея шефа!) поїхав Бронко у Станіслав стягати задавнені борги фірми Філіпчук.

Напружена політична ситуація, солоний передсмак війни, наслідків якої для Галичини не міг би передбачити і сам бродівський чудотворець “ребе”, непевність кожної нової днини — все це підказувало Костю Філіпчуку громадити готівку, а ту вимінювати на долари.

В додаток до всіх клопотів з недавнього часу почала Філіпчукові докучати ідея, що хтось може в нього відібрати друкарню.

Власне, не хтось, а вони.

Хто мав би бути тими “вони”?

Невідомо! Хто захоче, той і буде. Настають такі часи, що грабіжником може стати кожний, хто тільки цього забажає.

Може поліція (хоч з нашівським комісаром, нікуди правди діти, випорожнилося не одну пляшечку французького коньячку!) увійти одного дня з багнетами “на гостро” і попросту заявити, що вона орендує, окупує чи кінець кінцем конфіскує друкарню для військових потреб.

Може впасти сюди котрогось дня молодий Ілакович з своїми молодчиками і під загрозою револьверів проголосити, що йому потрібна друкарня для добра неньки України.

Може і лайдак (гадюка, яку пригрів за пазухою) Бронко оголосити одного дня окупаційний страйк, — і що такому гицлеві вдіяв би він, шеф? Тому до чортової матері всякі там патріотичні, філантропічні й інші дурацькі жести! Долари, прощу я вас, — ось політична програма, яка ніколи не підведе!

Бронкові шеф наказує доти не повертатися у Наше, доки не видушить з боржників все до цента. Хотів, але, на щастя, вчасно стримався натякнути лайдакові, мовляв, як добре справиться, то і йому якийсь процентик перепаде, але краще ні. Може б, у мирний час ще подумав, але тепер не пора на м’якотілість! Нема дурних, прошу я вас!

Перед тим затіяв ще розмову з Бронком на актуальні політичні теми. Цікавою ця розмова була тим, що Філіпчук весь час вдавав з себе політичного ігноранта, аби збагнути, чи то пак вибадати[61] що той шмаркач думає…

— От, Броник, ти, рахувати, політик.

— Та який з мене політик, пане шефе? Вам згадались старі часи, коли ви глумились з мене…

— Но, но, тепер якраз поглумишся з тебе! Якраз! Минулися ті часи, і ти так само добре це знаєш, як і я, але ти, свиньо, і тут не хочеш бути щирим з своїм шефом. Ти не політик. Я це знаю, але ти, прошу я вас, маєш себе за такого. Так, так, не бреши, маєш себе за такого. От ти скажи мені, прошу я тебе, як ти це розумієш? Власне ти. Польські газети паплюжать Гітлера, як буру суку.

— Які польські газети, пане шефе?

— Та майже всі. Між ними і проурядові, що, власне, мене найбільше дивує. На, маєш, вчорашній “Кур’єр цодзєнни”, “Варшавські вядомосці”: “Адольф, геть руки від Польщі”, “Не допустимо, щоб чобіт тевтона топтав польську землю”, “Божевільний канцлер хоче запалити світ”, а тут зовсім парадно: “Ренька-нога — музк на сцянє; Гітлер Гданська нє достанє”, і таке інше і таке інше, а тим часом, прошу я вас, польський уряд з великою помпою запрошує Ріббентропа на полювання. Як то, прошу я тебе, Гітлерові не доповідають, що польські газети виливають помиї на нього? Як ти це розумієш? Слухай, я цікавий знати.

— А ви знаєте, пане шефе, що говорять про це полювання?

— Що?

— Кажуть, що полювання у Біловезькій Пущі — то генеральна репетиція до полювання на території всієї Польщі.

— То, по-твоєму, виходить, прошу я тебе, уряд перед народом у газеті проти фюрера, а нишком веде з ним переговори? А Гітлер — що йому Польща? Проковтне її, як собака муху, і по моцарству[62]. То, по-твоєму, в уряді засіли одні вороги Польської держави? Ні, ти мені скажи, як ти дивишся на ці справи?

— Знаєте, пане шефе, страх не люблю, як хтось для забави хоче з мене дурня робити. Що ви мене таке питаєте? Ви не читаєте газет? Та хіба ви не знаєте, що санація[63] вважає Гітлера своїм політичним ворогом, але меншим від… скажімо, Радянського Союзу. З двох зол, як то кажуть, завжди вибирають менше. А крім того, — ви це теж добре розумієте, — Гітлер не буде брати Польщу голими руками. Він добирається до неї в рукавичках. Він не говорить: “Я вовк і хочу тебе з’їсти, Червона Шапочко!” Ви ж студіюєте газети, читали про візит Бека Гітлеру, Бек декілька разів підкреслював у різних інтерв’ю, що при берлінській зустрічі канцлер робив недвозначні натяки на особливу роль Польщі на Сході… Розумієте? Насамперед розпарцелюють[64] з Гітлером Чехословаччину, а потім візьмуться за розподіл Радянського Союзу. Як то кажуть, коби свиня роги мала. Між іншим, нашого міністра закордонних справ в дипломатичних колах вже називають комівояжером Гітлера.

— Ага, дипломатичні кола. А ти, прошу я тебе, звідки знаєш, що саме говорять у дипломатичних колах? Ануко, відповідай мені на це питання.

— Пане шефе, та ви тільки-но назвали мене політиком.

— Неправда твоя! Я казав, що ти себе за такого маєш. О, і вже перекрутив мої слова. Я тобі кажу, Бронку, ти погано скінчиш. А ти думаєш: дасть Гітлер Польщі колонії чи не дасть?

— Поки що маємо в Польщі товариство “Ліга морська і колоніальна”.

— Ти мені зуби не заговорюй! Я тебе питаю, на твою думку: дасть Гітлер Польщі колонії чи не дасть? Ну, якщо не колонії, то бодай шмат України над Дніпром. Тільки щиро, Бронку.

— Та щиро… щиро так, як ви мене вчили.

— Слухай, ти що ж, із самого ранку, прошу я тебе, заповзявся псувати мені кров?

— Пане шефе, щоб іншим дарувати, треба насамперед самому щось мати.

— Ага, ага, розумію. То, на твою думку, Гітлер не розіб’є Совєтів? Чекай, ти проти війни з Совєтами, як і твій Народний фронт. Тут я тебе, прошу я вас, щось не розумію. Тут, по-моєму, щось не кляпує. Як твої Совєти такі моцні…

— А чого вони мої, пане шефе?

— О, видиш, і тут ти кривиш душею. І тут ти не щирий зі мною. Ей, Броник, Броник, так хотілося б, щоб ти… Ех, мовчу!.. Як твої Совєти, кажу, такі моцні та добрі, а Гітлер такий паскудний, то хай би вони його розбили у пух і прах! І на світі торжествував би один соціалізм. Добре я кажу чи ні? Ну, що ти на це? Ви проти війни з Радянським Союзом…

— А чого ви, пане шефе, за війну з Радянським Союзом?

— А з тієї самої причини, чому ти проти війни з ним. З тієї саміської причини… Я чесний і правдивий чоловік, прошу я тебе, і мені немає чого вертіти хвостом…

— Хвалити будемо себе пізніше, пане шефе…

— Але ти не вихований, Броник, не вихований… Ах, мені соромно, що я твій шеф.

— Коли я цього не соромлюся…

— Мовчи, шмаркачу, бо колись дограєшся. Я тобі кажу, що я за війну з Совєтами з тої самої причини, чому ти проти. Я знаю, що друга світова війна принесе світовий крах більшовизмові…

— Колос на глиняних ногах, пане шефе?

— Власне, і тому ти боїшся, щоб той колос не розсипався, а я цього хочу, бо я патріот свого народу! Мені серце обкипає кров’ю, як дивлюся, як бідує той галицький селянин… Як він того бідного півморга, прошу я тебе, ділить натроє поміж своїх дітей… І тому, гадаю собі, не буде зле, коли ми частину безземельних і малоземельних галицьких селян переселимо на український чорнозем за Збручем…

— Дійсно, ідея чудова! Залишається лише одне питання: а хто дасть той чорнозем галицькому селянинові? На основі якого закону має він отримати ту землю? Попросту кажучи, яким правом?

Філіпчук закліпав очима.

— Питаєш таке дурне, а ще маєш себе за політика! Мовчи, мовчи, я знаю, що маєш, хоч ти ним не є і ніколи не будеш, бо до політики, прошу я тебе, треба ще, крім горла, і здоровий глузд мати. Що ж, може, я цього й не повинен тобі говорити, але я людина правдива й відкрита… Зрештою, то не секрет, що гасло платонічної любові до України збанкрутувало. Нема що таїти, до цього банкрутства спричинились і твої “товариші”, певно… І тепер… Ти слухаєш мене?

— З найбільшою увагою, пане шефе.

— А ти хитрий лис! Ви всі хитрі, але й нам нічого, прошу я тебе, не бракує. Твої камрати обіцяють землю і волю, а ми ще конкретніше: хто піде у хрестоносний похід на Совєтів, тому вуйцьо Гітлер дасть на Придніпрянській Україні двадцять п’ять моргів чорнозему. Хай би знав хлоп, за що наставляє свої груди. Що ти скажеш на таку тактику? Нє, ти мені скажи — здорово?

— Здорово, пане шефе? Мені тільки, як ви кажете, лише один пункт не кляпує: чому той селянин з Придніпрянської України має віддавати свою землицю галицьким селянам?

— Не кляпує тобі? — спитав єхидно Філіпчук. — Неясно? Якщо тобі неясно, то я зараз поясню: на Придніпрянській Україні немає українських селян. Їх Сталін винищив вщент. Є трактори і москалі. Москалі повтікають, а трактори залишаться нам.

— Я щось таке чув, що, в разі потреби, трактора можна і на танк замінити.

— Знаєш, Броник, ти останнім часом щось забагато чуєш.

— Якщо накажете, можу й оглухнути, пане шефе.

— О, знову твоя облудна, єзуїтська, ага, ага, єзуїтська покора. А я, як людина чесна і правдива, то вже волію, прошу я тебе, бунт, ніж оту облудність.

— Можу, пане шефе, і бунтом служити…

— Ти, слухай, не доводь мене до того, щоб я вийшов з себе, бо я людина нервова.

— Та я бачу, пане шефе…

— От гадина сороката! Не змовчить, аби мав здохнути! Ти собі думаєш, що все знаєш, а ти фігу з маком знаєш! Слухай, що каже тобі Кость Філіпчук: тут більшовицької лаби не буде, і друкарня буде моя…

— А я хіба інакше кажу, пане шефе?

— Кажеш, кажеш! Що мені з того, що ти кажеш, коли я не знаю, що ти думаєш? Ти й тобі подібні… От що я хотів би знати.

— А ви подумайте, чи не забагато ви хочете, пане шефе?

Цим разом Філіпчук не скипів на таке зухвальство з боку свого челядника, а тільки повів втомленим, до краю байдужим поглядом:

— Ти маєш рацію, Броник. На жаль, маєш рацію… А ще не так давно нічого не було забагато для Костя Філіпчука. Гм… А тепер слухай, що буду тобі говорити… Піди до мого тестя і скажи: “Прошу ласкаво дати гроші, які пан добродій не додали до приданого дочки”. Ще скажи: “Про це просить вас пан Філіпчук, я його довірений”. По дорозі, якщо б старий дав гроші, дістань чверточку рому, але, слухай, тільки румунського. Но, тебе вже нема!

Повертаючись від шефового тестя, річ ясна, безрезультатно, Бронко в кінці вулиці Легіонів побачив Ольгу і Славу Річинських, що йшли з візиту на вулиці Джерельній. Бувало, Бронко переплутував панєнок Річинських, зате тепер відрізняв їх навіть на великій відстані.

Цілий рік у домі Річинських велася розмова про те, що треба відремонтувати квартиру. Аркадій не допускав думки, що майбутній зять може не жити з ними.

А як усе воно вийшло?

Нема заміжньої дочки, нема зятя, і… квартира не відремонтована.

Є докторство Безбородьки, з якими Олена про людське око підтримує добрі стосунки. Сама час до часу появляється на Джерельній, інколи запрошує до себе на каву Катерину з чоловіком, а крім того, безнастанно шукає нагоди, щоб по черзі посилати дочок туди. Під будь-яким приводом, іноді просто за марницею ідуть сестри з волі матері на Джерельну, аби тільки люди бачили, що відносини у родині Річинських не змінилися, що там усе по-старому, як і до заміжжя Катерини.

Сьогодні задумала Олена послати Катерині насіння купчиків. Може, Безбородькова захоче з весною посіяти їх у своїм палісаднику. Треба знати, що це особливий сорт купчиків. Що пишні формою, а що переливають кольорами! Зрештою, якого б сорту вони не були, квіти ці не вибагливі, селянські і тому напевно добре приймуться на пісковій землі на Джерельній.

Слава, до якої Олена звернулася з цим дорученням, збунтувалася і не захотіла йти до сестри:

— Чому мама не скаже просто, що гонить нас до Катрусі, аби тільки люди бачили, що в нашій родині все в порядку? Треба по щирості сказати, а не придумувати різні купчики!

Олі стало шкода матері, якій тепер доводиться досить часто вдаватись (як же ж незграбно!) до дипломатії. Крім того, хіба не належить до обов’язку маленької господиньки утихомирювати, злагіднювати, заспокоювати?

— Ти чого пристала до мами? Ще й ти, Славуню, будеш її гризти? Хочеш — підемо удвох на Джерельну.

Слава погодилась.

Коли вийшли на околицю міста (яким негарним, обшарпаним здається Наше, коли вже сходить сніг, а ще не появилася зелень!), Слава спитала ніби жартома:

— А ти не думаєш заміж виходити?

Здивувалася, що Ольга так знітилася. Почервоніла, ніби впіймали її на брехні. Все ж таки відповіла, теж жартома:

— Якщо б хтось узяв мене, то чому ні?

Славі не сподобалася така відповідь. Видалася їй нещирою.

— Чому ти так кажеш? Адже в тебе вже є хтось. Пам’ятаєш, я бачила тебе з ним на вулиці, а потім ще питала тебе, хто то такий… Правда, і Неля бачила тебе з ним. Мариня каже, що то челядник з друкарні Філіпчука. А мені щось не хочеться вірити. Зрештою, яка різниця, правда? Дивись, дивись, то жук чи метелик? Яка різниця, господи, — аби любити… аби лише любити… Я так люблю любити…

— Коли він мене не бере, то, значить, його нема. А щодо того, ти маєш рацію, яка різниця, — аби любити…

Слава принишкла. На її рухомім, виразнім обличчі це стало відразу помітним.

— А все ж таки які ми, дівчата, бідні. Мусимо чекати, доки нас візьмуть. Я теж пішла б, ой, як пішла б за Севера, якщо б він мене взяв…

Ольга не відповіла. Розмова урвалася. Так ішли мовчки аж до брами. Перед самим порогом Слава спитала:

— Як ти думаєш, вона буде рада нашому візитові?

— Думаю, що ні.

— А чого ми тоді йдемо? Навіщо мамі ця гра?

— Яка ти!.. Мамі гра зовсім не потрібна. Опінія[65], Славуню, вимагає цього.

— А що таке опінія?

— Цього, сестричко, ніхто не знає.

Катерина лежала у притемненій їдальні на тапчані. Була, як любила висловлюватись медичною мовою, у легкій недиспозиції. Зранку її нудило, а тепер боліла голова. Візитом сестер, річ ясна, вона не втішилася, а насіння купчиків просто вивело докторову з рівноваги.

Що та мама, справді, має за помисли! Покійний татко мав сентимент до села, тому й сіялися ті купчики в городчику при вулиці Куліша. Але в себе вона не хоче й близько свого палісадника бачити це простацьке зілля!

Дівчата посиділи декілька хвилин і вийшли, ніким не затримувані (Філько приймав хворих). Єдиною особою, про яку спитала Катерина, був Суліман.

— Ти чула? Не поцікавилася, як мається мама, а чи Суліман у нас буває. Як це тобі подобається? — Поведінка Катерини обурила Славу.

— То не випадково, не думай. Але що то нас обходить! Ми з тобою, Славуню, ще ніхто, а то вже пані докторова.

Ольга взяла сестру під руку, ніжно притиснула її до себе, з любов’ю заглянувши їй у вічі.

Олі дуже хотілося б, щоб Слава повернулася до властивого їй веселого, задерикуватого настрою, який їй, до речі, так до лиця. Думка, що раптом вдарила Олі до голови, вимагала союзника. Якщо Слава буде в ударному настрої, то при можливій зустрічі з Бронком вона, Ольга, набереться відваги першою заговорити до нього. Ого, при такому союзникові зовсім не страшно! Знайдеться і спосіб, щоб не уразити власну гідність так званої дівочої гордості. Могла б, наприклад, зі сміхом сказати: “Пане Завадка, а моя сестра не вірить, що ми з вами знайомі”, чи щось подібне. Біда лише, що Слава ніяк не дає себе розморозити.

— Чого ти сьогодні така надута, Славуню?

— Сумно мені, сумно мені… Подивилася я ще раз на Катерину. Не хотіла б я, щоб наша з Севером сім’я виглядала так, як у Безбородьків. Ти розумієш мене чи ні? Не хотіла б я такої атмосфери для нашого дому. А втім, чому я турбуюся? Ми з Севером, напевно, і так не будемо мати спільного дому…

— Та що ти, Славуню? Север любить тебе, а це ж усе…

— Ні, не все. Я колись теж так думала, а тепер не маю ілюзій. Пам’ятаєш вірш у Асника “Смутно мені, боже…”? Сумно, мала господинько!

Ольга пробувала роздмухати Славу, а коли це їй остаточно не вдалося, не банувала, що не зустріла Бронка того дня. Однаково до розмови не дійшло б…

Загледівши здалека сестер Річинських, Бронко минув друкарню (чим пізніше шеф дізнається про свою невдачу, тим краще буде для його нервів) й подався за Ольгою. Свідомо здавав собі справу з того, до якої межі Ольга Річинська небезпечна для нього. (“Доторкнуся і згорю дотла, як від електричного струму”). Проте саме небезпека побуджувала в ньому передсмак неземної насолоди. На жаль, самого передсмаку стало не вистачати, хоч як суворо заборонив собі (“а будеш протестувати, вилуплю перед дзеркалом по морді”) зустрічатись з білою панною. В ті дні вся його енергія, весь час повинні належати організації техніки для газети. До того ж існувала постійно діюча небезпека — Сташка. Вирішив перечекати, поки Сташка не улаштує своїх сердечних справ. Не сумнівався, що при її темпераменті це не затягнеться надто довго.

…Сестри увійшли в двір. Захлопнулася хвіртка за ними. Ні, не хвіртка. Відчалив корабель, залишивши його одинокого на пустиннім березі. Увійшли в дім, канули в той інший світ, що відділяв його від Ольги. Було багато дрібних, незначимих речей, що спричиняли йому докучливий, постійний біль. Хотів бачити, як увійшла в кімнату, як примружила від світла очі, рух, яким скинула шапочку. Хотів подивитись, як виглядає зимою без пальта, як сідає за стіл, як їсть, як розчісує коси на ніч, як лежить у нічній сорочці з ковдрою по пахви.

Ех, що тут багато говорити! Хотів знати кожну найменшу дрібничку, що стосувалася його коханої.

Згадався вірш таки нашівського поета (дійсно, майже кожне місто має свого поета!), яким Бронко так захоплювався у період свого дозрівання:

Всі думи мої і мислі

бродять коло твого дому.

Заглядають в кожну шибку

у віконечку малому.

Хочуть знати, хочуть чути,

що ти робиш, моя мила.

Хочуть чути кожне слово,

що його ти говорила.

Між мільйонами стежок

віднайду твій слід, кохана,

бо між ранами душі

ти моя найважча рана.

Хотів поглузувати з приводу своєї сентиментальності, але не став, бо знав, що цим разом було б нещиро. А якщо лукавити вже з самим собою…

Що за кривда, що за несправедливість! Молочниця, наймичка, кравчиня — хто не захоче, може бачити її в хатній обстановці, лише не він, Бронко Завадка!

Забувши про наказ виключити з думок панну Річинську, Бронко піддався невеселим роздумам. Звідки він взяв, що Ольга симпатизує йому? Не прийняв він часом бажане за дійсне? Уявив собі на одну мить, які очі зроблять хлопці, коли дізнаються, що він кинув дівчину-робітницю задля дочки отця Річинського! Спробував поговорити з собою на розум:

“Що ж, брате, які високі пориви не були б у тебе, який вогонь не спалював би тебе, все з часом минеться, утрамбується життям і остигне. Будь спокійний. В наш час люди скоріш пускають кулю в лоб з причини безробіття, ніж із-за нещасного кохання. Залишишся і ти живим, брате. Зав’яжеш нерви у вузлик, запечатаєш дурне серце, а на могилі своїх мрій поставиш хрестик, і… підуть дні за днями…”

Так, поза всякий сумнів, він жив би і без Ольги Річинської. Але яке то життя?

Поїздка по Станіславщині не принесла фінансових результатів (чого й можна було чекати), зате послужила Бронкові добрим приводом для декількох партійних доручень. Між іншим, треба було з Станіслава забрати матеріал для першого номера підпільної газети. Місце зустрічі було попередньо домовлено, час повідомлено зашифрованою телеграмою.

Саме від товариша, який передав матеріал, Бронко дізнався, що поліція у воєводськім місті Станіславі у повній бойовій готовності. Сам воєвода зажадав скласти список всіх підприємств, на яких можна сподіватись страйків. Головне, бояться так званих окупаційних страйків. Поліція має виготовити план усіх підприємств з зазначенням кількості кімнат чи взагалі приміщень, вікон, входів, запасних виходів. Напоготові має бути певна кількість людей з спеціальних військових частин, призначених для успокоєння населення на випадок страйків чи демонстрацій. Воєводство склало додаткові списки нелояльних громадян. Є таємні інструкції воєводства тримати у постійному стані транспортабельності деякі цінності міста, як художні картини великих майстрів, рідкісні книги, історичні документи, костьольне золото і тому подібне. З огляду на непевну ситуацію, у краї відкликані плановані в цьому літі дитячі і молодіжні табори в Карпатах. Натомість зорганізували в цих місцевостях двадцять п’ять табірних відділів студентства, по двадцять п’ять чоловік в кожному, з спеціальною місією вивчати польсько-русинські відносини на місцях.

На тисменецькому вокзалі біля Станіслава Бронко зустрівся з селянином, що чекав на поїзд з добрим кондуктором, тобто таким, що не викидає з поїзда безбілетних пасажирів (про штраф і мови не може бути!), отаких непричком, як він.

— Ви звідки?

Селянин, дрібний чолов’яга з лукавою мордочкою мавпи, хвилину придивлявся Бронкові з сільською безпосередністю, чи варто взагалі встрявати в розмову з міщухом! Почухався за вухом, сплюнув, розтер подертим черевиком і посміхнувся не до речі:

— А вгадайте, хто я?

Відгадати було більш ніж просто, але Бронко, аби зробити приємність людині, вдав, що задумується.

— Думайте не думайте, все одного не вгадаєте.

— Невже ж?

— Я вам кажу.

— Хто ж тоді ви?

— Я? — він звів гордо голову. — Один з семи мільйонів.

— А українців немає сім мільйонів у Польщі.

— А що мені українці!

— Як то? А ви хіба не українець?

— Та той ніби, гі, той казав, теж українець…

— А чого — ніби?

— Бо в мене, прошу пана, є інша нація…

— Перейшли-сьте на польське? — спитав Бронко без переконання, бо ті, що зміняли метрику, як тоді говорилося, звичайно мали з того матеріальну вигоду, чого не можна сказати про цього обдертюха.

— А ви гадаєте, що Польща така дурна, що всіх гуртом перетягає на свою віру? Нема ще так добре, паночку.

— А яка ж тоді ваша нація?

— А ви, може, й собі хочете пристати до нас?

— Та буду бачити, чи варто…

— Та, може, вам і не варто. Я — з тих семи мільйонів, не потрібних у Польщі.

— Як то — не потрібних? — вдав неосвідомленого Бронко.

— Та таких, що їх ні місто, ні село не приймає…

— А хто вам казав, що їх аж сім мільйонів?

— Ви що, хочете бадати мене? — вже з деякою недовірою спитав дядько. — Гадаєте, що я настрашуся?

— Я так не думаю про вас.

— А бог вас знає, пане, що ви думаєте. А мені що? Думайте собі на здоров’я. Тепер, скажу вам, є про що панам думати. Ви питали мене, звідки я знаю, що акурат сім мільйонів є?.. Є такі рахівники, що все пишуть, а другі такі поштарі, що все поміж людей розносять, — закліпало лукаво каре очко.

— Не потрібні, то не потрібні, але якось живете, — провокував Бронко.

— Аякже ж, дякуючи ласці панській, якось поки що живемо. Роботу дає нам “Фонд праци”.

— А що це таке за “Фонд праци”? Я знаю, що люди скаржаться на безробіття, а тут якийсь “Фонд праци”?

— Або не кожному там дають роботу.

— А, ось воно як… А кому дають роботу?

— Треба, паночку, насамперед безробітним бути, щоб дістати роботу з “Фонду праци”.

— Правильно, вуйку, бо робітному не треба роботи…

— Ет, говорите, бо не знаєте, як воно… Ви собі гадаєте, що то так легко безробітним стати? Треба мати папери на тото. А я вам кажу, що не один чоловік повісився, заки виробив собі оті папери на безробітного. Що ви собі міркуєте? В наш час безробітний — то вже гейби посада… Лише на тій посаді не дають грошей, як ви собі гадаєте, а платять гнилою бульбою і вугіллям наполовину з землею. А рахівники, про яких я згадував, обчислили, що якби ретельно платити нам за нашу роботу, то ще повинні нам по дві-три десятки до бульби й вугілля докладати. А воно таке виходить, чуйте, що держава одним боком ніби нам спомагає, а другим — обдирає.

— А де ж вам дав роботу “Фонд праци”?

— Справляємо шляхи.

— Ще рік тому були шарварки.

— Є, коли й тепер є, але панам не терпиться мати в краю добрі дороги…

— Певно, пани люблять вигідно роз’їжджати собі…

— А хто його знає? Може, роз’їжджати, а може, прийдеться і втікати…

— Ви що гадаєте, що Польща може розпастися?

— А ви знаєте, прошу пана, що годно таке статися?

— Це таке вам ваші листоноші сказали?

— А якби й так — то що?

— То нічого. Шустрі хлопці, видно, з них.

— Та певно! Якесь ніяке до такого діла не бралося б…

— Добре, пани повтікають. А як ви думаєте, хто буде тримати порядок в краю? Мусить якась влада бути?

— Певно, без порядку не можна…

— А хто той порядок тримав би, як ви гадаєте, як пани повтікали б?

— Про мене, хай би й сам чорт скочив на час з неба, аби не пілсудчики.

— А якби більшовики перейшли Збруч?

— То й що таке велике? Були би-сьмо бодай вкупі.

— Як ви сказали?

— Ет, пане, з вами не наговорився б! Адіть, поїзд курить. Щось мені видиться, що в заднім вагоні буде добрий кондуктор.

Чоловік, не чекаючи, аж поїзд зупиниться зовсім, вхопився за підніжку передостаннього вагона.

“А буржуазія потішає себе надією, що немає українського пролетаріату. Він є, прошу панства, є, і то ще який!”

Розуміючи, що дядько хоче відділитись від принагідного співбесідника, Бронко сів у перший вагон.

Шеф, на диво-чудо, не розсердився на Бронка, що той не привіз грошей. З дев’яти боржників тільки один, будучи на смертній постелі, віддав свій борг, якого, до речі, якраз вистачило, щоб покрити кошти подорожі Бронка.

— А що вони казали? Людина щось говорить, прошу я тебе, коли не віддає борг.

— Той, колишній голова, що від імені товариства “Просвіта” підписав грошове зобов’язання, видивився на мене, як на вар’ята. По-перше, їх “Просвіту” ще рік тому ліквідували, а до того він вже три роки не був там головою. Але це не найважливіше. Він каже: “Треба бути шуєю[66] щоб напередодні девальвації віддавати гроші”.

— Чекай, Броник, чекай. А про яку девальвацію мова?

— А що приносить із собою кожна війна, як не девальвацію в першу чергу, пане шефе? Він ще сказав: “Я хоч би й хотів, то не знаю, якими грішми віддавати… радянськими карбованцями чи німецькими марками”.

— Так і сказав?

— Так і сказав, пане шефе.

— Я знав, прошу тебе, що українці — підлий народ, але що аж так, то не припускав. Підлий народ, для якого не варто було жити, як це я робив. Дотепер, як сам знаєш, Броник, жив я тільки для народу, а відтепер житиму, прошу я тебе, тільки для себе. Так вирішив твій шеф, Кость Філіпчук, а тому з цієї нагоди скоч, прошу тебе, гін унд цурік[67] на одній нозі. Ех, Броник, Броник, ти був колись моє третє око.

— Бійтеся бога, пане шефе.

— Права рука, хочу сказати. І я хотів би, прошу я тебе, шмаркачу, щоб вернулися між нами давні відносини. Як сам чуєш, грядуть страшні часи, Броник. Згадаєш слово свого шефа, страшні часи насуваються…

— Як для кого, пане шефе.

— Чекай-но. Як ти сказав? Ніби як що до чого, то ти собі “ти”, а я собі “я”? А ти знаєш, що це нечесно з твого боку? Ми ж, прошу тебе, незважаючи на. деякі непорозуміння, завжди йшли, прошу тебе, разом, хоч і доводився тобі начальником. А у скрутну хвилину ти зрікся мене, ніби Іуда Христа?

— Пане шефе, ви мені сказали “на одній нозі” — тому мене вже немає…

— Ти не чоловік, а гадина! Гадина, яку я пригрів біля серця, чуєш? — крикнув Філіпчук до місця, на якому мить тому стояв молодий Завадка.

Бронко Завадка вважав за велику моральну кривду для себе той факт, що не мав змоги познайомитися з товаришем з ЦК. Хлопчисько вбив собі в голову, що чоловік під кличкою Зелений — це правдоподібно Вечір.

Перший, на кого наткнувся Завадка після своєї поїздки у Станіслав, був Юлько Скиба.

— Слухай, який Зелений з себе?

— Можеш погратулювати мені. Я — офіційний коректор “Волі Покуття”. Логічно? На сто процентів правдоподібно. Тюрма відчинила мені очі й вилікувала від комуністичної недуги. Боюся, що ще мій старий захоче перепроситися зо мною. Забавно, що? “Устаткувався, волоцюга”. “Набрався розуму”. Я, між іншим, Броник, дурне тоді плів про “Кутики господині”, а як без такої рубрики грати у відкриту? Я, між іншим, схвально дивлюся на таку максимум легальну газету.

— Таж ти заперечував разом з Дувідом! Ти ж говорив, що в твоїй макітрі не вміщується!

— А може, то Дувід заперечував? А я вважаю, що така максимум легальна газета — це перш за все штаб.

— А ти будеш начальником штабу?

— Ні, офіційним редактором буде старий Завадка.

— Щоб я зрадів від такої новини, не можу сказати…

— Штаб. Революційний штаб. Серйозно. Думаю, що правильно ставлю питання. Під цей час партія повинна орієнтуватись у своїх теперішніх і потенціальних кадрах.

— Ти хочеш знати, хто революційно настроєна молодь? Тож слухай, Скибко: вся молодь, за винятком куркульських та попівських синочків на селі й націоналістичних молодчиків по містах.

— А от і брешеш. Серед націоналістичних молодчиків є і чисті серцем хлопці, тільки нема кому їм очей відкрити.

— Зате ти Америку відкриваєш. А чому ти не працюєш з ними?

— Забавно! А звідки ти знаєш, що я не працюю? Скажу тобі… я навіть сидів якийсь час з одним з них. Цікавий такий. Не піддавався теоретичній пропаганді. Прагнув усе на практиці перевірити. Називався Маркіян. Тобі, чуєш, не здається, що це ім’я пахне ладаном?

— Може, по якійсь далекій асоціації…

— Дурниці! Я люблю точність. Тюрма привчає до великої точності. Щось ніби як монастир. Числиш, наприклад, скільки день має минут. Скільки місяць годин. Колосальні цифри виходять.

— А який він з себе?

— Хто?

— Я питаю тебе про зовнішність Зеленого.

— А, Зелений. Високий. Вузьколиций. Щуплий. По-польськи тонкогубий. Ти чого скривився?

— Невже ж?

(Вечір ані вузьколиций, ані тонкогубий, мабуть, і не високий).

— Я подумав, — Бронко знайшов привід, аби відвести Юлькові думки від себе, — що відносно малий процент українців-інтелігентів у комуністичному підпіллі… Таких недоуків, як ми з тобою, я не числю. Невже ж поляки прогресивніші в цьому відношенні, прогресивніші за нас?

— Забавно, який ти скорий до висновків. Ти просто не знаєш, як стоять справи. Я сам знаю одного письменника. Галичанин. З бойків. Не вилазить з тюрми. Сидів я теж з одним доктором філософії з Тернопільщини. Комуніст-філософ — здорово?

— Так.

— І тому я кажу: ми замало знаємося. Розумію — конспірація! Але — в біса! — треба знати свої морально-політичні ресурси чи ні? Броник, ти знаєш… ти змужнів за цих сім років! Ти, напевно, вже ніколи… не будеш у такій добрій чоловічій формі, як тепер… А ти знаєш, як у злодійському жаргоні називається тюремний одяг? Дубова кора.

Бронко дивився на правильне, ультрапропорційне обличчя Скиби й думав мимохіть, що у зрілому віці не пасує чоловікові аж така регулярність рис. Либонь, справжня мужськість жадає для себе й елемента диспропорції як одного з проявів чоловічого бунтарства проти усталених канонів. Хоч би це були й канони красоти. Зате Бронко міг би без великої напруги фантазії уявити собі Юлька чотирилітнім хлопчиком з золотистою гривкою над небоподібними очима. В тому віці солодкава регулярність рис на своїм місці.

— Та ти скажи нарешті, який Зелений з себе?

— В нього довгі пальці… гарні, мигдалевої форми нігті… ти не уявляєш собі, як у тюрмі тужиться за красним…

— А взагалі… який він… так?

— Чого ти присікався? Яке значення може мати тут вигляд людини? Він — інтелігент. Вольове підборіддя. Проникливий, я сказав би, може, й холодний, але розумний-розумний погляд. А зрештою, не це найважливіше. Приїжджає людина і відслоняє завісу, яка відгороджує Наше від широкого світу. І що я бачу? Я питаюся тебе, що я бачу? Треба бути лєцтим[68] ідіотом, щоб самому раніше не побачити цього. Нашівська організація — яке щастя! — просто-напросто каригідний виняток. Революція, кажу собі, старий ідіоте, революція не йде, а біжить! Броник, що лише не твориться на білім світі! У відродженій Польщі уряд пацифікує польських селян! А розправи поліції з польським робітником у Кракові, Торуні, Познані, Красноставі? Капітально! Горендально![69] По містах і селах Польщі відбуваються масові виступи солідарності робітників і селян… в захист народної Еспанії. Ідуть мітинги за негайну ліквідацію Берези Картузької! За повну амністію для політв’язнів! За повернення політичної еміграції в Польщу! Бунт! Майже революція у краю! Проти генеральської диктатури — Народний фронт! Уряд з страху забороняє з’їзди хліборобської молоді… Розв’язує масові організації польських учителів… ліквідує театр сатири! Це вже зовсім забавно! А ще… почекай… а ще… Ти пригадуєш собі, з яким патріотичним запалом збирали польські діячі на льоп?[70] Просто на вулицю не можна було показатись, щоб не прикололи тобі літачка. А тепер — ти здаєш собі справу з того, що твориться? — польська авіація успокоює тих же патріотів! Народ стільки років боровся в неволі за свою державу, а тепер — це просто неймовірно… одне слово… колосально забавно — піднімає бунт проти неї. Скорий поїзд, чуєш, Броник, мчить у революцію, а ми, нашівці, сіли на дрезину й хочемо наздогнати його. Забавно! Експрес і дрезина!

— Ти хочеш тим сказати, що ти в тюрмі не читав газет? Був зовсім відірваний, ізольований від подій у революційному світі? Якщо ти це хочеш сказати, то я тобі не повірю…

— Тяжко розумному чоловікові говорити з ідіотом. Гм… чи ти не розумієш, чи, до біса, не можеш розуміти? Чути — крізь вистукування крізь мур. Читати — на цигарковій бібулі. То — одне. Сприймати безпосередньо від очевидця — то зовсім інша річ. Однаково, що пити правдиве “Мокко” чи його ерзац з цукрового буряка. Забавно, що ти, Завадка, не розрізняєш цих речей! Я думав, що в тебе більше фусів[71] у голові.

— Дякую за комплімент!

Дувід не міг говорити про Зеленого, бо йому, у зв’язку з його приїздом у Наше, так багато хотілося сказати про себе.

— Ти пам’ятаєш, Бронику? Ну, що я тебе таке дурне питаю? Ми з тобою разом у хайдер[72] не ходили, так?

— Ти, бачу, заразився від Скиби безперестанку молоти язиком… навіть стиль у вас однаковий.

— Що значить — заразився? Я вже сім років хворію на цю хворобу. А чому вона так вчепилася мене? Та тому, ти чуєш, Броник, що, відколи я себе пам’ятаю, від самого раннього дитинства, сиділо мені в пам’яті (Дувід помацав себе за голову) одне слово “ша!”.

— “Ша” — не слово, Дувід…

— Ай, мовчи! Для мене воно десять разів слово. Що значить — не слово? Ви чуєте, “ша” — не слово! Мені хочеться сміятись! Що сміятися? Мені хотілося б ревіти! Оте “ша” мені відобрало дитинство, зламало життя, зіпсувало характер, ну і забрало те, чого всі хочуть… всі на світі — радість від життя, а він бере й каже, що “ша” не слово! Та я таке чути не можу.

— Якщо я тебе вразив, то пробач. Але й дотепер не знаю, про що тобі йдеться…

— Він не знає, що я хочу сказати! Та я тобі й кажу. Я хочу сказати про “ша”.

— То говори вже, але більш до ладу.

— Людина вийшла з нервів, а їй кажуть говорити до ладу. Ти комік, Броник, але я аніраз не можу сміятися з твоїх віців. Я ж тобі кажу, що з самого дитинства — я ще в хайдер не ходив — я чув від мами, від тати лише одне “ша!”. “Ша, майн кінд, ша!” “Ша”, бо тато спить. “Ша”, бо мамі голова болить. А я тебе питаю, а чому її не мала боліти голова? “Ша”, бо через стіну наш сусід хворий! “Ша”, бо збудиш сестру в колисці… Всюди і завжди тільки “ша!”. Відвели мене в хайдер… мені ще шість не було, і тут перше слово, яке я почув від учителя, було “ша!”. “Ша, кіндер, ша!” Мене набили на вулиці католицькі діти… Ти можеш уявити собі, як їх приваблювала моя руда чуприна? Що? Я побіг до мами. Куди має бігти дитина, як її поб’ють? Вона біжить до мами… Я був малий і думав собі, що моя мама зробить так, як мами католицьких хлопців: вийде на вулицю і погрозить, що піде до їхніх мамів…

Але моя мама не грозила. Вона обтерла мені сльози й сказала: “Ша, майн кінд, ша! Їх багато, а ти один, ша!”

Мій тате був швець. Ти його знав, правда? І швець-єврей, — це вже зовсім смішно, правда, Броник? — захотів, щоб його син учився. Чому ти не смієшся, Броник?

— А чого мені сміятися? Друкар Завадка теж захотів у свій час, щоб його син вчився…

— Він, мій тате, задумав післати мене до гімназії… Він таке собі задумав, але мене не прийняли, хоч — ти віриш мені, Броник? — хоч я здав не гірше за інших. А чому мене не прийняли? Це вже ціла комічна опера, чому не прийняли до гімназії сина Мошка Таненбруха! Зі мною здавав синок дідича Модзінського з Підпечар. І ти подумай! Мусило якраз так випасти, щоб я сидів поруч з ним на одній парті. Малий Модзінський — ти чуєш, Броник? — наскаржився своїй мамі, що від мене часником чути, і тому його голова розболілася, і тому він погано диктант написав… А чому, я питаю, не мало від мене часником чути, коли мама давала його нам рано, вполуднє і на вечерю? Часник і цибуля — то єврейські помідори й банани. Ти, може, хочеш заперечити, Броник?

— А чого я мав би заперечувати? Я хотів лише сказати, що не для всіх євреїв часник і цибуля — то банани…

— Ой, кинь ти мені тут політграмоту! Ти ж знаєш, що я мав на думці.

— Ну, далі… слухаю тебе. А то ти збиваєшся…

— Що значить — збиваюся? Я тобі говорив, що я сім разів заражений балакучістю.

— Ти почав, чому тебе не прийняли в гімназію…

— Так, так. Пані Модзінській видалося, що я буду у класі сидіти якраз з її синком. І вона попросила директора, щоб мене не прийняли за браком місця… Мій тате пішов до директора. Я не знаю, що він там говорив… може, й кричав, але то однаково нічого не допомогло. А я й не дивуюся: кого мав послухати директор — шевця чи дідичку?

А я, дурний, плакав. А що мені міг сказати тате? Він витер брудною шевською долонею мої сльози і сказав: “Ша, ша!” Потім… ну, як і підріс, в мені почав назбируватися бунт проти того “ша”. Мої очі стали розумніші… Я бачив, що в житті не все так, як має бути… І я хотів… я думав, я хотів, але я нічого не зробив, бо мій тате сказав мені: “Ша, Дувід, ша! Якби бог того не хотів, то його не було б. Ми з тобою заслабкі, щоб проти людей іти. А що допіру проти бога?”

А треба знати, що Мошко Таненбрух був побожний єврей. По смерті тати… Я не забагато говорю? Ой, як та тюрма вчить чоловіка думати вголос, просто страх!

— Ні, ні…

— По смерті тати… Ну, як тобі сказати? То був розумний і справедливий чоловік, бо він був моїм татом. По смерті тати на мене почали ще більше “шакати”. Не досить мені було горя, що тате помер, то я ще мусив з усіх боків чути оте зненавиджене “ша”: “Ша, Дувід, не говори, що на світі нема справедливості!”, “Ша, не вигукуй на бога, бо він тебе покарає!”, “Ша, не читай заборонених книг, бо це погано скінчиться для тебе!” “Ша” і “ша”! Мені було сімнадцять років, а вони затикали мені долонями рота… Це не поетичний образ, Броник, а таки правда… затикали долонями рота! “Ша”! Потім ти пам’ятаєш той вечір над Прутом?

— Дурне питаєш…

— Правда, що дурне… бо таке не забувається, — що? Ми здибалися з тобою в комсомолі. Там я вперше за своє життя перестав чути “ша!”. Це правда. Але є ще одна правда, ну, я думаю, що ми не будемо її боятися. Броник, як ти вважаєш?

— Я не знаю, що ти маєш на думці…

— Не знаєш? Як це ти не знаєш? Нам давали читати революційні книги, — так? Нас кормили нелегальною літературою, ми самі складали й розліплювали бойові листівки.

— І що?

— Вони нам не говорили “ша”, боронь боже, — так кажуть у вас? — але весь час тримали нас за руки такі, як Борис Каминецький. Скажеш, ні?

— Допустимо, скажу “так”!

— А бачиш! А ми так рвалися до роботи, — може, ні? Ти пригадуєш собі, як нас мало що з комсомолу не вигнали за якісь там лівацькі замашки? Ти пам’ятаєш, чому не мав би пам’ятати, як нас переконував Борис, що підпалювати панські скирти — це, — ну, я вже забув, як він точно говорив, — це майже вигода панам, а нещастя народові. Так він говорив? Ніби пани дістануть відшкодування за спалені вимолочені (чому зараз — вимолочені?) скирти, а на село стягнеться пацифікація… Ой, ти розумієш? Ми з тобою хотіли пацифікації.

— Не перекручуй, Дувід…

— Ну, не просто, а так з того виходило… А, Броник, слухай, Броник, а ти пам’ятаєш, як мені, євреєві, приписали український націоналізм? Це було б сильно смішно, якби не було трагічно. А пригадуєш, — ну, чого я вічно запитую, чи пригадуєш, коли ти й без того все пам’ятаєш? — як на сходинах у Княждвірському лісі сказав один секретар повіткому: “Ми нічого не робили, бо ми боялися ухилів…”

— Пригадую. Скажу тобі навіть дату. Це було третього липня…

— Пощо пам’ятати дати?

— Пусте говориш! А хто буде колись писати історію революційного підпілля, як не ми з тобою?

— Ти так думаєш? Ой Броник, чути такі речі — то для мене хліб з маслом. Але я хотів би докінчити… Нас тримав Борис за фрак, а хлопці таки вирвались… І таки пішли з димом панські маєтки. Що — не так воно було? Ну, нам з Юльком таки пощастило — сім років. Могло так само добре бути й п’ятнадцять.

Бронко знову відчув у душі неприємний осадок від почуття нез’ясованої своєї провини перед товаришами. Дувід вмить вловив зміну настрою в Завадки. Очевидно, здогадався і про причини тієї зміни.

— Тобі випадково, ти розумієш — випадково, пощастило, що ти не міг прийти тоді на сходини, де нас накрили… з доказами. А тепер, — ти лише зрозумій так, як треба, — з’являється Зелений і критикує, — що значить — критикує? — він нас лає, він сварить на нас, він кричить, що в нас — спокійне болото. Що то — в спокійному болоті чорти водяться? Він нас питає, — що значить — питає? — він вимагає від нас відповіді, чому ми не протестуємо, чому не підносимо рейваху, не організуємо походів, не окуповуємо магазинів з хлібом, не влаштовуємо демонстрації, не, йдемо на переговори з іншими партіями проти уряду, не підпалюємо панських маєтків…

— Так він говорив? — Бронко не приховував свого сумніву.

— Ну, чи я можу слово у слово повторити, але в такому дусі… так говорив! І знаєш, — ти чуєш? — я собі сказав: “Дувід, нарешті скінчилося твоє “ша!” Це так, Броник, як би чоловік ціле життя, від уродження самого, був позначений якоюсь ганебною плямою… як то по-вашому говориться?..

— Таврований…

— О, таврований… І хтось прийшов, якийсь чудотворець, і змив з чоловіка ту ганебну пляму… “Ша”. Ти це відчуваєш, скажи мені?

— А який він з себе… той товариш Зелений?

— Він? Ох, Броник! Він такий… ну, він такий, що я хотів би ним бути!

Бронко сподівався, що від Каминецького довідається найбільше про Зеленого, але саме тут спіткало його розчарування.

Борис був настроєний на діловий тон.

Вся його увага була націлена на придбання техніки для таємної друкарні. Крім того, особливо сувора конспірація в даному випадку вимагала й приміщення поза всяким підозрінням.

— Ти і я, — сказав Борис Каминецький, — і більш ніхто на світі. На випадок всипи[73] відповідатиме один з нас. В найгіршому випадку — я і ти. І на цьому ланцюжок кінчається. Амінь. Камінь у бульбону.

Бронко, щоб замаскувати хвилювання, спитав отак, аби:

— А який він з себе, той товариш з ЦК?

Борис відповів досить грубувато:

— Ти про колір очей? Даруй, але якось не додивився… — Потім, зміркувавши щось, спитав, кивнувши головою на брудно-зеленкуваті води Пруту, що тільки звільнились від льоду: — А ти знаєш, як вилазити з ополонки?

— Дотепер не мав щастя бути в ній…

— На бога надія, хлопче! Насамперед треба вилазити а того боку, який знаходиться зверху по течії, май на увазі, інакше може затягти під лід. Як вилізеш на поверхню, то завжди старайся опиратись на край животом і грудьми, аби зайняти якнайбільше поверхні льоду.

А ногами бий по воді перемінним рухом… зверху і вниз. Запам’ятав?

— Запам’ятав. Борисе, ви не піднімете мене на сміх, як я вам щось скажу?

— Мені, як бачиш, сьогодні не до сміху. Отже?

— Борисе…

— Що — Борисе?

— Борисе, то не буде сентиментально, коли скажу, що я вам дуже… дуже вдячний за довір’я. Ви не знаєте, яке це має величезне…

— Іди вже, Броник.

Пішов. Збивав ногами кремінці і бавився думками, як би жбурляв “качки” по воді:

“Провесна. А де прозима, проосінь?”

Вмить усе відлетіло, наче білий пушок цвіту тополі. Весь світ заступила п’янка свідомість:

“Тобі — повірили. Тобі — довірили”.

Олена Річинська власними роздумами дійшла до того, що щирість і відвертість — це устарілі, провінційні чесноти, а вміння маскувати свій справжній душевний стан (поставою, виразом очей) — це не скритність і не хитрість, а вища товариська оглада[74].

Провінційна безпосередність чи сільська натуральність, що колись надавали чарівності молоденькій дружині отця Аркадія, — тепер матір п’яти дорослих дочок, до того ще й вдову, тобто формально голову родини, могли тільки ставити у смішне становище.

Олена інстинктом відчула, що чоловікова родина зможе толерувати[75] у своїм гурті бадьору, зарадну, незалежну дружину покійного брата й швагра, але ніколи нещасну чоропіту[76].

Давніше Олена ніколи не замислювалася, що в дану хвилину виражає її обличчя, бо воно виражало те, чим була сповнена її душа, почуття, серце. Олені не було чого і перед ким ховати своїх думок та почуттів. Тепер пані добродійка Річинська не могла дозволити собі таку безпечність. Будучи у товаристві, тобто в крузі Аркадієвої родини, вона безупинно контролювала себе: що виражають її губи, як вона тримає себе, що сказала, ба — як сказала! Свідомо дбала про те, щоб кутики її рота не опускалися вниз, а очі щоб мали завжди веселий, бадьорий блиск.

Набувала здатності, як набувають фаху, маневрувати словом так, щоб могти і у великому розпалі загальної розмови перемінити загрозливу для спокою в домі тему.

Коли, було, починалися їдкі репліки на тему Зоньчиної сподіваної посади, Олена моментально, ніби з бабусиної сумки, витрясала з пам’яті якусь ультрацікаву історію. Наприклад, на Мнихівці якась міщаночка отруїлася з тієї причини, що її наречений в останній хвилині відмовився стати з нею під вінець.

Хіба не цікаво це для молодих дівчат?

(Север, коханий мій, я далека від того, щоб порівнювати тебе з ким, бо ти єдиний на світі, але скажи, ради бога: чому в моїй уяві той нерішучий кавалір з Мнихівки в якійсь площині асоціюється з тобою? А може, це тому, — будемо сильно, сильно вірити, що це саме тому! — що на темному фоні чужого горя власне щастя здається більш рельєфним?)

На велике розчарування Слави (“мамця тільки нагнала нам оскому”), Олена не знає подробиць цієї пікантної історійки. Зрештою, Олені не йшлося про сам факт як такий, а про його моральне підгрунтя.

І в цьому випадку не могла поскоромити своєї поганої звички, щоб не провести паралель між собою (тією, з ранньої молодості) і незнайомою дівчиною, річ ясна, на користь вихованки Ладиків.

Олені не хотілося вірити, щоб якась там міщанська дівчина спромоглася на подвиг самогубства з сорому перед скандалом. Вона з такою підозрілою ревнивістю боронила свою думку, що мала господинька знетерпеливилася:

— На чому мамі так дуже залежить? Чому міщанська дівчина не може мати амбіції?

— Ви мене не розумієте, — оправдувалася Олена не тільки перед однією Олею. — Я хочу сказати, що само самогубство — це ще не доказ кохання. Якраз противно. Так, якраз навпаки, щоб ви знали. Я вважаю, що всі оті самовбивці — то передовсім великі егоїсти. Нароблять всячини, а потім — шусть! — як миш у ріщя — у смерть. Накладають на себе руки і тим самим звалюють весь тягар людського осуду, болю і сорому на своїх найближчих.

Хіба це любов? Бридкий, безсердечний егоїзм, а не любов, мої діти! От у Лісках, розповідала мені пані Максимовичева… — і пішло. — Одна кузина тітки Ореста Білинського задумала на зло нареченому не більше не менше, як відібрати собі життя. Притому була така злобна, що хотіла мертвою видатися ще кращою, ніж була за життя. Видно, мали поміж собою свої порахунки…

Що вона робить? Іде у повітове містечко до перукаря, причісується за останньою модою, купує собі атласні шлюбні пантофельки, коронкове плаття і… тільки в одному зрадила стилю — замість білої троянди приколола на груди пунцову. А може, під тією пунцовою трояндою розуміла вона кров? Звідкіль можна знати, що думають самовбивці?

Аби по смерті виглядати, наче жива, та капосна дівчина підмалювала собі щоки, губи, ба навіть кінчики вух. Примостилася у м’якому фотелі, напевно, прибравши при тому відповідну звабливу позу, і зажила отрути.

На жаль, усі її продумані з такою скрупульозністю розрахунки пішли внівець. Мусила бідняга пережити пекельні болі, бо знайшли її скоцюрбленою, з покусаними пальцями, посинілу, з вибалушеними очима, перепрошаю, всю оббльовану. Коли подумати, що при тому страшному вигляді мала ще помальовані губи й щоки, то можна уявити собі, що за жахливе видовище зробила вона з себе. Тому, — сходить Олена на моральні поуки, — дівчина з ліпшої родини ніколи не буде вдаватися до таких засобів тероризування своїх найближчих.

Щодо тієї міщанської дівчини з Мнихівки, то й нічого дивуватись. Хіба котра з них рахується з тим, що про неї говоритимуть по смерті, коли вони й за життя не дбають про опінію?

Мариня слухала Олену із злою нетерпеливістю, переморгуючись час до часу з Славою.

— Тої самої! Їмосць чули, що дзвін, та не знають, де він. Як їмосць хочуть знати, то я давно чула цю історію, але-м не хотіла те сміття в хату нести. От що я скажу їмосці… Але що їмосць хотіли такими речами займатися, то, бігме, дивуюся…

— Моя Мариню, тільки нагадати, що не вірю, аби проста міщанська дівчина, — розуміє Мариня? — аби проста міщанська дівчина… но, так, аби могла так дуже до серця взяти собі те, що її покинув хлопець…

— А, певнє! То тільки пані вміють любити.

Ольга, що стежила за обличчям Олени, не вміла пояснити собі спалаху страху на ньому.

В чому справа?

Припущення, що Мариня може натякати на якусь темну, тільки їм двом відому таємницю, видалося Олі абсурдним.

— Ну і розвели філософію! — спищала Слава. — А я замерзла… бр-р!

Оля теж відчула холод у поясниці. Підвелася з-над кросенок і стала під пічку, притулившись долонями до теплого поля грубки.

— Ну, ну, Мариню, як то було з тим отруєнням? Хто кого?

— Ніхто нікого — от що я паннунці скажу! Всьо то небилиці, паннунцю! Правда хіба та, що Бронко Завадків не захотів вести до шлюбу Стаху Кукурбів. От і всьо!

Ольга опинилася перед психологічною загадкою: чому ця вістка так вразила її? Власне, вразила, а як — Ольга не зуміла б дати відповіді на це питання. Мариня торохтіла дальше:

— Та паннунця повинні б знати того Завадку, бо ж паннунця ходили замовляти, як то називається, мовчи, Славуню, я зараз сама згадаю, чекайте, чекайте, ті… о… я зараз…

— Клепсидри, — допомогла їй Слава, чим тільки розсердила дівку.

— І хто тебе просив? Не бійся, була б сама згадала… Шкода, що нема доктора Гука, а то почав би викладати, звідки те слово взялося… ха… ха… Я й не дивуюся, що та якась наречена кинула його. Я б сама.

— Хай Мариня не говорить дурниць, — тихо й лагідно упімнула її Олена.

— А Марині не треба аж доктора Гука. Я скажу тобі, звідки походить це слово “клепсидра”… Це…

— Ади, як воно… то відай так кожне слово від чогось походить… Непричком, “стіл” від чого походить?

Поки велася ця філологічна дискусія, Ольга думала своє: “тип” представився їй у новій ролі — героя матримоніального скандалу. Цікаво було б запитати його, як погоджує він це геройство з своєю революційною ідейністю? У розмові з нею так брав на бас їхню, буржуазну мораль, — а сам як поступив?

“О, добре, — каже стрийко Нестор, — що в них подвійна мораль: одна для теорії (тобто для інших), а друга для практики (тобто для себе)”.

Ольгу розносила досада, що тому “типові” все-таки вдалося надути її. Як же переоцінювала свій вплив на нього, коли вбила собі в голову, ніби вона на концерті Мединського зачарувала його. Їй здавалося, що він тужив за нею, а він тим часом забавлявся в нареченого.

Почуття, що скаламутили Олин спокій, в жодному разі — наказала собі — не можуть відноситися до категорії ревнощів. Забагато честі було б для того “типа”! Була хвилина слабості, коли їй, панні Річинській, хотілося скрутити в баранячий ріг того міщанського парубійка: подати йому ілюзійну надію, а потім відкинути його від себе з убивчим саркастичним сміхом.

Ціле щастя, що “тип” не знає і ніколи не знатиме, що за фантастичні думки шибали їй у голову! Від сьогодні вона не удостоїть його честі відповісти кивком голови на його уклін.

Тепер Ольга жалкує за кожним делікатним словом, що його мала для того міщуха.

Кінець цьому нерівному знайомству — фініта ля комедія. А для панни Річинської наука: знай, як водиться з нерівнею!

Мариня тим часом не переставала теревенити:

— А що молодий Завадка — лайдак, то своєю дорогою. Кожний хлоп однаковий, я то давно вже казала…

— А чого ж ти стрижеш усіх хлопів під одну машинку? — обстала за чоловічим родом Слава.

(Север, якщо з тобою розійдемося, то не тому, що ти виявишся лайдаком, — правда?)

— Тихо, Славцю, не перебивай…

— Чи я щось сказала? — запитливо повела по всіх очима Слава. — Я думаю…

— Хай Мариня не слухає Слави, хай Мариня говорить…

— Ого, вже бачу, і їмосць запалилися…

— Могла б Мариня культурніше висловлюватися…

— Е, пусте. Тут самі свої… Я ще хотіла про Стаху того… то пустий вітер дівка. Як то кажуть, не з однієї печі хліб їла… Кажуть, ніби той син Завадків… не знаю, я там поміж ними не була… хотів з нею пожити на пробу.

Олена кашельнула дипломатично в носову хустинку.

— Та що їмосць… наші панни — діти, чи що? Каже він їй: “Як ще зможеш дитину мати, то файс[77] женюся на тобі, а якщо ні — то бувай ми здорова…” А вона бери, дурна, та й згодися. Мудра, мудра, а тут здуріла. Досить того, коли вже стало погано коло неї… ніби той, коли вже набезпечно знала, що матиме дитину, бере і каже йому: “Так і так… Сталося, як ти собі віншував, а тепер женися зі мною”. А він — а ти ще, Славуню, борониш хлопів — каже: “А мені такої не треба. Я, — каже, — не хочу, щоб люди вираховували моїй жінці місяці, а потім, — каже, — аби пів-Нашого збігалося дивитися на дитину, до кого вона подібна”. От маєш, Славуню, що хлоп може. А ти кажеш… Тоді Сташка пораз-другий питає його: “Будеш женитися чи ні?” — “Ні, — каже, — не хочеться мені”. — “А мої весільні кошти?” — “Кошти, — каже він, — поверну до гроша, а женитися таки мене не заставиш”. Певне, ця могла б будь-кого зоритувати.

— Зіритувати[78], Мариню.

— Як знав, так звав, прошу паннунці! Сташка як почула таке, то вже ні слова не вимовила, а тільки гайда в ліс. Небезпечне там зажила щось, бо знайшли її на дорозі, і ледве теплу…

— То вона залишилася в живих? — вихопилося в Нелі. Мариня скартала її поглядом.

— А паннунця хотіли б, щоб вона з-за хлопця ганц[79] відібрала собі життя? Виздоровіла і вже знову, як ружа… Може, Завадка тепер лікті кусає собі… така краля…

Прислухаючись до базікання Марині, Ольга приходить до висновку, що тим істотним, що відштовхує її, панну Річинську, від класу того “типа”, є брак аристократизму духу, відсутність почуття тонкості того, що німці називають файнгефіль. Освіта, диплом (хоч “товариш” його і не має) — ці елементарні перепустки у вищу сферу в жодному разі не можуть заступити товариської культури людині з простолюддя.

Між богом і правдою сказати, що залишилося Олі в пам’яті з аористів та різних інфінітивів кум кон’юнктіво з латині чи з палеозойської та мезозойської ери в географії? З цілого курсу астрономії запам’яталася Олі одна астролябія, і то вона не певна, чи назва ця стосується галузі науки, чи вимірювального приладу. З морфології, анатомії, соціології та ембріології рослин разом з їх запутаними родоводами збереглася в її пам’яті одна пімпінелія анузус (ганус, з родини окружкових малоазіатського походження). Запам’яталося, що ганусовий олієць вживається для приправи горілки та як засіб проти вошей і корости. Мис Абукир, де відбувалася битва між англійським і французьким флотом за часів Наполеона, Ольга до сьогоднішнього дня плутає з Абу-Бекером, наступником Магомета, та Абусіром, персонажем з “Тисячі і однієї ночі”.

Знання можуть вивітрюватися з голови, але навіть ті, скороминучі, незримим рильцем різьблять у корі мозковій благородні зміни, що, удосконалюючись, передаються з покоління в покоління.

Жінки предків Річинських співали романси під звуки арфи, а чоловіки у вільні від воєнного ремесла хвилини читали Вергілія з пам’яті тоді, коли предки Завадків натирали тіло ганусом…

І тому, пане Завадка, не лише соціальне, як ви говорите, а перш за все моральне, естетичне становить непрохідну прірву поміж нами.

Хіба у нашій сфері не буває такого, що наречені розходяться перед шлюбом? Але в яку приховану і культурну форму прибирається цей малоприємний акт! У нас в кожному випадку, незалежно від дійсного стану, мужчина бере вину на себе. А як поступили ви, пане Завадка?

І що з того, що ви закінчили нижчу гімназію, де проходили латинь, граматику, алгебру та інші дисципліни, коли скандал — це ваша стихія? Як харкнути на долівку, так само мусите ви вжити грубого слова, бо це у вас така сама органічна потреба, як для мене почитати книжку чи послухати музику.

— Моя Мариню, навіщо так багато розводитись про ту цілу брудну історію? Між іншим, я чула не від кого-небудь, а від самої пані деканової, що після всього там таки відбулося весілля, хоч і без шлюбу. Щось подібне…

— А хіба я не кажу, що їмосць чули дзвін, а не знають, де він? Тої самої… відбулося весілля! Треба знати молодого Завадку! То таке вперте та заядле, що я не знаю… Якраз він по тім всім пішов би жити з нею… Але весілля таки було…

— Мариня думає, що говорить? Як може бути весілля без жениха чи там нареченого?

— А бачать їмосць, що було! А що мала стара Кукурбиха робити з стравами і печивом? Може, роздати жебракам, бо свині не було… на весілля закололи… Старі спросили гостей і забавилися, аж любо було… хоч та музика… а й могло її не бути…

— То й музика там була?

— Та то, прошу їмосці, Карольчині дівки Сташці бубон вибивали… щось там мусили мати з нею на пеньку…

Неля обурена:

— Це ж варварство! Татко розповідав, що колись в давнину був цей дикий звичай… Я думала, що з ним уже покінчено…

— Не Варвара, а Карольчині дівки, але паннунця їх не знають… викапані циганки… А я все своєї дурної… якби тому гунцвотові не запахла інша спідничка, то він Сташки не лишив би. Скільки часу ходив до неї… жили вже явно-славно, як чоловік з жінкою… сама мені стара розповідала… А тут… маєш, Гандзю, книш, раптом відхотілося йому дівки… Не інакше, я кажу їмосці, як батяр іншою закрутив собі фляки в голові…

— Що то Мариня верзе? — хоче Ольга схопити зміст Марининого базікання. — Завадка закрутив собі голову іншою?

Пробі! Та це ж вона, Ольга, є тією іншою, через яку Бронко відмовився від тамтої вагітної!

Оля знову схильна повірити, що його поведінка на концерті Мединського — то не хуліганська вихватка, а продиктований нестримним почуттям відчай!

Господи, її, малу господиньку, таку потульну, таку тиху, люблять до безпам’яті, до одчайдушності!

Окрилена свідомістю свого безумного впливу на мужчину, Ольга тріумфуючим поглядом поводить по всіх присутніх: ніхто, ніхто не здогадується, що це її справа, чому та пара розійшлася!

Гуманність, якої не треба було прищеплювати малій господиньці, бо вона сочила нею, наче береза соком навесні, натурою дана скромність, вроджена делікатність полишили в одній хвилині малу господиньку, віддаючи всю її на поталу інстинктові.

Щось туманоподібне до теперішнього душевного стану відчула Ольга лише раз у житті, коли в дитинстві, наперекір волі Марині, вибігла гола з хати у бурю з громами і блискавицями.

Був це єдиний бунт в її житті і коротка, як блискавка, перемога над чужою волею.

“А чи пасують до мене такої, як я тепер, ці меблі?” — сваволить у думках Ольга.

Чорні дубові буфети (креденси), оголені Катериною з срібла й дорогої порцеляни, ще дишуть старими добрими часами. Важкий, теж темний, круглий стіл з ногами у формі левиних голів з роззявленими пащами теж пам’ятає старі добрі часи. Старосвітський, шкіряний, колись темно-червоний, сьогодні почорнілий диван, з високим опертям та засмальцьованим кружечком від таткової голови на ньому. Дві ясні плями на стінах по картинах, що їх забрала на Джерельну Катерина. Низько опущена фаянсова нафтова лампа, яку, відповідно духові часу, перероблено на електричну. Пожовклі, безліч разів штопані фіранки. Невід’ємний фікус, з мовби залізним листям. Шерстяні червоні у зелені полоски портьєри, перев’язані алюмінованими ланцюжками (старосвітсько!). Шкіряні, з високими спинками і вигідними поруччями крісла до комплекту з диваном. Вони, як диван, теж до комплекту полинялі і витерті.

От і вся панорама їдальні панства Річинських.

Дух отця каноніка закам’яніло стоїть на місці. Роззявлені пащі дубових левів стережуть його мнимий спокій, такий мнимий, як вони самі…

На цьому фоні — я, мала господинька, така непричетна думками до всього, що тут твориться.

SOS, мамочко, SOS! Напроти тебе стоїть не мала господинька, а обманщиця, а ти не відаєш цього і надалі віриш їй.

Олена, яка любить час до часу уважніше спостерігати за котрою-небудь з дочок, ніби контролюючи себе, чи не допустилася якого опущення в контакті з дітьми, зупинилася на Олі. Боже милий! Як їй подобається ця пухкенька, як булочка, ясноволоса, з зарожевілими кінчиками вух, з пишними губоньками дівчинка!

Милуючись загадковою усмішкою, що грає на личку Ольги, Олена спроквола попадає в один з своїх блаженних, заспокійливих душевних станів: нічого поганого не приключиться їй, бідній вдові, поки цей ангел-хоронитель при ній.

Те, що друкарський челядник міг так закохатися у панну з вищого товариства, щоб аж покинути вагітну від нього дівчину, вповні зрозуміле для Ольги. Але те, що Бронко Завадка, будучи до безумства закоханий у неї, Ольгу, паралельно вів роман з міщанською дівчиною, — для панни Річинської річ незбагненна, а тим самим невибачлива.

Ольга Річинська вирішила втерти носа тому нашівському донжуанові.

При першій спробі Бронка Завадки заговорити до неї на вулиці вона дасть йому таку відсіч, що аж у п’ятах застигне тому фацетові.

Лежачи у ліжку з книжкою в руках (якої не читала), вона вимальовувала в уяві деталі цієї фатальної для Бронка зустрічі.

Тим часом Завадка, начеб передбачив, що за лавина збирається скотитися на його голову, вів себе коректно до образи. При випадкових зустрічах з Ольгою здоровкався досить стримано, не виявляючи найменшою гримасою чи жестом охоти зачепити на розмову панну Річинську.

Ольга мимоволі опинилася у досить дурнім становищі. Стільки галасу знічев’я!

Аби втихомирити своє бажання помсти, Ольга вирішила сама спровокувати розмову з тим “типом”. Видалося їй, що найприродніше буде, коли він “випадково” зустріне її біля кіоска з книгами, де він зупиняється (“претендуємо на інтелігента!”) щоразу, повертаючись з роботи.

Трюк вдався несподівано добре, Ольга прибрала таку позу, яка дозволила їй “помітити” Завадку щойно тоді, коли він знайшовся плече об плече з нею. “Впізнавши”, хто побіч неї, Ольга зробила рвучкий поворот (може, й заризикований) у протилежний бік. На щастя, Бронко тої ж миті загородив їй дорогу.

— О ні! — не підніс руки до кашкета, начеб про всяк випадок мусив мати їх обидві вільні. — Тепер ви так легко не втечете мені!

Мала нарешті безпосередньо перед собою те миле обличчя, яке стільки разів викликала уявою!

Морозне повітря зробило те обличчя якимсь тужавим, ніби напнутим, і вуглуватість ліній додавала йому ще більшої приваби.

Темне, синювате місце на верхній губі до того нервувало панну Річинську, що в котрійсь хвилині опустила очі.

— А я собі думаю: ви це чи не ви?

— Я, — відповіла з викликом у голосі, глянувши твердо.

Про себе думала: “Який же ти вродливий! На жаль, ти тільки — Бронко Завадка. Ти розумний, але ти й дурний, бо не відчуваєш, як ти мені шалено подобаєшся”.

Завадка вмить вловив неприхильний тон.

— Чого ви якась така до мене? Шкода вашого труда, бо з того й так нічого не вийде…

Зробила губами гримасу здивування.

— …бо сьогодні я не відстану від вас. Про це я вас чесно попереджаю. Можете фукатися, фиркатися, ображуватися, лаяти мене — однаково нічого з того не вийде. Я ж так давно, зрозумійте мене нарешті, не бачив вас зблизька… Я, — зам’явся, для чогось потер рукавицею щоку, — вперше бачу вас з цією памороззю на волоссі… Слухайте, ви направду не здаєте собі справу з того, яка ви… прекрасна?

Бронко був по-щирому певний, що Ольга свідома своєї вроди, а лише всякі правила, чи, як називав, штучки, їхнього товариського кодексу забороняють їй признаватись у цьому.

— Панно Олю, я хотів би вам сказати, але… Як то? Що це, власне, може вас обходити?

— Коли вже почали, то докінчіть…

— Я не хотів би, щоб ви подумали, що я рисуюся перед вами, чи як там… Але ситуація така, що в мене тепер страшенний голод на час… а сьогодні винятково маю вільну хвилину… І що за щастя! — і ви тут, ніби зоря з неба впала.

— А то не зірки падають…

— Як не падають? Скільки разів я сам бачив…

— То метеори…

— От бачите, що значить малоосвічена людина. Та я не про це хочу… Метеори, кажете. Ви теж метеор у моїм житті. Панно Олю, я вас прошу… підім от так перед себе, куди ноги несуть… Завтра я вже не зможу…

Ольга вдала, що вагається.

Взяв її, ніби пробуючи, легенько за лікоть. Перечекав хвилинку, яка буде реакція, а потім поволі, дуже обережно взяв її під руку, притиснув до себе.

Ольга зберігала цілковиту пасивність. Проте струм від доторку його пальців діставався до її нервів крізь сукно пальта, ватин, светр і рукав плаття. Запрагла повторення цього гострого враження і з робленою ненарочитістю налягла на його рам’я. Мусила посоромитися самої себе.

— А що скаже на це ваша наречена? — хотіла заскочити його цим питанням, але і це не вдалося їй.

— І до вас дійшли вже плітки? Слухайте, — в його голосі виразно далася відчути збудженість, — я страшенно радий… що ви… що ви… зволите цікавитись мною!

— А ваш характер не змінився, — завважила їдко. Хвилина дурманного обезвладнення відлетіла, і Ольга входила у свою роль. Попробувала увільнити свою руку, та він не допустив до цього.

— Не пущу. Не хочу.

— А я не хочу наражуватися на неприємності…

— Які?

— Ваша наречена може…

— О, вона може!

— Може вчепитися мені за волосся… У вас… водиться, що жінки тягаються за коси через чоловіка?

— І по писку б’ються! Ох, чорт би то побрав! Як не старався, а таки вирвався мені той “писок”! Но, будемо вважати, гарна панно Олю, що ви нічого не чули… А жінки в нас дійсно темпераментні… Але ви не бійтеся. Зі мною ніколи і нічого не бійтеся…

Вони пустилися вниз по вулиці Легіонів, за місто, минаючи вулицю Куліша.

— Я не вірю у вашу рицарськість, пане Завадка! Мужчина, який кидає дівчину напередодні шлюбу, і то ще… ну, ви самі знаєте… Ви дорікали мені, що в нас гнила мораль. А яка вона у вас? Як же ваша високоморальна ідейність може миритись з таким фактом? Як це назвати?

Бронко, примруживши очі, намагався здути кришталики паморозі з кучеря на лівій скроні у Ольги.

— Перестаньте, Завадка. До вас говорять, а ви бавитесь. То нечемно…

— Я чую кожне ваше слово, панно Олечко, але я… власне, з чемності хочу продовжити хвилину вашої уявної перемоги наді мною. Хай вам поки що здається, що ви поклали мене на лопатки.

— Ви… ви… може, хочете знайти якесь оправдання для вашого… негідного… нечесного… вчинку?

— І ще якого, панно Олю, і ще якого? — Він милувався нею, як милується нерозумний батько першим нецензурним словом свого одинака. — Коли б ви тільки знали, як ви подобаєтесь мені… така збуджена… така… громометаюча — можна так сказати? Ну, чого ви справді віддули губки?

— Ви хочете сіном викрутитися?

— Як ви сказали, панно Олю? Боже борони! Я і сіно? Отже, ви вважаєте нечесним, скажім просто, підлим той факт, що я покинув свою наречену?

— Так. Вважаю, що то підло з вашого боку. Я не хочу дальше говорити, але ви добре знаєте, що я маю на думці, коли мова про вашу наречену…

Олі не могло проскочити крізь зуби слівце “вагітна”.

— А, вже розумію! Тепер уже знаю… про що вам ідеться. Так слухайте, панно Олю: коли вже на те пішло, то Стаха не була моєю нареченою…

— А, не була формально вашою нареченою? Не носила перстенця від вас?

Ольга пристанула, повернулася до нього цілим обличчям, аби вбивчо зазирнути йому у вічі.

— От так і виглядає вся ваша моральність, пане Завадка. Високі слова в теорії, а у практиці…

— Я ще не скінчив, панно Олю.

— А що ви ще можете сказати? Ви вже сказали, що вона не була вашою нареченою. Хіба цього не досить?

— Дозвольте перебити вас і попросити вислухати мене до кінця.

Ольга вмовкла, закопиливши губи. Була ображена й зневажала.

— Так, я сказав, що Стаха не була моєю нареченою, бо вона була фактичною жінкою. Я жив з нею, до вашого відома…

От що доводиться вислухувати, коли вдаєшся в дискусію з неотесою! Добре їй так! Це заслужена кара за її непослідовність. Вибиралася на зустріч з наміром знищити морально того “типа”, а замість того почала кокетувати його як рівного собі…

— І ви покинули свою фактичну жінку після того, як дізналися, що вона має стати матір’ю? Гратулюю, пане Завадка! Значить… зводити дівчат здібні не одні буржуазні кавалери? Браво!

Бронко знову знехотя дмухнув на “заморожений” Олин локон на лівому виску. Глипнула зло на нього і засунула космик під шапку.

— Добре говорить мій стрийко, що такі, як ви… великі тільки на словечках.

— Ви тільки про це щойно говорили. І що шкодив вам той кучер, що ви його сховали під шапку?.. Так, я давно знаю, що про нас говорять такі, як ваш стрийко… А от ви не знаєте, що коли б Стаха була вагітна, то я не кинув би її навіть… навіть… заради вас, панно Річинська!

Такої цинічної нахабності Ольга таки не чекала від нього. Скипіла вся.

— Прошу вас, або ви відійдіть від мене, або дайте мені це зробити. Я не можу довше… я мушу додому…

— Як же ми можемо розійтися, не закінчивши такої цікавої розмови? З вами буває так, що покладете кудись недоїдений кусок хліба… от раз на зуб… І доти буде це вам заважати, доки не віднайдете того шматочка… Ви хочете, щоб наша недокінчена розмова… заважала вам так, як той недоїдений “раз на зуб”?

— Ви надто балакучі, пане Завадка, а для чоловіка це не завжди до лиця.

— А ви все ж таки повинні знати, що причиною причин, чому я зірвав з Стахою, є не русалка дністрова, а ви… ви!

“Боже, як я хотіла почути від тебе. Тепер можеш іти собі. Коханий, дурненький, коханий!”

— Боюся, що ви прорахувалися, пане Завадка. Там пірвали, а тут не впіймаєте, і взагалі, як ви смієте мені таке говорити… В тій хвилині звільніть мене від свого товариства.

— Слухаю! Прошу, ви вільні, — уклонився, обернувсь і потюпав кудись у бічну вуличку.

“Вернись! — крикнула за ним у думці. — Вернись!”

Бракувало їй розмови з ним, як того недокінченого шматочка хліба.

О, яким нікчемним видавався їй в тій хвилині той “тип” і яким, незважаючи на все, пожаданим — саме через свій чоловічий досвід! Ольга молилася не так, як колись: “Господи, відверни його від мене”, — а благала бога: “Прости мені, грішній, і пошли його мені”.

Можна вірити в бога в трьох особах, можна вірити в чорного бика, можна в ніщо не вірити, але що людина приходить на світ уже з своєю долею — це істина. Слушно щодо того говорить польське прислів’я: “Цо ма вісець, то нє утоні”[80].

І старий Завадка був у цьому твердо переконаний.

Отож долі заманулося, щоб Йосиф, той самий колишній Юзик Василя Завадки, був у своїм житті ще й редактором. Занесено цей пункт у протокольну книгу людських доль, і тепер якими кривульками не тягалося б його життя, а редактором, хоч, може, й ненадовго, хоч на старість, а все ж таки він має бути.

І не подумайте, що Йосиф Завадка хоч мізинним пальцем кивнув, щоб потрутити справу свого редакторства вперед. Власне, що ні! Доля так покерувала, що цей гонор сам прийшов до нього в хату.

Майстрував старий Завадка того дня, як звичма, в себе під повіткою. Десь люди, слухайте, з шкіри лізуть, щоб виїхати на літнисько[81], а для цього немає кращих Ворохт та Яремчів, як у теплі дні праця в його майстерні. Людина, слухайте мене, звивається за роботою, кров розігрівається в жилах, починається циркуляція по всьому тілі, а тут тебе холодком, ніби віялом, провіває, а простудитись не дає, бо ти весь час у русі. Чи треба ще кращого санаторію?

Але не об цім річ.

Дивиться Йосиф, а в його ворота завертає Борис Каминецький ще з якимсь незнайомим чоловіком. Каминецький, як видно, просто з роботи, бо не встиг і рук витерти від фарби, а тамтой, це й на перший мет ока видно, з інтелігентів. Зрештою, дурному сказати: сірий реглан, черевики, хоч і замарані свіжим болотом, але видно, що були вичищені на глянц, капелюх — такого у Нашому і за виставою не побачиш — і поголений у будній день, як до шлюбу. І з лиця собі отак нічого, симпатичний, та фігура слічна[82].

— Ми до вас, пане Завадка, — починає Каминецький, хоч, може, насамперед годилося б познайомити його з незнайомим чоловіком, — але кому тут дивуватись?

“Та певно, що до мене, — міркує Йосиф. — Бо інакше чого вам було заходити на моє подвір’я?”

— То, може, прошу у хату?

А в хаті той у реглані репрезентувався як представник фірми “Фелікс”, що виробляє електричні лампочки і грілки. Електричні грілки, прошу зважити, — це новинка не лише в Галичині, але й у цілій Польщі, без якої людина у віці пана Завадки ніяк обійтися не може. Прошу, він задемонструє. Де тут включатель? Хай пан Завадка подивиться добре: ось тут регулятор. Тепле — римське один, гаряче — римське два, дуже гаряче — римське три.

— Люкс! — вигукнув Борис.

Оцей легковажний вигук і призвів до того, що Йосиф Завадка вийшов з себе.

— А ти що, слухай мене, маєш обіцяне баришівне? Тебе хто просив наводити мені на хату незнайомих людей? Ти що, слухай ти мене, вже мене ввів у графу інвалідів? А може б, ти своїй мамі зафондував таку електричну грілку? Дивіться на нього! Ану, прошу, забирайтеся мені з хати, і аби я тут вас більше не бачив, за перепрошенням!

Певно, пізніше всім трьом було таки досить маркітно, коли виявилося, що Борис з тим у реглані зайшли зовсім чого іншого.

А хто тому винний, слухайте ви мене? Не треба було Борисові досипати до вогню отого “люксу”, і все!

І так дізнався Йосиф Завадка, що в Нашому має виходити легальна (чи ж інакше вели б з ним мову?) селянсько-робітнича газета. Розуміється, не буде вона себе афішувати такою, але загальний напрям… Одне слово, їм ясно, що Завадці — ясно.

— Гм, — міркує вголос Завадка, — газета-то взагалі добре діло, але чогось-то Нашому не щастить на друковане слово. Прикро про це говорити людині, яка живе з того друкованого слова, але що правда — то не гріх, а що торба — то не міх. Скільки-то в Нашому, слухайте мене, вилуплювалося тих газет на світ, і всі вони, за винятком жіночої газетки, скоро гинули, мов індичата у сльоту. От і Каминецький може підтвердити, що дійсно так було. Правда, Борисе?

— Ми це знаємо, — трохи начеб незадоволений скептицизмом старого наборщика, з гідністю відповідає незнайомий. — Все дійсно було так. Але газета, про яку йдеться, дуже мало, а то й нічого спільного не матиме з тими недоносками, що про них згадує товариш Завадка. Отакі-то справи, товаришу Завадка. А до вас прийшли ми, бо знаємо, що ви людина чесна і…

— Гм, та ніби досі вважали мене за такого люди.

— Знаємо, що ви ще австрійський соціаліст.

— Я не з тих, слухайте мене, що міняють шкіру, як ящірка.

— В Нашому вас знає і поважає мале і старе.

— Цього я вже не можу судити, хай інші скажуть.

— От ми і є ті інші, товаришу Завадка. Ми до вас відносно тієї газети, що вже з весною повинна виходити…

— Перепрошую вас, товаришу, і тебе, Борисе, якщо ви маєте на увазі друкарську справу, то я вже не того. Але в мене є син. Спеціаліст — перша кляса, і чотири кляси гімназії теж на зарінку не валяються. В разі потреби, це я кажу істинну правду, можна його і директором зробити. Витримає, бестія. Що ви на це обидва? Це я не тому, що він син мені. Ось нехай Каминецький сам скаже…

— Не директора друкарні ми питаємо, Завадка, а редактора для газети, про яку йшла мова.

Тоді ще Йосиф Завадка не знав, що у протокольній книзі людських доль стоїть коло його прізвища слово “редактор”, і тому можна уявити собі, яке враження зробили на нього ці слова.

Якби не знав, хто такий Каминецький Борис, то, їй-бо, був би подумав, що цей панок у реглані прийшов, щоб посміятись з старого друкаря.

Каминецький, мабуть, зауважив, що ця пропозиція приголомшила Йосифа, бо зразу ж узявся розтлумачувати:

— То так, пане Завадка, фактичним редактором газети буде хто інший… будем усі…

— Дуже мені приємно, — бевкнув Йосиф, бо що міг інше сказати?

— Газета вже робиться, до вашого відома. Потрібно лише людини, яка б перед староством офіціально підписувала газету, як відповідальний редактор. Попросту ви мали б бути підставною особою, — розумієте? Газета вже робиться, і у вас за неї голова не болітиме.

Йосиф Завадка розуміє, хоч той Борис міг би і тут бути огляднішим у слові. Що значить у нього не болітиме голова за газету? А може, і серце його болітиме за неї, як болить за долю всього трудящого люду?

— Ясно вам, товаришу Завадка? — запитує незнайомий довірочно.

Ясно. Аякже, не перший рік Йосиф Завадка працює в цьому фаху. Слава богу, мав з ним справу ще за небіжки Австрії і знає, що таке відповідальний, чи то пак підписний, редактор. Що ж, як треба, то він з радою душею послужить громаді, як то кажуть.

Гості посиділи ще трохи, незнайомий спитав про стан здоров’я господаря дому, похвалив його майстерню на свіжім повітрі, завважив, що це особливо корисно для людини, яка понад половину свого віку провела у друкарні, попрощались гречно і вийшли з хати.

Завадка, як годилося господареві, пішов за ними аж до воріт, постояв ще хвилину, дивлячись їм услід, а потім поплентався до своєї майстерні. Долото в руку взяв, дзьобнув навіть ним разів зо два, але на тому і крапка.

Почував, що втратив апетит до роботи. Так його ошелешила оця звістка про редакторство.

“Згода, — метикував, — підписний редактор — це лише фірма. Але чому тоді, слухайте ви мене, не звернулися з цією пропозицією до першого-ліпшого безробітного з вулиці, а вибрали саме його, Йосифа Завадку? З того виходить, коли подумати на хлопський розум, що й підписний редактор мусить бути якась фігура? А крім того (як добре, Павлино, що чоловік може час до часу поговорити з собою!), хто з пересічних, звиклих, як кажуть у Нашому, людей знає, що відповідальний редактор — це тільки підставна особа? Таж для дев’яноста дев’яти з половиною процентів нашівців Йосиф Завадка буде справжнім редактором. Гей, Юзик, слухай мене, чи твій тато, чи твій дід думали коли, що біля прізвища Завадків стоятиме слово “редактор”?”

Може, хтось не йме віри, але Йосифові Завадці в цю хвилину дуже шкода, що розбилося його посвоячення з старим Кукурбою. Хто як хто, а сват зрозумів би його в новій ролі. Той гине за політикою, як циган за музикою.

На порозі хати з’явилася Павлина. Має жінка добру звичку зникати з очей, коли хто з чоловіків навинеться на обійстя.

— Чого приходили? — відразу, дивись, напала на чоловіка.

Суперечливі почуття шарпнули грудьми старого Завадки: і кортіло йому похвалитися перед жінкою честю, що йому зробили добрі люди, і начеб стримував його від цього острах, що Павлина, хоч і золота жінка, неспроможна буде зрозуміти його гордої чоловічої радості.

— Ти що, прийшла протокол з мене стягати? — хоче Завадка веселим тоном прихильно настроїти жінку до себе і до всієї справи, але затія не вдається.

Павлина не вірить його показовій веселості і залишається при сліпім неспокої, що починає скипати в ній.

Чого приходив Борис з незнайомим? Чого їм треба від її мужа? Чому люди нарешті не забудуть дороги до її воріт?

— Гість в хату — бог в хату, — перекривляє вона мовчазного Завадку, ніби відгадуючи його думки. Ого, вона знає тих “богів”! Через них не одна жінка, не одна мати товче головою об стіну. Агі, не бувало так, щоб прийшов хтось чужий у хату, а за ним добро посунуло в її дім, а все навиворіт, а все навиворіт!

— Чого Каминецькому потрібно? — запитує вона ще раз.

Добра птичка той цілий Борис, нема що казати! Хлопові під сороківку, а він і досі ходить нежонатим бугаєм, без родини і пристановища. Сам волоцюга й інших береться розволочувати. Досить уже Бронка зводить з путі (синок думає, що мати сліпа, а в неї тим часом очі бачать краще, ніж совині вночі), — а тепер уже з старим гешефтів шукає?

Скажете, може, що її Йосиф уже старий і тому по той бік всякої підозри та небезпеки? Якраз! Таке ще можна про жінку подумати, але ніяк не про хлопське насіння. Це ж бо про них склав народ приповідку, мовляв, у старій печі сам чорт палить!

Її Йосиф, щоправда, з природи статечний, розважний, коби не один той недостаток, що господь його чоловіком створив. Павлина не вірить у розсудливість чоловіків, як у невинність сучасних дівчат.

— Павлино, жінко, чи ти віриш у призначення?

— Я тобі про попа, а ти мені про попадю. Питаю тебе втретє: чого приходили?

— Це я тобі скажу, певно, що скажу, але ти насамперед відповіси на моє запитання: віриш у призначення чи не віриш?

Переступає Павлина поріг і йде аж під повітку до старого, тиче своїм носом мало що не до самого його рота: випив з тамтими, до холери ясної, чи яка біда, що верзе, ніби з гарячки?

— Чи ти розумієш, що я до тебе говорю, чи не розумієш? Я тебе питаю і не можу допитатися, чого заходив Каминецький ще з якимсь?

І знову прошибає груди Завадки болючий шарп: признатись жінці, яка його честь зустріла, чи краще дати собі спокій з бабою?

По якійсь хвилині починає оглядно:

— Коли люди заходять, то, видко, слухай ти мене, що я ще потрібний людям. Гірше було б, жінко, якби й пес з кульгавою ногою не дивився в мій бік. Так я собі думаю, не знаю, як ти…

— Та я бачила, що заходили, — але чого їм від тебе було потрібно? — вперто торочить своє Павлина.

Не спекатись Йосифові бабської цікавості.

— Видиш, має виходити газета в Нашому, і вони приходили просити мене…

Газета? Це слово міняє ставлення Павлини до гостей. В уяві Завадкової газета — серйозна і корисна людям справа. Сама малограмотна, але завжди рада, коли чоловік чи син прочитають їй з газети яку-небудь цікаву сторінку. Ні, ні, проти газети Павлина нічого не має, тільки от що…

— Чи тобі здоров’я дозволить знову іти до друкарні?

Важко, дуже важко свідомому чоловікові вести дискусію з темною бабою, будь та баба і його шлюбна жона.

— Слухай ти мене, потрібний я їм не як друкар, а як редактор, во! І вони приходили питати, чи я б…

Відчиняє Павлина губу і так застигає з нею, наче з відкритим гаманом.

— Ти… редактор? То вони хіба хотіли тебе на сміх взяти. Та ти, сирото, певно, вже й писати відвик… Редактор!

— Ти, слухай мене, коли не розумієш, то не гавкай! — пригримує з серцем Завадка на жінку. Вжалило його в живе місце саме те, що бісова баба мала рацію. Бо таки правда, що він уже й сам не пам’ятає, коли держав ручку в пальцях. Воно так: до суду не визивають, поліція, слава богу якось обходить, а коли раз на місяць листоноша принесе пенсію, то він сам і заповняє переказ, бо ж знає, що завжди пару грошів перепаде йому за цю роботу. А як двічі на рік зайдуть до хати з колядою чи писанкою на “Рідну школу”, то Бронко розписується на листі за весь рід Завадків. Воно так то так, а як пронюхала це клята баба?

— Я ж говорю тобі, як жінці, а ти ніц, слухай мене, не розумієш. Я маю бути відповідальним редактором. Але що тобі говорити, коли ти темна, як табака в розі? Відповідальний редактор — це, слухай, жінко, такий редактор, що має тільки своє прізвище дати газеті, во! От, непричком… — мало не зіслизнуло йому з язика, що таким редактором могла б бути і вона, Павлина, аби тільки підписатись зуміла. Ще цього бракувало, щоб він зрівняв редактора з малограмотною хатньою господинею! (Його одруження з тією малограмотною людиною — це чисто приватна справа Йосифа Завадки, прошу я вас). — Видиш, робота такого редактора не дуже важка. Та й взагалі, слухай ти мене, коли та якої роботи я боявся? Одним словом, як то кажуть, міркую, що й тут дам собі раду.

— А що ти з того матимеш? Тобто скільки плататимуть тобі місячно, чи тижнево, чи як уже там?

Скільки плататиме старому соціалістові його газета за почесну роботу?

— Таку посаду не оплачують, Павлино, бо це гонорова справа, — розумієш, жінко? Ні, бачу по твоїх очах, що ти не зовсім розумієш, що до тебе говорять. Ну, во, для прикладу церковні брати і сестриці. Їм теж ніхто не платить за їх працю в церкві. Зрозуміла нарешті?

Павлина слухає і не слухає, що говорить їй Йосиф. Її увага поглинута новою думкою, що раптом шпигнула їй мозок: як це так? Хтось інший буде грошики отримувати, а відповідати за все має Йосиф? То ні по-якому. Бо ані по божому, ані по людському законові. Гонор, гонор — ади, знали, на яку вудочку впіймати старого! А чому вони, коли такі добрі та гречні, не беруть собі тих безплатних гонорових посад, а тобі не дають тих гірших за гроші? Добре то вона казала, що до її воріт нічого доброго не приб’ється.

— Гонор! Гонор! — роз’ятрюється, ніби ватру роздуває в собі. — Гонори вже позад нас, чоловіче, разом з нашими молодими літами, і не вернуться вони до нас, як наші діти з того світу. Тепер для нас з тобою, Йосифе, залишився тільки один гонор: просити в бога легкої смерті та просити.

Йосиф сам не впізнає себе: баба змиває йому голову, як бахурові якому, а він лише очима кліпає.

Постарів ти, видко, Завадка, коли вже бабський лад бере верх у твоїм домі! Та не про це тепер ідеться Йосифові. Коли двоє живе разом так довго, як він з Павлиною, то вже й сам чорт не розбере, чиє зверху, а чиє зісподу. Йосиф за щось інше має глибокий жаль до жінки. Не розуміє Павлина, що для мужчини, хай і в його віці, хай

і пенсіонера, хай і покрученого ревматизмом, як оце він, найкращі ліки проти хвороб і старості — це щоб люди, як то кажуть, мали нас за людей.

Але жінка може розуміти чоловіка тільки на коротку годину в ліжку, а поза тим у неї розум квочки, хоч, може, й серце золоте, як у його Павлини. Так воно вже є, Йосифе, і нічого ти не переіначиш, хоча б тебе й головним, а не те що відповідальним зробили.

Павлина подається своєю важкою чоловічою ходою назад у хату. Вона ображена, розчарована і не на жарт стривожена.

“Чого ти шукаєш, чого тобі бракує, чоловіче нерозумний! Чи ти хоч раз-разісінький не мав на неділю чистої сорочки? Чи, може, не заставав обіду впору на столі? А чи, може, лягав коли в брудну постіль? Чи хата в тебе застоюється неметена? А чи посуд засмерджується немитим?”

Та що тут багато говорити! Доки світом правитиме мужчина, доти на ньому не переводитимуться війни й кримінали, — приходить до такого безнадійного висновку Павлина, зникаючи у чорних челюстях сінешніх дверей.

Недобрим знаком вважала Павлина для себе й те, що обидва її чоловіки ніколи нічого не розповідали один одному, не радились між собою щодо тієї газети, за яку мав Йосиф відповідати. З другого боку, воно правда, що старий ніколи не пестив сина словом (хіби, може, як той ще повзав по землі). Завжди боявся, що зайва ласка може розпустити бахура. Але така близька та рідна їм обом справа, як газета, — і тут ані слова? Це вже будь-кому може видатись підозрілим. Павлина спочатку думала, що вони, може, криються від неї, баби, з своїми чоловічими, розмовами. Пробувала, підкравшися навшпиньках до дверей, підслухувати або, перша лягаючи в ліжко, вдавала, що заснула твердим храповицьким. Нічого не вдавалося їй вистежити. Сиділи один перед одним, як і колись, мовчки, кожний зайнятий своїм ділом, а Павлина й надалі мучила себе здогадками.

Все ж таки треба признати, що в дечому Павлина мала рацію, бо мовчання обох чоловіків, коли йдеться про газету, не було ані безпідставним, ані нормальним.

Бронко обурювався, що батько, завжди такий розсудливий, в цьому випадку начеб загубив здоровий глузд. Добре знаючи старого, Бронко був би ніколи не припустив, що те бутафорське редакторство так закрутить йому голову.

З другого боку, Йосиф, помічаючи на собі іронічні погляди сина, уникав потрапляти синові на очі, проте зраджував свій стан безліччю вчинків. Він, наприклад, майже зовсім закинув свою майстерню під повіткою, де раніше пропадав цілими днями. Тепер він весь, тілом і душею, був у редакції, виконуючи добровільно взяті на себе обов’язки господарника, сторожа, прибиральниці. Допомагав пічникам перекладати печі (а після цього сам виносив сміття і змивав підлоги) у двох кімнатах. Додержуючи економії, сам на плечах тягав столи і крісла до редакції, ніяково про це говорити, але й вікна у приміщенні помив сам.

І вперше в житті Бронкові було трошки соромно за свого старого.

Або таке: Йосиф Завадка купив собі нові окуляри. Це добре, бо старі не лише номером не підходили (батько придбав собі їх ще тоді, як пішов на пенсію), але й були без держальців, на саморобних дротиках. Проте скільки Бронко не говорив батькові, що окуляри треба замінити, — і все одно, що горохом об стіну. А тепер, звісно, відповідальному редакторові не годиться в таких поламаницях показуватись на люди.

Колись галстук і святковий піджак батько одягав лише в неділю чи в свято, а тепер зранку в будній день відповідальний надягали на шию галстук, ніби зроду-віку не розлучалися з ним.

Недавно, шукаючи за чимсь на етажерці з книжками, Бронко знайшов зошит, весь списаний одним і тим самим словом “Завадка”. Сердега вправлявся у гарному редакторському підписі.

Тим часом Йосифа Завадку з свого боку обурював син. Шмаркач гадає, що його батько з’їхав з глузду і не здає собі справи, що таке відповідальний редактор і які його функції. Слухай ти мене, синульку, ти ще мамі в животі ногами фікав, як твій батько вважався вже досвідченим друкарем, — зрозуміло?

І Павлина помиляється, коли думає, що старому (ади, яка молода мені знайшлася!) вдарили гонори до голови, ніби гаряча брага на меду. Гонор для мужчини — солодка річ. Йосиф не стане сперечатися про це, але солодша від нього є помста. Так, помста, слухайте ви мене! Йосиф Завадка ні на мить не сумнівається, що друкарськими роботами в редакції буде керувати він. Так, він, досвідчений, старий друкар і пенсіонер. А тепер Йосиф Завадка побачить, як забігають навколо відповідального редактора (а чого ж, коли треба, то й офіціального титулу можна вжити, не крадений же він) різні зілінські, філіпчуки та вайнштоки. Колись Йосиф ходив до них на поклони, а тепер вища сила скерувала його долю так, що вони потрудяться на нього.

Тільки той, хто ціле життя наймався, може зрозуміти, слухайте мене, яка це насолода — наймати своїх вчорашніх господарів!

От Філіпчукові, для прикладу, він скаже таке:

“Пасувало би українській газеті друкуватись в українській друкарні, але тому, що ви, пане Філіпчук, у свій час пошили мене і мого сина в дурні, я віддам газету Зілінському. Не подобається вам? Мені теж, слухайте мене, дуже не подобалося, коли ви мені в очі брехали та ще брехуном хотіли мене зробити… До побачення, пане Філіпчук, більше не маю що вам сказати”.

А Зілінському Леонові може такої заїхати:

“Що ж, Леоне, я тебе знаю ще хлопчиськом. Твій батько погано повівся з нами, його товаришами, але ти ще більший шуя від нього. А я тобі колись говорив, пригадай собі, що мій син, слухай ти мене, і перевертнем не стане, і друкарем буде. Що, на моє вийшло? Я б тобі з радої душі дав друкувати газету, коби ти хоч трохи меншим лайдаком був, як ти єси. До побачення, Леоне, можеш замкнути двері з тамтого боку”.

Залишається один Вайншток. Може, він і порядніший від Філіпчука і Зілінського, але йому не зможе Завадка віддати друкувати газету, бо то єврейська фірма.

Отож, мабуть, доведеться друкувати таки в Філіпчука (все ж таки Бронко там працює), але заки дістане пан шеф замовлення у Йосифа Завадки, то змушений буде не раз і то низенько, йому вклонитись.

Старий Завадка своєю ревністю до діла свідомо й несвідомо на кожному кроці робив рекламу новій установі.

Не дивина, що вістка про його редакторство дійшла до Річинських. Сенсацію цю, як звичайно, принесла Мариня з базару.

— Хай мені їмосць витлумачать, — атакувала вона Олену, хоч побіч сидів юрист доктор Гук, — як це може бути, щоб такий Завадка, от таке ніщо, — видно було, що стримується від більш точного епітета, — мало редактором бути? То як немає вже різниці між паном і Йваном, то я не хочу на світі жити!

— Моя Мариню, я Марині сто раз говорила, щоб Мариня не вірила всьому, що на базарі говорять… не приносила тих сенсацій до хати.

— Я перепрошую, пані добродійко, — тактовно вмішався в суперечку доктор Гук, — випадок, що про нього згадує Мариня, в наш час не є з категорії неможливих.

— Їмосць чують, — злорадісно блиснула очима в бік Олени Мариня, — чують їмосць, що пан доктор кажуть?

Олена була незадоволена втручанням доктора Гука в розмову, а головне тим, що взяв Мариню в оборону. Змовчав би, і не потрібна нікому дискусія на тому і урвалася б. Тим часом доктор Гук почав набирати ораторського розгону:

— Демократія, прошу пані добродійки! Ми не здаємо собі справи з того, що світ міняється буквально в нас перед очима. Спрощуються, прошу зважити, всі форми життя. Візьмім для прикладу моду. Пані добродійка самі носили ще сукні по землю, правда? І взагалі пані того часу…

— І шнурівки, прошу пана доктора, — вислужилася Мариня. — Та я сама ще шнурувала їмосць так, що, аби-м така здорова була, коліном втискала живіт у шнурівку.

— Мариню, Мариню ніхто не просив… хай Мариня йде до кухні і готує чай.

— Агі, вже й правди сказати не можна! Бо то встид, чи що? Най би встидались ті, що були придумали таку моду! Але у нас усе так… аби тільки все затаювати.

— Мариня чула, що Марині сказали?

— Ще-м не оглухла, слава богу…

— От мода, — перечекав доктор Гук, поки Мариня замкнула двері за собою (дівка неможлива своєю фамільярністю, а всьому винна сама пані Олена), — вона теж пройшла цікаву еволюцію. Пічнемо від греків, які полюбляли моду просту і доцільну. М’який уклад фалд вільного одягу підкреслював лінії тіла… Вигідне взуття… власне, сандалі у великій мірі спричинялися до граціозного ходу. Потім наступає готик… стрункий хлоп’ячий силует. Характеристичний одяг для тієї епохи — це так званий міпарті: кожна ногавиця іншого кольору, а короткий кептарик теж з різнокольорових двох частин.

— Пане докторе, це поважно?

— Славуню, як навчуся говорити неправду, то зголошуся до тебе. Чи маю продовжувати?

— Але прошу, пане докторе, так цікаво…

— Епоха Ренесансу, наприклад, в протилежності до готика, фаворизувала сильний чоловічий квадратний силует. Буфасті рукави поширювали рамена, короткі штани демонстрували сильні литки, а великий плоский берет скорочував фігуру. Барок, прошу панства, — це монументальність і прикрашування в архітектурі… а в моді зробив обов’язковою перуку… перука на голові і вираз, повний гідності, на обличчі…

— А як відбився в моді стиль ампір? — спитала Зоня.

Гук усміхнувся:

— Не знаю, Зонечко, чи ти хочеш похвалитись, що ти чула про такий стиль, чи мене піймати на ігноранції[83]. Ампір… Тобі, очевидно, ідеться про жіночу моду? Зразком, хочу сказати — найкращим її зразком, того часу є найелегантніша жінка тодішньої Франції Жозефіна, жінка Наполеона. Увіковічнив її разом з дамами двору, розуміється, і моду того часу, придворний художник цісаря Давід в його насправді знаменитій картині “Коронація Наполеона”.

— А в той час кожний король мав своїх придворних художників, правда, прошу пана меценаса?

Доктор Гук не вважав за належне відповідати на таке наївне питання.

— Коли мова про Давіда, то він був взагалі безпринципна людина, хоч критика і зачисляє його до видатних художників французького неокласицизму.

— А чому безпринципний, чому?

— А як ти це собі уявляєш, Славуню? Як погодити одне з другим? Бути активним учасником революції, а пізніше — придворним художником Наполеона, хоч такі випадки в історії траплялись. З Гойєю, наприклад, навпаки. З придворного художника став художником іспанського повстання проти армії Наполеона, і взагалі… Одним з найбільших антивоєнних художників всіх часів… Його аквафорти “Страхіття війни” — дійсно… жахливі… Жахливі тим, як під впливом війни людина може перемінитися в дику бестію… Але залишмо історію, хоч вона і цікава… От сучасна мода, що сукенечка зовсім вільна і врівень з колінами, та ще й босоніжки. Хто в наш час, пані добродійко, чув про такий гатунок взуття, як босоніжки? Прошу мені дарувати, але я вважаю, що вже сама назва звучить непристойно. Поняття, пані добродійко, міняють свою суть. Іде безкровна революція на всіх відтинках життя. А візьмім, наприклад, Мариню. Чи пані добродійка не вважають, що за життя покійного Аркадія вона вела себе скромніше? А щодо Завадки, то він може бути редактором. В наші часи такі казуси можливі. Не знаю тільки, котрий з них, старий чи молодий?

Ольга, що, як звичайно в цю пору дня, сиділа з ногами на дивані й в’язала філє, похнюпила голову ще нижче, а пальці, що ніколи не лінувались, запрацювали з ненормальною жвавістю.

— А що їх — два брати чи батько й син? — з ввічливості до приятеля родини поцікавилася Олена.

— Батько і син, пані добродійко. Чому я кажу? Бо син — це вже як би напівінтелігент. Ходив щось два чи три роки до гімназії…

— А що вони будуть редагувати? — вийшла з дівочої заспана Зоня. Вона одна з сестер щодня після обіду лягала, бо, за її словами, такий пообідній сон не лише заспокоював нерви, але й чудесно діяв на шкіру лиця, що спричиняла стільки турбот своїй власниці. Тема розмови змусила її піднятись з ліжка.

— А що вони можуть редагувати, Зонцю? Якусь чергову просовєтську агітацію і пропаганду.

— Так? І ви про це так спокійно говорите, пане докторе? А що ми, я маю на думці українську інтелігенцію, протиставляємо цій просовєтській агітації і пропаганді?

— Ти мене не питай, Зонцю, такі речі, бо я ще з тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року перестав займатися політикою як такою…

— Та що пан доктор наговорюють на себе, — обстала за Гуком Олена. — Скільки ж то років було панові докторові у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому?

— Мав уже стільки, що міг носити кріс. Та хіба пані добродійка не знають, — страшенно здивувався і образився доктор Гук, — не говорив про це пані добродійці покійний Аркадій? Ет, молодість, романтика, пані добродійко, чоловік ладен був крапля за краплею віддати свою кров за Україну, — а що вони з нами пізніше зробили? Коли до мене дійшло, що пан міністр за державні гроші купив собі села, — шлюс міт дер лібе[84]— я скінчив з політикою. І тепер не вірю жодній, з-під якого прапора вона не була б. Про що ми говорили? Ага, про Завадків. Мушу об’єктивно визнати, що Завадка — сильно розвинений хлопчисько, я навіть сказав би — інтелігентний, що при його приємній зовнішності…

— Якби не та вада, що комуністичного духу, то пан доктор може посватати котрусь з нас за нього, — зіронізувала Зоня.

Ольга ще більше зіщулилася. Мала враження, що ховається від переслідувача, який ось-ось потрапить на її слід, і вона загине.

Боже, боже, чи думали коли-небудь, що вона, мала господинька, буде від мами і сестер ховати в серці таку таємницю? Сидять усі гуртом, дружньо говорять, і ніхто з них не здогадується, що вона, Ольга, біля них, але не з ними, не знають, що біль, який вони завдають їй своїми словами, відділяє її від них колючим заіржавілим дротом.

Так, біль так само важко приховати, як і радість. Одне й друге випромінює з людини поза своєю волею і свідомістю.

Не міг і доктор Гук не спостерегти, що мала господинька якась не своя.

— А чого це так принишкла наша мала господинька?

Якою жалюгідною мусить бути усмішка в людини, що говорить неправду!

— Це вам так здається, пане докторе. Може, я трошки перепрацювалася сьогодні, і все.

Під ослоною цієї фальшивої усмішки Ольга виходить до кухні, бо їй гидко сидіти поміж своїми і обманювати їх.

Мариня збирається нести чай у їдальню. Господи, така сервіровка для того, щоб поставити на стіл голий чай з пісним хлібом і ложкою тогорічного повидла!

Крізь прочинені двері чути, як Мариня розповідає про свої базарні успіхи. Вона знайшла новий спосіб набирати покупця: коли виходить на базар, то поводиться так, буцім у неї під полою крадені речі. Для чого це? А для того, що крадені речі збуваються за безцінь, — це раз, а по-друге, до таких речей ніхто надто довго не приглядається, а купують їх гальпаль, і готово. Таким чином, вона всякий домашній шмельц продає за пристойну ціну.

Олена почала було обурюватись такою нечесною грою, але Мариня з місця офукнула її:

— Як їмосць такі мудрі, то най самі постарають грошей до хати.

Олі стало соромно, просто соромно за маму, за доктора Гука, за Мариню, за всіх разом, і, щоб відійти від цих розмов, наопашки накинула Маринин кожушок і вийшла на веранду.

Наставав вологий, з запахом талого снігу вечір.

З-під крон дерев, з-під парканів і закутів поміж будовами виповзали, ніби видобувались з надр землі, сутінки. Повзучі чорні тіні не були у жодному взаємозв’язку з тим, що творилося в цю пору на небі. Сонця вже не було, але пурпурові відблиски на заході зайняли спокійні за дня хмаринки, а вони, ніби тільки чекаючи цього, запалали нестримною пристрастю на все небо.

Траурні плями на землі і симфонія кольорів на небі викликали підозру, що небо і земля погнівалися і не хочуть знати одне одного.

Ольгу оповило невтішне почуття самотності і безнадії, що часом навіщає людину, коли перед її очима згасає сонце.

З акта оскарження, який недавно вручили Марічці, виходить (тут такі адвокати, що хоч і шкіл не кінчали, проте параграфи знають краще, ніж дехто “оченаш”), що можуть звільнити її або після суду з зачисленням слідчого арешту, або може ще й чотири зими та чотири літа прокапарити в цих запліснявілих мурах.

Радять їй тут жінки: не будь дурна, візьми собі доброго гавкуна, бо пропадеш.

Добре радять, та коли б ще вміли порадити, звідкіль її батькові взяти грошей на адвоката, то було б зовсім, як має бути. Однак такої порадоньки ніхто Марічці не подасть, та й не дуже вона їй потрібна, правду сказати.

Буде боронитись сама, як уміє, а якщо й програє, то хоч жаль серцю не буде, що задарма батькову кервавицю розтратила.

Аж одного дня, таки зараз після обіду, викликає Марічку ключник:

— Іди, Мартинчук, будеш з адвокатом говорити.

Марічка, замість втішитись, ще дужче зажурилася: йой, не знати, що заставили, що продали з дому тато з мамою, що таки стягнулися їй на адвоката. Переказувала їм двічі, щоб про жодного адвоката й гадки не мали. Ой, чому не послухали її?

Була така лиха на своїх, що й з адвокатом не дуже-то хотіла бачитись.

Уявила собі, що застане у вахтерці молодого, зализаного, м’ятного панка з блискучими нігтями (трохи подібного до слідчого, що вів її справу), але коли побачила літнього шпакувастого чоловіка, то відразу втихомирилася.

— Ти Мартинчук?

— Я.

— А я твій адвокат. Доктор Гук. Буду боронити тебе. Познайомився я вже з твоїм актом оскарження. Так. Тепер розповіси мені, як то було з тим поліцаєм. Тільки мені говори вже правду. За що хотіла ти відкусити йому ніс? Мені це не подобається. Пахне канібальством. Канібальство — це людожерство, розумієш? Ти до школи ходила? Географії вчилася?

Але що це все докупи має спільного з її справою? Вже як витратилися тато на гавкуна, то не могли якогось розумнішого вишукати?

— Я хотіла сказати, прошу пана, що мій тато можуть не мати вам чим заплатити…

Він поправляє окуляри на носі, а потім знімає їх, витирає жовтою шкірочкою, хукає на скельця, ще раз витирає.

— Це шляхетно з твого боку, що ти жалуєш свого тата. Так. Але той, що приходив до мене у твоїй справі… не міг твоїм татом бути. То був зовсім молодий чоловік. Скоріше на нареченого годився б тобі. О, вона почервоніла! То ти знаєш, хто це? Так? Бо мені не хотів він сказати свого прізвища. Я особисто не визнаю такої конспірації… Про секрет Полішинеля чувала?

Марічка не чувала про такого. Та й не до нього їй тепер.

“Йой Дмитрику, виходить, що то правда була, коли ти говорив мені тоді, у сні…”

Марічка тепер рада, щоб цей літній сивий пан побув чимдовше з нею. Оглядається на ключника. Хотіла б знати, чи він не спішиться, чи взагалі не мав би нічого проти того, щоб арештована трохи довше поговорила собі з адвокатом.

Для неї доктор Гук не лише оборонець, але й хтось, хто кілька днів тому бачив Дмитра і говорив з ним.

Може, ця жилава, костиста рука торкалася долоні її коханого?

Хочеться Марічці запитати, чи дуже змінився Дмитро за цей час, що вона його не бачила, але сама себе мусить дурною обізвати, бо ж звідки мав би адвокат знати, як перед тим Дмитро виглядав? Це по-перше, а по-друге, чи взагалі пасує випитувати літню людину про такі речі?

Тим часом вона не знати як рада, що може бачити когось, хто так недавно чув Дмитрів голос, дивився на його лице, волосся, руки…

Доктор Гук не може збагнути, з якої причини сталася така метаморфоза з його клієнткою. Похмура, маломовна, вона без видимої причини раптом оживилася і не лише охоче відповідає на його кожне запитання, але й сама розпитує його про те й про це.

Трохи збентежений такою невмотивованою, на його думку, зміною в Мартинчук, він з цікавістю, не без приємності, приглядається до цієї симпатичної селянської дівчини. Щойно тепер зауважує, що в неї надзвичайно рухливе обличчя.

Короткий, енергійно втятий ніс і широкі, зрослі на переніссі брови нагадують докторові Гукові одну його фляму з студентських років. Не пригадує собі: Аліна чи Галина звалася вона. А втім, це не має значення. Широкі, зрощені на переніссі брови і червона парасолька — все, що залишилося з того образу.

Оборонцеві прикро (хоч, як професіонал, він повинен бути вільний від такого роду сентиментів) пояснювати дівчині, що її справа виглядає далеко не райдужно, попросту казавши, кепсько. З конструкції акта оскарження видно, що пан Матіясек будував його кум іра ет студіо[85].

Нараз спадає йому на думку, що той молодий чоловік, який приходив до нього у справі клієнтки, говорив, що тому рік вона мала психічне захворювання. Так. Запишемо цей факт, може нам дуже пригодитись. Лікарське свідоцтво — і, можливо, вдасться витягти дівчину. Інакше — п’ять років мурованих. Так.

Добираючи слів, доктор Гук викладає перед своєю клієнткою суть справи. Якщо йому вдасться добитись огляду лікаря-психіатра та отримати від нього відповідну довідку, то можна надіятись на позитивне закінчення судового процесу. Говорячи так, раптом усвідомив собі, що оперує термінами, можливо, не зрозумілими сільській, малоосвіченій дівчині.

— Мусиш вдати з себе дурну… я ще тебе повчу — як, — кидає скісний погляд в бік ключника, але той саме зайнятий цигаркою, яка не хоче зайнятись, і не звертає ніякої уваги на адвоката і його клієнтку. Зрештою, у справах кримінальних така гостра пильність, як у політичних, не обов’язкова.

— Я маю з себе дурну вдавати? — хмурить брови Йосафата Мартинчук, і її таке миле лице перед тим набирає попереднього впертого, недоброго виразу. — А я вже не хочу дурною бути! Не хочу їхнього помилування і не хочу з себе дурну вдавати… Досить уже вони з нас дурних роблять… Не хочу! Не буду! Аби-м мала тут зогнити!

Марічка так поставилася до адвоката (та чи не можна було те саме якось чемніше сказати?), що аж самій стало ніяково. Не здивувалася б, якби він обернувся до неї спиною і вийшов без “будь здорова”, бо тільки це й належало їй за її угурність[86].

Але, власне, їй дивуватись, бо пан адвокат не тільки не образився, але немов аж зрадів її словам. Тепер Марічка не розуміє, чого це літній сивавий чоловік дивиться на неї розчуленими, вогкими очима. Не сміє запитати, але серцем відчуває, що заскарбила собі чимсь ласку у пана доктора.

Не знає, чим заслужила собі на те, але певна, що цей літній чоловік усіх старань докладе, аби вона вийшла на волю.

— Маєш рацію, — нарешті каже доктор Гук, — вже досить з вас… з нас, — поправляється швиденько, — дурнів робили протягом цілої історії…

Відколи Марічка увірила, що зможе стати Дмитриковою парою ще на цьому світі, поволі стала приходити до злагоди з собою.

Її голови не займали тепер думки лише про Дмитра, а мала око та вухо і для чужих справ.

Могла знову бути уважною і доброю для інших, а що найважливіше — мати серце до чужого нещастя, як колись.

За той час, що Марічка розлучилася з дівчатами з “п’ятки”, не розгубила вона жодного словечка. Мало того. Чим більшою ставала відстань часу між нею і дівчатами, тим міцніше пахли їхні слова, тим сильнішим чаром віяло від їхніх розмов. Думки, влежані в часі, гей яблука в сіні, тепер визрівали одна по одній ще більшою силою правди.

Але була серед них у “дев’ятці” одна жінка, якій навіть переміна не могла нічого дати, бо вона сама не хотіла жодної зміни у своїм житті.

Аж страшно таке слухати.

Коли Марічка пізнала Петриху, це була вже стара жінка. Але ще мала всі зуби, то не дуже змінилася з обличчя, і тому можна було уявити собі, якою вона могла бути у молодості. Багато значило й те, що шкіра на щоках в неї зісохла, пристала до костей, а не звисала поморщеними торбами, як у інших старих людей.

Петришині очі зберегли не лише молодече світло, але й правильний рисунок. Не були, як в інших старих людей, з пом’ятими, обвислими повіками, одне вище, друге нижче, заскалені чи каправі. Обведені рівною лінією, вони здавалися молодими. Хоч і гарні очі ті, ніколи вони не були добрі. Марічка не бачила, щоб ті очі коли-небудь сміялись.

Звертали на себе увагу пальці тієї жінки. Були вузькі, довгі і закінчувались закарлюченими нігтями, ніби пташині лапки.

Сама Петриха була висока, темно-бронзова, одні кості й дуже балакуча.

У камері була вона найпершою ворожкою. Орудувала саморобними, такими засмальцьованими картами, що розрізняла їх не очима, а пальцями, на дотику. Не була милосердна в картах, як і в житті. Не вагалася сповіщати людям, коли їм випадала на картах смерть чи досмертна слабість.

Любила розповідати свою історію. Просто любувалася тим, що пережила. Мала, видко, потребу, щоб ще раз і ще раз пригадувати собі, як це все сталося і як воно дійшло до того, що вона, господиня-багачка, сіла в тюрму.

Не минула ця розповідь і Марічки.

Залишилася вона вдовою, дівчино, коли перейшло їй уже поза п’ятдесятку. Не була з бідних і за такого, як сама, й заміж пішла. Статки були, а дітей не було. Може, з її вини, може, з його вини, — хто міг те знати? Може, скоріше з її вини, бо дітей не любила чомусь замолоду. Бо коли б уже так дуже хотіла їх мати, то була б узяла собі на виховання когось з своєї чи чоловікової фамілії. Не хотіла нікого в хаті. Хотіла сама набуватись з чоловіком, аби їм ніхто попід ногами не плутав. Любила бувати на весіллях, хрестинах, храмах, взагалі не минали з чоловіком жодної оказії. І була така рада, що не мусила, як інші жінки, переривати собі забави в самому розпалі, щоб бігти додому дитину погодувати. Добре жилося їй за чоловіком. За все їхнє спільне життя лише раз погаркалася з ним (через якийсь дурний воловід), і то ще тієї самої ночі перепросилася. Одне слово, жили собі, приспівуючи. Куди загадали — поїхали. Чого забагли — з’їли. Мали охоту до роботи, то працювали, як чорти при пекельних печах, а навістила було їх “лінива Олена”, то могли і цілий день проваландатись без роботи.

І от треба було такого нещастя, щоб помер її чоловік. Нагло. Ніс відро, коли б хоч два, сказала б — надсадився, а то одне, й не доніс до хати. Перед самим порогом випало йому з рук, а він оперся об одвірок і тільки зсунувся по ньому на землю.

Страшна то нагла смерть, дівко. Не для того, хто помирає, а для того, хто залишається. Але — головою бий об стіни — однаково нічого не допоможе.

Похоронила вона з парадою свою газду, як годиться, і щойно тепер зрозуміла, як це гірко одинокій жінці і як нерозумно поступила, що замолоду не взяла когось на виховання.

Правда, відразу стали набиватися до неї різні фаміліянти, ба й чужі, у приймаки, але вона й не думала брати кого-небудь. Ого, нема дурних! Знала, що коли візьме приймака під вусом, то він тільки й чекатиме її смерті, з малого вирощувати вже не було коли.

І тому здавалося їй, що найкраще зробить, якщо візьме наймита. Згодить його на рік і не зробить тим кривди ні собі, ні чужій дитині. Захоче ще з рік побути (а буде вартий того), то ще рік продовжить з ним умову, а як не підійде їй під лад, то відправить його з богом, а сама оглянеться за іншим.

Так і зробила. Згодила до себе молодого хлопця, що сміло міг їй сином бути. Взяла його, головне, до коней і волів, бо її покійний чоловік мав велику слабість до рогатої худоби, і хотіла, щоб і надалі було по його волі, щоб йому там у небі було приємно, що вона шанує його звички.

Справується наймит. Аби що загадала робити, аби серед ночі мала його розбудити — й півсловом не відворкне. Переконалася, що й на ретельності йому не збуває. Чесний був у роботі. Не треба було йому нагадувати, мов штурпакові якому, щоб худобу напоїв чи коней почистив, бо впорувався з цим раніше, ніж вона встигала подумати про це.

І так пробув він у неї цілий рік. По році закликала його в хату і спитала, чи має охоту залишитись в неї ще на рік, а чи, може, йти на своє, бо ж хлопець якраз повернувся з війська, міг захотіти й женитись.

Відповів, що залишився б ще на рік, якщо вона не має нічого проти нього. Хіба що, може, вона не задоволена ним, тоді інша справа. При тому, коли нібито сумнівався, чи задоволена ним газдиня, так якось подивився на неї, що їй, немолодій жінці, відразу погана думка прийшла в голову.

Досить того, Марічко, що ще тієї самої ночі зійшлися вони.

Ступили у гріх, а в стосунках поміж ними нічого не змінилося від цього.

Він не став ані менше слухати її, чи зухвало ставитись до неї, а чи занедбуватись в роботі. Лише те одне, що вдень було йому ніяково їй у вічі дивитись. Тільки те й змінилося поміж ними!

І хто був би сказав, що саме вона, а не він, зрадить людям їх близькі стосунки.

Не зробила цього навмисне. Певно, що ні. Але якось само собою воно вийшло, що забувалася на людях і, замість, скажім, Василю, кликала його Василечку. Стала давати йому газдівський, а не наймитський харчунок, коли їхав у млин а чи у ліс по дрова. Траплялося, що, коли були обоє на людях, вона забувалася, що він служить у неї, і усміхалася до нього так, як не повинна була цього чинити газдиня до наймита. Або присувалася до нього (а ще як, було, вип’є трохи!) чи лапала за руки, чого вже ніяк не повинна була робити.

Одне слово, стали люди в селі шептати про них.

А їй що? Вона собі ніц з того не робила. А може, ще й гонор мала, що її, стару бабу, прикладають до молодого хлопця, але йому, видно, було соромно. Коли вийшов рік, то перший заявив їй, правда, з сумом в очах:

— Не буду я більше у вас, вуйночко, бо з мене люди сміються.

— Чого ж з тебе сміються? — спитала, хоч відразу здогадалася, про що йому йдеться.

Пом’явся-пом’явся, а потім таки взяв і сказав:

— Та, адіт, сміються, що я живу з старою бабою.

Подумала тоді собі: знав би ти, що старій жінці не можна нагадувати її старості, — проте не мала за це урази до нього: “Молоде — дурне”. І тоді вперше відчула, що за жодні скарби світу не зможе його відпустити від себе.

Отак, немов яке видіння зійшло на неї, відчула, що коли піде від неї, то це погано скінчиться для них обох.

Чим може стара жінка придержати при собі молодого хлопця?

Лише маєтком. Тільки цим одним. Ага, невже така була темна, щоб цього не розуміти. З місця, не роздумуючи довго, обіцяла йому, якщо залишиться з нею, записати половину хати й обійстя, половину живого інвентаря, половину господарських будівель і три морги поля, але все по її смерті.

Кого не спокусило б таке добро?

Він, як це почув, втішився страшенно, спалахнув весь від радості, але лише на мить, а потім згас, як сірник на вітрі.

Написано було на його лиці, що дуже жаль йому обіцяного багатства, але совість не дозволяє піти проти себе.

Страшно їй стало. Спала думка, що, може, упатрив собі кого з-поміж дівчат. Не пантрувала його: пускала і на вечорниці, залишала самого до ночі з дівчатами на полі. Отож всяке могло бути.

І тоді вперше, кажу святу правду, бо це тепер уже ані не поможе, ані не пошкодить її справі, відчула, що т о т о вступило в неї. Могла б його навіть вбити.

Вступає в чоловіка, Марічко, така темна сила, що заслоняє йому розум, і він, позбавлений свого власного розуму, відтепер мусить слухати й робити лише те, що воно йому велить.

Ти думаєш, дівчино, ті, що вішаються, чи підпалюють хату, чи вбивають, то вони того хочуть?

Бодай так!

Його це роботонька. Воно може одного дня сказати тобі: “Вбий” чи “Підпали сусідові хату”.

Ти спершу ані чути не схочеш про щось подібне. Може, й проженеш його на якийсь час від себе, але воно знову і знову поверне до тебе. Ти будеш відпрошуватись у нього, ховатись у святе місце, у церкву, затикати вуха клоччям, вмиватись у свяченій воді, але це однаково нічого не допоможе тобі. Воно тепер уже не відступить від тебе. Що б ти не робила, хто б не був при тому, на якому місці ти не стояла б, воно всюди знайде тебе. Крізь твій голос, що йтиме від тебе до людей, крізь людські голоси, що йтимуть від людей, ти вчуватимеш його шепіт.

“Іди, іди”, — капатиме тобі до вуха, аж доки схопиш бритву чи сірник, одне слово, доки зробиш те, чого воно від тебе хоче.

Але т о т о вже раз приступало до неї. Давно-давно, ще дівчуром була. Може, і дев’яти не мала.

Було, слухай, Марічко, так: дочка вчителя, з якою вона бавилася, появилася одного дня на вулиці з великою, завбільшки з дворічну дитину, лялькою. Несла ту ляльку Оришка (так звали ту вчительську дочку) поперед себе, наче оберемок.

Сіла на толоці біля кладовища, де звичайно бавились, поклала собі ляльку на коліна й так показувала її всім, хто хотів би бачити, але діткнутись не дозволяла нікому.

А була це предивна лялька, якої до того часу ще ніхто в селі не бачив: замикала — чуєш, Маріє? — очі і виразно, дуже виразнісінько вимовляла “мамо”.

Вона теж, як інші дівчата, просила Оришки дати їй хоч на хвилинку потримати ляльку у своїх руках. Так страшенно хотіла мати ту ляльку у своїх руках, що аж дрожі взяли її. Здавалоя їй, що під платтячком ляльки намацає живе тіло.

Ніяк не могло поміститись їй у голові, що нежива річ може говорити.

— Дай мені ляльку, я лише капку подержу її у руках.

— Не дам, — завірилася Оришка.

А вона не відступає від учителевої дочки:

— А може, ти боїшся, що втечу з лялькою, то я залишу тобі свою крайку. Куди буду розперезана втікати?

В Оришку теж як би чорт вступив — бо що їй пошкодило б дати подержати трохи ляльку? Чей же не відломала б їй ні руки, ні ноги!

— А нащо мені твоя крайка здалася? А ляльки сказала; що не дам, то й не проси, бо не дам.

— А може, ти боїшся, — просила вона далі у недоброї дівчинки, — що я замараю ляльку, то я постелю собі хустинку на коліна.

— Не боюся, але ляльки не дам з рук.

— А як вже не хочеш дати, то бодай скажи мені — чому? Чому не хочеш, щоб я її трішки-трішки потримала у своїх руках?

Тоді Петриха вперше відчула в собі ту чорну силу. Спало їй на думку (а ти гадай собі, Маріє, що їй і дев’яти не було ще!), що найкраще буде, як вона вб’є Оришку. Вже навіть обдумала собі, як вона це зробить: підставить ніжку, звалить на землю, затулить рот хустиною, аби не кричала, а потім насипле їй у рот глини з піском. Не думала навіки забирати ляльки. Була б тільки заглянула, що в неї там під платтячком говорить. Але того вечора не могла взятись до Оришки, бо все проходили люди біля того місця, де бавились, а на кладовище вчителева дочка не дала себе заманути. Мабуть, щось передчувала або так дуже боялася за ляльку.

Більше вчителева дочка не показувалася на вулиці з лялькою. Зрештою та вгодована панська дитина, напевно, була за неї сильніша й не далася б так просто згладити з світу, і до жодного убивства не дійшло б, але, у всякому разі, отака думка прийшла їй у голову ще тоді.

І коли Василь наважився йти від неї, відразу пригадалася їй учителева дочка Оришка.

Повір, дівчино, що аж пекло їй щось під серцем, щоб взяти його за рукав, відвести в кут і остерегти:

“Василечку золотий, тікай від мене, куди тебе ноги несуть, у світ за очі, бо тут тебе смерть чекає”.

Жаль їй було його, бо був молодий та красний і життя стелилося перед ним ще довгою доріжкою, але що могла порадити, коли т о т о було в ній сильніше за жалість, за розум, за все геть-чисто на світі.

Ще мала щось останнє, як бідна людина має останній гріш при душі, чим могла його приманити:

— А якби я віддалася за тебе, то залишився б ти на господарстві?

Була приготована, що знову виткне їй її старість, як каліці горб, але ні. Цим разом тільки зрадів страшенно:

— Хіба би я був дурний, аби тікати від калачів?

Хотіла випитати його акуратно, аби все ясно поміж ними стало:

— А не будуть з тебе сміятись, що оженився з старою бабою?

Відповів статечно, ніби вже молодий газда:

— Якби ви були старою дівкою, то, може б, і сміялися. Але як парубок бере вдовицю, то певно, що не можуть ровесниками бути. З такого, що бере стару вдовицю, ніхто не сміється. Вдовиці переважно старші, самі знаєте.

Знала то знала, але шлюбу цього страх як не хотіла. Та що мала діяти, коли іншої ради не було на неї? Розуміла добре, що старій бабі мати молодого коханка — то, може, й гонор, але ставати під вінець з таким, що міг би їй молодшим сином бути, — то перед людьми публіка, а перед господом — гріх.

Вже тоді набезпечно знала, що це одруження погано скінчиться для них обох, але іншого виходу не було. Аж надто добре розуміла, що лише одним шлюбом може втримати його біля себе.

Це страшне, Марічко, коли знаєш, що робиш не так, як треба, а не можеш перебороти себе, щоб не робити того.

Колись у їхньому селі була дівка, що хворіла на голову. Коли тільки добиралось до неї тото, то зараз бігла до студні[87] скидала сорочку з себе. Не могла в іншому місці скинути ту сорочку, тільки акурат біля студні.

Лікувалася у Львові і видужала з тієї хвороби.

Пізніше, будучи вже здоровою, розповідала, що й тоді знала, що робить погано, що то негарно скидати з себе сорочку при людях, але коли воно навіщало її, не в її силі було не послухати його.

Достеменно так було й з Петрихою.

Наперед знала, що нічого доброго не вийде з того, що йде за молодого парубка, що як не тепер, то у четвер їхнє подружжя мусить нещастям скінчитись, а проте не могла інакше.

Ой боже, як загуділо, як заклекотіло, як зашуміло в селі, коли дізнались люди, що стара Петриха здуріла на голову і хоче виходити за свого наймита молоденького!

Найперше ксьондз покликав її до себе і, може, зо дві години сповідав, а коли побачив, що його слова — мов той горох об стіну, то залупив таку ціну за шлюб, що на ту суму можна було справити весілля, хрестини і шлюб заодно.

Але це було найменше.

Вже згадувала, що була не з бідних.

Поприбігали зараз рідні та всякі двоюрідні браття і сестри її покійного (дай йому боже царство небесне) чоловіка, бо подумали (без жартів), що в неї щось, хай преч кажеться, з розумом поробилося.

Умовляли, просили, переконували, клялись на свої очі, на свої діти, що їм не про землю йдеться (бо мають своєї досить), але благали-молили, щоб пошанувала честь їх роду та пам’ять покійного їх брата.

Гей, билися долонями об стегна та чухалися позавуш, що сталося з нею, їхньою братовою. Так їй важко одній господарство провадити? То чому ніколи не звернулася до кого-небудь з чоловіків з їхньої родини? Чи був би котрий з них відмовив у млин відвезти чи у ліс поїхати? Чи були б не допомогли їй всім родом виорати чи засіяти?

Дякувала красно за їх добре серце, але просила залишити її у спокої.

Бачила ж бо, що вони її анітрішки не розуміють, і тому шкода кожного слова, як її, так і їхнього.

Не могла ж вона, чуєш, Марічко, признатися їм, що в неї вселилося тото, бо були б відразу зв’язали її та відвезли до Львова.

Можна сказати, випросила їх з своєї господи, а вони далі не давалися за виграну[88].

Приходили ще декілька разів. Юрмою і кожне зокрема. Не допомогло. Тоді стали підсилати своїх жінок, а коли з цього нічого не вийшло, ще раз прийшли до неї всі — чоловіки і жінки разом, напсьочили їй, наплювали на її ворота і забралися кленучи.

Зараз після Петра взяла вона шлюб з Василем. Брала, як годиться удові, у будній день, скромно убрана, без дружок і бояр. От тільки те, що звінчалися.

Привела вона свого шлюбного чоловіка в хату, але від цього, по правді, нічого не змінилося між ними. Хіба що він тепер явно-славно спав з нею на широкій господарській постелі, але й надалі викав їй, хоч і просила, щоб говорив “ти”. Видно, це йому заважко упадало. Не міг переламати себе. Бачила це й тому заборонила йому звертатись на людях до себе, аби не сміялися вороги, що в них навиворіт: замість жінка чоловікові, то чоловік жінці викав.

Газдинею у хаті й на обійстю й надалі була вона. Як і до цього часу, розпоряджалася, де що сіяти, коли у млин їхати чи гній возити.

Він таки на самому початку їх одруження мав до неї тільки ту одну просьбу, аби не ходили разом у церкву. Він собі окремо, а вона собі окремо. А пішло це від того, що у перший рік як побралися, то просили на церковнім подвір’ї людей до себе на храм, і трапилося таке, що одна сторонська жінка взяла Василя за її сина.

Але це пусте. І вона, і він скоро забули про цю неприємність.

Прожили вони отак у мирі і злагоді, дівчинко, три роки. А проте, що ти скажеш на це, Маріє, тото не опускало її й на день. Часом тільки немов причаювалося в ній і надалі тривало скрито.

Несе, було, навесні їсти в поле своєму молодому чоловікові. Небо чисте, мов устояна вода у пралі. Хмарини не пливуть над землею, а гойдаються над нею. Раз високо, раз низько, мало що дерев не черкають своїми пухнастими черевами.

Бджоли гудуть у соняшниках, аж волохаті від меду. Лан бульби за очі ловить бузковим пахнючим цвітом. То лише той, Марічко, хто болю не знає, може сказати, що цвіт бульби не пахне. Жайворонок спускається від бога по срібній нитці на землю, а нитка деренчить: дрінь-дрінь-дрінь…

Людські сорочки біліють по полях, мов ті гусята на леваді, там двоє, там троє, там одне.

Далеко пільною дорогою знімається золота пороша, але ніхто на неї не відказує, бо, може, якби не цей божий пилок, то люди заблудили б у цьому раю і додому не потрапили б на ніч!

Іде вона межею поміж сріблистий полин та звіробій і, скажімо, думає собі (не те щоб голова була пуста, ні), що треба буде тих зел на зиму на лікарства насушити, а тото шепоче їй над вухом: “А може б, ти іншого лікарства пошукала для нього?”

І тут поти як вдарять на неї, в очах як пожовтіє, і якби не присіла, то хіба впала б.

Що має робити з собою? Чим заглушити той страшний голос у собі?

Всього вже пробувала-перепробувала, Марічко-душко. І віск ходила зливати, і під євангеліє ставала. Нічого не допомагало — і все!

Лежить, було, у постелі з чоловіком на його руці молоденькій та й нараджується, як, звичайно, газдиня з газдою, на котрім місці посіяти б їм кукурудзу, котре поле відвести б під картоплю. Мирно, безпечно говорять собі про господарські справи, а тото регочеться їй над вухом: “Дурна ти, дурна. Та до того часу він давно вже буде у землі гнити!”

В одну хвилину скупається в холодному поті і вже й говорити не годна, а лише шепоче чоловікові:

— Не дай мене, Василечку.

А він, гречний та добрий, не гидує, що вона вся у липкім поті, а притуляє її до себе і такими словами промовляє:

— Що це вам поробилося, вуйночко! Господь з вами. Та де ж би я дав комусь скривдити вас? Але коли хочете знати, то таки ви самі собі винні. Наробитесь цілий день на сонці так, якби ви мусили, напечете собі голову, а потім лізе вам у голову всяка непотріб. Може, — ще питає, — покропити вас свяченою водою, га?

А їй лише одне на гадці:

— А ти не покинеш мене?

— Ой, та якби я мав вас покидати, що, хіба женився б з вами? Та я, — каже, — через вас стільки наруги переніс, а тепер мав би покидати вас, аби мені суд по вашій смерті нічого не признав. Не бійтеся, вуйночко, не покину я вас. Вибийте собі пусте з голови. Спіть спокійно і мені дайте відпочити, бо завтра мене робота чекає.

Заспокоїв її, — та хіба надовго? На день-два тото як би відійде від неї, а потім знову повертається. Бувало й таке, що чує Петриха його гадючий шепіт, але не зраджується перед чоловіком з своїми страхами, аби самого Василя не налякати.

Не раз тото будить її вночі, бере на муки, а вона мовчить, зціпивши зуби, і тільки постогнує потихеньку, аби Василя не розбудити.

Місяць світить крізь вікно, хоч пшеничку перебирай. Василь спить солодко, як дитина, зісунувшись на краєчок подушки. Вона дивиться на нього, підперши лікоть, і сама не вірить, що цей гарний парубок — її шлюбний чоловік. Забудеться на хвилечку про свою біду, а воно вже й дало знати про себе: “Любуйся ним, любуйся, бо й так скоро будуть його в землі черв’яки точити!”

А зійде сонце — він прокинеться, усміхнеться до неї, — і де нічні примари ділися.

Но, але стався такий трафунок, що вона забила собі цвях у ногу.

Марічко, ти ж сама сільська дитина, ти знаєш, чи раз доводиться нам забивати, а потім витягати цвяха з ноги.

А вона, пам’ятає, як сьогодні, й кров видушила, аби з нею всяка нечисть зійшла. Потім обв’язала шматинкою, затягнула туго — по всьому. Василь якраз на те увійшов у хату. Побачив, що нога кривавить у неї, й каже:

— Ви б, вуйночко, горівкою промили ногу, або дайте я її у вас виссу, бо цвях, видите, погано заржавілий, та й дошка довго коло гноївки валялася…

Тільки бери, дурна бабо, та послухай його. Але так взяло її за серце, чуєш, дівчино, те, що він, голуб, ладний навіть її стару ногу ссати, аби тільки їй нічого не сталося, що вже нічого більш не багла її душа. Здавалося, що видужає від самого того, що він готовий аж так допомогти їй. Дурний бабський розум, та й тільки!

Минула ніч. Нога почервоніла, трохи опухла, але ще нічого. Ще можна витримати. Почалося воно допіру на другий день. Пухлина (відколи Петриха живе, ще такого не бачила) гнала на очах і була не червона, як звечора, а якась аж бузкова.

Мусила Петриха і високу гарячку мати, бо не хотіла ні їсти, ні пити, а все лише просила холодної сироватки.

Не пам’ятає, зовсім не пам’ятає, як опинилася у шпиталі. Коли оглянули її доктори, то всі в один голос: якщо хочеш, бабо, жити, то давай відрізати ногу.

І Василя стали намовляти: “Скажи мамі (чуєш, Марічко, — мамі), хай не жартує собі з зараженням, бо виходу їй не буде”. А вона подумала собі: якщо маю вмерти, то, видно, така моя доля, але калікою не хочу залишатися ні на цьому, ні на тому світі. Притому думала більше про Василя, чим про себе. Не досить йому, сироті, жінки старої, так ще й каліки треба?

Та не судилася їй смерть і тим разом.

Знайшовся поміж докторами такий один, що погодився колоти її заграничними шпильками, лише заповів, що то багато коштуватиме.

А що їй гроші?

І що ти скажеш на те, Маріє, що до тижня стало їй настільки легше, що вже напевно знала, що буде жити.

Відпала в неї жура про себе, та вчепилася гризота про чоловіка: як він там один дає собі раду? Хто пере йому сорочки? Чи бодай раз на день має теплу страву? Хто дає облад у хаті?

Фамілія, та й він сам, коли навіщав її, просив, аби вуйночка нічим не гризлася, бо дома все в порядку. Заглядає до нього жінка її молодшого брата, тому вона хай ні про що інше не думає, а лиш про своє здоров’я. Може, має на що спеціально густ? — допитувався соколонько. — Може, помаранчу, а може би, медових цукерків їй купити?

Нічого не треба було їй, аби він лише був завжди до неї такий, як тепер.

Заспокоїлася. Так якось стало їй на душі спокійно, що навіть тото на якийсь час відійшло від неї.

Дотепер не може зрозуміти, як могла вона почувати себе такою безпечною, так нічого не передчувати?

Все йшло до того, чуєш, Маріє, щоб та новина впала на неї не підготовлену, відразу ошелешила її.

Коли повернулася додому, то застала, гріх мала б, коли б сказала інакше, порядок у хаті. Одне трішки не сподобалося їй, що, замість братової, побачила там дочку брата, Анничку. Але й тоді, повіриш, Маріє, не мала поганого передчуття.

Може, тому, що Анничка була ще зовсім дівчуром. П’ятнадцять чи чотирнадцять скінчила. А найбільше тому, що Василь такий був радий, що вуйночка прибула в хату, що не міг натішитися нею, не знав, де її посадити.

Коли по всім тім, що сталося, роздумувала про той перший день свого повернення, то все більше схилялася до того, що Анничка в цій справі була, як то кажуть, богу духа винна, хоч через неї і скоїлася вся біда.

Через неї пішла людина в землю, а вона живе й нічого не знає про це. І добре, що не знає, Марічко. Нащо має загризати свій молоденький вік?

Першого вечора, коли приїхала з шпиталю, посходилася родина, сусіди, прийшли і дві невістки з фамілії її першого чоловіка, випили, як звичайно, з такої нагоди. Засиділися так допізна, Василь, змучений їздою, не дочекавшись кінця гостини, заснув при столі.

Петриха попросила чоловіків, щоб збудили його, аби роззувся, і сама вказала йому місце на бамбетлі.

На другий день прийшла та сама Анничка, помила посуд, позамітала по гостях і пішла додому на ніч.

Повечеряла Петриха удвох з чоловіком, а по вечері, шкутильгаючи, береться стелити постіль.

А Василь як побачив, що вона робить, так відразу і посумнів. Лягла вона у постіль, зробила йому місце біля себе, а він поклався якось крачком — і ні слова. Вона згасила світло, присувається до нього, а він у плач. Чуєш, Маріє, хлоп заплакав!

Страшно їй стало. Питає його ласкаво, аби не уразити: в чому справа? Він і признається їй крізь сльози:

— Вуйночко, — каже, — не знаю, що сталося, що поробилося зі мною, знаю лише те, що більше з вами, як з жінкою, жити не можу. Буду у вас приймаком, буду вам платним наймитом, попихачем за одні харчі буду, слухатиму вас, як рідну маму, але більше з вами не буду. Не можу, хоч хотів би, бо це не від мене залежить.

Отут, Марічко, і наступила ота межа, поза якою одна лиш смерть. Тепер уже набезпечно знала, що вб’є його. І не пробувала більш боронитись перед тотим. Пощо? І так ні на що не здалося б.

Мав згинути від її руки, й не було відклику від цього, хоч би до самого пана бога йшла на скаргу.

Запитала, отак, з цікавості, бо що могло її обходити, коли й так скоро мала їх смерть розлучити, чи за той час, що її не було, не нагледів собі якої дівчини в селі.

Присягнувся на землю, яку йому записала, що ні.

Як повірити на таку важку присягу?

Виходить, що таки Анничка винувата у всьому.

То нічого, Марічко, що ні Василь, ні Анничка ще самі не знали, що бог спарував їх. Їхні серця, кажу тобі правду, ще дрімали, а очі їхні вже порозумілися з собою. Була така одна хвилина у той вечір, як вона повернулася з шпиталю. Василь подавав їй воду в кохлі[89] (чогось захотілося їй саме з кохлі напитись), ніс її почерез голову Аннички, що сиділа на стільчику біля Петришиної постелі, одна краплина, нехотячи, впала дівчиниськові на шию.

Нічого більше, Марічко, але для неї, Петрихи, стало все ясним.

Блискавка проскочила поміж ними. Блискавка, що мала йому смерть принести.

Тепер тото зовсім заступило їй мозок. Було таке темне, таке густе, що вже не просвічувалася крізь нього жодна ясніша думка.

Не боронилася тепер перед тотим, а лише просила чорної сили, щоб дала їй бодай трохи часу обдумати, як то зробити, щоб він, бідненький, не мучився.

Якби була дурна, як інші баби, то ганяла б по знахарках та ворожках, але вона знала, що жодна ворожка не в силі повернути їй молодості…

Тамтій було п’ятнадцять, а їй на сорок більше, — що тут ворожка могла вчинити?

Чи жаль було їй вбивати його? Певно, що серце боліло, та ще як!

Тепер, коли вже не мала вагань, думала лише над одним: чим би осолодити останні дні життя своєму молоденькому чоловікові? Зарізала для нього у будній день, чуєш, Маріє, курку. Наказала купити горілки. Не будила його вранці до роботи, аби висиплявся вдосталь. Не примушувала його до важкої роботи. А воно, дурне, убздурило собі в голову, що вуйночка для того так шанує його, бо хоче, щоб чоловіча сила в ньому назбирувалася.

І замість бути радим, що дають йому добре їсти, пити, файно закурити й не кажуть нічого робити, водить за нею смутними очима та все проситься:

— Дайте спокій, вуйночко, не коштуйтеся[90] надаремно, бо то й так нічого не поможе.

Жаль їй його. Такий жаль, що товклася б головою об стіну. Але що то поможе? Аби додати йому трохи отухи, каже йому.

— А ти ані раз не думай про мене і забудь, що було між нами. Я, — каже, — з того довгого лежання у шпиталі гейби здуріла та й сама не знала, що язиком плела. Нащо такій старій бабі, як я, чоловіка? Та то бог гнівався б і люди сміялися б, якби дізналися… Я навіть хочу тебе просити, аби ти перейшов на лавицю ночувати, бо нога в мене хоч загоєна, та ще боляча, і потребує для себе багато місця на постелі.

Помогло. Віджив її Василечко. Лише далі йому незрозуміло та маркітно, чого це йому вуйночка день у день празник справляє.

Не знав сирота, що кожний новий день міг бути останнім в його житті. Тото вибрало собі ніч з вівторка на середу, бо свята середа, може-сь, чула, Марічко, дуже легенька для померлих душ. В той день нібито й найлегше душечці в рай попасти.

У вівторок звечора напоїла вона його добре, але то таки добре, бо зразу звалився на лаву і заснув не роззувшись.

Він похропує смачно, а вона чекає, щоб місяць зійшов, аби було їй видко, бо хотіла за одним махом покінчити з тим, аби він, сердешний, не мучився. Цього найбільше боялася.

Не раз було просила у чорної сили: “Послухала я тебе, то, прошу, вислухай і мене, одніське тебе дуже прошу”.

І мусить визнати справедливо, що тото вислухало її. Раз шарпнула бритвою по горлянці — і по всім. Лише застогнав, як би крізь сон. Напевно, без свідомості. Вдячна вона чорній силі, Марічко, і то дуже, що не дала йому мучитись довго. А то, сама знаєш, як було когута різати. Декотрому перетнеш горлянку — і по всьому, а інший з відрізаною головою вирветься тобі з рук та оббризкує кров’ю ціле подвір’я.

То-то бо й є!

Падоньку ти мій! Ніколи була б не подумала, що з людини може так високо кров бити… Ні, ні, кажу, анітрохи не мучився. Лише те, що стіни та постіль оббризкало кров’ю. Та то й не дивина. Молоде воно було та здорове, як вода.

Що потім?

А що могло бути потім? Прийшли, окували, забрали, судили, і тепер вона досиджує своїх десять років.

Родина хотіла наймати адвоката, аби з неї хвору зробили, якийсь переходовий вік винайшли їй чи яку там біду. І чути не хотіла про жодного адвоката. Пригрозила їм, що наколи проти її волі наймуть брехача, то вона таке виробить їм у залі суду, що пожалкують.

Мабуть, злякалися, бо дали їй спокій.

Відсиділа п’ять років, а перед нею ще раз стільки. Не так воно вже й мало п’ять років, але вона вже наперед журиться: що далі з нею буде?

Збирається просити судді, щоб в дорозі ласки продовжили їй тюрми ще на п’ять років, а якщо не схоче послухати її по-доброму, то вона таке придумає, що дістане, може, й цілих десять. Не така вона дурна, як виглядає, та й розум у неї, слава богу, ще не схибив.

До села вона не повернеться вже ніколи. Не хоче. Не могла б бачити ні своїх людей, ні фамілії, ні рідної хати.

Зрештою, відколи те сталося, то і село (а їхнє село таке файне, Марічко, ніби рукав вишитий), і люди, і її обійстя, і його могила, якої вона не бачила, але яка десь є там, — одна темна яма. Правду говорить.

Чого мала б хотіти до ями, коли вона тут завжди серед людей?

Повір, Марічко, що їй тут дійсно добре. Подумай сама: щораз то нові люди, щораз то нові сторії. Ніколи скучно не буває. А що найголовніше — ніхто тут на неї пальцем не тиче, бо всі менше-більше однакові.

І безпечно їй тут, — усміхається жартівливо, — не потребує самітна вдова боятись ні злодіїв, ні парубків-збиточників, аби воріт десь не віднесли чи воза не вивезли з подвір’я. Не сохне їй голова, звідки взяти палива на зиму. Гадки немає ні про хліб, ні про взуття, ані про податки.

Тут їй найліпше.

“Боженьку, — думає Марічка про себе, — це вже найгірше, коли тут найліпше”.

І немов хто карти виклав перед дочкою Петра Мартинчука. Дивись: цей валет — то Василь, що через землю запродав душу тій старій відьмі. А отой чорнявий поруч з ним — то твій Дмитро, що його мама теж продала за землю. Дивись і читай, хоч, може, ти й не дуже письменна на картах. Ці два молоді чоловіки випали близько один коло одного, бо й долі їх близькі.

Зрозуміла?

За землю — в землю…

— Господи, а іншої ціни немає на цьому страшному ярмаркові?

— Є, Марічко, є, але не в наших сторонах, а десь, кажуть, аж за річкою Збруч.

І сниться Марічці, що йде верболозом понад Вишнянкою та гукає: “Гей… гей!..”

А голос її відбивається аж об бані ставчанської церкви й повертається назад до неї… Гей… гей!

Ще настане час, — і у сні бродять Маріччині думки біля чорнявого валета, — прийде така година, що ти, чорна, будеш нічия, бо у всіх спільна. І ніхто через тебе не йтиме у могилу, бо буде тебе стільки, скільки оком можна буде обійняти.

І ще більше.

І ще та ще більше.

Саме Слава, про яку Олена була думки, що вона вся буяє в небесах, перша запримітила зміну в докторові Гукові.

— Мамця зауважила, як постарів доктор Гук? І то десь буквально цими днями!

— Та що ти кажеш? — попала відразу в нервовий стан Олена. — Як постарів? Чого постарів?

Знервував її не так самий факт наглого постаріння друга, як обставина, що сталося це поза її увагою.

Господи, так можна не помітити й початок хвороби чи моральної депресії у своїх найближчих. А може, це тільки так видалося дитині? Міг доктор Гук невдало повернути голову в бік світла, або тінь абажура впала невдячно, і у Слави склалося враження, що Гук раптом постарів.

Власне, Олена нічого не може мати проти ув’ядання дотепер свіжого, як дубовий листочок, доктора Гука, бо ж кінець кінцем нікому з нас не минути цього перелазу… Її лише неприємно вразила нетерпляча раптовість цього процесу.

Зі смерті Аркадія вона, мов злодія в домі, боїться всяких несподіванок, хоч з якого б джерела вони брали свій початок.

Доктор Гук, подібно Христині Річинській — жінці Нестора, згубив своє хресне ім’я в роді Річинських, і, мабуть, не всі Оленині діти знають, що звати його Михайлом.

І справді, коли ж це він міг постаріти? Про нього завжди говорилося в родині, як про мужчину в повній силі. Хтось там чи не збирався його навіть сватати, і — ось тобі маєш — постарів раптово! До того ж доктор Гук, як відомо, був втіленням акуратності і точності, а насправді старим людям саме й бракує цих прикмет. А втім, доки Олена своїми очима не переконається, доти утримається коментарів.

Коли під вечір, як звичайно, доктор Гук зайшов на склянку чаю, Олена змушена була червоніти за виховання своїх дочок, так безцеремонно вони розглядали гостя.

Сама вона, заговорюючи то цим, то тим бідного доктора Гука, лише крадькома зиркала на нього, але й цього вистачило, щоб визнати: Слава мала рацію.

Справді, доктор Гук дуже подався. В цілому ніби нічого й не змінилося, але коли придивлятися до окремих рис, то ставало ясно, що старість засіяла вже доктора Гука, а тепер треба тільки чекати сходів. Рот запався, хоч зуби (гордість їх друга) залишились на своїх місцях. Підборіддя не те, що обвисло, але поламало гостроту лінії мужського профілю, і це надало всьому обличчю баб’ячої старкуватості. На скронях з’явилися коричневі тіні, яких раніше не помічалося. Волосся теж не те щоб посивіло чи випало, але якось змиршавіло на пні.

Так, нема що говорити, таки постарів доктор Гук.

Ну, коли старість добирається до таких козарлюг, як доктор, то що тоді вже діяти нам, його ровесникам?

На щастя, доктор Гук анітрохи не здогадувався, який суд відбувається над його персоною. Сидів, як звичайно, на своєму місці за столом проти дверей і повчав Мариню, як треба запарювати чай:

— Мариня щодня запарює чай чи, може, Мариня залишає запарений чай через ніч? Бо такий чай може бути токсичним. А чи прийшло бодай раз на думку Марині, звідки взялася назва “чай” і… взагалі чай?

— А я знаю, прошу пана меценаса. Від Крамера. Ха… ха…

— Мариня сміється не знати чого, а це несолідно у віці Марині. Назва “чай” походить з Китаю, або інакше з Хін. “Хіни” англійською мовою читаються, як “чайн”, хоч по-китайськи чай називається “ча”.

— О, — скрикує Слава, ніби ця відомість має бозна-яке значення для неї, — а мені завжди здавалося, що “чай” — це російське слово.

— Це тому, що росіяни споживають багато чаю. А польська назва “гербата” знаєш від чого походить? Ти ж вивчала латинь…

— Не знаю. Не хочу пригадувати тепер собі…

— А що таке “герба, гербе”, а?

— Прошу пана меценаса, а звідки походить… “кава”? — Мариня зримо хотіла вчинити приємність докторові Гукові.

— Мариню це цікавить? То добре. То мені подобається, що Мариня хоче щось знати… “Кава”, Мариню… “кава”… З кавою дійсно цікава історія. Був собі колись у нашому галицькому Самборі такий купець, що називався Юрій-Франц Кульчицький.

— Прошу пана меценаса, я знала одного Кульчицького з Самбора, — Мариня щиро обрадувалася своєму відкриттю. Так любила час від часу здивувати чимсь своє оточення.

— О, я тільки похвалив Мариню, а Мариня вихопилася, як Філіпп з Конопі. Кого Мариня знала? Та той Кульчицький жив у сімнадцятому сторіччі! Навіщо треба було Марині перебивати мене? Мариня повинна вже раз знати, що я того не люблю!

— Я перепрошую, пане меценас, — Олена якось смішно одним боком лиця ластилася до Гука, а другим картала Мариню, — прошу, прошу продовжувати.

— У цьому домі абсолютно ніхто не числиться з моїми нервами, не говорю про настрій… Одна ви, пані добродійко, — зробив реверанс в бік Олени, — тільки заради вас я закінчу цю історію. Цю цікаву історію! Отже, той Кульчицький подорожував у купецьких цілях по Сході… Мені здається, що то був рівночасно і польський шпіон… Пізніше був перекладачем турецької мови при Східній Академії у Відні… В тисяча шістсот вісімдесят третьому році… Ануко, панни, що в цьому році діялося? Славуню, не пам’ятаєш?

— Я вже казала, пане меценасе, що я не хочу напружувати собі пам’ять. Хай відпочине трішки…

— І звідкіль ти така лінива взялася? Ге? Отож, прошу панства, в тисяча шістсот вісімдесят третьому році під час облоги Відня турками Кульчицький провів німецькі війська і цим фактично найбільше спричинився до звільнення Відня… хоч там був тоді і Ян Собеський з козаками. Як єдиний трофей з війни, він взяв для себе міхи з кавою. Відкрив першу у Відні кав’ярню, яка, проше запам’ятати собі, до сьогоднішнього дня носить назву “Кафе Кульчіцкі”. І таку саму кав’ярню відкрив він у Львові, яка теж існує до сьогоднішнього дня і, прошу дуже, називається “Віденською”, чи у скороченні “Віденка”. Вмер Кульчицький, прошу панства, в тисяча шістсот дев’яносто шостому році.

— Пане меценасе, від чого походить слово “фіакр”?

Звичайно, хто як не Слава вискочила з таким запитанням. Якщо доктор Гук не образився, то тільки тому, що не хотів смаркулі виявити аж стільки честі. Так думала Олена, бо сам Гук зовсім не мав наміру ображатись, хоч і розгадав, що Славка пустощів ради хотіла загнати його в глухий кут.

— Не вдасться тобі, панно, твоя затія. Ти хотіла, як тепер молоді висловлюються, загнути старого? А дзуськи! Прошу, відповідаю: слово “фіакр” походить від імені святого, так, прошу панства, так, святого Фіакера… У минулому столітті всі фіакерники Парижа мали на своїх фіакрах наліплені образки того, власне, святого…

— А звідки походить “буряк”, прошу пана меценаса?

Це Мариня вискочила з таким дурним питанням. Може, не так щоб пожартувати собі над доктором Гуком, як для того, щоб підкреслити свою рівноправність в цій родині. Олена затисла губи, а доктор Гук відповів з гідністю ученого:

— Буряк походить з Китаю. Знали його вже дві тисячі років до Христа. На Київській Русі став відомим в десятому-одинадцятому сторіччі. У Європі — на кілька років пізніше. Квашений буряк, тобто борщ, допомагає при високому тисненні, вмиватись ним добре, бо має той складник кислоти, що потрібний людській шкірі, допомагає на поріст волосся… гм… я ще… не мию ним голови, — застерігся заздалегідь перед неприємним для себе питанням.

— Господи, — висловила за всіх своє здивування Слава, — як ви багато знаєте!

— А яка кому користь з цього?

У цій фразі було стільки щирого й наболілого суму, що Олена переглянулася з дочками.

Доктор Гук, аби якось затерти враження від тону своїх слів, знову пристав до Марині:

— Отже, як Мариня готує чайник для запарки?

— А як маю готувати? Виллю вчорашню запарку, вимию.

— А якою водою? Холодною чи теплою?

— Або то не все одно?

— От бачить Мариня, не знає, а сперечається. Де ж то все одно, коли треба вимити чайничок теплою, і то досить теплою, майже гарячою водою. Треба вимити, випарити, потім порожній поставити на плиту, щоб нагрівся. До нагрітого вкинути на кінець ножа питної соди, щипту чаю, і запарити гарячим, але відстояним окропом, заткати дзьобик — щойно тоді розливати по склянках. Дуже важливо, щоб окріп був відстояний, бо я вже говорив Марині, не знаю, чи Мариня пам’ятає, що у воді є дуже багато всяких мінеральних солей. Може Мариня повторити: кальцій, натрій…

— Тої самої! Буде це мені якраз голови держатись! Ніби я без того не знаю, що треба, аби вода відсілася. Пан меценас як заведуть своєї…

— Мариню, — мусить втрутитись Олена, бо дівка ще насправді готова образити поштивого доктора Гука, — пан меценас хоче, щоб Мариня чогось навчилася, а Мариня цього не розуміє.

— Тої самої! Як буду забагато знати, то скоро посивію. Якби пан меценас менше науками займалися…

— Мариню, — не дає їй докінчити змінена на обличчі Ольга, а Слава дає штовханця під бік, що остаточно опам’ятує Мариню.

— Ага, ага, знаю, знаю… мовчу, мовчу…

Доктор Гук і без того ображений Марининою поведінкою.

— То зле, що Мариня вперто не хоче підвищувати свого рівня.

— Та нащо його, прошу пана меценаса, підвищувати, коли він в мене якраз на мірі: ні високий, ні занизький, — не розуміючи суті, випадково влучно відповідає Мариня.

— Мариня неможлива, — стверджує доктор Гук, а коли та вийшла, скеровує свою претензію на адресу Олени: — Я дивуюся вашим нервам, пані добродійко.

— Пан меценас таке кажуть. А я, — знизила голос, глянувши в бік Зоні, — а я вже не можу уявити собі нашого дому без Марині.

— Власне, — озвалася на те Зоня, — а Мариня відчуває це і розперізується, як на своїм. Їй здається, що вона зайняла таткове місце у нашому домі.

— А чому їй має не так здаватись? — підвелася з свого місця мала господинька, яка щораз частіше виходить з себе на великий смуток матері. — Колись татко утримував дім, а тепер ми, фактично, на утриманні Марині. Бо ж навіть філє приносить в хату і відносить Мариня. Чого кліпаєш мені? Пан меценас свій, може знати…

— Це брехня, — істерично кричить Зоня, і відразу від неї заносить їдким потом. — Брехня! Якщо… якщо… — Зоня не може перевести духу, — вона і продає старі таткові… непотрібні речі, — та це наші, Річинських, речі! І як тобі язик повертається говорити при панові меценасові, що ми… ми… на утриманні служниці! Мамо, чого мама мовчить? Чому мама не приведе до порядку ту вар’ятку? Ти… ти… ненормальна! Кожний, де тільки може, вихваляє своїх, а ти, де тільки можеш, стараєшся принизити престиж Річинських.

— Бо я вже не в силі продовжувати грати ту комедію…

— Ідіотка!

— Діти, діти, — Олена однією рукою хапається Ольги, а другою тягнеться до Зоні, — що з вами? Чого ви гризетесь? Що пан меценас подумають?

— Пані добродійко, прошу бути певною, я ніколи нічого не подумаю. Але кінець з тим, мої панни! Увага! Розповім вам цікаву історію з залу суду. Сьогодні захищав я… Пані добродійка пригадують собі Мартинчуків з Вишні?

Так, Олена пригадує собі, але, на жаль, тільки саме прізвище.

— Це так давно було, пане меценасе, а крім того, в мене тоді були на руках малі діти… З Вишні залишився в мене прикрий спогад про одного, що його повісили пруссаки. Ми з Аркадієм були переконані, що він ні в чому не був замішаний, але, на жаль, Аркадій не міг нічого зробити для бідака. То були такі страшні часи… Так пан меценас захищали Мартинчука?

— Ні, то цікава історія, хай пані добродійка послухають. Петро Мартинчук з Вишні має репутацію комуніста.

— І ви захищали комуніста? — зеленіє Зоня. — Ви… ви не розумієте, що в цьому домі слово “комуніст” рівнозначне з убивцею нашого татка?

— Заспокойся, Зонцю, і перш за все вислухай мене до кінця. Що в тебе за погана звичка завжди перебивати людину? Це некультурно і формально неправильно.

— Я вас питаю, меценасе: ви боронили комуніста?

— Пані добродійко, я хотів розповісти вам цікаву історію, але з огляду на обставини, які склалися в даний момент, відмовляюся. Мене тут тероризують, а я не звик і ніколи не звикну, — погрозливо підносить голос, — говорити під терором.

Олена забувається і в розгубленості чіпляється руками піджака доктора Гука, аби лише заспокоїти його, аби не зірвався з місця.

— Я прошу, хай пан меценас не зважають на неї… Хіба пан меценас не знають Зоні? А ти, Зоню, теж…

— Я питалася і настоюю на своєму: захищав пан меценас комуніста чи ні?

— Не боронив! Не боронив! — кричить доктор Гук, хапаючись обіруч за голову. — Чого тобі ще треба?

— Більш мені нічого від вас не треба, — великодушно відпускає Зоня знервованого, доведеного до межі істеричного вибуху доктора Гука.

Олена знову кидається перепрошувати і заспокоювати гостя.

Добре, пані добродійко, він докінчить ту історію, але просить поки що пані дати йому хвилинку часу, щоб привести свої нерви до порядку. Треба розуміти його психічний стан: чоловік вимотається на процесах, заходить у цей дім, щоб знайти тут трохи родинного затишку і відпочинку для душі, а тут тобі Зонця влаштовує попросту баню! Цілую ручки за такий прийом!

Навіть мала господинька, до якої доктор Гук з усіх Аркадієвих дочок відчуває найбільше симпатії за її вроджений такт і душевний спокій, сьогодні випала з ролі.

— Прошу пана меценаса, ми слухаємо, — несміливо, з почуттям провини за Зоньчин вибух починає Олена.

На щастя, доктор Гук вже відійшов.

— На чому я зупинився? Ага, в того Мартинчука є дочка. За метрикою вона — Йосафата, але чомусь уперто називає себе Марією. Я вже подумав, чи покійний Аркадій не хотів насолити тому Мартинчукові…

— Пане меценасе, та то, певно, копилка, — вирішує Мариня, що з’явилася з підносом, заставленим чашками з чаєм. — Єгомосць любили позначити копилів, аби знали… А що? Так їм і треба!

— Я лише не знаю, чому діти мають відповідати за батьків, — сказала й почервоніла Ольга.

— Так воно прийнято, дитино, і не наш татко перший ввів цей звичай. Але ми знову нечемно перебили панові меценасові.

Доктор Гук махнув лише рукою на знак свого безсилля.

— Паням треба ходити на судові процеси. Там пані навчилися б парламентарного способу розмови. Якби так свідок чи адвокат перебивав судді, як пані мені… Так, на чому ж я став? Ага! Отже, прошу слухати: ту Йосафату, або Марію, запідозрено… Славцю, вийди з кімнати, прошу тебе.

— А чого?

— Бо те, що я буду розказувати, не для твоїх вух.

— А я не хочу виходити. Пан доктор забувають, що я вже матура[91].

— Славцю, то нечемно з твого боку. Якщо пан доктор вважають…

— Мамцю, пан доктор і в сорок вважатиме мене недозрілою, бо я мала нещастя вродитись наймолодшою з сестер Річинських. Я чемно і з повною пошаною до нашого дорогого пана меценаса заявляю, що не вийду з кімнати! І прошу продовжувати, бо я страшно цікава.

— Я не хочу брати на себе відповідальність. Пані добродійка вважають, що Славця може бути присутньою при розмові?

— Я нічого не вважаю, пане меценасе, але коли вже така вперта, що не хоче вийти, то хай залишається.

Доктор Гук подумав, що коли б жив покійний Аркадій, то він дав би собі раду з дітьми, а пані Олена, на жаль, нездатна для цієї ролі.

— Отож на ту Марію-Йосафату було донесено, що вона замордувала свою незаконнонароджену дитину.

— Господи, — перехрестилася Олена, — за час нашого перебування не траплялося чогось подібного у Вишні. Про це я можу говорити з чистою совістю, бо це я певно знаю.

— Так, але прошу слухати. Пізніше виявилося, що той донос був брехливий, зроблений з помсти. Вищезгадана Йосафата-Марія мала залицятись до якогось Савицького, і його жінка з помсти…

— Яка дикість…

— Але на цьому не кінець. У свою чергу Йосафата-Марія намірялася втопити вищезгадану Савицьку.

— Ой пане меценасе, це так цікаво, а ви хотіли, щоб я вийшла…

— Мовчи хоч ти, Славцю, я ж сказав, що не беру на себе відповідальності. А втім, все ж таки було б краще, щоб ти вийшла, Славуню. Почав до дівчини приставати конвой, якась там історія з пазухою була, я перепрошую, мені просто незручно перед панями… Одне слово, дівчина, обороняючись, скалічила поліцая, погризла йому носа. Суд, точніше слідчий суддя Матіясек, молокосос, повинен я сказати, вбачив у цьому злочині політичну підкладку.

— І правильно вбачив! — вигукнула Зоня.

— Ти знову вихопилася, Зоню, наче Пилип з конопель. Між іншим, це вже перелицьована поговірка… травестія. В оригіналі вона звучить, як Філіпп з Конопі…

— Пане меценасе, про Філіппа пізніше, нам цікаво, що було далі з тією Марією-Йосафатою.

— Прошу пробачення, але завжди на першому місці ставиться дійсне ім’я. Отже, треба сказати: з Йосафатою-Марією. Ти кажеш, “правильно”, Зонцю, а насправді це зовсім не так. Дівчину посадили до політичних, точніше до комуністок, а ті допіру навчили її політики.

— А ви, пане меценасе, захищали на суді комуністку і приходите до нашого дому та нахваляєтесь цим, — так? Ще коли я вас питаю, ви заперечуєте.

Доктор Гук встав. Ні, не встав — він схопився на ноги. Олена намагалася делікатно посадити його на місце, але він досить нечемно шарпнувся від неї вбік.

— Пані добродійко, — задихнувся від хвилювання, — ви, як мати, можете вплинути на неї?.. Щоб вона бодай… бодай не ображала мене?

— Не можу, — відверто призналася Олена і сама мало не заплакала. — Я нічого не можу подіяти з своїми дітьми. Вирвалися з рук і женуть, як скажені коні, а я їх ні наздогнати, ні стримати не можу…

— Що мамця таке говорить? — Оля підійшла до матері, взяла її руку і не поцілувала, а притулила собі до чола. Олена погладила малу господиньку по косах.

— Чекай, Зонцю, чекай, а ти бодай знаєш, на яких принципах базується ідея комунізму? Так, теоретично, бодай приблизно — знаєш? Як же ти можеш, прошу мене вислухати, поборювати те, чого не знаєш?

— Пане меценасе, я знаю те, що комуністи вбили мого батька, а цього мені вистачить, щоб ненавидіти їх до гробової дошки.

— Комуністи вбили? А ти без демагогії не можеш? “Ми, молоді…” Так, як комуністи вбили покійного Аркадія, могла вбити і ти, його дочка. Так, так. Могла не послухатись його, а цього в тебе не купити, він знервувався б, і міг би статися такий самий трагічний випадок. Склероз мозкових судин у такому ступені, як був у покійного, — це не жарти. А крім того, на мою думку, не варто змішувати ідеї, як такої, з поодинокими, випадковими її визнавцями.

— Ага, впіймала я вас тепер, пане меценасе? А ідею комунізму, як таку, з ідеальними, припустим, її визнавцями, то ви визнаєте?

— Це я мусив би ще подумати, хоч коли будемо розвивати теорію практичного проведення ідеї в життя, то, маючи в історії такі випадки, як папісу на апостольському престолі чи інквізицію, чого доброго, можна б відмовитися і від католицизму. Отже, бачиш, Зонцю, і на небі бувають плями. Ти хочеш мене впіймати? Мене, старого юриста? Мене? Пані добродійка чують?

Олена не хотіла чути. Знала норовисту натуру Зоні і потерпала, щоб дискусія не переросла в непорозуміння, яке могло б позбавити, хоча на якийсь час, візитів доктора Гука. Щоб припинити цю суперечку, Олена пробує розпитати про Марію-Йосафату, звернути увагу доктора Гука в інший бік, але він, прошу панства, не заводна машина, яку можна зупиняти кому де хочеться. Він теж, слава богу, має свої нерви. І він має право зірватися.

Доктор Гук встав. Заходив навколо стола.

— Ви, молоді, неможливі. З вами неможлива ніяка дискусія, бо ви… ви… просто нехтуєте законами логіки. Ви, — пані добродійка мені пробачать, я це говорю загально, — не виховані. Так, не виховані, бо не маєте терпцю вислухати спокійно свого противника. Ви дискутуєте лише доти, доки чуєте свій голос, а потім вдаєтесь до палок і гнилих яєць. Так, так. І тому я перестав бувати на ваших зборах. Я людина прямолінійна. Так, я не вмію, не визнаю одну мораль для наших, а другу — для ваших. Це все мене нервує. Я перепрошую, — він нервово закашлявся, — то родич панства, здається, навіть близький, я перепрошую, пані добродійко, але з тим хлюстиком Славком Ілаковичем я перестав вітатися взагалі. Я не розумію, як може так поводитись син всіма поважаного отця Ілаковича, прошу мені пробачити, але я цього не розумію. Якось на зборах “Рідної школи”, — я, здається, вже розповідав пані добродійці про це, — валить у президію, не висунений, не прошений, не обраний, і законом своєї палиці, так, пані добродійко, так, законом своєї палиці і жменьки своїх однодумців у залі сідає за стіл президії! Цей грабунок громадських прав відбувається в білий день перед очима переповненої зали — і ніхто нічого. Головуючому на зборах залишається або перервати збори, або стерпіти цього непроханого гостя. І він вибирає останнє. Яка після цього може бути мова про якийсь обмін думок, коли в нас панує терор у найвульгарнішому розумінні цього слова. “Ми, молоді”, домагаємося того чи того, “ми, молоді”, протестуємо проти того чи іншого. А я не розумію, що це за політична орієнтація, партія чи товариство оті “ми, молоді”? Ти не скажеш мені, Зонцю? Славуню, я попрошу ще одну скляночку чаю, може бути й не дуже гарячий, аби тільки вода добре відстоялася, бо Мариня не розуміє, що у нашівській воді багато мінеральних солей і її обов’язково треба відстоювати… Так от, “ми, молоді”, а ми тоді закладемо свою політичну партію, що хіба буде називатись “ми, старі”…

Доктор Гук витяг з нагрудної кишені свій славнозвісний нотес і став листати картки:

— Я хотів би панству прочитати одну цитату з книжки “Десять літ українського питання в Польщі” Томашівського… зараз… де то… зараз… ось, прошу: “Вже й тепер у наших молодших націоналізм став синонімом гучного горлання при повній бездіяльності. Приймаючи сектантські форми, повні ненависті і нетолеранції до хоч трохи відмінних думок, переміняє він наше вбоге національне життя в обору роз’юшених биків і собак, що, замість консолідації і розвитку народних сил, витворює тільки розтіч і ширить безнадійність”. От вам повна характеристика “молодих”!

— Пан меценас не знають, хто такі “ми, молоді”. — Ольга теж прагла, щоб ця нерозумна дискусія, нарешті, скінчилася. — Таж це ті, що їх, чи то пак вони самі себе, називають “сто п’ять”…

— Олюню, то я знав. Який би з мене був адвокат, якщо б я не знав таких елементарних речей? Я знаю, але не розумію. Не розумію і вас, пані добродійко, що ви так байдуже ставитеся до цих справ…

— А чому ж відразу — байдуже? Мене, наприклад, дуже цікавить, як закінчилася історія тієї дівчини з Вишні.

— Мама не знає? — просичала Зоня, поглядаючи на Гука. — Дякуючи блискучій обороні пана меценаса, вийшла на волю і тепер буде активно діяти проти попів.

— Зонцю, я тебе прошу! — могла тільки вистогнати Олена.

— Трошки не так, Зоню, — дивно спокійним голосом відповів доктор Гук.

— Я ще одне хотіла б знати, — Зоня головою зробила знак матері, щоб та мовчала. — Чому саме до вас, пане меценасе, звернувся за обороною старий Мартинчук? Адже є спеціальні адвокати, які беруть справи комуністів.

— По-перше, до мене звернувся не Мартинчук…

— А комуністичний комітет допомоги політичним в’язням? Так хочете сказати?

— Пані добродійка чують? Вони, — очевидно, мав на думці “молодих”, — не лише перебивають нам, але вже беруться й говорити за нас. Чому ти не даси мені закінчити думку? Я хотів сказати, що у справі оборони Йосафати-Марії звернувся до мене Савицький, зять Курочки. Пані добродійка пригадують собі багача Курочку з Вишні?

Олена повторила вже сказане нею:

— У Вишні я мала все якісь клопоти, пане меценасе. Діти мені тоді хворіли на коклюш. Я вже казала, найбільш запам’яталася мені смерть того бідного чоловіка, що його повісили пруссаки. Покійний Аркадій хотів допомогти йому, але пан меценас знають, що були крігсцайтен — воєнні часи — і тому не можна було нічого зробити… А щодо Курочки, то щось пригадую собі… здається мені, що в нього була анемічна дівчина. Але неможливо, щоб вона вже заміж вийшла… то неможливо, пане меценасе…

— Це факт, пані добродійко.

— Боже, боже, як той час летить…

— Пане меценасе, а що має зять того якогось Курочки до Марії-Йосафати? — хоче знати Слава, яка тепер особливо гостро сприймає всякі сімейні непорозуміння.

— Це романтична історія, Славуню.

Зоня авторитетно кидає репліку:

— Не вірю в романтику, від якої заносить гноєм…

— Ти і тут не маєш рації, Зонцю. Мені доводилось вислухувати такі любовні трагедії на селі, але про це іншим разом… Бачиш, Славуню, я не знаю, так би мовити, докладно цієї історії, але досить того, що Савицький, жонатий чоловік, звернувся до мене, щоб я взяв на себе оборону Марії-Йосафати, притому недвозначно натякнув, що розмір гонорару в цьому випадку не грає ролі. Можеш утриматись, Зонцю, я йому заявив, що в мене постійна такса. Я, правда, спитав, в яких він стосунках з підсудною, але він збентежився і відповів, що йому дуже залежить на тому, щоб її звільнив суд.

— І звільнили? — знову вискочила Слава. Щоб краще бачити й чути, вона пересіла з свого місця біля печі і вмостилася за столом навпроти Гука.

— Славуню, і ти теж заскакуєш наперед? Ти знаєш, що я не люблю цієї манери. Я хочу сказати, що тій дівчині була зайва всяка адвокатська оборона. Вона оборонялася, прошу панства, так, що я, будучи на місці прокурора, попросився б, щоб мене перевели з Нашого. Я, кажу відкрито, з насолодою слухав її. Для мене ясно, що ораторську школу вона пройшла в тюрмі… не треба було з звичайного кримінального злочину робити політику, але я думаю, судді і прокуророві тепер уже ясно, в чому їх помилка.

— Але засудили її чи ні? — не може втерпіти Слава, хоч доктор Гук зробив їй зауваження, що не любить, коли йому перебивають, і цим разом може серйозно розсердитись або, що найгірше, урвати розповідь на найцікавішому місці.

Та, на Славине щастя, доктор Гук зовсім прийшов до себе, бо терпеливо відповів:

— Аякже ж, поліцая вона все ж таки скалічила. Правда, не було свідків — фірман відмовився на суді від своїх попередніх зізнань, що поліцай приставав до неї, але, проте, факт тілесного ушкодження залишається фактом. Дали їй рік, а поскільки вона шість місяців — це, пані добродійко, безпрецедентний випадок у нашівському суді — відсиділа у слідчій тюрмі, то їй залишилося відсидіти ще шість місяців. У жнива повинна б дівка бути дома.

Ожвавлену розмову перебила поява тітки Меланії. Приїхала вона в Наше поїздом, бо страшенно замело дорогу. Зрештою, завтра вона їде у Станіслав. Цю примусову пересадку зробила, щоб забрати у кравчихи свою сукню, яку ще після Дмитра дала шити. Іде у Станіслав, а чого — це вона пізніше скаже Гелі по секрету.

— То мені вийти? — спитав доктор Гук, який і без того не міг терпіти цієї крикливої баби.

— Як пан меценас вважають, — з єхидною чемністю відказала Меланія, яка з свого боку теж не дуже симпатизувала Гукові. Вважала його нудним старим диваком. Дивувалась Гелі, що та знаходить приємність у товаристві такого гдири[92].

— Їду, — витягла вона до Олени свою жилаву, довгу, ніби в гуски, шию, коли залишились самі в кімнаті, — їду сама до преосвященного, аби забрав Голубінку з нашої парафії. Гелюню, так тривати далі не може. Я ж не в силі прив’язати дівчину собі до пояса, а тільки залишиться на хвилинку сама, він тут як тут, немов з-під землі виріс. Я тобі розповідала, здається, що якось послала її до курника кури пощупати — погано якось тепер кури несуться, — натякнула мимохідь як виправдання, що прибула в хату зубожілої кузини голіруч, — а він і туди поліз за нею.

— А що швагер Михайло на це?

— Михайло? — кинулася Меланія, аж головою затрясла. — Ти мені краще не згадуй про нього. Прошу тебе, лише про нього не згадуй мені. Я не знаю, Гелюню, чи в того чоловіка немає очей, чи він оглух, чи так збайдужів до своїх дітей, що його ця справа ніц-а-ніц не обходить. Якби я знала, що в нього такий характер, то де ж би я була полакомилася на його прізвище… Бо і скажи сама: що мені з того, що я — Річинська, що мої дівчатка — панни Річинські? Поїду оце, чуєш, Гелюню, до преосвященного і скажу просто: ввели, ексцеленціє, целібат, то дуже прошу забезпечити тепер наших дочок відповідними партіями. Але ми, Гелюню, треба признати, винні, й то таки добре винні, в цій справі. Коли тому чотири роки теологи, наші майбутні зяті, можна сказати, підняли бунт, жонатий клер не підтримав їх. Боявся перечити єпископові. Хай би було. Чоловіки наші мусили слухати розпоряджень єпископату. А де були ми, жінки і матері? Я тобі кажу, що нам, власне, нам, матерям наших дочок, треба було стати в оборону теологів і підтримати їх у їхніх благородних намірах. А ми з тобою прогавили. Мені заступило очі те, що Аврельця мала тоді нареченого, а Маруся була ще мала, а тепер ось як вийшло… Я не знаю, що й казати. З Марусею, це мені прикро, як матері, говорити, може погано скінчитись, коли єпископ не забере Голубінки з нашої парафії. Я вже йому казала, — так, так, не дивись на мене такими очима, — казала йому у вічі: то ви, отче, не могли вчепитись якої молодиці чи дівки на селі, а завзялись на мою дитину? Я говорила Михайлові, поїду до преосвященного і скажу просто: “Забирайте собі того бичка з нашої парафії, бо як станеться біда, то будете ви відповідати, ексцеленціє”. А ти гадаєш, Гелюню, що Голубінка один такий? Ти сидиш тут, нібито у місті, і поняття не маєш, що діється по селах. Якось Михайло розповідав, що на соборчик приїхав єпископ. Коли селяни почули про це, то до ексцеленції прийшла делегація просити, щоб замінив їм нежонатих священиків жонатими, бо по селах діються страшні речі. І всі в один голос: “Ми не хочемо ксьондза-парубка”.

— Ну, ну, то, може, вже занадто. Щось мені не хочеться вірити, щоб наші священики так низько скотилися. — Боронить Олена не клер нежонатих, а світлу пам’ять покійного чоловіка.

— І звідки в тебе та звичка все бачити у кращому світлі, ніж воно є насправді? Ніколи не маєш відваги глянути правді у вічі. Вона мені буде тут боронити целєбсів? Гелюню, не такі ще речі діються… Целєбси, — стишила голос, — тримають при собі господинь разом з своїми байстрюками.

— Лишім цю розмову, Меланцю… Ти маєш рацію. Я тепер ніде не буваю, нічого тепер уже не знаю… То й не можу судити… Прикрі це історії. А поза тим, що в тебе чувати?

Олена запитала от так собі, але по міні Меланії пізнала, що в неї справді якась новина. Меланія зітхнула, звівши очі до стелі:

— Є в нас новина, Гельцю… Не хотіла я передчасно розголошувати її, але коли ти вже спитала… Маємо квартиранта, Гелюню, яке щастя… на селі трапився квартирант. Я навіть добре не знаю, хто він по фаху… якийсь інспектор від кооперативів, чи ревізор… чи ще щось вище. Але сподобав собі наш дім і воліє, каже, жити на селі, як у Нашому, хоч, правда, він вічно в роз’їздах… Але, кажу тобі, Гелюню, манери… гречність, в кожному цалю комільфо[93]… одним словом, не сьогоднішнього хову… І до дівчат такий гречний… особливо з Аврельцею має щось вічно до балакання… Боже, якби нам такого зятя, то не знаю… як дякувала б богові… А Аврельця така весела стала… руху дівчина набрала… Я її розумію, котрій дівчині не є приємно подобатися? І тому, розумієш, я хочу, щоб преосвященний забрав з нашої парафії Голубінку, бо як би так, не дай боже, пан Тихий — правда, яке миле прізвище? — зміркував, що твориться під нашою стріхою, то я певна, певна, кажу тобі, що виповів би нам квартиру.

Я не питаю, не моя це справа, але він мусить походити з якогось дуже доброго дому… то зараз пізнати по манерах… І тому, я тобі кажу, за всяку ціну хочу позбутися того Голубінку з дому…

Олена начеб не чула про квартиранта Меланії, або зовсім не цікавила її ця справа, бо продовжила попередню тему:

— Я тільки дивуюся, що такі священики, як кузен Ілакович та інші, не візьмуться вплинути на наших целєбсів…

— Сидорко? — Меланія любила при кожній нагоді підкреслювати свою мниму приналежність до цієї галузі родини. — Він мав би щось говорити? Хай краще дивиться за тим, що діється в нього під власним дахом…

— А що? — на Олену найшла цікавість з домішкою не знайомого їй досі почуття злорадності. Прихильні Ілаковичі до неї — гріх був би нарікати, — але чи не задовго їм добре ведеться?

— А ти не знаєш? Сказилася та Славкова жінка і не дає спокою Несторові.

Олена розчарувалася у своїх сподіваннях почути сенсаційну вістку.

— Та це все старі історії, Меланцю. Чули дзвін, та не знають, де він. Було таке, що Нестор — хіба не знаєш Нестора? — говорив Орисі різні компліменти, але щоб Орися… Вона ж отримала таке прекрасне виховання… Лісні — це такі порядні люди. Це хтось, Мелясю, не має що робити та й розпускає плітки. Кажу, був час, що Нестор чіплявся до неї.

— Тере-фере! Чіплявся! Чіплявся, доки не вчепився. А ти чого почервоніла? Слава богу, вже самі дорослих дітей маємо. Так от вона йому тепер спокою не дає. Бо той її Славко нібито великий політикану але, кажуть, як мужчина, до нічого. А Нестор, сама знаєш, нема що тобі казати, любить літати з квітки на квітку. Він тепер втікає від Орисі, а вона, як ошаліла, гониться за ним.

— А що Несторова на те?

— Несторова в розпачі.

— Бідна!

— Ти не зрозуміла мене, Гелюню. Вона в розпачі, що Несторові так скоро Орисі відхотілося.

— Мелясю, що ти говориш? Таж тоді на тризні їй аж голова розболілася, коли Нестор почав до Орисі умізгуватись.

— А то, може, на початку цього роману так було, а потім Несторова погодилася вже на Орисю. А тепер вона в розпачі, що Нестор почне знову якоїсь нової шукати. А так, розумієш, гріх залишився б при родині. Хоч я, — багатозначно протягнула вона, — не розумію тієї Орисі. І я колись була молодою, і дітей на світ поприводила, але того сліпого, дурного шалу до мужчини сама ніколи не знала і в інших не визнаю. Ти говориш, що Орися одержала добре виховання? А я вважаю, що порядна жінка ніколи не дасть розгулятись в собі таким пристрастям. Я двадцять п’ять років прожила з Михайлом, але, скажу тобі відверто, як з першої пошлюбної ночі, так і до сьогодні дивлюся на ті справи, як на прикрий подружній обов’язок, що його накладає церква на нас, жінок. Так виховала мене моя мама, і ці принципи я намагаюся прищепити своїм дочкам. Тільки той Голубінка… Голубінка живцем мене в могилу закопує. Що я хотіла сказати тобі ще, Гелюню.

— Бачила я тільки що Лесю Чуйгукову, — ти знаєш її? Жінку адвоката, — Меланія сама хотіла вже перемінити розмову. Відчула, що ще трохи — й зробиться їй погано від самого звуку зненависного прізвища Голубінки.

— Таке то якесь старосвітське, немодне… шкода, що пані меценасова[94]. Я живу в глухому селі, а й то не хотілося б мінятися з нею строями… Правда, сам Чуйгук теж скапцанів, а який колись з нього кавалер був! Він молодший за мене на пару років, але не на одних вечорницях обтанцьовував мене! А я щось не пригадую собі тебе, Гелюню, на вечорницях в тих часах.

Олена мовчала. Думала своє. Згадала, як перші роки свого подружнього життя терпіла фізично і морально від близькості з Аркадієм. А як пізніше, коли вже третя дочка була на світі, в ній почала пробуджуватись жінка. Як Аркадій, пошли йому господи царство небесне, не відчув цієї переміни в ній. Але тамте статеве пробудження в собі Олена аж ніяк не може назвати коханням, бо воно не мало і не могло мати нічого спільного з тим мерехтливим, до спазму в горлі проймаючим захватом, що його колись відчувала вона до Ореста Білинського. Воно, либонь, так і є, що крізь життя людини ця любов протікає сама по собі, а тамте саме по собі. А може, в декого зливаються вони в одно русло. Проте це, мабуть, дуже рідко трапляється.

Олена починає вірити, що бог знав, що робить, не давши їй за мужа Ореста Білинського. Так бодай залишилася їй нев’януча мрія, вічна лампадка перед іконою матері божої невстаючої помочі, до якої може звернутись кожної гіркої хвилини життя. А коли б той вимріяний Орест Білинський був повсякденно з нею, то життя давненько стоптало б їхні молодечі пориви. Воістину марно людині судитись з богом, бо він знає, що чинить.

— А чого ж ти мовчиш, Гелюню? Це тебе повинно теж обходити. Нікуди правди діти, в тебе теж чотири дочки на порі. Ти не гнівайся на мене, але щось мені здається, що той Мажарин не ожениться з Славою.

Слова Меланії шпигнули Олену в найболючіше місце, але вона знайшла в собі сили, щоб змовчати тому гадючому язикові.

Зате сперечалася з Меланією в думках.

“Не жениться Мажарин на Славі? Що ж, то залишить їй по собі бодай лампадку з вічним вогником, а твої бідні дочки і цього не матимуть”.

Останньої неділі березня Бронко з двома бідонами, перекладеними брудною білизною Олекси Загайчика, добирався фірою Гершка, молочного пахтаря вишнянської пані, у село Вишня.

Залізниця перетинає вишнянські луги з південного заходу на півкілометра від села, але поїзд у Вишні не зупиняється. За часів отця Річинського, коли то він збирався будувати санаторій на пралі, ходив упертий поголос, що Вишня матиме залізничну зупинку. Згодом це питання заглухло разом з санаторієм. І так по сьогоднішній день. Поїзд зупиняється у сусідніх Ставках, за три кілометри від Вишні, і було б зовсім не погано, коли б він не приїздив туди вдосвіта, бо те, що він відходить перед десятою вечора, саме на руку Бронкові.

День випав прозорий, чистий, наче щойно вискочив з Небесної ванни. Повітря було таке свіже, аж у грудях лоскотало від його надзвичайної чистоти.

Бувають же такі дні наприкінці березня, коли в небесному ставі нагло проривається шлюз і землю заливає повінь теплого сліпучого світла.

На північних схилах пагорбів і в ярах, на які так багате наше Покуття, ще лежав латками брудний дірчастий сніг, але з-під нього дзюркотіла вже чиста, профільтрована в грунті вода. На бурих сіножатях з залишками минулорічної сухої трави блищали мініатюрні голубі озерця.

Такими голубими скельцями були прикрашені всі луки і сіножаті вздовж дороги.

Бронко спостеріг, що яскрава мерехтлива зелень озимини втрачає свої переливи, коли на сонце напливає хоча б легенька хмарка.

Поблизу людських селищ зустрічалися по-весняному підчищені стовбури верб. Головаті, рядочком одна попри одну, вони скидались на закутаних у перемітки жінок.

Вздовж річки (чи це не та сама Вишнянка?) палали під сонцем кущі верболозу. Бронкові, який виріс над рікою, видалося, що він уперше спостерігає цей особливий відтінок червені у верболозу.

Рожевий? Не рожевий.

Золотий?

Теж не те слівце.

Поперед очі Бронкові майнула зелена, блискуча, наче намистинка, мушка. По асоціації згадалася бджілка.

Верболіз був вощаного кольору. Не воскового мертвотного, а власне вощаного.

В’їхали в село, що лежало поміж двома опуклими горбами і мало смішну назву Перепічкове.

Гершко, якого, очевидно, мусило цікавити, кого везе, спитав з гречною покорою:

— Я перепрошую, вельможний пан, до панєнки від нашого ксьондза?

— Ні!

— Ні?

Гершко пильніше приглянувся до свого клієнта. Ну, він таки, правда, міг помилитись! З такою курткою, з таким кантом на штанах, з такими чобітками і до ксьондза їхати. Аби такий добрий рік на Гершка!

— Я ще раз моцно перепрошую, — він помацав за шапку, — вельможний пан ще не жонаті?

— Ще ні, Гершку.

— Ов, вельможний пан знають, що я Гершко? Ну, то в чому річ? Я перепрошую, я не шатхін[95] але якби був на місці вельможного пана, то я б оженився з панєнкою від нашого ксьондза. Ша, я нічого не казав!

— Слухайте, Гершку, скільки ксьондз дає вам за факторне?

— Що дав? Нічого не дав. Він наперед нічого не дає.

“Невже ж, — подумав Бронко, — така гіперпродукція попівен, що ксьондзи не гребують навіть такими сватами, як Гершко?”

Так їхали вони мовчки з півгодини, коли Гершко таки не втерпів і знову запитав:

— А може, пан — доктур?

Бронкові полестило, що Гершко запідозрив у ньому доктура, а разом з тим якось соромно стало за це мізерне самолюбство. Зрештою, Гершко, напевно, й сам не вірив, що везе доктура.

“Якби я був доктором, Гершку, то панна Ольга Річинська давно була б уже докторовою”.

Нічого, Бронко Завадка наперекір усім темним силам таки візьме Ольгу в жони і без додатку “д-р”.

Еге ж, може сподіватися! Якраз віддадуть йому добровільно Ольгу ті чорні круки! А може, й віддадуть, коли прив’яне, наче оспіла сливка, а ніхто з паничів не полакомиться на панну без приданого.

“Візьму і прив’ялу, — угурно опирається Бронко злій логіці розсудку, — але таки буде моєю!”

Але стривай, з якої рації, чого ради має він віддавати на поталу часові такий скарб, як молодість свого кохання?

“Якраз впору роздуми! Ану, перестав пластинку!” — скомандував Бронко своєму серцю, і воно цим разом послухалося його.

Справді, час був найменше пригожий для ліричних марень. В організації після приїзду Зеленого в Наше завирувала робота. Вийшов у світ перший номер пробоєвої[96] нелегальної газети “Воля” і вже партіями направився відповідними каналами по всій галицькій та волинській землі. Друкувалися резолюції сьомого конгресу Комінтерну з уривками деяких промов. Розпочатий у Центральній Польщі селянський десятиденний страйк пройшов на Покутті вдало, понад усякі сподівання.

Мало що не в кожному селі (де більші масштаби, де менші!) селяни відмовлялись платити податки за перший квартал. В багатьох випадках громадою проганяли екзекуторів, не без того, щоб іноді не потурбувати їх. Не виходили на шарварки. Влаштовували домашні арешти війтам, тобто тримали їх під вартою на час страйку. Були випадки організації масової самооборони села проти інтервенції поліції. В кількох селах страйкарі окупували поміщицькі садиби.

Характерним для того часу було те, що уряд вирішив вести комбіновану тактику: в деякі села вислав уланські каральні загони, а в декотрі впливових діячів, здебільшого послів УНДО, яким староста дав доручення опам’ятати підбурене комуністичними вивротовцями, але в основі лояльне до польського уряду русинське населення і за всяку ціну переконати хлопів, що для власного добра вони повинні занехаяти на майбутнє спроби непослуху державі, бо інакше паньство[97] буде змушене (чого дало докази!) вжити більш радикальних заходів для наведення публічного спокою.

У Вишню з цією місією вибрався відомий адвокат на Нашівщині, посол УНДО Володимир Осадчук. Це й була одна з причин, чому Бронко свій приїзд у Вишню запланував саме на ту, а не на іншу неділю. Йшлося про таку благоньку річ, як те, щоб на зборах, які проводитиме посол Осадчук, були прийняті не його резолюції, а ті, що їх заготовить Бронко. З пана меценаса вистачить і того, що він збере народ і виголосить промову до нього.

Дивним збігом обставин нашівському окружкомові стало у пригоді й захворювання Завадки-батька.

З того моменту, коли мнимий агент фірми “Фелікс” натякнув Йосифові Завадці, що його колінам придалася б електрична грілка, старий, слухайте ви мене, відчув, що йому треба лікуватися. До тієї пори вважав свої недомагання хвилевими. І хоч ті хвилини тяглися надто довго і надто часто повторялися, Йосиф не спокушався на ліки. Був переконаний, що вистачить один-два рази взяти їм верх над своїм тілом, і вже людина попаде у залежність від них, якої їй не спекатись до самої смерті.

Коли вже чоловік, який тебе вперше в житті бачить, каже, що тобі придалася б грілка, то, значить, щось пищить у траві, як каже поляк.

Хтось порадив Йосифові прикладати до болючих суглобів гаряче болото з вишнянського прала.

Старий розчулився до сльозини в оці, коли на перший несміливий натяк синок виявив свою готовність систематично доставляти батькові лікувального болота з чудодійного вишнянського прала.

Бронко замовив у бляхаря два допасовані до свого рюкзака бідони і оце вибрався тієї провесняної неділі у Вишню. (Про те, що бідони мали подвійні дна, старий Завадка не мав ніколи дізнатись).

Виміна брудної білизни молодого Загайчика на чисту уповноважнювала Бронка до відвідин у домі старих Загайчиків.

Подумав, що буде непогано, коли й Гершкові стане відомо, що саме привело його у Вишню.

В’їхали в село.

— Притримайте коні, я зійду тут, — сказав Бронко, коли порівнялися з першими вишнянськими хатами.

Гершко заметушився: що значить тут? До центру села буде ще, може, з кілометр, — пощо ж вельможний пан будуть місити болото? А може, пан кремпуються[98] їхати поруч з євреєм, то хай пан пересяде на задню фіру.

— Не говоріть дурниць, Гершку, — прикрикнув на нього Бронко, аби приховати своє співчуття до бідолахи. — Я такий самий вельможний пан, як і ви. Приїхав я у Вишню по вишнянське болото. Кажуть, що ніби помагає на ревматизм, а в мого тата болять коліна…

— Чому не помагає? Як чоловік вірить, то вже й поміч, прошу пана. А ще як люди кажуть, що допомагає, то напевно так…

Не встиг Бронко перейти дороги, коли Гершко знову спинився біля нього:

— Завтра о п’ятій рано я потребую вирушати з села. Якби пан сьогодні ввечері спізнили поцьонг або не мали інших коней… може, від ксьондза, то я готовий. Я зрихтував би гарний зіц.

— Дякую, Гершку. Буду мати на увазі. Бувайте здорові!

— Моє ушанування шановному панові!

Молодий Завадка вперше на подвір’ї садиби Загайчиків у таку провесняну, голу пору. Бував тут не раз, але завжди влітку росохата дрібнолиста груша кидала таку густу тінь довкола себе, що в її орбіті й трава не росла.

Тепер дерево постало перед Бронком у новій, чисто графічній красі. Симетричне розташування ліній темно-коричневої крони на тлі лазурового неба викликає подив своєю технічною досконалістю, якщо слово “технічний” не ображає творчого генія природи.

Батьків Олекси Бронко застав дома. Мати ледве відповіла на привітання. Півгубою попросила сісти, а сама, не рухаючись з місця біля вікна, не міняючи пози, дивилася на вулицю. Оживилася трохи на виду, побачивши поношені сорочки сина. Чи має зараз подати чисту білизну, чи можна й пізніше? Ні, краще вже, щоб йому, Бронкові, не повертатись вдруге сюди.

Після історії з Річинським у Калиниці Олексієва мама незлюбила Бронка, не приховуючи своєї нехоті до того, хто розволочив і навчив пустому її сина. Як подалася від минулого літа ця жінка! Пропали її колишні великі, світляні, з переливними білками очі, і лице відразу набрало чужого, старечого виразу. Делікатна шкіра поміж повік одрябніла, і зморшки нависли на очі, залишивши тільки шпарки для зіниць.

Загайчиха нехтує сучасною модою, що дозволяє заміжнім жінкам нарівні з дівчатами носити кольорові хустини, і запинає голову по-старосвітському — переміткою. Подовгасте, чорноброве обличчя, облямоване білим полем перемітки, нагадує Бронкові рисунки жіночих голів княжої доби.

— А може би-сь, дала що перекусити… з дороги чоловік, — каже Василь до жінки, а очима просить Бронка, щоб був вибачливий до бабських манорій.

Неохоче, навмисним повільним рухом подає вона обід чоловікові і гостеві, приладила чисту білизну для сина, а сама, замість припрошувати та доливати, виходить з хати, аби, либонь, не бачити перед собою зненавидженого обличчя.

Бронко таки добре протеліпався на Гершковій таратайці. Ще перед ворітьми здавалося йому, що вовка з’їв би, але тепер апетит зник.

Крім того, треба було скористатися з відсутності жінки в хаті й витягти з бідонів кількадесят примірників “Волі”.

— Привіз я вам, Загайчику, трохи бібули. Сховайте де скоренько, аби біди не було…

— Ви мені будете казати, перепрошаю, що я так до вас. А того штудерно з тим дном. І не пізнати, скажу вам, бігме, ні! Я зараз заховаю, лише най оком кину… зараз: “Суддями будемо ми”, “Засуди й арешти”, о, то добре… “Організуйте страйкові комітети”, а то ще ліпше… “На Радянській Україні”… А такого нам найбільше треба знати… Вже, вже, не дивіться так на мене! Поки що, адіт, запхаю у цей чобіт та притолочу смердючою онучею, а завтра… ого, піде поміж люди…

— Я лиш хочу вам сказати, Загайчику, що тепер поліція в’ється, як посолена.

— Ви мені будете казати!..

— Ага, Загайчику, я хотів ще вас спитати: як ви тут минулої суботи пана старосту вітали?

— Вам уже розповіли? Та то було так, чи чуєте! Закінчили ми страйк і — що тут таїти? — чекаємо напасті з дня на день. Лиш щось зафуркотить на гостинці, щось зарябіє на горизонті, а нам уже здається, що це улани їдуть до нас у гості. Правду сказати, ми таки той… трохи й приготувалися на всяк випадок, коли б довелося зустрічати “милих” гостей, але, самі розумієте, краще було б без них. Аж тут пішла по селу чутка, що сам староста їде у Вишню. Ми думали собі, що то він до нас, мужиків, у гості, а то де, чуйте! Приїхав він до нашої пані на полювання на качки. Чи знаєте, що отих пару днів, як лише прилітають качки, то ще можна полювати на них. Ніби доки не пічнуть парувати…

— Я на мисливстві пас…

— Та я й тому пояснюю. А ви знаєте, що як полювання, то у дворі бай[99]. Двір двором, а люди постановили, чи чуєте, влаштувати бай панові старості від себе. Досить того, що староста в’їхав у Ставки, а вам не треба казати, бо самі добре знаєте, що як староста приїжджає, то всі головачі села — солтис, ксьондз, постерунок, хтось з двора, директор школи — виїжджають за село напроти високого гостя. Ото староста в’їжджає з парадою в село, а тут на кожній деревині, на кожній вербі повіває червона бинда. Не буду вам говорити, як “зрадів” староста! Двір зараз наказав форналям здирати бинди, та ба! Деревина ще крихка, бо ще соки не розгулялись у ній, лізти на неї небезпечно, а червоні бинди на самих чубках дерев. Тривало ото полювання на бинди щось до полудня. Доки не оголили всіх дерев, староста не показував носа з панського палацу. Коли закінчилася акція, вирушило панство з псами на стави. Доїжджають до шуварів, і що то за диво! Весь очерет зацвів, і то начервоно. Якась невидима рука, чи чуєте, позакосичувала весь очерет. Та то, чуєте, у воді, а вода крижана…

— А які взагалі настрої серед народу після страйку?

— Що я вам скажу, Завадко? Тепер уже такої закрутилося, що хіба дідич, поліцай, піп, кулак, вчитель мазур, й то не кожний, не з народом. Але щодо тих Ставків. Переказували хлопці, що староста так собі взяв до серця той бай, що якби не понюхав чогось із пляшечки, що її носить усе з собою, то міг би з ним авс[100] бути. Ви собі не гадайте, що то жарти. Почалися доходження — хто… що… як… коли?! Чи чуєте, вийшло, що червону хустину на оті бинди офірувала одна стара баба.

“Бабо, — питає її постерунковий, — нащо ви дали таку велику хустину подерти на шматочки?”

“А чи я, паночку, хотіла давати? Приходили до мене якісь два хлопи та страшили бабу, що то мусово… бо треби, ади, пана старосту вітати”.

“А ти, бабо, пізнала б отих хлопів”?

“Ой паночку, та звідки? Я ледве сонечко боже розпізнаю. І вас, — каже, — не пізнала б, якби не те, що дашок від вашої шапки блищиться до сонця. Я, — каже, — вже дванадцять років, як добре не бачу на очі…”

“А ти знаєш, — каже постерунковий, — що за таке, може, тебе кримінал чекає?”

А баба шкіриться до нього беззубим ротом, та ще й дурної вдає:

“Аби-сьте здорові були, паночку, що-сьте такі гречні та жартуєте з старою бабою…”

І будь тут мудрий! Староста сів на бричку та поїхав, а постерунковий відгрожується, що до страйку ми собі ще й червоні бинди причепили — і буде нам…

— А народ що?

— Люди ніц. Тепер, чи чуєте, Бронку, пішла така холерська порода людей, що їм море по коліна. Але ви таки, прошу, перекиньте, гей той казав, щось через драбину, а то зовсім страва прохолоне. Ануко, беріть ложку, ану, прошу! А на мою жінку не зважайте. Вона вже сама, бідна, не знає, що з нею. Піп взяв на мене пізму[101] і хоче мені жінку з світу зігнати, не гадайте собі! Вмовляє в неї, як циган хворобу, що в нашому Олесі сидить злий дух і він, чуйте, вбив Річинського. Сатана сидить у моєму синові — чи чуєте, люди, чудасію? І треба вигнати злого духа з християнської душі, і, ади, пописько мордує мою, аби вона склонила Олексу до сповіді. Ви гадаєте, що то йому про Олексу розходиться? Еге! Він, сучий син, хоче мене поставити на коліна.

Увійшла Василиха, і бесіда поміж чоловіками увірвалася. Саме закінчили їсти. Бронкові їжа не лізла в горло, а господар дому з чемності рівнявся на нього.

Василиха, не поцікавившись, не дивуючись, чому страва залишилась на тарілках, позливала недоїдки у цебрик, поскладала миски на припічок, прикрила їх білим платком, зняла з жердки кожушину й замкнула за собою двері без “будьте здорові”.

Коли йшла стежкою до воріт, то, висока, ставна, здавалася ще молодою. Загайчик вловив погляд Бронка.

— Адіт, знову побігла до попа. Як, чули-сьте, святіші отці готуються до місії[102] у Вишні… Десь має по сапанню припасти, аби при божій милостині панські лани не осипалися з зерна. Боюся, признамся вам щиро, Завадко, аби ота місія мою жінку з світу не зігнала. Я вам кажу, як позлітається сюди оте монаше гайвороння, то може бути біда!

— Та що ви, Загайчику? Не маєте чим забивати собі голову — та цим? Ми їм з хлопцями дамо таку контрмісію, що самі собі не будуть раді…

— Та правду сказати, Завадко, на хлопців і вся моя надія.

— Осадчук уже приїхав?

— Аякже ж! Був на обіді в попа. Чекає тільки, аби вечерня скінчилася.

— Наші люди знають, що не мають забирати слова на зборах?

— Точно так і буде. Ні один комуніст рота не відчинить. Зате кожний підготував такого некомуніста, що дай боже витримати!

— Хлопці повідомлені про мій приїзд?

— Та де, ні! Я переказав Юркові Зарічному, а він вже, самі знаєте. Будьте вибачні, що залишу вас самого. Мушу до пацяти подивитися, бо, адіт, пішла й кинула все лоском. Клопіт, Завадко, з жінкою, а ще гірший — без жінки… І качки десь пішли городами, циганський то народ — ті качки, кажу вам… Але аби вам тут не нудилося, то дам щось почитати. Перегляньте собі… аби бодай побіжне мали поняття, чим наш отець годує свою паству. Тому-то дуже на часі, що ви трохи бібули привезли, бо, то чуєте, вони нас засипають своїми виданнями, — а ми будемо мовчати?

Він поліз на горище і за якусь хвилину (аж дивно, що в того зігнутого в дугу чоловіка така вправність) був знову у хатчині з невеличкою, огорнутою в зелений пакунковий папір книжечкою.

— Адіт, принесла в хату і ховає від мене. Боїться, аби-м не спалив. Точно вам кажу. А я підгледів сховок. Воно, чуєте, Завадко, вже замало їм людей Христом застрашувати, то вони собі й антихриста придумали. Ви то миттю проскочите очима… А я зараз…

Книжечка була з серії видання книг релігійного змісту отців василіан у Жовкві за порядковим номером 203. Так і називалася “Антихрист”. Автором її був якийсь професор Франц Шапіро. Переклав на українську мову теж не хто-небудь, а професор Андрій Равицький.

Відколи Кость Філіпчук увійшов у ділові стосунки з видавничою фірмою Міська Ковалишина, Бронкові доводилося пропускати крізь машину чимало подібної макулатури. Проте треба віддати належне: ті твори і їх автори, тобто всякі компілятори і прямі плагіатори, не видавали себе за інших, ніж вони є. В цій нечесній грі з малоінтелігентним, довірливим читачем все ж таки була крихітка своєрідної етики: козу ніхто не продавав за корову. Видавнича продукція Міська Ковалишина нагадувала повій, яким не залежало на тому, аби їх вважали за порядних жінок.

І видання василіан у Жовкві не були новиною для Бронка, проте такого нахабного, з дикими претензіями на наукове тлумачення друкованого мотлоху, відверто кажучи, Бронкові ще не доводилося зустрічати.

Прочитавши лише дуже деталізований, на зразок конспекту кожної глави, зміст, Бронко дізнався, що антихрист, як передрікали апостоли і папи, буде людиною, що матиме силу сатани, але не буде самим сатаною. Коли ж антихрист досягне повного мужського віку, він виступить як проповідник. Поскільки цей конкурент Христа матиме вигляд звичайної людини і народиться від звичайної, тільки дуже вродливої і розпусної жінки, то всім віруючим, головно католикам, буде дуже важко встерегтися перед ним. Під виглядом добродія і провідника нових правд він може вдертися в організацію, в установу, в товариство, в сім’ю. Звичайно, він не зміг би накоїти стільки спустошення, якби в нього не було посібників. Першими посібниками антихриста були Антіох Четвертий, Магомет, Наполеон Перший, далі безбожні, письменники і, нарешті, передусім більшовики, які хочуть стерти з лиця землі християнство.

Второвує прихід антихриста на землю ще й шалений розвиток техніки.

Розвеселило Бронка таке місце в книжці:

“Зіпсуття поширюється залізничними шляхами і з скорістю блискавки переноситься телеграфічними і телефонічними дротами та кабелями різних країн світу, й тому не чувана досі комунікація між людьми може тепер накоїти більше лиха за п’ять літ, чим раніше за п’ятдесят”.

“Цілком згодний з автором”, — зазначив Бронко олівцем на полі брошури.

Дуже багато місця автор брошури приділив найважливішому питанню: коли остаточно зійде антихрист на землю? Різні пророки по-різному (здебільшого дуже туманно) передбачають цю дату. Лише двоє з них визначили її конкретно. Це пастор Ессен, який у своєму науковому, як дізнався Бронко, творі “Коли прийде антихрист” недвозначно говорить, що час антихриста прийде тоді, коли весь світ огорне соціалістична революція: “Бо навіть коли б Росія, Німеччина й колишня Австрія були підготовані до приходу антихриста, то цього ще не вистачило б”.

А преподобна слуга божа Бертіна Букійон ще більш точно визначає цю дату: антихрист прийде не у XIX, а в першій половині XX віку. Іншими словами, вже в першій половині нашого століття матимемо всесвітній соціалізм.

“Непогано. Дай боже царство небесне за таке пророцтво преподобній слузі божій Бертіні”.

Панування антихриста, як на космічні масштаби, триватиме надзвичайно коротко — всього три з половиною роки. Зате пануватиме він всевладно і всесильно. Матиме, як і Христос, силу творити чуда і теж заведе собі апостолів на зразок Христових.

Одне слово, бідним віруючим буде досить важко зорієнтуватись, чи це прийшов на землю новий месія (на довершення лиха, той лже-Христос може успадкувати вроду своєї матері, хоч і легковажної, але, за твердженням усіх пророків, прегарної жінки), чи антихрист, бо він нічим не відрізнятиметься від звичайних людей.

Бронкові стало цікаво, яким же “мудрим” висновком звершує автор цей свій “науковий” твір. Та шановний професор, сам зміркувавши, що наговорив сім міхів гречаної вовни, і, очевидно, не бажаючи, щоб читач образився на нього, злегка заграє з ним: “Не дається заперечити, що відомості про антихриста якось дивно звучать і дехто міг би подумати, що вони є витвором людської уяви”.

Але поскільки про антихриста згадується і у святім письмі, то автор не пропускає нагоди, щоб опертися на його авторитет і покласти край сумнівам наївного читача. Адже святе письмо — “це слово боже і пише тільки те, що правдиве”, а з цього випливає простий висновок: все, що написане про антихриста, — теж правдиве.

Коротко, ясно і високо по-єзуїтськи!

Бронко виписував цитати з брошури, коли увійшов Загайчик з цебриком у руках.

— Варуйтеся, аби-м не заваляв вас. Ну, як там? Познайомили-сьте з “Антихристом”? У вас то раз-два, а я, чуйте, мусив би кілька днів сліпати над тим. Знаєте, скажу вам, я вже сміявся над собою: як то воно, мо’, так? Бог усе такий могутній і допускає до того, аби йому антихрист вибив кермо з рук аж на три з половиною роки?

Вийшли за ворота, які Загайчик по-господарськи замкнув на дерев’яне засувало.

— Видите, як воно? Одні насамперед ідуть до церкви, а потім до читальні, а інші поза церкву та й відразу до Народного дому. А що будемо колись з церквами та костьолами робити, га? Ет, пусте питаю. Аби дочекатися тієї години, — правда?

Читальня “Просвіти”, новий будинок під бляхою, стояла в центрі села, де скупчилися школа, церква, приходство, громадська канцелярія і буцегарня[103], прозвала тут “Івановою хатою”.

Читальню в Вишні, як і всюди, побудовано на народні внески, і тому справедливо вона носила назву Народного дому. Переходив цей Народний дім, як і всюди, з рук однієї політичної партії до іншої, в залежності від того, чия взяла на загальних зборах читальні.

З минулої зими читальня перебувала в руках прихильників УНДО. Проте ця обставина аніскілечки не перешкоджала управлінню читальні за гроші здавати залу під збори своїм політичним противникам. Очевидно, виділ виходив з принципу, що збори так чи інакше відбудуться, якщо не у приміщенні читальні, то, у всякому разі, десь-інде, а десятка бюджетові товариства не завадить.

Вечерня ще не скінчилася, але біля читальні крутилися вже люди. Оподалік стояв гурток парубчаків, серед яких Бронко впізнав секретаря підпільної комсомольської організації Юрка Зарічного.

Від групи газдів відколовся і наче неохоче підступив до Бронка й Загайчика Мартинчук, здалека блискаючи білими дорідними зубами. Сиві кучері не старили його, а, навпаки, ще більше підкреслювали рум’яну свіжість обличчя. В порівнянні з каблучкуватою постаттю Олексиного батька Петро здавався ще молодецьким.

Жвавий у русі, колючий у слові, Петро Мартинчук ніби тільки й мав клопоту, кому би то по щедрості своєї натури наділити трохи життєрадісності.

По дорозі схопив за рукав і вів за собою просвітянського діяча Тараса Чижа.

— А-а, Бронко, — трусив Петро обома руками долоню молодого Завадки. — Як ся маємо? Мені казали, що ви приїхали за болотом для тата… Ага, а це пан Чиж. Мені щось таке видиться, що ви повинні б знатися обидва…

— А ми й знаємося! — відповів Бронко першим.

Бронко знав Тараса Чижа ще з юнацьких років. Зрештою, була то надто популярна на Нашівщині фігура, щоб уродженець того краю міг не знати Чижика чи бодай чути про нього.

Кілька років не було Тараса в Нашому, а це недавно з’явився знову.

Казали тоді, що дехто з нашівських патріотів подбав для Чижа місце організатора кружків “Рідної школи” та диригента хорів при читальнях “Просвіти” в Карпатах, аби дати йому нагоду підлікувати легені чистим гірським повітрям.

Тим часом, як розповідав Бронкові Пєрожек, непосидющий Чижик недоїданням та непосильними маршрутами по гірських околицях до решти підірвав своє здоров’я.

Тепер цей просвітитель народу гасає по селах Нашівського повіту, організуючи “Фронт народної освіти” (до біса модним стало тепер оце словечко “фронт”).

Як розповідав Бронкові Пєрожек, сина якого вербував Тарас у лави свого “Фронту”, їхня ідея полягає в тому, щоб у кожному селі організувати постійний дитячий садок, ясла, медичний пункт та перманентні курси агрономії, куховарства, шиття та крою, городництва, бджільництва і т. п.

Інструкторами та вихователями на цьому фронті народної освіти мала б бути безробітна українська інтелігенція. Утримувати штати повинні були самі селяни без будь-якої допомоги, попросту годуючи по черзі виховательку дитячого садка чи агронома.

Хто мав давати на черевики, зимовий одяг, на тютюн для чоловіків, цього Тарас ще не придумав.

Зрештою, зима минала, а назустріч “фронтовикам” іде весна.

Попри все своє критичне ставлення до подібних методів боротьби, особисто у Бронка до Тараса Чижа була пошана (не без домішки поблажливості) й нелукава симпатія як до людини абсолютно безкорисливої, та на свій лад ідейної.

Бідний Тарас до того змінився, що Бронко не знав, куди очі дівати. Було боляче і ніяково дивитись на нього.

Темно-коричневі потріскані губи, запалі, наче насильно втиснені в орбіти, блискучі очі, оголені зуби, цеглясті рум’янці не ворожили йому довгого віку.

Плохенька курточка, затьопані штани, кашкет з переламаним дашком тільки підсилювали жалюгідне враження від особи Тараса Чижа.

— Гаразд! — привітався по-просвітянськи.

Рука в нього була холодна і вогка, але Бронко навмисне придержав її у своїй долоні. Згадав про тих, що з огидою висмикували свої руки з цієї долоні, щоб позбутися неприємного доторку вогких пальців.

— Ти що — приїхав мужиків на комуну навертати?

— Цим разом по болото для тата…

— Ревматизм?

— Плюс вік…

— На це ще не придумали болота. Я заїхав… думав. Перебив мені дорогу пан посол. Свинство. Не можу терпіти свинства. Лише ти не подумай, що я переконався у слушності твоїх ідей… я просто так. Ти дивишся, що в мене черевики подерті? А це мені не заважає. Слово честі! Вентиляція. Ти от так ніколи не пробував? Менше ноги пітніють. А взагалі все те разом — глупство.

— А все ж, що ти шукаєш у Вишні?

Чиж зволожив язиком зашкарублі від вітру й гарячки губи.

— Організую “Фронт народної освіти”. Можеш не посміхатися іронічно…

— Ну, чого ти? Я ж не посміхаюсь…

— А, знаю я вашого брата. Ти вчиш хлопа, як лан у пана відбирати, а я буду вчити його двічі на рік збирати урожай з латки землі… Ти борець за щастя народу, а я буду сволоч, яка відвертає очі трудящих від світової революції… Ха-ха-ха! — вискалив він свої страшні голі зуби. — Так? Кажи, так?

“Неврастенік”, — подумав Бронко, і до жалю, який відчуває нормальна людина до хворої, долучилося ще почуття фізичної відрази.

— Ти розумієш?.. Але ти нічого не розумієш, бо твоя голова забита ідеями світового масштабу. Так, кажи, так? Гігієна… Ти знаєш, скільки дітей вимирає по галицьких селах?

— Знаю. У галицькому Мерано, тобто на Заліщиччині, сімдесят процентів дітей вмирає до року.

— Я тобі більше скажу… — Чиж затріпав руками. Не хотів слухати. Видно, мусив говорити у ритм свого прискореного пульсу. — А грибок? Плісняву в роті немовляти бачив? Бачив?

— Не бачив. Ти хіба не знаєш, що я ще, брате, не жонатий?

— Ах, не бачив, — збуджено заторохтів Тарас. — І не знаєш, що таке баламут?

— Чого ж не знаю? “Баламуте, бійся бога, ти багатий…”

— Не блазнюй, — захрипів Чиж.

Бронко замовк. Тарас і так не дав би йому до слова прийти.

— Брудна, з мільярдами бацил ганчірка. Мама-селянка вмокає її в підсолоджену воду і… затикає нею дитині рота, як діряву бочку чопом. А дитина верещить, бо мусить… Вся у ранах, випріла, — розумієш?.. Не допомагає баламут, тоді йде в рух молочко з зеленого маковиння.

Опіум — компрене ву франсе?[104] Але тебе ці справи не обходять, бо твоя голова забита проблемами світового масштабу. Ти і твої “товариші”…

— А чим же твоя голова забита? — вдалося Бронкові перешмигнути з своїм запитанням через кордон Чижевих думок.

— Я? Ага, я… Я думаю насамперед просвітити мужиків, що таке вітаміни і мінеральні солі, їх значення для розвитку дитячого організму, а потім вже заставити їх сіяти моркву і годувати нею дітей, а не так, як дотепер, одних свиней. Навчу їх провітрювати хату і годувати дитину по годинах…

— Але насамперед змусиш їх купити годинники.

— Свиня!

— Не сходім на особисте, Чиж, бо змушу реваншуватися! Я, наприклад, серйозно уважаю, що годинник в кожній селянській хаті — це один з видів нової соціальної економіки, яка не прийде сама від себе. Сьогоднішня Польща, “пане” Чиж, не дасть хлопові ні годинників, ні електрики…

— Ти знову берешся мене агітувати, Завадко?! Я, річ ясна, проти польського окупантського уряду, але, скажу тобі, і не за твоїх більшовиків.

— Так? А де ж тут логіка? В такому разі, якщо ти проти більшовиків, то ти за фашизм, за Адольфа Гітлера?

— Зараз, зараз, як це ти сказав? А чого це я маю тягнути за Гітлером? Ти подумай… Скажи мені… звідки я можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я — за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба… Нікого! — вигукнув з пафосом.

— Можна мені сказати слово? — спитав іронічно Бронко.

Чиж посміхнувся угодово.

— Запалююся, як суха тріска, чорт його маму знає — чому… І не даю людям до слова прийти. Що ти хотів сказати, Бронку?

— Я хотів спитати: ти Леніна читав?

— Не читаю комуністів.

— А геніальних?

— Правда, то міцна голова. Що ти хочеш зацитувати мені з Леніна?

— Це не дослівна цитата, Чижику. Ленін тієї думки, що насамперед треба виховати авангард пролетаріату.

— Робітничу партію — вгадав? Скажи, вгадав, так чи ні?

— Вгадав! Вгадав!

— Взяти владу у свої руки, а робітничо-селянська влада вирішить всі ці питання, що так хвилюють тебе.

Хай буде по-твоєму. Я хочу тільки одне знати: коли та робітнича партія стане настільки сильною? Так ти казав, так? Кажи — так чи ні? — щоб взяти владу у свої руки?

— Бачиш, ти сам повинен розуміти, що цього з математичною точністю не може передбачити жодна людина.

— Ну, приблизно. За рік, за два, за три, за десять, двадцять — коли?

— Ти дивак, Чижику.

— Ага, виходить, не завтра, й не післязавтра, й не за рік. Так, кажи, так?

— Думаю, що й не за рік…

— Ах, ти думаєш, — вискалив у єхидній посмішці Тарас свої довгі зуби. — Значить, ти не можеш точно визначити терміну, — так? А до того часу хай хлопа їдять воші, хай гноїть його сифіліс, хай здихають діти, як мухи, хай темний вуйко несе останню кожушину до корчми за сивуху, хай… хай… шириться проституція серед сільських дівчат, хай ростуть, як гриби після дощу, кулка шляхти загродової по українських селах, косьцюлки в готицькому стилі. ТСЛ, і кулка рольніче, і гарцеже… Хай, хай наш мужик деморалізується, вироджується, карловатіє, дегенерується з покоління в покоління… Хай! І я не повинен будити в ньому національну свідомість, вчити хлопа гігієни, національного господарювання, закликати до читальні, відтягати від корчми, бо, по-твоєму, це опортунізм, угодовізм, пристосуванізм, мало що не хрунізм. Так, кажи, так?

— Трохи не так. Давай вийдемо з того, що і ти, і я уболіваємо за долю нашого народу.

— А далі що?

— Далі те, що твій метод полягає в тому, щоб залікувати, загнати хворобу глибше в організм, аби добитися тимчасового покращання, а такі, як я… Ти мене розумієш? Ми стоїмо за те, щоб боляка оперувати. Оперувати, Чижику, якою б операція болючою не була. Тобі ясно?

— Мені ясно, що я не покину своєї справи. Я не соціаліст, я не націоналіст… Я син свого… — хочеш точніше? — українського галицького знедоленого народу. І для добра мого народу я на все готовий, — і, посоромившись цієї фрази, додав, наче для виправдання: — Я знаю, що це звучить високопарно, театрально. Так, кажи, так? Але воно, слухай, таки так. Смійся з мене, вір мені або ні — мені все одно, але я тобі кажу: я сьогодні готовий віддати своє паршиве життя, хоч і як воно мені дороге, аби хоч трішки покращити долю нашого мужика… І ніхто мене не зупинить, не переконає, що я опортуніст, що не тих методів хапаюся. Отак волочитимусь з повіту в повіт, від села до села, від читальні до читальні, доки мене ноги носитимуть… доки мене колись кров не заллє… Бо я, — стрепенувся, наче в агонії, — не годен, зрозумій, не годен дивитись на те, що вони з моїм народом витворяють. Хай… А історія нехай розсудить, чи був я ворогом своєму народові! Ось тобі моє політичне, громадське і ще яке там хочеш кредо. Вся моя політична програма. Вся моя орієнтація. А ти називай мене опортуністом, угодовцем, як хочеш… як хочеш… мені плювати на те…

“Ні, брате, тобі далеко не плювати, бо інакше ти не реагував би так болісно”.

І не вперше виринуло перед Бронком питання: а й справді, хто ці люди? Опортуністи чи своєрідні патріоти?

Ні, Тарас Чиж — не опортуніст, — твердо відповів собі Бронко Завадка. Про який опортунізм може бути мова там, де в гру входить ціна життя?

І все ж таки, коли заглянути у суть справи, Чижик не має рації при всій своїй добрій волі служити інтересам народу.

“Бідний неврастенік!”

Чиж тим часом заплющив повіки (аж страшно, як скидався тепер на неживого!), поринаючи у свій, лише йому одному доступний внутрішній світ.

Бронко легенько торкнувся Тарасового плеча:

— Бувай здоровий, я піду.

— А, йдеш? Куди йдеш? А, до читальні. Я теж піду, якщо не маєш нічого проти.

— Чого ж? Можна. Ідемо!

Перевтома спричинила до того, що Тарас, сперши спину на поруччя лави, моментально урвав духовний контакт з Бронком Завадкою. Почав його брати, як звичайно під вечір, озноб — вірна ознака підвищеної температури. Люди сновигали перед його очима без облич — самі контури.

Втома в’ялила його, наче сон.

Непереможно захотілося ще й голову сперти об щось. Найкраще було б простягнутись на весь зріст під теплим волохатим кожухом. У своїх численних мандрах, не раз промерзлий та перемоклий до рубця, особливо осінньої пори, теплу піч з кожухом сприймав як найвище доступне людині добро. Тепла, з душком розпареної глини піч запахла йому, наче гаряча страва. Голова хитнулася то в один, то в другий бік, аж нарешті знайшла для себе спертя. Це була не піч, але чиєсь сукняне, шорстке плече.

Тарас поринув у півсон. Цей стан марення, яке винищувало організм, але заспокоювало душу, був невеликою компенсацією за спустошення, що чинила в його організмі гарячка.

Часто в таких випадках маячилася йому сцена, яку, будучи ще підлітком, бачив уві сні.

Поміж квітучим лугом і густим лісом — велике прозоре плесо. Вода до того чиста, що видно зелене, встелене оксамитовим мохом дно. Через плесо від лісу до лугу перекинулась кладка без поруччя.

Тією кладкою, балансуючи вальсовим кроком, іде дівчина в білому платті. Хвилясте, каштанове, з мільярдами золотавих бліків волосся, відкриваючи високе алебастрове чоло, спадає назад до половини плечей.

Дівчина була такої казкової вроди, що Тарас з надміру враження пробудився, як будиться людина з великого страху у сні.

Майже через рік на лужку за містом (правда, не було тієї декорації, що у сні) він побачив Нелю Річинську в гурті своїх сестер. Отець Річинський і його дружина стояли оподалік, а дівчата, взявшись за руки, крутилися в колі скорим рухом.

Тарас відразу впізнав Нелю, власне, по тих золотавих бліках у пишному каштановому волоссі.

Була так само, як уві сні, промениста, неземної краси істота. Звичайно буває так, що люди насамперед закохуються, а потім ввижається їм уві сні предмет їхнього обожнювання. У Тараса стався зворотний порядок речей: він насамперед побачив Нелю у сні, а потім закохався в неї живу. Закохався без надії, претензії, ревнощів.

Жива, вона для нього не перестала бути дівчиною з сну. Сонне видіння з роками перетворилося на марення, яке навіщало його у приступи гарячки.

Коли марення його залишало, Тарас любив ставити собі запитання: де вона і що робить саме в цю хвилину?

Прийшло це запитання до Тараса й тепер, коли поклав голову на чуже плече: а що робить Неля Річинська саме в цю хвилину?

В той час, про який думав Тарас Чиж, Неля випадково зустрілася з Романиком. Сталося так, що Романик пройшов повз Нелю, з запізненням упізнав її, повернувся і щойно тоді привітався.

Здається, йому самому було неприємно, що він не впізнав панни Річинської. Він усе ще стояв перед нею і виправдувався так, що врешті і Нелю ввела в роздум ця дурненька історійка. Їй було незрозуміло, чому Романик, відомий серед дівчат своєю грубою поведінкою щодо гарної статі, роздував цю незначну дрібничку до якоїсь події?

Романик не пішов своєю дорогою, а попросив у Нелі дозволу відпровадити її додому.

Вважала, що не повинна відмовити йому в цій малій приємності, хоч би з огляду на своє добре виховання.

Ні, ця зустріч мала всі ознаки випадковості, і Неля не знаходила підстави припускати, що воно не так. Таке підозріння прийшло пізніше, але й тоді цю першу зустріч Неля вважала чисто випадковою.

Залишилася у переконанні, що в той час Романик ще не чигав на неї. Може, шукав її. Можливо, намагався створити нагоду для побачення, але, у всякому разі, не ходив їй по п’ятах, як це бувало пізніше.

Хто з них перший почав розмову про Маркіяна — Неля не могла уточнити. Може, й вона.

Марила поїздкою в Заріччя. Але навіть коли б і Романик перший почав розмову про Маркіяна, то й це не викликало б жодного підозріння у Нелі. Навпаки, вона б тільки палко його підтримала.

Важливо те, що предметом їхньої розмови був не хто інший, як, власне, Маркіян.

Романика дуже дивувало, що Янічек дав їй побачення з Івашковим. Його здивування перейшло у подив з хитрощів Нелі, коли дізнався, що слідчий з самого початку розгадав їхній трюк, а потім усе ж таки став сумніватись, наречена вона Івашкову чи не наречена.

Реготав, як лошак. Нелі тоді вже видалося підозрілим, що ті два табори в такий добродушний спосіб забавляють себе витівками.

Коли б Неля в той час була менш пройнята Маркіяном, то, певно, вухо її вловило б прихований легковажний тон, яким Романик висловлювався про її зацікавлення особистим життям Івашкова. Та Неля вся була поглинута розмовою про Маркіяна.

— Коли мені Янічек сказав, що це ви придумали видавати мене за наречену Маркіяна, — я в перший момент не знада, як реагувати на це. Не могла ані заперечити, ані взагалі щось сказати, бо він усе розгадав. Тоді я вирішила мовчати. Мені здавалося, що це єдиний вихід, єдина можливість не пошкодити Маркіянові. Але потім, коли нам зробили очну ставку, я пригадала, що, власне, я знайома з ним… Тобто нас ніхто не знайомив, але я пам’ятала його лице. І тоді вже Янічек втратив певність, чи була я перед тим знайома з ним, чи ні…

Романик на ходу курив цигарку, але не пускав з ока Нелиного профілю.

— Ага, — буркнув, наче до себе, — значить, пан сендзя[105] все ж таки вразливий на гарні личка. А тепер…

— Що тепер? — підхопила Неля. Вона не зрозуміла, до чого стосується це питання. Репліка Романика, зроблена в такому вульгарному тоні, трохи охолодила її бажання розповідати.

— Так, — все ще порався з цигарками Романик, — знаю. Івашків цікавився вами, панно Нелю, у свій час…

— Ви говорите неправду, — почервоніла Неля. Як же ж прагла, щоб, власне, її слова були неправдою.

А може, справді?.. Та ні! Якщо б він цікавився нею перед тим, то знав би бодай її ім’я.

— Я не можу зрозуміти, пане Романик, пощо ви говорите такі речі. Івашків, про це я переконалася на побаченні, не знав навіть мого імені.

Романик примружив одне око. Зморшки стяглися довкола очей, наче нанизані на ниточку.

“Скільки йому років?”

Досі Неля вважала його за дуже ще молодого.

— Не знав вашого імені? Може, й не знав. Чи ж я, коли мені подобається квітка, зараз же питаю про її назву? А крім того, коли хочете знати, ви для нього були на такому п’єдесталі, що він і не насмілювався близько підходити до вас.

“І тут брешеш”, — подумала з гіркотою Неля.

Романик зрозумів її мовчанку як сумнів щодо своїх слів.

— Ви дуже добре знаєте, що жоден з гімназистів не насмілювався знайомитись з вами. Бо кожний знав, що не для пса — ковбаса. Напевно, так і було. Адже ваш татко надіявся для вас готового з дипломом і доброю посадою жениха. Я зовсім певно знаю, що Івашків у свій час молився на вас. — Раптом він перескочив на інший тон і з презирством докінчив: — Я не знав, що ви така наївна, панно Нелю.

“Чи могла вірити тій людині? Чи мала право дозволити собі цю велику духовну розкіш?” — запитувала себе, але водночас вірила якоюсь солодкою, безпретензійною надією.

В котрусь хвилину їхньої розмови похопилась, що весь час перебуває під пильним спостереженням Романикових зосереджених очей. Знітилася. Була рада, що вже близько до дому і зможе звільнитись від його товариства. Хоч чи не буде відтепер вона тією, що сама шукатиме зустрічей з цією людиною, щоб дізнатись чогось більшого про Маркіяна, перевірити, остаточно утвердити його ставлення до неї?

За той час, що Тарас Чиж перебував у сновидіннях, Бронко встиг зорієнтуватись, так би мовити, у стратегії залу. Для поверхового погляду все було наче в порядку. Зал, чи, точніше, досить простора, облупана, з висячою лампою посеред стелі, з портретами Шевченка та похвальними грамотами товариства “Просвіта” на стінах кімната була, як за грунтбухом[106] поділена на три соціальні групи.

Перші ряди займали статечні, в кожухах з смушковими комірами та боксових чоботях газди з парохом на чолі. Якраз ті, що в грунтбуху ідуть першою категорією, — Крученюки, Курочки і їм подібні. Вони ж старші церковні брати, громадські радні, різні довірені особи і т. д.

Другу смугу творили середняки і щодо свого соціального положення (друга категорія в грунтбуху), і щодо (поскільки перше випливало з другого) свого громадського становища в селі. До цієї категорії причислялися й сільські ремісники, як правило, малоземельний елемент, бо саме брак землі був у більшості випадків спонукою для того, щоб шукати порятунку в ремеслі. Вишня мала свого коваля, шевця-полатайка, того від худоби й дантиста в одній особі, ткача, кушніра, пошивача солом’яних стріх (з далекої Швеції привіз в село спосіб засмолювати солому й тому числився спеціалістом на всю околицю!), но й — грабаря.

Третій соціальний прошарок стояв за спинами тих з другої категорії. Сюди причислялися малоземельні бідняки, халупники, тобто такі, що жили в найманих хатах, двірські форналі, всякі тимчасові прибеги, тобто приблуди та мандрівні жебраки.

Жінки, яких цим разом було досить у залі, розташовувались, по церковному звичаю, більше за віком, ніж за соціальним положенням своїх чоловіків. Старші жінки стояли попід стінами ближче сцени, молодші подальше, а дівчата — поряд з парубками. Жінки рідко сідали на лавки поміж чоловіків, хіба яку бездітну молодицю чи нестару вдову хлопи затягували поміж себе на лавки для пустощів. Статечні газдині воліли підпирати стіни, бо, по-перше, збори у читальні — то не весілля, щоб сідати переплітно з газдами, а по-друге, коли порядна жінка і загляне до читальні, то лише так, як вогню вхопити, бо ж дома, падоньку ти мій, хату лоском залишила. Як би так, яка притичина дома, то як би ж їй було б продиратись поміж чоловічі коліна до виходу?

Молоді товпилися позаду, розділені для обізнаного ока на дві групи більше за політичними, ніж соціальними ознаками.

Хлопці встигли поінформувати Бронка, що зал з усіх боків обставлений своїми людьми. Сам Завадка запхався в кут біля самих дверей, щоб його особа випадала з поля зору тих, що входитимуть у зал.

Посол Осадчук був уже на сцені. Панорама українського села з колосальними соняшниками на передньому плані творила її вдячне тло. Малий, але високий столик, прикритий вишиваною скатеркою, і карафа з водою, до якої організатори зустрічі забули поставити склянку, надавали обстановці офіційної закраски.

Шпакуватий на скронях, з сіткою червоно-синюватих прожилок на щоках, з втятим різко носом, джинджуристий, міцно зв’язаний, помітно короткорукий, верткий, як на свій животик і вік, Осадчук був типовим галицьким хлопським адвокатом. В Нашому говорили про нього, що має добру шуфлядку, тобто не позбавлений ораторського хисту. Час обходився винятково ласкаво з паном меценасом, бо, відколи Бронко запам’ятав його, він майже не змінився. Ставши широко посеред сцени (навмисне розщіпнув хутро, щоб краще було видно вишивану сорочку), посол почав свій виступ з риторичного питання: пощо вибирає народ своїх представників до парламенту? Навіщо вони йому здалися? Навіщо стільки передвиборного галасу, боротьби, агітації, коштів?

— А для того, хлопе, щоб ти міг вибрати собі такого посла, що був би добрим поліцаєм твоїх прав!

Першими рядами прокотився доброзичливий смішок. Пан посол потер руки. Подобалося йому, коли його слово знаходило відгук в аудиторії.

Спершись мальовничо об столик, Осадчук в такому ж живому, безпосередньому стилі став розгортати одну з перших тез свого виступу:

— Посол, як знаєте, люди, не кандидує сам від себе. От захотілося комусь послом бути, а має добру кабзу[107], найняв собі гавкунів, підкупив газети, а вони хвалять, аж собі писки роздирають: “Голосуйте, людоньки, за того пана, бо з нього добрий посол буде”. Але ви знаєте, браття, що воно не так. Кожного посла висуває партія, а партія, хлопе, то вже політика. А наш мужик не хоче розуміти, що коли буде добре йти політика нашої партії, то будуть добре стояти і його справи. Ви щось хотіли сказати, вуйку?

Підвівся тонкошиїй, з малою, наче маківка, головою, нестрижений, заклопотаний дядько.

— Я той, ніби нічого, але, гі, той казав. Бо воно тото і біда, що політика все йде до кращого, а наші справи чогось, гі, той казав, все до гіршого. Я темний на тото і ніяк не можу второпати, що й куди.

“Непогана кандидатура”, — похвалив у думці Бронко Мартинчука і його кума.

Посол розсердився. Не образився, а по-свійськи вийшов з себе:

— А хто, до чорта лисого, говорить, що справи українського галицького мужика стоять перша кляса? А хто цьому винний? В ніякому разі українські посли. Винні ви, краяни, самі, бо, замість слухати українських ундівських послів, які добра лише зичать українському народові, ви прислухаєтеся до слів різних політичних галабурдників, горлачів, демагогів, які обіцяють вам рай на землі, а в тім раю золоті груші на вербах. Коли дитина не слухається матері, то мати не раз для її добра мусить її добре прутом вишмагати, хоч і в самої обливається серце кров’ю… Таке саме і з урядом. Демагоги, — без страху назвемо і їх адресу: агенти червоної Москви, — намовляють вас іти проти законів і уряду і тим самим доводять до того, що уряд буває змушений застосовувати пацифікацію. А хто довів до цього? Уряд, люди, не дасть собі сісти на голову, як це деяким “товаришам” здається… Всякі платні агенти Комінтерну підбурюють мужика не слухати послів УНДО, бо вони ведуть угодову політику. Люди добрі, а якої нам, українцям, під Польщею треба політики? Ви не хочете злагодити з державою, а війни? З чим — я вас питаю, — з чим ви збираєтесь воювати проти держави? Держава має військо, має гармати, має трійливі гази, літаки, танки, — а що наш хлоп має? Вила й граблі?

З “лівого” крила молодих пішов зловісний помрук.

Осадчук зупинився на хвилинку, повернув вухо в той бік, переконався, що то не слухові галюцинації, подумав, ніби зробив висновок для себе, й сказав:

— Може, мені хтось сказав би, але не має відваги виступити чоло до чола, що революція в Росії теж починалася з малого. На це я вам от що скажу: люди добрі, не мішайте горох з капустою, хоч мама моя і варила таку страву колись. Який це дурень може зрівнювати темну царську Росію, найбільш назадницьку країну у Європі, з новочасною державою, якою є сучасна Польща?

— Значить, пореволюційна Росія не темна? — впала репліка з задніх рядів. Чортяка Юрко таки не втерпів, хоч і було домовлено, що члени партії і комсомольці не подаватимуть голосу.

Осадчук “не дочув” цих слів, чи то пак, вони не долетіли до його вуха.

Продовжував трохи знервованим тоном:

— Як Польща може тепер гнобити нас, українців, коли вона ще не так давно сама була під царським гнітом? Треба трохи й лепетою[108] думати, люди, а не, як папуги, повторяти чужі слова… Польща, як знаємо, є республіка, без короля, царя чи цісаря. Демократична держава з конституцією. То що? Будемо, як деякі аферисти хотіли б, валити республіку й конституцію і повертатись, як колись, до короля?

Зал засміявся кущами.

— Наш найбільший геній Тарас Шевченко написав вірш до поляків, — але, глипнувши на пароха, не хотів, очевидно, зачіпати ксьондзів і, мугикнувши не досить виразно, передав тільки його зміст: — Одним словом, поляки — такий самий слов’янський народ, як і ми, українці, тому і Шевченко, наш найбільший Кобзар, називає поляка паном-братом. Шевченко, найбільший син українського народу, заповідає нам жити у згоді з поляками, і ми виконуємо його святий заповіт…

— А ми не проти трудового народу… а ми… не маємо нічого проти польського трудового народу, — дався чути дует з двох різних кутків залу.

— Я прошу спокій! Що це за манера говорити по двоє зразу? Я ці штучки знаю! Не забувайте, що я — адвокат, прошу я вас! Тільки ми не будемо кидати, як декотрі наші противники, камінці з-за плоту! Наша партія, ми, її представники, завжди готові ставати відкрито до будь-якої політичної дискусії. Позаяк мої противники не мають відваги виступити відверто, я сам підкажу їм, що вони хотіли б нам закинути: УНДО веде угодову політику, а тому на гак з ним! Люди добрі, яка це угода, чи, повченому сказавши, опортунізм, коли ми, українці, слов’яни, хочемо жити у згоді з братами-поляками, теж слов’янами? Двадцять п’ятого січня українська парламентарна репрезентація знову зажадала в сеймі територіальної автономії на землях, де в більшості живуть українці…

— Та ми вже то більше, як десять років, чуємо! — зітхнув хтось комічно.

— А, десять років? — підхопив пан посол. — Та це добре! Це навіть дуже добре, бо це означає, браття, що УНДО не міняє своєї політики, а твердо і послідовно тримається і буде триматися, брати-селяни, одної наміченої лінії. Хто вам говорить, що в УНДО сидять одні опортуністи, то не вірте їм і женіть таких агітаторів на сто вітрів з своїх хат! Ми не тільки просимо, як декому здається, але й жадаємо, по-перше — пошанування української мови, по-друге — рівних прав по самоуправах, по-третє — виділення з державного бюджету певних сум на українські цілі, по-четверте — щоб приймали українців на державні роботи, по-п’яте — українського університету у Львові. А тепер я вас запитаю, шановні українські хлібороби, чого ще можна більше жадати від Польщі яко держави?

— Та жадати-то можна, а що ви дістали для нас, пане посол? — відізвався молодий, як можна було судити по верхньому одягу, не вишнянський газда. Його темне, з вузькими ясними очима обличчя викликало симпатію до себе. Бронкові нагадував він французького докера з репродукції невідомого художника.

З першого ряду підвівся отець парох. Його аскетичне, з тонкими, втягнутими губами обличчя відбивало гнів:

— Я пригадую, що цього чоловіка не знаю. На основі закону про збори він не має слова.

Осадчук замахав заперечливо руками:

— Не треба, отче парох, не треба, щоб пізніше говорили, що ми кому-небудь на зборах затикали рота. Ви ще хотіли щось сказати, чоловіче добрий?

— Хотів, — уперто відказав “французький докер”, — і дякую, що ви мені дали слова, бо я дійсно не вишнянський. Хочу сказати одну практику, а там, як кажуть, бери, Петре, на розум. Була колись у нашому селі дуже гарна, але сильно пуста дівка. І от — за перепрошенням — стався гріх з тією дівкою. Тато загадав її чимскоріш заміж видати, аби, як то кажуть, прикрити гріх, але ніхто у своєму селі не хотів женитись з нею, бо знали, що то за зіллячко. Аж прийшов парубок з другого села. Теж якийсь не дуже мудрий…

— Пане посол, — Курочка Штефан по-шкільняцькому підняв два пальці вверх, — чи ми тут прийшли бештифранків[109] слухати, чи…

— Пане Курочко, газда хоче виговоритися, не перебивайте йому. Я не хочу, щоб пізніше… говоріть дальше, прошу.

— Вхопили ті люди того парубка й кажуть: так і так, женися на нашій дівці, а ми запишемо тобі морг поля.

А дурному що? Взяв та й оженився. Оженився, а вони бери та вижени його. Нащо їм дурний здався? “А моє поле?” — питає. “За полем, — кажуть, — прийдеш за рік”. Прийшов парубок за рік, а вони кажуть: “Ми не відпираємося, що дамо, але прийдеш за рік, а тоді вже точно зробимо контракт”. Прийшов він за рік, а вони знову відклали. Отак ходив той дурень сім років, а на восьмому повісився їм перед вікнами на грушці. Таке-то щось подібне з нашими панами послами. Уряд їм вічно обіцяє, а вони вічно надіються і просять…

— Ми не лише просимо, — вставив своє слово Осадчук, — ми й домагаємося. Мало того. Ми й протестуємо! Прошу вас: ми, українська парламентарна репрезентація, запротестували проти розв’язання товариства “Союз українок”, проти того, що при обшуках по читальнях “Просвіти” поліція незаконно забирає вишивки і килими, проти заборони будови Народних домів по деяких селах, проти заборони основувати кружки “Рідної школи”.

— А проти Берези Картузької не маєте нічого? — спитав чийсь хвацький жіночий голос. Бронкові шепнули на вухо, що це, відповідно пророблена, подала голос невістка Маріоли.

Осадчук кинувся з очима до пароха, а той лише махнув рукою, мовляв, краще не зв’язуватися з отакою…

— Люди добрі, дорогі краяни, на кожне питання дістанете відповідь, але дайте мені до кінця викласти насамперед свої думки. Я ж кажу, ми вміємо не лише просити, але й протестувати! Ми не лише жебраємо, як говорять про нас комуністи, але й протестуємо! Протестуємо, браття! — стукнув кулаком об столик. — Бо за нами правда й право! Так, дорогі українські хлібороби, ми протестуємо, ми можемо вимагати, торгуватись, ба навіть просити, але все в межах закону, бо ми живемо в конституційній державі. Ми можемо протестувати на повний голос, але ми ніколи не будемо закликати до самосудів, до анархічних виступів, до збройної самоволі, як це роблять люди без громадської відповідальності, совісті й честі! Є і у Вишні маловіри, які підпали під вплив тих політичних галабурдників на нашій народній ниві… так сказать… Агенти червоної Москви закликають людей не платити податків. А я хотів би спитати — де вони у світі бачили державу, щоб її громадяни не платили податків? Бо наскільки мені відомо, то навіть у Радянському Союзі існують податки… Певно, трохи інакше, як у нас, сіле є.

А як прибули у Ставки каральні загони уланів, то ті, що закликали людей не платити податків та арештувати війта, самі не наставили своїх задниць, а поховались по дірах, як миші… Га, певно, чужими руками жар вигортати — то легко! Я дивуюся, що тут, у Вишні, де жив і працював на народній ниві наш відомий патріот отець Аркадій Річинський, аякже ж, не знайшовся ні один розумний чоловік, щоб опам’ятати народ і не допустити до такого прикрого випадку, як побиття екзекутора… Треба було випадку, щоб якраз того дня отець парох і війт були в Нашому… Треба зовсім не знатися на праві, щоб не розуміти, чим пахне побиття службовця під час виконання ним службових обов’язків. А тепер як вже скоїлася біда, то навіть нема того, хто бив… всі били й ніхто не бив, а судова експертиза виказує, що людина добре змішена обцасами… І ще знаходяться такі голоп’ятники, що поширюють провокації, ніби всі бідняки ходять у постолах… то виходило б, буцім екзекутора побив Штефан Курочка, чи війт, чи хто з Крученюків, чи Варенюків.

— Я прошу слова в цій справі.

Встав вишнянський коваль, Тимко. Високий, темний, жиластий чоловік скидався на статую з чорного дуба. Голос у нього теж був густий, низький:

— Я хочу свідчити в цій справі.

— Тут не суд. Свідчити будете, Тимку, на суді.

— Тут не суд, але ми хочемо, щоб наш посол обстав за селом, і тому я хочу геть все дочиста розповісти, як з тим екзекутором було.

— Хай розповість. Кажи, Тимку. Певно, доки мовчати! Як правда, то правда! — загомоніли з усіх боків.

— Тихо там! Дайте говорити чоловікові…

— Я кажу… то було так: прийшов екзекутор до Пшеничного, аби він заплатив штраф, що ніби не має таблички з своїм прізвищем при возі… Така тепер мода пішла на ті візитні карточки при возі… А Пшеничний, прошу ласки пана посла, не тримає пса коло хати, а не то коня. Його тесть, що теж Пшеничний називається, бо в нашому селі тих Пшеничних багато, має, правда, шкапину, але не він.

— То екзекутор міг помилитись… то як? Це причина, щоб людину страчувати?

— Та не причина, прошу пана посла, певно, що не причина, але… тут така історія, що при Пшеничному не можна слова “кінь” вимовляти, бо зараз у нерви впадає…

— Цікаво!

— Та певно, що цікаво. Було таке, що тесть не захотів Пшеничному позичити коня город виорати, то він взлостився і сам запрягся до плуга.

— Буває…

— Та певно, що буває, і то б нічого, якби не люди… Знаєте, люди є люди. Якось приїздили якісь пани прало оглядати… спізнили поїзд, і хтось їм нараяв, ніби у Пшеничного є добрі коні, аби панів до Нашого відвезти… Пшеничний тоді сильно влютився. І з тієї пори не можна вимовляти при ньому слова “кінь”, бо в ту секунду впадає у нерви… А тут ще кажуть йому — плати податок за візитну карточку коня. Можете самі міркувати, що з ним скоїлося. Той екзекутор, забачивши таке, впав у нервацію, з розмаху вхопив дрючок і став втікати. А Пшеничний… знаєте, чоловік у нервах не дуже відповідає за свої слова… почав за ним вигукувати: “Злодії, грабівники”, — а сусіди подумали, що той панок у нього курку вкрав…

Осадчук втрачав терпець до решти:

— Що ви тут городите, чоловіче, як п’яний? Кому ви будете бандиги гнути?[110] Що ви — всіх нас тут за дурнів маєте?

— А чого то мав би я розумних людей за дурнів мати? Я знаю, з ким маю честь говорити, — з ображеною гідністю відповів Тимко, віддувши свої коричневі губи. — Знаю, а тому й відповідаю за свої слова. А що тепер по селах волочаться різні безробітні з міста й крадуть кури в людей, то правда.

— Правда! Правда! — озвались добровільні свідки з залу.

— Чуєте, пане посол? Народ свідчить. Зразу люди думали, що то куниці чи лисиці крадуть курей, але потім переконалися, що то інші “лиси” лаком’яться на курятину.

— Отак приходять в село й ганяються за курми? — заіронізував Осадчук. Тимко не дався збити з пантелику:

— Та чого так… Полювання на кури не влаштовують, бо люди дали б їм те полювання, але ходять поміж хати та нишпорять, де хата на колодці або малі діти в ній… Тоді кидають собаці шматок хліба, а курям зерна на нитці і так ловлять. І тому, як люди вчули, що Пшеничний кричить: “Грабівники, злодії”, — то, певне, право мали подумати, що в бідолахи курку вкрали. Але я був при тому… в нікого не було дрючка, всі були голіруч.

Осадчук дозволив собі, либонь, теж з нервації, закурити на сцені.

— А ви не чули, не знаєте, що людину можна й голіруч відправити на той світ?

— А чого не чув, але я свідчу, як воно достеменно було… дрючка чи бука не було ні в кого… Може, який старий дід мав палицю при собі, й тільки. А що була напасть на бідного Пшеничного, то таки буду свідчити, і що він хлоп нервовий, то теж село присягне…

— Дивіть, то тільки пани можуть мати нерви, а бідному мужикові й того зась? — вигукнув чийсь молодий жіночий голос. Не належав він до невістки Маріоли.

Бронкові відповіли, що то подруга Марічки Мартинчукової набралася відваги. Добре. Значить, хлопці не зівають.

— То все добре, браття хлібороби, але коли ніхто не чув і не бачив, як збили податкового службовця, то прийдеться Пшеничному одному відповідати за побої…

— А я піду за свідка, — настоював коваль Тимко, — а пана посла просимо всім селом запротестувати проти напасті на людину.

Осадчук форкнув декілька разів носом.

— Бачите, люди добрі, я посол і адвокат в одній особі. Те, що належить до посла, то я зараз… Як ім’я Пшеничного?

— Василь, син Петра…

— Рік народження?

— Гей, люди, хто знає, скільки років Пшеничному?.. А де Василь?

Виявилося, що Василь був у залі. Заковика була лише в тому, що сам Пшеничний не міг точно назвати свого року народження. Знав, що родився на сам Йордан, а чи минуло йому двадцять дев’ять, чи тридцять, не був певний.

— Як посол, я записав у свій блокнот, а як адвокат — будьте вибачні, дорогі браття хлібороби, — він розвів широко руками, — то можу з вами говорити у своїй канцелярії.

— Жарт жартом, а бринза за гроші, — кинув весело репліку Мартинчук. Таки не втерпів старий чортяка!

— Ще хтось має якісь скарги до мене, яко до посла?

Підняв руку блондинистий відземок, з насмішливими підпухлими очима. Щось веселе було у всій його постаті. Бронко запримітив, що той ще рота не розкрив, як зал уже настроївся на веселий тон.

— Я просив би ласки пана посла і мою пригоду затягти у свою книгу.

— Що там у вас? — не дуже дружелюбно спитав пан посол.

— Та в мене, як то кажуть, було б весело, якби не так сумно. Тому два тижні, ага, в середу минуло якраз два тижні… моя жінка збиралася сіяти мак…

— Но, но, до речі!

— Сонечко гріло, непричком, так, як сьогодні. Дивлюся, а кури мої збилися в купу та обдзьобують стіну. “О, — подумав я собі, — як це пес допустив їх до стіни?” Зирк, а мій Босий обійшов буду, розлігся на шумилинні та й вигрівається на сонечку. Підійшов я до нього та й говорю:

“Ти, леню, ти, гною невивезений, ти, лайдаку, то тебе годують, доглядають, а ти повісив собі ремінь на шию і так ото лежма службу робиш?”

Де я гадав, чуйте, що за парканом на дорозі сів собі якраз відпочити наш постерунковий? А ви знаєте, у службі вони теж, за перепрошенням, носять ремінь на шиї, гей ті собаки. Я ще не скінчив своєї розмови з псом, коли постерунковий вже тут як тут коло мене.

“Підеш зі мною, Стефанів”.

“За що?” — питаю.

“За образу моєї особи під час виконання службових обов’язків. Ти кого, — каже, — гноєм обзивав?”

“Та я, — відповідаю, — не до вас, а до свого пса говорив”, — відповідаю.

А він мені:

“Брешеш, хаме!”

“Би-м так, що правду говорю”.

“Мовчи, бидляку!”

Я бачу, що по-доброму, ніби по-людському, нічого не вскураю[111] то починаю і собі кричати:

“Якщо ви, пане постерунковий, вважаєте, що нема різниці між вами і моїм псом, то ведіть мене на постерунок, подавайте в суд, а мого Босого беріть за свідка”.

А що я мав інакше сказати? Я йому це мовив, він розставив мою фамілію по кутах[112] і я думав, що, рахувати, на тому кінець. Коли ні! Приходить мені штраф з староства: або відсидіти три дні, або заплатити п’ятдесят злотих. Ніби, як мені витлумачили наші сільські адукати, приписали мені злочин по статті 18-й карного кодексу: то є нехіть проти Польщі. Я питаю: за що я мав платити п’ятдесят злотих чи хоч би сидіти три дні у “Івановій хаті”? То як, прошу пана посла, вже такі часи настали, що чоловікові не можна й до власного пса дві слові сказати? Подав я рекрус до окружного суду. “Гей, — подумав я собі, — та десь є у світі розумніші та справедливіші люди, як наш постерунковий!” Я, дурний мужик, шукав правди, а що знайшов? Прийшло мені, що я винний по статті 31-й карного кодексу, а на мові суду, як мені пояснили наші вишнянські адукати, значить, маю заплатити вже не п’ятдесят злотих, а сто, або відсидіти не три, а п’ять днів арешту… Нібито я “допускався публічно необичайного вибрику”. Бачу, що правди нема, іду до суду й кажу: “Давайте мене у кримінал”, — а пани з суду кажуть мені: “А держава й так потребує грошей, бо чого вона має тебе, дармоїда, годувати п’ять днів задурно? Плати, — кажуть, — гроші, а то ми на тебе ще вищий параграф знайдемо…” А тепер я хочу подавати до найвищого суду і, як треба буде, виставити хочу Босого за свідка, що ми з ним, таки є правда, не раз ведемо розмови…

По залі покотився веселий сміх. Не втримав усмішки й сам отець парох. Це, либонь, і найдужче не сподобалося Осадчукові.

Він фиркнув декілька разів носом, стягнув брови й сказав суворо офіційним тоном:

— Тут віче, а не комедія… І нема чого зуби шкірити. Як ваше прізвище?

— Моє? Я — Іван Стефанів, син Петра, а пес Босий.

Зал, особливо його тили, відповів ще галасливішим сміхом.

Осадчук звернувся до пароха як голови зборів:

— Отче парох, прошу або навести порядок, або я покину зал. А взагалі ви мали рацію… Треба дивитись, кому дозволяти говорити… я бачу, що дехто хотів би віче обернути у веселе видовище, і тому я попрошу… я вже сказав.

Тоді отець парох досить блідим голоском звернувся до присутніх з закликом зберігати повагу і порядок зборів. Пригадав, що, власне, він, як голова, відповідає за все перед паном старостою і тому просить своїх парафіян числитись з цією обставиною.

Після нього виступило з своїми жалями ще декілька братів-хліборобів. Один просив пана посла запротестувати проти смішно низької ціни сільськогосподарських продуктів на ринку. Як аргумент виставив той факт, що склянка чаю в місті коштує стільки, скільки два з половиною літри молока. Виступ цей, хоч і вагомий за своїм змістом, зал сприйняв теж весело. Хтось із сміливіших порадив просто дядькові не пити чаю, якщо він, трясця його матері, так дорого ціниться!

Інший (не з Вишні) чоловік просив у пана посла виєднати йому дозвіл продати клаптик своєї власної, прадідівської, як висловився, землі. Згідно з найновішим законом, землю можна збувати лише у польські руки, а поляки, що живуть у Глинниці, тобто жандарм, учителі, панський економ і кухар, не потребують його півморга. А йому вже третій рік хворіє жінка на нирки, і доконче треба операції. Справа стоїть так, що або операція, або могила, а воно, правду сказати, і те, й друге коштує гроші, — а звідки їх взяти? Єдине, що може, то продати шматок землі, — але як, коли закон проти нього?

Форналь вишнянської пані, наче з спортивного плаката красень, з орлиним носом, жалівся послові, що пані не дозволяє йому одружитись, якщо він і його наречена не перейдуть на польське. Він-то сам не такий вже й побожний і не випрактикував, котрий бог ласкавіший для бідного — польський чи український, і тому змінив би метрику на римсько-католицьку, якби не те, що на селі таких сильно за ніщо мають. У місті не так. Там багато людей, так що й хрунь замішається непомітно поміж людей, а на селі то все, як на долоні…

Осадчук затягнув у свою книгу і його прізвище. Останнім виступив Штефан Курочка.

Він єдиний розумівся на чемності, чи то пак на річи, і перш за все подякував панові послові за його труд і патріотичну промову. Доки наша українська інтелігенція буде стояти за мужиком, доти буде єдність в народі, а де єдність, там мир і тишина.

Після такого дипломатичного вступу Штефан Курочка вилущив свою особисту справу: староство чомусь зволікає з концесією на млин для зятя. Він просив би пана посла поантирсуватись, в чому діло.

— Певно, певно, — підтримали його голоси з залу, — в селі млин здався-бо! Нам далеко ходити з мливом, а якби у своєму селі, то, може, хто й роботу дістав би…

— Аякже ж, аякже ж, конче потрібно млина у Вишні…

Курочка з задоволенням, але й деякою недовірою розглядався довкола. З одного боку — йому було до душі, що люди підтримують його, а з другого — не дуже він і вірив у щирість тієї підтримки. Правда, ні лайдак Мартинчук, ні його велебний кум не відчиняли писка, але й тут надвоє бабка ворожила. Або справді народ зрозумів, що йому був би корисний млин на Вишнянці, або драбуги[113] змовились удавати доброзичливих.

Осадчук, не питаючи про прізвище, записав у блокнот і Штефана Курочку. Збори добігали до кінця. Залишилося ще голові зборів подякувати послові і ухвалити резолюції, коли знову піднялася ще чиясь рука.

— А що ви скажете, газдо?

Встав чоловік з перших рядів. Вже сам його зверхній вигляд говорив за те, що він попав поміж представників першої категорії або випадково, або умисне.

Чоловік розгладив поштиво нігтем великого пальця довгі вуса й сказав чітким, трохи мовби завченим голосом:

— Дуже нас втішило те, що народ наш український — рахувати, селяни — так файно тримається разом. Добре сказав Штефан Курочка, що де згода, там мир і тишина. Дотепер, треба правду сказати, не було такої єдності поміж нами. Люди ділилися на бідних та багачів, як той казав, на чорних та білих, та різні там партії. А ниньки отутечки прийшли-сьмо до того переконання, що нам треба всім триматися разом проти визисків і кривд з боку уряду. Нас тепер єднає одна партія — боротьба з урядом за наші кривди…

Отець парох кашельнув значуще:

— Кінчайте, газдо, бо і так затягнулися збори, а панові послові треба сьогодні від’їхати у Наше.

— Я вже, отче парох. Аби не розбалакувати багато і аби пан посол не забули, що ми йому тут наговорили-балакали, то я гадаю, що найкраще зібрати все те разом, докупи. — Він витяг з-під кожуха на грудях папірець, випростав його і почав читати сильним, звучним голосом: — “Ми, зібрані 25 березня 1938 року на зборах у селі Вишня, протестуємо проти УНДО та її парламентарної репрезентації, яка веде угодову політику. Домагаємося складання депутатських мандатів, домагаємося, щоб депутати парламентарної репрезентації більше не заступали українсько-селянських мас в уряді…”

Перші слова прочитаного так приголомшили голову зборів і доповідача, що реакція з їхнього боку на таке блюзнірство настала з деяким запізненням, що й дало змогу виступаючому прочитати у спокою півтора пункта резолюції.

Щойно тоді дійшло остаточно до голови зборів, кому він надав слово. Ксьондз миттю зірвався з свого місця в першому ряді й, навіть не підкасуючи реверенди[114], випурхнув чорною нетлею відразу на сцену:

— Парафіяни, парафіяни, зрада, не давайтеся впіймати на вудочку… між нами агент Москви… парафіяни, прошу спокою… прошу…

З великого хвилювання він душився власними словами, наче недовареними кльоцками.

В залі зчинився заколот. Чоловік, що читав резолюцію, виявився оточений своїми однодумцями, мов живоплотом. Серед крику і шуму, одобрюючого і заперечливого, поміж вигуками: “Геть агента червоної Москви”, “Правду каже”, “Не дати говорити” та “Доки будете затулювати людям рота”, — чоловік продовжував з перервами читати:

— “Домагаємося списання податків малоземельним селянам за минулий рік… домагаємося знесення проекту закону про колонізацію на західноукраїнських землях…”

На сцені виріс червоний задиханий парубчак і почав кричати:

— Ми, селяни з села Вишня, зібрані на вічу 25 березня 1938 року, виявляємо повне довір’я політиці УНДО та українській парламентарній репрезентації…

Тепер гармидер змігся до того ступеня, що вже не можна було розрізнити змісту слів ні першого, ні другого виступаючого, проте вони продовжували читати свої резолюції. Раптом на сцену вискочили три хлопці. Вони схопили ундівського прихильника за руки й ноги та, розмахнувши з всієї сили, кинули ним у залу в натовп. Там підхопили його їх однодумці й, передаючи невдалого оратора з рук до рук, виштовхнули з зали. Спроба з боку його прихильників при входових дверях відбити парубчака не вдалася. За той час, коли увага всіх була звернена на метушню в залі, зникли з неї Осадчук і ксьондз. Нічого іншого, тільки їх вивели підвальним ходом попід сценою. У дверях читальні появився поліцай з ременем на підборіддю, що означало службовий характер його присутності.

В залі, як було попередньо домовлено, вмовкли всі голоси, що протестували проти політики УНДО. Лунали тільки вигуки: “Геть агентів Москви!”, “Хай живе самостійна Україна!”, “Слава Україні від Сану до Дону!”

— Спокуй! — відразу з порога почав кричати представник влади. — Спокуй! Цо за клуценє спокою публічнего?![115] — І лише згодом здав собі справу, на кого він кричить і, власне, хто каламутить публічний спокій.

Почерез людей пробрався чоловік, що мав з постерунковим справу в суді через свого собаку:

— Записуйте їх, пане постерунковий, адіт, як розкричалися! Записуйте, а мене кладіть на свідка.

Поліцай зразу з серйозним виглядом збирався його вислухати, але придивившись, хто перед ним, закляв сочисто.

Користуючись з свого зручного місця за дверима, Бронко опинився одним з перших надворі. Встиг ще спостерегти, що хлопці, з якими мав зустрітися в умовленому місці, заздалегідь повискакували вікнами.

Народ, незважаючи на понукання поліцая, розходився ліниво, і то гуртками. Постерунковий увихався поміж людей, очевидно шукаючи того, хто читав антиурядові резолюції. Та той зник ще в більш таємний спосіб, ніж посол і ксьондз.

Бронко, не затримуючись ані не прощаючись з ніким, поправив бідони на плечах і пустився селом в напрямі ставчанської станції. Не дивувався, що ніхто не легітимує[116] його. Був більше чим певний, що на нашівському вокзалі чекатиме його “ангел-хоронитель”.

Втім, був вдячний навіть поліції, що поки що залишила його у спокою.

Дорога на ставчанську станцію вела багнистою вузькою вуличкою. Посередині, від плоту до плоту, стояла темна велика баюра, в якій (маючи річку під боком) хлюпались качки. Дивно було спостерігати, як їхні білі платтячка виринали чистими з темної каламуті.

“Чистого й болото не замарає”, — спробував Бронко знічев’я створити нову приповідку, але згадав, що в народі є вже куди чіткіше виражена мудрість: “Доброго і корчма не зіпсує, і могила не виправить”.

Віддалеки у заграві згасаючого сонця червоніли кущі верболозу.

Ніч тут наступала раптово, як у горах. Коли вийшов на луки, на землю падали вже густі сутінки.

Аби дати думкам влежатись спокійно від щойно пережитого, Бронко згадав, як у дитинстві вистругував собі з лозини свистик.

Для цього треба було насамперед добре обстукати лозину, щоб легко відставала кора, а далі, що найголовніше, зробити отвір для денця ні завеликим, ні замалим, бо в одному і другому випадку це могло погано відбитися на звукові пищика.

Раптом озвався зліва голос переляканої перепілочки. “Майстер”, — подумав Бронко, звертаючи вбік на голос “птаха”. Сім хлопців, на команду Юрка Зарічного, схопилося з пригнутих лоз, ніби з стільців на пружинах.

— Нас тут вісім, — по-військовому рапортував Юрко Зарічний, — але скажете, як треба буде, то може нас бути і двадцять чотири, і більше. Ану, мой, вишикуйтеся, покажіться, ти, слухай, як руки тримаєш?!

Посідали на пригнуті лози (справді, наче на пружинисті стільці), а Бронко підголосом пояснював їм, що, з огляду на бурхливе віче в читальні, зустріч їх повинна бути огорнена подвійною пильністю та обережністю.

Йому хотілося б цим разом дістати відповідь від їхнього вожака на три основні питання: як ведеться робота комсомольців в молодіжній радикальній організації “Каменярі”? Скільки наших хлопців проникло у місцеву спортивну організацію? З яким успіхом? Які зв’язки наладнано з польськими хлопцями і дівчатами, що їх вишнянська пані виписала з мазурських сіл?

Бронко був вражений недбалими, млявими відповідями хлопців, зокрема Юрка Зарічного. Що за дідько з хлопцями! Сонні чи п’яні?

— Що з вами, хлопці, сьогодні? Я говорю, а ви щось не дуже слухаєте мене… Ану, каву на лаву, в чому справа?

Хлопчаки переглянулись поміж собою. Заговорив, як і годилося, Юрко Зарічний. Кучерявий чуб, вибившись з-під смушкової шапки, сягав мало що не середини носа.

— Ми, товаришу Бронко, виконуємо і будемо виконувати те, що ви говорите, але… ви знаєте, не нам вам казати… Люди стали потроху рухатися. Якби так що до чого, то ми маємо тут трохи закопаної зброї. Двадцять чотири хлопці можемо дати, як один, а зброї маємо… аби не збрехати, на дев’ять… десять від біди… То якби що до чого, то пам’ятайте, що ми кожної хвилини готові… лише нам… того… на п’ятнадцять люда зброї підкиньте… А як не на руку вам… то той… можемо й самі роздобути…

— А то як?

— Ой га! — відгукнувся найменший ростом з-поміж них. — Аби так за що інше, як за зброю! А то що, мало постерунків по селах? Ви розумієте?

Бронко розумів їх краще, ніж могло їм здаватися.

Розвихрений, закукурічений юнак з детально розробленим планом народного повстання виринув у Бронковій пам’яті, наче пливак з води.

— А ще я і ті два, ану, мой, встаньте, — скомандував Юрко, — покажіться! Хотіли-сьмо вас просити, аби ви допомогли нам дістатися на той бік Збруча. Ми хотіли б, якби так що до чого, підучитись у військовій справі… А ми на своє місце тут залишили б добрих хлопців… Бо самі, товаришу Бронку, знаєте, що якби що до чого, то військово вишколених у нас мало. Можна сказати, майже нема. А ще ці два просять, щоб їм допомогти дістатися до Еспанії. Кажуть, що там є підрозділ імені Івана Франка… в наше село прийшов лист від такого одного, та й ці хлопці, знаєте, хочуть і собі. І на їх місце ми дамо вам таких… що… будете видіти… Бо ми довше так, без роботи, сидіти не годні… люди рухаються у світі, а ми спимо, гей сови по дуплах… Що ви нам, товаришу Бронку, привозите, ми то геть-дочиста читаємо, що нам кажете, то ми виконуємо, але то замало для нас. Ви це самі повинні знати і так передайте від нас кому треба у Нашому… що ми довше з заложеними руками сидіти не можемо… І аби-сьте знали… І не будемо!

Чи давно тому доказував юний Завадка Борисові Каминецькому, що удача суспільного перевороту — це єдино справа рішучості й сміливості? Адже сама історія підтверджує, що брутальна і смілива меншість завжди накидає свою волю нерішучій і боязкій більшості. Та різниця між ним юним і цими хлопчаками в тому, що він доказував і просив його вислухати, а ці стверджують і домагаються.

Бронкові доводиться повторювати слова, що ними колись вгамовував його власну гарячу голову Борис Каминецький: в наших умовах ще не час на повстання. Повести народ тепер на збройну боротьбу означило б обезглавити, погубити його найкращі сили, що рівнялося б втратити на довгі роки можливість захопити владу у свої руки. Відчував, що хлопці не задоволені ним. А що мав робити?

— Що ж, хлопці, час на мене, а то готов поїзд втратити.

Багатозначним потиском потис по черзі кожному з них руку.

Так, брате, треба об’єктивно визнати, що хлопці ані такі наївні, ані такі смішні, якими видавались мені у свій час. Трохи, може, зазавтрашні, проте в стилі часу. Безсумнівно!

Ех, з якою охотою посвистав би собі з пищика — та ба!

Нагло тишу прорізав свист паровоза. Поїзд, що його мав піймати Бронко у Ставках, вже мчав вишнянськими лугами.

Тепер Бронко не мав іншого виходу, як переночувати у Вишні, а вдосвіта караваном Гершка дістатись до Нашого.

А зараз як?

Повертатись до Загайчиків було задалеко, а по-друге, знав добре, що мама Олексина не зрадіє його появі. В Мартинчуків прийняли б його щиро, але там тяженько, місця мало.

Хлопці, очевидно, почували себе винними в тому, що затримали його, бо до того збентежились, що забули про присутність Бронка і стали поміж собою радитись, де б його примістити на ніч. Ясно, що ні в кого з них не було зайвої постелі, і Бронко силою обставин з бажаного друга став мало не завадою.

— Слухайте, хлопці, я розумію, що ви ще не газди. І тато з мамою не зрадіють, коли ви серед ночі приведете на ніч чужого чоловіка. Мовчи, Зарічний, я все розумію, бо не раз і сам приводжу мамі на голову… Та й не треба, слухайте, щоб постерунковий знав, що я ночував, скажім, у Зарічного. Юрко і без того сидить йому в печінках.

Може, є в селі хтось такий не з наших, розумієте, що міг би за гроші пустити на ніч?

— Є! Є! — вигукнули три голоси зразу. Бронко здав собі справу, з якого клопоту вивів хлопчаків. — Чому немає? Є! Хлопці, мой, — звертались зраділо один до одного, — у Михайла Колісника?

— У Михайла Колісника, — інформували Бронка один поперед одного, — часто ночують ті, що приїздять в село. Хата простора. Для приїжджих відведена окрема кімната. А головне, що немає малих дітей і постерунковий вже знає, що в Колісника сільський готель.

Згаданий Михайло Колісник побудувався на колишній толоці, на вигоні, недалеко кладовища. Крита свіжими драницями хата вирізнялася здалека і у пітьмі вечора.

Парубки показали, куди заходити на обійстя, а самі повернули в село. З темряви поринула пісня:

…Два голуби воду пили,

а два колотили…

Поклопотавшись з досить штудерною[117] хвірткою, Бронко ступив на подвір’я. Світло з хати падало якраз на пса біля буди. Він ліниво гавкнув раз і повернув голову в бік хати: виходить господар чи треба ще раз нагадати, що на подвір’ї чужа людина?

На ганок вийшов дебелий мужчина в білій сорочці.

— А чи не міг би я переночувати у вас, газдо? Втратив я поїзд у Ставках.

— А чо би ні? — відповів низький бас. — Пса не бійтесь. Ви-но підійдіть к нему, то зараз сховається у буду. Якраз добрий на злодіїв. Параско, — повернув голову у сіни, освітлені смугою світла з кімнати, — посвіти чоловікові у велику хату.

— Та най пан увійдуть сюди. Може, повечеряють з нами, — озвався з світла дзвінкий сміливий жіночий голос.

“Господиня не з покірних”, — прийшло Бронкові на думку.

Увійшов до хати. Над плитою, нахилившись, поралася жінка.

— Добрий вечір!..

— Добрий вечір, — відповів той самий сміливий голос, але спина не розігнулася, і обличчя не повернулося в бік гостя. Бронко помітив, що господиня одягнена по-святковому. Посередині добротної шерстяної, перетиканої золотими нитками запаски ішла вздовж складка від довгого переховування у скрині. Либонь, затримавшись у селі, молодичка взялася готувати наборзі[118] вечерю, щоб задобрити сердитого з цієї причини чоловіка.

На плиті зашипіло. Жінка метнулася до відра з водою, що стояло на ослінчику зараз же біля дверей.

Бронкові видалося, що господиня дому чимось схожа на Юрка Зарічного: вузьке обличчя, тонкий, продовгастий ніс, кошлаті темні брови і довга шия та ноги.

Несучи кварту з водою, вона, мабуть, хотіла обминути гостя, щоб не хлюпнути на нього, і круто повернулася до плити, але притому так із-за плеча зиркнула на Бронка, що він відчув її погляд у хребті, наче укол шпилькою.

“Тьфу, на пса уроки!”

— А мо’, ви повечеряли б з нами? — досить байдуже чи то запросив, чи то поспитав господар. — Моя газдиня запізнилася сьогодні… при неділі.

— Дякую, дякую… Можу, — відразу заявив Бронко свою готовність взяти участь у трапезі.

Був голодний, як приблудне щеня. А крім того, — не хотілося йому тепер аналізувати, звідки це пішло, — хотів продовжити своє перебування поблизу господині дому.

Господар (мабуть, це належало до його почесних функцій) взявся ниткою, прикріпленою до ручки кружка, краяти мамалигу на пластинки.

У великій полив’яній мисці парував борщ.

(“У Загайчиків теж був борщ на обід. Тут, мабуть, всі варять в неділю борщ, щоб мати спокій на цілий день”).

— Налий панові в тарілку та подай залізну ложку. В нас, мо’, вам казали в селі, ночують різні пани, то ми вже стараємося, аби було, як вони люблять…

Не хотів їсти окремо. Дурість зайшла на нього. Хотілося йому мати її поближче й подовше навпроти себе.

— Не треба мені окремої миски. Дайте лише ложку. Ні, слухайте, не треба, — доторкнувся її руки, і знову гостре до болю відчуття черкнуло йому по нервах.

Коли взялись їсти, якось само собою виходило, що їх ложки одночасно ритмічно набирали з миски. За кожним разом, коли ложки підводились на висоту рота, їх очі зустрічалися. Було в цьому якесь приховане, злодійське порозуміння, яке відчували вони обоє. Не знали ще одне одного, а вже порозумілись між собою.

Коли кінчався борщ, його і її ложки заплутались у вузькому дні миски і вдарились одна об одну. По дурній асоціації Бронкові вдарила в голову кров.

“Що за дідько? Дотепер дерево було поганим провідником тепла”.

Скінчили вечеряти. Господиня квапливо стала готувати свині їсти.

Бронко заздалегідь був певний, що цебрик з хати винесе господар. Мало того:

— А ти як виллєш свині, то почекай, аби вона з’їла. Бо інакше вифолькає рийкою з корита. Там коло корита лежить прутик. Бий, як зачне рийкою розкидати. А потім заглянь у стайню до корови. Вчора ввечері встримила ногу між ланци і була б задусилася, якби я не надійшла.

Господареві забаглося ще цигарку викурити в хаті, очевидно, щоб не йти з вогнем до стайні.

Бронко від нетерпіння не міг спокійно всидіти.

Йому стало здаватись, що коли за тим безшиїм великаном замкнуться двері, то тут станеться щось неповторне, одноразове в житті.

Чого сподівався від тієї жінки?

Чого прагнув би, коли б мав на це право? Нічого не знав. Взявся його блуд, як кажуть у народі, і вже не міг відповідати за себе.

Відчував наростаюче нездорове піднесення, яке начебто передавалося йому від неї. Заливала його повінь, а він не опирався і не волав рятунку, бо знав, що однаково доведеться йому згинути в каламутних хвилях води.

Бачив колись такий сон у дитинстві.

Господиня взяла лампу з стола. Заграла тінь на стелі.

— Тепер я вам покажу, де будете спати.

Пішов за нею через досить просторі сіни. Побоювався, щоб не спіткнулася з лампою. У великій хаті заносило кожухами і засушеними зелами.

Господиня поставила лампу на стіл. Від вікон заслонила світло бербеничкою[119] наповненою сушнею.

Бронка неприємно вразило розстелене ліжко. Бридився спати після когось у непровітреній постелі.

Звільнивши руки, молодиця, за манерою сільських жінок, підперла рукою підборіддя і на крок підійшла до Бронка. Бачив, як неспокійно у неї на шиї грає жилка.

— Ви мене тємуєте?[120] — спитала покірно.

Бронко натужив усю свою пам’ять, але, на жаль, це симпатичне лице не будило в ньому жодного спогаду. Ручився б словом честі, що бачив її вперше в житті.

Жінка сміялася до нього очима і чекала відповіді. Вся її постава говорила: “Придивись краще. Пригадай собі. Ти ж знаєш мене. Згадай”.

Був безсилий супроти абсолютно білого полотнища своєї пам’яті. Ніколи її не бачив. Це, либонь, вона переплутала його з кимось іншим, але, щоб не образити її жіночності, сказав виминаюче:

— Ви тільки допоможіть мені згадати, де ми познайомились з вами…

— Таки не можете собі пригадати? А тому три роки у читальні? Ви приїздили тоді до Олекси Загайчикового. Були-сьте оба в читальні. Були там хлопці, дівчата… Не тємуєте? Ви читали нам якусь книжечку. Обіцяли-сьте приїздити кожної неділі, але, — меланхолійно засміялася, — обіцяв пан кожух, та слово його тепле… Не було вас більше того літа, а восени трафився мені Михайло, і я пішла за нього… І за роботою перестала ходити до читальні. Тємуєте вже?

Не пам’ятав, але збрехав:

— Тепер вже пригадую собі…

— Ей, якби ви направду пригадували собі мене, то завважили би-сьте колись і в Нашому. Я там часто буваю. А ви все ходите по вулиці Легіонів. Там десь працюєте, чи що? А я вас побачила у нашій читальні і тому ще звечора постелила вам.

“Тепер ти, донцю, плутаєшся у правді, бо я й не думав ночувати у Вишні!”

— А я не збирався залишатись у Вишні на ніч. Звідки ви могли знати, що спізнюся на поїзд?

— А я знала, — почала перед ним кокетливо теребити запаску.

— Звідки?

— Бо-м вже дуже бога просила, аби-сьте запізнилися на поїзд.

— А я міг не зайти до вас. В мене у Вишні є знайомі.

— Е, то вже не кажіть. Хто з панів ночує у Вишні, то завжди або в нас, або в ксьондза.

— І всім ви заздалегідь рихтуєте постіль? — вчув у собі досаду, нелогічну смішну ревність за тих, що їх водила сюди з лампою.

— Не всім, — відповіла різко, покосившись на нього з-під примружених вій. — Чому ви так говорите? Не будьте такі можні, бо, адіт, не зауважили-сьте там, у місті, мене, мужички, а доля сама привела вас на поріг моєї хати. Бо то хата моя, — пояснила для чогось, — то мої тато поставили її для мене. Михайло пристав до мене.

Бронкові не сподобалося, що вона їхню випадкову зустріч підтягує під веління долі. І взагалі цього роду натяки в її розмові видались йому браком делікатності з боку молодички.

— А ваш чоловік не ревнивий?

Погірдливо скривилася:

— Е, такий чоловік! Йому аби жінка добре біля господарства звивалася, а поза тим його більше нічого не обходить!

Бронко не мав досвіду у флірті з заміжніми жінками, сіле в цьому випадку був певний, що не помиляється, сприймаючи зневажливий відзив про Михайла як виданий собі аванс.

Молодиця ще раз поправила подушки. Здмухнула щось незриме з скатерті.

Переставила для чогось лампу з стола на карниз грубки.

До чого веде ця гра? Бронко вже був злий.

— Добраніч, — навмисне при ній почав скидати піджак.

— Добраніч, — заясніла так, ніби для щастя й було їй потрібно лише почути цей голос. — Води не треба вам на ніч? А чоловік казав вам, що пса нема чого боятись?

Вона було попрямувала до дверей, але з півдороги повернулася.

— А дверей не замикайте на защіпку. Ніхто вас не вкраде, — додала й зайнялася рум’янцем.

І не отямився, коли випурхнула з кімнати. Кілька хвилин пізніше Михайло бряжчав в сінях відрами.

“А дверей не замикайте на защіпку…” Здуріти можна, слово честі. Підійшов до дверей, помацав защіпку. Накинув її і… зараз же розщіпнув знов. Руки в нього трусились.

Треба поспішати. Згасив світло. Поквапно роздягнувся навпомацки. Чомусь здавалося, що своїм прикладом спонукає й інших лягти до ліжка.

“Спати! Спати!” — в думках підганяв Михайла. По той бік, як на зло, рипали дверима, ходили по сінях, здається, шукали щось.

Попри хату проїхав віз. Бронко закляв незнайомого погонича. Який там чорт мордує його, вже повинен би спати о цій порі!

Все пішло в його думках навпаки.

Дотепер відчув насолоду від того, що перемагав себе. Змагав бестію в собі. Тепер навпаки. Мав передчуття дикої розкоші від того, що раз у житті не буде ставити собі рогаток.

Осатанілі коні вирвались з рук погонича і женуть з гори без гальма й віжок. У друзки рознесуть віз, попроколюють собі черева на палі, порозтрощують голови об кам’яні фігури — чорт з ними!

Палав увесь. Певно, і гарячку мав у всьому тілі, але коли зовнішнім боком притулив до лиця долоні, відчув, що аж пашать від жару.

Лежав виструнчений, напружений, весь зосереджений в очікуванні одного звуку — клацання клямки.

Запідозрив, що почав галюцинувати. Причувся йому шерех по той бік дверей. Відсунувся під стіну, щоб зробити їй місце біля себе. Весь спітнів від великого напруження нервів.

І як у хворобі, після поту найшла на нього розслабленість. Зовсім охляв. Помацав рукою груди, обличчя, мокре волосся.

З хвилину полежав розслаблений. В охлялі руки й ноги почали вливатись сили. Встав з постелі і накинув гачок на дверях. Був знову давнім собою. Був тим, з ким вже можна було поговорити на розум.

Повернувся думками до Ольги.

Сьогодні зранку, їдучи у Ставки, мав видіння, як поміж трав і квіток несе своє біле щастя на руках. Хвилина слабості — і міг, дурень, спаскудити все.

Втім, слух його знову насторожився.

Наче обережно рипнули двері з хатчини.

Підвівся на лікоть.

Тиша.

Не чути, щоб хтось проходив через сіни.

Втім, клацнула клямка раз і ще раз уже сильніше.

І знову тиша.

Була і пішла. Пішла і не вернеться.

Бронкові страшенно захотілося поглузувати над собою: сурміть, сурми, бийте, барабани, готуйте маніфест — мораль перемогла! Броніслав Завадка ще раз скрутив себе у баранячий ріг. Карбуйте переможцеві медаль з чистого золота. Квітчайте йому чоло лаврами.

— Замовкни, дурню, — вимовив уголос і провалився у сон, наче у прірву.

Коли пробудився, переконався, що спав з затиснутими кулаками. Почував себе розбитим, мовби після великої кількості медичних банок на тілі.

Не хотів бачитись з господинею дому.

Одягнувся й тихо вийшов надвір. Михайло порався біля дровітні. Привітався.

— Скільки я вам винен за нічліг?

— Про це ви з жінкою говоріть. Це її прибутки… Вона вже встала. Я зараз покличу її.

— Не треба, — гостро заперечив, аж Михайло видивився на нього. — Прошу, передайте жінці, — тицьнув у кулак більше, ніж могло належатись. Хотів чимскоріш покинути цей дім.

Коли вийшов на поле, пройняв його вранішній холод. Десь у кущі тоненько цвенькала невидима пташка. Коли ж ти спиш, небожатко, якщо вже так зрання при роботі!

З боку фільварку заторохкотіла фіра. Бронко зрадів, начеб мав зустріти не Гершка, а давно не баченого друга.

Зоня Річинська чекає на відповідь від Вацлава Ясінського, і в цьому тепер увесь зміст її життя. Це зовні спокійне очікування так турбує її, що Зоня втрачає нормальний сон. Звечора засне трохи, а потім десь коло півночі прокинеться раптово, відразу твереза, піднесена, і в такому нервовому, напруженому очікуванні світанку лежить, доки сон знову зморить її. Дивно, що ці безсонні ночі не виснажують її фізично. Можливо, реакція прийде пізніше, поки що це нервове напруження, замість послаблювати, пожвавлює її. Зоня лише з потреби руху, що вирує тепер у ній, порядкує в шафах, вигадує нові паперові прикраси для полиць у кухонному буфеті, перебирає насіння квітів, хоч весни ще ні видати, ні слихати.

Мариня робить з Зониної поведінки свої висновки:

— Бачуть їмосць, що значить посада. Ще її нема, а наша Зонця зовсім відмінилась.

— А бачить Мариня! Скільки-то разів я говорила і Марині, і покійному єгомосцеві, що в Зоні тільки натура така, що мусить у всьому наперекір іти…

Коло одинадцятої вранці Зонине очікування досягає зеніту. Приблизно тоді починає розносити листоноша листи по їх вулиці. Момент, коли листоноша наближається до воріт їхнього будинку (увійде чи пройде?), такий гострий, що у Зоні починає шпигати в серці, листоноша минає ворота, мовби навіть болить діафрагма, і Зоня, хоч розчарована, поволі починає відходити. Гостра, до фізичного болю, напруга спроквола знижується.

А може, куратор, той татків Вацик, викличе дочку померлого приятеля приватним порядком до себе? Тоді, на похороні, Зоня не надавала особливого значення фактові, що між іншими телеграмами українською мовою була і одна польська. Автор її, Вацлав Ясінський, складаючи свої співчуття вдові померлого, висловився про нього, як про людину великого серця. Тепер обставина ця набирає іншого значення.

Може, Ясінський захоче особисто потиснути руку дочки тієї небуденної людини, якою, безсумнівно, в його очах був покійний татко? Справді, така можливість не виключена. Зонина збуджена уява перетворює цю можливість на дійсність в найближчому майбутньому. Поруч з іншими труднощами, які треба буде їй перебороти до тієї зустрічі, виникає одне: вона не може стати перед куратором з такою шкірою на обличчі, як оце тепер у неї. Просто тому, що його око там, у Львові, звикло до гладких, наче налакованих бузь[121] і тому Зоня для пристойності мусить теж поправити свою церу[122]. Пригадується один (чи не від тітки Клавди?) знаменитий рецепт очищення шкіри від прищів. Перед сніданком натще, а ввечері перед самим сном пити вивар з польових братчиків. Зоня купує в аптеці ці ліки і послідовно наказує Марині вранці і ввечері готувати собі чай з цього. Жовтавий, з млосним запахом, ніякий на смак напій, якого Зоня героїчно випиває літр щодня. Така велика кількість рідини, на Зонину думку, повинна прискорити добрі наслідки. Вона тепер і спати лягає з дзеркальцем під подушкою.

Мариня має привід для зловтішності:

— Ая, тої самої! Та гербата так поможе паннунці, як умерлому кадило! Треба менше злоститись, то й прищі зникнуть. То все від злої крові.

— Мариня так розуміється на медицині, як вовк на зорях! — відгризається Зоня, але зауваження Марині скеровує її думки в ще один бік: а може, не покличе її Ясінський до себе з тої простої причини, щоб не виглядало, ніби він демонстративно протегує гайдамачці? Може, потихеньку дасть їй посаду в своїй окрузі так, щоб не знала права, що робить ліва? Може це статись навіть зараз, на початку другого шкільного півріччя. Господи, а тут, як на те, немає нічого готового в дорогу! Воно, звичайно, так і буває, що лише коли доводиться нам вибиратись кудись, виявляються всі дефекти в нашому гардеробі.

На Зоню находить нова гарячка. Треба церувати панчохи. Парадні — і ті знищені. На селі все пригодиться. Виявляється, що кілька сорочок потребують нових наплічників. Підв’язки одержують нові гумки. Починається спеціальне прання вовняних речей. Перуться вони в “аквіляйці” і полощуться у виварі з білої квасолі. Ідуть до шевця в ремонт усі черевики, навіть літні, — бо хто знає, чи там десь буде порядний швець? До сорочок пришивається нове мереживо, щоб виглядали, як нові.

Олена, підбадьорена надією, принагідно научає Зоню на нову дорогу життя.

— Як нагромадиться тобі прання, то найкраще взяти пралю до хати. Бо я знаю, як то з сільськими бабами, коли дати їй білизну… Мило вкраде для себе, а білизну випере в лузі. А луг то добрий для сільських сорочок з льону і конопель, а фабричне полотно зразу пожовкне від нього так, що і відіпрати потім годі…

Зоня слухає і не слухає. Уже кілька днів очікування листоноші тримає її нерви в напруженні.

Якось пригадала, що відповідь від Ясінського може прийти поштою “експрес”, а таку приносить спеціальний посланець о першій-ліпшій годині дня. Зоня тепер неохоче навіть виходить з хати. Не подарувала б собі, коли б хтось інший перехопив першу радість звістки зі Львова. Коли трапляється так, що мусить піти на примірку до кравчихи, то наказує Марині:

— Якщо випадково прийде лист до мене, а нікого дома не буде, то хай Мариня підпише сама. Але не писати “Софія Річинська”, тільки — чує Мариня? — “За Софію Річинську Марія Михалків”. Розуміє Мариня?

— Тої самої! Вчать мене плакати! Мало тих векселів, ще дитваком, підписувала?

— Які векселі? Що Мариня плете? Мариня знає, що таке вексель? Що Мариня якісь байки розповідає? Таж на векселі мусить бути власноручний підпис, бо інакше кримінальна справа… Перевіряють же кожний підпис…

— Тої самої! А як завіє або з осені розкисне болото, а ручитель живе за милю від села, — то що робити? Бувало, поприходять до мами сусіди та й просять: хай, кажуть, Маринка підпише того чи онтого мого ручителя. Задурно не схочу. А мені що? Коби тільки перо було зручне… А ви кажете — байки! Файні мені байки! Але як паннунця хочуть, щоб написати “За Софію Річинську”, то хай буде паннунці “за”. Я кажу, що того не потрібно…

Зоня виходить з хати, а Мариня миє руки милом і витирає їх старанно не ганчіркою, а рушником, як належить, щоб не поплямити часом урядового листа.

— Не було листоноші? — запитує Зоня, по якій відразу видно, що поспішала додому.

— Ні, не було.

І Мариня знову береться за свої кухонні заняття, не оберігаючи більше рук, а Зоня знову входить у шкіру, в яку на часинку впакувала була з конечності Мариню.

Та одного дня з найнесподіванішого боку в напружену атмосферу очікування раптово приходить розрядження.

Сталося так, що зайшла Славина товаришка Оксана. Не поїхала до Львова в університет, бо… роздумала собі. І добре зробила! Що кому дають сьогодні університетські студії? Іноді стають вони навіть перешкодою для того, щоб одержати таку-сяку роботу. Підприємства — хіба ні? — бояться людей з університетською освітою. Керівники підприємств вважають їх нездатними до фізичної праці, а крім того, вони не хочуть скупчувати на своїх підприємствах вибитий з колії, незадоволений елемент. Оксана правду каже. Заміж не вийшла, бо так само роздумала. По-перше, має ще час. По-друге, на сьогодні виходити заміж майже непристойно. Кожний дурень може собі уявити, що вона не іде заміж, а женить на собі якогось безробітного. По-третє, вона не бачить кандидата, який відповідав би вимогам, що ставить їх до свого майбутнього чоловіка. Збиралась вона поступити на сцену. Так! Серйозно. Ходила навіть пробувати свій голос і загалом сценічні дані. Все було б добре, але хтось з театральних заздрісних жінок — точніше, боячись конкуренції, — підбурив режисера проти, і її, ясна річ, не прийняли. Тепер вона, не заробітку ради, ні-ні, тільки на злість своїм старим, є інструкторкою при спортивному товаристві “Стріла”.

— Мої старі завжди мені очі випікали спортом. “Будеш хліб з того скакання їсти, чи що?” А тепер їх чорти поривають, що саме зі спорту їм хліб! Вісім років посилали мене до гімназії, а тепер з гімназійної матури стільки користі, як з торішнього снігу, а мій спорт, прошу, дуже-таки став мені у пригоді! Ах, коли б ви знали, як я своїм старим на нервах граю!

Вона лепетала, не зводячи очей зі свого відбитку в дзеркалі, зарум’янена від морозу, була навіть гарненькою, коли розмовляла.

— Але чого то я до вас зайшла? Я, тобто не я особисто, але моя “Стріла”, панно Зоню, розраховує на вас!

— Зоня не може іти, бо вона чекає на посаду зі Львова, — хотіла пожартувати Слава, і так дізналась Оксана, що Зоня подалась на посаду у Львівську шкільну округу.

— І поліція видала вам свідоцтво лояльності?

Оксана мала намір поглузувати й собі, але спантеличений вигляд Зоні переконав Оксану, що та справді не розуміє.

— То ви не знаєте, що значить — свідоцтво лояльності?

Ні. Зоня вперше чує про щось подібне. Що це таке?

Оксана виголошує до свого відбитку в дзеркалі (рум’янець уже зник з обличчя, і вона навіть сама собі подобається менше) цілу лекцію на тему “Що таке поліційне свідоцтво лояльності?”.

Отже, українці, які хочуть одержати державну учительську посаду, мусять, крім матурального свідоцтва (“так”, — притакує в думці Зоня), крім свідоцтва моральності (цього Ясінському навряд чи буде потрібно), лікарської довідки, автобіографії і метрики, мають додати це свідоцтво лояльності, затверджене місцевою поліцією.

— Але як, ради бога, як одержати цей документ?

Оксана все знає, і саме це стає трохи підозрілим.

“Звідки ця непримиренна, принципова осібка знає всі закапелки життєвої угодовщини?” — міркує собі Зоня і з виразу обличчя Слави розуміє, що та думає так само. Та враження потім. Тепер треба довідатись, як практично можна виходити оте свідоцтво. Дорога, як інформує Оксана, проста. Треба подати до поліції прохання про свідоцтво лояльності. Добре було б зав’язати, між іншим, як то називається, добрі взаємини з найближчою поліційною командою…

— Як то, — вибухає Слава, — особисто знайомитися з поліцаями, може, ще й залицятися до них? Бо що, власне, мають означати ці добрі взаємини з дільницевою командою? Знаєш, Оксано, я тебе просто не пізнаю!

Слава хоче вийти з кімнати, але Оксана з неприємним удаваним сміхом обіруч хапає Славу, обкручує на місці і примушує залишитись. Звичайно, Оксана так, пожартувала собі. Бо, справді, між нашою інтелігенцією трапляються і такі казуси. Щодо панни Зоні, то їй треба подати прохання і чекати. Решта залежить уже від поліції. Поліція має нового кандидата на лояльного громадянина. Вона розпитує про нього сусідів. Пошукає трохи в його політичному минулому. Іноді поліція може навіть у хату добратись. Може це зробити поліцай у мундирі, зайшовши до хати зовсім з іншого, дрібничкового часом приводу, наприклад, чому ганок не заметений, чи щось подібне. Можуть вони цю справу доручити й таємному. Тоді той одягається електромонтером чи якимось торговельним агентом. Це найнебезпечніше, бо ніколи не знати, з якого боку він підсядеться до людини.

По відході Оксани Зоня упала в розпач!

— Загинула моя посада, ані мови, що пропала! Колись, хай мама добре пригадує собі, приходив сюди якийсь, ніби від санітарної комісії… пригадає собі мама!

— Зоню, Зоню! — напоумнює Слава. — Ти забуваєш, що тоді ще не подавала прохання про ту лояльність! Господи, що тут твориться!

Слава хапає себе за голову і вилітає до кухні, де Оля і Неля в’яжуть філє.

Зоня кричить навздогін:

— Ага, ти гадаєш, що вони такі дурні, як ми розумні! Не бійся!

Слава грюкає дверима. Спокою, спокою! Зоня люто відчиняє їх навстіж. Вона мусить виговоритись, бо вона, а не хто інший, права:

— Ти мусиш знати, що поліція перевіряє кожен урядовий лист, який виходить із нашого міста. Не бійся! Вони давно вже занотували в себе, що клопочуся за посаду, і тепер тільки чекають, коли звернусь за свідоцтвом лояльності… а між тим, так, сестричко, так, збирають матеріали щодо мене… Мама пригадує собі, приходив якось той, ніби з санітарної комісії? А в нас стіни в кожній кімнаті обвішані рушниками та різними Шевченками-Франками, ніби приміщення “Просвіти”. Він говорить — мама пригадує собі ту сцену? — по-польськи, а нашій Маринечці ніби язик покрутило, тільки по-українськи бевкає. Гарне він здобув поняття про мою лояльність.

— Дитино моя, — жахається Олена, — а по-якому ж мала Мариня до нього говорити? Та покійний татко…

— А власне, — підхоплює Мариня, — не знати якої кому потрібно! Покійний єгомосць не раз сварили мене, що ніби хату соромлю тим, коли часом якесь польське слово скажу… А тут маєш, Гандзю, книш! Накинулися за те, що не говориш по-польськи… Агі! Та агі!

Вона кладе кулаки навхрест під пахви і зорить на Зоню темним зловісним оком. Олена, як тінь, стає між нею і Зонею.

— Моя Мариню, Мариня бачить, що Зоня нервує. Чому Мариня не змовчить? Я кожному з вас поступаюся, щоб тільки спокій був, а ви лише шукаєте собі зачіпки одне з одним. За життя нашого покійного татка було так, а тепер інакше… І чому Мариня не хоче розуміти цього?

Мариня не може перечити Олені. Про це знають не тільки вони обидві.

— А чи я не кажу, що на таку погану кров — то і братчики не поможуть? Чого то паннунця зараз такий галас дома зняли? Таж той з комісії був не тільки в нас, але ходив від хати до хати…

— Певно, що ходив! Випитував сусідів. А що вони могли добре про нас сказати? Сестрички мої всі, як одна, тільки вишивані блузки признають… а Мариня ще й жовто-блакитну стрічку в коси вплела…

— Яку ви мені дали, таку й уплела… Але чого б я на іншого казала, коли сама грішна, та паннунця самі, навіть у жалобі, носили вишивану блузу.

Замість відповіді Зоня прикушує верхню губу. От хамка! Недарма ж вони про себе і прислів’я склали: “Масти Федя медом, а Федь таки Федем!”

Їм тільки поступись, то вони чемність зрозуміють як доказ твоєї кволості.

— Мариню! — голос Зоні звучить різко і безапеляційно. — Хай Мариня візьме стільця і зніме в їдальні портрет Шевченка і винесе бюст Франка з салону. Можна теж у середньому покої познімати вишивані рушники з святих образів. Що то за просвітянщина! Скоро, Мариня, — тим самим безстороннім голосом хоче підігнати Зоня, бо бачить, що та не виявляє наміру рушити з місця. Навмисне. Так, навмисне вдає з себе кам’яну, глуху річ, а не людину.

— Мариня чула, що до неї говорили?

Зоня підступає ближче до Марині і не кричить уже, а сичить просто в обличчя. Мариня мовчить. Тупо, без виразу, з прихованою темною силою в зіницях дивиться кудись у вікно.

— Мариня чує чи не чує! — високим дискантом вигукує Зоня, полотніючи.

Вбігають Неля й Слава.

— Що сталося? — звертається Неля до Марині, бо та здається їй спокійнішою. — Що сталось?

Мариня хоче розповісти Нелі і, на превелике здивування, розплакується в голос. Сховавши обличчя в фартух, вона виходить з кімнати.

Сцена ця на кожного з присутніх справляє своє враження. Слава, ошелешена, поглядає то на матір, то на Зоню. Ще ніколи не бачила вона, щоб Мариня плакала. Розповідали про Мариню, що колись-колись, ще кохаючи Василюшку, іноді поплакувала по кутах, але Слава того не пригадує.

Олена тихенько заплакала й собі. Вона-то, похлипуючи, й розповіла Нелі, що сталося між Зонею та Маринею.

— Що то має означати? — похмуро запитує Неля Зоню, яка встигла вже отямитись, ба навіть прибрати зухвалу, самовпевнену позу.

— А це має означати те, що я не гадаю через вашу Україну без хліба сидіти…

— “Вашу”? Відколи-то Україна стала “ваша”?

Неля намагається зберегти рівновагу. Спершись долонями на раму вікна, стоїть вона плямисто-червона, задихана, негарна навіть. Ніхто ще не бачив Нелі такою. Це впливає на Зоню.

— Не будь дурною, — озивається вона примирливо до Нелі, — це лише тимчасово так, поки я собі лояльність вироблю!.. — І, бачачи, що Неля зовсім не реагує на її слова, додає: — Просто біда з нашими українцями, що не знають хитрощів у політиці…

Неля не обзивається…

— Ти якби була трохи мудрішою, якби трохи хоч хотіла мамі допомогти, то на цей час дала б собі спокій з різними Романиками та Івашковими, Як це виглядає збоку, подумай сама: одна сестра старається про лояльність, а друга тягається з увістами.

— Ні, — глухо, але твердо вимовляє Неля, на щоці в неї знову виступає лапчаста пляма.

Зоня підходить до неї, кладе їй навіть руку на плече, але Неля відкидає її.

— Слухай, Нелю, я хочу з тобою по-доброму… Чого мама плаче? Скажи сама, кому з того користь, що ти цілими годинами під тюрмою висиджуєш? Йому тим не поможеш, а мені… нам… мамі… можеш пошкодити, і як ще пошкодити…

— Я сказала “ні” — ти чула! Ні! І не смій мені чіпати портрета й бюста… бо буде скандал…

— Ти що? — мружить Зоня очі так, що видно самі голки зіниць. — Може, битимеш мене?

— Боюсь, що й до цього може дійти… — побілілими устами відповідає Неля.

— Діти… що ви? Діти… — починає ридати Олена. Вона не вміє нічого іншого сказати. Щораз то більше почуває себе чужою між власними дітьми, щораз то менше вміє зарадити собі з ними, бог один знає, чия це вина: її чи дітей?

Шевченко й Франко врятовані. Кілька днів після цього випадку в домі особливо мовчазно. Так дивно: люди, що прожили вкупі вік, зараз не відчувають потреби обмінюватись думками. Мовчки сідають і споживають обід, мовчки стелять собі постіль.

Ця мовчазність, хоч і випливає із взаємної недоброзичливості, робить усіх, бодай зовні, уважливішими. Одне одному заздалегідь поступається з дороги.

— За татка ніколи не було так нудно, — скаржиться тихенько Слава Нелі.

— Ах, за татка…

Неля, здається, вже не вірить в такий час, коли батько був з ними.

Через кілька днів усе поволі стає, як раніше. Починається з того, що Зоні знову потрібно кудись піти.

— Мариню, якби всі вийшли з дому, а прийде поліцай до хати, то хай Мариня прийме його чемно. Не так, як то Мариня вміє… викричатись на поліцая, мов на якогось пса.

— Ей, або то така велика різниця?

— Хай Мариня свої зауваження має для себе, — добре? А тепер слухай уважно, що я кажу. Якби прийшов незнайомий пан, бо Мариня чула, що то може бути і таємний у цивільному одязі, і став випитувати Мариню про нас… про мене… то хай Мариня скаже, що в нашому домі політикою ніхто не займається, що покійний татко походив з польської родини, що в нашого прадідуня вдома говорилося тільки по-польському… Розуміє Мариня?

— Ади, що тут є не розуміти?

Олені Зоня теж зауважила:

— Чого то мама вічно в тому обридливому фартусі ходить? Мама знає, які поляки вражливі на зовнішню елегантність, хай мама одягне зараз чорну репсову сукню. І хай мама так ходить, доки нарешті здобуду ту лояльність. Розуміє мама? Треба чимось заімпонувати поліцаєві, коли прийде вивідувати.

Незважаючи на всі приготування, поліцай таки не появлявся до хати. А коли й був, то тільки таємний, той самий, що колись видав себе за санітарну чи ремонтну комісію.

Та, замість поліцая, прийшло щось жаданіше: Зоня Річинська одержала свідоцтво про лояльність.

Хоч як Зоня чекала на цей момент, звістку зі Львова одержала не вона, а одна із сестер. Зоні припало найнеприємніше. Вбігає (з часу, коли прохання пішло до Львова, вона не могла нормально рухатись) до їдальні і бачить сцену: на дивані жовта, з синюватими тінями під очима лежить горілиць Олена. На стільці біля дивана склянка з водою, папірець від порошку і, це Зоня побачила найперше, великий, жовтий, розпанаханий конверт.

Ясно без слів.

Поряд стоять сестри. Зоня розуміє їх організовану присутність. Являються вони свого роду охороною для Олени перед нападом істерії з боку Зоні.

Зоня приховує розчарування, удаючи перед сестрами спокій, на який тільки здатні її пошарпані довгим очікуванням нерви.

— Що мамі? Мамі болить голова? — нахиляється вона над Оленою. — А де відмова?

Нема відмови. Кудись запроторилась відмова.

— Де відмова? — вигукує вже Зоня. — Це ж найважливіше тепер!

Шукають усі і нарешті знаходять за диванчиком, на якому лежить Олена. Зоня кинула оком на підпис і відразу засіяла:

— Я так і думала! Мама помітила? — звертається до сестер. — На цьому папері підписаний не куратор, а референт, якийсь Ягурий. Бачить мама, яке лайдацтво! Йому навіть не дали до рук мого листа! Що за лайдацтво! — вона вже зовсім опанувала себе. Машинальним рухом поправляє собі волосся над чолом, осмикує світер на стегна.

— А може, Ясінський той навмисне не хотів власноручно підписати листа? Поляки, сама кажеш, такі… делікатні…

— Ну, що за дурниці! Відомо, що і між поляками трапляються порядні люди. Немає, не може бути, бо це дорівнювалось би образі, сумніву в тому, що приятель татка належить до кращих між поляками.

— Це абсолютно неможливе, щоб Ясінський міг відмовити! Немає іншої ради, хоч це й потягне новий видаток за собою, �