Тютюнник Григорій. Вир

1490

Гомін, гомін по діброві, туман поле покриває,

туман поле покриває, мати сина призиває:

— Вернись, синку, додомоньку,

змию тобі головоньку…

— Мені, мамо, змиють дощі,

а розчешуть густі терни, а висушать буйні вітри…

Українська народна пісня

І

Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь — заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б’ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури на сусідній хутір Залужжя і навіть там несуться, що є досі основною причиною сварок між троянівськими і залужанськими молодицями. Батьку-ватись жінкам дуже зручно; вийдуть одна насупроти другої, стануть на різних берегах і, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: “Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжі припинаєш? Хіба вона твоя, чи що?” — “Хай тебе колючками до землі припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна?” — “А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще і відкараскуєшся, що ти моєї курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапці шманделок твоєї спідничаноЇ пілки?” — і пішло, і пішло, що й до вечора не переслухаєш. Над річкою було дуже лунко, через те всі чули, і про кожну таку чвару знали на обох берегах.

У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози, і коли голова сільради Гнат Рева їде куди-небудь лінійкою по службових справах, то наказує кучерові, одноокому Кузьмі, розганяти їх байба-рою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продається вакса, хомути, горілка, сіль, вила, підситки, вухналі, сковороди і крам на кофточки.

На західній околиці села, біля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному — Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася біля яру, поруч з нею хлів, ще далі, в садку, клуня — житло для горобців та голубів, що воркують під бантиною у солом’яних кошелях. Від клуні стежка круто падає в яр з холодною джерельною водою.

Сім’я в Йоньки така: старший син Гаврило — широкоплечий, біловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком — бугай ногу потовк). Іде вулицею поміж тинами — голова то визирне, то заховається; собаки брешуть, аж з очей іскри сиплються, думають, що то він їх дратуе| Середульший Федот — дрібноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червоній Армії, добився двох кубиків, і його портрет висить на покуті поміж рушниками. І найменший — Тимко. Цей вдався не в матір, не в отця, а в проїжджого молодця. Високий, тонкий, з-під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі, черкеські, дивляться спідлоба. Як іде селом, зустрічні дівчата полум’ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 році, після кривавої січі червоних із махновцями, пішла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить — звівся з бур’яну чоловік, хотів щось сказати та й знову повалився в траву. Підбігла до нього Уляна, аж то червоний боєць: лице в крові — очей не видно, ліва нога шаблею порубана, видно, лежачого сікли. Простяг до неї руки, благає: “Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут”. Обняла його Уляна за спину поміцніше та й повела геть від смерті…

Відлежувався боєць на горищі. А щоб діти про нього не довідалися та не розтеленькали по селу, спровадила їх Уляна до своєї матері.

Через півтора року повернувся додому Йосип, якого червоні брали в обоз, гульк — а в колисці тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдається, ніжками на Йоньку свариться.

Місяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночі пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав її за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дім, але вона мовчала. Тоді він закривав подушкою рот і люто бив кулаками під серце. Від тих побоїв поволі тьмарилася її здорова сільська краса,, тверде тіло обм’якало і в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на неї злобу, по-звірячому ненавидів Тимка. Люди де бачили, і якось найближчий сусід Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: “Ти, Йонько, хлопчиська не карай і сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше”. Йонька ніби погодився, але ганьби забути не міг, вона вічно смоктала його за серце, як чорна п’явка, часто він вибухав таким гнівом, що всі домашні ходили як по струнці, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гаврилові велися дещо спокійніше, бо він уже був чоловіком сімейним і жив на відділі по-сусідськи з батьком.

ІІ

— Тимко, вставай! Світає вже, — розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно.

Тимко схопився і, намацавши на жердці одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крізь відчинені двері тоненькою смужкою пробивалося світло, спалахувало на мідних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великій хаті, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, військових галіфе (подарунок від Федота), чистій полотняній сорочці, вишитій хрестиком.

— Чого ви мене так пізно збудили? — запитав він хрипким зі сну голосом, стурбовано глянув на малесенькі вікна, за якими чорніла світанкова пітьма.

— Тебе добудишсяі Менше б по вулиці тинявся. Ось ми пропишемо Федотові, як ти тут розпарубкував-ся та розволочився.

Увійшов Йонька в облізлій заячій шапці, теплій сар-дачині, з якої висіло ватяне рам’я, і чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров біля печі.

— Куди вас сьогодні? — запитав він і засмердів люлькою так, ніби в хату ввалився цілий табір циган. Сухеньке личко, заросле сивою борідкою, робило його схожим на продавця ікон.

— Їдемо орати до Вишневого хутора.

— Істнка з дому не бери. В хазяйстві знадобиться.

— А я його коли брав?

— Брав чи не брав, а слухай, що тобі кажуть. І гулі мені припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш?

— Чекай. Я його інакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув.

— Хочеш, щоб у пику дав? — обізвався з-під кожуха Денис.

— Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика.

— Зайців не бачили? — запитав він, обзираючи поле сонними очима.

— Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, — зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звертав уваги. Для того, щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт.

До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

— Торбу з харчами загубилиі А бий тебе сила божаї Що мені мати скажуть? Новісінька торба з материного рукава від сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити?

— Задери піджак та постьобай себе батогом, — сміючись, радив Тимко. — Ну, гони биків, чого рота роззявив? До півдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами биків. Першою — Тимко з Марком, а другою — Охрім Горобець із Денисом. Тимко із своїм погоничем першу борозну пройшов спокійно. Охрім із Денисом ніяк не могли спрацюватися. Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг “соб”, а вони вернули “цабе”. До того ж Денис поганяв їх у вивернутому наверх вовною кожусі (бризкав якраз невеличкий дощик) і з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тільки бикам, а й людині страшно. За плугом дріботів маленький, хирлявий Охрім з обмотаною рушником шиєю, хрипів, повиснувши на чепігах:

— Скинь оте руззо, ради бога. Хіба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарізяки?

— А куди я його подіну?

— Давай узе я носитиму, хай ти сказишся! Охрім чіпляє гаківницю за спину, і вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням. Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо, і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі. З дощової мряки виринув Вишневий хутір — з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами. Сонце пригрівало сильніше, земля дихала вільготніше, із голубого неба долітав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнів, то завмирав, танучи в голубій безвісті. Тимко, налягаючи руками на чепіги, часто задирав голову, проводжав даленіючі косинці журавлів, і тихий смуток облягав його серце. Він часто курив і майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрію свого товариша, а витриндикував та винашувався біля бичків, як на весіллі або якому грищі. Тимко, журливо посміхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого товариша, підганяв його незлостиво :

— Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста.

— А чого нам його боятися? Він трохи зрідні, — не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокіп — майбутній Тимків тесть.

Так пережартовуючись, пройшли ще декілька гін. На останньому заході перед обідом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу і так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.

— Глянь! Дівчат ціла кагала.

На шляху стояла машина, і з неї з гамором та сміхом виплигували дівчата, що приїхали розкидати гній на бурячищі.

— По-сусідськи з такими цесарками небагато напрацюєш, — горював Марко. — Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний півень на хаті.

Тимко нічого не відповів. Швидко пробіг очима по строкатій юрбі дівчат, когось шукаючи; раптом густі брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору і так застигли на деяку мить, потім він опустив їх, одвернувся і став дивитися собі під ноги, ідучи за плугом. Дівчата наближалися, і все ясніше та голосніше чулися їхні голоси та сміх, шелест сухого бадилля. Вони підійшли вже зовсім близько, і Тимко не міг дивитися тільки собі під ноги, а підвів очі і зараз же побачив запнуту в теплу шаль дівчину, котра пройшла мимо своєю швидкою і широкою ступою, не сказавши навіть “здрастуйте”.

В її пружинистих рухах відчувалося щось нервове і пристрасне. Лице було сумним і зосередженим. Під припухлими віями блищали сині, як мідний купорос, очі. Пройшовши мимо Тимка, дівчина зупинилася і стала розмовляти із своєю подругою і, мабуть, сказала їй щось дошкульне й смішне, і це сказане, безсумнівно, відносилося до Тимка, бо та глянула на парубка і зареготала на все горло, від чого кругловиде обличчя її зробилося червоним і тугим, мов редька. Потім вона схопила грудку і шпурнула на орачів.

— Свого батька по лисині! — порадив Марко, ховаючись за воли.

— Знай своє діло. Чого зв’язуєшся? — похмуро буркнув від плуга Тимко.

— Не можу я, брате, коли отакі товстоніжечкя поряд.

— Подрочись по степу, може, втихомиришся.

— Хай йому грецьі Ще іржати стану.

Опівдні зробилося зовсім тепло. Дівчата палили торішнє бур’яниння, і пахучий димок слався степом. Від борозни повівало гіркими корінцями і розпареним душком землі. Тимко роздягся і ходив за плугом у одній сорочці та босий, на козирку його військового кашкета виблискувало сонце, іноді він підводив од борозни очі і дивився на Орисю, що розкидала вилами гній, і серце його неспокійно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора сиділи під вербами, все було добре, а сьогодні полум’ям дихає. Може, справді із Сергієм знюхалася? При цій думці кров ударила йому в голову, і він, не знаючи, куди подіти зло, що поволі заливає його, напався на Марка, що той буцімто погано ганяє волів. Коли ж Тимко побачив, що Орися і Ганна, взявши відро, пішли до степового озеречка по воду, то зупинився і наказав Маркові випрягати биків, хоч до обіду ще можна було разів зо два обійти гони.

— Чого так рано? — здивувався Марко. — Охрім з Денисом ще орють.

— Не твоє діло.

Марко зняв з волів ярмо, хитрувато посміхнувся:

— Може, і мене із собою візьмеш? Ганнуся ж із нею пішла.

— Двох котів у мішок саджати не можна — покусаються.

Тимко взяв у руки батіг і, топкаючись по ріллі босими сильними ногами, що біля щиколоток були перев’язані поворозками від галіфе, погнав волів до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрів дівчат, що несли відро води, збив на потилицю картуз; смолисті кучері вивалилися на високий лоб.

— Може, підсобити? Г.а?

— Самі справимось.

Дівчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздягані, і товста, туго заплетена коса Орисі непо-рушно лежала в спинному рівчаку, червону ситцеву блузку ворушив вітерець, вузенька боса ступня залишала на ріллі глибокі сліди.

— Орисю! Пожди трохи.

Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусі, і та, взявши відро, пішла далі, не озираючись. Орися обернулася до Тимка і стала чекати його, опустивши в землю очі. Нижня губа її, налита соком вишні, неспокійно ковзала по верхній, і було таке враження, ніби вона смокче соску. Це надавало її обличчю вигляду дитячої вередливості.

— Чого ти мене десятою дорогою обходиш? — запитав Тимко, обпалюючи Орисю своїми чорними черкеськими очима і намагаючись обняти дівчину. Вона вирвалась і суворо глянула на Тимка.

— Мене лестощами не візьмеш. Я тобі не Харитя!

— Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, — засміявся Тимко.

Тоді вона уважно глянула на нього, і в тому погляді було стільки духовної твердості і холодного презирства, що Тимко пригас і заблимав очима.

— Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв із Харитею під вербами.

— Ну й стояв… Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Ні обняти, ні поцілувати тебе не можна. З Харитею простіше…

— Ну, й іди до неї.

Орися крутнулась і побігла по ріллі. Тимко зітхнув, крикнув услід, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побігла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго і замріяно дивився їй услід, потім закурив і пішов заганяти волів, що вільно бродили біля озера, понюхуючи свіжу траву.

Вона чари знає, скарби шукає, великих грішниць на смерть убиває”. І стала тією лапкою по хаті водити. Як тільки циганка сотворила теє ворожбитство, в баби лице почорніло, з рота виступила піна і стало її так трясти, що місця собі не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита і не тільки дукачі, а й керсетки,. і вишиті сорочки, і полотно — все к лихій мамі позабирано. Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а він своє робить, співає та на волів гейкає так, наче на ярмарок їде. Догадалась тоді баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, і дід відійшов.

При цих словах Денис підвів голову і вже в який раз запитав, чи не зварилося.

— Бачиш, що ні! — сердито відповів Охрім, мішаючи ложкою в казані.

Денис хвилю сидів, задумавшись, потім почепив рушницю на плече і, не сказавши нікому й слова, кудись пішов; у відсвітах вогнища деякий час видно було його постать, що віддалялася, а згодом і зовсім зникла в темряві. Після його відходу деякий час панувала мовчанка. Марко підсунувся до вогню, який уже горів не так буйно, як раніше, вигріб паличкою кілька картоплин, обчистив їх ножем від попелу і став Їсти, смачно похрумкуючи підпеченою шкіркою. Всі сиділи задумавшись. Ні Тимко, ні Марко, ні, мабуть, сам Охрім не вірили в нечисту силу, але в цю весняну теплу ніч, огорнені темрявою широкого степу, вони раді були послухати страшні бувальщини, що чудово вимальовувалися в уяві людей біля загасаючого вогнища, під тихе полускування сухого бур’яну і рівномірне шуль-потіння кулешу в казанку.

— Так що зарікатися нічого, — порушив мовчанку Охрім і помішав ложкою куліш. — Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зі мною раз було…

Він облизав ложку, поклав її на рушник, на якому лежав порізаний хліб, витер жирні від сала пальці об полу свитки і, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима повідав далі:

— Як жили ми індивідуально, то був у нас вітряк. Стояв він на Беєвій горі, отам, де тепер наш артільний млин стоїть. Млин вутлий, старий, подме вітер — скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався і для хозяйства хоч і невеликий, а все ж таки давав дохід. Мірошникував покійний батько, земля йому хай буде пухом. Як піде, бувало, з дому на світанку, так і просидить аж до пізньої ночі, а як дуже завізно, то й ночувати там зостанеться. От раз мені мати й каже: “Збирайся, Охрімчику, дорога моя дитино, та понесеш батькові вечеряти до млина”. Я швиденько зібрався, кошик у руки — і гайда. Вийшов за село, глянув — у млині світиться. Я на те світло й прямую. Ішов собі так, ішов, тільки став на гору бейка-тися, глядь: а світло кудись униз сунеться, сунеться і зовсім щезло, наче його хто собі в кишеню заховав. Темно зробилося, як під кобеняком, за два кроки поперед себе нічого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з місця не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мітлою, уже я тепер не вийду з цього місця. Постояв я трохи, постояв, а потім подрався далі, а куди, й сам не знаю, тільки втямки мені, що переді мною вже не гора, а стіна. Дряпаюся на неї, дряпаюся — не бере. Навколо якісь кущі, хащі і холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник — блись. Я до нього. А він від мене. І давай мене водити, і давай водити. Ходив я, ходив, а тоді сів на якесь чортовиння і думаю, що треба мені отут чекати світанку, доки ота вся нечисть на мітлах не розкомандирується по своїх квартирах, бо, видно, натрапив я на їхній шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звідси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на голові підіймається. То заллється солов’єм, то совою завиє, то півнем закукурікає або підкрадеться потихеньку та й смикає за свитку. Або оце зіб’є з мене шапку, а тоді ходить і ходить побіля мене, як кіт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранці прокинувся — і що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, від млина палицею кинути. Мені уліво трішки взять — і якраз доріжкою до млина дійти, а я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка. Напущено, то вже й дурному зрозуміло.

— Ніякого напуску. Ти з дороги збився, — заперечив Тимко.

— Збився? А розтолкуй мені, як ти такий розумака, чого ходив по цій дорозі тисячу раз і ніколи не збивався, а в цю ніч збився?

— А ще буває, що людина по церквах лазить, — із страхом сказав Марко.

— Хвора, то й лазить.

— Бабські брехні…

— Я не знаю, чи брехні, чи ні, а зі мною раз було таке, що не міг із печі злізти.

— То моча тобі в голову вдарила, — засміявся Тимко.

— Хто знає, що воно таке було, а не знайду виходу з печі — й квит. Спереду мацну — стіна, ззаду — стіна, по боках теж стіни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макітру з тістом. Ну, думаю, замурували мене дорогі родителі за таке злодійство заживо на голодні муки й погибель. А тут до вітру підпира, аж сорочечка на мені коробиться. Як закричу я: “Мамо!” — і не витримав. На другий день цілий ранок вишкрібав я черінь та допитувався у матері, що то воно зі мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: “То від вареної квасолі. Ото не треба її на ніч їсти…” То, може, й ви, дядьку, квасолі наїлись? — звернувся Марко до Охріма.

Охрім хотів щось сказати і вже розкрив рота, але в цей час із темряви появився Денис, кинув Охрімові до ніг дві курки з повідкручуваними головами і сів біля вогню.

— Де ти взяв? — відсахнувся від них Охрім. — А як прибіжать із Вишневого жінки та трус зроблять? Та ти знаєш, що тут буде? Без штанів на Троянівку побіжимо.

— А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, і в окріп,-— порадив Тимко.

Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко підкинув бур’яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню.

Після вечері хлопці натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сіни, займали жінки) і постелили собі добру постіль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. “Принесло його на мою голову. Орися тепер побоїться вийти до озера”, — роздумував Тимко, вкладаючись, і скоро захріп, удаючи із себе сплячого. Він все ще надіявся. що всі скоро заснуть і запанує те сонне царство, яке дасть йому можливість вийти з хати на побачення. Але спокій у хаті ніяк не міг встановитися. Охрім кілька раз виходив надвір підкладати бикам сіна, потім став питати у Марка, чи той не бачив його істика. Марко відповів, що не бачив, і Охрім товкся по хаті, шукаючи його так настирливо, ніби він йому був у цю хвилину конче потрібним. Потім Марко пригадав, що в попелі печеться картопля, пішов надвір і приніс повну пелену, і вони заходилися солонцювати її з Денисом. Будили й Тимка, але він не відкликався. Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки. Денис сказав, що то вона “курячу кров почула”, схопив ружжо і вибіг з хати. Його довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата і зняли гвалт, і чути було, як вони вибігали надвір, щоб дізнатися, що сталося. У сінцях знявся цілий галас, зайшов Денис і на запитання Марка, чи бачив він лисицю, сказав, що він її не бачив, а вистрілив для страху, щоб поколошкати дівчат. Потім вони повкладалися спати, і в Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне; але тільки він про це подумав, як Охрім, що, здавалося, вже спав, заворушився і знову став розповідати страшні бувальщини.

— От ми йдемо, дивимося — щось біліє, — чувся його притишений голос.

“І вродиться ж така шарманка”, — злився Тимко, слухаючи безконечне базікання.

— …Ми до нього — воно від нас. Ми від нього — воно за нами. Я тоді й кажу: ану ж, давай поприсідаємо. Присіли. І що б ти думав? І воно присіло. Я тоді й кажу…

— Тебе заціпить сьогодні чи ні? — озвірів Тимко. Охрім замовк і довго не обзивався; навіть Денис перестав хропіти. Потім у сінях почулося шарудіння, і сердитий дівочий голос сказав: “Вони будуть качатися, а мені солому носи! Знайшли дурку”. Зашелестіла солома, долинув глухий гомін голосів (мабуть, відкрили двері на жіночу половину), хтось пробіг по сінцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли..

— Так отож я й кажу, — знову подав свій голос Охрім. — Ану ж, підійдімо, хлопці, ближче та подивимось, що воно таке…

Тимко звівся і, накинувши на себе піджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.

— Поглянь там на биків! — крикнув йому вслід Охрім.

Тимко вийшов у сіни і деякий час прислухався, чи не розмовляють на жіночій половині. Але там, крім дихання сонних людей, більше нічого не було чути. Тоді він відкрив двері і зашепотів так тихо, що ледве сам чув свій голос:

— Орисю… Орисю…

В пітьмі звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :

— Чого тобі?

— Вийди на хвилю…

Тимко мнеться біля дверей, затаївши дихання, курить в рукав і раптом чує, як хтось хапає його за комір іззаду. Він швидко озирається і бачить перед собою в темряві Прокопа.

— Ану, ходімо надвір, я з тобою побалакаю, — каже Прокіп, не випускаючи з рук Тимка. Біля сіней Тимко виривається і, вихопивши з ярма занозу, відскакує вбік, чекає, коли Прокіп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумів, що в повітрі пахне смаленим, стоїть, не рухаючись, тяжко сапає. В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком “ой” біжить назад.

— Я тобі позаглядаю, — свариться кулаком їй услід Прокіп. — А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаєш?

— Рукам волі не давайте. Я в вас нічого не вкрав, — глухо відповідає Тимко.

— Норовиш украсти.

— Це діло моє.

— А я тобі кажу: не чіпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.

— А може, й для мене?

— Зроду цього не будеї Чуєш?

— Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею І зроблю.

— Відступись! — похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку. — А не відступишся, роздеру, як кошеня. А її, сучку, день —і ніч батуритиму, щоб слухала батьківського слова.

— Торкніть хоч пальцем!

— Тебе не спитаю! — І Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло, і, засідлавши свою роз’їзну-коняку, мчить у Троянівку, щоб не спати в одній хаті з таким босяком, як Тимко.

III

Родина Гамаліїв з діда-прадіда перебойці. Образи не пробачають, з двох слів у бійку лізуть, е щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече по їхніх жилах. Ще й досі топче землю Інокентій Гамалія, на старість бороду викохав, як просяний віник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тільки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бійкою, — безпремінно й Інокентій там треться, уже водить за собою ватагу шибайголів у сивих шапках, виграє очима, як вввк біля кошари. Чи молоді, чи старі чоловіки затівають бійку, йому байдуже: вривається з гиркою-фунтович-ком у кулаці — і пішов скородити направо й наліво.

Недарма кажуть: яка хата — такий тин, який батько — такий син. Оксен Гамалія ні дать ні взять у свого батька вдався. Тільки й різниці, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв і Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, міллю побиту, чоботи юхтові — пришви, незавидна одежа, бідна, а йде він у ній, бісів парубок, як намальований, м’язи так і грають, як на молодому барсові, очі так і киплять парубочою відчайдушністю. Ото як побачать його односельчани, то вже так і знають, що потяг або на хутори на вечорниці, або десь “на чужу”, на грища. І вже так і знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвітки розполохає, або голову комусь провалить. Так і товчеться всю ніч, як молоденький чорт, із пекла випущений. Де не повернеться — всюди за ним золоте гілля росте. Уже на нього хутірські парубки і засідки робили по ярах та дорогах, щоб спіймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на їхню вулицю, і жонаті чоловіки не раз заставали його на досвітках із залізними шворнями в руках, та нічого з того не виходило, — виприсав від них Оксен. Доки дядьки помнуться біля дверей та доки один із них скаже: “А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? Хто тебе сюди просив?”, та потім другий із них запитає в похмурої громади: “А що, чи не слід, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як…”, та доки громада скаже, що таки його слід одрепати, — Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей і — кричи, свистиі Втік, як сімох побив. Макітриться в головах у дядьків, чухають вони потилиці та один одному виказують, що “було б тобі, куме, на дверях стати, а мені його зараз шворнем”, так пізно вже, спіймай вітра в полі.

Але як швидко побіля вогню не бігай — все рівно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов із далеких хуторів парубок, по імені Устим; цей не розпитував Оксена, хто він та звідки, а цюкнув по голові шворіньком, і перевернувся Оксенові світ землею вгору, а небом униз; червона кров на білій сорочці калину розвішала. Стогне від болю козак, пальцями землю риє, встати хоче, та не може. А тут прибігли дядьки з кілками, змолотили б, як вальок глини, та вибігла з хати хутірська дівчина Олена, білими руками від смерті заслонила. Потім затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала її чистим полотном і на м’яку постіль положила. Приїхали на другий день Оксенові брати, повезли у Зіньків, у лікарню. Полежав там Оксен два місяці, зализав свою рану і повернувся назад у село. Але вже не світилися його очі зухвалістю, присмирніла в них парубоцька відчайдушність.

Кілька тижнів Оксен нікуди не виходив, навіть на троянівську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволі відживала, робила своє діло: скоро зібрав він паруботу, здебільшого таких же братчиків, як і сам, готових заради нього у огонь і в воду, повів на хутори. На превеликий подив, зустріли його там добре, без ворожнечі, так, ніби й не було тії страшної бійки. Устим приніс четверть самогону, запив мирову і наказав усім парубкам Оксена не зобиджати, бо тепер він його побратим і старший над парубками.

В той вечір Оксен зустрів і свою рятівницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервоніла і, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен підійшов до неї, зупинив рукою колесо і щось хотів сказати, але потім обняв і поцілував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усіх парубків і дівчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя і вискочила в сіни. Але він знайшов її й там і під дружний регіт хлопців і дівчат привів її назад у хату, посадив коло себе і вивернув перед нею з кишені цілу купу волоських горіхів та цукерок. З того часу кожної суботи, як тільки степова дорога огорталася сутінками, вибігала Олена за царину, з хвилюванням очікувала, доки появиться парубоцька постать в жовтій імлі залитого місячним сяйвом степу. Приходив — покірно горнулася до нього, мовчала і любила.

Восени Оксен супроти волі батька одружився на ній і забрав Олену до Троянівки. Інокентій заприсягся, що, доки живий, того синівського непослуху не простить, і не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братів, потім знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своїй хатинці над Ташанню.

Олена виявилася молодицею покірною, роботящою і припала старій, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила її до своїх батьків, а залишила жити в себе. Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися. До сусідів збиралися молодиці на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, співали сумних, як зимовий вітер, пісень. Олена на ті посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксенові в письмі, що вона тут без нього розгулює та гайнує свою жіночу честь, і коли наставав вечір, то залишалася вдома прясти. Іноді, коли їй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев’яного колеса, знімала із стіни Оксенову фотокарточку і, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на коні як вилитий, шаблюка наголо, будьонівка набакир, а з-під довгої шинелі чобітки із шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмішки, видно, нелегко дається йому військова служба. В такі хвилини нападала на Олену тривога, гіркі сумніви закрадалися в душу, хтось хитрий і невидимий шепотів їй на вухо: “Повернеться твій Оксен із служби та візьме собі в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навіщо ти йому здалася, неграмотна й темна?” Пригнічена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася ні до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі:

— Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Кили-ни-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплетеся. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, — теревенила баба, пригадуючи бозна-колишнє.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.

Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться:

— Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія.

Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена — змертвіла на місці. Як отямилася трохи — кинулася бігай додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні.

Прилетіла до двору, бачить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі, Сергійка на руках носить. Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очі опустила, а з них сльози — кап-кап.

— Я думала, — плаче, — що ти до мене не повер— л нешся. Покинеш мене з малою дитиною.

— Оце так вигадала! — засміявся Оксен і, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пішов у хату.

Оксен не тільки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити її життя. Допомагав, як міг, по господарству: поправив тин, витесав і закопав нові стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влізла б Сидоришина хата. Прибираючи двір, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням підставляючи під осінній вітерець мокру від поту сорочку.

— Не гони так. Ухоркаєшся, — просила Олена.

— За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже довго довелося йому поратися на своєму дворі. Незабаром викликали його в Зіньків. Повернувся звідти задуманий і заклопотаний.

— Що це з тобою? — зазирала йому в очі Олена, подаючи на вечерю пісний борщ із квасолею.

— Призначили мене головою троянівської артілі. Олена сплеснула руками, очі зайнялися тривогою:

— Може б, ти відмовився, доки не пізно? В тебе одна пара очей. За всім не вгледиш.

— Якось воно буде.

Новопризначеному голові троянівці були раді: хлопець молодий, з розумом, такий діло поведе, бо попередній голова Іван Кісочка, ніде правди діти, на старість підлінився та, говорить уже так говорити, і в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксенові ключі від старих шахов, Іван Кісочка поставив на стіл пляшку самогону, вийняв із кожуха окраєць хліба і недогризену цибулину і сказав так:

— Тепер треба людей грамотних, а в мене тільки й науки, що в шкільному курникові сидів за незнання закону божого. Так що приймай діла і головуй на многая літа.

Отак і став головою троянівської артілі Оксен Гамалія.

…Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тільки проспівали треті півні. Не запалюючи світла, щоб не розбудити сім’ї, став зодягатися, глухо покашлюючи, потім пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь із собою з їжі. Шукаючи хліб, зачепив рукою важкий мідний кухоль, і він упав на долівку з гуркотом. В хаті заскрипіло ліжко, і сонний голос тривожно запитав:

— То ти, Оксене?

— Я.

Біла постать у довгій полотняній сорочці з’явилася у дверях.

— Поспав би ще. Чого так рано?

— Їдемо у Власівку за лісом.

— То ти й обідати не прийдеш?

— Ні, — якось сердито відповів Оксен і, загорнувши в газету хліб та сало, ступнув до дверей.

— Оксене…

— Ну?

— У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район їхатимеш, то попитаєш? Я тобі й мірочку приготую.

— Привезуть у магазин під заготовку, тоді й купимо, — похмуро сказав Оксен і вийшов з хати.

Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Олена зітхнула і запалила світло, потім потягнулася до скрині, щоб дістати спідницю, і раптом відчула сильний приступ нудоти, сіла на ліжко і деякий час сиділа непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дівчинки, що лежали, розметавшись, на ліжку, збасувавши із себе рядно. “Буде й третє”, — сумно подумала вона і поцілувала сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем.

Життя Олени, як і кожної сільської жінки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбі за шматок хліба, турботі про дітей. Оті їхні вічні скарги: “Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спідничка й порвалася” (це говорилося ди-тдною при закладеному в рот пальчику і хитрому поблискуванні очей, бо ніякий Микола її не штовхав, а спідничка була порвана на колючому дроті, і мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вічно нарікала на поведінку сина, а він, повернувшись із школи, на запитання матері: “За що ж ти побив притулівського школяра?” —відповідав:

“Хай не лізе, я його перший не займав”, — оце все тривожило і хвилювало її. Вона була люблячою, але разом з тим і суворою матір’ю. Дочка її боялася і слухала, зате Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачі гнізда, бився з дітворою, дражнив собак, — одним словом, робив усі ті збитки, які присущ! всім дітям його віку. Навіть дома, коли мати по гарячих слідах зашивала йому розпанахану сорочку або штанці, він проявляв нетерпіння і тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист своїх однокашників, які сиділи де-небудь під тином і вже викликали свого отамана, бо десь намітилося пильне діло. Тоді він неспокійно позирав на двері і рвався надвір прямо з голкою і ниткою.

Найгірше Олені приходилося зимою, коли майже кожен день чулося від дочки: “Мамо, в мене горло болить”. Сергійко ж не жалівся, хоч вночі бухикав, аж у грудях ревло. Ганяє-ганяє в школі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт — заганяй обох на піч, напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили, бо хіба ж усидять тихо?

Повкривавши дітей, Олена підійшла до печі, щоб розпочати свій звичайний трудовий день, тобто варити, прати, доїти корову, годувати дітей, прибирати в хаті і до того всього вчасно вийти на роботу в артіль та чесно працювати разом із всіма людьми, щоб на неї не нарікали люди, що коли вона головиха, то можна й відлежуватися.

Між тим Оксен ішов селом, дразливий і гнівний, і цей гнів чіплявся до нього кожного ранку, як тільки він прокидався від сну. Такий стан не був наслідком примх чи свавілля Оксена, як це йому приписували деякі люди, особливо ті, яких він не любив за лінтяйст-во. З думкою таких людей Оксен не рахувався і провадив з ними рішучу боротьбу. Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний іншим. Оксен знав, що, прийшовши до артільного двору, побачить ті ж самі недоліки, які були вчора, і що всі ті люди, яким він вказав на неполадки, замість того щоб виправити їх і не допускати надалі, будуть виправдовуватися і присягатися, що вони в тому не винні, і розводитимуть руками. Конюх, якого він обов’язково застане сплячим у своїй комірчині, на запитання, чого коні й досі не годовані і не напоєні, запевнятиме, що “давав три рази і напував, хоч і сторожа запитайте”. Приходив сторож і, майструючи цигарку, цікавився:

— Що, може, щось украдено?

— Це вам видніше. Ви — сторож, — тамуючи гнів, говорив Оксея.

— У мене не вкраде. Я цілу ніч на обході, — вихвалявся сторож, радіючи, що все добре і немає ніякої кражі.

— Ви, товаришу голова, не клопочіться. На весну коні будуть як змії, — обіцяв конюх. — А те, що вони трохи грязні, то нічого не зробиш — у кізяках же сплять. Та й те сказати, що скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше —лебедя не буде. Товаряка.

Оксен знав, що так трапиться й сьогодні, і тому чим ближче він підходив до подвір’я, що чорніло в темряві своїми будовами, тим більше його охоплювало роздратування.

Коли Оксен прийшов на подвір’я — все ще спало. Конюшня була закрита, і він постукав кулаком у двері, але ніхто не відзивався. Тоді він натиснув двері плечем, і вони з сухим скрипом відкрилися, і в лице вдарило теплим духом кінського стійла. Посеред конюшні на стовпі висів ліхтар, від нього падало на землю оранжеве кружальце світла. Оксен відкрив комірчину, де ,спали конюхи, звідти розламаною гарбою викотилося хропіння.

— Хлопці, коней напували?

Гарба продовжує котитися і скрипіти далі.

— Коней напували, питаю?

З постелі звелася заспана постать, наділа на голову картуз.

— Це ти, Мусію? — запитала вона і звісила додолу ноги в чоботях. — А мені приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свіжої ковбаси, а я…

— Видно, що хороші сни сняться, бо сплять — хоч за ноги витягай.

— А-а, це ви, товаришу голова? А’ми держались-держались, та таки перед світом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, — розштовхував конюх свого сусіда.

Оксен вийшов із конюшні і попрямував до свинарника. Біля скирти соломи, що чорніла в темряві, немов той .хлів, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен підійшов ближче, то побачив низенького чоловіка, що нагрібав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькі, бо він, стягши їх мотузком, ніяк не міг взяти на плечі.

— Може, підсобити? Га? — виступив із темряви Оксен.

Чоловік кинув носилки на землю.

— Нічого, я й сам…

Це був сільський балагур і політикан Кузько Соро-котяга.

— Крадеш помаленьку?

Кузь висякався, витер пальці об штани.

— Заповсігда, Оксене, ти вигадаєш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві — вже вкрав. А яка ж це крадіжка? Я беру своє, зароблене.

— Ану витрушуй.

Кузь вивернув солому, а носилки відкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.

— А тепер що, в міліцію поведеш?

— І поведу. А ти думав як? Люди по соломинці . збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?

— Хе-хе, — засміявся Кузь. — Ти так міркуєш, ніби це не наша артіль, а твоя економія. Ти, значить, усередині стоїш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинаюся, не хочу йти, бо несвідомий. Виходить, артіль для тебе організовували, а не для нас.

— Язик у тебе довгий, знаю, тільки сьогодні мені нема часу на розмову, то я тобі скажу коротко: забирай носилки і більше з ними в артільний двір не приходь. Спіймаю ще раз — передам у суд. Там за розкрадання колгоспної власності тобі припечуть, що слідує.

— Гарненьке спасибі! А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково? Дровець трохи є, але тримаю на зиму, а зараз сим-тим баба прокурить, аби їсти зварилося. Якби дали мені соломи на трудодні — не крався б я з носилками до артільного двору. Я за все своє життя з чужого двору хворостинки не приніс…

— Ти, Кузьку, не ображайся, — вже м’якше сказав Оксен, — але я тобі скажу так, що, крім свого носа і живота, ти нічого не бачиш. Як би ми з тобою не говорили, все рівно не зрозуміємо один одного, бо говоримо на різних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хліба і чотири пари чобіт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургія. Бо, як нападуть на нас країни капіталу, твоїми чобітьми і пампухами не відіб’єшся, треба буде чогось іншого.

Крім того, ти заздриш дуже робітникові, що він піде в магазин і все, що захоче, купить за гроші… А хто ж тобі не дає стати робітником? їдь на шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робітничому класу земний рай, а тобі пекло — півдня ореш, півдня під возом, спиш…

— Ти мені зубів не замовляй. Думаєш, що коли я малограмотний, так, значиться, нічого й не розумію. От ти мені стільки раз докоряв, що я до куркулів жалість мав, а Гнат, той мене просто підкуркульником і досі хрестить… А воно зовсім не так. Ви куркуля вчилися по книжках ненавидіти, а мене — саме життя вчило. Так хто ж тоді сильніше їх ненавидів: ви чи я?

Кузько запалив загаслу цигарку, підсунув на потилицю порваний картузик, голубі, як весняне небочко, очі налилися собачою тугою.

— Було нас у сім’ї четверо, старші ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи підріс, повела і мене мати між чужих людей. Пам’ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, а я так собі, не плачу, тільки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавать на ярмарок. На Беєвій горі довго стояли мовчки. Розшукав я очима свою хату, думаю:, оце хлопці на вигоні в “лози” граються, пищики майструють, а мене ведуть хтозна й куди. Потім мати каже: “Помолися, сину, богу, і він тобі щастя в дорозі пошле”. Помолився я. Пішли. Скинув я старенькі ботиночки, повісив через плече, іду. Сонце пече, дорога тверда, мов камінь, аж водянки на ногах набігають. Йшли два дні, в степу ночували, на третій день приходимо в хутір. Посеред хутора — дім під залізом, клуні, повітки, на воротях чирва вирізана, червоною фарбою викрашена. “Оце, — каже мати, — тут твій хазяїн живе”. Зайшли в двір. Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці. На ганку чоловік стоїть, одягнений у погане, та ще й латане. “Кланяйся, — шепче мати, — це твій хазяїн”. Я аж рота роззявив. Оце хозяїн? Та він же на дурного Ілька схожий, що в ярмаркові дні на гатках стоїть, їдуть люди на ярмарок, кинуть йому копійку: “Ану ж, затанцюй, Ільку”. Він полотняні штани підсмикне, соплі витре й як ушкварить навпри— ‘ сядки, то таку пилюку здійме, ніби два табори циган на батогах б’ються. Так Ілько хоч без музики людей веселить, а мій хазяїн наканцюпився, наче ось-ось розпочне мене їсти. Подивився-подивився і каже:

— Наймаю до осені. Харчі мої, а за гроші й не балакайте. Одежу, яку там треба, справлю, а за гроші й не говоріть…

Мати й тому рада. “Слухай, — наказує мені, — почитай свого хазяїна”, та з тим і пішла додому. Зостався я сам, як той листочок, від гілляки відірваний. Повели мене до хліва, кажуть, що оце тут наймити сплять і ти з ними спатимеш. Ввечері приходять стро-ковики. “Новачок?” — питають. “Новачок”, — відповідаю я. “Ну що ж, — кажуть, — сідай із нами, хазяйських галушок попробуй”. Сів я за стіл, перехрестився, наколов спичкою галушку, а вона наполовину а висівок, видно, як і остюки стримлять. Оце так, думаю, в нас мати дома і то кращі варить. Полягали ми спати. Уночі як схопило мене за живіт, боже мій, як наче хто ножем ріжеі Цілу ніч бігав надвір. Підпасич Іванко, мій новий приятель, шепче мені на вухо: “Це ще нічого. От як дядько Бавило тебе батурою одшмагають, отоді знатимеш!” — “За що ж він битиме?” — питаю. “Він знайде за що”.

На другий день погнав я пасти. Хлопці полягали спати на толоці, а мене заставили скот завертати. Вони собі спочивають, а я стримлю з герлигою біля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годі. Присів я на травичку та незчувся, як і заснув. Як опече мене щось по спині, я так і скрутився, як листочок на вогні. Глядь — хазяїн з батурою стоїть, зуби шкірить: “Оце так доглядаєш хазяйське добро? Отак пасеш?” Та батогом, по ногах, по ногах, так п’явками й беруться. Упав я на эемлю, прошусь: “Дядечку, не бийте, я більше не буду!..” А він осатанів, нічого не чує, батурою чистить, аж мені в очах все перевертається, як млинок. Порвав на мені штанці, сорочку пошматував разом із тілом, кинув на толоці, мов цуценя.

До самого вечора лежав я, гірко плачучи. Підходили до мене пастушки, щось говорили, але я до них не обзивався. Звечоріло. Погнали худобу, а я лежу один посеред степу, і тільки сира земля мені рани студить. То грудьми на ній полежу, то на спину перевернуся — і легше мені зробиться, малому, не так болить побите тіло. Лежав я, лежав, потім устав і побрів до хутора, мов каліка безнога. Іду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому білі голуби літають. Як заплачу я, як закричу. Був би, думаю, і я. голубом, полетів би матері прохати, щоб забрала мене звідси… А ти кажеш, я за куркулями жалію. Хай за ними чорна яма жаліє!

Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гусячому повернув шию.

— Проте й куркулі теж бувають різні, — продовжував він далі. — Викурили ми із Троянівки Василя Гончаренка. Скажи мені, який із нього куркуль? Наймитів не тримав, землі на слабенького середняка, в політику не ліз. Так ми його за штани і в конверт. А справжні куркулі по Казахстанах та по Середніх Азіях живуть, пасіки порозводили, чай з медочком попивають…

— Ну, сам знаєш, ліс рубають — тріски летять.

— Отож. Я й говорю — до людей підхід треба мати. Спіймав мене ти з носилками — і зараз грозиш під суд віддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? Отож, щоб тріски не летіли, треба подумати, а не так, з тень-те-лепень.

Кузь забрав пусті носилки, пішов двором. Оксен довго дивився йому вслід; хотів завернути назад і сказати, щоб Кузь забрав солому, але потім роздумав:

“Як не е, він злодій, а злодіїв жаліти нічого”, — і, затоптавши цигарку, пішов до контори.

Він зайшов у свою кімнату-кабінет і, не роздягаючись, а тільки повісивши на цвяшок шапку, сів за стіл з тим почуттям заклопотаності і відповідальності, яке охоплювало його кожного разу, коли він поринав у турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столі, Оксен подумав, що сьогодні вранішнього наряду не буде давати, бо він був даний учора ввечері, і це було зроблено для того, щоб мати можливість сьогодні вранці виїхати на Власівку за будівельним матеріалом.

“Так, але за що він мені наплював у душу? — пригадав він розмову з Кузем. — Якщо в мене й були якісь помилки, то я їх робив не тому, що хотів, а тому, що не знав, як робити так, щоб тих помилок не було. І за це мене не має права ніхто судити. Да. Не має. Так чого тоді Кузь дорікає? А тому він дорікає, що спіймався на гарячому і хоче знайти для себе якесь виправдання. Так. Натурально. А в дійсності Кузь, може, хоч і не злодій, але й не такий, щоб рахуватися з його думкою. Да. Він вічно чимось незадоволений і все чогось шукає… Так, Чернеччину ми пустимо підсоняшники, — перевів свої думки Оксен на господарські клонети. — Олії також треба. Натурально. Добре було б прикупити роменських овець. На них шерсть хоч і груба, зате швидко наростає м’ясо”.

Мимо хтось повільно проплив на коні. Оксен, глянувши у вікно, побачив голову сільради Гната Реву, який прив’язав до яблуні жеребця, розім’яв собі ноги і, поляскуючи нагаєм по чоботях, пішов до контори. Скоро почулися кроки на ганку, в коридорі, нарешті двері відчинилися, і появився Гнат: шкірянка розстебнута, чоботи забризкані багнюкою, на галіфе на колінах і ззаду блищить нашита і вичовгана, мов бубон, шкіра. Сам червоний, збуджений їздою, губи зведені в дудочку: вічно Гнат щось насвистує.

— Здоров, — каже він, і золотий передній зуб сіє по хаті самоварний блиск.

Потім він сідає на стілець і розвалюється на ньому, як датський принц, і то зводить ножицями, то розводить замлілі від їзди ноги. Гнат ніколи не ходить пішки, він або їздить із кучером Кузьмою лінійкою, або верхи на сільрадівському жеребці Дунаї, осідланому старим горіховим сідлом, що взяте не менше як на двадцять мідних заклепок. Сідло це Гнат конфіскував у куркуля на хуторах і розповідав про нього цілі легенди, що буцімто на ньому їздила на прогулянки сама донька степового магната Бразуля, Марія Бра-ауль, що воно перейшло їй у спадок від старинного козацького роду, а той рід відбив те сідло в татар.

— А чому воно на заклепках? — питали дядьки.

— Бо в тії Бразулихи було таке озаддя, що як сяде, то сідло — хруп напополам і розколеться. Так його через те й на шпуги взяли. А позаддя таке було здорове через те, що Марія, знаєш-понімаєш, багато овечого лою пила, — пояснював дядькам Гнат.

Посидівши хвилину на стільці, Гнат обірвав свист, тупнув ногами об підлогу, оббиваючи грязюку.

— З хуторів їду, — хрипко сказав він.

— Воно й видно: так брагою від тебе й несе. Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку. — Перестань свистіти, це тобі не в конюшні!

Гнат обірвав свист, ляснув нагаєм по халявах:

— По заготовках їздив. З м’ясом, знаєш-понімаєш, ще не так, а з яйцями біда. Зривають план. У тебе теж, здається, недовиконано.

Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочків посипалися крихти і тютюнова потеруха.

— Точно. Недовиконання плану. Які ж ти заходи будеш вживати?

— Посаджу все правління на гнізда — хай несеться.

— Ти, знаєш-понімаєш, зубів не скаль! Є решенів за порушення строків виносити догани, так що гляди, щоб і ти не доплигався.

— У мене зараз сівба. Так що не до яєць. А що в біса ви з уповмінзагом робите?

— Не твоє діло. Ми тобі не підотчотні.

— Ми тобі також…

Гнат порипів шкірянкою, посвистів, похвоськав себе нагайкою по халявах і, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір. Оксен знову зупинився біля вікна і задумався. “Да, треба будувати нові конюшні, бо старі вже зовсім валяться. Та як їм і не валитися, коли в них ще стояли коні пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Він дивиться на життя, як півень на тік: можна дзьобнути зернинку на дурничку — добре. Не можна — треба йти в інше місце. Натурально…”

Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.

— Підводи готові. Можна їхати, — сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:

— У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.

Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.

Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки воно буде коштувати отой ліс на конюшню.

Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по-безгоспо-дарському плюхав з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т.д. і т.п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них “збруя горить, як у тих циган”. Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пакі Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григір у жнива. Бозна-коли він тоді їв і коли спав. Кожного ранку, схиливши набік заклопотану голову, являвся до Оксена і, вийнявши з кишені жменю зерна, скаржився:

— Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хліб марнувати? Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься, на отаке дивлячись.

Або приходив і заявляв:

— Кавунів молотникам не даватиму.

— Чому? — дивувався Оксен.

— А того, що від самісінького табору і до Троянівки — скрізь по степу жеврів.

— Що жевріє? — ніяк не міг второпати Оксен.

— Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз-два вкусить — кидав на дорогу. Денис Кошара — то не хлопець, а якась, прости господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого — все його скибки валяються.

— А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

— У нього зуби рідкі, як на пилці, — прооре ними, відразу видно, чия робота.

— Ет, дурниці, — відмахувався Оксен. — На скибках грошей не зекономиш.

—Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун — то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур’ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір’ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

Сказавши тепер Оксенові, що підводи вже стоять готові до виїзду, Григір вийняв з кишені якесь мотуззя і, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в’язати його.

— Хіба немає нових вірьовок, що ти дрантя докупи в’яжеш?

— Авжеж, що нема.

— Та сліпий Вихтір сукав цілу зимуі Порвали, чи що?

— Не порвали, а на літо держу. Прийде косовиця — рубля притягнути нічим буде.

Вийшли з контори. Надворі повно сонця і голубого неба. Над підметами кружляє гайвороння, очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги, так і хочеться накрити якого-небудь картузом. Біля колодязя — велика калюжа. Дурні телята нахиляють голови і нюхають, чим пахне, потім, задравши хвости, мчать наосліп, розкидаючи ратичками теплу грязюку.

IV

Тимко під’їхав до артільного двору, коли вже зовсім звечоріло і чередник гнав з поля овець. Мекаючи на всі лади, вони запрудили ворота, і Тимко притисся з конем до паркана, перечікуючи, доки схлине овеча ріка. За плечима в хлопця висіла торба з лемешами, які він привіз до кузні. Коли вовниста хвиля нарешті покотилася двором, Тимко поїхав до кузні. Назустріч йому від колодязя з двома відрами в руках ішла огрядна присадкувата дівчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, які, здавалося, їй так же важко нести, як і відра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано зупинилася і зареготалася.

— Оце так козак! — вигукнула вона, насмішкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня.

Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльовані в посторонки, проїхав, не відповідаючи на її регіт.

У кузні Василь Кир, чорний таранкуватий чоловік років сорока, бив молотком розпечену залізяку так, що від неї розпирскувалися іскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемеші, присів на пустий ящик.

Призвичаївшись до напівтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледів що одну людину, що сиділа в куточку, примостившись на купі залізяччя. Тимко відвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергій Золотаренко. Тепер їхні стежечки сходилися біля Орисиного двору, і хлопці не здоровкалися і не говорили один з одним. Але сьогодні в Тимка був такий настрій, що йому хотілося придиратися за дрібниці, і він вирішив зачепити Сергія, щоб зігнати на ньому своє зло.

— О, та у вас тут і помічники є! Правда ж, дядьку Кир? Тільки чого це він сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два — все б легше було на руки ковалеві. Та, правда, як він тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця?

Сергій заворушився в темряві, кинув цигарку, але промовчав.

— Дядьку! Чого це він ворушиться, а не встає? Може, в нього штани до заліза прикипіли? То я візьму жигало та одліплю?

— Звісне діло — баришник… Звик на крадених конях тавра випікати і до людей лізе, — обізвався Сергій.

— Е, стрючкиї Замовчіть, а то вас обох угомоню. На деякий час запала мовчанка, яка обіцяла ще більшу сварку. Тимко сидів згорбившись, підшукував ущипливі слова.

— Ходи, Серьожко, я тебе раз по шиї лясну.

— Ти своєю силою не задавайся, а то був один такий, та без печінок залишився.

— Ану, геть з кузні! — визвірився на них Кир.

— Ні, так ви, дядьку, послухайте, що він каже, — не зважав ні на які гальма Тимко. — Отаке миршаве, як зінське щеня, а й воно нахваляється. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Шдходь ближче.

Тимко встав, розправив плечі, міцно вперся ногами в землю. Сергій застебнув піджачок, ступнув до дверей.

— Тікаєш? Трясучка напала?

—’ Ні, піду в луг хорошого бича. шукати, — віджар-тувався Сергій і вийшов із кузні. Тільки-но вія вийшов, як у дверях появилася Лукерка.

— Здрастуйте, ковалики, — проспівала вона, розіп’явшись у дверній .рамі. — Чи не допоможе мені хто-небудь із вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нікому.

— А що нам за те буде? — торгувався Кир.

— Уже куплю вам четвертушку.

— Та й годі?

— А чого ж вам ще треба?

— Здорова дівка, а не догадується.

— Ги, отакі старі, і вони до молодихі Ходімо, Ти-мусю, бо з дядьком добалакаєшся…

— Ти б Сергія взяла в придачу…

— Нічого, Тимко й за нього справиться, — зареготала за кузнею Лукерка.

Тимко обняв дівчину, притяг до себе, зашептав на вухо:

— Мені четвертушечки не треба, натурою хочу… Дівчина вирвалася з обіймів, відштовхнула від себе парубка.

— Ну, ти не дужеі Такого уговору не було. Тимко ще раз хотів обняти дівчину, озирнувся, чи ніхто не бачить. Біля кузні чорним привидом стояв Сергій. “Побіжить зараз, усе Орисі роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дівчину має”, — вирішив Тимко, ідучи вслід за Лукеркою.

В кімнаті, куди він зайшов, пахло молоком, на вікнах висіли марлеві занавіски; на столі горіла лампа, кидаючи відсвіти на блискучий сепаратор.

— Ти крути, а я буду наливати, — розпорядилася Лукерка. Залишившись із Тимком наодинці, дівчина відразу перемінилася: із балакучої та веселої зробилася мовчазна і насторожена, ходила з опущеними очима, ні разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слідкував за дівчиною і кілька раз ловив дивний блиск її очей, який вона відразу ж гасила своїми віями. Цей блиск збуджував Тимка, і парубок ясно відчував, як це збудження щохвилі наростає. Лукерка не піднімала на парубка очей, але відчувала, що він дивиться на неї, і палахкотіла лицем. Закінчивши роботу, Лукерка, не говорячи ні слова, повела Тимка.вдвою комірчину, де вона іноді, як було багато роботи, залишалася спати, і, завісивши вікна та поставивши на стіл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сів на стілець, горів, як у вогні. “Сама заманила. Оце дівчинаї” — било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хліба і бляшаний кухоль сметани, подала Тимкові.

— Ти, мабуть, втомився. Поїж трохи. Бач, як тебе в піт кинуло!

Вона сміло підійшла до нього і, закотивши фартушок, який пах молоком і її тілом, витерла йому з лоба рясний піт. Потім сіла на ліжко, зняла кофточку і повісила на бильце.

— Чогось мені жарко зробилося, — пошепки сказала вона і знічено посміхнулася.

Тимко відсунув бляшаний кухоль із сметаною, дихнув на лампу.

— Лукерко, ягідко моя!..

Запах її сильного тіла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом:

— Заспокойся, Тимко. Не треба.

Її сильні руки перечили настирливо і непідкупно.

— Тимоньку, хороший, слухай, що я тобі скажу. Слухай же!

Але він не хотів слухати. Тоді вона з силою відштовхнула його від себе, він глухо вдарився об стіну головою, притих.

Вона підійшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову:

— Дуже вдарився? Ну, прости. Прости.

— Нецілованою прикидаєшся? — Тимко тихо, але злорадно засміявся. — А цноту, мабуть, ще пастушкою загубила?

Лукерка кинула на плечі хустку і деяку мить стояла, посіпуючи плечима, так, ніби по ній раптом вдарив струмінь холоду, потім ривком відкрила двері:

— Іди спати, Тимоньку!..

Не сказавши більше ні слова, вийшла надвір, під зоряне небо. Тимко, посидівши ще деякий час один, теж вийшов… Чорна, загорнута в шаль постать Лукер-ки бовваніла під берестом. Він підійшов до неї, взяв за руку. Вона не виривала руки, але обличчя відвернула і закрила шаллю очі.

— Лукерко…

Вона мовчала. Тоді він узяв її грубі, негнучкі пальці, тихо стис у своїй долоні і, спотикаючись, пішов до коня, що був прив’язаний біля кузні. “Як по-дурному все вийшло”, — подумав він, неслухняними пальцями розмотуючи вуздечку. “Стій, чорт!” — впівголоса лаяв Тимко коня. Потім чіпко схопив за гриву, відштовхнувся сильними ногами від землі, сів на теплу кінську спину і озирнувся назад.

Під берестом, як і раніше, стояла Лукерка. Вона стояла, повернувши голову до лугів, від яких несло вологою, потім не то схлипнула, не то зітхнула і тихою ходою пішла в хату. Тимко ще трохи чекав, гадаючи, що, може, вона вийде, але вона не виходила. Тоді він розібрав повіддя і також тихо, повільно поїхав до конюшні. Здавши коня конюхам, вийшов за ворота артілі і довго стояв під парканом, думаючи, що йому тепер робити і куди йти.

Спочатку в нього була думка йти додому і добре виспатися, але чим довше він стояв і чим довше дивився на чудову весняну ніч, що моргала до нього зорями і віяла свіжістю лук і лугів, тим більше і тим швидше починала шумувати в нього парубоцька кров, забиваючи навіть те тяжке почуття, яке він виніс після зустрічі з Лукеркою, — почуття сорому і парубоцької невдачі. Йому було якось не по собі, і Тимко знав, що коли він ляже спати, то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, і тому він хотів зараз якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбільше в нього надії було на те, що він зустрінеться з кимось із сільських хлопців, підуть балачки, сміхи-пересміхи і все забудеться, тому він нікуди не йшов і пильно прислухався, чи не обізветься де-небудь парубочий голос, чи не почується парубоцька пісня, хай хоч і на Залужжі, кат його бери. Він ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвіяти свою нудьгу і неприємно смокчуче почуття, що давило його за , серце.

Але всюди було тихо. З Ташані валувала пара, заволікаючи придорожні верби, що здаля були схожі на величезні ожереди сіна, криючи дорогу, ташанський міст. Десь за річкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі. І раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що аж по воді ляснуло, аж в очеретах шелеснуло — і покотилося левадами, лугами та байраками, і загубилося десь у глибоких ярах.

“Eret” — зрадів Тимко і щодуху побіг на той окрик і незабаром зустрів на мосту Гараська Сича, якого вважали в селі трохи придуркуватим.

— Ти тюгукав?

— Я.

— Хлопців або дівчат ніде не бачив?

— На картині всі вони.

“І справді, сьогодні ж кіної Як же я про це забув?”

Кіно в житті села було видатною подією, до неї готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопці, ті говорили один одному на роботі: “Не забувай же. Після-завтрього картина”. А дівчата вимивали коси в та-шанській воді, прали блузочки, пахтилися одеколоном “Сирень” і приходили до хати-читальні чистісінькі, напахчені, соромливі і насторожені: а може, й проведе її який-небудь кучерявий тракторист із кіно додому, поцілує під вербами в пахучі коси, пригорне, приголубить, найкращою в світі назве, — і тоді вона йому серце, мов квітку, розкриє, бо їй уже давно хочеться любити…

Кіно показували в хаті-читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм “Путевка в жизнь”, то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.

Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п’ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло і збуджені глядачі кричали: “Давайте крутіяі” Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так-то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали. ‘

Тимко спочатку був розігнався до хати-читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.

— Ги-ги, — засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. — Диви, як прижимаються.

Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.

— Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? — тихо гомоніла дівчина.

— А що я роблю? —дивувався парубок.

Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.

— Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, — хихикаючи, розповідав він. — А я як закричу: “Ай-я, як вам не соромно”, — а вони й порозбігалися…

— І ніхто тебе не тріснув по гамалику?

— Ні… Ги-ги.

— Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив…

Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тим ком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку — бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду і хлопців, що сиділи в сосні на піску.

— От і каже капітан Немо, — чулося звідти: — “Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном”. Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви, жевріє світло — то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє “прощай”.

— Хомутенкір студент бреше, — зашепотів Гарасько. — З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.

— Мовчи, довбня.

Підійшли до гурту. Улас продовжував далі:

— Так що в кожній фантазії є доля істини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що він буде і плавати, і літати.

— А правда, що на Марсі живуть також люди, тільки не такі, як у нас, а з двома головами? — обізвався з гурту хлопець, і Тимко пізнав по голосу Марка.

— Наука доводить, що життя на Марсі існує, але чи єсть там люди і які вони, поки що невідомо. Але прийде такий час, що таємниці всесвіту, — Улас показав рукою в небо, — будуть розгадані.

— Писалося ж у біблії, що літатимуть птиці і залізними носами клюватимуть людей — от і в літаки. Нам колись на толоці дід Інокеша розказував.

— Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, біблія — це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких мучить безсоння. Біблія давно вмерла, і коли б ви, хлопці, більше читали книжок, ви б не слухали діда Інокешу і розуміли б, що життя — дуже цікава штука і що жити — це значить учитися.

— Еге, навчишся, — вставив своє слово Марко. — Від рання й до ночі на ріллі так ухоркаєшся, що не тільки за книжку, а й за ложку не візьмешся. А є трохи вільного часу — мати ганяє, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тікаю. Оце хоч на вулиці відпочину та послухаю, що розумні люди говорять.

— Навчіться розподіляти час, і вам вистачить його і на працю, і на читання книжок. Бувають такі дні, коли ви працюєте менше, наприклад, зимою, отоді беріть у руки книжки і читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього є найкращого, він одержав завдяки книжкам.

— Коли всі будуть дуже вчені, хто в землі порпатиметься? — сказав Тимко. — Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах.

— У тебе зовсім невірне уявлення про інтелігенцію. Ти дивишся на неї очима дореволюційного мужика. Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без інтелігенції, без науки неможливий розвиток суспільства. Люди розумової праці винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радієш, що тобі полегшено працю, одначе забуваєш подякувати вченим, що вигадали цю машину.

— Говори, як хочеш, а я знаю своє. Ти от поїхав у місто, краватки носиш, а гнойку понюхати боїшся, хоч сало любиш тріскати. Кожного разу, як у Харків їдеш, такого сидора шнуруєш, що конякою не підвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село і ціпом не наженеш. Ти будеш тертися біля вчених, де-небудь у великому місті, та гроші в кишені гребтимеш, а побачиш у трамваї дядька з мітком — сахатимешся, як від чуми, щоб він тобі чистенької сорочечки не замазав.

— Ти помиляєшся. Я мрію працювати на селі.

— Не брешиї Багато з вас таких, що повивчалися, а на селі працюють? Порозбігалися, що й чорт із свічкою не знайде. Інтелігенція. Приїхав он Микола Шкурупій до рідної матері в гості. Насипала вона борщу всім в одну миску, а він носом крутить, уже не хоче з одної миски їсти. А мати перед усіма вихваляється:

“Слава богу, вивчився мій Микола на лікаря. Все ж таки не в колгоспі робити”. Так що ж тоді по-вашому, по-інтелігентному, виходить? Що в колгоспі роблять одні дурні?

— У суспільстві існує розподіл праці. Одні працюють лікарями, інші роблять у колгоспі, і ніхто з інтелігенції ще ніколи не дивився з презирством на людей фізичної праці. Це твоя вигадка.

— Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.

— Цілком вірно…

— А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: “Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне”. Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.

— Я думав… Я… навіть хотів. І, чесне слово, я мав такий намір.

— Що нам з того наміру? Ти на ділі покажи… Був у нашому селі, розказують люди, один дядько, Федір Смик: двісті колодок пасіки, п’ять пар волів, п’ятнадцять десятин землі. Одне слово — багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни — зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі — десяту шкуру здере…

— Ти що мене із Смиком рівняєш?

— Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрі наміри були, та яке нам до них діло? Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, — закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску.

— Денис он уже давно хропе.

— Його голим на терниння поклади — і то спатиме. Воляча шкура.

— Хлопці, в кого є закурить? У мене на цей раз табак вийшов, — зациганив Марко.

— В тебе, як у Кузя, — вічно кисет порваний.

— А ти не шкодуй, і на той рік уродить. Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани.

— Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч.

— Ходи здоров.

У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа.

— Двоногий організм, — засміявся вслід йому Га-расько.

Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку згубів.

— А що, хлопці, буде,.-як телиця сниться? — запитав він басом.

— На свіжину десь натрапиш, — засміявся Гарасько.

Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися.

— Хлопці, — притишено загомонів Денис. — Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої баби Про-копихи повна макітра назбирана.

— У них собака біля погреба прив’язаний. Трудно. Денис устав, розвалькувате пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею.

— Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли. Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу.

— Хлопці, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося — усім мовчать і один одного не видавати. Згода?

— Згода.

— Тепер я скажу, — виступив і собі Марко. — Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив.

Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро.

Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода:

— Іване, ти спиш?

— Сплю.

— І я сплю.

Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі.

— Пішли берегами, — зашепотів Марко. — Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.

Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчиків-братиків. Попереду Тимко, за ним Денис із герлигою, далі зіщулений, обережний Марко, а за ними всі останні. Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрібничок.

— Ну, чого стали? — сердито зашепотів Тимко. Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур’яниння. Всі попадали на землю, притаїли дух. Нарешті Денис поповзом пошелестів у темряву і довго не повертався. Потім приповз і повідомив, що на возі під повіткою спить Матвій Глек.

— А знаєте що? Давайте його викотимо разом з возом із двору, щоб не заважав, — порадив Марко.

— Оце діло!

Забули і про сметану, і про небезпеку, чорними тінями обережно стали підкрадатися до повітки.

Матвій Глек був єдиний чоловік у Троянівці, який і досі жив індивідуально. Славився він впертістю і незгідливістю свого характеру. Наприклад, йому говорили:

— Сьогодні у Власівці випав дощ… Він зараз же йшов на заперечення:

— Е, ні, ні, у Власівці дощу не було! Це ти брешеш.

— Як же так не було? — доказували йому. — Я сам тільки що звідти приїхав, ще й одежа не встигла висохнути.

— Е, ні, ні. Хмара стояла зовсім не над Власівкою, а над Дейкалівкою. Або йому говорили:

— У морі вода солона.

— Е, ні, ні, — зараз же заперечував Матвій. — Якби в морі була солона вода, то там риба не водилася б.

До цього домішувалася його страшна, просто нелюдська заздрість і бажання похвастати.

— Я, коли сплю, — все на світі чую, — не раз вихвалявся він поміж селянами. — Учора один чоловік ніс мішок із ноля. Так і знай — пшениці вкрав на току. А позавчора Вихорів Тимко із Тетериною Орисею в степ під ручку ходили. Вони таки доходяться…

За все це сільська парубота була на нього давно сердита і весь час шукала приводу насолити старому. От чому всі хлопці так радо рушили на його подвір’я. Обережно підкралися до повітки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблі, Марко побіг відчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов за-пручувати хатні двері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподівано рвонув “соб”, колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього. Хропіння на возі затихло. Хлопці, як по команді, кинулися навдьори. Денисові уже тікати було нікуди, і він присів поміж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возі знову почулося хропіння. Тимко прибіг із темряви, тихо спитав, де хлопці.

— Порозбігалися…

— Повезли вдвох.

Викотили воза на вулицю, потягли по піску поміж тинами. Денис хекав, як бик у плузі, раптом кинув на землю голоблі, шугнув у темряву.

— Ти куди? — зашипів на нього Тимко.

— Хлопців шукати…

— Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.

Денис поплював у руки, впрігся і поволік воза далі. На повороті дороги із-за верб один по одному вийшли хлопці.

— Свистуни, — лаяв їх Тимко.

Ті винувато підійшли до воза, мовчки стали допомагати везти далі. В тихій жалобі, як похоронна процесія, прослідували сонним селом, біля виїзду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на міст, Марко — на колгоспний двір: хай, мовляв, уранці люди посміються, що приїхав уночі Матвій на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще:

— Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пішла добра.

— Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш?—визвірився на нього Тимко.

— О, знайшов, — майже вигукнув Марко, так що на нього всі зацитькали. — Давайте його на тирло переправимо. Там мілко. Я вчора напував волів.

Тимко махнув рукою:

— Поїхали…

Тирло — невеличкий, порослий травою острівець посеред Ташані. Кубляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в’ють гнізда лугові чайки. Весною, коли спадає вода, забродить туди пастися худоба, тирлується там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову лисиці, вичікуючи на поживу.

До гатки хлопці добралися благополучно. Стали спускатися до Ташані; Дениса мотало в голоблях, як Проклятого.

— Держіть, хлопці, бо напира, — просив він, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбік, і він, відчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза і погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескіт води і несамовитий людський крик:

— О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!

Ніхто не рятує. Чути тільки швидкий тупіт ніг по шляху. Стиха пересвистуючись, зібралися під вербами аж біля Беєвої гори. Денис, тяжкий на бігу, приплентався пізніше за всіх і порадував новиною: загубив картуз.

——Де ж ти його загубив, роззяво? — накинувся на нього Тимко.

— А хіба ж я знаю? Біг-біг — мац, а його нема.

— Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Підніме хто-небудь із троянчан — відразу дізнаються, чия робота.

— Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? — горював Денис.

— От ускочили, так ускочилиі — зачухав потилицю Тимко. — Будуть питати — кажи, нічого не знаю. Пойняв?

— Та коли б…

— І-іх, ступа довбанаї..

Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах. Тимко добрався додому тоді, коли за Беєвою горою світліло небо. Слизькою від роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криниці, жадібно пив, з приємністю відчуваючи, як вода тече за сорочку і холодить груди. Потім зідрався кручею до хати, зайшов у комору і ліг на примістку. В коморі пахло борошном і сушеним липовим цвітом. Засинав, але збуджена думка не хотіла спати і малювала перед ним картини, бачені вдень: широкий степ з вилиня-лими на сонці бур’янами, чорні лоскуття ріллі, далеке, ледве вловиме для ока тремтіння марева на обрії. Довго перед його очима стояла Орися в тій позі, в якій він бачив її востаннє в чорних дверях, — із блідим, зляканим лицем. Потім Орися кудись пропала, і на її місці з’явилася Лукерка, манила його чорними очима і сумно посміхалася з-під пухової шалі. “А щезніть ви”, — прошепотів він і вкрився рядном з головою.

V

У старого Лук’яна Хомутенка сімеєчка дай боже: він з жінкою та восьмеро дітей. Зварить Федора відерний чавун борщу — за день як вітром вивіє. Найстарший син — Улас, два менших від Уласа брати уже працюють — один трактористом, другий так, на різних роботах. І ще мала сестра у артільних яслах пильнує, а останні — малеча. Те гусей пасе, те ціле літо з річки не вилазить: оглухне від води, як чобіт, батогом потягти слідує, та за роботою ніколи.

Надія сім’ї — Улас. Як не є, найстарший, йому і випадає честь допомогти батькам нагодувати хлібом насущним оту білоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сільського господарства зовсім непридатним. Заставлять його сіно на гарбу класти — накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють биків поганяти — борозну скрутить, огріхів наробить; кілок у тин заб’є — обов’язково криво. Всьому виною — книжки. Якби не ота напасть, може б, і вийшов із хлопця добрий господар. А то, відколи навчився читати, з книжкою не розлучається.

Спочатку Лук’ян радів, дивлячись на нього: “Беручке хлоп’я, гляди, якимось професором буде або ще вище”. Потім, як посипалися одне за одним діти і настала більша потреба в робочих руках, він все частіше став хмуритися, бачачи сина за книжкою і, нарешті, не витримав:

— Ану кидай к лихій годині свою біблію та йди з-під корови вичистиш!

Улас глянув на батька добрими зляканими очима.

— У мене ж екзамени, тату.

— А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи —на вас, дармоїдів! — Він вирвав книжку з рук Уласа і закинув у бур’ян. Улас пішов у хлів і довго плакав у кутку за яслами, потім розшукав книжку в бур’яні і заховав за бантиною…

Увечері засунув її за пазуху і побіг у артіль до сторожів. У малесенькій накуреній кімнаті читав уголос про хороброго капітана Гранта, про піратів, про море, про страшних орлів, які можуть у пазурах піднести малу дитину. Сторожі слухали його уважно, підтримували його бажання вчитися, всіляко заохочували, щоб він читав усе нові і нові їм книжки, і проявляли при цьому значний до них інтерес.

— Учись, хлопче, учись. Врем’я тепер підходить таке, що без науки — гоп та й стій.

І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню,. Улас все ж таки поступив у Зіньківську десятирічку і успішно закінчив її. Дивуючись такій впертості сина і в душі навіть схвалюючи її, Лук’ян махнув рукою:

— Дивись, як знаєш. У тебе свій розум є. Улас задумав поступити в Харківський університет. Лук’ян назбирав двісті карбованців грошей на дорогу, мати напекла хліба та коржиків, брат, який працював трактористом, зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку, — і всією сім’єю пішли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:

— Грошей висилати не буду. Людські діти якось вчаться, і ти біля них мостися. Почитай там учителів своїх і родителів не забувай.

Мати витерла хусткою очі, глянула крізь сльози на старшенького:

— Рушник хоч узяв?

— Тут він, у сундучку.

— Бережи ж там гроші та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамваїв, що кожного дня людей ріжуть…

Погрузили на віз сундук, і пішов Улас за підводою, із сіренького костюмчика руки повилазили, холоші — короткі, з-під них біленькі підштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслід, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур’янина, та невідомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи піднесе вона його та й полине він з нею до невідомого щастя, чи замота в житейському морі, як мотає не одного на цьому білому світі? Дивиться мати, а він озирнеться, помахав рукою і йде собі далі за возом. Ось уже покрила його пилюка, і не розбере мати — бачить вона свого сина за тією завісою чи то тільки привиджується їй? І щемить їй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, і кожного жаль, і за кожним душа болить.: як то вони житимуть на білому світі, які дороги простеляться перед ними?

Найближча від Троянівки станція — Охтирка, їхати треба через Грунь, рибальські ліси, мимо села Жу-равного, що мріє хатами у глибокій долині, далі — піски, соснові бори, Ворскла, монастир на горі, в якому розмістилася дитяча трудова колонія, а ще далі Охтирка. Віз Уласа далекий родич Хомутенків дід Терешко. На ньому сірячина, бриль і здоровенні руді чоботи. Тільки виїхали на Беєву гору, він зупинив підводу, щоб перевірити, чи нічого не забули. На возі лежав один сундук і дідова торбина з харчами. Він обмацав і те, і друге рукою і сказав, що тепер можна рушати.

— Як буде все благополучно, то до вечора й доїдемо, — і він показав пужалном на сонце.

Бачачи, що Улас сидить засмучений і щоб розважити хлопця, дід став розповідати, як його виряджали на “дійствітельну” службу.

— Як понапивалися, так зігнули урядникові шаблю і картуза к лихій годині закинули. А що там? Ми — новобранці. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в покрову на ярмарку: шилом нікуди ткнути. Новобранці теж товпляться, аж лоби мокрі, бо такий слух пішов межи народом, що приїде сам губернатор нас до війська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пхається. Дивимось: виходить із прольотки — на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а на голові лисина. У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк голові ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: “За вєру, царя і отечество! Ур-ра-а-аі” Ми й собі як закричимо “ура”, аж наче нас підіймає вгору від того крику. А один голос такий, що над усіма реве, всіх глушить. Я й кажу своєму сусідові: “Недаром той чоловік губернатором Служить. Чуєш, який у нього голос? Усіх перекриває”. А сусід як зареготить та й каже: “Дурний ти, Терешку. Хіба ж то губернатор? То паровоз кричить”. Потім губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тільки, що губами ворушить, а слів не чути. Як тільки він закінчив говорити, виступила із-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубі, і почала нам хрестики роздавати. Тут і сотворилося таке, що я вже рад був і втекти, так нікуди — задні на передніх пхають, усе змішалося, губернаторшу звалили, прибігла кінна поліція і давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестиків нароздавали. У мене з тиждень спина свербіла…

Улас слухав розповідь діда, але думками був дома, там, за Беєвою горою, що, синіючи на обрії, поволі вгрузала в землю. Проїхавши половину дороги, він, як це трапляється з плавцем, що бачить уже другий берег і чимшвидше хоче добратися до нього, з хвилюванням поглядав на охтирські ліси, що синіли на обрії, намагався відгадати, що приховано за ними, де, в яких широких степах лежить загадкове місто Харків, як воно його зустріне — ласкою чи холодом, що готує воно для нього — радість чи тяжкий сум.

Як селюк, що виріс у глушині, Улас відчував розгубленість перед великим містом і зовсім не знав, як себе поводити в ньому і як себе тримати. У селі для нього все було зрозумілим і простим, тут він знав кожного і кожний знав його, і коли він ішов селом у простеньких штанцях і не зовсім чистій сорочечці, то на це ніхто не звертав уваги, бо всі знали, що він іде з роботи. Але як зустрінуть його в місті, як дивитимуться на нього? Це було невідомо, і ця невідомість найбільше лякала Уласа і пригнічувала його. Якби він знав, як себе поводити, як відповідати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усміхатися, а в яких зберігати серйозний вигляд, коли і як переходити вулицю, щоб його не зарізав трамвай. Вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змішано: коні, люди, машини, трамваї, — все це біжить невідомо куди й чого, а міліціонери на носилках носять зарізаних), коли б він знав, як розпізнати жулика і чесну людину, — він би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати, і він вирішив, що, починаючи з Охтирки, стане приглядатися до людей і намагатися міцно запам’ятати — про що вони говорять між собою, як вони сидять, як ходять, як сплять. Коли ж трапиться добрий чоловік, то можна буде розпитати в нього, як вберегтися від вуркаганів, бо Улас чув, що вони великі майстри вирізувати гроші разом із кишенею, і тому ще вдома заховав гроші так, що, як йому здавалося, ніхто з сторонніх зроду-віку не міг би здогадатися, куди він їх дів. Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дід Терешко: “Не должно б, а там хто його знає”, та сто карбованців він поклав у бокову кишеню піджака і пристебнув їх шпилькою. Вуркагани уявлялися Уласові молодими хлопцями в рябих кепках і з золотими зубами.

Друге, що лякало його і непокоїло, — це вступні екзамени. Хоч він всеньке літо сидів над книжками, писав диктанти, розв’язував задачі, читав літературу, конспектував, робив виписки, складав хронологічні таблиці по історії, студіював артиклі, креслив схеми розщеплення органічних речовин, — він все ж таки ловив себе на тому, що такий-от розділ знає гірше, ніж інший. Він насідав на —той розділ, вчив його до туману в голові і тільки-но покінчував із ним, як натрапляв на просте слово “галогени”, і це слово кидало його в жар, бо він не знав, що воно означає.

Улас гарячкове рився в підручнику, шукаючи ті місця, де описується значення цього терміна, і раптом сам пригадував, що це таке. Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам’ять, він нарікав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що з такими знаннями, як у нього, нічого й потикатися в університет. Тоді він закидав книжки, брав у руки вила і обіцяв сам собі, що краще буде крутити бикам хвости, чим поїде на велелюдне позорисько, тобто поступати в університет. Але проходила година, дві, і він знову сідав за книжки, бо молодий гарячий мозок прагнув знань, і це прагнення стало його другою натурою, проти якої він уже нічого не міг зробити. Часто він відкладав книжку і мріяв про те, як він буде складати екзамени, як увійде в залу, де сидять учені мужі, скине картуза з голови і почне викладати все, Що він знає, як вони слухатимуть його, обов’язку ради, і коли він уявляв це, його охоплював панічний страх, що згодом перейшов у тупий біль, який мучив його тіло й дух, і Улас, щоб припинити свої страждання, зусиллям волі проганяв цей страх.

“Що ж, — міркував він, — не здам, то приїду додому. За це мене ніхто не повісить”.

Надвечір приїхали в Охтирку. Терешко розпріг у невеличкому скверику коня, щоб підгодувати його з дороги, а Улас пішов на станцію купувати квиток. Пробираючись до каси, він міцно тримався рукою за кишеню, в якій були гроші. Підійшов поїзд. На пероні заметушилися пасажири. Обливаючись потом, Улас забрався до вагона і, поставивши сундук на проході, кричав через голови пасажирів дідові Терешкові, щоб мати не клопоталася і що харчів йому вистачить. Дід за гармидером не міг нічого розчути, він думав, що Улас каже, що завжди говориться при прощанні, тобто, щоб він передав поклони домашнім, і дід кричав у вікно вагона, що передасть, і махав поруділим брилем. Пасажири штовхалися і з криком, обуренням вимагали від Уласа, щоб він звільнив прохід; Улас пройшов до вагона і став біля вікна, але важкого сундука з рук не випускав, бо йому здавалося, що, тільки попустить ручку, його зараз же вкрадуть. Поїзд дав свисток, вагон рушив, і мимо вікна проплив Терешко у брилі, сірячині, з вишневим пужалном за халявою.

До Харкова під’їжджали вночі. Улас, присівши на сундуці, з острахом вглядався у море вогнів, що мерехтіли на горизонті. Поїзд ішов швидко, і з Уласа, коли він визирав у вікно, зірвало картуз. Улас закричав: “Зупиніть!”, у вагоні засміялися, і хлопець забився в куточок, раз по раз мацаючи себе за голову і ніяк не вірячи, що на ній уже немає картуза. Йому здавалося, що це недарма, і він не відривав руки від кишені, в якій були пристебнуті шпилькою гроші. Проте все обійшлося добре. Він приїхав благополучно, розшукав університет і заходився добиватися у двері. Стукав обережно, але настирливо й довго, їх відкрив заспаний і сердитий сторож.

— Чого тобі? — запитав він, відхиливши двері. Улас мовчки поліз із сундуком на нього.

— Та ти хто? — злякався вже сторож.

— Пустіть, дядьку, переночувати.

— Тут не постоялий двір, а університет.

— Що ж мені, на вулиці пропадати?

— Іди в Дім колгоспника. Павловська площа, шість.

Улас потяг сундук на Павловську площу. Ідучи, тримався освітлених місць і холов душею, коли до нього наближалася ряба кепка.

В Будинку колгоспника молоденьке дівчатко з на-квацьованими губами визирнуло у віконце і сказало, що “местов нету”. Улас поставив сундук у куток і сів на нього. “Не виженуть же”, — подумав він. В цей час молодий хлопець, що сидів на диванчику, підійшов до вікна і сказав баришні:

— Ти, дівахо, ось що: або виписуй цьому хлопцеві квитанцію, або я зараз розвалю тобі будку. Бачиш — хлопець із села, може, перший раз у місті, куди він піде серед ночі?

— Не кричіть, бо я викличу міліціонера, — обурилася дівчина.

— Давай місце, бо я тобі глаз вийму! — гаркнув тоді хлопець.

Баришня виписала квитанцію, кинула на столик.

— Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачили, — прошипіла вона і закрила віконце.

Улас забрав квитанцію, здав паспорт і разом із своїм заступником, якого він не боявся (той був у чорній кепці), подерся на другий поверх. Микола, як звали нового знайомого, виявилося, теж вступає в університет, тільки не на літературний, а на біологічний факультет. Він розказував про себе, що раніше працював по “карманной выгрузке”, виховувався в дитячому будинку, тепер “ненавиджу сявок і, як трапиться, даю їм по шиї”. Улас перелякався в смерть і так стискував ручку сундучка, що аж рука німіла. Бачачи його переляк, Коля сказав:

— Не тушуйся. Грошей твоїх я в тебе не візьму, хоч і знаю, де вони заховані: вони зашиті у підкладку піджака і ліву кишеню. А от коли маєш щось перекусити та поділишся зі мною, не відмовлюся і буду дуже вдячний.

Влаштувавшись на ночівлю, вони відкрили сундук, розломили навпіл смажену курку і стали їсти її з великим апетитом. У лівому кутку кімнати рипнули пружини, і сонний голос сказав:

— Перестаньте тріщати кістками. У мене неврастенія.

— Зверніться до лікаря-психіатра. Ми тут ні при чому, — порадив Микола.

Потім загасили світло і полягали спати— Улас засунув штани під подушку, а піджак повісив біля себе на стільці. Ботинки і сундучок він поставив під ліжко з таким розрахунком, щоб в разі потреби їх можна було б помацати рукою.

— Слухай, а як ти взнав, де в мене гроші? — запитав він у Миколи.

— У мене, кориш, практика. Дуже ти часто хапався руками за ті місця, де в тебе заховані гроші. Ти, може, цього й не помічав, а той, хто за таким слідкує, все помічає.

Улас занімів і довго не міг заснути. Прислухався, чи ніхто не крадеться до нього по гроші. Але дорога і. втома взяли своє, і він заснув. Прокинувся переляканий і зараз же руку під подушку, під ліжко — все на місці.

Увійшов Микола, зодягнений і вмитий.

— Ну, збирайся. Підемо влаштовуватися в гуртожиток.

Хлопці поселилися на Толкачівці в красивих червоних корпусах. Перший екзамен — диктант з української мови — Улас склав успішно, і це підбадьорило його, але не заспокоїло: як і раніше, він ще не був упевнений у собі і посилено готувався до наступних екзаменів. Його друзі-вступники бродили по парках, скверах, їздили на футбольні матчі, в театри, в цирк, гамірливими чередами бродили по Сумській, а він сидів цілий день, як Микита-чорнокнижник, а вночі спав як убитий, не чуючи ні веселого сміху, ні тихого шепо-уу закоханих на Журавлівських кручах, ні мелодійного побринькування гітари в теплі серпневі ночі.

Екзамен з російської мови прийшов тримати з якимось душевним неспокоєм. Адже живої російської мови, причому літературної, він ніколи не чув, хіба що тільки на уроках, і тому, коли надійшла його черга відповідати і гладенько причесана жінка з вродливим приємним обличчям попросила його до дошки, він зблід і довго не міг сказати першого слова. Жінка бачила його хвилювання і опускала очі, щоб не дивитися на нього і не бентежити його, але він все мовчав. Тоді вона усміхнулася, вважаючи, що своєю усмішкою підбадьорить його, але з цього нічого не вийшло, бо цю усмішку Улас сприйняв інакше. Він подумав, що викладач насміхається з нього. Почуття це викликало в ньому ще більше зніяковіння, і він кришив пальцями крейду, не помічаючи того, що вона сиплеться йому на ботинки, і все не починав відповідати. Але потім він став заспокоюватися. Говорив тихо і несміливо, і лице його було таким мокрим від поту і таким у вищій мірі напруженим, що викладач без жалю не могла дивитися на нього, а сиділа, одвернувшись, і щось писала в своєму зошиті. Іменник “овцы” в множині родового відмінка він провідміняв “овцев”, плутав суфікси і, розгубившись вкрай, дієслово “пренебрегать” вимовив “пренебрігати”. Викладач скривилася, але не поправила, щоб не збити його, і непомітно слідкувала за ним. “Ах, чому в нього так тремтять пальці на руках? — непокоїлася вона. — Такі робочі, сильні і так тремтять?” Вона поклала на стіл свою білу красиву руку, глянула на неї і відчула, що їй чомусь робиться ніяково, що вона в чомусь винна, й почервоніла.

Улас відповів і сів за стіл, витираючи рукавом піт із чола, так, ніби тільки що прийшов від плуга. Вона взяла залікову картку, раз і друге провела по ній долонею, потім умочила ручку в чорнило і посиділа одну-дві секунди в якійсь нерішучості. Потім поставила оцінку і розмашисте розписалася. Після цього вона сказала Уласові, що він може бути вільним, і попросила його, щоб він почекав у коридорі, доки вона прийме екзамени, оскільки їй необхідно з ним поговорити. Улас кивнув головою і, ще блідий від хвилювання, незграбний в рухах, погупотів важкими ботинками в коридор. Через годину вона викликала його і, намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказала:

— Я поставила вам “погано”. Але ви… Я буду говорити про вас у ректораті.

Сказавши це, вона захвилювалася і глянула на хлопця. Лице його було кам’яним, і на ньому не було ні здивування, ні жалю, лише пальці його продовжували легко тремтіти і над бровами виступив піт.

— Ви не втрачайте надії. Я буду говорити про вас. Улас переступив з ноги на ногу, одвернувся до вікна і сказав тихо:

— Звісно.

І, опустивши голову, пішов до дверей.

Цього вечора вперше за весь час перебування в Харкові він не взявся за книжку. Сидів на Журавлівських кручах, втопивши очі в море вогнів, що мерехтіли в долині, і думав про село, про хлопців, що були десь там, далеко від нього, за тією темрявою, і навіть не догадувалися про те, яке нещастя спіткало його, і не могли сказати йому ні слова втіхи, ні слова поради. На кручі, де він сидів, блукали студентські пари, і на тлі заграви він виразно бачив їх чорні постаті. Вони були щасливі, їм не було ніякого діла до того, що ось тут, поряд з ними, так мучиться і страждає Улас. Дивлячись на нічну заграву, на ті постаті, Улас відчував, що в його душі назріває великий злам.

“Чого я буду їхати в село? — питав він себе. — На сміх людям та на горе батькам? Не поїду! Піду працювати на завод і житиму, як і всі люди”. Він став шукати в пам’яті прізвища односельчан, що працювали і жили десь тут, у Харкові, щоб звернутися до них за допомогою та порадою, пригадав кілька з них і вирішив найближчим часом розшукати своїх земляків.

Останній екзамен він складав вісімнадцятого серпня і складав його без охоти і того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що їх він тримав раніше. Відповівши на всі запитання, він вийшов на подвір’я університету і сів на лавці між каштанами. Мимо нього ходили студенти, очікуючи появи списків на дошці об’яв, щоб дізнатися, хто зарахований, а хто ні. Але він уже не ждав нічого і сидів на лавці лише тому, що йому нікуди було йти, і тому, що серед людей йому було легше переносити горе, яке спіткало його. Всю молодь, яка вирувала навколо Уласа, можна було, на його думку, розділити на три групи : перша група — юнаки і дівчата, що належали до робітничих сімей. Вони були зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, в босоніжках і косиночках, хлопці — в широченних, добре відпрасованих штанях, підперезаних ремінними поясами з пряжками в формі серця або кинджала, тапочках-спортсменках і майках. Вони трималися з ним невимушене, з грубуватою простотою. По їхньому відношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають одне одного і здружилися. Друга група — селюки, одягнені скромніше і розмаїто: хлопці дехто в костюмчиках, а дехто просто в штаненятах та сорочині, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута на всі гудзики. Вони тримаються один від другого осторонь, між собою не розмовляють. Дівчатка в білих хусточках жмуться по куточках, соромливо притискуючи до грудей книжки, як молоді черниці молитовнички. Третя група — горді невдахи, що поступають до вузу не в перший раз і не в одному тільки Харкові. Ці ходять спокійно, навіть величаво, на обличчях тверде переконання, що без них наука загине за двадцять чотири години. Дівчатка стрижені і в завивках, спідничини вузенькі, до колін, з розпіркою ззаду, очі дивляться на світ так: “Я знаю Гріга і лічно знакома з Утьосовим”. Хлопці човгають черевиками по доріжках, на обличчях єсенінщина, а в руках нездоланні лінощі. Улас особливо приглядався до третьої групи, і чим більше він приглядався, тим ясніше бачив їхню глупоту і ненавидів їх серцем трудящого чоловіка, ненавидів за те, що в них білі, тендітні руки, які не торкалися ні коси, ні молотка, ні плуга, і погляд його був злий і пекучий. Одна красуня, зустрівши той погляд, бридливо здвигнула плечима і щось зашептала на вухо своїй подрузі. Та озирнулася, зустрілася із очима Уласа і заливчасте засміялася. Потім мимо Уласа пройшло два хлопці з їхнього гурточка, і Улас чув, як один сказав:

— Заберемо документи і махнемо в Одесу. Там у мене є дядя.

“У нього дядя, а в мене хто?” — запитав себе Улас і з презирством провів їх очима.

В цей час студенти заметушилися і стали бігти до дошки об’яв. Якийсь лисий чоловік, очевидно, із секретаріату, клеїв на дошці списки студентів, зачислених до університету, і тих, які повинні були забрати документи. Улас теж побіг до дошки і став позаду всіх, жадібно проглядаючи очима списки з літерою “X”. В списку зарахованих до університету його не було, не знайшов він себе і в списку, де були і ті, що мусили забрати документи. “От і все”, — сказав він сам собі, відчувши, що всі страхи і всі хвилювання відходять назад. Йому раптом зробилося легко і навіть весело. “Додому! Додому! — співало все в ньому. — Уже досі закінчилися жнива і йде молотьба. Дід Терешко сторожують кавуни. Хлопці б’ються скибками і п’ють солодкий сік. Додому, додому!” Він забувся, як недавно присягався собі не їхати додому, він забув про свої мрії на урвищах Толкачівки і летів душею до рідних берегів. “Зараз візьму сундук — і на вокзал. На гроші, що залишилися, куплю квиток, на решту — подарунки. Марисі — кісничків, а батькові пачку цигарок, хай і вони покурять городських”. Він вискочив на вулицю і побіг до трамвайної зупинки, обминаючи прохожих. Раптом він почув, що хтось вигукує його прізвище. Він озирнувся і побачив Миколу, який біг за ним і махав тюбетейкою.

— Ти куди? — запитав він, наздогнавши Уласа.

— Провалився. Додому Їду.

— Ти що, здурів? Ще не все втрачено. Ану ходім. І він потяг Уласа до головного корпусу університету, на ходу розказуючи, що його викликають на розмову до ректорату, і докоряв йому, як це він не помітив і навіть не дивився на той списочок, в якому значилося і його прізвище серед тих, що викликалися на розмову з ректором.

— Обіцяй, що ти вчитимешся на “відмінно”, і проси, — повчав на ходу Коля. — А більше всього нажимай на те, що ти з колгоспної сім’ї. Чуєш? Ну, вечором зустрінемося, бо я зараз біжу на стадіон, що й належить новоспеченому студентові.

Він помахав Уласові тюбетейкою і зник між людьми, а Улас із почуттям подиву, навіть незадоволення, що йому перебили поїздку додому, пішов до головного корпусу.

У приймальній ректора, куди він зайшов, було повно людей. Біля вікна стояли два суб’єкти, що збиралися їхати в Одесу, на диванчику сиділа стрижена дівиця із золотим годинничком на руці і червоними від сліз очима. Біля неї гніздилася розкішна, пудів на шість, матінка. Вона заспокоююче гладила доцю по плечах і на всіх присутніх поглядала презирливо й похмуро, бо вони не розуміли, що за талант її донька. Обличчя матінки говорило: “Ляжу трупом, але доньку влаштую”. Іноді матінка, видно, із самозаспокоєння зверталася до кого-небудь із присутніх і говорила, що в неї є знайомий Іван Іванович і що вона йому зараз подзвонить, і тоді діло піде зовсім по-іншому.

— Я свого не попущу, — сердито трусила вона сергами.

Метушливий громадянин ходив від гурточка до гурточка і повідомляв останні новини:

— Кажуть, у юридичному недобір? Може, забрати документи і поїхати туди, доки не пізно? Ах, якби я знав, що скажуть моєму Ізі, я б уже туди з’їздив!

Йому ніхто не відповідав і не зав’язував з ним розмови, бо кожен був заклопотаний своїм горем. Широкоплечий військовий, що стояв теж біля вікна, порипував новісінькими чобітьми і кидав на маленьку худесеньку дружину сердиті погляди, говорив басом:

— Це ти викохала такого йолопа!

Той, про кого так говорили, стояв, обіпершись об лутку, і в сардонічній усмішці кривив губи.

Із-за товстих, оббитих клейончатою шкірою дверей, де засідала приймальна комісія, не долітало жодного звуку, і можна було подумати, що там нікого немає, якби не та обставина, що через десять-п’ятнадцять хвилин двері відкривалися і звідти або вискакували в сльозах, або виходили з тихою щасливою посмішкою. Метушливий громадянин кожного разу, як тільки відкривалися двері, стрімголов вибігав із свого куточка, щоб хоч на мить зазирнути в кабінет і поглянути, в в якому стані його Ізя, який уже зайшов туди давно і все ніяк не виходить назад. Але зазирнути йому не вдавалося, бо кожного разу двері закривалися перед самісіньким його носом, і він, поправляючи окуляри, знову йшов у свій куток, нашіптуючи щось про себе і нервово потираючи свої маленькі сухі, покриті ластів’ячим ряботинням ручки. Нарешті двері випустили чорного кучерявого хлопця, який вийшов, примружив короткозорі очі’і занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.

— Ізя! — закричало схвильовано з кутка, і ввічливий, тихенький громадянин потяг хлопця до столика, що стояв у куточку. Розмови їхньої ніхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потім вони швидко зібралися і коли виходили, то обидва усміхалися, і всі виразно чули, як старший із них сказав:

— Треба Софі дать телеграму.

Улас дивився на все це байдужими очима і бажав тільки одного, щоб його швидше пропустили і щоб він сьогодні встиг на вечірній поїзд. На дверях знову появилася гарненька секретарка і тихим, іменно секретарським голосом, в якому звучали догідливість і покора, що, мабуть, були результатом її ретельної служби і постійного визнання сили і впливовості свого начальника, назвала прізвище:

— Хомутенко.

— Я, — злякано і ніби спросоння відгукнувся Улас.

Секретарка окинула його швидким поглядом і заглянула в список. Щось їй здалося, мабуть, підозрілим в цьому простому, вбого зодягнутому хлопцеві. Вона знову поглянула на Уласа, в список і знову запитала, але вже не тихим, догідливим голосом, яким вона говорила з ректором і членами приймальної комісії, а сухим і офіціальним, яким вона розмовляла з студентами:

— Ви Хомутенко Улас Лук’янович?

— Ну, я.

— Заходьте.

І вона, закинувши голову назад, вихитуючись на високих каблуках, пішла вперед, а Улас за нею. Як тільки він увійшов у величезний кабінет із великими світлими вікнами і до блиску натертою підлогою, його охопила така несміливість і страх перед цією розкішшю, що він став біля дверей і не наважувався ступити кроку.

— Підійдіть ближче, — наказав йому чийсь голос із глибини кабінету.

Він пішов уперед, високо підіймаючи ноги, посковзнувся на слизькій підлозі і, бліднучи, простяг уперед руку, схопився за стілець і сів за нього. Лише освоївшись трохи, побачив людей, що сиділи в глибині кабінету за столом. Доки вони займалися своїм ділом, тихо перемовляючись поміж собою, Улас став приглядатися до них. Але обличчя їхні були такі спокійні і непроникливі, що по них нічого не можна було визначити.

Між тим, люди ці — ректор університету, мужчина літ п’ятдесяти, з голеною головою і круглим добродушним обличчям; благообразний дідок в окулярах; член комісії, похмурий чоловік, з мішками під очима; зовсім молодий красивий доцент, з густими бровами і в білому випрасуваному костюмі; сива незграбна жінка — знаменитий мовознавець, — всі ці люди здавалися спокійними тільки на перший погляд і лише тому, що вміли себе тримати. Насправді ж стосунки між ними були дуже складними і суперечливими. Похмурий член комісії з мішками під очима люто ненавидів благообразного дідка в окулярах за те, що той недавно виступив із статтею в одному науковому журналі і розбив його теорію про походження скіфів. Знаменитий мовознавець не могла терпіти молодого красивого доцента. Ректор же поважав доцента, пророчив йому велике майбутнє. Особистий настрій всіх членів комісії теж був найрізноманітніший, бо всі вони були людьми і мали свої слабості. Ректор перебував у хорошому настрої, бо ще годину назад одержав дуже втішного листа від свого сина, який служив командиром і обіцяв приїхати на літо в гості разом зі своєю сім’єю. Він тепер думав про те, як він найме дачу біля Дінця і, літніми ранками буде вудити рибку, і при цих думках настрій його все кращав.

Благообразний дідок був взагалі веселим і балакучим від народження, і не дивйо, що й тепер він совався на стільці, сипав дотепами, жартами, посміювався, і йому, мабуть, було все рівно, скільки часу він ще просидить в цьому кабінеті. І чим частіше дідок сипав дотепами і веселився, тим більше супився похмурий член комісії, бо він вважав, що дідок веселиться і радіє через те, що святкує розгром його теорії про походження скіфів. Знаменитий мовознавець бачила, як красивий доцент вкладає у розглянуті комісією студентські справи любовні записки і передає гарненькій секретарці. Мовознавець ловила не один раз їх змовницькі погляди, вважала це непристойним і в душі страшенно обурювалася, але мовчала, тому що одержала пансіонне виховання і вважала за непристойне відверто висловлювати своє обурення.

Коли на розгляд комісії було запропоновано справу Хомутенка, ніхто не наважувався заговорити першим. Нарешті знаменитий мовознавець сказала:

— Я вважаю за недоцільне приймати на філологічний факультет людину, яка не має жодного уявлення про філологію…

— Одначе, — зараз же встряв у розмову красивий доцент, розгортаючи справу вступника і знаходячи там любовну записку від секретарки, — ви робите поспішний висновок. Хлопець досить успішно склав екзамени з усіх предметів, у тому числі з української мови. Остання, як мені здається, теж належить до царства філології, — усміхнувся він.

Знаменитий мовознавець прийняла ці слова доцента як насмішку над нею і, розкривши рота, хотіла вступити в словесний бій, але ректор, бачачи це і розуміючи, що вже зав’язується сварка, перебив її, сказавши:

— Товариші, давайте розглядати питання об’єктивно.

— Цілком погоджуюся, — зараз же підхопив доцент. — Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввічливий кивок у бік ректора), якщо ми надамо можливість Хомутенкові перездати російську мову. Хлопець він здібний, це видно по оцінках з інших предметів, і буде жаль, якщо ми його не приймемо. Крім того, треба взяти до уваги, що він виходець із колгоспної сім’ї. А до того ж підготовка в сільських школах дещо слабша, ніж у міських, і коли взяти до уваги точку зору Ірини Леопольдівни, то багато сільських десятикласників залишиться поза вузами.

— Так, так. Теорія Ірини Леопольдівни не витримує, м-м-м, критики. Я, м-м, не погоджуюся з нею, — висловився дідок, пощипуючи себе за сиву борідку.

Зачувши слово “теорія”, похмурий член комісії витяг шию, як стройовий кінь на звук труби, і зараз же пішов у наступ.

— Щоб критикувати чиюсь теорію, треба мати якісь докази, а ви їх не маєте!

Бачачи, що два старих півні вже зчепилися, ректор постукав олівцем об графин, закликаючи їх до порядку, і задумався. Всі теж мовчали і чекали його слова. Потім ректор сказав щось, і члени комісії заговорили всі разом, але розмова їхня відбувалася впівголоса, і Улас нічого не міг розібрати.

Ректор, поговоривши із членами приймальної комісії, відкинувся на спинку стільця і якусь хвилю дивився на Уласа уважним вивчаючим поглядом.

Обличчя хлопця було відвертим і простим, воно зробило на ректора хороше враження, і він за цю коротку хвилю вирішив справу і щось тихо сказав секретарці. Секретарка підійшла до Уласа і подала йому папірець, потім відступила так, щоб приймальній комісії було видно вступника, а їй —доцента, і поштиво стала біля столика, спершись на нього правою рукою, вигнувшись тонким станом і підігнувши під себе правий каблучок.

— Товаришу Хомутенко, — оголосив ректор, — рішенням приймальної комісії вам дозволено перездати російську мову. Якщо вам це вдасться, ви будете зараховані на історичний факультет. Згодні?

Улас кивнув головою і тихо сказав:

— Згоден.

Секретарка вирядила його за двері і викликала слідуючого.

Улас перездав російську мову і був зарахований на історичний факультет. Провчився два курси, а на третьому змушений був припинити навчання: на зимовій сесії він не набрав потрібної кількості балів, і з нього було знято стипендію.

Нікому нічого не сказавши, Улас поїхав додому. Уже дома він одержав кілька листів від товаришів. Вони докоряли йому, говорили, що йому не до лиця губитися перед труднощами і що якщо в нього залишилося хоч трохи мужності в серці, то він мусить негайно повернутися в університет і продовжувати навчання,

Улас на листи не відповів. Друзі, заклопотані студентськими буднями, згодом перестали турбувати його.

Так він і жив у рідному селі, нікому ні слова не говорячи про справжню причину свого приїзду. Коли ж його допікали запитаннями, він відповідав, що приїхав у село поправити своє здоров’я, що в нього головні болі і що в зв’язку з цим лікарі надали йому відпустку на невизначений час.,

Мати бачила, що з сином щось коїться незвичайне, і допитувалася, чи не вкрав він чого, крий боже, бо в городах і таке буває, чи не оженився?

Улас заспокоював, що нічого подібного не сталося, а сам робився ще мовчазнішим і замкнутішим. В селі майже не появлявся, бо йому соромно було дивитися людям у вічі, і цілими днями порався вдома по господарству. У вільний час читав книжки або бродив по лугах, задуманий і похмурий.

VI

На дверях кабінету голови сільради висить табличка, на якій написано: “По лічним ділам прийом по середах від 12 до 2”. Сьогодні був четвер, і Гнат, відмикаючи двері, перевернув табличку другим боком: “По служебним ділам від 8 годин ранку до 6 годин вечора”. Коли Гнат відкрив двері, в лице йому вдарило застояним повітрям, але він звик до нього, і не звертав уваги, і навіть не відкрив вікна, —щоб провітрити свій кабінет, а зняв картуз, поклав біля себе на столі і став чекати відвідувачів. Зодягнений Гнат був у кітель і в галіфе, і це було його офіціальним костюмом, в якому він приймав відвідувачів, виступав на зборах і їздив верхи на жеребці. І навіть сторонні люди, глянувши на його костюм, пізнавали в ньому сільське керівництво.

Стіл, за яким сидів Гнат, був реквізований у попа. Зелене сукно із нього поздирали, і Гнат наказав сільрадівському конюхові Кузьмі його спалити, але Кузьма не спалив, а забрав клапті додому і пошив собі картуз. Гнат не міг стерпіти, щоб сільрадівський робітник носив на голові попівщину, і коли їхали через міст, зірвав картуз із голови Кузьми і зі словами: “Релігія—опіум народу!” — вкинув його у Ташань. Кузьма почухав пужалном потилицю, сумними очима подивився, як відносить вода картуз, плюнув через перила і поїхав далі.

Крім стола, в кабінеті було кілька стільців, шафа з паперами, пуста етажерка, на якій стояв глиняний глечик з водою. На стіні висів портрет Чапаева на коні і в бурці, з оголеною шаблею. Дядькам, які не хотіли здавати молока або м’яса, Гнат, показуючи на картину, говорив:

— За вас воювали. А ви тепер хочете Радянську владу підривать?

Склавши руки, Гнат сидів так довго тому, що ждав приходу секретаря, який повинен був доповісти йому про стан сільрадівських справ і про те, що нового, які папери одержано з району, які телефонограми при-ч” йнято, що “до виконання”, що можна відкласти на якийсь час. Секретар сидів через стіну, і щоб його покликати, досить було постукати кулаком у стіну або просто зайти в його кімнатку, але Гнат цього зробити не міг, бо це не входило в його обов’язки. До того ж секретар часто говорив Гнатові: “Я ваші кроки, товаришу голова, ще на ташанському мосту чую”. Ось чому так настирливо чекав Гнат приходу секретаря і вже навіть почав гніватись, що той не приходить, як раптом пригадав, що секретаря викликано в район на якесь засідання, отже, в сільраді вони залишились вдвох із кучером Кузьмою, що сидить під конюшнею і латає хомут.

Гнат відкрив вікно і запитав у Кузьми, куди пішов виконавець.

— Коли б не додому снідати, — поволеньки відповів Кузьма.

— Ти довго будеш ширяти швайкою?

— А що таке?

— Сідлай жеребця. Мені їхати треба.

— Як же я його засідлаю, як він пасеться аж за Радьківщиною? Це ж п’ять верстов. Доки приведу — обід буде.

— А хто тобі давав розпорядження там пасти?

— От тобі й раз!.. Хіба ж ви забули, як ми їхали степом і ви казали, що там сільрадівська толока і щоб я тамечки пас.

Кузьма волоче в конюшню недолатаний хомут, розшукує вуздечку і поволеньки пускається в дорогу.

Через дві години із-за бугра появляється він на жеребці, їде тюпки, як верблюдом по Сахарі.

— Швидше! — кричить йому Гнат.

— Куди швидше? Він такий сатана, що ще скине. Поволі, як би сонний, прив’язує Дуная до конов’язі, накидає йому на спину сідло. Незабаром повз вікна пропливає лискучий від поту рудий круп жеребця. Гнат уже стоїть на ганку і жде, доки йому підведуть коня.

— Пльотку, — простягає він до Кузьми руку.

— І навіщо вона вам здалася? — мнеться Кузьма. — Дунай і так слухняний.

— Не твоє діло.

Гнат чіпляє на руку нагая, жеребець скошує очі, неспокійно перебирає ногами, шкіра на ньому ворушиться. Гнат натягає повіддя, лице його стає червоним, як випечена цегла, жеребець поволі осідає на задні ноги, робить стрибок і стелеться в наметі, збиваючи копитами хмару куряви. Кузьма довго дивиться вслід голові і знову сідає під конюшнею латати хомут.

Кожного ранку Гнат об’їжджає село, щоб встановити, чи всі вийшли на роботу, чи немає ніяких порушень, як-от крадіжка колгоспного майна, порубка дерев на шляху, ночівля проїжджих та перехожих без його дозволу і т. д. Цього разу, їдучи селом, він ще здалеку помітив запряжену волами гарбу, що зі скрипом рухалася йому назустріч. На гарбі лежали Опанас Бовдюг, Гарасько Сич, Охрім Горобець, Сергій Золота-ренко і Андрій Блатулін — Латочка. Біля гарби танцюючою ходою ішов молодий парубок Северин Джмелик — “двогубий”, прозваний так за те, що колись парубки “на чужій” розсікли йому навпіл губу. Губа зрослася, але тонюсінький, як ниточка, рівчачок все рівно розділяв її на дві половини. На Джмеликові сорочка нарозстіб, білі гудзики виграють у два ряди, як клавіші на гармошці, очі голубі, як ясне небонько, в них так і кипить відчайдушність.

— Куди їдете? — запитує Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.

— У Крим по сіль, — веселіє очима Джмелик.

— Говори толком.

— Хіба не бачиш куди? Орати, — говорить Бовдюг і спльовує через полудрабок.

— Чому так пізно? Закон знаєте: весняної пори в полі до схід сонця!

— Орали за Пісочковим, там кінчили, тепер пере-‘і їжджаємо на Радьківщину.

— Дивіться…

— А то що буде? — виграє очима Северин.

— Можемо за ледарство з колгоспу викинути. Северин глузливо усміхається, цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі.

— Викидай, блат, та тільки на м’яке, щоб не розбитися, — кричить услід Гнатові Латочка, у якого замість “брат” виходить “блат”, бо він не вимовляє букви “р”.

Але Гнат не розчув останніх слів і поїхав далі. У нього було ще два пункти, які він мав провірити: медпункт і школа.

Спочатку він заїхав на медпункт. Старенький фельдшер у білому халаті з рудими плямами на полах стояв на задньому ганку і годував курей. Забачивши Гната, він крикнув до когось у хату:

— Так на що ви скаржитесь?

— Ріже мене і пече попід боками, — обізвався із хати жіночий старечий голос. — Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.

Гнат зайшов до амбулаторії і побачив на стільці стару бабу з жовтим лицем. Біля її ніг стояв кошик, у якому тріпалася зв’язана курка.

— Хабар? — суворо насупив брови Гнат і показав ногою на кошик.

— Який там хабар, голубчику! На базарі купила.

— Так рано справилась?

— Раненько встала, то й побазарювала. Гнат лізе в кошик, витяга звідти присмирнілу курку і грудочку масла, загорнуту в ганчірочку, люто витріщає на фельдшера очі:

— Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!

Він кладе курку і масло в кошик і спроваджує бабу з амбулаторії. Переляканий фельдшер кидається до ша-ховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий.

— Зайдіть до мене в кабінет, — суворо каже він. — Я там з вами побалакаю. Фельдшер уже знав, що значить зайти в кабінет. Це значить принести туди спирту під приводом офіціальної службової розмови, бо в амбулаторії голова пити не захоче, оскільки він чоловік гордий і знаходиться зараз при виконанні своїх службових обов’язків.

З медпункту Гнат заїжджає в школу. В системі виховання він, звичайно, нічого не тямить, зате переконаний, що без нього там діло не піде, і вважає за свій обов’язок навідуватися туди майже кожен день. Цього разу він застав учительку посеред класу.

— Ну, як тут у вас? Перегибів нема?

— Ні, у нас усе добре.

— Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революціонер?

— Ні, він такого не говорить, — усміхнулася вчителька.

— Дивіться ж тут…

— Хотіла вас запитати, як із ремонтом школи?

— Жду решенія…

Огляд порядку в селі не проходив без пригод. Так трапилося і цього разу. Проїжджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помітив, що в неї й досі топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в цей час усі на роботі, а в неї дим з труби валить. Прив’язавши коня до воріт, Гнат пішов у хату. Ганна, молодиця рум’яна та білолиця, вправно орудувала дерев’яною лопатою, саджаючи у піч хліб. На голих ліктях її засохло тісто. Гнат набирає череп’яним кухлем води з відра, жадібно випивши, запитує:

— Ти чого не на роботі?

— Бачиш? Хліб печу.

— А робота на полі хай сама робиться?

— Не кричи. Ти не в лісі.

— Я голова сільради і маю право вимагати порядку.

В другій хаті щось заторготіло стільцем, і через поріг переступив Улас Хомутенко.

— А ти чого тут? — визвірився на нього Гнат.

— Прийшов написати листа тітці Ганні і дивуюся вашій поведінці. Вскочили в хату, кричите.. Вам не властиво розмовляти з людьми у спокійному тоні?

— А-а! Студент! Тебе витурили з університету, так ти, знаєш-понімаєш, письомця пописуєш? Скільки ж тобі за це грошей платять?

— Мені не грішми, а дякою платять. А вам тільки грішми?

— Тебе не спитали, сморкуна! — огризнувся Гнат і знову до Ганни: — Ну, ти йтимеш на роботу чи ні?

— Посаджу хліб — тоді піду.

— Ага. Так тобі моє слово не авторитет? Зеленкуваті очі Гната зробилися оскаженілими, він крутнувся по хаті, вхопив з лави відро і шарахнув водою в піч, залив вогонь.

— Що ви робите? — кинувся до нього Улас. — Яке ви маєте право чинити свавілля в хаті чесної колгоспниці?

— Відійди, студент!

Улас зблід, голос його тремтів і ламався і

— Ви порушуєте закон і конституцію.

— Що? — закричав Гнат. — Геть! Я тут закон! Я — конституція.

Він схопив Уласа за піджачок, відкинув до стіни, а сам вискочив надвір. Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня, полетів селом, полохаючи сонних курей.

— Я тобі покажу, сопляк! — погрожував він уголос. — Я тобі составлю характеристику!

“Гик-гик, гик-гик”, — тюкала селезінка в жеребця, масні боки його покрилися милом, з трензелів летіла шматками піна. Проскочили міст, мимо сільради. Чорними стрічками стікали назад тини, хліви, тріпнули, мов крильця метелика, чиїсь віконниці, мелькнули тополі, верби, акації. Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтів назустріч м’який сувій дороги. Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. “Мені вказувати? Мені заперечувати? Так не діждешся!” — шепотів він, підганяючи ще дужче коня, хоч той і так біг добре. Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, на луках бродять чиїсь коні, по травах стеляться дими, на зеленому роздоллі брудними плямами — шатра. “Що? Цигани? На території моєї сільради? Хто дозволяв?” І вже кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає із неї сік.

В циганському таборі — тривога. Хто скаче так шалено до їхнього табору? Яке ще лихо впаде на їхні голови? Молодесенька циганка поправляє срібні дукачі на жовтій кофті, пильно дивиться із-під руки на дивного вершника і щось швидко й тривожно говорить на своїй гортанній мові чоловікові, кучерявому красуневі з чорними замріяними великими очима, що сидить під возом і грається набірним поясом. Старий сивий циган сидить рядом із молодим і, не виймаючи з рота кутої міддю люльки, спідлоба зорить вперед — на під’їжджаючого. Широкоплечий циган у жилетці на голому тілі, у широких зелених плюшевих шароварах, збивши на потилицю капелюха, лежить на животі, спершись підборіддям на руки, і не звертає уваги ані на тривожне белькотання циганки, ані на вершника, що наближається. Нарешті старий циган виймає з рота люльку і впівголоса сердито говорить щось молодесенькій циганці, вона, притримуючи смуглою худою рукою дукачі, біжить поміж шатрами, розпушує голими п’ятами рясну червону в квітках спідницю, кричить щось, і на той крик, як ошпарені, вискакують із наметів цигани, жваво розмахують руками, і з їхніх чорних ротів летять тривожні крики. Галаслива строката юрба жінок, брудних, красивих і смердючих димом, блискотить очима, сергами і браслетами, і всі вони кричать щось і з рішучістю старих вовчиць стають на чатах біля незгас-лих табірних вогнищ. Голопузі, замурзані циганчата, ці гарнесенькі бісики, випущені з пекла на розвагу, в передчутті поживи вириваються вперед цілими гурточками і біжать назустріч незнайомцю. Над їхніми головами свище батіг, і вони розбігаються, як сполохані горобчики.

Гнат осаджує жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою :

— Ану, забирайтеся звідси! Геть!

Рудий ситий кінь водить мідними боками, перебирає ногами, випинає дугою лискучу шию, кусає трензеля, на животі чорними п’явками напнулися жили, очі набрякли злістю і дихають вогнем, все тіло його блищить від поту, як вичищена бронза.

— Ах, ах! — прицмокують цигани язиками, і очі їхні блищать від захоплення. Чоловіки обступають коня, вкоськують, мацають за ноги, заглядають у зуби, сіпають за гриву, гладять по шиї, по боках, плещуть долонями по крупові.

— Ай-я-я, а-я, — прихвалюють вони і все тісніше оточують Гната. Чорні бороди, вуса, кучері, набірні пояси, жовті, червоні, сині сорочки, чорні жилетки, куті міддю люльки, блискучі, нові, старі, порвані чоботи, босі ноги — все це вбирає очі і переливається, як райдуга.

— Геть, кажу! — кричить Гнат і люто водить очима. Старий циган виступає наперед, ловить рукою стремено, в якому стримить закіптюжений чобіт Гната.

— Ах, начальник, дорогий начальник, куди ж ми підемо? Наші коні голодні, з ніг падають. Півсвіту проїхали — травиночки не бачили. Треба ж напасти? Хай ти здоров будеш!

Циганки лізуть до Гната, відьмують очима, чорними косами сідло вистелюють:

— Ти русявий, ти красивий, і з лиця воду пий — сп’янієш. Душа ніжна, як вода в Дунаї, серце добре, хоч до рани прикладай: добро робить, образу забуває, правду кажу, щоб своїх діточок не побачила. По службі ти високо підеш, хороше жити будеш. Вороги на тебе копають яму, та самі туди впадуть. Не бійся вітру летючого, піску сипучого, стережися дами жирової. В очі добра — поза очі відьма. Любити не буде, а вжалить смертельно…

Гнат зацьковано озирається навколо, мутніє очима.

— Та ви що? Ану, ану, відступіться! Але вони не відступають.

— Ти щасливий і вродливий, бо живеш по правді. На копійку загубиш, а на двісті рублів знайдеш. Вся печаль опаде в тебе, як дубове листя.

— Ви будете паняти звідси чи ні?

Гнат розірвав конем коло, що замикало його з усіх боків, підскочив до однієї з каруц, шмагонув нагайкою по перині, вона тріснула, пір’я злетіло вгору і тихо заплавало в повітрі, осідаючи на занімілих циган. Але враз гребля прорвалася, чорна хвиля хлюпнула на Гната, закрутила його разом із конем і понесла до провалля, на дні якого холодно поблискувала Ташань.

Спочатку Гнат не міг розшелепати, що робиться навколо і куди його відтискують, але потім зрозумів і закрутився на коні, намагаючись вирватися із живого кільця, та кінь ніби очманів, він не чув Гнатового канчука і, як і раніше, задкував до прірви. Гната опалило смертельним жахом, він зціпив зуби і став бити канчуком по чорних головах, шиях, руках, спинах, і перед ним, як у шаленому вирі, замелькали ошкірені люті обличчя, палаючі ненавистю очі, чорні, в кров’яних п’явках руки, що люто тяглися до нього, щоб зцупити його із сідла або зіпхнути разом із конем у прірву. Хтось вирвав у Гната канчук, і Гнат садив тепер кулаками на всі боки, але це не допомагало — озвіріла маса напирала на нього ще з більшою силою і настирливістю. Гнат так знесилився і так злякався, що в нього побіліли губи і він щосили крикнув: “Р-ря-ту-й-те-е!” — і в той же самий час хтось із циган захльоснув його навколо шиї батогом і сіпнув із страшною силою. Гнат, розуміючи, що це кінець, впав на луку сідла і вхопився за нього руками смертельною хваткою. Кінь, відчувши погибель, що дихала на нього з прірви, осів на задні ноги, плигнув уперед і, прим’явши під себе кількох циган, вирвався і пішов чвалом по луках, несучи на собі переляканого на смерть вершника. Конем ніхто не правив, ремінне повіддя висіло порване і било по передніх ногах; він вирвався на шлях і, розвіваючи гривою, помчав далі. Гнат озирнувся. По шляху, сидячи охляп на конях, гналося за ним чоловік п’ятеро циган. Ось вони скотилися в улоговину і ніби пропали там, але згодом вискочили знову і, настьобуючи коней, продовжували погоню. Проскакали ще кілометрів чотири, доки на обрії не замаячив хутір Княжа Слобода, потім стабунились на дорозі, мабуть радячись, і повернули назад.

“А що, догнали, гади чорнопикі? — посварився кулаком Гнат,’що вже трохи відійшов від переляку. — Я вам ще покажу, як нападати на власти”.

Він довго стояв посеред дороги, приводячи до порядку порвану вуздечку і розмірковуючи, куди йому тепер їхати і яку вибрати дорогу. На Троянівку він їхати не наважувався, бо на півдорозі його знову могли перехопити цигани, і вирішив їхати на Княжу Слободу. Уже перед самим хутором зустрівся з Оксеном, що повертався лінійкою з полів. Оксен здивовано розвів брови і припинив коня.

— Хто це тебе так розцяцькував?

— Цигани.

— Батогами чистили?

— Нічого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив.

— За що ж вони тобі наворожили?

— З лук проганяв. Ну, вони й озвіріли. Я кричу:

“Марш!” — а вони мене з конем до прірви. Трохи, знаєш-понімаєш, не втопили, сучі сини. Ну, я їм цього не подарую! Я їх під землею знайду!

— Укошкають тебе колись по-дурному, — уже без тіні усмішки сказав Оксен. — Дуже ти на людей налізаєш.

— А що їм, у зуби дивитися? Разом із Оксеном Гнат приїхав до Троянівки. Засвідчивши у фельдшера свої побої, викликав із району міліцію; двоє вершників-міліціонерів в погоні за циганами домчали до кордонів свого району, заїхали до одного приятеля, два дні смакували смажену рибу, на третій день повернулися в район і доповіли начальству, що цигани нагло загубилися серед лісостепу і що на їхні сліди натрапити не вдалося. Так і не довелось Гнатові звести рахунки із степовими конокрадами.

VII

Сірий, припорошений весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять на ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці стени від ворожих навал; весною могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, біленькі невісточки, чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні, лагідні незабудки, нерозлучні брат-і-сестра — і весняними вечорами, коли відсиріе від степової вологи земля, голублять душу і серце людини свіжі і ніжні степові запахи і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчазним чорним могилам? Може, вони повідають про те, як на них зупинялися постоєм козаки, варили саламату, а кобза дзвеніла у тихе надвечір’я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вірне товариство, що полягло десь під Кафою або Трапезундом. Золота порохівниця місяця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і вдавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. Може, степові трави шепчуть про те, як отут, у бур’янах, лежав зарубаний татарин і вороння клювало йому очі, щоб і з того світу не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комісар бився тут до загину з біляками і востаннє ткнувся вустами в рідну землю, цілуючи її на вічне прощання-могили…

Скільки віків стоїте ви отут, серед степу, як німі свідки великих битв, кого хороните ви у своєму чорному затишку? Козака-запорожця чи бійця-будьон-нівця, якого “ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито”? Ви німієте, ви мовчите? Так скажіть же, коли настане такий час на землі, що не ростимете ви по зелених степах та роздол-лях і не блукатимуть матері, шукаючи вас, не сіятимуть тяжких сліз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви і хмуритесь на світло дня? Чи, може, знову надієтесь прийняти в свої чорні ями синів степового краю?

Мовчать могили, і безмежним морем тече до самого обрію припорошений весняною пилюкою степ, петляє в степову безвість покручений цілях…

Від Троянівки до Вовчої долини — сім кілометрів. Оксен їхав туди поглянути, як іде сівба. Коник, запряжений у лінійку,, тюпав собі потиху, відганяючись куцим хвостом від набридливих мух.

В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою. За кілька днів вітри вивіяли вологу, якої із зими було малувато, бо сніги перепадали невеликі, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, і сівба ярих теж велась всліпу. “Як не впадуть дощі — пропаде зерно”, — журився Оксен, помахуючи батіжком. Пилюка, пахкаючи з-під коліс, покривала Оксенові чоботи, і весь він був сірий, як степовий мірошник. “Що ж там у них коїться?” — розмірковував він далі, дивуючись із того, що перша бригада вже закінчила сівбу, а друга плентається в хвості. “Тетеря — хлопець бойовий, — думав він про бригадира другої бригади. — Наче такий, що й дисципліни не попустить, а от не клеїться. Відстають із сівбою”.

Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив, клубочок диму, вдарений вітром, Відразу ж зник. Виїхавши на горб, Оксен помітив чоловіка, що йшов обіч шляху. Високий, сутулий, у полотняній сорочці на випуск і босий, він ступав ногами швидко і дженджуристе, так, ніби граючись. На палиці — торба з харчами, з-під солом’яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попа-розстриги. “Батько, — з якимось острахом визначив Оксен. — Куди ж це він чимчикує посеред дня? Натурально — на Ступки в церкву. Сьогодні якесь релігійне свято. До вечерні хоче поспіти. От не думав, що зустрінуся”, — і він нарочито припинив коня, надіючись на те, що старий зникне за бугром.

Життя обох — батька і сина — склалося так, що вони весь час ходили по різних стежках, які майже ніколи не схрещувалися. Після того як Оксен одружився проти волі старого і батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двір, і старий не заглядав до синового; едина істота, яка в якійсь мірі родичалася з сім’єю Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дід, приходила до Оксена провідати онуків, приносила їм у пазусі домашніх моторжеників і дешевих цукерок або кілька грудочок цукру, розпитувала, як іде синове господарство, прихлипуючи, жалілася на своє тяжке одиноке життя та нещадний, без милості, характер Інокентія. Потім мати померла, і Оксен зовсім втратив потяг до рідного дворища. Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дід завжди ходив обіпраний, обшитий і нагодований. По характеру була балакучою і товариською, але дід заборонив їй виходити з двору, крім хіба в лавку за сіллю або милом, і не пускав на посиденьки до сусідів.

Баби, вжалені цікавістю, цілими годинами стовбичили біля колодязів, домірковуючись, чого це Інокентій так суворо стереже свою жінку від чужого ока, і вирішили, що із-за ревнощів. Це відкриття ще більше підносило Інокентія в їхніх очах, бо хоч він і при літах, а все ж справжній мужчина.

Коли він проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кінчилася. Найсміливіші з них бігали вночі до Інокентієвого двору, тулилися попід вікнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортає та голубить свою хутірську красуню сивий дід, і вигадували про нього всяке. Одні били себе кулаками в груди та присягалися, що на власні очі бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колінах у сльозах і молився на свою жінку, як на ікону. Інші добавляли, що бачили, як він сидів із нею на порозі хати, дивився на зорі, і борода його блищала, як риза, а очі горіли, як золотий папір на іконостасі. Одним словом, брехали, що кому в голову влізло.

Оксен батькове женихання розцінював хоч і не зовсім доброзичливо, проте і без особливого осудження. Він розумів, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити їжу, прати білизну, вести нехитре домашнє господарство, і коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вірив у те і вважав, що син схвалює женихання тільки про людське око, а в душі ненавидить і осуджує його. І в старого ще більше, чим раніше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася після того, як одного разу Оксен, зустрівши батька, сказав:

— Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? То я, натурально, допоможу.

— Я вік прожив — ні в кого допомоги не просив і вмиратиму — не попрошу, — скипів старий. — А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син — поганець?

Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам’ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.

— Сідайте, батьку, підвезу, — запросив він, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.

— Сам дійду. А ти куди їдеш?

— Глянути, як сіють.

— Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.

— Ви мудріші — підкажіть.

— А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.

Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.

— Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.

— Я нічого не думаю.

— Тим же й діла катма, що ти. нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів — довгі рублі в дурну кишеню.

— Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

— Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися… Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. “Невже і я на старість зроблюся отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм”.

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали…

— Тонку нитку сучиш. Обірветься.

— А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете — піп причастя не дасть.

— Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?

— Живу…

— Але як? Як?! — закричав старий і сердито заворушив бородою. — Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий — голова чи хвіст?

Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.

— Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.

— Наказуй комусь іншому, а не мені.

— А чого це вам не можна?

— Цить, сучий сину!

Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.

— Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п’ятирічка…

— Тату, замовкніть…

— А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гват Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів. Та хіба ж то чоловік? Він заради вигідної служби з відьмою побратається. А думаєш, за людей вболіває? За себе! За свою шкуру боліє!..

— Гнат — голова сільради. Виборна одиниця. І я прошу…

— Що ти просиш? Щоб я Гната не чіпав? А що ж він за цяця, що його чіпати не можна? Подумаєш, міністри, мать вашу за пупі Та щоб я при нашій Радянській владі та не вилаяв якогось Гната, що нічого не тямить, а бігає по селу та заливав а відра вогонь у печах?

— Він допомагає встановлювати трудову дисципліну.

— Прийшов би він до мене, я б його встановив догори штаньми.

— Ви говоріть, та знайте міру.

— Знаємо. Отой портфель у Гната віднімуть і віддадуть розумнішому. А тобі кажу: сам — горобець, а десяток — зграя… Ну, спини. Мені на толоку треба. Биків там пасу.

— Хіба ви не в церкву?

— Ніколи тепер по церквах ходити… Старий узяв торбу і широкою ступою пішов у Дане-левську долину, де паслися воли. “Ні, не можу я його зрозуміти, хоч він мій батько, — думав Оксен, дивлячись старому вслід. — То молиться в кутку цілими вечорами, то нападає на нього такий сказ, що не тільки люди, а й боги в хаті не вдержаться…” Ще .як була жива мати, пам^ятає Оксен: прибігла вона, вся бліда, заплакана, тремтить, ніби її лихоманка трясе: “Іди, синку, іди, голубчику, старий зовсім з глузду з’їхав, ікони вилами побив, із хати повикидав”. Прибіг Оксен, бачить: старий сидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовчені ікони валяються. Питає його Оксен, що таке, що трапилося; він мовчить, очей на нього не підводить. Аж потім уже мати розповіла, що складав старий стіжок соломи за хлівом, цілий день старався і вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершник, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі. Прибіг старий, схопив вила, наставив їх у небо, очі божевільними стали: “Я по соломинці збирав, а ти мені, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?” Ускочив у хату, брязь вилами по іконах, брязь, аж стекло свище, а тоді чобітьми з хати, з хати, аж святі бородами долівку метуть? Місяць на коліна не становився, ступ-ського.попа галушником дражнив, євангелію на горище закинув. Потім найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, ікони притяг нові, дерев’яні, євангелію з горища зняв і знову за неї всівся.

“Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною”.

Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З-поміж крайніх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині. Раптом із-за схилу, як з-під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пу-вом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на за-кігітюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.

— Чого женеш, як на пожежу?

— Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?

— Говори толком.

— Що говори? Казав же їм — неполадки, викличте коваля. Кажуть — усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. A-a! Що там балакать, — він махнув оривком і поскакав далі.

Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпаги не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба вщ побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. “День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорової” Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.

“Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте”, — гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.

— Чого стоїте? — запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.

Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном гудзиків тісно обтисла широкі груди.

— Сівалка поламалася, товаришу голова, — труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.

— Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?

— Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, — вискалив зуби Джмелик.

Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:

— Ну-ну, це тобі не в економії. А за таке діло… — Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. — Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко — жінка в тебе ще молода.

І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.

Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. “Ху, чорті Трохи не зірвався. Джмелик — сволота. Кат з нимі Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло”. Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Вовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.

Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.

Бовдюг — дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик — і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.

Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок — плоскогрудий і жилавий, як не працює — на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: “Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо”. У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже:

“Чорти б тебе взяли”, а як захоче кого полаяти, говорить: “Хай йому тямиться” або: “А щоб його дощик намочив”. У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:

— Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.

— Який?

— На одно очко сліпенька.

Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливе, з холодним блиском. Дома в Андрія п’ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: “Як живеш, Андрію?” — він відповідає своїм односельчанам: “Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей”.

Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.

— Хай йому тямиться, яке гаряче, — засичав Хома, опікшися кулешем.

— Студи, дураче, — порадив Латочка.

— А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.

— Е, блат, який ротатий! Чого захотів. У Охріма вушка вгору — вниз, вгору — вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

— Коли б до роботи такий, як до їжі, — гуде на нього Бовдюг.

На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

— А скажете —ні? Я більше всіх посіяв, — виправдовується Охрім.

Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.

—— Які проворні, — дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.

— Раз на фінській війні… — починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:

— Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.

— Як так сіятимемо — до осені вистачить.

— Істинно. Раніше було сніжок із землі, — ячмінець в грязь — і князь.

— Натурально. Як ви цього не розумієте?

— Так ми розуміємо… Тільки… Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.

— Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.

— А я тобі кажу, — говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, — від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: “Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понїмаєш, карбованець, купи кулю і застрелися”. А я йому й відповідаю…

Латочка сів на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице авобилося знущально-насмішкуватим.

— А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю і себе, дурака, до спілки.

Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.

— Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки — все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.

Хома опустив очі, махнув рукою:

— Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.

А ти хвостом не крути і за чужі спини не ховайся, — засвітив на нього оком Латочка. — Як Оксена не було — до гурту підпрягався, а побачив — зараз тобі язик у петлю скрутило.

— Оце тобі на та радуйсяі — спалахнув лицем Хома і ще нижче опустив голову. — Буцімто я говорив більше за вас.

— Не в тім діло скільки, а в тім — про що. Як тебе гут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо. Ти — людина партійна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба — бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці. А нам, рядовим, що? Анічогісінько.

“Так ось хто тут здіймає шарварок”, — подумав Ок-сен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.

— Бачите, товаришу голова, — спалахнув Сергій Золотаренко. — Вони й досі на ті місця моляться, де колись їхні клуні стояли. А ви скажіть просто: не хочете сіяти — ми організуємо молодіжну бригаду — і без вас обійдемося. Без ваших шкурницьких інтересів.

— Еге, ти, блате, розумний, та в один бік, — загарячився Латочка. — Хай на тобі власні діти штани та сорочку обірвуть — і ти зробишся шкурником.

— Ніколи цього не буде!

Іч, який комісар виськався. Моню витри.

— І витру. А у вас тут одна ватага. А де ваш отаман.

— Яка ватага? — насурмачився Бовдюг. Ми по-твоєму, — банда?

— Ні, ви просто саботажники.

Сергій звівся на ноги і легко поніс по полю своє м’язисте і легке тіло.

Біля казана запала неприємна мовчанка.

— Таке, як на дощик збирається, — одізвався Хома.

— Треба, — погодився з ним Бовдюг.

Латочка нічого не сказав на цю пусту розмову, затягши шию у комір сірячини, прислонивсд: ^а спиною до колеса, щоб трохи подрімати після обіду. З-під гарби долітав один і той же звук, який дражнив. Охрім дишкрібав ложкою казанок.

— А ніяк не накладешсяі — вилаяв його Латочка, але Охрім не слухав його, продовжував своє … дід.

Після обіду Оксен знову сіяв разом із бовдюгом.

В глухому кінці він, подалі від людей, зупинився на перекур.

— Скажи, Бовдюг, що ти про мене думає — тихо сказав Оксен, згортаючи цигарку.

— А ти не розгніваєшся?

— За що? Адже сам на рожен лізу. Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:

— Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішим треба бути.

— Гнат суворий, а ви про нього що говоріли?

— Що не говоримо, а боїмося.

— Хіба людей боятися треба, їх треба доважати.

— Воно ж і повага від того, що боїшся, —-закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.

В другій половині дня вітер стих. Із-за обрива стали накочуватися хмари, що громадилися все більше, з білих робилися попелястими; потім становими; нарешті завирували, закипіли і тягли вперед, підминаючи під себе небо, опускают все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у присмерки степу, не могли залітати дуже Далаеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину-дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь — по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.

— Дощик. Та, далебі, й гарненький, — радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: — А щоб тебе дощик намочив!

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, — таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі. Йому теж було весело, але свою веселість він проявляв тим, що корчив смішні міни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гараськом та виштовхував його з-під гарби на дощовицю. Гараськові тільки того й треба було. Він вискочив на дощ, і, кумедно присівши, поляпав себе руками по стегнах, і, зробивши дурнувате обличчя, закричав: “Ку-ку-рі-ку!”

— На дощ, чи що? — засміялися з-під воза. В цей час в тумані водяних полотен майнуло щось на коні, і Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув під воза. Сорочка його збрижилась на животі, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

— Мабуть, від самої Трояйівки тебе прало?

— На Гострому горбі застав мене дощ.

— Чого не сховався та не перечекав?

— Де? У ховраховій норі? — засміявся Джмелик і трусонув мокрим чубом.

— Сівалку справив?

— Привіз он сошники.

Дощ лив як із відра, небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору; раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коні стояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіх небесах, покотило каміння, загриміло, віддаляючись і затихаючи.

— Раз косарики забули поприбирати коси під час грози та й повстромляли їх кіссячками в землю…

— Та й що ж із ними сталося? — насмішкувато запитав Сергій, дивлячись на Хому.

— А те, — відповів Хома, уважно прислухавшись, чи не гуркоче грім, і опасливо відсуваючись від металевої шини, якою було обкуто колесо, — а те, що спалило їх на вугіллячко. І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували — нічого не пособило.

— А в Пасядах одна жінка труби не закрила, — втрутився й собі Охрім, висуваючи обличчя з мішка, — так воно як улетіло — горшки поперекидало, заслінкою шпурнуло аж до дверей, а тоді вискочило у вікно, а біля вікна якраз бочка з водою стояла, в тій бочці викупалося, а тоді — шар-рах у берестокі — і до пенька спалило. Я знаю, де той і дядько живе. У нього на вербі чорногуз гніздо намостив.

— Бреше й не скривиться, — засміявся Сергій.

— А ти запліши губу та слухай, — сердито обізвався Джмелик, поглибше забираючись під гарбу, бо дощ хльоскав його по колінах і по руках.

— А то ще така бувальщина, — продовжував Охрім під тихий шум дощу. — Построїла одна жінка хату, хрести на сволоках повипалювала, а жити — не вживе. Цілу ніч на горищі щось гурчить, як ото на прядці пряде або на бубні бубонить. Вона і до знахарів, і до шептух — не допомагав. Це, кажуть, у тебе прокляте місце, треба перенести хату на другу садибу. От одного разу проситься до неї щіткар ночувати, отой, значить, чоловік, що гребінці та серги на свинячу щетину міняє. Ліг він спати — тут зробилося чудо: на горищі ні загуркотить, ні шелесне, тихо, як у погребі…

— А вони разом спали чи окремо? — поцікавився Латочка.

— Піди їх поспитай, — розсердився Охрім за те, що його перебивають. — От вранці вдова й каже: “Що мені, чоловіче добрий, робити, така і така в мене нечисть завелася на горищі, спати не дає, жити заважає, змучила мене, заморочила, хоч із хати тікай”. Подумав щіткар, подумав та й каже: “Потрапило десь у вашу хату громове дерево…”

— Яке це “громове”? — запитав Сергій.

— Ну, значить, грім у нього вдарив, — пояснив Охрім. — “Так-от, — каже щіткар, — треба тев дерево знайти і викинути, а якщо викинути не вдасться, то прочитати біля нього молитву і написати на ньому крейдою хрест”. — “Як же те дерево відшукати?” — питає жінка. Щіткар відповідає: “Треба, — говорить, — залізти опівночі на горище і, як тільки проспівають перші півні, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова”. — “А чого ж, — питається жінка, — прокляте дерево цієї ночі ані звуком не обізвалося?” — “А того, — відповідає щіткар, — що сила хоч і громова, а чоловічого духу боїться. І коли буде в хаті чоловік — мовчатиме громове дерево”. — “Де ж я того чоловічого духу дістану? — журиться вдова. — Вдівець не трапляється, а жонатого приманювати бог не велить. А вже коли б був у моїй хаті мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорні вуса цілувала”. Подумав щіткар, подумав та й каже: “Ех ви, щітки, гребінці, мабуть, вам прийшли кінці. Десять років вас тягав, щастя-доленьки не мав”. Жбурнув свій ящик під лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево і більше ніхто ніколи про нього не чув.

— Де б його собі таке громове дерево знайти? — нетерпляче засовався під гарбою Джмелик.

— Кажуть, на хуторах такі дівчата, що самі до хлопців лізуть, — гигикнув Гарасько.

— Хоч би старших людей посоромилися, — сердито заворушив вусами Бовдюг. — Безсовісні.

Дощ перестав; хмари розійшлися; західна брама неба розчинилася, з неї ринуло стільки світла, що боляче стало очам, небо зробилося свіжим і чистим, ніби його вимили милом і прополоскали водою; на конях блищала шерсть і парувала на сонці; люди весело розмовляли між собою, і обличчя їхні були веселі і добродушні. “Як же й хороше навколо!” — здавалося, говорили очі кожного.

Оксен також мружився від сліпучого сонця і розминав затерплі від довгого сидіння ноги.

— Що ж, хлопці, сіяти вже сьогодні не будемо, запрягайте — і на Троянівку.

Цю звістку прийняли, як і належало, — весело. Особливо молодь, яка так і кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пусті мішки, один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали. Сергій накричав на них, вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник. Жарти слідували один за одним, все смішніші та дотепніші, всі сміялися, тільки Охрім світив очима і презирливо копилив губи.

Нарешті’всі зібралися і рушили. Молодь верхи на конях, старики на гарбі. Після дощу зробилося свіжо, в калюжах відсвічувалося західне небо; іноді гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру.

Оксен, позираючи на молодь, що їхала із сміхом та витівками, пригадував і свої парубоцькі роки, коли він також був отакий шаливір та веселун, і йому робилося сумно на душі за тими роками, що вже пройшли і ніколи не вернуться, і що він уже давно забув той день, коли весело, від усього серця сміявся. “Невже я такий старий? — запитував він сам себе. — Ці. Це просто від роботи. Робота постарила мене”. І йому пригадалася сьогоднішня зустріч із Джмеликом, і він вирішив поговорити з ним. Джмелик їхав поряд із Га-раськом, щось розповідав, не дуже скромне, про своє залицяння до залужанських дівчат. Гарасько гиготів на всі груди, аж падав на гриву коня. Джмелик сидів на коні недбало і дещо мальовано, закинувши назад голову. Правою рукою тримав повіддя, лівою впирався в бік, губи його посміхалися, очі шибеницьки .поблискували.

— Северин, — покликав його Оксен, під’їхавши. Джмелик притримав коня і озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.

— Ну, чого? — запитав він грубо.

— Запитати тебе хочу: навіщо ти бунтуєш чесних колгоспників?

— Сергій накапав?

— Не твоє діло. А ти запам’ятай одне: в’юни які спритні, а й тих у підрешітку ловлять.

— Не лякай, я не з плаксунів.

— Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому році увесь ваш джмелячий рід. Тепер би легше було.

— А чого жаліти? — здивувався Джмелик. Він шкірився, але обличчя його і особливо очі віяли холодом. — Воно й зараз ще не пізно. Тільки дзенькни в район по телефону…

— Нам не горить. Встигнемо.

— А як не вдасться?

— Це ти про що? — рвучко обернувся Оксен, лютіючи очима, і навіть припинив свого стригунця.

Джмелик весело, але разом з тим і якось жадібно затріпотів ніздрями.

— Щось ти дуже боязким зробився, предсідатель, — уже голосно зареготав він і, вдаривши каблуками коня, пустився вскач за підводами, що вже з’їжджали на Беєву гору.

VIII

У сім’ї Вихорів повелося так, що Йонька вважав себе за хазяїна двору і був переконаний, що якби не він, то господарство б захиріло, хлів завалився, а корова здохла б, а насправді ж всьому давала лад Уляна, і тільки дякуючи їй проквітало домашнє господарство. Йонька був якийсь невдаха, і все йому не в руки потрапляло, а ковзало поміж пальцями. Приміром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигідніше продати овець і купити кіз або що треба продати корову і прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоч знала, що ні того, ні другого робити не можна, бо в господарстві і масла, і молока, і овечого лою потрібно: зимою Гавриловим дітям тільки й ря-тунок від простуди, що парене молоко з лоєм. Та й те сказати — заріжеш вівцю, м’ясо на поставку, а шерсті трохи здаси, а то таки трохи й вигадаєш дітям на рукавички, а може, і на сірячину назбираєш. Йонька говорив, що треба зробити курник із глини, Уляна не заперечувала, хоч робила своє, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в тому немає необхідності: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу. Йонька бачив, що в господарстві нічого не робиться так, як він велить, гримав дверима, сердився і навіть сікався до Уляни з кулаками, а вона ходила тиха і присмирніла, як черниця після молебня, потурала господареві у всьому, знаючи, що буря перегуде і буде не так, як він хотів, а так, як вона хотіла, і що Йоньтої про все забуде і через кілька днів уже буде з нею сперечатися, що це він говорив, щоб кури зимували в клуні, а не вона.

Цього ранку Йонька встав удосвіта, коли шибки на вікнах були іще чорні і по Троянівці в синій імлі хрипко горланили півні. Нацупив на себе сто раз латаний кожух і, не сказавши нікому слова, вийшов надвір. Тільки Уляна розтопила в печі, влетів у хату, немов ів пожежі:

— Буди Гаврила і Тимка. Бики у дворі ждуть. — Куди ж це? — заклопоталася стара. — Я ще й снідати не зварила.

— Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намо-няєшся. Ну, йди, чого витріщилась?

Уляна, зітхнувши, накинула на плечі теплу хустку, почовгала з хати.

Через кілька часу кремезний Гаврило покульгував біля гарби, здивоваяо аиизував плечима.

— Що це він задумав? — питав він у сердитого зі сну Тимка, що прикручував вірьовку до розорин.

— А чорт його знає! Хіба в нього допитаєшся? Прийшов Яонька — мовчазний, заклопотаний, взяв волів за налигач, потяг із двору.

Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав биків батогом, і маленька постать його метлялася, як прив’язаний до налигача рептупюк із сіном. Коли виїжджали на Беєву гору і бики ступали повільніше, віл заметушився, як циган у чужій конюшні.

— Підсобляйте. Чого плентаєтесь, мов сонні.

— А що підсобляти? Пусту гарбу тягти?

— Хоч би й так. Волики он як хекають.

— То ви вас запряжіть, — порадив Тимко.

— Ет, що з тобою, дураком, балакать!

Вихопилися на гору, від бика потягло свіжими кі-зячками. Ярмо рипіло і подзенькувало занозами, Йонька, ученившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутір Ковбики приїхали затемна. Йонька зайшов у чиєсь подвір’я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися із. ланцюгів, готові змегелити Ионьку разом із кожушиною. Рийку-ли двері. В темряві зачорніла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Вонька про щось ио-шептався із незнайомцем і швидко повернувся назад.

— Держи за мною.

Гаврило слухняно повів за ним биків.

В полі стояла тиша, з улоговин тягло нічною росяною мрякою, гарба зачіпалася за кущі, і Тимка оббризкувало холодним свіжим дощиком, так ию навіть на губах осідав прісний смак роеи. Було так темно^ що Тимко не бачив ні дороги, ні гарби, і коли кущами зірвало з нього картуз, то він довго лазив рачки і не міг намацати його на землі. Тоді він присвітив сірником і побачив свій картуз, що лежав біля самих ніг.

— Що ти там світиш, в очах би тобі світило! — вилаявся Яонька.

Тимко зараз же погасив сірника, і густа темржва знову заступила очі. Вони проїхали якимось яром, видерлися на горб і зупинилися перед чорного купою— — то було дерево, складене в штабелі.

— Грузіть!

Добру годину рвали на собі жили, пересаджуючи через ручиці важкі колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився і сказав таємниче:

— Стояки будуть на хлів. Ну, паняйте. Старий сів на підводу лише тоді, коли проїхали добрий шматочок степу. Набив люльку тютюном і зробився ніжним та розчуленим.

— Отак, дітки, треба на світі жити. Трапився добрий чоловік — от і будемо з хлівчиком. Не жени бичків, Тимку, бідна худоба зовсім охляла. — Йонька зашурхотів долонями по мокрій корі. — Дубина. Вік стоятиме.

У широкій улоговині їх підстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратиці залишали на мокрій землі чіткий слід, від бичачих морд віяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синіючі горби:

— Уже й Троянівка недалеко. Від цих слів ніхто в танець не пішов, бо всі знали, що дерево крадене і ще невідомо, чим ця подорож закінчиться.

Гаврило ліниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожі на припечені сонцем кукурудзяні чубики. Тимко щулився від вранішньої прохолоди і, щоб зігрітися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалі звужувалася, і нарешті вони в’їхали в глибокий яр із крутими високими стінами. Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало, із глиняних нір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі. Раптом попереду почулося кінське іржання. Йонька завмер із люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразніше чувся тупіт копит, потім зовсім близько брязнула вуздечка, і з яруги виїхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям і чорною смолистою бородою.

— Що за ліс везете? — запитав він, спинивши коня. — В колгосп, чи що?

— Ні, добрий чоловіче, собі на хлівчик, — бовкнув Йонька.

— Та-ак. — Вершник обміряв очима колоди, нахилившись із коня, поцокав по них вербовим прутиком. — Завертай назад.

Йонька хижо наставив угору борідку:

— А ти хто такий, що командуєш?

Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені і не могли сказати й слова. І тільки тоді, коли вершник знову сів на коня і поїхав попереду, Йонька з дивною для його літ шустрістю кинувся вслід за ним.

— Управитель який вилигався! — закричав він, забігаючи наперед і намагаючись завернути биків. — У мене син при двох кубиках у Червоній Армії служить, то маю я право чи не маю?

Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а він на те не зважав, люто бубнявів очима і ліз на бійку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилиці, як у спійманого на базарі баришника.

Здоровань не звертав ніякісінької уваги на крики та сварку старого, їхав собі, опустивши голову і ніби придрімуючи; широка спина його, обтягнута потрісканою шкірянкою, рівномірно похитувалася на сідлі.

В хутір Ковбики приїхали в траурному мовчанні, один Тимко весело підморгував хутірським дівчатам, що, розпалені цікавістю, п’ялися на тини, та чарував їх своїми бісячими очима. Хутір проїхали б без пригод, якби не дід у сірячині, що пас на вигоні кіз. Побачивши процесію, він підтягнув штани, журливо закивав головою:

— Умів, значця, вкрасти, та не вмів заховати.

— А ти чого гавкаєш, бубурішок овечий? — люто накинувся на нього Йонька і залопотів кожушиною. — Хочеш, щоб я тобі наклав на старість?

Гаврило і Тимко насилу відтягли осатанілого батька.

Здоровань лісничий заставив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть, не сказавши ні слова.

Йонька плювався всю дорогу, бив себе батогом по спині, потім, щоб полегшити своє горе, всю вину звалив на хлопців:

— Через вас, белебнів, у халепу вскочив. Казав — їдьте степом, так вам у долину захотілося! Мекнули мої стояки.

Як приїхали додому — старий мов сказився: ускочив у клуню, викинув звідти дві лопати.

— Копайте мені яму, прокляті ледацюги. Тимко обміряв очима сухеньку постать старого, розкреслив вістрям лопати прямокутник приблизно для його росту.

— Що ти мітиш? Що ти мітиш, щоб тобі руки посудомило! На стояки яму.

— А я думав, на вас.

Старий тільки махнув рукою, побіг із двору. Тимко відігнав у артіль биків, а після сніданку вийшов з Гаврилом копати ямки.

— Давай вириємо йому одну, під нужник. Старий посидить над нею з пряжкою в зубах і вгамується, — порадив Тимко, але Гаврилові було не до жартів.

— Через його дурацькі витребеньки на роботу не пішов і дома нічого не зроблю.

Надвір вийшла мати з торбинкою насіння в руках, старі калоші ляпали її по п’ятах.

— Город не саджений, корова не нагодована, а він хлів будує. Здурів. Зовсім здурів на старість.

Вонька, між тим, чвалом біг до сільради, його так і тіпало, так і шматувало, щоб поскаржитися владі, як з ним не по-чесному сьогодні вчинили і яка несправедливість його спіткала. Але і в сільраді його чекало розчарування — на дверях висіла табличка з написом: “Прийома нєт. Нахожусь по служебних ділах”.

Йонька понюхав табличку і вискочив назад. Кузьма, який по своєму звичаю дрімав під конюшнею, на запитання Йоньки, де голова сільради, почухав перенісся і відповів, що “немаєть, поїхав на совіщання”. Йонька потоптався біля Кузьми, пошкварчав люлькою і, крутнувшись на місці, гайнув полтавським шляхом прямо в Зіньків — скаржитися в райвиконком. На Беєвій горі його наздогнав Прокіп Тетеря, що їхав дрожками в район, і милостиво, хоч і з деякою понурістю, дозволив ці і старому під’їхати разом із ним до району. Про що вони говорили дорогою — невідомо, ясно тільки те, що вже аж біля липки, що росла собі самотньо в степу і по якій троянчани, які йшли на базар чи на ярмарок, визначали, що пройдено якраз півдороги, старий зіскочив із дрожок і побіг назад на Троянівку. Він біг так, ще коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі. Ускочивши в двір, старий схопив вірьовку, що висіла на тину, і, розмахуючи нею, як киргиз арканом, побіг на хлопців, що спокійненько собі говорили, поспиравшись на лопати. Старий підлетів звірюкою і, ні слова не говорячи, угилив Тимка по боку. Той гикнув від удару і впав на купу свіжої землі, але потім схопився і, згрібши лопату вобіруч, сіконув з нею на два сантиметри вище голови старого.

— Р-ря-туй-те-е, вбивають! — закричав не своїм голосом Йонька і з переляку впав.

З городу прибігла Уляна і, побачивши, що старий сидить собі і нікого не чіпає, вирішила, що б’ються між собою брати, бо якраз Гаврило із серйозним обличчям ватлав на землі Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: “Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!” Але Гаврило не слухав її, доки неодволік Тимка в хлів і там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав і накинувся з кулаками на жінку і таки побив би її, якби не Гаврило, якому тільки й судилося сьогодні, що розмиряти перебойців.

— Це ти навчила його, відьма голохаоста, на людей із смертю кидатися! — репетував на весь двір Йонька.

— Господи, та що тут у вас скоїлося? — все більще блідла Уляна, притискуючи руки до грудей.

— А-а! ти не знаєш! Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?

— Господоньку святий, та що ж?

— А те, що твій сопляк трохи мені голови лопатою не зрубав. На два вершки від смерті був. Якби не Гаврило, завтра б і ховали. Тільки що зустрів Прокопа Тетерю, каже, що всовіщав Тимка, щоб Орисю з ума не зводив, так він на нього із залізного занозою налетів. Так ні ж! — затупотів йогами Йонька, сварячись на хлів, де відсиджувався замкнутий Тямко. — Я тобі цього не прощу. Я тобі виведу лінію, сибіряка проклятий!

Уляна, плачучи, пішла в хату. Йояька дременув із двору, Гаврило, відхекуючись, озирався навколо, чи ніхто не бачив із сусідів їхньої сварки. Потім сів на дривітню, витер рукавом піт. Кури, задоволені веселою інтермедією, розгрібали гнойок і дружно цокотіли із жвавістю ярмаркових спекулянток.

Брати мовчали. Один салав за стіною, другий сидів, задумавшись, надворі.

— Не буде з тебе доброго чоловіка, Тимку. Отак і зогниєш у тюрмі через свій дурацький характер.

Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем, підійшов до Гаврила і сів поряд. Сорочка в нього була розхристана і висмикана, на м’язистій шиї висихав піт, видно, Павло тільки що випустив лопату з рук. Він не сказав “здрастуйте”, не сказав, чого прийшов, а просто сів, пихкаючи цигаркою, і мовчав. Так пройшло з тгівгодини. Потім він виплюнув із рота недопалок і сказав:

— Як був я на Донщині, так спересердя одному козакові двері вилами пробив. Повіриш, як садонув, так і загнались по держак… Н-я-а-а.

Гаврило взяв лопату і побрів до свого двору, а Павло сидів пеньком, пускав дим під чужу стріху. Уляна, що вийшла з хати вилити помиї, сказала, проходячи мимо:

— Ішов би ти, Павле, додому, а то ще хлів спалиш.

— Не спалю, — ліниво обізвався Павло, не рухаючись із місця.

Як тільки Уляна зайшла в сіни, із хліва виринув Тимко.

— Дядьку, дайте закурити.

Павло вийняв кисет і мовчки передав його Тимкові.

— Ти, парубче, свого не попускай. Так-то. Тимко мовчки кивнув головою і довго ворушив у задумі густими бровами, потім перестрибнув через тин і пішов городами до Ташані.

Верби кидали на леваду широкі тіні, біля потічка горобці пили воду, мережали, лапками густу грязючку. Тимко кинув на них палицю, і вони з шумом злетіли, густо обсівши осокір. Петляючи поміж лозами, Тимко вийшов у горішній кінець села. Марка застав вдома. Він сидів за столом і сьорбав борщ. Руде волосся на голові горіло мідним дроттям.

— Пішли зі мною. Діло е, — похмуро сказав Тимко, сідаючи на лаву.

Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дістав із мисника стрючок перцю і заходився м’яти його ложкою.

— Кажуть, перець кров розбиває. А я його змалечку їм. Може, через те й рудий?

Тимко вирвав із його руки ложку, швиргонув під стіл.

— Ти чув, що я тобі сказав?

— О, диви! — наїжачився Марко. — Сказ на тебе напав, чи що? — і, витерши губи, поліз під стіл за ложкою.

— Ти йдеш чи ні?

Марко заблимав повіками і деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, і якимось несмілим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гіркота відданого рабства, сказав:

— Іду вже, чого кричиш? — і, згрібши зі столу крихти, вийшов надвір. — Дурна голова що не приду-ма, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? — допитувався Марко.

Тимко не відповідав. Швидко пройшли через Марків город, спустилися до Ташані. На них війнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретів. На Горобцевій кладці жінки, виставивши напоказ голі литки, дружно гупали праниками, і те гупання гарматними пострілами віддавалося за Ташанню. Тимко, жадібними приладами досмоктуючи цигарку, поп’явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетері. Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз.

— Що ти задумав?

Тимко не відповів. З деяким острахом відкрили хворостяні ворітця, зайшли в двір. Червоний півень, схожий на сердитого турка в чалмі, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами і, високо піднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попіднімали голови.

Зайшли в сіни. Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капкані: раптом він почув, як щось капнуло йому на картуз. Він зняв його з голови і побачив руде п’ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилася вниз.

“Кепська приміта. Чи його крутнуть назад, доки не пізно?” Але в цей час Тимко відкриває двері і каже голосно:

— Здрастуйте!

— З п’ятницею будьте здорові, — підпрягається й собі Марко, ховаючи за спину картуза.

Тимко сідає на лаву, а Марко ліпиться до одвірка. За столом саме обідають: Прокіп Тетеря, червоний і спітнілий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопців такими виряченими очима, ніби перед ним не сільські парубки, а сатанинське навож-дення; Одарка, як різала ножем хлібину, притисши до грудей, так і держить її, отетерівши; Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, відкрила рот, ніби хотіла щось сказати чи крикнути, потім затулила його фартушиною і не сказала нічого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарешті секунда загального оціпеніння пройшла. Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі:

— В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.

— Нічого, ми й непрошені сядемо. Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони — блискучі, смоляні, шовкові — так і розкочуються по голові пружними кільцями. Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством.

Западає гнітюча мовчанка. Всім стає незручно, і кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знов бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крае хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.

— Ну, чого прийшли? — питає Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.

— Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні — а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.

Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном в руці.

— Ану, вискакуйте по одному! Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:

— Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму.

— Чула? — кидається раптом до жінки Прокіп. — Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світії Краще в труну ляжу!

— Заспокойся, Прокошо, не гарячись, — сокорить біля нього Одарка. — Тимко парубок, мо’, й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.

— Що-о? — кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. — Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!

Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:

— Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.

— Геть, проклята, геть! — заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:

— Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.

Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.

— Що ж, дорогий тестечку, — сказав Тимко, затримуючись у дверях. — Не хочеш по-доброму, візьму силою, — і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.

IX

В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в’ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.

— Посівматеріад вийшов, — видихнув він за один раз і важко сів на стілець.

Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.

— Як нема? Тобі ж давано!

— Що ж, що давано! Висіяли!

— В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?

— Гектарів десять.

Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посів-матеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити у район.

Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.

— Чого прибіг? — запитав він, не відриваючись від паперів.

— Зерна просити.

— Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки… Океен, не вступаючи в розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.

— Розбазарив зерно, а тепер, знаєш-понімаєш, у телефон гуркаєш? — знову обізвався Гнат, відсуваючи від себе книгу телефонограм.

— Через таких, як ти, й розбазарив, — скипів Оксен, тремтячи бровами. — Хто, як не ти, перед районом із кожі ліз та розпинався, що Троянівська сільрада виконає й перевиконає? Тепер сам у кущі, а на мені хочеш виїхати?

— Що за розговори? — насторожився Гнат. — Ти що, проти держпоставок?

— Держпоставки я виконую, але додаткових, тобою вигаданих, більш виконувати не буду. Зарубай собі на носі.

— Постій, постій, — повільно звівся за столом Гнат і чинно, дещо театрально заклав праву руку за борт кітеля. Очі його війнули холодом. — Ти куди звертаєш? Та ти знаєш?..

— Ну, от що. Ти мене не лякай. Я не з заячого пуху. А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба із-за того, щоб ти був на хорошому рахунку, я не буду. І так і знай: на слідуючий рік держ-поставку виконаю і більше не дам ні зернини.

— Та ми ж тебе… та ми ж тебе будемо судити… за такий саботаж… Та ти знаєш, чим це пахне?

— Чим би не пахло, але колгоспної справи, за яку я бився, тобі валити не дам…

Оксен гримнув дверима, вискочив надвір. На рундучку зустрів Кузьму, з вуздечкою в руках, спитав насмішкувато :

— Ти що, голову загнуздувати йдеш?

— Ге, його загнуздаєш. Він тобі й вудила перегризе к монахам. Іду запитати, чи не їхатиме куди. Порядок такий завів, — зітхнув Кузьма і побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.

“Еге ж, завів, — роздумував Оксен, повільно сходячи з крилечка, хрускаючи чобітьми по соняшниковому лушпинню. — Бач, скільки за ніч нашеретувалиі Клубу в селі нема, молодь нудьгує, а він собі папери перечитує. Так. Так. Але що робити із зерном? Зерно. От питання”.

Оксен сів на лінійку, розібрав віжки і крикнув на конячину, що дрімала, опустивши голову. “А що, як поїхати в “Зорю”? — прийшла йому в голову раптова думка. — Так. Так. Тільки в “Зорю”. Інакшого виходу немає”. І тільки він про це подумав, як в його уяві вималювалася огрядна постать із веселим, добродушним обличчям — голова “Зорі” Самійло Чередниченко. “Так, тільки до нього. Якщо він не допоможе, значить, ніхто”.

Не доїжджаючи до ташанського мосту, Оксен круто завернув праворуч і поїхав ступською дорогою, що пролягала поміж піщаними горбами. Незабаром спустився у глибоку яругу, порослу чагарем і дикими грушками. В ярузі було сиро й задушливо, з-під торішнього листу вишпиговувалася молодесенька голковидна блідо-зелена трава, по ровах, де ще недавно лежали сніги, стояла густа і чорна, як дьоготь, вода, що пахла не то мазутом, не то терпкуватим душком перегнилої вільхової кориці. У вільшанику над болотом голосно клопоталися сороки. Маленькі, схожі на горобців, чубаті посмітюхи клювали на дорозі кінські кізячки, із слабим шумом, схожим на шум тополиного листу, злітали поперед морди коня і знову паслися на дорозі, аж доки до них не наближалася підвода. Сонце пригрівало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарів, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок. Навколо все було таке зелене, таке урочисте, свіже й пахуче, минулорічні чорні сережки так ніжно тремтіли на старих вільхах, що, здавалося, прислухайся трохи і відразу почуєш тихий хрустальний дзвін. Небо над яругою було таке чисте і таке гучне, що коли кобиль-чина, теж, мабуть, зачувши красу і роздолля, підняла вгору голову, вишкірила зуби і заіржала, то іржання те розбилося зараз же на десять відгомонів, і покотилося по ярузі, і пішло бродить та гомоніти понад боло-течком так, наче не— одна коняка заіржала, а принаймні цілий табун.

“Перезимувала? — сміявся Оксен, помахуючи батіжком. — Тепер підеш жити краще. Трава он яка росте, густа та соковита”.

В Троянівку Оксен повернувся вечором, коли в Та-шані востаннє полоскалися білі гуси, збираючись вилазити з води і розходитися по домівках, коли західне сонце пускало понад лугами рожевий туман, а річка зробилася тихою, гладенькою. В ній відбивалося рожеве небо, густі верби, білі гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зелені осоки, синє громаддя Беєвої гори.

В артільному дворі його зустрів Григір, суворо оглянув забризкану грязючкою коняку, журливо захитав головою:

— Пропала лошиця. До ранку чи, й доживе. Отак гнати? Як у тебе й рука піднімалася?

Оксен, знаючи звичку Григора все перебільшувати, мовчав.

Коли, приміром, скрипіло непідмазане колесо, Григір говорив: “Пропала гарба”, коли бачив п’яного чоловіка : “Пропав чоловік. Воно & і голову пропило, так від шиї не відділяється”.

Побачивши мішок із зерном, Григір трохи пом’якшав, хоча й не виявив особливого захоплення:

— Дали, як украли, куркулі чортові! У них шкуратка на латку не розживешся. Прийдуть же й вони до мене — наберуть у долоні, ще й у пальчики.

Забравши хомут, віжки, черезсідельник, повісивши на шию дугу, Григір рушив до конюшні.

— Там до тебе якийсь чоловік приїхав, — крикнув він, озирнувшись. — Коли б не лектор із району, бо цілий день у конторі сидить. То як же? Завтра сіємо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?

— Ввечері зберемо бригадирів, порадимося, — кинув на ходу Оксен і попрямував до контори, відгадуючи, що ж то за чоловік його чекає і по якому питанню. “Якщо лектор, —відішлю в поле, хай там і витюгу-кує по своїх шпаргалках, а в конторі людей збирати не буду —нема часу”. Оксен відкрив двері і відразу ж побачив щуплого чоловіка у військовій шинелі, що сидів до нього спиною. Почувши, що в контору хтось зайшов, чоловік озирнувся і уважно крізь окуляри глянув на Ок-сена. Бліде, безкровне лице незнайомця було спокійним, навіть трохи відчуженим, тонкі губи міцно стиснуті.

— Голова колгоспу товариш Гамалія? — сміливо запитав він, не перестаючи пильно дивитися на Оксена. Той погляд неприємно вразив Оксена, і він подумав, що ця людина теж неприємна і з нею тяжко буде зговоритися.

— На яку тему ви приїхали читати лекцію? — сухо й неприязно запитав Оксен.

— Моє прізвище Дорош, — ввічливо відрекомендувався незнайомець і подав з довгого рукава шинелі свою малесеньку білу, майже жіночу ручку. Він подав її швидко, зробив легесенький потиск і зараз же відірвав назад та сховав у хоботок рукава, ніби боячись, щоб її не розчавила широка, як лопата, долоня Оксена.

— Очевидно, — слабо усміхнувся Дорош, — я буду у вас читати і лекції, але приїхав я сюди як секретар майбутньої партгрупи.

Він скинув окуляри, став протирати рукавом шинелі. І дивно — разом з окулярами зникла з обличчя суворість, і воно зробилося’ якимось задушевнішим, м’якшим, навіть приємним, в ньому проступало навіть щось дитяче. Особливо помітнішою, яскравішою .стала його усмішка. Потім він знову начепив окуляри, підсунув їх характерним рухом — рогачиком із вказівного і середнього пальців — і, переконавшись, що вони сидять міцно, знизу вгору рвучко кинув головою.

— Бачите, мене демобілізували, вірніше, списали в запас і от прислали… працювати в артіль.

— Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артілі…

Оксен потис плечима і непомітно для Дороша глянув на його малесенькі білі ручки. “Такими руками тільки на картах ворожить”, — подумав він і опустив очі.

— Я трохи знаю агрономію і тваринництво. До армії я вчився в сільськогосподарському інституті.

— Що ж. Це добре, — сказав Оксен, але Дорош уже зрозумів, що Оксен не дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову підсунув окуляри тим же самим характерним рухом, усміхнувся, і шкіра ледь-ледь зарожевіла на вилицях.

“Зажене мене в гроб такий секретар, — мовчки журився Оксен, постукуючи чобітьми під столом. — Як же я його у степ виведу? Та його ж вітром занесе аж у Сумську область. Одні ж кості, шкірою обшиті. Мощі з Києво-Печерської лаври. Ні, завтра ж їду в район, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму. У мене не патронат і не курорт для охлялих”.

Надворі, при денному світлі, постать Дороша зробила на Оксена ще гірше враження: шинеля теліпалася на ньому, як на кілку, кашкет весь час налізав на вуха, що аж світилися на сонці.

“Ну й прислали робітничка… На тім світі і то, мабуть, вигулюються кращі”.

Оксен сердито брьохався через калюжі. Дорош же йшов, підібравши по-жіночому шинелю, обережно ставив маленькі хромові чобітки, де сухіше, мабуть, боявся промочити ноги. Ступав він дрібненько, швидко і легко, так що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами він зупинявся, і очі його жадібно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в’себе і голубе чисте, привітне та лагідне небо, і пахучу, свіжу, новонароджену ніжну зелень дерев і то засвічувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, і тоді він дихав якось переривчасте, з натугою, і лице його відсвічувало незбавну радість людини, що повертається до життя.

— Селом запахло, — опустив Дорош голову, та Оксен помітив сльози, які блиснули під окулярами.

— Давно з армії? — запитав Оксен, розстібаючи свій піджак і відчуваючи гарячу духоту.

— Ні, недавно, — сердито відповів Дорош і, щільніше загортаючись у шинелю, зробив шиєю такий рух, ніби йому був тісний комір.

— Звання?

— Політрук.

Дорош знову повторив шиєю той самий судорожний рух і підкахикнув так, ніби йому щось деронуло в горлі.

— Ти чого шиєю смикаєш? Зроду в тебе так чи, може, від якої хвороби? ‘

— Контузило мене на фінській, — скупо відповів Дорош.

Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві.

— Боже, де ти його взяв, такого нещасного? — пошепки бідкалася жінка, сумно наставивши очі на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. — Чим же мені його відгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?

— Не мала дитина. Давай, що є, — все тріскатиме.

— Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?

— А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?

— То, може, молочка, свіжого, тільки з-під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.

— А, тебе тільки почни слухатиі — махнув рукою Оксен і пішов у хату.

Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп’явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастьорці, перетягнутій у талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, в вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.

— Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.

— Були б кістки — м’ясо наросте, — засміявся Дорош.

Вечеров він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:

— Їжте на здоров’я. Може, вам ще підлити? Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи.

— Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?

— Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.

— Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров’ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите…

— Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. — сердито позирнув на жінку Оксен.

Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все’печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала зі столу і пішла в хатину. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.

— Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? — накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.

— Заплач, Матвійку, дам копійку, — перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.

— Цить, бо й тобі дам!

— А що я роблю?

— Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?

— Водою розмочу.

— Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш… Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.

В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.

У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.

— Ти корову ввечері напувала? — запитав він у жінки.

— Напувала.

— Ну, як вона там?

— Раніше, як через тиждень, не отелиться. Оксен більше не став розпитувати, а загасив лампу і, ввійшовши в хату, ліг на дубове ліжко. Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали краплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох… Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушці і кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки і в неї дере в горлі.

— Що, не спиться? — тихо обізвався Оксен і скрипнув ліжком.

— Щось не бере…

— На новому місці завжди так. Недавно я їздив,у село Перетятки до своєї рідні. Діло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, після вечері поліз спати на піч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привітно… А от не засну, хоч убий. Так до півночі провалявся, а тоді як захріп, так ледве розбудили вранці… Ну, як там на фінській було? Жарко? Вернулися деякі наші сільські хлопці, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, і фіннам давали перцю…

— На війні хорошого мало, — неохоче відповів Дорош.

— Де ж тебе контузило? — запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той зміст, що біля якого населеного пункту це сталося.

— На снігу під сосною, — відповів Дорош, і в його відповіді чулася прихована посмішка.

— І зовсім тобі забило памороки чи так трохи?

— Зовсім забило…

Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної відповіддю, а через хвилину запитав знову:

— А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспі, а не де-небудь в місті, в теплій конторі? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров’ю.

— Лікарі приписали мені свіже молоко з-під корови, — відповів насмішливо Дорош.

— Мені так здається, що тобі краще було б у місті роботу шукати, чистішу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корів, овечок…

— Ну й що? — схопився Дорош і відкинув рядно;

босі ноги його нетерпеливо мацали долівку. — Ти чому мене повчаєш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тільки свіже молочко пив? Ні, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галіфе та мозолі на них наживать, коли хочемо комунізм побудувати… А ви що тут розвели? Один боїться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисципліну в колгоспі розвалив, другий з циганами воює, вогонь у печах заливав. Теж мені вояки…

— А ти так дуже не бери з копита, — понизив голос Оксен, і в голосі йому зазвучала образа. — Гнат — чоловік баламутний. Це правда. А до мене ти не лізь. Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозоль-ного, нікому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути, і ти мене не перевчай.

— А навіщо йому твоя душа? Ти йому дай хліба вволю та навчи працювати чесно.

— Ну, ти’дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш. На старих дідах далеко не поїдеш, а молодь на шахти беруть та на заводи. А котрі десятирічки покінчали, теж від ріллі носа вернуть, вчитися їдуть. От я тобі на ферму дам дідів, і потанцюй з ними на п’ятачку.

Оксен довго перевертався на ліжку, потім накинув піджак, узув у хатині чоботи і вийшов надвір. З бляшаної дахівки хліва, переливаючись і виблискуючи, стікала на землю місячна повінь, підмивала окоренки старих верб, що росли на городі, перехлюпувала через тини і котилася ген далі, аж до Ташані, росянистими рукавами, слалася по тихій воді іскристими спалахами. Небо, високе і чисте, просівало зорі крізь невидиме решето, і вони мерехтіли, падаючи. Свіжовідклепаний місяць вичахав у холодній безвісті, розпромінюючи навколо себе райдужну корону. Земля сповивалася пелюшками туманів, тепло дихала в короткому сні. Свіже повітря пахло опарою і прісним духом вербової коріняки.

Оксен довго стояв посеред подвір’я, жадібно курив, миючи очі в місячній купелі, потім затоптав недопалок і пішов до хліва. Корова повернула голову і, глянувши на господаря, з шумом зітхнула. Оксен підклав їй сіна і закрив двері. “От і я вчуся потроху корівок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, — усміхнувся він, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галіфе. — Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають”, — сам себе втішав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим — якийсь пекельний вогонь палив йому груди, і Оксен, щоб залити його, намацав у сінцях відро і, піднісши до вуст, став жадібно пити.

Олена відкрила хатні двері, з’явилася перед чоловіком ташанською русалкою.

— Я чула все, — шепотіла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки. — Не сварися з ним. Уваж. Він чоловік хворий.

— Іди спати. Не твоє діло.

Голос у чоловіка був сердитий. Олена не стала перечити і нечутно, як тінь, зникла за дверима.

Х

Весною в селі встають рано. Ще темрява затоплює хати, ще в світанковому повітрі ніщо ні шерхне, ще зорі поморгують у блідніючому небі і брати-ковалі похапцем клепають молотами чересло місяця, а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці і розвішують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув відром об. цямрину, заскрипів журавлем, і полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неї гарячими зі сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забиває спрагу після душної ночі в хліві, п’є не нап’ється. Ось лагідно обізвався до неї господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобітьми від хліва до хати. Прогуркотіла підвода по шляху — то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у теплий морок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі, згасли; пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням у світанковій тиші. Раптом десь за Ташанню, на Залужжі, ледве чутно, так ніби з пухової постелі, долинуло оте хвилююче серце хлібороба півняче “ку-ку-рі-ку-у-у!”, і над Троянівкою спочатку в однім дворі, потім у другому, потім у третьому, потім у всьому селі відгукнулися горласті півні.

Павло Гречаний, що сторожував біля лавки і мав чи не найбільшу можливість милуватися півнячими ораторіями, присягався, що начинайлом був не троянівський півень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрім два тижні не здоровкався а Павлом, бо всьому ж селу вже давно відомо, що саме його, Охрімів, півень заспівує першим, а не якийсь там залужанський. Той півень, якого він виміняв у циган за п’ятеро носилок сіна. Говорив тоді циган з “Птиця романська, не бусурманська, співа, як у золоту дудку грає. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловіче добрий, жаліти не будеш”. І Охрім узяв. А тепер отакий наклеп терпіти? Та не допустить він цього ніколи!

Сперечатися не будемо, хто ж його знає, може, то й Охрімів півень розбудив своїм криком село. Як би там не було, а воно прокинулося і загомоніло.

В сім’ї Гамаліїв першою прокинулася Олена. Засвітивши каганець, поставила на припічок і заходилася’ вигрібати з печі хмиз, що вже підсох за ніч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже чулося хрипке покашлювання Оксена і веселий ві сну голос Дороша. Коли Олена подала снідати і запитала його, як спалося, Дорош, посміхаючись, сказав, що спалося добре і що він навіть бачив сон; йому снилося, ніби він ходив по троянівському лугові (тут Дорош знову посміхнувся) і що це дуже цікаво, коли сниться те, чого ніколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що він ніби означає нове, щасливе життя на новому місці. Дорош погодився, що справді він починає нове життя, а от чи воно буде щасливе, покаже майбутнє, і що в сни він не вірить.

— То тільки ви, сороки, як збіжитеся, то зараз не про діло, а про сни торочите, — зауважив Оксен, і в його словах відчувалася поблажливість люблячого чоловіка до слабостей і примх своєї жінки. Дорош помітив цей тон і сказав, що жінки не були б жінками, коли б у них не було своїх, чисто жіночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потім на Оксена і в душі зраділа, що вони вже помирилися, і подумала, що чоловіки цим кращі за жінок, — вони хоч і сваряться, так за діло, і не вміють хмуритися один на одного цілими місяцями, як жінки. “Слава ж тобі, господи, що все добре”, — подумала вона, усміхаючись, і пішла в хатину, і там пригадала, як минулого року вона не здоровкалася і обходила Ганну Тетерівну аж два місяці за те, що та ніби хизувалася серед жінок городньої бригади своїми чарами і нахвалялася, що як захоче, так напустить їх навіть на Оксена і поробить таке, що він сам прийде до неї спати в комору. Як жінка і мати двох дітей, Олена не могла залишатися спокійною та байдужою, в ній заговорили гордість і честь, і вона цілий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном і нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Після довгих роздумів вона вирішила слідкувати й за Оксеном, щоб знати, де він ходить, що робить, з ким зустрічається. Але як тільки в її уяві малювалася картина, що ось вона, Олена, вночі крок за кроком крадеться за своїм чоловіком і ховає своє обличчя від зустрічних людей, то гарячий сором заливав її з ніг до голови.

“Якщо я йому не люба і якщо він людина чесна (в його чесності та порядності вона ні на крихту не сумнівалася, бо за все життя Оксен ні образив, ні обдурив її, то він мені сам скаже про це, і ми тоді вирішимо, як бути; а бігати за ним, вислідковувати його я не буду”. І вона справді жодного разу не насмілювалася приглядати за ним, а просто мовчала, хмурніла і гнівалася, що чоловік не хоче помічати, як вона мучиться, що робиться в неї на душі. Потім він, помітивши, що з нею щось робиться недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така похмура, хвора чи, може, її хто образив. Олені зробилося ще більш досадно і гірко від того, що чоловік почав її про все розпитувати. Вона вважала, що він її мучить, що він не любить її і ніколи не любив, бо якби любив, то кинувся б раніше, а то мовчав, а тепер випитує. І вона не відповідала і виставила проти нього глуху злість, бо їй здавалося, що Оксен питає і проявляє деяку стурбованість для годиться, щоб лише показати, який він добрий, а сам таки має полюбовницю. Але один раз під час таких розпитів вона, вимучена мовчанням і внутрішньою боротьбою, відчула, що глуха стіна злості повалилася, її охопило почуття безпорадності, потреба захисту. Вона не витримала, розплакалася і розказала ‘все, що думала і знала. Оксен нічого не сказав, а на другий день так висміяв Ганну при всіх людях, що та не знала, що робити і куди подітися. Стояла, опустивши голову, та викручувала п’ятою дучку в землі. Олена зробилася до чоловіка ще лагіднішою, ще слухнянішою, багато в чому потурала і майже обожнювала його.

Пораючись по хаті, Олена частенько позирала, чи не прокинулися діти. Але вони ще спали. Тільки Оксен із гостем, чути було, вже збиралися виходити з хати. Як тільки вони вийшли, Оксен, на ходу застібаючи піджак, сказав, що сьогодні хоче скликати правління, щоб обговорити питання про хід сівби, і сказав це для того, щоб послухати думку Дороша. Але той загорнувся у військовий плащик і перехнябив плечі:

— Дивись — як знаєш. Тобі видніше. Я тут чоловік новий, — і попрямував до корівника.

Він ішов тихо, іноді зупиняючись і вдихаючи свіже весняне повітря. Почував себе збудженим і трохи схвильованим від того, що перед ним розкривається нове життя, що немає вже військової служби, якої він ніколи не любив і яка ніколи не була йому до серця, немає госпіталю з його нудотливим смородом камфори і ефіру, немає набридливого шльопання капцями по коридорах, де прогулюються поранені, немає щоденного причепливого Опікування лікарів і їх вічних запитань про те, що він їв, як їв, як спав, чи припинився в голові шум, чи в ще й досі, — а натомість навколо весняний шум, здорові, сильні люди, свіже повітря, хвилюючий запах политої дощем землі і освіженого весняною зливою степу, Є той рух, та метушня щоденного, повноцінного, трудового життя, яка завжди веселила його, надавала йому сили і бадьорості. Дорош знав, що працювати фізично йому буде тяжко, бо здоров’я його ще слабе, та непевність відступила перед чарами весни, що дедалі більше заполонювали його, будили в душі тиху любов до природи, за якою він знудьгувався і яку сприйняв тепер з хворобливою вразливістю, так що йому лоскотало в горлі і пощипувало очі.

А навколо була така дивна первозданна тиша, такий спокій, така ніжна м’якість звуків, що, підійшовши до корівника, він зупинився, щоб іще трішечки помилуватися Беєвою горою, яка туманіла у світанковім присмерку, зеленими приташанськими левадами, які диміли туманом, першими липкими листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з теплої землі. Він стояв під деревом у тіні, так що його ніхто не міг помітити, і бачив, як мимо пройшла жінка з оберемком соломи, і чув, як його обвіяло холоднуватим пахучим душком тієї соломи. Потім відхилив двері. Задуха коров’ячого стійла війнула йому в лице. В корівнику було напівтемне. Ліхтар “летюча миша” висів на стовпі посеред приміщення і тихо погойдувався: оранжеве кружальце світла шарахкалося по долівці, кидаючи на неї довжелезну тінь від стовпа. Дорош ступив кілька кроків і почув під ногами смердюче чавкання гною.

— Є тут хто-небудь? — скрикнув він глухо. Ніхто не відзивався. Щось громіздке, як гора, з тяжким сапанням стало підійматися поперед нього. Дорош злякано відступився назад, а потім догадався, що це корова, якої він не запримітив у темряві і ледве не наступив їй на хвіст. В цей час щось зашелестіло в далекому кутку стайні, і лінивий заспаний голос прилинув, як із підземелля:

— То ти, Одарко? Дорош, не відповідаючи, пішов на той голос і скоро розгледів людську постать, що зі словами: “Приймись, щоб тобі була здохла до вечора!” — стала пробиратися поміж коровами до виходу.

— Хто там? Підходь сюди, бо нічого не видно, — покликала постать.

Дорош підійшов ближче і побачив зодягнутого в довгу лахманину чоловіка з вилами в руках. Забачивши Дороша, чоловік безцеремонне поліз його оглядати, так близько нахиливши своє лице, що на Дороша гостро війнуло махоркою і тим своєрідним запахом, який мають усі люди, що пораються біля худоби.

— Щось не пізнаю, — задумано проговорив коро-вар. — Ви часом не по м’ясопоставках? Якщо так, то, коли ваша ласка, відпустіть тютюну на цигарочку. Цілу ніч біля товаряки кручусь не куривши.

І він наставив глибоку і чорну, мов корито, пригорщу і від радості, що зараз закурить, враз пожвавішав: притупував чобітьми, приахкував, прицмокував і навіть пересмикував плечима.

— Я не курю, — винувато відповів Дорош. Чоловік відразу зів’яв і знову непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.

— Тоді хто ти такий і чого сюди прийшов?

— Ферму приймати. Працювати тут буду. Чоловік роззявив від подиву рота і стояв так кілька секунд, потім прислонився до стояка, почухав спину, блаженно закректав і, поправивши на голові шапку, сказав Дорошеві.

— Ось воно якечки. Тоді йди за мною. Він провів Дороша в куток і показав на ясла, що чорніли в темряві, як рівчак.

— Оце я тут сплю. Умгу… Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це діло. Дуже трудне. —Бо-ж-же ж мій, як зустріну якого нового чоловіка, так говорив би день і ніч, і кінця б тому не було!

— Як вас звати?

— По-селянському, значить, Кузь, а по святцях — Кузьма.

— На фермі що робите?

— Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий. Щоб мені грім шапку пробив, коли я поліз на отаке горе та на отаку біду! Караюся, як той колодник, кінця-краю не видно. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступав? Бо оце ж я і есть завфермою, — скінчив нарешті Кузь.

— А-а, знаю, знаю! — засміявся Дорош. — Голова мені про вас розповідав.

— Лаяв?

— Ні, говорив тільки, що корови по шиї в грязюці стоять.

— І я таке кажу. А ти поспитай йогої Думаєш, я сидів склавши руки? У мене ось долоні, як кінські копита. Д від чого? Від вил. Кузь, матері їх у печінку, за всіх наробився! Дали мені в підмогу двох доярок та ко-роваря Митька. То доярки ще нічого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить. Жалівся Оксенові — не допомагає. Все тільки обіцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як і раніше, з начесаним чубом, ні за холодну воду не береться. Та це ще півбіди. Главное — корма ріжуть. Так, чоловіче добрий, ріжуть, що ні зітхнеш, ні охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрівся, весною відкрили, то з нього так пара і валнула. Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тільки шестеро здохло, так і то ж утрата. А й те візьміть у рахунок, яка зима була скажена. Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобців же пір’я гріє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, — погибель, та й годі, при морозах. Тут ось поверх кожуха сіряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами — біда. Велика біда. Правда, в по-сліднє время жом виручав. Ми його з Чупахівського заводу приставляли. Благодать. І бики його їдять, і корови, з половою змішуємо і даємо, першим сортом іде…

— А куди ж ваше сіно поділося?

— А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потім як вітром розвіяло. Зосталися самі з’їдини, коней тепер ними підгодовують, бо посівна ж.

— А ви його не розікрали?

— Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи іміються.

Кузько, незважаючи на те що по натурі був чоловік запальний, говорив тепер поволі, мляво. Дорош все частіше посмикував шиєю, мовчав.

— А ти, мабуть, багато світу об’їхав? Ге ж? — перейшов Кузько на свою любиму тему. — Подумай тільки — весь Радянський Союз поїздом об’їхати, і то скільки побачиш, а коли б на кожній станції став та поволеньки на все роздивився б. І-і, не говори, не говори! Якби в мене було карбованців п’ятсот лишніх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.

— У вас у корівнику є вила? — перебив його Дорош.

— Отам десь стоять у кутку. Да-а-а… Ходив би і роздивлявся, як світ построений. Скільки людей побачив би, скільки б розговорів од розумних людей почув.

Дорош приніс вила, став копирсатися ними у твердому настилі гною.

— А ви часом не були на станції Роздольна?

— Ні, не був.

— Жаль. Там мій син працює. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получає хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, приміром, на волах їздять, а в них на верблюдах, і що є верблюди з одним горбом, а є з двома. Рахубиста товаряка, — засміявся Кузь. — Їсть і п’є раз на місяць. Отаку б, їдять його мухи, до нас у артіль! Ми її за всю осінь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…

Не встиг Кузь закінчити, як Дорош вискочив із гнояки, ніби вирваний вихором, губи його гнулися, як кора на вогні.

— Ти що муру заливаєш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!

Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там, сопучи з перестраху, потім вийшов з вилами в руках і мовчки заходився вичищати. “Мале, в очках, а отаке кляте, — витираючи з лоба холодний піт, розмірковував він. — Трохи вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися!..” Хвилинами Кузь зупинявся і роздумував про те, що самий найученіший чоловік на землі не може розгадати, що за дивне створіння людина. “Тільки-но говорив любо та мило і враз кинувся, як із ланцюга. Дивний світ, химерний світ, і люди на ньому чудернацькі!” — філософствував біля гною Кузь.

Надворі розвиднілося. Кузь погасив ліхтар і повісив його знову на стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину, пошепталися і, розібравши дійниці, стали доїти корів. У відкриті двері лилося матове світло, парував розворушений гній, і димок від нього густими валами відносило надвір, де вже чувся гомін і людські голоси. Заскрипіла гарба, і круторогі воли, помахуючи муругими головами, протюпали мимо корівника. За гарбою, цьвохкаючи батіжком, пробіг хлопчик років дванадцяти в довгому батьківському піджачку і закричав тоненьким радісним голосом:

— Дядьку Андрію! Красолька лошачка привела!

— Невже?

— Їй-богу. Такий кумедний. Я підійшов його погладити, а він труситься-труситься. Чого він так труситься?

— Бо ще малий, а от виросте великий, він тобі зуба виб’є…

Після гарби проїхала підвода, запряжена парою худих і змучених кляч. На возі сиділи дядько в шапці і широкоплечий парубійко-погонич, в задку воза лежали, виблискуючи на сонці лемешами, плуги. Потім почулося якесь гупотіння по землі, видно, що бігло по ній щось важке і сильне. Воно зупинилося за стіною корівника, тяжко і сердито дмухало, обнюхуючи стіну. Хтось тривожно крикнув: “Переймай!” — і кілька чоловік протупотіло мимо корівника. За стіною знову тяжко сапонуло кілька раз, і в отворі дверей появилася бугаяча морда.

— Закривай двері, коров подушить, сатана, — злякано закричав Кузь. Сяк-так закрили двері і через другі, протилежні, вискочили на двір, де вже метушилися з дрючками люди, ганяючись за бугаєм.

— Направляй сюди, — відважно кричав Охрім, розмахуючи віжками. — Я його, кажись, удержу.

— Штани свої краще держи! Силач який знашовся.

— Нуздай його! Нуздай!

— Підходь, підходь…

— За губу хватай, за кільце! Відразу посмирнішає.

— Ухвати себе за ріпицю…

Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, в важких зморшках шию, не звертаючи уваги на людей, що обступили його зі всіх боків. Він грався з ними і дражнив їх. Розігнавшись, мчав двором, як вітер, як злий дух, і раптом, налетівши на людську стіну, зупинявся, ніби вростав у землю.

Червоними осатанілими очима тупо дивився на своїх приборкувачів і стояв непорушне, як статуя, навіть дозволяв наблизитися до себе на таку віддаль, що його вже можна було схопити за дерев’яний держак, з’єднаний з кільцем, яке було заправлено йому в ніздрю. Але як тільки до нього хто наближався і простягав руку, щоб уже вхопитд за держак, він різко відскакував убік і, задравши хвоста, біг далі, кидаючи ратицями землю на приголомшених і безпорадних людей. Відбігши, знову зупинявся, обнюхував під собою грунт і, задравши вгору голову та закопиливши губу, ревів з такою силою, ніби в його грудях був захований паровоз.

Метушня у дворі все посилювалася, і чим більше було цієї метушні, тим більше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спіймати бугая, і, як водиться, ті, що радили, самі боялися його ловити, а тільки надіялися на других.

Враз усі заніміли і заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого досі не помічали, старечим скоком вибіг на середину двору (біг він згорбившись, по-ведмежому, вбравши голову у плечі), на якусь секунду зупинився, потім простягнув обидві руки вперед і пішов назустріч бугаєві, що стояв на місці, сторожко слідкуючи за кожним рухом чоловіка, що наближався.

Між людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко і гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми легенями-міхами і як скрадливо, з перервами, дихає людина.

Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але він вичікував і підпускав все ближче. Мускули його напружилися і застигли непорушне, виразно вимальовуючись під шкірою, в постаті голови, застиглості тіла, в готовності зробити стрибок, в настороженості відчувалося, що пройде одна невловима мить і він зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла війнуло, як вітром, але держака він не випустив, а сильно вивернув його ліворуч і так скрутив бугаєві губу, що той заревів від болю і куці залізні роги його загрозливо блиснули.

— Пускай!

— Уб’є!

Але Павло нікого не слухав, а крутив за держак, і бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кілька таких кругів, він цілковито присмирнів, і Павло спокійно відвів його до волярні.

— Що за чоловік? — запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.

— Наш, троянівський, — пояснив Кузь.

— Ну й сила ж у нього?..

— Еге, сила в нього є. Бог, він так і робить: силу дасть, а розум відбере.

— Зате в тебе його до бісового батька і весь на язиці, — сердито сказав якийсь чоловік і пішов двором.

Дорош і Кузь також повернулися до корівника і анову взялися вичищати гній. Надворі метушня припинилася, всі розійшлися, тільки чути було, як голосно сперечалися волярі.

— Це ти випустив бугая, Хомо?

— Ти що? Здурів? Мене тоді й близько не було, як він вирвався.

“Шукай тепер винного”, — усміхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами гній. До корівника зайшов Павло. Сорочка з штанів висмикана, руда шапка — на нотилиці, до босих ніг прибичовано мотуззям старі калоші. Якийсь час він мовчки розглядав корівник з таким виглядом, ніби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потім сказав:

— Гр-ас-ти! — що означало: здрастуйте. Зняв з пліч вила і приступив до праці: так налягав на них, що вони заганялися в гній по самий держак. Скоро він навернув поперед себе таку гору гною, що загородив двері. Дорош швидко втомлювався і часто зупинявся, щоб витерти на шиї і на лобі піт, який зрошував його так щедро, що гімнастьорка і сорочка змокріли на спині і попід пахвами, і в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як він легко, ніби бавлячись, виконує таку важку роботу. Близкість цієї сили ніби вдихала здоров’я і в самого Дороша, і він знову починав працювати з почуттям легкості і впевненості в рухах, хоч насправді руки його слабіли і тремтіли від тягаря, що лежав на вилах.

Опівдні в артільний двір з’явився Гнат. Ішов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горів на сонці.

— Чого це ти не на жеребці, а на піхоту? — насмішкувато запитав його Оксен.

— Кузьма кувати повів. — Гнат помовчав, пощулив очі, посвистів крізь зуби, кілька раз пройшовся по кабінету, нарешті спитав: — Оксене, ти, знаєш-поні-маєш, мені скажи: на якому основанії ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаєш? Тобі відомо, хто він такий?

— Відомо. А як тобі ні, то піди до корівника і розпитайся. Він тобі сам розкаже.

— Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з біографією як? Може, він із репресованих? Ну, нічого. Я його зараз перевірю, що воно за птиця. Так, говориш, він в корівнику? Гм. Хорошо. Я зараз із ним побалакаю.

І Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пішов до корівника.

Дорош саме накидав на воза гній і стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчі проступила поштивість, Дорош відразу зрозумів, що появився сторонній і, напевно, із сільського або і районного керівництва. Дорош озирнувся і, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревізуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це і є голова сільради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районі.

— Хто тут Дорош? — суворо запитав Гнат голосом слідчого і зупинив погляд на Дорошеві, добре знаючи, що це ж і є той, кого йому треба.

— Я, — відповів Дорош і сперся на вила.

— Пред’явіть документи.

— А ти хто такий? — прикидаючись незнайком, запитав Дорош.

— Прошу не тикать. Я — голова сільради.

— Ну то й що?

— Сказано — документи давай, а не розбалакуй! — Гнат підозріло глянув на Дорошеві окуляри, обміряв його очима з ніг до голови. — Хто тебе знає, що ти за людина,

Дорош, усміхаючись, глянув на Гната; але очі його під окулярами зробилися холодними і пронизливими.

— Ну, от що, голово, якщо ти цікавишся моєю особою, то поїдь у район. Там тобі все про мене розкажуть. А документів я тобі не покажу — ти не міліція.

— Так ти хочеш, щоб я її зараз же викликав? — почервонів на обличчі Гнат і вже сікався до сварки, але Дорош обрізав його однією фразою.

— Куди? — крикнув він на Гната, який ступив був уперед. — Не йдіть, товаришу голова, хромові чобітки в гній замажете.

Гнат, приголомшений окриком, опішив і відступив назад, але потім зрозумів, що ця людина ніскільки не боїться його та ще й насміхається. “Хто його знає, що воно за птиця”, — подумав Гнат опасливо.’ А Павло, ляпаючи себе долонями по колінах, закричав, захлинаючись від сміху:

— А що, Гнате, получив гривеник здачі?

Гнат, насупившись, мовчки вийшов із корівника.

XI

Оксен проводив засідання правління по-своєму. Він не обмежувався одними лише членами правління, а радо приймав усіх, хто бажав бути присутнім, так що на засіданні були і волярі, і пташниці, і конюхи, і бригадири, і просто рядові члени колгоспу. Часто навіть з хуторів люди заходили й собі послухати, про що воно говоритиметься, а разом з тим перекурити і відпочити з дороги. Всідалися вони поближче до дверей, розмотували довгі, як торби, кисети і мовчки диміли страшним самосадом, іноді й собі вставляючи слово, особливо тоді, коли зачіпалися хутірські інтереси. Якщо ж їх ніхто не зачіпав, то вони сиділи мовчки, а як мовчанка набридала, то починали перешіптуватися поміж собою про різні господарські речі на зразок того, що “оце носив продавати порося, та не продав, бо мало давано” (порося при цих словах тихо порохкувало в мішку, що лежав тут же таки, в куточку), або віщували погоду, що от, мовляв, канальський півень так і стримить на тину, та так співа, що не на дощ, а, видать, на сушу.

Таке засідання було й цього разу, і коли Дорош зайшов у контору і побачив так багато людей, то він здивувався, не розуміючи, що тут відбувається: засідання правління чи загальні збори. Він сів у кутку на лаві і пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помітили його, показували на нього іншим і стиха перешіптувалися поміж собою. Увага до нього була настільки велика, що Дорош почував себе дуже незручно і ще нижче схиляв голову, і навіть Оксен, який саме говорив, зупинився і, щоб встановити порядок та задовольнити цікавість громади, сказав уголос, що це новий працівник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всі люди, повернули до нього обличчя, і Дорош ще більше зніяковів і відчув, що червоніє.

Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не ділові збори, а посиденьки. Протоколу ніхто не писав, промовці перебивали один одного і здіймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим більше розібрати, хто і що говорить.

Цього разу обговорювали хід посівних робіт. Бригадири все звалювали на МТС і запевняли, що якби не вона, то весняна сівба була б уже давно закінчена. Бригадир же тракторної бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мідний дзвін:

— Брехня! Трактори весняної оранки не затягували. Ви самі її затягли.

— А хто на Радьківщині поле зіпсував, огріх на огріхові? Не твоя бригада? — світив очима з кутка Охрілі.

— Вірно! Крий його!

— Дайте Охрімові висказатися. Він розкаже, як у Власівку на храм їздив.

— А ти чого зубами торгуєш? Тут про діло балакають!

— Хлопці, не кричіть, — покрив усі голоси Оксен. — Весна цього року випала рання, якби все робилося так,’ як кажеться, то давно б сівбу закінчили. А то кожен перекручує, і виходить таке, що й ладу не даси. — Оксен нахмурився: — Тут, товариші, не до сміху, а до плачу діло доходить. Сказано було всім бригадирам, що хто не буде дотримуватися правил агрономії і не виконуватиме сівозмін, будемо карати якнайсуворіше. Думаєш, допомогло? Аякже! Знову на житнищі жито посіяли. Що там уродить?

— Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.

— Сам ти вещество!

— Ну, досить. Зчепилися.

— Тепер друге питання: буряк. Та не так він, як довгоносик. Не встигнеш оком моргнуть, як його стільки нашевкаеться, що “рятуйте” кричатимеш. Отже, з завтрашнього дня почистити торішні канавки і бути готовими до зустрічі з цим лютим ворогом наших полів.

— Кажуть, цього літа його не буде: за море помандрував…

— Тепер відносно реманенту. Василь Кир тут? Закіптюжена вугільною пилюкою рука піднялася над головами людей, твердий бас відповів:

— Тут.

— Дивися, щоб розпашники і всякий інвентар були справні.

— За реманентом діло не стане, тільки вугілля ма-лувато. Смолою заліза не нагрієш.

— Дерев’яного напаліть. Хто вам не дає?

— З нашим завгоспом напалиш. Він краще свої штани на горно кине, чим видасть з артільного двору хоч одну деревину.

— Бо й правда! — викрикнув Григір Тетеря. — Не для того ми за тим деревом їздили за тридев’ять земель, щоб тратить та марнувати його по-дурному. Воно на стройку піде.

— Із-за твоєї скнарості ми не будемо зривати ремонт інвентаря, — пригрозив Оксен.

— Тоді беріть! Паліть! Розоряйте! Пропало дерево!

— А може, в Охтирку або в Харків проскочити, справжнього дістати? — мріяв уголос Кир.

— Де ти його дістанеш? По організаціях не дають, а в спекулянтів за гроші не дістанеш, їм аби сала або масла, а ми й самі не дурні — польові роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.

— Еге, після змащеної галушки і плуг легший, — приліпив і своє Охрім.

— Ну, про галушки потім, а тепер про роботу. Завтра сіємо на Зеленому клину. Посівматеріалу я дістав. Роботу починайте рано… А тепер слово має товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партійної групи, і буде він робити на фермі.

Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився, поправив гімнастьорку.

— Товариші, — почав він, і видно було, що йому важко говорити. — Ферми наші треба переобладнувати, інакше корови потопляться в багнюці. Я ще не дуже роздивився, але мені ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в приміщеннях було холодно і молодняк випоювався водою, а не молоком… Товариш Гамалія хвастається, що в нього ферма не з гірших, та це не втіха. Одним словом, я прошу, щоб зараз же, із весни, розпочиналося будівництво нового корівника. Догляд за коровами і заготування кормів ми, працівники ферми, беремо на себе. Прошу зрозуміти ще одне, що ферма — це наш доход, а ті, які думають, що вона приносить користь лише державі, дуже помиляються. Постанову ЦК всі читали і розуміють, що здамо зверх плану молоко, шерсть — нам доплатиться окремо.

Дорош сів на своє місце. Руки його спітніли, і він витирав їх об старенькі галіфе, раз по раз поправ-ляючи окуляри. Оксен встав із-за стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум’янець.

— Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сиділи склавши руки, а це ж не так. Зрушення все ж таки є. Ферма мала дев’ять корів, а тепер дванадцять.

— Які ж зрушення, — сердито перебив його До-рощ, — коли ви за десять років існування маєте всього десять хвостів?

— А ти мене не вчи! — раптом скипів Оксен. — Ти ще мамину цицю смоктав, коли я ферму організовував.

— Це до діла не відноситься, — спокійно одвів від себе удар Дорош. — Прошу прийняти конкретне рішення по моїй пропозиції.

Дорош підвівся і, зодягши військового кашкета, пішов до виходу. Кузь обвів збори зачарованим поглядом і сів на Дорошеве місце, сказавши:

— Хоч посиджу на тому місці, де розумний чоловік сидів. Може, й сам порозумнішаю.

— Е, Кузько, не через те місце розум входить, — зареготав Кир.

Після засідання правління Дорош прийшов на квартиру, зібрав свої речі і, зніяковіло поморщившись, сказав здивованій Олені:

— З вашим господарем ми в одній хаті не вживемося, так що піду я собі.

Влаштувався Дорош на квартиру до Сергія Золота-ренка та його німої сестри Саньки.

ХІІ

Через два дні після невдалого сватання з Тимком сталася пригода, яка трохи не коштувала’ йому життя. Поплив він за Ташань нарубати дуг для носилок, поскладав їх у човен і вирушив назад до троянівського берега. Весняні води ще не зійшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж до данелевських горбів. Зелена трава ворушилася у воді, а голубе небо нерухомо лежало в ній, і коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя, то здається, що голубий світ перевернувся згори вниз і стелеться під твоїм човном, ще гарніший, ще чарівніший, чим є насправді.

Тимкові можна було перетнути річку нижче крученої ковбані і випливти на свій город, але вода була така манлива, тиха і голуба, береги такі зелені і пахучі, повітря таке прозоре і свіже, що він пустив човен за течією і сидів, замріявшись, не відриваючи очей від ши-роководдя, милуючись ним і відчуваючи в серці тихий сум і розпуку. “Так, — думав Тимко, посмоктуючи самокрутку і пускаючи мимо плечей густий димок. — Жить на світі також не солодко, все на щастя надієшся, а недоля по серцю б’є. Думав я — зійдемось із Орисею, зів’єм своє гніздо, а виходить як у тій пісні: “Ой ти, дівчино, моє ти зерня, дорога наша — колюче терня…” Тимко зітхнув і знову замріяно але без особливої радості дивився на розкоші весни і вічну красу природи, щулив від сонця знудьговані, з гарячим поблиском, чорні, дикуваті, обпалені душевним полум’ям молодечої жаги до життя, очі.

Там, де Ташань робить круте коліно, напроти садиби, — вир. Рибалки об’їжджають його, бо він перекидає човни, троянчани не купаються навіть поблизу нього і всіляко обходять прокляте місце, про яке, відколи існує Троянівка, розповідаються легенди, одна страшніша за іншу. Говорять, що колись утопився у тому вирі якийсь п’яничка чоботар, і люди присягаються, що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у воді, бо вони були пошиті з краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й крутить за гріхи новопреставленого раба божого. Говорили також, що ніби якийсь парубок із-за ревнощів утопив там свою кохану і баби ще й зараз чують, як в ніч на Івана Купала, особливо перед світанком, вона рве на собі коси і стогне, присягаючись, що ні в чому не винна; що ніби два розбійники, пограбувавши пана Горонецького, ішли зимою через лід та й заходилися ділити награбоване золото. Золото поділили, а краденої сивої шапки не могли, стали за неї битися і провалилися у той вир. І ото зимою, якраз на водохреща, коли лунко, як постріли, тріщить від морозу лід, старі люди кажуть, що то розбійники ділять шапку і стугонять головами об кригу, через те вона і тріщить.

Багато страшних легенд складено про той вир, і Тимко хоч і не вірив у них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне місце. Але зараз якось зовсім забув про нього і опам’ятався лише тоді, коли човен рвонуло вбік, він перевернувся і холодна вода стьобонула Тимка по самі ніздрі, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в’юнилася під ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрібся руками й ногами, але одежа на ньому намокла і в’язала кожен рух, човен віднесло течією, так що Тимко вже’не мав ніякої надії врятуватися на ньому і, напружуючи всі свої сили, з жахом відчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега. Подолати швидку течію влітку голому чоловікові й то тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, і хто його знає, чим би все закінчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човні, що для забави ганяв остами щук на мілководді. Він і врятував Тимка, забравши на своє суденце. Коли Тимко, мокрий, посинілий, ляскаючи зубами, виліз на берег, Джмелик повеселів очима:

— А ти, видать, хлопець кріпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий би на твоєму місці горланив так, що й по хуторах чути було б.

Тимко мовчки зняв із себе сорочку, викрутив її і, вже не надягаючи на себе, хльопаючи холошами, побіг задвір’ями додому. Мати, побачивши сина, переполошилася, затопила піч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на перцеві пляшку самогону і дві доби відлежувався на печі. Після цього ще кілька днів не виходив на роботу в артіль, а бродив по двору з обмотаною рушником шиєю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-під корови, хотів ще й льох поправити, та мати не дала, — коли б не простудився. Всі Тимкові товариші були на роботі, так що до нього ніхто не приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сідав на лаві біля дверей і так димів цигаркою, що не видно було ні вікон, ні дверей. На третій день своїх відвідин, коли Тимкові зовсім покращало, Павло порадив, як лічитися від простуди.

— Пареними кінськими кізяками обкладайся. У нас у Заброді всі так лічилися.

На п’ятий день заявився Марко. Прибіг, як завжди, веселий і рудий. Тимко якраз готував корові мішанку. В хліві пахло житньою соломою, кізячками і коров’ячою шерстю.

— Щастить тобі, як утопленику, — засміявся він. — Орися кличе.

Тимко перестав ворушити вилами.

— Де вона?

Але Марко, замість того щоб відповісти, став детально розповідати, як все це сталося:

— Прибігає, значить, до мене Ганнуся і каже: “Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити”. Ну, я картуз на голову…

— Де вона? — уже крикнув Тимко.

— В шелюгах.

— Наклади за мене корові і будь тут, доки я повернуся.

Накинувши на плечі кожушок, Тимко прослизнув через хворостяні ворітця, що вели до яру. Крутою стежкою поміж могутніх осокорів, що виблискували вгорі ніжним листом, спустився до потоку, крадькома пішов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тільки вдалині, на гирлищі, де вичовганий сонцем до сяйва потік, рябіючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дітвора злодійкувато тягла з пристані Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лівому боці яруги, на відлозі, — сліпучо-біла товчениця пісків, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацує очима шелюги.

— Орисю!..

Тиша. Зелене хитиво шелюгів, вибілений сонцем пісок, на ньому свіжі сліди дівочих каблучків, запетльовані, неспокійні, як у нюшкуючої лисички. Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнута чорною шаллю, лице бліде. На шелест його кроків рвучко обертає голову, очі сухі, пекучі.

—— Ти давно тут? — питає Тимко, сідаючи поруч.

— Заждалась уже…

Від шалі на бліде лице лягає чорна тінь, губи кривляться в скорботі, довгими пальцями неспокійно перебирає китички на платкові.

— Чого кликала?

Орися гнівними рухами оголює ногу вище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п’явки батожиних ударів.

— Тимоньку, милий, що мені робити? У вир кинусь! Жмакає в руці кінчик шалі і раптом, закрившись нею по самі очі, тремтить плечима, жалісно зігнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зітхає:

— Потерпи трішки…

Орися схоплюється, як чайка від пострілу, страшна блідість криє обличчя.

— Я не милостині просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти… Чом тебе у тому вирі не закрутило навіки, будь ти проклятий!

Голос її дивно заглух, і вона, зірвавши з голови шаль, швидко пішла в шелюги. Висохлий на сонці пісок зараз же засував її сліди.

Тимко не побіг за нею. Він сидів на піску, широко розставивши ноги і впершись долонями в коліна і, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дівоче серце, не звели з розуму дівочі коси. Тільки чому ж так покарьожились його плечі, чого вони так враз по-старечому погорба-тішали, чого так зів’яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? Довго сидів він нерухомо серед піщаної пустелі, під синім небом, на теплій від сонця землі, на якій, одначе, не так-от легко жити людині. “Що ж, — думав він, дивлячись на розметані вітром білі хмари на обрії, — був би у мене рідний батько, може, і благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде. Нічого, потерпи, але за твої синяки віділлється комусь солоненькими сльозами”.

Вже аж підвечір, коли яруга крилася сутінками, покинув Тимко шелюги.

ХІІІ

За зиму прання поназбиралося чимало, і Орися з матір’ю золили його в жлукті цілий ранок. Погода стояла тепла і сонячна, так що шибки на вікнах аж миготіли, горобці кублилися в стрісі і так цвірінчали, що аж виляски ходили по двору. Орися розпашіла від роботи, в щоки пломінь б’є, локони білого волосся поприлипали до висків. Мати носить воду, а Орися віджимає, коралове намисто з побрязкуванням плигає на грудях.

— Кінчай, дочко, віджимати та йди полоскати на вир. Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора й висохне.

Орися склала білизну на возика і рушила до Таша-ні. “О господи, господи, — зітхнула мати, дивлячись їй услід. — Зовсім змарніла дівчина за тим гайдамакою. Одна тінь залишилася. Е, пішли тепер діти, та тільки не такі, як раніше, що батька та матір слухали, а інші, розумні та дрюковані, що рідних і вухом не ведуть, бокаса від них ходять. Раніше, бувало, назнає парубок дівчину, то зараз же й скаже батькові та матері, а ті підуть на розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи на здоров’я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очі та: “Оце мамо, мій чоловік”. Хоч плач, хоч скач. Усе тобі весілля. Усі й розглядини. А хто він? Що він? Якого батька син? Який по роботі? Який з нього господар? Що воно для життя за чоловік буде? Того не питай. Ох-хо-хо! Ні, таки другий тепер вік, та й годі. Ми по одних стежках ходили, а діти наші ходять по інших. Так воно, мабуть, долею призначено. Тільки хто ж для своєї дитини лиха бажає? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб і чоловік у неї був при здоров’ї і щоб не п’яниця, щоб дочку любив, умів хліб заробляти та, чого вже там критися, щоб і нас, старих, не зобижав на старість”.

Так роздумувала Одарка, сидячи на ослінчику біля хати, а Орися між тим пхала поперед себе візочок до берегів Ташані. Стежка вела горбом, пісками, а Орисю тягло до яру, і вона повернула туди тільки того, щоб проїхати мимо садиби Вихорів. З горба їй видно все подвір’я, як на долоні: хату, хлів, пасіку, та Орисі того не потрібно, вона вперто шастає очима по всіх закутках, але того, кого воліють її очі, кого бажає розтривожене серце, немає — один Йонька сидить навколішки перед дривітнею в облізлій шапці та латаному піджаку, січе хмиз сокирою. Враз серце Орисі зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розіп’яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, і пригадує, що то вона ту сорочку вишивала крадькома від матері, від подруг, від усіх людей на світі, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, і як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до крові пучки, та не чула болю. “Ет, що тепер згадувати. Торішнього снігу не вернеш”. І вона навмисне усміхнулася, щоб відігнати сумні думки, але усмішка вийшла змученою, жалюгідною, і щось стисло їй горло, заслало очі, і вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарівний світ з голубим небом весни і неосяжністю далеких просторів, серед яких волею молодості Орися повинна була летіти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу і був звичайним, непомітним, буденним, чорним і осоружним Для неї. В тихій замрії, убита своїм горем, приїхала до річки. В Ташані вода як синькою розведена, і сині хмари киплять у ній, миються гнівною хвилею, яку безупинно гонить свіжий вітер-весняк. Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни. За Ташанню діброви стоять у весняних розливах, а від чорного дуб’я і тінь у воді чорна, і сама вода чорна, і брижі там ходять від вітру дрібненькі, але вороні, роздратовані, в несупокої.

Від дубової кладки, схованої поміж густими вербами, пружинами розпускаються водяні кола. “Хтось пере. От розговорюся, і зараз же стане легше”, — думає Орися і ставить візочок біля верболозового куща. Вона вже відкриває вуста, щоб сказати “здрастуйте”, і враз бачить на кладці Лукерку: спідниця підгергана, хустка з’їхала на потилицю, очі здивовані, але спокійні, широко відкриті, в руках шматурина зависла, стікає із неї прозора вода на товсті, литкасті, червоні від води, босі ноги.

— Ну, як воно переться? — питає Орися і становиться й собі на другий кінець кладки.

— Так собі. Вода тільки холодна. Перуть мовчки. Хвиля піниться біля ніг, злизує з кладки сіру каламуть. Нарешті Орися не витримує:

— Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? ‘— А в тебе за ним сохне серце?

— За таким шаливіром? Ха-ха! У мене тепер Сергій. Він Тимкові не пара.

— Кому що. Одному сокіл, другому — ворон. Синя хвиля знову лізе на кладку, миє Орисі чобітки, а їй здається, що вона їй серце язиком лиже.

— Що ж, любить він тебе чи так… грається?

— Не знаю. Я його не питала…

Лукерка переполоскала білизну і тепер прала всякий дріб’язок: занавіски, ліфчики, рушнички. І серед цього дріб’язку кинулася Орисі в очі одна річ, від якої вона хитнулася, як від чорної блискавки: це була звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два кетяги червоної калини і під ними дві літери “Т. О.” Але не хустинка привела Орисю в сум’яття, а спогад, зв’язаний із нею.

На початку зими в хаті-читальні гуляла молодь. Сліпий Вихтір грав на гармонії. Денис на бубні. Орися танцювала із своєю подружкою Ганнусею, потім із сільськими хлопцями, потім з хутірськими і була особливо збуджена, сміялася тим раптовим сміхом, яким сміються молодесенькі дівчата, коли їх хто-небудь залоскоче попід пахвами, зазивно спідлоба стріляла на хлопців блискучими очима, щипала дівчат і взагалі бісилася, не маючи сили стримати розпишнілу, розквітлу дівочу енергію. І враз почула, як хтось міцно схопив її за руку. Вона обірвала сміх і, озирнувшись, побачила Тимка, що жагуче світив на неї своїми гарячими очима. Вона усміхнулась йому присоромленою і якоюсь трохи розгубленою усмішкою, слабо труснула рукою, щоб вирватись і раптом, сама не знаючи чому, і почервоніла так, що в неї аж сльози виступили на очах. І тут з нею сталося те, чого ніколи не бувало раніше, коли вона реготала парубкам в обличчя, насміхаючись з їхніх залицянь, — вперше вона опустила перед парубком своє обличчя і з приємною млостю в усьому тілі відчула, як з його руки тече по її жилах щось гаряче, хвилююче, що заставляє завмирати серце і стискуватися в солодкому болі.

— Ходімо танцювати, — сказав він їй, дихнувши в лице запахом тютюну, змішаного з запахом підсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи її згоди, грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече і пустилася в танець, але вже без тієї сміливості, яка в неї була раніше, коли вона танцювала з іншими хлопцями. Він тримав її в руках міцно, безцеремонне, вона й не противилася тому, але їй якось робилося жарко, і вона вся палала тілом і лицем. Музика гула, від шаленого кружляння наморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко підтримав її рукою, спалив білозубою усмішкою.

— Що це ти, дівко, гривеники збираєш? — засміявся він, розгарячуючи її ще більше в танці і ще сильніше кружляючи навколо себе.

Від цих слів її ще більше кинуло в жар, вона вийняла із рукава пальта хустинку і хотіла витертисобї чоло, але Тимко вихопив її і заховав до кишені. Орися кинулася віднімати, але не так-то легко було це зробити, бо він міцно боронився.

Потім вони поверталися вдвох додому. На Ташані голубів лід, тріщав і лопався від морозу, вітер злизував на ньому сніжок, порошив очі; із Беєвої гори червоною діжею котився місяць, бризкав іскрами на білі замети. Припорошені білим снігом, стояли хати, між тинами через усю вулицю лежала голуба тінь. Тимко та Орися зупинилися в затишку біля чийогось хліва, парубок обняв дівчину, поцілував її — то був перший поцілунок, який вона одержала від хлопця, і той поцілунок пройшов морозом по тілу і гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.

Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперниці, гаряча кров ударила в обличчя і затуманила голову.

— Дай сюди хустину, — сказала вона тихо, дичавіючи очима.

— А навіщо вона тобі? — відсторонилася Лукерка. Тоді Орися плигнула, як дика кішка, і вчепилася Лукерці в коси.

— Тимка тобі захотілося, сучище? Тимка? — примовляла вона, важко дихаючи і скажено сіпаючи суперницю за волосся. Як дві вовчиці, водилися вони на пустельному ташанському березі, готові з’їсти одна одну. В Лукерки тріснула кофта, і білі гудзики пороснули в траву. Тоді Лукерка простягла руку, щоб зірвати із Орисі намисто, але Орися стусонула її так .в груди, що тяжка і неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами і бовтнула у воду.

— Р-ря-туй-те-е! — закричала вона, борсаючись у синій ташанській хвилі, розпускаючи дзвоном по воді рясну спідницю.

— Топись, топись, одною гадиною менше буде, — припрошувала її з берега Орися. — Так і знай: побачу ще раз із Тимком — очі кислотою повипікаю! Тебе свої хлопці рблапали, так ти до наших лізеш?!

Сварку насилу розігнала Охрімова жінка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.

— І стида вам немає, і сорому! — батькувала вона, розмахуючи прутом. — Ану-те, розійдіться, бо зараз на чиїйсь с… дубець поб’ю!

— А ти звідки така вишморгнулася? — взялася в боки Орися і войовничо повела плечима. — Сама вже забула, як за свого здохлого Охріма людям вікна вибивала?

— Аби тобі язик поприщило за таку брехню!.. Парубки від тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаєшся?

— А тебе що? Завидки беруть? — підступила ближче Орися, нарочито випинаючи крізь кофточку тверді, як дині-дубівки, груди.

— Замовчи, бо тут по тобі й вода одсвятиться!

— Завидки беріть! — вела своє Орися. — То на попелі посидь, охолонеш трішки.

Так Орися пересварювалася, аж доки не заїхала далеко за лози, що вже не стало їй чути Федориного голосу.

Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.

— Вовки за тобою гналися, чи що? — допитувалася мати.

— Ні. Вовчиці, — криво усміхнулася Орися. — Я тікала від них лозами та й подряпалась.

Більше вона ні слова не сказала матері, а, наклавши на плече гору прання, пішла розвішувати його на тину та на ворячинні.

XIV

Село аж ахнуло, коли дізналося про те, що Павло Гречаний працює на фермі. “Та в нього ж зроду коров’ячого хвоста на подвір’ї не було! — дивувалися люди. — Він не знає, як корові й січки нарізати та мішанки замішати! Кумедія…”

Дивувався й Оксен постійним вимогам Дороша відпустити Павла для роботи на фермі.

— Ну що ти в ньому побачив? — потискував плечима Оксен. — Його руки тільки для лопати годяться, а не для роботи на фермі.

— Ні, ти мені відпусти його. Зроби люб’язність,-— наполягав Дорош.

— Ну, коли тобі так припекло, то бери. Тільки попереджаю: запаришся з такими робітниками. Павло день і ніч спатиме.. Кузь язиком теліпатиме. Натурально.

— Нічого. Це вже мій клопіт. А до тебе прохання — купити їм халати і гумові чоботи. Обносились зовсім, одне рам’я висить. Ти наш каптенармус і для солдатів обмундирування не жалій.

— Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такої розкоші грошей візьму? Із своєї кишені викладу?

— Чого зі своєї? З артільної.

— У нас не шахта й не завод, щоб спецівку купувати.

— Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу віддаси. А ми душі не просимо. Дай нам трохи грошенят.

На фермі заводилися нові порядки. На стіні висів режим дня, про який зроду ніхто не чув, доярки ходили в халатах, підсміюючись одна з одної і з подивом сприймаючи чудернацькі, на їх думку, нововведення Дороша, який говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати літератури, слухати бесіди зоотехніка, агронома і т. д. Одним словом, дуже багато працювати над собою, щоб стати справжніми тваринниками. Спочатку всі працівники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовірою: міський, мовляв, учений, тому й вимагає хазяйнування по книгах. Дорош бачив ту недовіру, але вперто ламав її.

Годівля худоби провадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згідно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повідомлення подіяло на робітників ферми куди більше, ніж пусті балачки, бо люди зрозуміли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо під лежачий камінь вода не потече.

Особливо це зрозумів Кузь. Кожного ранку він приходив разом із Павлом у кабінет Оксена і говорив, знімаючи шапку:

— Значця, так. Воно, може, то й невигідно, так зате нам підпира: продавай к лихій годині ялівок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуємо, а корма йдуть.

— Добре. Ми це питання утрясемо.

— А ти не тряси, а залигуй корів та веди в район, — гарячився Кузь.

Павло, приходячи на обід, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.

— Оце купили дві корови, — повагом розказував він, сідаючи за стіл в своєму сірому халаті, що робив його схожим на коновала. — Одна ряба, друга рижа.

— Радій, радій, — бубоніла Явдоха, гримаючи чавунами. — Побачимо, що ти заробиш на тій фермі.

— А тобі все мало! — обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусів аж пара йшла.

— Не мало, а люди зі своєї роботи щось мають, а ти весь вік сухий хліб їси.

— Аби ти менше гавкала, — спокійно радив Павло. Але одного разу він здивував Явдоху не на жарт. Пообідавши, поліз між горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руці, чи міцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що він збирається на здобутки до сусідів. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорів, чи до Бовдюгів, або ще до кого-небудь із кутчан, сідав на лаву і, помовчавши, з годину, говорив:

— Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?

— Скажете…

— Позичте квасу.

І йому позичали, бо Павло був такий чоловік, що ніколи не жалів для людей своєї сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого — Павло грабарку на плече — і пішов. У роботі чоловік надійний, на плату невибагливий. Питають його:

— Скільки ж вам, дядьку, за роботу?

Павло подумає, дивлячись у землю і ніби питаючи в неї поради, скільки ж коштує його труд на ній, а тоді перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже:

— Та давайте, скільки дасте.

— То, може, ви не грішми, а салом візьмете?

— Можна й салом…

— Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цім році ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною відберете?

— Та коли так, то можна й сметаною.

Отож і думала Явдоха, що піде Павло на відберень-ки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечері і поставив повний глечик молока на стіл.

— Оце тобі! Мабуть, аж до сестри ходив? — зраділа Явдоха, що дуже полюбляла молочну затірку.

— На фермі дали.

— На якій фермі? — не второпала Явдоха.

— Уже ж не на якій, як не на артільній…

— З якого дива?

— Завфермою розпорядився. Бери, каже, по літрі в день, це, каже, за твою роботу.

Явдоха так і засвітилася на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.

— Помий же голову та переодягнися, — лагідно припрошувала вона. — Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.

Пораючись біля печі, вона щось пришіптувала сама собі та посміхалася, вся помолоділа, навіть хустку пов’язала по-новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неї не з останніх. Он уже помітили його роботу розумні люди, уже й молоком дарують, бо він таки руки не жаліє і не з лінивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.

Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого.

— Приліг би та задрімав трохи, — топилася вона серцем біля чоловіка. — Вважай, біля тих корів накрутився, що й ніженьки мліють.

— В нічне діжурство треба йти.

— А Кузько? — застигла з ополоником в руці Явдоха. — Чого це він ніколи не чергує вночі? Все ти та й ти! Знайшли дурника.

— Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, — уже підвищив голос Павло.

— Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть.

Павло чув, що жінка говорить нікчемне, тому більше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля і став дробити його сікачем у вербовому коритці, їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину.

— Оце горенько, ще задавиш, — закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати.

— Сходи до Вихорів та попроси газети на куриво, — прокричав їй услід Павло.

Іншим разом Явдоха ніколи б не виконала його прохання і витурила б з коритом тютюну або в сінці, або навіть надвір та ще стусонула б кулаком межи плечі, але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти. Вона мовчки нап’яла на себе хустку і пошкрьобала до сусідів. Повернулася звідти ще веселіша, ще лагідніша.

— Оце розмовляла з Уляною, — гомоніла вона, розпинаючи хустку, — так жаліється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив’язуй. Так що, може, скоро й на весілля покличуть. Вже без мене коровая не опечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так і сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так і проситься на губу. Он і на Залужжі було того року весілля, то мене ж кликали пекти.

— Тьху, дурна! — сплюнув Павло. — Ще де те весілля, а вона вже про коровай говорить.

Явдоха знову промовчала, і перший раз у житті пішов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жінкою.

На фермі Павла неприязно зустрів Кузько.

— Жди його, як пана, — бурчав він, рухаючи вилами та удаючи, що він дуже перепрацювався тут без Павла. — Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають.

Павло мовчки узяв вила і заходився добросовісно вичищати із корівника гній. У комірчині, де звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок, сидів Дорош, звіряючи таблицю надоїв. Він чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормів не вистачає, трава надворі вже потроху зеленів, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться він у маленьке віконце, за яким, стікаючи із стріхи, снував пряжу післядощовий капіж. Горобці розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрімала в загоні, опустивши голови. “Що ж робити? Де вихід?” — в сотий раз питав себе Дорош.

Сьогодні вранці він ходив до Оксена за порадою, говорив, що кормів нема, що худоба немічніє, що треба вживати заходів, що особливо в тяжкому стані бики, на яких лягла весняна польова робота. Оксен спохмурнів і довго маячив по кабінету мовчки, потім сказав:

“Щось придумаємо”, — і, сівши на лінійку, поїхав на хутори розшукувати Василя Кира, що зап’яничив десь у своїх далеких родичів і не появлявся на роботу ось уже третій день. На Княжу Слободу, де за всіма відомостями гульбував Василь, кілька раз посилали гінців із записками Оксена, в яких найсуворішим словом вимагалося, щоб коваль негайно повертався в село і роздував горно. Василь записки рвав, кричав на всю хату, що він гуляє і нікого не визнає, бо таких золотих рук, як у нього, і по всій Полтавщині не знайдеш. Оксен розлютився і сам поїхав за ковалем, а Дорош чекав його повернення і через кожні півгодини посилав Кузя в контору дізнатися, чи повернувся Оксен. Кузь кожного разу говорив, що “не видно ще”, йому набридло бігати в контору, він не мав на кому зігнати свій гнів і тому, коли появився Павло, накрив його як мокрим рядном.

— Принеси води, — покрикував він, і Дорошеві видно було у вікно, як Павло пройшов із порожніми відрами до колодязя, вчепився руками за журавель, погнав його вниз, потім легко вихопив із цементових кругів обкуте залізними обручами дерев’яне цебро. Вітер напинав на Павловій спині висмикану сорочку, згортав із голови картузика. Чалапаючи по калюжах, він знову пройшов до корівника, і чути було, як він гримів відрами.

— Та й що воно ото з того вийде? — знову почувся Дорошеві висклявий голос Кузя. — Ти б спочатку розпалив огонь під казаном, а тоді воду носив. Та суху солому підкладай, а не сиру пхаєш. Хіба ж від неї розгориться?

Дорош вискочив із комірчини, стримуючи гнів, що вже бухав під грудьми, сказав:

— Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому. Сьогодні нічне чергування веде Кузь.

— А по яких це календарях?

— По артільних…

Дорош вийшов із корівника, метнув поглядом до контори, біля ганку стояла лінійка. Отже, Оксен повернувся. У сінцях контори Дорошеві зустрівся Григір, що зніяковів і якось несміло перегородив дорогу.

— Що таке? — здивовано зупинився Дорош. Григір відвів убік налиті тугою очі, лице його зробилося сумним і якимось безнадійним.

— Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловік.

Дорош, нічого не розуміючи, потис плечима. В передчутті чогось недоброго ступнув у кімнату рахівника. Мимо Дороша спритно прошмигнув Бовдюг із загадковою усмішкою під рудими вусами. “Чого це вони, ніби з причастя?” Дорош глянув у куток: біля столу сиділи обліковець Улас Хомутенко, Сергій Золотаренко і Денис Кошара. Побачивши Дороша, вони змовницьки перезирнулися поміж собою, і по їх посмішках Дорош зрозумів, що сталося щось незвичайне. Він різко відкрив двері в кабінет Оксена.

Те, що він побачив, заставило його прийти в замішання: в кабінеті все було в такому безладді, ніби по ньому нещодавно пройшовся вихор. Стільці порозкидані, покривало стягнено із стола, пожмакано, кинуто на підлогу; чорнильниця розбита, фіолетові бризки з неї поквацювали білі стіни; шибка у вікні видавлена, і крізь неї влітає в кімнату вітер, ворушить на підлозі і на столі розкидані папери. На лаві, розкинувши руки, лежить Оксен; з чобіт капає на підлогу ріденька гря-зючка, лице блідо-сіре, очі закриті, груди високо підіймаються і грізно сопуть. Задушливий, кислий запах самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю з гидливістю дивиться на Оксена, потім бере із кутка великий, розцяцькований квітами полив’яний глечик із водою і виливає п’яному на голову. Оксен, не відкриваючи очей, тріпає головою і, стискуючи руку в кулак, п’яно варзюкає:

— Р-риссю… Ма-арші…

І починає шукати правою ногою уявне стремено. Тоді Дорош знову наливає із відра в глечик холодної води і ще раз повторює попередню процедуру. Оксен неохоче підводиться, сідає на лаву, каламутними, нічого не розуміючими очима довго дивиться на Дороша і, плямкаючи губами, знову моститься, щоб лягти. Але Дорош не дає йому цього зробити, він бере його за петельки і починає трясти з такою люттю і з таким ошалінням, що в Оксена поступово світлішають очі, в них появляється щось схоже на розуміння ситуації.

— А, замісничок-заступничок, — п’яно усміхається він, хитаючись тулубом. — Ч-чого тобі треба?

— Де корм для корів, який ти обіцяв уранці?

— А я їх пор-розганяв. Хочеш, і т-тебе вижену? Оксен стає на ноги, але стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на бік, жартуючи чи насміхаючись, пхає то в плечі, то попід боки, і він ніяк не може собі вибрати стійкої місцинки на підлозі.

Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи поза шкірою жовна, виходить із кабінету. На ганку його зустрічає переляканий Григір, в розпачі б’є себе руками об поли.

— Пропав чоловік!.. Ніколи ж такого не було, а це на тобі.

— Де він так набрався?

— Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там же люди, товаришу Дорош, такі, що… Одним словом, самогонщики. Не будеш пити — ножакою зуби розціплять, а все одно наллють. Ви його й не виніть…

У словах Григора прозвучав жаль і хитро приховане прагнення вигородити свого голову із цієї скандальної історії.

— Таке з кожним може трапитися. Свої люди простять. Аби тільки щоб до району не доскочило, бо, як донесе хто, — буде біда. Можуть комісію наслати. А кому ж воно такий клопіт потрібний. А його винуватить не треба. З кожним таке може трапитись… Я ось капустяного розсолу принесу, то зараз полегшає.

— Він прочумається й без розсолу, — з насмішкою в голосі проговорив Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена. — А ти краще порадь, що з худобою робити? Два дні стоїть не годована.

— У нас тут недалеко цукровий завод есть, — замріяно почав Григір. — Але, як кажуть, радіє кума, та дарма: той жом, який нам належав, ми вже давно вивезли і прокормили, а нового не дадуть…

— А якщо попробувати? — зараз же схопився за цю думку Дорош. — Кажіть, хай запрягають дві пари биків, зараз і виїдемо. Знайдіть також, будь ласка, їздових. Бажано спритних молодих хлопців! Даі Я, здається, бачив: у конторі сидить Сергій і з ним ще якийсь хлопець. От ви їх і покличте. А я збігаю на квартиру, прихоплю харчів на дорогу. — І Дорош швидкими кроками, майже бігцем, подався через городи додому.

XV

Від Троянівки до Чупахівського заводу — двадцять п’ять кілометрів дороги. Спочатку вона в’ється гребенем Беєвої гори, потім стікає в рівний, одноманітний, безлісний степ. Вгорі чисте, по-весняному лунке небо; крикне ворон — і бринить його крик довго-довго, і не в силах загасити його степова безвість. Полетить угору, гойдається у сліпучих потоках сонця, в ніжній синяві крила миє, даленіє чорною цяточкою, доки й зовсім щезне. Зеленіє обабіч дороги перша ніжна весняна травичка, молодесенька, тендітна, ще не налита густим соком; дикі груші, що стоять на пагорбах, ще тільки брунькуються, ще не випустили своїх листочків, гілки їх чорні, ніби викувані із заліза. Але уже струмлять по них весняні соки, уже вирує приховане від людських очей життя. Степ у цю пору весь залитий сонцем, огорнутий голубими димками весняних випарів, привільний, широкий і безконечний, навіває на людину віковічне почуття ще більшої жадоби до життя. Розбуджена свіжим весняним повітрям, гіркуватим присмаком свіжо-зеленої землі, навтомним щебетанням жайворонка у високості, трубним криком журавлів, відчуває людина стремління пригорнути весь голубий світ; і вона робиться добрішою, відвертішою, співчутливішою, довірливішою, тому що є щось чарівне і до солодкого щему в серці хвилююче в природі цієї пори року, щось замріяно-величне в тій хитрій і непо-мірно тяжкій і складній роботі, яка відбувається приховано від людських очей, щось урочисте і разом з тим суворе, вічне, невпинне, могутнє, що примушує тебе подумати про вічність буття і замислитися, для чого ти живеш на світі і який слід розуму і рук своїх залишиш після себе на цій землі.

До Чупахівки їхали возами. Дорош лежав спиною до вітру, мружився на сліпучу голубінь неба. Сергій сидів на передку, поставивши ноги на війн, поганяв биків. Денис, пригрітий весняним сонцем та закривши рудим картузиком обличчя від пекучих променів, спав на задній підводі. Біля нього, як завжди, лежало “руж-жо”, взяте на той випадок, якби в степу зненацька зустрілась якась дичина. Денис деякий час сидів, пригорнувши до себе рушницю, вичигуючи на свою здобич, як той черкесюка, але одноманітний пейзаж швидко втомив його, і він заснув міцно та непробудно. Бики кілька разів зупинялися на дорозі і стояли в сумній задумі, ніби мертвого чумака везли. Так Дениса губили два рази. Один раз біля Чистого броду, другий раз біля самої Качанівки, на півдорозі від Чупахівки. Озирнуться, а бики стоять хтозна й де, гін за п’ятеро. Виходить тоді Сергій на дорогу і щосили кричить:

“Дени-исе-е! Якого біса став?” І, знявши шапку, махає нею, щоб він паняв швидше. Але одна справа кричати, а друга спати, не чує Денис; біжить тоді Сергій цілісінькі гони та, добравшись до воза, періщить батогом Дениса по піджаку. І прокидається тоді неборака, сонно гейкає на биків. Щоб більше не губити Дениса, вирішили пустити його підводу першою, а потім роздумали: бички Денисові попалися такі, як і їх господар, — ліниві, слабі на крок, такими й до завтра не доїхати до Чупахівки, і Сергій, як і раніше, їхав першим, а щоб Денис більше не відставав, то вирішили вести за ним пильний догляд.

Всю дорогу Дорош був похмурий і мовчазний. Він мучився від того, що артільні справи погані. Він вважав, що трудова дисципліна в колгоспі пущена на самоплив і що треба починати з того, щоб зміцнити її. “Налагодження трудової дисципліни, — думав Дорош, — це організаційна справа, але е ще й інший бік — економічний стан артілі. Це трудніше, тут треба господарського ока, щоб розумно розставити робочу силу. Не знаю” чи Оксен зуміє це сам зробити. Треба зібрати збори і порадитися”.

Тут Дорош пригадав свою останню зустріч з Оксе-ном, і почуття гидливості охопило його. “Є щось загадкове і незрозуміле в цій людині. Як він може бути водночас іноді занадто принциповим, а іноді просто безпорадним, як дитина. Тут, по-моєму, непослідовність сили волі. Так. Але це вже із світу психології”, — усміхнувся Дорош і знову замріяно вставився очима в сліпучу баню неба.

Степ був одноманітний, безмежний, і ніщо не порушувало його тиші, хіба що поскрипування старого ярма, крик воронячих зграй, що з шумом пролітали мимо підвід, опускалися далеко попереду на дорогу і ще з більшим шумом і галасом злітали вгору, коли підводи знову наближалися до них. Денис довго занудьгованим і млявим спросоння поглядом дивився за ними, потім устав із воза і вистрілив у зграю, що пролітала дещо стороною. Один ворон уповільнив літ, ніби завмер на місці, потім пішов боком і, блиснувши чорною сталлю, ринув головою вниз в кількох десятках метрів від дороги.

— Добивай! Утече! — закричав Сергій, розмахуючи шапкою.

Денис, якось дивно зсутулившись, не опускаючи рушниці, великими стрибками побіг озиминою в тому керунку, де впала птиця, і зараз же побачив її. Ворон лежав грудьми вниз, розпластавши крила; голівка його з гострим самшитовим дзьобиком була відкинута набік, і дзьобик то закривався, то відкривався. Денис взяв його за теплі, але вже холодіючі лапки і, виваживши в руці, повертаючи на всі боки, став шукати місця, куди поцілила дробинка. Він навіть розгортав пір’я, але ні крові, ні ранки не знаходив. Раптом на тому місці, де було очко ворона, він знайшов малесеньку дірочку, з якої сочилася малиновою капелькою кров, і, зрозумівши, що поцілив у око, дурнувато усміхнувся: “Оце трахнув! Трохи голови не збив к лихій годині”. Денис закинув рушницю на плече і, вже не сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрів до підвід.

— Готовий? — запитав Сергій, ставши на возі на коліна, щоб краще бачити.

Денис мовчки підняв у руці забиту птицю, полюбувався безжиттєвою кволістю і, розмахнувшись, кинув її в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно, під впливом якоїсь наглої думки, побіг на ниву і, розшукавши птицю, взяв назад. Сів на воза, вийняв із кишені недоривок, зв’язав воронові лапки і повісив бикові на ріг. Задоволений такою витівкою, радий, що таке придумав, Денис знову ліг на воза, час від часу підводячись та гигикаючи з того, що бик махає головою і не може ніяк скинути з рога забитої птиці.

Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився.

— Він що у вас, мисливець?

— Ні, гицель, — уточнив Сергій. — А як попадеться заєць, то й зайця вб’є.

— Як? їх же тепер бити заборонено?

— Він на те не зважа. Та що тут за втрата? їх он скільки по степу бігає.

— А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного вечора по курці, що ти мені скажеш?

— Що скажу? — здивувався Сергій. — Крадьте собі, аби не спіймалися.

— Гарним хвалишся. Може, й сам крав?

— Хто ж про себе таке скаже? — засміявся Сергій.

— А ти задумувався коли-небудь над тим, чому люди крадуть?

Сергій хитро підморгнув оком.

— А ви мене не той… не візьмете на карандаш, як я вам скажу свою щиру думку?

— На який карандаш?

— Ніби не знаєте? — ще хитріше примружився Сергій. — Скажу я вам слово, а ви запишете і скажете там, де треба, що я контрреволюційну агітацію розводжу. Ви хоч мій і квартирант, але дуже з вами христосатися не годиться.

— А-а, — усміхнувся Дорош, зрозумівши нарешті побоювання Сергія. — Ні-ні. Яка ж тут агітація, коли ми з тобою говоримо по-дружньому, по-товариському. І взагалі хто тобі сказав, що коли ти будеш критикувати недоліки нашого життя, так це буде розцінюватися як контрреволюція? Хіба у вашій артілі не виступають колгоспники і не критикують недоліків у роботі правління?

— Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разів чотири в органи викликали.

— Значить, було за що.

— Хто ж його знає, було чи не було: нам не видно…

— Ну, нічого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?

— Що говорити? — зітхнув Сергій. — У кого є хліб та до хліба, той не крастиме.

— А чого ж у вас хліба не вистачає?

— Вам видніше. Ви — вчені.

— Вченість тут ні при чім. А ти скажи, як ваші селяни думають? Чому в них хліба не вистачає?

Сергій зам’явся, кілька разів жадібно затягнувся цигаркою.

— А що говорять? Кажуть, що якби хліб по за-границях не розвозили, то вистачило б на десять літ. В Німеччину он скільки пруть.

— Ти торкаєшся питання, якого не розумієш, — нахмурився Дорош. — А за кражу я тобі скажу: вона від низької свідомості людини. От ви, молодь, що ви робите на селі для того, щоб показувати високі взірці загальногромадської свідомості? Як ви підносите культуру села?

— Як? — засміявся Сергій. — Позбираємося в хаті в кого-небудь на кутку, пожируємо з дівчатами — і спати. Та ви чого мене за культуру питаєте? — посуворішав Сергій і насупив брови. — Ви мені дайте хліба в рот, а тоді й про культуру розказуйте. А то всі ви, городські, такі: хлібець жувати любите, а як він родить — не знаєте.

— Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекрасні, хороші люди, великі трударі. І на твої літа пора вже в цьому було розібратися.

— Пробував, — глухим голосом відповів Сергій. — Та нічого з того не вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин і захищаєте.

— Не вгадав, — усміхнувся Дорош. — Я корінний селюк.

— Е, який із вас селюк? — махнув рукою Сергій, одвернувся і довгий час їхав мовчки. Дорош теж не зачіпав його на розмову, і так вони проїхали добрий шматок дороги. Нарешті Сергій засовався на своєму сідалі, кілька разів тяжко зітхнув, потім збив на потилицю облізлу шапурину і повернувся до Дороша обличчям:

— Воно, бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й розмовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозі стовп за чоловіка, та все ж таки в неї очі є і вона щось бачить.

Сергій знову замовк.

— Я й вас не люблю, — промовив він після деякої мовчанки. — Ви хоч і крутитеся в нашому селі, а по шкірі видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навіщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тільки Охрім як повернувся із фінської війни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повісив і кожному зустрічному хвалився, що він одер жав у нагороду іменні золоті часи за те, що взяв у по лон двох фінських генералів. Ну хто йому повірить, що він такий бойовий подвиг зробив, коли всі знають, що Охрім власної тіні боїться? Але хлопцям з чого посміятись, то посміятись, аби весело було. От вони його і просять: “Ну, покажи, Охріме, бо ми зроду золотих часів не бачили. Дуже вже нам охота на них подивитися, а головне, поглянути, що на них написано”. — “Е, — каже Охрім, — не можна, бо на них номер військової частини проставлено, а це вже військова таємниця, і її не можна розголошувати. Самі подумайте: яка мені болячка із-за вашої цікавості під розстріл іти. Котра зараз година, сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще і не просіть, бо не можу я присягу порушувати і не на те я був найкращим бійцем на всю дивізію Північного фронту”. Просили хлопці, просили, нічого не виходить, а тоді Підстерегли — і вихопили той ланцюжок. — Сергій засміявся, весело підбив шапурину.

— Виявилося, що ніяких часів у нього немає, а до ланцюжка жіноча пудрениця причеплена, котру ба-ришні в сумочках носять, щоб, посеред вулиці зупинившись, красу наводити. От тобі — Xa-Xa! — і вся військова таємниця.

Сергій довго сміявся, витираючи кулаком мокрі від сліз очі.

— Отак — ха-ха!.. — Він усе ще ніяк не міг зупинити в собі сміх і тремтів плечима. — Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете.

— Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нікуди не піду. Мене ніхто сюди не посилав, я прийшов добровільно, а добровольці не тікають. А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти. Поживеш більше на білому світі — сам свою помилку побачиш.

Дорош зіскочив із підводи і, щоб трохи розім’ятися, пішов пішки. Щупленька постать його в захвиськаній болотом шинельчині на тлі чистого неба здавалася мізерною і сиротливою.

“Розгнівався, — подумав Сергій, дивлячись йому вслід. — Нічого. Зате буде знати, що я про нього думаю”. Сергій закурив і їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи, перебираючи в пам’яті всі ті слова, які він сказав Дорошеві, розцінюючи їх з того погляду, наскільки вони могли образити його супутника. Але як він не рився в них, як не чіплявся, він не знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. “А, нічого нема. А якщо він такий тонкошкірий, то хай лубки понашива, щоб не так дошкуляло”. Сергій закурив ще раз, весняний пустотливий вітер зірвав із цигарки іскру і кинув йому в рукав, іскра припекла так, що аж затріпав рукою. “Іч, влетіла, клята. Не помітив і коли, — усміхнувся Сергій і чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: — Він або ж дуже хитрий, або дуже чесний. Поживем — побачимо”. Сергієві скучно було їхати самому, він пустив биків на волю, хай собі тюпають помаленьку, а сам побіг до Дениса, що, сидячи на возі, між ділом, як то кажуть, чистив шомполом “ружжо”.

— Ну, як ти тут? — запитав Сергій, і собі плигнувши на воза.

— їхати настобісило. Закурити є? Сергій вийняв кисет і передав його Денисові. Той закурив, відклав рушницю, сказав сумно:

— Зайця тепер трудно зустріти: озимина підросла. А дика качка вся на лиманах… У тебе щось є в торбині?

— А ти вже своє пожер?

Денис мовчки підняв шомполом пусту торбу, що валялася на возі.

— Ну, як твій керя? — запитав трохи згодом Денис. — Принеси його торбу, там должні ковбаси буть.

— Ніяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчі давала.

— Так в чом же діло? Візьми свою частку і неси сюди.

— Маєш кишку на дурничку?

— А що ж робити, коли вона пуста?

Сергій побіг до свого воза, взяв із торби шматок сала (один залишив Дорошеві), дві цибулини, кавалок хліба і приніс Денисові. Усівшись, вони смачно заходилися підвечерювати. Особливо не соромився свого їстівника Денис: чуже сало та хліб він уплітав за обидві щоки, так що на лобі аж піт виступив, цибулю гриз якось люто, як кінь сиру капусту, жирні брудні пальці обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком.

— Літом я тобі крижня підстрелю. Найжирнішо-го, — обіцяв Денис, не моргнувши оком. Сергій мовчав, тому що знав зарані, що Денис бреше і що ніякого крижня він не дасть.

Вечоріло. Сонце повернулося на західну околицю неба, купалося в попелястих тучах; вітер затих, степові облоги втрачали свою широчінь, вужчали; скрадливі чорні тіні рухалися звідусіль так швидко, що скоро не стало видно не тільки степу, а й дороги, по якій ішли бики. Незабаром у чорному степу, десь вдалині, стало примітне вогняну заграву.

— Чупахівка, — показав рукою Сергій в бік заграви.

— Скільки ще годин їхати? — поцікавився Дорош, відчуваючи голод і розташовуючись на возі, щоб перекусити.

— Години дві ще треба чукикати.

Дорош, розв’язавши торбинку, помітив відразу, що хлопці пообідали без нього, і це його неприємно вразило. “Стороняться. Нічого, звикнуть”. Дорош поклав торбу собі на коліна, весело крикнув словами старої, давньої казки, яку він запам’ятав ще з дитинства:

— Ей, хто в лісі, хто за лісом — ідіть до мене вечеряти!

Сергій відмовився, а Дениса як на крилах принесло. Він з радістю кумувався і з Дорошевою торбиною і співчутливо, навіть з деяким жалем, говорив:

— Шкода, що ви так пізно приїхали. Якби зимою, — бабахнув би вам зайця на шапку…

Сергій відкликав Дениса вбік, схопив за петельки:

— Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором уводиш! Тобі мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! Адже ми його до себе на обід не запрошували, а він нас запросив, і тобі не соромно було йти до нього?

— Соромно чужу жінку мацати, і то мацають, а святого хліба просити не гріх, — вирвався з цупких рук Сергія Денис і побіг до свого воза. Але Сергій ‘не міг заспокоїтися. І вперше йому прийшла в голову думка, що, може, й справді не все так у житті, як йому думається. “От же хоч Дорош і городянин, а, бач, поділився хлібом-сіллю, а ми, селюки, під полою зжували. От і розбери…”

Через дві години їзди добралися до Чупахівки. Петляючи по глухих вулицях, виїхали на головну, що вела до заводу. Над селом — тиша. В провулках застигав густа, як дьоготь, темінь. Чим ближче під’їжджали троянівці до заводу, тим виразніше долітав до них якийсь гомін, схожий яе то на шум машин, не то на вириво великої юрби людей, тим яскравіше розгорталися і освітлювалися величезні, запорошені вугільною пилюкою вікна заводу. З дворища, обнесеного високим парканом, повівало гострим, гнилим запахом жому і медвяним перепаленим духом малясу. В провулках троянчанам зустрілося багато підвід, навантажених жомом. На них сиділи дядьки, одні з них бадьорилися, перемовляючись між собою, інші, обіпершись ногами об війя, куняли, зморені сном. Біля заводських воріт видно як удень. Електричні вогні гарно освітлюють в’їзд у ворота і маленьку будочку, в якій несе варту охорона. “Ось де з дівками гуляти, — усе на світі видної” — з захопленням відкликнувся в думках Денис про електрику. Дорош постукав у будочку на прохідній. Віконечко відчинилося, і звідти висунулася кучмата голова.

— Пропуск є? — суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.

Дорош зам’явся: він не мав дозволу на в’їзд, але потім вирішив, що в таких справах найважливіше смілість і нахабство, і сказав грубо:

— Є. Відкривай.

— Давай сюди папір.

Дорош підійшов зовсім близько до віконечка, так, щоб на нього впало світло, поправив окуляри:

— Ви що, мені не вірите?

Охоронець пильно глянув на Дороша і, вирішивши, очевидно, що ця людина цілком заслуговує на довір’я, крикнув комусь у двір, щоб відкрили ворота.

Ворота відкрилися — і троянчани безборонне в’їхали на заводський двір. “Ну, через першу оборону прорвалися”, — полегшено зітхнув Дорош, але радість його була передчасною: двір запрудили вози, вози і вози, як на ярмарку. Нескінченним чорним потоком розтікалися вони в різні кінці дворища, утворюючи пробки, що не розсмоктувалися не тільки по кілька годин, а й по ‘кілька діб. Люди, покидавши худобу і позбиравшись у невеличкі гурточки, вели повільні, нудні розмови, так, для штуки, аби не проспати черги. Коли на них міцно налягав сон, вони замовкали, дрімаючи, а в цей час недремні мовчки затісувалися в чергу, щоб скоріше просунутися до жомових ям і покінчити із оцим безконечним, безнадійним чеканням. Деякі з них втискувалися щасливо й непомітно, але більшість виявляли, і тоді хто-небудь кричав у темряві:

— Микифор! Сюди!

Тріщали вози, сопіли бики, матюганилися дядьки, витручений із черги тихо лаявся:

— Пожди, й тобі прийдеться, бичача китиця…

— Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню…

— Приїдеш колись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи.

— Ти чуєш, Микифоре, ще й шкабарчитьі Незаконно вперся, ще й нахваляється.

— Ану, закрий пельку! — густим басом просив із темряви Микифор. — Бо як вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу.

Сергій, слухаючи ці пересварки, скрушно зітхнув і безнадійно махнув рукою:

— Розгужовуемося не менше як на двое суток…

— Що поробиш? Ходімо начальство шукати. Може, щось і виклянчимо, — підбадьорював його Дорош.

В цегляному двоповерховому будинку, де розміщалися всі служби, було темно, тільки одне віконечко світилося: на нього й пішли Сергій із Дорошем. Як тільки вони переступили через поріг і зайшли в коридор, дідок, очевидно сторож, що спав на лаві, схопився рішуче заступівши дорогу, суворо запитав, чого їм треба.

— Нам треба з дирекції кого, — сказав Дорош.

— А кого ви тепер найдете, коли вже північ?

— Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху.

— Кажу вам: нема нікого. В нас робота у вісім годин кінчається.

В цей час коридором пройшов робітник у засмальцьованій кепці і фуфайці. Зачувши розмову, він звернувся до Дороша і сказав, що в п’ятих дверях ліворуч засидівся зам, так що “чешіть швидше, доки не вискочив”.

Дорош швидко розшукав двері і тихенько в них постукав. Але з-за дверей ніхто не відповідав. Дорош постукав сильніше, так що той, що сидів у кімнаті, обов’язково чув би цей стук. Але за дверима знов мовчали. Тоді Дорош потяг на себе двері і переступив через поріг у вузеньку тісну кімнату, слабо освітлену однією лампочкою з газетним абажуром.

За простим столом, нічим не покритим і залитим чорнилом, що вже давно засохло і ввійшло навічно в деревину, сидів, схиливши голову набік, лисий чоловік і щось писав, не звертаючи уваги на прибулих, навіть не підвівши голови. Але потім він підвів її, глянув поперед себе і знову заходився писати.

Обличчя зама було не сердите і не лагідне, не зле і не добре, а якесь запріле і дуже зайняте важливою роботою. Дорош сів на стілець і став чекати, доки звільниться від пильної роботи зам. Сергій, знявши шапку, зупинився біля дверей. Пройшла хвилина, друга, зам усе ворушив губами і щось писав. Тоді Дорош устав із стільця і сказав голосно:

— Товаришу, ми, звичайно, розуміємо, що вже пізно, що ви дуже зайняті, але в нас дуже пильна справа.

Зам, продовжуючи писати, навіть не поворухнувся.

— Може, вони глухі? — виразив свій сумнів Сергій.

Зам підвів голову і зарокотів низьким басом:

— Якщо ви безотлагательно не вийдете з кабінету, я подзвоню зараз Радивонові, і він вас витурить у шию. У нас прийом уже давно закінчився…

— У нас дуже важлива справа…

— Ще раз повторюю…

— Що ви повторюєте? — спалахнув Дорош. — Ви — не князь, ми — не пахолки. Давайте говорити по-діловому.

Зам вийшов із-за столу, щоб роздивитися на Дороша, пожмурив на нього короткозорі очі, знову сів за стіл і запитав грубо й дражливо:

— Що ви хочете? Яке у вас до мене діло?

— Нам треба жом. Те, що нам належало, ми вже вибрали. Тепер просимо додатково. З худобою в нас неважне діло.

Підперши голову руками, зам мовчав. Дорош добре розумів це мовчання і знав, що воно буде продовжуватися до тих пір, доки зам не натішиться. Він хотів дати повністю відчути, наскільки Дорош від нього залежний. Зам, звичайно, не підозрівав, що його маневр розгадано, і продовжував мовчати, напустивши на себе професорську задуму. Дорош також мовчав, з цікавістю слідкуючи за чванством і людською глупотою, якої так не пошкодувала природа для зама. Дорош добре знав, що наполегливою вимогою від зама нічого добитися не вдасться, бо люди такого типу тоді ощетинюються, кричать: “Я тут хазяїн! Я відповідаю!” — і тоді краще з ними не говорити, а зодягай шапку та йди собі на чотири боки; що такі люди більше люблять, як перед ними принижуються, і чим більше їх просять і принижуються, тим більше вони пишаються силою свого службового стану, і таке самовідчуття їм дуже до вподоби, і під його впливом вони поступово розчулюються і готові піти навіть на поблажку. Дорош вирішив не йти ні на прохання, ні на приниження, а вибрав інше: сидіти і терпеливо чекати, що буде далі, тобто він робив усю ставку на витримку, бо знав наперед, що після довгого мовчання першим заговорить зам, тому що він оцінить Дорошеве мовчання не як якусь тактику, а як повагу до службової особи, як намагання не порушувати роздумів відповідального керівника, і що першими словами зама буде нарікання на великі труднощі, які не дозволяють йому задовольнити Дорошеве прохання. І якщо він зважується щось зробити, то це, мовляв, зв’язано із надзвичайним ризикуванням. “Так і знайте, це я сам себе саджаю”.

Так повинні були розгортатися події, але поки що вони були в стані спокою: зам думав, Дорош, розстебнувши шинель і відкинувшись на спинку стільця, терпляче сидів. Сергій стовбичив біля дверей, переступаючи з ноги на ногу. Мовчання тяглося так довго, що він не витримав:

— Виходить, хай скотина пропаде? Він підійшов скрадливими кроками до стола, міцно затис у пальцях черемхове пужално.

— Іч, роз’ївся на малясі, хоч у плуг запрягай! Потім зодяг шапку і, гримнувши дверима, вийшов з кабінету. Цим своїм вчинком він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати. Нарешті він відійшов і виписав Дорошеві під розписку дві тонни жому. Дорош схопив накладну і притьмом вискочив надвір. В темному кутку йому зустрівся збуджений Сергій, прошепотів упівголоса:

— Ви, Валентине Павловичу, тільки не сердьтеся. Наші підводи на глухому дворі за кагатами стоять. Ми вже з Денисом їх нагрузили.

— Як нагрузили? А накладна? Сергій поляпав по ложі Денисової рушниці, що висіла у нього за плечима стволами вниз.

— Ось наша накладна.

— Ви що, подуріли?

— Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощі які абощо… Просто я взяв у Дениса рушницю і під виглядом сторожа спровадив підводи на глухий двір, до жомових ям. Резервних. Тепер головне — прорватися крізь ворота.

— Веди.

Пройшли мимо здоровенних довгих складів, що тяглися в темряві, як вулиця, перетяли вузькоколійку, довго петлювали поміж високими купами дров. Під самим парканом щось заворушилося, і з темряви виступив Денис, пильно придивляючись до прибулих. В руці у нього міцно затиснута заноза.

— Думав, чужаки. Ну, виїжджати, чи що? Він підійшов до биків, з тихим дзвоном засунув занозу в ярмо.

— Давайте. Швидко.

Погейкуючи на биків, стали вибиратися з глухого кінця дворища, благополучно об’їхали склади, прорипіли мимо чорної ріки підвід, що чекали своєї черги.

— От кому щастя, — заздрили їм дядьки. — Уже люди й додому поїхали, а тут, мабуть, до мирового потопу сидітимем.

Сергій схвально шепотів Дорошеві:

— Головне — крізь ворота проскочити, а тоді — шукай вітра в полі.

— Ох, коли б нам не набили шиї!..

— Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусур-манців украсти — святе діло.

Через кілька хвилин троянівці приладналися до якихось хуторян і непомічені виїхали із заводу.

XVI

Поєдинок між Уласом і Гнатом на тому не закінчився, що вони обмінялися дошкульними репліками у Ганни Ляшенко і тим, що Гнат як ошпарений вискочив геть із хати. Поєдинок цей продовжувався в затаєних намірах, що їх викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути Уласові язичка. І треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив своє діло: таємними пакетами він розіслав свої листи у всі ті місця в Харкові, де перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матеріалів на хлопця.

Улас же зовсім не змінив своєї поведінки, чемно вітався із Гнатом, всіляко виявляв до нього ознаки уваги і навіть покірності, але в душі не любив його за ту грубу силу, яка аж кипіла в цій людині, і за те зловживання своїм службовим становищем, яке дуже часто допускав Гнат і в роботі, і в побуті. Улас це вважав несправедливим, і був переконаний, що з цим миритися не можна, і написав замітку у обласну газету. Незабаром з газети прийшла відповідь на його листа, в якій говорилося, що редакція зацікавилася матеріалом і веде розслідування. Улас зрадів і уявляв це розслідування так: з Полтави приїде товариш із газети, скличе збори, на яких люди вискажуть усе, що знають про поведінку голови, надрукує замітку в газеті, а на другий день після цього Гнат визнає себе винним і дасть слово покращити роботу і поведінку, в противному разі його знімуть із цієї посади. Проте розслідування велося трохи інакше, чим уявляв собі Улас: лист Уласа з допискою “розслідувати на місці” надіслали в район, там його прочитали, голова райвиконкому особисто подзвонив по телефону до Гната, і між ними відбулася така розмова:

— Що ти там дров нарубав? Дуже мені приємно одержувати з редакції листи про твою поведінку…

— Ніяких я дров не рубав. А що веду боротьбу з циганщиною та бродяжництвом, так це мій обов’язок по службі.

— Можна вести боротьбу, але без перекручень.

— Правильно! Перекручую, — не розчув Гнат. — А що, знаїїш-понімаєш, дивитися, як на шию тобі сідають, ще й пітничок для зручності підкладати?

— Як у тебе іде сівба?

— Все по плану.

— Дивись же там!

На цьому розслідування в районі закінчилось, а в селі зате тільки-но розпочалося. Гнат наказав Кузьмі цілих три дні годувати коня, бо виїздів не буде, сам замкнувся в кабінеті і не приймав нікого, бо дуже був зайнятий фабрикуванням Уласового “лічного дєла”. Таких “лічних дел” по службі від нього не вимагалося, але він запровадив їх від себе, гордився ними, записував туди все, що йому було відомо про тих людей, яких він в тій чи іншій мірі вважав підозрілими. Характеристику Уласа він розпочинав від десятого родового коліна і не відступав навіть від дрібних фактів, тому що вважав, що він робить справу величезної державної ваги і що ці факти можуть відіграти неабияку роль. Уже було записано, що рід Хомутенків походить “з бідного прослойка”, що дід Сазон Хомутенко наймитував у поміщика Бразуля і при цьому проявив деяке революційне ставлення до степового вампіра-магната, а саме: у 1905 році під час селянського заколоту тріснув у пику поміщицького управителя Санька так, що того водою одливали. Старий Сазон брав також найактивнішу участь у конфіскації поміщицького майна, але, писалося далі, починаючи з 1914 року, поведінка Сазона змінилася в інший бік, бо замість того, щоб дезертирувати з царської армії, він вірою і правдою воював “за веру, царя і отечество”, був нагороджений двома георгіївськими хрестами, які, писав далі Гнат, “із’ять не вдалося, бо дід їх заховав так, що навіть після його смерті мої пойняті не змогли обнаружить”. На колективізацію дід дивився криво і займався агітацією серед населення, щоб люди не усуспільнювали корів.

Після характеристики Сазона йшлося вже про Лук’яна, Уласового батька. Лук’ян, писалося далі, із самого дитинства отруєний опіумом, ходить до церкви аж на Ступки і ще в 1919 році був виділений церковною общиною в склад делегації, яка зустрічала архієрея. До Радянської влади настроєний вороже; на зборах завжди спить і не в курсі, про що на них говориться. На позику підписуватися не хоче, покладаючись на те, що в нього велика сім’я; представникам з району задає контрреволюційні запитання, наприклад, каже: “Хто ж у колгоспі робитиме, коли вся молодь тікає в місто?” Неодноразово займався розкраданням колгоспного майна, але притягти до відповідальності його не вдалося, позаяк ні одного разу не спіймали на місці злочину.

І далі вже розбиралося по кісточках Уласа. Наприкінці із усіма подробицями описувалося, як і при яких обставинах Улас підривав авторитет Гната і які слова говорив при цьому. “Такого-то числа, такого-то місяця, — писав Гнат, — я був при виконанні своїх службових обов’язків, тобто на своєму посту, і зайшов до громадянки Ляшенко, соцпоходженням із середняків, і виявив, що вона не пішла на роботу по случаю випечки хліба. Я вказав у вєжлівій формі, що вона займається саботажем, і приказав немедліно йти на роботу в поле, де йде битва за врожай, вона відповіла, що не піде по случаю випечки хліба, тоді я взяв відро з водою і вжив заходів: залив у печі вогонь. В цей час із дверей другої хати вискочив Улас Хомутенко і став підривати мій авторитет; таку вихватку я розцінюю як гонєнія на совпартактив і не можу залишити без после дствія”.

Закінчивши оформлення особистої справи, Гнат тяжко замислився і просидів так аж до обіду. Потім викликав Кузьму, дав йому п’ятірку і наказав принести з кооперації четвертушку горілки, два оселедці і пачку махорки. Після коротенького обіду він послав до Хомутенка виконавця із запискою, у якій значилося: “Цим повідомляю, що громадянинові Хомутенку Уласові Лук’яновичу негайно треба з’явитися в сільську Раду. За неявку будете відповідати по закону”.

Улас, прочитавши записку, усміхнувся, зодяг костюмчик, у якому їздив штурмувати науку, і пішов до сільради в настрої молодого тореадора, перед яким хоч і небезпечний, а все ж таки цікавий бій.

Гнат прийняв його у своєму кабінеті, сидячи за столом. Китель його був розстебнутий, на шиї, надавленій тугим коміром, горіли рожеві плями, на лиці підозрілість, очі морозять слідчим всезнайством.

— Во-первих, — сказав він, коли Улас сів на сті-‘лець, поставлений під стіною на такій віддалі від стола, щоб допитуваний не міг вчинити раптового нападу на слідчого, — давай з тобою домовимося, що ти будеш говорити правду і тільки правду,

“Як на суді”, — усміхнувся про себе Улас і кивнув головою:

— Що ж. Попробую.

Гнат заглянув до справи, підкреслив щось у ній олівцем, підвів на Уласа гострі очі і поставив перше запитання:

— Які цілі ти переслідував, коли писав про мене дописа в обласну газету?

“Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи відкрити карти зараз же?”

— Я не писав ніякого допису. Гнат встав із-за стола, підійшов до дверей і закрив їх на ключ.

— Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте?

Улас відкинув назад голову, люто глянув в очі Гнатові.

— Прошу не говорити зі мною в жандармському тоні!

— Добре. Запишемо ваші показанія в протокол. Гнат узяв ручку і поліз пером по аркушеві паперу.

— Ви не маєте права писати на мене жодних протоколів. Я протестую! І якщо я писав допис, то робив це в інтересах справедливості. За правду стояв.

— А я за що стою? — вирячився Гнат. — Не за правду? Ти що, контрреволюціонера з мене хочеш зробити? Ні-і, знаєш-понімаєш, не вийде! Доки я на своєму посту, я нещадно буду присікати кожного, хто захоче зробити наклеп на радянських керівників.

— Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас.

— А я що? Гірший за других?

— Так.

Гната збісило, він тріпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже викрикнув:

— До якої таємної організації ти належав, коли учився у Харкові?

Улас тільки витріщив очі.

— Ага, мовчиш… Іди зараз додому і принеси в сільраду оружіє, яке в тебе є, тому що при обшукові ми його все рівно знайдемо.

Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб’є Уласа і зробить із нього грішника, що падає на коліна і починає каятись. Але цього не трапилося. Улас тільки трохи поблід, але сказав спокійно:

— Добре ви все продумали і діло добряче завели, тільки нічого з цього не вийде, і марні ваші заходи: я не з лякливих. Обіцяю вам, що мій допис в десятках примірників буде розісланий по всіх газетах, і будьте певні, що до нього прислухаються, зроблять вірні висновки і намилять вам шию. Даю вам чесне комсомольське!

Улас підвівся із стільця, усміхнувся куточками вуст:

— А тепер відкрийте двері і випустіть мене на волю.

Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, і безсилий гнів, і здивування, і навіть острах перед цим молодим студентом мішалися на його обличчі. Він думав, що сказати, він гарячкове працював мозком, чим налякати юнака, чим його доконати, чим заставити його покоритися йому і взяти з нього слово, що він не буде нікуди писати ніяких листів і скарг, але думки тужавіли, формувалися невиразно. І не встиг Гнат відкрити рота, як Улас схопив із стола ключ, відкрив двері і, не озирнувшись навіть, вийшов із кабінету голови.

XVII

Німа Санька пам’ятає свого батька краще, чим Сергій, бо вона була вже дівчинкою з кісничками, коли в одну зимову ніч привезли його в санях, зіщуленого і мовчазного.

Пиляли в кирнасовому лісі дуби — не вберігся Василь. Стьобнуло його гіллям, підбігли до нього селяни — лежить на снігу, чистесенький, тихесенький, тільки в куточках вуст рожева пінка бульбашиться. Поклали його в сани, вкрили сіряком, повезли на Троянівку.

— Ще ж я казав: бережись, Василю. А от не вберігся, — сумно кивав головою один селянин.

— Така його доля, — зітхнув інший.

Зустрічні хурщики, що везли з Полтави на Зіньків та Гадяч бочки з оселедцями, забачивши сумний поїзд, здіймали шапки.

— За гроші його зарізано чи, може, за худобу? — питали вони, не зодягаючи шапок.

— Деревом убило, — похмуро відповідали тро-янівці.

— Оборонив, значить, бог. А ми думали — зарізано.

І хурщики зодягали шапки та журно хитали головами: був, мовляв, чоловік—нема чоловіка. Живеш отак на світі і не знаєш, що з тобою буде до вечора.

Гинули за сніговицею сани, ніби у небо підіймалися, а далі й зовсім не стало видно. Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайні розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зіньківські ковалі всі до одного шахраї і за підкову беруть такі гроші, що, мабуть, і в самій Полтаві люди б дивувалися, коли б їм розказав. Кожний же знає, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче зберегти. Одне, що дірок багато і кожну залатати треба, а друге — що появились на базарах такі жулики, що на ходу підметки одрізають. Чирк бритвою — одні каблуки остаються. Так це чоботи. А за гроші й не говори. Одним словом, говорили дядьки про різне і вже забули, що земля, крутячись, понесла ще одного грішника на небо, і вже не верне його ніколи, і згине по ньому слід, як по тому журавлю, що відбився від свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, своє — серце поїдає.

Як відкрила Марія ворота, як уздріла свого хазяїна, збіліла, ніби лице борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже. Ноги підкошуються, кроку ступити не може, а по очах наче чорна блискавка вдарила: все почорніло навколо, нічого не бачить. Чужі люди внесли господаря в хату і на лаву поклали — вона того не бачила, не чула, не розуміла. Отупілими очима дивилася на лаву, де лежав Василь; приклавши хусточку до рота, похитувалася то ліворуч, то праворуч, як маятник, з закам’янілим лицем. Біля неї щулилася Санька. Лице німої дівчинки було здивованим і настороженим, їй здавалося, що вуса в батька ворушаться, і вона нахилилася так близько до батька, що чула, як від нього віє холодом і снігом. Вона ніяк не могла збагнути, мертвий він чи тільки спить, і тому обличчя її не крило ні горе, ні печаль, воно було тихим і лагідним. Трилітній Сергійко підійшов до батька і сказав, наслідуючи матір:

— Спи, тату. Я тобі й чобітки зніму.

І цей голос зробив у хаті ще більший плач і стогін.

Після смерті чоловіка Марія героїчно билася з нуждою, але потім занедужала якоюсь загадковою хворобою і померла.

Залишилися діти самі. Сергійко — школяриком, а Санька — здоровою, сильною дівкою, заміж би впору віддавати, та хто візьме, коли із нею словом перемовитися не можна?

Санька любила брата з ревністю ведмедиці. Кожному, хто смів його ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона замінила йому матір. Обпирала, обшивала і пильно дивилася за тим, щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без діла. Санька рано пізнала горе, а її вада — німота — зробила її відлюдком. Вона не ходила до сусідів, була неподільчивою, хитрою і мстивою. Тяжка робота і вічний бій за шматок хліба зробили її спину широкою і міцною, як в робочої коняки, а руки налили нелюдською силою.

Роздратували її якось хлопці на вулиці, схопила вона одного в такі обійми, що ледве живого та теплого із рук вирвали, вже і лице було посиніло. З того часу парубки стали її побоюватися, перестали над нею насміхатися і взагалі обходили десятою дорогою.

В артілі Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мішки, дивуючи дядьків своєю страшною витривалістю і силою: на елеваторі могла вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без відпочинку, не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками, що бугрилися і кам’яно тверділи, обтягнуті засмаглою на сонці шкірою. Шофери прицокували язиками, милуючись її силою і зграбністю форм її тіла, і серед них траплялися такі жартуни, що втягували Ті по темних куточках, щоб повести на гріх. Одного із таких джигуні” Санька схопила за шиворот і так махонула ним у вс”рох пшениці, що він зарився по самі п’яти.

В артілі працювала Синька безвідмовно і роботу виконала ретельно, краще за всіх. Полють полільниці буряки — обжене їх Синька на цілий рядок. Коли не глянеш на неї, — все й стоїть стовбура, не розгинається. Сердиться на неї жінки за те, що їх обганяє, а вона ще дусче супиться, ще лютідіе махає сапою.

Коли Сергій привів у хатy Дороша і пояснив сестрі, що він буде жити у них н:а квартирі, Санька не повірила. Як? У них жити? І він не погребує? Стояла посеред хати з пустим відром і пильно оглядала Дороша з ніг до голови. А він, у сірій їіхинельчині, з чемоданом у руках, топтався біля столу і не знав, що робити. Потім поставив чемодан, підійшов до неї і подав руку для привітання. Вона теж поставила відро і теж подала свою широку, чоловічу ріку, і очі її розчулено заблищали.

По соромливій усмішці Дороша, по його чистих очах по той малесенькій, слабенькій ручці, по його бліду, хворобливому обличчі і ще по чомусь, одній їй відомому і більше ні дія кого не доступному, Сань-ка визначила, що перед rfero людина добра, а не зла і що її треба поважати й ціанувати.

Через кілька хвилин она повернулася із цебром води і заходилася розтоплювати піч, щоб приготувати для гостя хорошу вечерю. Дороша вона посадила на покут і дивилася на нього” як на ікону. Вона була збудяна, весь час похитувала головою, усміхалася і жваво жестикулювала. Сергій перекладав це на сло ва. Санька говорила, що го стеві в них буде дуже добре, що він матиме все, що забажає, аби тільки їв та поправлявся, щоб був не так їй (вона втягла щоки і пустила під лоб очі, щоб показати, який він худий), а такий: вона роздула свої щоки, скільки могла, і аж почерво ніла від натуги. Дорош переказав, що він буде старатися, але що з нього поганий їдець, він не знає, чи господиня залишиться ним задоволена. Зачувши це, вона здивувалася, журливе? похитала головою і нетерпляче глянула на Сергія, навіть смикнула його за рукав, прохаючи, очевидно, пояснити, в чім криється причина нездоров’я гостя. Сергій показав, що гість був дуже тяжко поранений на війні. Вона зробила страшне обличчя і так застигла на хвилину. Потім кинулася, як від електрики, і швидко, безладно замахала руками, так гаряче і так збуджено, що навіть Сергій не міг довго розібрати, що вона говорить. Очі її горіли, в грудях булькало і стогнало, лице зробилося лютим і невблаганним, і вона пішла на Дороша, а він відходив назад, потискуючи плечима, здивовано позираючи на Сергія.

— Чого це вона? Що це з нею?

Але Сергій не звертав уваги на його запитання, а уважно і сторожко слідкував за жестами сестри, бо все ще не міг зрозуміти, що вона каже і чого хоче. Обличчя його було напруженим і зосередженим, і в цю хвилину він дуже був схожий на Саньку. Нарешті він кивнув головою в знак того, що зрозумів, і відразу перевів погляд на Дороша.

— Не бійтеся. Вона добра. Вона вас поважатиме.

— Що вона говорила?

— Вона сказала, що в селі було багато здорових, молодих хлопців. Що всі вони пішли на фінську війну і не всі повернулися. Потім вона додала, що це жорстоко — убивати людей.

— Скажи їй, що я убивав ворогів.

Сергій швидко зажестикулював, вона закивала головою, що розуміє. Потім враз підбігла до Сергія і легенько ляснула його рукою по щоці. На превелике здивування Дороша, Сергій не розгнівався, а посміхнувся і відвів її руку. Тоді вона розкуштряла йому на голові волосся, схопила себе за горло і стала давити, схвильовано сапаючи та наступаючи на Сергія. Він обняв її за плечі, але вона вирвалася з обіймів, гнівна й лиха, і, нарешті, пішла в хатину.

— Гедзь укусив. Вона хороша, але дуже вперта.

— Що ж вона каже?

— А, товче одне і те ж. Що всі люди однакові і всі хороші, вбивати їх не можна. Гріх. А як, по-твоєму, каже вона мені, людей можна вбивати, то щоб я брав її за горло і давив. Та ви не звертайте уваги. АлЇ про бога погано не говоріть, бо тоді вона на вас розгнівається і зможе наробити багато прикростей.

— Вона віруюча?! Як же їй внушили віру в бога?

Сергій помовчав трохи, знизав плечима.

— Наша мати після смерті батька зробилася дуже набожною і кожного вечора заставляла нас молитися. Я молитву шепчу, а Санька на ікону дивиться. З мене святого не вийшло, а вона, бачте, залишилася віруючою. А вчила її мати дуже просто: знімала ікону… — Сергій глянув на рушники, де висіли образи, — і показувала на небо, пояснюючи жестами, що той бородатий святий там живе. Коли йшов дощ, сніг або блимала блискавка, вона говорила, що все це робить той бородань, і заставляла цілувати його… А, що там говорити! Дурне діло — нехитре.

В той вечір Санька приймала гостя з особливою пошаною: заставила Сергія зарізати півня і цілий вечір пекла, варила і смажила, потім вийняла із льоху і с глечик сметани, облила нею вареники і поставила на і стіл. Після вечері послала гостеві на ліжку, обіклавши його подушками. Сергієві наказала спати на лаві, а сама лягла в хатині на примістці.

Так і зажив у Золотаренків новий гість. Спочатку троянівське жіноцтво довго базікало І навіть підсміювалося з того, що такий важливий чоловік та поселився в німої Саньки, пускало з язиків розмаїті брехні. Говорилося, наприклад, що Санька приманила нового чоловіка своєю поставою, що, мовляв, постоялець чоловік слабий, миршавий, от і поласувався на розкохану та дорідну жінку. Одначе всі скоро вгомонилися, бо начухали язики, а до Золотаренків, до яких раніше майже ніхто не заходив, тепер щовечора зазирали сусіди чи й так собі — прийшлі люди.

Приходив Бовдюг, мовчазний і стриманий і, запитавши: “А де ж тут поставити сокиру?”, сідав завжди на одному ж місці: на лаві під мисником. Кузь не входив, а влітав у хату, наче на сполох. У нього ніколи не було постійного місця, і він ніколи не сидів, а маячив по хаті, гарячився, встрявав у розмову, чи були тому раді, чи ні, рішуче вимагав відповіді на питання, які він ставив, і через кожні півгодини, потираючи руки, вигукував: “Ах, боже ж мій, коли б то я все знав на світі?” — і тут же, повернувшись до кого-небудь, канючив тютюну на цигарку. Це його старцювання набридло всім, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був серед людей і не просив закурити, то на нього б дивилися як на новоявлене чудо. Сергій же як молодий господар, в обов’язок якого входило турбуватися за своїх гостей, не обійшов своєю увагою і Кузя: у своїх далеких родичів по материній лінії дістав кулик тютюнового бадилля, змішав його із сухим потертим листям та й поставив в коритчатку біля дверей. Кузь аж ахнув, побачивши таку розкіш. Поглинав багатство очима та все примовляв: “Бож-же ж мій, які добрі люди є на світі!” Цілий вечір він просидів навпочіпки біля коритечка, раз по раз, перехнябивши голову, зазирав у нього, як сорока в кістку, чманів від курива. Санька не любила Кузя і часто, простягши руку, перекривляла перед людьми, як він просить тютюну. Тоді Кузь дивився на неї, як на заморського артиста, і кивав головою: “Понімаю, понімаю”, аніскілечки не гніваючись, і додавав при тому: “Ви знаєте, якби оцій жінці дав бог річ, так і мертвого передражнювала б”.

Коли люди, наговорившись досхочу, виходили із хати, Кузь на секундочку присідав до коритечка, набивав махоркою кишені, примовляючи: “Воно хоч уже й на весну потягло, та ночі довгі, хай їм лихо”. Тоді Санька підбігала до Кузя, тягла його за рукав і аж клекотіла від злоби, показуючи йому на мигах, щоб висипав махорку назад. “Понімаю, понімаю”, — кивав головою Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за петельки, і хто знає, чим би воно закінчувалося, якби не заступався Сергій.

Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін — Латочка. Переступивши поріг, скаржився, що діти заженуть його в труну. “Якби можна було, позв’язував би всіх на один шнурок та хоч би попорепав для острашки, а поодинці не справлюся. Одного б’ю — п’ятеро навдьори. Подумайте тільки, — скаржився він далі, — якось приходжу вечором із роботи, прошу в жінки повечеряти, а вона повертається з хатини заплакана, очі від мого погляду одводить, так, ніби соромиться сказати щось дуже важливе або серцем себе нечистою почуває.

— Чого це ти очі опускаєш, як на другий день після весілля? Може, десь у гречку вскочила та тепер глипаєш очима?

— Чоловічку мій рідненький, дітьми своїми присягаюся, що ніяких балощів я ні з ким не мала. Одному тобі вірна. Хоч — долівку язиком лизну. А тепер одне нещастя трапилося, що не знаю, як і сказати.

— Захворіла, чи що?

— Я здорова.

— То, може, тебе зобидив хто? Ділянку невірно заміряли в артілі чи трудодень неправильно записали?

— Ніхто мене не зобижав, а тільки таке в хаті трапилося, що ти як дізнаєшся, то битимеш.

— Чоботи шкапові, ті, що я на ярмарку купив, украдено?

— Ні. Чоботи цілі.

— Гроші, що на корову збирав?

— І гроші цілі.

— Та що ж тоді сталося? Кажи, не мотай з мене душу!

— Вечері немає.

— Як немає? Хіба ти не варила?

— Варила обід, але всі горшки пусті, піди хоч і сам подивися.

І правда. Глянув я: всі горшки пусті. Від двох паляниць тільки крихти лишилися.

Що за оказія? Аж ось заходить моя найменшенька Тетянка, та й хвалиться: “Тату, а в нас сьогодні весілля було”. — “Яке весілля?” Вона пальчик у рот і далі продовжує: “Наша Марійка за Вихорового Петруся заміж виходила. Оце недавно до сватів поїхали. Гостей було — повна хата!” Я при цих словах аж отетерів. А вона далі своє: “Горілку пили, пісень співали. Особливо отієї, що: “Виглібай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль”. Та — плиг із моїх колін і під піл рукою показує. Я туди — аж там ціла батарея пляшок з водою, “горілка”, значить. Я тоді до жінки: “Не горюй, — кажу, — раз таке діло, що в нас весілля було і ти свою дочку заміж віддала, то не плакати, а радіти повинна. Вари галушки, та тільки пошвидше, бо таки добре мені живіт корчі зводять”. А Тетянка тоді підходить до мене та так радісно: “Ми тепер, —каже, — тату, багаті стали. В нас у стайні аж пара коней стоїть”. Вийняв я батіг із-за сволока, дай, думаю, піду подивлюся, що воно там за коні такі об’явилися? Підходжу до хліва, чую — іржуть. Видно, господаря зачули. Побачили мене — притихли. Дивлюся, аж то мій Микола і Тетерин Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка поділася. Питаю я свого: “Ви поїли борщ і весь обід?” Мовчить. Я знову питаю: “Ви поїли, кажіть? Бо так зараз батогом одрепіжу, що й на травичку не сядете!” Мій тоді й каже: “Ми — коні. Ми борщу не їли. Нам овес давали”. Я до ясел, а там вівса повно. “Як же ви, — питаю, — мішок з горища зняли?”

А він: “Ми, тату, коробкою згори носили”. Закипіло в мене серце — сім шкур би з них зідрав за таку шкоду. Та як згадав, як з мене мій рідний батько линтварі дубив ні за що ні про що, — опустив батіг і вийшов із хліва. Хай, думаю, хоч мої діти небитими ростуть, коли вже мені перепадало”.

Дорош уважно слухав розповіді селян, але відчував, що вони приходять до нього не для того, щоб розповідати такі невинні історії, а що в них на умі е щось важливіше. Він допитувався в Сергія, який, по всьому видно, знав, у чому справа, але той тільки знизував плечима і прикидався незнайком.

Одного разу після того, як дядьки порозходилися із посиденьок, Дорош не витримав і вирішив повести із Сергієм розмову, як то кажуть, навпростець.

— Скажи мені: чого вони сюди ходять? — запитав він, роздумливо суплячи брови.

— А я почім знаю? — щиро здивувався Сергій. — Ви у них запитайте.

— Коли ж вони мене бояться, — спохмурнів Дорош. Сергій, що плів ятір посеред хати, на секунду припинив роботу, спідлоба глянув на Дороша веселим оком:

— З якої речі?

— У мене таке враження.

— О-о, — зрадів Сергій. — Потрапили у саму точку.

— Тільки я не можу зрозуміти, в чому тут причина.

— А ви пильніше придивіться, тоді й побачите.

— А може б, ти мені прямо сказав? Без загадок? Сергій сердито перегриз зубами сирову нитку, заплутався пальцями у вузеньких вічках, і рука його затріпотіла в ятері, як спіймана риба.

— Те, що в нас у селі робиться, — сліпий побачить, а глухий почує. Ви тільки не ображайтесь. Це я жартома. Само воно в мене з язика виплигує. Ви бачите, — продовжував він далі уже без насмішки, — до вас горнуться люди, а це не так легко заслужити. Оксен хоч чоловік ніби й непоганий, а до нього так не ходять, як до вас. А чого? Бо він хитрий. Любить хвостом крутити. І перед районною владою хоче бути хороший, і перед людьми не спасувати. А воно. не завжди вгадаєш. Воно Радянська влада за народ стоїть, але в нашому селі з цим ділом нерозбериха виходить. З такою владою, яку ми маємо в особі Гната, люди не погоджуються. Сесії проводить для форми, грубіянить, ображає людей, одним словом, хазяйнує, як хоче. Я от часто дивився на вас і думав: невже і вас заставить Гнат танцювати під свою дудочку. Як їздили ми по жом — гарно ви говорили. І про правду, і про добре ставлення до людей. Та слова одне, а діло — друге. Гнат он теж розпинається, що він за Радянську владу жизнь готовий віддати, а сам її ногами топче, за корінь рве. Кажу вам як комсомолець, е в нашому селі хлопець, змовилися ми: не прикрутять Гната місцеві товариші, поїдемо вище правду шукати.

Сергій швиргонув недоплетений ятір на солому, вийшов у сіни за пряжею. Дорош залишився сам, повний душевного сум’яття. В його пам’яті виринув давно вже забутий епізод, бачений ним колись на одному з вокзалів півдня. Серед метушні, гамору й крику, страшенної спеки, штовханини, огидної вокзальної пилюки бігає дівчинка років шести в білій панамочці, в труси ках і кричить переляканим голосом: “Бабусю, бабусю!” На її личку — жах, очі благальні і шукаючі. А розкішна, засмагла, нафарбована, тілиста пляжанка, що маніжилась під зонтиком, суворо крикнула: “Треба було не ловити гав! Велика вже!”

В цей час побіля вагонів, приклавши долоні до грудей, старечою трускою бігла бабуся в широкому солом’яному капелюсі. Побачивши її, дівчинка закричала ще дужче і сховала своє заплакане личко у рясних складках бабусиного плаття. Потім взяла міцно за руку і пішла за нею, гордо піднявши голову і блаженно похлипуючи. Ідучи, вона озирнулася і глянула на ту пляжанку, що дорікала їй за неуважність, і той погляд був такий ненависний, що коли він ковзнув по Дорошеві, то йому зробилося моторошно і він відчув, що совість у нього нечиста. “Я міг би вискочити із вагона і допомогти їй відшукати бабусю, — подумав він. — Але я цього не зробив. Що ж це таке? Як же це сталося? Я надіявся на крайніх. Я думав, що хтось там надворі це зробить. А треба було не надіятися, а робити самому. Виходить, у мене є багато слабостей, і виходить, що я не святий і, може, навіть гірший за інших”.

І тоді його охопило почуття палючого сорому, і він довго не міг дивитися в очі людям.

Таке ж саме почуття охопило його і тепер, тільки ще з більшою силою.

“Так, — розмірковував Дорош, ходячи по хаті. — Безумовно, Сергій каже правду. Я віддався роботі на фермі і не додивився до головного: до загальної постановки, від якої, власне, залежить і моя робота. Коли б я придивився пильніше, мені б стала ясною непослідовність у характері Оксена і його примирення з усіма тими перекрученнями, що їх допускає Гнат, той в’ялий підхід до справ артільного життя, той застій, який панує всюди. Так, так. Лід треба ламати, і мені здавалося, що я вже це роблю, а виявляється, що ні. Я не з того боку почав. Надіявся сам на себе, а сам багато не зробиш”.

Дорошеві зробилося досадно, бо він спіймав себе на тому, що не позбавлений себелюбства. “Ну й що ж, — захищався він сам від себе. — Адже я спрямовую його не’на себе, а для загального добра мого народу… Але лід треба ламати. Треба Гната прикрутити так, щоб він визнав свої помилки і припинив чинити неподобства! Хлопець він, здається, непоганий, але дивак.’ Головне, що вважає себе незамінимим і переконаний, що він родився тільки для того на світ, щоб бути головою сільради. Треба за нього взятися. Відразу його, звичайно, не скрутиш, отже, доведеться крутити поволі, але щораз все міцніше і міцніше. А як ми насядемо на нього гуртом, то діло вийде”.

В сінях зачувся гомін, в хату увійшов Сергій і ще хтось у довгому чорному пальті. Лампа стояла на столі з газетним обгорілим абажуром, і Дорош не міг розгледіти обличчя прийшлого.

— Здрастуйте, — привітався прибулий і, знявши кепку, ступив два кроки вперед. Дорош пізнав колгоспного обліковця Уласа Хомутенка і потис йому широку холодну долоню. Коли Улас вітався, то вираз його обличчя був такий, ніби йому хотілося сказати щось наболіле і важливе, і Дорош подумав, що воно стосуватиметься тієї розмови, яку вони недавно із Сергієм вели, і відразу ж здогадався, що це і є той хлопець, про якого говорив Сергій. Улас сів на лаву, але розмови не починав.

— Ви, здається, вчилися в університеті? — запитав його Дорош, щоб як-небудь розпочати розмову.

— Так. На історичному факультеті.

— Кинули?

— З об’єктивних причин.

— Думаєте повернутися?

— Не знаю. Майбутнє покаже. Друзі мене кличуть в листах, але я поки що не хочу їхати, щоб не стати для них тягарем.

Дорош погладив маленькою рукою скатертину на столі, зімкнув над переніссям брови.

— Мені здається, що ви трохи не туди завернули. Якщо товариші вам ладні допомогти, то ніколи не треба відвертатись від них. В товаришів треба вірити.

— Дивлячись у яких, — насмішкувато сказав Улас і перезирнувся із Сергієм, і Дорош по тому погляду здогадався, що тут існує якийсь натяк. — Іноді такий товариш так і говорить очима: вір мені, вір, а ти йому не віриш чомусь.

Розмова починала ставати відвертою, але її перебив Дясмелик, що нагло зайшов у хату в коротенькій кавалерійській куртці, обшитій сивим смушечком, наваксованих чобітках і шапці-кубанці, з-під якої крученим прядивом ліз чуб.

— А, підпільний активі — кинув він замість привітання і, вийнявши з бокової кишені обтріпану колоду карт, ляпнув її на стіл. — У “хвильки” хочете? Раз, два, три, чотири. Банда. Якраз на гру. Сергій, кидай к бісовій матері ятір, правди все рівно не спіймаєш. Сідай до столу.

В одну мить Джмелик роздягся, кинув на скриню куртку, шапку і, поплювавши в пучки, заходився здавати карти.

Дорош дивився на нього здивовано і насторожено. Він дещо вже чув про цього зайду і анархіста, знав, що його батька репресували, а самого Джмелика витурили з армії, та це його не дуже засмутило. По неділях носив хромові чобітки із шпорами, побрязкував ними на всіх весіллях та грищах, дурманив голови хутірським дівчатам, доки не приїхав із району міліціонер, реквізував шпори як військове майно і почепив собі на кирзові чоботи, а Джмеликові видав розписку.

Северин повернув ту розписку назад міліціонерові і порадив з надзвичайною ввічливістю:

— Наштрикніть її в клозеті на цвяшок, бо вона мені без діла.

За контрреволюційні балачки сидів Джмелик у міліції безліч разів і кожного разу присягався під розписку, що більше від нього не почують жодного недоброго слова. Його випускали, і він, ще не переступивши поріг міліції, знову заїдався з ким-небудь. Нарешті всі чомусь зійшлися на тій думці, що його “мішком з-за рогу вдарено”, і перестали звертати на нього увагу.

— Граємо на хрусканці, — уточнив Джмелик умови гри. — Після кожного програшу — п’ять штук. Для вчених лобів можна прибавити ще п’ять. Згода?

— Що ж. Давай, — погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселість.

— О! Та ти свій хлопецьі — радісно вигукнув Джмелик. — А говорили, що ти з монахів… Що прямо тебе з монастиря — і на партійну роботу.

Дорош беззлісно засміявся. Улас присів до столу, не роздягаючись, і в душі засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту розвагу. Сергій теж хмурився. Мовчки стали грати. Дорош виграв і, підсунувши окуляри, попросив Джмелика:

— Наставляй лоба.

Джмелик, позираючи спідлоба, нахилив голову. Дорош хруснув його п’ять разів так, що в хлопця виступили сльози.

— Здорово б’єш! Не жалієш! — в захопленні вигукнув Северин. — Коли б мені довелося, я б тобі теж гривеників навішав.

— Такий на мене лютий?

Джмелик труснув чубом, в світі лампи очі його недобре спалахнули.

— Давай зустрінемось в темному кутку, тоді побачиш.

Сергій кинув карти на стіл, сказав, червоніючи:

— Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. І качай пошвидше, доки тобі дверей не показали.

Джмелик усміхнувся, вигнув красиві брови.

— Щось мені немає охоти звідси йти. Кумпанія дуже хороша — настоящий комітет по агітації за Радянську владу.

Сергій рвонувся із-за столу, але Дороіп схопив його за руку.

— Сядь! — крикнув він, заїкаючись і посмикуючи шиєю. Від брів до підборіддя стікала по обличчі нервова блідість.

— Ти чого шиєю смикаєш! — визвірився Джмелик. — Заслав батька мого на смерть, ще й на мене очі витріщаєш?

— Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але якщо він був такою сволотою, як ти, його слідувало розстріляти разом із тобою.

— А ти не жалкуй, — криво усміхнувся Джме-лик. — Може, наші стежечки зійдуться, тоді не розминемося спроста. Так і знай.

Він накинув наопашки кожушок, начепив на голову кубанку і вийшов з хати.

— Приємних снів, бандитики! — крикнув, закриваючи двері.

Після його відходу в хаті запала гнітюча мовчанка. Сергій знову сів доплітати ятір. Улас сказав “на добраніч” і пішов додому. Дорош, сутулячись, ходив із кутка в куток, все швидше і швидше, ніби його хто підстьобував по спині гарячими батогами. Потім сів за стіл і став читати книжку по зоотехніці, очевидно, не стільки для того, щоб зрозуміти щось в ній, скільки для того, що’б заспокоїтись. Прочитавши кілька рядків і не зрозумівши змісту, він закрив книжку і знову замаячив по хаті. Йому зробилося душно. Він розстебнув гімнастьорку, випив кухоль води, але це не допомогло. Всередині в нього горіло щось сухе і гаряче. Тоді накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.

Десь далеко у Чорному яру шуміли весняні води, і той шум був із якимось особливим сердитим сичанням, ніби ті води заливали величезне кострище, що ніяк не хотіло гаснути. Волога темрява валила з Ташані, густо, як смолою, заливала дворище, так, що в ній ледве бовваніли хлів, погрібничок і верби, що росли на городі. Дорош сів на призьбі і довго прислухався до нічних шумів, які поволі заспокоювали його, робили яснішими думки. “Так от, Оксене, ти говорив, що на можеш терпіти насилля над людиною. А що ти будеш робити із таким, як Джмелик, що відверто не визнає ідеї, за яку ти ладен в любу хвилину віддати життя, і обіцяє тобі приємну зустріч у темному завулочку? Даю тобі слово, що в такій зустрічі переможцем буде він, а не ти. Бо доки ти йтимеш, розвісивши вуха, та думатимеш про скасування насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб він з’їв бубличок і тебе послухав, він тобі зверне голову”.

В таких роздумах Дорош просидів годину, а може, й дві. Коли він зайшов у хату, Сергій уже спав. На столі стояла прикручена лампа. Недоплетений ятір висів у кутку на жердці. Дорош роздягся і, загасивши лампу, ліг. В хаті зробилося темно, пахло свіжим духом житньої соломи і не то хмелем, не то запарою для тіста. Дорош закрив очі і приготувався спати, але уява його була такою розбурханою, що сон тікав від нього, і він перекидався з боку на бік. До того ж, мабуть, на вологу погоду, в нього нив бік, і біль був такий тупий і неприємний, що Дорош не знав, як лягати, щоб заспокоїти його.

— Чого ви не спите? — запитав Сергій і зашелестів соломою. Виявляється, він також не спав, а тільки лежав тихо, може, задумавшись, а може, прислухаючись до того, як за хатою вистугонює весняний вітер.

— Нездужається… Бік болить.

— На тепло, мабуть, бо вітер із Чорноморії повернув. А що у вас за шрам на боку? Колись умивалися, так я підгледів. На фронті вас поранило чи, може, хто ножем полоснув по п’яному ділу?

— То давнє, — неохоче відказав Дорош і замовк. Сергій теж мовчав, хоч його жерла нетерплячка послухати оповідання із життя Дороша, яке було для нього загадкою.

— Бачу, не хочете ви зі мною говорити. Та що я, проти вас? — ображено засопів на соломі Сергій. Дорош скрипнув ліжком, тихо засміявся:

— Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом’яв його, а він уже очі випіка. Ще не встиг я подумати, що тобі говорити, а ти вже сердишся. А того й не знаєш, що в житті людини можуть траплятися такі випадки, що без болю їх згадувати не можна.

— Це правда, — з виною в голосі погодився Сергій.

— Тож-бо. Ось їздили ми з тобою по жом, я все до тебе придивлявся. Скажеш слово, а я його і сюди і туди повертаю, на всі боки кручу, щоб докопатися, що ти за чоловік, яка в тебе життєва лінія душу пройняла.

— Ну, і яку ж ви в мене лінію знайшли?

— Плутану, Серьожо. Дуже плутану. От ти говорив, що місто погане, а село хороше, а до того й не додумався, що люди з мозолями і в місті, і в селі є. А є такі, що держава для них — мельниця з калачами. Такі вважають, що вітер буде мельницю крутити, а калачі їм прямо в рот падатимуть. Отаких людей треба ненавидіти і вести з ними рішучу боротьбу. Я, брат, таких людей, де б їх не зустрів, смертельним боєм б’ю. Воно, Сергію, на землі ще, на жаль, так влаштовано, що кожен бере від життя те, що може взяти, та не кожен віддає те, що може віддати. Один проживе життя тихо, спокійно, а помре, то ніхто й не помітить, що такий чоловік і жив на світі. А другий такий після себе слід залишав, що цілі покоління про нього пам’ятають. Такі люди входять у велике життя… Багато людей я зустрічав на своєму недовгому віку, але в пам’яті моїй назавжди залишився один чоловік, і я його не забуду ніколи. Був це звичайний робітник, слюсар із харківських майстерень. А приїхав він у наше село як два-дцятип’ятитисячник колективізацію проводити. Такий собі звичайнісінький чоловік, сивоусий, у шкіряному картузі і ростом середній. Ну, приїхав, значить, орудує. А час тоді тривожний був, неспокійний. Та ти й сам пам’ятаєш, уже підлітком, мабуть, був. Уночі так і дивись: там горить, там горить — то куркульня свої клуні палить, не хоче бідноті залишати. Мені тоді було років вісімнадцять. Комсомолець був, портупею через плече носив, за Радянську владу в огонь і в воду готовий був кинутися, тільки хмелю зеленого багато в голові було, як от зараз у тебе. Помітив мене Сазон — так того робітника звали — і каже: “Хлопець ти молодий, село знаєш добре, будеш при мені за помічника”. — “Добре, — кажу, — буду з охотою вам допомагати”. Вийняв він із кишені список, глянув у нього і питає: “Де Прокіп Хвиля живе? Куркулити його підемо”. А в нас у селі річка була, така, як оце в вас у Троянівці, може, навіть трохи й ширша. От за тією річкою той куркуль і жив. Я й кажу товаришу Сазону, що так, мовляв, і так, куркуль живе там і там. “Веди, — каже Сазон, — показуй дорогу”. Пішли ми. З нами ще чоловік п’ять активістів. Говоримо про се, про те, а Сазон мовчить. Похмурий такий, все щось думає. Ось і хутір показався. Сазон тоді зупинив нас і каже:

“Ось що, хлоп’ята. У Хвилі, видать, пугачі такі е, що в головах дірки роблять. Так що ви, йолочки-метьо-лочки, будьте насторожі і рота не роззявляйте. Ми йдемо до ворога, а з ворогом у піжмурки гратися нічого. Є у нього два сини, так ви за ними слідкуйте і, як дійде діло до гарячого, — дуло їм до пупа, і хай підіймають руки вгору. Нічого з ними цяцькатися”. Пішли ми далі. А жив цей куркуль багато. Хата під залізом, дві клуні, дві повітки, комори, три пари волів, із сільськогосподарського реманенту: лобогрійка, сівалки, плуги, шеретовка. Одним словом, здорово жив і крові з бідного люду посмоктав чимало. Зайшли ми до двору — ніде нікого не видко. Прямуємо в хату. Ганок дерев’яний, різьблений, зеленою фарбою помальований, аж гуде під ногами. Тільки ступили, як назустріч хазяйська дочка. На шиї намисто, рукава повишивані, лице червоне, мов калина. Побачила нас і — круть у хату. Ну, ми, звичайно, за нею. Заходимо, а там цілий погром: скрині порозкривані, на долівці купа одягу, на лавах кожухи валяються, біля дверей два здоровенні вузлища лежать, в рядна позакручувані. По всьому видно, що люди з цієї хати тікати збиралися. Дочка стоїть біля скрині, голі по лікоть червоні руки на грудях склала, чорними очищами так і пропікає. Прокіл сидить на стільчику біля лави у чорній бекеші, смушевій шапці — хомут латає. Як побачив нас, так дратва і залишилася в зубах. Молодший син — в плечах аршин, закутаний по самі очі в башлик — стоїть біля дверей, шкіриться, як вовкодав. “Шукай, — каже, — батьку пиво-меди, комунія прийшла”. — “А ти, я бачу, жартівник, — говорить до нього Сазон. — Тільки жартувати будеш іншим разом, а зараз у нас друга балачка з тобою буде”. І — шасть руками парубкові під кожух. Не встиг куркуленко оком моргнути, як Сазон витяг у нього з-за пояса обріз із мережаною ручкою. Крутить його в руках, усміхається. “Добре ти, — каже, — в дорогу зібрався, — тільки припізнився трохи. Тепер сідай у кутку і не ворушися, а ви, хлопці, кидайте на сани куркульське майно та повеземо його бідноті”. Куркуленко сів у кутку, башлик розв’язав, либиться на весь рот, вуса підпруджує. “Знав би, — каже Сазонов!, — що ти такий шустрий, я б ту штучку далі заховав”. — “А ти не дуже жалій, — втішає його Сазон. — Ти подумай добре, в якій стрісі у тебе ще одна така іграшка захована”. Був у того куркуленка ще один брат — горбань. З виду нещасний такий, обшарпаний, подібний до юродивого. Як зайшли ми в хату — вибалушився на нас, молиться на печі та поклони б’є. Потім спустився на лежанку, горб свій стелі показує і так щось жалібно-жалібно співає та хреститься. Спочатку ми не звертали на нього уваги. Сидиш собі, ну й сиди. А потім якось глянув я на нього, а він переморгується із братом: морг — і знову хреститься, морг — і знову хреститься… “Ах ти ж, — думаю, — гад, он який ти святий та божийі Ну, тепер ти в мене не сприснеш”. І став я за ним слідкувати. А тут саме хлопці приступили до діла. Одежу несуть, майно списують. Понасходилася повна хата хуторян, допомагають нам свого любимого землячка розтельбушувати, никають по закапелках, щоб дечого прихованого не прогледіти. В хаті галас, метушня, крик. Загавився я. Глядь — а горбаня й слід прочах. Як на відьомській мітлі в бовдур вилетів. Я до Сазона. Так і так, говорю, втік горбань. Не догледів я. Він глянув на мене суворо, очима так і задавив. “А ти, — каже, — куди дивився, роззява? Щоб мені горбань був зараз же. Інакше — революційним судом тебе карати будемо”. Вискочив з хати, питаю в людей: “Не бачили горбаня?” — “Ні, — кажуть, — бачили. До повітки пішов”. Я — туди. Відкрив двері — темно. Тихо. Живої душі не чури. Ех, думаю, обдурили мене хуторяни. Втік горбань. Тільки я про це подумав, як щось коль мене в бік. Упав я на токовище, хочу крикнути, та не можу: дух забило. Потім хотів себе мацнути за бік — і втратив пам’ять. І більше нічого не пам’ятаю. Уже потім розповідали мені люди, що знайшли мене непритомного з вилами в боці…

Дорош замовк, схвильовано покашлюючи, потім устав, налився води (чути було, як він жадібно, спрагло сьорбав її а кухля) і знову ліг до ліжка.

— А що ж сталося з горбанем? — запитав після довгої мовчанки Сергій.

— Його зараз же спіймали і наган при ньому знайшли. На моє щастя — не скористувався він ним. Вилами бив. Щоб менше шуму. І після цього випадку часто я згадую Сазона і слів його ніколи не забуду. Він, було, завжди говорив: з ворогом панькатися не можна. Його бити треба…

Сергій нічого не сказав на це. Він зрозумів, до чого Дорошева річ, і перед його очима постала усміхнена, нахабна, з примруженими відчайдушними очима морда Джмелика.

Поснули пізно, коли по всій Троянівці співали перші півні.

XVIII

Рано-вранці біля сільської Ради юртувалося десятків два підвід. В темряві снували людські постаті. Чулося кінське пирхання. Над Троянівкою затихав півнячий бій. З вузьких провулків темрява відкочувалася на приташанські луки, залишаючи після себе дрібну росу на землі, на тинах, на солом’яних стріхах, на одягові людей і на кінських спинах. Високе небо рясним зорепадом струшувало зорі в темну Ташань і гасило їх там — одну за другою. На тому місці, де стояли підводи, пахло свіжими кізячками і гострим, як спирт, кінським потом.

Крім троянівців, що виділялися своїм високим ростом і дещо уповільненою вимовою, сказаною ніби між іншим лінькуватою фразою, були приземкуваті, шустрі і говіркі манилівці в своїх куцинках із дерев’яними закрутками замість гудзиків, гострі на язик і найвигадливіші на всякі побрехеньки; похмурі, скупі, мовчакуваті залужани з батогами, схожими на вівчарські пуги; щирі, добрі і веселі хрипківці, які дружно встрявали в любу розмову і ділилися між собою не тільки хлібом-сіллю, а навіть і тютюном.

На цей раз мова між дядьками йшла про те, на яку хворобу їх сюди викликали в таке рання.

— Даром стояти не будемо, — сказав низенький манилівець, поправляючи на голові картузика. — Уже дадуть якесь діло.

Він був, мабуть, веселий чоловік, бо весь час пританцьовував та підштовхував ліктем вайлуватого залу-жанина, що стояв собі спокійнісінько, злігши на воза, так, ніби виїхав на ярмарок. Вигляд у нього був такий байдужий, що скажи йому зараз, що треба їхати на край світу, та й то не здивується, а лише підійде до коня і скаже: “Ану ж, ногу! Дай ногу!” — подивиться, чи підкови при копиті, розплутає віжки, у які клята худобина “заступила”, помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить його на далеку дорогу, крикне “н-но” і поїде собі поволеньки.

На слова веселого манилівця залужанин довго не відповідав, бо саме клинцював сало з хлібом, потім утерся рукавом, вийняв кисет, закурив і аж після цього обізвався:

— Їм видніше, — і кивнув головою на сільраду.

— Воно ясно, що видніше, — зараз же підхопив манилівець, — та якби знаття, куди їдеш? Сінця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.

— Це не інакше, як за крамом, — пролепетав хрипківець. — Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.

Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.

Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові — кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.

— Я покликав вас для того, — голосом, повним таємничості, почав Гнат, — щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.

— Яке саме? — питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. — Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.

Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном. Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:

— Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.

— Оце й усе? — щиро дивується Дорош, в’їдливо посміхаючись. — Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.

— А ти чого баскаличишся? Переселення — це теж війна, — рипить шкірянкою Гнат.

— Починається свайба, — з досадою говорить Ок-сен. — І сівба, і переселення — все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?

— По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.

— А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!

— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.

— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.

— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.

— А хоч би й так. Спішити нічого.

— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.

Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.

— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?

— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.

Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:

— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.

— А що за ним наглядати? Не мале дитя.

— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам… Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:

— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.

— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.

— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.

— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.

— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.

— Відколи це ти таким розумним став?

— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.

— А це ж чому?

— Душком від тебе антирадянським припахає.

— А ти хіба з тих, що принюхуються?

— Ні, я з тих, що нутром чують.

— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким “растуйте” і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.

— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.

Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.

— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.

Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:

— Якщо на предмет хлібозакупки або про м’ясо, то трудно. Не зійдуться.

— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.

— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?

— Якнайшвидше.

— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.

Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:

— Чого ти з ним зв’язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.

— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!

Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.

— В школу ходиш?

— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.

— Чому?

— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:

— Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.

— Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.

— Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.

— О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.

Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському — і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.

Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні — людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом’яті картузи, сірячини, кожухи, обліз-лі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв’яз-но, по-хутірському:

— Пилипе!

— Що?

— Куди це ваші худобу порозпускали?

Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.

— Пастися пішла, — відказує він тихим баском.

— На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?

— В них обох паша добра…

— Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?

— На налигач налигала та до воріт припнула, — граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насіння.

— Ого! З чужого засіка брати не дурень!

— Не збіднієш, — басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.

Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.

— Чого тримаєте? Починайтеї Нам на роботу треба йти.

— їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!

— Артеме! Біжи додому, бо я теля забула од-лучити.

Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.

— Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.

— Скільки ж?

— Одну з четвертиною.

— Та й як?

— Їсть наче добре.

— А моя заболіла, хоч до ветінара веди.

— Жінка?

— Став би я з нею водиться! Корова.

До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.

— Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянівку.

— Не мають такого права. Живемо, де хочемо.

— Еге. Стануть вони в тебе питати.

— Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!

— Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.

— Тобі добре — жінку на віз посадив, та й вся рахуба, а в мене діти.

— А про мене, хоч і Соловки. Аби гроші та життя хороше.

— Тесе. Починають.

Гнат уже стояв на возі, м’яв у руках шапку та висвічував золотим зубом.

— Давай, тільки недовго, — шепотів йому знизу Оксен. — А то я тебе знаю: тягтимеш, як невід з моря. На тлі неба постать Гната виглядає монументально.

— Товариші колгоспники! — починає він серед загальної тиші і замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрібних думок і слів. — А также трудова інтелігенція! — нарешті додає він. — Наближається свято — день Першого травня. І ми, товариші, взяли зобов’язання, як по надоях, так і по польових роботах. І ми це зобов’язання — кров з носа, а виконаємо. Вже сьогодні яєць по сільраді здано на сто двадцять відсотків, і тут велику роль відіграв актив. Яйця, товариші, здали всі.

В задніх рядах, де стояли парубки, пробіг легенький смішок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботі:

— Говори по суті! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возі.

— Тепер, товариші, відносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корів не було, а тепер у артілі є новий завфермою, він це діло повернув. Шкуру даємо регулярно, м’ясо також. Але цього мало, товаришії Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторі, п’єте самогон, граєте в карти і не приймаєте жодної участі в громадському житті села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понімаєш, живете, як дикуни…

— А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?!

— На свої колеса поглянь, розумака який ви-ськався!

— Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?!

— Чого на нього дивитися? Тягніть його з воза! Натовп завирував, заколихався, задні напирали на передніх, і жива хвиля людських тіл, все скаженіше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жінки, що стояли попереду, вже дихали пеклом і шукали рукам роботи. Червоні, спітнілі обличчя їх звіріли, очі палали, як у тічкуючих вовчиць. Деякі уже хапали Гната за галіфе і тягли з воза. Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови — все це насувалося на Гната відьмацькою перезвою, так що він не знав, що робити, і тільки одмахувався шапкою, яку тримав у руці. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, підняв над головою батіг.

— Ану! — крикнув він, напинаючи на шиї жили, і лице його зробилося блідим і рішучим. — Чого дерете горлянку?!

Жінки, ошелешені несподіваною вихваткою Оксена, відхлинули назад. Вони зрозуміли і відчули, що такого з воза стягти не вдасться.

— Ми приїхали переселяти хутір, і ми це зроби-мої — кричав Оксен — Раз уряд постановив — буде виконаної А ви подумайте як слід, то самі зрозумієте, що це для вашої користі робиться.

Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Оксен зрозумів, що тепер не можна тратити ні секунди, і, озирнувшись, зустрівся поглядом із Сергієм. Той, очевидно, зрозумів, у чому справа, і, працюючи ліктями, став пробиватися поміж людьми на майдан. Вскочивши у перший двір, він скинув чоботи і спритно, мов кішка, поліз на дерево, що росло біля хати.

Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розуміючи, що він хоче робити. Долізши до товстої гілляки і схопившись за неї руками, він розгойдався і, вигнувшись тілом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, і всі ринули на подвір’я, запрудивши його за одну секунду. На майдані залишився тільки один Гнат з двома сумками через плечі і кубанкою в руках. Оксен засунув батіг за халяву і наказав троянчанам, щоб вони розбирали слідуючі хати, але не більше трьох.

— Перевеземо ці, а потім за інші візьмемося, — кинув він на ходу.

— Як? — здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями і вже міг вступити в свої службові функції. — Мені сьогодні зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понімаєш, мені мє-роприятіе не зривай. Хлопці, роз’їжджайтесь зараз по всьому хутору, і щоб до вечора всі хати були порозкидані. Людей із майном перевозьте до Троянівки, там їх зустріне секретар із списком і розтлумачить, кого куди розвозити.

— Хіба ж ми за день усіх перевеземо? — засумнівався шустрий манилівець. — У них же і свині, і корови…

— Свиней хай гонять пішим порядком, — розпорядився Гнат.

Оксен взяв його за лікоть, недобре ворухнув очима:

— Ти що? Зовсім з глузду з’їхав? Коли ж та свиняка до Троянівки доб’ється? Та вона ж як пройде п’ятнадцять кілометрів, так на їй одна щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапає! Ні, ти, Гнате, в це діло не мішайся. Давай призначимо когось із хутірських дядьків старшим по переселенню, хай він і розпоряджається. А ти завалиш усе діло. Тут по бритві ходити треба, а ти — шарах з усіх чотирьох. Так не тільки ногу, а й голову розпанахати можна. Сам бачиш — дядьки вогнем дихають.

— Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?! Та ніколи цього не буде! Їдь у село! Операцією буду керувати я лічно.

В дворі між тим колобродило і сатаніло, жінки кричали всі разом і сучили на Сергія кулаками, а він спокійно собі походжав по хаті, як той чорногуз, не звертаючи уваги на ревіння юрби, робив своє діло. Розпатлана господиня бігала навколо хати з дрючком, виширювала гороб’ячі гнізда, а до Сергія дістати не могла. Слідом за нею ходив оранжево-рижий котяра і, зачувши розтривожений гороб’ячий дух, нявчав так, ніби з нього живцем здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня, він дряпав лапами землю і, задравши голову, хижо світив на стріху кровожерними очима.

— Ось послухайте, тітко, — гомонів згори Сергій. — Обживетеся на новому місці, так ще мене й у гості покличете.

— Хай тебе чорна яма кликне, харцизяко! Щоб тобі руки й ноги петлями поскручувало! Щоб тебе чорні п’явки поспивали, як ти мене отак роз-о-ря-я-єш! — завила тітка, похитуючи з боку на бік скорботною головою.

Юрба ще трохи погомоніла, потопталась і, бачачи, що вже нічого не зробиш, стала поволі розходитися.

— Що ж, хлопці, крути-верти, а переселятися доведеться, — гомоніли в юрбі.

— Хоч би садибу дали таку, як треба.

— Мені якби біля річки, щоб качок розвести.

— Такого вгіддя, як тут мали, навряд чи дадуть. Як подумаю, що виїжджати треба, так по серцю й різоне.

— Воно так. Де ворона не бува, а летить туди, де гніздо звива.

За кілька хвилин двір опустів. Одна лише дітвора з подивом і навіть із веселістю дивилася, як розбирають хати. Троянівці, хрипківці, манилівці та залу-жани уже не зустрічали того опору хуторян, який був раніше, і робили своє діло спокійно, розважливо, по-господарському. Кожен з них був сам господар і розумів, що перевезти хату з місця на місце — це діло не просте. Тому хати розбирали ретельно і обережно, намагаючись не пооббивати ні одвірків, ні дверей, ні віконних рам, бо все це коштує грошей, а їх нелегко заробити. Пильнувалося також, щоб усе те, що вкладалося на вози, не загубилося по дорозі і не потовклося, і кожна господарська річ, така, як вила, граблі, лопата, сокира, ящичок із цвяхами, брус, тиква для води, прядка, витушка, веретено, бриль, стара свитка, “дідок” для коси, пилка, діжка з квасом, — усе це ув’язувалося, бичувалося, обмощувалось, щоб ніде ніщо не стукнулося по дорозі, не схитнулося, не розплескалося, не потрощилося. Хуторяни, бачачи сумлінність троянчан, вже не глипали на них спідлоба, а працювали разом. Навантажені деревом підводи негайно їхали на Троянівку, і за кожною з них слідував господар, вимірковуючи, яку ж то йому приміряють садибу.

Опівдні сонце пригріло так, що в степу, за сторожовою могилою, заструмувало марево, ніби там, на обрії, пастухи варили куліш у здоровенному казані і пара, що виходила з нього, ніжно слалася над землею. Небо було високе, із сліпучою голубінню, без жодної хмаринки. Із степу долітав у хутір теплий душок розпареної землі, змішаний із чадним запахом торішніх полинів. На відсонні, де-небудь за хлівом або за купою гною, відволожена вранішньою росою земля була чорна і парувала так, ніби її тільки що полили гарячим окропом; на конях, припечена сонцем, парувала шерсть; півні, зачувши весняне привілля, в ревнивім осатанінні розкльовували один одному до червоної юшки шишкасті гребені, потім злітали на тини і, стікаючи кров’ю, посилали сонцю свій бойовий клич; худоба бродила по вигону, пощипуючи молодесеньку травичку, зелений сік мазав морди і ратиці.

Люди працювали, пороздягавшись до сорочок, спини їх мокріли від поту, а пилки та сокири разюче спалахували на сонці і сліпили очі.

Тимко розбирав хату разом із Охрімом і ще двома залужанами. їм допомагав господар, мовчакуватий, здоровенний чоловік, зарослий по самі очі чорною бородою, із звірячим поглядом чорних страшних очей. Плечі в нього були широкі, руки довгі, голос приглушеного чавунного дзвону. За весь час він ні до кого не обізвався й словом, а взявши сокиру, пішов у сарайчик і щось там стукав, клепав, стугонів, майже не визираючи на подвір’я. Із сім’ї у нього були жінка і дочка. Жінка робила враження затурканої, забитої істоти, що, мабуть, на другий день після весілля вже була віддана під владу свого чоловіка, якого вона, по всьому видно, боялася і намагалася в усьому догодити. Вражало в ній хворобливе жовте лице і злякані сухі очі з лихоманковим блиском. Донька ж, яку Тимко вже давно примітив, була степова красуня. Вона мала дикі, чорні, як у батька, очі і недоступне, купане в любисткові, лице царівни, щоки так і палахкотіли рум’янцями і пахли трояндами. Ходила швидко, легко, голову тримала рівно: постав на неї глек із водою — і то не схлюпнеться, при зустрічі з Тимком одвертала голову і прикривала очі довгими віями.

Тимко слідкував за нею вовчим оком і снував по двору, щоб застукати її де-небудь один на один та хоч обняти по-парубоцькому. Але вона, мабуть, була дівка з догадливих і ходила так, що їхні стежки не схрещувалися. Тимко знав багатьох хутірських дівчат, які часто, особливо зимою, приходили до Троянівки цілими вервечками, щоб накупити в магазині різного господарського потребу: гасу, мила, сірників, солі. І вони завжди дивували своєю особливою степовою красою: всі були грудасті, тугі, сильні і дикоокі, з густим вишневим розливом на щоках. Закупивши крам, йшли до себе на хутір, як зграйка горличок, з високо піднятими головами, байдужі, зневажливо-презирливі до кинджального вогню залицяльник поглядів троянівсько паруботи. Але цієї дівчини Тимко між ними ніколи не бачив, і вона все дужче й дужче зацікавлювала його. З самого ранку він крутив за нею головою, як соняшник за сонцем, та шукав зустрічі хоч на хвилиночку, забуваючи навіть про свою роботу, так що навіть Охрім це помітив і зробив наганяй.

— Таке діло ні к чорту не годитьсяі — лаявся він. — Тут сорочку хоч викручуй, а на ньому ні росиночки. Ти що, мене за дурника вважаєш?

— А тобі що! Роби своє діло.

— Ось розкажу Гнатові, як ти працюєш… Тимко мовчки звалив на плечі кілька лат і, пружинячи ногами, поніс до воза. В цей час молода господиня пройшла по двору. Чорна, блискуча, довга, важка коса її непорушне лежала на спині. Дівчина зайшла в погрібничок, потім виглянула із дверей і помахала рукою. Тимко кинув лати і, злодійкувато озирнувшись, пішов до погрібничка.

— Чого тобі? — запитав він, підійшовши.

— Допоможи діжку з капустою витягти. — Дівчина стояла на драбині по груди в льоху, смуглявими руками трималася за ляду. — Ну? Чого витріщився?

Тимко слідом за нею поліз у льох. Там було волого і темно. Він об щось спіткнувся і налетів на неї грудьми.

— Причинуватий! — відштовхнула його дівчина.

— Темно мені. Нічого не бачу.

— Іди сюди. В куток.

Вона взяла його за рукав і потягла кудись, як у нору. Вдвох вони намацали діжку, сапаючи, потягли до драбини. В темряві бачив Тимко, як виблискують її очі, чув, як вона дихає, його обдавало вогнем її молодого тіла, бо вона ж була зовсім близько, і він про-стяг руки, щоб обійняти її. Вона спокійно, з відтінком бридливості, відвела його руку.

— Не бійсь, у самого в селі є дівчина, а до мене лізеш?

— То й що?

— А те, що гріх.

— Аби не міх, а трішки можна. Як тебе звати?

— Звуть, звуть, ще й покличуть.

— Чого ти з хутірськими дівчатами до нас ніколи в село не приходиш?

— А чого ходить? Ти он угору лізь, діжку тягни. Тимко знову простяг до неї руки.

— Вгомонися, бо батька покличу.

Тимко стис її в обіймах, гарячив своїм диханням.

— Тату! — закричала дівчина.

— Та кинь її геть, сама не витягнеш! — почувся раптом згори жіночий голос, і в льоху зробилося темніше, бо хтось став на дверях. Тимко метнувся в куток і притих, даючи дівчині знаки, щоб вона мовчала, але вона гордо повела головою і голосно крикнула:

— Витягну! У мене тут помічник є.

— Де ж він, що я не бачу? — запитала мати і нахилилася над діжкою.

Тимко виступив із кутка, дурнувато посміхнувся.

— Ти що, троянівський?

— Умгу.

— А чий же будеш?

— Вихорів.

— Чи не Улянин син?

— Він самий.

— Як же. Знаю. Ми ще з нею дівували разом. Ну що ж, витягайте, дітки, та не підірвіться, бо вона таки до біса важка, — поспівчувала мати і пошкрьобала до хати.

Коли діжка була піднята нагору, обоє сиділи на кульках околоту, одне проти одного. Після холодного льоху тепле повітря обливало їх, як літеплом. В дворі було тихо. За погрібничком ходила квочка з курчатами, і було чути, як вона стиха поквоктує, гребеться в землі і шарудить соломою.

— Жаль покидати хутір?—запитав Тимко, глянувши дівчині в очі.

— А тобі що до того? Ти йди роби своє. Погромщик.

Вона встала і, більше не перемовившись із ним жодним словом, вийшла із погрібничка.

Після обіду дядьки прилягли посеред двору на теплих від сонця парках і зараз же поснули. Один Тимко сидів біля воза, обпершись спиною об колесо, роздумував над долею людей, що перебираються ось на його очах із одного місця на друге. “Де корінець пустив, там і серце залишив. Відай, не одному хутір снитиметься”.

Із хліва, солодко примружуючись і облизуючи губи, вийшов Охрім. Розіклавши парки, ліг біля Тимка.

— Чого це ти облизуєшся, ніби з причастя? Гороб’ячих яєць об’ївся? — запитав Тимко. J

— А вже ж язик у тебе, парубче, ну, чисто як помело! — буркнув Охрім і, накривши картузом обличчя, ліг на парки.

Тимко також лежав із закритими очима, але не спав, прислухаючись до навколишніх хутірських шумів. Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно, загубивши матку; на вигоні гралася у “квача” дітвора, і тоненькі дитячі голоси гучно відлунювалися в пустих подвір’ях. “Ось кому все одно, їм хоч на край — світу їдь”, —крізь солодку дрімоту подумав Тимко, і повернув лице від сонця в холодок. Раптом відчув, як з вигону запахло споришем: то тихий вітер, пролітаючи хутором, приніс його. Від землі теж пахло рідним, болючим і знайомим з дитинства, і цей запах, ця тиша над хутором, тоскне ревіння телятка, весняні лункі голоси дітей — все це було рідним, милим, знайомим, навівало на нього сон, і він, лежачи на животі, уткнувши голову між руки, живлячись духом теплої землі і жадібно вдихаючи його, непомітно заснув.

Він не знав, довго спав чи, може, тільки одну секунду, як раптом відчув, що його хтось штовхає. Підняв голову і здивовано закліпав очима: перед ним стояла хазяйська донька.

— Іди. Тато кличуть… — сказала вона і відвернулася. В Тимка похололо під ложечкою.

— Це не по якому ділу?

Дівчина не відповіла і, гордо закинувши назад голову, пішла до хати. “Може, відносно сватання?” — лізли веселі думки в Тимкову голову, коли він крокував подвір’ям слід в слід за дівчиною, промацуючи поглядом її смуглу, в блискучих кільцях волосся, шию. В сінях він ущипнув її за бік, вона відштовхнула його так гнівно і так сильно, що він поточився, раптово відкрила перед ним хатні двері.

— Здрастуйте! — з ходу прокукурікав Тимко, зупинившись біля мисника. Батько,, що сидів спиною до дверей і м’яв у кориті якесь шкураття, повернувся, страшними чорними очищами глянув на Тимка і, не відповівши на його привітання, одвернувся знову, продовжуючи свою роботу. Господиня поралася біля печі, теж не звертаючи уваги на прийшлого. Донька, побрязкуючи намистом, мела косою долівку, складаючи пухкі, в квічастих наволочках подушки у широчезне рядно. “Щось тут дуже смаленим запахло”, — усміхнувся про себе Тимко і першим порушив мовчанку:

— Що ви мені, дядьку, сказати хотіли? Дядько ліниво повернув волячою шиєю, спідлоба глянув на Тимка. “Такий якби з-під мосту виглянув, то не тільки б гроші, а й голову з картузом забрав би у нещасного подорожнього”, — подумав Тимко.

— Значить, вам, блудяги, мало того, що ви мене з хати під чисте небо викурюєте, так ви ще й на крадіжку пішли?

Чорна борода його загрозливо заворушилася, із волохатих, сильних, голих по лікоть рук краплями стікала вода.

— На яку крадіжку? — здивувався Тимко, потискуючи плечима.

— Ніби не знаєш? А бочонок з медом хто вкрав? Тимко зодяг картуз, крутнувся до дверей. Дівчина кинулась йому навперейми. Він відштовхнув її і вискочив надвір. В двадцять стрибків опинився біля воза, схопив сонного Охріма за петельки, рвонув на себе; той махнув головою, витріщив очі.

— Де мед? — коротко запитав Тимко.

Охрім витер рукавом сонну слинку, закліпав віями:

— Який мед?

Не випускаючи Охріма з рук і не даючи йому встати, Тимко поволік злодія до хліва. З хати вибіг розпатланий господар, кричав, розмахуючи руками:

— Пусти! Що ти робиш? Пусти!

Але Тимко не чув того крику, волочив Охріма далі, тяжко сапаючи, лице його було озвірілим і страшним. За господарем вискочила донька, підбігши, схопила парубка за рукав, але Тимко так глянув на неї, що вона відсахнулася, як від вогню. Прискочили заспані троянівці і з криком: “Чи ви не показалися?!” —стали розтягати їх. Тимко водив безтямними очима навколо себе, крутився, як в’юн, намагаючись вирватися із дужих дядьківських рук. Охрім стояв, злісно посміхаючись, витирав долонею розбиту губу.

— Чого пристали, дурні? — деренькотів він зляканим голосом. — Ну, знайшов бочонок меду, поласував трішки.

Він пішов у хлів і приніс звідти загорнутий у солому і різне тряп’я бочонок, видимо, вже підготовлений для перевезення до Троянівки. Господар взяв бочонок і перед тим, як іти в хату, сказав таким голосом, ніби вибачався перед Охрімом:

— Ще якби хоч попросив, а то… — і, не договоривши, поплентався до хати.

Троянчани теж розійшлися до свого діла, але не дивилися один одному у вічі і не розмовляли між со-. бою.

Увечері, коли навантажені вози рушили в дорогу, хутірська красуня догнала Тимка аж за цариною, сунула йому в руки щось тверде, замотане в чистеньку ганчірку, опустивши очі, сказала:

— Чи ще приїдеш?

— Не знаю. Як пришлють, то приїду. У неї ревниво блиснули очі:

— До своєї селючки рвешся?

— А хоч би й так…

Вона круто повернулася і, опустивши голову, пішла в хутір. Тимко теж побіг наздоганяти свою підводу. Наздогнавши її, озирнувся. Степова красуня стояла на дорозі із якоюсь хутірською дівчиною і щось говорила з нею. Потім вони обидві обернулися, глянули Тимкові вслід, голосно засміялися і повагом пішли до хутора. І потім, скільки Тимко не озирався назад, ні одна з них не подивилася в його бік. Вони розмовляли про щось своє, хутірське, яке їм було діло до приблудного парубка, що приїхав руйнувати їхні хати? “От і зрозумій. цих дівчат, — гірко думав Тимко. — То листочком припала, то бурлить, немов вода. Напевно, вони тільки для того й народжені на світ божий, щоб свій характер паскудний показувати”.

Тимко розгорнув ганчірку: в ній лежала грудка іскристого меду. Він лизнув її язиком і замружився від солодкої розкоші. “Точно, як Орисині губи, солодкі”, — подумав він і враз відчув, як під серцем ворухнулася дрімаюча туга і боляче вкусила його, і він тяжко зітхнув і зупинився на хвильку посеред шляху, щоб згорнути цигарку.

Пізно вночі останнім із хутора виїхав Гнат Рева. Він їхав трохи п’яненький, бо його підпоїли хуторяни в надії, щоб декого з них переселив пізніше: часом зупинявся біля розібраних хат і довго дивився на чорні купи сухих парок, що валялися на подвір’ях. Світло в хатах уже погасло, і весь хутір поринув у густу темряву теплої весняної ночі. Над хутором залягла тиша, тільки десь далеко у степу, чути було, погуркував трактор. “Передам у зведенні, що половину хутора вже переселив, а завтра нажму, щоб і останніх перевезти”, — вирішив Гнат і, стьобнувши коня, поскакав сонним хутором.

В нічній тиші тупіт кінських копит віддавався лунко і виразно. Незабаром він виїхав на степову дорогу, що вела до Троянівки, і пустив коня тихіше. Гнат був у тому мирному воркуючому настрої, який завжди охоплював його тоді, коли справи ішли добре, і, їдучи, насвистував пісеньок. Але втома і легке сп’яніння все дужче налягали на нього, і часом він дрімав, опустивши повіддя.

Навколо в обіймах степової тиші ніжилася земля, як приласкана коханим дівчина: вона дихала і сходила парою, і якби людина захотіла припасти до неї щокою, т^) почула б, яка вона тепла, і спіймала б тонкий, ні з чим, не зрівняний запах ніжного дихання, в якому особливо відчувався гіркуватий трунок зрізаних плугом корінців. На полях, що розстилалися обабіч дороги, чулися невиразні шерехи: то тріск сухого бур’яну під чиїмись обережними кроками, то причаєне шарудіння, то стриманий писк. Може, то гуляли біля своїх нірок ховрашки, а може, поверталися із невдалого полювання лисиці.

Іноді в повітрі шуміли пташині крила: то пролітав ворон, а може, летюча миша. Іноді із степової пустелі линув тужливий людський крик, не залишаючи після себе ні луни, ні відголосу: то кричала сова. Від того крику робилося страшно і моторошно, так, що навіть Гнат прокидався від нього, сполохано озираючись навколо.

Одного разу він, прокинувшись від дрімоти, на хвилину зупинив коня, постояв, прислухався і навіщідьк повернув на глуху дорогу, об’їздом, але не проїхав і де? сяти метрів, як знову повернув назад. Коли б його запи-. тали, навіщо він так робить, він би не міг відповісти.

Кінь, зачувши під ногами знайому дорогу, пішов охот-ніше, але біля троянівського яру затупцювався і, тремтячи шкірою і поводячи вухами, закляк на місці, не бажаючи йти далі. Гнат боляче вдарив його канчуком попід пузом. Кінь пішов, але все рівно неохоче, обережно промацуючи тонкими ногами грунт і ще більше тремтячи шкірою. Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям. За кущами терну почувся тихий шелест.

— Хто там? — голосно крикнув Гнат, мацаючи в кишені рублену ручку револьвера.

Темрява мовчала. Тоді Гнат рушив далі і став переїжджати струмочок, що дзюркотів унизу. В один стрибок кінь перелетів його і, напружившись, поніс вершника на крутий схил. І тут Гнат почув, що ззаду нього щось ляснуло. Він припинив коня і озирнувся, щоб глянути, що там таке, але в ту ж саму хвилю з яру бабахнуло ще два рази і кулі просвистіли десь зовсім близько. Гнат зрозумів, що то по ньому стріляють, і, припавши до гриви коня, погнав селом.

Скаженим чвалом пролетів усю Троянівку і зупинився лише тоді, коли добіг до Беєвої гори. “Що ж це я? Куди це я? Я ж проїхав сільраду”. Він крутнув коня назад і раптом відчув, що в нього поміж пальцями тече щось тепле і що повіддя в лівій руці зробилося слизьким. “Мабуть, руку об сідло розбив”. Він труснув рукою і тихо застогнав від болю, і тільки тоді зрозумів, що поранений. “Треба перев’язатися, а то кров’ю зійду”, — майнула в голові думка, він тихіше поїхав до сільради.

Кинувши біля порога коня, розбудив виконавця і послав його за фельдшером. Той прибіг, переляканий, і при світлі сільрадівської лампи став робити перев’язку. За його словами, рана була пустяшною: куля пройшла через м’які тканини, так що через тиждень заживе. Коли перев’язка була закінчена, Гнат взяв з нього слово, що він нікому не скаже, що трапилося з головою сільради, і відпустив його додому, а сам подзвонив у район і викликав міліцію. Зробивши це, Гнат сів за стіл і став чекати Дороша і Оксена, за якими було послано виконавця.

Дорош і Оксен увійшли, стривожені і збуджені: дорогою язикатий виконавець розказав їм, що “голову ранено, і хто зна, чи до ранку доживе. Там кровищі натекло — повна сільрада!”

— Що сталося? — запитав Оксен, витираючи спітнілого лоба.

Гнат ворухнув рукою на перев’язі, зморщився від болю.

— Якась зараза стріляла по мені із троянівського яру.

— Коли?

— Годину назад. Я викликав міліцію. Вранці розпочнемо слідство.

— От тобі гіркий доказ того, що притаєний ворог ще не перевівся по наших селах, — нервово посмикуючи шиєю, обізвався Дорош.

— Ну, знаеш-понімаєш, про теорію потім будеш говорити. — Гнат узяв у здорову руку олівець. — Давайте розберемо, хто в нас є такий на прикметі, щоб накрити, доки він нам п’яток не показав.

“Що ж тут? Особиста помста чи політична акція? Як би там не було, а могли б Гнатові голову продірявити, і тоді думай, як хочеш. Ясно одне: який би там Гнат не був, які б у нього не були помилки, а він — Радянська влада на селі, і раз по ньому стріляли, значить, комусь ця влада кістю в горлі стоїть. Ось які справи творяться в тихій Троянівці”, —роздумував Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима і щільніше загортаючись у шинелю.

— Це хтось із хуторян жахнув, — обізвався після довгої мовчанки Оксен. Від пережитого страху у нього покруглішали очі і тихо посмикувалися вибілені тривогою губи.

— Я ваших людей не знаю, — вставив Дорош. — Але мені здається, що без Джмелика тут не обійшлося.

— Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут і ні при чому. Хоча… звичайно, він наволоч. Про це всі знають, — в тяжкій задумі опустив голову Оксен.

— А в мене є другий на приміті, — загадково примружився Гнат, — Улас Хомутенко.

Дорош пильно подивився в очі Гната, ламаючи його гостро відточений погляд.

— Ну, ти під цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.

— Ти мені не вказуй! — закричав Гнат і стукнув здоровою рукою по столу, аж перекинулася чорнильниця. Чорна, як дьоготь, пляма розповзлася по чистому аркушеві паперу. — Я, знаєш-понімаєш, в жизнь, як в орлянку, граюсь, а ти всяких гадів покривати будеш?

— Замовчи! — спалахнув Дорош, гнівно блиснувши окулярами. Шия його вже не смикалася, а витяглася і задубіла, очі застигли, мов скляні, рот судорожно зівав, не в силі виштовхнути слово, а права рука, з великим зусиллям розжимаючи пальці, тяглася за стаканом із водою. Оксен швидко налив йому води, подав у руку. Дорош зараз же взяв її, але пити не міг: йому мов кліщами перехопило горло, і він задихав швидко, із перехватами. Поставив стакан на стіл і опустився на стілець, весь покрившись дрібним, як роса, потом.

— Не можна брати всіх підряд, — сказав він через кілька хвилин, коли трохи опанував себе і заспокоївся настільки, що міг говорити. — Під цю крученицю можемо нахапати таких, що ні в чому не винні.

— У нас є органи. Вони розберуться, — огризався Гнат, проте вже не так палко, як напочатку. Він розумів і відчував, що Дорош уже знає більше, ніж треба, і не попустить йому і не помилує.

— А ми ж навіщо? Ми своїх людей повинні краще знати, чим любі органи.

— Ну, наговорилися. Тепер пішли Джмелика брати, — сказав понуро Гнат, при допомозі Оксена накинувши на себе шкірянку.

— Тільки без всяких порушень, — попередив його Дорош, застібаючи шинелю. — Затримувати ми, фактично, не маємо права. На це є прокуратура, що видає ордери на арешт. Ми робимо це тільки для того, щоб полегшити роботу нашим органам.

— Там видно буде, — понуро буркнув Гнат. — Такому, як Джмелик, і в морду не гріх дати.

Вийшли із сільради. Надворі було темно і тепло. Над Беєвою горою ледь-ледь світліло небо. Меркли, туманились зорі. На луках, понад Ташанню, густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи по щиколотки в сипучому, трохи вологому піску, всі троє вузенькими провулочками спустилися вниз до Ташані. Через ліщинові ворітця зайшли в двір. У густих вербах причаїлася, огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат підходить до неї і довго стукає в шибку. Незабаром за дверима чується притишений шелест і заспаний старечий голос питає:

— Хто там?

— Іменем Радянської влади, відкривайте. Двері відхиляються. Гнат мнеться, обтупуючи з чобіт пісок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.

Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може намацати на карнизі сірників.

Нарешті вона засвічує каганчик, тремтячою рукою ставить на припічок. З лави підводиться постать у білому, жмурячи на світло очі, приглядається до при-і йшлих. — По мою душу з’явилися?

— Одягайся.

Джмелик бере із лави штани, спокійно одягає їх, твердо стоячи на одній нозі. Потім, відкривши скриню, виймає свою синю з білими гудзиками парубоцьку сорочку, натягає малесенькі чепурні чобітки, вийнявши з кишені кавалерійської куртки роговий гребінчик, розчісує свої буйні, скуйовджені вві сні кучері. Все це він робить поволі, розважливо, так, ніби йде не під арешт, а на хутірське грище. Потім бере торбину, кидає туди шматок сала і окраєць хліба, по-господарськи ув’язує її мотузкою.

— Швидше, — говорить йому Дорош.

— А-а, і камісар тут?! — радісно вигукує Джмелик, так, ніби вперше його бачить. — Здоровенькі були в моїй хаті!

Дорош показує на прострелену руку Гната:

— Твоя робота?

— Ні, не моя, — сміється Джмелик і заперечливо крутить кучерявою, попишнілою від гребінця головою. — Коли б я з ним покумався, він би вже сюди не прийшов.

— Ну, досить. Виходь.

Джмелик накидає на плечі куртку, ступає до дверей.

— Куди ж ти, сину?

Він зупиняється від того крику зненацька, просто в дверях.

— Щаслива ти, мамо, — говорить він, не повертаючи голови. — Чоловіка забрали, а тепер сина мотуз ують. Зоставайся здорова! — І, гримнувши дверима, виходить надвір.

Світанкова імла огортає чотири постаті, що віддаляються від хати по білому піску, і п’яту, яка заклякла біля ліщинових ворітець чорною примарою.

Біля школи Джмелик несподівано рвонувся і побіг у верби.

— Стій! — закричали всі троє.

— Стій! Стрілять будуі — загорланив Гнат, добуваючи з кишені револьвер.

Джмелик зупинився, почекав, доки до нього підбіжать конвоїри, засміявся, блискаючи зубами в темряві:

— Хоч би пукалку із собою яку-небудь узяли, а то втік би — чим переймали б?

Гнат, задихавшись, підбіг до Джмелика, помахав йому попід носом вороною цівочкою:

— А оце бачив?

— О! Це друге діло, — зареготав Джмелик. — Тепер піду, як овечка, і тікати не буду. Так що заховайте бандуру в кишеню.

Коли зайшли ,до сільради, там уже були оперупов-новажений і слідчий. Гнат коротко розповів їм про все, що трапилося. Уповноважений записав свідчення в протокол і розпорядився відносно Джмелика, якого тимчасово заперли в сільрадівський сарай і поставили як охорону одноокого Кузьму з гвинтівкою.

— Дядьку Кузьмо, ви, глядіть, не приспособте дуло до плеча та не застрельте мене отут у сараї, — настрашеним голосом просив Джмелик.

— Щитай, що й пристрелю, коли будеш отак шка-барчати. Тобі сказано, що ти як арештант не должен розговарювать, так і замовкни, — погрожував Кузьма.

Слідство закінчилося тим, що по справі Гната, крім Джмелика, було заарештовано чоловік вісім хуторян, яких через тиждень, за відсутністю доказів, випустили, а Джмелика тримали далі. На слідстві він брехав, на чім світ стоїть, міняв показання, плутав, викручувався, нарешті відверто сказав слідчому:

— Ось що, лягашики, в Гната я не стріляв, бо не було з чого. І ви мене більше не морочте, а засилайте скоріше в Сибір, бо тут пропаду з нудьги.

Але його висилати не поспішали, і він сидів у районній пересилці. Коли його випускали на прогулянку, він занудьгованим, повним туги поглядом шниряв по чистому весняному небу, проводжаючи сумними очима голубів і всяку перелітну птицю, а по ночах йому снилася Троянівка з її зеленими левадами і білими гусьми на тихих ташанських плесах.

XIX

— Ну, як ви гадаєте, вистачить сіна на зиму? — запитав Дорош, показуючи на зелені луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на трясовині колгоспну худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:

— Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.

Він розстебнув чорну, порвану на плечі сорочку і насунув на очі картузика. Сліпучі “зайчики” сонця, що танцювали на Ташані, химерними тінями ворушилися в нього на обличчі.

— Та-ак, — зітхнув Дорош. — Все можуть зробити людські руки, коли захочуть.

— Під вашим керівництвом ми…

— Навіщо ти так говориш? — сердито перебив його Дорош. — Адже добре знаєш, що як би я не керував, а без людей нічого не міг би зробити. Завтра переганяйте корів на Грузьку. Тут уже пасовиська витир-лували.

Обійшовши своє товарове господарство, Дорош десь після сніданку з’явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа. Дорош узяв блакитний конвертик і похапцем розірвав. На маленькому аркушику було надруковано всього кілька рядків, у правому кутику вгорі стояв напис: “Суворо таємно”, Дорош прочитав записку, згорнув її вчетверо і поклав у нагрудну кишеню. Підійшовши до вікна, довго стояв, замріявшись, і тихий сум огортав його душу.

— Чого це ти надувся? — весело загомонів Оксен, що, сидячи за столом, клацав на рахівниці, підраховуючи, який приблизно урожай сіна буде в цьому році. На літо він завжди голив голову і сидів, як татарський мурза. Дорош не міг дивитися на нього без посмішки.

— В район мене викликають, — гасячи посмішку, відповів Дорош.

— Чого це їм припекло? Зараз роботи по горло.

— Сам не знаю. Там скажуть…

— Ну, коли так, то їдь, тільки не барися: сам бачиш — пора така, що день рік годує. Я думаю завтра вже почать косовицю. За Ташанню вже сіна готові. Тобі який транспорт треба? Лінійку запрягти? Не хочеш? Ну, тоді я звелю засідлати Ластівку. Конина смирна, якраз для такого кіннотника, як ти.

Через півгодини Дорош, горблячись у сідлі і гуцаючи тілом не в лад конячій ступі, проїхав мимо Оксена, що стояв на ганку.

— Попускай повіддя, тоді вона вільніше піде. Піхтура! — крикнув, усміхаючись, Оксен.

Дорош картинно, по-гусарському, випрямився в сідлі, садонув кобилицю каблуками під боки і, трохи не злетівши з сідла, зник за ворітьми. Орися, що несла через дорогу на коромислі відра з водою, забачивши дивного вершника, лукаво заграла бровами, голосно засміялася.

— Вам пощастить. З повними перейшла! — крикнула вона Дорошеві вслід.

— По-о-ба-чи-мо, — відповів Дорош, якого трясло, і тому голос його рвався.

Блискуче, омите недавнім дощем віття придорожніх верб ніжно постьобувало його по грудях і картузі, бризкало теплою росою на лице і руки. На узбіччі дороги виладувалася верхи на палицях дітвора, завидь-кувато гляділа Дорошеві вслід. “Іч, кіннота”, —підморгував їм Дорош. Вони притихли, доки він проїхав, а потім з гиканням та іржанням понеслися по дорозі, вибасовуючи та прикевкуючи, як справжні жеребчики.

Зібравшись на Беєву гору, Дорош погнав Ластівку швидше і пополудні був у Зінькові. Містечко лежало на горі, припечене сонцем. Дощ тут випав менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла після дощу так, як пахне змазана глиною черінь печі. Проїхавши мимо міського парку, Дорош завернув у вузеньку тінисту вулицю, обсаджену осокорами, і добрався до військкомату. На задньому дворі прив’язав до конов’язі кобилицю, витрусив із гімнастьорки та картуза дорожню пилюку, застебнувся на всі гудзики, підтягнув ремінь. Наламавши в дворі полину, зробив з нього віничок, обмів ним свої закурені чоботи і тільки тоді зайшов до приміщення.

У темному коридорчику штовхалося чоловік тридцять людей. Деякі з них сиділи на лавах, деякі стояли, інші попримощувалися навпочіпки попід стінами. Дорош запитав одного, навіщо їх сюди викликано і що тут взагалі робиться, той відповів, що ніхто нічого не знає, бо ті, що виходять “он з тих дверей, ні про що не розказують”. Сухорлявий, приблизно Дорошевого віку громадянин у гімнастьорці із слідами трьох кубиків на петлицях встряв у розмову і висловив припущення, що сюди викликано переважно середній комсклад і що їх заберуть на літо на перепідготовку.

— Або в Яреськи, або в Охтирку. Кожного ж літа їздимо, — додав він.

У військкоматі між тим був рух і пожвавлення. Молодесенька машиністка із занепокоєним личком бігала по коридору і зазирала то в ті, то в інші двері, шукаючи якогось капітана Профатілова. Кілька разів із дверей кабінету виходив середніх літ майор і, димлячи цигаркою, впівголоса ввічливо вичитував маши-ністці за те, що вона неуважна і знову переплутала списки. Машиністка червоніла, просила пробачення, притискувала до грудей зелену папку і, ображено задравши голову, топала каблучками по коридору, поширюючи після себе приємний запах гострих духів. Цей же самий майор часто висилав за двері молодшого лейтенанта-піхотинця, виголеного, підтягнутого, з новою блискучою кобурою при боці, видно, недавно випущеного з училища. Вийшовши за двері, молодший лейтенант випрямлявся, з цоканням зводив докупи каблуки хромових чобіт і дзвінким, срібного тембру голосом викрикував прізвище того, кого викликалося до кабінету військкома чи на комісію. Хто-небудь у темному коридорі говорив “єсть” і проходив до дверей. Молоденький командир ввічливо пропускав його поперед себе і, знову прицокнувши каблуками, акуратно і майже беззвучно закривав за собою двері.

“Іч, який щиглик! — в захопленні дивився на нього Дорош, милуючись його військовою виправкою. — Такий піде далеко. При штабах подібні люди високо ціняться”.

Десь о четвертій годині дня викликали і Дброша. В першій кімнаті його зареєстрували і послали на медогляд. У великій кімнаті сиділи лікарі в білих халатах і оглядали запасників. Сива жінка-терапевт, дещо збентежена худорлявістю Дороша, покрутила його на всі боки, задала кілька незначних питань, які задаються майже всіма лікарями світу, знайшла його організм без особливих змін і відіслала до невропатолога, веселого, добродушного діда, який, дізнавшись про те, що Дороша контузило, оглядав його причепливіше і уважніше. Він посадив Дороша на табуретку, заставив хитати ногами, бив малесеньким молоточком по колінах, розписував спину і груди червоними смугами, детально розпитував, чи не було в нього останнім часом припадків, відтягав вії, зазирав у очі, водив пальцем перед очима, заставляв присідати, примушував стояти, закривши очі і витягши поперед себе руки, потім сказав: “М-мда!” — поплескав Дороша по спині пухкою, як подушечка, рукою і повідомив, що огляд закінчено. Дорош знову вийшов у ту саму кімнату, де його реєстрували, і молоденький командир-піхотинець провів його через коридор до кабінету військкома. Кабінет, у який зайшов Дорош, був маленький, але затишний при опущених шторах, що затіняли кімнату від сонця. За столом сидів маленький, різкий в рухах, енергійний чоловік у формі майора. Він привітав Дороша кивком голови, швидко промовив, як він, мабуть, говорив сьогодні всім:

— Дві пари білизни, дводенний запас харчів. Явка без запізнень. Можете йти.

Дорош приклав руку до картуза, зробив поворот і пішов до дверей.

— Секундочку. Ви лейтенант Дорош?

— Так точно!

Військком пошарив по столу руками і, знайшовши якийсь папірець, пробіг його очима.

— Зайдіть у райком. Вас там хочуть бачити.

— Єсть! — кивнув головою Дорош і вийшов із кімнати.

У райкомі його прийняв перший секретар Корнієнко.

— А, Дорош. Сідай. Я зараз.

Він щось записав у блокнот, кудись подзвонив, з кимось полаявся, потім викликав секретарку, довідався в неї, коли призначені збори в продкомбінаті, і деякий час сидів за столом, задумавшись. Враз лице його зробилося холодним, губи суворо підібгалися, І по тому, як він перекладав по столу з місця на місце якісь папери і то відкидався на спинку стільця, то знову займав своє робоче положення, було видно, що він нервує і намагається стримати свої нерви.

— Їдеш в армію? — нарешті запитав Корнієнко і пильно глянув на Дороша.

— Тільки що пройшов комісію.

— Що ж. Знімайся з обліку. Корнієнко деяку хвилю помовчав.

— Твою особисту справу перешлемо у військову частину, в якій ти служитимеш… хоча хорошого в твоїй справі мало.

— Це щось нове, — насторожився Дорош. Корнієнко почервонів так, що обвислі щоки його зробилися сизими, одним ривком відшвиргонув од себе стілець.

— Так. Нове. Покриваєш сумнівні елементи на селі. Навіщо брав під захист Хомутенка, коли на нього повно компрометуючих матеріалів? В селі роблять замахи на комуніста-активіста, а ти в народники лізеш? Я твої інтелігентські теорійки своїм пролетарським духом давно чув.

— Що значить “лізеш”? — незвичайно тихо запитав Дорош. — Я служу народові. Я за нього кров пролив…

— Нащот крові — бросьі Ти думаєш, у нас нема фактів, що ти хотів здатися фіннам у полон? Дорош тремтячою рукою витер із лоба піт.

— Я?

Він устав, бліднучи, плутаючи ногами, підійшов до столу. Він нічого не сказав, нічого не спитав, він тільки стояв, похитуючись, як п’яний, дивлячись просто Корніенкові в очі, і погляд його був гострий, як лезо бритви, і Корнієнко не витримав, опустив голову.

Дорош рвучко повернувся і, часто пересмикуючи худенькою шиєю, кроком смертельно зраненої людини вийшов із райкому. Він сів у сквері на лавці і сидів так довго, згорбившись, поклавши на коліна руки, відчуваючи, як щось м’яко давить його за горло і викликає різь в очах. Потім відв’язав Ластівку і тихим кроком виїхав з містечка. Йому треба було їхати полтавським шляхом, але кобила звернула на манилівську дорогу, і він не помітив цього, не звернув на це уваги, не торкнувся рукою поводів.

Сонце схилилося на захід і не пекло вже так дошкульно, як раніше. Тихий вітер подихав із-за Беєвої гори, приносиш із степу свіжий запах трав і денну прохолоду манилівського лісу, що зеленів на горбах. Сивий полин і листатий подорожник кущилися обабіч дороги, злегенька припорошені пилом. Зелені хліба котили хвилі з горба на горб, з горба на горб, як море в легкий бриз. Незважаючи на малесенький вітерець, парило і робилося душно. Ластівки літали понад самою землею, мовчки, без щебету; шуліка, розпластавши крила, висів непорушне у синім небі. Ластівка жадібно тяглася губами до зеленої травички і нарешті запаслася. Дорош сплигнув із сідла, розминаючи замлілі від незвичної їзди ноги, пішов до могутнього береста, що ріс недалеко від лісу над дорогою, і, розстебнувши на грудях гімнастьорку, ліг на траву. Земля ніжно холодила його розпаленіле тіло, він з приємністю відчував це і кілька раз вдихнув на повні груди пахуче лісове повітря. Ластівка паслася зовсім близько, і було виразно чути, як вона щипав траву. Тихий шум лісу, синява високого неба, запах зелених трав — все це зливалося з гомоном потривоженої крові і наповняло серце Дороша невтішним болем. І він відчував, що серце його там, у грудях, кровоточить і пече, пече нестерпно. Він повернувся грудьми вниз, до землі, гадаючи, що так йому буде легше, і, поклавши голову на руки, закрив очі. І як тільки він їх закрив і полежав так хвилину, другу, звідкілясь, із самого дна його душі, став просочуватися ще гостріший біль І потихеньку, але настирливо, з якоюсь злорадною втіхою поколював голочкою серце: підступить, кольне і затихне, підступить, кольне і затихне. Він, постогнуючи, згріб рукою за ліву сторону грудей, тихесенько стяс її. І біль ніби злякався його і теж затих, але замість того в голову настирливо лізли спогади, не менш болючі, як і ота печія під серцем.

І згадується Дорошеві. Ніч. Мороз. Сніг. Глухий, як осипи з піщаних барханів, шум сосен. По снігу бредуть бійці. Мовчки, насторожено, тихо, безшумно. Поміж деревами промелькне заморожений до скону, як льодяна кулька, місяць, освітить обличчя людей, кине на них синю мертвяну тінь і знову щезне за хмарами. Там, за валунами, що чорніють попереду, фінський дзот. Його треба взяти. Дорош іде разом з бійцями в полушубку і білому маскхалаті. В горлі у нього сохне, дихання переривається, в голові молотить кров.

Йому здається, що на нього цілиться смертю кожна соснова гілка, кожний камінь і хитро підпускав по-ближче, щоб обрушитися свинцевим гарячим дощем. Йому не страшно, тільки ноги робляться такі тяжкі, що без фізичних зусиль їх не можна переставляти. Дорош виразно чує, як поряд із ним тяжко сапає боєць, і Дорош пошепки погрожує, щоб він дихав тихіше, бо йому здається, що там, у кам’яному череві, ворог уже чує те сапання і вже бере їх на приціл. Вони вже бачать похмуру груднину дзота, уже чують, як звідти несе чужим духом.

І раптом все змішується. Він уже не бачить того бійця, що йшов з ним поряд, ні валунів попереду, а тільки чує, як по лісу гучно ляскають кулеметні черги, з дерев сиплеться сніг і білою млою застилає світ. Дорош плутається в тій млі, як у савані, і ніяк не може розібрати, де ж той дзот, потім його обдає гарячими газами від вибухлого снаряда, він хапається руками за сосну, але втриматися не може і падає обличчям у сніг. Йому хочеться перевернутись на спину, але в нього не вистачає сили, і він кричить : “Товариші! Товариші!” Його ніхто не чує, тому що навколо пекло, дерева горять, як свічки, чорний дим сажею осідає на білий сніг. Він приходить до свідомості в санбаті, але ніяк не може зрозуміти, де він і що з ним. В ленінградському госпіталі він здивовано дивиться на людей у білих халатах, що схиляються над ним і, замість того, щоб говорити, тільки ворушать губами. Він також хоче щось сказати, але відчуває, що з ним щось таке трапилося, тому що хоч він і говорить, але не чує свого голосу. Він лежить напружений, здивований, зляканий і починає розуміти, що він оглух і що він не може говорити, бо по обличчях людей, які понахилялися над ним, він бачить, що вони його не розуміють. Позбавлений можливості говорити з людьми, Дорош в стократ сильніше переживав свою трагедію.

Тримався він одинаком, відчайдушне бився над питанням, яке так невідступно і немилосердно пригнічувало його: в чім тепер полягає смисл його життя? Цілими годинами він простоював біля вікна в госпітальному коридорі за крислатими пальмами, в тихій задумі дивився на госпітальне подвір’я, де вирувало своє життя: санітарні машини привозили поранених і обморожених бійців. Старенький, але ще дебелий дідусь, впрягшись у саночки, никав по двору, вишукуючи сміття та вивозячи його в яму. Іноді він кидав це заняття і, взявши сокиру, цілими годинами на морозі рубав дрова. Працездатність цього діда вражала До-роша, і перший раз в один із вечорів, милуючись старим, Дорош подумав, що, крім нього, Дороша, на землі існують люди, в яких є також і горе, і нещастя, і що, незважаючи на це, вони працюють і ламають лиху долю, що зустріла їх на життєвій дорозі. “Хто знає, — міркував Дорош, дивлячись на клопітливого старого, — може, він також глухий і німий, як і я, але ж, бач, живе і працює. Так чим же я гірший за нього? Чого це я повинен нарікати на свою долю і злоститися на людей тільки за те, що вони здорові, а я каліка? Хіба ж вони винні, що мене вжалило так боляче нещастя, а їх обійшло?” І завжди після таких роздумів йому робилося легше, і якщо раніше він уникав людей і тримався одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них.

Особливо він пильнував за лікарями, і коли старенький професор йшов обходом по госпіталю із притихлим почтом медицини в білих халатах, він не зводив із нього очей і причепливо слідкував за кожним його рухом, перехоплював кожний його погляд і все це читав, як затаєну від нього цікаву книгу. Дорош уже знав, що його сусід по ліжкові — безнадійний, що він вже ніколи не буде ні чути, ні говорити, тому що коли професор до нього підходить, то робиться удавано веселим і жвавим в жестах, хоч очі його були задумані і в них ясно проступав щирий жаль до понівеченої на все життя молодої людини. І це щире почуття, і жаль професора хвилювали Дороша, бо він бачив, що вони глибоко людяні і йдуть від доброго серця. Все це говорило Дорош еві, що люди здорові’і фізично сильні мучаться духовно за поранених і покалічених, не вважаючи Їх, проте, неповноцінними людьми, і за це треба їх поважати. Дорош в умі дякував професорові і нетерпляче чекав, доки той підійде до нього. І коли професор підходив, Дорош дивився на нього віруючими очима, а в його серці дедалі більше розгоралася надія.

Однак в душі його гніздилися й сумніви. Часто він думав, що лікарі в силу своєї професії набули звичку співчувати хворим, і тому хто знає, щире це співчуття чи добре засвоєна звичка? Він, як і раніше, не переставав ретельно слідкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо він приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме вони, збуджені радістю життя, що повертається у всій красі, найбільше глухі та байдужі до нещасних. Одначе він тяжко помилявся. Саме ці поранені були найкращими приятелями тяжкохворих, і в очах жодного з них Дорош не прочитав прихованої переваги здорового над хворим або, ще гірше, отого за людським обов’язком співчуття, фальш якого так тонко відчувають тяжко хворі люди, навпаки, вони трималися, як рівні з рівними, і це особливо радувало Дороша і вселяло ще більшу віру в людей і в самого себе. І все це якось непомітно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в’язала його з горем і безнадією.

Він став частіше бувати в товаристві, грав у доміно, гуляв по коридорах, по двору, а одного разу весною, зодягнувши поверх білизни піжаму, втік із пораненими в місто, щоб поблукати по туманних вулицях Ленінграда з дівчатами, та, може, десь і поцілуватися над Невою. А що ж! Контузія сама по собі, а він все ж таки живий чоловік. Його вилаяли за таке свавілля, але лікували справно і наполегливо і, що особливо дивувало і навіть смішило Дороша, заставляли його співати, переконуючи при цьому, що він так швидше вилікується. Дорош соромився це робити на очах і співав, вкрившись ковдрою. Умом він переспівав усі пісні, які знав, але звук із горла не вилітав, і щелепи рухалися, як дерев’яні. Але він все одно продовжував ці вправи і робив їх наполегливо і довго.

Одного разу він став біля вікна і дивився на дворище, і раптом почув, що в його вухах ніби щось тріснуло, ніби хтось вибив звідти тверді пробки, і він почув гуркіт, такий страшний гуркіт, що все тіло його завмерло з жаху. Він відкрив вікно і побачив у дворі машину, з якої два бійці вивантажували випрану госпітальну білизну. І раптом Дорош почув фразу, яку сказав червоноармієць:

— Ти довго будеш там вовтузиться?

— А ти що? Спішиш до тещі в гості? Тоді Дорош притис долоні до грудей, побіг по коридору кричачи: “Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!”

— Ви не тільки чуєте, а й говорите!— усміхаючись, сказав йому професор.

І Дорош справді зрозумів, що він не тільки чує, а й говорить. І, закрившії ліце руками, щоб не показати професорові сліз, пішов у палату, укрився з головою, не виходив на вечерю і цілий вечір шепотів сам до себе під ковдрою, милуючись звучанням своєї мови і обливаючи сльозами радості подушку…

Ластівка забряжчала вуздечкою, і Дорош кинувся від своїх дум. Сизе небо дихало грозою, що проходила десь у напрямку Ворскли, далеко над степом бродили кошлаті начоси хмар, і земля там туманіла — в тих краях уже йшов дощ. Дорош сів, обхопивши руками коліна, і довго дивився на рухливу пелену дощу, яка йшла над Манилівкою лівим краєм. “Так. Ось як воно було. Ось як було”, — проговорив він уголос, звівся на ноги і раптом помітив, що він ліг відпочивати недалеко від братської могили червоних героїв, порубаних махновцями в 1919 році.

Могила, колись висока й широка, тепер осіла і розповзлася, так що від неї залишився тільки невеличкий горбик землі, порослий бур’янцем і ніжною зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом, що вже потріскався від сонця, дощу та вітру і поволі обсипався; зірка, вирізана із бляхи, пожолобилася і поржавіла — і лежали їхні кості тут, у степовій глухомані., як на морському дні, забуті, замулені, і переплакали вже за ними матері, брати й сестри, виросли і стали дорослими діти загиблих і потроху стали забувати про своїх батьків…

Серце Дороша защеміло, він скинув кашкета, став на коліна перед самітним горбиком і довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м’яку зелену травичку, що ніжним килимом покривала це святе місце.

“Мабуть; так створений світ, що людина більше думає про живих, чим про мертвих”, — гірко роздумував він, стоячи у тихій печалі, одинокий серед цього безладного степу. І марилося йому, що тільки-но закінчився бій, він поховав друзів у цій могилі і прощається з ними навіки, і від цих думок голова його ще більше поникла на груди, і довгий час він ніяк не міг підвести її.

З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не спускаючи очей із того місця, звідки вона вилетіла, підповз на колінах і став шукати гніздо. Heзабаром він помітив у землі манюсіньку ямку, сховану в густій траві, і в ній затишне гніздечко, вимощене з трав’яних стебел і м’яко вистелене на дні пружинистим кінським волосом.

Дорош знав, що це було гніздечко польового щеврика, світло-бурої пташечки з коротким хвостиком і коротесеньким дзьобиком, що живиться малесенькими жучками і комашнею. Щеврик уже прилетів, уже обновив своє гніздечко, повигрібав із нього лапками земельку, навів чистоту, і клопітлива самка скоро сяде в нього, втягне красиву голівоньку в тіпле пір’ячко, відкладе шестеро трохи більших, як горошинка, яєчок і потім довго сидітиме на них, сварлива та вередлива, грізно попискуючи на самця, якщо він мало приноситиме їй їжі, і неохоче пускаючи його на ніч в своє гніздечко. Сидітиме доти, доки шестеро голопуцьків-малят не проклюють кволими дзьобиками тонюсіньку шкаралупу яєчка, і, обігріті й висушені материнським тілом, не роззявлять ротиків, і не попросять їсти. Тоді на самку впадуть нові клопоти, нові турботи. Не присідаючи й на хвилину, цілий день буде вона літати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих діточок своїх, а вони сидітимуть кружка, повитягавши шиї і порозкривавши дзьобики. І в цьому малесенькому гніздечку віковічним, раз і назавжди заведеним порядком буде йти життя дружної пташиної сім’ї, і кожного року з гніздечка вилітатиме нове покоління, нові крильця будуть тріпатися в чистому, прозорому, свіжому, пахучому степовому повітрі. “Таке життя, такий закон життя, — подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене гніздечко, але не приторкуючись’ до нього руками, щоб пташка не змандрувала геть. — Таке життя. Молоде народжується, старе вмирає”.

Він ще раз поклонився могилі, відійшов від неї і став прикоськувати Ластівку, що паслася поблизу.

Хіба він знав у цю мить, що не пройде й двох місяців, як по всіх степах від Балтики аж до Чорного моря знову будуть рости братські могили, ще рясніші, ще болючіші, бо будуть вони віддані на поталу немилосердному ворогові? Хіба він знав у цю мить, що прийде такий час, який вижене жаль із його серця, за-грубить душу і наллє її зненавистю такої сили, що не лише його куля, а його очі спалюватимуть на попіл ворога, і що мимо не одної братської могили доведеться пройти йому, і що він не тільки не припаде на коліна перед тими священними горбиками, а не буде дивитися на них, бо тяжкий сором і ганьба їстимуть його совість, шершавим язиком лизатиме йому серце невимовний жаль за тим, що вони, сильні, здорові, озброєні, покидають рідну землю і ці немеркнучі маяки дорогих могил? Хіба знав він, стоячи отут серед первозданної степової тиші, слухаючи шелест вітру і зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу для своїх бойових товаришів і ховати їх навіть без салюту, щоб не приманити ворога, який шниряє поблизу?

Ні! Він цього не знав і не думав. Він лише непокоївся про тих, що загинули, і міркував, що треба сказати Гнатові, щоб він послав сюди людей — привести могили в належний вигляд. “Неподобство. Культ пошани до предків у нас нікуди не годиться. Хрест зимою вирубують на топливо, літом пасуть на кладовищах телят і кіз. Неподобство”, — міркував він, їдучи степом.

Вечоріло. На Беєвій горі, за вітряками, лягали останні рожеві відсвіти західного сонця, троянівська долина уже повнилася синюватою млою; вона крила сади, придорожні верби і білі хати. Приташанських луків зовсім не було видно — їх заволокло водяною парою, що білим туманом гойдалася внизу.

Коли Дорош з’їжджав із гори, йому довелося трохи притримати Ластівку, щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артільну отару овець, яка текла чорною вовняною рікою, пахла бубурішками і розпареною на сонці шерстю, мекала на різні лади і дрібненько цокотіла ратичками по сухому глиняному грунті. В Тро-янівці з бовдурів то тут, то там високо в небо валив пахучий, підсмажений олією солом’яний дим — господині, .повернувшись із роботи, варили вечерю. Від колодязя, що стояв на вигоні між вербами, чувся брязкіт відер, жіночі голоси і веселий сміх дітей. Кілька жінок з повними відрами води в руках перейшли Дорошеві дорогу, сказавши своє звичайне лагідне “драстуйте”, повернули до своїх дворів. Якась золотокоса дівчина (Дорош потім пізнав, що то була Тетерина Орися) бігла по вулиці з прутом і гнала поперед себе ошаліле від весняного привілля телятко, що дрочилося помежи тинами, задравши хвоста і витягши вперед шию. Іноді воно раптом зупинялося і, розставивши сошками передні ноги, безглуздо дивилося на чиї-небудь ворота, і тоді Орися вигукувала:

— Тпручки, дурне! Тпручки додому!

Її голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою інтимністю.

— Добрий вечір! — привітався до неї Дорош.

Вона відповіла також привітанням і насмішкувато знизу вгору глянула на Дороша: їй було дивно, що такий статечний чоловік серйозно вітається із такою дзигою, —як вона, і Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошеві вслід. Дорош не розумів, чого в неї такий кепкуючий погляд, і думав, що вона насміхається з нього як з вершника. Він випнув по-гусар-ському груди, підпер правою рукою бока і поїхав далі.

Біля магазину він зустрів кількох колгоспників, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому “гра-сти” (здрастуйте) і пішли собі далі, розмовляючи про господарські справи. В артільному дворі хтось ударив у стальну рейку, сповіщаючи цим, що робочий день закінчився, і ніжне гудіння попливло над селом, над лугами і затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болісне в душі. Дороша, він подумав, що завтра йому треба виїжджати і все це покидати.

Він не поїхав у артільний двір, щоб здати на конюшню Ластівку, а попрямував до себе на квартиру. Сергій рубав біля хлівця хмиз. Побачивши Дороща задуманим, чимось стривоженим, він хотів запитати, що сталося, але потім вирішив не турбувати його дурною цікавістю, коли чоловікові і без того гірко на душі. “Мабуть, по роботі щось не клеїться”, — подумав про себе Сергій, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямрині, напився холодної води і попросив Сергія відвести на конюшню Ластівку. Сергій покинув роботу, по-молодецькому скочив у сідло.

— Забіжи до Оксена, скажи, хай прийде увечері. Діло є, — крикнув йому навздогін Дорош.

Потім він зайшов у хату і став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витягає з-під лави чемодан, доскіпувалася, куди він їде. Дорош показав на мигах, що їде в район. Про справжню причину від’їзду він вирішив поки що її не повідомляти, щоб вона не наробила метушні та не побігла по сусідах з жалобою, що квартирант таки їде від них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його відповіддю і пішла поратися в хатину, але через деякий час повернулася і, стоячи біля дверей, стала слідкувати, як збирається Дорош. Вона бачила, як він вийняв із-під ліжка свої військові хромові чоботи і заходився їх вичищати, бачила, як він голився, вклав у чемодан зубну щітку, мило, чистий рушник, чисту білизну, книжки і, підійшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означає. Дорош бачив, що відчепитися від неї вже неможливо, і вирішив сказати правду. Він зняв із стіни своє фото у військовій формі і пояснив, що його забирають в армію. Вона зрозуміла, і лице її зробилося впертим, незадоволеним, навіть лютим. Вона стала на дверях, розіп’явши руки, і крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зітхнув і дав їй зрозуміти, що він туди йде не по своїй волі, а що його посилають: Вона, показавши на ікону, просила, що’б він помолився, і тоді йому буде все добре. Дорош усміхнувся і заперечливо покрутив головою. Тоді вона докірливо похитала головою і пообіцяла, що буде сама молитися за нього.

Скоро прийшли Сергій та Оксен. Побачивши До-роша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися.

— На курорт, чи що?

— Майже. В армію відкликають.

— Ф-ф’ю-у! — свиснув Оксен і опустився на лаву. — Оце діла…

Він довго сидів мовчки, не зводячи очей з Дороша. “Тільки звикли, спрацювалися — і на тобі. Трудно мені без нього буде. Ох, трудно!” — з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи її, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсім забуваючи, що вона димить у нього поміж пальцями. Нарешті встав і мовчки вийшов з хати. За півгодини повернувся, поставив на стіл пляшку горілки, моргнув Сергієві, щоб приніс три стакани і закуску. Сергій шустро метнувся в хатину, приніс миску квашеної калусти, хліба і п’ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку під гузир, налив усім по півстакана.

— Ну, за щасливу дорогу… Пожувавши капустки, швидко п’яніючи, спитав:

— Одного тебе викликають чи ще кого?

— Всіх командирів запасу.

— В часті поганяють, а восени й дома будете.

— Це ще як сказати, — знизав плечима Дорош. — Не на таке діло закручується. Читаєш, що в Європі робиться? Коли б воно й до нас не докотилося. Ти думаєш, навіщо Гітлер повну Фінляндію німців напер? Думаєш, задаром вони біля нашого кордону крутяться? — їрунда! У нас границя на замку. Хто посміє?

Дорош не відповідав, але видно було, що він не розділяє захоплення Оксена.

— В селі люди говорять, що буде війна, — обізвався Сергій, що після випитої горілки значно осмілів.

— Плети! У нас із Німеччиною договір, — ні за яку силу не погоджувався на війну Оксен.

У кожному селі є така сорока, що розносить новини на хвості. Тому не встигли Оксен із Сергієм та Доро-шем випити по чарці, як уже всі люди знали, що Дороша беруть в армію і що в Золотаренків його проводжають в дорогу. Кузь ходив від хати до хати по своєму кутку і говорив кожному:

— Що ж ми, отакого золотого чоловіка, як того цигана, з хати випхнемо? Треба ж провести його так, як слід. Ану, Бовдюг, доставай горілки, а ти. Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та, як каже Підситочок, дасть бог, вирядимо.

Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з’явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хаті ніде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку.

Сергій приніс від сусідів ще один стіл і поставив на ньому п’ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хаті гамір, сміх, обличчя червоні, спітнілі.

— Сідайте, кумо, а я біля вас! — викрикує Кузь і так і викаблучується на одній нозі. — Куди проливаєш, вона гроші коштує! Павлові налий повну ринкуі Що йому стакан?

Наливають усім. Павло, випивши, підсуває до себе миску із сметаною. Молодиці п’яніють швидше за всіх і вже починають у кутку:

Ой ви, хлопці-риболовці, та тягніть невід…

До них приплітаються чоловічі баси, гудуть мідним дзвоном:

Го-ой, тягніть невід та по синьому морю

Та спіймайте нашу бідну долю…

Підвішена під стелею лампа сполохано блимає, в хаті стає душно і парко, від людських тіл смердить потом. Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п’явками, пухнуть жили.

— До-о-ого-о-лю-у-у, — тягне він, узявшись по-бабському за щоку.

Потім кидає співати, звертається до Бовдюга.

— А я йому й кажу! — кричить він, червоніючи. — Гвинт паче й невелика штука, а без нього олії не зіб’єш.

Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно киває головою.

Раптом двері відкриваються, і в хату входить Гнат. Шкірянка розстебнута, рука на пов’язці. Всі присутні кричать:

— На нового гостя! На нового гостя!

Сергій наливає склянку і підносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки і так маніжиться, ніби тієї горілки зроду і не куштував: хмуриться, кривиться, одвертається, потім здається на прохання гостей і говорить, відкашлявшись:

— За від’їзд нашого дорогого товариша Дороша. Хай він чесно служить на благо нашої Батьківщини!

П’є, витирається рукавом і круто повертається до гармоніста:

— Ану, Вихтір, одколи номер!

Із темних сіней напомацки виходить сліпий Вихтір, якого Гнат нарочито викликав через виконавця і прихопив із собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-“вєнка” з полатаними квітчастою матерією міхами. Низенький, у старенькій куцині, Вихтір схожий на того мандрівного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустріти по базарах та ярмарках. Він сідає на лаву і деякий час уважно прислухається до гомону в хаті, мабуть, пізнаючи по голосах, хто із троянівців тут гуляє. Задравши голову, крутить нею, ніби шукає сонце.

— О! Дядько Кузь тут! Та таке ніби й кума обзивається і — весело кричить він.

— Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сідай ближче до столу!

Його всаджують на ослоні і підносять чарку. Він, простягши руку, тривожно вимацує простір, очевидно, боячись наткнутися на неї випадково та пролити, а намацавши, підносить до рота і приказує так, як навчився за свої незчисленні мандри по весіллях та грищах:

— Ох, чарочка малесенька, пощипує злегесенька. Вип’єш першу — стрепенешся, вип’єш другу — схаменешся. Вип’єш третю — в очах сяє, думка думку здоганяє!

— Молодець, Вихтір!

— Ну вже й характерник! Як що придумає, так тільки держись.

Вихтір розстібає свою стареньку гармошку, і обличчя його із веселого стає настороженим і ніби аж сумним. Він прикладає вухо до планки і перебирає пальцями по клапанах, прислухаючись до таємної музики, що вже народжується в тих полатаних міхах. Приніс Вихторові оцю “хромку-вєнку” його рідний брат-артилерист ще аж з німецького полону після імперіалістичної війни. Скільки ж вона після того весіль зіграла! На скількох грищах побула! Чаго вона тільки й не витинала на залужанських, троянівських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанські хлопці Вихтора до себе на грище по весняній повені через ташанський роалив. П’яний Вихтір як здурів: набрав повні міхи води Гдавай грати. “Від води, — кричить, — вся музика на світі! Тепер моя гармошка солов’ями співатиме!” Ну, думали, пропала гармошка. А він висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав — і знову заспівала в його руках, як та сопілочка в пастушки рано-вранці на царині.

Грає Вихтір натхненно, з душею. Відкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не віриш, що то людські. Здається тобі, що то молодесенькі чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тільки розтяг Вихтір гармошку — пішло зовсім інше діло. Хата так і загула, так і загриміла. Хто зроду не танцював — і той пішов вихилясом.

Кузь ліз цілуватися з Дорошем і кричав: “Ось із ким ми піднімали товарове господарство!” Зачувши музику, припинив свої речі і попхався в коло танцюючих Оксен, що сидів понурий і неговіркий, зробив собі круг і врізав такого гопака, що позатягало пилюкою вікна і лампа жевріла, як би десь на токовищі. Вихтір почав того гопака поволі, тихо; Оксен розправив плечі, ворухнув ними раз, вдруге, ніби нехотя пройшовся по хаті, плавно ступаючи на носках, і раптом, стрепенувшись, сипонув на долівку таким страшенним перестуком, що у всіх аж у грудях похололо. Потім став як укопаний, ніби роздумуючи, що ж робити далі, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув “асса” і став —танцювати гопак на манір лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобіт і приклавши одну руку до грудей, а другу відвівши вбік. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячії перед собою, потім дико гукнув і пішов садити каблуками як попало.

Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити, потім пішов навприсядки, впав, його взяли за руки і виволокли в сіни провітритися.

Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів. Бовдюг доводив, що вона жила із Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками.

— А царя Миколу в Сибіру стукнули, — гомонів Бовдюг.

— Що? — недовірливо наставив на нього очі Латочка. — Це ти вже брешеш. Він утік за кордон.

— Утік?

— Утік.

— Так тоді поспитаємо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що він утік.

Павло сидів за столом, сумно дивлячись на пусті миски. Згадав, що в нього дома є теличка, яку йому дали в премію за клопотанням Дороша, і розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли він привів його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав і пило молоко з пляшечки. Від цих спогадів жалість ще більше охопила Павла, він ридав ще дужче і, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пішов у сіни, сів за дверима на мішках і там заснув.

Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами і присвистував губами. Лице його зробилося відчайдушним, як у весільного боярина. І Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на ньогб стільки дурниць в райкомі. “Загадкова і дивна людська натура”, — думав сам собі Дорош, відчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крізь гарячі, розпарені людські тіла, він ви-‘ йшов надвір і присів на призьбі. “Отже, все кінчилося. Я їду. Що ж мене чекає попереду? Вони залишаться тут, і ніхто з них не буде знати, скільки думок пере-вергав я під цією чорною стріхою”.

Вийшов Сергій, мовчки сів поряд.

— Ну, що вони там? — запитав Дорош.

— Танцюють…

Біля хліва чорніла запряжена у візок конячина. П’яний візник спав, укрившись сірячиною. Дорош тихо сказав Сергієві:

— Винеси мені чемодан. Тільки так, щоб ніхто не бачив. Не хочу своїм від’їздом заважати їхнім веселощам.

Сергій виніс чемодан, подав Дорошеві. Розбудили візника, який спросоння не міг знайти віжок. Сергій намацав їх, всунув йому в руку. Виїхали за ворота.

— Ну, — сказав Дорош і міцно, по-чоловічому обняв Сергія за плечі. Потім злегенька відштовхнув його від себе.

— Чи доведеться ж побачитись? — затремтів голосом Сергій.

— Хто ж його знає… В житті доріг багато…

— Не згадуйте нас лихом…

— Щасливим зоставайся…

Підвода рушила. Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія. Потім відкрилися хатні двері, випустили надвір смугу світла і закрилися наглухо. “От і все, — подумав Дорош. — От і починається моє нове життя”.

XX

Перед самою косовицею несподівано заявився в Троянівку Федот Вихор. Якось увечері прибіг із сільради виконавець і приніс телеграму, в якій сповіщалось, що Федот сидить у Полтаві на вокзалі в надії на попутний транспорт.

Гаврило виїхав за ним парою коней і надвечір третього дня привіз у Троянівку. З Федотом їхала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лінивим голосом і млосними очима. Коли стали спускатися з Беєвої гори, вередливо вигнула чорні, блискучі, густі і по-чоловічому широкі бро’ви і тяжко зітхнула:

— Оце таке село? Я тут умру від нудьги. Гаврило засовався на возі, так, ніби хотів щось сказати, та тільки вдарив батогом по конях, які й без того прискорили ходу, бо почули домівку. Ось і хата. Мелькнули голубі віконниці, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло ліщинове листячко, розчинилися ворота — коники з розгону влетіли на подвір’я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременів на його грудях і тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався біля воза.

— Поводи коней по двору. Води не давай, — суворо наказав він Тимкові і звернувся до гостей: — Чого ж ви стоїте, заходьте в хату. І ви, невістко, заходьте.

Юля цілуватися ні з ким не стала. З матір’ю вона обнялася, а Неньці подала білу, з довгими красивими пальцями руку.

— Це твій старичок? — як би дивуючись, запитала вона в Федота. — Гм. А чого він такий обірваний?

— Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно краще й не треба, — знічено посміхнувся Ионька.

— Боже! Чого ж це я стою? — спохватилася мати. — Люди з дороги. І вода гаряченька є вмитися, і все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали! Піди ж, Йосипе, принеси ночви з хліва, бо їм треба вмитися з дороги. А може, ви спочатку повечеряєте? А вмиєтеся опісля?

— Що ви! Хіба можна сідати за стіл з немитими руками? — здивувалася Юля.

— Так воно хто як. Нам то байдуже, а ви люди городські, то у вас по-другому заведено, по-культур-ному, — добродушно погодилася Уляна. — Тимку, кинь водити коней та злий їм на руки. Не знаю, як вас і величати.

Уляна винесла надвір чавун з гарячою водою і поставила на порозі. Юля, не соромлячись мужчин, зняла з себе чорну дорожню кофточку, зав’язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалісно врізалися бретельки ліфчика. Тимко лив їй воду в рожеві ківшики долонь. Юля безсоромно розглядала його своїми млосними, ледь прищуленими очима.

— Брюнет. Жагучий брюнет, і зовсім не схожий на Федота.

Тимко з кухлем у руках переступав із ноги на ногу, крадькома обзирав її красиву, сильну, гнучку спину. “Іч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка”.

Юля витерла м’яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (від неї запахло милом) Тимка по щоці, заграла бровами:

— У твоїх очах є щось демонічне і привабливе для жінок.

Тимко залився фарбою, опустив очі.

— У тебе є в селі симпатія?

— Ні, немає.

— Чому?

— Дівчата не хочуть любити.

— Яка трагедія! — співчутливо вигукнула Юля. — Фед! Принеси мені гребінець і пудру. Та, гляди, не розсип по дорозі.

“Радуйся, нене, дістала поміч на старість”, — глузливо зітхнув Тимко.

Доки гості вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли півкомори мішків та чемоданів. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись зарані відгадати, що в них є.

Після вечері в хату нашевкалось повно односельчан. Їм піднесли по чарці, вони відразу повеселішали і всі до одного поскручували цигарки.

— Оце ж накадите повну хату, — забідкалася Уляна. — Тут від свого курія ніяк не видихаємо, так ще й від вас нюхай.

Дядьки погупали чобітьми на поріг і потягли за собою цілий чувал диму.

Федот, вмитий, чистий, виголений, в одній натіль ній сорочці, галіфе та шльопанцях на босу ногу, теж пішов за ними, але в сінях Йонька притримав його за рукав і заставив зодягти військову форму.

— Вона мені і так набридла, тату, — опинався Федот.

— А я тобі кажу: надінь. Хай усі бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплішка.

Федот у думці схвалив бажання старого. “Що ж, зодягну. У селі не так-то вже й рясно таких, як я”. Федот пішов у хату, зодяг гімнастьорку, портупею, зробився зграбніший і статечніший. “Діждався честі, — радів Йонька, не зводячи із сина очей, —он скільки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архієрея ждали”.

При появі Федота дядьки стихли і чемненько розсілися попід стіною.

— Бож-же ж мій, бож-же ж мій, як ідуть года! — журливо почав Кузь, що прителіпався сюди найпершим і вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. — Як здумаю, який ти маленький був, так наче це діялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, і не вчора, а таки давненько. Аж не віриться. Ти дай мені, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, — щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись запашним димком. — Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила із святої гори якогось зілля, так давала й нам, дітям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт!

— Ти цілий вік один сорт куриш — чужі, — обізвався Латочка.

— Хай порозкошує чоловік, — заступився за Кузя Йонька. — Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це їм такі на командирський пайок дають.

— Ну, грець з ним, — перебив його Кузь. — Так про що ж будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рідну сторонку? Воно, брат, де ворон не літає, а на рідну сторону вертає. Я коли повернувся із заробітків у тисяча дев’ятсот тринадцятому році, то зупинився на Веевій горі і аж заплакав… Ну, а ти ж де побував? Що повидав?

— Я більше по городах. Потому — служба у мене така.

— Так. Так. А скажи, як воно по містах із матерією? У нас — лихо. Скоро доходимося до того, що й грішного тіла нічим буде прикрити.

— Там аби гроші. Все є.

— Ну, а продукти? Масло, хліб, сахар?

— Для цього є спеціальні магазини — гастрономи. Іди і купуй, що хочеш і скільки хочеш.

— Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтаві, так теж усе є, що треба. От тільки соди і чобіт немає. А щоб косу добру купити, то, мабуть, і до самого Одесу дійшов би і то не купив би такої, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде?

— Буде все, тільки не відразу. Зараз у нас весь упор на важку індустрію, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини — буде й матерія. Руками її для всіх не наробиш. Партія обіцяв, що в кінці цієї п’ятирічки всього буде доволі, а вже що наша партія скаже — то закон. В тім її і велич, що вона бачить далеко вперед.

— Це правда. Але ти мені скажи, куди воно хліб дівається? Чого воно в містах такі за ним черги великі?

— Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого — нам надіятися ні на кого, крім на самих себе.

— А я чув, що германцев! його везуть цілими ешелонами.

— Ми люди військові. Нам це невідомо. Я тільки знаю одне, що з Німеччиною у нас найближчим часом нічого поганого не буде. Ми з нею маємо угоду про ненапад.

— Ох, не вір тим германам! То — собаки потайні. Вкусить — і зуби заховає.

— Ми цього не боїмося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж території.

— А не вийде того, що в японську?

— Ні! Не вийде! У нас — техніка, авіація, флот. Ми — наймогутніша країна світу.

— Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи — пора додому, — обізвався в перший раз за вечір Бовдюг. — Федот з дороги, йому відпочити треба, а Кузя до ранку не переслухаєш.

Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузові:

— Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі, — і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії не вистачає. Яке твоє діло?

— Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивився у вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?

— А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.

— Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму.

Після того як дядьки розійшлися, ні Федот, ні Йонька спати не лягли, а засвітили каганець і пішли в комору.

— Я тут привіз тобі дещо, — загадково зашепотів Федот і розв’язав великий важкий мішок. — Маю на складі хлопців знайомих, от і удружили, спасибі їм.

Чорний згорток шкіри тьмяно блиснув у нього в руках, потім він витяг кілька пар червоноармійської білизни, два відрізи на шинелю, три пари нових галіфе, білу байку на онучі.

— Боже мій, скільки добра! — жадібно засвітив очима Йонька. — Не бійся. Усе буде в цілості. Ніде ані шматини не потеряю.

— А що скажу вам, тату, — Федот помовчав, прислухаючись, чи ніхто не притаївся під дверима, — що в світі тепер неспокійно, так що все може бути. Ви про це (він показав на мішки) нікому не говоріть. Нашийте всім чобіт. Дайте й Гавриловим діткам. І Тимкові пошийте. Він уже парубок.

— Тимкові не дам і шкуратка. — Верхня губа в старого сердито сіпнулася. — Зобижає мене.

І Йонька довго та жалісно розповідав Федотові про те, як “отой баришник” трохи голови йому не зрубав лопатою.

На другий день снідали багато, по-сімейному. Федот із Юлею сиділи на покуті, мати їм прослала новий вишитий рушник на коліна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всі сиділи щасливі, урочисті. Навіть Йонька ретельно вимив милом руки і зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий і добродушний, все посміхався, точно так, як мати, і не знав, куди подіти свої здоровенні мозолисті руки, на які з острахом поглядала Юля. Гаврило сидів якраз проти неї і гостинно припрошував:

— Може, вам сметанки підлити чи вергуна подати? І коли він повертався своєю громіздкою фігурою за тим вергуном чи за сметаною, то із столу обов’язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хліба, або обсмоктана куряча кісточка.

— Сиди вже. Без тебе подам, — удавано сердилася мати, насмішкувато підбираючи губи, а в душі безмежно радіючи, що нарешті всі зібралися до одного стола, як хороша родина, і говорять собі мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому дає раду та совіт, вона за стіл не сідала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стіл, що їх не було куди й ставити. На Уляні рясна спідниця в горошок, кофточка синя, хустина біла, як сніг, а з-під неї лице рум’яне, як у дівчини. Випила ж ту чарку горілки з дітьми, так таке, що хоч під щоку берися, тільки що ото зморшки під очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля підмиває серце матері, як вода калину, щасливою сльозою очі криються: усіх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава богу, всі живі і здорові, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: “Сини ж мої, соколята, тільки ж вами я й багата!..” Уже б вона й заспівала, та невістки соромиться. Скаже — здуріла мати на старість.

Йонька сидить з краю стола і коли набирає в ложку сметани, то витріщає очі, ніби скарбу шукає, їсть він, голосно чавкаючи, обляпуючи білими каплями бороду й вуса.

— Ти б окуратніше, старий…

— А що? — озирається він на всі боки.

— Сметана он по бороді тече.

— Бач, що придумали з жиру, бісові діти! — тяжко сапав він, глипаючи то на одного, то на другого почервонілими очима.

— Попадешся ти мені іншим разом, чахотка чортова! — погрожував ізнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров.

— Ну-ну, ти добалакаєшся! — витріщився Гаврило і, взявши за плечі, виштовхнув брата ще далі.

Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним після бійки. Виявилося, що на сорочці гудзиків як не бувало і від плеча аж до ліктя розпанаханий рукав. “Нічого, я колись тобі все згадаю”, — погрозив він на вікна і пішов городом у яр. Там було тихо і мирно. Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице і довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров’ю і палало, як жар, потім сів під кущем дикого терну. “Я тобі покажу, — бурмотів він. — Думаєш, як квасолю почепив на петлиці, так їздитимеш на мені, як і раніше? Ні, вистачить уже. Увірвалося”.

Він сидів ображений, одинокий і розумів, що, крім матері і Гаврила, всі його ненавидять. Думки, одна від одної складніші, болісніші, мучили його, і він, щоб розібратися в них, став пригадувати своє дитинство.

Пам’ятає він, як одного разу зимою приїхав із базару батько. Він увійшов у хату, закутаний по самі очі в башлик, білий від снігу, як мара, із бурульками на вусах, з-під яких, як з бовдура, валила пара, кинув дітям на піч мішок, у якому щось заторохтіло, як замерзлі кості. Вони із Федотом розв’язали мішок і, штовхаючись, як поросята біля корита, хотіли чимшвидше заглянути, що там є. Там були новенькі чоботи. Вони почали видирати один в одного ті чоботята, сперечалися, кому вони належать. Батько, зачувши сварку, люто закричав на них і сказав, що вони Федотові, бо він старший.

— А що! Мені купили чобітки, а не тобі. Ги-ги, — вихвалявся Федот, показуючи жовті зуби.

Тимко заплакав. Він не розумів, чому ж чобітки віддані Федотові, а не йому, який слухав батька, сидів на печі смирно і _не збивав пилюки. Того ж вечора мати, пестячи його перед сном, називала “любий синочок-соколочок”, цілувала в голову і обіцяла, що купить чобітки кращі, як у Федота, бо в нього чорні, а в Тимка будуть червоні, як у того дідуся з казки, що стоїть на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втішився і поліз на піч спати, але ще довго перед його очима стояли Федоткові чобітки, і він навіть чув запах холодної слизької шкіри на них.

Тимко також пригадував тон час, коли він уже став підлітком і як батько хотів спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати, щоб він не сидів на шиї. Як Федота віддав до науки, а Тимка не хотів, хоч він був здібніший за Федота. Пригадував ті темні осінні ночі, коли за стіною завивав вітер, щось хлипало і Тимкові здавалося, що то плаче сирітка і проситься, щоб її пустили погрітися і переночувати. Вранці він схоплювався разом з третіми півнями, приходив до матері, що топила піч, сідав на лаві і, натягши на коліна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночі, ніби щось плакало під хатою, і благав матір, щоб вона не спала так міцно і пустила сирітку погрітися. “Добре, синочку, добре”, — обіцяла мати, а в самої текли по щоках сльози, і полум’я, що бухало в печі, висушувало їх.

Ще в дитинстві Тимко зрозумів, що батько хитрий і потайний і що миру між ними ніколи не буде. А коли він підріс і почув в собі силу, в ньому щоденно наростало бажання помсти за свої і материні кривди, і ця жадоба зробилася такою сильною, що стала його другим характером.

“Так, — думав він тепер, лежачи під кущем терну. — Колись я був добрий, а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так і буде. Я їм свого не подарую. Око за око, зуб за зуб”.

Іззаду щось зашелестіло, і не встиг Тимко обернутися, як чиїсь теплі ніжні руки закрили йому обличчя. Він вирвав свою голову з обіймів і побачив перед собою розпашіле усміхнене обличчя Орисі.

— А що? Злякався? — грайливо запитала вона і сіла біля нього. Тимко ліг на спину і закрив очі, на густих бровах його блищало сонце. Крізь порвану сорочку було видно подряпини на грудях. У Орисі жалібно ворухнулися припечені сонцем губи.

— Де це ти подряпався?

— З Федотом побився.

— За віщо?

— Старі рахунки.

Вона ніжно, обережно, з почуттям ще більшої жалості до нього взяла його голову і поклала собі на коліна, пильно стала розглядати його обличчя, намагаючись знайти щось таке, чого вона раніше не помічала, і вона знаходила. “От цих рисочок біля носа раніше не було”, — визначила вона. В цей час Тимка вкусив за ногу овод, і хлопець сердито дригнув ногою, нахмурився, і тоді рисочки біля носа особливо виразно вирізьбилися. “Це в нього сердита рисочка. Вона зробилася від того, що він багато сердився!” І Орися ненавиділа й готова була якнайсуворіше покарати тих людей, що гнівають і мучають її коханого, їй і в голову не приходило, що найбільше Тимко мучиться саме через неї, через їхню баламутну, засуджену всім селом любов.

Розпухле вухо Тимка, на якому засохла кров, кинуло Орисю в жар, їй хотілося торкнутися до нього пальцями, щоб зняти з нього біль, але вона не наважувалася цього зробити, щоб не спричинити ще більшого болю, і тільки дула на нього, охолоджуючи його своїм диханням. “Він так схуд і почорнів. Це від роботи. А волосся вже не таке чорне і блискуче, як раніше, а припалене по краях. Це від сонця. Про що він зараз думає?”

— Про що ти зараз думаєш? — спитала вона, цілуючи його в міжбрів’я.

— Що таке? — кинувся він, пожовуючи губами.

— Ти дрімав?

— Умгу.

Він дивився на неї знизу вгору, вивернувши синюваті білки очей, і чекав від неї запитання, але вона мовчала. Тоді він знову закрив очі і зручно вгніздився головою на її теплих, тугих ногах. “Він вибився із сил і через те дрімає. Він працює тепер день і ніч, а це нелегко”.

— Тимусю, журавлику мій, ходім до нас на сіно-вал. У нас нема нікого вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку принесу вишивану. Спи хоч до вечора.

— А що люди скажуть?

— Ай! Що там люди! — з досадою мотнула головою Орися.

— Ні, я так трохи передрімаю.

— Ну, спи. Я буду сидіти дуже тихо.

Але дрімати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав биків до водопою. Орися схопилася, обтрусила пом’яту спідничку, розгубленими очима глянула на Тимка.

— Приходь вечором на це місце, — прошепотів він, цілуючи її в шийку.

— Добре. Прийду.

Вона підхопила із землі в’язочку хмизу і побігла стежечкою вниз, понад потоком.

Увечері вони зустрілися на умовленому місці, але Орися запротестувала:

— Ходім кудись далі. Тут темно, як у ямі. Тимко взяв її за руку і повів вершняком яру. Аж під лісом вони знайшли копичку пахучої конюшини і сіли, тісно попритулявшись одне до одного. Від сіна било парким духом і приємно зігрівало спини. Вгорі — зоряне небо, через яке срібним коромислом перекинувся Чумацький Шлях, біля ніг — троянівська долина, огорнута сизою млою ночі.

— Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на світі, а серце любить тільки одного? — тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обіймах коханого.

— Хто ж його знає. Я десь читав у книжці, що душа душу шукає. От як зійдуться такі душі, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.

Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцілувала його в вушко за те, що він такий розумненький, і довго мовчки гладила його пружинисті кучері чутливою, повною ніжності і кохання рукою.

— Колись, дуже давно, любилися двоє, — тихим загадковим голосом почала Орися з тим таємничим пришіптуванням, як буває тоді, .коли людина збирається розповісти щось цікаве або дуже страшне. — А батьки цих закоханих не хотіли, щоб вони були разом, бо дівчина була багата, а хлопець бідний. Як тільки вийде гуляти дівчина, слуги її ні на крок не відпускають, бо наказав вельможа, що як тільки слуги прогавлять і допустять до того, що вона побачиться із своїм коханим, то вкине їх на споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю, яким уже побитом, пробрався у кімнату до своєї коханої і каже: “Я прийшов за тобою. Хочеш—іди зі мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам собі смерть заподію, бо без тебе не буде мені життя”. Вона, отак, як стояла, і каже йому: “Я—твоя”. Спустилися вони вниз, посадив він її на коня, і полетіли вони, як птиці, степом у країну невідому — шукати щастя. їхали день, їхали другий, на третій на спочинок стали, бо кінь уже з ніг валиться. Тільки закохані, обнявшись, задрімали, як, хто його знає й звідки, наїхало слуг панських видимо-невидимо, скрутили втікачам руки і повезли в маєток. Панянку вельможа закрив у загартованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму. Сидить він у ямі, а вовки що підійдуть до нього, щоб їсти, — і назад відскакують, що підійдуть — і назад відскакують: така в нього страшна сила кохання. І так пройшло багато часу. Аж ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем’я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу. Шле вельможа війська, як під шум ідуть — не вертаються, а ворог усе ближче підходить і ближче. Прийшов тоді вельможа до ворожбита і каже: “Що мені робити? Як перемогти вороже плем’я? Гине моє багатство і мій край”. Подивився ворожбит на зорі та й каже: “Є у твоєму царстві один удалець-молодець, що доньку твою кохає. Любов у нього така, що не боїться ні вогню, ні меча, ні води морської. Випусти його, дай йому в руки меч — і тоді побачиш, що буде”. Випустив його цар і питає:

“Розіб’єш погане плем’я?” — “Розіб’ю, — говорить той, — тільки дозволь кохану побачити і її в гарячі вуста поцілувати, від того мені сили вдесятеро прибавиться”. Побачився він із милою, поцілував її і, зібравши воїнів, повів їх на ворога. Палив огнем, топив водою, і загнав його за тридев’ять земель, і повернувся додому зрубаний та постріляний. Та до його тяжких ран кохана серце своє приклала, і загоїлись вони. І живуть тепер закохані в любові та щасті, бережуть і шанують одне одного.

— А діточки в них є? — засміявся Тимко.

— Що? — не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися від казки до дійсності. — А-а, — тихо засміялася вона, зрозумівши. — Ах ти ж, насмішникі Це ж казка.

— Життя — не казка, — зітхнув Тимко. — В житті все по-другому. Одні любляться, інші розходяться, треті хоч і живуть разом, але тільки про людське око, а насправді так і норовлять одне одному хвіст відкусити.

— Я знаю… Ти такий, що тобі все одно, — образилася Орися і відхилилася від нього, бо він якраз хотів її обняти. — Покрутиш одній дівчині голову, а тоді іншій бісики пускаєш. Дівчачур поганий! Рябкові очі! Лупаєш ними дівчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.

— Що тебе, комар укусив?

— Не лізь, рукатий! Он до Лукерки піди. Вона тебе вже давно виглядає з самогонкою, — відмахувалася вона руками, відповзаючи від нього на колінах, але він таки схопив її за плечі і притяг до себе.

— Орисю! Ластівочко моя…

Він гарячив її диханням і тілом своїм і пригортав її так близько, що чув у себе на губах її солонуваті, міцні, як дині-дубівки, розхристані груди.

— Не треба. Тимоньку, не треба, коханий, — слабо пручалася вона, чуючи, як горять її щоки і як вона дедалі слабішає в його руках в солодкому чеканні на його сильне молоде тіло…

На світанку Інокентій, пригнавши на Бееву гору пасти биків, побачив молоду пару, що спала в копиці;

довго стояв, сопучи, як віл біля води. Тимко лежав горілиць, відкинувши вбік ліву руку, а правою пригортаючи до плеча свою подружку. Орися, скулившись, лежала на бочку, вткнувшись головою Тимкові під пахву і підібгавши під себе ноги, не зовсім прикриті спідничкою.

— Блудниця окаянна. Хоч би наготу свою прикрила, — тихо вилаявся дід і обережно, щоб не розбудити, пішов горою. Високий, сутулий, у довгому сіряку з накинутим на голову кобеняком і сучкуватим костуром у руці, він був схожий на чорного монаха-проповідника.

— І покликав Іісус дитя і сказав: “Істинно говорю вам, якщо не обратитесь і не будете як діти, то не потрапите в царство небесне”, — бурмотів він, йдучи.

На сході поволі блідло небо. З світанкової імли виступали вітряк, схожий на сплячого ворона з перебитим крилом, копиці сіна, луг, байрак. Воли безшумно, як тіні, бродили по горі, обдуваючи росу трав; з Ташані густою хвилею котилася пара, затоплюючи троянівську долину, верби, хати, приташанські береги, і скоро долини зовсім не стало видно — вона потонула в густих хвилях випарів, що лізли з ріки і вже білими язиками лизали Беєву гору. Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, погуркував літак.

Інокентій наставив угору бороду, в якій блищала роса, і, спершись на костур, шепотів із гарячковістю божевільного пророка:

— І будуть літати залізні птиці і залізними дзьобами клюватимуть золоте зерно.

Потім підняв костур у сивіюче небо і, посварившись на даленіючий гуркіт, знову пішов росистими травами.

XXI

Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися. Шваркотів люлькою на всю хату, зазираючи то під піч, то під лаву і пильно чогось шукаючи. Крізь маленьке віконце цідилася охряна мла літнього світанку. На вузенькій шибці циганською сергою примеркав місяць. Побіля хати бичачим диханням куривсд. туманець.

— Не дасть і поспати дітям з дороги, — гнівно шепотіла Уляна, починаючи свою поранку біля печі.

— А ти не гарчи! Готов он харчі — поїдемо сіно косити на Шсочкове.

— Свят, свят… Що тобі приманжурилося?

— А те, що доки в в хаті чотири косарі, то треба їм роботу дати. Зимою корова хмизу не їсть. Де брусок?

— Який брусок?

— Ну, мантачка…

— А кат тебе знає, де ти все діваєш. Мниться мені, що в сінях в кутку бачила.

Йонька почовгав у сіни і став там порядкувати по-своєму: вигнав надвір квочку з курчатами і прищикнув одного дверима так, що воно запищало, як на-віжене.

— Яке панське! — лаяв його Йонька, всідаючись під хатою клепати коси.

“Трень, трень, трень!” — попливло городами і не вгавало над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня.

У Гавриловому дворі — ніякого руху. Віконця позавішувані, роса на стежці не збита, видно, ніхто нею не проходив, сплять. “Хропуть… Уже он скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такі нахазяйнують чортів пляшку!” — лаявся Йонька, плескаючи молотком по косі.

Уже він і коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять, уже дві люльки викурив, а в хаті й не думали прокидатися. Тоді він ускочив у хатину, як із пожежі:

— Ти йтимеш сьогодні корову доїти чи ні? Уже он пастухи гонять пасти.

Уляна а дійницею в руках, запнута білою хусткою, пішла .до хліва і здивувалася, не побачивши Тимка. “Оце лихо. Де ж він загулявся? Іти косити, а його нема. Не дай бог, Йосип кинеться, галасу наробить на все подвір’я”.

Тільки вона присіла доїти корову, як двері тихо відкрилися і в хлів зайшов зарошений по коліна Тимко.

— Це ви, мамо?

— Наші вже повставали?

— Сплять іще. Де-бо ти, синку, ходиш, де ти бродиш? Хіба ж ти не бачиш, що батько й так огнем ди-ха, так ти ще й дратуєш? О горе, горе, — причитувала Уляна, цвікаючи коров’ячим молоком по дійниці. — А перед Федотом — звинись. Він тобі старший брат і в чині он якому. Командир. Людьми командує. А ти на нього руку піднімаєш, позорищ нас перед усім селом.

— Я, матусю, першим його не займав, — ставлячи мокрі ботинки під примістку, доказував своє Тимко. — А коли він думає, що я йому й далі за меншого буду, то помиляється. Я вже з того віку вийшов.

Мати мовчки зітхнула і, забравши відро з молоком, пішла в хату.

— Буди вже своїх панів, — наказав Йонька. — А то як зайду з кіссям, то я їх скоро підніму. Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати.

Йонька хоч і погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся не так сина, як невістки. А що, як відкриєш двері, а вона тобі гаркне в саму пику:

“Ти чого крутишся, стара дуля, і спати нам не даєш?!” Крім остраху перед нею, Йонька ще відчував і якусь сліпу покору. Про себе він вважав, що Федотова жінка, по всьому видно, з багатої родини. Йонька вже не раз прикинув оком, скільки в неї платтів дорогих та черевиків, хіба ж за Федотові гроші стільки справиш? А до багатих людей у Йоньки вроджена пошана і повага, тому він і почував себе якось ніяково перед невісткою. Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд. Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова. Якось, правда, за обідом він натякнув невістці, що добре було б, якби свати приїхали на гостювання. Уляна тоді смикнула його за рукав, щоб не плів казна-що, а Юля примружила очі і з якимось острахом сказала:

— Що ви, папінька? Що ви?

— А чого ж! Слава богу, у нас в цьому році і хліб є, і сало, і молоко. Вишні он скоро приспіють. Насушили б собі фрукти на кисіль та й не купували на базарах.

— Ха-ха! Які ви смішні, папінька! — своїм грудним привабливим сміхом засміялася Юля, смачно уплітаючи кисіль із домашнього сушняку і викладаючи на газетку кісточки. Тимко, глядячи на неї, не втримався:

— Видно, що якби ви зварили в себе дома кисіль із магазинного сушняку, то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно гроші коштує, а в нас даром.

Всі примовкли за. столом, почуваючи себе дуже незручно, одна Юля примружила каре оченя і сказала в захопленні:

— У вашому селі чудове повітря, і тому мене напав їстівник, — і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.

“Відьма, — подумав тоді про неї. — Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе…”

Пригадуючи все це, Йонька топтався біля дверей і не знав, що робити. Нарешті зважився і відкрив двері. На нього війнуло хатнім присмерком (віконниці були зачинені) і в’ялим болотним душком лепехи, якою була встелена долівка.

— Федоте! Вставай. Підемо сіно косити на Пісочкове.

На ліжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в одній білизні зіскочив із ліжка і за військовою звичкою став швидко зодягатися.

— Куди це так рано? — кволим і розніженим зі сну голосом запитала Юля.

— Іду косити з братами.

— О! Це дуже цікаво! Я також піду. Подай мені халат, чопці і флакон з одеколоном.

Федот все це беззаперечно виконав. Юля ліниво розвела руками і ногами, роблячи щось на зразок зарядки, і в халаті, чопцях, простоволоса пішла вмиватися.

Після сніданку стали збиратися на косовицю. Ионька ще завзятіше шкварчав люлькою і порядкував, що куди класти. Біля порога стояв візок, і туди вмощувалося все необхідне: оберемочок сухих дров, відерний казаночок, пшоно в торбинці, цибуля на приправу, сіль, паляниця, загорнута в лопушину. Навіть дві вербові сошки поклав Йонька, щоб не тинятися по лугах” та не вишукувати тої мізерії, а загнав у землю — і вари куліш.

— Тимку, принеси свіжої води з яру. Тимко звалив на плечі кутий залізним обруччям бочонок, пішов до потоку.

— Оце вже, тату, даремно, — сперечався із Йонькою Гаврило. — Косарям привозитимуть воду колгоспні водовози.

— Еге ж. Надійся. Вони тобі привезуть такої, що й у рот не візьмеш. А то своя, свіжа буде.

Юля в червоному ситцевому халатикові стояла на поріжку і притримувала пальчиками поли, які трохи розходилися на повних колінах. На її свіжих, мов шкірка наливної вишні, губах блукала загадкова посмішка.

Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на плечах мокра від води: не щільно був заткнутий чіп, от вона й захлюсталась.

— Що, протікає? — поцікавився Гаврило. — Підмости його травою.

Уже всі зібралися і чекали старого Йоньку, якого раптом невістка схопила за руку і потягла в хату. Скоро він вийшов звідти, дикувато озираючись, з дурнуватою посмішкою на лиці.

— Здурів старий, їй-богу, здурів! — сплеснула Уляна руками, побачивши Йоньку.

Гаврило налився рожевою фарбою і затис вуста, щоб не розсміятися. Федот злісно глянув на Юлю і відвернувся. Тимко насмішкувато скалив зуби: Ионька красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом’яному брилі з матерчатою квіткою на боці. Не можна було без сміху дивитися, як він вихитується та спотикається на тих каблуках, обзираючи себе довкола, так, ніби шукаючи при собі чортячого хвоста.

— Скинь зараз же! Чуєш? Не сором нас перед усім селом! — І не сміх блищав у очах Уляни, а ображена гідність горіла в них.

— А чого скидати? Мені аби в ноги не кололо… Тоді Уляна підскочила до старого, здерла з нього черевики, жужмом шпурнула в сіни.

— А тобі гріх, дочко, із старого батька глузуватиі

Вона задихнулась на півслові і, кинувши на плечі граблі, пішла з двору. За нею рушили всі. Після вчорашньої сварки Тимко не дивився на Федота, Федот на Тимка, і та сварка ще більше розвела й без того ветхий місточок між братами. Але, як це буває в хорошій сім’ї, яка хоч і пересварюється, та все ж не забуває, що вона — кровна рідня, — стан гострої неприязні існував недовго. Він відразу ж розвіявся, як тільки прийшли до Пісочкового…

Між двома глиняними скелями, що утворюють вузькі ворота, вгорі — голубе небо, внизу — чиста, як сльоза, вода: підземні джерела тихо ворушать і викидають з дна чисті, перемиті, блискучі піщинки, що спалахують під сонячним променем, як самоцвіти, — оце і є Пісочкове, потік, що впадає в Ташань, беручи свій початок в грунських ярах. Весною він бурлить і грає водою, рве дядькам ятери і перекидає верші, літом трохи заспокоюється, але ніколи не пересихає. Могутні лісові джерела щедро живлять його водою. Пісочкове відділяє троянівські луги від урочища Радь-ківщина, і для того щоб добратися до того урвища, треба переходити потік.

Тимко та Гаврило, як найсильніші, перетягали тачку через воду; Йонька, закачавши штани, підпихав ззаду та пильнував, щоб часом не звалилося що з харчів. У потоці було неглибоко, тому вирішено було штанів не скидати і перебродити по наймілишому. Вхопивши тачку за ручку, Тимко та Гаврило відважно ринули в потік. Холодна, як лід, джерельна вода обпекла їм ноги і пройшла по всьому тілові неприємною сверблячкою. Ззаду, вчепившись руками за казанок, сопів Йонька.

До середини потоку все йшло добре, а вже при самім виїзді з води Тимко та Гаврило, очевидно намагаючись чимшвидше вихопити на берег візочок, сіпнули якось недружно, ліве колесо потрапило в невидиму калабаню, тачка брикнула задом, і Йоньку швиргонуло в потік. Старий щось крикнув і втелющився, де найглибше. Через мить вода вирвала к нечистій матері у нього люльку із зубів і змила з голови бриля.

— Переймай! — загорланив він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулялися. — А розпросучому синові! — бовтався він у воді, мацаючи руками по дну. — Пропала тепер уся косовиця!

Але все закінчилося добре: Тимко розшукав люльку і віддав її старому. Той зараз же запхав її в рот і, продуваючи, зашльопотів нею, як старим чоботом з водою. Після купання він був мокрий, як вівця, і трусився, клацаючи зубами по чубуку.

— Нічого. Вона висохне на сонці, — втішав сам себе Йонька, розуміючи під словом “вона” не одежу, а люльку.

Тільки вбоготворили старого, забаскаличилася Юля: “Не можу перейти через потік, голова крутиться”. Довелося Федотові брати її за руку і переводити, як дитину.

— І-іх, і-іх! — пищала вона, потрапивши у воду, і так високо підіймала халат, що Тимко бачив надавлені і натерті резинками червоні смужки на ногах вище колін.

“У-у, розтелепа! — відводив він свої злодійкуваті очі. — Заголюється по саму бороду. Хоч би старих посоромилась”.

Веселі пригоди біля потоку ожвавили всіх, і між братами виникли тихі, задушевні розмови.

— Пам’ятаєш, Тимку, як ми в оцьому лузі сорок драли? — запитав Федот, показуючи рукою на буйну зелень старих вільшин та осик, що густою стіною стояли понад луговою стежкою. — Може, на Лисячий горбок заглянемо?

Вони зайшли на галявину, пориту лисячими норами, які вже подекуди пообвалювалися, і Федот присів біля однієї з них, заглянув у темну дірку: звідти несло прілим листям і гіркою берестовою коренякою.

— Не водяться вже лиси. Змандрували, — сумно пояснив Тимко. — Денис якимось чортовинням пови-труював.

— А знаєш, як ми на оцьому горбі у війну гралися? Я тобі дерев’яні шаблі робив, а ти промінював їх у куркуленків за сало та гречані оладки. Пам’ятаєш, був такий Омелечко Чагура? Я йому зроблю шаблю і навмисне надколю ножиком, зафарбую ожиною, щоб не було видно, він махне раз, а вона — трісь — і нема шаблі. Він знову приносить півторбини оладків, канючить, вискаливши зуби: “Федоте, зроби шаблю”.

— Все пам’ятаю, — засміявся Тимко.

— Все, та не все, — втрутився і собі в розмову Гаврило, що стояв до цього часу мовчки із своєю добродушною, щирою усмішкою на обличчі, радий і задоволений із того, що брати помирилися та бесідують собі любенько в милій розмові. — Отут, на оцьому місці, — Гаврило ткнув своєю грушевою ковезкою в землю, — в тисяча дев’ятсот двадцять першому році, під оту велику розруху, коли голод лютував не тільки по Україні, а й по Росії, віз я тебе, Федоте, на баштан на возику, обмотаного всяким таким ганчір’ям. Дуже ти хліба просив. Хоч шматочок, хоч крихітку, хоч пів-крихітки. Я тобі зірвав ліщиновий листочок і дав пожувати, а ти зелену слину з рота пускаєш та все прихвалюєш: “От ловкий хлібець, от ловкий хлібець”. А ти цього не пам’ятаєш, Тимку, бо був ще зовсім малесенький, рачкун. Прив’яже, було, тебе мати крайкою до столу, і танцюєш на ній цілий день, як те порося на паколі.

Охоплені єдиним родинним теплом,, брати пішли мовчки.

— А давайте, братики, тюгукнемо. Так, як колись. Як ми були пастушками.

Гаврило тільки усміхнувся на ту забаву, а молодші брати набрали повні груди лугового повітря і так тю-гукнули, що аж луна покотилася понад тихими плесами.

— Хватить, а то люди сміятимуться, — притишував братів Гаврило. — Скажуть: що воно там за дурні лугом ходять.

А сам веселів ще більше і так і сяяв від радості своїм червоним видом.

Йонька, зустрівши синів, висварив їх на всі боки за таку поведінку. “Так, наче вам по три годи”, — бурчав він. А Уляна тільки посміхалася стиха, їм хоч і не по три годи, а проте вони її діти, то хай повеселяться, коли на серці весело. “Коли ж його й пожартувати, як не разом, зібравшись до хатнього гурту. Життя тепер таке, що бог знає, чи доведеться скоро зібратися всім разом, чи, може, й ні”, — міркувала Уляна, плутаючись у високій траві. У білій хустині та сіренькій кофті, огрядна та рум’яна, була вона схожа на лугову чайку, що вивела на зелене привілля своїх чаєнят.

Луг, на який вони прийшли, був давній і старий; колись тут було річище Ташані, потім воно пересохло, поросло травою, по веснах заливалося водою, а коли вода спадала — просихало, і на його величезному квадраті, обрамленому з чотирьох боків лозняками, розкохувалися зелені, густі та запашні трави. Особливо в передгроззя на Троянівку несло такими гострими пахощами, що люди, хто там чим був зайнятий — чи майстрував щось в артільному дворі, чи стояв під хатою та перечікував грозу, чи правив човна по тихій заводі, — всяк принюхувався до тої розкоші, посміхаючись: “З Радьківщини повіяло. З лугу”.

Сім’ю Вихорів зустрів також цей свіжий луговий запах. Побризкані росою, трави стояли тихі, принишклі, бо ранок був теж тихий та безвітряний і обіцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зійшло, але його ще не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихо-рошився. Уже горіли мохнатими і червоними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким медвяним душком; цілими озерами поміж зелених трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапочках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іскрою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий здаля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок. Близькість ріки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки і на ноги світлими льодяними краплями, таємничістю звуків, властивих для кожного приріччя: тихим бульканням, коротким раптовим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки. Може, то лисиця вигулювала очеретами, а може, вовк-сіроманець підшукував собі посухіший острівець, щоб розташуватися там на цілоденний відпочинок та подрімати на сонечку після тяжких і невдалих нічних мандрів.

Коли Вихори прийшли на луг, там ще не було велелюдно, тільки за кущами чулося шаркання чиєїсь коси, крізь зелень було видно, як біліє сорочка косаря.

— О, хтось ранній, — завидькувато зауважив Йонька. — Ану, піди, Уляно, глянь, хто там.

— Гордій Кошара з Денисом, — сказав зіроокий Тимко.

— Ну що ж. Заходь, хлопці, і боже поможиі

Йонька забрів із косою в густу траву і, поплювавши в руки, став на покіс.

Колгосп, щоб вчасно закінчити косовицю, давав косити з копиці, і Йонька, зачувши неабияку вигоду, поспішав сам і хлопцям не давав стояти.

Жінкам було наказано варити обід, і Уляна з Юлею порядкували біля казана, встановлюючи його на дерев’яних сошках, які наспіх позабивав у землю Тимко. Юля стояла під вербами по коліна в траві і злякано озиралася навколо, чи не повзе до неї, звиваючись, гадюка. Вона була у м’яких, червоної шкіри, поношених уже черевичках на низькому каблуці і без панчіх, що їх, поспішаючи, забула взяти і тепер каялась: уже кілька разів вона порізала осокою собі коліна і литки, і ті порізи щеміли так, ніби туди насипали солі. Вона весь час слинила порізи і переминалася з ноги на ногу, м’яко вигинаючи свої бедра.

— Мамо, а тут на лугу є ядовиті растєнія?

— Хватає тут усяких, — неохоче відповіла Уляна, пораючись біля кухні. Вона терпеливо, але з глухим ремством чекала на ту хвилину, коли невістка засучить рукава та почне їй допомагати. Але Юля все так же стояла під вербою, як і раніше, і сумно думала, що коли тут є “ядовиті растєнія”, то цілком можливо, що через подряпини на ногах отрута потрапить у кров і вона може в такий чудесний літній день померти від зараження крові. “О жах! Умерти в цих джунглях у цвіті літ? О-оІ” — мліла вона від страху і знову” питала в матері:

— А у вашому селі є поліклініка?

— Нема, а тобі що? Чи не заболіла часом?

— Гляньте, — підкотила халатик Юля і випнула ногу. Брови її жалісно зламалися і полізли вгору.

— Подряпалася?

— Да.

— Замаж трав’яним соком, воно пройде. Юля замазала і прислухалася: справді, стало ніби легше. Вона зітхнула, і, закинувши назад голі руки, поправила зачіску, і весело, манірно заговорила:

— Якби я була принцесою, я б тут побудувала замок. Тут. дуже красиво!—Провела своїми райдужними прижмуреними очима по зелених околицях і раптом зупинила свій погляд на високій плечистій постаті Дениса. “Вандал!” — в захопленні подумала вона, жадібно, із знанням бувалої ненаситної тигриці, промацуючи очима міцний, загорілий стовбур Денисової шиї.. “Напевне, він дуже сильний”, — подумала вона і хотіла запитати у матері, що то за хлопець, але потім схаменулася і зрозуміла, що цього робити не можна. Вона тільки почервоніла, усміхнулась і відвела погляд. Уляна чистила картоплю, все ще надіючись на допомогу невістки, а та собі скинула халат і вмостилася на сонці загорати. Терпіння зраджувало стару, але вона не виказувала цього і спокійно звернулася до Юлі:

— Візьми, .дитино, відерце та принеси мені води з Ташані, бо треба картоплю помити.

— А в вашій річці гадюк нема?

— Нема. Одні жаби. Але ти їх не бійся, вони тебе не з’їдять. Отак цією стежечкою і йди.

Юля взяла відро і, високо, як чапля, підіймаючи ноги, побрела травищем до ріки.

Сонце вже підбилося височенько, і косарики звалили чимало трави. Косили без відпочинку і перекуру; в глибокій, як торба, кишені Йоньки даремно бовталася погасла люлька. Три перші косарі йшли дружно ї невтомно, а Федот розучився володіти косою — відстав, зіпрів, сорочку хоч вижми. Гаврило, накульгуючи, ішов першим, ручку брав широку і гнав, як на конях. “Розходився, хоч в’яжи”, —злісно шепотів у нього за спиною Тимко і нарешті не витримав:’

— Ставай, Гавриле, на перекур. Ти на батька не дивися. Він такий, що за власну вигоду сам трупом ляже і нас із собою покладе.

Брати повстромляли коси і присіли на холодному валкові трави. Придибав і Йонька, стираючи з лоба брудну юшку, роздобув із кишені люльку і заходився натоптувати її тютюном.

— Оце, синочки, де ми косимо, — найкраща трава. При грозах достигала. Соковита буде.

Йоньку охопило те ожвавлення і доброта, яка запановувала ним завжди, коли добре вдавалося діло, і він гомонів собі та гомонів, попихкуючи люлькою. Федот сидів у холодку, знявши сорочку, просихав тілом на легенькому вітерці, блаженно покректував. Біле, аж сине, тіло його запалилося на сонці, почервоніло на спині та шиї.

— Що? Втомився? — співчутливо глянув на нього Йонька. — А ти дуже не рви, бо тоді й руками не рушиш. Ей, Гордію! — закричав він високому і колись, мабуть, сильному, а тепер уже висохлому, жилавому і сутулому дідуганові в білій полотняній одежі. — Іди на закуренцію.

Йонька запрошував його не через те, що йому так приємно було поговорити з Гордієм, а через те, щоб він не скосив ручкою більше за той час, доки вони будуть відпочивати.

— Багато, мабуть, скосили! І Денис же косить?

— Еге ж. Косить. А батько штани носить, — обізвався здалеку Гордій, витираючи травою косу і застромлюючи її кіссям під верболозовий кущ. — Яка то в лихої матері косовиця з ружжом? Начепить його, як дурень тайган, та й никає по лозняках. Раз косне — десять раз в лози гайне. Отака й робота. Побив би, вражого сина, так не подужаю. Здоровий, харцизяка.

Останні слова Гордій доказав уже біля гурту і теж сів на валок. Денис сів із ним поряд у вилинялій, як старе морське вітрило, сорочці, полатаних чорних штанях і босий. Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима лице його було розімліле від спеки і ліниве. На батькові слова він не звертав уваги, так наче не про нього говорилося.

— Уже я те вужжо до скількох раз бив на цурупалки — а він його шворками перемотузує — і далі своєї, — скаржився Гордій, але в його наріканнях не тільки не відчувалося злоби, а, навпаки, звучала гордість і замилування непокірним характером сина.

— Ну, а як твої косарі? Ти, значить, цілим виводком приїхав? Здоров, здоров, сину, — привітався Гордій і залізною хваткою стиснув руку Федота. Гордій уже давно знав, що Федот приїхав, помітив його, як тільки той прийшов на сінокіс, але зараз навмисне удавав із себе незнайка і поводив себе так, ніби перший раз побачив, тому що знав, як приємно для батька, коли його синові приділяють багато нарочитої уваги і дивуються його успіхам.

— Надовго прибув до рідного дворища?

— Хіба тепер надовго відпускають? — журливо відповів за сина Йонька. — На день-два залетить — і марш-марш далі.

— Гм. Воно так. А що ж то за баришня біля казанка порядкує?

— Жінка… — неохоче відповів Федот.

— Гм. Якого ж вона роду? Городська чи, може, з селян?

— Вона з учоного сословія, — пихнув із димом Йонька.

— Знай наших! Молодець Федот! А чим же й твій син, Йонька, не вчений? Уже б йому кубиків не почепили, якби він того не заслужив. А мій, стерво, не схотів учитися, — з жалем зітхнув Гордій. — Скільки я на йому того пруття побив — до неба тин можна було б загородити! Та все даремно. А силою, силою взяв. У Троянівці його ніхто не погула.

Старий пожвавішав, очі його молодо заблищали.

— А йди сюди, Денисе, — покликав він сина, що, відійшовши від гурту, дрімав під кущем.

Той підійшов, сердитий і похмурий, що йому не дали подрімати, ліниво повернув шиєю, як віл у ярмі:

— Ну, чого?

— Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться, який ти у мене виріс!

— Я ж вас, тату, поборю.

— Що?! — схопився Гордій, заправляючи в штани висмикану під час косовиці сорочку. — Так от же я тобі, сопляку, втру носа!

Денис нічого не сказав на таке нахваляння, а тільки мовчки став готуватися до поєдинку. Тугіше стяг на животі ременяку, скинув верхню сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати її при боротьбі, і, розставивши ноги та вбравши голову в плечі, став підчи-гувати свого супротивника, виграючи мускулами і по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв сорочку і звернувся до Федота:

— Вируч мене, сину! Бачу — на тобі ременяка добра. Дай мені на часинку, бо він, сатана, мені поясок порве — без штанів додому піду.

Федот швидко зняв із себе командирський ремінь і передав Гордієві. Той підперезався, широко розставив поперед себе руки і пішов назустріч Денисові. Вони сходилися тихо і мирно, так ніби йшли обійматися, а не боротися, а коли між ними залишився один крок відстані, як по команді, зупинилися, промацуючи один одного очима і вибираючи кращі і вигідніші місця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженні, потім рвонулись один до одного, схопилися, вперлися один у одного плечима і хитро, пружно заходили ногами, вибираючи вигіднішу позицію для ривка. Так вони пройшли кілька раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помітити, що обидва супротивники накопичують силу: кола, які вони раніше робили, тепер зменшились, і було видно, що скоро розпочнеться боротьба. І дійсно, Денис зненацька рвонув на себе батька, намагаючись підняти його у повітря, але ноги Гордія були ніби вмуровані і від землі не відривалися. Тоді Денис стиснув старого за поперек і почав його гнути. Старий тріщав, але не гнувся. Тоді натис Гордій зі всієї сили, натис так, що Денис поблід і зігнувся, як лозина на вогні. Уже зажав старий грудьми голову сина, підім’яв її під себе — напирала стара степова сила на молоду, виміряючи її витривалість. Пружинив ногами Денис, випинався тілом, а вирватися не міг. Але скоро він відчув, що пальці старого вже не так міцно тримають його за ременяку, що батькова сила вже не так нещадно жме його до землі, і напрягся тоді син, ворухнув козацькою силою, труснув старим, як гроза дубом, вивернув його з корінням, поклав на м’який покіс.

— Еге ж, — виправдовувався, відхекуючись, старий. — Якби ти мене під силу не взяв та не підставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!

Денис витер рукою піт з лиця і мовчки сів на покіс. Волохаті груди його ходили, як морські хвилі в бурю.

— А що, забули хіба, як я торік вас у клуні брязнув?

— Коли?! — аж підскочив Гордій. — А не бреши, лобуряко, що ти мене торік на солому у клуні брязнув, бо то тобі вві сні таке приснилося, а насправді такого ніколи не було.

— Не було?

— Атож.

— Так тоді ж давайте ще раз поборемося, — сказав Денис і знову почав готуватися до повторного поєдинку. Хто знає, чим би воно закінчилося, та в цей час підсунув Гаврило картуз і сказав голосно:

— А гляньте лишень, що воно тюпає лугом? Чи косар якийсь, чи, може, з колгоспного начальства хто?

Всі притихли і якнайпильніше розглядали людську постать, що наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. І тоді всі по лисині, що блищала на сонці, впізнали бригадира Прокопа.

— Чого це він розмахався? — насторожився Ионька і взявся за косу.

Гордій із Денисом також відійшли на свою ділянку і теж розібрали свої коси і зайшли на свою ручку.

А Прокіп уже не йшов, а біг і розмахував не тільки картузом, а обома руками і щось кричав, тільки здалеку не було чути.

— Он дивись ти! Чого це його розмордувало? Ионька знизав плечима і, злодійкувато глянувши . на синів, махнув по траві косою, більше не звертаючи уваги на крик Прокопа.

Бригадир підбіг зіпрілий, засапаний, витер спітнілу шию картузом.

— Що ж це ти робиш, Йосипе? — закричав він. — Хіба ти не знаєш, що ця ділянка на викіс колгоспникам не давалася?

— Бач, як міркує? — перестав косити Ионька, звертаючись до Федота. — Колгоспним корівкам, значить, буде краще сіно, а наша худоба хай лободу їсть? Оце щоб ти, Федоте, бачив, як мене тут як батька военнослужащего всіма болячками забезпечують. Федот сердито кинув косу, напустив на себе ту командирську суворість, яка була властива йому —по службі, коли він звертався до нижчих чинів.

— В чому справа? — запитав він у Прокопа, зберігаючи на лиці недоступність і холодним поглядом вимірюючи Прокопа з ніг до голови.

— А в тому, що є вказівка від правління цієї ділянки колгоспникам на викіс не давати. А мені що сказано, те я повинен виконувати.

— Ти як що, так виконуєш, а як що, так ні, — підливав масла у вогонь Ионька. — Якби собі в гарбу, ти зараз би виконав.

— А ти коли бачив, що я колгоспне добро краду? Коли ти бачив, я тебе питаю, розтак твою такі — витріщився Прокіп. — Ах ти ж, цап вонючий! Ти ще на мене наговори будеш писати? Так забирайся зараз же із ділянки, доки я тобі кісся на голові не побив!

— Ну, ви не дуже! — виступив наперед Федот. — А то за такі слова ми зможемо вас під суд віддати.

— Під суд! — ощетинився Прокіп. — А ти яке маєш право до мене? Ти перед бійцями командир, а передо мною пішак.

Федот поблід, міцно схопив Прокопа за руку.

— Ну, ну! Ти вихорівської породи не показуй. Жмикрути нещасні. Усе вам мало, щоб вам ні дна ні покришки!

Прокіп, лаючись, пішов сінокосом.

Як тільки він відійшов, Ионька сердито зашуль-потів люлькою, нещадним поглядом опалив Тимка:

— Це все через тебе, татарюго перекопський…

— А при чім тут я?

— Ти не знаєш?! Ти не знаєш? — схопився Ионька, підступаючи із кулаками до Тимка.

— Ну, годі вже, годі, — примирливо обізвався Гаврило, намагаючись загасити сімейну сварку. — Коли вже так, то що зробиш? Доведеться шукати законну ділянку.

— Скільки ж труда вклали! — жалібно вихитував головою Ионька, оглядаючи розкішні валки скошеного сіна. .

— Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, — усміхався Тимко, весело ступаючи по сіножаті. Гаврило осудливо глянув на нього, але нічого не сказав.

— Що? Уже закінчили роботу? Уже додому? — радісно співаючи, зустріла косарів Юля.

— Обідать! — коротко кинув Йонька і, вийнявши з торбини ложку, витер її травою.

Уляна заметушилася біля казана, накраяла на рушник хліба. Вона чула про невдачу косарів і ні до кого не обізвалася ані словом, тим більше до Йоньки. За все життя вона була навчена змовчувати чоловікові, особливо тоді, коли його місило та гризло всередині, і добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати, бо він все одно причепиться як не до одного, то до другого і може кинути в неї чим попало. Хіба ж не було такого замолоду: вдарив ціпом так, що водою одливали? Молоді роки минули, а скажена кров зосталася, так що жартувати нема чого.

По обіді, не давши й півгодини для перепочинку, знову ловів свою ватагу Йонька на другий кінець лугу.

Коли заходили на першу ручку, він поклав люльку в кишеню і сердито сплюнув.

— Воно й трава там була чорти батька зна яка. Корова її все одно не їла б. Хіба, мо, одні верблюди, — і спересердя жигонув косою по траві. Жінки залишилися біля кухні одні. Уляна перемила теплою водою ложки, поклала проти сонця сушитися, вишкребла тріскою казанок, витерла віхтем із кропиви і теж викотила на сонце. Хліб Уляна загорнула в лопушняк і поклала в холодку. Тоді взяла граблі і пішла ворушити сіно. Вона знала, що це сіно їм не дістанеться, але її тішила думка, що його поїдять колгоспні корівки. “Все ж таки артільне, то теж наше”.

Юля узяла граблі, але працювала ліниво, як людина, якій фізична праця не до вподоби. Уляна нічого їй не говорила, бо була рада вже тому, що вона хоч про людське око ворушить граблями, а не збирає квіточки на луках та не плете із них віночка. Не дай бог, побачили б її люди за такою роботою — засміяли б! От, сказали б, невісточку Уляна вибрала. Така ледаща, що одверни й оборони. Люди потом обливаються, а вона квіточки нюхає. “Ей, сусіди-лебідоньки, — загомоніла б тоді до них Уляна. — Не такий тепер час настав, що матері собі невісток вибирають. Самі вони в хату приходять”.

Юля, навіть не підозріваючи, що вона своєю роботою і присутністю може викликати такі думки своєї свекрухи, ворушила сіно і крадькома позирала в той бік, де косив Денис. Він був майже поряд, за кущами, так що Юлі видно було його голі по лікоть сильні руки, засмажений сонцем стовбур шиї і мокру поміж могутніми лопатками вилинялу сорочку. Якось Денис озирнувся (він саме заходив нову ручку і витирав травою косу) і зустрівся поглядом із Юлею. Вона мацнула його очима по обличчі, і туга вишенька губів ворухнулася в грайливій посмішці.

Денис помітив той погляд. Хтиво поблискуючі щілинки очей його звузились, він по-молодецькому ворухнув плечима.

— Що, жарко, баришня? — запитав він, вийшовши із-за куща, розтираючи широкою чорною долонею волохаті груди.

— Просто неможливо. Я б скупалася, та тільки не знаю, де тут у вас купальня.

— Ходімте, я вам покажу. Тут недалечке. Юля поклала граблі. Легко занесла ногу, щоб переступити покіс, поли халатика розійшлися, і Денис ковзнув поглядом по червоних колінах, одвів очі.

— Не ліз би ти в провожаті, Денисе, — неприязно обізвалася Уляна, не повертаючи обличчя до Дениса і не покидаючи своєї роботи.

Той мовчки, як би не чуючи, що каже стара, пішов лугом розвальвуватою ходою, безжально підминаючи ведмежими лапами, густу траву. Слідом за ним, безсоромно закинувши назад голову, пішла Юля. Вони прийшли до тихої, порослої очеретом заводі, що вся блищала під сонцем, широкої і просторої. Вода була чиста й прозора. Крейдяні громаддя протилежного берега біліли у воді казковим палацом.

Юля зняла капелюшок, кинула його на траву і швидко розплутала поясочок; халат м’яко поплив по її руках і, тихесенько згорнувшись, ліг біля ніг. На сонці відполіровано блиснуло її сите, розкохане тіло.

— Баришня… — зашепотів Денис, роздуваючи— ніздрі, і його сильні і тверді, як залізо, руки підхопили її вище литок і за шию, підняли її, і вона побачила перед собою широке обличчя Дениса, його звірячі, ошалілі очі.

— Пустіть! Я покличу чоловіка! Пустіть, — заби:

лася Юля, дригаючи ногами, і вислизнула з його рук, червона й розпашіла.

Денис тільки дурнувато посміхнувся і, повернувшись, пішов геть, ламаючи верболіз, як розгніваний ведмідь лісові хащі. Юля, понакривавши долонями груди, що напинали купальник, деякий час стояла на березі, прислухаючись до тріску, потім відняла долоні, солодко потягнулася і, сама не знаючи чому, тихесенько і воркітливо засміялася.

Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте ку-паннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою. Уночі, лежачи біля притихлої Юлі, Федот знімав допит:

— Чого ти водилася з Денисом? Ти знаєш, яка за ним слава, ходить?

— Яка? — зацікавилася Юля, вибираючи шпильки з зачіски.

— На дівчат він дуже ласий.

— Невже? А з вигляду такий непоказний… А ти що? Чи не ревнувати мене задумав? Ах ти ж, мій пу-сюнчик, мій котик смачноротий, — лащилася Юля, гаряче дихаючи йому в лице і обіймаючи його голими руками за шию. І сварка, як і завжди, закінчилася поцілунками, примиренням і міцним після цього сном.

XXII

У Гордія Кошари сім’я була невеличка — дванадцятеро дітей. Четверо, слава богу, померли, а восьмеро жерли хліб святий і стугоніли зимою на печі, як вівці в загоні. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на обід або на снідання, то аж п’яти холонуть; от-от потрощать зубами стіл на тріски. Жив Гордій бідно, дітей годував картоплею та квашею. Наллє жінка в ринку, обліплять її діти і хлюпаються в ній ложками, як утята в рясці. На вулиці Гордій часто скаржився селянам:

— Оце перед різдвом назмітав з горища пшениці на кутю, поставив у хаті, коли це чую серед ночі: хрум, хрум, хрум… Присвітив, а вони навколо, мішка, як прусаки, — пшеницю гризуть.

Зодягався Гордій бідно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусідів, селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а він розглядає латки на своїх колінах.

— Ех, — каже, — якби отакі штани були… Потім ткне пальцем на іншу латку та:

— Ні, з оцієї матерії були б ще кращі. Це колись а в одного цигана на овес виміняв. Добрячі штани були. Якби не порвалися, так і досі носив би.

Минали роки, росли діти. Одні повиходили заміж, інші поженилися. Залишився Гордій удвох із Мотрею при своєму наймолодшому синові — Денисові. Та не було їм ні спокою, ні затишку на старість: вдався Денис безжалісним, лінивим, грубим і злодійкуватим. Працював у колгоспі, як за якусь провину, і більше всього промишляв полюванням. Літом бив качок, зимою зайців і приблудних собак, здирав шкури, чинбарив і продавав хутірським хлопцям на бубни. Від постійного спілкування з тваринами виробилися у Дениса звірячі повадки: мав він такий тонкий нюх, що по запаху диму міг безпомилково визначити, у чиїй хаті смажиться сало, а в чиїй печеться свіжий хліб на капустяних листках. Були в нього сильні ноги, які ніколи не знали втоми, і мав він ще одну рису, яку навіть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, ліниву у всіх рухах постать: вміння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити від млявого, сонного стану до звірувато-хижого, спритного, зібраного, готового в любу секунду зробити стрибок і настигнути свою жертву. Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом — шелесть що-небудь, — Денис голову в плечі, рушницю в руку — бах-бахі І є заєць. Як до землі пришиє. Лежить бідний косий і не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюванні, а в звичайному житті — ледацюга з ледацюг. Вічно він запізнювався на роботу або й зовсім не виходив, а те, що робив, все рівно треба було після нього переробляти.

Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен.

— Дивись, Денисе, щоб це було останній раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впізнав.

На другий день — сонце в снідання — заходить на колгоспний двір якийсь дід. Кожух навиворіт, шапка насунута на очі, сам згорбився, ціпочком поперед себе-постукує.

— Іди собі далі, — каже йому Оксен, що саме стояв біля контори із бригадирами. — У нас милостиня не роздається.

А дід ніби й не чує, що йому говориться, чеше далі: сива борода на вітрі ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило — милостині просить.

— Кажу ж тобі — немає! — уже сердиться Оксен, а дід руку до вуха наставляє, так, ніби він недочува. А тоді хап рукою за бороду, хап за шапку — в Оксена аж очі на лоб полізли.

— Це ти, Денисе?!

— Я.

— Ти що? Здурів?

— А ви ж мені казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пізнали.

— Так то ж я тобі говорив, щоб ти рано прийшов, без запізнення, а ти мені комедію граєш. Скидай же зараз із себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обід…

Потис плечима парубок і перевальки почвалав у поле.

Увечері вчорашнього дня дав Оксен наряд — возити із кирнасового лісу дерево на будівництво колгоспної конюшні. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодка пригнати биків до лісу і не мучити їх по жарі. Із Сергієм мав їхати і Денис.

— Ти того Гордієвого гицеля сам розбуди, — наказав Сергієві Оксен. — Бо він до сніданку спатиме.

Сергій устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру і вийшов з двору. Світало. Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява. Тиша. На ганку сільського магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.

Перелізши через тин, Сергій увійшов до Денисового двору. Двері хліва, де спав Денис, ледве прихилені. Коли Сергій переступив поріг, на нього війнуло псиною від недавно вичинених собачих шкур. Сергій засвітив сірник. Оранжеве кружальце світла м’яко лягло на краєчок шкури, на якій, підібгавши під себе ноги, спав Денис.

— Вставай!

Денис хлипнув спросоння і перевернувся на другий бік.

Тоді Сергій запалив сірника, почекав, доки розгориться, і підніс до голих п’ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо він відсмикнув ногу, але прокидатися й не думав.

— Ти встанеш сьогодні чи ні? — розгнівався Сергій і затормошив Дениса за плече.

— Яка це зануда штовхається? — засопів у темряві парубійко, підводячи голову.

— Збирайся швидше. У ліс треба їхати. Денис довго чухмарився і позіхав, потім поліз рачки в куток, мацаючи там руками, щось перекинув, певно, старе відро, воно заторохтіло і сполохало вгорі голубів, які затріпотіли крилами і сердито завуркотіли. Нарешті витяг із кутка одежину і якийсь круглий предмет, схожий на підситок, що тихо подзвонював, як тільки Денис робив рух, запхав його у порваний мішок і вийшов надвір. Потім він став виробляти якісь дивацтва, абсолютно незрозумілі для Сергія: витягнув із купи хворосту довгу галузину, підійшов до хати і, вийнявши із вікна шибку, став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до вікна підійшло щось у білому, відкрило його і подало торбу, яку Денис зараз же розв’язав і зашилив туди руку.

— А сало де? Уже стріскала, стара гаргаро?

— Господи, сохрани мене і заступи, — зашепотіла стара і закрила вікно.

— От матінку маю, — скаржився Денис, мотузу-ючи торбу. — Де що в хазяйстві найласіше — зараз же кида собі на зуби. Прірва якась. Щоб я живий був!

— А навіщо ти хворостиною в хату ширяв? — давлячи сміх, поцікавився Сергій,

— Бо вона якраз до ліжка дістає. Інакше її не розбудиш, стару вовчицю.

— Що в тебе у мішку?

— Бубна.

— Навіщо вона тобі здалася? До бичачого хвоста причепиш, щоб бубоніло всю дорогу?

— Продам на хуторах…

— Нічого собі придумав! Я ліс рубатиму, а він з бубною по хуторах тинятиметься. Ех, зв’язався я на свою голову!..

Приїхали до лісу — зійшло сонце. На зеленій галявині розпрягли биків, пустили пастися.

— З чого ж починати? — вдарив Денис по молодому дубкові сокирою так, що аж листя на ньому затремтіло.

— Мітку шукай.

Знайшли помічені дерева і до самого обіду працювали справно, без жодного перекуру.

— Ти так, ніби для себе стараєшся, — жалівся Денис, витираючи піт.

— Знай свое: чиргикай пилкою.

— Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра…

— То в тебе від собачого жиру. Я от не їм — і сорочка суха, — сміявся Сергій.

Він був наполовину нижчий від Дениса, сухорлявий, вузькоплечий, але незвичайно жилавий і витривалий, пальці на руках тоненькі, проте чіпкі: вчепився б Денисові за спину — цілий день носив би на собі, а скинути б не зміг. Лице його було із ніжними і дрібними, навіть аристократичними рисами: ніс рівний, тонкий, лоб високий, губи маленькі, насмішкуваті. Двох парубків боявся у селі всемогутній Денис: Сергія і Тимка. Першого — за його хитрість і гострий язик, другого — за відчайдушність. Із першим Денис ніколи не входив у суперечки, бо був лінивий на слово і знав, що ніколи Сергія не переспорить, з другим не заїдався через те, що Тимко з двох слів лізе в бійку і б’є чим попало.

“А цей — хитрий, як лис, —розмірковував Денис, тягаючи сюди-туди пилкою. — І теж запеклий, так що краще з ним не зв’язуватися…”

Коли звалювали першого дуба — на хлопців дрібним холодним дощем бризнула роса. Сонячний промінь пробивався крізь гущавину віт, спалахував на лезах сокир, і тоді рубачі мружили очі. Вряди-годи по верхів’ях дубів пролітав вітер, листя журно шелестіло, ніби там угорі ішла тиха змова проти людей, що нівечили пилками та сокирами тіла могутніх дерев. Один велетень дуб умирав особливо неохоче. Коли його підпиляли, він ще ганяв по собі соки від міцного, живучого і вірного його життю кореня, шумів листям, і гордо кланявся сонцю, і все не здавався волі людей — тільки тремтів стовбуром і гулко ахкав від болю, коли його били сокирою. Але потім він хитнувся, похилився і затріщав, затріпотів вітами і всією вагою із страшним шумом і гучним тріскотом упав на землю — потьмарилася, погасла краса дуба: листя зробилося холодним і цупким, як слюда, кора потемніла, і з-під неї передсмертним потом виступив і закапад на траву прозорий сік.

— Ще одного звалили, — святкував Денис, заганяючи гостре вістря сокири в тверде тіло деревини.

Розсівшись на траві, хлопці заходилися обідати. Пожадливо їли житній чорний ніздрюватий хліб, що пахнув вітром і хмелем, пили степліле молоко. Денис, облизуючи пальці, з осатанінням гриз старе пожовкле сало. Після обіду закурили і порозлягалися на холодній м’якій траві.

— Води б оце холодненької, — забажав Денис, націлившись напівсонними очима на пусту пляшку.

— Піди принеси. Тут десь є лісові криниці.

— А чи я їх знайду?

— Знайдеш, як захочеш.

Денис сунув у кишеню пусту пляшку і пішов стежечкою вниз, до ярів. Сонячні плями замерехтіли на його ногах і спині. Спустившись униз, він попростував поміж деревами все далі і далі, і сонце гналося за ним поміж дубами, а потім облило його з ніг до голови і засліпило очі. В обличчя Денисові вдарив лагідно й ніжно теплий, навіть гарячий подих степу. Парубок зрозумів, що він збився з дороги, і, замість того щоб заглиблюватися в ліс і йти до ярів, вийшов на узлісся. Степ зеленів безмежно, до самих обріїв на всі чотири сторони. Денис повернув голову туди, де мало бути його село, і довго вдивлявся в той бік, доки не побачив Беєву гору, що ледве помітно проступала крізь тремтяче мареао. Повернувся назад, взяв трохи праворуч і, по-кладаючись уже на свій мисливський нюх, став простувати до ярів, наближення яких все ясніше й вира&-ніше відчувалося по холодному, вологому диханню. Хапаючись за дерева, спустився в яр і скоро знайшов покинуту, обгороджену ветхим тинком лісову криницю, яка була викопана на узліссі біля дороги.

Опустився перед нею на коліна, зняв картуз і, спершись руками об цямрини, засунув у чорну дірку голову, жадібно припав до холодної як лід, чистої, свіжої води і довго пив її собачими хльобками, не переводячи подиху. Потім підводив голову, відхекувався так, що в криниці брижилася вода, і знову пив, не в силах задовольнити своєї жага Нарешті напився, набрав у пляшку води, заткнув горлечко пробкою із трави і хотів уже йти назад, як зненацька почув тихе подзвонювання велосипеда. Обернувшись, побачив, як по дорозі мимо дерев, завертаючи на лісову стежину, замелькало щось зелене. І не встиг він зрозуміти, що воно, як на стежку вискочила збуджена їздою, розчервоніла, із розпущеною вітром зачіскою Юля. Уздрівши Дениса, вона загальмувала і, схиливши велосипед набік та впершись лівою ногою в землю, зійшла з нього, знічев’я полравляючи пожмакане ззаду зелене, без рукавів, з чималим вирізом на грудях ситцеве плаття. На обличчі її не було розгубленості, воно мало той вираз збудженої розбишацької веселості, властивої для жінок, що знають собі ціну і звикли покоряти, що червоніють тільки спочатку, а потім так нагло дивляться в очі, що від них хочеться тікати і кричати “рятуйте!”.

— Здрастуй! — сказала вона, швидко дихаючи від їзди, усміхаючись, поправляючи розкидане по плечах пухнасте каштанове волосся і спідлоба, кокетливо дивлячись на нього великими, блискучими, владними і гарячими очима. — Що ти тут робиш?

—-Ми тут дерева рубаємо, — пробубонів Денис, що все так же стояв непорушне з отупілим обличчям і виряченими очима, тримаючи рукою пляшку в кишені, так, ніби її хтось хотів відняти.

Юля поклала під дерево велосипед і, розіславши плаття, очевидно, для того, щоб його не пом’яти, сіла на траву. Вона сіла картинно, простяглій поперед себе ноги в жовтих, м’яких, блискучих і зовсім нових черевичках і закинувши трохи назад корпус, який вона стримувала, опершись на руку; голова її теж трохи була закинута назад, так, що для Дениса було випнуто груди, білу шию і м’яке підборіддя. Вирвала травинку, перегризла її білими щільними гострими зубами, знову усміхаючись, глянула на Дениса і веселим голосом сказала:

— А ми завтра від’їжджаємо… Денис стояв як укопаний, так же, як і раніше, тримаючись рукою за кишеню з пляшкою.

— Тобі не шкода, що я їду? — запитала вона, пропускаючи крізь вії щось таке, від чого Дениса замурашило поза спиною.

Денис переступив з ноги на ногу, потис плечима і опустив голову.

— Чого ти раптом став такий дикий? Іди сядь біля мене. Адже я приїхала нарочито, щоб попрощатися з тобою…

Денис несміливо підійшов і сів поряд, ховаючи босі ноги в траву, витер з чола піт рукавом.

Юля сиділа біля нього так близько, що він чув запах духів від її волосся і зеленого безрукавого плаття.

— Денисе, тебе дівчата люблять чи ні?

— Не знаю, — глухо відповів Денис, одвернувшись. Юля засміялася і, зірвавши лісову ромашку, залоскотала Дениса по шиї. Він одмахнувся, як од в’їдливого комара, але вона не вгавала. Тоді він схопив її за холодну пахучу руку і в перший раз глянув їй в очі. Вона не вирвала руки і не відвела від нього свого погляду, а вся, якось зібгавшись, сиділа, притихла і очікуюча, губи її поволі відкривалися і очі вже починали горіть. Денис ривком кинув її на себе, притис до грудей.

— Пляшку… Пляшку… викинь… — швидко дихаючи, попросила Юля.

Довго вони лежали потім на траві. Лісова прохолода остуджувала піт, сонячне світло кидало на них золоті монети. “Що ж мені тепер буде? — з острахом роздумував Денис. — А, що буде, та й буде! — втішав він сам себе. — Оженюся, та й усе. Хіба ж мало наших хлопців на вчених поженилося? Он як вона мене любить. Сама прийшла”.

Юля незчулася, коли задрімала, і прокинулася у якомусь замішанні.

— Ой! Що це я! — прошепотіла вона, схопившись і, мабуть, не розуміючи, де вона і що з нею, але, побачивши біля себе Дениса, усміхнулася і обвила його рукою за шию:

— Ах ти ж, мій мучителю солодкий! Потім провела руками по щоках, стурбовано запитала :

— Я червона?

— Умгу!

— Що ж мені робити? Мені ж треба зараз їхати.

— Наставляй жменю, я трохи тебе освіжу. Вона наставила рожеві жменьки, і Денис налив туди холодної чистої джерельної води.

Озирнувшись навколо себе, Юля взяла велосипед і вивела на стежку.

— Приходь сьогодні вечором. Я буду тебе ждати біля верб у нашому городі.

— Добре, — кивнув головою Денис і проводжав Юлю очима до тих пір, поки вона не зникла за деревами. Потім підійшов до криниці і довго пив з неї, як віл з калюжі, втерся рукавом і загадково усміхнувся, видимо, згадавши щось. В руках його опинилася пуста пляшка, він покрутив її, здивовано розглядаючи як річ зовсім тепер зайву, і, розмахнувшись, трахнув об пеньок. Вона з брязкотом і дзвоном розлетілася на друзки і засяяла потовченим склом проти сонця.

“Це — на щастя. А Сергій невеликий пан, прийде й сам нап’ється”.

І Денис змореним кроком почвалав лісом. Легенький вітер сушив на йому мокру сорочку і старанно остуджував розгарячіле тіло.

Коли вони поверталися із Сергієм з роботи, Дениса настигла ще одна несподівана вдача: він продав бубну на хуторах. Радий і задоволений своїм щастям, він ліг у гарбу і проспав аж до Троянівки. В Чубинім яру, коли добре сіпонуло гарбу, Денис прокинувся, і, зівнувши, спитав:

— Як ти думаєш, Сергію, учена баба вийшла б за мене заміж чи ні?

— Що це тобі приснилося на дубових колодах?

— Ні, ти скажи: вийшла б чи ні?

— Хіба божевільна, а нормальна — ні.

— Хе-хе, — засміявся Денис і більше не став розмовляти. Деякий час він лежав мовчки, ніби дрімаючи, потім підвів голову і з жалем зітхнув:

— Ех, була б оце бубна… Всю дорогу гопака вибух-кував би.

— Ради чого?

— Знать, та не всім, — хитро підморгнув Денис, але у відверту розмову із Сергієм не вступав.

XXIII

Сонце пекло так, що трава була тепла і люди бродили в ній, мов у купелі. За Ташанню на луках— дзенькіт кіс, веселі голоси людей. Під вербами у холодочку — бочонок з водою, прикритий сіном, щоб вода не зігрівалася, ще далі — димить кухня: вариться обід косарям.

Тимко косив артільне сіно разом із Марком, Денисом і Павлом Гречаним. Від снідання косили без перепочинку, і вже перед самим обідом Павло застромив косу, вийнявши кисет, крикнув Тимкові:

— Іди закурюй, сусідо!

— Хай йому грець з тим куривом! Давайте краще перекусимо, доки обідати покличуть.

Тимко вхопив Маркову торбу з харчами і приніс її дядькові. Побачивши таке діло, Марко та Денис теж покинули роботу і підійшли до гурту. Денис, нікого ні про що не питаючи, потяг до себе торбу.

— З довгими руками під церкву, — вдарив його по пальцях Марко.

Четвертину сала розрізали на чотирьох, Павлові дали більший шматок.

Тихий вітер гладив трави, сушив мокрі сорочки на косарях. Тіні від дерев коротшали, все рідше пролітали зморені спекою чайки. На Ташані кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливої щуки.

— На дощ жирує, — визначив Денис і, закривши очі, розлігся на покосі.

— Як був я в заброді, так ми раз неводом кит-рибу спіймали, — жуючи сало, сказав Павло.

— Та й який же він?

— Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли.

— Може, то не кит? — допитувався Марко. — Бо то така риба, дядьку, що її кораблями витягують, а не самотужки.

—А я тобі кажу — піймали…

— А де ж .той забрід?

Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невідому країну.

— В Чорноморії, — нарешті пригадав він.

— От там, мабуть, рибалки сильні були, що отаких риб самотужки витягали.

— Та вже й не такі, як ви…

— А ви, дядьку, теж сильні? Цікаво, скільки ви на собі грузу понесете?

Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих ніг, ніби прикидаючи; яку вагу вони зможуть витримати, сказав, зітхнувши:

— Соломи понесу двадцять пудів, а заліза тільки шість.

Хлопці, вхопившись за животи, попадали в траву, навіть Денис загигикав, лежачи на спині, так, що аж голова його тряслася, один Павло сидів, втупивши очі кудись за Ташань, байдужий до глузливого сміху.

Доки хлопці підобідували, сонце підбилося ще вище, Тимко приніс добре відклепані дідом Інокентієм коси, роздав косарям, заходився мантачити свою.

— Гляди, Тимку, не дай дулю, — застерігав Павло, натякаючи на те, що при необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці.

— Ні, дядьку, я обережно.

Тимко знав, що дядькова коса не клепалася відколи й куплена і що він міг косити нею тільки тому, що в нього було сили, як у бика: вигостривши її тепер, як бритву, Тимко передав Павлові і з цікавістю спостерігав, що воно з того вийде.

Павло сяк-так, для годиться, помантачив косу, поплював у руки, широко розставив ноги і, відвівши далеко назад косу, щоб, значить, був більший розгін, махнув нею по траві і впав на землю.

— Що ти їй зробив? — дивувався він, підвівшись під загальний регіт хлопців.

— Нагострив, дядьку…

— От молодчина! Оце коса так коса! — повеселішав Павло, уже не так з розгону заганяючи її в траву.

— Боже мій, скільки дурної сили в чоловіка! — похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись і собі за косу і займаючи свою ручку.

Уже аж на другому кінці гонів він підняв’ голову, щоб витерти піт, і серце його тривожно стиснулося: прямо через покоси, притисши долоні до грудей, спотикаючись ногами —і плутаючи ними в траві, бігла Орися. Лице її було блідим і зляканим. Він кинув косу, збиваючись із кроку, пішов назустріч.

Вона підбігла до нього з тремтячими губами і повними .сліз очима і, незважаючи на те, що навколо були люди, впала йому на груди, здригаючись від ридань.

— Ну, що там?! Ну? — торсав її за плечі Тимко, але її руки так міцно затисли його шию, що він задихався. Потім розімкнув її пальці, одірвав від себе, сполохано глянув у дороге, залите сльозами і збуджуюче в ньому гострий жаль обличчя.

— Ну?!! Ну, говори, що тралилося?!

Вона схопила його за руку і, тільки тепер зрозумівши, що навколо люди і що деякі косарі вже перестали косити і з гарячою цікавістю дивилися на них, потягла за кущі верболозу.

— Ой Тимоньку, голубчику, ріднесенький мій, дорогесенький! Розлучають нас, — заплакала вона ще дужче і закрила долонями обличчя.

— Хто розлучає? Говори толком.

Але вона говорити не могла, плечі її ще більше затремтіли, і на тоненькій шийці дрібно посмикувалася кругленька, в пухнастих білих локонах біля висків голівка.

— Ой, — видихнула Орися, одірвавши долоні від обличчя, і жалісно хлипнула скривленими губками. — Тато вчора прибігли із сінокосу, сердиті, люті, із вашими полаялися, чи що. Нас із мамою вигнали з хати, побили весь посуд, всі горшки. А сьогодні склали на підводу мої речі, все до шматинки, до останньої сорочечки, і повезли аж у Гадяцький район до маминих родичів. Там, кажуть, будеш жити, і щоб я тебе з Вихорами не бачив, доки світу й сонця… Я втекла до Галі Басаврючки, в чім стою, і проплакала всю ніч. Що ж мені роби-и-ти-и?! — заголосила вона, чіпляючись Тим-кові за плечі.

Тимко довго стояв мовчки, задумавшись. Брови його тихо ворушились, на вилицях під шкірою тяжко, як жорна в млині, ходили жовна.

— Перебудь до вечора в Галі Басаврючки. А потім щось придумаємо. А зараз іди. Люди он і так уже трі-щаться.

Вона, нічого більше не розпитуючи, заспокоєна одним його словом, схлипнула, витерла, як дитина, кулачком очі, пішла геть. Але потім вернулася, підбігла до нього і, радісно покліпуючи мокрими віями, вся посвітлівши обличчям, несміло потяглася до нього, як прибита грозою билиночка до сонця:

— Поцілуй мене, Тимку. Я тоді про все горе забуду.

Він обачно озирнувся навколо, ніжно взяв у долоні голівку і поцілував її по-батьківськи, в лоб, погладив по волоссячку. Вона вдячно глянула на нього прояснілими, як небо після дощу, очима і, якось жалісно усміхнувшись, пішла лукою. Тимко взявся за косу і вже хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він побачив її, щупленьку, босоногу, одиноку і нещасну на цьому світі, беззахисну й довірливу, як голубка, в своїй любові, то перший раз у житті відчув, як з хвилюючим болем застукотіло його серце і щось ласкаве, тепле, як ті світлі сльози, що він їх змив поцілунком з личка коханої, покотилося йому в душу, і кров забухала швидше, груди задихали вільніше, і, розтираючи рукою м’який гарячий клубок, що підступав до горла, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для кого жити на світі.

З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше й не догадувався. Навіть звуки він сприймав тепер по-іншому. Він косив повагом, раз за разом махаючи косою і майже не відчуваючи її в руках, така вона була легка. Раніше тіло його під сорочкою мокріло, парилось і з кожним заходом на нову ручку по ньому розливалася втома, від чого м’язи його мліли, і тоді хвилю-дві він перепочивав. Тепер же тіло його зробилося легке, сухе, освіжене, зібране, як у птаха, що йде на великий переліт. Раніше з кожним рухом коси, переставляючи босі ноги по вже скошеній густій, зрізаній, як бритвою, щіточці трав’яного прикоріння, Тимко відчував холодну і липку в’язь лугової землі, і почуття це було неприємним і навіть бридливим, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше похмуро-сивою, гнівною під нальотами вітру, стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом, розкриваючи те, що раніше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха, вицілу-вана сонцем, легка, як подих, і чутлива, як павутиння, і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, почепившись манюсінькими світлими крапельками, притаїлись росинки і яскраво поблискують, як надрібно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної при землі краси. “Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі”, — роздумував від, спершись на кісся і з хвилюючим почуттям милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж таки нищить цю красу.

Але одного разу на повному розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця — ромашка. Це, мабуть, була найпрекрасніша в світі квіточка: рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою, в білих ніжних прозорих пелюсточках голівкою, ще й зверху прикроплена дрібною, як вістря стальної голки, росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квіточку називають невісточкою, і те, —що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його, і він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: “Невісточка, невісточка”, — і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї-росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.

“Трінь-трінь, трінь-трінь!”—почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, заляскало, затанцювало, заграло, як музика: “Дід Інокеша клепає коси, — усміхнувся Тимко. — Ач, як розходився”. І йому пригадалася одна весела примовка, яку він знав ще в дитинстві і став повторювати її в такт помахам коси. Він почирав фразу, як тільки з розгону замахував косою, і закінчував її лише тоді, коли коса, зрізаючи соковиті стебла, виходила із трави:

Косарики плужки кують,

Косарики плужки кують…

“І зозулі кують, щастя-долю дають.

І ми з Орисею…

Що з Орисею? Ах, так!.. Невісточка. Вона ж невісточка”. Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою. Він озирався ще кілька раз, і довго вона ще біліла здаля, дякуючи за той захист і турботу, яку він проявив до неї.

Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарі зібралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний куліш, він також присів із ними, і на обличчі його було щось надзвичайне, що кидалося усім у очі, хоч ніхто до ладу не знав, чим воно викликане і що воно означа. Навіть Марко і той помітив це і спитав його:

— Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тільки засміявся і так здавив Марка за плечі, що той аж вискнув.

— Хлопці! Підходь закурювати! Ну! — весело закричав Тимко і розшморгнув кисета. Коли він обійшов косарський круг — кисет був уже пустий.

— Оце так! — лаяв його Марко. — Усім догодив, а сам лишився без тютюну.

— Нічого. В мене дома ще є, — весело підморгнув Тимко і, відмовившись від вечері, пішов лугом до Та-шані.

— Що це з ним сталося? — дивувались косарі. — Чи не ташанська русалка його прилоскотала?

— А чого ж! Хлопець молодий.

Забравшись у глухі нетрі, Тимко сів біля річки і довго дивився на чорну холодну воду.

На верболозах скакали рожеві відблиски багаття, що його розіклали косарі; від вогнища долітали лункі голоси, сміх, покашлювання, чиясь тиха, впівголоса, пісня. Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей, маленькі і ніби круглі, з великими незграбними тінями на землі. А коли хто-небудь підводився, то з ним підводилася і розпрямлялася його тінь і ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися коні, і їхні силуети то появлялися в світлі вогнища, то знову зникали в темряві; часом дим ішов угору, а часом слався по землі, сивиною, як туманом, покривав луг і пахнув сирими дровами, гіркувато смердів підпаленою корою. Тоді Тимкові здавалося, що то не косарі, а мандрівні цигани сидять біля казана і мішають у ньому зачакловане вариво.

Приколисаний чарівною тишею, свіжістю води і лугу, Тимко був настроєний на думи і згадував тепер тільки те, що було близько його серцю. Пригадувалося йому, як весняними вечорами, коли пахло талим снігом і вийшла з берегів, скреготіла льодом Ташань, вони з Орисею цілими годинами вистоювали на ташан-ському мосту і вона горнулася до нього, гаряче дихаючи йому в лице, веселим шепотом повідаючи йому, що в їхньому садку уже зеленіє з-під снігу барвінок і що вона вже пробувала з берези сік. Коли ж він на те її щебетання говорив щось грубе або часто навіть сороміцьке, вона холодною долонею, що справді пахла березиною, затуляла йому рота. А коли він і від цього не вгавав, кусала його жартома за вушко гострими і щільними, як у мишки, зубами. Не боячись ні холодних вітрів, ні задушливих туманів, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як тріщить лід, довго мовчки дивилися на воду, що пливла з-під моста, і від того довгого глядіння їм здавалося, що не річка, а вони з мостом пливуть кудись далеко-далеко в погоні за своїм щастям.

Часто вони бачили різні дива, які несла на собі річка: відломлений шматок крижини, на якій ріс очерет і махав сухими китицями, безсило повісивши вниз мітелочку, як приречений на страту каторжанин голову. їм було жаль того сухого очерету, бо вони знали, що на нього наляже здоровенна крижина, зімне, закрутить і похоронить у глибині, і вже більше ніколи він не вирине і не буде шуміти на цій землі. Хоч вони обоє були молоді, проте розуміли, що їхнє життя також подібне до весняної ріки, що в ньому також є свої крижини, які накривають людей і ламають їх, як той очерет, методично і безжалісно. Орисі ставало страшно.

— Ось ми з тобою разом, — часто говорила вона. — І здається, що ніщо в світі не розлучить нас, а прийде така хвилина — і не будемо ми разом.

— Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? — не погоджувався Тимко.

— Доля. Вона ні тебе, ні мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, і не будемо ми разом.

— За язик укусилася, бісова дівчино! — сміявся тоді Тимко.

—А, нічого того не буде, все—бабські вигадки”, — подумав він тепер, прислухаючись до гомону косарів, що вже розходились по домівках. Тимко також устав і, розшукавши свою косу, пішов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив із ріки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тілом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від • ріки віяло теплом, від скошеного лугу — розіпрілою за день на сонці травою.

“Ет, що там думати та гадати — всі люди живуть, мають щастя, і я його буду мати”, — і він, викинувши з голови всі ті роздуми, які мучили його, швидко закрокував до своєї хати.

Зайшовши в сіни, він зупинився від пискливого голосу батька, що комариним гудінням проникав крізь напівпричинені хатні двері.

— Доки він у мене в печінках сидітиме?! — кричав Йонька, і по його писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже давно і що вона досягла вже тієї вершини, коли старий був здатний на всяку підлість. — Людські діти самі на себе гроші заробляють, а цей сів мені верхи на шию і злізати не думає?!

— В нього мозолі з рук не сходять, чого ж тобі ще треба? Його не жалієш, так хоч наді мною змилуйся за те, що я тобі весь вік годжу та потураю.

— А щоб тобі пожаром голову спалило за таке го-діння! Та ти мені в ноги падай за те, що я твого ви-шкребка весь вік годую, щоб його сира земля проковтнула з вогнем та димом!

— Гріх тобі, Йосипе, гріх!

— А тобі не гріх? Тобі не гріх було!..

В хаті щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долівці пусте відро. Все перевернулося в грудях Тимка, і він, тяжко задихавши, рвонув двері. Йонька швидко повернув сухе і хиже, як у роздратованого тхора, обличчя. Сухенькі кулачки його дрібно тремтіли. Мати, жалісно згорбившись, сиділа на лаві, бліда і злякана, тримаючись долонею за щоку.

Побачивши Тимка, вона встала і з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пішла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопів і вийшов геть. Тимко сів за стіл, виїв миску борщу, випив півглека молока і, не обізвавшись до матері й словом, вийшов із хати. Біля курника він намацав весло, кинув його на плече і через ‘город попрямував до Ташані. В садку від яблуні відді-^лилася постать Йоньки, сипонула в темінь іскристою порохнею з люльки.

— Це ти, Тимку?

— Я.

— Куди тебе морока несе опівночі?

— Я тери хочу потрусити.

— Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв?

— Осьдечки воно.

— Ходім.

Спустилися вниз, біля верб розшукали човна. Йонька примостився на кормі, Тимко з веслом посередині човна. Відіпхнулися. Тихо плюснула під човном вода, ламаючи в ріці чорні тіні прибережних верб, згортаючи ясні зорі в чорний мішок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання літньої ночі пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися і зашелестіли, вологим доторком лягло на обличчя людей, які пливли в човні.

— Чого це ти до другого берега правиш? — сердито обізвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким світлячком то спалахувала, то згасала в ріці поряд із його тінню.

— Там у мене саж прихований.

— І багато назбирав?

— Кілограмів двадцять…

— Ото!

Тимко хутко погнав човен на корчі, що чорніли на протилежному березі. Удвох із Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пішли, продираючись поміж лозою. На галявині між вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущі.

— Ря-а-а-туй-те-е-е! — закричав він, ховаючи поміж лози сухий зад.

Тимко виволік його звідти і шмагонув ще кілька разів так, що старий аж засичав від болю, перестав кричати і притих. Потім хлопець перегнав човна на свій берег, прив’язав його до верби і посварився кулаком у темряву:

— Оце тобі і за себе, і за матір, старе дишлої — і через городи, понад Ташанню подався на інший кінець села.

Незабаром він переліз через тин чийогось саду і пішов до хліва, що чорнів у темряві. Прив’язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих. Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал.

— Хто там? — хрипко спитало звідти, і на Тимка війнуло запахом сплячої людини.

— Це я. Тимко.

— А-а. Лізь сюди, — запросив Марко. — Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила?

— Ятери трусив.

— І багато риби наловив?

— Багато. І все лящ, — засміявся в темряві Тимко.

— Приніс би й мені на сковороду. Друг називається.

— Ні, Марку, краще не треба, — знову засміявся Тимко — Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював.

— Фі-і! — аж свиснув Марко. — А що тепер буде? Це діло підсудне, і за те, що я тебе буду переховувати, можуть і мені впаять на примусовку

— Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе стоїть? — мацнув Тимко під стріхою якусь посудину.

— То сметана. Взяв собі підкріпитися на ніч. Марко потяг до себе горщик, відпив кілька ковтків, гидливо заплювався на всі боки.

— Ану, присвіти, — попросив він Тимка. Тимко черкнув обережно сірником, обкутав його долонями, направив світло Маркові в горщик.

— Крейда розведена. А тобі б сказилосяі Я й не туди, що мати сьогодні хату білила. Поліз у погріб, ухопив, що перше під руку потрапило… От тобі й маєш, — лаявся Марко.

— Ти на таких харчах як посидиш на сіновалі — куркою закудкудачеш! — качався від сміху Тимко.

Потім він обірвав сміх, хвилину-дві сидів мовчки, ніби щось обдумуючи, нарешті встав і поліз із сіновалу.

— Ну, досить. Ходім, Марку.

— Куди? — здивувався той, несміливо сповзаючи й собі за товаришем.

— Нічне весілля грати! За боярина мені будеш! До своїх у мене тепер нема дороги, так що треба нову шукати, — обняв за плечі вірного товариша і повів його яром до Галі Басаврючки, де ховалася Орися.

Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тільки він заворушиться, то Тимко, що десь, невіра, притаївся в кущах, знову почне його чистити веслом. Але всюди було тихо. Тоді старий зіп’явся на ноги і, хапаючись руками за кущі, поплівся до річки і довго хлебтав із неї воду. Потім став міркувати, як вибратися до рідного берега. Зробити це було не так легко, бо Йонька опинився на острові. “Знав, куди висадити, щоб тебе на кілок посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по рівчаках, але як ти до них доберешся в темряві? Ще потрапиш у таку калабаню, що шурхнеш туди з вухами та вже й не вилізеш. Кричати, щоб хто-небудь перевіз, невигідно: зараз же люди на сміх піднімуть”. І Йонька вирішив ночувати на острові. “Скажу, що виїхав уночі ятери трусити, та човен водою знесло, оце й відсиджувався тут до ранку”, — вирішив старий і, розкидавши першу, що трапилося йому, копицю, заліз туди по саму шию. “Оце діждався діточок на старість, — видзвонював він зубами від холоду. — Не хлібом, а бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Підеш ти не господарем із мого двору, а ланцем-поганцем!” — погрожував Йонька, клацаючи зубами на комарів, що хмарою кишіли над ним.

Охрім, що трусив на світанку ятери, бачив, як на Гусячому острові ні з сього ні з того заворушилася копиця і звідти виліз якийсь чоловік. Не роздивившись, хто воно й що воно, Охрім прибіг у сільраду і наробив гвалту, що бачив за Ташанню шпигуна, озброєного двома кулеметами і радіостанцією. Гнат, який у 1925 році втік від п’ятьох бандитів у диканському лісі і з того часу набув слави неабиякого сміливця, вхопив гвинтівку-трилінійку з примкнутим багнетом, на якій учились допризивники, і побіг за Ташань шукати порушника. З півдня він перештрикав усі копиці і, нікого не знайшовши, три рази підряд вистрілив угору, щоб шпигун, який, може, десь і притаївся, знав, що Троянівська сільрада охороняється надійно. Охріма за панікерство і за брехливі дані було заставлено два дні підряд чистити сільрадівську конюшню, а головний винуватець цієї історії Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опівдні із зв’язкою сіна за плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед людьми свої мандри за рікою!

XXIV

У неділю опівдні прискакав у Троянівку міліціонер верхи. Синій кашкет на потилиці, обличчя червоне, з коня летить шматками піна, — і запалахкотіло від села до села, від хутора до хутора страшне слово: війна. Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворі, питаючи одне одного:

— Що ж воно тепер буде?

Бовдюг, що воював ще в імперіалістичну, довго мовчав, покручуючи рудого вуса, потім прорік багатозначно :

— Германець, їдять його мухи, вояка хитрий. З ним довго за петельки водитися будемо.

На Бовдюга, як галич, напосідала молодь:

— То ви колись одними штиками воювали, а тепер — техніка. Як дадуть по зубах — швидко п’ятами накиває.

— Еге ж. Накиває. Кажуть, що вже Львів забрав.

— Брехня! Не може він так скоро!

— Далі старої границі не пустять, — метушився Охрім. — Це я вам, як на сповіді, говорю!

— Цієї ночі Київ бомбили…

— Невже? А я думаю, що воно вночі на той край усе блим-блим, блим-блим… А воно, значить, бомбило, — дивувався Охрім. — А я саме у млині був, то а млина все було добре видно.

— Може, ти й астрицьку границю з млина бачив? — кепкував із нього Бовдюг.

— Так от хоч і присягнуся, що блимало! — стояв-таки на своєму Охрім.

— Не присягайся! — люто засвітив на нього очима дід Інокентій. — Клятвопреступник. В святому писанню давно сказано, що возстане народ на народ, царствіє на царство, і будуть глади великі і мори, і задвигтить земля від крику людського, — підняв угору кігтистий палець і обвів усіх напівбожевільними очима.

— Не морочте хоч ви, діду, голови! — накинулися на старого.

— Так що робити?

— Он бригадир іде. Він про все скаже.

Підійшов Прокіп, витер кашкетом спітнілого лоба.

— Тільки що передали з району, щоб усі розходилися по роботах. Крім того, закривайте на ніч вікна і запинайте ряднами, бо він із літака бачить світло і бомбить.

— Яка там робота в біса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.

— А ти ззаду снопи поприв’язуй…

— Мели. Язик без кісток…

Люди по роботах розійшлися, але працювали тривожно: кожен ждав нових вістей із фронтів великої битви, що вже почалася десь там, за синім обрієм.

Перша ніч була особливо тривожна і моторошна. В селі панувала темрява. Ні світла, ні вогника. Налякані темрявою, по околицях вили собаки. Десь на За-лужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич. Дядьки посилали Дениса з рушницею, щоб вислідив та підстрелив, але він не пішов, боячись, щоб Гнат не відібрав дробовика. Люди по двоє, по троє, а то й більшими гурточками збиралися біля дворів, пильнуючи небо. Але воно було тихе, мирне, тільки блимали на ньому зорі та, як і вчора, як і цілі віки назад, мерехтів срібним пилком Чумацький Шлях.

— Сидите ото, цигарками блимаєте, а воно, не дай бог чого, то так і шарахне по ваших дурних головах, — сварилися жінки на своїх хазяїв.

— А ви чого повиходили? Ідіть он у хату, бо дітвора спати боїться.

І знову смалили самосад, вели тихі, неквапливі розмови.

— Хліба стоять, як вода, хто ж їх тепер косити буде?

— Жінки покосять та діди, а нам скоро повістку в руки — і прощай, рідне селої Хто повернеться, а хто й кістьми ляже.

— Ех, коли б я спіймав того Гітлеряку, сто чортів його матері, я б його не карав, а водив би на шворці, доки б він і дуба врізав, щоб знав, як на чужі землі нападати.

— Німаки, вони на чуже добро здавна ласі. Он у вісімнадцятому теж приходили, а тоді хтозна-де й ділися. Отак і тепер буде.

— Буде то буде, та скільки тієї крові людської проллється.

— Тільки без паніки, — підбадьорював усіх Охрім. — То тільки напочатку страшно, а далі звикаєш. От у мене на фінській війні був такий случай…

Дядьки притихли: всім же цікаво послухати бувалого чоловіка.

— Була у фіннів сильно укрепльонная лінія Манергея. Чого там тільки руді супостати і не набудували: доти, дзоти, окопи, в сто раз обнесені дротом. У кожного фінна кулемет і на двох одна гармата. Одним словом, б’ють так, сучі сини, що голови не піднімеш. Скільки раз ми на ту лінію в штикову атаку ходили, скільки на “ура” брали — нічого з того не виходило. Але от одного разу прибігає наш солдат в окопи (діло було вночі) і вручає командирові наказ: дати всім бійцям по двісті грамів спирту і щоб вночі прорвали укреплєнія. Ну, ми випили, закусили, гвинтівки на руку, кулемети вперед — пішли. Підходимо до окопів, чуємо, фінни балакають: “Русь, — кажуть, — не прийде, морозу побоїться”. А ми вже тут як тут,’тільки наказу ждемо.

— А ти хіба по-фінськи розбираєш?

— А що ж тут такого? У них така розмова, як і в нас, тільки другими словами. Да-а-а… Стояли ми, стояли, коли десь уже з півночі приходить наказ: іти на штурм. Брат ти мой! Як крикнули ми “ура”, як пішли, як пішли… Колем, бйом, уполонберьом,а фінни метушаться, як вівці в кошарі. Взяли одну лінію, взяли Другу, а до третьої дійшли — і стали. Гранітна, хоч зубами гризи, висотою якби оце три тини один на одного поставив, снаряди б’ють — не пробивають, кулі також не беруть. Підбігає до мене командир дивізії, трохи не плаче. “Виручай, — каже, — товаришу Горобець, порадь мені, як цю прокляту стіну взяти”. Подумав я, подумав, а тоді й кажу: “Підтягніть артилерію і смаліть прямою наводкою”. А він розвів руками та: “Що ж, — говорить, — артилерію підтягти не штука, та як я команду дам, щоб огонь відкривали? Горло ж зовсім захрипло. Може, ти, товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче підходящий”. — “Що ж, — кажу, — це мож-. на”. Відкашлявся та як крикну: “Прямою наводкою по ворожій крєпості з усіх, що єсть, орудій, плії” Матінко моя ріднесенька, що тут сотворилося! Гуде, гуркоче, свистить, одним словом, такий шум зчинився, що нічого не чути. Коли так через півгодини, чую, щось потихеньку — трісь, трісь. Я тоді й шепчу командирові полка на вухо: “Зараз, — кажу, — стіна завалиться, бо вже тріщить”. І справді—не пройшло і двох хвилин, як вона шар-рах! Тільки пилюка стовпом, як із старої клуні. Коли пилюка трохи розвіялася — дивимося: сидять фінни рядочком, руки попіднімали, а біля них оружіє в купку складено. Потис мені командир руку і каже: “Спасибі тобі, Охріме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди”. І правда — нагородили мене медаллю. Одного золота триста п’ятдесят грамів було.

— Та й чого ж ти її не носиш?

— Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фінський снайпер кулею відбив.

— Ха-ха! Медаль відбив, а ти цілим зостався? Ну й брешеш ти, Охріме!

— А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого чоловіка, як воно на війні трапляється. А діло було так: тільки я нахилився, щоб халяви на чоботях підтягти, медаль, це ти сам розумієш, одвисла, а він у цю секунду — тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не інакше, як “зозуля” вдарила.

— Що воно за мара? — не розчовпав Павло Гречаний. — Хіба там і зозулі стріляють?

— “Зозуля” — це стрілець такий, снайпер. Рідко коли буває так, що в шапку поцілять, а то все більше в голову. Рушниця в нього не така, як у всіх, а з біноклем і приближа. Як наведе на чоловіка, то вже, вважай, кришка. Я тих “зозуль”, може, штук із дванадцять ізняв.

— І не боявся.

— А чого боятися? Раз народився, раз і помирати. — Охрім пихнув цигаркою, кинув її на землю і затоптав чоботом. — Раз викликає мене командир корпусу і каже: “Даю тобі секретне завдання — познімати по фінському фронту всіх “зозуль”, бо від них немає життя. Розроби собі план і вечором принеси на затвердження”. Цілий день лежав я в землянці, складав план, і до мене нікого не пускали, бо, самі знаєте, воєнний план скласти нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, він побачив мене, налив мені чаю і каже: “Ну, викладайте, що ви там таке придумали?” Я показав план і говорю, що требуеться мені форма фінського офіцера. “Навіщо ж вона тобі потрібна?” — дивується командир. А я й відповідаю, що поки що це секрет. “Ну що ж, — каже командир корпусу, — зараз форма буде”. Зняв трубку, подзвонив у телефон — не пройшло й п’яти хвилин, як приносять мені форму. Да-а-а… Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими духами і пішов у ліс. Іду — а мороз такий, що туман стоїть і губи злипаються. Я флягу відчеплю, спирту смик і потихеньку просуваюся далі. Коли це чую — шелеснуло щось на сосні, і сніг на голову посипався. Зирк — а на гілці фінн сидить, тримає в обох руках гвинтівку з біноклем і долонями вух’а розтирає. Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з дерева злазив. Він зліз, став переді мною навитяжку, щось белькоче і на нашу сторону рукою показує. Я йому гвинтівку до пуза і — кроком руш до нас в окопи. Він руки вгору підняв, труситься, аж дивитися на нього огидно…

В цей час за тином щось шелеснуло, і хтось із чоловіків крикнув не своїм голосом:

— Німці !!

Охріма як вітром здуло. Біс його знає, де й подівся.

— А-ха-ха-ха-ха!

— Гик-гик-гик!

— Бгу-бгу-бгу! — сміявся навіть Павло, викидаючи з грудей важкий, як вальки глини, сміх.

— Охріме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, — кликали його дядьки, але він не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву і аж сичав, чухаючись, так йому свербіли ноги.

XXV

Не кожному в руки щастя йде — від багатьох воно тікає. Почали своє сімейне життя Тимко та Орися в чужій хаті, в чужих людей. Пустила їх на пожиток далека Орисина родичка — тітка Параска. Чи то жаль їй стало своїх даремно змарнованих літ, що промайнули в самотині та вдовуванні (чоловік помер дуже рано), чи, може, її добре серце само потяглося до мо-лодяток, бо важко і сумно їй жилося одній; але коли вони прийшли до неї проситися в пожильці, то прийняла їх, як найдорожчих гостей: за стіл посадовила, вийняла із скрині розшитий калиною рушник, послала молодятам на коліна, припрошуючи покуштувати пирогів із картоплею та сметаною. Беручи нових пожильців, господиня надіялася на те, що прийде полегшення на її руки, і. вона не помилилася. Тимко відпросився на два дні в бригадира і захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсім був розлігся та позаростав бур’яном; нарубав у сазі верболозу і пригородив кабанцеві загорожу, щоб він гуляв там, а не бігав та рився по двору; решту хворосту теж використав на добре діло — відніс до бочкаря на обручі з тим, щоб той понабивав діжки, які вже зовсім порозсихалися в погребі. Покінчивши з загоро-— жами, молодий господар взявся до роботи: —перекрив із дідом Інокентієм хлів (стара крівля зовсім перетліла), заново вшив погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч ні, а води доброї не ‘покуштуєш. Отже, вирішено було спочатку заготувати зруб і тоді вже братися до колодязя.

Орися більше поралася в хаті: примазувала, чепурила, чистила, полоскала, понамальовувала на грубці півників, з яких Тимко підсміювався, говорячи, що ті півні схожі на ворон. Орися махала на нього мокрою ганчіркою та покрикувала за те, що він швендяє сюди-туди та зриває примазану долівку. Після порання Орисі все в хаті покращало, поніжнішало і набрало зовсім іншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою світличкою, вимиті вікна заблищали шибками і пустили в хату цілі снопи сонячного світла, і вся хата розправилася, попросторнішала, і голос у ній звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала біля Ташані осоки, потрусила в сінях і в світлиці — всюди запахло гіркуватим болотняним душком.

Незважаючи на те, що обоє — і Тимко, і Орися — були зайняті господарськими справами, якесь дивне почуття володіло ними: тривога, сум одне за одним. Особливо гостро віддавалася цьому почуттю Орися, їй все здавалося, що вони з Тимком живуть вві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев’ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу і йшла шукати Тимка. Якщо він був у дворі, вона, побачивши його, заспокоювалася і знову поверталася до своєї роботи, але постійно наглядала за ним і часто виходила з хати, ніби за ділом, і, постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так світила йому в душу і причаровувала його до себе, що він відчував на собі її погляд.

— Чого ти на мене так дивишся? — питав він, усміхаючись.

— Хто, я? Я нічого. Я просто так… — паленіла вона обличчям, ховаючи під довгі вії тугу своїх очей. — Прийшла ось глини надовбати, щоб припічок підмазати…

Тимко знову брався до роботи, а вона непомітно русалкувала над ним, пестила люблячим поглядом, слала на його обличчі голубінь своїх очей, вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчі коханого. Особливо подобалося їй, як при роботі чорним розкучерявленим заслоном падає Тимкові наперед його чуб і при кожному рухові тремтить смолистими кільцями, ніби хтось невидимий підкидає на руці смушок з молодого баранця. І Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботі, закидає його назад рвучким рухом голови, і цей рух вона особливо любила і милувалася ним, бо в такі хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не дає на себе накинути вуздечки. Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого, але саме це і вабило її до нього, ота чоловіча незборима сила, якою він дихав кожним м’язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову поверталася до свого діла, але ненадовго.

Якось, коли він городив тин аж біля Ташані, на леваді, вона прибігла до нього заплакана і, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як хмелина на явір.

— Тимку, он коноплі… Ходім посидимо трішечки…

— Що це тобі в голову збрело?

— Скучила за тобою… Ніби вік не бачила. Вони йшли і сідали під коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.

— Хороше мені з тобою… А тобі?

Тимко випускав із рота блискавку зубів, гарячими долонями гладив її набухлі молодістю перса, що пружинили крізь кофточку.

— Всі ви, баби, кошачої породи: хто погладить, до того і йдете.

Проте, хоч Тимко і сміявся з Орисиних химер, він, сам того не помічаючи, теж хибував на них.

— Жінко, — часто звертався він до Орисі. — Піди принеси мені тютюну. Він лежить на карнизі.

Тютюну в нього було півкисета і вистачило б на два дні, але він заставляв Орисю принести тільки для того, що йому було дуже приємно сказати “жінко” і відчути, що біля нього е людина, яка робить йому дуже люб’язно дрібні послуги.

Деколи напосідали на нього страшні і нічим не виправдані підозри і ревнощі, особливо після того, як він якось зовсім випадково зустрів Орисю та Сергія. Після цієї зустрічі Тимко ходив похмурий, скупився на ласку і по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном, не раз зупиняв на Орисі полютілі черкеські очі. Орися догадалася, що причиною гут Сергій, оббігала його десятою дорогою, а раз, зустрівшись з ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловіком, сказала навмисне грубо і голосно, щоб міг чути Тимко:

— Сядь вечором в кропиві під нашим тином та й послухаєш!

Тимко тоді всміхнувся на її слова і, видимо, був задоволений відповіддю.

Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, і любилися вони та кохалися, як голубів пара, та війна спекла їм серця, як чорною блискавкою, і почорніли вони за один день, обвуглились у невимовній людській скорботі.

Молода, весела, співуча Орися за ці кілька днів зробилася мовчазною, похмурою і нещасною, у всіх її рухах появилося щось черниче. Коли вона запиналася білою хусткою, то лице її видовжувалось, сині тіні під очима густішали, сухі очі блищали, а пухкі, пожадливі, соковиті губи морщилися в старечій скорботі. Тимко ще більше почорнів, дивився на всіх спідлоба, часто курив і цілими вечорами мовчки просиджував під хатою. Іноді до нього прямо після роботи чи то з косою, чи то з граблями забігав Марко.

— Мені смерті не страшно, — гомонів він, скручуючи й собі цигарку. — Руку, ногу відіб’є — кат його бери. А от як голову знесе — вважай, каліка на все життя. Хто ж тоді за такого заміж вийде?

Його жарти нікого не смішили, і Орися, слухаючи їх, з гіркотою в голосі говорила:

— Тобі добре. Ти — один. Знявся та й пішов, а он Тимкові…

— А що Тимкові? — дивувався Марко. — За тобою жаліти, чи що? Та він не встигне ще за село вийти, як ти собі бронірованого підшукаєш. Вам же, бабам, що? Аби штани.

— Щоб тобі язик відсохі Зовсім з глузду з’їхав, — лаялася Орися.

— Іди вже отам спати… — проганяв її Тимко.

— А ти?

— Я ще трохи з Марком погомоню.

— Недовго ж.

Не встигали товариші сказати й по одному слову, як вона знову вискакувала в одній сорочці, прямо з постелі, розпиналася в дверях з розпущеними косами, як ташанська русалка.

— Іди вже, — майже крізь сльози говорила вона. — Чуєш, десь літаки гудуть?

— Ну й хай гудуть, а ти спи.

— Страшно одній.

— Ач, яка нетерпляча, — вичитував Марко. — Хоч би мене посоромилася. Так “теличкою” і прибігла. Чи так закортіло?

— От сам оженишся, тоді й побачиш…

— Еге, на сирій землі. Як у тій пісні співається, що “взяв собі паняночку — в чистім полі земляночку”, — приказував Марко на прощання і поволі виходив собі із їхнього двору.

Тимко та Орися вкладалися спати, часто навіть не вечеряючи.

В хаті була спекота, і вони спали в сінях на долівці, встеленій луговою травою і полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав біля притихлої Орисі, вона зараз же пригорталася до нього всім гарячим тілом, вмощувала свою голову в нього під рукою, розстилаючи по подушках м’які хвилі розпущених кіс. В такі хвилини рона мовчала, але він відчував, що в її грудях стогне щось, часто перевертається і от-от виб’є — з горла гарячу грудку. Часто він чув на своїх грудях і руках опіки від її мовчазних сліз, і вони розходилися йому по душі гарячим щемом. Орися пожадливо, як на святу ікону, дивилася на невиразний у темряві красивий профіль Тимка, нишком схлипувала:

— Тимоньку, милий… Як же я буду жити без тебе!

— А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в світі закрутилося…

— Як ж-жи-ить? — билася вона головою об Тимкові груди, кусаючи губи.

— Як люди житимуть, так і ти…

— Добре тобі говорити… Ти знявся та й пішов, а я одна в чужій хаті…

— Мені там теж не мед питиметься… Може, й голова влетить к чорту…

— Не дай божеі Що ти говориш? — жахалася Орися, пригортаючи до себе його кучмату голову та покриваючи її поцілунками.

І було в тих поцілунках стільки жіночої скорботи, стільки німого крику, що Тимкові робилося не по собі, він шукав кисет і виходив надвір курити.

В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сінях, як звичайно, а в хаті. Віконниці були відкриті, і місячне сяйво вигравало на білім рядні. В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун, за хатою стигла червнева тиша, і нічого не тривожило її, хіба далекий, ледве вловимий гул літаків, що тяжко погуркували в піднебессі. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, і чиясь тінь заступила вікно. Тимко встав, плутаючись ногами у зів’ялій траві, якою було заслано хату, пішов відкривати.

— Не відкривай, Тимку. Мало які тепер люди бродять ночами, — зашепотіла йому вслід Орися, наполохано прислухаючись до того, що коїться надворі. Тимко зашелестів ногами в сінях, взявся за засув:

— Хто там?

— Свої. Відкривай, — почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос.

Тимко сміливо відкрив двері. У місячнім сяйві кроків за два від порога стояв якийсь чоловік.

— Пізнаєш? — запитав він, як тільки Тимко відкрив двері. Тимко, приглядаючись, ступив до незнайомого.

— Джмелик?! Звідки ти?

— Закрий двері, щоб домашні не чули. Тил. ко прихилив двері. Джмелик взяв його за руку, повів за хату, в тінь. Стали під берестом у високому бур’янищі.

— Два слова тобі сказати хочу, — зашепотів Джмелик. — Мені б у тебе перебути кілька днів. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.

Він засміявся лукавим, приглушеним смішком, і смішок цей не сподобався Тимкові.

— Утік?

— Розбомбило нас по дорозі. Ну, ми — хто куди. Який же дурень добровільно піде з міліцією христосатися? Власті хоч і пронюхають про мене, але в тебе шукати не стануть…

— Тебе хтось бачив у селі? •

— Тільки мати. Це ж вона мені й сказала, що ти тепер на жонатому положенні в Параски Драчихи квартирантом живеш…

“Що ж. Хай перебуде кілька днів. Він мене від смерті врятував, то не можу я його з двору вигнати. Та ще невідомо, винен він чи ні? Може, й справді даремно хлопця тягають?” — роздумував Тимко, ведучи Джмелика в хлівець.

— Постій тут. Я піду щось жінці збрешу, щоб вона спокійно заснула.

Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелі, спитала тривожним голосом:

. — Хто там такий?

— Марко прийшов…

Тимко намацав на лаві кисет.

— Хіба йому дня мало, що він ще й уночі преться?

— Ладно. Спи. Я скоро прийду.

Тимко закрив за собою сінешні двері, став, прислухаючись, чи не крадеться за ним Орися. “Краще від бабських очей подалі. Надійніше”. Ще трохи постоявши посеред двору, пішов до хлівця.

— Давай зробимо тобі закапелок, — зашепотів він до Джмелика, вилазячи на прикладок сіна.

Джмелик засунув руки в пахуче сіно, сказав замріяно і схвильовано:

— Приташанське. По запаху чую.

— Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.

За кілька хвилин сховище було готовим.

— За харчі не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, — заявив Джмелик, показуючи торбу, що біліла в руках. — А от щодо курива — погано.

Тимко висипав йому в долоню весь тютюн із кисета.

— Гляди тільки, пожару не нароби.

— Не бійся. Першим ділом я одісплюся. На перекур вилазитиму тільки вночі. Дивися ж, Тимку, я в твоїх руках.

— Залізай і спи спокійно. Не бійся нічого.

— Дякую на слові.

Джмелик заліз у пахучу яму, Тимко накрив його сіном, ще навіть і потоптався злегенька.

— Ну, як там?

— Добре, — глухо, як з погреба, відізвався Джмелик.

Тимко зліз з прикладка, при місячному світлі позгрібав обсунуте ногами сіно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучі двері. Від Ташані війнуло холодним духом конопель і нагрітої за день води. Він довго дивився на левади, залиті місячним сяйвом і обставлені копицями сіна, які, здавалося, несла на собі місячна повінь. Чумацький Шлях на небі був схожий на росистий слід на землі. Великий Віз уткнувся дишлом у Беєву гору. “Скоро світанок”, — подумав Тимко і, відкривши сінешні вдері, прокрався до хати. Орися спала, розметавшись від спекоти, зібгане рядно лежало під ногами, в розхристаному вирізі сорочки смугліла шия, цілилися крізь сорочку соски… Тимко потихеньку ліг біля неї і довго дивився на її спокійне, щасливе у сні, гарненьке личко. Від її волосся пахло засушеною луговою ромашкою, від тіла — лісовою березою. Він взяв її за голову і притулив собі до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що шукає соски, і за звичкою пхнула йому голову під пахву.

На другий день уранці Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися пішла в хлівець доїти корову. Прибігла звідти, заляпана молоком, з пустою дійницею:

— У нас хтось у хліві є. Німецький парашутист. Треба збігати і заявити в сільраду.

— Вигадала чортзна-що з переляку…

— Не вигадала. Я чула, як він хропе. Тимко зрозумів, що приховувати тепер нічого, сказав, одвівши очі:

— Северин Джмелик у нас ховається. З-під конвою втік.

Орися широко розкрила очі, обтерла фартушком дійницю, поставила її на призьбу.

— Без тижня день живемо, а він уже із бродячим каторжанином зв’язався. Нічого собі…

— А ти мовчи. Не твоє діло.

— А як тебе разом із ним під кінськими мордами в тюрму поженуть, то як мені на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!

Це була їхня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли між собою, хоч і бачилися в польовому таборі під час обідньої перерви. Троянівський учитель читав женцям газети, бесідував, розповідаючи, як німці висаджують парашутистів до нас у тил і що треба виявляти їх і боротися з ними, що навіть між нашими людьми можуть бути такі, що ждуть фашистів, їх треба виявляти і сповіщать про них владі. “Насуваються грізні дні. Ми повинні бути пильними і рішучими. Хай не заховається від нашого ока ні явний, ні притаєний ворог”.

Орися сиділа, як на голках, а ввечері рішуче поставила перед Тимком вимогу, щоб він спровадив із двору свого дружка, інакше вона сама його витурить. Тимко довго відпирався, але потім побачив, що нічого не вдієш, і пішов у хлівець до Джмелика.

— От що, Северин… Пересидів ти в мене два дні — мандруй далі.

— Дізнався хтось? — тривожно спитав Джмелик.

— Орися. Хропів ти вві сні, а вона якраз прийшла корову доїти. За себе-то я ручаюся, а їй рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора, а як стемніє, я тебе випущу.

В обід Тимко приїхав у село за нагостреними косами для косарки. Забравши їх, повіз у степ. В селі було пусто, як звичайно в жнива, тільки дітвора кубилася в піску біля Ташані та дід Інокентій разом із Кузем пасли колгоспну худобу на тирлищі. В білих сорочках, довгошиї, вони нагадували двох гусаків, що пасуться на зеленій траві. Біля мосту Тимка наздогнав Гаврило, що також ішов з обіду на жнива. Побачивши брата, він розгубився, ніяковіючи, зашкутильгав назустріч. Шд широким брилем в тіні ховалося таке добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Після того, як Тимко покинув рідний двір, брати не бачилися і, зустрівшись тепер, не знали, про що говорити.

— Чого ж це не заходиш? — запитав нарешті Гаврило. — Як-не-як — рідні ж.

— Робота… — опустив очі Тимко.

— Хоч би матір провідав. Плаче вона за тобою. Не сьогодні-завтра тебе на війну прихоплять, а ти замість того, щоб біля рідної матері жити, пристебнув до штанів гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиняєшся. — В голосі Гаврила відчувалася родинна образа.

— Кожен живе по-своєму…

— Авжеж. Собака і та свій двір знає, а…

— Ти мені тут не собачі — люто повернув Тимко підсиненими білками очей. — Вас таких до чортового батька було, щоб мені на шию сісти, та не для вас вона плетена.

Він цьвохнув коня батогом і погнав курною дорогою, лиш чорні кучері зривало з голови вітром та надувалася на спині міхуром червона, вилиняла на сонці, сорочка. “Баришник. Істинний баришник, — сумно дивився братові вслід Гаврило. — Відірвався від роду, як той камінь у воду. Що з нього буде далі — бог його знає”. Гаврило скинув косу на плече і поволеньки пішов понад Ташанню аж на ті горби, де в плинному мареві бовваніли свіжоскладені рядки кіп.

Тимко дав спочити коневі аж за Троянівкою. “Що їм від мене треба? — збентежено питав він себе, витягаючи вишитий кисетик. — Із самого малолітства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Ні! Досить! Увірвалося! Тепер у мене своя дорога…” Він припалив цигарку і раптом почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Від села степовим шляхом хтось гнав верхи. Сірі султани пилюки, звихреної конем, осідали на скошеній стерні. Якийсь хлопчик у білій сорочці, припавши до гриви коня, летів навздогін підводі. Тимко в тривожному передчутті зупинив підводу біля соняшникового густого, як ліс, лану, встав із воза. Завалюючись на спину коневі і натягаючи з усіх сил повіддя, хлопчик зупинив коня.

— Казав Марко, щоб ви зараз бігли додому. Повен двір міліції понаїхало. Шпіона якогось шукають, — задихаючись, пробелькотів хлопчик.

Тямко злодійкувато глянув на соняшники, майнув поглядом по нескошених житах. “А може, підводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина — обох за грати посадять. Ні! Удвох шкодили — удвох і відповідати будемо”.

Він завернув назад підводу і, ставши на воза, чвалом погнав її назад до села. Коняка трусила задом, трахкала ногами в дощаний передок. Сіделка з’їхала набік, дуга перехнябилася, в лице Тимкові кидало гарячим вітром, міцним, як сіль, кінським потом. Проскочив околицю села, міст, в очі стьобнула голуба блискавка Ташані, завернув у свій провулок. Швидко розмотувались перед очима повішені на тинах на просушку шматки полотна. Біля двору Тимко зіскочив із воза. Відлягло від серця. Міліції нема. Під берестом у холодочку сидить Гнат, по бур’янах із палицями-щупами лазять Сергій і Денис. Гнатові жарко. Він сидить розхристаний, біля нього на траві мокрим клейонча-тим пітничком угору лежить картуз. При боці у Гната кобура із справжнім, стареньким, правда, револьвером.

— Нема там ніякої ями? — питав він, щулячи очі.

— Що він — дурень по бур’янах ховатися? Молодий господар його десь пильніше заховав, — говорить Сергій, промацуючи очима Тимка. “Ну, поки що ви його не знайшли, так що нічого і тріщитися”, — відповідав йому поглядом Тимко і, вийнявши кисета, згортає цигарку. В цей час із бур’янів, весь сивий від полинового пилку, вилазить Денис із повною пазухою курячих яєць і викладає їх Гнатові в картуз.

— Здати в фонд оборони, — наказує Гнат своїм пойнятим і прямує до хлівця.

“Знайдуть”, — охоплює відчай Тимка, а Сергій зну-щально усміхається:

— Ну, в якому він кутку?

— А ти пошукай, — скалить і собі зуби Тимко. Сергій, випередивши Тимка, шепче Гнатові на вухо:

“Тут він. Щоб я з цього місця не зійшов. Тут!” Коло дверей хлівця Гнат затримується і з заклопотаним виглядом шукає в нагрудних кишенях олівця. “Засвербіло в п’ятах! Кожен мнеться і заходити боїться. Ну що ж. Тепер викруту нема. Буду сидіти і ждати жданого”, — думає Тимко і присідає на поріжку. Коли відкрили двері до хлівця, Гнат вийняв із кобури револьвер і голосно сказав:

— Говорить голова сільради Гнат Рева, при пойнятих Сергієві Золотаренкові і Денисові Кошарі: Джмелик Северин — здавайся!

Тихо. Тільки шелестять на городі соняшники та десь у берегах сонно кричить іволга.

— Вилазь, бо як знайдемо — гірше буде! Знову тиша. Затамований подих трьох людей, що стоять, прислухаючись.

— Починайте обшук.

Денис і Сергій деруться на прикладок сіна, ширяють палицями по кутках. Денис бере вила, штрикав попід стінами.

— Як попаду, — сам обізветься, — сміється він. В цей час з воріт чується крик, у хлів вривається Орися: хустка на плечах, очі горять, граблі так і ходять ходором в руках.

— Геть! Геть! — кричить на неї Тимко і тягне за плечі, але вона виривається з його рук, цупить граблями Дениса по широкій спині.

— Ти його складав, це сіно, що розриваєш?! Складав, гицелю троянівський, бубнарю хуторянський?!

Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне її за ногу.

— Громадянко! Ми при виконанні службових обов’язків.

Вона дригає ногою, б’є Гната в груди, мов кішка, видирається на прикладок і турляє звідти отетерілого Дениса.

— А ти що тут робиш? — витріщається вона на Сергія і підступає до нього а граблями. Сергій ковтав язик і опам’ятовується вже на землі. Останнім із двору виходить Денис із пазухою курячих яєць.

Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця.

— Ну, спасибі, ніколи не забуду, — пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом.

— Ти йди куди-небудь подалі від наших місць, де тебе не знають.

— Не винен я, Тимку, даром страждаю…

— Винен чи не винен, а я тобі раджу прийти до Радянської влади і заявити про себе, бо як спіймають — гірше буде.

Тимко потихеньку відкрив двері, пройшовся поміж соняшниками до левад, вернувся назад.

— Іди сміливо. Немає нікого.

Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечі, пішов. Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потік. “Через кладку пішов. Значить, на ох-тирські ліси помандрує”.

Тимко постояв ще хвилину і тихою ходою пішов до хати, напетляв за собою темну мережу слідів по росистому спориші. За Ташанню в тихій замрії літньої ночі, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку, і цей далекий гул боляче нагадав Тимкові, що там, за отією місячною млою, гримить війна. Йому не хотілося йти в хату, і він присів на призьбі і, замріявшись, ставг дивитися в тиху літню ніч, що горнулася до нього по-дівочому ласкаво, холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотіла до нього прита-шанськими комишами, навіваючи далекі, здавалось, уже зовсім забуті спогади, схожі на уривки дитячих снів. Бачив він себе на зелених луках верхи на калиновій паличці, босого, з полотняною торбинкою через плече або разом з Марком та іншими пастушками біля вогнища, де печеться смачна картопля. А то розгорталися перед його очима білі, як молоко, гречки, а понад тими гречками небо синє. Маркова корова пішла в шкоду, він біжить гречками і кричить: “А куди яс ти ото, ряба, пішла, щоб тобі повилазило!” Із-за Беєвої гори виповзає чорна, як ніч, хмара, суне понад жовтими стернями, і все навколо темніє, робиться страшним та непривітним. Пастушки з криком біжать під копи, і перші важкі краплі дощу ляскають по їхніх бриликах. Тимко, забившись під копу, заливається від сміху, дивлячись, як Марко осатаніло вистрибує на одній нозі і розмахує брилем, як п’яний кучер:

“Дощику, дощику, припусти, припусти

На бабині капусти, на дідові гроші,

Щоб були хорошії”

Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колінця, сорочечка руде волосся аж горить, а він усе як сюсюркало, п