Наша хата стоїть при широкій дорозі, що біжить між полями, а потім убігає в село.
Вбігла в село, але не спинилась, не перевела дух, не спочила.
Побігла далі. Поміж деревами й садами, городами й берегами. Під високими і низькими хмарами.
Біжить, біжить, біжить… Як річка. Тільки хвиль немає.
Стрибає через містки, обминає школу, клуб, щоб не нагнатися на них, вигинається на бігу, злітає вгору, спускається вниз невтомна дорога…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І вже на тому кінці села виринає. Як струмок з-під землі.
А з того кінця — далі й далі біжить дорога, теж між полями й через усі села, які зустріне, й через міста.
День і ніч біжить вона. І в дощ, і в спеку, в хуртовину.
Далека дорога в дороги!
Ото набачиться всього, все на світі взнає!
Вийду я з двору, стану край дороги й дивлюся, дивлюся.
Машини в хмарах куряви гудуть. Мотоцикли, мов заведені іграшки, сюди й туди сновигають. Трактори, як великі жуки, важко повзуть. Череда наче по воді пливе, корови рогами погойдують.
Усіх витримує, всіх на собі несе дорога.
Вийде мати — й до мене:
— Скільки ото можна стояти й дивитися — очі повидивляєшся, йди вже до хати.
— Зараз прийду,— відповідаю і стою собі як стояв.
Наді мною птахи на дротах сидять. Дроти гудуть. Хмари плавають у небі.
Вийде батько:
— Ти, голубе, вже, мабуть, себе стовпом придорожнім уявив?..
— Чому саме стовпом? — дивуюся.
— Бо стоїш над дорогою мов укопаний!
— Вже й постояти тут не можна! — з усіх сил намагаюся образитись, хоч це в мене зовсім не виходить.
— Та стій, стій, якщо тобі так гарно,— сміється батько,— але ж пилюки на тобі он уже тонни осіло. Води в ставку не вистачить, щоб усю відмити!
— Вистачить,— заспокоюю його, і він уже й не жене до хати.
Мабуть, він і сам постояв би тут і на все подивився, та нема йому коли. Бо прийде з роботи й починає майструвати. То дошки струже, й у нас на весь двір свіжо пахне деревиною. То штахетиком квітник обгороджує. То вулик новий складає. То корбу коло криниці прилаштовує, щоб легше було відро з водою витягати.
Такий у мене батько — завжди шукає собі роботу.
Не може він без роботи, а вона без нього. Може, й вона його шукає.
Робота, мабуть, як людина. Їй треба когось теж любити.
Батька любить робота, а мене дорога. Любить, щоб я отако при ній стояв. Начеб стережу її.
Он уже Яринка зі школи йде, несе повен портфель оцінок.
— Яри’! — гукаю.— Послухай, як дроти гудуть!..
Вона переходить дорогу й стає коло мене.
Очі заплющила, слухає.
— Ага,— каже,— гудуть. Наче в кіно.
— Порівняла! Ще краще, ніж у кіно!
— І зовсім не краще! Так само!
Хай буде так само. Яринка більше фільмів бачила. То, мабуть, і знає, що так само гудуть.
Над нами ластівка майнула. Щось у дзьобику понесла. Мабуть, їсти своїм дітям. Ото її робота — дітей годувати.
Вже летить ластівка назад. Сіла на дріт, подивилася на нас, на дорогу й задумалася: де б його ще харчів для дітей узяти?
А дроти гудуть, гудуть, їй підказують, щоб летіла до озера — там усе є, що ластівенятам треба. Скоро вони вже й самі туди полетять.
Отак під дротами, понад дорогою, понад машинами і хатами, понад полями і ліском. А там усяких птахів і бджіл зустрінуть коло гречки.
— Дощ буде,— каже Яринка.
— Як це ти знаєш?
— Дроти голосно гудуть.
— То й що?
— Мама завжди каже: “О, дроти гудуть на дощ!”
Дивлюся в небо, а там дощу не видно.
— Де він візьметься, той дощ?— кажу їй сердито.
— Буде! Буде! Побачиш, буде…
Тільки вона це сказала, як мені на голову впала крапля.
А потім дощ як сипоне, як залопоче краплями по дорозі — аж дроти притихли. І птахи поховалися. І ластівка, як чорна блискавка, змигнула в повітку.
Вбігли й ми в хату.
Вистромилися у розчинене вікно. А за ним дощ танцює, аж курява з дороги піднімається, аж листя на деревах пострибує. Аж соняхи головами похитують, наче маятники.
Оце дощ! Усім дощам — дощ!
Той дощ мені і приснився вночі. Такий прудкий пб дорозі летить, на всі боки краплями, наче просом, сипле… І щось говорить, говорить.
А дорога принишкла і слухає, слухає. Навіть спинилася й не біжить.
І на ній машини, трактори, мотоцикли — все позавмирало. Й череда стоїть тихесенько. Тільки роги в корів од дощу погойдуються. Та ще очі волого світяться.
…А потім я прокинувся. І зразу ж — до вікна.
Над дорогою вставало сонце.
Воно вставало й сипало на дорогу золотим дощем.
Такого я ще ніколи не бачив: малесенькі дощики кружеляли над дорогою і світилися. А від того вабливо світилася й дорога.
І мені подумалося, що як виросту, то обов’язково поїду по ній далеко-далеко. А потім повернуся додому й усім розкажу про те, що побачу.
Треба тільки потерпіти, доки підросту.
Джерело: