Українка Леся. На крилах пісень

321

ЗМІСТ

Сім струн

Do (Гімн. Grave)

Re (Пісня. Brioso)

Мi (Колискова. Arpeggio)

Fa (Сонет) [перша редакція]

Sol (Rondeau)

La (Nocturno)

Si (Settina)

Зоряне небо

“Зорі, очі весняної ночі!”

“Єсть у мене одна…”

“Моя люба зоря ронить в серце мені…”

“Я сьогодні в тузі, в горі…”

“В небі місяць зіходить смутний…”

Конвалія

Напровесні

Contra spem spero !

“Коли втомлюся я життям щоденним…”

Мій шлях

В’язень

Співець

Розбита чарка

Сосна

“Якщо прийде журба…”

Сафо

До мого фортепіано

Досвітні огні

В магазині квіток

Надія

Сльози-перли

“Сторононько рідна! коханий мій краю!”

“Україно! плачу слізьми над тобою…”

“Всі наші сльози тугою палкою…”

Сон

Сон літньої ночі

Сонет

На роковини Шевченка

“Скрізь плач, і стогін, і ридання…”

До натури

Вечірня година

Завітання

На давній мотив

Пісня

У путь

Остання пісня Марії Стюарт

Подорож до моря

“Прощай, Волинь…”

“Далі, все далі!”

“Красо України, Подолля!”

“Сонечко встало, прокинулось ясне…”

“Великеє місто. Будинки високі…”

“Далі, далі від душного міста!”

“Ой високо сонце в яснім небі стало…”

“Вже сонечко в море сіда…”

“Кінець подорожі…”

Кримські спогади

Заспів

1. Тиша морська

2. Грай, моя пісне!..

3. Безсонна ніч

4. На човні

5. Негода

6. Мердвен

7. Байдари

8. Татарочка

9. Бахчисарай

10. Бахчисарайський дворець

11. Бахчисарайська гробниця

12. Надсонова домівка в Ялті

В дитячому крузі

“На зеленому горбочку…”

“Літо краснеє минуло…”

“Мамо, іде вже зима…”

“Тішся, дитино, поки ще маленька…”

Веснянка

СIМ СТРУН

(Посвята Михайловi Драгоманову)

DO

(Гiмн. G r a v e ) [1]

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

I буде струна урочисто i тихо лунати,

I пiсня вiд серця поллється.

По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,

А з нею надiя кохана

Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,

Де схована доля незнана?

I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная

У свiтi з пташками-пiснями,

То швидко полине тодi тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Лiтатиме в чистому полю,

Здiйметься високо-високо в небеснi простори

I, може, спiтка тую долю.

I, може, тодi завiтає та доля жадана

До нашої рiдної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

(Пiсня. В r i o s o) [2]

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!

Я на вас збираю чари,

Чарiвну добуду зброю

I пiснi свої узброю.

Дощi вашi дрiбненькiї

Обернуться в перли дрiбнi,

Поломляться ясненькiї

Блискавицi вашi срiбнi.

Я ж пущу свою пригоду

Геть на тую бистру воду,

Я розвiю свою тугу

Вiльним спiвом в темнiм лугу.

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

МI

(Колискова. A r p e g g i o) [3]

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Пiзнiй бо час.

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!

Гiрка хвилинонько!

Лихо не спить…

Леле, дитинонько!

Жить сльози лить.

Сором хилитися,

Долi коритися!

Час твiй прийде

З долею битися, —

Сон пропаде…

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

FA

(Сонет)

Фантазiє! ти, сило чарiвна,

Що збудувала свiт в порожньому просторi,

Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,

Що будиш мертвих з вiчного їх сна,

Життя даєш холоднiй хвилi в морi!

Де ти, фантазiє, там радощi й весна.

Тебе вiтаючи, фантазiє ясна,

Пiдводимо чоло, похиленеє в горi.

Фантазiє, богине легкокрила,

Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила

I землю з ним веселкою з’єднала.

Ти свiтове з’єднала з таємним,

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна нiч, сумним.

SOL

(R o n d e a u) [4]

Соловейковий спiв навеснi

Ллється в гаю, в зеленiм розмаю,

Та пiсень тих я чуть не здолаю,

I веснянi квiтки запашнi

Не для мене розквiтли у гаю, —

Я не бачу весняного раю;

Тiї спiви та квiти яснi,

Наче казку дивну, пригадаю —

У снi!..

Вiльнi спiви, гучнi, голоснi

В рiднiм краю я чути бажаю, —

Чую скрiзь голосiння сумнi!

Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,

Тiльки й чуються вiльнi пiснi —

У снi?

(N o c t u r n o) [5]

Лагiднi веснянiї ночi зористi!

Куди ви од нас полинули?

Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi!

Невже ви замовкли, минули?

О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали

Всiх див чарiвливої ночi,

Та ще бо лунають, як перше лунали,

Веснянки чудовi дiвочi.

Ще маревом легким над нами витає

Блакитна весняная мрiя,

А в серцi розкiшно цвiте-процвiтає

Злотистая квiтка — надiя.

На крилах фантазiї думки лiтають

В країну таємної ночi,

Там промiнням грають, там любо так сяють

Лагiднi веснянiї очi.

Там яснiї зорi i тихiї квiти

Єднаються в дивнiй розмовi,

Там стиха шепочуть зеленiї вiти,

Там гiмни лунають любовi.

I квiти, i зорi, й зеленiї вiти

Провадять розмови коханi

Про вiчную силу весни на сiм свiтi,

Про чари потужнi веснянi.

SI

(S e t t i n a) [6]

Сiм струн я торкаю, струна по струнi,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої спiви лiтають

По рiднiй коханiй моїй сторонi.

I, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на спiви мої негучнi.

I, може, заграє та кобза вiльнiше,

Нiж тихiї струни мої.

I вiльнiї гуки її

Знайдуть послухання у свiтi пильнiше;

I буде та кобза — гучна,

Та тiльки не може вона

Лунати вiд струн моїх тихих щирiше.

[1890]

ЗОРЯНЕ НЕБО

***

Зорi, очi весняної ночi!

Зорi, темряви погляди яснi!

То лагiднi, як очi дiвочi,

То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Одна зiрка палає, мов пломiнь,

Бiлi хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промiнь,

Вона дивиться в iншi простори…

Iнша зiронька личко ховає

В покривало прозореє срiбне,

Соромливо на дiл поглядає,

Сипле блiдеє промiння дрiбне.

Ти, прекрасна вечiрняя зоре!

Урочисто й лагiдно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тiльки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить i мигтить iнша зiрка!

Срiблом мiниться iскра чудесна…

Он зоря покотилась, — то гiрка

Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слiзьми над нами.

Як тремтить теє свiтло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промiнням рiч та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

I нiма для нас книга одвiчна…

***

Єсть у мене одна

Розпачлива, сумна,

Одинокая зiрка ясная;

Сеї ж ночi дарма

Її кличу, — нема!

Я стою у журбi самотная.

I шукаю вгорi

Я тiєї зорi:

“Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!”

Але зорi менi

Шлють промiння сумнi:

“Не шукай її, дiвчино бiдна!”

***

Моя люба зоря ронить в серце менi,

Наче сльози, промiння тремтяче,

Рвуть серденько моє тi промiння страшнi…

Ох, чого моя зiронька плаче!

***

Я сьогоднi в тузi, в горi,

Мов у тяжкiм снi, —

Отруїли яснi зорi

Серденько менi.

***

В небi мiсяць зiходить смутний,

Помiж хмарами вид свiй ховає,

Його промiнь червоний, сумний

Поза хмарами свiтить-палає.

Мов пожежа на небi горить,

Землю ж темнiї тiнi вкривають,

Ледве промiнь прорветься на мить,

Знову хмари, мов дим, застилають.

Крiзь темноту самотно зорить

Одинокая зiрка ясная,

Її промiнь так гордо горить,

Не страшна їй темнота нiчная!

Гордий промiнь в тiєї зорi,

Та в нiм туга палає огниста,

I сiяє та зiрка вгорi,

Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зiрка сумна

Променистими слiзьми ридає?

Чи того, що самотна вона

По безмiрнiм просторi блукає?..

КОНВАЛIЯ

Росла в гаю конвалiя

Пiд дубом високим,

Захищалась вiд негоди

Пiд вiттям широким.

Та недовго навтiшалась

Конвалiя бiла, —

I їй рука чоловiча

Вiку вкоротила.

Ой понесли конвалiю

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балi веселая

Музиченька грає,

Конвалiї та музика

Бiдне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсi закрутилась,

А в конвалiї головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалiя:

“Прощай, гаю милий!

I ти, дубе мiй високий,

Друже мiй єдиний!”

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квiточку зiв’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобi, моя паяно.

Колись доведеться

Згадать тую конвалiю,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утiшатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квiточку зiв’ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30/Х 1884]

НАПРОВЕСНІ

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним

Розцвілася дівчина несміла, –

Так під промінням сонечка ясним

Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі

Будять речі та сльози пекучі, –

Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,

Щиро прагне і волі, і діла, –

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?..

СОNТRА SРЕМ SРЕRО! [7]

Гетьте, думи, ви хмари осiннi!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосiннi

Проминуть молодiї лiта?

Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Жити хочу! Геть, думи сумнi!

Я на вбогiм сумнiм перелозi

Буду сiять барвистi квiтки,

Буду сiять квiтки на морозi,

Буду лить на них сльози гiркi.

I вiд слiз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, мiцна,

Може, квiти зiйдуть — i настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камiнь важкий пiдiймать

I, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать.

В довгу, темную нiчку невидну

Не стулю нi на хвильку очей —

Все шукатиму зiрку провiдну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Буду жити! Геть, думи сумнi!

[2 травня 1890 р.]

КОЛИ ВТОМЛЮСЯ Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ

Коли втомлюся я життям щоденним,

Щоденним лихом, що навколо бачу,

Тоді я думку шлю в світи далекі,

Блукає погляд мій в країні мрії.

Що бачу я в далекому просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомні.

Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі

Старий дідусь навча своїх онуків,

Про давнину справдешні байки править,

Про те, що діялось на нашім світі.

Родинне коло діда оточило,

Сини та дочки, молоді онуки;

Одні уважно, пильно вислухають,

У других тиха мрія в очах сяє.

Онук щонаймолодший сів близенько

Край діда і слідкує його рухи

Палким, уважним поглядом блискучим.

Дідусь мовляє тихо, урочисто:

“Щасливі, дітки, ви, що народились

В лагідний час, в безпечную годину!

Ви слухаєте, мов страшную казку,

Сю розповідь про давні дикі часи.

Так, дітки! світ наш красний, вільний

Темницею здавався давнім людям;

Та й справді, світ сей був тоді темниця:

В кормигу запрягав народ народа,

На вільне слово ковано кайдани.

Півроду людського не звано людьми,

Затято йшов війною брат на брата.

Ви знаєте, що звалося війною?

Тоді війною звали братовбійство

Во ім’я правди, волі, віри, честі,

А кроволиття звалося геройством;

Убожеством там звали смерть голодну,

Багатством – награбовані маєтки,

Простотою – темноту безпросвітну,

Ученістю – непевнеє блукання,

Бездушну помсту звано правосуддям,

А самоволю деспотичну – правом.

Всім гордим-пишним честь була і слава,

Зневаженим-ображеним погорда.

Загинув би напевно люд нещасний,

Якби погасла та маленька іскра

Любові братньої, що поміж людьми

У деяких серцях горіла тихо.

Та іскра тиха тліла, не вгасала,

І розгорілася багаттям ясним,

І освітила темную темноту, –

На нашім світі влада світла стала!..

Се розповідали мені старії люди,

Не за моєї пам’яті було те”.

Так говорив дідусь. Онук найменший,

Підвівши чоло, ясно подивився,

Уста тремтіли усміхом утішним.

“Дідусю, ти страшні казав нам байки,

Я радий, що не бачив лихоліття!”

[10 липня 1890 р.]

МІЙ ШЛЯХ

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

“Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті”.

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, –

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –

Скажу я: “Разом плачмо, брате мій!”

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, –

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

[22 травня 1890]

В’ЯЗЕНЬ

Сидить в темниці в’язень самотний

І скрізь блукає поглядом, смутний:

То по закуренім низькім склепінню,

То по стіні, по брудному камінню.

Над головою в нього розпустила

Нудьга свої широкі сиві крила.

А думка рветься в той широкий світ,

Його вкрива тепер весняний цвіт…

“Забудь той світ! міцна твоя темниця!”

І думка пада, мов підбита птиця.

Не плаче бідний в’язень, не ридає,

Сумний, понурий, край вікна сідає.

Перед вікном широка бита путь,

По ній чужі байдужі люди йдуть.

Хто йде, хто їде – на темницю гляне.

Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!

В темниці тут жива душа конає,

Ніхто про те не думає, не дбає…

Дорогою йде жінка молода.

Яка ж сумна, убога та бліда!

І на руках несе малу дитину,

Обгорнену в подерту сірячину.

Яка ж вродлива, гарна, мов картина,

Та безталанна вбогая дитина!

Побачив в’язень пару ту й зрадів,

А тільки вид йому як сніг збілів.

Ох, се ж його дружина молодая!

Ох, се ж його дитинонька малая!

“Здоров був, любий!” – жінка говорила, –

А в голосі її сльоза бриніла.

Але весела й жвавенька була

І щебетала дівчинка мала:

“Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?

Візьми на руці, поцілуй Марусю!”

Здавалось, певне, бідному дитяті,

Що татко жартами сховавсь за грати.

А татко ручку доні цілував

І гіркими сльозами обливав.

“Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..”

А жінка мовила: “Радіє, бідне…

Мале, – його ще лихо не діймає;

Вже другий день, як хліба в нас немає.

В неділю ще за той нещасний хліб

Останнюю худобу жид загріб,

Продав за довг остатнюю корову…”

І сльози жінці перебили мову;

До каменя холодного припала

І гірко, розпачливо заридала.

Мала дитина почала квилить

І стиха їсти в матері просить.

“Прощай!” – промовила понуро мила,

Дитину до віконця підсадила.

Татусь, цілуючи свою дитинку,

Невільничого хліба дав скоринку…

Він погляд свій услід їм посилав.

Він і тепер не плакав, не ридав,

На очах в його сльози не блищали, –

Вони на серце каменем упали.

І в’язень руки заломив з журбою:

“Навіщо ми побралися з тобою!..”

[1889]

СПІВЕЦЬ

Пишно займались багрянії зорі

Колись навесні,

Любо лилися в пташиному хорі

Пісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом

Порання роса,

І усміхалась весняним привітом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,

Найкраща з квіток, –

Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко троянді вродливій

Так любо співав,

Голосом дивним співець чарівливий

Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі,

Ще ж голосніше співав на вітання

Поранній зорі…

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

Весняний той час, –

Осінь холодная, осінь вільготна

Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, –

Година сумна;

Місяць холоднеє кида проміння;

Здалека луна

Пугача віщого крик – гук єдиний.

Діброва німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?

Ох, де ж він? Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

Натхненний співець.

Вічно красує там рожа чудесна,

Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі,

Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі,

Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі сухім

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пісня, й розквітла б у рідному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,

І воля своя, –

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

[1889]

РОЗБИТА ЧАРКА

На весіллі бринять чарочки, –

Хай здорові живуть молодята!

Хай живуть, як в гніздечку пташки,

Хай кохаються, мов голуб’ята!

На весіллі хтось чарку розбив; –

Молода на посаді сумує,

Молодий смутно чоло схилив, –

Не журіться, то щастя віщує!

На весіллі музика гучна,

Тож-то шпарко та весело грає!

Ох, я знаю, комусь-то вона

Безталаннеє серденько крає!..

І розбилось від жалю свого

Серце смутне… Чи хто теє чує?

Чи не скаже хто часом того,

Що розбитеє серце віщує?

[1891]

СОСНА

З вітром весняним сосна розмовляла,

Вічно зелена сосна.

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона.

Ой, не “зеленого шума” співала

Вічно смутная сосна…

Ні, не “зеленого шума”!

Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.

Ранком зимовим діброва мовчала,

Наче замерла сумна,

Тільки рясним верховіттям шептала

Вічно зелена сосна;

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона, –

Та не веселая дума

Чулася в гомоні того “зеленого шума”!

[1892]

“ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…”

Якщо прийде журба, то не думай її

Рознести у веселощах бучних

За столом, де веселії друзі твої

П’ють-гуляють при покликах гучних.

Ти не йди в пишний дім, де музика бринить,

Де танцюють веселії пари, –

Там ще гірше серденько тобі заболить,

Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

І в людську течію ти не важся іти,

Де юрба стоголова, як море,

Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти,

Не розійдеться ж там твоє горе.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай

Або в поле, де вітер гуляє,

На дозвіллі із лихом собі розмовляй,

Може, там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо,

Проженеш тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо…

САФО

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

І з піснею тою у серці

Велика їй туга встає.

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач… Дівчина

Зірвала лавровий вінець

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

[с. Колодяжне, 1884, 3 листопада]

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

[15 березня 1890 p.]

ДОСВІТНІ ОГНІ

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, –

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[1892]

В МАГАЗИНІ КВІТОК

В великому місті в розкішну теплицю

Дівчина прийшла молода,

Бо серцем почула весну-чарівницю,

Шуміла весняна вода.

І ледве струмки задзвеніли співочі,

Пташки заспівали дрібні, –

Вчувались дівчині веснянки дівочі,

Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового

Збудив поцілунок весни, –

Дівчина запрагнула рясту дрібного,

Їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…

Ох, що се так серце стиска?

Як душно, як тісно, немов у темниці!

Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжає

Гурток панночок і панів.

Дівчина кругом погляда, уважає,

І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.

“Чим можу панянці служить?..” –

Зненацька чийсь голос дівчина почула, –

То крамар паничик біжить.

“Чи є в сій теплиці веснянії квіти?” –

Питає дівчина його.

“Аякже! є різні, – чим маю служити?

Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

Азалії є запашні,

Конвалії свіжі, фіалочки гожі…” –

“Ні, пролісків треба мені!..”

Здивовано глянув панич; зашарілось

Дівчини обличчя бліде.

“То панночці пролісків простих схотілось?

їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки”. – “Дуже шкода”.

І вийшла дівчина смутна.

“Тут міські розкоші! Тут міська вигода!”

Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих

Несе щось, убога така.

“Чи купите, панночко, пролісків білих?” –

Тремтить із квітками рука.

“Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

Взяли ви сі квіти свої?” –

“Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!

Се тут…” Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:

Скрізь квіти, ряст, ясна роса…

На проліски білі, на квіти лагідні

Скотилася тихо сльоза…

НАДІЯ

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк, 1880]

СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ

(Посвята Іванові Франкові)

“СТОРОНОНЬКО РІДНА! КОХАНИЙ МІЙ КРАЮ!”

Сторононько рідна! коханий мій краю!

Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло,

Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне… як глухо, як тихо…

Ой лихо!

Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?

Чому ти не зійдеш на землю із неба?

Осяяти землю безщасную треба!

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?

Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?

Ой горе!

О люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

Ой боже!

Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!

“УКРАЇНО! ПЛАЧУ СЛІЗЬМИ НАД ТОБОЮ…”

Україно! плачу слі

зьми над тобою…

Недоле моя! що поможе ся туга?

Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?

Гай-гай, невелика послуга!

Ох, сльози палкі – вони душу палили,

Сліди полишили огнисті навіки.

Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!

Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,

Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?

Де ж тута веселого слова здобути?

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцнеє каміння проймають;

Невже найщиріші кривавії сльози дитячі

Ніякої сили не мають?

“ВСІ НАШІ СЛЬОЗИ ТУГОЮ ПАЛКОЮ…”

Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце, – серце запалає…

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить украй те серденько замліле,

Тоді душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболіле.

Як же повстане – їй не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога –

Сі дві дороги перед нами стане…

Котра з сих двох нам судиться дорога?

Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо, браття! мало ще наруги.

Бо ще душа терпіти силу має;

Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,

Хай не дає спокою, хай палає!

СОН

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну

Фантазії вбачали мої очі,

І друга любого подобу красну

Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,

Той самий погляд довгий, розумливий,

На плечах лиш барвисті мала крила,

Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила

Мене примушує за нею простувати

По темних, тісних хідниках. Вступила

Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?

Високеє і темнеє склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –

Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний

Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,

Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку

Взяла мене, і словом говорила:

“Вважай і пам’ятай мої слова й науку:

То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,

Страшний той гук, потужний і величний,

По всіх країнах має залунати

І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.

І в громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!

Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.

І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє

На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш

Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,

Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,

Як блискавка, що перед громом свіне:

Не для тебе те світло правди ясне,

Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть

Ні твого ймення, ані твого діла,

Щасливії нещасную забудуть,

Не буде вкрита лаврами могила!”

Промовила і зникла. В самотині

Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,

Що має гучно в світі залунати?

І я стою, неначе скам’яніла.

Знебула думка вже не розважає…

Що се? немовби пісня забриніла

Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга

Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,

А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;

Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.

Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

Зважливо простягаю руку, сміло –

І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Присвячується М.Ставиському

Сон літньої ночі колись мені снився,

Коротка та літняя нічка була,

І сон був короткий, – він хутко змінився

І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,

Кохано в ту ніч обгорнула мене,

Приснилась мені люба доля прекрасна,

Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені… та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано

Вже зникла рожевая мрія моя, –

Туди полинула, де грала кохано

Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, –

І душу мою обгорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

“Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..”

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу, –

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя, –

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,

Йому вже до щастя нема вороття!

[1892]

СОНЕТ

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –

Останній усміх ясний посила

І краскою непевною пала,

Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,

Жила і працею щасливая була;

Тепер останнії дарунки роздала

І тихо умира… кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває

Росинки білії, ті сльози самотні

Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні

Того, що хутко ляже в смертнім сні,

В холодній, білій сніговій труні.

[4 – 20 листопада 1890]

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись нашу рідну хату

Темрява вкривала,

А чужа сусідська хата

Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю,

Чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву,

Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза

Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась

Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку,

Тихо в домовині,

Та збудила твоя пісня

Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок

Поміж нами сяє, —

“Огню іскра великого”

Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало

Проміння величне,

Ти поставив “на сторожі”

Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем

Чужії пороги,

Орать будем свої ниви,

Рідні перелоги.

“СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ…”

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ

Натуро-матінко! я на твоєму лоні

Дитячі радощі і горе виливала,

І матір’ю тебе я щиро звала,

З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях;

Надія, – їй же першу пісню я співала, –

Мені провідною зорею стала,

І з нею буду я добра шукати в людях.

Коли ж почую я, що промінь погасає

Надії милої, – тоді, Натуро-ненько,

Прийми моє знебулеє серденько,

І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце,

Заглянув місяць в моє віконце.

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Ніч обгорнула біленькі хати,

Немов маленьких діточок мати,

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

ЗАВІТАННЯ

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,

Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:

Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,

Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.

В світлі з’явилася генія темная постать.

Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала

І хвилювала в повітрі, як море в негоду,

Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;

Кучері чорні та довгі спадали на плечі.

В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –

Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.

Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:

Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,

В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,

Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,

Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.

Скована жахом, я погляд спустила додолу.

Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.

Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.

Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;

Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом

Легким крильцем повівав – і далеко, далеко

Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.

Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва

В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий

Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,

Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.

Геній то був, але геній не той, що з’являвся

Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;

Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,

Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,

Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;

Любо всміхався, від усміху того у серці

Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.

Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання

Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв

В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.

Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,

Що у небесні простори несила моя ще полинуть…

Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.

Зоря на небі рожева уже починала займатись,

Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

НА ДАВНІЙ МОТИВ

– На добридень, ти моя голубко!

“На добридень, мій коханий друже!”

– Що ж сьогодні снилось тобі, любко?

“Сон приснився, та дивненький дуже”.

– Що ж за диво снилось тобі, мила?

“Мені снились білії лелії…”

– Тішся, мила, бо лелія біла –

Квітка чистої та любої надії!

“Мені снились білії лелії,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

І сіяли дивною красою,

Мов непевні, чарівничі квіти,

І блищали ясною росою,

Що горіла, наче самоцвіти.

Приступила я до квітів ближче, –

Всі лелії раптом затремтіли,

Почали хилитись нижче, нижче

Та й пожовкли, далі почорніли.

І з лелій тих чорних поспадали

Всі блискучі самоцвітні роси,

На травиці схиленій лежали,

Наче дрібні та ряснії сльози…”

– Дивний сон твій, любко моя гожа…

А мені червоні снились рожі.

“Тішся, милий, бо червона рожа –

То кохання квітка та розкоші!”

– Мені снилося: червоні рожі

Пломеніли в промені злотистім

І були на райські квіти схожі,

Запашнії, з листячком барвистим.

Так чудово рожі паленіли

Від кохання й радості ясної

І цвіли, тремтіли та горіли

Від жаги палкої, таємної.

Приступив я до одної рожі,

Пригорнуть хотів я до серденька.

Зблідли раптом рожі прехороші

І найкраща роженька ясненька.

Та й умилась буйною росою

Та моя найкраща рожа мила,

Мов підтята гострою косою,

Полягла мені до ніг, змарніла…

Засмутилась пара молоденька,

Зрозуміти снів своїх не може

І додому поверта смутненька.

Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 березня 1890 p.]

ПІСНЯ

Чи є кращі між квітками

Та над веснянії?

Чи є в житті кращі літа

Та над молодії?

Не всихайте, пишні квіти,

Цвітіть хоч до літа!

Пождіть літа, доля прийде,

Не тікайте з світа!

Двічі на рік пишні квіти

Та не процвітають;

В житті літа найкращії

Двічі не бувають.

Та ще ж квіти не посохли,

Рута зелененька, –

Не журися, дівчинонько,

Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ

Хвилини йдуть,

Пора у путь!

Прощай, рідний краю!

Вже хутко я піду.

Тут долі не маю, –

На чужині знайду.

Шукатиму долі

В далекій стороні!

Вперед! прагну волі,

У світ пора мені!

Бо літа не ждуть…

Пора мені в путь!

Прощай, товариство, родино-рідна!

Прощай, моя люба дружино смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край…

Прощай, – добрим словом мене спогадай!

Я йду, тверда звага

Веде мене на шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах…

В далекій чужині

Я сил наберусь

Служити країні

Або – не вернусь…

Я все покидаю: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Пора у путь,

Хвилини йдуть!

Шумлять на прощання

Зеленії луги,

Летять розставання

Хвилини дорогі!..

Хоч тяжко країну

Рідную покидать,

Я йду на чужину,

Я мушу поспішать.

Далекая путь,

Хвилини не ждуть !

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого?

Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,

Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,

Самої смерті прагну, більше вже нічого.

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,

Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,

Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, –

Що я без щастя-долі у житті сьому

Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню мойому,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,

Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм’ї Михайла Ф. Комарова) [8]

I

Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!

Мене вiд тебе доленька жене,

Немов од дерева одiрваний листочок…

I мчить залiзний велетень мене.

Передо мною килими чудовi

Натура стеле — темнiї луги,

Славути красної бори сосновi

I Случi рiдної веселi береги.

Снується краєвидiв плетениця,

Розтопленим срiблом блищать рiчки, —

То ж матiнка-натура чарiвниця

Розмотує свої стобарвнiї нитки.

II

Далi, все далi! он латанi ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потiм укрили все хмари тi сивi

Душного диму, з очей скрився лiс,

Гори веселi й зеленi долини

Згинули раптом, як любiї сни;

Ще за годину, i ще за хвилину

Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилi злотистi

Час так швидкий пожира, мов огонь, —

Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,

Тiльки й згадаєш: “Ох, милий був сон!..”

III

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, — аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

IV

Сонечко встало, прокинулось ясне,

Грає вогнем, променiє

I по степу розлива своє свiтлонько красне, —

Степ вiд його червонiє.

Свiтлом рожевим там степ паленiє,

Промiнь де ллється iскристий,

Тiльки туман на заходi суворо синiє,

Там заляга вiн, росистий.

Он степовеє село розляглося

В балцi веселiй та милiй,

Ясно-блакитним туманом воно повилося,

Тiльки на хатоньцi бiлiй

Видно зеленую стрiху. А далi, — де гляну, —

Далi все степ той без краю,

Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;

Часом могилу стрiваю.

В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, —

Тихо, i вiтер не вiє.

Де не погляну, нiде нi билинки,

Тиха травиця лелiє…

V

Великеє мiсто. Будинки високi,

Людей тих — без лiку!

Веселую чутно музику.

Розходяться людськiї лави широкi,

Скрiзь видно ту юрбу велику.

I все чужина! ох, бiда самотному

У мiстi широкiм!

Себе почувать одиноким!

I добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом i оком.

Тож добрiї люди мене привiтали

В далекiй країнi,

Там друга в прихильнiй дiвчинi

Знайшла я. I моря красу споглядали

Не раз ми при тихiй годинi.

На тихому небi заблиснули зорi,

Огнi запалали

У мiстi. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морi

Незлiченнi свiтла сiяли.

В широкім просторі губилося око,

А думка питала —

Де щастя шукать вона мала,

Любові й надії — у небі високо?

Чи в морі спокою б шукала?

Ні думко! Даремне в світовім просторі

притулку шукати,

В безодню дарма поринати;

Любов і надія не в зорях, не в морі, —

Між людьми поради питати!

Шукай, може, душу там знайдеш де щиру

І розум величний;

Де правди не згас промінь пишний,

Там теба шукати любові та миру.

Спокій же знайдеш колись вічний!..

VI

Далi, далi вiд душного мiста!

Серце прагне буять на просторi!

Бачу здалека — хвиля iскриста

Грає вiльно по синьому морi.

Тож сповнилось мені те бажання —

Подались ми на море хутенько,

І по хвилях морських погуляння

Почали ми в неділю раненько.

А у тую недiленьку рано

Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано,

Красним-ясним промiнням вiтає.

Що бiлiє отам на роздоллi?

Чи хмариночка легкая, бiла

Геть по небi гуляє по волi?

Чи на човнi то бiлi вiтрила?

В морi хвиля за хвилею рине,

Море наче здiймається вгору,

А склепiння небеснеє синє

Край свiй ясний купає у морю.

Свiтло там простяглося вiд сходу, —

Очi вабить стяга та iскриста;

Корабель наш розрiзує воду —

I дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилi,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами коні тi бiлi.

А здалека, отам на заходi,

Срiбнокудрiї хвилi кивають, —

Нереїди при сонячнiм сходi

Промiнь раннiй таночком стрiвають…

I танцюють химерно та легко, —

Ось близенько вже видно ту зграю,

Аж iзнов одкотилась далеко,

Геть бiлiє в туманному краю…

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне i разом спокою!

Забуваю i щастя, i горе —

Все наземне, — з’єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нiчого на свiтi,

Тiльки бачить осяйну долину

I губитись в прозорiй блакитi!..

VII

Ой високо сонце в яснiм небi стало,

Гаряче промiння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От i берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,

Освiтило акерманськi турецькiї вежi.

Ходім же турецький замок оглядати

Щоб нашу і славу, і лихо згадати, —

Згадать давню славу, козацькую волю,

І тяжку недолю, турецьку неволю.

Тут колись гуляла доля і воля кривава;

Тяжко-важко діставалась та сумная слава!

Сi круглiї вежi й високiї мури —

Страшнi та суворi, непевнi, понурi,

I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,

При вежах тих сумнi “темнiї темницi”.

В сих темницях колись нашi та приймали горе,

Слали думки крилатiї через синє море…

У темних темницях нема нi вiконця,

Не видко з них свiтла нi ясного сонця!

А свiт такий красний, хороший, розкiшний!

Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синiє,

А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…

Глянуть на лиман той, — втiшається око!

Колись його хвилi вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бiк та за козаками:

Швидко рiдних визволяти козаки летiли…

За мурами високими вороги тремтiли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров’ю обкипiла вся наша давнина!

Кров’ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,

Побивалось тяжко, шукаючи долі,

Чи на те лилися кривавії ріки,

Щоб усе пропало й забулось навіки?

Та коли судилось марне лицарям загинуть,

То невже про них і гадку нащадки закинуть?..

Все мина!.. Вiд слави давньої давнини

Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!

Де ходили лютi турки-яничари,

Там пасуться мирнi овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квiтка у темницi, в ямi,

Ми її зiрвали, — нехай буде з нами!

Квiтка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?..

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цiлому замку немає нi духа,

Коло брами тiльки мiнарет тоненький,

Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає —

Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.

З високої вежi вiвчарику видко,

Як котяться хвилi лимановi швидко,

А далi зникають у синьому морi…

Вiвчарика погляд блукає в просторi.

Має вiн простор широкий для думок та гадок,

Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..

VIII

Вже сонечко в море сiда;

У тихому морi темнiє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленiє.

На хвилях зелених тремтять

Червонiї iскри блискучi

I ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучi.

А де корабель наш пробiг,

Дорога там довга й широка

Бiлiє, як мармур, як снiг,

I ледве примiтне для ока.

Рожевiє пiнистий край;

То iскра заблисне, то згасне…

Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

Кiнець подорожi, —

Вже зiроньки гожi

Сiяють на небi ясному,

I вже височенько

Ясний мiсяченько, —

Вже хутко прибудем додому!

Огнi незлiченнi,

Мов стрiчки огненнi,

До моря спускаються з мiста,

А в пристанi грає,

Огнями сiяє

Корабликiв зграя барвиста.

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

I знов мене прийме,

Огорне, обiйме

Щоденщина й лихо наземне.

I в рiдному краю

Не раз спогадаю

Часини сi любi та милi!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, —

Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!

[1888]

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко

Лежиш від мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осінньої негоди

На Чорнім морі. Швидше тої чайки

Вони перелетять за темні води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долині зеленіє,

Де грає сонця проміння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привітають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]

1. ТИША МОРСЬКА

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем, –

В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння, –

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня

2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня по волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,

Розправити крильця, пошарпані горем,

Час, моя пісне, по волі буяти,

Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –

Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!

Шуми, як той шум, що круг човна вирує!

Дарма, що відгуку вітер не має,

А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

3. БЕЗСОННА НІЧ

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала –

І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари

Заглядали в безсоннії очі,

І страшніші, ніж сонні кошмари,

Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,

Налетіли, тяжкі та суворі,

Ох, непевні ті думи страшнії,

Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море

Своє хибке човенце зіпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Світовеє серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,

Хто не думає ранку діждати…

Хай же думка моя вільно лине, –

Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

4. НА ЧОВНІ

Нічко дивна! тобі я корюся.

Геть всі темнії думи сумні!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в сріблястому сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо, –

Лихо сили не має в сю ніч.

Тихо скрізь, і на серденьку тихо,

Десь журба з нього згинула пріч.

Може, тільки сховалась глибоко?

Може, зараз прокинеться знов?

Та дарма! поки ясне ще око,

Не здіймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилі від срібла блищаться!

Глянь, як небо сивіє вгорі!

Вабить хвиля на море податься,

Кличе промінь ясної зорі.

***

Плине білий човник, хвилечка колише,

Хвилечка гойдає;

Плине білий човник, вітер ледве дише,

Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила

Угорі гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила,

Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве, й срібне

Кида-розсипає,

І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,

Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють

Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто,

Там, де нам прекрасна

Доріженька сяє, де пала огнисто

Stella maris ясна.

***

На човні нас було тільки двоє.

Хвилі скрізь вколо нас коливались,

І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

Що гадала, – не вимовлю зроду;

Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала

Все, що думала я в тую мить?

Ні! вона те глибоко сховала…

Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, і серденько спочило;

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє…

Євпаторія, 1891 р, 8 липня

5. НЕГОДА

В темний вечір сиджу я в хатині;

Буря грає на Чорному морі…

Гомін, стогін, квиління пташині,

Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками

Морський човен, розбитий, нужденний,

Наче звір, що в пустині пісками

Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають

Ті останки сумні, нещасливі,

А з туману на них набігають

Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,

Скрізь по березі гук залунає;

Хоче море човна розламати,

Трощить, ломить, піском засипає.

Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,

Що в пісках у пустині вмирає:

Захопив його вихор великий,

Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,

В ньому кров не застигла живая,

А над ним вже кружляє та в’ється

Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернім та лютім ячанні,

І кривавеє тіло батують,

Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину, –

Розжени свої буйнії хвилі,

Затопи сю нещасну країну!

[Євпаторія, 1891]

6. МЕРДВЕН

Бескиди сиві, червонії скелі,

Дикі, непевні, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духів оселі

Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Чортові сходи;

Ходять злі духи по них та збігають

Гучні веснянії води.

Люди ж не сміють зійти по тих сходах

Геть на верхів’я, туманом повиті, –

Духи поклали по всіх переходах

Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах, – задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,

І подоланого стогін заглушать

Духи луною гірською.

7. БАЙДАРИ

Дорога довга. Чагарі, долини,

На небі палкому ніде ні хмари.

Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”

Дивлюся: брама, сиві дві скелини…

О, що се? Чудо чи потужні чари?

Немов заслона впала і відкрила

Натури дивні, краснії дари,

Що досі від людських очей ховались.

Щоб тута жити, треба мати крила!

Вже люди, певне, від тії пори

Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила

Границею отсії дві гори,

Що високо до неба поздіймались.

Один зелений бескид, другий – темний.

Здалека море хвилі золотії

Шле, наче провість волі і надії…

Чи се той світ, загублений, таємний,

Забутий незабутній рай надземний,

Що так давно шукають наші мрії?..

8. ТАТАРОЧКА

Там, за містом, понад шляхом битим,

По гарячім каменистім полі

Йде дівча татарськеє вродливе,

Молоденьке, ще гуля по волі.

На чорнявій сміливій голівці

Червоніє шапочка маленька,

Вид смуглявий ледве прикриває

Шовком шитая чадра біленька.

То закриє личко, то відкриє, –

А очиці, наче блискавиці,

Так і грають з-попід брівок темних!

Що за погляд в сеї чарівниці!

9. БАХЧИСАРАЙ

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.

Шле місяць з неба промені злотисті,

Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,

Спить ціле місто, мов заклятий край.

Скрізь мінарети й дерева сріблисті

Мов стережуть сей тихий сонний рай;

У темряві та в винограднім листі

Таємно плеще тихий водограй.

Повітря дише чарівним спокоєм,

Над сонним містом легкокрилим роєм

Витають красні мрії, давні сни.

І верховіттям тонкії тополі

Кивають стиха, шепотять поволі,

Про давні часи згадують вони…

10. БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,

З усіх кутків тут пустка вигляда.

Здається, тільки що промчалась тут біда,

Мов хуртовина грізная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова, –

Журливо, тихо гомонить вода, –

Немов сльозами, краплями спада;

Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумні,

Садок і башта; тут в колишні дні

Вродливі бранки вроду марнували.

Колись тут сила і неволя панувала,

Та сила зникла, все лежить в руїні, –

Неволя й досі править в сій країні!

11. БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ

Палкого сонця промені ворожі

На кладовище сиплються, мов стріли,

На те каміння, що вкрива могили,

Де правовірні сплять, піддані божі.

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…

І серед пустки, наче на сторожі,

Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,

Навіки в ній своє імення скрили.

З чужого краю тут співці бували

І тіні бранки любої шукали, –

Витає ж тута інша тінь, кривава:

Ні, тута не лежить краса гарема,

Марія смутна чи палка Зарема, –

Тут спочива бахчисарайська слава!

12. НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ

Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині

Місця веселого ти не знайшов,

Смутний співець! умирать в самотині

В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного,

Гомону з міста не чутно гучного,

З бору соснового шум тут іде;

Гори лунають од вітру буйного,

Часом де дзвін загуде…

Стали в саду кипариси стіною

Оберігати в оселі спокою,

Лаври – неначе зсушила журба,

Тихо, журливо кива головою,

Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати, –

Та найсмутніші отії кімнати,

Де безталанний поет умирав:

Все тут забрали, що можна забрати, –

Смутку ж ніхто не забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,

В хаті порожній самотньо, убого,

Висить свічадо на голій стіні,

Млою повите, – дивитись на нього

Сумно здавалось мені…

Тута остатні “огні догоріли”,

Тута остатні “квітки облетіли”,

Тільки зосталася муза одна,

Що не лишила співця до могили,

Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині, –

Там, у тій самій холодній країні,

Серце на смерть отруїли його!

Смутная муза літа в самотині,

Кличе поета свого.

В ДИТЯЧОМУ КРУЗІ

“НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ…”

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

[1885]

“ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО…”

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають

В вікна… шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

“І нащо зима та люта? –

Все вони питають. –

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти…

Десь зима та не скінчиться!”

Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє, –

Знов його весна прекрасна

Квіточками вкриє.

“МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА…”

“Мамо, іде вже зима,

Снігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема…

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?” –

В неньки спитала дитина.

“Ні, не кожна, – одказує мати, –

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, –

Ще зосталась пташина маленька”.

“Чом же вона не втіка?

Нащо морозу чека?”

“Не боїться морозу вона,

Не покине країни рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна”.

“Мамо, ті сиві пташки

Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі, –

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач – розспівалися як !”

“Не байдуже тій пташці, мій синку,

Мусить пташка малесенька дбати,

Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати”.

“Нащо ж співає? Чудна!

Краще шукала б зерна!”

“Спів пташині потіха одна, –

Хоч голодна, співа веселенько,

Розважає пташине серденько,

Жде, що знову прилине весна”.

[1891]

“ТІШСЯ, ДИТИНО, ПОКИ ЩЕ МАЛЕНЬКА…”

Тішся, дитино, поки ще маленька.

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці

Геть у далекі світа, –

Крил не втинай сизокрилій голубці,

Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,

Як то колись принесла

Тую цілющу-живущу водицю

Дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,

Скелі і хвилі морські,

Перелітала найвищії гори, –

Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине,

Тільки їй волю даси,

І принесе з чарівної країни

Краплю живої роси.

І як приступить журба невсипуща

Та до серденька твого, –

Тая росиця цілюща-живуща

Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці

Лине в незнані світа, –

Крил не втинай сизокрилій голубці,

Хай вона вільно літа!

[1891]

ВЕСНЯНКА

(Сестрі Олесі)

Як яснеє сонце

Закине свій промінь ясний

До тебе в віконце, –

Озвись на привіт весняний.

Олесю, серденько,

Співай веселенько!

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку,

Дочасну, морози поб’ють

І кущик любистку

Холоднії роси поллють, –

Не плач, моя роже,

Весна переможе!

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі

Заслонять нам світ навесні,

Як нам молодощі

Пов’ються у хмари сумні, –

Не тратьмо надії

В літа молодії!

Весняного ранку

Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене

Поїду я геть в чужий край,

Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай.

Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю!

Весняного ранку

Даю тобі сюю веснянку!

[6 квітня 1890 p.]

1

(1) — Урочисто (iтал.)

2

(2) — Весело (iтал.)

3

(3) — Тут: акорди на арфi (iтал.).

4

(4) — Рондо (пал.)

5

(5) — Ноктюрн (iтал.)

6

(6) — Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.)

7

(7) — Без надiї сподiваюсь! (лат.)

8

(8) — Комаров Михайло Федорович (1844-1913) — український бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!