ПРИСУД
Товаришеві Яремцеві не спалося цієї ночі. Темні хмари придавили землю, і закинуте глухе містечко лежало, як потопельник у чорному баговинні. Темрява лізла в напів-розбиті шибки, і лампочка геройськи відбивала наступ ночі, освітлюючи кімнату з облупленими брудними стінами.
В кімнаті вбога мебля: триногий стіл з колишніми пишними інкрустаціями, лава з селянської хати та пом’ята солома в кутку. Список “умебльовання” цілком вичерпується, коли до цього додати кілька рушниць коло дверей та кулеметних стьожок на стінах.
Містечко спить, налякане невідомо ким: чи бандитами, що шугають в околицях його, чи червоноармійським загоном для боротьби з бандитизмом, що розташувався в цьому закинутому панському будинку.
Не встигне сонце вщерть висіяти своє проміння й сховатися десь за сосновими шпилями столітнього бору, як містечко засинає, щоб прокинутися знову при денному світлі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це не перша ніч, коли Яремець не спить. Останніми часами щось багато таких безсонних ночей у Яремия-Старість починає заявляти свої права, а в старості є пр° що подумати — дня замало!
Тільки затихне денна турбота, Яремець ховається в свою кімнату й починає думати. І старість, і юність однаково сантиментальні. Яремець відчуває це, відчуває, в*0 муЖня твердість кидає його, що дисципліна мислення змінюється на мрійливість, але це не дуже його турбує.
Старість і юність однаково сантим ентальні, тільки юність самовіддана, а старість не дуже-то офірує собою. Тільки мужність твереза, самовіддана й жорстока.
Не така й старість — сорок вісім років, але десятиліття блукання на вигнанні, поневіряння в різних кутках земної кулі лишили свої глибокі незгладимі сліди, і Ярем-ця щодалі більше ваблять згадки минулого.
Безсонними ночами проходить в уяві замріяна юність, і розмовляє Яремець з нею й любується з її безжурності. Коли ж твердою ходою посуває за нею мужність, зморшки на чолі стають глибші й виразніші
Юність легковажна й смілива. Вона не приміряє сім разів, щоб раз одрізати. Ні, вона раз прикине оком і одріже сімдесят сім разів! От яка юність!
Так і Яремець колись — три десятки років тому — вмить задумав, другої миті виконав, а третьої побачив станового з розтрощеним черепом.
Така юність!
Яремець не гаразд пам’ятає ті причини, що призвели його до вчинку. Тільки гостра в’їдлива зненависть, що непокоїла його в ті дні, лишила в уяві глибокі борозни. Не його, волосного писарчука, катував тоді справник, але юність самовіддана, і парубійко Яремець припинив те катування ціною власної волі
Старість кохається в спогадах про минуле, і Яремець згадує, як його, засудженого до страти, визволили незнайомі люди*, а визволивши, вирядили за кордон.
То був сміливий вчинок. Нападом на конвой керував відважний товариш, якого в критичну хвилю не злякали жандарські кулі, і вони щасливо вийшли з недовгого бою. Тільки відважному керівникові нападу жандарська куля проорала глибоку борозну під самісіньким волоссям, та, на щастя, не зачепила кістки…
Не може тепер Яремець викликати в уяві імена й обличчя. Час старанно замітає сліди минулого. Тільки згадка пРо сміливий вчинок і тепер ще хвилює його.
Ех, тепер би побільше таких людей! З такими гори можна зрушувати!
У сусідній кімнаті, де міститься караул, хтось хропе. Юність не знає безсонних ночей. Вона може спати навіть стоячи.
Яремець одчиняє двері й увіходить у караульню. Червоноармійці куняють при ламповому світлі, а один, схиливши голову на плече товаришеві, висвистує носом і р0. том.
— Хлопці, не спать мені!
Червоноармійці схоплюються і підбадьорюються.
— Та ми й не спимо…
— Я так собі схилився, стомився…
Яремець суворо вичитує, нагадує про бандитів, лякає несподіваним наскоком, але юність легковажна, й це не вражає.
Почувши балачку, з сусідньої кімнати виходить начальник загону товариш Брікен, дебелий русявий мужчина з німців-колоністів.
Він безсонний, цей німець, і міцний, як бетоновий мур.
— Зміни вартового на веранді,— наказав він одному, а другому кинув коротко: — В секрет!
— Що, не спиться? — питає Яремець і, не очікуючи на відповідь, іде до своєї кімнати, що одночасно править і за канцелярію виїзній сесії ревтрибуналу, і за кабінет голові ревтрибуналу, яким є Яремець, та другому членові трійки. Третій член ревтрибуналу — Брікен.
Загін для боротьби з бандитизмом стоїть у цьому містечку тільки другий день. Містечко залякане й засмикане, як і всі містечка під час громадянської війни.
Люди якісь полохливі й неймовірні. Та і як бути довірливим, коли влада інколи змінялася куди швидше, ніж за старих часів справник, а обивателя смикав усякий, кому не лінь. Смикали й пукали більше без потреби, щоб вселити повагу до себе, а то й просто, щоб одвести душу, на якій грубою жужеллю накипіли колишні знущання, гніт та безправ’я.
Хмари не пропускали світла ні місяця, ні зірок. Містечко спить, і око вартового на веранді ловить кожний рух у пітьмі, і вухо прислухається до найменшого шелесту.
От здається вартовому, що хтось обережно наближається до веранди. Раптом хрускотом сухої гілки зламалася тиша.
— Хто йде? — вигукнув вартовий і клацнув затвором.
У відповідь один і другий постріл. Вартовий навмання вистрілив у пітьму, та на другий постріл не вистачило сили. Рушниця випала з рук, і він упав на під* логу, тим часом як варта вже стріляла пачками в пітьму.
Яремець, нарешті, смикнув Брікена за рукав:
— Припини стрілянину… Постріли вщухли.
Винесіть сюди лампу! — наказав Яремець, а сам втупив очі в пітьму, де ледве видно було світло в чиємусь запнутому вікні. Раптом світло погасло.
— Брікен, ти бачив світло?
— Бачив, але зараз його немає.
— Треба негайно оточити той будинок.
— Я сам думаю.
Червоноармійці при ламповому світлі розглядали застреленого товариша.
Загона піднято на ноги, і Брікен з караулом зник у пітьмі.
Підозрілого будинка оточили. Виявилося, що то школа.
Довго стукали в двері, доки одчинив їх дід, напіводяг-нений і в постолах. В руках він тримав каганця.
— Хто ще є в приміщенні? — суворо запитав Брікен, направивши свого маузера на дідка.
Той здивовано подивився на Брікена і, нарешті, твердим голосом промовив:
— Здається, нікого, крім мене.
— Брешеш, як то “здається”? Брікен почервонів.
— Я не брешу, товаришу, але, може, сторож тут, а може, вже пішов додому. Я зараз дізнаюсь.
Абсолютно цей дідок не звертав жодної уваги на маузера. ^
Брікен відчував зневагу до своєї зброї, і це нервувало його.
— Стій! Заберіть у нього світло,— наказав Брікен чер-воноармійцям.
Обійшли всю школу. В аудиторії якось смішно висіли заялозені мали, а парти наївно дивилися на озброєну вата-ГУ людей.
Ти хто такий? — спитав Брікен дідка.. Я вчитель цієї школи… Аж тепер Брікен відчув нічим не виправдану грубість Св?го поводження з цим чоловіком. Звичайно, погашене СвіТло під час стрілянини не може бути матеріалом до об-ВИнУвачення… Це ж смішно! Ну, злякався чоловік та й °гасив каганця. І вже для власного спокою Брікен ввічли-Во запитав:
— А чого у вас погасло світло після стрілянини? Учитель знову здивовано підняв брови.
— У мене світло цієї ночі зовсім не горіло.
— Як же ж не горіло, коли я сам бачив десять хвилин тому світло у вашому вікні?
Підозріння, що розвіялися під впливом мирної шкільної обстановки та спокійного поводження вчителя, знову набрали нечуваної гостроти.
— Та я й пострілів не чув,— ніяково з посмішкою знизав плечима вчитель.
Брікен вмить спалахнув.
— Ви не торочте мені дурниць! Ви, певно, про напад нічого не знаєте? Маєте мене за дурня?
Тепер Брікен був певен, що цей дідок дуже обережний і досвідчений бандит, який світлом або сигналізував банді, або… Що саме ще міг робити дідок, Брікен не знав.
Коли повертались до панського будинку, два червоно-армійці міцно тримали вчителя за руки, а Брікен держав маузера напоготові. Школу лишили під охороною до ранку.
Учителя привели до караульні, і тут тільки Брікен при більшому світлі роздивився на нього. Це був ще кремезний дід років під шістдесят, з-під насунутої на лоба шапчини стирчало біле кучеряве волосся, а брови кидали чорні тіш на очні ямки.
Яремець увійшов до караульні й розглядав арештованого. Коло дверей на соломі лежав труп забитого червоноармійця, закритий шинелею.
— Зв’яжіть йому руки назад! Дві рушниці напоготові! Посилити секрети! — коротко кинув Брікен і пішов до своєї кімнати.
Яремець ще раз оглянув арештованого, а той дивився кудись убік, і на обличчі йому застигло здивовання.
— Глядіть, хлопці, доглядайте як слід! Не розмовлять з арештованим! — наказав Яремець і пішов з кімнати.
На ранок трійка ревтрибу вчинила допит. Арештований сидів, насунувши шапку, і здивовання не сходило з його обличчя.
— Хто такий?
Арештований назвав своє ім’я. Розповів, що він вчителює в цьому містечку уже двадцять років, про свою революційну діяльність. І коли судді слухали про революційну діяльність, то всміхалися. Всі бандити старанно підкреслюють своє революційне минуле. На вимогу вказати на своїх співучасників, учитель здивовано знизав плечи-ма й нічого не відповів.
Підсудний ще раз потвердив, що минулої ночі він світла не світив, бо, стомлений денною роботою, ліг спати на заході сонця.
Не лишалося сумнівів, що вони мають діло з упертим бандитом, який одкидає навіть те, що на власні очі бацили члени трійки.
Вирок ревтрибу був короткий: “Розстріляти”.
Підсудний, почувши присуда, тільки пильно подивився на своїх суддів, але нічого не сказав. Два вартових повели його до караульні, а він ступав не твердо, як до того, і очі з німим запитанням дивилися на людей і на речі.
По обіді мали виконувати вирок.
Брікен з десятком червоно армійців повели засудженого на пустельну леваду, де перед тим викопали яму. Позаду йшов Яремець.
На леваді коло ями поставили засудженого на смерть, а Яремець, стоячи збоку, не зводив з нього очей. Дорогою до левади, чи/може, ще в караульні, дідок скинув шапку, і тепер вітер, що роздирав хмари угорі, куйовдив його сиве волосся.
Але чого це смикнулося Яремцеве тіло, немов по ньому пройшов електричний струм?
Яремець шарпнувся наперед і, зупинившись у трьох кроках од засудженого, пильно вдивлявся в нього.
Брікенові нарешті набридло це. Тут треба виконувати присуда, а Яремець, що загалом якось чудно поводиться останніми часами, заважає.
— Товаришу Яремець, треба ж присуда виконувати! — Дражливо вигукував він.
А Яремець тим часом запитував дідка.
— Ви не були в Харкові тисяча вісімсот дев’яносто першого року?
— Був…— відповів дідок.
— Що ви там робили?
— Керував бойовою групою партії…
— А мене ви не пам’ятаєте?.. Того парубка, що в Ясеневому станового вбив?..
ДІД знизав плечима, потім гостро допитливо подивився на Яремця.
~— Обличчя не пригадую, але випадок такий пам’ятаю… Сумніву не було. Це той самий, що з товаришами визволяв Яремця.
Червоний рубець під волоссям…
Старість сантиментальна, і Яремець у другу мить стискував засудженому руку… Брікен підійшов до Яремця.
— Товаришу Яремець,— сказав він сухо офіційно,— ми мусимо виконувати присуда!
Яремець подивився на Брікена з прозорою дитячою посмішкою.
— Голубчику, та це ж той, що колись мене урятував!..
— Але присуда винесено? — не здавався Брікен. Тоді тоном наказу Яремець сказав:
— Я як голова трійки знімаю свого підписа з присуду. Справа буде переглянута!
Брікен знизав плечима.
— Накажіть одвести підсудного до караульні… Назад ішли мовчки. Спереду вчитель, оточений черво-
ноармійцями під командою Брікена, а позаду, замислившись, Яремець.
Осіннє сонце, що надвечір спромоглося продерти хмари, схилялося над обрієм і сіяло своє золотаве насіння у вогку землю.
Яремець дивився на сонце й на хмари, що повзли навперейми золотому світилу, але не помічав їх. Думки його топталися коло присуду…
А що, як дійсно цей дідок у спілці з бандитами? Що тоді? Розстріляти?..
А найголовніше — це безглузде заперечення факту, свідками якого були самі судді. Сказав би він, що світив тоді світло, а злякавшись пострілів, загасив,— і був би правий.
У штабі Яремець не підійшов до дідка. І навіть не глянув у його бік, проходячи караульнею. У своїй кімнаті він ліг на солому. Неймовірна втома опанувала всім тілом.
— Товаришу Яремець, що це за чортовина? — запитав Брікен, ледве переступивши поріг кімнати.
— Я й сам не знаю… Але ж, розумієте, він, безперечно він урятував мене од шибениці… Не може ж…— Яремець махнув рукою і заплющив очі… Під віями заблищала роса…
Брікен ходив важкими кроками по кімнаті і шРсЬ думав.
— Ну, що ж… Завтра переглянемо справу…— і вИ~ йшов з кімнати.
На ніч дозори побільшили, а перед верандою поставили секрет. Л г
Коло школи стояв караул, але ніхто до неї й не намагався заходити. Видимо, про арешт учителя в містечку знали й боялися підходити близько до нещасливого місця…
Як засвітили вже світло, зайшов Яремець до кімнати Брі-кена. Там нікого не було… Намірився йти до караульні й зустрів у коридорі Брікена.
Брікен схопив його за руку й кинув одне лише слово:
— Ходім!
Яремець пішов з ним через караульню, де під охороною двох вартових у кутку куняв дідок, а лампа оглядала кімнату прискаленим каламутним оком.
Вийшли на веранду, і Брікен сіпнув Яремця за руку.
— Дивись,— і показав на школу. Яремець побачив світло у вікні і спитав:
— Ти дозволив хлопцям розташуватись там?
— Ні, там нікого немає. Я посилав дізнатись… То відблиски із нашого вікна… Я перевірив…
Джерело: