Тесленко Архип. Дід Омелько

157

Ну й на світі тепер… Аби я не голодний, а ти хоч і пропадай, та, їй-бо, правда. Ось хоч і про себе скажу. Що тут, як тут житимеш: ну, вівчар я, ну, дітей п’ятеро в мене… Ну, годувать їх, зодягать треба… а чим? Тим, що літо пасеш, а зиму гроші правиш? Еге, посмикни!.. Ех, де та сила, що була!.. То було мотнешся сюди-туди — зовсім і діло не те, а тепер… А ще ж і молодий, ще б і жаліться стидно… Так що ж… заїли роботи чужі, навіки заїли. Добре пам’ятаю: гречку зносив на горище раз у Олексрнка, та чи воно ноги потерпли, чи зна його морока… як увірвусь з драбини, як стусоне мішок мене — лихо! Тепер і коло овець тягаюсь так… з силою.

Не було в світі за діда Омелька. Ото чоловік був… і, чоловік!.. Отой піддержував мене… і, піддержував покійник, дай бо’ царство йому. Було чи хлібцем, чи соломкою та й піддержить, та й піддержить… Та усе — “брате” та “брате”… такий уже був… і братається було… І, царство небесне йому!.. який інший багач стане брататься з тобою!.. Еге-е… інший тільки брат тобі, як горе яке трапиться йому, та й тебе треба… Е-ех, що й сю зиму як прийшлось мені, без діда вже… ні їсти, ні топить, ні-ні зна його морока… Сиджу, — сумую… досадно, хто його зна й як. А тут дітвора ще:

— ї-і-сти… Хо-о-лодно.

“А, вивішалися б ви, — думаю, — і халери нема на вас…” Терпів, терпів, а далі як ухоплю дубець та до їх… Чищу… куди попав. Стара обізвалась, я й її… та міг би — й себе розірвав. Та аж угрівсь… Сів — плачуть, сльози як горох — жаль стало. За віщо ж я бив, думаю… Чим вони винні, що померзли, що їсти хотять?..

Пішов по дворіх, сотий раз, мабуть, — правлю. Пощастило: направив полтиника. Ну, тепер же слава богу, думаю… до кого б же вдариться його, щоб і хлібця й соломки… за полтиника. До Козленка — дорогий дуже. До Лопатенка — і той не вважить. Піду до Яковчука ще. Гаразд. Мішечок під плече — гайда. Ось і він.

— Здрастуйте, — кажу.

— Здоров, що скажеш?

— До вашої милості, — кажу.

— Ну, — та й брови насупив.

— Так і так, — кажу… розказую, жаліюсь… А він і не слуха мене, до наймита балака, загадує щось.

— Наділіть борошенця, — кажу, — з коробочку. А він: “Що?.. борошенця?.. Нема борошенця” — та й… од мене.

— Так чуєте, — кажу… — будь ваша милость…

— Ну, — та й став боком.

А я: “Так ви хоч житця мені…”

— Нема, — та й знов од мене. Я за ним — шапкую:

— Та будь ваша милость… адже бог уродив.

Він аж приснув: “Ну то що?.. по коробочці — розщоту нема!”

— Так хоч соломки, — кажу.

— Соломи?.. Можна… Йди сюди… — та й веде поміж ожередами мене. Привів до купки до якоїсь.

— Оцю, — каже, — візьми. Полтиник. Гарна солома. Дивлюсь… а вона ж… ну прямо ж гнилятина… та й то… чи будуть сани, чи й ні…

— Нехай четвертак, — кажу.

— Ні копійки менш.

— Та вважте, — кажу, — вона ж однаково погниє у вас.

— Ну так що ж, — каже. — Зате спокійний буду: чужий ніхто добром моїм не користуватиме.

Пішов я. Собаки куліш хламають, голуби в пашні кубляться, а я… йду та сльози ковтаю.

* * *

Ну й нічого. Ось після Юрія, уночі якось, лежу й чую — дзвонять десь. Луп очима… аж надворі таке… і дерево, й хати… таке все червоне. Вибігаю — лихо! Пожар десь. Я — сіряк на себе, відро в руки — гайда. Туди… аж Яковчук… Клуні в огні, ожереди займаються-гоготить, тріщить, голуби в’ються, таке… А Яковчук тільки:

— О, рятуйте, о людочки… о, рятуйте! О солома ж моя, о сім ожередів!.. о дві комори… о, з одним… з одним хлібом!..

Мені так сльози й покотились з очей.

Та ще побачив мене та:

— О Степанчику, о, рятуй, о братику! “Еге… — думаю, — як тебе рятувать тільки”. Так отаке воно. Он коли тільки братаємось ми! Ні, дід не такий був. Що вже що, а то раз стирлував я вівці коло його окопу. Сиджу під вербою — обідаю: хлібець розмочую. Ось гука хтось. Гляну — дід. Я до його. А в його там садок, пасіка… Посадив мене, нарізав хліба, виніс стільників з куреня:

—Їж, брате.

Наївся я… та радий-радий… не знаю, чим би й подякувать діда. Ось він сіно гребе. Назорив і я граблі. Помагаю… Гребемо… Та гарно так… там сонечко світить, бджоли гудуть… а тут радісно так… балакаєм. Дід і каже:

— Як-то на світі божому добре було б, якби тільки ми добрі були.

Ех, дід був!

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!