Тулуб Зинаїда. В степу безкраїм за Уралом

952

Світлій пам’яті мого діда, кирило-мефодіївського братчика, Олександра Даниловича Тулуба, присвячую.

ЧАСТИНА ПЕРША

І. У ЧОРНЙ ЮРТІ

На весняному сонці опівдні підтає сніг, і коли вітер шалено мчить понад степом, — не рине він разом із вітром поземним потоком, а мирно лежить на землі блискучим вологим зибом. Тоді схожий степ на безкрає замерзле море і в сонячний день сяє і міниться віддзеркаленим світлом, наче й сам випромінює це брильянтове сяйво.

На пагорбах і вздовж вибоїв — великі чорні плями таловин. Вони парують прозорою перлистою парою, і такі ж легкі й прозорі хмаринки тануть у сліпучому ясно-блакитному небі.

Джантемир-бай розкинув свій аул в неглибокій улоговині в кількох верстах від Орська2. Добра була ця зимівля, не вперше повертав сюди Джантемир. Уздовж річки Ор тягся густий очерет. Отари паслися поруч, на сирті, де послужливий вітер здував зайвий сніг, так що вівці й коні самі здобували собі взимку з-під снігу корм, а в хуртовину ховалися від негоди в улоговині, де, крім юрт, стояв будинок Джантемир-бая і кілька повіток для різного майна.

У великі морози Джантемир місяців на три-чотири перебирався з юрти в будинок, але з першою відлигою повертався в свої білі юрти, а чорні юрти його родичів, челяді та тюленгутів розсипалися схилом улоговини, суворо дотримуючись старшинства і залежності від бая: що новіша була юрта, то ближче стояла вона до білих байських юрт, а далі, зовсім на відшибі, темніли старенькі жалюгідні юрти бідарів, жатаків, які за недоїдки та старе шмаття працювали на бая від світанку до смерку. І далі всіх, мало не на пасовищі, ледве витримуючи натиск степового вітру, стояла стара чорна юрта такого ж старого табунника

Шакіра. Вітер задував у неї з усіх боків: і крізь ветху повсть, і крізь тундук, і тому, що вхідна запона погано прилягала до одвірків.

Понад сімдесят було вже старому Шакірові. А втім, ніхто в аулі добре не знав його справжнього віку. Для них був він чужинець. Тринадцять років терпляче пас він або байську отару, або байський табун — і ось уперше надовго заслаб.

Під руське Різдво раптом знялася хуртовина. Не встигли чабани вчасно зігнати отару до рятівної улоговини. Злякані вівці кинулися в глиб степу, а розгублені чабани безпорадно борсалися, затиснуті проміж ними. Отара мчала повз табун білобородого Шакіра, і старий табунник одразу зрозумів усе. Свиснувши вівчарок, він обігнав отару верхи і зустрів її гучними криками, лясканням батога і лютою атакою досвідчених вівчарок. Отара спинилася, звернула в належний бік і без втрат рушила до улоговини.

Рятування отари дорого обійшлося старому Шакірові. Важке запалення легенів звалило його на третій день. Жінка його, Кумині, напувала хворого гарячим чаєм з молоком, розтирала баранячим салом і обкладала торбинками гарячого піску. Вижив Шакір, та здоров’я до нього не повернулося. Він був такий слабкий, що годинами лежав нерухомо, надсадно кашляв. І вночі обливався виснажливим липким потом.

Довідавшись про врятування отари, зраділий Джантемир розщедрився і подарував Шакірові, крім двох баранів, тонконоге лоша від одної з найкращих кобил свого табуна. Лоша було дуже кволе, бо Джантемирів син Ісхак так заганяв торік жеребну кобилу, гасаючи нею по півдня, що новонароджене лоша три дні не стояло на ногах і вже думали зарізати його на м’ясо, та діти з плачем випросили йому життя.

Шакір недурно був табунником. Він одразу зрозумів, що з цього маленького замореного лошати виросте чудовий кінь, і, коли бай прислав йому свій подарунок, — радісно здригнулося серце старого, і він наказав дружині щодня товкти для лошати дві жмені проса і варити пшоняну кашу.

— Шакіре, дорогий, — стогнала старенька Кумині, — глянь на себе. В тебе сама шкіра та кістки, а ти відмовляєшся від лошати-ни! Ти хворий. Тобі треба видужати. Ніхто не піде за нас працювати, а без роботи — помремо ж від голоду.

— Нічого, нічого! І так видужаю. Але з нього такий виросте кінь, що на будь-якій байзі усіх переможе, — уперто відповідав Шакір, захлинаючись кашлем. — І недовго доведеться вам його підгодовувати: вже тане сніг — весна. Підемо на жайляу, а там він сам себе прогодує.

І Кумині, ковтаючи сльози, покірливо товкла просо у великій дерев’яній ступі і підкидала в огонь кізяків.

Поки хворів батько, Жайсак, син Шакірів, пас байський табун. Перші дні старий довго тлумачив синові, що робити в тому чи іншому випадку, але згодом побачив, що Жайсак добре на всьому розуміється і можна за нього не хвилюватися.

Напровесні вовчі зграї ставали дедалі нахабніші і все ближче й ближче підкрадалися до людського житла, все частіше доповідали Джантемирові його чабани, що зникло вночі з отари два курдючних барани або дві овечки, а іноді не дораховувалися і верблюденяти або лошати. Джантемир поїхав до Орської фортеці просити коменданта, генерала Ісаєва3, щоб той влаштував велику облаву на вовків. Але генерал відповів, що частина гарнізону виступила проти ватаг повстанця Кенесари Касимова4, а решті ніколи полювати. Проте, співчуваючи баєві, подарував йому добру мисливську рушницю і два пістолі. Повернувшись додому, Джантемир віддав рушницю синові Ісхакові, якого завжди посилав на допомогу табунникам, коли вовче виття лунало ближче й загрозливіше.

Ісхак був ще парубком і пестуном усієї родини. Неохоче підкорявся він батьківським наказам, бо вважав, що є в батька і без нього досить табунників та чабанів. Коли ж він дістав рушницю, забажалося йому якнайшвидше навчитися влучно стріляти, щоб відзначитися як стрілець на якомусь урочистому тої. Почувши, що в найближчому аулі готується весілля його приятеля, байського сина, Ісхак кілька днів сумлінно вправлявся в стрілянні, потім осідлав улюбленого скакуна, нікому не сказав ні слова і помчав на весілля, залишивши при табуні самого Жайсака.

Тієї ночі вовча зграя підкралася до табуна ближче, ніж звичайно. Злякані коні нервово пряли вухами, прислухаючись до вовчих голосів. А коли в темряві заблискотіли зелені вогники їх очей, коні зовсім перестали пастися, збилися всі докупи: лошата з кобилами всередині, а жеребці оточили їх щільним колом, щоб копитами відбити напад хижаків.

Небо було вкрите важкими, темними хмарами, за якими десь ховався місяць. Все навколо було похмурим, свинцево-сірим. Шість вовкодавів люто гарчали і рвалися з шворки. Кінь під Жайсаком тремтів, поривався кудись убік, а вовки гасали зовсім близько, і то тут, то там блискотіли в сніговій зибіні яскраві світляки їх зіниць. Легкими, беззвучними примарами мерехтіли вони поміж заметами. Раптом величезний білий вовк, з піврічне теля на зріст, розмашним стрибком майнув з найближчого замету і зупинився просто перед Жайсаком. Юнак не розгубився: праща завила, закружляла над його головою, і важкий камінь хряснув у вовчі ребра. Вовк підстрибнув, вискнув від болю і беззвучною тінню розтанув в імлі.

І тої ж миті на другому кінці табуна пролунав пронизливий страдницький зойк роздертого коня. Жайсак спустив вовкодавів і кинувся на зойк.

— Айт! Айт! — кричав він собакам, підострожуючи коня і ховаючись за соїл.

Один з вовків підповз до табуна зовсім близько, і коли на якусь мить поміж крупами двох огирів утворилася ледве помітна щілинка, — він стрибнув в цю щілинку і вп’явся зубами у бік одного з них. Від нестерпного болю кінь, звившись диба, з хвилину стояв нерухомо, як монумент, а вовк висів на ньому і роздирав його беззахисне черево, вихоплював з нього шматки кривавого м’яса.

— Айт! Айт! — волав Жайсак, кидаючись на допомогу.

Але кінь вже впав додолу і заборсався в смертних муках. З півдесятка вовків відразу накинулися на нього, вовкодави — на них, і все змішалося в одну купу. Вовки люто гарчали, ляскали зубами. Клапті вовни і м’яса, бризки крові летіли на всі боки, нові й нові вовки вистрибували з заметів і кидалися до купи або на табун, що одразу шарахнувся вбік і знов збився в одну щільну масу. Коні іржали, хропли, шалено хвицалися і топтали вовків. Кривавою парою тхнуло від тих, що билися в купі.

Сильними ударами соїла Жайсак прикінчив двох вовків, але й один з вовкодавів лежав у калюжі крові з видертою горлянкою, і два вовки за мить доконали його. Жайсак, як в’юн, крутився на коні і завдавав вовкам смертельних ударів, коли раптом тріснуло ратище соїла і розлетілося на шматки. Жайсак кинув його і блискавично схопився за важкий шакпар, і хоча він не був обтиканий залізними шипами, як старовинні руські кистені, але від його важких ударів з хрускотом тріскали вовчі ребра і черепи. Жайсак вже відчував, що перемога близько. Аж раптом молодший вовк стрибнув ззаду йому на плече і став люто дерти його кожух. Кинувши шакпар, Жайсак почав бити вовка ножем у горло, в груди, де попало. Вовчі щелепи ляскали над його вухом, як ножиці. Вовк нарешті добрався до живого тіла. Струмінь крові залив плече і бік Жайсака. Від болю тьмарилося в очах, але він бив і бив вовка ножем, і нарешті той звалився з нього на сніг, а ошалілий від жаху кінь, не відчуваючи вузди, помчав Жайсака в аул.

Напівмертвого зняли його з коня. Молодь кинулася на допомогу табуну, який, не чуючи людського голосу, разом із вовкодавами сяк-так відбивався від поріділої зграї вовків. На снігу валялися шість мертвих вовків і два загризених вовкодави, а третій конав і рив лапами скривавлений сніг. Дві вовчиці теж спливали кров’ю і відповзали в замети, коли примчали з аулу жигіти і там їх добили, а решта вовків гарчали та огризалися, дожираючи мертвого коня, і роздирали ще живу кобилу, що пронизувала ніч страдницьким іржанням.

Тільки перед світанком зібрали жигіти табун, не дорахувавшись ще одного коня й лошати. Довідавшись, що Ісхак поїхав на той з рушницею і залишив табун на одного Жайсака, Джантемир оскаженів. Він надіслав до Ісхака двох аксакалів з суворим наказом негайно повернутися до аулу, відібрав у нього рушницю і власноручно добре відшмагав його, як хлопчиська, камчею. До Жайсака послав старого Габдуллу оглянути його рани та лікувати їх, а доньці Кульжан наказав щодня носити Жайсакові й Шакірові їжу з своєї власної юрти.

Час спливав повільно й нудно. Шакір та Жайсак лежали поруч, вкриті всіма ковдрами і всім дрантям, яке було в їх чорній юрті. Перші дні Жайсак так страждав, що не міг ані говорити, ані думати, і Шакір тільки сумно зітхав, прислухаючись до його стогону, а старенька Кумині і сама починала стогнати, похитуючись з боку на бік, і сльози жалю й страху за єдиного сина текли по її засмаглих зморщених щоках.

Вище й вище здіймалося сонце над степом. Сніг осідав, сірів. Його кучугури, підталі з південного боку, дивовижно стали схожі на білих вовків, що сидять на задніх лапах. Від них опівдні відпадали їх гострі пащі і спливали на землю прозорими краплями. А на схилі улоговини земля вже зовсім вийшла з-під снігу, і навіть десь у невеличкій затишній балці розквітнув перший підсніжник. Повертаючись з річки з повним бурдюком води, зірвала його Кульжан і принесла разом із їжею в чорну юрту старому Шакірові.

— Ось тобі, Шакір-ата, перша квітка. Бачиш, як тепло: в степу підсніжники квітнуть, — казала вона, ласкаво посміхаючись старому табунникові. — Незабаром відкочуємо на жайляу, але цього року далекий стелиться нам шлях, аж за річку Ілі, де гори стоять вищі хмар і де багато ягід та горіхів, а трава зелена і свіжа все літо.

Дівчина думала розважити старого, але несвідомо торкнулася таємної і болісної думки, що давно вже турбувала Шакіра. Якщо він не на роботі, — не дасть йому Джантемир ані коня, ані верблюда, ані навіть поганенького сірого ослика. Старий Шакірів верблюд ледве здужає везти юрту, а дворічний вороний лошачок був ще невиїждже-ний, і нема кому тепер його виїжджувати. А пішки йти Шакір не може… Як же добратися тоді до жайляу? Сили щодня по краплині зникають, життя все далі відходить від старого табунника. Та й Жайсакові ще дуже погано. Півтора місяці лежить він нерухомо, а рани все не загоюються, хоч старий Габдулла добре склав кістки і часто мастить рани виваром рудо-червоних водоростей з Аральського моря, завдяки якому рани не гнояться і швидше загоюються. Де ж їм тоді подітися довгим і пекучим степовим літом?! Невже доведеться залишитися тут, на кистау, жатаками, стерегти Джантемирів будинок з повітками і сіяти просо по цілині?!

Шакір замислився, повільно жував беззубими яснами принесену баранину, і глибокий сум стискав йому серце. Він розумів, що вмирає: недурно вже кілька разів раптом, без кашлю й болю, виповнювався його рот солоною кров’ю. Спочатку він випльовував її та засипав маленьку червону калюжку, щоб не лякати Кумині, а потім став її ковтати, але Кумині і сама добре бачила, що згасає її чоловік, і тільки сумно зітхала, коли аульні жінки питали про його здоров’я.

Доївши останній шматок, Шакір добре витер пальцями миску, облизав кожен палець і віддав порожній посуд Кульжан.

— Спасибі, дівчинко. Хай буде життя твоє ясне й світле, як цей перший весняний день. І баю скажи спасибі, що не забуває старого.

Кульжан усміхнулася і, взявши в Жайсака другу миску, вислизнула з юрти.

— Хороша дівчина, — задумливо сказав Шакір. — Ось би тобі, Жайсак, таку жінку.. .Та хіба ж віддасть її бай жебракові?..

— Вона ж просватана, ага. Оце ж, мабуть, скоро будуть і весілля справляти. Правда, щось нічого не чути за нареченого, ніби його й на світі нема.

Старий не відповів. Він лежав і прислухався, як хриплять його спустошені хворобою груди, і згадував далеке минуле.

— А знаєш, Жайсак, — раптом заговорив він, — адже колись не були ми такими бідними. Народився я тут, у Великому степу, а потім переселився до Букеївської орди5, за Урал. Тоді Джантемир не насмілився б зробити мене своїм наймитом. І юрта у мене була біла, велика й гарна. І понад дві тисячі баранів було в мене. І верблюдів цілий табун, і дві жінки, старіші від твоєї матері. Велика родина була…

— Так. Я знаю, — кивнув Жайсак. — Ana мені розповідала. Я навіть і сам пам’ятаю, як ми переправлялися темної ночі на снопах очерету через велику-велику ріку. І потім, — нерішуче додав Жайсак, — мені здається, що у мене були брати. Так, два брати і маленька сестричка з червоними стрічками в кісках, — запитливо глянув він на батька.

Шакір довго мовчав.

— Були, — глухо відповів він нарешті і з зусиллям підвівся на лікті, запинаючи на грудях подертий халат. — Я розповім тобі все.

Ти мусиш знати всю правду… — в цьому степу, — почав він, часто замовкаючи, щоб відпочити, — пасовища бідніші й сухіші, ніж на правому березі Уралу. Заплавні луки там багатющі, трава соковита й густа, а вздовж Ахтуби і Каспію — неоглядні зарості очерету. Жити б там і багатіти… Але там, де багато трави і очерету, — багато й багачів. У них сила челяді, наймитів, тюленгутів і ще більше худоби. Силоміць захоплюють вони найкращі землі й пасовища. Коли я був молодий, як оце ти, ми вільно перекочовували через Урал зимувати на тому березі і навесні знов поверталися сюди. Але згодом руський цар заборонив аулам з Великого степу перекочовувати на правий берег Уралу.

Був у нас тоді султан Букей. Почав він просити царя, щоб нам дозволили назавжди оселитися на землях між Уралом і Волгою. Цар погодився, і ми дуже зраділи. П’ять тисяч юрт перекочували через Урал “на багаті землі”. Та не тривалою була наша радість. Виявилося, що береги Каспію з рибними тонями та очеретами давно вже належали князю Юсупову6 та графу Безбородку7, а землі між Узенню і Уралом — яїцьким козакам. Букей тоді помер, а син його, Жангоза, та тесть його Караул Ходжа були люди без совісті, без честі й серця. Крім звичайного царського податку і крім зеккята, вони наклали на нас силу різних податків, а грошей у нас ніколи не було, і торгували ми, як і тепер торгуємо, на баранів, а не на гроші. Караул Ходжа склав з Юсуповим угоду, за якою Юсупов за гроші дозволив нам пасти худобу на його землях. Але, якщо Юсупову належало два карбованці, то Караул Ходжа вимагав з нас п’ять. Ми голодували, а він збагачувався на наших сльозах. Крім того, з-за Уралу весь час сунули до нас на зимівлю аул за аулом з Великого степу. І ось настала жахлива зима, коли хуртовини налітали одна за одною, а потім почалася ожеледь, та така, що кінь не міг розбити копитом льодової кірки на снігу. Ми день і ніч розбивали її кетменями та лопатами, але пів-отари загинуло. Решту можна було б врятувати, коли б пустили нас в очерети, та хіба вблагаєш яїцьких козаків? А заплатити їм не було чим…

Шакір важко закашлявся і довго не міг передихнути. Потім знов заговорив. Прагнув вилити нарешті своє горе, яке так важко було носити в собі все життя.

— Загинула наша худоба до останнього ягняти. Голодна смерть дивилася нам у очі. Старші мої дружини померли тієї зими. Лишилася сама Кумині — твоя мати. І саме тоді прийшов бухарський караван. Він привіз рис і борошно, а в нас не було ані барана, ані грошей. І тоді, побачивши, яке у нас лихо, бухарці почали продавати борошно за дітей. Подумали ми з Кумині і наважилися на жахливе діло: продати старшеньких, щоб врятувати їх від голодної смерті і зберегти

собі найменшого. За дитину давали вони по три миски борошна. Одержали ми дев’ять мисок борошна. Хлопчики зосталися живі, а сестричка твоя померла другого дня після того, як ми її продали. Бухарці ще прийшли лаятись, вимагали, щоб ми віддали тебе замість неї. А ми вирішили тікати на батьківщину — сюди, у Великий степ. Росіяни тоді нікого не пускали через Урал. Треба було переправитись темної ночі. Але ні човна, ані плоту у нас не було. Нарізали ми сухого очерету, голови сіном притрусили і опівночі полізли в воду. Тебе ми поклали на сніп і теж прикрили сіном. Так нас і не помітили, бо багато пливло тоді рікою і сіна, і хмизу, змитого повінню з заплавних луків. Прийшли ми сюди, до Джантемира. Батько його Ундасин був колись моїм приятелем, але на той час він вже помер… Джантемир прийняв нас добре, як друзів: барана зарізав, почастував, але згодом, коли довідався, що ми — жебраки… Та ти й сам добре знаєш, як нам тут довелося… — обірвав сам себе Шакір.

Жайсак мовчав, але міцно стулені губи його без слів казали, скільки гіркоти і безсилої ненависті вирувало в його серці.

— Слухай мене, синку, — знов заговорив Шакір, сплюнувши згусток крові. — Якщо ти колись зустрінеш бухарський караван або потрапиш до Маргелана8, шукай там купця Хабібуллу Омера. Він купив твоїх братів Касима та Тюленбая. І якщо колись всміхнеться тобі доля — викупи їх.

— Добре, ага, викуплю. Присягаюся, — тихо, але твердо відповів Жайсак. — Я беркута собі дістану. Полюватиму з ним. Кажуть, що росіяни за хутро великі гроші дають. Працюватиму. Ти не турбуйся, ага. Я не дам тобі померти з голоду.

Старий гірко й ніжно посміхнувся, як посміхаються дорослі наївним обіцянкам дітей, і, певно, хотів іще щось додати, та довга розповідь так втомила його, що він лежав без сил, блідий і спітнілий, з запалими очима і в цю мить уже здавався мерцем.

— І ще слухай, синку, — стиха заговорив він згодом. — Пильнуй, як око, наше лоша. Воно від Карлигач, легконогої кобили і… — тут він знизив голос до ледве чутного шепоту, — і від Бурана — того Бурана, що на кожній байзі приходив перший. Цьому лошаті ціни нема, але треба його підгодовувати, виростити й добре виїздити. Ти у мене неабиякий їздець. Ти вмієш добре поводитись з конем, навчити його, щоб він знав твій голос і розумів тебе без камчі. А кінь — це надійний, вірний друг: і в лиху годину, і на байзі він виручить хазяїна. В ньому твоє щастя. А маленького лошачка я назвав Акбозадом, тому що він виросте і стане білий, як айран, і буде дорожчий від чистого золота.

Жайсак мовчав.

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

17

— Чи чуєш ти мене, синку? Чи виконаєш, що я тобі сказав? — повторив Шакір, безсило опускаючись на повстину.

— Чую, ага! Все виконаю, і слово моє тверде, як напис на камені,

— відказав Жайсак.

Старий полегшено зітхнув, наче скинув з себе величезний тягар, але іще щось пригадав і знов підвів голову:

— Джантемир дає мені за роботу — ти ж знаєш — по десять баранів на рік. За тринадцять років це була б ціла отара, але ж він вираховує з мене за кожного барана і кожну ярочку, загризену вовками. У мене тепер сорок п’ять баранів та сімнадцять ярок. Запам’ятай і це і не даруй йому поганої пам’яті, коли він розраховується з бідаками,

— з гіркою іронією посміхнувся він.

Обидва замовкли: Шакір — втомлений довгою розмовою, а Жайсак саме пробував ворухнути своїми знівеченими пальцями і з радістю відчув, що вони ледве помітно зігнулися і знов розігнулися, хоча гострий біль і віддався вище ліктя і десь на спині, біля лопатки.

— Слава Аллахові, — сказав він, щоб потішити батька. — Пальці почали потроху ворушитися.

Бліда посмішка освітила обличчя Шакіра, але очі його дивилися кудись у простір, осяяні внутрішнім світлом, що з’являється у людей після важких страждань або на порозі небуття.

Ввійшла Кумині з чувалом кізяків, розгребла попіл у вогнищі і хотіла вже спустити за собою запону.

— Залиш! — зупинив її Шакір. — Хочу подихати свіжим повітрям. Мені від нього легше.

— Але ж сонце йде до заходу, Шакір, любий, — боязко зауважила вона. — В степу ще сніг. Змерзнеш.

— Завтра я помру, — суворо й просто сказав старий. — Дай мені востаннє помилуватися сонцем… І землею… Вона така прекрасна, — тихо додав він. — І скажи людям, хай прийдуть попрощатися зі мною.

Кумині з болем і жахом зиркнула на нього, похнюпилася і тремтячими руками стала щось пересувати біля вогнища.

— Я хочу бачити всіх. Попрощатися з ними, — з зусиллям повторив Шакір.

І Жайсак, і Кумині раптом відчули страшну правду цих слів. Жайсак, зморщившись від болю, зробив рух, щоб підвестися.

— Ana! Допоможи! Я піду, — сказав він, але не міг стримати стогону.

Кумині злякано кинулася до сина.

— Лежи! Лежи! Я зараз! Я сама! — белькотіла вона і, швидко накинувши хустку, вислизнула з юрти.

Коли вона повернулася, в юрті вже сиділо кілька чоловік. Білобороді діди в м’яких чоботах і повстяних панчохах, в теплих ватяних ча-панах, входячи, віддавали хворому салем, потім привітно кивали Жай-сакові і з належною неквапливістю урочисто сідали навколо Шакіра.

— Здоров був, Шакір-ага! — казали вони, шанобливо називаючи його, як ще ніколи не називали. — Що ж це ти? З смертю треба боротися, як твій батир боровся з вовками, а не піддаватися їй. Рано тобі ще прощатися з життям.

— Вона мене перемогла, аксакали, — через силу видихнув Шакір і закашлявся.

Тоненька цівка крові ниточкою потяглася з його вуст.

— Аксакали! Будьте батьками моєму синові. В важку хвилину він ще потребує поради розумних людей. Добра порада дорожче жирного барана.

— Вірно! Порадимо! Допоможемо! — заговорили навперебій аксакали.

А приятель Жайсаків — жилавий кожум’яка Тайжан — басовито загув на всю юрту:

— Та його ані батько, ані матір розумом не скривдили. Ще й сам іншим добре порадить.

І по-приятельському ляснув Жайсака по плечу. Жайсак мимоволі скрикнув від болю.

— Ой бой! Я й забув про твої рани! — розгубився Тайжан. — Пробач! Ну як твоя рука?

— Трохи полегшало, — відповів Жайсак. — Пальці сьогодні заворушилися.

Шакір полежав якийсь час, заплющивши очі від блиску снігу. Потім знов із зусиллям підвів голову і оглядівся.

— А Джантемир? Де він? Що він сказав? — у Кумині піала випала з рук.

— Та хіба ж можна турбувати бая? Яйне наважилася…

І раптом з несподіваною силою Шакір сказав суворо і голосно:

— Іди! Скажи: я хочу бачити сина мого друга Ундасина й онука Рахматулли. Скажи: Шакір помирає.

Кумині так розгубилася, що в неї відібрало ноги й язик. Тоді Жайсак простягнув Тайжанові здорову руку.

— Допоможи підвестися. Я сам піду по нього.

Стиснувши зуби від болю, звівся він на ослаблі ноги. Хтось накинув на нього кожух, підперезав його ременем і допоміг вийти. Сонце вже котилося по далекому обрію, повільно сповзаючи на другий невидимий бік землі. Зі степу війнуло холодом. Кумині мовчки опустила запону, розгребла попіл і від кількох жаринок запалила череп’яний каганчик з баранячим салом і повісила його на шангарак, потім поклала в жар жмут сухого кураю, роздмухала його, і тоненький струмінчик кучерявого диму потягся до тундука. В цю мить хтось послужливо відкинув запону, і до юрти ввійшов Джантемир.

— Салем, Шакір, і ви, аксакали, — сказав він і сів на почесне місце, де Кумині тремтячими руками полохливо підстелила йому єдиний шмат білої повсті. — Що ти хотів мені сказати?

Шакір звів на нього пригаслі очі, і раптом іскра життя знов зажевріла в його зіницях.

— Хочу, щоб ти підтвердив правду, того, що я скажу, — відповів він, задихаючись. — Я помираю, Джантемир. Збрехати перед смертю — значить приректи свою душу на вічну муку. Скажи, чи добре працював я всі ці роки, з того часу, як повернувся в рідний степ з-за Уралу?

Джантемир помовчав з хвилину, міркуючи, чи не вийде йому якогось збитку або шкоди, якщо він це ствердить, але не витримав напруженого погляду старого табунника і неохоче кивнув головою.

— Можу ствердити. Працював ти чесно і добре. Кумині теж добре працювала та й син твій непогано робив і бився з вовками, як справжній жигіт.

— Як батир! — разом загомоніли принишклі було аксакали. — Це ж не жарт: сам зарубав шість вовків.

— Ще й двох вовчиць так поранив, що вони здихали, коли примчали жигіти.

— Я рятував твою отару в хуртовину, як свою власність, — ледве чутно вів далі Шакір. — А тепер я поясню, чому ми всі так працювали. Нам честь не дозволяла погано робити. Отже, підтверди тепер, Джантемир, якого ми роду, і що твій батько Ундасин був моїм найкращим другом, і ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті — в білій юрті, такій, як у тебе зараз.

— Ну, й гостював, — вже роздратовано ствердив Джантемир. — Але й ти, Шакір-ата, теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний.

— Ніхто нічого й не просить, — спалахнув Жайсак. Джантемир тільки скоса зиркнув на нього вузькими щілинками

очей на пласкому й тлустому обличчі і обернувся до Шакіра.

— Чого тобі ще треба, Шакір? У мене гостює акин Абдрахман. Я хочу послухати його пісень. Ти мене затримуєш.

— Мені нічого вже не треба, — прохрипів Шакір, — але Жайса-ка скалічили вовки тому, що твій син із своїми друзями втік на той і кинув його самого. Нагородити його — ось твій борг честі переді мною, — вдарив він по найчутливішій струні байського кодексу честі.

Кров кинулася в голову Джантемирові. Він хотів вилаятись, але його вуха вловили шепіт обурення і рух серед аксакалів. Як на лихо, тут зібралися старійшини всього роду, з якими доводилось рахуватися. Слова Шакіра, який ніколи не розповідав в аулі про своє минуле, справили на них величезне враження. І, проковтнувши лайку і готові вихопитися образи, Джантемир вимушено всміхнувся і заговорив, надавиш своєму голосу незвичної теплоти:

— Я нічого не забув, Шакір-ата. Пам’ятаю, як ти вчив мене їздити верхи, як розказував мені старовинні казання про Кобланди-батира9. Я добре знаю, що таке честь, і нагороджу Жайсака. І тебе теж не забуду. Не турбуйся і видужуй.

І, підібравши поли свого кожуха, важкий і пихливий, ні на кого не дивлячись, вийшов з юрти.

Всі мовчки прислухалися, як риплять по підмерзлому снігу і потроху стихають його важкі кроки, потім, коли їх не стало чути, загомоніли всі разом:

— Чого ж ти мовчав, Шакір-ага?! — сплеснув у долоні старий Файзулла. — Амий гадки не мали, що він з тобою зробив!

А кожум’яка Тайжан скрипнув зубами і сплюнув спересердя:

— Ну й жаднюга наш бай! Він ще десять разів подумає, поки наважиться подарувати тобі два барани.

— Баранами йому не відбутися, — вкинув товстий Баймагамбет.

— Він, падлюка, батькового приятеля в наймита обернув.

— Зганьбив він увесь наш рід, — загув і костоправ Габдулла.

— Я б не мовчав. Я б перед усім народом розповів правду. Ми б примусили його бути людиною!

Тепла хвиля співчуття виповнила і наче зогріла юрту, зробила її затишною і дорогою. Кумині дивилася на людей і не пізнавала їх. Наче в кожному з них раптом відкрився якийсь потайний куток, повний добра, про існування якого вона досі й не догадувалася. А обурені і схвильовані люди гомоніли, перебиваючи один одного, і ніхто не помічав, що Шакірова голова закинулася назад і важке хрипіння вирвалося з його грудей.

— Чаю! Дайте гарячого чаю! — скрикнув раптом Жайсак, кидаючись до батька. — Йому погано!

І всі враз заметушилися, намагаючись допомогти, хоч якось полегшити страждання вмираючого. Хтось побіг в суміжну юрту, де кипів самовар, і не піалу чаю, а весь самовар притяг для хворого. Хтось вийняв із скрині посуд, засипав свіжого чаю, і Кумині, ковтаючи сльози, за хвилину напувала хворого гарячим чаєм з верблюжим молоком, яке миттю принесла Кульжан. Файзулла підклав до вогнища свіжих кізяків, від яких пішов юртою важкий дух. Вмираючий важко закашлявся.

Тоді Тайжан вибіг з юрти і приніс на лопаті кілька розжарених червоних цеглин, висипав їх у вогнище, а димучі кізяки викинув геть. Коли синя хмара диму розвіялася, він вийшов і дбайливо закрив тундук. В юрті одразу потеплішало.

Але Шакір вже не міг опритомніти. Побачивши Джантемира, він зібрав усі сили для останньої розмови і тепер лежав безсилий, а його довге, відросле за час хвороби волосся налипло на спітніле чоло. Груди його важко й нерівно здіймалися. Аксакали помалу розійшлися, сказавши йому на прощання по кілька теплих слів. Лишився один лише Тайжан, щоб допомогти змученій вкрай Кумині та Жайсакові. Жайсак теж лежав нерухомо, міцно стиснувши зуби, щоб не стогнати. Підводячись, він роз’ятрив свої рани.

Шакір хрипів, задихався і кидався всю ніч, і за годину до світанку його останній подих нарешті змінився спокоєм смерті…

Тайжан і Жайсак міцно спали.

Довго сиділа над мертвим чоловіком Кумині, вдивлялася в нього при тьмяному й мерехтливому світлі каганчика і намагалася назавжди запам’ятати його обличчя, тому що рідко випадала їй вільна хвилина глянути на супутника її гіркого життя. Вона тихенько пестила пучками його обличчя, обмацувала його, як сліпа, — і не було в неї ані слів, ані сліз.

Коли зійшло сонце, виконуючи стародавній звичай, зібралися до чорної юрти вісім дідів — обмити і спорядити померлого в останню путь, а Тайжан з двома жигітами поскакав на кладовище викопати йому могилу.

Кумині, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика. Але вона до останньої хвилини не відходила од нього, бо тільки-но накриють його покровами — ніколи вже не побачить вона його лиця.

За кілька хвилин прийшли до неї жінки і повели в одну з сусідніх юрт, посадовили її на повсті, оточили, обняли, сплелися з нею в одне тісне коло і заспівали жоктау на один з відомих сумних наспівів, якими кожна казашка супроводить у могилу свого чоловіка. І кожна з них відшукує в серці нові слова, ніжніші й яскравіші всіх відомих, щоб краще і глибше сказати про свою самотність, своє невимовне жіноче горе. І багатьом щастило їх знайти. І ці нові слова вливалися в пісню, і згодом їх повторювали інші жінки, зазнавши такої ж втрати. Так зойки одного наболілого серця перетворювалися на пісню і ставали власністю і скарбом цілого народу.

Ти зникаєш, як сонце за краєм землі, Як хвилинні сліди в сніговійній імлі, —

почала низьким оксамитовим контральто Маржан, дружина Тайжа-нова, найкраща голосильниця і співачка аулу, а Айжарик підхоплювала дзвінким високим сопрано:

Тільки сонце уранці засяє нам знов, А тебе не поверне ніяка любов!

Тихо й гірко зітхнувши на ці безнадійні слова, обвела Кумині жінок сумним поглядом і ніби запитала їх словами пісні:

То для кого ж тепер берегтиму кумис, Готуватиму чай, бишбармак або рис? Ти на схилі років мене кинув одну, Буду жить, мов орел, сторож смертного сну.

І знов полилося м’яким і скорботним потоком контральто Маржан:

Не почуєм твій голос ми в юрті своїй, Коли виє в степу злий буран-сніговій. І мандрівний акин нам під струни домбри Заспіває без тебе казання старі.

Тихі покірливі сльози полилися з очей Кумині.

Жінки міцніше пригорнули її, втішали ласкавими словами, а оксамитове контральто Маржан билося як пташка об склепіння юрти безсилим розпачливим зойком:

Так сивій, же, коса, наче білий ковил! Сумні очі засип мені попіл та пил! Якщо сонце життя в чорну землю пішло, Наче зовсім у мене його й не було…

Довго ще отак співали жінки, впиваючись скорботною красою жоктау, а тим часом аксакали обмили Шакіра, поголили йому голову, підстригли вуса та бороду, одягли йому саван — довжелезний лантух з білого полотна, зшитий тільки з двох боків, з єдиним прорізом для голови. Потім загорнули тіло з голови до ніг трьома довгими шматками білого тонкого полотна і зв’язали трьома білими рушниками ступні, стегна і тулуб нижче плечей. Потім поклали його на правий бік на почесне місце навпроти входу і завісили чистою завіскою.

Певно, слова Шакіра боляче вразили самолюбство Джантемир-бая, бо на цей раз не поскупився він і прислав для небіжчика оці широкі й довгі шматки полотна, рушники і розкішний перський килим, в який загорнули Шакіра перед виносом, а на поминки наказав зарізати трьох відгодованих баранів.

Мулла довго та урочисто читав в юрті молитви, а Кумині, не наважуючись порушити закон, лежала за юртою на снігу, уткнувши обличчя в сніг. Коли ж тіло Шакірове поклали на верблюда, а хворого Жайсака в Джантемирові сани і мало не всі чоловіки аулу рушили провести Шакіра в його останню путь, — вона покірливо підвелася і повернулась у свою спорожнілу юрту, де вже поралися жінки, готуючи поминки.

Глибоку могилу на зріст високої людини викопав для Шакіра Тайжан із товаришами. Земля була мерзла, кам’яниста. Довелося довбати її ломом, кетменями, а іноді й рубати сокирами. Могила була, за звичаєм, чотирикутна. В глибині її зробив Тайжан бічну нішу. Тіло зняли з верблюда, розгорнули килим, розв’язали всі три рушники, зняли й шматки полотна, які, за звичаєм, належать муллі, і з молитвою спустили Шакіра в могилу. Поклали його в ніші на правий бік, вкрили килимом, заставили нішу дошками, потім могилу завалили землею, а зверху — камінням, щоб вовки та шакали не розрили її, а в головах встановили камінь, на якому мали згодом вирізьбити ім’я померлого, рік його народження і рік смерті.

Назад їхали мовчки. Навіть молоді жигіти не гарячили своїх коней і не гасали, як завжди, навколо саней, переганяючи один одного. Джантемир-бай мовчки сидів у санях поруч з мовчазним Жайсаком і тільки, під’їжджаючи до своїх юрт, уривчасто виронив:

— Вовк подер твій кожух і халат. Я пришлю тобі все нове, а за рани дам верблюда, десятеро баранів та коня. Вибирай в табуні першого-ліпшого.

Жайсак мовчки кивнув головою і відвернувся. Не було йому чого відповісти Джантемирові.

II. ПРИЇЗД В ОРЕНБУРГ

Сонце повільно схилялося до рівного, як на морі, обрію. Небо над ним ставало хризолітово-зеленим, прозорим, а нижче — бузковим, і раптом з його глибини виринули темні, довгасті хмари й нерухомо завмерли в прозорому сяйві небесного океану синювато-сірими горбастими китами.

Степ під небом розкинувся неосяжно великий, замкнутий низьким колом обрію. Ковил, ще по-весняному шовковистий, стояв нерухомо і білів удалині, як на півночі біліє по низовинах вечірній туман. Але сухо-сухо було в степу: ані роси, ані найменшої вологи. Тільки бігла загубленою стрічкою гадючка-доріжка, нічим не позначена: ані придорожними деревами, ані хоч неглибокими рівчачками — просто слід від нечастих вершників та возів або верблюжих караванів. Навіть смугасті верстові стовпи мало де збереглися й здебільшого гнили в густих будяках, які вже випустили свої малинові шапочки.

По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.

— Видно велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, — з неприхованою іронією сказав один з подорожніх у круглому фетровому капелюсі і старенькій солдатській шинелі поверх пом’ятого фрака і брудної сорочки з крохмальною маніжкою і коміром, але без найменшого натяку на галстук.

— Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пашквілів, пане хохлацький піїта, — огризнувся фельд’єгерський прапорщик, що сидів поруч. — Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.

Шевченко мовчки стенув плечима.

Коні все мчали і мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Міцний дух конячого поту й вогкого ременя бив у ніс. Гайка на передній вісі деренчала усе пронизливіше. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки перепрягали коні.

Сутеніло. Зоря повільно згасала далеко позаду, а зі сходу вже набігала синь літньої ночі, така несподівана й прекрасна після північних білих ночей.

— Слава тобі, Господи! Місто! — раптом стрепенувся ямщик, вказуючи пужалном вдалину.

Але в набігаючій ночі ані сідоки, ані жандарм на козлах поруч ямщика нічого не бачили, крім якоїсь величезної, закинутої далеко в степ самотньої споруди з глухими кам’яними мурами, напівсферичної бані мусульманської мечеті й високого стрункого мінарету поруч неї.

“Караван-сарай”, — здогадався Шевченко і навіть трохи підвівся, коли тарантас під’їхав ближче. Про нього говорили позаторік у Брюллова10, будували його за проектом брата художникового — архітектора Олександра Брюллова11, але називати перед жандармом та фельд’єгерем ім’я улюбленого вчителя було б блюзнірством, і поет тільки довго мовчки озирався на стрункий обеліск мінарету, що ніби злітав до перших зір.

Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів під склепінням Сакмарської брами12 і знесилені коні, хитаючись, зупинилися перед ордонансгаузом13.

Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові віконниці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож, від якого тхнуло сивухою й потом, відчинив двері, і приїжджі ввійшли в канцелярію.

— Де черговий офіцер? — суворо спитав фельд’єгер.

— Так що їх благородіє пішли і наказали їх не турбувати, — просипів сторож і почав метушливо запалювати свічку від лампадки в передньому кутку.

— Я арештанта привіз. Державного злочинця… Піду до коменданта, а він хай тут залишається, — вів далі фельд’єгер, вказуючи на Тараса Григоровича. — Ти за нього відповідатимеш. А ви, пане, не зводьте тут вибрикувати. Тільки собі нашкодите, — додав він уже з порога. — Пішли, Тищенко!

Грюкнули важкі зовнішні двері. Кроки фельд’єгеря й жандарма прорипіли під вікнами.

Шевченко мовчав. Подорож змучила його вкрай. Все бачене в дорозі: болотяні низовини Інгерманландії14, дрімучі Костромські та Володимирські ліси, міста та посади, села й поля, весняна могутня розкіш Волги в водопіллі, заволзькі чорні землі, моторошно пустельний степ — все змішалося в якийсь строкатий хаос. Спати! Лише спати! — благало знесилене тіло.

— їсти хочеш? — спитав, позіхаючи, сторож. — Скибку хліба знайду та водиці попити… А вареного… коли б трохи раніше приїхали…

— Дай води, а їсти не буду, — відказав Шевченко і сів на лаву. Сторож приніс великий штоф з водою і, поки Шевченко довго й жадібно пив і ніяк не міг напитися, говорив, почухуючи кошлаті груди:

— А спати тобі в сінях доведеться. Лягай, братику, не сумнівайся. Підлога чиста: Ониська її сьогодні ножем вишкрябала, а бліх чи блошиць у нас нема. Що ж це ти: й чемодана з собою не привіз?

— Спати. Тільки спати, — машинально повторив Шевченко, віддаючи нарешті штоф. — Проживу якось і без чемодана.

— Оце вірно, — погодився сторож.

Він замкнув зовнішні двері на важкий залізний засув з висячим замком як московський калач завбільшки, забрав ключ, пропустив у сіни Шевченка, замкнув його з канцелярії і повчально додав крізь двері:

— Ти тільки там палити не здумай… У нас за це й “зеленою вулицею”15 ганяють під барабан.

Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними ґратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стінкою і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.

В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червоне сонце б’є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського16 прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на “Справу”, розгорнуту перед ним на столі. Страшенно важко сидіти в сукняному віцмундирі з тісним крохмальним комірцем, але день буденний, час службовий, а при виконанні службових обов’язків належить бути одягненим за встановленою уніформою. Лазаревський щиро заздрить молодшому писарчуку Стьопці, який сидить на протязі біля дверей в синій ситцевій сорочці і тяжко зітхає. Інші столи, праворуч і ліворуч від Лазаревського, — не зайняті. Його приятель, земляк і колега Сергій Левицький17, пішов на пошту одержати посилки від матері та старої тітки, і Лазаревський наперед смакує, з якою насолодою переглядатимуть вони ввечері нові журнали й книжки, ласуючи смачними ковбасами, наливками та іншими продуктами, якими одночасно з поживком для розуму постачали їх люблячі батьки та родичі з Чернігівщини. Другий сусіда його, секретар, а вірніше, старий писарчук Галевінський пішов по давно вже замовлені бланки.

“Скористався з нагоди, що начальник виїхав, — подумав про нього Лазаревський, — забрався до знайомих панночок у садок і ласує черешнями з дерева, а ти тут підсмажуйся, наче карась на пательні”.

Зусиллям волі Лазаревський примусив себе заглибитися в роботу: треба викласти наслідки обслідування з приводу однієї з заплутаних скарг, де сам чорт зламає ногу навіть у прохолодну погоду, а не в сорокаградусну спеку. Тричі починає він писати наново і тричі кидає написане.

“… На підставі розпорядження керуючого канцелярією його превосходительства пана військового губернатора за номером 179 від одинадцятого травня поточного року і на підставі мого особистого обслідування в справі № 842, маю честь…”

Лазаревський замислюється, як краще сказати: рапортувати чи доповісти і взагалі як краще назвати свою писанину: звіт, доповідь чи рапорт? І трапляються ж отакі проклятущі папери! Та й пера сьогодні підібралися такі м’які, наче й не гусячі, а з качки або з курки… І в чорнильниці повно мух. Підчепиш пером отаку втоплену муху — і ось тобі чорна пляма. І слова такі незграбні, і робота нуднюща… І якого біса мусить він отаким займатися?!

— Стьопко, голубе! — заволав він у розпачі. — Принеси пляшку квасу холодного.

Та не встиг Стьопка майнути в дверях своєю синьою сорочкою, як до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на письмовий стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:

— Сьогодні вночі привезли Кобзаря!

— Чого ви репетуєте? Я маю “Кобзаря”, — стримано зупинив його Лазаревський. — Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.

— Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав “Кобзаря”, — казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. — Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд’єгер здав його вранці. Зараз він у фортеці, в пересильній казармі.

— Не може бути! В казармі! Отже, забрили в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лєрмонтова, Одоєвського, за те, що наважився вголос казати людям правду!

Галевінський іще щось розповідає про бланки, про друкарню, але Лазаревський не слухає. Треба негайно знайти Шевченка, висловити йому все, що зібралося в серці в самотні зимові вечори та ночі, що передумалося над палкими рідними рядками “Кобзаря”! Треба йому допомогти. Негайно, зараз!

Одним рухом змахнув він у шухляду письмового стола і перо, і почату доповідь, чи як там її, і складаний ніж, і “справу”, зірвав із цвяха кашкет, з розхристаним віцмундиром та жилетом вилетів на вулицю і майже побіг у бік фортеці.

Довго блукав він там уздовж якихось склепів, складених стосами дров, цейхгаузів, по штабах, по полкових та батальйонних канцеляріях, по завулках та дворах, поки нарешті якийсь офіцер не показав йому, де шукати поета. З трепетом душевним пройшов він повз вартового, сунув йому пом’яту перепустку і переступив поріг напівпорожньої пересильної казарми.

Біля найдальшого вікна четверо напівголих чоловіків різалися в карти, супроводячи гру добірною лайкою. Двоє смажили в грубі щось настромлене на іржавий багнет. Ще двоє вешталися з кутка в куток, обмацуючи пильним оком кожну людину, як ярмаркові злодії, що шукають легкої поживи. Біля найближчого вікна лежав на нарах долілиць огрядний чоловік років тридцяти п’яти і читав товстезну подерту книгу.

“Він”, — подумав Лазаревський і з завмираючим серцем ступнув до нар.

На світанку фельд’єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда18.

Генерал нашвидку переглянув справу прибулого і зацікавлено звів на нього очі.

Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такою гідністю, що генералу стало ніяково казати йому “ти”, як належало за статутом.

Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет — людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові, як пояснив би розжалуваному за дуель офіцерові, що його буде зараховано до п’ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено до місця служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.

В лазні Шевченко з насолодою відмив дорожній пил і бруд, потім пішов до цирульника. Той усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду.

Потім, поклавши ножиці, цирульник взявся за бритву.

— Дайте! Я сам поголюся, — сказав Тарас Григорович, простягнувши руку до бритви.

— Не дозволяється! — суворо відказав цирульник. — Тут трапляються такі жигани: дай йому бритву, а він — іншого або сам себе по горлу — чирк. Одне слово, штрафний батальйон!

Мимовільний холод поповз по спині в поета. Ось куди наказав його запроторити тупий і жорстокий гольштейнець19, “сильний державний цар православний”, як співається в нещодавно затвердженому національному гімні “Боже царя храни”. В усьому христолюбивому воїнстві панують німецькі різки-шпіцрутени, муштра, мордобій, тупа палочна дисципліна, але тут, в оцих лінійних батальйонах, вона доведена до абсурду.

— Та ти не бійся: я тебе не поріжу, — казав цирульник, ритмічно водячи лезом по ременю. — Не лише солдатів, панів офіцерів і самого генерала щодня голю, — вів він далі, по-своєму зрозумівши хвилювання, що позначилося на рухливому обличчі новака.

— Лишіть мені хоча б мої бачки, — попросив Шевченко, торкаючись пальцями скронь і вилиць з шовковистими ясно-каштановими “котлетками”.

— Не дозволяється, — категорично відрубав цирульник.

І почав вправно змахувати разом із бородою і його улюблені бачки, відпущені тоді, коли дали йому “вольну” і він вступив до Академії художеств.

— Зате солдатам вуса дозволені, а в кінноті так навіть обов’язкові. Хвацький вигляд від них у солдата, — казав цирульник, намилюючи Тарасу Григоровичу щоку. — Хочеш, вуса тобі для хвацькості залишу? Ваш брат хохол завжди при вусах.

— Ну що ж, залиш, — раптом посміхнувся Шевченко. — Буду з вусами, як запорозький козак.

Цирульник любив своє діло і ще довго возився з поетом, щось підрівнював та підправляв. Нарешті, милуючись своєю роботою, задоволено клацнув язиком.

— Геть усе в акураті! Не кавалер — картинка!

Він витягнув з-за обшлага мундира маленьке копійчане дзеркальце і подав його Шевченкові.

Тарас Григорович останній раз дивився на себе п’ятого квітня, одягнений у фрак, на постоялому дворі під Києвом у Броварах, коли чіпляв до лацкана маленький букетик флер-д’оранжу, як весільний боярин професора Костомарова20. Відтоді минуло два місяці — всього шістдесят п’ять днів, але з цього поганенького дзеркальця глянув на нього незнайомий літній чоловік з очима, в яких застигла така безмежна туга, що Шевченко мимоволі відсахнувся.

На десять років постарів він за ці два місяці: від носа до куточків губів залягли глибокі скорботні зморшки. Щезли випещені і звичні бачки, а ще не зовсім відрослі вуса незграбно стирчали над спущеними кутиками рота якоюсь шпичкастою моржевою щетинкою. Зник і темно-мусянжовий хвилястий чубок на тім’ї, а низько підстрижене під гребінець волосся лежало плоско, непомірно збільшуючи й без того великий опуклий лоб.

— Як єсть бравий кавалер, — повторив цирульник, чекаючи похвали своїй роботі.

“Це жахливо”, — хотів сказати Шевченко, але промовчав і просто дав цирульникові приготовану асигнацію.

Цирульник здивовано зиркнув на чудернацького клієнта, але, зраділий несподіваному заробітку, браво виструнчився і гаркнув, як генералові:

— Покірно дякуємо! Вип’ю чарочку за ваше здоров’ячко!

В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості. Йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом21 і Орловим22 усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього…

Слів не було. Та й не було з ким заговорити в цій напівпорожній казармі, де кілька таких же “забритих”, як і він, коротали останні дні перед етапом. Але вони швидше нагадували постійних мешканців нічліжок з петербурзьких “Пісків”23 або жиганів, про яких розповідав йому балакучий цирульник. Не було навіть собаки, чи кицьки, або іншого ласкавого звіряти, що невідомо як, але відчувають людське горе і вміють полохливою ласкою часом притамувати тугу.

Шевченко закусив губи і одвернувся до стінки, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:

— Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб’юся. Так, доб’юся будь-якою ціною!

І він так міцно стиснув щелепи, що жовна чітко виступили під шкірою, а зморшка поміж брів значно поглибшала.

В цю мить чудернацькою вихлявою ходою наблизилася до нього людина років тридцяти з блискучими смолисто-чорними очима і такою ж шапкою кучерявого розкуйовдженого волосся:

— Дозвольте відрекомендуватися. Козловський, Андрій Козлов-ський! Дворянин!

— Шевченко, — сухо сказав, злегка вклонившись, поет, але руки не подав.

Козловський і бровою не моргнув на таке привітання і без запрошення сів поруч.

— Опинилися ми, мон шер*, можна сказати, на краю світу. Вас за що сюди запроторили, якщо це не таємниця?

Манери і розв’язний тон Козловського дратували і коробили Тараса Григоровича, і він відповів уникливо і неясно:

— Та так, знаєте… Дещо написав, а декому і не сподобалося…

— Вексельочки? — по-своєму зрозумів Козловський і ніби зрадів.

— От і я теж підмахнув декілька. У нас із папахеном почерк схожий, можна навіть сказати — однаковий. Обоє — Козловські, обоє Андрії. Отже, настав термін. А він, старий чорт, — оскаженів. Я, каже, горбом наживав, а ти програвати будеш?! Ну, один, другий раз мамахен врятувала, а потім він мене й запроторив… Кащей проклятий!.. Подохне ж, у труну з собою не забере. Ну, та я йому ще все пригадаю!

— люто блиснув він очима. — Ми з ним ще колись порахуємось!

— Пробачте великодушно, — урвав його мову Шевченко. — Все це дуже сумно, навіть трагічно, але я вісім діб не спав. Усе тіло ниє від тряски. Хочу полежати. Іншим разом поговоримо.

— Розумію-с! Компрене і пардон**, — схопився Козловський. — Піду! Але… чи не знайдеться у вас в борг кельк шоз… *** Ну хоча б на чверть штофа або на “мерзавчик”?

І раптом обличчя його з хвацько-зухвалого стало приниженим і улесливо-жалюгідним, як у голодного собаки, що побачив хліб. Шевченко пошукав у кишені і дав йому кілька мідяків.

— Сердечно дякую! — на льоту підхопив їх Козловський. — Бажаю доброго відпочинку!

І тією ж вихлястою і чудернацькою ходою рушив до виходу, а Шевченко знов випростався на нарах, але сну не було. Уривчасті думки кружляли в голові стривоженим роєм. Майбутнє стояло перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало його, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя. Він підвівся, підійшов до бачка, напився холодної води й попросив днювального, який поруч в’язав віники зі свіжого кураю, що-небудь почитати.

— Та в нас тільки божественне дозволяється, — відповів той, подумавши. — Ті, що з старовірів, ті дійсно цікавляться, а котрі з панів, так не дуже до того прихильні.

* Мій дорогий (фр.) Тут і далі посторінкові виноски автора. ** Розумію і прошу вибачити (перекручена французька мова). *** Що-небудь (фр.).

— Давай хоч божественне, — посміхнувся Шевченко, — і в божественному розумна людина багато цікавого вичитає.

Днювальний пошукав на полиці й витяг товстенну Біблію з на-піввіддертою оправою, струснув з неї на порозі цілу хмару пилюки і подав Тарасу Григоровичу.

— Ти тільки не здумай на цигарки сторінки видирати, — додав він повчально. І знов узявся в’язати свої віники.

Біблія. Шевченко добре знав її, любив грізно-викривальні провіщання пророка Єремії, захоплювався повними любострастя і солодкої знемоги рядками царя Соломона, його трагічним коханням до смаглявої дівчини з винограднику, і повними їдкої жовчі псалмами Давида, гнаного сином своїм Авесаломом. Шевченко лежав долілиць, спершись на лікті, і, як мандрівник, змучений спрагою, вбирав у себе ці стародавні слова, сповнені для нього таємного, лише йому зрозумілого змісту і солодкої гіркоти спогадів про далеке дитинство, що було таке злиденне і жалюгідне, але тепер здавалося йому прекрасним. І душа його потроху відтавала в теплій ніжності думок про нього і потроху освітлювалася неясною надією на таку нереальну, примарну волю.

Підійшовши до людини, що лежала на нарах, Лазаревський нерішуче зупинився. Від хвилювання він раптом забув ім’я поета і всі слова, якими хотів йому висловити своє захоплення, любов і обожнювання, і тільки спитав, затинаючись:

— Пробачте, ви Шевченко? Ви наш Кобзар?

Шевченко непоквапливо відклав Біблію і окинув Лазаревського недовірливим і досить непривітним поглядом, потім повільно підвівся. Що йому треба, цьому молоденькому чиновнику в розхристаному віцмундирі, з форменим кашкетом в руці? Після всього пережитого з дня арешту в кожному урядовці бачив він або підозрював філера чи провокатора, як от Попов24, та інші, що їх підсаджували до в’язнів жандарми в казематах Третього відділу. В кращому разі це просто провінціальний обиватель, такий собі Бобчинський чи Добчинський, для якого поява засланого “сочинителя” якщо не сенсація, то у всякому разі цікава новина, тема для розмов з оренбурзькими панночками та дамами, яким так легко морочити голови, розповідаючи “під секретом” нібито великі таємниці.

— Чим можу служити? — спитав Тарас Григорович так сухо, що в будь-якого іншого відвідувача одразу б відпала охота продовжувати розмову.

Але Лазаревський нічого не помічав. Він тільки знав, що це Шевченко — той дивовижний чарівник слова, який вперше примусив рідну українську мову звучати з такою ж силою і красою, якою зазвучала російська мова під чарівним пером великого Пушкіна і Лєрмонтова або німецька в вогненних строфах Фрідріха Шіллера.

— Боже мій! Де слова знайти, як висловити, скільки радості, скільки чудових хвилин пережив я над вашим “Кобзарем”! — повторював він, склавши руки на грудях. — Та ми з Сергієм Левицьким всю зиму читали вас і перечитували! Напам’ять мало не всю книжку вивчили. А “Гайдамаки”! Виписали їх і рахували дні, коли їх нарешті одержимо. И уві сні не бачили, що доживемо до зустрічі з вами! Це жтака… таке…

Він раптом загнувся, заплутався, зрозумівши, що не можна назвати радістю або щастям цю скорботну зустріч, і в пориві побожності й співчуття стиснув Тараса Григоровича в обіймах.

Невловимим рухом плеча Шевченко звільнився з його обіймів і, не дивлячись на нього, усе ще сухо відповів:

— За хорошу думку про мої твори — спасибі. Радий, що міг зробити вам приємність.

— Приємність — сказати мало. Це така радість… Ми так сумуємо тут, на чужині. Адже ж ми ваші земляки — чернігівці. Призначили нас сюди по закінченні університету. Третій рік служимо, а служба така нудна, — зітхнув юнак так щиро, що Шевченко вперше уважно глянув на нього вивчаючим, хоч іще й недовірливим поглядом.

Лазаревський сидів на самому краєчку нар і дивився на свого улюбленого поета так, як дивляться школярі після вистави на славетних акторів, зворушені й приголомшені їх грою, і разом із тим з такою пекучою жалістю, що Тарасу Григоровичу стало незручно за свою недовірливість і сухість. То гіркий досвід останніх місяців розкрив перед ним таку сторону життя, яка підказувала йому чи й не зайву обережність.

Лазаревський хотів одразу висловити все, що мав у серці, і одразу довідатись усе про улюбленого поета. Розпитувати було незручно, боявся торкнутися свіжої рани в його душі. Він зам’явся, розгубився. Не вистачало духу спитати про найстрашніше, але й найважливіше: за що і хто посмів зробити таке з поетом. Його ж бо навіть не на вільне поселення привезено, як деяких інших політичних, а віддано в солдати на двадцять п’ять років та ще й в один з лінійних батальйонів Оренбурзької прикордонної лінійної округи, що поруч із диким степом, де так часто нападають на жалюгідні фортеці і прикордонні пости напіврозбійницькі племена з Коканда й Хіви.

Тим часом два підозрілих типи в подертих солдатських шинелях, які смажили в грубі щось настромлене на багнет, тепер непомітно підібралися ближче й, удаючи, що шукають щось у своєму дранті, явно підслухували, про що розмовляє їх новий сусіда з тоненьким білявим чиновником. Шевченко це помітив і з надзвичайною обережністю вибирав слова, намагаючись говорити тихо й нерозбірливо. А Лазаревський нічого не помічав і раптом не витримав:

— Але за що вони насмілилися? Хто і за що?! — мало не скрикнув він, сплескуючи руками.

Шевченка пересмикнуло від цього вигуку, і він відповів з підкресленою чіткістю, суворо й сухо:

— За іменним його імператорської величності височайшим повелінням, як такого, що має міцну будову тіла, віддано в солдати.

— Ідежви служитимете? Куди вас відправлять?

— Не знаю. Записали в п’ятий лінійний батальйон і найближчими днями відправлять до місця служби, — рівним голосом повторив Шевченко те, що сказав йому вранці комендант.

— Хоч би тут вас залишили! — зітхнув Лазаревський. — В місті все ж таки легше. Я клопотатимусь. Я доб’юся… Тут є хороші, чесні люди, — спалахнув він весь бажанням одразу діяти. — Ви тільки скажіть, чого б ви бажали і в чому я можу бути вам корисним, ая_

Шевченко похитав головою:

— Дякую, допомоги не потребую. Сам собі допомагатиму. І заробіток собі здобуду. Навіть сьогодні начальник пересильної тюрми запросив мене навчати його дітей. Не пропаду…

Лазаревський збентежено і розгублено похнюпився.

— А все ж таки… Адже ж я перед вами в такому невідплатному боргу! За все прекрасне, що я передумав над вашим “Кобзарем”! На простих людей і навіть на киргизів дивлюся я тепер зовсім інакше. Та ви самі не знаєте, як багато світла і правди випромінює кожне ваше слово!

Йому перехопило подих, губи здригнулися.

— Ну добре, — м’яко заговорив Шевченко. — Коли мені щось знадобиться, я вам скажу, і ви мені допоможете.

— Так! Так! Звичайно.

Лазаревський схопив руку Тараса Григоровича і стиснув її обома руками.

— Ви тільки не занепадайте духом. Це все тимчасово! Все минеться! Не може не минутися. Тримайтесь! Адже це і про вас, про таких, як ви, сказано:

Во глубине сибирских руд Храните гордое терпенье. Не пропадет ваш скорбный труд И дум высокое стремленье.

Шевченко озирнувся. Підозрілі типи в солдатських шинелях присунулися ще ближче і одверто підслухували. Треба було якось попередити цього надто довірливого і екзальтованого юнака і, не пригадавши нічого кращого, Шевченко повторив фразу, чимало разів чувану в аристократичних домах, коли пани попереджали один одного, щоб не говорити зайвого при челяді:

— Prenez garde: les gens!*

І підвівся, даючи зрозуміти, що час закінчити розмову. Лазаревський почервонів і схопився на ноги:

— Так, так. Ви маєте рацію, Тарасе…

— …Григорович, — підказав поет, проводячи свого нового друга, і на цей раз тепло і міцно потиснув йому руку. — Будьте обережні. Навколо нас багато зайвих ушей.

Як на крилах, мчав з фортеці Лазаревський, повний рішучості негайно клопотатися, щоб якось полегшити долю Шевченка, хоче той цього чи ні. Не постукавши, влетів він до кабінету начальника крайової прикордонної комісії генерала Ладиженського25, до якого в звичайний час заходив тільки в службових справах і навіть боязко.

— Ваше превосходительство! — вигукнув він з порога. — Шевченка привезли! Нашого славетного Кобзаря! Я бачив його, говорив із ним. Таке нещастя! Треба йому якось допомогти!

Генерал здивовано звів очі, уважно глянув на юнака, і навколо його звичайно таких суворих сталевих очей зібралися віялом дрібні зморшки, і тепла усмішка промайнула й сховалася під сивими вусами. Він зрозумів цей гарячий і щирий порив душі, але треба було якось його охолодити, щоб і на цю біляву голову рикошетом не впав жорстокий удар. І, надавши голосу суворої офіціальності, генерал сказав:

— По-перше, треба, молодий чоловіче, привітатися, а по-друге, мабуть же, Шевченко заслужив свою гірку долю. Крім того, до таких справ треба підходити з сугубою обережністю і подумати перш ніж висловлювати своє співчуття до засудженого, а тим більше обурюватися вироком суду. А взагалі, — підвищив він голос, — мене надзвичайно дивує, як ви наважилися звернутися до мене з таким проханням. Установа, яку я очолюю, не має ніякого відношення ані до Третього відділу особливої його імператорської величності канцелярії, яка розглядає такі справи, ані тим більше до військового міністерства, якому тепер підлягає Шевченко. Так що зо всіх поглядів я не маю ніякої змоги й права втручатися в долю вашого протеже.

* Будьте обережні: тутлюди! (фр.)

Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету. Генерал зітхнув і похитав головою:

— Отак і гублять себе ці експансивні юнаки… І зараз він може вскочити в препогану історію. Але скільки ще в ньому свіжості, незіпсованості! Третій рік на службі, ащей досі запальний, як студент.

Генерал підвівся, підняв з підлоги забутий кашкет, ще раз похитав головою і подзвонив:

— Дожени пана Лазаревського, — наказав він кур’єрові, — і віддай їм їх кашкет.

Сумний і пригнічений повернувся Лазаревський в свою канцелярію і разом з Левицьким і Галевінським почав міркувати, чим і як допомогти Тарасу Григоровичу. Після довгих суперечок вони одностайно вирішили звернутися до полковника Матвєєва26, чиновника для особливих доручень при Оренбурзькому військовому губернаторі, якого вважали в Оренбурзі всесильним.

Матвєєв був з уральських козаків і засуджував в душі миколаївський режим, який дуже обмежував старі традиційні привілеї яїць-ких козаків. Людина щира й пряма, Матвєєв ненавидів безпідставні обіцянки й удавані розради. Вислухавши Лазаревського, він був явно зворушений і навіть схвильований. Лазаревський благав його залишити Шевченка в Оренбурзі, де були гуманні й освічені люди, хороші лікарі, була бібліотека й таке-сяке культурне життя. Полковник нічого не обіцяв, але наші юнаки вийшли від нього окрилені надією, були певні, що, у всякому разі, їх прохання не буде забуте.

Але, коли наступного дня Матвєєв переглянув справу Шевченка, виявилося, що наказ про зарахування поета в п’ятий лінійний батальйон, розквартирований частково в Орську, частково в суміжних фортецях, вже підписаний, а копію його повіз нарочний у Петербург у Військове міністерство.

Така поквапливість дуже здивувала Матвєєва. Він навіть послав вершника навздогін за нарочним, але фельд’єгер Відлер того ж ранку виїхав з Оренбурга назад у столицю і взяв нарочного в свій тарантас. Посланець Матвєєва, мало не загнавши коня, повернувся назад з першої поштової станції, так і не виконавши полковникового наказу.

III. НА ЖАЙЛЯУ!

На десятий день після смерті Шакіра повернулися до Джанте-мира його розвідники, надіслані в Семиріччя, щоб потай від інших аулів вибрати і закріпити за ним хороші літні пасовища в горах Алатау. Всі уже догадувалися, що цього року аул відкочує набагато далі, ніж завжди, тільки ніхто не наважувався розпитувати про це грізного бая.

Спізнившись, посланці одразу попрямували до Джантемира.

— Ну як? — спитав бай, не відповівши на їх салем.

— Слава Аллахові і пророку його, — відповів сорокарічний хазяйновитий Мурзабай, якому Джантемир довіряв більше ніж іншим. — Там за річкою Ілі вже тепло, а в горах ще сніг по коліна. Місце дуже хороше, вздовж річки, що живиться від величезного льодовика на хребті Кунгея. Нижче навколо — ліси, повні ягід, горіхів та різних фруктів.

— Знаю! — перепинив його Джантемир. — Закріпили ви його

за аулом?

— Аякже! Траву поперев’язували в дев’яти місцях біля водопою. Сніг порозгрібали і виклали чорним камінням твою тамгу на землі.

— А потім випаде новий сніг і занесе мою тамгу так, що й не відшукати! — насмішкувато кинув Джантемир. — Оце, як кажуть, порадували!

Вузькі щілинки його очей на плескуватому тлустому обличчі з набряклими щоками і мішками під очима обурено блиснули. Сидів він, схрестивши ноги, на білій кошмі навпроти входу, на почесному місці, яке лише зрідка уступав найважнішим гостям, сидів в маленькій тюбетейці на лисій голеній голові, широко розкинувши поли малинового шовкового халата, і вся його постать нагадувала страхітливого й потворного китайського ідола. Коли він розтуляв губи, видно було його рідкі й гострі зуби, що, наче ікла в хижака, виступали з рота.

— Даремно ти сердишся, Джантемир-ага, — спокійно зупинив його Мурзабай. — Ми й на стрімких скелях жовтою фарбою твою тамгу намалювали, і на старих ялинах зробили зарубки сокирою в багатьох місцях, а подекуди кору позрубували і на свіжій деревині розпеченим ножем тамгу випалили.

— О-то-то! — задоволено кивнув головою Джантемир. — Це ви добре вигадали. Ну, ідіть відпочивайте. Якщо не буде дощу, позавтра вирушимо в путь.

На світанку, коли Кумині вийшла з юрти і, дивлячись, як з-за грані землі виповзає криваве і ніби напівпрозоре сонце, заспівала свою скорботну пісню-жоктау, весь аул вже знав, що завтра почнеться кочівля.

Біля білих байських юрт зберігалися під повітками легкі літні юрти, в яких живуть на літньому пасовищі в горах. Всі три Джан-темирових жінки Зейнеб, товста Нурипа і Шаукен розбирали їх за допомогою двох служників і спритної Кульжан, дбайливо оглядали їх і казали служникам, яку почистити, а яку полагодити перед кочуванням. Поруч жигіти гострили на камені соїли, ножі і бухарські ятагани, наче збиралися не кочувати, а в баримту або в який наскок. В юртах жінки витрушували все з скринь і окремо складали потрібне влітку, відбирали собі і дітям найкращі оздоби і святковий одяг для урочистого виступу в путь, а старі люди готували риболовне приладдя, сіті, гачки та так звані “морди”, щоб рибалити в степових річках та озерах, яких чимало зустрінеться їм в дорозі.

Шлях стелився їм далекий. Раділи йому тільки діти й підлітки, що їхатимуть верблюдами разом з матерями або верхи. Все, що зустрічатиметься їм у путі, буде для них розвагою і радістю. Але похмуро супилися чабани й табунники, для яких кочування було найважчою і найвідповідальнішою роботою.

Кумині хвилювалася: вона розуміла, що навіть для рідного сина не відклав би Джантемир початок кочування, а Жайсак ще не міг ані їхати верхи, ані навіть підвестися і встати на ноги без сторонньої допомоги. Кульжан, що, як і за життя Шакіра, кожного дня носила їм молоко і баранину, застала Кумині в сльозах:

— Щось трапилося, люба тіточко Кумині? — кинулася вона до вдови.

— Доведеться нам лишитися тут жатаками, стерегти зимівлю, — ковтаючи сльози, відповіла Кумині. — Жайсак ще не може їхати верхи. А тут ми з голоду помремо без худоби.

— А хіба верблюдом він не здужає їхати? Невже батько не виконав своєї обіцянки і не дав йому коня і верблюда?

— Дав, але де ж мені взяти сідло для лежачого?

— У Зейнеб є таке сідло! — радісно вигукнула Кульжан. — Я оце бачила його під повіткою.

— Та хіба ж вона дасть?..

— Аяйне питатиму, — труснула косами Кульжан, і чорні очі її блиснули бешкетним вогнем. — Ти тільки, тіточко Кумині, не виїжджай наперед разом зі всіма жінками. Якщо хтось спитає, де ти поділася, я скажу, що ти на кладовищі прощаєшся з могилою Шакір-аги і доженеш аул на стоянці. Сідай на коня, а Жайсака покладемо на верблюда і рушайте позаду всього аулу. Табун і вівці здіймуть таку куряву, що за нею ніхто вас не бачитиме, а потім десь на ночівлі, коли й помітять сідло, ніхто вже не відбере, а я все візьму на себе.

— Аллах тебе благослови, дівчинко! — від щирого серця подякувала Кумині, і бліда радість торкнула усмішкою її передчасно зів’ялі уста.

Допізна диміли ватри біля чорних і білих юрт. Люди варили ман-ти і пекли на дорогу коржі, наливали молоком бурдюки, лагодили сідла та вуздечки, плели аркани з вовни та кінського волоса, вибивали килими, і, хоча на перший погляд в Жайсаковій юрті ніби не було чого й складати, Кумині поралася мало не всю ніч і тільки перед світанком закуняла.

Ранок наступного дня випав сонячний і безхмарний. Степ посивів від паморозі, але тільки-но відірвалося сонце від краю землі і попливло все вище й вище, сивина одразу зникла, і великі, прозорі краплі роси заблищали на стеблинках торішнього ковилу та полину. Земля прокинулася від довгого зимового сну і радісно трепетала новим життям. Де-не-де пробивалася свіжа травичка. З нірок обережно визирали вусаті ховрашки, і чорні намистинки їх очей на пласкуватих, ніби прилизаних, голівках з веселою цікавістю дивилися на світ. У торішній траві пищали і вовтузилися миші. Вухастий, довгоногий тушканчик стояв на кротовій купині і не помічав, як ззаду підповзає до нього гадюка. В повітрі кружляли і тонко дзвеніли перші комарі. Ластівки стрімко свердлили вітер і на льоту ковтали їх, а високо в небі наче висів, тріпочучи крильцями, і радісно розливав свої трелі перший жайворонок.

Аул давно був на ногах. І знов проміж юрт палали багаття. Люди поквапливо снідали перед дорогою, сідлали коней. З юрт виносили скрині, в’юки і килимові торби. Дехто вже розбирав юрту і вантажив на покірливого верблюда, що за наказом хазяїна став на коліна або навіть ліг на землю, поки накладали на нього і зв’язували і кере-ге, і схожі на павуків жердини для склепіння з круглим шангараком посередині та тундуком, і важку повсть. Всі поспішали, метушилися, по кілька разів перевіряли, чи все потрібне взято і чи добре все зв’язано і укладено. Плакали немовлята, бо ніколи було матерям їх заколисувати і годувати. Зате підлітки радо готувалися в дорогу і або діловито допомагали дорослим, або докучали їм розпитуванням.

Кульжан ще звечора принесла для Жайсака верблюже сідло, а крем’язень Тайжан урвав на світанку хвилину і прибіг допомогти Кумині. Спритно осідлав він молодого верблюда, примостив сідло і поклав на нього Жайсака, потім розібрав юрту і навантажив на старого верблюда разом зі всіма пожитками безпорадної вдови, тоді побіг збирати в дорогу свою сім’ю. За годину аул був готовий до виступу.

Рушили в суворо встановленому звичаєм порядку: першими помчали троє розвідників, що оглядають степ, у разі чого попереджають аул про небезпеку, вибирають місце для відпочинку і для ночівлі. Коли вони зникли за обрієм, вирушили тридцять тюлен-гутів, добре озброєних соїлами, шакпарами, ножами, пращами та бухарськими ятаганами, і вже за ними повільно і урочисто рушили верблюди.

Попереду їхали жінки на двогорбих верблюдах з немовлятами і малими дітьми, яскраві й строкаті в своїх святкових вбраннях на тлі ледь зазеленілого степу. Шовкові і оксамитові безрукавки, дівочі хустки та тюбетеєчки з жмутами пугачиного пір’я, нашиті на одяг срібні та золоті монети, браслети та сережки, величезні срібні ґудзики, зі вправленими в них скалочками кольорового скла, а іноді й дорогоцінного каміння — усе це блищало і мінилося на сонці серед сніжно-білих покривал молодиць та бабусь, які спадали їм на плечі і на спину верблюда.

За жінками поважно виступали одногорбі верблюди, вантажені легкими дорожніми юртами так званими жолим уями і літніми маленькими юртами турлин уями, що були навалені на їх спини величезними купами і міцно зв’язані арканами. За верблюдами йшла худоба, яку оточували вершники-чабани й табунники, вовкодави та вівчарки. За отарами і табуном ішов одинокий верблюд з хворим Жайсаком, поруч їхала на старій сумирній кобилі Кумині. Другий загін озброєних жигітів замикав похід.

Аул ішов диким степом навпростець, не тримаючись ані річок, ані караванних шляхів і навіть колодязів, тому що навесні скрізь багато води, щоб пити й напувати худобу. Величезні прозорі й чисті калюжі снігової води виповнювали всі улоговини й низовинки і здалека здавалися красивими блакитними озерцями. Дикі качки, гуси й лебеді весело крякали, ґелґотали, ячали, хлопали крилами й пірнали, і тільки тоді зривалися й відлітали, коли перші вершники були від них на відстані перельоту каменя з пращі.

Опівдні аул зупинився перепочити. Подоїли овець і кобил, пустили отару й табун пастися, але не розсідлували коней, тільки трохи відпустили попруги та зняли вуздечки, а сторожа пильно стежила за степом, тому що на мандрівний аул завжди могли напасти й розбійницькі ватаги хівинців, і інші казахські роди, з якими ворогував Джантемир, та й кожен, хто захотів би поживитися легкою здобиччю. Але привал пройшов без тривог і без пригод, і за три години, добре відпочивши, аул рушив далі.

Верблюд ішов перевальцем, і помірне одноманітне погойдування заколисувало хворого. Молодість брала своє, і рани його повільно загоювалися. Жайсак з радістю ворушив пальцями скаліченої руки і відчував, що біль щодня зменшується. Остогидло йому вже лежати в юрті, задихатися від диму і кіптяви і день у день бачити, як матір витрачає останні сили на байській роботі. Він мріяв здобути собі в горах орля, вимуштрувати його для полювання і протягом зими здобути багато лисиць, за шкурки яких російські майири щедро платять — і тоді… Тоді б він перш за все поставив собі добру юрту, теплу й чисту, та, мабуть, і зовсім відділився б від аулу Джантемир-бая, і почав би кочувати окремо із своєю невеличкою отарою. Адже ж трапляється й таке, що кілька бідарів починають кочувати одним спільним аулом і потроху стають хоч і не багатими, але принаймні не такими вже й бідними… І тоді… Тоді… Солодка мрія про молоду жінку — ніжну, сором’язливу дівчину — здіймала його груди глибоким потаємним зітханням.

А степ, безмежний і по-весняному свіжий, розстилався навколо, і де-не-де блищали на ньому уламками небесної блакиті великі теплі й прозорі калюжі снігової води…

IV. ПЕРШІ ДРУЗІ

Довгі вечірні тіні перекреслюють порослу споришем вулицю. В хмарі рожевої куряви повертається з степу міська череда. Задумливо, не поспішаючи, крокують спереду широкогруді корови, похитуючи головою і важким, повним молока, вим’ям. Поквапливо і ніби злякано дріботять брудно-сірі нещодавно пострижені вівці, і весело стрибають одна поперед одної стрункі стрімливі кізочки.

Хазяйки зустрічають біля воріт свою худобу і, ласкаво поплескавши її долонею, пропускають у двір. Стадо потроху тане, розтікається по вулицях, дворах і завулках — і ось вже риплять колодязні журавлі, дзюрчить і хлюпає вода в коритах, і звідусюди чути мелодійний дзенькіт дійниць і дзвінке тинькання молочних цівок об їх сріблясті стінки.

Рожева курява потроху осідає, і в вечірньому повітрі гостріше чути пахощі степового полину разом із теплим духом хліва та молока. Спадає спека. Легко стало дихати, і городяни ширше розчиняють вікна, насолоджуючись вечірньою прохолодою.

Левицький з Лазаревським сидять біля вікна, п’ють чай, переглядають останні номери “Современника”27, “Отечественных записок”28 і “Северной пчелы”29 і раз у раз перекидаються короткими фразами. Раптом Лазаревський відкладає книжки, відсуває стіл і визирає на вулицю. Він одразу помітив вдалині середнього на зріст чоловіка в круглому фетровому капелюсі і сірому фраку. Прохожий ішов повільно, часом навіть зупинявся, уважно розглядав будинки. Чимсь невловимо дорогим повіяло на Лазаревського від цієї людини, що повільно наближалася до їх будиночка.

— Це він! Шевченко! — раптом вигукнув Лазаревський і стрімголов вибіг з кімнати.

І не встиг Левицький застібнути комір своєї вишиваної української сорочки, як Лазаревський вже ввів до кімнати Кобзаря.

— Знайомтесь, дорогий Тарасе Григоровичу, це мій земляк і найкращий приятель, Сергій Левицький. Ми з ним разом вчилися в чернігівській гімназії і одночасно закінчили університет, тільки я Київський, а він — Харківський. А тепер служимо тут у прикордонній комісії.

Левицький був широкоплечий, кремезний і високий на зріст і здавався значно старшим від худорлявого і гнучкого Лазаревського. Жваві чорні очі його дивилися весело, смугляве обличчя пашіло здоров’ям.

А Лазаревський схвильовано цокотів, не знаючи, де всадовити свого славетного гостя:

— Є у мене тут ще й старший брат Михайло. Він теж працює в прикордонній комісії, але не в Оренбурзі, а в одній з тутешніх фортець.

— Нев Орській часом? — спитав Шевченко, сідаючи.

— Ні, в Троїцькій. А чому ви спитали про Орську?

— Тому, що мені доведеться служити в Орській. Так принаймні сказав мені сьогодні якийсь полковник.

Приятелі в розпачі пєрезирнулися. Невже Матвєєв їх обдурив? А Шевченко говорив далі, поклавши капелюх на підвіконня і витираючи спітніле обличчя:

— Викликав мене сьогодні вранці і прийняв як доброго знайомого: подав руку, запросив сідати і сказав, що думав залишити мене в Оренбурзі, але наказ про моє призначення, виявляється, вже підписаний і скасувати його він не має права. Про Петербург розпитував, про Брюллова і про Жуковського. Пригадав Пушкіна, який років п’ятнадцять тому приїжджав сюди збирати матеріал про Пу-гачова. Довго ми з ним отак розмовляли, і він дав мені на два дні “увольнительну “.

Молоді чернігівці знову пєрезирнулися:

— Ну, тепер можна вам признатися, дорогий Тарасе Григоровичу, що ми вчора з ним про вас говорили. Це Матвєєв. Він дуже порядна й гуманна людина, і коли б міг… Зараз ще дуже важко вам якось допомогти, але з часом, я певен, все якось владнається… Але що ж ми так сидимо?! — похопився Лазаревський. — Аксинья! Постав нам швиденько самовар, — гукнув він служниці. — Та з льодовні тягни все, що нам прислали з батьківщини. І яєчню спряжи на трьох.

Друзі радісно метушилися, розставляли на столі українські ковбаси, сухі мисливські сосиски, пляшки запіканки та старого меду й сухе київське варення, яке Шевченко так любив.

— Це нам батьки прислали, наче знали, якого дорогого гостя доведеться частувати, — казав Левицький, розкорковуючи пляшки.

Шевченка зворушила й розхвилювала така тепла зустріч і те, що вперше після нестерпно важкої подорожі і огидного каземату він нарешті знов опинився в затишній кімнаті, серед земляків, де кожна дрібниця нагадує йому про все далеке й безмежно рідне. І йому стало ніяково за свою недовірливість і сухість при першому знайомстві з Лазаревським у казармі.

На столі вже муркотів самовар, шкварчала підсмажена ковбаса. На величезній пательні, наче квіти кульбаби, горбатилися жовтки яєчні. Левицький розливав по чарках настояну на кмині й анісі горілку. А поруч домашні настоянки та наливки блищали рубіном і бурштинами і наче пахли рідним українським сонцем.

Бесіда стала легкою і невимушеною. Знайшлися спільні знайомі у Києві і по Чернігівщині, яку Шевченко об’їздив уздовж і впоперек. Незабаром Шевченкові вже було ясно, що перед ним за люди, і він розповів їм і про Кирило-Мефодіївське братство, і про те, в чому його обвинуватили. Обох юнаків вразила й трагічна доля професора Костомарова, який в роки їх студентства ще не був професором, але його й тоді вже знали, як талановитого історика і знавця старовини, розповів про зрадника Юзефовича30 і про те, яким легкодухим виявився студент Андрузький31, що найбільше нашкодив поетові зайвою балаканиною. Глибоким жалем забринів його голос, коли він розповідав, як жорстокий удар долі вразив Аліну Крагельську, наречену професора Костомарова, коли в день шлюбу довідалася вона про його арешт.

— Тому я і у фраку, — з гіркою посмішкою закінчив Шевченко. — Поспішав до Києва на весілля, Костомаров запросив мене бути його весільним боярином, а замість весілля помчали нас жандарми до Петербурга… Забрали мене в самому літньому пальті, бо в Києві було вже тепло, квітли вишні і яблуні і розпукувалися каштани, а в Петербурзі лежав глибокий сніг.

Про допити він не розповідав, і Левицький з Лазаревським намагалися якось відвернути його від важких спогадів, бо ще не знали, що значно важче мовчати, затаївши в собі своє горе…

В кожній розмові бувають несподівані паузи, і ось коли така хвилина мовчання урвала її течію, Тарас Григорович підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись на перші зорі в згаслому небі, раптом заговорив про те, що так йому наболіло:

— Найгірше — це безсонні ночі у в’язниці, коли немає ні забуття, ні відпочинку. Відчуваєш себе немов у кам’яній могилі, заздро дивишся на горобчиків, які цвірінькають за вікном, хоч добре знаєш, що на них щохвилини чатує смерть у пазурах яструба або кицьки — таких же невмолимих, як оці слідчі в синіх мундирах… І все-таки заздриш їм… Знаєте, — притишив він голос до шепоту, — мені хотілося тоді перетворитися з одної людини на сотню, на тисячу таких горобчиків і зграєю вилетіти крізь грати з того клятого каземату; або перетворитися на сотні мишей, щоб прорити підземний хід і вийти на світло по той бік мурів, а може, й ще далі — за кордоном і лише там знову стати людиною… Лежиш отак і чи спиш, чи мариш, і тобі вже здається, що й ці думки твої підслухали катюги, і кинуться тебе шукати по той бік в’язниці, і почнуть чавити чобітьми цих безпорадних мишей, в яких ховається твоя людська істота, і коли ти знов зможеш стати людиною, — виявиться, що вони розчавили твої очі або руки або роздерли твою печінку, як Прометеєві.

Губи Шевченка здригнулися. Він налив собі склянку вина і за одним духом випив. В очах Лазаревського стояли сльози, Левицький дивився в землю.

— Ави що-небудь там написали? — спитав він, з зусиллям опанувавши себе.

— Написав. Я так і назву ці вірші: “В казематі”.

— Почитайте нам, якщо вам не буде боляче, — попросив Лазаревський.

Шевченко замислився.

— Деякі з них я присвятив Костомарову, — заговорив він не одразу. — Хороша він, чесна людина, але жив наче за хмарами. Гадає, що самими школами і освітою можна зробити людей гуманними і благородними. Мрійник, прекраснодушний мрійник… Ні! Навколо нас — сльози, злидні і рабство, жорстоке рабство, в якому народився і я. І словами крокодилів не зворушиш! Тут сила потрібна. Військо, гармати і гільйотина. А Костомаров — не боєць… Але я люблю його. Люблю і шаную. Його засудили до ув’язнення, після якого буде ще й заслання.

Тарас Григорович на мить замовк, може, пригадуючи початок вірша, тоді став читати. Спершу голос його звучав рівно і м’яко, але потроху став міцнішати, забринів трагічною силою:

……молітесь богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її…

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть32.

— Як добре! — одним подихом відповіли Тарасу Григоровичу юнаки. — Будь ласка, ще!

І Шевченко знов читав.

Левицькому і Лазаревському здавалося, ніби вони бачать і камеру з вічком у дверях, і весняне сонце за вікном, і пухнасті хмаринки, і сумні очі поета, заглибленого в свої спогади, коли він дивиться крізь грати, як насилу бреде в’язничним двором старенька мати

Костомарова на останнє побачення з сином, і те, як Кобзар дякував долі, що батько і матір його вже в могилі і нема кому краяти серце за нього, за його сумну долю.

Лазаревський не витримав, одвернувся і, соромлячись своїх сліз, кулаком витирав очі.

— Ще! — глухо просив Левицький.

Очі Шевченка теж блищали непроханою вологою, але він стримався і сказав:

— Ну, годі шматувати вам нерви! Прочитаю вам один вірш веселіший, хоч і написаний він теж в казематі, — і несподівано зміцнілим голосом почав:

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть…33

Левицький і Лазаревський підвели голови. Перед ними постав мирний весняний вечір, вчувалося гудіння хрущів, тьохкання соловейка. Слова були такі прості, що, здавалося, це навіть не вірші, а справжній краєвид ожив з усіма його звуками, ароматами, легким теплим вітерцем, що так ніжно пестить обличчя своїм оксамитовим дотиком. Щезли стіни їх небагатого парубоцького житла. Це була батьківщина, відживлена на чужині чарівною силою таланту.

Тарас Григорович замовк. Сидів, міцно стиснувши руками скроні.

— Я певен, що ваші друзі в Петербурзі доб’ються нашого звільнення. Це ж такі впливові люди, — сказав Левицький.

— Вмираючому завжди кажуть, що він видужує, а засудженому до страти, що його помилують, — гірко посміхнувся Шевченко. — А взагалі небагато бачив я волі: народився рабом, виріс у рабстві, потім опинився на волі, та ненадовго. І взагалі, чи є вона у нас, в Росії, та воля? Всі ми, як собаки на ланцюгу, тільки у одних ланцюг трохи довший, а в інших коротший. Ну, та досить про це говорити, — стукнув він кулаком по столу. — Це все — нерви, а сили в мене вистачить. Ще побачимо!

Увійшла Аксинья з самоваром. Заварили свіжий міцний і ароматний чай. Шевченко пив його з ромом і з насолодою відчував, як приємне, життєдайне тепло розливається по тілу.

— Хороше, — сказав він, ставлячи порожню склянку. — А минулої і позавчорашньої ночі мене дуже трусила пропасниця. Застудився я в дорозі: під Петербургом і аж до самої Волги ночами був чортячий холод, а шинель дали мені благеньку, витерту.

— Лягайте завтра в військовий лазарет, — зрадів Лазаревський. — Може, через хворобу вас вже ж таки залишать тут.

—Ні, — відрубав Шевченко. — Якось викручуватись — це не для мене. Потрусить трохи і минеться, присохне як на собаці. Розкажіть мені краще про Орську фортецю. Певно, це якась глуха діра, якщо запроторив мене туди наш “благочестивійший, самодержавніший”?

— Та як вам сказати… Ми там ніколи не були, але всі наші фортеці — на кшталт Білогорської з Пушкінової “Капітанської дочки”. Це на південний схід від Оренбурга.

— А як вам подобається наше місто? — спитав Левицький, щоб відвернути Шевченка від думок про гірке майбутнє.

— Паршиве місто, — щиро вихопилося в поета. — Ідеш вулицею, а по обидва боки паркани вище голови і ані дерева, ані кущика, і всі будинки виставилися так безсоромно, нічим не прикриті; хоч би плющем або хмелем чи то виноградом прикрилися, і жодної грядочки квітів не побачиш під вікнами. Та й ім’я у нього таке осляче: Оренбург. Це ж значить довговухе місто?

Друзі мимоволі розреготалися.

— Помиляєтесь, дорогий Тарасе Григоровичу! “Бург” це дійсно німецьке слово, але “орен” походить не від німецького слова “вуха”, а від назви річки Орі, на якій стоїть зараз Орська фортеця, а колись був Оренбург. Пізніше підрахували, що верхоріччя Уралу бідне на воду, як для великого міста, і перенесли місто сюди, де Урал багатоводніший.

— Он воно що, — з цікавістю сказав Шевченко. І раптом затягнув сильним приємним баритоном:

Ой у лузі та ще й при бере-езі, —

Левицький, що мав напрочуд красивий тенор, одразу ж підхопив пісню, і їх голоси полилися, примхливо і мелодійно переплітаючись. Лазаревський теж потроху підтягував, хоч голос мав слабенький.

Після цієї пісні заспівали другої, тоді третьої. Не забули й “Зіроньку”, улюблену пісню поета. Спів змінявся розмовою. Пригадували Київ, студентські пустощі і витівки, прогулянки човнами по Дніпру, чудові церковні хори під старовинним склепінням вісім-сотрічного Софіївського собору, де в мармуровому саркофазі спочиває прах великого законодавця Древньої Русі Ярослава Мудрого, веселі й шумні “контракти”. І знов співали пісень, які бринять скрізь, куди б не закинула доля синів ласкавої і сонячної України.

Левицький витягнув ще одну пляшку міцної наливки-тернівки і налив усім по повній склянці. Хміль м’яко вдарив їм у голову, і вони знов заспівали, коли раптом з чепурної різьбленої хатки стінного годинника вистрибнула дерев’яна зозуля і голосно закувала. Шевченко схопився за голову:

— Лишенько! Пів на другу! А до фортеці після півночі не пропускають!

— Отже, ночуйте у нас, — не розгубилися юнаки. — Завтра, тобто сьогодні — неділя, і ми встигнемо вас врятувати від неприємності через того ж Матвєєва.

— У мене увольнительна на два дні, — заспокоїв їх Шевченко, — але ж я завдаю вам клопоту.

— Що ви! — вигукнув Лазаревський. — Ми дуже раді! Тільки у нас два ліжка, а хазяйка вже спить. То ми ляжемо вдвох на Сергіє-вому, а ви на моєму.

— Е, ні! Так не годиться, — заперечив поет. — Пропоную інший варіант. Покладемо матраци на підлогу і ляжемо всі троє впоперек. Згода?

Знялася весела метушня. Відсунули стіл, стягли матраци долу, покрили їх чистими простирадлами, і всі троє лягли поряд, підклавши під голови подушки, яких, до речі, було в них чимало. Але спати нікому ще не хотілося. І лише тепер, загасивши світло, наважилися молоді люди попросити Тараса Григоровича прочитати їм ті вірші, за які так жорстоко покарав його цар Микола.

Шевченко прочитав їм і своє “Послання до живих, і мертвих, і ненароджених земляків”, і “Кавказ”, і “Сон”.

Левицький і Лазаревський слухали, мов зачаровані. Окремих натяків вони, правда, не зрозуміли, та хіба можна було перепиняти своїми запитаннями великого Кобзаря! Перед ними розкривалися нові не бачені й не відомі досі обрії! їм здавалося, що вони чують стогін замучених і бачать сльози рабів, що зливаються в єдиний страдницький зойк, в єдиний могутній потік обурення і гніву — могутній, як Дніпрові пороги, і разючий, як степова гроза. Перед ними був зовсім новий Шевченко, не сумний співець скривдженої покинутої селянської дівчини, не літописець давньої давнини чи закоханий в красу української природи пейзажист. Перед ними був грізний викривач, який уражає словом жалюгідних у своєму мавпуванні усього чужоземного провінціальних панків і ліберальних на словах самодурів, здатних на будь-який злочин, на тупий і дикий деспотизм.

Це був боєць за повалення старезної машини царизму. Він ганьбив чванливе і підлабузнювате чиновництво, хабарників, шанолюбців

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

49

і лакиз, закликав народ скинути кайдани і будувати життя вільне, чесне й нове, де кожна людина знайде собі місце і труд — не рабський, а улюблений вільний труд, обраний як поклик, як радість і мета існування. І зрозуміли вони, що вирок поетові продиктувала цареві не стільки особиста образа, скільки страх перед ним як перед народним трибуном.

— А він читав ці вірші? — спитав Левицький, коли поет замовк. Шевченко знизав плечима.

— Може, читав, а може, просто переказав хто. — І знов заспівав:

Та забіліли сніги, Забіліли білі, Ще й дібровонька. Та заболіло тіло Бурлацькеє біле Ще й головонька. Ніхто не заплаче По білому тілу. По бурлацькому.

Спати нікому не хотілося. Співали й розмовляли. Розмовляли й співали. В піснях усі троє не тільки давали вихід своїм почуттям та любові до рідного краю, але й переживали те, що великий філософ Еллади назвав “Катарсисом”34, — очищення душі священним полум’ям мистецтва.

А на сході вже розвиднювалося: народжувався новий день.

За чаєм друзі спитали поета, де його речі.

— Рукописи й малюнки забрали жандарми, а решта залишилася там, у казематі, — відповів він байдуже. — У мене є трохи грошей. Треба собі щось купити на літо, бо ж ходити вулицями у фраку жарко й смішно.

Цього було досить, щоб Лазаревський одразу заметушився. Покликали куховарку Аксинью, дали їй почистити й випрасувати фрак, випрати і накрохмалити сорочку. Левицький запропонував позичити Тарасу Григоровичу грошей і парусиновий костюм. Від грошей Шевченко відмовився, а костюм поміряв, і Аксинья взялася трохи підкоротити штани та рукави. Потім вона пригадала, що у домовласниці Кутіної нещодавно помер чоловік і після нього залишилося багато різних речей. Молоді чернігівці одразу повели туди свого гостя, а Кутіна, довідавшись, що Тарас Григорович художник і, крім того, засланець, одразу витягла з шафи літнє пальто і нізащо не хотіла брати за нього гроші, а до пальта додала ще й кілька пар білизни, солом’яний бриль і теплі штани на зиму.

— Це не подарунок, — втішала вона зніяковілого поета, — а завдаток. Коли вас звільнять, ви намалюєте мені портрет померлого чоловіка ось за цим маленьким дагеротипом. Вважайте мене вашою першою замовницею.

Попрощавшись із своїми новими друзями, Шевченко пішов блукати містом.

Звар. Курява. Сонний одур висів над містом. У центрі зосередилися казенні будівлі: двоповерховий губернаторський палац, поруч із палацом великий будинок командуючого військовим округом, трохи далі — гімназія, казенна палата, суд, кадетський корпус та інститут благородних дівиць — все одноманітної, розрахованої на сторіччя важкої миколаївської архітектури і все пофарбовано ясно-жовтою вохрою… На площі — незграбний кафедральний собор з купкою жебраків на паперті, гостиний двір з невисокими білими гладкими колонами і трохи осторонь — тюремний замок, або простіше — в’язниця з вартовими на вишках за високим цегляним муром. А навколо — безліч одноманітних одноповерхових дерев’яних будинків, з почорнілими нефарбованими віконницями, з наглухо замкненими ворітьми і високими огорожами без щілинки, без просвіту.

Цивільних мужчин майже не було — усе військові або якась баба з важкими сапетами чи з повними відрами.

“Каски та еполети. Еполети та каски. Солдати та козаки, — думав Шевченко, крокуючи гарячою оксамитовою курявою, — не місто, а військовий табір…”

Дошкуляли мухи та спека. Тарас Григорович спинився і витер спітніле чоло.

Сонце пекло немилосердно, та ніде не було затінку. Не було його і на ріденькому бульварчику, запльованому недокурками й соняшниковим лушпинням. Тарас Григорович присів на лаві, порізаній ножиком, де серед кривих монограм і жіночих імен кололи очі сороміцькі слова. Відпочив хвилин з п’ять на осонні і повільно рушив далі.

Вулиці всі схожі одна на одну: на небрукованій дорозі купки попелу, на перехресті — купа сміття, а на базарі вітер кружляє жмутки сіна, брудний папір, лушпиння, куряву. В поодиноких крамницях позіхають від нудоти й лупають очима на невідомого перехожого прикажчики або сам хазяїн-купець, а в низовині зеленіє невисиха-юча калюжа, в якій хлюпочуться дві качки і розляглася обліплена багнюкою свиня. Здається, тиша висить у повітрі разом із курявою і сонячним зваром, і тільки іноді порушують її собаче гавкання та катеринка, що тягне за душу якимсь нудним вальсом.

Сам того не помічаючи, Шевченко опинився в степу і раптом побачив на обрії мури караван-сарая, а поруч напівсферичну баню мечеті та високу кам’яну голку мінарету.

— Мінарет! Брюлловський мінарет! — повторював Шевченко, прямуючи до нього навпростець рівним степом. Ріденький невисокий ковил ледве сягав йому до колін і м’яко торкався ніг. Сіренькі коники стрибали перед ним. Іноді бронзова або смарагдово-зелена ящірка мигтіла в траві і враз зникала в розтрісканій землі, її високо над головою синіло безхмарне небо з палаючим сонцем у зеніті.

Мінарет був значно далі, ніж спочатку здалося. Вузенькі дверцята врівень із землею були прочинені. За ними, у півтемряві, круті ледве помітні сходи спіраллю здіймалися вгору. Шевченко нерішуче спинився: піднятися б угору і глянути з тринадцятиметрової височини на степ, і на місто, і на бурхливий глибокий Урал, але він втомився від спеки і від ходіння містом та й майнула думка, що правовірні можуть зрозуміти його непрохану появу, як образу святині.

Тому Тарас Григорович тільки обійшов мінарет, милуючись його облицюванням з рожевого граніту і вибагливими карнизами з кольорових кахлів, вкритих чітким геометричним орнаментом, які оперізували його кількома поясами, потім наблизився до мечеті. Він хотів уже переступити її поріг, коли старий казах у білій чалмі схопив його за плече і гнівно вказав на ноги. Шевченко здивовано зупинився, але, помітивши, що всі, хто входив до мечеті, скидали взуття, скинув і собі черевики. Тоді й старий у білій чалмі кивнув йому головою і жестом запросив увійти.

В мечеті було прохолодно й тихо. Приємно пахло степовими травами. Різьблені карнизи з білого мармуру, наче кам’яне мереживо чи сталактити, звисали зі стін, а стіни, наче розкішні килими, мінилися кольоровими кахлями, в яких геометричні фігури тонко сполучалися і перепліталися із стилізованим листям і стеблинками південних рослин і де-не-де прозирало то пташине око, то пазурчик, а то й ціла пташина лапка. Мармурова підлога була вкрита пухкими матами, і Тарас Григорович втомлено опустився на них, по-східному схрестивши ноги, та й не помітив, чи довго просидів отак, заглиблений в мрійне споглядання, в якому відпочивала його змучена душа, а всі тривоги танули, розпливалися в якійсь ніби заціпенілості.

Гучні голоси на порозі примусили його отямитися. Він підвівся, пильно глянув на киблу, мимоволі віддаючи шану принесеним сюди людьми горю і сумнівам, сльозам і сподіванням.

Навпроти мечеті височів глухий цегляний мур караван-сарая без жодного вікна, без воріт і навіть без вузеньких бійниць. Величезним колом оперізував він цілий майдан, звідки неясно долинав гомін юрби, тупотіння, рипіння коліс, ревіння віслюків і верблюдів і коняче іржання.

Тарас Григорович швидко взувся і пішов уздовж муру, обходячи з південного боку його дугу, і нарешті побачив розчинену навстіж браму, з якої виїжджала рипуча гарба, запряжена парою волів і навантажена величезними зашитими в рогожі й парусину тюками з різними товарами. Пропустивши гарбу, Шевченко зазирнув усередину.

Гомінлива строката юрба виповнювала величезний майдан караван-сарая. Допіру прибув сюди давно очікуваний бухарський караван. Бухарці розвантажували верблюдів. Верблюди пихато повертали на всі боки свої гордовиті голівки, поки хазяї та служники в смугастих строкатих халатах знімали з них великі важкі в’юки з бавовною, килимами, паки шовку, тонкорунної вовни, чували горіхів, мигдалю та фісташок, ящики кишмишу і родзин, фініків і різних художніх виробів із сталі й срібла, вкритих найтоншим різьбленням, що з давньої давнини уславили Схід. Товсті засмаглі купці в розкішних шовкових халатах і чоботях із зеленого або червоного сап’яну пильно стежили за розвантаженням, бавлячись кораловими сюбхе, і раз у раз грубо тикали рабів ціпком або чоботом, коли вони, на їх думку, робили щось не досить швидко чи спритно.

В юрбі сновигало чимало казахів, або, як їх тоді звали, киргизів і російських купців. Купці в сукняних чумарках і чоботях пляшками обмацували поглядом в’юки, вгадуючи за обсягом і упакуванням їх вміст, якість і навіть асортимент. Вони по-приятельському віталися із знайомими персами та бухарцями, тисли їм руки і відразу починали прицінюватися, сперечатися, бити по руках і знов торгуватися, щоб виторгувати хоч зайвий гріш. Вони азартно вимахували руками і, перекручуючи рідну мову, ніби від цього вона ставала зрозумілі-шою для чужинців, домовлялися кінець кінцем про ціну за допомогою десяти пальців.

Казахські хлопчики з бурдюками айрану, кумису та катику пропонували зголоднілим погоничам повні піали. Інші настирливо совали їм у руки гарячі кукурудзяні коржі, а напівголі жебраки-байгуші в подертих штанях і величезних шапках-малахаях тяглися до всіх, хто приладнався їсти, простягали свої порожні миски, благаючи хоча б недоїдків.

Ось на площі караван-сарая з’явилася група уральських козаків.

З виглядом знавців підійшли вони до товстого перса й почали вибирати розкішні сідла із стременами, вкритими найтоншим павутинним різьбленням, а тим часом пустотливий білявий хлопчисько, обличчя якого було поцятковане ластовинням, наче сорочаче яйце, підібрався до лежачого верблюда і почав лоскотати йому ніздрі очеретиною. Верблюд презирливо відвернувся, разів зо два ревнув, потім обурено пожував губами і раптом плюнув хлопчиськові в обличчя. Слини було стільки, що вона одразу заліпила і очі, і ніздрі, і рот пустуна, і навіть все його вихрясте волосся. Хлопчик заревів не своїм голосом, витираючи обличчя руками і подолом сорочки, а купець, що стояв поруч, впіймав його за вухо і почав боляче смикати і крутити це вухо, обурено приказуючи:

— Знатимеш, паршиве щеня, як пустувати! Ось зачекай-но, розповім твоєму батькові! Він тебе ще й березовою кашею почастує, два тижні пролежиш на череві, не підводячись!

— Дядечку, пусти! Ой, пусти, дядечку! Я більше не пустуватиму! — репетував хлопчик, звиваючись в його жилавих руках.

Навколо площі, притулившись до шестиметрових мурів, стояли двоповерхові будинки-готелі, де ночували люди заможні, і одноповерхові саманні будівлі з плескатими глиняними дахами. Тут містилися харчевні й кав’ярні, де в підвішених на ланцюгу казанах варилася баранина або великі, як тарілки, вареники з білого борошна з бараниною — так звані манти. Яскравими кущами палав під казанами курай, а поруч, у затишній чайхані, на розстеленій на землі скатертині люди пили чай у білих фарфорових піалах, біля них акин пощипував струни домбри, співучим речитативом імпровізуючи пісню про тільки що прибулий караван, який прямує з пекучого півдня далеко на північ, до могутньої Волги-ріки. Трохи далі кокандець-голяр голив свого засмаглого клієнта, попльовуючи, замість води, в крихітну мисочку, де бугрилася мильна піна, а біля ніг його босий дідусь у смугастому халаті напував бажаючих молодим п’янким кумисом. Він наливав кумис з бурдюка в одну і ту ж піалу і витирав її просто пальцями або полою страшенно брудного халата, перш ніж налити новому покупцеві.

У Шевченка очі розбіглися від цієї строкатої і несподівано захоплюючої картини. Він не знав, що краще: гордовито-презирливі голови верблюдів, що оглядали з височини свого зросту всю цю бурхливу метушню, чи повні гідності стрункі постаті бухарців у блискучих шовкових халатах з обличчями кольору темно-брунатної бронзи, імлисто-чорними очима й орлиними профілями, чи казахи із загадково спокійними звуженими очима, на легконогих степових конях, чи в пишних чалмах узбеки на сіреньких осликах.

— Тарасе Григоровичу, невже ви? — почувся за спиною знайомий голос.

Шевченко обернувся: перед ним стояв Левицький з високим струнким офіцером у погонах штабс-капітана.

— Знайомтесь, — сказав Левицький. — Карл Іванович Герн35, наш добрий знайомий, великий знавець літератури і мистецтва.

— Вже й знавець! — докірливо похитав головою Герн, потискуючи руку Шевченкові. — Просто люблю чесне, сміливе і гарне слово, та не хотілося б мені знайомитися з нашими найкращими поетами за таких сумних обставин, як ті, що привели вас до Оренбурга.

З першого погляду Герн сподобався Шевченкові.

— Як ви сюди потрапили і що тут робите? — спитав Левицький.

— Милуюсь і страждаю. Яка мука бачити стільки нового, оригінального і колоритного і не мати права малювати!

— Знаю! Розумію і співчуваю, — помовчавши, сказав Герн. — Дивіться, милуйтеся. Запам’ятовуйте. Колись усе це вам згодиться, і головне, ви повинні себе берегти… для людей, — додав він тихо.

Шевченко глянув на нього і не відповів.

— Але які ж тут чудові фігури, — згодом заговорив він. — Які обличчя!

— А ми сюди зайшли, — сказав Левицький, — тому, що в місті зелена нудота. Поява каравану у нас велика і не щоденна подія. Крім того, тут можна іноді купити чудові речі.

— Я, наприклад, шукаю хорошу англійську мисливську рушницю, — докинув і Герн, — але, на жаль, сьогодні їх тут щось не помітно.

— Англійську?! — здивувався Шевченко.

— Звичайно! Як відомо, англійці з нами не воюють, але потай завжди постачають і зброю, і кошти тим, хто з нами воює. Вони озброюють черкесів, чеченів, а в хівинців, бухарців і кокандів чудові англійські штуцери, дробовики і так звані гвинтівки, про які не сміє ще мріяти наше христолюбне воїнство зі своїми жалюгідними рушницями. Взагалі ми…

Герн раптом замовк, помітивши синій жандармський мундир.

— А я підшукую щось для батьків. Вони так обдаровують нас із Федором своїми посилками. Та купив тільки ось шаль для мами, — сказав Левицький. — Думав узяти бухарський халат для батька, та надто вже дорого правлять.

— Позавтра надвечір караван вирушає далі. Перед відходом вони не будуть так дорожиться, — заспокоїв його Герн. — А поки що ходім до турецької кав’ярні, там нас почастують чудовою турецькою кавою, — підхопив він під руку Тараса Григоровича.

Після кави друзі ще довго ходили в караван-сараї, то показували Шевченкові китайського штукаря-акробата, який жонглював чотирма тарілками, перекочуючись по землі на величезній дерев’яній кулі, то зупинялися послухати акина. Герн розумів казахську мову і пояснив поетові, що акин співав про Кобланди-батира, героя казахського епосу, а потім заспівав про Ісатая Тайманова36, ватажка казахських повстань, що пройшли тут років двадцять — тридцять тому.

— Вони мають багато чудових старовинних легенд, — казав Герн. — Акини, подібно до рапсодів стародавньої Еллади, об’єднують їх у безконечні поеми.

Шевченко, певно, зацікавив Герна. Він довго розпитував Тараса Григоровича про Україну, про Академію художеств і Брюллова, про Венеціанова37, Тропініна38 та Щедріна39, згадував, як рік тому познайомився з Олександром Брюлловим, який тоді саме будував ось цей мінарет. Знайшлися і інші спільні знайомі по столиці, де Герн кілька років тому закінчив Академію генерального штабу. В розмовах час спливав непомітно. Нарешті вони рушили до виходу і пройшли повз колодязь у центрі площі. Шевченко зупинився подивитися, як з нього качають воду.

Обабіч кам’яної шахти колодязя було вкопано два нахилених один до одного стовпи. Крізь отвори на їх вершинах був пропущений товстий залізний болт з блоком, а через блок перекинуто міцний аркан. До одного його кінця було прив’язано величезне шкіряне барило відер на вісім, а до другого припрягли коня. Коли барило спускалося в колодязь, коня повільно підводили до колодязя, а коли воно виповнювалося водою — коня гнали від колодязя до брами і зупиняли лише коли край барила з’являвся над цямриною колодязя. Тоді старий наглядач роздавав величезним черпаком воду людям або виливав її в водоймище, з якого напували худобу. За це йому сипали в руку кілька дрібних мідних монет.

— Цікаво вигадано, — сказав Шевченко. — І, мабуть же, це іде ще з сивої давнини.

— Так можна напоїти за добу понад три тисячі голів худоби, — зауважив Герн. — Звуть такі колодязі шинграу. Вони зустрічаються там, де водоносний шар залягає дуже глибоко і де нема близько річки чи озера. А де вода неглибоко, казахи на кожному новому кочовищі викопують собі за один день колодязь, а потім відкочовуючи, кидають його напризволяще, і кожен може задарма користуватися ним. Але шинграу нелегко викопати. Така споруда по силі тільки багатим баям або ханам. Риття і обкладання шахти каменем коштує не менш як сто баранів. Та ви, до речі, знаєте, що киргизи майже не лічать на гроші, а лічать на баранів, як колись наші предки рахували на куни? Але потім власник такого шинграу добре заробляє на ньому. А цей шинграу збудували росіяни, щоб відживити караванну торгівлю з Персією та з Бухарою, а в найближчі роки, мабуть, і з Індією.

— Як ви багато знаєте про ці місця, — зітхнув Шевченко. — Хотілося б і мені ближче познайомитися з усім цим. Але мене цими днями мають відправити до Орська. В казармі казали, що готують етап.

Герн задумався.

— От що, Тарасе Григоровичу, — сказав він. — Приходьте до мене завтра надвечір, а я зранку постараюсь довідатись, як з вами буде. Тільки обов’язково приходьте. Дружина буде рада вам. Вона полячка, у нас багато знайомих польських засланців. Люди вони інтелігентні — студенти, музиканти і навіть художники, їх теж, як і вас, віддали в солдати, але живуть вони здебільшого на квартирах.

Вони вже виходили в степ, коли полився з мінарету співучий заклик до молитви і раптом змовкла галаслива юрба: мусульмани витягай свої намазлики і, обернувшись обличчям на південь, стали молитися, а християни мовчки стояли серед них і нетерпляче переступали з ноги на ногу, очікуючи кінця їх молитовного заціпеніння.

— Це зухр40, отже, зараз приблизно пів на п’яту, — пояснив Левицький. — Час додому! Федір сьогодні сидить у своїй канцелярії, незважаючи на неділю: пише якийсь терміновий звіт. Пішли, Тарасе Григоровичу, до нас! Він незабаром повернеться.

Але Шевченко залишився в караван-сараї, ще трохи поблукав у юрбі і, аж коли сонце схилилося на захід, рушив до міста, щоб не спізнитися на вечірню перевірку. Цього вечора кінчався строк його “увольнительної”.

V. КУЛЬЖАН

Кульжан — сирітка. Мати її, родом туркменка, зовсім не була схожа на казашок Приуралля: тонка, струнка, з великими чорними очима в надзвичайно довгих віях, з косами нижче колін, вона здавалася граціозною статуеткою з слонової кістки, яка випадково потрапила сюди з сонячної Індії. Семирічною дитиною одружили її з підстаркуватим бухарським купцем, який водив каравани до берегів Волги та Уралу. Купець часто брав її в ці далекі і важкі подорожі, а коли дружині ледь-ледь вийшло сімнадцять років, помер від холери недалеко від кочовища Джантемир-бая. Невідомо де і як побачив її ласолюбний бай, але, поховавши купця, його рідні брати і компаньйони в комерції другого ж дня виміняли молоденьку вдову на баранів — і тендітна красуня Джевгер скинула паранджу і стала дружиною Джантемир-бая.

Наступної весни подарувала вона йому доньку Кульжан, а двома роками пізніше сина Рахіма.

Не довго зогрівала материнська ласка маленьку Кульжан. Повільно згасала Джевгер у безкраїх степах холодного Північного Казахстану, розповідаючи дівчинці про пишні сади та виноградники своєї батьківщини. В шість років Кульжан осиротіла.

Сумно і холодно стало їй жити без матері. Зейнеб, старша дружина Джантемира, не кривдила її, але, завжди заклопотана турботами про власних дітей, приділяла сирітці не більше уваги, ніж сторожовим собакам, а Джантемир не любив малих дітей. Дівчинка росла вразлива і мрійна і твердо, на все життя запам’ятала материні казки. Джевгер була чудовою оповідачкою: в її вустах казка щоразу трохи змінювалася, і від того слухати її завжди було цікаво. Зростаючи, Кульжан теж стала розповідати братикові материні казки. Знайде собі якийсь затишний куточок, сяде, ніжно обійме маленького Рахімчика, немов даруючи йому частину втраченої материної ласки, і починає розповідати.

Особливо любила вона казку про Куйиршика.

— Жили-були старенький дід з бабою, — починала вона, повторюючи материні інтонації. — Жили вони там, де народилася і росла наша мама. Нудно й сумно було старим, бо не мали вони ані діток, ані онуків, не було кому казочку розповісти перед сном, кому ча-панчик пошити або сорочечку справити. Мали вони тільки кізоньку з бородою.

— Як у аксакалів? — питає малий.

— Що ти, що ти, Рахімчику! Не можна так говорити: аксакали образяться, а ага боляче відшмагає тебе камчею. Якось захотіли старі м’ясця попоїсти. Зарізали вони кізоньку, зварили бишбармак і з’їли. І залишився у них тільки маленький пухнастий кізоньчин хвостик. Говорить тоді старенька бабуся: “Нема кого мені няньчити, кого пестити на старості. Загорну я цей хвостик у пухову хустку, візьму на руки і буду заколисувати, як немовлятко”. І раптом відповідає їй кізоньчин хвостик: “Спасибі вам, бабусю з дідусем, що зглянулися на мене, сиротину. Буду я вам у всьому допомагати, буду любити вас, як рідних”.

Оголосили старі кізоньчин хвостик своїм онуком і назвали його Куйиршиком.

Почав Куйиршик допомагати старим у господарстві; сяде бабуся шити, а очі у неї старечі та хворі, недобачає вона, не може всилити нитку в голку, а Куйиршик вже й тут: всилить нитку в найтоншу голку і подасть бабусі. Піде дід у сад збирати стиглий урюк — Куйиршик вже й тут: підкочує до його ніг найстигліші і найсолодші і складає їх купкою.

— Ні, Кульжан, минулого разу ти не так розповідала, — каже хлопчик. — Ти казала, персики, а тепер кажеш урюк.

— Та цеж однаково, — пояснює Кульжан. — Яка різниця! Ось коли ми туди відкочуємо, ти сам покуштуєш, які вони на смак, — каже вона й замислюється, бо ж і вона сама ніколи не бачила саду і не куштувала ні персиків, ні урюку, й здається, що вони схожі на родзинки, які привозив торік бухарський купець батькові в подарунок.

— Та розповідай вже далі! — вередливо тягне напівсонний хлопчик.

І вона веде далі:

— Біля юрти старих був великий стіг сіна й сухого листя для верблюда. Одного разу Куйиршик дуже втомився, допомагаючи бабусі смикати вовну. Він заліз на сіно і міцно заснув, вкрившись листом подорожника. А ввечері прийшов верблюд і з’їв Куйиршика разом із сіном і листям. Злякався Куйиршик, подумав, що прийшов йому кінець, але, на його щастя, дід забув прив’язати верблюда, і верблюд пішов у степ пастися вночі на дозвіллі. Напали на верблюда вовки і роздерли його, а найлютіший з вовків Кара Каскар (Чорний вовк) з’їв Куйиршика разом із верблюжатиною. Куйиршик знав, як вовки підкрадаються до отари та до різних інших тварин, і коли вовк зголоднів і знов пішов полювати, почав кричати на весь голос з вовчого черева: “Гей, гей! Бережіться! До вас підкрадається вовк!”

Куйиршик кричав так голосно, що всі здалека чули його і встигали втекти або заховатися в безпечне місце, і вовк лишався голодний. На четвертий день вовк так охляв, що ледве тягнув ноги. З голоду напала на нього нудота, і він виблював Куйиршика і з жахом втік від нього, а Куйиршик повернувся до старих і жив з ними ще довго-довго…

Після смерті Джевгер Джантемир ще раз одружився. Узяв огрядну й ліниву Нурипу. Вона цілими днями лежала в юрті на кошмі і базікала із своїми служницями, а сирітки, Кульжан та Рахім, росли, як степова тирса, без догляду і без ласки і чули ласкаве слово, тільки коли забігали до чорної юрти старого Шакіра, який або виріже їм сопілку з очеретини, або подарує щось, а дружина його, тіточка Кумині, почастує їх піалою айрану, погладить їх по голівках і дасть їм по шматку ще теплого кукурудзяного коржа та й знов поспішає доїти байські вівці або кобил на кумис, а син її, Жайсак, покатає сиріток на власній спині, хвицяючи і мотаючи головою, удаючи з себе баского коня.

В перші роки сирітства діти ніколи не розлучалися, навіть спали на одній кошмі, але згодом Кульжан стали привчати до жіночої роботи, а маленький Рахім, як і всі хлопчики, захопився зброєю, полюванням і кіньми, і вони потроху відвикли одне від одного. Кульжан виявилася надзвичайно здібною і в тринадцять років вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати, і робити барвисті та пишні килими і могла б самостійно керувати великим господарством.

Ще за життя Джевгер, коли Кульжан минуло тільки п’ять років, її просватали за сина багатого бая, чиї кочовища розташувалися в далекому Семиріччі. Джантемир одержав від того бая великий завдаток у рахунок калиму і собі сплатив батькам нареченого так званий киїт, що завжди трохи менший за калим, тому що рід нареченої втрачає робочу силу, а рід нареченого її одержує. Умовилися і про те, що весілля мусить відбутися, коли засватані діти підростуть до п’ятнадцяти років.

Кульжан невиразно пригадувала великий той в день заручин. Пам’ятала, як плакала її небіжчиця мама, одягаючи її в чепурне оксамитове плаття, яке одразу й щезло після смерті Джевгер. Пригадувала, як варили в величезних казанах баранину, як танцювали дівчата й жигіти, а потім випустили і її в широке коло, і вона стрибала і кружляла, а всі плескали у долоні, відбиваючи такти,..

І ось тепер, коли їй минуло шістнадцять років, а за нареченого нічого не було чути, Джантемир вирішив відкочувати цієї весни не як завжди до Сирдар’ї, а значно далі, аж в Семиріччя, щоб остаточно з’ясувати справу з весіллям Кульжан.

Думка про те, що доведеться назавжди піти з рідного аулу, не могла не жахати дівчину. А від думки про (близьку розлуку з Рахі-мом стискалося серце. Часто замислювалася вона і про те, як їй там буде на чужині, и чужій сім’ї, де нема жодного знайомого обличчя. А чоловік? Який він, той невідомий байський син Ібрай, якого вона, мабуть, ніколи не полюбить? Сумно буде розставатися навіть з цим пустельним і одноманітним степом, який так лякає приїжджих, а їй здається таким гарним. І з байбіше Зейнеб, найстаршою Джанте-мировою дружиною. Зейнеб ніколи не кривдила Кульжан, а тепер, коли її власні дочки пішли заміж у чужодальні аули, вона навіть іноді ласкаво зазиває Кульжан у свою юрту і розповідає їй щось цікаве або навчає різним звичаям. Шкода розставатися і з бідною старенькою Кумині, і з сином її Жайсаком, якого так жахливо поранили взимку вовки.

Згадуючи молодого табунника, Кульжан мимоволі червоніє і якийсь дивовижний трепет охоплює її. Але про це вона нізащо не розповість ані Рахімові, ані Зейнеб, ані подругам, навіть улюбленій собаці Жолгусті, яка бігає за нею слідом і вночі, забравшись у юрту, спить біля Кульжан, охороняючи її від гадюк і скорпіонів.

Так, дуже сумно іти навіки з рідного аулу, а втім… Втім, вона назавжди позбудеться мачухи Шаукен, четвертої дружини Джанте-мира, яка з’явилася в аулі лише торік навесні.

Нікому не розповідав Джантемир про свій намір знов одружитися. Шаукен була багата вдова з роду іргизів. Кілька років тому помер її чоловік, не залишивши ані дітей, ані близьких родичів. Шаукен сама вела господарство і навіть виділилася в окремий аул і кочувала осторонь від інших іргизів. Джантемир іноді їздив до неї в гості, і тільки старий Габдулла-костоправ та старий Монбасар невиразно здогадувалися про його наміри. Аж раптом весь аул блискавично облетіла новина: бай готує каде, тобто весільні подарунки нареченій і збирається їхати до неї з великим пишним почетом нукерів, тюлен-гутів та родичів.

Кілька днів гостював бай із своїми тюленгутами і повернувся втомлений, але задоволений і веселий, і жигіти довго розповідали, як їх там частували, якою бучною і пишною була там байга, що на ній син Джантемирів Ісхак всіх переміг на огирі від славетної Карлигач.

Минуло ще три тижні, і знов зібрався Джантемир із своїм почтом у дорогу — цього разу святкувати весілля. Сказав, що за тиждень повернеться з молодою дружиною.

Весь аул готувався до зустрічі. Більшість чоловіків поїхала з Джантемиром, а залишені в аулі жигіти почали відбирати найкращих скакунів для байги і щоранку шалено гасали на них степом, привчаючи їх до перегонів на великих відстанях.

Тим часом білобороді аксакали робили нові і лагодили старі святкові сідла з полірованого дерева з костяною інкрустацією, а старі жінки шили для коней нові сукняні попони, довгі, аж до копит. На вуздечках і на всій іншій упряжі вони набивали дрібні мідні бляшки та пряжки, начищені до золотого блиску, вишкрябували і чистили казани та інший посуд, гострили ножі. Надійні люди поїхали до міста по цукор і борошно.

В аулі ішло прибирання: з юрт витягали скрині і пудові килими, вибивали з них багатотисячний порох, а в самих юртах наводили небачену чистоту.

Коли все було добре прибрано, жінки взялися за своє вбрання, вдавалися до найтонших хитрощів, щоб випросити одна в одної якийсь окрайок шовку або оксамиту, чи то купити дешевенького блискучого золотого позументу. Деякі навіть поїхали до найближчого міста за добрих сто п’ятдесят верст, де в поганенькій крамниці купець-росіянин не вперше виручав їх у таких справах і де можна було здобути барвистого і шелесткого канаусу, атласу або плису, і не одна пара байських баранів таємно відкочувала з байської отари до крамнички меткого крамаря, який за потрійну ціну збував своїм недосвідченим клієнтам цей крам.

Кульжан хвилювалася і метушилася більше за всіх. Батькове весілля внесло таку різноманітність у нудне аульне життя. Без відпочинку працювала вона, допомагаючи прибирати аул. Надсаджуючись, тягла з колодязя важкі відра води, вибивала повстяні килими щіткою, зовні і всередині чистила білі юрти і лише наприкінці за допомогою Зейнеб пошила собі нову сукню і припасувала до своєї фігури ще материну оксамитову безрукавку, одягла нову, гаптовану золотом тюбетейку з пір’ям і в день приїзду молодих з раннього ранку була на ногах.

І ось прибув урочистий поїзд нареченої. Повногруда, кремезна Шаукен здавалася ще міцнішою і рум’янішою, ніж завжди. Пласке кругле обличчя її, наче місяць уповні, подекуди подзьобане віспою, сяяло урочистим і переможним самовдоволенням. Висока оксамитова весільна шапка саукеле блищала над її лобом золотом гаптування, подзвонювали нашиті на неї золоті монети. Такі ж монети мінилися на шовковій безрукавці, а легке біле покривало — неодмінна річ для одруженої жінки — спадало сніжною піною на її спину.

На двадцятьох міцних одногорбих верблюдах везли її нову білу юрту, а ще на п’ятьох — численні скрині з її майном. І ось за півгодини поруч з білими юртами Джантемирової родини виросла нова юрта, найбільша і найпишніша, і в ній порозвішували та порозкладали посаг молодої багатирки.

Численні гості й весь аул заздрісно милувалися розкішними килимами, кожухами, критими шовком і оксамитом, святковим вбранням, посудом, сідлами й чапанами та яскравими халатами, а молоді жигіти, як вимагав стародавній звичай, оточили наречену і заспівали жартівливу весільну пісню, якою в аулі нареченого зустрічають прибулу наречену:

Прокидайсь, наречена, до сонця, як птах, До роботи ставай, щоб горіла в руках! Не лежи на кошмі цілий день горілиць! Підв’яжи язика та не плескай дурниць! Аксакалів шануй і стареньких жінок, Як давно наказав нам Аллах і пророк! Про розваги забудь! Шати в скриню сховай! Чоловіка пильнуй! Його рід поважай! І худобу свою після сварки в сім’ї За провини людей не лупцюй по спині.

Наречена, за звичаєм, низенько вклонялася, ніби серйозно сприймаючи їх поради, але весь вигляд її свідчив, що не вона буде в аулі покірливою робітницею, а весь аул прибере вона до своїх міцних рук.

Гості поділилися на окремі гуртки, розмовляли, пили чай або кумис, потім було подано ситний і смачний обід, а по обіді, поки десь далеко в степу шикувалися жигіти для байги, в аулі почали розважатися боротьбою, змаганням у силі, в спритності, стріляли в золоту жамбу, виставлену на високому стовпі, а коли нарешті далеко на обрії показалися перші вершники — всі кинулися до бігової доріжки, на якій переможець мусив осадити коня навпроти почесного місця, де урочисто розсівся Джантемир-бай з новою дружиною, оточений аксакалами та найповажнішими гостями.

Цього разу, як і завжди, кінь Джантемира прийшов перший, хоч і змагалися з ним багато чудових скакунів з інших аулів. Джантемир щиро радів цій перемозі, тому що перемога коня молодої або молодого вважалася за хорошу прикмету для нового подружжя.

Після перегонів почалися інші розваги.

Як водиться, перший танець мусила танцювати молода з своїм чоловіком, але Джантемир був надто важкий і старий для такого легковажного діла. А після ситного обіду і жирної баранини з міцним кумисом вій не зміг би навіть підвестися з місця, тому передав цю честь своєму молодшому брату Адилові.

Гості утворили широке коло і відбивали долонями такт. Шаукен тричі обійшла в танці коло і, обмахуючи спітніле обличчя, повернулася на своє місце біля чоловіка, а в коло вийшла Кульжан. Вона вся тріпотіла від радісного нетерпіння. Жигіти одразу пожвавішали і зустріли її радісними вигуками. Святковий пишний одяг підкреслював її рідкісну красу. Вона здавалася розкішним тропічним метеликом, який несподівано вилетів з сірого кокона буденної сукні. Кульжан пливла широким колом, наче й не торкалася землі, і тільки руки її граціозно звивалися в повітрі, то ніби вабили до себе, то кокетливо погрожували зарозумілому, то ніби пустотливо відштовхували когось і, граючись, несподівано завмирали в млосній знемозі, віщуючи незмірне щастя.

Серед гостей було троє акинів. Найстаріший і найславетніший з них був Абдрахман. Не вперше бачив він Кульжан, але лише зараз роздивився, яка вона прекрасна. Яка тонка і граціозна її південна краса, особливо в порівнянні з зовнішністю важкуватої і грубої Шаукен, яка свіжа її юність, які прекрасні її дивовижно великі очі в волохатих крильцях довгих вій. Він аж нахилився наперед, відчуваючи, як замість пісні, на честь нового подружжя, в ньому народжується, наче джерело живої води, інша пісня — пісня про юність цієї дівчинки, що тільки що перестала бути дитиною.

А Кульжан танцювала. Струни домбр і кобиза співали для неї. Для неї дзвеніли високо в небесній блакиті весняні жайворонки. Для неї блищали захопленням очі жигітів.

Шаукен це бачила. На її пласкому мідно-червоному обличчі міцніше стиснулися хтиві губи. Маленькі очиці наче ще поменшали і по-ведмежому поблискували злістю, хижо затаївшись під повіками. Вона нахилилася до чоловіка і щось стиха сказала йому. Джантемир з хвилину дивився на дружину тупо й непорозуміло, потім п’яно усміхнувся, важко підвівся й, похитуючись, рушив до Кульжан. А вона підняла обидві руки, змахнула ними над головою, наче збиралася злетіти, і раптом почула на плечі важку батькову руку.

— Іди хазяйнувати! Привчайся допомагати старшим! Розпустились ви тут усі без мене, — хрипко сказав він, обдаючи її смородом свого подиху.

Кульжан зупинилася, здивована й розгублена, безпорадно опустила руки, і в глибині її очей, затінених густими віями, блиснули сльози. Низько схилила вона голову, наче підтята квітка, мовчки вийшла з кола і зникла за дальніми юртами.

“За що? — волало її стиснуте болем серце. — Чим заслужила я таку ганьбу, таку образу? Навіть служниці сьогодні танцюють разом з гостями. Невже я мало або погано працювала?”

І гіркі, незаслужені сльози капали на материну безрукавку. І не було з ким поділитися першим дівочим горем.

А свято ставало усе бучнішим. Тепер танцювали жигіти старовинний войовничий танець з ножами під рокотання одного великого і трьох маленьких барабанів, під дзенькіт бубонів і висвистування сопілок найманих музик.

Потім дівчата водили танок, а Каракоз і Заруза, найулюбленіші подружки Кульжан, довго шукали її, кликали танцювати разом із ними, але Кульжан зникла: вона пішла далеко в степ, впала обличчям в траву і гірко ридала.

Коли музики втомилися грати, молодь зібралася біля юрти нареченої, акини взяли свої домбри і кинули жереб, кому першому починати. Жереб впав на молодого акина Азата. Він вийшов з юрби гостей, віддав салем Джантемирові і його дружині і вдарив по струнах.

Заспіваю я вам про баских легконогих коней, На яких і буран не впіймає жигіта, І летить, і тікає під ними земля,

І дзвенить,

І курить, І ритмічно топочуть копита, —

почав він самовпевнено й дзвінко.

Недовгою була пісня Азата, але вона захопила всіх, і сам Азат відчув те захоплення, з яким у глибокій тиші слухали його люди.

— Ой бой, яка ж чудова пісня! — разом загомоніли жигіти, коли він замовк. — Розуміє людина коня, як свою душу.

— Так! Чудова пісня! Молодий ще акин, а велика слава полетить про нього нашим степом! — підхопили аксакали, багатозначно киваючи головами. — Після такої пісні і сили додається, і наче молодшаєш.

— Спасибі тобі, Азат, — сказав Джантемир і обома руками потиснув руку молодому акинові. — Сідай біля мене, випий кумису і послухай славетного Нурбая не як свого суперника, а як майстер майстра, що радіє вдалому виступові друга і не заздрить йому.

Нурбай був людиною середнього віку. Він часто і завжди довго гостював у Джантемира. І Джантемир робив йому не раз коштовні подарунки. Тому Нурбай вважав своїм обов’язком бути на його весіллі і скласти пісню на честь нареченої і нареченого. Вже по дорозі до аулу він придумав оригінальний вступ і пишний кінець для своєї пісні, залишивши середину, щоб, залежно від обставин, експромтом висловити своє захоплення розкішним посагом Шаукен, торкнутися і байги, і всього, що могло несподівано трапитись на такому пишному тої і про що кожен порядний акин вважав би потрібним згадати. Але, зустрівши в аулі Азата і славетного Абдрахмана, він був неприємно вражений. Замість ролі почесного уславленого гостя, прикраси тою, йому пропонувалася роль звичайного учасника змагання акинів, які завжди влаштовувались на байських родинних святах. І коли захоплені вигуки і привітання на честь Азата нарешті вщухли. Нур-бай неохоче взяв домбру і заспівав.

Шаукен розквітла, почувши, що Нурбай співає про неї, як про владну жінку, що веде по степу свій аул туди, куди кличе її душа, душа гордої своєю силою батирки. Самовдоволена усмішка все ширше розпливалася по її обличчю. Нарешті вона не витримала і почала непомітно підштовхувати Джантемира, розімлілого від ситої їжі і кумису: слухай, мовляв, і розумій, яку дружину послала тобі доля. І Джантемир, через силу перемагаючи дрімоту, з сонною благодушністю солодко посміхався їй.

Коли Нурбай замовк, веселий гомін знявся навколо. Гості кинулися поздоровляти молоду, яка заслужила таке привітання від уславленого акина. Родичі жартома підштовхували Джантемира та нашіптували йому, що тепер йому треба начуватися, бо дружина-ба-тирка візьме в руки і Джантемирів аул, і самого Джантемира. І за цим галасом і жартами всі забули за Нурбая або кидали йому мимохідь:

— Це ти спритно помітив: кінець владі нашого бая.

— Тепер став він під високу руку своєї Шаукен і буде сплачувати їй зеккят і ясак, як султанові або цареві.

Що може бути образливішим для артиста або поета? Всі забули про нього! Поздоровляють тих, про кого він співав, а його… Нурбай кусав губи, стискав кулаки і був майже радий, коли Файзулла заплескав у долоні і вигукнув:

— Аксакали! Жигіти! Дівчата й молодиці! Годі вам гомоніти! Попросимо краще нашого славетного Абдрахмана заспівати нам своїх пісень, які приносять людям радість і сонце навіть у хмарний день.

— Так! Так! Заспівай нам, наш мудрий Абдрахман, — підхопили гості. — Ми раді слухати тебе до нового дня і навіть до наступного півдня!

— Де твоя донька, Джантемир? — спитав Абдрахман, настроюючи домбру.

— А дійсно!.. Де поділася Кульжан? — здивувався й Джантемир. вже забувши, що сам відіслав її. — Гей, баби! Покличте Кульжан!

Подружки та служниці кинулися шукати Кульжан по юртах старих матерів, зазирали у всі кутки, кликали, оббігали аул, не проминувши жодної найбіднішої юрти, але Кульжан зникла: вона заснула далеко в степу, в густій траві, знемігшись від сліз і втоми після цілого тижня важкої роботи. Теплий весняний вітрець пролітав над нею, несучи солоний запах Аральського моря, запашних трав і диму від аульних багать, і ніякі сни не турбували її відпочинку…

Абдрахман не дурно спитав Джантемира, де його донька. Він, як і всі, бачив, як під час її чудового танцю підійшов до неї сам бай, як поклав їй на плече важку руку, як раптом потьмарилися її очі. Помітив і те, з якою люттю і заздрістю дивилася на неї Шаукен, і вирішив своєю піснею відкрити батькові очі на доньку.

Раз на рік, вночі, під ранок, Прокидається природа; Раз на рік земля волога Знов вкривається травою — І тоді підсніжник білий Розквітає на світанку, Бо він син живого сонця І родючої землі.

І в житті отак людському, Тільки раз буває юність; Тільки раз на клич кохання Серце радістю здригнеться — І засяють раптом очі, Як ясні весняні зорі, І, як жайворонок в небі, Голос щастям забринить.

Наша юність вже минула, Наші співи відбриніли, Та в душі жевріє радість, Як подивишся на молодь: На її чудовий розквіт. На її безхмарний ранок, На її пісні весняні Та на блиск її очей.

Від Сибіру до Коканда, Від Уралу до Тянь-Шаня Ти щасливий, Джантемире, З найщасливіших людей, Бо дочка твоя — прекрасна, Як весна в степу безкраїм, Наче птах з країн казкових, Як перлина з дна морів.

Не отари незліченні, Не табун твій легконогий Твій аул і рід уславлять, А її краса дівоча: Сто пісень кладуть акини Про її чарівну вроду — І весь степ наш неосяжний Заспіває тих пісень.

Примовкли, принишкли гості. І мимоволі заблищали їх очі м’яко і радісно, а дівчата зітхали глибоко і схвильовано, наче вдихали аромат невидимих квітів. Навіть Джантемир протверезився, труснув кілька разів головою в святковій шовковій тюбетейці; почув, як прокинулось у ньому щось заснуле вже багато років тому. Важкий, великий, як ведмідь, у коштовному шовковому халаті, підвівся він, ступнув до акина і стиснув його в обіймах.

— Спасибі, Абдрахман-ага, — сказав він, і голос його здригнувся. — Спасибі… Так, Кульжан хороша дівчина, і вродлива вона, і ніжна… як верблюденя. Але я не хотів, щоб вона заважала гостям, бо ж треба, щоб гостям було і почесне перше місце, і кращий кусень, — і зусиллям витискав він із себе і незграбний та вайлуватий відступив, і знову сів біля Шаукен.

І принишклі гості раптом заговорили всі разом і кинулись до старого акина.

— Спасибі тобі, Абдрахман-ага, — казали вони навперебій, — ніхто з акинів не заперечуватиме, що твоя пісня — найкраща.

— Так! Так! Найкраща! — підхопили жигіти, аксакали і дівчата з молодицями, оточивши його тісним колом.

— І Кульжан варта такої пісні: це — сама весна.

— Вона як казкова пташка, що приносить нам щастя.

— Як квітка з райських садів, — додав сивобородий мовчазний мулла з Бухари, який ще не вимовив жодного слова з початку тою.

Для Джантемира він був найвищий авторитет.

Змагання закінчилися. За знаком Джантемира, Зейнеб з Нурипою винесли з юрти малиновий халат важкого бухарського шовку і з низьким поклоном подали Абдрахманові цю нагороду як переможцеві.

І ніхто не помітив, з якою люттю зиркнула на муллу Шаукен, як злісно, мов ведмедиця, поблискувала своїми малими очицями на акина, на гостей, на зворушеного Джантемира.

З цього дня вона зненавиділа Кульжан і при кожній нагоді втовкмачувала чоловікові, що дівчина розпещена, що вона ледащиця, любить тільки вбрання та пісні, не хоче і не вміє працювати. Іноді Джантемир пробував сперечатися, згадавши пісню Абдрахмана і слова мулли, але одразу замовкав, коли Шаукен підвищувала голос, бо старий чоловік завжди дивиться на все очима наймолодшої дружини, щасливий тим, що його ще люблять або, вірніше, удають, ніби люблять.

І Джантемир замовкав, і наказував посилати Кульжан на роботу, і тому, що більшість людей аулу ладна була потурати всім байським примхам, Кульжан цілими днями тягала тепер з річки бурдюки води, місила босими ногами гній для кізяків і робила всю чорну роботу, яку до того робили тільки служниці або жатаки. Спробувала Зейнеб поговорити з Джантемиром, але він так скипів, так замахнувся камчею на свою старшу дружину, що вона злякано замовкла і тільки іноді посилала служницю допомогти бідній сирітці, коли та падала від утоми.

І коли ще взимку захворів старий табунник Шакір, а згодом зліг і Жайсак, поранений вовчими іклами, Шаукен знов-таки, щоб принизити пасербицю перед усім аулом, наказала, щоб саме вона носила в чорну юрту обід і вечерю. Не здогадувалася мачуха, що тільки тут могла сирітка вголос згадувати померлу матір, тільки тут відпочивала душею і могла поговорити про любого брата Рахімчика, якого Джантемир не з пошани до освіти, а виключно з честолюбства послав вчитися до Омська в медресе.

Верблюд ступає повільно й ритмічно. І ця хода вперевалку вірного корабля пустелі заколисує і заспокоює Кульжан. Для неї кочування — відпочинок і розвага. В дорозі Шаукен не чіпає її. Не чіпає її і Джантемир, в якого є інші турботи. Ще середина квітня, але сухо і незвично жарко в степу, а завтра почнеться найважча частина путі — перехід через пустелю Каракуми. Спека і тиша — передвісники бурі, а буря в Каракумах це щось страшніше найжахливіших лютневих заметілей, і Джантемир недаремно скликає на привалі всіх аксакалів, чабанів і табунників на раду.

— Головне, — сказав він, — зберегти худобу. Іти пустелею доведеться три-чотири дні, а колодязів на нашому шляху тільки два.

— Є і третій, за гадючою улоговиною, — вкинув, кахикнувши в долоню, старий Мірзабай.

— Знаю. Але в ньому дуже мало води, а ми маємо понад п’ять тисяч голів худоби, крім нас самих. Та верблюдів. Отже, напоїть сьогодні верблюдів донесхочу і на кожного з них, крім звичайного вантажу, покладіть по два бурдюки води. Коней теж поїти донесхочу. Розумний кінь і зайве вип’є, коли хазяїн його умовить. І хай кожен вершник візьме в сакви води, покриє воду дощечкою і не мчить учвал, як навіжений, а їде поволі поруч з верблюдом, обережно і тихо, щоб не розхлюпати жодної краплі і щоб вистачило на перший день і самому попити, і коня напоїти.

Так говорив Джантемир, зсунувши брови.

— Вирушимо опівночі, щоб до світанку пройти якомога більше. Вдень відпочиватимем. І пам’ятайте, що в Каракумах ночі дуже холодні, а зараз весна. Отже, хай баби тепліше одягнуть дітей. Та й ви не забувайте за ватяні халати та рукавиці.

Джантемир мав дві речі, до яких він ставився шанобливо і майже з побожністю. Це був компас і звичайнісінький дешевий будильник, який він власноручно накручував у важливих випадках життя. Ось і зараз накрутив він його, щоб аул вирушив у дорогу рівно опівночі. Рівно об одинадцятій будильник дзвінко задзеленчав у його білій юрті, і Джантемир наказав збиратися. За півгодини аул був готовий до виступу, і тільки немовлята і малі дітлахи, не розуміючи, в чому річ, голосно плакали і видиралися з материнських рук.

Досі аул ішов вогкою зеленою рівниною, де ніжно синіли калюжі снігової води. Тепер вони вступали в сипучі піски, які не лежали рівною гладдю, а здіймалися крутими хвилястими барханами сажнів по п’ять заввишки з стрімкими схилами-осипами, на які насилу видиралися важко нав’ючені коні, загрузаючи по коліна в пісок. Найбільше страждали тут вівці: вони по черево тонули в піску і на підйомі безпорадно борсалися в ньому, та й люди насилу витягали ноги. Одна верста в пісках була важча за п’ять у зеленому степу, і люди радісно кидалися до кам’янистих місць, що де-не-де траплялися серед піщаного моря.

Йшли всю ніч, не зупиняючись. Піски опівночі стали холодними як лід і ноги клякли у хутряних панчохах і чоботах. Діти спали на руках у матерів, тепло вкриті ватяними ковдрами, а вершники, щоб зігрітися, йшли пішки, допомагаючи коням видиратися на бархани.

І коли зійшло сонце, люди вже падали від утоми, але йшли і йшли, бо розуміли, що як не важко в Каракумах в передранковий холод, але нема там нічого страшнішого за південну спеку, від якої лише зрідка рятує людей північний вітер.

Привал зробили, коли сонце було вже високо, піски нагрілися, а будильник Джантемир-бая показав рівно дев’ять.

Розбили літні желомуї, розклали вогнища з рідкого саксаулу, зварили чай, ріденький пшоняний куліш з молоком, заїли сухим сиром. Розвідники вибрали найкращу стоянку: поруч з улоговиною, де була трава. Туди загнали отару пастися і лягли відпочити перед вечірнім переходом, залишивши тільки вартових та чергових чабанів і табунників.

Опівдні піски так розпеклися, що обпікали босі ноги до пухирів. Жахлива спрага мучила людей. Вже спустіли всі відра, які привезли вершники з собою, всі бурдюки і пляшки, а до перших колодязів був ще повний перехід… Вночі аксакали пригадали хитрощі хівинців і, проходячи солонцями, набрали собі по жмені солі, блискучої під місяцем, як сніг. Тепер вони розвели сіль у воді і натерлися солоною водою. Від цього пори шкіри стислися, і люди стали менше пітніти, тобто менш втрачати вологи, а ті, що не набрали собі солі, з заздрістю дивилися на здогадливих дідів.

О шостій вечора знов вирушили в путь. Сонце сідало ясно, але небо на заході ніби залилося кров’ю або полум’ям незліченних вогнищ, запалених на грані землі. І аксакали тривожно перезиралися й похитували головами, дивлячись на цей вогняний захід сонця.

У Жайсака нили зрослі кістки пораненої руки, наче він натрудив її важкою роботою.

— Болить? — спитав Габдулла, помітивши, як він скривився.

— Ниє.

— Це на зміну погоди. Біда… Хоча б щасливо проскочити це… місце…

Він хотів сказати “нечисте”, та побоявся навіть побічно згадати на ніч нечисту силу, якої степові народи бояться більше, ніж самого Аллаха і пророка його.

Йти ставало все важче, бо відпочинок у полуденну спеку нікому не додав сил. Люди насилу пересували ноги, коні хиталися від утоми, і лише верблюди невтомно, спокійно й розмірено крокували довгою вервечкою. Більше за всіх страждали чабани: отара раз у раз зупинялась і доводилося давати їй перепочинок.

Джантемир виділив на допомогу чабанам тридцять коней і двадцять жигітів, які підбирали знесилених баранів і везли їх на конях, вільних від вантажу.

Опівночі аул вибрався на кам’янисту рівнину, вкриту уламками білого кварцу, під місячним сяйвом вони блищали як сніг. Ніч була нестерпно холодна, тому дехто приймав кварц за паморозь, а інші за сіль. Навіть кинулися його збирати, але, покуштувавши, одразу викидали.

Перед світанком допленталися до колодязів, по-весняному повних. Люди жадібно пили і не могли напитися, передихнувши хвилину, знов припадали до повних відер, потім почали поїти і годувати худобу.

Сонце вже потроху припікало, а люди спали мертвим сном, змучені дорогою. Вони не знали, скільки часу відпочивали, коли пронизливий свист примусив їх схопитися на ноги. Спросоння ніхто не розумів, що трапилося. Сухий жовтий туман висів у повітрі, заступаючи сонце. З гребенів барханів звивалися, наче юрби примар, хмари піску, і вітер мчав їх кудись удалечінь. Буря валила легкі літні юрти й намети. Котився посуд, ковдри, одяг… Злякана отара помчала світ за очі, і піскова хуртовина гнала її все далі… Наче кульки перекотиполя, вистрибом мчали порожні казани, миски та відра. Люди з криком ловили речі, які літали навколо них, або намагалися якось сховатися од вітру, тулячись до верблюдів, падали, не спроможні встояти на ногах під натиском вітру. І тільки вкривали голову якимсь мотлохом. А верблюди спокійно лежали на землі, інстинктивно відчуваючи, що це єдиний вірний засіб врятуватися.

Вітер щохвилини міцнішав, переходив в ураган. Тепер не тільки пісок, але й каміння летіло вихором і боляче било людей та худобу.

Юрту Зейнеб, де притулилася відпочити Кульжан, раптом завалило. Дівчина насилу виповзла з-під важкої повсті і звелася на ноги. Треба було десь сховатися. Камінь боляче вдарив її в плече, другий розсік ногу біля коліна. Кульжан намагалась роздивитися, де батькова юрта, але пісок запорошив їй очі. Вона замружилась, затулила обличчя руками і рушила туди, де, на її думку, була Джантемирова юрта. Дійсно, біла юрта, міцно перев’язана через покрівлю арканами з важким камінням на кінцях, трапилася їй на шляху. Кульжан, чіпляючись за кошму обома руками, обійшла юрту, намацала запону, відхилила край, заповзла всередину і опинилася перед розлюченою Шаукен.

— Не смій чіпати запону! — накинулася вона на Кульжан. — Всю юрту мені піском засипала! Ану геть звідси!

І улюблений мачушин пес погрозливо загарчав на дівчину, вищиривши свої вовчі ікла.

— Я ненавмисно, кші ana! — злякано пролепетала Кульжан, відчуваючи, що напівдикий пес ось-ось стрибне і перегризе їй горло, а мачуха і не збирається його відкликати. Спритно, як ящірка, ковзнула вона назад, з юрти, під пронизливу лайку розлюченої Шаукен:

— Знов ця йолопка підняла запону! Покарав мене Аллах такою дурепою! От ледащо! Геть звідси! — тупотіла вона ногами, хоч Кульжан вже зникла.

Лютував ураган. Гострий камінь розкривавив щоку Кульжан, важка повсть звалилась на неї звідкись збоку. Дівчина з жахом вчепилася в кереге і, як щитом, затулилася повстю від каміння. Запорошені очі наливалися сльозами і мружились від болю. Кульжан намагалась обійти юрту, щоб сховатися за нею від вітру, але новий порив, міцніший за попередній, підхопив її і погнав невідомо куди. Марно намагалася вона зупинитись, за щось схопитися, втриматися на місці, вітер гнав її все далі, хвилинами відривав од землі, а потім люто шпурляв на землю. Вона бігла, швидко-швидко перебираючи ногами, а вітер і каміння били її, штовхали, підганяли і стукали в повсть, яка і захищала її, і, як парус, помагала вітрові. Іноді щось ворушилося в неї під ногами: чи то засипаний баран, чи то людина, а може, й хижак. Потім вона раптом ковзнула вниз стрімким схилом бархана, наче взимку на санках, впала в глибокий рівчак поміж барханами і лежала захекана й приголомшена, не в силі підвестися і навіть ворухнутися. А гарячий сухий пісок сипався й сипався на неї зверху, накопичувався важким розпеченим тягарем…

“Підвестися… Треба підвестися…” — майнула думка. Але вона тільки кволо ворухнулася і втратила свідомість.

Ураган лютував ще з годину. Пустеля перетворилася на бурхливий океан, де величезні бархани здіймалися і неслися з неймовірною силою, як морські хвилі, пересипаючись з місця на місце. Небо стало рудо-брунатним, і хоч на ньому не було жодної хмаринки, не було на ньому також ані сонця, ані блакиті, жахливий жовто-сірий присмерк стояв над пустелею — моторошний, як марення.

Коли все стихло, то там, то тут заворушився пісок, і з-під нього стали повільно підводитися верблюди, а тоді й оглушені, напівзаду-шені люди, що ховалися за верблюжими спинами. Вони обтрушувалися, кашляли, чхали і очманілими очима озиралися, не пізнаючи своєї стоянки, З-понад сорока юрт на старому місці стояли тільки три білих і п’ять-шість чорних, розташованих під невеликою скелею. А там, де були колодязі, тепер височів крутобокий бархан, і гребінь його ще трохи курився пісковими цівками.

Люди кинулися шукати своїх жінок, дітей та родичів, а Джантемир волав із своєї напівзасипаної юрти, наказуючи відкопати важку запону, біля якої виросла ціла могила. Біднота кинулася руками відгрібати пісок, бо ні в кого не було ні лопати, ні кетменя, ні навіть простісінької дощечки. Нарешті Джантемир виповз з юрти і схопився за голову.

— Отара?! Де отара?! Де табун?! — кидав він своєму роду і челяді.

Люди розгублено перезиралися. Верблюди були вже на ногах і з звично презирливим виглядом спокійно і гордовито дивилися на людей. Осідлані коні з відпущеними попругами форкали і обтрушувалися, але від табуна лишилося не більше половини, а отара і зовсім зникла.

— Де отара?! Де табун?! — істерично вигукував Джантемир дедалі гучніше.

В цю мить із своєї юрти вийшла Шаукен.

— Не питай, а наказуй! — гостро спинила вона чоловіка. — Розподіли людей: жінкам та старикам накажи підкопувати аул і збирати речі, а чоловіків жени шукати отару і табун.

Слова Шаукен ніби протверезили Джантемира, та й самі жигіти вже зрозуміли, що врятувати худобу — це врятуватися від голодної смерті. Вони поквапливо підтягували попруги, стрибали в сідла і мчали туди, куди буря погнала отару. Решта людей теж ніби отямилася. У Шаукен знайшлися і лопати, і кетмені, і почалася робота.

Перш за все підняли білу юрту Зейнеб, яка завалилася, як тільки почався ураган. Літня, опасиста жінка, вона мало не задихнулася під вагою свого кереге. Отямившись, вона радо притиснула до себе маленьких онуків, дітей Ундасинових, і спитала:

— Аде Кульжан?

— Як? Хіба вона не спала разом із тобою? — спитав Джантемир.

— Спала, але коли юрта завалилася, вона десь зникла.

— Покличте Кульжан! — наказав Джантемир. — Хто її бачив під час урагану?

— Вона заходила до мене, — неохоче обізвалася Шаукен. — Відкрила запону, напустила мені повну юрту піску… Я наказала їй спустити запону, а вона розсердилася і пішла. Більше я її не бачила.

Всі кинулися шукати дівчину, але ні по юртах, ані під скелями в повалених желомуях її не було. Почали дрючками промацувати пісок, і коли дрючок натрапляв на щось пружне, обережно розкопували те місце і витягали або ковдру, або згорнутий килим, а іноді й непритомну людину. Викопаний опритомнював, розшуки тривали далі, а Кульжан ніде не було.

Зейнеб розхвилювалася. За останній час вона щиро полюбила сирітку. Тепер вона скликала людей і наказала ще раз обшукати стоянку.

Жайсак лежав осторонь і тихо стогнав: коли зірвалася буря, він ліг між своїми верблюдами і гукнув матері, щоб мерщій сховалася під скелею з Акбозадом і Карайгиром.

Почувши, що Кульжан зникла, він примусив себе підвестися і сам вдруге обійшов всю стоянку, промацуючи соїлом пісок. Йому шкода було дівчини, яка всю зиму з такою зворушливою турботою носила йому і небіжчикові батькові їсти без огидної зневажливості, з якою Шаукен та Джантемир кидали їм іноді ласий шматок. Але всі його розшуки були марні. Знайшов він лише мертвого Файзуллу, що задихнувся під барханом, та його онука-підлітка. Хлопчика пощастило відкачати, але Кульжан ніде не було. В розпачі стояв Жайсак осторонь і, засунувши руку в кишеню, намацав щось м’яке, шовковисте. Це була стрічка з її коси, яку вона вранці загубила, а він підібрав, та забув їй віддати. Жайсак з сумом стиснув її в руці і раптом згадав вовкодавів та Жолгусту — улюблену собаку Кульжан.

їх лишилося тепер тільки четверо, цих сміливих четвероногих друзів, після того як двоє спливли кров’ю від ран у ніч жахливого бою з вовками. Жайсак покликав собак, дав їм понюхати стрічку і наказав шукати.

Вовкодави закружляли навколо, уткнувши носи в пісок, а Жайсак підійшов до свого робочого коня, одною рукою підтягнув попругу і, схопившись за холку, з зусиллям стрибнув у сідло.

— Куди ти зібрався? — злякано кинулася до нього Кумині.

— Шукати Кульжан; — просто відповів він.

— Але ж тобі погано! Вертай! — крикнула вона.

Жайсак навіть не обернувся. Він їхав повільно, придивляючись до кожного найменшого горбка, до кожної зморшки на піщаній зи-біні. Вовкодави й Жолгуста кружляли навколо нього і то ніби брали слід, то знов зупинялися, підіймали морди і розгублено, і ображено гавкали, потім раптом всі разом помчали вперед, збігли на гребінь високого сипучого бархана і наче скотилися по його протилежному стрімкому схилу. Тут вони знов почали нюхати землю. Потім Жолгуста сіла, витягла морду вгору і протяжно завила, а Каскар і Барбаса з усіх сил запрацювали лапами, розгрібаючи пісок.

У Жайсака серце завмерло від цього тоскного виття. Він сплигнув з коня, теж зсунувся вниз по схилу бархана і почав лопатою допомагати собакам.

Коли б не шматок повсті, якою прикрилася Кульжан, рятуючись від кам’яного граду, вона давно б задихнулася, але повсть встала над її головою невеличким склепінням, де лишилося трохи повітря, а вона втратила свідомість вже при останньому пориві урагану, тому занесло її неглибоко. Швидкими міцними рухами Жайсак розгорнув пісок, хоч від нестерпного болю в плечі до крові закусив губи. Ось з’явився ріжок повсті, а поруч безсило відкинута засмагла дівоча рука… Ще п’ять-шість лопат. Він відхилив повсть і, схопивши за стан непритомну Кульжан, витяг її з-під осипу. Струмок піску ще стікав схилом бархана, коли Кульжан вже лежала осторонь, а Жайсак робив їй штучне дихання так, як на його очах колись робили його яїцькі козаки утопленому. Робив він це невміло і неритмічно, але все ж таки за кілька хвилин мертвотно-жовте обличчя Кульжан ледве помітно порожевіло, і легкий подих вирвався з її пересохлих вуст. Потім вона ворухнулася, намагаючись розплющити очі, але тільки стиха застогнала.

— Ой, очі! — вирвалося у неї з новим стогоном. — Пісок…

У нього не було ані краплі води, ані чистенької ганчірочки — нічого, чим промити або протерти ці великі оксамитово-чорні очі в густих пухнастих віях. Нічого, крім стрічечки, яка вказала собакам, де й кого треба шукати. Ніжними обережними дотиками відтягнув він їй одне повіко і куточком складеної вдвоє стрічки почав обережно очищати око від піску. Вона застогнала, рвонулася з його рук, але він ніжно притримав її:

— Потерпи трохи, Кульжан-джан. Око повне піску. Треба якось вибрати. Потерпи, любонько, — приказував він і знов легким, ледве вловимим дотиком стрічки почав вибирати піщинку за піщинкою спочатку з-під нижньої, а потім і з-під верхньої повіки.

— Боляче, — стогнала вона, але вже не видиралася з його рук. Коли одне око було очищено, Жайсак, не знаючи, чим і як заспокоїти біль, почав тихенько лизати їй це нещасне подряпане око, налите сльозами і кров’ю, потім так само терпляче і обережно став очищати і друге око, ще більш поранене і налите кров’ю. І так само обережно облизав і його. Слина трохи відсвіжила її повіки і притамувала страшний біль.

— Ще! — стиха попросила вона, коли очі обсохли. — Мені легше, коли ти їх лижеш.

І він знов схилився до її очей, потім на мить притулився скронею до її скроні, і вії його кілька разів торкнулися її обличчя ледве вловимими легкими дотиками, наче пелюстки нічної квітки або крильця метелика.

Кульжан здригнулася. Перемагаючи біль, на мить розплющила очі, і погляди їх зустрілися. Це був лише погляд. Тільки дотик його вій до її скроні — ледве вловимий подув ніжності, але в обох завмерло серце.

Легкий червінь виступив на її щоках, а він сором’язливо і обережно допоміг їй підвестися, підсадив на коня і, притримуючи її здоровою рукою, пішов поруч з конем, обминаючи стрімкий схил бархана.

Вони нічого не сказали одне одному і жодного разу більш не зустрілися поглядом, але обидва зрозуміли, що прекрасна, заповітна таємниця увійшла в їх душі, про яку не можна розповісти нікому і ніколи на світі, тому що в людській мові ще немає таких прозорих, ароматних і невагомих слів.

VI. В ГОСТЯХ У ГЕРНА

Наступного ранку батальйонний каптенармус приніс Шевченкові повне солдатське обмундирування.

Вперше одягаючи солдатський мундир, Шевченко ніби прокинувся від недовгого відпочинку серед добрих людей. Майбутнє глянуло йому в очі своїми жахливими буднями, і думка, що чверть сторіччя — отой безкінечний строк військової служби — він носитиме цей мундир, вкрила його чоло холодним потом.

З трьох принесених мундирів жодний не підійшов йому. Роблячи помітки крейди на найбільшому з них, каптенармус обурено бурчав:

— Он яке черево собі нагуляв, прости Господи! Який на зріст підходить, так на череві ніяк не зійдеться. Доведеться найбільший укорочувати. Ну, нічого: наша муштра швидко згонить з тебе зайве сало. Та стій тихо, непосидючий! Дай позначити, де тобі ґудзики пришивати!

Шевченко чомусь думав, що за обмундирування треба платити, і з сумом підраховуючи в думці свої кошти, спитав:

— Скільки ж з мене за все?

— Сорок карбованців, — не зморгнув унтер.

І Шевченко, не сперечаючись, відрахував йому цю суму. Двоє “забритих”, яким теж принесли мундири, давлячись зо сміху, вискочили з казарми на двір і тут дали волю своєму реготу.

— Ну й дурень! — аж присідали вони, хапаючись за животи. — Бачили ви такого недоумка?! А ще з панів! Художник, кажуть! В якихось там кадеміях вчився.

— Що тут за неподобство?! Чого регочете? — раптом пролунав над ними грізний начальницький голос.

Побачивши офіцера, “забриті” виструнчилися:

— Так шо, ваш бродь, дурень у нас у пересильній з’явився. Кап-тьор йому мундир приніс, а він за нього гроші дав.

— Який такий дурень?

— Не можемо знати. Шевченком звуть.

Офіцер ввійшов до казарми. Днювальний підскочив, віддав рапорт.

— Вільно! — махнув йому офіцер рукою, потім спитав: — Хто тут Шевченко?

— Я, — виступив Тарас Григорович, який вже знов устиг убратися в свій парусиновий костюм.

— Не по формі відповідаєш! — зауважив офіцер, ще не знаючи, як реагувати на таку вільність, за яку старого солдата відправив би одразу на гауптвахту. — Як належить відповідати за уставом?

— Пробачте, я… ще не навчився… — промимрив Шевченко, але виструнчився.

— Ну, добре: ще встигнете навчитись, — мимоволі посміхнувся офіцер. — Кажіть тільки правду: які гроші і скільки дали ви зараз каптенармусові і за що?

— Солдатові, що приніс мені мундир, я заплатив сорок карбованців. Він сказав, що мундир стільки коштує.

— Він вимагав гроші?

— Оні.Я спитав ціну, а він відповів.

— А гроші взяв?

— Так, узяв.

— От мерзотник! — щиро розреготався офіцер. — Ну, нічого: гроші він вам зараз віддасть. Не турбуйтеся. А вам раджу якнайшвидше навчитися відповідати за уставом, щоб уникнути багатьох неприємностей.

Невідомо, що казав офіцер каптенармусові, але за чверть години той, увесь червоний і розлючений, влетів до казарми і кинув на койку Шевченкові зім’яті асигнації.

— На! Подавись, собако, своїми грішми! Ябеда проклятуща! Дуже потрібні мені твої сорок карбованців! Хіба я їх просив? Або вимагав?! Взяв, коли ти такий дурень, що життя не розумієш! — люто плюнув він і, не чекаючи відповіді, так само стрімко вилетів з казарми.

Перешитий мундир приніс надвечір не сам каптенармус, а батальйонний кравець.

Потім Тараса Григоровича викликали до канцелярії і видали йому “увольнительну” на цілих вісім днів, пояснивши, що весь цей час він може зовсім не з’являтися до казарми або, за власним бажанням, з’являтися на сніданок, обід і вечерю, тому що його на ці дні не позбавляли харчового довольства.

Потеплішало трохи на серці Тараса Григоровича при думці, що скрізь є добрі люди.

Не забував і Герн про поета. Він уважно перечитав всю справу Шевченка і здивувався: був там і обвинувальний акт, і протоколи допитів, і вирок. Не було тільки тих віршів, за які спіткала його така жорстока доля. Тому Карл Іванович не зовсім збагнув всю безнадійність становища поета.

Шевченко прийшов до нього в призначений день і годину. Герн одразу запросив його до їдальні, де сиділа за самоваром його дружина, і познайомив її з поетом.

Герну було за тридцять. Високий, стрункий, він здавався двадцятип’ятирічним. Обличчя з високим чолом, облямованим хвилястим каштановим волоссям, жваві розумні очі, правильний ніс і випещені шовковисті вусики — все було в ньому гармонійним і витонченим.

Дружина його, Софія Іванівна, була типова полячка: білява, з сліпучо-білим, наче фарфоровим обличчям і ніжним рум’янцем, з пустотливими ямочками і пухкенькими рожевими вустами. Великі сині очі в темних віях дивилися кокетливо й ласкаво. Вона запросила Шевченка сідати, налила йому чаю, підсунула ром і смачні домашні пиріжки з вишнями.

Почалася невимушена жвава розмова. Через кілька хвилин Шевченко відчув себе у них, як у старих добрих знайомих. Софія Іванівна розповідала йому, що в Оренбурзі є багато польських засланців, її земляків, і що живе тут молодий художник Чернишов41, з яким Шевченко, певно, зустрічався в Петербурзі, потім запросила якнайчастіше до них приходити і щиро засмутилася, коли Тарас Григорович сказав, що він мусить незабаром виїхати в Орську фортецю.

— Ох ці фортеці! — зітхнула вона. — Будують їх, будують, а спокою все немає. То хівинці зроблять наскок, то кокандці пограбують каравани і продадуть усіх полонених у рабство, а то й киргизи знов повстануть.

— Нічого не вдієш, люба, звикай бути дружиною військового. А фортець у нас вже дійсно збудовано двадцять дев’ять, якщо рахувати допіру закладений Раїмський форт та ті два на Іргизі та на Тургаї, для яких я позаторік сам вибрав місце.

— Як то “вибрав”?! А я думала, ти просто одвозив Кенесари його дружину, що була у нас заложницею, — здивовано і навіть схвильовано сказала Софія Іванівна.

Герн усміхнувся.

— Не все дозволено знати дружині російського офіцера. Трапляються й службові таємниці. — І, звернувшись до Тараса Григоровича, пояснив: — Тут нам доводиться, як акторам, виступати в різних ролях: то ми просто військові, то дипломати, а іноді доводиться бути й розвідниками або топографами. Два роки тому я дійсно їздив з посольством до ватажка повсталих киргизів. Та ви про нього вже, певно, чули? — перебив він сам себе, а коли Шевченко заперечно похитав

головою, почав розповідати: — Киргизи вже багато разів повставали проти нас, починаючи з часів Пугачова, але за останні десять років повстання Кенесари Касимова було найзначнішим і,яб сказав, найорга-нізованішим. Людина він — що й казати — неабияка. Він, певно, мріяв з’єднати всі розпорошені племена — і сибірських, і ташкентських, і хівинських, і кокандських, і тутешніх киргизів — в єдину державу. Ось чому він не тільки воював, але й писав їм закони. Наприклад, скасував родовий суд і замість нього встановив єдиний суд, впорядкував старий мусульманський податок — зеккят, який кожен султан або хан стягав на свою користь, і перетворив його в загальний державний податок, який надходить до державної скарбниці — звичайно, не російської. Отже, він намагався стати ніби збирачем казахських земель. Під егідою Англії, звичайно. Загалом це був досить вузький націоналіст і аж ніяк не свободолюбець. Типовий деспот і рабовласник…

— Ти краще розкажи, яка у нього була сестра Бопай. Справжня жінка-богатирка на зразок російської Настасії Микулични42, або німецької валькірії43, — урвала Герна Софія Іванівна.

— О так, сестра… Дійсно, це була неабияка жінка. З самого початку повстання вона брала участь у всіх битвах разом з Кенесари. Згодом її вбили… Але все ж таки, люба Зосю, я хочу розповісти Тарасу Григоровичу про своє не зовсім звичайне відрядження.

— Так, так! Прошу, — підхопив Шевченко.

— Ми, тобто наше командування, давно відчували, що Кенесари грає подвійну гру, тому генерал Обручов вирішив вивести його на чисту воду і викликав до себе. Наш супротивник був досить небезпечний, бо емір бухарський надіслав йому шістдесят рушниць, п’ятнадцять гармат і кілька сот снарядів до них.

Ми прекрасно знали і розуміли, що за спиною еміра бухарського стоять англійці, які давно вже мріють захопити наші середньоазіатські ринки. Одночасно і хан хівинський теж прислав Кенесари п’ятнадцять коней-аргамаків, два сідла, вкритих листовим золотом, і цілий караван верблюдів, вантажених порохом. Зрозуміло, всі ці подарунки були з тією ж маркою: “Made in England”*.

Тому ми теж зібрали проти нього досить значні сили, коли раптом одержуємо з Петербурга дивовижний наказ: простити Кенесари всі його попередні бунти, повернути йому сім’ю, всіх родичів і навіть його улюблену дружину Кулімжан. Для погодження всіх інших спірних питань надіслати до нього посольство або делегацію з генералом Долговим на чолі, а мені, як офіцерові генерального штабу,

* “Зроблено в Англії”.

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8. 81

супроводити його дружину і таєммним наказом вибрати два стратегічно корисних пункти: один на річці Іргизі, а другий на річці Тургаї, щоб збудувати там ще дві фортеці.

Все це я виконав, і так вдало виконав, що Кенесари ні про що не здогадався, — інакше не довелося б нам з вами пити сьогодні чай за цим столом.

Коли ми прибули до його табору, Кенесари нас цілком ізолював від своїх людей і почав зволікати переговори, але і не відпускав нас. З півтора місяці кочували ми з ним, але так нічого від нього і не дочекалися. Кенесари тим часом написав до Петербурга, що не буде співробітничати з Росією, поки ми не знищимо всіх наших фортець, збудованих на киргизькій землі. Обручов розлютився, і ми негайно заклали фортеці на Іргизі і на Тургаї, а Кенесари відкочував до Сирдар’ї, на березі якої ми цього року теж заклали Раїмський форт.

Взагалі офіціально ми ні з ким не воюємо, а крові ллється багато. Старі солдати вам чимало розкажуть про тутешні походи, штурми та облоги, — додав Герн, підсьорбуючи прохололого чаю.

Розповідь Герна вразила Шевченка. Ні в Петербурзі, ні тим більше на Україні йому не доводилось чути про цю неоголошену, ніким не визнану війну.

— Не розумію, кому потрібний цей степ? Пустеля — і все.

— Але через цей степ пролягають торговельні шляхи і до наших середньоазіатських ринків: до Бухари і Персії, до Афганістану і в майбутньому до казкової Індії. Треба зробити їх безпечними; Середня Азія — золоте дно для торгівлі. Недурно англійці так тягнуться сюди, шлють рушниці і гармати цим напівдиким володарям.

— Он воно як, — сказав Шевченко. — Ще ж мало не сто років тому поети в одах називали царицю “Богоподобною царевной Кир-гиз-Кайсацкой орды”. Вони ж тоді нам присягнули, а, виявляється, йдосіз нами воюють.

— Е, батечку мій. Полічіть, скільки податків ми на них наклали: і на юрти, і на рибальство, і на сіль з озер. А хіба тут можна прожити влітку хоч день без солі в таку спеку, харчуючись не хлібом, а м’ясом та молоком? Навіть за деревину на кереге теж встановили податок. А грошей вони і в руках не тримали, бо рахують на баранів. Злидні у них жахливі. Дивно, що вони ще існують на світі. Щоправда, їх свої баї і без нас до того довели. А ми ж рятувати не дуже охочі… Одначе ходімо, Тарасе Григоровичу, до мене в кабінет. Покуримо і поговоримо про ваші справи.

Залишившись з Шевченком віч-на-віч, Герн попросив поета прочитати йому ті вірші, за які його засудили. Тарас Григорович не відмовлявся.

Прослухавши їх, Карл Іванович довго мовчав, задумливо посмоктуючи цигарку і раз у раз струшуючи попіл у попільницю.

— Так, — нарешті сказав він. — Тепер мені все ясно: ці ваші вірші закликають не просто до селянського повстання, а… до штурму Кастилії. В жандармів нюх добрий. Вони одразу відчули, звідки вітер дме, і, щоб певніше вас покарати, підсунули цареві саме ті рядки, де ви кажете про нього й про царицю. А він злопам’ятний і мстивий. Хочу сказати вам одверто, як друг, і наперед прошу вибачити мою одвертість. У вашому “Сні” є одне речення, що звучить, як на мене… негарно: ви глузуєте з імператриці, тому що вона хвора. А ця підстаркувата жінка, до речі, й не втручається в державні справи.

Шевченко з прихованою іронією глянув на Герна

— Я — мужик і кріпак, — сказав він. — Мене ніхто не вчив, як ставитися до хворих імператриць. Але, на жаль, я надто добре знаю, як ставляться у нас з благословення царів, цариць і царят до підстаркуватих хворих кріпачок, які теж не займаються політикою. Написав так, як думає народ, хоча… З більш вузького погляду, так, по-людськи, ви, може, й маєте рацію.

— Я сказав вам це тому, що полюбив вас, — знічено відповів Герн і міцно стиснув руку поетові. — Дай Боже, щоб там, в Петербурзі, швидше забули ці рядки.

Провівши Тараса Григоровича до хвіртки, Герн повернувся в дім і задумливо попростував у спальню. Софія Іванівна була вже в ліжку і читала “Кобзар”.

— Пішов? — спитала вона, відриваючись од книжки. Знаєш, я не все як слід розумію по-малоросійському, але мені подобається. Написано свіжо, просто і зворушливо. Ти довідався, в чому його обвинувачують?

Довідався. Погана його справа. Боюся, що ані государ, ані государиня, ані навіть наслідник не простять йому кількох рядків з його поеми. Його не просто віддали в солдати, але й заборонили йому писати й малювати. Крім того, в справі Шевченка є наказ надіслати бідолаху в одну з найдальших фортець, так що навіть повернути його до Оренбурга не скоро вдасться. Записано його в Орську, де батальйоном командує майор Мєшков44, людина надзвичайно обмежена і дубувата: солдафон з унтер-офіцерів. Боюся, що замучить він бідолаху прусською муштрою. Ми вже розмовляли про нього з генералом Федяєвим і вдвох написали Мєшкову листа. Просимо звернути на нього особливу увагу і допомогти йому, в чому можна.

Ночував Шевченко то у Лазаревського з Левицьким, то в слобідці у Герна. У Гернів проводив він і вечори. Софія Іванівна познайомила його з своїми земляками-поляками, які оточили Шевченка найтеплішою увагою.

У Лазаревського Шевченко написав кілька листів на батьківщину, а також петербурзьким друзям. Українців просив не забувати його і порадувати хоч одним теплим і словом на чужині, а петербурзьких друзів — клопотатися хоча б про пом’якшення його долі, якщо про звільнення поки що не може бути мови. Писати просив в Оренбург Лазаревському, який обіцяв негайно переслати йому листи в Орськ тій особі, яку йому назве Шевченко.

Вдень Тарас Григорович читав або спускався до Уралу і довго лежав у прибережних кущах, бездумно дивлячись на ріку, і так до вечірньої прохолоди. Він засмаг і відпочив від пережитого. В очах його вже не було того тужливого виразу, який так вразив його, коли він побачив себе в дзеркальці у цирульника.

День напередодні виїзду Тарас Григорович провів у Лазаревського з Левицьким. Лазаревський був страшенно засмучений і в останню мить розридався, а Левицький закурив і від хвилювання взасос затягувався цигаркою.

Втрьох вийшли вони на вулицю. Молоді земляки провели поета в слобідку, де жив Герн, але до Гернів не зайшли і, похнюпившись, сумно попленталися додому.

Карл Іванович чекав на поета і подарував йому два томи Шілле-ра і новий шкіряний чемодан, а Софія Іванівна — пачки поштового паперу, конвертів, кілька олівців, пару білих замшевих рукавичок, теплий шарф на шию й вовняні шкарпетки.

Довго розмовляли. Нарешті Шевченко нагадав гостинному хазяїнові, що в казарму йому не можна спізнитися, і тепло попрощався з Герном. Герн просив писати і послав свого денщика Гурія донести йому речі до казарми.

VII. ДО МІСЦЯ СЛУЖБИ

В пересильній казармі було порожньо. Старенький інвалід на дерев’яній нозі покурював цигарку на порозі.

— Деж люди? — здивовано спитав Шевченко.

— Які такі люди? — в свою чергу здивувався старий.

— Ну, ті що тут були. Забриті або засланці.

— Шість днів тому до Орської з оказією відбули. А звідки ти такий узявся? Чи то на гапвахті сидів за пиятику?

— Яв місті жив, у знайомих.

— А-а!.. Котрі з панів, так вони завжди послаблєніє мають. А котрі з нас, мужиків, ті з оказією давно топають, — пробурчав старий і підвівся на своїй дерев’янці. — Тут недавно прапорщик Долгов когось шукав. Чи не тебе часом?

— Може, і мене, — обізвався Шевченко, відходячи в свій куток.

У шафці, де солдати зберігали свою амуніцію і особисті речі, обмундирування поета було ціле, але фетровий капелюх і крохмальна сорочка зникли.

— Діду! Гей, діду! Хто тут нишпорив у моїх речах? — спитав Тарас Григорович.

— Кому нишпорити, коли всі пішли? Ворюг тут справді було досить. От такий кучерявий, чорний, як циган, дійсно казав, що дав тобі на схов щось своє. Він справді шукав, а що саме — яне питав.

“Це він, Козловський. От мерзотник!” — вилаявся про себе Шевченко.

Але Козловського тут не було, і скаржитися на нього було безглуздо.

Шевченко махнув рукою і подумав, що фетровий капелюх з крохмальною сорочкою навряд чи знадобляться йому тепер, а порівняно з тим, що він вже втратив, це така дрібниця…

Звук сурми збудив його на світанку. Шевченко швидко підвівся, одягнувся, поснідав, одержав сухий пайок, спакував і добре зв’язав свої речі. Рівно о сьомій його викликали до канцелярії. Там вже сидів незнайомий молоденький офіцер.

— Шевченко? — запитливо підвів він очі від якихсь паперів.

— Так точно! — виструнчився поет.

— Здрастуйте, — сказав офіцер і подав йому руку. — Я — прапорщик Долгов. їду до Орської і беру вас із собою. Ви готові?

— Так точно! — повторив Шевченко.

Тим часом писар дістав з шафи пакет з п’ятьма сургучевими печатками. Долгов розписався в книзі і встав.

— Коні тут, за рогом, — сказав вій, ховаючи пакет у внутрішню кишеню шинелі. — Тягніть сюди свої речі. їдемо! Добре їхати тільки зранку, по холодку.

Тарантас був місткий. Два чемодани Долгова стали позаду кузова, саквояж — на передній лавочці, поруч з клунком Шевченка, а Шевченків чемодан ямщик пристосував у себе в ногах, і тарантас рушив.

За Орською брамою дорога простягалася вздовж примхливих вигинів Уралу. Прибережні луки були сірі від роси, і дорога ще не курила. Долгов скоса позирав на свого супутника, певно, вивчаючи і спостерігаючи його. Мовчав і поет, бо не знав, як триматись із своїм, мабуть, майбутнім командиром.

— Скажіть, що вам дорожче — живопис чи поезія? — раптом спитав Долгов.

Шевченко відповів не одразу.

— Не знаю. В дитинстві мене вабило тільки до малювання. Потім захопився поезією, а тепер… Зараз я наче мати, у якої двоє діток і обоє замуровані в кам’яному казематі. Вони загинуть, якщо ніхто не прийде їх порятувати, бо нема в неї сили своїми слабкими руками розвалити холодне каміння тих мурів, — доказав він і змовк, сердячись на себе за цю несподівану нестриманість.

— М-да… Та-ак… — пробурмотів Долгов і раптом обернувся до Шевченка. — Про вас тепер тільки й розмов по всьому Оренбургу. Є там один старенький капітан. Давно б йому час на демісію, а він усе в строю. Стою я цими днями з Карлом Івановичем, розмовляємо. А він підбігає до нас і каже: “Чули? Привезли до нас якогось сочинителя з жахливим вироком: йому заборонено і співати, і розмовляти. Адже ж так і жити неможливо!”

Шевченко невесело посміхнувся.

Розмова обірвалася. Долгов ніколи досі не бачив справжнього поета або художника, і з дитинства йому здавалося, що це істоти майже надприродні, щось на зразок пророків або ясновидців, і звичайні прості слова не з’являлися йому на язик, а інших слів він не знав і не міг знайти. А Шевченко знав, що більшість армійських офіцерів — п’яниці, картярі і бретери, і хоча Долгов ніби й не був схожий на цей ходячий тип армійця, Тарас Григорович намагався стушуватися і на запитання відповідав якомога лаконічніше.

Через кожні двадцять — двадцять п’ять верст вони міняли на станціях коні. Чудернацькими здавалися Шевченкові ці станції з будинками, оточеними стайнями й сінниками, і зустрічні козацькі станиці. Навіть у посуху на їх вулицях стояла ледве підсохла багнюка, яку по кілька разів на день місила і зрошувала станична худоба. Хати тісно тулилися одна до одної, і ніде не було ані садка, ані палісадника, ані дерева, ані кущика чи то простенької грядочки квітів під вікнами.

— Хата й ворота, ворота й хата, ворота й клуня. Знов хата, — підраховував Тарас Григорович садиби, повз які вони їхали. — Та як тут люди живуть без зеленого кущика?! Без бузку або шипшини? Ані радості, ані краси… Навіть затінку немає, щоб від сонця сховатися в таку спеку.

Тарантас зупинився біля станційного будинку. Долгов пішов відмітити подорожню і спитати про коней, а Шевченко дістав виданий йому сухий пайок, відрізав собі скибку свіжого чорного хліба і почав закушувати. Сонце нестерпно палило йому спину, хоча на першій станції він скинув піджак і вбрався в білу сорочку.

Певно, вільних коней на станції не було, Долгов не повертався, і, попоївши, Шевченко пішов розшукувати колодязь напитися. Колодязь знайшов недалеко, але не було там ані відерця, ані черпака. На його щастя, на вулиці з’явилася грудаста молодиця з відрами на коромислі. Молодиця непоквапливо підійшла до колодязя, витягла води.

— Чи не можна, красуне, напитися? — спитав Тарас Григорович.

— Чого не можна?! Пий! — співучо відповіла вона й поставила відро на цямрину.

Шевченко радо припав до відра і довго пив, насолоджуючись чистою, свіжою і смачною водою, потім скинув сорочку і облив собі голову й спину, шию й руки льодовою водою. Одягнувшись, він сполоснув відро, набрав води і спитав:

— Чи не можна трохи відпочити у тебе, хазяйко, в хаті, поки будуть коні?

— Чом не можна! Можна! — знов сказала молодиця.

Хата її була навпроти станції. Вона відчинила ворота, Шевченко ввійшов у двір, разом із нею піднявся на ґанок, зазирнув у хату, але звідти війнуло таким жаром, що Тарас Григорович не наважився ввійти і сів на призьбі, в холодку. Незабаром вийшла й хазяйка, лускаючи кавунове насіння. Вона була непогана на вроду: висока, струнка, з великими сірими очима під густими чорними бровами врозліт, з білим чистим і рум’яним обличчям.

— А якби ти мені, хазяєчко, чогось зварила? Ну, хоча б юшки з риби. У вас Урал поруч: рибу, певно, завжди маєте, — сказав Тарас Григорович.

— Нема. Ми цим не займаємось. Чим же ви займаєтесь?

— Бакчі сіємо.

— Ну, так вирви мені свіженьких огірків.

— Нема! Ми тільки кавуни сіємо.

— Ана городі що росте? Цибуля, певно, є?

— Нема! Ми цибулю в місті купуємо.

— Оце тобі маєш!.. На село з міста цибулю возити!.. Адже ж земля тут родюча. Чорнозем — як масло. Що ж ви їсте?

— Хліб печемо та квас творимо. Хліб з квасом їмо, поки бакча не вистигне, — ображено відказала молодиця.

— Бідно живете, що й казати! — зітхнув Шевченко.

На вулиці почулося форкання і тупіт коней: запрягали тарантас. Тарас Григорович поспішив туди. Поки ямщик затягав сумної, він зручніше переклав речі і зайняв своє місце поруч Долгова.

Дорога й далі йшла вздовж Уралу. Луки навколо були соковиті й пишні. Траплялися тінисті гаї і неглибокі балки, на дні дзюрчали холодні струмки, і наші подорожні кілька разів зупинялися біля них напитися. Пилюка скрипіла у них на зубах, і незабаром білосніжний кітель Долгова та біла сорочка Шевченка стали сірими, Але звар потроху спадав.

— Чи скоро станція? — нетерпляче спитав Долгов.

— А ось, барин, горбок, за горбком буде станиця Островна, а звідти до станції ще десять верст, — відгукнувся ямщик, витягаючи батіг. — Н-но, кляті! Розледащіли! — оперіщив він коней батогом.

І тарантас вихором злетів на горбок.

Шевченко мало не скрикнув від радісного здивування: в улоговині розкинулася велика станиця, потопаючи в густій зелені садів і левад. Білосніжні хати блищали на сонці сліпучою чистотою. Плакучі верби розпустили над ставком свої зелені коси, а дівчинка в віночку з живих квітів і в строкатій чепурній плахті гнала назустріч тарантасу велику круторогу корову.

Тарасу Григоровичу на мить здалося, що він на Вкраїні, що це околиці Седнева і їде він в гості до свого друга Андрія Лизогуба45 — і серце його затремтіло.

Сонце помітно хилилося до заходу. Долгов глянув на свій годинник.

— Деж нам ночувати? — спитав він ямщика.

— А це вже як кому подобається: одні ночують тут, в станиці. Інші їдуть до станції Озерної. Пани офіцери здебільше до станичного отамана заїжджають або до осавула Стасенка.

— Давайте переночуємо тут, — раптом попросив Шевченко.

— Рідний край свій згадали? — посміхнувся Долгов, — Згодний, їдемо до станичного отамана.

— А мені дозвольте влаштуватися десь простіше, — попросив Шевченко.

— Будь ласка. Тільки не проспіть. Виїдемо рано, за холодку. Долгов наказав спинити коні. Шевченко зійшов. Коли тарантас зник за рогом. Шевченко оглядівся. За невисоким плотом навколо розляглися сади та городи з сіро-зеленою капустою, високою пшеничкою та милими серцю, але ще не розквітлими соняшниками і рожами, з вишнями та черешнями, густо всипаними вже червоними ягодами. Повільно рушив він дорогою, вдихаючи гаряче повітря, яке раптом стало йому рідним і дорогим. Вдалині побачив він хату під пишною солом’яною стріхою. На призьбі сидів довговусий козак, задумливо посмоктуючи люльку, і тільки його шаровари з блакитними вили-нялими лампасами нагадували, що це уральський, а не запорозький козак.

— Здоровенькі були, козаче, — вклонився Шевченко, наближаючись.

— Здорові були й ви, чоловіче, — привітно відповів козак. — Звідкіля Бог несе?

— Зараз з Оренбурга, а ще раніше — з Києва. Чи не можна у вас переночувати?

— Чому ж! Можна! Ми добрим людям завжди раді. Один ти чи з кимось?

— З прапорщиком, та він до станичного отамана поїхав, — відповів Шевченко, сідаючи на призьбу поруч із козаком.

Зав’язалася розмова. Як належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і непоквапливо відповідав на запитання гостя, а хазяйка визирнула з хати і враз заметушилася, готуючи вечерю. Щоб пожвавити розмову і делікатно заплатити хазяям, Шевченко ніби між іншим спитав:

— Чи єжу вас у станиці шинок?

— Шинка нема, та люди самі гонять горілку і пиво. І коли кому треба — продають.

Тарас Григорович дістав гроші і, помітивши дівчинку років десяти, що сором’язливо ховалася задверима, простягнув їй:

— Біжи, дитинко, візьми нам горілочки до вечері…

Хазяйка, почувши таке, кинулась за хату різати курчат, и потім до куми Домахи по яєчка, бо всі свої вийшли.

За вечерею Тарас Григорович підніс хазяям по чарці і по другій, а для дівчинки і п’ятирічного хлопчика знайшов у кишені по грудці цукру. На столі зеленіли малосольні огірки, стояла смажена картопля, запах ковбаси з часничком приємно лоскотав ніздрі зголоднілого мандрівника.

Від горілки хазяїн став балакучим і розповів, що дід його з сотнею козаків та всім родом перекочував сюди з України, за цариці Катерини. Уральські козаки охоче прийняли їх.

— Звичайно, тому, що тут не Січ, а станиці, наші парубки швидко поженилися — хто побрався з нашими дівчатами, а хто тутешню узяв. Відрізали нам землі — так і пішла від козацького роду наша станиця, — доказав хазяїн, приймаючи від гостя третю чарку.

Як заведено з давньої давнини, угамувавши перший голод, заспівали рідних українських пісень: хазяїн басовито підтягував гостеві, а в хазяйки виявився сильний високий голос.

По хатах у станиці згасали вогні, а Тарас Григорович усе сидів за столом із земляками і то розмовляв з ними про старовину, то знов співали пісень.

Доля Тараса Григоровича вразила хазяїв до глибини душі. Хазяйка упадала біля гостя, не знаючи, чим ще почастувати його, як прислужитись, а чоловік її довго мовчав, потім глибоко зітхнув:

— Від царів усе наше лихо, але як без них жити — люди ще не придумали.

Спати поклали поета на сіннику, на свіжому запашному сіні, і, зарившись у нього, Тарас Григорович одразу міцно заснув, а господиня ще довго поралася у хаті, смажила курчат, варила яєчка, пекла коржі на дорогу сердешному гостеві.

Хазяїн збудив Шевченка о шостій годині. На столі вже чекав ситний і смачний сніданок. Випили й решту вчорашньої горілки, і Тарас Григорович став збиратися в дальшу путь. Господиня напакувала йому в дорогу цілий клунок різного смачного їстива.

Шевченко не відмовлявся, тільки дякував. Тоді спитав, скільки він їм винний за ночівлю та оті харчі.

Козак зніяковів, а господиня, стоячи за спиною Тараса Григоровича, одчайдушно махала йому руками, щоб він, бува, не здумав щось взяти з гостя.

— Та ви кажіть щиро: не можу я дурно прийняти від вас стільки харчів, — наполягав Шевченко.

— Та я б нічого з вас не взяв, так от треба нашому хлопчикові пошити чобітки на зиму. Раніше ми яблуками та городиною розраховувалися, а тепер Вакула, наш швець, вимагає грошей: наклали на нього податок, а грошей катма.

Шевченко подав хазяїнові срібний полтиник.

— Бог із вами, добродію! — замахав руками козак. — Та наш Вакула і за два злотих пошиє!

Але Шевченко грошей назад не взяв, і хазяї провели його до роздоріжжя і показали, де живе станичний отаман.

Долгов ще спав. Він теж засидівся до півночі за вечерею, Шевченко скористався з цього і пішов до ставка скупатися під вербами, а потім довго сидів у холодку і розмовляв з ямщиком та з станичними хлоп’ятами.

Виїхали вони тільки о дев’ятій, коли на осонні вже стало жарко, і за півтори години добралися до станції Озерної, де знов довелося довго чекати свіжих коней. Залишивши речі на станційного сторожа, Долгов із Шевченком пішли купатися, потім добре закусили харчами Тараса Григоровича, до яких Долгов додав пляшку рому з свого по-гребця і карасів засмажених на станційній кухні.

Сьогодні прапорщик і рядовий п’ятого лінійного батальйону відчували себе вільніше, і розмова пішла легко, невимушено. Долгов, син оренбурзького генерала, розпитував Шевченка про Петербург, де він ніколи не бував. Закінчивши кадетський корпус в Оренбурзі, він далі Уфи ніколи не їздив. Почувши, що Шевченко учень Брюллова, і що викупили його, розігравши у лотерею портрет поета Жуковського, написаний Брюлловим, і що був він знайомий з такими вельможами, як князь Рєпнін46, колишній саксонський віце-король, Долгов зовсім розгубився і почав вибачатися, що вчора не запросив його на станцію пообідати і відпустив до якихось станичників у Островній, а не привіз до станичного отамана.

Шевченко одразу заспокоїв його:

— Навпаки, я дуже вам вдячний, що ви мене відпустили до земляків. О третій годині прийшли нарешті коні. Довелося дати їм перепочинок і виїхати лише о п’ятій. Надвечір наші мандрівники дісталися станції Губерлі, де й заночували.

Ще в Оренбурзі чув Шевченко, що від цієї станції відкривається чудовий краєвид на Губерлінські гори, відроги Південного Уралу. Вранці гуляли вони тінистим губерлінським гаєм, берегом веселої гірської річки Губерля, й довго захоплено милувалися величною панорамою гірського кряжа на обрії, а, поснідавши рештками харчів з Островної, до яких Долгов додав пляшку вина і кусень чудового осетрового балика, опівдні поїхали далі.

Дорога спочатку кривуляла горбастою долиною, потім почала заглиблюватися в гори примхливими несподіваними поворотами, іноді ніби повертала назад, але весь час підіймалася вище й вище — до далекого перевалу. В горах дихати було легше, ніж у долині, хоч сонце й тут палило нестерпно і тільки іноді на обрії ліпилися сніжно-білі хмари.

На одному з поворотів вони побачили високий обеліск з рудого граніту, споруджений на місці якоїсь давно забутої значної події. Вони зупинилися, вийшли з тарантаса розім’яти ноги і майже поруч із пам’ятником помітили струмок, що витікав із розколини іржавої скелі. Вони напилися і спробували прочитати напис на пам’ятнику, але від напису збереглося тільки кілька літер, а замість інших стирчали де-не-де іржаві цвяхи. Так нічого й не розібравши, поїхали вони далі.

Гарячий вітер вдарив їм в обличчя на перевалі, і очам їх відкрився неосяжний азіатський степ, по якому йшли сірими хвилями тіні від хмар. Змучені підйомом, коні довго стояли, поводячи змиленими боками, потім дружно побігли рівним, положистим плоскогір’ям і за годину зупинилися на станції Підгірній, останній зупинці перед Орськом.

— Вчора вранці пройшла оказія до Орська, — сказав ямщик, запрягаючи свіжих коней. — Підбилися люди на підйомі. Покотом, кажуть, отут лежали, поки варили їм кашу.

Тарантас спустився в долину і наближався до самотньої хатинки, над якою стирчала висока тичина з жмутом соломи. Це був дорожній прикордонний козацький пікет. Пікетник віддав офіцерові честь і не спитав подорожньої. Проїхавши ще версти з дві, тарантас став повільно підійматися на невисоке плоскогір’я, або по-місцевому сирт. І безмежний, дикий степ прийняв у свої первозданні простори і тарантас із кіньми, і подорожніх — молоденького прапорщика і українського поета Тараса Шевченка.

Степ вражав своєю неосяжною, скорботною пустельністю й бідною рослинністю. Ріденький, вже посивілий ковил, шпичасті будяки та курай. Льодовою тугою війнуло від усього цього на вигнанця, і передчуття важкого й скорботного життя без надії й просвітку стиснуло його серце.

Замовк і Долгов: і перед ним постало майбутнє великим знаком запитання. Ще невідомо, чи судилося йому повернутися звідси, може, доведеться загинути в степу від кулі повстанця-киргиза, від його аркана або соїла, і він мовчав, такий же пригнічений, як і Шевченко.

— А ось і Орська біліє, — ніби сам до себе промовив ямщик. Шевченко здригнувся і почав пильно вдивлятися в степову далечінь, якою, наче велетенські кажани, бігли сірі тіні від хмар. Не одразу знайшов він ледве помітний пагорбок, а на ньому білу пляму, ніби підкреслену і обведену рудою смугою. Жодного дерева не зеленіло біля неї, якіу всій цій скорботній пустелі.

Коні бігли дрібним, але дружним клусом. Біла цятка на пагорбку скоро перетворилася на невеличку кам’яну церкву, навколо якої тулилися казенні споруди. Дахи їх здалеку здавалися рудими смугами. На шляху під пильним оком конвою копирсалися з кетменями, лагодячи дорогу, люди.

Коли тарантас порівнявся з ними, Шевченко аж відсахнувся: у кожного вилицювате монгольське обличчя було спотворено випеченим на лобі тавром, а в багатьох вирвані ніздрі та відрізані вуха.

— Що це за люди? — спитав він через силу ямщика.

— А це бунтівники, каторжани тобто, — відгукнувся той. — Певно, з ватаг Кенесари. Ну, відома річ, побили його наші солдатики. Кого на горло скарали, а кого затаврували.

З загадковою байдужістю провели каторжники очима тарантас, але Шевченко відчув, що під цією байдужістю жевріє невгамована ненависть.

Іноді рідка травичка змінялася камінням, або біліли, наче паморозь, солонці. І все так само коливалися під вітром ріденькі жалюгідні мітелки ковилу.

“Ось вона, моя могила, — подумав Шевченко. І раптом спитав сам себе: — Невже тут можуть лунати пісні? — і сам собі відповів: — Ні, тут не можуть бриніти пісні, тут не може квітнути радість…”

VIII. БАРИМТА

Весь день пробув аул на своїй зруйнованій стоянці. Відкопали і привели до пам’яті ще кількох чоловіків і жінок, але трьох так і не врятували… Відкопали і зібрали поламані кереге і повсті. Частину речей і більшість баранів було врятовано, та все ж таки з величезної отари Джантемир-бая і його роду загинуло понад дві сотні голів.

Після бурі стало холоднувато, але спрага мучила людей і худобу. Не було чим навіть прополоскати горло, в якому так лоскотало від піску. Пересохлі ніздрі вкрилися колючою кіркою, а там, де вчора стояли повні води колодязі й шелестіла квола зелень, тепер височіли бархани сухого сіро-жовтого піску.

Проте пустеля вже вичерпала свою лють: було тихо-тихо. Ледь помітний північний вітрець відсвіжував обличчя, а гребені барханів майже не курилися.

Осторонь копали могилу. Плакали діти над померлою матір’ю, не слухаючи ласкавих розрад старої Кумині. Ридали дорослі онуки над мертвим дідом Монбасаром. І рвала на собі волосся стара удова, проводжаючи в могилу єдиного сина жигіта.

Мертвих поховали. Гіркі сльози родичів замінили їм останнє обмивання.

В аулі Джантемир-бая не було свого постійного мулли, тому один з аксакалів прочитав над мерцями всі уривки молитов, що збереглися в його пам’яті, і коли над могилами зависочіли вже невеличкі піскові горбки, а сонце майже торкнулося далеких барханів, рушив аул у нову важку й довгу дорогу — до других і останніх колодязів.

І вже на верблюдах, навантажених замість загублених речей шкурами і тушами здохлих овець, доспівували жінки свої надгробні плачі-жоктау, сповнені глибокого суму й краси. І довго ще оглядалися вони на покинуті самотні могили, які безслідно зникнуть під сипучими хвилями під час першої ж бурі.

Всю ніч без перепочинку пленталися змучені люди і тварини безкрайньою сухою пустелею. Піски залишилися позаду. Тепер уламки сніжно-білого кристалічного кварцу блищали під місяцем діамантовим розсипом і до крові ранили людям ноги. Ніч була світла. Лише час від часу на небо набігала смуга білих прозорих баранців — і тоді тьмарилися іскри білосніжного кварцу, і пустеля ставала схожою на велике біле озеро з молока з ледь зморщеною тонкою плівкою.

Кульжан їхала на верблюді, лежачи в сідлі для хворих. Очі їй так боліли, що вона майже не могла розплющити їх, але губи, порепані й пересохлі, мимоволі складалися в мрійну усмішку: їй усе здавалося, що лежить вона ще біля бархана, а Жайсак зараз знов нахилиться до неї і почне тихо лизати їй нещасні подряпані очі, і знов затріпотять на її скроні крильцями нічного метелика його вії. Незвична, солодка млость охоплювала її. їй було хороше, як у ранньому дитинстві на руках у матері. Ні, навіть ще краще, ще тепліше, солодше й радісніше.

І ось нарешті настав новий день, ритмічне коливання припинилося, міцні руки Тайжана зняли її на землю, а Кумині подала їй цілу миску холодної джерельної води.

Вона з небувалою насолодою спочатку угамувала спрагу, а тоді занурила обличчя з запаленими повіками в свіжу й холодну вологу. І одразу відчула приплив нових сил і якоїсь нової радості буття.

Минуло кілька днів. Вже більше не чути було розпачливого плачу осиротілих сімей, замовкли зойки знедоленої матері, лишилася позаду пустеля, і тільки кожен день на світанку Кумині та інші вдови виходили з своїх жолимуїв і співали, дивлячись на ранішнє сонце, свої скорботні жоктау.

Зейнеб розшукала в скрині небіжчиці Джевгер її чорну й густу паранджу і примусила Кульжан носити її, щоб дати відпочинок подряпаним хворим очам. І під паранджею Кульжан відчувала, що болять вони щодня менше й менше, і їй здавалося, що вилікував їх Жайсак.

Зате інший таємний біль почав смоктати дівочу душу: вона знала, що там, у далекому Семиріччі, кочує аул її майбутнього чоловіка, що Джантемир для того й вирішив відкочувати так далеко від своїх звичних літніх кочовищ, щоб остаточно домовитися, коли відсвяткувати її весілля. Досі вона про це думала майже байдужно, бо ж від долі не втечеш, але тепер, покохавши Жайсака, вона з жахом зрозуміла, що шлюб з Ібраєм — це розлука, довічна розлука з Жай-саком. Іноді, погойдуючись на верблюді, вона поринала в дрімотні мрії, і їй здавалося, що Жайсак і той невідомий наречений Ібрай це одна і та ж людина, і тоді серце її тріпотіло від радості, але варт було опам’ятатися, і таємний біль знов починав точити душу, і похмурою, і жорстокою здавалася їй її жіноча доля.

Тепер аул Джантемира ішов не сам: він влився у величезний, гамірливий потік аулів, які посувалися на літні пасовища — жайляу, і чабанам, і табунникам доводилося весь час пильно стежити, щоб отари не змішалися. Найважче доводилося їм на ночівлях. Верблюдів та коней кожен аул таврував своєю родовою тамгою, але кози, вівці і барани не носили на собі ніякого знака і мало не всі були одної породи, тому з ними було справжнє горе. Щодня і щогодини то в одній, то в другій отарі не дораховувалися кільканадцяти голів, — і починалися суперечки і сварки, крики і лайка, а іноді доходило і до бійки. І, як водиться, від такої плутанини завжди страждав не той, хто загарбав чуже, а той, в кого слабші кулаки і менше табунників та добре озброєних тюленгутів.

Аральське море давно лишилося десь позаду, і праворуч, за низьким степовим обрієм, текла могутня й повновода Сирдар’я. Деякі аули виходили з загального потоку і звертали до її берегів, щоб перелітувати на буйних заплавних луках, а Джантемир уперто продовжував путь у Семиріччя, куди прямували найміцніші й найза-можніші баї.

Мовчазний і похмурий, як чорна хмара, був Джантемир. Не міг він примиритися з думкою, що така сила худоби загинула в Каракумах, і день і ніч уперто міркував, як надолужити втрату. Принишкла й Шаукен. Як і Джантемир, вона над усе цінувала в житті заможність і часто на стоянках наказувала глухому костоправу Габдуллі сидіти біля байських білих юрт і не підпускати до них ані душі, щоб ніхто не підслухав, про що вони радяться з Джантемиром. Але як вони не крилися, в аулі вже пішла чутка, що Джантемир із новою дружиною замислив недобре, недарма криється від свого власного роду, від старшої дружини Зейнеб і власних дітей.

Жайсак нічого не помічав. Йому як старшому табунникові та чабанові ні вдень ні вночі не було спокою, бо весь час доводилося розбирати плутанину проміж своїми й чужими отарами й табунами. Але Кумині багато бачила в житті і багато про що здогадувалася.

— Сьогодні він послав кудись Ісхака з його ледарями, — розповідала вона ввечері синові. — Тільки вирушили ми вранці у путь, як вони поскакали вбік, і потім догнали наш аул надвечір і одразу Джантемир наказав Тайжанові нагострити ятагани, ножі та соїли, а на шакпари набити багато цвяхів, наче воювати збирається.

— Та ну його к шайтану, ana! — відказав сонно Жайсак. — У мене інше в голові. Треба нам якось стати на ноги, видертися з цього ярма, бо не можу я спокійно дивитися, як він висмоктує з тебе останні сили, останні крапельки твого життя.

— Е, синку мій любенький! — зітхала Кумині. — Колись і ми з Шакіром про це мріяли, та, певно, така вже доля наша гірка. Благаю тільки тебе, якщо бай посилатиме на нечесне діло — не йди! Досить тебе вже вовки покалічили, та і йому досить того, що врятував ти йому табун і дочку, за яку візьме він такий багатющий калим.

Материні слова завдали Жайсакові болю. Так, Кульжан — засватана, і ніякі сили не можуть цього змінити… І, зітхнувши, відповів він Кумині:

— Не турбуйся, ала. На брудні справи він мене не підбурить, а Кульжан я рятував не для бая, а тому, що серце в неї золоте. Тільки від неї і бачимо тут добро.

Кумині не помилялася. Ісхак довго сидів уранці в батьковій юрті, де була, й мачуха. Шаукен, поставивши глухого Габдуллу стерегти їх розмову від зайвих вух, а вночі Джантемир збудив своїх тюленгутів, зібрав їх у своїй юрті, дав кожному по соїлу і по шакпару, а старшим синам — Байсали, Ундасинові та Ісхаху — по рушниці і по ятагану, і всі вони під командою Ісхака тихо вийшли із сплячого аулу, кожен ведучи за повід осідланого коня. А на світанку вони пригнали отару відбитих овець. Там було не менше шестисот голів.

Зраділий Джантемир наказав зарізати шість жирних баранів і донесхочу нагодував увесь аул бишбармаком і мантами з білого борошна, потім підніс кожному тюленгуту і чабану по повній піалі кумису і наказав рушати в путь.

У розпал зборів, коли вже вантажили на верблюдів останні жо-лимуї, до них підскакали кілька жінок і аксакалів. Вони одразу зрозуміли, хто тут бай, і всі разом кинулися до Джантемира, з криком і голосінням благаючи його віддати їм їхню худобу.

— Ми такі ж казахи, як і ти, баю, — тремтячим від ридань голосом казала висока сивоволоса жінка з гордим обличчям. — Мало того, що взимку на нас напали хівинці, пограбували нас і захопили в рабство наших чоловіків і синів, так ще й ти, свій, прийшов нас добити? Ти прирікаєш нас на голодну смерть, на загибель.

— Віддай нам нашу худобу! Ми не винні, що Аллах покарав тебе в Каракумах, — підхопив старезний аксакал з ріденькою бородою на мідному від засмаги обличчі. — Віддай, як велить закон Аллаха і пророка його! Ми не гяури, а такі ж правовірні, як ти.

— Нема такого закону, щоб свій свого грабував!

— Живцем в землю клав! — не слухаючи один одного, вигукували інші.

— От і йдіть до Аллаха зі скаргами, — хижо вищирив зуби Джантемир. — На баранах нема знака, чиї вони. Мабуть, це моя отара, яка втекла під час урагану. Нічого не знаю і знати не хочу! — пересмикнув він плечима. І, підібравши поли чапана, підійшов до коня. З несподіваною легкістю стрибнув у сідло і наказав:

— Рушай!

— А-а-а! Он ти як! — кинулися до нього приїжджі. — На баранах знака нема, та на твоїх конях твоє тавро випечене! Коли твій забитий жигіт впав з коня, наші люди коня захопили, і ми доведемо перед всіма ханами й султанами, що ти нас пограбував, як хівинський басмач.

— Як розбійник з караванних шляхів, а не бай, якого звикли шанувати!

— Віддай нам нашу отару, і ми нікому не станемо скаржитися! — кинулася знов до Джантемира стара жінка з гордим обличчям.

— І Аллах віддасть тобі вдесятеро! — підхопили, ридаючи, інші жінки.

— Рушай!!! — шалено гримнув Джантемир. — А ви, — обернувся він до своїх тюленгутів, — женіть їх у три шиї!

Скоряючись наказу погоничів, верблюди гордовито пішли, презирливо жуючи губами і з височини свого зросту позираючи на метушливих людей.

Жигіти нерішуче пєрезирнулися: не годиться їм, безвусим і молодим, гнати сивобородих дідів, а тим більше білоголових поважних жінок.

Щоб покласти кінець цій сцені, Джантемир підострожив коня і навмисно проскакав наперед, обганяючи верблюдів, а знедолені, пограбовані бідаки погрожували йому вслід кулаками і кляли його на всі голоси.

— Прокляття на тебе! І на тебе, і на весь рід твій до сьомого коліна! — з моторошного силою в голосі вигукнула стара жінка і так і застигла в своєму розпачі з високо піднесеною рукою, і з її палаючих ненавистю очей покотилися рясні сльози.

Ішли повз них верблюди, мчали вершники, протупотів, здіймаючи темну хмару куряви, табун. Рушила отара брудно-сірих, чорних і бронзово-брунатних овець, серед яких височіли чабани на конях з довгими біблійними посохами-гирлигами.

Скакав серед чабанів і Жайсак. Він чув усе, йому було соромно й боляче дивитися на пограбованих і знедолених старих людей, дійсно рокованих на загибель. Гостра ненависть до Джантемира кипіла в грудях, але повернути пограбованим худобу він не наважувався.

Раптом до нього під’їхав Тайжан.

— Скачи, друже, наперед, а я хоч не все, а сотні з три віддам цим нещасним. Наш живолуп нічого не побачить за такою курявою, а потім як-небудь відбрешемось.

— Добре! — з радісною люттю кинув Жайсак і поскакав наперед, де висіла в хвості аулу густа хмара куряви, за якою давно зникла важка постать Джантемир-бая.

Коли Жайсак від’їхав. Тайжан свиснув собак, скерував коня навперейми отарі, відділяючи невеличку отару в 250-300 баранів, і погнав їх назад, туди, де ще стояли пограбовані.

— Ось вам, аксакали і матері, частина вашої отари на розплід. Дати більше не можемо. І так наш шайтан із світу нас і зжене, якщо довідається, — сказав Тайжан, підскакавши до них впритул. — Не сумуйте, скажіть краще, як вас звуть і де ваше кочовище. Якщо не стане нам життя від нашого Джантемира, заберемо своїх баранів і прийдемо до вас в аул. Чи приймете ви нас тоді до себе?

— Аллах тебе благослови, жигіте, — відказала стара жінка з гордим обличчям. — Кочуємо ми на північ від Балхаша. Приймемо. Приймемо, як рідного, першу-ліпшу дівчину за жінку дамо, юрту поставимо, — зі сльозами в голосі додала вона. — Скажи й ти, як звуть тебе, жигіте, щоб знати, за кого молитися Аллахові.

— Нас двоє: Жайсак і Тайжан! — відказав Тайжан і, повертаючи коня, помчав навздогін аулові, який вже зникав у сірій хмарі куряви.

IX. РЯДОВИЙ ТРЕТЬОЇ РОТИ

Прогуркотівши по хиткому дерев’яному мосту через Урал, тарантас виповз на пагорок і в’їхав в Орську фортецю.

Біля мосту ще одна партія колодників зі спотвореними тавром обличчями лагодила дорогу, — певно, до приїзду начальства, а на просторому майдані марширували солдати.

Казарми, штаб з канцелярією, в’язниця, де тримали оцих колодників у важких гримучих кайданах, стоси дров, стайні, цейхгаузи, замкнені важкими, з тарілку завбільшки замками, оточували майдан, і тільки кам’яна церква з сліпучо-білими мурами у протилежному кінці майдану трохи відживляла похмуро-нудний вигляд фортецій-ного плацу і всього Орська, цілком позбавленого рослинності.

Всі казенні споруди були під бляхою рудувато-брунатного кольору, а за ними розсипалося з півсотні рублених хат уральських козаків. І все це разом здавалося крихітним сумним островом у безмежному морі пожухлого степу.

Похмурий і пригнічений зійшов з тарантаса Долгов. Не про таке місце першої служби мріяв він, одержуючи призначення! Скорботно мовчазний був і Шевченко… Отут, може, й судилося догоріти його страдницькому життю.

“Могила. Це моя могила”, — гнітила його невідступна думка, і він мовчав і нерухомо стояв біля тарантаса, поклавши речі біля ніг.

Долгов дав ямщикові карбованця на горілку, наказав солдатові, що вибіг назустріч, взяти його речі і пішов у штаб. Тарантас повільно від’їхав од ґанку, а Шевченко все стояв на тому ж місці, скутий безмежною тугою.

Раптом на ґанок знов вибіг той самий солдат і гукнув Тараса Григоровича:

— Гей ти, Шевченко! Іди до командира! Кличуть! Шевченко мовчки взяв речі і неквапно зійшов східцями на ґанок.

— Стій! Куди! Полож барахлішко! Хіба до начальства так можна?! — чи то обурено, чи то глузливо вигукнув солдат. — І звідкіля ти такий узявся?!

Шевченко поклав речі в куток і пройшов до кабінету. Ротний командир капітан Глоба47 сидів біля столу, переглядаючи папери з пакета, привезеного Долговим, і Шевченко пізнав блакитнуватий папір з великим штампом Третього відділу.

— Шевченко? — звів на нього очі капітан.

— Так точно! — виструнчився поет,

— Обмундирування одержав?

— Так точно!

— Чому ж у цивільному? Негайно переодягтися і всі речі нефор-меного зразка здати до цейхгаузу на збереження. І пам’ятай: ніяких цивільних костюмчиків тут не може бути. Розумієш?

— Так точно!

— Сидорчук! Відведи його до писаря Лаврентьева48. Хай напише наказ зарахувати його на харчове та інше постачання та хай складе на нього належний формуляр.

Він віддав Сидорчукові всі папери з пакета і знов звернувся до Долгова, відразу забувши про існування засланця:

— Отже, ви до нас? В батальйон? Чудово! Нудота тут пекельна. Кожній новій людині радієш, як найвищій милості. Вірте мені: нема з ким слова сказати по щирості. Завтра вранці вас прийме генерал і призначить в одну з рот, а поки що — милості прошу до мене повечеряти й переночувати. Трактирів та готелів тут нема. Перехилимо по маленькій.

— Спасибі, — вклонився Долгов. — Враження від фортеці дійсно сумовите, та з добрими людьми скрізь може бути хороше.

— Воно наче й так, але і хороших людей в аптеці за рецептами не виготовляють.

— Я не такий песиміст, як ви, — роблено всміхнувся Долгов, намагаючись бути люб’язним. — Я гадаю, що й серед солдатів знайдуться інтересні люди.

— Та Бог із вами! Які можуть бути розмови з оцими свинями? їх треба тримати он як! — стиснув Глоба волохатий кулак. — Адже ж до нас звичайний рекрут не потрапляє. З полків шлють штрафних, для покарання, а з набору — переважно забритих за бунт і бешкет. П’яниці, ворюги й хами найчистішого гатунку!

— Шкода! А ось цей Шевченко — надзвичайно цікава фігура. Художник. Закінчив у Петербурзі імператорську Академію художеств, був професором Київського університету святого Володимира. До того ж, відомий малоросійський сочинитель. Був прийнятий у вищому світі, вихована й тактовна людина, — навмисно підкреслив Долгов.

— А потрапив однаково до штрафного лінійного батальйону, куди потрапляють самі лише непригорені мерзотники, — голосно зареготав Глоба. — Повірте мені, любий прапорщику, всі вони одним миром мазані: і злодії та бунтівники, і різні там вольтер’янці та автори пашк-вільних віршиків. Але ми з них швидко дурість вибиваємо. Діло їх, батечку, просте: ать-два — і все! Солдатові думати не положено.

“Суворов не так дивився на солдата”, — майнуло в голові Долгова, але він промовчав.

— Сидорчук! Віднеси речі пана прапорщика до мене на квартиру!

— знов гукнув Глоба. — Та дивись, сучий сину, щоб усе було ціле!

І, підхопивши Долгова під руку, рушив до виходу.

Тим часом писар Лаврентьєв за допомогою батальйонного фельдшера почав оформляти новоприбулого. Тарасу Григоровичу довелось роздягнутися догола. Його зважили, зміряли зріст, обсяг грудей, вислухали легені, перелічили зуби. Лаврентьєв почав складати формуляр, раз у раз зазираючи в надіслані папери.

Це діло було для нього і звичне, і водночас складне. Він був не дуже письменний. Але почав досить бадьоро і перші пункти заповнив з присланих паперів.

— Віросповідання: православний… Стан: селянський, був кріпаком, та дістав вольну. Вчився у Ак… У Академії художеств… Служив — у Арх… Арх… Ну й назва, прости Господи! Навіть упрів, поки розібрав… Вирок від двадцять восьмого травня цього року. Засуджений…

Він ще довго бурмотів собі під ніс щось невиразне, але найважче було попереду.

— Зріст, — писав він, виводячи над кожною літерою якісь надзвичайні викрутаси. — Зріст — середній: два аршини п’ять вершків з половиною. Будова тіла.,.

На цей пункт не було в паперах ніякої цифри або звичного слова. Він підвів очі від паперу і вп’явся поглядом у Шевченка, мов недосвідчений художник, якому вперше замовили написати портрет.

— Будова тіла… — повторив він про себе. — Ну як у кожного огрядного чоловіка, тільки черево трохи більше звичайного, наче у вагітної молодиці або у крамаря… Як же його, чорт, написати?

“Худий” — так воно ж несоответственно буде, і майор, безперечно, в зуби дасть, а написати: “гладкий”, так воно теж не зовсім те… І знов-таки майор вилає…

— Яка в тебе, голубе, будова тіла? — просто звернувся він до Шевченка.

— Тобто як? Нормальна, — стенув плечима поет.

— Не положено такі слова у формулярі писати, — раптом обурився писар. — Треба написати соответственно все, як воно є, та згідно інструкції хоча б на той випадок, коли б ти втік, щоб розшукати тебе за твоїми прикметами.

— А-а-а!.. — Всміхнувся Шевченко. — Та хіба ж звідси втечеш? Завезли на край світу, звідкіля й дороги немає назад.

— Ну ти, той… Краще помовч! — знов розсердився Лаврентьєв.

— Я до тебе по-доброму, бо ж бачу, що людина письменна. Вдвох би одразу й розібралися, що воно й до чого.

— Добре. Розберемось, коли так, — згодився Шевченко і, нахилившись до бланка формуляра, пробіг очима найближчі рядки. — Будова тіла пиши: “Огрядний. Волосся на голові темно-русяве, вуса

— русі. Очі…”

— Чекай! Чекай! Я за тобою не уженуся писати, — замахав руками Лаврентьев. — Волосся, кажеш, темно-русяве?.. А вірно, що темно-русяве. Так і запишемо: тем-но-ру-ся-ве. Вуса, отже, русі. Аочі?

— Блакитні, — машинально відповів Шевченко, думаючи про щось своє.

Лаврентьев зрадів доброму початку і став рішуче писати далі, пильно придивляючись до замисленого поета.

—Зріст? Ну, це вже написано. Зуби: цілі, білі. Ніс—соотвєтствен-ний…

І знов зупинився. Далі йшов пункт “Особливі прикмети”. Довго роздивлявся він Тараса Григоровича, але нічого особливого в ньому не знайшов і просто спитав його:

— А які в тебе “особливі прикмети”? Поет відчув, як у ньому закипає злість.

— Ну… В кого, наприклад, пика віспою подзьобана, або вуха нема, або шрам якийсь, або зайвий палець виріс, — пояснював тим часом писар.

— Поки що все на місці. Нічого зайвого нема. Пиши: особливих прикмет нема.

Лаврентьев полегшено зітхнув, а Шевченко витяг пачку цигарок і простягнув писареві:

— Закуримо, мабуть?

Лаврентьев обережно взяв цигарку і, озирнувшись на двері, прикурив від лампадки в передньому кутку, дав прикурити поетові і примирливо зауважив:

— От бачиш, голубе, як добре, коли обоє письменні: враз розібралися, а то інколи прийде людина, дивишся на неї, а що писати

— невідомо. Ні під яку правильність вона не соотвєтствує. А ти не з семінаристів будеш?

— Ні! Селянин я. Але в попа і в дяка дійсно вчився.

— А от у мене діти ростуть. Школи тут нема. Батюшка цим не займається, а я цілий день у канцелярії. Нема кому абетку їм показати. Так і ростуть, як бур’ян у степу. А в житті нема неписьменній людині дороги. Коли б я був учений, дослужився б до офіцера, людиною був би і їх, малят, в люди вивів би, а так…

І Лаврентьев тяжко зітхнув.

— Не журись, братику, — раптом сердешно обізвався Шевченко.

— Мабуть, і я зможу тобі допомогти в цьому лихові… Тільки ж не знаю, як тут буде зі службою… Ніколи я ще в солдатах не був…

— Від тюрми та від торби не зарікайся, — готовим словом відгукнувся Лаврентьєв. — Ти тут хвилинку посидь, а я наказ напишу, бо ж треба тебе на довольствія зарахувати.

Коли наказ був готовий, Лаврентьєв сам відвів Шевченка до кашовара і наказав добре його нагодувати, а прощаючись, подружньому поплескав його по плечу.

— Скрізь, голубе, жити можна. Проживеш і ти у нас в Орську. А якщо ти дійсно навчиш моїх хлопчиків читати й писати та всіх інших наук, — буду я тобі друг і заступник перед нашими панами офіцерами.

Казарма була на п’ятдесят чоловік, незатишна, брудна, велика й напівтемна. Біля груби і скрізь під стелею сушилися на мотузках зопрілі онучі і подерта солдатська білизна. На нарах, просто на брудних матрацах, лежали й сиділи солдати — хто в самій сорочці, хто в розхристаному мундирі, а хто й напівголий. В кутку дихала несказанним смородом ніколи не мита незмінна супутниця всіх казарм і в’язниць

— славетна царська “параша”. В другому кутку стояла діжка для води з прикутим на ланцюжку бляшаним кухлем. Довга стійка для рушниць тьмяно виблискувала сталевими стволами і курками. Запльована підлога в уривках паперу, недокурках і різному смітті була така брудна, що не можна було розгледіти на ній окремих дощок.

Шевченко нерішуче зупинився, не переступаючи порога, і мимоволі відсахнувся від смороду, який війнув йому в обличчя і в якому важко було розібрати, чого більше: запаху кислого борщу, гнилої капусти, поту, прілих онуч, махоркового диму чи смороду від “параші”. Шевченко примусив себе переступити поріг і ввійшов, шукаючи очима днювального. Той кивнув поетові на вільне місце в кутку, наказав йому скласти речі в окрему шафку, де не було ані замка, ані защіпки, і, вважаючи свою роль закінченою, десь зник.

Шевченко оглядівся. Сорок п’ять пар очей з цікавістю стежили за кожним його рухом: хто насмішкувато, а хто й зловтішно, особливо, коли він витяг хусточку і приклав її до носа, щоб хоч на мить перебити задушливий сморід.

Раптом з глибини казарми рушив до нього чудернацькою, вихлявою ходою високий чорновусий солдат у розхристаному мундирі з коротенькою люлькою в руках:

— Кого я бачу! Бонжурь!* Поздоровляю з приїздом! А ми вже думали, що вас відправили в іншому напрямку!

* Добрий день (фр.). Козловський говорить, перекручуючи французькі слова і пом’якшуючи “р” на кінці слова, яке французькою мовою завжди звучить твердо.

І Козловський безцеремонно згріб Шевченка в обійми.

— Чого кривитесь? Не подобається наше амбре?48 Та-ак, шановний добродію, це вам не пачулі49: не іланг-іланг50, якими пахнуть столичні дамочки та мамзельки вищого світу й півсвіту. Це — майте на увазі — “руський дух, тут Руссю пахне”52, — як сказав якийсь сочинитель, здається, пан Барков53 або щось подібне.

— Закуримо? — запропонував Шевченко, щоб димом розвіяти сморід і припинити слововиверження дворянина Козловського.

— Мерсі-с! З охотою, — хитнувся всім тілом Козловський.

І витяг з пачки відразу три цигарки, з яких одну поклав собі в рот, а дві — в кишеню.

— Люльку поки що відкладемо, — сказав він. — Проте, здається, в ній ще лишився вогник.

Зараз це була єдина людина, яка могла розказати про тутешні порядки і, переборовши в собі огиду, поет спитав:

— Ну як ви тут живете?

— Цікавого мало. Марширування, фрунт, — з апломбом почав пояснювати Козловський, — Іноді стрільба, а взагалі — картярство, зелене вино, коли в кишені бряжчать, а щодо справ делікатних — є дві-три хвацьких солдатських удови, але надзвичайно моветонних.

— А листи? Чи дозволяють тут писати листи і часто тут буває пошта? — схвильовано спитав Шевченко.

— Пошта? — ніби здивувався Козловський. — Буває, буває. Дехто пише і одержує листи і навіть гроші. Проте я мало цим цікавився. Мамахен дуба дала. Нема кому писати.

І знов потягнувся до цигарок. Шевченко сам дав йому ще дві цигарки і спитав, насилу приховуючи огиду:

— На якій підставі ви копалися в моїх речах там, у пересильній казармі?

Козловський лише на мить загнувся, потім ляснув поета по плечу і вищирив свої сліпучо-білі зуби.

— Подякуйте мені за послугу! Вам треба перш за все позбутися різних сувенірів і всього, що наводить на сумні думки. Я полегшив вам цю справу, а тут однаково нічого цивільного не дозволяють тримати.

Одверте нахабство Козловського більше не дивувало Шевченка. Знов стримавшись, він сухо відповів:

— Добре. Не будемо більш про це згадувати, але пам’ятайте: я категорично забороняю вам і будь-кому іншому торкатися моїх речей і в шафці, і в постелі. Якщо це станеться, одразу вживу найрішу-чіших заходів!

Як кожен нахаба, Козловський при першій уже відсічі одразу присмирів і підвівся з місця.

— Компрене і о ревуарь!* Улаштовуйтесь, а я піду в одне місце, куди і ви незабаром почнете вчащати, — проголосив він, стукнув підборами і поплентався до виходу своєю вихлявою ходою.

За хвилину на плацу заграла сурма. Солдати посхоплювалися, почали одягатися, застібатися на всі ґудзики й підтягати пояси.

— Що це? — спитав Шевченко літнього солдата, свого сусіду по нарах.

— Перевірка, братику. Молитва — і дню кінець, — охоче пояснив той. — Хіба по інших гарнізонах не так?

— Не знаю. Сьогодні перший день моєї солдатської служби, — тихо відповів Шевченко і зітхнув.

— Нічого, братику. Звикнеш. Я вже двадцятий рік служу, — також тихо відповів солдат, затягаючи пояс. — Ти тільки з командирами не загризайся, а жити скрізь можна.

Весь вечір Шевченко не міг знайти собі місця. Він то вибігав з казарми дихнути свіжим повітрям, то повертався назад, лягав, але не міг заснути під оглушливий гомін, регіт і лайку, під верескливі звуки гармошки, а коли люди потроху втихомирилися, на нього накинулася незліченна армія блощиць, від яких усе тіло з незвички почало пекти, як від кропиви.

— Господи! Та як ви тут можете спати?! — з жахом прошепотів Шевченко сусідові. — Живцем з’їдають блощиці.

— Е, братику, натопаєшся за цілий день разом із нами — заснеш і ти, та так, що й сурма архангельська не збудить, не те, що наш батальйонний горніст, — зітхнув старий. — Коли свято, тоді дійсно дошкуляють кляті, а в будень не до блощиць.

І безнадійний, покірний сум, примирення з усім на світі прочува-лися в його рівному голосі.

— Слухайте, дядьку, — знов зашепотів Шевченко, підсовуючись ближче. — Мені в Оренбурзі казали, що тут є польські засланці. їх ніби теж віддано в солдати, як і мене. Де ж вони?

— А хіба ти з поляків?

— Ні. Я з Київщини. Хохол я по-вашому.

— Ясно. Поляки тут дійсно є, але вони не з нашої роти і більшість на вільній квартирі живуть. Раніш було їх багато, а тепер і п’ятеро не набереться…

“На вільній квартирі! Це ж і Герн казав, — згадав Шевченко. — Вони зі зброєю повстали проти Миколи, але їм дали пільги. А мене… Погані твої діла, Тарасе!”

* Розумію. І до побачення (перекручене французьке).

В казармі миготів тьмяний каганець. Солдати вкладалися спати, кашляли, чухалися, хрестилися і важко зітхали. Дехто вже спав. Іноді хтось починав голосно розмовляти уві сні, і майже завжди це була брудна лайка. Від розпарених, спітнілих тіл у казармі стояла страшна задуха, і сморід далі дужчав.

Кобзар ніяк не міг заснути. Невимовна туга стискала душу. Він скинув ковдру, потім шорстку сорочку, але дихати не було чим. Різноголосе хропіння, почухування, лайка й сонне бурмотіння виповнювали темряву.

Шевченко підвівся й вийшов надвір. Чорне небо висіло над степом, граючи незліченним розсипом зоряних іскор. Розпечена за день земля ще не прохолола, і сухий гарячий вітер огорнув його голі груди. Він підвів голову до неба, і зойк розпачу зірвався з його вуст.

Мовчало байдуже небо, як мовчить воно на всі сльози і зойки землі. Мовчав і степ. Гарячий вітер, повний ароматів полину, зубрівки та інших запашних трав, м’яко огортав його тіло,

І раптом згадав поет, дивлячись на зорі — ті ж самі зорі, якими він милувався в дитинстві, лежачи на чумацькому возі під рівномірний крок круторогих волів, — що сьогодні ж ніч проти Івана Купала, чарівна ніч, коли дівчата плетуть вінки і пускають їх з тоненькою восковою свічечкою на тихі степові річки — ворожать про своє дівоче щастя, а чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті, який розкриває людині зачаровані скарби, довіку заховані в надрах землі. Де ж він, той чарівний вогняний цвіт, перед яким розсипаються кам’яні мури, залізні грати і кайдани?!

Ні, нічого не вдіяла б тут і чарівна квітка папороті. Нема в цій безкраїй в’язниці кам’яних мурів, ґрат та дзвінких кайданів. Нема про що ворожити солдатові лінійного батальйону. Не для нього червоною жаринкою розквітне десь у хащі лісу цвіт папороті.

Довго стояв Кобзар, дивився на зорі, довго дихав бальзамічним ароматом полину і нарешті знов пірнув у темряву казарми, зморений втомою і важкими думами.

Зранку починалася щоденна солдатська муштра.

Після молитви й сніданку роту вивели на плац для головної солдатської науки — марширування.

Марширували по двоє, по четверо, по вісім чоловік у шерензі. Наче балерини, які щоранку годинами вправллються біля станка, солдати мусили високо викидати ногу наперед, не згинаючи коліна, щоб уся нога від стегна до кінця пальців становила одну рівну лінію, і одразу вдаряти нею об землю. Ротний та молодий офіцер з одного боку і фельдфебель та унтер-офіцер з другого пильно стежили, щоб уся шеренга, строго підібрана за зростом, одночасно підіймала ноги на однакову висоту, щоб усі носаки ніби торкалися одної туго натягнутої струни і всі ноги одночасно з однаковою швидкістю і силою били підошвою землю. Звук від цього кроку мусив бути не розсипним, а єдиним, сильним і чітким.

З першої ж хвилини Шевченко відчув себе в строю безпорадним. Нові юхтові чоботи ще не облягли його ногу як слід. Вони були тісні в підйомі, а нога мимоволі згиналася в коліні, кирпатий носак стирчав угору і порушував стрункість шеренги.

— Гей ти, черевань! Вийди-но з строю! — люто загримав ротний. — Як маршируєш, мерзотнику?! Злинцев! Пристав до цього йолопа дядьку з старих солдат! Хай навчить йото марширувати по-людському. А ти, — звернувся він до Шевченка, — зарубай собі на носі: зашмагаю, коли будеш клеїти дурня. Зрозумів?!

— Так точно! — відказав Шевченко і опустив очі, щоб погляд не виказав його почуттів.

Підбіг рум’яний кучерявий унтер, викликав із строю старого солдата, сусіду Шевченкового по нарах, і сказав Тарасу Григоровичу:

— Ось він тебе вчитиме. Слухай його і вчися. Добром не навчишся — злом примусимо. У нас тут без меду та кренделів.

Кузьмич відвій Шевченка вбік, став поруч із ним і, спираючись на ліву п’ятку, з дивною, як на його вік, легкістю викинув праву ногу вгору, вигнувши ступню пальцями вперед, як балерина, і чітко стукнув об землю всією підошвою, потім так само спритно махнув лівою погою і зробив другий крок.

— Коли людина по-звичайному ходить, — пояснив він, — так вона завжди спочатку спирається на п’яту, і в нас треба одразу бити землю всією ступнею, наче тавро або печатку ставиш на дорогу.

Шевченко спробував повторити його рух, але у нього все виходило незграбно і вайлувато.

— Ще один раз! Ще! Ще! — примовляв Кузьмич, крокуючи поруч із ним таким же журавлиним кроком. — Та не так, не так!..

Шевченко швидко втомився. Все його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування, і цей внутрішній опір несвідомо надавав усім його рухам незграбної ваговитості.

— Ать-два! Ать-два! — бадьоро вигукував Кузьмич, а з поета котився піт струмками. Наскрізь промокла його сорочка, серце калатало в грудях підстреленою ластівкою.

Муштра тривала добрих дві години. Під час п’ятихвилинного перекуру плацом пройшов Долгов з батальйонним командиром майором

Мєшковим. Помітивши, що солдати відпочивають і курять, сидячи на траві, а один лише Шевченко із своїм “дядькою” б’ють землю підошвами, Долгов звернув з дороги до них і потягнув із собою Мешкова.

— Зверніть на нього увагу. Це талановитий петербурзький поет і художник, — казав він Мешкову. — Сьогодні він у неласці, але завтра обставини можуть раптом змінитися, і він знов з’явиться у столиці, у вищому світі, і знов прогримить або новою книгою, або новою картиною. Ще невідомо, може, і нам з вами колись доведеться просити його протекції. В Оренбурзі мені казали, що за нього вже клопочуться дуже впливові і дуже високопоставлені особи.

Побачивши офіцерів, Кузьмич і Шевченко виструнчилися.

— Вільно! — махнув рукою Мешков, а Долгов підійшов до Шевченка.

— Доброго ранку, Тарасе Григоровичу.

— Здравія бажаю, ваш бродь!

Мешков, ніби міркуючи вголос, протягнув:

— Так ось він який, художник і славетний сочинитель. — Тоді звернувся до поета: — Генерал Федяєв54, людина найдобрішої душі, писав мені про вас, просив допомогти вам. Оскільки ви у нас з правом вислуги, то з часом можете вийти в офіцери. Отже, я, з свого боку, намагатимусь виправдати довір’я його превосходительства і зробити з вас хорошого стройовика і зразкового солдата, — додав він, відходячи.

Вражений у саме серце, Шевченко не знайшов у собі сили, щоб відповісти по-солдатському: “Радий старатися, ваш скобродь”.

“Бовдур і йолоп! — думав він у розпачі. — Адже ж не міг Федяєв так прямо й написати, щоб він звільнив мене від муштри, а цей бурбон он як зрозумів… Зажене він мене в труну…”

Тим часом закінчився перепочинок. Знов затріскотіли барабани. Знов залунав важкий тупіт, знов, обливаючись потом у жаркому сукняному мундирі, гупав Шевченко з своїм “дядькою” важкими чобітьми, остаточно розгублений і вбитий словами батальйонного командира. Єдина слабенька надія на полегшення обірвалася, як тонесенька ниточка.

Смертельна туга гнула його до землі, і коли до розмови з Мєшковим у цього почало наче щось виходити, то тепер вдалі кроки траплялися все рідкіше й рідкіше.

— Чи не захворів ти часом, братику? — спитав його нарешті Кузьмич.

— Все, все байдуже! — скоріше собі, ніж Кузьмичу відповів Тарас Григорович,

— Ну-ну! Це ти ще справжньої біди не бачив, коли від марширування таке кажеш, — з докором обізвався Кузьмич.

Невідомо, що сказав би на це Шевченко, але в ту мить дали відбій і солдати пішли обідати. Потім знов було навчання. Шевченкові дали рушницю, просту гладкоствольну рушницю, хоча в англійській, французькій, австрійській і навіть у турецькій арміях вже ввели нарізну зброю, так звані штуцери й гвинтівки. Кузьмич розібрав рушницю, показав, як її чистити, і був надзвичайно вражений тим, що Шевченко безпомилково зібрав її і знову розібрав. Відповів поет і на “солдатській словесності” на “відмінно”, чітко й правильно вимовляючи такі “важкі” слова, як флігель-ад’ютант, фельдмаршал і генерал-квартирмейстер. Це примирило старого з його вайлуватим учнем, і коли нарешті всі заняття закінчилися, Кузьмич схвально поплескав його по плечу.

— Добре, братику. Не горюй! Усього навчишся. Сало і черева трохи зійде — тоді й марширувати стане легше. А щодо рушниці і всього іншого, ось побачиш, — ще й похвалу заробиш.

Після муштри знов довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі… Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги, і в душі з безсилою люттю бився розпач від свідомості того, що він рокований на фізичне й духовне отупіння.

Спливав день за днем. І кожен з них був точним повторенням минулого. Шевченкові здавалося, що він живе тут вже кілька тижнів, а насправді кінчався тільки перший тиждень його солдатчини. І ось прийшла неділя.

Як завжди, вранці розбудив його барабан. Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім дехто ліг спати, а більшість розійшлися хто куди.

Ніби прокинувшись від важкого марення, вийшов Шевченко з казарми і наштовхнувся на Кузьмича, що розбирав цілу в’язку вудок із саморобними дротяними гачками.

— На промисел збираєшся, Кузьмичу? — спитав Шевченко.

— Еге ж! На річку піду! На Урал, а то й на Ор. Стерлядки та чечужки тут чудові трапляються, а коропів таких, як тут, ніде не знайдеш. За день відра два наловити можна. Така юшка буде — пальці оближеш. Я й лаврового листу купив. І генералові рибки занесу. Дочка його завжди у мене рибу купує. І чарочку піднесе. Ходімо разом!

— Ходім!

Обігнувши церкву, вони пішли курною вулицею, заваленою гноєм і купками попелу, пройшли повз будинок священика і чепурненькі будиночки, які Кузьмич назвав офіцерськими.

— Аде тут мешкає прапорщик Долгов? — спитав Шевченко.

— Який Долгов?

— Той, з яким я приїхав.

— Нема тут такого. У нас штат панів офіцерів заповнений. Його в четверту роту призначили, у сусідню фортецю. Там, кажуть, якийсь офіцер помер.

Шевченко зітхнув. І ця надія зрадила!.. І пошта, як він уже довідався, приходить сюди тільки раз на місяць з оказією. Отже, й написати друзям можна буде не швидко. І згасли віджилі на мить очі поета.

Ішов він, не підводячи очей від пилюки на шляху, не бачив зеленого палісадника біля попівського будинку і розкішних кущів бузку під вікнами коменданта генерала Ісаєва. З-за генеральського будинку визирав і садок з високими тополями, з вишнями та яблунями і не баченими на Україні карагачами. За рогом уздовж вулиці зеленів і генеральський город. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу, міцно зрублені або брусовані хати уральських козаків, а ще далі — жалюгідні подоби людського житла, зліплені з саману, грубо обмазані кізяком з глиною, не побілені. Низенькі пласкі глиняні дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.

Біля кожної з них порпалися в смітті кури з курчатами, тхнуло гноєм, стояли стоги торішнього поруділого сіна і сіруватої зелені свіжого покосу, від якої пахло зубрівкою і чебрецем, а позаду визирали жалюгідні хлівці, сажі та пташнички. І всі ці поганенькі халупки розсипалися схилом гори без вулиць, без будь-якого плану, в безглуздому безладді, без плотів і тинів, навіть без глиняних дувалів. Двори ніяк не відділялися від вулиці, ніхто не міг би зрозуміти, де тут шинок, де крамничка, де швець, де кравець і з чого живуть усі ці люди.

Кузьмич ішов швидко й мовчки. Мовчав і Тарас Григорович. Він так втомився за тиждень, так оглух від барабанного бою і від галасу в казармі, що насолоджувався тишею і мовчанням. До нестями хотілося побути на самоті, і пішов вік з Кузьмичем лише тому, що не хотів у перший же вільний день ускочити в якусь халепу.

Нарешті збігли вони крутим берегом до Уралу. Старий одразу почав розмотувати свої вудки, а Шевченко насунув на лоба безкозирку і сказав:

— То я піду. Не буду тобі заважати. Риба тишу любить, а я тут трохи поблукаю і, мабуть, скупаюся.

Кузьмич мовчки кивнув йому, зайнятий насаджуванням черв’яка, а Кобзар пішов уздовж Уралу і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думки.

Орськ повільно зникав удалині, зливався з пожухлим від спеки степом. Ріка крутим звивом повернула вбік, а Шевченко все йшов і йшов. Нарешті він зупинився і повів навкруги очима.

Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут: ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.

Один! Один! Нездатний щось робити для людей, для гноблених братів своїх. Поганин Октавіан, висилаючи з Риму Овідія в гирло Дунаю, не додумався до такої витонченої кари. Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити прекрасне… для щастя людей…

В розпачі впав він обличчям у траву і розридався.

Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі відгуркотілою грозою. Поступово замість одчаю душа його сповнювалася ненавистю, одна краплина якої могла б спопелити царя Миколу разом з усіма його сатрапами від Дубельта й Орлова, Фундуклея та Юзефовича до Глоби з Мєшковим.

А з ненависті народжувався протест, сила і воля до боротьби:

— Буду писати! Буду! Не зламаєш мене! Не заткнеш мені рота! — кричав він у порожній степ. — Бо я не можу не писати, як не може сонце не світити, як не може повітря стати твердим і нерухомим! Писатиму! І всі твої заборони безсилі проти живого слова! Твій вирок тільки довів, що моє слово — теж зброя! І ти боїшся його!

Шевченко звівся на ноги. Погляд став рішучим і твердим. Роз-машним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки, сіруватий полин і роздмуханий вітром білий димок ковилу.

“Буду писати! Буду! Не зав’яжеш ти мені рота ніякими наказами! І не дам себе з’їсти ніяким Глобам та Степановим. Навчуся добре марширувати! Всі статути визубрю, щоб ніяка гадина не змогла підкопатися. Збережу себе всупереч тобі! І рано чи пізно ми з тобою ще порахуємось. Начепив на мене солдатський мундир — мундир свого захисника й слуги — і думаєш, що вже й зламав?!”

У казармі було майже порожньо. Кілька п’яних у дим хропло по кутках, днювальний зовсім десь зник. Шевченко відчинив свою шафу, витяг чемодан, узяв кілька аркушів паперу, сховав їх у пазусі і пішов у степ, за вали. Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку і записав до неї свій перший невільницький вірш.

X. ДЕ ПІД КРИГОЮ СПИТЬ АЛАТАУ

Вже третій день над степом вдалині накреслювалася на небі легка смуга напівпрозорих хмар. її підніжжя тане в білястій імлі, а вона ніби намальована на блакиті пензлем невидимого художника. Невагома й ніжна, зовсім як піна, вона, однак, не змінює своїх примхливих обрисів.

Аул Джантемир-бая проминув веселу й прозору річку Ілі і зупинився на останню ночівлю на рівнині. У пишній зелені луків за чверть години виросло селище з легких юрт, а поміж них розквітли золотими кущами численні багаття. Сонце повільно пірнуло за темне громадище Суук-Тюбе, і на рівнину лягли сутінки, а пінява смуга на небосхилі ще довго блищала у височині розкішним опаловим намистом, мінилася всіма кольорами веселки і згасла лише тоді, коли долина налилася глибокою нічною синню, а на сході затремтіли перші зорі.

Кульжан уперше бачила гори і вражено милувалася ними. Три тижні минуло після урагану в пустелі, а вона все ще відчувала слабкість у всьому тілі, і навіть Шаукен дала їй спокій і не примушувала працювати. Відпочиваючи, дівчина дивилася на все зустрічне з радістю людини, що повертається до життя, і разом із братом Рахімом раділа усьому новому й невідомому.

Рахім любив сестру особливою, ніжною і глибокою любов’ю, якою люблять сироти старших сестер, що дарують їм втрачену материну ласку, і тепер їхав з нею на одному верблюді і з незграбною хлоп’ячою ніжністю приносив їй на постоянках то вкрадену в батька грудку цукру, то дивовижно барвистого метелика, то уламок від скелі, що виблискував сріблом…

— Чуєш, Кульжан, — тихо казав він, — я тепер любитиму Жайсака, як брата, за те, що він тебе врятував. Оце справжній жигіт! Це батир, як Кобланди. Я попрошу його навчити мене битись соїлом, шакпаром і ятаганом. Я теж буду батиром і буду завжди захищати тебе від небезпеки.

Кульжан ласкаво усміхалася.

— Від джульбарса і отрутної гадини ти мене завжди захистиш, а від Шаукен — навряд. Вона отруює мені життя гірше відьом, про яких розповідав нам казку старий бухарець, що привозив батькові килими та урюк.

— Я її ненавиджу! — блиснув очима Рахім. — Вона тебе вигнала з юрти на вірну загибель. Я їй цього ніколи не подарую. І коли ти

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

113

одружишся з Ібраєм, я втечу до тебе в аул, щоб ніколи її не бачити. Тільки шкода буде розстатися з Жайсаком, — додав він і зітхнув.

Наступного ранку аул вирушив у путь на світанку. В Семиріччі вже була жарка і пишна весна. Розквітнув степ. У соковитих травах купами жару палали степові маки і жовті та червоні ліхтарики тюльпанів. Тонким і ароматом віяло від шипшини в червоних і лимонно-жовтих квітах і від рудо-брунатних кущів диких півоній, а на рідких голих місцях вже блищали іскорки солі, наче слід останнього приморозку.

Місцевість ставала горбастою. Здавалось, що тут колись бушувало море і його велетенські хвилі раптом застигли. Вдалині вже неясно виступало з імли підніжжя могутнього гірського кряжа — Заілійського Алатау.

Аул ішов без дороги, та й шляхів тут зовсім не було, мчали з гір бурхливі потоки від танення льодовиків, і їх положисті, широкі річища правили за шляхи, якими кочові аули добиралися до розкішних альпійських луків.

Річищем такого потоку аул повільно втягувався в гори. Зараз тут біг тільки вузенький струмочок. Кілька років тому, в надзвичайно жарке й дощовите літо, більше звичного підтанули в горах льодовики, і від їх кришталевої зеленкуватої криги помчали в долину піняві потоки, ламаючи і ліс, і скелі на своєму шляху, і на двадцять верст від передгір’я завалили степ велетенськими брилами сіро-рожевого граніту і білого мармуру. Найменші з них були з барана, але були й такі, що могли б позмагатися величиною з биком, з верблюдом і з гарбою сіна.

Йти було важко. Тільки верблюдам все було байдуже, а вівці спотикалися й часто падали, послизнувшись на кругляках.

Дедалі стрімкішим ставав шлях. Праворуч і ліворуч височіли схили гір, зеленіли травою і яскравими квітами. Трави чергувалися з кущами малини, ожини, порічок, шипшини й смородини. Траплялися й дерева, оповиті в’юнками і диким виноградом, горіхи, фісташки, урюк, алича, дикі яблуні й груші. Старезні карагачі й дуби напинали над ними свої велетенські намети. Далі забіліли стовбури північних беріз, але найбільше було струнких, як корабельні щогли, височенних ялин, з темно-зеленою, майже чорною хвоєю. Кора їх блищала від бурштинових крапель запашної смоли.

Внизу, на рівнині, вже відквітала весна, а в горах вона лише починалася. В траві синіли фіалки, дикий гіацинт і сором’язливі білі зірочки суниці. Здавалося, що час відступає тут назад, навіть повітря знов стає легким, гострим і по-квітневому прохолодним.

Рахім не міг всидіти на верблюді, і коли той проходив повз величезну гранітну брилу врівень з верблюжою спиною, хлопчик раптом перестрибнув на скелю і кинувся до кущів, де його гостре око помітило пташині гнізда з рябенькими яєчками. Здерши з голови свій лисячий малахай, він засунув руку в одне таке гніздо і набрав яєчок під пронизливий писк пограбованих пташок, які з розпачем кружляли над маленьким розбійником.

— Поклади яєчка назад! — гримнула на брата Кульжан. — Такий вже великий, а гнізда руйнує, як мале.

Рахім висипав яєчка назад і кинувся до струмка. Він там помітив маленьких срібних рибок. Кілька разів намагався він схопити одну з них, але рибки ніби дражнили пустуна і спритно уникали його рук, коли ж він нахилився ще далі, рибка майнула кудись убік, а Рахім втратив рівновагу і шубовснув у льодову воду.

— Знатимеш, як пустувати, — суворо приказувала Кульжан, допомагаючи йому видертися на верблюда. — Сиди тихо, бо поскаржуся батькові, він одразу почастує тебе камчею.

Рахім притих і, як кошеня, пригорнувся до сестри.

Ішли вони тепер проміж двох майже прямовисних гір, на яких, просовуючи коріння в щілини скелі, росли високі кошлаті ялини. Дорога гадюкою звивалася вздовж потоку, і часто доводилося перебиратись, перестрибуючи пласкими, вимитими водою брилами, з одного берега на другий, туди, де дорога була хоч трохи ширшою і можна було прогнати отару й табун.

Аул поспішав: треба до півдня дістатися долини, бо вночі льодовики підмерзають і зранку до півдня гірські потоки, народжені від них, течуть ледве помітними прозорими струмочками, але в обід сонце починає припікати, крига швидко тане й струмочки перетворюються на піняві й каламутні потоки, виповнюючи все річище. Якщо аул буде в цей час в путі — всі загинуть у шаленій кипені потоку, що збиває з ніг і коней, і верблюдів і мчить з собою побитих об скелі мерців…

Цього разу обійшлося без пригод. Аул добрався до жаданої долини, і вислані вперед розвідники зустріли Джантемир-бая біля гирла міжгір’я і привели до скель, де на прямовисному граніті три місяці тому вони накреслили, потопаючи в снігових заметах, тамгу його роду.

Місце було вибрано напрочуд вдало. Дві гірських річки, достатніх, щоб напувати і вдвічі більшу отару, ніж Джантемирова, перетинали з двох боків ту затишну улоговину, де захищений від вітрів аул розкинув свої літні юрти. Навколо були розкішні альпійські луки з соковитими запашними травами, серед яких було багато цілющих. Незабаром, коли аул остаточно розташувався на літо, Зейнеб почала їх збирати й сушити, бо вона була найкращою знахаркою аулу і в її білій юрті завжди пахло цілющим зіллям, яким вона лікувала людей і худобу. Величні гори навколо поросли стрункими ялинами, дикими яблунями й грушами, горіхами, фісташками і непрохідними хащами малини, ожини, смородини, порічок та терну й аличі. Все це обіцяло чудовий урожай.

Але ніхто з аулу не наважувався ходити до лісу поодинці. Всі знали, що в горах багато пардучів, снігових барсів, які нападають на одиноку людину. Трапляються і ведмеді, і дикі кабани, і навіть володар Південного Казахстану — могутній джульбарс, і молодший брат його — рудий плямистий красень леопард, не кажучи про отруйних і неотруйних змій, якими кишіли хащі.

Зате жигіти весело готувалися полювати на гірських оленів та на архарів, чиї роги були з кулак завширшки, на гірських кіз і на хутрового звіра, коли під осінь вистигне його пишне зимове хутро.

Перший час усьому населенню аулу довелося багато попрацювати: треба було заготувати палива для вогнищ, а головне — налагодити випас худоби. Найважче було Жайсакові, як головному табунникові. Перший тиждень уся худоба паслася вкупі, але коли паші біля аулу більше не стало, довелося відокремити табун від отари і верблюдів від коней. Тільки кози, як і досі, паслися разом із вівцями і, поки барани мирно скубли траву, вони носилися по стрімких урвищах і запаморочливими стрибками перелітали зі скелі на скелю. Кожній отарі відвели окремий випас, окремих чабанів і доярок, і встановили зміни, щоб кожній людині вистачило часу і відпочити, і пополювати, і попрацювати для себе.

З незвички Кульжан здавалося дивним, що після пекучого дня з заходом сонця відразу ставало холодно. Доводилося одягати кожухи, спускати полог юрти і щільно закривати на ніч тундук: це дихали на аул холодом круті схили Кунгей Алатау, на якому вже не росли ані кущі, ані дерева і лише зеленіли луки, а ще вище блищали зморшкуваті прямовисні скелі, порослі мохом та лишайником, або тяглися величезні поля льодовиків, де крига досягала кільканадцяти сажнів товщиною і де народжувалися струмки й гомінкі ручаї, притоки повноводої цариці Семиріччя — Ілі.

Після бурі в Каракумах Кульжан стала боязкою і, наслухавшись оповідань про лісових хижаків, не наважувалася далеко відходити од аулу і пасовища або збирала дівчат, підлітків і вільних від роботи жигітів і йшла з ними до лісу по ягоди або по хмиз для вогнищ. Тоді Тайжан та Жайсак, без яких не обходилася ні одна така прогулянка, показували їй то схоже на кулю осине гніздо, що пахло воском і медом; то гіллясті роги марала, які він скидає щовесни; то рідкісну отруйну рослину, якої не можна торкатися голою рукою, бо за деякий час рука спухне, на ній з’являться болючі чиряки і людина горітиме, як у пропасниці або як від укусу отруйної гадюки.

Все цікавило Кульжан і розважало її. Все здавалося дивовижним, і вона невиразно відчувала, що їй так хороше й цікаво, бо вона не сама, біля неї Жайсак, її вірний захисник, друг і рятівник.

В горах Шаукен ніби вперше помітила, що на світі існує Жайсак. Чи то відвага молодого жигіта вразила її, чи то обридло вічно думати про господарство і сидіти з старим і буркотливим Джантемиром, але вона раз у раз кликала Жайсака в свою білу юрту і частувала то кумисом, то свіжою бараниною. Жайсак дякував за частування, від зайвого шматка не відмовлявся, але й довго не засиджувався в хитрої й балакучої господині — завжди стриманий, ввічливий і сухуватий.

— Ти повинен дорожити такою людиною, — говорила Шаукен Джантемирові. — Один Жайсак зробив для тебе більше, ніж усі інші чабани й табунники разом. Він і табун тобі врятував від вовків, і під час кочування, сам ще хворий, наводив лад, і Кульжан твою врятував від загибелі. Дівча пусте й дурне: полізло, шайтан зна чого, тинятися стійбищем у бурю, та коли б не він, — пропав би величезний калим, який ти маєш за неї одержати. Жайсак нам з тобою й іще не раз стане в пригоді. Треба чимось його зацікавити, щось для нього зробити.

— Знаю, — похмуро одказував Джантемир. — Та що це ти раптом розщедрилася? Мало йому верблюда, баранів і нового кожуха за табун?! Нема чого роздаровувати останнє. Загинуло стільки худоби, а ця баримта виявилася жалюгідним плювком. І чотирьох сотень голів не придбали. Чи не твій Жайсак щось утнув, бо Ісхак присягався, що отара була вдвічі більша.

Джантемир невиразно відчував, що його обдурили, але довести нічого не міг і тільки злісно й підозріливо позирав на табунників і роздратовано обривав жінку. Улаштувати другий напад на чужі отари він не наважувався: те, що можна було собі дозволити в путі, тепер би лише зганьбило його, як кричуще порушення старовинного звичаю, і Джантемир вирішив поки що зайнятися іншими справами.

Перш за все він наказав Ісхакові і двом старшим синам від Зейнеб — Бейсали та Ундасинові об’їхати гори і все Семиріччя і довідатися, де кочує Зулькарнай, за сина якого, Ібрая, була засватана Кульжан. За тиждень посланці повернулися. Байсали з Ундасином нічого не розвідали, а спритний Ісхак чув від людей, що син Зулькарная важкохворий і навряд чи зможе цього літа справити весілля.

Ця новина примусила Джантемира ще більше насупитися, і коли Шаукен знов з якогось приводу заговорила про Жайсака, він вишкірив на неї свої жовті зуби і шалено замахнувся камчею.

— З глузду з’їхала баба! Тут невдача за невдачею, а в неї тільки цей шахрай у голові! Закохалася ти в нього, чи що?!

А другого дня несподівано викликав Ісхака та двох аксакалів і виїхав до Зулькарная.

Лишившись сама, Шаукен відчула себе повновладною господинею і почала потроху здійснювати свої таємні плани. Випадково кинуте Джантемиром слово було не марною здогадкою. Шаукен вже давно відчувала, що стрункий і міцний красень табунник хвилює її кров, а його сухувата стриманість дражнила й розпалювала її більше, ніж коли б він пішов назустріч її заграванням і відповів на них грубим і одвертим жартом. Але для того, щоб просто покликати до себе Жайсака, не було приводу. Тоді Шаукен наказала одній з дівчат покликати матір Жайсакову, стареньку Кумині.

Кумині прийшла змучена вкрай: шість разів на день доїла вона кобил, а табун пасся не менш як за дві версти від аулу. Назад доводилося тягти на коромислі повні відра молока і вже в аулі переливати їх у так звані саба, тобто кумисні бурдюки. Ледве закінчивши цю роботу, треба було знов бігти в табун для нового доїння або сидіти і перебовтувати кумис, щоб, скисаючи, він не густішав і не брався грудочками. На той час, коли з вечірньою зорею спускали з конов’язі лошат і вони з веселим заливчастим іржанням мчали до своїх маток, виснажена Кумині ледве ноги волочила. Ось і тепер, увійшовши до білої юрти хазяйки, вона не витримала і безсило опустилася на кошму біля входу.

— Ти кликала мене, хазяйко?

— Так, Кумині. Я хочу, щоб ти завтра вранці доручила доїти кобил якій-небудь з жінок і допомогла мені розібратися з повстю. За рятування Кульжан і багатьох баранів я хочу подарувати твоєму синові нову теплу зимову юрту, бо в вашій старій зо всіх боків вітер задуває.

Кумині зраділа. Ох, ця стара чорна юрта! Була б вона хоч трохи тепліша і товстіша, не помер би бідолаха Шакір. Та й у неї не крутило б ноги й руки від одвічних застуд і не кашляла б вона так надсадно, як колись кашляв Шакір. І гарячі безладні слова подяки зірвалися з її безбарвних, зів’ялих вуст. А Шаукен, і далі граючи роль благодійниці і хазяйновитої господині, казала:

— Хай Жайсак завтра зайде до мене, коли ми закінчимо розбір. Ми з ним поміркуємо, що треба на кереге і на все інше. Якщо вже ставити нову юрту, так треба, щоб усе було, як у справжніх хазяїв.

Кумині поспішила потішити сина доброю звісткою.

— Звичайно, нова юрта — справа хороша, — сказав Жайсак, — але хай не думає Шаукен, що вона з Джантемиром навічно прив’яже нас до себе, як ланцюгових собак. Треба нам вибитись з їхнього ярма. Ми з Тайжаном про це мріємо і серйозно міркуємо. А до Шаукен я не піду, бо Джантемир тепер відсутній. Не хочу пліток і неприємностей. До речі, ми з Тайжаном умовилися на завтра їхати в міжгір’я по беркутів. Кажуть, вони там гніздяться на скелях.

— Як же ти поїдеш без дозволу бая?

— Яз ним розмовляв ще там, біля Жаман-Кала. Він просив дістати і йому орля, а з Шаукен я взагалі не хочу мати діла… Скажи їй, коли хочеш, що я дуже зрадів її подарункові і на знак вдячності обов’язково привезу для бая орля. Але більше не додавай ані слова. Чуєш, ana? — рішуче сказав Жайсак, ліг на свою постіль, вкрився ковдрою з головою і відвернувся до кереге, показуючи, що хоче спати.

Коні повільно й обережно спускалися по гострому камінню тісним міжгір’ям, яке перерізало могутній хребет звивистою розколиною і відділяло Киргизію від Семиріччя. В цій пустельній і дикій частині гір не зустрічалися каравани, не було навіть літніх стійбищ казахських або киргизьких аулів, але водилася сила диких кабанів, тигрів, ведмедів та барсів, а зі степу заходили зграї вовків. Схили гір кучерявилися густою гривою лісу, але подекуди міжгір’я так звужувалося, що перетворювалося на темну й вогку кам’яну щілину проміж двох прямовисних скель, на прискалках яких високо-високо любили гніздитися не тільки рудувато-брунатні беркути, а й велетенські сапсани, які б’ють беркутів, як курчат, і яструби-перепелятники, і ще сила-силенна різних хижих і не хижих птахів. Потім скелі знов розступалися. Тоді зелене склепіння шарудливої глиці й тріпотливого листя, густо обприсканого сонячним промінням, приходило на зміну холодному вогкому мороку тіснини, де добре жилося тільки зміям.

Тайжан не вперше бував у цих тіснинах і упевнено їхав попереду. Він пильно вдивлявся в гребені скелі, але не забував і про її підніжжя, стискав у руках рушницю, подаровану баєві генералом Ісаєвим. За ним ішов кінь, вантажений харчами, арканами, лантухами, хутряними рукавицями і товстими ватяними халатами. Все це було конче потрібно для полювання на беркута і для ночівлі в міжгір’ї.

Рахім і Жайсак їхали позаду, насторожено прислухаючись і вдивляючись у все, що траплялося в дорозі. Поряд бігли два вовкодави. Жайсак шкодував, що взяв із собою хлопчика, який міг легко стати жертвою своєї цікавості і недосвідченості, але діло було зроблено, і тепер лишалося бути насторожі.

Раптом Тайжан помітив, що в повітрі кружляє і повільно падає два пташиних пера. Це означало, що десь високо хижий птах шматує здобич. У цьому місці протилежний бік міжгір’я був положистий, і Тайжан мав змогу, піднявшись трохи по ньому, побачити гребінь крутої скелі, звідки впало пір’я. Справді, майже на самій вершині, на невеликому прискалку було орляче гніздо. Звідти повільно падало ще кілька пір’їн.

Ось воно, гніздо беркута! Але такою стрімкою скелею не видерся б навіть гірський козел…

“Важкувато! Тут не менш як сорок кулашів заввишки, — думав Тайжан. — Треба було взяти з собою ще двох-трьох жигітів на допомогу”.

Наче прочитавши його думки, Жайсак зауважив:

— Доведеться обійти гору, там що-небудь вигадаємо.

Вони знов рушили вперед і на відстані одної-двох верст побачили відгалуження гори з лісистими положистими схилами. Але з’їхати туди верхи було все ж таки неможливо. Жигіти перезирнулися. Рахім перехопив їх погляд і сказав тоном, який не припускав заперечень:

— Я залишаюся з кіньми. Лізьте вгору, тільки важко вам буде втягти туди весь вантаж.

— Втягнемо, — заклопотано буркнув Тайжан. — Чого-чого, а сили Аллах для нас не пожалів, а ось як ти тут залишишся сам з кіньми? Для пардуча і джульбарса кінь — ласий шматок.

— Тигрові нема тут чого робити, а пардуч стрибає з високого дерева або зі скелі на спину, а тут і дерев високих немає, і місце відкрите. Залиште мені тільки собак.

Мисливці взяли кожен пару товстих хутряних рукавиць, ватяний чапан, лантух і аркан, вовкодави було ув’язалися за ними, але Жайсак суворо гримнув на них, і собаки слухняно повернулися до Рахіма, який радо розташувався на сонці погрітися після вогкої і холодної тіснини.

Схил гори заріс густим чагарником, і жигіти добулися вершини, добре подряпані шипшиною. Глянули з кручі вниз: орляче гніздо було далі від того місця, куди вони добралися, і здалося Тайжанові порожнім. Проте пишний кущ шипшини поруч із гніздом заважав роздивитися його здалека.

Коли ж вони підібралися зовсім близько, Тайжан раптом вилаявся: орлиця ще сиділа на яйцях, а орел кружляв над нею з якоюсь дрібного здобиччю в пазурах.

Злі й розчаровані спустилися жигіти в міжгір’я.

— Ну як? — весело кинувся до них Рахім. — Впіймали?

— Не було чого ловити. Вона ще на яйцях, — з досадою пробурчав Тайжан, — кидаючи на землю свій вантаж.

— Та ну?! А я тут нагледів ще два гнізда, і обидва трохи нижче, — весело блиснув очима Рахім. — їдьмо. Зараз покажу!

І, відганяючи вовкодавів, що весело метляли хвостами, стрибнув на коня.

Справді, недалеко від горла бічного міжгір’я, на вузенькій гостроверхій скелі, над купою струнких тянь-шанських ялин, чітко вирізьблювалося на тлі неба космате орляче гніздо.

— Там є орля, — азартно запевняв хлопчик. — Я бачив, як орел приносив йому здобич.

— Все це дуже добре, але як туди добратися? — почухав потилицю Тайжан.

— З того боку скеля обвалилася. Там я беруся залізти на самий верх, — вигукнув хлопчик.

— Покажи краще друге гніздо, — сказав Жайсак, поплескавши його по плечу. — Виявляється, ти тут дурно не гаяв часу. Молодець!

Хлопчик почервонів від такої похвали і поскакав уперед. Друге гніздо було зовсім близько, але до нього можна було дістатися тільки зверху надзвичайно стрімким схилом. Мисливці знов почали шукати більш положистого підходу. Цього разу довелося залишити коней під охороною самих вовкодавів, і всі троє стали видиратися на скелю, чіпляючись за кожен виступ руками й ногами.

Обдерши до крові долоні й ноги, подерши на колінах штани, долізли вони нарешті до краю і, звісившись з кручі, почали пильно роздивлятися і схил, і гніздо, до якого треба було тепер спуститися.

В гнізді, як звичайно, було тільки одне орля, вже велике, з довгою голою шиєю і лисою головою, з непомірно великим гачкуватим, наче полакованим, дзьобом і такими ж великими пазурами на задніх пальцях голенастих ніг. Воно, певно, почуло небезпеку, бо раз у раз підводилося, лопотячи напівголими крильми, і сичало, і крутило на всі боки толовою з гострими чорно-жовтими очима, знов сідало, тоді знов зводилося на ноги, незграбно тупцюючи в грубо складеному незатишному гнізді.

Поки Рахім роздивлявся орля, Жайсак розмотав зв’язку нових міцних арканів і оглядівся: за кілька кроків від урвища росла стара крива ялина. До неї жигіти міцно прикрутили один кінець аркана, а другий на пробу обережно спустили вниз. Аркана вистачило б навіть, коли б орляче гніздо було й значно нижче, але перелякане орля певно прийняло аркан за змію, засичало, забило голими крильми і кілька разів міцно дзьобнуло аркан своїм уже залізним дзьобом.

— Гей ти! Не пустуй! — гукнув йому Тайжан. І, підтягнувши аркан назад, зробив на кінці його велику петлю; товсте рядно, хутряні рукавиці та міцний лантух зв’язав докупи і закинув на плечі, потім сів у петлю і, наказавши Жайсаку з Рахімом якнайміцніше тримати аркан, почав повільно й обережно підступати до прірви.

— Пильнуйте, щоб аркан не перетерся об каміння, — ще сказав він і повис над прірвою, обличчям до скелі, обережно спираючись босими ногами об кожен виступ, поки Жайсак і Рахім повільно відпускали аркан.

Скеля була не зовсім прямовисна. Тайжан наче плив уздовж неї, все нижче й нижче спускаючись до орляти. Він добре розрахував напрямок та відстань і незабаром став на ноги поруч орлячого гнізда, на крихітній рівній площинці.

При наближенні людини орля люто засичало, пронизливо скрикнуло, готове дзьобати і дерти його пазурами. Тайжан гукнув своїм: “Стій!”, скинув із себе петлю і, розгорнувши важке і щільне рядно, одним точним рухом накрив гніздо і орля. Орля заборсалося під рядном, але Тайжан не дав йому отямитися і подерти міцну тканину: він швидко загорнув і зав’язав його разом з рядном тоненькими, але міцно зсуканими мотузками і поклав у лантух, прив’язаний до петлі аркана, тоді знов одягнув петлю на себе і, зручно всівшись у ній, як на гойдалці, крикнув своїм супутникам:

— Тягни! Готово!

Жайсак і Рахім з хвилюванням чекали цієї команди. Тепер вони спільними силами почали плавно й повільно витягати аркан, а Тайжан, щоб не вдаритися об скелю, також плавно і обережно упирався ногами в укіс, який повільно плив повз нього униз. Нарешті голова його з’явилася над кручею. Жайсак підтягнув його ще, а Рахім подав руки і допоміг видертися на вершину гори і витягти лантух зі здобиччю.

Мисливці знали, що орел-батько не завжди б’ється за своє орля: вони боялися більше орлиці-матері, — яка, повернувшись до гнізда і знайшовши його порожнім, могла накинутися на викрадачів своєї дитини, тому вони поспішили спуститися вниз і від’їхати якомога далі від небезпечного місця.

Зупинилися вони версти за три від спорожнілого гнізда, під навислою скелею, з-під якої струменіло джерело чистої смачної води, і стали радитися, що робити далі. Лишати тут Рахіма з таким неспокійним вантажем і здобувати удвох друге орля було навряд чи доцільно, та й орлячих гнізд вони поблизу більше не бачили.

— їдьмо додому, — порадив Рахім. — Я розповім батькові, як ми його здобували, і він знов відпустить мене з вами. Візьмемо ще ко-го-небудь із жигітів. Тоді й дичини настріляємо, повертаючись назад. Батько так любить смажену дичину. Він буде дуже задоволений.

Поміркувавши, мисливці вирішили, що хлопчик має рацію і, добре відпочивши, рушили назад.

XI. ПРОСВІТОК

Вже третій тиждень тягнув Кобзар свою важку солдатську лямку. Тепер він добре знав команду, в строю чітко бив землю одразу всією підошвою, “печатаючи” крок. І на стрільбах, і на солдатській “словесності” навіть заслужив похвали. Тільки сам він ніяк не набував того бравого молодецького вигляду, якого так добивався від нього Мєшков. Граючи на самолюбстві поета, батальйонний командир кілька разів казав йому:

— Що мені з вами робити, Шевченко?! Вас прислано сюди з правом вислуги, отже, з часом станете ви офіцером. Ви ж тоді не зможете пристойно ввійти ні в яку вітальню, як належить бравому офіцерові! Коли ж ви нарешті виробите в собі справжню виправку?!

Виструнчившись перед батальйонним, Шевченко опускав свої сині, як небо, очі з притамованою в них іронією…

Він жив подвійним життям. Одне було у всіх на очах: на плацу, в смердючій і гамірливій казармі, на солдатській “словесності”. Але було у нього ще інше, таємне й глибоке життя, про яке могли здогадуватися лише друзі. А сторонні і не підозрівали, що в душі його бринять нечутні пісні, сплітаються рими, народжуються образи, нагромаджуються спостереження. Навіть на плацу під сухий і заглушливий тріск барабанів народжувалися в ньому іронічні рядки в ритм цим клятим барабанам.

—Ать-два! Ать-два! —вигукував капітанГлоба,священнодійству-ючи.

А Шевченко в думці вторив йому, підроблюючись під убогий його рівень:

Ать-два! Ать-два! В кого є ще голова — Викинь думку, не барись! Барабанові молись!

При цьому носак Шевченкового чобота насмішкувато підіймався над рівнем чобіт усієї шеренги, і Глоба люто підскакував до Кобзаря:

— Куди дивишся, йолопе! Знов носак на палець вище!

— Ваш скобродь, — виправдувався Шевченко. — їй-богу, він у мене від природи кирпатий! Я стараюся, як тільки можу…

— Цить, дурню!!! Без розмов у строю! — гарчав Глоба і тикав до носа Тараса Григоровича волохатий кулак, але вдарити не наважувався.

Долгов недурно казав, що за поета клопочуться в Петербурзі високопоставлені особи. Краще не ризикувати своєю кар’єрою заради кількох вибитих солдатських зубів.

— Відшмагаю! Крізь стрій прожену, якщо ловитимеш гав! — репетував він уже тоном нижче і кидався до іншого взводу, помітивши й там якесь безладдя.

Шевченко зітхав і підтягувався. До кінця муштри коліна його більше не згиналися, а “кирпатий” носак не висувався вище загального рівня.

На свята і в табельні дні, яких було щомісяця, крім неділь, не менше двох-трьох, Шевченко йшов у степ, до річки Орі, яка впадала в Урал за дві-три версти від фортеці. І там, упевнившись, що ніхто з казармених п’яниць, а тим більше з начальства, не йде за ним назирці, Тарас Григорович влаштовувався в густих кущах, витягав з-за халяви крихітну записну книжечку і писав вірші рідною українською мовою, якою тут ніхто не говорив, навіть не розумів її.

Думки Шевченка завжди були на батьківщині. Варт було йому заплющити очі або й просто замислитись, як поставала перед ним його рідна Кирилівка, або безмежно дорогий стародавній Київ, що пишно розкинувся по зелених берегах Дніпра, або яка-небудь з гостинних садиб, де подовгу жив поет, малював портрети хазяїв і одночасно працював над своїми віршами. Завжди, завжди був він душею там, де страждав його рідний народ, його кревні сестри й брати, і, як Антей, припадаючи хоча б у думках до рідної землі, зміцнювався від цього духом і писав. Він кликав до себе ці солодкі й одночасно гіркі думки, як кличуть улюблених голубів, благав їх не відлітати, не покидати його на чужині і малював у своїх віршах картини українського села, потопаючого в кучерявій зелені садів, з його білосніжними хатками серед струнких тополь, з дзеркально чистим ставком, з левадами і веселим кипінням води на млиновому колесі.

Так, це був рай земний, але поруч, на горі, височів панський палац, де для вічних бенкетів були завжди потрібні гроші, — от і відбирали в селян останню теличку, останню виснажену шкапину, без якої не зорати злиденної смуги, і продавали крамарям урожай, рокуючи село на голод.

Так написав він поему “Княжна”. Закипало серце гнівом і ненавистю, слова ставали міцними, як удари канчука. Народжувалися на папері рядки, яким судилося тільки через кільканадцять років дійти до читача, коли вже й кріпацтво скасували. І, натішившись солодкою мукою творчості, повертався Шевченко до казарми, свідомий того, що навіть тут, у неволі, служить він рідній землі, готує зброю, щоб і далі боротися за волю народну.

В одну з неділь наприкінці липня Шевченко не наважився піти далеко в степ до Орі, бо небо облягли грозові хмари, вже то тут, то там сіра сітка дощу заступала обрій, і долинав ледве чутний гуркіт грому. Улаштувавшись у кущах над Уралом, Шевченко переглядав сторінки своєї книжечки, своїх “діток”, як з болем називав він оці вірші, потім, знеможений передгрозовим зваром, роздягнувся й кинувся в холодні хвилі Уралу. Купання відсвіжило його. Він кілька разів пірнув, поплавав трохи і вже одягався, коли раптом приємний баритон спитав з помітним польським акцентом:

— Якщо не помиляюся, пан є поет Тарас Шевченко?

Тарас Григорович здригнувся і схопився за чоботи: заповітна книжечка була на місці.

— Пробачте… З ким маю честь? — спитав він вже спокійніше.

— Дозвольте відрекомендуватися. Товариш пана по лиху: засланий поляк Отто Фішер55.

У Шевченка відлягло від серця.

— Дуже, дуже приємно! Я теж прагнув з вами познайомитися, тобто з усіма засланцями, — тепло потиснув він руку Фішеру. — Але ж звідки ви про мене довідалися?

— Мій колега Людвіг Турно56 написав мені з Оренбурга про пана.

— Турно? Пам’ятаю: ми познайомилися з ним у Гернів. Надзвичайно симпатична людина. Але ж ви тут, здається, не самі?

— Зараз нас в Орській тільки троє. Один помер навесні від сухот. Решту перевели до інших батальйонів. А ви купалися? Хороша вода?

— Чудова. Свіжа, бадьорить дуже добре.

— Тоді, якщо пан дозволить, і я скупаюся.

Лише тепер Шевченко помітив, як гарно облягає Фішера його солдатський мундир, і йому раптом стало ніяково за свій неохайний вигляд. Поки Фішер купався, він розчесав собі вуса й волосся, добре витрусив мундир і витер травою запорошені чоботи, а коли Фішер сів поруч, у холодку, під кущами, радо простяг йому обидві руки:

— Ох, як же я скучив тут за дружньою бесідою!

…Вони не помічали плину часу, наче не вперше побачилися, а були старими друзями, що зустрілися після довгої розлуки. І лише шалений вихор примусив їх отямитися.

— Гроза! — схопився на ноги Шевченко.

Лепетало злякане листя кущів. Дзеркальна річка потьмарилася й узялася крутою зибінню, а ковил припав до землі н побіг, і здавалося, що його сиве волосся розчісує невидимий гребінець.

Притримуючи рукою безкозирки, поспішали друзі до Орська, а сиза хмара, що вже густо вкрила пекучу небесну блакить, раз у раз здригалася над ними, вивергаючи рудувато-бузковий вогонь. Вдарив грім, і полетіли перші краплі дощу, встромлюючись у землю, мов скляні стріли.

Коли вони добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла навколо, вітер гнав її блідими хвилями, і здавалося, що це мерехтіли безформні примари з розпатланим сивим волоссям.

Довго обтрушувалися вони на ґанку, потім Фішер ввів Тараса Григоровича в рублену хату, збудовану по-східному, вікнами в двір, а глухою стіною — на вулицю.

Назустріч Шевченкові підвівся високий, темновусий чоловік років на тридцять п’ять-тридцять шість.

— Знайомтесь, мій друг Станіслав Крулікевич57, — відрекомендував його Фішер.

— А ми вас розшукували минулої неділі, — привітно заговорив Крулікевич глухуватим басом. — Заходили до вашої казарми, шукали в степу. Щиро радий бачити дорогого поета, нашого однодумця.

— Дякую на доброму слові! — вклонився Шевченко. — Але не маю права визнати за собою будь-якої заслуги в боротьбі за вашу страдницю — Польщу.

— Даремно! У нас спільний ворог — самодержавство. Отже, й спільна мета: здобути волю всім народам, що стогнуть під його чоботом, — сказав Крулікевич.

— А знаєте, Тарасе Григоровичу, — втрутився Фішер, — пан Крулікевич і пан Завадський58, наш третій товариш, три місяці лежали в госпіталі після “зеленої вулиці”.

— Як?! Шпіцрутенами?! — стиснув зуби Шевченко.

— Так… Двічі прогнали через п’ятсот чоловік, — ствердив Крулікевич. — Як підбурювачів до повстання. Так сказано в конфірмації.

В цю мить увійшов мокрий від зливи Завадський — присадкуватий огрядний чоловік з білявим волоссям. У руках тримав він велику папушу тютюну в сірому обгортковому папері.

Фішер поспішив і його познайомити з Кобзарем. Потиснувши Шевченкові руку, Завадський скинув мокрий мундир і, сідаючи до столу, спитав гостя:

— Палите?

— Так, але цигарки, а не люльку.

— А я дістав у бухарців чудового кафану. Це один з найкращих турецьких тютюнів. Може, попробуєте? Тютюн дійсно чудовий.

— У мене є зайва люлька, — заметушився Фішер. — Прошу: на знак нашої майбутньої дружби запалимо “люльку миру”.

— Ну, коли ви так ставите питання… — й собі посміхнувся Шевченко, приймаючи люльку.

Закурили. Після махорки й дешевих цигарок поет з насолодою вдихав запашний дим кафану і раптом помітив на стіні велику полицю з книжками. Очі його спалахнули, як у голодного, що побачив хліб. Крулікевич перехопив його погляд, і суворі очі його потеплішали:

— Раді книжкам? Дійсно, з ними тут важкувато. Це земляки з Оренбурга нас виручають, а іноді й батьки щось надішлють з попутниками. Наша бібліотека до ваших послуг.

Шевченко підійшов до полиці. Міцкевич59, Мольєр60, Словацький61, Шіллер62 польською мовою, Ян Кохановський63, Гнат Кра-сіцький64, Вальтер Скотт65, німецькі, польські, французькі романи. І тільки три книжки російською мовою: Пушкін, Рилєєв та “Пестрые сказки…” Одоєвського.

— Чи нема у вас часом Герцена? — спитав він, переглядаючи паризьке видання “Гражини”66.

— Є, але в Барбосовій буді, — обізвався Завадський, який в цей час кришив на столі тютюн.

— Все заборонене ми тримаємо надворі, в собачій будці, — сміючись, пояснив Фішер. — Рилєєв теж завжди буває там, але сьогодні ми не встигли його сховати, бо хазяї були дома. До Барбоса ходимо, коли їх нема, або вночі, коли вони сплять, Барбос чесно охороняє книжки. Він нас любить… Наш хліб та кістки з нашого борщу.

— А ікла в нього — як у вовка, — додав Завадський. — Ніхто чужий не наважується наблизитися до його буди.

— А хазяї?

— Вони не знають про нашу схованку. Ми зробили її, коли ремонтували буду. Але тепер під час будь-якого обшуку у нас нічого не знайдуть.

Шевченко вибрав “Пёстрые сказки…” та маленький, кишенькового формату, томик Міцкевича. Тим часом на столі з’явився самовар і закуска. За чаєм багато розмовляли.

— Що ж все-таки було в тому Кракові? В російських газетах про це майже нічого не писали, — спитав Шевченко.

Крулікевич запалив люльку, глибоко затягнувся.

— Думали ми повстати усім народом, щоб у кожному селі, місті й містечку ворог не мав ані хвилинки спокою. Щоб з кожного лісу й садка, з-за кожної скелі в горах та з кожного житла в нього стріляли або стежили за ним непомітні очі, готуючи йому засідку чи пастку. Отак, як воювали іспанці з Наполеоном, який переміг могутні держави, а іспанських патріотів не подолав… Призначили повстання на двадцять перше лютого, та знайшлися зрадники: шляхтичі попередили ворога. Австрійці прислали загін на допомогу прихильному до них урядові, і за кілька днів до повстання заарештували більшість наших проводирів. Тому повстав лише Краків. І головною силою стала міська біднота. Вони захопили місто, і австрійським воякам довелося тікати. Був створений тимчасовий уряд, який одразу видав маніфест, закликаючи всіх до боротьби за незалежність Польщі, й одночасно скасував податки й оголосив демократичні права. На жаль, в самому уряді почалися суперечки: одні думали обмежитися національним питанням, другі вказували, що селяни вимагають скасування кріпацтва, робітники — більшої платні й дешевого хліба, міщани — громадянських прав. Такі вимоги налякали шляхту й буржуазію, а австріяки почали наступати значними силами. Почалися бої. На допомогу місту прийшов загін робітників з соляних копалень з Велички під керівництвом Дембовського 67. Він налагодив оборону міста, під його впливом значно розширили демократичні реформи, і це привернуло до повстання маси селян. Чекали повстання в Сілезії, Познані, на Віслі, и Галичині. Там дійсно почалися селянські заворушення, але сили були надто нерівні. Дембовський загинув у бою, і на початку березня австріяки захопили Краків… А ми опинилися в Орській…

Крулікевич замовк, але нервовий тик довго смикав його тонкі губи, і вираз суворого обличчя став скорботним. Опанувавши себе, почав розповідати про свій “арешт, слідство й суд.

Потім Шевченко розповів про Кирило-Мефодіївське товариство, про зошит “Три літа”, який забрали у нього жандарми, прочитав їм свої “Посланіє мертвим, і живим, і ненародженим землякам”, “Заповіт” і ще дещо.

Поляки дивилися на поета побожно. Уперше в цій страшній в’язниці без стін вони були щасливі.

А Шевченко, повернувшись в казарму, ліг на свої нари і розкрив книжку, удаючи, що читає, але не “Барвисті казки” і не Міцкевич, а спогади далекої юності стояли перед його очима.

Тоді все клекотіло в Вільні, назрівало повстання. Навіть тендітна і сором’язлива Дуся Гусиковська 68, його недовге поетичне кохання, — і та палала священним вогнем боротьби за свій народ… Тоді він теж читав Міцкевича, і теж був повен завзяття. Вивчив польську мову, яка так згодилася йому сьогодні. І від щирого серця позаздрив Тарас Григорович полякам, які навчилися так міцно гуртуватися, які виявилися здатними до справжньої боротьби.

От коли б російським мужикам, і українським, і польським, нещасним кавказьким горцям, і цим голим і голодним киргизам з’єднатися та й вдарити на самодержавство!

І взагалі як це сталося, що два братніх слов’янських народи почали ворогувати? Жити б їм у вічному мирі добрими сусідами, пліч-о-пліч стояти проти ворогів, як стояли колись проти турків під мурами Хотина, як вийшли проти німецьких рицарів на береги Балтики та Чудського озера…

Сутеніло. Пройшла вечірня молитва й перевірка. Казарма помалу стала затихати. А Тарас Григорович усе думав, думав про минуле, і сон тікав від нього. В грудях здіймалося тепле почуття до цієї пошматованої на три частини країни, де народжуються такі відважні й непохитні люди.

Казарма спала. Різноголосе хропіння, сонне зітхання і бурмотіння линуло з усіх боків. Шевченко сховав книжку, сів біля каганця, розгорнув клаптик паперу, знайдений проміж сторінок книжки, і замислився.

Так, посварили їх ненажерливі магнати та ксьондзи — хижі та хитрі єзуїти…

Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп’яли…

Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, Амибі досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай69.

Тарас Григорович перечитав написане, склав обережно папірця, сховав у кишеню.

Нетерпляче чекав він кінця того тижня. “Барвисті казки” перечитав двічі. Багато віршів Міцкевича вивчив напам’ять. Але коли в неділю почав збиратися до своїх нових друзів і відчинив свою шафку, “Пестрых сказок…” там не було. Шевченко зблід.

— Книга?! Де книга, яку я читав? — кинувся він до Кузьмича, що пришивав собі ґудзика до мундира. — Чужа книга!

— Я — не злодій, — глянув на нього суворим, але ясним поглядом старий солдат. — Спитай в оцих, — презирливо кивнув він на дальній куток, де на нарах різалися в карти Козловський з розжалуваним прапорщиком Білобрововим та з дегенеративним ревельським п’яницею Шульцом.

Шевченко підійшов до них і, дивлячись просто в вічі Козлов-ському, спитав:

— Де моя книжка? Козловський не зморгнув оком.

— Кому потрібна прочитана книжка? — відповів він запитанням на запитання.

— На самокрутки, — недбало пробасив Білобровов.

— Я вимагаю негайно повернути мені книгу! — гостро повторив Шевченко.

— Ах, пардон! — стукнув підборами Козловський. — Я й забув вас повідомити, що вона знаходиться в слобідці, в крамаря Чалхуш’яна. Він охоче купує книжки за двадцять копійок. Ідіть і заберіть її. Мабуть, він ще не подер її на кульки.

Насунувши безкозирку, Шевченко мало не бігцем подався у слобідку, де серед сіро-жовтих халуп містилася крамничка Чалхуш’яна. І чого-чого тільки не було! Поруч із діжками з іржавими оселедцями, гасом та олією, лантухами борошна, пшона, цукру та крупи громадилися ящики з милом, махоркою, цвяхами, макаронами, свічками, стояли банки засиджених мухами льодяників і дешевих цукерок, коробки цинамони, ізюму і лаврового листу, а під прилавком стояли заплетені лозою величезні сулії горілки і дешевого кавказького вина.

— Вам продали книжку? — спитав крамаря Шевченко.

— Адин книжка солдат вчора приносив, — флегматично відповів товстий коротконогий крамар. — Дивись! Твій — не твій? — кинув він на прилавок “Пёстрые сказки…”.

— Вона! Вона! Книжка чужа, а він її вкрав, — приказував поет і з огидою і жахом помітив, що з неї вже видертий зміст і остання сторінка. — Тут ще була одна сторінка. Може, вона у вас збереглася?

— Солдат приносив, — байдуже повторив вірменин. — Послугу тобі робимо: нам папір на оселедець треба, на цукор треба, на кишмиш. Солдат приносить — ми беремо, за це горілка даємо, махорка. Плати тридцять копійок і бери.

Шевченко заплатив гроші і поспішив до своїх друзів. Завадсько-го та Крулікевича не застав: вони були в караулі, а Фішер чекав на поета. Тарас Григорович розповів йому про пригоду і почав вибачатися.

— Не беріть цього близько до серця, — бачачи його хвилювання, засміявся Фішер. — Було б значно гірше, коли б вони всією казармою скурили її на цигарки. Сідайте відпочиньте і краще розкажіть, що у вас новенького, а потім підемо купатися до Уралу. Захопимо й вудки. День сьогодні прохолодний. В таку погоду риба добре клює. А обідати підемо до генерала Ісаєва.

— Тобто як? — здивувався Шевченко.

— Дуже просто. Генерал удівець. Живе з дочкою Наташею, яка недавно закінчила Смольний. А тепер до нього приїхала й старша донька, вдова офіцера, вбитого торік на Кавказі. У цієї дами є хлопчик, якого я готую в гімназію. Я часто залишаюся в них на весь вечір. Звичайно, розповів я їм і про вас. Генерал хоче вас бачити, а старша донька його читала ваші вірші і захоплюється ними. Вони просили обов’язково привести вас.

Відсвіжені купанням і прогулянкою в степу, намилувавшись білим димом ковилу, що хвилювався вдалині, пішли вони до генерала.

В скромно обставленій, але просторій вітальні генеральського дому головною прикрасою був великий рояль Ебергардта і кілька пишних фінікових пальм та фікусів. Весело щось вигукував у високій круглій клітці сірий з малиновими грудьми папуга.

Зустріла їх старша донька генерала Лідія Андріївна.

— Здрастуйте, — просто простягла вона руку Шевченкові, якого церемонно відрекомендував Фішер. — Рада познайомитися з вами. Але що ж ми стоїмо? Сідайте, будь ласка, Папа, як завжди, хандрить і охає. Він зараз вийде… А я читала ваші вірші, ваш “Кобзар”. Ще там, на Кавказі, коли чоловік був живий. Свіжий, оригінальний у вас хист. Іноді він такий м’який, такий ліричний, а іноді — стихійний, гострий і мужній. Наче буря на морі. Ви повинні зберегти себе, повинні все перетерпіти, щоб подарувати людям ще не одну хорошу книжку.

Шевченко тільки мовчки вклонився.

В цю мить увійшла Наташа з десятирічним Петею, сином Лідії Андріївни. Петя ніс кошичок вишень, тільки що зірваних у садку, а Наташа кинула на рояль новенькі ноти і, привітавшись з гостями, звернулася до Фішера:

— Допоможіть мені, мсьє Отто, вигадати засіб від нудоти, Улаштуймо концерт. Ось нам прислали чудові романси Варламова70, уривки з опери “Жизнь за царя” Глінки71 і ще дещо. Ви — на скрипці, ми з Лідою — на роялі. У Глоби непоганий бас, а в Степанова — малесенький тенорочок. Крім того, можна створити хор. Матушка Степа-нида має непоганий голос, а пропищати зо два романси зможу і я.

— А кордебалет нєх організує пан Мешков на прусський зразок, — весело підхопив Фішер. — Недурно він муштрує нас, жолнерів, витягати носаки, як на оперній сцені, тільки без пачок і трико, якщо панна Наташа не пошиє їх всій роті з лазаретної марлі та тарлатану.

Всі весело сміялися. Лідія Андріївна сіла за рояль і почала проглядати ноти.

— Це надзвичайно мелодійний дует, — зауважив Фішер, поставивши на пюпітр ноти в барвистій обкладинці. — Я співав його ще вдома, у Варшаві.

— Он як! А я вже розбирала його сьогодні гранці. Ану спробуємо заспівати, — підхопила Наташа. — Грай же, Лідо! Пардон, мсьє Шевченко. Яіне спитала: мабуть, і ви теж співаєте?

— Співаю, тільки не романси, а народні пісні. Співайте, будь ласка. Я так скучив за музикою.

Вступаючи в акомпанемент, Наташа заспівала дзвінким і чистим сопрано:

По реке вниз по широкой, По летящей быстрине Из отчизны в край далекий Едет странник по реке, —

підхопив Фішер, кидаючи на Наташу закоханий погляд.

Река шумит. Река ревет.

Мой челн о брег кремнистый бьет, —

красиво злилися їх молоді голоси, а Шевченко заплющив очі і на мить забув, що він в Орську. Йому здалося, що він знову на Україні, у Березових Рудках, маєтку Закревських72.

Лідія Андріївна ще старанніше підкреслювала голоси співаків то дзвінкими акордами, то оксамитовим рокітливим тремоло.

Не изменю в стране чужой,

И здесь и там — везде я твой! —

патетично закінчив Фішер.

— А тепер ми попросимо заспівати вас, Тарасе Григоровичу! — вигукнула Наташа і заплескала в долоні. — Ні, ні! Не відмовляйтеся! Адже ж це не концерт. Ми всі тільки аматори! — палко заговорила вона, бачачи, що Шевченко знітився і навіть замахав руками. — Ну, заспівайте, будьте ласкаві! Ми любимо малоросійські пісні!

— Не до пісень мені тепер, — суворо сказав він. — Може, колись, пізніше.

Лідія Андріївна раптом стиха заговорила ніби сама до себе:

— Як я це розумію! Вже рік, як загинув мій Альоша. А я все не можу примиритися з його смертю. Хіба оті нещасні кавказці винні в його смерті? О ні! Цар!

— Дорога пані Лідо, — зупинив її Фішер. — Не можна вголос говорити такі речі. Не можна! Перед вами живий приклад: пан Шевченко про все це написав, і ось він в Орській фортеці, солдат. Всі ми це знаємо і розуміємо, але ке можна в Російській державі про це одверто говорити, тому що коли б пан Глоба, або пан Мєшков, або хтось інший з офіцерів таке почув, то і вам, і пану генералові було б тоді багато лиха.

Лідія Андріївна гірко розсміялася.

— Знаю! Але іноді й німий починає кричати. Я жила в П’ятигорську з сорокового року. Пам’ятаю Лєрмонтова. Він теж був у неласці і теж не міг мовчати…

— …і загинув від кулі підісланого вбивці, — договорив за неї Фішер.

Шевченко слухав цю розмову з глибоким хвилюванням. Яке щастя, що він переступив поріг цього дому!

Фішер заговорив про музику, про оперу і концерти в Варшаві, Наташа почала з захопленням згадувати Петербург. Зайшла мова і про драму, про гру Щепкіна, Каратигіна. Знайшлися і спільні знайомі. В розпал розмови ввійшов генерал, який завжди сидів зранку в своєму кабінеті, читав “Русский инвалид” або “Всемирную историю” і тільки до обіду одягав мундир і в повному параді виходив до столу, але сьогодні, зацікавлений розповіддю Фішера про засланого художника і поета, вийшов у вітальню на годину раніше, щоб поговорити з ним до появи офіцерів, які щонеділі обідали у свого командира.

Побачивши генерала, Шевченко підвівся і виструнчився. Генерал посміхнувся і подав йому руку.

— Облиште ви ці церемонії, дорогий мій! Вони й на службі досить обридли. Сідайте та розкажіть, як вам тут живеться.

— Намагаюся звикнути, ваше превосходительство, і бути не гіршим за інших, — сказав Шевченко.

— Важко, либонь? Та ви не заперечуйте, батечку! Сам знаю і дуже жалію, що досі про вас не потурбувався. Хвороби замучили, чорт їх забирай! Військовій людині важко, а цивільній людині наш… кордебалет і зовсім не подолати. Я — суворовської школи солдат і ненавиджу цю кляту прусську шагістику. Армія існує, щоб воювати, щоб захищати батьківщину, а не для парадів і не для того, щоб знущатися з людей, — гримів генерал, дедалі більше розпалюючись. — Марширувати навчають, а влучно стріляти навіть офіцери не завжди вміють! А на війні цей кордебалет нікому не потрібний, Ні! Не маршируванням перемогли ми Наполеона, і не маршируванням штурмували Ізмаїл, і не під марш переходили Альпи! Через ці кляті порядки і пішов я з гвардії, тому що звик різати правду-матінку просто в вічі. Ось і вирішили, що тутешній клімат для мене здоровіший… Ну, та чорт із ними! — махнув він раптом рукою, замовк і похнюпився.

Коли генерал віддихався від своєї палкої тиради і знов спитав Шевченка, в чому йому допомогти, той просто сказав:

— Марширування — клята річ, але ще гірше — життя в казармі. Цей жахливий бруд, цей непереносний сморід, і воші, і мільйони блощиць та мух, тарганів і прусаків, що не дають ані на мить відпочити. Під ранок закуняєш від знемоги і прокидаєшся з головним болем, втомлений і зовсім розбитий. Я виріс у злиднях, у жалюгідній селянській хаті, але нічого подібного й уві сні не бачив…

— Моя провина, — буркнув генерал, — Вже що-що, а блощиці винищити і чистоту навести можна, і… І все інше. Ну, нічого, це ми налагодимо. І ви не сумуйте: я про вас потурбуюся.

Він докладно розпитав Кобзаря, як і чим годують солдатів, і раптом помітив, що Шевченко наче зам’явся.

— Що ж ви недоговорюєте? Коли вже почали, шпарте все начистоту.

— Я хотів про хворих. Є кілька солдатів, яких виводять на стройові заняття, хоч треба було б… лікувати…

— Чого ж вони самі не доповіли по начальству?

— Доповідали унтер-офіцерам і фельдфебелю. Один такий є… новачок. Тихий такий. Усього боїться. А в нього грижа висить, як торба.

— Як прізвище?

— Карпов Іван.

— Ага… А втім… все одно. Хоча… Цікаво.. .А ще?

— Ще Березін Хома. У того гнійна виразка на нозі. А в Петрова, очевидно, чесотка.

— А унтери?

— Не знаю… Люди кажуть, що коли б їх підмогоричити, — доповіли б начальству. А так…

— От мерзотники! — розсміявся генерал. — Ну що ж! Діло звичайне. Від унтерів залежить багато що в солдатському житті. А ви їх правильно хабарниками та п’явками нарекли, — додав він і підморгнув Шевченкові.

Тарас Григорович ледь помітно примружив очі. “Донесли-таки”, — подумав він. А генерал, ніби прочитавши його думки, пробасив:

— Отак воно, голубчику. Хай це для вас буде наука: скажеш слово, а начальству передадуть три. У вашому становищі це… зайве, Потім генерал пересів у своє улюблене крісло-гойдалку, і попросив Лідію Андріївну заграти йому щось хороше. Лідія Андріївна грала з душею, і під її пальцями ноктюрни Шопена набували особливої глибини.

Раптом у передпокої залунали гучні голоси, дзенькіт острог, кахикання, і до вітальні ввійшли Мешков, Глоба, Степанов, поручик Богомолов і ще якийсь високий рудий офіцер з другої роти, якого Шевченко бачив тільки здалеку на плацу. Поки офіцери віталися з генералом і шанобливо й церемонно цілували ручку Лідії Андріївни, Шевченко з Фішером відійшли в куток, але генерал одразу про них згадав.

— Знайомтесь, панове, і не в службовому, а в приватному порядку, — пробасив він. — Це єдиний справжній художник і справжній поет у нашому Орську. Прошу любити й поважати.

Після такого вступу офіцерам лишилося тільки потиснути Шевченкові руку, і кожен з них почув себе дуже ніяково, згадавши, як він “тикав” його на плацу і обзивав за кожен невдалий крок, поворот і змах ногою.

— Гляньте, мсьє Степанов, і ви, капітане, які чудові ноти мені надіслали з Оренбурга, — дуже вчасно защебетала Наташа. — Ось арія Сусаніна з опери Глінки. Де спеціально для вас, капітане. А ось романс: “Стонет сизый голубочек” для вас, поручику, — обернулася вона до Степанова. — А ми тут з паном Отто вже розучуємо дуже мелодійний дует. Я хочу, щоб на мої іменини кожен з вас що-небудь вивчив. Пан Фішер заграє на скрипці, і ми з ним проспіваємо дует. Я хочу, щоб вийшов справжній концерт, як улаштовують по великих містах.

— Тільки без балетного ансамблю в постановці майора Мешкова, — пошепки підказав їй Фішер.

Наташа не витримала і пирснула, уткнувши ніс у носову хусточку, удаючи, що чхає.

Мешков підсів до генерала, а Петя вчепився в Степанова, показуючи йому модель римської катапульти з дощечок, гумок і корків, яку він сам змайстрував. Лідія Андріївна всадовила Шевченка біля себе і почала його розпитувати про Варвару Миколаївну Рєпніну, з якою колись зустрічалася в Петербурзі, а офіцери розглядали ноти і розповідали один одному якісь вузько військові новини.

Обід пройшов шумно й жваво. Офіцери трохи випили і весело й невимушено балакали з дамами. Після кави генерал запросив Мешкова до кабінету і почав розпитувати про Шевченка.

— Людина він тиха і, якщо порівнювати з іншими, твереза і ввічлива, але, хоч убий, залишається таким же тюхтієм, яким прибув до нас. Нема виправки — і край! — розвів руками Мєшков.

— Ну і хай лишається, яким народився, — посміхнувся Ісаєв, випускаючи дим із свого довгого чубука. — Я гадаю, що його як політичного треба перевести на приватну квартиру.

— Але ж, ваше превосходительство, це суперечить статуту.

— Чому? Адже ж і Фішер, і Завадський, і Крулікевич — солдати, а живуть на квартирі?

— Щодо поляків ми маємо окрему інструкцію. Государ вважає за потрібне ізолювати їх від солдата, оскільки вони можуть на нього погано вплинути. А цей Шевченко…

— Е, ні. Цей Шевченко теж не проста штучка. Сьогодні він унтерів лає, а там і до височайших осіб добереться…

— За ним же стежитимуть…

— Та воно так. Але ж… Вилетіло слово, його, як горобця, не піймаєш, а шкідливі думки вже в солдатські голови й посіяні. Знаю я таких… Його треба негайно ж ізолювати. Я знаю, що кажу. Не за крадіжку і не за яке-небудь там вбивство його забрито… Справа серйозніша. А коли б йому вдалося посіяти в казармі небажані настрої і це дійшло б куди треба? Що було б? Та ви б перший як батальйонний командир відповідали за це, а капітан Глоба — як ротний.

Такий несподіваний аргумент вразив і спантеличив Мешкова.

— Давайте покличемо Глобу і обміркуємо разом із ним, — запропонував він.

— Гаразд. Покличемо.

Глоба вислухав генерала і рішуче відрубав:

— Суперечить статуту.

— Е, батечку, — прикро обірвав його генерал. — Статути пишуться для порядку, але кожен з вас коли-не-коли та й порушує його. Вам, наприклад, капітане, належить відпустки двадцять вісім днів на рік. А хто, як не ви, ще й, крім того, двічі їздили до Оренбурга і кожного разу на десять днів, і я вам і слова тоді не сказав, бо, як кажуть, не за кожну провину києм у спину. А ви, майоре, просили мене допомогти вам, коли ставили собі будинок. Тридцять солдатів безплатно працювали на вашій будові півтора місяця: вони й стіни вам звели, і крокви, і дах, і груби склали — все. Навіть у свята робили, — підняв генерал палець. — І це за рахунок стройових занять, які за тим же статутом, нічим не дозволяється заміняти. І я теж на все це дивився крізь пальці. А тут же справа зовсім особлива. Я серйозно кажу, що від такого тихенького може вибухнути і політичний бунт. Уявіть собі, що знов повстануть киргизи, як було десять років тому за Ісатая Тайманова з Утемисовим. І ось підступлять вони під Орськ, а він солдатам голови накрутить, що в киргизів нема кріпацтва, і вони здуру перекинуться до бунтівників. Якої ви тоді заспіваєте? Ось чому раджу вам не суперечити. Завтра ж уранці я підпишу наказ, бо вирішив пильнувати і вашу, і свою безпеку, ізолювавши його своєчасно від нашої “сірої худобинки”, — ріжуче доказав генерал і підвівся, даючи зрозуміти, що рішення його остаточне.

Виходячи до вітальні, він ще на мить затримався на порозі і додав:

— І в строю раджу вам, панове, бути з ним делікатнішими. Не треба перед солдатами робити з нього мученика за волю.

В гостях у генерала офіцери завжди відчували себе трохи зв’язано: пиячити вони любили без міри і, випивши, починали співати або танцювати, але присутність Лідії Андріївни, столичної дами з вищого світу, перешкоджала їм. Для годиться вони попросили її заграти на роялі, а поки вона грала, нудьгували, удаючи, ніби уважно слухають, разом поплескали їй і буквально не знали, що робити далі.

— Ех! — зітхнув раптом рудий поручик з другої роти. — Стояв я торік у Нижньому Новгороді. Під час ярмарку йшла там шалена гульня. І цигани, і комедія, і по ресторанах кожен вечір пиятика. Був там один прапорщик. Нот він не знав і голос мав не з найкращих, але ж як він добре співав хохлацьких пісень! Просто за серце брало, до сліз доводив. Слухав я його годинами.

— Ось і наш Тарас Григорович теж співає малоросійських пісень, — вкинув Фішер, вмить збагнувши, що в інтересах Шевченка зробити на офіцерів найкраще враження. — Попросіть його. Він чудово співає.

Але Тарас Григорович лишився невблаганний. Другого дня, по обіді, тільки-но Шевченко ввійшов до казарми, днювальний гукнув йому з глибини:

— Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьев кличе. Бігом!

Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі, але Лаврентьев зустрів його привітно.

— Могорич з тебе, служивий, тому що такий є наказ, щоб тебе перевести на вільну квартиру, тільки з щоденним виходом на стройову муштру та на всі інші ротні заняття. Отже, збирай свої лахи, бери сухий пайок і топай у слобідку. Хліб діставатимеш щодня перед муштрою.

Шевченко аж перехрестився з радості і мало не кинувся на шию Лаврентьеву. Той усміхнувся і спитав:

— Куди ж тепер підеш? Гайда до мене! Хата в мене одна з найкращих. Баба, теща тобто, взимку померла. Житимеш в її світлиці. Тепла вона, чиста і блощиць нема. Гляди з собою казармених не принеси. Жінка моя за блощиць і тебе, і мене з світу зжене. Твоя вона землячка — хохлушка, полтавська галушка, тому і в хаті у мене чисто, як у самого генерала.

— Скільки візьмеш? — завбачливо спитав Шевченко, бо кошти його доходили кінця.

— Люди карбованець на місяць беруть, а я тебе так пушу, коли ти дійсно моїх хлопчиків Васька та Стьопку грамоти та рахувати навчиш, а потім і всім іншим шкільним наукам.

— Згода, — зрадів Шевченко і поспішив до казарми по речі.

Того дня він ніяк не міг заспокоїтися. Мешков несподівано відпустив його із “словесності” улаштуватися на новому місці. Шевченко позичив у хазяйки косу, накосив собі трави на сінник, на простий, неструганий стіл виклав з чемодана книжки Шіллера, які чудом збереглися від жадібних очей Козловського та Білобровова, але віршів своїх не дістав з-за халяви, бо й на приватній квартирі за ним теж стежитимуть і в перший-ліпший час дня чи ночі можуть зробити несподіваний трус, а ці захалявні книжечки були йому дорожчі від життя.

До вечора сіно на сонці висохло. Він набив ним сінник і маленьку пошивку для подушки, покрив постіль сірою солдатською ковдрою, повісив шинель на цвях і сів на стільчик, з насолодою прислухаючись до тиші і вдихаючи чисте повітря охайного людського житла. В кімнаті ледь помітно пахло сухим зіллям, пучечки якого були розвішані по стінах. Шевченко згадав, що померла теща Лаврентьева була знахарка, і від душі побажав їй царства небесного.

Тієї ночі Шевченко вперше за багато днів спав міцно і спокійно. І потяглися дні душевного відпочинку. Навіть муштра здавалася значно легшою після здорового нічного сну. Звільнившись, Шевченко одразу поспішав у слобідку, в свою злиденну, але таку тиху й охайну кімнатку, та ніколи не говорив, що поспішає додому, тому що слово дім зливалося в його уяві зі словом Україна.

Васько та Стьопка перші дні боялися свого вчителя, але згодом, коли “дядько Тарас” змайстрував їм розмальовану розрізну абетку з картону, що його десь здобув Лаврентьев, і на звороті кожної картки намалював тварину або птаха, вони раптом загорілися довірливою дитячою любов’ю до нього, годинами від нього не відходили і все просили, щоб він розповів їм казку або яку-небудь цікаву пригоду.

Спочатку Шевченко вчив їх, як колись вчили його самого, і кожну літеру називав цілим словом. Літера “п” звалася “покій”, літера “л” — люди, а літера “д” — добро. Але коли найближчої неділі пішов він знов до Ісаєвих і розповів Лідії Андріївні про свої уроки, вона порадила йому пояснити дітям, що літера “є” лише знак, яким позначають один звук, і що літера “мисліте” передає звук “м”, тобто коров’яче мукання, літера “с” — сичання змії, а літери “ж, з” — дзижчання мухи та джмеля. Тарас Григорович досі не чув про новий звуковий метод навчання і захопився таким простим і зрозумілим поясненням. Другого ж дня Шевченко усе це розтлумачив своїм учням, і якою була їх спільна радість, коли вони одразу склали з розрізних літер найпростіше і найдорожче для кожної дитини слово — мати.

За новим методом навчання пішло так швидко, що за місяць обидва хлопчики вже читали друкований текст. Допомогло і те, що Наташа подарувала їм ту абетку, за якою вона колись сама вчилася читати й писати.

Фізично Шевченко відпочив і зміцнів на приватній квартирі, а від хорошого настрою і вірші його зазвучали м’якше, тепліше. Він навіть додав ліричний вступ до своєї скорботної поеми “Княжна”.

XII. ПРИБОРКАННЯ

Батько Тайжана був колись славетним мисливцем. Полював він і з собаками, і з соколами, але найбільше любив полювати з беркутом. Тайжан знав, що в скрині старого ще й досі зберігається не одна пара ланцюжків, якими приковують до тугира свійського орла. Старий був зовсім глухий і ледве рухався від важкого ревматизму, але, побачивши орля, він раптом ожив, і очі його по-юнацькому заблищали з-під набряклих повік.

— Він не наш. Ми здобули його для бая, — кричав Тайжан у вухо старому, але батько зрозумів його лише тоді, коли Тайжан вказав спочатку на орля, а потім на білу юрту Джантемира, яка в цю мить здавалася рожевою від низького вечірнього сонця.

Старий насупився і довго не хотів віддавати ланцюжків. Коли ж він нарешті кинув їх синові, Жайсак і Тайжан одягли хутряні рукавиці і взялися за свого полоненого. Поки Жайсак міцно тримав його за шию і одну ногу. Тайжан приклепав до другої ноги обшите шкірою металеве кільце з першим із двох ланцюжків, потім Тайжан заклепав і другий ланцюжок.

Орля сичало, било крильми, звивалося і викручувалося всім тілом, намагалося клювати і дерти пазурами людей, але таки довелося йому скоритися волі мисливців: скуте, сіло воно нарешті на тугир, марно силкуючись зірвати з себе свої кайдани. Кілька разів падало з тугира на землю, і кожного разу Тайжан накривав його рядном і разом із рядном підіймав і знов садовив на місце, але хоч який він був спритний і обережний, орля все ж таки ухитрилося дзьобнути його. Націлялося воно у око Тайжанові, але жигіт встиг відхилити голову, і орля одірвало йому край вуха. Бризнула кров. Старий заохкав і почав бурчати і лаяти сина за неповороткість, а разом із ним і всю молодь, яка нічого не вміє робити як слід. Тайжан мовчав, скривившись від болю. Довелося зав’язати йому голову рушником.

Бачачи, що йому нема чого тут робити, Жайсак зібрався до матері.

— Сутеніє, — сказав він. — Пізно вже нести орля до бая. Переночую у ana, а вранці знов поїду в табун. Будь другом, Тайжан, занеси баєві орля. Скажи йому, що я пробуду кілька днів при табуні, а потім ми знов поїдемо у міжгір’я по орлят.

Ранком Тайжан пішов до бая, але Джантемир ще не повернувся від Зулькарная і на хазяйстві була Шаукен. Глянувши на орля, вона спалахнула:

— Що це за опудало обскубане?! Забирай, забирай цю потвору! Нам такого виродка не треба!

Тайжан спробував їй пояснити, що орлята, як і всі птахи, народжуються з пухом і тільки згодом обростають пір’ям, але Шаукен нічого не хотіла знати й пронизливо репетувала, не даючи йому вкинути слово:

— Іди геть із своєю потворою! Поклич Жайсака! Я йому розкажу, який нам потрібен орел.

Вилаявшись у думках, Тайжан накинув на орля рядно і пішов з ним у чорну Жайсакову юрту.

— Візьми, тітонько Кумині. Не хоче його наша хазяйка. Кумині з жахом замахала руками:

— Що ти! Що ти, Тайжан! Та я його боюсь. Ач який він хижий і злий! Та він мені виклює очі! Вези його до Жайсака. У мене й місця нема, де його всадовити.

Тайжан зрозумів, що старенька Кумині дійсно не впорається з неспокійним птахом, і забрав орля на пасовище.

— Ну що ж, почекаємо Джантемира, — сказав Жайсак. — А поки що треба приборкати цього забіяку. Допоможеш мені?

Поки Тайжан міцно тримав орля, Жайсак спритно прив’язав йому до браслетів коротенькі ремінці з мідними кільцями на кінцях і просунув крізь ці кільця міцний ремінь із сириці з верблюжої шкіри в кулані завдовжки з металевою кулькою на одному кінці і зашморгом — на другому. Кулька була більша, ніж кільця, гак що ремінь не міг вислизнути з кілець. Ремінь Жайсак прив’язав до кереге. Потім одягнувши довгі по лікоть рукавиці з борсукової шкіри, він забрав у кулак ремінці разом із ногами орляти і міцно стиснув їх. Орля скрикнуло від болю й почало видиратися, намагаючись дзьобнути молодого табунника, але Жайсак раптом гмикнув ремінь, і орля впало на землю догори ногами, тоді Жайсак сильним помахом руки підкинув його й посадив собі на рукавицю. Орля рвонулося, щоб звільнитись, і знов Жайсак шпурнув його додолу сторч головою і знов за мить підкинув на рукавицю.

Тайжан і кілька табунників зацікавлено спостерігали боротьбу людини з хижим птахом, а незмінний супутник Жайсаків Рахім жадібно стежив за кожним його рухом і рахував:

— Ого! Дев’ятий раз кидаєш ти орля. А тепер вже десятий. Годину, дві, три тривало це змагання на витривалість людини з хижаком. Нарешті руки жигіта втомилися і спітніло чоло, та й орля знемагало: з минулого вечора було воно голодне і з кожним кидком ставало все млявішим. Тайжан помітив, що час зміняти друга і, натягнувши такі ж борсукові рукавиці, взяв у Жайсака орля і теж почав його кидати то сторч ногами, то вгору на всю довжину ременя.

Опівдні орля зовсім знесиліло. З очима, напівзатягнутими плівкою повік, розкривши від спраги дзьоб, моталося воно в повітрі, не в силі підвести голову і випростати шию.

Рахім нарешті не витримав:

— Облиште! Навіщо мучити бідного птаха?! Півдня шпурляєте його, як ганчірку. Він голодний і змучений. Посадіть його на тугир.

— Не можна! — відповів Тайжан. — Необхідно, щоб він зрозумів, що людина дужча і треба їй скоритися.

Дорослих, міцних беркутів так кидають по три доби без їжі й відпочинку.

Сонце повертало на захід, коли Жайсак вирішив, що орля вже приборкане.

І дійсно, вигляд у орляти був жалюгідний. Змучене, виснажене, воно майже не розплющувало очей і, як мертве, безсило мотало головою, коли його кидали долу або підкидали на рукавицю. І пазури вже не впиналися в хутро. Напіввідкритий дзьоб, здавалося, благав пощади. І Жайсакові стало шкода його. Він посадив орля на рукавицю, почав пестити його голову в ріденькому пуху, ласкаво приказуючи:

— Каль бопали! Каль бопали!

— Рахім, принеси сирого м’яса і грудку цукру, — гукнув Жайсак підліткові, який спочатку розважався боротьбою людини з птахом, а тепер ліг на траву і відвернувся, не в силі бачити, як його мучать. Почувши ці слова, Рахім скочив на ноги і помчав у юрту табунників, де саме різали м’ясо на вечерю.

Побачивши їжу, орля радісно стрепенулося і швидко і боязко проковтнуло кілька шматочків м’яса. Потім Жайсак розбив грудку цукру на три шматочки і поклав один з них орляті в дзьоб. І орля почало обережно брати їжу з людських рук, як учора брало її з батькового або материного дзьоба.

Коли орля наїлося, Жайсак надів йому на голову ковпачок, так звану томату, з кулькою, прикрашеною бісером і пугачевим пір’ям, забрав його в юрту табунників, посадив тихого й приборканого на тугир — зручну триногу ліворуч від входу, і прив’язав кінець ременя до кереге. Орля сиділо тихо, спокійно, і коли Жайсак вийшов, спустивши полог юрти, заплющило очі й заснуло, змучене й підкорене людині.

Користуючись відсутністю батька і старших братів, Рахім лишився жити з табунниками. Все тут захоплювало й цікавило його. То відшукував він у траві запашні суниці, то слухав співи пташок, яких у степу ніколи не бувало, і одразу почав майструвати вигадливі сильця, щоб їх ловити і тримати в клітках, як козаки тримають канарок. То шукав у річці блискучі, ніби посипані сріблом камінці, або годинами лежав на пласких каменях, стежачи за рибками в потоці. Особливо заприятелював він з одним підстаркуватим табунником, що майстрував клітки й тенета, в які ловилися і чорні дрозди, і вільшанки, і золотаві іволги, чиї голоси бриніли для Рахіма справжньою музикою, а з конячого волоса сплітав найтоншу волосінь і до неї прив’язував саморобні гачки з мідного дроту, настромлював на них ґедзів та хробачків і ловив рибу… Шкодував Рахім тільки, що нема з ним улюбленої сестри Кульжан, вірної захисниці й помічниці в усіх дитячих справах і витівках. І, коли хто-небудь з табунників їхав в аул, він переказував Кульжан, щоб вона обов’язково прискакала до табунного стану подивитися на всі дива гірського лугу.

Та не могла Кульжан вирватися з аулу: якраз стригли овець. Від світанку до смеркання стригла вона ярок і баранів, які лежали перед нею зі зв’язаними ногами. Руки їй боліли від важких ножиць, сморід овечого поту, гною і бруду з дрібним сухим пилом від вовни забивали їй дух. Важке, то рудувато-чорне, то брудно-сіре руно підстригала вона одним, збитим у напівповсть шматком і лише на мить розгинала втомлену спину, коли чабан розв’язував ноги обстриженому барану, клав перед нею нового барана і швидким звичним рухом зв’язував йому ноги коротеньким ремінцем із сириці.

Дні стояли жаркі й безхмарні. По-південному короткі тіні опівдні тулилися до ніг людини й ховалися під черево коня, тільки ледь-ледь визираючи з-під нього з північного боку.

— День добрий, Кульжан! — гукнув якось Жайсак, проїжджаючи повз неї. — Рахім за тобою дуже скучив, просив тебе приїхати до нас у табунний стан. У нас дуже хороше. Не пожалієш!

— Ніколи мені, — зітхнула Кульжан. — Стрижу, стрижу і кінця-краю не видно… Руки геть у мозолях.

— А ти відпочинь. Жінки й без тебе упораються, — порадив Жайсак. — Приїде твій батько, покажеш йому свої рученята в мозолях — він зрозуміє.

— Та не зрозуміє Шаукен… — сказала Кульжан. — Мені б теж хотілося подивитися на табун і хоч трохи побути з Рахімчиком. А як там твій Акбозад?

— Живе лоша, здорове, нівроку сказати, — застерігся забобонний Жайсак. — Не бійся так своєї кши-апа! Сідай на коня! їдьмо!

Кульжан лише тепер помітила, що Жайсак веде на поводі другого засідланого коня. Вона ще раз нерішуче глянула на недострижено-го величезного чорного барана, але спокуса була надто велика.

— Але що ж ми скажемо батькові? — ще спитала вона.

— Я скажу, і всі табунники ствердять, що Рахім об’ївся суниць і захворів, а ти приїхала його лікувати мідним чаєм і зіллям, що дає від цього Зейнеб, — не розгубився Жайсак.

— Добре! Поїду! — вирішила Кульжан і гукнула подружку: — Дострижи його за мене, любонька Каракоз!

І, наче птах, злетіла на коня.

— Гайда! — весело гукнув Жайсак. І вони поскакали.

Легкий гірський вітерець, насичений ароматом квітів і трав, смолистим подихом лісу і стиглих ягід, бив їм в обличчя, куйовдив чорне волосся Кульжан, заплетене в довгі коси, залітав у розпірку її довгої сорочки, підперезаної строкатою хусткою, і за спиною роздмухував одіж своїм свіжим подихом, обіймаючи її всю замість огидного смороду овчини.

— Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.

— Так вони ж і є брати, — зауважила Кульжан. — Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.

— Так, але дружать вони не як коні, а як люди, — захоплено розповідав Жайсак. — За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, — ось зараз побачиш.

І ляснувши в повітрі камчею, вихором помчав уперед. Кульжан дзвінко скрикнула, вдарила коня голими п’ятами і кинула його вчвал. І знов скакали вони поруч, веселі, щасливі своєю юністю і почуттям здоров’я, яке переповнювало їх радістю буття.

І не помітили, як збоку виїжджає з лісу на жирній ваговитій кобилі Шаукен і з злим вогником у своїх ведмежих очицях стежить за їх вихровим повним радості чвалом.

В далечині вже видно було величезний табун, де було кількасот коней. Досвідчене око Жайсака здалека пізнавало кожного коня, кожну кобилу і кожне лоша і одразу відшукало своїх улюбленців.

— Ось вони, — притримав він коня і, машинально простягнувши руку, впіймав і стиснув пальці Кульжан. Бачиш? Ось білосніжний Акбозад поклав голову їм спину Карайгира, а Карайгир тягнеться до гілки дикої яблуні.

— Бачу, — насилу прошепотіла вона, але руки не забрала. Жайсак здригнувся від цього голосу і ще міцніше и ніжніше

стиснув її пальці. Обоє мовчали, опустивши очі додолу, бо відчували,

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

145

що погляд скаже більше слів, і у обох раптом з болем стиснулося серце від свідомості, що десь існує невідомий їм обом і ворожий Ібрай.

— Акбозад! Карайгир! — лунко крикнув Жайсак.

І вірні коники заіржали у відповідь дзвінко й радісно, наче засміялися, і вихором помчали на голос людини.

Незабутній день провела Кульжан у табунників. Рахім з радісним вереском повис на шиї в сестри і одразу почав їй показувати свої скарби. їх, правда, було небагато, тому що співочі пташки не йшли в його сильця, і клітка, приготовлена для них, стояла порожня. Зате він з гордістю почастував її двома смаженими рибками, спійманими вранці вудкою, потім повів сестру в ліс збирати суниці. Звісно, й Жайсак пішов з ними, щоб пардуч не плигнув на Кульжан з ялини. Від його присутності гарячіше палали смаглявим рум’янцем щоки Кульжан, а очі сяяли глибоким внутрішнім світлом, яким сяють дівочі очі, коли кохання чисте й глибоке.

Табунники любили Кульжан і за вечерею почастували її кращим шматком баранини, націдили їй найкращого кумису, а тому що не годиться дівчині ночувати поза рідною юртою, Жайсак і Рахім провели її до самого аулу.

— Добре, що ти повернувся, сину, — зраділо приказувала Кумині, готуючи синові постіль. — Хазяйка подарувала нам нову юрту і кожен день питає, де ти, і наказує тебе покликати, а тебе все нема й нема. Піди до неї, подякуй за подарунок.

— Аде бай? Приїхав чи ні?

— Нема. Приїхав Байсали з Ісхаком, а бай лежить у Зулькарная хворий. Він зламав собі ногу десь у горах і повернеться, коли зможе сісти на коня. Тепер Шаукен у нас верховода.

Жайсак незадоволено скривився.

— Добре. Коли так, пішли з тобою вдвох, ana. Збирайся! Кумиш накинула чисте біле покривало і задріботіла поруч з сином. Шаукен вже збиралася спати, коли вони підійшли до її юрти.

— Що це ти, Жайсак, наче ховаєшся? — з незадоволеною усмішкою, але все ж грайливо спитала Шаукен, вітаючись.

— Роботи багато, хазяйко, — вклонився Жайсак. — Ми з матір’ю прийшли подякувати тобі і Джантемир-азі за подарунок. Хороший подарунок, і треба його заслужити. Ось я і залишаюся при табуні. Адже помер мій батько, загинув дідусь Файзулла, а табунники там молоді, незвиклі. Ось і доводиться мені то до косяка, то до дійних кобил, то об’їжджати молодих. Та й за чабанами потрібне око. Поснуть, а хижаків тут багато… І жайляу таке, що за день не об’їхати.

— За це ми й цінуємо тебе, — всміхнулась Шаукен. — Ти справжній жигіт і заслуговуєш такий подарунок. Живіть у новій юрті на здоров’я… А тепер розкажи, як там нагул?

Жайсак стисло і точно доповів про все, і хоч вона намагалася затягти розмову, почав прощатися:

— Ходімо, ana! На світанку чабани прийдуть по мене, щоб переганяти отару до іншого водопою. Я обіцяв їм допомогти. На добраніч, хазяйко!

І Шаукен довелося його відпустити.

Минуло кілька днів. Жайсак лише зрідка повертався в аул, весь час проводячи з табунниками та чабанами. Вдвох із Тайжаном вони зрубали велику ялину, обтесали і розпиляли її на кереге для нової юрти і, поки дошки сушилися, знов зібралися в міжгір’я, але на цей раз не по орля, а по дорослого орла для Джантемир-бая.

Напередодні від’їзду Жайсак весь ранок пробув при отарі і тепер повертався пішки гірською стежкою вздовж потоку, коли раптом, обходячи одну із скель, вражено зупинився. В крихітній тихій заводі купалася Шаукен.

— Ой Жайсак! — скрикнула вона чи то з переляку, чи то з радості. Жайсак сором’язливо відвернувся.

— Салем, хазяйко, — пробурмотів він, не знаючи, що й робити.

— Погано ж ти мене приймаєш, Жайсак, — грайливо сказала Шаукен, викручуючи мокре волосся. — Одвернувся. Глянути на хазяйку не хочеш.

Він повернувся обличчям до неї і остовпів. Вона стояла тільки по коліна в воді, зовсім гола, і вода капала з неї й текла по ногах. Кров шугнула йому в голову, коли він побачив це пишне жіноче тіло у повному розквіті. Але зусиллям волі примусив себе відійти й повернутися до неї спиною.

— Не годиться мені дивитися на дружину такої поважної людини, як наш ага, — сказав він якимсь глухим голосом. — Не треба так жартувати, хазяйко.

Шаукен злісно знизала плечима, але накинула на себе довгу сорочку і почала заплітати мокрі коси.

— А мені набрид старий чоловік. І вода тут така тепла й чиста. А ти де напуваєш свій табун?

— Де доведеться. Іноді тут, а іноді нижче, — відповів Жайсак, не розуміючи, до чого вона веде.

— От я й буду сюди приходити. І ти дивитимешся на мене, тому, що молодому жигітові солодко дивитися на пишне жіноче тіло.

— Недобре так говорити, хазяйко! Не треба! Та й небезпечно самій ходити цими стежками: нещодавно пардуч загриз тут ішака, а Улагай забив другого пардуча каменем з пращі.

— Але ж я буду не сама, а з тобою. Хіба ж ти мене не захистиш?

— Табун пасеться далеко. Я можу не почути, а люди побачать і осудять.

— Які ж тут люди?! Навколо ліс, луки та скелі. Ми будемо тільки вдвох. Обридло мені Джантемирове буркотіння. Хоч би й зовсім він не повертався назад! А з тобою нам буде чудово.

Хвиля огиди скипала в Жайсакових грудях.

— А ти знаєш, хазяйко, як за таке карає шаріат?! — заговорив він, намагаючись зберегти ввічливий тон. — Візьмуть аркан, зроблять на кінцях його по зашморгу, накинуть нам на шиї по такому зашморгу, приведуть верблюда, поставлять його проміж нас, накажуть йому лягти й перекинуть середину аркана через його спину, а потім верблюд встане, й повиснемо ми з тобою на ньому. Не знаю, як ти, а я ще не хочу вмирати.

— Не наважаться! Те, що не дозволено звичайній жінці, дозволено байській дружині, а Джантемир, як усі чоловіки, спатиме в своїй юрті й нічого не підозріватиме. Хто насмілиться йому слово сказати про мене? — продовжувала Шаукен, доплітаючи свої коси і підходячи до Жайсака впритул. — Хіба тебе не вабить до мене? Та що ти стоїш, як вражений громом? Кинь удавати з себе невинне ягня! Кажу тобі: ніхто не посміє патякати.

— Я посмію! Я розкажу! — раптом пролунав зривчастий дзвінкий хлоп’ячий голос.

І Рахім, весь червоний від обурення, вискочив з-за скелі, де він лежав із вудкою на пласкому камені, надіючись наловити вивертливих харіусів. Він чув усю розмову від першого до останнього слова і вибіг з-за скелі, злякавшись, що Жайсак не витримає спокуси.

— Ах ти, щеня! — збліднувши, просичала Шаукен.

Губи її тремтіли, під грудьми огидно засмоктало, а Рахім несамовито кричав, перестрибуючи з ноги на ногу, ніби каміння пекло йому босі ступні:

— Все розкажу! Все! Тебе одну скарають на горло на верблюді. Жайсак ні в чому не винен!

— Аз дівчам можна скакати лісами? Гадаєш, суниці вони збирали з Кульжан? — просичала вона, стискаючи кулаки.

— Що-о?! Не смій брехати на нього і на мою сестру! Вони молоді, їм весело вдвох. Ух ти, стара відьмо! — тремтячи від люті, підскочив хлопчик до мачухи. — Насмілься лише брехати на сестру! Посмій тільки ганяти її на роботу! Вона тобі не рабиня! Все про тебе розкажу! І батькові, і жигітам! І жінкам! Всім! — вигукував Рахім, стрибаючи перед нею, як молодий розлючений півник. — Насмілься тільки!

— Цить! Рахім! Заспокойся! Хазяйка пожартувала! Ніхто більш не чіпатиме Кульжан! І не пожене її на роботу! Іди собі, хазяйко, додому і заспокойся: хлопчик мовчатиме, але й ти доріжку сюди забудь, — суворо сказав Жайсак. — І дякуй Аллахові, що він був тут сам.

— Не сам! — з несамовитою люттю закричав Рахім. — Ісмагул тут і старий дід Улагай! Ми втрьох ловимо тут рибу. Гей, Ісмаїул, іди сюди! І ви, дідусю!

З-за скелі вийшов розгублений Ісмагул, приятель Рахіма, з відерцем, де плавало з півдесятка харіусів, і сивобородий чабан Улагай. Шаукен розкрила рот і, раптом повернувшись, побігла геть, забувши на камені і своє дзеркальце, і рушник.

— Ага! Злякалася, гюрзо! Тікаєш?! Тікай, тікай, проклятуща! — гукав їй навздогін Рахім і замовк лише тоді, коли Жайсак із силою смикнув його за руку.

— Мовчи, Рахім! Годі! Якщо вона поводиться непристойно, то й ти теж тримаєшся не краще. Не твоє діло вчити дорослих. За це батько добре відшмагав би тебе камчею. Вона вже приборкана. Вона пальцем не наважиться торкнути Кульжан, але ти теж повинен мовчати. І ви, дядю Улагай, і Ісмагул. Всі! А тепер гайда до табуна!

Минуло кілька днів. Шаукен прикусила язик, а Кульжан трохи відпочила від стрижки овець і взялася за свою улюблену роботу — за килими. І Шаукен її не чіпала.

Кілька разів приїжджала Кульжан до табунників побачитися з Ра-хімом, який давно вже не повертався до аулу, “щоб не зустрічатися з клятою розпусницею”, як називав він тепер свою кши-апа.

Під, великим секретом розповів він Кульжан, що трапилося на березі гірського потоку, і Кульжан, зрозуміла, чому їй раптом стало легше жити. Зустрічаючись із Жайсаком, вона червоніла і вся сяяла чистою радістю першого кохання.

І навіть думка про далекого Ібрая рідко тепер приходила їй в голову. Тим часом Джантемир переказав, що нога його вже зрослася, і в аулі чекали на нього з дня на день. Ось чому Тайжан і Жайсак знов зібралися по орла в Кастецьке міжгір’я.

Ловити великого міцного беркута мисливці готувалися зовсім інакше, ніж орля. Перш за все Тайжан виорав у горах три струнких молоденьких сосни сажнів на десять заввишки, зрубав їх, очистив від гілля і кори. До вістря першої з них прив’язав жмут вовни, добре насиченої смолою; до верхівки другої — прикріпив кільце, пропустивши крізь нього тоненький, але міцно зсуканий мотузок із зашморгом на кінці, а до вістря третьої приладнав рефлектор з блискучої білої бляхи. Знайти цю бляху в горах було надзвичайно важко. Такий рефлектор був у глухого батька Тайжанового, але старий анізащо не згоджувався позичити його синові. Довелося Тайжанові прикинутися хворим і дві доби пролежати в юрті, очікуючи, коли старий хоч на хвилину вийде погрітися на сонці, щоб витягти бляху зі скрині.

— Впіймаємо беркута, покладу йому його бляху назад: він нічого й не помітить, — казав Тайжан Жайсакові.

Опинившись у міжгір’ї, Тайжан не став оглядати гребені скель, а поскакав далі — туди, де міжгір’я ставало розлогим, а посередині його весело дзюрчав прохолодний струмок. Уздовж цього струмка росли столітні карагачі та вузлуваті дуби. Але жодний з них, видно, не підходив для Тайжанових намірів, бо він мовчки скакав повз них, все далі й далі.

Власне кажучи, це вже й не було міжгір’я, а неглибока долина з положистими схилами, зарослими урюком, ліщиною, фісташиною та буйними хащами малини, ожини й шипшини. Раптом Тайжан зупинив коня і простягнув вперед руку, вказуючи на величезний сухий карагач, що стояв серед долини. Коли вершники під’їхали ближче, виявилося, що він весь брудний від пташиного посліду — отже, орел ночує на його вершині. Був полудень. Не боячись появи орла, мисливці приміряли, чи сягають їхні жердини найвищих гілок. Недосяжним лишився тільки один сухий сук, і Тайжан без вагань видерся вгору і зрубав його. Тепер він був певний, що вони впіймають орла. Потім мисливці від’їхала і спокійно розташувалися в холодку під гіллястим горіхом, добре попоїли і лягли відпочити до вечора.

У присмерку беркут прилетів на своє звичне сідало і довго вовтузився, чистив дзьобом велетенське пір’я, струшувався і намагався зручніше усістися на ночівлю. Не запалюючи вогню, мисливці пильно стежили за ним, скільки дозволяв присмерк, з острахом позираючи на його гачкуватий дзьоб і пазури, тому що удар такого дзьоба пробиває людський череп наскрізь. На цей раз з ними, крім Рахіма, було ще двоє жигітів, а хлопчикові вони суворо наказали не наближатися до орла ближче, ніж на три повних кулеші.

Нарешті орел заспокоївся і заснув. Була вже глибока темна ніч. Небо вкрилося хмарами і здавалося навіки позбавленим зірок. Жайсак обережно розкрив казанок, повний жару від багаття, запалів від нього просмолену вовну на вістрі одної з жердин і зв’язав цю жердину з другою, до якої був прикріплений рефлектор. Швидко підійшли вони до дерева, де спав орел, і підняли жердини до рівня його голови, поки що відхиливши вогонь з рефлектором в інший бік, потім швидко обернули їх і кинули орлу в вічі яскраве світло, потроєне блискучою бляхою. Беркут прокинувся, розплющив очі і грізно засичав. Просто перед нам палав жмут вовни і сліпуче світло било йому в зіниці. Засліплений, дивився він на вогонь і не бачив ані мисливців, ані тоненького пругкого зашморгу, що спускався кому на голову з допомогою третьої жердини. Тайжан не промахнувся: зашморг охопив орлячу голову, здушив йому горло і рвонув його вниз. Орел змахнув крильми, підвівся на весь зріст, але було вже пізно: мотузок душив його і здирав із гілки. Б’ючи крильми, чіпляючись за гілля і ламаючи його, падав на землю орел, і видерте й поламане пір’я, повільно кружляючи, падало разом із ним.

Боротьба була довгою і важкою. Володар неба не здавався. Пазу-ри його роздирали міцну парусину, а грізний дзьоб рвав овчини й рукавиці, але кінець кінцем металеві кільця скували його ноги, крила були скручені їм спину, і величезний лантух став місцем сумної ночівлі могутнього бранця.

Три дні і три ночі, змінюючи один одного, приборкували його Жайсак, Тайжан і ще два жигіти. Орел голодував, орел втрачав останні сили, але не визнавав перемоги людини. Важив він на початку боротьби мало не півпуда, а на третю добу втратив п’яту частину своєї ваги. Велетенські крила його мали більше сажені в розмаху, а махове пір’я було довше від леза шаблі. Але кожній силі буває кінець. Напівнепритомного кинув його додолу Тайжан наприкінці третього вечора, і очі його вже не розплющилися, напіввідкритий дзьоб вже не здавався страшним, і тільки Жайсак з гримасою болю раз у раз торкався коліна, куди все ж таки дзьобнув його орел, видерши чималий шмат хутра з шкіряних штанів і разом із ним шматок живого м’яса.

— Годі! — сказав тоді Тайжан, в останній раз кинувши орла на рукавицю, — бо за дохлого орла Джантемир і піали кумису не дасть, не те що баранини.

І замість бити і безжалісно кидати, раптом подав орлові шматок свіжого, ще теплого м’яса. Орел не міг уже клювати. Жайсак порізав баранину і почав просовувати йому шматочки в дзьоб. І орел скорився, взяв їжу з рук людини і проковтнув, потім з’їв три грудки цукру, який прислала йому Зейнеб, знаючи, як мріяв Джантемир мати великого могутнього орла.

— Каль бопали! Каль бопали! — приказували мисливці, пестячи підкореного володаря небесного простору, а орел то втомлено розкривав, то знов заплющував очі, покірно приймаючи ласку після довгого і жорстокого катування.

— Обох приборкали — і малого, і великого, — сказав Тайжан, садовлячи орла на тугир.

— А хазяйку забув? — насмішкувато примружився Жайсак. — Теж приборкали. Відтоді, як заклювали її наші хлоп’ята, ані Кульжан, ані жінок Байсали та Ундасина вона не чіпає. І що ви думали: працюють усі без лайки й погроз, без ляпасів і камчі не гірше ніж раніше, хоч і відпочивають, коли втомляться, і беруться за діло без нагадувань.

Другого дня повернувся нарешті Джантемир. Він ще трохи кульгав, але ходив уже без милиць і навіть без ціпка. Шаукен розіграла перед усім аулом палку радість, кинулася йому на шию і “з радощів” наказала зарізати кілька своїх баранів і нагодувати весь аул жирною лапшею з бараниною і баурсаками. Навіть Джантемир здивовано похитав головою, бачачи небувалу щедрість дружини, але, як чоловікові, йому була приємна така увага.

Коли всі наїлися і розсілися навколо нього, присьорбуючи з піал пінявий кумис, Джантемир розповів про свою подорож. Ібраєві вже йшов вісімнадцятий рік, але два роки тому він тяжко захворів. Ще підлітком, в горах на жайляу, він видерся на високе дерево по горіхи і впав з підламаної гілки. Спочатку ніхто не помічав у ньому ніякої зміни, і він ні на що не скаржився, але за рік-два у нього заболіла спина і боліла все дужче й дужче… Стало важко ходити і майже неможливо нахилятися. Натирали його козячим салом, мулла лікував його молитвами і замовляннями, але юнакові ставало все гірше, і минулого року Зулькарнай повіз сина в Орськ, до російського лікаря, а той наказав покласти його на два роки в гіпсове ліжко, тримати в теплі, добре годувати, а коли минуть два роки, знов привезти для огляду.

— Пару коней віддав за це лікареві Зулькарнай, — розповідав Джантемир, — і лікар обіцяв повернути Ібраєві здоров’я. Лежить він тепер у батька в аулі на жайляу, на обличчі здоровий хлопець, а підвестися не може, тому що переломиться у нього хребет, переїдений злою хворобою, і тоді не бути йому здоровим довіку…

— Розпитував він про тебе, — обернувся бай до Кульжан, що з глибокою тривогою слухала батька. — Я передав йому, що ти чекаєш свого нареченого не дочекаєшся. Розповів, що ти до всього беручка і з себе вродлива, так що навіть акин Абдрахман про красу твою пісню склав, — додав Джантемир і лукаво підморгнув дружині, але Шаукен замість того, щоб, за своєю звичкою, недбало знизати плечима і кинути на адресу дівчини якесь гостре слово, раптом усміхнулася і медовим голосом сказала:

— Треба було ще розповісти, яка вона роботяща, як добре вишиває і які гарні робить килими.

— Оце вірно. Про килими забув сказати, — навіть зітхнув Джантемир, — але Зулькарнай такий багатий, що проживе вона у нього і без роботи, аби видужав Ібрай. А оце він наказав тобі передати у подарунок, — поліз в кишеню Джантемир і простягнув Кульжан загорнуте у ганчірочку намисто. — Наказав — хай носить і просить Аллаха, щоб я видужав. Тоді за рік відсвяткуємо наше весілля.

Дівчата кинулися до Кульжан помилуватися дарунком, а Джантемир заговорив про баранів, про те, скільки сподівається він узяти з Зулькарная калиму, і гірко ремствував, що цей калим потрапить до його рук тільки наступного року.

Потім усі почали розпитувати Джантемира, як і де зламав він собі ногу. Розмова стала загальною, і ніхто не помітив, що Кульжан десь зникла з своїми подружками і з частиною жигітів. Помітила це лише Шаукен, але мала надто важливі причини мовчати, а Тайжан, щоб відвернути увагу бая від молоді, приніс йому велетня орла і урочисто всадовив його в байській юрті на підготовленому напередодні тугирі.

Бай був захоплений. Він милувався беркутом, наче дитина іграшкою або вояка — рідкісною зброєю, давав йому свіжої баранини, грудку цукру і наказав Шаукен підшукати в його скрині найпишнішу томату від орла, з яким він полював замолоду і який уславив його на весь степ.

І коли Шаукен розповіла йому, що подарувала Жайсакові, нову юрту, він навіть не розкричався, так порадував його дарунок молодого жигіта.

— Ех, коли б він був багатий, яким був колись небіжчик Шакір! — зітхнув лишившись на самоті з дружиною, Джантемир. — Віддав би я йому нашу Кульжан, а не цьому напівдохлому Ібраєві! Згодився я чекати ще рік, але коли він не видужає, доведеться відмовитися від нього.

І не знав він, що за стінкою юрти сиділа в цю мить Кульжан із своїм улюбленим братиком Рахімом і, червоніючи й тремтячи від хвилювання, слухала таємне визнання свого батька.

XIII. ДНІ ТА ДУМИ

Оказія приходила до Орська в другій половині місяця. Всі, кому була дорога звістка відкіля-небудь, чекали її нетерпляче і в свою чергу завчасно готували листи, пакунки і грошові пакети у всі кінці неосяжної Російської імперії.

Нетерпляче очікував оказію і Шевченко: треба було надіслати Лазаревському адресу лікаря Александрійського73, з яким він нещодавно познайомився у Ісаєвих і який одразу погодився, щоб листування Тараса Григоровича йшло на його квартиру. Крім того, Шевченко просив Лазаревського передати Гернові, щоб той більш нічого не писав Орським командирам, — так налякали його несподівані наслідки листа до Мєшкова. А щоб цей лист не потрапив до рук офіцерів, Лідія Андріївна сама пішла на пошту і відправила його від свого імені.

Багато і багатьом міг би він ще написати, але при думці, що його лист спочатку пройде крізь руки начальства й, мабуть, жандармів, падало перо з рук поета і дер він на шматки недописаним лист, де кожен рядок ятрився кров’ю.

У середині серпня він почав рахувати дні й години, чекаючи відповіді з Оренбурга, а разом з нею — з України. Але серпнева оказія не принесла поетові втіхи. Ніхто не приїхав з нею до Орська, а переслати листи поштою Левицький з Лазаревським, а тим більше Герн, не наважувалися.

Зажурився Тарас Григорович, і на сторінках його крихітної книжечки з’явилися сумні рядки про те, що не гріє сонце на чужині і, якщо дійсно судилося йому загинути в зауральському степу, хай хоч вільний вітер принесе сюди жменьку рідної землі і посипле нею могилу вигнанця.

Дні коротшали. Ночі ставали холодними. Над рудим пожухлим степом пливло по вітру легке й прозоре “бабине літо”, а шорсткі кущики перекотиполя вже підсихали й починали загинати свої зелені гілочки до власної стеблини, перетворюючись на прозорі, наче зшиті з мережива зелені кулі, готові при першому ж міцному вітрі відірватися од своїх ламких стеблин і вистрибом помчати в безкраю далечінь легкими м’ячами, щоб потім закінчити свій шлях в якійсь калюжі або баюрі, повній осіннього багна.

Щосвята й щонеділі Шевченко зранку поспішав до своїх нових друзів і з щирою подякою віддавав їм прочитану книжку, вибирав собі іншу, а потім сідав — і починалися палкі бесіди про новини, які коли-не-коли та й просочувалися сюди з Оренбурга, а іноді й з берегів Вісли. Читали листи, де кожне слово мало подвійний зміст, де погода означала суспільний настрій, а видужання — надії на близьку зміну, хірургічна операція — арешт і суд.

Ці бесіди бадьорили Шевченка, живили надію на спад реакції. Недарма ж і Європа переживає добу великих змін.

— Кажу вам, — упевнено повторював Станіслав Крулікевич, — що, скинувши Людовіка XVIII, французи незабаром скинуть і цього липневого Луї-Філіппа. Недурно каже народна мудрість: хрін за редьку не солодший. Раніш страждав народ від самих аристократів, а тепер додерлися до влади й фінансові магнати та мануфактуристи. На мануфактурах робочий день по 16-18 годин на добу. Селяни розорюються, тому робітників стає більше й більше. І коли всі ці блуз-ники одразу вийдуть на вулиці Парижа, погано буде Луї-Філіппові. Франція зараз задає тон усій Західній Європі. І відгомін її революцій розхитує і прусський, і австрійський абсолютизм. Присягаюся, що незабаром в цілій Європі не залишиться ані кріпацтва, ані самодержавних монархів.

Такі слова бадьорили Тараса Григоровича, з почуттям полегшення повертався він від гостинних друзів, несучи під пахвою нову книжку, а в серці — промінь надії, що доживе він до кращих часів і знов побачить волю.

У хату Лаврентьєва він майже не приносив книжок, щоб не накликати на друзів нової біди. Ішов у степ і або довго читав, або знов писав вірші, або мовчки сидів десь над рікою, заглиблений у думки.

Іноді супроводив його й Фішер, тому що генерал Ісаєв тяжко захворів і, відбувши з хлопчиком належні години занять, Фішер делікатно зникав, бо розумів, що Лідії Андріївні й Наташі не до гостей.

— Пишіть! Пишіть знов! Частіше нагадуйте про себе, — твердив він поетові. — Але не проговоріться, що живете на приватній квартирі.

Тарас Григорович зітхав.

— Вже писав. Писав Сажину74, Лизогубові, писав Плетньову75 й Далю76, Григоровичу77 й Гребінці78. Думав звернутися до Жуковського79, але Герн довідався, що він за кордоном. Писав навіть Карлу Великому, як звали ми професора Брюллова. І ніхто не відповів ані слова. Ви тільки вдумайтесь уце — ні-хто!

— Пся кров! І це називається друзі! — обурювався Фішер. — То є не друзі, а то єсть паскудні людці подлєйшего гатунку! Холуї, які не знають, що таке честь! Кожна порядна людина мусить — чуєте, — мусить простягнути вам руку допомоги, а в разі, коли допомогти поки що неможливо, хоча б морально вас підтримати. Ну й час настав, кожен тремтить за власну шкуру, як мокрий пес!

— “Від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує80”, — з гіркою іронією сам себе процитував якось Шевченко, покусуючи суху стеблинку.

— Ну й не ждіть листів! Не ждіть підтримки! Самі себе захищайте! Пишіть Дубельтові! Пишіть Орлову! Обдуріть їх! На словах зрікайтесь своїх переконань, щоб зберегти себе для боротьби, для майбутнього! Благайте помилування! Кайтеся!

— Ні-ко-ли! — по складах відрізав Шевченко. — Я зневажав би себе за такий вчинок. Днями довелося мені написати листа губернатору Фундуклею81 з приводу речей, відібраних у мене при арешті, і ви не можете собі уявити, як це було мені гидко й важко — писати йому…

— Так! — помовчавши, сказав Фішер. — Ви грізний прокурор від імені історії. Ви викривач, свідок їх чорних вчинків! Я не мусив такого вам радити… Простіть…

І Фішер засоромлено замовк.

Золотими вечорами ранньої осені часто думав Шевченко про свою Україну, душею був на сивому Дніпрі, блукав біля руїн Трех-темирівського монастиря, притулку немічних, старих козаків. Пригадував безстрашних рубак, овіяних славою давніх боїв, які на схилі життя йшли до монастиря замолювати гріхи. Бучно й пишно прощався козак з світським життям, та й під чернечим каптуром або під схимою не раз прокидалася туга за минулим, пригадувалася весела, буйна молодість і спокуси грішного світу, де зазнав він і слави, і щастя, і чимало важкого, незабутнього горя.

Перед мисленим зором поета поставали й стрімкі кручі дніпрового берега біля Канева, Києва та Трипілля. І мріяв він тоді, як про нездійсненне щастя, про те, що от повернеться на батьківщину і збу-дуєна якійсь із цих круч затишну білу хатинку…

Але всякий раз у тугу спогадів і умиротворених мрій вривалося страшне, ненависне: надто багато бачив Шевченко за своє життя жахливих картин кріпацтва, а гірка доля його братів і сестер-кріпачок стала невід’ємною частиною його душі. Вони стояли перед ним, його одвічні вороги, пани, поміщики, ладні задля своїх п’яних оргій відібрати у бідаря-хлібороба останню корівку, чиїм молоком годуються діти.

Рядок за рядком, поема за поемою народжувалися в заповітній книжечці, і оживала в ній жахлива правда епохи кріпацтва. І правду цю зберіг і розповів людям поет — свідок і викривач злочинців… В далеких степах Зауралля Шевченко на сторінках своїх захалявних книжечок зводив довгий рахунок з усіма кріпосниками і з самим гольштейнським принцом Готорпом, який називав себе Миколою Романовим.

Але були й хвилини, коли безнадія охоплювала його, і тоді народжувалися рядки-зойки, рядки-сльози:

…Якжежити

На чужині, на самоті?

І що робити взаперті?

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували.

Не так залізо гартували.

Щоб перегризти. Горе нам!

Невольникам і сиротам,

В степу безкраїм за Уралом.82

Та зусиллям волі він завжди опановував себе: треба зберегти себе. А може ж, таки доживе до часу, коли словом і ділом знов боротиметься за волю народу. Це його обов’язок, його покликання, зміст і мета всього життя. Він повинен битися навіть поранений до останньої краплі крові, до останньої іскри життя в пошматованому тілі.

На початку вересня пішли дощі. Одразу стало холодніше, і в цю першу негоду несподівано почалися маневри.

Роту перекидали з місця на місце. Йшли тим-таки чудернацьким “журавлиним” кроком, роблячи від двадцяти до сорока верст у перехід. Ночували в мокрих наметах, щоб на світанку знов іти в промоклих до рубця і нестерпно важких шинелях слизькою і грузькою багнюкою, яка налипала на чоботи і перетворювала їх на важенні гирі. Але найважче було лягати на землю і стріляти або плазувати в багні. У Шевченка й раніше восени завжди крутило ноги від ревматизму, тепер хвороба загострилася. Марно намагався він не відставати від інших під зливою сороміцької лайки фельдфебеля та унтерів. Він падав на землю і не міг підвестися. Нарешті батальйонний фельдшер доповів начальству, що рядового Шевченка треба покласти в лазарет. Від марширування його звільнили, але два тижні довелося то валятися в мокрих наметах, то труситися в санітарній двоколці без ресор при батальйонному обозі, поки не кінчилися маневри і батальйон не повернувся до Орська.

Довідавшись про хворобу Шевченка, лікар Александрійський негайно відвідав його, знайшов у хворого ревматизм і початок цинги, виписав йому мазь і наказав робити спиртові компреси. Про існування вітамінів за часів Тараса Григоровича ще не знали, але з досвіду бачили, що хворий видужує від цинги, коли починає вживати фрукти й різну городину. Та знайти їх в Орську було важко. Лікар звернувся до Ісаєвих.

Другого ж ранку Лідія Андріївна з Наташею прислали Шевченкові цілий кошик ріпи, цибулі і качанної капусти з суворим наказом їсти городину сирою. І овочі допомогли поетові більше лікарської мазі, а спирт, виписаний для компресів, Тарас Григорович розпив разом із Лаврентьєвим за здоров’я Лідії Андріївни та Наташі.

Лікар Александрійський часто відвідував Тараса Григоровича. Він завжди приносив кому щось почитати і охоче розповідав цікаві випадки з медичної практики або з власного життя. Шевченко любив ці розмови з лікарем.

Відвідували його й польські друзі, обдаровували його найкращим тютюном, одного разу принесли йому почитати новеньку антологію молодих польських поетів.

За два тижні Шевченко видужав і відпочив. Підвівшись з ліжка, одразу пошкандибав у степ. Рівна, як на мирі, лінія обрію стала по-осінньому чіткою. Вітер гнав удалечінь поруділі кульки перекотиполя. Журавлі тяглися на південь довгими ключами, і їх журливий гаркавий крик віддався в серці поета безмежною тугою.

XIV. В ГОСТЯХ У БАЯ

Ввечері писар Лаврентьев лукаво підморгнув Шевченкові:

— Ну, Григоровичу, пішли завтра в гості.

— Куди? — здивувався Шевченко, який не полюбляв друзів Лаврентьева: фельдфебеля Лаптева та двох бравих унтерів — кучерявого красеня Злинцева і подзьобаного віспою мовчазного Куницина.

— А до киргизів. Прикочували вчора, зимуватимуть на Орі. Вони тут щороку зимують. Генерал уже кілька разів казав їхньому баю, щоб він поставив свій аул верст за сорок від фортеці, бо нам самим і козакам та слободянам тутешнім випас і сіно потрібно для коней і худоби… Я, як довідався, що вони знову тут, — одразу їх превосходительству доповів, а вони тільки ручкою махнуть зводили.

“Бог із ними, — кажуть, — хай вже на цей раз зимують, але на той рік — вижену: кочуй, Джантемир, де завгодно, але степ навколо фортеці потрібний нам самим”.

Шевченко зрадів новим враженням..

Одразу після пізньої відправи зібралися вони в аул. Лаврентьев одягнув новий мундир, в якому ходив тільки до церкви, і начепив свої медалі: одну на георгіївській стрічці за бої на Кавказі і другу на аннинській стрічці83 — за російсько-турецьку війну. Волосся намастив олією, а чоботи наваксував до дзеркального блиску.

Шевченко хотів піти до казахів у цивільному, але передумав, коли Лаврентьев попередив його, що офіцери теж частенько одвіду-ють бая. Він тільки поголився, підкрутив вуса і наваксував чоботи, вже розбиті й покривлені після маневрів. Ішли вони навпростець до далекого завороту Орі, де неясно майоріли юрти аулу, наче розкладені по степу тюбетейки.

— У них, у киргизів, свій звичай, — пояснював дорогою Лаврентьев, не помічаючи, як важко Шевченкові встигати за ним із своїми хворими ногами. — Гості у них не повинні підходити до самої юрти. Треба зупинитися кроків за тридцять і чекати, поки вийде хазяїн або хтось із його сім’ї. Підійдуть вони до гостя, спитають, хто, та що, та до кого прийшов і в справі якій, чи так, по дружбі, для приємної бесіди, потім відженуть та прив’яжуть собак, а тоді вже до юрти запрошують. А собаки в них — справжні звірі: хто здуру сунеться ближче — на шматки роздеруть.

— О-ох! — простогнав нарешті Шевченко. — Почекай хвилинку. Ніяк не уженуся за тобою. Дуже мені ноги болять.

Лаврентьев притишив ходу і далі повчав Тараса Григоровича:

— Ти, Григоровичу, пам’ятай, що вони зовсім дикуни та ще й нехристі, бусурмени. Вони повинні нам кланятися і коритися. Як увійдеш — сідай в глибині юрти, навпроти входу, на білу кошму, а не десь біля порога, де собаки та соколи сидять.

Міркування Лаврентьева дратували Шевченка, але кожне необачне слово писар міг навіть ненавмисне переказати начальству, і Шевченко мовчав.

Вони вже наближалися до аулу. Першими почули їх собаки, і з оглушливим гавкотом кинулися назустріч непроханим гостям.

— Рота, стій! — жартома скомандував Лаврентьев. — Вільно! Обидва зупинилися.

Джантемир-бай сидів у своїй гостевій юрті з акином Абдрахма-ном, якого не бачив із дня свого весілля, і частував його кумисом. Біля порога жінки білували щойно зарізаного барана.

— Давно не чув я твоїх пісень, Абдрахман, — казав Джантемир, подаючи акинові повну піалу кумису. — Скучив я за ними і за твоєю мудрою бесідою,

— Небагато веселого тепер на світі для пісень, — зітхнув акин. — Усе більше притискає нас російський цар: плати ясак, плати по півтора карбованця від юрти, плати за рибальство, за вовну, за отару, за дерево на кереге — за все…

— Ой, вірно це ти говориш, — кивнув головою Джантемир. — Ось і мене починають притискати. Сиджу і кожну хвилину чекаю: ось-ось накаже мені Ісай-паша забиратися з моєї зимівлі, бо йому стали потрібні наші випаси. Казав мені уже торік: “Підшукуй собі іншу зимівлю”, — але влітку я весь час гасав Семиріччям за Зулькар-наєм, а потім ногу зламав. Ніколи було про це думати… Прикочував на старе місце і думаю: а що, коли раптом проженуть?.. Куди тоді податися, степ давно розібраний по кочовищах…

Абдрахман співчутливо клацнув язиком, присьорбуючи дрібними ковточками і з насолодою смакуючи кумис. Любив старий випити, а тут прийшла осінь, ось-ось ударять морози — чекай тоді свіжого кумису до наступного літа.

— Важкі часи настали. Важкі, — повторив він і зітхнув.

У цю мить заґвалтували аульні собаки. Почувся тупіт босих ніг і стривожені голоси. Вздовж юрти промчав чийсь кінь, заплакала маленька дитина.

— Гей, люди! Що там трапилося? — гукнув Джантемир, напів-підводячись. — Іди, Ісхак, подивися, що там?

Ісхак вийшов з юрти і одразу повернувся назад. До нас ідуть росіяни з фортеці.

Шаукен, що сиділа біля входу, одразу замоталася по юрті, щось ховаючи в темні кутки, а Джантемир зблід і почав натягати халат.

— Ну ось!.. Я казав: прийдуть, — бурмотів він. — Та чого ти стоїш?! — раптом крикнув він і підступив до Ісхака з камчею. — Біжи! Спитай, чого їм треба і хто вони.

Тим часом Шаукен здирала з своєї безрукавки золоті монети і тремтячими руками ховала їх у кишені, потім схопила повішене на кереге шатне сідло, інкрустоване кісткою, і побігла ховати його в одній з чорних юрт, поки Кульжан тягла разом із Кумині скриню з найкращим одягом.

Далекозорий Лаврентьев одразу помітив, що його поява викликала в аулі переполох, і, тихенько посміхаючись, стояв, ляскаючи себе прутиком по халявах.

Нарешті з-за білої юрти з’явився високий молодий жигіт і швидко пішов назустріч гостям.

— Салем алехм, — шанобливо вклонився він. — Чого бажають хоробрі російські аскери?

— Здоров, Ісхак! Не пізнав? — простягнув йому руку Лаврентьев. — Батько дома?

Ісхак блиснув сліпучо-білими зубами на смаглявому обличчі і обома руками шанобливо потиснув писареві руку.

— Дома! Дома! Дуже старий, дуже товстий… Не може швидко бігти, гостей зустрічати: мене послав. Заходьте, будь ласка. Акин у нас сидить. Кумис п’є, пісні співати збирається. Будеш слухати?

— Аякже! Чуєш, Григоровичу? — повернувся писар до Шевченка. — До речі прийшли: акина послухаємо. А це мій приятель, — показав писар Ісхакові на Шевченка. — Вітайся та собак своїх прив’яжи, — весело додав він, передбачаючи добре частування.

Джантемир саме переступав поріг юрти і здалека пізнав писаря.

— Не метушись, — смикнув він Шаукен. — Це прості солдати. Другого барана не треба різати. Вистачить одного.

І, звернувшись до Абдрахмана, розвів руками:

— Кожному собаці доводиться кланятися. Цей солдат біля Ісай-паші та майирів крутиться і може іноді за аул слівце замовити.

І з нещирою солодкою посмішкою рушив назустріч гостям.

— Ой бой, яка мені радість! Такі хороші гості прийшли! — обома руками потиснув він руку Лаврентьева. — Ідіть в юрту. Там акин сидить, пісні співати буде, — приказував Джантемир, скоса позираючи на Шевченка і не наважуючись спитати, кого привів до нього Лаврентьєв.

— А це нова у нас людина, — перехопив його погляд і зрозумів його тривогу хитрий писар. — У столиці він раніше жив, великим начальником був, а потім посварився з якимись там генералами, так його за це до нас прислали на деякий час. У мене на квартирі живе, — остаточно заспокоїв він Джантемира.

Тим часом Шаукен спритно постелила для гостей чисту білу кошму, поки Кульжан поквапливо роздмухувала за порогом самовар.

Джантемир і Тарасу Григоровичу також урочисто потиснув руку, сказав, що гість — благословення Аллаха, і з солодкою усмішкою запросив обох на почесне місце позаду очага, ще по-літньому порожнього.

Шевченко сів поруч Лаврентьєва і з цікавістю оглядівся. Ніколи не бачив він юрти і тим більше не був усередині. Все цікавило його в цьому невідомому і поки що загадковому світі. Юрта нагадувала йому круглі альтанки-ротонди в садибах багатих поміщиків,

Вона була велика, простора і мала форму правильного восьмикутника, де один з боків, південний, був широко відкритий для сонця і світла. Міцне, добре вистругане кереге на два з гаком аршини заввишки утворювало ґратчасті стіни юрти, від яких відходили дугоподібні міцні жердини до так званого шангарака — великого обруча в центрі склепіння аршинів на два завширшки. Все це разом утворювало кістяк юрти, на якому була майстерно напнута біла повсть, що точно відповідала формі каркаса і зовні була оздоблена барвистим геометричним орнаментом.

Зсередини кереге було завішане візерунчастим килимом, і вздовж нього лежали гори подушок, ватяних ковдр і згорнутих килимів, стояли скрині з одягом, посудом і різними іншими речами, яких у Джантемира було більш ніж досить. На навмисно залишених на кереге гілках висіли килимові сумки для дрібних речей, різний інструмент, сідла, вуздечки, шкіряні відра і сплетені з очерету полички. Посередині юрти спускалися зверху шнури й китиці, призначення яких важко було одразу відгадати, і величезний бурдюк — саба для кумису. Долівка була вкрита подвійним шаром товстої повсті, поверх якої Шаукен постелила третю — білу — для гостей.

Лаврентьєв сидів поруч із Джантемиром з виглядом принаймні посла Російської імперії в країні папуасів, а Джантемир все ще не знав мети його відвідин і запобігливо посміхався, намагаючись зав’язати розмову.

— Як жили тут усе літо? — спитав він.

— Жили непогано, — відповів писар, підкручуючи вуса, — мені ще вчора доповіли, що ти прибув, а я сьогодні вранці доповів генералові.

Тут Лаврентьев навмисне зробив довгу паузу, щоб надати своїм словам якомога більшого значення й створити враження, що не сам генерал вирішив долю аулу, а він, Лаврентьев, підказав Ісаєву, як зробити, і Джантемир при всій своїй витримці мимоволі напівпідвівся, марно намагаючись приховати тривогу за уважністю та ввічливістю.

— Прибув, — кажу, — наш Джантемир. На свою стару зимівлю. Певне, нема йому де зимувати. Худоби він має багато, а весь степ навкруги інші аули порозбирали. Шкода, — кажу, — хорошого сусіда. Невже йому звідси відкочовувати доведеться?

Тут Лаврентьев знову зробив паузу, а Джантемир не витримав і схопив його за руку. Лаврентьев посміхнувся і вів далі:

— А генерал зводили ручкою махнути і кажуть: “Ну, добре, Лаврентьев, якщо ти так за нього просиш, хай вже на цей раз залишається, але наступного року хай підшукує собі іншу зимівлю”.

У Джантемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни, і він із непідробною радістю вищирив свої рідкі жовті зуби.

— Ой бой, як добре ти доповів Ісай-паші! Великий тобі за це спасибі. Приходь частіше баранину їсти, акина слухать, кумис пити, хороший розмова розмовляти.

— Добре! Будемо приходити! — посміхнувся Лаврентьев. — Ось приятеля до тебе привів. Хороша людина. Вчений. Він моїх Васька та Стьопку враз грамоті навчив. Так тепер по-друкованому шкварять, що тільки держись. Вже й писати почали вчитися.

— Мій Ісхак теж письменний, і Рахім теж почав вчитися, — похвалився бай. — До Омська, в медресе поїхав. Коран читають. І інший книжки.

Тим часом Шаукен постелила перед гостями на кошмі чисту скатертину, поставила на ній сушений сир, піали, миску масла і миску баранячого жиру. Насипала жменю цукру-рафінаду, потім принесла чайник щойно завареного духмяного чаю, а Кульжан втягла самовар.

— Пийте спочатку чай. Зараз баранина звариться, будемо кавардак їсти, — частував гостей повеселілий Джантемир.

“Треба добре почастувати писаря, — думав він, — бо при нагоді він завжди може закинути за нас слівце генералу”.

Тут Джантемир багатозначно підморгнув Шаукен і щось сказав їй півголосом. Шаукен і собі зашепталася в кутку з Кумині, і та швидко почала замішувати на дощечці тісто з білого борошна для мантів.

З тієї хвилини, коли в юрті з’явилися росіяни, Абдрахман не вимовив ані слова. Він скромно відсунувся до кереге і поклав на коліна домбру. Джантемир підніс і йому піалу чаю, в яку Абдрахман долив трохи молока. Акин повільно сьорбав чай з сиром, вмочуючи його в жир, і спостерігав за росіянами. Не подобалося кому, як Лаврентьєв шумно відкушує грудочки рафінаду, а Шевченко зацікавив його… Що це за людина, чого так пильно придивляється і до юрти, і до людей, і до речей, таких звичних для кожного кочовика?

А Тарас Григорович сидів з піалою в руках, забувши про чай: таке все було цікаве навколо нього. Раптом прокинувся орел, підвівся на своєму туторі, струснувся спросоння і різко крикнув, розвівши свої велетенські крила.

— Орел! — охнув Шевченко. — Який красень!

— Беркут, — поважно ствердив Джантемир. — Вовків битимемо. Лисицю. Хороший орел — великий, міцний. Жайсак впіймав його в міжгір’ї.

Орел підвівся на свої міцні високі ноги з великими гачкуватими пазурами, з хвилину постояв, задзеленчав ланцюжками і знову сів на тугир, і закуняв, затягнувши гострі жовті очі тоненькими плівками повік.

У Шевченка здригнулося серце: могутній, гордовитий — в’язень, у кайда…

Тільки Абдрахман помітив гірку посмішку, що ледь скривила Шевченкові губи, і зрозумів її.

— То це ти і є акин? — раптом спитав Лаврентьєв Абдрахмана, ставлячи на скатертину порожню піалу.

Акин мовчки кивнув головою, зрозумівши одне тільки слово: “акин”.

— Так заспівай нам щось, — вів далі писар з виглядом поблажливої уваги, — ось і він, товариш мій, любить і співати. Кобзар він — одним словом.

— Кобиз?81 — пожвавішав старий. — Ми — ні кобиз. Ми домбра граємо, — чітко промовив він і торкнувся свого нехитрого інструмента.

Помітивши, що акин збирається співати, жінки прикрили самовар і посуд, а Шаукен загорнула в скатертину рештки цукру й сир і поклала все це в скриню. Абдрахман настроїв домбру і, подумавши, сказав Тарасу Григоровичу:

— Розповім я тобі кюй, браго мій, тому що бачу: душа твоя — пісня.

І, ритмічно погойдуючись, почав розповідати.

— Чекай, — зупинив його Лаврентьєв. — Він по-вашому не розуміє. Покличте того хлопця, який добре говорить по-руському.

Абдрахман замовк, опустивши очі в землю, нерухомий, наче вирізьблений з слонової кістки, а Кульжан вихором помчала в нову Жайсакову юрту і за хвилину, зарум’яніла від швидкого бігу, повернулася з Жайсаком. Він чемно віддав салем Абдрахманові, потім вклонився російським аскерам і сів поруч з акином. Абдрахман знов провів пальцями по струнах і заговорив, погойдуючись у такт непомітному внутрішньому ритму.

Пташка-мати співала про щастя своє —

Про гніздо і малих пташенят. Щебетала про те, яка гарна весна,

Коли в серденьку співи бринять. А в цей час до гнізда щитомордник-змія,

Невблаганна, як смерть, підповзала. Голоси пташенят, що бриніли в траві,

Щитомордник здалека пізнала. Засичала вона, підвелась над гніздом —

Пташка в тузі страшкій закричало, З тоскним, страдницьким зойком над гадом лихим,

Захищаючи діток, кружляла. Гад не має душі. Серце-камінь мовчить:

Рада, гадина легкій поживі, І у пащу змії впала пташка тоді

В материнськім святому пориві.

Жайсак сумлінно, але досить незграбно перекладав зміст кюя. Коли він замовк, загнувшись на останній фразі, Абдрахман звернувся до Тараса Григоровича:

— А тепер послухай, як співає про це домбра.

І струни заспівали під його вправними пальцями, спочатку радісним прозорим звуком з ніжними переливами весняних жайворонків і цвіріньканням маленьких пташенят. І раптом в кришталево-чисті звуки ввійшла глуха й свистяча нота — голос смерті. Зойк матері, повний жаху й розпачу, покрив сичання гадюки, почулося тріпотіння її крил, останній смертний крик, а тоді — звук обірваної струни.

Шевченко був зворушений і схвильований і музикою, і змістом кюя, і тим, що звучання домбри виявилося м’якішим від звучання усіх знайомих йому інструментів, і тим, що слухав він акина серед безкрайого осіннього степу, під легким склепінням юрти, яку міг зірвати і знести за грань землі перший же з жахливих буранів, що вільно гуляють цією безмежного рівниною. Зате Лаврентьев незадоволено покривився:

— Дурне діло — така музика. Ми не хлопчиська, щоб слухати про пташок. Заспівав би краще якоїсь справжньої та голосом, а то слухай оцю балабайку, з якої і звуку нема.

— Заспівай, братику, — попросив Шевченко, поклавши руку на плече старого акина.

Абдрахман глянув на нього нерішуче, відчувши свою невдачу. В цю мить жінки внесли миски з паруючим м’ясом і мантами і поставили їх перед Джантемиром. Він засукав рукави і почав різати і роздавати кожному по шматку. Перший жирний кусень одержав Лаврентьев, другий — Шевченко, третій — Абдрахман. Усім їм Джантемир подавав м’ясо просто рукою, і коли жир стікав по його пальцях і струменів аж до ліктя, — бай злизував його зі своєї волохатої руки від ліктя до пальців. Потім він щось наказав Шаукен, і перед аскерами Лишися штоф горілки і фарфорова маленька чашка.

— Нам цього не можна: пророк заборонив, — казав Джантемир, — але для росіян купуємо. Пий, будь ласка! Нам не шкода!

Лаврентьев задоволено крекнув і за одним духом проковтнув повну чашку, потім налив Тарасу Григоровичу. Шевченко випив, але від другої відмовився. Він міг чимало випити в веселому товаристві або коли мучила туга, але тут, у цій юрті, його надто захопили інші враження. Хотілося зберегти пильність очей і гостроту спостережливості.

Лаврентьев пив, не рахуючи, радий, що весь штоф залишився в його розпорядженні, і швидко остаточно сп’янів, а Шевченко, доївши другий кусень молодої баранини, знову звернувся до акина:

— Заспівай, братику. Заспівай про людей, про гірку долю того, хто спину гне перед багатирями. Повинні бути у вас такі пісні?

Акин не зрозумів майже нічого. Ясно було лише, що просять співати, але Жайсак, що сидів у нього за спиною, переклав старому слова поета. Абдрахман запитливо глянув на Тараса Григоровича і не одразу відповів: — Заспіваю, тільки спочатку поясни мені, чого ти, акин, став аскером? Чи то солодко тобі вбивати?

Запитання вдарило Шевченка, як канчук. Озирнувшись на п’яного писаря, який хропів біля порожнього штофа, на Джантемира, осоловілого від жирної їди і міцного кумису, він раптом одверто відповів:

— Тому, що моя батьківщина, Україна, спливає сльозами й кров’ю під чоботом Миколи-царя. Тому, що й про волю козацьку та гірку долю мужицьку пісні складав. Пішли мої пісні рідною землею. От за це цар і віддав мене в солдати і заборонив складати пісні. Так і ходжу я тут із запечатаним серцем, із замурованими піснями на вустах — живий, непохований мрець.

Старий був приголомшений. Жайсак із захопленням дивився на Тараса Григоровича, а Кульжан, яка забилася аж під саме кереге, поміж ковдр і подушок, потай витирала сльози.

Абдрахман кілька хвилин сидів мовчки, потім ніби струснув із себе тягар років, підняв домбру і, взявши несподівано дзвінкий акорд, сказав:

— І у нас були і є такі акини. Вони чесно служили народові, Співали про тих, хто підіймав народ на султанів і ханів, на царя, на таких от… як він, — кинув він на закунялого Джантемира. — Не знаю, чув ти про нашого Срима Датова?85 Ні? Він закликав народ на боротьбу. Він разом із Пугачовим боровся проти цариці. Я заспіваю про нього, про незабутнього Срима, а ти, Жайсак, переклади, добре переклади моєму братові-акину, щоб знав він, що були й серед нас геройські душі.

Він підтягнув струни домбри, взяв два-три акорди і раптом заспівав на диво чистим і міцним як на його роки голосом:

Жив на світі батир у забуті вже дні. Гучно, домбро, про нього над степом брини! Звали Сримом його. Щире серце він мав, І за волю, за бідних людей воював.

Із аулу в аул Срим літав, як буран,

На святу боротьбу піднімав Казахстан.

І прокинувся степ. І земля загула,

І заграва пожеж на півнеба лягла.

На лихих ворогів швидше вітру з пустель

Мчали з Сримом сини кочовищ і осель.

Звав узбеків ваш Срим, Бухару та Іран, З Пугачовим збратавсь, як з бураном буран, Щоб усі піднялись на султанів лихих Та на баїв зажерливих, хижих своїх.

Десять років вмивався наш степ у крові. Пугачова давно вже скарали в Москві, А великий наш Срим все степами літав І своїх ворогів, як примара, лякав.

Ой багато героїв в бою полягло. Скрізь звучали жоктау і горе цвіло. Знову став під ярмо, хто в могилу не ліг. Знову ханам та баям схилився до ніг.

Тільки Срим не скоривсь: як до друзів своїх

До хівинців помчав, як до кревних братів, а “брати”…

Ох, гіркий хліб на тій чужині,

Там вигнанець щасливий лише уві сні!

Скільки кривд і образ наш батир там терпів

Від багатих за те, що водив бідарів.

Не павук-каракурт, не повзуча гюрза Загубили його… Не буран, не гроза: Отруїв його хан на вечірній порі, Щоб довіку не бачить нам більше зорі. І загинув батир. Під надгробком важким Спить великий герой, незабутній наш Срим.

Акин замовк, але довго дзвеніло ніжним вмираючим жуком ледь чутне тремоло домбри. Шевченко сидів, похилившись усім тілом вперед. Ловив кожен звук, кожне слово, яке швидко і, майже не затинаючись, перекладав йому Жайсак. Очі Тараса Григоровича блищали. Він наче бачив цей вихор народного гніву, стійбища в полум’ї, чув тупотіння й іржання коней, брязкіт зброї, а потім переживав з цим легендарним ватажком таку знайому гіркоту вигнання, образи й приниження, і, коли акин замовк, він стиснув його в обіймах.

— Як чудово! Як хороше! Брате мій, друже мій, це прекрасно! Але треба все це повторювати народові. Нагадувати, збуджувати, роздмухувати прагнення волі, наче іскру на дні загаслого вогнища, заховану під попелом, — палко заговорив він.

Раптом він помітив, що біля входу в юрту зібрався цілий натовп: це були родичі, тюленгути, служники і служниці Джантемир-бая — жителі чорних юрт, розсипаних положистим схилом улоговини до річки. Це була колоритна і надзвичайно мальовнича юрба засмаглих босих людей, голих до пояса або одягнених у строкаті подерті халати, в величезних хутряних шапках-малахаях найфантастичнішої форми. М’язисті й стрункі, вони здалися Шевченкові групою навмисне підібраних натурщиків з класів Академії художеств. Шевченко замилувався.

Жайсак з побожністю дивився на Абдрахмана, а в юрбі захоплено перешіптувалися і кивали акинові головами, скоса позираючи на Джантемира. А Джантемир, здавалося, й зовсім заснув після жирної баранини, проспав мало не всю пісню і розплющив очі лише тоді, коли обірвався голос співака і згасла остання нота акомпанементу.

Тарас Григорович не одразу випустив з обіймів старого акина, і зворушений акин низько вклонився йому.

— Спасибі тобі, російський брате, що не глузуєш з наших пісень. Потім простягнув йому свою домбру.

— Тепер твоя черга. Дай і мені покуштувати солодкого меду твоєї душі. Дай упитися її ароматом!

Тарас Григорович зніяковів.

— Я пишу свої пісні на папері, а не співаю. А співаю пісні свого народу, свого степу і на домбрі не вмію грати. На кобзі зміг би трохи, але…

— У нас є кобиз! — схопилася Кульжан і кинулася до скрині. — Я зараз знайду…

Вона поквапливо шукала в скрині, радісно і прохально позираючи на Кобзаря своїми глибокими очима.

— Нічого не вдієш: доведеться грати й співати, — сказав Шевченко, прийняв з рук Кульжан старовинний казахський кобиз, ласкаво посміхнувся її оксамитовим очам у довгих віях, обережно торкнувся струн, підтягнув їх і замислився. Якої їм заспівати? Чи про розлуку з рідним краєм, про скорботну долю вигнанця, чи про свою мрію бути похованим на високому березі Дніпра-Славути, який колись та помчить у сине море кров ворожу. Але ці думки, розсипані по зернятку в багатьох його віршах, зібрано докупи в його “Заповіті”. Шевченко ще вагався, але вже підсвідомо підбирав підходящу за ритмом і настроєм мелодію з невичерпної скарбниці народних пісень, потім узяв перший акорд і почав неголосним співучим речитативом:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій…

Він підкреслював окремі слова акордами, а щоб Жайсак міг легше вловити й перекласти зміст, він заміняв українські слова знайомими казахові російськими.

Важко було Жайсакові перекладати, але він інтуїтивно вгадував те, чого не міг би передати, міркуючи над кожним словом.

Абдрахман слухав його, витягані тонку зморщену шию, напружений, як тятива під стрілою. Дзижчав кобиз степовим джмелем, бринів усіма струнами.

Коли Шевченко закінчив, шепіт пішов юрбою, та не наважувалися казахи одверто висловити своє захоплення — так звикли вони, що тільки лихо приносять їм зелені солдатські мундири, але клацання язиком, посмішка, розмашне ляскання себе долонями по стегнах сказало поетові більше за слова чи оплески, а Абдрахман підвівся і підняв до неба обидві руки:

— Слава Аллахові, — сказав він, — що є і в росіян такі люди! Довго ще сиділи вони в Джантемировій юрті, знов пили чай, і акин Абдрахман та Шевченко співали один одному своїх улюблених народних пісень. Співав Тарас Григорович старовинну козацьку думу про козаків-запорожців, яких застала страшна буря у відкритому морі. Співав любовних пісень, сповнених млості весняних ночей, і мужньо суворі пісні праці й неволі. Акин, запалений вогнем натхнення і творчої радості, ніби помолодшав і на льоту ловив мелодію українських пісень і знаходив для них співучий і вірний акомпанемент.

Джантемир завжди називав себе великим знавцем співу, але зараз він сидів похмурий і злий, і, тільки боячись помсти Лаврентьева, раз у раз посміхався й клацав язиком, удаючи, що спів Шевченка його захоплює. Він злився на Абдрахмана за пісню про Срима і в “Заповіті” Шевченка невиразно відчув ті ж ненависні йому мотиви народного гніву й помсти. Голос Шевченка був для нього ворожим голосом Ісатая Тайманова — ватажка бідних, захисника тих самих людей, яких Джантемир безбожно виснажував надмірною працею.

І обидва акини відчули його настрій.

— Час мені вже повертатися до фортеці, — підвівся Тарас Григорович. — Ось тільки не знаю, що з ним робити?..

Він спробував розбуркати Лаврентьева, але той тільки бурмотів щось невиразне і знов починав хропти на всі голоси.

— Хай ночує в нас, — запропонував Ісхак, — а вранці ми привеземо його.

— Добре, — згодився Шевченко і почав дякувати хазяям за гостинність і частування.

Джантемир примусив себе широко посміхнутися й шанобливо потиснути руку поета своїми великими товстими руками, а Жайса-кові наказав відігнати собак і провести гостя.

— Де ти так добре навчився говорити російською мовою? — спитав Тарас Григорович, коли аул залишився позаду.

— Коли я був підлітком, бай погнав табун до Омська на продаж, а Ісхака віддав учитися в медресе. Купець Овчинников купив у нього коней, і бай залишив мене на всю зиму в купця. Там я й навчився, — охоче пояснив Жайсак.

— А що то за люди зібралися біля юрти, коли ми співали? Обличчя Жайсакове потьмарилося.

— Це жатаки, або по-вашому байські слуги та різні бідні люди, далекі родичі, челядь, тюленгути, — сказав він і зітхнув. — Усі ми бідні. Дуже бідні. За старе шмаття та об’їдки працюємо на бая від ночі до ночі. Ти, мабуть, помітив, як Шаукен збирала баранячі кістки в миску? Це їм на вечерю. Це у вас достаток: мужик одягнений, і хата в нього тепла, і поле є, і город, та й худобина якась. Де нам так жити!

Шевченко мимоволі зупинився. Невже є такі нещасні, що заздрять кріпакам-селянам?! Спробували б вони того кріпацького, сльозами та кров’ю просоленого мужицького хліба?..

XV. ДУША СТЕПУ

Кілька днів Тарас Григорович жив під яскравим враженням під казахського аулу. Казахи захопили його, і їх стрункі постаті, і невимушено вільні рухи, і наївна простодушність. Вони тяжко працювали на Джантемира вдень і вночі, але зберегли гордовиту поставу і легку ходу вільних людей.

Прощаючись, Жайсак просив Шевченка відвідати його чорну юрту, і поет дав йому слово прийти в одне з найближчих свят.

До цих відвідин Тарас Григорович готувався з таємним хвилюванням. Він відчув непереможне бажання намалювати когось з казахів. Фарб у нього не було, але Лідія Андріївна подарувала йому кілька рисувальних олівців, плиточку сепії та альбом ватману.

“Сам собі кую кайдани”, — думав Шевченко, збираючись в аул, але залишити олівці й альбом не було сили.

Жайсак щойно повернувся з далекого пасовища, від байського табуна. Підрахувавши дні, він подумав, що ось-ось має прийти до нього Тарас Григорович. Він вийшов з юрти і сів біля неї. Здалека пізнав Шевченка і пішов йому назустріч.

Чорна, але охайна юрта Жайсака виглядала тісною й бідною після білих Джантемирових юрт, але для гостя все ж знайшовся шматок білої повсті, яку з шанобливим поклоном постелила йому Кумині на почесному місці навпроти виходу, і поет одразу помітив на тугирі молодого орла.

Почувши людські голоси, орел прокинувся, стрепенувся, пронизливо скрикнув, ніби вітаючи гостя. За три місяці напівголе орля перетворилося на могутнього грізного птаха, і Жайсак пишався ним.

— На полюванні він буде кращий від байського, — казав молодий табунник, пестячи його. — Ну що ж, я ловив його для Джантемира, а Шаукен наказала його викинути. Жінки нічого не тямлять в орлах, — додав він і сів поруч з гостем.

Кумині розгублено метушилася. Треба було пристойно прийняти російського акина. Вона позичила у Зейнеб самовар, поставила його і помчала до Кульжан по цукор: знала, що дівчина завжди її виручить.

Кульжан якраз працювала просто неба поза байськими юртами, недалеко від юрти Жайсака. її недурно вважали найкращою килимницею аулу: вона вміла ткати килими, як її померла мати-туркменка, але найкраще виходили в неї шатні казахські килими з нашитими на білу повсть аплікаціями з шматків шовку або сукна різного кольору.

Ось і тепер вона сиділа на постеленій на траві білій повсті, вирізала і розкладала по ній шматки червоного, зеленого, коричневого й чорного сукна і де-не-де відживлювала візерунок дрібними шматочками жовтогарячого і небесно-блакитного шовку. Візерунок був точний, геометричний і багатокольоровий. Він вимагав і окоміру, і смаку, але Кульжан безпомилково вирізала однакові елементи майбутнього візерунка і по натягнених нитках розкладала їх на повсті і притискувала камінцями, щоб жартівливий вітрець не розвіяв їх або не переплутав.

Кумині нахилилася до неї і щось зашепотіла їй на вухо. Кульжан кивнула головою, швидко підвелася і зникла за найближчими юртами, а незабаром повернулася, сунула Кумині у руку малесенький пакуночок і знову взялася за перервану роботу, а Кумині внесла в юрту самовар і стала напувати Шевченка чаєм, поки Жайсак розповідав Тарасові Григоровичу про акина Абдрахмана.

— Посварився наш бай з Абдрахманом. Коли ти пішов, Джантемир почав йому докоряти, що співає він про бунтівників, а Абдрахман назвав його упирем та п’яницею і тут-таки склав про нього жартівливу пісню і заспівав її перед усім аулом:

Жирний бай весь день сидить На кошмі і тільки спить З’їсть в обід він барана, Вип’є весь кумис до дна. Крихти від сухих коржів Залишає для рабів: “їжте, люди, ці шматки. Є зісподу і кістки”.

Вже на кулю став він схожий,

Повернутись вже не може.

Та, талан свій кленучи.

Все не кидає камчі.

“Те прийми! А то подай!” —

Репетує грізно бай,

Сам не може чобіт взути,

Ні халата одягнути,

А щоб плигнути в сідло, —

Рік такого не було.

Наче з хворим немовлям. Метушиться челядь там. І жінки там, і весь рід. Хоч той бай їм всім обрид. Люди роблять. Він їх лає. Чим попало в них шпурляє І гарчить, як пес лихий. На кошмі своїй м’якій.

Так розсердився бай за цю пісню, що вигнав Абдрахмана з юрти і сказав йому ніколи не приходити.

Тарас Григорович весело зареготав, потім розгорнув свій альбом.

— Що будеш робити? — з цікавістю спитав Жайсак, але, побачивши, що це не сопілка і ніякий інший інструмент, а великий зошит з товстого білого паперу, додав: — Писати хочеш… А я думав — музика буде…

Це було сказано з таким розчаруванням, що Шевченко не міг не посміхнутися.

— Хочу намалювати ваш аул, юрти, людей біля них, оце все, — показав він рукою на мальовничо розкидані юрти, а за ними — поворот Орі, і далі — безмежний степ, і над ним — небо, повне сліпучо-білої піни купчастих хмар. — Сідай і ти, Жайсак, за порогом біля багаття, наче ти вариш собі баранину, — додав Шевченко. — Хочу й тебе намалювати.

Але Жайсак рішуче захитав головою.

— Ні! Я з тобою сидітиму. Хочу дивитися, як ти це робиш: ніколи не бачив.

— Ну, сідай і дивись, — згодився поет. — Дай мені тільки дощечку підкласти під альбом.

Жайсак кинувся шукати дощечку. Проте дощечки не знайшлося. Тоді він висунув на середину юрти материну скриню, на якій і улаштувався Шевченко.

І швидко, легко, із звичною точністю почав він накреслювати контури юрт, силуети людей між ними, коня, прив’язаного до конов’язі, очерети біля річки. Жайсак мовчав, дивився і боявся дихнути, ніби від найменшого подиху малюнок міг розтанути, зникнути з сторінки альбому або обсипатися, як пелюстки дикої вишні, що зрідка зустрічається по степових улоговинах. Шевченко здавався йому ворожбитом: провівши олівцем, створював він на папері друге, нерухоме життя. А коли на папері з’явилася й Кумині з відрами біля самовара, що димів від сухого кураю, він тихенько охнув і злякано схопив Тараса Григоровича за руку.

— Ой бой! Це ж ana! Не треба робити маленьку ana на папері! Я боюся: ana буде хвора.

— Не бійся, — засміявся Шевченко. — Хіба б я став тобі робити лихо? Адже жмиз тобою друзі чи ні?

— Ну так, друзі, великі друзі, — захвилювався Жайсак і від хвилювання почав плутати російські слова.

— Так це не буде небезпечно для ana? — перепитав він серйозно і все ще стурбовано.

— Слово честі, ні! їй-богу, ніякого лиха не буде! Я сам себе чимало разів малював: поставлю дзеркало, і дивлюсь на себе й малюю, — заспокоював його Шевченко. — Якщо хочеш, я і тебе намалюю, і коли я помру, ти будеш на себе дивитися і згадувати мене. Хочеш?

— Ні! — аж скрикнув Жайсак. — Не треба вмирати! Треба довго жити. Довго! Як Абдрахман і ще два рази стільки! Хай Аллах дасть тобі велике життя, Тарас-ага!

В цю мить десь за юртою почувся молодий жіночий голос, дзвінкий і прозорий, як весняний струмок. Співала Кульжан, задоволена візерунком свого килима на білій повсті. Вона підвелася на весь зріст, трохи відійшла, схилила голівку набік і милувалася своєю роботою, повна творчої радості. І голос її, теж сповнений радості, бринів з оксамитовою ніжністю.

Шевченко обережно визирнув з-за одвірка. Освітлена сонцем, стояла за кілька кроків від нього Кульжан, і Тарас Григорович завмер на місці, боячись сполохати її.

А Кульжан співала пісню, яку склала сама цього літа, як складає свою пісню співоча пташка, коли до неї приходить кохання:

Жене вітер — небесний чабан Свою білу отару в жайляу, Де і влітку лютує холодний буран, Де під кригою спить Алатау.

Там кружляють орли,

Там ріка Картали

І шумує, і злиться, й кипить.

І назустріч мені На баскому коні Мчить, як вихор, коханий жигіт.

Шевченко схопив альбом і олівці, але, щоб намалювати її, треба було вийти з юрти, дівчина може злякатися. Він спробував притулити альбом до одвірка, та одвірок був прикрашений глибоким і гарним різьбленням — єдиною прикрасою житла, якою Жайсак так пишався, і ватман перегинався, горбатився на ньому. Не було тут і дзеркала, щоб впіймати чарівний образ дівчини. Шевченко в розпачі кинув і альбом, і олівці.

— Прокляття! — буркнув він. — Коли б тут було хоч миленьке віконце або дірочка…

— Зараз буде, — рішуче промовив Жайсак і, перш між Шевченко встиг його зупинити, гострим, як бритва, ножем одним рухом прорізав у повсті юрти отвір з долоню довжиною і пальців зо два завширшки.

— Сідай на скриню, Тарас-ara! Пиши на папері маленьку Кульжан, — приказував Жайсак, захлинаючись під хвилювання, і подав Шевченкові все, що той кинув на землю. Потім, пригадавши, що в Кумині є таки десь дощечка, на якій вона місить тісто, відшукав її, з гарячковою швидкістю зішкрябав з неї грудочки засохлого тіста і подав її поетові.

Шевченко сів перед прорізом на скриню, поклав альбом на коліна і, раз у раз припадаючи оком до дірки, швидкими змахами накидав на папері тендітну постать Кульжан, її довгі коси, в яких мелодійно дзеленчали срібні шолпи, її тюбетеєчку з жмутком пугачиного пір’я, насолоджуючись шаленим темпом роботи і весь палаючи творчою радістю.

Він нічого не чув і не бачив навколо себе. Не помітив, як увійшла Кумині і з жахом та розпачем сплеснула в долоні, побачивши прорізану дірку в новій юрті, єдиному притулку від жорстоких зимових буранів. Жайсак взяв за руку свою стареньку ana і щось сказав їй так серйозно й ласкаво, що вона відразу заспокоїлася, змовкла і, покірливо й тихо посміхнувшись, десь зникла.

Вже виступала на папері струнка й тоненька, як молодий кипарис, дівоча постать, коли раптом Кульжан сіла на кошму спиною до художника і знов почала вирізати свої аплікації.

— О-ох! — простогнав Шевченко. — Скажи їй, Жайсак, щоб вона ще хоч чверть години постояла. Хоч трішечки! Благаю!

Жайсак глянув у дірку і все зрозумів.

— Зараз! Вона буде стояти, як стояла. Сиди! Пиши маленьку дівчину на папері. Я піду скажу їй.

— Тільки ж не сполохай її. Обережно! — схопив його за руку Шевченко, тремтячи від хвилювання.

Жайсак кивнув головою і вискочив з юрти, а Шевченко припав оком до дірки і побачив, що Жайсак, обітнувши непомітно дівчину,

наблизився до неї з протилежного боку і заговорив із нею. Не чув Тарас Григорович їх розмови, але здогадався, що Жайсак просив її показати йому початий килим. Кульжан підвелася і, сяючи чорними сонцями своїх очей, щаслива з його уваги, почала показувати і поясняти, який буде цей новий килим, коли вона додасть нових відтінків і обшив кожний нашитий шматок візерунка блискучою шовковою тасьмою. А Шевченко гарячково клав на папір штрих за штрихом і запам’ятовував деталі її одягу, розташування монет на безрукавці, шолпи в косах, і все, що можна буде докінчити в слобідці.

Жайсак певно говорив їй щось хороше, а втім, і найпростіші слова в устах коханої людини завжди бринять чарівною музикою… Обличчя Кульжан сяяло тим внутрішнім світлом, яким сяє воно у дівчат лише раз у житті.

Довго тривала ця розмова над початим білим килимом. Разів зо два до юрти зазирала Кумині, а Жайсака все не було, і вона навшпиньках знов зникала, щоб по потурбувати Шевченка, не наважуючись навіть здалека зазирнути в його альбом.

— Ну, на сьогодні досить, — сказав нарешті Шевченко. — Деталі дороблю в слобідці або прийду сюди ще раз.

Він поклав олівці в кишеню, визирнув з юрти й махнув Жайса-кові рукою. Жайсак довго дивився на малюнок і, зітхнувши, сказав:

— Бачив у купця в кутку Бога на стінці, та не знав, як його роблять. Але ти зробив краще. Ти робиш, наче сам Аллах.

Кумині принесла для гостя миску айрану і знов почала його частувати, але Шевченко поспішав в Орськ. Жайсак довго і ніяково вибачався, що не зарізав для такого гостя барана. Шевченко заспокоїв його і сказав, що був би дуже засмучений, коли б Жайсак надумав так марно витрачати своє майно.

— Ти молодий, — казав він, — у тебе все життя попереду. Тобі час одружитися, а на все це потрібні гроші або, як у вас кажуть, барани.

— Правда, — ствердив Жайсак. — У вас кажуть: “Оце коштує тридцять копійок”, а у нас кажуть: “Це коштує пів на чверть барана”. У баїв гроші є, бо вони продають і вовну, і худобу, а ми, бідні люди, їх не бачимо. Ти приходь до нас на свято Байрам. Тоді ми барана завжди ріжемо. Баранину будемо їсти.

— І не подумаю, — жартував Шевченко, — навмисне прийду в будень. Дивився я на тебе і на оту дівчину і думав, яка б з вас була хороша пара. Обоє стрункі, молоді, вродливі. Невже вона тобі не подобається?

— Ой бой, як подобається! Вона — як гурія з райських садів, — захоплено зітхнув Жайсак. — Руку б собі підрубав за таку жінку!

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

177

Одне око виколов би, щоб другим милуватися нею! А яка ж вона добра! Як вона батька мого жаліла. Як матір мою жаліє! Та не моя вона: вже просватана.

І розповів усе про Кульжан. Шевченко слухав уважно, іноді перепиняв його мову запитанням. Він зрозумів, що велике й чисте кохання палає в серці молодого табунника і треба б якось допомогти йому добитися свого щастя. Та чим міг він допомогти, сам бідний вигнанець, позбавлений змоги і права заробити хоч гріш?

— Я певний, що ти доб’єшся щастя, — подумавши, сказав він. — Цей наречений навряд чи видужає. Я бачив багато таких хворих: по п’ять-шість років лежать нерухомо в гіпсі і тільки один з десяти видужує. Помре він, і сватанню тоді кінець.

— Все одно Джантемир не віддасть її бідному. Він більше любить гроші, ніж доньку, — невесело зауважив Жайсак. — Та й мачуха її, Шаукен, ненавидить нас. Вона тепер підв’язала язика — не наважується ганяти Кульжан на важку роботу, але ж серце у неї гадюче. Радіє вона з нашого горя, чекає нашої розлуки, як великого свята.

— За щастя треба боротися, — суворо сказав Шевченко. — Ти кажеш, що полюватимеш з беркутом? Це ти чудово придумав. Якщо наб’єш лисиць, я, може, допоможу тобі продати лисячі шкурки генеральським дочкам: вони заплатять щедро.

Довго ще розмовляв Шевченко з Жайсаком, і, хоча більше вони нічого не придумали, Жайсак повеселішав і захоплено дивився, як художник закінчує краєвид, бо Кульжан тепер сиділа спиною до юрти на білій кошмі і старанно нашивала на неї різнокольорові аплікації.

Повз Орськ в дикому степу пролягав великий караванний шлях, яким ішли на Русь бухарські й перські каравани. За п’ять верст від фортеці для них був збудований караван-сарай, менший і бідніший від оренбурзького, і міняльний двір, де вони іноді влаштовували справжній ярмарок. Але здебільшого каравани тут не зупинялися надовго. Тільки напували верблюдів та коней і йшли далі, набравши на дорогу води. Тоді з фортеці видно було, як на тлі неба крокують верблюд за верблюдом довгою-довгою вервечкою, наче іграшкові фігурки, вирізьблені з чорного дерева.

Коли караван з’являвся в свято, Шевченко хапав олівці, ішов з фортеці на цілий день із скибкою хліба і штовхайся на міняльному дворі, милуючись соковитими барвами східного одягу, верблюдами, ішаками, виставленим на продаж крамом. Або, коли караван не зупинявся, сідав десь у степу, серед кураю та високих будяків і малював то верблюда, то найколоритнішу з постатей.

Малювати доводилося потай, бо мусульманський закон забороняв зображувати тварин і людей, і фанатики-бухарці, впіймавши його на гарячому, могли б і штрикнути його кинджалом або придушити. Була і ще одна небезпека — потрапити на очі начальства або когось з горілчаних братів Козловського та Білобровова. Ці люди були цілком здатні на донос або на шантаж. Тарас Григорович був такий обережний, що ніхто в фортеці й не підозрював, що він давно вже порушує наказ царя.

Тільки раз не втримався Тарас Григорович: якось зустрів він п’яного фельдфебеля Лаптєва з унтером Злинцевим. Приятелі йшли обнявшись і похитуючись. Підібравши на дорозі вуглик, Шевченко намалював їх на білій стіні найближчої хати такими схожими, що люди, проходячи вулицею, хапалися за боки з реготу. Доповіли генералові. Ісаєв сам пройшов цією вулицею, побачив карикатуру і теж дуже сміявся, а потім сказав Глобі:

— Яке ж це малювання? Це — жарт, карикатура для повчання наших п’яниць, щоб хоч на вулиці не показувалися в такому непристойному вигляді. Малювати картини йому, звичайно, не дозволено, а це дрібниця.

— А що, коли він отак намалює ваше превосходительство або, не дай Боже, — когось з найясніших осіб?

— Він — людина розумна і таких дурниць не наробить, а коли б наробив — суворо його покараємо, — сказав генерал, але при зустрічі попередив Шевченка про донос мстивого фельдфебеля і взяв з нього слово, що він “не гратиметься з вогнем”.

XVI. ВИБОЇ ЖИТТЯ

Чекаючи нової оказії, Шевченко знов писав листи. Марно запевняв він себе, що не друзі малодушно його зреклися, а пошта не доставила його перших листів адресатам, — гіркота образи й розчарування в людях все глибшали, і все частіше поверталися до поета почуття розпачу від думки, що він довічно відкинутий усім світом і рокований на безнадійне животіння гарнізонного солдата.

Іноді гостре презирство сповнювало його серце. Презирство до людей, які на словах ніби теж ненавиділи царизм, а самі не наважилися навіть потай, в приватному листі, висловити хоч трохи співчуття борцеві проти царизму.

Стиснувши зуби, він намагався думати про інше, бо ця зневага до своїх сучасників душила його, але після хвилі гніву його охоплювала втома. Все ставало байдужим, безмежно далеким. Та за якийсь час знов прокидався біль в душі, знову спалахувала непереможна любов до життя й гостре прагнення врятуватися.

І тоді знов писав Шевченко “на волю” — стукав у людські серця.

Писав він і художнику Чернишову, з яким випадково зустрівся на вулиці в Оренбурзі і в домі якого провів хороший дружній вечір. Довідавшись, що Чернишов збирається восени до Петербурга, Шевченко залишив йому кілька листів, і Чернишов обіцяв особисто передати їх столичним друзям поета. Тепер Тарас Григорович питав його про долю цих листів, описував безглузду муштру і смердючу казарму, офіцерські ляпаси, вибиті зуби, різки, щохвилинні образи — все, що може стати могилою його душі.

Тепліше і м’якіше звучали його листи Лизогубові. Він просив надіслати йому книжок і малесеньку скриньку фарб, “щоб хоч глянути на них і згадати минуле”. Скаржився на розумовий голод і іронічно описував свої пригоди. Але Лизогуб не міг про них читати без сліз.

Запечатавши останній лист, Шевченко замислився. Він розумів, що друзі бояться втратити посади за листування з “державним злочинцем”, але дами?! Коли закутих декабристів погнали на каторгу в Сибір, княгиня Волконська86 та княгиня Трубецька87 кинули виклик цареві, залишивши вище товариство, звичну розкіш і веселе безтурботне життя, щоб розділити з своїми чоловіками їх страдницьку долю. А вслід за ними зібралася у дальню путь і проста француженка88 безправна коханка, а не дружина одного з засуджених.

Звичайно, він, Тарас, не прийняв би такої жертви. Йому б тільки хоч два рядки сердечного привіту від тієї, яку він звав своєю зіронькою89 і яку згадує, коли сонце заходить і гори чорніють…

Для неї він відштовхнув княжну Варвару Рєпніну90. Він знав і бачив, що Рєпніна його кохає. Він не прийняв її відданого серця, бо любив іншу. А та інша навіть не відповіла на повний розпачу лист його з Оренбурга. Забула?.. Ні, не забула! Просто в неї це не було кохання, а каприз, випадкова недовга примха пересиченої розвагами панійки.

Він схопив конверт з готовою адресою Закревської і подер його на шматки. Лише тепер зрозумів він усю свою сліпоту, збагнув, яким був з Рєпніною, і лише тепер оцінив усю глибину і мудрість старого прислів’я: “Друзі пізнаються в нещасті”. А перед очима все ж стояв чарівний образ Закревської, яку він малював минулого літа, намагаючись надати її рисам якомога більше духовної глибини.

— Я не її писав. Малював свою мрію. Я вінчав її німбом мадонни і не бачив, що це манекен з вітрини, — казав він сам собі, крокуючи з кутка в куток. — Годі! Не варта вона моїх сліз. І якщо я колись видеруся з цієї могили, я більш ніколи не прийду до неї. І з побожністю вклонюся Рєпніній — за всі її турботи про мене, за її безкорисливе чисте почуття, за кожну її сльозу, пролиту через мою сліпоту і егоїзм…

Він сів до стола, вийняв аркуш чистого паперу і вивів своїм дрібним, але чітким почерком:

“Добра Варваро Миколаївно!” і раптом кинув перо.

“А що, коли й вона не відповість? Що, коли вона в мені бачила лише талановитого художника і поета, здатного увічнити її образ у віршах і на полотні?”

Але одразу й відкинув цю думку. Чи не вона улаштувала його викладачем малювання в Київському університеті? Чи не вона власноручно зв’язала йому теплий вовняний шарф, помітивши, що не було хутряного коміра на його зимовому пальті? Хіба не вона передплачувала для яготинської бібліотеки всі журнали і купувала всі книжки, які могли йому знадобитися або зацікавити його? Хто-хто, а Варвара Миколаївна безперечно відповість на лист. Вона нездатна забути.

Шевченко стиснув долонями скроні і довго сидів так, нерухомий, скам’янілий, потім почав писати. Писав просто, тепло й серйозно, як пишуть старшій сестрі, яка все зрозуміє, яка відчує, що треба так чи інакше вирвати його звідси, поки жива його душа, поки не зник його талант, поки палає в ньому бажання жити.

Якце важко, якневластиве всьому його єству: просити, жалітися… Скоріше перейшов до змалювання тамтешньої природи, казахів…

“Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні, що самі просяться під олівець. Іноді виходжу я до караван-сарая, дивлюсь там на бухарців. Який стрункий народ! Які прекрасні голови! І постійна поважність без найменшої пихи. Коли б мені можна було малювати, скільки б надіслав я вам нових і оригінальних малюнків! Але що ж удієш!.. А дивитися і не малювати — це така мука.

…Ось вже більше півроку, як я відірваний від літератури. Пришліть мені, якщо ласка Ваша, останню книжку Гоголя “Выбранные места из переписки с друзьями” та “Чтения Московского Археографического Общества”, видання Бодянського”.

Перечитав написане і відчув, як сльози підступають до горла. Знов доводиться просити… просити… просити…

“Остання спроба. — думав він, запечатуючи листа, якщо і на цей раз ніхто не відгукнеться…”

За тиждень знов зібрався Тарас Григорович до Жайсака і взяв із собою закінчений у слобідці портрет Кульжан.

— Якщо ти її так кохаєш, — хай вона завжди буде з тобою, — сказав він молодому табунникові і віддав йому свій малюнок. — Це запорука того, що колись вона стане твоєю дружиною.

Жайсак сяяв. Йому здавалося, що малюнок — це чарівний талісман, який допоможе йому одружитися і Кульжан всупереч усім перешкодам, всупереч злій долі. Він не знав, як дякувати, де посадовити свого гостя, чим його частувати. Того дня, як майже завжди, не було в нього нічого, крім свіжого айрану з верблюжого молока. Намагаючись хоч чимось показати свою любов і вдячність, провів він поета аж до фортеці.

День був чудовий, небо прозоре й безхмарне. Сонце гріло як влітку, а повітря було непорушне. Навіть легкі кульки перекотиполя лежали там, де вчора забув їх, засинаючи, веселий степовий вітер. Попрощавшись з Жайсаком, Тарас Григорович ще трохи поблукав біля річки і повільно рушив у слобідку.

Бородатий чоловік років на тридцять п’ять в круглому фетровому капелюсі підвівся йому назустріч в його кімнатці,

— Дозвольте відрекомендуватися. Михайло Лазаревський91, старший брат вашого оренбурзького приятеля. Привіз вам привіт від оренбурзьких друзів і кілька листів.

Нарешті! Не тямлячи себе від радості, Шевченко обняв жаданого гостя. Все обурення, всі образи на невірних друзів, які забули його в біді, розтанули в неосяжно великому почутті вдячності й любові до людей.

А гість вже розстібав ремінці саквояжа і виймав листа, книжки та різні пакунки.

— Ось вам лист від брата Феді і Сергія Левицького, — казав він, — а ось лист з батьківщини, а це від Карла Івановича Герна. Привіз вам два числа “Современника”, новий роман Гюго “Собор Паризької богоматері”. Ось газети. Привіз і українську запіканку та ковбасу. Все це вони одержали від батьків і наказали передати вам.

У Шевченка тремтіли руки від хвилювання, коли він розривав конверти. А Лазаревський, удаючи, що не помічає цього, говорив, ставлячи на підлогу спорожнілий саквояж.

— Живу я тут недалеко, в Троїцькій, а працюю попечителем прикордонних киргизів. Приїхав сюди у службових справах і приїжджатиму досить часто — приблизно раз на два-три місяці. Доводиться їздити і до Оренбурга, отже, зможу передавати вам і від вас усе, що схочете. Радий допомогти вам.

— Дякую. Щиро дякую, — казав Тарас Григорович і то починав читати листи, то кидався до хазяїв, просив поставити самовар, підсмажити свіжої риби, яку приніс йому Кузьмич.

До пізньої ночі просидів у Шевченка Михайло Матвійович, а другого дня попрощався із ним як найкращий друг і вручив йому, ніби за дорученням брата Федора, п’ятдесят карбованців асигнаціями.

Кілька разів читав і перечитував Шевченко теплі рядки Лизогу-бового листа — перший привіт з рідного краю. Цей лист розминувся з листом Шевченка, посланим лише тиждень тому через Алексан-дрійського. Не менш порадував поета й палкий лист його юних оренбурзьких друзів,

Була неділя. Провівши гостя, Шевченко довго стояв біля крайньої Орської халупи і дивився, як зникає в рудій далині чорна цятка тарантаса. Сивий ковил оповивав далечінь тонким, туманним серпанком, сонце пекло, як і напередодні, але окремі хмарки коли-не-коли затьмарювали його, і тоді сірі тіні від них ішли степом, наче сумні спогади про минуле.

Після заходу сонця раптом похолоднішало. Подув різкий північний вітер, важкі темні хмари заступили небо, вночі сипнув сікучий дощ, а потім пішов густий сніг. Ішов він всю ніч, спочатку мокрий, а потім мерзлим великим важким пластовинням. Коли вранці Лаврентьєв розбудив свого пожильця, шибки вікон були заліплені снігом і взялися всередині льодовою плівкою, а надворі скажено вила і кружляла хуртовина.

Зима застала гарнізон зненацька. Хоч оказія і привезла тепле обмундирування, але документи на весь цей транспорт виявилися неправильними і все привезене замкнули в цейхгауз, а солдатам видали лише торішні башлики, сукняні онучі та подерті рукавиці.

Було п’ятнадцять градусів морозу. Роту, як завжди, вивели і вишикували на плацу. Вітер шарпав поли шинелей, кінці башликів, сік гострим снігом обличчя, гидував у рукави і крутив сніг білими вихорами. Солдати нетерпляче тупцялися на місці, ноги їх клякли, але команда “Струнко!” примусила їх завмерти. Капітан Глоба вмить помітив, що порушена геометрична чіткість шикування: у одного солдата нога зіслизнула із замерзлої грудки землі і ледь помітно зсунулася назад; у іншого ноги розставлені трохи ширше належного. Глоба оскаженів, не скомандував: “Вільно!” і вибухнув оглушливою лайкою, від якої, здавалося, червонів навіть сніг.

Солдати стояли непорушно і похмуро супилися. Мерзли руки в подертих рукавицях, насилу утримуючи рушниці. Ноги втрачали гнучкість, і, коли нарешті захриплий від лайки Глоба скомандував: “Кроком руш!”, багато хто не зміг легко й чітко змахнути ногою й одразу трахнути підошвою замерзлу землю.

І знов залунала сороміцька лайка, ляпаси і зуботичини. Шість годин тривало це безглузде тупцювання по глибокому снігу, слизьких горбках — це тисячократне повторення остогидлого “журавлиного” кроку, дурна муштра, яка притупляла в солдатах селянську кмітливість, перетворюючи їх на манекени.

Хуртовина тривала три дні, і три дні мучив Глоба свою роту без теплого одягу, і головне, без валянків, хоча мороз досягав двадцяти п’яти градусів при міцному північно-східному вітрі… Сніг не лежав на землі, він летів, мчав понад степом одним безупинним потоком на сотні верст завширшки, наче течія в океані.

Вітер був надзвичайно міцний. Йдучи проти нього, доводилося нахиляти голову і тулуб вперед, наче бурлаки, що тягнуть важко навантажену баржу. Коли ж вітер дув у спину — важко було встояти на місці або йти помірним кроком, бо гнав він людину, підстьобував, примушував бігти.

Половина солдатів відморозила носи, вуха й щоки, але значно більше постраждали у всіх ноги; на них відкрилися гнійні рани. Багатьох довелося покласти в госпіталь, але там не вистачало ані койок, ані навіть сіна чи соломи, щоб розташувати їх на підлозі. І кожного ранку солдати перш за все кидалися до вікон подивитися, чи не вщухла нарешті метелиця. Але за вікном, як і напередодні, висіла непроникна біла завіса, по землі примарами мчали хвилі снігу, а днювальний, повертаючись з канцелярії, на запитання, чи нема наказу видати теплий одяг, безнадійно махав рукою.

— Чи тобі повилазило? Не бачиш, як віє? Хто тут поїде через степ на вірну загибель! Кожному життя дороге. Нема відповіді з Оренбурга.

На третій день увечері Шевченко пішов до Лідії Андріївни з таємним наміром розповісти генералові, що виробляє з людьми Глоба. Лідія Андріївна зустріла його сумна і схвильована. Шевченко одразу помітив, як вона змарніла.

— Нашому татові все гірше й гірше, — відповіла вона півголо-сом на його тривожне запитання, і підборіддя її затремтіло. — Я все літо казала йому: візьми відпустку, їдь на Кавказ до сонця й тепла, до цілющих вод. У нього давно застуджені нирки. Та хіба його можна умовити!! А тепер йому погано. Такі набряки — жах! Ноги як колоди. І ще цей буран. Тепер уже з Орська не вибратись. Боже мій, невже він тут загине?

Шевченко, як міг, почав утішати Лідію Андріївну й Натангу.

У вітальні в кутку сиротою стояв замкнений, вкритий пилом рояль, до якого давно вже ніхто не торкався. Наташа помітила пил, побігла по ганчірку і почала витирати верх і клавіатуру. Рояль відгукнувся їй різноголосим гудінням, і одразу з глибини дому почувся хрипкуватий генеральський бас:

— Хто там?

— Це Тарас Григорович, — відповіла Наташа. Хто? Не чую! Кличте сюди! — наказав Ісаєв.

Лідія Андріївна ввела Шевченка в спальню хворого. Вікна були щільно затулені важкими портьєрами з солдатського сукна, вишитими руками Наташі. Пашіло від груби, а на столику біля ліжка серед аптечних пляшечок з довгими рецептами горіла висока свічка.

— Здравія бажаю, ваше превосходительство! — виструнчився Шевченко.

— Здрастуйте, любий мій. Сідайте, — простягнув йому руку генерал. — Розповідайте, що у вас новенького?

— Здається, крім завірюхи, нічого нема.

— Завірюха? А що це таке?

— Ну, метелиця, або по-тутешньому — буран.

— Ах, ось що! Так чого ж ви мене тримаєте в темряві? Відкрийте вікна! — раптом обурився генерал. — У мене очі, Богу дякувати, ще здорові.

— Не можна, татуню, — заметушилася Лідія Андріївна. — Я третій день посилаю до Мєшкова, прошу його виписати скла і прислати скляра. Треба негайно вставляти зимові рами, а в них нема шибок. З вікон дме. Холодно, а тобі погано від холоду.

— Мерзотники! В струнку тяглися, поки я був здоровий… Гадають, що я своє вже відспівав… Але я ще живий, чорт забирай! Я їм наказую! Паперу! Пиши: негайно видати скла, прислати скляра. Є такий у них у третій роті.. .1 киту…

Лідія Андріївна швидко написала записку, генерал підписав і віддав Тарасу Григоровичу.

— Не в службу, а в дружбу, дорогий… Підіть до нашого бурбона. Хай негайно випише.

І раптом, глянувши на ноги Шевченка, здивовано зупинив його:

— Чому жвинев валянках? Адже ж надворі мороз?

— Не видали ще, ваше превосходительство. А мороз добрячий: сьогодні двадцять три…

— Чорт зна що! А стройове навчання припинено?

— Нікак нєт: провадиться за розкладом. Тільки… — тут Шевченко на мить загнувся, тоді наважився: — Тільки в нашій роті майже півсписочного складу відморозило собі ноги. Багатьох забрали в госпіталь. Просто гинуть люди…

— Та-ак! — протягнув генерал. — Хвалю, хвалю! Подаєте нам приклад християнської любові до ближнього. Мєшкова мені! Глобу! Сорокін! — гукнув він денщика. — Біжи по офіцерів. І каптенармуса сюди! А ви, дорогий мій, ідіть краще додому. Не треба, щоб вони вас тут бачили! Заклюють, коли я помру… І ти, Сорокін, мовчи, що Шевченко до нас ходив. Лідонько, дай Тарасу Григоровичу мої катанки. Ні, ні, не відмовляйтеся. Мені видадуть нові, а ви поки що в них покрасуйтеся.

Розмова розхвилювала старого. Безсило впав він на подушки. Шевченко навшпиньки вийшов зі спальні. Наташа принесла йому в передпокій валянки і ватяну стьобанку під шинель і примусила його при ній одягтися.

Генералові з кожним днем гіршало. Він лежав нерухомо, безсилий, жовтий, в якійсь незрозумілій заціпенілості, з напівзаплющеними очима, набряклий, наче весь налитий водою… Доньки день і ніч чергували біля нього. Шевченко заходив щовечора змінити змучену Лідію Андріївну або Наташу. Лікар Александрійський щодня одві-дував хворого, але ніякі ліки не допомагали.

Якось, виходячи від Ісаєвих разом із лікарем, Шевченко спитав його:

— Невже нічим не можна йому допомогти? Александрійський знизав плечима.

— У нього застарілий нефрит. Медицина тут безсила. В початковій стадії, в теплому кліматі, де хворий не може змерзнути і тим більш застудитися, вживає багато овочів, дехто видужує, але тепер вже пізно…

— І довго він ще конатиме?

— Кілька тижнів — не більше. Він уже майже три роки серйозно хворіє…

Біля ліжка хворого дні тяглися повільно й важко. Іноді Ісаєв починав кидатися, вигукувати уривчасті, недоладні слова, потім голосно стогнав від болю, і доньки ніяк не могли добитися, що в нього болить, і тільки клали йому на гаряче тім’я льоду, а тіло обкладали пляшками з гарячою водою. Лідія Андріївна була сувора й мовчазна в своєму горі, а Наташа раз у раз тікала в темну вітальню і там, уткнувшись обличчям у диванні подушки, тихо плакала і поверталася в спальню хворою, з підпухлими повіками і не по-дівочому гірко стиснутими вустами. Сорокін і Гордєєв, другий денщик, якого жартома звали шеф-поваром, бігали в аптеку, топили груби, і день і ніч наставляли самовари для грілок.

Останні дні Ісаєв нікого не пізнавав і майже весь час був непритомний, але двадцять п’ятого листопада пізно ввечері він раптом розплющив очі, ніби прокинувшись під довгого сну, повів ними по кімнаті і зупинив погляд на Лідії Андріївні.

— Де твій чоловік? — раптом спитав він. — Він зараз був тут… Приходив по мене, — додав він чужим, глухим голосом.

— Тату… Татунечку, це Тарас Григорович, — злякано пробелькотіла Лідія Андріївна, а Наташа прикусила носову хусточку, щоб не закричати від жаху.

Шевченко поклав на гарячу голову хворого лід і обережно витер піт, що раптом рясно виступив йому на обличчі буйними краплями. Ісаєв глянув на нього довгим невидющим поглядом, потім опустив повіки. Дихання його стало клекотливим і переривчастим, наче в його легенях стояла вода. І руки почали повільно холонути.

Шевченко зрозумів. Він узяв Наташу за плечі і тихо, але настійливо повів у їдальню, всадовив поруч себе на диван і міцно й ласкаво стиснув її пальці. Вони мовчали. Та й що можна було сказати, коли поруч відбувалося велике таїнство смерті!.. Самовар мирно муркотів на столі. В димарі ледве чутно висвистував вітер, і десь за грубою іноді заводив цвіркун свою сухувату затишну пісню.

Скам’яніла від горя, нерухомо сиділа Лідія Андріївна над батьком, прислухалася до його важкого дихання і судорожно стискала ніби змерзлі батькові пальці з великими посинілими нігтями. Вона вся скулилася і здавалася маленькою і безпорадною, як перелітна пташка, прибита бурею до скелі. І коли нарешті урвався хрипкий подих у горлі батька і він раптом випростався під ковдрою, наче виструнчившись перед невидимою володаркою-смертю, — вона впала на коліна перед ліжком і судорожно заридала.

Смерть генерала Ісаєва сколихнула весь Орськ. Мєшков, на прохання Лідії Андріївни, відпустив до них Тараса Григоровича допомагати з похороном.

Ховали Ісаєва з належними генералові військовими почестями.

З належною урочистістю співали солдати на панахидах і в церкві. Глухо охнули за цвинтарем фортечні гармати, коли на довгих сувоях селянського полотна плавно спускали труну в могилу. Лідія Андріївна і Наташа здавалися очеретинками в своїх чорних пальтах з довгими креповими вуалями. Вітер шарпав вуалі, звивав над головами, паче обидві осиротілі сестри вимахували ними комусь, хто відходив од них у безмежну далечінь казахського степу.

Осторонь юрмилися казахи. Весь аул прийшов ховати Ісай-пашу. Вони з цікавістю дивилися на блискучі на сонці корогви, на траурну грезетову ризу священика, прислухалися до заупокійних співів і довго перешіптувалися проміж себе, повертаючись у свій аул.

— Ой бой! Пропали тепер аскери, якщо новий паша буде такий лютий, як Мєшка-майир або червонопикий Глоба. Тоді й акин Тарас ніколи не прийде до нас в аул грати на кобизі й співати нам своїх пісень.

— Магарич би з вас, мадам і мадмуазель, — підлетів до сестер Козловський. — Так би мовити за упокій душі папашиної в оселях райських…

— Ах, так-так. Звичайно, — заметушилася й розгубилась Наташа. — Ось прошу… Це тим, хто копав могилу… Роздайте, будь ласка, — сунула гана Козловському дрібного срібла.

— Гран мерсі-с, — стукнув він підборами й блискавично зник, помітивши Мешкова.

Шевченко підійшов до сестер і тому, що Наташа аж хиталася, знесилена від сліз, обережно взяв її під руку. Мешков скосив на нього око, помітив, що на руках у Шевченка не формені рукавиці, а білі замшеві рукавички, нічого не сказав і взяв під руку Лідію Андріївну.

— Дозвольте висловити ще вам раз своє співчуття і проводити вас додому.

Вона мовчки сперлася на його руку і, постоявши ще з хвилину над батьковою могилою, перехрестилася і повільно пішла геть. Глоба розігнався до Наташі.

— Дозвольте, мадмуазель… Наталя… Андріївна, — сказав він і безцеремонно відштовхнув плечем Тараса Григоровича.

Наташа була така приголомшена горем, що звела очі на Глобу і так і стояла над могилою, не помічаючи, що сестра вже пішла.

— Дозвольте, — повторив Глоба і, не чекаючи відповіді, просунув її безвільно спущену руку собі під лікоть.

Вона пішла, як сновида. Все на світі було їй байдуже.

Шевченко постояв ще з хвилину серед поріділої юрби, яка жваво обговорювала і надгробне слово священика, і кожен жест осиротілих сестер, і як співав хор під час відправи. Тоді тихо пішов до себе на квартиру.

Ввечері Лаврентьев приніс наказ “посадити рядового Шевченка на гауптвахту строком на одну добу за появу на вулиці і в церкві в білих рукавичках замість формених рукавиць”.

— Так, Григоровичу. Заробив ти собі гапвахту, — зітхнув Лаврентьев, поки Шевченко збирався.

Ніч на “гапвахті” несподівано відсвіжила і зміцнила його після трьох безсонних ночей над хворим і над мерцем… Він одразу заснув міцним здоровим сном перевтомленої людини і прокинувся, коли грюкнув засув і черговий унтер Злинцев відчинив двері.

— Іди одразу до Ісаєвих, — сказав унтер, тріпнувши кучерями. — Баришня тебе в майора випросила на тиждень виряджати їх у дорогу. Теж помічника собі знайшли, — з глузливим єхидством додав він, пропускаючи Шевченка в двері. Він не міг забути карикатури Шевченка на себе й на фельдфебеля.

Тиждень промайнув як один день. З ранку до ночі Шевченко пиляв і стругав, збивав ящики, щось пакував або зашивав у рогожу. Посуд, крім улюблених речей, і частину меблів сестри продали, взяли з собою лише рояль, два трюмо, свої ліжка, батьків письмовий стіл та різні дрібнички — що нагадували їм матір, яка померла, коли були вони ще малими.

Мєшков, як тимчасовий комендант фортеці, дав їм коні. Багаж навантажили на кілька парних саней, а на величезні сани, запряжені четвіркою коней, поклали рояль. Коли сани з багажем вирушили, до ґанку подали критий візок померлого генерала. Першим вибіг Петя в новенькому білому кожушку і хутряній шапці. За ним вийшли обидві сестри. Вони востаннє огляділися навколо, потиснули руку Тараса Григоровича і, червоніючи і гублячись, умовили його прийняти на пам’ять чистий альбом, куди були засунуті кілька асигнацій. І візок рушив, порипуючи полоззям по глибокому снігу.

Шевченко довго стояв на ґанку, дивився їм услід. Тепер нема куди піти відвести душу, послухати музику…

Візок, широко розкочуючись на повороті, помчав до мосту через Урал. За ним, порошачи снігом, промчали вершники — козаки охорони, яку дав Ісаєвим Мєшков, і все зникло. Тарас Григорович спустився з ґанку і пішов засніженою вулицею.

“Життя, — думав він, — це вічне прощання з чимось. Прощаєшся з батьками, що відходять у могилу, з дитинством, а потім — з молодістю, з товаришами дитячих ігор, з першим невинним коханням, прощаєшся з розбитими мріями і з рідними місцями, з могилами батьків, з волею і, нарешті, навіть з надією на визволення”.

Сумний і збентежений чекав на нього Лаврентьев.

— Таке воно погане діло виходить, Григоровичу, — почав він, тільки-но Шевченко переступив поріг і почав скидати кожух, — що й казати гидко. Наказав майор, щоб, значить, тебе назад у казарму… Вже як я просив, казав: “Дозвольте йому, ваш скобродіє, ще трохи в мене пожити. Людина він сумирна, ніякого від нього шуму або турботи, а діток моїх він грамоти навчив, тепер знов-таки рихметиці навчає”. Ручуся, значить, за тебе, що ані пиятики, ані шуму від тебе не буде… А майор як цикне на мене: “Ион проти самого государя інпіратора бунтівник, ворог унутрішній є, якого зничтожувати положено, а тому ти і заступатися за нього не смій, а як йому від генерала — царствіє йому небесне — послаблєніє було, так генерал сам би за нього й відповідав, а я за його злочинства відповідати не бажаю”. Так ось, Григоровичу, збирайся, голубе, поведу я тебе, значить, знов у казарму. Тільки ти не журися й серцем не сумуй: дасть Господь, пришлють нам нового генерала, може, я тебе знов на фатеру до себе випрошу.

Казарма зустріла Кобзаря знайомим смородом і стогоном.

— Не все котові масниця, — ущипливо засміявся розжалуваний прапорщик Білобровов, розгойдуючись на лаві біля стола і мало не перекидаючись навзнак. — А ми вже гадали — знюхався ти з генеральською донькою та з нею змиєшся в Оренбург.

Шевченко стиснув кулаки.

— Не чіпай дерма, браток, щоб не смерділо, — стиха сказав Кузьмич, — погавкають та й перестануть. Це вони од нещастя звіріють.

— Іто правда, — опанував себе Шевченко і з повагою глянув на старого солдата.

Місце його було вільним, бо взимку всі тулилися до груби. Потяглися виснажливі дні безпросвітного казарменого життя.

Темніло рано. Безконечні ночі несли Шевченкові сіру тугу. Сну не було. Лежав і дивився в темряву. І йому здавалося, що він сліпий, що одвічна ніч, якій нема кінця-краю, спустилася над ним.

В думках блукав він рідною Кирилівкою або вулицями Києва, бачив кожен його будинок, і серед них темно-червоний університет з чорними іонійськими капітелями колон, з високим фронтоном. Входив у його довгі й лункі коридори зі склепінчастою стелею і блискучими чавунними плитами підлог. З університету переносився в чепурний інститут для шляхетних дівчат, де минулого року квітучого весною був на випускному балі з професором Костомаровим. Милувався чудовим зразком українського барокко92 — ворітьми Ра-фаїла Заборовського93 в садибі Софійського собору і незрівнянною Андріївською церквою над Подолом — цією іграшкою, яку натхненний Растреллі94 поставив на гребені Старокиївської гори. Милувався й виключної краси Лаврською дзвіницею роботи Шеделя95, і сніжно-білим Микільським собором на Печерську, видатним пам’ятником українського барокко. Одвідував нічим не примітну Георгіївську церкву, тому що там був похований Іпсиланті96, ватажок повстання греків проти турецького ярма, під прапором його колись бився Байрон, володар думок двох поколінь.

І дніпровими урвищами блукав у думках Шевченко в ці довгі безсонні ночі. Входив у доми друзів-киян, які ось зрадили його в тяжкому горі.

А іноді згадував Вільну, де довелося йому прожити підлітком півтора року. Буяла тоді Вільна, готуючись до повстання 1830 року. Невидимі руки щоночі писала на стінах будинків сміливі заклики до боротьби або наліплювали прокламації до селян і до міського люду, малювали карикатури на царя та урядовців. Виголошувалися палкі промови проти цензури, за необмежену свободу слова, за рівність всіх станів перед законом.

— Чого, братику, не спиш? — спитав його якось Кузьмич, який відморозив собі ноги і тепер з оперованою ступнею був тимчасово нестройовим. — Усіх думок, скільки б не думав, не передумаєш. На-топався за день, так спи. Добре, що генерал блощиць наказав вивести, царствіє йому за це небесне! Три дні в порожньому чихавзі рота ночувала, поки їх тут сіркою викурювали… Тепер хоч жити можна: ще не розплодилися.

— А чого ти сам не спиш? — тихо відгукнувся Шевченко.

— Я? Вдень ви ж на муштрі, а я сам у казармі. Поспиш удень, от уночі сну й не докличешся. Та й минуле в очах стоїть, душу непокоїть.

Шевченко пильно глянув на старого, але при тьмяному світлі єдиного каганця не міг роздивитися його очей.

— Не второпаю я, дядьку Кузьмичу, за що ти сюди потрапив. Ти ж людина тиха, богобоязлива. Просто дивно.

— Ех, братику! Не треба торкатися старих ран, щоб не нили. Скажу одне: лихо мужикові від панського гніву, а ще гірше, коли пани полюблять нашого брата. Через оту панську любов мене й у солдати забрали.

Шевченко розуміюче мовчав.

Кузьмич замислився, потім, по-старечому крекчучи, сів поруч і заговорив:

— З-під Орші я, панів Казановичів кріпак. Як ішов на нас француз війною, загинув мій батько. Потім і матір померла, а я ще зовсім нетямущим був. Підібрала мене стара баба, а коли підріс, — взяли мене пани на фільварок і до садівника помічником приставили. Привчав він мене дерева та квіти вирощувати, кущі різні… В теплицях допомагав, у парниках. Оранжерея теж була, де лимони та персики стигли… Але ж пани здебільшого по закордонах жили або в Петербурзі. Приїдуть, місяців з два поживуть і знов поїдуть.

Пан наш довго хворів. Казали люди, що гнили в ньому кості — буркульоз називається. Спочатку на одну ногу шкандибав, потім на другу, а там і зовсім зліг… Возили його лікувати, всі капітали свої пролікували і будинок у столиці продали і теж прожили. Помер він, а пані в маєток приїхала. В літах вона вже була, сина в студенти віддала, але з себе гарна, моложава. А мені ще пан перед смертю оженитися дозволив. Любив я свою Дуню, сонечком своїм називав. Народила вона мені сина — такого здорового хлопчика. Працюю в саду, а сам співаю. І від отих самих пісень усе лихо пішло. Примітила мене пані та й у камардинири призначила. То вона мені чарку піднесе, то ліврею нову справить. А мені і в думках не було, чого вона така добра. Іноді відпустить дівчат своїх на село на вечорниці, а мене до кабінету покличе, камін накаже запалити й розпитує, як я живу, що та як. Говорить так ласкаво, а потім раптом як розсердиться. “Іди собі, дурню, — каже, — коли ти щастя свого не розумієш!” Піду я в свою комірку під сходами, а як засне вона, — біжу на село до своїх. Вислідила вона якось та як розкричиться: “Де ти сякий-такий ночами швендяєш?” — “Ніде я, пані, не ходжу, як додому. Там у мене жінка законна та синочок маленький”. Промовчала вона, губи підібрала і, як хмара, до себе в будуварню пішла. Три дні вона зі мною не розмовляла і раптом наказала відрядити мою Дунечку в дальню економію за сорок верст звідти. Настановила вона її там щось ніби економкою. Троє дівчат дала їй, щоб вони там дім берегли, сад, город, курей та качок розплоджували, взагалі все господарство пильнували. Воно дійсно в економках жити добре, не те, що в полі жито жати, та от розлука… Минув тиждень, другий. Прошуся в пані під свято: “Дозвольте, пані, на один день до своїх відлучитися”. Не відпустила. Ще тиждень минув. Відпустила вона всю челядь у Бихов на ярмарок, в домі мене самого залишила. Час був вже не ранній, вечір. Дзвонить вона, кличе тобто до себе в спочивальню. Прийшов я, як належить в двері постукав, ввійшов. Лежить пані в ліжку. “Підійди, — каже, — ближче. Я тобі щось скажу”. Підійшов я ближче, а вона й каже: “Дурень ти, свого щастя не бачиш. Я тобі, каже, полю дам, землі подарую, хату поставлю. Людиною будеш, тільки кинь свого Дуньку. Я і їй теж вольну дам, і дитину твою не забуду”. Очманів я… Стою як пень, що сказати не знаю, а вона ковдру відкинула. Лежить в чому мати народила і мене до себе руками вабить.

“Пані, — кажу я, — адже ж жінка у мене законна в церкві вінчана. Піп нам вичитував у Святому Письмі: “Кого Бог з’єднав — людина хай не розлучає…” Ну та що там! — раптом смикнувся всім тілом Кузьмич. — Нема чого довго казати: забрила вона мене, а Дунечку мою бідолашну до найчорнішої роботи приставила.

Кузьмич скрипнув зубами і відсунувся в свій куток…

Живучи в казармі, Шевченко знов почав хворіти. Ноги нили від ревматизму і скільки не напував його фельдшер конячими дозами саліцилового натру, йому не легшало. Не допомагав йод, яким він мастив суглоби. А інших ліків не знав ані фельдшер, ані лікар Алексан-дрійський, і марширувати Шевченкові ставало все важче. З’явилася й задишка, і навіть набряки.

Ще в Петербурзі студентом Академії художеств Шевченко якось захворів на плеврит, і лікар знайшов у нього, крім плевриту, органічний порок серця. Тепер серце частіше нагадувало про себе: коли доводилося бігти і навіть при звичайному маршируванні Тарас Григорович задихався. Але хіба ж міг Глоба зробити найменше і навіть законне полегшення державному злочинцеві? І Шевченко тягнув важку солдатську лямку, виснажуючи хворе серце.

Крім усього, в нього почалася цинга. Все тіло вкрилося ранами й синцями. Тепер не було у нього ісаєвських овочів, і тільки іноді, коли Тараса Григоровича нарешті тимчасово звільняли через хворобу від строю, кашовар давав йому сиру ріпу або цибулину.

І ось одного разу лікар Александрійський, обережно оглядівшись, непомітно сунув поетові листа.

Захлинаючись від радості і нетерплячки, Шевченко пішов у найдальший закуток лікарні і тремтячими руками розірвав конверт. Лист був від Лизогуба — теплі сердечні рядки, повні щирого співчуття й любові, гарячою хвилею прилинули до серця змученої людини. Це була відповідь на перший лист поета. Але хоч і зогріла вона Кобзаря, та смоктала душу печальна думка: чому не відповіла Рєпніна? Шевченко надто добре знав і Варвару Миколаївну, щоб сумніватися в її сміливості. Може, вона десь виїхала з Яготина чи, може, Лизогуб не передав їй листів Шевченка?

Готуючи листи до чергової оказії, Шевченко знов написав Лизо-губові великого листа, повного співчуття з приводу смерті його дівчинки, питав про Рєпніну і, не втримавшись, вписав і таке: “Щоб і ворогові моєму лютому не довелося так терзатися, як я тепер терзаюся!

І ще велике до вас прохання, — писав він далі, — пришліть мені вашу маленьку скриньку, де є все, що мені треба, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона, щоб іноді подивитися — все ж таки легше стане”.

Так Шевченко знов прозоро попросив Лизогуба надіслати йому фарби і вже без будь-якої алегорії “Одисею”, в перекладі Жуковського, та Шекспіра, в перекладі Кетчера97.

З казарми Шевченко майже не виходив. Суворо дотримуючись статуту гарнізонної служби, Мєшков заборонив солдатам виходити за межі фортеці без “увольнительної”, а її видавали раз на тиждень і не більш як на дві-три години, тому захалявні книжечки Тараса Григоровича тепер майже не поповнювалися новими віршами: в казармі міг знайтися донощик, а в степу весь час бушували бурани, і поет тільки зрідка навідував своїх польських друзів та заходив до лікаря Александрійського і тільки там міг написати кілька рядків.

XVII. ПОРАДА КОЗЛОВСЬКОГО

Зима тяглася нестерпно довго. Бурани змінялися буранами, і навіть тоді, коли старожили вважали погоду тихою, летів над степом сивий поземок і вітер так штовхав людей в спину, що примушував їх бігти підтюпцем.

Шевченко знемагав. Розпухлі суглоби ледве згиналися, і біль став нестерпним, а коли фельдшер доповідав Глобі про хворобу поета, Глоба шалено грюкав по столу кулаком:

— Брешеш, стерво! Знаємо ці штучки! Дав він тобі карбованця на горілку, ось ти його й вигороджуєш! Ще раз згадаєш про цього ледаря — на гауптвахту підеш!

— Ваш бродь, нехай його їх скородіє пан дохтур оглянуть… Воля ваша, хоч на гапвахту садіть, а тільки ж він хворий.

— Іди ти к бісу!

Фельдшер замовкав, а Шевченка знов гнали на муштру, і змучений поет писав у своїй книжечці:

Благаю Бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б’ють. Благаю бога, щоб смеркало. Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б’ють98.

Від цинги хиталися зуби, пухли ясна, і, коли він кусав скибку хліба, — хліб ставав червоним від крові. На його лихо, Александрій-ський виїхав у відрядження в найдальші казахські аули.

Навчання кінчалося о третій, а о четвертій вже сутеніло. Офіцери, з якими він у Ісаєвих співав пісень і мирно розмовляв, тепер не пізнавали його, не відповідали на його привітання, а в строю лаяли найбруднішою лайкою, казали йому “ти” і розмахували перед його очима волохатими кулаками. Навіть порівняно добродушний Мешков почав дріб’язково присікуватися до поета.

Щонеділі і щосвята солдатів водили до церкви.

Якось Шевченко стикнувся з Мєшковим на паперті. Як належить солдату, Тарас Григорович дав командирові дорогу і зірвав з голови безкозирку.

— Три доби гауптвахти! — вдарив його, наче батогом, голос Мєшкова. — Час вам, Шевченко, запам’ятати, що головний убір скидають не правою, а лівою рукою.

Давно щез Мєшков в глибині церкви, а Шевченко ще стояв на паперті з безкозиркою в руках. Жебраки тихенько захихикали навколо, а старий безногий солдат, давно звільнений вчисту, повчально загув:

— Заробив, служивий, гапвахту? Тепер знатимеш навіки, що солдатові не можна ловити гав. — І помітивши міщанок у строкатих гарусних хустках, що саме виходили з церкви, гугняво завів: — Подайте Христа ради копієчку каліці-воїну; за віру, царя та отєче-ство постраждав… Подайте старому солдатові за упокой родителів ваших…

“Ось так і мені доведеться жебрачити на схилі життя”, — подумав Тарас Григорович і з важким серцем пішов підсиджувати на гауптвахті свої три доби.

Листопадова оказія знов не приставила листів, і Шевченко зовсім занепав духом, але в грудні переборов себе і знову сів писати листи, бо ж, як каже прислів’я, “під лежачий камінь і вода не тече”. Він писав одразу багатьом. Почавши один лист і залишивши його недописаним, хапався за інший, потім, придумавши який-небудь новий аргумент, кидав той лист і знов повертався до першого.

Як голодний благає шматок хліба, благав прислати йому “ради поезії святої” хоч один томик Лєрмонтова та пісні Кольцова.

Надходило Різдво. На Україні з цим святом пов’язано безліч різних прикмет, звичаїв, легенд і обрядів, які дійшли до нас з глибокої дохристиянської давнини.

У Святвечір зранку не вивели солдатів на муштру, а наказали чисто прибрати й помити казарму. Всі, крім дворян Козловського та Білобровова, ретельно взялися за діло. В душі солдат раптом прокинулися теплі й дорогі серцю спогади дитинства. Одчайдушні п’яниці тремтячими руками витягали на мороз свої матраци, ковдри й одяг і сумлінно вибивали з них порох; другі під керівництвом одеського грека Кості Сахаджі, колишнього матроса, з милом і піском старанно “драїли” швабрами затоптану й запльовану підлогу, треті мили вікна й нари, знімали павутиння, палили різний мотлох разом з тарганами. Шевченко підмазував глиною і білив крейдою грубу. Кузьмич заливав щілинки в нарах, де знов почали гніздитися блощиці, якоюсь темно-брунатною рідиною, випрошеною у фельдшера. Всі метушились, прибирали в своїх шафках, мили, шкребли, акуратно складали дрова в кутку.

Від обіду солдати відмовилися, бо постили “до вечірньої зорі”. По обіді роту повели в лазню, де цирульник старанно постриг і поголив їх, а каптенармус видав нову білизну, мундири і шапки.

Після куті і вечері в незвично чистій і добре провітреній казармі не було ані п’яних пісень, ані лайки. Обличчя солдатів стали урочисто зосередженими. Козловський повів на них очима, скривився і похитав головою:

— Нудно, як на пишному похороні, — сказав він і зареготав Але ніхто його не підтримав.

Шевченко пішов у свій куток і ліг обличчям до стінки, щоб ніхто не бачив його сліз. Він пригадав своє безрадісне дитинство і той особливо гіркий Святвечір у рік материної смерті, коли довелося маленькому Тарасикові із старшою сестричкою нести, за звичаєм, вечерю старому дідові. Переступивши поріг дідової хати, хлопчик мусив сказати, як того вимагає звичай: “Святині вечір! Батько і мати прислали вам, діду, святкову вечерю”. Та не зміг сирота сказати цих слів, коли лягла в могилу його рідна мати, замучена злиднями та панщиною. Сльози полилися з його очей, а за ним заплакала і сестричка… І тепер, на чужині, пригадуючи цей вечір, лежав поет на нарах, здавалося, забутий усім світом, і гостро, яку дитинстві, відчував своє сирітство.

— Не тужи, братику. Не треба, — раптом ласкаво заговорив Кузьмич, поклавши руку йому на плече. Гріх у Святвечір так побиватися, коли на всій землі мир і в человєцех благоволєніє.

Шевченко не відповів, але від цієї несподіваної ласки ще дужче затремтів від беззвучних ридань, а Кузьмич легенько гладив його по плечу і приказував:

— Багато нас тут таких… І в кожного з нас серце поранене. Хай хоч раз на рік воно пом’якшає надією. Дасть Бог, і ти додому повернешся.

— Я нічого… Мати згадалася… — сказав Шевченко.

— Аякже! Сохне серце без ласки. І при сивому волоссі важко бути сиротиною, — тепло відповів Кузьмич. — Я без батька ріс. Зберемось ми, бувало, під Святвечір і підемо по хатах Христа славити. Де гріш дадуть де пиріг, де хліба, а де й ковбаси або сала відріжуть. Принесемо усе матері, заплаче вона над цією милостинею, розділить між нами, малими, а сама й шматочка собі не візьме. “Я вже поїла”, — скаже, а нам, малим, і невздогад, що вона зовсім голодна, — зітхнувши, доказав Кузьмич і теж змахнув непрошену сльозу.

Обоє примовкли, замислилися. Раптом з того кутка, де щовечора чулася хвацька п’яна лайка й сороміцькій пісні, чийсь хрипкуватий, але ще міцний голос завів зворушливу стародавню колядку:

— .. .сіном притрусила, в ясла положила Господнього си… ина… — виводив він урочисто.

Сам того не помітивши, Тарас Григорович почав тихенько підспівувати, повторюючи знайомі з дитинства і тому особливо дорогі слова. Голос його потроху дужчав і скоро повів за собою інші голоси. Від колядок Тарас Григорович непомітно перейшов до рідних українських пісень. За кілька хвилин уся казарма з’юрмилася навколо нього і з глибоким хвилюванням впівголоса підтягувала йому. Заспівав навіть Кузьмич надтріснутим голосом. Співали тільки тих, де йшлося про сирітську долю, проспівали і суворо трагічну пісню про те, як породила молода дівчина хорошого сина і поклала його край дороги, позбавила материнської ласки, пустила самого в широке чуже й холодне життя тому, що не пожаліли люди, знеславили її за довірливість, заплямували гаряче й самовіддане кохання, яке дало життя цьому безпомічному маляті…

— Чорт забирай, як ви чудово співаєте? — вигукнув Козлов-ський, коли Тарас Григорович замовк, і без звичайного свого зухвальства додав: — Не косіться так на мене, Шевченко! Скалічило мене прокляте життя… Згоряп’ю… Ітакдалі… Інакше давно б віку собі скоротив…

Коли принишклі люди нарешті розійшлися кожен до своїх нар і без звичайного гамору вклалися спати, Козловський знову підійшов до Шевченка, сів поруч, несподівано з кривою усмішкою сказав:

— Я мерзотник і знаю це. Нічого не вдієш! Але у мене є принципи! Так-с! Я ні-ко-ли вас не обдурю й більше ніколи не вкраду в вас нитки. Але… дайте Христа ради двадцять копійок, інакше я збожеволію.

І, схопивши тремтячими руками монету, прожогом тнувся з казарми.

На три дні Різдвяних свят Мєшков скасував “увольнительні”. Можна було відлучитися так. І Тарас Григорович вирішив навідати всіх своїх знайомих. Перш за все пішов поздоровити Лаврентьева і дорогою купив у крамничці Чалхуш’яна льодяників своїм колишнім учням Стьопці та Васькові. Хлопчики дуже зраділи своєму першому вчителеві і показали йому батьків подарунок “Бову Королевича” й “Конька-Горбунка”, які писар виписав їм з Оренбурга, щоб вони не забули грамоти.

— Ходімо в аул до бая, — запропонував Шевченко, випивши з писарем чарочку і закусивши домашнім салом та ковбасою.

— Не можу, — відповів писар. — Обіцяв піти до фельдфебеля. Жінка у нього, ївга, сьогодні іменини гуляє. Та ти піди сам. Адже дорогу знаєш, тільки в киргизів тепер ніякого свята нема: вони ж бусурмани, в Христа не вірують.

Довелося Тарасу Григоровичу іти самому.

Був сонячний морозяний день і зовсім тихо. Замерзлим морем сяяв під сонцем степ. І неглибокий сніг лежав на ньому дрібними брижами в рідкій щетині торішнього кураю та ковилу. Поодинокі будяки стирчали з маленьких купочок снігу, в яких вмерзли кульки перекотиполя.

Шевченко ішов навпростець, вгадуючи річище Орі з рідких кущів, що облямовували її береги. Незабаром вдалині замайоріли аульні юрти й будівлі, і Тарас Григорович прискорив кроки. Після вчорашніх співів він добре спав і сьогодні відчував себе майже здоровим. Але дорога все ж таки втомила його, і до аулу він насилу добрався.

В аулі всі займалися своїми звичними щоденними справами. Тарас Григорович пригадав лютих аульних собак, зупинився віддалік і гукнув Жайсака. Та на його голос все ж таки перші відгукнулися вовкодави, а вже потім з’явився і їх хазяїн.

Жайсак щиро зрадів гостю, запросив його сідати на почесне місце навпроти входу. Напередодні він забив пару зайців і був радий почастувати його свіжою зайчатиною.

— З ним полював, — кивнув він на орла, що куняв у кутку на ту-гирі. — Він добре б’є і зайця, і лисицю, і навіть вовка. Дивись, Тарас-ага, скільки у мене вже набралося шкурок: сім чорнобурок, дев’ять рудих лисиць та три вовки. А зайців стільки набив, що ми з ana щодня ситі і собаки стали гладкі від зайчатини, — весело розповідав молодий табунник, блискаючи жвавими антрацитово-вороними очима. — Ісхак теж полює з байським орлом, бо ж стільки в степу розплодилось вовків, що кожної ночі шестеро жигітів чергують при табуні. Цієї зими я б уже не впорався з вовчою зграєю: напевно, з’їли б мене вовки.

— Ати вмієш обробляти шкури на хутро? — спитав поет.

— Тайжан вміє, друг мій. Я — ні, — признався Жайсак, складаючи хутра в скриню. — Коли набереться з півста чорних лисиць і багато рудих, — поїду в Оренбург продавати. — Жайсак зітхнув: — Важко назбирати грошей на калим і весілля, Але хочеться надіятися…

— А що чути про нареченого Кульжан?

— Нічого. Лежить нерухомо. На той рік побачимо, що буде. Шевченко помітив, що йому важко і неприємно про це говорити, тому одразу змінив розмову.

— Аде Абдрахман?

— По аулах мандрує, пісні співає. Де ж йому бути? А тепер гостює у нашого бая Азат, молодий акин. Якщо хочеш, ходім до бая, послухаєш його пісень.

У великий мороз Джантемир перебирався з юрти в будинок на березі Орі. В його просторих, але низьких кімнатах, підлоги та стіни були суціль укриті килимами і вовчими шкурами. Справжні груби добре нагрівали дім. Вікна з подвійними рамами мали знадвору віконниці, а у великі морози на віконниці ще навішували для тепла товсті мати з сіна. Сиділи й спали на невисоких помостах на зразок полу, хоч для себе Джантемир купив в Орську справжнє ліжко з пружинним матрацом, яким дуже пишався.

Коли Шевченко з Жайсаком увійшли до кімнати, Азат співав якусь веселу пісню на зразок танцювальної. Зейнеб, Нурипа й Шаукен сиділи край помосту й весело погойдували в такт головами, посмикували плечима і навіть приклацували пальцями. Побачивши гостя, бай кивнув йому головою і вказав місце поруч себе, але перебивати акина не став. І з того, що на цей раз Джантемир не підвівся і не потиснув йому руки обома руками, Тарас Григорович зрозумів, що бай не забув його “Заповіту”.

Жайсак сів за спиною Кобзаря і пояснив, що пісня жартівливо розповідає про забудька-зятя та сварливу тещу. Пісня всім сподобалася. Жінки весело сміялися, а Джантемир посміхнувся і щось сказав півголосом жінкам, поки Азат настроював домбру.

Потім Азат заспівав старовинну тягучу пісню про жигіта і його коня, який рятує хазяїна від погоні, а коли поранений хазяїн падає з сідла, приносить йому води з річки відсвіжитися і обмити рани.

Поки Азат відпочивав після пісень, Джантемир обернувся до Шевченка.

— Скажи своїм майирам, щоб вони вовки стріляли. Дуже багато вовків у степу. Треба їх вбивати. Хай візьме рушницю і майир з жовта борода, і лисий майир, і майир з вареними очима, як у риби, і другий з червоним обличчям і з маленький чорний вуса. Треба вовки бити. Вовки кожен день один баран і ще один баран з’їдають.

— Тобто щоб вони полювання влаштували? — перепитав Шевченко.

— Так! Так! Полювання! Великий полювання треба робити! Скажи Мєшка-майиру. Дуже просимо. Жигіт просить. Джантемир просить. Дуже треба вовки стріляти.

— Добре. Перекажу, — сказав Шевченко, вирішивши в крайньому разі передати офіцерам це прохання через Александрійського, який щойно повернувся з відрядження.

— Не забудь, — повторював Джантемир. — Я тобі за це барана подарую.

— Та я й без барана передам, — знизав плечима Шевченко і замовк, побачивши, що Азат знов береться за домбру.

А в степу подув вітер — і відразу поповзли по землі білі сніговійні полози, легко звиваючись проміж заметів. Вітер шпурнув у шибки сухим снігом, і всі, оглянувшись на вікна, помітили, що сонце вкрилося білою імлою.

“Час вертати, — подумав Шевченко, — буран буде”.

Його не затримували. Глибше насунувши шапку і щільніше пов’язавши башлик, він швидко рушив у напрямку Орська.

— Почекай, Тарас-ага! Я дам тобі коня, проведу тебе, — кинувся за ним Жайсак, але чи то вітер одніс його слова вбік, чи то Шевченко не хотів його слухати, але він не обернувся.

Вітер міцнішав і весь час змінював напрямок, наче танцював над сніговійним степом якийсь дикий танець. Густий поземок мчав над землею по коліна Шевченкові. Хвилин за двадцять він був вже поетові до пояса. Шевченко наче вступив у білу річку, яка все глибшала й глибшала. Далеко на обрії блищав хрест Орської церкви, але швидко і він поринув в імлу, і Шевченко з головою пірнув у потік летючого снігу, який із запаморочливою швидкістю мчав повз нього. Вітер штовхав Кобзаря не просто вперед, а якось навскоси, а іноді вдаряв з другого боку, і тому важко було триматися вірного напряму.

“Не зіб’юся, якщо вітер буде віяти в одному напрямку”, — думав він, прискорюючи кроки, але страшний біль у колінах і ступнях примусив його йти повільніше. Він уже насилу витягав із снігу хворі ноги.

А вітер почав крутити сніговий смерч, трубним димом звиваючи його в височінь, потім раптом вдарив поета в обличчя, а за мить навпаки, в спину. Тепер поземок мчав над його головою прозорим негустим пухом, за яким ледве помітно блакитніла емаль ясного зимового неба, з дрібними хмаринками на ньому, що раз у раз затуляли сонце.

Понад годину через силу брів Шевченко обважнілими хворими ногами і раптом помітив, що починає сутеніти і небо затяглося сірою імлою. Він напружив останні сили. Йому здавалося, що Орськ десь зовсім близько, але у згуслому потоку поземки не блимав жодний вогник, а мороз міцніше й міцніше проймав тіло. Знеможе ний, захеканий, зупинився Тарас Григорович, щоб хоч мить передихнути.

“Кінець, — майнула думка, — Тільки невідомо, хто перший доконає мене: вовки чи мороз”.

— Тарас-ага! Де ж ти зайшов, дорогий?! — раптом пролунав над його головою голос Жайсака. — Сідай на коня. Ай, куди подався! Хіба так можна? Тільки собаки тебе й знайшли.

І над головою Шевченка ніби виринула з пучини коняча голова, а над нею кошлатий малахай Жайсака. Його вовкодави старанно обнюхували поета. На поводу Жайсак вів другого осідланого коня.

Шевченко не знаходив слів для подяки. Сісти на коня він уже не міг. Жайсак спішився і спритно підсадив його у сідло, потім знов стрибнув на свого вороного і поскакав уперед, ведучи на поводу поетового коня.

— Ой бой, куди зайшов! Просто до вовчої улоговини, де саксауловий гай, — приказував Жайсак. — Жаман-Кала з одного боку, а ти пішов у другий бік. Певно, шайтан тобі очі відвів од вірного напрямку. Тільки шапка твоя трохи в поземку чорніла.

Добрих півгодини скакали вони клусом, поки не замайоріли перші вогники Орська. Коні зупинилися біля казарми. Шевченко насилу сповз на землю. Ноги його вже не згиналися.

— Зайди погрітися, — запрошував він Жайсака. — Ти ж мене від смерті врятував. Хоч чаю гарячого випий. Адже жіти закляк.

— Не можна! Треба табун дивитися. Вовків багато, — пояснив Жайсак, стрибаючи на коня. — Тільки не забудь, Тарас-ага, скажи майирам, хай вовків стріляють. Без майирів їх не подолаємо. Ну, я поїхав!

— Де пропадали так довго, мон шер? — зустрів Шевченка Козловський. — Певно, у писаря?

— До киргизів ходив. Ішов назад і заблукав, а цей юнак відшукав мене, коли я чорт зна куди зайшов. Я вже до смерті готувався, — казав Шевченко, обпікаючись гарячим чаєм, який приніс йому Кузьмич. — Думав, вовки живцем роздеруть.

— Хіба вовки на людей нападають?

— А то ні?! — буркотливо обізвався Кузьмич. — Вони тут люті, а на зріст з піврічне теля.

— Мене Джантемир-бай просив поговорити з офіцерами. Благає улаштувати облаву. Тільки навряд чи згодиться наш Мєш-ков займатися цим, — заклопотано сказав Шевченко, — як би їх зацікавити?

Козловський раптом закрутився на місці в якомусь шаленому захваті.

— Дякуйте Богові, мон шер, що є на світі вовки! Невже ви не розумієте, яке щастя пливе вам у руки?!

Шевченко здивовано глянув на нього і ліг на нари.

— Та зрозумійте нарешті, — обурився Козловський, — що це для вас єдиний випадок надовго позбутися причіпок начальства.

— При чому тут причіпки?

— А при тому, що “не підмастиш — не поїдеш”, — з азартом вигукнув Козловський. — Але підмазувати треба тонко, розумно, тактовно, а облава — це просто геніальна штука! Ви улаштовуєте облаву. Нашому братові, солдату-нагоничу, підносите, крім казенної їжі, чарку горілки, а панів офіцерів напуваєте в дим. До того ж, кожен з них одержує по кілька вовчих шкур — своїх мисливських трофеїв — іна добрих півроку вони дають вам цілковитий спокій і на все — розумієте — на все, — багатозначно підняв він палець, — дивляться крізь пальці. Тепер нарешті зрозуміли?

— Але, по-перше, я нічого не тямлю в полюванні, а тому не зможу організувати облаву як слід; а по-друге, де взяти силу грошей на таку пиятику? З офіцерами самою горілкою не обійдешся: їм подавай ром та шампанське.

— А Джантемир нащо? Треба тільки йому пояснити, що за таку послугу слід добре почастувати офіцерів та й нагоничів не забути. Вовки жеруть у нього щоночі по два барани. Отже, йому вигідніше одразу втратити десять баранів, ніж до весни втратити сотню. А я досвідчений мисливець і вам допоможу. І зовсім безкорисливо, тобто ви мене, звичайно, почастуєте, як усіх. Але тоді вони й від мене надовго відчепляться.

Шевченко мовчав.

— Завтра ж підемо до Мешкова, — наполягав Козловський. — Прийдемо не як солдати, а як парламентери від Джантемира. Доб’ємося згоди Мешкова. Присягаюся, що він одразу дасть згоду. Від Мешкова поїдемо до Джантемира. Мєшков нам і коня дасть задля майбутнього випивону, а до бая з’явимось, так би мовити, офіційно, як представники Мешкова, і одразу розтлумачимо цьому товстому кнуру, по-перше, що він повинен дати нам якомога більше нагоничів з його киргизів, щоб не тягти всю роту в степ, і, по-друге, що треба добре напоїти і нагодувати офіцерів і солдатів. Потім візьмемо з собою цього вашого Жарайбека, чи як його там, і разом із ним оглянемо місцевість, де водяться вовки,

І в найближчі дні заготуємо все потрібне, купимо горілки і все це звеземо Джантемирові, бо влаштувати пиятику в Орську — неможливо. Грошима і всіма господарськими справами розпоряджатися будете ви, ая — головний єгер.

— Добре. Я подумаю і завтра вам відповім, — сказав нарешті поет і, коли Козловський відійшов своєю чудернацькою ходою, дістав олівець, уривок цукрового паперу і заглибився в складні арифметичні розрахунки.

З грошей, привезених Лазаревським і подарованих Лідією Андріївною, у Шевченка лишалося карбованців тридцять. Після довгих розрахунків, вагань і розмови і колишнім кухарем Ісаєвих Шевченко зрозумів, що цього вистачить на частування офіцерів і що план Козловського дійсно чудова нагода хоч на деякий час звільнитися від муштри.

XVIII. ОБЛАВА

Вранці Шевченко з Козловським пішли на квартиру до Мешкова. Поява Шевченка разом з Козловським надзвичайно здивувала майора, і він наказав покликати їх до кабінету.

— Що скажете? — спитав він, виходячи до них у халаті. — І чому порушуєте субординацію й звертаєтесь до мене, а не до ротного командира?

Говорячи, він з неприхованою цікавістю позирав на Шевченка.

— Ми, ваш скобродь, не в своїй інев ротній справі, — виструнчився Шевченко. — Був я вчора в аулі. Пішов послухати їхніх акинів до самого Джантемира, а Джантемир попросив мене передати вашому скобродію прохання від нього і від усього аулу, щоб допомогли їм винищити вовків. Дуже їм вовки дошкуляють: щоночі то коня, то пару баранів роздеруть, а то й більше. Благають улаштувати велике полювання, облаву… Подумали ми з товаришем, — кивнув Шевченко в бік Козловського, — і вирішили, якщо буде на те дозвіл вашого скобродія, влаштувати після Водохрещі велику облаву. Нашим козакам вовки теж не дають життя: серед білого дня до коней підбираються. Виділити б з півсотні піхоти та їх сотню в нагоничі. Киргизи б теж всім аулом прийшли. Оточили б ми ту улоговину, де саксауловий гайок і вовчі лігвища. Була б панам офіцерам приємна розвага, а людям велика користь: настріляли б сірих, а потім заїхали б в аул відпочити, попоїсти і випити з морозу, щоб боронь Боже, не застудитися. Ми б усе там улаштували заздалегідь. І для нагоничів знайшлася б чарочка і гарячий пиріг на заїдку, а Джантемир від себе бараниною теж почастував би.

У Мешкова очі загорілися. Задоволена посмішка поповзла губами і сховалася десь у підвусниках, але для годиться він зсунув брови, постояв з хвилину задумано і нерішуче відповів:

— Та-ак… Бити вовків — дуже потрібно. Просто не знаю, що вам сказати… Ви коли збираєтесь знов до цього… як його… Джантемира?

— Та ми б хоч зараз пішли. Адже ж свято… Була б тільки згода вашого скобродія.

Мєшков ще з хвилину пом’явся і раптом махнув рукою.

— Добре! Дійте! Скажіть йому, що я згодний і пани офіцери не заперечуватимуть. Я з ними сам поговорю. Хай Джантемир підготує все разом із вами, а зараз ідіть до нього в аул… Ні, візьміть коня і їдьте. Адже ж у вас хворі ноги, Шевченко? Пішки втомитесь, — ввічливо посміхнувся Мешков. — Скажіть Силантьеву, що я наказав запрягти вам Швидкого в мої сані.

— А що! Я казав, що клюне, — й клюнуло! — захоплено вигукував Козловський, коли вони йшли до батальйонної стайні. — Ще й горілки не нюхав, а згадав вашу хворобу. І на “ви” заговорив. Ось вам перший наслідок розумного починання.

Джантемир був надзвичайно радий. За один день Шевченко налагодив те, чого він сам не міг добитися за всю попередню зиму. Обома руками тиснув він руку поета і відразу почав розмову про те, як краще почастувати мисливців. Він трохи злякався, почувши, скільки буде нагоничів і стрільців. Тоді Шевченко пообіцяв від себе лантух борошна і три відра горілки.

— Добре, добре, — згоджувався Джантемир. — Це для аскерів. Але що треба майирам, — ми цього не знаємо. Скажи ти — зробимо.

— Офіцерам мало горілки. їм рому треба, шампанського, — пояснював Козловський, передбачаючи справжній бенкет.

— Усе зробимо. Великий буде той, — кидав Джантемир. — Буде і таке вино, що на ложках горить і добре пахне, і таке, що, як рушниця, стріляє. Все купимо. Ми не вживаємо: Аллах не дозволяє, але для майирів — купимо. Задоволені будуть. Три дні будуть п’яні й лежатимуть, як чушки. Ось подивись.

І на доказ своїх слів відчинив скриню, де дійсно стояли пляшки рому, коньяку, зубрівки, старки і різних інших напоїв, назви яких він і сам не знав. Бачачи, як загорілися очі парламентерів, Джантемир витяг пляшку старки і наказав подати гарячої баранини.

Потім гукнув Жайсака, щоб він показав Шевченкові і його товаришеві місця вовчих лігвищ.

За кілька верст від аулу була велика улоговина, поросла саксаулом, звідки весь рік долинало протягле і моторошне виття… З одного боку її захищала від північного вітру стрімка скеля сажнів на сім-вісім заввишки, яка тяглася суцільним муром версти на три, а може, й більше, а з другого боку облямовувала звивиста Ор, ледве позначена на снігу рудуватою щетинкою прибережних кущів та очерету.

Вершники спочатку проскакали вздовж берега Орі, де сніг був густо списаний вовчими та лисячими слідами. Козловський раз у раз спішувався, уважно їх розглядав. Потім вони обігнули улоговину там, де скеля ставала все нижчою і наче поринала під землю, нарешті рушила її гребенем назад.

Шевченко деякий час мовчав. Він не хотів виявити перед Жай-саком своєї повної необізнаності з вовчими повадками, але кінець кінцем все-таки спитав:

— Невже вовки не можуть видертися сюди з улоговини?

— Що ти, Тарас-ага! — посміхнувся Жайсак. — Вовки ще, слава Аллахові, крил не мають, бо тоді б від них не було ніякого порятунку ані в юрті, ані на коні.

— Я гадав, що тут, під снігом, є положисті стежки.

— Одна стежка дійсно є, але трохи далі, де в річку впадає маленький струмочок, — махнув рукою Жайсак.

Козловський і тут шукав вовчих слідів, але їх майже не траплялось. І мисливцям стало ясно, що вовки виходять на здобич у кінці улоговини, де не було стрімчака.

Доскакавши до аулу, Шевченко з Козловським пересіли в сани і поспішили завидно повернутися до Орська.

— Скажіть Джантемирові, що все обіцяне ми привеземо йому на тому тижні, — сказав Шевченко, прощаючись з юрбою казахів біля саней.

Від’їхавши від аулу з півверсти, Козловський притримав коня й обернувся до Тараса Григоровича.

— Доведеться нам добре посушити собі голову з цією облавою, — стурбовано заговорив він. — Масштаби тут не ті, що десь у Білорусі або в Поліссі. Щоб оточити таку улоговину, потрібна не півсотня піхоти, а вся наша рота з козаками та киргизами на додаток, але тоді у вас не вистачить грошей ані на горілку, ані на пироги. Не можна лишити солдата без чарки після цілого дня на морозі.

Шевченко зітхнув.

— Тепер уже відступати пізно.

— Це вірно. Відступати не можна. Доведеться вдатися до прапорців.

— Яких прапорців?

— Звісно яких! Червоних? Вовки лякаються червоного: гадають, що це вогонь, і ні за що не перестрибнуть через них. Треба підрахувати, скільки прапорців нам потрібно, і дістати шнурів і кумачу. З боку кручі вовки замкнені в улоговині. Там нам не треба ані людей, ані прапорців. А ось з боку річки й упоперек того, дальшого, кінця улоговини треба розставити нагоничів або навісити прапорці. Прапорці нашивають на шнур на відстані аршина один від одного, а шнур натягують на кущі або кілки чи на очерет. Купимо кумачу і наріжемо прапорців… Ось зараз заїдемо до крамнички, спитаємо, почім кумач.

Купець викинув їм на прилавок “штуку” кумачу по п’ятаку аршин, і, як не торгувався Козловський, скинув тільки тридцять копійок за всю штуку на п’ятдесят шість аршин, і віддав її за два з половиною карбованця.

Шевченко спохмурнів.

— Оце заварили кашу, що й не висьорбать.

— Треба висьорбати, інакше Мєшков із світу нас ізжене. На п’ятнадцять карбованців купимо лантух борошна й три відра горілки нагоничам. Хай Мєшков видасть нам їх сухий пайок. Тоді олія, городина й м’ясна порція піде в наші пироги, а пироги з м’ясом, з горохом, і морквою та з гречаною кашею або з картоплею — чудова річ. Отже, у нас лишиться ще п’ятнадцять карбованців на шнури і на кумач. Якщо “штуку” кумачу розрізати вздовж на три рівних частини, у нас буде сто шістдесят вісім аршин, а з кожного аршина зробимо по чотири прапорці, тобто шістсот сімдесят два прапорця. Загородити ними треба берег річки, а там дві версти із гаком. В одній версті п’ятсот сажнів або тисяча п’ятсот аршин… Отже, нам потрібно три з половиною тисячі прапорців. А у нас поки що тільки шістсот сімдесят два прапорця. Отже, треба купити не одну “штуку” кумачу, а п’ять-шість…

— Але ж тоді на шнури нічого не залишиться? Нема такого становища, з якого не було б виходу, — знизав плечима Козловський. — Іне буду я Андрій Козловський, якщо не знайду його.

І справді, Козловський розгорнув бурхливу діяльність. Він знов помчав у слобідку до крамаря, потім довго і конфіденціально радився з каптенармусом і з писарем господарчої частини, і, коли Шевченко вже вкладався спати з важким почуттям, що на нього насувається лихо, Козловський раптом підійшов до нього і з своїм звичайним апломбом безапеляційно заявив:

— Шнури є! І за дурничку, тобто за півпляшки горілки ще й без солоного огірка. Але попрацювати над ними доведеться чимало.

Шевченко мовчки дивився на Козловського своїми великими синіми очима.

— Так-с, мон шер! У нас в цейхгаузі лежать величезні сіті для оселедця. Коли наш батальйон стояв у Гур’єві, ними ловили в Каспії оселедці. Потім їх списали як дрантя. Але якщо вони дерлися коли витягали пуди риби, то наші прапорці вони добре витримають. Кап-тьор віддає їх за півпляшки. Це ж блискуча афера! Ком-прене ву? Це ж геніально! І начальство надовго умастимо, і хильнемо з доброю закусочкою!

— Чекайте, — зупинив його Шевченко. — Сіті це ж іще не шнури. Це ж страшна робота — розв’язувати сіті. Всі ниті поламаєш і не розв’яжеш жодного вузлика.

— А сіра худобинка нащо? — вказав Козловський рукою на солдатів. — Ніж смердіти й лаятись цілий вечір — хай попрацюють. Кап-

тенармус мені показав, як легко й швидко розв’язувати вузлики шильцем, а шилець є в нього багато. Він обіцяв позичити нам скільки треба.

— А кумач!.. Купець казав, що в нього тільки одна “штука” є.

— Чорт забирай! Дійсно… — аж сів на нари Козловський і почухав потилицю, розгублено глянувши на поета.

— А не можемо ми нашити прапорців з подертої білизни, яку ми поскидали в лазні в Святвечір? — сказав Шевченко.

— Ідея! Геніальна ідея! — схопився з місця Козловський і ляснув себе по чолу. — Мон шер, ви починаєте виявляти ознаки кмітливості. Треба ту білизну пофарбувати в червоний колір — і в нас три тисячі прапорців!

І Козловський знов блискавично щез.

На третій день свят уранці Козловський потягнув Шевченка до каптенармуса і, захлинаючись від захоплення, розповів йому “геніальний” план перетворення подертої солдатської білизни на прапорці.

— Що ж, воно соответственно підходяще, — поважно підтакував той. — Тільки ж видати її я вам ніяк не можу, акта про списання не складено. Хай майор накаже його списати. Враз спишемо, й беріть тоді хоч і все разом. Але ж фарбувати його нема чим.

— А червоне чорнило? — сказав Шевченко. — У мене є непочата велика пляшка. Лідія Андріївна перед від’їздом подарувала.

— А що ж! Воно підходяще! Та небагато нафарбуєш одною пляшкою, навіть коли вона така, як від шипучого… От у Лаврентьева в канцелярії пляшок з двадцять без діла стоїть. Мабуть, дасть вам одну-дві пари.

Довелося розповісти Лаврентьеву про наступну облаву.

— Здорово вигадали! — сказав він, крекнувши від задоволення. — Мозковито! Начальство медом не годуй, а дай випити. Та й нудно ж тут, прости Господи, панам офіцерам! У місті киятри різні, та бали, та знайомих сила, а тут раз-два — і усе. Діло їх молоде. Хай настріляють сірих та до киргизів поїдуть. Нап’ються, нагуляються, а вам обом полегшення буде. Може, знов тебе до мене на фатеру відпустять.

Поміркувавши і щось підрахувавши в думках, Лаврентьев пообіцяв аж чотири пляшки червоного чорнила й запропонував принести всю білизну до нього в хату.

— Жінка моя її й випере, і пофарбує, і прапорців пошиє хоч п’ять тисяч, — додав він.

Все ніби було вже добре, але побачити Мешкова того дня не пощастило, він поїхав у найближчу фортецю за шістдесят верст і повернувся другого ранку, бо через вовків ніхто не наважувався їздити степом поночі.

ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

209

— Ото невдача! — бідкався Козловський. — Завтра знов муштра. Розмовляй тоді із Степановим або з Глобою, щоб дав увольнительну.

Єдине, що встигли вони зробити в останній день Різдва, це добре почастувати каптенармуса, забрати сіті й заховати частково на горищі, а частково у своїх речових шафках разом з торбинкою шилець.

Ці турботи відвернули увагу Шевченка від того, що робилося в казармі. В перший день Різдва солдати понапивалися. Потім одси-палися після довгих місяців муштри. Але на другий і на третій день у казармі стояв оглушливий гамір. Хмара їдючого махоркового диму клубочилася під стелею. Навіть літні статечні солдати перепилися. Усім на диво, один лише Козловський лишився тверезим. Посеред казарми чорноморський рибалка Костя Сахаджі витанцьовував неможливу суміш російської камаринської з англійською джигою, а севастопольський пекар Ткачук вистрибнув з кола йому назустріч з шаленим гопаком. Поки всі плескали в долоні, хрипко підспівуючи в такт танцю, п’яний Кузьмич допитувався в Тараса Григоровича з дивовижною настирливістю:

— Ні, ти мені напевно скажи: є Бог чи ні?

— Не знаю, Кузьмичу, чесно кажу, не знаю, — відповідав Тарас Григорович. І раптом, забувши обережність, люто додав: — Та коли б він був — хіба допустив би оце все?!

— Ать-два! Ать-два! — марширували другого ранку солдати і ретельно били землю підошвами.

Ноги Шевченка нестерпно боліли. Як завжди, за півгодини закалатало серце в грудях і почалася задишка. Хоч би на тиждень-два вирватися з казарми та підлікуватись. Але надія на облаву знов повисла на волосині. Все тепер залежало від того, чи згодиться Мєшков списати ще до загальної щорічної інвентаризації стару солдатську білизну.

Повернувшись додому, Мєшков довідався від денщика, що вчора до нього знов приходили “ті двоє, що клопочуться про полювання на вовків”. Думка про полювання захопила майора. Він навмисно вийшов на плац, щоб поговорити з цим дивакуватим Шевченком, про якого чомусь так піклується і полковник Матвєєв, і генерал Федяєв, і інші начальники з Оренбурга. І коли Глоба нарешті скомандував: “Вільно!”, і солдати закурили, Мєшков пішов через плац до поета.

Шевченко, побачивши коменданта, виструнчився.

— Здрастуйте, Шевченко, — підійшов до нього Мєшков. — Ви вчора знов заходили до мене?

— Здравія бажаю, ваше скобродіє! Так точно, заходив з Козлов-ським.

І коротко розповів Мешкову про їхнє прохання.

— Хочемо влаштувати пристойне частування для панів офіцерів і нагоничів сито нагодувати; коли прапорці обійдуться нам дешево — більше залишиться на ром та шипуче, на ікру та на баличок, — при цьому в очах Шевченка блиснув іронічний вогник, який він одразу ж і приховав, опустивши очі. Навіть примітивний Мешков мимоволі усміхнувся.

— Ох, і штукарі ви обоє, як я бачу! А більш нічого вам не треба?

— Так точно: багато ще чого треба, ваше скобродіє. По-перше, треба за два дні до полювання денщика покійного генерала, рядового Гордєєва, послати в аул. Кухар він, як ваше скобродіє добре знає, першорядний. Ну, й сани, й коняка потрібні, щоб горілку, чувал борошна, посуд та весь інший припас до аулу приставити, а також і прапорці, рушниці, картеч та все інше мисливське приладдя, а крім того, зробіть божеську милість — видайте на всіх нагоничів сухий пайок на день полювання, а ми до всіх цих харчів додамо горілки та іншого частування і нагодуємо людей смачно і досхочу.

— Здорово ви це придумали! — усміхнувся Мєшков. — Добре. Зробимо. І вас із Козловським від Нового року до облави від строю звільнимо, щоб ви могли спокійніше все підготувати. Зайдіть по обіді до канцелярії, наказ буде готовий, і дійте. Добре іноді внести трохи різноманітності в наше нудне життя, — додав він, привітно кивнувши Тарасу Григоровичу, і пішов далі.

Стару білизну списали наступного дня, Козловський із Шевченком склали її в лантухи і потягли в слобідку до Лаврентьєвих. Писарева жінка, весела цокотушка з-під Полтави, одразу заходилася її прати, фарбувати й прасувати.

Тепер вже вся фортеця знала про облаву. Жінки раділи: тепер можна буде спокійно спати і не думати, що вночі вовки залізуть до корови або передушать курей та качок. Солдати мріяли потрапити в нагоничі і просили Шевченка, щоб їх записали. Але Шевченко всім відповідав, що не він, а сам комендант складатиме список. Тоді солдати кинулися до Лаврентьева, частували його горілкою і запевняли, що вдома були найдосвідченішими мисливцями і стрільцями.

— Гм! — говорив Лаврентьев, іронічно скосивши одне око на якого-небудь п’яницю з тремтячими руками. — А чого ж ти, голубе, так мало вибив на стрільбищі? І на що ти тепер здатний, коли в тебе он руки трусяться?

— Сатана! Гадина! — лаялися потай солдати. А в вічі запобігливо посміхалися: — Та що ви, Родіоне Панасовичу! Тоді буран був, очі снігом запорошило. Я вам вовчу шкурку на комір…

Лаврентьєв невиразно хмикав:

— Добре. Комендант вирішить… Моє діло маленьке, але слівце замовиш можу.

Ввечері в казармі розплутували сіті. Довелося розрубати їх сокирою на шматки, кожен на кілька сажнів завдовжки. Біля кінців шматка сідали солдати і починали шильцем розв’язувати петлю за петлею, потроху посуваючись до середини. Потім готові шнури змотували в клубки.

За роботою точилися розмови про полювання. Розповідали різні мисливські пригоди, пережиті в минулому або чуті від батьків, дідів та односельців. А якось, коли розмови ущухли, Шевченко заспівав пісню. Солдати спочатку слухали, потім почали неголосно підспівувати, і сталося так, що відтоді кожного вечора, замість лайки і брудних дотепів, співали вони хороших пісень і за тиждень сам собою склався хор. Співали й українських, і російських пісень, і суворі сибірські казання про Єрмака та про Байкал-море. Старі солдати не пізнавали казарми і здивовано казали один одному:

— Дивна річ: ніби від пісень люди на людей стали схожі й життя робиться легшим.

А коли, наспівавшись, солдати вкладалися спати, то один, то другий підсідав до Шевченка і починав тиху розмову або розповідав йому своє минуле і скорботні події, які привели його сюди. Тарас Григорович слухав уважно. Він умів не просто слухати, а викликати у свого співрозмовника бажання висловити все, що важким тягарем лежало на серці

Всі ці трагічні оповідання Шевченко не забував. Вони стали тим невичерпним джерелом, з якого до самої смерті черпав він теми для своїх повістей і поем. Усе частіше з’являвся в них образ парубка відданого в солдати тому, що боровся він за своє родинне гніздо, за кохану жінку або наречену.

Кожного дня зранку Шевченко відносив до Лаврентьєва готові шнури і там допомагав писаревій жінці нашивати на шнур пофарбовані прапорці. Так минув тиждень. Готових прапорців було вже дві тисячі п’ятсот. Ганчірок ще лишилось багато, але чорнило вийшло.

— В чихавзі є хороша жовта фарба в порошку, — сказав Кобзареві Лаврентьєв. — Якщо до неї додати червоного чорнила, вийде ще з тисячу прапорців, а може, й більше.

Але Шевченко не знав, а Козловський не був певний, бояться вовки жовтогарячих прапорців чи ні. Обговорювали це питання ввечері всією казармою, і, коли сибіряки, білоруси та степовики одноголосно сказали, що жовтогарячий прапорець такий же страшний для вовка, як і червоний, знов пішов Тарас Григорович до коменданта і повернувся з дозволом узяти фарбу і ще дві пляшки червоного чорнила.

Вийшли прапорці сліпучо-яскравими. Готовий шнур з прапорцями намотали на кілька довгих і тонких полін, і склали на горище. П’ятого січня відправили в аул величезні обплетені лозою сулії горілки і ящики з посудом, позиченим в попаді та в писаря. Шевченко повіз увесь цей вантаж двома саньми з кухарем Гордєєвим, бо довірити горілку Козловському Тарас Григорович все-таки не наважився. Горілку сховав у себе Джантемир, а Гордєєв залишився в аулі пекти пироги й готувати частування.

Шостого було свято. Вранці після церкви фельдфебель Лаптєв прочитав у казармі список нагоничів. Виступити з Орська вони мусили сьомого січня о пів на п’яту ранку.

Облогу улоговини треба було завершити до світання. Котки з шнурами та прапорцями навантажили на троє саней з цілою горою хмизу на той випадок, коли б біля Орі трапилися місця, де немає ані кущів, ані тривких очеретів, на які можна було б начепити шнур з прапорцями. Навішуванням шнура повинен був керувати Козловський. З ним їхало шестеро помічників, крім трьох візників. Усі вони заготували собі смолоскипи зі смолистого соснового коріння або нав’язали на залізні прути жмути клоччя, насиченого олією і смолою. Коли смолоскипи заграли в темряві своїми сліпучими жовтогарячими гривами, маленька валка вирушила в путь.

Коні насторожено стригли вухами, чули вовків. Майже одночасно з саньми виступив з фортеці і загін нагоничів теж з ліхтарями і смолоскипами.

Ніч була зоряна. Небо здавалося майже чорним в яскравих і гострих іскрах зір. Високо стояли сузір’я Діви й Лева та всі інші досвітні зорі. Легкий зустрічний вітерець роздмухував смолоскипи і зривав з їх жовто-гарячих грив яскраві іскри. Іскри повільно кружляли і згасали позаду. І здавалося, що це кружляють над вогнями великі золотаві джмелі.

Коні йшли клусом, і, коли на сході ледве помітно засіріло, сани дісталися найдальшого кінця улоговини, до якого також підійшов і піший загін нагоничів.

Командував нагоничами кучерявий унтер Злинцев — “Смерть дівчатам”, як прозвав його Козловський. Коли сани з смолоскипами під’їхали до піхоти, Козловський підійшов до нього, віддав рапорт і фамільярно і питав:

— Мабуть, почнемо?

— Командуй, коли ти такий знаменитий мисливець, а я поки що покурю, — відповів Злинцев з сумішшю цікавості й презирства.

Козловський уважно оглядався. Так, усе вірно: з одного боку річка, з другого, за ріденьким саксауловим гаєм, стрімка круча зникає в туманній і ще зовсім темній далечині. І, розуміючи, яка дорога кожна хвилина, Козловський взявся за шнури.

Від берега Орі до скелястого урвища він поставив густий цеп нагоничів та казахських жигітів, які поки що мусили тихо стояти на місці, а сам з трьома саньми вирушив уздовж Орі. Двоє помічників несли один з котків шнура з нашитими на ньому прапорцями, а сам Козловський з Кузьмичем, прив’язавши кінець шнура з прапорцем до міцного куща біля самої річки, де стояв крайній нагонич, повільно пішов уздовж берега, швидко і впевнено прив’язуючи шнур до кущів. Сани повільно посувалися услід з купою хмизу та іншими котками, а решта помічників несла палаючі смолоскипи.

Козловський так натягував шнур, щоб прапорці висіли не вище вовчих очей. Берег річки був нерівний. Він раз у раз провалювався в ями, непомітні під снігом, або заплутувався валянками в корінні. Подекуди на березі не було ані кущів, ані очерету. Тут згодився хмиз. Кожну тичину доводилося міцно втикати в пісок або в сніг, нагрібати навколо неї якомога більшу купу і добре втоптувати, щоб шнур не впав. Уздовж шнура лишили ріденький цеп нагоничів з рушницями.

Понад дві години тривало встановлення шнура. На цей час до аулу під’їхали саньми офіцери. Джантемир у розкішній кунячій шубі і в малахаї з чорно-бурої лисиці зустрів майирів за тридцять кроків від свого дому, але мисливці тільки привіталися з ним і відразу поїхали до виходу з вовчої улоговини.

Біля горла її, на гребені скелястої кручі, поставили сигнальника. Помітивши валку саней з сідоками в сріблясто-сірих шинелях з блискучими рисочками погонів на плечах, він змахнув довжелезною жердиною, на якій, була нав’язана біла ганчірка.

Сигнал помітив другий сигнальник, за сотню сажнів від першого, а далі він був прийнятий купкою мисливців на положистій стежці в улоговину, де впадав в Ор маленький струмочок і де вовки могли легко вислизнути. Вони взяли заряджені рушниці напоготів, а сигнал передали далі. Через десять хвилин про прибуття мислив-ців-стрільців вже знав цеп нагоничів у найдальшому кінці улоговини. Тут командувати мав фельдфебель Лаптев. Він почекав ще хвилин з десять, щоб дати офіцерам змогу розсипатися стрілковим цепом від Орі до кручі і зарядити рушниці, тоді раптом вистрілив у повітря.

Це був сигнал до початку гону.

Козловський теж узяв рушницю й став у цеп стрільців першим від річки. Крім сімох офіцерів і лікаря Александрійського, неодмінного учасника всіх полювань, та п’ятьох козаків, в цепу було ще кілька солдатів, найкращих стрільців третьої роти. Цеп із сімнадцяти мисливців розтягся на добру версту. Козловський одразу збагнув, що цеп надто ріденький. Шнура з прапорцями у нього залишалося ще на триста сажнів, і він вирішив відсунути стрілковий цеп назад, звузивши відстань між кінцем шнура й кручею, і потягнув шнур навскоси в бік кручі. Кущів тут було вдосталь, пішов у діло й привезений хмиз, і за півгодини стрільці вже стояли на нових місцях, і так званий “звірячий лаз” значно звузився.

Сажнів за сто позаду мисливців стояв цеп вершників-жигітів з вовкодавами й беркутами, озброєний шокпарами, щоб перехоплювати звірів, які могли просочитися крізь цеп.

Під низьким січневим сонцем яскраво іскрився сніг. Перше рум’яне проміння ледве торкнулося гребенів заметів. Довжелезні тіні ще тяглися степом бузково-блакитними сувоями, коли нагоничі, знявши оглушливий гамір і гуркіт, рушили наперед. Цеп їх був густий. Піші солдати чергувалися з вершниками-козаками та з аульними жигітами. Всі вони репетували на весь голос, били палками в порожні залізні відра та казани, тріскотіли тріскачками, калатали палками по стовбурах саксаулу й повільно йшли вперед, розворушуючи кожен горбок і не проминувши найменшої ямки, де міг би сховатися якийсь звір.

Але весь цей оглушливий гамір і шум не долинав до мисливців, які чекали на здобич за дві з половиною версти звідти. Вже з півгодини вони марно вдивлялися в ріденькі кущі саксаулу та гребінника, в прибережний очерет та в чагарник на березі Орі.

Але ось майнуло збоку смертельно перелякане зайченя і, прищулившись, розмашними стрибками помчало відкритим степом, де стовбичили поки що мовчазні сірі постаті стрільців. Вони не стали витрачати картечі чи куль на нього, і воно промчало крізь цеп, щоб потрапити на зуби одному з Жайсакових вовкодавів. Потім майнула рудою тінню лисиця. Пролунав постріл, і лисиця впала, розриваючи лапами сніг. І раптом якраз навпроти Глоби вистрибнув з-за намету ясно-сірий велетенський вовк. Глоба вистрілив, поранив вовка. Яскравими клюквинками бризнула на сніг вовча кров. Але звір ніби не відчував болю і мчав просто на Глобу, стрибнув, збив його з ніг і помчав геть, проскочивши крізь цеп стрільців, і лише куля Ісхака прикінчила його десь далеко позаду.

Глоба підвівся, розгублено обтрусив із себе сніг, який набився йому за комір і в рукави, але в цю мить два вовки разом вистрибнули з саксаулу, і Мєшков та Богомолов меткими пострілами забили їх.

Лунали постріли. Чорно-буру лисицю забив Александрійський. Майже одночасно Степанов влучив у вовка, який пробіг ще сажнів з п’ять і мертвий упав на сніг. Розлючений від своєї невдачі, Глоба стояв у цепу, стиснувши зуби, стріляв з методичністю машини і з люті не знав тепер похибки. Навіть Козловському пощастило підстрелити молодого вовка та лисицю.

І, коли на мить змовкали постріли, здалека вже ледве чутно долинали крики нагоничів.

Якийсь хижий птах з пронизливим криком вилетів з лісу, і Степанов зняв його першим пострілом. Здоровенний вовк промчав крізь цеп стрільців, хоча в нього одночасно вистрілили троє мисливців. Довжелезний, легкими стрибками мчав він просто на Жайсака, ніби націлившись на молодого табунника, і забобонному юнакові раптом здалося, що це той самий вовк, який так скалічив його минулого року.

— Айт! Айт! — гукнув він своїм вовкодавам, а сам зірвав томату з голови беркута і злегка підкинув його угору. Беркут звився в небо й каменем кинувся, але не на цього, а на другого вовка, а той, що мчав на Жайсака, вже покотився в сніг разом з двома вовкодавами, які вп’ялися в нього з двох боків. Жмути шерсті з кров’ю летіли з цього живого клубка і не можна було розібрати, де вовк і де собаки. Жайсак підскакав, зіскочив на землю з хропучого, зляканого коня й спритним ударом кинджала добив вовка.

Понад годину лунали постріли. Двадцять три вовки, одинадцять рудих і дві чорно-бурих лисиці стали здобиччю мисливців. П’ять вовків дісталися жигітам. Вбитих вовків навантажили на сани й повезли в аул. Весь аул від малого до старого зібрався до саней. Старики, діти й жінки з острахом і цікавістю довго дивилися на вовків, похитуючи головами. Потім Тайжан з Ісхаком із спритністю справжніх різників почали їх білувати. Тайжан забрав усі шкури для виробки, пообіцявши майирам за тиждень привезти в Орськ готове хутро.

Глоба задоволено потирав руки. Він сам забив двох лисиць і чотирьох вовків.

Веселі, задоволені, дзенькаючи острогами й шаблями, ввійшли офіцери до Джантемир-бая. Кожному він радо и шанобливо тиснув руку обома руками і дякував за допомогу.

— Я говорив покійному Ісай-паша: “Стріляй вовк”, — приказував бай. — А він не бажав, але ж кожний вовчий баба має щороку багато дитинків. Кожен зима бити їх треба. І кожен літо, коли вовки мають дитинки. Не бажав старий паша, тому такий великий лихо був. Ай, тепер як буде добре!

Шевченко напередодні приїхав в аул з останньою партією горілки, з посудом, з рушниками, відрами, селянками й чарками. Гордєєв усю ніч пік у кухонній юрті пироги і все хвилювався, що дріжджі погані, але коли в юрті добре натопили, — тісто зогрілося й почало буйно рости: пироги вийшли високі, рум’яні й легкі.

На закуску мокли в молоці жирні голландські оселедці, а другі, малосольні, кухар повісив у димарі, і до початку тоя вони чудово прокоптилися.

— От лихо: ані сардин, ані ікри не знайшли! — бідкався Шевченко.

Але Гордєєв і тут виручив: приготував з баранячої печінки чудовий паштет і кілька салатів та форшмаків. Усе це він гарно прикрасив шматочками буряка, моркви та кільцями цибулі, посипав зеленим кропцем так, що святковий стіл з цілою батареєю різноманітних пляшок мав чудовий вигляд, особливо після жалюгідних столів, за якими щодня обідали Орські командири.

— Ух, як же добре з морозу пропустити по маленькій, — приказував Мєшков, потираючи закляклі руки.

І перший рушив до столу.

— Пожалста, прошу, майири, їжте! Пийте! Від душі частуємо! — метушився Джантемир, але Мєшков поплескав його по плечу і поблажливо пробасив:

— Здорово тут і наші солдатики попрацювали! Он як усе гарно прибрано і як багато натягли смачного. І тобі, бай, спасибі. Без твого запрошення ми б, мабуть, і не згадали, що є на світі полювання.

Козловський, наче справжній офіціант, із салфеткою під пахвою літав навколо столів з повними блюдами.

Обід вийшов дуже смачний. Бульйон з пирогами, печеня з зайців та баранини, казахські манти й слойоні тістечка з горіхами та родзинками. Безперервно змінялися на столі горілки й вина. Потім подали чай, в який додавали не менш як по півсклянки ямайського рому, купленого ще влітку в бухарських караванників.

Для нагоничів надворі поставили велику білу юрту і добре натопили її. Шевченко сам підніс кожному нагоничеві по склянці горілки, по пів-оселедця й по великому шматку пирога, потім Жайсак, якому Джантемир наказав господарювати в юрті нагоничів, втягнув з Ісха-ком величезний казан з борщем, а другий — з вареною бараниною і сам дав кожному солдатові по великому кусню вареного м’яса. Обід був такий ситний, що солдати вже ледве доторкнулися до гречаної каші, добре помащеної маслом, сиділи осоловілі і розімлілі від тепла, масної та смачної їжі і напівсонно й дружелюбно сміялися з Жайсака, який категорично відмовився від горілки.

А в степу тим часом знов розгулявся буран, і, коли о четвертій годині солдати почали збиратися в фортецю, надворі валив сніг і мчав густий поземок, фельдфебель Лаптєв вийшов з юрти, подивився на небо й на степ і послав унтера Злинцева доповісти майорові.

Майор так сп’янів, що не відразу зрозумів, про що доповідає йому Злинцев.

— Як то “не дійдуть”? — перепитав він, ледве ворушачи язиком. — Не дозволяю! Негайно дійти! — грюкнув він по столу кулаком.

— Так що збитися з дороги побоюємось, ваше скобродіє… — обережно пояснив Злинцев. — Гляньте самі, ніч і хуртовина закрутила. Божого світу не видко, не те що дороги. Та й дороги ж тут ніякої нема: йшли диким степом навпростець.

Мєшков з хвилину тупо дивився на унтера, потім важко підвівся і вийшов на ґанок. Навіть тут, у дворі, так крутило, що біла юрта, де обідали нагоничі, майже зливалася з каламуттю метелиці. Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг, наче борошно з подертого сита. Він боляче колов обличчя, осідав на віях, заважав дивитися.

— Чор-рт! — прохрипів Мєшков, чухаючи потилицю. — Дійсно… Хоча б у церкві задзвонили… щоб на дзвін дійти.

— Я тобі такий машинка дам, — раптом сказав у нього за спиною Джантемир. — Зараз принесу. Машинка вкаже аскерам дорогу.

І за мить знов вийшов, несучи на розкритій долоні і справжній морський компас.

— Вона твій аскер просто в Жаман-Кала доведе. А ти сиди, биш-бармак їж, горілка пий, спи, знову їж, — продовжував бай.

Мєшков розгублено і збентежено похитав головою. Він і сам не знав, як користуватися цією тріпотливою стрілкою на круглому блискучому диску під товстим дзеркальним склом, а вже солдати напевно не зможуть користуватися компасом.

Морозне повітря трохи розвіяло його хміль. Стояв він на ґанку, підставляючи лисувату голову морозові і снігу, і не знав, що робити. В цю мить з дому вийшов Шевченко з брудним посудом. Він бачив, як Джантемир діставав компас із скрині, і одразу зрозумів вагання Мєшкова. Треба врятувати солдатів, бо майор може з п’яних очей погнати їх на вірну загибель у сніговійний степ. Тарас Григорович поставив посуд на східці і тихо звернувся до Мєшкова:

— Ваш скобродіє, у нас в роті є хлопець з моряків. Рибалка з Чорного моря. Він добре знається на цих штуках. Дозвольте його покликати?

— Так, так, Шевченко? Звичайно кличте. От добре, що ви тут опинилися.

Як був без шинелі, Шевченко вбіг у білу юрту нагоничів.

— Гей, Костя Сахаджі! Командир кличе!

Сахаджі був під градусом, але з типовою одеською безтурботністю хвацько збив шапку набакир і, накинувши шинель, перевальцем пішов до ганку й виструнчився перед майором.

— Вмієш користуватися цією штуковиною? — спитав Мєшков, обережно взявши компас з рук Джантемира.

— Так точно. Як же ж можна не вміти, — посміхнувся Сахаджі. — Моряк без нього, як піп без хреста.

— Так ось, візьми і доведи команду до Орська. І щоб жодної душі не загинуло, не відстало й не обморозилося. А цей самий… — кивнув він на компас, — щоб зберіг у повній цілості. Коли буран ущухне, — поплескав майор по плечу Джантемира, — ми його тобі одразу повернемо. Спасибі, що виручив.

Джантемир розплився в широкій самовдоволеній посмішці.

— Ти мені баран рятував від вовків, а ми тобі — аскер рятуємо від буран. Іди, майир, ще горілка пий, іди кавардак їсти, вино пити.

Змерзлий на ґанку майор охоче повернувся в кімнату і, щоб зігрітися, взяв склянку гарячого чаю, долив його ромом і одразу перехиляв у горло. Життєдайне тепло розпливлося по тілу. Хміль знову вдарив у голову, і блаженна заціпенілість м’яко огорнула все тіло.

В суміжній кімнаті заграла музика, і офіцери перейшли туди гуртом, хто з піалою чаю, хто з склянкою вина або рому. Бубон, барабан, домбра та дві дудки виконували веселий танцювальний мотив. На невисокому помості вздовж внутрішньої стіни зібралися жінки Джантемира та його старших синів Байсали й Ундасина і три небоги-дівчини. Дві з них — Заруза й Каракоз — танцювали в шатних оксамитових безрукавках. Руки їх звивалися хвилеподібними плавними рухами, а ноги пливли підлогою, чисто вимитою й навоскованою за порадою Гордєєва.

— Браво! Браво! — заплескали їм всі у долоні, коли вони закінчили свій танок і низько вклонилися офіцерам.

— Ех! — грюкнув кулаком по помосту Глоба. — Заграла б вони козачка або камаринську. Імиб зараз потанцювали!

Козловський мовчки вислизнув з кімнати і за мить повернувся з Яшкою-гармоністом, який з порога вдарив веселої танцювальної, а Глоба з Степановим одразу задріботіли назустріч один одному, потім хвацько скрикнули і пішли навприсядки.

— Ой бой! Як майири танцюють! — охнув Джантемир. — Наші жигіти так не вміють.

Коли червоні, спітнілі офіцери нарешті сіли на край помосту, знов заграли домбри та барабани. Джантемир щось наказав Зейнеб. Вона вийшла з кімнати та й відразу повернулася з Кульжан, зляканою й розгубленою.

Кульжан добре пам’ятала, як образив її на своєму весіллі батько, і боязко дивилася на вусатих і бородатих майирів.

— Джок! Поджалста, джок! — повторювала вона єдине знайоме російське слово, злякано тулячись до Зейнеб.

Але ось до неї підійшов Тарас-ага, що співає, як акин, і намалював її на папері, як живу, глянув на неї очима блакитними, мов квіти цикорію в степу, і ласкаво посміхнувся.

— Поджалста, джок, — повторила вона і благально глянула на нього своїми чорними, в пухнастих віях очима.

— Ну, тоді заспівай нам, пташечко. Дівчата вже танцювали нам, а ти ж гарно співаєш! — ласкаво приказував Шевченко й кивнув Іс-хакові, щоб він переклав його слова.

— Заспівай, Кульжан-джан, — ласкаво заговорила й Зейнеб. — Голос у тебе яку жайворонка. Не бійся!

Кульжан замислилася, потім взяла домбру, торкнулася одної струни кінцем нігтя, потім ще раз і заспівала.

Голос у неї був не дуже сильний, але чистий і прозорій, як флейта. Співала вона про рідний степ, про те, як біле павутиння пливе над ним у погожий серпневий день; про блакитний димок від вогнищ рідного аулу, про дівчину, що тче строкатий килим для чорноокого жигіта, за яким мліє серце дівоче. Довгі вії її опустились і лише коли-не-коли здригалися, мов крильця чорного оксамитового метелика, і тоді струмок вогню з її великих чорних очей обпалював принишклих офіцерів.

Шевченко завмер від цієї ніжної простоти, від цього кришталевого голосу. Змовкли й офіцери, наче дотик чистої незайманої краси раптом очистив їх, примусив замислитися і відчути сором за свою п’яну грубість, а голос Кульжан розсипався довгою кришталевою треллю і обірвався на високій, довгій-довгій завмираючій ноті.

Гучні оплески нагородили Кульжан. Вона знову злякано пригорнулася до Зейнеб, не розуміючи, що означає це плескання в долоні. Зейнеб обняла її і заспокоїла. Вона щиро раділа молодості, красі та вмінню Кульжан добре танцювати, співати і добре робити все, що слід робити хорошій господині.

— Ех, і красуня ж у тебе виросла! — прохрипів Глоба і похитав головою. — Та вона самому турецькому султанові під пару.

— Хороший дочка, — ствердив і Джантемир, зрадівши, що хоч чимсь вразив майирів. — Через один жайляу заміж піде. Далеко жити буде. Там сім річка тече. Туди кочувати будемо.

— Ах, да, — пригадав Мєшков, — ще небіжчик генерал казав: нам потрібні ці пасовища. Будемо сіно косити для козацьких коней і для худоби Орських жителів. Так що ти, Джантемир, не ображайся, але заздалегідь підшукуй собі іншу зимівлю, чесно тебе попереджаю.

— Я знаю, — насупився бай. — Ісай-паша мені казав. Будемо шукати інший кистау. Далеко підемо, до Сирдар’ї. Там очерету багато.

Тим часом Яшка-гармоніст вдарив полечку, й офіцери знов пішли в танець і запросили Шаукен, Нурипу, Айжарик, Зарузу й Кара-коз. Жінки спочатку відмовлялися, та потім посміліли і після двох-трьох спроб вловили ритм танцю й весело закружляли з “майирами”. Лише Кульжан на всі запрошення сором’язливо, але так рішуче хитала головою, що ні в кого не вистачило нахабства схопити її за руки і потягти в танець, як інших жінок.

Хуртовина тривала всю ніч. Од вітру дзеленчали шибки в Джан-темировому будинку. Нурипа пішла з Шаукен позачиняти зовнішні віконниці й навісити на них важкі мати з сіна для тепла. Допізна йшла гульня. Танцювали, співали й пили. Примусили й Тараса Григоровича співати. Він проспівав кілька рідних українських пісень. Проспівав і Глоба сувору, повну величі пісню про Єрмака і про “священний Байкал”, на яку Шевченко відповів такою ж суворою козацькою думою про козаків, що потопали в Чорному морі.

Опівночі кухар Гордєєв приготував гарячу вечерю, але тільки о третій годині втома підкосила завзятих гуляк. Здогадливі казашки постелили “майирам” м’які постелі з ватяних ковдр і пухових подушок, і під виття й виспівування вітру в димарі мисливці проспали до обіду наступного дня.

Буран ще лютував у степу. І “майири” знову не наважилися вирушити додому. І знов варили їм баранину, ліпили манти, смажили зайців, наставляли самовари. Вони їли, пили міцний чай і ще міцніші напої. Надвечір вітер ущух, і, хоч як затримував Джантемир гостей, вони все ж таки наказали запрягати, набивши свої рушниці і запаливши про всяк випадок смолоскипи від вовків, і на вечерю без пригод повернулися додому.

Другого ранку була звичайна муштра. Але вже перед самим обідом по Шевченка прибігли з лазарету.

— Швидше! Там дохтур тебе огляне, — сказав захеканий старий санітар.

Схвильований, переступив Шевченко поріг лазарету. Там вже сиділи Александрійський, Мєшков, Степанов та Глоба, а фельдшер доповідав їм про стан здоров’я Шевченка.

— Роздягайтесь! — наказав Мєшков Тарасу Григоровичу.

Шевченко показав лікареві та офіцерам свої набряклі ноги з розпухлими від ревматизму суглобами, свої литки та гомілки, вкриті синцями, чиряками та цинготними ранами. Діагноз фельдшера був визнаний правильним, і лікар Александрійський сказав негайно покласти Шевченка в госпіталь до повного видужання.

ЧАСТИНА ДРУГА

І. ДО СИНЬОГО МОРЯ

Плетньов сидів за письмовим столом у глибокому кріслі, втомлено відкинувшись назад, і, здавалося, закуняв. Він оце тільки повернувся з університету після урочистого річного акту. Як ректорові й професору російської словесності, йому довелося виступити з великою промовою. Кремезний, надто обважнілий як на свої п’ятдесят п’ять років, у цю мить він здавався старішим. Велика випещена борода, густо пересипана сивиною, м’яко збігала на сніжно-білу маніжку й на вилоги темно-синього фрака з найтоншого англійського сукна, на якому тьмяним золотом виблискували дві великі орденські зірки, а червона аннинська стрічка навскіс перетинала жилет.

Глибока тиша панувала в домі. Густий петербурзький туман щільно обліпив знадвору дзеркальні шибки великих вікон. Тонко й сріблясто татакав на каміні бронзовий годинник роботи славетного Філіппа Томіра”, і фігурка Софокла100 зі згорнутим пергаментом у руках здавалася золотою під високим кришталевим ковпаком. Дві манірних маркізи бісквітного фарфору посміхалися одна одній праворуч і ліворуч від годинника, ледве помітно скосивши кокетливий погляд на бронзового Софокла. Книжкові полиці від підлоги до високої, розмальованої стелі займали дві стіни. Над каміном, і в простінку над диваном, і над письмовим столом висіли в овальних рамах потемнілі від часу портрети.

Сутеніло. Короткий зимовий день непомітно переходив у ніч. А Плетньов усе сидів нерухомо, чи то заглиблений у думи, чи то закунявши після безсонної ночі.

Годинник раптом пробив чотири. Плетньов випростався, намацав дзвоник і подзвонив. Беззвучно ввійшов лакей із запаленою свічкою.

— Вогню! — наказав Плетньов. — Де пані?

— Пані наказала передати, щоб їх не чекали з обідом. Вони сьогодні запрошені обідати з панночкою до генерала Панського101.

Говорячи, лакей запалив на письмовому столі три високі стеаринові свічки під темно-зеленим шовковим абажуром.

— Накажете подавати?

— Ні, зачекай. Де пошта?

Лакей так само беззвучно вийшов, але відразу ж і повернувся і подав на таці кілька листів, газет і останній номер “Библиотеки для чтения”, який ще пахнув свіжою друкарською фарбою.

Плетньов почав недбало розпечатувати листи і, нашвидку переглянувши, одкидати їх вбік. Запрошення на вечірку. Лист від старої тітки з маєтку. Звичайно, скарги на хвороби, на неврожай і сльозливі прохання допомогти… Ще запрошення. Лист від колеги з Дерпта. Проспект останніх паризьких журналів. Запрошення на засідання. Ну, це зовсім не терміново. А що це?

Грубий, дешевий конверт, та й рука якась незнайома, хоч і культурна, майже витончена. Плетньов розрізує конверт. Орська фортеця. А він навіть не знав, що така існує на світі. Два піваркушики простого паперу. Підпис: Шевченко.

Плетньов на мить підводить очі, пригадуючи. Невже це той талановитий малоросійський поет, на чию книжку писав він колись рецензію? Ну так: молодий художник-самородок, колишній кріпак Ен-гельгардта102. Таємне слов’янське товариство103, в якому він нібито брав участь разом з професором Костомаровим. Так-так!.. Де ж він тепер? Що з ним?

Плетньов підсунув ближче свічки і заглибився в лист. Який жах! В солдати! Заборонено писати й малювати!.. І це поетові, художникові! Це ж означає забити живу душу в труну! Не солодко доводиться нашим письменникам! Пушкіна вбито104. Кольцов105 помер під сухот, Бестужева106 повісили. Рилєєва107 теж. Лєрмонтова108 вбито. Одоєвсько-го109 віддали в солдати… І кінця-краю не видно цьому мартирологу…

Плетньов схопився з місця, кинувся до вікна. Налив собі склянку води й за одним духом випив.

“Та що це я розхвилювався, наче ліцеїст! — подумав він, знов опускаючись у своє глибоке крісло. — Звичайно, шкода людини, але втручатися в такі справи надто ризиковано. Хай цим займаються інші — хоча б отой “Неистовый Виссарион” з “Отечественных записок”. Вистачить того, що на мене довго дивилися косо за дружбу з Пушкіним. От коли б інші зацікавилися його долею…”

Плетньов замкнув лист у шухляду стола і знов потягнувся до дзвоника, коли в передпокої задзеленчав інший негучний дзвоник і за мить з’явився лакей з візитною карткою на таці.

— Олексій Пилипович Чернишов, — прочитав Плетньов. — Не пам’ятаю такого… Спитай, чого йому треба?

— Вони, пане, вже кілька разів приходили і все не заставали вас вдома. Кажуть, у дуже важливій справі з міста Оренбурга.

— З Оренбурга?.. Ну… проси. Та не до вітальні, а сюди, в кабінет.

— Дозвольте відрекомендуватися. Художник Чернишов. Цими днями прибув з Оренбурга і привіз вашому превосходительству лист від поета Тараса Шевченка, мого товариша по Академії художеств.

— Якого Шевченка? Засудженого в справі слов’янського товариства?

— Так. Власне кажучи, його засуджено не за це. Довести його приналежність до кириломефодіївців Третьому відділу не вдалося. Але під час обшуку в нього знайшли два вільнодумних вірша, — відповів Чернишов і глянув Плетньову в вічі.

— Он як! Але ж звідки вам це відомо? — підозріливо спитав Плетньов, думаючи; “Чорт забирай! Та обшукай мене — і в мене знайдуться деякі речі… Вірші Рилєєва або Пушкінські епіграми”.

— Коли Шевченка везли на заслання, — відповів Чернишов, — тобто на його солдатську службу, він кілька днів пробув в Оренбурзі. Там знайшлися порядні й впливові люди, які потурбувалися про нього, і йому дозволили жити в знайомих і вільно ходити містом у цивільному одязі. Я випадково зустрів його на вулиці, запросив до себе. Довідавшись, що я збираюся до Петербурга, він доручив мені передати листи вам, Карлу Павловичу Брюллову, Володимиру Івановичу Далю, графу Вільєгорському та ще кільком особам. Я їх одвідав, і всі вони дали слово честі допомогти йому всіма можливими засобами, — палко додав Чернишов, дещо прикрашуючи справжнє становище.

— Ах, он як! — пожвавішав Плетньов. — Ну, спільними зусиллями, може, ми чогось і доб’ємось.

— Саме так, — закивав головою Чернишов. — І уявляєте? Потрапив бідолаха в найвіддаленішу від Оренбурга фортецю, в Орськ. Комендант Орська генерал Ісаєв помер, а тепер там якийсь Мєшков з унтерів, якась первісна людина. Ротний командир того ж типу. Шість годин на день примушують вони змучену ревматизмом та цингою хвору людину марширувати з незагоєними ранами та синцями. Один чиновник з прикордонної комісії нещодавно був там, бачив Шевченка й жахнувся. Гине людина. Гине талант. І я прийшов до вас як до культурного діяча, як до друга великого Пушкіна, як до порядної людини і знаю, вірю, що ви приєднаєте ваш авторитетний голос до голосів тих, хто хоче його врятувати.

Питання було поставлене так, що Плетньов не міг відмовитись, але й наважитися на щось він теж одразу не міг. Він помовчав хвилину і раптом витяг з шухляди тільки-но одержаний лист:

— Він вже мені писав. Ось його лист. Прочитайте! Думав я, що треба щось зробити для нього, та не знав, в якому напрямку діяти, бо він мені не написав, в чому його обвинувачували.

І поки Чернишов читав перший лист, Плетньов розпечатав конверт, принесений ним, і теж заглибився и читання. Цей лист ще дужче вдарив по його нервах. У ньому теж нічого не було про обвинувачення і про суд, але відчувалось таке презирство до легкодухих, до дрібного егоїзму “культурних обивателів”, що обличчя Плетньова спалахнуло, як від ляпаса.

“Яка в ньому сила і яка воля до життя”, — подумав він і, картаючи себе за боягузтво, сказав:

— І тут теж він нічого не пише про обвинувачення. Але чи можете ви, молодий чоловіче, підтвердити словом честі, що крім цих віршів, він… нів чому не заплутаний?

— Так! Даю слово честі, присягаюся мистецтвом, якому служу, як божеству.

— Ну що ж. Спробую. Поговорю з Орловим і з Дубельтом. Чернишов знав, що Плетньов не з тих, хто кидає слова на вітер.

Він палко подякував професорові і вже збирався прощатися, коли у глибині передпокою знов задзеленчав дзвоник.

— Пан лейтенант Бутаков110, — доповів лакей, відхиляючи важку портьєру.

— Проси! Проси! — знов пожвавився Плетньов,

Лакей відступив убік, і в кабінет увійшов смуглявий морський офіцер, середній на зріст, кругловидий, з густим темним волоссям і розумними чорними очима.

— А я до вас прощатися, — гучно і весело заговорив Бутаков. — Поздоровте мене: таки домігся свого. Експедицію вже затверджено, кошти відпущені, і днями я виїжджаю до Оренбурга.

— Поздоровляю! Поздоровляю! — радо потиснув йому руку Плетньов. — Здається, ви не знайомі? Художник Чернишов, якраз з Оренбурга. Лейтенант Бутаков, уславлений наш мореплавець. Прошу сюди, до каміна, — заговорив він, раптом перетворюючись з доброзичливого вельможі на гостинного господаря. — Розповідайте все докладно, яка це буде експедиція, надовго чи ні, і які ваші завдання?

— Справа не надто складна, — весело почав Бутаков. — Давно не давала мені спокійно спати біла пляма на географічних картах на схід від Каспійського моря.

У Геродота і Плінія нема жодної згадки про те, що там, серед пустель, є море. Але на “Великому Кресленні” часів Бориса Годунова та на другому кресленні тисяча шістсот двадцять сьомого року там позначене загадкове Синє море. Тепер відомо, що киргизи називають його Аральським. Так ось мушу я до нього добратися через пустелі й через степ, знайти там гирло Сирдар’ї і на двощогловій шхуні докладно обслідувати це море, накреслити його карту, яка б згодилася в майбутньому для мореплавців, описати його острови, виміряти глибину, виявити течії, рифи й мілини — одне слово, зібрати про нього усі можливі відомості.

— І довго ви там будете?

— Та… років зо два. Тепер я набираю для експедиції топографів, штурманів, гідрологів та геологів — увесь персонал. Хочу підібрати дружну команду, щоб з нею відпочити душею від наших флотських бюрократів, казнокрадів та окозамилювачів. Здається, люди підібралися хороші. Ось тільки художника поки що ніяк не знайду. Славетні та столичні відмовляються, а який-небудь нездара мені не потрібен. А ви часом не збираєтесь знову у ті краї? — раптом повернувся Бу-таков до Чернишова. — Може б, ви поїхали з нами?

— Ні, я щойно повернувся з Оренбурга, але… якщо диплом Російської Академії художеств вас улаштовує, можу вам порекомендувати справжнього художника, який дякуватиме Богові і долі, якщо ви видерете його звідти, де він тепер перебуває.

Бутаков здивовано звів брови.

— Он як! Хто ж це такий?

— Ви ж, Олексію Івановичу, теж трохи літератор, — втрутився Плетньов, — а художник, про якого наш молодий друг зараз заговорив, не тільки художник, але й надзвичайно талановитий поет. Це Тарас Шевченко, автор збірки малоросійських віршів під назвою “Кобзар”. Вийшов він, здається, у сороковому році, а через рік знов вийшов другим виданням.

— Кобзар?! Шевченко?! Як же! Пам’ятаю! Яким же дивом опинився він в Оренбурзі?

— Не в Оренбурзі, а в Орській фортеці, у верхів’ї Уралу, — уточнив Чернишов. — Його торік арештували й віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу.

— Ви можете врятувати його від страшних умов солдатчини, від муштри, від офіцерських ляпасів, шпіцрутенів, — додав від себе і Плетньов.

Бутаков вийняв записну книжку.

— Зачекайте, панове. Треба записати його ім’я, та всі інші дані, а потім вияснити, від кого це залежить: чи від військового міністра, чи від Оренбурзького військового округу. Та невже мені пощастить врятувати хоча б одну талановиту людину від Третього відділу?!

— Ось його листи. Прочитайте їх, Олексію Івановичу, — витяг Плетньов з шухляди обидва листи. — Прочитайте, і ви відчуєте, яка чортівська воля до життя, спрага творити, писати, малювати й боротися в цій людині.

— Причому не за себе боротися, а за людей, — задумливо сказав Бутаков після паузи, повертаючи Плетньову прочитані листи. — Можливо, ми з вами читали оце листи одного з найславніших наших сучасників. Хто знає…

— Ну, це ви вже перебільшуєте, — посміхнувся професор. — Він просто талановита людина з народу. Але хіба можна порівнювати його ну хоча б з Баратинським або з Жуковським? Або тим більше з Пушкіним, у якого російська мова піднеслася до рівня одної з перших мов земної кулі? Вище Пушкіна і за п’ятсот років ніхто не підстрибне.

І Плетньов почав одне з своїх довжелезних, розумних і нудних міркувань, які він так любив…

Не у всіх знайомих Шевченка було так легко добитися допомоги. Карл Павлович Брюллов тільки стенув плечима, коли Чернишов з Михайлом Лазаревським звернулися до нього.

Лазаревський не витримав:

— Гріх вам буде, Карле Павловичу, так, я б сказав, байдуже поставитися до одного з найкращих ваших учнів! Навіщо ж ви його тримали в своєму домі, годували кілька років, щоб потім зректися його, коли він гине!

— Хто вам дав право, — спалахнув Брюллов, блиснувши своїми вогняними очима, — так розцінювати мої вчинки! Коли сам государ сердитий на Шевченка, нічиї прохання його не переконають, а, навпаки, можуть тільки ще більш погіршити долю нещасного. Государ бачить у ньому людину, яка насмілилася образити імператорську фамілію. Тут треба навпаки: мовчати. Хай государ забуде про Шевченка, і тоді років через два в слушну хвилину подадуть йому на підпис рескрипт про помилування. А поки що кожне нагадування про Тараса тільки віддалить його звільнення.

— Але ж він тим часом загине! — вигукнув Чернишов, сплеснувши в долоні. — Сили ж його дійшли кінця!..

— Поговоріть з Орловим та Дубельтом, як мені не вірите, — сердито урвав його Брюллов і вийшов з кімнати.

Сумні й збентежені вийшли Чернишов з Лазаревським на вулицю, не знаючи, що робити далі. Досі на Брюллова покладали вони головну надію.

Попрощавшись з Лазаревським, Чернишов нерішуче постояв на розі, потім підкликав візника і поїхав на Васильєвський острів до Даля, якого Шевченко теж просив особисто одвідати і передати йому листа.

Славетний етнограф і збирач народних пісень, загадок та прислів’їв прийняв його не одразу. Він був хворий, і Чернишов довго сидів в його робочому кабінеті, заваленому паперами, товстими зошитами, картотеками і каталожними ящичками. Дивлячись на все це ніби хаотичне безладдя, в якому насправді була своя система, Чернишов гірко замислився. Навряд чи й тут пощастить йому зустріти співчуття до долі Тараса Григоровича.

— Пробачте, що примусив вас так довго чекати, — пролунав раптом голос Даля.

Він вийшов у халаті з компресом на шиї.

— Сідайте, будь ласка. Зовсім я хворий від нашої вічної вогкості, — говорив Даль. — Чим зобов’язаний вашим візитом?

— Я привіз вам листа від Тараса Григоровича Шевченка. Його заслали, вірніше, віддали в солдати в один із лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу. Йому там дуже, невимовно важко. Він хворий і благає допомоги. Ось його лист.

Даль довго і уважно читав листа, потім акуратно згорнув його і засунув у конверт.

— Ви, певно, вже були у когось з його знайомих? — запитливо глянув він на художника.

— Був, — відповів Чернишов. — Брюллов каже, що рано ще клопотатися. А Шевченко тим часом загине.

Даль повільно пройшовся кімнатою, потім сів навпроти Черни-шова, витяг табакерку.

— Розкажіть мені все, що знаєте, про справу Шевченка і все, що сказав вам Брюллов та інші. Потім подумаємо, що можна зараз зробити.

Чернишов докладно розповів про свою зустріч з поетом у ріднім Оренбурзі, переказав розмову з Плетньовим і з Брюлловим. Даль слухав так уважно, що навіть забув про розкриту табакерку.

— Брюллов має рацію, — сказав він, коли Чернишов замовк. — Рано говорити про помилування, але клопотатися про полегшення його долі можна і треба. Добийтеся прийому в Дубельта або в Орлова. Просіть допомогти йому, як хворому. А поки що треба негайно написати йому листа та надіслати грошей і книжок. З грошима і в солдатах легше: за косушку горілки кожен унтер звільнить його від наряду. На жаль, я зараз не можу багато дати, але ось моя маленька частка, — вийняв він із старенького секретера двадцять п’ять карбованців.

Інші знайомі поета, крім щирого співчуття і кількох дрібних асигнацій, нічого не змогли дати, і Лазаревський з Чернишовим того ж дня надіслали Тарасу Григоровичу зібрані сімдесят п’ять карбованців і пакунок з теплою білизною, ліками та книжками. Думали послати і фарби, та не наважилися, щоб не накликати на Шевченка неприємностей.

Лікар Александрійський офіціально не був військовим лікарем, але тому, що в Орську не було жодного лікаря, його запрошували до тяжко хворих солдатів та офіцерів і на військові комісії. За це сплачували йому разову мізерну платню.

Шевченка він лікував, вважаючи це своїм громадянським обов’язком. Він любив поета за талант, допитливий розум і надзвичайну чесність. Любив розмовляти з ним і глибоко співчував його долі. Майже щодня відвідував його, а іноді здобував для нього торішні журнали або якусь книжчину і всіма засобами намагався його розважити і розвіяти його тугу.

А Шевченко відіспався, зігрівся в теплі лазарету, відпочив від муштри, від облави, яка коштувала йому чимало нервів і турбот. Але й для туги тепер лишалося більше часу.

Александрійський без слів розумів усе і з особливою радістю приніс Тарасу Григоровичу такі бажані листи, так, цілих три листи: від Варвари Миколаївни Рєпніної, від Лизогуба і з Петербурга від Михайла Лазаревського, а другого ранку одержав поет посилку з України, а потім ще й гроші й посилку з Петербурга.

Шевченко відчув, наче потік сонячного світла й тепла ринув йому в наболілу душу. Він читав і перечитував повні теплого співчуття листи, він вбирав у себе кожне слово, наче цілющий бальзам, і з сльозами вдячності на очах то виймав із скриньок фарби, альбоми та книжки, олівці та пензлі, поштовий папір і теплу білизну, то знов акуратно й бережно складав їх. Усе надіслали йому, про що він писав і просив: два томи Лєрмонтова, Шекспіра, Кольцова, Гоголя та “Чтения Московского Археографического Общества”. Одну лише “Одиссею” в перекладі Жуковського не надіслали, бо вона ще на той час не вийшла з друку.

Книжки надовго прикрасили йому лазаретні дні. Він захоплено повторював повні чарівної краси вірші Лєрмонтова, насолоджуючись їх музикою і стискав кулаки, пригадуючи трагічний кінець поета. Він читав їх уголос Фішеру та лікарю Александрійському і вночі, коли не міг заснути, напам’ять повторював незрівнянного “Мцыри”, такого співзвучного йому в ті дні.

Трагедії Шекспіра теж глибоко хвилювали його. Вони довго сперечалися з Фішером про тип Гамлета і Отелло. Обидва захоплювалися зворушливою свіжістю кохання Ромео і Джульєтти, силою, з якою вивернув Шекспір перед читачем темні душі Яго і Шейлока.

Але книжка Гоголя викликала в Тараса Григоровича мало не розпач. Від колишнього великого сатирика землі Руської, автора “Ревізора” і “Мертвих душ” в ній не лишилося нічого. Заживо помер великий майстер і художник слова, від пильного ока якого не могла сховатися жодна темна риса кріпосницької Росії. Охоплений темним містичним маренням і ханжеством, Гоголь гасив тепер запалене ним світло.

Як отрутного павука або сколопендру, шпурляв Шевченко цю книжку в куток палати, де старий інвалід-санітар тримав помийне відро та “парашу”, щоб, заспокоївшись, з зусиллям сповзати з койки, шкутильгаючи, знов її підібрати і, вдесяте перевіривши своє враження, за годину знов кинути її в той же куток.

Із здоров’ям потроху кращало. Александрійський радів, що видужує його пацієнт, але з сумом бачив, що наближається час, коли доведеться його виписати. Лікар думав продовжити лікування до весняного тепла, але його пацієнт не міг примусити себе стогнати й скаржитися на неіснуючу хворобу.

Несподіваний лист з Оренбурга радісно схвилював лікаря: Лазаревський писав йому, що до Оренбурга прибув морський офіцер Бутаков і почав будувати велику двощоглову шхуну, на якій буде обслідувати Аральське море. Далі писав він, що полковник Матвєєв і Герн з генералом Федяєвим умовили Бутакова взяти Тараса Григоровича до складу експедиції.

Залишивши всі свої справи, лікар помчав до Шевченка. Але Шевченко, замість зрадіти, жахнувся:

— Ще далі?! В ці безкраї степи, де взимку гасають вовки, а влітку кожна щілинка кишить гадюками?

— Та схаменіться, на Бога, любий мій! Це щастя! Це шлях на волю! — умовляв його лікар. — Вислухайте мене уважно. По-перше, на півтора-два роки ви звільняєтесь від муштри. Про Бутакова всі кажуть, що він розумна, порядна і вчена людина. З ним буде офіцер генерального штабу і кілька молодших моряків, яких не міністерство призначило, а вибрав сам Бутаков. Звичайно, в кожній географічній експедиції трапляються труднощі: доводиться терпіти і від нестат-ків, і від спеки або від холоду і тому подібне. Але ж ви будете не самі. А за участь у такій експедиції вас, напевно, чекає нагорода. І найпершу нагороду ви вже одразу матимете, так би мовити, в рахунок майбутнього. Це офіціальний дозвіл малювати. Розумієте: ма-лю-вати! Таким чином, перша частина вашого вироку вже не діє, а там і писати дозволять. І не загасне ваш талант, і ви не розучитесь писати ані пером, ані пензлем чи олівцем…

Шевченко слухав спочатку недовірливо, мов дитина, яку хочуть потішити цікавою казкою, але коли він почув останній доказ Алек-сандрійського, а потім сам прочитав лист з Оренбурга — радість полинула йому в душу, і, забувши всі сумніви, він раптом перехрестився широким, щасливим хрестом.

У казармі ніхто не знав і не чув про майбутню експедицію Бута-кова. Лікар порадив Шевченкові теж мовчати про неї.

Обміркувавши новину, поет взагалі вирішив, що це тільки мрія його друзів і ніколи оренбурзькі начальники не відпустять його ні в яку експедицію. Адже сам “августійший монарх” наказав тримати його під найсуворішим наглядом, а який може бути суворий нагляд у пустельному степу або на нікому не відомих островах серед моря, про існування якого знали лише з чуток?

Виписуючи Шевченка з лікарні, Александрійський наказав фельдшерові ще кілька днів звільняти Шевченка від строю. Начальство не заперечувало, бо добре запам’ятало триденну п’яну гульню в аулі, і з того часу офіцери інакше дивилися на Тараса Григоровича, казали йому “ви” і не підносили до очей волохатого кулака, коли його носак ледве помітно здригався в строю від ревматичного болю.

— Навчайтесь у мене розуму, мон шер, — казав Козловський, наближаючись до Шевченка своєю незграбною вихлявою ходою. — Коли “вони” забудуть облаву і вона, як каже Ежен Сю111 “поросте травою забуття”, нагадайте їм знов про себе новим частуванням, а поки що позичте мені двадцять копійок, бо коли я сьогодні не чикалдикну хоч шкалик горілки, душа моя остаточно випариться і зникне в ефірі.

Вечорами літні статечні солдати тепер часто просили Шевченка:

— Заспівай, братику. Дуже гарні твої пісні. В душі від них теплішає, і життя тоді здається не таким сумним.

І Тарас Григорович співав. Потім два-три голоси починали підспівувати — і сам собою народжувався хор.

І непомітно змовкала лайка, і оточивши співаків тісним колом, тихо слухали їх солдати, і мовчки лягали спати, заспокоєні красою народних пісень.

У своїх листах Лизогубові та Рєпніній Шевченко писав, що навесні його, мабуть, надішлють в експедицію на Аральське море, але сам він, як і раніше, не дуже вірив у це.

Якось зустрів він Мєшкова біля казарми. Шевченко виструнчився перед начальством і лівою рукою зняв шапку.

Мєшков посміхнувся, підійшов ближче й сказав:

— Ну, Шевченко, жаліли ми вас більш як шість тижнів… Підлікували, дали відпочити. Час вам братися за солдатську науку.

І на третій день знов вивели Тараса Григоровича на плац.

І знов марширував він журавлиним “павловським” кроком. Знов стріляв з коліна або лежачи на снігу, а в обличчя дмухала льодова лютнева завірюха. І знов занили його ноги від ревматизму, а голова розколювалася від пекельного зубного болю. У фельдшера від зубного болю був єдиний засіб лікування — щипці. Іноді з ведмежою незграбністю й силою видирав він здорові зуби разом із хворими. Тарас Григорович боявся його хірургічних вправ і мовчки страждав, прикладаючи до хворої щоки пляшечку гарячої води. Не міг спати від болю. Безсило схиливши голову на руки, сидів у своєму кутку і куняв.

— Про що замислився наш регент і соліст? — якось підійшов до нього Козловський, вихляючи стегнами.

— Зуби замучили. Нема сну, їсти не можу… А Мєшков муштрує та й муштрує.

— А це з його боку тонкий натяк на товсті обставини, які звуться горілкою з доброю закускою в веселому товаристві.

— На жаль, другої облави не влаштуєш, — зітхнув Шевченко.

— Е, мон шер! Крім облав, існують іменини, дні народження, “табельні” дні, коли всім вірнопідданим належить пити за здоров’я государя та інших найясніших осіб. Таких зачіпок можна вигадати скільки завгодно. Треба тільки вміти зметикувати. Компрене?

— Та не тут же влаштовувати пиятику? — сердито зауважив Шевченко, роздратований нахабно-поблажливим тоном Козловського.

— Можна подумати, що нема одружених писарів, козаків та унтерів, — фиркнув Козловський. — Та чорт із вами, Шевченко! Обридло мені вчити вас! — і він поплентався в свій куток, де Біло-бровов з Шульцем обігрували в карти двох новаків.

Шевченко ліг, вкрився з головою шинеллю і удав, що спить, але другого дня перехопив Лаврентьева біля ґанку канцелярії. Писар щиро поспівчував йому і, коли Тарас Григорович передав йому розмову з Козловським, умить зрозумів усе.

— Ти, Григоровичу, тільки зачіпку придумай та грошенят припаси, а ми з моєю Оксаною враз тобі соответствєнну вечірку влаштуємо. Пирогів напечемо, гусей засмажимо, ковбаси, браги наваримо, а наливка-тернівка у нас завжди є готовенька. Горілки купимо, і стане воно тобі втроє дешевше, ніж облава. Я й офіцерів запрошу: йому самому, мовляв, ніяково запрошувати… Вони й знов подобрішають до тебе, і, мабуть, знов тебе до мене на фатеру відпустять. А біля тебе й іншим служивим послабленіє… Кажуть, в казармі за тебе так просто Господа молять? Га?

Зачіпка була єдина: день народження Тараса Григоровича. За два дні Лаврентиха купила все потрібне і приготувала таку закуску, що сам Шевченко здивувався. Крім офіцерів, довелося запросити фельдшера, фельдфебеля, унтера та чудового сліпого гармоніста з колишніх солдатів, який жив у слобідці. Він грав то марші, то народні пісні, а коли офіцери були вже напідпитку, вдарив камаринську. Хвацько протанцювали її Глоба з Степановим, а назустріч задріботів Мєшков з хусточкою, удаючи з себе сором’язливу дівчину. Потім знов пили, співали пісень і знов пили. Віншували Шевченка, бажали йому якомога швидше вийти в офіцери й добитися помилування. Потім Мєшков, вже ледве тримаючись на ногах, потягнув його в куток і, дихаючи йому в лице смородом горілчаного перегару, зашепотів, заплітаючи язиком:

— Ви, Шевченко, с-скоро в-від нас… по-поїдете. Є наказ. Поїдете в Р-раїм112 з як-кимись мор-ряками. Тільки це пок-ки що таємниця.

Серце Шевченкові затремтіло в грудях як пташка. Отже, правда! Але Мєшкову він сказав:

— Ваш скобродь, та кому я, такий хворий, потрібний? Кволий, кульгавий?! Адже ноги знов ниють… Та ви мене такого й показати нікому не зможете.

— Н-не турбуйтеся, любий. М-ми допоможемо, — промимрив Мєшков і, коли гармоніст вдарив танцювальної, знову пішов, заплітаючи ногами, виписувати кренделі, але спіткнувся, сів на підлогу і зареготав. А Шевченко підійшов до столу, налив собі повну склянку вина і вихилив за одним духом. Нова сторінка життя одкривалася перед ним.

II. ВІД ОРСЬКА ДО РАЇМА

В лютому весь Оренбург уже говорив про майбутню експедицію на Аральське море. На вулицях і в установах зустрічалися нові люди, і серед них виділялися своєю формою військові моряки.

За рекомендацією славетного мореплавця адмірала Беллінсга-узена113, начальником експедиції призначила лейтенанта Бутакова і в березні вже почали будувати двощоглову парусну шхуну “Константин”. Обгородили парканом великий пустир на березі Уралу, збудували там два сараї — і заговорила в них з ранку до вечора весела скоромовка сокир, пронизливо заспівали гострозубі пили, зашелестіли рубанки й фуганки довжелезними шовковими стрічками стружки, а сталеві долота, наче дятли, ретельно дзьобали свіжу ясно-жовту деревину. Але марно зазирали перехожі в щілини паркана: ніякого корабля вони на бачили, тільки стояли стоси колод та дощок і біля них накопичувалися щодня величезні купи трісок та кори.

А таємниця була надзвичайно проста: шхуну будували для далекого моря, до якого не тече жодна річка і до якого нема дороги з інших морів земної кулі. Тому в Оренбурзі робили тільки окремі частини майбутнього корабля, їх мали відвезти за тисячу верст від Оренбурга на берег цього невідомого моря, щоб там нарешті з’єднати їх, скласти в морський корабель і спустити його на воду для довгого і небезпечного плавання.

Увесь тягар підготовки до дворічної експедиції лежав на плечах Бутакова. Одночасно з будуванням шхуни заготовляли харчі, одяг, все внутрішнє і зовнішнє устаткування корабля, ліки, мореходне приладдя, паруси, линви, посуд, постелі, папір, різний робочий інструмент, фарби — все до останнього цвяха, що тільки може бути потрібним взимку та влітку, від креслярської туші і пательні в камбузі до хронометрів і сокир. Частина потрібного заготовлялася в Оренбурзі, але багато чого надсилали з Петербурга та з Севастополя, і весь цей неосяжний вантаж треба було якось перевезти разом з частинами шхуни на береги Сирдар’ї.

Але незважаючи на безліч справ, Бутаков не забував про Шевченка. Надто вразила його жахлива доля поета. Бутаков не був з ним знайомий, але знав його як поета: не один раз заходила розмова про “Кобзар” і його автора в редакції “Отечественных записок”, де в тисяча вісімсот сорок третьому та тисяча вісімсот сорок четвертому роках друкувалися талановиті нариси Бутакова про його кругосвітні плавання на транспорті “Або”.

Але нелегко було вирвати Шевченка з Орської фортеці.

Перш за все Бутаков подав рапорт військовому губернатору Обручову114. Обручов відмовив, пославшись на те, що цар Микола категорично заборонив Шевченкові писати й малювати.

Однак Бутаков на цьому не заспокоївся: порадившись з Герном і Матвєєвим, він вдруге подав рапорт Обручову, але тепер не називав Шевченка художником, а просив відрядити в розпорядження експедиції рядового Шевченка. Обручов вдруге відмовив. Друга невдача збентежила Бутакова, але Герн і Матвеев порадили йому діяти через генерала Федяєва.

Бутаков особисто з’явився до нього з візитом. Федяєв прийняв його ввічливо й люб’язно. Після недовгої розмови Бутаков просто виклав йому причину свого візиту, кажучи, що не може обійтися без художника.

— Знаю. Знаю я цього бідолаху, — відповів генерал, частуючи Бутакова сигарою. — Я думав залишити його в Оренбурзі, але жандарми додали до його вироку ще своє розпорядження тримати його в одній з найвіддаленіших фортець. І я мусив відступити. Але сьогодні, коли його справа втратила свою первинну гостроту… Тепер і допомогти йому можна.

Бутаков задоволено посміхнувся й подав генералові заготовлений рапорт.

— Я перед ним трохи винен. — Вів далі генерал, розшукуючи окуляри. — Коли не пощастило залишити його в Оренбурзі, ми з Герном написали листа в Орськ майору Мешкову, просили допомогти Шевченкові, а той товстошкірий бовдур, той бурбон нічого не второпав і почав його терзати муштрою. Зовсім замучив бідолаху. Але ж увійдіть і в моє становище: не міг же я написати Мешкову усе прямо.

Федяєв нарешті розшукав окуляри.

— А чому ви звертаєтесь до мене, а не до військового губернатора? — спитав він.

Довелося розповісти про невдачу з першими двома рапортами. Федяєв замислився:

— Ех, хай буде як буде! Поговорю з Обручовим і, якщо він знов почне впиратися, — все візьму на себе.

Довго довелося генералові сперечатися з Обручовим. Обручов боявся відступити від букви закону.

— Ну гаразд. Пишіть резолюцію: “На розгляд бригадного генерала Федяєва”. Цим самим ви знімете з себе будь-яку відповідальність, а мені розв’яжете руки, — сказав нарешті Федяєв. — Адже ж я міг би й нічого не знати про те, що там дописав государ і жандарми. Тільки знищіть усі попередні рапорти Бутакова.

Обручов написав потрібну резолюцію, і другого ж дня Федяєв сповістив Бутакова, що діло зроблено.

На початку квітня закінчили будувати шхуну і одночасно, потопаючи в весняній багнюці, прибули до Оренбурга величезні валки з Петербурга, Брянська, Тули, Севастополя та інших міст з усім потрібним для експедиції.

Щоб перевезти частини шхуни і всі ці незліченні вантажі від Оренбурга до Раїма, потрібно було більш як півтори тисячі возів та шістсот верблюдів з погоничами і численна військова охорона. Очолити цей транспорт мав генерал Шрейбер115. В останніх числах квітня транспорт вирушив у путь.

Двома тижнями раніше відкочував від берегів Орі аул Джантемир-бая, знов прямуючи в далеке Семиріччя, щоб остаточно вирішити долю Кульжан.

Жайсак прийшов попрощатися з Тарасом Григоровичем. Шевченко взимку часто згадував молодого табунника, але більш не наважувався одвідати його.

— Сюди вже не прикочуємо, — сумно приказував Жайсак. — Мєшка-майир сказав баєві: “Шукай собі іншу зимівлю”. Степ великий, дуже великий, а люди — маленькі: мабуть, вже ніколи не побачимось, — зітхнув він і похнюпився.

— І я тут теж не буду, — сказав Шевченко. — Поїду в Раїм. Начальство посилає мене туди.

— В Раїм?! Той, де Сирдар’я? — раптом засяяв Жайсак. — Так і ми ж там кочуватимемо. Прийдемо туди і на кюзеу, і на кистау залишимось. Може, я тебе там відшукаю. Ой бой, який я тоді буду щасливий! — палко додав юнак і навіть засміявся від радості.

— Щасти тобі Боже, Жайсак. Бажаю тобі, щоб Кульжан дійсно стала твоєю дружиною, — сказав Шевченко і міцно обняв юнака.

— Та що ти, Григоровичу, при своєму розумі?! Хіба ж можна з киргизякою цілуватися! Тьху! — навіть плюнув Лаврентьєв, що проходив повз них.

Після вечірки в хаті писаря Мєшков розповів офіцерам, що Шевченка призначено в наукову експедицію на Аральське море і що до появи транспорту біля Орська треба якось зміцнити його здоров’я.

Поета звільнили від муштри і призначили помічником каптенармуса. Треба було навести порядок у цейхгаузах, бо очікували ревізію.

Від цього дня Шевченко не марширував під заглушливий тріск барабанів, а розвішував на дротах та просушував на сонці вогку білизну, запліснявілі валянки, винищував щурів, перераховував купи білизни, тягав чували дрантя до батальйонного кравця. І це було для нього відпочинком. Він помітно зміцнів і повеселішав.

Довідавшись про свій близький від’їзд, Тарас Григорович написав Лизогубові й попросив його надіслати йому ще фарб і пензлів. Лизогуб одразу ж вислав йому все потрібне. З обережності Шевченко тримав усі ці скарби у лікаря Александрійського.

Транспорт дістався до Орська дев’ятого травня й отаборився на добу на протилежному березі Уралу, щоб дати перепочинок змученим людям, коням і верблюдам.

Заворушився Орськ, побачивши таке несподіване видовище. Слободяни та козаки кинулися за Урал з відрами молока, вареними яєчками, смаженою рибою, курами та іншою птицею, цеберками борщу та каші. Голодні валкові та погоничі верблюдів вмить розкуповували принесене, а баби мчали додому знову варити, смажити й пекти, різати телят та поросят, баранів та качок. А Тарас Григорович то кидався за вали на берег Уралу глянути на гомінливий табір за рікою, то знов повертався до казарми, щоб не проґавити хвилини, коли його покличуть до начальства. Він весь палав від хвилювання: все здавалося йому, що про нього забули, але нагадати про себе не наважувався, очікував під ґанком канцелярії, чи не помітить його крізь вікно Лаврентьев. Коли той нарешті вийшов на ґанок покурити, кинувся до нього. Але писар тільки здивовано знизав плечима й спокійно відповів:

— Про тебе, Григоровичу, і мови у нас не було. Іди собі, щоб Глоба часом тебе не помітив. Сам знаєш: не любить капітан, щоб солдати без діла біля штабу вешталися.

Тарас Григорович відійшов і дивився здалеку, як якісь приїжджі офіцери входили й виходили з штабу, а потім прямували до канцелярії. Згодом він помітив, що в Орську починається якась метушня.

— Нас призначають конвоювати ці валки! — крикнув йому здалека один із солдатів, — Клопочіться, щоб і вас записали!

Увечері розпач охопив поета. Забули або обдурили! Отже, знов муштра і так тижні, місяці, роки… В безмежну далину тяглася ця довга й одноманітна низка днів, до розпачу схожих один на одного, і на кінці останнього з них буде свіжий горбок землі з дерев’яним хрестом…

Мовчки лежав поет у своєму кутку. Не було сил ані ворухнутися, ані вимовити слово.

Несподіваний глибокий сон урвав скорботний плин його думок, а другого дня до сніданку Мєшков викликав Тараса Григоровича і офіціально сповістив, що його відкомандировано в розпорядження Аральської науково-описової експедиції і він повинен негайно з’явитися до свого нового начальника лейтенанта Бутакова.

В першу мить Шевченко розгубився. Гострий біль вогняною голкою прохопив його хворе серце, а руки безпомічно затремтіли. Він стояв і не розумів, що казав йому далі Мєшков, навіть не чув його слів. Машинально відкозиряв поет своєму мучителеві й лише на ганку подумав, що не спитав, де шукати Бутакова.

— Григоровичу! Гей, Григоровичу! —вибіг услід Лаврентьев. — Пан лейтенант тут, в кабінеті ротного. Вони тебе кличуть.

Шевченко з хвилину постояв, ніби не одразу зрозумів писаря, потім кинувся назад і, ввійшовши до кабінету, гаркнув з несподіваною радісною хвацькістю:

— Здравія бажаю, ваше скобродіє! Рядовий Шевченко з’явився у ваше розпорядження!

— Здрастуйте, Тарасе Григоровичу, — підійшов до нього Бутаков і по-дружньому взяв його руку все ще витягнуту “по швах”. — Дуже радий познайомитися з вами. А ще більше радий, що пощастило вирвати вас з Орська. Сідайте, будь ласка. Поговоримо.

Бутаков розумів, що відчував у цю хвилину Шевченко, і щоб дати йому змогу опанувати себе, говорив і говорив далі, сідаючи на своє місце:

— Не хотіли відпустити вас як художника. Не відпускали і як солдата. Відпустили як матроса. Але під яким би соусом не було, — важливо те, що відпустили. Жити ви будете в одній каюті з нами, офіцерами. Будете нашим художником і, коли захочете, — лукаво примружив він свої жваві чорні очі. — будете нашим товаришем і співрозмовником.

— Я… Я не знаю, як вам дякувати… Я… — нарешті видушив з себе Шевченко і замовк, відчуваючи, як щось душить його, підступає до горла клубком. — Спасибі!

— А це вже я мушу дякувати долі, що придбав такого цінного співробітника і товариша, — тепло відгукнувся Бутаков. — Ця експедиція — справа всього мого життя. Скільки років ношусь я з думкою про неї! Ночі не спав, думав, мріяв, потім почав добиватися. Але, коли б ви знали, як важко подолати цю нашу байдужість до всього но —вого, наш бюрократизм! А душа рветься до нового, невідомого… — Бутаков помовчав, схвильований. — Ну, та ми з вами ще не раз про це поговоримо в вільний час. — За хвилину знов заговорив він: — Адже ж років півтора, а то й два доведеться нам прожити разом. Встигнемо надокучити один одному. А зараз пробачте великодушно — турбот повен рот: у нас кілька возів поламалося. Треба їх негайно полагодити. То ви, Тарасе Григоровичу, збирайтеся. Завтра вранці рушаємо. Речі свої запакуйте в ящики або в чемодани й занесіть до мене, в мою джеломійку. Я накажу Тихону, денщикові, покласти їх разом із моїми особистими речами та з мореходним приладдям, а це найдорогоцінніший вантаж. І можете тепер уже переодягтися в партикулярний костюм.

Шевченко був щасливий. Перш за все він переодягнувся в парусиновий костюм Левицького і помчав до лікаря Александрійського по фарби й пензлі, повернувся з ними до казарми, витяг свій чемодан, але як він не намагався втиснути в нього всі свої речі, вони ніяк не вміщалися. Треба було щось вигадати.

Шевченко розклав на постелі малярське приладдя і, як дитина милується своїми іграшками, милувався плитками акварелі, тюбиками олійних фарб, пензлями, етюдником, мольбертом, палітрою, альбомами та сувоями ватману й грунтованого полотна. Тепер він не ховався з ними, не боявся, що Лаптєв чи Злинцев відберуть їх. Учасник першої Аральської наукової експедиції нікого тепер не боявся.

Тим часом муштра на плацу закінчилася. Замовкли барабани. Солдати посунули до казарми. В першу мить ніхто не впізнав Тараса Григоровича, потім оточили його щільним колом і почали розпитувати. Зрозумівши, що покидає їх, ставали мовчазні…

— Зате ж малюватиму! — намагався пояснити Шевченко і теж замовкав…

Коли солдати пішли обідати, Шевченко, забувши про їжу, побіг у слобідку і купив там велику й міцну скриньку, де відразу вмістилося все художнє приладдя.

З обох рот Орського гарнізону виділили дві сотні піхоти й сотню козаків для додаткової охорони транспорту. В фортеці йшла гарячкова метушня. Ті, кого призначили в похід, одержували нове обмундирування й здавали старе. На вози вантажили для них сухий пайок, пекли хліб, сушили сухарі. В канцелярії всю ніч до ранку світилося, і писарі шкрябали перами, складаючи довжелезні списки, приймальні та роздавальні відомості, запечатували пакети сургучними печатками. А Шевченко метушився більше всіх і так закрутився, що тільки пізно ввечері знайшов вільну хвилинку, щоб написати Лизогубові коротенького листа. Щиро дякував йому за все прислане, передавав привіт Варварі Миколаївні Рєпніній і просив писати в Орськ на ім’я лікаря Александрійського, який обіцяв пересилати в Раїм все, що принесе Кобзареві пошта.

Від хвилювання Шевченко протягом цілої ночі не заплющив очей, а на світанку вже був на ногах.

Транспорт готувався до виступу: знімали намети і джеломійки, запрягали коней, вантажили верблюдів та шикувалися по-похідному і о десятій годині після напутнього молебна вирушили в путь.

Першими помчали верхи провідники з півсотнею козаків. Вони розвідували шлях. За ними йшла на відстані півверсти рота піхотинців з двома гарматами і вже тоді сунуло все громадисько гуркотливого, важкого транспорту. Вози йшли в три ряди, і кожен ряд розтягнувся по фронту більш як на версту. За возами йшли вантажені верблюди, а за ними гнали отари, частково призначені для потреб Раїмського гарнізону, частково для харчування величезної маси людей, що посувалася степом без шляхів, подібно ордам часів великого переселення народів. Сотня козаків і рота солдатів з двома гарматами замикали похід, а ще одна сотня козаків з піками, шаблями та рушницями гарцювала праворуч і ліворуч транспорту, охороняючи фланги.

Шевченко ішов пішки з передовою ротою, виділеною з Орського гарнізону. Він був у тому ж парусиновому костюмі і в своєму старенькому літньому пальті, а всі його речі їхали у валці, старанно зв’язані й щільно вкриті корабельною парусиною. Настрій у нього був чудовий, рота йшла легко й весело, і Тарас Григорович крокував з нею в ногу і раз у раз перекидався жартом із правофланговими.

Степ ще був по-весняному свіжий та зелений, де-не-де наче сповитий сивим димком від торішнього ковилу. У першому ряду дихати було легко, але позаду, де тисячі ніг, коліс та копит миттю витовчу-вали травичку, — над возами та отарами вже здіймалася сіра хмара куряви й розповзалася обабіч транспорту, заступала ясні обрії, а безхмарне небо з веселим травневим сонцем стало помалу жовкнути і наче затягатися сухою жовтуватою плівкою.

Транспорт прямував на південний схід і за дві години залишив далеко праворуч місце, де нещодавно були розкидані темні й білі тюбетейки юрт, курилися вогнища й блищав на сонці шибками будинок Джантемир-бая. Крізь куряву важко було роздивитися його сіро-жовті саманні стіни, але Шевченко відразу помітив, що кочовище покинуте назавжди і вітер, дощі та бурани потроху знищують сліди стійбища. В будинку не було ані дверей, ані віконниць, зникли повітки і жодного напівголодного жатака не було залишено тут стерегти будинок та кистау до нової зими.

— Пішов-таки наш бай назавжди, — перемовлялися солдати.

— Не вернеться!

— Авжеж! Вигнав його майор з насадженого місця, — зітхнув Кузьмич.

Від куряви дерло в горлі, пісок скрипів на зубах, сушило ніздрі. Шевченко озирнувся: густа непроглядна завіса заступала позаду степ. А спереду було ясно. Він пішов швидше і обігнав роту кроків на сто.

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

241

Тепер проходили вздовж урвища над Вовчою улоговиною, де взимку була облава. Шевченко глянув на улоговину і остовпів: замість сухих голих гілок саксаулу там сяяла якась ніжно-рожева імла, наче на сухостійний чагарник хтось накинув прозорий серпанок, крізь який виблискувала на сонці Ор, набрякла водою від розталого снігу і недавніх квітневих дощів.

Шевченко кинувся до урвища, не ймучи віри власним очам. Двічі бачив він цей сухий і мертвий чагарник: один раз у глибокій задумі зайшов він сюди торік восени і одразу повернув назад, побачивши, що тут нема ані затінку, ані свіжої зелені і що гай загинув чи то від посухи, чи то від степової пожежі і тільки стирчать над тирсою голі гілки обгорілих дерев та кущів. Вдруге проїхав він улоговиною в санях перед облавою. Але й тоді стирчали над глибоким снігом ті ж самі мертві і сумно-сірі кущі.

І ось воно, несподіване чудо: сухий і мертвий ліс, позбавлений листа, воскрес. Гілки викинули зелені соковиті паростки, і на кожному з них розквітла китичка дрібненьких рожевих квітів. Вони трохи відсвічували бузковим, але розглядіти їх згори було важко, і Тарасу Григоровичу просто здавалося, що геть усі кущі оповиті якоюсь рожевою парою. Він пішов уздовж урвища, не спроможний відвести очі од цього мертвого сушняку, що перетворився на квітник. І не помітив, як підскакав до нього незнайомий чоловік на тонконогому гнідому коні.

— Замилувалися? — спитав вершник, схилившись з сідла. Шевченко здригнувся від несподіванки, але, помітивши формені золоті ґудзики на куртці, що визирали з-під плаща, звично виструнчився:

— Так точно! Дуже гарно й цікаво. Шкода, що фарби запаковані, я б одразу намалював.

— А, ось ви хто! — протягнув вершник і зіскочив з коня. — Познайомимось; штабс-капітан Макшеєв116, Олексій Іванович. А ви, напевно, художник Шевченко? Отже, будемо разом із вами плавати Аральським морем.

— Так точно, — повторив Шевченко, ще не знаючи, як повестися з цим елегантним офіцером.

— Та облиште, будь ласка, ці офіціальності, вельмишановний Тарасе… — загнувся офіцер, потискуючи поетові руку.

— .. .Григорович, — підказав Кобзар.

— Одначе, що ж це за чудернацькі дерева чи кущі? Вони зовсім без листя? — повернувся до балки Макшеєв. — Що це за дивна рослина?

— Це саксаул. Кажуть, що листя на ньому зовсім не буває. Я думав, що це сухостій — і ось… — повів рукою Шевченко.

— Дивовижно! От би зірвати хоч гілочку й роздивитися ближче, але ж тут такий ескарп…117

— Тут десь повинна бути балочка із струмком. Там можна зійти, та я забув, де вона. — сказав Шевченко, оглядаючись. — Здається, вона там, попереду.

— Сідайте зі мною на коня, — скочив у сідло Макшеєв, — бо ж інакше не доженемо наших.

Але Шевченко похитав головою.

— Ні, дякую ґречно. Я пішки.

Макшеєв поскакав наперед, а Шевченко рушив далі вздовж урвища, скоса позираючи на транспорт, який проходив повз нього вже на чималій відстані. Коли він добрався до балочки, де дзвінко дзюрчав по камінцях холодний, прозорий струмок, Макшеєв уже повертався з букетом у руках,

— Не пахне. От шкода! А мені здавалося, що він повинен пахнути, як бузок.

— А мені здавалося, як мигдаль. Але які ж вони дрібні, ці квіти! І не такі вже й гарні, а згори вони мене просто вразили.

Далі Макшеєв йшов теж пішки, ведучи на поводу коня.

— У нас з вами багато спільних знайомих, — сказав він. — Я приятелюю з Момбеллі118. Він не раз розповідав мені про вас, навіть показував вашу книжку. На жаль, я не розумію по-малоросійському і тому не міг її прочитати. В Оренбурзі я довідався про вашу долю і вирішив будь-що з вами познайомитись. Як добре, що Бутакову пощастило вирвати вас з Орська. Мерзенне місце! Навіть киргизи звуть його Жаман-Кала, тобто погане місце.

— Ави знаєте їх мову?

— Тільки окремі слова. Але дуже цікавлюся ними.

Розмова знов торкнулася петербурзьких знайомих. Потім Макшеєв почав розповідати літературні новини минулої зими, про те, як він познайомився у Петрашевського119 з талановитим письменником Достоєвським120 та поетом Плещеєвим121, розповів про новини театрального сезону. Шевченко слухав з напруженою увагою. Душа його зголодніла без розумової поживи і жадібно ковтала ці скупі новини. І обидва в розмовах не помітили, що вже минуло понад дві години. Стало жарко. Хмара куряви, знята транспортом, розпливалася над степом усе ширше й ширше. Почала мучити спрага.

— Ой, як кушпелить наша піхота, — зауважив Макшеєв, витираючи спітніле чоло, брудне від пилу.

—Не розумію, для чого в пустелі така велика охорона: дві роти піхотинців, гармати, три сотні козаків, — знизав плечима Шевченко. — Наче збираємось воювати.

— Та щось подібне… — посміхнувся Макшеєв. — Юридично наш кордон проходить по ріці Урал. Орська фортеця якраз стоїть на кордоні, а Зауральський степ не наш.

— Отже, майор Мєшков прогнав аул Джантемир-бая з їх власних земель?

— Ет, якби ж то вони лишалися їх власними… Англійці підбираються до Середньої Азії з півдня. Дипломатичною мовою це називається поширення сфер впливу. От наша експедиція і є своєрідною розвідкою. Спробуємо прибрати до рук море, яке киргизи звуть Тениз-Арал.

Неосяжною рипучою й ревучою лавиною посувався транспорт степом, оповитий хмарою куряви. Оглушливо рипіли вози, репетували їздові, дзеленчали гайки, ревли воли та верблюди, ляскали батоги, лунала лайка та команда, іржали коні, важко тупотіли чоботи й копита. Грудки дорожньої землі розмелювалися в найдрібніший порошок то чорний, то рудий від глини.

Транспорт зупинився лише раз попасти коні і худобу. І поки коні лунко хрумкали овес й форкали від куряви, люди полягали на землю і, не підводячись, жували житні сухарі й запивали водою. На ніч зупинилися рано, коли сонце ще котилося понад гранню землі. Стали біля напівзавалених степових колодязів, на дні яких тьмяно виблискувала темна вода.

Для офіцерів одразу зняли з верблюдів і поставили легкі жолим уї, або, як звали їх солдати, джеломійки. Макшеєв запросив Шевченка до себе ночувати.

Вирушили в путь на світанку, весь степ блищав від буйної роси, наче обсипаний діамантами. Щоб врятуватися від куряви, Шевченко вийшов на півгодини раніше, одразу услід за провідниками й розвідниками, і весь ранок дихав свіжим, чистим повітрям, насолоджуючись тишею безкрайого степу. День був ясний, але опівдні Тарас Григорович помітив спереду на самому обрії маленькі білі хмаринки, які то з’являлися, то ніби танули, не підіймаючись вище.

— Степ горить! Киргизи підпалили степ! — крикнув йому один з провідників.

— Нащо?

— Щоб торішній ковил не заважав рости молодому. Старий, згорить, залишиться попіл, а попіл — це найкраще добриво для трав, а для киргизів — трави перше діло, бо ж вони живуть з самого скотарства, — пояснив, під’їжджаючи, Макшеєв.

Назустріч транспорту дмухнув легенький вітрець, трохи втамовуючи спеку, і години за дві після південного привалу почав долинати ледь помітний запах гару, але вогню ще не було видно.

— Цікаво, що з нами буде? — уголос міркував Шевченко. — Адже ж ми йдемо якраз туди.

— Не загинемо, — розсміявся козак-провідник, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Ось зараз річка поверне в інший бік. Горить за рікою.

Він казав правду. За годину до заходу сонця попереду з’явилися спочатку окремі вогняні цятки. їх ставало все більше й більше, а коли почало сутеніти, вогні помалу злилися в одну блискучу смугу, що сяяла далеко попереду звивистим вогняним струмком і ставала щохвилини яскравішою та ширшою. Але між вогнем і транспортом залягла тепер блискуча стрічка Орі. Легка зибінь від вітерця йшла водою. Золотою лускою відбилося в ній полум’я степової пожежі. І якраз у цю мить на самому березі Орі з’явився караван. Верблюди йшли один за одним довгою низкою і на тлі палаючого степу здавалися вирізьбленими з чорного дерева. Шевченкові дух перехопило від цієї краси, він кинувся до возів. Він повинен намалювати цю річку, й золоту лускату зибінь, і верблюдів — все-все. Він кидався проміж возами й марно шукав отой єдиний віз з написом “Особистий багаж начальника експедиції”, віз № 302, поки не потрапив на денщика Бутакова. Вдвох вони швидко знайшли цей віз. Шевченко дістав фарби і альбом, але коли він повернувся до джеломійки Мак-шеєва, бухарський караван вже зник у тьмяному присмерку…

Всю ніч палав степ. Вогонь усе наближався до Орі і нарешті зупинився на її протилежному березі, охопивши високі кущі тамариску, курай та будяки. Раз у раз він звивався вгору золотим водограєм, кидаючи в небо вогняні джмелі іскор… Іноді вітер хилив набік жовтогарячу гриву вогню, здував із неї і кидав у річку окремі краплі полум’я, які повільно кружляли в повітрі і гасли над самою водою. Макшеєв довго сидів поруч із Шевченком і теж милувався стихійною силою пожежі, потім втома зморила його, і лише Тарас Григорович просидів до ранку надворі, забувши сон. Було надто темно, щоб малювати, але на світанку, коли зірниця забарвила пурпуром пір’ясті хмаринки на небі, а за рікою ще звивалися останні фонтани вогню, Шевченко з гарячковою швидкістю накидав після річної перерви свою першу невільницьку акварель.

Обходячи вранці свій табір, генерал Шрейбер натрапив на Шевченка. Зупинившись біля художника, він довго дивився на його роботу, похвалив її і з одвертим жалем повернув Тарасу Григоровичу. Шевченко зрозумів натяк. Що було робити?

— Ваше превосходительство, — зніяковіло сказав Шевченко. — Я бачу, що моя робота вам подобається. Дозвольте подарувати її вам на згадку про цю пожежу.

Весь наступний день транспорт ішов правим берегом річки, але чотирнадцятого травня Шрейбер наказав переправлятися на протилежний берег. Вода була ще по-весняному висока. Довелося будувати міст. Цю справу доручили Макшеєву. Матеріалом був корабельний ліс та бухти товстих морських канатів. Рубати їх не дозволяли. Це дуже ускладнювало роботу. Проте через кілька годин міст все ж таки було споруджено, і спочатку гармати, а за ними й вози повільно, але без втрат переправилися на лівий берег. Верблюди перейшли річку вбрід.

Далі посувалися чорним згарищем. Запах гару та попіл робили куряву ще густішою та задушливішою, а вигляд чорної землі навіював сум. Люди й коні знесилились, але Шевченко бадьоро йшов вперед, милуючись то вершниками, то верблюдами з їх довгою і надзвичайно пухнатою вовною на колінах і грудях, їх гордовитими невеличкими голівками на довгих, граціозно вигнутих шиях. Все навколо просилося під олівець та на полотно, але працювати на ходу було неможливо, і Тарас Григорович тільки намагався добре запам’ятати найяскравіші деталі вбрання, характерний монгольський розріз очей, контур вилиць, бронзовий відтінок засмаги, а на привалах відразу брався за пензлі та олівці.

Минуло кілька днів, і якось Тарас Григорович помітив, що башкири і казахи, їздові та погоничі верблюдів, про щось перешіптуються й усі дивляться в один бік. Але хоч як уважно вдивлявся й Шевченко в той бік, він нічого там не помічав, крім темної цятки на грані неба й землі. А тим часом то один, то другий їздовий або погонич непомітно відділявся від транспорту й прямував у бік темної цятки. Це зацікавило Шевченка, і коли казахи стали покидати транспорт вже не поодинці, а по двоє й по троє, він не в втримав і спитав у найближчого з них:

— На що ви всі дивитесь? Що там трапилося?

— Мана аулья агач, — відповів той своєю мовою.

І башкир-перекладач, що скакав поруч, послужливо переклав його відповідь:

— Там святе дерево.

“Святе дерево”! Це було так несподівано й цікаво, що Шевченко не витримав: пішов за казахами. Пройшовши зо дві версти, він побачив улоговину, в якій росла пишна срібляста тополя. Вона була вже стара й дуплява, але, як і в юні роки, її верховіття привітно шелестіло густим свіжим листям, під нею був приємний холодок.

Підійшовши ближче, Шевченко зупинився вражений: всі нижчі гілки тополі були обвішані, наче різдвяна ялинка стрічечками, строкатими ганчірками, ґудзиками, пасмами фарбованої вовни і навіть шкурками ховрашків та диких котів.

Тарас Григорович зрозумів: це були жертви бідних синів цього голодного степу. Вони молилися цьому дереву з вірою і сподіванням, бо хіба не диво, що росте воно тут, серед пустелі, хіба може таке бути без втручання надприродних сил на цій першозданній землі, де нічого нема, крім похованих в її надрах кістяків велетенських передісторичних ящурів.

Довго й зворушено дивився поет на “святе дерево”, і останній пішов доганяти транспорт.

Ще тиждень тривала їх подорож. Шевченко втомився, але залишався бадьорим і врівноваженим, і коли б його спитали, що він переживав у ці дні і про що думав, — він міг би щиро сказати: “Мені було легко дихати. Я був майже щасливий”. Так, він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків у сухому ковилу, спів жайворонків, милувався рожевою піною хмаринок на світанку й димучими темно-бузковими стрічками їх увечері. Він бачив тріпотіння нічного неба в зоряних вогниках. Душа його зголодніла за красою, і він жадібно вбирав у себе все, що могло її наситити.

Він довго думав над розповідями Макшеєва про нові книжки, яких він ще не читав, і йому нестерпно хотілося догнати життя, яке вже випередило його на цілий довгий рік. Нові пісні ще не народжувалися в його душі, а серце вже радісно тріпотіло, передчуваючи їх. Але потяг до малювання прокинувся в ньому з такою непереможною силою, що він не залишав фарб і олівців на возі, щоб бути напоготові зробити першу-ліпшу зарисовку.

Дедалі частіше доводилося транспорту зупинятися на цілий день, щоб дати перепочинок знесиленим коням та людям. І на кожній з зупинок Шевченко малював. Він намалював річки Кара-Бутак та Іргиз з одноіменними фортами і відчував, що до нього поступово повертається і чітка твердість ліній, і почуття колориту.

На одному з таких перепочинків, коли Тарас Григорович відійшов далі у степ, щоб намалювати якусь вже напіввисохлу безіменну річку, до нього підійшов Крулікевич.

— Здоровенькі були! — радо привітав його Кобзар. — Сідайте. Поговоримо на дозвіллі…

— Я для цього й шукав вас, — відповів Крулікевич. — Не можу не розказати вам про разючі новини, які щойно почув від одного земляка з оренбурзького загону. Він теж конфірмований, але прибув з батьківщини тільки два місяці тому. Уявіть собі: в Парижі — революція! Повстали всім народом. Луї-Філіпп кинув проти повсталих національну гвардію, а вона перейшла на бік народу. Тоді він зрікся престолу і втік, а народ захопив Тюїльрійський палац, витяг на площу його трон і спалив на вогнищі перед очима незліченної юрби… Ну, утворили тимчасовий уряд, до якого увійшли два представники від робітників і жодного аристократа. Серед банкірів та фінансистів — паніка. Дуже було б цікаво довідатись, що думає про це наш самодержець. Він певно…

— Та розповідайте, на Бога, далі, що у Франції? — нетерпляче вигукнув Шевченко.

— Що ж?.. Оголосили республіку. Все там буяє й клекоче. Мало не побилися, вирішуючи, яким мусить бути державний прапор республіки: червоний чи, як і під час першої революції, триколірний. На чолі тимчасового уряду — поет Ламартін122 та якийсь Дюпон де л’Ер123. Більш нічого наш земляк не знає, бо його тоді вже арештували, і він навіть про це, що я вам розповів, довідався від дружини на останньому побаченні перед відправленням з Варшави.

— Ну, а у нас? Що в Польщі? Що в Росії? В Галичині? Невже й тепер там все мовчить?

— О ні! Хоч Краківська Республіка більш не існує, але й спокою там теж нема, як і скрізь у Польщі. Недурно і його, бідолаху, забрали.

Крулікевич озирнувся, хоч місцевість була така відкрита, що, здавалося, не було де сховатися й маленькому ховрашкові, і заговорив, нервово смикаючи Тараса Григоровича за рукав:

— Весь минулий сорок сьомий рік у Варшавській, Радомській, Люблінській та Августовській губерніях селяни масами відмовлялися сплачувати панам чинш та податки. Чимало фільварків було спалено. Багато дідичів забито, а ще більше управителів та економів. Навіть власті злякалися селянського руху, і великий князь Константин видав наказ, яким забороняє панам накладати на кріпаків будь-які податки, крім звичайних. Скрізь утворюються таємні товариства й гуртки, пишуть запальні прокламації, а в Галичині минулого літа спалахували дрібні повстання. Готувалися там до спільного виступу всією громадою, але через зраду кількох панків загальний виступ селянства був зірваний, бо австріяки арештували проводирів. Але й тепер в Познані щось готується. Ви ж знаєте, що під прус-ським чоботом нам найгірше доводиться. Вони не тільки грабують нас і руйнують нашу країну, але й почали нас онімечувати: закрили польські школи, заборонили польські газети й журнали. В установах польським урядовцям не дозволяють розмовляти польською мовою, примушують їх вивчати німецьку. Та хіба ж можна витримати таке жахливе знущання?! Сама земля там готова спалахнути пожежею: дай гасло — всі повстануть, як один, — від магната до останнього жебрака!

— Пани разом з голотою?! — засміявся Шевченко. — Цікаве видовище!

— Для першого бою і панські шаблі будуть дуже до речі, а згодом — розберемось. А взагалі скрізь тепер неспокійно: бушують і російські мужики, Угорщина тож ніби заворушилася… Лихо в тому, що люди розкидані на неосяжних просторах маленькими купками і нема в них ані окремої пошти, ані такого чудового нового засобу сполучень, як телеграф. Важко селянам єднатися. Робітникам значно легше і зручніше: вони працюють усі разом, мають змогу краще організуватися.

— А ще що чути? — нетерпляче підганяв його Шевченко.

— А вам цього мало, колего? Ну, якщо хочете, є й погані новини. Наприклад, холерна епідемія в Росії, і навіть є чутка, що почалася й чума. Коли так, — почнуться скрізь карантини. Не чекайте тоді з батьківщини листів. Але поки що це тільки чутка і, мабуть, брехня.

Новини були справді неабиякі, але надто лаконічні й уривчасті. На всі запитання Крулікевич лише повторював сказане або висловлював власні думки, які нічого не з’ясовували. Тим часом сонце значно відхилилося до заходу, і малювати стало неможливо: змінилося освітлення; Шевченко зібрав своє малярське приладдя, і вони рушили до табору, зголоднілі й схвильовані.

Тієї ночі Тарас Григорович не міг заснути. Він намагався уявити собі атмосферу підготовки до повстання. І ці гарячі промови й суперечки в таємних гуртках, і палкі прокламації. І як мостяться до всього цього панки…

Ледве дочекався він світанку і, поки Макшеєв та його денщик мирно спали, тихенько вийшов із джеломійки, витяг свою заповітну книжечку і замислився: уява малювала таємні збори змовників-панів. Але були це не пани, а нічні потворні птахи, які ховаються від світла, бо темні й злочинні їх наміри й думки. А рука швидше бігала білою сторінкою, нанизуючи дрібний бісер літер. Рядок за рядком народжувалася байка “Сичі”. Слова самі шикувалися в стрій співучого вірша:

На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі

Сичі.

Пожартувать,

Поміркувать,

Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить

І геть спалить. Орла ж повісить на тичині, І при такій годині

Республіку зробить!124

Прокинувся Макшеєв, і хвиля натхнення поволі почала спадати. Шевченко згорнув і заховав свою крихітну книжечку до іншої слушної хвилини.

Якось, розглядаючи альбом Тараса Григоровича, де вже було чимало малюнків, Макшеєв зауважив:

— Шкода, що ви подарували Шрейберові ваш перший малюнок — пожежу в степу. Він був дуже вдалий.

— Що ви, я тому й віддав його, що акварель вийшла не такою, як мені бажалося, — засміявся Шевченко. — Я півтора року не тримав пензля в руках і не міг одразу опанувати колорит. Але я добре запам’ятав усі відтінки полум’я, диму й заграви та їх чудові віддзеркалення в воді. Колись відновлю усе це з пам’яті, і ось побачите: це буде значно краще, живіше, ніж та перша спроба з натури.

Пройшли вже майже половину путі, а степ, як і раніше, був все такий же одноманітний. Тільки тепер де-не-де на пагорках темніли пам’ятники казахським батирам та святим. Своїми контурами вони в більшості нагадували еллінські саркофаги. Матеріалом для них був дикий камінь, а інколи і просто глина або обмазаний глиною очерет.

Місцевість ставала кам’янистою. Земля була вкрита дрібними уламками кварцу, по яких не можна було ступати босоніж. їздові обмотували собі ноги шматками овечих шкур та різними ганчірками або сідали на вози. І змучені коні ледве тягли свій надмірний вантаж.

Перейшли вбрід напівпересохлу річку Іргиз і просувалися тепер її лівим берегом, залишивши праворуч гору з могилами батирів. Вже збиралися зупинитись на перепочинок біля могили батира Дустана, коли раптом розвідники примчали чвалом назад і щось схвильовано доповіли генералові.

Певно, новина була дуже тривожна, тому що Шрейбер одразу скликав на нараду офіцерів конвою, потім усіх вразила звістка, що за дві-три версти попереду вчора був бій: на невеличкий транспорт, який вийшов з Оренбурга на два дні раніше основного, напали хівинці, і хоч охорона відбила напад, чимало возів пограбовано. Кільканадцять їздових потрапило в полон, багатьох поранено й забито, в степу ще лежать непоховані трупи солдат з відтятими головами.

Надіслали у всі боки підсилену розвідку. Перев’язали поранених, зібрали докупи трупи. Осторонь вже копали братську могилу. Шевченко з жахом дивився на обезглавлені трупи таких же солдатів, як і він сам.

— Аде їх голови? Чому ж їх не зібрали? — спитав він.

— Голови у нападників. Вони однесуть їх до свого ватажка. За кожну голову він сплатить їм або грішми, або чимсь коштовним, а відтяті голови накаже скласти пірамідою біля свого намету або одвезе до свого стійбища як військові трофеї, — пояснив Макшеєв. І по хвилі додав: — Тепер ви зрозуміли, чому тут без охорони не можна? Тут і хівинці можуть наскочити, і кокандці, і повсталі киргизи з загонів Кенесари.

Шевченко мовчав. Тим часом розклали й встановили похідну церкву. Молоденький священик, призначений в Раїм на парафію, одягнув ризу, і почалася похоронна відправа. Орські й оренбурзькі солдати поховали своїх товаришів і потім довго мовчки стояли над їх самотньою братською могилою…

Днювання було сумне й тривожне.

— Упокой, Господи, душі рабів твоїх, імена же ти їх, Господи, вєси, — довго й старанно молився Кузьмич, і слід від сльози на його щоці довго ще блищав в червонуватих променях призахідного сонця.

“Кому потрібна ця кров? Ці жертви?” — з гіркотою думав Тарас Григорович, малюючи могилу батира Дустана129.

Спали не роздягаючись, зі зброєю в руках. Вартових зміняли щогодини, але ніч минула без пригод, і другого дня надвечір транспорт дістався до Уральська. Це було жалюгідне селище з саманних хатин та очеретяних мазанок, оточене невисоким валом. Воно швидше нагадувало загін для худоби і справило на Шевченка й на моряків гнітюче враження.

За Уральськом транспорт двічі ночував на березі степового озера, а третьої ночі підійшов до гнилої річки Джалолди, за якою починалася пустеля Каракуми. Всі з жахом чекали цього переходу. Старі солдати розповідали про Каракуми такі страхи, що кожен мимоволі здригався, готуючись до найгіршого.

За дві години до світанку почали мазати вози, згортати намети і вантажити верблюдів, щоб ранковим холодком пройти перший перехід. На щастя, дмухнув північний вітер, і стало так холодно, що солдати повдягали шинелі. Довелося й Тарасу Григоровичу натягти її поверх свого благенького легкого пальта.

Три дні не вщухав різкий норд. Солдати вже почали глузувати з старих бувалих вояків, коли раптом вітер затих, і за годину замість холоду настала така непереносна спека, що термометр Бутакова показав у тіні 40 по Реомюру. Закопане в пісок куряче яйце зварилося в ньому за п’ять хвилин. Люди обливалися потом і мучилися від спраги, а розвідники не знайшли знайомих колодязів, що були засипані після останньої піскової бурі. Довелося пройти ще десять верст до інших найближчих колодязів, і цей перехід був важчий триденного попереднього переходу, а вода в колодязях була гірко-солоною.

З огидою пили її змучені люди. Шевченко пив, як п’ють ліки, трохи присмачивши лимоном, подарунком Макшеєва,

Вирушили в дальшу путь перед світанком. Дорога йшла по дну висохлого озера. Земля була вкрита шаром сніжно-білої солі. Під низьким ранковим сонцем вона здавалася ніжно-рожевою, але, коли сонце піднялося вище, вона стала такою сліпучо-білою, що очам було боляче на неї дивитися.

— Не дивіться, — попередив Тараса Григоровича Бутаков. — Осліпнете і не побачите багато цікавого.

Шевченко недовірливо глянув на Бутакова.

— Зводьте, друже мій, слухатися команди, — по-дружньому посварився на нього Бутаков. — Я довго плавав у північних морях. Там люди хворіють на снігову сліпоту. А оця сіль блищить, як справжній сніг.

Дійсно, незабаром Шевченкові перед очима стало все зливатися і мерехтіти. Тепер він ішов, дивлячись на копита макшеєвського коня.

Нарешті біла рівнина залишилася позаду, і транспорт знов пішов сіро-жовтими барханами, які ставали все нижчі й нижчі. Де-не-де з’являлися навіть кущики саксаулу, на яких вже обсипалися квіти і на вістрях свіжих паростків з’явилися манюсінькі коробочки з насінням. А ще за один день далеко-далеко на півдні стало видно вузеньку синю смужку.

— Здрастуй, жадане Синє море! — з глибоким хвилюванням вимовив Бутаков. — Таки добралися до тебе!

І, скинувши кашкет, перехрестився.

Люди вмить пожвавішали. Навіть коні без батогів прискорили крок і налягали на хомути, поводячи схудлими боками. Ніздрі їх вже ловили свіжість морських просторів. Наступного дня, опівдні, транспорт підійшов до одної з північних заток Аральського моря. Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки — всі разом кинулися до теплих хвиль, що з шелестом набігали прозорими бганками на піскуватий пляж. Солдати на бігу здирали з себе пояси, мундири й сорочки, по-хлоп’ячому реготали й кидалися в хвилі, але, ковтнувши води, починали одразу плюватися:

— Матінко! Людоньки! Води до крайнеба, а нема чого пити! — охкали вони й бризкали один на одного водою.

— Певно, й риба в ньому плаває не солодка, як, наприклад, карась або щупак, а сама лише солона таранка та оселедець, — здогадався один з їздових.

— Та й огірки солити в ній зручно: набери повне барило та сип огірки з кропом, з часничком та з дубовим листям.

До Раїма залишалося два денних переходи, добре одпочивши, люди зробили їх навіть швидше. Важку п’ятдесятиденну подорож було закінчено. Шевченко, що майже ввесь шлях пройшов пішки, схуд і засмаг, фізично втомився, але був бадьорий і веселий. Нерви його врівноважилися.

Перші три дні він, як і всі, лише спав або лежав на м’якому піскуватому березі Сирдар’ї, розмовляв з солдатами Орського гарнізону й нічого не малював.

Потім генерал Шрейбер з піхотою та з козаками почав збиратися в зворотну путь, залишивши в Раїмі два взводи п’ятого батальйону під командою поручика Богомолова та півсотні козаків зимувати разом з моряками на острові Косарал.

З теплим сумом попрощався Шевченко з своїм колишнім “дядькою” Кузьмичем та багатьма іншими солдатами. І не один з них, обіймаючи Кобзаря, втер кулаком сльозу. Навіть у злодійкуватого Козловського щось здригнулося в серці, коли він востаннє тиснув руки поета:

— О ревуарь! — сказав він з несподіваним сумом, як завжди, калічачи французьку мову — Мені дуже шкода прощатися з вами, мон шер амі*. Іноді мені здавалося, що з вами я знов стаю порядною людиною… Але тепер…

І він безнадійно махнув рукою й швидко пішов геть своєю вихлястою чудернацькою ходою.

* Мій дорогий друже (фр.)

III. ШХУНА “КОНСТАНТИН”

Раїмський форт стояв на гребені гори, а навколо розкинулася зелена низовина. Розкішні луки непомітно переходили в зарості очерету, крізь які лише де-не-де проблискувала сонячна зибінь повноводої Сирдар’ї. В самому форті, посеред плацу, стояв високий кам’яний пам’ятник на могилі померлого сто років тому батира Раїма126, ім’ям якого й назвали форт.

Прибувши в Раїм і відпочивши три доби, оренбурзькі теслярі та балтійські матроси ретельно взялися до збирання шхуни. Вибрали зручне місце на положистому березі Сирдар’ї, де не було кущів та очерету.

Працювали дружно й весело. Вже на другий день, наче кістяк велетенського ящура, стирчали над обмілиною шпангоути — ребра майбутнього корабля, міцно вправлені в килеву колоду.

За сорок вісім днів подорожі під пекучим сонцем чимало частин потріскалося й покривилося. Довелося або заміняти їх новими, або приганяти одну до одної, але ці дрібн