Сосюра Володимир. Пролог до невідомої поеми

І
Не я пишу оцю поему,
а тисячі:
з блідими виснаженими лицями, з чорними
трояндами під очима…
Тепер,
коли на тротуарах, блідих од снігу,
на кожній вулиці, на кожному розі
мерзне дітвора з цигарками “Пароль”
і “Ауаігіі”.
Тепер,
коли жінки революції перестали одягати
обідрані шинелі,
робити аборт, стригти волосся:
руде, чорне, каштанове
і т. і…
і т. і…
Тепер,
коли попи почали прилюдно палити
цигарки
і стригти волосся:
руде, чорне, каштанове
Я чую, як пахне димом і кров’ю
кожний удар мого золотого годинника,
на якому чітко вибито:
“Герою Перекопа от Реввоенсовета
N-11 армии”.
II

Це було в далекій невідомій країні,
такій невідомій, як моя поема.
Я не знаю, що буду писати далі,
як не знаю,
хто заронив мені в жили
отой тривожний рух
солодких атомів гемоглобіну…
як не знаю,
чого то блукають на панелі тіні
дротові
в ритмічнім хитанні,
в безжурнім хитанні…
Це було в далекій невідомій країні,
такій невідомій, як моя поема.

III

Я прийшов на станцію “Революція”,
коли ударив другий дзвінок.
Дівчина з очима газелі спитала:
“Ваш партквиток?” —
“279305”—
“Вагон передостанній”.
Дим…
Дим…
Дим…
Київ в руках повстанців,
а небо — на бурі, а небо — на грози…
“Якого полку?..” —
“7-го советского”
Тра-та-т… тах…
А небо — на бурі… а небо — на грози…

V

Ой, морозе, морозе!
Який же ти геніальний художник.
Коли дивишся на шибки, розмальовані тобою,
то здається,
що блукаєш ти десь у Криму по провулках
татарських аулів…
Або читаєш поему:
“Наль і Дамаянті”…
Ох, морозе, морозе!..

VI

А трамваї на стіни будинків, на панелі й на
рейки кидають
килими сині й прозорі…
Це я ходжу по місту з одрізаною головою
і на руках у мене б’ються і дзвенять одинокі
жилки,
а може, вулиці майбутнього міста…
Чи чуєте мене, поети селянські?
На холодних станціях республіки
в вікна заглядають явори,
і мчаться, мчаться ешелони — в холодне око
зорі…

А трамваї на стіни будинків, на панелі й на
рейки кидають
килими сині й прозорі…
Це я ходжу по місту з одрізаною головою…
Неп.
1922

Джерело: ukrlib.com.ua