Старицький Михайло. Кармелюк

369

І

1812 року, напровесні, коли на благодатному Поділлі стелилася оксамитом озимина й смарагдом вилискували луки, коли сади одягалися в пухнасто-біле й ніжно-рожеве вбрання, а грабові ліси вкривалися легеньким брунатним серпанком,— на широкому дворищі пана Пігловського, в селі Го-ловчинцях, було метушливо й гамірно. Біля довгої, гонтом критої стайні стояли й каруци на високих ресорах, і плетені тачанки, й високі, з особливими колисками-сидіннями шарабани. Машталіри, форейтори, козачки у всіляких костюмах — і французьких лівреях; і старопольських чумарках, і козакинах,— снували поміж екіпажами, виводили коней і товпилися гуртками впереміш з місцевою челяддю коло пекарні. Мурований панський будинок, що розкинувся двома крилами й гордо дивився мегоніном-баштою в небо, виблискував якось святково вікнами, в котрих мелькали силуети пишних фігур. Господар дому, пан Адам Пігловський святкував повернення з-за кордону двох синів, які закінчили свою освіту; з цієї нагоди й з’їхалися тепер до маєстатного й поважаного в повіті дідича найближчі його друзі й сусіди.

В просторому салоні пана Пігловського точилася жвава розмова; товариство тут зібралося після доброго обіду й, попиваючи ратафію 1, наливки та старе угорське вино, тішило себе відпочинком і бесідою.

Вітальня обставлена була масивними меблями .червоного дерева з інкрустаціями й бронзою, на підлозі лежав розкішний домашньої роботи килим, на стінах висіли естампи, що зображували сцени героїчних сутичок Костюшка та епізоди з французької революції; найпочесніше місце посеред кардиналів займав портрет Наполеона Бонапарта. На двох мармурових тумбах стояли бронзові фігури Яна Собеського й королеви Бонни2, а на екрані, що закривав собою великий камін, був вишитий одноголовий орел, котрий шматував труп ведмедя 3. На каміні стояв старовинний бронзовий годинник, а з кругу плафона спускалася кришталева люстра на багато свічок, виблискуючи цілими гронами лискучих дармовісів. Серед крісел розставлені були маленькі столики, на яких красувалися на позолочених тацях вигадливих форм сулії й фляги та виблискували кришталем довгі пугарі 2 й череваті чарки. Побіля високих вікон плавали тонкі сизі струмки тютюнового диму…

Господар дому, середнього віку дебелий чоловік, сидів, розвалившись у кріслі, висунутому майже на середину, і велемовно просторікував, попихкуючи люлькою з довгим чубуком.

На ньому був чорний редингот з високим відкотним коміром та біла шовкова камізелька. Маленькі бурці, спушений на голові кок і безбарвні очі надавали його голеному, безвусому обличчю холодного, пиховитого виразу; загалом, він скидався на якогось іноземця-вельможу.

Поруч нього, обіпершись об високу спинку крісла, стояв одягнений за останньою паризькою модою юнак років двадцяти, з світлими очима й ніжним, але трохи вже змарнілим обличчям,— то був син господаря, Алоїз; другий син, Казя, не схожий ні на батька, ні на брата, з живими вогненними очима брюнет, стояв коло дверей до зали і щось нашіптував довготелесому з червоними очима й багровим кінчиком носа суб’єктові; негарна, голена фізіономія цього пана посміхалася, солодко примружуючи очі,— то був сусід Пігловського, пан Віцентій Хойнацький 4, чоловік огрядної, знаменитої й суворої пані Доротеї, що сиділа на дивані.

Поважна дама, хоч уже й не молода, цвіла ще в пишноті та здоров’ї. Повні рум’яні щоки її скидалися на добре випечені пухкі палянички, підборіддя закруглялося задиркувато й уступами зливалося з розкішним бюстом; соковиті темно-малинові губи її були трохи розкриті, мовби від надмірного хвилювання, а великі сірі очі маслилися від тоскного, неурівноваженого томління,— взагалі, пані Доротея була цілковитою протилежністю своєму чоловікові. Вона старанно дерла з шматин корпію, коли-не-коли поглядаючи кокетливо на молодого франта, що сидів поруч неї; блідий і вичавлений, мов цитрина, цей’ варшав’як прибув сюди з екстреним дорученням від графа Огінського 5. Гетри, черевики й жабо, а також гостренька борідка й вусики, підкручені вгору шилом, надавали його щуплявій постаті комічного вигляду. Франт, очевидьки, танув перед силою форм пані Доротеї і щось солодке белькотів їй.

Ліворуч у кріслі важко розсівся й шумно дихав могутніми легенями пан Фелікс Янчевський6.

Присадкуватий, широкоплечий і кремезний, він був схожий на викорчуваний дубовий пень; темно-червоне, налите здоров’ям обличчя його дорідними рисами скидалося на грубо одлиту бронзу, особливо шия, на якій можна було й обіддя гнути. В очах його, проникливих і жвавих, світилися розум і енергія, але у виразі їхньому було щось неприємне, зле, а характерні зморшки між бровами додавали йому ще риси впертості й нестримності. Низько острижений каштановий чуб, немов дороге хутро бобра, вже полискував сріблом… Пан Фелікс був у довгих чоботях та венгерці і, нахилившись уперед, слухав господаря, намагаючись уже кілька разів перебити його, але марно.

Окремо біля каміна сидів у темній сутані молоденький і чистенький, мов білий грибок, йогомосць ксьондз; він провадив тиху якусь розмову з надміру товстим брюнетом у пишному старопольському костюмі з вильотами, кривулею й навіть підголеною чуприною,— паном Фінгером, маршал-ком.

У кутку вітальні, суміжної з кабінетом господаря, стояв гурток ще кількох юнаків; серед них був коморник (землемір), який приїхав місяць тому з герцогства Варшавського 7 робити стратегічні зйомки, а за тим гуртком, упхавшись трохи в крісло й схиливши на груди голову, безтурботно спав літній уже і надміру розповнілий поміщик…

Волю вислову цього чоловічого, товариства трохи стримувала єдина дама — Доротея, але вона невимушеністю поведінки намагалась упевнити оточення, що вважає себе теж скоріше чоловіком, аніж жінкою, та й багато хто з її друзів називали її не пані, а пан Доротея.

— Еге ж, еге, панове,— переконано вів почату мову господар,— Московії тепер — три чисниці до смерті…8 А як кошлатий ведмідь витягне свої лапи, тоді наша Польська відродиться, немов фенікс, у новому крулевстві і під опікою генія, можливо, знову розправить крила від моря й до моря!

— О sancta spes! 3 — побожно мовив ксьондз, підвівши очиці д’горі.— Яка мрія, яка втіха, яка перемога вірного католицькій церкві народу! Так, линуть великі хвилини, і ми всі повинні з’єднати і руки, й серця на врятування ойчизни від кормиги…

— І з’єднаємо, як бога кохам! — скрикнув фальцетом Хой-нацький, витягши комічно, мов гусак, свою шию.— Я піду…

піду, чорт забери, і покажу москалям, де раки зимують!.. Хоч би й як там люба Доротея нудьгувала… та обов’язок і ойчиз-на передовсім!

Доротея посміхнулася презирливо й заходилася рвати корпію.

— А я — в гусари! — мовив із захватом син господарів — Казя.— Через місяць — у Варшаву, а там — у ряди безсмертних… Батько вже дав згоду, а князь Чарторийсь-кий 9 — рекомендацію…

— Так, так, до нас! — заманливо докинув франт.-— Ми панопі покажемо, що таке Варшава!

—. Ох-ох! — зітхнув Пігловський, але нічого не заперечив синові,

— А наполеонівські полчища вже рушили на Росію? — поцікавився пан коморник.

— Уже, я гадаю, біля кордонів колишньої славної Польщі,— відповів Казя.— Нам важко було й проїхати… Вся бвропа зрушилась… Військо, мов лавина, росте і нестримним потоком наближається до ненависної Московії…

Молодець, добрий хлопець! — похвалив, сколихнувши своїм черевом, пан Фінгер.— Патріот, та й годі! Так, вершиться доля. Всі великі патріоти: Радзівілл, Сангушко, Хот-кевич, Потоцький — прилучилися до легіонів нового Александра Македонського…10

— Ах, Наполеон! — пустила під лоб очі Доротея.

— Атож, усі наші дами просто зачаровані його особою.

— Не тільки зачаровані, а й одухотворені… Ха-ха! — гаркнув трубою пан Янчевський.— Далібуг, родять навіть дітей по портрету… викапаних…

— Ха-ха-ха! — розсміялася молодь на слова Янчевського, а ксьондз сором’язливо усміхнувся.

— Браво, браво! Честь нашим дамам, якщо отаких геніїв та подарують ойчизні! — заговорив знову пан Фітігер.— Але ось що: треба серйозно подумати… Наше становище все-таки ризиковане… ми будемо збоку… і в разі невдачі…

— Невдачі, пане маршалку? Ха-ха! — обурився господар.— Всесвітній геній не має невдач! Він із жменькою французів підкорив усю Європу, то хіба з могутньою армією своєю і з цілою Європою не роздушить Росії? Го-го! Проше пана! І пух, і пір’я полетять з цієї двоголової ворони!..11

— Браво! Досконале!! — засміялися всі гості.

— А ми тут йому й приготуємо всі плани і всі шляхи,— додав злорадісно коморник.

— Варшавське герцогство з наказу Наполеона приготувало вже війська шістдесят тисяч… та, крім того, двадцять

тисяч селян ще навчаються,— хвальковито додав вар-тпав’як.

— Так-то воно так! Нічого не пошкодуємо й не пожаліємо,— протяг після невеликої паузи Фінгер.— І я певен, що Наполеон повалить Цезаря, але мені трохи й жаль молодого Олександра, —доброго монарха, з м’яким серцем і світлим розумом…

— На бога, пане! — запротестував ксьондз.— Хіба схизмат може бути щирий?

— За юного монарха жилося нам чудово: і влада наша, як бачите, відновлена, і хлопи упокорені…

— Що правда, то правда,— докинув Хойнацький. ‘

— То пан маршалок тільки за свою шкуру тремтить? — кинув ущипливо пан Францішек.— А про самобутність ой-чизни, про славу Речі Посполитої й забув?

У рядах молоді почувся на ці слова співчутливий відгук,

— Мосці пане! Я довів і доведу свою відданість моїй ойчизні,— спалахнув зачеплений за живе господарем Фінгер,— але мені подобався більше план князя Чарторийсько-го 12, перехоплений графом Огінським: створити з північно-західних і південно-західних губерень велике герцогство. Сам Цезар схвалював цей план..,

— Схвалював, та нічого не робив, а тільки водив! — заперечив господар.

— Марнослів’я і лукавство,— зітхнув ксьондз.

— Проше пана! — гарячкував, сопучи й колишучи чере вом, пан Фінгер.— Не можна ж усе зразу… Треба було обміркувати проект, обговорити та тоді й почати… Еге ж, були й укази про перетворення литовських губерень, але граф Огінський заявив Цезареві, що це вже запізно, що Наполеон обіцяє багато чого полякам і що тепер одне зостається: оголосити наш край польським крулевством і щоб Цезар Олександр став королем…

— Не може бути некатолик королем католицької держави!— не погоджувавсь господар.

— Ну, а коли Наполеон нас обдурить?

— Та що ви, пане?! Ніколи! Повік! Великий імператор любить поляків… Ми йому потрібні… Ми за нашого генія все віддамо, все — і життя, і маєтності!..

— Віват-Наполеон!.. На погибель Московії! — пролунали з усіх боків бурхливі вигуки, що розбудили навіть сонного поміщика.

— На бога, панове, не треба війни: одна шкода господар— —ству! — буркнув він, не розуміючи, що й до чого,

Навіть пані Доротея, перейнявшись загальним збудженням, вигукнула:

— Віват, віват Наполеон! Иєх жне!..

У вітальню вскочила вичепурена гарнесенька покоївка з кирпатеньким носиком і пікантними губками; лакей за нею ніс на таці нові фляжки.

Почалася загальна жвава розмова; захоплені вигуки, перебільшені надії, перекори й навіть прокляття злилися в хаотичний гамір.

Серед бурхливого пожвавлення ніхто й не помітив’, як появився коло дверей зали новий гість; то був юнак років двадцяти, який міг вразити будь-кого своєю стрункою постаттю й надзвичайно гарним обличчям. Росту він був вище середнього, широкий у плечах і в грудях; але атлетична будова тіла пом’якшувалася стрункістю ліній і гармонійною пропорційністю. Риси його обличчя були витончені й сповнені шляхетності та гордості. Крізь прозору білість шкіри вид-нівся ніжний рум’янець незайманих сил. Світле, попелястого кольору волосся м’якими хвилями відтіняло високе, мов із мармуру виточене, чоло; гарно окреслений ніс, з тонкими рухливими ніздрями, був сухорлявий і мав посередині характерний типовий горбик; голубі, великі очі сяяли полиском енергії і разом з тим були сповнені невимовної чарівності, а брови, темні, низько окреслені й пригнуті до пере-” нісся, надавали їхньому виразу демонічної зосередженості; та цьому демонізмові трохи суперечили чуттєві губи, опушені темними лініями вусиків, вони вабили до пестощів, поцілунків і екстазів кохання…

Перша помітила нового гостя Доротея й видивилась на нього, зачарована силою його чудової вроди.

— Хто це? — звернулась Доротея до свого сусіда, не одри-ваючи очей од красеня.

— Де, пані? — примружив очі варшав’як.

— Та онде коло дверей… обійняв за талію Казю… В синіх шальварах і венгерці.

— А-а! — процідив побляклий зальотник.— Бачу… Непоганий, хвацький хлопак… мабуть, колега Казин, абощо… Та я його вперше бачу… я ж сам нетутешній.

— Пане Янчевський! — звернулась тоді до другого сусіда Доротея, нахиляючись до столу.

— Га?! До послуг пані! — схопився той і підійшов ближче.

Під час попередніх дебатів Янчевський кілька разів поривався виголосити орацію, але, бачачи, що збудження сперечальників не дасть йому змоги висловитись до кінця, замовк і в бурхливому гаморі не брав ніякої участі,

— Хто той юнак, що онде стоїть поруч з Казею? Оно, обняв його? — спитала пошепки Доротея…

— Обняв? — перепитав Янчевський, вдивляючись туди, куди показала пані.— Так, обняв… бестія! О! Яке нахабство! Пся крев! Ось що таке ця модна едукація! 4 Старопольський потоптано гонор… Гинуть добрі звичаї, а заводиться якась ганебна легковажність… І все це йде од вільнодумців — безбожних французів… О, не доведе се до добра, не доведе!

— Та що вас, пане, так збентежило? Звідки цей потік обурення?

— Звідки? А от полюбуйтесь, пані добродійко! Той шельма, той юнак, що обіймає так запанібрата шляхетного сина, є не хто інший, як хлоп, бидло.

— Невже? — навіть одсахнулася з подиву Доротея.

—■ Як маму кохам! Се підданець господаря — Янко Кар-мелюк…13 Я його знаю дуже добре! Пан Пігловський узяв його до двору за козачка й примусив учитися, щоб охітніше було паничам братися до науки… Ну, я це допускаю: таких хамських колег беруть іноді, щоб замінити панську спину, коли паничеві треба дати канчуків, бо наука не йде без дрюка… Ну, я нічого не маю проти: і наука задоволена, і панська спина ціла… Але, проше пані, щоб хлоп обнімав шляхтича і з’являвся серед благородного лицарства як рівний… це вже содом і гоморра!

— Невже?.. Я не можу опам’ятатись… Щоб такий шляхетний, такий красень… у всьому і в манерах… і був хлоп?

— І був, і буде, пані добродійко… Pura veritas! Щира правда! А манери звідки? За кордоном набрався — і квит!

Не повіривши Янчевському, Доротея підійшла до господаря й спитала в нього про Кармелюка.

— Щоправда, пані, мій хлоп,— відповів той, самовдоволе-но усміхаючись.— Дуже здібний і розумний… і вигляд має, як бачите, справжнього шляхтича; але його трохи розбестили сини… Забувається… після закордону поводити себе не вміє… забув, хто він… Та ми нагадаємо — і напускне скоро мине…

— Пречудовий,— сказала Доротея,— а мати такого раба— сущий скарб. Я ось своєму скільки разів казала,— вибери більш порядного, трохи обчисть, обтеши, щоб приємніший був для послуг; але мій лиш очима лупа… Його ж тепер тільки до миски тягне,— зітхнула із страдницьким виразом пані.

— Хіба? — посміхнувся господар.— То вип’ємо, щоб знову ми стали сильні.

— В боротьбі за ойчизну! — виправила Доротея.— I, наливши в пугар мальвазії 5, цокнулась з господарем за здоров’я Наполеона й за відродження Польщі.

Найближча молодь підхопила цього тоста, і в вітальні знову спалахнув гамірливий захват.

II

Бенкет був у розпалі, коли попросив слова пан Фінгер.

— Панове! Всі ми п’ємо за успіхи всесвітнього переможця й твердо віримо, що колос Московії впаде й на уламках його спалахне наша зоря… Але обміркуймо серйозніше наше становище. Під час війни,— а скільки вона триватиме, один пан біг відає,— все московське військо опиниться на півночі, а ми залишимось тут тільки з своїми кулаками… А що тоді заспіває підлий, схизматський народ? Ми ж поховали давно його привілеї й договірні пункти, що дарували їх під час заселення наших займищ і4, то боюсь, що хами це згадають… Чи не постаратися нам залучити їх на наш бік, повернувши їм деякі права,.або принаймні… давши хоч надію…

— Ой правда! — прокинувшись од викриків, застогнав поміщик, що був задрімав.— Не треба війни, війна сплюндрує нас. —1 тепер грошей катма!.. Всі продукти впали в ціні: корець пшениці — п’ять злотих, гелетка 6 кукурудзи — двадцять грошів, корова, і добра корова — два таляри… а коли ще хлопи збунтуються… Погибель одна, шановне панство, погибель!!.

— Е, хлопи — пусте,— сказала Доротея.— На них вистачить лози.

— О, я їх! — погрозив кулаком її чоловік.

— На шибеницю! — підхопив Казя.

— Всіх не перевішати,— обізвався, блиснувши очима, Янко,— і пан маршалок правду каже.

Янчевський аж підскочив у кріслі від цього зауваження хама; Фінгер кинув у його бік презирливий погляд, а господар мовив багатозначно:

— Янко!

Нарешті підвівся Янчевський і, зробивши заспокійливий рух рукою, набрав імпозантної пози.

— Орація, орація! Ціцерон говоритиме —-— тихо! — пролунали поклики з усіх кутків салону, і товариство нашорошило вуха.

— Мосціве панство! — почав урочисто пан Янчевський.—

Tempora mutantur сказав стародавній філософ і сказав справедливо. Пан маршалок допомагав нам завжди упокорювати підле бидло, а тепер клопочеться за його права. Ха-ха! Та коли скаженому коневі попустити віжки й вийняти вудила, то він понесе і розіб’є повіз… Завважте, що й благородна скотина розіб’є,— а коли свині дати волю, то, як відомо, вона перериє весь світ. Але хлоп ще гірше свині… Хлоп — це ж гадюка, панове добродії, гадюка! — підкреслив він.— То коли цій гадюці попустити, щоб у неї поодростали вирвані з корінням отруйні зуби, то…

— Проте ці гадюки своєю кров’ю пана годують…— зауважив глухим од хвилювання голосом Кармелюк.

Промова цього Демосфена викликала в нього таке обурення й роздратування, що він не міг себе стримати й необачно озвався.

— Цо-о? — вигукнув Янчевський, не збагнувши у захопленні від своєї промови, звідки почулося це зухвале заперечення.

— Мовчати! — прошипів, тупнувши ногою, господар.

Алоїз підійшов до Казі й шепнув йому щось на вухо.

— Отже, мосціве панство,— знову почав Янчевський, ие діждавшись відповіді на свій вигук.—Хоч війна є двуликий Янус і збитками мені самому не до серця, але хай Перун усіх уб’є, аби ойчизна жила! І хоч на весь час війни підуть од нас не тільки москалі, але й усе наше шляхетне лицарство,— воно полетить на поле честі під розпущеними крилами і наших, і французьких орлів,— а проте побоюватися нам бидла безглуздо… Замість усяких прав, йому треба буде подвоїти порцію канчуків… Канчуки, канчуки й канчуки!!! — підніс наприкінці грізно і руку й голос Янчевський.

На свою голову! — вирвалося у Кармелюка, який аж зблід, і на лихо, при загальній тиші, це почув господар.

—^ Геть! На стайню! —навіть позеленів од злості Піглов-ськии і затупотів ногами.

— Батьку! На бога! — спробував був стишити батьків гнів Алоїз.

Та той розлютився ще дужче:

— На стайню! Забув, шельмо, хто єси? То я нагадаю!.. Закатую!!! —вже з хрипом кричав він, не звертаючи уваги на слова сина.

Кармелюк зробив був енергійний рух уперед, але нараз опустив руки, наче підстрелений, і з похиленою головою вийшов геть…

Кармелюк поволі посунув уздовж двору.

Сутеніло. Теплий весняний вечір дихав пахучою прохолодою; з саду чути було несміливе, ще невпевнене тьохкання соловейка… Та ні оті ніжні тони заходу сонця, ні прозорі контури тополь, ні пристрасні зітхання співця кохання — не відбивалися на душі Янка нічим; йому здавалося, що він з душної лазні провалився в ополонку й дубіє від холоду, а серце, немов на ножі, б’ється і з кожним ударом ронить цівку гарячої, пекучої крові…

“На статтю! Закатую!” — звучало йому барабанним боєм у вухах, стукотіло в скроні, надривало мукою груди… “Раб, раб! Хлоп, бидло!”—хтось з огидним хихиканням нашіптував йому у вухо і заглядав каламутними, налитими кров’ю очима в обличчя…

У дворі стояв гомін… Лунали й гульливі голоси, й верескливі викрики, і навіть молодецькі пісні, та Кармелюк нічого не чув і йшов машинально без думок, без бажань, поки не наткнувся на сіни челядницької… Він увійшов у чорний морок за дверима й спинився… З хати челядницької чути було звуки сопілки, а часом — гудіння бубна… Трохи опам’ятавшись, Кармелюк згадав, що він ще не бачив своїх давніх знайомих, і ріщуче одчинив двері.

На нього так і війнуло димом згірклого сала, капусти, житнього хліба й людського поту, але всі ці запахи забивав задушливий чад від махорки, що плавав бурими хвилями по просторій хаті. На маленькій поличці, прибитій до стовпа, що підтримував сволок, світився вже каганець, але тьмяний хиткий язичок його ледь освітлював постаті людей, які сиділи в хаті.

Спинившись коло дверей, Кармелюк почав упізнавати в гурті й знайомі обличчя. Коло печі готувала вечерю баба Сірчиха,— така ж висохла, з очей, як і раніше, безперервно течуть сльози; добавилось тільки більше зморщок. На лаві коло вікна сидів дядько Явтух, ще бадьорий, нестарий, але з дивної примхи природи в нього серед кучми чорного чуба виблискувало сріблом одне пасемце; Явтух і награвав на сопілці, а коло ніг у нього примостився навпочіпки хлопець-пастух із бубном.

За столом на покуті поважно сиділи два машталіри приїжджих гостей — пана Фінгера і пана Янчевського; перший був у лівреї з довгим висячим коміром, а другий — у чу-марці, прикрашеній шнурками й великими застібками у вигляді барилець. Місцева челедь,— форейтор, підпасок, посудниця,— стовпились коло музик, а поважніші, як старий дворецький і панський машталір, розмовляли з гостями. Якась проста дівчина з села старанно підмітала хату.

Кармелюк непомітно одступив до мисника, і незабаром його вухо призвичаїлося до гамору, і він почав прислухатися до цікавої розмови гостей коло столу.

— От, приїхали паничі, то, може, через них клопотатися буде краще,— казав старий дворецький, що жив за вислугою літ нахлібником при дворі.— А то за два роки завелися тут такі порядки, що хоч лягай та здихай. Бігме.

— Істинна правда,— озвався машталір маршалка.

Панський машталір був одягнутий по-домашньому — в білій, вишитій чорною заполоччю сорочці і в білих штанях; він тільки покректував та хитав головою..

— Ох-ох-ох! — провадив дід.— Спершу в нас, за старими привілеями, ще за батька мого… царство йому небесне! — скільки було грунту. Є ще й тепер живий свідок — старий-старезний Свирид… Він дідом мені доводиться у других… Так от, і він каже, і батько мій казав, що осіли всі на цій “займанщині” на таких варунках 7, щоб поля дав дідич на сім’ю по десять моргів 8 у руку, а за те до дванадцяти літ сім’я даватиме йому двох робітників, тобто косаря і в’язальницю на жнива, а через дванадцять літ одроблятимуть за свої грунти вже по три дні на тиждень… Що ж ви думаєте? Спершу,— казав батько,— покійний пан і додержував слова, а син його, цей, теперішній… заходився надрізувати руги…9 І свого поля не подужає, а на чуже ся ласить та щодня гонять на панщину… Ох-ох! — закінчив зітханням старий і полохливо озирнувся.

Баба-куховарка, позасувавши в піч горшки, стояла тепер посеред хати, спершись на рогача, й сумно похитувала головою, геть закутаною хусткою. Помітивши дідову тривогу, вона поспішила його заспокоїти:

— Не бійтесь, дідусю, кажіть сміливо. Я назираю за дверима, і миша не пролізе.

“Добре назираєш”,— подумав Янко.

— “Тут у нас завівся, шпиг, з нашого ж брата,— бодай йому чи його родові добра не було,— так і старий, і ми всі ся боїм,— пояснила вона шановному гостеві причину тривоги.

— Шельма! — буркнув свій машталір.

— А от, як вискочить у державці10, що заспіваєте? — зітхнув дід.

— Та вже якоїсь пісні утнемо! — хитнув головою маш-талір.

— Все підслухує та переказує,—мовила далі,— і таке гіекло заварить, що аж стіни стогнуть… Ключник Глевтюк, коли бачили, вирячкуватий такий,— додала вона пошепки і, різко повернувшись, закричала на дівчину: — А ти чого вуха розвісила? Підмітай мені хату, знай своє діло… а до чужого —* зась! А то візьму й за патли витіпаю… Ох, ледарі, лайдаки!

Машталір маршалка, розуміючи, що це йому скаржаться, тримався владно і слухав з пиховитою увагою, поблажливо.

— Гм! Має ся розуміть. Воно, властиво, прикро… Скажімо, хоч би так: якщо в тебе…— почав він філософствувати,— гм… якщо, значить, в тебе, ну хоч дві руки, але одрізати їх по лікті, тобто звести на одну руку,— воно справді… гм… якось незручно… Головне — звичка, бо ти ж звик двома орудувати. А тут тільки дві половинки… тобто одна…

— Ха-ха! Яка ж одна? — заперечив фурман.— Два цурпалки…

— Не дивно, коли пан чи економ-звірюка катує,— обізвався Явтух,— а оно в нас є сусідка пані Хойнацька, так та при собі велить шмагати…

— А сама баньки лупить? — поцікавився фурман.

— Лупить…

— Го-го! — заіржав фурман!— А в нас так і лози не настачило. Пан усю свою вирубав і мусив тепер прикупити… Знай, кричить:, лози і канчуків! Чи слід, чи не слід, а кропи… А то, каже, щоб шкура в бидла ніде не гоїлася, бо коли заживе, то її й дрюком не доймеш, не дошкулиш!

— От, каторжний! — не стрималася баба.

— Шельма! — докинув тутешній машталір.

— Ох-ох! — зітхнув дід.

В цей час дівчина, що підмітала хату, дійшла до самого мисника й, підвівши голову, побачила Кармелюка.

— Ой, гвалт! Панич у хаті! — скрикнула вона, відскочивши перелякано.

Всі посхоплювалися й заціпеніли.

— Слава богу! — промовив Кармелюк, виступаючи з тіні.

— Вовіки слава,— відповіли машинально дворецький і баба.

Всі видивилися непорозуміло на гарного й ставного юнака в панському одязі, вітання не панське, а простонародне, зовсім їх спантеличило.

— Не впізнали мене, добрі люди? — заговорив Кармелюк, підходячи до самого каганця.—І ви, бабусю, не признаєте?

— Ой, щось, паничу…— почала протирати очі баба,— голос ^начебто знайомий… неначе пізнаю… і неначе не пізнаю…

— Та Янко Кармелюк!

— Янко?! Ясь?! Любий мій! Та невже? — радісно заметушилася стара.— Дай же я тя приголублю… Це свій брат,— мовила вона до челяді й кинулася обнімати Янка.

— Бабусенько, все такі ж самі! — усміхнувся він, поштиво цілуючи руку старої.

— Хе, синку, засушений гриб, поки його й черви не поточать, все однаковий… А от ти, нівроку: пан паном, молодець молодцем! Та який красень, хоч малюй… Чи не правда, дівчата?

Посудниця чмихнула в рукав, а потім витерла ним старанно носа, а дівчина геть засоромилася й затулила обличчя фартухом.

— І пан дворецький тут? — рушив до старого Кармелюк.

— Здоров, здоров, пане Янку! — привітно озвався той і вхопив його в свої обійми.

— Штука! — крекнув, широко усміхнувшись, машталір і потягся цілувати Янка.

— І я тут…— обізвався Явтух.

— Явтуше, любий… та й гарно ж ти на сопілку,— і Кармелюк, труснувши Явтуха за руку, дзвінко поцілувався з ним.

В хаті знявся радісний гомін. Всі обступили Янка, кожен намагався привітати його теплим словом, а Янко, вигукуючи “Свирид, Гнат, Остап!” — ручкався й цілувався з своїми земляками.

Ця привітна зустріч односельців дихнула на душу Янка теплом і розвіяла його пригнічений настрій: спільне рабство, спільне горе трохи мирило його з своїм становищем і зближувало, ріднило з побратимами, на яких у пана Ян-чевського не вистачало лози.

— Ну, сідай же з нами, синку,— запросив Янка дворецький.— Оце ось наш… сирота… а тепер, як бачите, будь-якого пана за пояс заткне…

— Звичайно, має ся розуміть… от і ми… Маршалок — велике діло…

— Го-го! Прибери й пенька, то матиме постать панка! — засміявся фурман.

Всі теж засміялися й подались до столу.

— Сідай, сідай,— казав дворецький,— та розкажи нам, де ти бував, що ти видав? Які є люди на світі? І як люди прості ся мають у далеких, заморських краях?

— Цікаво! — крутнув головою тутешній машталір.

— Ой матінко! — протягла баба.— І як тебе там серед бусурманів песиголовці не з’їли?!.

— Там, бабусю, де я був, бусурманів немає і песиголовців немає… то самі брехні! Скрізь християни… католики або лютерани… От православних — немає…

— Та які ж то християни! — зневажливо махнула рукою баба.— А за песиголовців не кажи… Покійна дядина моєї матері, що доводилась Насті Супрунисі сестрою в перших… її держав вуйко Гнатюк… оно, що хата з двома димарями зараз же за Чумарчуком…

— Та годі, бабо! — забурчав на стару дворецький.— Ти як почнеш свої теревені, то, тебе й до світу не переслухаєш… Мовчи краще та слухай готове…

— Що ж вам розказати, земляки мої любі? — почав Кармелюк.— Всього й за місяць не розкажеш… Надивився я таких див, яких не побачу вже й до смерті… Такі там міста, що їх ні сходити, ні виходити… А чистота яка, а порядок! Вулиці всі бруковані, хоч котися, і порошинка не пристане… А будинки, а палаци — озії які, а костьоли, дзвіниці! Глянеш угору,— шапка з голови падає, кинеш оком — одірватися не можеш…

— Ну, за дзвіницю у лаврі немає ніде у світі…— заперечила баба.

— Не перебивай! — стукнув по столі рукою дворецький.

Баба замовкла, а Кармелюк заговорив знову:

— Такої високої, як лаврська дзвіниця, може, й немає, бабусю… Ну, а щодо краси…

— У Києві святі…— почала була знову стара, та, помітивши грізний погляд діда, затулила собі рота рукою й геть замовкла.

— Щодо пишноти,— то й не здумати і не згадати… Велике там за кордоном, мабуть, багатство і люди вільні живуть…

— Вільні? — перепитав машталір.

— Вільні… Такого кріпацтва, такої убогості, як тут, ніде не бачив… Ми більше жили у француза, у їхній столиці — Парижі.

— У хранцуза, що війною йде? — здивувався Явтух.

— У того самого…

У цей час грюкнули двері, і до хати увійшов суб’єкт, ніби економ, у чумарці, ботфортах і з нагаєм у руці.

По хаті лякливо пробіг шепіт: “Пан ключник!”

— Що тут таке? — крикнув, увійшовши, ключник і вилупив очі на Явтуха.

Той глянув спідлоба на ключника й відповів понуро:

— То пан фурман розповідали, як уполювали в них ведмедя, то я й сказав.

— Ой, я тобі, гицлю, дам ведмедя! — підвищив був голос панський шпигун, але в хату влетіла господиня й перебила його мову.

— Де ця тварюка Фрося, покоївка? — накинулась вона, вдивляючись у гурт.— І лакея Стецька немає!.. Пан лютує… Якщо пропаде, то і ваші шкури полопаються!.. Ой мамцю моя, що вони собі думають? Пан ключника кличе… Біжіть мені всі розшукувати Фросю… Ой, що то буде?

І шалено крутнувшись по хаті, вона вилетіла.*

Слідом за нею вийшов ключник, за ним вискочили форейтор, підпасок і посудниця, а за хвилину вийшов і машталір маршалка. Ті, хто зостався в челядницькій, попритихали й почали шепотітися.

Кармелюк підійшов до дівчини, яка від страху сховалася за піч.

— Ти, дівчино, з якої вулиці?

— З Надров’янської…— відповіла вона тихо, захлиснув-шись од переляку.

— Ага! Недалеко, виходить, од мого діда Свирида?

— Третя хата…

— То ти мусиш знати всіх… на тому кутку?

— Атож!

— А Свиридову небогу… знаєш? — затнувся од хвилювання й Кармелюк.— Дівчину… Маринкою звуть…

— Авжеж!

— Ну, й що ж… жива… здорова?..

— Хвалити бога!

— Заміжня, мабуть? — промовив глухо, із зусиллям Янко.

— Ні.

— Ой! — скрикнув він і зніяковів.

Дехто звернув увагу на його збентеження.

— Сватали її,— затинаючись і важко дишучи, сказала дівчина,— та вона нізащо… хоч руки на себе… Все жде когось…

— Серденько моє! — скрикнув Янко.

Дівчина підвела на нього злякані очі й зашарілась,

Янко одійшов до вікна, щоб приховати своє хвилювання, й притулив до холодної шибки своє гаряче чоло.

Коло столу тим часом напівпошепки велася мова про Фросю.

— Ох, біда буде, біда,— казав тихо, ні до кого не звертаючись,’Дворецький.— І що ця пустунка собі гадає? Не подумає ж, скільки інші зазнають муки від самого цього ката вирячкуватого.

— Його ж то й покликав наш дідич до себе,— мовив

Явтух.— Отам-то, думаю, тіпає тепер своїм язиком!

— А сам коло Фросі впадає,— весело сказав хлопець і легковажно вдарив у бубон.

— Го-го! — пирхнув машталір.

— Чого ти? — аж злякався дворецький.

— Справді! Я раз бачив, як він її обхопив… Сопе сатана,

а вона верещить та…

Не встиг хлопець докінчити фрази, як прожогом розчинилися двері, і з свистом урізався йому в голову трійчатий канчук.

— Ох же ти, гадюка! Бидло паршиве! Я тебе закатую! Я тобі рота до вух розірву за такі слова! Кишки повипускаю! Нутрощі поодбиваю! — і за кожним словом він періщив його канчуком по голові, по обличчю й бив чоботом у груди.

— Ой мати божа! — заволала баба й зашепотіла молитву.

— Єзус-Марія! Милосердя! — скрикнув дворецький.

— По-нашому,— мугикнув машталір.

— Так же можна й на смерть!..— буркнув понуро Явтух.

— Що-о? Та я тебе…— підскочив ключник.

— Ану? — і Явтух спокійно випростався.

Невідомо, чим би закінчилася ця сцена, коли б не Кармелюк: несподіваний напад лютого панського посіпаки на хлопця, закривавлений вид цього хлопчини, крики його і хрипкий стогін так приголомшили Янка, що вій заціпенів від жаху і першу мить не міг рушити з місця… Тепер же він кинувся з владним криком “Годі!” — і вхопив ката за руку, та так здушив її міцно, що кістки хруснули.

— Ой! — несамовито скрикнув ключник.— Завтра я тебе… панича…

Але зустрівши погляд Янка, він не докінчив і прожогом вискочив з хати…

Село вже спало; безлюдні вулиці його тонули в млі зоряної безмісячної ночі; навислі над плотами садки здавались якимись кошлатими страховищами, що сховали за собою і хати, і самих селян; мертва тиша лежала кругом; лише зрідка далеко по той бік річки завивав пес…

Цієї глухої пори кралася якась тінь попід тинами, у напрямі до річки. Невідомий то зупинявся на мить перевести дух, то пускався поривчасто знову вперед, то оглядався кругом, шепочучи схвильовано:

— Невже паничі не заступляться?.. Так жили по-дружньому… Особливо Алоїз… Та й то: панська ласка до порога… А та гадюка наклепає… і завтра ж батоги! Ні, не може бути! А якщо? Ну що ж, тоді край: ніж і йому, і собі!

То був Кармелюк: він зоставався в челядницькій, поки разом з бабою не подав допомоги покаліченому хлопцеві і поки ие впевнився, що Фрося погасила панський гнів, виставивши поважну причину своєї відсутності, а тепер він поспішав до своїх… Свіжість ночі трохи охолодила вогонь його крові, вгамувала бурю в грудях і дала безладній метушні думок правильнішу течію…

Кармелюк дійшов до невеликого майдану, де вулиці розходились на три боки, і побачив білий, високий хрест, що виступав з навколишньої мли: на юнака війнуло давнім світлим почуттям, щось залоскотало йому під серцем і заволокло вологим туманом очі… Він пригадав, як цей хрест з опуклим розп’яттям, який називають фігурою, ставили селяни, згадував, як покійна мати його молилася коло підніжжя розп’яття, і багато ще дечого невиразного згадав… Два роки, які він пробув за кордоном, відучили його від молитовного настрою і навіяли навіть релігійну байдужість у душу: костьолів він не одвідував, а рідних церков не було… І ось тепер, коли він побачив цю фігуру, воскресло в його душі забуте почуття, і спалахнула нестримним поривом молитва. Він припав до хреста без скарг, без благань, а з розчуленням, з жагучим бажанням ласки на відповідь, як припадає дитина до своєї матері.

Цей душевний перелом змінив настрій Янка і пом’якшив у бурхливому його серці отруту обурення, замінивши її теплом надії.

Заспокоєний і розчулений до сліз, він тепер віддався власному почуттю, котре тягло його з пишних далеких країн до убогої хатки на березі Рову, захованої акаціями ‘й тополями, де на призьбі завжди сидів старий дід, єдиний на всьому світі родич, і де з-за тополі виглядали дівочі очі, перед якими — ніщо всі ці рої осяйних блискотливих зірок!… Тепле, радісне почуття сповнило його груди широкою хвилею й залило недавню гіркоту.

Проминувши майданчик, Кармелюк спускався невеликим схилом до болотистого й грузького Рову. Тепер ця знайома йому й мила річка здавалася чорною гладінню, взятою в мохнату раму лепехи й рогози; на темній блискучій поверхні її матовими плямами виділялися цілі зграї водяних лілій з блідими віночками квітів; а поміж лататтям блискотіли діамантами, відбиваючись у воді, зорі. По той бік річки похмурою стіною стояв дрімучий праліс…

Перед цією рідною картиною Янко спинився. Спогади з далекого минулого плеснули в його душу, мов хвиля…

Ось він з батьком пливе по річці; човен тихо сунеться поміж лататтям, а він, хлопчик, тягнеться зірвати білу срібну чарочку з золотим дном; вони такі гарні, повні вологи й погойдуються; нараз човен похитнувся… хвиля хлюпнула йому в обличчя… але дужа рука вже підхопила, і він знову сидить і тремтить у душогубці…

А онде й ліс, де він раз заблудився: немов зараё перед ним стовпилися могутні дуби та стрункі граби й заступають дорогу: то розступляться попереду, заманять у драглисте багно або темний яр, то зімкнуться і закриють вихід… А далі як було? Як його знайшли? Щось мариться, але невиразно…

А от коли він хворий лежав у гарячці… то пам’ятає, як перед ним з’явилося якесь янголя, еге ж, янголятко — він у цьому був певен,— от як малюють херувимів у церкві: волоссячко кучеряве, як чесаний льон, а очі сині-сині та ласкаві: блищать, мов зірочки в небі. Вже коли він підвівся, то довідався, що то була Маринка, дочка лісникова. Як вони здружилися потім, як бавились і скільки було пролито сліз, коли Янка, як сироту, забрали до панського палацу! Ох, було там багато горя, поки не призвичаївся він до панської даски й панського гніву…

Та з одним він ніколи не міг змиритися — з утратою Маринки! Правда, він її ніколи не втрачав, а жив тільки нею; але його розлучили з нею, і лише в дідовій хаті, куди забігав крадькома, міг він бачитися з своїм другом… Та всі ці перешкоди роздмухували ще дужче полум’я дитячої любові…

Минали роки, Маринка росла, гарнішала, і Янко вже зріс молодиком, парубком; дитяче почуття росло й окрилювалось новим палючим летом,—як ось нараз… несподіваний панський наказ: “Приготуйся, поїдеш завтра з дітьми за кордон!”

І сниться — не сниться йому, привиджується, що стоїть він на леваді в діда такої ж зоряної ночі під розлогою, гіллястою калиною. Мов підбита горличка, Маринка трепече в нього на грудях і не може вимовити й слова від здушених ридань…

— Забудеш ти мене, Янку, забудеш,— крізь схлипування вириваються в неї слова,— ой, як же мені без тебе бути?..

Яма, чорна яма! Там панянки… Там красуні… Ой, забудеш^., мене… Ой, смерть моя!

Він її толубить, цілує, гріє їй гарячим диханням похололі руки, пригортає до грудей і присягається всім, чим тільки може, що не забуде її.

— Як мені забути тебе, зіронько моя, квіточко ясна? Одна ти в мене у серці: приросла до нього навік-віки!.. Тільки з серцем тебе одірвати можна… та й то, поки воно битиметься, і ти разом з ним трепетатимеш. А коли я тебе покину, то нехай душа моя не зазнає ні радості, ні втіхи, нехай загризе її туга й звіряча злість, нехай вона потоне в крові і не вситить жадоби, нехай я вмруу як собака, без хреста, без покаяння… нехай вороння повикльовує, мої очі, а вовки порозтягають і кістки мої по ярах та пущах!

— Годі, не клянися так! Мені страшно… Я вірю,— схлипує дівчина й, притуливши свою мокру щоку до його гарячої щоки, поривчасто шепоче: — Кохаю ж тебе… Ой леле, кохаю!

Немов окропом хто хлюпнув Янкові на серце, і він рвучко повернув праворуч на стежку уздовж берега; якась тінь мигнула перед ним і зникла; та він не звернув уваги… Ось по той бік верб вирізьбились на темному зоряно-блискотливому тлі дві стрункі тополі, а з^за них виглядала білою плямою і хата. На призьбі, незважаючи на пізній час, хтось сидів: Янко кинувся туди й упізнав свого діда.

— Дідуню, рідненький мій! Живі, здорові? — радісно скрикнув він і почав обнімати діда.

— Вовіки слава! — промовив затремтілим голосом старий.— Ще терпить господь… От і тебе, любого… дочекався… Знав, що прийдеш, діда не Забудеш… І Маринка двічі забігала…

— Де ж вона? — здригнув Янко.

— Прийде ще,— не бійся… Як вона звелася, бідолашна… То ти нас не забув?

— Господи! Та цілий світ мій коло вас…

— Спасибі, голубе! Ну, ходім же в хату… Подивлюся я на тебе при світлі, який ти, а то очі вже погано вночі бачать… Радий я тобі, внуче: не сподівався дочекатися — я ж другий вік живу…

Увійшли до хати. Дід високо підніс каганця. Його порізане глибокими зморшками обличчя, довга, біла як молоко борода, з жовтавими тільки вусами, високе, лисе чоло, обрамлене пасемцяіуиі срібного чуба, і глибоко запалі очі були схожі на лик схимника; одне тільки суперечило типові пустельника — це вираз очей: в них не видно було епоішшої байдужості, зречення життя, а світилася ще любов до його інтересів…

Довго старий милувався своїм онуком, нарешті вигукнув захоплено:

— Лицар, справжній лицар! Такі тепер уже вивелися… Коли б тобі ще запорозького жугіана та зброю, ех, кращий був би за будь-якого пана!.. Не привів господь твоїм батькові й матері дожити, щоб полюбувати сином… Ото була б радість!

— Я батька мало й пам’ятаю… Так наче крізь сон,— сказав Янко.

— Куди тобі пам’ятати! Отаким пташеням був,— показав дід рукою на аршин від землі,— отаким, не більше, коли помер батько твій на лаві.

— Молодий він помер… Ви колись казали, що од напасті, а од якої?

— Од якої ж, як не од панської… Ех, внуче… На радощах не хочеться ворушити давнього горя… хоч, правду кажучи, лихо й тепер з нами ся подружило…

— Ще й як подружило: щодня більше й більше вростає в наші шкури. .

— Ох, так! Раніш була надія, що хоч з кров’ю, хоч з м’ясом, а зірвемо з себе це лихо, а тепер і надія пропала! От і твій батько супроти цього лиха хотів піти, так воно його й звалило…

Дід задумався на мить і похилив голову, а потім глибоко зітхнув і заговорив знову:

— Мати твоя була, як намальована красуня, от ти — в неї, наче живу бачу… Хто було не гляне на Галю, тільки охне й обімліє… Ну, й паничеві вона сподобалася, нашому дідичеві… А які з нашим братом розмови! Прислали, звеліли — і за честь вважай, а не те що:.. Тільки твій батько, як видно, за честь цієї панської ласки не прийняв і так дав посланцеві, що той ледве ноги потяг, та й з паничем побалакав… Ну, панич закусив губу й промовчав до часу, а потім знайшлися з його боку набрехачі, нацькували покійного дідича… і батька твого так оддубасили канчуками, що не тільки шкуру, а й м’ясо поодбивали од кісток… Принесли сюди закривавленого… і не підводився вже…

— А мати? — спитав похмуро Янко.

— Дочка моя? Ой бідна… горопашна!.. Яке вже їй було життя?.. Мучилася, сохла… Ех, і згадувати боляче… гадюка під серцем ворушиться… Та що це про мертвих? Земля над ними пером, а живий про живе гадає… Сідай ось сюди та розкажи мені про дива, які довелося тобі бачити, та як тобі жилося на чужині?.. Ми всі тут про тебе згадували… і де ти, і що робиш, і що думаєш?.. Хе-хе! Ми тебе й на хвилину не спускали з очей, а ти ж як? Гай, гай! Почастувати б тебе, та чим — не знаю, після панських частувань.

— Еге ж, еге,—підхопив з затаєною злістю Янко,— сьогодні почастували пани тим, що вигнали на стайню, а завтра обіцяли погладити спину…

— Невже? — скрикнув дід, підвівшись на ноги.— За віщо?

— А за те, що я осмілився сказати на захист православних слово…

— Ой нещасний! Хто за нас, вони того ладні живого з’їсти… Каторжно-немилосердні. Коли на них суд буде? Внуче мій єдиний… Невже мені й тебе, заюшеного кров’ю, судилося бачити?

— Ні, діду! — відповів понуро Янко.— Вони з мене не посміються! Паничі, думаю, заступляться, а колій ні… то все одно не поглумляться з мене…

— Ти б краще, мій любий, утік куди-небудь… хліба заробити зможеш. Бо в такому пеклі жити…

— Ех, діду! За хліб боятися нема чого… і в Росії знайшов би собі пристановище. Ось ляхи-пани тепер з французом накладають, супроти царя православного повстають,— то за втечу від бунтарів кари не було б… Та от біда: несила мені з вами і з… несила розлучатися; журба й туга загризуть мене… Я вже знаю себе: ось і на волі і навіть у розкошах жив на чужій стороні, серед вільного люду, а все тягло мене сюди, до вас, в оцю неволю… І рідне ярмо, виходить, солодше за чужу свободу…

IV

— Ох, правда! — вів далі старий розмову з Янком.— Край рідний та люд кревний — то велика сила! Від усього, здається, може відмовитись людина, а від них не одречешся: таку вже сам бог до рідного краю любов уклав у наше серце… І останнього жебрака, останнього лиходія, навіть душогуба любов ця гріє… Тільки прокляті богом душі позбавлені цієї любові і зазнають від того і тут, на землі, і на тому світі невимовних мук, бо чи є ж гірша мука на світі, як не відати ні до кого й ні до чого прихильності?

Зітхнув глибоко Янко, дід теж перевів дух із стогоном, і замовкли. Каганець потріскував: полум’я його то витягалося язичком, то зовсім до гнота припадало. З усіх кутків хати, мигаючи, наступав морок, і тільки дві постаті — згорблена, висохла — сивобородого діда, і струнка, з полиском в очах — енергійного юнака,— вихоплювалися в нього блідими плямами.

Хтось боязко доторкнувся до клямки дверей, ніби пробуючи відчинити їх тихенько, але дід і онук так поринули в свої думи, що не чули шереху.

— А ви, діду, знавали Уманщину?15 — по довгім мовчанні несподівано спитав Янко. ‘ — .

— Уманщину? — здригнув дід.— Як не знати, коли й самому довелося погуляти на широкому роздоллі! Ех, минули часи, перевівся під польськими канчуками в закатованого люду лицарський дух… Та тоді були лицарі — Залізняк і Гонта…16 Ех, скільки тоді ляшків-панків та жидів одгірова-дили ми до пекла…

В цей час зарипіли двері. Дід замовк і насторожився.

— Хто там? — спитав він після невеликої паузи.

— Я,— відповів хтось так тихо, що важко було розчути, але Янкові від цього шепоту здригнуло серце й загорілась душа. Пригнічений настрій одразу, змінився на радісно-п’янкий…

— Хе-хе! — усміхнувся в бороду дід і допитливо глянув

на онука.— А піду лишень я пошукаю того злодія — мабуть, заліз до комори. * * —

Тільки-но дід вийшов, як на порозі з’явилася тонка й легка постать молодої дівчини: ніби якась стороння сила внесла її до хати й причинила за нею двері. В мерехтливій сутіні вона здавалася блідим хитким привидом..

— Мариико! Єдина моя! Чи це ти? — прожогом кинувся до неї Кармелюк і схопив її за руки.

— Я, Ясю, я…— обізвалася, тремтячи від радості, дівчина. Очі її палали від захвату, вона усміхалася й задихалася від щастя, а світлі сльозинки не знати чому текли по її щоках.

— Не забула?

Дівчина поривчасто дихала й од хвилювання не могла промовити й слова, але вся її істота, вся душа волала: “Люблю, люблю!”

— Так не забула? — знову спитав пошепки Кармелюк, нахиляючись ближче й ближче до її палаючого обличчя й блискучо-променистих очей.

— Матінко! — вирвався зойк у неї з грудей, але, швидко глянувши на панича-красеня, вона зніяковіло опустила очі й зронила: — А ви?

— Я? —скрикнув Янко.— Пропадав, умирав… і якщо стою тут, то це тільки думка про тебе, мою зіроньку, держала мене на йогах… Тепер уже ні тебе від мене, ні мене від тебе ніхто не одірве, не одбере! Не дозволить пан,— украду тебе, одіб’ю і разом з тобою — хоч у пекло! Отак, обніму тебе й держатиму до самої смерті…

І він дужими руками обвинув тендітний стан дівчини й притиснув її до свого серця.

Різок уникнув Кармелюк: даничі заступились, але все ж таки його понизили у гісарі й оселили разом з конюхами на стайні. Пан неодмінно хотів вивітрити з голови зарозумілого хлопа закордонні примхи. Пігловський розумів, що Карме-люк своєю письменністю й розвитком буде корисний у господарстві, однак, не маючи навіть секретаря для листування з патріотами в цей бурхливий час, він все-таки не поступився перед просьбами своїх синів і присудив Янка на випробу.

В перші години приниження і всіляких прикрощів Кар-мелюка гризла безсила злість, і вона б зросла до шаленства, до помсти, коли б не дід і Маринка… Тепер йому легше було відлучатися з двору; роботи від нього, сторонньої не вимагали, вночі за ним ніхто не стежив, і Кармелюк майже через день одвідував діда. Досада за незаслужену образу почала вщухати, бо її заступали аж через край сердечні розмови в діда й сповнені невимовного щастя зустрічі з Маринкою.

Довідавшись, що Кармелюк, набачившись усього, буває часто в діда Свирида, почали заходити до нього і поважні селяни, й бідні, щоб довідатися, як чужим людям живеться на світі й чи не блимає де зірочка надії на кращу долю. З пожадливою цікавістю слухали вони про дива на чужині. Розповіді Кармелюка й діда передавалися з хати до хати й роздмухували в селян іскру боротьби проти свавілля польських панів, посібників француза,—все це бадьорило дух селян і живило їхні надії на кращу долю… Селяни добре розуміли, що коли подолає православного царя француз, то за них уже нікому буде заступитися, пани візьмуть гору й почнуть катувати селян безборонно; а коли цар повалить антихриста, то тоді панів-бунтарів візьме в шори й заступиться за селян… Але Наполеон ішов переможно, урочисто заявивши у Варшаві про визволення польських провінцій з-під московської кормиги й про відновлення Польського королівства… Війська російські відступили перед легіонами переможця Європи без бою й залишили Вільну й Литовський край супротивникові. Таке позірне безсилля російських військ давало полякам цілковиту непохитну певність у вигідному для них закінченні боротьби і наповнювало серця їхні шаленою радістю. Пани з озброєними командами роз’їжджали по Поділлю, збиралися на сеймики, і кожен новий крок Наполеона гамірливо скроплювали то старим медом, то венгржином, то шампанським, що стало тоді поширюватися по країні…

Ці гамірливі учти панів бентежили селян.

Сам Кармелюк, який читав уривками польські газети, спочатку сподівався, що з першою перемогою росіян можна буде підняти селян на панів, але потім відступ росіян, втрата Смоленська й розгром, як писали поляки, російських військ під Бородіном переконали його, що доля рідного народу безнадійна… Все це навіяло на його душу смуток, і на запити односельців він уже не знаходив поради, а більше відмовчувався.

Одну тільки втіху в житті він знав од Маринки; її безоглядна любов і сумирна, мов тихий вечір, душа гамували його сердечні бурі й навівали щастя; щоправда, це щастя не давало цілковитого морального заспокоєння, його порушували загальний стогін і свідомість свого безсилля оборонити це щастя від насильства, але якийсь час воно все-таки гріло душу теплом…

Хоч парубок і дівчина між собою й вирішили належати одне одному до смерті й навіть ціною життя захистити це право, та насправді не гаразд у них було. Спершу дідич був такий злий і немилостивий до Янка, що не можна було й натякнути про дівчину; а потім, під впливохм політичних подій і нової тактики до хлопів, гнів його пом’якшився і перейшов на якусь навіть ласку, однак, коли дід пішов до пана поклопотатися за Маринку, то його неприязно зустрів ключник, а потім від пана дістали рішучу відмову.

Маринка і Янко з трепетом чекали повернення діда й, довідавшись про сумний наслідок його клопотання, впали в одчай,— особливо Маринка.

— Не буду, не буду я за Янком! — виривалися в неї зойки.— Не допустить пан! Ой, що ж мені робити, бідній! Порятуйте! Ой смерть моя, смерть!

— Не плач, не побивайся! — намагався потішити її Янко, а сам аж почорнів од страшної внутрішньої урази.— Казав і присягнусь, що вкраду, одіб’ю тебе, а моєю будеш, та й годі!

— Ой, проти панської волі хіба можна? — не вгавала Маринка.

— Можна! — скрикнув Янко і очі його, спалахнувши, метнули іскри.

— Ой, що ти, Янку?! Пан… він усе може… він пан!..— душилася слізьми, не в силі стримати зойків, Маринка.

— Пан?! Велика цяця! —— хрипів уже од злості Янко.— Хіба в мене не така душа, як у того пана? Хто цьому панові дав право з моєї, з твоєї душі знущатися? Вже багато в мене отут накипіло… Так ти, дідичу, не жартуй з цим серцем… А то я помацаю, чи всі в тебе ребра і чи на місці стирчить твоя голова!

Цей бурхливий спалах, ця страшна погроза так приголомшила Маринку, що вона затримала ридання й видивилась на Янка широкими, повними сліз і жаху очима.

Свирид, який понуро мовчав, поділяючи настрій свого онука, заговорив, нарешті, щоб стримати небезпечний порив Янкового серця.

— Все це правда, любий мій унуче, тільки не гарячкуй даремно, бо коли вже падати, то хоч з доброго коня… Та в твоєму ділі, гадаю, не так пан винен,^ як цей підпанок — ключник.

— О, то гадюка! — погодився Янко.— Пан останнім, часом навіть ласкавий був зі .мною, перевів із псарів у форейтори, а потім у провожаті… говорив навіть про писарство, якщо я викину дурість із голови.

— Ну, от! І про дівчину — що панові? Коли б він сам до неї залицявся — інша річ, а то ж йому однаково… А ось цей ключник, чи не він нашептав? От що!

— Правда,— обізвалась і Маринка.— Він разів зо два зупиняв мене на вулиці, заводив мову…

— Розірву на шматки! — крикнув Янко й тупнув ногою так сильно, що підсунута вгору половинка вікна впала й розбита шибка з дзенькотом посипалась додолу.

— Ой леле! — сплеснула руками Марина.

Дід усміхнувся в бороду й своїми порадами та тихою розмовою зумів приборкати нестримний гнів Янка і примусив його погодитись зачекати якийсь час і, клопотатися вже через Фросю.

Стояли перші дні золотої осені, теплі благодійні дні,— найкраща пора на Поділлі; але того року вони почалися незвичайним холодом; заморозки й північний різкий вітер хутко забарвлювали в золото й бронзу ліси й ще скоріше оголювали їх від цього пишного вбрання.

Доїжджачі й псарі поквапилися дати бойовий лад своєму воїнству, чекаючи з дня на день панського наказу: “До лясу!” Нарешті, його було дано, і пан уже збирався сісти в екіпаж, як нараз улетів до двору запорошений верхівець.

У мисливському одязі, з дубельтівкою в руці спинився на ганку невдоволеиий пан дідич. Навколо ганку без шапок стояла по-рабському покірна челядь; вдалині вже рухалися довгі шарабани, напхані гончаками; доїжджачі й псарі метушилися на конях, а коло під’їзду ждав пана екіпаж; по боках його сиділи на чистокровних жеребцях провожаті — Кармелюк і ключар. Пан з досадою прийняв від посланця пакет, боячись,. щоб естафета не відібрала в нього розкішної втіхи; але, похапцем переглянувши листа, він змінився від радості й у захваті промовив голосно:

— Кінець Московії! Москву взято! Наполеон уже в палаці російських кесарів… Мій син відзначився… Віват! крикнув він завоїсто.

— Віват! — підхопили два-три голоси, а решта натовпу мовчала.

Пан зневажливим поглядом окинув юрбу й промовив загадково злісно:

— Ще порадієте! Гей, доїжджачий! Полювання я відміняю. Йогомосць ксьондз щоб увечері відправив подячний молебінь, коли я повернуся… Та передати й хлопству, щоб всі були на молебні! А ти,— додав він, сідаючи в екіпаж, машталірові,— гайда до Хойнацьких!

Не бігли, а летіли коні, і не більше як через півгодини тачанка з паном Пігловським спинилася коло високого ганку з шістьма колонами панства Хойнацьких,

Радісно й привітно зустріла на ганку свого дорогого сусіда й друга пані Доротея.

— Як буде прикро панові Віцентію: його немає дома,— казала, звабливо усміхаючись, Доротея,— але мій друг, звичайно, дочекається чоловіка?

— А може, друг особливо радий тому, що пані сама? Хе-хе! — відповів, заграючи, пан Пігловський.

— Стара вже, серце, стара! — зітхнула Доротея.

— Го-го! А ось як почує моя крулева новину, то ще помолодіє…

— О, яка новина? — поцікавилась Доротея й, упізнавши в гарному вершнику Кармелюка, зашарілася, мов півонія.

— А та, що Москва впала й Росія лягла до ніг нашого генія, благаючи милосердя.

— Єзус-Марія! Якщо Росія лягла, то Польща встала!

— Встала, моя дорога, кохана пані, на весь зріст підвелася, така ж горда й владна, як і раніше: з величчю в погляді, з мечем у руці, оточена пишним лицарством, овіяна новою славою…

— О мій любий! Це така радість, що примусить і захо-лолу кров забити джерелом, підіб’є на безумства…

— Ну, що ж! І побезумствуємо… Гуляй душа без кунтуша!

— Гуляй! — підхопила й Доротея, а потім, немов між іншим, зауважила: — Хто цей вершник, ото на гнідому? Схожий, здається, на того юнака, що я в пана бачила, коли повернулися сини панові з-за кордону… До речі, що з ними?

— Алоїз — у Варшаві коло Сапіги, а Казя — в Москві… Щасливий був, коли до нього осміхнувся великий імператор!

— О наш благодійний геній!..— розчулилася до сліз Доротея.— То я не помилилася, що вершник…

— Той самий, пані, Янко Кармелюк…

— Так, так… Кармелюк… Він і досі у пана в неласці?

— У мене серце одхідливе, але хлопа завжди треба держати в трензелях, щоб мундштук відчував…

— Але ж він не простий хлоп, і його жаль держати в чорному тілі!..

— Мені він навіть потрібен: і письменний, і чесний, в цьому я переконаний,— благодушно говорив далі Піглов-ський,— але треба бути твердим і непохитним…

— І в той час, коли збираємося на радощах гуляти й безумствувати? — примружила кокетливо масні очі Доротея, почервонівши зпову, мов півонія…

— Ні, перед таким захватом я тану…

— То я ловлю пана на слові… і звертаюся до його м’якого знову серця: нехай пан, в ім’я великого дня нашої ойчизни, почує просьбу свого друга й забуде, простить геть усі провини цьому Янкові, скільки б їх не було, і нехай поверне йому колишню ласку!

— Падам до нуг моєї крулеви,— мовив захоплено пан Піг-ловський.— Її слово — для мене непохитний закон.

— Яка я вдячна! — і Доротея, ледве стримавшись, щоб не кинутись панові на шию, тільки потрясла по-чоловічому його руку.

— Гей, Янку! — гукнув той.— Злізь з коня й біжи сюди, на ганок.

Кармелюк не примусив повторити наказ і за хвилину стояв шанобливо перед панством, скинувши шапку.

— Цілуй руку у пані: вона мене зласкавила..1.

Кармелюк підійшов до руки Доротеї; вона нагнулася була

поцілувати його в голову, та, згадавши, що це могло видатись дивовижним і панові, і челяді, потайки лише потисла йому руку.

Після пані Кармелюк підійшов і до дідича. Пігловський простяг йому поблажливо свою пухку, випещену руку й додав ласкаво:

— Я вже коли прощаю, то прощаю… Настановляю тебе гуменним, покладаюсь цілком на твою чесність і на твій розум…

Ключник, коли пан гукнув Кармелюка на ганок, нашорошився й підступив ближче конем, щоб узнати, в чім річ, і при останніх словах свого дідича був такий вражений несподіванкою, що навіть скрикнув і підскочив на сідлі.

— Тільки гляди мені,— казав далі пан Пігловський,—-не розпусти хлогіів і не потурай їхнім лінощам та вільнодумству… Тепер ми тут, у крулевстві польському, володарі й королевичі… Простота може сподіватись на нашу ласку, і ми не позбавимо милості народ,— так і передай, але з порушниками нашої волі ми будемо суворі!

Похиливши голову, слухав Кармелюк державний наказ свого королевича, і непрошена туга лягала йому каменем на груди, але в той же час хвиля особистого щастя гойдала радісним трепетом серце…

Шлюб Кармелюка з Мариною відбувся, однак, не зразу.

Спершу пана не було дома: він усе літав то в Бар, то в Літин, то в Летичів — збирати сеймики й обговорювати заходи, а головне, вирішувати питання — кого обирати королем: Чарторийського, Огінського чи Радіівілла? А потім настала пилипівка, а вкупі з нею й люта зима. Веселий настрій панства теж пригас. Радощі їхні нараз змінилися тривогою, і з кожним днем вона зростала, примушуючи зарозумілих панів задумуватися.

Ключник хотів був повести інтригу проти Кармелюка, спокусивши пана Мариною, але настрій у дідича був понурий, та й Фрося, яку попередили, була насторожі.

Коли розлетілася по селу вістка, що Наполеон утік і всі його полчища засипані снігом, пай покликав Кармелюка й сам дав йому дозвіл вінчатися з Маринкою, а разом з тим доручив йому оголосити селянам про пільги, які він їм Дарує. .

Після різдвяних свят і одгуляв дід весілля свого онука. Все село бенкетувало й пило досхочу, бо дідич не поскупився горілкою.

Незабаром було підвищено Кармелюка на посаді: його призначили державцем села. Марина й дід Свирид були зовсім звільнені від панщини, але й дома їм було біля чого господарювати: дві пари волів, пара коней, корова, овечки — все це в них росло й плодилося, і все давало Марині постійну радість. Пан, видно було всім, прихильно ставився до Кармелюка за його вміння втихомирювати селян і не допускати до заколотів, котрі ні-ні та й спалахували по сусідніх місцевостях. Цю прихильність особливо посилив один несподіваний випадок, який дав Кармелюкові можливість урятувати життя панові і виявити свою незвичайну силу. Раз пана понесли коні просто на старий поламаний місток без поренчат, перекинутий через Рів у найнебезпечнішому місці бездонної трясовини. І пан, і фурман від жаху розгубилися,— смерть була неминуча. Кармелюк, який випадково трапився на півдорозі, помітив це і, ставши грудьми проти коней, що неслися, вхопив їх за вудила і з такою силою осадив назад* що примусив ошалілу четвірку присісти на задні ноги.

Відтоді Кармелюк став пановим улюбленцем.

V

Два роки пролетіли для Маринки, як щасливий сон. їй здавалося, що сонце не заходить в її хаті. її коханий Іван — герой, красень, перший розум на селі,— був тепер її чоловіком, любив її, ніжив, як ненька дитину,, і Маринці здавалося, що за неї немає щасливішої жінки на цілому світі.

Ставши управителем, Кармелюк цілком поринув у панські справи, не забуваючи своїх братів селян, а дід вів рільне господарство сім’ї; Маринка ж усю душу віддала домашнім турботам. Працюючи то в садку, то на вгороді, то в хаті, вона радісно співала, як турботлива пташка, яка вимощує своє гніздечко. Незабаром з’явилася в хаті ще одна істота, наповнивши її новим щастям. То був пречарівний хлопчик, повний, рожевий, із світлою кучерявою голівкою; через рік з’явився в нього братик. Маринка дуже любила діток; вона поділяла своє серце між ними й чоловіком, і крім цих дорогих їй істот не знала й не відала нікого. Кармелюк тажш усією душею пив радощі сім’ї. Він пишався своїми пре-чарівними синками, любив їх, особливо старшого, надзвичайно ніжно. Повертаючись після праці денної у свій щасливий куточок, він брав його собі на коліна, підкидав, удаючи верхового коня, пестив йогб, лепетав з ним на його оригінальній мові, виймав з кишень саморобні цяцьки.

—— Дивись, Іване, який він у нас гарний та біленький, та рум’яний,— справжній козак! — казала Маринка, горнучись до чоловіка й любовно зазираючи йому в очі.

— Козак! — відповідав на це з гіркотою Кармелюк, і обличчя його хмурилось.

. — А хіба скажеш ні? — щебетала весело жінка, зовсім не помічаючи враження, яке справляють її слова на чоловіка.—• Бачиш, який! — надувала вона кокетливо губи.— Я йому викохала такого велетня, а він ще…

— Не мені ти викохуєш їх, а панові, щ перебивав її різко Кармелюк.— Готуй для панських канчуків!

При цих чоловікових словах Маринка блідла й, обхопивши рукою свою дитину, шепотіла побілілими губами:

— Бог з тобою, Іване, що ти говориш, що накликаєш? Пан милостивий… Він не одбере од нас свою ласку…

Кармелюк мовчки спускав сина з колін, одвертався од колиски й поринав у понуре мовчання. Маринка притихала, забивалася в куток і з тремтячим чеканням стежила за тим,, чи не розійдуться складки на обличчі чоловіка, чи не покличе він її до себе?

Такі несподівані зміни в настрої Кармелюка траплялися доволі часто. Маринка нічогісінько не знала, що робити в такі хвилини. Вона не розуміла, про що думає її чоловік, чого він хоче? А Кармелюк думав про багато що і багато чого хотів, тільки нікому було йому розповідати про свої думи, і мовчки виношував він їх у своїй голові. З самим тільки дідом любив розмовляти Кармелюк.

— Що то буде далі, дідусю? — питав вій старого, який дедалі все більше занепадав на силах.—Пани поки що притихли— переполохалися: бачать, що російський цар жене Наполеона й добрався до його барлогу,— так і ні шелесь! А пам’ятаєте, як було попіднімали вони голови, коли пролетіла чутка, що наші православні в якійсь битві з французом не встояли?

— Пам’ятаю…— кивнув головою дід.

— А потім одразу притихли, як наш цар узяв у француза їхнє головне місто Париж 17. А от що тепер заспівають? Цезаря ж самого французького, антихриста Наполеона, заслав цар на поселення й посадив французові свого короля 18.

— Свого? — дід підвів червоні, засльозеиі очі на ікони й перехрестився.— Воістину врятував, урятував господь! Пропали б ми зовсім, коли б знову опинилися під католиком!

— Та й так не солодко живемо,— процідив крізь зуби Кармелюк.— Тільки тепер ось гомонять усі, що цар одбере нас у панів і дасть волю! — і Кармелюк жвавішав ї весь загорявсь од надії.

Темні очі Кармелюка при цих словах сипали іскри, а обличчя сяяло безоглядною відвагою. Маринка любувалася в такі хвилини своїм чодовіком-красенем і завмирала від щастя.

— Немає в нас тепер згоди, не стоїмо один за одного дружно…—дід сумно хитав довжелезними сивими вусами,

— Придушила неволя!..— зітхав і Кармелюк.— Та ось як цар дасть волю, то й виправимося!

— Ой воля, воля!..— простогнав дід.

— Діждемося! — скрикнув Кармелюк, схоплюючись на ноги й розправляючи свої могутні груди.— Поляки вже нюхом чують біду. Ось і наш, хоч і як кривиться, хоч і як хмуриться, хоч і як чухає потилицю, а все-таки змушений погодитися зі мною — і ось повертає селянам одібрані в них грунти, дозволив у своїх лісах пасти худобу, подарував два дні на тиждень, дозволив збирати сушняк…

Минуло літо. Переможне російське військо, вкрите славою, почало повертатися в Росію. Європа була втихомирена і в подяку запропонувала Росії герцогство Варшавське 19. З жахом почули поляки свій вирок: замість відтворення старої Польщі, замість відновлення золотої шляхетської свободи, доля віддала їх усіх в остаточне підданство Росії, знищивши4 останню тінь незалежності. Нові підданці — варшав’яни — могли ще розраховувати на поблажливість’ благословенного богом царя, але колишні підданці, пани Литовського й Південно-Західного краю, які під час навали французів сприяли ворогові й виявили одверту зраду цареві,— чи могли вони сподіватися чогось іншого, крім помсти? І ось посунула вся польська шляхта до Варшави назустріч державному переможцеві — вітати його й благати прощення. Засмучені, занепалі духом, пригнічені страхом, залишали пани свої маєтки, прощаючись з ними, може, навіки, запобігаючи перёд народом, який вони вимучили. А народ, ждучи кращого майбутнього, добродушно прощав своїх гнобителів і мовчав, ждучи волі.

Не чекали вже селяни повернення панів, як несподівано вони всі повернулися до своїх маєтків, і повернулися радісні, владні; великодушний цар простив усе польській шляхті, ствердив її попередні права та дарував ще й пільги. Попідіймавши високо голови, пани повсідалися знову в своїх палацах, повсідалися, сповнені влади й навіть подвоєної ненависті до хлопа за те, що в період збентеження й перепо-лоханості вони змушені були запобігати перед бидлом.

Головчинці притихли… Ніби чума пройшла по всіх хатах і забрала з собою радощі життя. Ключар одразу збадьорився й знахабнів у поводженні не тільки з простими людьми, але й з Кармелюком, та й пан став холодний з ним і вже договорював, що треба підтягти розледачіле хлопство. Ключар не минав тепер нагоди, щоб так чи інакше заплямувати перед паном Кармелюка. Це нашіптування тепер досягло цілі; колишня досада панова за поступки своєму управ и-телеві в дарованих хлопству пільгах, коли її під’юджували доносами, перетворювалась у недобре почуття. Пільги ті, що трохи, звичайно, зменшували прибутки, дратували пана, а одразу одібрати все в людей було ризиковано.

Стояв теплий вересневий день. На зеленому лузі, що його оточив підковоподібною стіною уже прибраний у всі кольори осені розкішний ліс, розташувалося мальовничою групою пишне панство, яке зібрав Пігловський па облаву. Весь лужок на великому просторі був застелений дорогими килимами, на яких красувалися таці з усілякими стравами, кошики з фруктами, посуд, золоті кубки, сулії, фляги й запліснявілі пляшки. Збоку на узліссі численна челядь розпаковувала великі коші з провізією.. Біля вогнищ метушилися кухарі; тут же товпилися конюхи й псарі з собаками на смиках і на шнурах; потомлені пси лежали покотом, повивалювавши червоні язики й швидко дишучи. З різних місць лісу весь час виходили пани і навіть панії; роздратовані невдачею полювання, вони мовчки сідали на килими, передаючи рушниці пахолкам, що до нах підбігали.

Була цілковита невдача. З самого ранку завдавало собі роботи панство, і внаслідок п’ятигодинної праці з’явилася лише невеличка купка лисиць та зайців. Ні одного вовка, ні одного барсука, ні одного кабана! Пан Пігловський, який скликав гостей у свої заповідні ліси, сидів роздратований, сердитий і нервово кусав свої тонкі губи, покрикуючи час від часу на слуг, що метушились навколо панства. У різних групах товариства точилися жваві перехресні розмови: згадували вдалі облави, обговорювали добрі властивості собак і коней, розмовляли й про політику.

Пані Доротея, все така ж квітуча й огрядна, демонструвала перед товариством пару чудових вовкодавів.

— Добрі пси, розкішні пси,—заздрісно повторював знавець пан Фінгер.-— Шкода, що пані не хоче продавати, а я б заплатив сот чотири злотих.*,

— На бога, пане! — протягла втомленим голосом чарівна молода жінка, напівлежачи на килимі…— Якщо малжонок наповнить наш двір такими звірами, то я ж боятимусь і вийти…

— Щодо мене, то я радий був би наповнити мій двір справжніми ведмедями, щоб охороняти мою крулеву…

— Од викрадачів?..— підказала, недбало засміявшись, красуня.

— Пан такий ревнивий? — спитала насмішкувато пані Доротея.

О, пан маршалок має на те рацію,—встряв до роз-

мови й Пігловський, із зусиллям викликаючи в себе люб’язну усмішку.— Чоловік, який має такий скарб, мусить турбуватися про нього повсякчасно.

. — Але, проше пана,— відповіла, ніжно всміхаючись, красуня,— дружина — не бездушний скарб, і її, без її згоди, важко вкрасти.

При цих словах дружини пан маршалок увесь почервонів від задоволення й, кинувши на дружину закоханий погляд, промимрив:

— Утіхо моя!

Молодь’ голосно підтвердила думку чоловіка…

І справді, пані Розалія виправдувала загальний захват, То була чарівна жінка, тонка й гнучка, як очеретинка. Обличчя її й пречудові руки вражали своєю мармуровою білістю; шкіра була така ніжна й прозора, що крізь неї, мов крізь найтоншу порцеляну, просвічували голубі жилки. Білість і ніжність шкіри відтінялися ще яскравіше чорним і блискучим, мов крило ворона, волоссям, котре обрамляло довгасте обличчя пані м’якими хвилями. Навколо ніжного рота її лежала втомлена усмішка; темно-сині очі, опушені довгими стрільчастими віями, дивилися млосно, майжо сумно,— і вся вона з своєю гнучкою постаттю була подібна до водяної лілії, осяяної місячним променем.

Шумливий гамір молоді перервав гучний голос пана Янчевського, що з’явився на узліссі.

— А, пан Демосфен! Пан Демосфен! Нарешті!— почулися навколо голосні вигуки.— Ось хто скаже пишну орацію на честь нашої божественної німфи!

— Що Демосфен, то — Демосфен, але, незважаючи на весь жар мого серця, орації виголосити не можу, бо голодний і спраглий! — відповів Янчевський, важко віддихуючись і витираючи хусткою червоне, спітніле обличчя.

На ньому був зелений мисливський каптан, через плече висіла на перев’язі рушниця, а коло пояса теліпалися два здоровенні зайці.

— Хіба таку я гадав принести жертву до ніжок нашої чарівної Діани20? — промовив він, одв’язуючи зайців і кладучи їх коло ніг пані Фінгер.— Але, пане сусіде,— вигукнув він, випростуючись і звертаючись до Пігловського,— як бога кохам, з пана належить великий штраф за те, що він примусив мою шляхетську утробу марно вимучитись!

На обличчі Пігловського з’явилася погано прихована досада.

— Сам, пане добродію, згризу себе й не тямлю: що це сталося? Куди порозбігалася дичина?

— Осмілюся доповісти ясному панові,— промовив у цей час ключник,— він давно вже не спускав з Пігловського очей, вичікуючи тільки зручного моменту,— осмілюся доповісти,— сказав він знову, боязко наближаючись до Пігловського, зігнувши підлесливо спину,— осмілюся доповісти, що розігнали…

** Що? — перепитав Пігловський.— Хто розігнав?

— А хлопи…

— Бестії! Бидло!! — гаркнув Янчевський.

— Як хлопи? — скипів Пігловський.

— А так, ясновельможний пане! — зітхнув співчутливо ключник.— їм не знаю хто дав дозвіл збирати в панських лісах сушняк, кажуть, що Янко… Звичайно, без панського наказу він не міг… а коли й була навіть на те вельможна воля, то, смію думати, перепрошую панства, вона стосувалася тільки найближчих до села лісів, де провадиться поруб…

— Звичайно! — підхопив Пігловський, зеленіючи від злості.

І туди не слід було б пускати хлопа,— він усе понівечить і порозтягає… Ліс йому потрібен на палиці та й то для його ж спини! — зауважив уїдливо Демосфен, підки* даючи жару в вогонь.

— Так є, вельможний пане,— ключник низько вклонився Демосфенові,— а наш Янко пустив хлопів і по всіх заповідних лісах… Ну, й порозгонили звіра.

— Содом і гоморра! — скрикнув Янчевський.

Так уже розпустив хлопів Янко, так розпустив, що просто на розбій ідуть. Ясновельможний пан мають таке добре серце…

Але добре серце пана Пігловського кипіло дикою злістю, що знайшла, нарешті, собі вихід. Не володіючи вже собою, забувши навіть про присутність дам, він закричав несамовито: . .

— Пся крев! Подати мені цього шельму!

Ключник кинувся чимдуж виконувати наказ пана, і за хвилину перед оскаженілим Пігловським стояв спокійний, трохи зблідлий Кармелюк.

Цей спокійний вигляд кріпака ще дужче розлютив пана.

— Собака! Як ти смів пускати бидло в заповідний ліс?

*■— 3 панського дозволу.

— Брешеш, псе! Не в ліси Гончан, куди й миша не сміє заглянути.

— Збір сушняку не заважає панській забаві…

>— Забаві?! — обірвав його, побагровівши, Пігловський.—1

Ти ще смієш базікати? Та я самого тебе накажу зацькувати зараз же, як ведмедя… Зацькувати для забави чесного панства!

— Життя моє — лише в руках царя,— відповів з гідністю Кармелюк.

— Канчуків сюди! Зв’язати! Я покажу тобі! Закатую! —< закричав, тупаючи ногами, Пігловський.

Два конюхи кинулися на Кармелюка з-за спини, але він тільки труснув плечима, і обидва одлетіли набік, не ‘ встоявши на ногах.

— Сто дяблів!! прошипів Демосфен.

Двісті канчуків йому! Триста! заревів Пігловський, осатанілий до останньої міри від несподіваного опору хлопа.

На знак ключника з узлісся підскочило кілька конюхів з нагаями.

Кармелюк поблід так, що й губи його стали зовсім білі.

” Бога ради, пане! *** промовив він глухо.—Карай, як хочеш, чим хочеш, але душу мою пощади… Раз тільки може підвестися на мене рука… раз…

— Ти ще мені читатимеш йотації? Чого стали? — прикрикнув Пігловський на конюхів.— Валіть його!

Ключник кинувся перший на Кармелюка. Батіг свиснув у повітрі, але Кармелюк з такою силою вхопив ключника за руку, що той, голосно скрикнувши, впав на коліна.

Цей вчинок Кармелюка викликав серед панства щонайбільше обурення; всі загули відразу, як гніздо розлютованих ос. А пан Хойнацький, неабияк перелякавшись, непомітно для інших одретирувався до прив’язаних на узліссі коней.

— Зашмагати бидло на смерть! — затупав ногами Пігловський.

Кармелюкові очі блискали диким вогнем.

— То нехай же підступить хто перший,— промовив він повільно, але в тоні його прозвучала така погроза, що конюхи, які добре знали силу Ка:рмелюка, мимоволі позадкували.

— Але то правдивий бунтар! — скрикнув пан Янчев-ськйй.— Він збунтує нам усю округу!..

— О, так, так, вельможне панство! — застогнав ключник, підтримуючи вивихнуту руку.—Він збунтує всю округу, ВІТІ поперерізує всім горла!.. Справдешній, вельможне панство, розбійник!

— Продати його к бісу! — почулися кругом гнівні голоси.

. Хто таку гадину купить? — сказав Пігловський, дул?о збентежившись від останніх слів ключника.— Закувати в кайдани збойцю… і відправити в Сибір!

— Не турбуйтеся, пане коханку,— шепнула йому ніжно Доротея,— я куплю хлопа…

—— Пані! Схаменіться!.. Він ще підпалить вам Вівсяники.

— Не боюсь. Треба вміти обійтися… і ведмедя приручають. Я пропоную панові за хлопа моїх вовкодавів.

— Пречудово,— погодився Пігловський, простягаючи Доротеї руку.— Вірний пес надійніший за бидло!

VI

Довідавшись од челяді про нещастя, яке спіткало Кармелюка, Маринка прибігла, мов несамовита, на панське дворище і, ридаючи, впала до ніг свого дорогого чоловіка. А дід від приголомшення не міг устати: йому одібрало иоги. Вся челядь обступила нещасну сім’ю, так несподівано, так несправедливо розбиту навіки хвилевим спалахом панського гніву. Жінки голосно плакали, чоловіки сумно хитали головами та, боязко оглядаючись кругом, кидали понуро уривчасті фрази. Всі відчували, що горе, яке впало на цю сім’ю, це їхнє спільне горе, з яким не може примиритися людська душа.

Сам тільки Кармелюк сидів мовчки, не мовляючи й слова; тільки холодна мов лід рука його стискувала до болю руку дружини, та груди високо підіймалися. А очі з-під навислих брів дивилися так похмуро, так страшно, що мимоволі дрож проймав усякого, хто гляне на них.

— До пана… до пана біжи! — заговорили, нарешті, люди, намагаючись отямити ошалілу Мариику.— Проси, щоб і вас продав з усією сім’єю, щоб хоч укупі були!.. Та й перед панею впади на коліна, благай і її, щоб купила… І вона ж сама — жінка, може, змилосердиться, пожаліє…

З одчаєм людини, яка все в житті втрачає, кинулася Мариика в панські покої. Лакеї допустили її до пана, хоч ризикували відповісти за те своїми спинами; але і в дворі,

і. в селі всі, як один, ладні були потерпіти за Кармелюка.

Заливаючись слізьми, впала Маринка на коліна перед паном. Вона ловила його руки, вкривала поцілунками ноги й благала, і заклинала його богом святим не розбивати сім’ї, а запродати дітей і її вкупі з чоловіком.

Але пан сухо відповів, що радий вирвати з корінням по-* ганий бур’ян, і звелів слугам вивести жінку.

Маринка спробувала була кинутись і до Доротеї, але та, змірявши її холодним, ворожим поглядом, відповіла різко,

що говоритиме про це тоді, як чоловік її заслужить ласки.

Жінку вивели. Вона хиталася й падала на ходу…

— А що, може, купите? — звернувся Пігловський до До-ротеї, коли двері за Маринкою зачинилися.

— Ні, дорогий пане, дякую,— відповіла, посміхаючись, Доротея,— жінки мені не потрібні…

Смертний вирок сім’ї був підписаний. Того ж вечора Кармелюка одвезли в садибу Хойнацьких, а в хаті його, в якій до цього часу дзвеніли Маринчині веселі пісні,— запанували сльози та тяжке горе, та глибока туга.

Доротея призначила Кармелюка на посаду дворецького і свого особистого писаря. Помешкання йому приділили в горницях.

В поводженні з своїм новим писарем Доротея стала зразу на лагідний,’дружній, навіть теплий тон, так що Кармелюк, який почував раніше антипатію до грізної пані, котра про-славила себе нелюдом на всю округу, почав думати, що він цілком помилився і що пані Хойнацька зовсім не така зла, як здається зразу. Не ждучи, поки Кармелюк попросить, Доротея сама заговорила з ним про дружину й сказала, що вона особисто нічого не мас; проти того, щоб купити вкупі з ним і всю сім’ю, але що пан Пігловський з помсти не хоче продавати.

— А втім,—наприкінці мовила вона милостиво,—якщо доведеш свою відданість і вдячність, якщо заслужиш, то поклопочу перед паном і, мабуть, зумію перетягти сюди й твою сім’ю… Тільки треба почекати, поки гнів панський угамується, та й мене треба переконати в тому, що ти вартий ласки…

Слова Доротеї знову повернули Кармелюка до життя. Немов у те підземелля, в якому томилась його душа, хтось упустив одразу сніп золотого^ яскравого проміння.

— Пані, благодійнице моя! Здоров’я не пожалію, життя не-пошкодую! — скрикнув він з надзвичайно палким поривом. Навіть очі йому загорілися і все обличчя перемінилося від цього пориву.

— Так любиш дружину? — промовила Доротея, зневажливо посміхаючись.

Він нічого не відповів і потупив очі.

— А я й не знала, що ти годен на таке палке кохання,— мовила милостиво Доротея й ще раз, уже ласкаво, усміхнулася.

Так потекло життя Кармелюка в дворі пані Доротеї. Коли б не розлука з сім’єю, з дідом, то можна було б сказати, що Кармелюкові загалом жилося вельми непогано. Челядь уся ставилася до нього надзвичайно дружньо; пані повсякчас виділяла його, і тільки один худий пан Хойнацький виявляв до Кармелюка одверту неприязнь.

Проходячи повз нового дворецького, він не минав нагоди, щоб так чи інакше не присікатись до нього. Якщо Кармелюк сидів і писав з доручення Доротеї, то Хойнацький кричав: “Чого сидиш, хаме? Коли пан у покої, не смієш сидіти”.

Якщо ж Кармелюк при появі Хойнацького поспішав підвестися, Хойнацький кричав: “Чого стоїш склавши руки? Ледарювати я не дозволю!”

Загалом при кожній зустрічі з Кармелюком Хойнацький гоноровито випростувався, кидав гнівні зауваження, одно слово, скидався на індика, що сердито шерхотить розправленими крилами, наткнувшись на ворога. Ця антипатія до Кармелюка пояснювалася, власне, постійним страхом, який відчував хирявий Хойнацький, коли бачив атлетичну Кар-мелюкову постать. З пам’яті пана не виходила сцена, що відбулася на полюванні, і “він зовсім не розумів, чому Доротея вирішила купити цього скаженого вовка. Доротея помітила неприязнь свого чоловіка.

— Слухай, Віденцю,— суворо звернулася вона одного разу до нього,— чого ти так прискіпуєшся до Янка? Ти ж знаєш, що він норову гарячого, з ним треба поводитися ласкаво, а то того й гляди… Ти ж пам’ятаєш, як він сказав, що й шибениці не злякається?

— Ох, як забути, любцю,— зітхнув Хойнацький,— через те ж то я завжди і в тривозі… І на якого біса ти надумала купити цього звіра?

— На якого біса! Ще й питає! — навіть розгнівалася Доротея.— Ну й господар же з тебе! За двох псів дістати такого хлопа! Ти побачиш потім, якого я за нього візьму бариша.

— Ох, скоріше б тільки,— зітхнув Хойнацький, похнюпивши довгого носа.

— Чого скоріше?.. Ех ти, нікчема! — роздратовано мовила дружина.— Та він і в господарстві, і в усьому принесе нам велику користь.

— Я ТІЛЬКИ ДО того, любцю, що чим скоріше збути, тим більше користі. Взяли б на ньому менший бариш, купили б знову двох хлопів, продали б тих двох, купили б трьох, так як ото колії торгують.

— Слухай, кабанячий батьку,— різко обірвала Доротея чоловіка,*—’ коли ти дурний і своєї користі не розумієш, то мовчи. Кармелюк зостається в нас,— моя на те воля!

Пан Хойнацький, переляканий несподіваним гнівом дружини, пробелькотів щось невиразне й боязко шаснув з кімнати. А Кармелюк, пам’ятаючи обіцянку Доротеї, старався з усіх сил догодити їй: він працював за трьох, виконував якнайкраще всі доручення, Доротея подвоїла свою люб’язність, в одному тільки вона була непохитна; незважаючи на Кармелюкові просьби, додому навіть на один день його не пускала: спершу вона мотивувала цю відмову небезпекою, що йому, мовляв, Пігловський влаштує засаду, а то й тим, що появою своєю він роздратує пана й може накликати переслідування на сім’ю, а потім облишила і будь-яке мотивування. Досить було Кармелюкові тільки обмовитися про сім’ю — щоб викликати в пані приховану досаду.

— Послухай,— сказала, нарешті, йому одверто Доротея,— пора б тобі й одвикати від сім’ї. І що ти там знайшов у своїй жінці? Хіба тобі така жінка потрібна? Як на твій розум і едукацію — тобі потрібна пані, так, справжня пані, котра б зуміла оцінити твої гідності. А для розумної людини нічого нема неможливого в світі… Все залежить від розуму та від панської ласки… все!

Ці прозорі зауваження Доротеї викликали в душі Кармелюка почуття обурення, хоч вій все-таки що не цілком догадувався, до чого хилить мову свою хтива пані, але вій уже ненавидів її, ненавидів тим більше, що Доротея, не соромлячись свого дворецького, чинила над селянами варварську розправу. Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала; ця кара.

Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю і найкволіших, найповажніших старих людей. Все це повинен був бачити Кармелюк — і мовчати. І він мовчав, стиснувши серце, мовчав, гамуючи себе надлюдськими зусиллями, бо в душі його все ще тліла надія, що пані виконає свою обіцянку й викупить його сім’ю.

За час перебування Кармелюка в Доротеї, Марина прибігала до нього потайки разів два чи три. Ці побачення з дорогою дружиною були обставлені найбільшою таємничістю. Сповнюючи щастям вимучене серце Кармелюкове, вони разом з тим і шматували його. Марина розповідала чоловікові про ті злигодні, які посипались тепер на їхню сім’ю. Ключник помщався на них щохвилинно. І її, і хворого діда ганяли щодня на панщину, діти зоставалися без нагляду самі, коли б не добрі сусіди,— може, й загинули б зовсім; корова від недогляду пропала,— хліб немолочений зогнив у скирті.

Всі такі вісті розривали душу Кармелюкові, і ще дорожчою ставала йому рідна, близька істота, яка так покірно терпіла все це лихо.

А тим часом Доротея починала діяти все одвертіше й од-вертіше. Уже й покойові служки починали дещо примічати,— Доротея звикла не приховувати своїх забаганок,— і несподівано цей хам, незважаючи на всі підходи, не звертає на неї уваги. Перепона дратувала пристрасть Доротеї*

“Чи він дурний щодо цього? — думала вона сама собі.— Чи занадто несміливий, чи виною у всьому дружина? Принаймні треба приступити до діла рішуче”,— вирішила вона.

Було свято, і сім’я Хойнацьких виїхала до одного з найближчих сусідів на бенкетування, яке повинно було тривати два дні. Кармелюк скористався з цієї нагоди і вирішив будь-що провідати свою сім’ю. Це палке бажання так томило його душу, що він уже не думав ні про гнів Доротеї, ні про наслідки його.

Кармелюкове серце завмерло од невимовного болю, коли він знову взявся після такого тривалого часу за двері своєї рідної хати.

За дверима було тихо. Коли Кармелюк увійшов до хати, його зразу навіть не помітили.

Дід лежав у кутку, прикрившись кожухом. Марина сиділа на ослоні, припавши головою до столу; як видно, вона плакала. Діти спали, притулившись одне до одного. У всій хаті панувало те безладдя, яке приносить із собою тільки горе.

Серце Кармелюкове болісно стислося, коли вій побачив цю картину.

Тільки тоді, як він зробив кілька ступнів уперед, Марина підвела голову і з голосним криком кинулась йому на шию.

Дід, побачивши Кармелюка, скрикнув, підвівся з місця, але зараз же впав на ослін і почав безсило по-старечому схлипувати.

Кармелюк гаряче притиснув до себе Марину і, обнявши її, підійшов разом з нею до діда.

— Діду, ДІДУ, та чого ж ви плачете? — промовив він, намагаючись падати своєму голосу бадьорого тону.— Та встаньте ж, дайте подивитися на вас.

— Ох, синку, синку… Не слухаються ноги,— застогнав дід,— не зігнули літа, а зігнуло горе. Дай же подивлюся на тебе, може, вже востаннє! — Вій гарячо обняв Кармелю-ка й, одхилившись од його грудей, пильно подивився йому в обличчя.— Схуд! — Дід сумно похитав головою і знову сказав з придушеним зойком: — Гай-гай! Як схуд!

— Горе тільки рака красить,— відповів похмуро Кармелюк.

— А як ти прийшов? Пустила папі? Змилосердилася? — промовила, нарешті, крізь сльози Марина.

Кармелюк махнув рукою.

— Поїхали пани з двору, я й пішов.

— Без дозволу? — сплеснула руками Марина.— Ой боже мій, що ж то буде, коли довідається пані!

— Однаково… немає сили терпіти… Душу захотілося одвести з вами, бідні мої, безталанні мої!..

Голос Кармелюкові урвався; він тільки махнув рукою й понурив голову.

В хаті запала тяжка мовчанка.

— Погано тут було,— заговорив знову Кармелюк,— а вже що там твориться — сказати страшно!

— Бідолашний ти наш! — прошепотіла Марина, припадаючи в сльозах до його руки.

— Що я? — Кармелюк провів рукою по її голові.— Мені нічого: в ласку до цієї іродихи попав, а вже що люди терплять… Ех! Після такого життя і пекло раєм здасться!

Він круто обернувся й підійшов до маляток,— тепер уже брудних і обшарпаних, а все ж таки безтурботних. Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на них, потім нахилився, поцілував обох і, змахнувши рукавом сльозу, заговорив глухим, переривчастим голосом:

—— Сплять! Бодай би й не прокидалися довіку, щоб не знати тієї долі, котра жде їх. Звір, гад, черв’як щасливіший за кріпака. Як падло якесь, міняють його на собаку, одри-вають од сім’ї, продають для панської потіхи! А-аП Спіть же ви до вічного, до страшного суду! Щоб очі ваші не бачили світла цього сонця, щоб вуха ваші…

— Іване, Іване! Схаменися, що ти кажеш?—скрикнула від страху Марина, хапаючи чоловіка за руку.— Гріх! Гріх!..

Він важко опустився на лаву й замовк…

— Кріпися, сину, кріпись! — заговорив дід таким кволим, розбитим голосом, що, здавалося, голос цей діходив звідкись знадвору, здалека.— Були й гірші часи, та минули… не до зими діло йде, а на весну… Кріпися для цих малих дітей… кріпися…

— Кріплюся, діду; тільки тому й кріплюся, що надія

ще є з’єднатися з вами всіма, а коли б не те, то знав би вже, що робити. J ■Господи/боже мій! — Марина вся зашарілася.—— Хіба пані…

— Обіцяла купити і вас усіх,— закінчив її думку Кармелюк.

Дідочку, батечку, чуєте, що він каже? — скрикнула Марина, задихаючись од радості, й, обхопивши Кармелюка за шию, припала до нього.— Щастя моє, радосте моя! Світе мій! З тобою знову вкупі, вкупі! — повторювала вона, перебиваючи слова поцілунками.

Постривай, голубко, ще не дуже радій,— спинив її чоловік,— треба ще впросити пана, щоб погодився продати вас.

.*** Пана.,/ щоб погодився продати нас? — промовили разом і дід, і Маринка, дивлячись; на Кармелюка розширеними очима.

Еге ж, пана,— перебив Кармелюк, не розуміючи їхніх поглядів.— Я ось думаю піти до панича, щоб упросив пана.

*— Нічого йти, я був уже в нього, сину, двічі,— промовив тихо дід, потупивши очі.

Ну й що ж?

Господи! Та він же каже, що пан і зразу оддавав нас Хойнацькій та й дворецький мені це саме підтвердив.

— Хіба?

Кармелюк важко дихав, груди його здіймалися з шумом; ухопившись руками за край стола, він майже перегнувся До діда.

І вдруге, оце вже недавно, пан пропонував їй нас… Не схотіла купити, сказала, що в неї й без того жінок багато!

— То, виходить, вона, гадина підла, дурила мене?!.—” скрикнув ошаліло Кармелюк і з такою силою вдарив кулаком по столу, що ніжки його захиталися й заскрипіли.

Злякана Марина обвила його шию руками.

В цей час у сінях почулися гучні кроки. Всі нашорошилися. Марина од страху притислася до чоловіка, мовби намагаючись загородити його своїм тілом.

Двері розчинилися, і на порозі став конюх Доротеї.

— Скоріше збирайся, Іване,— крикнув він з порога.— Пані повернулася, лютує, як відьма. Біда!

VII

Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами21 на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.

— Як ти осмілився, пся крев, порушити панів наказ? — закричав володар, як тільки появився на порозі Янко.— Як ти осмілився, шельмо? Як ти наважився, хамський виродку, гадюко!

Кармелюк мовчав, прикусивши зціпленими зубами до крові губу; він був надзвичайно блідий, важко дихав, а очі, мов жарини/ блискали з-під похмуро навислих брів.

— Чого ж ти мовчиш, гадино, коли тебе питають? — сатанів Хойнацький од припливу неймовірної злості до цього хама, якого все ж боявся вдарити; він розумів, що падати ваги своїй владі можна було, затопивши в зуби, але рука не підіймалася… дубіла… перед цією похмурою постаттю, сильною і м’язами, і тим пекельним вогнем, який пробивався крізь ці світлі очі хамової душі.

Кармелюк витягся і глянув у очі своєму господареві. Доротея здригнула; Хойнацький на крок відступив і поблід, причому ніс у нього вирізнився синювато-багровим полиском.

— Відповідай же, ракаліє! — прохрипів пан, бажаючи приховати своє збентеження.—Або я погукаю людей…

— Панська воля,— процідив крізь зуби Янко,— а мені гріх, як видно, пропадати… Ну, що ж — пропадай, душе!

Від цих слів у Хойнацького пробіг чомусь по спині легенький дрож, ніби хтось поклав йому на шию жменю снігу. Він оглянувся на дружину і піймав її погляд, що виблискував і тривогою і якимсь бурхливим поривом.

— Як ти смів відлучитися, паршиве бидло! — все ще підтримував свій престиж господар.— Тобі ж сказано було, щоб з мого маєтку ти не смів відлучатися, а особливо в своє колишнє село, на побачення з своїм чортовим кублом? Га?!

— Усе* що мені було загадане, я виконав,— вимушено заговорив, дивлячись убік, обвинувачуваний.— Панство поїхало на два дні… отже — я був вільний…

“—• Вільний? Ха-ха! — вигукнув Хойнацький, закипівши знову зловтішною жорстокістю.— Раб, бидло, черв’як, котрого в моїй волі розтоптати, коли захочу — і він вільний? Та ти, пся крев, вільний будеш тоді, як здохнеш… Як твоє стерво пожеруть хробаки!.. Розумієш?

— Розумію,— обізвався спокійно Янко, хоч було чути, як щосй клекотіло в його грудях.*— Виходить, іцо тільки смертю можна купити волю… Попросимо і в неї ласки…

Остання фраза знову збентежила Хойиацького: ця погроза стосувалася панів чи тільки самого Кармелюка,— однаково, вона була небажана і небезпечна, а тому пан змінив свій лютий тон на докір:

— І ти сподівалась від нього вдячності? — кинув вія згодом Доротеї.— Хоч мий хлопа, хоч шкреби, хоч вари в трьох водах, а все-таки від нього й від його паршивої душі тхнутиме гноєм. Ні виховання, ні ласка не викличуть у тварюки ні честі, ні шляхетства! Все ж, здається, як потурали цьому негідникові, скільки виявляли до нього ласки й поблажливості… І їв, і пив він з панського столу, вилежувався на панських пуховиках,— і ось яка вдячність!

— Ну, позбавляти права побачитися чоловікові з дружи

ною й рідними дітьми,— посміхнувся Кармелюк гірко,— розривати гвалтом союз, зв’язаний богом,— хіба це можна назвати ласкою? k *

— Мовчати, хаме! Не базікати! — тупнув ногою Хойнацький.— Замість того, щоб повзати в ногах і просити милосердя, ще про волю патякає, про бога схизматського… Ось я покажу тобі і волю… і даровані тобі богом права! В челядницьку, геть з дому!.. Тепер прибиратимеш у мене нечистоти! Геть!

Кармелюк глянув ще раз панові просто в очі й, стиснувши так свої руки, що аж зарипіли й хруснули пальці, вийшов з кабінету.

А Доротея, переживши за ці хвилини багата сердечних тортур, накинулася тепер на ненависного чоловіка.

— Ти просто дурний і безтактний безмірно! Я дивуюся, як він тебе не шпортонув ножем.

— Ііа бога! Дорцю! Що ти кажеш!? — скрикнув чоловік, розкривши від жаху рота.

— Та те ж і кажу… що ти тільки свою злість знаєш тішити і в лютості забуваєш, що перед тобою стоїть не простий хлоп, а людина едукована… яку. діймає образа… і людина, яка ладна на все…

— Та ти ж сама, любцю, просила, щоб накричав…

— Просила, щоб пояснив огидність його вчинку. Ти ж господар… називаєшся мужчиною,-— ушпигнула вона,— то повинен же пояснити кріпакові його обов’язки… а ти заходився його дражнити, принижувати, доводити до нестями… Ну й діждешся, діждешся, нікчемо…

— Матка боска! То я ж його зараз відпроваджу до справника 22… нехай де хоче діває.

— Проше пана,— зауважила вже підкреслено Доротея,— Вівсяники — моя дідизна… і Янко — мій хлоп… Якщо пан натворив і боїться, то може тим часом поїхати на свій хутір, а я й сама, без справника, втихомирю кого слід і приборкаю кого треба.

— Але ж, мамусю…

Але Доротея не схотіла слухати виправдань свого чоловіка й випливла з його кабінету, мов королева.

Кармелюк опинився в дворі з таким хаосом бентежних думок, що жодної з них упіймати не міг, а почував лише на серці в себе щось огидне, кошлате, з чим життя нестерпне… І він спершу кинувся був у сад, де серед густих зарослів, які ще не поскидали з себе барвистого осіннього вбрання, він міг доконати свій страшний замір; та за хвилину інше бажання взяло гору над болем змученої, ображеної душі — вернутися й помститися… Йому навіть стало досадно, прикро, що він дозволив цій гадюці виригнути з себе отруйну піну й не стиснув її за горло… Тепер він виразно уявив собі, як би цей довгов-язий глистюк захрипів під його руками, як би посинів, висолопивши язика й вирячивши з смертельним жахом свої жаб’ячі очі…

— Ха! — навіть посміхнувся зловтішно Янко, впадаючи в трохи веселіший, хоч і звірячий настрій.

Він повернув до панського дому; але, підійшовши до ганку збоку від саду, спинився:… почав міркувати, хоч і плутано, мов у гарячці, але з деяким проясненням свідомості.

“Тепер, зараз… не допустять його до пана… Сам прихід його вважатимуть зухвалим… запідозрять і позбавлять волі… Треба почекати… прикинутись покірним. А потім та вовчиха… чи не передумає?.. Вона не кричала… А що коли теж розлютиться? Тоді шкода буде сім?ї… без мене загине… А зі мною? Що ж, хоч утекти можна вкупі з нею. Кругом — непрохідні ліси, непролазні болота, темні мов ніч пущі, провалля… Не знайдуть, а як і знайдуть — поквитаємось! Авжеж, для паршивого панства віддавати задарма своє життя шкода… Потішитись можна та й інших повчити!”

Життєве чуття міцного організму перемогло й винесло поки що Кармелюка з вихору руйнацьких пристрастей, запаливши в його похмурій душі іскорку маленької надії: хоч у лігвищі звіра, а сховається він із сім’єю, а коли й віддасть своє життя, то за страшну ціну! Думка ця так заспокоїла Кармелюка, що він повернув до стайні, виліз на сіно й заснув міцним сном.

Пап Хойнацький, після сутички з дружиною, поїхав у поле з хортами, щоб розвіяти хоч трохи почуття прикрості й страху та, до речі, заїхати порадитись з Янчев-ським.

Доротея замкнулася в своїй опочивальні. Душу її розривали недобрі пристрасті, і від бурі, від боротьби, яку вони зчинили, їй поривчасто ходили груди, а очі то горіли вогнем, то млосно заплющувались..

“І навіщо я приплутала цього дурня, цю золотушну неміч, до справ свого серця? Навіщо доручила йому вичитати Янкові? Знала ж добре, що цей віслюк од самого страху пересолить… Ну, а тепер, хто знає, на що може зважитися мій Кармелюк?.. А який він був гарний у своєму гніві! Очей не могла одвести… Яка в ньому сила, який запас пристрастей кипить у цих лев’ячих грудях!.. Ні, мені треба самій поговорити з ним… сміливо… Він не дурний!” — І пані пішла до комори, куди ніхто не мав права входити, навіть чоловік, і де зберігалися всілякі дорогі речі… Комора ця була навіть заставлена деякими меблями й застелена килимами; в ній іноді любила пані й відпочивати, і втекти від свого чоловіка або його друзів… От сюди й звеліла Доротея негайно покликати свого дворецького.

Сонце хилилося до заходу; скісне проміння його падало в напіводчинені двері комори й осявало її рожевим напівсвітлом. Збентежено і навіть з невластивим характерові острахом чекала володарка свого раба; ось чиясь тінь прослизнула, ось заскрипіла підлога, торгнулися двері… У Доротеї заніміло серце, перехопило дихання, і груди, високо здіймаючись, наповнились якоюсь гарячою хвилею ,>

— Я покликала тебе,—почала Доротея, коли Кармелюк, уклонившись, шанобливо спинився коло дверей,— не вичитувати, не лаяти… Сьогоднішня огидна панова лайка була мені така ж прикра, як і тобі… і я з паном за те посварилася… Бачиш, яка я одверта, то зрозумій і оціни мою щирість та прихильність до тебе… Так, я цілком співчуваю твоєму пригніченому становищу… і хочу… Одно слово, за щирість повинен і ти відплатити тим же… За добро ж злом не платять? — І вона простягла руку.

У Кармелюка від цих теплих слів дуже заграв рум’янець і очі заволокло вологим туманом; суворий, холодний настрій його духу полагіднішав, ї надія на щосЕ добре спонукала його підійти й поцілувати простягнуту руку.

Доротея при цьому так міцно поцілувала Кармелюка в чоло, що він навіть здригнув від несподіванки…

— Ти ось дорікав мені,—провадила Доротея, хвилюючись1,— що я перешкоджаю тобі зустрічатися з сім’єю! Але ж зрозумій: я, жаліючи тебе, оберігала від лиха… і все це до слушного часу, коли можна буде викупити її.,.

А пан каже,— перебив Кармелюк,— що він охоче…

— Чого він бреше! — спалахнула Доротея.— Хіба він не з помсти одірвав тебе від сім?ї? І досі ще дише він злістю… Сядь, Янку,— звернулась, запобігливо усміхаючись,— я хочу говорити одверто…

— Що ж, вельможна пані, я й постою…

— Ні, мені незручно… Сідай ось тут… на крісло… ближче… Я бо вважаю, що в тебе й розум, і едукація шляхтича… При інших, звичайно, соромишся… а тут ми самі…

— Дякую, пані, а тільки якось… ніяково…

— Пусте! Який ти справді…. неодмінно вимагаєш наказу? Ну, то наказую — сідай! — звеліла вона, зробивши милий жест, і зі звабливою солодкою знемогою спинила па ньому вогненний погляд.

Зніяковілий Янко сів на вказане крісло, а Доротея, що сиділа на якійсь купі килимів у розхристаній блузі, напів-лежала тепер, обіпершись на білу оголену руку.

— Бачиш… з усього ти повинен переконатися, що я за долю твою дуже клопочуся… дуже,—підкреслила вона,— я гадаю, що такої другої добродійниці не знайдеш ти на світі… Всяка неприємність тобі — мені також прикра. Всяка небезпека для тебе мене більше турбує, ніж тебе самого… Я от і боялася, щоб на тебе в Головчинцях не було засідки, напасті… Твоїй сім’ї аби тільки тебе побачити — і годі… а мені кожна твоя волосинка дорога… Ось і тут ти мав неприємність,— а мені це тяжко… Виходить, не нарікати треба, що я тебе оберігаю, а дякувати… і дякувати не по-раб-ському, а сердечно..*

Кармелюк дивився на Доротею, широко розплющивши очі; кожне— її слово не гріло, а дратувало його серце… хоч і хотілося вірити.

•*— Тому що і я,-* протягла ніжно Доротея,— від серця ладна все тобі влаштувати й кажу одверто, що коли я буду впевнена на ділі, що ти мені платиш за моє серце теж серцем своїм, то я тебе ощасливлю…

— Господи! Та я за вашу ласку! — скрикнув Кармелюк і припав до руки своєї володарки. Доротея поцілувала тепер у щоку свого раба й посадовила його знову па крісло, присунувшись до нього ще ближче… Внутрішній вогонь розгорявся в її грудях все дужче й дужче, охоплював полум’ям обличчя й іскрився з млосних маслянистих очей.

Кармелюк, охоплений радістю, сидів, як очманілий, не розуміючи справжнього значення слів своєї володарки, але невиразно відчував, що в них криється щось незвичайне, неприродне…

— Присягаюсь, возвеличу, коли тільки впевнюся, що воля не занесе від мене мого любого Яся! — шепотіла вона, сп’янівши від паморочливих бажань, нервово здригаючись і потягаючись, мов кішка. Вона то пожирала Янка очима, то мружила їх від млості.

Минула мить, друга…

“Невже він не догадується? Чи боїться догадатися?.. Треба сміливіше й простіше!” — сяйнуло променем в її свідомості, і вона заговорила нараз енергійно, з вогнем:

— Слухай, Ясю. Ти, може, думаєш, що, мабуть, я сама не хотіла тут бачити твоєї жінки? Так, і це правда! Вже коли душу одкрити всю, до найпотайнішого куточка! Так! Я не могла стерпіти й думки, що ти будеш обнімати її, пестити, впиватися раюванням… Тут, близько… Майже перед моїми очима… Що ж? Заздрила їй… Єзус-Марія… як заздрила… Мучилась!..

— Пані? — скрикнув Кармелюк, широко розплющивши очі. Він починав трохи догадуватися.

— Слухай! Чого тікати від щастя, коли сам бог тобі його посилає? — нестямно говорила Доротея, охопивши однією рукою плече Янка й притягаючи його до себе.— Ти обдарований щедро всяким добром: і красою, і силою, і розумом, і знанням світу… І щоб таке добро гнило під гнітом неволі, в хамському болоті, в бруді рабства? І заради кого? Заради дурної брудної жінки? Хіба вона зрозуміє тебе й оцінить? Тобі потрібні багатство, пошана й воля…

Немов загіпнотизований, не міг Кармелюк зрушити з місця й одірватися від очей, що поблискували над ним то синіми, то зеленими іскрами. Доротея наблизила своє палаюче обличчя й вологі напіврозкриті губи так близько до його обличчя; що її дихання опекло його жаром.

— Хто ж мені це дасть? — спитав він, ніби сонний.

— Хто, дурненький? Невже ти не догадуєшся? — тулилася все ближче й ближче до свого хлопа розпалена пані.

— Ой пані! Про що це ви?..

— Та про те… ІЦо я тобі в рот кладу, а ти не хочеш

зрозуміти!.. Про те, що я тебе полюбила з першого разу,,* і з кожним днем усе дужче й дужче люблю… сохну по тобі… горю серцем… жду раю в твоїх обіймах… Я тебе зроблю щасливим… Чоловіка вижену… задушу, отрую… а тебе матиму за чоловіка…— Вона обвила своїми пухкими руками Янка за шию її почала обсипати його палючими поцілунками, задихаючись і шепочучи: — Ти мій ідол…. мій кумир… Ти не схожий на підлих хлопів, на те мерзенне бидло… Ти, мабуть, панської крові.

Останні слова ударили страшним болем по душевних Кармелюкових виразках і наче облили його холодною водою; весь гіпнотизм, весь отруйний чад від нього одразу одлетів, і піднялася із дна серця бридка огида до хтивого шаленства звіра-жінки. Він дужим порухом плечей скинув з себе руки нової Мессаліни 23 так, що вона незграбно, впала на килим, стукнувшись головою об спинку крісла.

— Схаменіться, пані! — промовив з гидливістю Кармелюк.— Не личить вам з хлопом… та й хлопові гидко…

Такої образи не сподівалася владна пані. Обличчя її позеленіло, вкрилося криваво-червоними плямами й спотворилося від гніву.

— Цо-о? — зашипіла вона.— То ти осмілився… мене, як жінку…— і вона мало не кинулася на Кармелюка, але стрималась і, подолавши свою навіженість, випросталася на весь зріст і промовила холодним, сповненим отрути тоном: — А ти, як видно, дурень… Не зрозумів, що я тільки хотіла перевірити… раба! Але годі, ні звуку! Покликати мені нового дворецького!

Кармелюк постояв митб і швидко вийшов з комори.

Лише наступного дня повернувся пан Віцентій додому і не сам, а вкупі з сусідом своїм, Демосфеном. Доротея радісно зустріла гостя, а з чоловіком була така ласкава, що він тільки усміхався і за кожним словом дурнувато казав: “Моя люба, моя крулева!”

Через день Доротея таємниче сказала чоловікові, що повий дворецький виявив пропажу срібла… і що є підозра на Кармелюка. Чоловік хотів був зараз же кинутися на стайню, але дружина його стримала.

— Треба так, душко, обставити діло, щоб злодій не викрутився. Він, напевно, частину срібла одніс до своїх, а частину в себе приховав… То про крадіжку поки що нічичирк! Спершу треба обшукати хату його жінки, а сюди запросити справника і при ньому оглянути скриню цього хлопа… І якщо виявиться, що він злодій, то я не хочу залишати його в себе. Твоя була цілковита правда… Навіть наділити когось злодієм не хочу, а пропоную негайно закувати його в залізо і здати в москалі…

— О моя любцю! Чудово! — зрадів Хойнацький.

Янчевський цілком схвалив план Доротеї, і його було виконано точнісінько так. Через день вернувся посланець від пана Пігловського і привіз “знайдені” під лавою в Кар-мелюкової дружини дві срібні ложки. Того ж вечора в присутності справника, десяцьких і понятих було відкрито скриню Кармелюка, і в ній “виявлено” неабияку кількість панського срібла.

На отетерілого, невинного Янка одразу наділи кайдани і вивезли його з двору, нв давши сказати й слова. А втім, приголомшений підлістю, він навіть не опирався,.”

VIII

Проминуло ще три роки. Тричі ліси міняли своє пишне вбрання, тричі прилітала весна на крилах веселих жайворонків і прибирала тиху долину килимами свіжих квітів. По хатах лилися сльози, а в темних хащах лісу все-таки обзивалися зозулі та дзвеніли трелі солов’їв, а іноді чулися й дівочі пісні… Про бідолашного Кармелюка, якого силоміць вирвали з сім’ї, з благодатного рідного краю й закинули так жорстоко в чужу країну, в жахливе тоді солдатське життя — забули: життя села, що сколивнулося було при ньому, знову зімкнулося, як сходиться вода над кинутим у неї каменем. Тільки іноді, дивлячись на шаленства нового управителя Головчинців, старі люди сумно похитували головами й шепотіли: “Звірюка, звірюка… Занапастив і Кармелюка! Ото був чоловік, заступник! Ох, ох, такого вже не діждемось!”

В одній хаті відсутність Кармелюка залишила тяжкий, глибокий слід.., . Тих сліз, які лила тут нещасна жінка, не висушувала й ласкава весна… Веселий промінь сонця не розгонив похмурості перекошеної набік хати, занехаяного, спустілого двору. Посиротілі діти, бачачи тільки тяжкі сльози матері, росли мовчазні, сумні, бліді, мов гриби у погребі. Марина змарніла й постаріла, наче зігнулася. Горе, якого зазнала вона, держало її неослабно в своїх цупких обіймах… Вона з ним жила, з ним ходила, з ним же й спала… Іноді їй здавалося, що вона відчуває, як коло неї тужить чоловікова душа… Вона схоплювалася з постелі, втуплювала очі в холодну пітьму, що стелилася по хаті, й ждала, ждала… Чого? Вона й сама не відала.

Вона ж знала, що її чоловік, хоч і живе десь далеко, але одірваний од неї назавжди. А вперте серце все-таки ждало його, дорогого, коханого,ждало всупереч глузду. Вічне горе та вічна самотність помалу-малу геть притупили її душу. їй ні з ким було перекинутися словом. Навіть діда не було з нею… Старий не витримав останнього удару и пішов шукати правди й волі в далекий, незнаний край…

Пані Доротея зовсім забула про неприємний епізод із зухвалим та дурним хлопом. Її уяву тепер полонив пан Демосфен, плечі й тідобудова якого могли посперечатися з постаттю Кармелюка, а здогадливістю й спритністю пай, звичайно, перевищував нетяму-хлопа.

Невдалі політичні мрії про воскресіння вітчизни розбили серця представників Польщі, але в поміщицькому колі гіркота ця незабаром угамувалася. Добробут панства зростав. Благодатний край і тисячі рабів забезпечували йому розкішне життя.

В невеличкому містечку Літині суддя літинський Йозеф Слив’янський святкував свої іменини. В залі, за розкішно сервованим столом, сиділо багато гостей, гладких, угодованих — старих і струнких — молодих. Пан маршалок із своєю чарівною дружиною, панство Хойнацьких, пан Янчевський, пан Пігловський, ксьондз-нробощ, молодий і вродливий, який сором’язливо опускав очі додолу, пан суддя, чоловік середнього віку, суворої, строгої зовнішності, який люб’язно мінився в розмові з дамами, і дружина його, гарнесенька блондиночка з тонкою талією й небесними невинними очицями, що змінювали свій вираз тільки при звертанні до слуг, і ще кілька шляхтичів та паній.

Обід наближався до кінця; подавали вже цукрові піраміди, наповнені ласощами… Обличчя гостей лисніли від перевтоми, а очі маслилися від утіхи… Гамірлива жвава гутірка, пересипана вигуками й сміхом, перекочувалася з одного кінця столу до другого. Серед присутніх точилася жвава загальна розмова: гомоніли про страшного розбійника, що з’явився в околицях. Від деякого часу в Літині вже подейкували про цього розбійника, який бушував з весни то під Вінницею, то під Вороновицями; але розповіді про нього мали анекдотичний характер і не бентежили літян; гості ж тепер привезли тривожні вісті: зухвалий розбійник з’явився зі своєю ватагою в самому повіті.

— До правди, шановне панство,— просторікував молоденький шляхтич Рудковський24, з гладенько виголеним обличчям, з маленькими бурцями коло самих вух і з роздушеним над лобом світлим коком. Одягнутий він був за останньою модою: краї його коміра підіймалися, закриваючи половину лиця, висока краватка надто підпирала шию, догь

гий сурдут з короткою талією і надзвичайно вузькі панталони та черевики з гострими носками доповнювали його франтуватий костюм.— До правди! Це ж сталося з панею Чернецькою з Гутні, я сам чув з її власних уст, як з нею повівся той шельма.

— Ну, ну! — почулися звідусюди нетерплячі понукування гостей; навіть гладкий пан Бойко, який відзначався тим, що після розкішної трапези завжди поринав у солодку дрімоту, цього разу уважно прислухався до розмов.

— Так от, їхала та пані з своєю дочкою Феліцею до Кам’янця: везла панянку в науку… їдуть лісом, вечір, Раптом: “Стій!”

— Ой, на бога! — вискнула тоненьким голосом одна з па* нянок і полохливо притулилася до своєї поважної мамуні.

Промовець кинув задоволений погляд у бік панни й вів. далі:

— Раптом: “Стій!” І перед панським повозом виріс, наче з землі, здоровенний гайдамака, росту — на цілого сажня, груди — колесом, кулаки — мов жориа…

— Вродливий? — протягла пані маршалкова.

— Ух! І страшно, й цікаво! — скрикнула пані суддиха.

— Кажуть, що гарний, бестія! — люб’язно обернувся Рудковський до Розалії.— Але запевняю шановне панство, що бідолашній пані Чернецькій о тій порі було не до того, щоб милуватися вродою проклятого гайдамаки, тим більше, що він не дав їй на те часу, а звелів зараз же вилізти з коляски й віддати всі гроші. А за ним, завважте, стояло шість таких же розбійників, як і він; ну, пані й панна не забарилися виконати його наказ. Та гроші все-таки було шкода віддавати поганцеві…

— EJe б пак, хліб третій рік по ямах гниє! — докинув злісно Бойко.

— Так чи не так, шановне панство,— вів далі з легкою посмішкою молодий промовець,— але пані Чернецька переборола свій страх і звернулася до хлопа приблизно з такою мовою: “Добрий чоловіче, помилуй мене, бідну вдову; що я можу тобі дати?.. Везу ось дочку в науку… маю при собі сто червінців… Що ж робитиме дитина моя бідна, коли я їх оддам тобі?.. Якщо тобі так уже потрібні гроші, візьми п’ятдесят-сто злотих і відпусти нас на волю”. І, мабуть, пані жалісливо говорила, бо гайдамака зглянувся й почав розпитувати її про те, чого панна навчалася. А коли до* відався, що панна між іншим навчалася й танців, то щн просив панну протанцювати йому краков’як.

— Скажіть! — усміхнулася Розалія,

— А! Лайдак! — гаркнув Янчевський, і молодь підтримала його гнівний вигук.

— Звичайно, лайдак і хам примусив чарівну панну танцювати без музики, без достойного кавалера і на придорожнім лужку, але,— розвів він руками,— що мала діяти бідолашна панна? Мусила танцювати під дикі вигуки розбійників, хоч на душі їй і шкребли коти. Однак танець чарівної німфи вплинув на брутального хлопа; і він так розчулився, що не тільки не взяв у пані Чернецької жодного червінця, але ще подарував панянці від себе на пам’ять двісті червінців…

— Та це якийсь Рінальдо-Рінальдіні25! — жваво обізвалася Розалія.

— О, то не може бути хлоп.., То, напевно, якийсь шляхтич,— підхопила пані суддиха.

— Мабуть, якийсь лицар! — закотила очі Доротея.

Панночки наслідували приклад дам, і піднесений гамір

сповнив кімнату.

— Дозвольте, дозвольте,— вів далі промовець, схиляючи голову до лівого плеча й простягаючи вперед правицю.— Справа закінчилася зовсім не так весело. Відпускаючи пані до Кам’янця, розбійник узяв з неї присягу й слово честі, що вона в Кам’янці нікому про цю зустріч не скаже! Але, само собою, по приїзді до Кам’янця…

— Додержувати слова, якого дав хлопові! — перебили промовця разом маршалок і Янчевський.

— Свята панна завжди розгрішає від таких присяг! — докинув побожно ксьондз.

— Авжеж… і для охорони інших пані мусила була повідомити про гайдамаків владі,— зауважив суворо суддя.

— Вона так і вчинила,— сказав промовець”,— і, .побоюючись, щоб знову не зустрітися з негідником, поїхала іншою дорогою. І що б ви гадали, панове? — Рудковський спинився; по залі пробіг нетерплячий гомін. Промовець перечекав хвилину й заявив повільно й чітко: — Як тільки пані в’їхала в ліс і заглибилась у нього не більше як на верству,— перед нею, наче з-під землі, виріс гайдамака…

— Ну, ну! — почулося кругом.

— “Добрий день, вельможна пані!” — вклонився їй шельма.—”А проше!” — “Так ото ти так додержуєш свого слова!” — крикнув він і зараз же звелів витягти пані добро-дзейку з повоза й розікласти на землі; не підстелив навіть не тільки килимка, а й поганого рядна, розіклав за всіма правилами, звільнив від прикриття і всипав їй власноручно з копу лоз.м

При цих словах промовця пан Хойнацький хихикнув, уткнувши в кулак свого темно-червоного носа. х

Важна картина! —■ зауважив зловтішно й Бойко, який мав сусідські прикрощі з Чернецькою.

Але їхні зауваження вкрив хор гнівних вигуків.

Та він літає всюди, наче його біс носить на своєму хвості,— заговорив Демосфен.— З тиждень тому піймав бестія економа пана Вержбицького,— кажуть, що підлі хлопи донесли на бідолаху,—ну, й надів йому червоні сап’янці.

Червоні сап’янці, а то що ж таке? — пробелькотіло кілька панянок.

А це $ бестії називається: обрізати коло колін шкуру й одкотити її до п’ят…

Від жаху в присутніх дам вирвався крик.

— Еге ж, скрізь про нього тільки й розмови: там пограбував панський будинок, там мало не на смерть одшма-гав пана, тому одрубав вуха, тому здер шкіру з ніг, того просто повісив,— одночасно почулися кругом вигуки.

— А що з жидами робить! — заговорив Бойко.— Піймав, шельма, нещодавно Лазаря — шинкаря з Ходака, прищикнув йому бороду дубовою колодою і до того часу кропив канчуками, поки той не обірвав собі бороду й не кинувся навтікача.

Ух, напоровся б він, бестія, на мене! — скрикнув пан Хойнацький^ підскочивши на місці й потираючи свої кощаві руки.— Вже б я йому всипав перцю!

— Ого! зауважив насмішкувато маршалок.— Не хвалися так, пане! Кажуть, що гайдамака дужий, як бик… і карбованці гне, і залізні кайдани рве, як гарус!

1— Цо? провадив Хойнацький, чваньковито задираючи

свою гостроверху голову.— Дужий, як бий? Та я й бика, і цього хлопа…

— Та чому пан гадає, що він хлоп? — перебила пані Розалія.— Він неодмінно шляхтич!..

— Шляхтич, пані, не допомагатиме хлопам…

— Але й хлоп не даватиме панєикам по двісті дукатів.

А я гадаю, пишна пані,— посміхнувся пан Янчевський,— що багато чого брешуть. Чи він шляхтич, чи жолнер, чи рябий чорт,-*— хай ІІерун його заб’є,— а грабує він усіх без розбору… і що хлопам допомагає — то байки. Хлопи самі брешуть, щоб заворушити все. О, ці гадюки!

— Заспокойтесь, панове,—заговорив голосно суддя.— Все це перебільшено, і боятися нам, шляхті, якогось лайда* ка аж образливо.

А й справді! Не варто й рук брудпити,— заговорила молодь.

— Панове! Прошу слова! — промовив пан Янчевський, підвівшись і ставши в поважну позу.

— Тихше! Тихше! Орація Демосфена! — почулися вигуки кругом, і шумливий гомін помалу-малу стих.

“Quosque tandem, Catilina, abutere patientia nostra?” урочисто заговорив місцевий оратор.— Так, я почну словами безсмертного Ціцерона: “Доки ти, Катіліно 2в, будеш випробовувати наше терпіння?” Влада знає про існування в нашому краї нечувано зухвалого бандита, його злочинства ростуть, нарешті, перед нашими очима чиняться розбої, шаленства, грабунки, душогубства,— а ми, володарі краю, переповідаємо лише анекдоти про збойцю та безтурботно попиваємо венгржин в злочинній бездіяльності! Схаменіться, панове! Огляньтесь! О вічно безжурне і в хвилини страшних подій велике лицарство, коли ж ти станеш прозорливим і розсудливим?! — Оратор замовк, окинув сумним поглядом зніяковілу аудиторію й похилив на мить голову.

В залі всі напружено примовкли; навіть лакеї з тацями й келихами завмерли де хто стояв.

— Так, небезпека велика й незмірна,— казав далі з повою енергією пан Янчевський,— і не в цьому бандитові вона полягає… Ні, не в ньому!.. Хто він? Чи мерзенний хлоп, чи каторжник сибірський, чи якийсь втікач, шельма-козак, чи благородний злодій-шляхтич,— як висловилася чарівниця наша пані Розалія,— це байдуже. Славне лицарство наше, чи то з любові до широкої свободи, чи то втікаючи від кари закону, ставало часто в ряди лотрів і підіймало грізні повстання… Отже, я повторюю, що не самий гайдамака нам страшний, а небезпечне те, що вогонь гуляє серед пального матеріалу, що іскра літає поміж купами пороху… Я кажу про бидло, про цю рвань схизматську, про хлопство,.. Хіба ви не чуєте, як уже гуде ця наволоч? Хіба ви не бачите, як вона збирається біля корчми й снує по лісах? Ось зараз переповідало панство одне одному, що невідомий бандит з’являється й чинить бешкети й гвалт мало не в десяти місцях одночасно, та ще ца якій відстані*— верст на двісті, на триста! А що це означає, панове? А те, що це не диявол-чаклун перелітає з місця на місце, а заводяться такі дияволи по цілому краю: сьогодні їх багато, завтра їх буде більше, а післязавтра все наше хлопство пошиється в дияволи,— правда! І цього ми діждемося, на рани пана Єзуса, діждемось! — Янчевський змовк, схрестивши на грудях руки.

В залі стояла могильна тиша. Насувався жах, і під його тиском усі немов боялися підвести голови. Але ось почулися серед тяжких зітхань і боязкі голоси:

— Що ж робити?

На них, видно, тільки й чекав оратор.

— Що робити? — перепитав він і, піднявши високо голову, проголосив. владним тоном: — Перше — приструнчити бидло, подвоїти за бестіями нагляд, це — основне! Друге — зібратися панству негайно і на власні кошти влаштувати облави сусідніх лісів, а то й усього нашого повіту, виловити й зацькувати псами лотрів, зв’язати, закувати й відпровадити в стани. Ось моя думка!

Янчевський переможно сів під захоплені й гамірливі вигуки: “Згода, віват!”, “Нєх жиє Демосфен наш, нєх жиє!”

— Так, так! — загомоніла потім молодь.—Облава з хортами, дрючками, сокирами, рушницями!

— Q, то буде весела забава! — заговорила захоплюючись пані Розалія.— На цю забаву вирядимось і ми… Так, так! І уявіть собі картину: ліс… гущавина… я стою з пістолетом… зведений курок… і нараз вибігає він… Стій! Він просить милосердя… Я цілюся… але він такий прекрасний…

— І пані відпустила б того бестію? — спалахнув Янчевський.

— Відвага й хоробрість завжди чарують мене,— відповіла 8 лукавою усмішкою Розалія.

— Звичайно, відвага й хоробрість — найліпша окраса шляхтича,— встряла до розмови Доротея.— Перед одваж-ним шляхтичем жінці важко встояти! — Вона слабо зітхнула й підкотила очі.— Та тільки чи шляхтич цей бандит?.. А хлоп — завжди останеться хлопом і бидлом!.. Коли б він був навіть кращий за Аполлона27, то залишився б ницим, боягузливим і нездатним захопитися прекрасною хвилиною!

При цих словах голос Доротеї зазвучав різко, і гнівне обличчя її одразу ж утратило сентиментальний вираз.

В той час до кімнати увійшов козачок з пакетом на таці й попрямував до Доротеї.

— Лист вельможній пані! — промовив він, уклонившись?.

— Мені? Від кого? — здивувалася вона.

1— Привіз якийсь пахолок і поїхав, сказавши, що відповіді не треба.

Доротея, дивуючись, розірвала пакет і глянула на лист: мимовільний крик вихопився у неї з грудей! Пані поблідла, мов стіна, і повисла на кріслі… Всі переполошилися…

— Води, води! Лікаря! Розпустити шнурівку!..—чулося кругом.

Панії й панночки заметушилися коло Доротеї.

— Що там? Що написано? — заговорили зразу Демосфен, маршалок і Пігловський, стовпившись навколо Доротеї.

— Нічого не розумію,— мовив переляканий на смерть Хойнацький, підіймаючи аркуш, який упустила, дружина.— Тут усього двоє слів; “Згадай комору”,

. ЇХ

У містечку Деражні церковний будиночок священика Стопневича стояв на самому березі ставка. По другий бік вулиці стояла дерев’яна, темна, перекошена церква; замість дзвіниці височів на чотирьох стовпах невеликий навіс; гратчаста ограда-баркан, що оточувала зарослий бур’яном цвинтар, була в багатьох місцях зруйнована.

Догоряв теплий весінній день. На невеличкому батюшчиному дворику стояла тачанка; пара буланих коней ретельно жувала накладену в неї запашну прив’ялену траву. У затінку каштана, за круглим столом, на якому було повно мисок, тарілок, кухлів, ще й великий горщок галушок, сиділи господар дому, отець Михайло, з своєю матушкою Меланією, і двоє гостей — старенький отець Семен Дерляи-ський із сусіднього села Кальної Деражні та син його Хоздодат, які заїхали до сусіда по дорозі в Шаргород.

Отець Михайло був високий, широкоплечий чоловік, який ще зовсім не постарів, з широкою сріблистою бородою й добродушним обличчям, що промінилося надзвичайною сумирністю та любов’ю; на ньому був білий полотняний підрясник. Маленька, худенька попадя в темній перкалевій сукні, запнута хусткою, здавалася проти батюшки старою бабою.

Хазяйська дочка, дуже гарненька й симпатична молоденька дівчина, то присідала до столу, то приносила разом з наймичкою немудрі страви — мамалигу, бриндзу й шарпанину,— то прислужувала гостям. Попович Дерлянський був цілковита протилежність до худенької, згорбленої, невеличкої постаті свого батька з ріденькою борідкою й миршавою кіскою, що стирчала на потилиці хвостиком угору. Цей Хоздодат був високого зросту, досить міцний, але грубий, незграбний, вайлуватий, неначе його постать витесали з колоди й не пообрубували навіть країв; чорний чуб стояв на його голові скуйовдженою кучмою. Обличчя поповича можна було б назвати навіть гарним, коли б не грубість і простота його рис та не занадто вгодовані ланити. Принаймні попович вважав себе не за останнього кавалера, бо чорні вусики його були старанно підкручені, а з-за бурсацького підрясника горіла на шиї червона хустка.

Після двох-трьох чарок горілки лінива, апатична розмова почала потроху жвавішати.

•— Старенька ваша церква, отче,— мовив дідусь Дерлян-* ський,— от-от упаде і баркан розвалиться…

Попович голосно засміявся й возгласив: *

Бридота запустіння!

Ох-ох-ох! — зітхнув господар Стопневич.— Бачу й со-крушаюся зело… Але що убо содію? Звертався до його-мосці маршалка — закричав, що він не має бажання підтримувати схизматицькі храми… Клопотався в консисторії, але скудність засобів не спонукала її до дбайливості… а па-, рафіяни… що вони зможуть? Убогість, неміч, виснаження… Останні грунти в селян одрізують…

І церковну ругу переполовинили,-— докинула матушка,

Біда, видно, кругом,— сумовито похитав головою ді-дус£-гість,— у мене церковця бадьоріша… а й то побоююся/ Ксьондз підкопується, щоб її перенести в болото, на її місці костьол будувати… Думка така, до Києва б поїхатд, та ох! Сильний князь світу сього!

Часи! Скоро в полотняних ризах правитимем,— поник головою отець Михайло.— То це ви, отче, й зібралися з синком до Києва.

Ні. Тепер поки що до Шаргорода. В семінарію28..” везу цього телепня, цього стультуса,— просто єгипетська кара.

— Гм! — потупився понуро попович і з допомогою двох пальців витер соковито свого носа, а потім вийняв з кишені велику клітчасту хустку й витер нею пальці.

А що там скоїлося? — співчутливо спитав батюшка.

Пригода якась, чи що? — чуло додала матушка.

— Пригода,гірко похитав головою гість,— уже така пригода, що тільки руками розведеш… За погану поведінку вигнали сина з семінарії…

В цей час до столу підійшла, Олеся з глечиком чорного пива, поналивала його в кухлі й почала підносити їх, низько вклоняючись, гостям.

Усі взялися до пива.

Ну, то що ж ви думаєте? — поцікавився батюшка.

— Думаю ударити чолом превелебному отцеві, щоб зглянувся… Нехай краще всипле йому канчуків з копу та назад прийме… Я й провізію везу.

— Я на канчуки ие пристаю..,— похмуро буркнув попон вич* ” Так на що ж ти, блудний сину, пристаєш?,, Реку тобі паки і паки: виженуть із семінарії — не вертайся і в отчий дім, бо вижену. Що мені з тобою творити?

Воззріть на птиці небесні, іже не СІЮТЬ, не жнуть,!.*— почав був глибокодумно молодий філософ.

— Ох ти, птах безперий,— обірвав його отець Семену*4—* якщо йогомосць не змилується — у дзвонарі підеш!

— Vanitas vanitatum, сиріч марнота марнот: і від пастушого жезла прикликав господь своїх слуг на царство…

— На царство? Тебе на царство?

Отець Михайло й матушка поблажливо засміялися, навіть Олеся усміхнулася од такої’ гадки.

— Ох ти ж дурень бота вишнього! — обурився отець Семен.— Од семінарської лози тебе б на царство?

— Це фігура уподобления,., в красній елоквенції.,.-— трохи образився Хоздодат,— а я можу й оженитися…

— Оженитися? — скрикнув його батько.

— А чому б і ні? Я можу…

— Та хто піде за тебе?

— Ого! Приїду, прочитаю на службі божій апостола. попович крекнув, набрав поважного вигляду й кинув багатозначний погляд на Олесю; вона засоромилась і відійшла вбік…— Ну, цанна заслухається, а батько її поклопоче, щоб мене висвятили на диякона.

— Ех, паничу,*— сказав отець Михайло,— гіркий тепер хліб ієрейський, а що дияконський, то і в пельку не йде.

— Не хлібом єдиним живе людина…

— Тьху! — не втерпів отець Семен і, крикнувши синові: “Мовчи, дурню!” — почав прощатися.

— Куди ви? — запротестувала матушка.-** Переночували б краще, а то проти ночі храни господи.

— Ой так, превелебний панотче,— обізвалась і вельми старенька бабуся, що підійшла допомогти прибрати з столу.— В кожному лісі — по банді, а отаман на вогненному коні літає, та ще в одну мить — і тут, і там…

— Та і в нас чув я всякі страхіття про якогось чародія-розбійника, — обізвався отець Семен.

— Горе мені сущу! — сполохався попович і, відкинувши філософську байдужість, безнадійно оглядався на всі боки.

— Та про того розбійника іде добра чутка,обізвалася матушка.— Кажуть, що він лицар справжній, із стародавніх… і такий вродливий, що очей не одірвеш… і що буцімто нападає на самих тільки панів, та економів, та писарів і жидів. Від них одбирає награбоване*

“*” А голоту, пані, чи нашого брата добром наділяє,— пояснила стара.

— Так, так, воістину,— підтвердив і господар,— І на церкви дає. Його нам боятися нічого… А над нашими гнобителями, та гонителями, та напасниками нехай тішиться… Звичайно, не довліє пресвітеру бажати зла ближньому, та грішний душею… і. в сих діяннях бачу возмездіє і реку: “Кожному по заслузі його!”

— Ох, грішний і я,— зітхнув старенький.

Олеся стояла збоку, спершись на тин і задумливо дивилася в далину… До її слуху долетіли уривки розмови… Очі її неуважно дивилися перед ‘собою, кудись далі за дзеркальне плесо ставу, що червонів у заході сонця, мов розтоплене золото, дивилися кудись далі за самий .захід сонця…

Сутінки гускли, в однім кінці ставу, де товпилося чорнолісся, клубочився вже нічний морок. Ось соловей тьохнув несміливо вдалині… В синяві темної височини зблиснула ледве помітною іскоркою перша зірочка, а Олеся все нерухомо стояла, поринувши в хвилі чарівливих мрій, що відбивалися в її серці не образами, а звуками тихої мелодії…

Коло столу почулися якісь вигуки… і примусили Олесю прочуматись… Вона підбігла й помітила нову постать…

— А, отець диякон! — промовили разом і отець Михайло, і отець Семен…

— Волею господньою і рукоположениям чесного владики — смиренний ієрей селища Коржевець,— відповіла постать басом, наближаючись до гурту.

— Висвятився?

— Сподобив господь.

— Ну то дай же почоломкатися з тобою, отче, і випити за твоє здоров’я; хай допоможе тобі бог на нових путях’ твоїх! — заговорив добродушно й радісно отець Михайло.

— Можна,— прогув басом гість,— горло вельми пересохло.

— Може, горілочки… а може, й холодненького пивця з дороги? — заметушилася матушка, садовлячи гостя за стіл і підсовуючи до нього чарки та кухлі.

— Олесю! — гукнула, вона дочку.— Скажи лишень, серце, щоб дівчата внесли з погреба пивця холодного! А я на кухню…

Через кілька хвилин перед нововисвяченим стояли вже й холодне пиво в череп’яному глечику, на якому повиступали світлі росинки, і яєшня, і бриндза, й інші домашні страви.

Матушка й Олеся метушилися, то підсовували, то одсовували миски.

— То, виходить, отче Іване, висвятилися? — знову сказав отець Михайло, наливаючи в склянку холодного пива.

— Сусідами будемо! — додав Дерлянський батюшка.

— Висвятився, привів господь… Та треба сказати, що прийшла ще й звідти допомога, звідки б ніколи й не сподівався… воістину, путі господні недовідомі…

— А що таке?’— зацікавилися отець Михайло й отець Семен.

Нововисвячєней тільки махнув рукою й, проковтнувши кусень, перед тим оглянувся кругом, а потім мовив значливо й таємниче:

—* Розбійник допоміг.

— Що-о? —— скрикнули разом Михайло, матушка, попович, а Дерлянський тільки прошепотів: “З нами хресна сила” й, піднісши розчепірені пальці, одсахнувся з жахом назад.

— Не лякайтесь, не лякайтесь, отці! — провадив далі новоприбулий.— Він хоч і розбійник, а, видно, бога в серці має. Ось послухайте, як усе було. їду я, як уже сказав, посвятитися. їду й думаю, що з порожніми руками на таке діло пустився… На шиї в мене зашито три карбованці, але що три карбованці? Сміхота! Але що вчиниш? Так от, їду я з гризотою лісом; кругом ні душі; на шиї в мене — скарб, у бричці — ковбаси, два шматки сала та дві паляниці… їду… і думаю про свої злидні… Коли це раптом шасть хтось із лісу, та й ухопив мого коня за вуздечку: козачисько з добрий сажень росту, а одяг на ньому такий панський: за поясом пістолі дорогі, за плечем рушниця, при боці шабля..,

— Собою страшний? — перебила мимоволі Олеся. Вона стояла коло столу і з очима, що так і спалахнули, слухала розповідь гостя.

— Як тобі сказати, панно? Звичайно, коли зустріти в темному лісі такого молодця, обвішаного зброєю, то мурашки по всій спині побіжать і ноги й руки слухатись перестануть, тільки обличчя в нього гарне… Ну от, каже: “Вилазь!”* Я виліз… Вилізти то виліз, а стояти не можу,— від страху ноги підгинаються. “Є що попоїсти?” — питає. “Є,-— відповідаю.— Ковбаси^ сало й паляниці”.-— “Витягай”. Я вже не знаю, як і витяг.*— “А гроші,— каже,— є?” — “6,— реку,— три карбованці”.—”Виймай!” Розстібнув я свій каптан, почав розпорювати ладанку, навіть подумав, що це ж останні і що не діждуть діти мої безталанні, щоб їхній батько висвятився, і так мені гірко стало, що сльози самі з очей покотилися… А він дивиться на мене й каже: “Чого ж це ти, старий, плачеш, невже,— каже,–— так грошей шкода?” —

“Ох—застогнав я,—як же не шкода?” Та й почав йому говорити про свої злидні. Не знаю, де в мене й слова ці взялися, тільки все згадав — і життя своє безталанне, і старість, і неміч, і вбогість, і копу діток, і гіркий дияконський хліб. А він слухав мене, слухав, і обличчя його стало таке суворе, що аж страх мене взяв. “Ех, горе,— каже,— горе, нещаслива доле! Ну, то ось на ж тобі на спомин від мене,— і одсипав мені в приполу з півсотні карбованців 29.— Знайте,— каже,*— що не гультяйство загнало мене в темні ліси, а тяжке горе, нестерпне… А душа моя за вас усіх кров’ю сходить!” — Зітхнув тяжко… Я кинувся йому дякувати, руки цілувати: “На світ,— кажу,— народив!” А він відсторонює: “Не дякуй,— каже,— на те й беру, щоб вам оддавати, а от,— усміхнувся,— за ковбасу та за паляниці спасибі: таки добре живіт підвело!”

Розповідь нового священика справила надзвичайне вра-. ження. Довго ще розмовляли з цього приводу гості. Нарешті, колишній диякон згадав, що пора їхати. Дерлянський з сином, підбадьорені оповіддю отця Івана, а головне тим, що їхати треба було одною дорогою, вирішили вирядитись із ним, тим більше, що й місяць мав скоро зійти…

За півгодини в поповій садибі все вгомонилося й благословилося на сон.

Мов п’яна, зайшла Олеся до своєї маленької світлички й сіла на ліжкові; в своїй задумі вона не помітила старої баби, що вже її піджидала. В малюсінькій світличці, половину якої займало велике ліжко з високо збитими подушками, пахло яблуками й сухими духмяними травами… Коло образів блимала лампадка. Віконце було відчинене і в нього заглядали гілки бузку з ніжними пахучими суцвіттями, що починали розпускатися. Сутінки вже заповнювали світличку, але стіни її ще трохи біліли. Все в цьому маленькому куточку дихало душевною простотою й чистотою. Олеся опустила руки на коліна й повернула голову до вікна…

— Що це з тобою, дитино? — прошепотіла баба, доторкаючись до плеча своєї вихованки.— Чи не зурочив хто?

При цьому питанні старої Олеся здригнула й перевела свій погляд на її обличчя.

— Утомилася, няню,— відповіла вона.

— Ще б пак, ще б пак,— пробурчала стара.-^ Дай же я тебе роздягну та вкладу, та прикрию, і то пора… Сонечко давно вже сіло.

Олеся покірно дала: себе роздягти ї вкласти в постіль..*

— Сядь тут, нянечко,—промовила вона, відсовуючи на^ бік ноги.

Казочку розказати? — усміхнулася старенька, присідаючи на край ліжка.

Ні… а знаєш що? Ти нічого більш не чула про того розбійника, про якого розповідав отець Іван?

— Як не чула? Чула!.. Про нього всі люди кругом говорять…

— Хто ж він такий, няню, не знаєш?

Стара оглянулася на двері й прошепотіла таємниче, нахиляючись до самого вуха Олесі:

— Кажуть люди, що родом він не здалека, з Головчинців над Ровом, а звуть його Кармелюк.

—4 Кармелюк…— промовила задумливо Олеся.— А ти не бачила його, няню?

— Я? Ні. Куди мені: я й до церкви ледве долізу, а люди кажуть, що гарний з обличчя, кращий, ніж сонце. Так і сяє… золотом та сріблом…

— Няню, а чого ж він у розбійники пішов? Чому?

— Хто його знііє, дитино!.. Кажуть, горе якесь тяжке в нього трапилося,— ну й кинувся від напасників у пущі,* в ліси.

— Горе, еге ж, горе тяжке, пестерпио,— прошепотіла Олеся і придушила тихе зітхання.

— Тільки він крові людської даром не проливає і хлопцям своїм нікого кривдити не дозволяє. Яке в кого є горе,— просто до нього йди,—допоможе, тільки не обманюй, а обманиш,— ну, тоді сам на себе нарікай! І ніхто від його рук не втече — ні жид, ні економ, ні найвельможніший пан. Всі від самого тільки імені його трясуться, як осикове листя.

— Няшо, а звідки ж він таку силу має? — перебила її Олеся.

— Звідки? Кажуть, що він характерник! 6 в нього така розрив-трава. Хоч на сто замків нехай його замкнуть, а як тільки доторкнеться він цією травою до замка, то всякий замок упаде, всякі двері одчиняться…

І нянька заходилася розповідати про подвиги Кармелю-кові, сплітаючи в чудовий узор героїчну дійсність з чарівничою казкою.

Спершись ліктем на подушку, слухала Олеся розповідь старої… Рукав її сорочки опустився до ліктя й оголив тонку, майже дитячу руку; темні коси спустилися двома важкими пасмами на груди; прегожа голівка її була обернена до вікна, і кволий відблиск уже тьмяніючого неба ледве освітлював темні карі очі дівчини, які задумливо дивилися вдалечінь… Під тихий шепіт няні в уяві її малювалася ставна постать лицаря-красеня, який рдтує бідних, топче сильних, зухвалих і. багатих. То вона бачила його в запалі нападу на ворогів — прекрасного, одважного, безстрашного, у сяйві палаючого вогню; то увижався він їй у їащах лісових — сумний, самотній, знеможений під тягарем горя…

В одчинене вікно лилося запахуще повітря… Ледве чути було здалека солов’їне тьохкання… Крізь прозорі гілки бузку просвічували блідо-зелені смуги вечірнього неба… Якась солодка туга віяла від цього світла, що пригасало, і тихо вливалася в серце Олесі, і що більше вливалася вона, то яскравіше вимальовувався перед дівчиною чудовий образ невідомого лицаря-героя, то жагучіше поривало її скинути з нього тягар страшного горя, припасти до його рук, облити їх слізьми, розвіяти його тугу.

х

На початку XIX століття вся північна частина Подільської губернії, аж до південного краю Старокостянтинівсько-го повіту Волинської, була вкрита густими лісами та болотами; а болота тяглися уздовж річки Рову з притоками Гни-личем і Гванькою. Непрохідні нетрища, непролазні болота купчились особливо в місцевості, де стикаються кордони трьох повітів: Летичівського, Літинського й Могилівського та коло Чорного острова; шлях, прокладений по цих пущах, звався Чорним. Сам він, цей шлях, був страшенно важкий і небезпечний, а відхилення від нього вбік неодмінно заводило мандрівника в якесь пекло; в районі цих нетрищ і лежали села— Головчинці, Гатня, Деражня, Красилівка, Вівсяники, Гути та дрібні хутори, яким доведеться зіграти неабияку роль у нашій повісті.

У вузькому яру, немов у тріщині, закритій стінами яворів, берестів, грабів, що своїми верховіттями сплітали справжню баню, чорніла печера під двома каменями, що нависли над нею. Саму тріщину утворили струмки найближчого плеса, і тепер вона прорізувала посеред непролазних боліт невелике узгір’я. До цього острівця, що звався Чортова виспа, вела стежка, протоптана через трясовину й відома лише неба-, гатьом. А втім, коли б навіть відкрили цю стежку, її могли б обороняти два чоловіки проти тисячі, а тому яр і печера сміливо могли вважатися за неприступні.

Був уже пізній ранок, але в яру, а особливо в печері ще лежав нічний морок. Крізь густу покрівлю гілляк світло

Зіедве пробивалося у звивисті щілини яру, гублячись зелена-* вими відблисками у хвилях туману, що кошлатими клаптями повз по мокрому дну й виривався нагору, чіпляючись за виступи каміння й оголеного коріння. В чорній дірі, розширеній углиб, ліниво коливався вогник ватри, що догоряла, освітлюючи блідими полисками двох озброєних чоловіків; вони, розлігшись, ,як видно, грілися коло вогню, бо в цьому таємничому сховку було сиро й холодно. Один з чоловіків був уже старший за людину середнього віку й скидався на типового старого солдата. Чуб, що стирчав на голові його безладною купою, все ще зберігав сліди низької стрижки, а на щетинистій бороді підіймалися кущами колишні бакенбарди. Сіро-брудного кольору волосся обрамляло загоріле, обвітрене обличчя цього мешканця похмурої печери, і темно-бронзове обличчя його здавалося в напівтемряві майже чорним; глибока складка, що лежала між насупленими широкими бровами, надавала виразові обличчя понурої дикості, котру підсилювали, поблискуючи злим вогником на червонаво-жовтих білках, зіниці. Одягнутий він був у простий селянський одяг; тільки за поясом у нього стирчало два крем’яні пістолі та теліпався в гакірятглх піхвах довгий ніж.

Товариш його у всьому становив цілковиту протилежність. По-перше, він був молодий, вродливий, ставний; по-друге, в тонких рисах його обличчя і у виразі прекрасних очей сяяли благородство й гордість; по-третє, на ньому був гарний шляхетський одяг і цінна зброя, починаючи з коштовної кривулі, та й взагалі у всій постаті його видно було шляхетство.

— Ну що, Янку,— перервав, нарешті, мовчанку старший,— давай хоч покуримо, а то геть кишки затягло і під серцем смокче.

Янко,— то був наш Кармелюк,— мовчки подав своєму товаришеві кисет з тютюном.

— Еге ж, братику, фуражировка сплохувала,—— вів далі старший,— а позицію ти вибрав добрячу,— і в самому центрі,— і ніякий дідько не злопає; хоч би їх навалило ескадрон цілий або й два,— то ми з тобою перетопили б усіх їх, та й годі! З Вінниці йк рушили, то було справді небезпечно: супостат і супротивник кругом, а в нас ні авангарду, ні прикриття… Спасибі ще людям, що переховували…

— Люди тут золоті,—перервав Янко,—тільки задушені поляками, та жидами, та економами, а то б…

— Люди хороші, це правда! — погодився товариш.— Я от і кажу, що коли б не вони, то нас би взяли в ретран-шементи…11 А тепер, як добрели до пекла, то наче в Христа за дверима…

— Та чи ти тільки пояснив товаришам як слід, де наше пристановище?..— спитав з досадою Янко.

— Найакуратнішим способом залишив зарубки їм, та й за пролазом поставив двох вартових, щоб провели своїх і стерегли б Чорний шлях на всякий випадок, чи не попадеться хто товстопузий… Рудий, Кіт і Лушня подалися на хутори роздобути щось для зубів та й клич подати людям.

*— Знаю… Та чого й досі нема їх? Чи не попалися в руки панам?

Не такі вони… Під Вінницею, як напав на Андрія Луш-ню економ з цілим десятком челяді, так він ухопив оглоблю, та так і прочистив собі дорогу… Як махне, мов косою, так двоє й шкереберть! Я до нього був на допомогу, а він кричить: “Не турбуйтеся, дядечку, я й сам”.

— Андрій хороший хлопець… дужий і щирий.

— Та й Рудий теж підійде під хронт… З Литви пристав до нас… Не одстає, мов собака… А хороші теж були місця там на Прип’яті — добрячі! І води, і риби, і всякої дичини — привілля! Хлопців можна було б підібрати спритних, дівок теж, та човника прудкого: грабуй судна панські та купецькі — і малица! Так тебе ж, камраде, все тягло в цей край.

— А хіба тут не краще?

— Що й казати… Сторононька пречудова, тільки от сховку супроти тамтешнього не густо… людей до гибелі, очима пантруй, як у строю… а наше ж діло потайне.

— Пам’ятай, друже, що наше діло тільки до часу,— зауважив серйозно Янко,— ти ж мені дав слово, що добудеш паспорти й проведеш за кордон, як тільки я споряджу жінку й дітей…

— Пам’ятаю, брате, пам’ятаю… і ось тобі солдатська рука, що дотримаю свого пароля… Тільки поспішати нема чо-7 го… Погуляємо й тут, кишені понабиваємо… З порожніми, бра, кишенями все одно, що з порожнім животом,— ні в ДОг рогу, ні до бога!

— Та ми й так через ці кишені колесуємо третій місяць,

а я все не доберуся до сім?ї…, ; V п

— Доберешся і з своїми супостатами поквитаєшся. Тільки потерпи; терпів у нашій муштрі три роки, то тижнів на три наплювати!

— Що ти? Мало ще муки?!

Мало! От перед утечею була…

“*— Це коли тебе схопили на крадіжці? — ущипнув Янко,

— Ні, коли тебе, Янку, накрив командир,— одпарирував Дмитро Гнида,— то там могла бути справді мука…

При цьому натяку обличчя Янка спалахнуло густим рум’янцем; якесь прикре почуття збентежило його кров і розворушило сюіубочену досаду… Та він незабаром опанував себе, зітхнув глибоко і без роздратування відповів:

— Ні, друже,— не в карі була мука, а в тому, що на чужині скитався, далеко від своїх любих селян, од рідної сім’ї, від цих ясенів, грабів і від цього синього неба… з цією мукою ніякі твої шпіцрутени не зрівняються…

— Го! Не кажи, братику; ти ще їх не пробував, а як попробуєш, то не те заспіваєш! Моя ось спина звідала цього барабанного бою,— то не сподобався, та так не сподобався, що, здається, на розстріл би краще пристав,— принаймні хоч швидко й акуратно..,

— Невже ж здихатимем з голоду? — перервав Янко солдата.— Піди лишень, Дмитре, та розпитай вартових… Треба куди-небудь рушати на підніжний, поки ноги носять, не гинути ж лежачи…

— На рекогносцировку чому ісе піти, а залишати таку неприступну, можна сказати, фортецю не слід. Провізії принесу сюди, товаришів тобі підберу, і почнемо таке виробляти, що калина-малина, ягода червона… Я тобі всього роздобуду, пане отамане…

— Роздобудь спершу хоч шматок хліба.

— Це правда… Я ось зараз розвідаю… а потім загуляємо он як!.. Я ось твою пані накрию…

— Ну її! — махнув зневажливо рукою Янко.

— Чого ти? Багата й негідниця… Навіщо було й записку писати?

— Для того, щоб мучилась од страху… і для од-воду… а що довше вона муку терпітиме, то моєму серцю втіхи більше… та й крім того, раніш я хочу побачити сім’ю.

— Як знаєш… а на розвідку я зараз,— і він швидко пішов яром угору.

Янко ліг на живіт і, спершись на лікті, здушив голову руками і втупився в купу розжеврілого вугілля, навколо якого звивалися ще тонкі синенькі змійки. Вся печера тепер сповнилася голубим напівсвітлом, що пробивалося і зі входу з яру, і зверху через тріщини й щілини поміж насунутих одна на одну кам’яних плит. Тепер уже можна було помітити, що склепіння печери підвищувалося всередині і сама вона розширювалась у глибині, поділяючись на два-три рукави, що чорніли своїми ходами; по закутках головного відділення видно було купи всілякого одягу, зброї і коштовних речей. Серед глибокої кругом тиші чути було, як монотонно журкотів струмок та квапливо стукотів дятел, який то затихав, то стукав ще гучніше.

Але Янко тих звуків не чув; він глибоко задумався, поринув у спогади про минуле. Прийом, міра, лоб, казарми, строкатий чужий натовп і безкінечна дорога, що все відбігала від любого краю, від дорогих серцю людей у темну, безпросвітну глушину,— все це влилося в його серці в суцільну тупу тугу, в якийсь протяжливий, нескінченний стогін, що й тепер стискував його серце до болю… А потім, потім… почалися муштра, приниження… Пана й економа замінили вахмістри, корнети, ескадронні, та знуща’вся і свій брат, що дивився на хохла, на мазепу або глумливо, або злісно…

“Еге ж, коли б не було там земляка Гниди,— пролетіло в думці Янка,— коли б не здружився я з ним, то пропав би напевне… а потім ще пощастило йому вийти з рядових на інші посади… І Дмитро допоміг,— згадав він,— тому слово, тому два… Хоч і не дуже близький земляк він був — з Полтавщини, а все-таки свій брат”.

Спробували, звичайно, всіх принад на своїй шкурі: смак кулака, чобота, ударів по вуху, ударів прикладом — усіх педагогічних засобів під час муштри; але Гнида один з усіх витерпів ще й знущання з хохлацької пики й мазепинської мови,— і от перейнявся. співчуттям до новачка й почав за нього заступатися. Самітне серце Янка відгукнулося одразу на добре почуття Гниди й відплатило йому вірною дружбою. Мав тепер з ким перекинутися Янко щирим словом, поділитися своєю безмежною тугою,— і на душі в нього просвітліло.

Хоч Гнида вже й звик говорити по-казениому, а все-таки ще не розучився розуміти рідну мову й вислуховував скарги Кармелюкові поблажливо й співчутливо. Раз, коли нестерпно стало від образ і тужливої гризоти, Яико сказав своєму товаришеві в нападі одчаю, що він накладе на себе руки, побивши перед тим вахмістра…

—— І дурний, бра, будеш,— сполошився Дмитро,— через собаку пакувати душу немає авантажу…12 А коли тобі допекло до живих печінок і нудьга посіла, то втікай у свою сторону —і все!.. Ну, доведеться там ховатися — це не має ваги; а хоч колись і попадешся, то хоч погуляєш. А там: чи пан, чи пропав — двічі нб вмирати!.. Та й од кари можна втекти, аби тільки гроші… а коли вже зовсім діло дійде до того, що бий дріб,— тоді, на крайній випадок, можна й вирядити себе в далеку дорогу… Тільки вже наостанку, не інакше… Я ж сам пробував дезертирувати і шпіцрутенів за це скуштував, а все ж таки дурості над собою не скоїв… і ще охоту маю погуляти на вільній; волі, на роздоллі…

— Брате мій, друже мій! — з криком обпяв його Янко і весь затремтів від надії, що охопила його.

Ця надія воскресила Янка, і приятелі потім часто розмовляли про те, як їм втекти, переказуючи один одному відомості про різні краї, про лад у них і про свої палестини.

Як виявилося, Гнида був сирота; він уже п’ятнадцятий рік тяг лямку в уланах; на Полтавщині не зосталося в нього ні рідних, ні друзів; крім того, батьківщина його, Кременчуцький повіт, був безлісний, та й Дмитро мало його знав.; Янкові ж Поділля, а особливо три суміжні з його домівкою повіти, були дуже добре знайомі, і ця місцевість давала всі вигоди для переховування… Тому-то Янко й схилив Гниду тікати разом з ним у свій рідний край, але Дмитро, навчений досвідом, одкладав утечу до більш вигідної стоянки полку й до того, поки не назбирають вони трохи грошенят.

Янко тепер уже міг ждати тернлячо: мого гріла наділ іі спонукала до гарячкової винахідливості в добуванні грошей, притуплюючи гіркоту образ. Але чим Янко, як солдат, міг заробити? Ремества, на нещастя, він не знав, а свої загальні знання й розвиток він не міг ніде застосувати… І він гарячково почав вивчати російську мову: добував через Дмитра всякі букварі, книжки, зубрив їх ночами, бо такого роду нахилів тоді не заохочувалось… І таки подолав: здібності він мав неабиякі, з книжкою працювати він привчився з дитинства, і нічого не було дивного, що він за порівняно короткий час навчився швидко читати по-російському; розмовляти вчився само собою в щоденній обихідці.

Про його заняття все-таки відомо було його найближчому начальству, і ротмістр взяв його із стройової служби до себе за денщика, прилучивши до цієї роботи ще й писарські обов’язки. Кармелюкове становище полегшилося. Хоч, звичайно, і від ротмістра доводилось іноді з’їсти зуботичину під п’яну руку, але Янко зумів прихилити до себе його благородіє, виручаючи його порадами, знаннями не раз із напасті; згодом він навіть непомітно підкорив начальника своєму впливові.

Кармелюк з деякою гордістю оглянувся навкруги. Яр, що простягався перед ним, тепер був залитий увесь смарагдовим світлом, а по кручах виднілися строкаті золоті плями; в тем-

ному кориті дна по камінчиках виблискував переливами перламутру, тихо журкочучи, струмок, а коло його берега, ступнів за п’ять від Кармелюка, горличка, прилетівши, безтурботно купала свою голівку в прозорій воді й стріпувала світлі бризки на своє гарне жовтаво-перісте пір’ячко… Перший порив у Янка був убити несподівану гостю, засмажити її на жару і вгамувати хоч трохи нестерпний голод, але він спинив руку, що потяглася була до рушниці: йому стало жаль невинного створіннячка, що так безтурботно віддається радощам життя… Думки його знову перелетіли в минуле.;.

От він у ротмістра відгодувався, оклигав, прибрався і знову всі почали називати його красенем. І покоївки, і дівча-та-міщаночки, і купецькі жінки задивлялися, червоніючи* на білявого, рум’яного, з чарівними очима, писаря-ч‘епуруна, та й він уже відповідав тепер задиркуватою посмішкою на палкі погляди. Молодість, надмір сили та похідна етика давали йому право на це: глибокої любові до своєї дружини він не втрачав, а від тимчасових утіх безглуздо було відмовлятися… Так принаймні думає багато хто…

Так минув ще рік. Кармелюк писав досить часто до своїх, але звідти рідко одержував відповіді, та й ті так були викладені сільським писарем,— мабуть, дячком,— що важко було зрозуміти з них, як живе сім’я. На третій рік тільки в останньому листі проскочило, що управитель кривдить його дружину.

Ця звістка обурила до шаленства Кармелюка, і він хотів був сам утекти з полку й захистити сім’ю свою від напасника, але Дмитро стримав його, пообіцявши тікати з ним незабаром, коли полк вирушить з місця. Незабаром справді перекинули їх до Мурома, і здійснення надій стало очевидне.

На новому місці все було б гаразд,— та, на лихо, задивилася на нього дружина командира й примусила чоловіка взяти Янка в ескадронні писарі. Звичайно, ця посада була великим підвищенням і відкривала шанолюбству Кармелюка перспективи; але прихильність і заступництво пані командирової ставали дуже небезпечні… Янко пам’ятав уже таке заступництво, що закінчилось для нього страшним ударом…

Далеко почувся негучний свист, Янко здригнув і насто-‘ рожився.

Довго ждав Янко: ні посвист, ні умовлений крик не повторилися,— і він вирішив, що це йому причулося з голоду. Перевернувшись на бік, Янко натоптав тютюном люльку й затягся їдучим, паморочливим димом: в голові в нього ніби ліг туман і під ложечкою ссати перестало…

“Хе-хе! Командирша! — усміхнувся він.— Чорт, а не жінка! Невгасиме пекло, та й квит!..”

Вже який він з нею був, з обережності, поштиво сухий, щоб аніні… і то не допомогло! Чи доля загадкового солдата зацікавила її, чи з жиру сказилася, а почала чіплятися з любов’ю своєю, як реп’ях: спершу заступництво, потім материнська жалість, далі ніжність сестри, а там… Янко тріпнув головою й добре почухав потилицю… Запрошувати почала на обід, в гості водити… Командир морщився, але командирша управляла полком,— і всі почали з ним поводитися, як в благородним, як з рівним… Янко опинився на краю безодні, між двох вогнів; порятунку не було, або краще сказати — порятунок був у самій тільки втечі; але Гнида й тепер не був готовий: йому треба було тиждень часу, щоб обладнати одне дільце… Тим часом туга за батьківщиною й за сім’єю стала в Кармелюка нестерпною; всякі гріхи, незважаючи на військову філософію, все-таки впивалися йому в серце, мов кліщі, і часом ятрили його совість; це неприємне відчування викликало з дна душі колишнє, чисте почуття, і воно волало й кликало його душу струснути цей брудний намул і хоч би там що побачити свій рідний край, обняти дорогу дружину, діток, особливо старшого сина… Кармелюк заявив своєму товаришеві, що більше тижня він ждати не буде.

А днів через два донеслася плітка до командира, і Кармелюк змушений був негайно тікати,— гаразд, що була ніч. Він кинувся до Гниди, та нараз в одному провулку наткнувся на таку сцену; його товариша вели два солдати, і руки в Гниди були скручені за спиною…

— Пустіть, братики,— благав жалісливо зв’язаний,— не занапащайте душі християнської… Мене ж за крадіж зі зломом поведуть зеленою вулицею… під шпіцрутени… не шкуру, а душу виб’ють… Не беріть, братики, на себе в тому гріха… Нате ось гроші, поділіться… а мене пустіть… Свідків немає…

— А нас за злодіїв вважатимуть, дияволе! — огризнувся старший.

— Тільки справді ж так… виходить… поодбивають йому м’ясо од кісток,— додав нерішуче молодший…

— Злодюзі по заслузі!

— Та я, братики, втечу… Ось тільки пустіть… і сліду не стане… ну, на мене й підозра… а ви ні при чому… Ніхто ж, крім вас, не застав… ну от і все…

— А тоді, як піймають, то ти й викажеш! — вагався вже, як видно, й старший.

— Та щоб я повісився, коли вас викажу! Не занапастіть, братики рідні! Ой, жаль який!.. Смерть моя!

Янко ніби знову чує це благання, і серце йому й тепер розривається. Здаля— причулося йому чи то гавкання собаки, чи то крик… Ждати було неможливо: прибіжать сполохані люди, і приятель, його єдина опора, загине… ‘ . 4

Забувши цро своє розпачливе становище, Кармелюк раптом кинувся із засади, мов тигр, і, двома ударами поваливши конвойних, в одну мить перерізав вірьовку Дмитрові; схопившись за руки, вони кинулися навтікача… Темна ніч сприяла втечі, а на світанку вони вже були в дрімучих лісах…

Янко витер рукавом краплини холодного поту, що виступили йому на чолі при згадці про це, і став прислухатися: йому причувся далекий посвист, що долинув до нього невиразною хвилею.

Він підвівся на лікті й затаїв дух… і нараз почув, що в самому яру, близько від печери, хтось іде, і не один чоловік, а два чи три.

Кармелюк схопився на ноги, звів курки на своїх пістолях, поправив шаблю, намацав кинджал і став чекати…

Яром побігли до входу печери хиткі тіні, і за хвилину виросли перед ним три постаті. В першій Кармелюк упізнав свого побратима Дмитра й, заспокоївшись, засунув пістолі за пояс; другий був теж свій чоловік, один з вартових при Чортовій виспі, Андрій, а третій був зовсім Янкові незнайомий.

— Пане отамане,! — гукнув Гнида в печеру.— А ми тобі гостя привели… Так уже хотілося йому побачити Кармелюка, що навіть парою коней і бричкою завернув до наших аванпостів…

— Ой!.. Дні живота мого… аки дим! — белькотів одерев’янілим язиком приведений юнак, марно силкуючись вирватися з залізних лап своїх супутників.

— Ха, раді дорогому гостеві,— привітно промовив Кармелюк, виходячи з свого схову, низько зігнувшись.

— О, me miserum заволав, не тямлячи себе, полонений, упавши до ніг отаманові.— Млад єсть… ще тільки з черева матері ізидох… Ні коємуждо зла сотворихом, окрім Гапки… А про Марину — брехня!.. Змилосердься й помилуй блудного сина… хоч ієрейства ради, domine 13 мій!

— Ха^ха! Здорово просить пардону… з підхідцем, а ду-, ша, мабуть, у п’ятах! — зареготав Дмитро. Вартовий тільки крутнув головою й, спершись руками на кий, закохано —дивився на отамана.

— Та заспокойся, паничу! — почав бур Янко.

— Non sum панич, sed попович 14,— перебив його полонений.—, Це тільки зверху… Краси й спокуси ради Євиного роду…— виправдувався тремтячим голосом полонений, боячись, щоб звання панича не потягло за собою страшної помсти розбійника, вже прославленого ненавистю до панів.

— Попович? Тим краще! Тільки чи не католик часом, що все закидаєш латиною? — усміхнувся Янко.

— Триєпостассю 15 просягаюся! — підніс попович до неба правицю.— Іже попівського коліна єсть із діда й прадіда… з Кальної Деражні… І прозиваюся, аки й панотець, мій,— Дерлянський.

Це справді був той самий попопич, що заїжджав із своїм батьком до отця Стопневича в Деражшо. Але, боже мій, його ледве можна було впізнати: ошатна Ліберія тепер була порвана на клапті, колючки дикого терну та козолисту стирчали з дірок; поли її і всі шаровари були в багнюці й зеленій рясці; одірвана частина камзолика теліпалася, мов розбиті двері на завісах; рештки шовкової червоної хустки вилися навколо шиї лахміттям; чуб, прикрашений стеблинками болотяних рослин, стирчав кучмою; на руках і обличчі чорніли плями грязюки; риси обличчя були спотворені жахом, витріщені очі дивилися божевільно, а чорні плями на щоках ще дужче відтінювали страшну блідість обличчя… Попович скидався на божевільного, що зірвався з лаїїщога…

, — Та встань же, domine, чого боїшся? Ми ж не звірі, і я свого брата не тільки не скривджу, а й іншим не дам скривдити… Пустіть його, братчики, він не втече.

— Де там! — заперечив Дмитро.— Оно й вартовий розповідає, що як тільки осадили бричку, то він миттю, з неї через голову й спину показав… Гнат кинувся навздогін, а супостат — у чагарі, порвав на собі обмундирування, а продер-ся-таки до болота й там уже по пояс загруз… там його й полонили.

— Еге, батьку,— підтвердив вартовий.

— Та й дорогою пробував дременути.

— Ну, звідціля коли б і хотів, то дорогу знайде хіба що в пекло,— зауважив отаман.

— Якщо вельможний пан…

—Не пан, а отаман,— поправив Дмитро.

— Якщо вельможний отаман,— повів мову, трохи оговтавшись, попович — має беневоленцію… і дасть надію, що тіло й живіт мої невредимі будуть, то я спробую не тікати.— Він встав, струснувся, стер на руках і щоках сухий бруд, пригладив долонею свою чуприну і оглянувся довкола вже трохи заспокоєно.

— Як ти попався до наших у руки? — спитав Янко.— Та сідай, ти ледве стоїш на ногах…

— Страху ради іудейська,— відповів, важко дихаючи, попович і сів на пеньок, що стирчав перед ним.— Я з батьком їхав парою в бричці, а за нами в однокінній біді трясся отець диякон… А правились ми в Бар… Батько мене віз, щоб знову утвердити в семінарії, зане вигнаний бих і ізвер-жен! —зітхнув він і витер брудною рукою піт, що виступив на лобі, розмазавши по всьому обличчю чорні плями.

Це викликало в отамана і в’ його товариша вибух веселого сміху; але вартовий, ростом у добрий сажень і атлетичної тілобудови, дивився байдуже й немов ждав наказів отамана.

— Нєсть, гадаю, ні образа, ні подобія? — розсміявся в свою чергу попович.— Але пика чорна — душа біла! Так аз і глаголю: доїхали ми до Краснопольської корчми… Там нас зело налякали… Ми вихопилися при сході сонця, щоб доправитися до Волковинець до заходу світила; доїжджаємо до Чортової виспи, а отець диякон і рече, що він знає стезю, якою можна обминути сію диявольську місцину, але що двом коням і бричці влектися не можна… Тому родитель мій, вельми засмутившись, пересів до диякона, а мене, ви-щерекомого сина, примусив їхати Чорним шляхом… І тіль^ ки я направив колісницю на ону путь, як повстали на мене ворожі сили, догнали й одоліли!..

— Батюшка й диякон теж не минуть наших, то треба оповістити, щоб не завдали їм клопоту,— сказав Янко Гниді,— а якщо не виїдуть, то оглянути стежку, щоб вивести їх на певний шлях; та до них провести й поповича… А що, чи не знайшли чогось у бричці? — звернувся він до вартового.

— Не оглядали, батьку,— відповів той шанобливо.

Там нічого ж не обрітається, єй-єй! — якось стурбувався попович.— Окрім харчів…

Ото нам їх і треба! — скрикнув отаман.-—Три дні ні в мене, ні в товаришів ріски в роті не було… А що там у тебе призапасено, пане поповичу?

— Для нас з панотцем на дорогу паляниць штук десять, сала од свійського вепря шматків п’ять добрих та в’яленої piscis taranii з півкопи 16, а решта, аки прииошеиіе для уласкавлення сінедріона.

— А що для сінедріона? — поцікавився Кармелюк.

— Для оного — пернатих, сиріч гусок і гусаків присолених, зело смачних,— десяток, качок, іменованих також до утицями, вельми вгодованих і присмажених димом,— два десяткй…

— Важно лепортує, хай його вовк із’їсть! — сказав Дмитро і провів рукою по вусах і бакенбардах, що геть порозростались. Вартовий тільки сплюнув і одвернувся. Сам Янко пожирав очима доповідача й ковтав слину.

— Ну, масла ще свіжого око17 та просоленого діжечка,— провадив попович,— кукурудзи гелетка, сочевиці ге летка* борошна гречаного й пшенишного по мішку та крупів усяких чотири вмістилища.

Скарб, цілий скарб! — скрикнув Янко.

— Фуражу, виходить, магазин… Натріскатись можна,— докинув Дмитро.

— Ну, як хочеш, поценку, а ми в тебе ці сінедріонівські дарунки заберем… Хоч заплатимо, а заберем. Бо голод — не свій брат,— вирішив отаман.

— І дуже добре! — зрадів попович.—Бо без дарунків батечко не поткнеться в бурсу, а повернеться вспять — і мені полегкість буде… Єдине токмо, щоб йому відомо стало, що данину забрав пан отаман, а не пропив я в шинку, занє цього не схвалює родитель.

— Не схвалює? — здивувався Янко і дав наказ вартовому: — Зараз же доставити сюди весь провіант… Та оповістити вільних людей, щоб поспішили сюди до нас на сніданок…

— Та прихопи й барило солдатських сліз, що, казали, роздобули наші в жида,— додав Гнида.

За годину все було сховано в отаманській печері, а на сніданок залишено тільки п’ять паляниць і два здоровенні шматки сала, та ще тарані з десяток… Звичайно, й горілки барило, котре взяв під свою опіку Дмитро.

З вартовим прийшло ще троє селян. Всі одержали по однаковому шматку сала, по чверті паляниці й по тарані, а також і по філіжанці горілки. Філіжанку цю,— просто старовинну високу чайну чашку,—— облюбував Дмитро в якогось пана економа й прихопив із собою для дорожньої потреби; вона й правила завжди за чарку. Хоч і е приказка, що після першої не закушують, та наші голодні, не дожидаючи другої, накинулися з гарячковою пожадливістю на хліб і на сало… Очі горіли у всіх хижим вогнем, бліді обличчя оживив рум’янець… і серед загального мовчання тільки й чути було прискорене дихання та жвакання…

Попович і до повернення вартового був уже зовсім спокійний і, оговтавшись у товаристві, почав навіть розповідати— бурсацькі анекдоти, а тепер, підкріпившись оковитою й таранею після переполоху, почував себе прекрасно і мімікою виявляв веселість і радість. Коли піднесли йому другу філіжанку, то він уже до неї проказав слушні вірші:

Аква віта створена з жита:

Хто тя добре ковтає,

Той сладость в нутру ощущає,

Та ще додати мушу,

Що веселить вона душу…

О, да шануватимем того довіку,

Хто ощасливив тобою чоловіка…

Абись же відала свою межу,—

То лізь у мою вежу!

І він при останньому слові перекинув філіжанку в рот18

Дружний вибух реготу й схвальних вигуків підтримав бур-сакову примовку.

— От так ловко одбалабонив! — вигукнув Дмитро.— І манерку перекинув у рот хвацько… Молодчина, люблю таких! — і він поплескав по плечі поповича, що обернувся до нього.

— І мені твоя весела вдача сподобалася,—усміхнувся отаман.

— Я, пане отамане, і воспіти все можу гласом веліїм! — хвастався вже підпилий попович: дві філіжанки оковитої почали його розбирати.— Коли б гітара, а ще ліпше — торбан… Ех, заспівав би: i”Et sonat, et tonat, pulveumque colbum dat” *.

— Молодець, хай тобі грець! — підбадьорював Гнида, і весь гурт підхопив теж: — Молодець, ловко!

— Ось як роздобуду десь торбан, то я тобі вдарю на струнах! — устряв Кармелюк.

— О ч возвоселюся в оний час, а нині сущу, я можу без тимпанів і гусел возопіти тако…

Г попович дзвінким голосистим тенором заспівав комічну пісеньку.

Що далі він співав, то дужче захоплювався, жестикулював і прискорював темп… Нарешті попович, прискоривши темп до козачка, підібрав поли своєї Ліберії, ударив сам гопака і пішов вивертак; всіх охопило безумство: всі почали підспівувати, вигукувати, підсвистувати в такт і від захвату реготати.

— Смали! Сади! Ріж!! — кричав, притупуючи ногами, Дмитро.— Ох, шельма! Бий каблуками, каналія! Одколюй! Забирай, забирай! Ох, бодай тобі… Так та перетак!

— Молодець, ловко! — розпалився і Янко, забувши свою тугу.

Аж коли гёть знемігся, цопович припинив шалений танець і під захоплені вигуки впав і розкинувся мало не в самому струмку.

Наближався полудень, і яскраве весіннє сонце починало вже припікати. Здаля долинув крик сови.

— Чи не твого панотця там накрили? То тобі треба поспішити до коней, щоб од тривоги не пропав,— звернувся до поповича Янко.

Той підвівся, все ще часто дихаючи, окинув усіх засмученим зором і заходився з досадою чухати потилицю.

— Спасибі тобі, попенку,—заговорив отаман,—за твою веселу вдачу і за ту втіху, що ти нам дав у нашому бродяжницькому житті. Ховатися від людей мало радості… наче дикі звірі… Та й супутники наші — самі лише нудьга та гризота; то й за хвилину сміху — спасибі! А батькові передай від мене, що з великої нужди я забрав його харч… і що, звичайно, я за нього заплачу щедро.

г— Ех, пане отамане! — вигукнув попович, щиро зворушений прийомом.— Ширять про тебе багато страхів, а тільки такої людини, такої душі й не бачив ніхто!.. Та йви всі, братчики, полюбились мені… От наче в рідній сім’ї опинився… Прийміть мене, братіє, в свій собор,— став він знову комічно благати,—послушником буду і паки і паки реку, все убо сотворю, що накаже отаман, і життя покладу за вашого батька й за вас, товариство! , ,

— Приймемо! Зоставайся, згода! — почулися співчутливі вигуки.

— Любий ти мені теж, поповичу, і діло б тобі тут знайшлося,— обізвався задумливо Кармелюк,— а взяти тебе не випадає: не годиться бо синові супроти батька йти, та й нам потурати тому гріх… А от коли ти станеш, сяк чи так,

на своїй уже волі, то тоді, будь ласка. А тепер поки що про* щавай! — І він обняв засмученого поповича.

Всі мовчки погодилися з мудрим наказом отамана й пішли виряджати веселого гостя.

Зосталися тільки Янко, Дмитро та Андрій.

XII

Добру я тобі, отамане, звістку приніс,— почав Дмитт ро, коли не стало чути ходи тих, що пішли.–* Передусім— підсилення до нас іде.;, і з хуторів, і з Красносілки… Виходить, резерви поповнимо… По-друге — з фуражем добре ви-, йшло,— провіанту роздобули. А третє — знайшли жида Лейбу. Корчма його на Чорному шляху… Він, шельма, береться всякий живий і мертвий товар скуповувати. Ну, звісно, сам наживатиметься на цьому, а все ж таки і для нашого діла лафа. Так от, тепер сміливо можна буде в атаку і чималу здобич ухопити… та й добряче гульнути…

— Ех, брате, ти все про гульню,— сказав докірливо Кар-: мелюк,—а про моє горе тобі й гадки немає! Тут яких-не-будь десять миль, не більше, які роз’єднують мене з родиною, а ти знову на здобич!

— Ми і вдаримо у твої краї зірвати борг із собак…

Перш за все сім’ю вирятувати, а не дражнити собак..*

^ Та коли ж ці собаки й загризли твою сім’ю…

Як? — схопився на ноги Кармелюк і видививсь на товариша очима, що спалахнули гнівом.

— Та так,— провадив різко Дмитро.— Та сама пані, що ти її не вдовольнив здуру, так вона мало того, що тебе запровторила, а хотіла ще була купити і твою сім’ю на знищення — чиста правда… Ось його спитай!

— Правда, батьку рідний! — підтвердив Андрій.— Я й ра* ніше чув, а тепер селянин з тих країв прибув, розказує, що пані геть закатувала, людей… Гинуть усі… що нібито, як не вдалося їй купити батькову сім’ю, то вона давай підкупляти управителя на помсту… А той же й сам звірюка…

— Ну, що скажеш? Іще цидулку писатимеш?-—ущипливо докинув Дмитро.

— А! — застогнав Янко, вчепившись руками в свої пишні * кучері,— Гадюка! Змія! Ні: пора їй вирвати отруйне жало… Зараз лечу… і розчавлю! Ти оставайся тут… А я… ні хвилини!

— Батьку! Візьми мене! — почав благати Андрій.

— Ні, нікого не поведу на убій: там справжня фортеця.

А тут ти мені потрібен,— і він хутко подався до пролазу.

■ Ну, як собі хочеш, а самого тебе не пущу! — І Гнида догнав його.— Тут і Андрій Лушня поорудує, а я побратима не зраджу!!

Хойнацькі повернулися у Вівсяники, перелякані на смерть. Доротея не розповіла чоловікові своїх підозрінь, а заходилася розсилати гінців по сусідах, щоб з’їжджалися до них, почала збирати в свій двір загонову шляхту 30, озброювати її, а двір укріпляти. Не тільки найближчі сусіди, а й далекі пани наповнили дім і двір Хойнацьких, а багато хто почав присилати до них на схованку речі. Селян до двору. Доротея не підпускала, а примушувала працювати вірну челядь. За тиждень рів, який оточував садибу, розкопали втричі ширшим і до двох метрів завглибшки; на окопах його став стіною частокіл із дубових і грабових колод, а брама, через яку в’їздили, була укріплена високими, окованими залізом, воротами. Треба було ще доробити до брами бокові укоси, та не було на похваті муляра, а селянина-мурівиика Хойнацький не схотів брати: натомість він укріпив дім.

Погреби під ним були переповцені запасом пороху, свинцю та їстівних припасів; крім того, з кабінету, па всякий випадок, був пророблений лаз в окремий, потайний рука її погреба, що сполучався з підземеллям винниці. Отож двір і дім Хойнацьких, маючи озброєний гарнізон, міг довгий час витримувати облогу, а володарі його, на крайній випадок, могли втекти. Це заспокоїло Доротею; але пана Віцен-тія все ще непокоїла брама і двоє місць коло річки внизу, і він усе шукав в околицях шляхтича-муляра.

Тим часом чутки про Кармелюка вляглись, а якщо й докочувались сюди деякі відлуння їх, то більш заспокійливого характеру, як те, що Кармелюк помандрував за Жмеринку та там і застряв. Все це втихомирило тривогу панства Хойнацьких і надало їхньому життю ширшого розмаху…

Минуло ще два тижні, і в Доротеї пригас і сам спогад про безглузду записку; вона почала навіть підозрівати, чи не пожартував хто, тільки нічим не можна було пояснити одного,— таємниці комори, відомої тільки їй та Кармелюкові..

Одного разу, коли повертався з полювання Хойнацький, на околиці зустрів його якийсь середнього віку бородатий суб’єкт у довгому каптані, надітому поверх кольорової сорочки на випуст. Знявши поярковий капелюх, він низько вклонився й зостався з непокритою головою.

— Хто єсте? кинув звисока пан, змірявши незнайомого поглядом.

— Муляр, ясновельможний пане… Прошу ласки й роботи.

— Муляр?! — зрадів був Хойнацький, але потім, пронизавши прохача недовірливим поглядом, осадив навіть від нього коня.— Кацап?! — кинув він зневажливо.

— Із Пилипонів, Могилівського повіту,— відповів, не образившись, муляр.— Старообрядці будемо, примірно… Тому нас ці мазепи і звуть пилипонами.

— Цо то єсть мазепи?

— Та ось ці хохли… Ненавидять нас… Ну й ми їх, нечистих, до себе не пускаємо… Війна, виходить, і повзводні сутички… хто кого! То ми вже хотіли аж до Литви податися, щоб тільки покинути цю барабанну шкуру — Хохландію.

— Слухай, пане коханку,— тихо звернувся-до Хойна-цького пан Янчевський,— це посилає тобі сам бог такого робітника. Я пилипонів добре знаю; вони справді ненавидять і зневажають хлопське бидло і по релігійному фанатизму, і по мові, і по звичаях… Тут уже можна напевно сказати, що цей кацап не знюхається з твоїми хамами… та й, крім того, можна до нього приставити двох вірних із шляхти дозорців і бути зовсім спокійним; адже браму й ограду треба закінчити,— так їх залишити небезпечно.

— Пан ма рацію,— погодився Хойнацький і став домов-, ляти муляра.

Муляра, після пильного огляду, допустили у двір. Наступного дня йому була запропонована спробна робота в домі — полагодити піч,— і Хойнацький зостався цілком задоволений.

А ще через день увечері покоївка Фрося, досить уже знайома з життям, хихикала й шепотілася з посудницею: з нею вона любила часом поінтимничати. То була та сама Фрося, що служила шість років тому у Пігловських; діставши вільну, вона вже третій рік працює у нових панів Хойнацьких, увійшла в довір’я своїми спеціальними здібностями до Доротеї і стала їй повірницею.

— От сміху, любко! — заливалася Фрося.— Цей кацап у мене втріскався!

— Ой мамо! Дідуган такий! — хитала головою посудниця.

— Та який ще вій дідуган? Ні, він ще ого-го! Тільки що кацап, у бороді… Цапом од нього несе…

— А пані вже напевно те знає?

— Ба ні! — зареготала почервонівши камеристка.— Тільки так мені здається… Проте кацапів я вперше бачу… того наче й страшно; а може, вони теж люди! Ось і цей — греч* ний, ласкавий… Сережки мені подарував одразу… золоті… Ось подивись…— І вона, вийнявши з кишені коробочку, подала її посудниці.

— Матінко! — сплеснула та руками й остовпіла від подиву.— Та за такі сережки не знаю що… Ото він вас так покохав? Оце диво: тільки глянув і покохав?

— Що ж тут дивного? За мною гинули не раз… Тут довго марудитись нема чого… глянув і пропав: або кавалер, або нанна! Це тобі, кріпачці, вдивовижу, а мені так начхати! — І вона переможно вийшла з дівочої.

А на четвертий день, роздягаючи пані, Фрося сказала, що пан Янчевський просив перевести його з кабінету в пани-чівську.

— Навіщо? — здивувалась Доротея.

— Та нібито, пані, там незручно,— відповіла з лукавою усмішкою Фрося.

— Пусте! Досить! В паничівській помісти краще пана Кшетинського, улана…

— Того високого, стрункого… з гарними вусами… такого гожого — красеня?

— Ну ти мені не дуже-то па нього задивляйся!

— Брунь боже! — зніяковіла служниця.— А ключ від потайних дверей де пані звелять…

— Сюди давай! —перебила Доротея, теж зніяковівши.

Фрося передала пані ключа й заходилася дещо прибирати

в опочивальні, а потім, немов між іншим, звернулася до неї:

— Там, пані, на кухні, казав пан Хойнацький, занадто небезпечно дозволяти муляреві спати — він може підпоїти дозорців, а то й самі хропака дадуть… і тоді, що хоч і куди хоч… То краще було б замикати кацапа в якійсь коморі..,

— Еге ж, це правда,— погодилась пані.

— То я б вельможній пані нагадала…— трохи затнулась камеристка,— про ту комору, що була раніше креденсом…19 Звідти не вилізе… а я замикатиму…

— Ха! А ти вже познайомилася з мул яром? — кинула на неї пані поглядом і, помітивши, що обличчя Фросі густо зашарілося, зареготала й додала: — Що ж, я нічого проти цього не маю, держи його коло себе на замку, але й відповідай за нього суворо…

— А, на рани пана бзуса… хай тому мулярові всячина: я тільки про панську безпеку клопочуся… а то,— потрібен мені!

— Ну, добре, добре,— підморгнула пані,— я ж не в претензії… А ти б знайшла ще й моєму панові якусь забавку..* щоб не набридав…

Повірниця хихикнула поштиво в руку і вийшла, побажавши своїй пані доброї й щасливої ночі.

Днів через три після описаної сцени з’явився якийсь шляхтич коло брами: його, звичайно, в двір не пустили^ а почали розпитувати черев віконечко біля воріт; він назвав себе Зеленським, післанцем з листом і речами до пані Доротеї від її далекої приятельки пані Люджеської. Щоб перевірити ці показання, покликали фурмана і доїжджачого, приятельок пані, які були в селі, і вони признали в прибулому Зеленському управителя пані Люджеської. Тільки тоді шляхтича впустили, а листа передали Доротеї. Пані Люд-жеська писала, що незабаром приїде й сама*, а зараз просить поки що примістити в домі її речі: килими, срібло, бронзу, котру вона не зважується без себе залишити на хлопів.

Муляр, який працював коло брами, дуже здивувався, що так боязко допитують і оглядають кожного приїжджого, і в простоті душевній сміявся голосно із шляхтича.

— От так жданий гість! Ха-ха!! Обшукайте лишень його, братці, з фронту і з тилу!

— А ти, проше пана, зубів не скаль, а допоможи краще батькові,— підкреслив шляхтич.

Муляр зніяковів, засоромився і змовк; та коли прийшов від пана дозвіл взяти скриню, яку привіз шляхтич, і перенести її В ДІМ у гардеробну, ТО Й ВІН’ охоче взявся допомогти переносити, і його поміч знадобилася, бо скриня була над-: звичайно важка.

В кімнатах зустрів муляра господар, пан Віцентій^

— А що, вацпаие, як твої роботи посуваються? — спитав

він. ,

— Коло брами, вельможний пане, все до вечора закінчу, а завтра перейду в сад.

— Досконале; по закінченні дістанеш нагороду.

Муляр уклонився. В цей час підійшов до них пан Янчевський з уланом.

— А що, пане Віценте, як гадаєш? Чи не додатися нам на полювання розім’яти кості, а то ми ніби засиділися?■*— звернувся він по-дружньому до господаря.

Дуже добре,— погодився той,— думка, друже, мені до серця…

— Тільки куди?

— Добре було б на звіра… потішити молодого героя й помилуватися його хоробрістю… Ха-ха-ха!

— До панських послуг,—1 відповів завзятий улан і багато-* значно клацнув при цьому острогами.

— Віват!.. Та куди ж би? міркував, потираючи руки, господар.

— Якщо дозволить їх милість панство, то я порадив би,— втрутився до розмови муляр. То було б зухвалістю з боку хама, але тому що хам був не свій, а пилипон, якому властива невихованість, і тому що порада його могла бути цікава, то Хойнацький і кивнув головою.

— У Хвощівському болоті, ваше високоблагородіе, у Вилах, що тягнуться до Головчинського лісу, там того самого кабана — сила!.. На свої баньки бачив, а одинці — оттакен-ні — страх великі!.. Отож якщо кинути туди гончака, то просто піде батальний вогонь.

— А він правду каже,— зауважив господар,— там водяться, жаль тільки, що далеко, а тепер пізненько…

— Що ж, ваше благородіє, і переночувати можна в лісника, а на зорі… в болото — розкіш!..

— Чи не краще завтра? — вагався господар.

— Та що ти, пане Віценте, завтра? Тепер спокійно! — заперечив Фелікс Янчевський.

— Ма ся розуміць, звичайно,— спалахнув нетсрпіппям улан.

— То й прекрасно,— погодився господар і побіг давати розпорядження.

Минуло, проте, чимало часу, поки веселе й численне товариство в супроводі шарабанів із собаками й вагону вершників рушило в путь.

Мисливці на ніч не вернулися, і пані Доротеї довелося сісти вечеряти лише з двома ветеранами. Незрозуміла туга й тривога до того охопили її, що вона не могла нічого їсти. Запросивши безсилих старих ночувати в чоловіковім кабінеті, щоб у домі принаймні були чоловіки, вона сама ще раз обійшла дім, сад і двір. Скрізь було тихо, спокійно, тільки з челядницької часом чути було регіт; але він бадьорив… Доротея поглянула на небо; половина його була вкрита чорною заслоною, і зловісний морок насувався на землю…

Фрося ждала її в опочивальні.

— Що це за гамір у челядницькій? — спитала пані у повірниці.

— То пан Зеленський, що прибув, частує товариство: такий веселий, балакун…

— Гляди, щоб не перепилися вони в дим… особливо лакеї…

— Я скажу… хай пані не турбується.

— А твій — у комірчині?

— На замку,—махнула рукою покоївка й, спитавши, чи не треба ще чого пані, пішла.

Доротея зосталася сама. Вона ще раз оглянула опочивальню й будуар, вийняла з комода заряджений пістоль, поклала його під голову й знову лягла. Помалу-малу її почуття почали поринати в приємну памороку.

Тим часом муляр з болісним нетерпінням чекав на свою Фросю; він і виглядав, і прислухавсяне йде* та й годі.

Нарешті Фрося зашелестіла накрохмаленою спідницею. Муляр вхопив Фросю за руку й потяг був до комірчини.

— Чекай, пся крев! — скрикнула отетеріла коханка.— Я ось тільки збігаю в челядницьку, щоб лягали спати, і повернуся до ведмедя.

Муляр подумав з хвилину.

— Тільки щоб не прийшли сюди лакеї, а то нам перешкодять…

■ — Не бійся, питимуть, поки не попадають… Аби тільки не галасували.

Муляр замкнув за нею вхідні двері, увійшов квапливо в гардеробну й кинувся до привезеної шляхтичем скрині.

— Живий? — прошепотів він, нагнувшись.

Відповіді не було.

—* Чи живий? — майже крикнув він від жаху, нахилившись ще нижче.

— Скоріше! — почувся з глибини глухий, придушений/ стогін.

Ключем, якого йому передав шляхтич, муляр квапливо відімкнув віко: під ним переверталося щось незграбне, загорнуте в килим. Чимало довелося докласти зусиль, щоб витягти край килима й підвести голову загорнутого в нього чоловіка… Нарешті, після неймовірних, одчайдушних зусиль, важкий оцупок було вийнято з скрині й підведено; тепер уже робота пішла жвавіше, і голова ув’язненого була відкрита.

— Яику! Чи ти живий? — із зворушливим поривом припав до свого друга Дмитро…

Еге ж, це були Кармелюк та його побратим Гнида!

— Води! — прошепотів Янко, безсило звисаючи головою і ловлячи спраглими устами повітря в задубілі груди. Обличчя Кармелюкове було синьо-багрове, очі розширені від агонії задухи, і весь він був ніби змочений патьоками холодного поту.

Дмитро подає йому води, допоміг визволитись із килима й майже виніс у сіни, щоб обвіяло його свіжим повітрям.

Хвилин через п’ять серце й легені Янка повернулися до норми; колір обличчя набрав значно здоровішого вигляду.

— Ну, ледве, ледве… витримав! — заговорив, нарешті, Кармелюк з великими передишками.— Ще трохи-трохи — і край… задушився б! Каторжний килим затулив рота… руки випростати — немає сили… хоч пропадай пропадом!.. Такої муки вдруге — ну її! На тому світі однією ногою вже був!..

XIII

— Мало-мало на той світ не потрапив! — хитав головою Янко, з зусиллям дихаючи.

— От біда! І дірок же напопровірчували у днищі скрині, а от, дивися ж!.. Ну, та слава богу! Ковтни ще разів два-три горілки,— допоможе,— і Гнида простяг побратимові флягу.

Кармелюк випив з перепочинками кілька ковтків. Дмитро дав йому закусити пирога й шматок сала.

— Еге ж, ожив ніби,— промовив Кармелюк, важко проковтуючи закуску, якої дав йому товариш.

— Посидь на сторожі тут, а я на аванпости… чи все там

спокійно? — сказав Гнида і навшпиньки прокрався у внутрішні покої. ‘

Хвилин через десять, коли він повернувся, Кармелюк уже розминав собі руки й ноги.

— Тільки оце тепер починаю відчувати силу,— сказав він, усміхнувшись.

— І гаразд… А там усі хропуть, перепившись… Пора!

Янко намацав за халявою кинджал, оглянув кремінці на

пістолях, позатикав їх за пояс, стяг його дужче і поправив рукою скуйовджену чуприну.

В цей час майнула в дворі якась тінь і почала швидко наближатися до дверей…

— Сховайся, це Фрося!

Як тільки вона прослизнула в двері, Дмитро миттю схопив її й приставив до її вирячених од жаху очей ножа.

— Тільки писнеш, тут тобі й амба! — потім зв’язав їй назад руки, набив глиною рота, стяг його міцно хусткою і, кинувши в комору одурілу полонянку, замкнув її на ключ.

— Ну, я піду,— сказав глухим шепотом Кармелюк,— а ти постережи з коридора… Я знаю тут усі ходи й виходи… Гроші й найкоштовніші речі в неї у шкатулці в спальні й комоді, що в суміжному покої, а ключі вона завжди тримає під додушкою.

Дмитро мовчки кивнув головою й навпомацки рушив у

чорний прохід. Янко повернувся в гардеробну і спробував одчинити двері, що сполучали її з передпокоєм коло будуара й спальні. Обережно повернув ручку дверей і натис плечем; почувся легенький тріск, але двері не піддалися… Серед мертвої тиші, серед могильного мороку цей тріск почувся виразно й повторився десь кволим відгуком… Кармелюк завмер на місці і затаїв дихання.., Народжений звук затих, але в тиші, яка запала, почувся десь далеко чи то стогін, чи то хропіння… а за стіною близько скрипнула дошка підлоги… Болісно тяглася хвилина…

“Хто це скрипнув: Дмитро чи пані?” — блиснула зірницею в голові Янка думка.— Якщо гадюка виповзла з гнізда, почувши тріск, то втече і зчинить тривогу… Що робити? Кожна мить дорога!.. Чи спробувати ще раз одчинити тихо, чи висадити з гуркотом двері і влетіти, як буря?”

Він прислухався: щось зашерхотіло коло його ніг… мабуть, миша… і знову настала гробова, важка тиша… Кармелюк натиснув ще раз плечем двері, вони здригнули, тріснули й подалися: засув при натиску вискочив з гнізда, і двері на-їїіводчинилися. З третьої кімнати долинув легенький шум, немовби хто важко перевернувся: в ліжку… і навіть почулося напівсонне запитання: “Хто там?” Але запитання більше не чути було…

Кармелюк одчинив двері й опинився в передпокої… Серце його то завмирало, то щосили стукотіло в огруддя. Розбиратись у вихорі почувань не було коли… Він потяг другі двері, і вони безшумно відчинилися… Крізь щілину видно було напівосвітлену вбиральню, з плямами темних тіней на вікнах, по кутках і коло стін; крізь щілину других дверей лилося яскравіше світло, лягаючи гострим трикутником на килим і розсипаючись рядами півтонів, що бігли вгорі по плафону… Ще на мить спинився Кармелюк, щоб перевести дух і прислухатися… Із спальні не виривався жоден звук, не чути було навіть дихання. Кармелюк прожогом перебіг убиральню й розчинив двері. На ліжку сиділа Доротея, подавшись напружено вперед і втопивши в двері нестямний, сповнений жаху погляд… Одна рука її лежала під подушкою, друга впиралася в коліно… Волосся безладними патлами лежало на плечах і спадало на оголені груди… Освітлена з одного боку червоним вогнем нічника, вона була в переливах світлотіней ефектна й скидалася на тигрицю, що її застукали в лігвищі, ладну кинутись на свого ворога.

Кармелюк, глянувши на ненависну гадину, якось оторопів і завмер на місці.

^ Що, впізнала? — прохрипів здушеним голосом Карме-люк, виступивши на освітлене коло своєю могутньою постаттю.

— Кармелюк!? — скрикнула пані й одсахнулася до стіни.

— Еге ж, Кармелюк… утік… рискнув усім… аби тільки ще раз побачити закохану пані… і віддячити за ласку…

— Милосердя!— зашепотіла вона побілілими устами…— Все бери, все!.. Ось ключі… тільки даруй життя!

— А ти мені його дарувала? — закипів він і відчув, як буря ненависті почала клекотіти й підійматися в грудях.— Одірвала од сім’ї, вигнала з рідної землі, загнала на чужину, щоб спливав кров’ю й гинув з туги… Мало того! Ще помщалася через собаку-управителя на невинній жінці моїй, дітях… А тут? Скільки ти душ замучила, скільки сиріт пустила по світу! Га? Мало тобі кари, гадюко! Дай придумати!..—Шаленство починало оволодівати ним.

Вдалині почувся шерех… ч

— Все бери! Дай тільки душу… Тяжко… без покути… Ой на матку найсвєнтшу… Єзус-Марія! —заволала вона, не зводячи очей з Кармелюка і в той же час прислухаючись до шуму.

— Немає для такого диявола милосердя!..— промовив похмуро Янко.— Все одно не покаєшся…

— Май бога в серці! — благально звомпила вона.— Ти благородної душі… Я — беззахисна жінка…

Кармелюк завагався; принаймні порив шаленства змінився в нього почуттям презирства, гидливості. Доротея стежила за Кармелюком, не мигнувши оком, а, піймавши мить його вагання, нараз вихопила праву руку з-під подушки й, хутко підвівшись, вистрілила йому в голову… Але віддача трошки підкинула дуло вгору, і куля прослизнула поміж волоссям, а цостріл обпалив лише скроню…

Минула мить розгубленості,— і Кармелюк схопив своїми залізними руками Доротею за горло; він стиснув її з такою силою, що очі в жертви налилися кров’ю, повилазили з орбіт, і “закривавлений язик вивалився з рота. Пані затіпалася корчами в руках месника, а Кармелюк, обурений підлістю, п’яний від нестями, стискував міцніше лещата, піднявши навіть у повітря пані, що звивалась усім тілой…

Вбігши на постріл, Дмитро так і застав свого отамана з Доротеєю, що посиніла й витягнулася в його руках…

— Це войа, шельма? — спитав він з острахом.

— Хотіла вкусить, та ось витяглась! — відповів Кармелюк.

— Облиш її… Треба взяти тут, що коштовніше, та й драла… Зеленський перепоїв челядь… і вартує коло брами… На грозу заходить…

Чудовий, весінній вечір спустився рожевим сяйвом над селом Головчинцями. Всім приніс він з собою спокій і тиху, радісну жвавість; він не торкнувся тільки одної обшарпаної, перекошеної хати колись багатих Кармелюків. Високий пліт, що огороджував її колись, тепер упав, воріт не було, тільки на тому місці тепер самотньо стирчав дрючок. Заросле, спустіле дворище мало вигляд руїни,— видно, господарям не було чого в ньому зберігати; від комори й клуні, колись охайних, чепурних, стирчали тепер тільки голі крокви, солому ж з їхніх покрівель, мабуть, було вжито на паливо…

Але в перекошеній хаті ще жили люди… Проти печі на лаві сиділа, зігнувшись, неймовірно худа жінка, в якій важко було впізнати колишню струнку й білу, мов порцелянова лялька, Марину. Колись тонкий її стан перетворився тепер на кощаву худорбу, плечі згорбились, обличчя зів’яло, і тому, що найбільшої краси йому надавали свіжість і ніжність,— то Марина багато втратила тепер своєї колишньої вроди. Але особливо змінилися її очі: радісні, блискучі, мов дві зірочки, що освітлювали колись її обличчя, тепер дивилися тупим похмурим поглядом.

Марина сиділа нерухомо, опустивши витягнуті, мов нагаї, руки на крліна. В кутку на лаві, вкрившись кожушком, уже спали два її сини: старший хлопчик, років семи; і молодший, на рік менший. На столі стояли рештки убогої вечері, та Марина й не думала прибирати їх: вона сиділа нерухомо, вимучена, стомлена, без почуття в серці, без думки в голові…

Чорні сутінки наповнювали хату… Тільки на припічку, в купі попелу, ледве тліло дві-три жаринки, освітлюючи непевним, мерехтливим світлом силует зігнутої жіночої постаті, яка втілювала в собі убогість і покору долі. Один рукав Марининої сорочки був розірваний, крізь нього видно було худу руку, перетяту вздовж кривавим рубцем… Управитель бив її і вчора, і сьогодні нагаєм… Та хіба це вперше? Марина вже звикла до катувань цього виродка, котрий щоразу при зустрічі з нею нагадував їй минуле Кармелюкове. Душа її вже й йе обурювалася звірством, яке чинив над нею управитель, от тільки тіло боліло й кістки боляче ішли…

Тепер вона випадково прибрала вдалої пози, і гостре почуття болю зменшилося, вона відчула цілковиту слабість…

Марині здавалося, що і руки, й ноги її поналивалися свинцем і що їй несила ні підвестися з місця, пі ворухнути рукою. Від печі йшов теплий дух і зігрівав утомлене тіло. Марина втупила нерухомі очі в дотліваючий попіл, але думки не було В І-Ш’Х.

Марина ні про що не думала, нічого не згадувала… Ні картини минулого життя, ні образ давно втраченого чоло-, віка не воскресали перед нею… В ній навіть не прокидалися й думки про завтрашній день: вона ж знала, що завтра, як і сьогодні, ждуть її ті ж самі злидні, те ж саме приниження, катування, побої… Давно вже вона перестала боротися з долею. Тепер вона тільки відчувала, що змучене тіло її відпочиває, .і це відчуття сповнювало її організм якимсь мертвотним спокоєм, і тільки десь далеко в мозку, по той бік межі свідомості, мерехтіла одна невиразна думка, розпливчаста, мов болотяний туман: як добре було б, коли б вона одразу опинилася в могилі… Тиша, спокій… Ні остогидлого світу, пі панщини, ні економа, ні лайки, ні муки… Ох, як би добре було!

Час ішов… У хаті було вже темно, як у могилі, ні один звук не долітав із села, що спало, як мертве. Нараз Марина почула в сінях тихий шерех ходи,-— хтось підкрадався. В одну мить вона схопилася з місця й, мов забита собака, притулилась до печі. Зуби її цокотіли, руки зціпились і міцно притиснулись до тіла.

“Управитель,—закрутилося вогняною іскрою в мозку.— Сьогодні він ще похвалявся доконати до краю… Битиме… Побачить дітей… Сховати їх… Закрити…”

Але закривати їх було вже пізно: хатні двері відчинилися, і хтось ступив на поріг. При тьмяному відблиску зоряної ночі звиклі до темряви очі Марини розгледіли високу чоловічу постать у чумарці. Чоловік дихав важко, переривчасто,—це ще більше підтвердило її здогад. Кволий зойк вирвався з її грудей.

— Марино, ти? — голосно промовив чоловік.

Голос цей рвонув серце Марині.

— Хто там? Хто там? — скрикнула вона, із жахом простягаючи в.темряві руки.

— Я, я, Іван твій! — І дві дужі руки обхопили її й притиснули міцно, гаряче.

—— Господи, що це? Іване, ти чи тінь твоя? — тихо скрикнула Марина.

— Я, я… живий, здоровий, чоловік твій, богом даний! — голосно мовив Кармелюк і стиснув Марину в своїх обіймах ще дужче.

— Боженьку… царице небесна!..—ридання не дало говорити Марині. Вона обхопила руками Кармелюкову голову й, знесилівши від несподіваної радості, майже повисла в нього на руках.

Кармелюк доніс її до лави й, сівши, кинувся палко цілувати її обличчя, її схудлі плечі.

‘■”-* Ну, заспокойся ж, рибонько! — примовляв він.-—Не. покину тепер тебе ніколи, ніколи!

— Ніколи! — скрикнула Марина, захлинаючись від радості й від сліз, що підступили до горла.—* Світе мій, пане мій! Щастя моє єдине, любе!..

Вона цілувала чоловіка в обличчя, в руки й знову тулилася до нього й знову казала, змішуючи цілунки з сльозами:

— Замучилася… не сподівалась і побачити… Боже мій… Почув мене… Щастя моє єдине!..

Кілька хвилин і Кармелюк не міг промовити й двох втям-ливих слів від збуреного хвилювання. Він тільки пригортав до себе дорогу істоту, вкривав її поцілунками й казав, що вимучився, стомився в розлуці.

Нарешті перша хвилина нестямної, бурхливої радості минула. .

~ Чекай-но, скажи, Марино, де дід? — спитав Кармелюк, садовлячи Марину собі на коліна.

—” Уже другий рік, як помер, царство йому небесне.

— Помер?.. Ох, жаль! Тож-то ви, бідолашні мої, сиротами осталися… Хай буде земля над ним пухом,— промовив глухо Кармелюк, перехрестившись.— А я й не знав. Ех, лкн дина була! Не довелось і попрощатися…

Йому ж уже років за сотню вийшло, та й на яку радість було житц? — спробувала боязко втішити чоловіка Марина й, згадавши всі муки, які вона пережила вкупі з дідом, зітхнула.

Зітхнув тяжко й Кармелюк.

Марина припала до його грудей. Якусь хвилину обоє мовчали.

— А діти як? — заговорив знову Янко.

—Живі, здорові… Ох, тяжко було, Іване, а виплекала, зберегла! — Марина пожвавіла.— Почекай, зараз побачиш: я .розбуджу їх!

Вона хотіла кинутися до дітей, але Кармелюк притримав її за руку.

— Не треба, почекай, нехай уже завтра вранці. Та вони ж І не впізнають мене.

Впізнають, впізнають: я їм про тебе без кінця-краю говорила, молились ми щодня за тебе.

Спасибі тобі, голубко моя безталанна! — Кармелюк стиснув жіночу руку,— А дітей не буди, нароблять галасу, прикличуть ще когось.

тг Правда, правда! — погодилася Марина.— То я вогонь роздмухаю, хоч подивишся на них. Господи! Та я ж сама не бачила й досі твоїх ясних очей.

—• Тільки завісь чимсь вікно, сказав Кармелюк, відступаючи в глиб хати.

Марина завісила вікно якоюсь ряднинкою, роздмухала жар, засвітила каганець і підійшла з ним до лави, на якій спали діти.

— Ось вони, Іване, ось воии, голуби наші милі, йди, дивись!

Кармелюк мовчки спинився біля дитячих голівок.

Малюки лежали, близько притулившись один до одного; з-під дірявого ряденця, яким вони вкриті були, виглядали тількй дві біляві голівки. Світло від каганця освітлило худенькі обличчя дітей — замазюкані, з виразом недитячої серйозності, що лежала на чолі й коло рота.

Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на цих нещасних малюків, нарешті глибоке болюче зітхання вирвалося з його могутніх грудей.

*— Вовченята, безталанні, беззахисні! — промовив він гірко і, змахнувши рукавом сльозу* обернувся до дружини. Тільки тепер він побачив її вимучене, змарніле й постаріле обличчя.— Марино! Та тебе впізнати не можна! Як же ти змарніла! — вирвались у нього сумні слова.

Ці слова ударили її особливо боляче по серцю. Сльо.чи виступили в Марини на очах.

— Змарніла? — перепитала вона, і голос її затремтів від хвилювання.— Як тільки жива зосталася, ти те скажи! Як іще шкура моя геть не розпалась, як ще кістки ці на тріски не перевелися? Ох, що за життя було! Мука, смерть, пекло краще!

Марина затулила обличчя руками й гірко, гірко заридала. Від цих сліз дружини Кармелюкове серце защеміло нестерпним жалем і болем.

XIV

“. Безталанна моя, голубко моя сиза, прости! ^ скрикнув він і, обнявши, гаряче притиснув їїДо себе.

Йалка чоловікова ласка ще більше збентежила Марину. Перед нею постало все її життя за ці три роки: нестерпна, каторжна праця, катування, наруга, холод, голод, страх за нещасних дітей і туга, нестерпна надлюдська туга… І вона заговорила про своє життя, перериваючи мову схлипуванням; сльози так і лилися по її обличчю; вона витирала їх рукавом сорочки і все говорила, говорила про те, що за три роки иереталувало її вроду, переточило серце…

Кармелюк мовчки слухав дружину, втупивши понурий погляд у куток. Час від часу він тільки притискував до себе безталанну Марину, стан якої здригався від ридань.

Нараз погляд його впав на розірваний рукав її сорочки і на криваврй рубець, що перетинав їй руку.

— Марино, а це що? — спитав він її глухим голосом.

— Ех, що там! Управитель бив сьогодні за те, що не встигала полоти за іншими… Похвалявся доконати зовсім…

— Собака! — скрикнув Кармелюк, стискуючи кулаки в шаленій лютості.— Підкуплена тварюка! Горло перерву, шкуру з живого спущу!..

— На бога,—перебила його, жахаючись, Марина.—На бога, облиш! Ой облиш уже, Іване! Доволі й так натерпілися… немає сили… Ох, якби ти скорився, жили б ми й тепер, як колись…

Докір дружини дойняв Кармелюка до‘живого.

. — Марино! — перебив він її тихо, але в голосі його прозвучало щось таке^ що примусило Марину спинитися на півслові.— Чим докоряєш? Не скорився! Я скорявся тому, чому можна було скорятися… А коли б навіть тоді я й ліг під панські канчуки,— гадаєш, врятував би наше тихе щастя? Хо-хо! Пан одшмагав би мене, потім тебе, потім дітей наших, потім погнав би нас на панщину, а потім продав би в різні руки. Непотрібний я став панові,— от у чому причина! А непотрібний, значить — такий же підлий кріпак, з якого можна глумитися панові й економові! — він круто обірвав свою мову й замовк.

На хвилину обоє замовкли. Вони сиділи рядочком, близько притулившись одне до одного, але Кармелюкові здалося, що поміж ним і дружиною проповзло щось, слизьке, холодне… Він здригнувся, провів рукою по чолу й заговорив знову:

— Ти думаєш, мені добре було там, у москалях? Били й мене, не канчуками, а каблуками та прикладами… А муштра? Е, та що й казати! — У Кармелюка смутно промигнула й інша смуга життя, і серце його сколивнулось від болю.—Сторона чужа, люди чужі, неволя тяжкая, і щохвилини думка про вас: що-то ви робите, як перебиваєтесь без мене. Ех, не раз хотілося кулю собі в лоб всадити!…

— Сердешний мій! — прошепотіла Марина й, обнявши його шию, припала до його грудей головою.

— Так-то так, голубко моя, всім гіркої перепадало — і

тобі, й мені… Мені, звичайно, менше, бо в москалях більше доброти, ніж у цих катів… знову ж і діти… Тільки немає в цьому моєї провини… Винувата проклята наша неволя, що з добрих християн творить диких звірів… еге ж, звірів страшних,.,. ..

При останніх словах Кармелюка в голосі його прозвучала страшна погроза.

— Ой боронь боже, Іване! Господь зглянувся на нас: все минуло, ти тут, ти вернувся,— заговорила палко Марина.— Ти ж тепер не покинеш нас?

— Ніколи!

— Господи! — скрикнула Марина, сплеснувши руками.— А я ще посміла дорікнути тобі! Але чекай: скажи ж мені, як відпустили тебе? За що?

— Ніхто мене не відпускав.

Марина, не розуміючи, відсторонилася від чоловіка.

— Ніхто не відпускав? — перепитала вона, немов не розуміючи його слів.— То як же ти так?

— Утік!

— Утік?!

— Утік, не витерпів… Стужився за вами… душа вся зне^ моглася… Ну, покинув усе й утік.

— Боже мій! — скрикнула Марина.—Що ж тобі буде за те? Ох, безталанна моя голівонька! — майже заголосила вона.—Я гадала, що тебе відпустили до нас, вернули мені мого сокола, а тепер піймають, закують, закатують!.. Знову одберуть навіки, та й нам що буде!.. Ой, краще б ужо було тебе й не бачити, аніж знову втратити на все життя!

— Не бійся, не піймають: тепер я вже не той, що був колись! Навчили уму-розуму добрі люди!

— Ой, що там казати! Узнають, вислідять, а як довідається твоя пані,— вона тебе із світу зживе…

— Ну, вже вона тепер нам нічим не пошкодить,— промовив похмуро Кармелюк.

Марина здригнула й замовкла… Якийсь незбагненний жах став між нею і чоловіком… Вона відчула холод… Мороз пробіг дрібним дрожем по її тілу… Довго тривала мовчанка… Вона хотіла підвести очі на чоловіка, але не могла і тільки з зусиллям спитала ледве чутно:

— Як? Чому?

Кармелюк важко дихав і не скоро, теж ледве чутно, відповів:

— Убив!

Марина одхитнулася назад і, ковзнувши рукою по підвіконню, майже впала на ослін. Од струсу зірвався з ослона бляшаний кухоль і покотився з дзенькотом у куток.

— Ти? Ти? — шепотіла вона, вдивляючись розширеними очима в потемніле чоловікове обличчя.

— Еге ж, я, задушив навіки гадюку.

— Ой! — застогнала Марина, закинувши назад голову й затуливши рукою очі.

— А ти думала — що ж? — заговорив роздратовано, різко Кармелюк.— Дякувати їй за те, що вона знищила нашу сім’ю, що вона перекалічили і твоє, й моє життя? Дякувати їй за те, що вона й тепер підкупляє управителя, щоб він катував тебе? Чи за те, що вона замучила десятки, сотні таких же, як ми, підневільних людей?

— Гріх, гріх… кара божа…— ледве шепотіли побілілі Ма-рииині губи, а очі її з диким жахом і огидою впивалися в чоловікове обличчя.

— Нехай і гріх! — перебив її обурено Кармелюк,— Через крайню скруту взяв його на себе за інших!

— Побачать, дізнаються… піймають… Ой боже ж мій, загинули ми, загинули навіки! — шепотіла Марина, не слухаючи Кармелюка.

— Ніхто не дізнається, кажу тобі, якщо ти тільки сама не розкажеш! — різко перебив її Кармелюк.— А якщо дізнаються, то не піймають, та побояться й гнатися, чуєш? Три роки держали орла в залізній клітці, і виросли в орла і крила, й пазури, страшні пазури, Марино!

І він підвівся, розправивши груди, могутній і похмурий.

Із сліпим жахом дивилася Марина на чоловікову постать, що ніби виросла.

— Бога ради, Іване! — скрикнула вона при останніх словах його, схоплюючись з місця.— Скажи мені, що ти задумав, на. що пішов?

— Ні проти бога, ні проти добрих людей!

— Ні проти бога,— майже з злістю сказала Марина й заговорила, швидко, задихаючись, з їдким роздратуванням: — Ти душу продав нечистому, ти душогубом став, ти кров християнську пролив! Ой мало, мало терпіли ми через тебе, ти схотів ще занапастити нас навіки, на каторгу запакувати!

Марина вхопилася руками за голову й на всю хату заголосила, хитаючись з боку на бік.

— Слухай ти, нерозумна жінко, слухай і зрозумій,— перебив її з різким болем Кармелюк і, стиснувши її руку, силоміць посадив жінку на ослоні.— Те, що я вбив цю гадину,— моя вина, а не ваша, і за цю вину не вам доведеться відповідати.

— Не нам?! Узнають, хто вбив… у мене був… схоплять, потягнуть і мене, і дітей… Ой сироти мої…

— Ніхто не взнає,— запально перебив її Кармелюк,— піхто й не додумається, що я тут,

А бог? А гріх? А кров християнська! Ой, упаде вона на мене й на дітей наших!

— Годі/ вже за гріх мій не журись: сам його понесу. Зате врятував од катувань сотні людей.

— Інших врятував, а нас занапастив. Все про чужих думаєш, а про нас хто ж подумає? Хто нам хоч шматок хліба дав, як забрали тебе: не любиш ти нас, ні мене, ні дітей наших! Коли б любив, не довів би нас до такого горя, до такого нещастя. Ой боже мій! Ой боженьку наш!..

— Марино, Марино, та опам’ятайся, що ти кажеш?! — роздратовано скрикнув Кармелюк.— На те ж я і втік, щоб урятувати вас од панської неволі, від голоду, від канчуків!

Марина заплакала ще дужче.

— Врятувати від злиднів, од неволі панської прийшов я до вас. Я ж і цю гадину знищив заради тебе, бо вона підкупляла собаку-управителя, щоб мучив вас. І кару ж, і гріх узяв я на себе заради вас,—казав далі Кармелюк, стискаючи руку Марини.— Ось на перший раз приніс я вам,— він засунув руку в кишеню й висипав на ослін жменю золота.

Марина глянула на золото, і коли вона побачила його, забобонний страх відбився на її обличчі.

— Ніколи! Нізащо! — крикнула вона й, вирвавши спою руку з Кармелюкової руки, мимохіть відступила назад.

Цей рух дружини, сповнений жаху та огиди, відбився болісним поштовхом у Кармелюковому серці.

— Бери, Марино, не бійся, гроші чисті,— промовив вій суворо,— немає на них чужої крові, тут тільки мій піт, МОЯ кров.

Але тому, що Марина не зробила жодного поруху, щоб узяти їх, то Кармелюк зібрав гроші з ослона й сам опустив їх у скриню, сховавши на дні серед ганчір’я.

Марина все плакала.

— Та чого ж ти все плачеш, Марино? — промовив Кармелюк з їдкою досадою, зупиняючись перед дружиною.— Чи краще тобі було б, коли б я зогнив там у москолях, а ти б засохла тут у злиднях?

— Ой, що казати! — скрикнула крізь сльози Марина.

То чи ти ж хоч рада, що я повернувся до тебе?

— Навіщо питаєш? Хіба не знаєш, що один ти в мене на цілому світі? Ти та двоє безталанних дітей. Побачила тебе,— наче на світ народилась. А от…

— Що “от”? Чого плакати? — уже лагідніше сказав Кармелюк, притягаючи до себе дружину. Не оставлю я тебе до самої смерті. Не дали нам люди по-людському жити,— то будемо ж самі добиватися своєї долі,

— Якої долі? Якого щастя? Ось прийшов ти до нас, а завтра й підеш, а коли вернешся? Тільки бог знає. Стану я тебе ждати щодня, щохвилини. Стану думати, що схопили тебе, забили в колодки, що вбили тебе! Ой Іване, Іване, не життя це, а мука, пекельна мука! — заломила руки Марина.

Розпач дружини, її горе знову схвилювали серце Карме-люкове й заглушили холодну досаду, що вже була опанувала його.

— Хто каже тобі, що я покину вас? — заговорив він гаряче.-— Тепер ніхто не розлучить нас, я прийшов забрати тебе зараз же з собою.

— А діти ж, а діти ж як?

— І їх, моя люба. Всі разом підемо зараз.

— Куди ж? ‘

— ■ В ліс, у темний ліс, Марино, а звідти в Бессарабію.-—

Кармелюк пристрасно пригорнув до себе дружину.— Темний ліс — надійний захист: там — ми пани, там — наша воля.

— Ні, ні! — скрикнула од жаху Марина, вириваючись з обіймів Кармелюка.— Довідаються, догадаються, кинуться доганяти.

— Побояться: не Кармелюка їм ловити! — перебив її гордо Янко.

— Ой, що там, що там казати! Узнають, що вбита пані, побачать, що ми втекли, і зразу піймають. У панів тисячі рук, вони ліси всі викорчують, а до тебе докопаються, заб’ють у колодки, закатують. Діти мої безталаннії, чи на та-, ку ж долю вигляділа я вас?.. Немає в мене живого місця на тілі, вимучилась я, перевелася геть! Ні, ні! —• скрикнула вона з припливом нової енергії.— Нехай уже я краще умру тут зі своїми дітьми, хоч у рідному кутку!

Марина впала на лаву й заридала гірко, невтішно.

При цій мові дружини гірка образа ворухнулася в душі Кармелюка, але вигляд цієї справді замученої жінки заглушив її теплим почуттям.

— Ну, гаразд,— заговорив він лагідно,— боїшся ти панської лари — зоставайся поки що тут, я сам з усім справлюся… Сам усе приготую… Потерп тільки місяць, другий, і підемо ми зовсім з рідного краю. Підемо в Бессарабію, купимо собі землю й заживемо, як жили колись: тихо та радісно, та любо. Що я можу один зробити? Одне тільки — врятувати свою сім’ю! Ти спочинеш у мене, розцвітеш знову, як квіточка, дружино моя, безталанна, замучена, люба!

Та ласкаві слова чоловікові не розбудили в Марині ані енергії, ані віри.

— Тішиш себе нерозумною думкою! — заговорила вона, встаючи з лави й повертаючи до чоловіка набрякле від сліз обличчя.— Куди ми підемо? Хто нас випустить? Піймають, зв’яжуть, заб’ють до смерті. Ой, не буде нам долі, не буде!

— То що ж, по-твоєму, краще було й не приходити до вас? Краще було залишити вас пропадати тут як собак? — запально крикнув Кармелюк.

— Ой, не знаю, не знаю нічого!.. Убий нас краще, Івапе: однаково нам не жити!

— Слухай, Марино,— із зусиллям промовив Кармелюк, ледве стримуючи бурю, що знялася в душі,— риба, кажуть, шукає де глибше,, а людина — де ліпше, а ти вперлася на одному, як квочка, та все товчеш: “Смерть, смерть!” Смерті не клич, вона й сама прийде, а поки жива людина, доти вона й думає, як поліпшити своє життя. Люди розбили нашу долю… Добре тобі жилося без мене? А знаєш, скільки б тобі довелося ще так помучитися самій, коли б я не втік звідти, скільки часу ще довелося б терпіти голод, нужду й катування і від пана і від економа? Двадцять два роки?! Та чи можеш ти розумом своїм осягнути — скільки це? То ж ціле життя. І ти б не перенесла його. Повернувся б я сюди і знайшов би від тебе тільки хрест похилий.на цвинтарі або не застав би й того, коли б панові заманулося проміняти тебе на пару котів. А сини? Діти мої єдині? Вижили б вони таке життя? Упізнали б свого чужого батька? Та чи можна, все це знаючи, боятися тікати? Та від такого життя можна сторч головою в пекло полетіти. Та чи не краще тобі спробувати зі мною щастя, аніж умерти тут і дітей звести з світу? А ти… Ех, Марино, я ж того й прийшов сюди, що душа моя кров’ю обливається, згадуючи вас. Міг же я й зостатися в москалях, міг забути вас і зажити ласо, коли б спокою захотілося. Не захотів! Утік на волю. Серце, серце! Воно не давало мені спокою ні на волі, ні в неволі. До вас кликало, до моїх безталанних, окрадених. Гадало хоч тут знайти свою краплину щастя… Ох, та що там!

Але Марина безнадійно хитала головою й тужно ридала…

Довго ждав Андрій свого батька отамана, хотів був усе покинути й бігти до нього, але Дмитро, повернувшись, заспокоїв, а через день повернувся й Кармелюк.

Повернувся він похмурий, суворий і на ходу кинув Андрієві:

— Спочину. Без великої потреби — не турбуй.

— Що це з батьком отаманом? — спитав Андрій у Дмитра, який шукав свою манерку на горілку.

А що?

— Та от — темніший ночі.

— Хто його знає! Коли ми з ним розлучалися, він полетів додому, мов куля, гарячий, мов порох! А от повернувся, наче кіт із води.

— Щось, мабуть, дома…

— Дивна річ! У солдатах тільки й говорив і думав, що про дітей та про жінку, та про свої Головчинці. Заради дітей, виходить, і втік. Чи не знайшов він більше їх, аніж залишив?

— Не похоже. Марину все село знає. Тихіша води…

— А нижча трави? — солдат цинічно посміхнувся.—* Ні, хлопче, жінка — ескадронний чобіт: хто б не взяв — тому й прийшовся. Знову ж і те розповідав, що хороша, як лялечка,— солдат вибив куценьку люльку об-чобіт і глянув запитливо на Андрія.

— Правда. Тільки на все це… От хіба неволя? Пан або управитель, а то й економ…

— В акураті, брат!..

— Ну, тоді й думати нічого. Гвалтівника повісить, щеня об камінь, а жінку з шеренги!

Солдат засунув у зуби куценьку люльку й зосереджено запихкав, ніби всмоктуючи в себе їдкі струмочки жовтуватого диму.

А Кармелюк лежав нерухомо в печері на розстеленій киреї, підклавши під голову схрещені руки. Він не спав. Очі його були розплющені.

В діру печери, прикриту навислою згори зеленню кущів, видно було частину лугу, яскраві плями сонця на зеленій траві, блискотливу гру тремтливого листя — всю красу й пишноту весіннього ранку.

Та Кармелюк не бачив нічого… Він ііе думав, власне, ні про що, але вся його істота була перейнята одним почуттям. Нараз ніби щось обірвалося в його душі. Ніби він забув, утратив зразу щось таке, що давало йому й зміст, і енергію життя… Серце його щеміло від болю, і він виразно чув кожен напружений його удар, що стукав у груди.

Він чекав убогості, горя, але такої безодні нещастя, яку він застав у своєму рідному гнізді, він не уявляв ніколи. І страшенний жаль до нещасної дружини, до невинних дітей стискав його серце, душив груди, але разом з тим десь далеко, в тайнику душі розросталося все ширше й ширше почуття невдоволення, розчарування й досади.

Якийсь внутрішній голос шепотів Кармелюкові: “Так ось те щастя, за яким ти так нудився в солдатах? Заради якого ти, на одчай душі, тікав? Дурню, дуршо! Чи не такий же ти самотній і в своїй рідній хаті, як і в солдатській неволі, як і в пралісі?” “Ні, ні,— намагався заперечити Кармелюк,— діти ж мої, малята безталанні, хіба вони відречуться від свого нещасного батька? А дружина? Вона ж любить, любить!” — настійно промовляв він сам до себе. л

І зараз же інший голос додавав гірко: “Любить. Але як?” — “Зраділа!” — “Еге ж, зраділа. А як дійшло до того, щоб розділити з чоловіком і радість, і горе, й небезпеку — то що заспівала? Догадаються, мовляв, що вбив пані, кинуться доганяти, піймають її з ним і вважатимуть, що вона його спільниця!..”

Ох! Кармелюк схопився рукою за лівий бік грудей: при згадці про ці жорстоко-одверті жінчині слова він відчув гострий біль у серці.

А пам’ять з безсердечною чіткістю відтворювала перед ним усі слова, всі рухи дружини, і чийсь холодний голос, всередині в ньому гостро питав: “Чи так же люблять? Хто любить, той не роздумує, не розважує, той каже коханому: “З тобою на край світу! Краще вмерти з тобою, аніж без тебе жити!” Хто любить,— той рветься розділити з другом усі небезпеки й муки. Хто любить — той не дорікає другові за пережите горе й лихо, той, побачившії його, забуває все… А Марина?”

Кармелюк знову стиснув груди рукою.

Йому пригадалися жах і огида до нього, які охопили Марину, коли вона довідалася про вбивство Доротеї… Її докори, скарги, зойки й сльози без кінця…

То чи любить вона його справді? Чи любила й раніше? Чи намагалася хоч раз заглянути йому в душу, розділити його тягар? Одне тільки слово і є в неї на всі випадки, па всі питання: “Про інших думати нічого. Є свої діти, а тому треба думати про себе, треба скорятися, мовчати й чинити панську волю”…

“Ні, ні! Це горе, злидні й довга мука говорять її устами, вона любить його. Вона — добра, милосердна… Вона оклигає і стане знову колишньою Мариною! — намагався заспокоїти себе Кармелюк.— Треба тільки скоріше перевезти їх у Бос-сарабію, влаштувати й заховати від людських очей. Та чи погодиться вона втікати? Адже, крім сліз, він не чув од неї жодного слова,— Кармелюк спохмурнів.— Треба ум<ь.

вити її, примусити… Щоб урятувати і її, й нещасних дітей. Ох, ці діти! Орлята безкрилі, сироти безталанні…” Перед * Кармелюком постали, мов живі, їхні худенькі замурзані личенька, заплющені оченята, обведені густими синцями, притулені одна до одної біляві голівки й худенькі, тільця, що ледь проступали з-під ганчір’я. Болючий жаль наповнив його серце, горло йому стисла гостра спазма, і щось тепле підступило до очей. Та невже ж він, батько, не врятує їх від цієї страшної неволі, від голоду й нужди? Врятує, врятує!.. Того він і прийшов сюди. Треба тільки скоріше зібрати грошей, добути паспорти — і в Бессарабію.,.

А там…

Що ж там?.. ‘

Там — чужа сторона, слова свого не почуєш… Жінка плакатиме день у день, тужитиме за рідним кутком, дорікатиме за гірку долю… Ох, що ж робити?.. Куди йти?.. Всі шляхи відкриті — і жодного немає…

Ні, рішуче він забув щось! Він же поспішав сюди радісний і бадьорий, мов птах, що вирвався з клітки… А тепер?

Щось давить у грудях… Порожньо в голові… Обважніло серце, мов камінь… Він забув, він утратив щось сильне й живе, що давало йому енергію і радість життя!..

Похмурі думки сходилися все тіснішим і тіснішим колом над головою Кармелюка; серце стогнало. Нарешті все змішалося в якусь темну, важку пелену й ніби пригнітило мозок. Втома взяла своє: Кармелюк заснув важким сном.

Був уже вечір, коли в печеру ввійшов солдат і сказав голосно: .

— Отамане, га, отамане! Люди прийшли до тебе.

— Що? Хто? — скрикнув Кармелюк і зразу підвівся,

В словах солдата йому причулося щось страшне.

— Люди прийшли до тебе,— знову сказав солдат, невто-ропно поглядаючи на збентежене обличчя отамана.

— Люди… ага…— Кармелюк провів рукою по чолу й глибоко зітхцув.-— Люди… які? Чого? Може, розвідники?

— Не схоже: аванпост пропустив. Кажуть, що їм треба тебе бачити.

— Гаразд! Іду.

Кармелюк підвівся з місця, поправив на собі одяг і вийшов з печери.

Сонце вже зайшло, але крізь верхів’я дерев небо ще сяяло рожевим відблиском.

Перед печерою на деякій відстані сиділи й лежали , навкруги двох вогнищ мальовничою групою Кармелюкові орля-

та. Над вогнем у великих казанах, підвішених на триногах, варилася вечеря.

Збоку від розбійників стояли два гуртки селян: в одному було чотири молодих парубки, в другому — кілька. літніх чоловіків.

Побачивши Кармелюка, всі, хто прийшов, поскидали шапки й низько вклонилися.

— Слава’ богу, люди добрі! — промовив Кармелюк, відповідаючи на уклін.

— Вовіки слава! — відповіли обидва гуртки.

— А з чим бог приніс?

— До твоєї милості, батьку! — заговорили перші парубки, виступаючи вперед і знову вклоняючись.— Прийми нас!

— Вас прийняти? Куди?

— У своє товариство, батьку. Служитимем тобі вірою і правдою… Підемо — куди звелиш, хоч на край світу!..

— Го-го! І на край світу… Хоч у пекло! підхопив веселий, знайомий Кармелюкові голос.

— Чекай-но! Та що ж це? Ти ж фурман Янчевського, Онисько з Гут? — скрикнув Кармелюк, придивляючись йому до обличчя.

— Він самий! Викапаний!

І з-за плечей молодого селянина усміхнулося до Кармелюка широке, добродушне, трошки подзьобане віспою обличчя, обросле рамкою чорного кучерявого волосся.

— А це — Гололобий та Чапля з Вівсяників?

— Угадав, батьку! Прийшли поминки по нашій гадюці справляти…

— А це я, коли не забув, небоже.

І при цих словах вперед висунулася могутня кремезна постать, ніби викута грубим молотом із заліза.

— ‘Дядько Явтух! Та невже? — скрикнув Кармелюк і, подавшись уперед, гаряче обняв сутулуватого, але міцного, ще нестарого селянина.— Як же вас, дядьку, снігом присипало! Оно вже й срібний чуб мало помітний!..

— Ех, синку, горе всякого постарить! От і прийшли ми до тебе…

— Так, так, батьку,— обізвались усі.— Коли признав, то й приймай у свою сім’ю!

Ці ненароком сказані слова вразили Кармелюка своїм знаменним збігом.

— У мою сім’ю! — повторив він з гіркотою, що виразно прозвучала в голосі.— В мою сім’ю, брати, йдуть тільки ті знедолені, у котрих немає нічого ні перед собою, ні за собою! Ви, хазяйські сини, верніться назад до своїх домівок.

Чи вам приставати до безпритульних волоцюг? На яку радість? На який кінець?

” На веселіший, ніж у нас на селі, бодай я луснув! — засміявся фурман, одгорнувши поли своєї чумарки, прикрашеної шнурками й висячими великими металічними гудзями.

— Сину! — заговорив Явтух похмурим, придушеним голосом. Обличчя його з різкими типовими рисами було вкрите сіткою дрібних зморщок, довгі вуса’ спускалися двома пасмами вниз, а очі,, поблискуючи з-під чорних ще брів, надавали виразові обличчя понурого характеру.— Ти ж сам здоров, знаєш, які вони хазяйські сини? Чи є в кріпака хазяйство, батько, жінка? Що в нього*є, сину, крім горя й перед собою, і за собою? Коли прийшли ми до тебе,— то значить вже немає сили нести кріпацьке життя…

— А що я вам дам? Не думайте, що в нас тут гульня

та роздолля. Жене сюди пас неволя, порадник наш — кий, а дружина — міцна вірьовка: як обів’ється навколо шиї, як приголубить, то забудеш і світ божий! І вона жде нас щодня, щохвилини! Верніться, брати, додому. Не ласьтесь на наш гіркий та лай! Якщо дома у вас горе, то тут радості немає. •

— Ні, батьку, ні! — перебив Кармелюка фурман.— Ми знаємо, що й тут жде нас або удача, або смерть. Ну, й плювати їй межи очі! А все-таки,— краще нам умерти за волю, аніж віддати своє життя на поталу панам.

— Умерти за волю? — мимоволі повторив Кармелюк.

Вперше ця думка пронизала з такою гостротою його свідомість. Чи думав він серйозно про цю мету, коли втікав із солдатчини? На це запитання він не міг би дати позитивної відповіді, але тепер він уперше відчув, що ця мета варта справді і життя, й особистого щастя, що вона захоплює всю душу — і на саму лише думку про таку мету в грудях у нього затріпотіло могутнє, широке почуття.

“А втеча, а БЬссарабія?” — промигнуло в думках Кармелюка, але нове почуття, що охопило його, вкрило широкою .. хвилею той порух сумніву і владно потягло його за собою.

Отамане,—провадив далі Явтух,—чим ми можемо захистити свою сім’ю?.. Слухай: був у мене батько — пан убив його на полюванні, буцім ненароком… Була й мати — погнали матір після пологів па панщину й привезли вже на возі… так і не встала. Осталася тільки одна сестра-підлі-ток, гарнесенька, щебетушечка, вся втіха моя. Любив її, леліяв, коло неї всією душею упадав… Ну, так от, два тижні тому покликали її до панича… Почала ридати… Я пішов

просити пана: одшмагали, зв’язали, а її привели й хотіли поглумитися, та, на щастя, вирвалась і кинулась у криницю… Витягли неживу… Пан виїхав… Мене другого дня пустили: я підпалив їм тік і винницю і прийшов до тебе. Скажи ж тепер мені, як можемо ми захистити свою сім’ю?..

— Правда! Слушно каже! — підтримали Явтуха Карме-люкові товариші й хлопці, які прийшли.

— їй-богу, правда! — завзято скрикнув фурман.— Чи ми будемо сидіти дома,, чи ні,— однаково не висидимо нічого путнього, як бог свят! Захоче пан, то й закатує на наших очах і всю нашу сім’ю, або розпродасть нас усіх у різні руки… як от зробили й з тобою. А як з тобою, отамане, поєднаємося всі — може, й доб’ємося чого… Недарма ж і приказка є: “Втік не втік, а побігти можна”.

— Молодець хлопець! Люблю таких! — сказав, енергійно спльовуючи набік, солдат.

— Осталася ж сім’я і в тебе, отамане,— не змовкав Яв-тух,— однак ти покинув її — і дружину беззахисну, і малих дітей, бо зрозумів, що врятувати їх годі…

— Правда, правда! — заговорили разом і Карме люкові товариші, й ті літні чоловіки, що прийшли.

— Не цурайся ж нас, батьку… Натерпілися ми вже до краю! — промовили похмуро Гололобий і Чапля.— Назад не вернемося… Коли не до тебе, то на вербу, або, в ополонку — одна дорога… Чи добудемо волі, чи ні, а гіршого пекла, як у нас дома, і на тому світі не зазнаємо!..

— Істинно: голий дощу не боїться! Пан чи пропав, нам вибирати нема з чого,— провадив уже різко фурман.— А карою нас не лякай! Умиратимем, то хоч знатимем — за що!..

— Добре, діти,— радісно промовив Кармелюк,— я прийму вас у свою безталанну сім’ю, але знайте наперед, що ні бенкети, ні веселощі не ждуть вас тут!

Парубки мовчки вклонили голови.

— Знайте ще, що я не допущу проливання крові, крім випадку безвихідної крайності… Знайте ще й те, що кожного дня ждуть нас смерть і страшна кара, що коли піймають кого з нас, то, незважаючи ні на смерть, ні на пекельні муки, не а$Е^йіен виказувати своїх товаришів…

— Вейпзнаємо! Умремо за тебе! Веди нас, куди хочеш! — крикнули разом парубки.

— Так оставайтеся ж тут! — сказав Кармелюк.

Парубки вклонилися ще раз Кармелюкові й відійшли набік до гурту їхнього загону.

Кармелюк глибоко зітхнув і провів рукою по чолі. Чоло його було мокре, груди високо, поривчасто підіймалися. В порожнечу, що охопила була його душу, несподівано врізалася, немов граната, ніби ракета, ця нова, що вже давно в ній дрімала, але тепер тільки розгорілася, думка. Вона шипіла, кружляла, розкидаючи навкруги себе снопи іскристих зірок. Немов блукаючі, метушливі вогники, в гарячому тумані, що охопив його, миготіли уривки думок: що це? Про що він говорить? Що затіває? Чи вистачить сил?.. А сім’я, жінка, діти?. А Бессарабія?.. Чи може він обманити цих людей, які довірились йому?.. Але гарячий, палаючий туман ніби застилав у його свідомості все минуле, ніби підіймав його вище й вище, на недосяжну височінь…

Кармелюк провів рукою по чолі, тріпнув головою й постарався опанувати себе. Перед ним ще стояли чужі люди, які ждали від нього слова. — ■

— Аз чим прийшли ви, дядьки? — спитав він, глибоко переводячи дихання.— Невже теж на службу до мене?

— Поки ще є молодші за нас, батьку, нам не доводиться йти,— відповів старший серед літніх, сивий дід, виступивши наперед.— Громада прислала нас до тебе просити допомоги.

— До мене? Просити допомоги?

— До тебе, батьку, порятуй нас! — промовили разом усі старі й поставали на коліна.

— Встаньте, встаньте! — схвильовано промовив Кармелюк.— Тільки перед господом преклонимо коліна… Як можу я порятувати вас? Від кого? Від чого?

— Від пана нашого і від управителя, від ворогів лютих.

Замучили вони нас! Немає сили більше терпіти. Панщини люди не витримують, по шість днів на тиждень працюють від зорі до зорі. Мало того, що добро своє все на нього несемо, ще наймає нас у чужі села, не милує й старих бабів… Дівчатами-підлітками торгують… Ой, сам ти знаєш наше життя… ~

Серед товаришів Кармелюкових почулися гнівні вигуки.

— Ой батечку, порятуй же нас,,хоч не нас, то дітей наших! — заволали старі, падаючи на коліна й простягаючи до Кармелюка руки.

Сльози й зойки старих селян справили велике враження на присутніх.

— Правда, правда! — проказав Кармелюк уривчасто, схвильовано, немов міркуючи сам із собою.— Гей, хто знає цього пана й це село? — він швидко звернувся до своїх товаришів.

— Цього маршалка? — обізвався фурман.— Як не знати!.. Я його знаю… Го-го! Ще й як знаю! З моїм гаспидом їздив не раз до цього пса в гості… на село… Ха-ха-ха! — розсміявся він чи то гірко, чи то весело.— Ну вже й село!.. Всі хати обшарпані, тільки ребрами світять. Скотини? А хоч би тобі курка! Собак на все село коли набереться два-три, то й добре! А дітвора вся гола, як у тих циган… І підлітки, майже дівчата, всі в лахмітті… Ой мамо моя! Все пан, а ще більше управитель обдер так село!

— Ось що,— заговорив Кармелюк, звертаючись до старих, які з благанням і надією вдивлялися в його обличчя.— Постараюсь я провчити без душогубства, а все-таки добре провчити і економа, і пана.

— Вік бога за тебе молитимемо-!— скрикнули старі й попадали Кармелюкові в ноги.

— Вік довгий отаманові! — крикнули свої, а солдат підкинув угору шапку й закричав несамовито: — Ур-ра! Раді стараться, ваше благородіє! Ур-ра!

Кармелюк сам підвів найближчого діда й махнув, щоб і всі повставали.

— Ой батьку отамане! — закричав, немов сп’янілий, фурман.—Звели зараз же зв’язати мені руки, а то я від радості сам себе почну гладити!

Вибух реготу нагородив його за цю просьбу.

— Ну, слухайте ж! — підвищив голос Кармелюк.— Як тільки зійде місяць — у похід, за ніч треба дійти до лісу пана маршалка. Ти, фурмане, як знаєш добре й дорогу, й село, і двір, і порядки, підеш на чолі.

— Все до ниточки, батьку!

— А тепер,— звернувся Кармелюк до Андрія й до солдата,—нагодуйте цих голодних та й своїм дайте заморити черв’яка.

— Гайда! — махнули Андрій і солдат на присутніх і одвели всіх до вогнищ, з яких кашовари вже здіймали паруючі казани.

Кармелюк одійшов набік і сів на повалений стовбур дерева. Кров стугоніла в скронях, шуміло у вухах. Він стиснув голову руками й зіперся ліктями на коліна. Сцени, які допіру відбулися, глибоко схвилювали його й приголомшили. Так от що сталося зараз! Коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитися — неписьменний народ уже зробив його своїм оборонцем.

“Ой доле, моя доле! — майже простогнав Кармелюк, затуливши обличчя руками.— Куди ти мене тягнеш, куди несеш?..”

Нараз до слуху Кармелюка долинув протяжний довгий посвист…

Він схопився на ноги й прислухався. Через хвилину свист повторився ще і ще і слідом за тим почувся шелест гілляк, поміж якими хтось поспішав.

На галявину ступнівч за десять від того місця, де сидів Кармелюк, вийшли два рослі парубки; вони майже тягли знайому нам попівну з Деражні — Олесю. Руки їй були зв’язані за спиною, біла хустина, якою вона була запнута, впала на плечі, шовкове каштанове волосся, розсипавшись тепер по плечах, огортало її голівку ореолом щирого золота; од швидкого руху, од хвилювання обличчя її палало. Вона була дуже гарна в цю хвилину. І її ніжне, злякане личко, і струнка постать були пречудовим контрастом до грубих постатей парубків, які її привели.

— Пане отамане! Піймали пташку! — крикнув один з них.— їхала нашим шляхом! Там є ще й інша, старша, назвалася матушкою з Деражні, то як почула, що до Кармелюка попала в руки, то від страху ноги їй відібрало, ми там її в бричці й покинули, осталося двоє коло неї.

Кармелюк нахмурився.

— Хто така? Матушка з Деражні? — перепитав він.

— Еге ж, отамане, а це її дочка.

— То як же ви сміли перейняти їх?! — грізно крикнув Кармелюк.— Хіба забули, що я заборонив зачіпати людей добрих, а особливо православних батюшок! Розв’язати панні руки! Горлом своїм ви мені відповісте за непослух. Нехай усі знають, що Кармелюк не зачіпає добрих людей, що він карає тільки напасників, кровопивців!

При цих словах Кармелюка з грудей Олесі вихопився придушений звук, і вона якось мимоволі подалася вперед.

— Що? Злякалася, панно? — з ласкавою усмішкою промовив Кармелюк, задоролено зупиняючи свій погляд на прегарному личку дівчини.— Не бійся, розбійник Кармелюк тобі не завдасть кривди.

— Я й не боюсь,-— заговорила тремтячим од хвилювання голосом Олеся.— Коли схопили — спершу злякалась… і за бідолашну маму, й за себе, а коли довідалася, що до Кармелюка ведуть, у мене страх минув.

— Як? — здивувався Кармелюк.—— Ти не злякалася страшного розбійника Кармелюка? Та він же з живих людей вирізує ремінь собі на очкури, виколює очі!..

— Все це брешуть пани та економи, а за ними від стра-ху — жиди… А я знаю, що ти людина добра, заступаєшся за нещасних…

Кармелюк з подивом видививсь на Олесю.

Полум’яний погляд дівчини, її слова й глибоко схвильований голос, який свідчив про щирість їх, спантеличили й зворушили його.

— Спасибі на доброму слові, панно,— промовив він, нахиляючи голову,— тільки далеко це слово від правди.

— Ні, ні! — перебила його палко Олеся.— Коли багато хто благословляє твоє ім’я, то це означає, що ти друг, ти оборонець наш!

— Та чи може бути другом той, у кого кров на руках і гріх на душі? — спитав Кармелюк Олесю і сам здивувався, чому це він заходить в такі інтимні розмови з незнайомою дівчиною. Але якесь незрозуміле почуття поривало його полегшити свою душу перед кимось, хто збагнув би ту бурю, яка здійнялася в ній, і йому чомусь здавалося, що ця панна розуміє його, що він розмовляє з давнім і близьким другом. Після пережитого хвилювання слова незнайомої дівчини, палкі, натхненні, вливалися цілющим бальзамом у його вимучену душу.

— Хто для врятування братів бере гріх на свою душу, той чистий,— запально відповіла Олеся.

І при цій відповіді Кармелюкові мимоволі пригадалися сльози, зойки дружини й настирливе нагадування її про гріх, про кару…

Мимовільне зітхання вирвалося з його грудей.

— Ех, панно, панно! Твоїми б устами та мед пити… Тільки не всі так думають… Поживеш і ти далі і з огидою одвернешся від розбійників-душогубів.

— Ніколи,— скрикнула Олеся,— Кармелюк розбійником-душогубом не буде! Коли б я чоловіком була, я пішла б за вами!

— От так панна! Козир-дівка! — почулися здалеку гамірливі вигуки серед Кармелюкових товаришів, які з пожадливою цікавістю прислухалися до того, що казала панна.

Олеся здригнула і тільки тоді звернула увагу на великий гурт людей, що сиділи навкруги двох вогнищ.

— І випити б слід за її здоров’я! — голосно вигукнув солдат.

— Правда, брате, та тільки тепер не час,— осадив його Кармелюк.— Збирайтеся ж хутко, а я проведу панну. Коня мені на Чорний шлях,— звелів він і звернувся до Олесі: — Прости ж, красуне ясна, за тривогу, якої ми завдали тобі, прости, ие згадуй лихом! А тепер дай мені руку; твоя мати, мабуть, од страху мліє, ждучи тебе. Ходім, я хочу скоріше гїовериути їй чудову її доню.

Олеся зашарілася, подала руку Кармелюкові, і вони пішли вузькою ледве помітною стежечкою, іцо провадила у глиб лісу. На деякій відстані за ними пішов молодий хлопець, ведучи за вуздечку осідланого вороного коня.

Деякий час і Кармелюк, і Олеся йшли мовчки. Місяць ще не зійшов; розлита під деревами темрява лежала мертвим покровом. Чути було тільки потріскування сухих гілок, що попадалися під ногами.

Кармелюк міцно держав у своїй руці гарячу ручку Олесі, час від часу попереджаючи дівчину про перешкоди, які траплялися їм по дорозі.

Олеся відчувала, як серце її тривожно тріпотіло в грудях, утрудняючи дихання, розливаючи лихоманковий жар по всьому тілі.

Герой, про якого вона чула стільки дивовижних оповідань, який не раз поставав перед нею в її уяві,—ішов тепер поруч з нею, держав її руку. О, уява не ошукала її! І цей гордий стан, і прекрасне обличчя, і очі, насмішкуваті й сумовиті. Вона їх бачила не раз… не раз… Але чого ж його усмішка така сумна? Чому така зажура світиться в його очах? Чому він так глибоко зітхнув, коли спитав: “Чи може бути другом той, у кого гріх на душі?” Невже ж він самотній, нещасний?..

Тисячі запитань спливали їй на думку, тисячі слів хороших, теплих просилися на язик. Але всі ті розмови, з якими вона, бувало, зверталася в уяві своїй до Кармелюка, завмирали тепер у серці.

Незрозуміле збентеження опанувало її. Вона хотіла сказати цьому героєві так багато, багато того, про що думала вона не раз у нічній тиші, але уста її не мали сили відкритися: думки, висловлені при надзвичайному нервовому збудженні, ніби виснажили її вкрай, і рука її тільки ледь здригалася в могутній руці Кармелюка. Нарешті Кармелюк перервав мовчанку:

— Чого замовкла, люба панно! Може, боїшся, не довіряєш мені? ,

— Ні… Ні…— відповіла жваво Олеся.— Навіщо ти кажеш таке?.. Чи можу я?.. Чекай-но! Скажи, коли можна: куди ти збираєшся?

— Ох панно люба, навіщо тобі знати наші клопоти? Іду виправити кривду пана маршалка, у якого тисяча душ умирає з голоду, а хліб гниє в засікахг

— Бережися! — гаряче вихопилося в Олесі.—— Пани вже насторожі, збдрають команди… Можуть піймати…

— Про це нам думати не доводиться… Від своєї долі не втечеш… Колись же однаково піймають.

— І що тоді?

— Тоді вже не помилують… Замордують на смерть.

— Ой боже наш! Прошу тебе… Будь обережний… Бережи своє життя…

— Для кого? Для чого?

— Для всіх нас.

— Спасибі, спасибі, люба панно, за ласкаве слово,—

схвильовано промовив Кармелюк, стискуючи руку Олесі.— Давно не чув я такої мови. Господь благословить тебе за ласку до розбійника-гайдамаки. Ех, і щасливий Же буде той, хто назве тебе своєю дружиною!.. __

При цих словах Кармелюка Олеся відчула, як усе обличчя її спалахнуло, рука здригнула, щось закипіло па серці. Вона хотіла сказати Кармелюкові, що ніколи, ніколи не назве нікого своїм чоловіком, але щось стисло їй гордо, і слова завмерли на устах.

Тим часом стежка почала круто підійматися вгору… Вони пройшли що кілька ступнів і опинилися на дорозі, де під деревами, що буяли обабіч неї, стояла бричка з напівживою від жаху матушкою і зв’язаним фурманом. Два гайдамаки стерегли пійманих.

Кармелюк підійшов до матушки і, вклонившись їй чемно, попросив пробачити за те, що його дурні хлопці завдали тривоги їй і її дочці. Потім він допоміг сісти Олесі, наказав розв’язати фурмана й звелів йому рушати, сказавши, що для більшої безпеки проведе панство до узлісся, хлопцям же, які стояли, ждучи наказу, звелів негайно прилучитися до товаришів.

Копі рушили/Всі мовчали: напівмертва від страху матушка з жахом подивилася на страшного розбійника, що гарцював поруч з ними.

Олеся теж мовчала: в присутності матері вона почувала себе ніяково, та й Кармелюк мовчав, і вона не зважувалася порушити тишу.

Тим часом місяць уже піднявся високо. Над просікою, по якій вони їхали, сяяло блакитне, прозоре небо.

Місячне сяйво освітлювало й обличчя Кармелюкове; воно було бліде, зосереджене й сумне. Нахмурені брови свідчили про те, що він заклопотаний якоюсь серйозною думкою.

“Про що він думає? — допитувалась у душі Олеся, поглядаючи на Кармелюка.— Чому обличчя його таке засмучене? Чи е в нього дружина, діти? Яке горе носить він у серці? Ох, коли б можна було поговорити з ним, як з рідним, як з другом, розігнати хмари з цього чола? Та чи побачиться вона ще коли-небудь з ним? Невже ж ніколи? Ніколи!..”

Кругом було тихо; мовчанку порушувало тільки постукування коліс об коріння дерев та тупіт кінських копит.

Час від часу Олеся заплющувала на хвилину— очі, немов прислухаючись до тієї чудової гармонії, яка росла в її грудях, і, розплющивши їх, вона знову бачила прегарного козака, що скакав коло неї…

“Ох, коли б можна було так їхати довго, довго… все життя…”—немов шепотів їй , якийсь солодкий вкрадливий голос.

— Що, панно люба, задрімалось? — обізвався, нарешті, Кармелюк, звертаючись з ласкавою усмішкою до Олесі.

— О ні! — поривчасто відповіла Олеся й додала тихіше:-— Так гарно, так пишно кругом…

— Еге ж, ніч розкинулася на диво! Видно вам буде їхати. Та ось уже й узлісся.

— Уже? — перепитала Олеся, і в голосі її виразно прозвучали розчарування й жаль, що так скоро доїхали.

— Мабуть, і фурманові не дуже-то весело їхати поруч з Кармелюком,— усміхнувся Янко, показуючи на хлопця, що старанно поганяв коней.

Через кілька хвилин коні винесли бричку на узлісся. Перед подорожніми розгорнулась рівнина, вся залита місячним сяйвом. З одного боку тяглася лише темна оксамитова лінія лісу, що бігла вдалину,— а туди, вперед, скільки сягає око,— розстелялося тільки безмежне море, яке дрімало в місячному сяйві запашного сріблистого степу.

Кармелюк придержав коня; спинилась і бричка.

— Ну, прощавайте, добрі люди,—промовив він, скидаючи з голови шапку.—Прости, паніматко, ще раз за те, що налякали тебе мої нерозумні хлопці. Прости й ти, ясна панно! Оставайся здорова! А це прийми від мене на згадку.— Він зняв з мізинця дорогий перстень і надів його на палець Олесі.— Прощавай же. Дай, боже, тобі щастя й долі. Та не забувай у своїх молитвах і горопашного гайдамаку Кармелюка.

— Ніколи, ніколи! — ледве змогла прошепотіти Олеся.

Кармелюк підніс її руку до своїх губів і, махнувши ще

раз шапкою, крикнув:

— Рушай!

Коні підхопили, і бричка швидко покотилася по в’їждже-ній дорозі. За кілька хвилин вона була вже далеко від лісу.

Олеся оглянулася назад: біля узлісся все ще бовванів нерухомий, чорний силует козака.

Але ось бричка спустилася з пригорка, і чорна торочка лісу зникла з очей.

Тепер подорожні зовсім пірнули в сизий безлісний степ. Кругом розлився він, запашний, сріблястий, безмежний… Дорога попереду звивалася блискучою, сріблистою стрічкою і ховалася за обрієм.

Аромат квітучих трав наповнював повітря, чудовими пахощами. Вони проймали все єство людини, і тривожили, і хвилювали серце, і сповнювали його невиразними мріями про щось гарне, чарівливе, що заносить душу далеко за межі цього пахучого степу.

Тисячі незримих голосів наповнювали його чудовою гармонією… Відчувалося, що під кожною пелюсткою, під кожною запашною стеблинкою зароджувалися в цю чудову ніч міріади нових початків життя… Здавалося, все кругом дихаг-ло й співало таємничою радістю любові…

А ніч пливла у височині урочиста, прозора, світлосяйиа…

Заколисана ритмічним похитуванням брички, матушка мирно дрімала. Фурман зрідка посвистував на коней.

Олеся оглянулась назад.

Ліс уже геть зник у темряві. За ними, перед ними, навкруги них, розстелялася все та ж сама безлюдна, сріблиста далина.

Глибоке зітхання вирвалося з грудей дівчини, вона піднесла руку й палко припала устами до того місця, де ще горів поцілунок Кармелюка.

Пан маршалок сидів, весь червоний і схвильований, у розкішному салоні своєї сильфіди 31. Скляні двері кімнати були відчинені на широку терасу, що виходила в квітучий сад; тепле весіннє повітря вільно лилося в покої, але пай маршалок, незважаючи на це, хворобливо пересмикував плечима, ніби його неабияк морозило, ,

На, турецькій канапі, обкладеній гаптованими золотом та бісером подушками, лежала чарівна Розалія, тонучи в прозорих вишивках і мереживах, На обличчі її було теж збентеження; в руці вона тримала дорогий флакон з якимись солями, і раз у раз підносила його до трошки почервонілого кінчика свого носа.

На столі перед паном маршайком лежав розгорнений лист пана Янчевського. Цей нещасний аркуш паперу й був причиною збентеження поважного подружжя.

Сьогодніj ще вранці, орендатор маршалківських Млинів, статечний жид Лейзар, прибіг, ледве переводячи дух, до пана маршалка й розповів йому про жахливу подію у Вівсяниках: про вбивство Доротеї, про те, що страшні розбійники розграбували, всю садибу,—амбари, комори і навіть стодоли. Лейзар благав пана маршалка прийняти його з дружиною, дітьми і всім добром у двір, казав, що в Кармелюка страшне військо й що за ним ідуть усі хлопи.

Жахлива новина вразила, як грім, пана маршалка і зов-сім приголомшила його чарівну дружину. А втім, після перших хвилин переполоху пан маршалок почав утішати себе й свою дружину тим, що все це’ могли бути тільки чутки, викликані страшною запискою, яку одержала Доротея на обіді в судді… І ось ще лист від пана Янчевського, який підтвердив з усіма подробицями цю моторошну звістку…

Крім повідомлення про страшне вбивство, Демосфен писав маршалкові, що вже достеменно розвідано, що ватажок банди — гайдамака, той горезвісний Кармелюк,— є не хто інший, як один з хлопів Доротеї, якого вона віддала у солдати, і що вся ця зграя уже оточена. Далі Демосфен повідомляв, що зібрав кілька поміщицьких команд і стоїть з панством в урочищі Гончарі; слід, щоб пан маршалок, зібравши свою вірну челядь, поспішав туди ж до нього. Верст за п’ятнадцять від урочища, в селі Рудне, стоїть уже й невелика команда з . капітаном Семеновим на чолі, яку викликав він, Янчевський, з Кам’янця; всі вони з’єднаються на світанку з москалями й накриють шельму-гайдама-ку. Демосфен наполегливо вимагав, щоб маршалок виступав зараз же після того, як одержить листа: “Поспішність у цьому ділі буде запорукою нашої вікторії,—пишномовно завершив він своє послання.— Треба знищити гідру, поки вона не охопила всього краю”.

XVII

Внизу стояла ще приписка, невеличка приписочка, але вона якраз найдужче й схвилювала пана маршалка; в ній було всього кілька слів: “А бестія фурман мій Онисько втік з двору,— кажуть,—пішов до Кармелюка. Боюся, що негідник може наробити нам багато халепи: він бував зі мною скрізь і добре знає розташування й побудови панських фільварків і кількість челяді. А втім, на підлих схизматів тепер покладатися нічого: вони всі липнуть до того проклятого гайдамаки, як залізо до магніту”.

З якогось таємного міркування пан маршалок не прочитав своїй дружині цієї приписки, але погляд його раз у раз повертався до неї… І тепер, перечитавши її вдвадцяте, він знову не міг стриматися від внутрішнього прокляття на адресу Демосфена та його фурмана.

— А, сто чортів тобі, старий дурню! Не міг утримати хло-па-бунтаря, а тепер ще хвалишся, вибравшись із дому в поле! Звичайно, тобі тепер з командами безпечніше, тому ти їх і скликаєш з усіх сторін, бо, тверезо міркуючи, клятий пес приведе передусім гайдамаків на твою дурну голову, а все ж таки… Тьху, ти! Сто хур бочок чортів: і задрипану відьму на додачу! Жили собі в достатку, мирно, безтурботно — і нараз… Знову виригнуло пекло цих псявір!

Маршалок голосно зітхнув і важко відкинувся на дерев’яну спинку дивана.

— Матка боска! Пані найсвєнтша! Рятуй нас! Спаси! — застогнала плаксивим голосом пані Розалія.— Я умру!.. Я не можу так жити… Що хочеш, пане, вези мене до Кам’янця, до Варшави, хоч навіть до Києва, але тут — нізащо…

— Моя крулево,— солодко відповів маршалок,— все, що ти хочеш і куди хочеш… Завезу навіть у Париж… Але раніше треба схопити цього диявола і розкатувати банду. От і пан Демосфен кличе… Обов’язок, моя душко, і гонор — понад усе…

— Але я нізащо не зостануся сама в цій в’язниці, нізащо! Нізащо!

— Моє щастя, моє злото! Перша турбота — про тебе. Звичайно, тебе треба негайно вивезти в безпечне місце, але як це зробити в такий момент? Як рушити з місця, не знаючи, де засіла ця бестія, ця каналія? Не знаючи цього, безпечніше сидіти дома, ніж виїхати в поле, де за кожним кущем,—гайдамака, на кожному перехресті — засідка. Я можу ризикувати собою для розвідок, але не моїм найкоштов-нішим скарбом…

У цей час до кімнати долетів якийсь невеличкий гамір, і пан маршалок, схопившись з крісла, кинувся до відчинених на терасу дверей і заходився запирати їх на клямку й засув. Засув погано заходив, і пан Фінгер, сопучи й буркочучи, смикав його, забивав кулаком і лаявся.

— Та не запирай дверей, не трать сили! — зневажливо мовила Розалія.— Від гайдамаків не запрешся: вони влізуть і в вікна.

г~ Стонадцять дерунів їм у зуби, та й усім цим московським порядкам! Насадовили справників, та асесорів32, та москалів, а не можуть доброго шляхтича від гайдамаків оберегти. Ну, я ж їм покажу, я ж їм дам! Я їх!..

— Але що ж ти гадаєш робити? — перебила його лайку Розалія.— Я зовсім не хочу зазнати долі нещасної пані Доротеї!

— О, Єзус-Марія! — скрикнув маршалок й важко опустився на диван.

— Ну, що ж ти думаєш робити? — вже істерично скрикнула Розалія і знову піднесла гранчастий флакон до свого носика.

— О зараз, зараз, моя крулево, дай віддихатися! — Маршалок провів шовковою картатою хусткою по лобі й заговорив уже спокійніше: — Іншого нічого не придумаю, а зараз же зберу цайвірніших слуг, ма ся розуміць, католиків, а не проклятих схизматів, і подамся…

~ З двору?

— Ну, звичайно.

— Куди ж?

— А до того красномовця на посполите рушення!.. Але в мене є й свій план…

— І покинеш мене тут саму? — Од гніву й роздратування Розалія навіть спалахнула вся й схопилася з місця.

— Але, моя радосте, це ж для твого порятунку!

— Для мого порятунку?! — запально скрикнула Розалія.— Для мого порятунку ти забереш усіх вірних людей і виїдеш з ними з двору, зоставивши мене під владою підлих хлопів?.. Та ще, додам, і голодних, од котрих ти й поспішаєш утекти… Еге ж, без заперечень,— вона грізно тупнула ніжкою,— і котрі зараз же нав’яжуть зносини з Кармелюком і прикличуть його сюди,

Маршалок побагровів:

— Але, моя дорога, для тебе ж усе…

— Ні, ні! Не хочу слухати! То ото так ти любиш мене?

У, підлий, підлий боягуз! Залишаєш жінку, а сам рятуєшся від небезпеки!

— — Але… Розуню… ,

— Не буду нічого слухати! Якщо ти їдеш, то й я їду

з тобою!

— На бога! — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини й хапаючи її за руки.— Цим ти зіпсуєш увесь мій план… Ну, Розуню, ну крулево моя, дай же вимовити слово,— заторохтів маршалок, цілуючи то одну, то другу ручку дружини і намагаючись не дати їй можливості перервати його,— дай тільки мені сказати тобі, що я задумав, а якщо мій план тобі не сподобається, то все буде на твоє… все буде, як ти захочеш. Ну, присядь же, вислухай спершу.

Розалія глянула з гидливим педовір’ям на свого задиханого багрового чоловіка, проте дозволила посадити себе на дивані й навіть промовила владно й нетерпляче:

-Г Ну!

— Ну, моя дорога кралю, ось послухай же: той навіжений Демосфен, дідько б його взяв з його проклятими витівками, вигадав якесь нове посполите рушення, узяв собі в голову, божевільний, що піймає Кармелюка. Ну й нехай собі волочить по лісах своє сало, гаразд що воно нікому не потрібне, хіба що тільки знадобиться гайдамакам чоботи мазать.

Розалія кинула зневажливвий погляд на обвислу, жирну тушу чоловікову, погляд, який виразно казав, що скоріше це сало більше ніж непотрібне, але маршалок не помітив уїдливого погляду дружини й вів далі:

— А я вважаю за свій перший обов’язок оберегти тебе, моя райська квіточко, від усякої небезпеки, а тому, з’єднавшись з його командами, я подамся в Рудню, до Семенова, капітана присланої з Кам’янця команди… Добрий москаль мені знайомий і за гроші зробить усе, що завгодно; зажадаю, щоб він дав мені душ п’ятнадцять команди,— для перепровадження хворої дружини, тяжко хворої, до Кам’янця. А коли я влаштую тебе в безпечному місці, тоді — про-ше панство,— і маршалок хвацько вирівнявся і навіть підніс руку до усів,— і тіло, і душа моя до ваших послуг!

— Гаразд,— нетерпляче перебила його Розалія,—але що ж заважає поїхати з тобою й мені, а звідти вже рушити до Кам’янця?

— Що заважає? А хіба крулева моя не знає того наві-женого Демосфена? Адже побачивши тебе при доброму здоров’ї, він упреться, наче бик, на тому, щоб негайно зробити облаву й навіть запросити тебе в супутники до нас, а ти ж знаєш, богине моя, чим можуть закінчитися такі жарти.

Розалія прикусила губки: в словах маршалка була своя частка правди. Хоч жадоба до нових вражень і приваблювала її до романтичних пригод, але неодмінною умовою цих пригод повинна була бути цілковита безпека, а тим часом захист чоловіка, а також і Демосфена, не вселяв їй великого довір’я, тому зустріч з лютою ватагою бандита зовсім не була їй до душі.

— Гаразд, але чого ж тобі їхати до Демосфена, а не податися просто до капітана в Рудню і відіслати мене звідти з охороною до Кам’янця, а самому тоді рушити до Демосфена?

— Так, це ідея,—розгубився маршалок,—звичайно… дуже можливо… хоча трошки… нібито не по-лицарськи.

— Ха! А по-вашому, по-лицарськи залишити жінку саму серед озвірілих селян? По-вашому, по-лицарськи забрати від неї для охорони своєї жирної персони всю вірну команду?

— На рани пана Єзуса! Я ж усе про тебе й для те<бе!.. А сам... Я плюю на того пса... І покажу їм усім на облаві...

І щоб надати більшої ваги своїм словам, маршалок надув щоки, нахмурив брови й набрав вигляду набундюченого індика.

— Годі! — владно крикнула обурена дружина.— Ви одвезете мене зараз же до капітана.

— Твоя воля — закон, моя царице… Одне тільки…

— Без “тільки”! — вже гнівно крикнула’ Розалія.

Як ось нараз почувся боязкий стук у двері, і в кімнату ввійшов старий дворецький маршалка.

Побачивши його, маршалок позеленів.

— Що там? Чого прийшов? Чого мовчиш? — закричав він затремтілим голосом на старого, підозріло вдивляючись в його обличчя.

— Осмілюся доповісти ясному панові, що до фільварку нашого прибув йогомосць граф Краєвський і просить, щоб дозволили йому…

— Брешеш, старий собако! Кармелюка хочеш у двір впустити,— грізно перебив його маршалок.

— Хай помилує нас пречиста панна! — скрикнув з непідробним жахом старий.— Нехай вельможний пан сам гляне на гостя. Якщо він схожий на проклятого хлопа, то хіба вже зовсім осліпли мої старі очі.

— Той граф — старий? Сам чи з челяддю? — хутко спитала Розалія.

— Зовсім молодий, ясновельможна пані, з одним лише челядином,— відповів дворецький.

— Мм… так… але чи то ще граф? — сумнівався маршалок.

— Чому ж тобі самому не глянути, не впевнитись? Чому ж не дати на якийсь час притулку благородному лицареві? Зайвий гість тепер не завада.

— А управитель тут? — ще не зовсім переконаний пере-‘ питав маршалок.

— Тут, на ганку чекає наказів панських.

— Ну, то ходім.

Прихопивши з собою гвинтівку, два пістолі й шаблю, пан Фінгер вийшов на ганок, звелівши управителеві зібрати всю дворову команду при повному озброєнні і, в супроводі такої охорони, рушив до брами.

— Хто єстесь? —■ спитав він, обережно заглядаючи в малюсіньке віконечко, вставлене у ворота.

За брамою, по той бік рову, сидів на дорогому вороному коні одягнутий за останньою модою молодий шляхтич; за ним стояв, тримаючи за вуздечку гнідого коня, чоловік атлетичної тілобудови, одягнутий просто й добре озброєний, очевидно, його челядник.

— Граф Едмунд Краєвський,— відповів приїжджий,— прошу у вельможного пана маршалка гостинності.

— А звідки граф прибув, куди правиться й чого? — допитував маршалок далі.

— З Кракова до графа Ржевуського33 в Київ з дорученням князя Огінського.

Ця відповідь спантеличила маршалка.

“Поважна особа! — подумав він.— Ніяково одігнати, та все ж таки… хто його знає? Немов і небезпечно, хоч з вигляду, без сумніву, граф”.

— Ось що, 20 вацпане,— звернувся він тихо до управителя,-— пошли зараз когось па башту, нехай пильно огляне ^околиці, чи не приховалася десь ватага?

— А ще, ясновельможний пане, пошлю й верхівця облетіти поблизу всі улоговинки й яруги.

— Досконале.

— Ne refusez donc pas, cher marechal! * — гукнув граф.

Ця французька фраза остаточно заспокоїла пана Фінгера,

але він все-таки ще не зважувався дати наказ опустити міст.

— З великою радістю! — крикнув він теж у віконечко.— Граф — дорогий гість… весь мій двір до його послуг… Але часи тепер такі страхітливі, що його графська мосць пробачить, звичайно, затримку й зайву обережність… mais que faire?.. 21 Я попрошу графа, щоб він передав у віконечко зброю свою і свого челядника, а потім, уїхавши в браму, дозволив би себе оглянути й обшукати слугу… Зброю буде зараз же повернуто.

— Згоден! — безтурботно засміявся приїжджий.

Тимчасом як тільки зачинилися двері за маршалком,

Розалія хутко підійшла до дзеркала й пильно себе оглянула. Правда, вона була трохи бліда й збентежена, але ця блідість не зменшувала її вроди. Легкий білий капот, що майже весь складався з вишивок і мережив, якнайліпше пасував їй,

надаючи ще більшої ефірності й ніжності її станові. Ледь поправивши хвилясті бандо свого чорного блискучого волосся, Розалія стала нетерпляче чекати повернення чоловіка.

“Хто цей граф? Молодий… Але чи вродливий? Куди їде? Може, з-за кордону?.. Сам… Шукає притулку… Це так поетично… і цікаво… Як у романі… Ох, чому ж вони не йдуть?”

Проте чекати довелося досить довго.

Але ось, нарешті, в сусідньому покої почулися гучні кроки і розмова двох чоловіків; в одному з них Розалія ту ж мить упізнала голос свого чоловіка; другий голос — дзвінкий, молодий,— належав, очевидно, гостеві.

Серце Розалії стиха тенькнуло в грудях…

Почувся стук у двері.

— Увійдіть,— відповіла Розалія.

Маршалок одчинив двері й пропустив поперед себе гостя — графа Краєвського, високого, стрункого красеня, чоловіка в самому розквіті літ. На ньому був бездоганний одяг: модні чоботи з закотами, дорожній сірий сурдут *з пелериною і висока біла мереживна хустина, що обкутувала* шию геть аж по самі вуха.. В руці гість тримав рукавички й дорогий хлист, і тільки пістолі біля пояса, що оперізував сурдут, порушували цілком елегантний і світський вигляд вродливця графа. Правда, всупереч моді, він носив ще вуса, але це маленьке відхилення надавало його мужньому й прекрасному обличчю ще більшої краси.

Легенький, ледь помітний рум’янець виступив на обличчі Розалії: такого красеня вона не сподівалась зустріти.

— Прости, моя крулево, що я привів пана грабя просто до тебе,— весело звернувся до дружини маршалок,— але з огляду на твою хворобу й, так би мовити, облогу,— хе-хе-хе! — нашої твердині…

— Це я мушу просити прощення у вельможної пані,— промовив граф, дуже зграбно вклоняючись,— за те, що дозволив собі так настійливо вимагати гостинності… Але кінь мій…

— Як може пан грабя так говорити! — перебила його з найчарівливішою усмішкою Розалія.— Ми завжди раді гостеві… Прошу пана грабя сідати і вважати, що він не в гостях, а дома.

— Цілую ручки ясної пані! — відповів граф, ще раз уклоняючись і обережно приторкаючись устами до простягнутої йому прегарної ручки.

Розалія сіла на канапу, гість і маршалок посідали в крісла.

— Якій щасливій нагоді ми завдячуємо тим, що бачимо в себе пана грабя? — звернулась Розалія до графа.

— Власне, сюди, в ці краї, завела мене шляхетська примха. Бачите, вельможна пані, я їду з Кракова від князя Огінського до графа Ржевуського, але, звичайно, шановному панству відомо про витівки цього шельми Кармелюка?

Маршалок тільки махнув рукою, а Розалія глумливо посміхнулася.

— Так от,— вів далі граф,— хоч маєтності мої не тут, а на Волині, але, почувши стільки розмов про цього підлого хлопа, я вирішив завернути сюди, щоб узяти участь у панському рушенні й, так чи інакше, а спіймати пса!

— Пан грабя справжній лицар! — промовила захоплено Розалія.

— Ха-ха! Молодість! Ого-го! Коли я був у таких літах, де тільки не носило мою голову! — маршалок заколивався й весело потер собі руки.

— Ні, крім молодості, в нашого гостя є всі гідності лицаря! — перебила чоловіка Розалія.

— Вельможна пані занадто щедра іта похвали,— граф уклонився.— Я гадаю, що не такий то вже й подвиг піймати бунтівливого хлопа, хоч би він зібрав навколо себе й цілу сотню подібних до себе гайдамаків… А чоботи, які я сподіваюся пошити собі із шкіри того гайдамаки Кармелюка, носитимуться довго.

—•. Хо-хо! Правда! Шкіра в того диявола вже добре видублена! — заколивався знову маршалок, зовсім повеселівши й набравши навіть деякої легкості рухів у присутності од-важного графа.

— Таким чином,— вів далі граф,— я їду, щоб прилучитися до панського загону, котрий, як я чув, зібрався тут, десь недалеко… Питав у одному, в другому селі, де збираються команди. Але тому що підлі хлопи давали мені найсуперечливіші відповіді, то я зрозумів, що бестії хочуть спровадити мене Кармелюкові в вуби, і вирішив заїхати до вельможного панства, щоб дістати точніші відомості.

— І як пан грабя вгадав, краще й не можна! —— голосно скрикнув маршалок, ударивши себе по колінах.— Бо я допіру дістав певні відомості, що збірний пункт призначено в урочищі Гончарі, годин чотири їхати від нас! Я неодмінно мушу негайно їхати туди, так от пропоную й графові зі мною.

— Що ти, мій любий! — сполошилася Розалія.-— Граф так утомився, повинен спочити.

— Весь дім мій до послуг пана,—повів люб’язно рукою господар,— але графові доведеться залишитися тут самому,

бо ти теж їдеш…

XVIII

• Ні, я можу й не їхати… Бачите, графе,—звернулася до гостя Розалія з чарівливою усмішкою,— я від страху нізащо не хотіла тут зостатися сама без мого дорогого чоловіка й вимагала, щоб він узяв мене з собою. Звичайно, його була цілковита правда, коли він казав, що мені незручно й небезпечно їхати на ту облаву, а його кличе туди шляхетський обов’язок, і він ціле життя не пробачив би собі, коли б заради мене не поїхав туди. Але — що робити! Жінка завжди залишиться жінкою, і ми завжди слухаємо свого серця…

При цих словах вона кинула потайки у бік графа чарівний погляд.

— Так, звичайно, моя люба,— сказав чоловік,— тобі й небезпечно, і незручно туди їхати, але якщо ти хотіла, то мені було ніяково.

— Пробач, мій друже, твоя правда.— Розалія простягла руку своєму умлілому від несподіваної ласки чоловікові. Він схопив ніжну ручку дружини, вкрив її дзвінкими поцілунками й, задихавшись від цього пориву, відкинувся з голосним віддихом на спинку крісла.

— Але ж тепер обставини змінилися,— провадила Розалія,— граф з частиною нашої команди може захистити мене…

— Головою ручуся! — жваво відповів граф.

— Mergi22,— і господиня обдарувала свого гостя звабливою усмішкою, а потім квапливо додала: — Мені страшна тільки ніч, а вранці я сміливо приєднаюся з графом до вашої облави… тим більше, що самі збори цього посполитого рушення забаряться, як видно…

— Так, так, звичайно…— кивав головою вдоволений чоловік,— і я з свого боку прошу пана грабя зостатися в нас хоч до ранку. Мені конче треба з’явитися на пункт, як мар-шалкові повіту… І я, можливо, ще встигну повернутися додому на ніч… Треба ж понишпорити і в своїх лісах по дорозі,— при цих словах маршалок надав своєму опасистому обличчю найгрізнішого виразу,— чи не звив лайдак собі

гнізда в мене? Так от дозволю собі розраховувати на люб’язність графа.

— За найбільшу честь матиму для себе захищати вельможну пані не тільки від Кармелюка, але й від усіх полчищ Залізняка й Гонти, коли б тільки вони могли воскреснути! — із запалом скрикнув граф і, притиснувши руки до грудей, нахилив голову.

— Не знаю, чим і віддячити за люб’язність графа,— ніжно зніяковіла Розалія.

— Отже, мій ангеле, ти не будеш тривожитись до мого повернення?

— З таким лицарем я не боятимусь навіть виступити зав-, тра в похід проти розбійника!

— Го-го! Пан грабя просто чаклун! — гучно вигукнув маршалок.—І якщо всі наші чарівні пані й панночки виступлять під його командою на проклятого хлопа, то я певен, що не довше як через тиждень ми будемо присутні в Кам’янці на його страті. Але,—пан маршалок підвівся з місця, за ним підвівся й граф,— буду поспішати. Отже, залишаю дружину, найліпший мій скарб, на піклування пана до ночі…

При останніх словах маршалка по обличчю Розалії ковзнула прикра гримаса.

— Але, друже мій, навіщо ж тобі ризикувати? — сказала вона поквапно.— Увечері тепер небезпечно, і я не матиму спокою, якщо не буду певна, що ти виїдеш назад не раніше завтрашнього ранку, а то й почекаєш нас там…

— О, вельможна пані має рацію,— втрутився й граф,— коли чого й треба тепер побоюватися, то саме нічної поїздки. Проклятий гайдамака тільки в темряві й робить свої наскоки; кажуть, що в нього у кожному лісі приховано по зграї. Він влаштовує по всіх шляхах засідки, перекопує дороги, прикриває хворостом заздалегідь приготовані ями, і хоч би ти був тричі геркулесом, але якщо впадеш з конем у яму, то не треба бути й Кармелюком, щоб знищити най-одважнішого лицаря.

— О так, слухай, друже мій, пана грабя,—додала з ніжною настійливістю Розалія, звертаючись до чоловіка,— я прошу тебе — не повертайся ні в якому разі раніше ніж завтра вранці.

— Щоб одвернути від тебе неспокій, обіцяю,— урочисто промовив маршалок і вдячно поцілував руки дружині.— Отже, до завтра… Сподіваюся, що застану тебе в доброму здоров’ї.

Маршалок ще раз почоломкав обидві руки дружини, попрощався з графом, попросив берегти його найкоштопні-ший скарб і нарешті поїхав.

Полегшене зітхання вирвалося з грудей Розалії, і вона млосно відкинулася на спинку дивана.

Перспектива провести цілу добу віч-на-віч із загадковим і вродливим графом була їй вельми привабна, та й граф, як здавалося Розалії, був дуже радий цьому.

^ Між ними зав’язалася жвава розмова: граф виявився

вельми цікавим співрозмовником. Він багато розповідав про закордонне життя, про те, як пишно впорядковані там міста, особливо Париж. Тому що Розалія цікавилась саме ним, то граф чимало розказав їй про звичаї паризьких жінок, про ексцентричність мод, про свободу взаємостосунків та про емансипацію кохання…

— Ох, Париж, Париж! Мрія моя! — тільки зітхала пані маршалкова.

Потім розмова перейшла до минулого графа, котре дуже цікавило Розалію. Граф, на запрошення, пересів ближче, на диван, і почав їй оповідати про численні битви, в яких він брав участь, про страшні пригоди на полюваннях, про од-важні дуелі…

— І графові не страшно було вбивати людей? — щиро цікавилась Розалія, захоплена й розповідями графа, і його лицарством.

— В запалі битв,—відповів він сумно, ніби зажурений спогадами,— себе не ‘збагнеш… Летиш, мов у чаду, і дієш, мов навіжений…

— Але все ж таки, мабуть, защемить серце, коли своєю рукою завдаси болю живому щасливому створінню?

— Так… звичайно, пані… Але про це краще знати тутешній пишній шляхті: адже вона щодня завдає болю й мук своїм підвладним,— обронив похмуро граф.

— Але хіба це люди? Це — бидло, нечутливе, дике, та й свої руки бруднити шляхта не буде… хіба на крайній випадок…

— Ха-ха! — вирвався в графа чи то вибух хрипкого сміху, чи то звук ридання. . ’ ~

— До правди, мій дорогий гостю… Але яке почуття, коли вб’єш першого? — кокетливо допитувалася пані.

— Першого? — перепитав граф, і в світлих очах його блиснув злобний вогонь.— Першого я вбив виродка… і розчавив його з насолодою… Багато людської крові нахлебталась ця… ця тварюка…

— Але коли вона, нежива, впала до панських ніг?

Коли вона впала? — граф нараз мимохіть поблід і провів рукою по високому чолі, немов хотів стерти з нього бриз-” ки крові.— Коли впала ця тварюка й простяглася… еге ж.,” було жахливо… Французи кажуть, що труп ворога веселить… Ні, не веселить!

— Ох! — Розалія затулила свої іскристі оченята руками.— Моя була правда… Я відчувала, що в графа ніжне, чуле, добре серце…— І коли помітила, що її співрозмовник сидів похмурий, як хмара, похиливши голову, додала ніжно: — Але перейдімо до інших тем! — І млосна папі мар-шалкова, випадково поклавши свою теплувологу ручку на могутню, ніби вилиту з бронзи, руку свого сціврозмовни-ка, заговорила про страждання свого самотнього серця, про жадання любові, безоглядної й палючої, з ризикуванням* з небезпеками, але яка захопила б усю душу, все єство.— Але граф, мене, здається, не слухає? — нараз урвала вона свій палкий монолог, ображено надувши губки.

— Я? Не слухаю? — скинувся граф, змінивши одразу вираз свого обличчя, і глянув палким поглядом на Розалію.— Боже, кожне ваше слово… падає ось на це місце вогнем… Я ж’і сам люблю ризиковані пригоди,— і він підніс пахучу ручку господині до своїх уст.

— Невже? — обронила Розалія й, крадькома кинувши иа графа лукавий, значливий погляд, почала помаленьку визволяти свою руку.

—. Правду кажу! — відповів граф і обпалив у свою чергу таким поглядом співрозмовницю, що вона, незважаючи на свою досвідченість у техніці кокетування, зніяковіла й почервоніла до кінчиків вух, у котрих блискотіли діаманти.

— Все, що може схвилювати кров і захопити людину, всю, все таке мені любе! — провадив граф.— Чи ошелешити начальство… а-атож…— гість затнувся й кинув тривожний погляд на Розалію,— чи кинутись на ворога, чи піти сам на сам на дикого кабана, на ведмедя… Та от і на Поділля затяг же мене Кармелюк… І я йому за це безмежно вдячний.

— Ха-ха-ха! За що ж? — Розалія кокетливо примружила оченята.

— За те, що тепер мені випало щастя познайомитися з такою жінкою-чарівницею…

— Ого! Та ви, графе, ще й небезпечний зальотник! ^оговталася трохи Розалія й посварилася пальчиком.— Але,

однак, жарти жартами, а все-таки той Кармелюк на всіх нагонить страх.

— Пусте… Але, до речі, я, як оборонець королеви, мало не вчинив необачно, мимохіть захопившись.— Граф трохи збентежився й почав діловим тоном: — Мені конче треба віддати деякі розпорядження… Пан маршалок наказав, звичайно, щоб мені всі підкорялися?

. — О, без сумніву…

— Пройти сюди, в двір, можна тільки через браму?

— Так, навкруги рів і частокіл.

— Натурально, а, на всякий випадок, чи немае тут якогось потайного сховку?

— Є… в саду збудовано для мене серед густих лип і запашних акацій невелике шале 23, де я часом віддаюсь ідилії і куди, без мого дозволу, ніхто не сміє ввійти, навіть чоловік.

— Ах, чоловік! — зітхнув граф.

— Авжеж…-— Розалія теж зітхнула й надала своєму обличчю виразу жертви, котра несе покірно свій хрест.-— Чоловік мій уже старий і не може задовольнити запитів мрійної душі… А дружина пана грабя має бути одною з найіцас-ливіших жінок.

— У мене немає дружини.

— Невже? — промовила якось занадто поспішно Розалія, і очі її засяяли.— Невже ж,— казала вона далі,— панове серце таке холодне, що його ні одні очі не примусили битися дужче?

— До нинішнього дня, пишна паці.

— А нині? — Розалія хитро примружила очі на співбесідника.

— Нині воно б’ється, як пташка в клітці… і я боюся…

— Мій любий граф, як видно, веселої вдачі й любить жарти?

— Ех, не до жартів, пані!..— трагічно промовив граф.

Розалія спалахнула й зашарілась.

— А чи можна покладатися на вірність панської команди?

— У мене в дворі майже всі католики, загонова шляхта. Я підлих хлопів-схизматів стараюся уникати…

— Досконале! Але тепер, знаєте, і на шляхту цілком покладатися не можна, в бандах того диявола, мені достеменно відомо, є шляхтичі.

— Чи можливо ж?

— Все можливе: нажива надить. Так от, я для вірності прошу дозвойу в пані поставити до найнебезпечнішого місця, до брами, і мого чоловіка, випробуваного у вірності.

— Звичайно, звичайно.

Граф звелів покликати свого челядника й наказав йому стати, як тільки стемніє, коло брами і при найменшій підозрі відсторонити воротаря, а щоб команда й челядь корилися йому —• привести їх у добрий настрій і щедро пригостити від імені господині…

— А також і їхнього нового довудці додала господиня.

— Нехай пані маршалкова дарує мені сміливість,— звернувся до неї граф,— що я в її домі дозволяю собі так розпоряджатися, але це — конче потрібна військова хитрість, як бувало перед оглядом… Ага пак,— похопився він, обертаючись до слуги,— то ти пригости їх!

Слуга поштиво вклонився й вийшов.

— Ну, тепер, здається, всі потрібні справи зроблено,— зітхнув полегшено граф,— і я прошу в королеви, яка ощасливила мене своїм довір’ям, milies graces 24. Знаєте, “a la guerre comme a la guerre 25, але хай довірений мені прекрасний скарб буде цілком спокійний… Головою ручуся.

— Ох, я довіряюся графові цілком… Серце моє мимоволі тріпоче.

— Од тривоги, звичайно:.. Але вона даремна! — заспокійливо усміхнувся граф…— Нехай розвіються роздуми, що налетіли на пані!.. Тут і клавікорди34… Може, пані кохана щось зіграла б або заспівала? Я страшенно люблю музику, особливо співи, і певен, що в пані чарівний голос.

— О, граф розчарувався б, а мені це було б боляче: я співаю, як самоук, і тому не зважусь… А от, якщо дорогий гість захоче дати мені втіху…

— Я не співак, але щоб показати ясній крулеві, що її воля для мене закон,— я готовий. Шкода тільки, що не бачу торбана: на ньому я сміливіший, а на клавікордах я не мастак…. Ну, коли нема редьки, нехай буде й хрін! Тьху ти, от лізуть на язик ці хлопські приказки! — розсердився сам на себе граф і, хутко підійшовши до клавікордів, узяв кілька акордів.— Ось цю пісню і колись співали й тепер співають парижани.

І він заспівав соковитим, молодим баритоном новий національний французький гімн: “Allons enfants de la patrie!” 26.

Після першого ж куплета Розалія встала ъ місця й, захоплено промовляючи: “Чудово, чарівно!”, підійшла до клавікордів.

За другим куплетом коло трохи прочинених дверей з’явилася ще друга жіноча постать, невисока, присадкувата, але надзвичайно розросла в широчінь. То була ключниця Роза^ лії, панна Феліцита, що давно вже втратила рахунок своїм літам.

Як видно, вона не зважувалась проронити й слова, але тим, що надмірно закочувала свої “небесні” очі і молитовно стискувала руки та вигинала своє гладке тіло, красномовно виявляла нестямний екстаз. ‘

Коли граф закінчив, Розалія обсипала його щедрими похвалами:

— Досконале! Чарівно! Граф — справжній артист… Присягаюсь, такого співу я ніколи не чула!

Панна Феліцита не витримала й, зробивши на порозі реверанс, проспівала млосним голосом: “Ох, надзвичайно!”

При цьому вигуку граф оглянувся; вигляд панни Фелі-цити викликав на обличчі його мимовільну посмішку; а втім, він постарався вараз же приховати її й, підвівшись із-за клавікордів, гречно уклонився Феліциті.

Червоне обличчя панни зробилося від задоволення багровим; вона сором’язливо потупила очі й присіла ще нижче. _

Але поява ключниці зовсім не сподобалась Розалії,— вона була тут більше, аніж небажана. Розалія глянула пиховито на Феліциту й сказала їй суворо:

— Що спів пана грабя надзвичайний, то це правда, але що місце панни Феліцити не тут, а коло робітниць та челяді — то теж не кривда.

Зніяковіла Феліцита негайно вийшла.

— Не можна слугам попускати віжок, зараз же забуваються,— сказала на своє виправдання Розалія,— але ж ніде й правди діти: граф такий чарівник, що може кожного примусити забутися.

— О, коли б так! — і граф кинув на пані вогненний погляд, який примусив її зашарітись.— Ага, ще ось що,— провадив він, підбираючи на клавікордах якийсь мотив.— У панства, може, в домі є десь гроші… або коштовності… Я на той випадок це питаю,— звернувся він до оторопілої Розалії,— що на випадок, не дай господи… якогось переполоху… звичайно, все пусте… але береженого бог береже… Ви тоді розгубитесь… а той мерзотник… гаспид-гайдама-ка…

— Невже ж пай його жде? — сполошилася й поблідла, як стіна, Розалія.

— Я ручуся, що ні, ручуся, що обороню двір і від двох рот супротивника. Але обов’язок командира’ бути готовим до всього: в час тривоги я захищатиму браму, літатиму скрізь і, головне, рятуватиму пані, а челядь ваша ж розтягне тоді все. То, на мою думку, слід заради обачності перенести коштовності в інше місце.

— В моє сховище,— підхопила Розалія,— а звідти разом з собою…

— Здоровоj як кажуть мерзенні хлопи,— виправився граф.— Але де ж коштовності? Пробачте, пані, за нескромне запитання: це ж не звичайна цікавість, а сердечна турбота.

— Головні мої коштовності зберігаються в шкатулі, котра стоїть тепер у таємному місці мого сховища, а гроші — в чоловіковім кабінеті: але про них турбуватися нічого,—їх ніхто не знайде.

— А часом пожежа — то згорять. Ті ж бестії — зараз палити!

— Ой, правда! — Розалія затулила рукою очі.— Гроші — в потайній шафі в стіні… треба натиснути у Жигмонта Третього 35 зірочку остроги на правому чоботі і дверці одчиняться, а в ніші — скринька.

— Хитро,— усміхнувся граф,— а який же це Жигмонт?

— Невже ж пан не знає? Хоча, правда, ці картини вже такі старі… На другій од вікна…

— Ага! — протяг граф і заспівав грайливу шансонетку.

— Ох, ця ще запальніша! Ви просто чарівник!..

Граф піймав на лету білосніжну ручку господині й обсипав її вище ліктя поцілунками.

XIX

Розалія помалу визволила руку й, зітхнувши, сказала:

— Коло пана графа й захололе серце молодіє та п’яніє від радості.

— А я вже давно сп’янів від очей пані! — прошепотів граф. І заспівав улюблену польську пісеньку:

Улани, улани! Мальовани дзеці!

Цю пісеньку підхопила й пані Розалія, підхопила дружно, 8 жагучим поривом, і дует вийшов чудовий. Захоплена співом, вона підійшла занадто близько до графа… Але нараз акорд урвався, і співак, обхопивши талію пані рукою, вп’явся палким поцілунком в її уста. Заглушений крик Розалії вилився в її поцілунок… Але вона все-таки вирвалася з обіймів графа.

— Ах, мій друже, ви збожеволіли! Така необережність! Можуть увійти…

— Прошу прощення! Убийте мене! — Граф вихопив з-за пояса пістоль і простяг його пані.— Я запаморочився, втратив владу над собою…

— Але панове життя мені дороге, і тому першого разу я його дарую панові… Але пан граф, як порох,— Розалія потупила очі й, поривчасто дихаючи, поправила пасемце волосся, Щ,о впало на залиту вогнем щоку.— Ви небезпечніші, ніж Кармелюк, як бога кохам, той може вирвати в мене шкатулку, а пан — серце!..

— Але Кармелюк за панську шкатулку не віддасть своєї, а я за серце — своє кину до панських ніжок.

— Ні, з вами загибель… Чи не пекло ж мені послало спокусника?

В цей час двері відчинилися й дворецький доповів, що страви подано.

— Прошу, графе! — Розалія вказала гарним рухом на

двері.— Сьогоднішній обід треба назвати вечерею: ми до

приїзду графа забули навіть про їжу…

Тим часом у челядницькій бенкетування було в розпалі. Графський слуга з великою щедрістю розпорядився гаманцем свого пана: пахолки, яких він послав, нанесли з корчми всякого литва: і горілки, й меду, й пива; а місцевий ключник притябричив з панських погребів не одну сулію наливки, і всі пилги за здоров’я нового коменданта, і на загибель Кармелюка. Графський слуга старадно пригощав усіх, але особливо воротаря. Незабаром хміль здружив його з челяддю: нові друзі почали говорити одверто й лаяти надзвичайну скнаріеть і жорстокість своїх панів.

Наприкінці гулянки з’явився й головний машталір, що був до цього в куми; всі поставилися до нього з великою повагою; але він окинув пиховитим поглядом п’яну челядь і вдостоїв бесіди тільки графського слугу.

— Ма ся розу міць,— процідив він крізь зуби,— я не люблю. того… з усяким… але з жаном за графа цокнусь. Чи чули, як пані Доротею згладив шельма і все пограбував… Га?

— Та то, може, свої вхекали… за лютощі, а на Кармелюка тільки звернули,— втрутився в розмову доїжджачий; та машталір тільки глянув иа нього спідлоба й одвернувся.

— Еге ж, тепер хлопи багатьох учитимуть і скидатимуть розправу на збойцю,— обізвався ще хтось і викликав співчутливий вибух реготу.

— Ну, ‘ми з графом та з папською челяддю цього розбійника уколошкаємо,— задиркувато сказав графський слуга.

— Не завжди, пане, на челядь покладайся! — крщщв

хтось з кутка. ^ ч f

— А що ж,— підтримав інший голос,— всякому своя шкура дорожча за панську… Проти всього села підеш, то — кому скрутиться, а кому змелеться. А хлопи вже й співають…

І якийсь молодий голос затяг:

Серце ниє, серце стукд,-—’

Нема ж мого Кармелюка!

Почулися з одного боку голоси: “Цитьте! Паскудство!”, з другого — до заспівувача прилучилися п’яні. Співи, крики, лайка змішалися в пекельний гвалт. Багато хто навіть хропів уже, інші, хитаючись, виходили в сіни й там падали, а дехто пробував доплуганитись до сінника.

— Ма ся розуміць, п’янота…— крекнув і плюнув набік машталір.—Ходімо, пане, до мене на стайню…

— Дуже добре, мені й коней напоїти треба,— погодився графський слуга.

Уже вечоріло. Графський слуга вивів із стайні двох чудових жеребців — гнідого й вороного; цей другий був чистої арабської породи, кожна жилка на ньому просвічувала й дрижала, налиті кров’ю очі горіли вогнем, тонкі ніздрі з шалу роздувалися.

— Гарний диявол? — ввернувся до машталіра графський слуга, ледве стримуючи за вуздечку тварину, що намагалася стати дибки.— Такого другого на цілу округу немає!..

— А мені щось… неначе:., буцім…— промугикав машталір, придивляючись до коня посоловілими очима.— А,., атож… ма ся розуміць…

— Подержте, будь ласка, пане, цього чорта, поки я гнідого напою: укупі вести їх — біда!

— Прекрасно, проше пана.

Машталір узяв за вуздечку вороного, завів його назад у стайню і прив’язав знову до стійла; потім спинився, скинув шапку і почав стукати себе по лобі пальцем.

— Ма ся розуміць… Ма ся розуміць,— бурчав він,— пригадую, так… і біла зірочка на лобі, і ще… а чекай, чекай!

Він нахилився й почав пильно роздивлятися на праву з”адню ногу коня. В стайні було вже темно, і треба було ризикувати головою, нахиляючи її ближче.

— Є й на нозі біла позначка! Ой мамо! Що ж це? — Машталір відскочив од жаху. Потім, подавшись до дверей, промовив тихо: — Вогник!

При цьому поклику благородна тварина повернула голову й радісно заіржала.

— Ой гвалт! — вражений жахом, скрикнув машталір і прожогом вибіг із стайні…

Тим часом у панському домі обід проходив надзвичайно жваво. Розгарячілий від розкішних вин маршалка граф став ще говіркіший, цікавіший і привабніший. Панна Феліцита, скромно примостившись край столу, раз у раз поглядала на графа й марно гамувала солодкі зітхання, від яких високо підіймалися її опасисті груди.

Коли ж граф звертався до неї з запитанням, вона зовсім тетеріла, впускала серветку, ножа, виделку й червоніла по самі вуха.

Під впливом вина й нервового збудження пані Розалія також розчервонілася; темні очі її заіскрилися. При вечірньому освітленні вона здавалася ще привабніша: оголені плечі й шия принадно біліли, коштовні перла з рубіновими підвісками, якими вона встигла себе прикрасити, відтіняли ще дужче красу її лебединої шиї.

При кожному повороті голівки красуні рубіни здригалися, і здавалося, що то краплі крові спадають з коштовних перлів на шию вельможної пані.

По обіді Розалія запропонувала гостеві освіжитися на терасі.

Місяця ще не було, але навкруги вже розливалася глибока ніч… Повітря насичене було п’янкими пахощами, в таємничій глибині неба блискотіли великі мерехтливі зорі.

Групи дерев набрали фантастичних обрисів і ніби стовпилися навкруги будинку чарівничою стіною. Від смуг світла, що падали з вікон будинку на терасу, таємнича темрява саду здавалася ще глибшою, ще знадливішою.

Граф глибоко зітхнув і відчув, що до життєрадісного настрою його домішався глибокий смуток, що загрожував перейти в тугу. Він здригнув, стріпнув головою, немов бажаючи відкинути від себе неприємний спогад, і розправив могутні плечі.

— Це пусте! вирвалось у нього з зітханням.— Мигнула перед очима, мов зірочка, та й полетіла… куди? — Граф сперся на гратки тераси й, закинувши назад голову, втопив свій погляд у зоряну глибину неба.

Ввійшла Розалія. Вона була в новому одязі, зовсім вільному й привабному, в прозоро-серпанковій блузі, підперезаній коло грудей голубим поясом. Великий виріз оголював її білосніжпі плечі, легка тканина тільки ледь прикривала принадні окреслення грудей, а відсутність рукавів давала можливість милуватися красою ліній надзвичайно білих рук. Але поява красуні не викликала захвату на обличчі графа; навпаки, в очах його промигнув якийсь досадливий вираз.., а втім, це тривало всього лише одну мить.

Розалія закинула голову й тропіки схилилася на плече графа.

— Яка ніч! — прошепотіла вона, завмираючи.

— Так, щасливий той, хто такої ночі сміє припасти до грудей чарівної богині, цілувати її ноги, дихати її диханням*— жагуче промовив граф, близько нахиляючись до голівки Розалії.

— Хто знає! Чи справді щасливий той, хто на все має владу?

І вона почала казати йому про свої таємні страждання, про ненависного чоловіка й про те, що ще не знала кохання, але й узнати боїться.

Граф притискував її руку до своїх уст, Розалія не противилася.

— То пані боїться кохання? — шепотів він…

— Боюся, чи не захопив мене такий гріх?

— О моя красуне, та я всі муки й тут і на тому світі прийму на себ.е за такий гріх! — скрикнув патетично граф і притиснув її до своїх могутніх грудей.

Розалія відповіла на поцілунок тим я^е, але потім, схаменувшись, стала шепотіти:

— Облиш, безумний… ми ще не самі… тут ходять… пусти ж!

І вона вислизнула, мов змія, з його обіймів, і промовила голосно:

— А все-таки я цього Кармелюка страшенно боюсь…

— Я хотів би ним зараз бути,— відповів граф.

— Чому? — лукаво спитала Розалія.

— Бо для нього не існують слова: “Тут ходять”.

— Ось що,— прикусила губки Розалія…— Ага, мій друже, я й забула,— промовила вона, ніби схаменувшись.—Треба ж показати графові моє сховище… там і альтанка є.

— Альтанка? — скрикнув граф…— Альтанка… ах, так, так! — він ніби зрадів цьому слову…— То ходім скоріше.,, і чи не захопити туди й скриньки…

— Я про це й думала: там можна сховати.

— Чудово. Я жду.

Розалія поспішила до кабінету, а граф підійшов до граток тераси й затьохкав соловейком. Мабуть, він зробив це дуже натурально, бо з найближчих кущів бузку до нього долинула у відповідь солов’їна трель.

Граф стрепенувся й кинувся до кабінету допомогти Розалії.

— Ціла вічність минула, не міг витерпіти…— І граф прийняв з рук Розалії скриньку.

— Так би навіки з тобою! — почала шепотіти пані, тулячись до свого захисника, але не закінчила фрази, почувши якийсь стук і гамір надворі.— Що це таке? — скрикнула вона, припавши ще дужче до його грудей.

Граф поспішив вийти з нею з кабінету.

Нараз двері в передпокої розчинилися, і на порозі з’явився графський слуга.

— Кармелюк, пане графе, ломиться в браму! — випалив він, ніби доповідаючи про приємну подію.

— Ай! Єзус-Марія! — скрикнула пані і майже повисла на руках графа.

—. Заспокойся! Волос твій не впаде… Чи все гаразд? — звернувся граф до слуги.

— З панського наказу все.

— Дуже добре,— перервав його граф і зробив при цьому непомітний рух.— Ти, отже, з челяддю утримаєш поки що від розбійників браму, а я сховаю пані й повернуся розправитися з лиходієм. Гляди ж, щоб усе було, як наказано.

— Слухаю, батьку.

— Стривай, ще ось що… На хвилину, пані…— Граф обережно визволився від Розалії.

— Ой, на бога! Не залишай мене! f

— На одну хвилину… Я не залишу, ще одне розпорядження.

Граф схопив слугу за руку й, потягши його в глибину кімнати, зашепотів квапливо:

— Ось тисяча червінців,— скинув він з себе пояс, набитий червінцями, і передав його слузі.— Розділи поміж селянами… особливо між бідними… Гроші маршалка зі мною, подуванимо потім… На братію трохи, а те на бідних.

— Так, батьку,— кивав головою слуга.

— А хліб і зерно’теж усе селянам, нам тільки їстівне, коні, одяг, воли… Ні краплини крові, чуєш?

— Чую, батьку.

— Ну, покарати, к©го слід, гарненько, і все! Якщо нападуть маршалок і дозорець, пов’язати й захопити їх із собою. Л Тобі доручаю все зробить точнісінько. Жди мене тут! — додав він голосно.

— Виконаю все, батьку!

— Тепер я твій! — кипувся граф до напівмертвої від жаху Розалії, й, обхоиивши її стан рукою, хутко пройшов два покої, і зійшов з нею по східцях тераси в сад.

Як тільки кроки удаваного графа завмерли на східрях тераси, Андрій увійшов до покою Розалії і відчинив двері

до зали; в кімнату увійшли Корчак, фурман Онисько, Явтух і ще кілька чоловіків з ватаги.

—— Нуте, бра,—відрапортував зразу Корчак,—челядь уся на перев’язочнім пункті: селяни допомогли. Де ж отаман? Який наказ?

— Батько одвів паню, повернеться. Гроші тут, а решта в батька,— відповів Андрій.— Ти ж одбери в ключниці ключі та виймай срібло, провіант…

— Гаразд. А що ж із слугами робити?

— Найвірніших псів маршалок забрав із собою. А от фурман добре всіх знає, він і розсудить, кому скільки всипати. Отаман дав наказ крові не проливати…

— Го-го! То чи тут вистачить лози на всіх? — усміхнувся фурман своєю широкою усмішкою.— На самого тільки маш-таліра треба з піввоза покласти, бігме!

— А він, шельма, тут,— сказав Андрій.— Треба залишити йому доброго пам’яткового, дуже лаяв і батька й нас.

— Всиплемо. Ну, марнувати час нема коли. Година пізня, ліворуч кругом ма-арш! — скомандував солдат.

Андрій подався з фурманом у двір, а солдат з товаришами кинувся розшукувати ключницю. Дуже скоро вони наткнулися на заперті двері зсередини.

— Одчини! — закричав еолдат.

Відповіді не було.

— Одчини! — заревів Дмитро, щосили б’ючи в двері ногою…

За дверима не почулося у відповідь жодного звука.

— Ламай двері! — скомандував солдат.

За кілька хвилин під важким натиском чотирьох здоровенних молодців двері гучно тріснули, зірвалися із засувок і розчинилися. Солдат і його товариші вдерлися до покою.

Розкидані всюди спідниці, шнурівки, туфлі свідчили, що то була жіноча кімната, а прив’язані коои, слоїки в рум’янами й білилами та інші допоміжні засоби краси, які валялися на туалеті, доводили, що в цій кімнаті жила панна, але, на подив солдата, її тут не було.

— Тьху ти, чорт! Куди ж поділася красуня? — скрикнув він з досадою, озираючись кругом.

Вікна кімнати були позачиняні, іншого виходу не було. І тому, що єдині вхідні двері були заперті зсередини на засувку, то було очевидно, що мешканка цієї кімнати не могла ииідси зникнути, а проте кімната була пуста.

— Не провалилася ж вона до чорта в ребра,— казав солдат, оглядаючись кругом.— Гей, хлопці, ану лишень пошукайте гарненько скрізь!

Кармелюкові хлопці кинулися до шаф і комодів та інших ^ меблів, яких було повно в кімнаті; один з хлопців, які піймали були Олесю в лісі, заходився оглядати постіль, та тільки встиг він засунути руку під перину, що підіймалася наче гора, як з-під неї почувся одчайдушний вереск.

— Го-го-го! Дядьку І — весело вигукнув хлопець Галайда.-— Та тут ціла гора!

— Тягни її сюди! — звелів солдат, весело потираючи руки.— Га, попалася пташка, не вдалося одурити.

Хлопці кинулися до ліжка; за хвилину перини й пуховики, під якими ховалася панна Феліцита, були скинуті на підлогу, і два молодці, підхопивши попід руки гладку незай-маницю, яка від жаху втратила здатність рухатися, ледве потягли її з ложа.

— Ге-ге, панове,— та цо ж ціла туша, не гірша за вгодованого до різдва кабана,— гукнув Галайда.— Ну, брате, наляж, наляж, ось так, ось так! Раз! — з цим вигуком хлопці сильно змахнули руками й поставили перед солдатом квадратове тіло панни Феліцити.

Побачивши красуню, Дмитро й товариші його вибухнули гучним реготом.

Справді, постать панни була неймовірно комічна. Куценька й вузька ведена спідниця облягала до колін її гладке тіло. З-під спідниці стирчали куці й товсті, мов колодки, ноги в грубих білих плетених панчохах; вишита коло коміра дрібними трояндочками сорочка здіймалася на грудях, наче надуте ураганом вітрило; з коротеньких рукавчиків її стирчали куці, червоні, надзвичайно салисті руки, що скоріше скидалися на невеликі окости. Кругле обличчя панни з од-вислими червоними щоками, намащене на ніч з косметичною метою густим шаром гусячого сала, обрамляв цілий вінок дрібних, туго заплетених кісок.

XX

Коли панна Феліцита побачила розбійників, її охопив такий жах, що вона ту ж мить сіла б на підлогу, коли б її не підтримали під руки хлопці.

— Тьху ти! Ну й красуня ж, як діжа!.. Хоч і в ескадрон! — вигукнув солдат, пирскаючи зо сміху; за ним покотилися й хлопці.

— А то й на городі поставити,— підхопив Галайда,— ні один горобець не підлетів би!

— Однак повертайся лишень, нишиа паненко, та одмикай нам скоріше свої скарбниці!

Почувши ці слова солдата, Феліцита отямилася; дикий жах одбився на її обличчі.

— Милосердя! — зарепетувала вона, падаючи на коліна: — Все, що хочете, тільки не це, ой, тільки не це!

— Як “тільки не це”? — грізно обірвав її солдат.— А що ж ти думаєш, красуне, чого ми прийшли сюди? Щоб дивитися на тебе?

— Ох, милосердя, на бога! На рани гіаиа Єзуса! — репетувала Феліцита.— Все, що хочете, тільки не це!.. Ох, не можу! Страшно!.. Я стільки років берегла, стільки років! Бачить бог, мені було тяжко… не раз… Але, пам’ятаючи наказ батька й матері… я…

— Та чи довго ти будеш базікати? — обірвав її солдат.— Кажуть: одчиняй, а то ми не будемо церемонитись!..

— Ой зжалься, пане, наді мною!

Але в солдата вже урвався терпець.

— Одчиняй! — заревів він, наступаючи на Феліциту.—7 А то я тобі гарячих всиплю!

— Пощади! Пощади! — зарепетувала ще одчайдушніше Феліцита, простягаючи до солдата руки,— Бери все, що хочеш: золото, срібло, але пощади мою непорочність… Ох, скільки пишних шляхтичів просили цієї руки… Але я всім дала одкоша…

— Тьху ти! — солдат енергійно сплюнув набік.— Та на дідька ти нам потрібна? Ключі давай!..

— Клю-чі-і? — протягла чи то полегшено, чи то розчаровано Феліцита.

— Авжеж, ключі!

— Ключі… ондечки там у шкатулці,— розгублено пробелькотіла панна.

Хлопці кинулися туди, куди показала Феліцита, й подали солдатові велику в’язку ключів.

— Гаразд. Дорогу знайдемо й самі, а ви,— звернувся солдат до Галайди і ще до одного,—підніміть лишень панну та прикладіть їй з другого боку пару добрих припарок!

— Милосердя! — заревла на все горло Феліцита, махаючи жирними руками; але два дужі хлопці, не паньвдючись, підхопили її…

Не гаючи й хвилини, солдат узявся до своєї роботи. Шафи, комоди, погреби, комори й льодники — все було поодмикано. Хлопці виносили все краще й клали на вози; челядь, відпущена фурманом, задоволено допомагала розбійникам.

Захопившись своєю роботою, солдат не звертав уваги на те, що робиться у дворі. Коли ж, нарешті, останній погріб

було очищено до краю й Дмитро вибрався на дворище, щоб дати наказ возам скоріше рушати до призначеного місця, то перед очима його відкрилося таке видовище. Освітлений загравою пожежі, увесь двір кишів селянами, немов гігантське комашнище; селяни кричали, галасували, штовхались і товпилися навколо ганку, на якому Андрій роздавав гроші* З току чути було ще більший галас: мукання волів, скрип возів і покрики погоничів зливалися в один протяжливий гул. Коли б не палахкотіння заграви, можна було б подумати, що ти на якомусь величезному ярмарку.

— Тьху ти, стонадцять чортів твоєму батькові! — голосно вилаявся солдат.— От уже, доручи дурневі камінь з води витягти, то він усю річку заходиться відром вичерпувати. Бач, запалили люмінацію, щоб накликати непрошених гостей! Ну, ви,— звернувся він до хлопців, що сиділи зверху на трьох навантажених возах,— ви їдьте скоріше: збір коло старого млина.

Вози рушили, а солдат сердито пішов до будинку, ледве прокладаючи собі дорогу крізь набитий у дворі натовп. У першій же кімнаті він зустрів фурмана Ониська.

— Де отаман? — звернувся до нього солдат.

— Не знаю, і досі ще не вертався.

— Тьху ти, напасть! А цей дурень мало не все село скликав! Що там на току твориться?

— Явтух людям зерно роздає.

— Хто звелів?

Андрій сказав, що отаман наказав віддати все селянам.

— Старшинам їхнім, а не всьому селу,— буркнув сердито солдат.—* Ну, а ти вже справився?

— Справився, та все були більше свої люди: собак маршалок з собою забрав… Ось тільки машталір цей проклятий…

— Що ж, почастував його?

— Де там! Утік кудись, старий лис.

•— Утік?!

— Еге ж, утік; обшукали ми всі закутки, в саду перенишпорили і не знайшли.

— А давно втік? — стурбовано перепитав солдат.

— Та люди кажуть, що надвечір ще його бачили, а потім він зник.

— Діло погане! — серйозно сказав солдат, і обличчя його набрало заклопотаного виразу.-— Еге ж, погане… Вже коли дезертирував, значить, не даром, значить, одрапортує кому слід.

• ту ?yr*v

Та невже ж ви, дядьку, думаете, що маршалок, довідавшись про наш прихід, повернеться додому?

— Маршалок… що маршалок? Маршалок —— пусте діло!-— пробурчав солдат.— Рота поблизу стоїть. Хай багнета я не мину, коли ми не вскочили по самі вуха! Треба поспішати. Шатнися лишень, бра, по двору та й клич усіх до збору, та й Андрієві скажи, щоб ішов зараз же сюди: отамана треба знайти.

І стурбований, сердитий Дмитро пішов у покої пані мар-шалкової.

За хвилину туди прийшов і Андрій.

— А що сталося? — звернувся він до солдата.

— Що сталося? — сердито передражнив його солдат:-— Діло, як сажа, біле! Хто велів скликати сюди все село?

— Отаман велів роздати селянам і хліб, і гроші.

— Так велів і трубити збір? Всім? От уже застав дурня богу молитися, то він і лоба розіб’є! Старшин треба було покликати, а ти скликав усе село. Та ще, гляди, і всі гроші віддав?

— Сто дукатів зоставив.

— Так і є! — гнівно скрикнув солдат.— Дужо нам багато! Ми що ж? Задарма повинні свої спини підставляти, а потім старцювати?

— Отаман велів усім нарівно роздати… а він ще з собою

взяв… :

— Усім, усім! Говорила сорока про Якова, та не про всякого! Та й ми ж усі, отже, треба було, крім отаманського паю, і нам зоставити. Тьху ти, дурень, дурень, із-за рогу мішком прибитий!..— Солдат сердито плюнув набік.— От тепер і вийде, що ми за хліб та сало селянам своїми шкурами заплатимо.

— Чого так? Чому? — здивувався Андрій.

— А тому, що, роздаючи наше добро, ти й не помітив, як у тебе з-під носа машталір утік.

— Як утік?

— А так: з-під самого твого довгого носа втік, сів на коня та й махнув кудись. А тепер піднесе нам чернецького хліба, він уже сповістить кого треба.

Тим часом Онисько сповістив розбійників і вони почали збиратися в кімнату. Звістка про те, що машталір утік, одразу ж поширилася між усіма й породила деяку тривогу.

— Ну, а якщо і втік? —■ спробував заперечити Андрій,— Сховався десь під кущем та й сидить там.

— Сидить! — передражнив його солдат.— Коли б він допіру втік, може б, далеко не завіявся, а він пропав перед ве-чором, та ще, кажуть тобі, кращого коня із стайні прихопив з собою, так до ночі він кудись уже доскакав і, мабуть, доскакав до роти солдатської, куди понесло і його пана.

Андрій згадав, що, повернувшись до стайні, він справді не застав там машталіра і що й після, аж до самої ночі, машталір не попадався йому на очі.

— Що ж робити? Погано! — загомоніли разом розбійники.— Нас усіх з отаманом п’ятнадцять, а там душ п’ятдесят.

— Та ще й маршалок із своєю челяддю,— додав Онисько.

— Отамана треба кликати! — сказав солдат начальницьким тоном.;— Де отаман?

— Та вискочив сюди разом з панею і з шкатулкою.— Андрій показав на терасу.— Велів ждати його тут.

— Гм, з жінкою….—крекнув багатозначно солдат,—доведеться довго ждати, а тут супротивник підступає, та втричі більший, то відступати треба влагоджено! Чи всі в зборі?

— Всі,— відповіли разом розбійники.

— Треба сповістити отамана. Де ти там, сигнальний,— гукнув солдат Ониськові.— Вискочи в сад та бий тривогу!

Онисько вискочив на терасу, і нічне повітря тричі прорізав пронизливий, тривожний крик чайки.

Всі прислухалися,— відповіді не було.

Солдат нахмурився.

— Мабуть… не до того…— пробурчав він сердито й голосно гукнув Ониськові: — Давай ще сигнал!

Чайка прокигикала вдруге.

Всі завмерли.

В цей час серед тиші, яка запала, виразно почулися чиїсь поспішні кроки. Двері відчинилися.

Всі оглянулися, сподіваючись побачити отамана, але в кімнату вбіг розчервонілий, задиханий хлопець, що стояв за двором на варті.

— Біда, дядьку! — закричав він, ледве переводячи подих.— Тупіт… Чути… Селяни кажуть, що це пан, і вже всі повтікали.

Всі сполошилися.

— Де чути тупіт? Звідки скачуть? — крикнув солдат*

— З другого боку, від Рудні, верст за дві… Я духом примчав, коня загнав.

— Солдати! Так і є!—стурбовано скрикнув солдат.— Ониську, чи є другий вихід?

— Можна сюди, через сад… унизу… Тільки чи знайдуть уночі? — сказав фурман.

— Розшукаємо! Гей ви, Галайда й Гололобий, беріть скоріше коней скільки попадеться, та мчіть через посів у ви.-долинок до лісу, де кінчається сад, а звідти, братове, всі врозсип до старого млина. За мною! Ониську, веди!

Гололобий і Галайда миттю вибігли з кімнати.

— Як? — скрикнув Андрій, заступаючи солдатові дорогу.— А батько?

— Що батько?

— Батько наказав ждати його тут.

— Дурень! Та як же ждати, коли сюди скаче ціла рота?

— То, виходить, покинути батька?

— Та батько ж не такий дурень, як ти? Сигнал .він чув?

— А якщо не чув?

— Все одно, навмання в огонь не піде.

-— Та він же без фурмана не знайде виходу…

Не знайде, говори!..

— Коли наказав ждати, значить, вернеться.

— Йолопе! Чого вернеться, щоб схопили, як барана?

— Коли сказав, значить, вернеться,— вперто повторив Андрій.

— Думав вернутися, а тепер, може, вже й за дві верстви нема його!

— Однаково я не піду: батька самого ие покину.

— Бовдур! Хочеш, щоб із живого шкуру злупили?

— Раз мати породила,— Андрій ще дужче нахмурився.— А я не покину отамана самого в руках ворогів! Не покину!

— Ну й зоставайся собі на здоров’я, чортів сину, тільки пам’ятай, що й отаман тебе за твою дурість по голові не погладить! — злісно вигукнув солдат.

В цей час до слуху тих, які зібралися в кімнаті, серед глибокої тиші в дворі, виразно долинув далекий кінський тупіт.

— За мною, хлопці! — крикнув солдат, кидаючись до виходу на терасу.

— Хто ві мною, хлопці? Умрем за батька! — крикнув у свою чергу й Андрій, виймаючи шаблю.

— Я,— обізвався Явтух, а за ним ще двоє.

— Ну й забирайтесь до чорта в зуби! — лайнув, біжучи, солдат і в супроводі інших зник услід за фурманом у саду.

Андрій оглянувся: будуар Розалії, в якому вони тепер лишилися, був зовсім незручний для оборони: він мав троє дверей і двоє вікон, що виходили на терасу, через які не важко було влізти в кімнату.

Він заглянув у сусідню кімнату й радісно скрикнув:

— Хлопці, сюди!

То була опочивальня Розалії, наріжна кімната, що сполучалася всього тільки одними дверима в будуаром. Двоє ві-кон, які виходили д сад, були так високо над землею, що без драбини не було ніякої можливості до них долізти, і це давало обложеним велику перевагу над супротивником; крім того, проти вікон на протилежній стіні було велике трюмо, так що обложені могли, не оглядаючись, бачити все, що робилося в саду.

— Запирай вікна, закладай двері! — скомандував Андрій.

За одну хвилину двері, які вели в будуар, були забарикадовані.

— Ми тут з Явтухом станемо,— гарячковим тоном казав Андрій,— а ви по одному коло кожного вікна. Вибити по одній шибці для цівок пістолів. Стріляти влучно, не витрачати куль даремно. Кожного, хто нападає, валити на землю! Та прислухуватись, чи не почуємо крику чайки або пугача, тоді через вікна — до нього!

Та не встиг Андрій докінчити своїх розпоряджень, як крики солдатів і тупіт копей почулися вже у дворі, і за кілька хвилин увесь дім наповнився озброєними людьми.

— Сюди, сюди, тут заперлися! Вперед, хлопці! — почулася команда.

І на двері, які охороняли Андрій і Явтух, посипались сильні удари. Але двері не піддавалися.

— Неси сюди ломй, сокири! — скомандував хтось.

Стукіт подвоївся; двері тріщали, але не рушились, підтримувані залізними плечима Андрія і Явтуха.

— Ач, чортові ведмеді, та скільки їх там засіло? — прогарчав один з нападників.

— В сад! Заходь з тилу!

Почувся тупіт важких чобіт по сходах тераси.

— Ге-ге! Та їх тут не достанеш. Драбин, колод сюди!

В саду, освітленому загравою, що розгорялася, видно було як удень. Один із хлопців, стоячи коло вікна, прицілився, і один з атакуючих упав, мов сніп, на землю. Від цього пострілу нападники осатаніли. За одну мить були принесені колоди, драбини, столи, і люди полізли на приступ. Але, незважаючи на велику кількісну перевагу нападників, шанси їх були не однакові. Як тільки хтось наближався аж до вікна, хлопці зустрічали його влучною кулею, і поранений сторч ;головою котився вниз… Двері тим часом тріщали, але все ще не піддавались: їх підтримувала гігантська сила Андрія. Звичайно, кінець кінцем обложених мали взяти в полон або вкласти на місці. Але облога загрожувала затягтися надовго.

— Чи є хтось у домі з вірних слуг або панів? — звернувся офіцер до солдатів.

Точно так, ваше благородіє, валяється там одна стара жінка: так одшмагали її каналії!

— Ну, гаразд, не відступати звідси!

Офіцер пішов кудись.

Через кілька хвилин нападники відійшли.

— Щось .затівають! — тихо промовив Андрій.

— Чи не хочуть викурити нас, наче бджіл? — зауважив Явтух.

— Ні, будинку не підпалять! — заперечив Андрій.

— А може, думають виманити в сад? — спитав один із хлопців.— Бач, відійшли всі од вікон!

— Ні! Вони всі сюди навалились, на двері. На допомогу, хлопці! — тихо скрикнув Явтух.

Справді, облога посилилась; сокири й ломи застуками з такою силою, що Андрій і його товариші ледве розрізняли власні голоси.

— Сюди, на допомогу! Держи! Держи! Дивись за вікнами! Живими не здаватися! — хрипів Андрій, напружуючи останні сили.

XXI

Хлопці кинулися до дверей, зрідка поглядаючи в дзеркало, в якому відбивалися й вікна, і найближча частина саду. Нападники накидалися на двері з дикою лютістю, обложені хрипіли, навалюючись на них з одчаю останніми силами.

Захоплені обороною, оглушені гуркотом ударів, Андрій і товариші його й не помітили, як трюмо, що було коло протилежної стіни, помаленьку повернулося і в цей отвір прокралися десять озброєних солдатів і зразу ж кинулись із-за спини на оборонців дверей — переранених гайдамаків. За ними кинулися й інші.

Приголомшені цим несподіваним нападом, Андрій і його товариші рвонулися були захищатися, але солдати, які навалилися з-за спини, не дали їм можливості навіть обернутися. Від несподіваного удару меблі, які навалили гайдамаки коло дверей, впали, а з ними впали і Андрій та Явтух.

Майже тої ж миті повалились і двері, і в них удерлися всі інші солдати, перекидаючи й розкидаючи по кімнаті нагромаджені коло дверей меблі.

— В’язати живих! — крикнув офіцер.— їм на кобилі буде почесна смерть!

У кімнату ввійшов начальник загону.

— Піхто не втік? — звернувся він до солдатів.

Ні, ніхто, ваше благородіє.

— Ти дивись: тільки четверо, а наробили такого клопоту!

— Коли б не обман, живих нас не взяли б! — прохрипів Андрій, ледве вимовляючи слова.

— Го-го! Та ти хто такий будеш? — підійшов капітан до зв’язаного Андрія.

— Кармелюк! — відповів коротко Андрій.

— Брешеш, собако! — капітан штовхнув Андрія в бік ногою.

— Кармелюк,— вперто повторив Андрій.

— А ось зараз узнаємо. Приведіть сюди стареньку.

— Ваше благородіє, їм ніяк не можна! — відрапортував бравий вахмістр, вискакуючи наперед.

— Так їм ще гірше буде!..

— То принесіть!..

— Тягни стару, віслюче! — крикнув капітан і сердито тупнув ногою.

— Рад старатися, вашо благородіє! — відкарбував переляканий вахмістр, виструнчуючись, і зник у дверях.

Через хвилину він повернувся в супроводі двох солдатів, які тягли Феліциту попід руки.

Вигляд пишної панни був тепер воістину жалюгідний!

Зігнувшись наперед і ледве пересуваючи ноги, вона волоклася, голосно стогнучи й зойкаючи. Розтріпані кіски стирчали навколо червоного, розпухлого від крику й сліз обличчя; панчохи, посповзавши, теліпалися навколо ніг, зелененька спіднична була розірвана, і папна марно намагалася вирвати свою руку з рук солдатів, щоб поправити її.

— Що, бабусю, чи не цей господарював тут? — звернувся капітан до Феліцити, показуючи на Андрія.

Почувши слово “бабуся”, панна миттю випросталась і кинула на зухвалого москаля погляд, сповнений вогненної злості, але відразу ж з голосним зойком повисла на руках солдатів.

— То що ж, цей? — удруге спитав капітан, не розуміючи вбивчого погляду Феліцити.

Панна перевела свій погляд на Андрія і зойк, роздираючи душу, вирвався з її грудей.

— Що, він? — звернувся до неї капітан.

— Ох! Він у грабя…

— Що? Зарізав, убив?..

— Він… разом з ним… Ох! — і панна, не договоривши, пустила під лоб очі й непритомна повисла па руках солдатів.

— Хе-хе! То, виходить, тут ще пташки з цієї ж клітки! Ну, ловіть решту, а цих — під потрійний караул! — скомандував офіцер і кинувся частиною загону в сад…

В затишному будиночку літинського благочинного отця Василя Капернаумського, з нагоди храмового свята, що збігалося з днем його народження, було досить гамірливо.

У вітальні, яка виблискувала натертою підлогою й вибіленими стінами, освітленій двома вікнами, що на них було повно наставлено герані й запашного ясмину, статечно сиділо на важких меблях з карельської берези інтимне товариство: родичі, свояки, близькі сусіди… Ще чекали на почесних гостей. На дивані з високою різьбленою спинкою й закрученими, у вигляді драконів, боками, під портретом господаря в оксамитовій скуфійці, що був почеплений між двома владиками, сиділа худенька матушка Меланія Стопневич; вона приїхала з своєю дочкою Олесею до далекого родича на свята й досі ще не могла оговтатись від пережитого страху в лісі; сліди нервового струсу ще лежали на її блідому обличчі. Поруч неї сиділа досить повна, в високому чепчику й у довгій шалі, матушка Парасковія, дружина місцевого священика; праворуч у глибокому кріслі возсідав сам господар, огрядний, сивоволосий,; з пухким, рум’яним обличчям, маленькими, хитренькими очицями й добродушною усмішкою; на ньому була фіолетова шовкова ряса і такого ж кольору оксамитова скуфійка; проти нього в кріслі, ніби тонув, згорблений, худий дідусь, отець Андрій, з сірим довгим обличчям і ріденькими пацьорками жовтаво-білої борідки. Ближче до покутя, що його прикрашали ікони із засвіченою перед ними лампадкою, коло трикутнього столика-косинця, на якому стояв ковчежець, помістився знайомий нам батюшка, отець Семен Дерлянський, який приїхав шукати в благочинного протекції для блудного сина.

Біля вікон, під невеликим дзеркалом у величезній рамі, збились гурточком і шепотіли поміж собою молоді панни — хазяйська дочка, білява, веснянкувата, з безбарвними очима, панна Марія і знайома нам панна Олеся; до них тулилась і диякониха, дружина молодого отця диякона Хоми, вродлива, з кирпатеньким носиком шатенка; якийсь молодий ферт крутився коло них, пощипуючи свої вусики й часто заглядаючи в дзеркало. Біля протилежної стіни сидів, розкинувшись у кріслі, гладкий пан Бойко; коло нього стояв, трохи зігнувшись, середнього віку чоловік, у венгерці ,й довгих чоботях,— певно, економ або посесор; там же, ближче до дивана, стовбичила, наче аршин проковтнула, протодияко-ниха, охляла й худа Федулія. Коло одчинених у залу дверей примостився чоловік її, отець Абакум; червоне обличчя його з виряченими очима й густою бородою вселяло стрічному острах, а розкудлана на голові купа волосся скидалася па гриву африканського лева; грубо, але міцно збита постаті” протодиякона згодилась би, щоб замість каріатиди36 підтримувати важкий карниз якого-небудь храму.

Отець Абакум жадно поглядав на приготований уже в залі стіл, котрий заставляла пляшками і всілякими закусками метка, кругленька матушка протопопиха; вона, мов котигорошок, то вибігала із вали, то поверталася туди в супроводі дебелої наймички, яка несла тарілки, полумиски й фляги; отець Абакум розширеними ніздрями вдихав апетитний запах, що долітав з одчинених дверей, і одкашлювався октавою в кулак; його ж товариш, молоденький, недавно висвячений диякон, не звертав на залу ніякої уваги, а скоріше вдихав з насолодою тютюновий дим, вважаючи за нечемність самому курити у вітальні свого безпосереднього начальства; а втім, серед важких запахів, які наповнювали вітальню, з перевагою ароматів смирни й олії, не легко було вловити принадний дух Вахштаба…27

У вітальні стояв голоений гомін. Т^емою розмови, звичайно, було гостре питання про Кармелюка й про останні події.

— Не вірю я, та й годі! — гарячкував Бойко, відповідаючи на розповіді матушки Меланії й отця Семена про благородне поводження з ними отамана.—Я не кажу… брунь боже, що панство все вигадало… Але стверджую, що коли шельма розбійник їх випустив, не пограбувавши, то не від щирого серця, а через гадючу якусь хитрість… Розповідають, ніби той негідник допомагає хлопам… А де там, попе! Грабує їх так самісінько, як і нашого брата… Сто відьом йому в зуби!

— Ні, він руку тягне…— почала була худа Федулія, але, піймавши звірячий погляд пана, зніяковіла й почервоніла.

— Він найшляхетніший лицар,— майже пошепки сказала своїм співрозмовницям Олеся,— нещасний… правда… але він за всіх нещасних серцем уболіває…

— Але слухай,—заперечила панна Марія.— Все ж таки він гайдамака!

— Кажуть, дуже вродливий? — докинула молода диякониха.

— І на всьому світі такого немає,— палко підхопила Олеся,—а очі… ніколи в розбійника таких очей не може бути…

— Справді? Панна бачила його?.. Ох, як цікаво! — і потім,

помітивши в Олесі перстень, додала з захватом: — Ох, який у панни перстень! Диво! Чого тільки ви його носите камщт чиком униз? , ‘

Хіба? Я й не помітила…— кинулася роздивлятися панна Марія.— А ти мені й не показала?

Олеся вся зашарілась і не знала, що відповідати їм; але в розмову встряв молодий кавалер.

— Ого! Як заступаються за розбійника панєнки,— засміявся він, підслухавши шепіт,— тільки він зовсім не красень, просто чорт чортом…

— Правда, вельможний папе,— заговорив, усміхаючись добродушно, й благочинний,— перебільшують і прибріхують зело… але, мабуть, він не всіх грабує, а до деяких, можливо, ставиться й прихильно, на те, звичайно, щоб хвалили його,— от і вихваляють як доброчинця… Але в усякому разі він негідник: не сповідається й не причащається, служби божої не слухає й блукає по лісах, як овен заблудивши… А чи може хтось, не ходячи до церкви, мати душу?

— Але Кармелюк ставиться з належною пошаною до священиків,— заперечив на це отець Семен Дерлянський,— не токмо я, але й багато хто сіє підтверджує…

— Пусте, попе! — буркнув сердито пан Бойко.— Що тобі коні повернув, то ти вже й ладен за нього заступитися…

— Що цей Кармелюк чаклун і накладає з нечистою силою, то це, проше панство, правда! — заговорив шляхтич у ботфортах.— Ви знаєте, панове, що цими днями вій учинив з нашим шановним, вельможним паном маршалком?

— З ііаном маршалком? — скрикнув Бойко й поблід.

— Що? Що таке? — зацікавилися й інші.

— Що? — перепитав шляхтич.— Та хіба панству невідомо? Про це вже трубить усе місто.

— Та кажи вже, пане! — роздратувався Бойко, переляканий до краю цією звісткою.

— Пограбував усе до нитки… і тік спалив!

— Єзус-Марія! — сплеснув Бойко руками і впустив на підлогу чубук.

— І його не піймали? — чи то спитала, чи то крикнула страшенно стривожена Олеся, й одразу поблідла.

Шляхтич тільки розвів руками, і цей рух знову викликав на щоки Олесі густий рум’янець і запалив її очі радістю.

Всі в товаристві насторожились. Почулися прохання: “Розкажіть, розкажіть, пане! Невже?”

— Як маму кохам,—провадив далі оповідач, якому полестив ефект, що його він справив.— А ви спитайте, шановне панство, яким чином? Адже у вельможного пана маршалка весь двір огороджений частоколом і обкопаний ровом? Адже туди, як у фортецю, тільки через підйомний міст можна пройти? Пан маршалок міг витримати облогу й справдешнього

війська… а невже перед гайдамакою сплохував? В тому-то й річ, що гайдамака з чортом у спілку зайшов. А проти такої спілки, хай перуи його вб’є, будь-хто нічого не вдіє… Поз’їжджалися, бачите, до пана маршалка гості і теж із сторожею; серед гостей прибув і іноземний посол… Звичайно, пан маршалок почастував їх по-старошляхетському… Ну, закортіло панству й улюбленої шляхетської потіхи,— вирушили в найближчі ліси на полювання з гончими псами, хортами… У дворі зоставили добру команду з комендантом… Замкнули браму… подвоїли вартових і ще кінних послали в роз’їзди… Ну, одно слово,— миші не пролізти, мосці панове!.. І все йде дуже добре, як і слід!.. У дворі спокійно, кругом в околі мертво, ні духу. Вельможне панство полює безпечно… Тільки от у полюванні йому не щастить: куди не кинуть гончаків,— пройдуть наскрізь, завиють, повибігають на узлісся і ні з місця, тільки язики повивалюють. Осатанів маршалок, одшмагав лісничого, а щоб не було кривди, то й доїжджачого… і велів ще раз кинути псів у заповітну пущу, де й сам полював раз у три-чотири роки… Зайшли в болото — ні звірини, ні шелесту… неначе все виздихало… А там повинні були бути, звичайно, й лисиці, й вовки,

й дикі кабани… І хоч би вам, панове, заячий хвостик!..

“Видно, крутить нечистий!” — подумав маршалок, і гостям так пояснив та й велів рушати до своєї фортеці… Під’їжджають і нараз…— шляхтич окинув усе товариство таємничим поглядом і замовк.

— Ну, що ж? — розсердився Бойко.

— Ну, слухайте. Несподівано з найблия^чих кущів, що

ростуть тут же за ровом, вискочив куций… один, а за ним другий… “Зайці, зайці!” — крикнули гості. І щоб же ви думали?.. Обидва зайці, замість того щоб кинутись хоч би в поле, круто повернули й подалися просто па панство…

З дива, а то й од страху всі аж шарахнулись, а зайці

стрілою… просто таки поміж ногами проскочили і просто на міст, та в браму… “Ату його!”—уже всі закричали й кинулися за куцими в двір, а зайці,— навіть уся челядь бачила,— зробили кругів два по двору і шасть у сад… “Будьте ви прокляті! — крикнув маршалок і додав привітно: — Гайда, панове, до столів!.. Чи не вдаліше буде полювання за ними… Та й усю команду почастувати… перетомилися ж усі до смерті…” Ну й загомоніли всі за столами. Бенкет у самому розпалі. Господиня встала, щоб поналивати гостям мальвазії в келехи… взяла вже дзбан у руки й чує, що дзигарі одби-вають північну годину… І що б ви думали, панове? Тільки-но продзвенів останній удар, як раптом усі гості поснуди…

Так і попадали на стіл, де хто сидів… Розалія остовпіла… прислухається.,, скрізь усе замовкло… і стало тихо, як у могилі… спробувала крикнути — не одведе голосу… І нараз вона бачить, що два зайці стрибнули в одчинене вікно й, перевернувшись двічі в повітрі, стали нараз двома пишними лицарями. Пані Розалія стоїть закам’яніла й думає, що це все їй, напевно, мариться… Але старший лицар,— то й був Кармелюк,— їй каже: “Вельможна пані, дай мені ключі й покажи, де твої коштовності й чоловікові гроші… А ти,— звернувся він до свого товариша,— піди одчини браму і впусти хлопців… Челядь і команда лежатимуть трупами, поки не зійде зоря”. Товариш виконав усе достеменно, що наказав отаман, і почав хазяйнувати з селянами в дворі, а потім вони кинулися на тік, а сам Кармелюк забрав у домі всі гроші, все золото й діаманти. Пані скорилася йому без єдиного слова… І, нарешті, він їй запропонував піти з ним у його лігво і там провести… пшепрашам панство… кілька солодких годин…

— Ловко! — засміявся франт.

— Спокуса! — стріпнув кучмою диякон.

—” Чи ти при своєму розумі, пане? — загарчав Бойко. Олеся при цих словах уся зашарілася. Вона зробила рух, немов хотіла щось заперечити, але відразу зніяковіла й замовкла.

А Бойко сказав далі суворо:

— Глупство! Що хлоп може стати всякою тварюкою— припускаю, але щоб пані маршалкова з підлим бидлом, хамом, із пся крев’ю — ніколи в світі!.. А от, коли правда, що шельма пограбував і пана маршалка, то погано! Треба піймати того бузувіра за всяку ціну… Москалів зараз виписати… закатувати його, та на додачу до тії гадини переві-щати й бидла хоч штук по десять на сотню… бо інакше вийде содом і гоморра!

Господиня-матушка вже кілька разів заходила до вітальні й перешіптувалася з своїм благочинним: чи ждати городничого й асесора чи зараз подавати? “Час пізній, і пироги пересохнуть, та й усе перепріє!” Але господар все ще не зважувався й знаками велів чекати.

Нарешті, коли він підвівся з крісла й, моргнувши матушці, проґЬлосив урочисто: “Милості просимо потрапезувати, чим бог послав!” —двері шумно відчинились, і до вітальні зайшли гості: асесор, городничий з дружиною і двома молоденькими небогами. Почалися голосні привітання та ви-бачашія,— що службові справи, неухильні обов’язки затримали їх, але задоволений господар припинив вибачання, вдруге запросивши дорогих гостей до чарки й трапези.

Голодні гості накйнулися мовчки на всілякі розкішні страви й питво, приготовані — вправною рукою матушки. Щаслива, вона тепер, сяючи, підбігала то до одного почесного гостя, то до іншого, підливала в чаріш, підкладала закуски й просила, щоб не гребували й зробили їй честь… Особливо впадала вона коло прибулих дам-шляхтянок. А вони тримали себе вельми бундючно і всім виглядом показували, що роблять величезну ласку хлопським попадям, дозволяючи частувати себе. Чоловіки ж, побачивши розкішні їства й питва, забули про всі конвенанси 28 і їли й пили, не звертаючи ніякої уваги на господарів. Чути було тільки короткі похвали на зразок: “Чудово!”, “Диво!”, “Оце так так!”, “Вельми і вельми!”, “Чрсвоугодіє!”, “Ой, останні дні живота!”

Тільки після третьої переміни страв і знявся вже жвавий і вільний, нічим не стримуваний гомін. Почулися разом з усіх боків перехресні запитання, розпити, на які рідко хто відповідав, або не дочувши за гамором, або цікавлячись іншим… Вигуки, піднесені голоси, розкотистий. сміх збільшили ще дужче гамір хмільних веселощів…

XXII

Пан Бойко зненацька рикнув, витираючи серветкою і шйю й червоне, лиснюче від поту обличчя.

— Чи правда, панове, що нашого пана маршалка спалили й пограбували, а його чарівну дружину вкрав отой шельма Кармелюк?

Ім’я гайдамаки знову привернуло увагу всього балакучого товариства.

— Та як же не правда? Істинна подія, навіть зареєстрована! — відповів тоненьким, жіночим голосом пан асесор.

— Як же начальство потурає такому гвалту? — заревів Бойко.

— Та заспокойтеся, панове! — обізвався, посміхаючись, наглядач тюрми.— Зграя перев’язана, і головні заводії сидять уже, забиті в колодки й ланцюги, у мене в дворі…

— Ого, та невже? Чого ж пан мовчить і не скаже про таку радість? — почулися голоси меншості; більшість же,

почувши це, якось збентежено і ніби навіть засмучено притихла. Олеся поблідла й почала пити холодну воду, намагаючись угамувати хвилювання; матушка Меланія зітхнула; худа, схожа на тараню Федулія розгублено повела довгим носом і промовила співучо: “Ой мамусю!” Сама тільки молоденька диякониха чимсь захоплювалась і шепотіла, поблискуючи своїми оченятами: “Ох, як цікаво!”

— Дуже добре, дуже добре! ревів, розкотисто регочу-чи, пан Бойко.— І цей протобестія Кармелюк сидить теж у пана?

— На жаль, ще ні… Але його, напевно, піймають.

— Гм! Гм! Погано! Поки не розчавите ту гадину, та так, щоб і шкура її по всіх базарах тліла, до того часу спокою не буде!

— А того негідника-чарівника не скоро й злапаєш! — зауважив шляхтич.—Його треба бити срібною, із святого хреста вилитою кулею, та й по смерті пробити ясеновим кілком, щоб не ходив упирем… А то однаково кров людську хлептатиме.

— Звірі! — прошепотіла невідомо до кого побілілими губами Олеся.

— Не бисть сьому, паки і паки реку! — промовив протодиякон досить голосно.

— Отче Абакуме! — докірливо зауважив йому благочинний.

Але при тому гаморі, що знявся, шляхта не могла почути ні диякона, ні благочинного.

Пан Бойко гримів:

— Неодмінно хочу побачити цих ракалій і кожному шельмі харкнути в очі!

— Покажу, з приємністю покажу їх усім… Тільки плювати на них за статутом не можна! — посміхався наглядач.

— А що мені статути? Відьмі під хвіст!

— Ловко! — пирснув сп’янілий франт.

Прибічники пана Бойка покотилися від реготу.

— І ми з панством: я неодмінно хочу побачити злочинців! — звернулася городничиха до наглядача.

— О, з превеликою радістю,— обізвався той.

— А^ пані не злякається? Гайдамаки страшніші за чорта!—сказав економ, сусіда городничихи.

— Під прикриттям панським — ніколи! — відповіла та, усміхаючись.

— Ох, любки, панєнки! Підемо й ми подивитися, підемо! Цікаво! — не могла всидіти, підштовхуючи своїх сусідок, мЬлбда диякониха.

Нарешті, коли обід закінчився, останню здравицю за гостей було випито й господар, підвівшись, почав хреститися широким хрестом, несподівано увійшов до зали вістовий, який допіру прискакав, і вручив тюремному наглядачеві пакета.

Наглядач розкрив його і став пробігати очима папір. Всі насторожилися.

— Що? Що там написано? В чім річ? Небезпека якась? — посипались з усіх боків запитання.

— Ніякої небезпеки, а встановлення належного спокою! — промовив наглядач урочисто…— Дістав наказ приготувати цих гайдамаків, щоб негайно вирядити до Кам’янця; підводи й цілий загін для конвою мають незабаром прибути… Отже, якщо шановне панство бажає, то тільки зараз можу показати розбійників,— бо муситиму потурбуватися приготувати надійний склеп для архібестій: схопили Кармелюка і його, з закованими руками й ногами, вже везуть сюди.

Всі завмерли від несподіванки:^ якийсь болісний звук, неначе протяжне зітхання, вирвався з усіх грудей і завмер у гнітючій тиші…

Гості вирушили гамірливою компанією подивитися на цікавих розбійників.

Перед вів, як хазяїн міста, пан городничий разом з наглядачем тюрми; за ним тяглися: пан Бойко, справник і асесор, дами йшли ще далі, коло шляхетних пань увихалися економ і два шляхтичі, і тільки диякониха, Олеся й про-тоієрейська дочка тримались окремо, трохи на віддалі від решти товариства, бо городничиха ясно показувала* що вважає себе за справжню аристократку й уникає зближатися з попадями та попівнами.

Олеся йшла неначе уві сні, тримаючись за руку подруги Марії. Вона не розуміла, чого йде до тюрми, що її тягне туди, що вона сподівається там побачити. Але якесь незрозуміле бажання побачити хоч тих людей, які були вкупі з ним, а може, побачити й Кармелюка, хоч у кайданах, • хоч в арештантському сіряку,— тільки це бажання й штовхало її вперед.

Звістка про арешт Кармелюка тяжко приголомшила Олесю і порвала вмить у її серці чарівно-співливу струну… Тепер вона жалісно тремтіла й сповнювала дівоче серце болісним стогоном…

Всі ці дні по приїзді до Літииа Олеся провела в якомусь солодкому напівсні. Вона мало розмовляла з тими, що її оточували, а коли й говорила, то усміхалась і рухалася з такою ніжною обережністю, немов несла в своїх грудях кришталеву чапіу, повну чарівничої вологи, краплини якої боялася розхлюпати…

Та найприємніші хвилини для неї наставали тоді, як маленький будинок отця протоієрея поринав у мирний сон і Олеся могла зоставатися сама з собою і з тим чарівним почуттям, яке розквітало в її душі… Зімкнувши очі, вона поринала в якусь солодку дрімоту: то не був сон, але не було й неспання, то не була й виразно усвідомлена дума чи мрія… Чого хотіла Олеся? Вона не знала, але думала весь час про нього і тільки про нього! Кожне слово, кожна дрібниця їхньої недовгої зустрічі спливала перед нею надзвичайно виразно, за кожним невимовленим словом уява розгортала довгий сувій міражних картин… Як білі весняні хмари, пливли її неясні марення в голубу глибочінь, заколисуючи й сповнюючи солодкою тугою всю її істоту… Одне тільки виступало ясно з того туманного моря: бажання побачити його.

І нараз — ця звістка! Героя її мрій — схоплено, закуто… Його везуть сюди, а потім до Кам’янця на страшну кару! І немає сил врятувати його! Ніякі благання не викличуть у цих бузувірів-суддів і краплини милосердя!

Олеся стискала до болю свої холодні руки й відчувала, що вкупі з жахливою звісткою назавжди порвалось її молоде, квітуче життя.

Тим часом розмова товариства трималася й далі на Кар-мелюкові.

— Тільки треба добре держати шельму, щоб не втік! все наполягав пан Бойко.— Кайдани на руки й на ноги…

— Го-го!—перебив його наглядач.— Залізний нашийник на шию, та й прикувати чорта до стіни, щоб і плечем не ворухнув…

— Але що такому негідникові залізні ланцюги? — докинула своє слово городничиха.— Він, кажуть, рве їх, як павутину, та ще запевняють, що в нього є розрив-трава, від неї не вдержаться ніякі замки!

— В такому разі зостається тільки зачарувати гайдамаку, і те можуть зробити лише очі пані! — промовив пан економ, трохи нахиляючись до пишного бюсту городничихи й підкручуючи свій густий, як сніп, вус.

— Мої очі? — городничиха від задоволення розпливлася й усмішку й, опустивши очі, додала сумирно:—Але чи може гайдамака злякатися моїх очей, коли він не боїться й грізних поглядів одважного шляхетства?

— Ге-ге! — Пан економ багатозначно підморгнув широкою чориою бровою.— Шельма до жіночої статі липне, як муха до меду, а перед чудовими очима й геть пасує. Та й пані й паненки, побачивши гайдамаку, нудьгують за Кар-мёлюком…

— Може, хлопки або попівни,—спалахнула городничиха, кидаючи ущипливий погляд у бік Олесі та її подруг,— а шляхтянка може віддати своє серце тільки шляхтичеві і більше нікому.

Пан економ схвально скрекнув і промугикав щось нерозбірливе.

— Яка там трава і які очі! —втрутився в розмову, весь час відсапуючись, Бойко.— Просто, клятий, сильний, як Самсон, та й годі! Він скидає з себе й семипудові кайдани! Тому я й боюся, що хоч сім разів по сорок сторожів поставлять панове коло тюрми, а втече, пес, утече!

— Зменшимо йому сили,— хвацько перебив городничий,— злегенька розпитаємо про дещо, з тортурами!

— Панове судді за те нам що спасибі скажуть,—додав наглядач,— коли ми вивідаємо у нього дещо по гарячих слідах. Найкращий спосіб у цьому ділі — диба: і язик швидко розв’яже, і кісточки перебере як слід.

— Панове, на бога! Який старий спосіб! — скрикнув з удаваним жахом один із кавалерів, Рудковсышй, який раніше в предводителя пропонував влаштувати на Кармелюка облаву.— Хто ж тепер дибою користується? Диба… Пху, та це ж грубо, просто й, либонь, навіть незаконно. Як на мене, то найкращий спосіб — позбавити каналію сну. Атож, чого ви на мене так дивитеся? Немає гіршої муки — не дати спати нізащо. Грати, тріщати, барабанити над його вухом, водити по камері… Повірте, що через п’ять днів собака виляпає все!

— Добрий спосіб, але ще краще,—не дати води,—додав другий франт, котрий увивався коло панночок.— Нагодува1 тй його солоним, а тоді не давати води. Як. бога кохам, на стіну полізе, сказиться! *

— А поки ви ждатимете, щоб він сказився, шельма скине кайдани, підкупить або передушить усю сторожу і втече! — басом прогув пан Бойко.— На мою думку, найкраще за старим простим звичаєм поперебивати гайдамаці одразу ноги, та й годі: нехай тоді спробує втікати.

— Пан має рацію,— погодився наглядач.

— То правда, правда, пан розсудив премудро,—підтри

мала й городничиха.— Треба ж, щоб Кармелюка було допроваджено до Кам’янця живого, щоб можна було вчинити над ним заслужену кару, а якщо він сказиться в нас, що скажуть панове судді? :

Більшість товариства підтримала городничиху й погоди-лася з думкою пана Бойка, що передусім треба буде поперебивати Кармелюкові ноги, а потім уже робити над ним інші експерименти.

З жахом слухала Олеся ці розмови, збираючи всю силу волі, щоб не зрадити свого душевного стацу ні криком, ні словом, ні рухом; тільки рука її, що була на руці подруги, весь час здригалася, та всім тілом пробігав болісний дрож, їй було не до сліз і жалю: весь мозок, все тіло дівчини охопило одне палке, нездоланне бажання: врятувати нещасного, врятувати за будь-яку ціну. Але як урятувати? Олеся навіть не могла собі уявити цього, але разом з тим вона виразно відчувала, що бажання її було таке яскраве, таке пристрасне, що воно могло дати їй і геройську силу, і винахідливість, і запал…

Тим часом розмова панства перейшла на те, які тортури і . яка страта чекають на Кармелюка у Кам’янці. Одні вважали, що, покаравши його раніше за всіма правилами добрих старих часів,— кінець кінцем повісять, інші запевняли, що проженуть крізь строй, треті віщували каторгу…

Так жваво розмовляючи, всі дійшли до тюрми,— брудпо-го, двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір, з високим муром навколо; біля входу походжав вартовий.

— Ну, шановні пані, панни й панове,— звернувся до всіх наглядач тюрми, роблячи рукою привітний жест,— хоч, може, й не чемно, але іірошу панство зачекати тут трохи, поки я сам не огляну арештантів і не приготую їх до огляду.

Всі поспішили погодитись, і наглядач хотів уя^е був зайти до тюрми, як почули, що здаля наближається стук коліс і звуки солдатської пісні, а за хвилину на головну вулицю міста Літина баско вилетіли з-за рогу дві трійки, запряжені у великі вози-деабиняки, в яких було повно солдатів. Солдати сиділи, перекинувши через полудрабки ноги, і голосно співали з вигуками й підсвистом хвацьку пісню. Навкруги возів бігла ціла хмара єврейської дітвори, в якої стирчали з розпірок хвости сорочок; хлопчики виявляли свою радість і подив криками, підскоками й голосним гортанним виском.

Поперед цього кортежу скакав на чудовому вороному коні молодий офіцер. Хмари куряви, збиті кінськими копитами й ногами жиденят, так закутали вершника, що здалеку важко було й розглядіти його обличчя.

— Москалі! — скрикнули разом і городничий, і наглядач тюрми.— Везуть гайдамаку!

В цьому вигукові прозвучала, проте, не радість, а страшний переляк.

— Папе Єзусе! В мене ще нічого не готове! Що ж робити? — сплеснув руками наглядач і, звернувшись до городничого, котрий уже повернувся спиною й намірявся йти собі, скрикнув у розпачі: — Пане городничий, але ж, пане городничий, куди пан збирається йти?

— Додому, — була коротка відповідь.

— Додому?!!

— Пшепрашам пана, там офіцер російської армії,— городничий показав на офіцера, який наближався,— не можу ж я з’явитися перед ним не в парадній формі. Та й не тре^ ба мені…

— Ллє на бога!.. Ми ж не знали, що він приїде… Він застав пас ненароком… Та по залишай же мене самого!..

При перших словах цієї розмови економ, на руку якого млосно спиралася городничиха, швидко вирвав свою руку і круто повернув до найближчого тину.

— Пане, пане! Куди ж пан іде? — обурилася городничиха.— Розбійник же в кайданах і в залізі, та й пан офіцер коло нього!

— А сто чортів йому: і в кайданах, і в залізі! Доброму католикові не годиться й дивитися на такого негідника!

— Цілком справедливо! — підхопив городничий, не звертаючи уваги на ламентації наглядача.— Любцю, дай руку й ходімо.

Гурток, який зібрався коло тюрми, якнайдужче захвилювався. Пан економ заніс був уже ногу через пліт, коли почувся тоненький голосок пана асесора:

— Але, проше панство, це ж, мабуть, ще не Кармелюк, а тільки команда по наших колодників.

Ці слова одразу протверезили все товариство.

— Так і є!—радісно скрикнув наглядач.— Авжеж, так

і на папері ж прописано. Виходить, команда по розбишак!

— Так і є! —поважно підтвердив і городничий, випус

каючи руку своєї дружини.— Ну що ж, може, пан наглядач і має рацію, може, можна… гм… зустріти пана офіцера і не в парадній формі… Воно навіть мовби натуральніше…

Товариство, що так переполошилося, заспокоїлось і нетерпляче уп’яло свої погляди в москалів, що наближалися.

Протягом цієї короткої розмови Олеся то червоніла, то блідла, кров її то відливала до серця, то шугала в скроні й обличчя; ноги підгиналися.

Почуваючи нездоланну кволість, Олеся відійшла набік і сперлася на мур.

Тим часом офіцер хвацько підскакав до тюрми, зіскочив з коня, кинув повід на руки солдатові, підійшов до наглядача, який урочисто виступив наперед, і, взявши під козирок, подав йому запечатаний конверт, промовивши чисто російською мовою:

—. Його благородію панові наглядачеві літипської тюрми.

Почувши цей голос, Олеся вся здригнулася, глянула на цього офіцера, і радісний напівпридушепий крик вирвався з її грудей.

Здавалося, погляд офіцера метнувся на одну мить у бік дівчини, але, не затну вшись, офіцер казав далі:

— Від пана старшого судді кам’янецького наказ про видачу ув’язнених.

Наглядач розгорнув папір, пробіг очима його початок і потім прочитав уголос:

“Здати негайно ув’язнених розбійників ротмістрові Іва-пову для перепровадження під наглядом присланої команди в Кам’янець, щоби оні розбійники не сиділи з Карме-люком в одному місці і не затіяли змов про втечу. Для вищереченого ж Кармелюка приготувати найвіддаленішу камеру або склер і втричі збільшити сторожу”.

— Гм… гм! — наглядач замугикав далі щось невиразне і, згорнувши вчетверо аркуш паперу, промовив радісно, простягаючи офіцерові руку:

— Дуже добре! Наказ не застукав мене зненацька. Все готове. Пан ротмістр може тепер же забрати з собою гайдамаків, та й для бестії Кармелюка приготовано найліпше лігвище…

— Дуже добре, мені й баритися не можна: наказано виступати негайно,— відповів офіцер.

Городничиха люб’язно звернулася до офіцера:

— А може, пан, ротмістр зостався б переночувати до ранку? Мій дім до послуг панських та й спокійніше уранці…

Городничий наблизився слідом за своєю дружиною до приїжджого офіцера й, відрекомендувавшись, повторив запрошення.

— За найбільшу приємність вважав би для себе,— офіцер дзвінко дзенькнув острогами й схилив свою гарну голову.— Але службовий обов’язок — передусім, а тому осмілюсь просити вас, добродію,— звернувся він до наглядача,—видати мені негайно вищезгаданих ув’язнених.

В тен момент,—заспішив наглядач.—Але, проше папа, це світле товариство,— він показав рукою на гурт, що

зібрався коло брами тюрми,— хоче поглянути на проклятий гайдамаків. Пан ротмістр не заперечуватиме?

— О, просимо пана! Це так цікаво! Ми їх ніколи не бачили! — запищали разом і небоги городничого.

— Зробіть ласку,— відповів офіцер, жестом запрошуючи дам іти за наглядачем.

Наглядач, а за ним городничий з дамами, Бойко, асесор і економ увійшли в тюремний двір, за ними на невеликій відстані подалися диякониха з протоіерейською дочкою. Олеся ж зосталася на місці.

Тим часом звістка про те, що приїхали москалі й вестимуть колодників, якимсь дивом рознеслася за одну мить по всьому місту, і з усіх провулочків ринула до тюрми строката юрба.

Скориставшись хвилиною сум’яття, офіцер хутко підійшов до побілілої, мов стіна, Олесі.

— Люба панпа мало була по виявила мене,— промовив він тихо, ледь доторкаючись до холодної, мов лід, руки дівчини.

— Бога ради… що пан задумав? — прошепотіла Олеся так тихо, що офіцер скоріше вгадав її слова по тому, як ворухнулися побілілі губи, аніж почув звук її голосу.— Кожної хвилини можуть впізнати… схопити…

— Ще попоганяються! — відповів одважпий офіцер.

— О, господи! Чи можна ж так одчайдушно… просто їм у руки!.. То ж виродки… у них нема жалю… Коли б пан знав, які вони муки готують! — голос Олесі осікся, губи затремтіли і на віях заблищали сльози.

— Але ще рано! — офіцер усміхнувся.

— Пайові смішно,— прошепотіла гірко Олеся,— а в мене серце мало не розірвалося!

Ці слова вирвалися в Олесі з таким болем, що офіцер —здивовано глянув у обличчя молодій дівчині. Воно було красномовніше за її прості слова; пероповнені слізьми сумні очі її дивилися з такою чистою любов’ю на Кармелюка, що серце його стислося від гіркої туги.

— Дівчинко хороша,—прошепотів він тихо,—чим заслужив я такої ласки?

— Всім, всім! — палко вирвалося в Олесі.— Прошу пана, благаю: бережи себе!.. О, я б життя своє віддала, щоб урятувати тебе!..

Слова Олесі глибоко збентежили Кармелюка.

— Твоє життя,— промовив він схвильованим голосом,—

о, це багато… Сто моїх життів, поламаних, нікчемних, не варті єдиної твоєї сльози. Будь же спокійна! Заради одного твого слова не попадуся їм у руки… Ангеле мій чистий, молися за мою грішну душу!..—прошепотів Кармелюк, стискуючи руку Олесі, і швидко відійшов убік, бо в тюремному дворі почулися кроки й голоси товариства, яке поверталося з огляду.

Спершу вийшов наглядач і панство, яке його супроводило, а за ними показалися й колодники: Андрій і Явтух з товаришами, з кайданами на руках і ногах; біля кожного з них ішло по два охоронці,’ озброєні тупими й заіржавле-ііими шаблями.

— Відтиснути юрбу! — скомандував офіцер.

‘ Солдати кинулися виконувати наказ начальника, і за хвилину майдан на чималому просторі було очищено; але глядачі, не відступаючи з поля бою, повилазили на дерева, на паркани й навіть на дахи будинків.

Колодники пройшли серед вишикуваних у два ряди солдатів. На якусь мить вони кинули погляди на офіцера, і знову на їхніх обличчях з потупленими в землю очима запанувала похмурість.

— Розсаджуй колодників по два на віз! — скомандував офіцер.

Бравий унтер, з щетинистими баками, заходився розміщувати живий вантаж. Колодників посадили в глибині возів, а кругом них посідали солдати, по шість на кожному возі, з зарядженими пістолями в руках.

Коли все було готове, офіцер попрощався з товариством, скочив на коня й гукнув:

— Рушай!

Вози рушили швидкою риссю в напрямі до виїзду з міста.

Офіцер підвівся в стременах, скинув з голови кашкета й, звертаючись до наглядача, промовив голосно й чітко:

— Прощавайте, пане наглядач, і ви, панове! Бувайте здорові. Скоро побачимося!

Спантеличені дивними словами офіцера, всі мовчки переглянулися й заніміли в невиразній тривозі, а коли перше гнітюче враження від цих дивних слів уляглося й наглядач з городничим глянули вслід колодникам, які віддалялися, їх уже не було в місті, тільки хмарка куряви вилася в кінці вулиці.

Як тільки вози виїхали риссю за місто по кам’янецькому тракту, вони зразу ж пустились учвал. Пісні солдатські за містом теж замовкли, й колодники з уланами їхали мовчки” зрідка лише потискуючи руки один одному. Ротмістр скакав па вороному коні попереду, немов показуючи дорогу, і тільки за переліском під’їхав до возів і віддав їм наказ змінити напрям: повернути назад і їхати до лісу, що синів на обрії безкінечною стіною.

Ну, що, товариші? —— звернувся він до колодників.— Чи не погрався чорт з вашою шкурою, а то й з кістками?

— Ні, батьку, бог милував,— обізвався хтось.

— Я цього тільки й боявся…

— Ой батьку любий! Спасибі за визволення! — скрикнув Андрій.— Вік тобі… всі голови!..

— Всі голови, батьку отамане! — підхопили дружно інші.

— Спасибі потім… а поки що скоріше до лісу! — скомандував удаваний ротмістр уланський.

Читач, напевно, догадався вже, що то був не хто інший, як наш Кармелюк.

— Ліворуч, опде в тому куточку лісу, пане отамане, є зручний лаз,— гукнув йому вслід один з уланів, місцевий селянин Ткачук.

— Дуже добре,—відповів отаман.

А втім, повернули до лісу з великою обережністю, щоб приховати сліди: спершу проїхали по тому ж тракту з верству назад, а потім у зручному місці, в переліску, розпрягли коні, обережно перевели їх у різних місцях, потім перенесли на руках вози сажнів за п’ятдесят убік, і запрягши їх знову, помчалися вже полем без доріг. Вози так підстрибували по нерівному грунті, по грудках та вибоях, що сі-доки ледве могли вдержатися: штовхани особливо відчутні були колодникам, бо ланцюги й кайдани врізувались їм у тіло.

— Ой братці, легше! — по витерпів Андрій.— Зніміть хоч залізо, а то геть покалічить…

— Хе, потерпи трохи,— усміхнувся Гнида.—’Захотілося ж тобі зоставаться, ну й терпи.

— Наказ батьків — і квита! — буркнув Андрій.

— Наказ!’ Застав дурня богу молиться, то вій собі й лоба розіб’є…

Андрій щось хотів сказати солдатові, але віз так підскочив у цю мить, що він мимохіть прикусив язика. Нарешті улани доправилися до ярочка, розкували колодників і рушили вперед. Поки вони перебиралися по крутому схийу яру, набігла хмарка й пустився літній густий дощик…

— От оце добре,— сказав один з колодників,— хоч умиє, а то в цій клятій тюрмі пилом припали.

— А ось як заїдемо під терни, то й голови ще нам порозчісує,— промовив другий.

— Ач, мазун, чого схотів! Наче материнської ласки,— засміялись улани.

— Дощик гарний, — обізвався й Гнида,— добре замиє сліди… Скоріше тільки до лісу… ось,— палицею докинути!

Через півгодини втікачі вже були в густому лісі. Зрошений короткочасним дощиком, він розливав пахощі й ласкаво прийняв гостей у свої широкі обійми, обвіяв їх живодайною, запашною прохолодою. Всі зітхнули вільно. Потомлені коні пішли ступою і почали теж від задоволення фиркати й нагинати голови до соковитої трави.

— Почекайте, любі,— втішав їх Гнида,— пустимо па попас та пшениці підсиплемо!

І справді, довго їхати лісом не довелося; з кожним кроком уперед він ставав густіший і густіший; граб і дуб почали мінятися на в’яза й береста й, нарешті, де низина, на осику, закутану в цілі зарості ліщини, терну і всякого ча-гарника… По цих хащах правитися возами було неможливо, і втікачі змушені були спинитися в першій улоговині, тим паче що й грунт ставав багнистий і грузький.

— Що, братове, потомилися? — звернувся Кармелюк до подорожніх.

— Авжеж, трохи перетрясло, батьку, па цих каруцах! — відповів, охкаючи й потираючи ноги, Андрій.

— Не любить! — засміялися товариші.

— Ха! Колодникам же, певно, найбільше перепало! — усміхнувся отаман.— Тільки ось що, друзі: хоч і як ви потомилися, хоч і як вам пом’яло кості, а тут спочивати не доводиться; треба завидна, а вже вечоріє… переправитись через болото. Я знаю тут лаз… і там, на тім боці, ми будемо, як у Христа за дверима. Так ось що: вози покинемо тут, у цій улоговині, закотивши їх у чагарники, а коней, припаси й зброю заберемо з собою. Та поскидаймо, братове, цю уланську збрую й попереодягаймося в своє, а чуже добро нехай хто зв’яже у вузол і візьме з собою.

Всі без єдиного слова кинулися виконувати розпорядження отамана, і за чверть години ватага, навантажена вузлами, мішками, торбами і всякою зброєю, рушила — один за одним — слідом за отаманом; передні вели за вуздечки коней. Досвідчене око Кармелюка, який виріс на болотах і дряговинах, вибирало тверду стежку, примічаючи породу рослин і характер купин. Незважаючи на те, що це був найвужчий перехват болота, подорожнім довелося пробиватися добрих дві години, поки вони, з страшенними зусиллями, доправилися до другого берега; У багні й твані втікачі ледве переставляли ноги і, вибравшись на берег, повлягалися покотом… Навіть коні, відчувши під ногами твердий грунт, заіржали радісно, але від утоми полягали, по спокусившись конюшиною і чебрецем, що вкривали шовковим плюшем пагорок. Всі були перевтомлені так, що не могли навіть поділитися враженнями, і мовчки, тільки глибокими віддихами полегшували втомлені груди та простягали задерев’янілі ноги. З лісу, що їх оточував темною стіною, повзли до них безформні сутінки, над болотом білими струминками підіймався туман і розпливався прозорим покровом по долині, а вдалині небо уже червоніло і м’яким рожевим відблиском пом’якшувало похмуру картину лісової глушини.

Минуло в глибокому мовчанні з півгодини; нарешті, порушив його Гнида:

— А що, братове, чи пе випити нам для підкріплення по келиху говорухи та чи не змастити губи шматком сала?

— Діло, діло! — обізвались товариші.

— Ні, не діло, братчики,— заперечив Кармелюк.— Тут все-таки місце відкрите; помажеш губи салом, захочеться й пузо пополоскати тепленьким, а розводити вогонь тут небезпечно. Як на мене, то відпочивши трохи, перевалимо в ліс, і там уже, в гущині, на роздоллі, повечеряємо всмак.

— І то правда,— погодився Гнида.

— Та тут тільки за чверть верстви є й затишна галявинка,—додав фурман Онисько.

— То й веди! Гайда! — скомандував Кармелюк і, взявши за вуздечку свого вороного, поспішив слідом за Ониськом.

За ними рушила, крекчучи й вигинаючи спини, ватага.

За непролазним чагарником і гущиною колючих рослин пішов дубняк упереміш з грабом… Незважаючи на висоту й гущину струнких дерев, незважаючи на згустілий унизу морок, іти тут було вільніше, і товариство пустилося йти сміливіше, захищаючи руками тільки чола й очі від гілляк та сучків. Та ось знову відчувся під ногами схил, і незабаром відкрилася кругла, затишна галявинка.

— Стій! — скомандував Кармелюк.— Відпочивати! Розводьте вогнища! Кашовари, готуйте куліщ і галушки! А ти, Гнидо, піднеси нам тепер і говорухи й сала.

— Зараз, пане отамане! — обізвався весело Гнида й кинувся до складених мішків і торб.

Тим часом інші товариші заходилися збирати сушняк. Коней пустили на галявину й вони з смаком почали щипати лісову траву.

Через кілька хвилин палало вже веселе вогнище, вихоплюючи з мороку грізні силуети навколишніх дерев; вони то насувалися, неначе привиди, то знову відступали й тонули в мороці. Кашовари поприкріплювали на триногах казанки й заходилися поспішно готувати вечерю. Вільні від роботи порозлягалися ближче до вогню, щоб висушити мокрий одяг і одігрітися, бо свіжа вогкість починала вже пронизувати їх дрожем. Гнида не забарився піднести кожному по чарці разом з добрим шматком сала та півпаляницею. За першою чаркою пішла друга й третя. Голодні товариші ковтали горілку мовчки, без примовок, і пожадливо бралися до сала. Чути було тільки покректування та плямкання. Коли вгамували перший голод і в зубах у лісових гостей закурилися носогрійки, тоді тільки порозв’язувалися .язики, і довчазна галявина сповнилася веселим гомоном.

XXIII

— Ну, ми наче на світ народилися,— заговорив перший, розминаючи руки й ноги, Андрій.— Думали — вже зовсім пропадемо… Навіть чортове панство намірялося тішитися нашими муками. І зненацька — чудо, нечуване, небачене… Тільки батько наш рідний здатний на такі чудеса!

— Еге ж, батько,— підхопив Дмитро Гнида, який по міг і досі простити Андрієві, що той залишився, не дивлячись на явну небезпеку, аби дослівно виконати волю отамана.— А от через твою дурість батько змушений був іти під багнет супостата!

— Було б стримати батька,— зніяковів Андрій.— Я б з радістю витерпів за нього будь-які муки!.. Звичайно, моя голова не варта ні краплі отаманської крові.

— Варта, любий, варта…— ласкаво обізвався Кармелюк.

— Та як це сталося? — звернувся другий з колодників до Гниди.— Думаю, думаю і в тямки не візьму… Коли нам оголосив той чорт збиратися до Кам’янця, то я собі подумав: “Ну що ж, кінець!”, а як вийшов на дворище та глянув на уланів… “Що,— думаю,— за дідько? Знайомі все люди!..” А по вас, дядечку, одразу таки признав, що це свої… Мало-мало не крикнув: “Слава богу!”

— Ото, бовкнув би! — усміхнувся Гнида, і все товариство розсміялося.—А як уже це все сталося, хлопці, то от… Почастуй лишень ще келишком, щоб промочити горлянку,— підморгнув він найближчому.

Спорожнивши келих, солдат крекнув, витер і поправив вуса і, затягшись люлькою, почав з належною гідністю свою розповідь:

— Ну, ви, братчики, спочатку все самі знаєте, а от, як тільки вивів нас Онисько в сад, та через секрет, за хвіртку.

8а му.р,—ну, перевели ми дух. Тут уже стояли наші копі, і ми розсипним строєм в кар’єр до руїни… дивимось, а батько вже там… “Що, хлопці,—питає,—чи все гаразд?” — “Слава богу,— кажу,— от тільки Андрій з трьома зостався!” — Сполошився наш пан.— “Та їх же замордують… Як же ви сякі-такі товаришів покинули?”

Кармелюк, поринувши в роздуми, тільки усміхнувся на цю фразу й знову заглибився в себе.

— Що ж,— кажу,—кликав, тяг його за собою, а він уперся, як бик. Не загибати ж усім через дурнів!..

— А ви, дядьку, обережніше! — ображеним тоном зауважив Андрій.

— Так, правда,— підтримав, немов прочумавшись, отаман.— Андрій чесно викопав свій обов’язок… Ти ж,. Дмитре, сам добре знаєш військову дисципліну. Наказ дано “в багнети” —і марш, не роздумуй! От і тут Андрій з товаришами прислужився добре всім і тобі теж: вони затримали ворожий загін і вам дали можливість відійти… Я не сподівався нападу вночі і велів ждати мене, і от вони не побоялися підставити під обух свої голови і тим урятувати товаришів і отамана!

— Правда, правда! — жваво загомоніли кругом.— Спаси

бі їм! Добрі вони, славні товариші!..

— Еге! — мотнув головою Дмитро.— Як подивлюся тепер, то чи не вийшов з мене самого дурень? їй-богу! Отаман це по справедливості, як по артикулу… А я, виходить, мозковинням сплохував… З’їла б його муха! То ти, брате Андрію з товаришами, пробачте мені на слові…

— Що ви, дядьку! — обізвалися задоволені похвалою отамана гайдамаки.

— Так от,— провадив Дмитро,— намагаючись загладити невигідне для себе враження.— Затривожився пан отаман, а за ним і ми всі… Стали думати й гадати, яким би манером урятувати з полону товаришів… Один з челяді мар-шалкової, Максим Грець, отой он білявий, що пристав до нас,— показав він порухом брів,— так він доповів тоді, що достеменно, мовляв, чув, як маршалок казав, що ескадрон уланів стоїть в Н., що частину його він викличе до себе, а частина там зостанеться, і що коли кош впіймають, то щоб везли до Літина, де буде й комісія. Батько наш, треба правду сказати, побивався за вами найдужче, ходив, руки ламав, а нарешті таки додумався: “Гайда,—каже,—в Руд^ ню, де ночують улани, ми до світанку ще встигнемо там бути…” — “А що,— питаю,— накажеш: позаколювати їх, як поросят?”—”Ні, мені треба,—каже,—добути їхній одяг…

і краще б тихцем добути”. А наш фурман і обзивається: “У мене в тому селі кума є, то я спробую до неї прокрастися та разом з нею й пошастатись по хатах, де сплять солдати… а то й приятелі знайдуться… Панові Кармелюкові кожний же допомогти радий”.-— “То чи не можна викрасти одягу і солдатського її офіцерського? — питає отаман.— Велике спасибі скажу…” Подалися ми до Рудні походом, прибули — ще Віз черкав боком край неба. Засіли в гайку, а білявого послали вивідати… Слухаємо — собаки загавкали й стихли… отже, вже там… Знову загавкали, і знову тихо… Ждемо й ждемо — ні духу… Уже й небо почало синіти, вже й хмарки почервоніли — а його нема та й нема! “Ну,—гомонимо,— нарізався, мабуть, бідолаха… пропав!” А він з іншого боку крадеться з кумою…

— І кума з ним? — здивувався Андрій.

— І кума,—усміхнувся Дмитро,—а в обох за плечима по оберемку…

— Солдатського одягу? — перепитав Андріїв товариш.

— Не тільки одягу, а всякої амуніції.

— От ловко! — підхопив Андрій.

— Чого й краще! — провадив Гнида.— Зраділи ми всі, а найдужче отаман: зараз же переодягся ротмістром, зве лі і*. переодягтися й нам… та привести ще за гай два драбиняки й дві тройки панських добрих коней… Все було зроблено,

: як по щучому велінню, і ми вранці майнули перелісками до Літина; зупинившись у корчмі, недалеко від міста, смикнули оковитої в жида, підкріпилися таранькою, яйцями, салом, запили чорним пивом… а тим часом батько послав до міста гінця з папером, котрого сам написав коло стойки. В обідню пору й ми рушили, розізнавши в жида, що колодників ще вночі перевезли до міста і що там ні команд, пі уланів ніяких немає… Ну, а решту ви знаєте… Отож, виходить, кланяйтеся батькові отаманові в ноги за визволення та не забудьте подякувати й білявому.

— Спасибі, батьку! Спасибі, брате! — вихопилися у врятованих від повноти благородного почуття слова подяки.

Білявий зніяковів, а Кармелюк, поглинутий якимись неясними, безформними, несолодкими мріями, здригнув і, гадаючи, що дякують за вечерю, відповів звичне:

— Богу дякуйте!

А вечерю тільки тепер принесли кашовари в казанах і передали товаришам шпички, а ложку вже кожен витяг свою з кишені. Кашовари теж сіли в коло, і почалася дружня вечеря. Поки гайдамаки трапезували, із-за лісових ха-щів виплив окраєць місяця і блідим таємничим сяйвом облив і галявину, і енергійні постаті нічних бійців, чорні тіні яких лежали тепер на траві, немов багатопалі лапи якогось грізного страховища.

— А що нам, братове, далі робити? — подав голос Дмитро.— Хвалити бога, підкріпилися, козаче сонце зійшло, то пе вилежуватися ж у таку пору, а рушати в похід… Тільки куди тепер? Ось що!

— А куди скаже ,батько отаман…—відповіли всі дружно.

— Куди рада вирішить,— ухилився від прямої відповіді отаман.

— Єдина голова в нас — батько і одна рада! — скрикнув Андрій.

— Так, так! Куди ти, пане отамане, туди й ми за тобою! — загомоніли одні.

— Раді слухати! — підтримали інші.

— Ну, коли раді слухати,-— промовив Кармелюк,— то ось моя думка й рада. Багато ми натворили тут усякої всячини… Тепер після витівки з маршалком і після визволення колодників усі стануть на ноги,— і пани з своїми командами, й поліція, та до цього ескадрону, мабуть, іще москалів викличуть… То нам доведеться або зоставатися тут, або попасти ворогам у зуби… То моя рада ось яка: перше — нам треба покинути на якийсь час оці місця й розбитися на три ватаги; одна ватага нехай подасться на Уіпи-цю, а звідти геть до Чорного острова, друга — на Вінницю до Житомира, а третя — на Импіль до Кам’янки… Туди он, на південь… я гадаю податися сам: там мало захованих місць, то великій валці й заховатися ніде, а до Чорного острова та до Полісся — багато привілля… Там і сховатися й прогодуватися є де… Так от на Ушицю, на мою думку, йшов би ти, брате Дмитре, з ватагою, а на Полісся — ти, Андрію…

— Батьку мій рідний,— заблагав Андрій,— дозволь мені бути з тобою… здохнути коло ніг твоїх за тебе!

Кармелюк глянув на нього зворушеним поглядом.

— Зоставайся, друже мій, коли тобі любо,—промовив він ласкаво.— Ну, а кого ж за ватажка настановити на поліську ватагу? Явтуха? Чи згода?

— Згода, згода! — відгукнулася більшість’.

— Ну от і дуже добре. Поділіться ж ви між собою товариством — і квита! А ось на кожну ватагу й гроші… по п’ятсот дукатів… прикупіть коней та іншого припасу… Коней цих візьміть собі, тільки для Андрія одного залиште… бо піший кінному не товариш… Та пам’ятайте ще мій заповіт: якщо мене ви поважаєте хоч на крихту, якщо хочете мати мене за вічного друга й отамана, то, заклинаю вас, не грабуйте ні бідних, ні селян, ні міщан, ні попів… Бдагаю вас, друзі, не проливайте без крайньої потреби крові людської… Дорога вона перед богом, і кожна крапля її пече серце пекельним вогнем… Ой, як пече!

— Свята правда, отамане! Вік довгий, батьку! — загомоніли збуджено кругом, і натовп, поскидавши шапки, почав захоплено махати ними.

— Вип’ємо ж на дорогу по чарці, щоб слово ваше, друзі, було міцне, як моя до вас любов!

Випили з галасливими побажаннями й вигуками. Кармелюк ще раз уклонився всім на три сторони й промовив тремтячим голосом:

— Ну, брати мої й друзі! Господь відає, що кожному судилося на путі… Чи побачимося — це в його волі… Так от, простіть мене, якщо я кого скривдив словом і ділом, якщо я сам замість правди завів десь кривду… Ех, за все простіть!

Ці слова так зворушили юрбу, що вона заніміла; багатьом на суворих очах виступили сльози, а Андрій так і просто розплакався.

— Що ти, батьку… рідний наш… єдиний!.. Та ти… над усе… та ми… хоч до чорта в прірву…

Кармелюк обняв його гаряче й став по черзі притискувати кожного до своїх грудей…

Ніч дихала живодайною вологою… з височини небес дивився місяць… Зачарований ліс нерухомо стояв, немов прислухаючись до зворушливого прощання, і тільки десь далеко лиховісний пугач стогнав, та сріблиста луна несла перекатами той стогін по блискітливих зубцях похмурого лісу…

Пов’язавши розбійників, ротмістр Семенов кинувся з своїми солдатами на пошуки решти зграї Кармелюка. Передусім кинулися в сад. На головній алеї виявили сліди важких чобіт. Пробігши її, солдати наткнулися в кінці на хвіртку. За тією хвірткою рів, який оточував усю садибу маршалка, був напівзасипаний землею, так що можна було досить легко перебратися на той бік. Кущі, що розрослись обабіч рову, зовсім приховували цю вузеньку греблю від очей того, хто не знав цієї таємниці.

Перебравшись на той бік рову, солдати заходилися оглядати з смолоскипами землю й побачили сліди багатьох кіп-ських копит. Сліди ці йшли широкою й густою смугою аж до самих воріт садиби; з їхнього розташування видно було, що вершники скакали від воріт до садової хвіртки, але тут сліди одразу обривалися коло поля, що прилягало до парку. На полі росла яра пшениця,— вже досить висока.

Видно було, що розбійники кинулися поодинці врозтіч через це поле. Звичайно, вдень ще можна було б роздивитися по столоченій ярині, куди подалися гайдамаки, але при світлі небагатьох смолоскипів цього не можна було розгледіти аж ніяк; ніч же, як на зло, була безпросвітно темна, небо було вкрите густими чорними хмарами. В повітрі відчувалося наближення грози; на обрії вже спалахували великі блискавиці. Не гаючи даремно часу, ротмістр розділив своїх солдатів на кілька невеликих загонів і кинувся з ними також урозсип догонити втікачів, розраховуючи на те, що за такий короткий час вони не могли далеко втекти; але розшуки нічого не дали: солдати, зовсім не знайомі з місцевістю, блукали марно, а незабаром ще й гроза знялася…

Семенов змушений був повернутися у двір маршалка.

Злива зовсім змила за ніч усі сліди, які могли б дати хоч найменші вказівки, а тому, вставши рано, Семенов відрядив з надійним конвоєм узятих полонених до Літина, прилучивши до загону й місцеву команду, а потім кинувся обшукувати найближчі ліси, гадаючи, що в них заховалися гайдамаки… І все марно…

Змучений, сердитий, віп повернувся надвечір у садибу маршалка й застав там повен двір людей.

Машталір, плутано доповівши ротмістрові в Рудні, що у дворі пана маршалка з’явилися розбійники й що пані маршалкова благає захистити її, кинувся був і до свого пана в Гончарі, але по дорозі вночі впав у якийсь яр і так покалічив ногу, що сісти на коня вже не міг… Проте, заграва пожежі сповістила про нещастя й без нього.

Опівдні все панство з Демосфеном на чолі наїхало у двір маршалка і тут усі довідалися про подробиці страшного погрому; та найгірше було те, що ніхто в усьому дворі не міг пояснити, куди поділася пані маршалкова.

Перше, що спало на думку всім панам, було те, що гайдамаки замучили і вбили Розалію; але після старанних розшуків не було знайдено ніде ніякого трупа. Отже, залишалося тільки дві гадки: Розалія жива й вивезена — або одважиим графом, або Кармелюком. Треба сказати, що ні один з цих здогадів не усміхався маршалкові: залишався ще третій здогад, що Розалії пощастило втекти й десь сховатись. І от вирішили передусім обшукати всю садибу/

Довго тривали марні пошуки, поки, нарешті, пан маршалок не згадав про таємне сховище дружини в саду..,

Розалію знайшли напівнепритомну… Побачивши себе в безпеці, вона ледве могла промовити:

— Де граф? Убитий, замучений?

— Ні, ні,— хапливо заспокоїв дружину маршалок, обсипаючи поцілунками її руки,—Пан бог зглянувся на нас, але як же ти тут врятувалася?

— Він врятував.

— Хто “він”?

. — Граф,— з цими словами Розалія заплющила очі й знову знепритомніла.

Її перенесли в будинок, в якому слуги уже встигли навести хоч сякий-такий лад: змученій жінці вирішили дати цілковитий відпочинок, не втомлюючи її ніякими розпитуваннями, поки вона не заспокоїться хоч трохи.

Семенова зустрів у домі марйіалок.

— Дякую панові, від усього серця дякую,— промовив він, потискуючи обома руками руку ротмістра,— дякую і за врятування будинку, і за врятування мого коштовного скарбу, моєї дружини. Правду кажучи, він у мене тільки й залишився: лиходії пограбували мене, як Іова, до нитки…

— Заспокойтеся, пане, і не втрачайте надії,— відповів Семенов,— правда, сьогодні ми прогаяли в марних пошуках цілий день, але завтра, з допомогою папських команд, які краще знають місцевість, ми, напевне, наздоженемо розбійників і, в усякому разі, відкриємо лігвище, в якому вони сховали всю здобич.

XXIV

— Доблесний пан ротмістр мало знає цього проклятого лиходія!—вигукнув у відчаї маршалок.— Хто його тепер піймає? Де? Коли б усі полчища пекла схотіли взяти участь у цій гонитві, то й вони б мало дали нам користі. Оті ж пси розсипалися поодинці, та й відгукнуться тепер, убий мене Перун, під Ушицею або під Кам’янцем.

Наступного дня вранці в покої пані Розалії, в якому вчора ще чарував її красень граф, зібралися пан маршалок, Демосфен і Пігловський.

Розалія лежала на канапі; цього разу було справді бліде її прекрасне обличчя, і очі, підведені синцями, дивилися втомлено, сумно.

Біля ніг її, на краю дивана, сидів пан маршалок; його гладке тіло було зігнуте, голова й руки безсило опустилися… Вся трагічна поза маршалка свідчила про те, що на плечі його впав важкий тягар.

■”— Отже, друже мій,— заговорив він сумним, пригніченим голосом,— не буду приховувати від тебе нічого: нас пограбували, пограбували до нитки, але все це для мене ніщо, коли ти, мій коштовний скарб, осталася жива й не-ушкоджена. Скажи ж мені й вірним друзям нашим,— він показав на Демосфена й Пігловського,— як ти врятувалася? Може, слова твої вкажуть нам хоч який-небудь слід, щоб піймати лиходіїв?

— Про лиходіїв я не знаю нічого,.. Я пережила такий жах, що навіть згадати боляче… Наче знову все це… Ах!..—-Вона затулила очі рукою й глибоко зітхнула.

— Але скажи ж мені, хто сховав тебе в той павільйон?

— Граф.

—■ Граф? — перепитали разом усі троє.— Але як же це сталося? Хіба він знав про це сховище?

— Я сама йому сказала,— щоки Розалії злегка почервоніли,— атож, а сталося цс так. Було вжо пізно: вдень я все храбрувала і навіть підсміювалася з чоловіка, коли він побоювався нападу Кармелюка, але, як тільки настав вечір і пітьма окутала сад, на мене, мушу признатися в тому, напав страх… Чи було то передчуття нещастя,— не знаю, але найменший шерех змушував мене здригатися: за темними шибками мені ввижалися страшні обличчя розбійників, руки мої були холодні як лід, серце завмирало,— мені здавалося, що я ие доживу до райку. Я веліла слугам не розходитися з дому цілу ніч, не спати, не гасити світла, навіть бути перед очима в залі.

— Дуже розумно,— схвально зауважив маршалок.— Ну, моє серце?

— Граф, звичайно, помітив мій стан і почав мене підбадьорювати, як міг: він примусив, мене випити вина, почав розповідати забавні історії, співав, смішив мене. Захоплена розповідями графа, я й не помітила, як проклята челядь потихеньку вибралася з зали, і коли я, заспокоєна зовсім, підвелася, щоб попрощатися з графом,—несподівано одчиняються двері і вбігає графський слуга!..

— Графський слуга? — перепитав мимоволі маршалок.

— Так, він! Він пополотнів, був біліший за стіну, і коли крикнув: “Пане! Пропало все! Хлопи нас зрадили — Кармелюк ломиться у ворота!” —я скрикнула й гримнулась би об підлогу, коли б граф не підхопив мене.

— Бестії, собаки! — прогарчав багровий од лютощів маршалок, а за ним і Демосфен.— Вони заплатять нам за це своїми шкурами і шкурами своїх щенят!

— Граф хотів був кинутися до воріт,—розповідала Ро*

залїя,— але я схопила його за руку й благала перш за все врятувати мене: нас же було так мало, а там ломилася діла сотня гайдамаків.

— О, ма ся розуміць!.. Божество моє, яких мук ти зазнала, і я, я не був з тобою! — Маршалок підніс руку дружини до своїх губів.

— На мос щастя, зі мною був граф. “Правда,— скрикнув граф,—я перш за все сховаю вас, а тоді поміряюся й з негідником. Але куди втікати? Де вас сховати?” Я згадала про свою схованку й прошепотіла: “В сад”. Граф нашвидку віддав наказ своєму слузі обороняти браму й крикнув: “Біжім!” Але я не могла рушити з місця. Граф хапає мене, як пір’їнку, на руки й хутко сходить з тераси в сад.

— Сподіваюся, моя любко, що він це зробив з пошаною, належною пані маршалковій? — перебив її чоловік, почервонівши й настовбурчившись, мов індик.

— О, натурально! — кинула Розалія в бік чоловіка ніж-‘ ний погляд і провадила далі, здригаючи всім тілом: — Свята панно! Здавалося, що все повітря дрижало від крику гайдамаків… Я заплющила очі… Я відчувала тільки, що мене держить залізна рука, що мене захищають одважні груди героя, і ох!.. У ту хвилину я думала тільки про тебе, мій друже! — проспівала Розалія й простягла руку маршалкові.

Маршалок засапав від задоволення і, вхопивши тонку ручку красуні, вкрив її вологими поцілунками.

— Але що ж було далі, пані? —перервав Демосфен подружню ідилію.

— Далі?.. Не встиг граф пробігти й тридцяти кроків, як почулося: “Стій!” — і перед нами наче з землі виросли два здоровенні лиходії. В одну мить граф опустив мене на землю, заступив своїми грудьми й, вийнявши шпагу, крикнув: “Назад, пси, або я проткну ваші підлі груди!” — і не встигла я крикнути, як він кинувся на них з такою силою, що підлі гайдамаки попадали, мов колоди.

— Жаль, що мене тоді не було тут! — скрикнув маршалок.

— Але жодного трупа не знайдено,— зауважив Демосфен.

— Не знаю, але він на моїх очах заколов їх,— вГастійли-во мовила пані.

— Дуже можливо, що гайдамаки були тільки тяжко поранені, і негідники, втікаючи, підібрали їх,—■ пояснив Піг-ловський.

— Ах, шельми! На кавалки б їх! — і Демосфен з досадою вдарив рукою по ручці крісла,

‘ ■*— Граф — щонайблагородніший шляхтич, нечувана од-вага! — додав захоплено Пігловський.

— Я знав, на кого залишаю тебе! — підхопив і маршалок.-— Але далі?..

— Ах, далі… Граф знову взяв мене на руки й пустився бігти доріжками саду, куди, я показувала… і, нарешті, ми сховалися в моєму таємному куточку! — Розалія прихилилася головою до мереживної подушки й заплющила очі.— Ох,—простогнала вона через хвилину,—мені такі тяжкі спогади про цю страшну подію, але я зараз закінчу… Як тільки граф поклав мене й побачив, що я опритомніла, він хотів знову ж кинутися в двір, щоб захищати його від нападу Кармелюка, але я впала перед ним на коліна, я благала його пощадити своє… моє життя! — поспішно виправилася Розалія.—Могли ж гайдамаки довідатись від челяді про моє сховище і що тоді на мене чекало?!

О боронь боже!—скрикнули разом усі пани.

— Але, запевняю вас, це коштувало мені багато сліз, і тільки тоді, коли криками гайдамаків наповнився весь дім, граф зрозумів, що кидатись туди було вже даремно, і вирішив захищати тільки мене…

— Гм! — крекнув Демосфен.—Правда, з таким од&аж-ним шляхтичем можна було й про небезпеку забути!

— То так,— Розалія злегка зашарілась,— але забути про небезпеку не можна було й па хвилину, бо хоч би граф був і самим Голіафом 37, він по міг би оборонити мене від сотні гайдамаків. Ох, що я пережила! — Розалія відкинула голову й затулила очі рукою.— Коли: б не думка про тебе, коханий мій, я не знаю, як би я й перенесла ті хвилини…

— До правди! Треба дякувати святому провидінню, яке послало графа мені на допомогу! — промовив маршалок, шумливо віддихуючись і проводячи рукою по лобі. Сама розповідь дружини вже кидала його в піт, а злипле над лобом волосся ще більше надавало комізму його червоному гладкому обличчю.

— Гм… Граф, як видно, щасливчик, у сорочці родився,— сказав Демосфен.— Кожен з нас погодився б ризикнути своїм життям, щоб оборонити пані, але не кожному бог пошле такий щасливий, надприродний випадок.

— Але, папе, бійтеся бога! Чи можна це назвати щасливим випадком! — скрикнула Розалія і розповідала спокійніше далі: — Граф ту ж мить залишив мене в альтанці, а сам кинувся до вузького проходу в ущелині: “Там,—сказав він,— я відстою крулеву й від сотні!”

— Ах, як по-лицарськи! — засяяв маршалок*

— Я вважаю, треба докласти всіх зусиль і розшукати графа,— докинув Пігловський.

— На бога, панове, на бога! — гаряче скрикнула Розалія.— Шляхетський обов’язок… Ми повинні віддячити…

— Але де ж шукати того рятівника? — спитав не без іронії Демосфен.

— Чи це можу я знати? Я кинулась була за ним і впала, потім очутилась і знову зомліла, бо почула тупотняву ніг тих людей, що бігли по саду… Я зрозуміла, що то смерть летить… Ах, я більше не бачила графа! — і Розалія піднесла до очей мереживну хусточку.— Я впала непритомна… а потім я опритомнювала разів два, але крики знову лякали мене, я була певна, що то гасають кругом гайдамаки… А далі — панство все знає.

Розалія замовкла. Всі теж мовчали, тільки Демосфен мугикнув щось невиразне й забарабанив по кріслі пальцями.

— *Але де ж він? — заговорила знову Розалія, трохи підводячись на канапі.— Ви, мабуть, знайшли його труп? Ви приховуєте це від мене?

— Але, любуню, навіщо б я це приховував від тебе? Коли б я розшукав його трун, я поховав би його з усіма почестями, які личать такому доблесному вельможі.

— Але де ж він? Де?

— Я знаю про це стільки, скільки й ти.

— Трупа графа не було ніде, це я можу засвідчити пані,— промовив Демосфен.— Але, в усякому разі, граф наразив ся на паскудну річ: тупіт людей, що бігли, який чула пані, то й був тупіт розбійників, котрі втікали від москалів.

— О так, отже, він загинув, загинув! — скрикнула Розалія й, закривши обличчя хусткою, залилася слізьми, ридаючи.

— Але заспокойся, крулево моя,— розгублено заговорив маршалок, намагаючись утримати руку Розалії.— Може, він ще живий, а якщо й помер, то така звитяжна смерть — кожному гм… бажана.,, гм… така доля бажана кожному шляхтичеві.

— То й беріть собі таку долю! — скрикнула Розалія і роздратовано вирвала свою рук із рук чоловіка.— Загинув! Такий лицар! І крім того, з ним були всі мої коштовності… і ваші дукати!

— Як, і пеньонзи, і діаманти? — скрикнув у свою чергу маршалок і схопився з місця.

— Авжеж, і пеньонзи.—Розалія опустила хустку від обличчя й заговорила злісно: — Чого ж ви дивитесь на мене? Не залишати ж їх було хлопам?

— Але, душко, вони були сховані… і ніхто, крім тебе

Й МЄНЄ;..

— А пожежа? — перебила його з неприхованою злістю Розалія.— Про це, як панові здається, треба було подумати? Коли ми втікали, я встигла вихопити все з твого кабінету і з моєї опочивальні й передала графові, а в ту хвилину, коли він…

— Бідний, бідний, як Іов! — зойкнув у відчаї маршалок

і, затуливши обличчя руками, гримнувся на диван.

— Чого ж ви пхикаєте, як баба? — гнівно скрикнула Розалія, схоплюючись з місця.—Треба шукати графа, не гаючи й хвилини!

— О так, так! — схопився з місця й маршалок.— Але де, як, куди, що?..— заговорив він безладно, кидаючи на всі боки розгублені погляди.

— Передусім допитати хлопів: вони все знають,— вирішив Пігловський.

— Хлопів треба допитати, та так, щоб пам’ятали до смерті, але…—Демосфен сумнівно повів бровою й клацнув пальцями,— але цей граф здається мені дивним…

— Граф дивний!..—скрикнула обурено Розалія, і щоки її зайнялися густим рум’янцем…— Та як вистачило в пана совісті сказати це? Красень… Одважний лев! Лицар, яких я ще не бачила й, що ж він… ха-ха-ха-ха!.. На думку пана, вкрав мої діаманти?

— Воронь боже, я цього не казав! Я тільки хотів сказати, що зникнення його я не можу осягти розумом, але, в усякому разі, пані описує його такими гарячими словами,— зауважив він ущипливо,— що я беру назад усі свої підозри.

— В цьому немає нічого дивного,— відповіла з гідністю Розалія.— Тільки ница душа може говорити холодними словами про людину, яка врятувала їй життя й честь,—підкреслила вона.—А коли б цей граф був, як гадає пан, лиходієм, гайдамакою, хіба він зробив би це? Ми були самі, всякий хлоп скористався б моїм беззахисним становищем, а він був такий скромний, такий шляхетно делікатний… До руки моєї він не доторкнувся! Я гадаю, шановне панство,—блиснула вона своїми прекрасними очима,— ви самі визнаєте, що на це здатний тільки справжній шляхтич, а не підлий хлоп!

— Правда, правда! — промовили разом чоловіки.

— Цілковита правда па боці шановної пані маршалко-вої,— заговорив розсудливо Пігловський.— Ті пси з дамами не панькаються, тому приклад — наша нещасна пані Доро-тея; знову ж таки, коли б граф мав якісь негідні наміри, чого я, боронь боже, і в думці не маю, то він скористався б панськими коштовностями набагато раніше, а не кинувся б з ними просто в руки ворогові.

— Саме так, просто в руки ворогові! — підхопила Розалія й, затуливши обличчя мереживною хусткою, знеможено опустилася на диван,

— Правда, цілковита правда! Дикі химери гайдамаків збили б мене спантелику, але тепер мені все ясно… Шановне панство! Прошу слова! — Демосфен підвів свої густі чорні брови й нростяг уперед правицю.

Всі насторожились, а пан маршалок тільки прошепотів занепалим голосом:

— Проше!”

Демосфен відкашлявся й, окинувши всіх присутніх значущим поглядом, почав:

— Отже, шановне панство, нам треба розібратися у вельми заплутаному й таємничому ділі. Щоб з’ясувати його, ми повинні поставити перед собою два питання: хто був граф і куди він міг зникнути? Щодо першого положення, то в нас є два показання: перший — слова самого графа, які свідчать про його високе становище довіреного посла най-славетнішого вельможі, і другий — слова нашої крулеви, які є для нас найголовнішою, можна сказати, святою вказівкою, слова, які малюють нам графа як щонайблагороднішого шляхтича й одважного героя.

Розалія витерла очі хусткою й глянула з цікавістю на Демосфена.

— Отже, primo провадив поважно Демосфен, загинаючи на руці палець.-—Що торкається нещасної пані Доротеї, я міг би заперечити, що при вбивстві її пекельний виродок Кармелюк керувався самою помстою, але глумлін-. ня його над шляхетною панєнкою в лісі й розправа лозою з її матінкою та багато інших вчинків, про які й згадувати не варто, приводять мене цовисновку, що в цього пса вдача дика, звіряча, позбавлена і найменшого благородства й доброти. Secundo: хоч по едукації колишній хлоп пана Пігловського і міг би на хвилину ошукати недосвідчене око, але й та едукація не, могла очистити від вікової мерзенності хлопську кров — і квита! Tertio: коли б шельма дбав тільки про гм… гм… негідні цілі й цілі пограбування, то йому зовсім не було чого відпроваджувати шановну пані

нашу в далеке сховище, і, нарешті, quarto і quinto, що й не спало на думку панові,— він на хвилину спинився й окинув переможним поглядом усіх, хто його слухав,— і що в даному питанні найпереконливіше, то це те, що розіграти яку б то не було роль у всій зграї Кармелюка міг би тільки він сам, бо bqh решта їх —— не хто інші, як найпідліші, найрепаніші хлопи, а самого його, саме Кармелюка, й піймав ротмістр у домі і зовсім не в графському одязі, а в простій синій чумарці. Звичайно, москаль безглуздо розпорядився, відправивши розбійників негайно до Літииа, але, в усякому разі, ясно, як день, що ні один дурень не назвав би себе з доброї волі Кармелюком.

— Цілковита правда! — скрикнули разом і Пігловський, і маршалок.

— І, нарешті, останнє: коли б цей граф був навіть і не Кармелюк, а хтось із його зграї, то не вбивав би він своїх товаришів, а шановна богиня наша сама ж бачила, як простромлені його шпагою лиходії…

— Попадали, мов колоди, на доріжку,— докінчила Розалія, стежачи палахкотючими очима за Демосфеном.

— Ergo 29, шановне панство,— урочисто завершив Демосфен.—На підставі всіх вшцевисловлених міркувань я приходжу до безсумнівного висновку, що чоловік, який врятував учора життя нашої коханої крулеви, був не розбійник, не лиходій, не Кармелюк, а справжній, щонайблагородні-ший шляхтич.

З грудей Розалії вирвалося радісне полегшене зітхання, і вона відкинулася на спинку дивана, напівзаплющивши очі.

— Цілковита правда — щонайблагородніший шляхтич, я в цьому не сумнівався,— підтвердив Пігловський.

XXV

— Панове,— провадив далі Демосфен,— найголовніше тепер, це — вирішити, куди і як зник граф? Тікати, рятуватися, ганебно втікаючи, цілком погоджуюся з шановним паном,— уклонився він у бік Пігловського,— граф не міг, бо для цього був набагато зручніший момент і граф не скористався ж ним. Убити його також не вбили, тобто не вбили ні в будинкові, ні в саду,— поправив себе поспішно Демосфен,— адже ми обшукували тільки будинок і сад. В такому разі що ж з ним сталося? Отут, пайове, й треба покликати на допомогу всю тонкість логіки. Шановна пані наша запевняє, що, принісши її в альтанку, граф ту ж мить кинувся до своїх Фермопіл 38,— тим часом, зважаючи на кількість пограбованих речей, гайдамаки досить довго хазяйнували в домі й кинулися тікати тільки тоді, як прискакали москалі. Таким чином, у нас народжуються дві гадки: або граф, заспокоївши обіцянкою папі, подався, на одчай, у будинок, і там, безсумнівно, подолали безумного завзятця, а щоб потішитись його стратою, могли його витягти на тік або кинути просто у вогонь…

— На бога!—істерично скрикнула Розалія.— Що пан каже!

— Від таких звірів всього сподіватися можна! — Демосфен розвів руками й вів далі: — Якщо ж граф залишався стояти на варті, то, помітивши, що злочинці, перелякавшись зброї, тікають, неодмінно кинувся їх переслідувати,

і розв’язка сталася десь у кущах або в ярах… А шельми могли ще й заманити його… І хіба це так важко? Адже навіть Леоніда Спартанського перемогли перси хитрощами… 39 До цього мене приводить ще один здогад,— Демосфен засунув руку в кишеню й вийняв дві сірі чоловічі рукавички: — Чи не помітила пані в графа таких рукавичок?

— Його, його! — скрикнули разом і Розалія, і маршалок.

— Рукавички ці я знайшов за хвірткою в рові,— значливо промовив Демосфен…

— Отже, там хтось знайомився з тим, що було в графських кишенях, а тому заявляю: або граф лежить десь напівмертвий у рові, або гайдамаки вивезли його в більш безпечне місце з собою.

— Ох! Рятуйте ж його скоріше, мчіть… шукайте… Боже мій! Хвилини можуть коштувати життя! — закричала Розалія, ламаючи руки.— Скоріше, скоріше!

— А панна Феліцита, ми її забули! — скрикнув маршалок.

— На рани Єзуса, не гайте часу! Що ця дурепа може сказати! — запротестувала Розалія.

— Ні, ні, вона потрібна, вона могла бачити розправу над графом,— заперечив Демосфен.

Маршалок гукнув слугам:

— Притягніть сюди панну.

Через кілька хвилин служка ввела під руку в кімнату панну Феліциту, одягнуту в чорний пеньюар. Очі її були червоні від сліз, а салисті щоки, схудлі за один день, висіли дряблими синьо-червоними мішками.

Панна Феліцита промовила вбитим, замогильним голосом:

— Чого панству треба?

— А проше розповісти нам про вчорашнє нещастя,— обізвався маршалок.

— Ой на бога, коли б ви тільки бачили…

— Уявляю,— вставив Пігловський.

— Я щойно лягла в постіль,— розповідала Феліцита,— і ще мріяла… ох… як зненацька… ох! — панна Феліцита приклала хусточку до очей, — вони схопили, і… пшепрашам панство…

— Що ж далі? — спитав Демосфен.

— Не можу… не можу…

— Ви нічого не приховуйте,— сказав Пігловський.

— Ох, я все відкрию!..

— Але панна все про себе,— роздратувався маршалок,— є важливіші втрати! Нехай панна сяде й розповість нам докладно все, що зпас про графа!

Феліцита пробурмотіла, звертаючись до Розалії: “З дозволу панського” й сіла на присунуте їй крісло, але в ту ж мить і схопилася з голосним стогоном.

Цей рух викликав мимовільний сміх у всіх присутніх.

— Панству смішно,— схлипнула Феліцита,— а як то було мені?

— Я думаю, не солодко,— погодився Демосфен,— але не в тому річ… Що знає панна про графа?

— Лицар… красень.

— Е! Про красу його ми вже чули досить. Чи не знає панна, що сталося з ним?

— Матка, боска! Він, мабуть, загинув! Коли він з нашою шановною панею залишався в цьому покої сам, було вже після півночі, ласкава пані відпустила всіх слуг і веліла погасити скрізь світло… Тільки я сама не спала… мріяла… і прислуха…

— Та виведіть геть цю дурепу, від неї ви нічого не дізнаєтесь,— істерично скрикнула Розалія. — Ви марнуєте тільки час, а разом з ним втрачаєте й наші пеньонзи!

— Правда, правда! Панове, проше… В погоню! Шукати… ох! — розгублено заметушився маршалок.

— Правда! Гайда до діла! — промовили Демосфен і Пігловський, встаючи з місць.

Демосфеи підійшов до Розалії й, приклавшись губами до її ручки, додав тихіше:

— Хай крулева наша заспокоїться й пробачить: адже всі мої непорозуміння — тільки наслідок любові до нашої богині й бажання якнайшвидше натрапити па слід графа.

Демосфен оглянув усі флігелі, сараї, горища, сінники, кущі в саду, рів, але ніде не знайшов ні трупа графа, ні якихось слідів боротьби чи плям крові. Треба було знайти гніздо розбійників, і тільки тоді можна було випитати в гайдамаків, що вони зробили з графом. Щоб збільшити сили, ротмістр послав у Гути й по решту уланів, які залишалися там під начальством молодого корнета.

З наказу маршалка всіх селян без винятку,— навіть жінок, дівчат і дітей,—було зігнано в один гурт, за браму і ось там виявилася нова обставина: добра третина селян маршалка, і саме найздоровша робоча сила, покинула вночі село. Від цього пан маршалок зовсім оская^енів. З дикою злобою накинувся він на тих, які зосталися, беззахисних людей, вимагаючи, щоб вони пояснили йому, куди подівся граф і куди зникла Кармелюкова зграя і ті його хлопці, котрі, напевне, до неї прилучилися. На всі ці запитання й селяни, і дівчата, й жінки відповідали, що вони нічого не знають.

Змучений маршалок запросив усіх на обід, і доблесне панство гамірливою юрбою подалося до двору.

Розмова природно трималася на нападі Кармелюка й переважно на тому, як незрозуміло зник граф.

Це зникнення, яке нічим не можна було пояснити, болісно інтригувало все товариство, а особливо маршалка й Демосфена: першого тому, що вкупі з графом пропали пе-ньонзи й діаманти, другого ж —• з тої причини, що красуня Розалія занадто гаряче турбувалася про свого рятівника.

Обмахуючи обличчя хусткою й витираючи рясний піт з обличчя, добрався, нарешті, маршалок до свого дому й зійшов на широкий ганок; за ним посунули й усі гості.

До обіду вийшла й Розалія. Занадто тривала відсутність її й гарячі турботи про зниклого графа могли породити всілякі поголоски, а Розалія цього не хотілії допустити.

Пізній обід затягся до ночі. За величезним столом, на якому було повно наставлено страв, пляшок і численних канделябрів з восковими свічками, сиділо панство, що сюди з’їхалося.

Поява красуні господині, героїні дня, викликала бурю захоплень. Безтурботні веселощі розлилися широкою хвилею по просторих покоях маршалківського палацу, на яких ще лежали сліди Кармелюкового перебування. Тепер усе , було забуте; і почуття безпеки, і розкішні страви й питво, і присутність за столом красуні господині,— все це сприяло найліпшому настрою гостей.

Тільки маршалок сидів похмурий і мовчазний: не так йому допікала пропажа дукатів,—вони становили мізерну частину його майна,—набагато дошкульнішим було те, що зникла шкатулка з діамантами.

Весела вечеря наближалася до кінця, коли до покою ввійшов одип із слуг р тацею в руці, на якій лежав запечатаний конверт. Слуга підійшов до господаря з низьким уклоном. Маршалок узяв конверта з таці й прочитав уголос:

“Доводжу до вашого відома, пане маршалку, що розбійники, ув’язнені в літинській в’язниці, уже мною звільнені й прилучені до мого загону… Остаюся ваш вічний доброзичливець Карм…” Кармелюк! — скрикнув маршалок і впустив листа на тарілку.

Якусь хвилину всі мовчали, вражені цією несподіваною й безмежно зухвалою витівкою.

Перший прочумався Демосфен.

— Сто чортів! — крикнув вій, ударяючи так сильно кулаком по столу, що аж увесь посуд кругом задзвенів.— Та він сміється з пас, цей підлий хлоп! А що, пане ротмістре, чи не моя була правда, коли я сумнівався й гадав, що відправлений у Літин розбійник був не Кармелюк?.. Коли б пан ротмістр не поспішив відправити гайдамаків у Літин, ми б не прогаяли марно цілого дня, а тепер він устиг утекти від нас. Але, панове,— Демосфен цростяг руки до панів, які зібралися за столом,— чи ми вже не шляхтичі більше, що дозволяємо бидлиськові глумитися з нас!?. Де той пес, що привіз сюди листа? — крикнув Демосфен до слуги.

Енергійний покрик Демосфсна, його полум’яний погляд і почервоніле від обурення обличчя прочумали все панство.

— Правда! — закричали кругом.— Сюди того посланця! Розкатати його так, щоб і чортам стало моторошно! Де ж той посланець?

— Він поїхав,— відповів слуга.

— Як? — проричав Демосфен, підводячись з місця й перегинаючись через стіл, від чого стілець його з гуркотом перекинувся на підлогу.— І він поїхав!? І ми знову не маємо в руці нитки, щоб піймати того негідника? Та як же ви його випустили, сто чортів вашій матері! — пакинувся він на слугу, забуваючи, що говорить у присутності дами.— Чому не затримали його?!. Знюхалися з гайдамаками, думаєте продати панів? Так не діждетесь же! Закатую вас усіх на смерть!

— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — Слуга впав на коліна й, захлинаючись слізьми, заговорив:—Та хіба я знав… Хіба міг думати?.. І все ж вельможне панство…

А втім, розмова, що спалахнула в усіх кінцях столу, цьо-го разу одвернула Демосфена від думки негайно карати селян.

Аж заклекотіли всілякі пропозиції, плани й проекти; Кожен намагався запропонувати найпевніший спосіб піймати негідника. Було вже дуже пізно, але ніхто не думав розходитися: нечувана зухвалість Кармелюка викликала загальне пожвавлення. Одні пляшки мінялися на інші, і з кожною переміною вин зростала й панська одвага.

Дзигарі на каміні давно вже пробили північ, коли до їдальні ввійшов дворецький, тримаючи в руках коштовну скриньку і великий запечатаний конверт.

— Ясновельможний пане,—промовив він, підходячи до маршалка.— Графський слуга привіз від графа цю скриньку ясновельможної пані, а листа панській милості.

Розалія зашарілася.

— Від графа? Отже, граф…— скрикнула вона, мимохіть схоплюючись з місця, але зараз же, вхопившись руками за серце, із кволим стогоном опустилася в крісло.

— Що з пані? Пані погано? — заметушилися коло неї сусіди, наливаючи в склянку води, вина і кидаючись з усіх боків до Розалії.

— Ні, ні, панове, не турбуйтеся,— промовила з кволою усмішкою Розалія, розплющуючи очі,— це минеться… від несподіванки… Знаєте, я ж… Ми всі були певні, що граф… що мої діаманти — виправила вона себе хапливо,— що мої чудові діаманти пропали навіки… і нараз вони тут! Цілі… Ось і ключик тут… Одімкніть!..

Найближчий кавалер поспішив повернути ключика й відчинив скриньку.

— Всі, всі тут, цілі! — крикнула Розалія з удаваною радістю й, обернувшись до Демосфена, додала вже з непідробним тріуміфом: — А що пан тепер скаже? Чи може боягуз, лиходій повернути такі коштовності?

— Пшепрашам, пані,— розвів руками Демосфен.—Я розгубився.

— А листа, друже мій, чому ж ти не читаєш? — спитала Розалія, звертаючись до чоловіка.—Там, напевно, є вказівка щодо наших грошей.

— О так, так,— сполошився маршалок.— Але де ж мої окуляри? Ей ви, хто там?!

— Якщо ласкавий пан дозволить, то я можу прочитати листа,—звернувся до маршалка Демосфен.— Секретів немає?

— О, натурально!— промовив поважно маршалок, передаючи пакета Демосфену.

Сусіди підсунули до нього два канделябри. Всі насторожилися.

— “Ласкавий пане! — почав читати Демосфен.-—Вам, мабуть, уже відомо, що дружина ваша доручила мені і всі ваші діаманти, і всі пеньонзи в кількості 10.000 червінців, котрі я щасливо привіз у надійно захищене місце… Добре ж обміркувавши і згадавши, що сії червінці е не що інше, як кров і піт ваших нещасних рабів, я вирішив повернути їх на розумніший вжиток. Що ж до діамантів та інших коштовностей дружини вашої, то, розпитавши добре й довідавшись, що вони становили її посаг, я повертаю їх їй назад в подяку за приємно проведений час…”

— Кармелюк! — несамовито крикнув Демосфен. Але голос його перекрив пронизливий жіночий зойк.

Розалія пусти,и її очі під лоба і непритомна впала на крісло.

XXVI

Стояли чудові дні південної осені. Сонце ласкавим промінням обливало й солом’яні покрівлі села Вівсяники, і навколо нього садочки та левади, ледь побризкані в м’яких вигинах листочків краплями золота, і ниви пшениці, серед яких уже де-не-де вилискували бронзою чепурні копи. Все при блиску освітлення й прозорій чистоті повітря горіло й іскрилося багатством барв і форм, але серед цієї краси природи ие видно було руху життя: нахилений од ваги колос сумно шелестів, на отавах і сіножатях не видно було ні круторогих волів, ні овечих отар, ні коней; по вулицях не похитувалися вози, та й по всьому селу панувала зловісна тиша,— неначе воно вимерло… Тільки на широкому дворищі пана Хойнацького мовчки товпилися понурі юрби людей.,. Коло стайні приїжджа комісія, яка складалася з комісара пана Сварчевського, асесора пана Сливицького, писаря та депутата дворянського пана Янчевського, чинила слідство про вбивство поміщиці Доротеї Хойнацької, а також про пограбування її добра й підпал. Свідків брали на тортури, для цього лежала тут же ціла купа лози та кілька пар ремінних канчуків і трійчаток. Більшість селян повтікала в ліси, а тут стояли тільки діди, хворі жінки та підлітки, які попали панським об’їждчикам до рук. Хойнацький сховався в своїх хоромах. В них зараз було пусто і скрізь лежав похмурий слід, який лишила по собі смерть… Великі дзеркала в залі були позавішувані чорним флером, в таких же покрівцях висіли жирандолі й бронзові консолі…40 В парад-ному передпокої стояв приземкуватий стіл’, завалений списаними аркушами й чистим папером; на ньому височів білий фаянсовий каламар з багатьма дірочками в£а пера і така ж велика пісочниця.

— Гей, хто тут? — гукнув Хойнацький.

На поклик його вискочила з далеких кімнат бліда, з заплаканими очима Фрося. Сльози зіпсували її грим, а переляк спотворив риси обличчя, й воно мало комічний вигляд.

— Ой пане коханий! —заголосила вона.— Нащо так катують людей? Вони ж иомстяться.

— Сто перунів! То не я, Фросю,— здригнув пан.— Ой пане бзусе! Комісія їх роздратує, а мене не врятує… то правда… Я хотів був відкупитися, так пан Янчевський став гопки…

— Але, мій пане, моє ясне сонце, мій діаманте неоціненний,— ридала й ламала руки панська фаворитка,— рятуйте себе й мене!.. Панові Янчевському чужа шкура не муляє… Добре він захистив небіжку пані, так, брунь боже, й мого доброчинця… Вони й мене ще візьмуть на мордування… Я ж навмисне тоді, щоб приховати від пані мою любов до вас… давала зрозуміти їй, що мені до вподоби проклятий кацап, а тепер порятуйте мене або вбийте своєю рукою… Від пана й смерть буде люба…—І вона впала до ніг свого покровителя й обвила їх руками…

— Не плач, Фросю, встань! — заметушився Хойнацький, намагаючись скоріше підвести покоївку: не так він співчував її горю, як боявся скандалу, бо Фрося могла і його вплутати в цю історію.— Я не дозволю їм тебе чіпати…

— Ой пане, рятуйте! — І покоївка хотіла була кинутись йому на шию, але Хойнацький ухилився від цієї ласки.

— Що ти? Здуріла? Увійти можуть… Ну, цить. Я обороню…

Та не встиг сумний удівець закінчити своєї репліки, як з’явився на порозі пан Янчевський і вигукнув з трагічним пафосом:

— О милості, милості! Як ваші скутки! 30

— Нопу soit qui таї у pense! 31 — перебив його зніяковілий господар.—Дівчинка боїться, що її візьмуть на допит з тортурами… Ну, звичайно, реве й валяється в ногах, а пан уже бозна-що…

— А коли б і “що”, то далі буг — це цілком у нормі… Ніякої ганьби, а сама тільки радість! Гм!.. Пиця непогана…

а в перспективи… Якщо пан дозволить, то я можу стати на його позицію… Хо-хо!

— Не до жартів, пане,— одрубав Хойнацький.— А мене все це слідство дратує… Я хотів був відкупитися, та пан запротестував.

У парадний передпокій увійшов пан асесор із своїм писарем; комісар же залишався ще на допиті.

— Ну, що, як на селі, успішно? — запитав украдливо асесор, нахилившись до свого писаря й боязко озираючись на всі боки.

— Що ж, ваша милосте,— відповів той, дивлячись на свої чоботи,— на селі погано! Пусто по хатах і коморах… все приховано й виведено… та й з усього іншого видно, що пан обібрав селян до нитки.

— Доглянув! Хе-хе! Ти ж конфіскував їх чи теж не потрусив! — скрикнув тривожно асесор.

— Все, що попадалося під руку — і сало, й пряжу, й полотна, й верети, й намисто, й курей… Котів тільки не займав…

— Ще б пак!.. А пеньонзи? Хе-хе?!

— У одної тільки баби знайшов десять злотих… Берегла в скрині на свій похорон… Вже я їх усіх лякав усякими карами… Нічого!

— А чи допитував секретно, конфіденціально, не страхом лякаючи, а ласкою спокушаючи?

— Допитував… Кажуть, що вбита пані була люта, як відьма… І що тепер на її місце покоївка… А ця покоївка була до злочину полюбовницею муляра, товариша Карме-люкового, а що самого муляра закликав пан… Нікого і в двір не пускав, а муляра допустив і в покої… Та ще кажуть, що пані наказувала панові, а що пан боявся своєї дружини… То тут я малим розумом не розкумекаю, а пан асесор дещо може собі й виудити..!

— Хе-хе! Та ти молодець,— заохотив свого писаря асесор і став терти з масною посмішкою свої чіпкі руки,— в твоєму слідстві’—цілий скарб… І я тобі дам нагороду… Сеє ми обміркуємо старанно.

В цей час почувся па ганку хрипкий голос Пігловського, супроводжуваний басом пана комісара.

— Що ж, пане, діло є зело плутане й вельми темне,— хрипко басив комісар.-—Звичайно, це розбійницький подвиг Кармелюка, але селяни в цьому пограбуванні замішані, і щоб розплутати все й натрапити на сліди лиходія… а може, й багатьох лиходіїв, треба завдати багато клопоту панству, а через те, що цими клопотами не повернеш утрати,

бо що з воза впало, те пропало,—то, на мою думку, треба панові Янчевському повернути діло так, щоб віддати його на волю божу… Інакше я неухильно приступлю… Шановний депутат наш вельми перекірливий і необачний, а закону пильнує… Ліпше хай пан вельможний порадить своєму приятелеві… знаєте… гм… “Суха ложка рота дере…” і “мзда наша — хліб наш насущний…”

— “Мзда наша…” Хе-хе! — повторив солодким, аж нудотним, голоском пан асесор, показуючись у дверях кабінету.— А на землі закон є святиня… несокрушна й неопалима навіть золотоносним вогнем. Гм! Будемо ж стояти, мій товаришу, непорушно й твердо, не спокушаючи йогомосці і не спокушаючись також ніякою панською ласкою.

Комісара здивував такий фортель асесора, і він перепитав його не тямлячи:

— То приступати без того… без усякої?..

— Ох-ох-ох! Приступати! — зітхнув асесор і підвів очі Д’горі.

Пан Пігловський поспішно покликав до зали господаря й Демосфена.

— Передусім, шановний пане,— почав лагідно, але поважно асесор,—я мушу поставити вам на око, що з слідства виявилось, що пан справедливо запідозрив селян у співучасті з гайдамаками, але понеже тут допитувати їх незручно, поєлику вони багато показати мають на паца, а страху ради затаюють, то через те ми й вирішили з паном комісаром заарештувати всіх запідозрених і відпровадити їх до Кам’янця для вящого слідства…

— Панове! — вигукнув Хойнацький.— Ви розорите мене вкрай! І так увесь хліб осипається, бо половина хлопів повтікала, а коли ви ще й другу заарештуєте, то хоч усе запали../

— Та й дозвольте, панове! Я протестую… Liberum veto,— підвівся Янчевський.— Хіба підле бидло може свідчити проти шляхетного пана? Бидло ні прав, ні голосу не має!

— Коли б селяни за свої кривди діскувались, то правда,— сумирно мовив асесор,— але на слідстві про злочинства кожен свідок… не для обвинувачення пана, звичайно, а для з’ясування злочинних дій…

— Згідно з статутом,— додав комісар.

— Ні, не згідцо,—загарячкував Янчевський,—ви й говорити щось про пана не повинні їм дозволяти, інакше ви самі будете під’юджувати бидло на бунт… Я про це од пишу панові маршалку й губернаторові.

— Що ж пан так одразу…—густо почервонів від досади й збентеження комісар.

— Панська воля. Нехай рапортує,—перервав комісара асесор.—Нам ще приємніше… Ми мирно й дружньо хотіли провадити справу, та коли немає миру…

— Та сто чортів і відьом!—скрикнув Янчевський.— Ви хотіли зняти з нього шкуру!

—— Знайти заслужену мзду! — розчулено поправив асесор.

— Панове! Краще припинімо суперечки,— заговорив Пігловський,— і поговорім миролюбно…

— Та я вельми охоче…— обізвався Хойнацький.

Демосфен демонстративно підвівся й вийшов із зали.

— Для судової справи,— почав Пігловський,—треба хлопів відпровадити до Кам’яиця, а моєму дорогому сусідові вони потрібні на жнивах… Не можна ж його, пограбованого збойцями, вщент розорити? А тому закон може або тут закінчити слідство, не відриваючи хлопів од панських робіт, або, щонайбільше, відкласти слідство до цілковитого закінчення робіт.

— Панська резонна мова,—розчулився асесор,—вельми приємна для вуха,—усміхнувся асесор.—Однак закінчити тут слідство можливості немає, поєлику злочин є вельми великий, чи не так? — звернувся він до комісара.

— М-м… авжеж… само собою…— обізвався той.

— Але відкласти допит… вказавши на непереборні й надзвичайні причини… мені здається…

— Дуже можливо… Хо-хо-хо! — перебив схвальним рокотом комісар.

— Ну от, панове, й чудово,— зрадів Пігловський.

— Атож, атож… нехай і так,— підхопив господар.— Хоч краще було б…

— Я вчора пропонував панській милості сеє міркування… тепер же такеє неможливе,—зітхнув асесор,—не належним способом уже ведено слідство, багато неподобного занесено вже в пункти відповідей… і тому подібне… Ох-ох-ох! А от щоб відкласти… сеє можливе; але разом з тим поєднано з багатьма труднощами для нас, з зайвими витратами, з неминучою витратою і праці, й часу, й грошей, поєлику онеє відкладання ми маємо цілковито взяти па свої плечі, на свій страх, на свою відповідальність, відписуючись зело хитро.

— Мм… еге ж, відписуватись доведеться,—підтримав товариша комісар,— а тому бажана й винагорода…

— То поговорімо одверто,— запропонував Пігловський.

— Вельми й вельми,—потер руки асесор.

Почався торг. Обидві сторони гаряче й довго боронили свої інтереси… Але угода все-таки відбулася. Хойнадькому довелося заплатити за відстрочку арешту селян таки чималеньку суму. Асесор, одержуючи серебряпики, з щирим жалем казав:

— їй-богу, мені шкода папських пеиьонзів, тому що це тільки оплата наших збитків, і цим вельможний пан себе не заспокоює, непохитно… Вчорашня моя пропозиція була вигідніша… але пап депутат…

— Та він, заради слова, щоб орацію сказати,— вставив Пігловський.

— О елоквенція!—зітхнув асесор.— А тим часом вона зіпсувала справу… Все-таки діло тепер неухильно мусить просуватися, й, закінчивши за хлопів, я приступлю, з дозволу пана, до допиту його милості про деякі обставини.

— При чому ж я? — сполошився Хойнацький і поблід.

— Йогомосць ні при чому… але пан може дати цінні відомості. Наприклад: яким чином потрапив сюди муляр, хто його рекомендував?

— Я сам його зустрів коло брами… муляр був конче потрібний…

— Як же пан, при своїй підозріливості… Всі посвідчили — і хлопи, й челядь, що пан навіть своїх добрих знайомих, сусідів, не пускав у свій двір без опиту і обшуку і несподівано з зовсім незнайомим мужиком, навіть нетутешнім, а вчинив так дивно.

— Мм-авжеж,— протяг комісар октавою.

— Мені конче… треба було,— плутався Хойнацький, відчуваючи, що неслухняний дрож проймає і його голос, і тіло.

— Бачите, незакінчена брама давала доступ… розбійникам,— пояснив Пігловський.— Ну, велика небезпека, природно, допустила меншу…

— Авжеж, від тої брами я втрачав розум…— пробурмотів Хойнацький.

— Припускаю,— вів далі асесор,— але невже не знайшлося серед хлопів і панських підданих простого муляра?..

— Не знайшлося…— перебив Пігловський.

— Хе-хе! — І пан асесор значливо переглянувся з своїм товаришем.

— Мм… так,—протяг комісар.—Хлопи й навколишні обивателі свідчать, що у Вівсяниках і тепер є три-чотиріг муляри й дуже вмілі… Один навіть може мурувати най вигадливіші груби.

— Але я боявся своїх хлопів…

— Були на те, можливо, якісь конфіденціальні причини?

— Та як же хлопам вірити? То — гадюки!

— Але якщо хлопи — гадюки, то чому чужі кращі?

— Мої особливо!

— Напевно, пан або пані їм дуже допікали?

Хойнацький прикусив язика, але Пігловський поспішив

йому на виручку.

— Пан асесор допитується вже не про належне: ставлення дідича до своїх підвладних священне, і ніхто цього торкатися не може. Це раз, а друге — найнятий муляр був зовсім не хлоп, а вільний кацап…

— Священних прав я ие торкаюся, боронь боже,— покірно заперечив асесор,— але для визначення провини селян відати належить, чи були вони зведені лиходійськими підмовами вищереченого вбивці й злодія, Кармелюка, чи самі, носячи в душі почуття звірячої помсти, покликали сюди гайдамаків… Вельможний пап, гадаю, сам погодиться, що інтереси правосуддя цією свідомістю зело зачеплені… Але й поминувши сеє, мені все-таки для слідства треба знати, з яких причин сей удаваний муляр, що виявивсь розбійником, не токмо не був оточений якимсь дозором, але навіть був допущений у покої, де й ночував.

— Неймовірно! — розвів руками комісар.

— То не я допустив, не я…— стрепенувся Хойнацький.— То друяшна… покоївка їй сказала… Вона Фросі вірила… ну й погодилась.

— Фрося… Це покоївка?

— Так, пане.

— І не хлопка, а вільна?

— Так, я її відпустив на волю,— обізвався Пігловський.— Вона раніше була моєю хлопкою.

— А за що, коли дозволить пан поцікавитися?

— Гм… взагалі… за заслуги..,— збентежився, видимо, її колишній володар.

— Пшепрашам, пане,— попросив пробачення асесор,— я нічого не торкаюся… шаную священні права, а вельми паче родинні таємниці, але мені треба знати, чи має сяя дівиця душевні якості, котрі могли б вселити покійній жертві довіру до своєї найманки?

— Гм… щодо душі…— почав був Пігловський.

— Має, мас,— поквапився запевнити слідчу комісію господар.

— Треба допитати її — і квита! — вирішив асесор.

— На бога, паново! Не тбрзайто неповинної ні в чому дівчини! — заблагав Хойнацький.

— Кого це? — збентежився й депутат,

— Та Фросі…

— Як? Чому? Яке її відношення до цього діла? — стурбувався депутат.

— А таке, шановний пане депутате,— відповів з ласкавого догідливістю пан асесор,— що це головний свідок, а може, й пособник, що ми тільки від неї можемо довідатися про місцеперебування злочинця і його товариша, з яким бачимо близькість дівиці.

— Скажу навіть — відчуваємо,— зарокотав комісар.

— Дай, пане, спокій! Все це дурниці! — спалахнув Янчевський.

— Ох-ох-ох! — похитав головою пан асесор.— Відхилити сюю дівицю від відповідальності, означало б іти явно, пане, проти закону, сиріч покривати розбійника й стати на його бік, бути його пособником. Гадаю, що сеє панові депутатові, якому доручено захищати шляхетське життя й добро, не личило б.

XXVII

— Я вважаю покоївку Фросю пособницею злочинства! — гаркнув комісар.— Так, пособницею, співучасницею… І якщо пан хотів писати йогомосці маршалкові, то я теж пошлю естафетою рапорт губернаторові й панові голові суду.

— Та я не перечу, панове, мені що,— розгубився Янчевський.

— Невже ви її, бідолашну,. будете допитувати з тортурами? — бідкався Хойнацький.

— Її кличемо зараз, як свідка,— посміхнувся асесор,— але вельми правдоподібно, що вона зразу стане й звинувачуваною!-. Щодо свідка, залежить від комісії, чи дати віру її словам, чи підкріпити їх тортурами… Але від звинувачуваного вимагатимуть неухильного опиту з тортурами, хіба токмо він у всьому щиросердно й без усякого хитрування признається.

— Це жахливо! — шепотів побілілими губами Хойнацький.— Нещасна дівчина!.. Вона може… з дурного розуму… вона від страху…— А в голові його стукало тим часом: — “Вона ж од страху може чорзна-чого наплескати і мене всього вплутає…”

— Та чого так пан за неї заступається? — ущипливо зауважив комісар.— Хоч її ж і випустили на волю, а все ж таки вона хлопка… і здатна на всяку капость… Ось пан побачить… Я наполягаю привести її неодмінно і взяти під

варту, та пройтися лозою по конфіденційних частинах, а після лози підсипати й канчуків,— тоді розв’яже вона язика… ого-го!Ґ

Хойнацький безпорадно дивився на своїх приятелів; але вони, певно, були пригнічені різким поворотом справи й одразу не зміркували, як захищатися; навіть одважний Янчевський, забувши про свою красномовність, кусав лише з досади вус.

— З дозволу пана! — перервав важку мовчанку асесор.— Я маю дещо сказати! — І він показав Хойнацькому рукою на кабінет. Господар негайно пішов за своїм гостем.

Замкнувши двері, асесор грунтовно пояснив Хойнацькому, що справа набрала неприємного характеру й може бути для господаря вельми й вельми небезпечна. Слідство вже навело на багато фактів, а покоївка, очевидно, їх підтвердить і під тортурами ще відкриє ноні обставини…

— Перед судом з’ясується таке,— ніжно говорив асесор,— жінка не любила чоловіка, а чоловік боявся жінки і від усієї душі бажав їй смерті; у жінки була покоївка, вона сподобалася чоловікові, і він зробив її своєю полюбовницею, а тоді вже вони придумали злочинну штуку: чоловік закликав якогось волоцюгу, а покоївка направила його вбити свою пані… От удвох і вхекали… а на Кармелюка тільки звернули… Я не тверджу, вельможний пане, що це так було, але в слідчих паперах це стоятиме слово в слово…

В міру того, як асесор говорив, у Хойнацького чуб ставав сторч і жах обхоплював залізними пазурами його хиряве тіло.

— На матку найсвентшу! На рани пана Єзуса! Тут правди немає й слова… Ні я, ні покоївка ні при чому… Я обожнював покійну дружину… То був ангел небесний,— присягаюся….

— Вірю, вірю,— розчулився асесор,— але в паперах…

— Ой, що ж мені робити? Пане, рятуй!

— Мій дорогий! — розчулився до сліз асесор.—Як мені жаль пана! Вчора б усе на дрібницях могло кінчитися, а сьогодні комісар докопався… і він. дешево не поступиться… Все вам зіпсував пап Янчевський. А тепер… розголос пішов… Тепер закрити справу означає — самому стати під дибу… Виходить, коли вже падать, то хоч з доброго коня.

-г— І слідства більше не буде, і вся справа…

— Передається на волю божу… Так і постанову, і кон-клюзії напишемо… а всі опити спалимо.

— Скільки? — спитав нарешті Хойнацький*

— Десять тисяч злотих.

— О-ой! — схопився він за голову і впав у крісло.

Хоч як просив Хойнацький зменшити мзду, хоч які виставляв резони,— асесор був твердий, мов граніт, і не поступився й копійкою. Хойнацький, нарешті, погодився і потім навіть був дуже радий… і весело запросив усіх на сніданок.

— Ну, тут, хвалити бога, закінчили ми діло,— крекнув комісар, пропустивши третю чарку березівки,— а от завтра переїдемо до панської милості.

— До мене? — оторопів Пігловський.

— Так, пане. Треба буде заарештувати сім’ю Кармелюка і всіх тих, хто з нею в дружбі.

— Гм… Так і до всього села можна добратися! —посміхнувся Пігловський.

— Вельми і вельми.

— Однак, панове, дозвольте й мені сказати слово,— підніс Янчевський праву руку і застиг в імпозантній позі.— В інтересах суспільства треба не тільки залишити сім’ю розбійника на місці, не тільки не турбувати її допитом, а навіть приспати її обережність і непомітно, але гшльио стерегти і держати засідку… Той пекельний виродок любить сім’ю… й одвідує її потайки… Дайте нам час, і ми з паном Адамом піймаємо звіра в пастку. Тут, панове, ви вчинили вельми мудро й сумлінно, давши Фросі спокій, бо коли навіть запідозрити її в любовному зв’язку з товаришем гайдамаки, то в такому разі треба дати можливість йому навідати свою коханку й накрити на меду муху… Так само треба зробити і з сім’єю Кармелюка, бо тут лежить в основі конклюзії сама тільки підозра, а32там непохитна певність і незаперечність… Киньмо ж, панове, під ноги застаріле правило: “Pereat mundus, fiat justitia *,— а піднімімо чарки за інше: “Хай усе гине, аби тільки гаразд було людині!” — і напружимо сили на благо й процвітання ойчизни!

Всі гаряче відгукнулися на промову оратора: чарки заходили по руках; посипалися привітання, почали потискувати один одному руки й обійматися. Найголосніше кричав комісар, а асесор розпливався в блаженній посмішці. Коли галасливі вибухи захоплення трохи вгамувалися, він звернувся до пана Пігловського солодким голосом:

— Все вищеречене пречудове й повчальне… токмо єдине місце залишилося під сумнівом: як нам> певними бути, що попуск піде на благо, а не на зло? Де сьому докази?

А ось,— впевнено відповів пан Пігловський і поклав перед асесором дві білі асигнації, на яких різко виділялися й римським, і арабським шрифтом цифри 50.

Асесор розчулено глянув на ці докази й зворушливо промовив:

— Незаперечні!

Янчевський повернувся з Пігловським до Головчинець.

По дорозі приятелі обмірковували вдвох план дальших дій. Пігловський запропонував був спершу залякати дружину Кармелюка грізними заходами й силою вирвати в неї таємницю чоловікового сховища, але Демосфен заперечив проти цього. Перш за все він довів Пігловському, що, вай-певніше, дружина й не знає, де переховується Кармелюк із своєю зграєю, по-друге, вій наполягав на тому, що грізні заходи можуть викликати тільки впертість і кінець кінцем примусять і дружину втекти з дітьми до чоловіка, а якщо це станеться, то вони втратять єдину принаду, на яку ще можна піймати Кармелюка. З огляду на все це Демосфен запропонував хитріший план: тому що, як видно, Кармелюк уже був у дружини й буде ще не раз навідуватися до сім’ї, то постаратися за будь-яку ціну притягти Марину ласкавими обіцянками на свій бік, а щоб примусити жінку повірити панським словам,— виконати ці обіцянки заздалегідь. Самим же тим часом установити пильний нагляд за хатою Кармелюка.

Пігловський погодився на пропозицію Демосфена.

— Я в тебе й зостануся,— сказав Янчевський.— Не виїду до того часу, поки не впіймаю того бунтаря. Хай гине господарство. Товариші — перш за все!

Правда, в Демосфена була й інша, набагато менш благородна мета, яка примушувала його зостатися в садибі друга. Хоч і як храбрував пан Янчевський, все ж таки він дуже й дуже побоювався зостатися наодинці з своїми хлопами, котрі добре пам’ятали його звіряче поводження. Страх цей зріс особливо відтоді, коли фурман пана Янчевського Онисько втік до Кармелюка. Та Пігловський, не відаючи про таємні порухи душі друга, був зворушений його надзвичайною великодушністю й, потиснувши гаряче його руку, промовив з почуттям:

— Дякую… Не забуду ніколи…

— Тільки, пане Адаме, треба діяти, по гаючи часу,— закінчив Демосфен, відповідаючи другові на потиск руки.

Наступного дня вранці пан Пігловський і Янчевський сиділи в кабінеті, ждучи Марину.

Пігловський поволі потягував димок з довгого чубука, Демосфен посмоктував куценьку люльку… Аж ось двері тихо скрипнули й до кімнати зайшла Марина.

Від часу останнього побачення з Кармелюком вона ще дужче поблідла, схудла, змарніла й схожа була тепер” на виснажену літню жінку. Ввійшовши до кімнати, Марина низько вклонилася панам і стала, ждучи папських наказів, коло дверей. Тривога, болісний сумнів мінилися па її обличчі…

— Гм… неважна,— пробурчав уголос Демосфен, безцеремонно розглядаючи Марину.

— А була не така,— сказав Пігловський і, вийнявши чубук, промовив:—Ай-ай, і змарніла ж ти, Марино! Тебе й упізнати важко. Ну, як живеться?

— Ой паночку ласкавий,— ледве промовила Марина, низько вклоняючись.— Двоє дітей… я сама… насилу ноги волочимо.

— Що ж так? За чоловіком тужиш?

Марина здригнулась і з жахом глянула на Пігловського. Уже один тільки виклик до пана не віщував нічого доброго, а панова зх^адка про чоловіка й присутність у дворі пана Янчевського явно загрожувала їй чимсь страшним; але, на подив її, Пігловський розмовляв і далі дуя;е лагідним тоном:

—■ Що ж, діло законне: за чоловіком скучати не гріх, тільки коли чоловік вартий того, коли він хоч жінку та дітей своїх любить, а чи любить вас твій збойця? Ех, Марино, Марино, згадай, як я довго на твій шлюб згоди не давав. Звичайно, що й казати, жінки й дівки й тепер до гайдамаки липнуть! Гарний він, а душа в нього чорніша, ніж у цигана. Чи я йому не був ласкавий пан? Людиною зробив; якби він був вірний мені слуга,— відпустив би вас усіх на волю, про те я і йому не раз казав, а він чим од-платив мені? Бунтувати хлопів почав проти мене, проти свого благодійника…

— Коли б вельможний пан не продавав його… а сам…— боязко промовила Марина й, злякавшись своєї сміливості, придушила тяяше зітхання й замовкла.

Але, на її подив, Пігловський не розгнівався, а говорив так само ласкаво:

— Та я й не думав продавати, мені ж самому його шкода; розумний був, бестія, і робітник добрий. Я ж хоті и тільки по-батьківському покарати його, в тому й сорому ніякого немає, коли свій пан карає, а він що втяв? І Ірії всьому вельможному панству мені, хазяїнові й панові свос му, мало не наплював межи очі! Злості своїй волю хотів дати, та не вдалося! А чи подумав про жінку, про дітей? Про те, що кидає їх на муку, на горе, на голодування, а може, й на саму смерть… Та коли б він вас хоч крихту любив, то заради вас терпів би… А йому що діти, що жінка! — Пігловський спинився і вп’явся в Марину допитливим поглядом.

Марина витирала рукавом очі. Панові слова немов підтверджували ті думки, які не раз роїлись їй у голові. І втрачене можливе щастя, і невтішне теперішнє горе наповнили її серце нестерпним болем, і сльози закапали з її пригаслих очей.

А Пігловський тим часом говорив ще вкрадливіше, ще з більшою приязшо:

— Ну, от і далі: скучив піп за сім’єю, не витримав розлуки, втік з москалів,— то злочин, зиичайно, але проти казни, а не проти пана; ну, й прийшов би до мене, упав би до ніг, покаявся б у всьому, як своєму панові. Я сам батько… простив би його, перевів би вас на якийсь далекий лісовий хутір… підмазав би, де. слід, і жили б, як у Христа за дверима. А він що затіяв: грабіж, розбій! Через нього й вашому братові тепер гірше…

— Та дай спокій, пане Адаме! — перебив Пігловського Демосфен.-— Хіба він з москалів заради сім’ї втік? Для розпусти він утік, щоб ловити дівчат і жінок по лісах та дорогах та безчестити їх! Він і з москалів через коханку втік! Авжеж, достеменно відомо, мені про те сам капітан розповідав: знюхався з чужою ланкою, чоловік його застукав, ну й присудили йому сто палиць, а він не був дурний та й подався на вільне превеселе життя.

Слова Демосфена вп’ялися в серце Марині нестерпним болем. їй згадалися Кармелюкові слова про те, що він утік з москалів від туги за сім’єю… Так ось вона, туга за дружиною!.. Як співав: “Змучився… стужився!” Зле й пекуче почуття закипіло в душі Марини. “Та, може, пай ще й бреше?” — мигнуло їй у голові, але почуття пекучої образи заглушило цю хвилеву думку. “Змучився… стужився”,— краяли ці слова серце Марині,— і вона повірила… Дурна, дурна!.. Якби справді любив, скучав, то навідувався б, бачився… А він? Двічі заглянув за півроку! А ще кликав з собою кудись. Кликав… Тепер уже й не кличе!”

І ніби у відповідь па ці думки нещасної жінки, Демосфен провадив далі:

— Коли б за сім’єю скучав, то він би тут і приріс… Коли собака до хазяїна звикне, то її й кілком не одженеш, а твій збойця? Адже він як у пісні говориться: “Де дівчину чую, там нічку ночую, а де молодички — то там і три нічки”.

І Демосфен гучно розсміявся, не одриваючи погляду від змученого обличчя Марини.

А Пігловський єхидно вів далі:

— Ти от змарніла, перевелася пі па що, ну й, виходить, не до душі йому. А чи подумай він про те, через кого твоя врода злиняла, через кого і ціле життя твоє за вітром пішло? Йому що? Гульня, море по коліна, а вам біда, вам горе, вам смерть!

Слова Пігловського знову нагадали Марині образливий чоловіків подив: “Та як же ти змарніла, Марино!” Той вигук і тоді нестерпно боляче різнув її по серцю. Тепер же, підігріта хитрими словами панів, уява надала йому ще виразнішого, образливішого змісту,—-і думка про те, що чоловік занапастить і її, й дітей, постала перед , нею дуже виразно.

— Нехай йому вже бог простить, папочку, за те, що він зробив з нами,—промовила вона, ледве стримуючи сльози, що підступили до очей.

— Простить… Ні, молодице: бог не простить, і люди по помилують! — заговорив урочисто й похмуро Демосфен, простягаючи свою долоню вгору.

І Демосфен заговорив про страшні злочини Кармелюкові, про те, що господь уже відступився від нього й сили пекла завладали його душею.

— Хіба він думає про те, що гріх його впаде й на нещасних дітей? Та чи зайшов він до вас хоч раз? Думаю, і не заглянув?

Демосфен пильно глянув на Марину. Марина затряслась і побіліла.

— Ну, чого ж мовчиш? — настійливо спитав Демосфен.

— Та що тут і казати?.. Найперше ж він повинен був просто до тебе прийти,— підтримав товариша Пігловський,— ти й не винна ні в чому: хіба ти знала, як він додому повернувся?— лагідно промовив Пігловський.— Ну, кажи вже правду, ми ж знаємо: був раз?

— Був…— ледве чутно обізвалася Марина.

— Ну, от і добре, що правду кажеш… За перший раз і нічого,— ти мусила була сховати чоловіка, а от те, що/ги і вдруге приймала його — то вже погано… І тобі… і дітям твоїм.

— Паночку, голубчику, не знала я нічого… не бачила,..

Змилосердьтеся, простіть…— заблагала Марина, тиснучи руки до впалих грудей.

— Не знала? Повірити важко: чутка вже кругом ішла,— зауважив Демосфен.

— Ой боженьку, мати божа, царице небесна! Що ж би я, бідна, вдіяти могла, коли б і знала? Хіба сила моя була вигнати його з хати?

— Треба було мені передати, а я б уже знайшов спосіб,— суворо сказав Пігловський.

—— Та він усього й перебув одну годиночку…

— Годиночку не годиночку, а за цю саму годиночку тепер усі ви загинете: і ти, і діти твої,—— грізно мовив Пігловський.

— Паночку, батечку! Простіть, помилуйте, нехай мене хрест поб’є, коли я тепер хоч на поріг моєї хати пущу його,— заголосила Марина і впала в ноги Пігловському.— Чим же я, нещасна, виппа, чим завинили діти мої?.. Ой, не добивайте ж мене… ох, змилосердьтеся!

— Не трать, молодице, задарма сліз,— суворо спинив її Пігловський.— Тепер над тобою не моя воля, а воля суду. Я тебе на те й покликав, щоб сказати тобі про це. Завтра до нас приїдуть від пана Хойнацького асесори й комісари,— вони вже довідалися, що Кармелюкова сім’я в мене живе,— надінуть на тебе кайдани і відпровадять вкупі з дітьми на каторгу в Сибір.

Дикий зойк вирвався з грудей Марини. Вона, обхопивши ноги Пігловського, заговорила швидко, плутано, в нападі якогось навіженого страху:

— Рятуйте… Змилосердьтеся… Мене вбийте, пожалійте дітей… Вони ж нещасні… Безталанні сироти! Ой, вирвіть краще в мене серце… Несила моя!.. Не винна я ні в чому!.. Нічого не знаю!.. .

XXVIII

— Вірю, вірю,—спокійно перервав мову Марини Пігловський.— Але суддям важко буде цьому повірити, тим більше, що ти бачилася з чоловіком двічі. Чим ти доведеш, що ти з ним не в одноруч?

— Бодай би я дітей своїх мертвими побачила, коли я хоч щось знала, коли я хоч у чомусь була з ним спільно! Бодай би я не діждалася святого причастя, бодай не діждалася спасіння душі! — заговорила крізь сльози Марина, б’ючи себе кулаками в груди.

— Годі, жінко, не трать дурно часу! — грубо перебив її Демосфен.— Закон велить! — промовив він урочисто.— А коли закон говорить — всі повинні мовчати. Ну, перед тим як відпровадити вас у Сибір, дадуть ще тобі й дітям твоїм по сто канчуків.

Останні слова Демосфена зовсім докопали Марину. Обливаючи слізьми руки Пігловського, забилася вона у нього в ногах, змішуючи клятви з просьбами, з благаннями… Вона вже втратила розум і подобу людини. То вже була якась збожеволіла, знесилена одчасм істота.

Перечекавши деякий час, Пігловський заговорив знову, але вже милостиво й ласкаво.

— Жаль мені тебе, молодице, жаль, а ще дужче жаль дітей твоїх малолітніх і моїх хлопів. Можна було б, либонь, і врятувати тебе, коли б ти пообіцяла…

— Все, що пан звелить! — скрикнула Марина, ловлячи руки Пігловського.— Собакою буду! Життя своє за пана віддам.

— Гаразд!—похвалив її Пігловський.— Ну то слухай же. Асесора й комісара я впросив поки що не заарештовувати вас… Я їх запевнив, що ти — моя вірна хлопка й що вірність свою доведеш. А щоб довести, що ти з Кармелю —ком не в одноруч, тобі треба зробити ось що,— і пап Піг-ловський почав пояснювати Марині, що вона повинна приховати від чоловіка цю розмову, а коли він прийде до неї в хату, то, приспавши його ласкою, сповістити негайно в панський двір, що Кармелюк зараз у неї в хаті.

З жахом слухала Марина план зради, який так сцокійно й так докладно викладав їй пан Пігловський. Незважаючи на все горе, яке приносив їй Кармелюк, в серці її ще жевріли любов і жаль до чоловіка…

— Паночку, згляньтеся,—ледве прошепотіла вона побілілими губами,— він же батько моїм дітям!

— Батько! — грізно крикнув Демосфен, підводячись з крісла й наступаючи на Марину.— Через того батька поженуть на каторгу і тебе, й дітей твоїх! Та мало того, ще до каторги знімуть на твоїх очах з дітей шкуру, і здеруть не так, як ми здирали, а на кобилі, з м’ясом, до самих кісток… І ти його смієш називати батьком! Не батько, а кат ваш,— он хто!

— Схаменися, Марино, згадай про дітей,— суворо гбво-рив Пігловський.— Чи ти гадаєш, що коли будеш приховувати, то врятуєш гайдамаку від кари? Не врятуєш! Не втече він на цьому світі від каторги, як не втече на тому від пекельних мук: піймають його й без тебе. Опде вже й москалі з Кам’янця прийшли того. Та тільки пам’ятай, що коли піймають його без твоєї допомоги, тоді підеш на каторгу і ти з дітьми. Подумай ще й про те, що чим пізніше піймають його, тим тяжча кара впаде на нього і на тому й на цьому світі: бо кожен день тягне за собою для нього нові й нові гріхи. А тому коли ти послухаєш мене і допоможеш своєму панові, то зробиш добро і чоловікові, й дітям. .

— Паночку… ласкавий папочку… Лебедику…— заголосила Марина.—Та як же мені!.. Він же чоловік мій!..

— Був чоловік, а тепер розпутник, гайдамака! — знову грізно вигукнув Демосфен.—А ти хто? Мати своїм дітям чи спільниця розбійника? Добра ти християнка чи заступниця того, від кого відступив і сам господь бог? Хочеш ти врятувати своїх дітей від каторги, від нелюдської смерті, чи хочеш занапастити їх з душею й тілом?!

— Ой папочку, як же мені не хотіти врятувати своїх дітей? Не так хочу спасти душу свою… як хочу їм… безталанним… щастя й долі…— заговорила Марина, ковтаючи сльози й давлячись на кожному слові.— На шматки б усе тіло порвала, душу б свою віддала, аби тільки вони не знали того горя, що мені випало…

Марина затулила обличчя фартухом і гірко заплакала. А Демосфен кивнув значливо Пігловському, немов кажучи: “Клюнуло, кінчай!”.

Марина прийняла фартух од обличчя й схлипнула істерично:

— Та як же мені видати, як сказати?!. Язик не повернеться…

— Слухай, молодице,— поважно промовив Пігловський.— Слухай, мати,—підкреслив він останнє слово,—і запам’ятай, що я тобі казатиму: взяли мене за серце твої материнські сльози, щастя хочу твоїм дітям. Нехай знають усі, що батьком їм став не Кармелюк, а пан Кармелюків. То от же, слухай: якщо ти виконаєш мою волю й зостанешся мені вірною слугою, то, ось дивись, цей папір,— я передаю його панові Янчевському,—він справді передав Янчевсько-му великий, складений вчетверо аркуш паперу,— тут підписаний визвольний лист тобі й твоїм синам.

Крик радості вирвався з грудей Марини, і вона впала до ніг панові Пігловському.

— І ти його одержиш,— казав Пігловський, не відпихаючи Марини від своїх ніг,—і не тільки одержиш визвольного листа, але ще й дам нагороду тобі, дам тобі и землю, і пару волів, а поки що й од панщини звільню.

— А я ще додам од себе за чесний вчинок і корову,— мовив Янчевський.

— І нічого тобі за це й робити не треба,—казав далі Пігловський.— А тільки як прийде до тебе твій гайдамака,— прибіжи в двір і скажи тільки одне слово: “Пане, дайте мені мого визвольного листа!” Більше нічого! Про чоловіка й не згадуй. Але,—змінив він одразу тон і заговорив суворо та грізно,— не думай, тцо ти можеш утекти від мене до свого розбійника! Миша не втече в мене з села, чуєш? Миша не втече!

— Нехай я світа божого не побачу, якщо надумаю втекти від пана, нехай умру без каяття,— мовила Марина, падаючи на коліна.

— Але якщо ти надумаєш обманити мене,— перебив її Пігловський, і голос його понизився до страшнога шипіння,— якщо я тільки довідаюся, що ти переказала хоч одне слово з цієї розмови Кармелюкові,— відразу ж на очах твоїх зашмагаю твоїх щенят, на смерть закатую, собаками зацькую!

— Ой! — не своїм голосом закричала Марина й, обхопивши руками ноги Пігловського, заговорила, задихаючись від страху: —Все… все… не обманю, папочку, не обманю… Порятуйте, не губіть дітей!

— Ну, гаразд,— закінчив Пігловський уже лагідніше,—

вірю тобі. Іди ж і думай про те, чи ти мати своїм нещасним дітям, чи спільниця душогуба, котрому й на небі нема прощення. ‘ ■ ‘

Але тому що змучена, знесилена Марина все ще плакала й ніяк не могла підвестися з землі, то Пігловський подзвонив і наказав викликаному дворецькому:

— Підведи молодицю, та не забудь сказати дозорцеві, щоб від панщини її увільнив.

Коли двері за Мариною зачинилися, Демосфен підвівся з крісла й промовив, потираючи руки:

— Ну, пане Адаме, тепер тільки встановити добрий нагляд, а жінка викаже, викаже, хай мене грім уб’є!

Одразу ж був установлений за Кармелюковою хатою й за самою Мариною щонайпильніший нагляд. Ніхто з селян, та й сама Марина і гадки не мали, що за нею й за її хатою невпинно стежать три пари зірких очей, а тим часом вірні сторожі мінялися непомітно для стороннього ока й не залишали убогої хати й на хвилину без своєї опіки. Сам Демосфен, переодягтись, не раз брав участь у нічних обходах.

Та Кармелюк не з’являвся.

Хитрі пани ие залишали Марину без свого впливу; кілька разів заходив до неї батюшка й розмовляв з нею суворо й напучувальио про те, що вона повинна послухатися панів, своїх добродійників, і відступитися назавжди від Кармелюка. •

Пани, з свого боку, виконали обіцянку, яку дали Марині: її вже більше не брали на панщину, ба навіть дозорець став добріший і ласкавіший і, помітивши, що Марина дуже кашляє й сохне, звелів їй пригнати з панського двору корову для тимчасового користування, а пан розпорядився видати ще й од себе мішок пшеничного і два мішки яшт-нього борошна.

Тепер уже й дворище й хата Кармелюкові мали веселіший вигляд. Користуючись своєю1волею, Марина сяк-так поправила, що могла, і на гроші, які залишив Кармелюк, придбала обережно, потроху, щоб сусіди не догадалися, все потрібне.

Неголодні, чисті хлопчики поправилися, повеселіли й тішили материне око. Але самій Марині не пішли на користь ні спокій, ні їжа: вона хиріла й кашляла, а на щоках її з’явилися лиховісні червоні плями. А втім, сама Марина не помічала своєї хвороби: повсякчасний напружений стан душі одвертав її думки. Часто, лежачи на лаві в своїй убогій, але чистій хаті, Марина думала, дивлячись на дітей, котрі тут же працювали коло неї: “Як би добре було і до кінця життя прожити отак, у достатку, в спокої… і на волі! На волі!..”

Саме тільки це слово викликало в її душі таке хвилювання, що обличчя її спалахувало гарячим рум’янцем, а очі займалися вогнем, як свічки. На волі! Мати право жити, як хочеш, робити, що хочеш, іти, куди хочеш. Не знати ні панщини, ні катувань панських. Ох, аж дух захоплює! Дітки кохані, бідолашні, чи знаєте ж ви, яку долю можна купити вам кількома словами: “Пане, дайте мені визвольного листа!” Але зараз же думка її круто повернула в інший бік і радісне почуття змінила болісна гризота. А тим часом, поки вони розкошуватимуть на волі… Він — чоловік… батько — знемагатиме на каторзі… все життя… все життя… а може, й повісять… Умре без сповіді… Стане з усіма гріхами перед страшним судією. Вони кажуть, що й без мене піймають його… Ой, брешуть, брешуть вони. Не кликали б вони мене, не манили б! Він же може ще втекти, врятуватися, схаменутися… покаятися. І щоб вона зрадила його? А гріх… Господь відступився… А пай? — Це слово викликало в її душі чи ще не більший жах. На саму згадку про слова панські, про той страшний тон, яким пан промовив їх, Марина вся здригалася, серце її завмирало, обличчя блідло… а губи шепотіли: “Уб’є… замучить… закатує на смерть!”

— Ой дітки ж мої!—скрикнула вона істерично, пригортаючи до своїх впалих грудей біляві голівки дітей.— Навчіть мене, що мені робити? Щастя вам хочу, волі!! Ой горе, ой недоле моя!

Із усіх цих супротивних почуттів, що шматували Марині серце, проступало найвиразніше одне бажання, щоб Кармелюк не повертався назад.

І справді, немов відчуваючи страждання дружини, Кармелюк зовсім зник не тільки з найближчої місцевості, але й з околиць. Минув місяць, другий. Кармелюк не показувався. Кругом стало спокійно; розбої й наскоки припинилися. Почали доходити чутки про те, що Кармелюк показався то під Вільно, то під Києвом, а то під Варшавою. Пани почали заспокоюватися й вирішили, що гайдамака, наляканий посиленими переслідуваннями, назавжди попрощався з цією місцевістю. Так спокійно минув і листопад. Життя панське, збаламучене появою Кармелюка, почало потрохи входити в своє річище. Заспокоювалося шановне панство і в Головчинцях. Енергія його, дуже піднесена спершу, помалу-малу спала; разом з тим почав слабнути й нагляд за Кармелюковою хатою, а з цим одночасно зменшувалися й панські благодійства для Марини. Тільки Демосфен не вгавав у своїй настійливості.

— Панове,— казав він,— жінка зовсім слаба, гляньте на неї, й весни не переживе. І щоб він не прийшов хоч попрощатися з нею? Сто червінців об заклад, що шельма з’явиться, і ми його накриємо!

Та Кармелюк усе не з’являвся. Настав і грудень.

— Ну, перебуду в тебе свята, пане Адаме,— вирішив, нарешті, й невгамовний Демосфен,— а там і до праці. Видно, шельма десь скрутив собі голову!

— Цілком слушно,— погодився Пігловський,— та з жінкою пора, нарешті, припинити церемонії.

Так у клопоті й чеканні непомітно підкралися різдвяні свята.

Потрапезувавши святою вечерею, все село Головчинці поринуло в блаженний спокій свят-вечора. Деякий час іще блукали по селу маленькі хрещеники, розносячи святу вечерю, але метелиця, розгулявшись, порозгонила і їх по хатах.

Тиша й безгоміння запанували на селі. Мирний, святковий вечір завітав і до Кармелюкової хати.

Тепер вона мала вже набагато веселіший вигляд. Стіни в ній були чисто вибілені, підведені рудою глиною, долівка була застелена маленькими коцями. Перед образами, прибраними вишитим рушником, горіла лампадка, а на покуті стояли кутя й узвар. Стіл був застелений чистим убрусом, і на ньому височіла велика миска з пирогами.

Марина зробила все своїми руками. Це коштувало їй великих зусиль. Страшенний кашель і повсякчасна слабість знесилювали її, але вона перемагала все, щоб дітки її зустріли свято так само, як і інші. Вони ж так давно вже не бачили такої багатої куті!

Тепер, утомлена .непосильною працею, вона спокійно спала на лаві. Голуба прозора тінь від лампадки падала на її худе, змучене обличчя. Воно було спокійне, спокійно було й на серці, в Марини; діти її були неголодні й задоволені, чоловік не з’являвся і там одсовував од її серця тяжку спокусу далі, може, й назавжди. Теперішнім вона була задоволена, а про майбутнє намагалася не думати.;. Менший син Івасик спав уже давно міцно й безтурботно; не спав тільки старший син Кармелюків — Васько.

Сьогодні він хотів, як заведено, піти до хрещеного батька й понести йому святу вечерю. За це, без сумніву, хрещений дав би йому шага, а то й медяника, але мати, злякавшись хурделиці, не пустила його й звеліла зостатися дома. А він уже був зовсім зібрався, навіть і вечерю зав’язав у хустку. І що йому вдіє завірюха? Хіба він маленький? Слава богу — хазяїн! Хлопець став серйозний і притулився до шибки вікна.

Йому здалося, що хурделиця трохи вщухла: “Побіжу подивлюся, може, вже перестала?” — подумав хлопчик.

Він обережно зліз із лави, накинув на плечі свитку, взувся в материні чоботи, відчинив двері й нечутно вислизнув у. сіни. Сінешні: двері були заперті на засув. Хлопчик зробив зусилля й ледве відчинив ^цвері, за якими хурделиця вже встигла навіяти чималу кучугуру. Виглянувши надвір, хлопчик ще раз упевнився в тому, що хурделиця лютувала з усієї сили. Засмучений хлопчик уже намірявся був повернути назад, як нараз його зіркі очі помітили якусь тінь, котра ворухнулася коло повітки. “Хто там?” — хотів був гукнути Васько, але зараз же затаїв дух, ніби хтось підказав йому, що кричати не треба. Тінь тим часом обережно посунулася до хати, і через хвилину Васько виразно вже бачив, що то був високий— чоловік, одягнутий у бекешу і б смушевій шапці. Серце дитини забилося і від радості і від страху.

— Ой, хто то? — вирвався в нього придушений оклик, коли невідомий порівнявся з ним.

— Цить! — прошепотів Кармелюк, хапаючи хлопчика за руку й тягнучи його за собою в сіни.— Не впізнав батька! — І, взяши двері на засув, вій гарячо притиснув хлопчика до себе.— Ти, Ваську, ти? Та який же ти став великий! Хоробрий! Дай глянути иа тебе,—казав вій, підходячи з хлопчиком до відчинених хатніх дверей.— Синку мій, утіхо моя! — Він притиснув хлопця до себе ще раз і вкрив його обличчя поцілунками. — Ждав? Виглядав батька?

— Атож… ні… еге ж! — заплутався увесь червоний Вась-ко, і зрадівши, й зніяковівши від батькової ласки, і нараз, вирвавшись від нього, прожогом кинувся до матері й закричав на все горло:—.Мамо,”мамо! Татко прийшли!

Крик хлопчика розбудив Марину; вона підвелася, сіла на лаві. Та, побачивши Кармелюка, скрикнула ие своїм голосом: “Ой лишенько!” — й схопилася на ноги.

— Марино, жінко, чого злякалася? По впізнаєш мене? Та це ж я, Іван твій, Кармелюк…

Але тому що Марина стояла, немов закам’янівши, і иа обличчі її не було й сліду радості, а тільки самий жах, то Кармелюк додав похмуро:

— А може, не рада?.. Невчасний гість?..

— Лихо ж, горе моє! — простогнала Марина, не слухаю-ли Кармелюка, й, сплеснувши руками, заніміла.

— Лихо… горе…—промовив з гіркою посмішкою Кармелюк.—Спасибі, жінко, за правду. Гай-гай… А я, дурний, летів бозна-звідки, щоб зустріти з вами свято. Змучився без вас, гадав, що і в мене є свій рідний куток… Ну що ж! Помилився й тут, старий йолоп! Боїшся прийняти і в цей святий вечір? І сю ніч, коли добрий хазяїн не вижене й собаки з хати? Гаразд!.. Не біда! Підемо шукати собі притулку хоч у темному лісі. *

— Татку, не йдіть,—прошепотів Васько, сильно надуваючи губи, і міцно схопив батька за руку.

— Синку, тобі жаль татка? — промовив Кармелюк і його голос затремтів від хвилювання.— Дитя моє любе… спасибі тобі…

При звукові цього голосу чоловіка серце в Марини затіпалось і влесливі панові обіцянки, і погрози та залякування батюшки,— все зникло в одну мить перед цим голосом,— зостався тільки жаль до нещасного вигнанця.

— Янку, бідолашний мій! — скрикнула вона тихо.—

Чого, чого ти прийшов сюди?.. :

І, притиснувши чоловіка до грудей, Марина істерично заридала.

XXIX

— Марино! Дружино моя, що тут сталося? — дивуючись, промовив Кармелюк.

— Нічого, нічого! — зашепотіла Марина, одриваючись од його грудей і злякано озираючись на всі боки.— Як ти прийшов сюди? Чи не бачив тебе хто?

— Ніхто не бачив; надворі завірюха мете, за п’ять ступнів людину од дерева не одрізииш. Та хіба пани ще й досі

.не заспокоїлися?

— Ні… ні… Ти не знаєш, вони все бачать, усе чують…

— Заспокойся, голубко,—перервав Марину Кармелюк, стискуючи її гарячі руки,— ти геть пополотніла, вся гориш. Кажу тобі: ніхто мене не бачив, я тут пробуду з вами до світанку, а завтра вночі знову прийду.

— До світанку! — скрикнула з жахом Марина: — Ні, цього не можна робити, треба йти!

— Та чому ж? Кажи толком, Марино,— вже тривожно промовив Кармелюк,— що ж, засідка яка? — Ти знаєш щось?

— Не знаю… ні… Авжея”… стривай… кругом усі говорять… Пани все ждуть… Янчевський тут.

— А… пан Янчевський тут!.. Виходить, облаву на хутряного звіра зробити хочуть,— похмуро протяг Кармелюк,— оточити лігво та й викурити…

— Ой господи боженьку, що ж це я? — з жахом прошепотіла Марина, хапаючись за голову.

Але Кармелюк сприйняв цей шепіт за прояв страху.

— Та заспокойся, Марино, жінко,— промовив він, кладучи свою руку на її плече.—Я ж тепер не хлоп панський, а страшний Кармелюк,—тільки-но я заявлюся — і кинуться всі пани навтікача…

— Іване, облиш на бога… їх там багато… Молю тебе… хоч заради цих дітей. Ох, заради цих нещасних!

Марина згадала облесливі обіцянки панові, і вона гірко заридала, затуливши обличчя руками.

— Чекай-но, Марино, заспокойся,—ласкаво промовив Кармелюк,— ще ж ніч паша, зараз же пани не застукають, а треба обміркувати все раз назавжди.

Він скинув бекешу й шапку, обійняв Марину й посадив її на лаві. Васько під час цієї сцени стояв коло батька, на-хмуривши брови, й часто кліпав очима; тепер він теж підійшов до батька й спинився коло нього. Кармелюк пригорнув до себе сина.

—— Слухай, Марино,— мовив він спокійно,-— якщо пани взялися ловити мене, вони не забудуть і вас; не піймають мене — на вас помстяться.

При цих чоловікових словах Марина здригнула від голови до п’ят.

— Не жити вам тут,—казав Кармелюк.—Я зробив усе, щоб перевезти вас у Бессарабію, є паспорти, є гроші й коні, все… Доїдемо до Дзвонарів, а там жде вірна людина. Миттю переправлю вас, улаштую, й заживете…

— Татку, я поїду з вами! — з захватом прошепотів Васько.

— Поїдеш, синку, вільним будеш,— піднесено промовив Кармелюк і гаряче притис до себе дитину.

— Ні, ні! — скрикнула Марина.— Не може цього бути! Не може цього бути! — вдруге мовила вона вперто.—Пан піймає, піймає, кажу тобі,— майже крикнула вона, не даючи Кармелюкові заперечити, і додала пошепки: — Він стежить за мною.

— То їдьмо зараз,— кінь жде… бери дітей, а більше нічого не треба,— ця ніч іще наша.

— Ні один день, ні одна година…—перебила його Марина й схопилася з місця: — Іди, іди скоріше,— сказала вона знову швидким і переривчастим шепотом: — Христа ради, йди собі..-, вловлять тебе… замучать… і нас…

— То, виходить, відмовляєшся їхати і назавжди? — похмуро промовив Кармелюк, підводячись з місця.— Згадай, Марино: ти ж дружина мені і мати моїм дітям.

— Мати!.. Яка я мати! — скрикнула, гірко заридавши, Марина.— Я ворог їм! Я гадина проклята. Але ні, ні — хай усе пропаде,— не можу!!! Яику мій! Друже мій! — заговорила вона, обливаючись слізьми.— Не можу їхати… він піймає нас відразу… Та поглянь, яка я стала, куди мені .їхати! Пора збиратися в іншу дорогу; ой, поглянь на мене! Мені ж недовго зосталося жити! — пекучим зойком вирвались у Марини останні слова. Вперше ця страшна думка постала перед нею з усією виразністю. Марина обхопила чоловіка за шию руками й, припавши до його грудей головою, за7 плакала безпорадно й гірко.

— Марино… Марино…— прошепотів Кармелюк, притискаючи до себе худе тіло дружини, що здригалася ридаючи.

— Чекай-но, Янку,— мовила знову Марина, одриваючи голову од чоловікових грудей і витираючи сльози рукавами,— може, не побачимось уже тут… Прости мене… за все, за все… за мої дорікання, за злість… Я знаю, не така тобі потрібна була дружина!.. Та чи винна я?.. Ой боже мій, і мені ж хотілося жити…

— Бог з тобою, Марино, чи тобі просити мене?.. Ти про

сти за те, що хоча й не з своєї волі, а все ж таки скалічив твоє життя,— промовив Кармедюк затремтілим від хвилювання голосом. у

— Що було, те минуло,—казала далі, ковтаючи сльози, Марина.— Та коли ти хочеш, щоб хоч на тому світі душа моя зазнала спокою, то присягнися мені, що ти покаєшся, що покинеш душогубство. Господь милостивий, Янку… Він простить, помилує… Подумай про свою душу, про дітей… твій гріх упаде й на них.

— Присягаюсь тобі, Марино,— з глибоким почуттям промовив Кармелюк,— не проливав я з своєї вини людської крові і не проллю, не був я душогубом і не буду; присягаюся, що житиму тільки для добра людям, братам своїм…

— Спасибі, Янку… спасибі…— прошепотіла Марина, зовсім знесилена гарячим поривом.— Дітей не забудь… коли покину їх… вони ж були нашою втіхою…

— Марино,—скрикнув Кармелюк,— нехай мене бог забуде, якщо я коли-небудь забуду їх. Прощаюсь з вами, але тільки до весни…

— На бога, Йване!..

— Не бійся, Марино, прийду по вас, але не сам.

— Вечерю святу, ось вона,— Марина подала чоловікові зав’язану Васьком вечерю,— візьми з собою… це я… може, востаннє…

— Татку! — скрикнув із слізьми Васько.—Не йдіть од нас… Я вас не дам панам… Не дам… не дам! — Хлопчик обняв батькові коліна й, уткнувшись у них головою, голосно заплакав.

— Сину мій! — прошепотів Кармелюк і гаряче притис хлопчика до своїх грудей.— Ні… годі… Не можу! Візьми його!.. Нехай вас бог береже! — скрикнув він, із зусиллям одриваючись од сина; передав заплаканого хлопчика дружині й, закривши очі рукою, поквапно вийшов з хати.

Ледве стримуючи ридання, що підступили до горла, вийшов Кармелюк у сіии.

Коли двері за ним причинилися, в голові його мимохіть постало питання: чи скоро переступить він знову цей поріг? І’ серце Кармелюково защеміло: з глибини душі піднялося темне передчуття, що більше він уже не вернеться сюди ніколи.*,

Він ще раз оглянувся на дружину, постать якої біліла ледь помітною плямою коло стіни темних сіней, ще раз махнув їй рукою, насунув на очі шапку й поринув у глибоку темряву ночі.

Ішов сніг, густий і м’який та лапатий; він беззвучно падав на землю; лягав тонким шаром иа Кармелюків одяг, нависав на брови, заліплював очі. .Було тихо кругом, жоден звук не порушував нічного безгоміння… Здавалося, чиясь незрима, але могутня рука хотіла придушити цим холодним, білим покровом будь-яке життя иа промерзлій землі, будь-який звук, будь-який порив людського серця…

Кармелюк ще раз оглянувся иа свою рідну хату, змахнув рукавом непрохану сльозу, насунув на голову шапку й хутко пішов уперед, намагаючись заглушити хоч цим рухом нестерпний сердечний біль. ’

Густий мерехтливий сніг укривав усе кругом білою пеленою. На відстані десяти ступнів важко було розпізнати дорогу; зрідка мелькали крізь цю білу неспокійну пелену світлими плямами маленькі вікна завіяних снігом хат. І не думаючи про дорогу, Кармелюк пробирався вперед, не збиваючись з путі. Кожен поворот, кожен рівчак були йому добре знайомі.

Але тепер ці маленькі подробиці рідної місцевості, що завжди викликали в нього золоті спогади дитинства, ис привертали до себе його уваги.

Він мовчки йшов уперед, понуривши голову, не дивлячись” перед собою. Його думки були там, у тій рідній, убогій хаті, яку він залишив, тепер теплій і світлій хаті з кутею й узваром під образами. Йому хотілося вернутися назад, рвучко відчинити двері, пригорнути до себе хвору дружину, дітей і сказати їм крізь сльози: “Не виганяйте мене, прийміть до себе… Я ж нещасний, окрадений долею батько! Я піду завтра до пана і впаду перед ним ца коліна, я благатиму його, щоб він простив мене, забув усе… Я змучився, втомився, я нічого вже більш не хочу — ні волі, ні долі… Я працюватиму, як вірне бидло’… Дайте мені тільки пожити тут з моїми рідними синками, підтримати їх, нещасних, малих, ні в чому неповинних”. Та Кармелюк розумів краще за всіх, що назад йому не було вороття. В плутаних, недоказаних словах дружини, в її гарячкових, зляканих ^ухах, у тому, як вона хапливо виряджала його, в усьому цьому був якийсь лиховісний зміст…

“Чи не стежать тут за мною? — подумав він із болем.— Може статися… Скоріше, скоріше звідси! В т$мний ліс, у печери!.& Лисиці мають нори, вовчиця сидить у своему лігві, годуючи грудьми вовченят,— тільки ти не маєш ні сім’ї, ні рідного гнізда! Тільки ти, навіть у цю святу ніч, мусиш іти крізь завірюху й негоду все далі й далі, світ за очі, далі від тепла й світла, і людської оселі!..”*

Кармелюк міцно притис до грудей загорнуту в хустку святу вечерю, яку дружина дала йому, й тихо прошепотів:

— Куди йти? Де прихилити голову?

Перед ним знову постала допіру пережита сцена, блідий, змучений образ дружини, її мова… І щось гостре, пекуче, гірке піднялося з глибини душі й геть затопило груди…

Опустивши голову на груди, мовчки йшов Кармелюк, не помічаючи нічого навколо. За ним линули його чорні думи…

Отак йому пощастило вже вибратися за село, як нараз його спинив чийсь хрипкий, п’яний оклик.

Кармелюк здригнув, інстинктивно вхопився за ножа й підвів голову.

Перед ним стояв якийсь присадкуватий чоловік, закутаний у свитку, з насунутою на очі відлогою. Запушене снігом обличчя його важко було роздивитися, але Кармелюкові здалося, що гострий погляд незнайомого уважно ковзнув по його обличчю. А втім, за хвилину він упевнився, що побоювання його були даремні: незнайомий дуже нетвердо тримався на ногах і говорив, заплітаючись п’яним язиком.

— Ей, ти,— гукнув він хрипко,— відповідай, коли питають! Чого мовчиш, ач ти, пан який! Та ие крутись, а стій рівно, сто чортів твоїй матері!

Незнайомий дуже похитнувся і мало не впав, але, махнувши руками, якось дотримав рівноваги,

— А ти, чоловіче добрий, таки надміру, як видно, иа-лизькався,— відповів Кармелюк,— коли такого святого вечора чортів споминаєш!

— Нализькався чи ні — не твоє діло! Що ти мені — пан чи яконом? Та що мені й пан! Я самому панові плюну межи очі, а ти кажи: де Головчинці, куди їх чортяки заподіли?

Кармелюк почав був пояснювати, як пройти, але п’яний не дослухав його пояснення й, дуже хитаючись, повернув до села й за хвилину зник у білій хуртовині.

Кармелюкові одлягло від серця.

— Заєць, зацькований заєць! — прошепотів він гірко.— Навіть п’яний, що зустрінеться вночі иа дорозі, примушує хапатися за ножа…

Кармелюк звернув з дороги і ввійшов у невеликий лісок, що прилягав до великого бору, який тягся на десятки верст.

Пройшовши кілька ступнів, він голосно свиснув: у відповідь почулося далеке кінське іржання. Кармелюк незабаром вийшов на вузеньку стежечку. Дійшовши до поваленого через дорогу дуба, вігі звернув праворуч і наткнувся, нарешті, на маленькі саночки,— в які був запряжений один кінь.

Побачивши хазяїна, кінь тихо заіржав і простяг до нього морду. Кармелюк скинув з коня попону, одв’язав мішок з вівсом, підібрав віжки, сів на сапи й повернув навпростець. Через кілька хвилин він виїхав на широку дорогу і в’їхав у темний бір.

У лісі було зовсім тихо. І найменший вітер не долітав туди. Стало трохи видніше. Напевно, зійшов пізній місяць, але крізь товстий шар снігових хмар світло його пробивалося блідим, матовим відблиском.

Нерухомо стояли кошлаті ялини, вкриті густим шаром інею й снігу. Було щось таємниче, й урочисте в цій величній тиші. Здавалося, свята ніч проходила нечутною ступою й над цим зачарованим лісом. Кармелюк попустив коневі віжки й знову задумався: лісова тиша навівала на душу лагідний смуток і відносила його спомини до щасливих років життя, коли він у колі своєї сім’ї, тоді веселої, зустрічав цей великий день.

Де те щастя? Де та пора тихого життя? Куди закинула його доля?

Ні, не доля, а дика панська злоба. Страшна воля їхня над душею людини.

— Звірі бездушні! — проскреготав уголос Кармелюк.

Він тяжко зітхнув. Дуб столітній, якщо не міцно вріс у землю корінням, зламає буря; як же вціліє без підтримки одна людина? Чи він чув від кого ласкаве слово, душевне слово?.. “Чув… чув,— мало не скрикнув він.— Від неї, від тієї дівчини,, чудової й чистої, що мигнула перед ним, як падуча зоря… Але де вона… та чи й пам’ятає про нього? Добра, чиста дитина, з ангельським серцем, з ясною душею! І чи сміє він думати про неї? А чому б і ні? Чому не думати про сонце й понурому барсукові?.. Тільки яка користь від цих дум?.. Вона вже вийшла заміж і забула про свою зустріч з страшним Кармелюком…” Кармелюк зовсім поринув у похмурі думки… Не підводячи потуплених очей, він нічого не помічав навколо себе; кінь ішов тихою ступою, на свою волю звертаючи на перехрещені лісові дороги… Тим часом знявся вітер… Кошлаті ялини сердито закивали головами, по лісі пройшов глухий шум. Сніжинки закрутилися в повітрі…

За густою стіною лісу вітрові не було де розгулятися, але

з тих поривів його, що долинали й сюди, видно було, що в полі закужелила люта хурделиця… ,

Кармелюк схаменувся. Він підібрав віжки, встав у санях і оглянувся навкруги. Йому здалося, що якась чорна тінь перебігла за ним дорогу. .

“Чи не вовки часом?.— подумав він, і безстрашне його серце тривожно впало.— Ось він, несподіваний кінець! Страшного Кармелюка, неприступного для панів, доконають вовки!”

Не вдаючись у зайві роздуми, він оглянув пістолі, встав у санях і свиснув.

Лиховісною луною прокотився його посвист над склепіннями похмурого лісу.

Кінь прищулив вуха й поривчасто рвонув уперед.

Завірюха кужелила.

Тепер Кармелюк зовсім не міг орієнтуватися. Він їхав просікою, але видно було, що то не проїжджа дорога, бо сани його то попадали в ями, то наскакували на пеньки.

Ставало небезпечно. Стомлений кінь кілька разів зупинявся, та, коли хазяїн понукував, він знову натужно йшов уперед;— кучугури снігу робили дорогу ще важчою. Важливо було визначити час, але зірок не видно було, а тому Кармелюк ніяк не міг довідатися, чи довго ще до світанку.

Помучившись отак годин зо три, вій виїхав, нарешті, на правильну дорогу.

Тим часом хурделиця вщухла, вітер розігнав хмари, і незабаром небо заясніло холодним синюватим відблиском. Кармелюк став помалу-малу розрізняти все ясніше й ясніше обриси коня та контури дерев… Нарешті, світанок увійшов у свою силу. Очищене від хмар небесне склепіння піднялося у височінь і спалахнуло рожевим відблиском далекої зорі. Кармелюк зняв шапку, перехрестився й пустив коня ходою. Просіку незабаром перетяла друга просіка, мабуть, теж проїжджа дорога, бо на свіжому снігу, що лежав пухнастим шаром, видно було недавній слід селянських саней, які проїхали тут, певно, не більше як годину тому. Кармелюк зліз із саней, спинив коня й вирішив пройтися, щоб оглянути дорогу й вибрати, куди звернути. Раптом його зупинив гучний кінський тупіт. Просто на нього неслися сани, запряжені парою добрих панських коней; в санях сидів якийсь пап, закутаний з головою у велику єнотову шубу, на козлах сидів фурман і якийсь селянин.

— Ей, люди добрі, а куди тут дорога на…—почав був Кармелюк, але фурман тільки ляснув нугою, і сани за мить промчали повз нього.

— Дивись ти,-— прошепотів Кармелюк,— трое одного бояться. Ну, виходить, треба їхати, за ними. Доїду до осель, там і розізнаю.

Він вернувся до свого коня й поїхав по сліду саней, що поїхали попереду. Потроху ліс став рідіти й, нарешті, через добру годину їзди на узліссі, схожому на затоку, Кармелюк побачив велику, на дві половини хату з багатими надвірними будівлями, оточену високим частоколом; ворота були од-перті. Кармелюк уїхав у ворота й, проїхавши в широкий проїзд, що розділяв хату на дві половини, повернув просто до довгої повітки, під навісом якої стояли всякі сани. Повернув він так круто, що мало не наткнувся голоблею на другі сани, запряжені парою добрих коней.

— Ей, паночку, легше, чи не хочеш ти моїм коням повибивати очі? — почувся з саней дзвінкий голос.

Кармелюк оглянувся.

XXX

В санях на високо вимощеному сіні сиділа вродлива молодиця. Смагляве овальне обличчя її обрамляла червона хустка, пов’язана низько, майже над самими бровами, чорними й густими. Великі карі очі дивилися весело й задиркувато. Яскраво-червоні повні губи були напіврозтулені, і з-за них поблискували два разки білих, мов перли, зубів. На ній був синій халат з сірим смушевим коміром, перетягнутий у стану червоним поясом, з-під халата виглядали тільки маленькі червоні чобітки. Молодиця держала в руках віжки й, видно, збиралася від’їжджати. Осяяна рожевим вранішнім промінням, красуня була надзвичайно ефектна в цю хвилину, і Кармелюк мимоволі залюбувався нею.

— А де ж ваш добридень, паночку? Звідки бог несе? —

не вгавала жвава молодиця, задоволено зупиняючи погляд на красені. Кармелюк був у синій бекеші й високій сірій смушевій шапці—улюблений одяг панських економів і дрібної шляхти. ” ‘

— Добрий день! — привітно відповів Кармелюк, злазячи з саней і охоче розминаючи спину.— Заплутався в дорозі, тепер і не знаю, де я.

— А де ж, як не в Безверхій корчмі,— усміхнулася молодиця й зблиснула сліпучо-білими зубами.

— Фу-у! — протяжно свиснув Кармелюк.— Куди занесло! От досада! Хай йому біс! А не знаєте, кралю, як мені скоріше вибратися на Дзвонарі?

— А як же не знаю? Знаю… Та тут ось так перехопитися полем…— і балакуча молодиця почала розповідати, куди йому правитись.— Та й мені туди їхати. Там моя корчма недалеко, хочете — проведу?

— Не можна, треба дати коневі відпочити: цілу ніч блудили. А куди ж вам так рано? Підождіть трохи, тоді й рушимо разом. ,

— Нема коли. Треба поспішати: цілу ніч од завірюхи ховалися, а сьогодні ж велике свято бог дав, то годиться господині дома бути.

— Чоловіка страшно? — підморгнув Кармелюк.

— Чоловіка давно в москалі віддала,—відповіла з усмішкою красуня,— сама собі господиня.

— Ой, чи так же? — підморгнув їй знову Кармелюк, мимоволі піддаючись її веселості.— До кого ж на свято поспішаєте? Пора ж іще рання… Самій їхати страшно.

— А кого мені боятися?

— Ще й чорти по землі вештаються.

— Не тільки чортів, а й самого Кармелюка не боюсь,— задиркувато відповіла молодиця.

— Го-го! — засміявся Кармелюк.— Та хіба ж він-таки страшніший за чорта?

— А мабуть, що так, коли від нього всі пани тікають.

— А ви втекли б?

— Я? — Молодиця повела чорною бровою й відповіла, блиснувши очима: — Я б його, як ниточку, круг пальця обвела.

— Де там!

— От приведіть, то й побачите.

— А приведу, їй же богу, приведу! — відповів Кармелюк, підкручуючи вуса.— Подивимось, чия візьме! Перед ним жінки, як свічки, тануть.

— Котра розтане, а котра й запалить,— і молодиця розсміялася дзвінким сріблистим сміхом і глянула на Кармелюка таким палючим поглядом, од котрого у всякого мурашки забігали б по тілі.— Тільки не забудьте корчми моєї, Уляни-московки — шинкарки в Чорному лісі… Та сідайте лишень ви краще зі мною в сани, підвезу, місця вистачить.

— І рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— відповів Кармелюк, знімаючи шапку і вклоняючись молодиці.— А до корчми заверну, і з Кармелюком,—не прогнівайтесь.

— От і добре! — красуня кивнула головою.— Глядіть же, буду чекати! — Вона стьобнула по конях і виїхала з двору.

Кармелюк розпріг коня, накрив його попоною, поклав корму й пішов до корчми. На обличчі його ще блукала усмішка. Розмова із жвавою красунею залишила в душі його якийсь світлий і радісний відблиск. Неначе дихати легше стало від блиску її зубів, од сріблистого сміху, від палахкотіння очей і веселої мови.

— От хто живе без печалі і воздихаиія. Ех, таким тільки й життя! — подумав сам собі Кармелюк і взявся за клямку дверей.

У корчмі не було нікого, один тільки молодий жид за прилавком напружено поглядав па двері. Побачивши Кармелюка, він зробив якийсь непевний рух і ту ж мить заговорив швидко й плутано:

— Ой-ой! Як рано пан устав! Чого панові? Меду, горілки чи пива — все є… Ой-ой! Все є!

— Дай склянку горілки та закусити чого-небудь… промерз.

— А здалека пан їде?

— Заблудився в лісі…

— Ой мамеле!.. Пан виїхав уночі з дому під така заві-рюка? Ой вей, така завірюка!..’Зараз, зараз, в тен момент,— перервав шинкар сам своє базікання, помітивши, що Кармелюк сердито нахмурив, брови.— Ось горілка,— поставив він перед Кармелюком кварту,— а закусити зараз принесу…

— Та ти не барись! — суворо обізвався Кармелюк.—Хліба та сала: мені хутко.

— Хліба та сала,—повторив шинкар з таким виглядом, ніби йому запропонували вчинити щось дуже ганебне,— хліба та сала! У мене для пана є чогось особливого! Чогось особливого! — мовив удруге він, підіймаючи вгору вказівного пальця і, хутко окрутнувшись, вийшов з кімнати. Минуло чверть години, півгодини, а шинкар усе не повертався. Кармелюк хотів уже був устати й податися слідом за хазяїном, коли двері рипнули і в хату ввійшов знову шинкар. В мисці він ніс жирний кусень буженини й свіжу паляницю.

— Вибачайте, пане ласкавий,—жінка десь закинула ключі, але проше попробувати кусень цієї буженини… цм… цм…т— зацмокав він губами,— це чогось особливого!

Кармелюк мовчки заходився їсти. Тим часом прислужливий корчмар поставив Кармелюкові ще й великий ківш пива. ,

Кармелюкові стало душно, тіло його неначе розімліло геть. Воно вимагало хоч короткого перепочинку…

Кармелюк знав, що вже треба їхати й далі, а тим часом його охопило якесь оціпеніння. Він нічого не думав, не згадував, а ‘Тільки відчував утіху від тепла й ситості. Не поспішаючи вийняв він з кишені кисета й люльку, натоптав

її тютюном, викресав вогню ї задоволено затягся їдучим димом.

Тим часом двері відчинилися. Кармелюк оглянувся, але зараз же й заспокоївся: до шинку зайшов худий чоловічок у полатаній свитині й рудій шапці, з якої висіли клапті. Підійшовши до прйлавка, він зняв з голови шапку й,’ низько вклонившись, заговорив з шинкарем про щось найпри-нижеиішим, благальним тоном.

Кармелюк не звернув уваги на їхню розмову. Обкутавши себе хмарами синього диму, він тішився кейфом 33. У свідомості його тільки й залишався ясним дразливий, вогненний погляд молодиці та її блискотливі зуби.

Тим часом розмова мія^ чоловічком і шинкарем почала набирати крутого топу…

— Ну, ти, моїііигиііе,— закричав еврей так голосно, що Кармелюк стрепенувся й мимоволі прислухався до розмови,— або ти з глузду з’їхав, або що? Тобі наборг відро горілки! Тобі, паршивому харпакові?! Та хто ж тобі повірить?! Хіба кожний добрий єврей не знає, що ти найгірший, найпаршивіший харпак, що в тебе немає ні поля, ні городу, ні хати й, крім жінки, немає ніякої худоби! Ні гуски, ні навіть курки! А тобі відро горілки?.. Наборг! Ой-ой, добрий гешефт!!

— Змилуйся, Лейзаре, заставлю все!

— Ти, ти заставиш! — гарячкувався Лейзар.— Ну що ж ти заставши? Ну що в тебе є? Дірява свитка, чоботи без халяв? Шапка без верха?!

— Одроблю…

— Ти одробиш? Чи, може, жінка твоя? Хороша робота,, добра робота, мені такої роботи не треба!

— Потрошку, Лейзаре, потрошку…

— Ой, вей! — вискнув Лейзар і навіть одсахнувся.— Навіщо мені той чортів клопіт! ч

— Та на бога, Лейзаре, ти ж сам батько, подумай, що ж мені робити?..—заблагав так жалісливо селянин, що Кармелюк відчув надзвичайний жаль до цього нещасного, обірваного чоловічка, та на Лейзара жалісливе благання селянина справило цілком протилежне враження.

— Що робити? — відповів він, нахабно сміючись.—А почастуй кожного склянкою води. Вода — здоровий напій. Ой вей! Набагато здоровіший за горілку.

— А дозволь тебе, чоловіче добрий, спитати, якщо можна, навіщо це тобі так потрібне ціле відро горілки, що не

соромишся навіть запобігати ласки в поганого парха? — встряв до розмови Кармелюк.

— Ой паночку ласкавий! — обернувся до нього чоловік і заговорив, витираючи полою червоні очі: — Дав господь уночі сина. П’ятеро дітей було в мене, і всі померли… а ось послав бог радість. Оббігав я все село, і піхто не хоче за кума йти, а чому не хочуть? Бо бідний харпак, бо не сподіваються, що й горілки відро поставлю… Ой боженьку, доведеться дитині моїй без хреста на той світ іти…— Селянин уткнувся обличчям у рукав своєї свитки й безпорадно заплакав.

— Ну, не журися, друже,— ласкаво промовив Кармелюк,— треба допомогти землякові в такій пригоді. Ей, ти, гаменове вухо! — грізно гукнув він на єврея.— Годі тобі глумитися над християнином, бери гроші,— кинув він на стіл червінця,— та неси йому відро горілки, та не розбавленої, а найліпшої! А ти, брате, присядь сюди — випий чарку! Мабуть, добре змерз!

Грізний окрик Кармелюків справив несподіваний втілив на шинкаря: жид побілів, як полотно, і в одну мить вилетів з хати, а селянин підсів до Кармелюка.

— Ти ж із чиїх будеш? — спитав Кармелюк, налипаючи своєму гостеві склянку горілки. —

Чоловічок назвав прізвище пана, трохи з чуток знайоме Кармелюкові, іхказав, з якого села.

— А чому ж ти до таких злиднів дійшов?

— Ой паночку, ще й питаєш,— гірко мовив селянин,— бачиш, який я,— розвів він руками, показуючи на свою хиряву невеличку постать,— який я робітник, а пан діймає… п’ять днів на тиждень панщини… один день на себе, а тут ще жінка припала до вподоби дозорцеві… не пішла вона на гріх, і почав він нам помщатися… Все одібрав, і корівку, і коней… а вона, бідолашна* ще й слабувати почала… Діти пішли… та всі хворі… умирали… Навалив він на мене подвійну роботу… ну, й пішло все за вітром… посміховиськом на все село став… навіть хати поправити не можу… Ех, від такого життя можна й на гріх піти! — вирвались у нього сповнені щирого горя слова.

— Не журись, друже,— промовив Кармелюк, кладучи свою руку на плече голодранця,— прийде весна, прилетять вільні птахи — хто їхню пісню збагне, той і волю знайде…

Селянин затулив обличчя руками й промовив гірко:

— Ех-ех, поки сонце зійде, роса очі виїсть. Біда ж не за горами, а за плечима. Подумайте, як я живу: навіть за кума ніхто не хоче йти. Цілу ніч жінка промучилася, що вже там баба не робила — гадали, неживе дитя народиться, а воно живе родилося, тільки кволе, кволе… от-от богові душу оддасть — і ніхто не хоче й хреста дати…

Кармелюка вразили слова селянина. А що, може, й справді ця душа немовляти, що народжувалося, не дала йому вночі загинути й на дорогу вивела на те, щоб він її в хрест увів?

— А де ж ти живеш? — спитав Кармелюк нерішуче.

— Та тут за селом, скраю…

— Гм… а далеко?

— Та верст дві, не більше.

— Зовсім близько, духом перехопитись,— підхопив і шинкар, увійшовши при останніх словах у шинок з невеликим барильцем у руках.

— Та чи буде ще панотець хрестити зараз так рано?

— Звичайно, незручно прийти до нього з порожніми руками! — зітхнув чоловік.— Треба б дати йому карбованця або хоч два злоті!… 34 Та я побіжу,— заговорив він швидко,— впаду в ноги, може, зглянеться: дитинка квола… .

— Нічого падати в ноги,— рішуче сказав Кармелюк, підводячись з місця,— знайдеться в нас карбованець. Я буду в тебе кумом.

— Паночку! Батечку мій! — скрикнув із щирою радістю селянин і, схопивши полу Кармелюкової кожушанки, вкрив її поцілунками.—На світ народив! Од видимої смерті врятував!

— Цілуй руки, кланяйся в ноги ласкавому панові,— радісно заговорив і шинкар.— О вей, такому харпакові — таке щастя… Це тобі бог послав на долю твоєму синові!

— Годі! — спинив Кармелюк селянина.— їдьмо, та тільки скоріше, а то мені ніколи, поспішаю…

— Миттю! — радісно заметушився чоловічок, а шинкар кинувся поперед нього в двері скоріше виводити Кармелю-кового коня.

— Будьте ласкаві, паночку, сідайте, не минайте й другий раз корчми моєї,— заторохтів він, допомагаючи Кармелю-корі всістися й закутуючи йому ноги та поправляючи рядно; чоловічок сів поруч, а барильце поклав біля ніг.

— Ну, все вже? — спитав Кармелюк, перебираючи з рук шинкаря віжки.

— Все, все! — хапливо обізвалися шинкар і селянин.

— Ну, рушай! — гукнув Кармелюк на коня.

— З богом, з богом! — тричі промовив шинкар, радо потираючи руки. Кінь рвонув, і сани побігли по блискотливій сніговій рівнині.

Хвилин через десять селянин підвіз Кармелюка до великої хати, що самотньо стояла за селом.

— Тут? — дивуючись, спитав Кармелюк.

Хата зовсім не схожа була на житло: навколо неї не видно було ні ліси, ні городу, ні якихось будівель, та й стояла вона в полі, верстви за півтори від села.

— Тут,— відповів чоловічок, вилазячи з саней і, помітивши кумів подив, поспішив пояснити: — і досі не спроможуся полагодити своєї хати, так дозорець, дай йому боже здоров’я, змилостивився, дозволив оселитися поки що в економічній…

— Ага…-— протяг Кармелюк, згадавши слова селянина.— Ну, коня вже постав де-небудь та корму дай…

— Зараз, зараз… все зроблю, заходьте, пане милостивий.

Чоловічок розчинив ухідні двері й, знявши шапку, низько вклонився Кармелюкові.

Кармелюк увійшов слідом за ним до сіней, а потім і до великої, зовсім порожньої хати; в ній не було й найменшої ознаки того, щоб тут жили коли-небудь люди. ІІі одного горшка, ні миски, ні ганчірки на лаві, не було навіть ікон. Велика піч була холодна як лід; не тільки вогню, ба навіть і попелу не видно було в ній.

Кармелюк оглянувся з подивом навкруги і промовив з легким свистом:

— Гай-гай, чоловіче божий, та як же ти живеш, що в тебе ні горшка, ні покришки… Та де ж дружина?

— В тій хаті, через сіни… Ми тут і не живем, а там,— поспішно пояснив чоловічок,— та ось зараз узнаю, як жінка, поділюся з нею радістю… Може, й пан не відмовиться зайти.

Чоловічок вийшов у сіни, щільно зачинив за собою двері й за хвилину вернувся назад.

— Заснула, паночку,— промовив він тихо,— допіру тільки втихомирилася… шкода будити…

— Та й нема чого,— спинив його Кармелюк.— А де ж дитинка?

— Баба понесла до попа наректи.

— Коли б вона часом ще до церкви не подалася,— сказав з досадою Кармелюк.— Ти, брате, поспішай, мені ж баритися не можна.

— В ту ж хвилю, ось тільки затоплю, збігаю по куму, та й до батюшки.

— Та попроси панотця, щоб завітав сюди, я грошей не пошкодую.

— Зараз, зараз!

Чоловік заметушився, приніс оберемок соломи, запалив у печі й побіг по куму.

Кармелюк сів на ослоні. Його починала розбирати якась незрозуміла тупа досада. І навіщо він погодився їхати на хрестини? Чи не простіше було б дати чоловікові червінця? З червінцем він знайшов би собі і п’ять пар кумів. А тепер почнеться морока! Баба, либонь, піде з дитиною до церкви, піп не захоче до відправи хрестити, а відправа довга, та ще хресний хід, потім захоче й панотець розговітися, відпочити. А потім наб’ється гостей: день святковий… а пани в Головчинцях можуть прошохати.

— Ех, падав же мені нечистий! — прошепотів у досаді Кармелюк і, спертись ліктем па стіл, схилив голову на руку.— А на серці так уже ж погано, паче там сто котів шкребеться, не до людей зовсім! Та й у голові щось шумить! — Тьху, ти! — зітхнув він голосно: — Зовсім погано… і нудно якось. Небагато, здається, й випив: склянку горілки й ківш пива, а он як розібрало!

Кармелюк провів рукою по чолі й оглянувся навкруги: голова дуже боліла, перед очима почали плавати зелені кола, все тіло якось обважніло.

— Добре було б поспати,— подумав він, потягаючись… і нараз перед його очима немов блиснули вогненні очі молодиці й її білі блискучі зуби…

XXXI

*

— Що ж-це, так і справді засну,—промовив Кармелюк уголос і тріпнув головою.— Ага, ось і кума,— в сінях почулася хода,— ну, охрещу та й скоріше в дорогу.

Двері справді відчинилися, і до * хати ввійшов господар у супроводі гарненької, гостроносенької молодички, тоненької й верткої.

— Ось, пане, й кума, не прогнівайтесь, кращої це знайшов,— сказав він, знову вклоняючись Кармелюкові.

— Та кращої не треба, де ти й знайшов таку кралю? —

люб’язно відповів Кармелюк, підводячись з місця і вклоняючись молодичці. .

— Ласкавий пап сміється з мене, бідної,— кокетливо потупила оченята молодичка.

— Нехай з мене так посміється доля, коли брешу!

— Знаємо, знаємо вашого брата! — лукаво посміхнулася молоденька кума.—А що з таким кумом не гріх буде й чарочку випити, то це правда.

— А тут якраз і горілка, й закуска є! — пожвавівши, весело обізвався господар.— Я зараз і принесу.

— Не годиться до хреста,— спинив був його Кармелюк.

Але господар тільки махнув рукою й заявив авторитетно:

— Для знайомства з кумою й закон велить,— і вибіг з хати. Він повернувся з пляшкою горілки й поставив її иа столі, кивнувши кумі: — Ану, кумцю-голубко, допоможіть закуску внести!

За хвилину на столі з’явилися й миски з пирогами, і ковбаси, і сало, і буженина, і солоні огірки, і пляшечка запіканки, і палянички. Все це вносили й розставляли на столі господар і вертка жіночка. ч

— Ого-го, куме! — здивувався Кармелюк.— Та в тебе призацасено на цілу роту солдатів.

— Кума, спасибі, принесла,— закивав головою господар.— Сказано, як бог кине на чоловіка оком, то щастя йому в усі вікна полізе.

— Що правда, то правда! — підхопила молодичка.— От на світанку забігав ти до мене, плакав, що піхто по хоч (і в куми йти, а тепер ось і Охрім, і Степан набиваються м другу та в третю пару. Щасливий твій синок буде, Іване!

— Ой ти, господи, от уже не ждав, не гадав! — радісно скрикнув Іван.— За таку новину, не гріх і по чарці випити. Наливай же, кумо!

— Атож, зараз! — молодичка налила повний погарик горілки й, поставивши його на тарілку, піднесла Кармелю-кові, кокетливо вклоняючись.

— Не годиться, кумо… вже після хреста! —спробував був відмовитися Кармелюк, але кума тільки махнула рукою.

— До хреста тільки й кумитися, пане,— підморгнула вона,—а подорожній людині… з дороги… це мов ліки. Ій-богу! Випий же з моїх рук, куме! — додала вона й знову вклонилася, опустивши очі додолу.

— Хіба що з твоїх рук,— неохоче погодився Кармелюк.— Та й ручки ж у вас, кумо, наче в панянки: білі та пухкенькі, мов палянички.

При цих словах Кармелюка молодиця густо зашарілась і мало не впустила тарілки.

— Ну й кум! — промовила вона з силуваною усмішкою.—Моторний, засоромив мене так, що мало й тарілки не розбила. Чоловік шкодує, до чорної роботи не допускає, от і руки білі, — пояснила вона.

— Виходить, того варта. Якби й мені така, то я б, як у пісні співається,-— підморгнув Кархмелюк,— “цілував би, милував, ще й до печі куховарочку найняв!”

— ІІу, та й жартівливий же кум, з вами й кумувати страшно,— засміялася молодичка, повела плечем і, обернувшись до господаря, дала і йому чарку.

Кармелюк сів на лаві й знову взявся за голову… Голова починала дужче боліти, і, незважаючи на всі його зусилля, думки якось дивно плуталися, немов щось каламутне пливло в голові.

— Слухай, куме,— сказав він уголос,— а внеси лишень кухоль води, чогось мені марудно… Голова крутиться.

— Та це баба начадила тут: цілу ніч окріп гріла. Я відчиню двері, миттю пройде,— новий Кармелюків кум прочинив двері, і в хату влетів струмінь свіжого повітря.’

— Его ж, мабуть, справді вчадів…— погодився й Кар-мелюк, зрадівши такому природному пояснению своєї дивної слабості.

— А ви, паночку, роздягніться, скиньте бекешу, воно зараз і одійде! — заметушилася коло Кармелюка молодичка.

— Правда, правда,—підтримав її й кум,—коли вчадієш, то перше діло — свобода, а ми тут покладемо всі панські речі.

— Гаразд,— погодився Кармелюк. Він справді почав відчувати духоту. Бекеша ніби душила його, і кров стукала в скроні.

Кум і кума кинулися допомагати дорогому гостеві. Кармелюк скинув бекешу й валянці і хотів був зостатися в чумарці, але молодиця запротестувала.

— А пояс, паночку? — защебетала вона.— Ой-ой, та тут ще й пістолі, а в лих по півпуда ваги, їй-богу! Та й страшні які! Скиньте ви все, паночку, та й чумарку розстебніть.., Так воно ліпше буде й від голови одляже.

• Піддаючись її щебетанню й бажанню полегшити вагу та біль голови, Кармелюк скинув пояс і пістолі й розстебнув поли чумарки. Молодиця поклала коло нього охайно всі речі. І справді, він відчув себе ніби трохи краще: але, глибоко зітхнувши разів зо три, він все-таки нагадав новому кумові:

— А ти, брате, біжи ж скоріше до попа, я ж поспішаю.

— Зараз, зараз! — похопився господар і, взявши шапку, подався з хати.

Кума тим часом підсіла до Кармелюка й заворкотіла коло нього. Вона пригощала його то тим, то тим, пересипала свою мову жартами й примовками, не скупилась і підморгувати й, незважаючи на відмовляння Кармелюка, таки присилувала його випити ще одиц погарик.

— Та з вами, кумо, й сидіти страшно,— усміхнувся Кармелюк і дуже похитнувся набік…— Так начастуєте, що й дитину впустимо,

— Нічого, добрі люди допоможуть! Таке свято господь раз на рік дає, а такого кума,— може, раз на все життя! — Вона лукаво новела бровою, засміялася дрібним смішком і затулилася вишиваним рукавом сорочки.

Кармелюк уже не заперечував,— він дозволив налити со

бі ще один погарик. Голова його помітно важчала, а на душі яснішало… І горе, й туга відходили кудись далеко… І хоч ноги його стали важкі, свинцеві, але в душі з’явилася якась легкість і безпричинна веселість. Він уже не думав про те, що треба поспішати; йому приємно було сидіти тут у теплі, не рухатись і не думати ні про що.

Минуло дуже небагато часу, чи Кармелюкові так здалося завдяки веселій співрозмовниці, як двері знову відчинилися, і до хати знову ввійшов господар в супроводі двох кремезних селян.

— А ось, пане куме, ще куми! — весело звернувся він до Кармелюка.— Як довідалися, що такого поважного кума мені бог послав, то півсела захотіло породичатися!

— Будьте здорові, люди добрі! — привітав Кармелюк тих, що ввійшли.

— З святим празником, паночку,— відповіли куми, низько вклоняючись і скидаючи шапки й свитки.

— А ви чого ж, кумцю-голубцю, вже й приматкобояш-лись? — підморгнув господар молодичці. Взагалі він поводив себе тепер набагато розв’язніше, і зовсім уже не мав такого жалюгідного, затурканого вигляду, як у шинку.— Так і прилипли до нашого благодійника! Частуйте ж і інших кумів… Перед богом усі рівні.

— Перед богом, а не перед серцем,— усміхнувся один з тих, що прийшли, велетень з величезними чорними вусами, дуже схожий на панського доїжджачого.

— Вигадуйте! — пересмикнула плечима молодиця…— Для мене всі куми рівні… Ось зараз і почастую всіх і пригублю.

— А може, й приголублю? — усміхнувся Кармелюк.

— А чому й ні? Якщо добрий кум, то й не гріх! — обізвалася вертка молодиця.— Кум однаково, що й родич!

Вона встала, налила дві чарки й піднесла їх новим кумам.

— Еге, так не годиться! — заперечив вусатий.— Наливай же й старшому кумові: першу чарку треба з першим кумом випити.

Кума кинулась охоче виконувати бажання вусатого, але Кармелюк запротестував:

— Спасибі за честь, люди добрі, тільки я вже годі, начастувався з молодичкою… Гляди, що не потраплю й у двері!

— Кума підведе,— усміхнувся господар.

— Не погордуйте, паночку,—сказав трохи суворо вусатий.

— Не погордуйте! — підтримав його й товариш.

— Та що там одна чарка вдіє? Те саме, що зайвий сніп на возі. Добрі жорна все перемелють! — заторохтіла молодичка.

— Так закон велить,— рішуче додав і господар.

Нові куми стали пород Кармелюком з чарками, ждучи, поки він зважиться. Було незручно відмовлятися далі. Кармелюк випив і з одним кумом і з другим і важко опустився на лаву.

Хміль почав його розбирати. Він ще пам’ятав, що з ним сталося неначе щось тяжке, страшне… сумне, але що то було таке, Кармелюк. уже не міг збагнути. Йому здавалося, що в минулому не зосталося нічого — ні веселого, ні сумного, так собі, якась приємна порожнеча; однак свідомість його ще не згасла, і він невиразно розумів, що починає п’яніти; що треба поспішати виїхати, поки хміль зовсім не звалив з ніг.

— Хазяїне, куме,—похопився він,—а що ж панотець? Коли?

— Ой паночку, не застав уже… В церкві панотець, і в вівтар ускочив, просив, щоб погодилися зараз. Обіцяли… Та вже скоро й кінець служби. Он господь ще гостей посилає.

Двері справді— знову відчинилися, і до хати ввійшло двоє огрядних чоловіків. Почалися привітання, розпитування. Кармелюка оточили стіною.

Знову заходили чарки, знову почалися примовки, припрошування випити. Але Кармелюк наодріз відмовився від горілки.

— То наливочки, пане куме… Це ж, як квасок.*. Я з собою принесла. Наливочка добра, такої пе знайдете і в панському дворі.— Молодичка кинулась у сіни й вернулася з пляшкою вишнівки.— Покуштуйте ж, паночку, не погребуйте… Сама готувала,.. Така солодка, що губи злипаються…

— Нічого з вами не вдієш,—неохоче погодився Кармелюк і випив ще склянку наливки.

Гості посідали кругом столу. Голова Кармелюкові дуже обважніла, він її вже навіть з великим зусиллям тримав рівно на плечах. Він дуже похитнувся, провів рукою по голові й оглянувся. ‘

“Що це? Чи в нього почало двоїтися в очах, чи вже набилася повна хата кумів?” Кармелюк стрепенувся, зробив над собою неймовірне зусилля, протер очі й знову оглянувся кругом: ні, справ/і,], в хаті вже сиділо на лавах душ десять-дванадцять чоловіків, здорових, кремезних, мов на підбір.

“Ге, ге… Та так, либонь, збереться й півсела… Треба їхати. Коли б часом…” — промигнула в голові Кармелюкові квола думка, але зараз же її заглушили якісь зовсім інші картини: жид-шинкар, що догідливо стрибав коло його саней, і залита червоним сяйвом у зірниці красуня молодиця…

А гості змагалися в люб’язностях і привітності. Розмова кипіла. Жарти, дотепи так і сипалися з усіх боків. Вертка кума не відставала від інших і то присідала до Кармелюка й підливала йому в склянку пали.ніш, то ставила на стіл нові пляшки, то виносила в сіни; на столі з’явилися вже й запіканки, й спотикачі. Тим часом непомітно для всіх двері ще раз відчинилися і впустили трьох нових одвідувачів. Увійшовши, вони спинилися коло печі й заперли за собою двері.

Один з них був здоровий чоловік середнього зросту, широкий у плечах і, беручи на увагу його тілобудову, вельми дужий. На ньому був звичайний селянський одяг, але одяг цей не зовсім гармонував з пещеними руками й різкими рисами обличчя, які мали в собі безумовно щось шляхетське. І справді, супутники його поводилися з ним з особливою шанобою. _

Той, що ввійшов, зробив господареві непомітний знак і, одвівши його набік, заговорив з ним нечутним шепотом… Господар відповів таким же шепотом і зробив знак, немов кажучи: “Не турбуйтесь, усе гаразд”. Гість схвально кивнув головою й непомітно протовпився в гурт коло столу,, за яким сидів Кармелюк.

Вибравши хвилину, коли весела кума встала з-за столу, господар смикнув її за рукав, шепнув їй на вухо кілька слів і значливо переморгнувся. Вона кивнула ствердно, ту ж мить підсіла до Кармелюка й, сідаючи, трошки одсунула його речі, складені тут на лаві.

Розмова закипіла ще жвавіше.

— Ну, кумці-голубці! — скрикнула кума.— Наливайте чарки, ще по одній, он уже баба з хрещеником вернулася! Ще по одній! На дорогу! За здоров’я хрещеника. Нехай дужий росте та панів топче під ноги!

— Бач, що загнула,—заговорили разом гості, — козир-жінка, та за таку річ хіба можна не випити!

Всі поналивали склянки й почали цокатися.

Молодиця налила склянку й Кармелюкові, але Кармелюк відсунув її.

— А ви що ж, куме? Це ж не горілка, а наливка: вам же сподобалася,— промовида вона, підносячи склянку Кар-мелюкові.

Але Кармелюк одвів її руку й відповів похмуро:

— Ні, кумо, годі… Голова розболілася неабияк, ломить усього..* Но вдержусь і па ногах.

— Ми піддержимо! На людях, кажуть, і смерть не страшна. Від товариства одставати не слід… Не діло! — заговорили разом куми й гості.

— А ви, кумо, поцілуйте пана, то зразу й хміль пройде! — сказав вусатий.

Пропозицію його зустріли тучними жартами.

— А що ж ви думаєте, не поцілую? — задиркувато скрикнула молодичка, присуваючись до Кармелюка.

— А чоловік що скаже? — заговорили деякі.

— Та він і не довідається, та й честь йому буде! — підхопили інші,

— А що мені чоловік? На нього й дивитися не буду. Хочу поцілувати й поцілую!

— І діло! Цілуйте, кумо! Ми закриємо! —гукнули треті.

І справді, посхоплювавшись, гості стовпились навколо

Кармелюка. Молодиця обхопила його шию руками й міцно притислася до його очей губами.

Цієї хвилини було досить.

Господар обережно вхопив Кармелюкові речі,, які одсунула молодиця, й сховав їх під піч.

Коли чоловік з панським обличчям, який увійшов останній, переконався, що зброю Кармелюкову сховано в надійне місце, він виступив наперед і сказав голосно:

— Ні, пане-товаришу, зі мною ти повинен випити хоч чарку, зроби вже ласку: не відмовся!

Почувши цей голос, усі присутні одразу замовкли й розступилися, а молодичка, котра обіймала Кармелюка, онукою відлетіла від нього і в одну мить вилізла на піч. Хоч і який був п’яний Кармелюк, але і його примусив здригнутися голос незнайомого, і особливо його тон, настійний і владний, немов хтось дуже вдарив його в потилицю, і в голові його одразу стало ясніше.

Кармелюк труснув чубом, стрепенувсл, повів плечем і промовив пиховито, вдивляючись в обличчя незнайомого:

■ А чому ж це я повинен випити з тобою?

— Знайомі ми з паном, зустрічалися не раз, свате! — відповів злісно незнайомий, карбуючи кожне слово.

Невиразна тривога заворушилася в душі Кармелюка.

— — Знайомі? — протяг Кармелюк і, бажаючи стати на ноги, дужим рухом руки відсунув стола; від цього різкого руху посуд, що стояв па столі, покотився з дзвоном додолу; злякані гості шарахнули вбік.

Здається, немов я бачив десь твою червону пику.

При цих словах Кармелюка смагляве обличчя незнайомого побуряковіло.

XXXII

Ти вгадав, підлий хлопе! — скрикнув Янчевський, зриваючи з себе свиту й виступаючи наперед у шляхетському одязі.

Очі Кармелюкові палилися кров’ю. Він схопився рукою за лаву, де лежали його пістолі,-— зброї не було.

За Кармелюком була глуха стіна, проти нього стояв Яіі-чевський, ліворуч товпилися “куми”, а коло дверей збився великий гурт гостей.

В одну мить хміль мов рукою зняло.

—— Зрада?! — закричав Кармелюк і, як зацькований звір, схопився на ноги… Але зараз же з жахом відчув, що сили його залишили; він сильно похитнувся й, щоб не впасти, вхопився рукою за стіну.

Демосфен був, видимо, задоволений, дивлячись на безсилля ворога. /

т Так, ти впізнав моє обличчя, злочинцю,— заговорив він пишномовно, ступнувши крок уперед,— але присягаюсь! Упізнаєш тепер і мою руку! Ти гадав, що можеш безкарно проливати кров християнську? Жалюгідний хлоп! Підле бидло!..

Та Кармелюк не дав йому закінчити мову: хрипкий крик вирвався в нього з грудей, він кинувся на Демосфена і, вче-пірившись йому в шию руками, повалив його додолу.

Але Кармелюк не міг дотримати рівноваги і сам упав па Демосфена.

У присутніх від жаху вирвався крик із грудей. Перекидаючи один одного, кинулись “куми” до дверей,— але там уже душили один одного гості, які стовпилися раніше: спохвату всі забули, іцо двері були замкнені зсередини.

— Пропали ми! Гайдамаки держать двері! — закричав не своїм голосом підставний господар.

Від його крику натовп ошаленів: одні кинулися до вікон, другі полізли на піч, треті схопилися за ножі.

Марно волав до своїх спільників Демосфен, задихаючись під вагою Кармелюка,— ніхто його не чув і не приходив на допомогу.

Між Кармелюком і Демосфеном зав’язалася одчайдушна боротьба.

Хоч Кармелюк силою набагато переважав Янчевського, однак і той мав залізні м’язи й люту впертість, тепер же, внаслідок того, що Кармелюк дуже ослаб, сили їхні майже зрівнялися. Після кількох хвилин одчайдушної боротьби Янчевському пощастило підім’яти Кармелюка під себе. Він навалився на нього всією вагою і, пригнувши обидві руки Кармелюкові до землі, закричав щосили:

— Підлі хлопи! Ниці боягузи! Про яких гайдамаків ви кричите там? То я сам замкнув двері. Збойця мало не задушив мене, а ви кинулись усі навтікача, хамове поріддя! Вірьовок сюди! Аркан йому на шию!

Підбадьорені криком свого пана, удавані гості трохи заспокоїлись і підступили до Демосфена; знайдені були заздалегідь припасені вірьовки й кайдани.

Демосфен сидів па Кармелюкові весь червоний; чуб його був розкошланий, одяг порваний і замазаний у глину; груди його високо підіймалися, дихання виривалось із свистом — побуряковіле обличчя переможця сяяло урочистістю.

Ліпших умов для закінчення орації не можна було й уявити, і Янчевський не міг пропускати такої спокусливої нагоди.

— Так,— заговорив він знову гордо,— ти впізнав мене. Це я вистежив тебе, підле страховище, щоб самому віддати в руки правосуддя. Доля твоя вже лежить на шальках страшних терезів. І от звиваєшся ти підо мною, мов жалюгідний черв’як у поросі! Один порух моєї руки, і диявольська душа твоя полетить у пекло. Але знай, мерзенний хлопе, що я не хочу бруднити своєї шляхетської руки об твою чорну кров. Смерть була б тепер тобі милосердям, але його ти не діждешся. Перед тим, як умерти, ти зазнаєш усіх мук, які тільки може вигадати кат!

Кармелюк хрипів, і синів, і робив неймовірні зусилля, щоб звільнити свої руки.

А Демосфен провадив усе далі, й що далі говорив він, то більше захоплювався своєю промовою.

— Всі зойки жертв, яких ти повбивав, не заглушать твоїх криків під ударами нагаїв! Боже правосуддя!—вигукнув велемовно Демосфен і за звичкою підніс обидві руки д’горі,— але в ту ж мить полетів стовбула додолу.

В одну мить Кармелюк скористався звільненими руками й, жбурнувши ворога вбік, сам навалився па нього й почав душити.

Демосфен посинів.

— В’яжіть його! Аркан на шию! Навалюйтесь усі! — прохрипів він, задихаючись у залізних лещатах геркулеса.

Але гості вже схаменулися: всі кинулись на Кармелюка й, незважаючи на страшенний опір, його заарканили і зв’язали йому руки й ноги.

Важко підвівся Янчевський, став на ноги й глянув з почуттям перемоги на зв’язаного розбійника. Але й зв’язаний він ще був страшний.

Налиті кров’ю очі його горіли шалом, з грудей, що ходили ходором, виривався хрипкий, переривчастий свист, па губах виступила піна.

— Ну що, собако? — промовив Демосфен, важко переводячи дух.— Може, ще й тепер кинешся на мене чи раніше вже підождеш ката?

Кармелюк глянув на Янчевського таким злим поглядом, від якого й невгамовний Демосфен побілів і позадкував.

— Піймав, як підлий ляхг обманом! — важко прохрипів Кармелюк.— Заманив, напоїв… вивів дванадцятьох на одного. Та не радій! Побачимось ми ще з тобою: і тоді я докінчу по-своєму твою орацію.

Зв’язаного, з закутими руками й ногами, забитого навіть у колодки, Кармелюка негайно відправили до Кам’янця, поминувши повітові містечка — Літин і Летичів; сам Демосфен з сильним загоном супроводжував воза із злочинцем до губернського міста і здав його з рук у руки владі.

Кармелюка було ув’язнено в окрему муровану башту зацілілої ще й донині турецької фортеці41 й обачно прикуто трьома ланцюгами до стіни; колодок з його ніг також не зняли.

Подвиг Янчевського влада гідно оцінила, і його назначили головою слідчої комісії в справі про розбої Кармелюка та його ватаги.

Сусідні пани навперебій почали одвідувати знаменитого переможця Кармелюка і запрошували його до себе на бенкети, гулянки, на полювання…

Демосфен охоче з’являвся скрізь в ореолі немеркнучої слави переможця над страшним розбійником, і докладно розповідав про свій подвиг, який виростав з кожною новою орацією до казкових, міфічних розмірів. Одно слово, слава про силу, відвагу й винахідливість нового Наполеона шуміла й розливалася широкою рікою від Літина до Ямполя й до Чорного острова.

Підбадьорене панство не пошкодувало коштів на сформування загонів і команд, відданих у розпорядження пре-зуса, аби виловити рештки ватажків банд, усіх гайдамаків, а також і причетних до бунту селян. Адміністрація з свого боку посилила ті команди ще й ескадроном уланів.

Янчевський з шаленим старанням і самовідданістю почав полювати на людей, і незабаром усі тюрми Літина й Летичева були переповнені захопленими селянами, яких називали по-різному: то гайдамаки, то потуральники,

під’юджувачі, переховувачі тощо.

Слідство провадилося, звичайно, з тортурами, на яке ні лози, ні нагаїв комісія не шкодувала, і тих, яких визнали за винних, відпроваджували до Кам’янця, майно їхнє, як награбоване, конфіскувалося і якось губилося під час перепису.

Тим часом друзі й товариші Кармелюкові тривалий час, незважаючи на грізні чутки, не вірили в його арешт і довго ще розшукували свого отамана по нетрях, серед боліт… Тільки після марних розшуків кинулись вони переодягнені до Летичева й Літина, де бачили вже кількох Кармелюків. Та поки Дмитро й Андрій розшукували, ризикуючи власного шкурою, справжнього свого батька, він сидів у кам’я-нецькій башті й давав показання кам’янець-подільському судові.

На допитах він тримав себе гордо, з гідністю, і всі злочини, які на нього клали, визнавав, а саме: утворення ватаг, провід ними, грабунки. Самі тільки вбивства відкидав Кармелюк, та їх і виявлено не було, за винятком Доротеї. Але слідство про це вбивство було зам’яте й не дало ніяких наслідків.

Установлено було тільки те, що головний винуватець —* муляр, який зник невідомо куди і досі якого не піймали, був не Кармелюк, а інша особа; сам же Кармелюк зостався під підозрою, бо не знайшлося жодного свідка, котрий би довів участь його в цьому злочині.

Кармелюк тим часом твердив, що всі свої подвиги вершив не заради вигоди.

Кам’янецький суд квапився закінчити слідство про’ Кар-” мелюка, побоюючись, що він утече, і бажаючи скоріше вислати з краю небезпечного гайдамаку, тим більше, що його, як дезертира, вимагав і командир полку, який перебував у Могилеві, для проведення над ним польового суду й виконання вироку, за сполукою злочинів, у присутності полку.

Під осінь Кармелюка відпроваджено було до Могилевк, де цольовий суд і засудив його за кримінальні злочини й за втечу до семисот ударів крізь стрій і, якщо витримає кару, то вислати його на каторгу.

Коли Кармелюка було відпроваджено до Могилева, всі. дідичі зітхнули вільно, а діяльність комісії Янчевського остаточно заспокоїла панів і завела знову кріпацькі порядки. Багато селян було вислано до Сибіру, але в’язниці все ще були переповнені.

Тільки Дмитро та Андрій уникли гіркої долі багатьох своїх товаришів і, незважаючи на те, що дуже ризикували, розшукуючи свого батька отамана, все не попадалися в залізні руки Янчевського. Загибель Кармелюка збентежила їх, а Андрія довела навіть до тупого розпачу; вони змушені були відмовитися від дальших розшуків батька й повернулись у розпачі в рідні місця.

Тут зустріла їх Уляна-шиикарка; вона, нюхом почувши, що вони — не звичайні птахи, виявила їм своє співчуття й надихнула нової енергії, давши притулок у своєму, закинутому посеред нетрищ, шинку.

Лісові гості помалу-малу підпали під цілковитий вплив цієї вродливої, завзятої й одважної жінки; вона наглядала й керувала їхньою злодійською— діяльністю, передержувала й збувала крадене, обіцяючи наладнати й ширше діло, як тільки зовсім заспокояться пани й ослабне нагляд органів влада.

Так воци й жили під охороною корчми; займалися дрібними крадіжками, не гребуючи іноді й селянським скотом і плекаючи в своїх серцях сліпу надію на ширшу діяльність у майбутньому.

Тепер же грандіозні наскоки й пограбування скрізь були припинені, а дрібні крадіжки хоч і траплялися то тут, то там, і нібито під проводом Кармелюка, але не викликали вже переполоху, і над буцімто’ Кармелюками вельможне панство сміялося.

Маршалок входив теж до комісії, часто виїжджав то до Летичева, то до Кам’янця й запрошував завжди з собою на той час Демосфена, котрий з часу погрому став ще ближчим другом родини, Хойнацький зндву став одваж-ний та сміливий, навітб зважився їздити не тільки на

полювання, але й до сусідів без команди; сусіди намірялися його одружити, але Хойнацький ухилявся від пут Гіменея, вдоводьняючись Фросею чи ж боячись її ревнощів”.

Пігловський виписав до себе старшого сина й заходився разом з ним господарювати і заводити чужоземні удосконалення й порядки, які суперечили патріархальним способам хліборобства і баламутили самі звичаї сусідів.

Так минуло два роки, і привільне панське життя, яке скаламутили гайдамаки, почало втихомирюватися і входити в свої звичні береги.

Був теплий весінній вечір. Сутінки вже повзли з усіх боків і скупчувалися мороком коло” пнів столітніх дубів і ясенів, що юрмились навколо затишної корчми. Та, незважаючи на густі сутінки, в корчмі ще не світилося, хоч у напіводчииепі двері, чувся звідти стриманий гомін кількох голосів. У корчмі справді були паші давні знайомі — солдат Дмитро Гнида й Андрій.

Солдат за цей час геть заріс кошлатою бородою, в якій зовсім зникли сліди бакенбардів; з вигляду він постарішав і хоч тримався ще браво, але колишньої самовпевненості вже не було. Андрій же ніби ще дужче змужнів, розвинувся в своїх атлетичних формах, але вигляд мав понурий, і в його очах таїлася туга.

За окремим столом товариші попивали горілку й старанно заїдали її накришеною в миску свининою та смаженою на салі картоплею. ■ ,. •

Красуня Уляна то вбігала, то вибігала з хати. Коло шии-квасу стояло двоє селян, похиливши голови, і покірно чекали, поки впорається з усім господиня; один із них, низенький, білявий, прибитий нуждою, не підводив очей, а безнадійно дивився на свої босі, вкриті засохлою грязюкою ноги, а другий, стрункіший, чорнявий, примруживши очі, пильно оглядав усю корчму і часто зупиняв їх на тих, що вечеряли, підозріло похитуючи головою. —

“• Був ще в корчмі Уляниній і п’яний гість; але він напів-лежав на лаві з блаженним виразом очей; димив своєю люлькою й часто спльовував; він, мабуть, мріяв тільки про те, як би швидше заснути. .

— Що ж, хазяйко,— заговорив знову бадьоріший і хитріший селянин, коли Уляна сіла за шинквасом,— чи ми діждемось од вас ласки?

— Давай гроші, то й ласки відпущу тобі, а наборг —”. немає! — усміхнулась вона холодно й трохи пиховито.

— Та де ж тобі зараз узяти гроші, коли ми й так до

рубця обірвалися; он у нього коня вкрали, а в мене —* пару волів. Ми цілісінький день вилазили по всіх ярах і нетрищах, і вилазили даремно, ніг під собою не чуємо, животи попідводило, то хіба ти й чарки горілки, й шматочка сала не даси?

— Авжеж, не дам! — відповіла господиня.—Он той на лаві, здається, з вашого ж села, так уже й носом клює,— так надавала… —

— Атож! — мугикнув той, що курив.

— ‘Та яке нам діло до того? — наполягав брюнет.— Ти нас уконтентуй… Кажуть тобі: голодні, мов пси, а віддамо після, не бійся… В тебе ж християнська душа, а не жидівська, ти зрозуміти можеш?..

— У неї жіноча душа,— докинув той, що лежав.

Блондин тільки безнадійно зітхав і переступав з ноги на

ногу.

— Так-то воно так,— стояла на своєму Уляна, лузаючи насіння,— та й мені ж добро з неба не падає… Теж потіти не раз доводиться… А з вашого брата часто, як із святого, не візьмеш нічого… .Прийде котрий, сльозу пустить—пограбували, обікрали, зглянься, мовляй… А його, може, ніхто й не пограбував, а він просто, щоб ошукати, казку приплів, та й годі!

— Та бога ти бійся… Камінна!

— Та що ти бога? Бога позивати мені не доведеться… А що камінна я, то ти брешеш: задарма статкувати для всякого не буду, а пришли карбованця, другого, третього, то й поворожу, і розшукаю, і хворим ще допомагаю… всяку напасть на людях і на худобі зашіптую, а ти… камінна!

— Вона не камінна! — заступився підпилий селянин.-— Камінь холодний і твердий… а вона — м’яка й гаряча!.. У!

— А ти, коли напився, як свиня, то лежи тихо!—підвищила голос господиня.— Лежи та мовчи, а то я тебе так угрію, що цілий рік згадуватимеш мою ласку…

— Овва! — одрізав був на її погрозу той, що лежав, але Уляна крикнула: “Ну!”, і він одразу замовк.

— Уваж їм, хазяєчко,—■ заступився нарешті й солдат та селянин,— голод же не тітка, а збиток я поповню.

— Невже свого не послухаєш?.. Тут рука руку… Круть-верть, а в черепочку смерть! — встряв знову п’яний.

— Не мели й не перележуй хати!—попрямувала була з войовничими намірамц господиня до лави, але спинилась і кинула солдатові: — Бач, жалільник який знайшовся,— огризнулася вона, але в голосі її вже прозвучало більше лагідності.— Теж на чужий рахунок щедрий!

— Та павукові зайва муха павутиння рве,—мовив Дмитро між іншим, одламуіочи великий шматок паляниці.

— А хата — покришка,— додав Андрій.

— Ну нехай уже й так,— підвелася Уляна,— нагодую вас, знайте мою добрість, а вже потім — як совість ваша: згадаєте вдову — спасибі, а забудете — хай вас бог судить.

— їй-богу, згадаємо,— зітхнув блондин.

— Як не згадати! — труснув чуприною брюнет.— Ось

тільки розгорюємо де карбованця, то зразу ж і до тебе по пораду. ч

— Дуже добре, любий мій, не пошкодуєш! — І вона хутко вискочила до сіней.

— Чорт, а не жінка! — сплюнув п’яний і заходився знову натоптувати люльку.

Двері відчинилися, і швидко ввійшла господиня, поклала на другий стіл паляпищо, шматок сала й поставила пляшку горілки.

Голодні посідали й жадно заходилися трапезувати.

*** Сліпа хата,—сказав солдат,—хоч би де бликавка.

Вночі в лісі краще зажмурювати очі,— відповіла господиня.

— Та ми позатикаємо баньки, а то й шматок не в рот, а в ніс тицяєш,— відповів солдат і, підвівшись з місця, почав. опускати на вікна позакачувані солом’яні матки.

Господиня оглянулася, прислухалась, роздмухала в печі вогник і засвітила каганця. Кволе світло полилося від нього й червонястими плямами лягло на стелі й на оголених аж до дранки задимлених стінах.

Від шинквасу, столів, од печі й сволока розповзлися в усі боки чорні рухливі тіні й наповнили непривабну пустку похмурим трепетом.

Усім стало ще моторошніше.

— Ну й часи! — заговорив після третьої чарки брюнет.— Хоч лягай і здихай… То, бувало, надіялися на батька Кармелюка, що приборкає панів, укоротить їм руки.., І справді, трохи живилися то тим, то сим… та й од пана отамана перепадало, а тепер, як його, сердешного, забрали, то пани ще гірше знущатися стали, та й од лісної волі кривда… Виходить, з двох боків шкуру деруть, хоч лягай та здихай!

.*”■ Ох, правда! — зітхнув Андрій і потупився.

—* То було за батька до нашого брата жаль був, а тепер свій свого грабує,— діймав когось брюнет.

Заступника немає! зітхнув білявий.

— Поспішайте, поспішайте, голубчики!—заметушилася господиня, намагаючись перервати неприємне розбазікуван-

ня гостя.—Я ж замикаюся наглухо і вночі нікого не пускаю до хати. ■ ‘

— Коли ж не хочу,—засміявся п’яний.— А щодо батька, то це брехня,— провадив він, пробуючи звестися на ноги.#-Ніхто його не взяв і не візьме… правду кажу! Бо — трах’**-і всі, як груші посипляться. Трісь — і немає кайданів!

— Еге ж, еге! ” похопилася господиня.—Він тут, я сама чула… та й штуку встругне іноді не хто інший, як тільки він!

— Ого-го!.. Ще й яку штуку! — п’яний підвівся нарешті на ноги, вхопившись рукою за стіну.— Дається навмисне в руки,— закують його: кайдани, ланцюги, колодки… а він сміється.. Гульк, а вони закували колоду, а його й пальцем не зачепили, бодай я навіть не понюхав горілки, якщо неправда… А то от сяде на підлозі в тюрмі… І аби тільки грудка крейди,—намалює човна — і ф’ю-ф’ю! Так і винесеться на хвилі… от що, а не то що!

Характерник! — підтвердила господиня.

— Ох, коли б так! — зітхнув Андрій.

— Побачиш… проявиться,— кивнув головою певний у чаклунстві Кармелюка селянин,— тільки збореться на силах і проявиться, аякже! І таких от негідників, котрі, значить, і свого брата… Гм!.. Або таких гадюк, які бувають шинкарі…

— Геть! — схопилася в запалі Уляна?

Але солдат стримав її. ч — ■

— Облиш, кумо, п’яний. А виряди краще всіх за фронт,— діло є.

— Ну, чорт із ним! — облишила вона.— А тільки ось що,

добрі люди; підкріпилися, чим бог^послав, і по сій мові бувайте здорові! ^ *

— Авжеж, час, пора кожному в своє лігво! — крекнувши, підвівся Дмитро разом з Андрієм. За ними почали хреститися й дякувати господині голодранці селяни, а п’яний заметушився по хаті, безнадійно розшукуючи свою шапку.

— Дай-но лишень я допоможу тобі, пане-брате! — люб’язно сказав Андрій, підійшовши до нього.

А в цей час у сінях почувся якийсь підозрілий шерех: хтось увійшов туди і навпомацки шукав двері.

Всі переглянулись.

-т— От принесла лиха година! — буркнув солдат.

Уляна кинулась була замкнути двері на засув, але було пізно: на порозі вже стояв згорблений дід із сивою бородою і в жебрацькому лахмітті; в руках у нього був довгий кий, а за плечима теліпалася торба. Спершу можна було подумати, що то прочанин.

— Слава богу! — промовив старечим голосом подорожній, низько вклоняючись і шукаючи очима ікони, немовби хотів перехреститися.

— Навіки слава! — відповіла невдоволеним голосом Уляна.

Подорожній, не звикши до темряви, нічого ще поки що не бачив і стояв коло дверей, протираючи очі.

— Іменем Христа, пана Ісуса, прошу притулку,—* вклонився він знову Уляні й одразу притих, немов побачив у ній щось дивне.

— Що бог послав, діду, прийміть, а ночувати в мене ніде,— відповіла господиня сухо й дала жебракові скибку паляниці.

— Нехай бог вам, папі, відплатить,— зітхнув дід,— а мені б спочити хоч годиночку… Я з курми встану… А тепер от просто ступити не можу,— так підбив ноги й намучився в довгій дорозі.

— Рада б, та не можу,— розвела руками господиня.

— Та мені хоч би під лавою отут,— обернувся подорожній назад і зустрівся поглядом з Дмитром.

На обличчі його мигнув подіїв, він подався на ступінь уперед і тихо скрикнув: але ту ж мить схаменувся й знітився, похилившись па кий.

— Що з вами, дідусю? — здивувалася господиня.

— Та щось у ногу кольнуло… і в бік,— відповів розгублено подорожній.

. Почувши крик старого, солдат здригнувся і з розширеними очима став прислухатися до його голосу; коли подорожній збентежився, мова його втратила старечу хрипкість і зазвучала виразніше.

— Діду, звідки ви? — швидко підійшов до нього Дмитро й, узявши старого за руку, став пильно приглядатися до його обличчя.^— Ви впадете від утоми… ось тут присядьте та підкріпіться хоч чаркою горілки.

— Як бувало в лісі темної ночі! — промовив з усмішкою дід і міцно стиснув солдатову руку.

— Коли пташині гнізда дерли? — перепитав солдат.— Та найкращого сокола втратили…

— А сокіл або мертвий упаде, або до пташенят повернеться,— відповів старий тихим, але зовсім дзвінким і молодим голосом.

При звукові цього голосу солдат схопився з місця, нахилився до обличчя старого, і в нього з грудей радіспо вихопилось:

— Ех, живий бог — жива душа, а хазяйка — хороша! — скрикнув він на весь голос, щоб зам’яти хвилювання, яке прорвалося, і додав, стукнувши кулаком по столі: — Ей, хазяйко, чого ж ти каменем стоїш: піднеси лишень бідному подорожньому чарку, а то впаде…

— Та ну його!—сердито огризнулась Уляна,—На всякого пройдисвіта добра не настачиш.

— Порожня в тебе пляшка, чи що? — суворо зауважив солдат.—Не скупись та кріпись, а весілля почнеться, то й частування буде…

^ Ти здурів? — витріщила вона очі на солдата.

— Замкни на замок кухню; коли в курнику свій півень, то чужі бійку зчинять. А що, хлопці,— звернувся він до селян,— тягніть лишень п’яного та тікайте, а то дід ненадійний… умре, то всіх нас поцуплять і такого всиплять, що й за рік не висьорбаєш. Знаєте, які ці проклятущі комісії, бодай їм добра не було, скільки вони перемучили нашого брата! Тільки попадись у зуби виродкам!

— Кара господня! — простогнав білявий.

— Бодай вони виздихали! — вилаявся чорнявий і став допомагати п’яненькому землякові знайти двері.

Тим часом Андрій, почувши злодійську мову солдата, його замішання і якусь тривогу, що зародилася в хаті, сам сполошився, підсів до діда й почав підозріло придивлятися до його обличчя.

Дід помаленьку стиснув його руку й тим ще дужче збентежив простуватого Андрія.

Коли солдат уже вирядив гостей і замкнув за ними на засув уїзні ворота, Андрій, вдивившись, нарешті, в очі старого, раптом здригнув і розкрив од жаху рота.

— Впізнав? — шепнув тихо старий.

— Батьку мій! — нестямно скрикнув Андрій і кинувся на шию старому.

-т— Тихіше! — прошепотів дід і стиснув йому до болю

РУКУ— . • ,

Цієї миті увійшов до хати Дмитро й кинувся обнімати Кармелюка. ’

— Не бійся… тут свої!

Андрій, теж з криком: “Батьку мій!” почав душити в своїх могутніх обіймах подорожнього.

— Задушите! — щасливо усміхався “дід”, цілуючись і обіймаючись з своїми друзями.

Та хто це? — сполошилась Уляна, розгубившись до

краю.

— Хто?.. Батько наш і отаман, Іван Кармелюк! — урочисто проголосив солдат.— Воскрес-таки! Ур-раИ

Уляна стояла як ошелешена й почувала, що під нею земля хитається,

Скидай, друже мій, геть к бісу це лахміття: в нашої куми дещо знайдеться з награбованого та й личину геть,— заговорив після бурхливого вияву радості солдат.— Ану, кумо, ліворуч кругом… марш! Та до одягу ще неси сюди всякого провіанту і на зуби, і в горло… Свято ж яке! Людина з мертвих воскресла… Та яка людина!

— Не хвали так уже мене, друже!—докинув Кармелюк.— Перехвалиш!

— Ні, боже мій! Сама потім узнаєш, красуне, що хоч виверни світ навиворіт, а ліпшого не знайдеш!

Куди! — махнув рукою Андрій,

Ой? — блиснула очима Уляна.

з*-. Не вір, пані,—похитав заперечливо головою Кармелюк.— А от що він сказав — красуня, то правда… і що другої такої не знайдеш, то теж не брехня.

Ого-го-го,—загорілася від задоволення господиня.— Старий дід, а язик — пече, як вогнем…

Неси лишень одяг, там побачиш, що з дідом станеться…

Вечеряти, тітонько, дайте батькові мерщій,— втрутився Андрій,— а то мелете язиком, а батько голодний…

Зараз, зараз,— заметушилась Уляна,— дорогому гостеві нічого не пошкодую! —Вона вибігла й незабаром повернулася з цілим оберемком усякого польського одягу.— Приміряй, пане, що підійде, а я побіжу ще по господарству!

Кармелюк вибрав на свій зріст венгерку й інше; зірвав бороду, вмився й став знову, як і був колись, красенем. Неволя,-недуга і довга важка дорога змусили козака схуднути, але та худорлявість надавала його обличчю ще більше моложавості й краси.

Молодець!—вигукнув, задоволений солдат.— Такий самий… Ніби вчора розлучилися…”

— Ех, не такий, брате,— зітхнув Кармелюк і нахмурився,— Багато пропало здоров’я…

— Схудли батько,— сумно мовив Андрій.

Наживем! — махнув рукою солдат.

До хати заскочила Уляна.

— Ой мамо моя! — скрикнула вона, глянувши на Карме-дока, сплеснула руками й остовпіла.

— А що, впізнала, пані? — ласкаво всміхнувся колишній ДІД.

— Боженьку мій! Та це ж той самий пан, що я зустріла років два тому коло жидівської корчми.

— Він і є! А пані господиня і за два роки не забула?!

. — Господи, що ж це? — шептала Уляна, не відриваючи зачарованих очей од Івана.–Я думала — шляхтич якийсь… панрк… а, виходить, Кармелюк… От щастя! І в голову не могла собі взяти… ночами не спала… Про Кармелюка скільки начулася, а в очі не бачила… і невтямки… А воно, виходить, не дідич, а наш славний отаман… Ну й дивовижа!

— Спасибі за ласкаве слово… Вже коли задля першого знайомства говорити всю правду, то і я не раз проклинав красуню, яка до всіх моїх мук додала ще й туги…

— Ге-ге, друже,— ударив Кармелюка по плечі солдат,**** такий же, як був — просто з фронту й спуску немає!

— Годі вже! — махнула рукою зніяковіла господиня.^ Я ось зараз дам вам вечеряти.

Через кілька хвилин на великому столі, застеленому чистою скатертиною, красувалося вжо кілька чималих фляг з березівкою, перцівкою, вишнівкою й чорним нивом, шкварчала па сковорідці яєшня з салом, стояла миска з холодною свининою, а друга з свіжим сиром і сметаною.

— Пробач, дорогий пане! Що бог послав…— припросила з приворожливою усмішкою господиня Кармелюка і його товаришів.

— Та пошли, боже, й багачеві такої вечері! — підлестив Кармелюк.

Всі посідали. Господиня піднесла гостеві першу чарку,

— Чого ж побажати нашому любому панові отаманові? Ну, щастя, здоров’я, слави, удачі… Ні, ще ось чого: щоб коло нього було таке вірне та щире серце, яке б не допустило поставити йому пастку, яке б кинулося на самого диявола, себе б оддало йому в зуби, а дорогого б друга закрило…

— Козир-молодиця,— усміхнувся солдат,—хоч і в наш город закинула камінчика…

— А що ж, і правда,— зауважив Андрій,— не вберегли.

— Сам винен, попався на вудочку,—усміхнувся Іван,— та ще попався, як дурень, а дурня і в церкві б’ють… Ну, буде й на нашій вулиці свято! — урвав він і звернувся до господині: — Спасибі тобі за це. серце і за твою ласку, люба господинько! Вже коли б таке серце для проклятого богом знайшлося, то я б уставив його в раму і дивився б, поки очі не згаснуть… Ех, от чого б я побажав: щоб ця щаслива хвилина тяглася без кінця-краю, щоб умерти так, сидячи між друзями і не зводячи очей з такої чарівниці…

— Е, що про смерть, пане, гадати,— промовила, палаючи від захоплення, господиня,—цур їй! Живий про живе гадає…— І в очах її блиснув такий— палючий вогонь, що й Кармелюк відчув, як його сврце здригнулося й кров занур-тувала…

— Ой, ой господинько! Гостя вітати треба, але й нас забувати теж не слід,—докорив солдат.—У мене на радощах і в горлі пересохло… і живіт підвело…

—■ Пробачте, любі! — зніяковіла Уляна й налила по чарці Дмитрові й Андрієві. /

— Ну, на здоров’я! —крикнув солдат і перекинув у рот чарку.— Нам тільки першу для закону, а далі ми вже й самі підемо на штурм… Ех, друже мій, любий Іване! Що це за господиньку нам послав господь,— то кращої й ие треба… Крім того, що красуня мальована й господиня хороша, та на це ще начхати, а от людина вона завзята, просто герой, а не жінка! Хоч і в битву її з супротивником пусти, то й оком не змигне… а й нашого брата за пояс заткне… Вогонь, а не жінка, от що!.. Пхикати не буде, а з біди виручить… себе не пошкодує, а виручить… Скарб, та й годі!

— Та чого це ви мене так вихваляєте? Чи сьогодні святого похвалышка? Ну, то і я ж панові отаманові скажу, що таких вірних друзів, як ці двоє — пошукати… Про що не говорять було, а мову неодмінно зведуть на, дорогого батька… Я з їхніх слів багато про панове життя довідалась… а ось це славне одоробло, а разом і дитя, то за своїм батьком нудьгувало до сліз.

— Спасибі, спасибі! — зворушеним голосом казав Кармелюк і потискував своїм друзям руки, а господині виявляв свою прихильність і поглядами й одвертими поривами схвильованої і сп’янілої душі…

, XXXIII

Гамірливо й весело проходила вечеря. Господиня пригощала, припрошувала, сама додавала до чарки охоти, а гості віддавали належну честь і напоям, і наїдкам. Коли голод було вгамовано й потомлені щелепи стали лінивіше працювати, а по, столу тільки кружляли чарки та кухлі, то солдат звернувся до Кармелюка:

— Ну, розкажи ж нам, любий друже, яку біду ти пережив і як од неї визволився?

— Ех, кра.ще б її й не згадувати,— зітхінув Кармелюк і провів рукою по чолі, немов бажаючи стерти гіркі спогади, та як не розповісти друзям?! Про те, як мене той диявол підвів, як напоїв дурманом і напівсонного здолав цілим десятком, а то й двома, своєї челяді,— ви, звісно, чули… І челядь, напевно, теревенила та й сам ідол вихвалявся.

Слухачі мовчки кивнули головами, і Кармелюк провадив далі:

— Ну, то кинули мене зв’язаного на воза й помчали… Я вже не пригадую, як і куди,— так мене розібрала в дорозі отрута… Опритомнів я вже мало не в кам’янецькіі? тюремній лікарні… а звідти вже через тиждень перевезли мене в башту, що коло турецького мосту… посадили й прикували трьома ланцюгами до якоїсь клітки… Просто-таки замурували живого в кам’яній труні… Хоч би й ланцюгів не було, то випростатися й лягти в тій конурі не мояша ніяк. Тільки й добра, що хоч висока була, чи то мені так здавалося, але вікна не було видно, а вгорі банька тільки ледь-ледь світилася… Чи сходило сонце, чи стояло високо в небі, чи сідало — знати я не міг… Спершу догадувався, а потім і догадуватись перестав — однаково: густі сутінки, та й годі! Тільки .ніч трохи відрізнялася чорною темрявою… Але тому, що по-справжньому заснути мені, не можна було, то я спершу ночей зо три не сплющував очей, а потім знемігся і все ж таки дрімав, не розбираючи, чи то щч, чи день. Так от і сплуталося все в голові… Випускали мене з тої конури… от хоч і на допити, то теж у якісь темні мішки, де і вдень і вночі ліхтарів не згасили, так що й світу божого, і сонця красного я, либонь, понад рік не бачив… Як не осліп, то вже й сам не знаю… Розповідати вам про нелюдську муку, яку терпів, я не буду: і не розкажеш її, а тільки смутку наженеш… Одне — кістки спершу так ломило, що сам би їх потрощив, а потім тіло одубіло, і я став мало його відчувати… Неначе не моє… а дерев’яне… ледве міг ворухнути рукою і ногою… а друге — нудьга… Господи боже, яка нудьга! Немає гіршої муки на світі! Хоч би як там тіло боліло, то те пусте, а от коли душа болить, то то вже пекло! “

— Сердешний мій! вирвалося в Уляни, і вона змахнула рукою з вії сльозу.

— Гм… еге ж! Знавали й ми цю тітку! — зітхнув солдат, а Андрій уперто дивився додолу й важко дихав.

— Все про вас, про своїх, думки в голову лізли… впивалися в серце, мов п’явки, і ссали кров… Ех, єдине в мене було бажання — припинити скоріше ці муки… І спочатку я тільки про це й думав… та не було способу: попробував задушити себе ланцюгами, але короткі, та й руки не були вільні… Зоставалося одне — вкоротити собі життя голодом, але цей спосіб занадто тривалий і огидний… та й чомусь надія шепотіла в вухо: “Почекай!” То все спершу, а потім і думати перестав — задерев’янів мозок! І знаете, любі; це мене радувало, що, мовляв, не відчуватиму мук на тортурах, а буду ще в очі катам сміятися… Та ось що: на тортури мене не ставили… Я вже все, що на мене плели, визнавав, і всі чужі гріхи на себе брав,— і не ставили… Мабуть, папір прийшов з полку й казенного тіла нівечити вони не сміли, а зобов’язані були перепровадити його ціле командирові… ExJ Налий-но, господинько, хоч питва якого, абощо, щоб залити гіркоту!

— Своїми руками подушила б їх, проклятих! — скрикнула господиня, блиснувши з такою злістю очима, що навіть Андрій гаркнув:

— Собаки!

Кармелюк одним духом випив склянку, яку подала йому Уляна й, глибоко зітхнувши, казав далі:

— То ото водили мене на допити, а потім і перестали, бо не було чого: і почав я зовсім кам’яніти у своєму кам’яному склепі та ждати з радістю хоч кари, хоч смерті…

І от одного дня одкували мене від стіни й повели, але тільки не в камеру, в якій допитували, а через двір —-до наглядача тюрми. Тоді я, братове, вперше, після стількох місяців, сонце боже побачив і відразу осліп… Просто почорніло все й закрутилося вочу, а сльоза так і заливає. Довели мене під руки, і наглядач чи хтось іще, я вже не бачив, прочитав мені папір, що мене виряджають до мого полку з конвоєм, до міста Могилева, де перебуває військова комісія і де мене судитиме польовий суд,—туди, мовляв, пересилається і все слідство по моїх незчисленних злочинствах. І знаєте, хоч і який страшний польовий суд,— бо чи розстріл, чи крізь стрій,— а я був йому радий: бодай доведеться розім’яти кістки в дорозі та надихатися повітрям і надивитися ще раз на рідні поля… Ну, ми й пішли; заковані в мене були руки й ноги, а здавалося, що я вільний, мов птах, рухатися міг, от що дороге — і на душі було навіть радісно: не вогкий склеп, не могила, не темрява, а тепло, світло, грабові ліси, золотисті ниви, гарні яри, й зелені-зе-лені, мов рута, луки, а окрім усього — живі люди,—то по дорозі на волах або на конях, то по полю з косами, серпами,— наставали якраз жнива… Ну, йдемо ми, вартові по боках, позаду підвода, а над нами синє, бездонне небо, і коршаки в ньому кружляють… Ну, на ніч, як заведено, на етап: паскудства там усякого вволю, та літня ніч коротка… Отак-то, либонь, ми з місяць правилися до того Могилева… От коли вже я опинився на Поліссі, то стислося серце… Пішли безкінечні болота та озера… Мокро скрізь: сухого місця не знайдеш… Тільки вже під самим Могилевом прочистилось,— появилися відкриті поля, пагорби й навіть до Дніпра — невеликі гори… Але самий Дніпро не київський, а маленький, так що наш Дністер з ним посперечається; над самим Дніпром і стоїть Могилів; саме місто — більше, ніж наше на Дністрі, але місцевість наша краща. Ну, привели мене в полкову канцелярію, а там і командир наш.

— Ага,— каже,— попався пройдисвіт. Ось я тобі покажу,

як дезертирувати для розбоїв!.. ■

— Слухаю,— кажу,— ваше високородіє.

— Тримати його на гауптвахті під найсуворішою вартою, в ланцюгах!—: крикнув полковник.— Коршак же з крилами…

Посадили мене й незабаром-таки повели на суд; ну, польовий суд проходить швидко, не марудять принаймні: стук, грюк, раз і два — покотилась голова! Вичитали всі мої злочинства в нашому краї, та що полкові і втечу додали, та й присудили до семисот палиць крізь стрій…

Андрій і солдат похмуро мовчали, з жахом вп’явши очі у свого батька.

Кармелюк замовк, схиливши на груди толову; його груди високо підіймалися і з того можна було зрозуміти, скільки в них підіймалося скорботи при цих спогадах. Тривала тяжка, болісна мовчанка. Уляна знову сіла й дивилася на Кармелюка очима, в яких було повно смутку й жадоби помсти.

Нарешті, Кармелюк глибоко зітхнув, труснув головою і обвів усіх поглядом…

— Чого зажурилися, друзі? Га, дорога господинько?.. Ех, серце ж у тебе! — І він швидким рухом стиснув її руку.

Уляна зашарілась і всміхнулася.

— Сиджу ж серед вас: отже, що було,— минуло, а що буде,— єдиному богові відомо. У всякому разі, більше копи лиха не буде,— сказав він весело й, випивши добру чарку вишнівки й пожвавівши, провадив далі: — Повернувшись на гауптвахту, я почав розпитувати солдатиків: скільки мине часу до виконання вироку, до екзекуції? Ну, мені й пояснили, що вирок ще затверджуватиме начальник корпусу, а поки одішлють йому та повернеться назад, то мине часу не мало — найменше місяць… А потім почали мене втішати ще тим, що генерал взагалі пом’якшує кару… Зрадів я й підбадьорився зовсім: не пом’якшення кари мене тішило, а те, що є час виконати мій заповітний намір, а намір був єдиний — накласти на себе руки, не ждучи милосердя, бо чи сімсот шпіцрутенів, чи шістсот, або навіть п’ятсот-— однаковісінько. Ну, задумав я тверду думу; взнаки не даю, навіть пісень співаю, хоч і тут я був у ланцюгах і за мною очей десять стежило, а все ж таки легше було добрати способу, аніж у кам’янецькій дірі… У мене було приховано ще на волі між підошвою й устілкою в кожному чоботі по тридцять червінців. Коли мене схопив той гаспид Янчев-ський, то одягу він не зривав, а помчав одразу до Кам’ян-ця, а там хоча й оглядали одяг, а нікому на думку не спало пороти чоботи. Одсидів я в Кам’янці, не скидаючи їх, а потім сидів па гауптвахті… Ну, ті червінці й прислужилися мені: буп там в одній зміні солдатик * один, землячок, простуватиіі такий, а душа ііайдобріша., жалів він мене, розмовляти дозволяв… Почав я розповідати йому про сім’ю свою, в нього, як видно, теж сім’я горювала, дивлюся,— слова беруть його за серце, по очах бачу. От я й зважився: “Сім’я моя,— кажу,—1 через місяць осиротіє, зостанеться без шматка хліба, то чи можна передати тобі останню мою волю… чи виконаєш її?” — “Як би ж я не виконав,— відповідає,’— коли це святе діло!” — “Спасибі, нехай тебе бог нагородить! То я тобі довіряюсь, як братові: у мене в підошвах сховано шістдесят червінців, допоможи мені вийняти їх,— візьмеш собі десять, а решту сім’ї… Допоможи скинути чоботи та прихопи ножа, щоб розпороти міг”.— “Добре,—каже,— після зміни”…—”Тільки ось що,—я йому,— зроби так, щоб самому бути в той час на іншому посту: йкщо помітять, накриють, то ти не відповідатимеш, і ножа поклади* десь, тільки не свого, а якогось нового,— і ніхто не довідається”.;.— “Так, так”,— погодився він і влаштував усе як я хотів. Я діждався наступного дня і вночі звільнив собі руки: це ж я вмію робити, хоч би й як мені закували руки,— ну, звільнився, знайшов ножа та, перехрестившись, і загородив його по колодочку собі в груди.

— Ой! — глянула Уляна й затулила руками обличчя.

— Що ти! Батьку!—скрикнули разом з нею й товариші.

— Та не лякайтесь! Дивіться: живий і здоровий… Ніхто, як бог! Думав до нього йти на суд, а він не прийняв поки що, а ще визволив… атож! Як ото вдарив я себе, все в очах скаламутилося, зникло… опритомнів я вже в лазареті… Виявилося, що я ножем не поцілив, серця не зачепив. Ну, все ж таки признали лікарі, що я смертельно поранений, що мені не вискочити. Ну, а там у полку зчинився, як я потім довідався, цілий содом, зняли тривогу, слідство: хто та що? Яким чином? “Знати, мовляв, не знаємо і відати не відаємо…” Бились вони бились, і плюнули; мій солдатик не постраждав, і цо ноно страх як порадувало, і ще більше те, що сам помирати мушу. Иу, лежу ото я, лежу, кашляю кров’ю, а помирати таки не помираю. Минає місяць, другий; лікарі руками розводять, а фельдшери то аж лаються, чому я не помираю і ліжко займаю. Разів два розпоряджалися були, щоб уночі, зараз же в мертвецьку, бо — доходить, а мені, як па зло, па ранок краще. Марудилися вони так зі мною, либонь, місяців чотири, нарешті сказали, іцо я житиму… загоїться моя рана. Як почув я це, так у мене все й похололо: то лежав собі спокійно, навіть сміявся в душі, що, мовляв, хоч і як ви клопочетесь, а з’їсте дулю, а то знову про шпіцрутени почав думати, турбуватися. Еге ж, затужив я знову, ох, як затужив! Уже й сам коман-дир заходив, бадьорив мене; картати таки картав, але й бадьорив теж: “Тепер,— каже,— тобі кари на тілі не буде, сам ти себе покарав, а підеш тільки в арештантські роти. Дивися ж, не нароби дурниць!” — Почав я тоді, брати мої, думати, як би мені вирватися на волю: вже одне — або знову ножа в серце, або до вас!.. І така мене нудьга обняла за рідною своєю стороною, за своїми лісами, за своїми кревними людьми, за вами, друзі, така туга, що серце до болю билося… Лежу ото я, і все перед моїми очима, все, все стоїть, мов живе… неначе ч:ую ваш голос… буцім віє на мене від болота вогкою прохолодою… Ех, так би, здавалося, зірвався з койки та й полетів би до вас, а тут груди забинтовані, сили немає, та й наглядають за мною фельдшери, сторожі… Час минає, бачу я, що став оклигувати, що, мабуть, скоро мені прийде час і на виписку,— бачу і мало не божеволію. Розумію, що з лікарні втекти набагато легше, хоч би й те візьми: ні тобі кайданів на руках, ні колод на ногах, та й самий нагляд не такий пильний, особливо в камері тяжкохворих,—і розумію я це все, і нічого не придумаю, руки від злості кусаю собі, а нічого винайти не можу…

XXXIV

Кармелюк вів далі свою скорботну розповідь.

— Почали вже мене з лікарні відпускати на прогулянку, звичайно — окремий дворик за лікарнею і з двома вартовими… Походжаю я та приглядаюся на всі боки. Кругом високий мур, ні хвіртки, ні будь-якої прибудови, через яку можна було б хоч по дахові вибратися… Розпитую, було, і в сторожів моїх: “Що, братове, невже і вночі вам покою немає?” — “Вночі — головна робота,— кажуть.— І коло воріт стережи, і кругом огради ходи..?” .**— “Позмінно, звичайно?” — питаю. “Та який біс: тут ніякої черги не дотримуй ють”,— відповідає Семен Лубков. А я вже з ними познайомився: один був Семен Лубков, а другий Іван Стружев* Я їм на горілку давав, то й розмовляти зі мною любили* Отой самий Семен Лубков, коли мене вперше пустили на прогулянку, то приніс мені й мої чоботи… Я обіцяв віддя-* ЧИТИ йому добре, він погодився, порушив, виходить, правило й приніс, бо одяг видається арештантові тільки як виписується. Ну, я зараз же розпоров підошву і дав йому два червінці, а решту грошей у мішечок та на шнурок і на шию… Ото через того самого Лубкова я потайки й земляч* ка викликав до госпіталю і віддав йому обіцяні десять червінців. Зрадів, очам своїм по вірить: страху ж вій скільки набрався й гадав, що я дурив його тими червінцями,— аж тут і насправді дукатики в руку… Ну й вийшов він од мене, наче сп’янілий. То ото й кажу, що той солдатик Семен прихильний був до мене й любив погомоніти…— “Ну,— ка* же,— черги тут не дотримують, тому й важко урвати годинку навіть збігати до своєї любки Мотрони,..” Від нього я помалу-малу про всі лазаретні порядки довідався, та користі було мало: порядки виявилися суворі… нагляд дуже пильний… А через ограду перелізти — немає способу: саж^ нів два височини… Я думав був підкупити Лубкова і по-* чав закидати,— так ні приступу; ну, я й прикусив язика,,, тимчасово, звісно, бо надії ще остаточно не втрачав… Так от і тяглися дні за днями. Повіяло, нарешті, й весною; сніги розтанули, на деревах бруньки понабрякали, береза випустила сережки… І мені вже пішла повна порція: отже, через тиждень, через два — виписка… І пориває моє серце на волю весняний дух цей, і. налягає, мов осінній туман, безутішна туга. Лежу на койці, заплющу очі,— і мені взи-жається ліс зелений, свіжий, пахучий… А то перед очима розкинеться золота нива пшениці… Колос шумить. Вгорі голубе небо… Йітрець ото ласкавий повіває, скошеним сіном пахне… дихати вільно! А розплющу очі — темниця, стогін хворих і кругом неволя… І така туга здушить у залізних лещатах мої груди, що слів немає висловити муку оту… Ех, друзі мої! Тільки в тюрмі, на чужині родяться такі слова!

Кармелюк важко перевів подих і провів рукою по очах,

— То ото лежу я на койці, мучуся… Тіпає мною лихоманка, а нічого не придумаю… тільки голова болить та в

скронях ломить… Під весну почали класти в нашу камеру більше хворих на тиф. їхні койки стояли в другому кінці камери, а я в своєму кутку зоставався вже сам через те, що хворі, які лежали разом зі мною, повиписувались. От раз увечері, під час обходу, і каже лікар фельдшерові: “Он той, що в кутку, через годину, через дві буде готовий,— то його негайно звідси в мертвецьку разом з койкою, а то зараза; тож миттю в мертвецьку І Ну, а ти, Кармелюк,— підійшов він до мене,— молодець… через три дні випишемо з лікарні…” Пішов ото лікар, а в мене все помертвіло в гру-дях… і ждав же цієї виписки, а як почув про неї, то й затіпався… Через годину знову прийшов до нас фельдшер, оглянув того хворого й бурчить, лається: “Дихає ще, диявол… Йому ж однаково, а ти не спи! Ей, Семене! — гукнув він.— Семене! Невже пішов до своєї шельми? Ну, накле-пають же тобі зуби, коли що! Вискочив, наче блекоти об’ївся…” Але Семен, як виявилося, був у лазареті, і фельдшер привів його в нашу камеру. “Ось,— каже,—той наказ: як тільки номер 15 дух випустить, негайно його витягти з койкою, розумієш — негайно, а тому тут біля койки й лягай спати та й прислухайся…” — “Згляньтеся, ваше бродіє,— відповідає Семен,— тут задуха, повітря важке… а я дві ночі, либонь, не спав… Дозвольте мені, ваше бродіє, лягти в сторожці, а я навідуватимусь…” — “Не базікати! — аж тупнув фельдшер ногою.— Мені через тебе не спати, чи що! Тут лягай, і все! А як номер одійде, мене не турбувати: поклич Івана. Та пам’ятай, що це наказ головного лікаря!” —і пішов… “А бодай ви повиздихали, чорти!” —вилаявся Семен і від злості шинелею та кашкетом об підлогу… “Знаєш що, Сеню?—сказав я,— лягай оно на ту вільну койку, а я замість тебе постежу: я ж цілі дні сплю, так мені постерегти—пусте, а тобі, бідолашному, й спочити треба”.—”Спасибі,— відповідає.— Постережи, брате, а в мене вже й силоньки немає…” — І справді, таки був знеможений. Як тільки впав на койку, так і захропів, хоч за ноги тягни… Лежу я, прислухаюся до хворого — дихає ще, важко так, а дихає… Гомін і в лазареті, й на дворі стих,., і в нашій камері стало, як у могилі… Лежу я.., на серці в мене така вага, наче жорнами придушило, а в голові стукає одна думка: через три дні випишуть, а через чотири під стрій поведуть… “Та чи не повіситися тут?” — майнула мені думка, але чомусь після ножа.., вона мені здалася прикрою… Хворий тим часом якось чудно скрикнув і затих… Я схопився поглянути на нього й спіткнувся на шинель сторожа, бо в камері було майже темно; одна тільки лампада перед образом і освітлювала її. Спіткнувся я на шинель, мало не впав, і нараз немов блискавка осяяла мене: “А що, коли накинути цю саму шинель на плечі, а кашкета на голову, та просто до воріт… добре, що й чоботи тут мої під койкою…” Тільки хвилину, не більше, простояв я правцем і одразу зважився.’ Прибрався я, братики мої, за одну мить солдатиком і просто на головний двір; іду собі сміливо, та ще покрикую: “Семене, де ти, чортяко, запропав?” Звісно, на мій поклик ніхто не відгукується: Семен у мене хропе, а в дворі, як на цвинтарі, тихо… Це мене підбадьорило, і я одчайдушно сміливо підійшов до воріт і постукав у хвіртку. “Хто там?” —відгукнувся сторож.— “Іван Стружев”.— “Чого тобі?” — “Чи не бачили, дядечку, Семена Лубкова?” — “При мені не виходив, хіба що до моєї зміни… а що?” — “Та в нас,— кажу,— а серце в грудях тільки гух, гух, гух…—У нас,—кажу,—хворий помер,— так головний лікар звелів негайно ж винести, а його, диявола, немає: мабуть, у своєї Мотрони виніжується!” — “Ха! ха! Звісно!” — засміявся сторож.— “То пропустіть мене, дядечку, його покликати, а то перепаде йому!” — “Збігай, збігай!” — Я вхопився рукою за воротину, щоб не впасти,— так у мене закрутилося в голові і від радості, і від страху. Заскрипів засув, напіводчинилася на ланцюгу хвіртка: я насунув нижче кашкета, обкотив комір шинелі, начебто змерз зі сну, й нагнувшись, вийшов із двору.— “Проворніше ж! — каже сторож.— А то мені випускати вночі й своїх заборонено”.— “Я, дядечку, миттю!” — гукнув я —і влупив… А сторож іще й підхвалює: — “Так, молодець, живенько!”

— Ловко! — зауважив Андрій, широко усміхаючись.

— Так уже ловко, що тільки руками розведеш… Ха-ха! — розсміявся Дмитро.— Вранці, гадаю, яка там веремія знялася в лазареті! Ой, бодай їх курка вхвицнула!

— А далі ж як, мій орле? — нетерпляче спитала захоплена розповіддю Уляна.

— Що далі, моя люба? — усміхнувся Кармелюк і теж обпалив її поглядом.— Завернув я за ріг та й пустився не до міста, а до лісу, що зараз же чорнів над Дніпром. Біг я до лісу щодуху і аж тоді, як ускочив у густу ліщину, впав на землю й з півгодини відпочивав. Потім уже вільніше став пробиратися в гущавину, перебігаючи-галявини й просіки… На —світанку я вийшов на якусь доріжку й наткнувся на чоловічка; він дрімав на акуратному візочку, а в— нього була запряжена міцна конячина.. Спершу я хотів був сховатися в кущі, а потім ризикнув спинити чоловічка.

— Гей, пане-брате, куди їдеш? — гукнув я.

— Га?! — кинув він спросоння.

— Куди,—кажу,—їдеш? .

— На ярмарок у Трубайськ, пане службо.

— От і гаразд: мене теж посилав туди мій ротмістр.— Коня йому й візок під речі треба купити…

— Та я сам,— каже,— їду туди продати свого.

— То будемо сватами,— зрадів я, і чоловічок теж радий. Ну, наторгувався я для проформи, і вдарили по руках. Дядько запрошує мене в своє село могорич запити; та я відмовився, а попросив його продати мені ще свою свитку: на ньому була біла свитка, а зверху кожушок. “Солдатська,— кая£у,— шинель вітром підбита, а тепер ще ранками приморозки, то якраз саме під шинель була б свитка..;” Продав він і свитку мені за три карбованці…’ Розпитав я ще в нього про. дорогу й, попрощавшись, сів на візка, та й покотив собі паном діло… Перепало таки першого дня конячині: тільки раз коло якоїсь”лісної корчми підгодував, роздобув у жида собі шапку та й махнув далі… Наступного дня вже спокійніше їхав, навіть у якомусь містечку купив собі дві пари одягу й доправився без будь-яких пригод до Проскурова… Ну, там уже треба було бути обережнішим: міг хто-иебудь і впізнати; я, на лихо, по дорозі постригся й поголився, а то в лікарні був отакенну бороду запустив, та не терплю тільки її… Ну, виходить, знову треба було мати, щоб відвести очі, бороду; от я й переодягся жебраком-дідом, змайстрував лляну бороду та й рушив іменем Христовим у рідні місця… По-справжньому навіть не знав, де б розвідати про вас, мої друзі, про своїх; думав у своєму селі розвідати, а от мене й привів господь просто до своїх та ще до яких, до найближчих моєму серцю, до найкрев-ніших!

— Голови за тебе! — крикнули Андрій і Дмитро.

— Ну, то і я ж кожному другові вет за вет,”— скрикнув сп’янілий від бурхливої радості Кармелюк, обнімаючись з своїми друзями.— Ну, а пані дозволить… по дружбі… по-приятельському… як товариша… посланого богом?

— Ще б пак! — підтримав Дмитро.

Уляна стояла якусь хвилину, зашарівшись і потупивши в долівку очі, потім блиснула ними й мовила завзято:

— Що ж? Коли друзі, так друзі! — і-дзвінко, гаряче поцілувалася з отаманом. .

— Ур-ра! Бий з фронту! Вип’ємо тепер за здоров’я нашого батька, за його визволення, за нашу радість! — вигукнув Дмитро.

Уляна кинулась усім наливати повні склянки, і всі

•почали пити за здоров’я один одного з радісним гамором, поєднані однією любов’ю, одним поривом… А тепла,_ сповнена солодкою знемогою ніч непомітно пливла й наближала чао до світанку.

— Ну, пора і по дворах! —■ промовив, нарешті, Дмитро й рішуче підвівся з лави.— Отаман ще й після хвороби не дуже зміцнів та й натомився в дорозі… а ми все чаркуємо.

” Давно йому пора спочивати; вже, здається, світає,— стурбувався й Андрій,— а де ж батькові постелять?

— Тут, тут! —■ заметушилася господиня.— В цій хаті просторо.— Я зсуну два, три ослони…

— О-о,— потягся Дмитро,— наша господиня — золото, ублаготворить як слід… Ну, добраніч! Ходім* здоровило, до свого хлівця…— І Дмитро, ухопившись для рівноваги за плече Андрія, вийшов за ним, покривулявній, з хати.

Стривай, молодице,— заговорив Кармелюк, коли зостався з Уляною віч-на-віч,— я не зніжений, звик більше на сирій землі або на голому камінні вилежуватися, то для мене не труди своїх ручок…

Що ти, пане? Щоб я допустила свого дорогого гостя валятися, як наймита? — запротестувала вона й дужими руками підхопила ослона.

*** Та стривай же, люба! Покинь! — І Кармелюк узяв її за руку.— Звідки ти знаєш… може, мені приємніше бути в тебе за наймита?

Моєму панові? Моєму отаманові? Моєму батькові та бути за наймита? — жахнулась Уляна і нараз уся засоромилася, спалахнула, як полум’я, й закрила довгими віями свої очі.

Ну, в батьки то ще рано,— усміхнувся Іван,— в батраки, в наймити до такої кралі — і то щастя!

— Не жартуй! — промовила вона глибоким, грудним голосом і несподівано здригнулася, поблідла й сіла на ослоні, мов підстрілена пташка.—Тобі, пане, жарти, а мені не до них,— зронила вона.

— Слухай, моя красуне! — палко заговорив Кармелюк, не випускаючи тремтячої Уляниної руки.— Не жартую я… а хочу одразу, як новому моєму другові, висловити все, що кипить” отут,— показав він на груди,— бо не можу стримати неслухняного слова, не можу погасити полум’я… Краще одразу висловити все, щоб не плутатись, та й урвати, або дати вільну волю!..

— Не треба, батьку! — тихо скрикнула Уляна. *

—• Ні, треба… Одразу… просто… щоб не вадило й не ко-родило! Вподобав я тебе, як тільки вперше побачив… мало сказати вподобав: тавром урізалась у серце, і тавро те випалила своїми очима… Не брехав я, коли казав, що до всіх моїх мук ти додала ще найгіршої! Врізалась і стоїш от перед моїми очима пишна, сильна та гарна, як намальована картина, і просто дивишся мені в душу… а очі твої і печуть, і голублять, і пестятЁ… Солодко мені дивитися в них і боляче; якась’ незрозуміла сила вабить мене, тягне до тебе, і я почуваю, що нові кайдани ламають мою волю, в’їдаються в серце й сковують душу… Ех, Уляно! Кайдани ці були страшніші й болючіші за ті, що рвали до крові моє тіло!

— Ой матінко моя! — скрикнула Уляна, вхопившись руками за голову.

— Коли я був зробив замах на себе,— вів далі він,^ то справді ждав тільки самого забуття… тільки б скоріше з голови та з серця все вилетіло, щезло… і нутро в мене заніміло, а от як побачив тебе, як почув твій голос, так усі ра-* ни мої одразу відкрилися v й залилися гарячою, мов огонь, кров’ю… Люблю я тебе! Кохаю, як нікого ще, здається, не кохав!

— Як нікого? — вхопилася вона чіпко руками за отаманове ^плечей, нахилившись, вп’яла в нього свої палючі, сповнені кипучої пристрасті очі; груди її високо підіймалися й здригалися, коли вона дихала; збуджене обличчя палало вогнем, з уст виривалося гаряче дихання…

— Еге ж, як нікого! Любив я свою дружину глибоко, дуже, але та любов була спокійна й тиха… А ти в мені підіймаєш якусь бурю, кип’ятиш кров, туманиш голову, П?ЯНИПІ якимись чарами…

— Не чарами,-а своїм серцем,^ заговорила вона поривчасто,— бо й воно, мов п’яне, рветься до тебе… Постривай, вислухай! — спинила вона владним голосом поривчастий рух Іванів.— Ти ще не знаєш мене… Я ж страшна… Не відьма, ні,— а чую в собі якусь силу: якщо вже я кого полюблю, то не те що життя своє віддам за нього, а ніякої муки немає такої, якої б могла я злякатися заради свого коханого… Всю себе за нього, до останньої краплини крові, до останнього подиху!

— Орлице моя! — скрикнув Кармелюк, притягаючи до себе красуню.

— Стривай, ще не все! — вислизнула вона з обіймів.— Всю себе віддам, так, усю,— але тому, хто й мене вірно полюбить’… Але ж як узнаю, що коханець мій мене дурить, і за моє щире серце ще й сміється,— не спинюся я ні перед чим, а відомщу йому, відомщу! Жартувати, може, і я жартувала в своєму житті не раз, крутила голови й хлопцям,

ї жонатим, навіть тішило мене погратися з дурнями… А це тому, що я й досі нікого не любила… Нікого,— підкреслила вона,— але якщо покохаю… А тому-то я й кажу тобі, не жартуй зі мною… Чую серцем, що люблю тебе!

— Та ти мені ще миліша в сто крат з своєю грізьбою! — скрикнув Кармелюк і поривчасто притяг до себе молодицю; але вона знову, мов змія, вислизнула від нього й крикнула хрипко, наче пересохлим від спеки голосом:

— Постривай, послухай! Адже тут життя горить…— і вона швидко заговорила, боячись, що хтось або щось перешкодить їй висловитись: — Я ж нетутешня, а з-під Києва… Панською кріпачкою була… І служила навіть недовгий час при покоях панських. Пан хотів згвалтувати — так я йому покусала руки… А пані, довідавшись про те, ще мене ж і одшмагала, ну, я підпалила їм тік і клуні… Виждала час, коли все звезуть на тік, і підпалила… Майже через рік… На мене й подумати не могли… А потім повернувся в наше село москаль Михальчук, старий уже, а карбованців наскладав і надумав женитися. Сподобалась я йому; він до пана — купити, отже, мене; пан заправив триста карбованців. Той заплатив і на другий же день повінчався зі мною. Мене ж навіть і не спитали, любий він мені чи не любий? Яка там у кріпачки воля? Повели, та й годі! Та, правду кажучи, я була навіть рада: кохати я нікого не кохала, а воля все ж таки й нашій сестрі люба… Ну, прожила я з своїм дідом років два, звикла до нього; але несподівано його деревом прибило в лісі, і осталась я молодою вдовою. Як тільки ото я овдовіла, так мені й порадили добрі люди піти з наших країв — бо папи, мовляв, можуть почати знову мститися на мені. Розпродала я все й, не діждавшись панського нападу, подалася на Поділля, взяла тут в оренду корчму й зажила добре. Хто чіплявся до мене, то або гнала в потилицю, або жартувала… Але нікого ще й досі не любила! Так ось яка я! — закінчила вона, важко, поривчасто дихаючи.

— Якої я шукав, яка мені снилася,— задихався від захвату отаман.— Сильна, полум’яна, одважна. З такою орлицею не втонеш у болоті, а підлетиш вище хмар!

— То ти мене й таку, яка я є, любиш, і моєю любов’ю не гидуєш, і мене не зрадиш? — вчепилася вона руками в його плече й, випнувши тремтячі груди, вп’ялася в його блискучі очі своїми повними млості очима.

— Люблю! Кохаю!

— І нероздільно віддаси мені все своє життя?

— До останнього подиху.

— То бери ж мене! — скрикнула вона жагуче й припала до нього вся…

XXXV

Після злигоднів і мук тюремного життя — свобода, воля, краса рідної країни й шалені Уляниііі ласки вилинули на Кармелюка якось чудодійно. Кожен день, здавалося, давав йому нові сили, здоров’я, нову рису краси.

Погляд, постава, рухи, голос його — все змінилося. Вія прибрався в улюблений одяг, який йому роздобув Андрій, і тепер знову схожий був на того красеня отамана розбійників, самий вигляд якого паморочив голови жінкам… Кармелюк і не зоглядівся, як промайнули в цій солодкій бездіяльності два тижні. Одного разу, сидячи за дружньою бесідою з Андрієм, солдатом та Уляною, Кармелюк промовив, хвацько труснувши кучерями:

— Ну, братове, одросли в сокола знову крила,— пора й за роботу!

—* Пора, батьку! Зморилися без тебе! —* з захватом зустріли слова отамана товариші.

Уляна теж і не зморгнула.

— Якщо робота, то й робота! — підхопила вона захоплено.— Після буднів і свято ліпше! За здоров’я ж нашого отамана-сокола, брати! — налила вона собі в склянку, піднесла її високо й виголосила: — Нехай, росте і ширить свої крила!

Дмитро й Андрій зустріли її тост захопленими вигуками.

— Ех, Уляна, вогонь-молодиця! — крикнув солдат, цокаючись з нею склянкою.

— Добрий товариш, люблю таких! — промовив з почуттям Кармелюк, опускаючи свою руку на її плече.

— Вірний і незрадливий! — додала Уляна, кинувши на нього сяючий палючий погляд і, звернувшись до решти товаришів, ту ж мить заговорила діловим тоном: — Тільки перед тим, як починати діло, панове, треба знайти надійне сховище.

— Шукати не треба! — весело перебив її Андрій.-— Я ось, вештаючись без діла за цей час по лісах, знайшов у глушині таку стоянку, що хоч би й як думав улаштувати її краще, то не придумав би! І від корчми від нашої недалеко.

— Дуже добре!.. Виходить, і маркітантці42 нашій далеко ніжок трудити не доведеться! — моргнув Кармелюк Уляні.— Ну, покажеш — оглянемо всі купно… Та тільки як би наших орлят поскликати?

*””• Правда, батьку! — підхопив Дмитро.— Але й об тім не журися: я вже пустив депорт, що сокіл одрощує крила, які йому були підрізали напасники… Обзиваються діти… Дай строку… Через тиждень буде в нас двадцять-тридцять голів, а тоді…

— Почують про нас і доли й гори! — завершила захоплено Уляна.

Після цієї розмови було ухвалено приступити до діла негайно. Працю поділили: Андрій узявся розшукати й пристосувати під житло сховище, яке він бачив, а солдат заходився розшукувати колишніх членів ватаги. Кармелюк поки що не брав ніякої участі в цих клопотах і відпочивав під опікуванням Уляни. З відновленням колишніх сил думки його також усе частіше й частіше поверталися до колишнього життя. З особливою яскравістю виникла перед ним картина його зрадтґйцького арешту. Цей спогад пік його серце незмитою кривдою і в тюрмі, тепер же, коли вій знову був на волі,— жадоба відомстити Демосфенові буквально не давала йому спокою.

— Ех, друзі, брати,— казав він не раз своєму товариству, коли хто пропонував йому то той, то інший план нападу,— не відатиме моя душа покою до того часу, аж поки не по-мщуся на тому дияволові, проклятому Янчевському!

— Помстимося, ще й як гіомстимося! — підтримували товариші.— На ньому в першу чергу!

— Я сама йому, клятому, своїми руками розірву горлянку! — скрикнула й Уляна.— От тільки попадеться!

— Не попадеться, серце, а піймаємо! — поправив Кармелюк.

— Піймаємо, піймаємо! — запально повторила Уляна.— Я вже всім своїм жидкам накажу, щоб рознюхували, куди й коли він їхатиме: накриємо його й тоді вже вичитаємо йому по-своєму!

— Спасибі, кохана! — з почуттям промовив Кармелюк, потискуючи Улянину руку.

Теплий літній день хилився до заходу, В лісі, в глибокому яру, лягали вже сутінки й відчувалася вечірня прохолода, але нагорі ще сонце сяяло, обливаючи гарячим золотом високі верховіття лісу. На дні яру, оточеного суцільною стіною навислого граба, длушпалися люди. Андрій колов дрова й підкидав їх у вогнище або мішав великою ложкою в казанку, що кипів над багаттям. Біля входу до печери, яка позначалася навислими гранітними брилами, лежав горілиць, заклавши руки під голову, Кармелюк. Уляна, пишна й ніби ще краща, то вибігала з печери, то знову зникала в ній, перекидаючись; веселим словом з Андрієм, брала ту або ту річ і знову бігла до печери.

Отаман лежав мовчки, охоплений якимсь елегійним настроєм; його задумливий погляд тонув у глибокій блакиті, стежачи за ніжними хмарами, які немов з глибини її випливали, ледь укриті рожевим відблиском.

Кругом було надзвичайно гарно. Свіже, молоде листя вкривало дерева легкою прозорою сіткою, крізь котру ще просвічували чорними силуетами їхні темпі стовбури. Густа трава, що устеляла все дно яру, здавалась якимсь зеленим оксамитовим килимом, з глибини якого виглядали великі голівки жовтих кульбаб. Недалеко від печери зривався з височини тоненькими кришталевими цівками невеликий струмок і зміївся по дну яру, стрибаючи по камінчиках срібною ниткою… Мелодійний шум від падіння води надавав усій місцевості якоїсь задумливої чарівливої привабності…

— Ех, воля, золота воля та рідна сторона! — вирвалося, нарешті, глибоке зітхання з грудей Кармелюка.

Андрій оглянувся, закохано усміхаючись до свого отамана.

— А що, замучився, зпу7Ц>гувався, батьку?

— Не так замучився, як знудьгувався.