Тулуб Зинаїда. Людолови (Звіролови), книга друга

622

КОЗАКИ В МОРІ!!!

Вітер дме з південного сходу. Набрякають прісні води лиману, ідуть назад, забивають гирло Дністрове. Женуть їх важкі зелені кучугури хвиль, пахтять йодом і сіллю і палають на сонці вогняними лезами.

В тихій бухточці біля Хаджі-Дере [1] стоять дві турецькі фелюки. Одна з них, легка й чорна, гойдається на якорі, чекаючи на вантаж. Щогла її креслить на небі широкі примхливі риси, а друга підтяглася до берега і наче вросла в золотаві піски. Дві довгі дошки перекинуто з борта на берег. Бігають ними засмаглі, голі по пояс турки і спритно підтримують на спині лантухи ячменю та пшениці. Дошки гнуться, пружиняться під їх ногами, але фелюка стоїть нерухомо, наче вирізьблена на тлі грезетового лиману.

На березі палає багаття. Рідким склом тремтить над ним повітря, звивається синій димок. Розсипається вугілля червоними кубиками — у тон ганчіркам на головах вантажників.

А по той бік затоки мліють в південному блиску білі саклі Ак-Кермена [2] і важкі зубчасті вежі фортеці.

Робота йде весело, ладно. Один за одним під’їжджають до фелюки селянські вози. Підводчики розв’язують просмолені полотнини або волячі шкури, розкривають вантаж — і знов бігають пругкими східцями бронзово шкірі османи і, скинувши на дно важкі лантухи збіжжя, повертаються на берег.

Присадкуватий купець-вірменин пильно стежить за вантажниками, удаючи, ніби бавиться кораловим сюбхе [3] на руці, але кожен раз, коли падає лантух у фелюку, відраховує він одну кісточку, наче монах — покладений поклон, і, дійшовши до вузлика, знов починає рахувати і часом кидає у сонячний блиск уривчасте горлове слово.

Сонце палить немилосердно, розстилає через лиман широку смугу іскор. Частіше витирають турки спітнілі обличчя. Темнішають на скронях червоні маки-ганчірки, а ніздрі жадібніше ловлять запах коржів, випечених у золі, і масні випари казана, де клекотить якесь сите вариво.

І ніхто не помічає, як залітає у лиман швидкоходий турецький сандал [4]. Кривавим пасмом тріпотить на фок-щоглі червоний прапор — сигнал тривоги. Вітер туго напинає білі вітрила і мчить його просто на Хаджі-Дере, неначе жене його над хвилями невидима сила.

Домчавши до бухточки, сандал круто звернув і промчав вздовж берега; засмаглий моряк спритно видерся на щоглу і крикнув у рупор:

— Рятуйтеся! Козаки в морі!!!

Вантажники завмерли, хто як стояв або йшов, а купець зблід, схопився за серце і крикнув несамовито і лунко:

— Де вони?! Який взяли курс?

— Минулої ночі проскочили біля Кизи-Кермена! [5] Курс невідомий! — ревнув рупор з сандала.

Спінивши зибінь, сандал накреслив широке півколо і помчав до Ак-Кермена з червоним прапором на щоглі, наче пасмом вогню. Вантажники як збожеволіли. Де подівся лад їх роботи! Одні поквапливо вдиралися на фелюку, другі рвали з моря якірний ланцюг і розв’язували підтягнені до щогли паруси або кидали у море лантухи збіжжя. А блідий, тремтячий купець кидався проміж них і верещав пронизливо й безладно:

— Стійте! Стійте, кажу! Йолопи! Ішаки!

Дехто з вантажників кинувся вплав до порожньої фелюки, і вона ще легше й прим’хливіше затанцювала на хвилях, наче осідланий кінь, що побачив хазяїна.

Це було так несподівано, що валкові не встигли озирнутися. Вони не зрозуміли, що крикнув з сандала сигнальник, та коли перший лантух шубовснув у воду — вмить второпали, в чому річ.

— Стій! Стій! — вчепився в купця валковий шафар [6]. — А, гроші?!

Але купець не слухав, видирався з його рук і репетував не своїм голосом:

— Не смійте! Хто вам дозволив!.. Я вас батогами!.. Стійте, шайтани! [7].

— Давай гроші, товстопузий! Тікати надумав? А пан нам за тебе шкуру здере. Держи його, Мусію! Давай гроші, кажу, бо кинемо, як собаку, в лиман.

— За що платити? На нас козак у похід пішов… Ой, та вони знов!.. Стійте, шайтани! Стійте! А порожня фелюка вже підіймала вітрила, і намулистий якір виносив з води кучеряві пасма морськоі трави.

— Не даси? Ну, так і ми тебе не відпустимо! — труснув вірменина валковий і потягнув його по хиткій дошці на берег.

Посполиті оточили його з лайкою і загрозами. Турки видирали східці з-під ніг, кричали щось горловими голосами. А перша фелюка вже мчала до Царгородського гирла і низько схиляла до хвиль налляте вітром крило.

Засмаглі руки чіплялися за снасті, шпурляли за борт лантухи. У повітрі стояла різномовна лайка, безладні уривчасті вигуки. Блідий і тремтячий купець виривався з шафарових рук. Він бачив, як мчить у море порожня фелюка, як шпурляють у воду пшеницю, але платити не хотів. Він щось кричав безладно і верескливо, вирячивши банькуваті очі з червоними жилками, але валковий трусив його все міцніше, а турки, замість рятувати хазяїна, гнали з фелюки селян і підіймали вітрила.

— На! Бери гроші! Пускай мене! — з розпачем крикнув купець і, витягнувши гаманця, кинув його через голови на обмілину.

— Оце краще, — випустив його валковий. — Оце інша річ.

І в ту ж мить шубовснув у воду: турки спритно видерли у нього дошки з-під ніг і, виштовхнувши останніх валкових за борт, налягли на стерно. Купець ледве втримався, вчепившись за борт. Напнулися лебединими грудьми вітрила, задзвенів ланцюг від якоря. Посполиті кинулися до гаманця, розв’язали його. Він був набитий турецькими та татарськими мідяками.

— Ах, ти шахраю! Ах, падлюко! — завищав валковий. — Ну, зачекай!

І кинувся до моря. Але фелюка вже мчала до південного гирла і залишала у хвилях глибокий, пінявий слід.

— Та тут і за піввоза не стане! — сплеснув у долоні старий селянин, перелічивши троші.

— Ото ж воно і є… А ми йому дев’ять возів відвантажили.

— Не дев’ять, а цілих тринадцять.

— Ох, матінко! — схопився за голову старий. — І чого, ти його випустив?! — накинувся він на валкового. — Тримав би за комір, поки не перелічили б.

Той розгублено кліпав очима.

— Та хто ж його, падлюку, знав… І в думках не було, що обдурить. Людина багатюща: он які фелюки! І де він стільки міді назбирав? Наче старець.

— От біда! — зітхнув старий. — А перед паном не він, а ми вийдемо винні.

— Це вже як водиться. Яке б лихо не скоїлося — хлоп завжди, винний.

Замовкли валкові. Кожен уявив собі рідну Брацлавщину, хутір пана Горленка, який повільно, але твердо обертав їх на холопів. По кілька разів на рік одривав він їх від дому, від ланів та родин і гнав “у підводи” або до Ак-Кермена, або до Гданська, або до Ярослава з відгодованими за зиму волами. І привозили Горленкові заморські товари: постави каразії і термолами, сап’ян, взуття, шовки, сідла і зброю, виноградне вино, коринку та різні прянощі сходу. І з жахом бачили, як підупадає їх господарство, розвалюються хати, як гинуть в дорозі воли, ламаються вози, а лани стоять неорані, зсиротілі, без хазяйського ока… Жадібно і в’їдливо перераховував привезене Горленко, перевіряв кожну дрібницю і лаявся, і штрафував за вигадану розтрату того, що пильнували вони, як власне око, недоїдаючи і недосипаючи у дорозі.

Довго мовчали посполиті, дивлячись на фелюку, що танула в далечині, і не бачили ані сліпучих іскор на зибіні, ані опалових хмаринок над узмор’ям.

Пані Горленкова сиділа на канапі, гризла вишиту хусточку і вередливо стукала по підлозі високим французьким каблучком.

За один рік перетворилася вона з хазяйновитої матері і господині на випещену і примхливу пані, наче гусениця на метелика. Чепурна, як малюнок, вона пурхала по балах і бенкетах, полюваннях та маскарадах і вимагала від чоловіка все нових і нових убрань.

Проте пан Горленко помітно подався за рік: він якось обважнів, обрезк. Під очима з’явилися передчасні зморшки і торбинки, скроні посіріли від сивини. Та й очі дивилися якось інакше. Гризуча турбота і напружена нашорошеність відчувалися в його погляді. Глибока зморшка лягла йому проміж бровами, і недарма хитали старі пані головами:

— Як він постарішав!..

Та й не дивно: день і ніч гриз його борг лихвареві. Горленко охоче віддав би десять років життя, щоб викреслити з минулого ту кляту ніч, коли програв він італійському графові сто шістдесят червінців, а потім, рятуючи шляхетську честь, заліз у павутиння Доліви-Ясенського. Хитрий лихвар навмисне не затягував зашморгу, поки борг не потроївся. Він переписував позикові листи, нараховував проценти на проценти, виснажував його довгою, безпорадною боротьбою, наче рибалка, що водить на вудці велику рибину.

— Хай трошки поплаває. Знесилиться — сам піде до рук, — приказував старий з обличчям мертвяка і гострими щурячими очима.

День і ніч думав Горленко, де знайти грошей, але не так було воно легко на службі у Потоцького. Напад Ширинського бея спустошив Брацлавщину. Правда, хутір його зберігся — певно, тому, що навколо нього були ліси, а татари не люблять заглиблюватися в їх дрімучі нетрі. І все ж таки татарський напад боляче вдарив Горленка по кишені. Вилюдніло воєводство. Від сіл та хуторів залишилися самі згарища, де осідали нові втікачі, але селяни почули під ногами грунт. Спробував Горленко заговорити про зайву толоку. Замість відповіді, троє кращих робітників “викотилися” з родинами до Струся, а інші навіть і не з’явилися.

— Хай почекає, — посміювалися вони. — Почекає та й замовкне, бо ми тепер, як бобри, у ціні: кожен пан запрошує до себе “на слободи” [8].

— Ще й обіцяє замість п’ятнадцяти двадцять років, а то й більше.

— І в кого “слободи” закінчуються, той їх відстрочує, наче вперше залюднює пустоші.

А молоді завзяті парубки вишкіряли білі зуби-горіхи, й іскри сміху горіли в їх зіницях:

— Покрутись, покрутись, . чортів перевертню: залили тобі сала за шкуру!

А Горленко мовчав, удавав, що не помічає насмішкуватих поглядів, і марно ламав собі голову, де здобути грошей. Кинувся він до Доліви-Ясенського і попросив дозволу частками сплачувати борг. Той вислухав його з холодною ввічливістю і, схиливши на плече лису голову, наче виліплену з жовтого воску, відповів:’

— Не можна, пане. Ніяк не можна. Вельможний пан ось-ось зажадає від мене звіту. Він уже натякав на це минулого тижня. І взагалі мушу попередити пана, що я востаннє переписую панові позикового листа. Як воно не сумно, але я буду змушений ужити проти пана рішучих заходів, а тому попереджаю пана чесно й шляхетно.

Горленко похолов. Ось вона, прірва! Як сновида, вийшов він від Доліви-Ясенського. Як сновида, сів на коня і помчав додому, і дорогою вирішив поговорити з дружиною, але все стало йому на перешкоді. Несподівано наїхали гості. Замість ділової розмови, довелося удавати безжурного і гостинного хазяїна, жартувати і розважати гостей. Пообідавши, гості зібралися додому, пані Єля почала їх затримувати і ніби навмисне не помічала розпачливих підморгувань чоловіка.

Горленкові впали руки. Скоряючись долі, пішов він наказати, щоб нагодували коней та хлопів, з якими, за звичаєм, приїжджали пани.

— Що чути за валку? .— спитав він машталіра.

— Нічого, пане, — зірвав той шапку.

— Коли побачиш, — доповіси, —: наказав Горленко і рушив додому.

Це була остання надія. Навіть якщо Єля згодиться продати своє перлове намисто, а Доліва-Ясенський залишить собі заставлену шубу і перстень з діамантом; всеце не вирівняє боргу. Тільки виторг за пшеницю врятує його.

В сотий раз підраховував Горленко, скільки треба, щоб доїхати до Хаджі-Дере і повернутися додому, навантаживши дві фелюки пшеницею. Так, валка мусила повернутися позавчора або ще й раніш.

— Пиячать, чорти. Радіють, що нема над ними хазяйського ока, — скреготів він зубами. — Але ж зачекайте: заплатите ви мені за вашу гульбу!

Зі злим обличчям ішов він додому, зі злим обличчям накинув теплий кунтуш і повів гостей до річки.

Сутеніло. Чорним мереживом застували сосни золоту запону заходу. Річка спала, перекинувши в свою кришталеву глибінь прибережні скелі. Пахтіло медом, димом, яблуками й осіннім листям. Горленко мовчки плигнув у човен і подав паніям руку. Вони вищали і удавано втрачали рівновагу, але Горленко не посміхнувся, не пожартував, не потиснув жодного пухкого ліктика.

— Здається, пан полковник не в доброму гуморі? — в’їдливо спитала стара пані Німцевичева, обвішана перлами і самоцвітами, як ікона. — Чи то пан полковник нерадий гостям?

— Дуже, дуже радий, шановна пані, — схаменувся полковник, — та не радий, що болять мені зуби і заважають насолоджуватися веселим товариством любих гостей.

Рік служби у почтах [9] Потоцького навчив його носити личину.

Тільки вранці, коли гості поїхали, а валка так і не з’явилася, настала рішуча хвилина.

Сідаючи в ридван, пані Німцевичева переказала Горленкам запрошення до Потоцького на бал в день його народження. Єля була захоплена, але ж треба було подбати про нове вбрання, а для цього випросити в чоловіка грошей. Справа була не з простих.

Пані Єля ночала здалека. Розповіла, що Потоцький пишається своїми козаками, пригадала, що Збаразький вважає Горленків полк за кращий полк всієї Брацлавщини. Горленко зацікавився, ніби забув свої турботи, і почав розпитувати дружину. Єля повторила сказане, обарвивши слова магнатів новими прикрасами, почала лащитися до чоловіка і, коли він зраділо пригорнув її до себе, заговорила про нову сукню.

Горленко мовчав. Сваритися з нею не в його планах. Треба скористатися з її доброго настрою і довести їй, що це неможливо і що замість нових витрат — треба якось стиснутися, скоротитися на всьому, і зокрема на вбраннях. Заговорив він м’яко і сумно, почав скаржитися на погані справи, на хлопське свавілля, на недорід. Єля обурилася. Почалася сварка, безладна і плутана. Замість доказів Єля почала докоряти дружині за скупість, за вигадані зради, за сотні дрібних мимовільних образ, про які Горленко і не думав.

— Хіба так ставляться до шляхетної пані? – говорила вона, кусаючи носову хусточку. — Тобі треба було побратися з хлопкою та й знущатися з неї.

— Але я не розумію, де ти кидаєш гроші! Недавно я дав тобі тридцять кіп литовських грошей. Де вони, нарешті, поділися?

— Ти вимагаєш від мене рахунків, як від своїх валкових! — фиркнула пані Єля. — Але зрозумій: я не можу показатися на балу в старій сукні. Шляхетні пані щоразу одягають нове. Це було б неввічливо до вельможного пана. Вже й так Агнеса Конецпольська кинула в мою адресу кілька гострих дотепів.

Горленко відчував, як обурення скипає йому в грудях і ось-ось прорветься, але, стримавшись, спокійно відповів:

— Добре говорити пані Агнесі, коли в її чоловіка кілька староств [10] та крулевщизн [11], та повні комори золота, а тобі час зрозуміти, що не з нашою кишенею тягтися за магнатами.

— Що ж, ти бажаєш, щоб я одягалася, як хлопка? Пан Казімір каже, що жінка, як самоцвіт, потребує оправи, і зокрема така цікава, як я. Навіть ця стара жаба Німцевичева ходить у перлах і бобрах, а я не допрошуся в тебе смарагдових кульчиків.

У Єлиному голосі бриніли сльози. Горленко і обурювався, і жалів її. Ну, зрозуміло, що молодій, цікавій жінці приємно морочити голови дженджикуватим панкам. Та й Горленковї це на руку. Але у всьому мусить бути міра. О, коли б не той клятий борг!.. І замість допомогти йому, Єля сама рубає гілку, на якій сидять вони обоє… Ні, краще вже сказати їй все, і хай вона допоможе йому.

Горленко витяг з шухляди якісь папери і сів поруч дружини.

— Послухай, Єлюсю, — взяв він її пальці і заговорив м’яко і чуйно. — Я такий роздратований, бо в мене є на те серйозна причина. І ти мусиш це відчути і зрозуміти.

— Тобі шкода, що мною милуються і залицяються до мене, — урвала Єля, і підборіддя її затремтіло. — Ти бажаєш замкнути мене, як старий салоп, посипати мене табакою і раз на рік витягати на світло, тому що гроші тобі дорожчі, — розплакалася вона, повіривши власній вигадці. — О, коли б Збаразький або хтось інший був моїм чоловіком!.. Я не була б така нещасна, як з тобою…

Єля ридала. Плечі її здригалися, і вона відштовхувала від себе Горленка.

“Чорт візьми ці баб’ячі примхи!”, вилаявся в думках Горленко, а вголос заговорив ще ніжніше:

— Яка ж ти до мене несправедлива, Єлюсенько. Я так пишаюся твоїм успіхом, твоєю красою і смаком. Та невже ти не помічаєш, що щось гризе мені душу? Я не хотів тебе турбувати, я шкодував твою молодість і безжурність, але…

— Можна собі уявити! Йому заздрісно, що він не такий красунь і не такий випещений, як Потоцький, і що за ним не божеволіють жінки!

— Як тобі не соромно, Єлюсенько!.. Я хотів затаїти від тебе, що велике нещастя загрожує нам… Але якщо ти не довіряєш мені, так ось: прочитай.

Пані Єля вередливо відштовхнула папери. — І знати не хочу! Яке мені діло до якихось паперів. Все одно я на них не розуміюся.

— Он як? Не хочеш?! Ну, так знай: наші Хутірці — вже не наші. Щодня, щохвилини Доліва-Ясенський може з’явитися з возним [12] і забрати їх разом з твоїми ганчірками. Пізно думати про убори, коли й ті, що є, підуть на, сплату боргу!

Удавані сльози висохли, мов роса. Єля обернулася до чоловіка, розкривши великі налякані очі.

— Який борг? — розгублено перепитала вонa. — Адже ж ми не робили боргів, крім нового ридвана та меблів.

— Який борг?! — гнівно повторив Горленко, мимоволі перекрививши її інтонацію. — А такий, що за приємність вчащати до пишного панства мені довелося сплатити Фалієро сто сімдесят червінців та ще й стати розвагою і посміховищем всього панства. Грошей у мене не було. Щоб не бути збезчещеним, я позичив у Доліви-Ясенського, а він, павук, бере такий зиск, що проти нього брацлавські і краківські лихварі — справжні ягнята. Я намагався щось заощадити, думав виплутатися, а ти, як злий ворог, вибивала мені зброю з рук і кидала гроші на різні дурниці, — вигукнув Горленко, забувши свої миролюбні наміри.

Єля мовчала, налякана і приголомшена.

— Що три тижні переписував я позикові листи. Щоразу зростали проценти, і тепер я йому винний сімсот флоринів. Розумієш: сімсот! Та коли б не оці кляті ганчірки, — люто кинув він гаптований шарф, що потрапив йому під руку, — я б видерся з його павутиння. Але через тебе…

Вигук Горленка наче розбуркав пані Єлю. Вона зблідла, затремтіла від образи й обурення і схопилася з канапи.

— Як ти смієш мене обвинувачувати! — вискнула вона. — Хто програв гроші?! Ти чи я?! Хто зробив борг? Та всі мої сукні не варті чверті того, що ти кинув на вітер! І він ще насмілюється докоряти мені!.. Та хіба ж не ти сам мріяв про палаци?! І тепер я винна… Кину тебе! Піду і більше не повернуся! Годі! За три тижні рочки [13]. Вдамся до суду по розлуку.

Горленко розгубився. Не вперше сварився він із дружиною, але тоді пані Єля плакала, удавала страдницю і обеззброювала його своєю жіночою безпорадністю, а тепер в її тоні бриніла сила, і міць, і справжня загроза.

— Та я тебе не обвинувачую. Я кажу, що коли зі мною скоїлося лихо, треба якось мені допомогти, підтримати.

Але Єля оскаженіла:

— А ти мені сказав, що в тебе лихо? — верещала вона. — Ти, наче злодій, ховався від мене! Тепер я розумію різні натяки… І ти ще насмілився мені докоряти!.. Іди вимагай від своїх хлопів нових данин та толок, а мене не займай! Опечешся!

Горленко кипів, але важким зусиллям волі стримався і заговорив сухо і ніби спокійно:

— 3 хлопів нема чого взяти. Ти знаєш, що після татарського нападу панство переманює їх один у одного. На хлопа полюють, як на рідкісну дичину. Невже б я став з ними панькатися!

— Продай ліси на попіл. Ти ж казав, як це корисно. — Так, але тому, хто має тисячі волоків, а не злиденний клаптик, як наші Хутірці. Я написав Убальдіні [14] до Кракова. Він навіть не відповів.

— Ну, то продай воли.

— Де? Ярмарки ж почнуться за місяць… Все я передумав, Єлю; і мед, і горілку можна продати, і став з коропами спустити, та на все треба час. А лихо обступило, як огонь. За тиждень — кінець. Годі думати і шукати собі порятунку.

Пані Єля знизала плечима. Перший переляк минав, і хоч десь глибоко народжувалася жалість до чоловіка — вона не виказувала її. Бажалося помститися, принизити, покатувати його. І, притамовуючи теплу хвилю ніжності, вона, спитала насмішкувато і гостро:

— Тоді навіщо нам говорити? Все’дно я тобі аж ні в чому не допоможу.

— Можеш допомогти, якщо забажаєш, — видушив Горленко, болісно здригнувшись від її тону.

— Он що! Яким-то чином?

Горленко помовчав з хвилину і раптом наважився:

— Продай своє перлове намисто. За нього дадуть двісті флоринів. Решту здобуду я: залишу Доліві-Ясенському шубу і діамантовий перстень. Кінець кінцем мусить повернутися й валка з лиману.

— Мої перли?! — лунко зареготала Єля. — Пробачте, шановний пане. Це — спогад небіжчиці-мами. Звичайно, для тебе нема нічого святого… Тобі нічого не шкода… Хай жінка скине останню сорочку…

— Єлю!..

— Що “Єлю”? Не дам я материних речей, щоб сплачувати твої грішки! Треба було спочатку подумати і не сідати за карти з порожньою кишенею.

— Але ж, Єлюсю… Слово честі… Врятуй наш хутір, і я куплю тобі аж два намиста.

— Звідки? Мабуть, вигравши у Фалієро?

— Ах, он як! — несамовито гримнув Горленко, хапаючи шапку: — Я гадав, що ти мені дружина, а не злий ворог, — кинув він, грюкнув дверима і вийшов із світлиці.

Задихаючись від люті, зупинився він на ганку і провів рукою по шиї, начебто комір душив його. Хіба в цієї ляльки, в цієї порожньої крутійки є серце?! Хіба їй шкода чоловіка та дітей?! Але треба щось діяти. Ну що ж, доведеться-таки продати свого улюбленого жеребця. Полковник Іллеш давно на нього задивляється. Мабуть, дасть триста флоринів, а решту покриє виторг за пшеницю. Ех, коли б не татарський напад!.. Він би багато витиснув з хлопів — і данинами, і грошима. Перевів би їх на волоки і залишив би старі лани лише тим, хто враз сплатив би йому по кільканадцять злотих.

Проте ніколи міркувати. Треба дістати грошей сьогодні ж, бо залишається лише тиждень. І тоді… О, клятий лихвар з головою мерця! Такі, як він, не милують…

Холод пробіг по спині Горленка. Відігнавши хортів, збіг він з ганку і рушив до стайні.

І в цю мить за високим тином садиби майнули круторогі воли, розчинилися рипливі ворота і перша мажа бажаної валки в’їхала на двір.

Нарешті!

Горленкові серце здригнулося радістю. Теплою хвилею прилинула до нього кров. Але що це таке? Перші мажі порожні, а на інших якісь великі горби, щільно вкриті волячими шкурами. Схвильований валковий біжить підтюпцем до Горленка і здирає шапку з сивуватої скуйовдженої голови.

— Ну, як? — схвильовано питає Горленко.

— Ой пане, біда! — видихнув валковий і припав до панської руки. — Пішли козаки в море, а ми саме пшеницю в лимані вантажили. Так чортові турки кинули нам гаманець, пшеницю — у море, а самі — тікати. А в гаманці — самі мідні акче та парички [15]. Тринадцять возів як згоріло. Недурно кажуть — чортова дюжина.

Щось різонуло Горленка по серцю льодовою бритвою. Світло потьмарилося в очах. Він замахнувся на валкового нагаєм, потім, стиснувши зуби, зламав його об коліно, кинув уламки в бур’ян і рушив додому.

А в ворота в’їжджали все нові й нові вози…

КАЗКИ ЦИГАНКИ КАЙТМАЗИ

Сонячний блиск. Тиша. Південь. Ось-ось заспіває муедзин [16] свій співучий азан [17] і на високій вежі цитаделі великі італійські дзигарі виб’ють дванадцять. Тіні коротшають. Туляться вони під виступи водограїв, заповзають під дахи, низько напущені над стінами, наче в китайських кумирнях, але навіть в їх бузковій сутіні:— не сховаєшся від спеки.

І тихо-тихо на дворі позаміського палацу беглер-бейового [18].

Куняють голуби на карнизах, впинаючись у різьблення кораловими лапками. Мружиться тигровий кіт біля водограю. Ліньки йому припасти до розпаленої землі і, прудко промайнувши в повітрі, впасти на безтурботного роззяву-горобчика. Як мертві, валяються хорти під муром, безсило висолопивши язики. І, наче димок від наргіле [19], тремтить і в’ється над брилами бруку розтоплене, скляне від сонця і спеки, повітря.

За муром, в садах сералю [20], теж нема прохолоди. Зеленим кучерявим хутром облямовують вони гребінь гори і, перекинувшись на південні схили, збігають у затоку біли скелястого мису.

Садівники-негри дбайливо пестують кожне дepевцe. Зранку пораються вони в саду, носять з водограїв важкі бурдюки води, поливають дерева і квіти, а потім непомітно зникають, щільно причинивши хвіртку у бічному мурі.

Дзвенять цикади, сп’янілі від сонця. Дзвенить прибій на жорстві біля ніг. Дихають ароматом вічнозелені туї, захищені від півночі горами.

Але як тут нудно, як самотньо!.. . Настя сидить на камені, охопивши руками коліна, дивиться на море і не бачить його. Блакить, блакить… Море та небо, завжди безхмарне і сонячно-синє. Наче нема на світі ані білих снігів, ані сіреньких хмарних днів, коли так легко дихати медовою свіжістю березового гаю. Іскри в морі. До жужелю перепалене каміння і трави, гіркі й ароматні, як масті сірійського крамаря.

Сьогодні рік, як продано її на вагу золота і принесено до беглер-бейового палацу. І нема звістки від Сагайдачного. Невже забув він, свою Настю, або влучила в нього куля? Безнадійність і сум стискають дівоче серце. Яке щастя, що турецький султан послав беглер-бея Селіма на перську війну, але ж кожна війна має кінець. Недарма Абдул, облудний і суворий євнух [21], який заступає у Каффі Селіма, говорив жінкам, що Селім незабаром повернеться. І Настя міцно стискає зуби, щоб не розридатися, і дивиться на море повними суму очима.

Знов хитрувати. Дивитися Селіму просто в вічі, і тремтіти від жаху, і ховати цей жах під виглядом гордовитого презирства, завжди напружена, як тятива під стрілою, і марно і безнадійно чекати на визволення.

Коли ж, нарешті, прийде Петро?! Вже вісім років щоліта налітає він на чорноморські береги і повертається на Січ, і ще ні разу ані куля, ані шабля не торкнулася козацького гетьмана. Чому ж мовчать, не згадують його татари? Якби він вмер — тисячі тисяч правовірних зітхнули б полегшено і по всіх мечетях знеслися б молитви зраділих людей. Але й досі вколисує рабиня Альме своїх маляток, лякаючи їх ім’ям Сагайдачного; і досі роздмухують татарки в Настиному серці надію, коли шепочуть перед сном: “Хай подасть нам аллах мирний сон і врятує від неволі козацької”.

Чого ж він бариться? Ще тиждень, ще місяць-два, повернеться з походу Селім. Що ж тоді? Кинутись у море з цієї скелі, що нахилилася над хвилями скам’янілою велетенською жабою, або спочатку вколоти Селіма отруєною шпилькою, купленою у Кайтмази? Але тоді не буде порятунку: задушать її, як скаженого собаку, зав’яжуть у лантух і кинуть у море на поживу рибам.

Невже забув її Петро, покинув, покохав якусь іншу?!

Але ж днями блимнула надія.

Було це прозорого ранку, коли курява на дорозі ще прибита свіжою росою, а нічні датури не згорнули своїх білих глечиків-квітів. Прибігла до Насті рабиня Альме, узята на сім років у рабство за не сплачений чоловіком податок:

— Господине! Господине! — белькотіла вона з очима, повними благання і надії. — Прийшли до тебе жінки. Дозволь їм увійти.

— Чого? — здивувалася Настя. — Я не замовляла ані квітів, ані овочів. Що їм треба?

— Вони прийшли благати тебе за дітей. Вони нещасні, господине!.. Дозволь їм увійти, — не відповідала Альме на запитання.

— Ну добре, — знизала плечима Настя, — але хіба я зможу їм допомогти?

— Зможеш, господине! Зможеш! — радісно схопилася Альме, на льоту цілуючи Настину руку. — Вони тобі все розкажуть.

І за мить увійшли до покою три жінки-татарки в фередже [22] і кілька караїмок в жовтих шовкових пов’язках з намистами з золотих дукатів. Переступивши поріг, вони впали навколішки і підповзли до Насті, простягаючи їй свої подарунки — розкішне перлове намисто і кілька іджіарів [23], вишиваних нефарбованим шовком по тканині шере.

— Ми принесли тобі наші сльози, господине, щоб ти їх випила з наших очей, як сонце випиває з квітів нічну росу, — урочисто заговорила старіша з караімок, добре вивчивши свою барвисту промову.

І раптом збилася з тону, схлипнула і, припадаючи до Настиних ніг, заридала.

— Віддай нам наших дітей, господине! Віддай нам наших доньок! — заговорили жінки навперебій і теж заплакали.

— Чого вам треба? — видиралася Настя.

— Витри нам наші сльози, і ми благословлятимемо тебе в нічних молитвах, наче святу.

— Врятуй наших хлопчиків! Накажи Абдулові змилосердитися! — ридали татарки.

— Він зажене наших дівчат у перську неволю, як литовський ясир.

“Як литовський ясир!..”

Глибокий жаль різонув Настине серце. Необережним словом жінки повернули ніж у незагоєній рані.

— Навіщо забрали? Де? Я нічого не знаю, — заговорила вона тремтячим голосом.

І, перебиваючи одна одну, плутаючись, забігаючи вперед і знов повертаючись до сказаного, розповіли жінки про яничарський наскок на татарські аули, про хлопчиків, захоплених в аджем-оглани [24], і про дівчат — живу данину перському шахові.

І знов, падаючи до ніг Гюль-Хуррем, Троянди Щастя, простягали до неї руки, називали її своєю останньою надією і рятівницею. Блищали сльози в Настиних очах, а невільниця Альме беззвучно ридала за пишно гаптованою запоною. Тільки маленька татарочка дивилася на жінок широко розкритими наївними дитячими очима.

— Змилосердься! Врятуй їх, і аллах дасть тобі дітей прекрасних, як квіти з райських садів! — напосідали жінки, бачачи її сльози.

— Приборкай Абдула. Селім-баша ніколи нас не катував, як він.

— Він хижий звір! Він наче вовк, що напав на безпорадних ягняток.

— Він навіть гірший за Сагайдака, козацького бея [25], боронь нас аллах від цього нелюда! — розпачливо вигукнула стара караїмка.

— Так! Так! — підхопили татарки. — Абдул грабує нас, жене у неволю.

Настю наче щось хльоснуло. Сльози раптом висохли на очах, і знов відчула вона себе на чужині, де ніхто не зрозуміє її муки і де кленуть того, хто вже давно став сонцем її життя.

І люта радість спалахнула в її грудях.

— Абдул такий же татарин, як і ви, — сухо забринів її голос. — Чого ж ви прийшли до мене, козачки?

— Не можна ж нам, жінкам, піти до чоловіків! Ми ж правовірні, — простогнала одна з татарок.

А стара караїмка невиразно відчула свою помилку і палко заговорила, хапаючи її за край бешмета [26].

— Тому, що ти сама рабиня.

— Ти — жінка, і ти краще зрозумієш нашу муку.

Он як! Вони мають її за хлопку, рабиню. Так, її продано. Так, її замкнули до га рему. Полонена, ув’язнена — все, що бажаєте, тільки не хлопка і не рабиня. Адже ж не стала вона покірливим ягням. І ненависть, і ображена гордість спалахнули в Настиному серці.

— Геть звідси! — крикнула вона, блимнувши очима. — Розбирайтеся самі між себе. Я тут чужинка.

— Господине!.. Господине! —: благала стара караїмка. — Пожалій нас! Ми аж до смерті будемо порохом з-під твоїх ніг.

Але Настя з огидою видерла руку з її цупких пальців і вказала їм на двері.

Євнухи наче очікували цього знаку і почали грубо виштовхувати жінок.

— Змилосердься! Пожалій нас! — волала в розпачі одна з татарок. — Господине!..

А караїмка схопилася за своє синьо-чорне волосся і завила, як голосільниця на похороні:

— Але ж козаки в морі! Вони потоплять наших діток разом з галерами! Не бачити їм більше землі, не почути рідного голосу… Ой, моя донечко, ой, моя квіточко незаймана! О-о-о-ой!

І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.

Настя наче скам’яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билася об грати-ребра, ладне розбитися.

Козаки в морі! Козаки!

Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Xoтілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу… В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.

Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п’яльці, розкидані по килимах.

Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.

Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.

Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, “аж до султана у гості”, як говорив торік старий Карпо?

В саду порається стара бабка Явдоха. Вана вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.

— Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, — шепоче, Настя, впіймавши її далеко від зайвих ушей. — Невже таки прийде, Явдошко, нам воля?

— Ой панночко, ясочко моя ненаглядна!.. Де вже мені на волю!.. Кому я потрібна, стара та слаба? Не доплентаюся я до рідної землі, не побачу її вже довіку.

— Побачиш, Явдошко. Довеземо. На парусах та на веслах домчимо.

— Ой серденько!.. Та де ж мені там подітися?! Милостинку просити, чи що?! Замерзну ж я там у перший мороз. Прохолола вже моя кров, та й нема вже ані свитинки, ані кожушка. Відвикла я від морозу.

А Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя.

— Не загинеш, бабусю. Аби визволили. В мене всього буде вдосталь. Візьму тебе до себе. Живи. Спочивай. Їж та пий донесхочу.

— Ой дитиночко моя любенька… — зітхає стара і дивиться в простір згаслими очима.

— Бабусенько! Ти вже старенька. Тобі й до міста вільно піти, — лащиться до неї Настя і суне в руку солодку баклавy. — Розпитай там, любонько, за козаків.

Труситься голова старої рабині. Сльозяться каламутні очі.

— Та де ж мені, ясочко!.. Краще поклич циганку Кайтмазу; за жменьку мідних акче вона тобі геть усе чисто викладе. Тільки стережися циганки: вона тобі й послужить, вона і зрадить тебе. Така вже в неї совість.

І мчить до палацу Настя, і наказує рабині Альме відшукати Кайтмазу, і за годину сидить циганка біля Настиних ніг. Вона й лікує, вона і ворожить. і торгує, і свaтaє, і звідникує, і лихварює, ця довгоноса Кайтмаза, і відшукує вадливих рабинь на Майдані Сліз для гаремів башів і для портових притулків розпусти. А коли це корисно, міцно тримає язик за зубами або влучно пускає потрібні чутки.

Сидить вона біля Настиних ніг, вкрита сірою шаллю у чорних смужках. Довгий костистий ніс стирчить з-під шалі, а вогняно-чорне око визирає з-під приспущених повік. Дивиться Настя і ніяк не збагне, кого так дивовижно нагадує їй циганка, і раптом далекий спогад блимає в голові: отак скоса дивилася ручна ворона у них на хуторі, схиливши набік чорна-сіру голівку з залізним дзьобам і чорним гудзиком ока.

А Кайтмаза тасує засмальцьовані карти і викладає всі новини:

— …Так і не потрапили вони на галери. Повстали геть усі, відбили хлопчиків. Ну, що ж: кожна кицька б’ється за своє кошеня, а люди — як отара. Де один — там і всі. Проте і чабани знайшлися балакучі. Пронюхали, що рекрутів женуть у данину перському шахові, аби швидше замирилися перси, і відпустили Селім-башу до Каффи, де квітне у нього в сералі чарівна троянда Хуррем… Враз зрозуміла я тоді, господине, що судилося тобі панувати в беглербейовому палаці. Не було ще такої перлини на тутешньому ринку і не буде.

— Та замовчи вже! Обридла! — обурено уриває Hacтя, — Кажи, що сталася в Каффі? Що чути?

— Та перш за все розбили Ісааків палац, витягли його самого, накинули зашморг і — на власні ворота… Плювали на його мертве тіло, каміння кидали, а палац розбили і розтрощили впень… А в той час повстали невільники-веслярі на галерах. Такі всі нещасні, виснажені. Все твої земляки-козаки… Та й пішло… Порозбивали льохи з франкським вином та горілкою, ятки, крамниці. Спагі [27] кинулися до гірського табору, а цитадель того ж дня піддалася бунтівникам, бо яничари [28], як справжні зрадники і гяури [29], перейшли до них, хоч і прийняли вони закон мусульманський і виросли біля Блискучого Порога [30], в Стамбулі.

Кайтмаза не мусульманка, але завжди вихваляє віру того, в кого більше влади в руках або грошей у кишені. Вірить вона в прикмети, в лихе око та в нечисту силу і носить на шиї ціле намисто ладунок та амулетів, але, знаючи, що Настя козачка, чесно переказує їй міські події, бо невідомо, як воно буде, а щирість іноді корисніша за брехню.

— Та кажи далі, що в Каффі? — нервово уриває Настя.

— Не поспішай, прекрасна зірко світанку. Порозбігалися рекрути по аулах та підбурили селян. Повстали кара-татари [31], б’ють мурзаків [32], грабують їх садиби і палаци, розподіляють їх отари та табуни, лани та виноградники, бо кажуть, що за шаріатом [33] земля богова і належить тому, хто відживить її своїми руками і потом, зростить та зоре її. І начебто беї порушили давній закон. Дехто з улемів [34] і мулл [35], боячись за вакуфи [36], пристали до селюків і доводять їм, за кораном [37], їх право на землю.

— Ну, а в Каффі? — квапить Настя циганку.

— Tа й у Каффі все пішло шкереберть. Пиячать всі: і цехові, і невільники, і навіть жінки, забувши накази пророкові, начебто живуть у Каффі самі гяури-франки та греки. Ворота відчинені. І несуть, і везуть мажарами та гарбами і овочі, і борошно, і виноград. А від баранів та дробини на базарі і не продертися. Все подешевшало. Награбували в мурзаків та й віддають за безцінь, — зітхає Кайтмаза.

“Ну, а козаки?”, мало не кричить Настя, але боїться зрадити себе. Кайтмаза запитливо зиркає в її бік і невиразно догадується, в чому річ, але мовчить, щоб дорожче продати свої новини.

— Ну, то я піду… Ой, як вже пізно: сонце зовсім схилилося за гори, — удавано лякається вона.

— Постій, циганко. Розкажи ще що-небудь, — спиняє її Настя.

— Бідній циганці час додому, бо залишиться вона з дочкою без вечері, а донька в неї лежить дома хвора, — зітхає Кайтмаза. — Ой, хоч би швидше встановили будь-який лад! Голодно стало чесній людині! Нікому не треба ані хорошого краму, ані вродливих рабинь. А речей на базарі — греблю гати… Ось і мені доручили продати таку трубку, — хитро підморгує вона. — Подивишся в неї — і корабель, що майорить десь на обрії крихітним жученям, враз наближається і начебто стоїть ось тут у бухті, і видно на ньому і капудана, і веслярів, і гармати, і прапор… Хороша річ. Навіть чайку козацьку можна побачити за десять миль, а то й далі.

Настині очі блиснули з-під вій.

— Покажи, — кидає вона з удаваною байдужістю.

Та знає Кайтмаза, чого це коштує. Мовчки витягає вона з-під шалі зорову трубку, облямовану сріблом і перламутром, розтягує її і передає Насті.

— Он бачиш фелюку? Комашка на хвилях, зернятко. А тепер заплющ одне око і приклади до другого трубку.

Настя скеровує зорову трубку на фелюку і мало не скрикує; фелюка наблизилася і збільшилася втроє. Видно, як рибалка згортає вітрило, обминаючи мис святого Іллі, — як золотіють в ній яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.

— Скільки? — придушено питає Настя.

— Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів [38], бо ж оправа срібна з золотом, — зітхає Кайтмаза. — А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.

Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.

— Я дам тобі навіть дванадцять, якщо ти приходитимеш щодня розповідати мені новини, бо тут мені надто нудно, — каже вона, і голос її тремтить від хвилювання.

Кайтмаза мовчки схиляє голову. В цю мить вона знов нагадує муштровану ворону з рідного хутора, і Насті здається, що це хороша прикмета.

— А що розповідають моряки? — питає Настя. — Що чути в Стамбулі? В Очакові? Скрізь? Настя хитрує, плутає слід, та Кайтмаза її розуміє.

— Чула я на базарі, ніби козаки проскочили у море, — недбало кидає вона. — Веде їх Сагайдак, могутній і відважний бей, але ніхто не знає, де впаде його сила на беззахисні голови, як невідомо людині, де згасає зірка, що падає з неба вночі.

— А що думають старі люди?

— Різне кажуть, насолодо очей беглер-бейових. Одні, — ніби прямує Сагайдак-бей знов до Сінопа, другі, — ніби аж до Стамбула… А є й такі, що не спали всю ніч і чекали козаків, наче мусив впасти на них Азраїл, ангел помсти, разом з Мелек-уль-Мекком, ангелом смерті.

Настя до болю стискає руки. А Кайтмаза підводиться і низько вклоняється їй.

— Боронь тебе аллах, усмішко щастя. Хай будуть сни твої легкі й прозорі, як оці хмаринки на небі. Піду додому і щодня приноситиму тобі всі новини.

Минув тиждень. Щоранку приходила Кайтмаза і про людське око приносила Насті чи то гірських горіхів, чи то мавританське мереживо, амбру та мускус або венеціанське дзеркальце у фініфтяній рамі. А коли розходилися цікаві рабині та колишні наложниці беглер-бейові, Кайтмаза залишалася віч-на-віч з Настею і розповідала їй новини.

І дізналася Настя, що приборкано повстання; що сотні голів злетіли з плечей по аулах. Суворо карають мурзи повсталих кара-татар за бажання звільнитися. Повиловлювали невільників-втікачів, і тільки жменька галерників заховалася в печерах Розбійницької бухти у Каракаша-розбійника, от там, праворуч, за горами, серед стрімчастих відног Кара-Дагу. А спагі напали на Каффу вночі, захопили місто і встановили старий лад. І тепер сидять вантажники і цехові, селяни і рекрути в цитаделі, чекаючи страти.

Але зростають, ширяться чутки про козаків. Вітрильники і навіть галери не наважуються вийти в море, і все рідше влітають у Каффську затоку швидкоході італійські бригантини, важкі турецькі томбази і стрункі александрійські каравели [39].

А Кайтмаза зітхає і скоса позирає на Настю чорним вогняним оком. Настя годинами сидить на валунах, дивиться в блакитну далечінь — і так, і в зорову трубку.

Наче гаптована, міниться під сонцем зибінь. Сніжками гойдаються на хвилях чайки, граються дельфіни і напинаються од вітру жовтогарячі, білі і пурпурні паруси. Але ніде не промайне низько занурена у воду козацька чайка з червоноверхими шапками вздовж бортів, Настя бліднішає, марніє, не спить вночі, ховається від жінок, і вони хитають за її спиною головами і по-своєму розуміють її.

— Сумує вона за Селімом. Ось воно, жіноче серце: поки він був, фиркала вона на нього, як дика кицька, а тепер чекає не дочекається.

Сьогодні Насті надзвичайно важко. Рік тому принесли її до палацу, знесилену душевною мукою. І нема надії на близьке визволення. Сумно оглянула вона обрій і безсило впустила трубку на жорству.

Довшають бузкові тіні. Замовкають цикади, що співають опівдні і під нічною росою. Легкий вітерець повіяв з моря, граючись Настиним волоссям, а Настя не рухається, і все сидить, і не підбирає зорової трубки.

— Хай будуть благословенні мрії, що сповивають твою молодість, — зненацька забринів над її вухом улесливий голос Кайтмази.

Настя мимоволі поморщилася. Обридла їй ця барвиста східна мова, наче вбрання, на якому занадто багато оздоб.

— Сумуєш, господине? — питає циганка і сідає біля її ніг. — Важко ужитися орлиці в неволі. Золота в тебе клітка, та все ж клітка.

— Що нового? — роздратовано уриває Настя.

Вона зневірилася у появі козаків і питає, аби урвати бридке Кайтмазине підлабузнювання.

— Тихо в Каффі. Мовчать каффяни, як море перед негодою. Завтра страта повстанців, хай учиниться над ними вирок правосуддя. На площі біля Біюк-Джами [40] вже будують поміст. Скарають і ремісників, що забили нахипа [41], і галерників за капудана-башу [42], і караїмів за крадіжку амфори золота і за несплату податків та всіх інших.

Бачачи, що повстання остаточно задушено, Кайтмаза намагається згладити свої попередні розмови, в яких бриніло співчуття до повсталих.

Але Настя не може слухати.

— Замовчи! Годі! Тоскно мені! Гидко! — зненацька скрикнула вона і заридала.

Кайтмаза розгубилася. Кинутися до палацу по жінок? Але ж почнуться розмови, запитання. І тоді не можна буде розповісти те, чому вона зараз прибігла до Насті. І цілує циганка Настині руки, і винуватими очима зазирає їй в очі:

— Віщий сон бачила я сьогодні про тебе, господине. Наче підносить тебе на крилах степовий орел і пануєш ти звідти над всесвітом, як Чатир-Даг [43] над горами Яйли, наче срібний місяць проміж зірок небесних. Дай руку, господине. Дай прочитати на рисах долоні, що судиться тобі в майбутньому.

— Іди геть! Дай мені спокій! — видерла Настя руку. — Дай мені побути на самоті. Невже ти не бачиш, що все тут мені обридло?!

— Не жени, господине, циганку, вірну собаку, від своїх ніг, тому що наближається час, коли вона тобі стане в пригоді. Слухай краще казку, повну для тебе таємного, віщого змісту. Чи не про тебе, часом, склали її казкарі, бо твоя доля скидається на казкову, як скидається птах на своє відбиття у прозорій водоймі твого палацу.

— Ну добре. Кажи, тільки швидше, — з огидою скоряється Настя, бо розуміє, що не позбутися настирливої циганки.

Кайтмаза мовчки схиляє голову і, схрестивши по-східному ноги, торкається гачкуватими пальцями Настиного серпанку [44].

— Давно-давно, коли ще діди наших дідів не народилися на світ, дрімучі ліси вкривали Кримські гори і долини, і навіть передгірний степ, де тепер росте лише сірий полин. А пущі і ліси кишіли дрібним і великим звіром, і жахливіші від усіх хижаків були сірі ведмеді.

Був у ведмедів свій хан, велетенський ведмідь, наче гора, поросла чагарником, та такий хижий і лютий, що люди боялися жити в Криму, і ніколи їх нога не переступала Перекопу. Проте ведмеді ходили в степи Ляхистану [45] і жерли тубільців, а ті, щоб врятуватися від жахливих сусідів, платили їм харч [46] або ховалися за ріками і болотами у глибоких печерах. Але випивали ведмеді глибокі річки і вишкрябували людей пазурами з печер, а тих, хто намагався врятуватися човнами, топили величезними хвилями. Божевільні від жаху, тікали люди на всіх вітрилах, але рідко кому щастило врятувати своє життя.

І тоді починався кривавий бенкет. Ведмежий хан ковтав людей живцем, і ніхто на світі не міг його подолати.

Але одного разу помилував ведмежий хан маленьке дівча і забрав до себе у печеру, бо немає на світі істоти, яка ніколи і нікого б не любила. Полюбив і ведмежий хан свою вихованку. Збудував для неї хатину, понатаскував повні комори горіхів, меду, родзинок та різних ягід — і стала рости і квітнути вихованка Сірої Гори, як звали свого хана ведмеді.

Швидко минає час у неволі. Виросла дівчина і стала красунею. Сумувала вона у полоні ведмежому. Не було з ким слово мовити, кому горе своє розповісти, радістю поділитися. Але не озвіріло серце її серед хижаків.

Всіх жаліла вона, і, наче гірська луна, відгукувалася на кожен зойк, на кожен болісний поклик. Білочкам дарувала вона мигдаль і горішки, зайчиків переховувала від лисиці, лікувала маленьких ведмедиків, годувала їх медом. І все живе любило дівчинку, дарувало їй квіти і ягоди, лісні плоди і горіхи, барвисті мушлі і камінці, коріння і цілющі трави. Пташки співали для неї найкращих пісень, а вона сама так співала, що від співів її засинали ведмеді і випускали здобич з пазурів. І з кривавою славою Сірої Гори з’єдналася слава його тендітної і чуйної полонянки.

Прочув про неї сміливий ватажок, чи то кавказький, чи то козацький. Вирядив двісті кораблів і рушив на сірих ведмедів. Наче зграя морських птахів, розсипалися на хвилях його човни. Помітив їх ведмежий хан з свого кубла і кинувся на ворога. Загинули сміливі мореплавці. Врятувався тільки їх ватажок, завалений тілами вбитих. Не помітили ведмеді, що він живий, і розійшлися, донесхочу наївшись м’яса, а ватажок виповз з-під мертвих, перев’язав собі рани і, спираючись на меч, пішов блукати невідомою землею. Він вирішив загинути, але побачити вихованку Сірої Гори.

І побачив. Натрапив він на її хатинку, постукав у віконце. Відчинила йому красуня, впустила, обмила йому рани, перев’язала, покривши цілющими травами, нагодувала, напоїла і заховала у льох. І тільки вночі, коли міцно спав ведмежий хан, забігала до витязя, давала йому поїсти, привітно всміхалася йому. І покохали вони одне одного, тому що молодість і кохання завжди нерозлучні.

Довго не знали вони, як врятуватися від жахливих ведмедів, і нарешті надумали…

Тільки-но пішов ведмежий хан у похід, зібрала красуня свої речі, осідлала двох легконогих оленів, і помчали вони до моря.

А на узбережжі — ані корабля, ані човника, ані живої душі. Зажурився герой, а красуня заспівала пісні, закликаючи дятлів-рубачів, вовків-теслярів, бобрів-будівничих, щурів-мореплавців. Зібралися звірі на допомогу улюбленій — господині.

І закипіла робота. Дивиться красуня на північні зорі, бачить, що наближається ранок, і благає аллаха, щоб встигли звірі добудувати їм корабель. Ось і днище осмолене, ось вже й щогли поставлено. Залишаються тільки вітрила.

— Гей, поспішайте, ткачі-павуки! Не загубіть мене з моїм коханим! Поспішають, тчуть павуки, мало не падають з перевтоми. Ось вже зорі згасають, засіріло на сході. Доткали павуки, лапками піт з чола витирають. Підіймають втікачі вітрила, дякують своїм рятівникам.

А тут якраз скоїлося лихо. Повернувся ведмежий хан з походу, вирішив одвідати свою вихованку, почастувати її медом-здобиччю. Нема красуні. А стара дівка сова доповіла йому, де поділася втікачка. Кинувся грізний ведмежий хан з усім військом навздогін. Підбігли ведмеді до моря, а корабель вже мчить на всіх вітрилах геть, несе красуню на волю. Заревли ведмеді, кинулися пити море, щоб догнати її по сухому. Бачать втікачі, що води ь морі стало вдвоє менше, і почали благати чаклуна, що пролітав на чарівному килимі:

— Врятуй нас, великий чарівнику. Віддячимо тобі вдесятеро.

— Нічого мені не треба, — відповідає чаклун, — тільки заспівай мені, дівчино, своїх кращих пісень.

Заспівала вона, а чаклун почав чаклувати — і чує Сіра Гора, як каменіють його лапи, як хутро на спині перетворюється на бур’ян, як тече з його пащі вода, дзюрчить-співає струмком-джерелом.

Скам’янів старий ведмідь по коліна в воді, скам’яніло і військо його, розкинувшись по березі валунами. Нема з того часу ведмедів-людожерів у Криму, тільки скам’янілий ведмежий хан ще й досі спить у хвилях біля Гурзуфа. А втікачі дісталися батьківщини, побралися і були щасливі аж до самої смерті…

Кайтмаза замовкла і запитливо зиркнула на Настю, а Настя мовчить і дивиться десь у просторінь.

— Чого мовчиш, красуне? — торкається циганка Настиного коліна. — Невже ти не така ж прекрасна, як вихованка Сірої Гори? Невже нема, в тебе коханого ватажка-воїна, щоб визволив він тебе звідси і повіз далеко-далеко, у країну, де чекає тебе радість і щастя?

Настя схопилася з місця, як ужалена.

— Іди геть, відьма! — гримнула вона. — Не смій з мене глузувати!

— Я не глузую, господи не, — гордо підвелася циганка і зиркнула Насті просто у вічі. — Кайтмаза ніколи не бреше. Підемо он у той куток, до муру. Я доведу тобі, що це щира правда.

І стільки певності бринить в її тоні, що Настя мовчки рушає за нею. Біля муру Кайтмаза озирнулася і гучно крякнула, як справжня ворона.

І ніби у відповідь, зарокотіли за муром струни кобзи, І знайомий надтріснутий голос заспівав думи про походи Петра Сагайдачного.

Настя завмерла, сполотніла, наче піна на хвилях морських. Що це — марення, сон? Цю ж думу співав на хуторі торік старий Карпо під розквітлою липою. Гули джмелі в тон рокітливим струнам, а Настя сиділа на призьбі і гаптувала Сагайдачному гаманець.

— Тепер віриш мені, усмішко аллахова? — урочисто питає її Кайтмаза.

І, забувши обережність і сумніви, Настя мовчки простягає їй руки.

ЄДИНИЙ ВИХІД

Доліва-Ясенський терпляче очікував, коли риба знесилиться і, виснажена безпорадним борсанням на гачку, сама піде йому до рук. Довго і спритно присипляв він Горленкові турботи, тішив його марними надіями, а тимчасом замикав вузьке коло, де чатувала на нього загибель. І раптом перейшов у наступ.

За вісім день Горленко об’їхав усіх сусідів і лихварів; аби змінити борг на борг і якось відтягти загибель. Вірні люди доповідали Доліві про всі заходи його жертви, і він або задоволено потирав руки, або обурено опускав жовто-чорні повіки і роздратовано стукав по столу гачкуватими пальцями, коли Горленко звертався до тих, хто міг його врятувати.

Та не щастило полковникові. За двісті флоринів продав він Іллешеві жеребця, продав за безцінь ридван і смарагдовий перстень, здобутий в останніх походах, але всі зусилля його розбивалися об невидиму межу десь коло п’ятисот флоринів, і знов кидався він від лихваря до лихваря. Прибічники Доліви-Ясенського пустили чутку, що Горленко збанкрутував, і тому ніхто не згоджувався позичити йому ані флорин без коштовної застави або серйозного поручника.

“Навіщо нам рискувати своїм золотом”, — міркували вони і відмовляли чемно, але рішуче.

І повертався Горленко додому виснажений і роздратований, з важким каменем думок у голові. І жах перед майбутнім стискав йому серце і смоктав, наче хробак. Як поранений звір, ховався Горленко в свій барліг і, проковтнувши трохи нудотної холодної їжі, кидався в ліжко, щоб знову схопитися вдосвіта і знов борсатися, зціпивши зуби від розпачу, зовні стриманий і спокійний, але постарілий за тиждень на десять років.

Пані Єля ні в чому не підтримувала чоловіка. Вона три дні не розмовляла з ним, а потім забрала дітей і, не попрощавшись, поїхала до батьків.

Мовчки, як належне і неодмінне, сприйняв новину Горленко. Люди перешіптувалися за його спиною, а він проходив повз них такий похмурий і відлюдний, що ніхто не наважувався одверто глузувати з нього.

Напередодні останнього терміну, коли Доліва-Ясенський повечеряв і з лойовою свічкою у позеленілому свічнику пішов до спочивальні й схилив коліна на підніжок поставця — подякувати пану Єзусу і панні Марії за здобич, біля ганку його дому в маєтку Потоцького урвався скажений чвал коня, а ланцюгові собаки зайшлися хрипким гавканням.

— Пан Горленко приїхали! — вбіг заспаний пахолок.

Доліва-Ясенський підвівся з колін, і руки у нього затремтіли. Все загинуло: риба зірвалася з гачка.

— Запроси до кабінету, — відповів він самими губами.

І пахолок більше зрозумів його з жесту, ніж з його слів. Чітким військовим кроком, дзенькаючи довгими зіркуватими острогами, наблизився до нього Горленко. Він свердлив його повним ненависті поглядом і заговорив уривчасто, задиханий, ніби збіг на стрімку гору.

— Треба нам, пане, розрахуватися. Ось гаманець. Тут чотириста дев’яносто флоринів. Залишаю панові у повну власність шубу і перстень. Поверніть мені мої позикові листи.

Доліва передихнув і побожно звів очі на розп’яття, що тьмяно вилискувало у кутку. Риба скажено хльоснула хвостом перед тим, як навіки покинути рідну стихію.

І, випроставшись, наче інквізитор [47] перед заарештованим єретиком, Доліва відповів риплячим і глузливим тоном:

— Певно, пан полковник забув, що він має справу не з лихварем, а з шляхтичем? Я взяв у пана полковника речі про всяк випадок — для звіту перед вельможним паном Потоцьким, але ж я не ярмарковий крамар. Ніяких речей я не купую і мушу по-шляхетському одержати від пана такі ж гроші, якими я врятував пана від скандалу.

Горленко мовчки дивився на Доліву-Ясенського. Поки мчав він до нього, йому здавалося, ніби справа розв’язана. Адже ж шуба і діамантовий перстень коштують понад триста флоринів, і Доліва-Ясенський частенько збуває застави переїжджим крамарям. Але як це висловити, коли Доліва ставить питання в площині шляхетської честі?

І, відчуваючи, як ноги зраджують його, а під серцем знов смокче, огидна нудота,— заговорив Горленко, і голос його тремтів і зривався:

— Пробачте, пане. Я гадав, що панові потрібні ці речі. Певно, я не добре зрозумів пана… Дозвольте, коли так, взяти на слово честі ці речі, і за два-три дні я поверну панові решту боргу такими ж грошима, як я позичав.

Це було вигідно. В інший час Доліва-Ясенський не відмовився б від такої пропозиції, але лихвар мав інше на меті.

— На жаль, ніяк не можу згодитися, — зітхнув він, дивлячись на свої жовті пальці. — Вельможний пан вимагає, щоб завтра після ранньої меси я дав йому повний звіт і всі гроші готівкою, — отже, й ті, що я позичав пану полковнику.

Холодний піт виступив у Горленка на чолі. Кінець! І, наче стратенець, що кидається на в’язничого сторожа, щоб через його труп видертися на волю, Горленко знов перейшов у наступ.

— Он як! — прохрипів він і підійшов до вікна. — Вельможний пан ще не спить. Бачите, як сяють вікна палацу? Чуєте музику? Я доб’юся його розпорядження. Він сам відстрочить мені борг або поверне мені мої речі на продаж.

Доліва-Ясенський вперше глянув у вічі своїй жертві. Горленко не відвів очей, але крізь запал воїна, у виру нерівного бою, проглядала полохлива нашорошеність зацькованого звіра. І пильні очі лихваря її вгадали. Два щури зазирнули Горленкові у зіниці і знов сховалися під пергамент повік.

— Спізнилися, пане. Сьогодні я доповів вельможному пану все. Пан граф вважає, що справа надто загальмувалася, і наказав мені поставити питання руба.

— Брешеш, негіднику — скипів Горленко і схопив недолугого лихваря. — Брешеш! І мені, і вельможному панові! Ти гадаєш, що ніхто не знає, скільки ти виторгував за пшеницю і в Гданську, і на Прутських порогах?! Знають! І будуть раді кинути тобі правду у вічі.

Він трусив Доліву-Ясенського, наче старий каптан, витягнений з скрині, і здавалося, що від недолугого тіла лихваря здіймається хмаркою порох.

— Пан збожеволів! — вискнув Доліва, безпорадно мотаючи головою. — Вельможний пан дістав повний звіт… І не стане — говорити в таких справах з різною шушваллю, як…

— Як хто? — загрозливо труснув його Горленко.

— Як різні там Балики та інше хлопство, — викрутився Доліва-Ясенський і, несподівано вислизнувши з Горленкових рук, забіг за письмовий стіл і тричі ляснув у долоні.

Мовчазний пахолок вирізьбився у чорному прорізі дверей.

— На добраніч, пане. Завтра — неділя, отже, позавтра поговоримо докладно. Я буду у Вінницькому суді з півдня аж до нишпорного часу [48], — зловтішно додав він, відбираючи у Горленка останню надію улаштувати справу сам на сам. — Стасику, посвіти панові.

Пахолок підняв свічник.

— Проше пана.

Горленко провів долонею по чолу і, хоч у кімнаті було холодно, витер мокрі від поту пальці об полу жупана. “У земському суді”… [49] Отже, Доліва впише протестацію [50] і вчинить позов проти нього.

— Пане Ясенський, — сказав він слабо, як хворий. — Почекайте хвилинку. Я ще хотів вам дещо сказати… Я довго пана не затримаю, — злякано простер він руку, тому що Доліва рушив до внутрішніх дверей.

Щури знов визирнули з-під повік, нашвидку оглянули знищеного ворога і задоволено заховалися.

— Вийди, хлопче. Тільки не спи і стій тут за дверима, бо пізно, — кинув він Стасикові. — Сідайте, пане полковнику. Мабуть дозволите келех меду? Здається, пан змерз? Ніч холодна. Осінь…

Горленко втомлено опустився у крісло.

— Он бачите, як погано так розпалюватися, — примирливо заговорив лихвар, коли пахолок вийшов. — Пан поважився на моє старе життя, рискуючи порятунком душі саме тоді, коли я збирався запропонувати пану пристойний вихід.

Горленко мовчки дивився на нього. Він вже не міг ані дивуватися, ані сперечатися. Отупілий, виснажений довгим напруженням нервів, він весь зм’як.

— Я хотів запропонувати пану вихід, який ще тиждень тому був би для пана неприйнятний, але тепер, в зв’язку з деякими змінами в особистому житті пана полковника, він безперечно припаде пану до вподоби.

Доліва замовк, чекаючи запитань, але Горленко мовчки дивився на нього п’яними від перевтоми очима, і лихвар улесливо вів далі, поклавши свою жовту руку на його безсилі пальці.

— Я ніколи не насмілився б бути таким негречним і зазирати в чужі родинні справи, але випадковість розкрила мені все. Вчора був я у Вінниці, і в моїй присутності дружина пана полковника, чарівна пані Єля, вписала до земських книг вимогу розлуки з паном полковником. Отже, незабаром з’явиться до пана возний в цій прикрій справі.

Байдужість і втома раптом злетіла з Горленка.

— Що таке? Не може бути! — скрикнув він, підводячись. — Не може бути, — повторив він по складах. – Єля посварилася зі мною — це так, але ж у нас діти, мої діти!.. Вона поїхала відпочити до батьків… Вона незабаром повернеться.

— Ні, пане. Прикро мені чути ваше справедливе обурення і здивування, але це так.

І, бачачи, що Горленко готовий знов схопити його за горло, Доліва розважливо відсунувся за стіл і показав гостеві на свій лисий череп.

— Я надто, пане, старий, щоб жартувати такими речами. Справу зроблено. Пані Єля вимагає розлуки, щоб знайти собі інше щастя і звити нове родинне кубельце.

— Брешеш, гаспиде! — грюкнув Горленко кулаком по столу. — Брешеш! Доведи свою чортову брехню, або я розчавлю тебе, як черву!

— Як пану завгодно, — нахилив голову Доліва-Ясенський. — Але вся Брацлавщина добре знає, що по всіх балах та бенкетах, по всіх вечірках, весіллях, та хрестинах — пан Казімір Німцевич не відходить від пані Єлі.

— Ну, зрозуміло, — урвав Горленко. — Я — завжди зайнятий, мені дихнути ніколи з полком та господарством, а Німцевичі — наші найближчі сусіди і заїжджають по неї. Адже ж не може молода, цікава жінка з’являтися в товаристві сама.

Доліва знов нахилив голову, і журлива усмішка пробігла тонкою щілиною його вуст.

— Спочатку так воно й було, але не може сонце не засліпити того, хто дивиться на нього. Отже, пан Казімір скрізь називає пані Єлю своєю прекрасною дамою.

Горленко смикнув плечима.

— Та що ви роздмухуєте кожну дрібницю! Пан Казімір — людина одружена. Він — рицар, а Єля — ще дитина. Нема чого збирати і переказувати мені брудні плітки!

Доліва ніби не дивився на полковника, а сам стежив за ним з-під напівопущених повік і з удаваним сумом хитав головою.

— Так, пане. Так спочатку й було. А тепер пан Казімір вже людина вільна: дружина його – схизматичка [51], і він не брав з нею шлюбу в костьолі, а тільки записався в суді, і цими днями взяв із нею розлуку.

— Як-то?! — ахнув Горленко. — Звідки ви знаєте?

— Стара пані Німцевичева мені розповіла. Формально причина розлуки — різниця у вірі, по суті ж — всім відомо, що — дружина пана Казіміра давно зрадила своє родинне вогнище і є коханкою пана Струся, тому пан Казімір і мріє назвати пані Горленкову своєю дружиною.

Горленко мовчав. В його пам’яті замайоріли дрібниці, що раніш проходили непомітно або іноді дратували його. Бачачи настирливі залицяння Німцевича, він частенько робив зауваження Єлі, та на кожне слово пані Єля знаходила такі серйозні і влучні докази, що він замовкав і сам соромився своїх підозр. Не хотів він уславитися як простакуватий мугир і стати знов посміховищем пана Потоцького.

Змучений тривогами цілого тижня, Горленко не скипів, не схопився за шаблю, а мовчки сидів і хитав головою власним думкам, наче прислухувався до нечутного голосу і ніби згоджувався з ним.

Доліва-Ясенський не думав, що все обійдеться так мирно. З дрожем зловтішності і страху почав він розмову, але треба було добити Горленка, відвернути його думки від боргу і навіяти йому те, що корисно і потрібно Доліві. І, якомога пом’якшуючи свій риплячий голос, заговорив лихвар:

— Я гадаю, що пану полковнику буде важко, вірніше — неможливо пильнувати своє господарство і полк одночасно. А коли нема вдома хазяйського ока — все йде шкереберть. Хлопи розбещуються, і почнуться крадіжки, ніхто не ходитиме на панщину, не сплачуватиме данин.

І стане у маєтку пана безладдя і гидота запустіння. Та й важко і сумно буде пану в порожніх покоях, на самоті з своїми думками… Кожна дрібниця буде нагадувати йому минуле і роз’ятрювати незагоєну рану.

— Так що ж мені робити? — ніби прокинувся Горленко.

— Виїхати, пане. Від спогадів, від пліток, від натяків і жартів. Саме сьогодні говорили ми про це з вельможним паном… Пан Потоцький має намір пересунути своє військо на південь, до Кам’янця. Як кам’янецький староста, він не може байдуже спостерігати, що Туреччина готується до війни. А ці лотри [52] запорожці знов пішли у Чорне море і невідомо, куди зараз прямують вони. Якщо до Стамбула — війна неминуча, і війна жорстока і нерівна — мабуть, загибель нашої коханої ойчизни. Зрозуміло, вельможний пан не бажає опинитися беззбройним перед вогнем. Він не забув свого полону і поразки у Молдавщині. Та й турки вдруге його не помилують. Отже, пан полковник має незабаром дістати наказ виступити до Кам’янця з усім своїм полком… І доведеться йому кинути напризволяще свої Хутірці…

— Але дозвольте, пане… Яке відношення?.. — урвав Горленко.

— Зараз пан все зрозуміє, — жестом заспокоїв його лихвар. — Відношення найпростіше. Певно, в пана полковника не вистачає готівки розрахуватися зі мною? Отже, я пропоную пану шляхетську справу: хай пан дасть мені в посесію свою маєтність. Вона межує з моїми власними грунтами, і тому, лише тому, наважуюся я взяти на себе цю важку і некорисну справу. Таким чином, сплата за посесію скасує борг пана полковника, тому що я виключно з співчуття до горя пана згоджуюся на таку шалену ціну, як сімсот флоринів. І нема чого пану сушити собі голову, де і як здобути грошей, і гасати з маєтку до маєтку під зливою жартів і глузливих запитань, бо вже сьогодні про вашу розлуку довідалося все околишнє панство, і пан не зможе кроку ступити без удаваних уболівань і погано прихованого глузування. Пан зможе виїхати хоча б позавтра, підписавши зі мною у Вінницькому суді орендну угоду. Пану навіть не доведеться підшукувати людину, якій залишити своє господарство. Нема про що говорити і з вельможним паном. Не думаю, щоб така розмова дуже всміхалася пану полковнику, бо ж вельможний пан — людина весела і любить пожартувати з такої пікантної ситуації. І взагалі… До речі, наказ про виступ пана полковника з його полком вже підписано… Я допіру бачив його у вельможного пана… Можливо, що він вже чекає на пана в його спорожнілому кублі.

Горленко слухав мовчки і в’яло. Ах, все одно!.. Аби піти якнайдалі, заховатися від глуму і жартів, поговору та пересудів, терпку гіркість яких дав йому ковтнути старий лихвар. Яке щастя цей несподіваний похід! Проте скрізь будуть люди: від своїх козаків теж не відчепишся… Чи не краще — просто додому і, без вагань і довгих думок, загнати собі в серце кулю?!

— Так ось, пане полковнику. Вирішуйте. Справа корисна, чиста, шляхетна. Одним ударом пан розрубає всі вузли і всі перешкоди. Зараз пан втомився і надто розхвилювався, але є час подумати. Позавтра ми побачимось у земському суді: там пан зможе разом прочитати позов пані Горленкової, а я даю пану слово честі, що до нишпорної години не подам позикових листів до суду. Але попереджую: в разі, коли пан полковник спізниться або не з’явиться…

— Добре, я подумаю, — підвівся Горленко. — Позавтра матимете мою відповідь.

Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем з глибокою зморшкою проміж бровами і здававсь мало не старою людиною.

— Ну, то й добре. Ну, то й гаразд, — швидкомовкою заговорив Доліва. — Хай тільки пан полковник не бере до серця свого горя. Кожному з нас життя — не путь, всипана трояндами. Треба бути героєм і воїном і не гинути через зрадливу жінку, навіть прекрасну, як Олена Троянська.

Він тричі ляснув у долоні і додав, коли заспаний Стасик вирізьбився на порозі:

— На добраніч, пане. Бажаю пану забути уві сні про сумну дійсність і принаймні побачити себе з булавою пана коронного гетьмана.

Але тільки замовкли за дверима важкі кроки і дзенькіт острог, вираз удаваного співчуття збіг з обличчя Доліви-Ясенського. Відсапуючись, опустився він у крісло і злісно і нервово стиснув пальці, начеб щось розчавив у них.

— От нахаба! — прорипів він. — Ще загрожує мені доносами! От клятий хлоп! А тепер він і носа не суне до палацу, бо такі хами більш за все бояться тлуму і жартів…

Доліва-Ясенський відкинувся на спинку крісла, і зловтішна посмішка розтягла його тонкі губи з гнилими пеньками зубів, а очі нишпорили десь під стелею, підраховуючи майбутні прибутки.

Під стелею розгорталася драма. Прокинувшись від світла, якась муха заплуталася у тонку мережу павутиння. Хвилин з десять вона дзижчала і билася в її липких вічках, а павук стежив за нею, чорний, волохатий, з колінчастими гачкуватими лапами, і терпляче очікував, коли вона змориться, і тоді раптом накинувся на свою жертву.

Доліва-Ясенськии розреготався, і різко, рипляче звучав його регіт у порожній кімнаті:

— Молодець! Так їй і треба!

У старовинних мідних шандалах обпливали лойові свічки. Крізь погано припасовані вікна тягло осінньою вогкістю; тремтіли золоті списики вогнів. По стінах і стелі сірим лахміттям гойдалися тіні, і ледве чутно дзижчала муха у гострих щелепах павука.

У Вінниці було шумно і людно. Михайлівські рочки ще не розпочалися, але позивачі з’їжджалися натовпами. Відкрили залізні скрині, де від рочків до рочків переховуються земські книги, і шляхта вписувала до них свої заповіти, вінові записи, угоди, дарчі акти, доручення, позикові листи та скарги, щоб за ними вчинити судові справи.

Зранку біля судової ізби вирувала юрба. Шляхта приїжджала на рочки з свідками, сусідами, приятелями та челяддю з бідних підпанків. У вільний час вони тинялися у суді, на торгу, біля яток та крамниць і накуповували собі і родині зимового одягу, взуття, заморського вина, прянощів, зброї та різних оздоб. А ввечері гриміла музика в воєводиному та у старостиному палацах, лився венгржин [53] і мед із зелених, вкритих цвіллю пляшок а на картярських столах дзенькало та блищало золото, здобуте потом і м’язами хлопства.

Доліва-Ясенський приїхав до Вінниці напередодні, у присмерках. Він захопив з собою трьох підпанків, ледарів та базікал і дорогою розповів їм про втечу пані Горленкової, оздобивши своє оповідання різними гостри подробицями.

“Цього досить: три довгі язики розпатякають новину по всій Вінниці, і добрі люди дихати не дадуть цьому хамові”, думав старий лихвар і з насолодою прислухався, як його супутники розповідали новину зустрічним панкам, поки розпрягали коні.

Розрахунок був вірний. На ранок тільки й мови було, що про втечу пані Горленкової і про її роман з Казіміром Німцевичем.

— Невже це правда, пане? — в’язнули до Доліви шляхтичі.

— Певно, так, — знизував він плечима, але навмисне тримався осторонь.

— Але ж кажуть, ніби остання дитина не від Горленка, а від пана Німцевича, — втрутився новий шляхтич, задоволений з того, що знає зайву подробицю.

— Авжеж. Бо ж хлопчик рудий, як пан Казімір, а в Горленка очі і волосся чорні, як грецька маслина.

А в іншій групі творилася нова легенда:

— Кажуть, ніби Стефан Потоцький закохався в пані Єлю і прийняв Горленка до свого війська, щоб бачитися з нею.

— Та порубав його шаблею з ревнощів.

Доліва-Ясенський задоволено посміхався: чутки розплоджувалися і зростали швидше, ніж він гадав. Горленко міг приїздити: грунт був підготовлений.

Спокійно попрямував лихвар до судової ізби, та не встиг вписати до земських книг усіх справ, що доручив йому Потоцький, коли один з його супутників смикнув його за рукав.

— Горленко тут. Ой пане, що там робиться!.. Не встиг він сплигнути з коня, як панство оточило його юрбою. Розпитують, ляскають його по плечах, втішають, сміються, пускають гострі дотепи, а він вирячив очі, як п’яний. Побачив мене — і до мене: “Де пан Доліва?” Він хотів бігти зі мною, та панство знов накинулося на нього, як мухи на мед.

— І що ж він, не хапається за шаблю?

— Та де ж йому! Хоч рана і загоїлася, рукою він не володіє. Кожен це пам’ятає — ось і радіють з безпечної розваги. Але Горленко так дивиться на панство, що аж мороз дере.

Підпанок не брехав. Горленко ледве стримувався. Очі його палали, як у пропасниці, і коли на порозі судової ізби з’явився пергаментно-жовтий череп з щурячими очима, він радо кинувся назустріч, розштовхуючи шляхтичів, наче побачив рідного батька.

— Швидше, пане! Я мушу бути сьогодні ж У Махновцях. На світанку вирушає мій полк.

— До послуг пана полковника. Я передчував таку можливість і привіз готову угоду, якщо пан полковник не розрахується зі мною готівкою, — напівзапитливо зиркнув він на Горленка.

— Підемо до суду, — відповів Горленко, щоб позбутися юрби цікавих.

За хвилину вони вже сиділи біля судового стола, і Доліва-Ясенський передав писареві аркуш.

— Зачекайте, пане писарю, — спинив його обережний суддя. — Прочитайте угоду вголос. Можливо, панство зажадає щось виправити або додати.

— Проше пана, — обурено підібгав губи лихвар.

І знехотя віддав писареві угоду.

Писар почухав за вухом гусячим пером, понюхав табаки, витер ніс клітчастою хусткою і загугнявив на одній ноті:

…складено цю угоду проміж його мосцю урожоним паном полковником Горленком Тишком — з одного боку, і його мосцю урожоним паном Матеушем Долівою-Ясенським — з другого, на нижчезазначених умовах: його мосць урожоний пан полковник Горленко віддає у посесію пану Матеушу Доліві-Ясенському на три повних роки свою маєтність, на ім’я Хутірці, зо всіма селами і садибами, з окремими будівлями, з фільварком і з присілками і всім, що в них знаходиться, з садами та городами, хмельниками і сіножатями, з пасіками і з деревом бортним, з бобровими ловами і звірячими гонами…

Голос писаря обволікає Горленка дивовижною заціпенілістю. Він не спав три ночі або кидаючись у Махновці і втопляючи в турботах душевний біль, або повертаючись до свого спорожнілого, безпритульного хутора. Серце, виснажене торішньою раною, тріпотить в грудях підбитою пташкою, але зовні Горленко спокійний. Поки юрбилися навколо нахабно-настирливі панки, підштовхували один одного, підморгували і удавано бідкалися, він стримувався. Він здогадувався, що це нова каверза Доліви-Ясенського, щоб примусити його втекти від жартів і глузувань і таким чином віддати йому назавжди свою землю. Хотілося кинутися, порубати шаблею, пошматувати всі ці самовтішні і настирливі пики, знищити, стерти їх. Але тепер всі почуття заклякли, притупилися, — і голос писарів долинав до його свідомості, наче крізь воду або уві сні:

…3 млинами і греблями, пасовиськами та лісами, гаями, борами і дібровами…

— Стривайте, пане — раптом очуняв він, — як то “3 лісами”? Ніхто ж не віддає лісів у посесію, бо кожен посесор виголить їх усі чисто і повезе ванчос [54] та клепку до Гданська. Хіба ж так можна?! Подумайте ж самі, пане суддя.

— Ваша справа, — уникливо знизує плечима суддя, — хоча, сказати правду, в угодах ліси звичайно залишаються за власником.

Доліва обурено засовався в кріслі і зажував запалими губами.

— Це було б можливе лише тоді, — зарипів він, і щурячі очі його визирнули з-під повік, свердлячи Горленка ворожим поглядом, — коли б маєток пана полковника був би справжній маєток, а не якийсь хутірець. Хіба ж не жарт: я даю сімсот флоринів за землю, що не дає ніякого прибутку. І ще новина: довозь собі палива з свого лісу і на млин, і на опалення хат! Та до дзяблув таку посесію!.. Ніхто не збирається пустошити ваших лісів, але ж господарювати у ваших Хутірцях мушу я необмежено і повновладно, або сплатіть мені мої гроші, і розійдемось в різні боки.

Горленко мовчав. Ось вона, пастка Доліви-Ясенського.

— Щo скаже пан полковник? — байдуже питає суддя. — Або краще вислухаємо угоду до кінця і обміркуємо потім все разом.

І знову гугнявить писар одноманітною швидкомовкою, де слова зливаються в одну ноту, настирливу і нудну, як дзижчання осінньої мухи на шибці:

…А його мосць урожоний пан Горленко дозволяє пану Матеушу Доліві-Ясенському уживати до роботи своїх підданців згідно інвентареві, тобто вони повинні нажати кожен по дві копи пшениці, звезти та змолотити; сіно скосити, накошене покопити та звезти, де накажуть, і скласти там у ожереди. А хто з підданців коней чи то волів не має, той і возити не повинний. Крім того, пан посесор має право брати з них вшелякі данини та чинші, кликати їх на толоки і літні дні, на жіночу роботу на городах, на шарварки, лагодити та гатити греблі, на будівлі та прокладку шляхів, садити капусту і підводами возити де і що треба, а також судити й рядити тих підданців своїм панським судом і винних у непослушенстві та інших провинах, згідно їх вчинкам, засуджувати і навіть горлом карати…

Дженджикуватим панкам та базікалам стає нудно. Порожніє судова ізба. Краще вийти покурити, побалакати або позалицятися до кокетливих панянок, чи то зайти до шинку випити келех вина.

А писар гугнявить і гугнявить, віддаючи Горленкових селян та підсусідків у повне покріпачення Доліві-Ясенському:

…А пан посесор повинен охороняти межі маєтку непорушно, щоб не довелося власникові терпіти втрати в землі від заорювання сусідів і якогось іншого загарбання. А всю ріллю, призначену під озимину, мусить пан посесор своїм коштом і засобами заорати і засіяти і в такому вигляді повернути її власникові, коли вийде термін оренди, як і будівлі у цільності й повному порядкові. А якщо пожежа трапиться, то й відбудувати наново…

Доліва — добрий психолог. Всі пункти, вигідні власникові, зберіг він на кінець, щоб залишити від угоди хороше враження, а всі невигідні так переплутав, що вони не впадають в очі п’яному від втоми полковникові. Тай писареві недурно сунув Доліва зранку злотого: він так гугнявить, що навіть досвідчений прокуратор [55] не второпає, які хитрі пастки наготовив Доліва своїй жертві.

…А обидві сторони зобов’язуються дотримуватися цієї угоди під закладом ста польських злотих, на що дають підпис рук своїх і печатки свої гербові прикладають.

Читання уривається несподівано, як домотана до кінця нитка. Горленко мовчки смикає вуса. Виходу немає. Він так і не дістав двохсот десяти злотих. А проте — хай гине все! Поки була в нього Єля, діти, було родинне вогнище — він дорожив своїм майном і домом. Він дбав про свій добробут, мріяв вивести дітей в люди. Мріяв про шану і славу — і ось не дорахував. І де були його очі?! Герой пліток і жартів, він мусить піти на нові місця і розпочати там нове життя, бо й старий шлях на Січ закрив він сам собі торік.

І з тим же почуттям, як і колись, кидаючи у вічі Фалієро свої сто шістдесят червінців, Горленко розгонисто підписав угоду і виклав на стіл сто флоринів застави. Доліва-Ясенський скромно спустив очі додолу і подагричними, безкровними пальцями відрахував свою сотню золотом.

Обидві застави мали переховуватися в суді, поки вийде термін угоди.

— Віншую пана з добрим завершенням справи, — крекчучи, підвівся Доліва. — Дозвольте повернути пану позикові листи. Завтра опівдні я буду з возним в Хутірцях, щоб увійти в посідання.

Горденко взяв свої листи, розірвав їх на дрібні шматочки і навіть не згадав про заставлену шубу і перстень.

ВЕСІЛЛЯ МЕДЖЕ

Медже — наречена. Хоч і боляче їй дивитися на надламану сумом Шафіге, та молодість бере своє, і бринить її голос на дворі і на пласкій покрівлі, на винограднику і в садку, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем, або співи перших весняних пташок.

— Промайнуло пекуче південне літо, налились важкі грона винограду, засмаглі персики сором’язливо ховали в темно-зеленому листі свої рум’яно-оксамитові кульки, і низько хилили до землі свої гілля перевантажені плодами старі яблуні, груші.

Наближався час, коли, зібравши врожай, бучно і радісно справляють татари весілля.

І тоді, наче вихор, наче безвадна хмара сарани, що нищить все живе, налетіли на Чабан-Таш яничари, забрали рекрутів і хлопчиків, виповнивши його щілинки-провулки сльозами й прокльонами.

Спить у кам’яній землі, завитий у білий саван без швів, маленький пустун Меметка. Блакитний фаянсовий мізер-таш позначає його могилу, а на ньому тонкою арабською в’яззю вирізьблено вірш з алькорана.

Тихо-тихо стало в білій саклі на схилі гори: не підводить очей безутішна Шафіге. Мовчки рухається, мовчки порається в своєму нескладному господарстві, а перед очима моторошною примарою стоїть і стоїть її розчавлений кінськими копитами хлопчик… Щільно стиснуті її скорботні вуста, глибоко зморшка залягла проміж бровами, і пасма білого волосся перекреслює її чорноволосу голову.

Замислюється навіть маленька Субан, зітхає, наче доросла, але за мить забуває гоpe — і розсипається дзвінкими бубонцями дитячий регіт, і знов блимають її зубки на засмаглому обличчі з блискучими чорними оченятами.

А весілля все ближче і ближче. Наче свіжі паростки на темному згарищі, пробивається радість у сумних очах Медже. І під зеленими наметами старого лісу йде вона з кунганом до джерела мудрого шейха і співає, як цикада, зігріта сонцем. І, забуваючи недавнє лихо, повертається Медже стрімкою стежкою додому і шиє, і гаптує свій посаг, ретельно схиляється над роботою.

Серйозна справа, цей посаг. Треба запасти стільки білизни і одягу, щоб вистачило на багато років, і сорочок крою фільбой з легкої тканини, що нагадує зморщений креп, і легких літніх бешметів, і теплих зимових, стьобаних на ваті, і шальвар, і фередже, і гаптованих іджіарів для майбутнього житла подружжя, і килимів, і подушок, і рушників — усього, що один раз на все життя припасає собі татарка.

Селянка-татарка приносить з собою близько сотні змін білизни, по двісті-триста рушників, щось з двадцять шовкових хусток і шалей і не менш як сімдесят фередже. І все це тчеться, шиється і вишивається вдома. Ось чому посаг починають готувати, коли дівчинці вийде один рік. І все ж таки перед весіллям починається гарячка. Два-три місяці не розгинає спини наречена, хвилюється, поспішає, готується до заповідного часу. Подружки і родички допомагають їй. Щодня збираються вони до нареченої і довго працюють, перекидаючись веселими жартами і дотепами.

Минуло три місяці. І тоді прийшла Сабіха подивитися на небажану невістку.

Медже зустріла її біля порога з розкішною маграмою; якою вкриває собі голову свекруха, переступаючи поріг засватаної дівчини. Маграма була прозорого бруського газу, вишита плоскою гладдю. Мигдалеві квіти, пишні гpoна гліциній та виноградне листя перепліталося на ній вибагливими китицями.

Розкішний подарунок вразив Сабіху.

— Де ти взяла таку маграму? — спитала вона недовірливо.

— Газ із Каффи… Купила в турецьких купців, — відповіла Медже, розгубившись від її пронизливого і ворожого погляду.

— А вишивання?

— Я вишивала, — прошепотіла Медже, як покарана.

— Чудове вишивання. Я й не знала, що ти така майстерниця, — знехотя похвалила стара і навіть не подякувала за подарунок.

І того ж вечора свати принесли весь агарлик [56], і знов обдарувала їх наречена — кого кисетом своєї роботи, кого рушником або навіть сорочкою, а коли свати пішли, розподілила поміж подружками надіслані свекрухою ласощі. Субан дістала цілу тарілку халви і мигдалевого печива і, ласуючи в кутку, пригадала Меметку, з яким було б так весело цього дня.

Ввечері прийшла запрошена тарджі-кадим [57], весільна кравчиха, — покроїти шлюбне вбрання нареченій. Шість улюблених подружок Медже взялися до роботи і не вийшли з її саклі, поки не дошили весільної сукні. Горпина теж була тут і вже хотіла викинути окрайки, коли дівчата зняли галас:

— Стій, стій, Горпіне, що ти робиш?!

— А нащо вам окрайки? — здивувалася вона.

— Ось побачиш.

І, не пояснюючи, в чому річ, стали шити з більших окрайків подушку і замість пуху чи пера поклали в неї чоловічу сорочку і чепурний вишиваний рушник.

— А далі що? — зацікавилась Горпина.

— Побачиш, — лукаво підморгували дівчата.

І другого дня, у суботу, розпочався складний весільний ритуал, повний старовинних звичаїв, прикмет та символіки, таких же непорушних, як молитви мули та азан муедзинів.

Два дні місили тісто і з піснями пекли чебуреки, листкові пироги з рижем і сухими фруктами, медову баклаву, веклят і сарич, смажили мигдаль та горіхи в меду, пекли халву та варили шербети.

А на третій день, у понеділок, не встигли жінки прибрати і оздобити по-святковому саклю, як вихором примчала Субан:

— Ідуть! Ідуть! — кричала вона з порога, стрибаючи від хвилювання то на одній, то на другій ніжці.

Це наближалася сестра Ібрагімова, так звана весільна сагдич [58]. В одній руці тримала вона батіг, пов’язаний шаллю, в другій — запалену воскову свічку. За нею йшли парами сваха і родички Ібрагіма, музики і гості.

Шафіге привітала їх на порозі разом з Медже. Жінки увійшли до прибраної саклі. Випивши кави з різними ласощами, вони налили окропу в срібний саган, позичений у Вехбі-бакана, вкинули в нього хну і золоту і срібну монету, надіслані Ібрагімом, а коли фарба прохолола, запалили воскові свічки, вишикувалися у дві шереги і заспівали весільної пісні:

Не плач, красуне-наречена:

Вже хною виповнен саган.

І ось з весільними свічками

Тобі бажаєм ми талан, —

забринів міцний голос Міріам, улюбленої подружки Медже.

Не тьмар свої блакитні очі,

Росою сліз не розсипай.

Не плач; красуне-наречена,

В долонях очі не ховай, —

хором підхопили дівчата.

Вітаєм з хною наречену,

Зі щастям вічно молодим.

Хай догорить твій сум з свічками,

Розтане, як прозорий дим, —

лунало високе сопрано Міріам.

І хор підхопив рокітливо і ніжно:

Не тьмар свої блакитні очі,

Росою сліз не розсипай.

Не плач, красуне-наречена,

Очей в долонях не ховай.

І почасти схвильована урочистим і зворушливим обрядом, почасти тому, що цього вимагає звичай, заплакала Медже, вступаючи на невідому путь, де поруч із дорогим їй Ібрагімом стояла грізна свекруха і грати гарему.

Хтось розплітав їй коси, розчісував срібним гребінцем, а схвильована Шафіге виловила з хни Ібрагімові гроші і нахилилася до Медже.

— Аллах тебе благословить, моя синьоока, — сказала вона і поклала їй обидві монети на голову.

Медже ридала.

— Не плач, тіточко Медже, — кинулася до неї Субан, і підборіддя її затремтіло. — Я подарую тобі білу ангорську кицьку, а бабуся Тайфіде каже, що біла кицька приносить щастя.

Медже всміхнулася крізь сльози і поклала голову на подушку, а дівчата почали фарбувати їй волосся, приказуючи:

— Ну й Субан! А ми й забули за кицьку! Яке ж без, кицьки щастя!

І коли чорні коси Медже почали вилискувати темною бронзою, дівчата вмокнули у хну свої пальці і приказали за звичаєм:

— Аллах, допоможи, щоб надійшла і наша черга.

Обряд був закінчений. Шафіге вилила фарбу і тричі стукнула у вікно. І в ту ж мить заспівали за вікном семиcтруннi сази [59] і кімане, зарокотіли турецькі барабани та бубни, заспівали гірські дудки й зурни. І закружляли дівчата у веселому танку, забриніли дукатами і намистами, зашаруділи новими шальварами, розвиваючи у повітрі прозорий туман весільних серпанків.

Танцювали поодинці або парами. Іноді спліталися в коло, наче в барвистий вінок, але жодний чоловік не переступив їх порога, не закружляв із ними у веселому танку. Навіть Ібрагім не прийшов на цей дівич-вечір, бо наречений уперше бачить свою дружину після шлюбу в своєму домі, і що багатше і шляхетніше майбутнє подружжя, то суворіше дотримується воно звичаю.

Коли б Медже була мурзачкою або купецькою донькою, ніколи б не знала вона, кому віддають її родичі. І не один раз дякувала вона долі за те, що народилася серед кара-татар, у рибальській родині, і кохає свого нареченого.

У Ібрагіма теж готувалися до весілля. Два дні смажили, пекли і варили хитромудрі страви і ласощі, а в неділю, опівдні, по-святковому прибрали і оздобили саклю. Тоді зібралися до Ібрагіма друзі і товариші на його парубоч-вечір.

З веселими співами мололи парубки каву для весільного бенкету, пили бузу і шербети [60], курили і танцювали. Допізна затяглася вечірка. А на ранок послав Ібрагім музик і свах до нареченої — пофарбувати хною її коси.

У вівторок і в середу в обох саклях було шумно і весела. Халва, мастика і баклава не сходили з столів. Кожен міг прийти помилуватися посагом, потанцювати під веселу музику, поласувати, випити і побажати молодому і молодій щастя й здоров’я.

Але в веселому гомоні й метушні Шафіге відчувала себе осиротілою. Скеміло їй серце за Медже. Вона зжилася з нею, полюбила свою дзвінкоголосу зовицю і з болем думала, як тихо і порожньо стане в саклі, коли піде з неї Медже.

Настав четвер, головний день весілля. Зранку сакля Ахметова виповнилася гамоном. На уквітчаній мажарі приїхав від Ібрагіма весільний кухар з хлібом-сіллю, з торбинкою рижу, вінком цибулі, величезним ополоником і гострим ножем.

Випивши каву і викуривши наргіле, кухар підперезався чистим фартухом і почав різати і білувати баранів і варити рижову юшку та інші страви весільного обіду.

Наближався південь. Ось-ось мали з’явитися рипучі гарби сватів з векілем [61] і свідками шлюбного запису. Після азану молодь зібралася біля воріт, чекаючи на поїжджан. Але тихо-тихо було на стрімких вуличках Чабан-Таша, залитих сліпучим сонцем. Тільки в кухні лунав стук ножів ретельного кухаря та на даху тихо туркотіли голуби, роздимаючи перламутрові вола.

Хлопчикам набридло нишпорити серед дорослих. Вони видерлися на стару гіллясту морву і звідти виглядали поїжджан.

— Їдуть! Їдуть! — завищав один з них і дзигою скотився на землю.

Знялася весела метушня. Дехто перев’язував собі руку чепурним рушником, інші тягли колоди підперти ворота, а на вулиці вже гучно рипіла гарба, лунко перегукувалися веселі голоси, і раптом хтось заторохтів у ворота важким каменем.

— Хто там? Чого треба? — відгукнулися з двору.

— Молодий бей наш полював у горах і поранив легконогу сарну. Зникла сарна з наших очей, та по слідах її дійшли ми до ваших воріт. Пустіть посланців молодого мисливця, поверніть йому здобич його.

Горпина стояла осторонь, і дивно було їй чути і бачити, що й тут, як у рідному степу, також ломляться до нареченої поїжджани, тільки там зовуть його не молодим беєм, а князем, а наречену не сарною, а білою лебіддю.

Захисники Медже вимагали викупу, підпирали плечима ворота, обсипали поїжджан гострими жартами і дотепами. І тільки тоді розкрили ворота, коли поїжджани кинули їм гаманець, повний дрібного срібла.

В пишно оздобленій оді накривали обідати. Зголоднілі гості накинулися на їжу і запивали її міцним кумисом, шербетом і катишем [62].

Після кави і люльок свати переказали нареченій, щоб вона готувалася. до церемонії. Заметушилися дружки і свахи. З піснями внесли кунгани холодної і гарячої води, роздягли Медже догола, обмили з ніг до голови, намастили трояндовою олією, одягли в найкращу білизну і вбрання, подароване свекрухою, накрили її кашеміровою шаллю і посадили на покуття, заставивши легкою заслоню, потім загорнулися в фередже і урочисто розташувалися на міндерах.

Тоді розчинилися двері і ввійшло двоє свідків з векілем. Старший свідок наблизився до заслони, за якою сиділа Медже, і спитав її голосно:

— Ім’ям аллаха і пророка його! Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, одружитися з Ібрагімом, сином Алі?

Медже мовчала, та не тому, що розгубилася або стало їй моторошно в останню хвилину. Мовчала тому, що завжди мовчить східна жінка, рокована на довічну покору.

— Ім’ям аллаха і пророка його, — гучніше повторив свідок. — Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, бути дружиною Ібрагіма, сина Алі?

І знову Медже не подала ані звуку, ані голосу.

І втретє спитав її старий свідок. Тоді, замість відповіді, показалися з-за заслонки пофарбовані хною пальці Медже з затиснутими в них кінцями хустки.

Це означало її згоду.

Тоді свідок звернувся до векіля.

— Ім’ям аллаха і пророка його, чи згодний ти, Ібрагіме, син Алі, одружитися з Meджe, дочкою Сулеймановою?

— Згодний, — відповів векіль.

Тричі повторював свідок це запитання, і тричі відповів векіль, що згодний.

— Ви чули? — урочисто звернувся свідок до білих примар у фередже.

— Чули, — враз відповіли дружки і свахи, хитнувши білими опрядами загорнутих у серпанки голів.

— Отже, будьте свідками.

І, взявши векіля під руку, свідки рушили до дверей.

Вони поспішали до мечеті записати шлюб в метричну книгу і прослухати шлюбні молитви. А дівчата прибрали заслону і вкрили наречену густим серпанком, бо з того часу, коли в мечеті відбувається шлюб, ніхто: ані мати, ані сестри, ані дружки — не можуть бачити її, поки чоловік не зніме з неї серпанку.

— Чому? — здивовано допитувалася Горпина.

— Щоб не загинула її краса, — пояснювали дівчата і вкрили Медже мусліною, густою, як осіння імла. І в ту хвилину хтось різко постукав у двері.

— Хто там? — кинулися дружки до дверей.

— Сагдич, сестра нареченого, — відповів жіночий голос. — Пустіть мене до нареченої, дівчата. Я мушу приготувати її.

— Не пустимо! Дай викуп! — лунко відповіли веселі голоси.

— Оcь вам викуп! — кинула їм сагдич гаманець дрібного срібла. — Пустіть мене, дружки, бо час минає.

Дружки спритно підхопили гроші, розчинили двері і вмить перетворилися з пустотливих дівчат на урочистих учасниць обряду.

Сагдич наблизилася до Медже і накинула на неї поверх мусліни гаптовану золотом маграму і гостроверхий пурпурний дувак [63]. Медже задихалася, засліплена й придушена потрійним серпанком. Кров важко стукала в скроні. Піт виступив на чолі. Не вистачало повітря. А сагдич обернула її на схід сонця і стала голосно читати молитву. Медже повторювала слова. Глухо бринів під серпанками її голос, зривався, тремтів, запинався.

— Амін! — нарешті сказала сагдич. — Аллах із вами.

І коли сагдич урочисто вийшла з кімнати, Медже звернулася до подружок і заспівала, задихаючись у темряві серпанків, своєї прощальної пісні:

Троянда випала з вінка,

Як з неба зірка впала.

Прощайте, подружки! Тяжка

Туга за серце взяла.

Прощайте, сестри, кращих мрій

Таїнники глибокі!

3махніть росинки-сльози з вій,

Красуні чорноокі.

Востаннє мене обійміть,

Як сестри, дружно й міцно,

Кого образила — простіть

3а слово ненавмисне.

Дружки мовчки зітхали і тихенько плакали під фередже.

— Ой тіточко Медже, як я сумуватиму за тобою! — раптом скрикнула Субан, стискаючи на грудях рученята.

З-під пурпурного дувака почулося важке зітхання. Плакала й Шафіге, закусуючи кінець фередже, щоб не почула її наречена, а Медже звернулася до неї, своєї названої матері, і заспівала другої прощальної пісні, і голос її тремтів і зривався від ледве стримуваних сліз:

В очах пов’язаних моїх

Блимають буйні сльози,

А серце в грудях молодих

Тремтить листом мімози.

Глухою ніччю став мій день…

Прощай навіки, мaмо!

Я — наче обгорілий пень

Під сіткою маграми.

Так моторошно серед мли.

Гнітять думки-каміння…

Хоч іскру в серці запали

Своїм благословінням.

Ніколи Медже ще не співала з такою хапаючою за серце силою і виразністю. Це не була дзвінкоголоса іволга, ані цикада, огріта сонцем. Співала самотня, скорботна жінка, благала підтримки і допомоги.

І Шафіге не витримала: схопилася з міндера і, ридаючи, пригорнула до себе наречену.

— Медже, дитиночко моя бідолашна, — шепотіла вона, захлинаючись. — Не ремствуй. Не бійся. Адже ж Ібрагім тебе кохає і не дасть тобі загинути. Ну, а якщо Сабіха почне присікатися, вимагай, щоб він збудував собі окрему саклю, як наказує закон, або тікай просто до нас. Ми підемо до мули, до каді [64], до улемів. Ми розлучимо тебе з Ібрагімом, якщо він не спроможний тебе захистити. Ми не дамо тебе катувати, моя горлиця.

Вона пестила пурпурний дувак, повторювала ніжні й безладні слова і довго не могла відірватися від Медже, хоч тричі стукав у двері Ахмет і час було вирушати.

Кінець кінцем отямилася Шафіге, опустила фередже і відступила до вікна. Ввійшов Ахмет і мовчки підперезав Медже срібним поясом [65].

І з сльозами в голосі заспівала Медже, звертаючись до брата, як до рідного батька, своєї третьої і останньої пісні:

Прощай, татуню! Невідомі

Шляхи сповила ніч і мла.

Востаннє в рідному я домі

Твій хліб солодкий зажила.

Троянду з гілки відломило.

Вже їй назад не прирости.

Прийду колись під стріху милу

3гадать дитячії часи.

Та стану вдома я чужою…

Прощай, дитинство, рідний дім!

Завжди, і в щасті, і в покою,

Все сумуватиму за ним.

Не вперше чув Ахмет ці зворушливі слова, та тільки зараз зрозумів всю їх правдивість і глибину. Щось підступало йому до горла і опалило йому лице болем і соромом. Торгувався, тремтів над кожним гасене, але ні разу не замислився, на щастя чи то на горе Медже бере він ці гроші. Та думати було ніколи. І, закінчуючи обряд вінчання, відповів Ахмет нареченій співучим речитативом:

Не залишай нас із сумом в серці,

Не залишай з слізьми в очах.

Спаси тебе від лиха й горя,

Могутній всеблагий аллах!

Нехай пісок в твоїх долонях

Червоним золотом дзвенить,

І під ногою сіра жорства

І під ногою сіра жорства

Якщо я чимсь тебе образив, —

Прости, без гніву нас покинь,

Щоб новий шлях твій сліз не бачив.

Амін!

— Амін! Амін! — зітхаючи, підхопили жінки.

Медже нічого не чула. Як підрізана впала вона Ахметові до ніг і заридала тяжко, несамовито. Її сльозами плакали в цю мить тисячі тисяч мусульманських жінок, проданих батьками у шлюбне рабство, але, звичайно, зрозуміти цього вона не могла. Тільки Горпина мовчки стискала руки під фередже, і їй здавалося, що Ахметова сакля раптом перетворилася на невільницький ринок.

Та думати було ніколи. Жінки підхопили Медже і заспокоїли її. Ахмет прочитав коротеньку молитву і вийшов, а коли жінки знов загорнулися в білі опряди своїх фередже, увійшли чотири брати Ібрагімові з довгими жердинами і прибитими до них дувазарами [66]. Чотири свахи вивели наречену на середину оди, і дувазари замкнулися навколо неї в грезетовий чотирикутник. Свахи підхопили під руки Медже і повільно рушили до дверей, і, пристосовуючись до їх ходи, попливли разом з ними грезетові дувазари. Медже здавалося, ніби вона стоїть на місці в барвистому наметі і тільки підлога пливе у неї з-під ніг.

Надворі вже стояла розкішно оздоблена гарба. І ось зарипіли величезні не мащені колеса. Брати Ібрагімові скочили на коней, не випускаючи з рук дувазарів, і рушила гарба з нареченою, захованою серед тих же барвистих запон. Галаслива юрба поїжджан оточила гарбу. В цю мить служниці винесли подушку з окрайків і кинулися до парубків:

— Купіть! Купіть! Не дорого продаємо! Це ж щастя! — вигукнула одна з них, показуючи подушку товаришам нареченого.

— Скільки? — спинився Мураз, син Бекирів, охорошуючись перед білою примарою у фередже, наче півень, перед куркою.

— Маленький золотий за велике щастя! Вже наша наречена поганого не пошиє. Цілий посаг у подушці, — зацокотіла служниця.

— Ой, дорого!

— Задурно! Дівоче серце в додаток.

— Та ти не скупися, — підштовхнули його товариші. — Запашна троянда завжди колеться.

— Троянда, що віддає чадом та часником, — підібгав губи Мураз.

— Шукай собі кращої! І без тебе знайдуться покупці, — образилася служниця.

— Та добре вже… Давай, красуне. А мо, й не красуня, хто вас зна, бо доводиться вас купувати на совість як кота в лантуху. Лови гасене, — крикнув навздогін Мураз.

— Бери, щоб тобі на ній спалося, як на шпичках держи-дерева, — спритно кинула йому служниця подушечку і сховала золотий під складка ми фередже.

— Муразе! Муразе! Чи довго ти там? — кликали парубки. Мураз прискорив ходу і догнав гарбу, коли юрба молоді перехопила її на розі.

— Стій! Що везете? — питали вони, заступивши дорогу.

— Діжку квашеної капусти з перешумованою бузою, — реготали поїжджани.

— Давайте викуп!

— Не дамо! Розступись! — ревнув Мураз, наїжджаючи на юрбу.

Але молодь міцно поспліталася руками і не відступала ні на крок.

— Не бийтеся об скелі головами на радість шайтанові, — реготали вони — Платіть викуп!

Після довгих розмов поїжджани розв’язали лантух і стали кидати у натовп дешеві хустки й рушники, але викуп здався поганим. Молодь дерла хустки на шматки і топтала ногами. Тоді свахи розв’язали інший лантух і кинули в юрбу кілька чудових іджіарів, поясів і кисетів. Молодь накинулася на них. Знялася бійка, і гарба ще довго не могла прокласти собі дорогу крізь шумну і жадібну ватагу.

— Подушка з подарунками нареченої! — вигукнув Мураз, розмахуючи своєю покупкою. — Великий золотий за велике щастя!

— Бач, який жадібний! Вистачить з тебе й півтора малих, — відповів хтось з юрби.

І під веселий сміх і жарти один з друзів Ібрагімових перекупив у Мураза весільну подушку.

Кінець кінцем гарба зупинилася. Брати Ібрагімові зійшли з коней, не випускаючи дувазарів. Свахи підхопили під руки Медже і повели її, не видиму для гостей, до її нового житла.

На порозі зустріла їх Сабіха, обсипала пшеницею, грошима і підсмаженим мигдалем, потім повела до пишно оздобленої оди і посадила на покуття. Хтось з жінок трохи підняв край дувака, і Сабіха вклала їй в рот ложку меду і масла, потім випила з майбутньою невісткою кави і вийшла, а свахи скинули з нареченої дувак, маграму і фередже, залишивши на ній тільки прозорий газовий серпанок.

Почалося частування. Сабіха хотіла засліпити гостей: жирний плов, шашлик, рижові запіканки з горіхами та цукатом змінялися ніжною баклавою, варенням, дрібним мигдалевим печивом і коржиками. Добре поласували свахи і гості, але наречена не доторкнулася ні до чого.

На чоловічій половині свято розгорталося трохи інакше.

Вдосвіта прокинувся Ібрагім і, поки служники прибирали і оздоблювали саклю, пішов до старшої одруженої сестри, і, як годиться, намагався не показуватися людям. Там сидів він, аж доки куєв-баші [67] сповістили його про приїзд нареченої і принесли йому весільну подушечку. В дорозі її ще тричі перепродували, щоразу збільшуючи ціну, і кінець кінцем вона потрапила до Ібрагіма за цілих п’ять гасене.

Викуривши наргіле, куєв-баші повели Ібрагіма додому. За звичаєм, коли б не відбувалося весілля, взимку чи влітку, в холод чи в спеку, наречений мусив голитися і одягатися на своєму дворі просто неба. Один з куєв-башів точив на ремені бритву, другий милив мило, а гoляр, повівши один раз бритвою по Ібрагімовій щоці, кидав бритву і починав танцювати. Гості стояли навкруги широким колом і плескали в долоні, відбиваючи такт; а голяр знов брався голити Ібрагіма і знов кидав бритву, щоб танцювати. Коли Ібрагім був поголений, кожен кинув голяреві на дзеркальце по кілька дрібних монет, а куєв-баші піднесли йому вишиваний рушник — подарунок від нареченої. Потанцювавши ще трохи, голяр непомітно зник, а товариші почали одягати Ібрагіма, оточивши його колом з запаленими свічками. Кожен стежив, щоб вітер не згасив його свічку, бо це вважалося за погану прикмету.

Коли Ібрагім був готовий, один з куєв-башів накинув йому на плечі шаль і запросив старого поважного родича за весільного батька. Наречений вклонився йому до землі і поцілував руку. Весільний батько благословив Ібрагіма, і куєв-баші повели його до матері. Музики вдарили марш. Куєв-баші підтримували Ібрагіма під лікті, а він не підводив очей і йшов повільно, схрестивши руки на грудях, як на молитві.

Сабіха урочисто підвелася з міндера і простягла руки над головою сина. Низько вклонився матері Ібрагім, поцілував край її одягу і обійшов гостей, цілуючи кожному руку, потім повернувсь до селямлику [68].

Підноси печива та різних ласощів стояли там на низеньких столиках вздовж міндерів, а посередині поклали три подушки на килим. На середню сів Ібрагім, схрестивши по-східному ноги, а праворуч і ліворуч від нього розташувалися куєв-баші. За звичаєм, Ібрагім сидів нерухомо, не підводив очей і ледве чутно відповідав на привітання. І, за звичаєм, приятелі його намагалися пожартувати з ним, а куєв-баші вчасно вгадати їх жарти і захистити від них нареченого. Поки Mypaз, син Бекирів, сперечався з товаришами — чий кінь кращий, один з гостей тихенько витяг з комори вудку і спритно підчепив на гачок Ібрагімову шапку. Ібрагім відчув, як оголилася його толова, але за звичаєм, не ворухнувся. А молоді тільки того й треба. Веселий регіт залунав у саклі.

— Прогавили! Прогавили! — плескали вони в долоні, — Ну й куєв-башi! Не вміють захистити нареченого!

— Це так і їх повиносять, а вони не помітять!

— Із рота видеруть шматок!

Куєв-баші ніяково всміхалися. А той, що здер з нареченого шапку, урочисто розгойдував її на гачку і кричав, перекривляючи носіїв-вірменів:

— Риба! Риба! Дивовижна риба! Виловлена на голові Ібрагіма ібн-Алі в день його шлюбу. Кому дивовижної риби?

Куєв-баші теж сміялися, але пильно стежили, щоб вдруге чогось не прогавити. Настрій підносився. Танці замінялися співами, співи — танцями. Славетний сінопський меддах [69] розповідав гостям старовинні легенди і казки а гості курили, їли ласощі і потай від дідів пили горілку і вино, куплене в Каффі у грека-виноторговця. Але наречений весь час сидів нерухомо, не брав участі в розвагах, нічого не їв і не пив і навіть не затягувався запашним наргіле.

На жіночій половині свахи і дружки прикрашували шлюбну кімнату: натягли під стелею зіркою мотузки, а на них порозвішували найкращі шалі нареченої, її хустки, маграми, іджіари і рушники. На полицях вздовж стін розклали посуд, на міндерах — килими і подушки, а до бокової стіни присунули скриню з одягом і білизною.

Коли кімнату було оздоблено, вісім служниць внесли різні страви. Кожна служниця вклонялася нареченій, вітала її і, діставши від неї будь-який подарунок, сідала на міндер вечеряти разом з гостями.

Як ось хтось постукав у шибку. Сваха відсунула завіску, щось спитала і покликала Горпину.

Горпина здивовано підвелася і визирнула у вікно. В глибоких сутінках ледве вирізьблювалася на дворі постать хлопчика восьми-дев’яти років. Це було циганча Челебі, якого підібрала на кладовищі Олена.

— Тіточко Горпіне, — кинувся хлопчик до неї. — Мене надіслала Кайтмаза. Я біг-біг… он подивись: всі ніжки собі позбивав до крові.

— Що трапилося? Та чого ти там стоїш у пітьмі? Йди до саклі.

Але хлопчик похитав головою.

— Не можна, тіточко. Йди швидше до Каффи. Треба врятувати дядька Панаса. Вранці мають його скарати. Кайтмаза каже, щоб ти зараз прийшла до Каффи.

— 3 ким ти там перешіптуєшся, Горпине? Дивись, розповімо Нур’ялі, — кликали козачку веселі голоси.

— Олена прислала по мене, — ухильно відповіла Горпина, щоб не стурбувати Медже. — Почекай, Челебі, я зараз.

І, накинувши фередже, вийшла з хати.

— Розкажи до пуття. Та сідай, любий. Як тебе ще ніжки тримають, — пригорнула вона циганча, схвильована жахливою новиною і самовідданістю маленького посланця.

— Уранці тіточка Олена пішла до в’язниці, понесла дядькові обід, і Масуд, воротар, сказав їй, що завтра — страта. Вже й поміст будують на площі, — шепотів захеканий хлопчик. — Тіточка Олена прибігла додому така страшна. Вона рвала на собі волосся, кричала, а потім загорнулася у фередже і побігла. Я гадав, що в неї втілився шайтан, догнав її, почав плакати, а вона й каже: “Біжи до Кайтмази, а я піду до Розбійницької бухти, щоб його завтра відбили”. Я й пішов, а Кайтмаза надіслала мене до тебе. Каже, що ти напевно врятуєш дядька Панаса, бо беглер-бейова жінка, Гюль-Хуррем, козачка, з того ж аулу, звідки й ти… А що накаже Гюль-Хуррем, того ніхто не сміє зламати, вона заступиться за дядька Панаса… Я боявся йти, не знав дороги.. Та дочка Кайтмазина хвора, і Кайтмаза не може її залишити… Тоді я побіг. 3аблудивсядорогою. Ледве виплутався. Я давно вже шукаю тебе по Чабан-Ташу, — зітхнув хлопчик.

Горпина вся тремтіла від хвилювання, але опанувала себе і міцно поцілувала хлопчика.

— Спасибі, Челебі. Ми ніколи цього не забудемо. А тепер постукай он в те віконце, за рогом. Там мій чоловік Нур’ялі. Поклич його на хвилинку.

Горпина бачила, як хтось розчинив вікно, як в струмені світла з’явилася постать рибалки. Хлопчик щось прошепотів йому на вухо, і за мить Нур’ялі вийшов з саклі.

— Підемо до Каффи, — кинулася до нього Горпина, — Швидше, Нур’ялі! Швидше!

І в двох словах розповіла йому, в чому річ.

Нур’ялі замислився.

— Ні, джаним [70], — відказав він. — Бігти зараз до Каффи не треба. Міську браму зачиняють в сутінках, і до світанку не пустять до міста нікого, хіба що посланця падишахового. А морем дістанемось до Каффи за годину бо вітер дме ходовий. Проте треба зараз відшукати Олену і на світанку вирушити разом із нею. Сиди тут, а я піду до Розбійницької бухти, аж до самого Каракаша.

Горпина мимоволі здригнулася.

— Адже ж вони тебе заб’ють, Нур’ялі! Я не пущу тебе! Підемо краще до Каффи і почекаємо Олену під міською брамою.

— Та в Каффі є дванадцять брам, і невідомо, якою з них вона повернеться й коли. Не бійся за мене. Розбійники страшні багатим, а не бідним, як ми.

— Я тебе не пущу! Мені боязко. Болить мені серце. Люди сміються, танцюють, а ми з Медже сидимо, наче смерть свою чуємо.

— Та як тобі не соромно, Горпіне! Хіба можна дбати за себе, коли Панаса мають стратити?! Глянь на Челебі, маленького хлопчика; адже ж нічого не побоялася дитина.

Горпина почервоніла, похнюпилася, потім звела на нього вогкі очі:

— Іди, — прошепотіла вона. — Щасти тобі боже, мій любий.

— А ти йди до саклі і нікому не кажи про страту, бо під час весілля чуже лихо причепливе, як болотна пропасниця. Нема чого накликати лихо На нашу Медже.

Давно вже зник у темряві Нур’ялі, а Горпина все стояла нерухоме й безмовна.

У вікнах селямлику мигтіли тіні танцюристів, лунали вигуки, співи і регіт. Ніч була темна, зоряна. На заході золотавився ріжок місяця. Пахло морем і виноградниками, дзюрчали нічні цвіркуни, і розсипані по узгір’ю вогники Чабан-Таша горіли тепло, рівним, ласкавим світлом.

— Де ти була? Що трапилося? — зустріли Горпину татарки. І Горпина мимоволі зраділа, що обличчя її під фередже.

— Олена надіслала по мене. Є дуже спішна робота, — відказала вона і сама здивувалася, як просто це вийшло. І міцно стиснула руку Челебі, щоб він не зрадив її. Але хоч який малий був Челебі, він одразу її зрозумів і сором’язливо тулився до неї.

Горпина мовчки сіла біля нареченої. В думках ішла вона поруч Нур’ялі стрімкими гірськими стежками, де так легко оступитися і впасти у прірву навіть удень, ішла до тих, кого з жахом і ненавистю згадують багатирі-каффяни, і холод обсипав їй спину. Потім перенеслася вона на карасу-базарський шлях, до білої Олениної хатки, де знайшла вона стільки теплоти у важкі хвилини життя, — і соромно стало Горпині сидіти в оздобленій саклі, серед чепурних і веселих гостей, слухати співи і ласувати, коли в Олени таке невимовне горе.

Хотілось піти додому, лишитися самій, і Горпина щиро зраділа, коли прокинувся маленький Юсуф і заплакав пронизливо й лунко. Принаймні це пристойна причина.

МУДРИЙ СЕЇД.

Замовк вечірній співучий азан. Сонце падає у море, як золотий достиглий плід з нахиленої гілки, і, розтоплюючись у хвилях, заливає узмор’я сліпучим блиском. І горбаста зибінь кольору темно-бузкового аметиста вкривається його золотом, а хвилі падають на сіру жорству і шепочуть щось задумливе і дрімотне.

Вузенькою стежкою вздовж берега поспішає старий дід у зеленій чалмі і подертому брудному халаті. Ханькова пляшка теліпається у нього на поясі, бурдюк — за плечима. І не добереш: чи то жебрак, чи то дервіш [71], а може і мандрівний перський казкар, що усолоджує слух знавців старовини легендами й дивовижними казками, фантастичними і строкатими, як візерунки харасанських [72] килимів.

Довго сидів старий з якимсь обірванцем у маленькій затоці біля Kapa-Дaгy. Щось креслив на білій баранячій лопатці, потім накинув на плечі бурдюк і рушив до Каффи, а той стрибнув у човен і помчав у море, де далеко-далеко майоріли в зибіні якісь чорні крапки, наче макові зерна.

Поспішає старий. Треба потрапити у Каффу до присмерків, поки не зачинять міські брами. І, побачивши важкі зубчасті мури, прискорює він кроки, хоч болісно б’єтъся стapeчe серце і щось хрипить і клекоче в грудях.

Але, наближаючись до брами, старий притишує ходу. Повільно перебирає він коралове сюбхе, опускає повіки і ховає під ними жвавий запитливий погляд.

Воротарі вже взялися за рипливі ворота.

— Проходь, святий отче! — окликнув його головний воротар.

Старий не підвів очей і повільно й поважно пірнув лід склепіння. З важким брязкотом грюкнула за ним брама. Тоді він спустив на землю бурдюк і, схрестивши руки на грудях, нахилив голову:

— Хай буде благословення аллахове з вами довіку! Дайте ночівлю смиренному сеїдові, нащадку пророка який повертається з хаджу [73] і несе святу воду з джерела Зям-Зям [74], бо немає у Каффі місця, де міг би він схилити свою мудру голову.

Дати притулок нащадкові пророка — велика честь, але після повстання отаман залоги Гусейн-ага карає киями за кожне порушення військового статуту, а за статутом не дозволяється пускати сторонніх людей до вартівні.

— Пробач, святий отче, — низько вклоняється воротар. — Дозволь провести тебе до хана [75] Бекирова або до караван-сарая. Брудно й бідно в нашій чатівні.

— Знаю, сину, — поважно хитає головою старий. — Але минулої ночі з’явився до мене ангел і наказав заночувати у першого чоловіка, який звернеться до мене у Каффі. “За це, — казав він, — воздасться тій людині сторицею, бо в іншому світі, де нема ані злиднів, ані бруду, ані хвороб, — я стану воротарем біля райської брами, як він вартує у Каффі”.

— Хай буде воля аллахова! — збентежено відповів воротар. — Наш притулок і наша вечеря до послуг твоїх, святий отче, тільки благаю тебе, прийди до нас трохи згодом, коли Гусейн-ага перевірить чатівні, брами і варту, тому що хоч він і правовірний і виріс під сяйвом Блискучого Порога, але ж він присікається до нас, як невірний собака.

Сеїд поважно хитнув головою.

— Знаю, сину, бо око святого бачить думки людей, як ти бачиш каміння крізь хвилі морські. Я прийду згодом, коли зайде молодий місяць, а поки що залишу у вас свій бурдюк.

Воротар обережно взяв бурдюк і ханькову пляшку, затулену брудною ганчіркою, а старий рушив далі вздовж вулиці і зник десь за рогом.

Готувалася Каффа до сну. Брязкаючи важкими кайданами, проходили вулицями міські невільники, повертаючись з портових доків та каменярень. На ніч заганяють їх у сухі колодязі, облямовані каменем. Білі примари в фередже востаннє виповнювали на площах біля вoдoгpaїв свої вузькошиї кунгани і зникали у вузьких щілинках завулків, серед кам’яних мурів і скель. Крамарі зачиняли крамниці, в кав’ярнях матроси-франки ще грали в кості і пили санторінське вино, але сивобороді татари вже розійшлися по саклях, і кафедрі [76] поприбирали їх наргіле і недопиті чашечки кави. По дворах шкварчали по жаровнях смажені риба і м’ясо, міцно приправлене часником і запашним корінням, рипіли гарби кара-татар, що залишилися ночувати у місті, а в порту бриніли тремтячим дзвоном мандоліни італійських моряків.

На головній вулиці сеїд притишив ходу. Відчувалося, що місто він знає добре. Він не дивився навколо з цікавістю мандрівника, проте уважно придивлявся до людей і зокрема до яничарів, спагі і міської варти, пізнаючи їх полки і загони по куцинках, чалмах і пряжках на них…

Вздовж мурів медресе [77] і палаців франкських банкірів і крамарів старий сеїд дістався такіє [78], монастиря дервішів. Цехові ремісники виходили з такіє після вечерньої молитви, змарнілі від втоми довгого робочого дня, і, замість розійтися по домівках, відпочити і повечеряти, звертали в один бік, похапливі й роздратовані.

— Куди ви поспішаєте, сину мій? — спитав сеїд кремезного чинбаря у шкіряному фартусі. — І чому були ви в мечеті в брудному робочому одязі і не вчинили належного обмивання?

— Спитай нахипа, святий отче, — йому видніше, — з люттю в очах, але з звичайною чемністю відповів чинбар. — Ми поспішаємо на зикр [79].

Він, певно, боявся спізнитися, і сеїдові запитання затримували і дратували його.

— А де відбудеться ваш зикр? — вів далі старий і повільно гладив свою бороду, як належить священній особі.

— Тут, біля мечеті Біюк-Джами, — кинув чинбар і рушив далі, але зненацька спинився. — Якщо тобі цікаво, я тебе проведу, — додав він трохи привітніше, — бо видно, що ти не з тутешніх.

І, притишуючи поквапливу ходу, повів сеїда колінкуватими завулками, де навислі балкони мало не торкалися один одного і перетворювали їх на темні тунелі. Сеїд ішов за майстром не зовсім певною ходою. Відчувалося, що він хоче потрапити на зикр, але якась турбота його затримує. Проте думати було ніколи: чинбар переступив поріг низенького будинку, що виходив на вулицю глухим муром без вікон, і, пройшовши вогким і темним переходом, ввів його у низьку залу, де підлога і стіни були вкриті килимами з вишитої татарської повсті. Вздовж стін тяглися низькі міндери, а посередині яскраво жевріла жаровня, повна жару, і лежали подушки для шейха. П’ять висячих олійних ламп світили тьмяно і димно. Сеїд сів на міндер серед ремісників, схрестивши по-східному ноги. Його пильний, запитливий погляд блищав з-під повік, а вухо жадібно ловило уривки розмов:

— …Завтра страта… Опівдні… На площі, біля цитаделі. Невже ж їх не помилують?

— Та де ж там!.. Це тільки втішали жінок, щоб не плакали. Ще й нас примусять дивитися на їх смертні муки…

Коли входили дервіші і прямували у бокові двері, розмови уривалися, а коли вони щезали, знов починалися перешіптування:

— Жінка шевця Мустафи передчасно родила біля темниці, довідавшись про страту… Мало не зійшла кров’ю.

— А Олена Панасова побігла у Розбійницьку бухту по допомогу.

— Спритні вони, ці козачки, та тепер ніхто крім аллаха не зможе їх врятувати. Навіть розбійник Каракаш нічого не вдіє. Абдул стягнув до міста яничарів і спагі.

— Ще ж очаківські галери ось-ось мають з’явитися.

Сеїд зиркнув на співрозмовників і знов опустив повіки, перебираючи сюбхе, а ремісники раптом помітили його зелену чалму і розгублено відсунулися, підштовхуючи один одного, щоб хтось не бовкнув зайвого при ньому.

Та за мить знов починали перешіптуватися стривожені і роздратовані люди.

Але раптом розмова згасла, як свічка від протягу. Звідкись, начебто з-під землі, почувся удар великого турецького барабана і протяглий спів. Склепінчасті двері в глибині розчинилися, затремтіли в них мінливі відсвіти вогнів. Ремісники, що юрбилися посередині, нашвидку розташувалися по міндерах і просто на підлозі. В дверях показалася урочиста процесія. Вона повільно підіймалася з підземелля з старим сивобородим шейхом на чолі. Ішов він тихо і урочисто, з великою восковою свічкою в дерев’яному шандалі, і своїм профілем з гачкуватим носом нагадував хижого птаха. За ним йшли парами дервіші — всі з запаленими свічками. В першій парі виступали найстаріші сивобороді мюриди, а хлопчики років п’ятнадцяти, що тільки приймали перше висвячування або готувалися до нього, замикали процесію. Ритмічно й глухо зітхав барабан. Спів не вгавав. Шейх сів посередині зали на подушку, а всі учасники зикру вишикувалися у дві шеренги, обличчям одна до одної. Яскраво палали в їх руках високі воскові свічки.

Спів несподівано урвався. Дервіші нашвидку роззулися і сіли, схрестивши ноги. В одному кінці їх лав розташувалися флейтисти і барабанщики, в другому — шейх. Флейтисти приклали до губ свої інструменти — і полилася протягла дивовижна мелодія, сповнена тоскною одноманітністю пустинь і містичним екстазом пустинників. Ритм все прискорювався, поки з останнім вигуком “аллах” ущухло все.

Тоді служники винесли жаровню, повну жовтогарячого вугілля, чотири бубни і цимбали. Поки музики розбирали інструменти, шейх зробив якийсь рух, і дервіші наче прокинулися від своєї урочистої нерухомості, запалили люльки, заговорили. Зарухалися й глядачі, і сивобородий сеїд почув, як один з них прошепотів сусідові:

— А все ж таки і ми залляли їм сала за шкуру. Хай пам’ятають, що з одного осла не можна дерти три шкури.

— Тихше. Почує… отой сивий, — обережно підштовхнув його сусід, і обидва замовкли.

Аж ось махнув рукою шейх — і знов усе завмерло. Глибокі кишені проковтнули недокурені люльки, і знову кам’яніють один проти одного два ряди зикирів, фанатичних і нерухомих.

Шейх уголос прочитав тарик [80], перерахував усіх шейхів, від засновника ордена дервішів Ахмета-ель-Рафана аж до присутнього дервіша, і замовк. Тоді полинула тиха співуча мелодія, і дервіші почали ритмічно похитуватися з боку на бік і нахиляти голову то до одного, то до другого плеча, повторюючи одне слово “аллах”. Флейти співали повільно й ніжно, але ось вступили в оркестр бубни, потім цимбали. Музика грала все швидше й гучніше і нарешті заглушила ридаючі зітхання дервішів.

Раптом один із них схопився з місця, скинув чалму і почав танцювати, посуваючись з заплющеними очима проміж обома рядами зикирів з кінця в кінець і низько вклоняючись при кожному повороті. Флейти замовкли, тільки бубни і барабани продовжували свій ритмічний гуркіт.

— Скла! — крикнув дервіш і простер руки до шейха.

Той узяв кусок шибки, розбив його об внутрішню поверхню цимбалів і подав танцюристові. І дервіш почав пхати його собі у рот, гризти, жувати й ковтати, танцюючи проміж рядами. Кiлька дервішів теж набрали пригорщі склянок і стали їх їсти. Коли все скло було поїдено, служники внесли залізні палички, обмотані бавовною, і саган з маслянистою чорною рідиною. Була це звичайна нафта, здобута у Закавказзі і відома ще з давніх-давен перським вогнепоклонникам. Служник вмокнув бавовну в нафту, запалив і подав шейхові. Відкинувши голову, шейх став тушити бавовну у своєму горлі. Зашипіла слина, засмерділо підсмаженим м’ясом, а він все тушив паличку за паличкою без стогону, без виразу болю.

Сеїд забув свій сан і поважність. Жадібно витягнувши шию, стежив він за рухами шейха, наче дитина, якій розповідають чарівну казку. І коли б присутні не так захопилися видовищем, вони були б, певно, здивовані, чому хаджі в зеленій чалмі так захопився звичайним зикром.

Коли шейх загасив останню паличку в своєму горлі, служник зібрав їх на піднос і вийшов, а один з зикрів випив нафту, наче п’яниця чарку вина.

Тим часом розпалилися до червоного застромлені в жаровню залізні прути. Шейх прочитав коротеньку молитву і торкнувся дервіша праворуч від себе. Дервіш мовчки підвівся, узяв один з прутів і почав лизати червоне залізо. Було чути, як шкварчить слина на його язику. А шейх вже простягнув другий прут дервішеві, що сидів ліворуч. І той покірно підвівся і теж став лизати полум’яночервоний метал. Потім перший дервіш застромив собі прут у рот і тримав його там, аж поки залізо потемнішало і шейх наказав покласти його на піднос.

Прибравши прохололі прути, служник вніс стіл з розкладеними на ньому шаблями й кинджалами. Шейх махнув рукою, і двоє дервішів піднесли і показали їх глядачам. Помацав їх і сеїд у зеленій чалмі, провів пальцем по гострому лезу і похитав головою:

— Недовго проживе невірний, коли йому застромлять у груди такий кинджал.

Шейх ще раз махнув рукою. Протяглий спів урвався. Шейх схопився на ноги і став здирати з себе одяг. Оголивши себе до пояса, він конвульсивним рухом схопив дві шаблі, підвів їх над головою так, щоб леза схрестилися на потилиці, і почав тихо ходити взад і вперед поміж дервішами. Пройшовши так шість разів, він зненацька спинився і крикнув зикирам:

— Моліться за мене!

І, скоряючись його слову, дервіші низько схилили голови і стали тихо молитися. Прочитавши три молитви, вони замовкли. Довго тривала напружена пауза, коли ось, завернувшись до кибли [81] і вигукнувши “аллах”, шейх з огидним виттям всадив леза в своє заголене черево. Обману не було: леза встромилися в кишки і чітко вирізьблювалися на виснаженому, схудлому тілі. Шейх ліг на спину, і двоє кремезних дервішів наступали ногами на держаки, потім обережно витягли їх і кинули на підлогу. Шейх підвівся на ноги і, хитаючисъ, пройшов на своє місце, поки дервіші встромлювали собі кинджали в руки, ноги і язики.

А служники вже вносили кактус, відомий своєю надзвичайною гіркістю. Один дотик язика до нього викликає невгамовну блювотину. Шейх відламав м’ясистий листок і дав його одному з зикирів. Той став його жувати, як звичайний салат. Всього листка він, правда, не з’їв, бо раптом вдарили барабани. Це був знак закінчення зикру.

Дервіші схопилися на ноги і кинулися до своїх мештів і папуч з похапливістю акторів після набридлої їм вистави. Це не були люди, оце тільки охоплені релігійним екстазом, а штукарі-ремісники, що показують глядачам свою майстерність.

Глядачі теж мовчки підводилися з міндерів і розминали закляклі ноги. Підвівся і сеїд в зеленій чалмі і рушив на вулицю разом з юрбою. І знову почув він у темряві уривчастий шепіт.

— Ех, коли б тепер козаки!.. Вони б врятували стратенців. Бо ж серед них є сила невільників і вільновідпущених.

— Ех, не кажіть… Як їм тепер там, у в’язниці… Знають, нещасні, що вранці кінець.

— А де вони сидять? — спитав сеїд.

— А тобі що? — огризнувся кремезний коваль, але, побачивши сиву бороду і зелену чалму улема, злякано відсахнувся:

— Пробач, святий отче, не роздивився у пітьмі. Сидять вони в темниці — під вежею святого Климента, як звуть її невірні гяури.

І певний того, що сеїд розповість нахипові все, додав, удавано зітхнувши:

— Жахливі вони злочинці, що й казати… Але шкода жінок та дітей: вони, бідолашні, ні в чому не винні.

І, скориставшись з темряви, шугнув у знайомий завулок, подалі від зеленої чалми.

Місяць схиляється на захід, золотіє, втрачає чітку металевість контурів. Високо блищать у зоряному небі Стожари, і, глянувши на них, сеїд розуміє, що наближається північ.

Безлюдно і тихо на вулицях. Тільки блукають собаки по смітниках, гризуться за кістки, гарчать і гавкають один на одного. Рідшають вогні. Здається, наче кам’яні обличчя будинків заплющують втомлені очі і міцніше пахне морем, туєю і полином. Ніч очищає повітря від смороду, обвіває місто свіжим і чистим подихом моря, несе забуття, мрії, сон.

Тьмяно блимає каганець у чатівні біля воріт святого Антонія. Воротарі чекають на старого сеїда.

— Та чого там! Певно, він вже не прийде, — твердить один з них, роззуваючись.

— Якщо сказав, що прийде, то й прийде, — спинив його головний воротар. — Лягай собі спати, а ми почекаємо.

— Ну й чекай, — буркнув перший з воротарів. — Цілий день нема спокою. І вночі вже не виспатися…

Владний стукіт урвав його міркування.

— А ми гадали, святий отче, що ти вже не прийдеш, — казав старий воротар, вітаючи гостя.

Сеїд похитав головою.

— Я затримався на зикрі, як належить особі моєї гідності, бо я є мюрид найвищого висвячення.

Воротарі збентежено перезирнулися і з низькими поклонами посадили сеїда на міндері. Старший приніс глек води і миску — обмити йому ноги. Сеїд був задоволений з такої пошани. Він скинув подерті мешти [82], з насолодою підсунув свої кістляві й брудні ноги під срібну цівку води і, поки воротар старанно мив і витирав їх чистим рушником, вів далі напутливо і урочисто:

— Але те, що тут вважають за зикр, є жалюгідна подоба зикрів Медіни і Мекки. Там шейх проколює собі не тільки кишки, а й серце, і кожен бачить, як воно тріпоче під ножем, наче ластівка, пробита стрілою. А це що… Здрібніли люди… А за моїх часів було значно краще, особливо там, де проходили мої юнацькі роки.

— А звідки ж ти, святий отче? — урвав молодший воротар. — З твоєї вимови чути, що ти не татарин.

Сеїд обурено насупив кострубаті брови.

— Рано відлучила тебе мати, коли ти роззявив рота передо мною. Не личить молодшому розпитувати старішого, а господареві — гостя.

Воротарі збентежилися, а юнак зашарівся по плечі і низько схилив голову.

— Пробач, святий отче… Він з чабанів, виріс на Яйлі, серед отар та чабанок. Де йому знати звичай, — заговорив старий воротар.

Сеїд відповів не одразу.

— Ваша правда, бо з великого вимагають багато, а з малого — мало… Я й сам хотів вам сказати, що я не тутешній. Чимало бачив я земель і міст, і країн правовірних, і країн гяурів. Але нема під сонцем країни, кращої від Криму, і кожен, хто тут народився, мріє жити і померти на батьківщині, або принаймні прийти та лягти у рідну землю по смерті.

— “Прийти по смерті”. Та хіба ж це можливо?! Чабанський син вже й рота розкрив спитати, що це означає, та вчасно схаменувся і опустив очі, а сеїд задоволено й поважно гладив сиву бороду.

— Бачу я, що не зрозумілі вам слова мої, — вів він далі, — і подібно до того, як гріх пройти повз жебрака, не кинувши йому хоч будь-якої милостині, — не пройду я повз вас з світочем знання, не кинувши вам його іскорки.

Він помовчав з хвилину, щоб краще підкреслити значність своїх слів, потім заговорив співуче, наче меддах під піддашшям кав’ярні, або казкар, що усолоджує слух свого господаря.

— Було це давно-давно. Ще хан Хаджі-Герай [83] не прийняв влади над Кримом, коли жив в Ак-Мечеті [84] султан Асіз. Старий був Асіз, і коли вийшло йому сто років, пішов він у хадж, у святу землю, вклонитися гробниці пророка і чорному каменю Кааби [85]. Дуже любив Асіз свою землю і над усе боявся вмерти на чужині. І трапилося те, що так лякало Асіза: поласився розбійник араб на скарби Асізові, забив він його на дорозі, відтявши йому голову ятаганом. Поховали забитого пілігрими в пустині, але першої ж ночі підвівся Асіз з могили, узяв під пахву відрубану голову і пішов додому. Довго ішов мертвий Асіз горами й пустинями, але не тліло і не розкладалося від сонця і спеки мертве тіло його. І ось прийшов він до рідного краю, а тоді саме була осінь, коли низько хилиться гілля під вагою плодів і горіхів. Біля кладовища, де покоїлися батьки й діди Асізові, росло чимало горіхів. Хлопчики збирали їх довгими жердинами, сидячи верхи на гіллястих деревах. Побачивши мерця з головою під пахвою, вони попадали від жаху на землю, а мрець як зайшов на кладовище, так і провалився, наче земля стала під ним рідкою, як хвиля у морі. І раптом виросло над ним тюрбо [86] з білого й зеленого мармуру, яке й зараз можна побачити на кладовищі край Ак-Мечеті. Хлопчики згодом очуняли, пішли розповіли всім про те, що бачили, і шейхи оголосили Асіза святим і до цього часу шанують пам’ять його.

Сеїд замовк. Мовчали й воротарі, вражені легендою, а син чабана сидів на підлозі проти сеїда з широко розплющеними очима і все хотів щось спитати, та не наважувався, щоб знову не розгнівати гостя.

Один з воротарів розігрів баранячу чорбу, налив повний саган і, низько вклонившись, поставив його перед гостем.

Сеїд зголоднів. Вечеря була дуже до речі.

— Та я й забув, — зненацька пригадав він. — Я залишив у вас бурдюк і ханькову пляшку з Мекки. Де вони?

— Ось вони, святий отче, — подав їх чабанський син і низько вклонився шейхові.

— Оце вода священного джерела Зям-Зям, — пояснював хаджі, відсунувши саган. — Вона рятує від головного болю, від ворожого ока, зціляє ломець і допомагає жінкам у пологах. Тому, хто вип’є ковток, відпущено буде чверть гріхів. Одна ложка цієї води коштує тисячу аспрів, але тому, що я прийшов до вас з наказу аллаха, я дам вам повну пляшечку. Бережіть її, як зіницю ока, на випадок хвороби та інших лих.

Воротарі подякували і обережно відлили води у манюсіньку пляшечку, а тимчасом сeїд розв’язав свій бурдюк і звернувся до гостинних хазяїв:

— А тут у мене інша вода — не свята, але така, що від неї запалюються жили вогнем і найнещасніша людина забуває горе. Це — горілка, вода життя, як звуть — її невірні франки. Дайте чарочки, діти мої. Випийте разом зі мною.

Воротарі розгублено і збентежено переступили з ноги на ногу. Хоч і заборонено правовірним пити, але пили вони потай від мулли і суворого Гусейн-аги і солодке грецьке вино, і міцну козацьку горілку, але хіба можна про це сказати духовній особі! А що, коли він їх випробовує?

— Ну? — повторив сеїд. — Чи то нема у вас чарок?

— Пробач, святий отче, — вклонився старий воротар. — Адже ж каже мулла, що жахлива кара впадає на п’яниць. Як же ти дозволяєш нам пити?

— Мулла казав, що за пияцтво належить правовірному страта, — додав чабанський син, жадібно позираючи на бурдюк.

— Оце вірно, — хрипко вкинув воротар, що довго жив серед козаків і скучив за міцною горілкою. — Так налякав нас мулла, що спину обсипає морозом. Навіть і дивитися на неї боязко.

Сеїд задоволено нахилив голову.

— Вірно, діти мої. Мулла, як обережний отець, боїться дозволити те, що може пошкодити його пастві, якщо не дотримуватися певної міри. За пияцтво у місяць рамазан карають смертю. Карають і тоді, коли людина сп’яніла до нестями і виставляє очам правовірних свою провину. Але чи бачили ви колись такі страти?

— Сказати по совісті, — ніколи, — почухався старий воротар. — Навіть людей не знаємо таких, хто б бачив на власні очі, — щиро вкинув чабанський син.

— Ото ж воно й є! Бо упитися надміру — злочин, а перекинути чарку-другу — ніхто не вважає за гріх. Не сказав би тоді пророк у четвертій сурі [87]: “О правовірні, не моліться, поки ви п’яні. Дайте хмелю розвіятися у вас в голові, щоб розуміти слова молитви”. От і подумайте. Коли б пророк вважав, що пияцтво такий великий гріх, він сказав би грізно, як належить грізному обличителеві: “Горе, вам, правовірні, що вкушають від п’яного питва, бо поразить вас меч гніву мого і дожене полум’я помсти моєї” або щось подібне. Але ж такого вірша нема ані в корані, ані по інших книгах святого письма. Та й тільки ви так дотримуєтесь закону: подивилися б ви, як пиячать у Стамбулi! Там шинок на шинку, тільки гяурам продають вино і горілку відкрито, а правовірним — потай. А яничари! Та вони випивають більше вина, ніж є крапель у хвилях Босфора, навіть самі шинкують біля Андріанопольської брами, а кожний новий падишах тільки поновлює про людське око закон і накази проти пияцтва, а насправді, як пили, так і п’ють люди собі на здоров’я.

Той, що довго жив серед козаків, задоволено всміхнувся і підсунувся ближче до гостя.

— Тоді дозволь спитати, святий отче, як відрізнити п’яницю від людини напідпитку? — спитав він обачно.

— П’яниця, сину мій, — охоче пояснив сеїд, — не може відрізнити чоловіка від жінки і до того ж сам визнає себе за п’яного. А хто запевняє, що він не п’яний, а тільки під чаркою, той не п’яниця і не злочинець.

Вартові розреготалися.

— Оце чудово!.. Ось що значить добре знатися на законах! Спасибі тобі, святий отче! Все ти нам пояснив, як маленьким дітям, хай благословить аллах твою мудрість!

Тепер навіть воркотливий воротар, що збирався спати перед приходом сеїда, задоволено посміхався, але одне питання турбувало його.

— А чи то правда, святий отче, що не можна пити вина, а саму тільки горілку, здобуту перегоном крізь вогонь, бо вогонь очищає нечисте?

І знов задоволено хитнув головою сеїд.

— Вірно, сину мій. Слушно сказано. Міцна в тебе голова, як бачу. Недурно бачив я пророчий сон, бо потребували ви, щоб добре вас напутити на справжню путь. А тепер, — урвав він сам себе, — давайте чарки. Я перший вип’ю з вами во славу аллахову і пророка його, бо не тільки словом, а й ділом можу я довести свою правоту.

— Давай чарки, Садиче. Швидше! Ось вони там, на полиці, під мідним саганом, — заметушилися воротарі. — Та підігрійте ще трохи чорбу і коржів тягніть з торбинки.

Сеїд перший перекинув свою чарку під вуса.

Випили й воротарі, задоволені, що віднині можна пити без перешкод. Чабанський син з незвички захлинувся міцною горілкою. А горілка була стара, густа і масляниста, настояна на запашному зіллі, і така міцна, що забивала дух навіть звиклій людині.

— Ну й горілка! — крекнув колишній киянин — От такою колись напоїв нас полковник Книш у день своїх заручин. В жодному шинку не знайдеш такої.

— Вірно, сину мій! Але мені, як мудрому шейхові і нащадкові пророка, личить пити її з своєю паствою, — пiдтaкнув сеїд і знов наповнив спорожнілі чарки.

Ніхто з вopoтapiв не відмовився. Приємна млость розлилася по їх тілу. Стало весело. І старий воротар радісно стукнув себе кулаком па коліну.

— От не сподівався, що ти нам даси стільки радості, святий чоловіче! — бовкнув він з одвертістю п’яного. — Присягаюся бородою пророка! Не полюбляю я вашого брата, святенників, бо вони або милостиню канючать, або кишки з людей мотають казаннями. Один ти такий добрий знайшовся.

— Ну, то й вип’ємо, щоб усі мулли та хаджі приносили серцям правовірних саму лише радість, — весело обізвався сеїд.

І втретє налив у чарки старої міцної горілки. Порожнів казан з гарячою чорбою, від коржів залишилися самі крихітки. Чабанський син дістав з полиці грудку халви замість заїдки. В голові йому шуміло. Хотілося танцювати й співати чабанських пісень, складених у горах під дзвін весняних струмків, заграти на зурні, як шелестять старі гірські буки і смереки під шорсткою долонею вітру, як гуркотить перший весняний грім, як шумують протоки, народжені зливою.

— Гайда! Гайда! Гайда! — завів він міцним баритоном, виплеканим морськими і гірськими вітрами.

А колишній киянин, забувши, де він, підставляв під бурдюк спорожнілу чарку і бурмотів, плутаючи татарські і козацькі слова, принесені на батьківщину:

— Хай благословить тебе аллах, панотче, за мудрість твою, бо оці всі бісові мулли та улеми такі ішаки та падлюки, що від їх казань у кожного чесного правовірного горло пересихає з горя, наче шкура порожнього бурдюка.

— Вірно, сину мій! Пий! Удовольняй спрагу свою, — підливав йому сивобородий сеїд, залишаючи свою чарку порожньою. — Давайте і ви свої чарки, діти мої.

І знов лилася крізь вузьку шийку бурдюка пекуча горілка, з присмаком м’яти і чаполочі.

— От…тче с-святий, — посувався до гостя старий воротар. — Хай буде б… благословенна хвилина, коли переступив ти наш… поріг. Дозволь поцілувати твою руку. Сеїд пригортав до себе його п’яну голову і знов наливав йому повну чарку. Син чабана танцював посеред чатівні, плутав ногами і натикався на міндери та на товаришів, що сиділи по-турецькому навколо низенького столика. Від солодкої халви їх нудило. Хміль усе міцніше туманив свідомість. Не пам’ятаючи ані міри, ані числа, спорожняли воротарі чарку за чаркою, і горілка валила їх з ніг, а чатівня крутилася в очах, як у дервіша під час його танцю.

— А ми не п’яні? — чіплявся до сеїда колишній козацький невільник. — Скажи, святий отче? Га?

— Та які ж ви п’яні! Сам подумай. Адже ж ти добре пам’ятаєш, що ти чоловік і що в тебе є жінка, — заспокоював його сеїд.

— Авжеж… Ще й дві жж… жінки. А я ч… чо… ч… чоловік, — бурмотів воротар. — А т… ти — ч… чудова… л… л… лю… людина. І дай я т… те… бе п… поцілую, хоч ти й п… падлюка, як усі м… мулли і святенники…

— Ну, то й вип’ємо за нашу щиру дружбу, — подав йому нову чарку сеїд. І воротар давився жагучою рідиною і говорив, втрачаючи рівновагу.

— А в… всіх… в… ваших м… мулл та… сс… се… їдів т… треба геть повидушувати, бо ссуть в… вони нашу кров… Аркан на шию, т… та у море… У мор… ре…

Один сеїд був тверезий. Пересипаючи свої слова ім’ям аллаха і пророка його, сурами з корана і різними реченнями, наливав він нові чарки, і бурдюк його ставав плоский і зморщений, наче подушка, з якої вибрано три чверті пуху.

Син чабан а звалився на мату і спав, уткнувшись носом у чиїсь ноги. Старіший воротар очманілими очима дивився в одну точку і мимрив щось невиразне.

— Лягай, сину мій. Ти втомився. Я повартую за тебе, бо наказує нам аллах дати спочити знесиленому, — умовляв його сеїд, — а перед тим випий ще чарочку, щоб приснились тобі райські гурії [88] і плоди дерева гільлюн, що приносять нам щастя і забуття.

Воротар уперто хитав головою.

— Не хочеш, сину? Ну, так я допоможу тобі, — сказав сеїд, опускаючись поруч із ним на міндер.

І раптом спритним pyxoм встромив йому під лопатку кинджал.

Воротар впав не писнувши. Щось булькало і хрипіло у нього в горлі, скипало на губах кривавою піною: старий сеїд влучив просто в серце.

Тоді, забувши свою поважність, він скочив з міндера і почав в’язати п’яних воротарів.

— Підете тепер пити горілку до нас на хутори, — бурчав він, затикаючи їм ганчірками рот і скручуючи руки за спину. — Ну й мороки було з вами, бісові татарюги! Всі кишки мені повимотували.

І наче у відповідь йому, заспівав півень за каффськими мурами. Сеїд схопив ключі, вийшов з чатівні і крикнув пугачем. І знов заспівав півень по той бік зубчастого муру.

— Слава тобі, господи! Якраз встиг, — зітхнув він і кинувся до брами.

— Тремтячими від хвилювання руками встромив він ключ у замок і навалився на нього всією силою, але чи то старечі руки були надто слабі, чи то він хвилювався — не піддавався замок. Сеїд озирнувся. Помітив якийсь ціпок, схопив його, встромив у кільце ключа і крутнув. Грюкнув важкий засув, але розчинити ворота наставало сили.

— Та допоможіть з того боку, панове! Бачите, сам не здужаю, — крикнув він, захекавшись.

Чиїсь міцні плечі навалилися знадвору, і брязкаючи і риплячи на всі голоси, розчинилася міська брама. На порозі стояли Свиридович, Танцюра, Корж і кільканадцять козаків.

— Ну як? — спитав Свиридович.

— Сплять, як ведмеді під різдво, — підморгнув сеїд і скинув чалму. — Усіх звалила бісова горілка. Не писнули.

— А панна Настя?

— Є наша ясочка. Сидить в беглер-бейовому палаці, чекає не дочекається нашого батька. Вже коли старий Карпо узявся когось розшукати, — то хай це буде піщинка на морському дні — відшукає її старий кобзар, — задоволено казав Карпо. — Бо, — додав він повільно і урочисто тоном східного пророка, — бачить він думки і наміри смертних, осяяний мудрістю аллаха і пророка його, як ви усі бачите валуни і дрібну жорству крізь хвилі морські.

Старшина мимоволі розреготалася, але думати було ніколи.

— А як біля інших воріт? — спитав Свиридович, розглядаючи при світлі каганця баранячу лопатку з планом Каффи.

— Біля морських воріт циганка Кайтмаза підсипала воротарям сонного зілля і має теж відчинити ворота. Вона не зрадить: за п’ять золотих продасть вона батька з матір’ю, а я відрахував їй повну жменю. Ось біля докової брами не пощастило. Мене мало не схопили там яничари, а інші ворота доведеться брати зсередини.

— Рушаймо, панове, — обернувся на підборах Свиридович. — Веди нас, Карпо.

БРАТСЬКИЙ КАНУН

Жарко і тісно у братському домі. Плавають у хмарах тютюнового диму розпалені обличчя, вилискують спітнілі чола і червоніють потилиці й голови, іноді голені по-запорозькому, іноді стрижені під мисочку. Чорні, руді і сиві, як кужіль, оселедці уперто лізуть у вічі. Братчики нетерпляче відкидають їх за вухо і знов тягнуться до соковитих скибок вареного та печені, до чарок, келихів і глиняних кухлів, облямованих білими шапками іскрявої піни. Пиво, заправлене імбиром і різними прянощами, вийшло напрочуд смачне. Удався й мед і міцна, пінява горілка.

Канун розпочався о другій годині, після довгої святкової відправи і освячення меду і пива. Перепечайниці і братчикові жінки з пахолками і підмайстрами оздобили й прибрали братський будинок зіллям, квітчастими рушниками і здобутими у Криму іджіарами. Два дні варили і смажили рибу і дробину, дичину і поросят, кололи свині, начиняли ковбаси і ковбики, місили пироги й книші, пампушки, коржі та вареники. Не шкодували братчики для першого кануну кращого припасу з своїх льохів, крамниць, борошенниць, куренів, ком’яг та уходів.

І вдався канун на славу.

Несуть без утоми блюда і підноси різьбленого дерева з горами пирогів, залізні листи з смаженими телятами, ягнятами й поросятами, ваганки свинячого холодцю, заллятих осетрів, коропів та щук з вищереними на гостей огидними зубастими мордами. На столах парують казани каші, зеленіють миски огірків та квашеної капусти, вареників і сметани, вилискують глеки пінявої оковитої, а пиво і мед наточують просто з барил, розташованих на козлах вздовж стін.

Канун у розпалі. Надходять запізнілі братчики й гості. Їм дають місце і знову допадаються до їжі. Всі знають один одного, тільки чужоземців-купців, приїжджих шляхтичів тa запорожців у кармазинах розглядають з цікавістю, але вмить забувають про них і напружено працюють щелепами.

За передостаннім столом, серед бідніших майстрів, сидить Причепа, розстебнувши на грудях новий жупан. Волохаті груди його світять крізь розпірку сорочки, кострубаті брови насуплені. З люттю гризе він смажену індичку і так хрумкає, ніби бажає помститися на ній за всі образи. А образа велика й глибока. Причепа відчував себе героєм. Він тиждень не спав, працював у броварні, і ось тепер, крім розпочатих барил, стоять і дошумовують у льохах цілих двадцять барил пива і стільки ж горілки і меду. Повів він братчиків подивитися на запас, а ті, замість подякувати, промимрили щось крізь зуби і мовчки вийшли з льоху. І на кануні дивляться повз нього, наче перед ними не цехмістер Хома, а порожнє місце.

Та й канун не такий, як гадалося. Що це за братство, коли не всі братчики рівні?! За першим столом розташувалися магістратські керівники та багатирі-гості. А він, Причепа, сидить за дев’ятим столом серед цехової братчини. Де ж тут рівність і братерство? А головне — не Причепу, а Іова Борецького обрано за пивецького старосту

Ну, хіба ж це личить вченій людині мирити п’яних або керувати кануном? Кому, як не Причепі, було б воно до лиця? Чи не хазяїн він тут, старший братчик? А тепер навіть медовари і винокури удають, ніби не бачать його.

Хвилі злості клекотіли у цехмістра в грудях. Ні, вже іншим разом він і пальцем не ворухне для загального блага і не подумає займатися громадськими справами. Хай їм трясця! Прийде і сяде за перший стіл, а не тут, мало не разом із старечим цехом.

І, хрумкаючи смажену індичку, Причепа червоніє відобрази і обурення.

І раптом погляд його падає на діда Омелька і старого Лейзера. Обидва діди спізнилися і саме сідали за стіл навпроти нього. Темна лють скипіла йому в грудях. Йому здавалося, що Лейзера навмисне запросили і посадили за той же стіл, щоб принизити і образити його, Причепу. Хмеліючи від люті, підвівся Хома, стиснув пудові гирі-кулаки, але голос Созона Балики спинив його рух.

— Хто тебе сюди пустив, стара смердючко? — рушив Балика від магістратського стола до затремтілого Лейзєра. — Геть звідси, собако!

Братчики озирнулися на оклик, урвали на півслові розмови. Навіть жувати перестали невтомні щелепи. А дід Омелько підвівся на тремтячі ноги і сміливо виступив наперед.

— Я привів, — несподівано лунко забринів його надтріснутий голос. — Він мій земляк, львов’янин, такий же майстер, як і ми! Разом працювали, разом і побенкетуємо.

Созон зиркнув на нього наллятими кров’ю очима.

— А ти звідки такий розумний узявся? Захопили вони шинки, ціни на горілку познижували, аби хліб нам відбити. А ми на них дивитимемося?! Досить нам лиха від братських дурнів, що задумали весь Київ понапувати братською горілкою нам на збиток.

— Вірно! — з п’яною щирістю гримнуло кілька голосів. — Женіть Лейзера в шию!

— І братського дурня разом з ним!

— Ще й ладаном покуріть, щоб не смерділо!

JIейзер став біліший від рушників на стіні.

— Ой, та хіба я сам прийшов!.. Я ж казав, — белькотів він розгублено. — І нащо було запрошувати бідного єврея?! Тільки я ще ані в кого скибочки хліба не відбивав.

І в цю мить проміж JIейзером і Созоном виріс Хома. — Стій, бісів діду! Куди тікаєш? Чого?! — Схопив він JIейзера за лацкан. — Сиди, де сидів. А тобі, — ступнув він до Созона, — краще б мовчати.

— А ти хто такий, щоб мені вказувати? Ший свої чоботи і вище чобота носа не задирай.

Бенкет урвався. Братчики схопилися на ноги, з’юрбилися навкруги, а вузьким проходом проміж столами ішов до Созона Причепа; стискаючи пудові кулаки. Созонів вигук розкрив йому все, і темна лють образи і обурення впала на Созона бурхливим весняним кригоплавом.

— Держіть його! Він заб’є пана бурмистра! — заверещав хтось із радців.

— Нема чого держати, — зиркнув на нього Причепа. — Тільки мені ніхто язик не підв’яже. Так ось чого від мене морди відвертаються?! Бо братство стало на дорозі їх жадібності! Тому й чесні братчики в дурні потрапили, — підвищив голос Причепа, вловивши шепіт здивування і легкий сміх. — Це ви, пани магістратські, підстроїли, щоб геть у всьому Києві не знайшлося солоду на наше пиво. І довелося мені гнати по солод аж у Мотовилівку, до Аксака. Зрозуміло: кожен боїться за свій прибуток. Бо братство пива наварить і пустить його дешевше, ніж по бурмистерських шинках. І чому ти на Лейзера накинувся? Та лише тому, що Борух з Ароном відкрили навпроти твого свій шинок, ось ти й лютуєш, бо від жадібності тебе аж свербить, наче в тебе короста.

— Вони Христа розп’яли! – несамовито вигукнув Созон.

— Брешеш собако! — гримнув Причепа, здіймаючи кулак. — Такі, як ти, певно, розп’яли б, а твого брата, крамаря, Христос батогом з храму вигнав.

— Що-о?! — трахнув кулаком Созон. — Ах ти, шевська гнидо! Братство для православних! І паршивій тварині, як Лейзер, нема чого тут робити.

— “Для православних”, — презирливо перекривив Причепа. — А чому ж за вашим магістратським столом сидить лихвар Аврумка Шмойлович і ти не женеш його геть і ручкаєшся з ним, як із рівним, ще й шляхетним паном кличеш? Ось тобі й православний! А чому поруч із паном війтом сидить католик пан Себастьян Браччі?! А далі Готліб Шульц лютеранської віри з Арабаджізаде, татарським купчиною? Чи ти вже їх в барилі пива перехрестив на православних?!

— Го-го-го-го! — залунало по залі. — Вірно каже пан цехмістер!

— Слухайте дурня, — сперечалися інші. — Він отак посадить вас з кожним собакою з однієї миски тріскати. — Інший собака чесніший від вашого брата, — огризнувся швець Грицько.

Сварка розпалювалася. Одні стояли за Созона Балику, а інші за Хому. Зала гула, як море в бурю. Вигуки злітали над юрбою і танули у буйному гаморі, як піна в бурунах прибою. Мигтіли у повітрі кулаки. Розпалені, спітнілі, лізли братчики один на одного, дихаючи сивухою і масною їжею, реготали і лаялись. Лейзер тремтів усім тілом і, притулюючи руки до кістлявих грудей, непомітно відступав до дверей. Братство глянуло йому в вічі тисячоликим п’яним звіром, моторошним і жахливим, як смерть. Коли ось чиясь важка, але дружня рука лягла йому на плече.

— Чого ти, братіку? Ніхто тебе не займе! Руки короткі! Їж, пий! — зарокотів йому на вухо хрипкуватий голос Остапів.

— Ой, пане Остапе!.. Пустіть мене краще додому! Ой, краще б я не приходив! Бог із ним, з оцим частуванням, — тихо заговорив Лейзер, і голос його уривався й тремтів від ледве стримуваних сліз.

— Нічого! Нічого, братіку! Бува й гірше, — ласкаво гув Оcтап, — Хай горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: “Чи бог слухає, що свиня хукає?”. Плюнь та розітри!

А братчики ніяк не могли заспокоїтися. П’яний чинбар вдарив бурмистра Онисима Ходкевича кухлем пива. Пивні старости кинулися на допомогу. Кілька братчиків тримали чинбаря, а той виривався з їх рук, хрипко вигукуючи:

— Заб’ю! Знатимеш, як з нас двічі вимагати податки! Хабарнику! Злодію!

— Віррно!!! — ревли п’яні голоси.

Гамір не вщухав. Пригадували старі забуті образи, справи, бійки, несправедливості. Руки тяглися до ножів.

А радці і лавники оточили Созона і умовляли його. — Та що ти, братіку, здурів?! Найшов, коли чіплятися до цехових. Забув нашу згоду?

— І Причепу не займай. Якщо обрано його на старшого братчика, тра скоритися.

— Дурні були, що обрали. Я ж казав, що він за цяця, — трохи збавив тону Созон. — Але щоб у нас в братстві жидом смерділо…

І раптом прикусив язика, побачивши просто перед собою Аврума Шмойловича. Шмойлович чув усе, але витримано і спокійно виповнив келех венгржином і рушив до бурмистра:

— Пан бурмистер має рацію. Через оцих пархатих нема чим дихати шляхетним євреям. Женіть у шию цих халамидників, бо вони вам на голову сядуть із своїми бебехами.

І, гордовито всміхаючись власним словам, цокнувся з Созоном Баликою.

А козацька старшина і цехові оточили Причепу.

— Плюнь, братіку! Чи варт козакові огризатися на кожну п’яну брехню? Ми ж тобі по гроб вдячні. Ти в нас справжнє золото. Інший би ще потилицю чухав, а ти й солод здобув, і три ночі не спав у броварні.

— Та як же він тоді сміє носом крутити?! — бундючився Причепа. — Та що він є проти мене!.. Та я в кількох походах був. Та я такі чоботи шию… хоч самому королевичу Владиславу носити.

Причепа п’янів, наливався кров’ю і стукав по столу кухлем так люто, що кухоль раптом розколовся надвоє.

— Ну-ну, — братіку, заспокойся. Кухлі ні в чому не винні… А кулаки ще тобі десь згодяться, — жартівливо штовхали його під боки.

Лейзер не міг отямитися. Він увесь тремтів і, як зацькований, позирав на двері.

— Ой, пустіть мене краще додому, — благав він Павла та Остапа. — Бо коли пани радці нап’ються, вони, певно, заб’ють старого Лейзера. Ой панове, як погано бути євреєм! Ой, скільки сліз набралося он тут, — бив він себе у груди.

— Всім погано, братіку, — вмовляли його майстри. — А пригадай, як діда Омелька і нас обох із Львова вигнали? У Остапа дитина ще й досі заїкається, так налякали її бісові ляхи.

— А поспільству, гадаєш, краще? — вкинув підмайстер, збираючи порожній посуд. — Ось кому мука пекельна. Вас принаймні на панщину не женуть та канчуками м’ясо з кісток не здирають.

Лейзер сумно похитав головою.

— Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути… Я ночами не сплю… Лежу, пригадую… І болить… Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? — звернувся він до діда Омелька. — Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.

— А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж — і минеться, — тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.

Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором’язливо:

— Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято…

Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелею хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно. Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.

— Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться — продамо.

— Воно б непогано, — невиразно підтакували вони.

М’яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.

— А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, — удавано захоплювався іконописний дідок.

— Тільки як же воно буде? — спитав один з підмайстрів, як уві сні. — Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.

— Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибачити можна, — посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки. Підмайстри п’яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.

А парафіяльні попи, радці [89] і лавники [90] розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам — крамарям і майстрам цехів.

— Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри. Час нам з’єднатися не тільки під братським захистом, але й під владою ратуші і магдебурзького права [91]. Не годиться нам вклонятися шляхтичам і старостам, коли та ж шляхта морить нас голодом, запроваджує по фільварках майстерні та ярмарки і замикає митницями нам шляхи.

— А що ми забули у вашому магістраті [92], щоб знов піти під ваш присуд? — мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.

Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:

— Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.

— А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? — скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.

— Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.

— Ото ж то й воно, що у кожного пастиря — ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.

— Але ж старости! — сплеснув у долоні піп, не слухаючи. — Пригадайте, які жадібні вони і немилосерді! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер — їжджайте за п’ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.

— Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? — насмішкувато мружиться Хома. — Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми недурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б’єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! 3аморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знанають законів і на суді б’ються, наче перекупки на торгу?

— Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.

— Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали міські хутори, зігнали з них удів міщанських — і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта [93], коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!

— Так, сину, були великі наші провини, — кисло підібрав губи піп. — Тому й братство наше фундовано, хай єдиномисліє і мир запанує серед вірних!

В голові у Причепи шумить. Він забув обережність, перекинув під вуса повний кухоль пива, стукнув його об стіл, витер мокрі вуса і насмішкувато свиснув:

— Вилізла гадюка з старої шкіри та голубицею себе назвала! Чули ми такі казочки! А як дійде до стації [94] або до розрубу [95], знов на цехових все накинете?! А самі — руки за спину та черево наперед? Шукайте інших дурнів, а з нас вистачить!

Кузьменко частує підмайстрів, не шкодує братського пива й меду і тлумачить їм, відраховуючи на товстих червоних пальцях:

— Це ж дуже вигідно, кажу. Артіль за місяць себе покаже. Тільки треба одразу братися, щоб до зими заробити.

— А по скільки дасте на брата, пане майстре? — стріпнувся один з підмайстрів.

— Та що там!.. Дам по сорочці, штани справлю та харч — як завжди. Та ще десяту рибу вилову.

— Тю! — свиснув один з підмайстрів. — Та на уходах [96] п’яту рибу дають та одежу, та ще грошима по сорок грошей.

— Та яка ж це артіль? Адже ж в артілі нема хазяїв, — підхопив другий. — По артілях вилов розподіляють порівну.

Кузьменко люто блиснув на нього очима, але стримався.

— Мало чого!.. Проте у Дикому Полі татари можуть щохвилини напасти або харцизяки. Та я й не вмовляю. Хіба мало є по містах гулящого люду?.. Тільки пальцем кивни…

Гамір, тютюновий дим і молоде пиво сп’янили старого Лейзера.

Сухотний червінь заграв на його щоках, але загальна веселість не захоплює старого майстра.

— Ой пане Остапе, — каже він. — Ви тільки не подумайте, що євреї — це одна отара овечок, з своїм чабаном, як кажуть ваші панотці. Ой, навіть зовсім навпаки! Бо вівці живуть поміж себе без сварок, і одна не їсть травичку, що наскубла собі інша. Ми зовсім, як ви, православні, Їй-бо! Бо є в нас свій магістрат, що зветься кагалом [97], свої тувими — лавники, і свої радці — кагальники, і свій духовний рабин замість вашого головного панотця, що ходить у золотій шапці, схожій на глечик. І по кагалах теж панують багатії, справжні магнати, і крутять нами, як їм корисно. А коли сойм або пан круль накладе на євреїв податок, так у кожному містi кагал робить розруб і виходить, що все сплачує сама біднота, і кагал збирає вп’ятеро проти того, що вимагає круль, і живиться нашими слізьми.

— Проте сплатите раз — і край. А нам щодня лихо, — зітхає Остап.

— Ой! — навіть скрикує Лейзер — наче хтось встромив у нього голку. — Що ви кажете, пане Остане?! Зовсім навпаки. Платимо ми податок замість стації, і, шпильковий [98], і мостовий, і ярмарковий. А зберешся куди поїхати — сплачуй дорожне і різні мита. А за магістратські податки забули? А за біскупські?!

— А це чому? Хіба ж ви католики? —, здивувався дід Омелько, тріпнувши очманілою головою.

— А що ж ви гадаєте! Спробуйте не сплатити козубальця [99], так за три дні від наших бебехів ані порошинки не лишиться. Наскочать школярі і такий зроблять погром, що кісток не донесеш до міської брами. А подарунки?! А хабарі?! Ой, скільки ми на них витрачаємо! Не дай боже приїде нунцій [100] від папежа — піднеси йому голову цукру з пуд вагою. І кожному з ксьондзів з його почту по фунту цукру і по пляшці вина. А на утримання кагалу?! А на викуп невільників? А на хабарі та ралець [101] воєводі, старості та різним панам, щоб вже нас не чіпали?! Що ж ви гадаєте, що такий поважний пурець, як реб Аврум Шмойлович, стане їм щось платити?! Пхе! І не подумає! Бо на це є бідні євреї, а він собі краще купить зайвий діамант або перли дружині. Он подивіться, як він бенкетує.

Дід Омелько зиркає у той бік, куди вказує старий Лейзер.

В глибині зали, ближче до покуття, сидять поважні гості з війтом та радцями. Строкаті — і пишні їх вбрання. Адамашкові, грезетові й саєтові кунтуші міняться розсипом самоцвітів проміж чорними рясами дидасколів [102] і ченців. Гарячою кров’ю палають кармазини старшин, матовочорними мазками відтіняються оксамитові вбрання італійського архітектора Себастіано Браччі і банкіра Аврума Шмойловича. У обох спадають на груди важкі ланцюжки матового золота, тільки у реба Аврума діамантова підвіска утроє більша від підвіски синьйора Браччі. Тут і пан підкоморій [103], і пан коронний підчаший, і архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекіїл Курцевич, що розмовляє з Браччі мовою Бyoнaротті [104] і Данте [105].

— Padre sаntissіmе //Отче святий (італ.)//, — нахиляється до Курцевича Браччі. — Спитайте синьйора бурмистра Балику, як ся має його брат. Моя Антонелла всі очі виплакала, сумуючи за центуріоном [106] Богданом. Проте пробачте: не личить розповідати ченцеві про дівочі мрії.

Архімандрит мовчить. Ні, це йому зрозуміло. П’ятнадцять років тому декламував він у Падуанській остерії сонети Петрарки [107] і Гвінічеллі [108], а потім до упаду кружив на площі у веселому вирі карнавалу, сповитий серпантином і обсипаний конфетті і пелюстками свіжих троянд. Нащо, нащо пішов він у монастир, відштовхнув дівчину з остерії з тонким обличчям тону слонової кості і руками, наче вирізьбленими самим Фідієм?! [109]

Браччі не розуміє, що сталося з суворим архімандритом. Курцевич здригається, наче хтось прочитав його думки, удавано посміхається і питає Созона Балику, чи немає від Богдана звісток.

— Ну, братіку. Рано. На покров обіцяли повернутися. Чути було, що видерлися наші пани-молодці у Чорне море, але де впадуть мокрим рядном, лише Сагайдак відає.

Сп’яніли гості. Дехто спить, купаючи у масних підливах свої оселедці, але гамір не вщухає. Хтось заспівує пісні хрипким голосом. Хтось лається, бо в нього витягли гаманець. Де-не-де спалахують суперечки і також несподівано вщухають догорілою тріскою.

Навколо Лейзера юрбиться купка майстрів, ловить його безладне, але захоплююче оповідання. Одні слухають, як казку про лісовиків та характерників [110], інші з жадібною цікавістю, бо єврейство, закуте у тісні мури гетто і сповите вимогами талмуду [111], живе з ними пліч-о-пліч, невідоме і загадково незрозуміле.

І, жахаючись примари пекельних мук, вірили люди наклепам свого духовенства із огидою цуралися євреїв, не знаючи і не розуміючи їх. А невідоме і незрозуміле завжди лякає і одночасно вабить, як таємниця; І ось, коли один з цих загадкових людей заговорив про своїх одновірців, — заговорив щиро і палко, жаліючись і викриваючи їх, — це пролунало так несподівано і цікаво, що не хотілося загубити ані слова з його безладної гарячої промови.

Лейзер відчував незвичне піднесення. Блищали каламутні очі. І слова самі собою злітали з уст нестримним струмом. Лейзер невиразно відчував, що говорить зайве і що це дуже небезпечно, але спинитися не міг. Завжди принижений і пригнічений — одновірцями за злидні, а християнами і за злидні, і за віру, — він раптом відчув себе Людиною, наче невідома сила здерла з його вуст одвічну печать. Хай! Хай хоч один раз за все життя розповість він усе, що накипіло на серці за довгих сімдесят п’ять років! Він повинен, він мусить сказати цю правду, наснажену терпкою гіркістю образ і принижень. І, захлинаючись, намагаючись висловити все одразу, він говорив, розмахував руками і плутався у незвичних словах:

— Ви коли-небудь були у гетто? Ні? Навіть не знаєте, що це? Ну, так я вам поясню. Це тому, що нам не дозволяють жити в місті разом із вами. Нам дають клаптик землі. Живіть! Спочатку, може, воно й не погано було, але кожен єврей має дітей і до кожного переїздять родичі. І тоді на всіх не вистачає місця. О, яка там тіснота!.. Будинок будують біля будинку, щоб не гинув марно палець землі. І все одно землі не вистачає. Тоді починають будувати кам’яниці на три, на чотири поверхи і риють під ними підвали для бідних. З кожної щілини визирає єврей, один на одному сидить, один у одного хліб відбиває. А старости й магістрати дозволяють євреям торгувати тільки один раз на тиждень, у день торгу. Та ще й гуртом, щоб не відбити покупців у християн. Спробуй єврей продати шматок сукна — вмить оштрафують. Продавай цілими поставами. А хіба вистачить у бідного єврея грошей на цілий постав?! Ну й доводиться хитрувати, бо бідна людина теж мусить жити… Кілька чоловік купують постав у складку і продають або шиють одяг на продаж, але тоді ображаються ваші кравці: не смій шити одяг селянського крою. Не смій тримати в себе краму і докладу кравецького або сплачуй подвійний штраф. Ой, та хіба пригадаєш одразу, що нам доводиться терпіти!.. І рибою торгуй тільки двічі на тиждень, і вашого хлопчика не смій узяти в підмайстри. Гине з голоду бідний єврей. Роботи нема, грошей — нема, а платити всім і кожному треба. І тоді потрапляєш до лихваря. А ви знаєте, як підтримує він бідну людину? Як зашморг скараного на горло! Ій-бо! І виссе з нього лихвар все так, що сама суха шкіра залишиться. І тоді бідний єврей іде світ за очі шукати щастя. Все йому здається, що десь в іншому місці буде краще. А на новому місці йому не дозволяють оселитися і женуть його геть, бо і своїм нема чого їсти.

— Ну, це ти вже перебільшуєш, — перебив старого Остап, — бо ж ваші пани за вас завжди заступаються.

Лейзер урвав на півслові і раптом замахав руками, як вітряк.

— Ой пане Остапе, та ви ж нічого не знаєте! Коли гої — це по-нашому християни — образять єврея, тоді наші магнати, як реб Аврум Шмойлович, дійсно, за нас заступаються, бо ж через таких, як він, і нас кожен ненавидить і каже, що євреї з людей шкуру луплять. Ну, відома річ: коли хата горить, тоді люди не сваряться. А коли справу влаштовано, так вони знов починають своє. А у нас навіть є закон, щоб не давати милостині бідній людині. Втім, кожен мусить дати їй підводу, щоб вона виїхала з міста геть. От і мандрує бідна людина, тиняється по світу і ніде не має притулку, бо жоден кагал не прийме її, поки вона не сплатить за в’їзд. Ой, скільки кагали заробляють на цьому!.. А на хазаках!.. [112] Та ви и не знаєте, що це таке хазака?! — урвав він сам себе, помітивши здивований погляд Остапів. — Ось, наприклад, орендує єврей млин або шинок. І наступає час, коли виходить термін оренди. Тоді хазяїн шукає собі нового орендаря. У вас кожен вільно приходить до хазяїна — і пропонує свою ціну, і хто дасть більше, тому й припадає оренда, а в євреїв не так. Треба піти до кагалу і добре підмастити кагальників. Тоді такій людині видається хазаку, а це означає, що жодний єврей, крім нього, не може взяти посесію. Ну, зрозуміло, шляхта тоді ображається на євреїв, бо коли багато людей бажають взяти оренду, то й ціна на неї швидко росте, а коли всі одразу відступлять, то й ціна падає, і хазяїн може навіть зубожіти на цьому… Ну, але ж хазаку дістає багатий, бо на неї треба гроші. Отже, й виходить, що багатому все дозволено, а бідному, хоч втопитися.

— Та чому ж ви таке терпите?! — щиро обурився Хома. — Ви б краще поскаржилися на ваш кагал.

— А де ви бачили такий суд, щоб він пішов проти кагалу, за бідних? — примружився Лейзер. — Або такого воєводу? Або самого пана круля? Так я вам наперед скажу: скільки не скаржитися — нічого не вийде.

— Та чому ж? Невже ви не пробували? — загули майстри.

Але Лейзер знов замахав руками.

— Ой, що ви, справді! Ви навіть самі не знаєте, що кажете. Та хіба ж можна боротися з кагалом!.. Адже ж пан воєвода не розуміє по-нашому і судить нас не сам, а з нашими засідателями, так званими тувимами. А тувими самі з кагальників, і коли вони скажуть воєводі, що оце біле, то хай воно буде з самого вугілля або з чорного дьогтю, то воно вийде біле, як книш. Їй-бо! Бо пан воєвода не стане собі сушити голови для бідного єврея і сваритися з кагалом і рабинами, які підносять йому такий ласий ралець і на ваші і на наші свята. І якщо він навіть висудив би скривдженому євреєві ту оренду і узяв його під свій захист — не жити тому бідоласі на білому світі. О, ви не знаєте, Що це таке кагал! — Він може позбавити людину всіх прав, — навіть накласти на нього херем [113], — додав пошепки Лейзер, підводячи один палець, ніби кагал почує його слова і покарає, зітре його на порох за одну згадку про це.

— Чортзна-що! — вилаявся Хома. — Щоб у цілому народі не — знайшлося сміливої людини, яка б вивела їх на чисте.

Лейзер здригнувся, блимнув очима і якось зщулився.

— Ой, були!.. Але таке з цього вийшло!.. Краще б на світ не народжуватися тому нещасному.

В очах його блиснули сльози. Тремтячою рукою схопив він чиюсь чарку і припав до неї, силкуючись притамувати ридання.

Майстри здивовано перезирнулися.

— Та ви не приймайте, JIейзере, так до серця, — погладив його руку Остап. — Випийте краще ще чарочку і заїжте. Ось я вам вареників дам. А мо, пирога з капустою?

— Ой, та ви ж не знаєте, чого мені так боляче стало, — заговорив Лейзер тремтячим голосом. — О, мій Нахмане, дитина моя улюблена!.. З світу тебе зжили, зацькували, загубили з маленькими діточками.

Майстри знов перезирнулися, похитали головами і мовчки засмоктали свої люльки. А Остап налив кухоль пива і дав його Лейзерові.

— Вип’ємо, братіку. Біс їм у горло, цим панам та кагальникам.

Лейзер ковтнув пива, і хміль міцніше вдарив йому у голову, а жалість, гостра, наболіла жалість, здіймалася все вище й вище і заливала серце слізьми. Лейзер мовчки поклав голову на край стола, і кістляві плечі його затремтіли.

— Ну, Лейзере!.. Це вже зовсім не той… Що ти, баба чи маленька дитина? — з грубуватою ласкою зарокотів йому над вухом Остап. — Заїж краще та розкажи, що сталося з твоїм Нахманом.

Лейзер схлипнув і підвів голову. Очі у нього спалахнули ненавистю. Червоні плями виступили на вилицях.

— І розкажу! Розкажу! — істерично вигукнув він. — Вони наказують мовчати, але ж людина не вівця і не осел, що тільки реве. Я все скажу! І хай вони за це зведуть мене з світу херемом, як звели мого Нахмана! Тільки не кажіть, не смійте казати, що нема в нас сміливих людей!

Він рвонув свій каптан, наче комір душив його, і обернувся до майстрів.

— Ви знаєте, що вони з ним зробили? Ви знаєте? Ще коли була Московська війна, коли пани-козаки були під Смоленськом. Тоді на євреїв наклали податок на війну. Ну, а кагал, як завжди, примушував бідних платити. Пригадуєте, що тоді було? Голод! Чума! Сарана! Шеляга у людей не було. А кагальники приходили і забирали останнє: подушки, перини з-під хворих і вмираючих. Останнє дрантя… Останню козу, що її молоком годували дитину. А мій Нахман був майстер. Змовився він з іншими єврейськими майстрами, і вирішили вони поскаржитися. Списали, хто скільки сплачує і скільки кагал наклав на містечко… І вийшло вп’ятеро проти того, що наказав пан круль. Але знайшлася собака, зрадник. Він думав прислужитися кагалові, щоб дістати корисну хазаку. Пішов і розповів усе рабинові. І кагальники перехопили скаргу. Тоді Нахман не скорився і поїхав до Варшави, до сойму дістався, до панів-сенаторів. І тоді вийшов наказ перевірити всі рахунки і кагальні книжки. І що б ви думали? Не знайшлося жодного шляхтича, який розуміє наше письмо, а наймані драгомани-перекладачі читали в книжках одне, а вголос казали інше. А Нахмана з товаришами заманили до синагоги, ніби щоб виправити несправедливість, і накинулися там на нього і почали його бити. Ой, що вони з ним робили!.. Вони чавили його чобітьми, вони повидирали йому волосся з голови і усю бороду. Вони били його киями, а потім потягли напівмертвого до льоху і посадили на ланцюг, як собаку. А самі захопили цехові документи і обвинуватили Нахмана в крадіжці. В крадіжці!!! Ви розумієте, що це означає, коли чесну людину обвинувачують, як злодія? Я наче збожеволів. Я бігав, благав… Я шукав правосуддя. Я робив все, щоб врятувати свою дитину, але я мав тільки оці старечі руки і тільки сльози моїх очей.

Лейзер підвівся. випростався. Очі у нього палали. Борода і волосся розкуйовдилися, а простерті до неба кістляві руки безпорадно ловили повітря гачкуватими пальцями. Лейзер, жалюгідний і страховидний, грізний і безпомічний у своїй злиденній старезності, громив і викривав кагальників. Майстри стояли мовчки навкруги і дивились на нього, захоплені його трагічно-нужденним екстазом.

— Але бог Авраама, Ісаака і Якова заступився за обмовленого, — продовжував Лейзер. — На суді мій Нахман довів свою чесність. Його виправдали й випустили на волю, а поклепника кинули у в’язницю. І знов кагал викрутився. Ви чуєте, що він зробив? Кагал сплатив за його звільнення п’ять тисяч золотих флоринів і розклав сплату на ту ж бідноту. Тоді вбогі не раділи заступництву мого Нахмана. Вони проклинали його за сміле слово, а він тинявся, як тінь, з вибитим оком і поламаними ребрами. Він кашляв кров’ю і ледве тягав уламки свого скаліченого тіла. І тоді кагал наклав на нього херем. А ви знаєте, що таке херем? Це — сама смерть! Це коли людину позбавляють хліба, вогню і притулку. Нема місця херемному на землі. Він наче прокажений. Ні, гірше, бо прокаженому кидають милостиню. Ніяка жінка не одружиться з херемним. Ніхто не продасть йому ані м’яса, ані хліба, ані жменьки борошна, анi одягу. Дітей його женуть з хедера [114]. Ніхто не може з ним заговорити або наблизитися до нього ближче, як на чотири лікті. І тоді він гине з голоду і тікає світ за очі, як скажений собака. І тоді, — задзвенів голос Лейзера трагічним зойком, — тоді мій Нахман узяв зашморг, пішов і повісився… А я, батько, не міг взяти його сиріт, не міг нагодувати дітей мого сина, бо і на мене наклали б таку ж саму муку… І Нахмана не міг поховати… І лежав він три дні на битому шляху, поки поховали його “ослячим похороном”, стягнувши його тіло арканом на смітник… І це зробили люди! Люди!

Лейзер звів до неба руки, стиснув кулаки, потряс ними в повітрі і, як підрубаний сокирою, впав на стіл.

Братчики довго мовчали. Тільки дід Омелько пригорнув Лейзера і гладив його по плечах і спині та тихо посував до нього кухоль пива. Лейзер підвів голову. Зуби його стукали об край кухля, і він не міг вимовити ані слова.

Спливали воскові свічки, догорали до свічників. На столах серед спорожнілого посуду лежали жовті й червоні гарбузи голених голів. Братчики і гості валилися один на одного і зиркали навколо очманілими очима. Хтось заспівував протяглої хрипкої пісні. І крізь тютюновий дим і випари страв світилися вогні пухнатими золотими зірками з матової сухозлотиці. Безглузді вигуки, хропіння й мимрення зливалися з брязкотом посуду і тихими розмовами тверезих. І майстри, — ніби прокинувшись від важкого сну, зненацька зрозуміли, що вже пізно, що час додому і що вони самі п’яні від міцного пива і меду, від втоми і довгого сидіння у задушливій залі, повній диму, винних випарів і смороду людського дихання, поту і їжі.

— Підемо, братику, — доторкнувся до Лейзерового плеча дід Омелько. — Царство небесне твому Нахманові. Попили, поїли, час і додому.

Лейзер покірливо підвівся і похитнувся на нетвердих ногах.

— Еге-ге, братику, — всміхнувся Причепа. — Підкосив тебе бісів мед. Зрадлива штука: він завжди у ноги кидається. Ну, нічого, зіпрись на мене. Як-небудь доплентаємось.

— Я ненавиджу кагал! Ненавиджу! — мимрив Лейзер. — Але я мовчу. Завжди мовчу, бо я бідний старий єврей. Бо для вас я лише “жид пархатий”… А хіба я винний, що вони випили мою кров, що я обдертий і брудний?! Бідні люди ні в чому не винні. А кагальники беруть маєтки в посесію, і церкви, і млини, і шинки. Вони забили мого Нахмана… О, Нахман!.. Що це була за людина! Така смілива, така чесна і чиста…

— Підемо, дідусю, пізно, — казав дід Омелько, з зусиллям посуваючись до виходу серед перекинутих дзигликів, ослінчиків і чиїхось ніг, що стирчали з-під столів і лав. — І за сином не сумуй: йому тепер краще… На тому світі, братику, найнещасніша людина знайде спокій. Там, братику, не треба їсти й пити. І хвороб там нема. І лихварів.

— Ой дідусю, вірно. — хитав головою Лейзер. — Тільки чуєте що: мабуть, і того світу нема? Бо невже ж мій Нахман не подав би мені звідти знаку?

Остап вийшов у сіни і розчинив двері на ганок. Свіжий вітер війнув йому в обличчя, здув волосся з спітнілого чола, обвіяв ароматом осінніх квітів і стиглих яблук. І пішли вони в ніч, повну шелесту вітру і тріпотливого розсипу зір.

НАД КАФФОЮ ЗАГРАВА

Весь день простояли козацькі чайки на височині каффських берегів. Чорним маком розсипалися по хвилях, але ані мешканцям узбережжя, ані морякам з кораблів не спала на думку придивитися, що це за чорні крапки розсипалися на обрії в сліпучому блиску сонячних іскор. А коли сонце схилилося до заходу і стало море бузковим, як оправлений у золото аметист, почали козаки повільно підтягуватися до берегів.

Сагайдачний не сходив з палуби і не випускав з рук зорової труби.

— Де подівся цей чортів Карпо? — мимрив він крізь зуби. — Давно вже час йому повернутися.

Гетьман хвилювався. Жовна його ходили під засмаглою шкірою, нога нетерпляче притупцьовувала.

За день вивчив він положисті гори навколо Каффи, що дивовижно нагадували житні хлібини, далеко висунутий у море мис Киїк-Атламу, чорний кряж Кара-Дагу і дрібні бухточки, затоки й миси під кучерявою зибінню садів.

Надвечір знявся бриз. Ожили безсило повислі жовтогарячі, пурпурні і білі вітрила, затріпотіли, налилися вітром, і, пругкі й гордовиті, помчали у море фелюки і томбази, бригантини і шхуни, гальони і каравели.

Далеко на обрії дрімав приспаний штилем швидкоходий чорний вітрильник. Вітер збудив його, і він влетів у Каффську затоку саме тоді, коли гетьман, вивчав у зорову трубу околишні береги. Підібрав він паруси і кинув якір. Ось відокремився від нього каїк, довгий і стрункий, як стручок аравійських бобів. Швидко-швидко помчав він до берега, до зубчастих кам’яних мурів, що ніби росли з хвиль. Моряки вискочили на берег і поквапливо пірнули під склепіння міської брами, але минуло небагато часу, як вони знов помчали назад до вітрильника, що не підніс ніякого прапора. Тільки видерлися вони на борт, як вітрильник почав ставити паруси. Обминувши мис святого Іллі, він кинув якір напроти великого сніжно-білого палацу у буйній зелені садів.

Чудернацькі маневри чорної шхуни привернули увагу козаків.

— Пірат, — упевнено кинув Свиридович.

— Якого біса пірат! — засперечався Танцюра. — Пірати мають свій чорний прапор. Пірат, як влетить у гавань, одразу кидається всією командою на берег по прісну воду і по харчі. Це, певно, гонець від султана.

— Але ж стамбульський гонець підніс би прапор з півмісяцем і з вежі фортеці привітали б його урочистим салютом.

Танцюра почервонів.

— Оце дійсно, — почухав він потилицю. — Без яси [115] не обійшлося б.

Козаки стежили за шхуною і губилися у здогадках. Але міркувати було ніколи: швидко-швидко мчала до козацьких байдаків якась чорна цяточка, зростала, набирала форми човника, і через деякий час козаки пізнали Данила Коржа.

— Ну, як? — нетерпляче спитав Сагайдачний, коли човник наблизився до гетьманської чайки. Корж прив’язав човник, видерся на борт і заговорив повільно і нібито знехотя, але ховаючи у чорні, як дьоготь, вуса задоволену й хитру усмішку.

— Бачив Карпа. Хитрющий дідуган, наче та бісова бабуся. Відшукав він панночку Настю і мою жінку знайшов. А вночі відчинить нам міську браму. Сагайдачний зблід від хвилювання, але стримуючись, став, діловито розпитувати Коржа і розглядати баранячу лопатку [116], на якій Карпо грубо накреслив план міських мурів і брам, потім тричі махнув булавою.

Це був знак, щоб старшина зібралася на військову нараду. Не довго тривала вона. Уважно вислухавши Коржа і козаків, що колись були у Каффі, Сагайдачний знов махнув булавою.

— Панове старшина і все військо Запорозьке, — пролунав його голос. — Тільки стeмнiє, одна третина чайок, під проводом осавула Харлика Свиридовича тихо рушить он до того мису. Там ви повинні висісти, підібратися під мури Каффи і засісти біля брами святого Антонія. Друга третина під проводом Кypiнного отамана Якова Бородавки обійде місто з заходу і, заховавшись у садках, чекатиме умовленого гасла або моїх розпоряджень. А я з рештою війська підберуся до міста і вдарю на Каффу з моря. І пам’ятайте, що той собака і зрадник, у кого зарипить на березі чобіт або брязне шабля. Нема лютої муки, якої він не зазнає за зраду. Все зайве покиньте на човнах. Перевірте мушкети й пістолі. Набийте фальконети і гаківниці [117]. Та нав’яжіть на залізні прути жмути просмоленого клоччя. Ніч буде темна: опівночі місяць пірне у море. Клоччя нам буде за смолоскипи.

Швидко готувалися до бою козаки. Мились, голилися, одягали чисті сорочки, потім уважно перевірили зброю і ситно повечеряли салом, сухарями і саламахою. Віддаючи останні накази, Сагайдачний час від часу поглядав у зорову трубу. Вітрильник без прапора ще стояв у затоці, а від берега мчав до нього каїк. Веслярі налягали на весла, мало не падаючи горілиць. Каїк мчав, як ластівка, і то злітав на гребінь, то провалювався у глибокі борозни проміж хвиль і незабаром причалив до шхуни. Козаки бачили, як видерлися на палубу веслярі з якоюсь постаттю у білому, як підтягли на канатах каїк. І в ту ж мить звелися трохи приспущені вітрила і, накресливши широке півколо, вітрильник кинувся у морську просторінь.

Путь його лежала повз козацькі байдаки. Свиридович тремтів, бачачи, як шхуна мчить йому просто в руки. Він напівпідвівся, щоб віддати команду, але крицева рука Сагайдачного прибила його до лави.

— Збожеволів!.. Бачиш — гармати. Та один постріл зведе на ноги Каффу. Сиди, цуценя.

І, повернувшись, лунко наказав:

— На схід! Геть з дороги шхуни!

Наче зграя чорних бакланів, кинулися байдаки вбік.

Чорний вітрильник мчав на південь, розпустивши свої крила. На палубі помітили козаків, набили гармати, але щось утримувало мореплавців від першого пострілу. Бачачи, що козаки звільняють путь, шхуна трохи змінила курс і ще швидше помчала на південний захід.

Густішали присмерки. Погасла залита бронзою далечінь. Де-не-де море ще вилискувало перловими тонами, але щомить згасала зибінь, ставала тьмяно-сизою з чорнотою у борознах. Море хвилювалося широкими рівними хвилями і важко і ритмічно гойдало байдаки. Над Каффою повисла прозора димка, і перші вогні здавалися в ній теплими, пухнатими й, золотими. Щохвилини їх ставало все більше й більше. Густим бурштиновим розсипом обсипали вони схили гір і відбивалися в морі довгими тріпотливими пружинами.

Тихо заглиблювалися у воду козацькі опачини. Навіть люльок не палили завзяті курці, щоб ворог не помітив вогників. Все ближче й ближче рокіт прибою. Важко загрібає він жорству. Пашить жаром від непрохололої землі, і млосно і тонко дме з суходолу горіховим листям, прив’яленим виноградом і олеандрами.

Загін Свиридовича поринає у тінь скель і тихо посувається у темряві, але, не дійшовши прибою, зупиняється. Козаки підбирають штани, спускаються у неглибоку воду і обережно виходять на берег. Ведуть їх старі козаки, колишні каффські невільники. У першу мить вони трохи збентежені, але потім пригадують місцевість і виводять загін на дорогу.

Чайки Сагайдачного ще гойдаються в морі. Ліворуч золотавиться тонкий місяць. За годину-дві порине він у хвилі, і тоді помчать байдаки до зубчастих мурів. Море стає маслянисто-чорним, важким. Біжить по хвилях стежка іскор до тьмяного місяця на заході, під яким небо здається грифельно-сірим.

Сагайдачний все позирав на береги. Що тепер робить Настя? Дивиться Сагайдачний на міські вогники, на палаци башів і вілли франків за мурами і не знає, який з них освітлює її невільницьке житло…

Рік і три місяці…

Хіба не вчора сиділи вони на узбіччі дороги, в запашних житах, і колосся ледве чутно шаруділо навколо?! Ніжно пахтіло росою, волошками, гірким чебрецем на обніжках. Тонким свистом перекликалися в степу байбаки і пронизливо скрикувала якась хижа пташка…

— Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти… Але тільки в цю мить зрозуміла, що ніхто і ніщо не вирве тебе з мого серця.

Глибоким хвилюванням бринить її голос. Настя підводить на нього довгі вії, і сяє в їх тіні чорним сонцем її захоплений, закоханий зір.

Чи пам’ятає вона його, чи кохає його, як торік? Чужа душа — завжди темрява…

— Пане гетьмане! Пане гетьмане! — каже один з курінних отаманів. — Час рушати!

Сагайдачний здригнувся, підвів голову. Тьмяно-рожевий ріг місяця торкається хвиль і тане у бурштинових випарах моря. Вітер знов упав. Буйні південні зорі відбиваються у морі, наче гойдаються у хвилях фосфористі медузи. Порідшали міські вогні. Щохвилини стає їх менш і менш, поринає Каффа у глибокий сон, а прозорий серпанок звився й повис на узгір’ях, як павутиння у кучерявій зибіні гаїв і садів.

Сагайдачний підводиться і каже неголосно, але так, що чує його кожен козак біля опачин:

— Вперед, панове! На Каффу!

І тихо, як кажани, мчать байдаки до суходолу.

Не спиться стратенцям у підземеллі під вежею святого Климента. Не знають вони, чи близький ранок, а з ним і смерть. Проте добре знають, що виведуть їх на площу, де не швидко прийде до них смерть-визволителька, бо вигадали люди складні, жахливі муки, від яких дибом стає волосся у кожної людини.

Усе спробують над ними майстри-кати: і розпечені до червоного обценьки, які здирають шматки м’яса з кісток, наче орлячі дзьоби. І розтоплений свинець, щоб заливати горло, і пружини, які застромляють у всі отвори людського тіла і роздирають ними тканини, завдаючи стратенцеві невимовних мук. Потім розріжуть їм черево, виймуть шлунок, насунуть, як шапку, на голову, обмотають власними кишками, відріжуть уші, пальці, відрубають руки і ноги, а безформний тулуб повісять за ребро на гаку і не дозволять поховати у землю. А може, посадять на палю, або прив’яжуть до коней і роздеруть на шматки, женучи коні у різні боки.

Це знає кожен стратенець, але мовчить, ховає свій жах і думки від товаришів.

Багато днів не бачать вони світла. Не знають, скільки разів підіймалося сонце над землею і скільки часу залишилося до страти. Нема навіть останньої втіхи — тютюну. Тільки от брязнули десь засуви, і в каземат важко впав чоловік, зірвавшись із слизької драбинки, і боляче вдарив двох стратенців. Один з них схопився на ноги і обливаючись холодним потом, не міг зрозуміти, що сталося.

— Що? Що? — белькотів він. — Невже час?!

— Новенького привели, — похмуро промовив Панас.

— От шайтани, як штовхнули, — бубонів новак. — А щабель такий слизький…

— Та ти хто такий? — урвав його Панас.

— Я?.. Та що там критися! Все одно вранці кінець. Я з Розбійницької бухти. Від Каракаша. Ускочив, як ішак, як хлопчисько в чужому городі…

— Та що тебе принесло до Каффи?

— Отаман послав, Каракаш. Прибігла до нас козачка, жінка якогось вантажника, благала врятувати вас. Ну; Каракаш і наказав довідатися, що тут і як.

— Олена! — мимоволі скрикнув Панас, і голос його урвався перетятою струною.

— Ну, і як? Та розказуй, шайтан тебе роздери! — разом загомоніли стратенці. — Що ж Каракаш?

Брязкаючи кайданами, вони посунулися ближче, натикалися й падали один на одного у пітьмі. Тільки один лежав нерухомо, зціпивши зуби, наче вже впилися йому в тіло обценьки катів. Він звик до думки про смерть, знав, що порятунку немає, і завмер, наче заснув на цьому. Але бентежний поклик життя, що так зненацька вдерся до каземату, повернув ніж у рані і пройняв всю істоту його невимовною мукою.

— Замовчи! — істерично вигукнув він. — Ми вже мерцi! Чуєш, мерці! Хіба ж ти не розумієш, яка це жорстока насмішка?! Хто нас врятує?! Сам шайтан нікого звідси не видере! Падлюко! Та як ти насмілився… так знущатися з нас…

І, не доказавши, забився у важкому припадку. Розбійник розгубився. Хоч як огрубів він, живучи звірячим життям відщепенця, але голос, сповнений такої муки, боляче вдарив його.

— Та хіба б я став!.. Самі ж спитали… Ну й той… Пізнали мене собаки… Били вони мене, катували… Ох, як били!.. Добу пролежав я півмертвий. А тепер вкинули ось до вас…

І тремтячими, розпухлими від катувань руками поліз у кишеню, помацки набив люльку і почав кресати вогонь. Іскра… Ще… Ще…

А стратенці, знесилені голодом, спрагою й темрявою, здригалися. Тютюн. Ох, яка насолода хоч раз затягнутися міцним запашним димом…

— Дай закурити. Скільки вже днів не курили, — заговорили всі враз.

— В мене є люлька.

— І в мене! Хоч пучечку!

— І мені!

— І мені!

— Беріть! На всіх вистачить. У мене повний кисет, — обізвався розбійник. — Куріть.

— Дай і мені. Дай, — схлипнув той, що ридав. — І не гнівайся, брате. Посидь тут, як ми. Збожеволіти можна…

— Де ти? Де кисет? — тяглися у пітьмі руки і зосліпу тикалися у плечі і в обличчя розбійника.

— Постійте! Я розкурю. Видно буде, — діловито зупинив їх новак.

Швидко запрацювало кресало. Іскри полетіли водограєм, і, розпалюючись, люлька освітила червонуватим світлом великі ніздрі горбатого носа і довгі вуса розбійника. Руки тяглися до цієї світлої крапки. Поквапливо набивали стратенці люльки, розпалювали їх, і де-не де спалахували жовтогарячі вогники, окреслюючи червоним сангвіном неголені щоки і підборіддя, вирізьблені ніздрі і вуса.

— Та як же вирішив Каракаш? — допитувався Панас, обмірковуючи кожну дрібницю.

— Каракаш обіцяв допомогти, але треба було довідатися, скільки тут війська. Ось він і надіслав нас на розвідку.

— А вас перехопили яничари?

— Мене вони пізнали, бо в мене одне вухо відтяте. Знали прикмету, собаки. А інші, як хвиля, вислизнули з їх рук.

— Звідки ти знаєш?

— Чув, як вони лаялися. Розуміють чорти, що я тут недурно, та хоч як вони били мене й катували, нічого я їм не сказав. “Прийшов, мовляв, одвідати старих батьків” — і край. А мої старі вже два місяці як очі закрили.

Панас з полегшенням зітхнув. Отже, не все втрачено. Але боязко було тішити себе марною надією, і він знову почав допитуватися:

— А скільки в Каракаша чоловік? Ти тільки не плутай і не крути, бо стратенець — той же мрець. Нам усе можна сказати, бо коли б нас навіть помилували, ніякий кат не вирве з нас правди.

— Та зрозуміло ж! Викладай! — підхопили повстанці.

— Та я й не боюсь, — знизав плечима розбійник. — В Каракаша триста чоловік дужих хлопців, та ще з півста ваших, з галер.

— А скільки у Каффі залоги?

— Більш як треба. Півтисячі яничарів та два загони спагі.

Панас похнюпив голову. Кінець! Блимнула надія і згасла. З такими силами не варт і починати.

І в сотий раз пригадав повстання. Разом кинулися вони рятувати галерників, повісили на реї капудана-башу, захопили сандали та галери, виведені з доку, і кинулися в місто на допомогу ремісникам.

Лише один тиждень на волі… Не забути жахливої ночі, свята байраму, коли так буйно і радісно святкувала Каффа визволення. Все змішалося в один строкатий вир. Навіть ті, кому доручили вартувати біля міських брам, перепилися санторінським вином і шипучими франкськими винами.

А глупої ночі підкралися до міста спагі і яничари, проникли в місто без пострілу, і чимало повстанців прокинулося отут в казематах, повних цвілі й стоніг.

У пітьмі ледве помітно жевріють люльки-жаринки. Запашний дим бадьорить, притамовує душевну муку. Навіть вантажник, що допіру ридав так несамовито, сидить на колоді і лагідно розмовляє з розбійником.

Панас думав про Олену, що побігла туди, куди не наважувалися проникнути найодчайдушніші смільчаки, і біль, глибокий біль, стискав йому серце. Куди вона подінеться, де знайде собі шматок хліба після його смерті? Знав Панас, що майно страчених перейде до держави: виженуть Олену з білої хати на кapacy-базарському шляху, і ніхто з правовірних не дасть їй роботи. Доведеться піти до франків або до греків у наймички. Але чи візьмуть вони дружину бунтівника, який власними руками накинув зашморг на капудана-башу?! Або якщо й візьмуть, то почнуть вихвалятися перед нею своєю перемогою над обеззброєним ворогом. Не витримає вона, коли розгодований бакан почне плямувати їх пам’ять…

Непрошені сльози повисли на віях Панаса. Ніколи, ніколи не побачить він карих очей, повних безжурного сміху, і задерикуватого, кирпатого носика. До болю хотілося сказати їй хоч слово, хоч на мить пригорнути її до себе і з теплою ласкою відіслати далеко-далеко від жахливого місця їх страти.

Важкий подих обірвав плин думок. Брязкаючи кайданами, ліг Панас задрімати. А стратенці курили люльку за люлькою, заспокоювали змучені нерви. Приємно було стежити за рубінами вогників, що підкреслювали, де гачкуватий ніс, де вирізьблені ніздрі, де вуса, де неголене підборіддя. Приємно відчути себе видючим після довгого непроглядного мороку, бo багатьом здавалося, що ця чорна темрява довіку залила їм очі липучою ніччю.

Kисeт швидко порожнів.

— А тепер спати, спати, — схопився розбійник, вишкрябуючи останню щіпочку. — На площі треба бути жилуватим, щоб не раділи султанські собаки з нашого стогону. А мо, ще знадобиться нам наша сила й на інше, — додав він, вловивши чиєсь зітхання.

Загасла остання люлька. Зникло у пітьмі вусате обличчя розбійника з орлиним носом. І знов здалося стратенцям, що сліпота заплющила їм очі.

Мовчки лягли вони, хто на колоди, хто на смердючу солому. Але сон тікав ,з їх очей.

— Як ти гадаєш, — скоро ранок? — смикнув хтось розбійника.

— Га? — очуняв той. — Ні, ще не скоро: коли мене сюди вкинули, друга сторожа ставала на варту.

Розбійник захропів і не чув ані зітхань, ані брязкоту кайданів, ані тихої покірливої молитви.

У браму святого Антонія тихо вливалися темні хвилі козацького війська. Вели їх досвідчені, старі воїни, що знали Каффу, як свої п’ять пальців, і не один раз бували тут під виглядом кобзарів або чумаками, а то й невільниками. Кожен загін звертав у інший бік і без бою захоплював браму за брамою і вежу за вежею. Місцями доводилося лише в’язати п’яних, як ніч, вартових або пускати у діло кинджали. І тоді, після недовгої мовчазної сутички, з важким брязкотом розчинялися брами, і каффські мури вбирали в себе нові й нові козацькі загони. Здавалося, місто перейде до козаків без жодного пострілу, але в ту мить, коли човни Сагайдачного м’яко ткнулися у плоский берег навпроти Морської брами, на одній з веж цитаделі лизнув повітря жовтогарячий язик вогню, і важкий гарматний постріл звів Каффу на ноги.

За першим пострілом вдарив другий, третій. Це козаки напоролися на варту, що не спала під пильним оком Гусейн-аги.

Стрілянина розбудила Панаса. Він припав вухом до землі, і земля догідливо передавала йому важкі подихи цитадельних гармат.

— Га? Що? Вже ранок? — схопився розбійник. — Я ж вам казав: це Каракаш.

— Каракаш! — одним подихом підхопили стратенці і, завмираючи від хвилювання, припали до мурів і до землі…

-Ні, це не Каракаш,— порушив напружену мовчанку Панас. — Чуєте, як б’ють приморські батареї? Каракаш не може напасти з моря і з суші.

— Та ні, це тільки так здається… Це луна віддається в землі.

— Ні, панове. Я виріс у степу. Знаю, що каже мати земля. Б’ють і звідси, і з цитаделі. А ось і галери заговорили, — додав він по хвилі.

І знов завмерли стратенці і жадібно прислухалися до розмови гармат.

— Та хіба ж твій Каракаш пірат? Він же не має жодного човна, — скрикнув один з колишніх невільників.

— Це Сагайдак, ось хто, — упевнено кинув Панас те, що за хвилину здавалося б йому маренням.

Стратенці здригнулися. Вони затаїли подих, прислухаючись до стрілянини. І мовчання цих засуджених на страту людей було таке напружене, що, здавалося, — не витримає найміцніше серце і обірветься перетягненою струною.

Від тих, хто напав на Каффу, залежало їх життя. І не було муки, жахливішої від цієї несподіваної надії, змішаної з свідомістю своєї рокованості, з трагічною близькістю смерті і повною пасивністю, в якій мусили вони чекати на кінець бою, без змоги подати звістку тим, хто міг їх врятувати.

— Але звідки ж вони довідаються, де ми — і взагалі, що ми є?! — з стогоном вирвалося в когось.

Канонада посилювалася, стала такою частою і рівною, наче місто перетворилося на велетенський казан або на жерло вулкана, де скипає й клекоче розтоплена лава.

Цитадель не здавалася. Всі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними горлами, і після першого нападу козаки відступили, втративши понад сто чоловік. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Не піддавалася і вежа святого Климента, і так звана Турріс д’Арсене, докова вежа. Сагайдачний залишив біля них невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде — Каффу не можна вважати взятою.

У цитаделі замкнулися півтисячі яничарів та спагі.

Дві години тривав жорстокий бій. Палали за мурами міста ожереди соломи і ciнa, підпалені Бородавкою, палали пожежі. Тричі відбивала цитадель шалений напад низовиків, і на зміну полеглим у бою йшли нові й нові загони, прокладали собі путь по трупах.

Коли третій штурм було відбито, Сагайдачний зібрав коло себе отаманів:

— Ось що, панове. Лізти ще раз на мури — безглуздо. Треба придивитися, чи немає там отворів для стоку води, чи ще якихось інших. Підкладемо під них пороху, і виб’ємо хоч один зуб з цих щелеп, — вказав він на мури, наче вирізьблені на тлі заграви.

— Є, батьку, — задоволено відгукнувся Бородавка. — я вже облазив їх скрізь. Знайшов таку проточину. Я, мабуть, в неї не влізу, а такий глист, як твій Юзик або ще хтось з молодиків, заповзе в неї легко.

— Молодець, Ясько, — похвалив Сагайдачний. — Бери Юзика і ще кого схочеш та діжку пороху, а я знов ударю у бокову браму, щоб відвернути увагу.

Бородавка не барився. Не минуло й п’яти хвилин, як три постаті, закриті чорними свитками, поплазували у сухий рівчак, що оперізував цитадель з боку гірського кряжа, Турки їх не помітили, і вони не тільки дісталися до підніжжя муру, але без перешкод підкотили туди діжку пороху. Але в проточину вона не пролізала.

— Вибивай денце, — пошепки наказав Бородавка.

Юзик, сопучи, завовтузився у пітьмі.

— Тихше, цуценя, не сопи, бо заріжу, — засичав Бородавка.

Юзик злякано скорчився і швидко запрацював руками. Коли весь порох було пересипано у проточину, Бородавка встромив у нього просмолений гніт з великим жмутом клоччя і смикнув Юзика.

— Тепер повзи до пана гетьмана. Хай він розпочне стрілянину, а я тут викрешу вогонь.

Юзик ящіркою пірнув у бур’ян, і за кілька хвилин козаки знов кинулися за рогом у напад.

“Тепер час”,— подумав Бородавка і витягнув кресало.

Козаки билися одчайдушно і приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс Каффу. Це спалахнув підсипаний Бородавкою порох.

Певно, фундамент підмур’я і вежі був підмитий підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два широких отвори. З переможним ревом кинулися в них козаки. А з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. Розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.

Тимчасом Бородавка підліз до протилежної брами, підкотив і туди барило пороху і підпалив. Це вирішило кінець бою. З подвоєною силою кинулися козаки у напад. Здригнулися яничари, на мить збентежилися, — і лавина козаків полинула у цитадель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.

Висідаючи на берег, Сагайдачний залишив про вcяк випадок тридцять байдаків охороняти порожні чайки, щоб часом очаківські галери не попалили їх. Але турецькі моряки добре пам’ятали розгром Алі-баші і при перших пострілах кинулися тікати. Танцюра помітив їх маневр.

— Еге-ге, панове. Дивіться, як здобич тікає! Ану, хлопці! Хто дожене капудан-башу?..

Охочих знайшлося чимало. Танцюра задоволено крекнув і лунко скомандував:

— Ану, до опачин! Доженемо галери! Готуйте гаки! Вперед!

Наче зграя птахів, зірвалися з місця байдаки. Недовго тривала погоня. Коли замовк у Каффі бій відгримілою грозою, кинулися козаки на абордаж і за годину від микали кайдани у невільників і пускали галери на дно.

Звільнені веслярі були захекані від довгого веслування, від диму і хвилювання. Дехто не міг звестися на ноги, відвиклі від тягаря власного тіла, і скривавлені визволителі тихенько підтримували їх під пахви, виводили з трюму і обережно спускали в байдаки.

Визволені плакали або сміялися. А дехто хапав скинуті кайдани і кидався добивати тремтячих від жаху полонених.

Потопали галери, згасали на хвилях пливучі в’язниці невільників. І глибока темрява стелилася морем, а широкі могутні хвилі повільно гойдалися і йшли до землі, де велетенським кратером вулкана палала Каффа.

Стратенці напружено прислухалися. Довго-довго здригалася земля від гарматної стрілянини. І раптом після гучного вибуху все затихло. Тільки ледве чутно долинали постріли з моря, та й вони рідшали і нарешті зовсім ущухли.

Що це означало? Невже відбили яничари напад? А може, здалися козакам-переможцям? Могильна тиша запанувала в казематі. Поки гуркотіли гармати, стратенці напружено прислухалися, кидаючи у пітьму уривчасті, нервові вигуки. Тепер сліпий розпач охопив їх. Навіть в тому разі, коли Каффу здобуто, ніхто не довідається про них; не здогадається зазирнуть в оце підземелля, забуте всіма на світі. Тріскотня мушкетів не долинала до них. І знов десь за дверима ритмічно, повільно і сумно закапали краплини води, єдине нагадування про плин часу.

— Ох! Хоч би вже кінець! — вирвалося у Панаса.

Важке різноголосе зітхання відповіло йому.

Мовчали. Думали. Важко, повільно, наче пересували в голові велике каміння, а інші — нервово, уривчасто. Мчали уривки спогадів, образів, слів. І пекуча, надсадна туга, і біль, і сум за рідними й близькими стискали серце, наче вже шматували його розпечені до червоного обценьки катів. Смерть. Небуття. Муки, перед якими збліднуть найсміливіші. Але хіба не жахливіша за катування оця темрява, оцей каземат, де здається людині, що вона стала сліпою, де не можна нічим розважитися або зайнятися, щоб якось позбутися безпорадного розпачу і почуття своєї рокованості?!

Вони не знали, скільки минуло часу, коли раптом заридав один із стратенців, забився головою об мур, завив виттям голодного вовка, втрачаючи від жаху свідомість.

— Та вбийте ж мене нарешті! Задушіть! Я більше не можу! Не можу!.. — волав він у нестямі.

— Мовчи! — гримнув інший. — Хіба нам краще?!

І весь каземат загрюкав, забряжчав кайданами, виповнився криками, прокльонами.

— Ой, що там таке?! — мимоволі відступили козаки, що помацки спускалися слизькими кам’яними сходами, заліпленими цвіллю.

— Це стратенці. Від темряви це, від думки смертної, — тихо обізвався старий козак. — Я сам колись сидів у такому казематі. Збожеволіти можна в пітьмі.

Зойки гучнішали, ставали несамовитими, наче за дверима каземату вила сотня вовків, роздираючи мертву коняку.

— От тепер тільки гримнути на них — вмить ущухнуть, — говорив старий козак, зупиняючись і обмацуючи сходи. — Ану, панове, викрешіть вогню, бо ніяк не добереш, де тут замок.

Козаки зупинилися, почали кресати вогонь, і коли заблимав роздутий протягом каганець, старий козак лунко стукнув шаблею у двері каземату. Зойки раптом ущухли. Зарипів іржавий ключ, і старий козак натиснув на важкі двері.

— Ану, хто в бога вірує, — сказав він урочисто і голосно. — Виходьте на волю. Горить проклята Каффа, а вам — життя і воля від славного Запорозького війська.

Мовчали стратенці. Турки й татари не — зрозуміли слів, але хіба і так не було ясно, що каже їм кремезний козак у червоноверхій баранячій шапці?! Не було слів відповісти. Тільки хтось тремтів і схлипував у пітьмі, задихався від нервової спазми.

— Ну що ж, панове? Чого ж ви там очікуєте у пітьмі? — спитав козак, і голос його бринів усмішкою.

— Аллах екбер [118], — прошепотів розбійник і, брязнувши кайданами, перший рушив на поклик життя.

Мружачись, відсахуючись від світла, що боляче било у вічі, виступив із пітьми перший стратенець, за ним ішов другий, третій…

На сходах коваль-козак збивав з них кайдани і, доброзичливо всміхаючись, ляскав розкутого по спині і підштовхував до виходу.

І йшов стратенець за стратенцем, не вірив собі самому, сміявся або плакав від щастя, або мовчки позирав на суворі обличчя січовиків.

САГАЙДАК-БЕЙ

Стрілянина з боку цитаделі ущухла. Недобитки-яничари здалися козакам, і переможці розсипалися містом по”хліб козацький”.

З кінця в кінець охопленої полум’ям Каффи линув зойк сліпого тваринного жаху.

— Сагайдак-бей!!! Сагайдак!!!

У тісній вуличці біля базару розбивали крамниці. Кілька козаків вдерлися до вірменина, що ніколи не чув за козаків.

— Віддай! — волав він, вчепившись у сувій грезету. — Віддай!

— А шаблі дати? — загрозливо цикнув на нього козак.

Нетяга рвонув з полиці кілька кашемірових шалей і кинув за поріг козакам.

— Беріть, панове! Добрі будуть онучі.

Далі розбивали крамниці старого Самуїла. Тремтячи, ховався він у вузенькій щілині проміж муром і кам’яною огорожею і, благаючи, здіймав до неба руки:

— Єгово!.. Боже Авраама, Ісаака і Якова!.. Ой, що це за люди!.. Ой… Вей!..

Два молодики десь знайшли важку деревину і вибивали нею двері багатого будинку, коли раптом над їх головами розчинилося вікно і залунали розпачливі жіночі голоси.

— Братіки! Рідненькі! Рятуйте! Нас замкнули! Рятуйте!!!.

— Зараз! — весело відгукнулися молодики і так трахнули в двері, що вони зірвалися з петель.

Хлопці кинулись на другий поверх, одним рухом відкинули важкий засув і вдерлися до кімнати. Три жінки з плачем кинулись до козаків і припали до їх сорочок.

— Та що ж ви, дівчата… Paдiти треба, а не плакати, — розгубилися хлопці.

Але дівчата тільки схлипували, і рясні сльози струменем лилися з їх очей.

— А що це тут? — спитав один з хлопців. — Гарем, чи що?

— Та ні… Хазяїн купив нас торік, — ніяково пояснила старіша. — Він побратися зі мною хоче… А це землячки мої… Ой, та ходімо швидше, бо ж він нас аж ніяк не відпустить.

— Він нас і замкнув, щоб ми не втекли, — пояснила наймолодша. — Ой, братіки, мерщій! Бога ради мерщій!

В ту мить до кімнати вдерся підстаркуватий чоловік у коштовному кафтані з чорного оксамиту. Він щось казав незрозумілою мовою, вказував на ікони, що тьмяно вилискували у напівтемному кутку, схопив за руку старішу з жінок і все щось приказував розгублено і поквапливо.

Хлопці помітили ікони, скинули шапки і ніяково перезиралися.

— Хто ж він? — нарешті спитав один з молодиків.

— Та грек же! Православний! Хазяїн наш! — з розпачем вигукували дівчата і пишно вбрана молодиця.

— Змучилися ми з ним на чужині! — розплакалася молодиця. — Візьміть нас, хлопці, на батьківщину.

І з усієї сили відштовхнула свого грека.

Хлопці були ні в сих ні в тих. В цю мить на вулиці залунали постріли — і вони одразу кинулися до дверей, але бранки вчепилися в них і разом вибігли на вулицю.

— Як же воно все ж буде з тим греком? — знов завагався один з парубків.

— Та хай йому чорт! — з ненавистю скрикнула молодиця. — Віку собі вкорочу, якщо не візьмете, — вигукнула вона з таким розпачем, що хлопці одразу підхопили її разом із дівчатами і помчали до порту.

В кількох домах татари зустрічали козаків ножами і ятаганами. Тут спалахували короткі і безнадійні сутички, від яких лишалися порубані трупи в калюжах крові, розбиті двері і вікна, купи розбитого посуду і безпорадні поранені, що спливали кров’ю і канали без допомоги.

В льохах і коморах знаходили замкнених невільників, скриньки грошей і переляканих дітей. Дітей козаки не чіпали, а гроші та невільників одразу відсилали до порту.

Яскраво палали підпалені ожереди соломи по дворах, і до гуркоту бою, до дитячого вереску, іржання коней, стогону і зойків влилися тріск і гогіт вогню, і рудувато-червона заграва забарвила своїм моторошним тремтячим світлом геть усе місто аж до околишніх гір.

Спалахували мечеті і саклі, зростали жовтогарячі фонтани вогню. Жадібно ковтали вони різьблені балкончики і галерейки, дахи і сходи, двері і піддашки. На площі, біля Біюк-Джами, розбивали винні льохи. Викочували барила, вибивали дно і пили повними пригорщами, кухлями і шапками солодкі і жагучі напої з чудовим ароматом сонця і виноградних грон. Гарячою кров’ю розтікалося по бруку червоне грецьке вино, бігли струмочки бурштинового і рожевого коньяку, санторінськогo, хересу і мальвазії.

І частіше чулися постріли, стогін поранених та побитих — і пронизливий вереск дітeй. Тільки православні і католицькі церкви, монастирі і будинки залишалися незайманими, бо гетьман наказав, під загрозою смерті, не чіпати християн.

На терасі у пріора [119] францисканців [120] зібралася купка прелатів [121] помилуватися пожежею Каффи.

— Іліон [122] у полум’ї, — гугнявив монах у шовковій робі з обличчям римського аристократа, недбало граючись лорнеткою.

— З тією різницею, що Іліон загинув від меча шляхетних ахейців [123], а Каффа гине під натиском варварів, що неспроможні відрізнити безсмертного твору Фідія від кухонного глека, — презирливо всміхнувся абат.

Осторонь сидів кардинал [124], нещодавно посланий до Каффи з папською буллою [125]. Його пурпурна шовкова мантія вилискувала при світлі заграви, наче був він оповитий полум’ям вогнищ інквізиції [126]. На його нервовому худорлявому обличчі був вираз насолоди і цікавості.

— Яка краса! Які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця. — “Vae victis!” //”Горе — переможеним!” — вигук Бренна, ватажка племені сенонів. Він тримав у облозі Рим і пообіцяв римлянам зняти облогу, якщо вони дадуть йому 1000 фунтів золота. Коли римляни відважували йому золото, він кинув на терези свій меч. Римляни спитали, що це означає, і він глузливо пояснив: “Це означає — горе переможеним!”//. Тепер я розумію цей вигук!.. Але цікаво знати, чи з’явилися вони з власної волі, чи як спільники перського шаха [127]?

Прелати перезирнулися з улесливим здивуванням:

— Невже монсеньйор припускає?!

— Не припускаю, а вважаю, — гордо виправив кардинал. — Кожен може купити їх шаблі як перших-ліпших кондотьєрів [128], навіть значно дешевше, бо кондотьєри не складуть собі ціни.

Полум’я розгоралося, підступало до брами абатства. Щохвилини прибігали погорільці або сплюндровані і поранені франки. Монахи нашвидку розташовували їх по келіях на ночівлю, перев’язували і заспокоювали, а абат з кардиналом все милувалися пожежею Каффи, байдужі до сліз і до крові.

В порту стояв гамір і гуркіт. Летіли уламки діжок і барил. Білим снігом кружляли в повітрі пластівці бавовни з роздертих шаблями рогож. Купи мигдалю, розбитого фарфору і скла, розсипані скрині родзинок і солоної риби, цукру і борошна, діжки масла, поламані дошки, канати і якірні ланцюги, затоптані сувої шовку, — все переплуталося в якомусь дикому хаосі. Переможці нищили, трощили все навкруги з жадоби помсти.

Тихо-тихо в кам’яній в’язниці-колодязі, де ночують міські невільники. Димить смолоскип, застромлений у стінне кільце, вкриває стіни і склепіння масною кіптявою. Обличчя невільників землисті й виснажені. Ребра випинають з-під зотлілого одягу. Неголені бороди і вуса скидаються на шмаття повстини, а не на людське волосся.

Вони допіру повечеряли сухими коржами і смердючим м’ясом, лягли на гнилу морську траву, повну вошей і блощиць: Тільки старий Семен підсів до смолоскипа. — полагодити своє дрантя.

— Господи, коли вже смерть нас визволить звідси! — зітхнув хтось із невільників.

— Та от хотіли нас визволити добрі люди, та вранці кати визволять їх з цього світу, — пробубонів інший. — Ет, та що вже там!.. Гасіть краще світло. Тільки уві сні ще й побачиш інoдi волю.

Старий Семен встромив голку у шапку і похнюпився:

— А мені вже й воля не сниться. Самі лише галери та доки, та оця в’язниця, хай вона тричі завалиться.

Вогонь погас, але ще довго курив смолоскип їдким димом, поки лягали невільники і засинали, зітхаючи і стогнучи уві сні.

Вони не знали, скільки минуло часу, коли гарматна стрілянина розбудила їх. Старий Семен розплющив очі і здивувався: чому вгорі, за гратами колодязя, не займається блідий світанок? Знов охнула гармата. За нею друга, третя. А за гратами ще мінилися пізні сузір’я.

— От дивно! Стріляють, — кашляючи, зауважив хтось.

— Певно, гонець від султана. Спіть, панове, бо стрілянина, чи ні, а вранці все одно поженуть на роботу.

— Та ні, послухайте краще. Коли б це був гонець, тоді б стріляли з порту і з моря, а це ж гармати цитаделі. Тільки вони так лунко стріляють.

Невільники замовкли, прислухаючись.

— Чуєте, панове? Чуєте? Стріляють, з моря, з маленьких гаківниць і фальконетів, як на наших байдаках, а ось відповідають з міських веж, — заговорив Семен, колишній січовик, відомий вояка.

Він пізнав напівзабутий милий голос бою.

— Господи, та невже це наші?!

Боялися вірити. Боялися, що це тільки сон, марення, бо надто болісно було б втратити хвилинну надію. І стояли в пітьмі, дивилися на зорі за гратами, ловили кожен постріл, кожну луну.

Небо потроху обарвлювалося баканом, і на його димнo-багряному тлі грати здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту.

— Заграва, хлопці! Бачите? Каффа горить! — з несамовитою радістю вигукнув старий Семен. — Чи то очі мої недобачають? Скажіть, рідненькі?!

— Горить, батьку, — враз загомоніли невільники, — щоб їй згоріти і ніколи більше не повстати з попелу, бо земля тут червона від нашої крові і солона від наших сліз.

Стрілянина дужчала. Тепер до важкого гуркоту гармат домішалося тріскотіння мушкетів. Чулися зойки, важке тупотіння, гавкання переляканих собак, крики, дитячий плач. Слів не можна було розібрати, та відчувалося, що в місті паніка.

— Панове! Це ж наші! Недурно той старий меддах чи то дервіш, хто його там розбере, крикнув нам, коли ми вчора йшли на роботу: “Наближається відпочинок! Забринять кайдани ваші радістю”.

— Ще тоді реготав наглядач: “Проходь, старий ішаче, не теліпай без глузду язиком, як дзвони грецької церкви”.

— Як би не довелося самому погойдатися на мотузку.

Темниця бризкала кайданами. Від хвилювання невільники не знаходили місця. Вони ставали навшпиньки, витягували шиї, але крім заграви, не бачили нічого.

— Ану, панове, — вигукнув раптом один з молодших невільників, — ставайте на середину, а другі хай видеруться вам на плечі. Мабуть, доберемось до грат.

— Та хіба ж це можливо!..

— А чому не спробувати? Адже ж хлопчиками лазили.

— Та де вже нам, у кайданах, знесиленим, кволим…

Новий вибух гарматної стрілянини урвав суперечки. Самі собою поспліталися руки. Невільники міцно обхопили один одного, а на плечі їм стали троє молодших, спритніших.

— Надто високо! Ану, панове, хай хтось лізе на нас! — вигукнули вони.

І допомогли наймолодшому видертися угору. Ліз він помацки, плутався в кайданах і ледве-ледве дотягнувся до люка. Небагато побачив він, але й ці крихітки виповнили всю його істоту бурхливою радістю.

— Ось воно… — казав він, захлинаючись. — Стріляють з цитаделі… Місто палає… Люди біжать і репетують: “Козаки!”. А ось помчала турецька кіннота. Ой, що це: наші — за нею!!!

І, урвавши сам себе, закричав несамовито і лунко:

— Рятуйте!!! Братики! Рідненькі! Рятуйте!

Тупотіння промчало повз них. І знов стало чути безладні постріли, зойки, гоготіння вогню, тріск вікон і дверей.

— Рятуйте!!! Рятуйте!!! — надсаджувалися невільника, брязкали кайданами і грюкали об мури в’язниці.

— Ганчірку дайте! Нав’яжіть на смолоскип замість прапора! Треба знак подати, щоб помітили! — кидав той, що висів на гратах.

Загойдалася жива піраміда невільників. Верхній ще міцніше вчепився у грати, щоб не впасти:

— Та що ви там, очманіли, чи що? Стійте тихше!

— На! На! Бери! — тикали йому загашений смолоскип з нав’язаною на ньому сорочкою.

Невільник міцніше намацав плечі товаришів і висунув крізь грати смолоскип.

— Рятуйте! — розпачливо гукав він. — Рятуйте бідних невільників!

— Рятуйте! — підхопили всі разом. — Рятуйте!

І радість і жах був у цьому зойку людей, що боялися втратити надію на порятунок. Тупотіння знов наближалося. Почувся брязкіт шабель, лайка, жіночий вереск.

— Рятуйте! Братики! Рідненькі! — розпачливо вимахував прапором невільник. І козаки помітили прапор. Кілька чоловік відокремилися від загону і кинулися на поклик.

— Е!.. Та тут у колодязі наші! Ану, панове, сюди! Визволяй бідних невільників! — відгукнулися веселі мужні голоси, і чиїсь руки міцно рвонули грати.

Але недурно кували їх найкращі каффські ковалі.

— Ану, бережись! Давай каменюку! Бий по замку! Обережненько там, внизу!

Посипалися іскри. Бризки каменю запорошили очі кільком невільникам… Удар… Ще удар! І ось відскочила дужка замка, і міцні руки відірвали грати і потяглися у люк.

— Вилазь, хто в бога вірує! Один… Другий…

Невільники лізли один на одного, як божевільні. Штовхалися, падали і знов лізли, чіплялись за слизькі мури і чавили на цвілі стоножок і павуків.

Хтось світив їм згори головешкою, хтось підхоплював падаючих і вже совав у люк хитку драбину, якою чимало років видиралися вони щоранку на світло і щовечора спускалися у свою темну в’язницю.

Кінець кінцем витягли старого Семена. Голова його нагадувала кущ ковилю, борода спадала по пояс. Від хвилювання впав він навколішки, обличчям до землі, не в силі вимовити слово.

— Е, дідусю! Раніш треба було плакати. Тепер час сміятися, — весело підхопили його січовики. — А як вас, дідусю, звати, щоб знали ми, кого стільки років мучили бусурмани?

— Та Семеном звуть… Семеном Костуром, — тремтячим голосом вимовив старий.

— Костуром? А чи не було у вас, часом, сина або онука, Антона Костура? — здивовано загули козаки.

— А був такий, був… Хлопчиком ще бігав, коли мене взяли. Невже ж ви його знаєте? — здивовано зашамкав старий.

— А піди-но сюди, Антонко! — гукнув хтось. — Чи не твого, часом, діда виловили ми без вудки з колодязя?

І за хвилину чорновусий кремезний парубок з ніяковою обережною радістю пригортав до себе старого і з жахом торкався його кощавого тіла в зотлілій сорочці.

А силач Терешко Кнур здобув сокиру й обценьки і збивав із звільнених невільників кайдани, що пов’їдалися їм у тіло мало не до кісток.

Посходили пізні осінні сузір’я. Іскристий сніп Оріона, туго перехоплений блискучим діамантовим поясом, стояв над головою. Сіріус мінився над морем пухнатою синьою краплею. 3 гір віяло прохолодою і запахом гірких трав.

Горпина сиділа на порозі саклі з дитиною, чи то чекаючи на Нур’ялі, чи то занурившись у спогади, не в силі ворухнутися і підвестися з місця.

Настя Повчанська…

Невже вона — та грізна володарка сералю, перед якою хилиться Абдул, заступник беглер-бея Ceлiмa, всі євнухи і навіть сам беглер-бей? А недавно лежала вона поруч Горпини на Сафаровому кобеняку і ридала безпорадною бранкою.

В неволі вони заприятелювали. Стерлася межа між бідною наймичкою і дочкою статечного хуторянина. Вони чіплялися одна за одну, як два уламки втраченої волі, відчувши братство страждань, — щасливі тим, що є з ким перекинутися словом, згадати батьківщину і розповісти одна одній свої думки і горе — загальне горе всіх бранців.

Колись було не те.

Навіть тоді, коли жали вони поруч золотаву пшеницю, відчувалася ця неперехідна межа. Настя де-не-де та й — гримне на Горпину або вколе її гострим, зневажливим поглядом, або поскаржиться матері — і знов бурчить стара Повчанська на безпорадну сиротину:

— Що б ти, ледащо, без нас робила?! Підібрали тебе, як паршивеньке цуценя. Вигодували, а ти, падлюко, лінишся. То йди к чорту! Знайди йолопів, щоб дурно тебе годували.

І плакала потай Горпина в густих бур’янах за клунею і допізна гнула спину над скатертинами і рушниками для Настиного посагу або гаптувала церковні покрови і ризи, якими Повчанський обдаровував парафіяльну церкву, щоб “панотець суворіше повчав розбещених хлопів і краще тлумачив їм тексти святого письма про те, що “нема на світі влади, аще не від бога”.

— А бодай би вони всі подохли, — смачно вилаявся Корж, коли Горпина розповіла йому про знущання старої Повчанської. — Потерпи, серденько. Піду напровесні у турецький похід. Намолочу “хліба козацького” та й зашлю сватів… А мо, ти вже готуєш мені гарбуза? Га? Кажи одверто! — зазирав він у дівочі очі, а Горпина спалахувала смуглявим рум’янцем і потай вишивала собі рушники для заручин.

— Чи не тисячу років тому воно було?!

Спокійно, без нещодавнього надсаду згадувала вона тепер Данила. Знала, що в чабанах легко жити навіть невільникові. Правда, нудно самому в степу, по той бік гірського кряжа або на гірських полонинах, та не носить чабан кайданів, не спить в темних брудних колодязях-в’язницях або скарлючившись на лаві галерній. Їдять вони сито, дихають вільним повітрям і часто звільняються, коли підуть козаки у татарський степ “лупити мурзинські отари”.

Порівнюючи Данила з Нур’ялі, не гнала вона тепер спогаду про те, як повертався Корж додому п’яний, як бив і трощив у хаті посуд, як лаявся, а іноді і її бив під п’яну руку.

А все ж таки тихий біль стискав Горпинине серце. Сьогодні, на весіллі Медже, відчула вона знов самотність, розбуркала свої дівочі мрії і спогади. Хороші, зворушливі татарські пісні, та хіба ж можна їх порівняти з тими, рідними, що співали над нею дівчата, коли розплітали їй коси або садовили її на посад і оздоблювали весільний караван чепурними гребінцями з тіста.

Ой, рано-рано кури заспівали,

А ще раніше пан Данило встав,

Лучком забряжчав,

Братів позбуджав.

Ой брати, вставайте та коні сідлайте,

Коні сідлайте, хортів скликайте… —

забринів у пам’яті старовинний спів.

І від цієї напівколядки, напіввесільної пісні мимовільні сльози навернулися на очі. До болю захотілося дихнути вогкою свіжістю річних низин, чебрецем, медунишником, почути сиверських пісень з безмежно довгими останніми нотами, що повільно згасають за Ворсклою. Захотілося виганяти вранці корови з теплого хліва, що так приємно пахтить гноєм і парним молоком, сікти на зиму капусту в довгих глибоких ночовках, хрумкаючи підмороженими качанчиками, або мочити в Полузорі нав’язані на жердини коноплі і прясти довгими зимовими вечорами мичку за мичкою білястого кужеля, що так дивовижно нагадує степовий ковиль…

Спав Чабан-Таш. Жовтий вогник не блимав у його саклях. А саклі розсипалися по схилу гори грудками цукру і тьмяно біліли під зорями. Вітер ущух. Тільки внизу, під горою, важко, дихав прибій. А на сході, праворуч від мису Киїк-Алтама, небо стало димно-червоним. Яскравий сангвін окреслював хмари, і від нього ще чорнішим і глибшим здавалося небо, а зорі — яскравими, синіми, діамантовими.

Горпина нічого не помічала. Легка дрімота заплющила її очі, і не чула вона, як у Чабан-Таші раптом зайшлися собаки хрипким несамовитим гавканням, як заблимали у вікнах огні, як пролунали рідкі постріли, а поквапливі важкі кроки на стежці гупали ближче й ближче і раптом урвалися перед саклею.

Горпина здригнулася і розплющила очі. Перед нею стояла купка запорожців. Якимсь темним інстинктом пізнала вона серед них Данила Коржа з хвацько зсунутою на потилицю шапкою і обличчям, знівеченим невільницьким тавром.

Льодовим вітром дмухнуло їй в обличчя. Змертвівши, підвелася вона на весь зріст, наче розступилася перед нею земля і встав з могили давно похований мрець.

Пізнав її й Данило, незважаючи на маграму та фесочку.

— Не чекала? — ступив він до неї, розпалений боєм. — Чого мовчиш? Не рада чоловікові?

Горпина стояла, як з крейди вирізьблена. Вона не могла ані ворохнутися, ані заговорити. Думок не було. Тільки руки конвульсивно пригортали до грудей маленьку теплу купочку, що раптом зайшлася пронизливим вереском. .

— Г-гa-а?! — виригнув Корж. — Ось воно що!.. Виплодка народила? Потурчилася, суко?! Ух, ти!..

І, дихнувши їй в обличчя міцною махоркою і винним перепалом, вихопив у неї дитину.

— Даниле! Даниле! — зойкнула Горпина, намагаючись відняти у нього немовля. — Воно ж маленьке! Воно ж ні в чому не винне!

Данило не слухав. Темним хмелем залила лють його свідомість. Скажено відштовхнув він Горпину і кинув дитину у прірву.

Горпина скрикнула і, як підрубана, впала додолу.

А Корж зірвав з неї маграму, фесочку і смикнув її за коси , залізною рукою. В цю мить вбіг захеканий Нур’ялі. Одразу зрозумів він усе. Як леопард, стрибнув він у саклю, зірвав з цвяха дідівський ятаган і кинувся до Горпини. Козаки схопили його за руки, за комір і почали в’язати.

— Не смійте! Пустіть! Це моя жінка! – надсадно вигукував Нур’ялі і рвався до непритомної Горпини.

І хоча Корж не зрозумів його безладних вигуків, та й так було ясно, в чому річ. Стояв він перед високим гнучким рибалкою, широко розсунувши ноги, кремезний, важкий і незграбний, в широких, наче спідниця, штанях, і раптом схопився за шаблю.

— Стривайте, панове! Я й сам його, падлюку, порішу. Битися закортіло, собако? Ну, вставай! Знатимеш, як плодити покручів з чужою жінкою.

Козаки випустили Нур’ялі, навіть подали йому ятаган. А Корж розсунув ноги, міцно вперся у землю і махнув шаблею. Нур’ялі несвідомо відбив удар. Він не вмів фехтувати, та розумів, що в цьому двобої єдиний вихід — смерть, і несвідомо вгадував рухи свого суперника.

Горпина повільно опритомнювала. Йшла обертом голова. Нудило. Тремтіли ноги. Вона підвелася, озирнулася широко розплющеними очима і ніяк не могла збагнути, де вона і що із нею, і хто це б’ється у темряві, забарвленій загравою, хто так важко сопе. Дзвеніли тонкі дамаські леза, іскри сипалися від ударів.

Горпина наблизилася, вдивляючись у бійців. Шаблі, як блискавки, розтинали повітря. Вітер від лез війнув їй в уста.

— Тікай, джаним! Тікай! Візьми дитину! — крикнув, захлинаючись, Нур’ялі.

Та і його не зрозуміла Горпина. Хто це б’ється перед нею у темряві? А-а! Це людолов Сафар, що забив маленького Івасика. Ось вони, широкі монгольські ніздрі, рідкі зуби, роз косі очі на вилицюватому, плоскому обличчі.

В Чабан-Таші спалахнула пожежа. Заграва освітлювала бійців, і в її дивно-багряному світлі їх руки і обличчя ніби залилися кров’ю. А тіні, довгі, патлаті тіні, ворушилися на землі щупальцями морської потвори чи то клубком велетенських гадюк.

— Тікай!.. Біжи!.. — з розпачем крикнув їй вдруге Нур’ялі.

Він відчував свою рокованість і бився з мужністю розпачу, щоб виграти для неї зайву хвилинку.

А Горпина і тепер не зрозуміла його. Силуючись щось пригадати, вона напружено зсунула брови і відійшла від козаків.

Сафар зник. Билися два вовки, вищиривши криваві, ікласті щелепи. Горпина з жахом відступила від них. І далекий-далекий спогад виринув з темряви.

…Місячна зимова ніч. Скрипучі сани широко розкочуються на повороті. Хропуть коні, тремтять від жаху. А на галявині — вовча зграя. Та не дивляться вовки на людей. Два вовки б’ються посередині, а інші сидять навколо, вищиривши білі ікла-цвяхи. Сидять широкогорлі, м’язисті, чекають, коли один з них загризе свого супротивника. Блимають очі. Ляскають пащі на свіжу кров, що аж парує на морозі.

…Так ось хто б’ється у багряних присмерках заграви… Один з них перегризе другому горло і тоді накинеться на Горпину…

Тремтячи, відступає вона, щоб непомітно зникнути, поки б’ються вони, хропучи і брязкаючи шабельними лезами. І не бачить Горпина глибокої прірви. Крок. Ще крок.

І раптом зникла під ногами земля.

Нур’ялі бачив. На мить завмер у повітрі занесений ятаган, а Корж скористався цим і, хрипко крекнувши, єдиним махом відтяв йому голову.

Медже заснула, знесилена довгим весільним обрядом. Нерви і тіло вимагали спокою, і жодний образ не обарвив її глибокого сну. Вона не чула, як наповнилися вузькі вулички Чабан-Таша важким тупотінням, криками і зойками, безладною стріляниною і брязкотом вибитих шибок і дверей.

А Ібрагім почув. Підвів голову, прислухався. Стукало в скронях. Хотілося спати, та за вікном діялося щось нечуване, коли раптом вбігла розхристана, простоволоса Сабіха.

— Козаки! Козаки! — волала вона несамовито. – Тікайте!

Медже схопила одяг і безладно заборсалася по кімнаті.

— Сюди! Сюди! — крикнула Сабіха і кинулася у бокові двері.

Там були вузькі сходи на дах суміжної саклі, на верхню прискалку гори. Але і тут вже панували козаки.

Розгорялася пожежа. Здіймалися до неба багряні хвилі і водограї вогню. Гогітливим штормом буяло полум’я. Хмара диму розповзалася по небу, наче розкрилися надра землі і виригали у небо пару і лаву.

Коли цитадель піддалася, Сагайдак-бей сів на коня і рушив до беглер-бейового палацу.

— Де Карпо? — нетерпляче питав гетьман Харлика Свиридовича.

— Не знаю, батьку, — знизав той плечима. — Казав, що піде по циганку Кайтмазу — і зник.

Сагайдачний нервово смикну повід. Кінь став дибки і, обернувшись на задніх ногах, помчав до Біюк-Джами.

Біюк-Джама стояла вся рожева від заграви. Кожна закрутка її колон, кожен карниз вирізьблювалися чітко і яскраво в моторошно-фантастичному світлі пожежі. Вмить відшукали вони Кайтмазину саклю. Вибиті двері чорніли беззубою пащею. На долівці стояла калюжа чорби. Все було пошматовано, перекинуто і побито. Тільки за внутрішнім вікном, на дворі, вив над трупом Кайтмази ланцюговий собака та осторонь скарлючився мертвий Карпо з розрубаною головою. Кобзар не скинув татарського одягу і сам потрапив під козацьку шаблю.

Сагайдачний ступив на двір, помацав ще теплі трупи… Довго мовчав він, збентежений і розгублений. Настин слід зник у безвісті.

— Що ж, пане гетьмане, — наблизився Свиридович, — підемо. Карпо мені казав, що чув голос панни Насті в беглер-бейовому палаці, тобто за садовим муром палацу. Беглер-бей живе в Каффі лише взимку, і садів тут нема, отже, мова йде про одне з позаміських його кубел.

— Ходімо, — урвав гетьман.

І твердим військовим кроком вийшов на вулицю. Швидко помчали вони повз Біюк-Джаму і медресе, міську лазню і палаци італійських крамарів і банкірів і незабаром потрапили у натовп звільнених бранців та міських невільників.

— Батьку! Рятівнику наш! — кинулися вони до нього радісно й схвильовано.

Але гетьман не слухав палких привітань. Він підвів руку — і всі замовкли, з’юрбилися навколо нього і витягнули шиї, щоб почути слова Сагайдачного.

— Спасибі вам, добрі люди, на щирому слові, — заговорив гетьман. — Допоможіть мені в такій справі. Тут десь у неволі моя наречена. Покажіть мені, де живуть беглер-бейові жінки. Здається, вона потрапила до його палацу, а де він — ніхто з нас не знає.

— Андрій знає. Він там працював за муляра! — вигукнув хтось.

— І Юхим одноокий!

— Я знаю! — залунали голоси.

І кільканадцять чоловік кинулися вказати дорогу.

— Спасибі! Вистачить з мене й двох. А ви, добрі люди, збирайтеся додому: вранці рушаємо, — кинув Сагайдачний і підострожив коня.

Розбивали палац беглер-бея Селіма. Козаки розсипалися плутаними переходами, покоями і галерейками. Хміль тьмарив свідомість, а жадоба помсти гнала їх далі і далі.

Танцюра, Бородавка і ще десятеро сивоусих козаків, морочилися коло мідних дверей скарбниці. Не піддавалися вони aнi шаблям, ані списам, ані чеканам.

— Почекайте, панове. Зараз відчинимо, — випростався — Бородавка.

Він підтягнув кам’яну брилу і, обмотавши її ланцюгом, став ритмічно розгойдувати, наче таран, і бити нею об двері. Вони стали потроху розхитуватися. Танцюра і ще двоє кинулись на допомогу.

— Ану ще! Ану — раз! Ану-ну! — також ритмічно вигукували козаки хрипкими голосами.

І раптом впали двері, і перед очима козаків розкрилася скарбниця. Першим ввійшов до неї Танцюра з жмутом запалених свічок і мимоволі примружився від сліпучого блиску самоцвітів.

— Ну й кaмiнцi, — зачерпнув він пригорщу рубінів.

А поруч мінилися нічними зорями діамантові пряжки чалм, коштовні смарагдові ланцюжки і намиста з ясно-блакитних сапфірів. Жовтими бубличками блимали нанизані на ремінці персні і обручки, палали жаровнями миски шліфованих, але неоправлених бурштинів, коралів, рубінів, смарагдів. Золотий і срібний посуд, шаблі, стремена, келехи — все блищало всіма кольорами веселки.

Штовхаючись і сопучи, кинулася старшина на самоцвіти, хапала їх жменями, насипала повні кишені і гаманці, коли раптом виріс на порозі Петро Конашевич. Він нічого не сказав, тільки зиркнув на миски, цебра і самоцвіти та на зоряний розсип діамантів у їх брудних руках.

— Висипте геть усе! — кинув він уривчасто. — Це піде у військову скарбницю. А ти, синку, — звернувся він до Свиридовича, — прийми військову здобич і запечатай військовою печаткою разом із паном писарем.

Старшина почала неохоче випорожнювати кишені, так туго понабивані, наче в них лежали мармурові ядра каффських гармат. Свиридович сумлінно допомагав їм, але коли Сагайдачний з курінними отаманами пішли, непомітно сунув собі у пояс повну жменю найкращих діамантів.

“Вже кого-кого, а мене ніхто не наважиться обшукувати, наче нетяг, — подумав він. — А така розкіш завжди знадобиться”.

— Готово, батьку — по-військовому виструнчився він, коли лантухи перлів і діжки срібла і золота були зав’язані і запечатані.

І за порогом скарбниці фамільярно підморгнув гетьманові: — А тепер ходімо по найкоштовніший скарб всесвіту, по справжній двійник Кіпріди — по прекрасну даму вельможного пана.

Сагайдачний поморщився. Тон осавула його неприємно вразив. Мимоволі потяг він носом і відчув запах кіпрського вина, але Свиридович базікав з невимушеністю польського гусара під чаркою.

— Зараз буду я, наче Вергіліуш [129], проводирем пана гетьмана до гарему і сподіваюся на весіллі вельможного пана бути якщо не московським, то принаймні весільним боярином…

— Ходімо, — роздратовано урвав його Сагайдачний і рушив по хрустких уламках алебастрових рам, дзеркал і посуду.

З мимовільним хвилюванням переступив Сагайдачний поріг того саду, де Настя прожила п’ятнадцять місяців. Пишними завісами огортали мури в’юнкі троянди і гліцинії. Кипариси здіймали до неба чорні обеліски, перекреслювали чорними свічками морську далечінь, а мармурові альтанки і водограї тепло рожевіли при світлі заграви. Пахтіло датурами, туєю, бальзамічною смолою гірських сосен і розкішними анатолійськими трояндами, що вдруге квітнуть восени.

Супутники Сагайдачного високо здіймали свої смолоскипи. Морський вітер примхливо роздмухував їх жовтогарячі гриви і розсипав у повітрі золоті бризки іскор. Козаки швидко пройшли садом і ввійшли до гарему.

Тут був такий же розгардіяш, як і скрізь. На сходах конав недорізаний євнух з кинджалом у череві; другий вже задубів, занурившись носом у якісь ганчірки. Уламки алебастрових рам і скла й тут хрустіли під ногами, а запашний нічний вітер шарудів обривками завісок і шовковими шальварами.

— А де ж жінки? — здивовано спитав Сагайдачний.

— Тут, — буркнув один з козаків.

Жінок замкнули у низенькій склепінчастій коморі. Miцні грати без візерунків перехрещували червоне небо чорними смугами. Вздовж стін стояли скрині для убрань, а посередині тулилися одна до одної жінки, наче овечки під зливою. Повними жаху газелячими очима глянули вони на гетьмана.

Сагайдачний обвів їх пильним поглядом. Насті серед них не було.

— Хто тут говорить по-татарському? — звернувся він до козаків.

— Я! — виступив один з них, зсуваючи шапку набакир.

— Скажи, що я дам їм волю і залишу тут, у Каффі, якщо вони знайдуть мені бранку, куплену торік восени у Саффара на вагу золота.

Козак, трохи запинаючись, переклав жінкам слова Сагайдачного. Жінки мовчали — чи то не зрозуміли його, чи то не хотіли йому відповідати, а може й просто — з переляку.

— Ну? — гнівно тупнув Сагайдачний.

Коли ось з купи мотлоху у кутку почувся старечий кашель і виповзла стара бранка Явдоха.

— Ой паночку наш рідненький!.. Та хіба ж вона тут?! Повезли ж її звідси сьогодні, — зашамкала вона, зводячись на тремтячі ноги.

— Хто? Де?! — аж скрикнув Сагайдачний.

— Та твої ж хлопці, орле наш сизокриленький. Забрали, посадили у човник — та й повезли. Ось чому співала вона сьогодні вранці, як пташечка. Весь час дивилася у море, чекала визволення.

Сагайдачний здивовано звернувся до Свиридовича.

— Невже ж це наші байдаки? Та хто ж їм наказав? Коли?

Свиридович знизав плечима.

— Нічого не розумію. Певно, у неї від старості перекрут мозку. Та наші ж байдаки і не наближалися до берегів! Ми висіли вже вночі біля Кара-Дагу. Три милі тупали пішки, щоб не спізнитися до вистави.

— Підемо. Покажи нам, де і як її взяли? — труснув стару Сагайдачний. — Та не бійся. Ми тобі лиха не зробимо. А втім, якщо вкажеш нам Настин слід, візьмемо до себе, годуватимемо тебе, поїтимемо донесхочу, аж до самої смерті, наче рідну бабусю.

— Ой паночку… Та вона, наша ясочка, те ж саме казала,: “Не журися, — каже, — Явдошко: заберу тебе звідси до себе, бо я ж не будь-яка козачка…” А сама сує мені солодкий пиріг та й шепоче: “Ну, Явдошко, збирайся в дорогу. Тепер вже недовго чекати”. Вона мене завжди, стapy, жаліла: то шматок ласий дасть, то хусточку, то ще щось подарує…

І, охкаючи і бідкаючись, повела Явдоха козаків у сад, де ще сьогодні сиділа Настя і виглядала у морі козацькі байдаки.

— Цілий день співала вона, наче великдень прийшов, — шамкала стара, шкандибаючи поруч гетьмана. — Потім підбігла до мене і каже: “Знак мені подано. Завтра мене тут не6уде”. Я тут квіти полола, а вона сіла на камінь і все на море дивилася — то просто очима, то у якусь трубку, що принесла їй циганка Кайтмаза.

— Коли ж це було? Вранці? — урвав Сагайдачний.

— Та ні, паночку. Вже вечір був. Відспівали вже попи бусурманські, відмолилися кляті… Тут і корабель надійшов з великими чорними парусами. Став якраз навпроти нас, он біля тієї скелі. І човник спустив. Я так перелякалася… Що, коли де Селім повернувся, гадаю?! А вона, наша ясочка, сидить, зажурилася. Тільки бачу люди повзуть у кущах. І одяг у них якийсь чудернацький: і не наш, і не тутешній, татарський. Я вже крикнути думала. А вони як кинуться до неї… Загорнули її чимсь білим, підхопили… Зомліла я. Не знаю, чи то плакати, чи радіти. А човник вже пливе до вітрильника. А корабель вмить повернув та й у море… Та, якщо б я знала, що це ти, наш рідненький… Так я перелякалася. Мало не гукнула з дурної голови татарюг…

— Єзус! Маріє! Що ми наробили! — схопився за голову Свиридович. — Я ж казав пану гетьману… Треба було вдарити на ту чорну шхуну. Це ж була панна Настя.

Обличчя Сагайдачного перекосилося, і навіть у багряних присмерках заграви було видно, як він зблід. Але звичка стримуватися і тут не зрадила гетьмана. Мовчки сів він на камінь, де кілька годин тому сиділа Настя, і похнюпив голову. Козаки мовчали.

— Дайте мені, — заговорив Сагайдачний по хвилі. — Дайте мені… закурити, панове.

Козаки здивовано перезирнулися, бо знали, як ненавидить гетьман тютюн. А Свиридович вже набивав люльку з слонової кості і кресав яскраві іскри вогню.

Сагайдачний взяв її, затягнувся два рази і з огидою виплюнув гірку від диму слину. Потім звівся на ноги.

— Ну що ж, панове. Підемо. Час збиратися.

МАГНАТ У КАПТУРІ

Радці і лавники були незадоволені. Не пощастило вмовити цехових повернутися під магістратський присуд і владу і хоч частково скинути їм на плечі тягар міських обов’язків. Думали радці: міцні будуть братські меди — і майстри піддадуться напідпитку на улесливі промови і обіцянки, та помилилися: міцні були меди, але міцніші голови майстрів. Не втратили вони ворожої нашорошеності і недовір’я до магістратських розмов, і бурчав бурмистер Балика, підраховуючи витрати:

— Не варт було й заводитися. Тільки шкода нам буде від братського шинкування, щоб чорти забрали того дурня Xому.

Созон торгував горілкою, медами та винами. У нього був кращий у Києві льох, де у величезних, кутих залізом барилах набирали аромату і міцності угорські і рейнські вина поруч з іскристим шампанським і старим іспанським хересом, малагою і санторінським. І тонкий міцний запах південного вина зливався з ароматом медів, варених на яблуках, на ягодах і житніх сухарях, з сивушним смородом горілки і кислуватим хлібним запахом пива.

Тут торгував Созон нагурт. Покупець приходив тверезий і розсудливий. Повільно проходжувався він між величезних барил, брав пробу, нюхав, дивився на світло, відсьорбував маленький ковточок і довго цмокав губами та чавив язиком прохолодну, терпку і жагучу вологу і вже згодом питав ціну. І коли Созон ховав у скриньку чепурний стовпчик золотих флоринів, наближалися мовчазні пахолки і, надсаджуючись, викочували з льоху куплене барило. Покупець совав їм кілька шелягів, і знов поринав Баличин льох у лунку тишу, де-не-де порушувану повільними хазяйськими кроками, брязкотом ключів і неголосними окликами.

Проте у Баличиному шинку з ранку до ночі було шумно, чулися п’яні співи, лайка, регіт і важке гупання танцюристів.

Не переводився у ньому місцевий і приїжджий люд: взимку і влітку, восени і навесні пиячили тут чумаки і галівники, дрібна шляхта, прочани, мандрівні дяки, рибалти [130], ченці і уходники. І ще добірніша була лайка, що бучніший регіт і гупання, співи, то більше виторгу бриніло в шинквасі, за яким кам’янів сам Балика або його довірений шафар, худорлявий, гостроносий Агатон, чи то колишній чернець, чи то дяк, вигнаний з парафії за невідомі провини.

Добре торгував Баличин шинок, але за останні два тижні помітив Созон, що із шинком не гаразд. Раніш не було де сісти запізнілому одвідувачу, а тепер п’яні лежали на лавах урозтяж і ще залишалося вільне місце.

А головне — падав виторг. Зайшовши до шинку ковтнути півкварти, чумак докірливо хитав головою:

— Е, братику, воно не той!.. Чом в тебе горілка дорожча, ніж у братстві?

— Багато ти розумієш, — бурчав Созон, відвертаючись. — Братство капщизни [131] не сплачує, а з нас деруть, як лико з липи, та й горілку там водою розбавляють.

День був погожий, по-осінньому променястий. Дніпро лежав у берегах чистим блакитним дзеркалом, і важкі литовські ком’яги відбивалися в ньому, як намальовані.

Відгули важкі октави монастирських і церковних дзвонів разом з рідкими, високими переспівами костьольних дзвоників. Розійшлися міщани по хатах по-святковому сито обідати. А в Баличиному шинку було порожньо. Созон постояв за шинквасом, почухався. Він був ні в сих ні в тих. Почекавши ще годину, рушив він додому, потім знов повернувся до шинку глянути, чи не побільшало там народу. Все дратувало його: і хлопчики, що ганяли на дворі голубів, і поросята у перекинутих ночвах, і наймичка. З серцем пхнув він чоботом собаку, рвонув за вухо хлопчика, грюкнув хвірткою і вийшов на вулицю.

Назустріч Балиці поспішав другий бурмистер, Онисим Ходкевич.

— А я до вас, пане бурмистре, — поквапливо заговорив Ходкевич, ручкаючись із Созоном. — Чули? Наш превелебний отець архімандрит знов починає старі вибрики.

— Який архімандрит? — не второпав Балика.

— Та Печерський же! Кир Єлисей! Кому ж більше! Один такий у нас, собака.

— А що?

— Як то “що”? — скипів Ходкевич. — Невже пан бурмистер сидить вдома і не відає, що на світі робиться?!

Ходкевич витяг картату червону хустку і витер спітнілу голову. Він був худорлявий і вузький у плечах. Довгий червоний ніс його звисав на рябі від сивини вуса і ріденьку цапину борідку. На щоках червоніли темно-багряні жилки, а голова, вузька і лиса, як яйце, вилискувала жовтим воском.

— А головне, народу скупчив силу. Купців привабив з містечок та міст, — говорив він, ховаючи хустку. — Цілий ярмарок. Я думав узяти возного і податися просто туди, та пригадав, що королівський декрет, яким торік заборонено Печерській оселі шинкувати і торгувати, переховується в ратуші. Отже, ходімо швидше до війта. Це так залишати не можна!

— А хто це розповів панові бурмистру? — вимовив, нарешті, Балика.

— Ясна річ — хто! Люди! Вже третій день в крамниці порожнеча, або зайде якийсь дурень, спитає каразії на жупан та й ніс відвертає: “Дорого, — каже, — в печерському монастирі дешевше”. Який монастир? Що? Як? Покликав я сина: “Їжджай довідайся”. Він і довідався. Наїхала народу сила-силенна, весь Київ можна крамом завалити.

— От сучий чернець, прости господи! — з серцем вилаявся Созон. — Ось чому він не вписався до братства. Вовчу думку затаював.

Війт Ходика вже знав про ярмарок на Печерському. В ратуші аж гуло. Лавники і прокуратори переглядали Литовський статут [132] і королівські декрети і щось тлумачили радцям, тикаючи у пергамент вузлуватими пальцями. Бучне обурення перших хвилин перетворилося на діловий настрій.

— Головне — возного. Тра накрити отця Єлисея з лицем, — з притиском приказував один з лавників. – Тоді все буде за законом.

— Тоді й протестацію впишемо разом із “сознанієм” возного.

— Так, але ж не кожен возний наважиться виказати всю правду. Підемо до нашого братчика, Гуторовича. Цей не побоїться архімандрита.

— Ще й свідків візьмемо з шляхтичів.

— Оце так, — підхопив Балика. — Обов’язково з братчиків: хай хоч один раз стане нам братство на користь. Тільки з чого розпочати? До суду вдатися, чи то спочатку поїхати до Печерського, подивитися на власні очі?

— Та звичайно ж, з Печерського, — підхопили лавники і важко загупали до дверей.

Пустир перед Печерською оселею квітнув строкатою і галасливою юрбою. Вантажені барилами горілки, пива та меду вози стояли двома довгими валками, а проміж них широкою вулицею сновигали люди, горлали п’яних пісень, притупцьовували і штовхалися, випиваючи чарку. Поруч палали на землі вогнища або жевріли жаром жаровні.

Баби смажили на них ковбаси, пампушки і сало. Продавці з кошиками, підносами пирогів та млинців, з цебрами огірків та макітрами гарячих вареників закликали покупців.

— Вареники! Вареники с сиром, з м’ясом і сливами! — вигукували вони, спритно настромлюючи десяток вареників на довгий шпичак.

— Кому капусти квашеної? — виспівувала червонощока, як яблуко, цокотуха-перекупка.

— Кавунів! Кавунів монастирських!

— Пшенички гаряченької!

І юрба розкуповувала книші й вареники, вмочені у густу сметану, наче помащені білим кремом.

З обох боків уздовж валки майоріли ятки приїжджих кpамapiв. Сукна, чоботи, козацькі і міщанські шапки, пояси і ронди рябіли всуміш з коралями, стрічками і хустками, біля яких годинами стояли селянські дівчата і молодиці. А ближче до Дніпра сивоусі дядьки придивлялися до коней і волів. Тут крутилися й чорновусі цигани з срібними кульчиками в одному вусі, горбоносі забарні волохи, татари-воловоди і менджуни на тонконогих бахматах-конях. А біляві литвини в білих свитках і шапках з доморобленого сукна розкладали на землі вибагливо вирізьблені дерев’яні ложки, сільниці, діжки й тарілки, суперничаючи з барвистими полив’яними мисками, глеками і макітрами міжгірських гончарів. Бурхлива юрба торгувалася, била по руках і знов починала торгуватися, пересипаючи свій торг жартами, дотепами або міцною і гострою лайкою.

Тут же співали лірники псалми, монахи й монашки пропонували хрестики і іконки, чотки з Афонської гори, пляшечки з іорданською водою. Циганки ворожили по долонях і на квасолі, настирливо канючили милостинки і спритно крали з кошиків і возів усе, що потрапить під руку.

На возах вищали поросята, гелготіли гуси, кудкудакали на смерть налякані кури. Цокотіли веселі жіночі голоси, щоки палали калиною, і навіть похнюплені прочани з саквами за плечима втрачали вигляд покаянної покори людей, що прийшли спокутувати свої гріхи.

Четвертий день вирує монастирський ярмарок. Шинкують монастирські хлопи. Добрих півсотні барил випили прочани, міщани і околишні мешканці. Викочують монахи вози чорнобузкового, наче окуреного димом, винограду, золотавих груш і червонобоких яблук. Накопичують гори малахітових кавунів, жилуватих, сіро-зелених динь дубівок і величезних жовтих гарбузів, що дивовижно нагадують турецькі чалми.

Цигани хвацько виграють кіньми. Чумаки ляскають по халявах батогами, прицінюючись до круторогих, присадкуватих, як буйволи, волів. Голова йде обертом від різномовного гамору, галасування, лайки, рипіння возів і вигуків перекупок.

— Дивіться! Дивіться, пане! — захлинається від обурення і люті Созон Балика.

Він забігає наперед і зазирає Гуторовичу у вічі, а Гуторович спокійно посувається далі широким кроком і обдивляється навколо.

Онисим Ходкевич і не зиркне на возного. Очі його нишпорять скрізь, і гостра яйцеподібна голова крутиться на довгій шиї, як у гусака. Він наче мацає поглядом кожен постав сукна у ятці, кожен пояс-черес, кожен жупан і підраховує збитки. І, сам того не помічаючи, смикає пальцем свій комір, наче хтось збирається здерти з нього останній жупан.

— От падлюки! І ятки, і буди! І столи, і вози! Краму скільки!.. — охкає війт Ходика, підхоплюючи возного під лікоть. — Ви тільки уважно дивіться, пане возний, щоб усе занотувати у своєму “сознанії”. А ми вже ні за чим не постоїмо.

Возний мовчки покручує вуса. Ну, зрозуміло: чим більше збитку і шкоди, тим треба краще віддячити за докладне “сознаніє”.

І раптом звертає до возів з горілкою.

— Звідки ви будете, дідусю? — питає він старого селянина, що наливає повні чарки двом підстаркуватим чумакам. — Чий ви?

Старий зводить на Гуторовича безбарвні плаксиві очі і витирає зморщені губи:

— Та монастирський же. Печерської оселі підданець.

— Звідки? — перепитує Гуторович.

— Та з містечка ж монастирського, з Василькова, — охоче відповідає старий і, зрозумівши, що це особа офіціальна, скидає шапку.

— А чого приїхав сюди? З власної волі чи з якогось наказу? — допитує возний, підморгуючи Яну Ренгульському і Микулашу Прищивському, двом шляхтичам, запрошеним за свідків.

Старий важко зітхає.

— Та хто б його поїхав, пане, з власної волі! Буряки ж у мене не викопані, хату треба лагодити… Отець архімандрит наказали: “Вези, мовляв, барило меду та барильце горілки і, поки не вишинкуєш геть усе до останньої кварти, не смій додому повертати”. Добре, що нема дощу і що прочан багато. Одне барило вже вишинкував.

— А звідки всі інші вози? — уриває Гуторович балакучого дідка.

— Інші? Та бог його святий зна… Он той дядько подалі — з Пухова. Кумом мені доводиться… А звідки всі інші — не розпитував. Тільки геть усі монастирські підданці.

Готорович вмочує гусяче перо у каламур, що висить у нього на шиї на ланцюжку, і щось записує собі у книжечку, потім рушає далі. І скрізь чує одне: з усіх боків зігнав своїх хлопів кир Єлисей шинкувати: і з Радомишля, і з Василькова, і з Пухова, — з усіх незліченних селищ та хуторів, маєтків та фільварків, підвладних Печерському монастиреві.

А Микита Балабуха та Онисим Ходкевич тягнуть Гуторовича до яток і буд приїжджих купців.

— Це ж справжній розор! Це розбій серед білого дня! — сичить Онисим Ходкевич.

Гуторович докладно розпитує крамарів, хто вони, звідки, хто дозволив їм тут торгувати, скільки часу вони тут і скільки привезли краму. І всі, як один, пояснюють, що отець архімандрит з капітулою [133] оголосив ярмарок ще місяць тому, де кожен крамар може торгувати безмитно цілий тиждень, тричі на рік як у першого-ліпшого пана.

— Як-то? — люто уриває Балика. — Та що він, блекоти наївся?! Та як же ви, панове крамарі, пішли на таку брудну справу?! Хіба ж вам не відомо, що самі лише київські міщани мають право торгувати на шість миль від Києва?

— Так ми ж до вашого Києва не їдемо. І навіть до Києва нам вільно приїхати на ярмарок, — знизує плечима крамар.

— Але ж ми маємо королівські привілеї і постанову королівського суду, — хвилюється Созон Балика. — Тихше, тихше, панове, — спиняє Гуторович киян. — Про це ми поговоримо з архімандритом.

Келійник довго сперечався і не допускав одвідувачів до Плетенецького.

— Простіть, Христа ради, — вклонявся він. — Заборонено турбувати.

— Мало чого!.. Іди сповісти, або вломимось силою, — скипів Созон і в цю мить дивовижно нагадав свого брата, запального сотника.

Келійник розгублено переступав з ноги на ногу, але назустріч настирливим міщанам вже йшов сам кир Єлисей Плетенецький.

— Хто тут галасує? — спитав він, ковзнувши по радцях та бурмистрах удавано невидючим поглядом. — Чи то свята оселя — шинок, куди пнуться з лайкою і непристойним галасом?

— А хто її перетворює на шинок? Шинок і є на ганьбу і знеславлення віри, — загули обурені лавники. — Побожній людині тра звідси тікати, закривши очі і уші, а не йти на прощу з вірою і молитвою.

— Тихше, тихше, панове! Заспокойтеся! — спинив їх Гуторович.

Він низько вклонився Плетенецькому і заговорив сухо і стримано, як личить представникові правосуддя.

— Ми просимо превелебного отця архімандрита приділити нам кілька часу в негайній і досить прикрій справі.

Єлисей мовчки стояв на високому дубовому порозі, спираючись рукою на одвірок, і не запрошував магістрат до вітальні.

— Що треба? — спитав він уривчасто.

Гуторович схилив голову на плече і заговорив монотонно, ніби вичитував судову постанову:

— Року нині ідучого, серпня сьомого дня, був я в оселі Печерській, маючи при собі сторону позовну і свідків і вручив вашій превелебності декрет його мосці пана круля про те, щоб превелебний отець архімандрит з капітулою однині шинків і корчем в оселі не застосовували і скорилися королівському декретові і постанові соймового суду. Нині ж за викликом сторони позовної, тобто пана війта Ходики, бурмистрів, лавників і радців міських, ми, возний єнерал міста Києва, валку велику, горілкою, медами та пивом вантажену, на пустирі, перед монастирською, брамою, бачили, а також силу народу, що споживає ці напої, і крамарів, що крамарюють різним крамом з яток і буд, возів і з землі…

— Ну й гаразд, — урвав Плетенецький. — Торгують і пиячать, і питимуть на здоров’я. І нема чого бешкетувати і вдиратися до келії, наче ватага біснуватих свиней.

— Так, превелебний отче, — нахилив голову Гуторович, пускаючи повз уші останні слова, — але ж ваші хлопи шинкують на велику шкоду і збиток панів міщан київських — і всупереч королівському привілею, а також постановам суду. Мені, на жаль, доводиться нагадати превелебному архімандритові печерському, із капітулою, що постанова королівського суду набула законної чинності і оселя зобов’язана скоритися їй. А якщо превелебний отець з капітулою зволив загубити копію або забути її — так ось другий примірник тієї ж самої постанови.

Кир Єлисей обурено відкинув руку возного зі згорнутим декретом.

— Ніякої постанови чи то декрету я не знаю і не бажаю знати, — владно відкарбував він. — Чуєте! Корчем та шинків монастирських не зачиню! Ярмарку — теж, бо за правом посполитим можу улаштовувати на своїй землі всілякі торги і ярмарки на свій розсуд і смак! Чули? — підсилив він голос і схрестив руки на грудях, владний і непохитний, як скеля.

Каптур його з зибінню чорного кашеміру торкався одвірка. Владні очі кидали блискавки. Ніздрі тремтіли від обурення. Навіть високий на зріст Гуторович здавався перед ним щуплим і маленьким.

— Так, превелебний отче архімандрите… але вважаю за свій обов’язок пояснити.

— Пояснюйте і тлумачте ваші декрети недоумкам і недоросткам. Мені ніколи гаяти з вами час, та й знати я їх не бажаю. Проведи, сине, панів міщан, — кинув він келійникові і, повернувшись на підборах, зник за дверима.

— Стій! Чого ховаєшся? — кинувся навздогін Бaлика. — Ах, ти, чортів сину, прости мене господи!.. Ми таки примусимо тебе скоритися законові!

Переляканий келійник кинувся до дверей, намагаючись заступити їх грудьми. Він мимрив щось розгублено і невиразно, але Балика відштовхнув його і вдерся у вітальню.

— Що це за бешкет і розбій?! — зустрів його кир Єлисей, блиснувши очима. — Геть звідси!

Але міщани були надто обурені. З загрозливим ремством обступили вони Плетенецького.

— Ми примусимо тебе скоритися декретові! — грюкав по столу Созон. — При-му-си-мо!

— Оце так монастир! — пронизливо вищав Ходкевич, — Святі отці перетворилися на шинкарів!

— Гроші дає у ріст, як перший-ліпший лихвар!

— Правиш службу божу, а в думках свій зиск підраховуєш, — вигукували лавники, не слухаючи один одного.

— Навіть серед папежників такого не чути!

— Ми тобі покажемо, як шинкувати!

— І крамарювати нам на збиток!

Тремтячий келійник кинувся по допомогу. Десь лунко — вдарили на сполох. З усіх боків мчали монахи, прочани й цікаві.

Але Єлисей не розгубився. Він тричі рвонув мотузок від дзвоника, і п’ятеро кремезних послушників накинулися на непроханих одвідувачів.

— Геть звідси! — гримнув тоді Плетенецький.

Та лавники не слухали; ревли йому у вічі обурено і люто:

— Ми ще побачимо — хто кого!

— Скасуй свої ярмарки!

— Закрий шинки!

— Не шинкуй нам на збиток!

— Тихше, панове! Тихше! — безпорадно кидався Гуторович.

Ніхто не слухав його. Кілька хлопів з дрючками мчали на допомогу слимакам. Прочани й монахи юрбилися на порозі.

— Геть звідси! — ще раз гримнув Плетенецький. — Женіть їх, братіє, в шию!

Монахи і посполиті кинулися на радців і лавників. Вітальня гула від гупання чобіт і вигуків. Стіл хитався, як на хвилях. Поповз по ньому каламар і важке церковне євангеліє у шкіряній оправі. Созон рвався з рук монахів, а вони штовхали його до дверей і важко сопіли йому в обличчя. З брязкотом посипалися шибки, і знадвору враз полізли в рами п’яні і тверезі пики з блискучими, цікавими очима.

— Го-го-го! Отак його! Тягни! — реготали вони.

— Шинкар! Лихвар у каптурі! — волав Балика, хапаючись за одвірок.

— Живолупе нещасний! — підвивав Онисим Ходкевич. — Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!

А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:

— Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!

В сінях ще чулися тупіт і лайка міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.

— Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.

А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки…

Не заходячи до ратуші, кинулися міщани до суду, але Ян Аксак, суддя земський, не дозволив вписати до книг протестацію:

— Кир Єлисей чинив за законом: кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму маєтку ярмарку і торги, — а печерська оселя має право магнатської маєтності, — гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. — І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.

— Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати і торгувати міцними напоями в межах міста Києва і на шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.

— Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.

— Це, пане сендзя, не за законом, — спалахнув стриманий війт Ходика. — Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.

Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.

— Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Mенi — судді — краще знати закони, — гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. — Шукайте іншого суду, але вашої протестанції я не прийму.

— Ух, собако! — Всі вони один за одного, — відсапувалися за дверима радці. — Але що ж тепер, панове, робити?

— Їдьмо до Житомира. Впишемо там протестацію. Вже де-де, а в Житомирі ані кир Єлисей, ані Аксак не зав’яжуть нам язика. Та й тамтешні судді не бояться піти проти них, — порадив Андрій Лазаревич.

Це був відомий і досвідчений прокуратор і крючкодер, Який вже років з тридцять тинявся по судах, тому його порада мала неабияке значення.

— Оце дійсно! Оце здорово придумано! — посипалися вигуки, і радці щільно оточили його.

Галасливою ватагою йшли вони схилом гори, коли з-за повороту виринула купка цехових. Попереду ішов Кузьменко з перев’язаною скривавленими ганчірками головою. Двоє майстрів підтримували його під руки. У одного з них набрякла губа, наче буйна угорська слива, а в другого синів під оком здоровенний синець. За ними йшли підмайстри і майстри з якимись хлопцями в подертих сорочках. Один з них шкандибав, двоє несли руки на перев’язі, а збоку окремо від інших ішов Хома Причепа, і замість вуса чорніла в нього кривава рана.

— Ой, хто це вас отак поцяцькував, панове?! — ахнули радці.

— Були б на нашому місці, мабуть, і ніг би не витягли, — буркнув Причепа, не обертаючись.

— Та ні, справді… Де вас носили чорти? Пиячили, чи що?

— Це у вас, шинкарів, завжди пиятика в голові… На тафі [134] це нас… пограбовано і покалічено, — відвернувся Причепа. — А двоє просто дуба дали.

— На тафі?!! Де? Чого? Коли? — посипалися запитання.

— Чого? Певно, чогось… Це ж ми на клятому кануні вирішили, замість сидіти, склавши руки, податися на Дніпро рибалити. Човни купили, челядь понаймали з підмайстрів та різного гулящого люду та у гирлі Десни станом уходницьким стали. Місце тихе та рибне. 3аводі там, плеса… Щодня повні неводи витягали, а іноді й двічі на день.

— Чого ж ви мені нічого не сказали? — урвав риботорговець Балабуха. — Та я б весь ваш улов купував би гуртом.

— Стривай, братику. Не в тому річ… Лізеш з уловом, як гедзь до коняки, — роздратовано відмахнувся Причепа. — Так от, солили ми ту рибу, в’ялили, курили. Сорок дві діжки виповнили, як ось де не взялися грабіжники…

— Монастиря Печерського підданці, з села Oсокорів, — вкинув рудий Кузьменко.

— А озброїв їх і підбурив Юрко Семенович, управитель Печерський, настановлений архімандритом Плетенецьким, щоб йому першою рибою подавитися, — сплюнув Причепа. — Ми ще спали. Ще й на світ не благословилося. Одні — на нас, а інші — на човни та за діжки, та за барила… Я як схопився, думав — татари. “Гвалт! Рятуйте!” Та за шаблюку. А вони — на нас з дрючками. Ух, і бійка ж була!.. Тільки от лихо: наш брат, швець, не дуже щоб шаблею… Це тільки я такий, що на цьому зуби з’їв… Та й битися у тісноті незручно: ані тобі, розмахнутися, ані рубонути як слід, бо ж своїх зачепиш… А вони, бісові діти, на нас гуртом, як вовки на коняку.

— І добра скільки забрали, — скрипнув зубами Кузьменко. — Човнів два великих та двойко менших. Та невід новий з підшивками, та другий, яким ще Савчин дід торік рибалив. Та свіжої риби три пуди було. Та в’яленої кіп шістдесят, та солоної… Старого майстра нашого ломакою до смерті забили та парубка-уходника…

— Ах, він собака! — сплеснув у долоні Ходкевич. — Мало, що з торбами пускає людей, — вже й наїзди з грабіжництвом та душогубством почав робити.

— Авжеж. Чим не Стефан Потоцький, — обурено вкинув Созон Балика, вперше щиро співчуваючи Причепі.

— А тепер — челядь уходницька, з гулящого люду наймана, порозбігалася і найми позаносила, — вів далі Кузьменко, темніючи від люті. — От і живи на білому світі, як знаєш…

Радці і лавники були обурені.

— Куди ж ви тепер? — спитав хтось.

— Та до замка ж! Тра вписати протестацію та по возного.

— Впишете! — насмішкувато свиснув Балика. — З цих cyдiв, як лика зі скель. Не приймуть вони вас, виженуть.

— Цього не може бути, — засперечався Причепа.

— Як-то “не може”?! Та й ми оце тільки від Аксака, — загули радці і, перебиваючи один одного, розповіли про сутичку з печерським архімандритом і з суддею Аксаком.

Уходники збентежено перезирнулися:

— Хм… Що ж його діяти, панове, — почухався Причепа, — коли в цієї монастирської собаки скрізь свої люди?

— Ані чорта не буде: тільки ноги бити, — підхопили радці.

— Стривайте, панове, не відраджуйте їх. Нам відмовив Аксак, мабуть, тому, що наша справа цивільна, а тут наїзд гвалтовий, грабіжництво та душогубство — карна справа. Мабуть, гродський суд буде згідливіший.

— Спробуйте. А ми тут почекаємо, побачимо, як у вас вийде, — підхопили лавники і, розступившись, відпустили побитих.

Цікавість розбирала їх. Вони сіли край дороги і закурили, але чекати довелося недовго. За чверть години з замкової брами посунули майстри, обурено розмахуючи руками, і рушили схилом гори, люті і розпалені.

— Ну, як? — спитав їх Созон.

— Що “ну”?! Хіба з ними звариш кашу!.. Відома річ: магнат за магната, — обурено сплюнув Причепа і тремтячими від люті руками почав набивати люльку.

— От бачите, панове, що ми були праві: нема чого міщанам приятелювати з старостами і панством та піддаватись під старостинський присуд. Бачать вони, що між нами чвари та розбрат — от і нищать кожного поодинці, — напутливо заговорив Ходика.

— Та замовчи вже! І без тебе гидко, — відмахнувся Причепа. — Так його шаблюкою і порубав би на шматки. Ні, цього не можна так залишити. Ви що надумали, панове?

— Та от пан Лазаревич радить їхати до Житомира. Більш нічого не вигадаєш, бо в Києві ніяка судова собака не гавкне проти Плетенецького, дарма що всі вони католики.

Лавники задумливо курили і спльовували на піскувату дорогу.

— А чи не скликати нам братську сходку? — запропонував Онисим Ходкевич. — Бо ж і ви, і ми — такі ж братчики, і всіх нас разом скривджено і ображено. Отже ж, можна було б вчинити спільну справу. Воно й корисніше і більше важить перед людьми. Тут у нас спільна вигода, хоч ви завжди підозрюєте, ніби ми все чинимо вам на збиток, — не міг не з’єхидствувати Ходкевич.

Причепа трохи зніяковів і, відвертаючи очі, буркнув щось невиразне, а інші з радістю вхопилися за пропозицію лавників.

Далі йшли однією щільною купою і палко обмірковували кожну дрібницю. Назустріч здіймалося місто в бронзі і золоті дерев. Потопала в їх кучерявій зибіні зарічна синь — і ось замкнулися над головами шарудливі склепіння лапчастих кленів і каштанів, заливаючи їх сліпучим медом осіннього світла.

ПОХОРОН

Перший постріл звів на ноги не тільки Каффу, але й передмістя.

Вже два тижні жило місто чутками й тривогою, бо знали всі, що гуляє морем козацька сила. Одразу знялася метушня, галас. По хатах заблимали вогні. Чиїсь постаті мигтіли по темних вулицях та, подвір’ях. Найбільше злякалися работорговці вірмени і євреї, чекаючи невблаганної помсти козаків. Вони мчали до підміських виноградників, садів, і гаїв або забиралися в льохи, в підземелля та, каменоломні. Вірмени виставляли у вікнах ікони або прибивали до дверей хрести, бо знали, що козаки не чіпають християн.

Всі метушилися, щось ховали, тягли важкі чували та клунки, бігали, гукали одне одного. Плакали перелякані діти, ревли осли, рипіли тачки і вози.

Вільновідпущені теж надзвичайно розхвилювалися. Бажалося якнайшвидше побачити своїх земляків, мабуть, відшукати серед них своїх родичів, друзів або принаймні знайомих і, головне, дізнатися, скільки прийшло байдаків, і чи зможуть вони забрати всіх на батьківщину, і скільки часу пробудуть вони тут. У декого вже й речі були складені і готові до виїзду. Одні помчали до міських брам по новини, другі — до морського берега. Всі метушилися, бігали до сусідів, кликали одне одного, щось тягли або просто юрбилися серед вулиці і уважно прислухалися до стрілянини. Варт було двом-трьом зупинитися, щоб одразу оточила їх купка цікавих, наче залізні ошурки — магніт. Інші надбігали і розштовхували попередніх, пробиваючись до середини, начебто там можна почути найновіші і найцікавіші новини.

Дехто вже витягав з хати величезні тюки свого майна. Червона заграва без слів сповістила міщан, що козаки вже промкнулися до міста. Замовкли гармати, і тільки ледве чутно долинали поодинокі постріли мушкетів.

Жадібні до грошей ділки вже шастали проміж людей:

— Продай хату, козаче. Гроші в дорозі он як потрібні.

— Бери, — щиро зрадів козак. — Тільки гроші давай всі одразу.

— Авжеж. Скільки просиш?

— Та… щоб без торгу, давай п’ять тисяч аспрів.

— Бери тисячу.

— Здурів ти, чи що?! Та мені позавчора вісім давали, а я не згодився.

— Та й я б тоді залюбки вісім дав, а зараз і тисячі забагато. Всі навколо продають. Бери, мовляв, першу-ліпшу.

— От щупаче ненажерливий! — аж сплюнув козак. — Ну й шукай собі дурня!

3 боку міста з’явилося на дорозі кілька чоловіків, і купка, що стояла біля Олениної хати, враз пізнала Панаса і ще двох вантажників-стратенців з підземної в’язниці під цитаделлю. Всі кинулися їм назустріч, почали їх цілувати і розпитувати. Але мовчав Панас і тільки стурбовано дивився навколо.

— Олена? Де моя Олена? — нарешті вимовив він тремтячим голосом.

— Так вона ж ще вчора побігла до Розбійницької бухти до Каракаша по допомогу.

— Ну, а потім? Невже вона не повернулася? — з розпачем допитувався Панас.

Ніхто нічого не знав до пуття. Панас розштовхав цікавих і кинувся до своєї хати. Нікого. Нема навіть собаки Рябка ані циганчати Челебі, що так і залишився в Олени. Нашвидку зв’язав він два клунки речей, відшукав сховані гроші і кинувся до сусідок. Але й жінки, які щось нашвидку прали або пекли собі на дорогу, нічого не сказали йому певного. Панас постояв на вулиці із хвилину і раптом кинувся на стежку до Кара-Дагу, в печерах якого жили розбійники. Серце йому калатало невимовною тривогою. Ослаблий від катувань і довгого ув’язнення, він ішов, зціпивши зуби, перемагав і слабкість і голод і жадібно ковтав на ходу шматок хліба, знайдений в хаті. Чи жива вона, смілива й вірна жінка, і чи встигне він її знайти і повернутися з нею до Каффи до відходу байдаків? Знав Панас закон мусульманський: стратенець, що зірвався з шибениці, або той, чия страта не відбулася в призначений день і час, залишається жити, ніби помилував його сам аллах. Але не знав, чи пристосують цей закон до нього, гяура і бунтівника, який скарав на горло капудана-башу… А до Розбійницької бухти було аж три милі з гаком і стільки ж назад до Каффи.

Він майже біг, а очі марно шукали в темряві, ледве освітленій напівзагаслою загравою, знайому милу постать завжди сильної духом Олени з задерикуватим кирпатеньким носиком і карими очима, повними ясної мужності та щирої ласки.

Він хитався. Ноги йому підламувалися, серце калатало в грудях, кров важко стукала в скронях. Але ішов він навпростець, продирався крізь хащі та грубий переплутаний бур’ян стрімкими, вузенькими стежками понад прірвами, пильно вдивляючись в темряву, щоб не розминутися з нею, і в думках підраховував, чи вистачить часу повернутися і не спізнитися до відходу байдаків.

На другій милі стежка роздвоювалася: одна стрімко побігла вгору, друга шмигнула вниз, до моря.

“На горі — осип. Вночі там загинеш”, — подумав Панас, згадавши, як вони ходили до Горпини в Чабан-Таш. І, хапаючись за кущі і за скелі, почав спускатися. Стежка і скелі були вогкі і слизькі від бризок прибою, але йти стало значно легше. Раптом важкий трупний сморід вдарив йому в обличчя. Безгучною тінню промайнув у темряві шакал, полохливо підібгавши зад. Панас зробив ще кілька кроків і побачив, що на стежці лежить мертва людина, від якої врозтіч кинулося ще кілька шакалів. Він наблизився до мерця, і раптом жах стиснув йому серце. Людина лежала обличчям додолу, вкрита подертою на шматки, але до болю знайомою картатою шаллю — шаллю Олени.

Так, це була Олена, яка минулої ночі поспішала до Каффи з надією, що за годину до світанку вдереться до Каффи ватага Каракаша і вирве стратенців з рук султанських катів. Повертаючись від Кара-Дагу, вона заплуталася в численних стежках і, потрапивши на великий осип, впала з урвища разом з потоком каміння і тут знайшла свій кінець. Рука її ще стискала здобутий розвідником ключ від міської брами, яку вона мусила відчинити визволителям із Кара-Дагу.

Нерухомий стояв над нею Панас. Все хиталося, все мерехтіло йому в очах. Ноги підкосилися, і впав він на гpaвій поруч Олени, підкошений горем і так лежав нерухомий. Шакали потроху посмілішали і почали підбиратися ближче… Один навіть наважився і смикнув Оленину ногу. Панас отямився. Треба негайно поховати Олену… Але де, як? Пальці його безсило вп’ялися в кам’янисту землю, нема в нього ані лопати, ані ножа.

В море! В бездонне Чорне море, де вже поховано стільки козаків, щоб не наругалися над мертвими братами їхні вороги. Зібравши останні сили, важко підвівся Панас, рвучко підняв Олену і, хитаючись, рушив до хвиль. Спочатку вода була йому по коліна, потім — по груди і раптом зникла з-під ніг. Він випустив Олену. Вона відразу каменем пішла на дно, а Панас кілька разів махнув руками, але останні сили залишили його. На мить Панасова голова ще раз виринула з води і зникла навіки.

Хвилі йшли до землі широкими рівними бганками, скипали на валунах бугристою піною, рокотали повільно й суворо, наче розповідали землі про суворого й чесного козака Панаса і про його вірну дружину, його сміливу й розумну козачку Олену-Ельмас.

В передмісті вже з’явилися перші запорожці.

— Збирайтеся, збирайтеся додому, панове! — вигукували вони, бадьорі й веселі, розпалені боєм і перемогою.

Євреї і караїми з жахом ховалися і тікали від них, а вільновідпущені кинулися до козаків з привітаннями, запитаннями і радісними вигуками. Йшли вони, оточені юрбою, одразу відповідаючи всім. Люди запрошували їх до хат, виносили хліб-сіль, чарки вина і частування.

— Поспішай, панове, — приказували козаки. — Згодом про все поговоримо. Батько наш наказав опівдні вирушати.

Знялася весела метушня. Огрядні літні люди бігали, як хлопчики, збираючи речі, зв’язуючи клунки, забиваючи діжки вина і сала, меду або олії. За безцінь віддавали хати і садиби, виноградники і худобу, раді зібрати хоч жменьку грошей на перший час. І навіть не лаяли і не кляли жадібних і нахабних покупців, що враз набігали на корисну здобич, як гайвороння на мертву коняку.

А на роздоріжжі чинбар Кажан накинувся на свого небожа Василя, що вже тягнув до порту важкі чували різного майна.

— Куди, ледащо! — верещав він, вчепившись, Василеві в комір. — Бачили ви такого йолопа?! Я тебе з неволі викупив, дав грошей на реван, майстром тебе зробив. Вертай до хати, дурню! Нікуди не пущу!

— Не лайтесь, вуйку, — спокійно відрізав Василь, на мить спустивши свій вантаж на землю. — Все’дно не послухаю. Сидіть в своїй бусурманщині, коли совість забули, а я хоч пішки, та додому піду.

— За панщиною, дурню, скучив? Чи то гадаєш з тутешнім реваном до Львівського цеху потрапити? Дзуськи! Подохнеш під тином без роботи в “партачах”.

— Не ваш клопіт! Якщо вам краще на чужині, залишайтеся, а я за гроші та реван батьківщини не продаю, — палко відрубав хлопець і знов накинув свої торби на плече.

— Не пущу! — люто верещав старий. — Он скільки в Каффі нажив. То й сиди на своєму.

— Ах, ти, юдо проклятий, — спалахнув завжди стриманий парубок. – На! Бери! Наживайся! Торгуй совістю і рідною землею. Голий і босий піду, коли так, — вигукнув він лунко і з люттю шпурнув старому під ноги своє майно.

— Вірно. Так і треба! — дружно підхопило кілька голосів. — Вам, багатирям, гроші та різний мотлох — над усе. Збираймось, панове. Хутко! Бачте: вже розвидняється. Поснідаємо — та в путь!

На вулиці рипіли вози, вантажені клунками, якимись діжками, скринями, жбанами молока, дітлашнею та жмутами смушків, загорнутими килимками. Баби то сідали навози, то знов мчали до яту по якийсь забутий глечик чи то свитинку. Дехто навіть собаку взяв, щоб не служив вірний пес бусурманам.

Жевріють рожевим хмаринки на сході. Дме ароматом гірких трав, горіховим листям та стиглим виноградом.

Де-не-де женуть у бік порту зв’язаних бранців і отари овець. Діти і старі з зойками біжать за полоненими, ридають, посипають голови попелом, видирають волосся, проклинають козаків або благають милосердя.

А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів ласкаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, все сонце довгого літа, а прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.

В порту бучно і людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та александрійських каравел, стоять вздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якopi. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, фруктами і овочами, бринзою, винами, жбанами молока, качками і курми і ще теплими тушами баранів, що тут же ріжуть і білують козацькі кухарі.

Вантажу стільки, що навалений вздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу. Ридають татарки, з жахом і розпачем прощаються з Кримом. З несамовитою мукою пригортають до себе дітей і все виглядають, чи не промайне серед полонених обличчя чоловіка чи брата.

З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.

— Куди ви нас везете? — питає звільнена бранка.

— На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, — підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.

Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.

— Братіки! Рідненькі! Рятівники наші! — шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолисті від шабель долоні січовиків.

— Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! — наказує Сагайдачний, з’являючись в порту.

Мовчазний, восковоблідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.

З забобонним жахом позирають на нього татарки.

— Сагайдак-бей, — шепочуть вони сірими від жаху вустами. – Сагайдак!

— Аллах; який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, — шелестять навколо них голоси.

— Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його…

— Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, — покрив гамір лункий голос Сагайдачного.

І для татарок голос його лунає, як сурма Мелек-уль-Мекка, ангела смерті.

А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.

— Що це за люди? — спитав він.

— А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, — пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.

— За що ж вас мусили скарати? — спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.

— Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.

— Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в такіє.

— Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, — загомоніли вони стримано і щиро.

— Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, — кинув Сагайдачний. — Та заберіть їх майно, жінок і дітей.

Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців одне одного. Жінки верещали, лаялися, благали. допомоги.

— Стійте, бісові діти! — кинулися на допомогу січовики. — Стійте! Хто штовхатиметься — залишиться у Каффі!

Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.

— Нащо нам стільки полонених? — здивовано питають Савка і Терешко.

— Як-то “нащо”? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять звідси до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть… От і врятуємо за цих татарюг ще з дві-три сотні наших страдників, — охоче пояснювали літні бувалі козаки.

Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.

— О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, — шепоче Медже пересохшими вустами.

Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:

— Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша — у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.

Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняє дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер… Медже ледве плентається. Hемa синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав’яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип’є неволя її молодість?

А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:

“Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?..”

Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.

— Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.

Сагайдачний здригається.

— Веслярі, до опачин! — лунко наказує він.

Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз’ятрював свіжу рану.

А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йомуу вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..

Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький поїдять…

З жорстокою насолодою роз’ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.

Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.

— О! Батько наш запалив по-козацькому, — тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.

— Бре-е… — вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного.

Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.

Максим Бабій щойно змінився з веслування і сидів тепер на носі, обережно бренькаючи на кобзі небіжчика Карпа. Він мав добрий слух і молодий сильний голос. Чимало разів співав він з Карпом і жартівливих пісень, і урочистих дум і добре запам’ятовував слова і музику. І тепер коли поховали старого Карпа у глибокій могилі, віддали йому козаки дзвінку кобзу, щоб краще пам’ятав старого кобзаря, який відчинив їм вночі міську браму.

— Ану, Максимчику, заспівай за нашого батька, — попросили впівголоса нетяги, скoca позираючи на корму.

Максим обережно узяв кобзу, підтягнув струни і провів по них ще боязкими, непевними пальцями.

На горі високій вистигла пшениця,

Там женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть.

Максим співав і підкреслював ритм уривчастими акордами. Цю пісню давно почав складати старий Карпо про гетьмана Сагайдачного і після кожного походу додавав до неї нові строфи, оспівуючи перемоги свого мецената.

Проспівавши ще дві-три строфи, Максимка запнувся. Кінець пісні вилетів з голови. Нерішуче перебирав він струни і раптом, наче кидаючись у бурхливу річку, перейшов на імпровізацію:

А коли в поході жали хліб козацький

Й все палало, —

Проміняв він жінку на тютюн, на люльку.

На кресало.

Перша спроба вийшла вдалою. Максимка відчував приплив бадьорої творчої радості і, вдаряючи по струнах все певніше й дзвінкіше, вів далі:

Гей, вернися, батьку, гетьмане-звитяжцю,

Сагайдачний.

Забирай красуню та віддай нам люльку,

Необачний.

— Го-го-го! — захоплено зареготали нетяги. — Оце здорово! Як, як? “Забирай красуню та віддай нам люльку, необачний”.

.— Ой Максимчику! Та ти придумав краще за Карпа! Що ж далі?

— Та цитьте, хлопцi! Не заважайте! Ану, Максимчику, Hy!..

Сагайдачний підвів голову, прислухався. Так, пісня-марш старого кобзаря. Чого ж вони там регочуть, оточивши Maксимa щільним колом? Невже навіть тут, на гетьманському байдаку, наважуються вони глузувати з нього? Ну, зачекайте!

Він тихо підвівся і, зробивши знак веслярам, щоб вони мовчали, пройшов проміж опачинами.

Та мені на людях з жінкою в поході

Не возиться,

А тютюн та люлька козаку в дорозі

Знадобиться, —

доспівав Максимка, сам дивуючись, як легко і складно створилася пісня. І раптом проковтнув язик, побачивши гетьмана. Хлопці ніяково розступилися, як пустуни-школярі перед вчителем. Але суворий гетьман всміхнувся їм лагідно і привітно:

— Вірно, синку! Не козацьке діло — баби! Жінка, — так жінка, похід — так похід, — ляснув він Максима по плечу. — Хто тебе навчив такої пісні?

— Та початок співав дідусь Карпо, а кінець сам я… зараз вигадав, батьку, — ніяково всміхнувся Максимка і зашарівся.

— Молодець! До речі припала тобі оця кобза. Ану заспівай все спочатку, — сказав Сагайдачний.

І сів серед молодиків, задоволений, що вони зрозуміли його якраз так, як бажалося б йому самому.

Максим підтягнув два-три кілки і вдарив по струнах.

А димний гребінь кримських гір танув на обрії за кормою…

Шафіге довго прислухалась. Тихо. Тільки земля гуде розсипаним тупотінням копит, та й те ледве чутно. Сонячний промінь пробивається в мурований оруз — яму для збіжжя. Тремтять, пливуть в його струні золоті порошинки, а кружок сліпучого світла повільно сповзає все нижче і нижче.

— Тіточко Шафіге! А, тіточко! Підсади! Я подивлюся, як там, — ледве чутно шепоче Субан.

— Зачекай, дитинко. А що, коли вони не всі ще пішли?

І знов прислухаються вони і ловлять кожен шелест, кожне шарудіння. Але тільки чути, як цвірінькають горобці та туркочуть голуби під чиїмсь дахом. Невже вціліла їх сакля?!

Почекавши ще з чверть години, Шафіге почала обережно видиратися і ледве помітно розсунула хмиз. Цівка світла полинула в темний оруз і впала у вічі циганчаті. Челебі так зморився, пробігши п’ять фарсахів [135], що мало не одразу заснув, наївшись солодких пирогів і баклави. Так і принесли його до оруза сонного, як тільки знялася стрілянина.

Полохливо ховаючись за купи руїн, Шафіге обійшла садибу, але ніде не було ані буйволів, куплених за агарлик, ані кіз, ані дробини.

— Aхмeтe! — обережно гукнула Шафіге.

Мовчала сонячна вулиця і кипариси за муром в смолистих шишечках-бубонцях. Лише під горою ледве чутно дихало море.

— Ахмете! Aхмeтe!— крикнула вона лунко, розпачливо.

І знову розтанув її поклик в золотій сонячній тиші. Вона вийшла на вулицю.

— Ахмете! Ахмете! — лунав її зойк.

— Не шукай, жінко. Взято його з моїми синами і сином Бекировим, — виповз з якоїсь щілини старий муедзин.

Без сліз, без думок стояла Шафіге, забувши сховати обличчя перед старим муедзином. Коли ось залопотіли по кам’янистій стежці зелені папучі, і маленька Субан сховала в її бешметі перекошене жахом обличчя.

— Тіточка Шафіге… Тіточко… Я була у Медже. Підемо до неї, тіточко.

— Що трапилося? Медже поранено?! — скрикнула Шафіге, ніби прокинувшись.

— Ні… Але нема її, я скрізь шукала…

Шафіге не слухала. Вона бігла вулицею до Сабіхи, кликала Медже.

“А Нур’ялі?” — майнуло в голові.

У нестямі кинулася вона до білої саклі на розі, за пишними кущами кермеку.

Тихо, тихо і тут, на крихітному дворі, де все залишилося незайманим, як і вчора. Гойдаються під скелею гpaнчаcті хвилі, рокочуть, дихають важко й ритмічно. Грезетом міниться далечінь: А Нур’ялі лежить навпроти розкритих дверей, і відтята голова його дивиться, не мружачись, просто на сонце скляним поглядом.

Шафіге все забула. І те, що мертве тіло нечисте, і що нe можна торкатися його руками. Наче дорогоцінну чашу, взяла вона братову голову і дивиться не надивиться йому в очі. Сліз нема, тому що коли спопелиться все серце від муки — висихають і сльози у тому вогні.

— А тіточка Горпіне з Юсуфом? — смикає її маленька Субан.

— Не шукай її марно. Пішла вона до своїх. Загинув через неї Нур’ялі.

І скрикнула з несамовитою мукою:

— Я, я купила її тобі на загибель! Хай буде проклятий день, коли принесли ми її під твій дах!..

Кружляло над аулом гайвороння. То злітало з пронизливим кряканням, то знов сідало на трупи і роздирало їх залізними дзьобами, червоними від крові. Млосний солодкуватий сморід тління стояв над руїнами.

Розгублена, безпорадна шукала Шафіге Ахмета, зазирала під кожен кущик і камінь, кликала його розпачливим покликом, але коли сонце пішло на захід і затремтіло над землею повітря, розріджене спекою, кинулася ховати єдиного брата, бо вимагає закон мусульманський, щоб мрець ліг у могилу у день своєї смерті.

Гострим ломом довбає Шафіге кам’янисту землю. Тверде, але сухе буде останнє ліжко Нур’ялі поруч з пустотливим Меметкою. Шафіге скинула задушливе фередже. Нема від кого ховатися на кладовищі. А маленька Субан і циганча Челебі вигрібають з могили каміння і землю, і вона все глибшає й глибшає.

Забитий в бою із невірними — мученик. Не треба йому ані погребних обмивань, ані савана, ані ароматів, бо безвинна кров заступає йому очищення. Але боляче Шафіге залишити брата без останнього теплого піклування. Знайшла вона у себе під руїнами шматок чистої білої полотнини, обмила Нур’ялі водою з джерела мудрого шейха, бо не було де узяти ані вивару ароматів сидир, ані квітів китми, якими обмивають на сході мерців… Потім натерла йому камфорою чоло, ніс, долоні, ступні і коліна, щоб краще охоронити його від передчасного тління, і, накинувши фередже, пішла по муллу або муедзина. Але муллу забрали козаки, а муедзин був кволий і старий. Він довго думав і жував беззубими щелепами.

— Добре жінко. Молитви я прочитаю, але до кладовища я його не донесу, — відповів він, бачачи її розпач.

— Що ж робити тоді? — заплакала Шафіге. — Я з дітьми теж не здужаю, а везти його не велить наш закон.

— Поклади його на ноші, а ноші на тачку. Аллах простить відступ від закону, якщо створимо ми над ним обряд федіє, що розгрішає всі гріхи правовірного. Але за це ти мусиш мені сплатити по двісті мідних акче за кожен рік життя Нур’ялі, відкинувши його дитинство.

“Пo двісті мідних акче”. Де відшукати хоч нещасне мідне пара на руїнах?! Але залишити Нур’ялі без розгрішення не можна.

— Святий отче, — впала до ніг його Шафіге. — Змилосердься! У мене немає нічого, але я можу тобі відробити. Візьми мене до себе у невільниці, але не залишай мерця без розгрішення.

Муедзин ховає очі під жовті повіки. Він і сам не знає, де схилити свою безпорадну голову. Та про око довго крехкaє старий, довго жує беззубими щелепами. Потім витягає подертий коран і примушує її присягтися, що продає вона себе йому в рабство за борг. І, “ставши у серця мерця”, править над ним обряд федіє і читає похоронні молитви. Потім допомагає покласти Нур’ялі на тачку разом із ношами, вкриває його пурпуровим жалобним покривалом з вигаптуваними на ньому віршами з корана.

Сонце схиляється на захід. Прохолодою віє від моря, золотого й темно-бузкового. Багряне світло палає на скелях, вкриває землю росою. Нічні квіти жадібно п’ють її буйні краплі, і, позолочений останнім сонячним промінням, лягає Нур’ялі у рідну кам’янисту землю, обвіяний ароматами вечора і оплаканий рідною сестрою.

— Відпочинь. Ти втомився, мій любий, — шепоче Шафіге і завалює його могилу землею. Надсаджуючись, підіймає Шафіге мізер-таш, могильний камінь, і встановлює йому в головах, щоб нічия нога не ступила на місце останнього відпочинку Нур’ялі. Густішають присмерки. На тлі ясного заходу стоїть Шафіге, наче вирізьблена з чорного мармуру. Вітер ледве торкається її фередже, доносить пахощі підв’яленого на лозах винограду. Десь, несміливо випробовуючи голос, задзюрчала перша цикада. Буйною краплею заблимала на сході зоря…

Шуміло море. Ішли до землі рівні плоскі хвилі і падали в затоці на жорству, скипаючи піною. Щось біле гойдалося у їх борознах. Це море віддавало Горпинене тіло сонячній південній землі, де знайшла вона недовге щастя і заплатила за нього останнім скарбом — життям.

ПОЧОМУ КІВШ ЛИХА

Доліва-Ясенський не зразу викрив себе. Поїхав Горленко, поїхав возний, ввівши орендаря у посідання Хутірцями і суворо наказавши посполитим “оказувати пану посесору вшеляке послушенство”, а він все ходив по своїх нових володіннях і нібито націлювався, з якого боку узятися до діла.

Ходили посполиті на панщину, мочили коноплі, молотили, возили з лісу дрова. Баби тіпали льон, сікли капусту в довгих ночовках з березових колод, старалися, а посесор тільки пройде повз них, жуючи губами, і зиркне на них пронизливим поглядом.

— Хоч би нагримав, — легше було б, бо душу висвердлить, наче свердлом, — скаржилися вони ввечері.

— А ви дивіться йому просто в вічі, — порадив Томаш, обскрібаючи трісочкою грязюку з постолів. – Поки що можна з ним жити: відробив та й годі. А би не вигадав гіршого.

Якось раннім ранком, коли ще горіли зорі в небі і по дворах співали треті півні, пішов селом пан Боніфаціуш, економ Доліви-Ясенського.

— Виходь хлопе! — стукав він пужалном у віконницю. — Збирайся з підводою будувати міст.

— Який міст? — висувалася скуйовджена голова. — Та у нас і річки немає.

— Не тут, а в маєтку пана Ясенського. Бери харчів на тиждень та вівса для коней.

— Та як же то, пане? Ми вже своє відробили: і в підводах були, і землю виорали, і на коноплі ходили, і чинш сплатили весь.

— Що-о?! Пан відає, що наказує. Швидше, бо батогами почастую.

І рушив до сусідньої хати під люте гавкання й гарчання селянських собак.

Лаючись і відпльовуючись, ладилися селяни в дорогу. Запрягали вози, насипали торби вівса, накладали клунки хліба і сала, солі й крупи.

— А’мо, краще не їздити? Скорись йому раз — він завжди вимагатиме “за звичаєм”, — почухав Томаш потилицю і запитливо зиркнув на — сусіду, що мастив дьогтем колеса.

— А чорт його зна! Тра з людьми побалакати. Як усі — так і ми, щоб батогів не покуштувати.

— Оце вірно. А нумо підемо до дядьків.

Обоє кинули напівзапряжені вози і вийшли на вулицю, але не судилося їм порадитися з поспільством. Кілька підпанків з маєтку Доліви-Ясенського вигонили з воріт запізнілих і красномовно підганяли їх батогами. Сусіди перезирнулися і, мовчки сплюнувши, кинулися запрягати.

Будували міст на одній з приток Бугу. Річка була вузька, неглибока, але бурхлива, як усі річки, народжені в Карпатських горах.

Осінь змережила землю мазками вохри, бакану й кадмію. На городах стирчало руде бадилля і безголові соняшники, валялися сіро-зелені мушлі капустяного листя та жовті перестиглі огірки “на насіння”.

— Життя наше кляте, — зітхав Томаш, стоячи по пояс у воді і обкладаючи, палі камінням.

Щоб не заклякнути у льодовій воді, посполиті натягли поверх одягу просмолені лантухи і підв’язали їх під пахвами. Від цього рухи їх ставали забарними і незграбними, і робітники де-не-де чіплялися за перекинутий через річку канат, щоб не послизнутися.

— Добре йому наказувати: приїде, щуряча морда, подивиться та знов додому, до гарячої їжі та груби. А ти тут клякни.

— Ану, дядьки! Не базікайте, бо розмовами не зогрієшся, — підбадьорював Томаш. — Відробимо — та й додому. Іншим разом не….

І не договорив: старий дід, що працював поруч, раптом шубовснув у воду. Ніхто не помітив, що на дні за камінням була глибока яма. Лантух вмить наповнився водою. Дід борсався в ньому і пускав бульбашки. Хтось вхопив його за комір і потягнув нагору, але старий вже знепритомнів. Його витягли на берег і здерли з нього лантух.

— Неси до землянки! Там відкачаємо, — кричав Томаш, ляскаючи зубами.

У землянці старого роздягли. Скинув і Томаш мокрий одяг і кинувся до груби.

А в той час до мосту наблизився Доліва-Ясенський. Щурячі очі його вмить помітили, що на роботі бракує посполитих.

— Пане Боніфаціуш, де ваші хлопи? Он як пан стежить за ними, — жовчно прорипів він. — Невже пан не розуміє, що мені від цього збиток? Пан відповість мені за нього при найближчому розрахункові.

Підпанок почервонів, як рак. Руді вуса його настовбурчилися.

— Але, пане!.. Вони пішли на хвилину. Тут один дід мало не утоп. Вони його відкачують.

І, кинувшись до землянки, гримнув з порога: .

— Ану, швидше на роботу, ледарі! По п’ять шелягів штрафу за ледарство!

— Що-о? — звівся Томаш на повний зріст. — Ми — ледарі?! Штрафувати?! Звідки ти такий узявся?! Відкачаємо старого та й прийдемо. Ми теж заклякли.

— A-a!.. Он ти як! — заволав Боніфаціуш. — Іди робити, пся крев, бо знатимеш, як зі мною сперечатися!

— Ідіть, хлопці. Я і сам відігріюсь, — відгукнувся, ляскаючи зубами, старий.

— Я вам покажу! Я вас вузлом позв’язую! — сичав з порога Боніфаціуш.

Землянка стояла на високому березі. Внизу рябіла непривітна річка. Слюдяними плівками намерзав уздовж берегів перший лід. Запорошений памороззю берег був сивий. Голі тополі перекреслювали річку рідкими високими мітлами.

Стримуючи лють, вийшов із землянки Томаш, ще синій і закляклий. А рудий присадкуватий Боніфаціуш накинувся на нього, розбризкуючи слину:

— Розбестив вас ваш хлопський пан! Розлінилися! Та я вас підтягну! Змок старий пес, а ви й зраділи. Четверо пораєтесь біля одного.

Підпанок намагався вислужитися. Він ставав навшпиньки, щоб здаватися вищим, але навіть тоді був тільки до плеча похмурому і високому Томашеві. Вересклива лайка пана Боніфаціуша бриніла в ушах настирливим комаром. Томаш відвернувся і зустрівся поглядом з Долівою-Ясенським. Доліва обурено жував губами і ухвально хитав головою на лайку свого економа.

І Томаш не витримав.

— Замовчи, панський цуцик! — гримнув він люто. — Самі знаємо! Не хлопчиська! Дякувати нам треба, що згодилися прийти на зайвий шарварок, а не лаятися, бо в нас покладено три шарварки на рік, а це вже четвертий.

— Та він ще розмовляє!.. Пся крев!.. Хлопе смердючий! — писнув Боніфаціуш. — Це ж бунт! Чуєте, як він підбурює інших? Чуєте, пане?..

Доліва-Ясенський чув, але не спалахнув, не замахнувся на Томаша, тільки єхидна посмішка поповзла його тонкими губами, і він заговорив тихо, рипливо, передчуваючи гостру насолоду помсти.

— Он ти який в мене, голубе! Ану, хлопці, візьміть його та зв’яжіть, щоб заспокоївся. Тоді й поговоримо.

Посполиті розгублено перезиралися. Всі шанували Томаша, щиру, розсудливу і справедливу людину. Ні у кого нe здіймалася на нього рука.

— Чого ж ви стоїте? — зарипів Доліва-Ясенський. — Хіба боязко, що він покусає вас, як скажений собака?! Чи теж захотілося бунтувати?

— В’яжи його, пся, крев! — вилетів наперед Боніфаціуш, і потилиця його стала червоною, як свіжо набитий ковбик. — Ми вас приборкаємо! Знатимете, що таке пошана до панства, хлопи свинячі!

Томаш зиркнув на селян, на Боніфаціуша.

— В’яжіть, хлопці, — сказав він тихо. — Робіть, що наказують.

І сам повернувся до них спиною.

— О!.. Я бачу, що тен хлоп не такий вже дурень, як гадалося, — єхидно рипів Доліва-Ясенський. — Відведіть його на фільварок та замкніть у комору. Хай відпочине та прохолоне. А ви працюйте. Щоб міст був на суботу готовий.

Очима, повними ненависті, проводили посполиті Доліву-Ясенського і знов, натягнувши мокрі просмолені лантухи, полізли в льодову воду.

Камінь за каменем. Оголені по плечі руки підхоплюють важкий камінь і спускають в олов’яну воду, намацуючи місце навколо товстих просмолених паль. Холод прохоплює до кісток. Вода заливається у розпірки. Дрібним градом котиться по спині нестерпний холод.

А пан Боніфаціуш курить люльку, походжає по берегу і погримує на робітників. Він у коротенькій лосячій куртці на хутрі, у таких же штанях і рукавицях. Йому тепло. Випита зранку горілка приємно зігріває відгодоване тіло. Вдома чекає на нього смачний обід, ось тільки з паном матиме він клопоту через цих клятих хлопів. Розбещені вони, непокірливі… Але заждіть. Він вимуштрує їх, як цуценят. Ані слова, ані звуку не зронять. Поважатимуть вони панство і не підводитимуть такого шляхетного пана, як він, Боніфаціуш.

Опівдні обкладку паль було закінчено. Голодні, сині від холоду, вилізли посполиті з води і скинули лантухи. І незабаром зацокотіла над річкою весела швидкомовка сокир: це посполиті прокладали вздовж майбутнього мосту смолені прогони.

Але Томаш не чув нічого. Не дихав він смолистим пахом трісок, не милувався рудою бронзою листя. Сидів він у рубленій коморі Доліви-Ясенського і, зціпивши зуби, думав, як прикро він помилився, залишившись у Горленка на “слободах”.

Сімнадцятирічним хлопчиком пішов він від свого пана з під Перемишля, сподіваючись дістатися Січі або принаймні дніпрових уходів — полювати чи то рибалити. Та зброї в нього не було, не було й супутників, а тут здибався Горленко, пообіцяв п’ятнадцять років “слободи”, дав хату, землю, воли. Подумав Томаш і згодився, одружився, нажив худобу. П’ятнадцять років промайнули, як сон.

Частенько нагадувала йому Томашиха:

— Подумай, Томашику, як буде далі. Незабаром “слободі” кінець. Поїдемо на Звенигородщину або до іншого пана, на нові “слободи”. Дивись, щоб не прогавити волі.

Томаш чухав потилицю, замислювався, але звичка до місця і незрозумілий фаталізм не давали рушити з місця. Все здавалося, що є ще чимало часу або що Горленко відстрочить “слободу” через татарські напади… Так і прогавив Томаш свою волю.

Вже кілька годин сидів Томаш у коморі. Зв’язані за спиною руки затерпли і болісно нили. І хоч якась добра душа накинула йому на плечі кожух, холод все міцніше і глибше заповзав у його тіло і стискав голову льодовим обручем.

Томаш сів карачки, намагаючись рухами плечей запнути кожух на грудях і втягти в нього голову, щоб зігрітися своїм диханням. Але кожух сповзав, і мороз охоплював його закляклі груди.

В коморі було тихо і напівтемно. Знадвору чути було собаче гавкання та цвірінькання горобців. Настав і минув південь. Сонячний прямокутник з підлоги повільно повз вверх по стіні, розтягався у ромб, але ніхто не згадав про в’язня, не приніс йому скибки хліба або кухля води. Міцніше смоктало під грудьми від голоду, і дрож, супутник його, боляче прохоплював тіло. Заклякли, задубіли руки. Скроні стискало від болю…

Забули. А може, й не забули, а навмисно катують, щоб зламати і принизити його. Ну і хай! Голодний, задубілий, кине він в обличчя Доліві-Ясенському гірку правду.

Сідало сонце. Від золотого ромба на стіні залишилася вузенька багряна смужка і повільно згасла, розсипалася червоними жаринками. В коморі стало темно. Томаш тремтів від холоду і голоду. Він танцював на місці, але, щоб не впустити кожух, знов сідав на підлогу. Від голоду його нудило, голова туманіла, в скронях щось стукало лютим болем, а від думки про їжу рот наповнювався слиною.

“Що він собі думає? Чи то заморозити мене, чи то заморити голодом?” — подумав Томаш і з усієї сили загрюкав у двері чобітьми.

Але тихо було знадвору, тільки собаки кинулися до комори з хрипким гавканням та гарчанням.

— Чорти! Катюги! — волав Томаш.

І замовкав, прислухався. Собаки гарчали люто. Їх дратував цей нелюдський зойк, повний розпачу і ненависті.

А в челядні саме сідали вечеряти. Не сито годував своїх хлопів Доліва-Ясенський, та проте вони і не голодували. Розуміла людина з обличчям мертвяка, що голодний не робитиме, і давала стільки, щоб ставало сили тягти свій тягар.

На столі парували дві миски борщу, стояла тарілка ще теплого хліба, сільниця і полумисок огірків. Кожен по черзі занурював ложку у борщ і, підтримуючи її скибкою хліба, обережно ніс до рота. Їли мовчки, тільки Стасик, улюблений пахолок Доліви-Ясенського, все кидав двозначні жарти, від яких болісно червоніла і мало не плакала дівчина, нещодавно взята на фільварок.

— Та чого ви до неї присікуєтесь! — не витримала куховарка Домaxа. — Пожаліти треба людину, а не глузувати. Тьху! І подумати гидко. Старий, бридкий, а ласий до дівчат, як до меду. Забули, як втопилася влітку Ониська?!

— Дурепа була, тому і втопилася. У пана і ситно, і солодко, і одяг чистий. А ви б, чим підбурювати дівчат, краще б за собою дивилися, — нахабно кинув Стасик.

Та куховарка не замовкала.

— Що їй ті солодкі шматки! Все одно не буде панією. Виженуть колись знов на село, ще добре, як не з немовлям.

— А солодше у гною копатися або свині пасти? — вигукнув Стасик, підводячись. — Ми хоч світ бачимо. До Варшави, до Кракова їздимо. Знаємо, як люди живуть. А ви що!.. Отак і очі заплющите у своєму селі.

І, грюкнувши дверима, вийшов з челядні.

— Тепер буде тобі. Він геть усе переказує панові, — похитав головою кучер. — Я тобі підморгую і показую, а воно — як з гори поїхало.

Гавкання коло комори не вгавало.

— Теж душа християнська мучиться, — зітхнула Домаха. — Що з ним робитимуть?

— А чорт його зна!.. Приїде пан — побачимо, — звівся на ноги машталір, звичним рухам перехрестився на покуття і рушив до дверей, та на порозі зупинився. — Ти б краще, тіточко Домаха, попоїсти йому дала. Сидить людина зранку голодна, а надворі мороз. Бач, як шибки льодом узялися.

Домаха налила миску борщу, відрізала три скибки хліба, поклала огірків і рушила до комори, але, замість засува, побачила важкий залізний замок.

— Дядьку, а дядьку! Чуєте? — тиха спитала вона. — Хто вас сюди замкнув?

— Не-н-не… знаю, — ляскаючи зубами, відповів Томаш. — Такий рябий з рубцем на лобі, — додав він по хвилі.

Рябий з рубцем? То Лукаш. Ну, цього не вмолиш… Він і кат, і поклепник не гірший від Стасика. Ключа він нізащо не дасть.

— А я вам повечеряти принесла, — зітхнула Домаха. — От лихо: нема ключа… Дядьку, чуєте? Я вкину вам хліба та огірки у вікно. Хоч чим-небудь підживитесь.

— Спасибі, тіточко! Якщо ви така вже добренька, вкиньте мені якусь свитинку або сіна. Бо ж замерзаю.

— Добре. Пошукаю чогось. Та, цитьце ви, кляті! — гримнула вона на собак. — Ловіть огірки та хліб.

І, розмахнувшись, стала кидати хліб у віконце над дверима.

— Спасибі, тіточко. Щасти вам бог, — мало не простогнав Томаш і, стаючи навколішки; почав шукати їжу.

В коморі було зовсім темно. З зв’язаними руками Томаш не міг її намацати. Тільки нюх допомагав йому. Він ліг на глиняну долівку і, як підбита тварина, почав повільно повзати і обнюхувати підлогу. Він весь тремтів від голоду. Їсти! Тільки їсти, вгамувати пекельний біль під грудьми, зогріти напівзамерзлу кров.

Повільно звиваючись напіврозчавленим хробаком, плазував він долівкою, і нарешті запах свіжого житнього хліба вдарив йому в ніс. Обережно, щоб не загубити скибку, повільно хитав Томаш головою і, не одразу намацавши губами хліб, куснув його з невимовною насолодою. Він шматував його зубами і ковтав не розжовуючи. Проковтнувши останню крихітку, поплазував він далі.

Тимчасом повернулася Домаха і стиха гукнула його.

— Ось вам, дядьку, стара свитинка. Ловіть.

Щось чорне й патлате затулило отвір над дверима, де крижинками блищали осінні зорі. Але свитка застряла у вікні.

— От чорт, високо. Я рогача принесу підштовхнути, — сказала Домаха.

— Хто там? — зненацька гримнув чоловічий голос.

Домаха мовчки слизнула за ріг, а сторож сів на ганок, набив люльку і став кресати вогонь. Довго чекав Домаху Томаш, та так і не дочекався. Сторож на ганку наче приріс до місця. Він кахикав, мугикав чумацьких пісень і, спльовуючи крізь зуби, сидів і сидів, як прикутий.

Щоб щури не поїли хліба, Томаш поповз далі. Другу скибку відшукав він швидко, але третя десь зникла. Проковтнувши ще три огірки, він вирішив заритися у збіжжя, щоб не замерзнути до ранку.

Ніч минала моторошна й тривожна. Зв’язані руки розпухли і так боліли, що він майже не спав. І хоч Томаш спромігся вкритися кожухом із головою і від власного дихання йому стало тепліше, та холод добре дав себе взнаки.

“Хай тільки випустять. Хай тільки, — думав він, скрегочучи зубами. — Піду світ за очі. До чорта, до самого Люципера, але не працюватиму на тебе, вовкулаче”.

В думках переносився він додому, на Хутірці, пригадував застереження дружини, потім знов засинав і уві сні бачив осадчого [136], що торік підмовляв його на Звенигородщину, на нові “слободи”.

“Поїду. На тому тижні ярмарок у Гайсині. Розшукаю його. Він десь там вештається по шинках, підмовляє людей. Аби Мертвяк не пронюхав…”

А за вікнам згасали зорі, і в гострому передсвітанковому холоді дзвінко перегукувалися треті півні.

Доліва-Ясенський не забув за Томаша, та Потоцький викликав його в якихось справах, і лише на третій день повернувся посесор додому. Поснідавши після дороги, він вислухав доповідь пана Боніфаціуша і спитав про Томаша. А Томаш вже стояв біля ганку з непокритою головою, зі скрученими за спиною руками, скуйовджений, схудлий, з блискучими від пропасниці очима. Він знав, що його чекають або канчуки, або якась інша кара, але голод так виснажив його і так змучили холод, пітьма і самотність, що все було йому байдуже.

У повітрі кружляли перші сніжинки, падали йому на голову. Льодовий вітер обвівав розхристані груди. Конвульсивно витягував він шию і захлинався сухим болісним кашлем. І тоді щось палало, висвистувало і клекотіло у нього в грудях і стукало в голову вогневицею.

А Доліва стояв за завісками і милувався своєю жертвою, потім накинув теплий лисячий кунтуш і вийшов на ганок. Побачивши пана, посполиті, що привезли Томаша, здерли шапки і низько вклонилися, а Томаш мовчки понурив непокриту голову. Доліва-Ясенський спинився на сходах і довга потирав худорляві руки з вузлуватими жовтими пальцями.

— Ну що, голубе, — єхидно зарипів він, — зрозумів ти, що краще мовчати, ніж дурно молоти язиком? А якщо ти цього і досі не розумієш так я тебе не підганяю. Може, подумаєш ще з тиждень? Місця в коморі вистачить, якщо ти такий нетямущий.

Томаш безсило звів на нього запалені очі.

— Зрозумів, пане. Тут ваша, панська воля.

І знов зайшовся надсадним болісним кашлем. Доліва-Ясенський задоволено потирав руки і заговорив лише тоді, коли Томаш віддихнув.

— Ну, такі пам’ятай, голубе, що казав вам пан возний: “Оказуйте пану посесору вшеляке послушенство і виконуйте усе, що він вимагатиме”. Це ваше хлопське діло, а моє панське діло — знаходити для вас роботу і використовувати вас, як і де буде потреба і до чого ви найздібніші.

Томаш мовчки стояв перед Долівою і важко хрипів застудженими грудьми.

— А в тобі, голубе, я помічаю велику здібність молоти що треба і чого не треба. Отже, залишишся ти в мене на фільварку молоти пшеницю і жито. Знайдуться для тебе і жорна. Це значно краще, ніж дурно плескати язиком. А коли змелеш ти мені п’ятдесят лантухів збіжжя — знайдемо для тебе ще іншу роботу. А тепер іди та дякуй мені за милость, бо інший пан наказав би забити тебе на стайні батогами або скарати на горло на перших воротах, а я завжди дію по-божому, по-християнському, милостиво та лагідно, як заповідав нам пан Єзус і святі отці, хоч ти є єретик і схизматик.

Томаш ледве тримався на ногах. Слова посесора долинали до нього наче крізь воду або крізь туман. Палала голова, тремтіли ноги, в грудях клекотіло… Два дні не їв він нічого, крім скибки хліба, яку відшукав лише вpaнцi. Сторож зміняв сторожа, і Домаха ані вдень, ані вночі не мала змоги кинути йому чогось їстівного.

Коли посесор зник у кімнатах, а сторожі повели Томаша геть, Домаха вискочила з челядні і замахала руками.

— Сюди! Сюди! Ведіть його швидше обідати.

В челядні було жарко і чадно. Домаха посадила Томаша, насипала повну миску гарячого кулешу, але руки відмовлялися йому служити. Вони так попухли, наче хтось понадимав їх. Домаха принесла миску теплої води, почала їх розтирати, раз у раз метушливо хапаючись за ложку, щоб нагодувати Томаша, як маленьку дитину. Але Томаш майже нічого не їв. Від печі пашіло теплом, гаряча їжа враз зігріла шлунок, і кров кинулася Томашеві в голову. Він весь палав, а до горла підступила блювота. Посоловілий, сидів він на лаві, важко притулившись до стіни. Під стелею дзижчали мухи, навколо миготіли незнайомі обличчя, щось говорили, сперечалися, реготали. Чад і тютюновий дим перехоплювали йому дух. Кашель раз ураз роздирав горло й легені. В скронях стукало, вогняні кола стояли в очах, на вустах запікалися червоні шкарубинки.

— Лягайте, дядьку. Сьогодні неділя, відпочиньте, — метушилася Домаха, стелячи йому за піччю.

Томаш ліг, не роззувшись, і враз важка дрімота охопила його. Червоний туман густішав в очах, уривки думок летіли безладно, легко і швидко, як хмари навпроти місяця. І єдиною нерухомою крапкою стояло перед ним обличчя Доліви-Ясенського з щурячими очима і єхидною посмішкою на сіро-жовтих устах. Він випускав на Томаша мисливського сокола. Cокiл сідав Томашеві на груди, довбав їх гачкуватим дзьобом і шматував пазуристими лапами.

— Дядьку! Дядьку! Вставайте вечеряти! — смикала Томаша Домаха. — Ой, подивіться, люди добрі, він непритомний, — злякано відсахнулася вона, коли Томаш глянув на неї запаленим поглядом і щось замарив швидко й безладно.

Тиждень був Томаш між життям і смертю. У грудях так палало, так клекотіло і хрипіло, наче хтось грав у них на хрипких, зіпсованих сопілках. Домаха розтирала його горілкою, напувала гарячим молоком і малиною, коваль-циган пускав йому кров, а Томашиха, що прибігла, з Хутірців, почувши про хворобу свого чоловіка, плакала вад ним або запалювала лампади перед почорнілими ликами святих і щось шепотіла їм благально, жагуче й несамовито.

На восьму ніч жар раптом спав. Томаш спітнів і заснув. Почалося повільне одужання. Годинами лежав він нерухомо на спині і дивився на тарганів та мух, що шаруділи по стінах. Слухав поквапливе гоготіння вогню у печі, милувався, як танцюють і стрибають його жовтогарячі стрічки. Пригадував свою хату, господарство. Душею він одірвався від них і поринув десь у зелену, принадну далечінь, у безкраю зелену пустиню Дикого Поля. Бачачи, що він одужує, Томашиха пішла у Хутірці, а за день знов прийшла до Доліви-Ясенського благати, щоб він відпустив Томаша додому.

Дві години простояла вона біля ганку на морозі, тремтячи від страху і холоду, поки пан наказав пустити її до себе. В передпокою Томашиха боязко зупинилася біля дверей, оббитих повстю і сап’яном, і низько вклонилася посесорові.

— Що тобі, бабо? Звідки ти? — прорипів Доліва, жуючи губами…

— 3милосердьтеся, паночку, — схлипнула вона і знов вклонилася посесорові. — Відпустіть чоловіка додому. Він все’дно хворий і нездужає ро6ити. А я вже вам, паночку, що зможу… І полоти, і жати готова, тільки змилуйтеся.

— Не можна, — сухо урвав Доліва, підібгавши губи — Це пан бог карає його хворобою за непослушенство. А за те, що молов він різні дурниці, хай меле мені жито на жорнах.

— Ой, змилосердьтеся, пане, — впала баба навколішки, — я ж сама з господарством не, впораюся. Діток у нас нема… Ось вам, паночку, полотна принесла. Сама ткала… І курчаток, і яєчок, всього принесу… Згляньтеся на горе моє… Не розлучайте жінку з чоловіком.

І тремтячими руками розв’язала клунок з трьома сувоями полотна і килимком власної роботи. Доліва пильно обмацав поглядом сувої і одразу побачив, що вони напрочуд гарні.

— Поклади на ту скриню, — наказав він, подумавши, — та піди до економки панни Констанції. Ти теж залишишся тут. Ткатимеш, поки твій чоловік молотиме. Боронь пан бог, щоб я розлучав чоловіка із жінкою, це буде не по-християнському, бо кого бог з’єднав, людина хай не розлучає. Ось і житимете тут укупі.

Баба з несподіванки розгубилася. Це було зовсім не те, чого вона сподівалася.

— Ой паночку ж!.. Та як же воно?.. Там хата ж наша, вівці, корова. Як же воно без хазяйського ока?.. Та я і вдома ткатиму панові, скільки накажете. І жито перемелемо на вітряку… Змилосердьтеся, паночку.

— Я наказав, — рипуче урвав її Ясенський. — А за твою худобу я сам подбаю. Іди!

Баба заридала, впала у ноги посесорові, хапала його м’які хутряні чобітки, але Доліва ляснув у долоні, і Стасик без довгих розмов ви штовхнув її за двері.

Хоч як ридала, хоч як билася лобом об землю Томашиха — довелося їй сісти в дівочій за ткацький верстат.

Томаш видужував повільно, ніби хвороба випила всю його силу. Хитаючись, тинявся він по челядні, хапався за стіни і лавки, з неголеною, довгою бородою і проваленими щоками.

— Ой, як там без мене моя худобина гине… Курочка мої та й качки, — схлипувала Томашиха, сякаючись у спідницю, коли панна Констанція виходила з дівочої.

— Не плачте, тіточко. Сльозами лихові не допомогти. А вашу корівку та вівці забрали на фільварок, — тихенько шептала їй одна з дівчат-гаптувальниць, — Живі вони та здорові, тільки не бачити вам їх довіку.

— Ой голівонько моя безталанна, — тихо стогнала Томашиха і, почувши кроки панни Констанції, нижче насувала хустку на очі, щоб та не бачила баб’ячих сліз.

А Томаш молов на жорнах збіжжя в нежилій хаті за током, де оселили його разом з бабою, коли він трохи зміцнів.

Задовго до світанку підводився він і, коли баба йшла до фільварка, налягав кістлявими грудьми на дерев’яну підойму і рівно й повільно ступав широким колом, іноді зупиняючись підсипати збіжжя. Жорно було наздвичайно важке. Томаш ледве міг зрушити його, налягаючи на нього всім тілом, як галірник на своє тягло.

Пара йшла у нього з рота, важкий кашель трусив схудле тіло. Тоді він зупинився і стояв кілька хвилин, хитаючись, як п’яний. Від невпинного кружляння навколо жорна тьмарилося йому в голові. Притуплялися думки і почуття, в очах крутилися чорні плями. Рипіло жорно, перетирало збіжжя на борошно, а разом із збіжжям спрацьовувалось колись кремезне Томашеве тіло. Він так схуд, що страшно було дивитися. Одяг звисав на ньому, як на жердині. Лопатки крилами випиналися з-під сорочки.

Опівдні забігала Домаха з обідом і з оберемком хмизу, пxала хмиз у напівзруйновану піч і роздмухувала вогонь від принесеного в казанку жару. Розгорався в печі золотий кущ, в хаті ставало жарко, як у лазні. А Домаха сідала на лаві і, підпираючи рукою щоку, жалісно хитала головою.

— Ой, не житець ви, дядьку Томаше, на світі! Ой, не житець! Самі кістки та шкіра.

— Та де мені, — згоджувався Томаш, розглядаючи свої сині нігті. — Віджив своє, час у труну. От тільки б ще перед смертю на “слободи” видертися та старій нову хату поставити.

Домаха розв’язувала клунок і частувала Томаша чи то шматком сала, чи то сушеними грушами і розповідала йому новини:

— А у вас в Хутірцях люди почали від нашого Мертвяка розбігатися. Троє козаків, що жили біля річки, пішли на Уманщину до панів Калиновських. Дорогою здибав їх наш Мертвяк і — за ними. А вони — болотами… Так і не догнали. Кажуть, ніби Mepтвяк подав позов на Калиновського, та нічого з того не буде, бо хоч і служить він у Потоцького і крутить всіма його справами, та де ж йому з Калиновським тягатися.

— А як там з нашою хатою? — питає Томаш.

— Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата… Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.

Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томат меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі від морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невідомі лики, що скидаються на мерців.

“Пішли на слободи до Калиновського”. Троє… Хай судиться за них Доліва-вовкулак. Не поверне він втікачів, бо пани, як щупаки, ковтають один одного, і магнати забирають собі дрібні хутори, маєтки і поспільство, і ліси, і все… Але чому вони пішли, а він тут кружляє, гине від цього безглуздого одноманітного тупцювання, не бачачи живої душі?! Лантух за лантухом. Або жито, або пшениця. Як той пророк, чи як його там, про якого розповідав колись мандрівний рибалта з великою книгою у шкіряній оправі.

…І осліпиша його філістимляни, і поставиша молоти на жорнах, і глузуваху з нього, і плюваху в сліпі очі за те, що мріяв він звільнити рідну землю свою і людей від неволі…

І Томашеві здається, що колись прийде такий герой, і на поклик його повстане поспільство, наче весняні паростки від теплого сонця. У вогні і крові викує він їм волю.

І пригадує Томаш малюнок з рибалтиної книжки: стоїть сліпий серед пишної зали чи то якоїсь чудернацької церкви. Юрбляться там пани і князі у строкатому пишному одязі, і, напружуючи м’язи, сліпий розсуває кам’яні стовпи, що підтримують склепіння будівлі. І завалюється стеля, і гинуть під уламками всі, хто не знає кайданів і надмірної праці, хто живиться чужою кров’ю, чужим стражданням і хлібом.

Рипить жорно, чавить сухе збіжжя. Пливуть лави, кутки, віконце у крижаних візерунках морозу, піч, де згасає золотий жар. І кашель, задушливий кашель рве груди, і тоненька цівка крові тече по попільно-сірих вустах… Хворий зупиняється, з хрипінням ловить губами повітря і, схилившись на жорно, довго не може віддихнути.

Синіють ранні присмерки за вікном. На селі тепло спалахують перші вогники. М’якою синню стеляться сніги, а, в сріблястому місячному небі міняться крижинки перших зір. На шибках намерзають кришталеві пальми, міняться діамантовим розсипом, Сяють грезетом з чистого блискучого срібла.

Пізно ввечері приходить Томашиха і напівмертва від утоми падає на лаву. Потім запалює каганець і дає хворому печене яблуко.

— Їж, старий. Це тобі дівчата прислали.

Ввечері Томашеві стає легше. Блищать у нього очі. На щоках грає червінь. Він розстібає комір сорочки, оголяє ключиці і з насолодою смокче кислувате яблуко. А баба варить вечерю, закриває комин і затулки в печі, потім сідає біля чоловіка.

— Прибігла Палажка з Хутірців, — розповідає вона, позіхаючи і хрестячи рот з чорними пеньками зубів. — Люди аж виють. Забирає Мертвяк воли та коні на фільварок, а в кого свині є — то й свині беруть. Ставок спустили, рибу повиловлювали, засолили та повезли до Варшави на продаж.

— А я вже дванадцятий лантух домолов, — розповідає Томаш. — Мабуть, до великодня впораюсь.

— Дай боже, цариця небесна, — зітхає баба. — Відігрієшся тоді на весняному сонечку, видужаєш. Підемо з тобою на Уманщину.

І Томашеві раптом здається, що він дійсно домеле збіжжя і видужає. Йому легше дихати. Він наче відчуває, як наближається весна з її життєдайним теплом, він легко зводиться на довгі ноги і знов стає до жорен.

— Схаменися Томашику. Час спати, — умовляє його стара, — вдосвіта треба ж вставати: не виспимось.

— Виспимось, — бадьоро відповідає Томаш. — От тільки трішечки засиплю. Чим я не мірошник! Домелю! Ще й, як той Антін, поховаю Мертвяка з усіма панами.

— Який Антін? — питає стара.

— А той, що рибалта розказував.

Стара сп’яніла від втоми, але, умощуючись на старій, свитині, раптом пригадує.

— А ще кажуть, наче Мертвяк більш не служитиме у Потоцького. Нажив добра і тепер сидітиме тільки тут, та до нас, у Хутірці, наїжджатиме.

— Ну, то й чорт з ним! Підемо всі один по одному від такої цяці, — відгукується Томаш і звичним рухом торкається жорна.

Засинає стара, а Томаш ще довго кружляє по хаті, наполягаючи всім тілом на рипуче, ковзке дерево стерна. З щілин вилізають вусаті таргани. Полохлива мишка сірою тінню майнула в кутку і зашаруділа сухою коркою. А Томаш все ходить і ходить, рипить жорном, і тінь його коливається на стелі і на стінах сірим подертим сувоєм. Мигтить, блимає каганець, ось-ось загасне. Тоді Томаш зупиняється, витирає кінцем сорочки спітніле чоло і лізе на піч.

Стара хропе, і щелепи її відвалюються уві сні, як у мертвої. Щось хрипить і клекоче в Томашевих грудях. Палає його голова, пересихають губи: липкий холодний піт просякає сорочку, а дрібні кульки дрожу котяться по спині, як свинцевий дріб.

Лежить він і вдивляється в ніч, і здається йому, що він той біблійний Самсон, а піч — строкатий списаний ієрогліфами стовп, який він завалить разом із стелею на лису голову Доліви-Ясенського. Потім ввижається йому повстання. Палають садиби панів, палають костьоли, кляштори [137], палаци і містечка. Немає ані Доліви-Ясенського, ані Горленка, ані Стефана Потоцького, ані возних, ані суддів. Кожен вільно оре вільну землю, живе тихо й мирно своєю працею, і замість рипучого жорна меле він стиглу, золотаву пшеницю на новому млині, де замість людини працює степовий вітер або біжуча джерельна вода.

Північ. У вікно зазирає срібний місяць. Співають півні на селі. Іскряться на шибках кришталеві пальми, а блакитнувате місячне сяйво повзе по стіні, наче срібна завіска.

ХЛІБ КОЗАЦЬКИЙ

Свіжий вітер гнав байдаки назустріч сонцю. Козаки підняли вітрила і відпочивали від веслування, лежали на лавах, співали пісень, залицялися до звільнених козачок. Море кучугурилося смарагдовою зибінню, мінилося на сонці срібними лезами. Сніжинками мигтіли на ньому чайки, але й вони скоро зникли разом із примарним хребтом Кримських гір — і замкнулося навколо байдаків низьке коло обрію, по-літньому імлисте й мінливе.

Густою зграєю трималися у морі 6айдаки з захопленими галерами і сандалами посередині, і тільки один байдак, справжній корабель, під гетьманським прапором, ішов спереду, як ватажок у журавлиному ключі.

Іноді байдаки спливалися і мало і не торкалися один одного; тоді козаки перестрибували з борта на борт і, підбиваючись до галер, видиралися по канатах до чорнооких татарочок.

Проте багатьох татарок порозбирала на байдаки старшина, і на двощогловому гетьманському байдаку опинилась Медже, бранка Харлика Свиридовича. Годинами сиділа вона на кормі, зовні спокійна і стримана. Вона була так пригнічена долею, що не дивилася навколо, не бачила ані моря, ані козаків, ані самого гетьмана Сагайдачного. Як плутане моторошне марення, як сон пригадувала вона своє весілля, уривки пісень, музику, гостей і Сабішину саклю, де мусило тихо станути її життя гаремної печерниці, і жахливу моторошну ніч, коли погнали її з юрбою полонених назустріч каффській заграві.

— Еге-ге, татарочко! Чого зажурилася? — підсаджувалися до неї молодики-нетяги. — Поживеш з нами, звикнеш. Спочатку воно, дійсно, сумно на чужині. Та що ж… Taка доля… Кисмет…

Медже дивилася, не розуміючи, але, почувши знайоме слово “кисмет”, тільки важко зітхала. Кисмет! Невже не можна подолати долі? Врятуватися від цієї рокованості, невблаганної і жорстокої, як сама смерть?

А Максим Бабій сипав їй на коліна пригорщі алепських фісташок і примирливо говорив:

— Не вбивайся, молодичко. Он покуштуй. Смачні горішки, чи як їх там…

Медже не дивилася на фісташки і мовчки хитала головою. Хіба це може її втішити! А нетяги співчутливо перезиралися.

— Отак і нас тримали пани, — похмуро кинув Терешко, спльовуючи за борт. — Сволота наш осавул. Замучив жінку.

— Навіть не нагодував, собака, — відгукнувся хтось від опачин.

Максимка мовчки кинувся до кухаря, набрав повну миску рижової каші з вареними сливами, бринзи, сухарів і приніс їх Медже.

— Їж на здоров’я, молодичко, та нас не цурайся. Ми ж не звірі якісь.

Це забриніло так сердечно, що Медже підвела очі і, не зрозумівши слів, залилася слізьми.

— Та що ти, серденько!.. От чорт!.. Не знаю, як це по-їхньому. Та не плач, татарочко, — розгублено приказував Максим, забувши свої войовничі промови.

А не тяги підштовхували один одного під боки, підморгували і підсміювалися.

— Ач, як упадає… Почекай, Максиме. Відшукаємо твою Ганну — все їй розповімо. Хай вона тобі вискубе оселедець.

— Та що ви, хлопці, до нього присікуєтесь, — удавано захищав Максима Тимко. — В нього ж така вдача. Тягне його до жінок, як комара на вогонь. Недурно Бабієм прозвали.

Максим червонів, як печений рак, удавано лаявся, але відчував, що несила йому покинути безпорадну і страдницьки лагідну Медже. А вона плакала буйними слізьми, спливала мовчазною мукою.

Максим не міг бачити її сліз. Він брав тоді кобзу, відвертався, торкався невправними пальцями струн або вовтузився із кілками, ніби настроював її. І дивно-дивно було йому на серці.

З помсти пішов він у похід. Він знав, що разом з іншими дівчатами захопили татари і Ганну. Ішов звільнити її, ішов знищити її кaтiв, i сам не міг собі пояснити, чому замість радості, сльози Медже болісно віддавалися в його серці. Він жадав бою, наче п’яниця міцної горілки.

З гидливою нудотою пригадував він, як розрубав надвоє вірменина-кафеджі, як відтяв він голову худорлявому дідку в зеленій чалмі.

Але ще моторошніше було інше.

В порту, в лабіринті скринь і лантухів, якірних канатів і різного корабельного мотлоху помітив він заціпенілого від жаху селянина-татарина. Кілька днів тому він прийшов до Каффи на заробітки. Очі його ще дивилися по-селянськи наївно, на обличчі бронзовіла засмага виноградників і ланів. Почувши стрілянину і брязкіт шабель, він заховався у щілину поміж стосами краму. І раптом побачив козака з скривавленою шаблею в руці.

— Ама! Аман! — крикнув він жалісно й лунко і підніс обидві руки.

Та хіба Максим зрозумів його зойк! Свиснула шабля і відтяла йому руку з плечем. Крик застиг на спотворених жахом вустах, а очі, ще живі, повні безпорадного розпачу і докору, дивилися йому просто в зіниці, скляніли, застилалися смертною млою; потім змертвіло, зблідло обличчя, і парубок повільно зсунувся додолу, дряпаючи собі щоки об дошки й рогожі.

Щось стиснуло Максимові горло, підступило болісною нудотою. Затремтіли руки, впала шабля… Хитаючись, стояв Максим над забитим, потім кинувся до байдаків, забувши і шаблю, і лантух на здобич. І ще й досі погляд татарського парубка свердлив його наскрізь, і огидна нудота підступала до горла.

Очі Медже моторошно нагадували погляд забитого і, мабуть, тому так вабили Максима. Вдивляючись в її обличчя, Максим відчував, як десь глибоко-глибоко народжувалося запитання: “Чому? Нащо це?”.

Товариші не розуміли його. Довго знущалися вони з Максима, ніби вкрив він себе вічною ганьбою.

— Тьху! Та хіба це козак?! — плювалися вони. — Та’мо, він, панове, і в бою не був, а сидів собі десь на байдаці, замочивши з переляку штани? — підштовхував Терешко Тимка…

Але Тимко любив правду і чесно зауважив:

— Ні, панове, в бою він був і рубав татарву не гірше за нас. Але ось цікаво: де він потім подівся? Не інакше, як на бабів полював.

Максим відмовчувався. Але мовчати було надто важко, і якось, коли лежав він на лаві проміж Тимком та Савкою, шевським підмайстром, стиха спитав їх Максим:

— А як вам, хлопці? Сняться порубані татари чи ні?

Тимко байдуже сплюнув крізь зуби.

— А чого їм снитися! Гнити їм, де полягли, а мертвяки тільки бабам ввижаються.

— Та все ж таки, хлопці… Люди ж вони, — не заспокоювався Максим.

— От дурень!.. З баба ми крутишся і сам збабився, — презирливо скосив на нього око Тимко. — Мало вони нам заподіяли лиха? Мало сіл та хуторів димом розвіяли? Скільки награбували? Розгладшали на наших сльозах. Ми їх не грабуємо, а своє відбираємо, загарбане.

Максим мовчав. А в голові кружляли запитання: чому поруч з башівськими палацами бачив він злиденні хатинки, де в подертому мотлосі копошилися голодні діти, де спали покотом татарська голота і підмайстри? Хіба вони теж людолови? І чому старшина не забиває мурз, а бере у полон і тримає без кайданів, годує донесхочу і ставиться до них чемно, як до друзів, замість кинути їх у море з каменюкою на шиї? А бідні татари весь час в ланцюгах та тороках, і годують їх сухарями з цвіллю, прокислою саламахою і різними покидьками. За що ж їм страждати? Адже ж вони не торгують рабами, не ходять у напади, не забивають, не грабують, не гвалтують жінок. За що ж їм ця мукa?

Максим уперше був у поході і погано знався на козацьких звичаях. Він був ще молодик, старшинський пахолок і джура, якому наказують веслувати, прибирати байдаки, або допомагати кухареві. Він спробував розпитувати старих козаків, але вони так вихвалялися перемогами, що, наслухавшись їх розмов, Максимові ставало ще важче розібратися у суперечностях, бо залишався він таким же наївним селянським парубком, як і колись. А перед очима його стояв зарубаний кара-татарин, такий же молодий і наївний, як і він сам.

І знов нудота підкочувалася йому під горло клубком, душила його, розпирала груди. Він відвертався від товаришів; готовий завити від болю і сорому. І струни бриніли під його пальцями сумним запитанням, наче плакали й зітхали тому, що Максимові руки в крові. А Медже, зачувши музику, сідала ближче і слухала-слухала… І здавалося Максимові, що це його Ганна і що везуть її за море у неволю, і гостра болісна жалість здіймалася в грудях. Хотілося сказати їй щось хороше, співчутливе, але не знав він татарських слів, а знаками висловиш небагато. І мовчав Максим і тільки часто приносив їй поїсти або випити чогось гарячого, або вкривав її в холодні ночі свитиною, коли не брав її до себе Свиридович.

— Ну, й дурень! — знущалися з нього товариші. — Замість панькатися, лягай з нею спати. Вона ж по-нашому анічичирк, та й осавул по-татарському — анітелень. Ніхто й не знатиме.

І, підморгуючи і підштовхуючи його під боки, шепотіли йому сороміцькі речі, від яких Максим ладний був провалитися крізь дно байдака.

Але насправді і в інших молодиків були хвилини вагань і сумніву, та фальшивий сором і хвастовита легковажність і острах стати смішним не давали заговорити, не давали додумати до кінця свої сумніви і зважитися на щось. Та й ніколи думати у поході: щодня, щогодини якась новина. Море загрозливе і бурхливе, береги або пустинно-плоскі, або нагромаджуються гірськими кряжами з вершинами, оповитими димними хмарами. Або раптом майне дельфін чи якийсь корабель. І тоді треба мчати навздогін, брати його на абордаж, підпалювати. Розбещувала й моторошна влада над життям і смертю подібних собі. І здавалося тоді козакам, що все їм підвладно, все дозволено, а тому соромно копирсатися в собі, — соромно і не гідно козацького імені.

Дивно й тривожно почували себе звільнені козаки, стратенці і міські невільники з доків і каменярень. Перші три дні вони тільки мовчки лежали на лавах, на палубах та по каютах, з невимовною насолодою відсипаючись після надмірної виснажливої роботи — нарешті ситі, вільні. Ніхто не підіймав їх жагучим ударом батога з сириці, не гнав кудись, годували їх сито і не якимсь смердючим м’ясом чи гнилою рибою… Вони дивилися на небо, на хвилі, такі лагідні і теплі в ці безхмарні й прозорі серпневі дні, і вперше помічали красу природи — і щаслива, облудна усмішка освітлювала їх давно не голені безкровні обличчя.

Згодом почали вони підводитися, поголилися, помилися і, замість мовчальної нерухомості, почали розпитувати козаків про Січ, про рідні місця, шукати земляків і родичів. І якась невиразна тривога заблимала в їх запалих очах. Кожен замислювався про майбутнє: де йому подітися, де шукати родичів, де знайти шматок хліба і притулок на зиму.

І козаки розуміли їх думки і намагалися чуйним і теплим словом заспокоїти їх, притамувати їх тривогу. І дарували їм хто шапку чи пояс, хто сорочку, а хто й цілий жупан.

Не журись, куме, — приказував Скалозубенко, — аби воля була, а все воно якось буде. Перезимуй на Базавлуку в залозі, а навесні підемо знов у похід. Дамо тоді чосу цим клятим бусурманам за кожну краплину твого поту кривавого, за кожну твою страдницьку думку.

— Та… Мені б краще до свого села податися. Мабуть, знайду когось живого. Дітки ж у мене маленькі були. Двоє хлопчиків та дівчинка-підліток. Я ж нічого про них не знаю. Коні я пас у степу, коли напали ногайці. Тільки заграву й бачив над рідним селом.

І важке зітхання вирвалося з його кістлявих грудей.

— А я сам один на світі живу, — заговорив інший задумливо. — Сиротиною виріс між людей. Поводирем був у кобзаря, робив… Ось і зараз нікого в мене на цілому світі, нема за ким тужити… але й нема де голову схилити…

— Перезимуєш у мене, — заговорив мовчазний чорний, як жук, запорожець, вибиваючи люльку. — У мене хоч і мала хата, та своя. Тільки ти не думай, що я тебе, чоловіче, в підсусідки або в аргати сватаю. По-людському прошу, як гостя. Поживи, відпочинь, а там сам побачиш, де тобі доріжка стелеться.

— А ти їжджай до моєї старої матyci, — щиро запросив третій козак блідого парубка з сухотним рум’янцем на скронях. — Чого-чого, а хліба на обох вистачить.

Бліда усмішка освітлювала очі звільнених, а козаки не згадували про те, що в кожного з них був у неволі чи то брат, чи приятель, а то й люба дівчина чи рідна сестра. І в думках гадав, яке б це було щастя знайти їх, звільнити і щиро подякувати тим, хто поверне їм волю.

А море навколо стелилося безмежним блакитним килимом, гаптованим золотом проти сонця, а легка й прозора небесна баня здіймалася безмежною височінню, де танула маленька пухната хмаринка, наче загублене пір’ячко якогось казкового білого птаха…

Твердою рукою вів свої чайки Петро Конашевич до грузинського узбережжя. Чимало разів відпочивало там козацьке військо від бур і боїв, загоювало рани, латало паруси і пробоїни, лагодило зброю, залицялося до струнких грузинок і навіть сватало їх. І часто забирали з собою січовики, замість бранок туркень і татарок, цих чарівних жінок з стрункими тонкими станами, газелячими очима і шкірою тону слонової кості.

Дружба з козаками була корисна грузинським князям. Затиснуті між Туреччиною і Персією, двома ворожими державами, вони жили під щохвилинною загрозою нападу і руйнації. Грузинські князі і купці наймали козацькі загони конвоювати і захищати свої вітрильники, а також вітрильники і галери італійських, іспанських і португальських купців і вигідно купували у козаків хліб козацький. Ось чому і на цей раз зустріли їх грузини гостинно й щиро, як бажаних друзів і гостей.

День імлистий і жаркий. Дзеркальне гирло Ріону [138]. Встромивши носи в гарячі обмілини, стояли байдаки вздовж берега, і легкі чорні каїки креслили атласну воду і підвозили дробину, фрукти й овочі; бурдюки запашного вина і міцне вірменське пиво, яке п’ють через довгу очеретинку. На березі вирувала строката юрба купців, погоничів, носіїв, ворожок, жебраків і невільників, вантажників, селян і цікавих різного стану і віку, півголі запорожці підставляли сонцю бронзові спітнілі спини і, жваво жестикулюючи, міняли на їстівне килими, хутра, чоботи, сап’яни…

Танцюра не штовхався в строкатій і галасливій юрбі. Він примостився осторонь, за напіврозваленим дувалом із своїми бранками, бо ж ніяково і навіть неможливо показатися не тільки перед голотою, але й перед першим-ліпшим козаком в ролі работорговця, але конче треба було якомога швидше позбутися татарок і караїмок з околиць Каффи. Танцюра був ласий до жінок. Він залюбки залишив би собі і красуню Джевгер, і Салтанат, і двох караїмок з довгими чорними віями на глибоких синіх очах, але ніяк не можна було привезти їх собі на хутір: у Танцюри була законна жінка, огрядна й хазяйновита Параска, і він, як більшість найзавзятіших вояків, більше боявся її верескливої лайки і важкої коцюби, ніж цілої ескадри турецьких галер Цекальї-баші і всіх його важких гармат. Тому, поласувавши на дозвіллі в поході, мусив він повернутися додому, як відданий дружині і дітям сім’янин, отець.

Перси-купці в довгих строкатих халатах, з бородами, фарбованими рудою хною, швидко помітили старшину із дівчатами. Вони уважно оглянули їх, зазирнули їм в зуби, вислухали легені і серце, розпустили довгі чорні коси, чи не вплетено в них пасма чужого волосся, і, довго й уперто торгувалися, не додаючи ані гасене, ані простого турецького піастра.

— Та побійтеся бога, пане! — обурено вигукнув Танцюра. — Та ви б у Каффі сплатили втроє дорожче.

— Так, але до Каффи зайвих десять день путі, коли вітер дме ходовий, а веслуючи — і всі два тижні, — спокійно відповів покупець.

Танцюра почухав голену потилицю, зсунув шапку з вуха на вухо і, пригадавши, що останній караван зараз вирушає до Персії, махнув рукою:

— Ну, беріть, бог із вами! Де наше не гинуло!

Купець і його підручні зв’язали дівчат по двоє, щось крикнули горловою незрозумілою мовою і накинули на дівчат довгі смугасті шалі від пекучого сонця.

І тоді, глибоко виорюючи золотаві піски, наближалися двогорбі верблюди, гордовито поводили на всі боки довгошиїми овечими голівками і, скоряючись горловому вигукові погонича, спускалися на мозолясті коліна і не підводилися, аж поки купці з блакитними крапельками бірюзи на коричньових пальцях в’язали їм на спини важкі тюки добра, здобутого в Каффі.

І шикувалися каравани, і рушили у пекучий і пишний Шираз, тричі оспіваний поетами, в Іспагань і Тебріз, в Фергабад і Харасан — дикими скелястими стежками і спаленими до жужелю пустинями Іранського плоскогір’я.

І тоді мовчазна покірлива мука татарок раптом вибухала риданнями, пронизливими і несамовитими, як зойки голосільниць на похоронах. Вони рвали своє синьо-чорне волосся, і пальцями дряпали до крові смугляві обличчя, наче здирали з стиглого персика його оксамитову шкіру.

І довго оберталися, поки не зникали за узгір’ям дзеркальна дельта ріки, посипана чорними мушками каїків, білі саклі селища, юрба на березі, а за нею — синьо-зелений трикутник моря, останній спогад про рідну землю.

У самому гирлі, там, де прісні води Ріону зливаються з соковитою синню Евксинського Понту [139], чатували сторожові байдаки.

Скалозубенко щойно видерся на щоглу.

— Еге-ге-ге! — раптом гримнув він. — Що воно там маячить?! Турки пруть галерами, панове!

— Бий на сполох! — гримнув Грицько, помітивши три галери.

І прокотився над рікою дрібний литаврений бій.

І вмить безжурна і галаслива юрба цікавих, крамарів і козаків кинулася врозтіч з усім купленим чи то винесеним на продаж. Незважаючи на огрядність і на задишку, Танцюра вмить опинився на щоглі, наче гладкий чорний павук, і навів на галеру зорову трубу.

— Так це ж купці! Хіба у військових галер такі носи і снасті?! — крикнув він зверху. — Сипте, хлопці, до пана гетьмана.

Але гетьман і осавули були іншої думки, бо назустріч купцеві вийшла одна тільки чайка з білим прапором і кількома грузинськими каїками.

Злякані купці зустріли козаків дуже чемно. Подарували Свиридовичу і Танцюрі по чудовій зоровій трубі і венеціанському кришталевому келеху і, кинувши якорі, вирушили до гетьмана.

Після перших привітань Сагайдачний сказав їм, що він змушений затримати галери до закінчення походу, з міркувань збереження військової таємниці.

— Lex bеlli //Закон війни//, — зітхнув сивобородий власник галер, підносячи гетьманові розкішний кинджал і дзеркало в мозаїчній рамі, гордість, і славу венеціанських склярів.

— Lex dura, sed lех //Закон суворий, але ж закон//, — всміхнувся, дякуючи, Сагайдачний. — А втім, біля цих гостинних берегів синьйор купець буде в цілковитій безпеці. Вивантажуйте ваш вантаж, торгуйте. До речі, чи не купите ви у нас військову здобич?

Венеціанець замислився. Про опір не може бути і мови, а пропозиція Сагайдачного — вигідна. Козаки погано, знаються на вартості різних речей і відступають за безцінь найкоштовніші товари Сходу. Недурно так охоче заходять венеціанці у дніпрове гирло, аж до самого Базавлуку.

А Сагайдачний, пишаючись латинською вимовою, вів далі про те, щоб венеціанці вдалися до Стамбула у справі обміну полоненими між Блискучим Порогом і Запорозькою Січчю.

— Si, signore hetmano //Так, пане гетьмане//, — вклонився венеціанець. — Я дуже радий вам прислужитись, але як це здійснити, коли ви нас затримаєте аж до кінця походу?

— Я маю на оці майбутнє, domine mercatore //Пане купець//, — виправив Сагайдачний. — Скільки ви думали простояти в грузинських водах?

— Тиждень-два, ніяк не більше.

— О, цього буде досить! І тоді ви зможете приступити до перемов з Блискучим Порогом?

— Тоді я згодний, — вклонився купець, підтримуючи довгу бороду своєю худорлявою випещеною рукою. — Я тільки просив би вас дати нам яку-небудь охорону і наказати вашому війську не чіпати нашого краму.

Сагайдачний усміхнувся.

— Можете бути спокійні, — сказав він твердо і провів гостя до каїка.

НА ЯСНИХ ЗОРЯХ, НА ТИХИХ ВОДАХ

Порожнів Базавлук. Не встигли відчалити байдаки на Каффу, як потяглися козаки на волость — у староства і крулевщизни, у панські маєтки, на старшинські хутори, у монастирі та в зимівники. Одвічне прагнення до землі гнало їх на родючу чорноземлю ланів, як передчуття близького холоду жене пташок у вирій.

“На ранній ріллі женці жнуть, а на пізній — воли пасуть”. “На ранній ріллі — пшениця, а на пізній — метлиця”, повчав досвід поколінь, відбитий у прикметах і приказках.

І знали люди, що, поласившись на зайвий невід риби або на смухатого звіра, залишаться вони без хліба, і йшли додому, наче гнала їх здорова тривога за майбутнє. І ніщо тепер не втримало б їх на Січі, — ані думка про татарський напад, ані навіть стихійне лихо.

Завмирали уходи в степу. Здіймалися стани відважних звіробоїв-мисливців. Все рідше каламутили річки рибальські сіті, і широкою блакитною дорогою Дніпра-Славути прямували на північ дуби та кам’яги, вантажені солоною, куреною та в’яленою рибою, ікрою, копченою дичиною, хутрами, пухом, пір’ям і сиром’ятними шкурами. І безкраїми степами, по зелених чумацьких шляхах, тяглися рипучі вози і мажі з діжками риби, меду і воску, овечою вовною і хутрами, всуміш з отарами брудно-сірих овець, табунами напівдиких коней і чередою. Гнали і охороняли їх ті ж аргати [140]-нетяги, чабани та наймити старшинські. І замовкала Січ, порожнішала до весни. По вулицях її тинялася п’яна осінь, мела, крутила мертве листя і місила политу дощами землю, перетворювала її на рідке, липуче тісто, в якому по коліно грузли ноги.

Залишалася зимувати на Базавлуку тільки маленька залога по кількадесят чоловік від кожного полку — стерегти військове майно і тримати прикордонну сторожу. Після напруженої літньої пори полювання й рибальства відпочивали козаки, ласували жирною тетерею, салом і рибою. Тільки біля причалу і порона вдень і вночі чатували дозорці на високій вежі, захищаючи підступ до Базавлуку з боку Дикого Поля, та по той бік Дніпра стояв другий дозор, а далі зникали в безвісті степу сторожові кургани, захист від наскоків татар на Литовсько-Руську і Польську державу…

Похмурий сірий день початку жовтня. Різкий північно-східний вітер б’є з-за Дніпра, крутить і здіймає на ньому важкі олов’яні хвилі, шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях. Низькі брудно-сірі хмари затягли небо, і не видно, як зникає сонце за обрієм.

Чатовий став на вежу годину тому. Холод проймав його до кісток. Поверх сорочки і штанів накинув він широкий кобеняк. В ньому було б майже тепло, коли б не вітер, який задував згори і зісподу.

— От чортів вітер, — бурчав дозорець, клацаючи зубами. — Б’є, крутить, як під святий вечір. От би сюди наших дуків. Це їм не вилежуватися по запічках та не пити горілку…

Новий подув вітру охопив дозорця льодовими обіймами, насмішкувато свиснув над вухом і помчав до майдану, закручуючи мертве листя гвинтом. Протилежний берег танув у сірій куряві присмерків, розпливався димною смугою. Дозорець відвернувся, витяг люльку, кисет, почав кресати вогонь, але насмішкуватий вітер зазирнув і під кобеняк і загасив жовтогарячі іскри.

Тьмяним золотом мерехтіли вікна по куренях. А шинок світив привітно і яскраво. Густішали, синіли присмерки, переходили в довгу ніч. Шаруділи по прискалках бур’яни, шарудів очерет, попалений першим морозом. І в загальному сіро-синьому тоні краєвиду тільки ці вікна вабили світлом, теплом, відпочинком.

І дозорець спускається з вежі і рушає на привітний огонь. ,

Мідна горілка і тепло швидко зморили його. Час мина непомітно, як плин Дніпра. Куняв він біля вогню, насолоджуючись теплом і світлом. В шинку майже порожньо, але люди такі хороші. Он два чумаки, розважливі літні дядьки, повільно смокчуть люльки і розповідають про далеку Московщину. В кутку грають хлопці в чупрундер і з реготом скубуть один одного за оселедці… Але вдома все ж краще. І чого він тут залишився?! Треба було помінятися з якимсь парубком, який немає ані хати, ані дітей. Здається, час повертати на вежу, бо, якщо прогавиш зміну… Почастує тоді курінний киями. Ні, надто вже холодно. Тра ще випити чарочку: Та й заїсти галушками з салом, що так приємно шкварчить на сковороді. Вона ж гріє, ця сита їжа.

І п’є дозорець, і відчуває, як життєдайне тепло і м’яка дрімота наливають його заклякле тіло і тихенько заплющує йому повіки.

…А через Дніпро пливуть турецькі плоти: Прибитий списом до землі спить вічним сном дозорець з лівобережної вежі. Не встиг він ані вистрілити, ані запалити сигнальний огонь. Все ближче й ближче береги Базавлуку. Де-не-де блимають по куренях каганці. Хлюпає Дніпро-Славута крутою пінявою хвилею, обурений і роздратований. Шарудить очерет і бур’ян. Пливуть і форкають коні, пливуть татари і турки плотами або просто в воді, закляклі від холоду. Майорить чатова вежа на березі. Ось-ось пролунає постріл вартового, здійме на ноги безжурну Січ.. З усіх куренів кинуться назустріч козаки, готові до бою… Тоді — кінець. Не допливти назад до татарського берега в цій холодній воді, що незабаром візьметься кригою. Задубіють руки, випустять конячу гриву, а тіло каменем пірне у глибінь…

Але мовчить чатова вежа. Тільки тепло й привітно золотавляться вікна шинку, так і кличуть увійти та зігрітися.

Ноги намацують дно. Ростуть з води конячі голови, гриви, груди, а за ними гостроверхі татарські шапки і турецькі чалми. Вода тече з них струмками, а льодовий вітер проймає до кісток, сушить і морозить, висвистуючи над ухом ворожими кулями. Лава за лавою. Коні. Люди. Розсипаються праворуч, ліворуч, вдираються на вежу. Але на ній — порожньо. Де ж дозорець? Спить? Пішов? Чи то прибили його до землі гострим цвяхом кинджала перші розвідувачі з татарського берега?

І мовчазні хижі тіні перебігають у темряві, прихиляються до землі, повзуть вздовж куренів і парканів щупальцями потворого спрута і враз кидаються на курені.

Майже без бою захопив Іскандер-баша [141] Січ, та й не було кому опиратися. На острові ледве-ледве залишилося три сотні, та й ті потай розбігалися. Татари попалили курені, клуні й комори, забрали кілька старих побитих байдаків, п’ять-шість гармат, військові литаври, старі прапори і з сотнею бранців так само швидко відступили, як і з’явилися.

Але цього було досить, щоб пишатися перед султаном блискучою перемогою. Гармати і частину бранців відіслали до Стамбула, щоб скарати їх жахливою смертю, а інших порозбирали татари-ногайці як плату за допомогу і відійшли до своїх кочовищ.

Петро Конашевич повертався з походу.

Після тижня холоду і дощу знов визирнуло сонце. Настали прозорі осінні дні, що так нагадують сонячний серпень. Тільки були вони значно коротші, а ночі довгі, зоряні й холодні.

Здобувши Трапезунд, Мінеру і кільканадцять приміських селищ, Сагайдачний гадав напасти на Стамбул але натрапив на галери Цекальї-баші і вступив з ними в бій. І на цей раз військове щастя не зрадило гетьмана: баша втратив три кращих галери і кілька вітрильників, а решта його ескадри врятувалася втечею. Проте, допитавши полонених і довідавшись, що на Босфорі скупчені грізні сили, Сагайдачний відмовився від свого плану і знов повернувся до гирла Ріону.

Тут чекали його вірменські, перські та грузинські купці, і знов пустинний берег перетворився на кипучий строкатий ярмарок. Але недовго тривав цей торг: на третю ніч козацькі чайки несподівано підняли якорі, і на ранок тільки попіл від вогнищ, кавунові лушпайки та різний мотлох нагадували грузинам про недовгих гостей.

Сагайдачний рушив на Січ Азовським морем. Рікою Молочною піднявся він до місця, де вона наближається до притоки Дніпра — Кінських Вод. Тут козаки вивантажили байдаки і потягли їх волоком у Кінські Води.

Важка була це робота.

— Ану, разом!.. Ану-ну! — хрипіли нетяги, налягаючи на тягла.

— Ану-ну, соколята! Наддайте ще! Ось так! Ще трошечки, — вигукував Бородавка і метушливо кидався від човна до човна. — А ви, хлопці, підкопайте узбіччя, щоб не так стрімко було.

— Та ти б нам, батьку, трошечки підсобив, — захекано відповідали нетяги, — бо з нас вже кишки лізуть від напруги.

Бородавка підставляє плече, але за мить знаходиться в нього негайна справа, і він знов мчить уперед або назад, де вивантажують байдаки. І далеко лунає степом його хриплий голос.

Попереду йшли розвідувачі і чатові, потім загін, що рубав бур’ян і чагарник і вирівнював дорогу. Але шлях був далекий — не менш як шість миль. Козаки надсаджувалися. Жили у них понабрякали, потилиці і обличчя ставали червоно-синіми, а піт рясно виступав на чолах, наче буйна роса. Бачачи, як їм важко, навіть звільнені бранки-козачки кинулися на допомогу, але козаки не дозволили.

— Це не баб’яча справа. Тягніть клунки та різний припас, а до човнів — зась. І знов налягали на тягла, хропли й викочували очманілі від напруги очі.

Строкатою смугою тяглося степом козацьке військо. Турки та звільнені бранці котили діжки хліба, соломахи, солонини, тягли лантухи, тюки й різне мореплавне приладдя. Тільки колишні галерники йшли вільно, бо і самі ледве трималися на ногах.

Танцюра метушився більше за всіх. Він не відходив від своїх байдаків і вимагав, щоб під них підкладали катки, бо кіль стирався об землю. Він готовий був бити нетяг, як худобу, коли байдак валився набік.

— Стійте, чорти! Хіба так можна?! — репетував він і оздоблював свою мову добірною лайкою. — Це вам не хура сіна!

— Ну, то й впряжись в нього сам, коли погано, — огризнувся нарешті Тимко. — Що нам, здохнути під твоєю чайкою?! Зламаємо — полагодиш.

— Що?! Ах ти ж, стерво, — накинувся на нього Танцюра. — Тобі, певно, однаково! А хто мені сплатить збиток?!

— Відома річ, хто, — буркнув Савка. — Так вже здавна ведеться: нетяга і в бій іде, і чайки волоком тягне, і рибу ловить, а ваш брат тільки зиск підраховує та бере собі кращий шматок.

Танцюра удав глухого і кинувся до другого човна, а нетяги знов налягли на тягла, кленучи і Танцюру, і човни, і самих себе, що взялися за таке важке діло.

Турецькі бранці задихалися під в’юками. На батьківщині вони, мабуть, несли б їх сяк-так, та вбивала свідомість, що з кожним кроком рідна земля все далі й далі, а спереду — образи, туга, важка, надмірна, нескінченна робота.

Медже ледве йшла. Під час переходу Азовським морем настали перші холоди. Вона застудилася в шторм, що кидав чайку, як пір’ячко. Сухий глибокий кашель рвав її опалені холодом груди, і вона марно запинала подерту шаль, а другою рукою ледве втримувала на плечі важкий лантух. Він відтягував їй плече, вислизав з рук, обдирав шкіру з долонь, і Медже з розпачем хапала його обома руками, відчуваючи, що ось-ось впаде він додолу — і тоді шаль на грудях розкривалася, і пронизливий вітер охоплював її застуджені груди. В горлі дерло, наче насипали туди піску. Медже спинилася, лантух упав на землю, а Терешко наскочив на неї ззаду і огрів її нагаєм, але враз присів на землю від важкого стусана.

Максим Бабій стояв над ним з піднесеною рукою.

— Ти що? Здурів? — витріщився на нього Терешко.

— Сам здурів, наволоч! Допомогти треба, а не битися. Ач який пан знайшовся! Не гірший від старого Повчанського.

Від несподіванки і здивування Терешко розреготався.

— Тю, дурню! Чули ви таке! За погану татарку заступається. Тільки бабів і бачить на білому світі, а в голові — самий кізяк.

Кров кинулася Максимові у голову, і він з несподіваною силою накинувся на Терешка:

— Відколи вона стала тобі поганою?! Адже ж у старого Повчанського ми не цуралися татар. А тепер дісталися ми Січі, та почали нам голови дурити різними цяцьками, звати нас “славним лицарством”, так ми вже й кирпу гнемо. Та яке ми, на бога, лицарство, коли кожен чорт їздить на нашій спині?! Танцюри! Ничипоренки! Свиридовичі та Байбузи! “Хліб козацький молотимо”, — перекривив він Терешка. — Та хіба в нас рук немає здобути собі чого їсти по-чесному?! Коли б справжня воля була та не позабирали б собі наші дуки козацький степ, сиділи б ми на ланах, хліб від сохи заробляли. “Погана!”, “Татарка!” — знов перекривив Терешка Максим. — Та, мабуть, в цієї татарки втроє більше сумління, ніж у нас усіх разом. А він знущається!.. Радіє з дурних очей, що є над ким владу виказати.

Гаряче й щире слово долинула нетягам до серця, та й невимовно важкий день на волоку, коли старшина тільки наказувала, а нетяги тягли їх човни, знов розбуркав колишню неприязнь, притамовану в поході, і Максимові слова були якраз до речі.

— Вірно, Максимко! — ляснув його Тимко по плечу. — Оце по-нашому! І зовсім ти не дурень, а ми самі пошилися у дурні! Правда, хлопці?

— Правда, — ніяково відгукнулися парубки. — Скільки нас тут на волоку загине! А на чию користь?

А довгастий Куцан підхопив лантух Медже і кинув його на плечі Терешкові:

— Неси, братіку, хрест свій. Се аз накладаю на тя єпітимію, понеже согрішив єси, образивши вдовицю сію.

— Ану, хлопці! Ночувати нам тут, чи що? — налетів на них Бородавка. — Чого регочете? Чекаєте, щоб тaтapва наскочила? Вдома реготатимете.

Справа була серйозна. Розтягнуте на кілька миль військо дійсно могло потрапити у пастку ногайцям. Навіть дрібний загін міг розбити його по частках. Ось чому козаки не сперечалися і знов налягли на тягла.

— Ану, разик! Ану-ну! — захрипіли вони, упираючись п’ятами в землю.

Але хоч як надсаджувалися козаки, чотири дні пішло на переправу. То тут, то там падав козак, і далі доводилося нести його разом з пораненими на кобеняках або на ношах з лози, а були й такі, що померли, не витримавши нелюдського напруження сил. Нашвидку поховали їх на березі Кінських Вод і рушили човнами до Базавлуку.

Купи вугілля, обгорілі сволоки, закурена цегла та непоховані трупи без слів розповіли Сагайдачному, що сталося на Січі. А другого дня приїхали човнами недобитки-козаки, що два тижні ховалися в плавнях. Вони чудом уціліли від полону і нетерпляче очікували своїх.

— Ще три дні тому крутилася тут татарва, — розповідав кошовий Кобиленко-Бурдило. — Все шукали, де наша скарбниця, та нічого не знайшли.

— Скільки ж вас тут було? — гнівно розпитував Сагайдачний.

— Та сотні зо три, а мо, й менше. Адже ж осінь… Порозходилися усі на волость. Хіба втримаєш тепер козаків?!

— Падлюки! — люто гримнув Сагайдачний. — Що я наказував? Пам’ятаєш чи ні, собако?

Але не легко було збентежити старого Бурдила.

— Чути, батьку, чув, — почухався він. — Та хіба ж вони тебе послухають позаочно? Два роки тому ти сам наказував їм стояти під Житомиром, поки пани скликали комісію, і нixто тебе і тоді не послухав.

Так воно й було. Сагайдачний мимоволі проковтнув язика, а Бурдило спокійно вів далі:

— Пани і зараз ладяться проти нас з військом. Тільки й крику по соймиках [142], що про козацьке свавілля. Руйнують, мовляв, наші маєтки своєю стацією. А турки знов загрожують війною через твої походи у Чорне море. Ну, й магнати теж залляли султану сала за шкуру, бо поки палив ти Каффу з Трапезундом, вибрався знов Вишневецький з Корецьким у Волощину вигнати господаря Томжу і посадити замість нього Олександра Могилу. Ну, і нашого брата поналізало з ними до чорта… Набрали вони там стільки здобичі, що коні падали. Султан і розлютів. Ось і прийшов Іскандер-баша бити нам порожні казани… А до справжньої війни тепер — один крок.

Бурдило не брехав. В такі хвилини треба міцно тримати зброю в руках, щоб не загинути від несподіваного нападу. Сагайдачний нервово ходив з кутка в куток тісної комори, де колись ховали конячі ронди й сідла, а тепер жив гетьман з старшиною, бо всі інші будівлі згоріли.

— І ти не втлумачив їм, що треба діяти? — зупинився він перед Бурдилом. — Що я казав тобі перед походом? Бачиш, чуєш, що тут закручується? Та турки розчавлять нас, як черву, як гусінь!

Бурдило вийняв з рота люльку і засміявся.

— Не розчавлять. Ось коли б усі сиділи на Базавлуку — тоді б, мабуть, і розчавили б. А коли гусінь порозлізається лісами… Та ти, батьку, не гримай, а вислухай. Казав я, наказував, дозори ставив, щоб їх вертати. Та хіба вдержиш руками дніпрову воду?!

Сагайдачний мовчки смикнув плечима, а Бурдило вів далі спокійно й хитро:

— Але як пригріє весняне сонечко, знов стане перед тобою козацька сила, наче в полі пшениця. І кликати не доведеться. А тепер добре, що вони порозходилися: менш здобичі потрапило Іскандеру-баші, менше роботи буде й царгородським катам.

Кажучи це, Бурдило тихенько посміювався. В його вузьких очах, захованих у павутинні зморшок, бігали лукаві іскорки. Він весь час чухав свою ріденьку борідку, схожу на наліплений на підборіддя жмуток спрацьованої мачулки. Чимало бачив на світі Бурдило, і запал Сагайдачного розважав його, як буйний опір коня, якого вперше загнуздали людські руки. Він шанував Конашевича за розум, спритність і бойовий хист, але життя давно остудило Бурдила і перетворило його на спокійного спостерігача. Всьому знав ціну старий козак, і ніщо не лякало і не дивувало його.

— А що чути за коронного гетьмана? — урвав Сагайдачний його міркування.

— А крутиться, — підморгнув одним оком Бурдило. — З сімома сотнями не розкокошишся… Закликає магнатство назустріч тypeцькому війську. Хитрує старий. Листується з башами, а в самого душа не в п’яти, а в підбори під остроги тікає, як подумає, що воно буде, коли турки дійсно перейдуть кордон.

Спокійно-насмішкуватий тон старого заспокоїв Сагайдачного, і він весело розреготався.

— Ну, а голота? Замовкла? Не прагне йти бити панів?

— Де там!.. Барабаш два місяці хворів… Добре влучив його хтось з пістоля… А без нього вони що… Репетують, а самі наче вівці без чабана. А як дмухнуло холодом, так перші кинули тафи і посунули на волость по хатах до весни.

Становище було не з гарних. На Січі не було ані житла, ані запасу. Добре, що після холоду настали теплі дні, але щодня міг вдарити мороз. Будувати нові курені не було з чого. Борошно і крупу пограбували або попалили турки. Військо почало ремствувати. Всі вимагали, щоб якнайшвидше розподілити хліб козацький, а Сагайдачний чогось очікував. Минуло ще кілька днів. І тоді найодчайдушніші рубаки з лайкою й галасом підступили до гетьманського житла. Тепер це не було скуте залізною дисципліною військо, — була це буйна нестримана вольниця, що наставляє і скидає своїх ватажків, які не потурають її смакам і бажанням.

Сагайдачний чув її вигуки і лайку, але не поспішав вийти, а коли вони накричалися до хрипоти, раптом з’явився на ганку.

— Де ж розподілятимемо, панове-молодці? Тут, чи поїдемо до військової скарбниці, за звичаєм? — спитав він, коли галас ущух.

-Тут! Тут! Нема чого лізти бозна-куди.

— А коли тут, то підемо на майдан. Там вільніше. А ти, синку, — звернувся гетьман до Свиридовича, — накажи, щоб викотили барила грошей. І хай кожен тягне все, що здобув. І пам’ятайте, бісові діти: якщо хтось шеляг заховає, то хай буде він найперший рубака у війську, заб’ємо його киями на смерть.

— Знаємо, батьку! Знаємо, — загули нетяги і посунули на майдан.

Тут уже височіли і щохвилини росли цілі стоси військової здобичі. Кілька старих, поважних козаків вибивали денця діжок з грішми. Висипавши їх на кобеняки, вони сортували монети за вартістю. Військо стояло великим колом, навкруги, а Сагайдачний, суддя, писар, осавули і десять рахівників вийшли на середину.

— От що, панове-молодці, — заговорив гетьман, здіймаючи булаву. — Є в нас бранців сімнадцять жінок та сорок два чоловіки, а саме: тридцять один селянин та одинадцять мурз і беків, за яких можна взяти чималий викуп. Зараз ми їх допитаємо, і хай вони напишуть султанові або родичам, що ми чекатимемо викупу ну… хоча б до коляди [143], а якщо не діждемося, то того ж дня посадимо їх усіх на палі, або продамо у Московщину.

— Вірно! Хай пишуть і хай не жаліють грошей бісові діти, бо добре порозживалися вони на наших сльозах, — заговорили козаки.

А писар вже викликав бранця за бранцем, розпитував його, хто він, і призначав йому викуп, а бранець-улем сидів на землі і писав справа наліво закрутистими гачкуватими літерами лист за листом. Військовий писар Лаврін Пашковський, знавець татарської і турецької мов, уважно перечитував їх і стверджував підпис військовою печаткою.

Тимчасом рахівники рахували гроші. Росли купи монет, вилискували білим та жовтим металом. Поруч іскрилися всіма кольорами веселки коштовні самоцвіти. Переписавши мурз та беків, старшина почала допитувати інших бранців. Знайшлися серед них люди, що обіцяли за себе по двадцять-тридцять гасене, тобто свою ціну на невільницьких ринках. Але п’ятнадцять чоловік мовчали. Вони були надто бідні, щоб сподіватися на викуп, а під час козацького нападу втратили разом з волею і останнє.

— Нічого в нас нема. Робіть з нами, що хочете, — похмуро кинув один з них, і очі його блиснули з-під брів глибокою ненавистю.

— А може, приймете до себе, у козаки? — нерішуче кинув другий. — Ваші невільники нам казали, щo тут, на Січі, воля і що навіть правовірних беруть до війська.

— Ач який знайшовся! Ми й своїх не всіх беремо, — всміхнувся писар. — Поки що віддамо вас старшині, а там побачимо.

І, звертаючись до голоти, спитав голосно:

— Ну, панове-молодці. Кажіть, хто з вас візьме татарського ясиру [144].

— Не треба! Нам і себе нема чим годувати, — злісно відрізав Тимко.

А Савка зацокотів дотепною швидкомовкою, притупцьовуючи на місці:

Самі грудьми свїтимо

І воші б’ємо.

Самі дірки носимо,

Горілку п’ємо.

— Го-ого-го! — залунало майданом. — Оце так!.. Вліпив у саме око.

— Як-то?! А баби? Бо жінка кожному чоловікові потрібна, хай буде він останній халамидник, що пупом світить і сором лопухом прикриває, — крикнув хтось насмішкувато і дзвінко.

— Треба чи не треба, але годувати її нема чим, — похмуро відгукнулися з юрби.

— Ото ж то й воно! Коняку в степ пусти, так вона сама себе прогодує, а жінку треба одягти, нагодувати, хату їй збудувати: Ще й із піччю.

— Ні… Тоді жінки не про нас. Віддавай їх старшині, — зареготали молодики.

— Отже, панове, — повторив писар, — ви від татарського ясиру відмовляєтесь і не бажаєте його паювати?

— Та звісно ж! Дайте нам іншого хліба.

— Такі запишемо, — занотував собі писар.

Сагайдачний махнув булавою. Юрба замовкла.

— А тепер, за старим звичаєм, розподілимо ми нашу здобич на три рівних частини. Перша — на військову скарбницю, армату, порох, шанці і охорону Січі, на частування і обдарування чужоземних послів, на подарунки цісареві, королеві та іншим королям та князям; за звичаєм. Друга частина — гетьманові з старшиною, а третя — славному війську Запорозькому — зароблений його працею та кров’ю хліб козацький.

— Вірно! — враз відгукнулася старшина і старі сиві діди, що мали неабиякий вплив на Січі своїм досвідом та військовою славою.

— Невірно! — злетів над юрбою дзвінкий, рішучий голос. — Давайте половину, а другу розподіляйте між скарбницею та старшиною як знаєте.

І наче буря знялася в юрбі:

— Ми човни тягли волоком!

— Кишки пообривали!

— І тепер по щіпочці грошей на пику, наче табаки понюхати!

— Давай дві третини! — ревли обурені голоси.

— Половину!

— Мало! Давай дві!

— Заспокойтеся, панове-товариство, — підніс Сагайдачний булаву. — Розподіляти здобич на три частини у нас з давніх-давен повелося.

— А ми не згодні! На чорта гнити в скарбниці золоту, а нам голодувати або знов залізати в борги!

— Вас — жменька, а нас, як піску в Дніпрі!

— Щоб знов поневірятися у наймах!

— На тафах рибалити та на уходах аргатувати, аби набити порожнє черево.

— Нам теж треба хати собі будувати!

— Воли купити!

— Коні!

На майдані аж гуло. Голота напирала з усіх боків, готова затопити своєю бурхливою повіддю і старшину, і купи грошей, і стоси краму та іншої здобичі.

Старшина щільно оточила Сагайдачного і про всяк випадок мацала шаблі. Бородавка розгублено тупцював на місці і не підводив очей. Він бачив і розумів, що старшина бере собі лев’ячу частку здобутого, і вважав, що таке паювання несправедливе. Але, з другого боку, важко було відмовитися від принадної пайки курінного отамана. Ось чому ніяково було Бородавці, і він намагався не впадати нікому в очі. Танцюра зрозумів його, схопив за комір і зловтішно виштовхнув назустріч голоті…

— Чого ховаєшся братіку? Чи то тікати задумав? Ні, зачекай! Поговори спочатку з своїми халамидниками! Доведи їх до пуття! На те ти й курінний отаман.

Бородавка ладний був провалитися. Йому було так соромно, наче вивели його голого і поставили до ганебного стовпа… І скажена лють вдарила йому у голову.

— І поговорю! — ревнув він Танцюрі у вічі. — І поговорю! Тільки не так, як ти думаєш, стерво!

І одним махом стрибнув на барило.

Побачивши Бородавку, нетяги замовкли й здивовано з’юрбилися навколо нього.

— Панове-товариство, — пролунав його хрипкий, але гучний голос. — Вірно ви кажете: хай дають нам половину здобичі. І того мало! Тра було б взяти з них дві третини, ну та хай їм чорт! Тільки вже за човни, зброю та різний при пас не давайте їм ані шеляга. Вистачить з них і старшинської пайки. І хай не пригадують колишніх боргів. Bce їм сплачено, ще й з лихвою. Нема чого наживатися на Січі, наче краківським лихварям. І на Терехтемирів хай вивернуть гаманці. А з голого пупа хай лика не скубуть, бо, по совісті кажучи, тра було усе розподіляти по-рівному: скільки козаків, стільки й пайок.

— А хто вам курені будуватиме? Хто поламані чайки полагодить?! — заверещав Танцюра, видираючись на барило, щоб скинути Бородавку.

Але Бородавка стояв міцно, кремезний і непохитний, і його м’язиста шия стала багровою. Його наче прорвало.

І він кидав уривчасті люті слова:

— Хто курені будуватиме? Відома річ: ми! Наші мозолясті руки! Ми й дуби нарубаємо у самарських пущах і сплавимо їх Дніпром через пороги. І стіни виведемо! І дах покриємо! Все до останнього димаря! І панам старшинам хати поставимо! І запросимо жити на готовеньке! І все за скибку хліба та кисле пиво, що тільки вилити свиням.

— Ні! Не бувати тому! — ревнув один з нетяг і кинувся до кобеняків. — Бери золото! Самі розподілимо його по совісті!

І так загрозливо і одностайно заревли нетяги, що старшина злякалася. Бліді, відступили вони і не знали, що робити. Тільки Сагайдачний не розгубився, скочив на барило поруч з Бородавкою і підніс булаву.

— Хай буде так, панове! — пролунав його голос. — Оберіть десятьох надійних козаків. Хай паюють нашу здобич, разом з дідами, на дві половини.

— Отак і треба! Ану, хлопці, обережно. Не топчіть хліба козацького, — відгукнулися нетяги, метушливо і радісно звільняючи місце.

Враз утворилося знов широке коло, в середині якого десять нетяг і десять поважних дідів узялися до паювання. Старшина палила Бородавку поглядами, повними ненависті й обурення.

— Ну, зачекай, собако: в першому поході всадимо тобі кулю у спину, — плювався Танцюра.

— Скільки вовка не годуй, він все у ліс тягне, а скільки голоту не мий, до білої кості не домиєшся, — примружився Бурдило, смикаючи борідку. — Ну, нічого: що було — то бачили, а що буде — колись побачимо. Тільки не бути йому більше курінним отаманом — от що.

— Барила горілки не пожалкую, щоб скинути його, собаку, — не заспокоювався Танцюра.

— Вистачить і півбарила, — презирливо фиркнув Свиридович і самозакохано погладив себе по грудях, де в підбивці жупана було зашито п’ятдесят два діаманти з беглер-бейової скарбниці. Він і не думав кинути їх у купу здобичі, презирливо міркуючи: “Не кидай перлів свиням, бо потопчуть вони їх ногами”.

Паювання тривало недовго. Старшина забрала свою половину, а голота, сперечаючись і регочучи, штовхаючись і лаючи один одного, а іноді й хапаючись за шаблі, узялася розподіляти свою частину.

— А як же буде з ясиром? — спитав Бурдило Свиридовича коли вони проходили повз турків.

— З ясиром?.. Хм!.. Нема де його поки що діти. Візьми на байдаки. Вранці розподілимо…

— А як із нами? — підступили до старшини визволені галерники і каменярі.

Вони весь час стояли осторонь тісною купкою і почували себе ні в сих ні в тих. Вільні, серед своїх, на батьківщині… Але чому ж між ними і учасниками походу лягла якась невловима межа, якась грань, наче стали вони напіввільними, залежними від війська людьми, небажаними, зайвими гістьми на чужому бенкеті?!

— Завтра, завтра, панове, — відмахнувся Свиридович. — Бачите: вже сутеніє.

— Та де ж, братіку, завтра? — заговорило кілька голосів враз. — Чого нам тут поневірятися? Час і на волость. Осінь. Як дмухне з півночі, враз снігом нас вкриє. А тут ані катраги, ані землянки.

— Вирядіть нас до Києва, чи кому де треба.

Іронічна усмішка пробігла по Бурдилиних вустах, і зморшки віялом розбіглися щоками.

— Ач, які ви розумні! Що ж ми дурно кров за вас проливали?! Визволили, на батьківщину привезли — і край: ідіть, панове, на всі чотири вітри, а господь бог віддячить нам на тому світі. Так, чи що?

— Та ми ж вам до останнього подиху будемо вдячні. Та хіба ж ми відмовляємося! Дайте нам тільки на землю сісти та обдивитися. І сала, і круп, і борошна, і меду — всього вам надішлемо. Найкращий шматок подаруємо.

— Відбили каченят від шуліки, і пливіть, каченята, де краще, — фиркнув Ничипоренко. — Ні, панове. Нам теж каченятини забажалося. Бачили, який галас зняла ця сволота? На чорта ж тоді байдаки тримати, коли рибу у море кидати? Ви нам волю свою відробіть, а тоді йдіть хоч до чорта.

Звільнені розгублено перезиралися. Ось тобі й визволителі! Кожен прагнув додому, до жінки та дітей або принаймні до рідного згарища, де є друзі, родичі, сусіди. Побачити рідні місця, дихнути рідним повітрям, випити чарку в знайомому з юнацтва шинку, поговорити з друзями, пригорнути дітей та дружину. І ось, коли серце тремтить нетерплячкою, зачинилися перед ними двері, зв’язані звільнені крила.

— Та що ви, панове, жартуєте? — виступив старий козак з невільницьким тавром на чолі. — Я двадцять років був у неволі, зневірився, що є визволення. І маєте: “Давай викуп”. Та за гроші ж і від турків відкупитися залюбки можна! І відкупалися! Адже ж ви хрещені, православні.

— А якщо православні, так віддавай крам за дурничку? Підставляй голову під шаблі і кулі і скибки хліба з того не май?

Галерники мовчали. Хороша скибка хліба! Вони бачили ці стоси грезету, сап’яну і шовку, ці купи золота й самоцвітів…

— Чого ж ви, панове, бажаєте? Кажіть просто, якщо торгуєте живими людьми? — з в’їдливою люттю вигукнув хтось з юрби.

— Ах, ти, собако! Його з неволі визволили, а він гавкає!.. Ану, вийди та покажись, який ти є! — скипів Танцюра, наступаючи на визволених. — Чи то за таволгою скучив?

Галерники тремтіли від люті і обурення, але cтaновище їх було безпорадне. Певно, ніхто з них не думав повернутися у неволю, але ж сплатити не було чим. Більшість навіть не знали, чи живі їх родичі. Чи знайдуть вони стріху, під якою можна буде схилити голову? Ось чому слова Свиридовича так болісно вразили їх. Свербіли руки вдарити пихатого осавула, але треба було мовчати, хитрувати, шукати виходу. І старий дід-галерник цитьнув на надто одвертих, а сам звернувся до Свиридовича.

— Кажи просто, братіку, як ви вирішили. На хлопів думаєте нас обернути, чи як?

Свиридович зніяковів. Незручно називати все власним ім’ям. Він знизав плечима і озирнувся на старшину. Бурдило зрозумів, що час втрутитися, і ступнув до колишніх невільників.

— Та що ви, панове, плутаєте! Здається, не маленькі діти!.. Та й ми не ляхи і не магнати, щоб з людей шкуру дерти. Дамо вам земельки в межах наших вольностей, хати дамо, реманент… Живіть, працюйте на військо, якщо нема чим сплатити. Ви підрахуйте, скільки треба припасу, щоб прогодувати Січ-матір від весняної поводі до перших морозів. Ще й на зиму тра залишити залозі… І борошна, і круп, і сала, і сіна коням. От і попрацюйте трошки на військо козацьке. Та й самі не загинете. Ситі будете, взуті, одягнені. Від кайданів та від таволги відпочинете, неволю бусурманську, розлуку християнську забудете. А хто ніколи не козакував і не звичний до військового життя, ідіть на хутори до старшини. Підсусідками будете, якщо ви одружені, а якщо ви парубки або бобилі, — живіть собі у пахолках на здоров’я.

— А потім на кріпаків обернете? Данина ми та панщиною задушите?! — мало не крикнув старий галерник, але, ховаючи гнівний вогонь у зіницях, звернувся до своїх із удаваним спокоєм порадив:

— Пізно зараз говорити. Переночуємо, відпочинемо. Порадимось, а завтра побачимо, що і як.

Старшина вже зникла в сутінках, а колишні галерники все стояли, розгублені і обурені таким безсоромним ставленням до них. Мовчали. Тільки старий галерник з оселедцем сивим, як жмут ковилю, щось впівголоса буркнув крізь зуби і смачно сплюнув.

— Чого ви тут очікуєте, панове? — зупинився біля них Бородавка.

— А де нам йти, коли й притулку немає, — похмуро кинув хтось.

— Якщо правди шукати, так її тут не чути, — додав інший і вилаявся.

— Як-то? — здивувався Бородавка. — Та в чому річ? Що трапилося?

— А таке… Краще б і не повертатися, і не бачити, і не чути, — гірко всміхнувся сивий козак. — Раніш тут такого не було.

І коротенько розповів їх розмову з Ничипоренком і Бурдилом.

— Ах, сучі сини, — спалахнув Бородавка. — Ні, не сучі, бо не можна ображати собаку таким словом. Гадючі вони сини — от що! Та не буде ж воно по-їхньому! Ні! Зачекайте: скільки вас тут? Близько сотні? Половину я заберу до свого куреня. Бо я тут зимуватиму в залозі, тому й мій курінь сьогодні вже почали відбудовувати. Оці колоди, що навезли будувати церкву, я собі забрав. Завтра всі мої козаки до роботи стануть. Ну, а всіх інших… Тане турбуйтеся, панове! Є ще багато чесних козаків, що мають і хати, і сумління. Всім місце знайдемо. Пішли! — рішуче додав Бородавка і разом із усіма рушив до вогнища і до наметів, де ночували його козаки.

Бородавка дотримав свого слова. Зранку обійшов він чимало гречкосіїв і своїх друзів і швидко улаштував справи своїх підзахисних.

— Дулю тепер гадючим виплодкам, — приказував він, з насолодою уявляючи собі лють і обурення старшини, коли вони побачать, що галерники і каменярники вже улаштовані і нічого не відроблятимуть їм за визволення, крім допомоги нa будуванні куреня та на ланах старанних гречкосіїв.

Туркені й татарки ночували на гетьманському байдаку. Там були каюти і трюм, де можна було вкритися від дощу й негоди.

Невесело було їм цього вечора. Вони прийшли з країни, де рабство глибоко вкоренилося у свiдомicть людей і вважалося за щось звичайне і цілком природне, але холодний і пустинний острів, згарище, де немає притулку, туман, вогкість та буйна галаслива юрба на майдані пригнобила їх.

— А завтра? Що буде завтра? — питала себе кожна з них і не знаходила відповіді.

І безпорадно, роковано хилилися чорнокосі голови з тонкими горбатими носами і оксамитовими газелячими очима під глибокими тінями вій.

Сутеніло. Дніпро запарував прозорим туманом. Оранжерейною теплінню наситилося вогке опаловотьмяне повітря. Пахло гнилим листям, грибами, землею. Золотими пушинками блимали у тумані вогнища козацького табору. Це кухарі варили вечерю.

Медже сиділа на звичному місці, на кормі, біля стерна. Завтра повезуть її, відірвуть навіть від цього байдака, до якого трохи звикла вона за шість тижнів неволі.

Прийшов Максим з торбою хліба козацького. Довго вовтузився десь під лавою, щось ховав, пересував, потім узяв кобзу і сів біля Медже, тихенько торкаючи струни. Вони відгукнулися лагідно і тоскно, наче проказували щось тепле й сердечне. І Медже мимоволі зітхнула. Вона хотіла подякувати Максимові за турботи і ласку, але сором’язливість мусульманської жінки заважала порушити тишу, і вона чекала його слів і тремтіла від думки, що завтра звикне й він і більш не зустрінеться їй ніколи.

За півтора місяця Медже почала розуміти козаків. Пригадала слова, які чула вона від Горпини, дещо вивчила, і цього вистачило їй для нескладних розмов.

Максим довго мовчав, потім звернувся до Медже:

— Ну, як з тобою, молодичко? Кому ти припала?

Медже знизала плечима.

— Не знай… Завтра, казав Свиридович, надішлють нас далеко… А тебе?

— Теж, молодичко, не знаю. Нетязі багато шляхів. У звіра є барліг, а в козака…

Вона не зрозуміла його і, зсунувши брови, замислилась.

— А де твій аул? — спитала вона нарешті.

Максим тихенько свиснув.

— Еге, молодичко! Туди мені заказано путі. Щоб визнали за козака, треба ще три роки десь поневірятись, бо якщо спіймають, — повернуть до пана судом… Піду десь до старшини зимувати або до гніздюка-гречкосія. Відмовити вони не можуть, бо козак, за звичаєм, не жене козака, тільки роботою замучить, собака. І сперечатися не можна, щоб не зрадив. А напровесні — знов на Січ… А там, мо, якийсь похід трапиться… Тоді шабля мене прогодує. А що, може, й до кобзарів пристану у поводирі. Вони свій цех мають у Києві. Підучусь, пісень багато вивчу, тоді й сам колись закобзарюю.

Межде знов не зрозуміла його, але серцем вловила, що нема в нього притулку на цілому світі, і знов тихе зітхання вирвалося у неї з грудей.

— А ханум [145] у тебе є? — спитала вона з зусиллям.

Оце татарське слово знав Maксим добре, бо козаки весь час, жартуючи, тлумачили татаркам, що він бабій, і перекрутили по-татарському його прізвище на Ханумця.

— Нема, — щиро і просто відповів він.

Медже співчутливо хитнула головою.

— У Тимка нема ханум. У Терешка — нема… У Савка… І в тебе теж нема? Невже ваш аллах не дозволяє ханум?

— Чом не дозволяє!.. Тільки не можна нашим бабам жити на Січі. А в бідної людини нема хатини… саклі, — виправив він сам себе, щоб вона зрозуміла.

— А ти візьми землю, — щиро порадила Медже. — Он скільки, — широко розвела вона руками. — І саклю зроби. І ханум візьми. Купи нашу татарку. Наші — якші. Хороші, — стиха пояснила вона, пригадавши потрібне слово.

І раптом болісно скривилася, понурила голову.

І Максим зрозумів. Вона радила йому, завдаючи собі глибокого болю. В думках віддавала його іншій жінці, щоб йому було краще. На мить пройманула в пам’яті Ганна, нібито втрачена назавжди. І раптом Максим відчув, що думка про Ганну не схвилювала його, як колись. Ніби Ганни й не було, а була тільки мрія про щось жіноче, лагідне й тепле, як оця безпорадна татарка… І зрозумів, що боляче йому втратити її назавжди, хай тричі розчавлену, знівечену війною. Зім’яло, прибило її до землі, наче ниву під градом. Невже зникне й вона у безвісті, як трісочка у хвилях дніпрових?! Але що робити? Як врятувати її, чим їй допомогти? Коли б і вистачило на її викуп жменьки грошей, зав’язаних у ганчірку, де подіти її восени на всю довгу холодну зиму?!

Довго мовчав Максим, і коли Медже, знесилена болісною мовчанкою, підвелася, щоб зовсім піти, він раптом схопив її холодну тремтячу руку і стиснув палко і міцно.

— Зачекай, серденько… Як же ж воно так? Завтра, мабуть, і не побачимось.

— Кисмет, — прошепотіла Медже, і в голосі її бриніли сльози.

— Ну от!.. Як же ж так… Бог милостивий… Якось проживемо, — зашепотів він, плутаючись. — А я працюватиму. Ще два роки помолодикую… Ти мені звісточку подай влітку на Січ. Пам’ятай: Максимові Бабію, у Київський курінь…

Медже мовчала і захлиналася беззвучним й покірливими сльозами.

— Ти добрий, — шепотіла вона, — благослови тебе аллax… і дай тобі хорошу ханум… І хай наставлять тебе на агу [146], як вашого Свиридовича, — додала вона, не знаючи, чого б ще побажати Максимові.

Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:

— Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене… Я виб’юсь в люди. Хату поставлю… В пекло кинуся, аби добитися свого.

Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті…

Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами… Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова…

Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв’язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.

— Візьми, — дав він їй половину. — Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.

Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.

— Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? — догнав її на палубі Максим. — Будеш мені ханумою?

— Інч алла [147]. Буду, джаним, — прошепотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.

Бучно було другого ранку на Базавлуку. Десятки човнів та каїків креслили олов’яні груди Дніпра. Це козаки поспішали у плавні до своєї скарбниці — закопати там військову армату і все, що не гниє і не береться іржею в землі і воді. А на майдані вгризалися в чорноземлю заступи, стукали сокири, з соковитим хрустом відтинаючи від колод смолисті тріски. Це січова зимня залога нашвидку будувала собі землянки. На причалі вантажили човни і варили останній обід. Нетяги обступали старшину і хуторян-козаків, просилися до них на зиму. Гніздюки-гречкосії ладилися з аргатами по домівках, майстри — в містечка і в міста.

— Куди ти зібрався? — гукнув Савко Терешка, коли він нав’язував собі на плечі важкі сакви здобичі.

— На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?

— А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо, й ти пристанеш?

— Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита — і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.

— Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось…

Ком’яга за ком’ягою [148], байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востаннє побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.

— Міне забирай Свиридович, — прошепотіла йому Медже. — Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди…

Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові і впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував замок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми назиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місті і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.

Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни — всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів [149] та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.

А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сірого Дніпра, — туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.

— Ти що ж, зимувати тут вирішив? — почув він чийсь лункий голос.

Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.

— Ну, співаку Демодоче [150] Запорозького війська, — посміхнувся гетьман. — Поїдемо до мене, у Київ? Чи, мабуть, є в тебе хата?

— Та де ж там, батьку, — зрадів і розгубився Максим. — Я ж від сотника Повчанського з хутора… Нема в мене притулку. Я думав до пана осавула проситися, та…

— А до мене і не захотів? Пісень, співаєш за козацького батька, а до нього не просишся, — жартуючи, мружився Сагайдачний, і ніхто б в оцю мить не пізнав у ньому грізного бея, який спустошив узбережжя двох сильних мусульманських держав. — Чи так вже погано у мене в молодиках?

— Та ні, батьку!.. Навпаки… Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався…

— Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.

Плавно вимахуючи крилами опачин, посувався гетьманський байдак, і скоро Базавлук зник за лісистими скелями і островами. Надвечір дмухнув вітер з півночі, вмить похолодало. На сизій шагрені ріки скипали гребінці піни, облямовували скелясті береги білим хутром.

— Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, — говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.

А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.

КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ

На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом. Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших уходницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.

Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.

З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив скласти з Польщею мирну угоду.

Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки — Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву і сплатити татарам харач за попередні роки.

Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелося поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.

Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.

Польща була приголомшена. А на столицю Ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть. козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода [151] почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті [152]. В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єдикуле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану [153], що тривали до ранку.

На одне з таких засідань зібрали до палацу царгородських козаків, невільників і вільновідпущених і обіцяли їм скарби і волю за пораду, як врятуватися від козацьких нападів. Що говорили вони на дивані, не знав ніхто, але диван ухвалив план Іскандер-баші захопити Кам’янець і польські прикордонні замки аж до самого Києва, зруйнувати Січ, вирізати козаків, а Молдавщину і все Дике Поле заселити турецькими колоністами під міцним захистом новозбудованих турецьких фортець.

Вірні люди доповіли про це коронному гетьманові. І на цей раз безжурні і легкодухі магнати відчули подих близької бурі. Вони зібралися у Житомирі на соймик і, ухваливши негайно створити антикозацьку комісію, розробили проект її постанов.

Після соймика Жолкевський рушив з військом на південь і зупинився над Россю. Він думав зненацька вдарити на козаків. На те розрахували і магнати, посилаючи йому свої загони. Разом з тим Жолкевський вирішив привабити старшину землями і різними привілеями, якщо вони допоможуть йому “припинити наїзди, грабунки і свавілля різного гультяйського люду, що незаконно називає себе козаками”, як писав він у своїх листах. Він думав таким чином показати, що уряд відокремлює старшину і реєстрове благонадійне козацтво від буйної голоти і хлопства, і посіяти поміж козаками розбрат.

Але захопити козацтво зненацька не пощастило. У Варшаві розповідали, ніби козаки перехопили листування коронного гетьмана з Іскандер-башею і довідалися про його плани. І хоч час був незручний — осінь, холод і важко було козакам кидати жарко натоплені хати, — але вони пам’ятали жорстокий приклад Житомирської комісії і йшли розпалені ненавистю до коронного гетьмана і магнатів, з погрозами і наміром не відступати ані перед чим, і старшині доводилося хитрувати, щоб, не знижаючи настрою, стримувати небажаний вибух. І коли Жолкевський викликав на комісію представників козацького війська, — замість купки підсудної старшини, стало перед ним двадцятитисячне військо.

Берестейський воєвода Тишкевич запропонував комісарам один із своїх замків для перемов, і у високому готичному залі, оздобленому мисливськими трофеями, розпочалися засідання комісії.

Жолкевський сидів у кінці столу, вкритого темно-зеленим сукном, комісари від уряду — праворуч, а навпроти них, ліворуч від коронного гетьмана, — козацька старшина з Петром Конашевичем на чолі.

Старшина почувала себе ні в сих ні в тих: їхала вона сюди, розуміючи, що не для приємних розмов викликали її магнати… Ввійшла похмура і нашорошена, і незвичне почуття зв’язало їй руки і ноги, наче затягли її у важкі, негнучкі панцири середньовічних рицарів. Напружено сиділи козаки в високих кріслах серед родинних портретів, оленячих рогів, зброї і ведмежих опудал, наче виставлені біля ганебних стовпів.

Сопе Бородавка, спідлоба дивлячись на панів. Він ненавидить їх за себе і за тисячі подібних до себе. Вишукані манери магнатів, їх пишний одяг і художнє оточення, а головне, роль хлопа в провині — непереносна буйному січовикові.

Свиридович нервово смикає вуса. Під виглядом нахабної безтурботності ховає він своє хвилювання. Банит, позбавлений прав і честі, засуджений заочно на страту, вперше потрапив він до недосяжного кола тих, перед якими плазував у минулому. Вони можуть передати його до рук правосуддя, образити, але море по коліна одчайдушному шляхтичеві. Любить він гратися з вогнем, а гідність осавула і небезпека війни захищає його краще від панцира і замкових мурів.

Ніяково почувають себе Станіслав Злочевський і Янек Костржевський. Вони теж ляхи, хоч і полковники Запорозького війська. Приємно бути серед пишного панства, але роль підсудна також непереносна їм.

А Барабаш не дивиться ні на кого. Він тільки слухає, як Збаразький читає декларацію комісарів. Оксамитовий баритон молодого магната чарує своєю музичністю, але кожне слово падає у мозок краплею розтопленого металу.

“У хлопи… на панщину… Віддавати на глум і ганьбу жінок та сестер… Покірливо лягати під батоги…” майорять уривки думок, і Барабаш так стискає під столом кулаки, що нігті впиваються йому в долоні.

Артикул за артикулом. Гостро виточені, руїнницькі, як удари келепа по беззахисній голові. І треба сидіти, мовчати, слухати, скорятися цій вимушеній тиші і урочистому ритуалу дипломатичних засідань.

А як воно буде тим, чию смертну муку вимагають підтвердити ці випещені, зневажливо чемні пани?!

…Виключити з козацького війська всіх, хто пристав до нього за останні п’ять років… Не жити в приватних маєтках, а якщо жити, то скорятися власникові, як і всі інші підданці, визнавати його панський присуд і за користування землею і хатами платити працею і частиною від здобутого.

Танцюра потроху освоюється з оточенням, стримано кашляє у долоню і глузливо зиркає на Барабаша.

…Не виходити у Чорне море — ані в морські походи, ані рибалити. Човни геть усі попалити, а кожного, хто намагається вийти у море, карати на горло…

Червоніє Танцюра. Очі його спалахують і обурено зиркають на Збаразького.

…Припинити наїзди на татарський степ. Не грабувати ані караванів, ані чабанів. Не вдиратися у турецькі, татарські, волоські й молдавські землі і стримувати всі такі намагання з боку свавільних людей.

Балика стає багряно-синій. Он як! На козаків зібрали комісію, а Потоцького з іншими не чіпають.

Тільки Сагайдачний нічим не зраджує себе. Сидить з невимушеною грацією світської людини і щось недбало креслить на аркуші паперу. Тільки важкий пильний погляд його вузько посаджених очей обмацує то одного, то другого магната, і жодний з них не витримує їх свердлячої, гіпнотичної сили…

…Довіз до Січі пороху і харчів дозволяється тільки з відома і згоди київського воєводи або черкаського та канівського старост… Число запорозького війська визначається в кількості…

— …яку значить його мосць пан круль, — уриває коронний гетьман.

Сагайдачний випростовується і свердлить очима коронного гетьмана. Той зупиняється на півслові, і на мить сіра криця його очей схрещується з поглядом Петра Конашевича.

Глибока напружена тиша перехоплює подих, простягається над столом перетягнутою струною. Кров стукає у скроні козаків, наче вибігли вони враз на стрімку височінь, що досягає вершиною хмар.

— Скільки? — здушено рубає тишу чийсь голос.

— Серце монарха в руці господній, — ухильно знизує плечима коронний гетьман.

— Але на Житомирській комісії пан гетьман назвав точне число, — карбує Сагайдачний.

Жолкевський нетерпляче супить брови і робить доповідачеві знак продовжувати. А Валентин Калиновський схиляється до небожа коронного гетьмана і тихо питає латиною:

— А що ж ухвалило панство на соймику?

— Тихше, почують, — сичить Ян Жолкевський. — Ухвалено залишити одну тисячу; але хто міг сподіватися, що тен хлопський отаман збере восени цілу армію… Проте пан дядьо вважає, що для захисту степових кордонів доведеться значно збільшити це число.

Збаразький загубив нитку думок. Руки його поквапливо шукають по столу кінець декларації. Коли ось важкий і незграбний, налитий темною, чавунною люттю, підводиться Бородавка і, спираючись долонями на сукно, тягнеться до Збаразького просто через стіл.

— Ні, почекай, пане доповідачу! Скажи, скільки нас буде в реєстрі? Ми люди прості, викрутасів не любимо. Кажи правду.

Хрипкий голос тремтить від ледве стримуваної люті, наче гребля під повіддю. Лунко й різко бринить він під склепінням пишно оздобленої зали. Пани підводять випещені горбоносі обличчя. Ніздрі їх роздуваються від презирливого обурення. Очі кидають блискавки.

— Хам, — цідить крізь зуби Януш Острожський, і його одутлі щоки тремтять.

Невигідно козакам дратувати магнатів. Рука військового писаря Лавріна Пашковського торкається плеча Бородавки.

— Ти що здурів?! Треба вислухати, а тоді сперечатися. Це тобі не шинок.

Але Бородавка відмахується від нього, як від настирливої мухи, і, замість замовкнути, грюкає кулаками по столу.

— Нема чого мед з отрутою ситити! Ми не човгати ногами приїхали, а за ділом. Скільки буде в реєстрі? Ну?!

Сагайдачний мовчки підводиться і рушає до Бородавки.

— Сідай, Ясько, та мовчи. Ти заважаєш, — говорить він і звертається до комісарів. — Даруйте нам, пане гетьмане і вельможне панство. Просимо продовжувати доповідь.

Бородавка дивиться на нього з ненавистю і кидає тоном вище, хрипко і несамовито:

— А ти чого крутиш хвостом, панський попихачу? Злякався за свою булаву? Тільки рота нам не заткнеш! Кажіть, пани, скільки буде у реєстрі, або хай їй трясця, вашій комісії!

Засідання уривається. Старшина кидається до Бородавки і махає на нього руками, ніби намагається загасити вогонь. Інші оточують Балику і кидають в бік панства гнівні вигуки. А Бородавка рветься з рук Злочевського і Пашковського і кричить, вирячивши налиті кров’ю очі:

— Бунт зчинимо! Всі повстанемо! Міщани! Поспільство! Попелом вас розвіємо! Виріжемо до ноги!

— Нахаба! Хам! — захлинається Янош Острожський. — Свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.

— Ще й рилом у тарілку шляхетному панству, — запобігливо підтакуе Свиридович. — Один пан Єзус відає, скільки доводиться нам терпіти від цієї голоти…

Острожський скошує на Свиридовича знищуючий погляд, і той зникає у юрбі старшин, наче й не звертався до грізного феодала.

Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:

— Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.

— Так, — в тон йому відповідає Жолкевський. — Але засідання розпочнеться лише по обіді.

Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:

— А що ж? Мовчати? Вклонятися? П’яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!

— Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, — ввійшов Сагайдачний. — Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.

— Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, — буркнув Бородавка.

Галас уривається. Старшина оточує Сагайдачного, а він говорить, поклавши руки на купку паперів, і чорна зморшка-п’явиця глибше звичного розсікає його перенісся.

— Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога — перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.

Старшина перезирається.

— Якого походу? — не витримав Танцюра.

— Московського, — спокійно підвів очі Сагайдачний. — Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати — теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.

У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров’ю і раптом труснув Сагайдачного.

— Що таке?! — захрипів він йому в обличчя. – Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?

Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки,

— Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.

— Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!

— Та знаємо. Чули, — сердито відмахнулися старшини.

— Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?

— І попалимо, коли дадуть справжню ціну, — огризнувся Танцюра.

— Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупцi!

— Цить! — нарешті скипів Сагайдачний. — За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.

Але Бородавка наче зірвався з ланцюга. Він хрипко вигукував уривчасті слова і ладний був зняти бійку.

Барабаш мовчки спостерігав і його, і старшину, і Сагайдачного і раптом рішуче схопив Бородавку за руки.

— Тепер і я скажу: Ясько, замовчи. Підемо звідси! Нема чого нам тут робити! Тепер ми теж діятимемо, та інакше — по-своєму.

І, грюкнувши дверима, вийшов із Бородавкою.

Тепло й затишно у круглій вітальні, виповненій вибагливими модними меблями, ширмочками і севрськими [154] фарфоровими статуетками. Після вишуканого обіду старшина мало не куняє, а пихатих панів наче хтось підмінив: вони невимушено і привітно розмовляють з старшиною, ніби не вперше бачать їх у цьому замку. Ніхто не згадує про декларацію. Розмовляють про коней, про жінок, про походи, пригадують спільні бої під Смоленськом і Кромами, облогу Троїцької Лаври і напад Ширинського бея.

— Який це був жах, — з пафосом розповідає Валентин Калиновський. — Я їхав ридваном з дружиною і дітьми. І ось постріли, викрики, лемент. Добре, що гайдуки не розгубилися, підсадили дружину на коня, другого дали мені з донькою, а третього — синові. Ми мчали лісом, без дороги. Грізельда загубила берет, і гілками видерло їй половину волосся. Як ми не зламали собі шиї – відомо тільки самому богові. Проте ми врятували собі життя. Татари не люблять заглиблюватися в ліси, особливо вночі. Заграва освітлювала нам путь, а бідні діти тремтіли від жаху.

Балика слухає Калиновсъкого, сьорбаючи запашне вино. На мить забуває він, що це приятель Стефана Потоцького, уявляє собі і цю ніч, і втечу, і ліс, і здається йому, що це забита дружина його тікає від шляхетської ватаги, а Петрик і Юрасик, закляклі від жаху і холоду, ховаються в дуплі трьохсотлітнього дуба.

— Вельможний пан ще мусить дякувати богові, що діти його не залишилися сирітками, як мої бідолашні хлопчики, — говорить він, і голос його мимоволі тремтить.

— Як?! Невже й родина пана старшини потрапила в пазури Ширинського бея?!

— Не Ширинського бея, а пана Стефана Потоцького, — просто відповідає Балика.

Магнати здивовано перезираються.

— Дозвольте… Обличчя пана старшини мені нібито знайоме. Ми десь, здається, бачилися? — говорить Калиновський і уважно дивиться на Балику.

— Та це ж пан Богдан Балика, сотник Брацлавського полку, чий хутір зруйнував Потоцький, — відповідає за Балику коронний гетьман, який непомітно підійшов до співрозмовників. — А де тепер ваші хлопчики, пане Балика?

— У Києві. Учаться в школі, — ясновельможний пане.

— І пан сотник теж думає там оселитися?

— Не знаю, вельможний пане гетьмане… Мабуть… Там у мене брат бурмистер…

— Сподіваюся бачити пана сотника в київському замку, — гостинно всміхається коронний гетьман, непомітно відокремлюючи Балику від Калиновського. — Між нами кажучи, я глибоко обурений поведінкою Стефана Потоцького. Такі люди позбавлені патріотизму, дисципліни і почуття свого громадського обов’язку, властивого кожному порядному шляхтичеві, — веде далі коронний гетьман. — Я твердо настоював на соймі, щоб таке свавілля карали бані цією [155], і гадаю, що мої намагання дадуть свої наслідки.

Для дипломата і вельможі це надто одверто і палко, але наїзди Потоцького у Молдавію дошкулили старому гетьманові.

— Чому ж скликали комісію на козаків, а пана Потоцького не притягли до суду? — з простодушною щирістю питає Балика.

Коронний гетьман ніяковіє, але ухиляється від відповіді.

— Це викликало б значні ускладнення в соймових колах, але надалі їх наїзди, певно, не повторюватимуться. До речі: корона зможе компенсувати панові сотнику за збитки і все пережите, крім безповоротної втрати дружини. Мені дано право розподілити серед козацької старшини кілька староств у межах Київського воєводства. Отже, я вважаю, що пан сотник має безперечне право на таку винагороду…

Балика прикипає до місця. Староство!.. Бажання поновити справедливість з боку того, кого вважав він за запеклого ворога! Свій куток, своя скибка хліба, можливість свого родинного гнізда… Схвильований, зворушений, Балика не знає, що відповісти, і низько вклоняється коронному гетьманові, соромлячись нещодавньої ворожнечі до нього…

А в іншому кутку вітальні Свиридович описує красу грузинських краєвидів і малоазіатського узбережжя, жінок з газелячими очима і шкірою тону слонової кості; морські бої з галерами Цекальї-баші, пожежу Каффи. Прибріхує він безсоромно, але йому не можна відмовити у хисті оповідача, а цього разу Свиридович перевершує себе. Жолкевський зупиняється послухати разом з захопленим панством, а потім іде далі, як і належить справжньому дипломатові, що не забуває нікого з присутніх.

Мовчазні пахолки в камзолах з гербами Тишкевича розносять оршад [156] і підноси з келихами вина. На столах кошики і вази персиків, винограду, яблук і слив, апельсини й лимони з хазяйських теплиць.

Балика сьорбає вино, і солодка втома заважає йому ворухнутися, думати і спостерігати.

А за зеленим трельяжем, по кутках, на затишних канапках, за ширмочками і етажерками, заставленими севром і саксом [157], сичить вишукана польська мова, пересипана дзвінким металом латинських гекзаметрів [158] і цитат.

Коронний гетьман все проходжується по вітальні, зупиняється біля окремих груп і час від часу обмінюється з старшинами двома-трьома інтимними словами, від яких спалахують їх обличчя, а очі блищать гордовито й радісно.

— Отже, мій непереможний колего, — чемно всміхається Жuлкевський, опускаючись на диван поруч з ПетромКонашевичем і роблячи непомітний знак пахолкові з підносом, — вип’ємо за майбутню війну з невірами, де ми, певно, битимемося пліч-о-пліч за славу нашої ойчизни.

— Здоров’я його мосці пана круля і славетного ватажка його війська, — ввічливо відповідає Сагайдачний.

Старе вино приємно опалює горло своєю терпкою влогою. Сагайдачний випиває до дна і мовчки слухає коронного гетьмана. Жолкевський розпитує його про можливість союзу .з Персією проти Туреччини. Сагайдачний розповідає, як корисно довозити перський шовк Чорним морем, наводить силу фактів. Потім описує Грузію, її клімат, побут, торгівлю і обіцяє надіслати Жолкевському подарунок — двох бранок-туркень, захоплених під Трапезундом. Минає непомітно час. Порожніють келихи і кришталеві графини вина, і, глянувши на клепсидри [159], Жолкевський з жахом хапається за голову:

— Єзус, Маріє! Скільки неповоротного часу полинуло в Лету! Прошу вельможне панство до зали засідань.

А в дверях затримує на мить Свиридовича.

— Чому б панові Карлу не просити короля скасувати баніцію? Я певний, що, в разі приборкання козацького свавілля, клопотання пана буде цілком удовольнено.

В залі привітно палає камін. Вогняними букетами сяють на столі канделябри. Воскові свічки тихо потріскують, встромляючи у повітря напівпрозорі списики вогнів. Невловимий аромат від домішаної до воску амбри та мускусу виповнює зал. Щупальцями потворного спрута звиваються по стелі і карнизах вибагливі тіні оленячих рогів. А за вікнами, заліпленими вогким снігом, синіє рання сніговійна ніч.

Від вина і гречності панства старшина відчула себе невимушено, та й перемови набули іншого тону. Вранці вони лише слухали декларацію урядових комісарів, тепер вони обговорюють кожен артикул. Це ближче, зрозуміліше і легше. Тепер кожне слово важить багато. Воно то відбирає, то повертає їм права і привілеї, то знов руйнує весь їх добробут. І стримано, і пристойно як належить в таких обставинах, сперечається старшина, але козацькі голоси бринять твердо і навіть завзято.

— Корона конче вимагає, — карбує Жолкевський, — щоб вона призначала вам старшого, бо, доручаючи 3апопорозькому військові захист південних кордонів, вона мусить бути певна у військовому хисті і досвіді того, хто очолює ваше військо.

Сагайдачний не ворухнувся, але очі його кинули блискавицю. Он як! Добираються до його булави. Невже віддати її одному з цих випещених вітрогонів?! Або ось цьому святенникові, хлопчиську-сенаторові Томашу 3амойському, що тягає важкий дубовий хрест римськими вулицями під час папських процесій, поки його управителі шмагають канчуками поспільство за несплачений шеляг?! Ну, що ж!.. Спробуйте взяти! Тільки не візьмете. Хай перевага на вашому боці, але на похідні нестатки й тяготи ви всі нездатні, хіба лише той Томаш 3амойський.

Старшина інакше тлумачить собі мовчанку Петра Конашевича і починає його захищати.

— Як-то?! Щоб нам наставили людину, яка не знається на нашому звичаї, — схоплюється з місця Танцюра. — Ні, панове, це неможлива річ!

— Треба, щоб старший був козак, — кидає Лаврін Пашковський, — бо голота ніколи не визнає влади сторонньої людини і не скориться їй, а ми теж не спроможні примусити її до покори.

— Певно, так. Ми обиратимемо, а пан круль хай затверджує, — самовпевнено додає Свиридович.

— Але я мушу пояснити шановному панству, — поважно зупиняє суперечки Жолкевський, — що корона навпаки, намагається зміцнити владу старшого і забезпечити його від випадкових примх зрадницької юрби. Посада старшого буде довічна. До того ж старший має право мати свої власні загони, гвардію, преторіанців [160], почет, називайте їх, як вам подобається. І ще додам, що це питання має велике принципове значення, бо, впевнившись у бажанні старшини приборкати свавілля голоти, навряд чи пан круль подумає замінювати людей, які своїм розумом і відданістю ойчизні спрямували в тихе річище буйну козацьку повідь.

Це було ясно й категорично. Ніздрі Сагайдачного здригнулися. Із запалом бойового коня кинувся він у вир заплутаних і загострених питань, на яких кращі політики Польщі й України завжди і неодмінно ламали собі ноги і зуби.

Питання про реєстр викликало палкі суперечки. В запалі один з магнатів кинув слово про одну тисячу козаків, і старшина обурено підхопила його.

— Хіба можна говорити про одну тисячу? — ледве стримуючись, доводили вони. — Вельможне панство само вважає, що той, хто п’ять років тому прилучився до низового козацтва, вже став природним козаком, і викинути його з війська не можна. Але те ж саме панство пам’ятає і бачило на власні очі, як шість років тому під Смоленськом стало на захист корони п’ятнадцять тисяч козаків і стільки ж залишилося на Низу обороняти південні кордони ойчизни.

Доводи козаків дратують Жолкевського. Сухо і різко бринить його голос:

— Та зрозумійте, нарешті, панове, що реєстр не є якісь примхи, а те число, що потрібне державі для захисту своїх кордонів. Коли панові старшині потрібно десять орачів чи п’ятнадцять женців, ніяка сила не примусить його набрати двадцять орачів або сорок женців. Так і в державних справах.

Сагайдачний непомітно знизав плечима.

— Та хіба ж одна тисяча є захист кордону!.. Підрахуйте, скільки миль від Дону до Дністра. На кожні п’ять миль треба поставити хоч маленький загін, хоч сотню. І вельможний пан коронний гетьман, як досвідчений отаман, добре на цьому розуміється, і приклад його свідчить за протилежне.

— Тому ясновельможний пан гетьман вважає, що число козаків мусить бути збільшено в міру дійсної потреби, вчасно втручається Замойський. — Але визначить його не комісія, а його мосць пан круль.

— Скажіть нам тільки одне, — звівся Балика, забуваючи про принадні обіцянки коронного гетьмана, — чи може кожен, хто народився козаком або брав участь у Московському та Інфлянтському [161] походах, . бути певним, що він залишиться в реєстрі, скільки б не виявилося таких козаків?

Комісари зам’ялися…

— Але ж панство саме не заперечує, що до Запорозького війська пристало чимало збіглих хлопів, міщан, ремісників і різних волоцюг. Виписати їх конче потрібно. Так було ухвалено три роки тому в Житомирі на комісії. Реєстр треба перекласти і переглянути. Справа надто загальмувалася.

— Коли переглядати? Тут? У полі? — спалахнув Сагайдачний. — Будьте певні, що хлопів ми й самі повикидаємо, але складати реєстр треба не тут, бо тоді не обійдеться без різанини.

— Ремісники нам потрібні ще більше, ніж землероби, — сперечався Калиновський, — бо орати кожен вміє,

а шевцювати або кувати коні треба вивчитися. Віддаси хлопчика до майстра, сплачуєш за нього, сподіваєшся мати доброго коваля, — і ось тобі: ані коваля, ані звичайного хлопа. Пошився мерзотник, у козаки.

— А шинкарі? А війти? А кравці? — разом загомоніли пани. — Всіх треба повиписувати без винятку.

— А що скаже вельможне панство, коли повстане голота і вдарить на кварцяне військо і ваші почти? Ще й підбурить хлопство повстати?! Це ж буде наче пожежа в степу. Тоді не вціліти ані фільваркам [162], ані замкам. Повстання пошириться, як ураган. Ми не спроможемося зупинити стихію. Вельможне панство мало нагоду упевнитися, що це за люди. Один Бородавка скільки завдав нам клопоту, а коли справа йде за п’ятдесят тисяч Бородавок…

— Але шановна старшина забуває, які виключні умови ми вам пропонуємо. Замість десяти тисяч злотих — сорок тисяч на рік. Республіка неспроможна тримати більше війська.

— Ми і не просимо додатку, — покрив ремствування старшини металевий баритон Сагайдачного. — З цих сорока тисяч ми викраємо на кілька тисяч душ. Проте на випадок татарського нападу або турецької війни — кордони будуть добре захищені, і ми зустрінемо ворога в Дикому Полі і не дамо йому промкнутися в нашу ойчизну.

З військового погляду Сагайдачний цілком правий, Жолкевський з ним згодний, але панам цікаве інше, і мовчить старий гатьман коронний і не висловлює своїх думок.

— Але ж козацтво щоосені виходить на волость і оселяється по наших маєтках. Їх стація нас руйнує. Вони підбурюють наших хлопів, грабують нас, — підскочив Януш Острожський, тремтячи від люті. — Ми не потерпимо далі такого стану.

— Хай осідають по крулевщизнах. Якщо козацтво потрібно короні, хай і живе воно за кошт корони, а не за наш, — палко підхопив Конецпольський.

Забуто урочисту манірність засідання. Януш Острожський відкидає крісло і люто стукає по столу костистими пальцями:

— Ми не можемо припустити, щоб три чверті, та що я кажу, — дев’ять десятих нашого хлопства оголошували себе козацтвом і виходили з-під нашої влади. Це чорт зна що! У мене в Білоцерківському старостві триста послушних домів, а непослушних щось із півтори тисячі.

— А в Корсуні двісті послушних, а непослушних тисяча триста, — урвав його Валентин Калиновський. – От і господарюйте при таких умовах!

— І ще з’являються цілі ватаги, розташовуються на стацію і вимагають, щоб їм “в тих місцях хліба-солі не відмовляли”. Давай їм хати, паливо, сіно, хліб, овес, молоко… та чорт їх знає, чого вони тільки не вимагають! — вищав Януш Острожський..

— І спробуй не дати: все розтрощать або почнуть жити грабунками та наскоками на околишні фільварки.

— Так, але чому ж вони не живуть у своїх вольностях? Почцівий круль Зигмунд Август дав їм безкраїй степ. Чому їм там не жити? Чи то лякають їх татари? Чи то корисніше сісти на готовеньке?

— Тому що запорозькі вольності порозбирала собі старшина, а для голоти немає там місця! — схопився з місця Балика. — Добре говорити вельможному панству про свої вигоди, коли у панства вдосталь і хлопів і землі. А бідному козакові нема де й коня попасти, на якому рушає він у похід на захист того ж самого панства.

— Ну а ми цього не потерпимо! Геть з наших маєтків або платіть данину і ходіть на панщину!

Пристрасті розпалювалися. Пани нікого не слухали і перебивали один одного, як баби на ярмарку.

— Все ваше військо — самі тільки хлопи та збіглі злочинці!

— Пірати! Душогуби! — тоном вище взяв Ян Жолкевський.

Старшина схопилася з місць, розпалена обуренням.

— Вельможне панство! — задзеленчав дзвоник коронного гетьмана. — Нєх панство не забуває, що воно зібралося тут, як мужі державного та громадського досвіду, щоб запобігти дальшому лихові, а не для сварок і безпідставних образ. А ви, панове старшина, доведіть, що ви не буйний Бородавка і спроможні серйозно поставитися до нашої спільної справи.

— Яка дурниця!.. Їх треба винищити, а не зменшувати їх кількість, — бурчав Януш Острожський, обмахуючись шматком пергаменту.

Пани замовкли, сіли на свої місця, і по незручній мовчанці Жолкевський перейшов до дальших питань.

— Ні! Ми не допустимо, щоб палили наші човни, — відсапувався Танцюра, витираючи спітнілу голену голову. — Рибальство — наш хліб. Вся Польща і Німеччина годуються нашою рибою.

— Виловленою по вулицях Каффи та в димучих руїнах Трапезунда? — жовчно з’єхидствував Ян Данилович.

— Може, й там, — не змовчав буйний Танцюра, — бо коли корона по два роки не сплачує нам грошей — кожен вільний піти шукати собі іншого хліба.

— Тихше! Тихше, панове! — втрутився коронний гетьман. — Ми вам залишимо плоскоденки-галерки, а байдаки попалимо.

— Та хіба ж ми не рибалимо в морі? І в Азовському, і в Чорному? Ми навіть маємо татарський ярлик [163] на вільне рибалення.

— Попаліть байдаки у непевних людей, а в статечних старшин відберіть присягу і підпис рук, що вони триматимуть човни під сторожею і не даватимуть їх під походи.

Жолкевський похитав головою…

— Ні, панове старшина, це річ неможлива. Човни мусять бути попалені.

— Та як же ж так?! Вельможне панство каже, що треба приборкати самих горлаїв та галабурдників, — тих, хто грабує та робить напади. За що ж нам безневинно страждати? Човни ж гроші коштують і хороша користь діставати по 20-30 злотих кожного кварталу і палити майно, що коштує вдесятеро.

— Вже тоді краще під султана піддатися!

— Чи то під Московщину!

— Кожному тепер козаки знадобляться, — палко загули старшини, перебиваючи один одного.

— Нас навіть цісар запрошує до себе служити!

— І перський шах!

— І грузинські князі!

— І той же хан — приборкувати своїх беїв!

Це було те, чого так боявся Жолкевський. Досі старшина відхрещувалася від можливості такого відлучення, але пани надто зарвалися. Жолкевський зрозумів, що час відступити.

— Панове старшина, заспокойтеся! Ми погано зрозуміли один одного. Вам буде сплачено повну вартість кожного човна і прибуток, який міг би він вам дати протягом цілого року. За цей час панство візьметься до якоїсь іншої корисної справи, і таким чином аж ніяк не постраждає.

— Що нам робити? Торгувати, як міщанам, чи що? — фиркнув хтось із старшин.

— Та й не дуже розторгуєшся, коли без нобілітації [164] скрізь митниці замикають путі.

— І на суді не добитися права, бо коли нас Потоцькі грабують, суд, замість захищати скривджених від наїзду гвалтовного, присуджує йому землю, бо ми не маємо грамот про нобілітацію, хоч більшість з нас є урожоні шляхтичі.

— Не в грамотах річ, — знизав плечима Жолкевський. — Хто був шляхтичем — той шляхтичем і залишиться.

— А дворняжка і з грамотою хортом не стане, — презирливо вкинув Калиновський.

І мало не скрикнув, відчувши, як важкий чобіт коронного гетьмана притиснув йому ногу.

— Хто просить пана бовкати зайве?! — засичав, блиснувши очима, коронний гетьман і, звертаючись до старшини, докірливо простяг до них руки. — І не соромно панству так несправедливо і невдячно обвинувачувати корону саме тоді, коли в королівській канцелярії. заготовлено понад сорок грамот про нобілітацію панів старшин і про те, що їх винагороджується маєтностями і земськими урядами. Корона всебічно намагається піти назустріч панству і довести свою щиру прихильність до панства по бажаному закінченню нашої комісії.

— І буде не королівська канцелярія, а розплідник ушляхетненого хамства з крулевської псарні, — шепнув на вухо Замойському Валентин Калиновський.

— Тихше! Почують, — прошепотів Замойський, кусаючи губи.

Слова Жолкевського були барилом олії в розбуркане море. Старшина примовкла й заспокоїлася.

Без суперечок згодилися, що корона сплатить козацькому війську решту платні за Московський похід, двадцять тисяч злотих за останні два роки і близько чотирьох тисяч червінців старшині “за покірливість і послушенство”, крім тисячі нa полагодження зброї і на армату.

Старшина повеселішала. Свиридович і Ян Костржевський хвацько підкрутили вуса, Бурдило з Танцюрою задоволено кахикали в долоні, і тільки один Сагайдачний сидів на своєму кріслі з невимушеністю людини, що звикла до влади, до вишуканого товариства і оточення.

Але похмурий і незадоволений сидів край столу Богдан Балика. Болісна роздвоєність роздирала й дратувала його. З одного боку — непередбачені гроші і обіцянки Жолкевського, з другого — болісний сумнів, чи має він право брати ці гроші, чи буде це чесно перед військом козацьким?

Вогняні букети свічок ставали нижчі і нижчі, наче хтось невидимий підрізав їх воскові стеблини. Хмара запашного диму клубочилася під стелею прозорою синню. Згасав камін, і коли на мить стихали голоси, чути було тонкий спів зимового вітру у комині й туге гудіння старого парку.

Співали півні на селі, віщуючи північ. І втомлена і захрипла від тютюну і суперечок старшина частіш ковтала позіхи і глибше вмощувалася у м’яких кріслах.

— Годі, панове. Я старий, я втомлений. Nox fert сonsilio //Ніч дає добру пораду (лат.)//, — зненацька підвівся коронний гетьман. — А вам, панове старшина, раджу спочатку добре поміркувати над кожним артикулом і не заважити нам зайвими суперечками.

Перемови затягувалися. Старшина вагалася і почувала себе між двох вогнів. Комісари ні в чому не поступалися і в кожній дрібниці зверталися до Варшави. З одного боку — обіцянки, принадливі, вигідні, але з власного досвіду знала старшина, як часто обіцяють король і магнати і як часто залишаються ці обіцянки тільки словами. А з другого боку — небезпека обвинувачень у зраді, і тоді — камінь на шию у вири дніпрові, або дубова паля, або киї.

Проте старшина щиро відстоювала реєстр. Вона розуміла, що коли б панам пощастило звести військо козацьке до якихось двох-тpьох тисяч, вони б не стали і розмовляти з старшиною, і тоді годі було б думати про будь-яку нобілітацію та привілегії. Й тепер магнати зібралися на комісію тому і тільки тому, що за старшинською спиною — міцна збройна сила. Старшина визнавала, щодо війська козацького пристало чимало гультяйства, яке дійсно треба виписати, але уперто відстоювала свої основні сили — тисяч з десять-дванадцять загартованих і окурених димом походів воїнів, на яких вона може спиратися. Ось чому старшина рішуче відмовилася підписати декларацію уряду і почала писати свій реверсал. Допізна засиджувалася вона у Сагайдачного і строчила артикул за артикулом із спритністю, досвідом і обачністю прокураторів і крючкодерів.

— Пиши, — диктує Лаврінові Пашковському Танцюра, лукаво примруживши око:

…І обіцяємо знищити всі човни, що залишилися у нас від попередніх походів, а рибальські і вантажні човни обіцяємо словом лицарським тримати під сторожею і в морські походи проти султана і хана кримського з Дніпра не ходити.

— Е, ні! Не так його треба писати, — уриває Бурдило, поскубуючи борідку. — Тут схитрувати треба: після слів “вантажні човни” пиши так:

…І, своєчасно і невпинно дістаючи від його мосці пана круля вищезгадану річну платню, обіцяємо нашим лицарським словом тримати свої човни під сторожею і в морські походи к ушкоді султанській і ханській з Дніпра не ходити.

Лаврін Пашковський ухвально всміхається:

— Тобто, якщо не сплатите нам своєчасно грошей, — не ремствуйте, бо через вашу власну провину пішли шарпати турків та кримчаків, або сплачуйте. день у день все, як умовлено.

— Вірно, — хитає головою Танцюра. — Та й у мене добре сказано: “З Дніпра не ходити”. Отже, коли набридне нам постити без хліба козацького, збирайтеся панове, на Молочних Водах, на Кальміусі, чи то на Інгульці і йдіть, куди забажає душа, бо про дрібні річки в угоді нічого не сказано.

— Авжеж! Міцна в тебе, Танцюро, голова, коли наступлять тобі на мозолі, — з реготом підхопила старшина. — А з човнів підсунемо ми їм саму трухлятину, що й на дрова не придатна, а всі нові човни спорядимо по-рибальському — і дуля з маком вам у ніс.

І поки Лаврін Пашковський закрутисто пише спритно зредагований артикул, старшина регоче, уявляючи собі, що скажуть магнати на такий реверсал.

— Далі, далі, панове! Встигнете нареготатися, коли підчепите панів на гачок, — квапить їх писар і загострює нове перо.

— Пиши, — раптом підходить Сагайдачний.

І диктує, постукуючи пальцями по столу:

Старшого згодні ми прийняти з рук найяснішого пана круля і пана коронного гетьмана, як колись був у нас небіжчик пан Оришовський, але пан гетьман коронний зволить відкласти його призначення до найближчого Вального сойму. При тому просимо, щоб старший мав постійне перебування на Січі і разом з нами став на захист, на славу і послугу Речі Посполитої, наставляючи горло пліч-о-пліч з нами проти ворогів держави, і щоб був він урожоний козак і вмів у його королівської милості про наші справи домовитися, маючи досвіді розум в справах державних і військових.

— Та що ти, батьку, здурів?! Чи булава тобі набридла?! — накинулися на нього Байбуза та Одинець.

Сагайдачний насмішкувато примружився.

— Які ж ви, панове, нетямущі!.. Прочитайте, чи поведеться від таких умов оцим випещеним святенникам та дженджикам, що тільки бренькають острогами перед панночками? Чи підуть різні 3амойські та Калиновські до нас на Низ мерзнути у хуртовину або смажитися на сонці в походах? Та жодний з них не суне носа. А якщо й суне, то втече, підбираючи штани, такого завдамо йому перцю.

— І перцю не треба, — розреготався Байбуза. — Тільки вивеземо його ночувати у плавнях. Як накинеться на нього комашня!.. До світла не витримає.

— Або замкнеться в курені, як стара баба на печі, — додав Лаврін Пашковський і засипав піском дописану сторінку. — А тепер, панове, ось що від себе я додав:

А щоб не обтяжувати маєтностей шляхетських та монастирських лежами та приставствами [165], згодні ми виселитися до крулевщизн або в межі Вольностей запорозьких, але на переїзд треба нам дев’ять місяців часу аж до святого Іллі православноro, хоч такий виїзд є велика уразка наших прав і привілеїв, наданих нам почцівими королями. Ось чому військо запорозьке залишає за собою право звернутися з петицією до короля, щоб його мосць пан круль залишив нас надалі при наших старожитніх привілеях і правах.

Артикул за артикулом. Кожну дрібницю обмірковує і обговорює старшина. І в кожному слові і літері якась недомовка або пролазка, яку можна тлумачити в потрібний ний бік. Багато чого повикреслюють королівські прокуратори і посли Вального сойму. Але про прокураторів та панів знайдуться у старшини золоті гасене і дукати, здобуті в турецьких походах. Міцно липнуть вони до посольських і сенаторських рук, коли треба, заліплюють язики і бренькають принадним дзвоном на користь і розквіт запорозького панства.

І, переписуючи начисто свій реверсал і стверджуючи його військовою печаткою, задоволено всміхається козацький дипломат Лаврін Пашковський і передчуває панську лють, коли зрозуміють вони, до чого привів дзенькіт їх шабель та бучні загрози.

А час минав. Морози і хуртовини чергувалися з осінньою мжичкою й вітрами. Дощі заливали козацький табір, а військо все стояло над Узенню і не випускало зброї з рук. Настрій підупадав. Пани навмисне затягали перемови, раз у раз звертаючись до Варшави в кожній дрібниці. А козаки голодували. Вони взяли з собою двотижневий запас, а в мороз і пронизливу мжичку і сльоту ще більш треба їсти, бо намети і вози — поганий захист від негоди.

— Що вони там вилуплюють, наче квочки? — бурчала голота, з прихованою ненавистю і підозрою дивлячись на старшину. — Тaк і подохнеш, поки вони домовляться з панами.

— Та й скільки угод не пиши — не сунуться пани до нас на Січ. А коли б наші дуки і вирішили нас продати — так хіба мало каміння на Базавлуку, щоб нав’язати їм на шиї та пустити під лід води пити?!

Але не всі витримували муку. Щоранку недораховувалися полковники по кільканадцять козаків. Сагайдачний порозставляв по дорогах дозори перехоплювати втікачів і для страху скарав кількох на горло, але навіть смертна кара не зупиняла їх.

Падали коні. Люди ходили злі, голодні, тремтіли від холоду і загрожували напасти на панське військо, де валки ломилися від борошна і круп, горілки та хліба. І якщо одні тікали додому, інші лютішали, ставали завзятішими.

Сагайдачний нервувався. Запаси вичерпувалися, а за п’ять миль навкруги королівські обозні і фуражири позабирали птахів, борошно, сало, рибу й худобу. У магнатські маєтки не можна було й сунутися, щоб не накликати на себе обвинувачень в розбійництві. Сагайдачний звернувся до старшини, просив надіслати валки з хуторів, але тимчасом треба було якось обкрутитися.

Не краще було і польському війську. Воно було сите, але, йдучи в похід, пани не подбали про теплий одяг. І тепер, замість добре одягти своїх жовнірів, вони споювали їх і нацьковували на козаків, щоб їх п’яні загрози доходили до козацьких ушей.

Але горілка і пишні промови магнатів не дуже підбадьорювали жовнірів. Вони розбігалися світ за очі. Пани й собі висилали дозори, ловити втікачів, карали їх лютими муками, але становище не кращало.

Тоді Жолкевський зрозумів, що час кінчати.

Мерзлякувато загортаючись в делію [166] на легкому хутрі, Жолкевський раз у раз підходив до вікна. Тихо й похмуро було в палаці Берестейського воєводи Тишкевича.

Вранці виїхали комісари до козацького табору з Яном Жолкевським на чолі, а інші улаштували облаву на ведмедів. Старий коронний гетьман залишився вдома сам, страждаючи на подагру і на ревматизм.

Сьогодні мусив розв’язатися вузол всіх перемов. Час повернутися комісарам, але за вікном, обсипаним дрібними перлинками крапель, — нічого, крім дороги, осінньої мли та голих пірамідальних тополь, наче велетенських мітел. Сірий липкий туман підступає до палацу, густішає, наче зсуває за вікном свої сірі завіси. Гетьман підходить до каміна, загортає ноги вовчою шкурою і бере довгу турецьку люльку, коли ось біля ганку уривається важке тупотіння коней.

— Ну що? — напівпідводиться старий гетьман, назустріч блакитно-сірим доломанам свого небожа і його супутників.

— Мам гонор віншувати пана дядю з щасливим закінченням справи, — дзенькає острогами Януш Жолкевський, по-військовому виструнчившись перед старим гетьманом.

Від нього тхне вогкістю і грибним духом осіннього лісу, але не те турбує старого гетьмана.

— Присягнули? — беззвучно видихнув Жолкевський.

— Майже так… Кажуть, що і з татарами вони домовляються усно, отже, і слова честі, даного його мосці пану крулю, ніколи не порушать. Тільки старшина дає нам на письмі свій реверсал за власноручними підписами і печатками, як на всіх попередніх комісіях.

Жолкевський люто грюкнув кулаком по столу.

— Знов якісь фіглі-міглі! Знов ухиляються від певних зобов’язань!

Ян Жолкевський розгублено відступив, а замість нього заговорив Адам Склінський, командувач кварцяної піхоти.

— Але, вельможний пане, коли б вони навіть присягнули перед своїми єретичними попами, то їх присяга неварта й шеляга. Ми привезли щось краще — реверсал, писаний документ з їх підписами і печатками. Вранці ми мусимо сплатити їм гроші за минулі роки, тоді старшина присягне короні.

— А голота? Адже ж вона не визнає старшинської присяги і зробить по-своєму!

Блакитний доломан нетерпляче знизав плечима, але, схаменувшись, знов виструнчився перед старим гетьманом.

— Дозвольте нагадати вельможному пану гетьману, що коли корона складає мирний трактат з будь-якою державою, хлопи теж не беруть в цьому участі. Навіть на суді хлопська присяга і їх твердження не мають законної сили. Старшина відповідає за все і всіх, як командувачі за своє військо і як шляхта — за Річ Посполиту.

Жолкевський опанував себе. Опустився в крісло і, по-старечому крекчучи розтирав коліна.

— Розповідайте, — буркнув він. — Все! Докладно! І, будь ласка, без прикрас.

— Але ж, вельможний пане… — вигнувся блакитно-сірий доломан пана Склінського. — Як перед паном Єзусом… Найдокладніше і найточніше…

Він зробив коротеньку паузу, ніби не знав, з чого почати, і заговорив, зиркаючи на коронного гетьмана, грізнішого для своїх вояків від ворожих шабель і мушкетів.

— Виїхали ми, як відомо вельможному панові, вдосвіта. Вони не чекали нас так рано і саме починали шикувати полки. Кілька сотників зустріли нас біля греблі. Просили трохи зачекати, поки вони підготуються до оказування [167]. Довго пересували вони своє військо то нагору, то з гори. Нам обридло стояти на місці. Бо ж це нечемно до представників королівського війська. Кінець кінцем нас запросили їхати далі. На тому березі зустрів нас тен хлопський гетьман з почтом, наче справжній магнат.

Правда, він значно вихованіший і розумніший від всіх інших, але ж… Час збити з них пиху, щоб знали вони своє хлопське місце.

Тепер Жолкевський роздратовано пересмикнув плечима. Пан Склінський трохи збентежився і продовжував:

— Він привітався з нами латиною і додав, що зараз ми зможемо приступити до реєстрування козацького війська. Пам’ятаючи вказівки вельможного пана, ми відповіли, що приїхали не складати новий реєстр, а остаточно домовитися з військом. Сагайдачний мовчки вклонився і запропонував оглянути військо. Ми рушили далі. Виставили вони одинадцять полків, озброєних огнепальною зброєю. Рідко-рідко траплявся козак із списом або сагайдaкoм. Полки вітали нас випалами. На око їх було тисяч дев’ять, але пан Харлик Свиридович, колишній староста Гупальський, подав нам реєстр на десять тисяч вісімсот чоловік. Потім ми оглянули їх армату. Що й казати — вона чудова. Проти такої армати не встоїть ніяка фортеця, навіть турецькі гранітні мури, — зітхнув Адам Склінський, не помічаючи, як здригаються гнівом брови старого гетьмана. — Потім оглянули ми їх валки — і уявіть собі наше здивування — вони повні різних харчів.

— Добре! Знаю! Вчора прийшли оці валки, — перебив старий гетьман, хоча новина вразила і його. “Ото бестія Сагайдачний, таки викрутився”, промайнуло у нього в голові.

— Потім Сагайдачний зліз з коня і запросив нас обідати. Почастував він нас так, що хоч самому папежу личило б, — з задоволенням підкрутив Склінський вуса але, помітивши, як насупився старий гетьман, знов стримався і повів далі швидко і по-військовому сухо: — По обіді вдарили на раду. На раді ми передали козацькому війську привітання вельможного пана і похвалили їх збройну підготовленість до відсічі зовнішнім ворогам нашої непереможної ойчизни, потім почали артикул за артикулом тлумачити їм декларацію уряду і умовляти їх, щоб вони згодилися на всі наші вимоги. Знявся гамір, лайка, погрози. В цю мить козацтво нагадувало не військо, а ватагу біснуватих свиней із святого письма. Ми обурилися і заявили, що в таких умовах ані трактувати серйозну справу, ані навіть розібратися в думках Запорозького війська ми не можемо. Тоді рада криком уповноважила Сагайдачного з кількома старшинами обміркувати нашу декларацію, і ці так звані делегати зажадали, щоб гроші сплачувалися їм не у Львові, а в Києві, на Іллю, свято руське. Потім вони вимагали, щоб дали їм відстрочку на виїзд з маєтків і староств до того ж Іллі. На це ми дали свою згоду. Треба ж було заспокоїти хлопство дрібними поступками, — ніби вибачаючись, пояснив Склінський. — Але коли ми переказали їм волю вельможного пана, щоб військо Запорозьке обмежити трьома тисячами, вони не погодилися. Жодний з них не дійшов доброго розуму. Та й зрозуміло, чому вони бажають залишитися в такій неприпустимій кількості: з властивою хлопству нахабністю, вони бажають і надалі ставити нам умови і, загрожуючи збройною силою…

— Мені цікаво знати, що відповіла старшина і військо, а не безглузді пащекування пана, — раптом гримнув Жолкевський і звівся на ноги.

Склінський зупинився на півслові і вигнувся в улесливому поклоні.

— Перепрошую тисячу разів вельможного пана гетьмана. Вони запевняють, ніби вже повиписували п’ять тисяч учасників минулих походів і не допустять ніяких нових виписувань. Але сам на сам Свиридович та інша старшина заспокоїла нас: “Ми тут волаємо, що не випишемо нікого, тому що голота ладна кинутися до зброї, але коли вона порозходиться по домівках, ми потроху викинемо її з війська геть. Перевірити нас вони все одно не спроможні, і все станеться на користь вельможного панства. Але тут ми рискуємо повстанням і власними головами, і корона мусить визнати і якось винагородити нашу лояльність”. Потім ми сповістили військо, що завтра буде сплачено гроші за минулі роки і походи. Це вмить заспокоїло найзавзятіших горлодерів. Надто вже їм обридло мерзнути просто неба, і вони сплять і бачать уві сні, як би опинитися під стріхами. Тоді ми пішли далі, і взагалі між нашою декларацією і їх реверсалом залишилися дрібні розходження, формальні, а не по суті, — самовдоволено додав Адам Склінський, мацаючи в кишені тісно набитий турецькими дукатами гаманець.

-Добре! Ідіть повечеряйте, — хитнув головою Жолкевський. — Вранці поговоримо докладніше.

Через три дні Жолкевський писав до Варшавського замка:

Чимало виникло тут суперечок і торгіверсацій, але віднині глибокий спокій запанував на Україні — і треба сподіватися — надовго [168].

Жолкевський поклав перо, відкинувся на спинку високого різьбленого крісла, і жовчна усмішка пробігла його вустами.

Сімсот шабель кварцяного війська проти сорока п’яти тисяч козаків. Старий гетьман не йме віри власним словам, не сподівається, що козаки виконають умови, але принаймі хай піде чутка, що уряд сумлінно виконав угоду з Туреччиною і зробив усе залежне, щоб стримати й приборкати козацьке свавілля.

Колись біляве волосся старого гетьмана спадає срібним пасмом йому на очі, але суворо дивиться він в темні вікна. Майбутнє таке ж похмуре, як імла за вікном. Гетьман нетерпляче відкидає пасмо і знов схиляється над папером:

А тому, залишивши три роти під Паволоччю на той випадок, коли б виписчики, викинуті з козацького війська, почали б збиратися купами і ватагами, а також для захисту від татарських наскоків, вирядив я інше військо під Шлезький та Угорський кордони захищати нашу кохану ойчизну від лісовиків [169], що гуляють Угорською полониною, і від полум’я війни, що залляло геть усю Європу. Гетьман же Сагайдачний пішов на Низ і на волость перекладати реєстр і палити човни, як рапортував він мені перед виїздом.

Свічки тихо потріскують на столі, наче вогняні списи почесної варти над труною козацького реверсалу. Жолкевський згортає його ще твердою, хоч і знівеченою ревматизмом, рукою і по-старечому важко підводиться. Час відпочити. Втомився він від походів і дипломатичних суперечок. Човгаючи хворими ногами, бере він шандал, гасить свічки і йде спати, залишивши на столі недописані папери.

ПОЛОНЯНКА НАЗЛІ-ХАНУМ

Шхуна мчала на всіх парусах, охоплена незрозумілою тривогою. Гойдало. На палубі раз у раз свистала дудка, і в каюті чути було біганину і уривчасту команду; там щось рубали, щось пересували важке і з грюканням кидали над головою. А шхуна мчала все швидше і швидше. Хвилинами здавалося, що вона ось-ось одірветься від хвиль і полетить над морем, наче хмара у бурю.

Настя лежала в капітанській каюті із зв’язаними руками й ногами і не могла отямитися, зрозуміти, що сталося з нею.

У кружечку ілюмінатор а скипали піняві хвилі і раз у раз відкривалася і злітала догори змилена горбкувата далечінь. Згодом вона потьмянішала, набула бруднувато-зеленого тону пляшкового скла, небо швидко згасло, а на заході залягла хмара, наче скелястий гірський кряж.

Коли згусли сутінки, замовкла й метушня. Розчинилися двері каюти, і з хвилею нічного вітру ввійшов євнух. Він запалив олійну лампочку, приладив її у кільце під стелею, потім приніс вечерю і розв’язав Настю. Настя хотіла спитати, куди її везуть, та роздумала — вирішила удати, ніби вона не розуміє татарської і турецької мови. Від їжі вона відмовилася, тільки взяла виноградне гроно і вийшла на палубу.

Стояла ніч. Уламком срібного аспра блищав на південному заході місяць. Зорі горіли буйними золотими краплинками — по-південному теплі і близькі.

Шхуна йшла без огнів, — чорна, як кажан, на срібному тлі неба. Настя прослизнула на корму, побачила кримський берег, що потопав на обрії, і замислилася.

Чи то примарився їй голос Карпа, чи хтось, глузуючи, удав старого кобзаря? Але ж татарки… Не могли вони кинути їй вигадану новину. Близько-близько ховається десь військо козацьке. Але ж тоді який жахливий жарт долі — опинитися на цій шхуні саме в той час, коли вони біля Каффи і ось-ось пролунає там перший постріл. Після піднесення цілого дня безкрая втома охопила Настю. Ані прокльонів, ані сліз не мала вона видушити з міцно стулених вуст. Усе байдуже. Надія блимнула зрадливою блимавкою, щоб завести її у безодню.

Море було темне, і скільки сягало око — самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.

Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:

— Тепер не доженуть.

Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.

— Йок [170], не доженуть. Ані сеймени [171], ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурних.

Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.

Стамбул!

Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:

— Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.

Араби, певно, знали, що жінка — невірна, тому не обурилися порушенням адату [172]. Перший узяв дукат і вишкірив зуби.

— Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..

Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певно, ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.

А евнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.

Три дні мчала шхуна на південний захід. Опівдні вітер спадав, і у заштиленому саєтовому морі відбивалися перлові хмаринки, а чорні вітрила обвисали вздовж щогл крилами мертвого баклана. Настя годинами сиділа на палубі і, тільки євнух зникав, з жалібною, розпачливою надією шукала в хвилях козаків. Та коли надвечір третього дня на півдні імлисто окреслилися кам’яні хвилі турецького берега — розпач і туга пригнітили Настю.

Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханим вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем — стародавній прапор Артеміди Ефеcькoї [173] — прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.

Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.

— Людина за бортом! — вигукнув з щогли сигнальний.

І, захлинаючись у хвилях, побачила Настя, що бриг спокійно посувається далі, хоча люди на палубі навели на неї зорові трубки, а шхуна поквапливо лягає у дрейф і спускає рятувального човна.

Це була остання спроба, остання надія визволення. Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим шербетом і міцним франським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більше на палубу її не випускали.

Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара [174]. Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами…

А береги все насувалися, ближчали — плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір’ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, і пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.

Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама [175], дозволила вона загорнути себе в фередже і покласти в каїк, оздоблений строкатими килимами.

Та не до похмурих присадкуватих веж сералю помчав її гостроносий каїк: гнали його до протилежного малоазійського берега, де купалися у рідких смарагдах Босфору біломармурові сходи заміських палаців.

— Назлі-ханум, Назлі-ханум, — повторював євнух Гасан, стиха перемовляючись із каїджі [176].

Про що вони говорили, Настя не зрозуміла. Запам’ятала тільки це ім’я — певно, якоїсь впливової жінки. Якось спинився каїк, і на мармурові сходи пристані вибігли негри в червоно-білих смугастих тюрбанах.

Вилискуючи на сонці чорним лакованим деревом рук, підходили вони Настю і понесли на ношах широкими положистими сходами, наче була вона не жива людина, а крихка ваза з білого алебастру. Настя мовчала: не було в неї ані слів, ані сліз, наче вмерла вона від розпачу і дивилася на свій похорон.

Негри внесли Настю до пишно оздобленої зали, опустили ноші на землю, і Настя побачила стару поважну туркеню, обвішану перлами і самоцвітами. Гасан упав їй до ніг і, торкнувшись рукою грудей і чола, схрестив на грудях руки.

Туркеня випустила з ніздрів дві цівки запашного диму і зиркнула на бранку чорними й блискучими, як маслини, очима.

— Та сама? — спитала вона уривчасто.

— Ніс у неї вигнутий, як дзьоб папуги, брови високі, густі, з’єднані на переніссі тонкою рисочкою — за стамбульською модою, а пучки і нігті пофарбовані хною.

— Та сама, господине, — тонким жіночим голосом відповідає Гасан, і його жовте підборіддя самовпевнено здригнулося, наче пухир топленого гусячого жиру. — Селім пішов на перську війну і не встиг одружитися з нею.

— А чи потрапить вона до сералю? — уриває стара туркеня. — Пам’ятай, Гасане: я поклалася на твій смак не для того, щоб ти мене обдурив.

Гасан вклоняється до землі. В цьому не може бути ніякого сумніву, але самовпевненість євнуха дратує Назлі-ханум.

— Покажи! — уривчасто кидає вона.

І Гасан, наче купець, що пропонує дорогоцінну амфору [177] часів Перікла і Фідія [178], відкидає Настин серпанок.

Стара напівпідводиться на дивані, але так само схрещені її ноги в гостроносих зелених папучах, оздоблених перлами. Очі запитливо мацають Настине обличчя, шию, руки і ноги. Вони колють її, як москити, лоскочуть, образливі й одверті. І Настя мимоволі мружиться і кліпає очима.

— Устань! — владно ляскає її стара словом, як батогом…

Настя здригається. “Як коняці”. Це перша образа з дня нападу людоловів. Як вона сміє!.. І кому — нареченій славетного гетьмана, що лякає своїм ім’ям усе узбережжя Чорного моря!.. Гострі слова готові вилетіти з її зціплених вуст, та вчасно пригадує Настя Коржеві слова: “Тільки нікому не кажіть, що Настя — наречена Сагайдачного; вони вимагатимуть такий викуп, що військової скарбниці невистачить на нього, або закатують її жахливими муками з помсти за наші походи”. І, клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу. А рабині метушливо і злякано ловлять рух господині і підхоплюють Настю під руки.

— Роздягніть! Я хочу її бачити! — Наказує Назлі-ханум і підповзає ближче велетенською жабою.

Жінки знов кидаються до Насті, але Настя так гордо випростовується і так обурено зиркає на них, що вони розлітаються зграєю наляканих горобців.

— Двічі повторювати вам, чи що? — обертається до них Назлі-ханум. — Або хай роздягається сама ця дика кицька.

Дівчата розгублено і боязко підступають до Насті, а один з негрів ламаною польською мовою пояснює Насті, чого вимагає його господиня.

І гостро, як сама Назлі-ханум, питає Настя, дивлячись просто в вічі туркені:

— Лазня тут у тебе, чи що?

Негр розгублено мовчить, потім перекладає туркені Настину відповідь. Жінки здригаються і примружуються, наче над їх головою вдарив грім. Але Назлі-ханум починає голосно реготати, її регіт дивовижно нагадує куряче квоктання, і від нього спину обсипає морозом. Та хіба ж можуть мовчати рабині, коли господині смішно!.. А очі їх дивляться все також сумно і злякано. Тільки дві старих сивих негритянки щиро вишкірили коралові щелепи з щербатими жовтими іклами, і дзеленчать монети на їх червоних оксамитових безрукавках і на чорних зморщених шиях.

— Виведіть її. Завтра огляну її у справжній лазні! — раптом наказує Назлі-ханум і кличе своїх танцюристок.

Сутеніє. Служниці запалюють олійні лампи. Лампи гойдаються під стелею на візерунчастих ланцюжках. На столах квітнуть вогненними жмутами канделябри з високими свічками різного кольору, і тонкий пряний запах амбри, домішаної до воску, лине від них. Легкий бриз віє крізь гратчасті мушарабії [179] і разом з прохолодою моря доносить аромат датур, лаврів, кипарисів і туй.

Рабині ставлять навпроти Назлі-ханум низенький круглий стіл, на стіл — келехи шербету З кращих конійських лимонів і кандійського тростяного цукру. Покришки на келехах з різьбленого коралу і бурштину або срібні з самоцвітами, але в багатьох, замість шербету, міцна ракі [180] або густе санторінське вино, до якого Назлі-ханум дуже прихильна. Біля ніг старої туркені сідає негритянка-казкарка, дві інших — персіянка та арабка — туляться біля порога і дивляться у рот господині, готові по першому знаку сісти біля неї і розпочати, ритмічно гойдаючись, свої фантастичні оповідання, барвисті й вибагливі, як арабески харасанських килимів.

Після казок рабині довго звиваються у млосному танці, повному знемоги і грації. Персіянки змінюють черкешенок, грекині — арабок. Тріщать у них на пальцях заганет — мідні кастаньєти; дзвенять бубни, сповиті стрічками, лунко б’ють палички по арабських кудумах [181], і ніжно тремтять і співають турецькі мандоліни-дербуки. А коли танцюристки знесилено падають на килими, починаються співи.

Назлі-ханум хворіє на безсоння. Щоночі розважають її рабині. Але горе тій, що не витримає цього одвічного бенкету і засне або закуняє. Батоги з волячих жил чекають на знесилену, і не одна кінчає свій вік в руках негрів-катів.

Очі злипаються, вогні здаються пухнастими, — як у тумані, але не можна ані на мить відлучитися, ані прилягти на м’яких килимах серед подушок з перловими китицями по куточках.

Пізні зимові сузір’я здіймаються над скутарійським лісом і кладовищами і, ставши високо над Босфором, дивляться в його глибину, а вікна палацу Назлі-ханум все сяють і міняться барвистими вогниками, наче химерний китайський ліхтарик.

Не спить і Настя. Їй дали кімнату з вікнами на Босфор, та сон далеко від її втомлених заплаканих очей. Розвіялася мрія про втечу, про повернення на батьківщину. Вона під владою жахливої жінки з обличчям білим, як пшеничний книш, і чорними блискучими очима.

За рік у беглер-бейовому палаці вивчила Настя мусульманський звичай. Знає вона, що господар сералю приходить до нього надвечір, і ніякі двері не можна замкнути перед ним. Та ніч минає спокійно, і ані вранці, ані вдень, після служби в султанському палаці, ані другого вечора не чути за нього. Де ж він? Помер чи теж у поході? Але тоді навіщо викрали її з Каффи і привезли аж до Стамбула? І чому тоді араби-матроси казали їй про султанський сераль?

Нема відповіді. Змучена марними думками і марним очікуванням, не спить Настя і дивиться у темряву заплаканими очима.

Назлі-ханум — султанова бабка — в неласці. Чотирнадцять років тому, коли небіж її, султан Ахмет, оперезався мечем предків у мечеті Еюба [182], вислав він до старого сералю всіх ода лик [183] та султан свого батька, разом з їх рабинями, євнухами, гіль-сизами [184], астрологами, карликами і ворожбитами, а Назлі-ханум заборонив переступати поріг свого палацу.

— Лютувала Назлі, та довелося скоритися. Кілька років не бачила вона очей падишахових, кленучи долю і султана Ахмета разом із нею.

І ось помер султан Ахмет.

Вже півроку панує в Стамбулі юнак Осман, але ніякі нагадування і хитрощі, ніякі подарунки не допомагають старій Назлі. Ще й досі молодий султан не одвідав старої бабки, не зняв з неї неласки. І вирішила Назлі-ханум відшукати йому таку красуню, щоб закохався в неї молодий падишах і, вдячний старій бабусі, дозволив їй одвідувати свій палац і брати участь у державних справах. І наказала вона Гасанові за всяку ціну здобути бранку Селімову, куплену торік восени на вагу золота.

Але Гасан сховав золото старої султани і просто викрав Настю з допомогою алжірських піратів.

Назлі-ханум була в захопленні від прекрасної бранки. Вона вже уявляла собі, як з’явиться з нею до свого онука.

— Навчи її, Гасане, нашої мови і звичаю, — говорила вона. — А головне, втлумач їй, що я її благодійниця, що без мене животіла б вона десь у злиднях і що повинна вона любти мене над усе і слухати кожне слово моє і виконувати кожне моє побажання. Ось коли я нарешті надолужу своє! Бо її руками і вустами керуватиму державою, як візничий — кіньми або спритний штукар — ляльками Кара-гьоза [185].

Минають дні. Вже третій тиждень Настя під дахом Назлі-ханум, і потроху захоплення старої султани перетворюється на тривогу і розчарування. Вона уважно придивляється до полонянки-козачки і відчуває, що ніколи не стане вона покірливою лялькою в її руках. Настя стримана й чемна, але ніздрі її здригаються від ненависті й огиди, коли стара султана пригортає або цілує її.

— Гадина! Отрутна гадина, а не рабиня і донька! — сичить обурена султана. — Де були твої очі, старий йолопе, коли ти віз її сюди?

Гасан шанобливо мовчить, але іноді і його очі спалахують ненавистю до старої султани.

Насті призначили служницю-гуцулку. Це була покірлива і залякана жінка, заморена довгою надмірною працею. Вже кілька років топила вона лазню і з ранку до ночі, надсаджуючись, тягала важкі оберемки букових дров. Бліда, безбарвна, всипана рудим ластовинням, наче поцяткована мухами, вона намагалася не потрапляти на очі ані самій Назлі, ані її доморядниці Фатьмі. Любка повільно танула від сухот і тільки ввечері трохи оживала, і тоді спалахували на її вилицях червоні плями, від яких вона дивовижно нагадувала червонобокі яблука-кандини з султанських садів. Служба у Насті була для неї відпочинком, та й приємно було хоч іноді поговорити з землячкою. І, запнувши важкі багдадські килими на дверях, розповідала Любка гарячковим шепотом:

— За померлого падишаха жили ми у новому сералі — он там, за високими мурами Стамбульського мису, — вказувала вона на європейський берег Босфору, засипаний незчисленними вогниками. — Жінок там було як каміння у морі: султан, одаліски, служниці… Я там, власне кажучи, виросла, бо забрали мене людолови підлітком. Наслухалася такого, що й подумати боязко, не те що розповісти уголос.

— Ну, а Назлі? — уриває Настя. — Що вона за людина?

Рабиня мовчить і пересмикує плечима, наче їй холодно.

— Таких, як Назлі, нічим не налякаєш, — виривається раптом у Любки. — Робила вона, що хотіла. Зазивала дo себе молодих яничарів, ночувала з ними. Якось поїхала за скутарійські ліси, побачила у полі молодого райо [186]. Впав він їй в око. Чорноокий такий, стрункий, як очеретинка, і все червоніє. Наказала йому Назлі принести до палацу квітів. Більше його не бачили: три ночі не відпускала його Назлі, а потім втопила в Босфорі. Нарешті урвався султанові терпець: заборонив він їй з’являтися до Біюк-сарая [187], бо ж по всіх площах плескали язиками про нашу Назлі, — і посватав Назлі-ханум з Ісмет-башею і призначив Ісмета до Белграда беглер-беєм подалі від сералю і від Стамбула… Але Ісмет-баша був у Назлі-ханум справжнім невільником. Раз на місяць пускала вона його до гарему і весь час пиячила з сербськими юнаками. Ісмет мовчав. Не міг він слова вимовити проти дружини, бо ж він — порох від її ніг, сестри падишахової, навіть не смів переступити порога свого гарему без запрошення. Добрий він був, жалісливий. Шкода йому було всіх, кого катувала Назлі. А Назлі ревнива була, як тигриця. Якось побачив Ісмет рабиню-черкешенку, поколоту до крові булавками. Зітхнув він, попестив її по щоці і сказав: “Не, плач, ягнятко, не ти сама тут страждаєш”. Переказали це жінки Назлі. А вона покликала головного євнуха і наказала відтяти черкешенці голову, начинити її рижом з родзинками, підсмажити та й запросила башу обідати. Подають йому блюдо, а вона отак ласкаво: “Покуштуй свого ягнятка, любенький”. Баша зняв покришку, зиркнув. Як схопиться, начебто сів на шпичку держи-дерева, як кине їй в обличчя слова розлуки! Повернув він Назлі-ханум нафак [188] і випросився в султана беглер-беєм до Смірни. Тільки не довго прожив Ісмет після розлуки, — доказала Любка впівголоса, начебто боячись, що підслухають і зрозуміють її слова.

— А що? — також тихо спитала Настя.

— Та… знайшли його в ліжку мертвим, а під ковдрою змія гаспида, он такого, як показують на базарах єгипетські штукарі, — відповіла жінка і замовкла…

І мовчанка її сказала Насті, що не без участі Назлі-ханум заповз смертельний гаспид у ліжко Ісметове.

— Ну а якщо я не потраплю до сералю, — що вона вдіє зі мною? — спитала Настя згодом.

Любка знизала плечима, зніяковіла, промимрила щось невиразне і вислизнула з кімнати.

Настя довго лежала не ворухнувшись. Тепер вона з сумом пригадувала Каффу. Що чекає її у майбутньому? В душі було спопеління і порожнеча. Всією істотою відчувала вона, що на батьківщину їй заказано шляхи, отже, треба або вмерти, або якось видертися з цієї огидної ковбані, де нема і не буває волі жінкам. Настя була молода, здорова тілом і душею, і думка про смерть не вабила її. Бажалося боротьби, перемоги, і безнадійне, бездіяльне животіння гаремних жінок висмоктувало з неї сили і віру в себе.

Опівдні з’їжджаються гості — жінки і дочки башів, вельмож та імамів [189].

За звичаєм, кожна гостя вихваляється кіньми та рабами, євнухами і оздобами. Вихваляється і Назлі-ханум і кличе Настю, пишаючись красунею-рабинею. Подають різні ласощі. Гості п’ють смачні шербети, гризуть фісташки та печиво і розповідають про пожежу Каффи, про жахливі грабунки дніпрових піратів, про те, що проти них надіслано двісті найкращих галер, озброєних важкими гарматами, і незабаром розтрощать вони козаків, як хробаків… Настя полотніє і мало не зраджує себе, але ховає очі під повіками і сидить нерухомо, як статуя.

За тиждень погіршали новини. Гості вихвалялися блискучою перемогою над козаками. Розповідали, ніби всі чайки потоплено десь в Азовському морі, ніби Іскандер-баша сплюндрував Базавлук.

Настя не витримала, закусила кінець серпанку і вибігла з зали. Вона замкнулася у себе і довго ридала, впавши у подушку обличчям.

Був вечір. Сонце провалювалося за кам’яні брили споруд, нагромаджених по той бік Босфору. Стрункі мінарети Сулейманіе та мечеті султана Баязіда здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту на мосянжовому небі.

Почувши ридання, Любка тихо прослизнула до Насті, сіла біля її ніг і мовчки пестила її рукою. Настя рвучко підвелася.

— Слухай, Любко. Тільки скажи мені саму правду. Що чути в місті за козаків? Невже вони нас не визволять?

Гуцулка сумно всміхнулася.

— Де ж там, панночко! Ще місяць тому чула я, ніби спалили Каффу, а потім ще кудись попливли… Тільки не сунуться вони до Стамбула на вірну загибель. Хіба можна подолати Туреччину?

— Ну; а все ж таки… Невже тобі не хочеться додому? — допитувалася, ніби від Любчиного бажання залежала її доля.

— Кожному краще на волі — і пташці, і людині, — з стриманою суворістю відповіла гуцулка. —:— Тільки бідній людині і на волі — неволя, бо нема де голову схилити, та й їсти-пити теж треба.

І з її тону Настя відчула невидиму та неперехідну межу між собою і нею. І тому стало їй ще холодніше й самотніше.

Назлі-ханум зненавиділа Настю. Тепер вона не помічала нещодавню улюбленку, не надсилала їй ані розкішних вбрань, ані запашних солодких шербетів, ані рахат-лакуму, ані хіоського вина і алепських фісташок і якось привела огрядного смуглявого грека. Він довго дивився на Настю, і, виходячи разом з Назлі, кинув загадкові слова:

— Добре! Отже, у п’ятницю опівдні, а зараз — двісті флоринів…

В гаремі начебто забули про Настю. Зранку всі говорили про те, що кизляр-ага [190] вигнав Гасана з посади і що Гасан не знає, де зараз подітися. Настя слухала жіночі розмови з удаваною байдужістю. Вона ненавиділа Гасана, бо він позбавив її єдиної змоги вирватись з неволі, і навіть зраділа його лихові.

Надвечір прийшов Гасан. Його поява примусила жінок замовкнути. Гасан якось потемнів і зблід, але тримався гідно і невимушено. Довго пив він шербети у мармуровому кіоску, потім грав у трик-трак з перськими танцюристками, програв їм жменю дрібного срібла і запалив наргіле. А коли Назлі-ханум, випивши вина, раптом закуняла, непомітно пробрався до Насті.

Настя звела до нього запит ливо-ворожі очі. Гасан сів проти неї, довго мовчав, тер лимонно-жовте підборіддя, потім стукнув кулаком по дивану.

— Шайтан мене роздери, якщо я знаю, як зговоритися з тобою! — вигукнув він. — Адже ж могла б вийти чудова справа, присягаюся бородою пророка!.. Визволилася б ти від старої карги, а я мав би знов свою посаду і, мабуть, став би заступником кизляр-аги.

Настя мовчки дивилася на нього і не розуміла, в чому річ. Голос Гасана бринів нібито щиро і нібито доброзичливо, але Настя не хотіла зрадити себе і з удаваною напругою зсунула брови і спитала, запинаючись і навмисно перекручуючи слова:

— Гасан з сералю — геть?

І підкинула ногою, ніби виштовхнула когось за двері.

— Ото ж воно й є, що вигнали мене, наче гяура-собаку, — скрипнув зубами Гасан. — І все через цю кляту Назлі: поїхав я до Каффи, а кизляр-азі переказав, ніби захворів. Думаю: привезу тебе, зароблю, вислужуся через твою красу, бо я ж відшукав тебе у Сафара, а Назлі подарувала б тебе падишахові. Рука руку миє, як кажуть… А вона, проклятуща, уперлася, як ослиця. Подавай їй драглого слимака, ягнятко, а не справжню жінку. Та хіба така підкорить собі нашого падишаха?! Його, як коня, загнуздати ще треба.

Настя почала розуміти, куди веде хитрий Гасан. Він щось вигадав і потребує її підтримки. Добре граючи свою роль, Настя задумливо закусила губу і водила очима по стелі, ніби пригадувала уривки слів, потім перепитала:

— Кизляр-ага Гасана з сералю — геть?

Потім з прихованою огидою попестила євнуха по гладкому плечу і зітхнула співчутливо.

— Гасан — якші [191]. Назлі-ханум не якші.

— Зовсім стерво. Голову собі заливає вином і нічого не тямить. От коли б ти, джаним, зрозуміла!.. Ох, що я вигадав! Таке… Ось сідай, послухай. Може, й зрозумієш, — з рішучістю людини, яка кидає в грі останню карту, заговорив Гасан і вказав Насті на подушку навпроти себе. — Хочеш стати зіркою сералю? Дружиною самого падишаха? Сісти високо-високо на престолі султанському? Щоб я, Гасан, падав тобі до ніг, як перед самим падишахом? І щоб Назлі луснула від люті, як жаба під слоновою ногою? Хочеш, ханум? Хочеш врятуватися від великого лиха? Адже ж тебе продано. Бачила ти товстого гpeкa? Це відомий маклер. Він купив тебе для Адріапольського санджака [192], безносого діда, що гниє від франкської хвороби. Він тебе заразить, і за два роки в тебе теж провалиться ніс. У п’ятницю прийдуть по тебе негри-носії. Спитай Фатьму, жінок.

Стара вже взяла завдаток. Отже, рятуйся, ханум, і врятуй мене разом з собою.

Настя затремтіла всім тілом. Від Назлі кращого не дочекаєшся, а тон в Гасана щирий, як у людини, доведеної до розпачу.

І раптом, забувши хитрощі, Настя схопила Гасана за руки і відповіла чистою татарською мовою:

— Іди, Гасане, до падишаха! Дій! Я зроблю все, що треба.

Південь жаркий, імлистий. Зелені хвилі Босфору. До біломармурової пристані Назлі-ханум мчить розкішний каїк з лакованого білого ясеня, вкритий пурпуровим килимом, на якому лежить огрядний і літній кизляр-ага. Негри-євнухи здалека помітили несподіваного гостя і вибігли назустріч, перш ніж каїджі причалив до сходів. Вийшла і сама Назлі-ханум, спираючись на двох кpaсунь-черкешенок, і зупинилася під портиком вілли.

Не відповідаючи на земні поклони євнухів, кизляр-ага вистрибнув з каїка і несподівано легким кроком рушив до господині з скринькою в руках, загорнутою в зелений шовк.

— Тінь аллаха на землі, непереможний наш падишах, — заговорив він вивченим барвистим стилем двірського вельможі, — послав мене привітати сестру свого діда, — хай буде солодким відпочинок його в садах райських, — і спитати, чи здорова мудра султана — хай спасе її всемогутній аллах від недуги і зла, як зберігає пальмова тінь в пустині свіже джерело серед своїх плодючих коренів.

— Хай буде благословення аллахове з джерелом одвічної правди, нашим непереможним падишахом, — низько схилила голову Назлі-ханум, ховаючи радісний блиск в зіницях. — Хай ллє він кров прахоподібних гяурів, як ллються у моря річки трьох суходолів його держави, і хай злітає слава його вище від хмар, подібна до орла, що дивиться просто на сонце: Я здорова і щаслива увагою падишаха.

— Хай буде мир і радість в прекрасній оселі твоїй, — вів далі кизляр-ага, — і хай прикрасять оці самоцвіти мудрий сніг твоєї старості, — подав він Назлі-ханум розкриту скриньку, де мінилася морозним розсипом діамантова діадема. — А ще наказав переказати тобі володар сходу і заходу, півдня і півночі, що завтра, за годину перед третім азаном, одвідає він тебе в твоїй віллі.

Назлі сяяла. Вона запросила кизляр-агу до вітальні, наказала подати найкращих шербетів і ласощів і частувала його, наче рідного сина.

Закінчивши з офіціальним дорученням, кизляр-ага почав весело і невимушено розповідати палацові новини і міські події, та незабаром попрощався з гостинною господинею і чемно запропонував Назлі-ханум залишити їй одного з євнухів приготувати падишахові його улюблені квіти і ласощі. Назлі радісно подякувала, і тільки-но відчалив каїк з кизляр-агою, звела на ноги свій палац. Почалося гарячкове прибирання і готування до зустрічі.

Ранок був ясний, прозорий і ніжний. Уквітчаний, напахчений, чисто вимитий палац Назлі-ханум з моря здавався фарфоровою мережаною іграшкою. На плоскій покрівлі його чатували негри-раби, щоб своєчасно сповістити про появу “Буцентавруса”, султанської галери.

І ось з-за похмурого серальського мису виринули чотири чайки, наказуіочи зустрічним кораблям і каїкам звертати з дороги. За ними, розпустивши пурпурні вітрила, гордовитим казковим птахом виплив “Буцеитаврус” з цілою зграєю важких присадкуватих галер, струнких легкохідних сандалів і каїків з вибагливо різьбленими дзьобами носів. Ціла юрба яничарів та різної двірської челяді виповнювала їх строкатими халатами і чалмами. Соковитими яскравими фарбами вирізьблювалися вони на тлі імлисто-блакитного моря і стамбульського узгір’я під легким серпанком туману. А порошинки іскор спалахували у ласкавих аквамаринових хвильках, блискучо мінливих, як шовк.

Веселий і бадьорий сидів султан на кормі, покручував чорний вус і неголосно розмовляв з бустангі-башею [193]. Він милувався Босфором, барвистими вітрилами човнів, жадібно дихав морським повітрям, і було помітно, що якась жартівлива думка крутиться в голові молодого султана, і тому мружиться він і мугикає веселу модну пісеньку фрігійських матросів.

Назлі-ханум вже чекала високого гостя. Рабині-черкешенки підтримували її, бо вона ледве стояла під тягарем самоцвітів на грудях і плечах. Розкішна діамантова діадема з прозорим серпанком уквітчувала її колись гарну голову. Танцюристки з бубнами і китицями квітів, євнухи-музики і красуні-рабині з кошиками троянд мальовничо розсипалися за нею, ладні роздатися на два боки і пропустити почесного гостя. І наче рама з блискучого чорного дерева, облямовували всю групу нерухомі негри-євнухи, вишикувані вздовж колонад.

Коли передні чайки розійшлися в боки і “Буцентаврус” причалив до мармурової пристані, танцюристки змахнули прозорими шарфами і закружляли у вибагливому танці роєм барвистих метеликів. “Буцентаврус” кинув якір. З борту спустили на пристань східці, і скотився ними м’який, важкий вал килима, а назустріч султанові рушила Назлі-ханум, молитовно схрестивши руки на грудях перед “тінню аллаха”. Вона зупинилася за три кроки від падишаха і впала перед ним ниць, а за нею попадали музики, рабині, євнухи і черкешенки з кошиками троянд.

— Вітаю того, чиї очі повертають світло сліпим, а видючих засліплюють своєю славою, — вимовила Назлі-ханум хрипким від хвилювання голосом.

Сурми і барабани вкрили її привітання.

Султан підняв стару бабку, поцілував її в чоло, але ті, що близько знали Османа, помітили, як гидливо стиснув він губи, щоб не відчути дотику до її драглої, густо напудреної шкіри, потім рушив до палацу.

Назлі-ханум перевершила саму себе. Розкішний бенкет чекав юнака-падишаха. На низьких круглих столах з бронзи і кутого срібла стояли десятки холодних і гарячих страв, фрукти. і ласощі.

Падишах весело жартував зі старою Назлі, пригадував дитинство і свої колишні пустощі та каверзи, ніби міжним і Назлі-ханум ніколи не пробігало жодної тіні. Він запрошував її знов до сералю, пообіцяв вигідний башмак лик [194] і навіть запропонував призначити на Румелійського каді сина її приятельки, удови Рустема-баші.

І весь час навколо стола плавко кружляли сірійські танцюристки, млосно вигиналися єгиптянки з облудно-лінивими усмішками на товстих губах, і мчали вихором в бурхливому, танці тонкі і стрункі, як гірські сарни, абхазки і кабардинки, захоплюючи султана пругкою грацією своїх гнучких фігур.

— А тобі не боязко, що я заберу до сералю твоїх красунь? — жартівливо питав султан, ковтаючи соковиті імлисто-сині грони винограду. — Мабуть, проклинатимеш мої відвідини, втративши кращі троянди свого саду?

— Квіти квітнуть для сонця, а хіба падишах не сонце правовірних, — відповідає Назлі, і одяг її міниться при кожному русі строкатим розсипом самоцвітів, а в думках підраховує вона користь від примирення з молодим падишахом.

— Ого! Бабуся Назлі навчилася відповідати не гірше від наших поетів, — всміхається падишах, підставляючи келех під носик кунгана з ручкою у вигляді нільського ібіса [195]. — Як ти гадаєш поете? — звернувся він до євнуха, що залишився напередодні у старої султани.

— Гадаю, що вищий від поетів є той, хто надихає їх творчість і відкриває їм своєю мудрістю браму безсмертя, бо найяскравіші образи наших віршів є лише блідий відбиток слави нашого падишаха, — не розгубився молодий євнух-поет. — Але треба визнати, що не всі вірші придатні для невитончених ушей. Є співи таємні, що бринять казковою музикою тільки почуттю безсмертного, — загадково додав він і сів за спиною султана.

Падишах посміхнувся і нахилився до поета:

— Ну, так скажи мені їх потай, Сулеймане, а ви, кpaсуні, танцюйте і танком своїм уквітчуєте мелодію його вірша.

Повільно і урочисто рушила зграя рабинь і попливла в старовинному танку, загортаючись у прозорі серпанки, бринячи золотими намистами і обручками на руках і ногах. І поки пливли вони м’якими харасанськими килимами, Сулейман прошепотів на вухо султанові кілька слів, від яких воложно і радісно блиснули у вустах білі зуби Османові, а очі примружилися насмішкувато і весело.

— А тепер покажи мені свій палац, бабусю Назлі. Давненько я тут не був, — звівся він на ноги. — Проведи мене, Сулеймане, кращий у світі граняр самоцвітів майстерного слова.

І, спираючись на хитке плече поета, рушив він до виходу.

Він обійшов сади з мармуровими кіосками, тераси, сповиті гліциніями і виткими трояндами, покої танцюристок і зали з водограями посередині, потім з виглядом пустотливого софти [196], що замислив підстроїти найспритнішу каверзу старому імамові, раптом звернув під колонаду внутрішнього садка. Легкі арки на різьблених колонках утворювали під нею приємну прохолоду. Падишах зупинився, зиркнув уздовж галереї і раптом засміявся, докірливо хитаючи головою:

— Ой бабусю Назлі! Де твій колишній смак і почуття прекрасного? Хіба можна псувати такі галереї, завішуючи килимами і засуваючи скринями найкращі двері твого палацу! Адже ж їх різьблення потьмарює грати мечеті Сулейманіе! Накажи їх відчинити, — вказав він на Настині двері, заставлені важкою скринею.

— Тут завжди протяги. Я глухну від них. У мене така застуда, — спробувала виправдатися Назлі.

Але султан з упертістю розпещеного хлопчика тупнув ногою.

— Помиляєшся! Теплий морський вітер вилікує твої хворі уші краще, ніж масті арабських лікарів. Відсуньте скриню! Зірвіть килим! — наказав він служницям.

З гарячковою поквапливістю кинулися вони виконувати наказ, і наче під подихом сироко, розкрилися двері з різьбленим підковоподібним склепінням, і на тлі грезетового під сонцем Босфору з’явилась перед падишахом беглер-бейова рабиня.

Настя наче очікувала султана. Побачивши його, вона не кинулася в куток, не впала ниць на килими, обличчям у пухнасту тканину, як зробила б туркеня, але ступнула вперед, піднесла пишний сніп троянд і стала кидати їх до ніг падишахових, всміхаючись щасливим, променястим поглядом.

Це було зовсім не так, як вчив її минулої ночі поет Сулейман. Він замахав на зухвалу руками, злякано визирнувши з-за султанового плеча, але Настя тільки напіввідкрила вуста і сором’язливо блиснула вологими мигдалинами зубів.

Султан прикипів на місці, милуючись красунею, і раптом розреготався.

— Ну й штукарка ти, бабуся Назлі! Ти казала, що я — сонце квітам, а кращу квітку свого саду заховала від мене мало не в льох, щоб я не міг її відшукати. Ану, скажи, що воно означає?

— Я… я… — забелькотіла Назлі, полотніючи під пудрою та рум’янами.

— Не пояснюй! — гостро урвав падишах. — І так ясно! Так ось вона — бранка, яку ти наказала викрасти з беглер-бейового палацу у Каффі, — сказав він, опускаючись на диван.

Тепер Настя дивилася на султана зверху, і вуста її знову напіврозкрила усмішка.

— Я, — хитнула вона головою і кинула до ніг падишахових останні квіти. — Тільки викрала мене не Назлі, а євнух Гасан, а Назлі замкнула, щоб ніхто не побачив мене і не врятував з неволі.

— Бреше вона! Бреше! — Хрипко вискнула Назлі-ханум. — Я готувала цю кращу троянду в подарунок тобі.

— І тому замкнула зв’язану, з брудною ганчіркою в роті, щоб ніхто не почув моїх зойків? — гордо тріпнула Настя головою. — Он подивися, володарю всесвіту. І швидким рухом зняла браслети і показала багрові синці від мотузків на руках.

— Так і лежала б я сповитим немовлятком, коли б не цей юнак, — вказала вона на Сулеймана.

— Годі! — спинив Настю Осман. — А ти, стара павучихо, відповіси мені за цю витівку.

Коліна Назлі-ханум підломилися, і вона впала до ніг падишахові, наче за плечима її вже стояли кати.

— Я хотіла її вдочерити! Привести до твого сералю не рабиню, а доньку! Я надто страждала від твоєї неласки, — забелькотіла вона, і драглі щоки її тремтіли, а губи ловили повітря, як риба на гарячій від сонця обмілині.

Султан гнівно насупив брови і звернувся до Насті:

— Чого ж ти хочеш, красуне? — спитав він і раптом змінив вираз обличчя. Він гадав, що Настя попроситься до його сералю, як зробила б кожна туркеня.

Та інше мала вона у думках.

— Відпусти мене на батьківщину, — стиснула вона руки на грудях, з надією й благанням падаючи до його ніг. — Я знаю, що ти добрий і справедливий. Захисти! Врятуй мене з цієї клітки!

Падишах милувався Настею, та ледве помітна тінь промайнула його обличчям.

— А чи не буде це занадто, красуне? Хіба кидають у море виловлені перлини?

— Але ж пророк Мохаммед відпускав своїх бранців, а правовірні купують на базарі пташок і пускають на волю. Я — вільна! Я не можу бути рабинею! — з мукою скрикнула Настя, простягаючи до падишаха руки, і раптом висловила те, чого не говорила нікому: — Я скажу Сагайдак-бею. Він більше ніколи не піде у морські походи, якщо ти звільниш мене.

Султан здивовано підвів брови і перезирнувся з візирем.

— Он як! А хто він тобі? Родич? Чоловік?

Настя злякано схаменулась.,

— Він був приятель померлих батьків. Він знає мене з дитинства. Хіба я не гідна того, щоб він удовольнив моє бажання? — відкинулася Настя назад так гордо і граціозно, що султан мимоволі всміхнувся.

— Дозволь, притулок щастя, сказати тобі своє слово, — шепеляво втрутився один з вельмож. — Так, такій жінці не важко навіть наказати цьому гяурові і піратові. Але ж влада твоя — непохитна, як скелі у морі, а його влада хитка, як поплавище у хвилях морських: де хвилі — туди і він. І підкорити собі усе козацтво або принаймні старшину неспроможна найпрекрасніша з жінок всесвіту, хай буде вона сама, Балкіс, цариця Савська [197].

Осман задоволено хитнув головою.

— Ти маєш рацію, мій мудрий і вірний пораднику. Не послухає вовча зграя пісень шіразького солов’я. Отже залишайся краще у нас. Підеш заміж, якщо впав тобі в око хтось з правовірних, і буде життя твоє прекрасне, як сон, і безхмарне, як оце небо. Даю тобі в тому своє падишахове слово.

Настя пополотніла, кутки її губ болісно опустилися. Кінець! Сталося те, чого вона так боялася. Ніколи не повернеться вона на батьківщину… Ну, що ж!.. Коли так, треба оздобити свою в’язницю, зробити непомітними свої ланцюги.

— Я — вільна жінка, — повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. — Воля для мене — над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею — ні. Краще — смерть.

Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула [198].

Осман мовчав, дивився на Настю і розгнівано і захоплено. Йому здавалося, що підвели йому дикого арабського коня, якого треба приборкати, підкорити.

— Привести Назлі, якщо її ще не скарано, — наказав він уривчасто. І за мить тремтячу, напівмертву від жаху Назалі кинули негри до ніг падишахових.

— Я милую тебе з умовою, щоб ти дійсно вдочерила цю бранку, — відкарбував султан. — Але пам’ятай: коли хоч один волос впаде з її голови — мої кати вигадають для тебе таку страту, що зорі здригнуться у небі, дивлячись на твої муки, — додав він загрозливо.

ВИПИСЧИК

Глибокий рів і пліт на зріст людини з трьома рядами лип оточують пасіку старого Чмеля. Від осінніх дощів листя взялося іржею, але ще густі й кучеряві старі дepeва. Тихо-тихо на пасіці: не долине сюди ані вітер, просяклий вологим подихом Ворскли, ані гіркі пахощі степового полину.

Пасмами сивого волосся плаває у повітрі павутиння. Променисте жовтневе повітря віддає медом, мертвим листям і димом від гнилючків у руках старого Чмеля. Бурчить старий. І його низьке гудюче буркотіння дійсно нагадує джмеля і виправдує його прізвище.

— Померзнуть. Їй-бо померзнуть, якщо відкладати. Не докличешся на допомогу. На мед всі вони ласі, a що бджілки можуть загинути — так це байдуже.

Він відкриває вулик, довго дивиться на білий щільник, виповнений бурштиновим медом, щось підраховує в думках, потім замикає колоду і підіймає її на плечі.

Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, нecе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.

Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою. Дах задерновано потрійним дерном, щоб бджоли не мерзли. І справді; пасіка старого Чмеля не гинула навіть у найлютіші морози.

Та не радів з своєї пасіки старий Чмель.

Після суду пан Бжеський почав натискати на сиверян. Нагоріло і старому Чмелеві. Надумав Бжеський заснувати свою пасіку і зажадав, щоб кожен сиверський пасічник дав йому, крім меду і грошей, десятий вулик.

Старий Чмель мало не плакав, коли навантажували віз найкращими колодками його пасіки.

— Хай тебе мої бджілки пожалять аж до смерті, — плювався пограбований дід. — Адже ж на загибель їх забирають! Хіба є в нього, падлюки, хороші пасічники?! Бджілок треба любити, пильнувати їх. Чує моє серце: або залишать їм мало меду на зиму, або поморозять.

— А тобі клопіт? Віддав — і край, — дивувалися козаки.

— Так воно ж живе! Це тобі не сувій полотна і не торба пшениці.

Восени невідомо звідки пішла чутка про новий реєстр. Одні запевняли, що потраплять до нього тільки діти, народжені від козаків, другі — ніби всі учасники московських походів, а взагалі ніхто нічого не знав до пуття. Потім наїхали королівські комісари з старшиною, скликали всіх сиверян і довго розпитували кожного козака, де він народився, чи давно живе у Сивері, чи брав участь у походах і скільки часу перебував на Низу. Допитані не розходилися, бгали шапки, тихенько кахикали у долоні і нарешті питали:

— Як же воно, панове, буде?

— Згодом довідаєтесь. Дістанете реєстр з Канева з печаткою пана коронного гетьмана та Запорозького війська, — неохоче відповідали вони.

І викликали інших.

І раптом, несподівано, як блискавка взимку, прийшла звістка, що до реєстру потрапили тільки десятеро сиверян, — найзаможніших, а всіх інших записано в хлопи.

Не повірили сиверяни такій новині, поїхали до Канева перевірити і, коли чутка підтвердилася, збентежено принишкли.

— Добре зробив Корж, що втік — зітхали вони. — Бо ж тепер від пана тільки на Січі й заховаєшся. Та жінок і дітей нема де подіти.

Розперезався і пан Бжеський. Здобув десь копію реєстру і сповістив реєстрових, що вони можуть жити на його грунтах лише до Іллі, свята руського; а потім хай забираються на всі чотири вітри, або він запише їх до реманенту разом із хлопами. А нереєстровим подвоїв толоки та чинші, шарварки [199] та данини.

Сиверяни мовчали, затаївши глибоку ненависть.

— Перезимуємо, а там побачимо, — гомоніли вони на майдані. — Доведеться тікати.

Вільна парубоцька молодь бадьоро мацала шаблі на боці, ніби почуваючи в шаблі єдину заступницю від пана, а літні багатосімейні дядьки мовчки пленталися додому, до заплаканих і розгублених жінок. Їх лякало майбутнє: непевність Дикого Поля, життя просто неба і напади татар. І тому кожен стовпчик рідної хати, кожен кілок з плоту навколо неї ставав миліший і дорожчий від думки про розлуку й прощання.

І сон тікав від чорних та рудих, сивих та білявих голів. І переверталися козаки до ранку з боку на бік і питали себе: де сховатися від людоловів?

Старому Чмелеві не було куди тікати: і кволий він, і немічний, і самотній. І пасіка зв’язує, бо кинути кілька сотень колод, — що надбав він довгими роками праці, — справа нелегка. З якоюсь болісною ніжністю ховав старий свої вулики на зиму, та не було в серці колишньої мирної радості від важкого щільника і золотого осіннього світла, насиченого пахощами меду і осіннього листя, присмаченого гіркопряним димком.

Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом’яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.

Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворено невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум’яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.

— Не пізнаєш? — спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. — Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, — повторив він улюблене прислів’я. — Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.

— Та де ж ти… де тебе так вицяцькувало? — нарешті видушив із себе пасічник.

— Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, — а потім платив татарюгам борги, — тріпнув Данило чуприною. — А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. “На фільварку, кажуть, працюють”. Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!

— Зараз, братику, зараз, — заметушився старий. — Вірно кажеш, що всі показилися… Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця чи гречаного?

— Давай, який є. Все’дно, — промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища. Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.

— Їж, любенький! Поласуй! А’мо, кулешу зварити з салом?

— Я не голодний, — похитав головою Корж. — Ось меду чогось забажалося. Тільки він у нас і залишився солодкий…

— Оце вірно, — зітхнув старий пасічник. — Гірке життя ніяким медом не підсолодиш.

І, набиваючи стару люльку з погризеним чубуком, почав розповідати:

— Що пан збудував собі замок над Ворсклою — про це ти знаєш. І що пригнали до нього хлопів з Польщі — бачив ти теж. А коли ти поїхав, почали ми за землю судитися з паном. Присудив підкоморій землю Бжеському. І вийшло ще гірше, ніж до суду, бо до суду, — кажуть люди, — він сам не дуже певний був свого шляхетського права, а коли дістав він судовий акт — стала йому земля тверда під ногами, як камінь. І як посипало!.. То толока, то шарварок, то замок зміцнюй… Ані скосити, ані зжати, ані звезти врожаю. А данин!.. В мене самого тридцять п’ять колод узято на пасіку, та ще дві діжки меду, та кілька каменів воску. Ет, що там казати!..

— І ви скорялися? — спалахнув Корж. — Так шиї і підставляли під ярмо, як ясир під нагай людоловів?

Старий безнадійно зітхнув.

— Ото ж то й воно, Даниле, що люди стали падлюками. Колись зачеплять одного, так уся Сивера повстане на захист, наче коні, коли вовки нападуть на табун. Бачив: кобил та лошаток у середину, а коні навколо, головами до молодняка. Сунуться вовки — і ось тобі копита в голову. А люди!.. Сволота вони — ось що! Гірше худобини. Бджоли навіть всім роєм захищають свій вулик. Коли в мене колоди брали, так чортові підпанки гнилючків не принесли. Не було їм чим обкурюватися. Так бджілки божі на них. Та у вічі, та в пики, та на груди. Попухли вони, як побиті.

— Та хай їм, бджолам!.. — урвав Корж — Що ж наші?

— Що? Кличуть, наприклад, людей на толоку. Ось тут би всією Сиверою змовитися та не вийти. Так ні: завжди знайдуться два-три боягузи та підлабузники. Підуть — і всьому бою кінець. І боягузи виходять перед паном хороші, і диви — і данин на них менш накладено, і в шинку горілка для них дешевша… А другого разу вже й половина села вийде на працю. А знайшлися й такі, що й до Соплі пішли лизати чоботи. Почастують його, підмастять. Сопля їх і не чiпaє. А інші мучаться за себе і за них. І через цей розбрат клятий пан з паршивою Соплею геть усю Сиверу прибрав до рук: той йому за горілку винний, а той серпи та сокири взяв у борг у фільваркового майстра. Так і тримає він нас у лабетах. Раніш збирав він людей на майдані та усім разом оголошував свою волю, а тепер з кожним — окремі рахунки, і Петро не знає, що в Лавріна, а Антін — що в Хоми. Ніхто нікому не йме віри, а кляті баби ходять до замка та одна на одну й набріхують, гадючі виплодки!

— Тьху! — вилаявся Корж. — Хіба ж ви не бачите, куди він гне? За рік-два скасує він “слободи”, і буде тут панщина, якщо люди не дійдуть до доброго розуму.

— А що ж ти думав?! І буде! Я так їм і кажу, а вони мені: “Настали, дідусю, нові часи. Силою тепер нічого не вдієш”. Корж мовчав, їв теплий смачний хліб, помащений медом, дивився у далечінь і не бачив ані пасіки, ані діда Чмеля.

А старий узявся роздмухувати багаття. Кілька жаринок ледве жевріли під сірим попелом. Він підкинув хмизу і приладнав над вогнищем таган з казанком на куліш.

Сонце схилялося до заходу. Тіні стали довгими і холодними, тільки верхівки лип запалали вогняно-червоним надвечірнім світлом. Швидко мчали з заходу патлаті хмари, облямовані жовтогарячим блиском. Прозорий дим кучерявився над багаттям, огонь огортав задимлений казанок, ніби злизував з нього крапельки сала. Старий Чмель всипав в окріп пригорщу пшона і почав неквапливо й зосереджено різати скибки гарбуза.

— А свиня і овечки твої всі цілі. Хоч зараз забирай. Ще й приплоду шестеро ягняток, — сказав він і поліз У катрагу по сіль.

Корж мовчки докурив люльку, вибив її і сховав у кишеню.

— Піду, — сказав він і насунув шапку на брови.

— Та ти б заночував. У катразі тепло. Вона у мене обмащена глиною. Дам тобі нову бараницю, соломки.

— Ні, піду. Тра ще на свій хутір глянути, — твердо відрізав Корж і пішов геть.

На Даниловому хуторі оселилася родина викотців [200] з Правобережжя. Батько, мати, троє синів та дочка на виданні. Вони сідали вечеряти, коли Данило постукав в до болю знайоме вікно. Скільки разів повертався він отак з поля чи то з шинку, якщо траплялося зустріти земляка або товаришів з походу.

Мимовільне хвилювання стиснуло горло Коржеві. На мить здалося, що втеча з Сивери, напад людоловів і кримська неволя — були жахливим маренням, сном, від якого треба прокинутися. Ось-ось визирне з віконця Горпина, радісно заблимає очима і впустить його до білої чепурненької хати, де так привітно палає вогонь і смачно пахне свіжим хлібом, сухими грибами, липовим цвітом та жмутками лікарського зілля.

В цю мить щось кудлате з виском радості кинулося до Коржа. Мурза! Вірний собака, привезений три роки тому з морського походу. Чомусь стало шкода маленького пухнатенького цуцика, що жалісно скиглив серед сінопської вулиці. І, замість здобичі, Корж сунув його собі за пазуху, а потім довго терпів жарти й глузування товаришів, годуючи його з рук, як дитину. В Сивері виріс Мурза і сумлінно охороняв хазяйський хутір від вовків, лихих людей та підпанків пана Бжеського. І зараз, пізнавши хазяїна, кинувся до нього з усією відданістю вірного собачого серця.

— Мурзо! Мурзику! Цуценько! — прошепотів Корж і, сам не знаючи, як воно сталося, поцілував теплу кудлату морду, що віддавала псиною та гірким полином.

На стук Коржа насторожилися у хаті. Хто б це міг бути? Мурза мовчить — отже, свої люди. Господар підвівся, розчинив віконце.

— Хто там? — кинув він у шелесткий осінній морок.

— Свої. Пустіть, добрі люди, заночувати, — відгукнувся Корж.

— Заходьте, коли свої, — відповів господар і здивовано побачив, як в’ється Мурза навколо невідомого чоловіка, як метляє хвостом і скиглить від радісного хвилювання.

Корж мовчки переступив поріг, скинув шапку. Родина запитливо дивилася на нього, а він не зиркнув на людей, а жадібно і болісно оглядав своє зруйноване кубло. Ті ж стіни, вікна, кутки, та не тхне від них звичайним, до болю рідним затишком. Отут стояла Горпинина скриня, накрита червоним саморобним килимом, а тут, навпроти, висіли на стінці Коржеві шаблі й пістолі. Тепер замість скрині стоїть тапчан, завалений брудним посудом, а на кілку висить хомут. Смердить дьогтем, шкірою та квашеною капустою.

— Не те, не те, — хотілося крикнути Коржеві, та щось стояло в горлі клубком і заважало говорити.

Господарі зацікавлена розглядали чудернацького гостя з обличчям, знівеченим невільницьким тавром, у драній свитині, але з коштовною шаблею і в нових добротних чоботях і штанах.

Корж відчував їх запитливі погляди і з зусиллям вклонився.

— Добрий вечір, — сказав він стиха, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Добрий вечір і вам. Сідайте, чоловіче. Що скажете? — вказав господар на лаву.

— Корж я… Данило… Мабуть, чули? Це моя хата була.

Сиверяни розповідали викотцям про Коржа і його втечу з Сивери.

— Добрий козак. Справжній вояка. Не хотів вклонятися клятому пану та його Соплі, — додавали вони, тріпнувши чуприною.

Господар одразу пригадав усе і запросив Коржа на покуття:

— Сідайте, козаче. Хліба-солі нашої не погордуйте.

Корж сів, і важке, напружене мовчання зв’язало всіх. Парубки дивилися на невільницьке тавро, а господиня зблідла, як крейда, і схопилася за піч, бо ноги її не тримали.

— Авжеж, знаємо, — заговорив господар, відчуваючи, що мовчанка стає незручною. — Розповідали нам люди. Що ж, ви… зовсім сюди, чи то як?..

Корж мовчки знизав плечима. Хіба знав він, що буде завтра! І знов непереносне мовчання налляло повітря важким свинцем.

В цю мить до хати вдерся Мурза і кинувся лапами на плечі Коржеві. Поява Мурзи розрядила напруження.

— Бачте, який гладкий! — поляскав собаку господар. — Це моя стара його пильнувала.

— А скажіть, дядьку, де це вас так покалічило? — не витримав один з парубків.

— В неволі був. Забрали торік людолови, — відповів Корж, пестячи Мурзу. — Ну, цуцику, годi! Іди на двір справляти свою службу собачу.

Господар розгубився. Чув він, що Корж людина прямолінійна і сувора. Сваритися з ним було небезпечно і невигідно, та й соромно вигнати звільненого невільника, бо ж скрізь повелося допомагати їм. Але ж з другого боку — хата, земля… Дійсно, що за ними пан Бжеський закріпив цю хатину, з наказу його вони й оселилися тут. Та соромно ховатися за панську спину, за ворога.

І, намагаючись не дратувати Коржа, він сказав:

— А ми тут торік восени оселилися. Не з своєї волі — з панської. Він дав нам цю хату й корови…

— Та що ти, здурів?! — раптом втрутилася господиня. — Людина з дороги, голодна, а ти… Іди до комори, принеси огірки та горілки наточи або меду.

Втручання було до речі: хазяїн швидко вийшов з хати, а парубки підсунулися до Коржа і почали розпитувати його про Туреччину. Корж спочатку відповідав неохоче, та коли на столі запарував борщ, раптом розм’як і відчув, як він страшенно втомився за цей нелюдський рік, і, забувши, що перед ним чужі, невідомі люди, почав розповідати щиро й просто, як розповідаєш в дорозі випадковому попутникові або зустрічному десь у шинку.

Оповідання Коржа зворушило і розхвилювало родину. Їм було нестерпуче соромно перед Данилом, але таємна тривога за хату і землю ссала їх весь час, і вони майже зраділи, коли Корж спитав їх:

— Ну, а як же тепер буде? Чи приймете мене зимувати? Бо ж, щиро кажучи, — нема де мені, бурлаці, схилити голову.

— Аякже ж! Хіба ми бусурмани якісь? — всміхнувся господар, ладен перехреститися від радості. — Хоч і живемо ми тут з панської волі, таж совісті ще не втратили.

А баба добре підрахувала все в думках і хитро додала:

— Тільки не пишіться тепер, дядьку, сиверським, а пишіться низовим козаком, бо ж чортів пан пожене вас на толоки і шарварки, а управитель вимагатиме данин і за цей рік, і за минулий.

— Ну, на це в нього руки короткі, — зиркнув на неї Корж, вперше посміхнувшись у вуса. — Бо кого-кого, а мене уся Січ добре знає, і в реєстрі я вже чимало років.

На тому й заспокоїлися. Баба на радощах постелила Коржеві нову бараницю і від пережитих вражень довго не засинала. Корж їй вподобався, але страх втратити хату примушував її напружено шукати виходу. І дивлячись на доньку Килину, що заплітала на ніч косу біля каганця, подумала, що непогана пара був би їй Корж.

Килині Корж теж припав до вподоби, але коли мати розповіла їй про свої наміри, Килина, ряба кирпата дівчина, закрилася рукавом і стала удавано охкати, що Корж — потвора й каліка. Мати гримнула на неї, вилаяла дурепою і почала радитися з чоловіком так, ніби справу вже полагоджено, і з того ж дня повела на Коржа справжній наступ. При кожній нагоді вона тлумачила йому, що козак без жінки, як сповите немовля, бо ж без господині не можна йому ані піти у похід, ані перезимувати. Корж розумів, що вона має рацію. Це був не бурлака, а природний землероб і господар. Він добре знав ціну жінці, але лють і образа, зазнана від Горпини, ще кипіла у нього в грудях, та й майбутнє було надто тьмяне й непевне, і хоч як упадала навколо нього господиня, він ще не думав про нове одруження.

Дні йшли одноманітні, нудні й похмурі, як мжичка. Осінь була вогка і дощувата. Сивера потопала у чорноземній багнюці, і довгими вечорами не хотілося Коржеві плентатися за півмилі до шинку, ледве витягаючи чоботи з калюж. А бабі це й до речі. Вона примушувала Килину шити, прясти й вишивати перед Коржем, щоб вихваляти її господарські здібності, або удавала хвору і наказувала їй варити кашу та борщ, вареники та лазанки і все повторювала, що Горпина тому й потурчилася і зрадила чоловіка і віру, що поласився Корж на вроду та на довгі коси, а не вибрав собі працьовитої господині. Корж мовчав, прислухався до цвіркуна, дивився на димучу скіпку в світці або на тьмяний лойовий каганець, відчував тепло вогню, і ліньки йому було думати або розмовляти. Тепло, м’яко, ситно й затишно. Чого ще треба змученому працею та неволею тілу? Дрімота оповиває думки, огортає всю істоту солодкою млістю, і неохота сперечатися з цокітливою, привітною бабою. А господиня або збігає до льоху та наточить йому повну кварту горілки, або підсмажить сала чи то горіхів, до яких Корж був дуже ласий.

А баба лютувала в думках.

“От клятий! — лаялася вона про себе. — Прийшов, сів на шию: годуй його, напувай, а він тільки боки відлежує”. І забувала, що живе вона у Коржевій хаті, що доїть його корови, що ласує яблуками та вишнями з дерев, посаджених руками того ж Коржа. А Килина сохла за Коржем і все бігала до баби Пилипихи ворожити, чи не засватає її часом Данило. На вулиці на неї вже дивилися як на Hapeчeну, і парубки жартували, що сидить вона завжди вдома, не співає над Ворсклою пісень, не виглядає на шляху козаків, що саме поверталися з Січі.

Хитали баби головами і з удаваною щирістю радили Килининій матері пильніше наглядати за донькою, бо січовики — ненадійні: сьогодні тут, а завтра — шукай вітра в полі. Стара лютувала, лаяла їх брехухами і відьмами і радила краще пильнувати своїх дочок та онук і, повернувшись додому, гризла Килину за те, що не вміє вона причарувати козака, примусити його одружитися. Килина не кохала Коржа, але його присутність невиразно хвилювала її. А отрутна образа від його неуваги надавала цій несвідомій спразі й тузі якоїсь терпкої гіркості зневаженої жінки.

І знов бігала ображена дівчина до старої шептухи Пилипихи, а Пилипиха давала їй за сувої полотна та кошики яєць якісь лядунки тертого коріння та жаб’ячих кісток, від яких Корж повинен її покохати, або таємниче виносила манесеньку пляшечку якоїсь чорної рідини і радила тричі прочитати вдосвіта “Богородицю” і влити йому краплину в чарку горілки.

Та всі чари старої Пилипихи не допомагали Килині. І, смутна та сумна, замислювалася вона і розривала тонку нитку прядива або впускала з рук глиняний глечик.

І не знала Килина, що сите й спокійне життя й плин часу потроху налагоджує те, про що мріяла вона дні і ночі. Корж сам не усвідомлював собі, коли і як це настало. Одного разу повернувся він з Сивери, зіткнувся з Килиною у темних сінях і раптом пригорнув її.

Килина здригнулася від несподіваної радості, але ліктем відвела його руку.

— Пусти, — байдуже промовила вона і пішла у хату, незвично, міцно і рівно несучи дійницю паруючого молока.

Пахло від неї молоком, висівками, теплим корівником, а її обличчя раптом засяяло новою внутрішньою радістю.

Корж увійшов слідом за нею. В хаті було порожньо і темно, тільки в печі ледве блимали напівзгаслі зіниці жарин. Килина мовчки стала біля столу. Він наблизився до неї.

— Я ж до тебе неабияк… Чого ти?.. Не вікувати ж мені бурлакою, — кинув він несподівано палко.

Килина мовчала. Коліна у неї затремтіли. В цю мить забула вона і невільницьке тавро, і криве плече, і хвору руку. Якесь невідоме тепло запалило їй лице вогнем.

— Пусти, — тихше, покірливіше прошепотіла вона, не в силі ані відсахнутися, ані відвести його руку.

— А підеш за мене? Підеш? — шепотів Корж, сам не сподіваючись такого запитання.

В сінях грюкнули двері. Ввійшла Килинина мати з оберемком хмизу. Від неї війнуло лісом, грибами, мокрим листям. Побачивши доньку з Коржем, вона зрозуміла, що ввійшла не до речі, і зникла в сінях.

Весілля грали бучно й весело. Надворі крутила мeтeлиця, заліплювала тьмяні шибки, а в хаті було димно й жарко від люду. Співали, місили тісто на коровай, оздоблювали стрічками та намистами маленьку ялинку, і з її свіжої хвої стікав слізками теплий лід. Причепурені дівчата сиділи на лавах, строкаті й барвисті, як ярмаркові ятки.

Біля дверей у кутку, де завжди стояла діжка води, сидів маленький підпасок з бубоном та старий чабан з сопілкою. Сухотний червінь грав у нього на вилицях. Жовті щоки напиналися, а він грав і грав, аж поки не віднімав сопілку від губ і не заходився болісним кашлем. А серед хати господар зосереджено товк підковами глиняну долівку, наче робив якесь важке й серйозне діло.

На покуті сиділа Килина в білому кожусі з червоними й зеленими нашивками, і обличчя її блищало від поту.

Гості були напідпитку. Не пошкодував Данило питва, не пошкодував його і названий свекор. Тіснява була така, що згуслі під стелею випари капали на людей. В печі палав яскравий вогонь, і господиня без утоми тягала з неї ковбаси та казани м’яса, борщу та вареників.

Гості приходили й виходили. У хаті ставало все паркіше, коли раптом всі якось здригнулися і замовкли, а ті, що стояли в дверях, розсунулися і пропустили пана управителя Яна Свенціцького.

Не пізнати в ньому було недолугого і полохливого підпанка, яким з’явився він до Сивери. Він поширшав у плечах, відгодувався, відпустив нахабно настовбурчені вуса, причепурився і, копіюючи пана Бжеського, дивився презирливо і гордовито.

Музика урвалася на півтоні. Спинилися танцюристи. Гості схопилися з лав, вклонилися до пояса і звільнили Свенціцькому місце біля нареченої. Свенціцький не відповів на привітання. Недбало взявшись під боки, оглянув він дівчат, і раптом погляд його схрестився з поглядом Коржа. Обличчя Свенціцького взялося червоними плямами: гострий спогад ударив у голову міцною горілкою.

— А!.. Хамська пико! Таки повернувся, — вискнув він пронизливим фальцетом замість бажаної басової ноти. — Я тобі покажу, як тікати від пана! Хто тобі дав притулок без мого дозволу?

Господар був ні живий ні мертвий. Очманілими очима дивився він на Свеиціцького і розгублено мимрив:

— Та як же його було не пустити, пане, коли ж це його хата? А тепер він…

— Цить, пся крев! Я тебе навчу шанувати панську волю, — урвав його Свенціцький і знову звернувся до Коржа:

— А з тобою, хаме, я ще поквитаюся! Я витисну з тебе всі толоки й данини за півтора року! Завтра ж на фільварок чистити панські нужники!

— Чисть їх сам, коли треба, — скипів Корж. — Раз відшмагав тебе, як паршиве цуценя, та, певно, мало такому дурневі!

Сиверяни тихенько охнули. За півтора року відвикли вони від сміливих розмов, і гостре Коржове слово їх налякало. Вони похнюпилися, уважно дивилися на свої чоботи і не відгукувалися жодним словом, поки Свенціцький вищав щось плутане й недоладне.

А Корж вийшов з-за столу, похитуючись на нетвердих ногах, і сказав йому тихо і загрозливо:

— Геть, Сопле, з хати, поки цілі кістки! Ось тобі панські нужники!

І ткнув йому дулю під ніс.

Свенціцький у нестямі замахнувся на нього нагаєм, та не вдарив, відступив.

— Почекай! Пригадаю я тобі все!.. Все! — люто просичав він. — І вам теж! На порох зітру, зажену аж у пекло! — вискнув він з порога і так грюкнув дверима, що з мисника впали і розбилися два глиняних глечики.

Мовчали зніяковілі гості. Стояли, як у лісі дуби, міцні, вузлуваті. Швидке тупотіння коня загупало під вікнами і розтануло в тонких співах метелиці. І стало так тихо, що, було чути цвіркуна на печі й потріскування головешок, що розпадалися на червоне вугілля.

— Ой, що тепер з нами буде! — заголосила Килинина мати і випустила з рук казан. — Ой Даниле, Даниле, загубив ти і себе, і нас!

Гості зарухалися, загомоніли, а козаки оточили Коржа:

— Що й казати, друже, накоїв ти лиха. Давно ти тут не був, нічого не знаєш… Взяли вони нас в обценьки. Нема де й кинутися.

Але флегматичний Данило знову спалахнув:

— Так вам і треба, боягузам! Вірно каже це гаденя: хлопи ви, а не козаки!

— Спробуй з ним сперечатися, коли в пана дві сотні литвинів. Ще й замок з арматою! — зітхнув Данилів тесть.

— А вас скільки? — презирливо кинув Корж.

— Та сотня вояків, та діди, та молодиків ще з півсотні.

— А слободян? А викотців забув?! Хіба пан Бжеський з Соплею не залляв їм сала за шкуру?! А його хлопів з Польщі?

— Тю!.. Знайшов на кого покладатися: вони люди залякані і покірливі. Справжні шкапини.

— Самі ви шкапини нещасні! Затюкані цуцики, а не козаки! — гримав Корж, розпалюючись власною люттю. — Шаблі в людей взялися іржею! Кожному нахабі ладні руки лизати! “Нужники чистити”! Та кращого ви й не варті! Плюну! Піду! Чорт із вами, і з хатою, з усім, аби не жити тут та нічого не бачити!

Гучний жіночий плач урвав Коржа. Забута всіма Килина повалилася на лаву і завила, заголосила вискубуючи собі волосся, як плакальниця на похороні.

Але Корж був надто обурений.

— Що ж ви гадаєте, що я через жінку перетворюся на хлопа?! Та коли б геть уся Сивера повстала враз на Бжеського, ніякий замок не втримав би! Та хіба справжні козаки дивляться на якогось там Бжеського?! Ось побачите: пожене він вас на панщину, як отарі овець. І ви станете хлопами саме тоді, коли люди підуть палити фільварки і повстане поспільство здобувати волю. Ось тоді й побачимо, хто буде дурнем.

— Ой лишенько!.. Ой, що тепер зі мною буде?! Ой, згубили мене тато із мамою!.. — голосила Килина.

Та ніхто не звертав уваги на її розпачливі зойки.

Тільки старий Чмель виступив з купи гостей і поклав Коржеві руку на плече:

— Чекай, Даниле! Чекай! Правду ти, голубе, кажеш, та не в слушний час. Хіба ж так можна? Час їхати до церкви божої. Панотець вже чекають на вас, а ти… Де це чувано, щоб весілля не дограти?.. Одружишся, тоді й за шаблю. Хіба Килина тобі заважатиме?

Корж озирнувся, ніби очуняв, і зніяковів.

— Справді, панове… Та чого ти, Килино? Наче на похороні, — торкнувся він нареченої. — Запрягайте коні, хлопці. А я їду наперед.

Янек Свенціцький мчав сніжним шляхом і тремтів від обурення. Він ладен був сам себе вбити за те, що не зарубав на місці Коржа.

Відступив, злякався перед усією Сиверою, як цуценя, як полохливий заєць. І коли б ще сам на сам… Зриваючи лють на коневі, шмагав він його з усієї сили, і кінь спочатку мчав галопом, а потім перейшов на кар’єр і летів, шарахаючись перед кожним пеньком, переляканий безпричинною люттю їздця.

Шлях був рівний, ледве підмерзлий і засипаний пухким снігом. Вітер бив в обличчя, колов щоки Свенціцького сніжинками і морозом.

— Почекай!.. Помщуся!.. Скараю на горло! Спалю!.. — уривчасто кидав він у сніговійний степ.

Придорожні дуби мчали повз нього димно-сірими примарами і танули у вихорі метелиці, а назустріч випливали з-за білої снігової запони інші, щоб також розтанути десь позаду. Кінь хропів, розпластавшись у повітрі в дикому хмільному розгоні. Сніг летів з-під копит.

Потроху ритмічний гін коня почав заспокоювати Свенціцького. Гарячковим вихором мчали думки. Він шукав способу помститися так жорстоко й остаточно, щоб Корж вже ніколи не зміг ані знущатися з нього, ані навіть сподіватися на помсту. А разом із Коржем треба назавжди відбити охоту у сиверян опиратися волі пана управителя Яна Свенціцького. Краще за все довести панові Бжеському, що треба зігнати сиверських козаків з землі, як позганяв їх Вишневецький з Лубенщини, а потім заселити Сиверу польськими викотцями. Тоді не залишиться тут нікого, хто наважився б зняти руку на пана управителя, як не залишиться й свідків нахабної поведінки Коржа.

Такий план вподобався Свенціцькому. Він став докладно обмірковувати, як підфарбувати своє оповідання про події на хуторі, щоб краще вплинути на пана Рогмунда, — а кінь, запалений несамовитим гоном, перейшов спочатку на короткий галоп, а потім затрусив нерівною риссю. Сухий колючий сніг шмагав обличчя Свенціцького, сипався за комір, леденив руки, і Янек тільки тепер помітив, що забув рукавиці на хуторі.

Назустріч пану Свенціцькому швидко й рівно мчали сани пана Бжеського.

Пан Бжеський повертався з пробощем Маєвським від Байбузи, де купував собі коней. Побачивши Свенціцького, він здивовано підвів брови й міцно натягнув сині шовкові віжки.

— Звідки ти, Янеку? — спитав він, коли Свенціцький опинився біля саней.

Янек мовчав. Хотілося разом висловити все, що трапилося на Коржевому хуторі, всю ненависть свою до Данила і всі вигадані дорогою докази, що Корж дійсно з’явився бунтувати сиверян, і ось раптом все, що так влучно і яскраво в’язалося в голові, поки гнав він коня крізь метелицю, десь розвіялося у степу, і Янекові губи безпорадно ловили повітря, ніби мова в його вустах позбулася змісту і звуку.

— Ну що ж? Чи знову відшмагав пана який-небудь хам? — насмішкувато примружився пан Бжеський.

Свенціцький підстрибнув у сідлі.

— Але ж, пане!.. Тобто, дійсно, Корж тут. Він підбурює козацтво з поспільством. Він загрожує, що незабаром від замка вельможного пана не залишиться каменя на камені і дуля буде панові замість толок, — випалив Свенціцький.

Бжеський ковтнув повітря, наче хтось стиснув йому горло, і мовчки зиркнув на пробоща.

— Ти сам чув такі речі з вуст того хама, сине? — спитав пробощ, вловивши протиріччя у Янекових словах.

— Дівчата казали в дівочій, — викрутився Свенціцький, — а про толоки він сам мені кинув у вічі, ще й дулю до носа підніс.

— І пан управитель проковтнув її, як хлопчисько?! — обурено вигукнув Бжеський. — І знов прибіг до мене по захист і допомогу?! І пану не соромно?!

Свенціцький почервонів.

— Я насамперед мушу доповісти вельможному пану… і мати панову ухвалу, — засовався він на сідлі. — Я вирішив оточити його хату… Там тен хам святкує весілля з дочкою Охріма Чайченка. Там всі призвідці… П’яні, оскаженілі… Я прийшов кликати їх на толоку, а вони почали лаяти ся, а Корж підніс перед всією Сиверою дулю… вельможному пану в моїй особі, — додав Янек, міркуючи, що Бжеського можна спонукати на певні вчинки, тільки зачепивши його самолюбство.

І він не помилився. Бжеський став з рожевого багрово-синім. Крицеві очі викотилися з орбіт, а вуса настовбурчилися.

— IЦo?! — ревнув він на весь голос, як ведмідь, зачеплений вилами у барлозі. — І пан сміє повторювати мені такі паскудства! Що?! Нічого не хочу знати. Оточити хутір! Узяти геть усіх, хто там знайдеться! Хай потанцюють під батогами моїх машталірів! А того хама Коржа скарати на горло на замковій брамі!

Янек сам не сподівався такого ефекту. Він безпорадно кліпав білявими віями, і в цю мить став торішнім недолугим і лякливим Янеком, що тремтів перед паном Рогмундом Бжеським.

Пробощ Маєвський мовчав. Він похитав головою і зробив Янекові непомітний знак не відставати, коли пан Бжеський, погнав коні.

— Запальність — погана порадниця, вельможний пане, — єлейно зітхнув він. — А поведінка того хама свідчить, що під його ногами відчувається певний грунт. А грунт цей полягає в тому, що на Січі завирувала голота і мріє про хлопський бунт, ось чому один необміркований крок зможе привести до небажаних наслідків, — додав він, бачачи, що Бжеський роздратовано знизав плечима.

— Дурниці! Мої литвини покажуть їм, де раки зимують! — відрізав той, не глянувши на Маєвського.

— А пан забув, як часто зраджують двірські корогви свого пана? Коли б це були шведські чи то угорські ландскнехти — справа була б значно певніша.

Бжеський здригнувся і мимоволі стримав коней.

— А що б зробив пан пробощ на моєму місці? — з незвичною м’якістю спитав він.

— Я б обмежився зараз дрібницею, — задоволено заговорив пробощ. — Коржа можна тихенько застукати десь у лісі, коли поїде він по дрова, або на битому шляху, перед орданським ярмарком… Багато вештається тоді різного гультяйства, і ніхто не стане шукати сліду… А литвини мовчатимуть хоча б тому, щоб не потрапити поодинці на зуби сиверянам…

— Ну, але ж сьогодні? Сьогодні? — нервово урвав Бжеський, смикаючи припорошений памороззю вус.

— А сьогодні, — зиркнув навкруги пробощ Маєвський, — сьогодні треба примусити їх вийти вранці на толоку. І все! Ну, а для цього досить, наприклад, запечатати їх схизматицьку церкву, якщо тен хам бере сьогодні шлюб, і оголосити, що церкву буде відкрито, коли вся Сивера, як один, відбуде належну роботу.

— Знаменито! Чудово! Дякую пану пробощу за пораду! — скрикнув пан Бжеський, збентежений своїм попереднім наказом. — Янеку! Де ти, Янеку! — повернувся він, шукаючи Свенціцького очима.

— Прошу пана? — підлетів той до саней.

— Ось пан пробощ вигадав чудовий спосіб… Поясніть йому, будь ласка, пане пробощу.

І весь час, поки той тлумачив Свенціцькому, що і як треба зробити, задоволено витирав собі вуса напахченою шовковою хусточкою.

Оздоблені стрічками та паперовими квітами, мчали сани до церкви. Сват стояв попереду, незграбно вимахував руками і горлав у метелицю хрипкої недоладної пісні. Уривки її летіли у степ разом з хвилями дрібного снігу. Тройка низькорослих, але швидких татарських коней мчала сани, рівно і міцно перебираючи ногами. Корж у новій білій свитині, підперезаний поясом з дрібних срібних блях, сидів поруч з сватом і заправляв за ліве вухо добре помащений олією оселедець. У голові шуміло від випитого, радісна усмішка від свідомості, що нахабний підпанок пішов з його хати ні з чим, грала на вусах. І, позираючи на шаблю на лівому боці, Корж задоволено думав, що рано ч. пізно примусить він сиверян відчути себе вільними козаками.

Рублена церковка вже майоріла крізь вихори дрібного снігу. Поїжджани гикнули, погнали коней і разом вдарили весільної пісні. Хвацько розкочуючись на повороті, підлетіли вони до паперті і, замість попа з хрестом, побачили важкий замок і засув, на якому теліпалася печатка з гербом пана Бжеського. Кілька литвинів з шаблями й дрючками охороняли ознаку влади пана Бжеського над тиверською церквою [201].

Сани зупинилися. Пісня обірвалася. Вітер розвіяв її десь у степу. І поки за першими саньми над’їжджали до церкви другі, треті, четверті, Корж та свати, важко гупаючи новими чобітьми, піднялися сходами до дверей і рвонули печатку.

— Що це за капості? Де панотець? Ану, подайте сюди панотця!

Вічно п’яний Ровіцький відштовхнув Коржа від дверей.

— Нема чого кликати вашого хлопського попа. Пан Бжеський запечатав церкву, аж поки Сивера не відбуде толоки.

Корж стріпнувся, наче тому, щоб зручніше осів на ньому новий кожух, і налитими кров’ю очима зиркнув на юрбу поїжджан, на сани, що з гиком та співами налітали на цвинтар, потім на жменьку литвинів біля церковного ганку.

— Ану, панські хлопи, геть з дороги! — гримнув він, втягуючи голову в плечі.

Одним рухом вивернув він здоровою рукою цеглину з церковного підмурка і вдарив нею по замку.

— Стій! — кинулися до нього литвини. — Не можна! Пан не дозволив!

— А?!. Не дозволив? То я дозволяю! — ахнув він вдруге по замку так, що цеглина розламалася, як сухар. — Ану, хлопці, тягніть сюди швидше попа! Литвини кинулися до Коржа, схопили його за лікті і повисли на ньому, але Корж, хоча й каліка, струснув їх з себе, як дітей, і шпурнув другу цеглину в Ровіцького. Ровіцький впав, заливаючись кров’ю.

— Сину! Сину! Що створив єси?! — пополотнівши, скрикнув піп, якого чи то підтримували під пахви, чи то тягли до церкви п’яні поїжджани.

Литвини на мить відступили, потім всі разом кинулися на Коржа, але Корж вихопив шаблю і, ставши спиною до дверей, зустрів їх такими блискавичними випадами, що, не діставши ані дряпка, звалив ще двох.

— Бий литвинів! — ревнули тоді поїжджани і кинулися на них.

Вмить церковний ганок зник під повіддю сиверян. Це була одна хвиля баранячих шапок, кожухів і білих свитин, і жменька литвинів розтанула в ній. Розлючені сиверяни кинулися до дверей, зірвали замок, вдерлися в церкву, тягнучи напівмертвого від жаху попа. Ані дяка, ані титаря не було. Поїжджани самі запалили лампади і свічки, витягли на середину аналой і, коли біля ганку зупинився поїзд нареченої, вдарили урочисто шлюбного співу.

Свенціцький ховався за парканом біля церкви з другим, більшим загоном литвинів. Один з дозорців примчав до нього, чудом врятувавшись від козаків. Без шапки і свити, закривавлений, розповів він про загибель Ровіцького. Свенціцький пополотнів. Коліна його зрадливо затремтіли, але треба було за всяку ціну поновити свій авторитет перед Сиверою і, головне, перед паном Бжеським. І хоч як бажалося втекти і сховатися за міцні замкові мури, він зібрав всі сили, всю рішучість, на яку спроможна була його мізерна душиця, і наказав:

— Будьте напоготові. Тільки-но розпочнеться вінчання — оточуйте церкву.

Як вовки, що чатують у балці на здобич, притаїлися вони за лісою, вкритою білою запоною метелиці, і коли поїзд нареченої зупинився біля ганку і зникла вона з своїми дружками і свахами у темному отворі церковних дверей, Свенціцький схопився на ноги і вигукнув тремтячим фальцетом:

— Вперед! Нікого не випускати живим!

Тільки не знав пан управитель Янек Свенціцький, що на дзвіниці чатував старий пасічник Чмель, щоб зустріти молодих урочистим благовістом. Підсліпуватий, старий був пасічник, але второпав, у чому річ, і, коли литвини кинулися до церкви, лунко і моторошно вдарив на сполох. Зрозумів і молодий Килинин брат, що залишився стерегти коней. Одним рухом чиркнув він посторонки і, скочивши на сиву від паморозі коняку, помчав по допомогу.

Бжеський добре пообідав і пішов відпочити. Хуртовина не вщухала. Рипіли віконниці у замку під її буйними нападами. Вітер тонко і тоскно висвистував у комині.

Пан Бжеський з насолодою випростався у м’якому і теплому ліжку, уявляючи собі, як моторошно й холодно зараз в степу. Потім пригадав спритну пораду пана пробоща, допіру куплених сірих коней і задоволено посміхнувся. Сон м’яко огортав свідомість. На мить почулися дзвони. Бжеський здригнувся, хотів розплющити очі, та не зміг.

“Примарилося… Замкнули ж, запечатали… Хто там дзвонитиме, коли у церкві не правлять”.

Вітер міцніше сіпнув віконниці, шпурнув сухим снігом, рвонув їх, ніби хотів здерти з завіс, але роздумавши, байдуже свиснув і помчав у сніговійному танці, і зник десь у степу. Знову вдарили дзвони, та Бжеський вже нічого не чув. Він солодко й мирно спав. Рожева щока його потопала в подушках, ледве прим’явши вус.

Бачив він уві сні веселу Варшаву, масницю. На сірих конях, куплених у Байбузи, мчить він Краківським передмістям у відкритих різьблених санках. Назустріч мчать утриконь ряджені в химерних личинах і на повному скаку точать з барил, встановлених на санях, піняве пиво. Пиячать і супутники Бжеського у строкатих, пишних вбраннях і шпурляють порожні кухлі у вікна будинків. З брязкотом і дзвоном розбиваються шибки; волають міщани, дівчата і хлопи.

— Так!!! Та-ак!!! Бий!!! Бий!!! — вигукують над вухом пана Бжеського два опасисті шляхтичі в іспанському одязі.

І раптом струмінь морозу вдаряє в обличчя Бжеському разом з чимсь мокрим і важким.

Бжеський розплющив очі. Ніч, темрява. Тільки вікно з гострою шпильчастою аркою ледве синіє місячними присмерками, а з розбитої шибки жене хуртовина сніжинки, і білою парою клубочить в спочивальні мороз.

— Що за чортівня! Остапку! Степанку! — схопився Бжеський.

А надворі щось реве. З гуркотом і тріском шпурляють у двері і вікна каміння. Дзеленчать шибки, а гупання важких кутих залізними підковами чобіт струшує замкові мури аж до підвалин.

Бжеський босоніж підбіг до дверей, визирнув на сходи. Лайка, прокльони стали чутніші. Бжеський здригнувся. Він вже не кликав челядників. Він сам шукав тремтячими руками кресало і лойову свічку і намацував під ліжком босою ногою свої теплі чоботи.

Нарешті, двері піддалися. Розлючена юрба кинулася у замок, як річка, що прорвала греблю. Затремтіли вогники сухих скіпок, каганці і церковні свічки.

— Виходь, собако! — волав Корж, вимахуючи келепом. — Все’дно не помилуємо!

І Бжеський чув. У чоботях на босу ногу і в коротенькій хутровій куртці, він розчинив вікно, щоб вистрибнути на двір з другого поверху. Старий Чмель стояв на дворі. Він бачив, як перекинув пан Бжеський ногу через підвіконня, як намацав чоботом карниз, коли раптом вікно освітили зсередини і чиїсь руки схопили Бжеського під пахви і рвонули в кімнату.

“Тепер не втече”, подумав старий Чмель і перехрестився.

У вікні невиразно копирсалися чиїсь чорні силуети, над ними гойдалися сірі тіні…

Дзенькали розбивані шибки, тріщали двері, віконниці, важко гупали чоботи, а з вибитих вікон поповзли сірі пасма диму. Вітер з висвистом шматував їх і розвіював у вирах сніжної куряви, але дим гуснув, клубочився темною хмарою, і незабаром стрілчасті склепіння замка обарвилися загравою.

А старий Чмель все стояв на дворі і дивився на замок. Пробігали повз нього парубки і козаки, тягли клунки і лантухи збіжжя, гнали воли і коні, хортів та отари овець або, з піднесенням помсти рубали все, що потрапить під руку.

— Ну, як? Порішили? — спитав старий Коржа. — Дивись, щоб гадиною з жару не виліз.

— Не вилізе, — хрипко видихнув той. — Порубали, як кропиву на пійло. Підемо, старий, догравати весілля. Ух, погуляли!..

І рушив непевною ходою до воріт.

До ранку гриміла Сивера співами, лайкою і гучним реготом. Козаки пригортали викотців та хлопів Бжеського і, хитаючись, тинялися з хати до хати і з шинку в шинок, загрузали в пухких заметах, танцювали і притупцьовували, милуючись загравою.

А хуртовина всю ніч розстилала по стріхах білі хутрові ковдри, нагромаджувала під стінами і парканами пухкі кургани, завалювала вікна і, знесилівши, лягала на ганках чи то білими сніговійними ведмедями, чи то вірними ланцюговими собаками. А коли дотліло жовтогаряче полум’я, зазирнула у провалини вікон і почала засипати і чорне вугілля, і золу, і зубчасті уламки стін, і закурені склепіння, і мертвого Яна Свенціцького разом із паном Рогмундом Бжеським.

РАДА

Листопад. Блідий сіренький день. Легкий морозець. Рідкі сніжинки кружляють У повітрі, ніби вагаючись, чи впасти додолу, чи ще покружляти над Дніпром і над Базавлуком у рудій щетині бур’янів, ледве запорошених сірувато-білою памороззю. Шарудять опалені морозом очерети. Де-не-де вгрузли в їх гущавину козацькі чайки, заховані від зайвих очей, коли б надумалися варшавські гості перевірити, як палить їх Петро Конашевич.

Порожньо і тихо на Січі. З коминів здіймається сіруватий безформний дим, зливається з похмурою муттю неба, а на вулиці іноді промайне чиясь постать і поквапливо сховається в курені.

Два тижні сидить на Базавлуку Сагайдачний. Викликав його Кобиленко-Бурдило, збентежений дивовижною поведінкою голоти.

— Добре, коли б пиячили або вихвалялися нас перерізати. Так ні: заберуться в шинок, накажуть наточити по кухлю пива, виженуть шинкаря: “Ось тобі гроші, і забирайся під три чорти. Нема чого слухати наші розмови”. Двері на гачок, гомонять, а про що мова мовиться — невідомо.

— Виписчики? — уривчасто питає Сагайдачний.

— Авжеж. Раніше бувало проп’є голота свій хліб козацький та й суне до гречкосіїв та на хутори, самим ликом підперезана. А тепер сидить на своєму добрі, начеб і нe козаки. Де ж це чувано, щоб серед зими сходилася сірома на Базавлук?! Щодня прибавляється цього війська. Привезе отакий халамидник лантух борошна та торбу сала, здасть до комори “на харчування війська” і суне до свого куреня, як до себе у хату. Тверезий. Мовчазний. Ох, не буде добра від голоти, коли дивиться вона спідлоба і мовчить, як могила!..

— А що думають кобзарі?

Бурдило розкрив беззубі щелепи і беззвучно розреготався.

— Та що ти, батьку! Чи ти з хмари звалився?! Відшукай хоч єдиного на Січі під зимового Миколу. Пішли до Києва канун святкувати в своєму старечому цеху. Послав я своїх людей по шинках. Так голота або мовчить, як проклята, або вчиняє бійку та б’є їх смертним боєм, удаючи п’яних. А які ж вони п’яні від єдиної кварти пива?!

Сагайдачний замислено пройшовся по кімнаті і ляснув у долоні.

— Юзику, хлопче, — сказав він, коли вірний джура його виструнчився на порозі. — Піди сюди, синку. Скажи, як перед богом, що затіває голота?

Юзик розгублено закліпав білявими віями.

— Ніц нє вєм, проше пана, — пробурмотів він, гадаючи, що це новий іспит його тямучості або міцності нервів. — Гонору слово, нє вєм //Нічого не знаю, пане. Слово честі, не знаю (польське)//.

— Та ти, синку, не лякайся! Ти ж козак, — ласкаво поляскав його по плечу Сагайдачний. — Ось вчора, наприклад, ходив ти до Шмульчиного шинку. Хто там був, що казав, про що змовлялися там люди? Тільки дивись — кажи правду, як пану ксьондзу на сповіді.

Юзик полегшено передихнув. Оце принаймні зрозуміло, бо прожив він на Січі рік із гаком, а ще й досі не вивчив козацького звичаю. Та й мова козацька така важка… Завжди щось переплутаєш.

— Так вони мене, проше пана… проше батька, — виправився він і зашарівся, — спочатку почастували горілкою з перцем, та такою міцною, що хата закрутилася мені в очах, а потім, проше батька, дали заїсти, а потім тен пан Куцан з паном Коржем взяли мене під пахви та й витягли за поріг. “Іди, — кажуть, — хлопче, до свого гетьмана з бурдилами та танцюрами, а нам панських попихачів, проше батька, не треба”.

— А ти не брешеш? —, спитав про всяк випадок Бурдило.

— Гонору слово! Як бога кохам. І ще, проше панство, додали: “Бо такі, — кажуть, — як ти, пороху не нюхавши, потрапляють до реєстру, а спражні вояки, в боях порубані, — у виписчики. Тільки не довго вам квітнути на наших сльозах, юди прокляті”.

— А що!.. Я ж казав! Та чого ж ти, дурню, мовчав?! Треба було вмить розповісти панові гетьману. Він тебе приголубив, він тебе в люди вивів, світ тобі розв’язав. Та ти ж за нього мусиш богу молитися, як за рідного батька, і за нього кожному горлянку перегризти зубами. А ти!.. От ледащо!.. — обурено сплюнув Танцюра.

А Бурдило запустив пальці у борідку і замислився.

— Дав ти, батьку, маху. — заговорив він, коли двері за Юзиком зачинилися. — Спитав би нас, дідів. Ми б тобі порадили… Бо ж треба було один реєстр писати для панів, а другий — для козаків. Не можна діяти одверто і щиро. Де сили немає, рятує розум. А тепер заварив ти кашу, що просто н-ну-у!..

Сагайдачний сердито відвернувся.

— Та чого ви крячете? Виписчиків злякалися? Набилося їх на Базавлуку? Ну й хай! Пани сюди по них не полізуть, а хліба на всіх вистачить. Напровесні знов підемо за море або щось інше вигадаємо.

— Та й тепер непогано знайти їм роботу, — напутливо вів далі Бурдило. — От зараз у хана з беями якась сварка. Збери ватагу, піди на допомогу ханові. Та й голота піде залюбки із тобою: кожен має рахунки з Ширинським беєм, і з Кантемиром, і з Алішахом-мурзою. І хліба козацького кожному треба.

Глухий розкотистий гуркіт урвав Бурдила. Шибки відповідали йому жалісним дзеленчанням, і Бурдило завмер з відкритим ротом, звідки стирчав єдиний жовтий зуб.

— Пізно вигадав, — звівся на ноги Сагайдачний. — Литаври. Б’ють на раду. Ось про що міркувала голота.

Як чорний велетенський спрут, звивається й коливається на майдані юрба. Не помітно в ній ані кармазинових жупанів, ані золотих шабель, ані срібних і шалевих поясів. Проте зібралося голоти чимало. Сходилася вона не по-звичайному: йшла стримана, мовчазна й діловита, ставала куренями, наче на військовому оказуванні, не галасувала і не вимахувала шаблями і кулаками. Навіть не чути було лайки і п’яних загроз, як бувало завжди перед радою.

Навколо Барабаша, Бородавки та ще кількох проводирів на мить збираються тісні купки, вислухують їх уривчасті розпорядження, іноді кинуть одне-два запитання і знов розсипаються по снігу чорним маком, щоб згодом щільніше охопити поміст.

— В Умані було сімсот козацьких дворів, а залишилося з півсотні, — казав кремезний похмурий козак, — бо повписували до реєстру старшину з родичами, сватів та кумів, свояків та горілчаних братів, а всі інші — ідіть, панове, лизати панські чоботи та робіть їм по-хлопському панщину.

Козаки слухали мовчки, іноді спльовували і спідлоба дивилися в бік старшинських хат. І кидали одне коротке слово.

— Продали!

Довбиш, не розгинаючись, бив у литаври. Він звик до цих несподіваних бурхливих рад і знав, що єдиний засіб врятуватися від жахливого гніву юрби — бучно і невпинно працювати довбешками. Рокотіли литаври то голосом бою, то весняної громовиці. Зростала юрба. Поквапливо збігалися запізнілі. І всі чекали на появу старшини.

— Ідуть! Ідуть! — лунко вигукнув з дерева якийсь молодик, обсипаючи товаришів памороззю і сухим листям.

Свиридович перший вийшов на поміст і застромив військовий прапор у залізне кільце, прибите до його краю. За ним з’явилися Сагайдачний, військовий суддя та писар Лаврін Пашковський з пером за вухом і мідним каламарем на ланцюжку. Купка старшини і старих сивих дідів рідко оточила поміст. Розгубленість і збентеженість відчувалися в їх нашорошених позах, а недовірливі очі запитливо мацали юрбу.

За звичаєм, Сагайдачний скинув шапку і вклонився на чотири боки і, коли юрба з незвичайною, мовчазною суворістю віддала йому поклін, спитав:

— Про що мова мовиться, панове-молодці?

Низьке невиразне гудіння пройшло юрбою.

— Барабаш розповість! Дізнаєшся! — лунко вигукнув Савка-швець.

Старшина перезирнулася. Єдине ім’я сказало їм більше, ніж одверті обвинувачення.

— Живучий, гадина. На капості завжди тут як тут, — зітхнув Бурдило і щось зашепотів старому гречкосієві, що вже три дні гостював у нього.

Той швидко хитав головою, ніби уминаючи в голові кожне слово, потім непомітно відсунувся і пірнув у юрбу.

— Кажи! — махнув Сагайдачний Барабашеві.

Барабаш легко стрибнув на колоду, збив шапку на потилицю і заговорив насмішкувато, з навмисною повільністю, свердлячи Сагайдачного очима.

— Авжеж, скажу! Говоримо ми просто, без панських фіглів-міглів та викрутасів… Справа кожному зрозуміла. Завжди торгувала старшина з панами чим трапиться, але тепер торг вийшов вигідніший від колишніх, бо замість волів та коней продали ви нашого брата у неволю за староства та нобілітацію. Так зробили, що серед вільного степу нема нетязі де стати і коні попасти або невід у річку вільно закинути. Вигнали нас з маєтків та староств на загибель, бо до крулевщизн нікому не солодко посунути під канчуки королівських державців. Але всьому буває кінець. Коли найміцніший аркан натягати надміру, розірветься він, як ниточка. Так і наш терпець. Прийшов йому край. От і знай, пане старший над військом козацьким настановлений від коронного гетьмана та від пишного панства: кожен з нас їсти хоче; кожному хата потрібна — притулок від морозу та хуртовини і клапоть ріллі, де здобути не кривавого хліба козацького, а звичайнісінького, з землі вирощеного. І щоб ніякі канчуки не свистіли над нашими ушима, і щоб жодний падлюка нас на панщину не ганяв, бо вільними ми були і такими ж залишимося.

— Так! Вірно! Так, Барабашику! — злетів лункий голос Савчин. — Всі за шаблі візьмемось, якщо нас продано.

— Чого ж вам треба? — спитав Сагайдачний, і гостра хмільна ненависть до цього стрункого сіроокого козака заклекотіла у нього в грудях.

А Барабаш вів далі повільно, ритмічно, насолоджуючись сарказмом власного тону.

— А от чого: віддай козакам козацькі землі. Переділимо ми наші вольності, Великий і Малий Лyг, не по куренях чи по селах, а по душах. Ось і вистачить кожному і ріллі, і де коні з худобою пасти. І не треба буде козакові татар і Туреччину шарпати, і кораблі плюндрувати, і людей у неволю брати!

— З землі будемо ситі! — підхопили нестримані голоси. — Годі нам розбишацтва! По чепігах руки скучили!

— Та й не вік по хуторах поневірятися у наймитах!

— Або на тафах рибу старшинам ловити!

Юрбу наче буря розбурхала. Вона гула гнівно й загрозливо, тому що надто довго стримувалася. Здавалося, начебто на майдані розгулялося бурхливе море, скипаючи навколо помосту бурунами.

Сагайдачний чув її вигуки, відчував приплив її люті, але не розгубився.

— Тихше! Ти все сказав, Барабашу? Тепер скажу я! — покрив юрбу його голос, а рука піднесла булаву. — Розподіляли ми землю так, як повелося з давньої давнини. Не з злої старшинської волі, а жеребкуванням. Ніхто не знає, виймаючи жереб, який талан йому випаде. А що в реєстрі у нас лише кілька тисяч, так це не біда. Треба якось заспокоїти панів папірцем, а кожному з нас відомо, що всі ми козаки по-братерському паюємо проміж себе королівські гроші. Часу в нас багато: до Іллі корона ще тричі покличе нас у похід, і тоді дорого сплатить вони нам за образу. Жодної шаблі не виймемо з піхов, поки не повписують нас усіх до реєстру. І це не марні балачки, не мрії: ось вам лист великого канцлера і литовського гетьмана, пана Сапеги. Він запрошує наше військо вирушити зараз під Москву, надсилає провідні листи, обіцяє нам гроші, здобич і збільшення нового реєстру.

— Який ще похід? В яку там Московщину? — урвали обурені голоси. — Боярські шапки здобувати панам?!

— Кров проливати для їх користі!

— Дулю їм, а не новий похід!

— Хай самі лізуть під московські пищалі!

— Разом із нашими дуками!

— Та хоч на роги Люциперові! Аби не смерділо ними на Січі!

Сагайдачний пересмикнув плечима і підніс булаву, та юрба не бажала бачити умовного знаку і гула, вирувала навколо помосту. Старшина перезиралася, потай мацала шаблі і зиркала у бік причалу, ніби на щось чекаючи.

— Тихше, панове! — гримнув Сагайдачний на всі легені. — Це ж рада, а не ярмарок! Один сказав, хай інші скажуть своє, — зиркнув він в бік старшини.

— І скажу! Злякався гадаєш? — хрипко гаркнув йому над ухом Бородавка. — Ні, братику! Не на такого натрапив! Paз обдурив, та більше не пощастить!

І з несподіваною легкістю збіг на поміст і став поруч із Сагайдачним.

— Був я там на комісії. Бачив! Чув! І хоч плюнув і кинув комісію під три чорти, та очі й уші там залишив. Все знаю! І як обіцяли вам пани староства і нобілітацію. І як очі вам медом замазували, і як тебе наставили старшим над нами, аби ти згодився на одну тисячу реєстру. Боявся ти козацького суду, торгувався, бо нікому не всміхається шибениця. Виторгував ще дві тисячі за свою булаву. Що ж, вона варта сорока тисяч виписчиків! Блискуча! Золота! У самоцвітах! Кожному крамареві продати можна! Чому ж не продати, коли ти нас всіх продав у неволю? А тепер приїхав човни палити і реєстр переписувати, бо виписчики до Базавлуку посунули. Знаємо, як воно робиться: сидить ось такий товстопузий, — вип’яв Бородавка своє неабияке черево і, вивертаючи губи, перекривив удаваного старшину: — “Ти хто такий? Тишко Кравченко? Геть Кравченка з реєстру, бо він кожному правду кидає у вічі, ще й на панів з шаблею лізе! Ілько Кресало? Ага! Старшинський приймак. Оженився з кирпатою дурепою старшинський гній чистити. Пиши його до реєстру! Чим не козак? Хоч пороху і не нюхав і шаблю тримає, як свинар свою хлудину, та старшинські чоботи добре лиже”. А прийде до нього добрий вояка — то хай він буде в десятьох походах порубаний та знівечений — і не просися до реєстру, козаче. Бо хлопи тобі потрібні і підлабузники, а не вояки. Кинеш ти їм постав сукна — вони тобі й вклоняються, і чоботи цілують, і виписчиків підуть з тобою приборкувати, хати палити, жінок гвалтувати, дітей на вила настромлювати.

Юрба мовчала, ближче підступаючи до помосту. Вона ловила кожне слово, кожен вигук, що злітав з Бородавчиних вуст, щоб, наснажена його люттю, одним рухом кинутися на свого одвічного ворога. А Бородавка, тверезий і важкий, як брила, розпалювався своїми словами, наче перетворювалися вони в його вустах у вогняне пекуче питво, що потроює людські сили.

Сагайдачний зблід, аж посинів, і так стиснув кулаки, що кістки хруснули у нього в суглобах.

— Цить! — шалено гримнув він, і піна зашумувала у нього на вустах. — Візьміть його! Заткніть йому пельку!

— Що-о?! — ревнув Бородавка, ступивши до нього і ніби збираючись його вдарити. — Руки короткі! Вислухай правду, собако, поки живий!

І моторошна в своїй загрозливій мовчанці юрба відгукнулася єдиним шипучим видихом:

— Вислухай!

Бородавка ступнув ще крок. Він мало не торкався Сагайдачного черевом і свердлив його гіпнотичним, повним ненависті поглядом:

— Гадаєш, не знаємо, що ти робив після комісії? Знаємо! Канівщину шибеницями обсадив! Містечка палив на Київщині! Під Білою Церквою сорок добрих козаків на палю засудив, “приборкуючи козацьке свавілля”. Ніяка ніч не вкриє твоїх злочинів! Бо ж заграви ясно світять! Бо ж шибениці, як тополі, високі. Ще й досі гойдаються на них скарані твоїми руками. Ще до весни он як далеко: сніги, замети, а хрести ростуть з землі, як пшениця. А пригадай, що ти мені гавкав перед походом на Каффу? Он тут, де стояла хата твоя?! “Покажи мені хоч єдиного виписчика!” І покажу! І не одного — сотні! Тисячі! Ось вони стоять навкруги, — виписчики, що вціліли від твоїх шибениць! Де ж твої очі, собако?! Чи то в Сірка позичив дивитися їм просто в зіниці? “Я людина чесна, а обдурювати ворога наказує і совість і звичай”, — знов перекривив Сагайдачного Бородавка. — Хто ж тобі ворог, виходить? Та кого ж ти обдурив — нас чи панів? От човнів ти дійсно не палив, крім старої трухлявини, якою і плавати боязко. Поховав човни в очеретах, що ніякий панський хорт їх не пронюхає. Бо грабувати Туреччину корисніше, ніж рибалчити в річках та в морі. А торгувати невільниками ще вигідніше.

Бородавка був страховидний. Щоки його палали. Буйними краплями виступав на чолі піт. Він парував на морозі, як захеканий кінь після гону. А уривчасті, люті слова злітали з його вуст, як постріли, як ляпаси, як плювки.

Юрба принишкла. Юрба мовчала. А Бородавка не вгавав.

— Юда був кращий від тебе, — гримнув він хрипко і голосно. — Взяв мотузок та й повісився. А такі, як ти, не вішаються. А хто наші землі старшині пороздавав? Ти, гадино! А беглер-бейову скарбницю хто собі до кишені прибрав? Знову-таки ти! Що ми звідси дістали? Хоч щіпочку золота? Ані порошинки! “До військової скарбниці пішло”. А в кого від неї ключі? В тебе та в падлюки Свиридовича, якого навіть пани засудили на страту за наїзди, душогубства і грабунки. Чекає на нього у Польщі шибениця, а він у нас на шиї сидить. Напився нашої крові, а ти йому ще й кращі землі подарував. Нам нема де жменю жита посіяти, а в нього цілий повіт, та й отара така, що й не перелічити, бо треба ж якось винагородити бідолаху-баніта. Ось і зігнав ти дрібних гречкосіїв з землі та й віддав йому на втіху. А спробуй проти нього слово сказати — під суд віддаси. А суддя твій кожного засудить на палю або киями забити до смерті. А махне тобі пальцем п’яниця-королевич, що навіть у походах до півдня на перинах з бабами вилежується, — збирайся козацька сила кров проливати. І що ж ти там робив, собако? Хіба хоч одному селянинові Юр’їв день повернув? Шибеницями всі шляхи пообсаджував, корону здобув королевичеві. А хлопству московському той королевич потрібний, як собаці реп’ях. Бо ж і без королевича у них, бідолах, спини боярськими канчуками до кісток списані. Та кому ти, собако, потрібний, крім панів, королів та старшини?! Бо ж нашому братові ти — як воша. Катюга ти, крамар! Король тобі дякує “за приборкування козацького свавілля”. Грошей тобі дав. А ти тими грішми не подавився, не кинув їх, як Юда свої тридцять сребреників! Адже ж гроші ті — наша кров, наші душі, наша воля козацька!

Юрба завмерла, не дихала, ніби й серце не билося у неї в грудях. Свердлила Сагайдачного тисячами очей, повних несамовитої люті, презирства, ненависті. І все ближче, все щільніше оточувала поміст з ріденькою, тремтячою купкою розгубленої старшини.

— Так чого ж ти вартий, собако? — підняв голос Бородавка з якоюсь трагічною, урочистою величчю. — Ні, не собака, бо соромно порівнювати з тобою останнього шолудивого пса. Бо й у пса є совість і серце. Що заслужив ти, зраднику й кате? Бо якою мірою ти нам міряв, такою ж віддячить тобі наше військо.

І, наче прокинувшись від довгого сну, вибухла юрба лютим ревом, наїжачилася шаблями і кулаками.

— Бий його!

— Камінь на шию!

— Шаблями!

— У вир!

Сагайдачний мимоволі відступив, тремтячими руками мацаючи груди.

— Панове! Заспокойтеся, панове! — пронизливо завищав Бурдило.

Та голос його розтанув у реві юрби.

Бильця і сходи тріщали під десятками рук і ніг. Потоком вулканічної лави суне юрба. Блищать шабельні леза. Східці підламуються і падають разом з першими лавами. Але на тих, хто впав; сунуть інші, такі ж розлючені.

В цю мить з боку причалу влетів на майдан загін кінноти старого гречкосія, з яким перешіптувався Бурдило. Шаленим чвалом врізався він у юрбу. Юрба мимоволі роздалася. Лайка і рев переплуталися з рідкими пострілами. Десь важко охнула гармата і обсипала голоту картеччю. І все змішалося, переплуталося, завирувало навколо…

Старшина скористалася з нагоди, кинулася з майдану і потягла з собою очманілого гетьмана.

Холодний сизий Дніпро широкий, як озеро. Білий сніг облямовує його своїм пухким хутром. Риплять кочети. Старшина забула поважність і, відкидаючись горілиць, глибоко й міцно загрібає воду.

Бурдило сидить біля стерна і боязко зиркає на Базавлук. А Базавлук потроху тане у сивій імлі. Старий боїться погоні. Але порожньо на причалі і на березі. Тільки повільно зникає біля протилежного берега порон з кіннотою їх рятівника-гречкосія..

Сагайдачний сидить поруч, мовчить, дивиться в одну точку. Він приголомшений. Несвідомим рухом скидає він шапку, витирає чоло рукавом, і на його голову спадають мокрі сніжинки.

Повільно пливуть повз човен руді і білі береги. Плавно наближаються острови, скелі, піскові коси і руді очерети. А Сагайдачний не рухається, навіть не курить люльки, уперше спробуваної на каффських руїнах.

— Вже коли бог задумав когось згубити — так перш за все позбавляє його доброго розуму, — з докором хитає головою Бурдило. — Треба було враз заткнути йому пельку, згодившись на переділ землі. Ну, сказав би слово я, другий, третій… Почали б сперечатися, як воно буде… В кожного розпалилися б очі… Ми б говорили, що треба спочатку переміряти землю, щоб понарізувати стільки ланів, скільки козаків… А тому списати всіх до єдиного списку, щоб кожного викликати за ним. Тягни, мовляв, жереб, щастя своє… Та на цю музику пішло б три роки, все’дно нічого б не вийшло… А ти…

Але Сагайдачний навіть не зиркнув на Бурдила.

— Не руш, — смикнув його Танцюра. — Хай очуняє.

Проїхавши кілька миль, старшина причалила до берега і заночувала на хуторі в Танцюриних родичів. Сагайдачний їв, пив і рухався, як сновида. Повечерявши, ліг він, аби залишитися самому, уникнути запитань і співчутливих поглядів. Але все пережите надломило його, і тільки голова його торкнулася подушки, заснув він глибоким сном.

Прокинувся він пізно. Біля ганку вже стояли осідлані коні, але ніхто не наважився розбудити колишнього гетьмана.

— Хай спить. Уві сні сила вернеться, або щось вигадає він доброго, — махав руками Танцюра на нетерплячих.

— Цікаво, що тепер на Базавлуку, — тривожно зітхали вони.

— Відома річ що: обрано п’яницю Бородавку або цю гадину Барабаша, щоб йому весни не діждати… Заварив Сагайдак кашу — і не з’їсти. Ну, нічого: що було, те бачили, а що буде — побачимо.

Розмова старшини роз