Тичина Павло. Сковорода (симфонія)

08.01.2020

ALLEGRO GIOCOSO 1

1 Весело, грайливо. Музична п’єса, що виконується у швидкому
темпі (італ.).— Ред.

…Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці — пустинь Китаївська
і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед криничного узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє
і зупинятися не хоче…
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють, не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моїсея,
послало сяючії роги —
і дзвонить, і гуде,
і світ[л]ом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,

цілує квіти, трави гладить,

росою очі, немов незрячі, протирає —
О господи, як ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
І мир, і злагоду, й любов,
я більш нічого не бажаю,
О всеблаженний!
І всеблаженний знову десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою,
мовчки…
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим
храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко
осуждають,
що гість отця Іустина
до храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії пійдуть зітхання,
і думи тяжкі поженуть
у поле, на край світу…
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.
Колос зігнувся і дивиться в землю —
пізнай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюеться —-
пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
пізнай себе самого.
Се ж бо єсть:
бренне, текуче і безконечне,
немов фігурний триугол, в якому і три,
і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
пізнай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність нагорна,—-
усе, усе в природі каже:
пізнай себе самого, пізнай.
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
того, хто в світ його послав
і пізнавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу;
мир, мир душі твоїй,— сказав Всевишній,—
мир.
І слухає Сковорода цю відповідь,
нової пісні починає,
очі заплющені,
хитається в ритм —
подяка богові за все.
Найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетрудним,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
єднай свою хисткую волю
з волею творця.
Подяка богові за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,
в землю.
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець, подумала,— а не чернець:
безвусий, безбородий,
і дудка не проста.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
— Маріє!.. Ти?..
— Е ні, зовуть Маринкою,
а почім ви мене знаєте?
— Маріє, Маринко…— без ліку повторяв,
і брав її за руку, і дивився
довго-довго.
Такії очі були
у його учениці у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість, і красу,
і повнолітній голос…
— Маріє, Маринко…— без ліку повторяв.
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить.
— Чиї вівці пасе?
Хіба це не ‘днаково, чиї?
Колись я думала, що можна жить працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли,
а все панові, бодай йому не дихать! —
Ще більше голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
А ці ченці,—
О господи, пройти й у церкву не дадуть!
Та що казать…
Помовчала Маринка…
Й день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
1 звідти
ціляли в блиск розколотого неба,
в Дніпрі одбившись…
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
ягнятко на руки полізло.
— А вам, напевно, весело живеться,
що ви все граєте?
Я бачила й учора вас.
А брат мій у повстанцях,— та й зразу
схаменулась.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
Сковорода на бистрі ноги встав,
хотів її догнать, обнять, потішить,
утерти сльози недитячі,
та тут
повз нього карета, закрившись курявою,
на Київ покуріла.
І довго пан з вікна дивився,
який то юродивий
очима доганяв його, а мо й словами:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
“Напевно, весело живеться”.
Ніколи блискавка отак не била, не палила,
як душу його
ці слова.
Справді.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить?
Щоб мир знайти і спокій
і бога щасливого в собі відчути, у натурі
бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
гармонію душі?
А бог один,
і, може, там якраз,
де ту гармонію розбито.
І як я смів подумать,
що вже зробив щось для людей,
коли безвинні ллються сльози кругом,
кругом, а я од них тікаю!
Чи друзями були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь, яку
я підносив?
І вперше усумнивсь Сковорода.
І вперше очима іншими поглянув
на небо, на землю, на себе.
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж, здавалось,
ціляла в брязк розтріснутого неба,
потріскуючи у Дніпрі…
Але за цим
такий орган гримів і грав простором хором
понад хором,
що аж земля під низом стугоніла,
трепещучи…
Дививсь Сковорода і думав:
А се ж бо єсть вже інший триугол:
.земля — огонь — вода.
Земля, що правди прагне, права.
Огонь, цей гнів, що сам рождається з землі
в задуху, в спеку, у туман.
Також вода — душа людини,
що все — не тільки радість! —
що все одсвічувать повинна.
А се ж бо єсть вже інший триугол.

Надходив вітер з вітерками,
і на одній нозі пісок за яром закрутився.
Закрутився пісок
і з вітерками вітер…
І думав Сковорода:
Гармонія неіз’яснима.
Налився всесвіт повноти
і споглядає сам себе.
Але й його чиясь рука на два пересікає:
на світ вгорі
і світ внизу,
і другий — завжди рабство.
Чи друзями ж були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь,
яку я підносив?

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

І думав:
Шляхту,
шляхту бачив я, а не народ.
Панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир е справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
Вже дощ стіною рівною підходив,
як Сковорода
у пустинь поспішив.
GRAVE 1

— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії?! — та й змовк.
В душі боролись два боги:
гармонія і справедливість.
І першу заливала лють,
бо де ж гармонія,
як справедливості нема?
— …я тут, тут, тут,—
затріпотіло в листі, скотилось по даху.
— Ходім на ґанок (свят! свят!).
Ходім на ґанок: гряд.
— Р-раб!—ударило над ними й завалилось.
І довго блискавку сікло, сікло
і повторяло десь внизу октавою:
бруд, брудом бруд…
А гряд од стін і від землі одскакувать
пішов,
мов стукотом підкований,—
у шумі, в бризках, в бризкошумі,
мов стукотом підкований.
Присмерк,
як після семидесяти літ,
уже доріг недобачав.
Тікав під дерева, в кутки, в долинки.
А за ним, мов неминуча старості сивина,—
водяна курява,

Поважно, урочисто (італ.).— Ред.

кипляча, свіжа, холодна…
І над усім вгорі просторами ридання,
душі великої здригання:
де ж гармонія,
як справедливості нема?
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про бога вічного.
“Не мечіте бісеру”,— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
— Останьсь, останься! — почали
вмовлять.—
Ще не набридло по світах?
Пора подумати за пристань.
А пристань тут твоя —
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти,
ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода, мов пламенем
об’ятий:
— Ой, преподобнії!
Яких ще вам стовпів у церкву треба?
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Ви ж церкву завалили,
що й за сто літ вона не встане! —
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі,
не ображай лаврських отців.
Вони ж прийшли прохать тебе у ризу.
Затремтів Сковорода, мов пламенем
объятий:
— Ризо! ризо!
Не багатьох ти преподобними зробила,
але премногих вчарувала.
Окаянствуйте!
Окаянствуйте, поки не встав спаситель
церкм
А він як встане —
то перший же на вас!

— Ти гніваєшся, вчителю.
Скажи ж хоч на прощання:
де наше щастя,
кудою йти? —
Сковорода:
— Всяк єсть там, де серцем сам.
— Ах, ми завжди раді ближньому
служить!
— Покиньте рясу, пахать ідіть!
Замовкла братія.
Потиху
посунула назад.
Пішов і отець Іустин із ними в келію.
Ще довго там світили свічку,
ревли молитву по вечері
і, наревівшися, лягли.
Зостався сам.
Один у темноті,
у думах.
Дзвіницю хмари обганяли,
і бунтувалися вгорі тополі,
турляючись на схід…
Гроза часами затихала,
й тоді
другу грозу із Києва чуть було.
А що саме —
не розібрать.
Зашуміла шовковиця,
оріх затрепетав.
І дзвіниця підскочила в малиновім огні.
— Грязь!
— Гробокопателі!
— Хромії! — розгнівавсь з глибини,
потряс вітрянку хмар, і загримів,
і довго шар важкий розкочував,
щоб знов жбурнуть на землю.
(Шибки
дзиском розгонистим
у темноту в’їхали.)
Перевів дух вітер —
і зразу у всі ворота розігнавсь!
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
грязь!
Злякалися ченці,
і засвітили свічку в келії,
і заревли до бога грізного, до Саваофа:
— Свят! свят!
Ми чистії, ми духом нищії —
помилуй нас…—
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
В саду під деревом
курінь соломою накритий.
Там спав Сковорода
годин чотири на добу.
А все ж останнє врем’я
молився.
І зараз він прибіг
не від дощу сховатись —
молитися, молитись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище…
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.
…На землі
зв’язана
лежала Маринка.
Царі ж, вельможі і пани
скорпіонами її катували.
І наче то вже не Маринка,

а його мати, мозоляста чорна чернь.
Голову звернула до нього,
здавалося, кричить,
а крику не чуть було.
Тільки рукою показує:
Туди! Туди!
Ченці ж стояли оддалік
і всі співали:
“Спаси, господи, люди твоя”.
І наче сам він стояв десь недалеко
од ченціь І
і теж співав:
“Блаженні милостиві, яко ті помиловані
будуть”.
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше милували чернь,
аж поки вона справді кров’ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь.
— Грязь! — розбило сон над садом,
і Сковорода прокинувсь.
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
Спішили хмари обсушитись,
а небо від краєчку —
мов антимінс, посиніло…
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
І тільки з Києва грозу ще чуть було,
а що саме —
не розібрать.
На столі лежала розкрита Біблія,
і риба на блюді, і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
Пора!
На устах рішучих
новая радість виросла —
пора!
Укинув Біблію у торбину,
згадав рукою флейту коло пояса,
вклонився тричі ранку, саду
і бистро-легко
пішов на схід.

шэоьито1

На небі засвітали
зарі!
зарії
Кого там ще убили,
зарі-
зали?
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.

Пройшов чи ще проходить?
Замість відповіді
Маринчин брат з туману виступив
і розтуманився за вітром.
Чого?
Ніколи він його не бачив,
а от же ясно запримітив:
рукою в землю вкрючивсь…

На небі засвітали
зарі!
зарі!
Кого там ще убили,
зарі-
зали?
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.

Твердо, рішучо, могутньо (італ.).— Ред.

Отак козаччина пройшла,
а ми немов не чули.
Собі шукали миру, коли там кров лилась.
Нащо, нащо?
К чому цей мир,
до чого ця проповідь висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі
алегорії?
К чому усі його протести,
коли вони м’які, коли вони тендітні?
“Блаженні милостивії” — сказать катам?!
Ударить так, щоб аж заграло!
щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби,
раби, ця сіль землі майбутня,—
ударить! вдарить!
За думками не помітив,
як ліс пройшов,
сумний, перестарілий ліс і Голосіївську
сонну пустинь.
І сам не знав,
чого це лісом він пішов, не берегом,
і куди спішити мусить.
Зайшло невиспанеє сонце
і в хмарі досипляло
жовтаво-жовто…
День хирявий, хмурий, хмаристий
заледве кидав тіні
од сосен на дорогу.
Уже виднілось передмістя,
і Київ із туману
грязею виблискував…
і
Спинивсь в яру, щоб виламать собі ціпочок,
і затремтів з нестями,
закричав!
1 Тут і далі двома рядками крапок позначено пропуски в руко-
пись— Ред.
Чиясь невидима рука його тягнула в рів,
і він, іще не бачачи нічого,
уперше світ клясти почав
і тих, що світ ведуть у тьму
і поливають кров’ю.
Закричав! —
На дні,
звернувши голову до нього,
лежав козак і теж кричав, здавалось,
та тільки крику
не чуть було.
Однією рукою в землю вкрючивсь,
а другу мов на схід сонця простягнув,
показував: туди! туди!
“Маринчин брат!” — проблисло.
І заридав Сковорода.
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
найшов, найшов, найшов…
І справді найшов.
Знайшов Сковорода нову гармонію,
в якій замість любові
щось інше зазгучало.
Очі, повні ненависті,
метнув у небо він —
та й зразу засміявсь:
почув навіки,
що всеблаженний не дає йому вже
заспокоєння,
як і віднині він —
всеблаженному спокою не дасть.
Зря до бога мертвого взивать
і потрясати душу перед істуканом,
зря.
І в тон йому голодний ворон над ярами:
зря! зря!
А по дорозі люд тікав
і криком кидав, як ножами:
тікай і ти, чоловіче, тікай!
Стояв Сковорода і ждав.
За ними ж нічого не було.
Тільки жінка в сірому
за ярами прокрадалася, як злодій,
та карета, поблискуючи, мчалась живо-живо,
а пан, блідий як крейда,
нагнувши голову з вікна,
блював…
Десь, певно, на бенкеті
за труд, за піт, за долю України
всю ніч він нажирався
й додому їхав снідать…
І це бачить бог?
Та й знову засміявся.
— Ббог? — ревнуло ревище десь за горою
і, сколихнувши воздух, вгорі
занило-погуділо.
А потім —
хлоп-хлоп! — озвалося за лісом.
— Не хлоп, а людина,
безщасний громадянин всього світу!
Але кому ж ти кажеш?
Усім, усім скажи, а не собі!
Зря виховувати душу в правді
і туркотіти голубом,
коли кругом насильство — зря!
І в тон йому голодний ворон над ярами:
зря! зря!
І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
І зрозумів, яку грозу вночі він чув
із Києва
й куди його так тягне.
На села, на села скоріш!
Хай піднімається земля!
Отам його гармонія:
душу свою
з суспільною з’єднать —
на села!
Заспішило серце, заспішило,
і душа перестала мовчать
і дзвінко-тріско розлетілась,
немов суха ікона під сокирою —
на села!
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
прощай, прощай…
Пішов Сковорода в ненависний туман.
Гарячіла непокрита голова,
і свитина полами маяла і доганяла його,
мов прокажені пророка…
Нехай собі да й шумлять дуби,
шумлять дуби, де глибокі рови.
Понад ровами бур’ян-будяк.
Упав козак — одкрасувався навік,
Ніхто ж йому тепер смерті не звидить —
тільки рука лягла, де сонце сходить.
Чи там мила серце печалить,
чи до вікна матінка припадає?
Ой не мила, не матінка вбога,
то до волі шлях-дорога,
шлях-дорога, козаки з прапорами —
не жить, не жить нам ніколи з панами!
Не помічав ні люду, ні вулиць;
ні Либеді бистрин прозорих;
що довго його все проводжала, вербами
заводячи сюди, туди в байраки;
не помічав ні крику крамарів, ні суєти
міської,
ані співу старців —
одна тільки думка кипіла в голові,
один шумів гарячий спів:
не жить, не жить нам ніколи з панами!
І хоч він знав, що не йому піднять
безщасних,
не йому, що вже під п’ятдесят нахмарило,
що й мови народної по академіях забув —
душу розвиднювала
далека радість,
її ще очі не бачили,
її ще слух не чув,—
але духом розумів,
як розумів і те,
що зараз, зараз же підготовляти день
той треба,
зараз!
* * *

Отак прийшов до того місця,
де Київ із гори, мов світ предивний.
Хотів із ним він попрощатись —
учився ж там і жив.
Глянув униз —
і заходила гора, мов корабель у бурю.
— Охляв! — проблискло в голові,
і спокушаюче перед очима пропливла
риба на блюді і хліб.
Та тут
могутній дух його підняв
і пелену майбутнього розкрив в тумані
перед ним.
На мить
заблискло все кругом:
побідні прапори, і крики,
й робочий люд.
А з міста нижнього, димами вигинаючись,
трупний смрад пішов, як по великому
побоїщі
(ще й гайвороння чорне),—
і знов закрилось.
— Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
уся ти в неволі чорна у білих,
чорна земле.
Несвідомо оглянувсь.
З-за дерев
мовчала до нього жінка в сірому:
пізнати чи не пізнать?
І, не рішивши,
кущами подалась під гору.
День хирявий, хмарний, хмаристий…
Поділ розсипавсь при воді,
і торгував, і сонно метушився.
Дніпро ж немов стояв на місці —
сліпий-сліпий та більмастий.
Не знав, куди сльози, куди скарги свої
посилати:
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до Катерини в Москву, до Малоросії
любительниді…
Як став Сковорода —
усе забув од горя.
Стояв так не годину.
Все поривався говорить:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
Стояв отак не годину.
Аж загудів гладкий далекий дзвін,
карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні…
Забув Сковорода неділю,
забув себе, годину й час.
Лише в лиці своїм мінився,
мов дзвони ті —
то вороги були
і били його, били,
догматами сухими
забивали.
І що дивніше —
перша
вдарила Софія.
Древнє своє ластовиння туманом
попудривши,
вона
підперлася оградою
і сіла між церков старих, що хрестяться,
ой боже мій, все хрестяться.
— Нум драти пір’я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвони у танець,
візьмуся в боки —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками
одбивала!
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність.
Бо треба було
народ держать.
Не витерпів Сковорода:
— Софіє, не бреши!
Народу цим не вдержиш.
Прийдуть зо сходу,
зрівняють всіх і рознесуть
і на твоїх руїнах нову премудрість
проголосять,
та не по-темному, а просто.
А ген за полем, за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.
Хрестом вона черкнутись хмари хоче.
Ну, як черкнеться, то вже що? —
Воістину фортеця чванства і покори,
дум темних властителька.
— Дум… дум…— односить вітер в поле,
дзвіниці рота затуля,
а та гуде, містично виє,
часом в дрібушки дзвони пустить —
і знов: у!., у!..
А високо, аж під хрестом дзвіниці,
дзиґарі кожну четь години
цитату з дзвонів кидають, мов брязкотельця.
Барокко рідне
цитату ловить ту і зголодніло одбиває,
повторює у всіх кутках, поза колонами
і на карнизах,
а потім облуплюється й тихо пада.
І лишаї на стінах, в нішах сліпих
і впоперек колон —
мов обриси материків на мапі.
І так не хочеться святим, що вже
наполовину стерлись,
зіходити з стіни.
Ловко держати фоліант і вічно брови
хмурить
і од прочан немов парад приймать:
святителю, моли бога за нас!
Легко стояти у сяйві на хмарах,
і поглядати за Дніпро,
і безконечно думать, мріять, уповать.
А тепер…
Барокко рідне облуплюється й тихо пада.
І точать сльози бані церков печерних,
що сіли над мощами, наче квочки.
Лавра богобоязлива
хрестом черкнутись хмари хоче.
Ну, нехай…
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка, стояла над горою.
Стоїть, не журиться.
Упасти не впаде —
кріпкйй під нею чорний горб.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов хотіла цим сказать,
що України вольний дух
отак в Москві над прірвою, над кручею
поставлено.
Ось тільки збуди,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!
Поділ розсипавсь при воді
і сонно метушився.
Здавалось, світ увесь заснув!
А дзвони все гудуть,
а дзвони присипляють:
спи, спи, місце добре — нічого боятись,
спи…
І раптом настала така тиша,
якої ніколи ще не чув.
Та дивно!
Тиша — горіла.
То в однім місці схопиться,
то в другому вогнем,
ще й завалує валом дим, немов із фабрик.

А коло Дніпра
хтось черева повзо:
тихше!
тихше, бо почують!
І сама гора
у тил комусь заходить почала,
навшпиньках,
рачки,
з очима, нагостреними в бій.
Тихше…
Тиша.

FINALE 1
— …Я знала, що ви тут.
Хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди.
— Маріє!!
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитно!
весело!
червоно!
— Маріє, світе мій, та звідки?
Маріє… мріє моя дорога! —
І пригортав її до себе, й цілував,
і голос пив грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте… зараз… потім…
що я хотіла сказать? —
Звела очиці між собою,
бровами пам’ять попитала
і так застигла в сірому.
У сірому!
Та це ж вона допіру тут стояла!
Невже змінився так, що й не впізнать?
Маріє!
Маріє, дитя моє, що з тобою?
— …бою,— промовила стиха
і все дивилася кудись,
і руки свої звільнила
від рук учителя.
— Бою не видержать:
1 Остання, завершальна частина музичного твору (сюїти, со-
нати, симфонії) (італ.).-Ред.

вже ж я своїх не підготую,
отут і впаду.
Почув Сковорода,
як у серці
радість
поволі опадала на сум:
не та його Марія вже, не та…
Ні мрійності тієї, що на пасіці,
ні щебетання, ні тепла
(і звідки вона така?)
І тільки прочуття близької смерті
ще дивувало його —
“отут і впаду”.
Сковорода ніжно, мов до дитини:
— Заспокойся, не знаєш, що говориш.
Глянь: немов з хреста ізнята.
— Я цілу ніч не спала.
— Заспокойся.
— …проклята ніч!
За-
спо-
койсь.
Марія посміхнулась,
Марія очима страшно повела,
руками ж — мов горло комусь…
— Учителю,
ти сам не знаєш, що говориш!
Хіба спокійним можна буть,
коли вирішується доля народу?
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину!
Невже не чув учитель,
що Україна вся в огні?
Я з хутора,
я з генералом за Голосієвом зустрілась,
полюбовницею стала…
Ви ж чуєте: я цілу ніч не спала.
Я поруч з чоловіком повстанців била,
одного в яру
просто руками задушила!
І зараз хочу я повідомить своїх.
Але за мною стежать.
Може б, учитель передать узявся:
нехай не виступають —
бою не видержать…
— Маріє! —
І потемніло в очах Сковороди.—
Так от хто вбив Маринчиного брата!
Марія, учениця його, любителя свободи!
Пробігла тиша.
Напружилась з останніх сил,
залягла круг Києва
і віддих затаїла.
— Маріє, скажи, що це не ти…
Ти ж перша жінка,
що пішла до світла, до науки,—
і це зробила ти?
Там — полюбовниця,
тут — зрадниця.
А я все спав у пустині
та з слова свого любував:
надіявся, який-то урожай із нього буде.
Ось врожай.
Навчив…
Трупи, трупи!
Бо шляхту бачив — не народ,
бо панство просвіщав, а не голоту.
На села, на села скоріш!
Хай піднімається земля.
Душу свою
з суспільною з’єднать!
І, відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття.
— Іди! Іди! — хотів їй кинуть,
а мо*, й кричав, та тільки крику
не чуть було.
Замість нього за Софією закричало,
аж затрусилася земля,—
і затрусилася Марія,
зашепотіла страшно:
— Учителю, не проклинай,
не винна я, що філософствувать не вмію
і воздівати руки в небо.
Не винна я, що розійшлась з тобою.
Я розійшлася з твоїм степом,
з байками, що затуманюють ще більше.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка.
Коли вже кинемо ми хутори?
Сонливість бджіл і запах меду —
над цілою Вкраїною!
Чи не прокляття?
Взяла від тебе я багато,
але пішла ще далі.
Ти весь у притчах, в спогляданню,
а я в роботі,—
як хочеш — так приймай!
Сковорода
заплющив очі,
щось у душі своїй важив.
(Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
завжди ти бунтуєш,
чорна земле!)
Марія:
— Не з тобою, учителю,—
я розійшлася з твоїм степом,
з байками твоїми, що затуманюють
ще більше.
Я зрозуміла: мені як жінці
не досить світла науки,
мені ще треба боротьби.
Бо тільки сильна мати
може родити сильних.
Іще я зрозуміла:
шматок між Заходом і Сходом
ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди з нього тягатимуть,
як корпію на рани свої,
другі держави.
То чи ж не краще під Росію?
Ти кажеш: простий люд? темнота?
і злидні?
Усе це я уважила в своєму серці —
думаю, що краще
зсередини зірвати всю Росію,
аніж боротись за свободу по куточках
і плямувать себе повстанцями.
Ну, хто почує нас, скажи?
Сковорода: — Для цього треба душити
повстанців?
нести прапори царицині?
і…
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил комусь заходити
і готуватися до бою.
А поміж деревами два повстанці бігли —
просто на них.
Марія крикнула, рвонулась вниз —
та тут огонь із двох рушниць
догнав її між плечі —
і під горою,
двічі перевернувшись,
у кущах
лягла вона лицем униз
і востаннє захрипіла страшно.
А одна рука, немов виламана,
незручно-болісно здригалась
і опадала.
Сковорода почув:
біле
вступило в мозок,
вступило й шумить,
вступило й шумить.
Невже божевілля?
У грудях ридання —
чого ж він не плаче?
У табір прокрастись —
чого ж він не йде?
І тільки руки здригалися, ще щось
творили,
ще нагадували про щось, та тільки
от забув.
Вступило й шумить,
вступило й шумить!

— Ставай під дерево, не чуєш?
Ти хто? Яка твоя віра?
Ви чуєте, він із нею був!
Я бачив!
— Був! був! — закричало кругом,
і заревло,
і все змішало в хаос.
— Був! був! — ревіло од Софії.
— Був! — громами двигало ізнизу,
стругало стружки вгорі
і воздух потрясало,
Хоч добре й не розрізняв,
чи то з гармат гуло,
чи над ухом…
Але Сковороду пізнали.
Хвиля підхопила й понесла,
і сам він біг,
а за Голосієвом раз по раз
бухало і розбухало…
Дух перевів коло Дніпра,
куди його хвиля народу винесла.
Якийсь студент весь час від нього
не відходив
і всіма богами благав не йти на гору.
Довго не міг і слова зрозуміти
(такого величного гніву
ніколи ще він не бачив),
а потім трохи о дійшов.
— Учителю!
Коли б не я, то вас убили б.
То ж жінка офіціра,
який повстання за Голосієвом придушив.
Випадково вона з вами була чи ні?
Ну, та це не суть важно…—
І знову зашуміло над Подолом,
і в різних кінцях кресати почало,
і піднімати гори грому…

[1920—1922]

ІНШІ РОЗДІЛИ
СИМФОНІЇ
“СКОВОРОДА”

1920-1940

[ПІДНЯТИЙ МЕЧ]1

…— Дворянство бачив я, а не народ,
панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі
знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир е справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
Будь славна, природо, за все —
чи тут, чи отам, чи осе —
будь славна, природо, за все.
Дозрілий я, мудрий і сиз,
а так мною кидаєш вниз —
аж вітер там бурю несе!
Аж буря там бурю несе!
Шляхетство — одна йому путь.
Пригноблені к бою стають —
аж вітер там бурю несе!
Аж буря там бурю несе!
На горах, в далекім краю
я бачу країну свою —
там вітер нам бурю несе!
Там буря нам бурю несе!
Хай жертви, і кпини, і сміх —
дійти б до верхів’їв отих —
туди хай нас буря несе.
Будь славна, природо, за все!
1 Тут і далі назви розділів, дані упорядником, а також дописа-
ним слова і частини слів подаються у квадратових дужках.—
[1920-1922]

[НАД ДНІПРОМ]

Тоді саме блискотіло на верхів’ях!
Тоді саме тріщали двері в Європі!
І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії, од
Франції.
І содрогалися держави!
І скрип був од дверей, аж у Запоріжжі сірома з сереж-
кою в усі почула…
І тоді ж приматкобожна Польща смерділа латиною й
королем.
Та ще Росія розсілася Катериною. Ручкою пухлою,
віялом китайським на свободи дворянські: “Ой дворяне,
дворяне! У мій вік, вік захоплень і мод, я не таких ще дам
вам свобод. Тільки допоможіть мені укоськати народ! Він
хоче піднятись із темноти”.— “Укоськаєм! придушимо!” —
закричали поміщики з усіх кутків. Тоді цариця встала
з трону і прочитала напам’ять протяжним строгим голосом,
немов у церкві: “Розрішаю вам, дворяне, піднять народ із
темноти. Чи канчуком, чи законами, чим буде ліпше. А там
хоч і зовсім його з’їжте…”

…Колос зігнувся і дивиться в землю —
пізнай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
пізнай себе самого.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри 1—
1 Діалектне — бідняки, голота. В інших розділах поеми — ім’я
одного з її героїв.— Ред.
2 Пізнай себе самого (грецьк.).— Ред.
уусоФі аєоитог!2

“Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби,
докрильте!”
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,—
він починає славить світ,
що в той же черк узький і стеклий
і все ж розмружений стораз.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —
уусоФі aeavxov
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу;
мир, мир душі твоїй — луною всесвіт,
мир.
Подяка природі за все,—
чи тут, чи отам, чи осе,—
подяка природі за все.
Ой щастя-нещастя ой срібне!
Чому все трудне — непотрібне?
Тому, що потрібне — це все.
Як будеш шукать свою стать,—
користь, любов чи верстать *,—
шукай свою стать, бо це все.
Ой щастя-нещастя ой стекле!
Життя — розсипне та утекле,
ну як же шукать, коли все…
1 Кросна, ткацький верстат (діал.).-Ред.
Шукай лиш властивую стать —
барабан, чи торжок, чи верстать,
шукай свою стать, бо це все.
Слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається
і йде туди, де насхиль на шляху
збіднивсь високий,
косоокий, як панська совість,
абияк збитий хрест.
Сяде по-турецьки, як дитя,
ізнов про цундру починає,
— заплющені,
хитається в ритм —
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —

Цундра-голодранець,
голякам у тон,
з голяками вічно —

Тень до танцю цундри!
Твій запнуто світ?
Одколи всі спонки —

Тень до танцю цундри!
В гончаря чамур?
Чуйсь, як чин, як розчин —
Yvo)’G,l аеоитог!
Чуйсь, як чин, як радість,
як чуйна печаль.
Чаль до бунту цундри,
до бідноти чаль!
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,—
в землю.
Іде отара до води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
А небо —
там бог собі десь випив і лежить,
лиш інколи до бусела, що в лузі,
прибринькне чапко на губах,—
та все хихоче, все хихоче…
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем. Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті,—
і задивилася туди кудись у придолинок
на підгір’я,
де справді перед печерою своєю схимник
Досифей,
задерши лису, як цибуля, голову,
одмахувався од крику, що згори…
В торбинках
надійшли селяни.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить по перехрестю:
скільки дірок?
і чи нема якої об’яви?
Об’яву, ось видно, дощ ізмив,
а на хресті було такого дірок,
що хто його й розбере, скільки ж саме
та на пана працювать?
Цей теж, як і всі,
на свою руч горне.
Маринка радісно до них:
— А звідки ви, люди? —
Та люди, відступивши, почали радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно серпи ряхтіли в житі.
Сковорода: — Утікачі? —
Селяни бистро обернулись:
— А що як і так? —
Один з них прикро підійшов
і, накарячки сівши,
зневажливо крізь зуби чвиркнув:
— Тобі, пане, хіба не все одно?
— Та я не пан.
— Ну, дак од пана.
Бач,
із дудкою його тут посадили,
щоб переманював народ.
Скажи по правді,
чи й тут таке, як у Старій Басані:
чотири дні на пана,
шістдесят копійок поголовного,
та п’ятдесят — за землю,
та дві копійки на пошту,
та ще копійку на теє, як його…—
Сковорода й собі на нього подививсь.
Гордий ніс. Подзьобане обличчя.
Колючі брови. Усмішка колюча.
Воля світилась в очах і розум.
А ще до того й ненависть велика.
А тому стежив за ним, милувався.
Хотів сказать йому.
Та той, вихвативши дудку
і держачи її в тісних руках, як ціпа,
коли йому капицю зубами стягуєш,
пронизливо у неї свиснув.
І знову чвиркнув.
Кудлан схопивсь і загарчав,
а Маринка, звівшись на коліна,
аж затрусилася:
— Оддайте, дядьку, дудку,
чого ви причепились! —
Сковорода її за руку: хай!
Сидів у глибокім пригніченні.
Не від цієї дудки, ні.
Народ його ще за пана признає.
Народ, з якого ж він і сам.

…Той, не зводячи очей з Сковороди,
накрючився руками злісно
і кинувсь весь —
немов до горла!
О ні (над ними саме хмара і тінь),
немовби до очей!
О ні (над ними саме тіння і шум),
1 зраз-зу
х-хвать! над головою.
Скрутив за його шию, хруснув, одірвав,—
і вже жовтоязикий соняшник ось тут,
а нещасна соняшничина,
метнувшись кілька раз обірваним горлом,
завмерла в порожнечі, зупинилась…
— Отак зроблю я і з панами! Чуєш? —
Сковорода — голосом: — Добре,—
протягнув.
— Та ти не “добре”, а й сам, брат,
не сиди.—
Сковорода: — Кажу ж тобі — добре.—
Гурт засміявсь.
Маринка губу закусила
і кинула грудкою в ягня,
що від отари аж сюди прибилось.
— Діду! Завертайте отару! Я зараз іду-у! —
І знову тиша.
Ховрашок перебіг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась.
Упершись ніжками в поршні світу,
назад вона на руки перекинулась
і, так легко дугою вигнувшись,
як міст, вигнувшись передом до блакиті,
гола тремтіла.
Немовби й не дивиться,
а хитрий сміх її кирпатий
на самих кінчиках здивованих грудей
опуклих
танцює, танцює,
м’яко передається на живіт
і там десь западає
в тьмяно-фіалковий
у чорний трикутник…
Глянув Сковорода на райдугу:
півколо.
В Дніпрі одбилося й тремтить.
І утворило довершену форму —
коло.
Зраділа райдузі Маринка
і, простягнувши руки, побігла,
та, не діставши,
квітами почала в неї кидати
і підтанцьовувати:
— Ой ловке ж яке, ой якеє ж любе!
Райдуго, знаєш, хто ти така?
Ти…-
I заплакала від ніжності.
Сковорода: — Ах ти, дурне, дурне…—
Глянув і собі Сковорода:
круг, довершенна форма,—
і зв’язалось це в голосі
з світлим майбутнім.
…А їй із ближчих хмар
на саму голівку й за шию
упало три краплі.
Упало три холодних краплі,
аж плечики здригнулись горбато…
…Стояла на стерні.
Червона вся, з очима сірими, з безжурним
носиком,
з кораловим намистом…
Вже вітер підіймався
і злегка надував їй пазуху,
що вгору підбилась.
А спідничку на ногах
так шпетно обдував,
що западала тая в лоно;
обдував і аж назад заносив,
рівні, у підколінках кривенькі,
ноги одкриваючи на мить, як книгу…
Гордий Ніс
чвиркнув крізь зуби
й поволі підвівсь: пора!
Гурт: а що ж, пійдемо?
Й почали прив’язувати торбини.
Та Ніс чогось ізнову сів!
Нігтем злегка почухав свої порепані ноги,
обірвав десь пацьорку на лахмітті ззаду
і так ясно признавсь до Сковороди:
— Ось я з тобою й пожартував.
Ось ти мовчиш.
А чується, що ти нам не чужий.
Ну що робить, скажи, ну що?
Глянь:
чи не їдуть чумаки з Криму?
чи не біжать купці через Умань із Польщі?
Дарма й гукать.
Закрито всі кордони, закрито.
Бо чого й Січ гуде, як не через це?
— Ну що робить, скажи, ну що?
Земля — в чужих руках.
Еж ми шукаємо її, святу!
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь
знайшли,
чи що.
Сіль своя десь завелася.
Подамось туди.
Коли земля не наша —
під землю ввійдем, влізем, втиснемось,
а таки її колись собі повернем!
Глянь: на Дніпрі як порожньо,
а раніше ж ліс, хліб сплавляли та м’ясо —
Бугом до Вісли, а там у Гданське…
Ой дуки ви, дуки!
За вами всі луги й луки!
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати,
ніде коня попасти!
Ой горе нам не гетьманщина —
надокучила вража панщина,
що ходячи поїси, сидячи виспишся…
Отак все життя туляємось…—
І враз — несподівано:
— Чи нема хоч скоринки?
Ну чисто ж вибились із хліба,
із-за Десни продираючись.—
Сковорода безпорадно заметушився,
оглядувавсь круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві свої ноги потиху
підібгав під себе
і винувато глянув в нужденні очі
подзьобаного:
— Ти хочеш їсти? —
(…Там були у підсусідках,
шару юшку їли…)
Затис лице своє в долоні,
держить, мов у залізах,
а чує:
не спинить долонями стида.
Горить той сором, вибухає вогнем
і стукає в скроні.
Вони голодні —
а я тут граю!
Пальці,
скошлавши брови, зійшлися на переніссі,
і руки все лице його затиснули, закрили.
О сором який, сором!
Вони голодні,
а я тут граю!

І чує:
хтось бере його за руку.
— Нате й вам, хоч погризіть! —
Не приймаючи з обличчя рук, розкрив очі.
Шелестіли вії в тісноті,
й крізь розсунені пальці
таке побачив:
Подзьобане обличчя, до гурту сміючись
(“Ограбив дівчину!” — кричали),
жував, кусав скоринку,
а другою рукою по голівці Маринку гладив.
— Ах ти ж моя славна!
Хочеш бути царицею?
Ой, їй-богу, скину Катерину,
а тебе на її місце посаджу.—
Маринка в груди йому пхнула:
— Таке й видумають, чортзна-що! —
А сама все ближче тулилась, ближче,
хотілось їй руками міцно-міцно обійнять
цього парубка,
та соромилась людей,
тільки щоку свою од парубоцької
не відтуляла.
— Ну хочеш, Сковороді в науку віддам?
Він, кажуть, землю всю наскрізь бачить,
розказує щастя і врем’я цихвирами одміряс.
— Сковороді? Якій сковороді? —
І залилася сміхом: послухайте хоч ви,
яке смішне він каже.
Оглянулася і враз замовкла:
безвусий чоловік, що коло його валялася
флейта,
а на колінах — сухар,
одсіпнув свої руки з обличчя,
чогось уп’явсь в її очима
й дивиться радісно-радісно!
Так вони знають його, Сковороду?
Признатися, що він і є той самий учитель,
що людям щастя розказує?
О ні! Ніколи!
Підвівсь Сковорода на ‘дне коліно
(сухар скотивсь на землю),
хотів-таки сказати щось, а мо’, боровся?
Бо радісно було признатись,
що він і є той самий Сковорода.
Але нічого не сказав
1 знову сів.
Душно йому було перед грозою.
Жахнуло пушкою по хмарах.
Кудлан, поглядаючи хитро-хитро,
покірно, тихо підійшов,
захакав до Сковороди, висолопивши язика,
ковтнув слину, обмахнув лапою муху
на морді
і знову засміявсь, захакав.
Тільки хвіст — вильне та й стане.
Маринка: — І видумають же таке:
Ско-во-ро-да…—-
Кудлан, немов приміряючись,
взяв на ліві зуби сухар,
переклав його язиком на праві
і, вдячно поглядаючи на всіх присутніх,
обережно хруснув, аж оком надавив.
Маринка: — Пшов! найшовсь який
трудящий! —
Трудящий одбіг трохи далі,
упав на передні лапи,
а зад підняв з хвостом угору
й довго там старався коло сухаря,
мов добре діло комусь робив…

…Та тут од верб із-за поворотки
карета як дурна
вихопилась тупокопитно
й, ходи плавкої применшивши,
тупокопи —
близ нього стала.
Пан, хоробами розтруджений, пан
придохлий, рудобривий,
ласкаво виліз на повітря.
Рука трусилась, як спирався на карлючку,
а другою, що в перснях,
все гнійні тіменпиці на шиї приколупував,
і падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий…
— А! Філозоп?
Я радий, радий говорити.
Ну що ж: Матерія чи Дух?
Матерію приемлю,
але й Дух — ти розумієш?
Пане філозоп,
останнього разу
ти надто гарячився.
Мене, високого дворянина, образив,
“блощичного роду”, ікономаз!!!
Та ти хоч зараз поміркуй.
Які безодні дух наш відкриває!
Яку нам радість подає любов,
любов до брата, до людини,
а надто ще тепер, коли Месія
з Польщі прийде.
Я не поляк. Зате ж масон.
І як масон я вірю й знаю…
Але чи слід плебеям тайну одкривать?
Бидло ж ось селянське слуха.
До речі:
нарешті я вже змінив свою фамілію
із Блюдолиза
на Мосціцький.
Це так мені зробить порадив
монастирський обер-офіцер.
Рекомендуюсь! S’il vous plaît! 1 —
…Рука трусилась, як переставляв
карлючку,
а пуголовки очей
в білках, порослих жилками,
так солодко, так неприязно бігали,
1 Будьте ласкаві (франц.).—Ред.
I падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий…
Сковорода все ще стояв і дививсь туди,
де з вівцями Маринка зникла.
Вона про Генію щось знає?
Огенія десь тут? У цього гада, у масона,
що оце про тайну щось сказав?
О ні, це не причулось!
“Плебеям тайну одкривать”.
Сковорода відразу обернувся.
Пап саме примастками з селянами балакав,
1 уговорював їх, і улещав,
аж поки не зірвавсь на сваркий тон
і не почав грозить,
а одного (ей, пане, не дражнись!)
карлючкою у груди ткнув, щоб шапку
скинув.
(Ей, пане, не дражнись!)
Сковорода загруз бровою.
Мов сокиру,
очі в цього чорта устромив
і (сам не знаючи чому) наступав,
наступав,
як на ту жабу, наступав, що й роздушити
гидко.
— Я бачу, ти промовен! —
І впав масон. Шарпнулись коні:
карлючка, бач, одскочила і просто в підкову
буланому черконула.
Чергинькнув бусел на болоті
й, заливаючись реготом, заклекотів.
Закричав Біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей!
Чи ж довго його будуть держать і мучить?
Прокля’! цара’! Чи довго? —
І цей клекіт і крик;
і ці селяни, що, присідаючи, валилися ,
од сміху;
і ці женці під нагаями;
і брезклий пан, якого машталір
підсаджував в карету,—
усе було таке дике,
таке заплутане, неясне,
що й сам Сковорода
зареготав, завив,
схопив за заднії два колеса
і, струсонувши разів два каретою із паном,
так її на землю посадив,
що аж позлітали золоті герби
і все барокко розкотилось…
— Ану лиш, поганяй,
їдь, будь ти проклятий навіки!
Як курява вляглася,—
селяни вже були далеко
і ні до кого було промовити.
Чи, може, крикнуть?
Мо крикнуть, щоб вернулись?
Він їх порадив би у світі,
тісне життя розговорив.
— Піду і я із вами, гей!
Піду і я — гей!
…Подзьобане обличчя обернулось.
Ціпок до рота, немов на дудку грав,
і щось такеє крикнув,
вибиваючи у соняшник, як у бубон,
а другі засміялись.
Аж ось подовбане обличчя стало
і щось між долоні крикнуло.
— Вночі! У пана! —
Тільки що саме вночі у пана?..
І не знать було:
чи то з подякою всміхались,
як свойому,
чи все ще
за пана його брали…

Обперся спиною об хрест.
Руки самі звелись на хресторам’я.
І так стояв,
мов розіп’ятий.
І враз почув за спиною:
— Ізображаєте Христа?
(Хихотіння.)
Рекомендуюсь:
Я обер-офіцер, присланий сюди
для наблюдєнія,

а также
пріходно-расходние кнігі содержать.
К концу сєй сцени подоспев,
я всьо здесь ВІД6Л
і очень за вас скорблю душою.
А впрочем…
(хихотіння)
рекомендуюсь!
Стон бєдних помєщіков і прітом вдов
і сірот
вопієт до неба.
Ах, жалко мені пана Мосціцького. Єслі би только по-
слушался моей теорії, как надо собірать подать!
В арабских кнігах напісано:
каждий зіммі, хрістіанін і єврей, отправітся в назначений
день к еміру, взімающему подать, которий сідіт на сєдалі-
щє в відє трона. Зіммі пріблізітся к нему, держа на ладоні
подать, емір возьмьот єйо так, чтоб его рука находілась
зверху, а рука зіммі внізу. Затем емір ударіт єго кулаком
по шеє, а стоящий подлє еміра человек прогоніт зіммі. За
пєрвим последует второй, третій і так далее. Ви знаєте:
послушна била би Росія і упорядочена.
Сковорода плюнув,
а сам зірвався і побіг.
Сковорода
побіг!
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж, здавалось, ціляла
у брязк розтріснутого неба,
потріскуючи у Дніпрі…
Але за цим
такий орган гримів і грав простором хором
понад хором,
що аж земля під низом стугоніла,
трепещучи…
[1920-1922]

[ТИША]

Я згадую. Свої літа дитячі
я згадую. Як сон. Як протисон.
Цяцянкою життя мене манило,
всміхаючись, а все ж таки печаль.
Чи вже тоді малим відчув я міру,
закони тіл і співвідношення
молекул, тіл і груп, що наповняли
мене всього? Чому ж тоді печаль?

Переліз через ограду
(по оріховому дереву)
і вийшов…
І так тихо було навкруг,
тільки огонь горів у Досифея,
та ще йому здалось,
що там, де землянка,
наче стогнав хто
і підскугилював, як собака.
Пішов
туди навпростець.
Через кущі, через чагарі…
І як спустився
в яр вогкий,
що глеєм пах,
згадав, що Біблію забув на столі.
Не так було Біблії тії жалко,
як те,
що вперше Сковорода
опинився на просторі
без Біблії.
Та ще й і той образ
дуже непокоїв і нервував:
курінь.

Павучок в своїм глибокім коридорі
з павутини,
і хліб на блюді, і риба,
і Біблія розкрита.
І найбільше турбувало чогось,
що розкрита…
[1926]

ПЕРШИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ

Огонь. Печаль (…леліє світ. Калину
заледве клю’-наклюн’ — і мисль —
як лінія). Тяжіння. Рух (.. .ЯК ЛІ
ні я, ні ти. Поки що так).
Свідомість.
Матерія. (Поки що…)

Огонь. Буран. Тяжіння. Рух. Свідомість.
Матерія… Біжить життя моє
спіралями. В спіралях тих я гину!
(Самотністю подоланий.) І я
в спіралях тих — як у страшних обіймах
Лаокоон! (Самотністю.) Печаль.
Постій, життя! (Печаль) Постій, спинися.
Я добіжу, я порівняюсь. Я —
о ні, о ні!
(Іронізуючи, філософським жестом.)
Хіба спинитись може
самий закон буття? “Постій, життя”.
Та ж смішно це! Хіба потрібне чудо
у сферах тих, де розум діє, мисль,
окреслення? — Печаль. В Європі Фауст
ще брязкотить сумнівами. Туман
алхімії — і природничі точні
покільчення? Що ж! Європейський бруд
перетворить у золото — послуга.
Та не така. (Та не така.) Печаль.
(Рішуче і в грудомахах речень раптом виростаючи.)
Перетворить у золото я хочу
енергію голоти, що змоглась!
Перетворить у золото я хочу

обурення і труд! І боротьбу!
(І боротьбу.) Ви чуєте? — там бурі!
Там бурі бур! Прорвалися. І йдуть…
Ви чуєте? Там бори! Там-бо борви!
Прорвалися. І йдуть… І грають бризк’,—
і грають бризк’, і грають бризки, грають!
І брань черлен’, і крок черлен’, і крик
і шум черлен’! — і я…
(Руками небо потрясаючи.)
Я вас питаю —
а хто ж ви є? А хто ж ви справді є,
щоб нас на глум під панські ноги кидать
і друбцювать: проси, мо здобряться.—
Ви чуєте? — питаю!
(Відступаючи од глибоченного сміху, слова потрібного
шукав. Руки самі зрікаються попереднього.)
От. Здитинивсь.
Ще й змалився. Питать? Нащо?! Невже
питаннями я притамую злидні,
розхльоскані по наших спинах так,
як ще ніхто у світі не помітив!
Погнобленню — кінець! (І грають бризк’,—
і грають бризк’, і грають бризки, грають!
І брань черлен’, і крок черлен’, і крик.)
… Д и т и н а ж я! Пописане по спинах
хай у віки докрикне! — То ж і є
та грамота! Ота Абетка Світу —
розгорнута — що ми погноблених
навчатимем по ній (безпомилково!) —
ненависті! любові! То ж і є
та грамота!
[1929]

[ПЕРШЕ] ВИДІННЯ СКЇОВОРОДИ]. НІЧ

Келія. Ніч. Свічка. Надворі сторож калатав в дошку. Сковорода,
одірвавшись од рукопису, уголос думав: “…Солі мінеральні, галун,
купервас, кам’яна сіль, селітра? Добре”. І так, немовби з ким спе-
речаючись, говорить:
Ну добре. Так. Нехай одкриєм шахти
й понад Дінцем — то що ж тут зміниться?
Ну наживем скарбницю, а біднота —
чи поживе той скарб?
(Похмуро.)
Ізнов. Пани.
Закріпостять. Закріпостять? Аж смішно:
хіба забув — життя ж е рух, рушій,
напруження! Напружмося, удармо,
щоб був кінець! Нехай вельможних гниль
хоч і заллє, а нам, здоровим, простим,—
тверезості, здоров’я треба! Злам
буття цього, царево-пано-бого-
мертвотного, салосонливого —
лише в одній бідноті!
З голяками ж
і будемо. Весь час.
Сторож калатає.
Як тихо тут,
в монастирі,— до млості! Трепет. Свічка.
Заснув і ц е й, хоч довго ще вві сні
варнякав щось і бурмотів осипло:
набрався десь бідняга, аж опух,
і в келію насилу вліз, спасенний.
Та чорт мені надав до родича
зайти — тепер і грайся в киці-баби,
жартуй тепер і текстами товчи
слов’янськими, як в ступі просо,— чей же,

хоч одверну увагу. А зробить
я те зроблю, що друзі доручили!
…Чи хто мене гукав?
Надворі гомін. Щось багатоноге заскочило у сіни і, причаївшись,
взялося наслухати.
Гукав? О ні.
Здалось. Ану ж піду, на зорі гляну,
чи скоро світ…
(Встає.)
Та що се — падаю!
І голова як шум. Невже гарячка
і досі ще?.. Все причувається,
мов хтось нявчить. Ну от. Ізнову. Двері
прочинені — і шепіт, шепіт, ше…
…підводиться. Киває.
— Гей, а хто там?!
Хихотіння.
Чи це прийшли до мене з вісткою,
чи жартувать кого розмордувало —
не втну ніяк. А хто там — озивайсь!
Голос
Ідея.
Машкара вислизла з дверей. Стоїть. Хихоче.
Сковорода
Що?! Потвора? Отже, й справді
захворів я, коли мені бридня
ввижається…
Потвора
Яка ж бридня,— ідея
Платонова.
Сковорода
(не звертаючи уваги)
…це дощ мене напав,
Як я спішив із Приорки. Весь табір,
розбуджений вночі, заметушивсь!
За мить — знялись і розділились: Помста
з ватагою подавсь у глиб лісів;
січовики, старцями перебравшись,
побралися на шлях, на села; я ж,
та кобзарі, та слушно-юродивий —
на лівий бік Дніпра. Щоб там. Щоб тут.
Зв’язатися. І зрушити голоту.
І от. Тепер. Це вже которий день.
Я гасла жду, щоб врешті починати,—
й нема його, ні гасла, ні людей.
Постать з собачою головою
Ага, так ось який у тебе намір —
“щоб зрушити голоту”. Хм. Максим
ув Умані багато зрушив?
Сковорода
Себто?
Кажи ясніш.
Осляча голова
Таке, що Залізняк
попався — чув? — чого б же ви й тікали!
Сковорода
Не насміхай: ніхто з нас не тікав.
Бо як умре Максим — повстане цундра!
А цундра є: голоколінники,
сам чорний люд, сама голота…
Потвора
Любий,
не поясняй ти нам словес. Скажи:
чого ти йдеш проти старшини?
Осли
( пританцьовуючи)
Ну ж бо!
Чого, чого — проти старшини?!
Потвора
Тс!..
І ще: скажи, чи згоден ти з цим гаслом:
“Проти чужих,
проти своїх панів”?
Собаки
(пригавкуючи)
Ага! ага! проти панів? Селянським
філософом не хочеш буть, а все —
голоту, бач, ремісників,
заводи
під’юджуєш? Ще й нахиляєш їх
на вольності права? Ну що ж,
накопуйсь —
укоськаєм, як Стеньку Разіна
чи козака донського Уса. Гаєш
себе. Ось почепи за гак ребром
свободу — й гавк оцей наш перестане.
Одкриється тобі дорога, гафт
гаптований простелиться під ноги,
той гафт, що йшли по ньому владарі,
гафт, гафт, що йшли царі, гетьмани…
Потвора
Кажу ж вам — тс! Бо он хтось спить…
( Приглядається.)
Пастух і пастушка
(вскакуючи)
Іч, які хитрі,— вони вже тут! А в нашій кареті, ви уявіть
собі, щось поламалося, і ми змушені були…
Пастух
…біля саду…
Пастушка
Не вірте йому, не вірте!
Всі так і замахали на них руками.
Пастух
…А що хіба? Хто вмер? Чого ви сумні такі? Ну що — вго-
щає вином Сковорода?
Сковорода
О!
Та вас уже тут цілий гурт? Я знаю,
чого прийшли! Ну-ну! Будь ласка. Знов
попосмішіть.
Пастух
Смішного нічого тут нема. Навпаки — я плачу. Отже,
зайшли ми в сей сад. А ніч! А зорі! Травка? Хо-хо! Пане
філософе, ти чуєш: як ми твою природу й нескінченність
простору по-своєму зрозуміли! Чи не могли ми не впасти
у траву? Міркуйте самі.
Пастушка
Ах!
Пастух
І я…
( схлипуючи)
…падєнію подвержен бил… Ох, окаянний я!
Пастушка ніжно б’є його по губах.
Всі
(плещучи в долоні)
Ах, яка це витонченість шляхетна! Він навіть у коханні є
актор. А все це ти навіяв нам, пане філософе, своїми
віршами. Ми тобі вдячні дуже! Пішли танцювати:
Казала травка:
я тільки травка…
Потвора
Ну досить! Що п’яні ви — я знаю. Але ми ж умовились —
зараз ми Платонові ідеї, забули хіба?
Сковорода
Платонові ідеї —
дотепні — хха? — вони являються
якраз тоді, коли я до нового
наважуюсь, нового!
Осли
Двісті раз
це чуємо — не залякаєш! Краще
посмокчемо давай: краси, душі
безсмерті є…
Бебехнутись у вічність
та ще тоді, коли ти дурень, бевзь,
найкраще, брат, на світі!
Ми, овечки,
не думаєм, а мекекекаєм,
та й край. Як хоч, то ми в тобі — багато
овечого відкрили, ой бага’І —
Так от: рідня ти нам, виходить?
Собаки
Ходить
о те, щоб ти в житті нам підстругав
ідилію. До спрощення ж вертайся,
до кочових життєвих форм,
людей
ти уникай, машиноборствуй, з прядки
релігію зроби, і кожен смерд
хай буде в нас покора, труп ходячий
та ще й кріпак. Гляди ж,
щоб підстругав,
народ загав.
Сковорода
“Безсмертіє” те слово…
“Безсмертіє…” Ой добрі ж ви! Охота
поглузувать? Пограть? Минулеє
мені в докір поставить? Я ж не вірю,
як той Платон…
Всі
(молитовно захитавшись)
…знання — це спогади
отих ідей, в які душа вдивлялась
перед своїм з’єднанням з тілом, їх
зоріючи, безсмертно споглядала
саму себе.
Сковорода
Не вірю я давно
цьому, ідіть! (Аж чудно: промовляю
одне,— а десь, у дужках, жебонить
старе ще.) Ну ж! Збороть усе це треба!
Збороть? Нащо?! Візьми алхімію
і в ній борись. Метляйся, флогістонствуй,
немов жонгльор, перекидайся. От.
За якісний, за якісний
той спосіб
чіпляйся ти, щоб спосіб кількісний
не переміг.
Сковорода
Ого! Та ви, я бачу,
й сучасних слів умієте?
Потвора
А що ж.
З Платонових ідей ми відповідно
переросли ув інше. Ще вірніш:
й не думали переростать. А просто:
одбитися од вас ми хочемо.
Всі
…Яким шляхом? — підмінюючи гасла,
фальшуючи, протиставляючи
розкритому свободорозумінню
стихійне є, своє, притухлеє…
Потвора
…мов риба. От. Ну, а Платон… Платона
ми беремо тому, що комунізм
нам не страшний його. В “Державі” власність
він визнає? То це ж для нас усе!
Сковорода
Авжеж, усе — чудесно! Ваша здібність
підмінювать, крутить і фальшувать
всього мене зачарувала. Хитро ж
ви ходите! Ой, підслизаєте
лакузно! Все аби когось під’їсти,
обджеркати, як гусінь вишню, яд
розбризкати вонючий. Хха!
Чи вдасться ж
вам обдурить голоту? Зразу й я
подумав був, що ці потвори — хворість
і маячня моїх думок. Тепер
я бачу: ні, це справді завітала
до мене гарч, що вже которий вік
гарчить на нас! Здорові ж будьте, цуци
і песики! глибокодумнії
овечечки і розумом непишні
осли! Цей хід я розумію ваш —
останній хід перед сконанням? Що ж ви
іще мені розкажете?
Слуга
(увіходить)
З дозволу вельможного докладаю. Карета графині коло
брами. Лише у ній всі під’їхали сонні. У декого блювота.
Які будуть розпорядження?
Потвора
І завше цей смерд не те говорить, що треба…
Всі
Та зникни, не перебивай!
(Всі сідають кругом Сковороди, пообвішувались, як
виноград, заглядають у книжку, що на столі.)
Ломоносов? Ну що ж ти тут вичитав — що хімії потрібен
тісний союз з математикою? що хімії потрібен союз з фі-
зикою?
Слуга
…сонні. Це називається — на маскараді побували. Вино їх,
бач, розморило, а ще графи, дворяни, незугарні випити,
як-то кажуть…
Пастух
Казала травка?..
Потвора
Князі,
пани й панки перед тобою. Хочеш…
(Таємничо.)
…із нами йти? Хімічні явища
вивчай зовні. Забудь про ясність, точність.
А терези, вагу і міру — кинь
і потопчи, як ворога! Окремо,
не зв’язано з оточенням, з трудом,
як щось таке одвічне, самостійне,—
ти розглядай також всі явища
і с т о р і ї. За це ж тобі в подяку…
Всі
…нагвинтимо твій мозок: божеством,
убожеством, надлюдськістю, гниляччям,
підозрінням, самокопаниям! Дух
трагічності, “веління” долі,
гордість
самотності, втікання світу, л і н ь…
Потвора
Ну що там ще…
Практично ж? Любий! Будеш
нам обганять під час обіду мух;
там цуцика десь поведеш до вітру;
там тарілки долижеш, хха! І ми
на чорний хід передпокоїв панства
дозволимо пройти тобі!
Осел
Чого ж,
і далі ще — до полюбовниць.
Пастушка: — Ах!
Сковорода
Тобто
купувте мене?
Потвора
Ну що ти, що!
Та ти ж давно вже наш. (Ну-ну, благавм,
не гнівайся.) Ну, хай ти ще й не наш.
Всі
Вся сіль не в тім. А ось.
Що говорити.
Потрібно. Нам. Туманами. Збагнув?
Що панувать. Потрібно. Нам.
Брехнею!
Чи зрозумів? (Ні-ні, ти не вставай
і не силкуйсь ударить. Ну. Ну сядьмо ж.
Та обніми мене. А я тобі
щось пошепчу — ось слухай!) Бач. Наука.
Пробуджує народ (я говорю
за чорний люд, за падло). Й хоч не знає
він грамоти, а все ж ми боїмось,
що люд… колись… трусне —
ти розумієш?
(Ні-ні, сиди і не пручайсь.) Так от.
Маргграф знайшов у бурякові цукор.
Аркрайт довів, що прясти бавовну
машиною вже можна. Далі? Кисень
Лавуазье от-от нам винайде!
Кисень, що перетворює в легенях венозну кров на кров
артеріальну.
Всі
А використання Денисом Папіном пари як механічного
двигуна!
А Лаксманові відкриття в шкляному вироб-
ництві (сульфат!!). А вивчення Товієм Ловіцом явищ
штучного холоду!

Потвора
А будування в Англії вагранок і т. і., і т. і.
Ти уявить не можеш, скільки лиха
зазнали б ми, коли б оці знання
засвоїла ота твоя голота!
Вона б зняла нас із висот! Сто сот
розніжених дворян чи в силі буде
управитись хоча б з одним твоїм
тим голяком, коли йому наука
відкриється?

Всі
Отож: закриймо шлях,
загаймо шлях бідноті! Присипляймо,
приспівуймо: релігія й канчук,
релігія й канчук. Побачиш — спокій…

З Павло Тичина, т. 4

…і тиша, й мир, благоволєніє
настануть скрізь. І ми, сидівши зверху,
не втомимось кричати про любов
до ближнього чи прославляти
правду
та і с т и н у, що в них же ми й самі
не віримо нітрохи. Ловко?
А вигляньте: що там за тупотня у сінях?
Отже,
до тебе в нас такеє: виправдай
і обгрунтуй всі наші спрямування.
Полоскочи нам спину й ті місця,
що нижче. Ну ж. Побачиш — спокій, тиша
настануть скрізь.
Сковорода
Це все? Чи, може, щ е
язик свербить? Тоді, будь ласка, вийте
і скальтеся, зубами ляскайте,
як ті вовки голодні,— нас ніяк це
розчулити не може!
Потвора
Боїмось,
що знов ти нас не зрозумів. Нічого ж
не хочемо від тебе. Тільки: будь
таким, як був,— п’ять літ тому чи десять,—
не відрікайсь старого! Це ж краса —
хоч би й оте твоє…
Пастух
“Казала травка…”?
Потвора
Та от якраз…
У дикім вихорі у ненаситно-блискучім танці влітають Джміль
і Метелик.
[Джміль і Метелик]
На медок лечу —
дзінь! цок!

Чаркою бренчу —
дзінь! цок!
З вами чок! з ними чок!
В легкім танці закручуся,
я метеличок,
я метеличок.
Мужиче життя —
фе! бриль!
Ні сну, ні пиття —
фе! бриль!
Де тарель, де таріль —
Джміль за всіх там соки тягне —
dansons un quadrille! 1
Dansons un quadrille!
Свій народ в краю —
цок! брязь! —
кров’ю напою —
цок! брязь! —
Як не князь — в лице грязь —
з канчуками скрізь полюю
над Європою,
за Європою.
Потвора
(до Сковороди)
…релігія й канчук,
релігія й канчук — що може бути
солодшого!
Джміль і Метелик
1 Танцюймо кадриль! (франц.) — Ред.
З* 67
Жніте, женчики,—
бо! вб’ю!
Тень, поденчики,—
бо! вб’ю!
Ви ж, отці,— жніть кінці —
моліть бога, лепечіте,
чорні ченчики,
чорні ченчики.

Жить нам без раба —
ой! жаль!
Хоч нас він руба —
ой! жаль!
Хоч на те — ще й змете,
ще й на камінь кине-змеле
панство золоте,
панство золоте.
Гей, панове, грай —
дзінь! цок!
Вже прийшов нам край —
дзінь! цок!
З вами чок! З ними чок!
Хоч посліднє погуляєм,
як метеличок,
як метеличок.
Всі плещуть у долоні. Ноги ніяк їм не стоять на місці, бо й справ-
ді ж як це чудесно виходить:
Dansons un quadrille!
Dansons un quadrille!
Сковорода
Дурієте! Але
до чого тут моє: “Казала травка…”?
Метелик
Ой упаду: втомилась я. Пробачте, пане філософе, ми з вами
ще не вітались.
(І зараз же до нього повертається спиною.)
Джміль
(до своїх)
Ви розумієте, панове? На нашій путі якась була постала
перепона, і ми, поки карета об’їздила…
Осел і Пастух
Що? Забігли, мо’ в сад? Упали в траву? Ах, вічно ця
травка!..
Метелик
А ви звідки знаєте?
Хо-хо!
Dansons un quadrille!
Dansons un quadrille!
Потвора
A що ж. І добре робите.
Передчуття кінця і смерті владно
диктує нам: шукаймо насолод,
переживань, безумств і чаду! Запах
трухляччини найкращий над усі —
тож запах цей вдихаймо. Скрізь! У всьому!
А не лише в коханні.
(Підкреслено, до Сковороди.)
Отже. Ми.
Той трухлий дух зачувши коло себе,
не можемо не танцювать! Ану,
Метелику, почнім. Зробімо ласку
філософу — і власний твір його,—
як на столі анатомічнім,— в танці
розгляньмо тут.
Метелик
( танцює )
Казала травка
я тільки травка
а що ж зроблю я
коли все кров
Всі
Казало сонце
дивись на сонце
мільярди в землю
від нього струн
В нім кожна квітка
і кожна…
Потвора
Чи пізнаєш своє
писаннячко? Тут в с е ж сюди улізе:
нероблення і пантеїзм, печаль

космічності і страх перед війною.
А головне, що так і чується:
сам бог держить закони на долоні,
і всесвіт наш — найкращий із світів.
Ти не схибнув: такого нам і треба.
Сковорода
Замовкнете?
Потвора
Чого б же нам мовчать?
Ми знаємо, що нам потрібна сила
й що т и для нас… ну, як би тут сказать?..
Всі
(з новим сарказмом)
В нім кожна квітка
і кожна скеля
і кожна рана
і кожна смерть
одно одвеснить
друге веслує
А все як в морі
прибій-бій
Потвора
Ну що, скажіть, хіба це не блискуче
поєднання революційності
у вислові — з релігією серця
чи мрійництвом, що їх ми сіємо
по всіх кутках та суточках з метою
перехитрить голодні вибухи
і зрушення голоти! Що ж, осанна
премудрому! Та уклонімося ж
пророкові,— признаймося до нього
як до співця найтонших відчувань,
туманності, самотності й печалі:
таким тебе ми визнаєм, таким
бажаємо тебе і прагнем,— згода ж?!
Ну, ось моя рука,— чого ж мовчиш? —
чи, може, ждеш? Якраз нема ж мазила
у мене (глянь: сама лиш мідь), а то б

завдаточок як-га я тут відсипав
у золоті! Та не турбуйсь,— скажи,
чи згоден.
(До своїх.)
Слуго! Вже час нам їхати!
Всі
Ну ж! Скажи, скажи, не гайся,
підсолоди язик!
Слуга
(увіходить)
Коні, обпоєні горілкою, не стоять на місці, і всі карети
повалялись, побились.
Та не встиг слуга цих слів промовити, як у голову полетіла йому
книжка, а слідом за слугою кинулися собаки.
Всі
Добре, що втік, а то б… смерд проклятий!
Сковорода скипів. Але стримавсь поки що. Говорить спочатку
скороговіркою, як ясенок у бурю. Чимдалі ж голос його росте і сам
він випростується і рветься,—бурхає в просторах, мов буря над
непомітними внизу десь ясенами.
Сковорода
…Ну от. А ти ще думав з зажерами сумирно жити. А ти
вимріював, що з ними можна буде якось помиритись. Не-
мовби їх не знав. Не чув. Не розсотував, як ту ганчірку
драну. О! ти тільки попусти, послаб свою увагу — і вже…
Сторож надворі калатає.
…Ізнов. Пани.
Закріпостять. Ізнов, обжершись крові
народної: а кру! — закрукають:
а кров! а крів! — посиль сосальце! — виссем
і землю всю — і сіль, і мінерал —
приспівуйте, попи, хорал! — і люди
одурені погнуться.
Всі
( театралізуючи )
Гнуться…
Сковорода
Що?
Сміюся я! А хто ж їм каже гнутись,
коли самі того не хочуть? Встать
повинні всі і струсонуть панами!
Устать, звалить всі тами,— вщент! до дна! —
щоб аж луна, щоб аж луна світами,
турнувши трон, ламалася на ся,
глумилася…
Всі
Ви чуєте? — звалити
дворянство, [та] ще й трон цариці — га!
Ви чуєте?
Потвора
Чого ж кричать?! Філософ
перестудивсь — того й виказує
невстрійливе таке. Ось тихо! Годі!
Попробуєм ладком, уїдливо,
коханенько.
(До Сковороди.)
Хм. Хто їм каже гнутись?
Та сам же ти, що ткнув їм б і б л і ю,
спасибі, хха? — Та сам же ти, що м р і я в
наукою про щастя — тим глевким
“пізнай себе самого”… Що, піймався?
Тепер вже ти не викрутишся, ні!
Осли
Тепер вже ти не викрутишся!
Потвора
Згодься:
тепер тобі лишилося одне —
із нами йти в криву, в криваву,
але не так, як в У…
Собаки
(впадаючи в тон)
…ба ні, не так,
як в У — авву! ув Умані ж дворянства
погинуло! — загинуло, авву!
Та цитьте-бо, не вийте! Ніч. Тут же ось —
ще збудите…
Чернець на лаві й справді немовби ворухнувсь. Усі принишкли.
Та ні. Спить як убитий… І знову: одні в танець, другі в талакання
поміж собою, в залицяння. Тільки собаки не можуть заспокоїтись
ніяк. Вони спочатку тихо, а далі голосніше — попідіймали морди
й виють гойдаючись.
Собаки
Гойда, гойда, а в У-
мані біда! від кроводу, від даву —
а в Умані бунтує чернь, а в У-
мані тече! там злидарі злид’… ау —
а в Умані, авву (від даву), аву…
Тиша. А в тиші тій чути, як десь далеко теж собаки підскугилюють.
Пастушка
Ах?
Усі
Тс!..
(Один до одного шепочуть.)
Нарешті, діждали ми, нарешті! Чуєте? Ми ж не самі
тепер! Нарешті! Даваймо ж думать про одне, силою уяви
перенесімось в наше царство, побудемо в ньому, побачимо.
Ну?
(Збиваються докупи.)
Собаки
Гойда, гойда! А в Умані біда!..
І враз змінилось все. Це вже не келія, а поле. Ніч. Місяць, як бог
після похмілля. До нього собаки виють. Виють тонко — прислуха-
ються. І їм підскугилюють собаки всього світу. Собаки всього світу.
Голос Сковороди
Що діється — скажіть! Чи сплю я? Умань тут хтось
кричав? А як це розуміть— і де я сам?
Місяць — як бог після похмілля. Генеральські ордени, наплічники
чи щось подібне. З одного боку ангели канчук в руках перед ним
тримають, як корогву, а з другого — архангели підтримують макіт-
РУ з солоними огірками, якими бог іноді закусюв, одригнувпги.
Корона йому з’їхала на потилицю, і сам він спітнів увесь, ніяк
не оддишеться. Він тільки чухає щось у бороді; одним оком погля-
дав униз, блаженно усміхається: чую, дітки, бачу. Бога свого не
забуваєте. Царів почитуєте. Раба підстьобуєте, щоб не лінувався.
Аякже, дітки, похвально, панове мої, похвально. До янголів: “Де
книга?” Янголи йому книгу розкривають, яку голосно він читає:
— Панове мої! Ну, чого ж замовкли? Ви ж найкращі знавці музич-
них знаків, фіт і кобил, ану розкрийте ноти.
(Ангели співають:
Но ми, братіє, крикнем
всі бога согласно
кобилами і фітами
всем било би ужасно.)
Під цей спів архангели дрібушки витанцьовують. А бог тільки
одригує. Унизу ж на землі — собаки. Попідіймали морди вгору
й виють. Скептично, тонко, схоластично. І їм підскугилюють собаки
всього світу. Собаки всього світу.
Шепоти
Ой боже мій, ну цитьте ж. Нехай хоч мить побудемо щас-
ливі. Діждалися ж, нарешті!
Голос Сковороди
А! Чернь! “Бунтує чернь”,— усе кричали (на злидарів це
так?). Чекай, я щось уже збагнув — Максим!
І раптом сміх лунає — громоподібний, разючий сміх Сковороди.
То ж Залізняк Максим такого утяв їм в Умані. Що? не
сподобалося, ні?
Огірки розкотились.
Місяць губи збрижив.
Картина зникла.
Потвора
Прокляття! Де ж та мрія,
що ми вже в ній жили? Де царство псів,
союз собак, всесвітня спілка звіра,
що близько так була з’явилась? Ти!
Чого тобі так смішно? Бачиш: пальці
гризу! Ладен з досади покусать
і світ увесь.
(Заходячись риданнями.)
Печаль…
Осли
(підхлипуючи)
Печаль!
Найтяжча,
якої ще не зазнавав! Тебе…
Овечки
Ббе-е!
Потвора
Тебе, печаль, солодка мріє,
благаємо: не муч! О де ж той гафт…
Собаки
Гафт! гафт!
Осли
Той шлях гаптований, що в царство
котитись нам по ньому, як м’ячу!
Сковорода
Ой регочу! Ой регочу! Який же
щасливий я, що маю честь вітать
таких гостей! Здорові будьте, цуци
і песики, глибокодумнії
овечечки і розумом непишні
осли! Пождіть, не так ще пальчики
загризете, здихаючи!
Осли
Що ти сказав?
Загрозливо підходять. Але всіх їх зупинив рукою Потвора. Він і до-
сі ще одну свою руку тримає коло рота, хоч він її не кусає вже,
а тільки безсило, заплющивши очі, мотає головою. Розкритий рот
від болю закритися не може, і Потвора, як тая гуска, здавлена за
шию, когось вкусити хоче, а не вкусить.
Потвора
Чекайте.
Не в нім тут річ. Самі ж ми винні. Я
(аж соромно), я сам, як та дитина,
розчулився, а це ж могли б узять
за неталан, безсилля. Любі цюці!
Невже я міг таке сказать: печаль?
Ви, ослики, невже я міг… ридати?

Печаль? Та ні! Се, певно, так здалось.
Ридать? їй-бо, придумають, аж смішно!
Нічого ми того не чу1-, нічо’…
Потвора
(задихався, лише повітря по-старечому жує)
Безжурні,
як і були?
Всі
Безжурні, як були.
Потвора
І можемо (я сяду…) насміхати
з голоти?
Всі
О! Ми вмієм глузувать!
Потвора
(зі злістю)
Візьміть його!
(Всі кидаються на Сковороду, беруть його попід руки й
починають п’яно крутитися.
Годинник на дзвіниці заграв, і всі завмерли.
— Ого! Досиділись — пора! Adieu! 1 босоногий філософе!
Ми ще зустрінемось — сьогодні!
Всі: — Adieu! adieu! На диспуті! Сьогодні!.. Гама годинни-
ка побігла вгору. Постояла. Сама себе дзвіночками обсмія-
ла і, поковзнувшись, униз пішла. Важким. Одміряло.
Чотири…
Сковорода, вагою свого минулого до краю стомлений, сам
собі досадно усміхається. Говорить спочатку скороговір-
кою, несміливо, мов ясенок у бурю. Чимдалі голос його
росте, він сам випростується, рветься, кріпне — мов бурхає
в просторах буря над непомітними внизу десь ясенами!)

Прощавай! (франц.) — Ред.
Сковорода
А ти ще вимріював,
що з ними можна буде якось помиритися,
сумирно жити…
Не чув,
не розсотував, як ту ряднину,
що оджила своє…
Розсотував…
Надіятись…
Повірити… Так от. Я довго слухав вас,
не боронив, не зупиняв, не смикав,
ні сторожів не кликав теж, щоб вас,
гостей моїх непроханих, нахабних,
з належною пошаною нагнати,
як тих тварин із хати!
Пані
Така образа! Нам! Дворянам!.. Підтримайте мене, я па-
даю…
Потвора
Ти розумієш, на кого ти сказав?!
(Скидає гордо машкару, за ним і інші.)
Сковорода
А! Вельможний!
Так от. Скажу.
Стою — з численною
голотою! Іду — з трудящим військом!
В численності — свого не трачу. Міць,
мільйонів хід в собі я відчуваю.
Бо військо те — страшне могутнє слово,
що армії ворожі розкида,
як сміття…
Вельможний
Чи бачите: і він ще сміє нам такеє говорити! Ей, ти, гляди,
Щоб потім не жалів, буває.
Сковорода
Так. Я потім пожалію.
Насамперед я пожалію вас,
вельможненький злодюго…
Всі
Ну, це вже неможливо! Ми з маскараду заскочили до нього
як до спільника, а він…
Сковорода
Так, я вас
і в машкарі пізнав. І вас також,
вельможная, продажная придворна
розпутнице…
Пані
Ох, серце… води… серце…
Сковорода
…і бахурку оцю —
неблазную, святу, безвинну, бідну…
Панночка
Ах!
Сковорода
І вас усіх, що так танцюєте
безумно…
Всі
Чудний! Та ж ми твоє пританцьовували!
Сковорода
Що ж, спасибі вам за ласку,
що давнії гріхи мої взяли
собі як стяг. Але ви помилились:
не той я вже тепер, та й ви самі
це знаєте. Чого ж іще вам треба?
Вельможний
На зустрічі сьогоднішній при всіх
почуєм там, чого нам треба. Зараз
скажу одно: коли б не диспут цей,
призначений царями й Ватіканом,—
тобі б не жить: убив би я тебе
на місці тут… Та що ж, ще почекаєм.

Сковорода
Скажу і я те ж саме: гадину
я б задушив! Але… ще почекаєм.
Вельможний
Сьогодні ж двину я полки.
(Міряючи поглядом Сковороду, ще хоче щось сказати.)
Пані
Швидше з цієї келії, швидше, ні хвилиночки я тут…
Вельможний
Коли ж не можу я, щоб честь мою дворянську… А стій!
( Прислухаючись.)
Та це ж на дзвіниці… Отже, й справді час. Гайда!
[1932-19331

У БРАМІ

Ковтай залізо сучасності,
глитай, приймай всі грози
прийдешнього,
і будеш ти — як те життя.
Саме життя.
Життя.

Ніч. Тривога. Заграва, як регіт.
На осяяній ограді борюкаються тіні: чорт з рогами і чернець
з хрестом. Оглянеться ігумен і — братія немовби стоїть собі на
місці, тільки юродивий усе щось приставляє: “А повернешся сю-
ди — ізнов те саме. Свят, свят! Одійди, сатано, й не лоскочи душі
моєї… Чи хто гукав мене?” Голоси: “Це знов той Цундра. І що
воно за знак щоночі: як не тут, так там, одно горить, одно…” —
“І це знов той Цундра. І коли вже цього шибеника, господи,
піймають?”
“Отож-то й то, що його й спіймать не можна. Бо сьогодні віп
тут, а завтра онде. Зараз він Цундра, а там, глянь, він уже Не-
живий, Швачка, Залізняк. Та й не вганяєшся за ним, та й ніяк
ти ж його не притомиш”.
“Ти кажеш Залізняк. Та Залізняка давно й на світі, мо нема…
Наказу цариці хіба не знаєш?”
“Та знаю ж… А проте… Не вірю я”.
“Чому не віриш?”
“Залізняк — та міг щоб загинуть, не з таких він”.
“Ану лиш цитьте, саме ігумен, іде ігумен!”
Ченці розходяться потроху.
Ігумен
Ізнов напивсь? На кого ж це плюєшся,
магометан ти кривовірний? Там
ондо біда. Там кара божа. Царство
хитається. Бунтує люд. А ти
що вигадав? Гляди мені. Наскочу —
анафемі предам! Жезлом поб’ю!
У Нерч зашлю, щоб знав, як покорятись
ігумену!

Б р а м щи к
Простіть мені. Лизнув
за упокій. Залізняка ж і Ґонту
ізловлено, а як мені се чуть,
січовику Джермелі?
Ігумен
Богохульство!
Січовика — нема, а б Косма,
смиренний раб. Мовчи! Непослушенство?
Залізняка і згадувать не смій —
одступника!
Б р а м щ и к
Мовчати? Добре. Буду
німий, як бог. Як пень той.
Ігумен
Що? Благай…
Юродивий
(пробігаючи)
Абалага! абалага!
Ігумен
…печерських
святих благай, хай розум просвітять,
Антонія…
Б р а м щ и к
Печерських? В казематі ж
там Залізняк…
Ігумен
(заміряється патерицею)
Ти знов? Так на ж тобі!
Щоб знав, щоб знав!

Братія
(кротко)
Мовчи-бо.
Б р а м щи к
Добре! Буду
німий, як бог. Як пень той…
Юродивий
‘ба лага!

Братія
(кротко)
А ти чого?
Юродивий показує їм язика — вони його ловлять.
Ігумен
Відколи в Іустина
загостював той філозоп, у нас
в монастирі пішло розтління. Єресь
і волховство.
Іч, як он келію освітив! У бога не вірить. Чорнокнижіе
читає…
Чернець
А все ж таки — чому
той Залізняк тобі такий противний?
Еж він ішов за нас…
Ігумен
Ану! Чи не пора
згадать устав суворий? Гей, там! Браму
замкнуть! Чи всі? Сотворим хрест. Ходім
по келіях…
(Ігумен і ченці поволі розходяться.
Далеко десь на гвалт дзвонять.
А на ограді знову — немов то не ченці ідуть,
а чорти один одного перестрибують.)

Юродивий
(уже на дзвіниці)
Абалага! Ти чуєш?
До Цундри чхну! У ніч я всвердлю дзвін
як цендибор — ото заценька! Циндри ж
одскакують і цьвохають, аж кров
там цебенить…
Б р а м щ и к
(завважуючи, що віддаля ігумен за ним ще стежить)
Та перестань ти, цвентюх,
не цвірінчи! Усі вже розійшлись
по келіях. Побачили — і годі,
чого там ще…
Юродивий
Побачили? Е, ні.
Пожежа знов як той цвітин. Нагронджив
огонь грудьми — грундзює грогонджур
і джеркотить зажерно. Джиг? Джигуха.
А пан джирчить! Нехай поскаче. Джиг?
Хто підпалив? А дзуськи! — догадайся!
Б р а м щ и к
(бере мітлу)
Ось я тебе як догадаюсь! Злазь,
кажу тобі! Не тумани пузатих,
нехай хропуть…
Нарешті пішов ігумен.
Ото життя…
У браму стукають.
Іду.
Кілька постатей у чернечому одязі мовчки увійшли у браму і по-
вернули до келії з освітленим лампою вікном.
[1932-1933]

В КЕЛІЇ

Прокля’! цараЧ тираЧ
Розгаснем плиском пожар
і вгробим чар ваш в чадний мар,
і аж тоді ви всвітаете —
та вже вам не свіне.

Сковорода
(зачиняючи покинуті двері)
Ну от,
“князі” — чи бач! Тепер же начувайся
і кожну мить напоготові будь —
вони тобі цього не подарують!
…Вдостоївся. Гостей вітать. Високих.
Розхвилювавсь, що й заспокоїтись
не можу!
Так. То ж перший бій я стерпів
і витримав. А ще ж бої, а ще ж…
Лиш попусти — і вже тебе поковчать
і загризуть, як пси…
Тікать, тікать
з монастиря цього — від тиші, цвілі,
кадильності!
Неповен я. Чогось
в мені нема, чого ж — і сам не знаю.
На соляні заводи, рудники —
на Бахмутський завод та на Торецький
я поспішу. А звідти — аж туди,
де нишпорять в землі, де розшукали
залізную руду і кам’яне
вугілля! Там. З б а г н у . У Третій Роті.
В Лисичому. Вогонь життя. Знайду

в Луганському новий я зміст, що змінить
лице землі… Щось морозно мені…
Ану ще сяду до “Основ металургії”. Немовби небо
в вікні там спалахнуло — чи то привиділось…
Як уві сні: годинник бив, чи то
мені здалось. А цей все спить. Як камінь.
(Читає.)
“Коли заллє водою шахту — насамперед зробити треба…”
Чернець
(прокидаючись)
Не спиш усе? Вже, певно, й ніч пройшла.
До утрені ще не дзвонили? Небо
он глянь яке…
(Спускає ноги.)
Свічку достань, бо ця от-от погасне.
Сковорода
Дзвонили? Небо? Ось…
хвилиночку, і вже кінець.
Отже: “Смоки
відтягують з копалень воду — чув? —
на тридцять фут і вгору підіймають”.
Це б і мені туди. Куди? — до шахт.
Розхвилюьався я, що й досі заспокоїтись не можу. Кня-
зі, чи бач!
(Ходить по келії.)
Чернець
Як кажеш?
Сковорода
Нічого. Це я так.
Аж заздрісно — і як цей Ломоносов
вправляеться все знати!
Чернець
( позіхає )
Снилося,
немовби я на небі. Янгол
ізбоку. Взяв співати він: “Христос
рождається”, а я: “Хрістос геннате
доксасате” — ло-грецьки…
Сковорода
Виспався —
дак вже кортить поталалакать?
Чернець
…грецьки ж…
а грім! а блиск!., аж гляну вгору — бог!!
Я: “Turdus ipse sibi malum cacat”,—
та й заридав од радості.
Сковорода
Як? як?
Хоч не кажи цього при людях! Дурню,
це ж на дрозда, що в кал у свій угруз,
сплели таке, бо справді ж… Ххе! Іустине,
це так встругнув латину! Й звідки ти
викопуєш отії тексти?

І у с т и н
Звідки ж,
як не з твоїх трактатів? Ти глузуй
із іншого кого — не з мене.
Я й без тебе вчений. “Бога не забувай!” — у Святім
письмі сказано. Авжеж! Ага!

Сковорода
Глузно ж —
того й сміюсь. А врешті… ти сказав
розумне. Так. Мої трактати цвіллю
укрилися, і я… смішний у них.
Освіжитись (…а глянь: перед вікном щось шмигонуло. Де-
рева? Птаство прокинулось?) Освіжитись треба.
Спалить усе, що я гульма надлубав;
спалить усе, що в простір лепетав;
що в світ пускав, не дбаючи про дійсність —
вагаючись, б’ючись і двоячись,—
цьому любля, тому любля, а власне ж —
що ні тому, ні другому.
Не все
я зрозумів, що ти сказав, а тільки
не знаю я, чого так мучишся.
Охотився б у ризу. Еж прохали
тебе ченці, єй-єй, вже б досі був
єпископом.
Сковорода
Ну от. Ізнов те саме.
Ти несповна ума, як видно. Я
надію мав, що, в тебе гостювавши,
коли не хіть, то хоч куток знайду,
де міг би я про дещо тут подумать,
а ти, он бач, старе все дзьобаєш…
Ні, краще вже піду.
І у с т и н
Чекай, а що ж я
сказав тобі такого? Що стовпом
обителі та й усієї церкви
хотів тебе побачити?…
Сковорода
Ти знов?
Стовпе ти неотесаний! Від тебе одна лише протиотрута:
порвать з тобою назавжди, і то якшвидше.
Пусти, піду, подихаю повітрям —
щось голова болить…
Постать
(на дверях)
Григорію!
Здоров! А де це йдеш?
Сковорода
Я ж не згадаю,
да хто ти є. Мішок на голові,
як в схимника, і ряса ця…
Постать
Ну, рясу
не штука й знять, а от що свічка в нас…
(Проходить од дверей, спотикається об книжку.)
Ага! не вспів сказать, як вже й потухла.
І у с т и н
А я ж казав: достань.
Постать
Тут ще хтось є?
Сковорода
Та… родич мій. Чернець. Зіходить з глузду,
замолює гріхи.
І у с т и н
О господи!
Постать
Сковороді з ченцями родичатись
недбумно. Байдикував би я й —
та справи, бач… Он глянь в вікно…
Сковорода
Пожежа?
Кажи вже там, із чим прийшов. Слова
мені твої знайомі…
(Кладе бриля.)
Постать
К чорту ж рясу!
Ну от, як зняв я каптур з голови —
тепер пізнав?
Сковорода
Та що се — Цундра? Як же
забрів сюди? Вже ж стільки літ пройшло…
Дай обніму тебе,— невже сам Цундра? —
од заграви аж сяєш! Та не дивись суворо так!
Я пісню склав про тебе — воля! — бунт!
Тень до танцю цундри —
гнофті се автон!
Козацький дух з кадилом вперемішку?
Нероблення — і бідний люд? Як хоч,
то й про пісні з тобою поговорим.
Бо ці ж твої пісні не лише сектанти, а й вороги вже наші
підхопили! І колють ними нас! Не знав? Хіба не знав?
Але дозволь, прийшов же я не сам:
чорти мої ось там, да все друзяки
гартовані.
Сковорода
(схопивсь)
Чого ж вони не йдуть?
Постаті
(на дверях; самі як клени, а голоси глибинні)
Здоров! здоров! Прийшли до тебе в гості.
Посидимо. Подивимось. Збрехав
то він— які ж із нас чорти?! Ти знаєш:
Я — Сатана. А це Люципер ось.
І у с т и н
О господи премилосердний…
І що то за покоління таке тепер — одно черкають, одно
черкають, аж… Піду ж та хоч умиюсь.
(Виходить.)
Сковорода
Ще ж я
четвертого не знаю на ім’я.
Чом ряси ти не скинеш, як Люципер
та Сатана? Безвусий… бач, когось
нагадуєш мені, кого ж — не знаю.
Четверта постать
Людина та, котру нагадую,
прийшла ж якраз до тебе. Ось, живою
стоїть вона. Як звуть — ти знаєш сам.
А рясу… що ж, я можу й знять.
Сковорода
Геніта?
Огенія!
Четверта постать
МовчиІ І не кажи
дурниць. Софрон — козак Розплата, знаєш
такого? От оце ж він сам і є.
Сковорода
Жупан, пістоль і шабля ця не змінять
мені твого єства. Під шапкою
палахкотять ті ж самі очі. Голос,
і усмішка сувора, і вогонь
рішучості, і неспокійні плечі,
і мишлення печать — усе таке ж,
як і було в моєї учениці.
Четверта постать
Кажу ж тобі: козак Розплата!
Сатана
Ххе!
Ти голосніш кричи, бо він не чує.
Цундра
У спогадах розм’як, біднесенький.
Сковорода
(до Цундри, мов крізь сон)
Ти щось питав?
Цундра
Ну, це вже просто смішно —
чи ми прийшли стоять тут та мовчать,
як ти…
Сковорода
Пробач, я слухаю.
Ц у н д р а
Та бачу ж!
Сковорода
Не гнівайся: від несподіванки
це все. Стерявсь. Бо й справді — Цундра,
з яким я вчивсь, до мене завітав,
і Сатана, й Люципер…
Розумію —
так це такий Сковорода? А я…
Сковорода
Який такий — не розумію. Вперше
знайомишся, чи як? Та не дивись
презирливо і шаблею не грайся —
я бачу й так, що гостра!
Цундра
Хм. А я
настрашував себе, що ось… Залізний
повинен буть Сковорода! Залі…
(Раптом строго.)
…знирни з води, із твані, із болота
смиренного. Ув Академії,
пригадую, ти щось був інший.
Сковорода
( усміхнувшись )
А що ж, і бив тебе не раз. Але…
до чого вся твоя ця мова? Справа?
Дак ти кажи, послухаю.
Сатана
( басюгою )
Авжеж.
А то: згадав і воду тут, і школу.
Ну, вчилися. Молодший мудрувать
пішов, а ти — за отаманство.
Справді —
цабе яке, хоч плюнь.
Люципер
(октавою нижче)
Запишався, як кошеня в попелі.
Цундра
Та це я так.
Од ніжності одвик, бач. Ну, дак слухай.
Іустин увіходить із рушником.
Мо’, вийдемо куди?
Сковорода
Ти не турбуйсь.
Іустин однак не розуміє. Мозок
у цих ченців…
Іустин
Чого там мозок! Я
у Лаврі жив, стеріг друкарню. Бога
не забувай! — в писанні сказано.
Авжеж! Ага!
Сатана
Люципере, тікаймо —
бо вже ж… ондо.
(Показує на Іустина.)
Іустин
Лампадку? — зубоскаль! —
і засвічу, ага! В шапках сидіти
не можна — гріх.
Цундра
Та кинь його! Нехай
святителя покорчить на здоров’я.
Люципер
Як кажуть: на здоров’я вам у ручки, в ніжки і в животш
трішки.
(Застугонів реготом.)
Іустин
(підливаючи оливи в лампадку)
А ти не регочи, а от розгадай краще: нікоє созданіє мєждз
трома горами; клеветніци його окружиша, оно благосло
вяше їх сімо і овамо… Ага, не розгадаєш, а це ж старець
торби й собаки, ага?
Цундра
Дивуюся. Щоб то Сковорода
та з отаким припопугайлом кашу
умісті їв! Єй-єй дивуюся.
Ось на столі у тебе Кант; Спіноза;
Вільям Гарвей; та й ще:
“Основи металургії”; “Економічна таблиця”; з Лавуазье
навіть щось переписано:
а сам ти весь
подвоєний. Тут треба зваги, сили!
А ти якраз…
Сковорода
Подвоєний? Мовчу.
Мо через те, що правда це. А може…
Чекай… думки зведу…
І у с т и н
(злазячи від лампадки)
Ну от і все.
Агалліасфто уранос. Гі евренесфто!
Небо і земля днесь пророчески да веселятся,— о господи,
господи!
Всі зареготали.

Хоч дай йому подумать, не сміши.
Ну-ну! Оце так родич.
Цундра
у подумат]
гак родич.
(Грізно.)
Годі ж!
(Коло вікна.)
Ніби
стухає там. Співають півні. Світ.
…почнем, бо ми спішимся. Посідаймо.
Дзвонять до утрені.
Люципер
Тю! Захрестивсь, закланявсь, як порожній вітряк.
І у с т и н
Еге ж, буду ще я тут вас питаться! Приїхали гості, сіли
на помості, зав’язали вузол та й не розв’яжуть…
Не турбуйсь — розв’яжем. І тебе самого викинем.
А ти ж думав — як?!
Сковорода
Почнем. Кажіть усе — я слухаю.
Козак Розплата
Ну, що казать?! Коли життя у тебе…
Та що… дозволь — з твого ж рукопису:
“Життя само приходить”. Ось. Увага:
“Життя само приходить,
і п’єм його велику радість,
як буйвіл калюжу”.
Цундра
Був собі дід та баба, та була у них курка ряба.
І ти таке писав?! Ану — скажи:
життя само приходить? Може, й соску
як нянька нам дає? Чому ж тоді…
Козак Розплата
(висміюючи, подаючи далі, немов жука на долоні)
“Ні жінку, ні мисль, ні океану
ніколи нам не переховати в своїй кишені.
Еж випили ми воду, що в ній вмістилось небо
і електрична сила,
Еж випили солодку, що в ній життя своє
продумали
жабка,
плавучий павучок,
піщина…”
Цундра
І павучок? І жабка? От де врізав!
І ще й вода солодка, хха! Та ну ж
скажи, що це не так! Скажи, що… бабі
приснилось це, а не придумано
тобою! Ну! Життя само приходить?
То, може, йзиск, і покріпачення
ще, скажеш ти, приходять нам, як милість,
як доброта, як той закон, що він…
у вічності, мовляв, одвічний —
вічно
вічніючи вічнюгою (ціпком
та пугою!) над нами, голяками,
вічніючи, як струп,— закон, що ним
увінчано: неправду, рабство, власність
з дворянами, будь тричі прокляті,
увінчано, пригвинчено,
прижито…
Так отаке виспівувать узявсь?
Яка ж тоді різниця між тобою
і дзвоном тим, що скиглить, як той вовк,
скликаючи до падла?..
І у с т и н
Що? На церкву
таке казать? Не смій!
Сатана
Поглянь: воно
ще й труситься, ще й кулаками… Отче!
Не сіпайся, бо як сіпну…
І у с т и н
Убий!
За господа Христа прийму я муки!
В огонь пійду! Каміння гризтиму,
а осквернить не попущу святиню!
Цундра
(раптом скинувши очима на Іустина, що аж той сів)
Кумпанія — що й говорить. Один
за господа Христа. А другий — начеб
і ні, але ж… за містику, за тьму
у мишленні, за те середньовіччя,
що в нім христи, попи й царі ростуть,
як верби…
І у с т и н
А! — царі? я офіцеру
скажу пійду.
Люципере, пусти його, нехай іде. Завтра ж проведемо його
в небесне царство. Ага! Затих… Так оттак’о, Григорію.
Ой, стидайся!
Це так одкривсь трудящим: клич попа —
й прямісінько до’бога! Ххе! Н-наплакав:
“Ні жінку, ні мисль, ні океану
ніколи нам не переховать в своїй
кишені…”
Чи знаєш ти, що ти сказав? Замкнувсь.
Усох. Здурів. Оце ось означають
твої слова. Не муч себе. Виходь
на тверду путь! Ставай із нами. Попліч.
Побачиш сам, які простори. Путь,
скажу, трудна, зате ж вона єдина.
Ну, от. Ми ждем.
Сковорода
Друзяко мій! Ніхто ж
мене ще так не пробирав. О! Сонце
зіходить там, де завше сходило,
а ви прийшли — і все перевернулось.
І бачу я: не сонце, а земля
мов колесом круг себе і круг сонця
одмірює простори, й я кажу:
отак і ми, до Правди повернувшись,
стрічаєм світ.
Цундра
Невже? Сміявся б я —
та вже нема снаги. Почав ти добре,
та зле скінчив… Хіба: як,механізм
та притулить до механізму — Правду
побачимо? Хм… Правда ж не одна,
Григорію! Не плутайся. Не плутайсь.
Сатана
Він думає: ще змилосердимось.
Сковорода
(заперечуючи головою)
Ні жалощів, ні милосердя. Хочу:
про помилки мої; про чорний люд,

що з вами йде; про тих собак в Європі;
про Схід; про все, про все мені кажіть.
І у с т и н
То я собі й пійду. Та возридаю,
як той Ісаія-пророк. Руйнуєте ви, каже, царство. Ну й гос-
подь вас за це ж поцупить.
Люципер
Оце ще… создав бог та й ніс висякав.
І у с т и н
По-вченому? А що ж. Простіть мені —
іду.
(Вертається.)
Договорю тільки: “А Ісаія, конешно, сидів на розвали-
нах, соображая розрушеніє і опісивая соображеніє”. Ага!
А що! А ви думали, що я в священному писанії не начи-
таний?
Всі з ненавистю стежать, коли він уже нарешті піде. І як зачини-
лись двері:
Сатана
Тьху! тьху! Іди і не вертайся,
святьохо неподобна! Ти пробач,
Григорію, а тільки ж…
Козак Розплата
(загортаючи рукопис)
Пробачатись
нема чого, бо й справді (соромно
й сказать): щоб ти, Сковорода, філософ,
та отако спустився! Ми— б’ємось,
виборюєм свободу. Людство, Землю
£ розколюєм, а ти…
* Люципер
Хто стає медом, того мухи з’їдять.
Сатана
Та й набридло вже.
4 Павло Тичина, т. 4 97
Сковорода
Мовчу. Мовчу.
Цундр а
Та що мовчать? — це не поможе. Діять
повинен ти, р о б и т иі
Сковорода
Добре. Ну?
Козак Розплата
Що “ну”? Ти ж сам повинен був узятись…
Сковорода
Та сам же, сам. Але ж і вас я ждав,
щоб разом стать. Щоб враз безпомилково
ударити — ів цім окріпнуть.
Цундра
О!
Щоб “враз” — це так, лише… безпомилково?
В нас досвіду ще не було, тому
і помилки. Не криємо. Повстання
були й раніш. Походи й зрушення.
Та то… не те, не те. Бо, врешті, гетьман
десь витикавсь, і, купою собак
(своїх собак!) оточений,— він кидавсь
на нас, і знов ми гинули. І знов.
Сатана
Сіроми бунт пригадуєш на Січі?
Сковорода
Виходить, я не помилявсь, коли,
ждучи на вас, пересікав поняття
“народ” на два.
Цундра
Чого ж на два? — там більш
поріжнень. Верх і низ — не зовсім точно.
Бо й на низах не однакові, проте…
Козак Розплата
Теорії вже досить!
Л ю ц и ц е р
Цундро, кінчать пора, бо нам сьогодні треба буде упорати
отого князька…
Цундра
Чую. Знаю.
Про це якраз і говоритиму.
(До Сковороди.)
Ну так чого задумавсь? Страшно? Ліньки
цю келію покинуть? Хха, чи, мо
на пасіках забув свою бандуру?
Так що ж, біжи, а то одсиріє,
простудиться, од непотреби трісне,—
і будеш ти об панськії горшки
виделками чиргикать,
і панота
з свого стола тобі щось кине: нна!
не подавись…
Тень до танцю цундри,
гнофті се автон!
Тобто: й до бунту закликати, і “пізнавати себе самого”.
Сковорода
Я розумію: приклад
привів мені. Але цей приклад б’є.
Гнітиш мене, мов я вже справді зрадник,
запроданець,— тимчасом коли я
роблю одне ж із вами. Що окремо
од вас я йшов — у цім я вам признавсь,
кінець. Тепер я хочу з вами, з вами,
з голотою, що з нею й сам я зріс.
Тепер я ваш. Робити хочу, діять,
як ти сказав. Давайте ж починать.
Цундра
Так от, тобі завдання. Задратуєш
на диспуті сьогоднішнім панів.
Сковорода
(здивовано)
А звідки ви про диспут?..
Козак Розплата
Смішно: знаєм
про все — ого!
Цундра
Панота з’їхалась
з усіх усюд, аж ген, аж чортзна-звідки,
щоб приглушить повстання. Знаєш сам —
повішено кого, кого забито.
Нелегко нам. Бо ми ж самі. Народ? —
того нема, той одійшов, а дехто
хитрує ще і прикидається
біднякою, і перед нами встало
таке: узять найкраще із низів,
продовжувать бої. А щоб уникнуть
тих помилок, ми кожного із нас
провіримо.
Щоб в нас — саме залізо —
а не іржа — було — саме залі…
…Зогнилий світ доб’єм —
новий повстане,
але не так, як проповідуєш,
а в боротьбі запеклій.
Сковорода
Боротьбою
я вже давно охоплений.
Цундра
Так от —
ти покажи на ділі.
Задратуєш
панів. Щоб аж завили! Пустиш їх
і потрясеш ізнов. І як побачиш,
що дихають,— дмухни на проклятих
і обпали вогнем свої думки —
хай корчаться, як черва…
Люципер
Поки що там — а я дмухну ось на лампадку. Ану, господи
благослови! Готово…

Цундра
(ваоїско оддихуючи)
Накричав
на тебе я, а ми ж… Та й інші скажуть:
ми віримо тобі.
Сатана
Коли не так,
чого б же ми й прийшли.
Козак Розплата
І сили думки
твоєї — теж ми потребуємо,
бо диспут цей — це є не просто
диспут,
а міряння страшне, ігра на смерть.
Люципер
Та не тягніть, кажіть уже ясніше,
чого прийшли!
Цундра
Тут, бач, таке: одбить
Чорноземлю Марка нам треба.
Сковорода
(кинувсь)
Як це —
так він живий іще?
Козак Розплата
На Нерчинське
його ведуть. Зупиняться сьогодні
у цім селі в князька, чи хто він там,
не знаю, й от…
Цундра
Ти одтягни увагу
панів, а ми…
Сатана
Отам, де Зміїв ліс…
101
Ударимо.
Люципер
І головешка ‘д князя
зостанеться.
Сковорода
(підхопився)
Клянусь, що все зроблю.
Клянусь!
Цундра
Чекай, ти поклянись на шаблі —
і буде в нас — прибито, як гвіздком.
Всі вихоплюють із піхов шаблі.
Юродивий
(вбігає)
Кінчаєте? Чого ж так довго? Дніє,—
і стерегти вже небезпечно. Я
прибіг сказать…
А цитьте.
(Дивиться у вікно.)
Ну, звичайно,
сюди іде. Скоріш у ряси!
Всі надівають ряси.
Так.
Схиліться всі коло стола, немовби
Святе письмо — ну от.
Увіходить офіцер. Ніхто на нього не звертав жодної уваги.
Офіцер
(з змієподібною галантністю)
Пробачте, я…
Юродивий
(до Сковороди)
Учителю, а як це розуміти,
що бог один, а в трьох він єстествах?

Цундра
Або ж оте, що чорт…
Офіцер
Рекомендуюсь.
Я — обер-офіцер, присланий в сей монастир для наблю-
денія, а также приходо-расходниє кнігі содержать…
Сковорода
А, дуже приємно. Так що вам потрібно?
Обер-офіцер
Пробачте, що так рано, але я хотів, я змушений був — ви
розумієте?..
Сковорода
Ні, рішуче нічого не розумію.
Обер-офіцер
Час тривожний переживаємо, тому і мусим приглядатись.
Пробачте, але мені сказали, що у вас… гості.
Сковорода
Гості? Власне… тобто… я…
Цундра
Так. Святі отці прийшли до старчика Григорія, і ми пад
Святим письмом ось цілий ранок…
Обер-офіцер
Та ні, гості од бунтарів, од коліїв, що ніби… ну, бачите:
з правого берега перебігла сюди ватага Цундри, і ми його
висліджуєм, бо… через нього ж з Польщею не мирити…
Сковорода
Шановний добродію! Я дуже дивуюся, що ви, будучи в та-
ких чинах і в столиці вихованим, та так зважуєтесь мене
°бражати! Святі отці, ви тільки подумайте: од бунтарів,
га? Цундру приплів мені якогось!
Цундра
О господи, господи!
С а т а п а
Це Сатана спокушає тих головорізів, не інакше.

Люципер
Люципер проклятий — це він усе.
Обер-офіцер
0! Тоді я прошу пробачення, я справді бачу, що я поми-
лився…
Сковорода
І як могли ви таке припустити? Ні, о ні, не одмовляйтеся…
А я таки справді дивуюся, що ви, будучи в таких чинах…
Обер-офіцер
Простіть великодушно. Рекомендуюсь.
(Змієподібно вийшов.)
Пауза. Всі дивляться в вікно. Годинник на дзвіниці: по східцях
гамою вгору збіг і, подражнившись, зараз же дзвінкими каблуками
вниз вернувсь — одміряло п’ять.
Юродивий
Пішов. У сад. Ліворуч. Ну, виходьте,
я проведу.
Цундра
Отак, Григорію,
і в другий раз щоб ти отак… Стратегом
прославишся.
Сатана
Ну, годі гомоніть.
Козак Розплата
Бувай! До скорого.
Цундра
Так не забудь же,
що я сказав!
(На самому порозі.)
Добудь.
(Уже за дверима.)
Добудь.
Так не забудь! Вогню добудь!
Сковорода в розчинені двері дивиться, як віддаляються його най-
кращі друзі.
[1932-1933]

[СУДІТЬ МЕНЕ…]

Огонь. Печаль (…ви чуєте? — пручами
я роздрочу). Тяжіння. Рух. (Згвинчу —
втручаннями налоскочу.) Свідомість.
Матерія…

Сковорода
Судіть мене, мої сучасники, судіть;
тавруйте, ймення прикладайте;
кажіть, що я не досить ще залізний;
що розум десь підважую тим почуттям
або ж із молоддю в незлагоді;
чи націю, як сад однофруктовий, уявляю —
я знаю лиш одне:
коріннями в здоровім грунті я
і перегинаюсь та звисаю —
аж тут ось коло вас.
І падають плоди з моїх гілок,
хоч і не геть-то рясно,
зате ж і не червиво,
а завше стигло і розбухло,
ще й сміхом там покраплено з одного боку,
ще й сміхом — краплено…
Цундра
Ми судимо хіба?
Чекай.
Невже ми ймення прикладаєм?
Чи хочемо за почуття із’їсти?
З тобою в стані ми війни?
Ой ніі
Коли поет єси —
впливай чим хоч — і почуттями жі

Сивиною мудрості ти нашій молоді присвічаіі;
як і не в саді річ однофруктовім,
бо нація ж для тебе — це найбідніші бідняки.
Л от:
поміж буттям і мисленням —
у тебе заперечення.
І зрушити тут треба.
Зрушити…
[1932-1933]

(ДРУГЕ ВИДІННЯ СКОВОРОДИ]
НА ГОРІ. ДИКО. ДАЛЕКО

Сковорода, якого переслідує вітер, а з вітром ще щось
невидиме. Дерево самотнє, з переламаною рукою, з горбатим
плечем. Листя його у вихорі. А в листі оплески, вереск, рик — мов
огненний буран схопивсь в природі! Як скоро буран той розкрути-
ться назад — все раптом зникає. Лиш інколи — хитрі дзвіночки…
І немовби говорить —
Сковорода
Хоч тут я відпочину. Де іти?
І як од мук сховатись? Високості.
Передо мною глибина глибин
і світ, як Арістотелева мудрість.
О світ, о сон! Праворуч Індія,
а там Європа, ми ж — на переметі.
Душа моя прикована, душа
на переметі в дальні високості.
Спокою прагну чи мовчу — Вольтер
з Європи сміхом не дає покою!
А сам сміятися почнеш — луни
в цій проклятій пустелі не почуєш!
Оглухли всі, як і я сам оглух,
сміятись розучились. Прометея —
козацький дух — скрутили на цяцьках,
1 в самий бунт укинули барокко —
козацьку старшину. Кругом така
солодка муть, таке кругом розтління,
а просвіщенства вік… Дворянський дух
над всім: обліг і став у піраміди.
Але ж і ми із міді! Хай удав
гримить короною, росте і лізе,—
але ж і ми з заліза! Стороно!
Не вправна обійтись з собою? Бою!
Ой, стороно ж моя, мій всесвіту,—
мій всесвіту, мій туготурий болю!
За ту любов, за ту любов, за ту

голоту — тут — і скрізь — до бою — ту’…
…Чого ж я, дурень, ще борюсь: то Дух
возвишу, то Матерію. Я ж знаю
і чую: Materia aeterna estl 1
Кажу — і спотикаюся об Вічність.
Голос
Сковорода!
Сковорода
Ти хто?
Голос
Не познаеш?
Сковорода
Та хто ж ти є? Нікого я не бачу.
Голос
Невже не познаеш? Сковорода!
Ти ж все життя боровся з Чорнобогом —
от я й прийшов.
Сковорода
Ага, ти знов мене
завзявся мучить? Ну, підходь. Створіння
уяви хворобливої, ти — тінь
моїх думок, не більше, все ж я бачу
тебе насправді. Ось…
Чорнобог
Ти мучишся,
ти борешся. А з чим,— скажи,— для чого?
Ну ось твоя хоч Україна. Сам
ти бачиш: кров — дурна. Впаде голота
й ніколи більш не встане.
Ти б пішов
і поклонився шляхті.
Катерині —
цариці, ще й любовникам її
легенько так побринькав у бандуру…

Матерія вічна (лат.).— Ред.

Чому — не хочеш? Ну, надінь клобук,
і зразу — чуєш? — зразу… патріархом
тебе поставлять!..
Сковорода
(заміряється костуром)
Згинь, собако, згинь!
Не муч мене!..
На скелях насторожуються нечисті.
Чорнобог
Та я до тебе дружньо.
З тобою скрізь, тебе люблю! Клянусь,
клянусь, коли мені не віриш… Будьмо
з тобою в згоді! Ще раз гетьманат
змайструємо. Прикриєм пишним блиском
“свєтлєйший” зад імперії.
Сковорода
Сміюсь,
о як сміюсь я над тобою! Бою
й не жди. Не дам: на тебе я плюю,
мерзеннику!
Чорнобог
Ага, тоді я тихо
в’їдатись буду. От. Скажи. Ти чув
що-небудь про Марію?
Нечисть
Ну?
Сковорода
Марію?
Чорнобог
Та ти ж кохав її чи ні? — Село.
Поміщицькі покої й та кріпачка,
що ти за неї заступився…
Сковорода
Стій.
Чогось так голова шумить, і серце
109

на прив’язі, як океан.
(Кінокартина.)
Давно,
О як давно все це було. Кріпачка,
що я за неї заступився. Де?
В яких краях мені її шукати,
в яких віках? Коли сказав — найди,
найди мені її, мою вишневу!
Чорнобог
Так от. Дивись. Торговий проростень 1.
Дворянство — цей новий господар.
Розкіш.
Дітей, жінок міняють на собак,—
1 що для них ота твоя Марія?
На скелях пухне сміх. То нечисть, хватаючись за животи, безмовно
корчиться і опадає.
Так от. Дивись. Квітують на крові
князівські латифундії. Пшениця —
по саму шию! А куди збувать?
їм море Чорнее аж сниться, море,
що хлібний шлях одкрило б у світи
через Вкраїну,— що їм та Марія?!
Шукати? Колісниця по кістках
дурного демосу прохрусла,— й тихо
так стало скрізь. Шукай тепер свою
вишневу.
На скелях пухне сміх. Нечисть, хватаючись за животи, безмовно
корчиться і опадає.
Сковорода
Годі! Не блягузкай! Демос
не раз ще встане. Грізно прогримить
і заговорить…
Чорнобог
1 Торговий капітал.— Ред.
Що,— Богдан Хмельницький?
Ой дурню ж, дур’…

Сковорода
Доволі! Онімій!
Що кров дурна — я сам це знаю. Хочу ж,
щоб кров була розумна. Проорём
і виорем всю ниву! І підвищим
духовну дисципліну, пійдемо
верхів’ями…
Чорнобог
“Пізнай себе самого”?
Ой дурню ж, ду’… Ти ж просто сам біжиш
у нашу сіть. Пізнать себе самого!
Та кращого пророка не знайти
дворянству!
Сковорода
Лож! Неправда!
Чорнобог
Бач, грішити,
а потім познавать себе, чи так?
Загарбать все у демоса в лещети.
Бо: vvcoOi creavrov. Так от, Сократ
селянський, от коли мені піймався!
Признайся: адже я тебе зборов?
Нечисть
Зборов! Зборов! “Ми проорем всю ниву”.
Балаканину? Кхик? Неначе стовп,
я стану на горі. Ой, покрутімось
і попосміймось! Кхик?
Сковорода
Ти справжній чорт
і перебріхувать ласкавий. Горе
тому, хто усумниться в правоті
залізних самозаперечень.
Розум!
І розум скаже нам: якій добі
яка потрібна форма. Тиранія
чи воля всім. Піду верхів’ями…
Бувай здоров!

Чорнобог
Хіба? Ну, а Марія?
Сковорода
Марію я піду шукати сам.
І буду скрізь її обороняти.
Маріе-сестро, чистая моя,
явись хоча на мить, осяй зорею
мене самотнього!
Чорнобог
Сковорода!
Появляється Марія.
Танці, вереск, рик — мов огненний буран схопивсь в природі. Тихо.
Тьма.
Марія
Шукав мене? Прийшла. Не подивуєш,
що я в такім лахмітті? Цілий день
на фабриці, а вдома сестри, голод,
а вдома смерть. Я принесла тобі
твої писання. їх найшла в подвір’ї
…на панськім смітнику…
Сковорода
Утопія!
Моя утопія “Нова людина”!
О стид, о страм!
Чорнобог
(регоче)
…на панськім смітнику.
Марія
Шукав мене? Прийшла. Але я мушу
вже йти. На правім березі Дніпра
ножами дзвонять гайдамаки.
Отже —
туди! Хай будуть прокляті пани,
що ти до них так соколово!
Слово
твоє хіба вони беруть? Чи ртуть
твоєї мудрості? Не те! Мужицька
потрібна. Смерть.
Чорнобог
(регоче)
Цс! цс! Чи вона збожеволіла? Слизь-гризь — костогризь…
…на панськім смітнику…
Марія
Запам’ятай же: смерть!
(Зникає.)
Сковорода
Постій! Маріє!
Чорнобог
Спали! Спали свою Утопію —
я дам тобі… та не мужичку —
панну!
Я дам тобі — ось глянь!
Появляється П а п н а (без одежі).
Сковорода вражений. Сковорода очей одвести не може. Несвідомо
руку простяг до неї і так стоїть. Нечисть співає. По його — Чорно-
бога — знаку нечисті приносять в пригорщах вогню. Чорнобог
хватає рукопис, затискає у руку Сковороді й запалює. Од полум’я
кривиться весь світ. Гори здвигаються. Зорі перехоплюють одна
другу. Панна двоїться, троїться, а нечисті — на головах. Танці,
вереск, рик — мов огненний буран схопився в природі. Тихо. Тьма.
Голос
Сковорода!
Сковорода
Чи це мені приснилось?
Маріє-сестро, чистая моя,
Маріє дивная!.. Приснилось? Попіл
чому ж тоді і ці сліди? Обняв
мене удавом жах: невже спалив я
свою Утопію?
(Збирає попіл і — з сумом.)
О ніч, скажи!
Ви, гори, хоч промовте! Тиранія
чи воля всім?
Душевний спокій, мир
чи та одвічна боротьба, що кров’ю

нам кропить шлях в будуче?
Ніч, скажи!
Ви, гори, хоч промовте!
Де ж мучитель?
Нікого!
Спить Європа.
Лиш Вольтер
сміється серед тиші…
[1931-1933]

[ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]

Натура — є римське слово, по-нашому ж природа,
або ж єство. Цим словом визначається все на все,
що тільки родиться у всій світу цього машині…
Вона, натура, зветься натурою тому, що все,
яке назовні виходить або ж народжується від таємних
необмежених надр її, як од загальної матері черева,
тимчасовий свій має початок. А поскільки ця мати,
рождаючи, ні від кого не приймає, але ж сама собою
рождає,— для того взивається і батьком, і початком,
який кінця не має, який від місця чи часу не залежить…
…Не можна про неї спитати: коли вона почалась?
Вона завжди є, була й буде. Або ж: до якого місця
поширюється? Вона завжди є скрізь…

О г о н ь. Та вже ж. Це він один. Як прапор
піднесення! О г о н ь. Це він як мисль.
Як ті ножі! Скажи (огонь): чи можна
не гоготать, коли доба, доба
гогоче!
Ось. На схилі канчук-віку,
У витівках цвілого рококо.
Гуманними зітханнями розпертий.
Уїдливо дрімає пан. І так:
сюди махне рукою — жито стигпе,
аж стогне, бо… приказано ж? — росте,
як прокляте! Туди махне — зажерно
церкви гудуть, кадила брязкають
по всій землі! Сам бог із неба ручку
пухнатеньку: ну як дрімається?
І, бачачи, що той мовчить, об ногу
начухує він ногу… Благодать!
Та й херувим. Та й серафим. Мадонна.
Й собі чогось приперлась: ну дак як?

А пан: та що ж… закурим? капітали
куди дівать, не знаю, ххе? Тут бог
й собі теж: ххе? Мадонно, ххе? ти чуєш? —
на власництві державу струнь —
то й нам
не боязко на небі. “Небі! небі!” —
передражнив архістратиг. Онд’о
вже почалось! Ізнизу! — Бог. Як чухавсь —
так і застиг на ‘дній нозі… Огонь! —
тут скрикнула мадонна й підсмикнулась
так високо, аж литки, бач… і враз…—
як помелом змело усіх! Чкурнула
мадонна. Вмить — куди той дівсь і бог.
Лиш херувим та серафим на місці,
як бовдури, лишилися стоять,
обвішані хрестами.
І звісно ж, служба: стоїть стояка, а на стояці висить ви-
сяка.
Ну, а панство…
Та що казать про це мізеріє?!
Коли сам цар із переляку репнув,
то що вже цим?! Одначе: репнуте
стягло хвости і підповзло. Вкусило —
й одскочило назад. Плазуючи,
вибризкувало яд вонючий. Тихо
яхидою захихотіло… Цоп! —
по голові його бідняк. Скрутилось
ковбаскою, яку той підчепив
і на вогонь шпурнув. Перекрутилось
нещаснеє, аж вигнулось!..
Отак
у рай пішла від рококо до бога
душа його. Амінь же, братіє!
Чи, мо її собі сльозу? Такий-бо ловкий
та добрий пан загув, ну й як нам без —
ой як нам без — та як нам жить без пана?
Та хто ж нас бу’ — ой хто ж нас бу’ — та хто ж
нас бити бу’? Дерун, дервій, дерюга
впокоївся. Земля ж йому пером.
Обскубаним. Не перестанемо
скубти його по смерті! Любий, тлієш?
Здирав єси, собако? Капітал?
…Огонь як мисль тут вихопивсь. Повставши,
порозкидав далеко іскри… гнів

як організм устав! Убивсь у силу
і засміявсь-сміявсь, що переміг.
Огонь. Буран. Тяжіння. Рух,
Свідоміоїь.
Матерія. І засміявсь-сміявсь,
що переміг.
[1930-1933]

КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА

Бунтівники духа, ватажки, герої —
звідки вони беруться?
Стоять стоянами озера крові в історії —
чому б їх не засипати?
Чом замість гаснути повстанням —
повстаннями перекликаються віки?..
Ось нідерландців кривава рада,
а там уже і в Англії, й на Україні!
Кидайте своє!
Ідіть за спільне діло! Всі — ви чуєте? — усі!
Лежать собі по У країнах недолуги-патріоти,
свистять малоросійської через увесь
XVIII вік,
лежать, на комин позадирали ноги…

Україна. Панські покої. Покручені сходи на другий поверх. День.
Вбігає Кожум’яка.
О г е н і я
(увіходить)
Вертаються! Вже чути там музики,
і дикий свист, і п’яні вигуки
панів. Чи все ж я поробила? Швидше
струшу з стола, покої просвіжу
(а ти біжи свічки неси,— та швидше)
та покладу свічки і добровоні
напохваті. Це ж знов кричатиме
ота змія: кадіть мені, кадіте,—
богиня я безсмертна!.. Смертною
ненавистю ненавиджу тебе я,
гнобителько! Гноби,— все ‘дно зборю!
Я підкурю тебе з такого боку,
що ти його й не сподіваєшся.

Богиня… хха? мов тая гниль набрякла —
від ладану, від блювотини, гри,
підозріння, від похоті, розпусти
єлейної… А чи не брязнеш ти
з своїх висот порожніх? Визволенців,
поборників свободи чула крик?
(Коло вікна.)
Аж ген вони — в лісах, ярах… геть-чисто
кругом усе охоплено, і ти —
вже здавлена у цім кільці. Повстанці
беруть тебе за карк, з огидою
підкидують угору — ух, як грязько
розбризкало твій мозок!.. Бачу я —
ще корчишся… Та це останні корчі,
і більш тебе нема. Тебе — нема.
Гей, жалюгідь безсмертна,— смеркнеш!
меркнеш!
Чи хочеться тобі, чи ні — в війні
з голотою впадеш. А де ж… Хрисанф!
(Іде по сходах.)
Люципер
(прочиняючи двері)
Ти тут сама, Огеніє?
О г е н і я
Люципер!
Який же ти необережний…
Люципер
(увіходить)
О!
Коли б я був необережний — панство
давно б мене було із’їло, я ж,
як бачиш ти, ще й досі цілий…
О г е н і я
Слухай!
Ой, не жартуй, бо зараз прийдуть…
119
Люципер
(до вікна)
Гук
навперегук іде! Ти не турбуйся:
дворяночка твоя ще тільки хвіст
підсушує, да й той покласти нігде.
(Наспівує.)
А-а, гойда,
чужа мати пойда,
а нашая — пані,
ходить у жупані.
О г е н і я
(грізно)
Люципере, чи хочеш ти, щоб нас
помітили? Та й звідки ця веселість?!
Обачен будь — еж голову твою
оцінено, ти знаєш в скільки?
Люципер
(лапаючи свою голову)
Скільки?
X р и с а н ф
(зіходячи вниз)
…а головне, що скільки воїнства
небесного там вийшло! Скільки власті
на райдугах радіти почало.
(До Огенії.)
Ну що ж, пора? Пора, отроковіце.
Я трохи був заснув…
(Позіхає.)
О-о-о! господи!..
Обідранцю, чого це тут? — стрічати
владичицю не хочеш? Золотко!
Із отаких якраз же і виходять
безбожники.
Люципер
Ану, отці-ченці,
скажіть іще що-небудь. Так же скучно
чогось мені, що от їй-бо візьму
та й поступлю в ласкавчики до пані.
X р и с а н ф
Ну-ну! мужво! а прикуси язик…
Розляпався.
(Знімає з стіни ікону.)
О г е н і я
Та це він так… Бо хворий
на голову.
X р и с а н ф
Хіба що так. Піду ж.
Огеніє, подай-бо свічку, чуєш?
(До Люципера.)
Смиренним будь. І власті покоряйсь.
Священнее писаніє говорить:
Облещися в новаго человека, созданного по богу в правде
(єн дікеосіні) і преподобії істіни (єн осіотіні тіс аліфтіас —
по-грецькому). Зрозумів?
Огснія свічку подає.
Люципер
Твоя мені ця грека — як сіль до оселедця.
X р и с а н ф
А ти ж як думав? Ось пожди — ще й не таким я розточуся.
І насаді господь бог рай во Едеме на востоцєх і введе тамо
человека его же созда. Це — рай сладості, парадіос тіс
тріфіс — по-грецькому.
Люципер
Авжеж. Казочка про те, як пан приїхав до Німеччини,
а пані розсолодощі з ченцями завела. Чув, чув!
(Співає.)
А-а, гойда,
чужа мати пойда,
а нашая — ііані,
ходить у жупані…
Хрисанф виходить.
О г е н і я
(грізно)
Люципере! Чи хочеш ти, щоб нас
помітили? Та й звідки ця веселість?
Обачен будь — ти знаєш, в скільки…
Люципер
(весело)
В скільки?
В одежі селянина хто в мені
вгада отамана?
О г е н і я
Кажи: яка тривога?
Чого прийшов?
Люципер
Між гайдамаками
немирно.
О г е н і я
(уїдливо)
Що ж! ми, бачте, м’якотілі —
усякий зброд приймаємо — чи так?
А цей же зброд якраз вас і потопить.
Люципер
Отак уже й потопить!
О г е н і я
Ну, а як,
по-твоєму: чого з Правобережжя
тікали ви сюди? Чого, весь час
хитаючись, не можете пристати
на основне: добір! Чого, панів
дратуючи, спите? Чом не дасте
рішучого удару? А, завару
на животок покласти вам? дмухнуть,
да пошептать, да тричі сплюнути —
так отакі ви гайдамаки?
Л ю ц и п о р
Стій,
ти не кричи, а розкажи ясніше:
який добір? яке це основне,
що маємо на ньому стати?
О г е н і я
Лати!
Єднання! Зміст! Провірка!
Люципер
Дивно ж як:
Провірка. Зміст. Єднання. Лати.
О г е н і я
Нащо ж
ти навпаки перевернув? Поглянь,
як дерево росте: спочатку корінь
(аж там, в землі), а потім стовбур, верх,
а над усім — і листя. Ще ж між листям
ховаються: то хитра омела,
то гали, цвіль, то гнізда. Ну, так от же:
коли вже ти перевернув, почнем
з твого кінця. Не дозволяй, щоб гнізда
заводили твої поплічники;
не дозволяй, щоб дармоїди хитро
ховалися в твоєму війську. Скуй
для кождого стерно, і хай цей кождий
за себе сам правує, прагне, йде.
Оце ж і є провірка.
Люципер
Щось цікаве.

Люципер
Вступаючи в село, вона привал
коло млина зробила. З гайдуками
казилася і танцювала, всіх
кляла в лице, а дударів найтяжче.
І дударі тут враз прорвалися
і почали кричать, та канчуками
вона до них заговорила, й ті,
скорившися, впряглися у карету
і довезли гладку аж до села.
Тепер ось там, попід млинами,— чуєш,
що робиться?.. Тож не спіши: твоя
поміщиця раніш, як одуріє,
ніяк сюди не прийде…
О г е н і я
Звідки ти
докладно так про все це знаєш?
Люципер
З лісу
виходячи, я був зустрінутий
і реготом, і свистом. Я спинився.
“Ну, що, сходив до вітру?” — Оглянувсь:
не видно ж бо нікого. “Хлопці, гляньте!
Наш Сатана ще й оглядається,
немовби він не той…” — і знову регіт
обрушив хтось, аж гайдуки взялись
качатися, попадавши, як свині,—
і довго ще кувікали, тряслись
трясучкою і тряскали по заду
самі себе, ніяк віддихатись
не в силі: “Га? а він ще й приставляє,
от Сатана, дак Сатана!” — І дрож
їх корчила… й од реготу до реву
їх кидало, і так по кілька раз.
“Ой боже мій!” — стогнали. “Боже!” — звали.
І хтось один тоненько хихотів,
і кожен раз під гикавку все нижче
він голосом спускався, нижче — …ік! —
і от зів’яв і цей. “Ну що, мо’ годі?
Ну й вимучив проклятий Сатана!
Бери ж свого невільника і гайда!” —
Під’їхала карета, що була
у затінку під лісом трохи далі,
рукою пухлою махнула пані —
всі рушили… Тоді я зрозумів:
я Сатану повинен замінити,
повинен я прикрити кріпака,
що десь пішов до вітру й не вернувся.
Коли ж йому тікать, як не тепер?!
“Та йди вже, йди! Візьми ж вірьовку
в руки!” —
І я сіпнув, за мною потягнувсь
обв’язаний, з запнутими очима,
чорнісінький, пречорний бранець. Знаєш
поміщика Херехевлідзе?
О г е н і я
Тьху!
приходиться поки що знати. Анна
Івановна уміла царювать:
гусарський полк грузинський благами
вщасливила: що не гусар — то й дідич,
де не гусар, то й князь…
Люципер
…так оцього
поміщика слугу — Вахтанга — вона собі відняла. Треба б
його врятувати й спровадити до повстанців.

Огенія уводить Вахтанга. У нього очі зав’язані, назад скручені
руки.

Огенія
Я привела тебе сюди поспішно,
чи знаєш ти чого? Нехай скавчать
скакунчики в подвір’ї; п’яне панство
танцює хай, святкуючи свою
дворянськую усобну перемогу
над вахлаєм, володарем твоїм
нещасним; я, по щирості признатись,
цікавлюся лише тобою. Стань
ось тут, іди! Кажи: чи хочеш волі?
чи знаєш ти слова: боротись! жить!?
В а х т а н г
Ну-ну, веди мене, мордуй, допитуй:
еж я тепер ніщо, еж я тепер
нікчемний раб, покора, гній і порох
од ніг твоїх,— души ж сірому, бий:
Вахтанг тобі колись за це віддячить,
ох, як же він оддячить!
О г о н і я
Заспокойсь,
невільнику: сірому я душити
й не думаю. Тебе зовуть Вахтанг?
Тримайсь, Вахтанг, ще будеш ти на волі!
Вахтанг
Хоч не глузуй, убий одразу,— бий!
Ось груди я безстрашно підставляю:
всади клинок, загороди ножа —
хай знатиму, що ваша батьківщина
мене гнітить: чужинець я між вас,
ненавидний, чужий…
О г е н і я
Та ну ж, не треба
вбиватися. В твоїх словах одчай,—
переміни його на мужність. Мудрість
пригноблених ти покажи! — красу
незломлепої сили! Дай нам змісту
і розмислу, а не розгубленість
дитячу! Кинь свою кровоточивість,
а рідний край отвергни й будь твердим,
тримайсь, Вахтанг, ще будеш ти на волі!
Вахтанг
Ти женщина чи ти єхидна? Хха!
Отвергнуть рідний край. А чим живитись,
чим дихати я буду, марити,
пишатися, коли вже й сонце краю
коханого не осліплятиме
нещасного мене чужинця?
О г е н і я
Клинця
гострючії стирчать в твоїй душі.
Сміши! Іржа стікає ж замість крові,
і плачеш ти: ах рідне! ах чуже!
Засліплений! Пишайся боротьбою,—
проти кого? Проти своїх панів,
проти панів чужих, що знов ось… чуєш?
За вікном музики.
В а х т а н г
Проти своїх панів… Та ж я давно
їх проклятих прокляв! Твоїх я мстиво
ненавиджу, як і тебе, змію,
гадюку,— о! я ще повстану, встану
й зачервоню ваш ситий сон. Не я —
так тисячі таких, як я,— а вольні
ми будемо од вас! Ми уб’ємось
у гнів!..
О г е н і я
Аж ось нарешті ти прорвався
й по-справжньому заговорив! Дозволь
тепер мені в твої слова про сонце,
про рідний край — не вірити. Іржа
то все була, а не джерела помсти
правдивої. Плювок злостивості —
це ще не є той гнів, що ти свідомо
тут висловив: не я — так тисячі
таких, як я, повстануть, грізно встануть
і червоно по світу проростуть.
В а х т а н г
Не прикидайсь ласкавою. Жорстока!
Ну от же ти мене взяла. Радій
і торжествуй, що я тобі піддався.
Нехай і так. Нехай я буду раб,
обпльований, осміяний тобою,—
ненависті моєї все одно
не вивернеш ножем із серця! Гнаний
у Грузії, на Україні,— скрізь,
я буду скрізь найперший справедливець,
я розсічу напополам весь світ!
Ах, світ увесь — гнобителі ж і гнані,
і другії колись таки складуть
братерськую громаду!
О г е н і я
Друже! Брате!
Оце ж і є той справжній рідний край,
оце ж і є та наша батьківщина
погноблених, не проклинай мене,
не проклинай: ми ж ріднії, прокинься!
В а х т а н г
Ізнов мені оця ласкавість… Я —
як стеряний. Не вірити? І сам же
впадаю в річ тобі і вірю. Ох,
не муч мене,— убий, зласкався ж, пані!
Огенія
Вахтанг, Вахтанг, невже по голосу
не чуєш? Ми ж однаково з тобою
ненавидим ярмо… Морози! Ніч!
Ти пригадай ту ніч, як нас ганяли,
як босими… та по снігу… в дворі
під сміх панів. Як канчуками сік.
За вікном музики.
Вахтанг
Кривавосік та люперкалії?
Я ще помщусь за них на череватих!
Але сама ж ти хто?
Огенія
То ж Люперка,
чи вовчого поміщицького бога
справляли день. І ждали на твого
господаря Херехевлідзе. Сісхлі! —
приніс таку ти відповідь, що “кров”
по-нашому це значить.
Вахтанг
(в припадку люті)
Сісхлі! Кров!
За те, що знов загризлися? за власність?
за титули? за князювання? Хай
згадючаться, нехай перегризуться
зажерливі, мо швидше скинемо!..
Та хто ж ти є? — скажи мені. Ганяли ж
не нас одних із челяді.
Огенія
(підказуючи)
Той мент,
як грозяно Сковорода з’явився,—
пригадуєш?

В а х т а н г
Ти з криком: “Заступись!” —
рвонулася…
О г е н і я
(радісно )
Згадав! Іди я скину
тобі з очей ганебну пов’язь, ну…
(Розв’язує очі.)
Тепер ось глянь: яка ж я пані?
В а х т а н г
Леле!
Огенія… невже Огенія?
Скажи, це сон, чи справді… Учениця
Сковороди Огенія мені
зустрілася ізнов. Та дай же — гляну.
Голос пані
…шукайте ж бо! уб’ю!
В а х т а н г
Ти чула крик?
(Біжить до вікна.)
Так он вона — аж п’яна вся! Од звіра
ти порятуй мене, рятуй!
Огенія
Чекай.
Кріпачка я (уже ідуть?), кріпачка,
й терятись я не звикла.
Голос
…засічу!
Огенія
Зробімо так… чекай,— так що ж придумать…
Та не хвилюйсь… ага! Ось на гвіздку
чи бачиш там підрясник? Швидше ж!
Візьмем
і скуфію також. Але… давай
я розв’яжу тобі спочатку руки.
, т. 4 129
Та де ж той ніж?! Уже ідуть? Ідуть?
Тоді сама я розгризу зубами! —
…ну от і все.
Вахтанг
Ой дякую. Повік
я послуги цієї не забуду!
О г е н і я
Чи хочеш ти, щоб цей дворянський звір
наскочив? На ж та одягай… Та слухай,
що я скажу: як тільки вваляться,
прикинешся святим та юродивим.
Вахтанг
Щоб роздушить панів, віднині я
піду на все! О помсти, помсти! Раптом
зміню себе,— я викривлятимусь,
як скорпіон…
О г е н і я
…ти знаєш шлях, дорогу
на Миргород? Та ну! такий, як ти,
щоб не вхопив тропи у яр? Так от же:
ти привітай одважних козаків.
Люциперу скажи: хай пам’ятає
ту помилку, що Залізняк Максим…
Вахтанг
…що Залізняк?
О г е н і я
Скакунчики й пан Фігель:
мовчи!
З шумом розчиняються двері.
Фігель
(п’яно підтанцьовуючи)
…і ой дід бабу ще Й руду,
і ой дуду да ой дуду…— Дорогу!
Не бачите хіба, хто йде?
(Розмахує шаблею.)
130
О г е п і я
Авжеж!
Дорогу там, дорогу!
(Затуляє собою Вахтанга.)
Гайдуки
1. От, їй богу,
життя! Танцюй, поки танцюється!
Нам панщини робить не треба. Хто ми?
Скакунчики! Надворні козаки!
Ми гайдуки шляхетські.
2. Чим ми справді
не гайдуки?! За пана? Бий! Гурра!
…а тут його як рубону — дак нехрист
перевернувсь, аж чвякнув.
3. Ну, а я
по-іншому стріляв: у сінях дівку
нагледівши, да як шарпну її
в куток…
(Побачивши Вахтанга.)
Чекай, а хто ж це причаївся?
В а х т а н г
А хто хіба? Я ченчик-ченчичок,
я докучай-одчай. Чергинькну-дзенькну,
ножем дворян чичикну, га? Хай кров
біжить, а я царицю обамбурю —
ага? ага?
(Скаче.)
Гайдук
Проходь, гагакало,
до чого це юродство? Бачиш: пані,
а з нею ще й дванадцять дударів
іде. Проходь, бо зараз так і цопну.
В а х т а н г
А я все ‘дно щось знаю. Га? А от
і не скажу.
Увіходять дударі граючи.

131

Ну, драстуйте, повстанці!
Так ви ж глядіть: ножакою панів
по горлу чик! — а потім буде видно.
(Від задоволення кугиче.)
Огенія
Та й де він тут узявся?! Гайдуки,
женіть його! Скакунчики — дорогу!
Ф і г е л ь
Та це куди? — назад! Еж я іду.
І от дуду, дуду…
(Падає на канапу.)
Розхльостана, вся в шелесті і брязку, увалюється пані.
Пані
(кричить)
Це ж Іліада!
(Оддихується.)
…а з Лейпціга нема ще й досі? Цить,
дударики!
(Скакунчикам.)
Та припиніть там танці!
Тепер уже ви не дударики,
а вояки-ахейці,— Іліада!
(Падає, вхопившись за крісло. її підводять.)
В а х т а н г
Ага? Ага? Убиймо гада! Як?
А ось отак!
(Наміряється.)
Гайдук
Ну-ну, бо так і цопну.
Пані
Блаженненький?
Гайдук
Та хтозна-звідки він
уклюнувся чи, може, по дорозі
пристав.
Пані
Пусти його! Нехай. Я всіх
блаженненьких люблю. Ченців приймаю.
Вони ж мене до неба піднесуть,
по всіх світах прославлять. Ах, події!..
І як це нам вдалось наскочити
на отого князька Херехевлідзе!
(Тоном, яким декрета читають.)
Самодержав…
Це хто тут засміявсь,—
Огенія? Як трон дак незугарна
вмостить? Моє фамільне крісло, трон!
Огенія підмощує подушки.
Я покажу вам сміх!
…самодержавство;
монархія; дворянство. Гайдуки!
Всі виходи зайнять, не випускати
нікого!
Гайдуки стають на дверях.
Так. Бо я боюсь,— боюсь,—
боюся я сама зостатись!., боже,
нудьга яка!.. Невже кінець? Невже
прийшов кінець самодержавству? Вольність?
Голоти бунт? А як же без раба?!
Я без раба не можу!! Не уявляю
доцільності дворянської душі,
краси життя свого як феодала.
Шакала — ось кого повинна я
сама в собі любити. Кровожеру,
хитрющого шакала. Я! Щоб Я
душила всіх за горло. Душно!
(Зомліває, її підтримують.)
Сяду.
Втомилась я.
(Заплющує очі.)

Вся філософія
моя — це я.
(Важко дихає.)
О г е н і я
Не гомоніть… Заснула…
Виходьте всі, та потихеньку — цс!..
Всі повертаються наздибочках, раптом Фігель починає гавкати на
капапі.
Пані
Ой цюценько бідненька,— обиджають.
Дудар
Кумедія!
Пані
Дай лапоньку, цюцюнь.
Ну дай же! Що?
(Говорить у повітря.)
А вас дивує ніжність?
Ну боже мій, та до собаки я
хіба коли була недобра? Бидло
чи кріпаки — то зовсім інша річ.
І взагалі…
(Нюхає з табакерки.)
Дударі
Ви чули? — “бидло”. Ловко
виспівує, а ми дак боїмось
і кашлянуть…
Гайдук
Ану лиш там замовкніть!
Дударі
Чого кричиш?! Бо й справді: що це ми —
невільники, чи що? Віддай нам, пані,
умовлене.
Пані
Умовлене? Платню вам?
А ось вона…
Гайдуки підносять канчуки напоготові.
134
Пані
(зловісно)
Імперія — це пуга.
Мій рідшій край — це гроші, грошики,
грошва.
(Безгучно регоче, а потім враз божевільно розширює
повіки.)
Так ви Давид Гурамішвілі?
Чудесно. Це ж — Грицько Сковорода,
громадянин усього світу, старчик.
Знайомтесь. Хха! Поет грузинський, князь,
покривджених заступник ще й поміщик,—
і мандрівний селянський наш філософ.
…вина сюди, вина!..
Огенія приносить вшю.
Піднесемо ж
ми келихи за цей іконостасний
негласний наш союз. Ви не п’єте?
Не хочете? Ви кажете, що воля
цим кріпакам потрібна! Го-во-ріть…
Ви не страшні. Замкнітесь краще в душу
свою. Усе ж оте, що робите,—
у вас лише до половини. Землю!
голоту! О, її боюсь. А вас…
(Істерично регоче.)
Огенія
(тихо)
А що, Вахтанг, наївся рідним краєм?
Виплутуйся ж тепер. Ну, починай.
Вахтанг
(на різні голоси)
Бонжур, мадам! Бонжур. П’ятсот?
Не смійтесь.
А скільки б ви хотіли? Я? Та ви ж!
Свєтлєйший граф, ви ж знаєте: собака —
вже кращої й нема.

Гайдук
Та одійди,
не приставай, бо так і дзизну!
Пані
(молитовно)
…слизну
люблю я гру, і тонкощі масні,
і рококо, і голубизну.
(Робить магічні рухи.)
Дудар
От де
кумедія, їй-бо!
Вахтанг
…п’ятсот? А ця,
наприклад, Д и. Ну чим вона не цюця?!
…ой сучечко, та підійди ж, не бійсь,
на кріпака міняємось, нічого
страшного в цім нема.
Гайдуки
Чума б тебе
взяла! А геть відсіль, бо будеш битий.
Огенія
(тихо)
Ану, Вахтанг, іще.
Вахтанг
…або ж он та
безхвоста Буль (дай лапоньку, дитинко!) —
не до смаку хіба?! Питаєте,
чого їх так прозвала? Дуже просто:
ежДи і Буль, а разом це Д и б у л ь
виходить. Га?
(Дударям.)
Чики ножем, чики!
136
Пані
(тоном декрету)
…і між собак віднині я безсмертна.
( Прочумавшись.)
Це що — в екстаз я впала, в сон, у транс,
у візію?
(Кричить.)
О боже мій, як нудно!..
В а х т а н г
Ух, весело!
(Підстрибує.)
Пані
(корчиться)
…Це світова в мені
озвалася печаль. Це та гуманність
за нас усіх, за всіх дворян, князів,
поміщиків, подвижників господніх.
В а х т а н г
А прийде ж смерть собаці, господи
помилуй.
Дударі сміються.
Пані
Смерть?
Огенія
Та проженіть нахабу.
Чого він тут?!
(До Вахтанга.)
Ей ти! Нащо печаль
Накрякуєш на нашу пані? — Пані!
Не вір йому: ще поживеш, поп’єш,
попоїси, удозвіль кріпаками
натішишся.
Дудар
Натішишся, ого!

Пані
(підозріло)
Собаці? смерть? Цікаво… Пане Фігель,
а де ви там! Послухайте ідіть,
що каже цей святий.
Фігель
(кривуляючи)
Ей ти! чуприндро!
не дзенькай,— цить!
Вахтанг
(закрутившись)
У ніч я всвердлю дзвін,
як цендибор,— ото заценька! Циндри ж
одскакують і цвьохають, аж кров
там цебенить…
Пані
Ну от. Тепер ізнов
якісь слова. Я ж надто суєвірна,
хоча люблю Вольтера і Руссо.
Блаженненький? Але ж я більш не можу!
Не хочу я кінця! Передчуття
гнітить мене. І я вже чую: слизько
спускаюся униз… і хтось кинджал
встромив мені у серце — ой! Пожежа!..
Хтось підпалив!
(Отямившись.)
Щоб не було його!
Гайдуки ганяються за Вахтангом.
Вахтанг
Пожежа знов, як той цвітин. Нагронджив
огонь грудьми, грундзює грогонджур
і дзенькотить зажерно. Джиг? Джигуха.
А пан джирчить! Нехай поскаче. Джиг?
Хто підпалив? — а дзузьки, догадайся.
(Утікає, Фігель гавкає услід.)
138
Пані
Ой цюценька! — старається!
(Кричить.)
Вина-а!
Огенія їй подає.
Пані
(до гайдуків)
Ну гавкайте ж і ви. Я буду думать,
що ніби пан із Лейпціга вернувсь
і я йому розказую.
(Одкривае табакерку, але сміх припадочний не дає їй
змоги понюхать.)
Ох, смішно ж!
Розказую, що я сусіднього
поміщика перемогла, та чим же?
(знов гикавка і сміх).— Коханнячком,
їй-бо!..
(Зривається з місця.)
А що ж, коли ти зайда! Анна
Іванівна, цариця, вткнула тут
гусарський полк грузинський. Наробила
поміщиків чужих, а як же нам?
Та нам самим тут мало! Що ж.— Воюєм!
Хоча могли б ще сторгуватися.
Перед лицем такої небезпеки,
як бунт раба, могли б ще поладнать,
та чорт із ним! — породичатись навіть.
А от тепер… боюся я. Сміха?
(До гайдуків.)
Ну гавкайте ж, чого ви перестали!
Боюсь? Це Я боюсь? Та хто сказав?!
Та хто посмів таке подумать?! Криком
проженемо цей страх. Перейдемо ж
до стилю ми веселого. Танцюйте!
Дударі зачинають грати.
Та швидше ж бо! Та шуму, шуму, шу-
муштровано, та штрики-брики, ширше!
Скакунчики танцюють.
Огеніє! підмостиш ти мені,
падлюко? Ах! щоб я немов на троні
була!.. Ну от. Та добровоні, тмін
і пахощі кадіть передо мною.
Хо-хо! Іще один такий удар —
і панія Дибуль безсмертна. Станьте,
ахеяни дзвінкоголосії,
проголосіть мені високу славу,—
богиня ж я, Паллада!
(До дударів.)
Голосіть,
бо всіх я вас примушу, ну?
Дударі
Примусиш?
Владичице, ми вже не можемо:
ми ж двадцять верст везли тебе в кареті,
співаючи весь час. А це в дуду
тирликати ще загадала. Грай,
дударику, бо ти ж дурний. Дудукай —
нехай пани плюють. Похрипли ми!
Голодні ми — не грайся!
Пані
Пане Фігель,
ви чули? Раб виказує мені
слухняність, га!
(До дударів.)
Та не стогніть, не вийте,
мужицькою своєю мовою
не псуйте ви мені ясного стилю
античного. Проказуйте ось так.
(Басом.)
“…1 Зевсові оддовіла богиня
Паллада…” Ну?
Дударі
Голодні ми, трудні,
хоч не дратуй ти нас, бо знаєш?
Ф і г е л ь
Танцюй! “І ой дуду, дуду…” Ти рраб?
Ну то й роби. А ми — пани. Дворянству
не по труду “І ой дуду, дуду…”
Дударі
Ось не дратуй ти нас, не сіпай! Пані!
Не всі ми тут дворові кріпаки:
Ось я, ось цей, он ті два кожум’яки —
ми вольнії, фабрично-заводські,
то що ж ти нам — накажеш?
(Збиваються докупи.)
Гайдуки
( замаху ються)
Тихо!
Пані
Стидно,
ахеяни! Невже ви славою
не напились, не наситились? Трою
бебехнувши, ми ж повернулися
з трофеями…
(Раптом.)
Огеніє! а де ж це
полонений юнак? Кому його
в дворі було передано?
(До всіх.)
Шукайте!
Щоб зараз він мені тут був! Вина!
їй наливають у келих.
Огенія
Пресвітлая, предобродійна пані,
а вислухай, що я скажу тобі,
безсмертна.
Пані
Ну?
Не гнівайся: я ролю
не вивчила, тому й не знаю, як
по п’єсі тут відповідати.
Пані
П’єсі?
Негіднице! Я вибрала тебе
з-поміж дівчат-кріпачок, до покоїв
приставила, в дворовий свій театр
актрисою взяла, манери, мови
французької навчила — ти ж мені
на хитрощі? дурити будеш? “Ролю…”
зненацька попадає в Фігеля, що підвернувся.)
Полонений! мій бранець! брань! трофей
подівся де,— чи ти оглухла?
О г е н і я
Боже…
трофей! трофей! ой боже мій… Біжу,
пресвітлая, хоча я вперше чую
про наш трофей.
(Виходить.)
Пані
Заграйте, дударі!
Дударі грають.
Ну, годі ж бо… замовкніть!
Дударі замовкають.
Іліада!
(Заточується, її підводять знову.)
Вахтанг
(вискакує)
Ага? ага? Убиймо гада! Як?
А ось отак.
(Наміряється.)
Гайдук
Ну-ну! Бо так і цопну.
В а х т а н г
Пусти!
Пані
Ти хто?
В а х т а н г
Я ченчик-ченчичок,
я докучай-одчай. Чергинькну-дзенькну,
ножем дворян чичикну, га? Хай кров
біжить, а я царицю обамбурю —
ага? ага?
(Скаче.)
Пані
Вже й на царицю? Хто ж,
по-твоєму, поміщиків тримає?
Хто титули дає, хто в ґудзики
обтикує дворянство — ну?
В а х т а н г
Дворянство
обтикає ножами й Залізняк.
То сяк, то так, а все ж таки навіки.
Пані
(схопившись)
Це той, що нас на правім березі
Дніпра!
В а х т а н г
Лу! а Умань!
Пані
Пане Фігель,
а де ви там? Послухайте ідіть,
що каже цей святий.
Огенія
(увіходить)
Предобродійна пані,
пресвітлая, а вислухай, що я
скажу тобі, безсмертна.
Пані
Ну?
(До всіх.)
Замовкніть!
Огенія
Коли ми пригнали волів, яких звичайно пасемо в лісі од
протоки, що відділяє Сімплегади, там один із наших пасту-
хів побачив двох юнаків.
Пані
Ти що ж це, знову прикидаєшся? Знаєш, проклята, чим
можна мене взяти! Ненавиджу я дійсність! В житті я граю,
а граючи, не хочу прокидатись… Ну що ж, іди… Тумани
фантазії — як вони мене сп’яняють… Ну що ж, швидше
йди і приведи мені тих чужоземців.
Вахтанг
Хоч так, куме, сядь, хоч так сядь, а все сядь.
Огенія
(вертаючись од дверей)
Пастух виходить, але тим часом хор промовляє (декла-
муючи): “Темні, темні морськії скелі, що з’єднуєте води
двох морів, скелі, через які пливла колись із Аргоса в не-
гостинні води замучена оводнем Іо”.
Пані
Ну да! Вона з Евріпіда мені тут грає. До речі, пане Фігель,
ви ніколи не бачили, як я сама виступаю в своєму театрі?
Ах, як це прекрасно у мене виходить! Та ви ще й досі там
дудукаєте?
Вахтанг
Всяка птичка своїм носиком живе…

Пані
(впадає в псевдокласичний тон)
(Хто вони? Можливо, ті, що залишили багатий на воду, по-
рослий очеретом Еврот?
(Встає.)
Огенія
Чи не припливли вони на своєму кораблі, розсікаючи мор-
ські хвилі подвійним рядом соснових весел… (До гайдука.)
Ну як там далі?
Пані
Як удалось їм пройти побіля буряних берегів царства Фі-
нея, попід морським берегом, що не має гавані, переплисти
кипуче море, де водять танки п’ятдесят дів-нереїд?.. О, як-
би згідно з бажанням нашої владарки та привело сюди
випадком любу дочку Леди, Єлену, на путі її з-під Трої…
Козачок
…щоб наша владарка окропила їй голову жертовною водою.
Пані
…щоб вона умерла з перерізаним горлом, од її руки по-
несла заслужену кару.
Огенія
О, як радісно забилося б наше серце, коли б ви нам сказа-
ли, що із Греччини приїхав моряк зняти з нас кайдани
печального рабства…
Пані
Та ось і він іде,— тихше! замовкніть!
Гайдук
(увіходить)
В той час, як ми тут гралися, зайшов
ізбоку князь Херехевлідзе…
Пані
Що?
Ну, швидше ж бо кажи!
145

Гайдук
І всі підводи
з отим добром, що ми нагарбали,
одбив…
Фігель
Одбив?!
Пані
Клянись, що це мені
причулось.
Як?! Усе добро, всі фури?
Мерзотнику! Ти надто вже язик
розперезав. Ану, посмій іще раз
промовити…
О боже! То ж срібло
на перших двох возах було, тканини
на третьому, єдваби…
Фігель
І моїх
загинуло ж два вози!
Пані
Пане Фігель,
із милості як живете — живіть,
а до мого вам зась.
Фігель
Не подарую!
Мені — моє! Чи, мо’, ти думаєш,
я п’яний? Ні!
Вахтанг
Бугай реве, ведмідь
реве, а хто кого дере — сам чорт
не розбере…
Гайдуки
А наше ж як,— пропало?
Чого ж ми йшли? Еж ми наймалися,
що будуть нам і жупани, і гроші.

Пані
Ану мовчіть! Та як ви смієте?!
Та я вас тут усіх!
Фігель
Усіх! Ану —
співати!
Пані
Так!
Огенія
А в п’ятницю усім
наздибочках ходити.
Пані
Так!
Огенія
В суботу ж…
Пані
Ну так. ну так, вже ж годі!
Ой!
(Хижо оглядається.)
Пожежа?
(Махає на Вахтанга.)
Це знов горить?
(Закриває рукою очі.)
Щоб не було його.
Гайдуки починають ловити Вахтанга.
В а х т а н г
Пожежа знов як той цвітин. Нагронджив —
а дзуськи, догадайсь.
Нарешті його виганяють. Галас утихав, тільки Фігель усе ще стоїть
перед дверима і гавкав услід.

Ой цюцінько!
Старайся ж бо.
(До всіх.)
Ну ж, гавкайте усі!

[1933]

У ЯРУ

Там бруд, там гидь. Там пута.
Країни мозок, як ведмідь.
Самоотрута?
їдь’?
Пусте! —
То ж Малоросія росте,
мов ніс у чортової відьми.

Яр. Риштування, немов у цирку. На помості крісла, стільці. Увіхо-
дять слуги з ліхтарями, присвічують.
M а с о н
Ну, ось ми й тут. Ласкаво прошу. Пані
і панночка — у центрі? — S’il vous plaît!
А пан Дибуль (Та присвітіть же, слуги!
просить, чи що?!) Дибуль, найстарший наш,
возляже тут, у кріслі. Фігель — поруч?
Ну, s’il vous plaît!
Фігель сказати хоче щось (ххі?). “Та добре вже, добре!” —всі на
нього рукою. Слуги підносять солодощі. Настрій. Чи то місяць
зійшов? Ні, на скелі Амура і Псіхеї ліхтар засвітився. Правда,
прекрасно?
Дибуль
Ох, як же я втомивсь!
Цей парк такий глухий, і так до грота
нерівно йти, що я…
Пані
1 Отрута (дісл.).-Ред.
Стидайся, фе!
Тут романтизм, тут містпка. Ренато,
хіба не так?

Maman! я вся тремчу.
Це ж наче сон!
M а с о її
Подобалось?
Рената
Чудово!
Ці ліхтарі, ця ніч…
Пані
Ренатонько,
а шум води, а лоскіт серця,— небо,
як гобелен! А тіні, ті…
M а с о н
(наспівуючи)
І вам
подобалось? О, s’il vous plaît! — я радий,
ну, s’il vous plaît!
Другий ліхтар десь засвітився. Фігель хоче сказати щось (ххі?).
“Та добре вже, добре!” — всі на нього руками. У відповідь — без-
гучний хіхот.
Дибуль
Що містика — це так.
А все-таки…
(Озирається.)
Жінки
Ну що?
Д и б у л ь
Та якось страшно
у цім яру. Нащо відходити
далеко так від дому? Можна ж грати
містерію і в хаті.
Пані
(сплескує руками)
Лелечко,
він боягуз!
Аж тут — гомін… Слуга зірвався і побіг.
150

Д и б у л ь
Не боягуз, а тільки…
(Прислухається. Постріл. Дибуль хапається за серце.)
Я так і знаві Нехай нас Залізняк
поріже тут — цього ще не хватало?
Масон рукою гнівно — другий слуга зірвавсь, побіг.
Панночка
МатапІ Боюсь! Матап! Невже…
(До Фігеля.)
Скажіть
хоч ви йому, що це неправда.
Ф і г е л ь
(заїкуючись)
П’правда.
Я вччора (ххі?), я вччора сам й’ого
як п’полоснув — так г’голова й сс’котилась…
Масон
От бачите? а ви переполох
ударили. Не бійтесь. Гайдамака
давно в тюрмі, в Печерській лаврі. Тут?
тут варта скрізь, тут нічого боятись.
Ф і г е л ь
…так г’голова й сс’котилась…
Слуга
Прибули:
із Києва…
Масон
Ну, бачте ж?
Слуга
…пан Кизячко
з родиною і обер-офіцер
з Китаєва.
Масон
Проси.
(Іде назустріч.)
А! дуже радий,
я ддуже ра’… Давно, давно пора
в одну сім’ю дворянам об’єднатись.
Тяжкі часи переживаємо,
а уявіть — ми навіть незнайомі.
К и з я ч к о
Та якось так все…
Обер-офіцер
Да! да! да!
Масон
Ходім,
представлю вас. Шановний пан Кизячко…
К и з я ч к о
( з жахом )
Ну що ви, що? Тепер я: Ки-зяч-коф.
Масон
(продовжує)
Столичний гість…
Панночка
Ах!
Обер-офіцер
(розшаркується)
Бо! (16! (16!
Масон
…шановний пан Дибуль, найстарший наш
з-поміж дворян (ще бив Мазепу й Карла
з царем Петром). Ласкава пані…
Фігель
Д’буль?
Масон
…і панночка. Пан Фігель.
Ф і г е л ь
Х-хі?
Масон
Сідайте.
Ви — тут, а ви ось там. (Та присвітіть,
кому кажу?!)
Гомін.
А це там що?
Слуга
(увіходить)
Селяни
хвилюються.
Дибуль
(тривожно)
Які селяни? Знов?
Панночка
(схоплюється)
Стрілятимуть?
Масон
Та заспокойтесь. Люди
містерію заграють нам. На те
й закликав їх.
Пані Кизячко
(без краю захоплюючись)
То це щось грандіозне?
Чудесно як: селяни…
Обер-офіцер
(голосом свійської качки)
Да! да! да!
Як ще я йшов сюди, вони гарчали
і кидались. Та я в їх вистрілив
і одного, здається, ранив…
Ди бул ь
( радісно)
Боже!
Виходить: в и стріляли?
Пані
(до обер-офіцера)
Й кров пішла?
Містерія — вже почалась.
Говорить так, немовби по довгих сильних молитвах нарешті вона
таки дістала милість неба. Повторює трохи тихіше, але з само-
стражданням: містері-я. Обер-офіцер розглядає пістоля й задоволе-
но хихоче.
Тут саме на екрані всесвіту пролітають усміхнені птиці. Куди —
хто їх знає? Усміхнені птиці.
Масон
Панове!
Погідна ніч, і настрій б,— то що ж,
почнем?
Рукою, мов перевернутим веслом в повітрі,— слуги вино налива-
ють. Слуги спускають полотнища. Тепер уже під стелею ліхтарі —
тут, там. Правда, прекрасно? Рукою мов м’яч сердито кинув,— слу-
ги геть собі виходять.
Рената
Казало сонце
дивись на сонце
мільярди в землю
од нього струн.
Масон
Улюблені мої преславні гості!
Позвав я вас на те, щоб бачить вас.
Позвав я вас на те, щоб шанувати.
Дворянства цвіт! Піднімем келихи
за цюю ніч! Це ж радість: об’єднатись
в одну сім’ю шляхетную.
П’ють.
Скажу:
ми сходимось не вперше. Лиш: ніколи
не думали, що єсть потреба й нам
збиратися. Зломити гайдамацтво —
це ще не все. Панове! Єсть таке.
про що кричать потрібно. І — що дивно! —
оте страшне — у нас. Під боком. Тут.
Усі переглядаються.
Улюблені мої преславні гості!
Ви знаєте, про що я вам кажу.
Ви знаєте, кого на думці маю.
Сковороду — ненависного всім
єретика і вольнодумця!..
К и з я ч к о
Дивно.
Сковороду? Невже б то…
Пані й Дибуль
(поміж себе)
Він ще сумнівається. Зразу видно: малоросійський дво-
рянин.
Обер-офіцер
Еж дід його, коли ви, може, знаєте…
Обоє сміються.
Рената
Maman! Сковорода — це той колишній мій навчитель, що
ти його на кухню одсилала?
Пані
…нарешті він попався — слава богу!
Обер-офіцер
(на а)
Da! da! da!
Філософа цього нам треба з’їсти.
Дибуль
Пригадуєте? (Жест.) Стаття Петра Первого “О ворах, мис-
лящих на государево здоров’є і хотящих Московським госу-
дарством завладєті і государем биті”. Ну, до чого ж гарно
сказано — ах ти ж, боже мій!
К И 3 я ч к о
Сковорода? Невже Сковорода? Ні, цього не можу припу-
стити.
(Дивиться на всіх, бажаючи вловити настрій. Раптом ви-
бухає сміхом.)
Хха! Люблю такі моменти!
(Торжествуюче обводить всіх поглядом.)
Дід мій, коли, може, знаєте…
M а с о н
(тоном незаперечливості)
Ну, s’il vous plaît:
хіба клубок повстань з його думками
не одного й того ж коріння? Що —
скажіть мені — несе його сатира?
Що душу нам руйнує, як не сміх,
колючий сміх, їдкий, сковородиний?
А утопізм?! А обличенство?! Грім
діалогів?! Огонь?! — і тут же спокій —
отой важкий, який межує з тим,
що ми звемо: неістовство. Доволі!
Отмщеніє філософу! За те:
що рококо посмів поцюкать; нігтем
насмілився нам совість пописать;
величний вік Мінерви-Катерини
нам знизити домудрувався. Так!
Отмщеніє, отмщеніє.
К и з я ч к о
(з жіночою цікавістю)
Ну й що ж ви
з ним хочете зробить?
M а с о н
А що ж зробить,—
скажіте ви. Та прошу! — коли людина
не визнає аніякісіньких
обов’язків щодо монарха! — що це:
прихитрення чи несвідомість? Дур
чи то удар,— прихований, сокритий?
Коли люди’ (на’ що казать про те,
що вже давно відомо всім!), людина
не хоче знать ані сім’ї, землі,
ні власності,— це що, питаю, що це,
як не комиз — затятий, ручий? Ххе!
Ковпак на вас надіть він хоче! Церква? —
йому пусте. Мораль? — сміється він
із нашої моралі! (Десь мужичу,
видно, найшов.) Ні академія,
ні світський чин, духовний сан, ні військо,
торгівля, честь, ні царський двір — ніщо,
ніщо його привабити не може!
Це: гордівник, свободолюб, мудрак,
що хоче світ перевернуть, а з світом
і нас усіх!
Тут саме пролітають вгорі на екрані всесвіту пташки і усміхаються.
Так що ж ми: будем ждать,
поки він нас і справді не підломить,
з’єднавшися з селянством, як Джон Болл
ув Англії? Чи, може: будем падать
і одступать перед отим Грицьком,
що всіх він нас ненавидить і ганить
як ворогів, як супротивників
своїх на цім на безконечнім герці?
Таж ми (чи так?) дворянство, сіль землі.
Таж ми (чи так?) сучасники барокко.—
Препишного, непогрішимого,
лінивого, як те й сам бог дозволив!
…Земля, раби, вино і містика —
оце все те, чим живемо. Існуєм.
…Свобода. Труд. Знання. Матерія —
оце все те, що н а м він пропонує.
Як тут. Як скрізь. У різних виглядах
і формах. От! Гадаю, зрозуміло,
чого від нас він хоче?
Рената
Maman, Сковорода — це той колишній мій навчитель, що
ти його завше на кухню одсилала?
Пані
( підлабузнено )
Хитрий він:
il séduit tout le monde l.
Рената перекладає цю фразу.
1 Він зачарував весь світ (франц.).— Ред.
Обер-офіцер
(ціляючи пальцем, злорадно)
Ага? Ага?
Масон
А глядіть, чого доброго, що й справді він нас…
Та що там всіх,— дворянство він
підводить.
Це ж на бруску, бач, випробовує:
чи гострі ми?
Фігель
( псевдокласично )
Сскажіть? Подумать тільки,
якийсь там ххам, ммужик!
Ага-га-га!
(Припадок сміху.)
Пані
Хитрий він же: il nous a mis sens dessus dessous *. (Ta пе-
рестань, Ренато.) Il nous a tous boulversé!2
Обер-офіцер
Ara? Ara?
M a с о H
Цього вже ні! Щоб нас перевернути?
Цього вже ні. (О ні, цьо-го вже — ні.)
Обер-офіцер
(цідячи крізь зуби)
Філософа, кажу ж, нам треба з’їсти.
Масон
(гвоздить)
Із’їсти. Так! Хоч би там що!
(З досадою і не оглядаючись на того, хто увійшов.)
1 Він пас поставив догори ногами (франц.).— Ред.
2 Він нас усіх приголомшив! (франц.).— Ред.
Ну що?
Слуга
Селяни хвилюються. Й Сковорода прийшов.
Усі
Селяни? Сковорода? Ага-ага!
Ракета, метнувшись, вигинчастою пальмою виросла. Постояла, на-
мітилась і зблідла.
Слуга
Огенія.
М а с о н
Огенія? От зараз
побачите.
(До слуги.)
Хай прийде.
Слуга
Зараз.
М а с о н
Та не “зараз”, а туди, говорю тобі, хай прийде. На скелю
Амура і Псіхеї. (Шановне панство, за хвилину ми всі
перейдемо на скелю.) Чи все вже готове до містерії?
Слуга
Оркестр давно вже жде. Балет теж. А народ…
М а с о н
Ну, не патякай — йди геть!
Тут саме на екрані всесвіту пролітають усміхнені птиці. Куди —
хто їх знає. Усміхнені птиці.
М а с о н
Бачите,—
Огенія (не всі тут, певне, знають),—
ну, як сказать,— та он: ну знаєте? —
утікачі: вона і брат
із Білорусі. На фабрику до мене мануфактурну. (До речі,
брат її — відомий Цундра. Мав зносини з Залізняком.)
Ну от! —
В кімнати
я взяв її. Спочатку так: мовчить
і криється. Чи квітка, чи голубка.
Така дурна. Веселоброва. Враз —
неграмотна ж? — книжки мої читає!
Книжки, журнал, прожекти. Я — мовчу.
Аж раз (ха-ха?),— ну знаєте — у ліжку
(живу ж я сам!).
(Тон подавання справки.)
Дворянство відає: перша шлюбна ніч кріпачки належить
панові. Хоч, правда, вона ще дівчина і зовсім не кріпач-
ка,— ну, не в тім річ (живу ж я сам!).
Дивлюсь: якраз отут
зашито щось. (Люблю — тулю — стискаю!)
Пручається. Пручається! кричить!
Зломив її. Заснула… Роз-по-ров
одежу я: хм! — лист. Адреса — Лейпціг,
Радищеву. Рука Сковороди —
чекайте… ось…
(Виймає листа.)
Пані
Невже?! Не може бути!
Загальне обурення: убить її! Гга!..
Фігель
Ага-га-га!
К и з я ч к о
Цікаво: Лейпціг? Ну!
М а с о н
(читає)
“Десятимудрий і двадцятилітній мій друже! “Слово” твоє
одержав. Не “Слово” — це адамаптове вістря, що разить
тих, хто ще стоїть за рабство. Тут “Слово” приписують
мені. Пани і власті стежать за мною і як на звіра полюють.
Та я на це сміюсь! Хай. Дивуюсь я, що ти так виріс. При-
гадую Петербург, де я зустрів тебе ще зовсім юнака. Тобі
вже зараз двадцять! А наче ще ж недавно разом з Декар-
том і Спінозою ми обнімали всесвіт: Просторінь і Рух; Без-
конечне битіє. А наче ще ж недавно обурювалися разом
з Мореллі і Маблі. Ось вона, приватна власність! Ось! Дво-
ряни тут немов посатаніли. Понавішували замки на труд,

на волю, на самі права людини. А Катерина книги пише
та з малоросійськими дворянами па бенкетах любомудрст-
вує. Над царським двором од любомудрія аж курява сто-
їть! Чи долетіли до вас каміння гайдамаччини? Ой, якби
долетіли! Я борюсь, борюсь, скільки можу. І буду боро-
тись! І буду! Вітай свого друга Вольфганга Гете. Йому
подобались мої байки? О, що ті байки, та ще в перекладі!
Вирізьблюю зараз “Марка Препростого”, головною особою
якого буде той простий люд, що його оце по світу ганяють,
як бидло, як скотину. Хай. Марко ще себе покаже!.. Дякую
за надісланий Листок нової віри едомітської. Це все мені
цікаво, але Листок мені давно уже прислали з самої Чен-
стоховської тюрми, та й Якову Йозефу Франку я мало
доймаю віри. Тут зі мною моя давня учениця, що зараз
вона, як у тюрмі, в кріпацтві пана. Та ще твій друг Аміран,
якому вже до тебе в Лейпціг не вертатись. Його прислала
з Петербурга Тайна канцелярія і, немовби біснуватого
(хоч він зовсім при пам’яті і при умі), прикувала його на
ланцюг. Та ми рвемось! Сміємось! Смійся й ти! Нехай
сміється світ увесь! Дякую тобі за “Суспільну нерівність”
Руссо. Пришли мені ще Лессінга — “Гамбурзьку драма-
тургію”,— я чув, що вона вийшла, а також Лейбніца “Нові
досвіди”.
Твій Григір Варсава”.
Масон
Ну, як вам це сподобалось?
Ну, Радищев — то це ще так-сяк. Він же ж сам пише:
“двадцятилітній”. Але хто такий Гете? Може, ви знаєте?
Може, ви?
Пауза.
Одначе!
Сковорода собі не дурень!
К и з я ч к о
Ххе!
Масон
Під виглядом добрячої людини,
під виглядом юродства, простоти…
Пані
(уїдливо)
…а головне, що кроткий,— кроткий, тихий.

6 Павло Тичина, т. 4

161

Він нас бере, як тих негідників
послідніх! Га? Самотни’ — й тут же учні.
Безхитрий він — і тут же лист, зв’язок,
стратегія. Розгони: Україна —
і цілий світ. Зав’язка: світ увесь —
і простий люд (вірніш сказати, підлий).
Ну що ж іще? — здається, ясно?
Всі
Так,
здається, ясно.
Дибуль
Велікоє благополучіє, як каже тридцять друга стаття…
ти ж, боже мій!
[1933]

[ІНТЕРМЕДІЯ]

ДИСПУТ
(Памфлет)

…Там недолугість, наче степ,
там творчий мозок, як ведмідь.
То ж Малоросія росте,
як ніс у чортової відьми.

1768 рік. Місце — одна із поміщицьких са-
диб на Україні. Літо. День. По один бік —
палац з бічними сходами на балкон; по
другий — пагорок із свіжовкопаним стов-
пом; а просто — майдан, на якому приго-
товлено до диспуту трибуну, ослони, роз-
криті книги, фоліанти. За майданом —
клумби і кущі, а далеко — вигляд на степ.
Лінь. Рухло. Подорожній іде. Коло стовпа вже подорожній
(ху! спека…), бриля ізняв, рукою утирається. І так — не то уголос
він сказав, не то подумав: “Хм, а Цундри нема ще й досі?” —
торбинку з плеч. На землю. Лягти б і собі хіба?
Із вікон ниє клавесин. Старечий голос гаму ступеняє,— зри-
вається, немов по сходах.
Коло балкона в очеканні диспуту тиняються учені. Спать!
Чи не дощ часом? Якось особливо сьогодні позіхається. Що каже-
те? У відповідь: “А хіба я що казав? (Мовчок.) І то ж як, господи,
устроено все мудро: зівається, зівається, аж поки й плюнеш”.
На підвищенні — сам володар. Стоїть, нагорбившись, як па-
м’ятник. Мундир на ньому,— в один рукав удітий,— повис, немов
кінець плаща іззаду. Мундироносець, угнітивши пальці в голову,
до трибуни ліктями приріс. Од скреготу аж очі він заплющив:
“Як!? Основи царства потрясати? Глумитися з дворянства? І хто ж?
(Подорожній сам до себе: “Хто ж, як не голота?”) Якийсь фабрич-
ний, чорнорукий, та ще отой філософ простоволосий, козак бло-
щичного роду, репані ноги,—о ні, цього не подаруєм. Хто там?!”
Із-за кущів — голови кошлаті (замість волосся стрічки з написа-
ми), зашелестівши, хором запитали: “Філософ, кажете? О! Сково-
роду не так уже й страшно, а он того фабрично-заводського, то,
Дійсно, як і спекатись, не знаєм”. (Подорожній: “Бояться Цундру,
катюги!” — Подорожній поклав губку на кремінь, креше.) Голоси:

163

“А все виною наша доброта. Нехай, мовляв, подиспутує з нами не
тільки Сковорода, а ще й його товариш. Думали — посміємось
з голоти, а воно зовсім на друге вийшло. Бо той товариш так нас
б’є, що ми й догми своєї пропюхувати не встигаєм”.
Кошлаті — через кущі скікі — хитро пронюхують і зараз же
розлазяться по книжках. Це догматики. Ніхто на них не звертає
уваги, ххе?
Раптом: зик! сурми риплять! ріжки рикають!
Що, мо Сковорода йде? А не діждеться, щоб ми його та сурмами
стрічали.
Слуга
(докладає )
їх преподобія отці ченці на диспут вилазять з кухні!
Вельможний
Нажралися! Нехай.
(З трибуни од хитнувшись.)
Учені! Чи ви знайшли потрібні артикули? Так треба ж
було комусь про це подбати!
Учені рота хрестять, позіхаючи.
Догматики! А ви повирізали там тексти?
Догматики за ножиці хватнулись.
Домовимося раз назавше: на диспуті нам треба буде гриз-
тися з голотою — за кожну літеру (хихотіння), за кожну
рисочку мертву.
Цитатний ґедзь напав, і вони, ножицями брязкаючи, проти голоти
зацвенькали, зацокотіли.
Та тут па пагорку почувся сміх. То другий
подорожній, з торбинкою, в лахмітті, пі-
дійшов. Могутній погляд, дужі плечі, руки
робочі. Другий. Здрастуй, чоловіче!
Перший. Як драстуй, то й здрастуй.
(Понизивши голос.) Ну дак кажи, чого ме-
не саме сюди ти викликав? Другий (ски-
даючи торбинку). Он’о, маняки які, глянь,
а ще на нас накопуються, гадюки. Пер-
ший. Е, Цундро, захотів у жука та меду.
(Чвиркнув крізь зуби.) Сідай. Другий.
Не називай мене цундрою, тепер я буду
фабрично-заводський, не кріпак, а вольний.
А викликав тебе я ось чого (сів навкарач-
ки): тсс… роби вигляд, що розглядаєм на
стовпі об’яву.
Вельможний
(гукає)
Найматися? (Мовчок.) Найматися прийшли, питаю!
Ніхто не відповідає.
Професоре, підіть хоч ви та поговоріть із тими хамами.
(До слуги.) Ну де ж твої ченці, нарешті, га?
Слуга побіг.
А на пагорку — Перший. Ось тут на
стовпі виверчено дві дірки — це означає:
два дні на пана, а ось зарубина — 60 коп.
поголовного, 50 коп. за землю та 2 коп. на
пошту. Другий. Ще, може, копійку на
панську полюбовницю? Тьху! Краще слу-
хай, що я скажу тобі…
Вельможний
(до учених)
Ну, звичайно, якби не ті повстанці, я вже б давно Сково-
роду поставив на коліна…
Другий. …Повстанські загони нам треба
об’єднати — це найперше. А потім…
Учений
…на колі— (позіхає) — коліна ж. І я те саме кажу (ото,
господи, позіхота!) —кажу, що теє як його (ну дивись,
ізнову рота роздирає).
Вельможний
А що ж, і правильно. Насамперед найслабше місце ворога
намацати нам треба. А таким є роз’єднаність їхня: з одно-
го боку — ватаги коліїв, а з другого — сам по собі Цундра.
От ми й повинні скористатися із цього, не дати об’єднатись.
Що там таке?
Слуга подає пакета.
Панове 1 Радісна вістка І Пан полковник пише: найлюті-
шого ворога нашого Марка Чорноземлю ізловлено!
(Всі. О-о!) За указом цариці Катерини II, бунтаря цього
присуджено до висилки на Нерчинське. (Всі. А-а!) Пе-
ред висилкою ж ласкаво рекомендовано його ще й нізд-
рюванням покарати,— і саме в тій місцевості, де він най-
більше бунтував, тобто у моїм селі, панове, у нашому
маєтку.
На пагорку Другий. Аякже! Надійся.
Хто зараз виграє, той накінці не має що
ставити.

Вельможний
Отже, за якийсь час має прибути сюди полковник із заго-
ном, що супроводить бунтаря по етапу. Як ви гадаєте: чи
не краще було б почекати полковника, а потім уже й дис-
пут починати?
Другий (своє продовжуючи). …ну, а раз
дійшли ми згоди, то тепер будемо діяти
так: ти з своїми коліями зайдеш он ізвідти,
а з другого боку з моїм загоном Марко
Чорноземля ударить. Перший (схопився
з місця). Як?! Одбили Чорноземлю? Ну,
кажи: одбили? Другий. Та не кричи хоч
так! (Встає й собі.) Найголовніше ми, ви-
ходить, вирішили. Вертайся ж зараз до за-
гону, там ти й про Марка все узнаєш, а я
кругом ще обійду, переодягнусь в яру і
буду ждати, поки Сковорода не прийде та
на флейту не заграє (ми так умовились) —
пішли?
“А пождіть, хами, щось я вам скажу! — наздибочках до них Про-
фесор підійшов. Похитуючись од мозкового висихання, він по-
журавлиному на ‘дній нозі став і таке собі в повітрі прорік: —
Галай-балай, амінь, алілуя!”
Перший. Тю! чорти з греблі… Не гнівай-
тесь пане, а їй-бо, якби оце вам до голови
роги приправити та причепити хвоста зза-
ду — ну дак точнісінько б були… (Чвирк-
нув крізь зуби.)
Догматик
(скакнувши)
Як ти смієш?! Пан Професор для тебе не тю, а вашець.
Професорова рука з одставленим мізинцем наблизилась до плечей
Подорожнього і зараз же гидливо одсіпнулась: “Три дні!”
Перший. На пана працювати? А на
об’яві лише дві дірки виверчено.
…рука іще раз скрадливо доторкнулась і відскочила як опечена:
“Три!”
Другий (до Догматика). Я — вашець,
ти вашець, а хто ж нам хліба напашець?
(До Професора.) Отож, підіть скажіть уся-
ким вашим вашецям: пропали пани геть-
мани, а кобила порох із’їла. (Зареготав-
шись, подалися далі.)
Вельможний
Ну як?
Професор
Пропали пани гетьмани, а кобила порох…
Вельможний
Свободомисліе! Єресь! Революція. Учені, ви чуєте, до чого
доходить наука, відірвана від богословія?
Учений
(дивлячись на небо)
Ні, таки мудро устроено: зівається, аж поки й плюнеш.
Вельможний
(до Професора)
Ось із кого приклад треба брати… (Раптом назустріч з три-
буни рука.) А! православні клобуки! І католицьке духів-
ництво!
Це саме святі отці із кухні показались. Вони ідуть в потилицю,
один за одним. Ізроблять крок — та й знов назад, руками роз-
махують, сперечаються.
Вельможний
А там ще хто? Я бачу, на мій заклик проти голоти стали
єдиним строєм не лише з Європи, а й мусульмани, євреї
та буддисти. Зійду ж до однодушників і я. Щасливий я
безмірної (У другий рукав мундир вдівав.)
…Гама, заглитнувшись, закашлюється на клавесині, і кручений,
підкидистий сміх ув образі Панни з метеликами на голові аж
сюди на балкон вискакує з палацу.
Панна
І нехай тепер кашляє. І нехай. Папа, ти знаєш, він мене
замучив, я вже більше не можу! (Ловить сіткою метели-
ка.) Ну ти й сам подумай — что єсть мусікія або ж із цер-
ковнослов’янської мови — музика.
Навчитель
(слідом виходячи на балкон)
“Мусікія, кая єсть пєнієм ілі ігранієм сердца человеческая
возбуждает ко веселію ілі сокрушенію і плачю (от-от кха-
шель!), і пакі єсть мусікія, кая пєнієм своїм ілі ігранієм
вверх ілі вніз меру показуєт”.
Панна
Папа, а чи скоро я буду дочкою гетьмана? Завтра? Ну,
а чому не сьогодні? (Пхиче.)
Вельможний
Дитино моя, ти ж бачиш — у мене гості.
Пані
(з вікна)
Цвірінь? Цвірінь? Висловлюйтесь, нарешті, класичною мо-
вою. Обстоюйте чистоту раси. Ось як у моїм проекті, на-
приклад. (Виставляє на долоні опудало півня.) Очистка
рас повинна ж торкнутись не самих лише курей та гинди-
ків, а так само й рас людських. (Гладить півнячий хвіст
проти пір’я.)
Побекав Вельможний по латині, помекекав та й знов до ченців
своїх. Махнув рукою — барабани заторохкотіли там десь.
Панна
Але ж я люблю метеликів, а вони науку. Це насильство!
От — умисне: напну на себе хустку, візьму корзинку в ру-
ку і піду собі в парод, між демос…
Пані
(сплескує руками)
Бож-же! Вона мене вб’є своїм демократизмом! Скинь мені
хустку зараз! Цвірк-цварк? І, будь ласка, про метеликів
висловлюйся в стилі барокко. Цвірк? — і будь ласка.
А гості ізроблять крок — та й .заведуться, ізроблять крок — та й
вчепляться в бороди.
Пані
Адже ж я тебе учила. Параграф сто двадцятий правил дво-
рянського виховання про що гласить?
Догматики хутенько на балкон по сходах кривуляють і там перед
вікном клац-клац цитати ножичками, клац!
Пані
А гласить він ось про що. (їй розгортають фоліанта, вона
вичитує.) “Згідно з гинчими гисторичними… дворяни по-
винні” …цвірінь? — читайте далі.
Догматик
(дискантом на одній ноті)
“…з попугайлами радитись, з собачками цьоматися, з та-
кими слюзавими цюцями, сльозавими, і панталони одяга-
ти, і трико, і навіть сюсяти ходити — все: в стилі рококо”.
Слуга
Прибули мудреці з Європи, що самі себе зволять прозива-
ти: немічні й коричняві!
Вельможний
Професоре, приготуйте привітальну промову! (Махнув ру-
кою — барабани заторохкотіли там десь.)
Немічних попід руки ведуть. Вони ще здалеку гу-гу, галу-балу
сявкають, белебенять. Дух од них такий, аж Панна носом…
Навчитель
Панні хочеться до парку? О, будь ласка. Але благаю: за-
кінчимо лекцію. Что єсть мусікія?
Та знаю, знаю! Мусікія есть… і т. д., й т. ін. (Дає йому ля-
паса.) Ви вже мені більш не потрібні, мусікійський навчи-
телю.
Пані
Ну от і умничка. А тепер сідай отут на балконі та враніш-
ній туалет докінчувати будеш. (Вибігають служниці й за-
ходяться чистити їй нігті.)
А внизу під балконом — сльози радості, обнімання, крик. Немічних
усадили нарешті.
Вельможний
Ні, ви тільки подумайте (якеє торжество, який восторг!):
од королівсько-папської Європи прибули до нас гуманні
мудреці. Щоправда, деякі з них такі старі, що й кашлянуть
не здужають, але…
Немічні все-таки пробують кашлянути — загальна радість, виск.
Вельможний
А зате які в них лоби твердесенькі! (Пробує рукою, всі
теж кожен свого лоба мацає.) А зате як вони плюватись
проти голоти вміють, хо-хо!
Немічні пробують плюнути, та слина на своїй же бороді зависає.
Загальна радість, виск. І от під цюю радісну хвилину. Наздибоч-
ках. До них. Професор підійшов. Похитуючись од мозкового ви-
сихання, він по-журавлиному на ‘дній нозі став і таке собі в по-
вітря прорік: “Галай-балай, амінь, алілуя!” — Коричняві чхнули
йому в лице.
Професор
Так же й вас! Рекомендуюсь: представник панської педаго-
гіки, що непохитно на ‘дній нозі подвизається, а саме: на
граматичному гуманізмі чи вербалізмі. До речі, ось і труна
моя. Завше вожу її з собою на вірьовці. Під час засухи
психології можу й стоя на голові викомарювати лекції.
Тема? Хіромантія й християнство, наприклад. Або ж: сло-
во вихователя, виголошене над фаршированим зайцем піс-
ля четвертої чарки у батьків учня. А що ж. Треба ж, знає-
те, якось існувати. А в цім мені великий приклад — пре-
подобнії.
Вельможний
Преподобні! Приходьте сюди ближче, чуйтеся як дома.
Та преподобнії давно вже як дома. Уже до них і догматики з за-
кладками й цитатами: А почім берете за відпущення гріхів? А що
ви скажете про тройчність бога? Та воно й справді: аби сало та
паляниця, а тройчність… Архієреї строго обернулись — стихло.
Лише сміхотня поміж сміхунцями так і заскакала скаклями, так
і заскакала…
Слуга
(докладає)
Плакун-Гребіночка з коломаззю на лекцію до Панни.
Плакун-Гребіночка
(збігаючи на балкон)
Що, набагато я спізнився? (Цілую ручку Панни.) Але ж…
у вашім подвір’ї колясок-колясок! Із Англії, Індії, Єгипту…
І що дивно (я дослідив): коляски різні, а коломазь, що на
ній капітал виїжджає, однакова. Ось. Бажаєте понюхати?
Панна
Папа, скажи їм, щоб мене не мучили…
Плакун-Гребіночка
Ну, тоді лекцію починаємо (цілую ручку панни), станьте
в позу, кліпайте очима! Сьогодні ми з вами українські го-
лосіння повторимо. Українські голосіння, як відомо, є най-
кращі в усьому світі. їхні мелізми та різні голосові прикра-
си далеко корисніші від строгої простоти трудової пісні,
від пісні робочої. Розчуленість, розслабленість від цих при-
крас, як той бальзам на наші рани. Отож — культивуймо
голосіння, навчаймося прикладати їх до життя практично.
А робиться це ось як (ну, кліпайте ж очима!): беруть що-
найкращу українську гребінку; між зубчиків закладають
аркушик паперу — теж українського; слинять цей папір
доброю українською слиною і тоді із слізним голосовим
іржанням на слова “Гей та ой да гей!” або “Ой на кого ж
це ти нас покидаєш!” крепко дмухають у гребінку. О, ви
чуєте — який благородний звук виходить. Немовби то
вовки-сіроманці ридали-проквиляли на руїнах гетьмансько-
го минулого.
Та ти зовсім мене не слухаєш; папа… ви більш мені вже не
потрібні, мелізмовий Плакун-Гребіночко. (Дає йому ляпа-
са.) До парку! До парку!
“Цвірк-цварк? Парасольку ж од сонця! Аптечку!” — кричить із
вікна Пані. “Парасольку! Аптечку!” — слідом кинулися М у с і-
к і я й П л а к у и — Г р е б і н о ч к а. Та Панна вже не слухає. Ви-
хорцем із сходів збігла, врізалася поміж ряси, що роздалися зляка-
но перед сміюхою такою: чи засміятися й собі, чи, мо розсердить-
ся? Гигикнули — наче цілий табун горобців пужнув хто…
Вельможний
(милуючись, услід)
Ну, що ви на це їй скажете?!
Учені
Умілітельно! Просто ж умілєніє! Така у вас вона хоросю-
нєчка. А головне, що виховання по-хоросюнєчки прова-
диться. І на науковій основі — це теж дуже хоросюнєчки.
Слуга
(докладає)
Нюнєчки!
Вельможний
Плаксії прийшли й плаксійки? (До учених.) Оце пораді-
ють наші метафізики. Мумії ж філософські ані плакати
вже, ані сміятися не вміють. (До немічних.) Трагізм сучас-
ної культури в чім? — що ми не цінуємо плаксіїв. Мене й
самого на плач частенько кривить. Ось… як і зараз. (Усі
присутні кривляться.) Ах, нам би єдиную науку наук, да
таку, щоб ми ще більш в правах своїх сперлися на неї.
Отоді б ми оскалились! (Усі присутні гарчать.)
Появляються Нюнєчки. Вони хватаються за голову, рвуть на собі
одежу, зітхають тяжко і взагалі от-от об світову печаль журбою
брязнуть. Уже навіть і арфочки повитягали з торби та бандури.
Вельможний
Ні, ні, якраз іще ж не час. Закам’янійте. Зараз у нас ве-
лике свято: і королі, і Ватікан прислали нам своїх послів.
“Тримайтесь!” — вони нам кажуть. “Тримаємось”,— відпо-
відаємо. Хоч перед нами і є небезпека революцій як на
Заході, так і на Сході,— проте через духівництво будем
присиплять, будем присиплять. Отже… (До духівництва.)
Чи всі вже там з кухні? (Виголошує.)
Вітаю божих посланців! Хай буде благословення й доб-
ро — над Європою, над всією Азією й над нами, дворя-
нами!
Перекладачі шелепотять: “Дак вельможний і каже й —
хай підживаються дворяни, то, може, й черні житиметься довго,
амінь”. Всі амінькають. Це ми й без перекладів розуміємо. Еж
капітал… звісно…
Хвилина герготу. Хвилина белькоту. Клобуки коло коричнявих,
твердолобих розсідаються — хто на ослонах, хто на сходах.
“Авжеж, у вас дворяни, а в нас, сказати б, лорди”.— “Та не туп-
цяйтесь хоч на ногах,— “лорди”.— “Драстуйте! — хто ж по ногах?”
Вельможний
Ну от, як скоро прибуде полковник — зараз і почнемо.
(Сідає на лаві поміж гостей і починає задурювати їм голо-
ви.) Нарешті ми й зійшлися. А де ж це філософи — невже
не виспалися досі?
Слуга по сходах у палац побіг.
І політики теж. Учора, бачите, після диспуту як сочинили
оргію! З науковою метою зґвалтували дівчину-кріпачку.
(Клобук. Оце я розумію.) З метою благотворительною
проміняли на собаку двох братів її і матір. (Підбрехач.
Гав, гав! Це ж той одновухий собака, що по всьому серед-
ньовіччю хвостом Арістотелевим вимахував?) Бо не мог-
ли ж ми, справді, терпіти, щоб бідна тварина та голодувала
ото у скупої поміщиці-сусідки. А потім танцювали цілу
ніч, пили опіум, відригували. І все це по-латині.
(Ксьондз. Латина як символ могутності короля й папи?
Похвально, похвально.) Крім того, така вже в нас до ста-
ровини охота. Хочете посміятись? (Всі. Ануте — да.)
Риючись у архівах, я натрапив на поржавілу бляшку. От
так собі бляшка, вирізана в формі голуба. Поплював я на
неї, крейдою почистив — заблищала. Ах ти ж, думаю, чорт!
А що, якби її та на бунчук гетьманський насадити?
І справді. Насадили на бунчук бляшаного голуба дзьобом
униз — і вийшов (Всі. Ануте — ну!) — і вийшов герб.
(Виткнувсь регіт: Ге-ге-ге-герб.) Як отак поверну-
ти, то буде голуб миру,— нікого, мовляв, ми не чіпаємо,
а як отак,— то буде тризуб, вила, проти голоти гак. (О г-
лоблями регіт: Га-га-га-гак!) Проти голоти. Проти
вашої і нашої української. Так. Ви ж знаєте: я й сам укра-
їнського роду, але… (випростався гордо) отут-то й є різни-
ця в людях. Мил остю цариці Катерини II; піддержкою
рідні, що вилізла в дворяни; вашими молитвами, отці, я до-
служився до вельможного. Гетьманом я хочу сісти! Сяду
я гетьманом, а потім так: ківірк! — і вся голота у мене
в жмені. (Кишко-животяне кихкання: Ге-ге-
гетьмана! на го-голоту!) Ківірк! — і вся культура к чорту.
(До слуги, що несе з палацу аптечку та парасольку.) До
парку? Вернешся, скажеш філософам: вже всі зібралися,
будемо починати. Або ні, чекай. Тупоголове бидло хіба ж
можна до філософії пускати? Я краще сам до них піду.
(Іде по сходах на балкон, але не може не зупинитись, за-
доволений із себе — він іще раз через плече кумедно паль-
цем приставляє.) Як отак — голуб миру, а як отак, мов-
ляв… (Од сміху почали валятись.)

Тут саме вбігає вістовець. Вельможний па-
не! Повстанці! Накажеш підкотити гармату? Цундра насу-
ває — ой вельможний пане…
Всі, обтираючи сльози, тяжко віддихують. Хху! Це так ківірк.
А вони ще кажуть: з панами жить немило. Та цитьте, ось тривога.
Цундра? А як же це ми проскочили? Та й що йому сказать? Вель-
можного аж підкинуло: Як “що”! На відповідь —у чорних і жов-
тих сполохах ненависть. Жовч.
Вельможний
Ти знову, смерде? Жахнувся, смерде? Це ти так служиш,
смерде? (Крикозростаючи.) Та то ж, певно, полковник із
своїм військом! Зараз. Тут. На ланцюгу. Отого підлого
Марка Чорноземлю приведуть, а ти… (Збігає з сходів.)
Гармату підкотити! Швидше!

Пройшла дворова варта, пробігла. Гамір. Хтось рукою тривожно.
Замаяло прапором слово: ведуть?.. Всі посхоплювались. Увага.
Але ж нема ні духу! Тільки гармату — видно — поза кущами, над-
риваючись, підкочують із крекотом.
Та ще на пагорку прийшов і став якийсь
високий. У сорочці під поясок. Лицем туди
кудись. Говорить.
В просторонях всесвіту одчайдушна
хмара. Власне, то не хмара, то підстава,
грунт. Отак треба скупчувать, громадити
бунт.
Високий ізвів свої руки вгору, притулив
флейту до вуст, і от у зльотах, у підсвистах,
у погрозливих блисках бунтарські слова
відомої пісні у світ забушували.
Флейта
Одним земля й розкоші,
а другим хоч здихай:
безхліб’яно, безводяно,
собакою здихай.
Ну, так хоч ти, свободо,
хоч ти нас прикохай!
Учені
Ви бачите — це вже Сковорода на диспут з’явився. Нам
треба свій гімн створити, щоб можна було його голоті про-
тиставити. Ану, хто там голосніший, заспівуйте: і ї м,
і п’ ю, і люд давлю.
Всі збігаються докупи. Гамір як на ключку наколовся (спокійі).
Вельможний аж одхилився, обороняючись: пропоную спокій! Та
де там! Така тобі веремія… А тут іще нове роздратування.
На пагорку з’явилась кострубата постать:
могутній погляд, дужі плечі, руки робочі.
Стоїть і дивиться, немовби словами гово-
рить: “С-собаки, га?”
Учений
Та вдарте хто-небудь отого, щоб не дивився так! Не надоїв
хіба він нам учора?!
Єхидний
Хм. Оброслий, бородатий. А головне: одежа в нього — аж
до землі, і це літом! Він або юродивий, або ж… тут щось
підозріле.
Сковорода (обертається). А ти вже
тут? (Понизивши голос.) Ой Цундро, гля-
ди, помітять, що борода приправлена. А то
он що під одежею — шабля?
Та Цундра так само стоїть, поглядом своїм
панів пронизує: “Г-гадьІ От уже справж-
нісінькі собаки, г-гидь!”
Вельможний
Ет, плебей… (Плюнув.) Коли такі помічники в Сковороди
будуть, нам тоді на диспуті не страшно. Як бути з Цун-
дрою (показав рукою на степ) — це трохи гірше.
Гості
Все Цундра та й Цундра, а хто він такий — так не уявляє-
мо й досі.
Вельможний
Невже не всі тут знають? О! тоді я з охотою розповім.
(Сідає разом з ними на лаві.) Вам відомо: кожному помі-
щикові хочеться, щоб у нього був власний артист,
в л а с п и й маляр. Вам відомо: кожному дворянинові хо-
четься, щоб у нього був свій композитор, свій музика,
архітект. Добре. І от якось перемалював собі щось козачок
у мене в передпокою. Дивлюсь — копія з нідерландського
художника Брейгеля Старшого Мужицького “Країна леда-
рів”. А під копією олівцем дописано “Поміщицька Росія”.
Стьобнув я козачка за цю дописку, проте подумав і в ін-
тересах своїх поміщицьких послав його до Лейпціга учи-
тись. Поблагословив іще раз канчуком на дорогу, прізвище
йому підшукав підходяще: Цундра, що означає голь не-
щадима. І уявіть собі, яка невдячність! Оцяя голь нещади-
ма та злигалась у Лейпцігському університеті з вільнодум-
цями.
Серед гостей рух.
Так, так! Наприклад, студент-безбожник Олександр Ра-
дищев.
Гості. Радищев? А хто ж він є? Хто? Та це ж один із тих
дванадцяти, що їх цариця послала до Лейпціга учитись.
(Голос. Ну то й нехай собі учиться!) Так в тім-то й річ,
що вільнодумствувать він хоче! І чи то вже тут традиція
відогравала роль, чи що інше (у Лейпцігу ж учився при-
бічник комуністичних ідей Томас Мюнцер), але в гуртку
Радищева, до якого належав і Цундра теж, читали, напри-
клад, дванадцять тезисів Ганса Берліна; а то ще порушу-
вали такі питання, як шлях поступового звільнення селян;
або ж спроба пояснити за Гельвецієм суспільний розумо-
вий розвиток людства матеріальними його потребами.
Попи аж захрестились, одпльовуючись.
Чекайте. Найголовніше буде далі. І от, по закінченні уні-
верситету вертаю його назад. (Схопився з місця.) Будеш
служити — наказую — Панні за лакея! А був при цій роз-
мові і Сковорода випадково. Цундра: нікому служити я не
буду! Ага, так ти забув, що ти кріпак, що ти річ, що ти
моя власність? Жодної власності — кричить — тим більш
на людину!
Серед гостей обурення.
На конюшню! Засікти його до смерті! Ну, тут уже й Ско-
ворода на мене костуром.
Гості. Сковорода в ролі оборонця? Ну подумайте, цікаво, а да-
лі ж як?
Далі? (Нахмурився.) Уночі… Цундра через вікно до мене…
з сокирою.
Гості аж з місць своїх попідводились: ну-ну?
…і якби не моя вірна собачечка — кажу серйозно: я б не
врятувався. Тепер він там (рукою в степ) з рештками ко-
ліїв, з повстанцями орудує.
Гості
А-а! Ну тепер усе нам зрозуміло. Хху! аж употіли. (Сіда-
ють знову.)
А на пагорку: “А-а! от коли вже панство знахабніло, так знахаб-
ніло! Поглянь, Сковорода, якії морди”.
Професор
Панове! Дозволите?
Всі замовкли.
Маю до вашої уваги таку ось думку я подати… тільки пі-
допріть мене, будь ласка, труною, бо я вже не годен на
одній нозі стояти.
Слуги його підпирають.
Ну от, тепер неначе трохи легше стало… дак я й кажу:
а чи не поставити нам тут перед вікнами Вельможного па-
м’ятника собачці, га?
Всі так і заплескали в долоні.
Коли згода, то що ж, дозвольте мені зараз і пожертви на
пам’ятник збирати. Хто перший, ви? (Записує.)
Раптом зик! сурми риплять! ріжки рикають! Із па-
лацу по сходах невиспанії дюбають філософи. За ними, по-собачи
вичухуючись, політики й пророки. У останніх— по зеленій гілочці
в руках.
Політик
Ну та й свербить же, хоч скільки ти його не чухай. Напри-
клад, пакт про загальне обеззброєння в Європі — його вже
й чухать нема рації.
1-й філософ
(байдужим тоном)
Ми — скептики, і ми кажемо: повсякчас треба утриму-
ватись від чухання, від присуду, від міркування. О-о!
Посхиляли голови.
Пророк
Бо все ‘дно ж: у кожної людини — своя гілка на дереві
життя. Слухайте: уся біда від того, що на зміну матема-
тичній фізиці…
2-й філософ
Своя чи не своя, а ми — метафізики і ми кажемо: після
винайдення Спінозою отого проклятого експеримен-
т у (для означення досліджуваної речі) чогось усе нас
трусить. О-о!
Посхиляли голови.
Пророк
Застерігаю — наступає період електрики від тертя!
2-й філософ
Найшов кого згадувати — Спінозу. Та він же єврей, ххе!
Ви кажете — трусить. А хіба ж не так само трусило нас
після Ньютонового: “Фізико, бережись метафізики!”?
Пророк
О! Франклін іде! А не дай же ж бог, да мені на голові
громовідвід поставить. Ой! Я боюсь лоскоту, ой! у голову
лоскоче! (Розсипає окремі шматки реготу і кожного разу,
наставивши вухо, сам себе слухає. Нюнєчки плачуть.)
Догматик
От. Плачуть. А Сковорода та фабричний нехай сміються
з нас. То ж що ж, ми й сьогодні будемо з ними панькатись,
як учора? Чи, може, поклонитися їм і попрохати пере-
мир’я? (У горлі сміх. Вельможний стежить за всіма. Він
хитро відступив. Поза мудрого змія.)
Учений
Та одчепімось од них, чого вони нас мучать. Нехай собі на
майдани йдуть, на заводи, на села… (У горлі сміх. Пан —
поза хитрозмія премудрого.)
Політик
Тсс… І не перемир’я, й не заводи. А просто. Професор фі-
зики в Парижі Жан Антуан Нолле розрядами банки на-
вчився тварин маленьких убивати. До чого це? Та до того,
що якби отак і цих двох… під час диспуту електрикою… ви
розумієте? (Пристроює коло трибуни приладдя.) Бо й
справді, вони тут як гриби ростуть …гляньте, вже третій он
плебей до них підходить. Ану, наставлю вухо.
Сковорода
Цундро, чи не давав я тобі учора книжки,
що по-французькому?
Цундра
Книжки? (Рукою немовби хоче щось ска-
зати, а сам туди кудись задивився.) Ти
кажеш: книжки? (Радісно.) Це ж він іде!
Ну да, це ж він!
3-й подорожній
( підходячи)
Несу обом звістку: колії до нас приєдна-
лись. Марко Чорноземля прохає переказа-
ти: до бою всі готові, ждемо розпоря-
дження.
Політик
(переставши слухати)
Хха! Нічого не розібрав. Ви кажете “панькатись”. От
в тім-то й річ, що панькатись не треба. О! Ви їх ще не
знаєте! (Раптом ударив себе по лобі.) Я й забув. Учора
під час диспутування я витягнув у оцього з кишені книж-
ку. Біблія? Подавись галушкою. Le code de la nature.
Або ж: Кодекс природи. Анонімного автора. Та ось вона
(показує). Ну, не дивним було б, коли б це в кишені Ско-
вороди, а то… фабрично-заводський, і отака література!
(Вельможний. Так що ви пропонуєте?) Я пропоную:
диспуту не продовжувати, а прив’язати до стовпа оцих-о
непокірних, розкласти під стовпом огопь — і просто живи-
ми, живими їх спекти! А з книги цієї великосердно виплю-
нути всі ті істини — хай утішаються.
Зашепотіли. Задріботіли. Плечима захихотіли. А справді: спробу-
вати електрикою! Ануте-ну! По голові їх трісь. Хха! З панами не
змагайся. Старовини держись. Цілий синедріон — сміха! Над ни-
ми ж — ненависті коливання: сизо-червоні леза так і заззяли,
загоготіли.
Ні, ви тільки послухайте, що тут написано! (Анонім цей,
я гадаю, не хто інший, як відомий уже нам по “Безіліаді”
француз Мореллі.) Наприклад, отаке місце (читає по-
французьки, перекладачі шепотять: “…неподільна
єдність земельного фонду і спільне кори-
стування його продуктами”).
Всі одубеніли.
А на пагорку Цундра. “Отже, вертайся і пе-
редай моє розпорядження: наступати. Диспут от-
от почнеться, і ми їх тут (моргнув Сковороді)
в тісних руках подержимо, щоб довго прокляті
пам’ятали”.
Або ж друге місце: “…там, де не було б жодної
власності, не могло б існувати й жодно-
го з її згубних наслідків”.
Всі як поглухли
Цундра
А тебе, Сковорода, я про одне прошу: не зби-
вайся ти на тую містику нещасну. Невже ще іі
досі не побачив, куди твоє нероблення заводить?
Тримайся нас, бідноти. Пора, пора вже філософію
поставити на ноги!
Політик
Панове, ну що це? Ще мало Вольтерового того яду? Та
й доки це буде?! Ось уже третій день, як ми з ними дис-
путуємо. Доводимо їм докази із святих отців церкви…
Я вже не витерплю! Я закликаю! Духовну цензуру підси-
лить пропоную!
Забелькотали. Зареготали: “Земельний фонд? А дулю! Зміцняймо
духовну цензуру! Спільне користування? Наділили? Хо-хо!” Од зло-
би аж поопухали, аж попотіли.
Блискавкою голос Вельможного, не голос — жовч, шипіння:
“Та що ви, збожеволіли,— еж він почує. Не бачите?” Із вікна Пані
виглянула строго: “Попугайло!” Всі: “Який попугайло?”
На мить вщухли. А потім враз — так мов болботінням хто їх з при-
горшні посипав. А до того ще й сурми — нічого ж не чути. Тут
саме вбігає вістовець. “Вельможний пане! Марко Чорноземля
в обхід іде! Кріпаки неспокійні, що робити, ой вельможний пане…”
Вельможний
Кріпаки? Чорноземля? (Зареготав злобно.) А якого ж це
тоді Чорноземлю веде сюди полковник по етапу, розтол-
куйте цьому дурневі, будь ласка! (Оскалено.) Ах, підлий
смерде! Це ти так служиш, смерде? Я покажу тобі, смер-
де! Та годі там сурмити! Другу гармату підкотити! Нав-
переріз до полковника — враз!
Ізнов варта озброєна прибігла. Ляк. Гук. Перекидання. Прийшли
саме астрологи та й не можуть утямити, що тут таке,— махнувши
рукою, наводять труби на небо. Чиєсь пронизливе слово простром-
лює хаос: ведуть? Всі посхоплювались. Увага. Але ж нема ні духа.
Тільки на пагорку Цундра, вглядаючись у дале-
чінь, говорить.
В просторонях всесвіту наброви-
лась тінь. Власне, то не тінь — на-
гніток думок: вставай, голото, візь-
мем панство на замок. А Сковорода ізвів
свої руки вгору, притулив флейту до вуст, і от
бунтарські слова відомої пісні у світ забушували.
Флейта
Одним земля й розкоші,
а другим хоч здихай:
безхліб’яно, безводяно,
собакою здихай.
Ну, так хоч ти, свободо,
хоч ти нас прикохай.
На пагорку до ставка іще підходять двоє. Тор-
бинки з плеч. Сідають.
Догматик
А чого ж це нашого гімну не чути? Починаймо: “І їм, і
п’ю, і люд давлю”.
Співають.
Учений
Вони, їй-бо, наворожили. Бо що ж це: утікачів он скільки
вештасться, а гляньте — жоден з них найматися не хоче.
Краще одчепімося од диспутантів, та й годі. Нехай собі
куди вгодно йдуть — на село, на заводи…
Вельможний
Шановне панство, ви помиляєтесь. Духовні отці, ви без-
розсудні. На жаль, ми одчепитися не можемо. На села
хай ідуть? Старчає й розуму таке говорити. Там саме
в кожній борозні голота грізно визріває, а ви їх на села.
Я розумію, що ми колись в Європі (не ми, а найсвятіший
папа римський) безвірникові й матеріалісту Лючіліо Ва-
ніні вирвали язик. Відновити інквізицію — згоден. Тіль-
ки ж… інших методів зараз потрібно. Боротьба повинна
бути хитра, до того ж хитра, що я навіть не від тієї дум-
ки був би, панове, щоб пристати до їхнього учення.
Хихотіння.
Так, так, не дивуйтесь, до учення наших ворогів — зви-
чайно, облагородивши спочатку, аби воно відповідало
витонченому генію нашої чи якоїсь іншої нації… Що там
за шум?
Простерли руку філософи й собі: справді, що за гризня і звідки
тут собаки? Слуги з кілками біжать, посхоплювались дрімотні вче-
ні, га? Та то ж вони самі, духовні отці,— і як не стидно!? Невже
з першого разу так уже не помирили? “А чого ж цей дурноляп ка-
же, що дух святий виходить не лише від отця, а й від сина (Рі-
Ііодие). Адже східна церква й церква західна повинні були б якось
помиритись. Був колись оріх — тепер свистун. Не смійсь, барило,
сам кухвою станеш”.
Вельможний
Невже вам не соромно? Перед лицем постійної небезпеки
нам ще більше треба було б об’єднатись.
“А чого ж він про непорочне зачатіе діви Марії каже…” (Шепоче
на вухо). “Та невже?” (Аж самих попів на регіт узяло.) “А ти
у безгрішність папи не віриш”.— “А ти у мощі”.— “Хто — я?” —
“Та чого ти дриґотиш, як зимою хорт!? П’яничко ти нещасна, забув,
як я тебе по голові євангелієм тріснув, та ще й у живіт кадилом
бив разнообразно!” — “Ото жіпочок моїх на сповіді не тисни”.—
“Майстер майстру не укажчик”.— “Кукуріку на твою голову”.
Вельможний
Та ну вас к чорту, врешті заспокойтесь! Ми тут сваримось,
а вони тим часом…
Сковорода на флейту пирснув. Подорожні заспівали.
Коли царі й дворяни,
то хто ж із нас не гол?
Татейлера, татайлера —
ну хто ж із нас не гол?
Прославим Уота Тайлера,
живи, Джоне Болл!
їзразу — серед гостей мовчок. Потім — рух, сичання, гусячий метал
тривоги.
Голоси й флейта
Одним земля й розкоші,
а другим хоч здихай:
безхліб’яно, безводяно,
собакою здихай.
Ну, так хоч ти, свободо,
хоч ти нас прикохай!
Політик
Ну да, вони собі там посідали й любенько з нас сміються.
Але ж слова, слова які,— послухайте!
Голоси й флейта
Вночі огонь у лісі.
Од танців аж димин.
Отаман настовбурчений,
але веселий він:
із дуба звісив голову
на шворці дворянин.
Вихитують, вигупують,
кахикають на знать:
ой радуйся, гнобителю,
пречистая мать!
Та кинь його, йдім далі
весь світ воювать.
Учений
Хм. Іншими словами: не хочу пахать, хочу пана воювать.
І цю філософію підносять кому ж — хамові.
Голоси й флейта
На коні й поскакали…
З них кожен, як той лев.
Напали десь ненавидних —
і крик, і брязк, і рев…
Огонь під дворянином,
світає між дерев.
Всі
І справді. їх таки розмордувало сьогодні. (Закончились.)
Таж ми не можемо! Таж ми нервові дуже! Та припиніть
цю проповідь у нашій господі перед самим носом! (За-
корчились.)
Голоси й флейта
Так от як воювалося
голоколінець гол:
Татсйлера, татайлера —
ну хто ж із нас не гол?
Прославим Уота Тайлера,
живи, Джопе Болл!
Догматик
А чому ви не припините цього? Чому не забороните веш-
татись якимось там?..
Вельможний
А тому, що, по-перше: улаштовуючи диспут тут при до-
розі коло свіжовикопаного стовпа з об’явою “Утікачів на-
ймаю” (наймаю, панове, утікачів, бо і від мене багато
повтікало, а мушу ж за них платити подушне), ми цим
самим, так би мовити, хотіли знизитись до народу. По-
друге: диспут наш повинен закінчитись вириванням ніз-
дрів у того бунтаря, що після Залізнякової різні в Умані
нове підняв був проти нас повстання (ви ж знаєте: з За-
лізняком, а особливо з Гонтою нам ще можна було якось
вговоритись, а от Марко Чорноземля та Цундра — це
найбільші, найнепримиренніші вороги наші, вороги, що
діють за планом; і одного з них ми піймали), отже, подо-
рожнім гультяям, гадаю, не зашкодить на ніздрювання
подивитись?
Вертаються із парку: Панна, що в гидливо одставленій руці дво-
ма пальцями за хвостика тримає тикву-карахоньку; П л [а к у н] —
Греб[іночка] з сіткою; М у с і к і я з аптечкою; слуга з па-
расолькою.
Панна
Ах, що б ви собі там не говорили, а любов до природи, лю-
бов до рідного краю, так звана релігія серця… (Выхватив-
ши сітку, ловить метелика.)
Плакун-Гребіночка
Мадмуазель! Одначе, я гадаю, українські голосіння ще в
більшій мірі…
Навчитель
Та зовсім ні (от-от кхашель!), еж мусікія, а особливо вір-
не і самовіддане попадання пальцями в клавіші…
Вельможний
(до гостей)
Ну, тепер будемо готуватись до диспуту. Начитники! Роз-
горніть книгу “Благотворительність царської фамілії,
або ж невтомне виряджання бідноти до шибениць”.
Панна
(кричить)
Ай! Жук на карахоньці. (В’є слугу.) Це все ти винен! Геть
з-перед моїх очей! (До Мусікії.) Ну подумайте,—у мене
од страху аж голос тремоляндо…
М у с і к і я
Боже! Що сталося!? Жук? О сколь нещасні всі ми єсть із
слугами такими. Та ви не хвилюйтесь, випийте з аптеч-
ки— і зразу пройде. (Накапує.)
Панна
Та отакії звірі хіба дадуть природою дихнути?! (П’є
краплі.)
Плакун-Гребіночка
Але, б’ючи слугу, вам треба було б стати в гуманну позу —
ви розумієте?
Пані
(з вікна)
Цвірінь? Ти не уявляєш, моє учененьке дитятко, як я тут
перемучилась (підскугилюючи): тільки-но задрімав мій
попугайлонько — а попи як загигочуть!.. І це називається
вік просвіщенства. (Цілує у себе на руках горбатоносий
хохлик.)
Панна
(витягнувши губки)
О мій бідний попугайлоньку! О моя релігія серця! (Зацо-
котіла каблучками вгору по сходах.)
За нею слідом, як два верблюди, Мусікія й Плакун-Гребіночка. За-
крилися двері на балконі, і знову клавесин занив.
Вельможний
Отже, цитату з “Благотворительное^ царської фамілії” ми
й будемо тримати про запас. А тим часом на диспут ми ви-
пустимо артистів. Де забракне нам логіки — там ми акро-
бата.
Всі. О-о!
Де станеться зупинка — там ми жонглера.
Всі. А-а!
А замість філософії — балет розвернемо. І будемо драж-
нить цього філософа його ж таки творами. “Тень до танцю
Цундри” чули? Ну так от, у цій пісні, може, й сам того
не помічаючи, Сковорода, на нашу радість, близько піді-
йшов був до нас. А саме, виспівуючи бунтаря Цундру, він
тут же й мирну проповідь підносить: пізнай себе самого
(по-грецьки: гнофті се автон). На цьому ж і будемо грати.
Задзеленькотіли болобончики, забалмакали. Це убігають жонгле-
ри, акробати, балет.
Вельможний
Та що це справді полковника не видно! Слуги, провірити,
чи варта на місцях.
Слуги метнулись.
А це ще хто тут заснув? Будіть пророка, трапеції поставте,
будемо починати. (Сходить на трибуну.) Сурміть у сурми!
Усі ті докази і контропінії, що не задовольнили нас учора,
переглядаємо ще раз сьогодні. Балет на місці? Жонглери.
Акробати.
Всі надимаються від злості.
Єхидний
(солодким голоском)
Шановний філософе! Оборонче істини й свободи! Громадя-
нине всього світу,— ну як вас там іще,— просимо, ми по-
чинаєм!
Всі надимаються від злості.
Сковорода
(до подорожніх)
Ідіть же ви, товариство, найматися іще де-
інде… (Раптом повернувся і так — не то до
них, не то до себе — він говорить.)
В просторонях всесвіту одчай-
душна хмара. Власне, то не
хмара, то підстава, грунт. Отак
треба скупчувать, громадити
бунт.
Єхидний
Ну просимо ж. Проходь сюди. Ось тут сідай, у центрі.
Вельможний
А той же смерд чого стоїть? Еж ми йому й сьогодні дозво-
лили диспутувати.
Начитники
Диспутувати —— ххе! Та він і слова такого не чув ніколи.
(До Цундри.) Ну йди ж уже, коли кажуть,—— нехай усі ба-
чать, що пан Вельможний злидарів любить. (Заверещали,
турляючись.)
Цундра нахмурився: це так на бідноту? Шарп-
нув плечем (г-гадь!). От уже справжнісінькі со-
баки (г-гидь!). Гордо. Ні на кого не дивлячись.
Пройшов собі напружений.
І став.
Пророк, вичухуючись, несподівано загигикав.
Тиша.
Хм. То що — може, вже можна? Тсс…
Болобончики протремтіли собі, задзвякотіли й стали. Акробати на-
поготові стали.
І ось… Вигинаючись. Підкрадаючись. Націляючись. Навшпиньках.
Виступає.
Схоластик
УчителюІ Ти вчора говорив (пише пальцем у повітрі):
Materia aeterna est — матерія вічна.
Начитники шелестять.
А чи не здається тобі, що коли матерія є вічна, то і т. д.,
і т. д.
Балет в рухливих образах передає, що матерія нібито не є вічна.
Сковорода мовчить.
Вельможний
Ми знаємо, що ти пішов з голотою. Але ми знаємо також
і те, що свого часу “Пізнай себе самого” оцій голоті під-
носив. Любий друже! Коханий! Чи можеш запевнити нас,
Що ти цей яд підноситимеш і далі?
Професор
Ну ж бо, чи можеш?
Акробати перекидатись стали. Нижчим на плечі стали. Фігурами
повиростали. На різні голоси дражнячи: “Тень до танцю Цундри,
гнофті се автон!” — “Ні, акробати, може, він що скаже, поче-
кайте”.
І ось… Замурзувато. Завалькувато. Закарлючкувато. Витупцьовує
якийсь учений. Це такий собі шпіц-бубе; все зітхає, мимрить, ви-
знає, не визнає — він і сам не знає, хто він є.
Шпіц-бубе
Та воно хоча б сказати й так… (До начитників.) Глядіть
же, як тільки я почну заникуватись — зараз же наліплюйте
мені на лисину те слово, на якому я запнувся… Ох, господи
премилосердний.
Ченці й собі, як буйволи, зітхають.
Алхімія і філософський камінь, що перетворює метал на
золото; чудодійна легенда про доктора Фауста… Чекайте,
а про що ж це я казав?
Начитники ліплять до лисини слово.
Ага… доктора Фауста… Уся ж Європа цим живе, ох, гос-
поди премилосердний, живе і мріє, мріє й солодко дрімає…
От ізнову забув, про що казав…
Балет передає легенду про Фауста.
Сковорода мовчить.
Політик
Учителю! У Геракліта сказано: огонь-логосом, що керує
всім світом, через повітря перетворюється у воду, тобто
у море. Добре. А звідки ж самий вогонь узявся? Чи не по-
вертаємось ми знову до того ж таки, що суть речей годі
пізнати?
Професор
Ну, а раз так, то кому тоді потрібна буде ота твоя Абетка
Світу, що ти її писати збираєшся?
Жонглери стрибнули. Ясами, словесами сипнули. Погралися, по-
гралися й ковтнули. На різні голоси дражнячи: “Тень до танцю
Цундри, гнофті се автон!” — “Ні, жонглери, може, що він скаже,
почекайте”.
Аж тут зашелестіли бороди. Руки обурено пад головами. Жили на
скронях, очі, крик! Та що він з нас сміється, чи не чує?! Скажи,
яку ти там Абетку Світу хочеш написати,— поясни нам, будь лас-
ка, огонь!
Сковорода
Огонь? (І, одірвавшись од паузи, якийсь мент примруже-
но прислухається. А потім знову в долину думки западає.
Говорить, мов з глибини віків.)
Вельможний
Цитьте! Заговорив! Отепер його в словах піймаємо.
Сковорода
Огонь. Буран. Тяжіння. Рух. Свідомість.
Матерія… Біжить життя моє
спіралями. В спіралях тих я гину!
(Самотністю подоланий.) І я
в спіралях тих — як у страшних обіймах
Лаокоон! (Самотністю.) Печаль.
Постій, життя. (Печаль.) Постій, спинися!
Я добіжу, я порівняюсь. Я —
о ні, о ні!
(Іронізуючи, філософським жестом.)
Хіба спинитись може
самий закон буття? “Постій, життя”.
Таж смішно це! Хіба потрібне чудо
у сферах тих, де розум діє, мисль,
окреслення? Печаль. В Європі Фауст
ще брязкотить сумнівами. Туман
алхімії і природничі точні
покільчення? Що ж? Європейський бруд
перетворить у золото — послуга.
Та не така. (Та не така.) Печаль.
Голоси
А що, не ми хіба казали? Он уже ж він ізнову про печаль
говорить, про самотність, а нам же цього тільки й треба.
Вельможний
Ну що ж, нехай тепер попробує урятувать його фабричний
(хихотіння), ми дозволимо, ану нехай.
Раптом. Спокійно. Простягнув руку Цундра. І пролунало кілька
слів,— не до панів, до Сковороди,— як нагадування, як підказ.
Цундра
Перетворить у золото я хочу
енергію голоти, що змоглась!
Перетворить у золото я хочу
обурення, і труд, і боротьбу!
Усього кілька слів, а Сковорода, звівшись на ноги, могутньо про-
яснів, аж засміявся.
Вельможний
Що він сказав — обурення?
Політик
Тс… не треба так кричати, іще момент той не настав. Який
момент? — я потім розкажу, нехай Сковорода говорить
далі.
Сковорода
(рішуче, в грудомахах речень грізно виростаючи)
На екрані
наступ
повстанців
Перетворить у золото я хочу
обурення, і труд, і боротьбу!
І боротьбу. Ви чуєте? — там бурі!
Там бурі бур! Прорвалися. І йдуть…
Ви чуєте? — там бори! Там-бо борви!
Прорвалися. І йдуть… І грають бризк’,
і грають бризк’, і грають бризки, грають!
І брань черлен’, і крок черлен’, і крик
і шум черлен’ — і я…
(Руками небо потрясаючи.)
Я вас питаю! —
а хто ж ви є? А хто ж ви справді є,
щоб нас на глум під панські ноги кидать
і друбцювать: проси, мо’, здобряться.
Ви чуєте? — питаю!
(Відступаючи від глибоченного сміху, слова потрібного
шукає. Руки самі зрікаються попереднього.)
От. Здитинивсь.
Ще й змалився. Питать? Нащо!? Невже
питаннями я притамую злидні,
розхльоскані по наших спинах так, Далекий
як ще ніхто у світі не помітив!? наступ
Пригнобленню — кінець! (І грають бризк’, повстанців,
і грають бризк’, і грають бризки, грають!
І брань черлен’, і крок черлен’, і крик).
…Д и т и н а ж я!
Пописане по спинах
хай у віки докрикне! — То ж і є
та грамота! Ота Абетка Світу,
розгорнута, що ми погноблених
навчатимем по ній (безпомилково!)
ненависті! Любові! То ж і є
та грамота!
Тиша, така голосна, немов її хто викресав. А в тиші тій Сковорода
розбурхано клекоче. Вибухаючи приглушеним гнівом, у тон йому
колюче впадає Цундра.
Сковорода
Ото ж і єсть огонь,—
матерія!
Цундра
Ото ж і єсть той рух,
тяжіння!..
Сковорода
Так. Бідноти гнів — це все.
Протест — це все…
Цундра
(з презирством)
Лежати на печі,
де калачі,— гей, дуки, багачі,
позадира’ —— позадирали но-
ги ч-чор, да чорт. Глядіть, чи не знесе
вас цундрою! Ще що? Х’оце і все.
Сковорода
(од внутрішнього реготу не заспокоюючись)
Позадира’ — позадирали но-
ги ч-чорт! Глядіть — голотою чи не знесе!
А се —-
за все платіж. Хм!.. “Переходь до нас”.
Ох я
сміятимусь!

Смія’ — ти мусив би,
мо ще й не так? Предать проклятію
твою
змію оцю! По голові джиґнуть,
прихруснуть раз — і весь той сказ і яд,
що гад
назад жалом сикучим висичить,
пролившися, погине весь. Лише
ступню ноги услизить, уситйть,
та й більш нічо Готово? Саксаган.
І більш нічо
Сковорода
Позадирали но’ —
Гиджга! Джигни по голові! їй —— цоп
ціпугою! Добив? Готово.
Цундра
Не помиляйсь: ще не готово.
Учені
Та-ак. (Переглядаються.) То що ж —— попробуємо ще?
Клобуки
Тільки… краще б фабричного не зачіпати.
Вельможний
Фабричного? Та одного мого руху буде досить, щоб його
тут не було — хочете?
Цундра саме лицем туди повернувся — у степ вдивляється пильно.
Політик
Е ні, аж ніяк цього не можна. Особливо після тих слів, що
він сказав… Ось одійдімо на пагорок, я вам все поясню.
Вельможний і Єхидний відходять.
А серед гостей. Роздимається. Закльовується. То тут, то там. Окре-
мими групами. Шиплячими нарадами. Як перемогти? Це ж ганьба.
Як їх спекатись? Ви бачите — Сковорода ізнову сів, од нас уже
він стомлений. Скористаймося ж.
І над кожною групою — брезкле полихання, змієзвивно вихоплю-
ються злобні висновки нарад. І на кожному окремому вогняному
змієзвиві слизь, хихочучи, радіє, шипить, підтанцьовує: найшли!
Найшли! Тепер вони уже, напевно, будуть биті… На пагорку По-
літик.
Так от в чім річ. Фабричний зараз (а я ж за ним стежу)
промовив незвичні для нього три слова: енергія, тяжіння,
рух.
Вельможний
Чекай,— та це ж філософські категорії! Звідки вони мо-
жуть взятись у простої людини?
Політик
Тут якась е загадка, не інакше! То вчора в кишені у нього
знайшлась французька книжка; сьогодні він філософськи-
ми категоріями говорить, а ще і сама одежа його, зверніть
увагу…
Голоси
А йдіть уже сюди! Що це ви диспут кинули напризво-
ляще?!
Вельможний
(раптом кляснув пальцями)
А що, якби оцю його одежу та якось… (злобним душиться
сміхом) отак як-небудь…
Політик
…не як-небудь, а просто (підхихикує)… Ви мені дозволите
замість вас розпорядитись? Начитники!
Ті вже прибігли.
Зайдете іззаду, як знак подам, і он того… свитину ножиця-
ми чик-чик… ви розумієте?
Вельможний
Ох чорт! Ножицями! (Аж свиснув.)
Політик
Хай розкриється диявол, хто він такий. (Аж підскочив.)
І вони, слиною вихихикуючи, один за другим подріботіли до гурту.
Астролог
(одриваючись од прозірної труби)
Отже, тепер при всіх іще раз повторити хочу. (До Сково-
роди.) Ти учора перед нами теорію метеорів заперечував.
Арістотель, як відомо, небесні тіла уважав за вічні й без-
смертні. Навіщо ж ти, скажи, фізіологію підносиш? Нащо
про Епікурів лист до Піфокла нагадуєш?! Міфи навіщо
одкидаєш? По якому праву?
Балет рухами передає теорію метеорів.
Сковорода мовчить.
Філософ
(байдужим тоном)
Ти у своїх творах кажеш: гряде світ веселий. Що
ти цим хочеш підкреслити? Що в Європі зараз мільйони
безробітних? Та й кому саме буде весело в новому світі —
вам чи нам?
Політик подав знак рукою, але тут саме Цундра обернувся, і начит-
ники тільки й устигли ножицями клинок поли відбатувати.
Вельможний
Хреста сюди! Воздвигнемо перед ним, хоч тоді отямиться
безбожний. (Розвалився в кріслі перед трибуною.)
Клобук
(з піднесеним хрестом у руці)
Усовіщаю! Просю! Сам за тебе ридаю. Ну, от ти вишукуєш
якусь мову міжнародну, але признайсь: раз у тебе проска-
кує слов’янщина — виходить, все-таки ти наш? І оці твої
непослушенства (виступ проти закону божого в Переясла-
ві, дерзотний намір заснувати приступний для всіх уні-
верситет у Харкові) — еге ж, це тільки непорозуміння?
Ксьондз
За твоє знання латині підніс би я тебе до небес. Але… ти
от десь чи писав, чи говорив, ну, словом, найсвятішого папу
римського до якоїсь негарної хвороби приплітав. Чи мо-
жеш ти зараз посвідчити по-латині, що у папи Лева X
дійсно-таки од тієї хвороби ніс був провалився? Це раз.
Друге. Ти ось десь чи писав, чи говорив… ну, словом, у ці-
лющу силу молока діви Марії, по пляшці якого переховує-
ться у нас у Римі, Парижі та Реймсі, ти ж не віриш і досі?
О матко боска! Боїогога! Ьасгітога! Покарай ти оцього не-
гідника, що в молоко твоє не вірить, і благослови ти нас
на хрестовий похід!
Балет рухами передає хрестовий похід.
Та що це справді — скеля непорушна, чи як?! Я таки на-
п’юся холодної води на тебе! (Поклав ногу на трибуну.)
Покликати бабу-шептуху.
Баба вже тут.
Ей ти, бабо! Ось цей простоволосий казав, що ніби…
Баба
(до Сковороди)
Ти бешихо-бешище, ти нежить-нежитище, я буду тебе ви-
шіптувать, буду намовлять: тут собі не стоять, жовтої кості
не ломить, щирого твого серця не нудить (закашлялась).
Етнограф
(прицмокуючи)
Ну до чого ж прекрасно звучить: і щирого твого
с е р ц я… (Записує.)
Вельможний
Та дайте ж мені сказати слово! — залопотіли…
Баба
…не я помагаю, господь помага, своїм духом подиха (дму-
хає тричі навхрест і тричі плює). Поможи мені, мати божа,
другим разом, іншим часом, іншої години, іншої часини
цю бешиху шептать і всі святі лікарі до помочі ззивать.
Вельможний
Свине! (Обтирає око.) Ти ж хоч дивись, куди плюєшся.
(Тоном вище.) А ось він казав учора, що ніби щастя чор-
ній кістці, чорному народові належить!
Баба
Е, паночку-князю! Щастя як трясця — кого хоче, того й на-
паде.
Етнографи
(радісно)
Ви чуєте? — стареча мудрість…
Філософи
О-о! (Посхиляли голови. Нюнєчки плачуть.)
7* 195
(перекривляючи бабу)
Кого хоче, того й нападе. (До етнографів.) А ви
чого пораділи? Еж за цією мудрістю виходить, що й кріпа-
ки можуть розраховувати на щастя? Тож треба зробити
так, щоб цього не було. То що ж це, ще скажете: й шлюби
вищої раси з нижчою дозволити? Нехай псують кров,—
га? Ну, а історики ж куди дивились та антропологи? Чого
поправок у народну мудрість не давали? Покликати
кравців!
Кравці вже тут.
Зараз же усім моїм слугам, усім майстровим, потім і самі
собі поміряйте носи сантиметром! Як тільки запримітите,
що в когось череп не такий,—утюгом по голові нечестиво-
го! А ви, учені, сідайте на землі — і щоб расова теорія
готова була тут за хвилину.
Учені сідають по-турецьки й без додержання певного ритму, мов ті
курчата, що п’ють воду — гляне кожен з них на небо,— та й знов
устромиться пером у книжку, погляне на небо та й знову пише.
Утюг кравці розгойдують, щоб кинути слузі у голову, і от уже
летить він у повітрі,—раз! Слуга відбив рукою той удар —утюг
професору попав у ногу. “Галай-балай! — котячий голос закри-
чав.— Алілуя!”
Сковорода усміхається.
Вельможний
(поданеє прочитавши)
Ага. Ну, тепер більш-менш добре. Підемо ж далі. Бабо!
(Указує ногою з трибуни на Цундру.) А ось отой обідра-
нець казав, що кріпаки можуть скинути панів і що вони
колись працюватимуть на громаду.
Баба
Е, паночку-князю! Не стане риба раком. Мужик? Создав
бог та й ніс висякав.
Етнографи
Бабина мудрість! Записуймо ж ми кожен вислів, кладімо
на ноти, у словники заводьмо, розповсюджуймо.
Етнографи хутенько сідають по-турецьки, живо кладуть бабину
мудрість на ноти і зразу ж пробують на голос, перевіряючи ка-
мертоном.
Другий утюг летить у голову служниці. Політик подав знак рукою,
але тут саме Цундра обернувся, і начитники тільки й устигли
розпанахати свитину ззаду.
Вельможний
Підніміть мене! (Слуги разом з кріслом піднімають його
вгору. Вельможний скочив на трибуну.) Принесіть папугу!
Папугу принесено.
Говоріть усі хором: папуго, папуго, летючий попугайло…
Всі, крім Цундри, Сковороди та сонного пророка, теж і собі пови-
лазили з ногами па ослопи.
Хор
Папуго, папуго, летючий попугайло, скажи, що говорив
оцей-о філософ проти нас, дворян, проти попів, проти
цариці?
Папуга
Ара! (Як, як?) Кара!
Вельможний
Філологи, що означає?
Філологи
Бачте, неясно вимовляє. Коли кара, то це по-турецьки
буде “чорний”. Коли ара, то це по-грузинськи “ні”.
А може, це французьке Агаск, тобто рисова горілка?
Вельможний
Схоластики, ну хоч ви поможіть, нарешті.
Схоластики
По-перше, чорний (пише пальцем у повітрі), по-друге
н і, й по-третє — рисова горілка. Клинувате письмо,
як вам і самим у повітрі видно, від тисячолітньої давнини
подекуди стерлося (протирає письмо в повітрі й здмухує),
але зміст прочитати все-таки можна. (Читає.) Неграм і
взагалі всякій іншій чорній людині (хоча б вона й білу
шкіру мала), людині робочій в цивілізованому світі кате-
горичне ні: щодо державних посад, щодо стану громад-
ського, щодо освіти. Горілку? — будь ласка! Сухий за-
кон тут ні до чого,— горілкою нехай спивається хоч і вся
нижча раса, аж поки не виродиться зовсім.
Хм. Дотепно. Ви заслужили орден кайзерового чобота.
А все ж таки що скаже баба?
Баба
А що ж я скажу: бог, не інакше як бог ув образі попугайла
промовляє.
Попи один по одному захрестились.
Філологи
А правда. Тепер і ми вже пригадали, що на якихсь остро-
вах, якоюсь там мовою ара це ж означатиме бог.
Всі
Бог! Бог! (Танцюють на ослонах.)
Аж тут як не бомкне із степу — всі так і покотились
додолу. …перестрілювання запахкало і, в різних кінцях заклекотів-
ши, обірвалось. Шибка, брязнувши, скалками розлетілася з балкона.
Пані
(з вікна)
Цвірінь? Хто це тут у вікпа стріляє? (В глибину кімнати.)
Плакун-Гребіночко, а вийдіть погляньте, де наш попугай-
лонько. (З вікна.) Ви кажете, вітер? Та який вітер, коли
ось куля, відскочивши від стіни, в ікону попала.
Панна
(з другого вікна)
Maman, де тая хустка шовкова, що з такими узорами —
знаєш? Я більш не можу! А що ж, стріляють в ікони, в ре-
лігію серця… Чаша терпіння переповнилась! Піду боро-
тись за свободу,— за свою, панську свободу.
Плакун-Гребіночка
(задом виходячи на балкон)
А я ж казав — вивчайте українські голосіння. О! Вони не
раз ще пригодяться. (Обертаючись.) Чи смерть, чи весіл-
ля, чи то якась божа кара. (Папуга. Кара!) — попугай-
лоньку! любий! (Збігає до гурту.)
А гурт — як та черва на купі. Одне корчиться, а друге його пере-
лазить.
Пророк, прокинувшись, рачки лазить: “Слухайте! Я пророкую…”
розсипає шматки сміху і кожного разу, наставивши вухо, сам себе
слухає.
Сковорода радісно закричав:
“Смійся, фабричний!
Уже ж ми їх звалили,
ч е р е п ‘я
черви
реп’я!
Але, оглянувшись, побачив: Цундра, кусаючи губи, грізно міряв
очима направо й наліво, немовби зважував: чи вже пора? А в Ско-
вороди ж просився сміх! Він ізсередини йому десь вибухав, шукав
колюче-вразливого виявлення, кидався і добувався перемоги. Тоді
Сковорода узяв і притулив флейту до вуст.
Вельможний
( стогнучи )
Нічого, панове, нічого. Підводьмося, з божою поміччю
вставаймо. То он із Індії поблискує трохи, та ще з Китаю,
а ми ж нервові дуже. Давайте помовчимо хвилинку, заспо-
коїмось.
Обере-ежно, з переляканими очима сідають, як на гвіздки. Зуби —
то вщухнуть, то знов у цокотливий дріб зірвуться. Скорчились.
Флейта
Татейлера, татайлера —
ну хто ж із нас не гол?
Прославим Уота Тайлерр
живи, Джоне Болл!
Голоси
Довго ще будемо ми з ними панькатись? Довго це буде?
Нарешті, ми вимагаємо суду над ними, ми вимагаємо!
Вельможний
Панове, ви забуваєте, що це ж не суд. Проте я підкоряюсь.
(Кульгаючи, сходить на трибуну.) Перетворимо диспут
на суд.
Далі темп міняється на швидкий, нетерпеливий, всі аж зади-
хаються.
Вони вчора говорили, що земля належить усім?
Голоси: Говорили! говорили!
Про право на труд, про право людини?
Всі. Говорили, ось тут так і записано!
Акробати, чи можете це ви заперечити, роблячи схеми на
трапеціях?
“Можемо”. Акробати, штуки витворяючи,— тяп-ляп, і вже вони що
треба заперечують.
Далі. Вони манили людей якоюсь свободою, вольністю зо-
лотою?
Всі. Манили! підманювали!
Один із них трактував святих? Епіграми на богородицю
писав? А другий бога підмінював матерією бездушною?
Клобуки. Богомерзки слова возглашав, он вопо що!
Жонглери, чи можете ви це заперечити, перекидаючись
пляшками у повітрі?
“Можемо”. Жонглери тяп-ляп, і вже вони що треба заперечують.
Отже, громадянине всього світу, а також і ти, фабричний,
чорнорукий, чи визнаєте себе винними за всі ті гріхи перед
панами, за весь той буран, що ви його поміж голоти сієте?
Сковорода
Буран? (І, одірвавшись од паузи, якийсь мент примружено
прислухається. А потім знову в долину думки западає. Го-
ворить — мов з глибини віків.)
Огонь. Буран. Тяжіння. Рух. Свідомість.
Матерія… Буран? — це просторінь
у просторінь. Ні брам, ні розвороття!
(З безоднями продовжено). Земля
в просторах тих — як на страшній орбітній
дротиночці! (Безоднями.) Печаль.
Кричи до круч! (Печаль.) Кричи, біснуйся:
небитіє? Чи битіє? Світ: пов-
нокрикнява чи порожнеча? Брезкла
схоластика? Тож зоряні світи,
формуючись, такий там метеорний
утворний дощ креснули, що огонь,
підкинувшись, розбризкавсь, окружаливсь —
і затріщав — як те насіння сонць,—
і затріщав — веселим, синім, синім,—
і затріщав…
(Іронізуючи.)
Діди в цьому знайшли
божественне. І навіть Арістотель
недомудрив, нервовий рух планет
фарбуючи як вічний і блаженний.
Голоси
Це що, й сьогодні проти Арістотеля? А хто там ближче —
затуліть йому рота! Забийте клинка в мозок!
Політик
Панове, ми ж гуманісти, пожаліймо бідолаху, дамо йому
можливість надіятись. Як саме? (До Вельможн[ого].)
Я тільки легенький йому виклик кину, ущипну, під бу-
рю — нехай прорветься смерть і скаже те, що нам якраз
потрібно (до всіх), отже, будемо всі гуртом, стоя на одній
нозі, фабричного благати.
Вибух реготу.
…мо’, той філософа ще вивезе. Ану, професоре, починайте!
Професор, схрестивши руки на грудях, підстрибом, на одній
нозі через увесь майданчик чмише, за ним труна на вірьовці —
новий вибух реготу. Та тут. Спокійно. Простягнув руку. Цундра.
І пролунало кілька слів,— не до панів, до Сковороди,— як нагаду-
вання, як підказ.
Цундра
Не дурно ж так незграбно Епікур
зареготав: “Череп’я”. Га! — легенди
і фізика?
Усього кілька слів, а кругом таке зчинилось! Мов брила землі над
головами одтріснула, нависла…
Перший крикнув Вельможний: “Легенди й фізика? Ще й Епікур?
А голос, голос у цього фабричного… чекайте, ну кого він мені
нагадує? (Раптом перекрутивсь на місці.) Ну да, це він!” “Він! —
зареготав, бігаючи, пророк.—Та де ж той він? Лови!”. Попи заме-
тушились. Але Політик на всіх їх руками замахав. “Ой боже мій,
що ви робите?! Іще ж момент той не настав, нехай Сковорода гово-
рить далі. Тсс…”
Сковорода
(поранений презирством, аж плечима здвигнув на всю
слизь, розводячи руками)
Діди в цьому знайшли
божественне. Череп’я! Черви! Реп’я!
(Випростався.)
Ей ви! Святі! Святоші! Скептики!
(Наступає.)
Ей, ви! Стовпи! Стовпони! Тупоуми!
Ви чуєте? (Проклянь.) Наш хід,— як тигр,—
нестримний гон. (Проклянь! Царів! Череп’я.)
Наш хід,— як тигр,— землі то тон,— титан.
А ви?! Що ви!? Кого ви лю’? (Череп’я.)
“І їм і п’ю — і люд давлю”. Проклянь —
царі — череп’я.
Клобуки рвонулись, пани з кулаками кинулись. Та Сковорода усіх
їх своєю іронією зупинив, як проти коней наставивши долоню.
Н-ну! Ви ж мудрі. Мудрі.
Ви — сіль землі. Ніхто ж не говорив,
що ви гнобить не вмієте; що брезклу
схоластику, як заглемезу грязь,
в науках ви гульма не розгрузили;
що простий люд колись та виросте ж;
що труд, земля, що всі права людини —
…вам боляче? Ви ж мудрі. Ну. Ніхто ж
не говорив.
Вельможний
Царів проклинати? О-о! Такого ми вже ніяк не можемо
стерпіти! Не досить хіба того, що в Умані бунтує чернь,
то хай ще й у філософії весь світ нам переверне!
Сковорода
(як до щенят, котрі кусаються)
Недобрі. Хижі. Злющі.
їм боляче? — ніхто ж не говорив.
Вельможний
Та що там довго думати? Слуги, в’яжіть вірьовками — спо-
чатку оцього бунтаря фабричного, а потім і ту філософію,
науку.
Цундра спокійно повернув свою голову до слуг, що нехотя набли-
зились з вірьовками, і, усміхнувшись гірко, похитав на них голо-
вою — ті зупинилися як укопані.
Вельможний
Панове! Скажіть: я сплю чи ні? Чи що це робиться на сві-
ті!? Слуги панам своїм покорятися не хочуть!? Так я ж
бо їх примушу —а дайте сюди канчук! (Замахуеться на
слуг.)
Тут саме вбігає вістовець. Вельможний пане… Чорноземля!…
Із двох сторін облога… Цундра!
У всіх одна думка: тікать! Де тікать, та ще в рясах!? Ой господи,
хоч би ж було догадатись та мужичу одежу собі для переодягання
призапасти.
Вельможний
Не розбігатися! На місця! Покликати малярів! Малярі вже
тут. Зробіть мені, щоб за хвилину гості з коричнявих та
чорних перетворилися на інших. Професоре, подержте їм
відро. Плакун-Гребіночко, заграєте в гребінку.
Малярі
(між собою)
Чого ж би нам і справді не перемазнуть усіх,— еж фарби
у відрі ще досить. Ви хочете перефарбувати у колір оцих,
що наступають? Е, ми цього не можемо. На англицький
манір чи на манір французький — це зовсім інша річ і лег-
ше. Ми можемо всяким шаблончиком: і в дужку, і в смуж-
ку, і човником, і в мережку, а найбільше того, що просто
квецялом поквецяємо, та й годі. (Умочивши квачі у відро.)
Ану ставайте по порядку. А попугайла — теж? Тягни його
за хвоста, диявола зеленого!
Під музику на гребінці совершається таїнство перемазування. Ма-
лярі аж не встигають у відро вмочати: того квець квачем по лобі;
тому одну брову замажуть, тому носа; а клобукам так найгірше:
їх за голову обома руками хватають і просто у відро бородою
святою, у відро утовкують усердно.
Вельможний
Швидше, малярі, швидше! А я ось бунтаря цього полос-
кочу ще трохи. (До Цундри.) Ага! Уже й поглянути на
мене боїшся?
Цундра саме одвернувся — у степ вдивляється пильно. Вельможний
перехилився з трибуни вниз, аж ноги його виткнулися вгору, під-
ніс держално канчука в своїй руці, як вудлище,—канчук повис
над Цундриною бровою, немов над поплавком тремтіла волосінь.
Та Цундра рвучко обернувся, вловив за кінчик-ремінець і, памо-
тавши його на свій кулак по саме держално, сіпнув з усієї сили —
Вельможний тільки кавкнув — і так як був, солодко-усміхнений,
заграв з трибуною на землю!
Сковорода зареготався, хотів щось крикнуть Цундрі, та зразу ж
похмурнів.
За спину Цундри саме заходили начитники. “Ну обернися ж,
фабричний!” Цундра не чув: кусаючи губи, він грізно міряв
очима направо й наліво, немовби зважав” чи вже пора? “Ну обер-
нися ж, фабричний!”
Але начитники його попередили: вони, підкравшись, оточили фаб-
ричного і тнуть його свитину ножицями, ріжуть. Фабричний рво-
нувсь — попадали начитники, як груші. В цей мент із другого боку
вчепилися Професор і Політик. Фабричний рвонувсь — майнули
ноги Професора млинком в повітрі і просто в живіт Політику з роз-
гону. Заскавулів Політик, запищав і, чвякнувши, як той мішок об
землю, потяг задок свій по пилюзі, мов кішка, переїхана колісьми.
А від степу — ревище, шум! І здається, що й там
рвонувся хтось,— і постріли посипались кругом,
як груші. І видно, як поза кущами надвірні ко-
заки поволі відступають: приляжуть, націляться
у степ, та й знов за пагорок біжать із криком.
Сковорода кинувся на допомогу Цундрі, але людським потоком од-
тиснутий був назад до пагорка. “Цундро!” — тривожно закрпчав,
та вже Цундри не було видно. Потік тікаючих, мов та основа,
натягнута у кроснах, прошила всіх, розплутала і розрідила. І тіль-
ки, як вузлик буптуючий, зосталось нерозплутаним одне ще місце.
Фабричний на хвилинку показався був над колючою щетиною рук,
ціпків та гілок і знов, мов хвилею залитий, кудись в ревучу безод-
ню спустився. І раптом блиснула шабля високо над головами,— і
всі шарпнулись хто куди.
“Куди ж це ви, друзі!? — Вельможний захрипів. Він на животі
підповз до фабричного і обома руками вчепився в його свитину
цупко: — Агей, на підмогу, друзі! Іще одне зусилля, і ми ж їх
звалимо,— агей!”
Друзі, піднявши ряси, почали підкрадатися: ану гуртом, за бога,
за власність, за царицю! І от одному з клобуків удалось дістати
рукою до бороди фабричного, але що це? Борода одлетіла, як
клоччя, а свитина, розкраяна напополам на спині, роз’їхавшись на
плечах, відкрила жупан під сподом, сама собою впала.
“Цундра!” — Вельможний закричав. У відповідь засвистіла з роз-
маху шабля у Цундриній руці; слідом за відчесаною головою
уткнувся шиєю кривавою Вельможний в землю і так, скандзюбив-
шись, застиг на місці. Слуги радісно закричали: “Цундра!”
Всі. О боже мій! Цундра серед нас!! Цундра!!! Тут. Крик. Зчи-
няється особливий. Слова і вигуки переходять у цокотання. В нього
вплітаються: лоскотливий дріб сміху божевільного; гусячий метал
тривоги; фуркіт; шелестіння, як від решета… А зверху — сполохи!
сполохи! — аж зуби злякано цокотять…
Цундра
(наступаючи)
Собаки ви! Я ж знаю вас. Як тільки
оскалитесь — в Європі, в Індії,
на островах такі ж, як ви, завиють,
збігаючись, і заведуть: а в У-
мані біда! від кроводу, від даву —
а в Умані бунтує чернь, а в У-
мані тече! там злидарі злид’ ау-
а в Умані, авву (від даву), авву…
(Гіпнотизуючим тембром.)

Як гидь, як гудь, як гаддя,
я роздрочу, налоскочу, згвинчу,
втручаннями, пручаннями, пручами!
Й без того тьма, а ви ще в тьму —
Тьху! Тьху!
А від степу —— січа! ревище! І вже біжать з-за пагорка, не розби-
раючи куди, надвірні козаки, біжать туди наосліп: Марко Чорно-
земля! Тікайте!
І от із-за пагорка Чорноземля на коні появився.
Цундра закричав: “Бий їх, проклятих!”
Слуги назустріч йому радісно побігли: нехай живе Чорноземля!
Воля! А з другого боку Перший Подорожній з загоном не-
сподівано грозою виріс; нехай живе Цундра! Воля! Аж тут вистре-
лив із палацу Політик, і Перший Подорожній, ламаючись у стані,
безсило на землю опустився.
Ага! Так панство ще й дражнитись буде? Чорноземля рукою пока-
зав: спалити це гніздо! Знести його дощенту! І всі на балкон по
сходах…
А Цундра, стинаючи розмальованих попів коло трибуни, словами
їх востаннє допікав:
Як гидь, як гудь, як гаддя,
я роздрочу, налоскочу, згвинчу,
втручаннями, пручаннями, пручами!
Й без того тьма, а ви ще в тьму —
Тьху! Тьху!
Дим садить із вікон.
Постріли. Вереск.
Сковорода регоче.
[1930-1934]

ВИДІННЯ ЦУНДРИ. УЛЕЙПЦІГУ

Кн. Трубецькой
…Та ні, скажи: ти щось таїш від мене,—
чи ждеш когось, а чи підглядуєш?
Ну, не хитри ж, признайсь: лихий? нерадий?
Не хочеш ти, щоб я з тобою був?
Радищев
(стежачи, як танцюють)
А широчінь! а розмах! От де шкварять,
поглянь, а ми… ані сміятися
не вміємо, ні бунтувати…
( Нахмурившись.)
Дивно —
його нема ще й досі…
Кн. Трубецькой
Так і є:
вгадав. Ага, так он чого поспішно
сюди ти біг. Гляди, щоб цей ваш бунт…
Радищев
Та біг же, біг…
(Отямившись.)
Що ти сказав? Нерадий?
О, навпаки, я дуже радий,— бунт? —
ну й вигадав! Проте — хай бунт. Провчити
гофмейстера потрібно, й я… (Ах, чорт,
ізнов пішли дрібушечки, та глянь же!)
…скоритися — то ж означатиме
для нас, що ми, російськії студенти
(…дрібушечки, ой розкіш!)…

Кн. Т р у б е ц ь к о й
Кашляю ж!
Ось почекай… оддихаюсь… Студента
російськії,— ти кажеш. Дворянин,
дозвольте вас спитати, де подівся?
Аристократ чого в низи пішов?
Радищев
…ну й вигадав. Я сам, брат, натомився
і далі йти — нікуди не піду.
Заграв кларнет — і знову каруселі
кружка. Танцюй: кларнет то там, то там,
кларнет то там…
Кн. Трубецькой
Ненавиджу я радість.
Сідаймо тут. Г’іч, плескається Лейпціг,
що аж сюди, проклятий, бризкає.
Радищев
Люблю його! За ці студентські роки
він став мені як рідний. Чуєш-бо,
мій Лейпцігу,— ти рідний!
У відповідь — немовби лопотіння крил перед театром. У натовпі
танцюють.
I крамар
(з ятки)
Ласкаве панство! Заходьте, панство! Роги, щетина, речі
різні — великодній ярмарок всього ж три тижні. Ой, по-
спішайте-бо!
II крамар
Мануфактура із Хемніца! Порцелян із Мейсена! Льняна
матерія із Ціттау! Мережка-цйрга, мережка-цйрга! Бла-
китна фарба із Ерцгебірга. Ой, поспішайте-бо!
Кн. Трубецькой
(похмуро)
Так. Два роки,
як послано сюди дванадцять нас
учитися,— страшні, болючі роки!
(До винника.)
207
Нам пити, пить — і більш нічо
(Сипло закашлюється.)
…і от…
О, ні, сидіть не можу я… Радищев!
Скажи: ти друг? Чого ж мене не вбив?
Чому ж не дав мені ти яду, яду,
як я просив тебе?!
Радищев
Ой, Трубецькой,
ну що тобі… та заспокойся, пиймо.
Ніколи я тебе таким не знав.
Ти ж завше був розсудливий,— а зараз…
Проходить група с е л я п.
— І ти це правду кажеш?
— Та в такий закон: заборонити двірцевим орендаторам вима-
гати від кріпаків дворової служби.
— А коли примушують?
— Жалітися! Тепер у Східній Пруссії, як і в Литві, селяни —
люди вільні. Не вічно ж…
— Аякже, пожалієшся. Хіба не знаєш, що король сказав: гоф-
геріхт не повинен приймати скарг од селян, а повинен одсилати
всіх незадоволених до властителів маєтку? Оце тобі й закон — зро-
зумів?
Радищев
Еге! Та ти, я бачу, засмутивсь.
Ні пить не п’єш, ні слова не говориш.
Ну чим же я тебе повеселю?
Чекай… ось там немовби Цундра й Гете
ідуть сюди.

Кн. Трубецькой
Ну й звеселив! Облиш.
Сказати б ще Вольфганг — то так, а Цундра…
Радищев
Чого — що він кріпак, а ти, бач, князь?
Пора забуть, що нібито з дворянства
і світ увесь. Еж напочатку…

Кн. Трубецькой
(підхоплюючи)
Знов?
Та замовчи! Я знаю: рівність, скажеш?
Мене все ‘дно не захитаєш! Я,
мов Біблія, тверджу, що напочатку
одно було лиш: слово!
Гете
(появляючись)
Ні, пробач,
споконвіків лиш: діло.
(До всіх.)
А вгадайте,
що я приніс вам, друзі?
Цундра
Браво, Гете,
трощи богів і Біблії дурман!
Кн. Трубецькой
(грізно підходячи)
Раз Біблію — виходить, що і панство?
Радищев
Ну перестань! Так вип’єм, друзі? Гей!
Вина сюди!
(Наспівує.)
Якось я був у Хлої,
Хотів її поцілувать.
Гете
(стежачи за Трубецьким)
Так-так.
Люблю і я цього поета.
Радищев
Вейсе?
Гете
(думаючи своє)
Не той страшний, хто є дурний, а той,
хто напівпень і напівдурень.
Кн. Трубецькой
(до Цундри)
Дурень!
І він посмів таке на панство — га?
А сам же хто?..
Гете
Радищев, по секрету
сказать тобі щось маю.
Відходять.
Винник
Зводите
бургундського?
Цундра
(спокійно)
Як прийде час — чудесно! —
розтрощимо й панів.
Гете
Без практики ж
теорія ніщо.
Радищев
…та тихо! Отже,
все зроблено, як ми й умовились:
поміж народ з Насакіним Кутузов,
селянами переодітії,
пішли…
Гете
А цей?
Цундра
…розтрощимо, не бійся.
Чого тут князь? Його ж я не просив
сюди…
Гете
(хитає головою)
Боюсь — про наш гурток гофмейстер
довідався…

Кн. Трубецькой
Розтрощимо панів.
Я ці слова тобі згадаю! Добре ж
віддячу я — ще потанцюєш!..
Р а д и щ е в
(вертаючись)
Ну,
налито? всім? Тож пиймо. Рівність
хай буде скрізь,— по всій землі!
Знову плескає в долоні публіка перед театром.
III крамар
Мед! мед! польський мед, українське зерно! Із Росії бобри,
соболі, лисиці! Хто не вспіє накупиться,— побіжить із
нами заодно — та не двічі й не тричі — за п’ять тижнів на
ярмарок у Бердичів!
I крамар
Сап’яни з Туреччини, сап’яни!
III крамар
…на Іллінський ярмарок у Ромни!
II крамар
Пояркові брилі, брилі пояркові!
III крамар
…або ж на Хрещенський ярмарок у Харкові! Та поспішай-
те ж бо!
Р а д и щ е в
А князь чого не п’є? Не до вподоби?
Г е т е
(припрошуючи)
Червоного!..
Червоність — кошеніль
найкращу нам дає (чого ти, князю,—
не про вино ж кажу — труїтися? —
не про вино)
(До всіх.)
211

Хоча під час обробки
хімічної цей колір…
Кн. Трубецькой
Хімія!
Коли б вона могла перетопити
на золото законну лінь мою;
ах, хімія! Коли б вона — жадобу
до насолод, до сну, самокопань
взялась мені хоч трохи притушити;
до владності дала ключі; зняла
до влади — о! я б хімію ту визнав
і за її підніс би шклянку.
Цундра
Що ж,
хоч раз сказав по правді.
Кн. Трубецькой
Як ти смієш?!
Та знаєш ти, що я, коли б схотів…
Р а д и щ е в
Ну, годі, сядь,— невже чини та ранги
ми будемо ще й тут, в Європі…
Кн. Трубецькой
А!
По-вашому, всі — рівні, так? Виходить,
що кріпака, якого послано
учитися, не можна вже й рукою
торкнуть?
Г е т е
Чому ж, торкни й переконайсь.
Кн. Трубецькой
У чім?
Г е т е
Кріпак тебе переростає.
Кн. Трубецькой
О господи, вони смішать мене…
Радищев
Смішать? Дак смійсь. Чого ж це ти
закашлявсь?!
Ех ти… студент! Йому, бач, хімії
дворянської тієї закортіло,
що лінь його — могла б перетопить
на золото,— не просту лінь — законну!
Та звідки взяв ти цей закон? Коли
і як його ти викопав? В Росії
з царицею? Це ще побачимо,
чи в нас…
Гофмейстер
(виринаючи несподівано)
Ну-ну, так що ж там в нас, цікаво…

Радищев
(ядовито)
Шановний пан гофмейстер? Просимо!
На підслухи прийшли? Сідайте. Боже!
Яка се честь: на підгляданнячко
явивсь до нас — подумайте! — гофмейстер.

Гофмейстер
Шановний пан Радищев? Просимо!
Ах, просимо, не бійтеся. Розкрийте,
нарешті, ви свої думки. Еж я
страшенно їх люблю — думки. В Росії
з ц а р и ц е ю,— ви почали,— з а к о н,—
сказали ви,— побачим о,— а далі ж?..
Радищев
( відкланюючись)
Ах, боже мій, карайте,— винен я!
Повинен я упасти на коліна:
еж я думок своїх вам не одкрив,
гофмейстере, гофмейстере, хоч дайте ж
дожить мені до вечора, а там…
Гофмейстер
( відкланюючись )
Ви можете дожить. Але
Пауза.
прощаю
в останній раз!
Радищев
Ви можете іти,
але…
( Спалахнувши.)
цю ж мить — ви чуєте? — негайно!
Ще буде він мені прощать! Ану…
Кн. Трубецькой
Не проганяй — еж він для нас слуга
і батько…
Гофмейстер
Ага, ага, ви ж чули? Трубецькой!
Він проганяв мене — ви свідок. Ох,
нещасний я: тепер вже проганяють.
Ну що ж. Іду. Зникаю.
Покорись,
гофмейстере,— нехай кричать,
бунтують,
а ти собі… мовчи. Іду.
Цундра
Не плач,
то купимо калач… І то ж лисичка
яка: він тут давно вже підслухав.
Гофмейстер
(вертаючись)
А те, щоб там, буває… не турбуйтесь:
доносити міністрові двора
до Дрездена не дуже я охочий,
хіба що десь писну у Петербург,
та й вже. А от про Цундру — то сьогодні ж
я панові скажу.

Гете
А де ж той пан? —
за тисячі верстов?
Гофмейстер
Дозвольте знати
про це вже нам.
Цундра
А саме?
Гофмейстер
Не скажу
ні слова більш! Хоча про Ушакова
і слід було б…
Чути дзвін церковний.
Гете й Радищев
А що з ним? Ушаков?
Гофмейстер
Я не скажу ні слова!.. Проганяють
гофмейстера? — ну що ж, іду.
[1927-1935]

СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ

Пізнай себе.
Як можемо бути щасливими,
коли ми не взнали ще добре,
що для нас властиве, а що ні?
А властива для нас любов до свободи.
А коли так, то будем ту свободу любить.
Але як — любов’ю чи ненавистю?
Любити просто свободу —
отже, тікати од світу, од життя…
А воювати свободу…
Отже, пізнати самого себе
можна не тільки заглиблюючись у своє
серце,
а щей так:
розвити в народу любов до свободи.

…Три місяці пробігло
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська
і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
1 Події, змальовані в поемі, відбуваються влітку 1768 року в час
народного повстання — Коліївщини. Китаївська пустинь була ко-
лись на місці теперішнього Китаєва за Голосіївським лісом, під
Києвом. Біснуватий — один з політичних засуджених, яких заси-
лали тоді в монастирі на покуту. Про це багато матеріалу автор
знайшов як в істориків м. Києва (Аскоченський, Щербина та ін.),
так і в газетах, особливо в газетах київських 1940 року про лаврські
підвали з кістяками.
серед криничного узлісся,

на полі повному, де хвиля хвилю ллє
і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої дрімоти
й сідає знов писать.
У келії ще тьмяно,
а тому
і стеля, й стіни та ікони,
й аркушики паперу на столі,
і гусяче перо, і власні руки —
усе це
сумним якимсь, непевним видається,
тремтливо-фіалковим…
Фіалковим мерехтить
і обличчя Іустина,
що, вистромивши голову із-під рядна,
спить на дивані.
Пізно вночі притягсь він од коровниць,
які на скотному дворі живуть окремо
за оградою,
і п’яно реготався та верзякав.
Хотілось плюнути в лице йому
і, захопивши торбу свою з книжками,
тікать із монастиря цього огидного,
від гостювання недоречного,
від родича брудного, тупоумного!..
Та ось —
і як воно це сталось? —
до завтрього ще залишивсь.
На сліди ж бо Марії 1 учора він натрапив —
в розмові з селянином
у полі
випадково.
її шукати треба тільки тут?
Побіля сіл десь недалечко? —
Боже мій — тут!
1 У першодруку — Огенії (ред.).
О кохання тонкостанне, сірооке!
Ти явилося раптом, як вихор:
надуло надо мною паруси —
і погнало по морю, погнало…
Човен мій від бурі хилитається.
Чи гребінь хвилі, чи безодня — не питається.
Одно підкидається, одно підкидається…
О кохання тугострунне, теплоруке!
Невже ж тебе я знов не доторкнусь?
Не доторкнусь устами келиха,
в якому сік,
цілющий сік солодкий, виноградний?
…Сковорода умочить тут перо в чорнило
й скаже:
“Мустум” — назву трактат я про натуру,
Миэинп,
що по-латинськи означає —
молоде вино.
Природа ж, світ увесь —
мов видавлений сік із винограду,
1 ми його п’ємо,
п’ємо…
А разом з ним
впускаємо до серця й бога,
що весь розлився у природі.
— Бога? — в розчинене вікно спитає вітер.
— Бога? — в саду насмішливо оріхи
зашумлять.
— Бога? — лукаво на вікні щось біле
залопоче, ще й надметься.
Сковорода
поверне голову свою в той бік,
де свіжий струм іде,
але йому тут раптом —
таким виблискуючим сміхом пирсне
занавіска,
що він од несподіванки
одхилиться, здивований!
А з стола, як божевільні,
аркушики паперу полетять:
на аналой,
на лаву, що править Сковороді за ліжко,
на глек з водою…
І кинеться Сковорода їх підбирати:
Оцей ще мені вітер!
Що пустун же, сказати б, тінь порожнй,
а отакеє виробляє.
А вітер, підхопивши занавіску,
опреться ліктями об лутку
й прозоро головою похитає
(бо вітер же — прозорий він).
— Ну, як такеє можна говорити?
А ще філософ зветься.
Пустун-то я пустун,
але ж ти зрозумій і те,
що раз я т і н ь,—
то при мені, виходить, десь же мусить
бути й т і л о? —
Філософ,
немовби прислухаючись до чогось,
на хвилиночку застигне,
а потім полегшено зітхне
й здивується уголос:
— Так он воно що!
Тінь —
і та навіть тіло своє має.
Значить, сто раз я правий був учора,
коли на диспуті з панами говорив:
матерія — вічна.
Так чого ж тоді я знов сьогодні спотикаюсь,—
бог?
Адже природа для мене бог лише
в такому розумінні,
як називає її й Спіноза,—
що вона самої себе є причина,
або ж
первопричина.
Що ж до бога з запахом, з бородою, з хітоном,
з благословляючою рукою —
невже хоч коли-небудь та отаке я говорив?
Мухи, проснувшись,
з гудінням закружляють над столом.
І через це немов ще більше
неодв’язними стануть філософські питання.
І ось
почне Сковорода по келії ходити
і сам з собою сперечатись.
(А за вікном, нікого не питаючись,
світ світає,
заскрипить хвіртка в саду, пташка
десь озветься.)
Сковорода
Якщо ми визнаємо бога,—
тим самим визнаєм, що світ конечний?
Іншими словами:
що його було створено колись?
А тим часом
це ж не так.
Зовсім, філософе мій любий, це не так!
Бо початок і кінець
в єдиній точці сходяться,
бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
І там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново народжується,—
світ —
вічнотекучий,
світ —
як вода.
Найди: де перша крапля в ній, а де остання?
…І Сковорода, жадібно з глека води
ковтнувши,
знов по келії заходить.
Ну от. Освіживсь.
Тепер — далі.
Іустин уві сні з крехтом повернеться на бік
і носом задирчить, як пилка…

(А за вікном, нікого не питаючись,
світ світає.
До утрені у дзвони вдарять.
Ченці, одкашляючись, через сад, як тіні,
пройдуть.)
Сковорода
Якщо ми визнаємо бога,
То буде Дух тоді в нас зверху,
а не М а т е р і я?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої й самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум —
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
Та навіть і таке, здавалося б, безплотне,
як повітря,
а воно ж —
твердіше від каменю,
міцніше від заліза,
бо інакше
птиці, літаючи, не могли б на нього
опиратись.
О! Тепер цілком тебе я розумію,
Генрі Кавендіш:
відкривши газ, що легший від повітря,—
водень,
ти силою його
машини мрієш пустити плавать над землею?
А що ж,
і попливуть колись, і попливуть!
…Осяяний думкою новою,
швидко Сковорода до столу сяде,—
але в цей час
в саду оріхи червоним схопляться,
як полум’я,
і на стіні у келії
вогнистий знак вікна появиться неждано,
ще й весело заграє він, заходить,
мов золотими рибками акваріум…
Сковорода, очервонений променем, скрикне:
— Як?! Уже? —
І збудиться від його голосу Іустин,
і, потягнувшись, смачно позіхне, аж вискне.
Перехрестивши собі рота, байдуже запитає:
— Пишеш? —
А Сковорода, своє продовжуючи,
з одчаєм йому скаже:
— Та ні, ти подумай!
Цього ще не бувало, щоб я його
коли зустріти запізнився!
А це… що робиться —
в вікно ось глянь!..—
Та Іустин
поплямкає зарослим ротом,
ліниво спустить свої ноги додолу
й так само тупо, безнадійно перепитає:
— Зустріть? А кого? —
Сковорода аж кинеться на нього, як на звіра:
— Як “кого”? Сонце! —
та враз,
охопивши чоло своє рукою,
гірко-гірко сам на себе головою похитає:
— До кого це я мовлю?
навіщо я знижаюсь?
навіщо я і в монастир оцей прийшов?
Переслідувань губернатора злякався?
Та краще в житті під стрілами іти,
аніж отут в єлейному багні
стрічатись з мертвими душею
і відчувати, що й сам ти поміж них
тонеш, тонеш…
— Іч ти який? —
кине йому з докором Іустин
і почне собі вичухувати спину…
Сковорода
тільки погляне на нього з ненавистю
й одвернеться поволі.
А потім,
немовби що згадавши,
швидко на столі аркушики свої накриє
книжкою важкою
й стрімголов
вибіжить у сад!
А там —
там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють, не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
Сонце скрізь, у всі кінці, як Архімедова
спіраль,
розкреслиться,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро-щедротно!
Сковорода простягне руки тут до сонця:
— О сонце моє ясне!
сонце любе, ласкаве, прекрасне!
Без тебе не було б життя —
ні хліба, ні води,—
прийми ж ранішнє вітання од вічно юного
Сковороди!—
Тут саме Іустин
із келії покволом вийде —
у клобуці, у рясі,—
чотки перебираючи в руці,
докірливо на нього гляне
й, поплямкавши,
дерев’яно видавить крізь зуби:
— Сонцю поклоняєшся?
Пора б і до церкви якось заглянути.
Ох, господи премилосердний,
і як ти грішників ще терпиш? —
Та Сковорода
лише рукою відмахнеться
і ще дужче заспіває:
— О сонце мелодійне!
Сонце славне, дивне, чудодійне!
Без тебе люди не жили б,
не цвілись сади,—
прийми ж вітання від Сковороди! —
І, тричі відхрестившись, Іустин
задом, як од божевільного, почне
від нього відступати.
А Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
— Природо!
як ти всього мене кругом наповнюєш —
щедро-щедротно!
Пролий душі моїй силу,
і муст і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя! —
І рута пахуча зразу ж десь почує,
і Сковороді
1 Від латинського слова гдивШт — молоде вино.
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за всеї
Перце удода на стежці піднявши,
в петельку сорочки він собі застромить
і ніжно дмухає на нього —
навмисне,
щоб упало.
Тільки ж перце,
вже й перехилившись головою вниз,
тримається на кінчику і падати не хоче.
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі?!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом в саду
знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті,—-
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!
Гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу…
Для неї ж я…
— Та не сміши! —
за спиною його почується тут голос,
пощерблений,
простуджений,
важкий.—
Не сміши,— кажу,—
бо хто в болото лізе — того ще й попхнуть.—
Поцілений у саме серце,
здригне плечима Сковорода,
перце з грудей своїх змахне сердито,
немовби воно це було причиною досади,
1 так із гемблем у руці
обернеться на голос.
Перед ним — Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
А там он — з сусідньої гори,
співаючи, іде солдат з цеберком,
і по стежці за ним —
як жива —
гадючиться вірьовка…
Сковорода
Ти щось сказав?
Біснуватий
Хвіц-міц, не буде з того ніц.
Сковорода
Та добре ж.
Але мені цікаво про болото,—
ти можеш повторити?
Біснуватий
О боже мій! Та доки ж повторяти?
Та ще кому — тобі?
Тобі, що світ би зміг увесь перевернути,
аби лиш захотів?
Ех! і сказав би я тобі….
( Пританцьовуючи.)
Ой гуць-гуці,
сорочечки куці!
Будем робити,
щоб приточити.
Сковорода
А це ж уже що означає?
Біснуватий
А те,
що ти в нас розумний по коліна в Біблії.
А треба, щоб до твоєї філософії
та щось би нового трошки приточити.
Сковорода
А! То ти й до філософії прихильний?
Се цікаво, давай поговоримо, цікаво.
Тільки ж щодо моєї —
тут ти, певно, помиляєшся.
Бо образи Біблії
я беру лиш як символи, не більше.
І, розкриваючи їх, я хочу одного:
щоб людина
та могла ж нарешті сама себе пізнати.
…— Що? — перепитає Біснуватий: —
“Пізнай себе самого”?
Ох же й упоров!..—
І раптом, схопившись за живіт,
почне тремтіть од сміху ще й хилятись
на всі боки.—
Чуєте, гори, що він сказав?
Хай нас тиран і б’є, і мучить,
а ми —
“Пізнай себе самого”.
Чуєте, долини?
Нехай народ із голоду у пана пухне,
а ми —
“Пізнай себе самого”.
А може б, ти хоч поцікавився книжкою
Гельвеція “Про розум”?
У нього ж, наприклад, мораль
грунтується на збігу особистих інтересів
та інтересів громадських.
А може б, ти хоч поцікавився
“Економічною таблицею” Кене?
У нього, наприклад, чудово пояснюється доля,
доля річного процесу репродукції.
А то:
Сократ на снідання,
Сократ на обід ще й на вечерю —
хіба ж так можна?
Це дійсно упоров так упоров!..—
(А сам, сльози витираючи од сміху,
то розкриється,
то знов закутається в лахміття своє мізерне,
під яким — яскраві, як іволга,—
жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові.)
Сковорода
Пересміявсь уже?
Ну, от і добре.
Ех, ти ж — дитина.
Але — я бачу — ти зовсім не розумієш
моєї філософії-
Адже ж “Пізнай себе самого” — це є гасло
всього нашого вісімнадцятого віку!
Ним заклопотані: й Вольтер, і Гельвецій,
і Гайдн, і Глюк,
і навіть економіст Кене,
який, досліджуючи, пізнаючи:
куди йде господарство Франції,
цим самим, як хочеш ти знати,
пізнає — кого? самого ж себе.
От куди йде моя філософія,
а ти спрямовуєш її в якийсь, я бачу,
інший хід?

Біснуватий
Та в який же інший, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш?
геть чисто всі вхопити.—
(І по хмурній мовчанці,
оброслу голову на шиї, мов жорна,
повернувши,
у стугні груди Єє рукою
і страшно пророкує,—
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі.)
Наш хід — як тигр — нестримний гон,
Землі то тон демократі.
Са іра! Са іра!
А ви? Що ви? Кого ви лю?
І землю длю і люд давлю,
Прокля’!.. цара’!.. тира7!..—
(І раптом засміється.)
— А Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат
на нього крикне —
й дзвінке цебро опустить у криницю.—
Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лункій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий…
Солдат
(водячи вірьовкою відро на глибині)
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
А мені ось — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.
Ну, а що ж?
Хай не говорить поганого проти цариці.
Та ви й самі скажіть:
хіба ж не можна тихо, мирно жити?
Так ні ж таки…
Ох і люблю я ваші співи про цеє мирне житіє!
Прийду колись — послухаю.
Ну, витягайсь, водичко, витягайсь…
Біснуватий
(до Сковороди)
Так от чим ти зачарував мого тюремника?
А я й не знав.
(Сумно похитавши головою.)
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури?
А я-
щодня замість молитви прокляття шлю —
царям, тиранам та владикам.
Хоча…
(Він усміхнеться гірко.)
що можуть вдіяти самі лише прокляття?
(І знову грізно прокричить.)
Са іра! са іра!
Сковорода,
лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля
стружки,
свої тут філософські, вічно здивовані
брови насторожить
і зацікавлено спитає:
— Са іра — тобто: все вперед, влаштується,
на добре пійде,
а звідки ж ти умієш по-французькому?
Біснуватий
В притузі треба знать усячину,
і дороги щоб не питаться.
…Солдат, витягнувши води з криниці,
поставить цебро на цямрину
і, перехиливши його, пити стане.
А вода —
важко розколихана, від неба синя —
вихлюпується з-під рота бісерними нитками,
вихлюпується на пісок…
Біснуватий
(до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий,
неплодоносний?
Час би вже знайти й родючий грунт —
ти чуєш?
Солдат
(напившись)
Чуєш?
Ти йдеш — кажи мені,— чи ні?
Біснуватий
(з досадою)
Та йду! лечу!
А все ж… царі…
(До Сковороди.)
Сказать?
Я б перший їх
зарі —
зарі…
Ух! заворушитись народу тільки дайте…
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь нову
глибинну мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться услід обірваному
Біснуватому,—

іще й рукою так,
немовби ось-ось його завернути хоче…
А той,
віддаляючись,
щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
заворушитись
тільки
дайте…
1920, 1940

ЧОРНОВІ
АВТОГРАФИ

ALLEGRO GIOCOSO
Сопілку
<він прикладе до вуст> 1
притулить він до вуст…
і пальці покладе на неї —
і вже над ними пісня ллється,
і голубом душа
(Центральний Державний архів-музей
літератури і мистецтва
Української PCP (далі ЦДАМЛМ), ф. 464, оп. і, JSft 196)

[І. ALLEGRO GIOCOSO]
<Літо> Три місяці пробігло,
мов корабель веселий в морі,—
всіма цвітами процвітапий,
добрим скарбом переповнений.
Три місяці пустинь Китаївська і в пій Сковорода
немов нливли —
поміж садами рожаістими,
серед узлісся < темного > кринишного,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче2.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
1 Тут і далі в ламаних дужках подаються закреслені автором
слова.— Ред.
2 Тут же, на берегах рукопису, дописано:
“три місяці от-от здавалось пристань
і замість неї —
скелі”.— Ред.
встає з досвітньої молитви

і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють — не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
А сонце вже у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти і трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає;
О господи, як ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
1 мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 Всеблаженний!
1 Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир в серце ввійде —
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
<й> метелика й комашку дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін у церковці
< скликає > пустинь на < молитву > обідню
покличе
і <й> <до> <грізного бога> бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі,
один < проти > <по одному > за одним
попід оградою,
мовчки.
І спиниться Сковорода —
не може не спинитись:
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що <в> гість отця Іустина
< гість > до храму невхожий.
І гірко стане на душі,
замісць гармонії пійдуть зітхапня,
і тяжкі думи поженуть
у поле, на край світа.
Поле, поле ,
яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає,
<0>тут, отут справжній ключ до душі:
познай самого себе.
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Величні простори, що до Дніпра,
а під лісом отари,
і понад гречкою бриніння бджіл —
усе, все в природі каже:
познай себе самого.
І знову сповнюється миру
душа Сковороди,
і, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
того, що в світ послав його, < Сковороду, >
і познавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Kt 1184, арк. 1)

[II. ALLEGRO GIOCOSO. GRAVE. RISOLUTO]
…Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед <кринишного> < узлісся кринишного> кринишного
узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють, клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
А сонце <вже> скрізь у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти <і> трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
1 мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 Всеблаженний!
1 Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелика й комашку дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін < округлий > із-за тополь
покличе пустинь на обідню,
і Бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою,
мовчки…
І спиниться Сковорода
1 Напроти цього рядка олівцем дописано:
“заводу панського бриніння”.— Ред.
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина
до храму невхожий.
І гірко стане на душі,
замість гармонії пійдуть зітхання,
і <думи тяжкії > тяжкі думи поженуть
у поле, на край світу…
Поле, поле!
яке воно кругле!
яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає <—поле!>.
Отут,
тут справжній ключ до душі —
< пізнай > познай себе самого.
1 Колос зігнувся і дивиться в землю —
< пізнай > познай себе самого.
<Стелиться Дніпр у тінь,> Дніпро у тінь пославсь, а повен
перебігу —
познай себе самого.
2 Небо в тисячі люстер перехмарюється —
< пізнай > познай себе самого.
<Величні простори за Дніпром—>
Одно і те ж старого городища сум —
пізнай себе самого
І понад гречкою бриніння бджіл
<в бриніння бджіл,
гудка бриніння <в> на панському заводі>
<як> <а під лісом отари,—>
а ще отари понад лісом —
і Києва далекого торжественність нагорна
усе, усе в природі каже:
< пізнай > познай себе самого <, познай >.
І знову сповнюється миру
Напроти цього місця дописано олівцем:
“<Се єсть> Се ж бо єсть:
бренне, текуче і безкінечне
<се ж бо єсть>, немов фігурний триугол <Піфагора>,
в якому і три, і два, й один <одне і те ж>
одно і те ж”.— Ред.
душа Сковороди,
і, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починав славить світ,
Того, Хто в світ його послав
і < пізнавать > познавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка,
з маслиною в дзьобу:
мир, мир душі твоїй,— сказав Всевишній,
мир.
І слухає Сковорода цю відповідь,
нової пісні < зачинає > починає —
очі заплющені,
хитається в ритм.
Подяка Богові за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетрудним,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
єднай свою хисткую волю
з волею Творця.
Подяка Богові за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,
в землю.
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась !.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
Напроти на берегах дописано олівцем:
“Чернець,— подумала,— <не> а не чернець!
безвусий, безбородий
<мов стрижений >
дудка не проста”,— Ред.
— Маріє!., ти?..
— Е ні, <мене> зовуть Маринкою.
Л почім ви мене знаєте?
— Маріє, Маринко…— без ліку повторяв,
і брав її за руку, і дивився,
довго-довго.
Такії ж очі були
у його учениці, у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість, і красу,
і повнолітній голос…1
— Маріє, Маринко…— без ліку повторяв.
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить.
— Чиї вівці пасе —
Хіба це пе ‘днаково чиї < ? >
Колись я думала, що можна жить, працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли —
а все <лиш> панові, <бодай йому...> бодай йому
не дихать!
<...Ще> більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
А <ваші> ці ченці —
о господи, пройти й у церкву не дадуть.
Та що й казать…
Помовчала Маринка,
й день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
1 Напроти дописано олівцем і викреслено: “такії очі і в друга
його Ковалинського”.— Ред.
ціляли в блиск розколотого неба,
<регочучи... ворчливо...>
< блискочучи в Дніпрі > <одбившись в Дніпрі >
в Дніпрі одбившись.
У кучу вівці збились
<й> немов із холоду
ягнятко на руки полізло.
— А вам, напевне, весело живеться, що ви все граєте?
Я бачила й учора вас…
А брат мій у повстанцях — та й зразу схаменулась.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
< Сковорода>
Сковорода — на бистрі ноги встав,
хотів її догнати,
< хотів > обнять, потішить,
<заспокоїть,> утерти сльози недитячі,
та тут <повз його>
повз нього 1
Повз нього < блискуча >
карета,
закрившись курявою, на Київ покуріла
<на Київ>
і довго пан <у> із вікна дивився,
який то <там чернець > юродивий
<мов доганяв > очима доганяє його, а мо’ й
словами.
Простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву, щастя,
бурі серця великого
говорить не дають.
“Напевно весело живеться…”
Ніколи блискавка отак не била <в дерево >, не палила,
як <оці слова > душу його
<в душу його> <оці> ці слова.
Справді.
1 На звороті аркуша під зірочкою дописано наступні 14 рядків
(до “Напевно, весело живеться…”).— Ред.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить,
щоб мир знайти <і> й спокій,
і бога щасливого < від [чути] у> в собі відчути,
у < природі > натурі,
бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
гармонію душі? —
А бог один,
і може там якраз,
де ту гармонію розбито.
І як я смів подумать,
що вже зробив щось для людей,
коли безвинні ллються сльози кругом, кругом,
а я од них тікаю!
< Противні мені приятелі, в яких я жив>
Чи ж друзі <ж> були мої друзі, в яких я жив,
< Гидка мені> чи справжня була моя проповідь,
яку я підносив.
<Бо шляхта то була,> Шляхту, шляхту бачив я, а не народі
<Бо просвіщ[ав] панство> Панство просвіщав, а не голоту!
У ній,
лише у цій останній,
я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,
мир є справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
<Ти чуєш, Дніпре,
за всіх!>
Мінялася його душа,
як і природа.
Надходив вітер з вітерками < вітер >.
Пішов, хоч не хотів із поля йти <із поля>
<—вітер з вітерками—>
< пісок > закрутився пісок
<— розвіявсь — >
і з вітерками вітер
< вітер >
і на одній нозі пісок за яром закрутився.
< — і з вітерками вітер — >
І думав дорогою:
шляхту бачив я…
І думав дорогою:
гармонія неіз’яснима
<у всьому сві[ті]>
налився всесвіт повноти <і сам себе>
<але чого ж і>
і споглядає <сам себе> сам себе.
Але й <в ньому> його <якась лінія> <якась воля>
< чиясь лінія > <мов> на два пересікає лінія:
на світ вгорі і світ внизу
і другий завжди рабство.
Чи ж друзі були мої друзі [?]
І на одній нозі пісок за яром закрутився,
і вперше усумнивсь Сковорода,
і вперше < іншими очима глянув > очима іншими поглянув
на небо, на землю, на себе.
Хмара ще <далі> ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж здавалось
ціляла в брязк розтріснутого неба,
< одплеснувшись >
потріскуючи у Дніпрі…
Але за цим <по тихогрізному мовчанню >
такий орган гримів і грав простором-хором понад хором —
аж земля під низом стугоніла, трепещучи…
Дививсь Сковорода і думав:
а се ж бо єсть вже інший <триугол> триугол:
земля, огонь, вода.
Земля, що правди прагне, права,
огонь, цей гнів, що сам рождається
з землі в задуху, в спеку, у туман.
Також вода, <що як> душа людини,
<що все одсвічує не тільки радістю >
<А все ж бо інший триугол >

Проходив кладовищем.
…говорить.
Вже дощ стіною рівною підходив
<і розлягались блискавки > і блискавки ганялись
8а смерканнями
<і розлягались гори грому понад Дніпром смеркаючим. >
як Сковорода, <на рівні ноги> <на бистрі ноги вставши>
<з смеркаючого поля>
у пустинь поспішив.

що все — не тільки радість,—
що все одсвічувать повинна.
Але ж бо єсть вже інший триугол.
— надходив вітер —
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії!..— та й змовк.
В душі боролись два боги:
гармонія і справедливість,
і першу валивала <люта> лють,
бо <не може буть гармонії, коли> де ж гармонія,
<коли> як справедливості нема [?]
— Я тут, я тут, я <тут>…— <скотилось по даху> по даху
скотилось,
затріпотіло в листі, < впало >
і < зразу > стихло.
— Ходімо < скоріше під дзвіницю > па ґанок,
<а то вже> гряд.
— Гряд! — ударило над ними
<ще> й завалилося <в кущах >
і < потім > довго блискавку сікло, сікло
і < довго > повторяло десь
вище октавою < внизу >:
— Бруд, брудом бруд…
А гряд од стін і від землі одскакувать пішов
мов стукотом підкований
<вже під дзвінице [ю] >
<в шумі, в шумі>
у шумі, <у> в бризках, <в> у бризкошумі
мов стукотом підкований.
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про Бога вічного.
“<Чи вічний же ваш Бог?> <А може й> Не мечіте
бісеру”,—
Сковорода подумав.
< Підійшла > Вийшла братія.
— Останьсь, останься,— почали вмовлять.
Ще не набридло по світах?
Пора подумати <про> за пристань.
А пристань тут твоя,
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти.
Ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода мов пламенем об’ятий.
— Ой, преподобнії!
Яких вам ще стовпів у церкву треба?
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Ви ж церкву завалили,
що й за сто літ вона не встане!
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі.
Не ображай лаврських отців.
Вони ж прийшли прохать тебе <до них> у ризу
<хоч і за єпископа >.
Затремтів Сковорода, мов пламенем об’ятий.
— Ризо! ризо!
не багатьох ти преподобними зробила,
але премногих вчарувала.
Окаянствуйте!
окаянствуйте, поки не встав спаситель церкви.
А він як встане —
то першим же на вас!
Братія: Ти гніваєшся, учителю,
<ми знаєм >.
Скажи ж нам на прощання,
<де> <наше щастя > де <мир> < надія > < гордість
і надія >
щастя наше, де надія
<кого ще> < порадиш нам прохать >
і кудою нам <іти шукать > іти [?]
<— Всяк єсть там, де серцем сам>
<—Ідіть пахать, забудьте рясу—>
<отам ваше щастя і гордість і надія >
<отам ваше щастя, отам ваша гордість і падія>.
<—Ах, наше серце>
Сковорода: Всяк єсть там, де серцем сам.
— Ах серце наше < нічого [не] бажає як добра >
добра завжди бажає ближньому.
— Покиньте рясу, ідіть пахать.
Замовкла братія.
Потиху
посунула назад.
Пішов і отець Іустин із ними в келію.
Ще довго там світили свічку,
ревли молитву по вечері
і, наревівшися, лягли.
Зостався сам.
Один,
у темноті,
у думах.
Дзвіницю хмари обганяли —
і бунтувалися вгорі тополі,
турляючись на схід…
< Гроза пройшла десь стороною >
< Гроза гриміла над [тополями] >
<але друга надходила ще більша >
Гроза <на мить> часами затихала
і другу грозу із Києва чуть було
й тоді <було чути грозу другу > <другу грозу >
із Києва,
а що саме —
не розібрать.
< Зостався сам>
Зашуміла шовковиця,
оріх затрепетав
і дзвіниця < зразу > підскочила в малиновім огні.
— Грязь!
Гробокопателі! <Хромії!> —
Хромії! —
ударив з неба голос, загримів,
і довго шар важкий <на ременю > розкочував,
щоб знов жбурнуть на землю.
Перевів дух вітер
і зразу
у всі ворота розігнавсь.
Л зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
грязь!
Злякалися ченці
і засвітили свічку в келії,
і заревли до бога грізного до Саваота:
— Свят! свят!
ми чистії, ми духом нищії,
помилуй нас …
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
< грязь !>
В саду під деревом
курінь соломою накритий.
Там спав Сковорода
годин чотири на добу.
А все ж останнє врем’я
молився.
І зараз < прибіг він> він прибіг
не від дощу сховатись —
молитися, молитись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
і сам возноситись почав.
Все вгору, вище, вище.
І бачив землю,
всю її неправду,
неначе вдень,
так ясно.
<Царі, царята і пани> Царі ж, вельможі і пани
<з[агнали] >
< народ загнали в церкву> < народу темному зв'язали
руки>
<і катували скорпіонами... > її катували скорпіонами…1

Збоку, на берегах рукопису, дописано пізніше олівцем:
“<Лежала правда на землі зв'язана>
<його мати> <його> на землі <зв'язана> лежала
його мати зв’язана,
її катували
<і вправд[і]>
Ченці ж стояли оддалік
<і все співали:
“У царстві Твоїм пам’ятай нас Господи” >
і все приказували:
“Чти отця твоего і матір твою”.
І наче сам він, <сам стояв,
сам> стояв десь недалеко од ченців
і теж співав:
“Блаженні <кроткії> милостиві, яко ті помилувані будуть”.
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше милували “чернь”,
аж поки < справді вона> вона справді кров’ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь.
— Грязь! — < востаннє в [дарило] > ударило над садом —
і Сковорода прокинувсь.
<Дощ одійшов> < переснився > <Дощ одійшов і ніч
переснилась >
1 Ніч переснилась,
2 і дощ одшумів.
3 Спішили хмари обсушитись,
4 а небо од краєчку < посиніло мов антимінО,
5 мов антимінс, посиніло
На столі мовчала < розкрита біблія > біблія розкрита
і риба на блюді і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
Пора!
<І> на устах <його> рішучих
новая радість < вийшла > виросла [—]
пора!
<і наче то не мати його була> і наче то вже не мати,
а Маринка,
голову звернула до нього.
Кричати хоче,
а крику не чуть <було>,
<і тільки рукою попереді —
туди! туди!>” — Ред.
1 Збоку дописано олівцем:
“3. І тільки <ще> з Києва грозу було ще чути,
а яку саме —
не розібрать”.— Ред.
Укинув біблію в торбинку,
згадав рукою флейту коло пояса,
вклонився тричі < серед> ранку, саду
і бистро-легко
пішов на схід.
На небі засвітали
зарі! зарі!
Кого ще там убили,
зарі-
зали? —
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.
Пройшов чи ще проходить?
<І неред очима брат>
<3амість>
Замість відповіді
Маринчин брат з туману
виступив <.>
<і знову розтанув > і з вітром розтуманивсь.
Чого?
Ніколи він його не < бачив > <знав> бачив —
а отже навіть
<руку запримітив скрючену > <руку скрючену
запримітив >
руку запримітив
< немов > у землю вкрючену.
На небі засвіта[ли
зарі! зарі!
Кого ще там убили,
зарі-
зали? —
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов] головосік 1.
Отак козаччина пройшла,
а ми немов не чули.
Собі шукали миру, коли там кров лилась.
Нащо, нащо?
К чому цей мир, < думки, змагання > к чому ця проповідь
1 Ці дев’ять рядків на берегах рукопису позначені так:
“на небі засвіта
головосік”.— Ред.
висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?
К чому <усі його> протести всі
<коли вони> <м'які> <напудрені>
коли вони м’які, коли вони тендітні?
“Блаженні, милостивії” — сказать катам? —
Ударить так, щоб аж заграло!
Щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
<щоб пробудилися незрячі >
Ударить так, щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби, раби, ця сіль землі майбутня!
Ударить! вдарить!
<На небі засвітали
зарі! зарі!
Кого там це убили,
зарі-
зали!..
Кого там ще убили?
Сковорода чув своїм духом,
що щось непевне творилось у Києві >
<щось у Києві творилось. >
<То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.>
Пройшов.
Але народ <із тьми не визволив > <не визволив із тьми>.
< Нового треба ждать. >
За думками не помітив
<як ліс сумний
перестарілий ліс пройшов >,
як ліс пройшов,
сумний перестарілий ліс <•> і Голосіївську сонну пустинь
< пройшов >.
<І> сам не знав:
чого це <він сюди пішов > тут він іде,
а не понад берегом.
Невже отак і дух його
ніколи з лісу не вийде?
<ні> дивувався
і сам не знав,
чого це лісом < пішов він> він пішов, а не берегом.

Зійшло невиспанеє сонце
і в хмарі досипляло
< жовто-жовто > жовтаво-жовто…
День < хирявий, хмурний > вітряний, хмаристий
<заледве> зникаючії кидав тіні од сосен на дорогу1.
<В[же]> Уже < починалось > виднілось передмістя
і Київ із туману
грязею виблискував…
Шлях берлин

Спинивсь в яру, щоб виламать собі ціпочок,
<бо свій забув, >
і затремтів з нестями,
закричав!
Чиясь невидима рука його тягнула в рів.
І він, іще не бачачи нічого,
уперше світ клясти почав
і тих, що світ ведуть у тьму
і поливають кров’ю.
Закричав! —
На дні,
звернувши голову до нього,
лежав козак і теж кричав, здавалось,
та тільки крику
не чуть було.
Однією рукою в землю вкрючивсь,
а другу мов на схід сонця простягнув,
показував: туди! туди!
— Маринчин брат! — проблисло.
<І хтось >
І заридав Сковорода.
О хто ж це так…

Не єсть то щастя, що родить нещастя
1 Збоку дописано олівцем:
“Познати Бога можна, познавши Людину”.— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1185.)

[I. GRAVE]
Бунтівники духа *l
I колесом їх кидало *
перекотиполем гнало *.

GRAVE
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії!..— та й змовк.
В душі боролись два <боги> начала:
гармонія і справедливість.
І першу заливала лють,
бо де ж гармонія,
як справедливості нема?
…я тут, тут, тут —
затріпотіло в листі, скотилось по даху.
— Ходім на ґанок (свят! свят!),
ходім на ґанок: гряд.
— Р-раб! — ударило над ними й завалилось.
І довго блискавку сікло, сікло
і повторяло десь внизу октавою:
бруд, брудом бруд…
А гряд од стін і від землі відскакувать пішов,
мов стукотом підкований —
у шумі, в бризках, у бризкошумі,
мов стукотом підкований.—
Присмерк,
1 Тут і далі (крім “Словничка до поеми-симфонії “Сковорода”)
рядки, дописані пізніше, позначені зірочками.— Ред.
як після семидесяти літ,

уже доріг не добачав.
Тікав під дерева, в кутки, в долинки.
А за ним, мов неминуча старості сиви[на],
водяна курява,
кипляча, свіжа, холодна…
і над усім вгорі просторами ридання,
душі великої здригання:
де ж гармонія,
як справедливості нема?
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про <дух, матерію> <життя, житечність, гармонію>
щастя, природу, про стать.
“Не мечіте бісеру”,— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
Між них і ті, що з ними він учився <в Академії >:
Кирило, Ієрон.
Поважні, одгодовані,
по старшинству вони на ґанку посідали,
і від содроганій голосу оріховими бородами трясучи:
— Останьсь, останься! — почали вмовлять
Ще не набридло по світах?
Пора подумати за пристань.
А пристань тут твоя —
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти,
ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода мов пламенем об’ятий:
— Ой, преподобнії!
Напроти на берегах пізніше дописано олівцем:
“Гавриїла постригли в ченці і сама цариця була при постригу.
Треба, щоб був у мене Г а в р и ї л хвастун”.— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 1—2)
[II. GRAVE]

— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.
•]’
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про щастя, <про властиву стать > <нро любов,
древо вічності > вічності древо.
“Не мечіте бісеру”,— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
Між них і <Сті, що з ними він учився разом —
Кирило, Ієрон.> < Кирило, Ієрон, що з ними він учився
разом> він учився разом —
поважні, одгодовані,
по старшинству вони на ґанку посідали 2
•і
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Плентайтесь по Єрусалимах,
у псалтир барабаньте.
А я знаю своє
і робитиму своє, як я знаю.
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі.
Не ображай лаврських отців.
•]
Окаянствуйте!
Окаянствуйте, поки не встав <на вас> цундра.
Простий народ спить —
та всякий сон єсть пробудний.
— Ти гніваєшся, вчителю.
< Скажи ж хоч> <на прощання:
де наше щастя? >
Скажи ж хоч <до господньої трапези> на прощання*,
скажи ж хоч до господньої трапези *
(тут саме <виніс> послушник виніс столика й*
1 Тут і далі рядками крапок у квадратних дужках позначені
частини тексту, які увійшли в основний варіант поеми.— Ред.
2 Напроти на берегах рукопису дописано олівцем:
“Ченці — про М [аксима] Залізняка, який сидів у казематах
К [иєво] —П [ечерської] л [аври]”.— Ред.
< поставив рибу на ньому > на ньому поставив <рибу *
і вино> рибу, хліб і вино): *
де наше щастя?
кудою йти?
Сковорода
Всяк єсть там, де серцем сам.
(Перший випив Ієрон <і здригнувсь>, здригнувсь і*
пальцями поліз у рибу) *.
[Ієрон]
То <що ж,
ми завжди охочі ближньому служить >
<То охочі ми ближньому служить >
То що ж,
ми завжди охочі ближньому служить.
— Покиньте рясу, пахать ідіть.
<І є р о н>
— Учителю! а що таке життя?
<Ні, справді, > і як його до себе привернути?
Сковорода1
У притчах Вардана < сказано> написано:
Кінь під золотим сідлом
сказав навантаженому бикові:
— Я кінь вершника,
золотий трон царя.
Бик сказав:
— Я бик пахаря,
золотий трон землероба.
Якщо я не оброблю ниви й ячменю —
під твоїм хвостом вистрояться в ряд ворони.
Ніхто не зрозумів Сковородиної мудрості.
<Послушн[ик] >
й не < обізвавсь > захопивсь.
Тільки < послушник, аж десь там із темних сіней> п’яний,
що сидів аж там десь у темноті у сінях,
од внутрішнього лоскоту коліна звів аж до підборіддя:
— Жінка? <Ой> Уй, як про жінку ж ти вчасно
згадав,
1 Далі 10 рядків дописано пізніше.— Ред.
чи не послать нам
І є р о н
Ні, справді.
Нехай ти нас, ченців, не любиш,
нехай <маніхействуєш> ти маніхействуєш і Нову Людину
знічев’я мрієш утворити,
(Сковорода загруз бровою)
<але скажи — ти ж маєш бога? — >
але скажи: ти ж маєш в серці бога?
(Сковорода всміхнувсь. Ієрон <щось уже третю
собі> уже собі щось третю наливав) *.
Невже нічого тобі не каже,
що край паш унія терзає,
що наш народ — це жертва рання —
Сковорода
…на фоні сміху рококо?
на тлі байдужого пізнання? 1
Ієрон
Чи, може, ти, глухим дзвонивши,
й сам уже оглух навіки?
Сковорода
До кого говорить таке, до ко’?
Я ж <вам дзвоню> вам, я ж вам дзвоню, каліки!
Ви ж той народ обплутали
<з дворянством хитрим перемітили >
обрядами, послушенством, царем,
з дворянством хитрим перемітили,
церковними землями його у рабство закріпачили,
а зверху ще й богом придушили — на!
лежи, мій рідний, богоносний.
А рідний колись <таки устане > та встане,
і отоді вже вам буде —
ні стейки, ні гейки.
Тут твердо кашлянув Кирило,
і так немовби ні до кого,
а сам, як шулий віл, з-під лоба < глянув > глигнув,
1 Поруч на берегах рукопису дописано:
“Вовку читають євангеліє, а він своє: ой швидше ж бо! овеч-
ки по горі он <ідуть> проходять”.— Ред.
(хліб саме застряв у горлі)
і тенором як по воді талапнув:
— От між нами й розмир.
А чого?
< (Обгриз рибу з двох боків і кістяком в руці *
почав розмахувать, доводить, та обірвавсь *
кістяк од> <Держав обгризену рибу за голову*
і кістяком в руці почав розмахувать, доводить,*
та обірвавсь кістяк од> <Обгриз рибу з двох*
боків і вставши кістяком усім доводив: пита— *
єшся; чого?> <Держачи обгризений кістяк за*
голову, почав: питаєшся: чого?> <Підвівся з*
риб’ячим хребтом в руці і щось таке хотів *
сказать, розмахував хребтом над головами, ко— *
мусь довести) > (Підвівся з риб’ячим хребтом *
в руці, розмахував хребтом над головами і щось *
таке хотів сказать, комусь довести) *
Питаю: а чого? *
Ми ж тільки взяли тебе па спит.
<Не пійдеш у єпископи —
юрод[ствуй] > Одмагаєшся од честі — одмагайсь,
та не тримай нас на бруску,
< прийшли ж до тебе ми як до свого >
до тебе ми прийшли як до свого.
<Оріхові> П’яні бороди вколючились у нього
і ждали, що він скаже.
[—] Іменно, іменно! — <захитали> хитали головами.
— <Як до> До свого?
Радуйтесь, рак з неба спускається!..
< Стребуйте ще собі шумливої
та сочиніть пир.>
(<3 руки Кирилової> <Пер[еламався] > Обламався
риб’ячий хребет в руці Кириловій <й впав черкнув-
ши> і <впав на ніс>, впавши на Іустина <а звідти
на>, почепивсь у бороді).
— Іменно, іменно,— <гуло> махали невпопад руками.
Стало смішно Сковороді.
Смішно? Ні.
Від огиди його немовби аж підкинуло *,
хотів <накин[утись на всіх] > стола перевернути*
і всіх викинуть, за коси витягти *,
але тут раптом блиснуло *
і все підскочило й заклякло, як мисль *,
лише тенор, розраховуючи на удар < грому > *
(а він боявся грому) *,
<хот[ів устигнути] > невгавав, як талалай:
так де ж тоді шукать нам правди, де? *
Замовкла братія.
.]
Гроза часами затихала,
й тоді
другу грозу із Києва чуть було.
А що саме —
не розібрать.
Та ще немовби коло брами
почулось тихе ржання.
Зарипіла брама
й зупинилась, когось принявши.
< Когось принявши > < знову > От… знову. На місце
вдарилась,
разів два схлишіула
й нема…
В саду під деревом — *
курінь *
Зашуміла шовковиця.
Оріх затрепетав 1.
•]
Там спав Сковорода
годин чотири на добу,
а все ж останнє врем’я
думав 2.
І зараз він прибіг
не від дощу сховатись —
думати, боротись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище…
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.
1 На берегах рукопису проти цього рядка написано олівцем:
“Шех сигн[альный] пист [олетный] выстрел”.— Ред.
2 Проти цього й подальших рядків на берегах написано олів-
цем: “Якась сила потягла його до біснуватого. По дорозі — огонь
в печері Досифея”.— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1248, арк. 3—9)
[III. GRAVE]
…На землі
зв’язана
лежала Маринка.
— Грязь! — розбило сон над садом —
і Сковорода прокинувсь.
Над ним <сміявся> біснуватий*.
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
Спішили хмари обсушитись,
а небо від краєчку —
мов <антимінс> сріблоглав посиніло…
Ніч переснилась
і дощ одшумів.
І тільки з Києва грозу ще чуть було,
а що саме —
не розібрать.
< Кричав біснуватий і крик...> *
Кричав <далеко> біснуватий*
і той крик… *

(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, JSft 1248, арк. 2 зв.)

[IV. GRAVE]

Та ще <немов би коло брами> немов коло дзвіниці
почулось тихе ржання.
Зарипіла брама й зупинилась, когось принявши.
< Когось принявши > <Знов на місце вдарилась >
<0, знов>
Та от знов на місце вдарилась,
разів два схлипнула — й нема.
Почав круг церкви сторож в калатало.

Сковорода:
всяк єсть там, де серцем сам.
Ченці:
— Та ми не про те,—
ми завжди раді ближньому служить.
Сковорода:
покиньте рясу,
пахать ідіть.
<Іустин> Досифей:
Ні, справді.
<Вони питаються: як бути?>
Нехай ти нас, ченців, не любиш,
<нехай
але скажи ж — ти ж наш Сократ І ти Діоген! —
Скажи! Ти всі закони знаєш.
Чи довго буде нас терзати унія [?]
Нехай ти іудействуєш> <і мрієш про якусь >
<і мрієш
нову людину утворити >
< (Сковорода всміхнувся) > < (Сковорода загруз бровою) >
Нехай ти іудействуєш і <Нову Людину мрієш > Нову
Людину
<з нічого > знічев’я мрієш утворити
< (Сковорода загруз бровами) > < (Сковорода всміхнувся) >
< (Сковорода загруз бровою) >
Але скажи: ти ж маєш Бога! —
< (Сковорода всміхнувся) > (Сков [орода] загруз
бровою)
Невже тобі нічого він не каже,
що <наш край унія терзає? > <край наш терзає унія?>
край наш унія терзає?
<3а православіє> <Що за православіє боротись треба>
Що треба боронить благочестиву віру
<3а пр[авославіє боротись], а не маніхействувать>,
а ти все маніхействуєш.
< 3 [асміявся Сковорода] > < (Сковорода схопився) >
Сковорода всміхнувся:
<Чи то> Глухим дзвонити [?]
А оріхові бороди < кругом вколючились у нього > уважно
вколючились <на нього > з усіх боків
і ждали, що він скаже.
<— Я бачу, що ви шпіц-буби*,
або, по-нашому, розумні дурні — не більше. > *
<— Православіє — така ж секта, як і інші віри>

259

<А там, де сект[и]> < всяка ж секта ттахне власністю>
<А де власність — тут нема головної мудрості >
Замовкла братія.

(ЦДАМЛМ, ф. 4С4, огі. 1, № 1248, арк. 10)
[V. ОБАУЕ]

Сковорода:
— Всяк єсть там, де серцем сам.
<Ч е нці:>
— <Та> ми не про те:
ми завжди раді ближньому служить.
— Покиньте рясу, пахать ідіть.
(Павза, немовби хто з досадою руками: ну от?) *
<Ченці:> <Іустин:>
— Ні справді.
Нехай ти нас, ченців, не любив,
нехай ти <іуд[ействуєш] > маніхействуєш і Нову Людину
знічев’я мрієш утворити,
але скажи — ти ж маєш Бога! —
(Сковорода загруз бровою)
невже нічого він тобі не каже,
що край наш унія терзає
<що б> <на фоні сміху рококо, > 1
< (Сковорода всміхнувсь) >
<на тлі байдужого пізнання >
Чи може ти, глухим дзвонивши, й сам уже оглух
навіки?
О мізантропе! *
Оріхові бороди < уважно > вколючились з усіх боків
1 ждали, що він скаже.
< Сковорода:> То де ж тоді < шукати правди > шукать
нам правди,— де?
< (Сковорода всміхнувсь) > (Сковорода всміхнувсь)
<...я тут, тут, тут,
затріпотіло в листі, скотилось по даху>
<сл[іпучо]> <і навхрест блиснуло без
підтвер [дження] >
Збоку на берегах дописано олівцем: “Апулей”.— Ред.

<і навхрест тут блиснувши, над всім прореготало,
в жилетку сміх свій заховало
й не прогриміло >
Ти ж чув про грамоту цариці *,
про Мелхиседека <і> про ножі*.
<Сковорода:> <Ченці:>
— Скажи ж:
<наш народ — це> народ наш —
чи може ми та жертва рання?
Сковорода: …на фоні сміху рококо, ^
на тлі байдужого пізнання1
— <Чи, може, нам пійти на прощу? >
— Народ піднять на бій чи й нам пійти на прощу? *
Сковород а: <все спотикаєтесь > <він 1
спотикається >
ви спотикаєтесь об Польщу.
— Ти нас немовби на бруску тримаєш *
і <не кажеш> нічого не кажеш*
Оріх [ові] бороди одколючились *
і з жахом одхилились *.
<— Чи, може... ти глузуєш> Ой щось ти з нас
< смієшся > *
Так де ж тоді шукать нам правду, де?
…я тут, тут, тут —
< скотилось по даху> 3 скотилось по даху,
затріпотіло в листі
і, навхрест зблиснувши, <як в Арістофана> як в комедіях
Арістофана,
< перед тобою > сміх душить свій почало —
ой клобуки, та перестаньте ж.
1 Збоку дописано: “Мій жребій з голяками”.— Ред.
2 На берегах рукопису дописано:
“Один з ченців: “Насамперед треба німців (учених)
вигнати, бо від них все <лих[о]> зло”.
“Розуму закони”. Ваг[алій], ст. 280.”
“…бо я виливаю, власне, вирізую не з воску, а з міді та
каменю. (X і ж д е у, нібито слова самого Г. С [ковороди])”
“Ви ножі, а я брусок.
<І я гостритиму,
аж поки вас не перегострю>
І я гостритиму вас,
аж поки не перегострю”.— Ред.
3 Дописано червоним чорнилом: “(ринва)”.— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 11)

[І. ШБОШТО. РШАЬЕ]
День хирявий, хмурний, хмаристий.
Поділ розсипавсь при воді
< ворушиться, шумить в тумані > і торгував в тумані.
Дніпро ж немов < стоїть > стояв на місці
сліпий-сліпий та більмастий
< більмастий >
і не <знав, куди свої сльози посилать >
знає, куди сльози свої <куди скарги, куди
посилати >,
куди скарги < свої > посилати —
чи до моря, моря < всесвітнього океану >
всесвітнього <всеводного братерства >,
чи до Москви, <до Малоросії любителів,
[що] за нього дбають день і ніч> назад.
Як став Сковорода —
<то й сам і себе, й світ увесь забув од горя>
<то й сам забув і себе, й Київ, і світ увесь. >
усе забув од горя
<од горя,
од горя.>
Стояв так не годину,
все поривався говорить.
Простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі <тихо> одведе,
< тихо,
немов воздух >
<воздух
неначе одведе >
немовби воздух
< прийме > тихо прийме.
Сльози гніву,
1 На берегах напроти дописано: “Каліки”.— Ред.
бурі серця великого
говорить не дають !.

Стояв так не годину,
< хтозна-скільки... >
Аж загудів гладкий далекий дзвін.
Карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні.
Забув Сковорода неділю,
забув себе, <і місце > годину й час,
лиш все <мі[нився] у> в лиці своїм мінився,
<та з одного на друге місце перебігав >
<та з одного перебігав на друге місце, обороняючись, >
мов дзвони ті
то вороги були <його>
<і все його били, били били,
мов догматами забить хотіли живую душу
одступника. І що дивніше — найперша Софія
ударила>
і били його, били <його>,
догматами сухими забивали
< любителя свободи одступника. І що дивніше — перша
вдарила Софія >
< свободи любителя одступника >. І що дивніше —
перша вдарила Софія.
І древнє своє ластовиння
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Кя 1257, арк. 1)

[II. RISOLUTO. FINALE]
<М'ягкою> < Дебело-огрядна княгиня >
<бані золоті, мов груди голі, в небо випнула >
<А через > <Київ>
<до неї Михайлівський на сонці ржаво рже.>
< Софія теж>
< Софія ж жовто-блакитне ластовиння попудрила туманом,
попудрила, нову прибрала одіж>
Софія ж,
древпє своє ластовиння попудривши,
< підперлася оградою > вона підперлася оградою,
і сіла між церков старих, що хрестяться,
ой боже мій, все хрестяться.
< Софія пір'я дере і все розказує,
як вона то колись дівувала >
Нум драти пір’я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвоні у танець, візьмуся в боки <я> —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками одбивала.
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність,
<бо народ держати
треба було>
<бо народ держать було в покорі треба >
бо треба було <народ держать >
народ держать.
< Софія теж. Не ви [терпів Сковорода]
Ну нехай… >
1. Не видержав Сковорода:
<б[решеш]> Софіє, не бреши! не вдержиш
народу цим.
Якраз в тобі почнеться нова церква,
нова премудрість < проста > красна,—
та не по-темному, а просто.
Не через двісті — через чотириста, а буде!
Не видержав Сковорода й побіг,
побіг униз,
через торжища,
пішов понад Дніпром,
все далі, далі.
А вслід йому “анафема” кричали дзвони
і смрадний дух десь із Подолу доганяв,
і гнав його на села — туди,
<де ще майбутнє
туманом окрите >
<де ще майбутнє
з туману ледве вибивалось >
де ледве ще з туману
майбутнє вибивалось.
А ген за полем, [за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.]

< Тільки Андріївська не дзвонила >
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка <во[на]> <вона>, стояла
над горою.
Стоїть, не журиться —
упасти не впаде:
кріпкий під нею чорний горб,
<аби тільки > як не дзвонить, то видержить.
<То ж> цариця поставила в знак приязні киянам —
< своїм > < мовби > немов хотіла цим сказать,
що Україна
отак в Москві над кручею, над прірвою поставлена.
Ось тільки задзвони,
збунтуй той чорний грунт —
<на сто літ підеш> на віки пійдеш в прірву,
дощенту рознесем!
<А сльози >
День хирявий, хмурний, хмаристий.
<Київ> І кволий Київ
ворушиться в тумані,
як сонний.
Здається, світ увесь заснув у лжі, в неправді,
у насильстві.
А дзвони гудуть,
а дзвони присипляють:
Спи, спи, < нічого боятись > місце добре, нічого
боятись.
<Отак> з[аспи…] спи.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1257, арк. З, 2, 3 зв.)
<І враз йому війнуло трупом.
Козац[ьке тіло пригадалось] >
І відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття —
Іди! іди! — хотів їй крикнуть <на весь світ>,
а мо’ й кричав,
та тільки голосу не чуть було,
як у <того> козака,
що у рову він бачив.
— І-ди, не муч мене, іди.
< Марія ж тільки усміхалась >
< Чоловік > < Офіцер > Чоловік підійшов,
брязкаючи шаблею.
— Ось, любий, мій учитель,— і зареготала.
І обоє, взявшись за руки,
нахабно дивились
на Сковороду,
і тільки в Марії
в очах — огонь
мигне
і згасне.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, т. 1, № 1257, арк. З зв.)

<Зараз! — > Враз озвалося луною проти нього.
Хлоп? — не буде хлоп!
Прокинувся од дум.
За пустирем <бундюч[ний] >
бастіон у небо < виріс >, як струп, виріс,
частоколом наїживсь,
Гарматами <як собаками озливсь >
<як собаками, мовчки озливсь >
мовчки, як собаками, озливсь.
Озлились на майдані козак і москаль:
слова кресали, як шаблюки,
і одкидали огонь на товпище,
що вже почало курітись
< (Зараз, товариство, бо буде пізно, зараз!) >
А за Голосієвим раз по раз бухало і розбухало,
і шепотіли люде, прислухаючись
хто з радістю, хто з жахом:
хлоп? — не буде хлоп!
<Зараз, товариство, бо буде пізно, зараз! >
Наростай, могутня хвиле! <наростай> *
<Чорна земле, розвернись! > *
Розвернись, чорна земле! *
Знеси, зруйнуй і поглинь *,
потопи білу гниль! *
І знову < жіноча > постать блакитна
< поміж товпищем, між москалями, мов самосійний будяк,
немов будяк, якого не викорениш ніяк
і далі огинці поза валами древніми >
на хвильку поміж товпищем, між москалями,
і далі —
огинці
поза валами древніми
< хотів >
скрізь
шепотом,
злодійкувато.
Якась сила непереможна < потягла його за нею.>
за нею <його> потягла його.
Софія вслід <йому> ревниво заблищала.

Коло Львівських воріт
згубив з очей.
Там знову < товпище і> москалі.
І мовчки злилися гармати на чернь,
в якій <уже> фітіль <курівся-догоряв> от-от, здається,
догоряв…
Так смішно стало, як почув лірника,
<Сщо його псальму співав > що співав його псальму
про мир душевний,
про птицю-голубицю.
Як він далеко <від цього одійшов!>
тепер від цього.
Наростай, <наростай> могутня хвиле, <наростай!>
<Чорна земле, розвернись!> Розвернись, чорна земле!
< Потопи й поглинь
білу гниль!>
Знеси,— зруйнуй поглинь,
потопи білу гниль!

Прийшов до того місця, де Київ з гори
мов сон предивний.
<І зразу почув:
заглян[е униз] > < глянув униз — >
Глянув униз —
< немов >
і заходила гора,
мов корабель <у> на бурю.
< Одне розумів: > < Охляв він > “Охляв,—пробігло
в голові,—
зайти б до приятелів і стравою підкріпитись”,
але зараз же якийсь дух його підняв на ноги
і руки хтось піддержував <мов> як на горі Мойсея анголи;
< тільки в>
<нс треба, не треба >
< сьогодні щось важніше є, приготуватись треба >

ні, ні, <о ні,> нікуди не піду, приготуватись треба.
Приготуватись треба?
І сам не розумів, <що йому> про що душа віщує.
<Аж тут>
Поділ розсипавсь при воді
і торгував і метушився,
Дніпро ж немов стояв на місці,
сліпий-сліпий та більмастий,
і не знав, куди сльози, куди скарги свої посилати —
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до <Москви> Лизавети, до Малоросії любителів
<й мов Піфію по [чув] >
А з Подолу <тумани все йшли> туман вставав
<мов піфію >
<і трупний запах розносив по всьому Києву >
і трупним запахом одурював Сковороду,
мов піфію…
Приготуватись треба.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1257, арк. 4—6)

[І. ЛІЗОШТО]

Не помічав ні люду, ні вулиць,
на Либеді бистрин прозорих,
що довго його все проводжала, < заводячи вербичками сюди,
туди, в ярочки; >
вербами заводячи сюди, туди, в байраки;
не помічав ні крику крамарів, ні < спеки городської>
суєти міської,
ані співу старців —
одна тільки думка кипіла в голові,
один шумів гарячий спів:
не жить, не жить нам ніколи з панами!
І хоч він знав, що не йому <з панами криваво упоратись, >
піднять безщасних,
[• •]
<як> Як розумів і те,
що зараз, зараз же підготовляти день той треба,
зараз!
— Хлоп? — не буде хлоп!
Прокинувся од дум.
< Перед ним над пустирями> Над пустирями
<бастіон бундючно набакир із'їхав,
гарматами витріщивсь,
рушницями наїживсь:
Ей ти, куди, обходь! >
бастіон гарматами наїжився.
До бастіону бігла жінк[а] *,
а за ним 1 два козаки *.
1 Напевне, треба: “а за нею два козаки”.— Ред.
Внизу <ж> *

< сперечались москаль і козаки >
там сперечалися москаль і козак.
Під ними ж Золоті ворота
засипані були землею,
як і вся воля козацька, що крізь <неї> них проходила.
Слова кресали, як шаблюки,
і одкидали огонь на товпище,
що вже почало курітись…
<А скрізь по Києву мов ревище ревіло,
мов заворушення якесь >
А за Голосієвим раз по раз < ревище ревіло > бухало
і розбухало <небо>
і шепотіли люде, прислухаючись <до нього>,
хто з радістю, хто з жахом:
Хлоп? —
не буде хлоп!
За валами *
пробіг хтось *.
За ним *
два козаки з рушницями *.
І серце як рідній *

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1257, арк. 7)
Непереможна сила потягла й його <туди> *
< Доволі наз [нущались] > < Пішов ліворуч,
де вали древні повз Львівські ворота
у нижній Київ вели.>
валами древніми *
повз Львівські ворота
у нижній Київ…
Софія вслід йому ревниво заблищала…
< Хотів з Подолом попрощатись >
<Київ, Київ, мов сон предивний >
<де вчився > <учився ж там він, жив
і в очі друга задивлявся > 1
Отак прийшов до того місця,
де Київ із гори, мов сон предивний.
1 12 рядків пізніше перекреслені автором і замість них на
цій же сторінці написано подальші рядки.— Ред.
Хотів із ним <він> він попрощатись —
<і враз
несвідомо оглянувсь >
<і несвідомо оглянувся >
< жінка в сірому
за деревами збоку [стояла]
й довго> <жінка в сірому аа деревами
дивилася на нього,
познаючи>
<мов довго познаючи>
< учився ж там він, жив>
<і в очі друга задивлявся>
учився ж там і жив
і в очі друга задивлявся.
<І враз почув, як хтось пройшов повз нього,
і мов побачив — під горою
якаясь жінка в сірому кущами на гору пробиралась. >
< Глянув униз —
і заходила гора, мов корабель у бурю.>
< Заходила гора, мов корабель у бурю.>
Глянув униз —
заходила гора, мов корабель у бурю.
— Охляв! — проблисло в голові
<і спокушала думка
до приятеля зайти і підкріпиться стравою >
і спокушаюче перед ним пропливли
і риба на блюді, і хліб.
Але зараз же якийсь дух його підняв
і пелену розкрив майбутнього в тумані:
<на мить заблисло все кругом >
перед ним
на мить
заблисло все —
<побідні прапори і крики > побідні прапори кругом і крики,
а з < нижнього Києва, вигинаючись, чадом >
міста нижнього, димами вигинаючись, трупний смрад
пішов, як після великого побоїща.
Ще й гайвороння чорне.
<І зразу > І знов закрилось.
< Несвідомо
оглянувсь >
<І раптом несвідомо оглянувсь >
І — несвідомо оглянувсь.
<3а деревами >
З-за дерев
дивилася на нього жінка в сірому:
пізнать чи не пізнать?
<і, не рішивши, подалась кущами вниз,>
кущами подалась під гору.
О, хто <ти, хто ти, підожди> <вона> ця жінка, хто?
Та це я?
< минуле нагадала >
< Чогось Марія втілила у серці
і стала перед очі>
<Ту ж мить Марія виплила чогось
і стала перед очі>
< Марія глянула у серце
і стала перед очі>
Марія у серце, Марія,
в саме серце власкавила.
Яка вона тепер? і де?
<і стала голосом торкать
минуле>
Чи <принялись його слова в її душі> приняла його слова
народ <люби, люби> любить, любить свободу
і власності < зрікайсь > зрікатись.
Марія <глянула у серце>…
Глянув униз — і заходила [гора —]
< Марія глянула у серце >.

День хирявий, < хмарний > хмурний, хмаристий,
<але й крізь нього > <але й в ньому Київ
мов сон предивний. >
Поділ розсипавсь при воді,
і торгував, і метушився.
Дніпро ж немов стояв па місці —
сліпий-сліпий та більмастий.
Не знав, куди сльози, куди скарги свої посилати:
чи до моря, моря всесвітнього,
<чи до Малоросії любителів у Москву >
<чи до Москви, до Малоросії любительниці>
чи до Лизаветн в Москву, до Малоросії любительниці.
Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю
й яку я не бачу <й про яку я ніколи не чув>
< земле > — уся ти в неволі —
чорна у білих, <у білих чорна земле>
земле чорна.
Як став Сковорода —
усе забув од горя.
Стояв так не годину.
Все поривався говорить:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
Стояв так пе годину…
Аж загудів гладкий далекий дзвін,
карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні…
Забув Сковорода < неділю, царський день> <про царський
день> неділю,
забув себе, годину й час.
Лише в лиці своїм <усе> мінився,
мов дзвони ті,
то вороги були
і били його, били, <били,>
догматами <ду[пгу]> забивали.
І що дивніше —
<за царя молитись >
<за царицю молитись >
перша вдарила Софія.
Не витерпів Сковорода:
Софіє, не бреши!
< Народу > <цим не вдержиш. >
< Якраз в тобі почнеться нова церква,
нова премудрість красна, >
Народу цим не вдержиш.
<Зо сходу й од рік усіх, од всіх морів >
Прийдуть зо сходу <од землі, і морів >,
тебе зруйнують, рознесуть
і на твоїх руїнах нову премудрість <дат> <тут>
проголосять,
та не по-темному, а просто!
А ген за полем, за горою
Лавра богобоязлива
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка стояла над горою.
Стоїть — не журиться!
Упасти не впаде —
кріпкий під нею чорний горб.
Як не дзвонить, то видержить.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов хотіла цим сказать,
що < Україна > < Україна вольних > < України вольний
ДУХ>
< вольний хлоп> < вольний люд> вольний дух
отак в Москві над кручею, над прірвою < поставлена >
поставлено.
Ось тільки задзвони,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!

<День хирявий, хмурний, хмаристий.
І Київ у тумані потонув,
мов соп предив[ний]>
Поділ розсипав[сь] при воді*
і сонно метушився.*
День хирявий, хмурний, хмаристий.
<І Київ, що на горі вже трохи пробудився,
ще тут в тумані спав.>
<і Поділ сонний, сонпий> *
<А дзвони> Здавалось, світ увесь заснув!
А дзвони все гудуть,
а дзвони присипляють:
спи, спи, місце добре, нічого боятись,
спи…

І раптом — *
настала така тиша, якої ніхто ще не чув.
<Але> <Та дивно ця ось тиша шуміла, горіла, >
Та дивно!
Тиша — горіла,
то в однім місці <невидимим> < огнем> <схопиться
дим>
< схопиться і завалує > < схопиться і завалує
валом > <і валом садить почне, мов з заводів >
<і валом садить почне, мов з фабрик >
огнем схопиться і завалує валом дим, мов з фабрик,
то в <другому проблисне > другім блисне.
<Заворушилося під горою—>
<коло Дніпра і під дорогою. >
А коло Дніпра хтось <черевом> черева повзе: тихше!
Тихше, бо <по> за горою почують.
Й сама гора у тил комусь заходить почала.
Навшпиньках, рачки, з очима < повними зарядженими ку-
лями > < викресаними ненавистю> <що див-
ляться в душі> < зарядженими д'останку>
<на боротьбу > нагостреними в боротьбу,
зарядженими на бій.
< Настала тиша> Тиша.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1257, арк. 8—10)

[II. ВКОШТО]

<Але зараз же дух його підняв
і пелену розкрив майбутнього в тумані перед ним.>
Але зараз же
могутній дух його підняв
і пелену майбутнього розкрив в тумані П^ЛЇЇ НИМ.
На мить
заблисло все кругом:
побідні прапори і крики,
й робочий люд.
А з міста нижнього, димами вигинаючись,
трупний смрад пішов, як по великому побоїщі
(ще й гайвороння чорне) —
і знов закрилось.

— Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
<і ти, яку не бачу й яку чу[ю,] >
уся ти в неволі чорна у білих,
чорна земле.1

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1257, арк. 12)

[III. БІЗОШТО]

[•
Стоїть, не журиться:
упасти не впаде —
кріпкий під нею чорний горб.
Як не <дзвонить > хитать, то видержить.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов < хотіла сказать > хотіла цим сказать,
що України вольний дух
отак <в Москві> над прірвою, над кручею поставлено.
Ось тільки < задзвони > збуди,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!2
Поділ розсипавсь при воді,
то в однім місці < вогнем > схопиться,
то в другому <сипне > вогнем,
ще й завалує валом дим,
немов із фабрик.
А коло Дніпра
хтось черева повзе: <тихше! тихше!>
тихше! Тихше, бо почують! <Ти-х!..>
І сама гора
у тил комусь заходить почала,
навшпиньках,
рачки,
з очима, нагостреними в < боротьбу > бій.
<Тиша> Тихше…
1 Збоку пізніше дописано олівцем:
“І довго гув гудок на далекому заводі (неділя?),
і довго спускався вниз перед кінцем,
мов під гору дорога…” — Ред.
2 Напроти дописано: “На лаврській дзвіниці були дзвони
бувш[ого] Вознесен[ського] жіночого монаст[иря] і запорозькі”.
Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1257, арк. 16—17)
[IV. ШвОШТО]

<Над ним> *
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
найшов, найшов, найшов…
І справді <він> знайшов.
<Знайшов нову гармонію>
Знайшов Сковорода нову гармонію,
в якій замість любові
< новее зазгучало> щось інше зазгучало.
Очі, повні ненависті, < Сковорода перевів на дорогу. >
метпув <він в> на небо він:
<і не знайшов виновника >
це Ти, <це Ти,>
це Ти, Спокійний, Косний Боже,
<таке допускаєш > такеє < дозволяєш >
допускаєш?
Та й зразу засміявся:
<і доки буду я християнином? >
і доки я християнином буду?
Зря до бога мертвого взивати
і потрясати < сліпо > душу перед істуканом.
<коли> Зря. <І в тон йому>
Голодний ворон над ярами:
<Кря! кря!> Зря! зря! <кря ві>
А по дорозі люд тікав із < передмість > < передмістя >
<Тікай, тікай, старче Божий!
Повстанців усмирять приїхали! >
Тікай, чоловіче, тікай!
Стояв Сковорода і ждав.
За ними ж нікого не було —
< тільки карета блискотіла ота, що вчора бачив він>
< тільки карета блискотіла ота, що вчора він бачив >
тільки карета вчорашня блискотіла,
і коні мчали живо, живо,
і машталір старався канчуком,
а пан <блідий як крейда > як крейда блідий,
нагнувши голову з вікна,
блював…
Десь, певно, на бенкеті
за <весь> труд, за <весь> піт, < народ великий >
за долю України
всю ніч він нажирався
й додому їхав снідать.
Де ж Бог? 1
Глумлюся в заповідях Вічного!
Бог?
Аж тут ревнуло ревище і, сколихнувши воздух, вгорі
занило-погуділо,
а там <удруге! й втрете! раз по разу, і по хвилині>
і друге! трете! раз — і
по мовчанню
мертвому
хлоп! хлоп! — <пропаде далеко> озвалося за лісом.
І знову новії хвилі люду:
тікай! тікай!
І ворон над ярами…
< Вночі повстання нищима з Києва >
Оце ж той грім, <що уночі він чув> що з Києва уночі
він чув,
<і зрозумів. > 2 І зрозумів Сковорода:
повстання!
Лише повстання знайдуть язик і мову,
<якою б можна було промовляти до панів,—
повстання!
І зрозумів Сковорода:
барокко —
вбить!
Не ті герби, церкви і візерунки,
а геть все панство, барокко рідне і чуже>
<чуже барокко й рідне >,
якою б можна
до панів промовляти.
1 Рядки від “метнув <він в> па небо він…” до “Де ж Бог?”
написані пізніше між рядками та на берегах справа замість таких
викреслених рядків:
“Карета їхала
уся в гербах, у золоті, в барокко.
Якась княгиня, певно,
верталася з бенкету,
де із князьками пропивала
весь труд, весь піт, народ великий України”.— Ред.
2 Рядки від “Глумлюся в заповідях Вічного” до “і зрозумів”
написані пізніше між рядками та на берегах рукопису зліва.— Ред.
Хлоп! хлоп! озвалося за лісом *.

Не хлоп, а < громадянин всього світу > людина *,
громадянин всього світу *.
І переповнився Сковорода ненависті до тих,
кого раніш немов не помічав <за своїм богом,
за гармонією. >
Лизавета, любительниця Муз і Малоросії,
гетьмани і гетьманчики, що < народ > раді свій народ
продать за титул, за < садибку > садибу,
і всі пани і прісно з ними сущії під мудрим скіпетром
премудрої Катерини,—
о як <нен[авидів] > усіх він ненавидів, звірів неситих,
лютих звірів!
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1261, арк. 1 зв.)

[I.] FINALE
— Я наче знала, що ви тут,
< хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди (ой дайте дух перевести!) >
< рятуйте, вони, як собаки, гнались > *
< рятуйте, вони, як собаки, о господи, гнались, > *
хотіла йти попід горою,
а я…*
— Маріє!!…
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитно,
весело,
червоно!
Маріє!.. Боже мій, та звідки!
Маріє, <мріє дорога!..> дитино люба!..
І пригортав її до себе, цілував,
і голос пив,
грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте… зараз… потім…
що я хотіла сказать?
Звела очиці між собою,
бровами пам’ять запитала
<і так застигла.
— Щось таке… ой важне ж…>
<і так вся в сірому застигла. >
і так застигла,
вся в сірому.*
Дививсь Сковорода: *
— Ой < де ж я бачив її сьогодні > де її сьогодні я вже *
бачив,*
1. < Немов я хотів спитать > *
і не пригадав.*
— Ага, скажи, <хіба> в цьому я винен?*

Та тут ревнуло ревище
і за Софією мов затрусилось.
Затрусилась Марія,
зашепотіла страшно:
4. — О боже мій, вже пізно,*
<хіба не мало крові > *
вони прийдуть, вони знайдуть мене — я чую,*
учителю! <—благаю!>*
Що ж мені робить? *

<це ж там,> <це ж там, ходім туди, до нього >
— Ідуть, це — вже їдуть, ви чуєте?
— Маріє, дитино моя, що з тобою?
Маріє, серце…
2. <Але> Марія нічого <вже> не чула,
все оглядалася чогось
і руки свої звільняла од рук учителя:
<вони ж не прийдуть? Правда? Ні?>
<вони ж не прийдуть? Скажіть: не прийдуть, ні?
Ой як вони за мною, немов за звіром собаки > *
< Хотів сказати: ні
та й зупинивсь. >
<0 ні, я не хотіла того, що наробив мій чоловік. > *
3. <Там же> <Він села палить, що я зробл[ю?] > *
Так от кого він научав!
Трупи, трупи…
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил < заходити > заходить і готуватись
до бою.
А поміж деревами на горі
< озброєні міщани бігли, челядь і селяне — >
<озброєні студенти бігли, челядь і селяне—>
два козаки бігли *
просто на <них> <її> них:
<— Ось-ось вона, беріть! >
Марія крикнула, рвонулась вниз —

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1257, арк. 10—11)
[IL FINALE]
< Маріє, стань >
< — ти знов сюди>
< — ти не пускаєш >
< Облиш панів
облиш, Маріє. >
Ти хочеш, щоб його зовсім < забула? > не знала?
Забудь, Маріє.
Навіщо він тобі?
Ти споглядатель істипи й спокою 1.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, Кя 1257, арк. 12 зв.)

[III. FINALE]
…Я наче знала, що ви тут,
хотіла <йти> йти попід горою,
а вийшла сюди.
— Маріє?.. <ти?..>
Мов пробудився з того світу.
Мов <із> двісті сонць ізразу засіяло
і < задзвонило > засурмило
блакитно!
весело!
червоно!
— Маріє!.. Боже мій… та звідки!
Маріє… — <без ліку повторяв> мріє <моя> дорога!
<і> І пригортав її до себе, <цілував,>
< дивився в очі> і голос пив—
грудний, грудний, кленовий.

Марія < справді > < [нерозб.] > ж зразу запручалась.
1 Внизу сторінки дописано тим самим олівцем:
“Біснуватий: Сьогодні я кричав аж двічі,
так як і було умовлено”.— Ред.
2 Далі два рядки не вдалося розібрати; на берегах рукопису
написано:
— Чекайте… зараз… потім…2
Але в очах,
в очах таїлось щось незнане,
незнайоме Сковороді,
мов іскорка якась
мигне —
і згасне.
<Й> сама ж вона <чогось>
немов <не б[ажала казати] > <чи> не договорювала
<чогось>
< чогось тривожно все> оглядалась
і руки свої
потиху звільняла
од рук < Сковороди > учителя1.
< [нерозб.] > іще вчулося:
“< Сьогодні в Київ приїхала.
Вона>
Сама тільки сьогодні приїхала,
оце в Софію йде.
< Сьогодні ж к[онцерт]>
Вона ж так любить слухать там Рачинського концерти…— та
й знову змовкла”.— Ред.
На берегах рукопису напроти цього місця — такі рядки:
“— Маріє, сонце, < розказуй > ще <кажи>
іще, іще, про все.
Кажи усе, усе, <усе:
як батько твій, мати?
Учиться не забула?
Як наука, як душа твоя?
Ти ж…
Чи любиш ти народ?
Учиться не забула?
Одна із українок >
<перша жінка на Вкраїні>
Ти ж перша <на Україні> з українок
< убралась до науки,
філ[ософію] вчить почала>
що до науки стала.
< Народ любити не перестала? >
Народ і досі любиш?
Ти пам’ятаєш <наші бесіди? >
сказала <ж> колись:
народ — це…—
Але Марія
не та була.
<Мигнув огонь в її очах
і зник>
І тільки глухо почало,
мов знехотя, мов сердилась,
що про народ спитали.” — Ред.
— Ну, от і <все> <вже> < розповіла >
І душа < Сковороди > учителя
вже чула цюю зміну
<і радість потроху
опадала на сум.>
і радість потроху опадала
на сум.
Але все ж слухав,
що казала,
і голос пив
грудний < грудний, кленовий... >
— Хіба ще та[ке] < погляньте > —
(пр[омінь мигнув] в очах і згас) —
Чуєш, чоловік мій < (ой, де ж він тут за мною йшов?) >,
що чоловік мій б’є повстанців
під Києвом у лісі
і нагороду має
зо самої Москви за це.
— Маріє, що ти? — сахпувся.
І потемніло
в очах Сковороди.
Так от кого він виховав! <і трупний сморід наповнив
усю його істоту >
Кого викохував!
Трупи! трупи! <ніщо> Людське ти зг[убила!] 1
<Ага, так> що я хотіла сказать?
Звела очиці між собою,
бровами пам’ять < по [питала] > запитала
і так застигла.
— Щось таке… Ой, важне ж, <дуже важне >
та
<аж> тут ревнуло ревище.
І за Софією немов затрусилось,
<і> затрусилася Марія,
<і страшно так зашепотіла > зашепотіла страшно:
— <Згадала! Бо> це <ж> там, це ж там, ви чуєте!
ходім туди, до нього!
<— Маріє, що таке? Маріє, дитино... >
— Маріє, дитино <моя>, що з тобою?
< Марія >
<— Ой, боже мій>
1 По тексту від слів “Але в очах” до “Трупи! трупи! <ніщо>
Людське ти зг[убила!]”, писаному олівцем, пізніше по діагоналі
був написаний чорнилом інший текст. Він подається далі.— Ред.
<— Але, Марія, серце... Дитино м[оя]>
— Маріє, серце…
<— Я знаю таке... не говоріть!>
Але Марія <вже нічого > нічого вже не чула,
все оглядалася чогось
і руки свої долонями із рук учителя,
<шепочучи очима: >
вони ж <пр[авда]> не прийдуть? правда? ні?
Хотів сказать: не прийдуть,
<та тут зупинили >
а на горі поміж деревами
озброєні міщани <й челядь бігли >
бігли, й челядь, і селяне —
<були між ними і студенти >
і просто на них.
Зашумів шумом незвичайним Поділ,
і стала гора у тил заходити
і готуватись до бою.
<— Марія — оце! ось-ось вона! — сердит [о крикнули].—
Ми знаєм її чоловіка!
Вхопили в руки>
— Оце! ось-ось вона!
Марія < скиглить, побігла, по [мчала] > крикнула,
рвонулась вниз під гору,
та тут із двох рушниць догнав її огонь <у спину
і с [косив], і покотив, > і двічі перевернув…
Поміж кущами < головою в[низ]> лицем униз
< тільки з головою >
одну руку під себе незручно…
За що? хотів спитать Сковорода,
та так і слова не промовив.
< Почував, що> гнів народу справедливіш
за всі заступництва й закони.
— А ти хто? Яка твоя віра? —
<охриплі голоси>
ви <чуєте, і> він із нею був?
бачив?
— Був! Був! — загуділо кругом,
хоч добре й не розрізняв,
чи то <гуд[іло] > з гармат
гуділо, чи над ухом.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1261, арк. 1)
[IV. FINALE]
— Я наче знала, що ви тут.
— Маріє!!
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитної
весело!
червоно!
— Маріє, боже мій, та звідки?
І пригортав її до себе й цілував,
і голос пив грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте… зараз… потім…
що я хотіла сказать?
Я наче знала, що ви тут,— *
іще раз нещиро повторила *
і так застигла <вся в сірому >
<в> в сірому К
В сірому! *
< Десь бачив я її — й не міг пригадать > < Сковорода >
<Це ж ти сто [яла за деревами] > *
<Та я ж тебе вже бачив! Невже не впізнала? > *
Та це ж допіру <ти> вона стояла тут за деревами? *
Невже змінився <я> так, що й не пізнала? *
< Маріє, що з тобою? > Маріє, Маріє, дитя моє, що з тобою?
<Ага! Марія
згадала! — > Марія <мовби> стрепенулась.
< Скажіть> <Ось що... ви не могли б...> Учителю!
<рятуй>
<і знов не знала >
(тут дві хвилини тільки є,
рішати треба швидко)
скажіть, ви не могли б повідомить <...наших >…
О боже мій, коли б хто з своїх —
хіба б посміла вас прохать?
Між рядками пізніше дописано і викреслено:
“— Я наче знала, що ви тут,—
іще раз нещиро
<нещиро> повторяла.
Сама ж про друге
думала,
<в про[стір —] >
сірі очі мимо нього”.— Ред.
— Маріє, що з тобою,
ти вся тремтиш і <руки холодні > очі мов кров’ю налиті….
Марія ж нічого не чула,
все оглядалася чогось
і руки свої звільняла од рук учителя.
(Кажу ж вам: дві хвилині —
інакше буде пізно).
“Десь бачив я її”,— і зразу почув, як радість у серці
опала на сум
— Кажу ж вам: дві хвилині —
інакше буде пізно.
Сам [а] б пішла — за мною стежать.
Та й десь звалюся на дорозі.
Я цілу ніч не спала,
<я поруч з чоловіком з повстанцями билась, >
мій чоловік повстанців бив, і я поруч з ним,
одного просто в яру <задуш[ила]> задавила 2.
<бо тиша> <бо грізно тиша наростала >
<Чому я раніш не підійшла? (Казать чи не казать?) —
вловив її він думку
і зразу почув, як його радість опала на сум.>
<— До бою,—ледве промовила стиха,—
тепер вже не зможу їх повідомити,—
до бою,— іще раз повторила,
так страшно поводила очима,
так чудно руками, мов горло кому стискала >
<без бою,—ледве >
<Треба бою ждать! > — Бою не видержать, бою,— промовила
стиха і все дивилась кудись,
руки свої звільняла
від рук учителя.
1 Збоку дописано: “<хоч і> почував Сковорода, як в серці по-
волі <радість> опадала на сум: не та, не та його Марія, не та…” —
Ред.
2 Рядки від: “<Ага! Марія" до "одного просто в яру <заду-
ш[ила]> задавила” пізніше автором перекреслені і замість них
на берегах рукопису написано новий текст до слів: “Але за мною
стежать <ще зрання>“.— Ред.
<— Вже ж я> <їх не приготую:> <отут упаду.
І жаско >
— Вже ж я <до бою> своїх не підготую:
отут і впаду.
Сковорода ніжно, мов до дитини:
— Заспокойся, <ось глянь, яка ти стала — мов розп'ята >
<ось> <ти> сама не знаєш, що говориш,
ось глянь — немов з хреста ізнята…
— Я цілу ніч не спала…
— < По [чекай] > Заспокойся…
— Проклята ніч.
<— Заспокойсь > — За
спо
койсь.
Марія < страшно > дико посміхнулась,
<аж відступив Сковорода:
не та, не та його Марія. >
Марія очима страшно повела,
а руками мов горло < давила комусь > комусь давила.
<Не заспокоюсь,— прохрипіла,—
поки не знищимо.
Чого їм треба, ви скажіть,
хіба не їм я помагала? >
<То ж бачив він її за яром, як прокрадалася >
< Учителю, ти кажеш заспокоїти [сь], бо треба >
Учителю, ти сам не знаєш, що говориш,
хіба спокійним можна буть,
коли < схитнулись > хитаються основи царства?
<коли повстали беззаконні? >
<коли> < нехай > нехай земля бунтує,
має власність, убиває — а ти спокійним будь? — о ні!
Поки < цариця бунтарів не знищить >
не знищим бунтарів,
І зараз я <його> своїх < повідомить іду> повідомити
хочу,
<щоб не виступили, > нехай не виступають,
бо не видержать бою!
Але за мною стежать <ще зрання >.
<Маріє!> Марі —
і потемніло в очах Сковороди.
< Тепер згадав, де він її бачив. >
<Так от хто убив Маринчиного брата >
Так от хто вбив Маринчиного брата!
Марія — <його> учениця його,—любителя свободи,
Марія, що ‘дна з перших жінок на Вкраїні
пішла за словом його, до науки.
А я все спав у пустині,
<н[адіявся] > та з слова свого любував, <як>
надіявся, який то. урожай з них буде.
— Ось врожай.
Навчив! трупи, трупи…
Бо < панство > шляхту бачив, не народ,
бо панство просвіщав, а не голоту,
< самого себе не познав.>
І, відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття,
іди! іди! — хотів їй кинуть,
а мо’ й кричав, <та тільки крику
не чуть було> <та тільки сам не [чув того] крику >
та тільки крику
не чуть було…
Замість нього < зак [ричало] > 8а Софією закричало
<і>, аж затрусилася земля.
І затрусилася Марія,
зашепотіла страшно <щось про чоловіка, про військо
цариці >
<що бою не видержать, що своїх повідомити б
треба >.
<Але> Та вона зараз же опанувала собою.
Презирливо:
<— Ти дум[аєш]> — Не проклинай, учителю,
не проклинай!
Не винна я, що філософствувать не вмію
і воздівати руки в небо: боже, боже! —
хоч почуваєш, що не вір[иш!]
Не винна я, що розійшлась з тобою.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка —
тихенькі <дзв[енючі]> усердні бджоли,
<кутки> добробутки, які <в> мене на все життя струїли.
Я щонайкраще взяла від тебе: <і чеспість, і> чистоту і
чесність і
<Ти кликав > <Ти виніс > <Ти про [будив] > Ти кликав
мене
як першу із жінок до світла, до науки.
Та… розійшлася я з тобою, з твоїми степами, з твоїми
байками, що затуманюють ще більше.
Я зрозуміла: мені як жінці не досить світла науки,
мені ще треба боротьби.
Я зрозуміла: <між Заходом і Сходом як> шматок між
Заходом
і Сходом ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди з її тягатимуть як корпію на рани свої
другі держави.
То чи ж не краще під Росію?
<А ще я зрозуміла, що свобода >
Ти кажеш: простий люд? <як> і темнота? і злидні?
Усе це я уважила в своєму серці —
думаю, що краще зсередини
зірвати всю Росію,
аніж боротись за свободу по куточках
і плямувать себе повстанцями.
Ну, хто почує нас, скажи?
Ск[оворода]: для цього треба душити повстанців?],
нести прапори царицині і…
— Іди! іди! <—з прокляттям їй кидав> тебе я проклинаю,
чуєш? — тебе і всіх твоїх неситих,
іди!
Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
й яку не бачу й про яку
ніколи не чув —
уся ти в неволі
чорна у білих
земле чорна !.
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил комусь заходить і готуватись до бою,
а поміж деревами два повстанці бігло —
просто на них.
Марія крикнула, рвонулась вниз —
та тут огонь із двох рушниць догнав її між плечі,
і під горою,
двічі перевернувшись,
у кущах,
лягла вона лицем униз
і востаннє захрипіла страшно.
1 Частина тексту від рядка “<Але> Та вопа зараз же опану-
вала собою” до рядка “земле чорна” паписана пізніше олівцем
на берегах рукопису.— Ред.
А одна рука <була> немов виламана,

пезручно-боляче здригалась < і п [ростягалась] >
<вмирала>
опадала…
— За що? — не спитав.
Гнів народу завжди справедливий.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1261, арк. 2—3)

[V. FINALE]

Незручно-боляче здригалась
і опадала…
Сковорода почув:
<як щось> біле <біле>
вступило в мозок.
Вступило й шумить.
Вступило й шумить.
Невже божевілля?
<Десь у >У грудях ридання —
чого <ж я не плачу?> він не плаче?
У табір прокрастись —
чого ж <я не йду?> він не йде?
< Вступило й шумить,
вступило й шумить! >
І тільки <одн[а рука] > руки здригались ще щось говорить,
що нагадує про щось, та тільки от забув.
Вступило й шумить,
вступило й шумить!
— Ставай під дерево, не чуєш?
Ти хто? яка твоя віра?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1261, арк. 15 зв.)

10*

291

[VI.] FINALE
< Несвідомо оглянувсь >
Я наче знала, що ви тут.
Хотіла йти попід горою, а вийшла сюди *.
— Маріє!!
— Маріє, <боже> світе мій, та звідки?
Не та Марія вже його, не та…
Ні мрійності тієї, що на пасіці,
ні щебетання, ні тепла.
< Чіткість, сухість, мета.>
<і звідки вона?> і звідки вона така! *
Хіба спокійним можна буть,
<коли рішається сус[пільна доля?] >
<коли вирішується доля народу? >
коли вирішується доля народу?
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину.
Невже не чув учитель, що Україна вся в огні?
< Проти гнобителів повстала, проти панства.
Давно це наростало вже, а зараз >
Знаю хочу *
Я з хутора < пішла >,
< зустрілась з царським офіцером, стрілась
і вийшла заміж >
зустрілася з генералом за Голосієвом, зустрілась
і полюбовницею стала.
< [Сковорода] від [повів] гостро: >
[Сковорода] (відразу догадавшись):

А, правда <так>, чекай… <чекай >
сьогодні вранці < своїми руками задушила > своїми ж
руками
свого ж,
щоб не мішав.
— Маріє! —
і потемніло в очах Сковороди.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка.
<Доки вже бути нам тихенькими? >
<Усердні бджоли >
Коли вже кинемо ми хутори? *
<Бр[иніння]> < Сонність > Сонливість бджіл і запах
меду —
над цілою Вкраїною!
<Та чи не пора ж нам вийти з пасік?
Пор[а!] Чи не пора?
Пора, пора!>
<Пора нам вийти з пасік,
Ой, пора! пора!>
<Та чи не прокляття це над пами?>
Чи не прокляття?
Взяла від тебе я багато,
але пішла ще далі.
Ти весь у притчах, в спогляданню,
а я в роботі <, у методі >,
як хочеш —так <і> приймай.
Сковорода < заплющив очі>
заплющив очі.
< Видно було: щось він все переважує>
Щось у душі своїй важив.
<мені> не досить < тільки > світла,
мені ще треба боротьби.
Бо тільки <нова> <така> сильна мати
може родити сильних.
<Я зрозуміла > Іще я зрозуміла:
шматок < Заходу і Сходу > між Заходом і Сходом
ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди тягатимуть його <як корпій па рани>
як той корпій на рани
інші держави.
То чи не краще під Росію?
<Чи не краще> зсередини зірвать її,
аніж боротись в себе дома
по куточках?
— Ти вбила Марипчиного брата *.
<Ось через що я свого ж сьогодпі задушила. >
Марія: *
— Бо він боровся за волю свого хутора, <і все>
< а я бороти [мусь за всіх] >
<і не міг зрозуміти,
чого я з однодумцями своїми
сказала повернути їм назад. >
<бо він не бачить далі> *
<і що йому той дасть (той план) > *
Я шла *
я з однодумцями своїми *,
сказала повернути їм назад.
По плану треба *.
Бою пе видержать, поки підмога не прибуде.
Та що йому той план? *
А план такий: *
Мій <чоловік> полюбовник з військом цариці
<ще> кріпко тримається під Києвом,
<не скоро виб'ємо. >
Отже, треба передати нашим *,
щоб не вривалися у місто *,
бо кров дурна буде *.
Сковорода розплющив очі:
— Ти вийшла заміж, щоб врятувати люд?
— А що, хіба <по-тво[єму] > не чесно?
<М[овив]> Сковорода: ні.
Ти справді < пішла далі> <за мене пішла далі> пішла
за мене далі.
<До цього я ще не додумавсь >
Пробач, що я до тебе гостро так…
Прощай…
Марія: не пущу!
<Учителю, тебе я не пущу!>
Я стільки літ тебе шукала
[І вслід] за тобою йшла.
Учителю,
ти —
повинен
піти в наш табір —
і передати план.
Тобі прокрастись легко,
як подорожньому, як старцю —
і то найшвидше треба, бо <в місті повстання > місто
вже повстало, але підмоги їм не буде.
Сковорода:
<— Гаразд > — Ти хочеш цього? — Гаразд, я йду.
(Павза. < Тільки руки взялись за руки,
тільки очі> < наблизились > <знов> <до очей>)
— Тільки ж…
(руки взялися за руки)
<Я йду>
Тільки… (очі ізнов до очей)
Сковорода:
Я… <ті[льки руки взялися за руки] >
йду…
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил <куд[ись] > комусь заходити
і готуватися до бою.
А поміж деревами два повстанця бігло —
просто на них.
Марія крикнула, < рвонулася до них> рвонулась радісно
до них,—
та тут огонь із двох рушниць зустрів її між груди,
[і] над горою,
двічі перевернув [шись],
ля[гла] вона лицем униз

(ЦДАМЛМ, ф. 464, ои. і, Яв 1261, арк. 10—15, 14 зв.)

[VII. FINALE]

<3а За
спо спо
койсь > койсь
Марія посміхнулась,
Марія очима страшно повела,
руками ж — мов горло комусь <душила>…
— Учителю,
ти сам не знаєш, що говориш!
Хіба спокійним можна буть,
<коли хитаються основи царства?
Хай б’ють, хай убивають —
а ти спокійним будь? — >
о ні!
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину!
Невже не чув учитель, що Україна вся в огні?
Коли б не чоловік мій з військом цариці —
давно б загинув край увесь,
і власність, і свобода.
<—Власність? Свобода?
Твій чоловік цариці служить,
а разом з ним і ти? — >
Невже <М[арія] не та> <не та Марія, не та?> <не та
Марія стала? > це не його Марія?
Ви ж чуєте: я цілу ніч пе спала.
Я поруч з чоловіком повстанців била,
одного в яру
просто руками задушила!
І зараз <я іду> хочу я повідомить своїх:
< повідомить своїх:
нехай не виступають:
бою не видержать. >
нехай не виступають:
бою не видержать.
< Напр [ужилась] > Пробігла тиша,
напружилась з послідніх сил,
залягла круг Києва
і віддпх затаїла:

А я все спав у пустині
та з слова свого любував:
який то урожай з них буде —
ось врожай.
Навчив…
Трупи, трупи!

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1261, арк. 5—7)

— А ти хто?
Яка твоя віра?
Напевно й <ти з нею був?> він із нею в змові був?
— Був! був! — закричало кругом і заревло
<— Був! — > і все змішалось в хаос.
— Був! був! — ревіло од Софії.
— Був! — громами двигало ізнизу,
і стружками стругало воздух,
і воздух потрясало.
А за Голосіевом раз по раз бухало і розбухало,
і хтось < клепав > клепав у міліони кос
і < викорінював > підтинав бур’ян
один за одним
У РУчку
<раз> ану лиш разом
раз!
<раз!>
— Ставай до дерева, ти чуєш?
Отой генерал — в наших руках
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1261, арк. 8)

<Та тут із двох рушниць огонь догнав її між плечі >
Огонь із двох рушниць догпав її <у голову> вже під горою,
і вона,
двічі перевернувшись у кущах,
< лягла > захрипіла лицем униз, < пальцями конаючими
землю загрібала >
<одну> руку під себе незручно…
<"3а що?" — хотів спитать
та й не промовив слова — >
“За що?” — не спитав.
Гнів народу завжди справедливий.
Тільки <крич[ав] > до козаків кричав: *
отам, отам із того боку < глядіть, щоб не зайшли >
заходять, зміцнити треба! *
— А ти хто? яка твоя віра?
<Хто бачив: і він із нею був?>
< Напевно й ти із нею був?
шпигупив з її чоловік [ом?] >
Із нею був?
1 Рядки від “і хтось <клепав> клепав у міліони кос” до “Отой
генерал — в наших руках” дописані автором пізніше і викресле-
ні.— Ред.
— Був! був! — закричало кругом і заревло
і все змішало в хаос.
— Був! був! — ревіло од Софії,

— Був! <був!> — громами двигало із низу,
стругало стружки <десь> вгорі*
і воздух < стругало сумно через увесь Поділ,
і воздух розривало. > потрясало.
Але <Сковороду хвиля> Сковороду пізнали,*
хвиля підхопила й понесла,*
і сам він біг,*
а за Голосієвом *
раз по раз бухало і розбухал[о…] *

Дух перевів коло Дніпра,
куди його хвиля народу винесла.
•і
< слухав :> — Учителю,
коли б не я, то вас убили б.
То ж жінка офіціра, який повстання <вже цієї >
за Голосієвом придушив.

Ізнову зашуміло над Подолом
і в ріжних кінцях < закресало > < зацокало > кресати
почало
і піднімати <хм[ари]> гори грому.
<Студент>

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1261, арк. 8—9)

[ПІДНЯТИЙ МЕЧ]
Дворянство бачив я, а не народ,
панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир є справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч
< Подяка вітру, що дме>
<0 мій милий мій спокою >
< Подяка природі за все—
найперш>
<Будь славна, природо, за все —
чи тут, чи отам, чи осе —
за те, що нам бурю несе — >
Будь славна, природо, за все —
чи тут чи отам чи осе —
будь славна, природо, за все —
<Коли я спіткну[ся] > < Дозрілий я>
Дозрілий я, мудрий і сиз,
<ти так мене> <а так мною вдарила >
а так мною кидаєш вниз —
аж вітер там бурю несе!
аж <вітер> буря там бурю несе!

<Шляхетству! — яка йому путь?> Шляхетство — одна йому
1 Три останні рядки були спершу викреслені, а потім віднов-
лені автором. Напроти них пізніше дописано олівцем: “Треба”.—
Ред.
путь.

< Пригноблені до бою> Пригноблені к бою стають —
аж вітер там бурю несе!
аж <вітер> буря там бурю несе!
<На горах далеких аж там
я бачу родину >
На горах в далекім краю
<я бачу голоту> <я бачу країну свою—> <Знайду я>
я <бачу> країну свою —
<Як вона світом трясе,
як вона світом трясе! >
<Як землю ходою трясе,
як так їх багато трясе! >
<0 хто ж її знову трясе, >
<3а горло > < потрясе >
<Та зовсім не ти як не> <Там щастя й красу >
<Там вітер нам> <бурю> <бурю> <несе>
Там вітер нам бурю несе,
там <вітер*> буря нам бурю несе.
нема ні панів ні раба
<Хай болі і муки> <Хай жертви і муки і біль>
<Хай жертви і муки і сміх.
Хай> <до країн золотих >
Хай жертви, і кпини, і сміх
< Дійти б> <до віків золотих >
< Дійти б до верхівлів отих>
Зійти б на верхівля оті —
<Туди нас хай> Туди хай нас
<Як> <хай> буря <нам бурю> несе
Будь славна, природо, за все!
<Будь славна, природо, за все!>
<Хай буря нас бурю несе — > *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Хе 1263, арк. 1)

[І. НАД ДНІПРОМ]
Тоді саме < за > блискотіло на верхів’ях.
Тоді саме тріщали двері в Європі, і <вітер> <буря> вітер, про-
дуваючи, <із скрипом > на петлях кидав їх од Англії до Франції.
І содрогалися <від грюкоту> держави! І скрип був од дверей —
аж <у> у Запоріжж<і> <я> і <чули> <почали прислу-
хатись > з сережкою в усі1 почули. <І тільки дурна Польща
одна-однісінька> І тоді ж дурна Польща о[д]чайдушно < поволі
собі, як і вшехно> < самій собі> смерділа латиною і королем.
Та <ще непідколупна > ще Росія <тезоіменито> розсілась Ка-
териною. Ручкою пухлою, віялом китайським на свободи дворян-
ські. <На фоні сміху рококо. > <На> <На фоні псіху рококо. >
< Ручкою пухкою, > Розрішаю вам, < дворяне> дворяне, <все>
піднять народ із темноти < канчуком, законами —чим вам> чи
канчуком, чи законом —чим буде ліпше, <а там> <та> < по-
тому > а там хоч зовсім його ззіжте 2.
…Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
1 На берегах рукопису дописано: “низове товариство”.— Ред.
2 Мотто написано пізніше. З лівого боку рукопису дописано
олівцем: “рабство”, “крепацтво”.— Ред.

Сковорода на землю упаде

І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
[• • •]
мир, мир душі твоїй — <стру[мує] всесвіт > < лунає >
луною всесвіт,
мир.
<І, слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається>
Слухаючи Сковорода цю відповідь, стенається
і йде туди, де насхиль на шляху
збіднивсь високий
свіжовкопаний, косоокий,
як панська совість,
абияк збитий хрест.
Під <срібними> осокорами*
<В[ін] > Сяде по-турецьки, як дитя,
нової пісні починає —
очі заплющені,
хитається в ритм —
< Подяка природі за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробила нетруднйм,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
шукай свою стать властиву,
а стать невірну одкидай.
Подяка природі за все.>

За городищем, туди, од боку,
над нивою, над колосом,
що з перебіжним блеском вітер його вилизував
і кошлав,
< хилила спину друга нива>
<хилив>
Серпи ряхтіли < низько >
<і так тужно співала тая нива:
жніте, женчики, розжинайтеся,
на чорну хмару оглядайтеся. >
<і так тужно без пісні женці рясніли в житі>
і так тужно женці в житі рясніли,
<безпіс[ні]> <в житі>
Л <поміж них> їм пригукував
підгінчий з нагаєм
< — А там хіба то не ясир?>
<—А там он гляньте, хіба ялося людям отаке робити?>
<—А он там> <Хіба ялося людям отаке робити?>
Поглянув у < другий > < інший > другий бік,—
<там копи складали > <там снопи у копи
складали>
Дитину мати під копою грудьми годувала,
а над нею <теж>
підгінчий з нагаєм.
А там <а там...>
показувала скрізь,
немов < ученику учи[тель]> Сковороді цим тяжко
докоряла 1.
Ще більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,
та не далася я,
втекла!
Я бігла, <як тая Бондарівна > бігла, мов тая Бондарівна,
а за мною <три> слуги…
Проклятії…2
Тепер якусь собі привіз < Марію > Огенію
і нас немовби не чіпає.
Сковорода: <Марію? > Генію? ти кажеш <Марію? >
Генію?
Закричав біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей.
Це знов його взяли на ланцюги
і він коло своєї землянки — он видно —
божеволіє і < казиться > рветься,
руками небо потрясає
1 Рядки від “<—А там хіба то не ясир?>” до “немов <уче-
нику учи[тель]> Сковороді цим тяжко докоряла” дописані пізні-
ше, а потім викреслені автором.— Ред.
2 Ці три рядки пізніше автором були викреслені.— Ред.
й не потрясе.
Руками небо оте прокляте потрясав
й ніяк не потрясе! Безсилий падав і плаче…
А небо —
<—там бог собі десь випив і лежить...>
< — десь бог вина собі натюживсь і лежить... >
— там бог собі < натюживсь > і лежить…
десь собі натюживсь і лежить… *
лиш інколи до бусела, що в лузі,
прибринькне чапко на губах —
та все хихоче, все хихоче…
— Ну от, < такеє життя тут наше> такий і приділ тут наш.
Ми плачем. <Той> Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті.
Утерла сльози рукавом
і задивилася туди кудись, <на схил гори, в розпадину, >
у придолинок на підгір’я,
де справді перед печерою своєю схимник Досифей,
задерши голову, <як проти сонця > <в гостроверхім
каптурі >
одмахувавсь од крику, що <від землянки > < рвався >
з гори…
<на горі> <йшов з гори>
<Хіба не правду в пісні кажуть?
Немає цвіту червоного,
немає роду рідного…
Так де ж того нам цвіту шукати? >
Такий і приділ тут наш.
<Кудлан загарчав. >
В торбинках
1 На берегах автор написав олівцем: “п. п. п. п.” (напевне, по-
значив, що 4 слова в рядку починаються на літеру “п”).— Ред.
<до хреста надійшли подорожні > надійшли селяне.
<над[ійшли]> < Роз [дивлятись почали] > Непривітно
хитнувши головою,
< (Кудлан загарчав) >
<р[оздивлятись] > < пучками водили по перехрестю >
пучками < водить почали > почали водить по перехрестю
обмацували: скільки дірок
і чи нема якої <де> об’яви?
Об’яву, ось видно, дощ ізмив,
<а дірок було стільки,
що й чорт його розбере, скільки >
а на хресті було такого дірок,
що й хто його розбере, скільки <ж днів на папа
працювати? > ж саме днів па пана працювать?
<Одій[шовши] > < Відступивши, почали радитись, >
<вс[е]> <та> < все поглядаючи туди,
де так тужно без пісні женці рясніли, >
<все поглядали туди,
де так тужно женці рясніли,
а поміж них
підгінчий з нагаєм.>
<Маринка: а звідки ви? люде!>
< Маринка радісно до них> < Маринка радісно,
по-рідному >
Маринка радісно до них: *
а звідки ви? люде!
< Відступивши > <Ті, відступивши > <Люде ті,
відступивши>
Та люде, відступивши, почали <собі> радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно < серпи > <в житі> женці < рясніли >
рясніли в житі.
<Сковорода: утікачі?>
< Сковорода:
— Утікачі. їм і балакать вже набридло. >
<Такі ж, як і ми утікачі,—сама собі сказала. > *
<Сковорода: утікачі?> Сковорода: Утікачі?
Помовчала Маринка,
й день затих.
То хмари все хмаріли,

[ціляли в] блиск розколотого неба,
[в Дніпрі] одбившись…
(Дзвонили до вечерні).
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
ягнятко на руки полізло.
— А вам напевно весело живеться, що ви все граєте?
Та чого ви < такий сидень? > сидень такий?
Я <й учора> бачила й учора вас.
А брат мій в гайдамаках
він з цим-о біснуватим <як пема солдата > вночі балака
про панів.
А другий — аж у Швачки! — та й зразу схаменулась.
Загледіла: <що> що там аж на шляху <ще під горою, >
куріло щось і наближалося восьмикопитно.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
< (як Кудлан) > як Кудлан,
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
(Дзвонили до вечерні).
Сковорода на бистрі ноги встав,
хотів її догнать, обнять, потішить,
утерти сльози недитячі,
та тут
од верб із-за поворотки
<карета, закрившись курявою, восьмикопитно
розігна [лась] >
карета, як дурна,
< закрившись курявою > < вихопилась тупокопитно>
< вирвалась тупокопитно > <тупокопитно розігна [лась] >
вихопилась тупокопитно,
< плавно ходу применшивши > < раптом плавно ходу
применшивши >
<враз плавко ходи применшивши >
ходи враз плавко применшивши, вперлась колесами
і <коло> близ нього стала.
Пан < [розтруджен] ий хоробами, смаркий та рудобривий>
Пан, хоробами [розтруджен] ий, придохлий, рудобривий,
ласкаво виліз на повітря.
Рука < трусилася, як опирався > трусилась, як спирався
на карлючку,
а другою, що в перснях,
гнійні тімениці <лиця одколупував> на шиї
<за вухом > розколупував,
все <гнойні очі хусточкою промочав>.
І падала < луска > лупа па його шатпу одіж,
мов сніг сухий… <нечастий...>
< —А! Сковорода? > — А! Пан Сковорода?
Я радий, радий <говорити > говорити.
Ну що ж: Матерія чи Дух?
Матерію приємлю,
але й Дух — ти розумієш? — <непобідимий>
н-непереможний!
<Пане Сковородо!> Пан Сковорода!
< після останньої вчораш [ньої] > < останньої розмови >
останнього разу ти надто гарячився,
<таж Дух не можна > <я довго думав > < подумай >
ти поміркуй:
<коли б ти знав, які моря,>
які безодні дух наш відкриває!1
<коли б ти знав>
<коли б ти знав, які, о пан Сковорода, >
<як легко носить пас, оберігає, >
<яке майбутнє на[м]
якую радість подає,
в які простори нас заносить,
показує майбуття золоте! >
<яку він радість подає >
<який рятунок подає >
<якую радість, насолоду
любов, >
яку нам радість,
<радіс[ть],> любов,
любов до брата, до людини < навіває (подає) >
<щоб> < Особливо тепер, коли Польща > <а надто
тепер >
<Та ще> а надто <ще> тепер
<коли Польща для всього світу
мов>
Коли Месія
< всьому світу >
<од> <в> з Польщи прийде.
Я не поляк *,
але я <знаю> масон і <я> знаю, що через нас
<с[вятий] > *
дух святий <гово[рить]> промовляє*.
Рука трусилась, як < спирався на> переставляв
карлючку *,
а <очі пуголовками> пуголовки очей*
<в білках солодких бігали > *
в білках, порослих жилками, так солодко, так неприязно *
бігали *.
1 На берегах олівцем дописано: “А чого ці хлоп и?”, “Сокра-
не змагайся”, “Держава —це я (Л{юдовік] XIV)”.— Ред.
Сковорода < стояв і все ще> все ще стояв і дививсь туди,
де з вівцями < Маринка > Гафійка зникла.
Вона <щось про Марію > про Генію щось знає?
— Пане <Сковородо!> Фільозоп!
< (і про масонів ти сказав неправду) >
Сковорода здригнувсь <— загруз бровою > — і <як> мов *
сокиру < устромив > очі в цього чорта устромив,*
загруз бровою *.
<проше пана> *
<А про масонів сказати забув *,
забув > *
— Пане Сковорода, ах пане Сковорода!..
Як

<І Генія сама десь тут?>
<Знайти її, знайти, добути!
Але…>
І сама Генія десь зараз мучиться
у цього гада, у масона!
<Знайти її, знайти, визволить, добути! >
< Сковорода здригнув >
Знайти її і визволить! знайти!
Сковорода здригнув (“Плебеям тайну одкривать”).
Чи це йому причулось?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1200, арк. 1, 3, 7, 9, 11 зв., 12, 12 зв.)

[II. НАД ДНІПРОМ]

Закричав біснуватий з сусідньої гори,
<як Прометей > як Прометей
<як Прометей >
<що знову наділи на нього ланцюги >
Це <знов його взяли на цей ланцюг,
мов ту собаку> знову взяли його на ланцюги,
<як Прометея >
І він коло своєї землянки — он видно
<он видно> божеволіє і рветься,
руками небо <[нерозб.]> <прокляте> <за основи
потрясає > < —
і не потрясе :> Й ніяк не потрясе.
Руками небо < прокляте потрясає —
і> <й не потрясе> й ніяк не потрясе!
Безсилий падає і плаче…
А бог собі десь випив чарку
<і вивернувсь на небі> <і на небі вивернувсь,
як на печі.>
<Й чомусь посоловіло дивиться >
небо…
<А бог> Там бог собі десь випив і лежить.
<Чи довго вже він так лежатиме? >
<Хихоче> до бусела, що в <житі> лузі,
лиш інколи < заграє на губах
та все хихоче >
< заграє на губах,—та все хихоче,
хихоче, все хихоче… >
прибринькне чапко на губах,— та все хихоче,
та все собі хихоче, все хихоче…
< Підійшли > Кудлан < заворчав > загарчав;
<П[ідійшли]> В торбинках
надійшли якісь < селяне > подорожні,
< наблизилися до хреста
і привітавшись злегка головою >
й хитнувши непривітно головою
<наблизились до хреста > <до хреста наблизились >
наблизились просто до хреста
< (не піднімаючи морди з землі, Кудлан на них *
заворчав)> *
<Зосереджено] > Очима стежила Маринка,
як <р[уки]> < грубі > <ті руками водили
по перехрестю >
<ті водили руками по хресту > <ті руками по хресту
водили >
ті руками водили по перехрестю.
< Очима стежила Марипка>
<як ті грубими пучками обмацували — скільки дірок — на
перехресті?
скільки дірок >
як пучками обмацували, скільки дірок
і чи нема < об'яви якої?> якої об’яви?
Об’яву, < видно було,> ось видно, дощ ізмив,
а дірок було стільки,
що й хай йому чорт, щоб ще й до сього пана в ярмо
<іти!> <лізти! > 1
Одна ось дірка тут,
<а там аж дві> < чогось аж ізбоку> <а там чогось
аж дві>
<а там ще чогось аж дві>
а дві аж там чогось ізбоку,*
<обманом все, обманом! >
<У підсусідках вікувать? >
<Чи не [так?]> <А що, хіба не так?>
А що, пане, хіба не так? пане?
Стенув плечима Сковорода: <я не пан> <та я не пан>
я ж не пан.
<й не був ізроду паном >
<А> Ну, дак од пана, <б[о] >
бо чого ж <ти тут сидиш > ви тут сидите та ще
й із дудкою?
<Ну да> А втім, прощайте —
Сковорода: та я ж не пан і не від пана.
<Я...>
Селяне: ну дак < прощайте > не переманите <ви> ж нас.
Шарнемо ще десь, <бувайте!> бувайте здорові!
Не переманите.
<І пішли, пішли
в торбинках>
І пішли, пішли
<й не> <ще й озирнулись >
І один із них <до рота ціпок > на ціпок заграв,
як на дудку,
<а інші засміялись > <а інші озирнулись >
<на Сковороду озирнулись >
<і озирнувшись > і озирнувсь на Сковороду,
а інші засміялись.
Сковорода: Уночі? *
Суслик перебіг дорогу.

<— Це такі ж, як і ми,—не одриваючи очей
1 Далі дописані і виведені олівцем за межі даного тексту сло-
ва: “Примастками балакав”.— Ред.
од подорожніх >
— Такі ж бідораги, як і ми,— все це, не одриваючи очей
од подорожніх, журно промовила Маринка.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1200, арк. 8, 8 зв.)

[III. НАД ДНІПРОМ]
[. •]
Слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенаеться
і йде туди, де насхиль на шляху
збіднивсь високий,
косоокий, як панська совість, абияк збитий хрест.
<А соняшник схиливсь > <на> <у другий [бік] >
<І тут же самотний>
І тут же <самотний соняшник > соняшник самотний
< схиливсь у другий бік>.
Сяде по-турецьки, як дитя,
ізнов про цундру починає, < —>
очі заплющені,
хитається в ритм —
<А над ним соняшник *
хитається в ритм> *
< Пурхнув горобець па соняшник >
< черкнувсь горобець про літаючий > < черкнувсь криль [ми]
горобець пролітаючий>
< Злетів на соняшник горобець > <Сів на соняшник
горобець
і з ним хитається в ритм>
Пурхнув горобець повз соняшник —
і той хитається в ритм 1.
<Гнофті се автон!>
Тень до танцю цундри —
Yva)Ol аеаутоу! *
<А> <І над ним соняшник *
хитається в ритм—> *
1 Просто по словах “хитається в ритм” пізніше написано олів-
цем: “при долині <соняшник>“.— Ред.
<Жовтоязикий со[пяшник] > <з горобцем на щоках>
<Жовтоя[зпкий] > <Широкопро[мінн]ий> < соняшник >
< Злякався, пурхнув горобець > < Пурхнув собі горобець,
а соняшник хитається в ритм.>
< Метелик затанцював круг флейти >
Затанцював над флейтою метелик
і полетів, <об[трушуючи] > <на[трушуючи] >
розтрушуючи ритм…
Цундра-голодранець
голякам у тон,
з голяками вічно
YVG)’вч аеоитоу!
<Загавкав десь собака, овечки замекали,
і тільки пуга ллясь! ллясь!>
Тень до танцю цундри!
Твій запнуто світ?
.]
Чаль до бунту цундри,
до бідноти чаль!
Загавкав десь собака, овечки замекали,
і тільки пуга ллясь! ллясь!
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад,
і якось < хилиться > < повниться > хилиться, як колос,—
в землю.
Іде отара од води.
І дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець — подумала — а не чернець:
. … .]
— Геніє!.. Ти?
< Волошка на роті, як синя зірка
і юна пазуха > <і крізь сорочку груди >
— Е ні, зовуть Гафійкою.
(Волошка випала із рота)
А почім ви мене знаєте?
<і наставила вушка, і схилила хитро голівку.
Це ж як>
(З-під самих піг Кудлан десь уродився
і з виском став качаться).
— Геніє, Гафійко…— без ліку повторяв,
і брав її за руки, і дивився
довго-довго.
Такії очі були
у його учениці у Генії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість і красу
і повнолітній голос.
— Геніе, Гафійко!..— без ліку повторяв.—
Сядь сюди. <Оце таке в> <Ой, які ж у тебе чорні очі, а
я думав — сипі.> А це <у тебе й намисто? > 1
<Так ти й вродлива? >
(Кудлан < зівнув, як лев, і заспокоївся > <оббігав усе,
обнюхав
і під соняшником став мочиться — ти! п-шов!) >
обтрусившись, < пооббігав усе, обнюхав
і під соняшник помочився) >
<А> глянь!
<Бач, і вії> У тебе ж вії на кінцях, мов морозом хто
обхукав!
< Чебрець запах, як шепіт >
< Далеко із-під бриля дід придивлявся, як дрохва >
<В яру із-під бриля дід придивлявся, як дрохва >
< Дід спідбрилля придивлявся, як дрохва >
<Чебрець запах, як шепіт> (<В яру дід> Дід із-під бриля
< роздивлявся на хмари > дивився па хмари.
Чебрець запах, як шепіт).
Гафійка сіла.
Спідничкою закрила ноги.
В долоні всю голівку узяла,
говорить:
— Хіба це не ‘днаково чиї?
<кинула> 2

[Колись я думала, що можна жить працю] ючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
1 Між закресленими словами пізніше дописано олівцем: ” У те-
бе очі сині”.— Ред.
2 Напроти дописано олівцем: “долоні, як сум життя”.— Ред.
Бо батько й мати горби понаробляли,
а все панові, бодай йому не дихать!
Ми од Томари. З Коврая.
До цього ось шолудивого перебігли.
…Парки, доріжки, квітники,
а нам і квасолинки нігде посадити!
Там були у підсусідках,
шару юшку їли,
а тут, то й зовсім крепаки.
О, багато цей пан кого з нас обдурив,
переманюючи.
Прийдеться знов і від цього тікать.
Та й чи ялося людям отаке робить?
<Нема цвіту червоного,
нема роду рідного,
нема цвіту над маківку,
нема ріднішого над матінку. >
< (курликали у небі журавлі,
затужила піснею й Гафійка:
Ой у воду, воду
хилилася,
Червона калина
журила [ся].
Молода дівчина
журилася.
Як приїхав милий
до могили
Та прив’язав коня
до калини,
А сам принада
до могили. > 1
<(> За городищем, туди од боку, над нивою, над
колосом, що з перебіжним блеском вітер його вилизував
і кошлав, хилила спину друга нива. І так тужно серпи
ряхтіли в житі. А їм пригукував
підгінчий з нагаєм <) > *.
Ще більш голівку заховала,
щоб <сліз> <суму> не видно,
< (курликали в небі журавлі) >
<А сльози, сльози, як слова!> А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
1 Зверху над текстом пісні написано: “Пісня” — двічі підкрес-
лено й обведено з усіх боків, а напроти на берегах рукопису напи-
сано: “<взяла у рот коралове намисто і> <стримувалась> <гір-
ко хмурилась>”.— Ред.
2 Збоку дописано олівцем: “<Сер> сцена IV (Генія на ни-
ві)”.— Ред.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
нуждав ножем і мордував —
та не далася я,
втекла!
Тепер якусь привіз собі Огеню,
і нас немовби не чіпає.
Сковорода: Генію? ти кажеш: Генію?
Закричав біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей.
Це знов його взяли на ланцюги,
і він коло своєї землянки —— он видно —
божеволіє і рветься,
руками небо потрясає
й не потрясе.
Руками небо оте прокляте потрясає
й ніяк не потрясе! 1
Безсилий падає і плаче *.
А небо —
<там бог собі десь випив і лежить. >
<Там хмара блакиті впилася > *
п’яна хмара <вона> <десь випила й лежить. >
Там п’яна хмара лежить собі, задерши ногу, і пливе.
Лиш інколи до бусела, що в лузі, пробринькне чапко
на губах —— та все хихоче, все хихоче…2
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем. Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті.
І задивилася туди кудись, <у придолинок па підгір'я, >
де справді перед печерою своєю схимник Досифей,
< задерши голову, на кождий викрик
одмахувавсь од крику, що згори. >
< гнівавшись > на кождий викрик біснуватого
< махав на крик руками й стохрестив [сь] > *
<на кождий викрик > < погрожуючи головою > на кождий
викрик біснуватого,
аж <кидав кулаками> кидав угору кулаками*
і тут же похапцем *
<в усі> <всі> усі < кущики > місця круг себе
стохрестив *.
<усі місця хрестив >
< Та що ж робить? Як получиш горе> <то>
1 Нотатка олівцем на берегах: “До ІІ-гої частини: див. “Кан-
ДІД”, ст. XXIII, наступає революція”.— Ред.
2 Нотатка олівцем збоку: “поклади вугілля”.— Ред.
<—буде й добро.>
На руку Гафійчпну упала натомлена бджола *.
Маленьку долоню розправила Гафійка, долоню молоду *,
але <вже поритую > вже пописану-поритую шляхами
та дорогами *,
долоню, як сум життя *,
і перевертала руку, поки бджола, облазивши кругом *
усієї руки *,
не знялась і не полетіла *.
В торбинках
надійшли селяне.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить <по перехрестю > по хресту,
по перехрестю:
скільки дірок?
і чи нема якої об’яви?
[• .]
Гафійка радісно до них:
а звідки ви? люди?
<Сковорода: утікачі?> Сковорода (до них): утікачі?
Селяни хмуро озирнулись:
а що як <і> втікачі?
Один з них прикро підійшов
і, накарячки сівши,
зневажливо крізь зуби чвіркнув:
тобі, пане, хіба не все-одно? 1
— Та я не пан.
— Ну дак од пана.
< (у кишені всього багато, тільки батька нема) >
<Або ж> Чи мо’ такий, як і ми: блощичного роду.
Бач, із дудкою його тут посадили,
щоб переманював народ.
Скажи <по правді >,
чи й <тут> у вас таке, як за Десною:
<4> 2 дні на <пана>, 60 коп. поголовпого, та 50 <коп>
за землю,
1 Пізніше напроти цього місця на берегах рукопису дописано
олівцем:
“Як святий Денис
свою голову ніс”,— Ред.
<2> та 2 коп. на пошту,
та ще <копійку> на теє як його…
Сковорода й собі на нього подивився.
<на його подзьобане обличчя
та його усмішку колючу >
<ще й гордий ніс, подзьобане обличчя.
Колючі брови просто
Гордий ніс. Подзьобане обличчя.
Колючі брови. Усмішка колюча.
<ному здалось, що голос цей він чув,>
<він чув, чув десь,
але не може пригадати >
<але не знає: де й коли?>
< Подобався йому віп>
< Відчув розум і волю> < Відчув у ньому розум і волю,
відчув любов велику до людини. >
<Воля і розум світились в очах> Воля світилась в очах
і розум.
<і тому стежив за ним, милувався. >
А ще й ненависть велика.
Подзьобане обличчя
взяло Сковородину <дудку> флейту
і, держачи її в тісних руках, як <заступ> того ціпа *,
<що капицю йому зубами зав'язуєш > *
коли йому капицю зубами стягуєш *,
і так пронизливо у неї < свиснув > свиснуло,
що аж Кудлан < схопивсь і> схопився й загарчав.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, N 1201, арк. 1—6)

з Польши прийде
Я не поляк. Зате ж <я> масон.
І як масон я <знаю й вірю> <вірю й знаю> знаю
й вірю…
Але чи слід плебеям тайну одкривать?
<та й> < бидло ж ось стоїть селянське *,
слухає > *
бидло ж ось селянське слуха.*
До речі: *
<я вже подав > <хочу> *
<я> нарешті я вже змінив свою фамілію*
<Куріпка> <Блюдолиз> із Блюдолиза*
на *
1 Напроти цього місця пізніше дописано: “хинський архіман-
дрит Гервасій”.— Ред.
Шляхетний! *
< Рекомендуюсь: > *
це так мені зробить порадив *
монастирський обер-офіцер *.
Рекомендуюсь! — *
…рука трусилась, як переставляв карлючку,
а пуголовки очей
в білках, порослих жилками,
так солодко, так неприязно бігали.
І падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий…
Сковорода все ще стояв і дивився туди,
де 8 вівцями Гафійка зникла.
Вона про Генію < сказала? > щось знає?
І Генія десь тут? у цього гада, у масона,
<що зараз щось сказав таке> що оце про тайну щось
сказав?
О ні, це не причулось!
“Плебеям тайну одкривать”.
Сковорода < обернувсь > відразу обернувся *.
Пан саме примастками з селянами балакав *.
1 уговорював їх, і улещав *,
аж поки не зірвавсь <із голосу> на сваркий тон і*
не почав грозить *
<бо> <ви на моїй землі, і ви втікачі! *
Я з вами> *
А одного (ей, пане, не дражнись) *
карлючкою у груди ткнув, щоб шапку скинув *.
Ей, пане, не дражнись! *
Сковорода загруз бровою.
Сковорода повернувсь.
<І мов> Мов сокиру,
очі в цього чорта устромив
<І
наступав>
І (сам не < знати > знаючи чому)
наступав,
<і> наступав,
як на ту жабу, наступав, що й роздушити гидко.
<Тьху, будь ти проклятий навіки! >
< Закричав біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей.
І впав масон, і закричав,
рвонув>
Я бачу, ти промовен! *
<"Плебеям тайну одаривать?"?? *
Генію нащо ж ти взяв мою? *
Ануте, хлопці, його ззаду! > *
<Гафійку, Генію нащо ти мучиш? > <Гафійку, Генію
нащо ти *
взяв мою?> *
І впав масон. Шарпнулись коні:
карлючка <ж бач одскочила
і просто в підкову буланому черконула >
одскочила і просто в підкову < буланого >
буланому черконула.
Чергинькнув бусел на болоті
й, заливаючись реготом, заклекотів.
< Залопотіло >
<Селяне швидше за торбинки і пішли! >
<Масоп оддзяпив смішно рота
і рачки до карети поліз > <і рачки поліз до карети > 1
Закричав біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей!
Чи ж довго ще його будуть держать і мучить,
<і мучить? чи довго? > чи довго? <Отут на горі>
<Прокля'! Цара'! Тира'!> Прокля! цара! Чи довго?
І цей клекіт і крик,
<цей сміх селян >
і ці селяне, що, < перегинаючись удвоє, аж падали >
присідаючи, валилися од сміху;
<й> і ці женці під нагаями;
<і в придолинку гостроверхий каптур Досифея; — >
і брезклий пан, якого машталір підсаджував в карету,— *
усе це було таке < болюче, > < нерозв'язане > дике,
таке заплутане, неяспе,
<що й сам Сковорода >
що й сам Сковорода
зареготав, завив,
схопив за заднії два колеса
1 Напроти цього місця па берегах рукопису дописано, а потім
викреслено:
“Якую Генію?
челядк[у?]” —Ред.
і, струсонувши < разів два> разів два каретою із паном,
<він> так її на землю посадив,
<що поодлітала позолота
і все барокко обсипалось… >
що аж позлітали < золоті герби > < герби > золоті герби
і все барокко розкотилось…
— <Ану поганяй! > Ану лиш поганяй! *
їдь, будь ти проклятий навіки!
Як курява вляглася —
селяне вже <булп далеко, > були <за повороткою >
і ні до кого було < проговорить > промовить,
< розговорити біль> Чи, може, крикнуть?
<Чи, може> Мо крикнуть, щоб вернулись? *
<Він їм багато б розказав. > *
<Селяне> *
< порадив їх> *
Він їх порадив би у світі *,
тісне життя розговорив *.
< Нехай побачать, хто віп б *,
і що він з ними разом > * 1
Але ні *.
Молодший ціпок до рота <і загув > *
і озирнувся на Сковороду *,
а інші засміялись *.
< Зірвавсь [нерозб.] побіг кудись > *
<Куди — і не знав> *
І не знать було: чи то з подякою всміхались, як свойому *,
чи все ще за пана його вважали *.
< (Гафійка, Генія, плебеї...)
Почув: > <на силах падає > < немов на силах падає >
Обперся рукою об хрест.
<І руки> Руки сами звелись на хресторам’я.
І так стояв,
мов розіп’ятий.
<На панському хресті,
на брезклому.
Та зараз же очутивсь,
струснув із себе щось гидке
і полем сам собі пішов, пішов… >
< (Немовби плебеї — з іншої глини, чи що? *
Чамур один. Ой бережись! *
Простий народ спить — *
1 Після слова “разом” поставлено знак питання в дужках.—
Ред.
та всякий сон єсть пробудний).> *
<Лле тут зразу ж> *
і полем сам собі пішов, пішов…
Сам себе розіп’яв.
Коли перед тобою стежка прямо —
навіщо ж по панах ходить і <їхпі> їх підтримувати болі?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, ои. 1, JVB 1201, арк. 7—8)

[IV. НАД ДНІПРОМ]
< ALLEGRO GIOCOSO> 1
Тоді саме блискотіло на верхів’ях!
Тоді саме тріщали двері в Європі!
І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії до Франції.
І содрогалися держави! І скрип був од дверей, <що аж у За-
поріжжі з сережкою в усі почули… (Над світом райдуга повисла).
І тоді ж дурна Польща в усі почула > аж у Запоріжжі сірома
з сережкою в усі почула… І тоді ж < панська > приматкобожна
Польща смерділа латиною й королем. Та ще Росія розсілась Ка-
териною. Ручкою пухлою, віялом китайським на свободи дворян-
ські. Розрішаю вам, дворяне, піднять народ із темноти. Чи канчу-
ком, чи законами, <чи> чим буде ліпше. <А там хоч і зовсім
його ззіжте…> <А втім візьміть та й хоч зовсім його ззіжте...>
А там хоч зовсім його ззіжте.

<Над світом — райдуга повисла. > 2
1 Зверху над текстом написано олівцем: “12 том Леніна, І ча-
стина, О Герцене”. В кінці фраза: “Це молоді штурмани будущей
бури. Но это еще не буря — буря это движение самих масс” (з 95-ої
До 101 сторінки)”.— Ред.
2 Збоку дописано:
“Життя — само приходить
<і часто >
<і> п’єш його велику радість
<зовсім> <часто зовсім>
<як неподготовлений > <як із калюжі воду>
<як корова калюжу > <як спраглий калюжу >

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1202, арк. 2)
[V. НАД ДНІПРОМ]
як буйвіл калюжу.
<Ми часто >
<Тому то й> <А потім довго >
<Чого ж ми дивуємся > < потім знецінюєм
і синієм? >
Чого ж ми дивуємся і синієм.
<Лиш на які [дива] чекаємо, чого шукаємо — води такої,
що її ніде, ніде, ніде нема?>
<Лиш часто чекаємо, чого ждемо, ждемо,
чекаємо >
Чого ждемо на щастя, що від розуму?
<на природу? >.
Еж випили ми воду, в якій <що в ній> одбилось небо
<рябохмаро>, що в ній
< провали[лось] >.
Еж випили <калюжку> ми воду <в якій сиділи> на [якій]
життя своє продумали
жабка, павучок водяний, комар?”
— Ред.
1 Текст від “<Ой, свободи дворянські>” до “немов у церкві”
дописано автором пізніше.— Ред.
2 Пізніше над “там” додано ще один варіант: “втім”.
3 Останнє речення — від “(Сіла знов у крісло…” дописане ав-
тором пізпіше.— Ред.
Тоді саме блискотіло на верхів’ях! Тоді саме тріщали двері
в Європі! І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії до
Франції І содрогалися держави! І скрип був од дверей —
аж <у Запоріжжі з сережкою в усі> на Хортиці почули… І то-
ді ж приматкобожна Польща смерділа латиною й королем. Та
ще Росія розсілась Катериною. Ручкою пухлою, віялом китай-
ським привітно так війнула на свободи дворянські. <Ой, свободи
дворянські > Ой, дворяне, < дворяне, у мій вік, Катеринии
в[ік]> дворяне! У мій <бабсько-царицин> вік, вік захоплепь
і мод, <якщо хочете,> я не таких ще дам вам свобод! <Але!>
<пе> <те, що просить> тільки <ж> допоможіть мені укось-
кати народ! <—Він хоче піднятись> Він хоче з темноти під-
нятись]. Укоськаєм! Придушимо! < При [давим!] > Задавим! —
закричали поміщики з усіх кутків. Тоді цариця встала з трону
і прочитала напам’ять протяжним голосом, немов у церкві:1 Роз-
рішаю вам, дворяне, піднять народ із темноти. Чи канчуком, чи
законами — чим буде ліпше. А там 2 — хоч і зовсім його ззіжте.
(Сіла знов у крісло < обмахуючись віялом > і так же < весе-
ло > хитро собі всміхалась, весь час обмахуючись ручкою пухлою,
віялом китайським) 3.

Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —
Т>соОі аеаутоу! *

мир, мир душі твоїй — луною всесвіт,
мир.
Подяка природі за все —
чи тут, чи отам, чи осе —
подяка природі за все —
Ой щастя — нещастя ой срібне < — >!
Чому все трудне — непотрібне?
Тому, що потрібне — це все.
Як будеш шукать свою стать —
< проценти > користь, любов чи верстать —
шукай свою стать, бо це все —
Ой щастя — нещастя ой стекле!
Життя розсипне та утекле,
пу як же шукать, коли все…
Шукай лиш властивую стать —
барабан, чи < клобук > < торжок > перо, чи
верстать
шукай свою стать, бо це все —
Слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається
і йде туди, де насхиль па шляху
збіднивсь високий,
косоокий, як панська совість, абияк збитий хрест..
Сяде по-турецьки, як дитя,
<тієї пісні починає, що вже зривалась і раніш. >
<про цундру пісню починає, > ізнов про цундру починає,
<Очі> заплющені,
хитається в ритм —
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем. Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті.
< Утерла сльози рукавом >
і задивилася туди кудись у придолинок на підгір’я,
де справді перед печерою своєю схимник Досифей,
задерши <лису, як цибуля > лису, як цибуля, голову,
одмахувавсь од крику, що згори…
< — Такий і приділ тут наш. > < — Такий же приділ тут
наш.>
<Од верб із-за поворотки —
якісь селяне. >
<Од верб із-за поворотки
в торбинках надійшли
селяне. >
В торбинках
надійшли
селяне.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить по перехрестю:
<— ану, чи й цей на свою руч горне? >
< обмацували > скільки дірок?
і чи нема якої <ще бомаги> об’яви
< об'яву, ось видно, дощ ізмив>
< Мітку, ось видно, ножем хтось умисне пописав, >>
Об’яву, ось видно, дощ ізмив,
а на хресті було такого дірок,
що й хто його розбере, скільки ж само на пана працювать?
<І цей же, як і всі, на свою руч горне. >
Цей теж, як і всі,
на свою руч горне.
Маринка радісно до них:
а звідки ви? люди?
Та люди, відступивши, почали радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно серпи ряхтіли в житі.
Сковорода: утікачі?
<Та тут от> <Вр[аз]> Селяне < хмуро > бистро
обернулись.
< а що як і втікачі бува?>
ну що як і втікачі?
А <й[ден]> один із них, < молодший > наймолодший,
гордо підійшов
і накарячки сів.
<— А тобі, пане, хіба не все одно?> — Тобі, пане,
не все одно?
<скипів молодший>
— Та я не пан!
— Ну <од> дак од пана. Бач, із дудкою < сидить тут цілий
день> < сидить собі тут цілий день> його тут поса-
дили, щоб переманював народ. Кажи по правді: чи
й тут таке, як у Коржівці: <3>
4 дні на пана, 2 коп[ійки] на пошту [?]
Сковорода стенув плечима:
<та звідки ж я маю знати? як я не пан?
а паруб [ок] > < а парубч [ак]: коли ж ти пан >
мовляв < звідки ж я зна[ю?] > < звідки ж у бога я маю
знати? > не знаю!
— А що ж ти тоді знаєш? <На дудку грать? >
< Най [молодший] > < Молодший притулив собі ціпок до
рота й затирликав з презирством > <вихватив дудку
собі й затирликав з презирством >
Молодший узяв із рук Сковороди дудку й з презирством
у неї свиснув.
Кудлан схопивсь і загарчав, а <Гафійка звелась па два
коліна > <М[аринка] звівшись із землі рукою >
<М[аринка] звівшись на коліпа і впершися
ру[кою] >
<М[аринка] звівшись на коліна, рукою вперлась у
хрест і вихва[тила]>
<М[арипка] підлізла на коліпах до молодого
й схопилася за дудку >
<М[аринка], вихвативши дудку, пхну[ла]>
<М[аринка], вихвативши у молодого дудку, а самого
його пхнула >
<М[аринка] [налетіла] на його, що той аж
перекотився>
<М[аринка] звівшись на коліна, рукою вхопилась >
<М[аринка] звівшись на коліна, за руку вхопила
молодого: >
М[аринка], звівшись на коліна, аж < затрусилася: >
1 Текст від “<Та тут от> <Вр[аз]> Селяне < хмуро >
бистро обернулись” до “Народ, з якого він і сам” дописаний пізніше
на берегах рукопису. Текст, що йде далі (до слів: “і рвав спідничку
і кісник”), автором перекреслено.— Ред.
затрусилась гнівно:
оддайте, дядьку, дудку, чого ви <лізете? > до
<чо[ловіка] >
людини причепились?
Сковорода сидів <ні живий [, ні мертвий] > <в глибокій
[засмуті] > в глибокім пригніченні. Не від цієї дудки, ні.
<Від того, що йо[го] > Народ його ще за папа признає.
Народ, з якого він і сам 1.
< Помовчала Маринка > < Помовчала Гафійка>
Помовчали гуртом усі —
<й> і день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
ціляли в блиск розколотого неба,
в Дніпрі одбившись…
(Дзвонили до вечерні.)
У купу вівці збились.
Немов із холоду, <ягпя>
ягнятко на руки полізло.
— А вам напевно весело живеться, що ви все граєте?
(Молодший: а чому ж би й не весело?)
<Та чого ви сидень такий? >>
Я бачила і вчора вас.
А брат мій в гайдамаках.
Він з <цим-о> тим-о біснуватим вночі балака <про
панів >
А другий — аж у Швачки! — та й зразу схаменулась.
Загледіла, що там ген на шляху
куріло щось і наближалося восьмикопитно.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
як Кудлан,
і рвав спідничку і кіспик,

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. З, 4, 7, 11, 12)
[VI. НАД ДНІПРОМ]
СКОВОРОДА
1
ALLEGRO GIOCOSO
Як! стільки жаху в народу, що танцює і сміється/
В о л ь т е р
…Три місяці пробігло 1
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринишпого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче…
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють — клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,—
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, < щедротно > < щирозлотно >.
1 На берегах червоним та зеленим олівцями записано:
“Рибний промисел
Литва
Польща
Білорусь
Євреї” —
а також:
“1770 р.
Гайдамаччина ж як тоді?”
Збоку автор написав кілька слів по-арабськи.— Ред.
Сковорода

Автограф розділу “Allegro giocoso”.

на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
<о, світлий, як ти <мене> всього мене наповнив >
природо, як ти всього мене наповнила
щедро, <щедротно <щирозлотно > щедротно!
< Пошли ж> < навій > душі моїй спокій
< Навівай >і мир і злагоду й любов.
Я більш нічого не бажаю
<о всеблаженний!> <о всеблаженна! невідцвітна!>
І <всеблаженпий> < природа > <і неблякла>
< блаженна > всеблаженна зразу десь почує
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Зустрінеться тут біснуватий —
що так розумно завше дивиться
<і про Вольтера завше запитає>, він про Вольтера запитає:
А Катерина ще не здохла?
<А Фрідріх Прусський ще не здох!>
— Ну йді ж, іді! — салдат на нього крикне
й дзвінке цебро < витягує з криниці >> опустить у криницю.
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному
попід оградою,
мовчки…1
І спиниться Сковорода
(Не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як біснуватий <о>той,

Напроти чорнилом та різноколірними олівцями написано:
“Si tout n’est pas bien, tout est passable (ст. 82, Voltaire)
Матерія (ст. 15) (ст. 39) (ст. 45) “.— Ред.
до храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі поженуть
у поле, на край світу…
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.

Щастя, де ти живеш? — горлиці, < трельте > <крильте>
скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!

Колос зігнувся і дивиться в землю —
позпай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
Се ж бо єсть:
бренпе, текуче і безкінечне,
немов фігурний триугол, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
<позпай себе самого—>
і понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність <нагорна> нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай
1 На берегах автор написав слова, які мав намір використати
в поемі: “Збіднюватись — прикидатися бідним”, “Ялося (ятися) —
див. нятися”, “Ярий”, “Яловий”, “Ялозне це діло”.— Ред.
Щастя, де ти живеш?—горлиці, <трельте!> скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
<Свін починав славить світ,> він починає славить світ,
що < взеленився розмаїто >> <в той самий черк і стеклий>
<що в той же самий черк сліпий і стеклий світ>
що в той же черк < сліпий і стеклий > <одублий>
< оглухлий>
<ядерний> узький, стеклий <а ще й
розмружений >
<як черк> <і все ж> і все розмружений стораз.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу:
мир, мир душі твоїй — < сказали ніжно гори> <води>
<луші>
<гори> < сказало поле> луною < звідусюди >,
луни,[—]
мир.
<І слухає > І слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається 1
і йде туди, де на шляху < високий хрест > < схиливсь як
панська совість >
свіжовкопаний
<хрест> абияк збитий
високий хрест,
як панська совість,
< високий хрест замріявсь> збіднивсь насхиль
над шляхом2.
1 Червоним чорнилом між рядками автор дописав два слова:
“Стенув плечима”.— Ред.
2 Трохи нижче автор написав олівцем варіант цього уривка:
“і йде туди, де на шляху
насхиль
збіднивсь високий свіжовкопаний,
як панська совість, абияк збитий хрест.
<Сідає> сяде по-турецьки, як дитя”.— Ред.
< Сідає під хрестом > < сідає під ду[бом] ПОХИЛИМ >
нової пісні починає —
очі заплющені,
хитається в ритм —
Подяка < природі >патурі за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетруднйм,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
шукай свою <ти стать природню> <природню
стать> стать властиву,
а < невластиву > стать невірну одкидай.
Подяка < природі > < натурі > природі за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад,
і якось хилиться, як колос,—
в землю
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець, подумала — а не чернець:
безвусий, безбородий,
і дудка непроста.
< (Кудлан зівнув, <на трьох ногах> чеснув за вухом
і з виском став качаться.) >
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
— Маріє!.. Ти?..
— Е ні, зовуть Маринкою,—
а почім ви мене знаєте?

< (Прибіг собі Кудлан і став качаться).>
< (Кудлан зівнув, прибіг на трьох ногах
і з виском <оскалив> став качаться).>
< Кудлан < зівнув чеснув за вухом > < примчав
од овечок>
< З-під ніг> < З-під самих ніг Кудлан мов уродивсь
і з виском став качаться. >
З-під самих піг Кудлан десь < вирвався > уродився
і з виском став качаться.
1 Червоним олівцем автор написав два слова, які мав намір
використати в поемі: “Примастками балакає”,— Ред.
— Маріє, Маринко…— без ліку повторяв,
і брав її за руку і дивився
довго-довго.
Такії очі були
у його учениці у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість і красу
і повнолітній голос…
— Маріє, Маринко…— без ліку повторяв.
< (Кудлан загріб, подряпав землю
й десь погнав у яр на трьох ногах,
подався десь.) >
(Кудлан зівнув <і заспокоївсь >, як лев, і заспокоївсь.
Чебрець запах принадно).
< (суслик) >
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить ].
— Чиї вівці пасе? —
Хіба це не ‘днаково чиї
Колись я думала, що можна жить працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли,
а все панові, бодай йому не дихать! 2
Ми од <Томари. З Ковраїв...> 3
До цього ось чорта перебігли —
< (>насупилась у бік села<) >
<Кудлап собака десь узявся >
< (Кудлан < загріб, подряпав землю> < схопивсь >
<здригнув>
1 На берегах червоним олівцем занотовано:
“Та там…
Там і Литви тієї
жмені —
<узяв би так
та й> курям посипать нічого”.— Ред.
2 Збоку дописано олівцем:
“<Ми там були у підсусідках>“.— Ред.
3 Дописано між рядками олівцем: “Навпаки: з Правобережжя
тікали (?) Я.”—Ред.
< нащурив вуха>
<й подавсь у яр на трьох ногах >
<й за сусликом помчавсь у яр...>
— Парки, доріжки, квітники…
<а тут і картоплі> а нам то й квасолипки нігде посадити!
<Ои гляньте... >
<Що там сиділи у підсусідках
на чужій землі,
а тут ще гірше.
Багато кого пан тут обдурив.
Оп гляньте>
За городищем, туди, од боку,
над пивою < (і як він раніш цього не бачив!) >,
над колосом,
що з перебіжним блеском вітер
< вітер його вилизував > його розхиляв і кошлав,
< хилила спину друга нива> рясніло людом.
< Серпи ряхтіли гірко > Серпи ряхтіли низько,
і <таке тужне> такої тужної співала тая нива:
Жніте, женчики, розжинайтеся,
на чорну хмару оглядайтеся.
А поміж них
підгінчий з нагаєм
< підгінчий з нагаєм.
А поміж них
підгінчий з нагаєм!..>
Ще більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пап на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
Тепер якусь собі привіз Марію
<вжо і нам дав спокій >
і нас немовби не чіпає…
уже немовби.
1 Збоку автор дописав олівцем:
“біснуватий”
кричить < здалека >, далеко
чути сумний
його крик” — Ред.

<А ці ченці — пройти й у церкву не дадуть! >
<та що казать... >
Сковорода: Марію? ти кажеш Марію? 1
Помовчала Маринка…
Й день затих
< Чебрець запах <та[к]> принадно >
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
ціляли в блиск розколотого неба,
в Дніпрі одбившись…
(Дзвонили до вечерні.)
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
ягнятко на руки полізло.
— А вам напевно весело живеться, що ви все граєте?
Я бачила й учора вас.
А брат мій в гайдамаках,
він <тут в яру засів на пана> з цим-о біснуватим,
коли нема солдата,
<балака> вночі балака про панів2.
А другий аж у Швачки,—— та й зразу схаменулась
<пох[васталась] >
Загледіла, що на шляху ще під горою
куріло щось і наближалось <восьмикопитно>
тупокопитно.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, КІ 1І8С, арк. 1—7)
[VII. НАД ДНІПРОМ]
1 Збоку дописано олівцем:
“Закричав біснуватий
<на> з сусідньої гори, як Прометей.
<той же крик і в IV част[ині] <в по[встанців] >
серед повстанців]).
Нікого з посторонніх до “бісн [уватого]” не підпускають.
А в народі є повір’я, що це в кайданах сидить їхній визво-
литель (Прометей)”.— Ред.
2 Збоку дописано олівцем: “Грамота цариці”.— Ред.

<Гафійка> А Гафійка, звівшись на коліна,
< затрусилась од гніву: > од гпіву затрусилася:
<оддайте, дядьку> оддай, парубче, дудку,
чого <ви причепились?> ти причепився!
Сковорода її за руку: хай!
А сам усе дививсь:
На гордий ніс. Подзьобане обличчя.
< Колючі брови... Де він його бачив?
Той знову
крізь зуби собі чвіркнув:
і>
<і одійшов до гурту. >
Колючі брови: глянь
Той,
<не одриваючи очей од Сковороди >
не зводячи < злісних > очей з Сковороди,
< поліз >
накрючився руками злісно
і <так подався > кинувсь весь —
немов до горла!
<0 ні!>
О ні, (над ними саме хмара <прохихотіла зливою) > і тиша
< пропливала >)
немовби <вище поза плечі > < кинувсь > до очей,
над головою!
О ні, (над ними саме <тиша й тінь —
велика>
< вітер розпурхався>
хмара і тиша).
<немовби>
<і зразу хвать! Крутнув, скрутив,>
1 зра-зу хвать! Скрутив, хруснув,
одірвав —
і вже <розпльовано-жовтий> соняшник
ось тут.
А < без [голова] > нещасна соняшничина,
схитнувшись кілька раз обірваним горлом;
< завмерши зупинившись >
завмерла, зупинилась…1
Помовчали усі гуртом,
і день затих.
То хмари все хмарїли,
і •]
1 Текст від “Колючі брови: глянь” до “завмерла, зупинилась…”
донисапо пізніше на берегах рукопису.— Ред.
Я бачила й учора вас.
А брат мій в гайдамаках —
та й зразу схаменулась.
Загледіла, що там ген на шляху
куріло щось і наближалося восьмикопитно.
Взяла ягнятко й понесла.
Схопивсь подзьобаний: *
Куди ж ти? *
<Слухай!*
підожди !> *
А вітер їй заходив збоку,
[• •]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. 14)

[VIII. НАД ДНІПРОМ]

Той,
не зводячи очей з Сковороди,
накрючився руками злісно
і кинувсь весь —
немов до горла!
О ні — (над ними саме <тиша і хмара> хмара і тінь),
немовби до очей <над головою>!
О ні— (над ними <саме хмара і тиша> <пужкою
по хмарах стьобнуло> саме тіння і шум)
<і> <а> і зра-зу
< хвать !> х-хвать! над головою —
Скрутив, < хруснув, одірвав —
1 вже соняшник ось тут,>
за його шию, хруснув, одірвав —
і ось вже <жовтоверхий> жовтоязикий соняшник ось тут
<на долоні >,
а нещасна соняшничина,
< хитнувшись у порожнечі > мотнувшись кілька раз
обірваним горлом,
< завмерла, зупинилась > завмерла, в порожнечі
зупинилась…
— Отак зроблю я і з папами! чуєш?
<Сковорода: добре. >
Сковорода голосом: добре,— протяглу в.
— Та ти не “добре”, а й сам, брат, не сиди, <та з нами.>
Сковорода: <добре. > Кажу ж тобі — добре.
Гурт засміявсь.
Гафійка губу закусила
і кинула грудкою в ягня,
що від отари аж сюди прибилось.
— Ді-ду! Завертайте отару! я зараз іду-у! 1
І знову тиша.
Ховрашок < перебіг > < побіг > < пошився
стернею >
та па далеких хмарах <пужкою махнуло > <щось пужкою
махнуло… >
Тиша.
Двійна, < повторна райдуга > ще раз, всередині
повторна райдуга. < Глянь. >
Так легко, < мостом > вільно мостом повисла < задьористим,
кирпатопахучим> кирпатим < понюхом >
нюхом
< тьмяно-зеленим заблисла >
<як> <С немов всесвітня радість >
<3 повторною райдугою >
< Гордий ніс
чвіркнув іронічно
і одійшов до гурту. >
< Помовчали усі гуртом >
< Звідти кидав іронічно
чи до своїх, що сперечались,
чи мо1 й до Сковороди: >
<Тиша.> І знову тиша.
1 Поруч, на берегах, написано: “на т[ому] боці”. Подальший
текст, до рядка: “чи мо’ й до Сковороди: >” викреслено, а на зворо-
ті написано новий, який подається далі.-— Ред.
2 Поруч, на берегах рукопису, написано олівцем та чорнилом:
“Селяне: Цілі полки козацтва з прапорами
(Колії це так ідуть і йдуть —
мигтить, переливається ряхтом”.
“Білі голуби на хмарах”.
“В озері відбиток райдуги,
(в Дніпрі?)”.— Ред.
Ховрашок < зашарудів > < перебігав > перебіг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась2.
< Уперши ніжками в долоні світу> < Ніжками упершись >
Упершися піжками в поршні світу,
< назад > <й назад, на руки перекинувшись >
й назад вона па руки перекинулась
<і так легко лоскітливою дугою вигнулась >
<і враз так легко вона дугою вигнувшись >
і як міст легко вона <в повітрі > дугою вигнувшись,
< голою повисла > <гола повисла >
< лицем до [блакиті] > вигнувшись передом до блакиті,
< сто [яла] > гола < стояла > < тримала [сь] >
тремтіла.
<Тр[емтіла]> <Примружилась, немов не дивиться>
Немовби й не дивиться.
А хитрий сміх <їй трусить перса, плечі > її < кирпатий >
на самих кінчиках здивованих грудей опуклих
танцює, тапцює,
<під стан десь [нерозб.] обкрутиться >
<передається > м’яко передається на живіт
<і западає > <і там десь западає >
і там десь під бедер западає
в тьмяно-фіалковий < трикутник западає > у чорний
трикутник.
Махнув хтось пужкою по <його> хмарах (Блискавка) *
Тиша.
< Зраділа райдузі Гафійка
і простягнула до пеї руку,
немовби це тут було десь, близько,
і> < та не доставши до неї,
квіти рвати почала
і> < побігла квіти рвати
й кидати на неї>
Та на далеких хмарах 1
< безстидно >, немов перед купанням
райдуга розкрилась.
< Упершись ніжками у саму бороду світу >
Упершись < рожевими > ніжками в долоні світу
й назад на руки перекинувшись, < вигнулась
так легко > так легко безстидною дугою вигнулась,
голою повисла!
1 Від цього місця до “<у> і в тьмяно-фіалковий трикутник
<м'яко> западає…” викреслено автором.— Ред.
< і тільки зни [зу] >
<і хитрий сміх її кирпатий >
< (Так легко голою повисла) >
<і тільки знизу > і ось вже
хитрий сміх її кирпатий
<із низу до>
< Лоскоче > опукло здивовані [плечі] і перса трусить,
<перек[идається] > < от-от він прорветься >
< ластівками черкається летюче >
<на животі > черкнеться ластівкою об живіт
<у> і в тьмяно-фіалковий трикутник <м'яко>
западає…
Та на далеких хмарах < безстидна райдуга > <двійна
повторна райдуга > < розкрилась > 1
Упершись ніжками <й назад > в повітрі й назад на руки
перекинувшись,
так легко голою повисла —
<так легко голою >
<кирпатий сміх> <і тільки хитрий сміх кирпатий>
і хитрий сміх її кирпатий знизу
їй <трусить> <вступає> <в> жовтогарячить перса
молоді,
на животі <у тьмяно-фіалкові лінії западає > <у тьмяно-
фіалковий трикутник спадає >
у тьмяно-фіалковий трикутник…
Глянув Сковорода на райдугу:
півколо.
< Одним одрізком повторювалось воно в Дніпрі
і круг т[ворило] > <все вмісті>
<а всередині райдуги >
В Дніпрі одбилося й тремтить
і утворило довершенну форму —
коло.
Зраділа райдузі Гафійка
<і простягнула руку> і, простягнувши руки, побігла,
та, не діставши,
квітами почала в неї кидати,
і < танцювати > підтанцьовувати.
1 Від цього місця до: “у тьмяно-фіалковий трикутник” викрес-
лено автором.— Ред.
<а потім зірвалась і побігла
любими словами лоскотати >
<як дитину >
<Ой ловке ж яке й звідки воно!>
<й звідки воно І >
<Та яке потішне!
і зелене, і червоне,
ще й жовте нелишне >
<Що зелене, що червоне —
і все там не липше >
<Ой, любе> <Ой, яке ж любе> Ой, любе ж яке!
Райдуго! <ти знавш, хто ти є?> знавш, хто ти така?
Ти…
<і заплакала від радості > <і заплакала >
від ніжності.
<Сковорода: Ах ти дурне, дурне>
а їй < тихо > із ближніх хмар на саму голівку і за шию *
упало три краплі. Упало три <краплі> холодних краплі*,
аж плечиці <наїжачились> здригнулись*
горбато *.
глянув і собі Сковорода: круг, довершённа форма *
і зв’язалось це в голосі з світлим майбутнім *.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1202, арк. 15, 15 зв.)

[IX. НАД ДНІПРОМ]

Гордий ніс
чвіркнув крізь зуби
й поволі підвівсь: пора!
<Одійшов трохи >
Гурт: а що ж, пійдемо?
й почали зав’язувать < торби > торбини.
Та ніс чогось ізнову сів.
< Одним нігтем > < Злегка нігтем > Нігтем злегка почухав
свої порепапі ноги,
<3гр> Обірвав десь < нитку> пацьорку на лахмітті
<під матнею > ззаду
і так ясно < поглянув на Сковороду > признався
до Сковороди:
— <Ну> ось я з тобою <пожартував> й пожартував*.
Ось ти мовчиш.
А чується, що <ти не чужий> ти нам не <й> чужий.
Ну що робить, скажи, ну що?
Глянь: 1
чи не їдуть чумаки із Криму?
чи не біжать купці через Умань із Польщі?
Дарма й < кричать > гукать.
Закрито всі кордони, закрито.
< Бо чого ж Січ гуде? > Бо чого ж Січ гуде, як не через це?
Та й нам, міським ремісникам та селянам,
ну що робить, скажи, ну що?
іти на землю? *
<Еж> <Ми стомились >
Еж ми шукаємо її, святу.
Еж ми стомилися, шукаючи!
Жити без її <не можем,> несила, без землі!
А земля — в чужих руках.
< А коли нива почне —
тоді косар… >
(Достигав у Сковороді гнів).
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь <копають> зна-
йшли. Подамось туди, коли земля не наша — під землю
ввійдем, влізем, втиснемось, а таки її колись собі по-
вернем 2.

< Помовчали >
Гордий ніс: так отаке-то. <Хто> Що його й робити[?]
Сковорода: роби те, що <ти задумав > замислив.
— А <ти[?]>
<Роб[ити?]> <Ти голо[ту розумієш?] > підеш із нами?
[—]Я <ж> давно із вами.
< Приставай до нас> <нас>
< Сьогодні вночі> — Та ні, <це> правда?
<— Ой гляди, чи ти не обманюєш?
1 Напроти цього слова у вільнім між рядками місці дописано:
“Хліба, що в душі, а одежі, що на хребті”.— Ред.
2 Текст до цього місця від рядка: “<Еж> <Ми стомились >;>
дописано пізніше па берегах рукопису.— Ред.
Бо ми ще стрінемось пе раз.>
Гафійка:
<вам же кажуть, дядьку, що правда, >
Тобі ж кажуть, парубче, що правда,
дак ні, ще < треба забожиться > заприсягтись треба.
Еге? І погляпула скоса па його широкі
< груди > плечі.
< Пустіть, і я хоч трохи побалакаю. >
< Помовчали усі.> *
— Чи пема хоч скоринки[?] *
Ну чисто ж <ось> вибились <ми> із хліба *.
Так голодали, пробираючись сюди *.
Сковорода безпорадно заметушився.
Оглядувавсь круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві <свої ноги> ноги свої довгі
тихенько підібрав під себе,
немовби той хотів їх іззісти,
й винувато < дививсь на> глянув в голодні очі
подзьобаного:
— Ти їсти хочеш?
Узяв своє лице в долоні.
<А чує, що не спинить долонями стида> А чує:
не спинить долонями стида.
Горить той сором, <кри[чить]> вибуху є вогнем
і стукає у скроні:
— Вони голодні,
а я тут граю!
<Закрив>
Руки,
покошлавши брови, зійшлися на [переніссі]
і все лице його затиснули, закрили.
0 сором, сором!
Вони голодні —
а я тут граю!
1 чує:
хтось бере його за руку.
— Нате й вам, <ось> хоч погризіть.
< Розкрив очі> < Розкрив здивовані очі> < Крізь
здивовані>
Не < однім [аючи] > приймаючи з обличчя рук,
< розкрив очі в тісноті під пальцями > розкрив очі.
Шелестіли вії в тісноті
й крізь розсунені пальці
таке побачив:
подзьобане обличчя, до гурту < вихваляючись скоринкою >
сміючись,
(ограбив дівчину! — кричали ті)
<і все> жував, кусав скоринку,
<а другою рукою по голівці Гафійку гладив >
а другою рукою по голівці Гафійку гладив:
ах ти ж моя <царице> славна!1
Хочеш бути царицею?
От їй-богу скину Катерину,
а тебе на її місце посаджу.
Гафійка в груди йому пхнула:
<Дядьку, таке й видумають! > Таке й видумають,
чортзна-що!2

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. 16)

[X. НАД ДНІПРОМ]

Ну що робить, скажи, ну що?
Земля — в чужих руках.
Еж ми шукаємо її, святу!
<Еж ми вже стомилися, шукаючи!
1 Упоперек по тексту написано то олівцем, то чорнилом: “по-
глянув чогось на кістляві жовті ноги Сковороди”, “Скоринка”, “Да-
ли бабі рибки, стала баба дибки (Катерина II?)”.— Ред.
2 Від рядка “немовби той хотів їх іззісти” до кінця текст до-
писано пізніше.— Ред.
3 Напроти па берегах рукопису написано текст:
“Стояла на стерні.
Червона вся, з очима сірими, з безжурним носиком,
з кораловим намистом.
Вже вітер підіймався
і злегка надував <її невинну пазуху> їй пазуху,
що . вгору підбилась.
Чи не взяти її силою? > <Чи не взяти тоді її силою?>
<Чи не взяти її тоді силою? > <Га? Скажи, га?>
<Бо жити без неї — ой як тяжко! без землі.
А земля — в чужих руках. > 3
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь знайшли, чи що.
Сіль своя десь завелася —
подамось туди.
Коли земля не наша —
під землю ввійдем, влізем, втиснемось,
а таки її колись собі повернем!
< Замовк як зажурився. >
І враз несподівано:
чи нема хоч скоринки?
Ну чисто ж вибились із хліба ,
<так із-за Десни сюди продираючись аж місяць >
із-за Десни продиралися.
Сковорода безпорадно заметушився.
Оглядувався круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві свої ноги < потихеньку > потиху
< підібрав >
підібгав під себе…
< Немов той хотів їх іззісти, чи що>
і винувато глянув в <голодні > нужденні очі подзьобаного:
ти хочеш їсти? 1
Затис своє лице в долонях,
держить, мов у залізах,
а чує:
не спинить долонями стида.
[. . .]
А спідничку на < ногах > ст[рунких] ногах <так шпетно
обдував з усіх бок[ів] і аж> <заносив> <назад
заносив, завівав> <розвівав>
так шпетно обдував,
що <було видно, як западала вона в> <було видно, як
западала вопа там, де лоно молоде >
западала тая в лоно; обдував: аж назад заносив,
<розвівав> <стру[нкі]> <кривенькі> <стрункі>
рівні, у підколінках кривенькі ноги одкриваючи, <як>
на мить як книгу”.— Ред.
1 Напроти пізніше дописано олівцем: “<вставка> <перене-
сти> повторити
“Там були у підсусідках,
шару юшку їли…” — Ред.
2 Напроти дописано олівцем: “див. 2 додати”, а на звороті
олівцем та чорнилом:
“Глянь: на Дніпрі як порожнь[о], а раніше ж ліс, хліб сплав-
ляли та м’ясо до [пропуск] Бугом до Вісли, а там у Гданське,
О сором який, сором!2
Вони голодні —
а я тут граю!
І чує:
хтось <бере> торкнув ЙОРО за руку:
<Нате й вам, хоч погризіть. >
Не приймаючи з обличчя рук,
розкрив очі <в тісноті пі[д руками] >.
Зашелестіли вії в тісноті під руками
і крізь <розсупені> розтулені пальці
наче побачив:
Подзьобане обличчя,
< сміючись одм [ахуючись] > одмахуючись рукою од гурту
(ага, ограбив дівчину? кричали ті)
< жував, кусав якусь скоринку >
гриз, жував якийсь <чорний > сухар
<і розвалився на землі >
і <все> все дививсь на гору, на халупу біснуватого,
там далі вниз на яр < немов хотів запам'ятати. >
печеру Досифея
< витрушуючи кри[хти] >. Немов вигукував:1
а глядіть, чи не є це той самий, що його до нас послали?
Гурт: ти здурів? цсс!..
і оглянулись на Сковороду.
Ага! виходить, йому <тут> не довіряли.
<А в Досифея в цю печеру> <А в схимника в цю
печеру>
Гафійка: а в цю печеру до схимника
колись приїжджала цариця.
< Подзьобаний: цариця? Ах ти ж х[ороша моя] >
Подзьобаний (збираючи кришки в шаньці): цариця? (<кус-
нув > гризнув іще щось з пальців, хоч <з сухаря за-
лишилось хіба для горобця > < скоринки давно вже
[не лишилось] > того сухаря вже майже не було).
< Ах ти ж моя цариця! >
Оглянувся і погладив її рукою.
Ой, дуки ви, дуки!
За вами всі луги й луки!
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати,
ніде коня попасти!
Ой горе нам не гетьманщина,
надокучила вража панщина,
що ходячи поїси, сидячи виспишся.”—Ред.
1 Текст від “Немов вигукував” до “Ага! виходить, йому <тут>
не довіряли” написано пізніше на берегах рукопису.—Ред.
Хочеш бути царицею? їй-бо скину Катерину і тебе посаджу.
Із гурту селяни: ти здурів? Тсс!
Гафійка <в його> груди < м'яко > <його> пхнула
кулаком:
таке й видумають!
а сама все ближче тулилась, ближче.
Хотілось їй руками міцно-міцно обійнять цього парубка,
та соромилась людей, тільки щоку свою <не> від парубоць-
кої не одтуляла К
<Радуйтесь, рак з неба спускається! >
<Ну, хочеш, Сковороді в науку віддам. >
<Т> <Він, кажуть, землю всю наскрізь бачив>
< бачить, >
< розказує щастя і врем'я за руки хватає > <і врем'я циф-
рами одміряє> <цихвирами одміряє>.
<От хоч би то раз на нього подивиться! >
<— Сковороді? Якій сковороді? >
І залилася сміхом: послухайте хоч ви,
яке смішне він каже.
<Оглян[увся] > < Повернувсь > Оглянулася і враз
замовкла.
< Сковорода одсіпнув свої руки з обличчя >
На берегах рукопису чорнилом та олівцем пізніше дописано:
“Гафійка гладила голову Подзьобаного, а Подзьобаний на
<своїй долоні тримав яс[пе сонечко] > пазусі Гафійчиній
<пер[еслідував] > <ніжно> переслідував крапчасте сонеч-
ко, кузьку <і> незграбним <пальцем> пальцем стежив, хо-
тів його погладить, <що> та кузька все прищулювалась…”
“Подовбаний, не вдержавшись (очевидно, знудьгувався
за красою), так просто взяв за груди. <Знеможена>…”
“…та кузька, прищулившись, полізла в пазуху. За ним поліз-
ла і рука Подзьобаного, <що зразу > від несподіванки < не-
мовби > затремтів, а потім взяв за груди. <Знеможена>
Здригнулася плечицями й Гафійка: ой! і схилилася йому на
плече. В знемозі звела вона коліна і затримала] в їх такеє
щось, що от-от-<о> прорветься. Чи бачив хто із гурту?
Може, й бачив”.
“Гурт <немов> цього не бачив. Один (Два) із них лежав
<і дивився> і, палячи люльку, дивився кудись в інший бік,
а <один, одійшовши за вербу> третій, ген-гей подавшися
за вербу, випудивсь собі до вітру. І це теж було так просто,
і теж стояв собі й чогось дививсь у той…” — Ред.
Безвусий чоловік, що <оце> коло його валялася флейта,
а на колінах < скориночка сух[а]> сухар,
одсіпнув свої руки з обличчя,
чогось уп’явсь в її очима.
<Признатис[ь?] >
й дивиться радісно-радісно!
Так вони знають його? Сковороду?
Признатися, що він і є той самий учитель,
що людям щастя розказує?
О ні! ніколи! <ні!>
<нехай не знають! > <Ні, нехай не знають! > <нехай не
знають! > Ні, нехай не знають!
Підвівся Сковорода на одне коліно —
<хо[тів]> (< скоринка впала > сухар скотивсь на землю)
хотів таки сказати щось, а мо’ боровся?
Бо радісно ж було признатись, <що він>
і є той самий Сковорода.
Але нічого не сказав
<Та й знову сів> і знову сів.
Душно йому було, <як> передгрозою.
жахнуло пужкою по хмарах.
Кудлан, поглядаючи хитро-хитро,
покірно тихо підійшов, < немов би так, між іншим, >
<і схруськав скоринку. >
<Гафійка: пшов! який догадливий, іч!> <найшовся
добрий, іч!>
<став>
< разів два>
<і пог [лядаючи] > < довго допитливо дививсь >
< дивився на Сковороду >
<і висоло [пивши язика] >
< сміявся > захакав до Сковороди, висолопивши язика.
Ковтнув слиню, обмахнув < передньою лапою морду >
лапою муху на морді
1 знову < висолопив язи[ка]> засміявсь, захакав.
<— Тобі чого?
Кудлан вільнув хвостом >
тільки хвіст— <усе> вільне та й стане,
< немов питав про що,>
< вільне та й> < стане та й вільне. >
Гафійка: і видумають же таке:
< сковорода > ско-во-ро-да.
Кудлан, < скри [вивши] >• < схиливши голову, взяв> немов
приміряючись, < обережно > взяв на ліві зуби сухар,
переклав його язиком на праві
<й піднявши >
і вдячно поглядаючи на всіх присутніх,
1 Збоку пізніше дописано олівцем: “і припав на передні ла-
пи”.— Ред.
< хруснув > обережно хруснув, аж оком надавив.
Гафійка: пшов! найшовсь’ який’ <невинний> трудящий!1
<Кудлан> < Трудящий одбіг трохи далі,
а сухаря таки не випустив,
упав на> <за[дні]> < передні лапи,
а зад підпяв з хвостом угору
і довго там старався коло сухаря,
мов добре діло комусь робив >
Подз [ьобане] обл[иччя]: так отаке-то. Хто зна що його
й робити 1.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1202, арк. 17—19)

аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
(Дзвонили до вечерні.)
Сковорода на бистрі ноги встав,
хотів її догнать, обнять, потішить,—
та тут
од верб із-за поворотки
карета як дурна вихопилась тупокопитно
й, ходи плавкої применшивши,
близ нього стала.
Пан, хоробами розтруджений, пан придохлий, рудобривий
ласкаво виліз на повітря.
Рука трусилась, як спирався на карлючку,
а другою, що в <пу> перснях,
все гнійні тімениці на шиї розколупував,
і падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий…
< Сковорода?
Подзьобане обличчя: сміха! хха! Сковорода [! —]
хіба ж такий Сковорода?
Та свій же гурт на нього крикнув: ти здурів? Ти!>
— А! <пан> філозоп? <х>
<Пан: Сковорода, філософе! > Я радий, радий говорити.
<і враз задихавшись, > Задихався, аж побілів і довго щось
губами плямкав,
< (із гурту почулось: Сковорода, це Сковорода) > <так це ж
сам Сковорода) >
Після цього олівцем позначено: “ст. 12. Помовчали”.— Ред.
Ну що ж: Матерія чи Дух?
Матерію приємлю,
але й Дух — ти розумієш? —
< Сковородо <Пан> Пане філозоп,
останнього разу
ти надто гарячився !,
мене, високого дворянина, ти образив.
<Та ти> Ххе! <змішати талм[удистів] > змішать масош’в
і < талмудистів > єзуїтів в одну купу!
< Змішати > лицарів ложі Триєдиного Серця
з < талмудистами > якимись талмудистами — га?
Що?
Спіноза? Ет!..
Кажу ж тобі. Не визнаю і визнати не можу.
Вольтер? Ну просто смішно!2
Та ти хоч зараз поміркуй.
Які безодні дух наш відкриває!
Яку нам радість подає, любов,
любов до брата, до людини3,
а надто ще тепер, коли Месія —
з Польщи прийде.
Я не поляк! Зате ж масон.
І як масон я вірю й знаю…
Але чи слід плебеям тайну одкривать?
Ск[оворода] < несвідомо >: Пл[ебеям]
т[айну]? *
Бидло ж ось селянське слуха.
Ск [оворода] < несв [ідомо] >: бидло
сел[янське]? *
<...рука трусилась, як переставляв карлючку,
а пуголовки очей>
<в білках, порослих жилками,
так солодко, так неприязно бігали
і падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий… >
< Ступив один крок під карлючку >
і враз розплився весь і < засіяв > од задоволення
1 Поруч на берегах рукопису дописано:
“птахи
Арістофана
(ніс)”.— Ред.
2 Напроти на берегах рукопису написано олівцем: “Пасторалі
XVIII в[іку]. Гобелени”.—Ред.
3 Текст від “<Та ти> Ххе! <змішати талм [удистів] > змі-
шать масонів” до “любов до брата, до людини” пізніше викресле-
ний автором.—Ред.
заплямкав.
Аж брижик на губі
під носом заходив.
— До речі:
нарешті я вже змінив свою фамілію
із Блюдолиза
на
Мосціцький К
<Це так мені придумав обер-офіцер >
Це мені так прирозумів <монастирський >
< обер-офіцер > монастирський обер-офіцер.
Рекомендуюсь! S’il vous plaît!2
… < Рук [а] > рука трусилась, як переставляв карлючку,
а пуголовки очей
в білках, порослих жилками,
так солодко, так неприязно бігали.
[• • .]
О ні, це не причулось:
“Плебеям тайну одкривать”.
Сковорода рвучко < повернувся > повернувсь.
Пан саме примастками з селянами балакав,
1 уговорював їх і улещав,
аж поки не зірвавсь на сваркий тон і не почав грозить.
А одного (ей, пане, не дражнись!)
карлючкою у груди ткнув, щоб шапку скинув —
ей, пане, не дражнись!
Правий <кінь до вітру> кінь саме до вітру випудився
<і нетерпеливши> і нетерпелививсь іржанням.
Подзьобапий:3
Сковорода загруз бровою.
Мов сокиру,
очі в цього чорта устромив
і, сам <не знаючи чому,> 4
наступав,
наступав,
1 Напроти цих рядків написано: “Радуйтесь, рак з неба спу-
стився”.— Ред.
2 На берегах рукопису написано: “Який би ще герб собі при-
думать! (перенести це в II ч[астину])”, а трохи нижче: “Чи були
в XVIII віці (?)”— Ред.
3 Рядок недописаний.—Ред.
4 Напроти дописано олівцем: “Садити огірки. “Кандід” Вольте-
ра (рік?)” —Ред.
як на ту жабу наступав, що й роздушити гидко.
<Руки підняли > *
Я бачу, ти промовен!
<Руку хоч при [й] ми — чого ти розносився? > *1
< Спитаю > < Генію, Гафійку нащо ти взяв мою?
Подзьобане обличчя: а так його, брат, так!
тепер і я бачу, що ти Сковорода. >
І впав масон. Шарпнулись коні:
карлючка, бач, одскочила
і просто в підкову буланому черконула.
і брезклий пан, якого машталір підсаджував в карету;
і той он Досифей, що знов з печери < вийшов > виліз,—
усе це було таке <божевільне, дике> гидке, дике,
таке < заплутане, неясне > заплутане, неясне,
що й сам Сковорода
— Ану лиш поганяй,
їдь, будь <сплюснутий навіки! > <скорчений навіки! >
<провчений навіки!> та сплюснутий навіки!2
Як курява вляглася —
селяне вже <були на бистрих ногах > < віддалялись
своїх бистрих ногах > <були ген-ген > були
далеко
і ні до кого було промовить.
Чи, може, крикпуть?
Мо’ крикпуть, щоб вернулись?
<Він би порадив їх у світі,
тісне життя розговорив. >
< Пішов би в світ він з ними разом >
<Шду, цей світ переборю >
<Шду і я із вами разом!
Піду і я боротись, гей!>
Піду і я із вами <разом!> гей!
Піду і я, гей!
…Подзьобане обличчя обернулось,
ціпок до рота, немов на дудку <грае> грав,
<і щось такеє крикнув,
а інші засміялись.
Не знать було:>
1 Напроти дописано олівцем: “ордал”, “нафта Баку”, “Вугі
Бахмут [а]”.— Ред.
2 Збоку дописано олівцем: “…проучить тебе б навік”.— Ред.
і щось такеє крикнув,
вибиваючи у соняшник, як у бубон *,
а другі засміялись.
Аж ось Подзьобане обличчя стало *
і щось між долоні крикнуло *.
Вночі! у пана! — тільки й почув *,
а що саме впочі у пана — не знав *.
І не знать було:
чи то сміялись як свойму,
чи все ще й досі < Сковороду вони за пана брали >
не вірили, що він і в Сковорода.
Обперся спиною об хрест.
Руки сами звелись па хресторам’я.
І так стояв <мов>
мов розіп’ятий.
І враз <хихотіння> почув за спиною:
ізображаєте Христа?
(хихотіння)
Рекомендуюсь:
< (хихотіння) > *
< обер-офіцер
(сам я грузин) >
Я обер-офіцер
(грузин)
присланный сюда для наблюденія <; >,
< употребляю > <мо>
а также <вот пріходно-расходньїе кнігі>
пріходно-расходньїе кнігі содержать.
К концу сей сцены подоспев,
я всьо здесь ВІД6Л
і < очень скорблю > очень за вас скорблю душою.
Стон бедных помещиков и притом вдов и сирот вопиет до неба.
<Ви знаете? Жалко мені пана Мосціцького. Ведь еслі би он меня
послушался> <Ах, еслі би только он послушался моей теорії! От
него бегают крестьяне, а новые пе прибегают. А подать за беглых
одинаково ведь заплати! > <Ведь как> Как надо собірать по-
дать? В <старых > арабских кпігах написано <(так)>: …каж-
дый зіммі, хрістіанін і еврей, отправится в назнач [епный] день
<лично, а не через поверенного, > к эмиру, который сидит на
седалище в виде трона. Зіммі пріблізітся к нему, держа на ладони
подать, і змір возьмьот ее так, чтоб его рука находилась сверху,
а рука зіммія впізу. Затем змір ударіт его кулаком по шее, а стоя-
щей подле зміра человек прогоніт зіммія. За первым последует
второй, третій і т. д. Вы < слышите > знаєте: послушна была бы
Россія і упорядочена 1.
<А впрочем... рекомендуюсь! >
А впрочем (хихотіння) Рекомендуюсь!
<Чи він боявся, щоб Сковорода >
<і вислизнув, як вуж> <і вислизнув кудись, як вуж>
<що Сковорода услід лиш плюнув > < Сковорода услід
тільки плюнув > Сковорода плюнув,
а сам зірвався і побіг
<куди? — не знав куди> <ібі[г]> <Сковорода побіг!>
<Побіг! Біг!>
Сковорода
побіг!
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж, здавалось, ціляла в брязк
розтріснутого неба,
потріскуючи у Дніпрі.
Але за цим
такий орган гримів і грав простором хором понад хором,
що аж земля під низом стугоніла,
трепещучи…
<Сковорода побіг!> <біг!>
<а вслід йому сміялось, реготало:
“Напевно весело живеться, що ви все граєте”.
Ніколи блискавка отак не била, не палила,
як душу його
ці слова2.
Справді.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить?
Щоб мир знайти і спокій >
1 Прозовий текст дописаний пізніше на берегах рукопису, а по-
тім перекреслений.— Ред.
2 Збоку дописано олівцем: “(це слово і в II ч[астині] є)”.—
Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1202, арк. 20, 22—25)

[ТИША]
Переліз через ограду (по оріховому дереву) і вийшов у с а д.
І так тихо було навкруг, тільки < огонь та ще> огонь горів у
Досифея та <іще> ще йому здалось, що там, де землянка, наче
стогпав хто і підскугилював, як собака. Пішов туди навпростець.
Через кущі, через чагарі і <вж[е]> як спустився <вниз>
в яр вогкий, що < глеєм > пахну [в], згадав, що біблію забув на
столі. Не так було < бібліє > біблії тієї жалко, як те, що вперше
Сковорода <у світі опинився > < вийшов у світ> опинився на
просторі без біблії. Та ще й і той образ дуже непокоїв і нервував:
курінь. Павучок в < своїм коридорі > своїм глибокі [м] коридорі
з павутини, і хліб на блюді, і риба, і біблія розкрита і найбільш
турбувало чогось, що розкрита…1
1 Пізніше автор за допомогою спеціальних значків розбив цей
текст на поетичні рядки.— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1247, арк. 3)
[ПЕРШИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]
< (мов із глибини віків) > < (голос, мов із глибини віків) >
(говорить, мов із глибини віків)
Огонь. Печаль. Тяжіння. Рух. Свідомість.
Матерія…— Біжить життя моє,—
Спіралями. В спіралях тих я гину, гину І
(—самотністю подолапий). І я
в спіралях тих, як у страшних обіймах
Лаокоон! (—самотністю). Печаль
Постій, життя! (Печаль.) Постій, спинися!
Я добіжу, я порівняюсь. Я —
о ні, о ні!
< (іронія) > < (самоіронія) >
(з приступом іронії *,
з іронією, що не терпить заперечення) *
Хіба спинитись може
самий закон буття?
< (рукою даючи докази > < (даючи докази —
руками > *
(даючи докази <жестом > філософським жестом) *
“Постій, життя”
Та ж смішно це! Хіба потрібне чудо
у сферах тих, де розум діє, мисль,
окреслення? — Печаль. В Європі Фауст
ще брязкотить сумнівами. Туман
алхімії — і природничі точні
досягнення? — Що ж!
(з іронією) *
Європейський бруд
перетворить у золото — послуга.
Та не така. (Та не така.) Печаль.
< (рішуче) > (рішуче підводячись)
Перетворить у золото <чи ж можна> <не можна >
<чи й можна > <не вдасться > < потрібно >
я хочу

енергію народу, <того> що повстав!
< енергію народу, що>
перетворить у золото я хочу
обурення! <Народу боротьбу! > І труд, і боротьбу!
< перетворить >• Ви чуєте?
<і боротьбу <Печаль. Печаль. Розбито.
Зруйновано
< боротьбу >

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і. Мі П98, арк. 2)

[І. ПЕРШЕ ВИДІННЯ СКОВОРОДИ. НІЧ]

Потвора: Кажу ж вам
тс! Бо он хтось спить…
<Чорт і чортиця> (вскакуючи):
Іч, які хитрі — вони вже тут! А в <нас> нашій кареті, ви уявіть
собі, щось <ізламалось> поламалось і ми змушені були [нерозб.]
(Всі замахали на них руками.)
<Чортиця>: А що, хіба хто вмер?
<Та чого не похнюпились?> Чого це <всі похнюпились?> всі
притихли? Веселіше, <дру[зі!]> панове!
Ну що, вгощав вином Сковорода?
Сковорода
О!
Та вас уже тут цілий гурт? я знаю,
чого прийшли! Ну-ну. Будь ласка. Знов
попосмішіть.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1204, арк. 6 зв.)

[II.. ПЕРШЕ ВИДІННЯ СКОВОРОДИ. НІЧ]

Келія. Свічка догоряє. До стіни на лаві чернець спить. Сковоро-
да, одірвавшись од рукопису, уголос думає: …Солі мінеральні,
квасці, купорос, кам’яна сіль, селітра? Добре.— І так, немовби з ким
сперечаючись, говорить:
Ну добре. Так. Нехай одкриєм шахти
й понад Дінцем —то <шо тут> що ж тут зміниться?
Ну наживем скарбницю,— а б і д н от а —

<чи поживе той скарб? 1 Набридло вже:
одно танцюй, одно перегинайся — >
<Ізнов папи
закріпостять. Закріплять, скроплять кров’ю,
розляжуться >
одно танцюй, одно перегинайся —
аж лоскотно від ласки 2. Слухай — хха? —
а що якби полоскотать по горлу
царів, князів та христолюбців: рраз! —
ото б була сміхота… Тільки: грізно! —
негоїсто! — та люто! — а не так,
як колії, що < насмоктавшись крові > < обсмоктавши
Умань>
учаділи <й розкисли > <від крові >, а тепер…
О де ви є, мої нещасні друзі!
Коли живі — озвітеся: — давно,
давно я вже не той. Як та сокира,
поблискую, дзвеню! Хоч довго ще
у бур’янах моїх трактатів < безсило >
виплутувавсь: Матерія? чи Дух?
(схоластика мені, як та собака) —
Я ж знаю сам одне: Materia
aeterna est — Матерія одвічна.
(Читає далі.) Коли заллє водою шахту, то <в першу чергу > на-
самперед зробити треба <що це> (прислухається) — котра це
година?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, спр. 1207, арк. 5)

[III. ПЕРШЕ ВИДІННЯ СКОВОРОДИ. НІЧ]
1 Збоку дописапо:
“<Цундра> Козак Розплата (< пробує провести пальцем по
голій шаблі> Ткнувши голою шаблею в ікону)”.— Ред.
2 Збоку дописано:
“Цундра (Сковороді)
Умань, Умань, хоч так же було треба”.— Ред.
< Келія. Свічка догоряє > < Келія. Ніч. Свічка. > <Ніч. Келія.
Свічка нагоряє. До стіни на лаві чернець спить. > Келія. Ніч. Свіч-
ка. На дворі сторож калатає в дошку. Сковорода, одірвавшись
од рукопису, уголос думає: “…Солі мінеральні, <квасці> галун
(сірчан), <купорос> купервас, кам’яна сіль, селітра? — Добре”.—
і так, немовби з ким сперечаючись, говорить:
Ну добре. Так. Нехай одкриєм шахти
й понад Дінцем — то що тут зміниться??
Ну наживем скарбницю — а біднота —
чи поживе той скарб? < (нахмурено) > (похмуро)
< (підводячись) > < (Сторож у дошку калатає) >
< (встає, щоб іти) > < (самозаперечуючи) >
Ізнов. Пани.
<Чорт мені надав — із родичем
зійтись > Та чорт мені надав до родича
зайти — тепер і грайся в киці-баби,
жартуй тепер і текстами товчи
слов’янськими, як в ступі просо,— <може ж> чей же
хоч одверну < увагу, а зробить > увагу. А зробить
я те зроблю, що друзі доручили
<під Києвом, а цить...>! …чи хтось мене гукав?
Надворі гомін. Щось багатоноге заскочило в сіни
і, причаївшись, взялося наслухати <0... навіть
двері одхилило [нерозб.] >
<Та ні, се так,
здалось мені. Ану ж, пійду погляну>
Гукав? <Хто ж би?> О ні.
Здалось. Пійду на зорі гляну,
чи скоро світ *. Та що це — падаю!
І голова як шум. Невже гарячка
і досі ще?.. Все причувається,
мов хтось <іде> нявчить. Ну от. Ізнову. Двері
[• •]
Потвора
Яка ж бридня,— ідея
Платонова.
[• … .]
попався — <хха?> чув? — чого б же ви й тікали!
Сковорода
Не насміхай: ніхто з нас не тікав.
На берегах дописано ремарку: “(встав)”.— Ред.
Бо <хоч і вмре> як умре Максим — постане Цундра!
на <вольний шлях> вольності права?
Ну що ж, накопуйсь
[. і
< простелиться > одкриється тобі дорога, гафт
і….. о
гафт, гафт, що йшли царі <по ньому> гетьмани.
[• •]
Пастух і пастушка (вскакуючи)
Іч які хитрі,— вони вже тут! А в нашій кареті, ви уявіть собі, щось
поламалось і ми змушені були …<коло саду> біля саду < (Хоч
там уже стояла чиясь карета) > <—отам, де травка>

Пастушка: <біля саду>
Не вірте йому, не вірте! (б’в його ніжно <по губах>)
(Всі так і замахали на них руками).
Пастух: …А що хіба? хто вмер?
<та> Чого ви <такі сумні всі?> сумні такі? Ну, що,
вгощав вином Сковорода?
[• .]
Пастух: Смішного нічого тут
нема. <...Ми змушені були успіти в
сад, на лоно природи. >
Навпаки, я плачу. Отже: <продовжую> зайшли ми в сад.
А ніч! а зорі! <Судіте
[нерозб.]> < Судіте нас: ми не могли > Міркуйте самі: чи не
могли ми не впали 1 у траву < (хоч коло
нас зірвалося з землі щось і побігло) >
Пастушка: Ах?
Пастух: І я (схлипуючи) паденію
подвержен бил… Ох, окаянний я! < (б'є себе в груди) > Пастушка
б’є його <по губах > < ніжно >
Всі (плещучи в долоні). <Хо-хо!> <Біс,> <великий акторе,
біс!> Травка? Хо-хо! Пане філософе, ти чуєш, як ми твою природу
й простоту по-своєму зрозуміли.
1 Очевидно, треба: “впасти”.—Ред.
<Ну це ж чудесно. Це ж дійсно рідкісна > Ах, яка це витонче-
ність шляхетна. Він навіть у коханні в актор! <Філософе, > А це
все ти навіяв нам, пане філософе, своїми віршами. Ми тобі вдячні
дуже. Пішли танцювати:
Казала травка
Я тільки травка
Ну, і т. д.1
Потвора: <Ну досить сміху! Зараз ми —
Платонові ідеї >
Ну досить! Що п’яні ви —я знаю. Але ми ж умови-
лись — < забули хіба?> — зараз ми — <лише> Платонові ідеї —
<та й край> забули хіба?
[• о
<Овечки> Осли
Двісті раз
це чуємо — не залякаєш! Краще
посмокчемо давай: краси, душі
безсмертія
Овечки
Бебехнутись у < "В і ч н і с т ь" >
“в і ч н і с т ь”.

Собаки
Ходить
о те, щоб ти <нам сотворив > в житті нам підстругав
ідилію. < Вертайся ж до природи > <До спрощення ж
вертайся >
до кочових < життьових > життьових форм, людей

народ загав.
Сковорода
< Свобода > чи покора
Безсмертіє те слово < (зауваж) > (пам’ятай)
Безсмертіє. Ой добрі ж ви! Охота
поглузувать? Пограть? Минулеє
мені в докір поставить? Я ж не вірю,
<що нібито... > як той Платон —
1 Текст від слів: “Травка? Хо-хо!..” написаний пізніше чорни-
лом і олівцем. Частину тексту автор був перекреслив, але потім
поновив.— Ред.
Одбитися од вас ми хочемо —
яким шляхом? — підмінюючи гасла,
фальшуючи, протиставляючи
розкритому свободорозумінпю
стихійне в, своє, притухлеє,
мов риба! От. Ну а Платон… Платона
ми беремо тому, що комунізм
нам не страшний його. В “Державі” власність
він визнає? То це ж для нас усе!
< (до своїх) А вийдіть там. Гукніть слугу. Мене
турбує: > <де це інші!> <чи під'їхали інші> 1
Сковорода
А все ж усе — чудесно! Ваша здібність
підмінювать, крутить і фальшувать
всього мене зачарувала. Хитро ж
ви <ловите> ходите! Ой підслизаєте
лакузно! Все б аби когось під’їсти,
обджеркати, як гусінь вишню, яд
розбризкати вонючий. <Та не вдасться ж> Хха! Чи
вдасться ж
вам обдурить голоту<.>? Зразу й я
подумав був, що ці <осли й собаки
підвищений > потвори — хворість
і маячня моїх думок. Тепер
[. . . .]
іще мені розкажете?
Слуга < (увіходить) Шд"їха[ла] > <Чи дозволять вельможні>
< (увіходить) Хай дозволять вельможні> (увіходить) 3 дозволу
Вельможного докладаю: карета графині <коло брами> під’їхала
до брами. <Отже> Лише у ній <всі> всі сонні. < Декого >
У декого блювота… <Чи не буде яких розпоряджень... > Які бу-
дуть розпоряджен [ня] < вельможного? >
Потвора. І завше цей смерд по те говорить, що треба.
Всі < (знову руками замахали) От же ці>
< досадно > <Що зпаєш —те> <Робп що хочеш,
1 На берегах напроти цього місця дописано: “Це треба дати”.—
Ред.
2 На берегах рукопису дописано:
“<обсіли кругом, обвішались і> <сідають кругом> Всі
обсіли кругом Сковороду, пообвішувались я[к] виноград,
Заглядають у книжку, що на столі: “Ломоносов? Ну що ж
тут вичитав — що хімії потрібен тісний <союз> контакт із
математикою? що хімії потрібен союз із фізикою?” — Ред.
тільки не перебивай> Та зникпп <, не> ти, не перебивай!2

[Слуга: …] сонні. Це називається — на машкараді побували. Ви-
но їх, бач, < перемогло > розморило, а ще графи, дворяне, не зу-
гарні вчинити, як то кажуть…
Пастух: <Казала> травка?
Потвора
Кпязі,
папи й панки перед < тобою. Хочеш >
тобою. < (нашіптуючи) > < шепо-
чу [чи] > < (звабливо) > < (таєм-
ничим шепотом) > <таємничо>
Хочеш
із нами йти? Хімічні явища
[. . . о
в с і
історії. За це тобі в подяку —
нагвинтимо твій мозок: божеством,
убожеством, надлюдськістю, гниляччям,
підозрінням, самокопапням! Дух
трагічності, “веління” долі, гордість
самотності, втікання світу, лінь —
пу що там ще…
Практично ж? Любий! Будеш

•і

всі
Вся сіль не в тім. А ось. Що говорити.
Потрібно. Нам. Туманами! Збагнув?
Що панувать. Потрібно. Нам.
Брехнею!
Чи зрозумів? (Ні-ні, ти не вставай
і не силкуйсь ударить. Ну. Ну сядьмо ж.
Та обніми мене. А я тобі
щось пошепчу —— ось слухай) К Бач. Наука.
пе віримо ні трохи. <Ловко? Отже:> Ловко?
а вигляньте: Що там за тупотня <така> у сінях?
Отже,
до тебе в нас такеє: виправдай
1 Тут поставлено позначку, а на берегах написано:
“Сторож надворі калатає”.
Це вставка для “Літ [ературного] Донбасу”.— Ред,
не відрікайсь старого! Це ж краса —
<хоч би й оте твоє "Казала травка".
Та от якраз… >
хоч би й оте твоє…

Пастух
“Казала травка”?
Потвора
Та от якраз…
<в якомусь> У дикім вихорі, у ненасит-
но-блискучім <п е р е д с м е р т н і м> танці
влітають Джміль і Метелик:

Потвора (до Сковороди)
…релігія і канчук,
релігія й канчук — що може бути
солодшого!1
г •]
Сковорода
Дурієте! Але
до чого ж тут <моє "Казала травка"?> моя отая “травка”?
<Потвора
Скажу. > < Сказать? >
Метелик: Ой упаду: втомилась я.
Джміль: <Ви розумієте, яка досада! >
Пробачте, пане філософ, ми з вами ще не вітались2, (до своїх)
Ви розумієте, панове! На нашій путі якась була повстала перепона
і ми, поки карета об’їздила…
<0 с е л: ...забігли в сад? Упали в траву — ххо!>
<Осел і Пастух: Що, може, забігли в сад? Упали в травку!>
<Осел і Пастух: Що, забігли, може, в сад? Х-хо! Упали в
травку!>
Осел: що! забігли мо’ в сад? упали в траву? Ах, вічно ця травка!..
Метелик: А ви <поч[ім] > звідки знаєте!
Всі: Хо-хо! <Так ви> <Так того ви, виходить, й запізнились? >
Dansons un quadrille!
1 На берегах дописано олівцем:
“<Молитвами святими
А морди! а гирі які!
Ох господи>”.— Ред.
2 На берегах дописано: “І зараз же від нього <повертається
спиною> спиною повертається”.— Ред.
Dansons un quadrille!
<А так. Падіння! насолод пгукаймо> <насолод!>
А що ж. І добре робите.
Передчуття кінця і смерті < — > владно
диктує нам: <шукайте насолод> < оп'яніння > шукаймо
насолод,
переживань, безумств і чаду! Запах
трухляччини <,найкращ[ий] > <найменший> найкращий
над усі —
< про [трухлий] > Тож запах цей вдихаймо. < Пиймо.
Зараз. >
<Скрізь. Нестримно! > <Шукаймо
насолод! >
Скрізь! У всьому.
А не лише в коханні. <Отже. Ми.>
< (повернувшись до Сковороди) > *
(підкресле[но] до Сковороди) *
Отже. Ми.
< Чому ж>
<Отут він трухлий >
Той трухлий дух < почувши > зачувши коло себе,
не можемо не танцювать! Ану,
Метелику, почнім . Зробімо ласку
філософу — <який з його писань > і власний твір його
як на столі анатомічнім,— в танці
<ми розітнім > розгляньмо тут.
чи згоден. (До своїх): <Гу[кніть] слугу! — пора> <А де ж
слуга! вже час нам їхать.> Слуга! вже час нам їхати.
Всі
Ну ж! Скажи, скажи, не гайся,
підсолоди язик!
Слуга (увіходить): Коні, обпоєні горілкою, не стоять на місці,—
і всі карети повалялися, побились. < [нерозб.] > <чи не буде
якихсь наказів вельможного. > (…та не встиг <іще закінчити >
< мовити, як тут> слуга цих слів промовити, як в < нього > го-
лову <його вже> йому < книжка полетіла > полетіла книжка,
<а слідом осли кинулись з соба[ками]> <ледве втік у сіни>
<аж у сіни> <а слідом кинулись собаки —ледве втік> а слідом
за слугою кинулись собаки. <Ну, добре > Добре, що втік, а то 6.”
смерд проклятий!..
Сковорода, <обурений оцим випадком із слугою, зціпив зуби,
сам собі досадно усміхається [нерозб.] > <усім цим обурений до
краю. Але стримує себе> < хмарно аж кинувся > скипів. Але
стримався поки що. Говорить спочатку скороговіркою, < несміли-
во > < знесилено > як ясенок у бурю. Чимдалі ж — голос його
росте, і сам він випростується і рветься,— бурхає в < просторін-
ню просторах, мов буря над непомітними десь внизу ясенами!
Сковорода
…ну от. А ти ще думав з зажерами сумирно жити. А ти вимріював,
[• о
Всі <заворушил[ися] >
Ви чуєте? — звалити
дворянство, ще й трон цариці —га!
[■ •]
<та ласкою> коханенько. (До Сковороди):
Хм. Хто їм каже гнутись?
і— •]
Тепер вже ти не викрутишся!
Потвора
< Справді > Згодься:
тепер тобі <лишилося — іти> < лишилося — в криву >
<одне лишилося >” лишилося одне: —
із нами йти в криву, в криваву,
але не так, як в <у> У —
Собаки <(спу[скаючись тоном нижче]> (впадаючи в тон)
…ба ні не так,
як в <у> У—, авву! ув Умані <дворянства> ж
дворянства 1
погинуло! — <погинуло> загинуло авву! —
Потвора
Та цитьте <ж> бо, не вийте! Ніч <Та й тут ось> Тут же
ось
ще збудите…
1 Напроти на берегах рукопису олівцем дописано: “того дво-
рянства”.— Ред.
Чернець на лаві < немовби повернувсь > й справді пемовби < по-
ворухнувсь > ворухнувсь. Усі <принишкли... > < принишкли —
ні згуку> принишкли… < Та ні ж, він спить, як той убитий >
Та ні. Спить. Як убитий… І знову: <як в осиному гнізді почало-
ся:> одні в танець, другі в <туляння> талаканпя поміж собою,
в залицяння. Тільки собаки не можуть заспокоїтись ніяк. Вони
спочатку тихо, а далі голосніше — попідіймали морди <і> й ви-
ють, гойдаючись.
[. …. . .]
1 Текст від “<Давайте думать про одне..." до: "А в Умані
біда!..)” написаний пізніше на берегах рукопису.—Ред.
2 На цьому місці позначено вставку і на окремому аркуші на-
писано:
“Місяць <як бог після похмілля. З одного боку біля нього
анголи канчук в руках тримають> із неба, як бог після похмілля.
<На плечах генеральські ордени, еполети чи щось подібне> [В]
генеральських орденах, наплічниках чи щось подібне. З одного боку
анголи канчук в руках перед ним тримають, як корогву, а в дру-
гого архангели < макітру солоних огірків держ[ать]> підтримують
макітру з солоними огірками, < підтримують, > якими бог іноді
закусює, одригнувши. Корона <із'їхала> йому з’їхала на поти-
лицю, і сам він спітнів увесь, ніяк не оддишеться, <так що>
Він тільки < почухує > чухає щось в бороді; одним оком <упив
поглядає > позирає униз, блаженно усміхається: чую, дітки, бачу.
Бога свого не забуваєте. Царів почитуєте. Раба <свого> підстьо-
буєте, щоб не <лінувався, похвально, дітки> лінувався. Аякже,
дітки. Похвально, панове мої. Похвально. Аякже. (До янголів):
<Ну чого> Де книга? (янголи йому книгу розкривають <і він
читає> <у яку г[оловою він уткнувся] > яку голосно він читає):
Ну чого ж замовкли? < (янголи співають) > Ви ж найкращі знавці
музичних знаків, фіт і кобил,— ану розкрийте ноти! (Ангели спі-
вають) :
Но ми, братіє, крикнем
всі бога согласно
кобилами і фітами
веєм било би ужасно”.
На звороті цього аркуша написано:
“<А 8 другого б[оку]> <А в другому кутку неба арханге-
ли] > архангели дрібушки витанцьовують. А бог — тільки одригуе.
Унизу ж <собаки> на землі — собаки. Попідіймали морди вгору
й виють. Скептично, тонко, схоластично. І їм підскугилюють собаки
всього світу. Собаки всього світу”.
Тиша. А в тиші тій <[нерозб.]> <мов із туману > чути, <як
десь далеко підскугилюють собаки. Потв[ора:] як <теж> десь
далеко теж собаки підскугилюють. Пастушка: Ах? <Присутні
всі: Тс!., (один до одного шепочуть) > Усі: Тс!.. Тс!., (один до од-
ного шепочучи): нарешті діждали ми, нарешті! <Нарешті> Чує-
те?—ми ж не сами тепер! Нарешті! <Давайте думать про одне,
та> Даваймо ж думать про одне, силою уяви перенесімось
<побачім наше царство > в наше царство, побудемо в ньому,
<Ну?> побачимо. Ну? (Збиваються докупи. Собаки: Гойда! гойда!
А в Умані біда!..) 1 / враз <картина> змінилось все. Це вже не
келія, а <.поле. Місяць як> поле. Ні. <Сніг>. Місяць як2
<Сміх.> <Собаки виють го""д> До нього собаки виють. <Во-
[ни] виють — прислухаються.^ Виють тонко — прислухаються.
І їм підскугилюють собаки всього світу. Собаки всього світу.
<Голоси> Шепоти: Ой боже мій, ну цить-
те ж, нехай < побудемо щасливі трохи > хоч
мить побудемо щасливі. Діждалися ж І нарешті!
Голос Сковороди
<А! тут кричать, що кров...> <бунтує чернь> бунтує
чернь
“бунтує чернь” кричали —
<а стій—>
(на злидарів це так?)—Чекай—<вже зрозумів> я щось
уже збагнув. <Там кров, там> <і крок> <чекай>
<та[м]> Максим
І раптом сміх лунає, громоподібний разючий сміх
Сковороди.— То ж Залізняк Максим такого <в
Умані панам зробив> утяв їм в Умані! Що? не
сподобалося, ні? — < Огірок покотився > Огірки
розкотились.
< Картина зникла. > Місяць губи збрижив. Кар-
тина зникла.
Потвора
<Що ти зробив?> Прокляття! Де ж та мрія,
що ми вже в ній <були?> жили? Де царство псів,
союз собак, <ще> всесвітня спілка звіра,
що <саме так, на мить отут> <мить> < солодко на мить
отут>
близько так була з’явилась? Ти!
Чого тобі так смішно? — <Чуєш?> Бачиш: пальці
<я г[ризти хочу] > гризу! Ладен <кусати світ увесь>
з досади покусать
<весь світ! Нема ж>
<я світ увесь! Печаль.>
і світ увесь <(в сльозах, риданнях)> (заходючись
риданнями)
Печаль.
Осли <(теж підхлипують)> (підхлипуючи)
Напроти цього тексту написано, а потім викреслено олівцем:
“Бог огірком закусюе. А під цей спів [архангели дрібушки витан-
цьовують] Ред.
<Ой жаль> Печаль!
< Печалі > Найтяжча,
якої ще <не внаві Журба> не зазнавав! <Журба>
Тебе —
Овечки
-ббе-е!
Потвора
— тебе, печаль <моя> солодка мрів,
< запитую > < запитую >
<запитую за всіх:> благаємо: не муч! о де ж той гафт —
Собаки
Гафт, гафт! —
Осли
— той шлях гаптований, що в царство
[• • і
<загризете!> <загризете, здихаючи!> <здихаючи,
загризете! >
загризете, здихаючи!1
<Всі: Ах! Що він сказав?> Осли: Що ти сказав? (загрозливо
підходять) <То якщо мені> Але всіх їх <їх> зупиняє рукою
Потвора. Він і досі ще <не може пальців одірвать од> одну свою
руку тримає коло рота, хоч він <їх> її і не < гризе > не < ку-
сає, а так лише>, кусає вже, а тільки безсило < розкритим [ро-
том] по-старечому жувати намагається й не може> < по-старечо-
му жує, що йому це ніяк поки [що] не вдається > заплющуючи очі
мотав головою. < Мукою пере [кошений рот] > Розкритий рот <од
муки перечутої > від болю <ніяк то > закритися не в силі —і
<Са[тана]> Потвора як тая гуска, здавлена за шию, <зне-
силів > когось вкусити хоче, <й ніяк> а не вкусить.
Потвора
Чекайте.
Не в тім тут річ. Сами ж ми винні. Я
(аж соромно), я <перший як дитина> сам, як та дитина,
розчулився, а це ж могли б узять
1 Напроти, на берегах рукопису, дописано пізніше олівцем:
“Бід тієї досади, що не вдалось переконати Сковоро[ду]”.— Ред.
за неталан, безсилля. Любі <друзі> цюці! —
Невже я міг таке сказать: печаль?
Ви, ослики! — невже я міг… ридати?
<Отож візьмім себе до рук
і покажім, що ми в дужі.>
Всі
<А хто, а хто сказав >
Печаль? Та ні! Це, певн^, гак здалось.
Ридать? < [нерозб.] > їй-бо, й придумають
<же справді! > аж смішно!
<Ми можемо >
Нічого ми того не <чули.> чу’ — нічо’ —
Потвора*
(лише повітря по-старечому жує)
<То отже ми, виходить >
<То отже ми такі ізнов > <То отже ми такі ж ізнов >
Задихавсь я… <такі ж ізнов > безжурні,
як і були?
Всі
<Такі ж як і були> Безжурні, як були.
Потвора
<І можемо ізнов ми насміхати
з філосо[фа?] >
<І будемо із нього насміхаги
і глузувати із голоти? >
І можемо (я сяду…) насміхати
з голоти?
Всі
О! Ми <будем> <можем> вмієм глузувать!
Потвора <(лю[то]> (з злістю)
<Ну мо[жете!]> Візьміть його! <Глузуйте!>
Всі кидаються на Сковороду — беруть його попід
руки < крутитися й танцювати з ним підстри-
буючи > й починають п’яно крутитися, але Ско-
ворода усіх їх розкидає. <Та тут струснув із се-
бе і порозкидав, як груші >
< Потвора задоволений, бо він помстився> *
Я помстою уп’юся! *
Тут саме> <Та тут> *
Потвора (ласкаво-солодко) *
Ти гніваєшся? <Бо> жарти*
ще в нас такі. Ану іще…*
Але тут саме год[иннпк б’є] на дзв[іпиці] *
Задуха *1.
(…годинник на дзвіниці заграв і всі завмерли. <Ого! досиділись>
<Потвора:> Ого! засиділись — пора! <Потвора: Adieu!>
босоногий філософе! Ми ще зустрінемось! — сьогодні! Всі: Adieu!
adieu! на диспуті! Сьогодні. < (зникли) > Спасибі за трав[ку].
Гама годинника побігла вгору. Постояла. Сама себе кругом дзвіноч-
ками обсміяла і, поковзнувшись, униз пішла. Важким. Одміряло.
Чотири…)

Сковорода, < безкінечно > <до краю знищений своїм > <до
краю здивований > вагою свого минулого до краю стомлений, сам
собі досадно усміхається. < Голос його> Говорить спочатку ско-
роговіркою, несміливо, мов ясенок у бурю. Чим далі ж <— він
ро[сте]> < випростується, росте > <ро[сте], дзвенить > голос
його росте, він випростується, рветься, кріпне <мов буря> мов
<не вміщаючись бушує > бурхає в просторах буря над непомітни-
ми <де[сь] > внизу десь ясенами!
[Сковорода]
А ти ще вимріював, що з ними можна буде якось помиритися, ще
думав з зажерними сумирно жити <, помирати >. <Ти піби пе>
Не чув, не розсотував, як ту ряднину, що оджила своє.
Розсотував.— Надіятись.— Повірю?
Так от. < Кінець. > Я довго слухав вас,
не боронив, не зупиняв, не смикав,
ні сторожів не кликав <, щоб> теж, щоб вас,
гостей моїх непроханих, нахабних,
з належною пошаною нагнати2
<як за>
1 Текст від “Сковорода усіх їх розкидає” до “Задуха” був
викреслений автором.— Ред.
2 Шість віршованих рядків від: “Розсотував,— Надіятись.— По-
вірю?” написані були спочатку прозою, а потім спеціальними знач-
ками (і) автор розбив на поетичні рядки.— Ред.
як тих <свиней> тварин із хати!
Пані: Така образа! Нам? Дворянам! <Підтримайте мене, я падаю:
серпе…> <Води! ах серце! води...> <Потвора> Потвора
< (скинувши раптом мапшару):> < Сказився !> Ти розумієш, на
кого ти сказав[?!] <.( скидають машкару)> (скидає гордо маш-
кару, ва ним інші).
Сковор [ода]
<Я радий вам> А! <дворяне!> Вельможний?
Так от. Скажу. < Перед дворянами
я ваО < впізнав я ваО Стою — з численною
голотою! Іду —з <трудящим> військом!
В численності <не трачусь > свого не трачу. Міць,
<мільйонів міць> <хід> мільйонів хід в собі я відчуваю!
<І вже не я стою, а ми стоїм > <І вже не я іду, а ми
йдемо > І вже не я іду, а ми йдемо,
< насталене > бо військо те страшне могутнє слово,
що армії ворожі розкида, як сміття…1
<Потвора> <В е льм [ожний] > Ве ль-
м [ожний]: Чи бачите: і він ще сміє нам такеє
говорити! Ей ти, гляди, щоб <потім> потім не
жалів <ти потім > буває.
<Сковорода>
Так. Я потім пожалію.
Насамперед я пожалію вас,
вельможненькпй злодюго —
Всі: <Ну це> <Чи він сказивсь[?!] > Ну це вже неможливо,
ми 8 машкараду заскочили до нього як до спільника, а він (скида-
ють [машкари]).
[Сковорода]
<як не крийтесь> <як не крились > <і вас> вас відразу
і в мапшарі < пізнав > <я вас пізнав > пізнав.— І вас також,
вельможненька, продажная придворна розпутнице…
Пані: Ох <серце>… води <мепі, води>…
серце…
і < полюбовницю > бахурку
неблазную, святу, < не [випну] > безвинну, бідну…
Панпочка: Ах?
[і ва] с усіх, що так танцюєте
< безстидно > безумно —
1 Три останні рядки пізніше були викреслені автором.—Ред.
<Тож ми> [Всі:] <Хм.> Чудний, тож ми твоє
протанцювали. <Ну, ну, кінчай, кінчай >

[Сковорода]
Що ж, спасибі вам за ласку.
Мов чи ні, але ви помилились:
< П'ять > <що витягли гріхи мої>
<що забуте давнєє >
<що давнії гріхи мої;>
що даинії гріхи мої взяли
<за прапор > <па підтримку > собі як стяг. Але ви
помилились:
не той вже я тепер,— <це знаєте > <це знайте > та й ви
сами
<і ви сами — чого ж нам тут> це знаєте <хоч як би ви не
крились > чого ж іще вам треба
<Потв[ора]> Вельможний
<На диспуті сьогоднішнім скажу >
На зустрічі сьогоднішній при всіх
почуєм там, чого нам треба. Зараз
< скажу лише:> < скажу одне> скажу одно: коли б не
диспут цей,
призиачепий царями й Ватіканом,—
тобі б не жить: убив би я тебе
<із насолодою > на місці тут… Та що ж, ще почекаєм.
Сковорода
<Скажу і я те ж саме: гадину > <Ну що ж, скажу і я те
саме:
гадину> <Та і я> Скажу і я те ж саме: гадину
я б задушив! Але… ще почекаєм…
Вельможний < (зміряв [ти] )> Сьогодні ж двину я полки
(міряючи погляд [ом Сковороду], ще хоче щось сказати).
Пані <Ході[мо]> <Ну годі вже, ходімо, пора> Швидше з цієї
келії, швидше, ні хвилино [чки я тут не затримаюся!]
Вельможний. Коли ж не можу я, щоб честь <мою дворянську
зачіпали, не можу я, щоб хтось якийсь там…> мою дворянську…
А стій (прислухаючись). Та цо ж на дзвіниці. Отже й справді
<вже> час. < Пішли. Швидше. > Гайда.
< Вельможний [та його компанія] одягають машкари ізнову >
<Пійдемо> <Гама годинника побігла вгору, постояла, сама себе
дзвіночками обсміяла —і, поковзнувшись, униз пішла. Важким.
Одміряло. Чотири. >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1204, арк. 1—29)

[І. В КЕЛІЇ]

Сковорода
Іустине! < Скільки вже тобі разів казав я, та> <не алхімія,
а чорнокнижники > <а світлі розуми > щоб ти < такого не смів
мені більше> мені не смів такого більше говорити! <Не чорно-
книжіє — це я читав Ломоносова. А он лежить Лавуазьє, он Ей-
лер — так оце ти чорнокнижіем називаєш? > < взиваєш? > Читаю
Ломоносова. Он лежить Лавуазьє, а он Ейлер. <А ну ж> <Тіс-
ний союз хімії, та фізики, та математики — так оце ти чорнокни-
жіем називаєш? > Справжній союз хімії, фізики та математики,
який так потрібен зараз у нашім віці — так оце ти чорнокнижіем
називаєш?

Іустин (позіхаючи)
<Не знаю я нічого < Нічого я не знаю> <Снились мені
афонські пресв[ятії схимники] > <св[ятії]> <сх[имники] свя-
тії, так наче стою я і з ними по-грецьки співаю Хрістос генна-
те доксасате, тобто> Снилось мені небо: так наче стою я
<із янголами> на хмарах, <а> <під> <наді мною радуга>.
по-грецьки співаю Хрістос геннате доксасате. <Я>
<А> (ти ж знаєш, як я <люблю> ці ірмоси люблю! <Тільки
чому по-грецьки > Христос раждается, славіте. < Тільки чому саме
по-грецьки. Це, певно, знову на Афон мені вертатися > А < на-
вкруг сяйво! а радуга навкруг> сяйво навкруг, а сяйво —

Сковорода
<...а дурень! а блазень!> …а дурень який! а блазень! Тут <пи-
тання отут> у мене питання про те, як голоту І8 злиднів визво-
лить, як до неї науку <донести > наблизити, науку! — а він
<своє небо своє — ххе — небо. Науку? Хха, <невже ж> якої ще ж науки тій голоті треба: по-
ловили всіх, голови постинали —та <й уся> й оце уся їм наука.
Сковорода (суворо)
їй про кого це говориш? Чи не ти часом про <отих за[лізняків-
ців]> <отих гайдамаків ігумену > Цундру доніс, <що перехо-
вувались у яру,—> чогось він зник із лісу,—бо чогось ти все до
ігумена вчащаєш — признавайся 1
І у стин <(невинно)> (невинно)
Та <ні про кого ж.> в чім же признаватись, якби я знав. Ага,
бач, і забув: іще ж мені <снилось, наче явилась мені богороди-
ця.> снилась богородиця Ч Явилась стоя на радузі, <да: на тобі,
каже, оцей свиток і ззіж. Іззів я, а Місяць, Зоря і Хрест [нерозб.] >
да: Веселітеся, праведнії — каже (Євфенесте дікеі), а я наче…
Сковорода
<Перестань> Та перестань ти юродствувать! Ти скажи мені, де
ти чув оте, що їх усіх < половили > половлено?
І устин
Господь з-з тобою! Та я ні про <кого й> що й ні про <кого.
Я вже> кого, як тільки про сон свій: Хрістос геннатедок-
с а с а т е. Я вже лежу, ти бачиш? я сплю. Господь з-з тобою.
Сковорода
Гадина <ти> ж ти рясофорна, як я бачу І І не треба було б
мені у тебе зупинятись, та так, що ти <вже просив мене дуже>
<мені якийсь далекий родич > та ще учнем моїм назвався…2
Тепер я < побачив тебе всього — пійдуі Пійду і не ве[рнуся]>
всього тебе побачив, прощайї Пійду од тебе я. <і коли хочеш, за-
раз же> (бере свою торбину, книги)
І у стин <.(уже схопився на ноги)> (схопився з ліжка)
1 Зверху над рядком написано і викреслено: “А я все не знаю,
про кого ти питаєш”,— Ред.
2 Далі було написано і викреслено: “І у с т и н. Авжеж що я
твій учень”.— Ред.
Григорію< І>. Учителю, останьсь! <Навіщо сердитись? Ну, я узяв
од тебе все> Навіщо гніватись? Тобі не подобався твій учень?
Еж я узяв од тебе все, що міг узяти: там тексти грецькі, там сми-
ренномудріє…
Сковорода
Мовчи! ніколи я смиренномудрію не вчив.
Іустин
…там науку про щастя внутрішнє: <А щастя ж в чім[?] як я
зрозумів > <як ти кажеш> <як ти навчив > <щоб так жить,
щоб і світ тебе не впіймав… > жить так, юродствувать, щоб і світ
тебе не впіймав…
Сковорода
<Це ж жах який! Так он мене перебріхують. А я, сліпий, до всіх
по-‘днакому.> О жах який! Так он як перебріхують мене? Ну-ну,
собако, ще.
Іустин
Чого ж ти лаєшся? Чим я тобі не догодив?
Сковорода (мотається по келії)
Невже <отак і всі останні учні> всі <мої> учні отак мене
розуміють? <Та> <А що, коли ще й голота[?]>. Ой, дурень же
я, дурень! і хто такеє бачив: щоб до всіх та по-‘днакому! Щоб
<виб[ирати]> обирати собі за учнів <із> з-поміж ченців, по-
пів та панства! Тьху, аж смішно. <Отепер вже я побачив, де
і в чім я заплутавсь. До> Ти < пробач > справді пробач, Іусти-
не, що я нагримав на тебе, <а я все-таки піду> ти справді не
винен. Це я у всьому винен. До живих людей мені треба, а пе до
мертвих, до живого життя, до < самих бід> самої біди, до голоти.
<Так тепер вже> Ага, так от тепер вже — я як слід побачив:
де і в чім я заплутавсь. Пробач іще раз — і все-таки: <я піду
(іде до дверей) > піду (<бере своє причандалля> іде до
дверей).
Цундра <.(на дверях)> (увіходить)
Здоров, Григорію <а куди це ти шастаєш?> <зібрався?>
І куди це?
Сковорода
Цундра! яким <це> чином?
Цундра
Тсс. Про це <хай> потім, а ти мені скажи: чи ми сами тут в ке-
лії, чи ще хто є — свічка от-от погасне — нічого я пе бачу.
І у с т и н (солодко)

Та й справді. Балакайте — а я собі піду.
Сковорода (грізно)
Це до ігумена?

Цундра
Григорію, ти не турбуйся, <там> за дверима козаки мої стоять,
нікуди він не піде.

Сковорода
Але ж…

Цундра
Григорію, ніколи. < Слухай > Ось слухай, чого я прийшов. (І ти
< слухай >, кадило ти чортове, наслухайся: як тільки там що —
<найдемо тебе> шкуру знімемо з проклятого! Та не скугиль
так, іще рано). Так от, Григорію. У тебе завтра останній день дис-
путу <у> ось у <цього> князька по сусідству? (дивуєшся, що
ми все знаємо? —о не турбуйся, <знаємо> знаєм!) А завтра ж
якраз <знизивши> (оглядуючись, знижує <голоса> тона)
<цим шляхом, що повз кпязька,> тим шляхом проведуть етапом
Максима. На Нерчинське — хіба не чув? У князька мають зупини-
тись. <Отож мої хлопці вже добре дбатимуть. > Одбить його тре-
ба. < Хлопці мої вже в лісі.> <То ми вже з хлопцями своїми
знаємо, як одбить. > < А от до тебе> Отже, тобі <таке> завдан-
ня: < забав > задратуй попів, загав, а ми вже з хлопцями знати-
мем, що робити. (Голосно) Ну, так добре? (Свічка погасла<)>
<У вікно > Вікна < загравою в темряві налилися > підскочили
в темряві, налилися).

Сковорода
Добре <,добре! А це що там надворі —вже й світає?>! Що,
невже це світає?

Цундра
<Ні> О ні, до світу ще далеко, це <я так> мої хлопці <дба-
[ють] > так подбали, щоб панові видніше було спати. Ну, прощай.
(Пильно подививсь на Іустина, виходить <) >. У вікнах то < спа-
лахує > колихаеться далека заграва, <то затухає > то притухає
Іустин1
Учителю, про що ви так тихо говорили, може все-таки й мені,
грішному, скажеш?
Сковорода (його не чує)
<Єй-єй, не можу одірватись!> <Що? Єй-єй, не можу одірватись!
Але ж не можу! Хлоп [ці] > Очей од неба одірвать не можу! <То
мої> хлопці подбали, щоб панові спалося видніше! Хха!
Чудово! Чудово!! <Хвилин[ку]> І що таке зі мною? Хвилинку
побув зі мною Цундра — а я мов сили на сто літ уперед набрався.
Так от де я освіження знайду! — до живого життя, <до практич-
ного — (і вибігає за Ц[ундрою] із келії) > до практичного.—
<Цундро, постій! > Невже пішов? Догнать його і ще раз поди-
ви [тись на нього!] (вибігає із келії).
Іустин (сам до себе)
І все-таки. Сказать пійти ігумену чи ні? Мабуть що < підожду >
зачекаю трохи. О господи праведний! Якби ж хто тільки знав, що
я дівиця, а не мужчина і що з князівського я роду. Григорія люб-
лю, а виказать себе боюся. Господи праведний! < Веселітеся всі>
< Прости мені> Чи звидиш ти мене, чи пробачиш? (став на мо-
литву): Веселітеся, праведнії…

(ЦДАМЛМ і оп. і. М 1209. арк. 20 <*в 19 яв., 1" д. І7 ЯВ.) [II. В КЕЛІЇ]
Сковорода <.( зачинивши покинені двері)>
Ну от.
Вдостоївся. Гостей вітать. Високих.
Розхвилювавсь — <аж дихати мені
несила! Бій. Навалу.>
що й ЗАСПОКОЇТИСЬ
не можу! Так. <Я> Іож перший б і і’ < на налу > я стерпів
і витримай < виходить> А ще ж <бої, а ще ж...> бої…
1 Напроти між рядками (по діагоналі) дописано таке:
“Цундра
…Та не народ, не просто громадище, а голоту. Це я давно вже
зрозумів. Голота себе не зрадить”.— Ред.
<попереду> <не здамсь> а ще ж… <боїв'*
< Наукою >
<Не попускать руки, пе послабляти,
бо тільки ще — уже! — І знов. Пани
закріпостять, >
<бо тільки десь чи що,— ізнов. Пани
закріпостять. >
<На помилках учитись. Та рости.
Учитися >
<Іще б мені> <на соломі > <завода>
<Ні> <Я вигнав їх із славою > < Тепер же начувайся
(Зачиняв < про [чинені] > покинуті двері)
“Князі” — чи бач!>
“Князі” — чи бач! (зачиняє покинуті двері) Тепер же
начувайся,
<Ну й> <Та й вигнав їх> < прогнав >
<Готуються> <А що>
<Сміха!>
<Вони тобі цього не подарують >
<І> < тепер, нагнав > < Тепер жди>
<Тепер же ж кожду мить готовий будь—>
і кожду мить напоготові будь —
Вони тобі цього не подарують! — 1
< Немов спахнуло небо> Немов би небо спалахнуло—
чи то привидилось?
< (сідає до столу) >
< (зачиняє покинуті двері) >
(зачиняє покинуті двері)
<Ну й довга ніч> <І сон пройшов> <...розхвилювавсь>
<П[роходить ніч] > <Спливає ніч> Як уві сні: годинник
бив — чи то
< (зачиняє покинені двері) >
мені здалось? < Причулось? Ну ж, до діла!>
<Не спить [ся] > <Не можу спати —
…розхвилювавсь, що й заспокоїтись
не можу…>
А цей все спить. Як камінь.
< (сідає) Ану ще>
1 Напроти на берегах рукопису написано: “Тропар читать?
Так”, а нижче — нотатка плану частини поеми-симфонії.— Ред.
<Ану ще сяду, ще почитаю трохи, сяду до Основи
металургії > Ану ще сяду, ще трохи почитаю, сяду до Основ
металургії.
< розхвилювавсь, що й заспокоїтись
не можу.>
< (сідає) > < (Читає) >
<Неповен я>
Давно відчув: неповен я. Чогось
в мені нема. На соляні заводи
< (о як же я> надумавсь я на них не був!)
на Бахмутський та на Торецький
<на>

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1207, арк. 8)

[III.] В КЕЛІЇ
Сковорода (зачиняючи покинуті двері)
Вдостоївся. Гостей вітать. Високих.
2 Розхвилювавсь, що й заспокоїтись
не можу!
Так. То ж перший бій я стерпів
і витримав. А ще ж бої, а ще ж…
Лиш попусти — і вже тебе поковчать
і загризуть як пси… <('знову стукот калатає)>
Тікать, тікать
з монастиря цього — від тиші, цвілі,
кадильності! 1 Дихнуть новим життям!
< навчитися в землі попрацювати > < Оновлено > Оновле-
не почать життя. Справді <коли б не був я зв'язаний дору-
ченням^ коли б не ждав <я тут па гасло — сьогодні б,
зараз я б вирушив! >сьогодні я на гасло — зараз би вирушив
<у путь!> у путь.
Давно відчув я: неповен я. Чогось
3 в мені нема — < рішучості чи сили.>
чого ж —— і сам не знаю.
На соляні заводи, рудники! —
< надумавсь я>
на Бахмутський завод та на Торецький
< надумавсь я> <я проберусь > я поспішу. А звідти —
1 Текст, що йде нижче (до слів: “неповен я. Чогось”), пізніше
був викреслений автором,— Ред.
аж туди
лпце землі. <Від неї ж (зачиняє покинуті двері) >
(…Щось морозно мені —)
<..."князі"> “князі” —чи бач! Тепер же начувайся
1 і кожду мить напоготові будь —
вони тобі цього не подарують! —
Ану ще сяду до “Основ металургії”.— Немовби небо
в вікні там спалахнуло — чи то привиділось
Як уві сні: годинник бив — чи то
мені здалось. А цей все спить. Як камінь.
(читав): Коли заллє водою шахту — насамперед
зробити треба… <0 ні, щось не читається>
<(сам себе питаючи) Зробити треба! Кому зробити?
О ні, читати, коли нема уваги… Проте примушу
себе> <ще далі прочитать> <.(читае далі): Смо-
ки витягують з копалень воду…>

Чернець (прокидаючись)
Не спиш усе? Вже певно й ніч пройшла.
Д'” утрені ще не дзвонили? Небо
он глянь яке… < (спускає ноги) > (спускає ноги)
Свічку достань, бо ця от-от погасне. <Ух, як же ж
голова тріщить, а наче ж я й не теє…> Ох же ж
і голова болить, як не репне.
Сковорода
Дзвонили? Небо? — Ось…
о
Розхвилювався я, що й досі заспокоїтись <не мо-
жу, (ходить> не можу. Князі, чи бач! (ходить по
келії).
… .]
Освіжитись)… а глянь: перед вікном щось шмиго-
нуло. Дерева? Птаство прокинулось? Освіжитись
треба 1.
Спалить усе, що я гульма надлубав;
спалить те все, що в простір лепетав;
що в світ пускав, пе дбаючи за дійсність —
вагаючись, б’ючись і двоючйсь,—
1 Зверху над цим реченням пізніше дописано: “Прокляте пан-
ство, так нагули мені ті собаки”.— Ред.
•і
Ну рясу
не штука й знять, а от що свічка в нас…
(проходить од дверей) (спотикається об книжку) 1
•]
Сковорода
Пожежа?
Кажи вже там, із чим прийшов. Слова

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1209, арк. 1, 3—в)

[IV. В КЕЛІЇ]

да хто ти є. Мішок на голові,
як в схимника, і ряса ця…
Постать
Ну рясу
не штука й знять, а от що свічка в нас…
(Проходить од дверей.)
і •]
Пожежа
Кажи вже там, із чим прийшов. Слова
мені твої знайомі… <.(кладе книжки на стіл)> (кладе
бриля).
Постать
К чорту ж рясу!
<А от я зняв і каптур > Ну от, як зняв я каптур з голови—
тепер пізнав?
[. . . . . .]
Бо ці ж твої пісні не лише сектанти, а й вороги вже наші підхо-
пили! І колють ними нас. Не знав? Хіба не знав?
[• . . •]
Другу ремарку дописано пізніше.— Ред.
О господи премилосердний.
І що то за покоління таке тепер — одно черка-
ють, одно черкають, аж… < Вийду ж>
Пійду ж та хоч умиюсь (виходить) 1
Сковорода
Ще ж я
четвертого не знаю на ім’я.
Чом ряси <він не скине > ти не скинеш, як Люципер
та Сатана Безвусий… бач, когось
<пагадує> нагадуєш мепі, кого ж —не знаю.
[■ і
Четверта постать
<Тс! тс!> Мовчи! і не кажи
<чого не слід.> дурниць. Софрон — Козак Розплата —
знаєш
Сковорода <(мов крізь сон) > (до < нього > Цундри, мов
крізь сон)
Ти щось питав?
Цундра
Ну, це вже просто смішно —
чи ми прийшли стоять тут та мовчать,
як ти…
Сковорода
Пробач, я слухаю.
Цундра
Та бачу ж! 2
1 Текст від “І що то за покоління…” до “Пійду ж та хоч уми-
юсь (виходить)” дописаний пізніше.— Ред.
2 Напроти дописано олівцем: X р и с а н ф. Піду ж та хоч уми-
юсь перед >”.— Ред.
3 Далі дописано: “< [колюче мовчання] та шелестіння> тільки
шелестить папір — то Козак Розплата на столі загледів щось < чи-
тає висміюючи щось.> <Читаючи, од сміху аж гойдає [тьсяі >
Читає. Висміюючи, аж головою заперечує”. Потім усе це перекрес-
лено й дописано таке:
“Сковорода
Не гнівайся: від несподіванки
< (колюче мовчання) >
<Козак Розплата> Цундра
Розумію —*
Так це такий Сковорода! А я…
Сковорода <(отямившись)>
Який такий — не розумію. Вперше
•і
Залізний
повинен буть Сковорода! Залі —
< (строго раптом) > (раптом строго) *
…знирни з води, із твані, із болота
о
Люципер (октавою нижче) Запишався як ко-
шеня в попелі.
Цупдра
Так це я так.
Од ніжності одвик, бач. Ну дак слухай —
(Хрисанф увіходить з рушником) *
…Мо* вийдемо куди?
Сковорода
Ти не турбуйсь.
Хрисанф однак не зрозуміє. Мозок
у цих ченців —
Хрисанф < (увіходячи з рушником) >
Чого там мозок? Я
у Лаврі жив, стеріг друкарню. Бога
не забувай! — в писанні сказано.
Авжеж! Ага! < (засвічує) > < (іде лампадку засвітити) >
(поправляє лампадку — щоб засвітити)
Сатана
Люципере, тікаймо,
бо вже ж — онд’о — (показує па Хрисанфа) 1
•]
1 Ремарку дописано пізніше.— Ред.
Люципер: Як кажуть: на здоровля вам у ручки,
в ніжки і в животик трішки (застугонів реготом).
<Козак Розплата
Кумпанія —що й>
Хрисанф (<торкає,> підливаючи оливи в лам-
падку) А ти не регочи, а от розгадай краще:
<Ну:> Ніков созданів: . . . Ага, не
розгадаєш, а це ж старець, торби й собаки, ага? 1
Цундра
Дивуюся. Щоб то Сковорода
та з отаким припопугайлом кашу
у місті їв! Єй-єй дивуюся.
Ось на столі у тебе Кант; Спіпоза;
< Лавуазье > Вільям Гарвей; та й ще:
“Основи металургії”; “Економічна таблиця”; з Ла-
вуазье навіть щось переписано!
а сам ти весь
подвоєний. Тут треба зваги, сили!
А ти якраз…
Сковорода
Подвоєний? Мовчу.
Мо’ через те, що правда це. А може…

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1209, арк. 7—10)
/
[V. В КЕЛІЇ]

(Давонять до утрені)
1 Цей текст від слів: “Хрисанф (<торкає,>…” дописано пізні-
ше. На окремому аркуші повністю подана загадка Хрисанфа: “Бо
нікоє созданіє между трома горами <горами>; клеветніци його
окружиша, оно благословяше їх сімо і овамо. (Старець, торби, со-
баки) “.— Ред.
Люципер: Тю! захрестивсь, закланявсь, як порожній вітряк.
<С а т а н а: А що ж йому й робить, як не хреститься? >
<Сатана: А що ж цьому кабану й робить, як не хреститься?>
Хрисанф: Еге ж, буду ще я тут вас питаться <ще>! Приїха-

Ли гості, сіли на номості, зав*язалп вузол, та не розв’яжуть.
Сатана: <Ти> не турбуйсь — розв’яжем і тебе самого викинем.
А ти ж думав як? 1
Сковорода
Почнем. Кажіть усе — я слухаю.
Козак Розплата
<Та що ж> Ну що казать! Коли життя у тебе
<Ну от хоча б... і це [нерозб.] >
<та ось... краще я із> < чекай... дозволь > та що…
дозволь — з твого ж рукопису:
“Життя само приходить”. Ось. < [нерозб.] > Увага —
< (читає) > < (читає) >
“Життя само приходить <—>
і п’єм його велику радість,
як буйвіл калюжу”.
<Базікало казало позіхало <^( передражню в)
Були собі дід, баба — курка ряба… > Був собі дід
та баба та була у них курка ряба.
Цундра
І ти таке писав! Ану — скажи:
Життя само приходить? Може, й соску,
як нянька, нам дає? Чому ж тоді —
Козак Розплата <.(подаючи> (висміюючи, подаючи далі,
немов жука, на долоні)
“Ні жінку, ні мисль, ні океану
ніколи нам не переховати в своїй кишені.
Еж випили ми воду, що в ній < життя
своє про [думали] >
вмістилось
небо і електрична сила,
еж випили солодку, що в ній життя своє продумали
жабка,
1 Текст від слів “Хрисанф: Еге ж, буду ще я тут…” до
“А ти ж думав як?” дописаний пізніше, викреслений, а потім від-
новлений автором.— Ред.
плавучий павучок,
піщина…”
£ •]
у вічності, мовляв, одвічний, — вічно
<вічніючи в богів на небесах > <з дворянами в богів на
небесах > <з дворянами, будь трижди
прокляті, >
вічніючи вічнюгою (ціпком
<та пугою! превічно у союзі
з дворянами, будь трижди прокляті,
із церквою у дружбі >
та пугою?) над нами, голяками,
вічніючи, як струп,— закон, що ним
увінчано: неправду, рабство, власність
з дворянами, <будь трижди прокляті >,
увінчано, пригвинчено, прижито…
Так < отакий закон > отаке виспівувать узявсь?
<Яка> < узявся > Яка ж тоді ріжниця між тобою
і дзвоном тим, що скиглить, як той вовк,
скликаючи до падла…
Хрисапф
Що? На церкву
[. . .]
а осквернить не попущу святиню!
Цундра <.(цюкнувши своїм поглядом Хрисанфа, що той аж
сів)> (раптом скинувши очима <,пильно> на Хрисанфа, що той
аж сів)
<Ого!> <Ого який [нерозб.] <Ого який! То все
собі сидів
в лампадочках та проскурках >
<зчепилися>
Кум [п] анія — що й говорить. Один
за господа христа. А другий — наче б
<і за народ >
і пі, але ж… за <тьму> містику, за тьму
у мисленні, за те середньовіччя,
<що знову > < назад > <нас у рабство тягне >
<що тим царям > <що всім царям >
що в нім хрести, <й царі> попи й царі ростуть,
як верби…
Хр ис ан ф
АІ —царі? —я <не дозволю!> офіцеру
скажу пійду!
Люципер: <Хай одійде, а тобі скажу> Ого! Швидкий, як вед-
мідь за перепелицями. Одійди ж бо, тобі кажуть! (Сковорода на
Хрисанфа глянув прикро — той одійшов.) 1
Цундра: Люципере, пусти його, нехай іде. <(Раптом добрень-
ким [голосом]) А ти, Хрисанфе, завтра ж попрощаєшся з цим сві-
том! Осика> Завтра ж проведемо його в небесне царство. Ага!
Затих… Так оттако, Григорію. Ой стидайся! Це так одкривсь тру-
дящим.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1209, арк. 13—15)

<ще так мене не пробирав. Ні. Млосно
робиться, як>
мене ще так не пробирав. О! <Сон> Сонце
зіходить там, де завше сходило,
<а ось... сказав — і вже> <а ти сказав — і вже>
а ви прийшли — і все перевернулось.
І бачу я: не сонце, а земля
<уже летить і> <уже біжить і>
мов колесом круг себе <ду> і круг сонця
одмірює простори, й я кажу:
<мов та земля >
отак і ми, до Правди повернувшись,
стрічаєм світ.— Народ2.
Цундра
<Сміявся б я—> Невже? Сміявся б я —
Та вже нема < охоти > снаги. Почав ти добре —
<а закінчив > <а от кінчив > <от зле кінчив > та зле
кінчив…
Хіба: як механізм
<отак стулить [із механізмом] > та притулить
до механізму —
< правда > < можна> < правду
гадаєш ти побачить, правду? > < правду
побачимо? Зродити правду? > правду
побачимо?
<тож не одна і істина > < родить > Хм, <ти> Правда ж
не одна,
1 Пізніше репліку Люципера та ремарку автор викреслив.—
2 Пізніше це слово було дописано олівцем.— Ред.
Григорію. Не плутайся. Не < плутайся > плутайсь.
Сатана
Він думає: ще змилосердимось —
Сковорода (заперечуючи головою)
Ні жалощів, ні милосердя. Хочу:
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1209, арк. 16)
[VI. В КЕЛІЇ]

Цундра
Хоч дай йому подумать, не сміши.
Ну-ну! Оце так родич! <годі ж!> (Грізно) Годі ж! (коло
вікна) Ніби
стухає там. Співають півні. Світ
…почнем. Бо ми спішимся. Посідаймо.
(дзвонять до утрені. <У вікнах зеленіє> <Десь пролетіли гал-
ки > < Обізвались галки... > <в далеких вікнах [зеленіє] >
<десь галки таб[уном] защебетали> високо галки закричали).
Люципер: Тю! Захрестивсь та закланявсь, як той <порожній
вітряк> вітряк порожній, (галки зацокотіли й стихли)
Сатана: А що ж йому робити як не хреститись? 1
Сковорода
Почнем. Кажіть усе — я слухаю.
Ні жалощів, ні милосердя! Хочу:
про помилки мої; про чорний люд,
що з вами йде; про тих собак в Європі;
про Схід; про все <кажіть мені, про все...> про все мені
кажіть.
Хрисанф
То я собі й пійду. Та возридаю —
1 Репліки Люципера та Сатани дописані пізніше на берегах та
між рядками тексту.— Ред.
як той <пророк Ісаія (ридаючим голосом)> Ісаія пророк.
Руйнуєте ви, каже, царство. Ну й господь вас за це ж
< добре > <не інакше як> поцупить.
Люципер: Оце ще… создав бог та й ніс висякав.
Хрисанф
По-вченому? А що ж. Простіть мені —
іду— <вертабтъся> <вертаеться> “Звертається од две-
рей> <Ось> договорю тільки: — “А Ісаія, конешно, сидів на
розвалинах, соображая розрушеніє і опісивая соображеніє”. <Та
йду ж, іду.> Ага! А що! А ви думали, що я в свящ[енному] пи-
санії неначитаний?
(Всі з ненавистю стежать — <ну коли то уже він> коли вже він
нарешті <він пійде> пійде, і як зачинились двері): —
Сатана
Тьху, тьху! <Аж, прокля[тий]> Іди і це вертайся,
святьохо неподобна! Ти пробач,
Григорію, а тільки ж…
<Цундра> Козак-Розплата <.(роз[лючений] > (загор-
таючи рукопис К.обурений^)
Пробачатись
<тут нічого, а справді: —соромно
нема чого, бо й справді (— соромно
й сказать): щоб ти, Сковорода, філософ,
та отакб спустився ? Ми — б’ємось,
виборюєм < свободу, людство свободу. Людство, Землю
розколює <на два>, а ти…
Люципер: Хто стає медом — того мухи ззідять
Сатана: Та й набридло вже *.
Сковорода
Мовчу. Мовчу.
[. і
<Цундра> Козак-Розплата
Що “ну”? Ти ж сам повинен був <включитись>
<почати>
1 Під цим рядком пізніше дописано й викреслено: “а це вчи-
тель мій — стидайся!” — Ред.
узятись
Щоб “враз” — <то так, але> це так, лише… безпомилково?
В нас досвіду ще не було — тому
і помилки,— <одверто ск[ажем]> <Не таїмось >
Не криємось.
Повстання
були й раніш. < Облави > Походи й зрушення.
<Але> Та то… не те, не те. <То була ра> < гетьману >
<Бо зразу> Бо врешті гетьман
десь витикавсь і купою собак, <отих>
(с в о ї х собак!) оточений — він кидавсь
на нас. < Ізнов > І знов ми гинули. І знов.
<Сковорода> Сатана
<Так ось! Так аж тепер я розумію! > <все розумію!>
Сіроми бунт пригадуєш на Січі?
Сковорода
< Виходить —я не помилявся> < Виходить, що не
помилявсь >
Виходить — я не помилявсь, коли
ждучи на вас, <я розсікав > <та розсікав > пересікав
поняття
“народ” <— і "край" — і в>
<на два, і от> <на два і так> <на два і ось отак
і впоперек>
<у піль> на два —
Цундра
<Чому ж на два — там сто
відтінків. Верх і низ —це правда >
Чого ж на два — там більш
поріжнень. <Два: верхи й низи —це правда>
<бо:> верх і низ —не зовсім точно,
бо й на низах не однакові — проте…
теорії вже досить.
<Сатана> <Са[тана]> <Сатана> Козак Роз-
плата
Бунт сіроми1
<не однакові > <та що й казать > <як розказать >
1 Текст до “Хіба ж” пізніше був викреслений автором.— Ред.
< Авжеж > <Ого>
На Запорізькій Січі
сіроми бунт — пригадуєш? Так знай:
що це не бунт, а більше щось, планове
<Лише> <І план оцей>
<І нам цей план передали >
це жне один він був.
Люципер*
Та то й не бунт *,
а більше щось, глибше *.
Сатана
Набридло вже.
Хіба ж *
<Для чогось, хха? — Та сам же я, що мріяв
“наукою про щастя” >
<Сковорода>
Люципер: <Не забувай, що нам ще ж треба бути сьогодні в то-
го задрипаного князя > <Цундро, не забувай, що нам же сьо-
годні треба буде упорать отого князя > Цундро, кінчать пора, бо
нам же сьогодні треба буде упорать того князька.
Цундра
<3наю, знаю.
Ну так чого ж задумавсь >
Чую, знаю.
Про це ж якраз і говоритиму.
(до Сковороди)
Ну так чого задумавсь? < Тяжко? Ліньки? > Страшно?
Ліньки?
[• і
виделками чиргикать,—
і панота
<тебе, як ту ганчірку >
з свого стола тобі щось кине: нна!
<хоч> не подавись…
Тень до тапцю Цундри *
гнофті се автон *
< тобто: не за цупдру, а проти цундри > < вийде > *
<виходить> *
Тобто: й <разом:> до бунту закликаєш і <разом 8*
тим> пізнати себе самого*.
Сковорода
< Чекай, чекай, ти справді > <Ти
справді >
Я розумію: приклад
привів <мені, але> мені. Але цей приклад б’є,
гнітить мене, <як> мов я вже справді зрадник,
запроданець,— тим часом коли я
<сам> роблю <одне із> одне ж із вами. Що окремо
од вас я йшов — <це правда > у цім я вам признавсь,
кінець. Тепер — <усе я хочу зв[ажить] > я хочу з вами,
з вами,
< пов'язано > з голотою, <з якої> що з неї й сам я вріс,—
тепер <—я ваш> я — ваш. Робити хочу, діять,
як ти сказав. Давайте ж починать.
Цундра
Так от: тобі завдання. Задратуеш
па диспуті сьогоднішнім панів —
Сковорода (здивовано)
А звідки <ти про диспут взнав? > ви про диспут —
<Сатана> Козак-Роэплата
<Все ми знаєм > < Знаєм, знаєм >
Смішно: знаєм
про все— ого!
Цундра
<Це ж> Панота з’їхалась
з усіх усюд, аж < чорна > ген, аж чортзна-ввідки—
щоб < побороть голоту. Зловлено
Залізняка, і Гопту, і
ізловлено кого, кого убито,
задушено.
Здається — все пропало, все
і от> < побороть повстання. Знаєш сам —
повішено кого, кого убито
(а коли ні — то зараз взнаєш) >
< Знищити все те> < побороть > придушить
повстання.
Знаєш сам —
повішено кого, кого забито
< (а коли ні — то скоро взнаєш) >
< Здавалося — всьому, всьому кінець. >
<А вбито їх багато >
<на Нерчинське>
<не зборено повстання >
< постали >
< жорстокий бій >
<і от вона тепер >
<і от тепер > < підготовка > <йде>
< зазнали втрат
і ось> Нелегко нам. Бо < справжніх > ми ж сами. Народ?—
того нема, <а> той одійшов, а дехто
хитрує ще і прикидається
біднякою,— <і то тут> <тому і тут ось> <і тут ось перед
н [ами] > і перед нами встало
таке: < за [брать] > узять найкращих із низів
<і починать як> <і починать ізно[в]> <і починать з
абетки > <і починать ізнов, перецідивши > <і по-
чинать ізнов. Неми [лосердно] > < Немилосердно
перецідивши
й найкращих цих, ми виберем із них
і пошлемо > < перецідивши
з нас кождого уздовж і впоперек >
продовжувать бої. А щоб уникнуть
тих помилок, ми кождого із нас
провіримо,— <і буде в нас> <і буде> Щоб в нас — саме
залізо! —
а не іржа було, <з[алізо]> саме залі —
<Козак Розплата (перехоплює)>
…Зогнилий світ доб’єм — <із> <і буде: щастя! > новий
повстане
<Козак Розплата>
але не так, <як учи[ш ти] > <ти навчаєш > проповідуєш,
а в боротьбі запеклій.
Сковорода
<Що ж, у цьому
я вже давно > Боротьбою
я вже давно < перехопивсь. Кажіть > < захоплений >
< прохоплений > охоплений.
Так от —
ти покажи на діліЗа дратуєш
панів. Щоб аж завили! <Од[чихвости]
на диспуті панів. Потруїш їх
і потрясеш як слід!> Пустиш їх
і потрясеш ізнов. І як побачиш,— <що ще живі>
<ще дихають? — трусни їх> що дихають,—дмухни <на>
на проклятих
і обпали вогнем своєї думки — <.(перемовчавшіі)>
(важко оддихуючи)
хай < корчаться > < корчиться > корчаться, як <черва >
черви!..
Люципер: Поки там що — а я дмухну <на> ось
на лампадку, <бо готово. Єсть.> Ану: Господи благо-
слови! Готово 2.
<на землі > <Ми> Накричав
на тебе я, а<ми тобі> <я тобі> ми ж… < (спитай і в
інших) > < (вони хаіі скажуть) > < (та ось хай
скажуть) > < (Хай ось> < (Хай скажуть інші) >
(Хай інші скажуть)
ми віримо тобі.
<Всі> Сатана
Коли не < вірить > так —
чого б же <би> ми й прийшли.
Козак Розплата
<А силу думки > І сили думки
твоєї — теж <усі знаєм. Цінуємо. І те,
що ти новий > <у[читель] > <ми чуємо і знаєм —
і диспут цей — це є не просто диспут,
а гра, ігра на смерть > ми потребуємо,
бо диспут цей— <цей> це є не просто диспут,
а міряння страшне, ігра на смерть.
<Сатана> Люципер
1 Тут позначено вставку, але що саме хотів додати автор, не-
відомо.— Ред.
2 Після слова “Готово” стоять дві зірочки. Що вони означають,
невідомо,— Ред.
Та не тягніть, кажіть уже ясніше,
чого прийшли! —
Тут, бач, таке: одбить
< Залізняка Максима зна[чить]> Ч [орноземлю] Марка нам
треба.
Сковорода < (підхопився) > (кинувсь)
Як це —
так віп живий іще?
Козак Розплата
На Нерчинське
його ведуть. Зупиняться сьогодні
у цім селі < якраз, у кпязя> в князька, чи хто <він там>
там пін,
не знаю, й от…
Цундра
Ти одтягни увагу
панів, < за [говори] > а ми-
Сатана
< — од Змієвого лісу — >
отам, де Зміїв ліс —
<Л ю ц и п е р
Ударимо і поженем на гору>
< Ударимо із двох боків, і небо>
<Ударимо і головешка 'д князя
залишиться—>
Цундра*
Ударимо
Люцппер*
і головешка ‘д князя
зостанеться —
Сковорода (підхопився)
Клянусь, що все зроблю ,
клянусь!..*
< Залізняка Максима >
Цундра
< Клянешся ти? Так> Чекай— ти поклянись на шаблі —
<Ск ов орода>
і буде в нас — прибито, як гвіздком.
(Всі вихоплюють іа піхов шаблі. <С.Вбігає Юродивий>)
<Юродивий> <Сковорода> Юродивий (вбігав)
Кінчаєте? Чого <так довго? Дніє> ж так довго?
<Б[удьте]>
< Скільки > Днів,—
<і сторожу став трудніше > <і сторожу вже тяжко. 0>
<і сторожу вже страшно > і стерегти вже небезпечно: Я
прибіг сказать <що обер-офіцер>…
а цитьте (<.всі дивля-
гься> дивиться в вікно).
Ну звичайно,
сюди іде. <Скоріше — ряси! Так.> Скоріш —у ряси! (всі
надівають ряси) Так.
Схиліться всі коло стола, немовби
<святе письмо — (увіходить офіцер) > святе письмо — ну
от — (увіходить офіцер, <але всі> ніхто на нього <ніякісінь-
кої> жодної уваги)
<Офіцер
Рекомендуюсь — я —
Юродивий (до Сковороди)
От
ти нам сказав >
Офіцер (з змієподібною < учти [вістю] > галантністю)
Пробачте — я —

Юродивий (до Сковороди)
Учителю, а як це розуміти,
що бог один, а в трьох він єстествах?

Цундра
<Ага! А те і що бог> <Або> <Або ж оте> Або ж, що
1 Збоку пізніше дописано: “Л ю ц и п е р”, але репліки його не-
ма.— Ред.
чорт — 1
Рекомендуюсь.
Не чуете? я обер-офіцер,
прісланний <сюда> в сей монастир для наблю-
денія, а также приходо-расходние кнігі содер-
жать.
Сковорода
А, дуже приємно. Так що вам потрібно? <М> <Простіть, святі
отці>
Обер-офіцер
Пробачте, <але ж розумієте... час эараз тривожний> що я так
рано, але я хотів — власне, я змушений був — ви розумієте?
Сковорода
Ні, рішуче нічого не розумію.
Обер-офіцер
Час тривожний переживаємо, тому і мусим приглядатись. Пробач-
те, але мені < вдалось, власне не здалось, а мені> сказали, що
у вас… гості <эаходили>.

<Сковорода
Так. Святі отці прийшли раненько, і ми над святим письмом ось
цілий ранок. >
Сков орода
Гості? Власне <кажучи>… тобто… я…*
Цундра*
Так. Святі отці прийшли до старчика Григорія, і ми над святим
письмом ось цілий ранок.

Обер-офіцер
Та ні,—гості <з бунтовщиків> <ген з правого берега > од бун-
тарів — од коліїв — що ніби —…ну, бачите: з правого берега пере-
бігла сюди ватага < якогось> Цундри, <що ми його шукаємо >
і ми його висліджуєм, бо… < навіщо ж нам та> через нього
<з Польщею > ж з Польщею не мирити…

Шановний добродію! Я дуже дивуюся, що ви, <бувши так добре
вихованим, так осмілюєтесь нечемно > будучи в таких чинах і в
столиці вихованим, та так зважаєтесь мене < образити (до [своїх
товаришів]) > ображати! <до святих [отців}> <Святі отці>
Святі отці! Ви тільки подумайте: од бунтарів! га? Цундру приплів
мені якогось!

Цундра
О господи, господи!
С а т а н а. Це Сатана <їх іскушає> спокушав тих головорізів, не *
інакше *.
Люципер <хре[стячись] > Люципер проклятий <од бога *
одвертає>. Це він усе*.

Обер-офіцер
О! <я справді бачу, що я помилився. Простіть великодушно. Ре-
комендуюсь, (пішов) > тоді я прошу пробачення, я справді бачу,
що я помилився. Простіть великодушно. Рекомендуюсь. (Змієпо-
дібно вийшов.)

Сковорода*
1 як могли ви таке припустити! Ні, ні, не одмовляйтеся. А я таки *
справді дивуюся, що ви, будучи в таких чинах…*
(Павза. Всі дивляться в вікно. Годинник на дзвіниці <.гамою вго-
ру, гамою вниз — одміряло — п’ять> по східцях гамою вгору збіг
і, зараз же подражнившись, дзвінкими каблуками вниз вернувсь —
одміряло — п’ять)

Юродивий
Пішов. У сад. Ліворуч. Ну, < тепер же
потиху всі> виходьте —
я проведу.

Цундра
< Прощай > < Тримайсь, > Отак, Григорію <—
зустрілись > і в другий раз щоб ти < зумів > <умів>
отак.
< Мінятись
перед лицем ворожим > Стратегом
прославишся.
Ну годі гомоніть.
<Бувай!> <Шшли!> Бувай!
Козак Розплата
<Бувай! > Бувай!
До скорого < побачення > —
<Цундра (на порозі)>
Так і*е забудьте
Що я сказав! <тобі!>
добудь (уже за дверима) Добудь… (< верт [віється] >
<уже> *
на < самому > поро3*) *
так не забудь! < (уже десь далеко) > *
Вогнів *•
(Сковорода в розчинені двері дивиться, як віддаля-
ються <постаті> його найкраЩі друзі.)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, Яв 1209, арк. 17—26>

<НА ДЗ[ВІНИЦІ]> У БРАМІ
Ніч. < Тривога. Дзвонять> Тривога. Заграва, як регіт. Дзвонять
десь в селі на ґвалт. < Заграва, як регіт >. На осяяній брамі —
“Стіні борюкаються> борюкаються тіні: чорт з рогами, <патла-
тий > чернець з хрестом.—Оглянеться брамщик <на ігумена
з братією>—ні, <ті немовби спокійно на пожежу дивляться>
братія немовби < стоять > стоїть собі спокійно, на пожежу диви-
ться. А повернешся сюди — < ізнову борюкання > ізнов. Тьху на
всі сторони! Одійди, сатано, й не лоскочи душі моєї. Мене, < ста-
рого > одноокого запорожця, не дури. Тьху, <да ще раз у самії
очі твої> нехай тебе лизень лизне да ще раз у самії твої очі
тьху! тьху!
Ігумен (надходячи)
Ізнов напивсь? На кого <ж ти> <це> ж це
плюєшся,
магометан ти кривовірний? Там
ондо біда. Там кара божа! <Люди> <Люди,
як ті вовки. А то> Царство
<трясеться> хитається! Бунтує люд! А ти
що <видумав> вигадав! Гляди мені <Шануйся>
Наскочу —
< анафемі пре дам! Аж за Москву
тебе зашлю, примушу покоритись >
анафемі предам! <Аж за Москву зашлю > <Єпітім'ю>
в Москву зашлю! щоб знав, як покорятись
ігумену!
Брамщик
< Відколи кинув Січ,—
я вам> <я всім корюсь. Але душа болить >
< Простіть мені, простіть.
Відколи я покинув Запоріжжя,
я всім корюсь. Але душа болить.
Не можу я дивитися, як панство
знущається! >

Б р а мщик
Простіть мені. <Своя ж ґуральня >
<Мені здалось >

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, спр. 1205, арк. 1—3)

СЦЕНА [(У БРАМІ)]
<Три[вога]>. Ніч. Тривога. < Встане > <Десь за горою > За-
грава, як регіт.
Юродивий з дзвіниці
Абалага! Абалага! Ти < знаєш-> чуєш?
<цендибор> <Вони мовчать! >
<Вони вже йдуть! У ніч просвердлю дзвін>
Ченці вже йдуть! <Я в ніч просвердлить дзвін>
У ніч я всвердлю дзвін,
як цендибор— <ото ж> отам заценька! Циндри ж
< від [сканують] > одскакують і цьвохають <оттут>
Аж кров
там цебенить.
Брамщик знизу
Та перестань ти, цвентюх
<чудородний. Іди вже спать. Усі ж пішли >
не цвіріньчи! <Уже> <Вже ж усі пішли >
< розійшлись > по келіях. Побачили — і годі,
<Ну що ж, горить. > Чого там ще? 2
(до ченця надійшов)
Юродивий <Так я й кажу>
<Абалага! Е, ні,—>
Побачили? Е, ні —
<Ота> Пожежа знов як той цвітйн. <Розпурхав>
Нагронджив
1 Зверху над текстом написано олівцем: “та перестань ти,
Цвентюх (болтун)”.— Ред.
2 Поруч написано і викреслено: “рожевий цвітин”.— Ред.
< огонь і розчищає > <і чистить > < чистить як>
огопь грудьми, грундзює грогонджур.
<і чистить> і <витирає> джеркотить <ж> зажерпо.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, ЛГа 1205, арк. 4)
[І. У БРАМІ]
Ніч. < Тривога. Заграва > Тривога. Дзвонять десь в селі на ґвалт.
Заграва, як регіт.
<3 байдужими догадками, з заспокоюваппями розходяться ченці.
Суєтяться тіні.> На осяяній брамі борюкаються тіні: <патла-
тий] > чорт з рогами, патлатий чернець з хрестом.— Оглянеться
брамщик на < групу > < братію, що дивиться на пожежу — що
за кумедія?> ігумена з братією, ні, ті < стоять > спокійно собі
<спокійно.> дивляться на пожежу. Тьху! <тьху!> на всі сто-
рони <, щоб> одійди, сатано, і не <чіпляйсь більше ніколи>
чіпляйся більше, іще раз у самі очі твої: тьху! тьху!
<Ч е р н е ц ь> Ігумен: Ізнов напивсь? Чого плюєшся, нече-
стивець? <Браму замкни> Бога не боїшся? На епітимію пошлю!
Анафемі предам! Браму замкни! <Обійди> Візьми своє калата-
ло, <і обій[ди]> круг церкви обійди, чи нема чого,— <бач, гос-
подня кара за гріхи на нас, а ти напився. У! нечестивець! І бога
не боїшся> <А> <Ходімо, братіє.> Та пошукай, де це юро-
дивий дівся. Тільки ж що був із нами. Ходімо, братіє. <Брам-
щик>
Брамщик1
Юродивий (з дзвіниці)
<Абалага!> Абалага! Ти чуєш?
< Ченці вже йдуть> <Пани вже йдуть > < війна,
війна! >
Війна іде. У ніч я всвердлю дзвін,
як цендибор — <отам> ото заценька! Циндри ж
1 Від початку розділу до цього місця текст написано на бере-
гах рукопису. А ще пізніше дописано таке:
“Ченці розходяться. <їх [тіні]> їхні тіні на осяяній брамі —
мов у пеклі переплигування. Брамщик здивований без краю. <Чи
це йому ввижається? >”. “Ченці розходяться, і від них тіні на
осяяній ограді, немовби один другого перестрибують чорти”.— Ред,
< відскакують] > одскакують і цьвохають, аж кров
там цебенить…
Брамщик <(унизу)>
Та перестань ти. цвентюх,
не цвіріньчи! Усі вже розійшлись
по келіях. Побачили — і годі,
чого там ще?
Юродивий
Побачили? Е, ні —
Пожежа знов, як той цвітип. Нагропджпв
огонь грудьми — грундзює грогонджур
і джеркотить зажерно. Джиг? Джигуха.
< А як пожар — не побоюсь, одкриюсь,
хто підпалив >
<А пан горить, а пан скутилпть> А пан кричить, а пан
кульгав. Джиг!
<Джигух—> хто підпалив? А дзуськи! — догадайся.
Брамщик (бере мітлу)
<Ти> <Радій, радій! Якби не>
<Мели, мели>
Ось я тебе, як догадаюсь! Злазь,
кажу тобі! <Не оскверняй святині,
ієлзевул ти чортовий >
Не тумани пузатих — *
отих чепців*
<отців > < отців свягпх>, нехай лежать, хропуть <—>
(у браму стукають)

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1205, арк. 5)
[II. У БРАМІ]
Ніч. Тривога. Заграва, як регіт. < Дзвонять десь в селі на ґвалт. >
<Голоси> Ченці: Це тут десь за манастирським садом?
На осяяній < брамі > ограді борюкаються тіні: чорт з рогами,
чернець з хрестом. Оглянеться брамщик—<ні, братія стоїть>
братія немовби стоїть собі на місці, тільки юродивий усе щось
приставляє. А повернешся сюди — < ізнов > те ж саме. Тьху на
всі сторони! Одійди <сатано> ти, сатано, й не лоскочи душі
моєї, <мене, одноокого запорожця, не маж. Тьху, нехай тебе
лизень лизне, да іще раз у самії твої очі, тьху! тьху!> <хоч ви
по [моліться] > <хоч ви, братіє, помоліться за мепе> <хоч ви,
братіє, за мене помоліться> хоч ви мене спасіть! <що за>
<що це за сон> <що це за видіння верзеться > що це верзеть-
ся [?] Ченці розходяться потроху.
<І гум е н>
Ігумен
Ізнов напивсь? На кого ж це плюєшся,
[• •]
Брамщик
Простіть мені. Лизнув
<я завпокій> за увпокій. <Бо кажуть > Залізняка ж
і Ґонту
ізловлено. А як мені се чуть,
січовику < старому > святому?
<І г у м е н>
<Кинь дурниці.
Січовика — нема, а є Кузьма> Богохульство!
Січовика — нема, а є Косма,
смиренний раб! Мовчи! Непослушенство?
<строптивий дух я живо виб'ю. >
Залізняка < забудь > і згадувать не смій —
<одступники Росії> одступника! <Смирися—>
Брамщик
< Оглухну> Добре. Буду
німий, <як бог. Нап'юся > <як та ікона > <як пень той>
як бог. Смирюся
< поклони бить. Святих благать? > <кого благать
і молить>
< простіть мені. Дурний як>

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, N 1205, арк. 6)
[III. У БРАМІ]

Ігумен
Богохульство!
Січовика — нема, а в Косма,
•]
Печорських
святих благай, <святу Є[впраксію]> хай розум просвітять,
<Февронію> < Варвару> —
<Пістімію> —
Євпраксію —
Б р а м щи к
<Це> Мо’ ту, що до Маркела
все бігає?
Ігумен
< Мовчи, не вводь у гнів,
кажу ж тобі (б’є патерицею)^
Ти <так> знов? Так на ж тобі!
<Щоб знав, щоб знав> <Щоб пам'ятав >
Щоб знав, щоб знав!
Братія
Мовчи бо.
Брамщик
Добре! Буду
німий, як бог. Як пень <той> той
Юродивий
< Абалага !> ‘Балага!
Братія*
А ти чого? *
Ігумен
<А цей чого?> Відколи в Іустина
вагостював цей філозоп— <усі> у нас
в манастирі пішло розтління. Єресь
і волховство…
Чернець
А все-таки: чому
той Залізняк тобі такий противний.
Еж він ішов за <віру і нар [од] > нас.
2-й чернець
<Мелхіседек> <Та й справді. Ти>
Та швидше ж бо.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, спр. 1205, арк. 7—8)

[IV. У БРАМІ]

< єретика наслідують: той в церкву>
в манастирі < пішло як Єресь> пішло
розтління.
Єресь <,>
і волховство.— Ану! Чи не пора
згадать устав суворий? < Гайдамаки
плюндрують край.> <Хто там? Браму
замкнуть ураз!> <Куди? Слухать! > <Слухать! Тихо!>
Гей! там! Браму
замкнуть! — чи всі? — Сотворим хрест.— Ходім <—>
<Вже скоро світ (пішли) > по келіях…
Далеко <десь дзвонять на гвалт> на ґвалт десь
дзвонять.
<Бр амщик
Пішли? Ну й чорт із ними>
Юродивий (з дзвіниці)
Абалага! Ти чуєш?
<тут> там Залізняк! — У ніч я всвердлю дзвін,
як цендибор…
Ігумен
Що? Благай —
Юродивий <(пробігаючи)>
Абалага! Абалага!
Ігумен
< Пречисту
й Христа благай. Вони одні тебе>
Печерських
святих благай.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, ЛГв 1205, арк. 9—10)

ПІД БРАМОЮ

Ніч. Тривога. Заграва, як регіт.
На осяяній ограді борюкаються тіні: чорт з рогам [и і] чернець
з хрестом. Оглянеться <брамщик> ігумен — <братія стоїть>
братія немовби стої[ть] собі на місці, тільки юродивий усе щось
приставляє. А повернешся сюди — ізнов те саме. <Тьху на всі
ст[о]рони!> Свят, свят… Одійди, сатапо, й не лоскочи душі моєї…
Чи хто гукав мене? — Голоси: <Ось ще й як горить > <А ви-
йдім > < Виходьте за браму —тут джиг дзизне > <Кажу:> це
знов той Цундра. < Кожному видно. Гляди й сюди ще перекине-
ться.^ І що воно за <наказаніє> знак: щоночі як не тут, так
там — одно горить, одно 1. Ченці розходяться потроху.
і спіймай> Та й не вганяєшся ж за ним, та й ніяк
<його й> ти ж його не притомиш.
Ти кажеш: Залізняк?
Та Залізняка давно й на світі <нема, ви> мо нема,
<що, хіба не чув?> наказу цариці хіба не знаєш [?]
<Та чув.> <Чому ж би й не чув. Чув. Ал[е]> Та
знаю ж. А проте… Не вірю я.
Чому не віриш?
Бо той Залізняк не міг загинуть, не з таких він.
<3.> Ану лиш цитьте —саме ігумен < проходить >
<іде> <іде>, іде ігумен”.— Ред.
[• —і

І8нов напивсь? На кого ж це плюєшся,
[ • •]
<В Москву > У Нерч зашлю, щоб внав як покорятись
ігумену!
Брамщик
Простіть мені. Лизнув
за упокій. Залізняка ж і Ґонту
ізловлено<. А>, а як мені се чуть
січовику < святому? > Джермелі?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, К 1206, арк. 1—3)

[СУДІТЬ МЕНЕ…]
Судіть мене, <мої сучасники > < сучасники мої> мої
сучасники,
судіть,
тавруйте, ймення прикладайте,
кажіть, що я не досить ще залізний,
що розум <ще підважую я почуттям> <я> <ще> десь
підважую
тим почуттям
<як> <чи я ж
заплутаний поміж буттям і мисленням >
або ж заплутаний поміж буттям і мисленням,
(<або ж> <чи десь> чи то із молоддю в незлагоді,
чи націю, як сад однофруктовий, уявляю)
Я знаю лиш одне: < залізна наша з вами путь
і не один іще запитувать так буде.>
Коріннями в старому грунті я,—
а перегинаюсь і звисаю
<вже зовсім над іншим, > <вже зовсім, вже зовсім над
іншим, новим> <аж сюди, до вас> аж тут ось коло
вас
і падають плоди з моїх гілок,
хоч і не геть-то рясно,
зате ж і не червиво<,>.
<а> А завше стигло і <набухло,> розбухло.
<ще й [нерозб.] рум'яно пописані > з одного боку.
<і ще й покрапано> ще й <здоровлям> сміхом тим
покраплоно.
<бачиш не в> <злочин>
<який же ж гріх> <який то гріх>
<коли я> <Де ж тут мій злочин > <Де той
злочин мій>
<Коли я не можу в [нерозб.] коріння
та пересадити в грунт новий? >
<пересадити
в грунт новий? >

Цундра[:1 <Чекай>1
Ми судимо хіба?
Чекай.
Невже <тобі> ми ймення прикладаєм?
чи хочемо за почуття іззісти?
<й оголосить тебе>
<в стані облоги бути з тобою, а чи бути [в стані
війни] >
<що аж з тобою бути в стані війни — >
з тобою <які ж з тобою > бути
в стані облоги
в стані війни —
<Ой ні, ой ні, ой ні!> Ой ні.
Коли <єси> поет вси —
впливай чим хоч — і почуттями ж!
<Не чули гот[ових] >
І тут тобі знов кажемо:
зрушити якшвидше треба.
Зрушити треба.
Зрушити…
Ковтай, < глитай > залізо сучасності,
<глитай>
глитай, приймай всі грози прийдешнього
<і будеш сам — саме життя > і будеш ти — як те
життя,
саме життя.
Життя.
(Козак Розплата <ро[згортає руко-
пис] > читає з рукопису, що на столі:
Життя само приходить
і п’єм…)
X р и с а н ф (злазячи від лампадки)”.— Ред.
Ми не боронимо щоб <може й молодь [нерозб.] [не-
розб.] своєї мудрості [нерозб.] посріблив >
< трохи ти молодь нашу сивиною мудрості своєї
так мудро-срібно посріблив > молодь нашу си-
виною мудрості своєї настрахав.
Як і не в саді річ однофруктовім.
А от (слухай):

< поміж буттям і мисленням
це так>
буття
і мислення —
Поміж буттям і мисленням у тебе заперечення — ти
чуєш? —
і зрушити <тут треба.
Зрушити. :> тут <ще й> треба.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1211, арк. 1)

СПОКУСА НА ГОРІ.
НА ГОРІ. ДИКО. ДАЛЕКО
<На горі. Дико. Далеко. >
Сковорода <(> якого <переслідують невидимі чорти й чорти-
ці > переслідує вітер, а з вітром щось невидиме <[, в] думках >
<В пориві розпачу кущі> <два кущі> *
Два струнких дерева ніяк не <піднімуться] > піддаються*
<на землю золотим листом спіралями і з листям> листям*
осипаються рясно і в листі оплески, вереск…*
<Кущі з поламаними> <Кущі самотні>дерева чи кущі в позі*
одчаю з переламаною рукою, з горбатим плечем. <В пориві*
розпачу на опинаються > *
Сков [о род а] Хоч тут я відпочину. Де іти?
І як од мук сховатись? — Високості.
[• . .]
Дворянський дух
над всім: обліг — і став у піраміди.
Чого ж я, дурень, ще борюсь: то Дух
возвишу, то Матерію! Я ж знаю
і чую: Materia aeterna est!
Кажу — і спотикаюся об Вічність.
[• •]
Ти ж все життя боровся з Сатаною —
от я й прийшов.
Сковор [ода] Ага, ти энов мене 1
завзявся мучить? Ну, підходь. Створіння
уяви хворобливої, ти — тінь
моїх думок, не більше, все ж я бачу
тебе < реально > <доторкно> насправді. Ось…
Сатана (<свита якого: на виступах скель> <численна свита
її> <його насторожилась на виступах скель >) Ти
мучишся,
[• . •]
1 Між рядками написано три варіанти імені Сатани: “Триюд”,
“Мольфар”, “Чинатар”.— Ред.
і поклонився шляхті. Лизаветі,
цариці, а ще й любовникам її,

легенько так побринька у бандуру…
<Так, так, не хочеш? > Чому не хочеш? Ну надінь
клобук,
і зразу —чуєш? — < зразу ж патріархом > зразу…
Патріархом
тебе поставлять!..
Сков [орода] (заміряється костуром) Згинь, собако, згинь!
не муч мене… (< кругом на скелях > на скелях
<і поза кущами > насторожується не-
чисть) < скрізь по скелях нечисті. >)
Сатана Та я до тебе дружньо.
< Повір. Я — український патріот
і реставратор батьківщини >
<Я — верболозний патріот > <нерозкайний
патріот >
<я справжній патріот >
< Повір. Сьогодні я з тобою скрізь >
З тобою скрізь, тебе люблю! Клянусь,
<і ось на знак тобі цілунок. >
клянусь, коли мені не віриш. Будьмо
з тобою в згоді. Ще раз гетьманат
змайструємо. Прикриєм питним блиском
свєтлєйший зад імперії.
Сковор [ода] Сміюсь,
о як сміюсь я над тобою! Бою
<тобі> й не жди, не дам: на тебе я плюю,
мерзеннику!
На скелях наст [орожуються] нечисті.
Сатана Ага. Тоді я тихо
в’їдатись буду. От. <Скажи: ти чув> Скажи. Ти
чув
що-небудь про Марію? <Ну—>
<Чорти> Нечисті Ну —
Сковор [ода] Марію?
Сатана Та ти ж кохав її чи ні? — Село.
[• . •]
Чогось так голова шумить, і серце
на прив’язі, як океан… Давно,
о як давно це все було. Крепачка,
що я за неї заступився. Де?
В яких краях мені її шукати,
в яких віках? Коли сказав — найди,
найди мені її, мою Мадонну!
Сатана Так от. Дивись. < Торговий > Грядущий капітал.
Дворянство, цей новий диктатор. Розкіш.
Дітей, жінок міняють на собак,—
<Чорти> і що для них ота твоя Марія?
(На скелях пухне сміх: то нечисть, хватаючись ва животи, безмов-
но корчиться і опадає. Вітер дерева хитає.)
Так от. Дивись. Квітують <на крові >
[. … .]
так стало скрізь. Шукай тепер свою
Мадонну.
(<Нечисть сміється: од реготу скелі пухнуть.> *
<іпухне сміх на скелях: то нечисть, хватаючись за*
животи, то корчиться, то опадає> на скелях пухне *
сміх: то нечисть, хватаючись за животи, безмовно *
корчиться і опадає.)
Сковор [ода] Годі! Не блягузкай! Демос
не раз ще встане. Грізно прогримить
і заговорить.
Сатана Що, Богдан Хмельницький?
< вітер дерево хитає >
<С к о в о р [о д а] > ох, смішно як!..
Сковор [ода] Доволі, онімій!
Що кров дурна — я сам це знаю. Хочу ж,
щоб кров була розумна. Проорю
і виорю всю ниву! Я підвищу
духовну дисципліну, поведу
верхівлями!..
<С(на скелях сміх пухне> <(на скелях пухне сміх)> *
Сатана “Познай себе ^амого”?
Ох смішно як!.. Ти ж просто сам біжиш
[. . . .]
Загарбать все, а демоса в лещети,
^ 9
бо: YV(o#l аеаитоу. Так от, Сократ
селянський, от коли мені піймався.
Признайся: адже я тебе зборов?
<Сковор [о да] > <Чорти> Нечисті
<Коли зборов? > Зборов! зборов!
Сатана Ти ж зараз усумнився,
а це для мене все.
С к о в о р [о д а] Ти справжній Чорт
і перебріхувать ласкавий. Горе
тому, хто усумниться в правоті
самого бога. Бог у нас — це Розум.
І розум скаже нам: якій добі
яка потрібна форма.— < Просвіщенство
чи воля всім. Піду верхівлями>
< Просвіщенство
і я в ньому закутий Прометей
Бувай здоров! (іде) >
Тиранія
чи воля всім. Піду верхівлями…
Бувай здоров. <хоче йти>
Сатана Хіба? Ну а Марія?
< самотнього > мене самотнього…
<Сатана Сковорода!* >
<С(на скелях пухне сміх, то нечисть, хв[атаючись] за ж[ивоти],
без[мовно] корч[иться] і опад[ае)>
Сатана Ох, смішно, смішно як —
“Самотнього”.
Сковор [ода] <Прийди. Торкнись ласкавим своїм зором,
впади у серце зерном > Впади зерном у серце
< впади зерном у серце > прокинься, як зерно
Сатана Сковорода!
Появляється Марія.
< Сковорода над [звичайно вражений]. >
Сковорода падає ниць. Сатанинський регіт.
Голос Сковорода!
Сковор [ода] < (встає). > Чи це мені приснило сь?
Маріє-сестро, чистая моя,
Маріє дивная… А де ж мучитель?
Нікого. У
Снить Європа.
Лиш Вольтер
Сміється серед тиші.
<Сков [о род а] > < Сковорода несвідомо подає > < простяг >
< простягає руки> Сковорода одірватися не може. Несвідомо ру-
ки простягає — тут йому чорти приносять <в> пригоршпі вогню,
<сам Сатана рукопис р[ве]> і палять рукопис.
1 Замість цього рядка автор мав намір вставити один з пізніше
дописаних “Хіба ж не бачу к а н і т а л” або: “та й сам я бачу: ка-
пітал] “.— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1259, арк. 1—7)

[ДРУГЕ ВИДІННЯ СКОВОРОДИ.
НА ГОРІ. ДИКО. ДАЛЕКО.]

Появляється Марія.
<А навколо рик, вереск, виття неподобне — немов буран схопивсь
в природі. Тьма.> < Навколо рик, а вколо вереск > Танці, вереск,
рик — мов огненний буран схопивсь в природі. Тихо. Тьма.
Сковоро[да] <Я буду скрізь тебе обороняти>
Марія Шукав мене? <Візьми:> прийшла. <Я появилась>
Не подивуєш,
що я в такім лахмітті? Цілий день
па фабриці, < [нерозб.] > а вдома < сестри >
ж сестри, голод,
а вдома смерть. Я принесла тобі
твої писання, <що найшла їх вчора > <А найшла
їх раптом >
<що найшла в подвір'ї
коло помийниці > їх найшла в подвір’ї
на панськім смітнику…
<С ко вор о [да] >
<Утопія!
Моя Утопія “Нова людина” !>
Сков [о род а] Утопія!
Моя утопія “Нова людина”!
<0 стид, о страм! на панськім смітнику...>
О стид, о страм!
Сатана (регоче) на панськім смітнику…
<Навколо танці, вереск, крик —мов огнен-
ний буран схопивсь в природі. Тихо. Тьма.>
Марія Шукав мене? — <Шукай. Бо йду я знову> <Я скрізь
і всюди
в роботі й горі> Прийшла. <Але я тільки >
<та йду я знову >
Але я мушу
<СГІІШИТЬІ>
вже йти. На правім березі Дпіпра
<вже бродять гайдамаки. Буде
твоїм панам >
<як муж> < зараз же>
ножами страшно дзвонять гайдамаки. Ринусь
<туди, до ннх!> туди! Хай будуть прокляті пани,
що ти до них так соколово! Слово
твоє хіба вони беруть? <їм смерть
твоя потрібна > <[перозб.]> < Панну
пам’ятаєш? >
<Ще стрінемось > Чи ртуть
твоєї мудрості? Не те. Мужицька
потрібна смерть. (Зникає.)
Сатана (регоче) На панськім смітнику…
С к о в о р [о д а] Та перестань хоч ти!
С а т а н [а] Не перестану,
<спали> о ні! Спали свою Утопію —
я дам тобі: та не мужичку — панну
я дам тобі — ось глянь.
< (Появляється Панна > (Появляється Панна —без жодної одежі
[нерозб.] <Шум> Танці, вереск.
Тихо. Тьма.
Сатана1
1 Текст від “Появляється Марія” до “Сатана” пізніше пе-
рекреслений автором.— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1259, арк. 8)
[І. ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]

Келія. Свічка догоряє. До стіни на лаві чернець спить. Сковоро-
да, одірвавшись од рукопису, уголос думає: “…Ага, так ось що
зараз найбільше нас цікавить — це явище горіпня?” — і так, не-
мовби з ким сперечаючись, говорить:
Огонь. Та вже ж. Це він один. Як прапор
піднесення! Огонь. Це він, як мисль.
Як ті ножі! Скажи: — О г о н ь.— …чи можна
не гоготать, коли доба, доба
гогоче! Ось. На схилі канчуквіку.
У витівках цвілого рококо.
<С Псалтирними зітханнями розпертий.
Дрімає пан>
Гуманними зітханнями розпертий.
Уїдливо дрімає пан. І так< —>:
Сюди махне рукою — <поле, пива> < скирти сіна> жито
стигне,
аж стогне. <Й так: туди махне —
церкви гудуть >, бо… приказано ж — росте
як прокляте! — Туди махпе <рукою> — зажерно
церкви гудуть, кадила брязкають
по всій землі! <Бог Саваот із неба> Сам бог із неба —
ручку
пухнатеньку: ну як дрімається?
< Авжеж, хе-хе, нуда, начухувать >
<Й по [бачивши] > і бачачи, що той мовчить, < узявся
начухувать ногою > <ану ж> < береться > об ногу
начухує він ногу. Благодать!
Та й херувим, та й серафим! Мадонна
й собі чогось <припреться: всі> приперлась: Ну да
як?
< дрімається? Розкоші? Як ото>
А пан <—да>: та що ж… <Живем> <Мовчить на
капітали >

<Прибутки капітали> Закурим? Капітали
куди дівать < —> не знаю, <хе> х-хе? Тут бог
й собі теж: ххе? Мадонно, <чуєш> ххе, ти чуєш?
<це власництво і бог гне: дай на церкву>
на власництві державу <став> струнь, то й нам
не боязко на небі, “небі! небі!”
передражнив < архангел > архістратиг. Опдо

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1244, арк. 1)

[II. ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]

Отак 1
у рай пішла від рококо до бога
душа його. Амінь же, братіє!
<Хіба> Чи мо’ й собі сльозу? <А що ж> Такий
<добрячий>
<же добрий > бо ловкий
та < ловкий > добрий пан загув, < — > ну й як <же>
нам без,—
< ну й як же без,— та й як нам жить без папа?>
<та як нам без> Ой, як нам без,— та як пам жить без
папа!
< Такий > <Таке м'яке, таке легке, пухке
життя було>
<Таке ясне, таке святе >
1 Зверху автор написав: “У другій половині XVIII ст., а ще точ-
ніше — під час повстання коліїв — які були заводи на б [увшій]
Донеччині [?]”, а пижче: “Отак у рай пішла душа буржуазії” —
один з варіантів заголовка, під яким “Другий монолог Сковороди”
Друкувався у пресі.— Ред.
Та хто ж нас бу’— <та> ой хто ж пас бу’ — та хто ж
нас <буде бить> бити бу’—! Дерун, дерій, дерюга
<ще й брехунець! Джигун і дзиндзик! Вмер?> <Вмер?>
<Умер? — лежи ж і не вставай>
<Лежи ж> <спи>
<Коли по> <Дерилко
преставився, земля йому пером,
а пам’ятка кілочком >
впокоївся. Земля ж йому < кілком > пером,
обскубаним. Не перестанемо
скубти його й по смерти! Любий, тлієш?
Здирав єси <чесно> <усердно>
собако? Капітал?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Кя 1244, арк. 2 зв.)

[III. ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]
Огонь. Та вже ж. Це він один. Як прапор
піднесення. О г о н ь. Цс він, як мисль.
Як ті ножії Скажи<:> — (Огонь) <—>: чи можна
не гоготать <коли доба, доба
гогоче !> коли я сам, я сам
підвівся!
Ось. На схилі <канчуквіку> канчук-віку
•і
тут скрикнула мадонна й підсмикнулась
так високо, <що литки аж...> аж литки бач… І враз
.]
Коли сам цар <од> із переляку репнув,
то що вже <цим. Одначе: репане> <їм!> цим! Одначе —
репнуте
стягло хвости — і підповзло. Вкусило —
й одскочило < ізнов > назад. Плазуючи,
вибризкувало яд вонючий. Тихо
яхидою захихотіло… <Цоп!> <Ц-цоп!> Цоп! —
<по голові його тут [нерозб.]. Скрутилась
у самий хре [ст] >
<по голові його бідняк. Скрутилась >
<по голові його бідняк — скрутилось
як на вогні, перевернулось. >
по голові його бідняк. Скрутилось
ковбаскою, <що зручно підчепить
і на вогонь шпурнути. >
яку <він> той підчепив
і на вогонь шпурнув. Перекрутилось
<нещаснеє, аж вигнулось. Отак
у рай пішла до бога>
нещаснеє, аж вигнулось.
Отак
у рай пішла від рококо до бога
душа його. < [нерозб.] > Ой леле! Братіс!
< Заплачемо і ми — нехай царствує — >
< огонь, як мисль, тут вихопивсь >
<Коли нас гнав
гноїв нас у житті >
<Коли нас гнав з життя >
<й на небі ще, а ми — і без царів >
<Заплакати і нам? А що ж. Ну й гавкай,
добрячий пап та й ловкий пан>
Хіба й собі сльозу? Амінь же. А що ж. <3а віщо> <Ну
чпм
же> <Ну й чим же>
Той пан та був <ото> недобрим? Спав? Гуляв?
…Огонь, як мисль, тут вихопивсь. Повставши,
[• • .]
Огонь. <Печаль> Буран. Тяжіння.
Рух. Свідомість.
Матерія. І засміявсь-сміявсь,
що переміг.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1244, арк. 2—3)

[IV. ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]
1 Зверху автор дописав: “Натура”.— Ред.
Натура — є римське слово, по-нашому ж природа, або ж єство. Цим
словом визначається все па все, що тільки родиться у всій світа
цього машині… Вона 1 зветься натурою тому, що все, <що> яке
<на світ> назовні виходить <чи> або ж народжується від
таємних необмежених надр її, як од загальної матері черева, тим-
часовий свій має початок. А поскільки ця мати, рождаючи, ні від
кого не приймає, але ж сама собою рождає, для того <й нази-
вається] > < зветься > взивається і батьком <і матір'ю > і по-
чатком <ні початком>, який <і> кінця не має, який <під>
від місця чи часу не залежить… Не можна про пеї < сказати>
спитати: коли вопа почалась? — Вона завжди є, була й буде. Або ж:
до якого місця < досягає? > поширюється? — Bona завжди є
скрізь. < Натура > Бо натура

<ОТАК У РЛЙ ПІШЛА БУРЖУАЗІЯ
(Уривок із поеми) >
ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ
Огонь. Та вже ж. Це він один. Як прапор
піднесення! Огонь. Це він, як мисль.
Як ті ножі (Огонь): чи можна
не гоготать, коли доба, доба
гогоче!
стягло хвости і підповзло. Плазуючи,
вибризкувало яд вопючий. Тихо
яхидою захихотіло… Цоп! —

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1245, арк. 1—4)

[І.] <КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА>
Бунтівники духа, ватажки герої — <вічно вони в змаганнях! >
звідки вони беруться? < Озера крові> <клинці, межовані не-
навистю > Стоять стоянами озера крові в історії,—чому їх не за-
сипать? Чом замість < [нерозб.] > гасну [ти] повстанням — по-
встання [ми] перекликають [ся] <в віках > віки? < [нерозб.] >
<Роб[іт]иики ось нюрнберзькі > <ось> <тут> <ось>
<а там папак> < Моздок на сході > <Тут> Ось нідерландців
кривава рада, а там < і в Англії й па В [країні] > уже і в Англії
й на Україні! <Слава!—кричить, бунтує бунтарський дух.>
<Слава! — і скрізь, де папство, бунтує бунтарський дух> <Сла-
ва! — і скрізь, де рабство, там огонь. Кидається, перекидається, до
протесту будить, будить!.. І все ж ніколи не збудить отак!>
<Пани ж мої і ті [нерозб.] там десь по закутках. > <Буди:>
<0 дух бунтуючий, буди й> <І тут же> <І тільки наш>
<Чого ж так мало в нас збудилось? О що б було, якбп>
<Я чую> Кидайте <буденне діло, кидайте і й[діть]> своє!
Ідіть за спільне діло! <всі> всі —чи чуєте? —усі! <так 18-ий
кривавий вік>
Лежать собі по українах недолуги-патріоти і <лежать, на ко-
ми [ни] позадирали ноги> свистять малоросійської геть через
увесь XVIII вік, лежать, на коми [ни] позадирали ноги1.
Україна. Панські покої. Покручені сходи на другий поверх.
День. Вбігає Кожум’яка.
Огенія (увіходить)
Вертаються! Вже чути там музики,
і дикий свист, і п’яні вигуки
1 Збоку автором дописано: “Альбігойці
Гусити
Жакерія
(Жак Боном)
(Паризькі) молотобойці”.— Ред.
панів. Чи все ж я поробила? Швидше

струшу з стола, покої просвіжу 1
<а ти біжи> <побіжи>
та покладу свічки і добровоні
<папохваті. Це ж> напохваті. (Виходить.) Це ж знов
кричатиме
•]
Богиня… хха? < зажерливо ж набрякла
від ладану, од блювотин, од гри, >
<як> мов тая гниль набрякла —
від ладану, од блювотини, гри,
•]
поборників свободи чула крик?
<С(розчиняє вікна)> (Коло вікна.)
<Та он> Аж ген вони — в лісах, ярах… геть чисто
. • •]
з голотою впадеш. <.(оглядавХ.(оглядув кімнату)>
<Ну от, здається,
і все тепер, (гукав вгору) Хрисапф! готово там
чи ні? (вбігав дівчина) Невже ізнов заснув патлатий!
От прокляте опудало… Хрисанф! >
ану пійду його збужу <( кричить )> (Іде по сходах.)
Люципер (прочиняючи двері)
Ти тут сама, Огеніє?
•]
підсушує, да й той покласти нігде —
Огенія <(грізпо)>
< Люципере, чи хочеш ти, щоб нас
помітили? Та й звідки ця веселість? > 2
Кажи: яка тривога?
Чого прийшов?
Люципер
Між гайдамаками
немирпо.
Збоку дописано олівцем: “А де ж…” — Ред.
На берегах рукопису олівцем дописано:
“Та ні, он там (показує нагору)
Л ю ц [и п е р]
Отой патлатий? Дак що,
В одежі селянина хто
у мені вгадає отамана?” — Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1189, арк. 4—6)
Ой, не жартуй, бо ж зараз прийдуть…
Люципер (до вікна)
Гук
навперегук <гуде> іде! Ти не турбуйся:
дворяночка твоя ще тільки хвіст
підсушує, да й той покласти пігде.
(Наспівує.) А-а, гойда,
чужа мати пойда,
а нашая пані
ходить у жупані.
Огенія (грізно)
Люципере, чи хочеш ти, щоб нас
помітили? Та й звідки ця веселість?
Обачен будь — еж голову твою 1
оцінено ти знаєш в скільки?
Люципор <.(весело)> (лапаючи свою голову)
Скільки?
Хрисанф (зіходячи вниз)
…а головне, що скільки воїнства
небесного там вийшло! Скільки <дзиндзи> власті
на райдугах радіти почало. (До Огенії.)
<А ловко я придумав: дзиндза! Темний
затурканий народ подумає,
що це святе, церковне щось, слов’янське.
Хай думає, а я тим часом скік! —
на шлях святого вискочу й прославлюсь. >
А ще ж як я по-грецькому почну — < (по [бачивши] >
<убачивши Огепію) >
1 На берегах рукопису дописано олівцем: “твою ж бо голо-
воньку”.— Ред.
Ну що, пора? Пора, отроковіце,
<я вже давно приготувавсь (Люцип[еру].) А ти>
<я теж давно приготувавсь (До Люцип[ера]) А ти>
Я трохи був заснув (позіхав) О господи!.,
обідранцю, чого це тут — стрічати
та й поступлю <в любовники> <я в ченчики>
< нахлібники >
в ласкавчики до папі.
Хрисанф
<Негіднику!> Ну-ну! мужво! а прикуси язик…
Розляпався. (Знімає з стіни ікону.)
Огенія
Та це він <так бо. Хворий>
<в жарти.
Хворий > так. Бо хворий
на голову.
Хрисанф
Хіба що так. Піду ж.
Огсніє, < свічки ж> подай бо свічку, чуєш?
(До Люц[ипера].)
[■ ■]
X р и с а и ф
<Ага.> А ти ж як думав. <Ось хай лишень вступить до поко-
їв— я ще пе так ученістю розточуся > < Нехай пані вступлять
до покоїв — я ще не так ученістю розточуся. Про Едем. Про рай
сладості. Та ось, наприклад, про сад. Про рап.> Ось пожду ще
й не таким я розточуся. І насаді господь бог рай во Едемє на
востоцех і введе тамо человека єгоже созда. Це <про рай> <про
той самий > рай сладості, парадіос тіс тріфіс — по-грецькому.
Люципер
Авжеж. <Бо коли пан поїхав до Німеччини, то отут тобі й рай
сладості, коло пані. Ну що ж> Казочка про те, як пан поїхав до
Німеччини, а пані <тут> без [нього] рай сладості з ченцями
завела? чув, чув. (Співає.)
І —]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1189, арк. 7—8)

ховаються: то хитра омела,
то галли, цвіль, то гнізда. Ну, так отже:
коли вже ти перевернув, почнем
з твого кінця. Не дозволяй, щоб гнізда
заводили твої поплічники;
не дозволяй, щоб дармоїди хитро
ховалися в твоєму війську. < Завше >
<ти> <переглядай усіх> <Стискуй
як у руці відповідальність
для кождого> Скуй
для кождого стерно, і хай цей кождий
< по-чесному веслує> за себе сам правує, прагне, йде.
Оце ж і є провірка.
Л юц [и п с р]
Щось цікаве
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1189, арк. 14—15)

О г е п і я
Звідки ти
докладно так про все цс знаєш?
Люципер
З лісу
виходячи, я був зустрінутий
і реготом і < криком > свистом. Я спинився.
<Та крик і свист >
<—Ну що, сходив до вітру? — Й знову свист
Ну йди вже, йди>
— Ну що, сходив до вітру? — Оглянувсь:
не видно ж бо <кого вони питають> нікого.—Хлопці!
гляньте!
наш Сатана ще й оглядається,
немовби він не <той> той…— <і я> <і знову регіт>
<і знов хтось регіт > і знову регіт
<і знову свист >
<там> обрушив хтось < [на] нас такий,
аж гайдуки > взялись аж гайдуки
< качатися > < попадали > < качалися попадали >
качатися, попадавши, як свині —
< трусилися > трясучкою і тряскали по заду
<сами себе,> <а хтось один і по-собачому >
сами себе, ніяк 1 віддихатись
не в силі: га? а він ще й приставляє —
от Сатана дек Сатана! —і <знов> дрож
Зверху написано “та <аж>“.— Ред.
їх корчила <, бо вже і вже ригали > < ревли,
заслинив [шись] >
…й од реготу до реву
їх кидало. <да товсто > <да й знов> і так по кілька раз
“Ой боже мій!” — стогнали “боже!” — звали
і <лиш один старень[кий] > хтось один тоненько хихотів
і кожен раз < ікаючи —все > <він гикаючи > під гикавку
все нижче
<він голосом> він голосом спускався, нижче… ік! —
<і от уже зів ['яв] > < зів'яв і цей>
і от зів’яв і цей.— Ну що <помучив> мо годі?
<ой вимучив ти нас, проклятий >
Ну й вимучив проклятий Сатана,
бери ж свого невільника і гайда! —
<щоб так [нерозб.] уміть
це дак штукар! Та ну його вже, ху!>
Під’їхала й карета, що була
у затінку під лісом, трохи далі,
рукою пухлою махнула пані —
<рушили> всі рушили… <у путь усі. А я> Тоді я
зрозумів:
•і
<ну що ж> коли ж йому й тікать, як не тепер!
<І от я взяв м[отузку] >
< Стенув я>
<і взяв>
Та йди вже, йди! Візьми ж верьовку в руки!
І я сіпнув — <за мною слухняно > <за мною
зв’яза [ний] >
< прив'язаний > < переступаючий >
за мною потягнувсь
обв’язаний, з запнутими очима
< полонений > чорнісінький пречорпий бранець. Знаєш
поміщика <Гогоберідзе> Херехсвлідзе?

<що не гусар > <що> <як> де не гусар, то й князь…
<Тепер із пас>
<Ну-ну>
Люципер
…Так оцього

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1189, арк. 16—18)
[II. КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]

<Дударі> <крепаки>
Примусиш?
Владичице, ми вже пе можемо:
ми ж <десять > двадцять верст везли тебе в кареті,
співаючи весь час Похрипли ми!2
Голодні ми — не грайся!
[• •]
<Дударі> Дудар
Голодні ми <усі>, трудні,
хоч не дратуй ти пас <бо знаєш? — >!.. бо знаєш? —
Пані
< Голодні? > Стидно,
ахеяни! Невже ви славою
не напились, не наситились? Трою
бебехнувши, ми ж повернулися
з трофеями… (Раптом.) Огеніє! а де ж це
полонений < грузин? > юнак? Кому його
< вести було доручено? Шукайте ж!>
в дворі було доручено? <С(До гайдуків.)> (До всіх.)
Шукайте!
Щоб зараз він мені тут був! < (один виходить)
Огенія
Грузин? >
< (гайдук виходить) > < (гайдук
вибігає) >
1 На цьому місці позначено вставку, а на берегах рукопису
дописано:
“Дударі
а <це> нас в дуду
<іграти нам ось> <дудукати ти> тирликати ще загадала.
Грай, дударику, < палай >
бо ти ж дурний. Дудукай —
<а ми, пани> нехай пани плюють”.— Ред.
2 Тут позначено вставку, але ні на берегах, ні на звороті
аркуша нового тексту нема.— Ред.
< (гайдук вискакує)
І0ипк?>
Вина! (їй наливають у келих)
Огенія
< Грузин? > (приносить вина)
Пресвітлая, предобродійна пані,
о
не вивчила, тому й не знаю, як 1
по п’єсі тут відповідати < співати далі>
Пані
П’єсі?
•]
па хитрощі? дурити будеш? “Ролю…” <(кричнть)>
(кричить)
<(замахується канчуком)> (б’є
<р о з м а х у є т ь с я, але попадає>
<р о з м а х у є т ь с я, але не до [лад-
но] > зненацька попадає в Фі-
геля, що підвернувся)
Полонений! мій бранець! брань! трофей
подівся де,— чи ти оглухла?
О г е п і я
< Бранець... > Боже…
трофей! трофей! ой боже мій… Біжу,
пресвітлая, хоча я вперше чую
про наш трофей (<.спішно виходить)> <Вина!>
(виходить)
Пані <.(кричить)> <.(одкинувши канчук)>
<(своє щось думаючи> <С(отупівши)>
<.(пробує знову сідати на трон)>
<(вертаючись до "трона")> <С.силкуєть-
ся злізти на “тропа”)> <С(умощуючиСо
на [троні] > <(умощубться на своєму
[“троні”] > Вина! 2
<Та грайте ж, дударі!> Заграйте, дударі!3
(дударі грають) 4
Збоку олівцем дописано: “впадання в тон”.— Ред.
Збоку дописано: “оддихуе”.— Ред.
Збоку дописано червоним олівцем:
“Ну, грайте ж, дударі.
Заграйте ж, дударі”.— Ред.
Збоку дописано: “раптом кричить:
Та годі ж бо, замовкніть!” —Ред.
<Та> Ну, годі ж бо… замовкпіть ґ<і/сі> <всі>
дударі аамовкають)
Іліада!
(Заточується, її підводять знову)
Вахтанг (вискакує)
Ага? ага? Убиймо гада! Як?
А ось отак — (наміряється)
Гайдук
Нуну! — бо так і цопну.
Вахтанг <(виривається)^
Пусти! <виривається> <( виривається) >
Пані
Ти хто?
•]
Це той, що пас на правім березі1
Дніпра —
Вахтанг (скугилить)
— ау! а Умань! —
Пані
Пане Фігель

<одскаіЛують і цьвохають, аж кров
там цебенить… >
Огенія (увіходить)
Предобродійна пані,
пресвітлая, а вислухай, що я
скажу тобі, безсмертпа.
Пані
Ну?
<Огенія> <Вахтанг> <(до всіх)>
<Замовкніть!> <Ви чули> <Увага!
1 Збоку дописано: “Ой, смішно ж як”.— Ред.
Увага І >
Огенія
<,( театрально):^ Коли ми пригнали волів, <що їх> яких зви-
чайно пасемо в <лісі од> лісі <, що> од протоки, що відділяв
Сімплегади, там один із наших пастухів побачив двох юнаків.
Пані <П а н і>
Ти що ж це, знову прикидаєшся? < А коли ні — то швидше ж
і[ди] й приведи тоді> Знаєш, проклята, чим можпа мене взяти!
Ненавиджу я дійсність! <Я в житті> В житті я граю, а граючи
не хочу прокидатись. <Я вірю в казку, яку> Тумани фантазії
< [нерозб.] > Як вони мене сп’яняють. Ну, що ж, іди… Ну що ж,
швидше йди і приведи мені тих чужоземців. В а х т а н г. Хоч так,
куме, сядь, хоч так сядь, а все сядь.
Огенія (вертаючись од дверей)
<Хор. Цю ж мить, о женщино.> <В цій хвилі приведу,
(скоренько від дверей вертається > < вертаючись, говорить) >
Пастух < відходе > виходить, але тим часом хор промовляє < туж-
ливо (театрально)> <.(декламув)> (декламуючи) Темні, темні
морськії скелі, що з’єдпуєте води двох морів, скелі, через які
пливла колись із Аргоса в негостинні води замучена оводнем Іо.
Пані
Ну да! Вона <Евріпіда мені тут грає> <меле> з Евріпіда мені
тут грає Цфігенію] в Т[авріді]. До речі, пане Фігель, < пригадує-
те “Іфігенію в Тавріді”, яку я ставила в сво[єму]> < власному
театрі? Ах, це ж прекрасно! як!> ви ніколи не бачили, як я сама
виступаю в своєму театрі? <"Іф[ігенія] в Т[авріді]" Ах, як це
у мене виходить. > <А жаль, це ж так прекрасно >
<Як же, як> прекрасно! як! 1
Фігель (танцюючи)
< Іфігенії! > І ой дід бабу. <Із> Тавріди? А хто <ж>
вони? —
[Папі]
Та що ви й досі там дудукаете?
В а х т а н г
1 Тут автор позначив вставку і вказав: “н[а] т[ому] б [оці]”.
Текст, що йде далі (репліка Фігеля), написаний на звороті арку-
ша.— Ред.
Всяка птичка своїм носиком живе.
Та замовчи > <Чи ти замовкнеш? > < Замовкнеш ти?>
Пані1 (до всіх) Гудіте, а я буду < речитативом > як па орган-
ному пунті <(декламує) Хто вони?>
(Усі гудуть)
Пані (декламує)
<Хто вопи...> <.(Впадає в театральний тон)> (Впадаючи в
псевдокласичний тон) Хто вони? можливо ті, що залишили бага-
тий на воду, порослий очеретом Еврот? (встає)
<Огенія> <Пані> Огенія
<Пані> <Огепія>
Чи не приплили вони на своєму кораблі, розсікаючи морські хвилі
<д[війним] > подвійним рядом соснових весел… (до < козачка >
гайдука) <Ану далі.> Ану як там далі. <Ну, як там> далі?
<Огепія> <Фігель> Папі
<Фігель> <Козачок>
Як удалось їм пройти < поміж > < попід буряними берегами >
побіля буряних берегів царства Фінея, попід морським берегом,
що не має гавані, <переплити> переплисти <грайне піною >
<пгумливе> кипуче море, де водять танки п’ятдесят дів Нереїд?..
<ух! аж піт мені вискочив... так одним духом прочитав.>
<Пані> Пані
<Пані>
<Е, ні, це ще нічого, послухайте ось далі, яка краса... > О якби
згідно з < нашим > бажанням нашої владарки та <знов> при-
вело сюди випадком любу дочку Леди, < Олену > Єлену, на путі
її з-під Трої…
<Ф іг е л ь> Ко з а ч ок <Фігель>
…щоб наша владарка окропила їй голову жертвенною водою —
Пані <Пані>
1 Тут автор позначив вставку. Текст, що йде далі (до слів
“<Хто вони...>“), написаний на звороті аркуша.— Ред.
…щоб вона умерла з перерізаним горлом, од її руки понесла за-
служену кару —
<Огеііія> <Огенія> <Пані> Огеиія
О як радісно забилося б наше серце, коли б ви нам сказали, що із
Греччипи приїхав моряк зняти з нас кайдани печального < раб-
ства— та ось ідуть> рабства <Огенія> Пані
та ось і він іде,— тихше! замовкніть!
Гайдук (увіходить)
В той час як ми < верталися, зібрав
грузинський князь Херехевлідзс сили
і кинувся наздоганяти нас:
і всі вози, всі фури — >
тут гралися, зайшов
ізбоку князь Херехевлідзе —
Папі
Що?!
<Ну, швидше ж бо чекаю > Та не тягни, кажи.
Гайдук
І всі підводи
з <усим> отим добром, що ми нагарбали,
одбпв…
Ф і г е л ь
Одбив!

<а до мого вам зась>
<Фігель (кричить)>
Не подарую!
<Мені —моє! Чи мо ти думаєш
я п’яний? > <Ні! — >
Гайдуки
<Га!> а наше ж як,— пропало?
<Еж пані нам пообіцяла,
що будуть нам і гроші >
Чого ж ми йшли? еж ми наймалися
<за гроші >
1 Слова “Ну швидше ж бо” спершу викреслені, потім зпову
автором відновлені.— Ред.
що будуть нам і жупани і гроші —

Лну мовчать! Та як ви смієте!
Та я <тут вас> вас тут усіх!
Ф [і г е л ь]
Усіх! Лну
співати!
Папі
Так!
Огенія
А в п’ятницю усім
наздибочках ходити.
Пані
Так!
Огенія
В <неді[лю]> суботу ж…
Пані
Ну так, ну так, <вл<е годі> вже ж годі!
Ой! (хижо оглядається)
Пожежа?
<аж гуготить> <о[гонь]> < (Махає на Вахт[анга)>
<чи> Це знов горить? (закриває рукою очі)
Щоб не було його.
(гайдуки <.починають ловити> Вахт[анга]) 1
<.Фігель на поміч із к[анапи злазить]> <Фігель і
собі приходить [на поміч] > <.Фігель злазить з канапи й
собі гавкає на Вахт[анга] >
Вахтанг
Пожежа знов, як той цвітпп. Нагронджив
а дзуськи, догадайся.
1 На берегах дописано: “<Ф[ігель] і собі злазить з канапи,
іавкав з>”.— Ред.
(Нарешті його виганяють. <(Галасу> галас утихає,
тільки Фігель усе ще стоїть перед дверима й гавкав
<.услід Вахтангу> услід).
<Вже> <0й> <Ну годі ж бо> Ой цюцінько.
Старайся ж бо!
(<до ска> <.дударя>)
(до всіх) <Сі до гайдуків> Ну гавкайте!
вина <старайсь>

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № ІІ89, арк. 27—36)
[III. КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]

<Пані> Вахта [н] г панами закусим
Пані Це ж ви по Укр[аїні] пожежу
В а х т [а н г] пагронджив
(виганяють)
Пані Ахеяне, ну що ж
<в очах стоїть > < пожежа >
<весь час мені в о[чах]> <Ой! (хижо оглядається)^
<схопилася>
Прогнати.
Щоб не було його. (Гайдуки починають <бігати> ганятись
за Вахт[ангом])

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М ІІ89, арк. 35—36)
[IV. КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]

Клянусь, що це мені
причулось. Як! усе добро? <Мерзенний!> всі фурн?
Мерзотнику! ти надто вже язик <права>
розперезав. Ану посмій іще раз
<ану посмій...> <сказати> промовити, о боже! <все>
то ж срібло
на перших двох возах <було>; тканини
на третьому, <—> єдваби —
Ф і г е л ь
І <моя ж
загинула там частка—> <мої ж> моїх
загинуло два вози!
Пані
Пане Фігель,
із милості як живете — живіть
<Те, що моє,—не може бути в[аше],
а на ч[уже] моє не зазіхайте >
а до мого вам зась.
Фігель
<Та що ж це я?> <Убила!
Душно… >
Не подарую!
<води> < впаду > моє < Це ж як — забрала >
<Це ж скрив-
дила] > < Давай мені моє>
<С(його підтримують)^
Мені — моє! Чи мо’ ти думаєш
Я п’яний? — Ні!
Вахтанг
Бугай реве, ведмідь реве,
а хто кого дере — сам чорт-диявол
не розбере.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1189, арк. 37 зв.)

СЦЕНА “ПАНІ Й ОГЕНІЯ”

ДУДар
Голодні ми <усі>, трудні —
хоч не дратуй ти нас, бо знаєш? —
не всі ми тут <безвольні > дворові крепаки,
<що> ось я, ось цей, он ті два: <кожум'яки — >
<білоруси>
ми вольнії, фабричпо-заводські, < —>
то що ж ти нам — накажеш?
<Гайдуки ( замаху ютъе я )у~*
<Гайдук (замахується)>
Гайдуки (замахуються)
Тихо!
Пані
Стидно,

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1190, арк. 1—2)

[V. КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]

X р [и с а н ф]
Негіднику! а прикуси язик —
< Розляпався... > Огеніє! пускаєш
усякий зброд сюди? Гляди <ж...> ж!
О г е н [ і я]
Та то
такий собі десь чоловічок: хворий
на голову.
X р и с [а н ф]
Хіба що так. < Подай > Достань
огарочок, а я зніму ікону.
<(злазить)>
(підставив табуретку)
О всепєтая маті
Рожденал весх святих
Святєйшеє слово.
Люципер (співає)
<Тож як Сірка годують >
А-а гойда
чужа мати пойда
а нашая пані
ходить у жупані
X р и с а н ф
<Та він здурів я бачу> <чи що?>
Огеніє, подай бо свічку, чуєш? (До Люц[ипера])
Смиренним будь. Та власті покоряйсь.
Священнее писаніє ж бо каже:

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1190, арк. 74)

[VI. КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]

<...о горе, горе, горе
полонений юнак>
<...о горе, горе, скрикнув
полонений юнак>
<Чи десь аж із-за моря
прийшов сюди до нас>
<А був же він русявий >
Огенія <(співає)>
Ой звечора <ж> учора
< прийшов же він до нас. Ой звечора,
як пасла я> < спитала я> < помила >
прийшов же той юнак < Спитала я,
ти звідки? чий? < Обняв мене> < Посіли >
<Та й сів же він
натомлен[ий] > <натомлений> <Узяв мене
на руки він та й каже>
Ой звечора
учора я — <тремтіла, як тополя>
<мов> люлюсеньки та люлі! —
незчулася <ж я> ой люлі! — незчулася
люлю!
Пані (<.простягас> простягаючи руку по канчук)
Ага. А далі ж як?
Ти що, сказилася [?]
Огенія
<Та годі> <А він же
і каже їй:> <Під> Вже й зорі <ж>
прокрапали — а ми собі удвох.
а ми собі — <ой люлі! — а ми> люлю… Зазорювали —
люлюсеньки до світу — ой, люлю!
Пані <.(встає)> <підводиться> (зловісно підкрадаючись)
А далі ж як? <(до гайдука) Подай>
<Ось дай лише я встану —
я покажу тобі люлю. Гайдук,
подать канчук! (силкується встати) >
її підводять

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № і і 90, арк. 81)

[VII. КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]

<Пані (схопилася)
Це той, що нас на правім березі
Дніпра —
Вахтанг [нерозб.]
Ау! а Умань! >
<аж кров та[м цебенить] >
Вахтанг
А Умань!
аж кров
там цебенить
Дударі
Чули? Умань
уже взяли, а ми тут боїмось
і кашлянуть… <(скупчуються)> обурюються
Гайдук
<А одійди> Ану лиш там — замовкніть!
ДУДарі
Чого кричиш? Бо й справді: що це ми
невільники, чи <що> як? Віддай нам, пані,
умовлене —

<Ей гайдуки! Вам> Умовлепе? Платню вам?
<Ось зараз задовольню я вас> а ось вони дадуть (гайдуки
кидаються на дударів)
Огенія (увіходить)
< Пресвітла пані> Ой ясна
<Гайдук (убігае)>
<Пані! Ой пані! Ой> <Ой боже ж мій! ой що ж це
сталося!>
<Пані
Ну що там ще? — > <кажи>
<Гайдук (убік)>
Огенія (вертаючись із передпокою)
<чудний якийсь > Це він.
<Страшний ось там> < Страшний прийшов > <чудний
якийсь >
до тебе вістовець,
< прийшов, чи ти дозволиш упустити >
пресвітлая, чи ти дозволиш, папі? —
прийшов —
Пані
із Греччини? моряк? Пусти, пусти,
нехай скоріш увійде (увіходить <обідранець> Люципер)
Привітання
<прекрасному! Ну підійди ж сюди, (до всіх)
У давнину я знаю>
безсмертному! Ну підійди ж сюди, (до всіх)
Схилітеся! Колись являлись <чесно> боги
ув образі обдертих чабанів
<у давнину > <у давнину вдягалися герої
по-простому — тому й не вірю я !,
щоб ти не був прекрасний >
Чому ж, скажіть, не може бути богом
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Я” 1190, арк. 80)
<оцей чабан обдертий> цей мандрівець <обдертий [?] >

[Í. У ЯРУ]

Масон
Ну ось ми й тут. Спочинем? Прошу. Пані
і панночка — у центрі? — S’il vous plaît! 1
А пан Дибуль (та присвітіть же, слуги,
просить чи що?). Дибуль, найстарший наш,
возляже тут у кріслі. Фігель — поруч?
1 Між цим та наступним рядками автор позначив дві вставки.
На берегах рукопису є два тексти, позначені відповідними знаками:
“Рената: <ну чекай, як у мене вийде балет> <Як мій вийде
[балет] > Чекай, мо’ тут вийде мій балет. <Страшенно трудне
па.> Спочатку оте чуднее па. Зроблю <оце па і слова візьму у
отого філософа >. Maman, підспівай мені у отого філософа…”
“Рената: Чекай, <оцеє па зовсім у мене не виходить. > дея-
кі па зовсім у мене <не О не виходять? < А як же ж > Ану ще
<потанцюєм> раз. Maman, підспівуй мені із отого філософа”.—
Ред.
Ну s’il vous plaît!
В темряву: готово? Фігель хоче сказати щось < (ххі?) > < [смі-
ється] > Ага-га-га! < (сміється) > — Та добре вже, добре! —
<всі> усі на нього <рукою. Слуги> рукою (припадок сміху).
Слуги підносять солодощі. <Жест.> Чи то місяць < зійшов? —
На скелі> зійшов? Голоси: гляньте! на скелі Амура і Псіхеї ліх-
тар засвітився < Правда, прекрасно? > і звідти голос: “готово”.
Правда, прекрасно? Голос у темноті: готово!

Дибуль (деренчить)
Ох, як же я втомивсь!
Цей парк такий глухий і так до грота
нерівно йти, що я —
<...от> Пригадуєте? (жест)… знов мені ці комарі,
ах ти ж боже мій! (Жує.)
Пані
Стидайся, фе!
Тут <романтизм > <таїна > глибочінь, тут містика.
Ренато,
хіба не так?
< (попереджаюче) тільки моральності, насамперед
моральності! >
P е п а т а
Maman, я вся тремчу:
це ж паче сон!
Масон
Подобалось?
Рената
Чудово!
<Ці ліхтарі, ця ніч...> Ці ліхтарі! ця ніч!..
Подібне я переживала тільки раз. Пригадуєш,
maman: я вартувала (вночі!), а ти —у флігель —
до мого навчителя < (вночі) > Д п б у л ь: Що? що?
Пані (заглушаючи її слова): Ренато!
Пані
Ренатопько,
<а шум води, а лоскіт серця,> а шум води! а лоскіт
серця! — небо,
як гобелен! А тіні, ті…
(тихо) Ти збожеволіла, я бачу! Моральності, насамперед
моральності!
M a cou (до Ренати)
І вам
подобалось? О s’il vous plaît — я радий —
ну s’il vous plaît!
<С(наспівує):
Казало сонце
я тільки сонце >
< дивись на сонце
мільярди в землю
від пього струн >
В темноту: готово? *
Другий ліхтар <десь засвітився > на скелі Дафніса і Хлої за-
світився. Фігель хоче сказати щось (ххі?) — та добре вже, добре!.,
усі на нього рукою. <Безгучпий хіхот. Жест.>
Рената
Казало сонце
дивись на сопце
мільярди в землю
від нього струн
Тут саме на екрані < світу десь> всесвіту пролітають птиці.
<Куди й пощо> Куди — невідомо. Усміхнені птиці.
Дибуль (прислухаючись)
Що містика — це так.
А все-таки… (оглядует[ься])
Жінки (з триво[гою])
Ну що?
Дибуль
Та якось страшно
в цім закутку. Нащо відходити
далеко так від дому? Можна ж грати
містерію і в хаті.
Пані (сплескує руками)
Лелечко,
він боягуз!
А <сама... гомін? Слуга зірвався і побіг> сама
(прислухаючись)… гомін? Наказуюче звеліла рукою
слузі — слуга зірвався і побіг.
Дибуль
Не боягуз, а тільки…
<тут — > раптом за сценою — постріл!
Я так і знав! Нехай нас Залізняк
поріже тут — цього ще нехватало?
Рев*.
Масон рукою г н і в н о — д р у г и й слуга зірвався і
побіг.
Рената
Maman, я вся тремчу! Невже…
(До Фіг еля) Скажіть
хоч ви йому, що це неправда!
Фігель (псевдокласично)
П’правда.
Я вччора (ххі?), я вччора сам й’ого
як п’полоснув — так г’голова й с’скотилась…
<.(смівться)> Ага-га-га! — <.сміється> (Припадок
сміху.)
Масон
От бачите? а ви переполох
ударили. Не бійтесь. Гайдамака
давно в тюрмі, в Печерській <лаврі. Тут?> лаврі.
Пані обиджено розводить руками, що тут, мовляв, немирно *.
Тут?
Тут варта скрізь, тут нічого боятись.
Щоправда < [нерозб.] > цього розбишаку Залізняка перево-
дять у Нарим. < [нерозб.] > на годину генерала Кречетні-
кова, який цю операцію проводить. Ми його зустрінемо як
переможця. Бучно. Гучно. Хіба ж не задля цього містерію
готуємо?
Всі здивовані. <Всі захоплені > Захоплені. Порожнеча .
Всі ліхтарі позасвічувано. Оркестр на місці. Балет я позга-
няв — до прийому гостей усе готово .
Слуга
Прибули:
із Києва (Масон: ну бачите?) Кизячко
з родиною і обер-офіцер
з Китаєва!
Масон
Проси. (Іде назустріч.)
А! дуже радий,
[• •]
а уявіть — ми навіть незнайомі.
Кизячко
Та якось так все… Я —
Обер-офіцер (з презирством)
<Дда! да!> Дда, да.
Масон
Ходім,
представлю вас. Шановний пан Кизячко.
Кизячко
Ну що ви, що! — тепер я: Кі-зя-чков.
Хіба ви й досі про це не чули? Так я вам <розповім. Цс
дуже> розповім. (Торжественно обводить всіх поглядом.)
Це дуже цікава й визначна історія. Дід мій, коли ви, може,
знаєте <Пані Кизячко. А як же! Дід його, коли, може,
знаєте — >
Ракета < раптом > злітав над парком. < Огнисто-тріско > *
Гіллясто-тріско розсипається *.
Масон <(продовжув)> (безнадійно махнувши рукою, продов-
жує)
< Столичний гість — >
<Всі> жінки (в захопленні) *
<Та> <Прекрасно як!> Чудесно ж які *
Обер-офіцер <(сам представляється)^ (з презирством)
<А? дда:—> <Да! Да!> Ччюдесс’…
(Представляється.)
Обер-офіцер, присланий в манастир для наблюдєнія,
а также приходо-расходные книги содержать. <Дда>
Фігель, приста [ви] вши руку до вуха, намагається *
хоч щось собі зрозуміти. Фігель: І поміж іншим *
також спостерігати за Сковород [ою]. За Сковородою? *
радий, <що зрозумів> що нарешті зрозумів*.
Фігель
Ага-га-га!
<А я: ф'фельдмаршал!
Беззгучний хіхот.>
(І пішов собі й пішов у псевдокласичній позі.) *
Масон (продовжує представляти)
…шановний пан Дибуль, найстарший наш
з-поміж < дворян (ще бив Мазепу й Карла
з царем Петром) > дворян
Дибуль <.(продеренчав)> (деренчить) *
ще бив Мазепу й Карла
з царем Петром.
[Масон]
Та що ж ми —
(Запрошує сідати.) Дворянства <ц[віт] Слуги> ц[віт]
<.Жест.>Велично <.(>рукою повеліває<)"> слуги підносять
солодощі. <іФігель і> Фігель по своїй з[вичці] і [ще й] іще раз
представляється.
Дибуль: < Пригадуєте? Дворянство > Пригадуєте? (Жест.)
(Чит[ає]:) Дворянство, як каже Наказ, єсть наріцаніє в честі, раз-
лічающеє от прочіх тех <коїм> кої оним украшени. Ну до чого ж
гарно сказано — ах ти ж боже мій! (Жує.)
<М а с о н: Казала травка
я тільки травка >
<Всі здивовані. Всі захоплені. А вза[галі] нудьга*.
А взагалі господар> Всі присутні здивовані. Всі*
<просто ж> захоплені. Нудьга нудьгу обманює*.
Слуга
Там селя’…
Масон <.(не чуе)> (лоскітливо зосереджений па гостях)
Чудесно: всі.
Слуга
Селяпе там!…
Масон (не чує)
Чудесно!
Нарешті ми зійшлись (та присвітіть,
кому кажу!) (I —^обернувшись (це>обернувшись до слуги
(це знов там гомін?) пристиджуюче-гнівно голосом протягує.)
<Ну s'il vous' plaît! > Ну s’il vous plaît!
Слуга (тоном виправдування)
Селяне
хвилюються!
Дибуль (схопив[ся])
Які селяне? Де?
Рената
Стрілятимуть?

M а с о н
Та заспокойтесь. Люди
містерію прийшли заграть. На те
й покликав їх.
Пані (захоплено)
То це щось грандіозне?
Ця ніч, цей шум, пейзани…
Обер-офіцер <(на о)> (говорить на о)
Ддо! до! до!
Як ще я йшов сюди — вони гарчали
і кидались. Та я в їх вистрелив
і одного, здається, ранив. <.(Хихоче)> (розглядає пістол[я]
й самозадовол[ено] хихоче. <.Фігель жест>)

Дибуль <(радіспо)> (полегшено)
Боже!
<Виходить,> Тож зараз ви стріляли?
Пані
Й кров пішла? —
Містерія вже почалась. (Відкидається на спинку крісла
•^закриває блаженно^ й блаженно закриває очі)
Говорить так, немовби по довгих молитвах нарешті-таки вона ді-
стала милість неба. Міс-те-рія (повторює з <самостражданням)
Об [ер]-офіцер роэглядае пістоля й задоволено хихоче. Фігель —
жест.> самостражданням). Всі буцімто здивованії.
Рената
<В нім кожна квітка
і кожна скеля
і кожна рана
і кожна смерть >
Казала травка
я тільки травка
О що зро[блю я
коли все кров]
А гляньте, яка то заграва < [нерозб.] >
Масон (запалюючи сигару)
<Тут> Десь тут саме на <екрапі пролітають>
екрані всесвіту пролітають усміхнені птиці. Ку-
ди— хто їх знає. Усміхнені птиці. <Цього дворяне,
звичайно, побачити не годні >
Погідна ніч, і настрій є,—то що ж, почнем?
Рукою мов перевернутим веслом в повітрі— слуги вино наливають.
Слуги спускають полотнища. Тепер уже під стелею < ліхтар —
правда > ліхтар —тут, там —правда, прекрасно? Рукою мов м’яч
сердито кинув — слуги геть собі виходять.
Рената
<Одно одвеснить
друге веслує
а все як в морі
прибій бій>
Казало сонце
Улюблені мої преславні гості!
[• і
не думали, що єсть потреба и нам
< проснутися > збиратися. Зломити гайдамацтво —
це ще не все. Панове! Єсть таке,
про що кричать потрібно. І — що дивно! —
оте страшне — <у нас під боком, тут.> у нас. Під боком.
Тут. (Всі переглядаються.)
[. . .]
єретика і вольно думця!..
<Голоси> К и з я ч к о
Дивно.
Сковороду? Невже б то…
Пані К и з я ч к о: Невже б то Сковороду…
Репата: Maman, <це> Сковорода —це мій колишній той на-
вчитель, що ти його на кухпю < завше > < обідать > завше од-
силала?
Пані < (до масона) > (підводячись). Нарешті! нарешті ми його
піймали! Нну, буде ж він знать тепер.
Рената (до пані Киз [ячко]). Maman ходила раз до нього уночі,
та він
Пані: Ренато! Ти збожеволіла, я бачу! Моральності, насамперед
моральності!
<Обер-офіцер (до Дибуля). Погляньте!> Пані й Дибуль
<(до об [ер-] офіцера) > (поміж себе). Він ще сумнівається. Зразу
видно: малоросійський дворянип.
О б [е р] — о ф [і ц е р] (насмішк [увато]). Еж дід його <по суті>
<сказати>, дід його, коли, може, знаєте (обоє сміються).
Масон: Ну-ну, панове, хоч тут ви покиньте ворожнечу. Дворяне
повинні бути вмісті — інакше…
Обоє кихкикають: коли, може, знаєте…

Рената: Maman, Сковорода — це той колишній мій навчитель,
що ти його на кухпю завше одсилала (до пані Кизячко) <Ви>
А все-таки maman була в нього закохана, та він…
Пані <.(підводиться)"^ (підкреслено а натяком). Тут дехто су-
мнівається. А я скажу: < нарешті він попався! Слава богу!>
Рената <(пер вбивав)> Maman, Сковорода —— це той колишній
мій навчитель, що ти його на кухню одсилала?
Пані: …Нарешті він попався — слава богу!
Обер-офіцер (на а)
Дда! да! да!
Філософа цього нам треба ззісти.
Дибуль <Пригадуєте? Стаття Петра Первого> А ну да, ззісти.
Пригадуєте? (Жест.) <Ну,> які <ще> про це можуть бути су-
перечки? Стаття Петра Первого: “…о ворах, мыслящих на госуда-
рево здоровье и хотящих Московским государством завладеть и
государем быти”. Ну, до чого ж гарно сказано — ах ти ж боже мій!
Кизячко <С(все ще вагаючись)> <(не уяспяючи)> <.(ніяк
ще не потрапить в настрій)> <.(намацуючи < [настрій] >
<С(угадуючи настрій)>
Жартуєте, чи це…
Сковорода? Невже Сковорода? Ні, <не можу> цього пе можу
припустити. <.(Одгадуе наст[ріії.)> (Дивиться на всіх, бажаю-
чи вловити настрій. Раптом вибухав сміхом) хха! люблю такі
<моменти! Дід мій> момепти. (Торжественно обводить всіх по-
глядом.) Дід мій, коли ви, може, знаєте —
Масон <.(тон догани)> <.(тон любовної догани)> <С(тон
милої догани) > (тоном незаперечливості).
Ну s’il vous plaît:
хіба клубок повстань з його думками
[• і
так знизити домудрувався Так!
Отмщеніє, отмщепіе.
<Пані> Кизячко (<.розд[умливо]> (з жіночою цікавістю)
Ну й що ж ви
з ним хочете зробить?
M а с о п
А що ж зробить,—
скажіте в и.— Та прошу! — коли людина
йому <ніщо> пусте. Мораль? — сміється віп
із нашої моралі! (Десь <мужичу> <простацьку>
мужичу,
видно, найшов). Ні академія,
ні світський чин, < духовний сан,> ні військо,
торгівля, честь, ні царський двір — ніщо,
о
що хоче світ перевернуть, а з світом
і нас усіх! Так що ж ми: будем ждать
. . . .]
своїх на цім на < хитромудрім > < безкінечнім > <пів>
герці?
і
…Земля. Раби. Вино. І містика —
оце все те, чим живемо. Існуєм .

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1255, арк. і—9)

[II. У ЯРУ]

Пані
Невже! Не може бути!
Загальне обурення: убить її! — <Г-га> Гга…
Фігель
<Хх'убить її!> Ага-га-га!
Кизячко
Цікаво: Лейпціг? Ну —
<Пані Кизячко: Ах, як цікаво: Лейпціг і>
Масон (читав)
Десятомудрий і двадцятилітній мій друже! “Слово” твоє одержав.
Не “Слово” — це адамантове <остріє> вістря, що поражає1 тих,
хто ще стоїть за рабство. Тут “Слово” приписують мені. Пани і
власті < ходять > стежать за мною і як на звіра полюють. Та я
на це < сміюсь.— Дивуюсь > сміюсь.—Хай. Дивуюсь я, що ти
так виріс. Пригадую Петербург, де я зустрів тебе ще зовсім
<, зовсім > юнака. <Тебе і Козодавлєва. Подумать тільки. >
Тобі вже зараз двадцять <літ!>! А наче ще ж недавно <ми
розкривали Декарта і Спінозу, ми вглиблялися з тобою [у Все-
світ] > разом <ми над> [з] Декартом і Спінозою ми <дивились
у> обіймали Всесвіт; < (> Просторінь і Рух; Безкінечне би-
тіє<)> <Матерію.> А наче ще ж <недавно обурювались ра-
зом > недавно проти приватної власності обурювалися <ми>
разом з Мореллі і Маблі. Ось вона <та> приватна власність! Ось!
Дворяне тут немов посатаніли. Понавішували замки <на труд, на
самі права > на труд, на волю, на самі права людини. <Наші
українські дворяне > А Катерина книги пише <з гетьманами
любомудрствуе> та на бенкетах <при чарці черевичками) з ма-
лоросійськими дворянами любомудрствує. Над царським двором
од любомудрія аж курява стоїть! Чи долетіли до вас каміння
гайдамаччини? Ой якби долетіли! <якби хоч долетіли. Тим часом
боремось [нерозб.] > Я < борюсь, скільки зможу > борюсь, бо-
рюсь, скільки можу. І буду боротись. І буду! Яків Йозеф Франк
прислав мені < недавно "Листок" > недавно із Ченстохова “Листок
нової віри едомітської”. Головна його у вас, у Німеч-
чині. Довідайся про нього більш і напиши. Вітай свого друга
Вольфганга Гете. <Дуже радий, що йому подобались мої бай-
ки^ Йому подобались мої байки? О, що ті байки, та ще в пере-
кладі! Вирізьблюю зараз “Марка Препростого”, головною особою
якого буде… але

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1255, арк. 11)
[III. У ЯРУ]

Огенія — (не всі тут, певно, знають) —
ну як сказать,— та от: ну знаєте? —
утікачі: вона і брат . <3 [грязюки] > <Із [грязі] >
В кімнати
я взяв її. Спочатку так: мовчить,
<і дивить [ся] > і криється. Чи квітка, чи голубка,
<чи може чорт>
<А потім враз>
Така дурна. Веселоброва. Враз —
<я бачу: ні —>
(неграмотна ж?) — <Листи > Книжки мої читає
<Листи! Листи й прожекти! > книжки, журнал, прожекти.
Я — мовчу.
Аж раз (ха-ха?) ну знаєте — у ліжку —
< (гарнесенька ж!) > < (самотній я) > (живу ж я сам!)
Дивлюсь: якраз отут
зашито <лист (Люблю! тулю! стискаю!) > щось. <Тулю!
люблю! стискаю! > Люблю! тулю! стискаю!—
Втомив її. Заснула… <ну? Розпоров
злегенька я одежу > Роз-по-ров
одежу я: хм! лист. Адреса — Лейпціг —
Радищеву. Рука Сковороди —
Чекайте… ось— <Ага, постій> — (виймає листа.
-^.Загальне обурення. Рух>)
<Дибуль (оторопів)> П а п і
<Та що!> Невже! Не може бути!
<П а н і> Фігель
<Якийсь там хам, мужик! >
<Х! Убить її!>
<Хх-у'> <Хх> Хх’убить її!
<Цікаво! — що ж там,—ну?> <там, ну> Ці-ка-во:
Лейпціг? Ну .

Масон (читає)
Люб’язний і < безстрашний юначе, мій учню молодий, пре
друже! Сміливість з тобою!> <иевідомий юначе> моло-
дий мій друже! Хай буде радість, безрозсудність з тобою! Хай
буде сміливість! <Слово твоє — не слово,— це [нерозб.] > “Слово”
твоє одержав. Не слово —це адамантове остріє, <що їм би треба
поражати всіх, хто обстоює рабство > <що скрізь тут безстрашно
поражає всіх, хто обстоює рабство> що поражає <тих, хто тут>
всіх, хто ще стоїть за рабство. Тут— <це твоє "Слово" припису-
ють мені і ходять> “Слово” приписують мені, папи і власті хо-
дять скрізь за мною і, як на звіра, полюють. Та я на це сміюсь.
Сміюсь, мій молодий, мій радісний друже. Смійся й ти! Нехай
сміється світ увесь! <Еж прокидається земля! — Чорна. Чорна
у білих. Р[одилось]> < В [родилось] > <Пл[ем'я]> < Плем'я
нове народилось! Еж прокидається людина! Вона ще у крові,
у крику й у скорбі. А треба, щоб вона була в добрі, братерстві,
ласці. Вона ще у лещатах, а треба, щоб [стала] свобідна, як сам
дух, напружпа, як матерія. Я нетерпляче жду> Чи долетіли до
вас < громи > каміння гайдамаччини? От якби <й туди> доле-
тіли! <Я — не витримав. Не витримав і сам пішов> <Я — не
витримаю. Не витримаю і сам пійду, здається, разом з ними. Хоч
у спокійний час я зовсім іншими шляхами йду. Пійду та й інших
поведу, бо я тут не самотній. Тут зі мною ще> моя давня учени-
ця, що зараз вона, як у тюрмі, в кріпацтві <у пана. Твій друг
Міларайба, якому вже до тебе не вертатись. Прикований ланцю-
гами до стіни > у пана. Та ще твій друг Аміран, якому вже до
тебе в Лейпціг не вертатись. Його прислала з Петербурга тайна
канцелярія і, немов біснуватого (хоч він зовсім при пам’яті і при
умі), прикувала його на ланцюг. Та ми рвемось! Сміємось! <Не-
[хай] > Смійся й ти! Нехай сміється світ увесь!
<Твій друг> <Твій старший друг Варсава>
Вітай од мене юнака Гете. Скажи йому *
< При [шли] > Дякую тобі за “Суспільну нерівність” Русо. При-
шли мені ще Лессінга “Гамбурзьку] драматургію”, я чув, що
(Назустріч а трибуни руки.): Православні клобуки! І ка-
толицьке духівництво? —
Начотчики: Чекайте, з якої мови слово <клобук>
клобук?
Вельможний: А там ще хто? Я бачу, на мій заклик стали
єдиним строєм не лише з Європи, а й мусульмане і буд-
дисти! Зійду ж до однодумців і я. Щасливий я без краю!
…Гама, заглитнувшпсь на клавесині, закашлюється, і кручений
підкидистий сміх аж сюди на люде вибігає.
Панна: І нехай тепер кашляє, і нехай. Папа, ти знаєш, він
мене замучив, я вже більш не можу. Ну ти й сам поду-
май — “Что есть мусикйя? Мусикйя кая есть, пением
или игранием серца человеческая возбуждает ко веселию,
или сокрушению и плачю, и <каки> паки есть муси-
кйя, кая пением своим или игранием, вверх или вниз
меру показует”. Навіщо це мені, скажи, будь ласка.
Вельможний: Дитино моя, ти ж бачиш — у мене гості.
Пані (з вікна): Цвірінь цвірінь? Та не говоріть ви хоч
цією мовою ідіотською! Будь ласка, по-французькому
(ось і навчитель зараз вийде), по-французькому. Цві-
рінь?
Побекали трохи по-французькому, помекекекали, а потім —
Вельможний: І ви, шановний навчителю, вже б краще бу-
ли мене не гнівили. Ви ж бачите, що я зараз…
…А гості все підходять. Гу-гу та гу-гу. Та все з напузяними
хрестами, та нагородами. Між них у лахимдрасах своїх євреї та
мусульмане, як сороки.
Панна: <Але ж я природу люблю. А ви мені науку.>
ні заг[адують] науку. > Я люблю природу, а вони мені
науку загадують. Це насильство! Ах природо, о Жан-
Жак Руссо, о мої славні пастушки й пастушки, що
< зараз > десь в Аркадії щасливій звеселяєтесь, о Даф-
ніє і Хлоя…
Пані: <Цвірк? цвірк?> Цвірк-цварк? І, будь ласка, до при-
роди звертайся класичною мовою, цвірк! І, будь ласка.
Гакало: <Ага, а ви ж думали як! Параграф сто двадця-
та) тий “Пра(гга)вил дворянського виховання…” Так і
об’являє… > Ага, a ви ж думали як! Ось так і тут сказа-
но (розкриває книги). Параграф сто двадцятий “Правил
дворянського виховання….”
Гикало: …згідно з гішчими гісторичними <й таке гішче —
ось слу(ггу) хайте: дво [ряііе] > — дво (гго)ряне по (по-
винні
Сіокало: <...і^/олюватися, з собачками зьоматися> <...чи
зголюватися, чи з собачками ^ьоматися> …і зголювати-
ся, і з собачками ^ьоматися, з такими слюзавими собач-
ками сльозавими,— <і навіть > <чи отак і навіть >
і навіть сюсяти повинні ходити по-фран^юзькому —
Панна: Фі донк! Папа, скажи їм…
Вельможний: Одну хвилиночку, я зараз! —
Він весь час роздвоюється: то до гостей простягне руку, то тут
комусь кивне, підтакне головою. < Слуга до нього щось'> А гос-
ті гу-гу, галу-балу. Сявкають, белебенять. Дух од них такий, аж
папна носиком…
Навчитель: Панна бажає до парку? — о будь ласка! Але
благаю: закінчімо лекцію. Что єсть мусікія? (Отто к-х-а-
шель!) Мусікія, як каже підручник Миколи Дплецького
(отже ж, і кхашель проклятий!) <...>
Панн а: Та знаю, знаю! Мусікія єсть і т. д. і т. д. Ну от
і закінчили лекцію. Adieu, ви вже мені більш не потріб-
ні, мій любий навчителю. Я <б[уду]> хочу танцювати
(Казала травка) 1
Вельможний. А вони все йдуть та й ідуть. І кінця-краю
нема. Ну ж бо, преподобнії, швидше! Чуйтеся, як дома!
Та преподобнії давно вже, як дома. Ідоли бухикають в кулак.
До них і Гикало пристало, й Гакало. А по чім берете за відпущен-
ня гріхів? А що ви скажете про тройчність бога? Та невже! < Во-
но й правда: аби тільки паляниці, а тройчність…> Воно й справді:
аби сало та паляниця, а тройчність… пхе. Обернулися — стихло.
Лише сміхотня поспіль сміхунцями так і заскакала скаклями, так
і заскакала…
Декламатор: <.( убігаючи) Що, багато запізнився?> Що,
набагато я запізнився? Прошу пробачення у панни? Але ж… У ва-
шому подвір’ї колясок-колясок! Із Англії, Індії, Єгипту…
І що дивно (я дослідив): <коляски ріжні, а коломазь, що нею
підмазують колеса, однакова. І така, знаєте, гидезна та вонюча,
а от же капітал на їй виїжджає. Бажаєте понюхать? Ну тоді як
так, то тоді лекцію починаємо. Будь ласка, станьте в позу. Повто-
рюйте за мною (та тільки руку не так. Ага, ага, тепер краще):
Рєчь…
Панна: Папа, ну скажи їм> <пу скажи, аби мене не му-
чили^

Ці речення дописані автором пізніше.— Ред.
[Декламатор: …І що дивно (я дослідив):] колеса ріжні,
а коломазь, що на ній капітал виїжджає, однакова. Бажаєте по-
нюхать? А так, так. Декламація нелегко дається. Отже: Речь
оптимиста, произнесенная над фаршированным
зайцем по церковнославянски,—ну?
Панна: Речь… <фарширов[анным] > фарширо… Та ти зов-
сім мене не слухаєш, папа!., ви більш мені вже не по-
трібні, мій любий павчителю. < Adieu! Я хочу танцю-
вать, adieu!> adieu! (танцює).
< Казала травка
я тільки травка
а що зроблю я
коли все кров
Казало сонце
дивись на сонце
мільярди в землю
від нього струн
В нім кож [на квітка…]
Папа, який тобі більше пірует подобається: великий на
другій позиції чи пірует з аттітюдою або ж арабеском?
Вельможний: >
<Ніколи мене не бачить і не чув. Ну от, уперся в своїх
гостей і нічого не бачить і не чув.>
< Казало [сонце
дивись на сонце
мільярди в землю
від нього струн]
В нім кожна скеля
>
Подобається? Це я сама звіршувала.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Яв 1213, арк. 1—6)

[II.] ДИСПУТ
[. . .]
<Другип подорожній: А ще ж
недавно> Другий подорожній на
пагорку: <Тиша яка> Як перед грозою.
Тиша яка. А ще ж недавно — ліс, хліб та
м’ясо Бугом сплявляли до Вісли, а там
у саме Гданське, а зараз… Глянь: чи не
< ідуть чумаки з Криму (Давно вж[е
ні])> йдуть чумаки з Криму (Ой ні); чи
не біжать купці черев Умань (Давно вже
ні).
Високий: Умань?
В просторонях всесвіту набровилась тінь.
Власне, то не тінь — нагніток думок: невже ж не
<втече козацький ватажок> <з'явиться голоти
в а т а ж о к > втече голоти ватажок?
< І > знову так наче кіннота над головами пролетіла *.
(—і грають бризк’ і грають бризк’ і грають <бриз-
ки] > бризки грають —)
— Послухайте, він знов там щось говорить.
Вельможний: Та приглушіть свій голос. Шановне панст-
во,— ви помиляєтесь. Духовні отці,— ви безрозсудні. На
жаль, ми одчепитися не можемо. На села хай іде? Та
як таке < сказати > < говорити > казати можна? <Ви
краще > <Ой, краще не смітіться. > Там рештки Гон-4
ти, Бондаренка, там розбишацький дух Швачки, а ви
його на села. Що в цім мудрого?
А дайте сюди Мореллі.
Прокля’ цара’ тира’
От що він на селах заспіває (читаю те, що на берегах
написано<)>. Себто вірш оцього-6 < нашого...)>
<нашого... Хм?) > нашого…)
Розгаснем плиском пожар
і вгробим чар ваш в чадний мар
і аж тоді ви всвітаете,
та вже вам не свіне
<Хм?>
Наш хід як тигр нестримний гон
Землі то тон демократі
а вй що ви кого ви лю
і землю длю і люд давлю
прокля’ цара’ тира’
Подобалось? Ось і приписка: “А Катерина ще пе
здохла?” Тобто на царицю таке. (Рух. Сичання. Гусячий метал
тривоги.)
На пагорку Високий: А Цундра ж
<що каже> звідки наступатиме?
Подорожні: Цс… ось зійдемо трохи
вбік, поговоримо. <.(Зіходять.*> <Це
не> вопи, а сама ненависть. Оглянулась.
< Високий саме спускається з Подорож-ці ми з пагорка. Щось їм у далині иоказус.
О, вже їх не видно. > < Високого й По-
дорожніх не видно. Чи сіли та сидять, а чи
що.> < Оглядаються: ненависть. > Ну
от х.
Що мудрого також і в тім, що ви нам з ядом пропо-
нуєте? Я розумію, що ми колись в Європі (не ми,
а найсвятіший папа) безвірникові й матеріалісту Лю-
чіліо Ваніні вирвали язик. Я розумію, що ми колись
в Москві (не ми, а православне, католицьке та люте-
ранське духівництво, що на той час братерськи об’єд-
налось з єзуїтами) єретиків Квіріна Кульмана та
Кіндрата Нордермана, забивши їх у бочку, < живи-
ми > живими підпалили. Так. Можливо, що і вза-
галі нам би треба було брати приклад із святої інкві-
зиції, яка від 1481-го року й по сьогодні ласкаво
вилагодила на той світ щось біля трьохсот тисяч не-
покірливих: постинала, покостоправила, подушила.
Відновити інквізицію? Я згоден. Тільки ж… хіба їх всіх
подушиш? Та й інших <же> методів зараз потрібно.
Ну от хоча б і з цим. Переманить його до себе
треба, а не вбить.
Оглянулись. На пагорку <уже Високого*
там не видно. > ні Високого, ні Подо-
рожнього] не видно*.
Жакерію забули? Стеньку Разіна? Мозирських повстан-
ців білоруських? <Чи ви гадаєте, що з упійманням
головного розбишаки (ім’я його ми ж закляли не про-
мовляти вголос), колії зовсім затихли? Чиї ж тоді оце
ватаги за Зміев[им лісом?] > Еж колії ще не затихли.
< Можливо, що вістовець говорить правду > < Мож-
ливо, що вістовець не дурить: справді, мало тих ватаг
зараз бродить? > <Мало тих ватаг зараз бродить? >
<Я умисне > Та я умисне, панове, не розганяю їх
з гармати: нехай вже чесоне іззаду полковник Гур’єв, що
<в заслання на Нерчинське> в заслання оце на Нер-
чинське спроваджує, ви ж знаєте кого. Що там таке?
1 Текст від “А дайте сюди Мореллі” до “Ну от” пізніше автором
перекреслений.— Ред.
Простерли руку філософи й собі: справді, що там за гризня і
звідки тут собаки. Слуги з кілками біжать, посхоплювались дрі-
мотні вчені. <Та це> Га? Та цс ж воші самі, духовні отці. 1 як
не стидної Невже з першого разу так уже й не помприли? А чого ж
цей дурноляп каже, що дух святий виходить не лише від отця,
але й від сина (Инхгие). Адже ж східна церква і церква західна
повинні б були якось помиритись. < Помиритись? Був оріхте-
пер свистун. > <По-ми-ри-тись!> Був колись оріх — тепер сви-
стун. Богослов та не однослов. Помовч, язичку, кашки дам. Не
смійся, барило, само кухвою станеш.
Вельможний: Невже вам не соромно, га? Перед лицем
постійної небезпеки нам ще більше треба було б об’єд-
натись.
А чого ж він про непорочне зачатіе <Дівп> діви Марії
каже… (шепоче на вухо).
< Позеленів, почервонів Вельможний, почервоніли > Та
невже!—пе то зрадів, не то обурився Вельможний, за-
шарілись від сорому колони, вікна й по-ріжному по*ІеР”
воніла слизь. Тільки у пузанів-попів почали жииоти
од сміху танцювати *.
А ти у безгрішність папи не віриш. А ти у мощі. Хто, я? Та
чого ти дриґотиш, як зимою хорт, п’яничко ти нещасна, <>ік я
тобі> забув, як я тобі всю бороду поскуб ще й бив разнообразно,
ото жінок моїх на сповіді не тисни. Майстер майстеру не укаж-
чик. Какаріку на твою голову.
Вельможний: Та ну вас <к чорту> <к дияволУ>і
врешті, заспокойтесь. Ми тут сваримось, а він тим часом
голоту гуртує коло себе. Ххе? — найшов <собі куМпа-
нію> кумпанію співочу. (Озвірені морди осмикуються
в людські, зализують покусані місця.)
<Флейта:> <Флейта (здалеку кобзи):> <ФлеЙт&
(а потім і ліри):>
Подорожні: Коли царі й дворяне
то хто ж із пас не гол
татайлера татайлера
ну хто ж із пас не гол
1 Абзац від “< Позеленів, почервонів Вельможний..." допибано
пізніше. Збоку внизу сторінки до цього абзаца дописано: “О ;1 и н
із п у б л і к и: Ну ясно, що це лише містифікуюча манера вйсл0″
ву, а насправді автор тут і т. д., і т. д.” — Ред.

(ЦДАМЛМ. ф. 464, оп. і, N 1215, арк. 15—18)
[III. ДИСПУТ]
[■ • —і
Руки, що примирились: А, ну коли так, то звичайно…
Що ж, пограємось у киці-баби…
(у горлі сміх)
Руки-чистьохи: Та бо’ а ним. Нам аби щоб… ми його
тільки покицяємо так трошки —нехай пожмуриться.
(у горлі сміх)
Руки зажерливі: Наторжествуємось, хха! Назнущаємось.
В тісних руках його подержим. Аякже! Знищити при-
ватну власність? Ах ти ж босоногий безвірнику, <ти>
цундро, голь ти нещадима! <А з чого ж ми будемо
жити, якщо не з власності. А хто ж нас буде нагорода-
ми, милостями та ґудзиками обтикати, як не царі, як не
вельможі> <А з чого ж ми будемо жити? А хто ж
нас буде ґудзиками обтикати, як не царі та вельможі? >
<Ф л е й т а:>
<Флейта (несподівано десь тут над ву[хом])>
< Несподівано флейта немовби далі, але ні, ось тут
десь над самим вухом > І знову флейта й ліри немов-
би трохи далі, але ні, ось тут десь над самим вухом,
хоча Високого ніде не видко. <І то вже не флейта,
а цілий орган: від стін> Може, з переляку так зда-
ється, але то вже не флейта, а цілий орган: колони,
стіни, дерева < грають > несуть той громоспів, що
впоперек його <про[різує]> часами прорізує
<марш кінноти, марш кінноти, що да[леніє]> кін-
ноти марш, марш кінноти, кінноти марш, що наближа-
ється *.
І од царів і од вельмож
зоставсь якийсь огидний дрож
зостались невигойні плями
і тільки попіл над полями
О вічний бунту грізний мій
який твій дивний круговій
Вриваєшся ти в сонний < покій > спокій
як заперечення епохи
Зчеркнувши з пам’яті всю муть
ти підіймаєш каламуть
несеш ту муть і східно й спадно
аж поки брязнеш її владно
Ти вже не бунт Ми не раби
Ти <план> план страшної боротьби
<Ти ділиш світ на два Руками >
Ти ділиш світ
На два
Руками
і ми як прапор над віками
Од нерозкутого труда
така земля ще <в "них" рудая> “в них*
РУДа
< Ростем хоча кругом окопи >
Ростем
Хоча кругом окопи
під лютим поглядом Європи
Рости ж рости як пишний сад
на дві журби на п’ять досад
Нехай старе смішком ще трусить
Однак Що мав жити
Мусить
Рости ж рости <як пишний сад
на дві журби на п’ять досад> 1
<Вельможний: А дійсно, це треба припинити. Треба
швидше диспут починати. (Всі надимаються від злості.)
Гляньте: полковника пе видно? >
(Вельможний
хмуриться.)
Пастор. А дійсно, це треба швидше припинити, бо що це
таке!
Всі: Треба диспут починати. Ось що! (Вони вже й говорить
не можуть — лише надимаються від влості.)
1 Вірш (“І од царів і од вельмож…”) пізніше було викресле-
но.— Ред.
Вельможний <.(мовить, тільки хмуриться)>: Гляньте —
полковника пе видно? Таким чином, диспут оголошую
розпочатим. Сурміть у сурми! Усі ті докази й контр-
олінії, що не задовольнили нас учора, переглядаємо ще
раз сьогодні. Балет на місці? Жонгльори. Акробати. (Всінадимаються від злості.) Та ще ж для ріжних справок
не забудьте нам покласти —
<У ч е н и й: Уже.> Учений: <Так. Поклали...> Покладе-
но “Благотворительность царской фами-
лии <вРоссии>,4 тома”.
Начотчик: <Так. Поклали...> <Покладено> “Танце-
вальный словарь, содержащий в себе
историю, правила и основания танце-
вального искусства с критическими раз-
мышлениями и любопытными анекдота-
ми, относящимися к древним и новым
танца м”.
Богослов: “Анатомія і фізіологія коней” — основателя вете-
ринарної школи, члена Паризької й Берлінської Акаде-
мій наук Клод Буржела і його <його прикровенна за-
лежність від творів > [близькість] з творами Блаженно-
го Августина
[• .і
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1220, арк. 25—27)

[IV. ДИСПУТ]
[. . . .]
Бабо, ось оцей-о чоловік каже, що щастя, потрібпеє для
всіх, <і що його досягти не важко > досягти не тяжко.
Баба: <щастя> Е! щастя, як трясця,—кого хоче —того на-
паде.
<Ф ілософи> Всі: Ти чуєш — народна мудрість <, о-о>!
Філософи: О-о! (атараксія)
Жовч: Бабо, а оцей-о чоловік каже, що біла кістка пішла від
чорної, <тобто> або: що мужики можуть порівнятись
з панами і що вони будуть колись робить не на пана,
а для громади якусь годину, а то все гулятимуть.
Баба: І, паночку! Не стане риба раком. Суржик? — создав бог
да й ніс висякав. А щодо гульні,— еж! <погуляв>
гульня як собаці на вірьовці.
Всі: Народна мудрість! Прекрасно! <Це нас Щще раз> Це ж
нас іще зайвий раз підтримує в нашій тє^0рії…
Філософи: О-о! (атараксія)
Жовч: Ну що ж ти ще <умієш> <нам ска)%еш> нам> ба-
бо, скажеш[?] <Бешиху замовлять У4іієш? Ану...>
У цього ось чоловіка умственна беши.ха Замовлять
умієш?
Баба (молитвенно приступила до діла):1 Ти бе^шихо бешище,
ти нежить нежитище, ти подумаиа, ти пс^гаданаі ти по_
слана, прислана, спрацьовапа, стурбована, ти хлоп’яча, ти
дівчача, турецька, німецька, лядська, пран*цуЗЬК8и д буду
тебе визивать, вишіптувать, буду вимовля^ь: тут тобі Не
стоять, жовтої кості не ломить і щирого ^гвого серця не
нудить; із твоїх очей, із твоїх плечей, із твоїх жил, із
твоїх пажилів, із твоїх пальців, із твоїз^ суставців, із
твоїх семидесяти суставів раба божого нарожденного
(а як же його на ім’я,— га! ну добр^ це я пома-
гаю, господь помага, своїм духом надиха (дмухав тричі
навхрест і тричі плює). Поможи мені, матг% божа, другим
разом, іншим часом, іншої години, іншої часини сю бе-
шиху шептать і господа бога на поміч проз^ать І ВСІ СВЯТІ
лікарі до помочі ззивать.
Балет *.
Сковорода —
усміхається —

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1221, арк. 11)

[V. ДИСПУТ]
1 Цю ремарку дописапо пізніше.— Ред.

І все-таки ти нам нічого не сказав. <Не сказав > ДнІ Пр0 тройч-
ність, що ми <це питання > питаппя цеє ставили г0бі ще вчора,
ані про <Мудрість-Софію, про> Логос, <Любов^ Любов, Со-
фію-Мудрість. Гайдамаччину <на> ув’язуєш у Філософію, доз-
воль, по якому ж це праву? Ти нам скажи про Ві^не про Бога,
про Абсолют. (До богословів.) <Про огопь> ви Розумієте? —
(Гай зелений дурними бородами, як перед вітром, заходив.
<Яхидний сміх, перешіптування^.)
нам про Огонь, <нам про Огонь> про Огонь нам поясни!
Сковорода: Огонь?

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, спр. 1231, арк. 5)
[VI. ДИСПУТ]

<Скептик> Метафізик (держачи пальцем цитату).
Учителю! От у Геракліта сказано: Огонь-Логосом, що керує всім
світом, через повітря перетворюється у воду, тобто у море. Ну,
добре. А звідки ж самий огонь узявся? Чи не повертаємось ми зно-
ву до того ж таки: суть < речей годі> речей, як каже метафізика,
годі пізнати.
Піп на знак згоди тоскно хитає головою. Богослови в кло-
буках—як той гай зелений, бородами закивали: <поясни
нам> поясни ти нам, будь ласка: Огонь.
Сковорода <сперся на руку, як на колону тую>
<як на колону всесвіту. Заглибився. Мовчить. > мовчить.
Богослов (простягаючи на руках, як млинці, розкриту
книжку на книжці). Блаженний Августин говорить: всяке битіє
єсть благо.— <Чого ж ти тоді повстаєш, бунтуєш! > < Себто >
Властителі від бога мають землю, <а народ має руки — робити.
Ну що ж тебе смущає?> а народ <на них має [робити] > має
руки, щоб па них робити. Хіба не так? <От і все. Далі.> Блажен-
ний Августин говорить: самопізнання — це є шлях до богопізнан-
ня. <Тп от сказав: познай себе самого. Навіщо ж ти, говорячи
“позпай себе самого”, учиш люд> < Себто. Твоє "позпай себе са-
мого” повинно б було приводити до бога? А ти, як бачимо, не
любиш бога. Хіба не так?> <Що це означає? > <Чому ж ти
твоє самопізнання зв’язуєш не з богом, а з мирським> Скажи:
твоє самопізнання з чим ти зв’язуєш: з богом? <з мирським > чи
з суспільністю? з протестом? з сатаною?

Сковорода мовчить <опершись на колони світу>.
Тоді зашелестіли бороди. Руки < За [ходили] > обурено
над головами заходили. Жили на скронях нап’ялися —
очі —крик! Та що він з нас сміється чи не чує?! Поясни
ти нам, будь ласка: Огонь! Ти чуєш? — Огонь!
Сковорода: Огонь? (<Якийсь м[ент]> І, одірвавшись від
павзи, якийсь мепт примружено прислухається, а потім знову в
долину думки западає). Говори[ть мов з глибини віків].

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1231, арк. 8)

[ВИДІННЯ ЦУНДРИ. У ЛЕЙПЦІГУ]

< Проходят [ь] > надходять.
<Коло одного із столиків зупиняють [ся] > два молодих студенти:
князь Трубецькой і Радищев.
Кн. Трубецькой
…та ні, скажи: ти щось таїш від мене,—
чи ждеш чогось, а чи підглядуєш?
Ну, не хитри ж, признайсь: лихий? не радий?
не хочеш ти, щоб я з тобою був?
Радищев <(стежачи, як танцюють)> <(дивлячись, як тан-
цюють)> (стежачи, як танцюють)
<Захоплення яке!> А широчінь! а розмах!
< хвилиночку — я тільки так — сюдою
пройдуся раз, а потім > …От де шкварять,
погляпь — а ми… ані сміятися
не вміємо <ані робити>, ні бунтувати (<Раптом>
нахмурившись.) Дивно,
<його> що їх
Кн. Трубецькой
Так і є:
вгадав. Ага, так он чого поспішно
сюди ти біг… Гляди, щоб <тут бува> цей ваш бунт…
(<спіітав*> “сЗакашлювться сміхом>)
Радищев
Та біг же, біг. (Отямившись.) Що ти сказав? Не радий?
О, навпаки, я дуже радий,— бунт? —
ну й вигадавЯ й сам, брат, натомився

і далі йти — нікуди не піду.
Заграв кларнет — і знову каруселі
кружка. Танцюй: кларнет то тут, то там,
кларнет то там… <(у натовпі танцюють) >
Кн. Трубецькой (гидливо)
Ненавиджу я радість.
У відповідь — немовби лопотіння крил перед театром. У патовпі
танцюють.
І крамар (із ятки)
і • о
учитися — страшні болючі роки!
(до винника, <Сщо розпалився^
<Сщо в доброті своїй розпалився>)
Нам пити, пить — і більш пічо —
(сипло <закашлявшись^ закашлюється)*
…і от —
О ні, сидіть не можу я… Радищев!
[• і
Група селян (проходить)
— І ти це правду кажеш?
— <Є> <Ну вже що е> Та б такий закон: заборонити двірце-
вим орендарям вимагати від крепаків дворової служби.
— <Ну а> А коли примушують?

Оце тобі й закон — зрозумів?
<проходять>” <Сзмішуються з натовпом>
Ра дищев
Еге! Та ти, я бачу, засмутивсь.
Ні пить не п’єш, ні слова не говориш.
Ну чим же я тебе повеселю?
< Чекай > <А стій> Чекай… Ось там —немовби Цундра
й Гете
ідуть сюди.
і— • о
1 Зверху дописано як варіант: “(до всіх)”.— Ред.
споконвіків лиш: діло (Вітається .) А вгадайте,
що я приніс вам, друзі?
Браво, Гете,
трощи богів і біблії дурмані
Кн. Трубецькой (грізно підходячи)
Раз біблію — виходить, що і панство?
Радищев
Ну перестань! Так <вип'єм, друзі?> Ген!
[• •]
пішли —
Гете
<Ну, а яке> <А як цей> <А цей до чого?>
А цей
<Р а д ищ е в
Як прийде час — розтрощим… >
Цундра *
…розтрощимо,— не бійся.*
<Радищев>
Чого тут князь? Його ж я не просив
сюди…
Гете (хитас соловою)
Боюсь — про наш гурток гофмейстер
довідався… < [нерозб.] >
Кн. Трубецькой
<Розтрощим панство>
Розтрощимо панів —
я ці слова тобі згадаю! Добре ж
віддячу я — ще потанцюєш!..
[• і
III крамар
Мед! мед! польський мед, українське зерно! Із Росії бобри, соболі,
лисиці! Хто не вспіє накупиться — побіжить із нами заодно, та не
двічі й не тричі: за п’ять тижнів на ярмарок у Бердичів! (І кра-
м [ар]: Сап’яни з Туреччини, сап’яни) — на Іллінський ярмарок у
Ромни! (II кр [а мар]: Пояркові брилі, брилі пояркові!) —або аж
на Хрещенський ярмарок у Харкові. Та поспішайте ж бо!
А князь чого ж не п’є < ? >,— не до вподоби?
Гете <С(припрошуючи)>
Червоного< !...— > …червоність — кошеніль
найкращу нам дає (чого ти, князю —
Ви можете дожить —але (<сувора> павза)
прощаю
в останній раз!
Радищев
Ви можете іти —
<але цю ж мить> але… (спалахнувши) цю ж мить—
ви чуєте? — негайно!
[неща]сний я: тепер вже проганяють.
[Ну, щ]о ж. Іду. Зникаю. Покорись,
[гоф] мейстере,— нехай кричать, бунтують,
[а] ти собі… мовчи. Іду.
Гофмейстер
Я не скажу ні слова! Замість церкви
. проганяють
гофмейстера? — ну що ж, іду

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1210, арк. 5, 6, 8—13)

[І. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

А разом з ним
впускаємо до серця й бога
що геть розлився у природі весь.
Бога?
І Сковорода, перо відклавши, встане,
почне по келії ходити швидко
і сам з собою сперечатись.
Якщо ми визнаємо бога,—
тим самим визнаємо, що світ конечний?
тобто:
що світ <був створений > було створено колись?
А тим часом
це ж не так!
Бо початок і кінець —
в єдиній точці сходяться.
Бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
І там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново народжується.
Тепер —
далі.
Якщо ми < визнаємо > визнаємо бога,
то буде тоді дух у нас ізверху, а не матерія?
Але ж матерія якраз і є та сила,
без якої і самий дух не може існувати.
Справді.
Відчування, свідомість, розум —
звідки ж вони узятись можуть,
[. .]
1 На зворотному боці аркуша інший варіант початку уривка:
“А разом з пим
до серця ми впускаєм бога”.— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1194, арк. 7)

[II. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< Проклюнь чудодійную снлу>
< Проклюну всесвіт я і силу>
<і муст, і нектар, і любов.
Я більш нічого не благаю, >
Проклюну < всесвіт я> істину і вип’ю
<І силу я> А силу вип’ю і любов
нечувапу!
І Сковороді
такий муст у серце ввійде,
що він од радості і бігає <і кличе >,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці < кидає > вішає
крапчастії слова.
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж шиті аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши —
тісняться стружки <, щоб прошиті— >
шаруші —
тікають кручені — < прошиті — > шар’ші —

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 11)
[III. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

тікають <кручеиі — шар'ші — в кружки>
скручені <під пгум> в кружки*
<ш-шум...> шуті, шиті, шум*.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
<Він,
оброслу голову па шиї повернувши, >
(За ним слідом — солдат з цеберком) *.
Біснуватий, *
оброслу голову па шиї <мов жорно > повернувши,
у стугні груди б’є рукою
< працюєш? > *
<і страшно пророкує >,
в свої уривчасті слова
<докидаючи слова > мішаючи чужі, французькі:
Наш хід, як тигр,— нестримний гон.
Землі то топ, демократі]
<Ça ira! Ça ira!> Са іра! Са іра! *
А ви? що ви? кого ви лю?
І землю длю, і люд давлю —
прокля’ дара’! тира’!
І раптом засміється:
а Катерина ще пе здохла?
А врешті:
царям-тиранам <ще не так>
хіба ж що можуть зробити < прокляття? > самі мої
прокляття?
по голові їх треба гуртом, по голові?
— Ну йди ж, (іди!) — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю…
Біснуват [ий] : *
Та йду! лечу!
А все ж… царі< —>…
сказать?
(до Сковороди) *
Я б перший <тих царів> їх*
зарі — *
зарі — *
Заворушитись < трошки наро[ду]> народу < трошки > *
тільки *
дайте — *
Ух!*
Зарізав би царів! *
І голову оброслу на шиї, мов жорна, повернувши,
він довго дивиться назад,
а сам іде і спотикається, й плюється;
<бо онде>
знову
<за ним назирці > назирці за ним
<іздалеку> < здалеку> стежить іздалеку єхидний обер-офіцер.
<Ух!*
так би його чим-небудь *
і ширнув!..> *
<Ну й де це він> <офіцера > 5 ним в жятті стрічався
<разом>?>
…Тим часом < щербатий > дзвін із-за тополь:
< загарчить, загугніє> < щербатий дзвін загарчить, вагугніо"
<вагарчить, щербато загугніє> < пісно з[агуде]> убого-пісно
загуде,
і бога грізного устав
[• •]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1194, арк. 8)

[IV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
Біснуватий: <До> До отця Іустина гостювати прийшов?
Все з флейтою ходиш? тікаєш від людей? *
Знаю, знаю, чув.
А все ж таки твій пантеїзм який… як риба без підливи…
Сковорода: Це що, іронія?
Б існувати [й]: А ти не ображайсь, бо <ще ж> ти ж не < просто
собі є> <який собі отець Іустин> який там собі скромний на-
борщик лаврської друкарні <, а> отець Іустин, а ти Сковоро-
да,—ти розумієш? — Сковорода! <Твоя філос[офія]> Еж ти си-
лою думки своєї повинен розкорчовувати темні душі людей, а за-
мість того <ти> що ти робиш? в твоїй філософії не розкорчовано
<і до [сі] >, як в лісі.
< Витяг солдат із колодязя води, перехиливши, пити став> *
Солдат витягне води з криниці й, поставивши <цеберком> на*
цямрину, перехиливши, пити стане.*
[Біснуватий:] Бо треба з найпростішими людьми іти, з тією голо-
тою, чи як звуть її, з цундрою. < Зрозумів? > Що це ж про них
Вольтер сказав: Як! Ну, прощай.
Сковорода <ще довго як вкопаний із> із гемблем
в руці
як вкопаний стоїть
і дивиться услід і думає:
<який же це> Біснуватий?
<коли> він і по-французьки вміє, і по-грецьки?
Вольтера знає як свого.*
Щось тут не так (упустив гембля на землю).
Щось <тут> не так.
[V. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
ALLEGRO GIOCOSO
…Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
номіж садами рожаїстими,
серед кринишпого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче…
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють не доклюються
і < солодко співають > < літають > клюкано колінять, сон
розказують.
А сонце < скрізь у всі кінці > <мов Евклідова спіраль >
мов Архімедова спіраль
<мов над главою Моісея> < теорему велетенську> <мов
велетенську теорему >
<немов у межах теореми > <як у рисунку теореми >
<як у будові теореми> <як у велетенській тео-
ремі > < немов у п'яній теоремі > *
послало сяючії роги,—> < проклало в небо триуголи
списа > < прямії лінії > < проклало лінії прямії >
<і дзвонить, і гуде>
<і> <й> І <світом землю наповняє
щедро-щедротно >

<І рухом рясно землю наповняє > < буйно землю
паповняє>
<І рухом пронизуючи, землю наповняє> <безперервпо
землю
наповняє > <І відрухами землю наповняє >
<центуряно-дзонко> <в напругім повітрі >
< землю наповняє
напругим збігом часточок > < вселенням збігом
часточок >■
< невидимим збігом-бураном часточок > <сплстіпням-
збігом часточок >
< землю наповняє
в буран як пендиббр>
Сковорода
на землю упаде,
<цілує > < торкає > квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене наповнила
< щедро-щедротно! > < дзонтуряно-дзонко! >
< вселенням збігом часточок > < напругим сплетінням
часточок >
< бураном часточок > <буран-збігом часточок >
<аж туман-димно !>
< Навій душі моїй спокій > < Пролий душі моїй нектар >
< Пролий>
душі моїй силу
<і мир, і злагоду, й любов > і муст, напругу і <силу>
нектар.
<Я більш нічого не бажаю,
о всеблаженна. >
Нехай я мудрістю твоєю < затужавію >
< економно-мудра > <трьохкутно-мудра> < Матеріє
премудра >
руто моя, Матеріє.
<І всеблаженна > <і мудра > <і Матерія мудра > зразу
десь почує,
і Сковороді
такий <мир> муст у серце < ввійде > вступить ,
<що він од радості > що він од квітоння і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітав,
< метелику й комашці дякув
за все, за все!>
< метелика й комашку дякув
зацентуряно-дзонко і зонтурно>
метелику й комашці < дякує >
[….. .]
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши! —
тісняться стружки <з шурхотінням > — шаруші! —
<за кільцем кільце шаруші! —> <тісняться круче-
ні— шар’ші!—> <А кільця кручені —
шар’ші! —>
тікають кручені — шар’-ші!
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б’в рукою
і страшно пророкує:
Наш хід, як тигр,— нестримний гоп.
Землі то тон демократі!
А ви? що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
прокля’! цара’! тира’!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йді ж, іді! — солдат па нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю…

<— Та йду ж, іду,
а тільки й ти —
чому стоїш,
як той святий? >
Та йду! лечу!
А все ж царі —
сказать?..
— Я б перший їх
зарі —
<Я перший >
за-а —
Ух!
ну-ну, мовчу,
< мовчу, > іду.
І голову оброслу
< ізнов > <мов жорна > <він> < поверне >
на шиї, мов жорна, поверне,
він довго дивиться назад,
а сам іде
і спотикається
об < вітер > < загороду > камінь.
Бо онде він побачив:
<із> як із-за тополі назирці за ними офіцер.
І де цього він офіцера бачив?
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по бдному,
попід оградою,
мовчки…
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить як вони уже аж перед самим < храмом>
оглядуються й поміж себе < жорстоко осуждають>
<яхидно цирклюють> <яхидно шиплять >
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І < тісно > смішно стане на душі.
Замість гармоііії < підуть зітхання> іронія <схопиться>
уколе
і думи < тяжкі > сильні поженуть
у поле, на край світа…
Іронія! <з самого себе!> не тільки з них —
з самого себе!
<Еж він допіру тут просив: Природо,
пролий душі моїй муст, і нектар, і любов.
Так, немов п[рирода — нянька!] >
<Бо отже <сам> він нед[авно] <тут> < допіру тут>
< просив приро[ду]>
— Природо! — це ж він допіру тут благав:
пролий душі моїй <муст і нектар> силу! —
< немовби природа —це нянька паша>
<так наче природа —це слуга наша>
так наче ми самі < безсилі, як ті черви > <булп як тії >
мов черви.
А хіба ж
[. . •]
Природо! — це ж він допіру тут співав:
прийми мою подяку <эа все! 8а все!>
Так, неначе б природа <була> тая <була> — бог,
<або> всеєдність.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1194, арк. 12—15)

[VI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

<І в світовую просторінь проміння гонить
і знову обертав гостряками внутрь,
а звідти >
< Світовую прбсторінь клинками коле> <пише, дзвонить,
креше,
і знову, обернувши гостряками внутрь,
і знову,
клинками го [нить] >
Світовую прбсторінь, шугнувши сяйвом,
клинками пише, дзвонить, креше, коле,
а кругом до цілі звідти
гостряками обернувшись —
безвісті клинки

І в світовую просторінь шумним шугає,
<а з світової простороні — в сонце>
а звідти десь впиваються у сонце,
<кругом у саме сонце—>
<у сонце, в сонце > гостряками в сонце —
немов із безвісті клинки.

* * *
І <в світовую просторінь> <, мов тая теорема,
виходить сліпучий Шум>
<І в світовую просторінь світає> <розкидає> <креше>
І світовую просторінь сліпучий коле
Шум,
< сліпучий > шум < вертається у серце, >
сліпучий шум той вклиняється у серце,
гостряками в саме сонце —
немов із безвісті клинки…

І <в> світовую просторінь <сліпуче креше> сліпучим
коле
<шум> < сліпуче > сліпучого перевертаються кінці,
< врізаються у серце > і прямо в саме серце
<гостряками <впиваються> врізаються у <саме>
сонце —
немов із безвісті клинки… >
гостряками <раз за ра[зом]> <граються>
< вгризаються >
<в саме> грузне сонце,
1 Пізніше цей уривок було перекреслено.— Ред.
немов із безвісті клипок
І в світовую просторінь шумним шугає,
<та звідти десь впиваються у сонце, >
а звідти <немов назад > у серце <мов> шум
<—назад> вертається
гостряками у саме сонце —
немов із безвісті клинки…
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене кругом торкаєш,—
< немов > із безвісті клинки К

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 16—18)

[VII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

лахміттям,
як тогою,
покритий,
у жовтих, як іволга <офіцерських> <воєпнпх>, у військових
штанях,
Він,
оброслу голову на шиї повернувши
і бачачи, що десь солдата ще не видно,
у стугні груди б’є рукою
і страшно пророкує:
Наш хід, як тигр
[• . .]
Сковорода < (одсунувши гембля) >
< (обираючи > долонею шорсткі стружки з гембля
1 Пізніше автор цей уривок перекреслив.— Ред.
<обітер[ши:] >
Са іра! <Са іра> Тобто: все вперед! <та все вперед!> все
вперед! А звідки ти умієш по-фрапцузьки?
<Біспуватпй: Ха! А що — хіба тобі це дивно?>
[Біснуватий] розпахнувши вперше своє <старе> манаття,
< причому > під яким жовті, як іволга, старі штани за [латані]
військовії >
Біснуватий: По-франц[узьки]? Я знаю і по-грецькн. Ось. Будь
ласка. Пан — це означає по-грецьки все, атеос — бог. Значить
<бог це> усе, або ж усе —цс… це бог. Скучно тобі, я бачу,
з твоїм на український лад переробленим пантеїзмом. Ти вже б
краще співав: прокля цара тира
<То[ркнеться] > по [тягнеться] Біснуватий <раптом> мовчки
руками до гембля:
шуті, шиті, шум
шуті, шиті, шум
І раптом запитає:
А Катери [на ще не здохла?]
Ну йди ж, іди! — солдат на нього іще раз крикне.
Кінчилася ж проходка — чуєш? —
і сам попереду — з цеберком повним поспішає.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 19)

[VIII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

<Миз1;ипі> <Мустум> Мивиїт — говорить він <до се-
бе >,—назву <я свій> свій трактат < пісню > про
< творчу природу > натуру людини < [пісню писану]
по-латинськи>,
<що по-латинськи означає —
пісню про творчу непаситність людини,
яка природу <всю> хоче випить, <усю>
і п’є, і п’є, і п’є,
а з нею>
Мустум означає —
молоде вино.
Прпрода ж,
світ увесь —
мов видавлений сік із винограду,
і ми його п’ємо,
п’ємо…
А разом з ним
впускаємо в себе <і ми> <й> бога,
що геть розлився у природі <весь> скрізь:
<по всіх < кінцях > усюдах і кіпцях >
<Бога?> Бога?
<і Сковорода, перо> < вмочивши у чорнило,
зупиняється, відкидається па спинку крісла,
кудись туди поперед себе дивиться >
і Сковорода, перо <поклавши> відклавши, встане,
<і починає сперечатись:
Так як же>
і почне ходити по келії, ходити збурено, сам з собою
сперечатись:
Якщо ми визнаємо бога,
<то цим самим> тим самим визнаєм, що світ <був
створений колись > конечний,
тобто: що він був створений колись.
А тим часом це ж не так,
зовсім <не так> < правду > < неподібне >, філософе
мій любий,
це не так!
<Отже, тепер далі:>
Якщо ми визнаємо бога,
<то, отже, й Дух повинні будем < мусим >
так само <то мусимо поставить > ставить ми зверху,
то, отже, й Дух у нас буде>
то буде, значить, Дух поставлений в нас <буде> зверху,
а не Матерія.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 3)

<А <це> тим часом це не так>
< Зовсім це не так,
філософе мій любий, це не так!>
<А ми ж знаєм, що>
<А тим часом >
<А цього ж і в думці навіть припускать не можна! >
< Матерія ж бо> Але ж Матерія якраз і є та сила, без якої
і самий Дух не може існувати.
Адже ж па повітря опир [аються] птиці. Він — твердіш від
заліза.
Матерію не можна ні порушити, ні розорити.
Матерія — вічна.
<Цу, справді> Справді.
<Хіба ж можна уявитп < сказати > < говорити >, що
від свідомості
Матерія? а не навпаки?
< Відчування, розум, свідомість —
хіба ж вони можуть < можуть вони> бути творцями
<природи>
натури?>
Відчування, свідомість, розум —
звідки ж <самі> вони можуть узятись, якщо не буде тіла?
Про це <ж це> ще ж добре Декарт сказав.
<Хіба ж може <своє> власне “я” та охопити <геть>
все:
початок, зміст, порядок, первопричину?>
Та й таке здавалось би духовпе, як повітря, <але ж>
а дивись — <усе>
птиці, літаючи, опираються на нього.
Отож повітря, виходить, твердіше від заліза.
<А як у[мре]> Ну а коли <вмре> з людиною < вмирає
його оте “я”> тс “я” помре —
то значить і самого світу вже немає?
О ні, ти неправий, Іммануїл Кант,
1 я з тобою тут < зовсім> не згоден [:
Матерія — вічна.]
Сковорода < вмочить > <умочивши > ізнову сяде у крісло,
умочить ізнов перо в чорнило й почне писати.
<Але> Та тут вранішній вітер < роздувши > <піді [йняв-
ши] >, піднявши занавіску ,
у вікно відчинене влетить,
<і помішає пописане > додолу
здмухне листки з стола <написані ще вчора>
і < поносивши > позаносить по кутках
<й поперекидає їх,>, змішає між собою
(ЦДАМЛМ, ф. 464, № 1194, арк. 4)
Бога? — < не [сподівано] > в розчинено вікно < перепитає >
спитає вітер.
Бога? — <з> в саду <здивовано> пасмішливо оріхи
зашумлять.
< Бога? — затрусить, стримуючи сміх, занавіска > <сміхом
надметься віконна занавіска > < надметься щоками
вікоппа занавіска > <від сміху затріпоче зана-
віска >
Бога[?] падм[е] <надм[е] щоки>
<що> <і рантом >
Бога? — < стримуючи сміх, надметься> віконна занавіска.
Бога? — <і білим сміхом < дметься > < надметься >
< рвонеться >
< надметься > віконна занавіска,
<що раптом пирсне в саме око Сковороди >
<і раптом пирспе білим сміхом тут>
і раптом
таким вона тут пирсне білим сміхом
<і щось дрібно язичком своїм тут залопоче >
<і задрібоче, не в силі ст[риматпсь] >
що ай* Сковорода одхилиться здивовано!
<Він,
перо відклавши, встане,
оцей ще мені вітер >
А з стола, як божевільні,
< написанії > аркушики паперу <розлет[яться] >
полетять
<на дзиґлик, на> <униз на д[зиглик]> на лаву, що
править за ліжко,
<на лаву ту дубову, що правила за ліжко >
на шаховку, на лаву, що править в келії за ліжко, па глек
з водою…
Внизу аркуша позначені зірочкою ще два варіанти уривка:
“Бога? — пустуючи
<від сміху стримуючись> лукаво <надметься> <віконна >
занавіска на вікні надметься”.
“Сковорода поверне замислену свою голову до вікна
І кинеться Сковорода їх підбирати:
оцей ще мепі вітер! <—аж сердито>
<і точно дивись: > тінь норожня,
Пустун, < і точно > сказати б — тінь порожня,
а отакеє виробляє.
< Підніме знову > Надме <тут> знову вітер занавіску,
опреться < голуб [йми] > ліктями <на> об лутку
і <до>, пильно подивившися на Сковороду,
поволі головою похитає:
— Ех ти! А ще філос[оф!] 1
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 2)

[. . . . .]
<підхопиться> і кинеться скоріше підбирати їх і покладе:
оце вже мені не подобається, вітер.
Ах, як не подобає[ться!]
<Ах> <та> ти ж… Сама, <я[к]> сказати б, тінь
порожня,
а отакеє <з людьми > зі мною виробляєш.
<—Як то "тінь порожня"!>
І засміється вітер тут на ці слова
і пустить занавіску <в трепотливий танець >
< тріпотіти >,
наче прапор, метляти.
Ех ти ж, Сковородо!
А ще філософ звешся.
<Раз ти> <Та ти ж зрозумій> <Та зрозумій же ти>
Пуступ то я пустун,
але ж ти зрозумій і те,
<раз я> що раз я тінь,
<то, виходить,> при мені <є й тіло>
то при мені, виходить, десь же й мусить бути й тіло?
<бо від чого ж і тіпі падати >
І Сковорода
<як ужалений почне по хаті>
<в> <рукою схопиться> <голову тут схопить>
<і, на хвилиночку застигши, раптом скрикне: >
тут па хвилиночку, немовби прислухаючись до чогось,
<пепо [руїнно] > застигне,
непорушним на ‘дному місці стане,
а потім полегшено зіт[х]не
і скаже:

— Так от воно що!
Тінь — і та навіть < матеріальне > тіло своє має.
<А що вже говорити про повітря, на яке>
<Еж на нім птиці. опираюч[ись літають] >
<І та> <Тож значить думка моя правильна:
Спочатку Матерія — а потім вже свідомість.
Ох, який же я радий відкриттю цьому >
А я <усе> ще все про бога? —
І Сковор [ода] почне по келії ходити, сам з собою
сперечать[ся]
<Спочатку є вона, оця Матерія> <Спочатку Матерія в
природі є> Спочатку Матерія є головним в природі,
а не Дух!
<Ох, який же я радий < ствердженню цьому > < твоєму
твердженню, >
вітре, >
який же я радий!
<Ану ще мені що-небудь скажи, ми [лий вітро]вій, пійду
до тебе, освіжуся >
І Сковорода,
< поклавши > накривши аркушики книжкою важкою,
прискорено ідо у сад.
А там —
там птиці ранок опадуть.
•]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 1)

Початок і кінець — <це одно і те ж>
<Від зерна колос — в зерно й повертається.
Бо світ не має ні початку, ні кінця >
Бо < Бо по-перше > початок і кінець — в єдиній точці
сходяться.
<А по-друге: > від зерна ж колос — в зерно й повертається
<І> там, де <він> світ нібито <кінч[аеться] >
<приходить до
свого кінця >
Там він < тільки > лише < тільки > < починається>
< омолоджується > народжується.
Так? < Зрозумів? > Зрозуміло?
Ну, отже, тепер далі:
•]
[• •]
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь < почує > < озветься > почує
м’ятою < пахучою озветься >
м’ятою < рутою >, шалфеєм ще й любистком пахучо
озветься,
<і що> Сковороді
такий муст

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М і 194, арк. 10)

♦ * *

[IX. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
СКОВОРОДА
ALLEGRO GIOCOSO *
ПАНТЕЇЗМУ СКУКА
…Три місяці пробігло,
мов караблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітай і,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринишного <услізз[я]> узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться,
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої < роздуми >
дрімоти *
й сідає знов <до столу > писать *
і в сад іде.
Там птиці ранок онадуть,
клюють-клюють не доклюються
і <клюкано колінять> солодко.співають,— сон розказують.

А сонце <, як Архімедова спіраль, > <мов Архімедова
спіраль>
<у всі кінці > скрізь у всі кінці
<як Архімедова спіраль > розкреслилось
•< розкреслилось >
і світовую просторінь сліпучим коле.
< Проміння його> *
Сліпучого перевертаються кінці
<що гостряками перевернулися до серця сонця > *
і гостряками просто в < серце >
сонце *
<у серце сонця вгрузають грузло
із <мов з> безвісті клинки… >
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирав —
природо! <як>
як ти всього мене кругом < околюеш! >
наповнила *
<із безвісті клинки >
щедро, щедротно! *
<тут навідши> < навівши
із безвісті клинки… >
Пролий душі моїй силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута < зелена, м'ята > пахуча зразу десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелюе
< (це так — щоб перед писанням трактатів
<та освіжитись >
здоровим клопотом наснажитись),—>
а дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!..
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!..
Шум…*
< Душевну гармонію іронія уколе.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
(Слідом за ним — солдат з цеберком,
від якого по стежці, як жива,
гадючиться вірьовка) >
Іронія Біснуватого *
< Біснуватий, і враз Біснуватий
<тут> *
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б’є рукою >
<сонце, о природо < натуро! >>
< сонце мо[б] >
<0 світе мій>
<як та гармонія душі!:>
гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу!
Для неї ж я…
— Та не сміши! —
<за спиною його надбитий
почується йому тут голос
важкий, крихкий, простудою надломлений голос>
Та й голос же — такий знайомий! — *
за спиною його почується тут враз,*
пощерблений, простудж [єн] ий, важкий…*
Сковорода
здригне плечима і <весь зніяковіє,
немов поцілений в саме серце > перестане гемблювати,
поцілений <цим голосом > словами саме в серце,
перце <з досад [и] > з грудей своїх здмухне,
немовби це воцо було < виною > ніяковості, <його, *
причиною > *
<і, переставши гемблювати, >
<й поволі > із гемблем у руці
< поволі > через плече
обернеться на голос.
< Перед ним —
Біснуватий, >
Ага, це ж Біснуватий *,
що так розумно завше ДИВИТЬСЯ.
А там он— < згори > з сусідньої гори —
< солдат іде> < солдат, співаючи української, іде>
співаючи іде сюди солдат з цеберком
і по стежці за ним,—
як жива, гадючиться вірьовка…
Сковорода (поволі обертаючись): Ти щось казав?
Біснуватий: < А те, що твоя гармонія душевна
новин [на…] >
Та, може, ж і казав.
<Павза> <А Біснуватий >
(а сам — <то> все <розкривається > розкриється,
то зпову
< запинається> < загортається > загорнеться в своє
<ветхее>
< посічене > мізерне лахміття, під яким жовтіли, як іволга,
старі штани,
обтягнені, військові)
Сковорода: Ну а що ж саме? ти можеш повторити?
Біснуватий: О боже мій! Та доки ж повторяти? <Та>
<Доки ж>
Та ще кому? — тобі, що <силу маєш ти велику >
< вогняну >
перевернув би світ увесь, <як[би] > аби лиш захотів.
<Сковорода: Ну а все-таки... Ти повтори*.
Біснуватий: Ну, а коли ж ти <раніше> через плече
балакаєш
з народом, то як же я скажу? >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1195, арк. 1—3, 3 зв.)

* * *
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід < — > як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі!
Са іра! са іра!
А ви — що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
<проклянь! царя! тирана!> *
прокля-! цара-! тира-!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
<— Ну йди ж, іди!> — Ану, номовчі — підійшовши,
солдат на нього крикне
<це знов>
й дзвінке <цебро > цеберко
опустить у криницю…
Ух! — злякається цеберко,
й, немов хватаючись за цямрини,
<то в один бік> < дзвінко > <десь там> <в глибокій
дзвінкій тиші>
там десь в дзвінкій глибокій тиші
то в один бік
раптом *
бух! <—в холодній тиші,>
<то в другий, то...>
а потім в другий,
аж поки < плав [ко] > <всім дном> на воду < плавко > *
сяде — *
м’ягко *
плюх!
і ще раз плавко: плюх…
<Біснуватий (до Сковороди): Ти не дивуй мені>
<В гармонії перебуваєте?
А я
щодня, замість молитви,
<я шлю> прокляття шлю царям, тиранам і [владикам] >
Біснуватий (до Сковороди):
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві?
<Але в чім же гармонія, скажи, полягає? > *
А я —
щодня замість молитви прокляття шлю
царям, тиранам і владикам!
Хоча… (він <усміхнувся> усміхнеться гірко):
щб можуть вдіяти самі лише прокляття?
<по голові тиранів> треба бить, по голові! —
І знову прокричав:
Ça ira! Ça ira!
Сковорода свої тут філософські вічно-здивовані брови
насторожить
<і перестане гемблювати >
Лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля стружки,
він повертається до Біснуватого увесь,
немов вступаючи <цим в> у диспут:
Сковорода:*
Ça ira —тобто: <все вперед > піде все на добре,
влаштується,
все вперед,
а <чи> звідки ж ти умієш по-французьки?
Біснуватий (ще глибше загортаючись в лахміття,
під яким жовтіли, як іволга, старі штани, обтяжені,
військові) :
А нащо тобі знать? *
<А я знаю ще й <і> по-грецьки.
Ось. Будь ласка. Пан…>
<Будь ласка >
<Ось>
Будь ласка.
<Пан — це означає...
Та тут солдат на нього закричав:
Ей ти! пан!
Ану одійди трохи >
Солдат, витягнувши води з криниці,
поставив цеберку на цямрину
й, перехилившись, пити став…
Біснуватий < (продовжуючи) > (до Сковороди) :
<Пан по-грецькому — це означав все.
А тебе — бог.
Звідси ж і пантеїзм, що божество ототожнює із всесвітом.
Так от, непоправний паптеїсте:>
Скучаєш <ти в монастирях та поміж панством! >?
Біснуватий (продовжує)
Воду < своєї > філософії розливаєш на пісок сухий
неплодоносний!
Вода то колихалась у цеберку і, перехлюпуючись, виплеску-
валась на с[ухий пісок…] *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, M 1195, арк. 4—5, 5 зв.)

[X. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
•]
до церкви йдуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,

ПОІІІД оградою,
мовчки….
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як <вони> < ченці > вони уже аж перед самим
< входом > < храмом >
оглядуються й поміж себе цирклюють,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І смішно стане на душі.
Замість гармонії іронія уколе,
іронія не тільки з них —
з самого себе!
Бо що <ж> з того, що він <до церкви ходіння> ходіння
до церкви одкидав?
Але ж <у бога> із богом ще й досі не розстригся.
< Нехай цей би> Хай бог цей у нього <буде і не церков-
ним, а тільки в образі природи чи> хоч і не з церковного
<буде>,
а скрізь розлитий, таємничий, або ж вірніш: сама природа —
все одно!
<Природо! — це ж він допіру тут благав,>
Ну от! — Бо хіба ж це не він допіру тут благав:
пролий душі моїй силу!
тобто: <безсилля таке вже в людини? >
безсила така вже людина?
<Природо! — це ж він допіру тут танцював>
Природо! — Бо хіба ж це не він допіру танцював тут:
<природо,> прийми подяку за все! <за все>
Тобто: <за нероблення, типгу?> <як богові подяка? >
і за лихе, недобре?
І < гірко > стане <на душі>
І смішно стане на душі,
<і думи тяжкі поженуть >
і думи тяжкі < сорокап'ятилітні > п’ятидесят[ирічні]
< поженуть > думи поженуть
у поле,
на край
світа…
СКУКА <ПРОДОВШУЄТЬСЯ> ТРИВАЄ

Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно прбсте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає —
<отут,
тут себе перевірити мушу.>
із цундрою, як віп казав, іти потрібно? *
Ллє ж і тут *
чому не можу я знайти свій ключ, ключ до душі? *
І Сковорода, на землі по-турецьки умостившись *,
хитаючись із боку в бік, тихо співає: *
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого,
<або ж по улюбленому грецькому: >
Гнофті се автбн.
Тень до танцю цундри —
Гнофті се автон.
О! як це раптом вирвалось про цундру! *
аж сам здивувався*.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
І знов спливає на висоти
тривога Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,—
він починає славить світ,
що в той же черк узький и стеклий
і все ж розмружений сто раз.
Гиофті се автон!
Тень до танцю цундри —
гиофті се автон!
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1195, арк. 7—8)

[XI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< ПАНТЕЇЗМУ СКУКА >
…Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринипшого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої дрімоти
й сідає знов писать
<МизІит> Мустум — говорить <він> Сковорода — назву
<я діалог > трактат я про натуру,
< мустум > пшзиші,
що по-латинськи означав
< молоде вино> < виноградний сік> молоде вино.
Природа ж, світ увесь —
мов виноградний сік із винограду,
і ми його п’ємо,
1 Після цього автор позначив вставку і написав: “Н[а] т[ому
боці]”, проте ніякої вставки па звороті немає.—Pce?.
п’ємо…
Л разом з ним
впускаемо до серця й бога,
<що геть> що весь
розлився у природі < скрізь > <весь> <до останку >
<весь>
— Бога? — в розчинене вікно спитає вітер.
— Бога? — в саду насмішливо оріхи зашумлять.
— Бога? —лукаво <занавіска > надметься.
лукаво па вікні щось < залопоче > затріпоче ще
н надметься.
<І> Сковорода
< поверне свою голову до роз [чиненого вікна] > <до
нпх>
поверне <свою> свою голову <до одчипеного вікна >
< відсвіжуючого вікна >
в той бік, де свіжий струм іде,
але йому тут раптом — < занавіска >
таким блискучим білим сміхом <ув очі> пирсне занавіска,
<що аж Сковорода одхилиться здивовано! >
що він од несподіванки аж несвідомо
одхилиться здивований!
А з стола, як божевільні,
аркушики паперу полетять:
на <шаховку; на лаву, що править в келі[ї за ліжко] >
<аналойчик> аналой,
на лаву, що править <в келії > Сковороді за ліжко;
<на отця Іустина>
на глек з водою, <на Іустипа>…
І кинеться Сковорода їх підбирати:
<—> Оцей ще мепі вітер!
Що пустун же, сказати б, тінь порожня,
а отакеє виробляє.
<— Оріхи! Ви чули, що сказав він? — >
<і> А вітер, підхопивши <знову> занавіску,
опреться ліктями об лутку,
< подивиться докірливо па Сковороду >
<і головою> і прозоро головою похитає:
— <Ну як же це можна так, га?> Ну як <же так> такеє
можна
< такеє > говорити?
<Оріхи! Ви чули, що сказав він?>
А ще філософ зветься.
(Оріхи <зашумлять: філософ > зашумлять, повторять:
авжеж, іще
філософ зветься)
Пустун то я пустун,
але ж тп зрозумій і те,
що раз я т і н ь —
то при мені, виходить, десь же <й> мусить бути й тіло?
<І Сковорода > < філософ > І Сковорода,
немовби прислухаючись до чогось,
на <хвилипку> хвилиночку застигне,
а потім полегшено зітхне<:>
і’г <скаже> здивується уголос:
— Так от воно що!
Тінь — <і та>
і та навіть тіло своє має.
Значить, сто раз я правий був учора,
коли <говорив> па диспуті з панами говорив:
Матерія — вічна.
<Так. Materia aeterna est.>
<Так> <Ллс> Так чого ж тоді я знов сьогодпі
спотикаюсь?
<і на чому?>
Та ще на < слові такому невиразному, > такому < зовсім>
< хисткому й по-філософськи> невиразному,
<як "Бог"?> як слово “Бог”?
< Поглянув >
< Природу богом називаю я> Адже природа для мене
бог лише в такому розумінні, як називав її й Спіно-
за,— <тобто: > <а саме:> тобто: <природа> є
< причина > самої себе. Є причина < тобто > <або
ж> вірніше < первопричина> існування первопри-
чина. <Але ж> А щодо бога з запахом, з бородою,
з хітоном, з благословляючою рукою—<то> то не-
вже хоч коли-пебудь та отаке я говорив?
<А за вікном все більш світає, >
І ось
< почне філософ паш по келії ходити — швидко >
< почне він тут швидко по келії ходити >
почне Сковорода <тут швидко > <тут> по келії
ходити
< швидко-швидко >
і сам з собою сперечатись.
(А за вікном <все більш світає >,
нікого не питаючись, світ світати < починає >
устане
< півень заспіває, півень десь>, десь озветься пташка,
заскрипить фіртка у саду).
Сковорода:
Якщо ми визнаємо бога,
тим самим визнаєм, що світ конечний?
<Тобто: > <Або ж:> Іншими словами:
що його було створено колись?
А тим часом —
це ж не так,
зовсім, філософе мій любий, це не так.
Бо початок і кінець —
в єдиній точці сходяться.
Бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
Світ —
вічно текучий,
і там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново пароджується.
Як вода —
найди, де перша крапля в ній, а де остання?
І жадібно з глека води ковтнувши,
він знов <знов> по келії заходить.
Ск [оворо да:]
Ну от. Освіживсь.
Перестане хропти тут Іустин,
І, повернувшись на другий бік,
носом на віддихах задирчить,
немовби дошку пилкою пиляв він.
Тепер — далі —
<далі.>
(А за вікном <все більш світає >, нікого не питаючись, світ
світати < починає > устане, < заскрипить фіртка у саду>
до утрені у дзвона вдарять і < хтось > ченці, одкашлю-
ючись, <під садом > через сад, < пройдуть > як тіні,
пройдуть).
Сковорода:
Якщо ми визнаємо бога,
то буде <Дух ізверху в нас> Дух тоді в нас зверху, а не
Матерія?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої і самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум —
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
Та навіть і таке, здавалося б, безплотне, як повітря,
<як повітря >
<і воно —> а воно ж —
твердіше від каменю,
міцніше від заліза,
<бо інакше б птиці, літаючи >
бо інакше
птиці, літаючи, не могли б на нього опиратись.
<Бо < інакше > Генрі Кавендіш,>
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 1, 4—6)
* * *
якщо пе буде тіла?
Або й таке, < здавалось би, безплотне —як повітря >
здавалося б,
безплотне —
як повітря!
І збудиться від його голосу Іустин,*
і смачно позіхне, аж вискне
<ще й < перехрестить рота> перехрестить собі рота>
І перехрестивши <і перехрестивши собі> собі рота,
байдуже <тупо> безнадійно < запитає: ти все>
пишеш?
<Снустить босі> Позіхаючи <снустнть> голі <ноги*
додолу> *
< Позіхаючи, по[чне]> < обома руками почне вичухувать*
себе по *
пузі> *
<0,> <Ой, г-господи> *
А Сковорода, своє продовжуючи <у думках >,
з одчаєм <скаже> йому скаже:
Та ні, ти подумай!
Цього ще <иіко[ли] > не бувало, щоб я його коли зустріти
запізнився,
а це… в вікно ось глянь…
<І у с т и н
Ти про кого це < говориш > кажеш? >
Іустин,
<опустить> свої ноги спустить додолу
<й нагнувшись, почне шукати >
<й ви [чухувать] > <і обома руками почне вичухувать >
<вичухуючи себе, почне >
<так само тупо перепитає > <байдуже промовить: >
<і дивлячись у вікпо, байдуже промовпть:>
< Зустріть? та кого ж?>
й, шукаючи ними *
постолів під лавою,*
так само <тупо> байдуже промимрить:
Зустріть? А кого? *
Сковорода, не <мо[жучи]> в силі більше < витримати > *
<від усієї цієї тупості, сонливості, монастирської огиди > *
стримати *
своєї одрази до всієї цієї тупості,*
до монастирської огиди,*
<сто раз> *
ледве стримуючи свою досаду на себе,*
сто <раз пожалкує> раз, тисячу раз пожалкує: *
чого він < прийшов у> < прийшов сюди> < обрав цей> *
прийшов у *
монастир <цей у гості > цей до Іустина *
в гості? *
Заспокоїтись від переслідувань? Заховатись од насмішок *
панів? *
А вийшло ще гірше,*
ніби тікання від боротьби, від світу.*
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1196, арії. 7 зв.)

<Так як <же ви[й]шло> же <це так> ви[й]шло це,
що <я проґавив >
я його проґавив?>
<А я <ще тут> його й зустріти запізнився? *
Цього зо мною ніколи не бувало.*
І він,
аркушики накривши книжкою важкою,
< вибіжить >
мов <юнак> до коханої — юнак,*
< немов > <аж стогнучи з досади, >
< вибіжить у сад>
у сад вибіжить.*
А там — *
там птпці райок [опадуть].*
<сам> І сам собі з докором кине: *
цього ж зо мною <ще ніколи > не бувало,
щоб я <його зустріти> його коли зустріти запізнився!
<і пін> <і філософ> <ПЛШІС> <і пін>
< аркушики > й аркушики пакрившп книжкою важкою,
стрімголов
вибіжить у сад!
А там —
там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
Сонце <ж скрізь > скрізь у всі кінці, як Архімедова
спіраль,
розкреслиться
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю <паповнить>
наповняє *
щедро-щедротно.
Сковорода < простягнувши > простягне тут до сонця руки: *
О сонце моє ясне!
<о сонце чудовне > Сопце <любе, прекрасне > Сонце
любе, ласкаве, прекрасне!
Без тебе не було б життя — ні хліба, ні води ,—
Прийми <ж вітання> <уклін> ж ранішнє вітання
<од> від
Сковороди!
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, .N5 1196, арк. 7)

<А Іустин із келії вийде >
Тут вийде з келії Іустпп *,
щоб до церкви йти *,
у клобуці, у рясі *,
чотки <в руках > *
— А ти… ти знову сонцю поклоняєшся?
< проходячи повз нього, скаже отець Іустин >
<отець Іустин крізь зуби скаже >
< видавить отець Іустин крізь зуби>
перебираючи [чотки], докірливо < похитає [головою] > *
отець Іустин,—
Пора б якось і до церкви заглянути.
Та Сковорода <від нього >
лише рукою; відмахнеться,
<на землю упаде >
<й> і ще дужче заспіває:
О сонце мелодійне!
Сонце “< славне, чудодійне> славне, дивне, чудодійне!
Без тебе люди не жили б, <і> не цвілись сади,—
нрийми вітання від Сковороди!
І відхреститься <від нього > < відплюнеться > отець
Іустин,
і < задом почне > задом, як од божевільного, почне від нього
відступати.
А Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо!
Як ти всього мене кругом наповнила < —>
щедро-щедротно!
Пролий душі мої[й] силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута пахуча зразу ж, десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що <від> він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево, вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Перце удода на стежці піднявши,
в петельку сорочки він собі застромить
і ніжно дмухає і на нього — <й поглядає — >
навмисне —
щоб упало.
<Та> Тільки ж перце, вже й перехилившись головою вниз,
тримається на кінчику і падати не хоче.
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі!
< Неспокій >
Неспокійні руки роботи попросять.
Г-ембля свого під напиналом в саду знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі,аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стрижки у стружки —
шуті, шиті, шум!
Тікають, скручені в кружки
шуті, шиті, шум! <..>
Гармонія, ах гармонія душі І
Для неї — все на світі 8алишу…
Для неї ж я…
— Та не сміши! —
за спиною його почується тут голос,—
пощерблений,
простуджений,
важкий.
< Здригне плечима Сковорода:
немов поцілений у саме серце — >
Поцілений у саме серце,
здригне плечима Сковорода:
пбрце з грудей своїх < здмухне, > здмухне сердито,
немовби це воно було причиною досади,
<і із> і,так із [гемблем] у руці
<обернеться> напівобернеться на голос.
<а> <Ага, це> <Перед ним> <Та це Віспуватий,—
подумає собі —
Перед ним — Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
А там он — із сусідньої гори —
співаючи, іде сюди солдат з цеберком,
і по стежці за ним —
як жива —
гадючиться верьовка…
<Сковорода> Сковорода
Ти щось казав?
Біснуватий
Та, може ж, і казав.
(А сам —
<то розкриє, то знов загорпе лахміття > то розкриється,
то знов загорнеться в лахміття своє мізерне,
під яким, як іволга,
жовтіли <, як іволга, старі > <, як іволга, потерті >, як
іволга, старі штани —
обтягнені, військові).
Сковорода < (оббираючи стружки із гембля) >
Ну, а їцо ж саме?
Ти можеш повторити?
Біспувати и
О боже ж мій! та доки ж повторяти?
Та ще кому — тобі?
Тобі, що світ <увесь перевернути > <увесь ти б зміг>
би зміг увесь перевернути,
аби лиш захотів?
Сковорода
Ти хочеш цим сказати,
що < знаєш > досконало знаєш силу мою творчу
<і той>, як також і те: <куди>
в який <вона> прямує <хід?> хід вона?
Біснуватий < (раптом закричавши) >
<Хід? Та>
< (і раптом закричить) >
Та в який же інший хід, <як тільки > як тільки той, що ми
його <повинні> були б повинні — всі!
ти розумієш?..
<(і раптом закричав він,>
Біснуватий *
оброслу голову на шиї, мов жорна, < повернувши >
поверне,
у стугні груди б’є рукою
1 страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са іра! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
І землю длю, і люд давлю —
прокля… царб<'>… тир£<'!>…
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — <солдат> надійшовши, солдат на нього
крикне,
й дзвінке цебро опустить у криницю…
Ух! — злякається <цеберко> цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій < дзвінкій > лункій тиші
то в один бік < раптом бух> глухо бухне —
то в <другий> < інший > другий…
Біснуватий (до Сковороди)
В гармонії перебуваєш?
<В молит[ві] > У розслабляючій молитві до натури?
А я —
< замість >
щодня замість молитви прокляття шлю —
царям, тиранам та владикам!
Хоча… (він усміхпеться гірко):
щб можуть вдіяти самі лише прокляття?
(і знову <прокричить> грізно прокричить):
Са іра! Са іра!
Сковорода,
<свої тут філософські, вічно здивовані брови пасторожить,>
лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля стружки,
свої тут філософські, вічно здивовані брови насторожить
<і про> і <п[ро]> зацікавлено <запитає> спитає:
Са іра — тобто: <піде на добре, все> на добре піде,
влаштується, все вперед,—
а звідки ж ти умієш по-французькому?
…Солдат, витягнувши води з криниці,
поставить цеберко на цямрину
й <перехилившись >, перехиливши його, пити станс.
<Й вода розколихана в цеберку >
<А вона розколихана, від неба синя>
А вона
важко розколихана, від неба синя —
<не раз вихлюпнеться на пісок... >
вихлюпується на пісок…
Біснуватий (до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий, неплодоносний?
Час би вже знайти й < родючу землю > родючий грунт —
ти чуєш?
Ой гуць, гуці, сорочечки куці *.
<Сковорода
А саме?
Біснуватий
Ох, як же не люблю я поясняти!
Але прийдеться пояснити. >
Солдат (напившись)
<Ти ч[уеш?] > <Чи ти ч[уеш?] > Чувш?
<Ідеш мені> <Ідеш к мені чи ні?>
Ти йдеш — кажи мені — чи ні?
Біснуватий < (крикне) > (з досадою крикне)
Та йду! лечу!
Л все ж… царі… (до Сковороди)
Сказать?
Я б перший їх
Зарі —
Зарі —
Ух! заворушитись народу тільки дайте…
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь глибинну невимовну
мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться < услід > обірваному Біснуватому услід,
< немовби ще>
іще й рукою < вгору > так, немовби його заверпути хоче *.
<А він іде,> <той, віддаляючись >
А той,
віддаляючись,
<і довго > щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
<У[х!]> заворушитись <тільки дайте...>
тільки — *
дайте — *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 8—12)

[XII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові).
Сковорода
Хочеш сказати цим,
<що знаєш> що ти знаєш досконало силу мою творчу?
як і те:
в який вона прямує хід?
Та в який же інший хід, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш? —
<всі> геть чисто всі вхопити! < — >
<Ні, про це давай я краще заспіваю:
Царихо, царихо,—
від тебе все лихо!>
Сковорода
<0! та в тебе, я бачу, голос неабиякий?>
Але на що <ти натякаєш> ти своїм співом
натякаєш —
ніяк не розумію.
Еж вихваляння царів
зовсім не в моїй натурі!
Біснуватий (раптом роз’ярившись)
<Нат[ура] >
В натурі чи не в натурі —
та це ще ж половина діла!
< Росія тримається > Росії покора тримається
на чому?
на ремінній царській батурі
<і як треба >
чи як простіше сказати:
на довгім канчуку.
<І нам треба його вибити із рук тирана !>
А чи не можна б якось вибити її із рук тирана?!
Ось куди наш хід, <прямує>
<Ось куди він прямує! > ось куди він прямує!
Сковорода
Скільки я стрічав тебе за ці три місяці,
а, < признаться по правді, я> признатися,
не знав,
<що думки твої
торкаються усього людства. >
що думки твої такі сміливі
й що вони пов’язані
із долею усього людства.
Говори, <—я буду слухати,—> це мені цікаво,—
я слухаю уважно.
Людство! Людство!
Та доки ж <воно страждатиме, я питаю вас: о, доки?>
йому страждать іще?
я питаю вас: о доки?
(І по павзі
оброслу голову на шиї, мов жорна, повернувши,
у стугні груди б’є рукою
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі):
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са ір£! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
і землю длю і люд давлю,—
прокля!.. цара!.. тира!..
(І раптом засміється):
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю…
— Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лупкій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий…
<Біснуватий> Солдат
(Водячи вірьовкою відро на глибині):
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
< А я оце> А мені оце — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.
<А ото> <Хай не говорить >
<А що ж із ним робить! >
Ну а що ж.
Хай не говорить поганого проти цариці.
<Самі скажіть > Та й ви самі скажіть:
Хіба <ж> не можна тихо, смирно <жить?> жити?
Так ні ж таки… *
Ох і люблю ж я ваші співи про цеє <тихе смирне > мирне
житіє!

Прийду колись — послухаю.
Ну витягайсь, витягайсь…
Біснуватий
<1. Так от чим ти зачарував мого тюремника?
2. А я й не знав. 3. (похитавши головою):
4. В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури? >

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1196, арк. 15—17)

[XIII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

…Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться,
і <про> щось чужою мовою < запитає > незрозуміле
запитає.
Він
<оброслову> оброслу голову свою на шиї, мов жорна,
повернувши,
одкинувши < гордо лахміття, неначе тогу>
лахміття горде, неначе тогу,
він, дивлячись кудись <туди в віки> туди, у безвіст[ь],
у віки,
[2] у чорні груди стугно б’є рукою
[1] риканням горло клекотюче роздирає,
[3] і страшно пророкує.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 18)

[XIV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти мене всього наповнила
щедро-щедротно!
Навій душі моїй спокій,
і мир, і влагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь почув,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
<Руки попросять роботи >
Неспокійні руки роботи попросять.
<Він> Гембля свого під напиналом знайшовши,
він < дошки > ясенові дошки струже і гембелює
<аж поки прийде > <аж поки позіхаючи прийде
послушник тесля >
< послушнику в роботі помагає >
ш-шіть! — <а ялина ж яка,— гей> а ясенина ж яка
<— ось глянь >
ш-шіть! — <та ще й золотим> <та ще й густо золотим>
та вся <в жилках > у розводах.
Дошки <—шуті> лисі, аж шуті,
<а на>
< немов узори шиті> <по них чисті [узори шиті] >
і тільки золотіють узори шиті
шуті, шиті, ш-шіть!
Ш-шіть! Ш-шіть!
< Зустрінеться > Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться
<й про Вольтера запитає > <і про Залізняка Максима
запитає>
А Катерина ще не здохла?
— Ну іді ж, іді! — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю…
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою”
мовчки.
< Дошки > А дошки лисі, аж шуті —
< ш-шіть ш-шіть > ш-шіть! ш-шіть!
<ясенова —яка ось, глянь,—ш-шіть! ш-шіть!>
<ш-шіть!> А ясенові ж дошки — ш-шіть!
<Ш-шіть! — Та вся геть в жилках, в розводах! >
Та <по ній все> все по ній жилки та розводи!
ш-шіть!
Дошки лисі, аж шуті,
< Золотіють > Золоті по них узори шиті
<пгуті, шуті, ш-шіть! >
ш-шіть! <ш-шіть! > <ш-шіть!>
А ясенові ж дошки які ось — ш-шіть!
та все ж смуги та розводи,— ш-шіть!
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.

І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі понесуть
у поле, на край світа…

Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершенне —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.

Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігпувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
<Себ[то] > Се ж бо єсть:
бренне, текуче й безкіпечне,
немов фігурний триугбл, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
познай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари попід лісом,
і Києва далекого торжественність нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 26—27)

[XV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

А дошки ж лисі, аж шуті <,—ш-шіть!>
< Золотіють по них розводи шиті—
Ш-шіть! Ш-шіт-ть узори шиті,
по них узори шиті>
<А> а по них узори шиті —
по них узори все шиті.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї <наче жорна > <мов жорна >
повернувши,
< одкинувши лахміття гордо, наче тогу>
<він, дивлячись туди, у безвість, у віки>
< риканням горло клекотюче роздирав >
<у чорні груди стугно б'в рукою >
у стугиі груди б’в рукою
і страшно пророкує:
<Ідуть! Тремти сьогодні, дпе!>
<Розгаснем плиском пожар!
І вгробим > <І вгроблять в сон ваш чадний чар!
І аж тоді ви всвітаєте,
та вже вам не свіне!>
Наш хід, як тигр <: > — нестримний гон,
землі то тон демократі!
А ви? що ви? Кого ви лю?
<"І землю длю і люд давлю" —
Прокля’! цара’! тира’!>
І раптом засміється:
•]
один по одному,
попід оградою
мовчки.
< А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
ш-шіть!
золотіють узори… >
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають
(цирклюють) *,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
•]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 31—32)

[XVI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

<У келії ще тьмяно,
а тому
і аркушики паперу на столі
й>
< аркушики паперу видаються
фіалковими
і власні руки фіалкові
і фіалкові >
У келії ще тьмяно,
<й тому і стіни, і в кутку ікони >
а тому
і стеля, і стіни та ікони,
й аркушики паперу на столі,
<і власні руки,
й гусяче перо — усе це>
і гусяче перо,
і власні руки — усе це
<немовби фіалкове,
немовби невиспане >
<аж немовби фіалкове >
<аж сумне і тихе>
<сумним одгонить чимсь—>
< якимсь > сумним < якимсь >
<та тихим видається >
< тремтливо-фіалковим видається >
<Якимсь тремтливо-фіалковим
видається >
< сумирним, тихим >
сумним якимсь, непевним видається,
тремтливо-фіалковим —
< свічку
фіалковим одбиває також
і обличчя отця Іустина на лаві,
що, вистромивши голову із-під рядна,
спить на лаві.>
<тож фіалковим мерехтить
отець Іустин на дивані >
фіалковим мерехтить також
і обличчя отця Іустина,
що, вистромивши бороду із-під рядна,
спить на дивані.
< Хропе на всю келію як навіжепий
носом і видихаючи >
< хропе на дивані >
< Пізно вночі прийшов він од коровниць,
що як прислужниці на скотному дворі, >
Пізно вночі < п'яно верзякаючи, він притягся од
коровниць,>
притягся він од коровниць,
які на скотному дворі
живуть самотою за оградою,
і п’яно реготався та верзякав:
<що от же, мовляв,>
<Ти філософ? — пит[аю] — І я теж філософ. >
<Ти любиш, що> <Ти говориш, що істина веселить
людину? >
<А я кажу, що вино веселить> <А я кажу, що вино>
<Б[о] так> <про це ж в священному
писанні сказано >
<про це ж навіть в священному писанні "од бога" сказано:
“Вино веселит человека”.
Чуєш ти, чудак простецький, босоногий? — вино, там
сказано. >
<там сказано, тільки вино!>
< Хотілось плюнути в лице йому> < Хотілось плюнути
йому в лице>
Хотілось плюнути в лице йому тоді
і, захопивши торбу свою з <рукописа[ми та] >
книжками, —
тікать, < тікать > із монастиря цього <прокл[ятого] >
огидного
< тікать од проклятого цього >
<од далекого родича >
<од такого невдалого гостювання, у>
< тікать од родича >
<від гостювання невдалого, недоречного >
< тікать від гостювання з філософією несумісного,
недоречного>
<від гостювання недоречного,
від родича тупоумного! >
тікать від гостювання недоречного,
тікать від родича брудного, тупоумного!
Та ось —
<ось пересилив себе, заспокоївсь, що на день,
ще залишивсь, >
і як воно це сталось? — *
пересилив себе, на день ще залишивсь,
<бо про Огенію ж свою
хотів дові [датись] >
< хотілось О [генію розшукати] > *
зоставсь,
< слідів Огенії своєї пошукати треба >
<бо сліди ж Огенії десь тут пошукать ві[н] наміривс[ь] >
< сліди ж бо Огенії десь тут Сковороді ще пошукати треба >
сліди ж бо Огенії десь тут,
у цім краю, неправдою <заплутанім> поплутанім*,
<у цій місцевості >в цім закутку вогкім побіля Києва! *
О кохання моє нещасливе.
<Ти всього на день один було мені появилось і зникло >
Ти на одну <мить> лише мить було мені, як сон,
появилось,
<Але й за один [мент] > <Але й за мить одну>
цілющим соком наповнило мене —
невже ж я не найду тебе ізнов?
< Невже не доторкнусь устами келиха шумливого,
де виноградний сік>
Невже ж я знов не доторкнусь устами келиха того,
<в якому сік солодкий ці[лющий] виноградний? >
в якому сік
< виноградний? >
в якому цілющий сік солодкий виноградний?

…Сковорода умочить тут перо в чорнило й скаже:
Миэ^ш — назву

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1197, арк. 1, 3)

<спить на дивані> <мертво хропе на дивані>
з свистом спить на дивані.
Пізно вночі притягсь він од коровниць,
які на скотному дворі живуть <самотпо> окремо
за оградою,
і п’яно реготався та верзякав.
Хотілось плюнути в лице йому <тоді> ф
і, захопивши < торбу свою> <свою торбу> торбу свою
з книжками,
тікать з монастиря цього огидного,
від гостювання недоречного,
від родича брудного, тупоумного —
<тікать, тікать!..> тікать, світ за очі тікать!..*
Та ось —
і як воно це сталось? —
<пересилив себе,>
на день ще залишивсь.
Сліди ж бо Огенії <десь тут> <десь повинні бути тут>
< відкрились тут> помітив своєї він,
помітив він <поза мо [пастирем] > *
<Ось тут за монастирем десь недалечко > *
Ось тут, біля поблизьких сел,*
у цім краю, неправдою поплутанім,
<Де> <десь> тут
побіля сел десь недалечко,
<у цій> <в цім закутку > <у цім закутку >
<ах,> <боже мій> — <десь> <тут!> *
<боже мій — сліди коханої ноги
найчистішої тут!> *
боже мій — тут! *
О кохання моє нещасливе!
<на одну лише мить появилось, як сон,
наповнило мене цілющим соком >
<на одну лише мить ти явилось, як вітер,
надуло мої паруси >
<на одну лише мить ти явилося раптом,
як буря,
надуло човна мого паруси
1 8НИКЛ0>
ти явилося раптом, як вихор.
надуло мої < філософські > паруси
і погнало <човна> по морю, погнало!..*
Човен мій <бурі вихор хилитає,
нагору підійма[є]> <бурею-вихорем хилитається >
від бурі хитається,
чи гребінь хвилі, чи безодня — не питається,
<на хвилі здіймало, у безодпю раптом [поринало] >
<на гребінь хвилі здіймало, у безодню
раптом [поринало] >
<одно тільки підкидається >
одно підкидається, одно підкидається…
<0 кохання моє над безоднями життя! >
О кохання моє нещасливе!

Невже ж <я знов не доторкнусь тебе?> <тебе я знов не
доторкнусь? > я знов тебе не доторкнусь?
Не доторкнусь устами келиха <того,>
в якому сік,
<в якому цілющий сік>
цілющий сік солодкий виноградний?

(ЦДЛМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1197, арк 2)

ДОДАТКИ

ПЛАНИ І НОТАТКИ

[ALLEGRO GIOCOSO]
Рибний промисел
Литва 1770 р.
Польща Гайдамаччина ж як тоді?
Білорусь
Євреї
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1186, арк. 1)

[GRAVE]
Гайдамаки складалися з —
бездомної голоти
наймитів
степових добичників
рибалок
торгівців (чумаки тощо)
(дехто втік з-під арешту в К[иево-] Щечерську] л[авру])
(Брамщик)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Яв 1248, арк. 12)
1. Змінилось відношення до гайд[амаків] з боку Росії (через
Близ[ький] Схід). Бо Польща — нічого не варт [а], а от з Туреч-
чиною порвати — це…
2. Легенда про М[аксима] Зал[ізняка] і його загони.
3. < З-над > Чота Сем [єна] Неживого, після його арешту, роз-
порошилась на дрібніші загони.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, М 1248, арк. 12)
іскапала радост[ь]
древо вечности всегда зеленеет
бо:
Шиття само приходить
Ченці: сказано: да будет свет
Сковород [а]: Откуда же свет, когда светила созданы на 4-ый
день?
Це болото європейське преобразує в камінь
трикутник, квадрат — Пот [оп] Зм [нін], ст. 512.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 13)
ст. 516 внизу — сік твого серця
печаль цього миру подобно п’яному вину
вечная істина есть сладчайший муст і нектар
п’яні і слабі суть всі фігури без вічності
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 13 зв.)

[RISOLUTO, “ДРУГЕ ВИДІННЯ СКОВОРОДИ. НА ГОРІ.
ДИКО. ДАЛЕКО”, “FINALE”]

Записки Азербайдж [анского] ун [иверситет] а
(про комуністичний] рух)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, № 1257, арк. 18)
Кажу — і спотикаюся об Вічність.
Ленін <об искусстве подниматься >
о восхожденії на гори
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, JSft 1259, арк. 3)
Схід.— Бог. Початок.
Біблія не раз була джерелом розбрату.
Символ 46 вона шар земной покрила суевір’ям
(треба знищити суевір’я)
Пізнати Людину — пізн [ати] Бога.
Де ти, о Людино? (12)
Ищи, стучи в двери, мети хорошенько (59)
Не заграждай уст волу молотящу (52)
“Пастися будут вкуггь” (53) (54)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, JSfi 1261, арк. 1)

[НАД ДНІПРОМ]
За городищем, туди од боку, над нивою, над колосом, що з пе-
ребіжним блеском вітер його вилизував і кошлав, хилила спину
друга нива. І так тужно серпи ряхтіли в житі.
Л їм пригукував підгінчий з нагаєм.
[Збоку дописано олівцем:] <Сер> сцена IV
(Генія на ниві)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, он. 1, № 1201, арк. 4)
Закричав Біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей.
[Збоку дописано олівцем:] До 11-ї частини: див.
Кандід, ст. XXIII, наступає революція.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1201, арк. 5)
Нова наука ріжниться від старої тим, що вона заснована не
на спекуляції, а на обсервації, експерименті й матема-
тичному досліді.
Треба мені ще вистудіювати:
Астрономію (ранок 11-ї частини).
Географію (Київщини, Слобожанщини, Поділля, Воли-
ні, Чернігівщини, а також всесвітню).
Сектантство.
і тільки талалай, розрах [овуючи] на уд[ар] гр[ому]
< от-от ударить >
а < удар [у] > грому й не було
Тільки махнуло десь пужкою <на х[марах] >
і стьобнуло по хмарах…

Закрутився пісок
і з вітерцями —
Колючі брови: Глянь: чи < їдуть чумаки з сіллю > не їдуть чума-
ки із Криму з сіллю? чи не біжать купці через
Умань із Польщі? Дарма й <казать> кричать! За-
крито всі кордони — закрито. <А> Бо чого ж Січ
гуде, як не через це? Та й нам, міським ремісни-
кам, селянам,— ну що робить, скажи? ну що?
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1201, арк. 10)
Пан узяв благословення] у Досифея.
Ск[оворода] хотів про Марію запитать, та…
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1201, арк. 11)
До II частини
Арсеній Маціевич
Іван Вишенський

[одірвано шматок паперу] селяне не платять оброку.
Ст. Тевяшов:
Santa Asinita
Арсеній Мац[ієвич] і серб Юрко Крижанич
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. 2)
У Сковороди МІКРОСКОП
він розглядав мурашок.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, КІ 1202, арк. 5)
Райдуга — для Ск[овороди] — дівчина
для Гаф[ійки] — спіп жита
для Подзьоб [аного] —вугілля…
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1202, ари. 15)
Птахи
Арістофана
(ніс)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1202, арк. 20)
Пасторалі XVIII в[іку]
Гобелени
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1202, арк. 20)
Рабство
крепацтво
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, JSÄ 1200, арк. 1)

[У КЕЛІЇ]
Гайдамаки у парку
Містерія
<гайдамаки>
У брамі
В келії
Диспут
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1207, арк. 8)
Альону із Арзамаса внести в Диспут (Іст[орія] нар [одів]
СРСР, т. 1, ст. 75). Як дивно, що й досі ніхто з російських] поетів
не взяв цієї постаті. Ех, немає Лесі Українки!!!
(3-я год[ина] ночі, 7-го на 8 квітня 32 [року])
Тепер же я Огепії знайшов одежу й місце.

Лоуос;
Арістотель
Сестра Цундрина
Радищев
Флогістон
Гец фон Берліхінген
Лівобережж[я]
“Українство (аналог [ічне] “єврейство” тощо)
як теорія безкласовості нації. Див[ись] стат-
тю] “Істор[ичний] фальсифікат”.
Унія
“Толстой про пісні”
< Донецьк > Донеччина
Кант принижував розум
Гарвей (переливання крові)
Спіноза
М-те Дюкло
Салони
“Повернутися назад до мотики”
Р. Шпенглер
Метафізика
Слово “буржуазія”
“Вічні теми” тоді, коли буржуазія теоретику заводить
у себе…
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1209, арк. 26)
Банкіри
Жінки салону
“Прометей”
Входять астрологи
(навпаки — за ремаркою треба)
Б’ють селянина: чи він тямить, що оце ж ми над ним
проробляємо.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1208, арк. 43)

[У ЯРУ]
Люблінська унія 1569 р. була важним кроком Польського
королівства на шляху його замірів щодо асимілювання з своїм
народом людності всього Великого Литовського князівства, куди
входила й Південна Русь.
Аіідрусівська умова 1667 [року] — правий берег Дні-
пра зпов одійшов до Польщі.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1251, арк. 1 ав.)
Ремарка в “Містерії” — “дерево з перелам [апою] рукою”, “гор-
батим плечем”.
Сковорода говорить уголос сам
<1. Селяне хвилюються.
2. Огенія.
3. Диспут Сковороди.
4. Містерія >
1. Селяне хвилюються.
— 2. <Абалага (Цундра)> Цундра (Абалага).
3. Отмщеніе філософу.
— 4. Гайдамаки < [нерозб.] > й Цундра.

5. Огенія.
6. Диспут Сковороди.
<7. Містерія >
— 7. Абалага
8. Містерія.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1254, арк. 1)
Лист Сковороди до Радищева
(чи можливо це? скільки років одному й другому?)
<1722>
1868 1868
1749 1722
19 років Радищеву 46 років Сковороді
У листі (по п’єсі) я пишу: “тобі вже зараз двадцять”.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1255, арк. 11 зв.)
Хельчицький. Ф. Скарина у Празі
Ант[уан] Кондорсе
1768
1743
~25
Френологія — Галл (1758—1828).
1740 і пізніші роки уряд не мав права карати на смерть гро-
мадян на т[одіпшій] У [країні].
Суд над відьмою.
“Ч[ервоний] ш[лях], № 8, 192
1769-1821
Огенія: У Білорусі? Пійди повоюй, коли там шляхта на
шляхті. А ще: той край не знає степу, а це…
Б. Хмельницький повстав 1648
до Москви 1654
1768 1768 [року] Слуцька конфедерація
1648 (див. ст. 147, Ігнат)
~Ї20
Гайдамаків Польща та Росія карали жорстоко, обрубуючи руки
та ноги (сила жебраків).
Суворов —
3. Б я д у л я: Жыды на Беларусі. Менск. 1908.
В. Пичета: Ист[ория] кр[естьянских] волнений в России.
Минск. 1923.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, К 1255, арк. 17)

[КІНЕЦЬ ФЕОДАЛА]
В даній сцені взято момент, коли пані, залишившись сама
(пан поїхав у ярмарок до Ляйпціга) зажадала < "діяльності",
слави> слави, “діяльності”: вона напала на <поміщика> сусід-
нього поміщика Херехевлідзе і відняла у нього слугу Вахтанга, що
його потім Огенія спроваджує до повстанців. Сцену доведено до
того місця, де мусить появитися чернець Хрисант, <що підряс-
ник] > <що в його> в підрясник якого передягається Вахтанг.
Хрисант — це, так би мовити, “домашній Сковорода” в панів.
Діється на Лівобережній Україні.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1189, арк. 1)
Останній відомий мейстерзінгер, учень Ганса Сакса, Адам
Пушман із Герліца помер у Дрездені р. 1600, маючи 68 літ од роду.
А в цей рік якраз саме народився Томас Зелле, фундатор Гам-
бурзької школи співців.
Ганс Иоахим Мозер: Музыка средневекового го-
рода. Вид[авницт]во “Тритон”, Ленінград, 1927.
27/V уночі
Кларнет (Шер. 77)
Бах (Шер. 76)
Мозер (Ганс Закс)
Ад[ам] Пушман,
а другий німець Кіндрат Норденман.
Lira rustica
Шер. (79)
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, М 1190, арк. 29)

[“ДИСПУТ” і “ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ”]

Німецькі поети: —
німецьку антологі[ю]
Побільшити фігури утікачів, селян та цеховиків.
Щоб С[коворода] не виступав як людина понад класом. ЦЕХИ
Єврей: Мойсей Маймонід каже: матерія не єсть вічна.
Кабаліст
Буддист
Записки П. Козицького.
Інструкція Арсенія Могилянського в К[пєво]-Мог[илянській]
Академії: “з мая по вересень відпускати <учи[телів] > учнів
<риториків> риторики, піїтики, синтаксп, бідних та нищих для
прохання собі м и л о с т н н и”
Всякому городу нрав і права
(на диспуті)
“Вам, пречестным игуменам, божіє благословеніє и наше архд-
рейскоє препославши полагаем…”
(Із записок П. К[оэицького])
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1231, арк. 4 зв.)
Перед роками 1767—68 чи був у Луганському завод, або ж ув
іншому десь місці па б[увшій] Донеччині (?) Який саме.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1244, арк. 3)

[СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
Людина і машипа
техніка
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 14)
* Епоха Відродження. Англія.
Класичні письменники.
Ральф Дойстер.
Народне начало.
Лілі, Бен-Джонсон. Марло (білий вірш). Грін?
Всі вони: шлях тісного зближення з народом.
Театр часів Шекспіра.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1195, арк. 10)
Архімедова спіраль
Гранат, т. 13, ст. 88 після 320-ї

Гіппократ Хіоський, що стояв поза Піфагорейською школою,—
пропорціональність площин круга квадратам їх радіусів. Це при-
вело до відшукання квадратури круга.
Гез. Гранат, т. 13, ст. 51 (Нідерланди й Маргарита Пармська).
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1195, арк. 11)
Веданти.
Кріпацтво. Земля. Вугілля. Сміх (Арістотель, Кант, опреділення
сміху).
Сковорода, твердо ставши на обох ногах, поволі
така в його погляді ненависть.
Жало комарине.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1198, арк. 2)
СКОВОРОДИНІВСЬКІ ФРАГМЕНТИ”

[1. СУПЕРЕЧКА З ЧЕНЦЯМИ]
Ієрон:
Ні, справді.
Нехай ти нас, ченців, не любиш,
нехай ти маніхействуєш і Нову Людину
знічев’я мрієш утворити.
(Сковорода загруз бровою)
Але скажи — ти ж маєш бога?
(Сковорода всміхнувсь)
Невже нічого він тобі не каже,
що край наш унія терзає,
що наш народ — це жертва рання?
Сковорода:
На фоні сміху рококо?
На тлі байдужого пізнання?
Ієрон:
Чи, може, ти, глухим дзвонивши, й сам уже
оглух навіки?
Сковорода:
До кого говорить таке, до ко’—?
Я ж в а м дзвоню, я ж вам дзвоню, каліки!
Ви ж той народ обплутали
обрядами, послушенством, царем,
з дворянством хитрим перемітили,
церковними землями його у рабство закріпачили,
а зверху ще й богом придушили — на!
лежи, мій рідний, богоносний.
Хмельницького забули? — стережіться!
А цей рідний, богоносний —
ви чуєте? — встає! Колись-таки устане —
і отоді вже вам буде саксаган.
Тут твердо кашлянув Кирило
і так немовби пі до кого,
а сам, як шулий віл,— униз забуцав,
тенором, як по воді талапнув:
— Ну от між нами й розмир!
А чого?
Ми ж тільки взяли тебе на спит —
чи підеш з нами.
Не підеш у єпископи —
виходить, ти не наш
і нічого тараракать.
Ми ж, хоч і думаєм з тобою розмаїто,
а прийшли до тебе, як до свого.
Ти ж весь час
як на бруску нас тримаєш.
Правду отець Досифей казав.
(Оріхові голови вколючились з усіх боків в Сковороду і ждали,
що він скаже)
Від песподіваної думки
Сковороду немовби аж підкинуло! —
але тут раптом блиснуло
і все підскочило й засяяло, як мисль,
лише тенор ні на мить
не вгавав,
як талалай:
— Так де ж тоді шукать нам правди, де?
— …я тут, тут, тут,—
затріпотіло в листі
(Грім десь ледве, стороною)
і ще раз навхрест блиснувши, як в комедіях
Арістофана,
перед тобою сміх душить свій почало —
ой, клобуки, та перестаньте ж!..
Я виливаю, власне, вирізую,
не з воску, а з міді та каменю.
Сміх.
Ви ножі, а я брусок,
і я гостритиму вас,
аж поки не перегострю!
Я вирізую пе з воску,
а з міді та каменю —
і мій жереб — з голяками—
[2. ПРОЗРІННЯ]
…І переповнився Сковорода ненавистю до тих,
кого раніш немов не помічав
эа своїм богом, аа гармонією,—
Лиэавета, любительниця муз і Малоросії,
гетьмани й гетьманчики, що раді
свій народ продать за титул, за садибу,
і всі пани і присно з ними сущії
під мудрим скіпетром премудрої
Катерини,—
о, як усіх він ненавидів, звірів неситих,
лютих звірів!

[3. СКОВОРОДА У КИЄВІ. ПЕРЕД ПОВСТАННЯМ]
За пустирями — бастіон
бупдючпо-високо у небо цілив.
Під ним — Золоті ворота.
Засипані були землею,
як і вся воля, що з козаками крізь них
проходила.
Пішов ліворуч,
де древні вали,
крізь Львівські ворота
у нижній Київ.
Софія вслід йому ревниво заблищала.
А скрізь по Києву,
мов заворушення якесь,—
і шепотіли люди, прислухаючись до ревища,
хто радісно, хто з жахом:
хлоп?
не буде хлоп!

[4. СКОВОРОДА У КИЄВІ. ПЕРЕД ПОВСТАННЯМ.
ЗАРАЗ ГРИМНЕ…]
І мовчки злилися гармати на чернь,
в якій фітіль от-от, здається, догоряв…
Так смішно стало, як почув лірника,
що співав його псальму
про мир душевний,

про птицю-голубицю.
Як він далеко тепер від цього.
Наростай, могутня хвиле!
Знеси, зруйнуй, поглинь,
потопи білу гниль!

[5. ПОВСТАННЯ]
…А за Голосієвом раз по раз бухало
і розбухало,
і хтось клепав у міліони кос
і підтинав бур’ян
один за одним
у ручку —
ану лиш разом —
раз!

[6. РОЗДУМ СЕРЕД НОЧІ]
Світ спить,
а ми його піснями заколисуєм:
сни… спи… місце добре, нічого боятись!
О горе мені, книжнику і сладкопівцю —
земля колись устане й попитає:
а ти для мене що зробив?!

[7. БОГ]
А бог один,
і, може, там якраз,
де ту гармонію розбито.
(Розум,
о розум хай буде нам богом!)

[8. СМІХ]
“Краще б ти сміявся,
як… як всі…
А то…” —

(Ішов 1 — над вухом сміявсь Вольтер — оглянувся Сковорода —
нікого!)
І танцювали вкруг дерева,
хрести кривилися на банях,
і сама дзвіниця, в боки взявшись,
ух, як пішла, та ух пішла!
Туп! Туп!
вогко, тало
засміявся пан Туптало.
* * *
…Тупотить прозорим степом,
копотить,
тупо-тупо-тупотить…
Тут з-за хмари сонце вийшло
та як приснуло у сміх!
Засміялись виднокруги,
затрусилися од сміху
і озера, і ліси…
А трава — то вже й не може —
досміялася до того,
що від реготу зів’яла,
перегнулась і тремтить.

[9. У ПОЛІ]
За городищем, туди од боку,
над нивою, над колосом,
що з перебіжним блеском вітер
його розхиляв і кошлав,—
рясніло людом.
Серпи рясніли низько.
І такої тужної співала тая нива:
Жніте, женчики, розживайтеся,
на чорну хмару оглядайтеся.
А поміж них
підгінчий з нагавм.

Неправильно прочитана чернетка. Треба: “Мов…”.— Ред.
* * *

Пурхнув горобець повз соняшник —
і той хитається в зворотний ритм…
Затанцював над флейтою метелик,
і полеті-і-ів, розтрушуючи ритм.
Загавкав десь собака, овечки замекали,
і тільки пуга: ллясь! ллясь!

[10. СОНЦЕ]
А сонце
розкреслилось,
заклекотало в просторінь проміннями,
і знову назад їх в себе криваво
повпивало,
немов із безвісти клипки…

[11. ВІЧНІСТЬ І МИТЬ]
І думав Сковорода:
гармонія не в тиші.
Біліони літ матерія бунтує,
одміняється і гасне,
а ми ще й досі
круг своєї душі.
А ми ще й досі
пісень про цупдру укладаєм,
коли той цундра
зовсім не такий.

[12. МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]
З заплющеними очима, підсумовуючи, в своїх розумних руках оти-
ми мудрими системами, мов іграшками, перекидається:
Огонь. Печаль (леліє світ. Калина
хитне. Ця мисль — як смуга в житі.
Мисль —
як лінія). Тяжіння. Рух (…літайка

пролопотить крилом. Лопух схитне —
цяткований, цятастий — цоп! —
Свідомість.
Матерія.) — то жук упав. А лі —
ні я, пі ти. Поки що ти.— Холодне.
То жук упав. І знов. Калину клю’ —
недосвіток — і знову мисль поллється.
І знову мисль. І знов поллється мисль,—
Огонь. Печаль. Тяжіння. Рух. Свідомість.
Матерія. І знов поллється мисль.

словничок
ДО ПОЕМИ-СИМФОНІЇ “СКОВОРОДА”

Барма — піна на варенні, накип, пінка при варінні меду, варен-
ня тощо; шумовиння, шумовина
Бебехи — нутрощі
Бебехнути — сильно кинути щось, ударити
Бебехнутись — упасти, гепнутися
Бевзь — дурисвіт, бовдур
Бевкати — дзвонити у дзвони; молоти дурниці
Безліч — множина, незчисленність
Б е с е д а — слово, розмова, бесіда
Гей — понукання для корів, волів; вигук
Гепнутись — упасти, бебехнутись
Гибель — загин; загибель; сила-силенна
Гнилички — дикі груші
Гупнути — тупнути; приглушено ударити об щось
[Гурт] — багато (Не гурту тебе того розуму.)
Жовтожар — оранжевий, жовтогарячий колір
Забаламутити — одурити, забити памороки, затуманити
Забаляндрасити — почати базікати *
Забелькотати — говорити невиразно, скоромовкою
Забіснуватпся — оскаженіти
Заблимати — замерехтіти, замиготіти (І ледве-ледве забли-
мала його убога думка.)
Забої сто — з вибоями сніг *, багато снігу
Забрезкнути — стати водянистим, покритися слизом (про ква-
шення та ін.) *
Завалий — неповороткий *
[Завидно] — заздрісно (Завидно, що в когось видно.)
Завількуватий — про дерево: з хвилястими звивинами *
Завількувато — лукаво, хитро
Заворонитись — (Сквирський повіт) загавитись, піймати
гаву
Зав’ялий — прив’ялий *
Загавити — відвернути чиюсь увагу, заморочити
[Загадати]—запропонувати для розгадування (Загадку зага-
дати.)
Заглинутись — похлинутися, вдавитися *
З а гніт — палаючий жар, солома чи тріски* для загнічування
хліба
Загонистий — вимогливий, запальний *
Зажохатпся — занедужати од спеки *
Зажохнутись — здохнути од спеки *
Заззяти — засяти, засяяти, засікти
За карлючкувато — з багатьма закарлючками
Замурзувато — прислівник від замурзувати; заяложено
36 езу митись — здуріти, одуріти; знавісніти; ошаліти, ошале-
ніти
Збитошник — (Сквирський повіт) пустун, штукар; капосник
З б і д н ю в а т и с ь — прикидатися бідним
Збогарадитись — випросити, вимолити; спромогтися на що-
небудь
Збуйпувати — зашуміти дуже сильно, забушувати, забурхати
(Збуйнували вітри.)
З в и ш к и — висотою, заввишки
Звірокруг — зодіак
Зорювати — спати, ночувати на повітрі, просто неба
Зсинобожитись — прикинутися бідним, нещасним
Зубельний — зайвий, запасний (с. Піски)
Кислички — дикі яблука
Киць-баба — гра на зразок піжмурок *
Кралька — ряст, золотоцвіт*, Chrysanthemum
Курай, кураїна — трава біля вибалків, не біля самої води,
а трошки вище. На толоках теж росте, але не так
Л іщи н а — горіхи (падають лузани), горішина, горіх, горіш-
ник
Лопушаний — небагатий на розум, (Дурні л о п у ш а н і.)
Луки — по-подільськи пологи (поліг)
Наводити — намішати
На гідний — зручний для здійснення чого-небудь (про час, ви-
падок тощо) (Н а г і д н и й випадок.)
[Напашений] — про худобу, яка вдосталь напаслась (Скотина
н а п а ш е н а.)
[На рони ти]—нагубити цвіту, листя, пір’я (Наронила пір’-
ячка повен сад.)
На свою руч горнути — казати на свою користь* (На
свою руч горнеш.)
Не до ш п е т и — не до речі *
Нездольний — слабий, нездоровий
Нездоров’я — хворість, слабість
[Н у ж д а т и] — приневолювати (Нуждають мене — приневолю-
ють.)
О д п о т і й — той, хто дуже потіє (?)
Переквітувати — відцвісти, перецвісти, відцвістися; відкра-
суватися, відквітувати (про злаки.)
Переночувати (кого)—пустити на ночівлю, на нічліг когось
Плюсміх — плюсклий, слизький сміх (?)
Подільшливий — подільчивий
[Посіпати] — натрудити (Посіпаєш собі руки.)
Придолинок — улоговина, балка, вибалок, видолинок; устя до-
лини.
[При тяти]—урізати; прищипнути (При тяв йому носа
добре.)
Простота — невчена наївна людина, простий народ *
Рвйкрок — різкий, рішучий крок
Розкущитися — розростися кущем *
Розпадина — (у скелі) розщелина
Розпалина — тріщина, щілина
Розпур ха тись — пурхати без угаву (Пішов горобчик у тан-
ці—розпурхався і т. д.)

Розтрудити — роздавити, наїхавши (Мою сестру коні р о з т р у-
д и л и.)
Розхиляти — пахиляти в різні боки * (Вітер розхиляє; Чо-
ловіче, що ти знаєш, що смерть гостей розхиляє, та й на
тебе посягає.)
Рудобривий— рижобровий *
Рухомість — рухоме майно (Свитка — вся рухомість при
йому.)
Р у ч и й — удатний * (Коли б мені хоч зо жменю людей р у ч о г о
плеча.)
Рядовий — черговий, наступний (Рядову чарку підносить.)
Р я с й ц я — складка (За тими рясицями сидять воші копи-
цями.)
Саксаган — кінець *, смерть (Там йому с а к с а г а н.)
Сам — тільки, лише (Постіль — самая солома.)
Сваркий — сварливий, сердитий (С в а р к и й пан.)
С в и д — ряст; рано (Скосити у с в и д — недозріло *; У с в и д бра-
ти льон.)
С в і т а ч — маленький залізний свічник біля ікони.
Сидень — нерухомий (Філософ-с и д е н ь)
[Сильний] — який дає силу (Пив сильну воду, а другий без-
сильну); густий (Сильний ліс); багато, велика кількість
(Сильні сніги залягають.)
С о н ю р а — людина, що багато спить, сплюха
Спрозорити — наврочити *
Сумирно — лагідно (Чебрець запах сумирно.)
Сутеніти — вечоріти, темніти
[Талалай]—базіка, дерев’яне калатало (Не вгавав, як тала-
л а й.)
Т і с н й к — тесля (В тісні руки взяти — “в ежовые рукавицы”.)
Тіснитися — тиснутися * (Тісняться, наче хліб у печі.)
Торохта — плітки * (Люди про неї т о р о х т у пустили.)
Торохтело — дерев’яний балабончик у корови, вола *
[Тужавіти] — тверднути, підмерзати (Тужавіє грязь.)
У голос ударитись — заплакати, заридати
Упрозелень — зеленасто *
[Цвістися] — квітнути, квітувати (Калина ц в і л а с я.)
Цвіткований — прибраний квітами, заквітчаний
Ц и н д р и — іскри, що відскакують (від розпеченого заліза)
Цинобра — кіновар
Ц і н ь —оливо, цинк
Цок — вигук
ЦУР — геть; хай буде так
Цуркё (цуркеньке)— крупне * (Ц у р к 6 сіль; вугілля ц у р-
к еньке.)
Чалитись — мати дружбу, водитися з ким (Я до них, шалапу-
тів, не ч а л ю с ь.)
[Чалітися] — сивіти (Чаліється борода.)
Ч а м у р — розчин вапна з піском *
Чварснути — сказати щось незрозумілою мовою
Чвиркати — плювати, бриднути
Ч е в р і т и — хиріти, миршавіти (Просо ч е в р і є.)
Челюсті — частина кухонної печі (дугоподібний отвір.)
Черга — послідовність
Чергпнькати — скрипіти

Череватий — а великим черевом
Чичморіти — їсти багато, жадібно
Ч у х р а н — машина на суконній фабриці, розчісує шерсть
Шаркнути — провести мантачкою по косі для гостріння
(Ш а р к н е по косі разів зо два лопаткою — і пішов косити.)
Шарконути — різонути косою*. (Шарконуть, як кропиву,
панів.)
Шарнути — кинутися шукати *. (Ш а р н у т и по церквах.)
Ш а т н о — нарядно, в пишному одязі *
Швайка — шпиль, шпиць (в переклад з Д. Гофштейна)
Шелест — галас, шум (Шелесту багато; наробили ш е-
л е с ту.)
Ш е х —сигнальний пістолетний постріл *
Ш и л я г а — по-подільськи шелюга, лозина — найбільше у берегах
буває
Широкославний — що має велику славу (за аналогією мож-
на: широкозелеиий — до природи, І ч[астина поеми]).
Ш к о д н і ш — ще більш жалко
Шолуминня — кукурудзяне бадилля *
Шпетний — акуратний (Вбиралася шпетно.)
Ш пу в а ти — сильно дути (Зимою у нас добре буря шпує.)
Шулий — віл з рогами вниз
Яловий — безплідний
Ялозний — нечистий; марудний, клопітний. (Ялозне це діло.)
Ялося (ятися, нятися) — починалося, бралося
Ярий — весняний; молодий; палкий, палаючий
Ясир — юрба * (Такий ясир, що ніде повернуться.)

Джерело: ukrlib.com.ua