ХУТОРЯНОЧКА
Оповідання дядька Степана
————————————–
Перед тройцею з нашого села йшли баби говіть у Київ. До їх пристали я і там парубок Дмитренків — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий… сонце було вже… так як у снідання. Зупиниться б, так, як на те, сонце при-піка, а ні вітру, ні холодку… шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір’ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. В долині — луки, трава по пояс, а квіток… так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — ру дочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір’ю, і по долині гай і гай пішов, як стіна. Та перепелки, та жайворонки… щебет-нява така… та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь. Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідать. Снідаємо й дивимось, любуємось місцем: от де, кажемо, життя людім. Коли це на луці де взялась дівчина… квітки рве, паха і на нас так позн-ра, так позира.
Ось баба Пріська:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Та й пить же, матінко, — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам!
Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже:
— Ой спасибі, доню, дай же я витягну. А вона:
— Я сама, я сама… я за людьми так скучила… Взяла ключ, тягне. І така — боса, в керсетині в латаній, в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька… Витягла й підносить, і так покірливо:
— Здорові пийте.
— Спасибі, доню, дай боже здоров’ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню?
— Марина.
— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловіка доброго.
А баба Омельчиха:
— То ще поки пошле, а то ось і е він, — та й моргнула на Василя, — ось ми, каже, за хлопця й візьмем її. Дівчина почервоніла-почервоніла та й очі в землю. А Василь:
— У неї, мабуть, є й без мене… А є ж… хлопець? Дівчина нічого. Потім так тихенько:
— Не-ма… — та спідлоба зирк-зирк на Василя. А баба Мудрачка:
— Що то ті літа молоді!.. свого гребують, — подивилась на керсетину дівчини, на хату, що й сіней нема, та: — хоч… і вбожество.
У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої, та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла. Баба Яковиха й каже:
— Нічого, правдонько, убожество — не опорок. Балощі, лінощі… ото опорок. Дівчина так і ожила:
— А я… куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла… зараз же, як батько вмерли… Як же?.. В матері окрім мене ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка… і всі такі манісінькі, тільки я ото… Так мати мерщій до хазяїна мене, в село в одно. Та вже раді-раді, як получу карбованця якого та їм дам. “Не знаю, — кажуть було, — куди й повернути його вперед: чи на соломку, чи на папку…” Так ото так мені ліниться та балуваться було!.. Та як не є в наймах, а я шість год без виходу прослужила в хазяїна в того, та ще й на сьомий хотів: “Ти, — каже, — й покірлива, ти й роботяща…” Так я найнялась, щоб додому ближче, до другого — у хутір в один, та тільки це сю зиму й розщиталась, а то й у цього чотири прослужила…
Та й осміхнулась, та так і обвела очима всіх: чи не здивується, мов, хто, чи не похвалить. Ніхто нічого їй. Тільки баба Пріська:
— А то як ведеться, доню! — а далі: — Ох, матінко, як же й плечі щемлять… така важка котомка. А баба Яковиха:
— А мені, серденько, так паляниці намулили спину, так намулили…
Та й пішли: то чия котомка важча, то на скільки харчів хватить у котрої, то як котра з дому виряджалась…
А дівчина:
— Так я аж десять год прослужила… Тепер знаю вже й на полі, й скрізь… й орю було, й воли пасу… — Та й поглянула на Василя. Василь нічого. Взяв постольці лагодить. Вона помовчала, та вп’ять:
— Знаю вже… бувало й… плуг сама лагоджу, — та й знов поглянула на Василя. Він знов нічого. Вона на бабів — і баби нічого — про своє не перестають. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. Утира й сама собі: “Візьмете… за хлопця за цього, як і обзиваться не хочете… Взяли вже… одні так… взяли раз”, — та й заплакала.
— Та чого то ти, серденько? — обізвалась баба Омельчиха. Дівчина нічого.
— Та це ти й розсердилась, серденько? А вона:
— Взяли вже.
— Та що, та й як узяли?
— Та так… тут як розказать…
— Ану ж, ну, правдонько моя, сядь та й розкажи. Дівчина сіла, втерлась і так жалібно:
— Отож, не через що й… розщиталась я. На різдво сю зиму хазяїн до дівчат пустив мене… там, коло його. Я така рада. У квітки вбралась, у намисто, кожушанку наділа, стьожки почепила — пішла. Дівчата були на досвітках саме, і саме одна одній то квітки поправляли, то платки шовкові. Та такі веселі. Ось одна й каже: “Ану, котру сі мнясниці заміж оддамо”. А друга:
“Тебе, мабуть, бо недаром запитували в пилипівку”. А та їй: “А тебе й сватали перед пилипівкою” — та “хі-хі” обидві. Я й думаю: “Бач, їх і сватають уже, а ще ж вони й молоді які… — а їм так… год по вісімнадцять, — а як я ось, — думаю… — Мені вже… двадцять третій!.. а я й… не дівувала ще…” Та вже так жалко стало мені, що й не знаю. Вони ж похихотіли та колядувать давай, а я одвернулась та сльози втираю. Заколядували у досвітчаної матері, пішли й у другі хати, а я… сльози душать, що б і робила, та аж до матері. Увійшла, поздоровкалась, сіла кінець столу, та й… не знаю, що казать, мовчу. Мати зсунулись з печі, дивляться на мене, осміхаються: “Таки й у мене, — кажуть, — нівроку дочечка… і вбралась гарненько, і сама доладненька”. Як ножем у серце дали мені. “Доладненька… — кажу. — Нащо мені доладність та, як другі он… старостів сподіваються, а ви мене в наймах душите й досі!.. Коли вже я у вас сподіваться буду, коли вже я перестану служить?..” А й сама ж знаю: хіба ж вони винні, що треба служить?.. Так… з досади. Та схилилась на стіл та вже плачу-плачу. Мати й собі в сльози: “Моя й голубочко, моє й серденько, хіба ж я тобі лиха бажаю… я й сама вже давно думаю про це, так що ж…” А далі:
“Ну, не плач, серденько, не плач… що бог уже дасть — добудеш году, то хоч і розщитаєшся… мо’ й справді, дасть бо’, дома швидше трапляться люди”. Я аж з місця схопилась, обняла матір і поцілувала, так уже мені радісно стало. А год випадав мені після водохреща так… через тиждень. Як я дожидала його — господи! Роблю було що, то не знаю й що, про розщот тільки й думаю. Раз несу їсти свиням, а там… радію-радію: “Ось-ось уже не буду носить, не буду служить… як воно, — думаю, — тоді буде?.. як воно, як ото людина не служить?” — думаю, та й несу помийницю не в саж, а в курник… Діждала строку, підбігаю до хазяїна: “Тепер, — кажу, — спасибі богу та й вам!” І розщитувать не хотів він мене… та й розщитав-таки: оддав три карбованці, що ще не взяті були, та й подякував ще: “Спасибі ж тобі, — каже, — що служила вірно та чесно”.
Прибігаю додому та вже радію-радію: “Мамусю, мамусю, я вже не наймичка!” Та за троячку за ту, ще й до скрині побігла, там сім рублів було — наскладала: коли по п’ятачку, коли по гривеничку, що не оддам було матері — вхопила й ті сім рублів, ношусь, лічу… от, думаю… аби люди трапились — буде за що свадьбу одбуть: оце мнясця буде купить, це хлібця, це горілочки… — буде. Та мати клопочуться: й того нема, й того нема, та й Парасю найняли вже, а я… байдуже. Шию на полу, та тільки застугонить що на дворі, так і дивлюсь у вікно, чи не їдуть… Та молю вже, молю бога: “Господи, — думаю, — пошли…” Аж ось дивлюсь — їдуть, їдуть одного дня… та прямо до нас… Господи!.. аж душно стало. Схопилась. Керсетину на себе, запинаюсь — чепурюсь, не знаю й як уже. Мати на печі лежали — у боку кололо—я до їх: “Мамусю, мамусю, їдуть!” Вони сторчголов з печі… стіл застилають, прибирають на лаві… Коли це одчиняються-одчиняються двері… Боже! Сідаю та трушусь-трушусь… Позирнула раз, другий… Молодий таким уже гарним здався, що й не знаю. Усики чорненькі, сам червоний, кожух розхристаний:
чумарку видно і пояс червоний видно. Посідали. Про се, про те балакають і на мене дивляться, а я вже… Господи!.. не знаю, куди глянуть, як той рот стулить, де ті руки діть, мну шитво, а серце одно: тьох-тьох… Коли це молодий: “Еге, душно в хаті… піти б у сіни ще”. Мати кив на мене: вийди, мов. Я вступила в черевички, вийшла. Він за мною. Поставали в куточку. Він зараз сії-тії: чи є в хуторі хлопці, чи е досвітки. Я тут кажу, а там радію-радію: “Це вже я хазяйкою буду, жінкою буду — господи!.. як же це воно? Та тільки що не засміюсь. Аж ось він кашлянув і пита: “А ти вже наготовилась заміж?” — “Уже”, — кажу. “А що ж є в тебе?” — “Одежа є, кажу: кожушанка, юпка суконна, дві легких, скриня є…” — “А ще що?” — пита. Мені в виски так і вдарило. “Що ж іще?” — кажу. А він: “А я чув, що ти служила все це, так уже ж заслужила думаю?” — “Так я ж, — кажу, — так і так — не тільки на себе служила”. Він тоді: “Хм… мало, зовсім мало приданого” — та й посунув у хату. Там мати… яєчка б’ють їм, а вони… за шапки… поїхали…
— Хм, які ж вони… — каже баба Яковиха. А дівчина так жалібно:
— І яєшеньки… не схотіли…
— Хм, — та й знов про своє. А дівчина:
— Підождіть же, що далі було. Поїхали… Де б і ділась я… сумую… Як ось приїжджа прикажчик Селезньова. А Селезньов — пан такий, тисячу десятин арендуе тут у другого пана. Оце все аренда його — й гаї, й луки. Онде й живе він, Селезньов той.
Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було озію цеглову, клуні, ожереди…
— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п’ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій… “Год служила, — думаю, — та рублем тільки й більше, а це ж…” Согласилась. “Оце ж, — —думаю, — получу — коровку куплю, овечку… отоді!.. побачать!..” А ту десяточку з скрині, та мати просять: “Дай же хоч п’ятеричку… он і братик голий, і се й те…” А я:
“Е, ні вже…” Та повернулась, та кожушанку справила другу… Так уже ж кожушанка хоч!.. там така! — Дівчина аж повеселішала. — Там така… сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена… Та до кожушанки та й спідницю ще… Ну й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими… — Осміхнулась та аж язичок показала.
— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан, — звісно, пузатий та в’язи товсті — прийде, та тут: “скорій, скорій”, а там: щип-щип мене або:
ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що… “Поступай за горничну до мене, там ти так і так… як баришня будеш”. — “Господи, — думаю, — як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде… Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!” Та так мені — так би й поцілувала пана… який же він добрий, думаю… Поступила на… на благовіщення… — сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі:
— Поступила… аж воно… не те. Як не видно нікого, то він: “Я тобі й того куплю, й на те наберу”, та й, та й… Господи, аж здумать соромно… А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: “Цур йому, одійди од його”. Так я й… подякувала йому. Він нічого, тільки: “Пам’ятай же!” — каже… Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: “На суд, — каже, — на післязавтрього в волость”. — “Що це, об чім це?” — млієм з матір’ю. Діждала й післязавтрього того, пішла… та так мені страшно там, усе таке страшне… Мене й питають: “Ти покинула в пана?” Я — що тут? — “покинула”, — кажу та трушусь уся, трушусь… Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів… Селезньову… за те… — та й скривилась.
— Кричали ж ми, кричали з матір’ю — нічого… оддавать треба, знов… у найми.
— Еге, пора рушать… — позіхнув хтось. Почали влаштовуваться.
— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило служить… — Помовчала, та й знов:
— Ну що остило ж… — Потім так стиха:
— Поки… не наймалась, то… — та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі:
— Якби… то й Парася б оддала… панові. їй ніхто нічого. Вона тоді:
— У мене й кожушанка є… гарна… Сивеньким покрита… та аж дві.
Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив. А в неї сльози блищать…
Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:
— Як без худоби, то й… марній так… Боже мій!.. Де ж мені… взять її?
* * *
Так як через тиждень ми вп’ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп’ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:
— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо. — Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж… бабуся сама, лежить, стогне на полу.
— Дайте відерця. А бабуся:
— Піди найди, Миколко.
Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті.
Я й кажу:
— А де ж це… помічниця ваша?
Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі:
— А ви хіба знали її?
— Еге.
— Ну так… нема ж… — та й захлипала: — Заміж, заміж оддала.
— Та як, та що? — питаємо. А вона:
— Та так: приїхали: “Гроші давай панові!” — “Нема”. Так вони одежу… писать давай… А вона ж, бідненька: “Рятуйте, рятуйте… о придане ж моє, придане!.. о кожушанка сивенька!.. спідничка голубенька!” Билась-билась, та аж у рудці опин…нилась.
Баба припала лицем до подушки та як заголосить:
— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о… та коли ж і сподіваться тебе… та з яким зятем і прийдеш до мене?
Ми вийшли. Хлопчик указав могилу. Пішли ми… дивимось… Квітки кругом, вишеньки… сонечко сяє, птички щебечуть, соловейко… А дівчина… не позирає вже спідлоба.
Спокійного сну вам, карі оченята!..
Джерело: