Під сосною, на теплому твердому піску, змішаному з падалишньою глицею, лежить Тимоха — смирний, неговіркий, трохи тюхтійкуватий хлопець. Лежить і дивиться в небо. Поруч, на зеленій галявині, що клинцем видається з вільшини, і далі, в лузі, на купині, пасуться корови. Тимосі чути, як вони густо, волого дмухають у траву, повільно джвякають пашу, риплять ратицями, переступаючи з ноги на ногу.
Сонце вже перейшло за полудень. Червонясте, по-осінньому линяве його проміння навскіс лежить поміж соснами, зогріває жовті вощані стовбури, точить з подряпин та надчухрів густу жовтогарячу живицю, і від неї в бору пахне ладаном.
Тимоха майже щодня буває в сосні — то гіллячко збирає, то шишки, то глицю гребе на топливо про зиму — і знає, на якій сосні й скільки живиці виступить за день, бо вночі вона тужавіє і не тече, а пригріє сонце — розм’яка, бубнявіє і сповзає по корі вниз. Тимоха дере її потроху в бляшану баночку з-під консервів і складає дома в старий, непотрібний у господарстві глечик. Потім зносить його на гору, ставить десь у кутку, а сам лягає на оберемок сіна чи околоту й лежить, заплющивши очі, тихо посміхаючись сам до себе, бо живиця пахне молодими шишками, стріха шарудить од вітру, і Тимосі здається, що він у сосні…
— Тимохо, Тимохо! А йди сюди… — гукає з лугу Палажечка, чепурненька, метка, хоч уже трохи й підтоптана дівчина, з котрою Тимосі випала черга пасти.
“І чого б я ото йшов?” — мляво розмірковує хлопець, не одводячи погляду від неба, соснового гілля, що ледь помітно гойдається на тлі білої пухнастої хмарини, наче змітаючи її геть з високості.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Чого я там не бачив?”
— Тимохо, ти чув чи ні?
“Он диви, наврипилась!”—дивується хлопець, знехотя повертаючи голову в той бік, звідки чути Палажеччин голос.
— Чого тобі?
Дівчина стоїть на високій купинці з верчиком золотавого рясного хмелю і усміхаючись тицькає його теляті.
— Ну, на, дурне, понюхай… Це ж хміль! Бач — хміль…
— Чого тобі? — ще раз питає Тимоха і, не чекаючи відповіді, знов прилягає на пісок.
— Погнали до картоплища,— каже Палажечка, ховаючись лукавими очима в хміль.
— З якої напасті?
— Там паша краща…
— Ги! “Краща”…—посміхається в небо Тимоха.— Кращої, ніж тут, ніде немає.
— А тобі ліньки?
— Хи! “Ліньки”… Кажу ж тобі, що кращої паші піде більш немає… Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмарина
підкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодом
додає:
— Раз я кажу, то, видно ж, знаю…
Палажечка голосно зітхав, пестить телятко долонею по м’яких рожевих губах:
— Геть, ступай собі!
Присіла на купинку, погралася жовтими пухнастими горішками хмелю, приміряла з них намисто і знову зітхнула:
— Ми б там картоплі напекли…
— Те! Придумалося… — пхикає Тимоха.— “Картоплі”… До картоплі солі треба.
— Так у мене сало є…
— Скільки?
— Четвертинка…
В лузі чути гомін, хтось мантачить косу — вжіть, вжіть, вжіть. То чоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів — правління дозволило. Над вільшиною підіймається прозорий цигарчаний димок і, ледве виткнувшись із-поміж листя, щезає, розмаяний вітром.
— Так погнали? — допитується Палажечка.
Тимоха неохоче підводиться з теплого піску, довгенько гребеться п’ятірнею в густій, давно не стриженій чуприні, вибираючи з неї суху покручену глицю.
— Якщо заради картоплі, то про мене… — бурмоче,— а якщо заради паші, то кращої, кажу…
Однак Палажечка вже не слухає його, прудко стрибає з купинки на купинку, і за хвилю її дзвінкий раденький голос чути вже з лугу:
— Гей іди, Шута! Ач’ка!
Корови одна по одній, обчухруючи рогами листя з вільшичок, вибродять на галявину. Вздрівши Тимоху, зупиняються, кліпають на нього лагідними довірливими очима, в котрих ще не згасла п’янка насолода від зеленої трав’яної юшки, що так і залишилася на заїдах від дотику чутливих губ до запашної лугової мішаниці.
Тимосі стає шкода корів, і дзвінкий голос Палажечки, і те, що вона крутиться, мов дзиґа, навертаючи корів до картоплища, викликає в нього похмуру глузливу посмішку: “Ач як басує, стара!”
Супроти Тимохи Палажечка й справді вже немолода: йому дев’ятнадцятий, а їй двадцять чотири. Пора б заміж, та нікому брати, позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у Донбас подався, на шахти, інший в місто, на заводи. Були, щоправда, й такі, котрим немає за ким покинути стару матір чи батька, і вони пішли в механізатори. Але таких знаходилося небагато, та й женилися вони якось по-чудернацькому: або на зовсім молоденьких, вчорашніх школярках, або йшли в прийми до вдів, у котрих уже й хати є, і хазяйство бодай латане, та своє — як-не-як, а з тріски все ж не починати…
Так і лишилася Палажечка незаміжньо, хоч і гарна собою, і до роботи щира. Вечорами ходила до сільбуду, співала з молодшими дівчатками тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла раніше, поблажливо сміялася, коли хлопці з нового покоління парубків сміливо, хай трохи й незграбно, пробували обійняти її за плечі, а то й за стан, знаючи, що Палажечка нічия й тому гоноритися їй не видне око…
Поступово навчилася Палажечка вдавати з себе молодшу, щасливішу й безтурботнішу, аніж то було насправді. І молодь, надто дівчатка, не проминали нагоди поглузувати з неї проміж себе, а як на поганий настрій, то й прямо у вічі. Тоді Палажечка по кілька днів не потикалася до сільбуду, цілі вечори висиджувала дома за старою немічною матір’ю, а бувало, що й плакала потихеньку від неї, вже нікого з себе не вдаючи і ні під кого не підробляючись…
Улітку ж, коли в село наїздили Палажеччині подруги, понаряджувані, звісно, в найдорожчі свої плаття, огрядненькі, з чистими невиробленими обличчями, з бідовими дітьми й чоловіками — залізничниками або шахтарями, дівчині було найтяжче. І не тому, що подруги безпремінно співчували їй, кликали з собою наввипередки, обіцяючи влаштувати на чисту роботу й оддати заміж. “В нас это просто”, — запевняли вони енергійно, особливо підкреслюючи оте “в нас”, бо вважали себе, звичайно, нетутешніми…
… В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно від крутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та курячої сліпоти, сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільхового паліччя.
Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по раз поглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі, бо воно їх лоскоче, розгедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім’яхи червоних реп’яшків.
Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і знову, як під сосною, ліг, уп’явшись очима в небо. З ярка воно, мов з ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок — глибшим, крутосхилішим.
Палажечка принесла в пелені картоплі — не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася.
— Ти яку любиш? — поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано, так, немов вони були чоловік і жінка,— червону чи білу?
Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка краща, але так нічого й не придумавши, сказав:
— Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна…
— А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — не вмовче Палажечка.
— В кого це у нас? — не второпає Тимоха.
— Ну, дома…
— Ги! “Заведено”… Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не заведено…
Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі рожеві стріли. І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку на сході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакували спрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепіривши передні ноги, і дивилися на полум’я дурненькими очима. Палажечці стало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:
— А що, жижа? Бач — жижа… Мень-мень-мень… Іди я тобі на шийці пограю… Оттакої ми любимо, оттакої…
Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок,— настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовинним, росою, ніччю…
Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших, погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько засміялася.
— Чого ти? — спитав Тимоха.
— А я тебе обдурила!..
— Як?
— А так! Бо сала в мене немає…
— А навіщо ж ти дурила?
— Так. Закортіло…
— Хи! Чудна… “Закортіло”! А тепер люди лаятимуть, що корів не напасли…
— Те, подумаєш! — усміхнулася Палажечка, ховаючи під рядними чорними віями глузливий збуджений погляд.— Краще бери ось картоплю. Страх яка добра!
Тимоха підвівся й, опинившися лицем до лиця з Палажечкою, побачив, як затремтіли її блискучі, зламані посередині брови, а вії миттю злетіли вгору, одтуливши терпкі смоляні очі.
— А тепер, чуєш, лаятимуть… — пробурмотів ніяково і хотів був одвернутися, та не зміг — так близько були перед ним Палажеччині очі і стільки було в них чогось рідного, близького, нового, ще ніколи не знаного…
…Додому череда йшла попаски. Палажечка бігцем завертала теляток, картаючи їх усякими ніжними слонами. А Тимоха покрикував на них твердим, самому собі незнайомим голосом, і теж не сердито…
По той бік річки, напроти сосни, заходило сонце, пославши на воду од берега й до берега шматок червоного полотна. З бору пахло ладаном, холонучим піском і прілою глицею.
— Ну, я пішов по живицю… — сказав Тимоха, повертаючи в бір.— Так що бувай…
— А до сільбуду прийдеш увечері? — запитала Палажечка, граючись дубчиком.
— Хтозна… Якщо мати роботи якоїсь не придумають, то, мо’, й прийду…
— Там сьогодні кіно привезуть…
— Хтозна, кажу… — і побрів у сосну, намацуючи в кишені бляшанку з-під консервів.
Потім, коли череда вже підіймалася вгору до села, вийшов на галявину, постояв вагаючись і нарешті крикнув навздогін Палажечці:
— Егей, Полько! Я прийду… Чуєш? Прийду!
Та Палажечка була далеко, і луна, вихопившись із лугу, вже не доскочила до неї…
Джерело: