Сиротюк Микола. Забіліли сніги

772

Книга перша

СЕРЦЕ КЛИКАЛО

Батько мій був паламарем у слободі,

занедужав на сухоти і помер у молодому

віці, лишивши п’ятеро дітей; то жили вбого,

а то стало ще гірше. Мені було всього

вісім літ, і я ходив до школи; вчив

дякон і вчив погано. По десятому році

мати віддала мене до Охтирської бурси,

де я перебував п’ять літ і спочатку

не мав великого нахилу до науки,

бо .вчитель-піп відбивав усяку охоту

вчитись…1879 p. перейшов до Харківської

семінарії… Крім мертвої науки

бурса нічого мені не дала… В семінарії

я пробув 4 роки, не раз хотів кидати,

але не мав на се “повних літ”,

і перед різдвом 1882 p. був арештований

з забороненими книжками та деякими

іншими речами; мені було тоді всього

18 літ… 83 і 84-й роки я прожив на селі

під поліційним доглядом,

дуже бідував і не мав роботи.

П. Грабовський

1

Вечір. За вікнами сердитий вітер ганяє каламутну снігову віхолу, стукотить у замуровані морозом шибки, вовком гуде-виє в коминку; скаржно скрипить голоребре віття вишень та черешень, тривожно шарудить кукурудзиння, яким обкладено хату.

Надворі холодно й лячно. “Як-то татусь добиратиметься з церкви додому, як подолає високі замети? — стискається серце в Павла. — Та ще й нездоровий, цілі два тижні хорував…”

Хлопчик відходить од вікна, лізе на піч. Там тепло, особливо коли зариєшся в сухе просо.

Сестричка Олеся і бабуся давно сидять на печі.

— Бабусю, розкажіть про жар-птицю, — благає Олеся.

— Ліпше про Бову-королевича або Котигорошка, — просить Павло.

— Ні, про жар-птицю… — копилить губи дівчинка. — Вона мені снилась уночі — така гарна-гарна, червона, аж горить…

Баба Марта ніби й не чує онуків, її голова схилена, очі заплющені, висхлі пальці поволеньки перегортають гаряче просо. Мовить напівпошепки:

— Хотіла, діточки, розказати вам про Кощея Безсмертного.

— Кажіть!

— Кажіть!

— Передумала. Пізно вже. Там багато вбивають, зарубують людей. Супроти ночі про такі страхи господні розказувати не годиться, не заснете, а найпаче ти, Павлуню. О тім розповім завтра вдень, а зараз — іншу казочку.

Жила собі в одному селі, що належало Потоцькому, вдовиця, бідна-пребідна та ще й недужа. Звали її по-вуличному Зозулею. Якось пішла в ліс по опеньки. Тільки почала збирати, коли гульк — їде Потоцький. Рушниця через плече, поряд — гончі хорти біжать. Як стояла над пеньком, так і отерпла — не ворухнеться.

Під’їхав до неї магнат.

“Що ти тут робиш?”

“Опеньки збираю, паночку, — насилу вимовила. — Для діток…”

“Як прозиваєшся?” — перебив.

“Зозулею, паночку”.

“Зозуля?!”

“Зозуля, паночку”.

Скривились панові губи в єхидній посмішці.

“Коли зозуля, то лізь на дерево та й кукай по-зозулячому”.

“Слаба я, ласкавий паночку, немічна, не вилізу”, — крізь сльози мовить жінка.

“Лізь, підсаджу…”

Стала нещасна дряпатись на дуба, а він — нагаєм її, нагаєм по плечах, по ногах: підсаджує, недолюдок.

Ледве вибралась на першу гілляку, вся труситься, мов у лихоманці.

“Починай кувати!”

“Ку-ку! Ку-ку!..” — закувала.

А він, гаспид, підвів рушницю — бабах-ах! — і молодиця впала на землю. Йому весело:

“Славна зозулька, — регоче. — Докувалася, маєш… Ха-ха-ха…”

Онук захлипав.

— Чого ти, Павлуню? — стривожилась бабуся.

— Поганий пан…

–— Поганий, онучку, поганий. Усі вони такі.

— А я його уб’ю.

— Не вб’єш, Павлуню, ще маленький.

— Виросту, стану великий і тоді…

— Виростеш, онучку, виростеш, але вбивати людей не можна. В писанії святому сказано: не украдь, не убий. За те бозя карає.

— А бозя покарав Потоцького?

— Над магнатами, діточки, і сам господь не владен.

Клямкнули хатні двері, і на піч потягнуло холодом. Бабуся змовкла, пригорнула онуків до себе.

— Добрий вечір, — чути батьків голос.

— Добрий вечір. Вечір добрий, — відповіли різноголосо діти, дружина і теща.

— Чого так затримався? — питає Ксеня, пораючись біля столу.

— Отож послабував, утвар у храмі позапорошувалась, паперть на сажень задуло снігом, а свят-вечір не за горами, потрібно ж дати лад усьому. І з півчою трохи поморочився.

— Ой Арсене, Арсене, — зітхає Ксеня. — Не шануєшся ти, зовсім не шануєшся. Міг би ще якийсь день-два полежати дома, добре знаєш свою недугу…

— Знаю, жіночко мила моя, знаю, та нема коли одлежувати боки. От і нині приходила Оксана Петрівна.

— У півчу?

— Ні. Загадувала нашим дівчатам та парубкам приходити вечорами до школи, хоче навчати їх грамоти.

— А ти до чого там?

— Мене просила, щоб я учив школярів співати хором.

— Церковних пісень?

— І церковних, і простих, народних.

— Зможеш?

— Спробую, не святі ж горшки ліплять. Візьмуся після різдвяних вакацій. Ех, якби ж то дав бог здоров’я. Сподіваюся, скоро полегшає, а весною…

2

Не полегшало взимку, не полегшало й весною. П’янким медоцвітом повнились пушкарнянські садки, наливалися силою й красою, мрійно виглядаючи раннє літо. Днями лагідне сонце гладило зелені ниви, заливало сліпучим золотом подвір’я, вікна, а вечірню сільську тишу колисали й шматували перші солов’ї.

Тільки Арсен усього того вже не бачив і не чув. Учора, якраз через місяць після смерті тещі, перед світанком згорнув на грудях працьовиті руки, густо пересотані темними жилами, і назавжди стулив зволожені вії. Мабуть, хотів сказати щось доконче потрібне й важливе, та не встиг — на ясному чолі ще довго мріла думка, немовби просилася, щоб її розгадали, зрозуміли.

Помер чоловік, наче на рівній дорозі обломився. Останні дні тяжко мучився. Не спав, не їв, не говорив, навіть не стогнав, мовчки тамуючи свої шалені болі. Часто самими очима води просив — супроти нестерпної жари. Дихав важко, хапливо, захлинався.

І сорока років не протягнув, завчасу осиротивши малих дітей, покинувши молоду жону. Сухоти загризли. Ніщо не допомогло — ні припарки, які щодня робила Ксеня, ні примовки глухої Одарки-шептухи, ні мікстура, привезена лікарем з міста, ні маслосвяття .

Цілу добу лежав покійний у церкві під засвіченим панікадилом, весь обкладений торішнім зіллям, калиною, сьогорічними фіалками, конваліями. Безперервно над ним читали псалтир, геть уночі.

Випровадити свого паламаря в останню путь зібралася майже вся слобода. Попереду процесії йшли корогвоносці, піп, дяк, півча. Віко й домовину несли на руках. За домовиною ступали засмучені діти й дружина небіжчика, а позад них ворушилась довжелезна строката линва — діди, баби, молодиці, чоловіки, підлітки…

На цвинтарі линва поволі згорнулась, щільно оточивши щойно викопану яму. Старенький піп, поволі розмахуючи кадилом, проказав похоронну молитву:

— Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенія, прости всі согрішенія його, вольная і невольная, даруй йому царство небесне. Со святими упокой, Христе, душу раба твого, ідеже нєсть болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, а жизнь безконечная…

Потім півча виконала заповіт Арсена — свого давнього вчителя-регента. Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим білим цвітом, сумовито покотилося:

Ой доля людськая — доля єсть сліпая!

Часто служить злим, негідним і їм помагає.

Добрі терплять нужду, по миру товчуться,

І все не в лад їм приходить, за що не візьмуться.

До кого ж ласкава ся доля лукава,

Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.

Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Іван Огнивенко, що готували своєму товаришеві довічну оселю. Між ними лежить молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновім узголів’ї. Тяжка скорбота хитається в їхніх очах, а вони стиха підтягують півчій:

Без розуму люди живуть в світі гарно,

А з розумом, та в неволі, вік проходить марно.

Ой доле людськая, чом ти не правдива,

Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.

Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Ідуть, ідуть, цілують складені на грудях руки покійного, хрестяться, зітхають…

Підступила до труни Олеся, схилилась, поцілувала батькове воскове чоло і стала обіч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марійку піднесла Дарина Огнивенчиха. Але дівчинка не цілувала, вона торкнула чорні вуса й попросила:

— Вставайте, татуню, до церкви підемо.

Ксеня не могла ні плакати, ні прощатися. Стояла, наче замовлена, навіть з сухими очима. Тільки як пролунала “Вічная пам’ять” і віко грюкнуло — впала на труну, обхопила її руками і заридала:

— Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обізвися, скажи хоч словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш від нас? Відкрий очі, поглянь, скільки зібралося до тебе…

Не витримав старенький батюшка — теж заплакав.

— Куди збираєшся, куди виряджаєшся? — не втихала Ксеня. — Нащо темної хати забажав? Туди ж вітер не віє. Туди сонце не гріє. Туди й дзвони не дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та як з тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у світі жити?

Жінка Кузьми обняла подругу за плечі.

— Не ридайте, Ксеню. То все від бога. Він, милосердний, дав, він і забрав…

Приголомшена лихом вдова не чула поради:

— Коли ж мені, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи на різдво, чи на Великдень, чи на святу неділеньку? Звідки виглядати — чи з гори, чи з долини, чи з високої могили, чи з глибокого яру, чи з далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвітати, будуть зозуленьки кувати, соловейки щебетати, будуть мені, нещасниці, жалю завдавати. А я вийду за ворітечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькі, соловейки малесенькі, ви високо літаєте та далеко буваєте, то скажіте-повідайте, чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької? Як бачили, похвалітеся, як побачите, поклонітеся…

Її насилу одірвали. Розпушена земля сійнулася з багатьох рук на домовину, спущену в яму. Навпереміш з землею падали срібняки, мідяки, кетяги калини…

По часі над свіжим горбком забілів високий дубовий хрест, облямований віночком з живих квітів, а за сажень від нього звівся дубчак, сумно схиливши своє тоненьке віття.

Жива линва знову розкрутилась і поповзла в село. Люди ступали мовчки, несучи в очах і грудях важку скорботу.

Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, її вели під руки Огнивенко й Одновухий. Лише зрідка перемовлялись скупими словами.

В хаті на них чекали сусіди та найближчі родичі, а на столі — поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи підсліпувато блимали лойові свічки, під божницею — лампадка.

Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки, понюхав окраєць пахучого хліба.

— Хай царствує та нас виглядає. Всі будемо на тому світі, усі станемо на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечі очі.

— Довго та ревно тужитиме наш храм за своїм дбайливим паламарем. Не скоро придбає такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом. Чесний, справедливий і душевний був Арсен. Багато і мені допомагав. Не знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а покидав останнім.

— Останнім, — залилася слізьми господиня. — Додому, бувало, не докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе поміж людьми, без обіду, без крихти в роті. Не раз казала йому…

— Не вбивайтеся, Ксеню, — заспокоює Кузьма Одновухий. — І себе не марнуйте, у вас же діти малі, треба їх якось до пуття доводити. Між своїми не пропадете. Ми з Іваном викосимо жито вам, і дров на зиму привеземо, і хату новими сніпками перешиємо.

— Авжеж, авжеж, — докидає Огнивенко. — Не дамо загинути. Та й громада ж…

Батюшка покликав старших дітей.

— Слухайте матір, підсобляйте їй, ростіть такими ж чесними й розумними, людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбільше надій покладаю на тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й моє місце.

Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив жодного слова. В його блакитних оченятах мерехтіли якісь задалені вогники.

Розійшлися поминальники опівночі. Не випроваджала їх Ксеня, не засувала сінешні двері, не гасила свічок. Лише покропила пороги й комин свяченою йорданською водою, розсунула фіранки на вікнах, впала перед іконами на коліна, одвісила три доземних поклони, перехрестилася і прошептала молитву.

Діти спали рядочком поперек широкого ліжка, де ще позавчора конав Арсен.

Діти.

Діточки.

Дитиняточка.

Худі, марні, як мерці, боляче й страшно дивитися. Лежать, мов ляльки, виліплені з глини.

Присіла, схилилась над ними, склепила обважнілі повіки. І зависла на крилах тяжких дум.

Ніч пливе, хата гойдається, тиха місячна повінь жевріє на шибках. Чи бачить це вона, чи сниться все те їй — не розбере.

Що далі робити? Дві пари чобіт на всю сім’ю, та й ті подерті. Стріха над причілком хати прогнила, рвучкі березневі вітри розсмикали її, аж світиться голе лаття. У хліві, коморі — порожньо. Борошно ледве закриває денце каді, а молоти нема що. Нива не виорана. Засіяти нічим. Злидні їдуть, злиднями поганяють…

Батюшка обіцяв — церква помагатиме. При ньому, можливо, дечим і допоможе, бо ж таки душевний пастир, але він уже на ладан дише. А сяде інший на парафію — і живи, як знаєш, бідна родино колишнього паламаря…

Четверо дітей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в люди. Де набрати для того сили й снаги?

А ще ж і п’яте дає знати про себе під серцем, скоро попроситься на світ божий. Олесі, найстаршій, лише на чотирнадцятий рік перехоплюється. Марійці, поки що найменшенькій, і трьох не виповнилось, а тому, що має бути…

Ой, не обійдеш своїми двома руками. Доведеться брати Олесю зі школи, заробітку дівчині шукати.

І Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й немічного? Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. І тямущий — всього одну зиму походив у школу, а читає й пише краще, ніж Олеся. Весь у батька — такий допитливий, беручкий, задумливий, вразливий до неправди. Хай вчиться. Може, справді, як пророчив батюшка, колись займе парафію. З його головою можна й благочинного доскочити, а то й архієрея…

Материні роздуми перервав стук у двері. Розплющила очі і здивувалась — на долівці вже грався сонячний зайчик. Прикрила дітей кожухом, хукнула на свічки й вийшла в сіни.

За порогом стояла сусідка, тримаючи під фартухом горнятко, повне молока.

— Дайте дітям, хай закропляться.

— А ваші ж?

— Мої сьогодні обійдуться, щодня, слава богу, п’ють.

— Спасибі.

— На здоров’я. Згодом кислячку свіженького принесу. Тримайтеся, Ксеню, не піддавайтесь розпуці.

На подвір’я, зайшов Іван Огнивенко. Повітав сусідку, яка вже перелазила через тин, запалив цигарку.

— Знаєте, Ксеню, що я надумав?

— Скажіть.

— Оце ж нині буде сходка, громада найматиме мене до череди.

— Ну?

— Чи не став би ваш Павло підпаском?

— Малий зовсім.

— Усі ми були малими. А робота легка — бігатиме при мені.

— Багато клопоту завдасть вам…

— Тим не журіться. Заробить на чоботята до школи, на свитку. То віддасте?

— Беріть…

3

На толоці пастухам трохи легше: хоч вона більше схожа на гарман, ніж на пасовисько, бо трава на ній вискубана й витоптана дотла, але там є де розійтися, ба й погедзитись скотині. І тому менше мороки з нею — підпасич може присісти, лягти горілиць, вдивлятись у марево, що сунеться над видноколом, помріяти, злетіти думками у високость далеку, забути, що хочеться їсти.

Гнати ж череду на водопій — тяжка мука. Худоби чимало, понад півсотні, прогін довгий і вузький, як суголовок, обабіч стиснутий ланами панської кукурудзи та гречки. Ні Огнивенко та його три підпасичі, ні пси, які безугавно гасають, ошкірюючи зуби, не годні змусити скотину йти спокійно. Корови буцаються, підштрикують одна одну рогами, забігають у пашню, роблять потрави.

Над прогоном безперервно лунає:

— Лиса-а! Куди тебе несе?

— Гей, Ряба!

— Бодай ти йому здохла!

— Трястя на тебе нема!

— Хоч би сибірку на вас хто наслав!

— Балая! Щоб тобі!..

Крик ущухає лише тоді, коли худоба заходить у річку, а потім, напившись досхочу, облягається на березі і ліниво ремигає.

Чередники, всівшись кружком під старезною вербою, обідають.

— Бог на поміч, хлопці! — гукає Кузьма Одновухий, наливаючи воду в животате барило.

— Казали боги, щоб і ви помогли, — відповідає Огнивенко узвичаєним серед слобожан жартом. — Кому везеш воду?

— До школи. Оксана Петрівна зібрала жінок, тинькують, білять класи, чоловіки лагодять парти. Но-о, гнідий!

Барило, похитуючись на труській дорозі, ховається між крайніми хатами.

— Дядьку Йване, а наш сторож так і вродився з надірваним вухом? — цікавиться підпасич Антін.

— Ні, — відповідає Огнивенко, облизуючи ложку. — Жеребець одкусив.

— Який?

— Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелів мені й Кузьмі об’їздити того огира. Три дні ми муцувалися з ним. Здавалось, уже вкоськали його, ручним став. Якось підійшли до нього, гладимо шию, живіт, тихенько накладаючи сідло. А він як з’юритується, як стане дибки, як хвицне мене по нозі, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами — і половини вуха ніби й не було. Мати моя рідна! Обірвав повіддя — і хода. До вечора гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тоді перепало обом нам, мені й Кузьмі, на стайні по півсотні батогів.

— Скалічили та ще й батогами?..

— То ж було до волі, пан що хотів, те й робив, ніхто не міг і слова насупроти сказати.

— От ви, дядьку, кажете — воля, — подав голос Павло. — І піп у церкві говорив — воля, воля… А що воно таке?

— Хто його відає? — знизав плечима Огнивенко, підтягуючи свою криву ногу. — Так після маніхвеста називають.

— Чого, чого?

— Такої, значить, бомаги про волю. Було те, хлопці, в акурат десять років тому. Перед тим прийшла чутка — цар готує кріпакам волю. Пан більше не битиме людей і не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину, панська земля перейде до мужиків. Свобода, брат. Кріпаки раділи, а пан ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви — маніхвеста читати. Зійшлися всі — від великого до малого, в святешній одежі. Читав батюшка, довго читав і розтлумачував, що воно таке й до чого, а в людей радість поволі оберталася на чорний смуток.

— Чому?

— Виходило зовсім не те, чого сподівалися. Частину тієї землі, яку доти користали кріпаки, пан одрізав собі, а за решту, що лишалася в селян, і за садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тоді, Павле, твій тато й сказав — голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивіться самі, що пан зробив: одбатував собі найродючіші грунти, вигони, ліс, оташувався над річкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього і прогін, і берег.

— Треба було не погоджуватися, домагатись свого.

— Легко балакати, — гірко посміхнувся Огнивенко. — Домагатися… В одному селі домагались, а пан покликав військо, і солдатики списали ті домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашій громаді бракувало злагоди. Бідні тягнули в один бік, а багатші — Пушкар, Колупай — у другий.

— За пана?

— Може, й не за пана, але й не за нашого брата, їм що — очі завидющі, руки загребущі, гаманці повні.

— Як же вони понабивали ті гаманці?

— Денис Іванович був у пана лановим, Каленик — токовим. Скопичили грошики, а коли вийшла воля, одмежувались від громади та й почали скупляти наші злиденні наділи. Твій, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у панських гамазеях, змикитив собі шинок, навіть рідної сестри одцурався, недолюдок… Тоді багато наших зовсім розорилося. Я і Кузьма, позбувшись земельки, стали наймитами, інші подалися в Охтирку, Суми, Харків, поприліплювались на хвабриках, заводах, чавунці.

— Отака воля, — зітхнув Павло.

— Отака, хлопці. Люди й досі не вірять, що то був справдішній маніхвест, гомонять — пани підробили. Все чекають, сподіваються слушного часу. Пушкарі, колупаї, щербаки жирують, а мужики… Казав же колись Христос — любіть один одного, як я вас люблю, здобувайте собі хліб насущний у поті чола свого. Та що з того: ми ковтаємо піт, а багаті — хліб. Нема правди на світі і не буде. Пішла вона, сердешна, лугами-берегами, а кривда…

Огнивенко підвівся.

— Зганяйте, хлопці, худобу, он сонечко уже на після-обід звернуло. Та й хмарки збираються, дощик може сипнути.

Підпасичі розбрелись по березі, виляскуючи довгими гарапниками, сплетеними з матіркового клоччя.

4

Рання осінь падала на землю багряним листом, мережилась змарнілим огудинням, глухо гупала горіхами, грушами, яблуками, котилась рябими череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м’ятою. Діти, що влітку підсобляли батькам на полі, городі, пасли корови, вівці, свині, гуси, тепер збирали свої торбинки і залюбки бігли до школи.

Іван Огнивенко позбувся своїх підпасичів: вони також школярі…

— Павле-е! Агов!

Мовчання.

Крик розбудив тільки пса, що спав перед порогом старої хатини, підпертої на причілку двома товстими слупами. Кудлань підняв голову, лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчаків за ворітьми і ліниво махнув хвостом.

— Павле, ти що — досі спиш?

— Я тут! — пролунало у відповідь.

З-за рогу хати з’явився Павло. Худий, нестрижений, старенькі штанці тримаються на одній шлейці. На широкому відкритому обличчі лагідно світяться блідо-блакитні очі, накриті двома тонкими смужками чорних брів.

— Ідіть сюди, щось покажу, — покликав.

Хлоп’ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.

— Гляньте, — показав на рясний кущ, що виділявся посеред невеликого квітника. — Вночі третя розцвіла.

На кущі, на тендітних ніжках стояли дві пишні квітки. Обіч них звисали розбухлі, як маківки, бутони. Косе осіннє проміння, пробиваючись між рідіючим пожовклим листям вишні, торкалося краплин роси на квітках і переливалося в них ніжною веселкою.

— Я таких ніколи не бачив, — сказав здивований Антін. — Як називаються?

— Жоржини, — повідомив Павло.

— Жор-ржини?!

— Так. Ніхто їх, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не водяться.

— А де ж ти дістав?

— У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке літо поливав я.

— Вирви нам одну. Покажемо в школі, — попрохали хлоп’ята.

— Не можна. Мама дуже люблять їх. Хай ростуть та цвітуть.

— А насіння даси нам?

— Дам. Весною коло школи посадимо і перед вікном Оксани Петрівни.

— Хлопці! — спохопився Антін. — Ми запізнюємось.

Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, і хлопчаки висипали на вулицю.

Ось і школа. Вона в старій хаті, яка нижніми лутками двох віконець майже торкається землі, але дбайливо побілена і причепурена, хоча з-поміж давно прогнилих сніпків, що прикривають крокви, замість димаря стирчать у небо чотири задимлені дрючки і ніби засмучують її.

Праворуч од школи виблискує банями церква, а ліворуч розкинулось господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.

Між церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобідського дуки школа виглядає, мов старець серед хазяїв, її убогість ще виразніше відтіняє нова велика корчма Тимохи Щербака, що стоїть напроти школи і день та ніч, в неділю та в будень захлинається п’яними піснями.

Єдине, що вабило око біля убогої школи, — три стрункі тополі. Учні любили їх, часто змагалися, хто перекине грудкою.

Коли Павло та його товариші прибігли, на маленькому шкільному подвір’ї комашнею кишіли діти.

— Годі бавитись! — ліниво помахуючи дзвоником, гукає Кузьма Одновухий. — Гайда в клас. Он учителька йдуть.

Діти кинулись за торбинками, що валялися попід плотом, і за хвильку стовпились перед вузенькими дверима.

— Не тисніться! — гукає сторож. — Встигнете з козами на торг. А ти куди несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..

До класу зайшла вчителька. Молода, зарум’янена усмішкою. А в карих очах — задавнений смуток.

— Доброго ранку, діти! — спинилась коло столу.

— Доброго ранку, Оксано Петрівно! — відповів різноголосий дитячий хор.

— Сідайте.

Русяві коси Оксани Петрівни викладені короною. На вчительці чорна сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.

Вона проходить між партами, зазирає в учнівські зошити. Ось наблизилась до Павла, переглянула його “чистописання” і задоволено кивнула головою.

— Де твій зошит? — питає Павлового сусіда Антона.

Той підводиться і винувато схиляє голову. Мовить:

— Я не зробив…

На обличчя вчительки ніби налетіла хмаринка. Принишкли й школярі. Тільки Ткаченко засяяв радістю.

— Чому не зробив? — тихо питає вчителька.

— Мама слабі. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городі, а лампи нема… Вночі мамі ще гірше стало. Ми зовсім не спали…

Антін не стримався і заплакав.

— Він бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потім просять позички. І рідний дядько вже не підсобляє їм. Ледацюги, волоцюги, — ліниво встаючи з-за парти, говорить Матвій Ткаченко.

У класі прокотився глухий, як далека лісова луна, гомін.

— Ти сам брешеш! — обурено вигукнув хтось. — Його мама при смерті. А дядько Тимоха, він… Вчителька метнула гнівний погляд на Ткаченка.

— Хіба можна товаришів прискаржувати?

— Він мені не товариш!

— Знаю. Сядь.

Матвій знітився, втягнув руду голову межи плечі і незграбно сів на лаву.

Вчителька зітхнула і, трохи помовчавши, звернулась до Антона:

— Треба було мені вчора сказати, що мати хвора. Сьогодні надвечір прийду до вас.

Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дійшла до Ткаченка, який сидів на передостанній парті.

— Продовжуй, — сказала Оксана Петрівна.

Матвій сердито глянув на неї.

— Не хочу читати. Хай вони читають, — тицьнув пальцем на Павла й Антона.

І тут закалатав дзвоник.

Діти сипнули з класу. Зібравшись у кілька гуртків, обговорювали поведінку Матвія, а він стояв обік зі своїми дружками — дітьми багатих слобожан.

— Роздобрів, мов чиряк на м’якому, — обурювався низенький білоголовий хлопчик. — Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки…

Ткаченко, почувши останні слова, підійшов до гурту, — зневажливо глянув на білоголового.

— Що ти мелеш? Утерти… Побачимо, хто кому втре!

Ідучи до класу, школярі бачили — з кімнати вчительки вийшов староста, ховаючи за пазуху аркуш паперу.

Новий урок був млявий. Діти сиділи збентежені й неуважні, перешіптувалися, крадькома стежили за вчителькою.

Оксана Петрівна машинально ходила по класу і, здавалось, не слухала учнівських відповідей. Павло помітив: смуток у її очах погустішав.

Після уроку вчителька зупинилась коло столу. Дивлячись кудись крізь маленьке віконце, сумно сказала:

— От і все, діти. Попрощаємось. Може, й назавжди.

Школярі не зрозуміли.

— Як це?

— Покидаю Пушкарне, — мовила Оксана Петрівна глухим, ніби чужим голосом. Нараз висмикнула з-за манжета рукава хусточку і притулила до очей.

Клас сидів приголомшений. Лише Ткаченко вовтузився, щось шукаючи в своїй сумці.

— Оксано Петрівно, — підвелася дівчинка з тоненькими кісочками, дочка Івана Огнивенка. — Чого ви не хочете нас учити? Ми будемо старатися. Це тільки Матвій такий. Ви на нього не дивіться. Він поганий, як і його тато…

— Сідай, Галю, — тихо сказала вчителька. — Я хочу вас учити, але… — затнулась і якось непевно додала: — Мене переводять до іншої школи…

Павло й Антін вийшли з школи останніми. Сумно їм було на душі.

Коли проходили повз корчму, Антін штовхнув Павла ліктем:

— Диви!

Біля корчми стояв гурт синків багатіїв.

— Тепер буде знати, як з харпаками водити кумпанію, — долинув голос Ткаченка. — Її не переводять, а витурюють од нас… Урядник татові давно обіцяв це зробити…

— Чуєш? — кивнув Щербак. — Про Оксану Петрівну отак…

— Чую, — глухо мовив Павло.

5

Павло зайшов у хату, коли сонце вже хилилось до обрію. Мати, худа й смутна, сиділа на долівці біля вікна, сплітала у вінок цибулю, ногою погойдуючи колиску з маленьким Тишком.

— Чого так забарився? — спитала, не одриваючись від роботи. — Може, уроків не знав — лишили післяобід?

— Та знав, — мляво відповів, вішаючи торбину на цвях під образом Миколи-чудотворця.

— А чого ж запізнився, ще й прийшов надутий, мов кулик на вітер?

— Еге, у нас таке робиться…

Павло розповідав невеселі шкільні новини, а мати слухала, перепитувала, часто зітхала.

— Оксана Петрівна була така сумна та невесела, наче хвора. Прощаючись з нами, плакала.

— Хіба ж не заплачеш? Кривавими заридаєш. Якось розповідала старій Пилиписі. З бідних вона, змалечку сирота. Самотужки вибилася в люди. Великий жбан лиха випила. Чи ж не бачив, як горнулась до бідноти? Тому й казяться дуки, бодай зовсім показились. А вчора, кажуть, новий піп дуже гримав у церкві на неї. Казав, ніби вона безбожниця, антихристка і тягне руку за сицілістів.

— Соціалістів, мамо.

— Може, й так, за тих, значить, які хочуть забрати в багатих землю і дати бідним. Намовляв не пускати Оксану Петрівну в хату і лякав — усі, хто ослухаються, попадуть на тому світі гієні в зуби.

— Хай би в ті зуби попав Колупай з своїм Матвієм!

— По-нашому не буде, сину… Шкода її, бідної, але чим можемо зарадити? Бери на припічку борщ та поїж, а мені дай штани — підлатаю, бо он коліно світиться.

— Знову пісняк, — скривився Павло.

Мати взяла синові штани, і серце її защеміло. Інший би під пса такі не підстелив, а її дитина мусить вбиратися в них. Латка на латці.

Скрушно похитала головою, обмацала хату клопітким поглядом — чим залатаєш? Встала, знайшла під лавою сакви, витягла з них клапоть чорного оксамиту і взялася за роботу.

— На, одягай, — подала перегодя штани. — Та дивися мені, бережи одежину.

— Де ви таку гарну латку взяли?

— Знайшла в Рясному, йдучи з ярмарку.

— Мамо, а коли купите мені шапку?

— Купимо, як Кунделя облупимо. Ходила оце до Колупая, думалось заробленим трохи прикрити наші злидні. А він, ірод, сказав, що мій заробіток передав у казну — на подать. Просила, плакала, проклинала, та помогло, як мертвому кадило. Походиш, синку, в татовій. Вона якраз на тебе, та й майже ціла…

Знала, говорить неправду. Та шапка, в якій покійний чоловік ходив років десять, геть порвалася, і крізь її денце стирчала цупка хлопчикова чуприна. Так сказала, аби не мовчати.

— У татовій, — похнюпився Павло. — Позавчора Матвій не давав проходу: шапка-бирка, зверху дірка, вітром підбита…

Більше нічого не сказав матері. Чоботи й свитку на зиму він має — купили за зароблене при череді, а штани й шапка… Так сподівався на нові, так чекав того дня, коли нарешті побачить їх на собі та пройдеться перед Матвієм. Хай знає дука!..

Глянув на матір. Вона сиділа, як камінна. В очах — ущерть скорботи. Щось давке підкотилося до Павлового горла. Наче підштовхнутий, кинувся до матері і впав головою на її худі коліна. Вона мовчки поцілувала його чорну чуприну і легенько погладила. Хата стояла німа, наче вслухалася в приглушене дитяче хлипання.

— Годі, Павлусю! — шептала мати сухими губами.

Рипнули двері, й на порозі стала Оришка — наймичка Колупаїв.

— Здорові будьте.

— Хай і тобі дасть бог здоров’я, — відповіла Ксеня.

Зразу подумала: Колупай надіслав, одумався. Хоче, бусурман, сплатити за роботу.

Оришка чомусь м’ялася.

— Далебі, не знаєте, чого прийшла до вас, — нарешті мовила.

— Скажеш…

— Господиня погнала. Катни, каже, до паламарихи, купи квіток. Вибери найкращі.

Мати аж потемніла на обличчі. Еге, віддасть Колупай зароблене…

— Для чого їм квіти?

— Має припертися якийсь там, дай боже пам’ять, ага, письмоводитель.

— Звідки така птиця?

— Ніби з Сум чи й самого Харкова. То відпускаєте, чи що, бо ніколи стояни вистоювати.

Ксеня глянула на сина, в очах якого бурхав гнів, на жоржини за вікном:

— Дала, кажеш, гроші?

— Авжеж, — розтулила Оришка кулак з мідяками. — Вибери, каже, щоб свіжі…

— Вибери, щоб свіжі… — повторила тим же тоном Ксеня. — Піди, Орисю, віддай ті гроші своїй господині і скажи, хай подавиться ними, як давиться моєю кривавицею. Нема в мене для них квітів і ніколи не буде, навіть на труну.

— Чимось допекли уже й вам?

— Бодай їх лиха година пекла. Робили день при дні разом з Олесею цілісіньке літо боже, а він і на долоню не плюнув. Хай їм така легка смерть, як нам оті зарібки. А вона ще по квітки шле…

— Шкуродери, — зітхнула Оришка. — Вся слобода так говорить про них. А їм це, як отой вітер у коминку…

Мати провела Оришку за поріг. А як повернулась, довго сиділа з сином мовчки. Прихід Оришки, розмова з нею тяжким каменем лягли на душі обом.

По часі Павло взяв свою школярську торбинку і вийшов з хати. Примостившись під грушею, витягнув стару потріпану книжку і почав гортати. Натрапив на заголовок — “Кармалюк”. Чи не той це, про якого співають?

Хапливо пробігав очима сторінку за сторінкою і все глибше поринав у звабне марево казки. У зворушеній уяві живим постав Іван Кармель — гарний, сильний і невловимий. На хлопчика хвилями наринають гіркі жалі старенької Іванової неньки, Марусі, а в серці закипає гнів і лють до недобрих людей, багатіїв.

Скінчив читати, коли вже сідали сутінки. Ступив до хати блідий-блідий, ніби недужий. Олеся, Михайло, Марійка вечеряли, а він не захотів. Приніс оберемок соломи, розгорнув коло столу і, пристеливши рядниною, ліг.

Тільки заплющив очі — виринув ніби з пітьми Іван Кармель. От якби на землі більше було Кармелів! Тоді б не передавав старий Колупай зароблених мамою й Олесею грошей у казну, не глузував би мизатий Матвій з нього…

У голові роїться питання: а хто такі оті соціалісти, що проти царя, ті, про яких говорив піп у церкві? Ще торік Павло чув це слово від лікаря з Рясного, що приїздив до хворого батька. А що воно значить? Мати каже — хочуть одібрати землю в багатіїв і оддати бідним. І Кармель цього хоче. Виходить, вони заодно…

Павло бачить, як з густої пітьми підпливає до кремезного Івана Кармеля струнка й тендітна Оксана Петрівна. Павло стрепенувся. Махає їм руками, кричить і мчить назустріч.

6

Біля школи Павло побачив Антона. Хлоп’ята привітались.

— Була у вас Оксана Петрівна?

— Аякже. Принесла ліків, мамка випили — і трохи полегшало. Ще й Оленці дала свої черевики. Такі гарні!

На шкільне подвір’я заявився з своєю компанією Ткаченко. Всі набундючені, чисті тобі індики.

— О, гляньте, гляньте! — гукнув Матвій, показуючи на Павлові штани. — Грабовський обновився: на старі дірки причепив нову латку. Та ще й яку. Може, за квітки купив, га? Хоч ти квіток не продаєш. Украв десь. Єй-бо, украв!

Його товариші зареготали. На регіт підбігло кілька дітей з інших кінців подвір’я. Скоро виріс цілий гурт.

— Ну, кажи ж, украв? — допинав Ткаченко, копилячи губи. — Кажи…

Павло відчув, як йому в обличчя ударила гаряча кров. Весь затремтів.

— Хто украв? Я? Я? — кричав задихаючись. — Ви самі… ти і твій тато — людей обкрадаєте… злодії, душогуби!

Матвій остовпів, очманіло блимав очима. Не чекав такої сміливої відповіді на свої глузи.

А Павло напосідав:

— Ти чув про соціалістів? Чув про Кармеля? Не чув! Ех ти, мазниця дурна! Ще почуєш, прийде на вас чорний день! Прийде!.. — плюнув і пішов.

Та скоро Колупаєві товариші отямилися.

— Чого плюєш?

— Дай йому, Матвійку!

Ткаченко, підбадьорений тими вигуками, оглянувся довкола, кинув свою сумку і стрибнув на супротивника. Павло одскочив, розмахнувся, і його рука з дзвінким виляском упала на Матвієву щоку.

— Ай-яй! Ай-я-ай! — заверещав Матвій.

Одбігши на кілька кроків, він схопив камінь і жбурнув у Павла. Камінь, профурчавши над Павловою головою, гримнувся об раму шкільного вікна. З сухим дзенькотом посипалося скло.

Нагнувся за другим каменем. І тут хтозна-де взявся Кузьма, поитьма схопив його за руку.

— Ах ти, ледащо! Я тобі дам каміння! Думаєш, як багацький син, то все тобі можна? Хто тепер склитиме, га?

Ткаченко крутнувся в’юном і випорснув із сторожових рук.

Кузьма не доганяв бешкетника.

Пробираючись до класу, Антін голосно співав:

Ой дурний Колупай!

Ти людей не обкрадай!

Бо здеремо з тебе шкірку,

Одвезем шевцям в Охтирку!

— Де такої навчився? — підскочив до нього один з Матвієвих приятелів.

— Де? — засміявся Антін. — Павло склав.

— Павло?..

— Він. Ого! Ми ще й не такі складемо, побачите.

Клас гув, як вулик. Сутичка між Ткаченком і Грабовським схвилювала всіх. Бідняцькі діти засуджували дукового сина і співчували Павлові. Колупаєві друзі принишкли. Сам він теж сидів мовчки, тривожно поглядаючи на вибиту шибку.

У сінях сердито бубонів Кузьма, його бас часто переривав якийсь інший, неприємний голос.

Відчинились двері. У клас спершу просунулася сучкувата палиця, за нею — тельбухатий живіт, а потім кошлата, схожа на лев’ячу, голова.

То був новий учитель. Перевалюючись з боку на бік, відсапуючись, як ковальський міх, він важко опустився на стілець.

— Га? — втупився каламутними очима у школярів. — Хто розбив вікно?

Клас мовчав.

— Признайся сам, бо буде гірше!

— Я не хотів, — промимрив Матвій.

— Сюди! — гримнув учитель.

У його очах блиснули хижі вогники, а вузлувата рука стиснула палицю.

Ткаченко боязко наблизився до столу. Вчитель зміряв його важким поглядом.

— Чого витріщив баньки?

Кована палиця ковзнула по долівці.

— Хто ти?

— Ткаченко-о.

Вчитель заблимав очима, засовався на стільці, наче йому припікало.

— Як ти сказав?

— Ткаченко…

— Ткаченко?.. А ким тобі доводиться Каленик Акакійович?

— Тато…

Вчитель мало не підстрибнув.

— Чого ж досі мовчав? Ай-яй-яй. — Його очі спробували всміхнутись. — Негарно так жартувати.

— Я не жартую…

— Можна й пожартувати. А вікно — дурниця, вставимо. Твій батько… Сідай на місце.

Матвій, ще не збагнувши дивної поведінки вчителя, стояв ні в сих ні в тих.

— Сідай, сідай, — уже зовсім медовим голосом повторив животань. — А ви чого пороззявляли пащеки! — визвірився на клас.

Матвій, нарешті зрозумівши, що його несподівано помилувано, рушив на своє місце.

Вчитель важко підвівся, крекчучи підійшов до передньої парти.

— Встати! — ткнув палицею на бідно зодягненого хлопчика. — Збери свої лахи і йди на задню парту. Тут сидітиме Ткаченко. Швидше! А ви, — показав на сусідів школяра, який звільнив місце, — розсуньтеся подалі.

Матвій взяв сумку і поліз за передню парту.

Вчитель повернувся до столу, сів, відсапнув.

— Вашу вчительку зі школи вигнали, вона соціалістка, негідниця. Тепер учитиму я. Звати мене отець Зосим Обухівський. Хто, боронь боже, порушуватиме порядок, пропускатиме церкву, засічу.

Розгорнувши журнал, почав начитувати:

— Антонов!

— Тутки.

— Боярко!

— Слабий.

— Грабовський!

— Є, — підвівсь Павло.

Не встиг він сісти, як заскиглив Матвій.

— Що з тобою, Ткаченко? — стривожився вчитель.

— Він мене би-ив…

— Хто?

— Грабовський. Називав мене й мого тата злодіями…

Обухівський побагрянів. На його товстій шиї тріпнулися жили. В маленьких колючих очах блимнули зелені вогники.

— Вийти! — вказав палицею на Павла.

Той виліз з-за парти.

— Сюди! — глухо стукнула палиця.

Павло ступив ще два кроки.

— Що ж ти, гайдамако, робиш, га?

І, не чекаючи відповіді, вгородив пальці у вихрясту чуприну.

7

Кузьма й Антін ледве живого привели Павла додому. Цілий тиждень лежав він хворий. Удень коло нього сиділи Олеся або Михайло, а ночами — мати. Натруджена, стомлена денною роботою, так і спала над сином. Перші дві ночі в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз міняти на чолі мокрий рушник.

Уві сні Павло часто марив, кликав до себе Кармеля, Оксану Петрівну, проклинав Обухівського, махав руками, поривався бігти. Ксеня Григорівна притримувала худе тільце, хрестилася і беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам’яті, розказувала йому казки або співала пісень. Співала, втираючи гіркі сльози:

Ой вийду я на могилу,

Могила висока,

Подивлюся на долину,

Долина глибока.

А по тій долиноньці

Буйний вітер віє…

Ой, здається, не журюся,

Само серце мліє…

Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на голові, давала зілля-відвороту, тихо шамотіла:

Біг пес через овес — заросився,

Вибіг на дорогу — обтрусився.

Не було шкоди вівсові,

Не було лиха й псові…

Хай не буде слабості Павлові…

У середу трохи полегшало. Почав їсти хлопець і спокійніше спати. Лежав худий, марний, в очах — сум. Тільки іноді колисав Тишка:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

Де будемо ночувати,

Кого будем сповивати?..

Якось надвечір, коли Павло крізь шибку милувався жоржинами, забіг Антін.

— А знаєш, — розповідав товариш, — Обухівський уже живе в Колупаїв. Прогнав Кузьму зі школи. Зараз у нас топить груби і замітає церковний сторож. А Матвій зовсім задер носа. Похваляється всім, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрівну. Оксані Петрівні ніби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухівський попував у Краснопіллі. Кажуть, бив людей прямо в церкві. П’яний навіть божу службу правив…

Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квітів, позолочених сонячним промінням. Коли Антін вибалакався, запитав:

— Оксану Петрівну бачив?

— Авжеж. Сьогодні ходила до Кузьми у Старосілля. Просила помогти їй добратися в Охтирку, — зітхнув Антін. — Ми всі дома плакали…

— Коли їде?

— Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть…

— Поїхати можна.

— А як поїхати, коли піп усім звелів у церкві не приймати Оксану Петрівну навіть у хату. Матвій нахвалявся: хто повезе її до міста, тому тато покаже, де раки зимують.

— І його слухають?

— Спробуй не послухати. Є такі, що повезли б, та не мають чим. Але нічого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти підводу. Ти підеш з нами?

Павло глянув на кущик жоржини — і радісний вогник блимнув у його очах.

— Звичайно. Гукніть мене.

Прокинувся рано-раненько. Марійка ще спала, Михайло бавив Тишка.

— А де мати й Олеся?

— Пішли в Старосілля панську картоплю копати, — відповів брат.

Павло підійшов до столу, дістав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа і вийшов з хати. Надворі було свіжо і тихо-тихо. Край неба зашарівся.

Підступив до жоржин. Вмиті росою, квіти були напрочуд гарні. Йому навіть здалось, що вони привітно кивнули своїми голівками.

— Пробачте, це ж для вчительки, — тихо мовив.

Зрізав квіти, склав у букет і обгорнув його папером.

З вулиці долинуло:

— Па-а-вле!

— Іду-у-у!

— Жоржини? — здивувалися хлопці.

— Для Оксани Петрівни.

— Зрізав?

— Не всі. На насіння залишив.

Хлоп’ята взяли підтюпцем. Коли прибігли до хати, де після звільнення жила Оксана Петрівна, біля воріт уже стояв Кузьма Одновухий зі скринькою на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло, ступивши назустріч їй, тремтячою рукою простягнув букет.

— Оксано Петрівно! Візьміть, — поглянув на товаришів, що півколом оточили його. — Ми так вас… — і затнувся, згубивши потрібні слова.

Учителька взяла квіти, обняла Павла.

— Спасибі вам, мої дорогі. — На її очах виступили сльози. — Це найдорожчий дарунок. Жоржини — мої улюблені квіти…

Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло побачив над брамою дві голови — нового попа та старого Колупая, але нічого не сказав і ближче підійшов до вчительки.

Ось і крайні хати слободи. Зупинились.

— Вам пора вертатися. О, я й забула, — брови Оксани Петрівни трохи нахмурились. — А чому ви не в школі сьогодні? Матимете від учителя.

— Не матимемо, — за всіх сказав Павло. — Ми його не боїмося. Я вже не піду до школи. Так і мама сказали. Оксано Петрівно, дозвольте нам пройти ще трохи, хоча б отуди, — показав на два дуби ген-ген при дорозі.

— Тільки не далі, добре?

Знову рушили. По хвилі вчителька запитала Павла:

— Чому не підеш у школу?

— Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай він провалиться!

— Павлику, Павлику, — журно похитала головою вчителька. — Хіба ж до школи ходять задля вчителя?

— Оксано Петрівно! — перебив Павло. — Скажіть, хто такі соціалісти? Ви бачили їх?

Учителька від подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчиків.

— Чому ти про це питаєш?

— Ну скажіть, бачили?

Вчителька довго мовчала. І сказала нарешті:

— Соціалісти — це ті люди, які хочуть, щоб народ краще жив. Аби ви не ходили босі й голодні…

— А де вони є? Багато їх?

— Вони є всюди, скрізь, — відповіла. — Їх, може, поки що й не дуже багато, але згодом…

Ось і два дуби. Хлопчики захвилювалися.

— Оксано Петрівно, — прохопився Антін. — А ви де вчителюватимете? Скажіть, ми влітку прийдемо до вас.

Учителька журно всміхнулась.

— Ні, любі мої, до мене не прийдете, бо їду я далеко звідси. Мене зовсім звільнили і не дають більше школи… Але це не біда, робота десь знайдеться… Ну, дорогі мої, гайда додому. Пообіцяйте мені добре вчитися. Обіцяєте?

— Обіцяємо!

8

Така довга й далека мандрівка випала Павлові вперше. Раніш ходив тільки в Старосілля. Там усе просто. Минеш сусідський город, скотишся похилим пагорбом у долину, перепливеш річку — і перед тобою зав’юниться кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тією стежкою, можна йти геть напомацки, вдень і вночі. Не раз, повертаючись додому, навмисно зажмурювався або насував шапку на очі — і не збивався, навіть на крутих поворотах.

Тут же легко збитися, заблукати: кілька сіл уже поминули, а перехресних та навскісних доріг — і не злічити. Поля, дороги, села, люди — все нове, невідоме. І цікаве. За півдня стільки світу побачив, а ще ж попереду скільки!

Матвій торік хвалився — їздив у Рясне. Разом з батьком і Тимохою Щербаком ходив по ярмарку, по крамницях. Обідав у трактирі, їв молочну кашу з білої миски блискучою ложкою, яка дуже пече в губи. Пив солодкий лимонад, купив свистуна, схожого на півника з полив’яним хвостом. Дурна мазниця. Ярмарок, крамниці, блискуча ложка, лимонад…

Подумаєш — Рясне! Побудь ти в Охтирці, отоді й похвалишся. А Павло сьогодні таки буде в ній. І не лише сьогодні. Бо стане бурсаком. Бурсак! Не якийсь там пушкарнянський школяр, попихач Обухівського…

— От уже, слава богу, й місто, — показала мати рукою, коли вибралися на горбовину.

Павлові очі нараз спалахнули й розбіглися по видноколу, намагаючись охопити все зразу — і вогнесяйні бані церкви, і вихрясті садки, і темні покрівлі будинків.

Та скоро вони, очі, згасли, а лице спохмурніло. На тобі — місто. Чувши про нього, мріяв побачити якусь дивовидь. А перед тобою — звичайнісіньке село. Як і Пушкарне, як і Старосілля, як і ті, що проходили, хіба, може, більше…

Проти крайнього подвір’я спинились — біля криниці з високим журавлем та новою баддею. Перепочили, напилися холодної води і пішли далі.

Павло таки не знаходив дивовиді. Тут майже все таке саме, як і в рідній слободі. Білі хати під житяними або очеретяними стріхами, на стінах півники понамальовані, вікна обведені синькою. Хворостяні тини, дощаті ворота. В подвір’ях — вишні, черешні, яблуні, груші, квітники.

Нема нічого незвичайного. Невже й не буде? Що ж розкажеш Михайликові та Марійці? А вони ж спитають. Може спитати й Тишко. Йому півтора року, і вже гарно балакає. А хіба Антін не клянчитиме розповісти?

Згодом вибрались на широку вулицю, і перед хлопчиною почало з’являтися те, чого досі не бачив, — великі дерев’яні та кам’яні будинки з високими й широкими вікнами. Вони не побілені, не обгороджені, якісь насуплені, похмурі, наче сердиті на людей, що проходять байдуже повз них. Далі потяглися лавки, магазини, трактири, заїзди, перукарні. Полюднішало.

Місто.

Довго розшукувати бурсу не довелось. Вона розташована обіч церкви. Вся обгороджена парканом. Міцна брама замкнена. Біля хвіртки стояв добре вгодований хлопець, у якого вже сіялись вуса. Видно, вартував.

— Чого треба? — непривітно перегородив дорогу.

— В школу ось привела, — показала Ксеня Григорівна на сина.

— Звідки?

— З Пушкарного, коли чув.

— Земляки, виходить, — пом’якшав хлопець.

— А ти ж з якого села?

— Недалеко від вашого, з Полівки.

— Чий?

— Дяка Любинського.

— Знаю. Славний чоловік. Як звешся?

— Грицько.

— Тут учишся?

— П’ятий рік, — відповів, закопиливши губу.

— Скінчив уже?

— Ні. У підготовчому класі сидів два роки, два в першому, а тепер починаю другий.

— Чого ж так поволеньки?

— Та… Не дають ходу, — скривився Любинський, але враз повеселів. — Нема куди квапитись. Тут…

— Кому можна віддати заяву?

— Ідіть до смотрителя.

— Де його знайти?

— У флігелі.

Смотритель сидів за столом, на якому лежали срібний хрест, кадильниця та купка воскових свічок. Був такий опасистий, що чорний підрясник на ньому, здавалось, от-от трісне. Очі — булькаті, на потилиці теліпається миршава кіска. Павло мало не розсміявся.

— Що скажете? — поспитав.

— Хочу сина віддати до вас, праведний отче.

Смотритель вибрався з-за столу, пройшовся з кутка в куток, озирнув торбу за плечима прохачки, босі ноги жінки та хлопчини і знову грузько всівся.

— Не прийму, — проказав, як одтяв.

— Чому?

— Пізно.

— Заняття ж починаються через тиждень.

— І вільних місць нема.

— Як же це?

— Усі заповнені. Через рік приводьте. Гадаєте, все так легко й дарма робиться?

— Дарма? Ми до духовного стану належимо, почесні громадяни. Ледве тримаю на світі п’ятеро дітей.

— Де чоловік?

–— Помер.

— Ким був?

— Паламарем.

— Паламарем! Ха-ха-ха, — розреготався. — Оце так почесний громадянин, хай бог простить. Годі балабонити. Ідіть.

Грабовська сперлась на ріжок столу, аби не впасти.

— Де ж правда на світі, — почала було, перевівши дух, але смотритель не захотів слухати.

— Геть! — розлютився нарешті. — Усім треба жити, кожен хоче щось мати…

Насилу вийшли на подвір’я. Тут Ксеня Григорівна не стримала сліз.

— Чого плачете, тітко? — спитав Грицько.

— Не приймає.

— Не позолотили йому руку?

— Він же не циганка-ворожка.

— А хабарі любить, з мертвого ладен злупити.

— Місць ніби нема.

— Так він каже всім, хто приходить з порожніми руками. Бреше. От же перед обідом приїздив з вашого села Ткаченко, і для його сина місце знайшлося.

— Колупай? — поглянув Павло на матір.

— Так, так, — потвердив Любинський, — вулично його Колупаєм дражнять. Два мішки чогось привіз, такі важенні, ми вчотирьох ледве заперли до смотрителя.

— Де ж візьму такі мішки! — зітхнула мати.

— Поскаржіться владиці.

— Думаєш, поможе?

— Декому помагає.

— Також за хабар?

— Не знаю. Його наш смотритель слухає. Спробуйте.

— Як до нього попасти?

— П’ята хата від церкви.

У передпокої охтирського преосвященства побачили знайомого — попа Гервасія, родом із Старосілля. І в пам’яті Ксені Григорівни промайнуло, наче вві сні, її коротке дівування.

За нею тоді впадали два парубки — пушкарнянський наймит Арсен та старосільський попович Гервасько, вихованець Харківської духовної семінарії. Залицялися, навперейми брали до танцю, стрибали через вогнище в ніч на Івана Купайла, пригощали смаженим насінням, а іноді й цукерками та солодкими медяниками, просили на вінчальний рушник. Вона подала руку наймитові, бо мав гарні брови, був душевний і розумний, а до того ж найкраще на всю слободу співав.

Зазнавши невдачі, Гервасько спершу сердився, навіть погрожував помститись Грабовському. Але згодом одружився з осиротілою попівною на Курщині, посів парафію її покійного батька, став панотцем Гервасієм, нажив родину, і давня сердечна рана зарубцювалася.

Потім не раз стрічалися колишні суперники, однак ніколи не згадували дражливого минулого, навіть заприятелювали. Дізнавшись торік про передчасну смерть пушкарнянського паламаря, Гервасій болісно переживав і сумував. А цієї весни, гостювавши в рідному селі, приходив у слободу, одслужив молебень за чесну душу раба божого Арсенія, навідав і покропив свяченою водою убогу хату багатодітної паламарихи-вдовиці. Тоді ж казав — охтирський владика запрошує його до себе на службу…

Несподівана поява Грабовських зворушила Гервасія — його щоки зашарілися. Якусь мить приборкував своє зніяковіння.

— У вас щось трапилося? — запитав.

Ксеня Григорівна розповіла.

— Почекайте тут, — сказав Гервасій і зник за високими дверима.

Повернувшись через кілька хвилин, дав заліплений конверт.

— Тут повеління владики. Ідіть в училище.

Смотрителя чекали довгенько. Прийшов він аж надвечір і напідпитку. Весело розірвав конверта, але, прочитавши єпіскопське послання, враз спохмурнів.

— Ходили скаржитись? — скинув на обох гнівні очі.

— Не скаржитись, а просити, — відказала Ксеня Григорівна.

— З такими дурницями до самого?..

— У нас іншого виходу не було. Простіть, ваше превелебіє.

— Добре, — полагіднішав смотритель, підкуплений “превелебієм”. — Сяде в підготовчий клас.

— У підготовчий? — здивувалася мати. — Два роки ходив до нашої слобідської школи, найкраще вчився, уміє писати, лічбу знає, псалтир читав над покійниками. Ткаченків не втне ні бе ні ме ні кукуріку — і зразу в перший, а мій, значить, у підготовчий…

— Не кваптеся. Деякі в тому підготовчому сидять по два або й більше років. Училище — то вам не парафіяльна школа, а тим паче не земська. У вашому селі яка?

— Земська.

— От-от. Словом, почнемо з підготовчого.

9

Перші дні життя Павла в Охтирці мчали шпарко й зарвійно, неначе баскі Колупаєві жеребці, запряжені в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом. Не встигав ні лічити, ні закарбовувати тих днів у пам’яті. Та й як полічиш, закарбуєш, коли вони немовби змагаються між собою наперегонки, прямо налітають один на другого, наступають на п’яти, а деякі в тому безладному й шаленому змаганні зовсім зникають, не полишаючи жодного сліду. Лише вчора чи позавчора був понеділок, а завтра, дивися, — субота.

Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув — Охтирська бурса, бурсаки. Так і в містечку називали. А тут почув — повітове духовне училище. Є якась різниця? Що то означає — бурса?

Запитав Грицька Любинського, а той непорозуміло знизав плечима.

— Дідько його знає. Колись усі називали бурсою, а потім, здається, позаторік, почали — училище. Нащо воно тобі?

— Цікаво.

— Запитай спектора.

— Хто це?

— Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус і лаяв нас за бруд.

— А що таке — корпус?

— Наше житло так іменується.

— А спектор про бурсу й училище знає?

— Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з’їздити в мармизу.

— Б’є?

— У нього служба така. Щось не вподобається — і бац, бац. Щоб, значить, не був таким умним і не випинався наперед. Ти, брат, не знаєш наших порядків. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня їсти лупанці — будь тихіш води і нижче трави. Інакше не вилазитимеш з карцера.

— Карцера?

— Така кутузка.

— Кутузка?

— По-нашому ніби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрім шматка хліба на день, нічого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди.

— А ти бував там?

— Двічі.

— За що?

— Не ходив у клас і не мав прилежанія. Але тепер я не такий капловухий, аби попадатися. Ось уже другий тиждень не відвідую класу, нічого не роблю, а не в кутузці.

— Чому не відвідуєш?

— А на якого біса воно мені? Сушити голову всілякими науками? Паламарем колись і так стану, а про більше хай інші клопочуться.

— А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас?

— Доскочу. Весною мене таки переведуть у третій клас.

— Навіть якщо не буватимеш на уроках?

— Еге ж.

— А вчитель наставить тобі одиниць.

— Хай ставить навіть нулі, а в третьому класі буду.

— Хто ж переведе?

— Смотритель.

— Проти волі вчителя?

— Ох і клякса-вакса ти, нічого не торопаєш. Учитель для смотрителя — однак що церковний сторож для попа.

— А за що ж смотритель переведе?

Любинський розреготався.

— За що, за що… За барана.

— Якого?

— Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справді якийсь недоколиханий. Слухай же. Позавчора мій тато привіз смотрителеві живого барана, дві гуски і п’ятиокову сулію вишнівки. Ніби гостинець на свят-вечір. Це тобі маєш — раз. А на вербну неділю, казав, притарабанить ще порося, цілий козуб крашанок, мішок вальцового борошна, слоїк меду.

— І смотритель бере?

— Хапає, аж облизується, як голодний пес. Тут здавна така заведенція: не підмастиш, кажуть, — не поїдеш. А ти збираєшся сам перелазити з класу в клас?

— Спробую.

— Очкура добре зав’яжи — штани згубиш.

— У нас нема гостинців.

— Доведеться років десь отак три-чотири сидіти в підготовчому…

— А ти скільки сидів?

— Казав же — два. І на третій залишали, але влітку батенько нарешті взявся за розум, трохи підмастив.

Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:

— Після уроків підеш зі мною?

— Куди?

— На ярмарок.

— Чого?

— Може, потягнемо якусь гич.

— Що-о?

— Там такі білі буханці, ковбаси, горіхи…

— Не маю жодної копійки.

— Я також не маю. І не треба. Поцупимо.

— Красти?

— Усі крадуть. Інакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила хавку, слухає, як жебрак лазаря співає, а ти — хап медяник… Ми торік весною і свою комору обшаломонили. Ото сміху було! Нажерлися по саму зав’язку, бігунка декого напала. Спектор довго розшукував злодіїв, догори ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але всі вони схопили шилом патоки… Підеш?

— Ні, — відповів Павло.

— Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.

Як і щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долоні перед собою, учні навстоячки тягнули за вчителем:

— Царю небесний, утішителю, душе істини, іже всюди сий і вся ісполняяй, сокровище благих і жизні подателю. Прийди і вселися в ни , і очисти ни од всякія скверни, і спаси, боже, душі наші.

Данило Петрович звелів учням сісти, підійшов до столу і схилився над розгорнутим класним журналом.

— Хто відсутній?

— Проценко та Бодяк, — відповів староста, якого по старій бурсацькій звичці називали цензором.

— Чому?

— У Проценка живіт болить, а Бодяк роздягнений.

— Бодяк своєкоштний?

— Ні, казеннокоштний.

— Інспекторові говорили?

— Говорили. В училищній коморі нема жодної свитки.

— А старі бурки?

— І бурок нема, позавчора ще була одна, та віддали Грицькові Любинському з другого класу.

Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.

— На сьогодні ви мали вивчити третій стовпчик таблиці множення. Першим проказує Килавчук.

Почав Гаврик жваво і впевнено:

— Штирижди один — штири, штирижди два…

— Не штирижди, а чотирижди, — підправив учитель.

— Не штирижди, а чотирижди, — повторив Килавчук і продовжив: — Штирижди три — дванадцять, штирижди штири…

І запнувся.

— Допоможи, Грабовський.

— Шістнадцять.

— Вірно. Продовжуй, Грабовський.

— Чотирижди п’ять — двадцять, чотирижди шість — двадцять чотири, чотирижди сім…

— Досить. Сідай. Чому ж Килавчук нетвердо засвоїв?

За Гаврика відповів цензор:

— Увечері в корпусі не було світла.

— Але ж Грабовський вивчив.

— Грабовський знає всю таблицю і навіть чотири дії.

— Справді?

Павло підвівся.

— Знаю.

— Проказуй останній стовпчик…

— Дев’ять на один — дев’ять, дев’ять на два — вісімнадцять.

— Знизу догори.

— Дев’ять на десять — дев’яносто, дев’ять на дев’ять — вісімдесят один.

— Шостий рядок.

— Шостий? — перепитав Павло і мить подумав. — Знизу чи згори?

— Згори.

— Дев’ять на шість — п’ятдесят чотири.

Данило Петрович задоволене усміхнувся, а клас, що напружено стежив за Павловими відповідями, полегшено зітхнув.

— З якої школи до нас прийшов?

— Пушкарнянської.

— Хто там учителює?

— Вчителювала Оксана Петрівна, а тепер дяк Обухівський.

— Чому не в першому класі?

— Мати просили в перший, а смотритель…

Обличчя вчителя спохмурніло.

10

Після великодніх вакацій небо, осяяне лагідним весняним сонцем, поголубіло, садки зазеленіли. І духовне училище почало прокидатися після напівголодної і марудної зимової сплячки.

Згодом надтріснутий дзвоник оповістив кінець останнього уроку і настання тривожної пори перехідних та випускних іспитів. Спорожніли класи, заніміли гулкі коридори.

Помітно змінилося також бурсацьке товариство — стало рухливішим, моторнішим, клопіткішим. Скинуло з себе ватні пальта, бурки, свитки, кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На своєкоштниках ряхтять легенькі штани й сорочки всіляких барв, а на казеннокоштних — з світло-сірої парусини.

Корпус цілими днями порожній-порожнісінький, через навстіж розчинені вікна видихає настояний за зиму сморід. Тепер там нема навіть найзапекліших ледацюг та картярів, котрі давно втратили надію перейти в наступний клас і не дуже сушать собі тим голову — з ранку до вечора блукають у містечку, тиняються на ярмарковому вигоні попід лавками, ятками, біля корчми. А ті, які ще мають таку надію, розлізлися, мов блощиці, по просторому подвір’ї, поскулювалися, гортають підручники, хрестоматії, лексикони. І бубонять, бубонять, бубонять:

— Аз, буки, веді… зело, люди, мисліте, рци…

Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а вони вивіряють один одного перед завтрашнім іспитом. Зараз у ролі прискіпливого екзаменатора Степан. Він розгорнув тоненьку книжечку, суворо насупив брови.

— Які знаєш, братець, заповіді?

— Я знаю, — відповідає Павло голосно і бойовито, як належить бурсакові, — заповіді закону божія та заповіді блаженства.

— Вірно. Молодець, — хвалить екзаменатор, і його брови розгладжуються. — Скільки заповідей закону божія?

— Десять.

— А блаженства?

— Дев’ять.

— Превелебно. Давай першу заповідь закону божія.

— Аз єсьм господь бог твій: да не будуть тобі бозі іниї, развє мене.

— Тепер пояснюй. Аз?

— Я.

— Єсьм?

–— Є.

— Развє мене?

— Окрім мене.

— Розчудесно. Друга заповідь?

— Не сотвори собі кумира і всякого подобія, єліка на небесі горі, і єліка на землі низу, і єліка в водах під землею: да не поклонишися їм, не послужиш їм.

— Кумир?

— Кумир, або ідол, — зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось вигаданого божества.

— Стань! — вигукнув сердито екзаменатор, і його брови знову наїжачились. — Не так.

— Чому?

— Не подоба, а ізображеніє.

— Це ж не вірно.

— Хай буде й не вірно, але в книжці написано — ізображеніє, а краще, братець, ніж у книжці, не скажеш.

— А-а-а, — засміявся Павло. — Ти справді точно копіюєш нашого спектора.

— Інакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комісія, а в комісії буде також спектор і отой грек.

— Отець Агафон?

— Так. А він, кажуть, жили витягує з бурсаків. Отже — тільки по книжці і слово в слово, буква в букву. Третя заповідь?

— Не приємли імені господа бога твоєго всує…

— Восьма?

— Не кради.

— Ясно, хоч усі крадуть.

— Цього в книжці не сказано.

— Треба б сказати, бо кожен силкується обікрасти свого ближнього. Наш смотритель, гомонять, нові сорочки й штани, призначені для учнів, пустив набік, а нас одягнув у торішні, старі й полатані. І не боїться кари божої. Ну, пішли далі. Заповідь дев’ята?

Але дев’яту заповідь Павло не встиг проказати, бо підійшли Любинський і Ткаченко. Обидва веселі, без книжок, зошитів, з вербовими прутиками в руках. Мугикають, передражнюючи малюків:

Аз, буки, хліба в руки.

Та на піч, та в куток.

Дайте хліба ще шматок,

Щоб нажертись до розпуки.

— Риєте город науки? — питає Грицько.

— Потроху.

— Рийте, дурні, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати розумнішими за всіх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць. Завжди йшов першим. Четвертий клас кінчав. Уже наставився поцупити зразу все — і атестат, і похвальний лист, і промоцію.

— Промоцію?

— Така бомага. Ще важливіша, ніж похвальний лист. Ніби рекомендація в семінарію. Щоб, значить, приймали безпремінно, не дуже допитуючись — з нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи філософ, а й богослов.

— Це хто?

— Дідько їх знає. Кажуть, є такі в семінарії. От, значить, і Сазон силкувався доскочити їх. Не вийшло. На випускних іспитах зарізали.

— Зарізали?

— Не насправді, а запитаннями. Він ніби не мав наравственої зрєлості.

— Як це?

— Значить, не наравився їм, то й забили його всілякими питаннями і залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врізав дуба від розриву серця зразу ж по екзамені з богословія. Отож дивіться, хлопці. І пам’ятайте: блажен тільки той, кого обрящет бдяща. Не напинайтесь, єпіскопами все їдно не станете. Що зубрите?

— Зараз переходимо до заповідей блаженства, — відповів Бодяк. — Слухай, Грицю, ти вже давно в училищі. Поясни нам дев’яту заповідь блаженства.

— Яку?

— Оцю: блаженнії єсте, єгда поносят вам, і іжденут, і рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене раді: радуйтеся і веселітеся, яко мзда ваша многа на небесах .

Любинський глянув на безхмарне небо і розсміявся.

— Чого ж тут не розуміти? Все ясно. Радуйтеся, веселіться.

— А єсте?

— Ну, їсте.

— А єгда?

— Їда.

— А поносят?

— Приносять.

— А іжденут?

— Така страва. Панська.

— А рекут?

— Річка.

— А зол?

— Ох і пуцьверінки ж ви! Золійник, золільник, золійник, або просто — жлукто для зоління полотна.

— А глагол?

— Ім’я святого.

— А лжуще?

— Так називається горілка, ніби наш первак.

— А мене раді?

— Ну, раді, радісні, щасливі.

— А яко мзда?

— Кухарка.

— А як звести всі ці слова докупи, щоб зрозуміти?

— Вони й так при купі, і розуміти дуже просто: сидить собі святий Глагол на березі річки, Якомзда приносить йому багато лжущі та іжденуту, а він хилить чарку за чаркою, закушує і блаженствує, наче на небесах.

— Хіба ж святі п’ють горілку?

— Ого, ще й як! Усі пиячать — і боги, і попи, і дяки, і наші вчителі. Навіть у церкві дають ложечкою вино.

— То ж кров Христова.

— Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мій тато готував причастя.

— Щось тут ніби не те, — вагається Бодяк. — Для чого Глаголові жлукто?

— Не Глаголові, а Якомзді. Вона не тільки куховарить, а й пере шмаття святим. Бідна жінка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна…

— От ти казав: сидить на березі… Хіба на небі є річки?

— Не знаю, — чесно зізнається Любинський. — Нащо воно тобі, все оте? Одтарабань заповідь по книжці та й амінь.

— А як спектор запитає? А отець Агафон?

— Мели що-небудь, тільки голосно, без запинки, зводь очі д’горі і хрестися.

— Вони ж знають.

— За те їм великі гроші дають. Не такий я йолоп, аби задарма… Добре тому Глаголові, розсівся, цмулить, обжирається, а в мене кишки дрібушечку витанцьовують, їсти хочу, аж у голові макітриться.

Ткаченко бере приятеля за руку.

— Ходімо в місто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.

— Ні, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святці, потім пообідаємо, а надвечір заглянемо до трактиру.

— Хай буде по-твоєму.

Вони обнялися й поплентали в інший бік подвір’я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до діла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.

— Перша заповідь блаженства?

— Блаженні нищії духом, яко тих єсть царствіє небесне.

…Черговий по кухні гукнув на обід. Скоро подвір’я спорожніло — все училище зібралося в їдальні. Інспектор проказував молитву, а учні хором повторювали:

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє; да прийде царство твоє; да буде воля твоя, яко на небесі і на землі: хліб наш насущний даждь нам днесь…

11

Першим привітав його на рідному подвір’ї Кундель радісним скавчанням. Підвівся, крутнув зареп’яшеним хвостом і пішов назустріч.

— Ну, старенький, як поживаєш?

Пес став передніми лапами йому на груди.

— Скучив?

З садка вибігли Михайло й Марійка, за ними дрібуляв Тишко.

— Павло! Павло! — гукали навперебій. — Приїхав!

Захопив їх разом в обійми, поцілував у голівки, потім узяв Тишка на руки і поніс до хати.

У хаті ніякої обнови не побачив. Усе було, як і раніш, — образи, стіл, лава, ліжко, відро з водою, накрите дерев’яним кружечком, горщик на припічку.

Глянув на полицю під стелею й зітхнув — там жодної хлібини.

— Їсти хочете? — запитав.

— Ми їли вишні, — похвалився Михайлик. — Зараз тобі теж принесу. — І вихопився з хати.

Марійка і Тишко не зводили очей з старшого брата — чекали гостинців. Дав їм по грудочці цукру, який приберіг, не пивши чаю цілий тиждень.

— А це Михайликові, — витягнув з торбинки чорну дощечку.

— Нащо вона Михайликові? — спитала Марійка.

— На ній пишуть.

— Чим?

— Оцією штукою, — вийняв темно-сіру паличку. — Називається грифелем.

— А мені можна написати?

— Спробуй.

У хату забіг Михайло, несучи повний підситок м’ясистих вишень.

Павло їв ягоди і згадував охтирські садки, що завжди вабили очі. Деякі бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але він не ходив і стримував Степана Бодяка.

— Де мама, Олеся?

— На роботі в старосільського пана, картоплю підгортають.

Прийшли додому Ксеня Григорівна разом з дочкою по заході сонця.

Мати глянула на Павла і журно похитала головою.

— Ох і вимучили ж тебе, синку!

Павло тільки знизав зніяковіло плечима.

— Може, хворів?

— Ні. Іспити готував.

У хату ступив Кузьма Одновухий.

— А то вже так, — ствердив. — Кажуть: без муки нема науки… Перейшов з класу в клас?

— Перейшов.

— Колупаїв теж?

— Залишився на повторний.

— Чому?

— Не хотів учити. На першому ж іспиті заробив нуль, а потім й інші пішли шкереберть.

— Лихий не вхопить його, — кинула Олеся, що поралася біля печі. — Бачила його вчора — така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрібне те вчення, як свині музики.

— А Любинський перейшов у третій клас? — питає Ксеня Григорівна.

— Ні.

— Він же нахвалявся тобі, що смотритель усе зробить.

— Може б, і зробив, та смотрителя перед іспитами забрали з училища…

— А як наш Бодяк? — цікавиться Кузьма долею свого односельчанина.

— Теж перейшов по першому розряду.

— Що то значить?

— З найвищими оцінками.

— А ти ж з якими?

— Ми обидва. Разом учили, разом…

— Молодці. Заганяйте дуків на слизьке, може, й нам прийде полегкість від вас, молодих. А що думаєш робити на вакаціях?

— Не знаю. В дядька Івана є всі підпасичі?

— Є. Ті, які ще весною найнялися. Може, підеш до мене погоничем на оранку?

Втрутилася Ксеня Григорівна:

— Хай трохи спочине, сил набереться.

— Думалось…

— Добре, — каже Павло. — Піду. Завтра ж.

— Тобою ж, синку, вітер колише.

— На полі поправлюся.

— Такий, як батько, впертий…

Толока в старосільського пана велика: ширина її гін на двоє, а в довжину й кінця не видно — аж ген-ген побігла через видолинок, де пасеться череда. Кажуть, десятин за тридцять сягає. Для шести плугів, що зараз ведуть борозни, діла тут вистачить десь на півмісяця.

— Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? — клопочеться Павло, підганяючи волів, які ліниво поскрипують ярмами.

Кузьма збив істиком жмут бур’яну з чересла, уперся в чепіги, переорюючи огріх, залишений переднім плугатарем, виплюнув недокурок.

— Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзі почнемо жнива, потім підійдуть буряки, кукурудза… Про Оксану Петрівну нічого не чув?

— Нічого.

— А я трохи чував.

— Що?

— Вчителювала вона ніби на Чернігівщині, доки не втрапила на її слід наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернігівській управі, змерзила дівчину, то й звідти випровадили, сердешну. А наш бугай спився.

— Хто?

— Обухівський, учитель. Перевів, п’янюга, школу на пси: з причілка обвалилася, вікна потрощені, парти розламані. Ніхто паливо не завозив, отож після водохрещі всі школярі переслабували. Нема пуття і, видать, не буде.

Кузьма зітхнув, змовк.

Павло глянув на смужку свіжої ріллі, яка під гарячим сонцем поволі вже губила свій масний полиск, обертаючись з чорної на сіру. Там тирлувалася сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зі скиби на скибу, хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад борозною.

Потім перевів погляд на Кузьму. Його великі руки, пересотані товстими жилами, лежали на вигнутих дерев’яних чепігах, наче приковані, а схилене костисте тіло під косим промінням надвечірнього сонця скидалося на гору. Міцний дядько Кузьма, міцний, як дуб. Колись, кажуть, ніхто з старосільських парубків не міг подужати його. Та й тепер сам перекидає хуру гною, а плуг одною рукою викидає на воза.

— Агов! — гукає передній плугатар, що вже вийшов на суголовок. — Кінчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть.

— І то правда, — відгукується інший. — Усього не переробиш.

— Та й пан більше не заплатить, хоч ти тут і до самої півночі сліпай.

На старосільській царині, що бралася ріденькими сутінками, орачі побачили гурт людей і спинились. Посеред гурту сліпий кобзар торкав пальцями струни бандури, тихо співав надтріснутим голосом, а йому підтягував хлопчик-поводар.

Ой летіла качечка, в очереті впала,

А в місяці у лютому панщина пропала.

Пішла вона, повіялась темними лугами,

А за нею вражі пани біжать з ланцюгами.

До гурту під’їхав на баскому коні лановий. Перехнябився в сідлі і приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього ніхто не звертав уваги — слухали.

Пішла собі, повіялась, аж луги тряслися,

А за нею дармоїди: “Матінко, вернися!”

— Не вернуся, не вернуся, — та відповідає,

— Мордували ви кріпаків…

— Досить! — одірвав лановий руку від вуха і висмикнув з халяви нагая. — Зараз же забирайся звідсіля, старцюго! Верзе, паливода, всіляке…

Він люто приострожив коня, і той звівся передніми копитами прямо над людськими головами. Але ніхто не рушіїв з місця. Кузьма метнувся до коня, схопив за вуздечку і поставив його на всі чотири.

— Чого треба? — гнівно запитав напасника. — Завітав божий чоловік… Таких сам господь велить не чіпати, а ви… Ми ж не в загоні.

— Не в загоні… — схопився лановий за слово. — А воли стоять посеред дороги. Чому не загнали у двір?

— Нічого з ними не станеться. Заженемо. Їдьте собі з богом та миром. Агей там, хлопці!

Орачі пішли до волів. Кузьма покликав Павла.

— Що, дядьку?

— Веди діда та поводиря до мене, а я оджену волів.

Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гості сиділи за столом. На столі — нехитра вечеря: молоді огірочки, цибуля, часник, товчена картопля і вареники з вишнями. Після убогих бурсацьких харчів усе те здавалося Павлові неймовірною розкішшю.

— От ви, чоловіче добрий, співали про лиху панщину, — сказав по вечері господар кобзареві. — То правда. Однак нам, заробітчанам, і тепер нелегко.

— Знаю, — кивнув пелехатою головою кобзар. — Ми і про те співаємо, але сьогодні не встигли. А ке лиш мою годувальницю, — махнув рукою поводареві.

Узяв бандуру, помацав кілочки, підладив струни, приструнки і почав:

Он зацвіла калинонька нижче перелазу,

Було добре наймитові в хазяїна зразу.

Один тиждень було добре, на другий вже гірше,

А на третій — пішов наймит у поле не ївши.

“Іди, іди, робітничку, не скаржся нікому,

Як не нажнеш дві копиці, не приходь додому”.

Кузьма, зануривши пальці в кучму, смокче цигарку, а його дружина присипляє дитину і ріжком хустки витирає очі. Ледве стримують сльози також Павло і Степан Бодяк, який теж прибився послухати сліпого співака.

Прийшов наймит додомоньку, та не встиг і сісти,

Багачева жінка гуде: “Дай-но волам їсти.

Іди, іди, волоцюго, не заходь до хати,

Бери збрую та сокиру, їдь дрова рубати!”

12

Повернулись бурсаки з храмового свята веселі, безжурні, але таки добре притомлені. Згадували смачне пригощання між гробками церковного подвір’я, хвалили щедрих тіток, які так вдатно злагодили празникову трапезу, і задоволено погладжували животи, набубнявілі, мов барильця з водою.

Найщасливішим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пішов навіть на поклик Ткаченка. Ліниво плентаючи обважнілими ногами, спинився біля Бодякового ліжка, обвів напівсонними очима подушку і схилив чубату голову.

— Вибачай, Матвійку, — відказав другові. — Треба полежати, щоб сало зав’язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров’я гарним молодицям. Люблю такі свята, хлопці, дуже люблю, спасибі тому, хто повигадував їх. Ех, трохи очкур не трісне. От якби храм бував щодня або хоча б двічі на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать лексиконами. Помолився чи ні, а воло напакував. Га?

Ніхто не відгукнувся — усі теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й позасинали, забувши про підготовку до завтрашніх уроків. Лише один Михайло Приходько, який завжди останнім лягав спати і першим пробуджувався, зразу сів за книжки.

— Бог на поміч, зубрило, — побажав йому напівсонним голосом Любинський і блаженно розкинув руки.

Михайло далебі не почув такого зичення, заклопотаний довгими та незрозумілими молитвами й капосними вокабулами.

Грабовський та Бодяк прийшли зі свята перед заходом сонця. Побачивши на своєму ліжку непрошеного пожильця, Степан обурився.

— Ану вставай, — смикнув Любинського за штанину. — Чого вклався?

Повернувшись на бік, Грицько промурмотів щось невиразне і згорнувся бубликом.

— Вставай, кажу тобі. Одягнений, ратиці брудні…

Корпус почав прокидатися. Продер очі нарешті й Любинський.

— Чого валуєш?

— Хто тобі дозволив? — наступав Бодяк.

Він знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою.

— Не балабонь.

— Я балабоню?!

Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усіх молодших за ніщо і міг надавати буханців.

— Котись під три чорти, свинота куцорила, — осердився він. — Доскочиш четвертого класу, тоді й питатимеш, а поки що, пацючку…

Подав голос Ткаченко:

— Плюнь, Грицю, на ту вошиву постіль та йди сюди.

Не стерпів образи Бодяк.

— А ти, мазнице, заткай плювачку!

Ткаченко підхопився з свого ліжка.

— Alea jacta est! — гукнув Кифір Проценко. — Юлій Цезар вирушив на Рубікон. Почалося.

Однак нічого не почалось: Матвій, не зробивши й п’яти кроків, круто повернув назад.

— Іди, іди, дурню, — кинув йому навздогін Бодяк. — Цезар… Сидітиме в першому класі до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку! Пора на вечерю збиратись.

Любинський голосно розреготався.

— Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умієш підкупити. Значить, на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло… От дивись, як воно виходить. Спектор і вчителі кажуть, нібито в мене куряча голова, а я одним махом хавкнув.

— Що?

— Твого вірша про наше харчування. Коли гарне — само собою запам’ятовується, не треба й мізки сушити. Славний вірш і правдивий:

В понеділок дають юшки,

Три дні зряду все — галушки,

Потім два дні все — лапшу,

А в неділю — кулешу.

У Бодяка враз пересівся гнів.

— І другого знаю, — вів далі Грицько. — Оцей-о, за якого на тебе сердиться Михайло:

Тільки зірка стала мріти,

Бурсак почав бубоніти,

Бо боявся довго спати,

Щоб снідання не взівати.

— Добру маєш кебету, — похвалив Бодяк.

— Так і я важу, а спектор, а вчителі… Тим йолопам оббрехати чоловіка — як дурному з гори збігти.

— Не вір їм.

Любинський зовсім розохотився.

— Розкажи ще щось, може, й те затямлю.

— А кулешик?

— Його не прогавлю. Розкажи!..

Втрутився Грабовський.

— Прочитай, Степане, отого найновішого.

— Хіба ж то твір? — розвів руками Бодяк. — Ні те ні се. Позавчора бачив, як на вулиці городові катували одного чоловіка. Обдертий, висохлий, мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалії…

— Читай, — перебив Гаврик.

Бодяк неохоче розгорнув зошит:

Тут його образ схопили,

На долівку повалили,

Один сів йому на спину,

Бив безбожно, як скотину;

Той — у пузо кулаками;

Кров’ю з рота цебеніло;

Лице пупом посиніло…

Степан замовк, дивлячись на хлопців, що сходилися з усіх кінців гуртожитку, а по хвилі додав:

— Ще не закінчив, потім допишу.

— Нічого собі чудасія, — клацнув язиком Любинський, підводячись з ліжка. — Нічого, але…

— Бракує кумедії? — примружився Кифір. — Бідолаху лушпарять, а тобі… — І вже до Бодяка: — А що далі було з тим злидарем?

— Говорили сьогодні на храмі — помер уночі.

— Так йому й треба, хай не краде чужого, — буркнув Матвій. — А за такі віршики… Ходімо, Грицю, вечеряти.

Михайло Приходько одірвався від книжки, мстиво глянув на Степана і почав шпарко щось записувати.

Різдво, що поволі наближалось, залихоманило духовним училищем, перекинуло шкереберть ще з осені встановлений розклад навчальної роботи. В усіх класах і наставники й вихованці на якийсь час забули про арифметику, географію, словесність, всілякі історії, навіть священну, слов’янську, латинську, грецьку мови. Замість цих наук надолужували уставом, євангелієм, співом.

Богослужіння в церкві припинялося тільки на ніч, і від надсадного горлання, свічкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла геть знесиленими й напівочманілими.

Та й в корпусі не вщухав безладний галас. Хлопці теж готувалися гарно зустріти свят-вечір, а надто ті, котрі не їхали на короткотривалі зимові вакації додому. Тепер за столом уже й картярі не змагаються, бо нема вільного місця. Там збивають дерев’яні зірки, обліплюючи їх барвистим папером, обвішуючи яскравими стрічками, вистругують держаки, ладнають ліхтарі з свічками.

Бурсаки згуртувалися в кілька ватаг, розподілили між собою містечкові вулиці та кутки, куди підуть колядувати, а згодом і посівати та щедрувати. Кожна ватага має свого старшого, що зветься благочинним і носить зірку, заспівувача і, звісно, двох скарбників-міхонош.

При розподілі ролей Любинський із шкури пнувся, щоб стати благочинним, аби потім паювати зароблене, але на його не вийшло — обрано було Бодяка. Правда, Грицька те не образило й не розгнівило — він охоче згодився на роль міхоноші, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати ще на коляді, постарається приховати і якусь копійчину…

— Глянь, Степане, — хвалиться благочинному, показуючи величезний валовий мішок. — Я вже готовий і зараз рушати… А Михайло все куздряється. Зубряка нещасний!

Згорнувши молитовника, над яким горбів увесь вечір, Приходько ліниво підвівся.

— Не пхай рила в чуже корито, — буркнув. — Я завтра з свого рядна пошию цілий лантух…

— То ший зараз.

— А вкриюся чим?

Бодяк клопочеться іншим: примайстровує до високої баранячої шапки Килавчука, одягненого в кожух навиворіт, круті роги й довгі вуха.

— Оце коза, мосьпане, — милується. — Такої ні в кого не буде.

Заклопотаний і Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири дні, а колядки на хоровий спів не розучено. Те ж на його голові лежить.

— Що колядуватимемо? — питає хлопців, які зібралися навколо нього. — Хто що радить?

— Я, — зголосився Приходько. — Скористаймось тими колядками, які позавчора учили в класі.

— А я проти, — вихопився Килавчук. — Треба знайти такі, щоб були зрозумілими, не старослов’янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:

Нова радість стала, яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла.

Там, де бог родився, з діви воплотився,

Там чоловік преубогий пеленами оповився.

Кифір невдоволено насупив брови:

— Можна, — заговорив. — Але… З діви воплотився… Дурити людей… А може б, ту, котру в нашому селі полюбляють?

— Пам’ятаєш?

–— Авжеж, не один раз колядував:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Ой радуйся, земле, син божий народився.

Застеляйте столи та все килимами

Та кладіть калачі з ярої пшениці.

— Ця краща, — міркує Любинський. — Про калачі… І до хазяїна ясний заклик — розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берім її та й нічого більше мізкувати.

Килавчук крутить носом.

— Заклик… У моїй про хазяїв теж є, та ще й так, що гріх не почастувати:

Ой царю наш, царю, небесний володарю,

Даруй літа щасливії цього дому господарю.

Даруй господарю, його господині

Довгі літа й щасливі усій його родині.

— Справедливо, — згоджується Любинський. — За цю таки гріх не почастувати. А якщо котрийсь нічого не виноситиме, то я тому ще й такої вріжу:

Ой я тобі, дядьку, заколядую,

Дай мені пиріг.

Як не даси пирога,

Візьму вола за рога

Та й поведу на муріг,

Волом буду робити,

А в ріг буду трубити…

— Так, — підсумовує Павло, якому належить вирішувати справу остаточно. — Гаврикова й Кифорова кращі. На обох і спинимось. Ану, Михаиле, починай на голос. Усі слухайте і запам’ятовуйте слова.

13

Весна цього року добре припізнилася. Правда, сніги станули ще в кінці березня, проте квітень був лінивим і неповоротким: сонце блукало десь у густому захмар’ї, небо вдень і вночі сіялося то холодною мжичкою, то зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися рвучкі, мов ошалілі, вітровії. Хлібороби порались у клунях, коморах, іноді перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулиці, сумно зітхали і думали про поле, яке давно чекає.

У тій невеселій ратайській думі-роздумі канули дні, минали пісні тижні. І, може, тому вербна неділя, про котру, здавалось, й забули, настала якось зовсім несподівано, наче вигулькнула з-за прадавньої козацької могили, що одиноко мріє серед мовчазних степів. Та ще й днина видалась на диво гарною, щедро позолоченою ясним промінням. Попід вуличними окопами, огорнутими легеньким маревом земних випарів, скоро вичахають стежини, а ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.

Церковне подвір’я в’юниться учнями духовного училища і гімназії, між якими зрідка шмигає також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди лунає:

— Не я б’ю!

— Лоза б’є!

— За тиждень великдень!

Три гімназисти-підлітки обступили Любинського.

— Галушник нечестивий! — кричать, розмахуючи гінким пруттям. — Чого по голові цвіжиш? Цієї неділі Ісус Христос в’їхав у Єрусалим, а ти…

— Агу гетьте, ракові шийки! — кидається на гімназистів Грицько. — Я дам вам галушника, дам…

Але гімназисти не відступалися. На підмогу їм біжать інші “ракові шийки”, і за хвилину чубата Грицькова голова зникає в їхньому галасливому натовпі.

— Хлопці-і! — волає Любинський.

Веселе грище враз припиняється, і строката юрба бурсаків оточує гімназистський натовп. Спалахує чергова бійка між училищем та гімназією. До таких бійок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тільки дивляться на них, мов на розвагу.

Грабовського не займають ні гра, ні сутичка, після якої ворогуючі табори розійдуться в пошматованій одежі, з розквашеними носами. Павлові зараз не до того. Його мордує, здається, непоправне горе — розлука з найближчим другом.

Нема більше Бодяка в училищі. Нема і в Охтирці. Учора випровадив приятеля додому. Ішли удвох, розмовляли, висловлювали всілякі здогадки, а спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так підступно й підло? Матвій Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи обидва разом, бо завжди хижились на Степана і в пересварках підтримували один одного. Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.

Позаминулої суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одімкнув свою скриньку і ахнув:

— Нема!

— Чого? — стривожився Павло.

— Зошита з віршами…

— А де він був?

— Та тут же, а може…

Не знайшли зошита також під подушкою, куди Бодяк часто ховав книжки. Всю неділю друзі тинялись, мов неприкаяні. А в понеділок з третього уроку Степана покликано в училищну канцелярію, а там на столі, за яким сиділи смотритель та інспектор, хлопець пізнав свою пропажу.

— Твоя писанина, шмаркачу? — гримнув смотритель.

— Моя, — відповів Бодяк.

— Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями, поліцією, скиглити по якомусь волоцюзі, покараному за кражу?

— Ніхто мене не вчив. Я сам собі. І не глузую, а пишу правду.

— Сам? Правду? А звідкіля тобі відомо те, що ось тут написано про того злодюгу? О-о:

На другий день, як кінчався,

Попу тільки й признався,

Чого марно умирає,

Бабу й діток покидає…

— Так люди говорили на храмовому святі.

— Говорили! — люто перекривив смотритель і звелів інспекторові: — Зараз же замкніть баламута в карцер.

По обіді інспектор та субінспектор перерили весь корпус. Поперетрушували учнівські ліжка, скриньки, торбинки, кишені, але нічого, крім записів пісень, ножиків, гудзиків, крем’яхів, тютюну й сірників, не знайшли. Наполохані хлопці до пізньої ночі не могли заспокоїтись, обмірковуючи на всі лади несподівану пригоду. Німували тільки Проценко і Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматію, а другий сопів над листом додому.

У п’ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому в руку “вовчий білет”, смотритель кинув:

— Щоб віднині твого духу не було в училищі й корпусі.

— Віддайте зошит.

— Іди!

Переночував Степан у церковного сторожа, а вранці пішов. Прощаючись з Павлом, попросив:

— Дізнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита і передав смотрителеві.

Дізнайся. А як це зробити? Перелякані поголовним обшуком, бурсаки стали настороженими й обережними. Тепер рідко збираються гуртами, а якщо іноді й здучковуються, то не розв’язують язиків, боячись, що серед них є вивідач-донощик.

— Чолом, хлопче, — почув Грабовський і озирнувся.

Перед ним стояв Іван Огнивенко.

— Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирці?

— Привіз Тимоху Степановича.

— За чимось для лавки та шинку?

— Ага. Накупляє оселедців, горілки, перцю, шафрану. А я до тебе заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весілля.

— Яке?

— Олеся подала рушники Григорію Овчаренку.

— Кравцеві?

— Еге ж, а свайба почнеться на третій день паски.

14

Гарно просохла, але ще не затвердла дорога грається під ногами. Над полями бринить і ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в канаві брунькують свербивус та глід, ось-ось бризнуть дрібненьким листом і пахучим квітом.

Легко йти. Бурка на правому плечі, чоботи й шапка — в руках. Воля! Ніхто тебе не понукає, не заганяє до класу а чи в смердючий корпус, не збиткується над тобою. Кругом таке роздолля, така краса — на пісню тягне. І думки вруняться — вільні, сміливі, як ота сонячна блакить, що миготіє-переливається над полями.

Дома застав передсвятковий шарварок. Михайло підмітає подвір’я, Огнивенкова Дарина добілює причільну стіну, Олеся знадвору миє шибки, а Марійка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м’яча.

У хаті порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забиває. На столі та на лаві купчаться високі паски, білі калачі, дві миски спеченого сиру, в’язочка ковбас, крашанки.

— Звідки це? — здивувався Павло.

Мати щасливо усміхнулась.

— Зятьок наш постарався. Хіба б ми могли стільки всього?.. Нічого, каже, потім разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось, а таки вчистимо весілля на славу, щоб дукачам у носі закрутило… Ноги набив?

— Анітрохи. Зараз допомагатиму Михайлові.

— Не треба, синку, він і сам упорається. Для тебе є інша робота. Наїжся та й махнеш до дядька Кузьми.

— Чого?

— Принесеш казан, бо нема в чому м’ясо смажити.

— Якщо нікого з наших не застанеш дома, — вставляє Кузьмиха, — візьми ключ під камінцем біля порога, відсунь двері і знайдеш баняк на припічку або в печі.

Не сів Павло їсти. Одбатував хліба, ковбаси і вихопився з хати. Не йшов — біг. Перш за все він зайде до Степана Бодяка й повідає йому новину. Таку новину…

От уже й Старосілля. Поминувши кілька хат, звернув у бічну вуличку. Степана застав коло воріт.

Обнялися навхрест і тричі поцілувались.

— Як поживаєш? — питає Павло.

Чекав гнітючої відповіді. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навіть веселий.

— Живу середина на половину. Не гірше, ніж бурсаки. Майже всі свої вірші, що залишились у смотрителя, пригадав і поновив. Ще не голодую, а після паски йду погоничем на сівбу до нашого пана. Новин нема?

— Є.

— Кажи.

— Проведи мене до Одновухого, дорогою розповім.

— Ходімо.

Павло неквапливо розгортав новину.

Минулого вівторка Проценко попросив Колупая позичити карбованця. Той, звісно, не позичив. Кифір розсердився та й шепнув на вухо Гаврикові: через два дні по пропажі Степанового зошита його, Кифора, викликав смотритель, розпитував про корпус, бурсаків. І дорікав: “Ти, мовляв, непоганий учень, казеннокоштник, але за іншими, на жаль, не стежиш. Чуєш різні богопротивні балачки і не доносиш ні мені, ні інспекторові. Погано. Роби так, як зробив Ткаченко: почув мерзенні Бодякові вірші, сам роздобув їх і приніс начальству, хлопець чесно служить богові, царю й…”

— Значить, Матвій викрав? — перебив Степан.

— Він, Кифір сказав Гаврикові під великим секретом, Гаврик — мені. А в середу секрет зовсім розсекретився: на заутрені смотритель з амвона нещадно лаяв усіх нас, а Колупая вихваляв, обіцяв винагородити на паску крашанками…

— Юда проклятий, — насупився Бодяк. — Тридцять срібняків заробив.

— І ненависть бурсацького товариства, — додав Грабовський. — До вечора ходив гусаком — герой, прославився! Зате ж після вечері ми влаштували йому темну.

— Одлупцювали?

— Усе життя згадуватиме. Три останні дні не відвідував ні класу, ні церкви. Боїться і живе в субінспектора, чекаючи, доки приїде батько.

— А смотритель не знає, хто бив?

— Мабуть, не знає. Та й нелегко дізнатися: ми молотили Навуходоносора посеред подвір’я, а вечір був, хоч в око стрель.

15

У четвертому класі Грабовський наздогнав Любинського, якого не випустили з училища, залишивши ще на один рік. Але Грицько, давно звикши просиджувати в кожному класі по два роки, не сумував і не обурювався, наче так воно й мало бути.

— Ого-о! — тільки вигукнув. — Значить, разом?

— Виходить, — посміхнувся Павло.

— А ти таки бестія, братику.

— Чому?

— Самотужки перелазиш… Збираєшся замагати мене й тут?

— А ти не піддавайся.

— Еге, не піддавайся. Легко балабонити рябої кобили сон. Матвія он смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.

— Перетягнув?

— Сам Матвій мені хвалився. Заробив Бодяковими віршами, ну й тато підмастив… А де мені взяти таких віршів, чим задобрити начальство?

— Шукай, може, знайдеш, — примружився Павло.

— Знайдеш сокирку під лавкою, вони ж на вулиці не валяються, треба лізти в скриньку… Якби ж отой старий йолоп…

— Який?

— Батько, бодай йому колька під ребра.

— Такого зичити батькам не можна.

— Заслужив, то хай має. Напоумляв дурня ще весною: зробіть, як зробив Колупай, — одвезіть смотрителеві та спекторові гостинця, не будьте скупердяєм. А він: “Годі, возив уже на вітер. Не ледарюй, учись, як людські діти”. Чуєш — на вітер, людські діти… Тепер я йому, гадові, навчуся, знатиме, почому ківш витрішків. А ще й варнякає: “Кінчай бурсу, при вступі до семінарії підмащу…” Бачиш, ще й семінарії йому багнеться… Сам трьом куркам ліку не зведе, а мене… Справедливо рають мати: “Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина єдиного? Глянь, іроде, он вуса вже висіялися в нього. Знайди якусь осиротілу попівну, та й по всьому. Знає псалтир та часослов — доволі…”

— А батько що на те?

— Лається ще гірше, ніж наш спектор. Обох нас лякає віжками, дрюком. Кажу ж — дурень як єсть. Та я вчиню по-своєму.

— Збираєшся одружуватись?

— А чому б і ні? Остобісіли мені оті юшки та кулеші. Раз народився — раз і помирати. Хоч наїмся досхочу. А ти таки важиш на семінарію, еге?

— Діло покаже…

Три з половиною місяці Любинський сидів разом з Грабовським, а нині шепнув йому на вухо;

— Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед очима вчителів і слухати їхні доганливі проповіді. Там, на Савурці, можна спочити, задрімати, у святці перекинутись. Бувай здоровий.

Зібрав свої книжки та й поплентав до задньої парти, яку хлопці жартома називали Савур-могилою.

— З новосіллям, чревоугоднику преподобний! — повітав його Кифір.

— Не гавкай, іди під три —чорти, — буркнув Грицько. — Зараз прийде Козак і покаже тобі…

Нового уроку хлопці справді чекали з насторогою і тривогою. Побоювались, чи не почне Козак помщатися за покійного отця Агафона, званого учнями ще Самти. Правда, в училищі говорили, що ці два вчителі грецької мови завше сперечалися між собою, але ж обидва вони одружені з рідними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак виголосив розчулену промову, а смотритель ремствував на нестерпну поведінку четвертого класу…

Отця Агафона, який до минулого четверга навчав четвертокласників грецької мови, хлопці не любили, бо добре знали його жорстоку та мстиву натуру. Він ніколи нікому не усміхнувся, а якщо іноді й робив це, то його усмішка скидалась на кислий ошкір. Вимагав усе, що говорив на уроках, навіть до найнікчемніших дрібниць, знати напам’ять, повторювати слово в слово, у міфи й легенди вірив, як у справжню релігію, а на бали дуже скупився. Догодити йому не міг навіть затятий зубрило Михайло Приходько.

Останній урок Агафона четвертокласникам не забудеться повік.

Ще й не всівшись на стілець, Самти кинув:

— Любинський!

Грицько лінькувато підвівся.

— Чийого собаку знаєш?

— Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще…

— Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одіссея?

Грицько м’яв шаньки.

— Бровко, — тихенько пожартував хтось.

— Бровко, — повторив голосніше Любинський.

— Сам ти Бровко! — озлився Агафон. — Сідай. Нуль з двома мінусами. А після уроків стоятимеш на колінах, тримаючи над головою в руках двадцятифунтовий камінь. Обіду сьогодні позбавляєшся. Килавчук! Як звати Одіссеєвого собаку?

— Аргус.

— Вірно. Куди він подівся?

— Здох.

— Сам ти здох.

Гаврик знизав плечима, обвів здивованим поглядом клас і помітив ствердний кивок Грабовського.

— Таки здох, саме тоді, коли Одіссей після довгих блукань нарешті повертається…

Агафон посинів.

— Брешеш, скотино! Нуль з трьома мінусами. Без обіду й вечері залишаєшся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?

Михайло шпарко підхопився, наче йому припекло, мученицьки звів очі д’горі, хапливо осінив хрестом груди і врочисто промовив:

— Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили говорити так: вірний собака богорівного Одіссея Аргус знизойшов у царство мрачного Аїда.

— Вірно. А кому той богопротивний Аїд доводився кревним братом?

— Богопротивний Аїд кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.

— А ще яких одноутробних братів Зевса знаєш?

— А ще одноутробних братів Зевса-громовержця знаю… — повторив Михайло і затнувся

— Ну, ну?

— Ну, ну… А ще одноутробних братів Зевса знаю — богів Гермеса, Гефеста, того, що покрав корів Аполлонових… А ще… — і знову затнувсь.

— Персея, Агамемнона, Артеміду, Геракла, — підказав Грабовський.

— О-о, — підхопив Михайло. — Згадав. Значить, Персея, Агам… Гам… Артем… Герас… Гер…

— Балда! — рубнув Агафон. — Ізиді з очей! Два з п’ятьма мінусами. Проценко!

— Я! — гримнув партою Кифір.

— Хто такий Крон?

— Живоріз, вампір безсердечний, людоїд. П’ятеро власних дітей злопав. Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.

— Сам ти вампір! Що верзеш, христопродавцю?

— Людоїд, хіба неправда? Але тут щось кінці з кінцями не сходяться. В одному місці сказано, ніби Крон зжер свого сина Посейдона, а далі мовиться, що Посейдон — бог моря. І дідько не розбере.

— Сам ти дідько! — схопився вчитель за груди, потім замахав безладно руками, упав зі стільця і віддав богу душу.

— Кінець, — підвів підсумок Любинський. — Знизойшов у мрачне царство богопротивного Аїда, навіть не гавкнувши. Оце тобі за Кудланя, сучий сину. Не витерпів такого, як і він, кровожерного Крона. Хай іде, а ми з тобою, Гаврюшо, сьогодні таки пообідаємо.

У п’ятницю Самти поховали, а в суботу інспектор сповістив: замість злісно убієнного раба божого Агафонія грецьку мову в четвертому класі вестиме отець Мирослав, званий серед бурсаків Козаком,

16

Отець Мирослав справді скидався на слобожанського козака-поселенця: чорні кучері підстригав “кружком”, ходив у кунтуші, високій баранячій шапці, хромових, до блиску начищених чоботях, шароварах навипуск, а по святкових днях на його могутніх грудях яріла різнобарв’ям широка маніжка з голубими кутасиками. Походжав завжди неквапно, статечно і полюбляв розгладжувати пишні вуса, ніби видобував з них усмішку, що так пасувала до його вродливого лиця.

Служив Козак у гімназії, а в духовному училищі вів грецьку мову тільки в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було відомо всім, і, може, тому на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи, коли той позбудеться тих двох класів… Але що Козак робитиме з четвертим класом? Як-не-як, а покійний Самти — родич йому…

Двері тихо відхилилися, і поріг переступила знайома постать. Хлопці, наче по команді, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло передурочну молитву:

— Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..

Усміхнені Козакові очі пробігли по скам’янілих бурсацьких обличчях.

— Сідайте, — кивнув він головою. — А ви чого аж на Савур-могилу забралися? — спитав Любинського. — Ось же вільні місця. Ідіть ближче, не одривайтесь від товаришів. У гурті й пісна каша смачна, а одному і серед ковбас невесело.

Почекав, доки Грицько пересів до Грабовського.

— Отак. Далебі, знаєте, чого я прийшов до вас?

— Спектор казав, — відповів за всіх цензор. — Грецьку ніби…

— Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроці?

Попередній урок хлопцям не хотілося згадувати… От і маєш, бабцю, Юр’їв день. Бач, як підходить… Усі мовчали.

Козак загадково усміхнувся.

— Не пам’ятаєте? Виходить, як у тій побрехеньці — не знав, не знав та й ледве забув.

Відчувши жартівливий настрій учителя, бурсаки полегшено зітхнули.

— Богів штурмували, — промимрив Гаврик.

— Голосніше, — заохотив Козак. — Якщо й гукнете, то Олімп від того не розвалиться.

— І героїв, — докинув Кифір.

— І героїв?! — радісно підхопив Козак. — Штурмувати героїв — то гарна справа, а богів, тим паче грецьких…

Класом гайнув стриманий пересміх. Підвелася Приходькова рука.

— Прошу.

Михайло, як і завжди, розмашисте перехрестив груди.

— А то ж нащо? — здивувався Козак.

— Про святих інакше не можна…

Козак розгладив вуса, примружився.

— Не робіть цього ніколи. Ми не в церкві за молитвою, а вивчаємо древньогрецькі міфи та легенди, а в них багато казкового, поетичних вигадок, часами й небилиць.

— Отець Агафон… — хотів виправдатися Приходько, але нараз згадав, що зробив страшну помилку, і занімів.

А Любинський не стримався:

— Той юродивий навіть перед Одіссеєвим псом бив поклони і нас мордував на уроках, хай йому… Козак на мить спохмурнів.

— Усопших не подобає поминати докірливим словом. De mortuis aut bene aut nihil , мовить латинська мудрість. Усі колись помремо, може, й помилок немало наробимо в житті… Erare humanum est , говорили давні італійці. Однак раджу вам — викиньте з голови всілякі забобони. Давно сказано: Credo guia absurdum, тобто вірую тому, що нісенітниця. Не ростіть бездумними й полохливими ідолопоклонниками. Таких, на жаль, не бракує, а світлих, допитливих голів малувато, і в цьому наша біда… Грецькі боги… Пригадайте: один — п’яниця, другий — злодіяка непоправний, третій — гвалтівник проклятий, четвертий — людожер, п’ятий — лицемір-дурисвіт…

— Наприклад, Сізіф, — вставив Килавчук і осікся.

— Так, так, — охоче згодився Козак. — І Зевс не кращий.

— А Гефест нічого, добрий коваль, — розохотився і Проценко.

— Цей таки нічого, — кивнув головою отець Мирослав. — Що ж до героїв, хлопці, то їх потрібно шанувати, брати з них добрий приклад, але знову ж таки, не з міфічних, а справжніх, відомих історії.

— Ілля Муромець?

— Він — також поетична вигадка, легенда, створена нашими далекими пращурами. Згадаймо краще славних запорожців — Дмитра Байду, Івана Підкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Максима Кривоноса або ж пізніших звитяжців — Гонту, Залізняка. От кому мусимо вклонятися, у кого навчатись мужності й любові до рідної землі.

— А чого ж про них у книжках нічого не написано? — запитав Грабовський.

— У тих, які ви вивчаєте, на жаль, не написано, але ж не тільки світа, що у вікні… Є книжки і про наших вікопомних героїв!

— Де їх можна дістати? — цікавиться Килавчук.

— У книжкових лавках, бібліотеках.

— І на ярмарку, — додає Грабовський.

— На ярмарку?! — не йме хтось віри.

— Авжеж. Я сам позавчора купив.

Павло витягнув з-під парти товсту книжку і підняв над головою:

— Називається “Айвенго”. Дуже цікаво читати, але наших героїв у ній нема.

Любинський скривився:

— Краще виторгував би щось для черева, а він, дурень, — книжки…

Отець Мирослав розгладив вуса:

— Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там і йдеться не про Україну. А в повісті нашого земляка Миколи Гоголя “Тарас Бульба” написано про запорозьке козацтво. Потрібно, хлопці, якомога більше читати. От закінчите училище, попадете в семінарії, у великі міста, в бібліотеки…

— Коли то ще буде… — журиться Проценко.

— На святого Миколи або й ніколи, — позіхає Любинський.

— Розкажіть про наших героїв, — просить Грабовський.

— Гаразд, — згоджується вчитель. — Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажімо, Северина Наливайка…

17

Харків — не Охтирка, де навіть на головній вулиці влітку рицькаються свині, пасуться корови; де всі мешканці, стрічаючись, статечно вітаються між собою і знають один про одного все до найменших подробиць; де вокзал схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що ні проїхати ні пройти.

Харків — велике місто, з славетним університетом, молодим, але вже популярним оперним театром, з понад стотисячним населенням, столиця широкополого генерал-губернаторства, влада якого сягає не тільки на Харківщину, але й на Сумщину, Полтавщину, Чернігівщину, Курщину, Воронежчину, Орловщину.

Вулиці в ньому довгі, широкі, місцями, особливо в центрі, забруковані, будинки масивні. Магазинів, лавок, шинків, ресторацій, багатих салонів, заїздів — не злічити. А ще — фабрики, різні майстерні, великий завод сільськогосподарського машинобудування, що належить Гельферіх-Саде, залізнична станція, з якої рейки біжать у різних напрямах — до Києва, Одеси, Севастополя, Ростова, Курська…

Склавши вступні іспити в духовну семінарію, Грабовський того ж дня двічі обійшов головну вулицю, надивився на розкішні вітрини, побував на обох берегах Лопані, Уди, забрів на Москалівку.

Наступного дня схопився з ліжка раненько і зразу подався на Холодну гору, про яку чував раніш. Тут найбільше вразив його похмурий будинок арештантських рот, у якому, говорили, кілька років тому відбував покуту один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слідчого.

Був також у Лозовеньці, бачив ветеринарний інститут, випадково познайомився з студентом того інституту Олексою Макаревським.

Уже під вечір оглядав знаменитий Покровський собор та дзвіницю Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном…

До кінця першого навчального року в семінарії місто відкрило перед Павлом свою історію, своє тогочасне обличчя. Дізнався, що воно засноване Харитоном-Харком та іншими козаками-переселенцями з Правобережжя ще за гетьманування Богдана Хмельницького і служило фортецею для захисту Слобідської України від грабіжницьких наскоків кримських та ногайських татар.

У Харкові, цьому економічному, політичному і культурному центрі Слобожанщини, в різні роки жили, працювали, вчилися або ж бували композитор Артем Ведель, артисти Карпо Соленик, Михайло Щепкін, письменники Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Михайло Петренко.

Сам недавно бачив похорон вченого-славіста Ізмаїла Срезневського.

У місті майже два десятиліття діє жіноча недільна школа, заснована Христиною Алчевською, а в ній неофіційно вивчають українську літературу та народні пісні.

Вивчив Павло також історію своєї семінарії. Виявилось, її генеалогічне коріння сягає до знаменитого Харківського колегіуму, заснованого понад півтораста років тому за зразком Києво-Могилянської колегії, хоч вона нічого не успадкувала від свого прабатька. Таки так — не успадкувала. Адже колегіум протягом майже століття служив основним вогнищем освіти всієї Слобожанщини. Там здобували знання представники всіх суспільних станів, вивчалися не тільки граматика, піїтика, риторика, філософія та богословство, але й французька, німецька мови, математика, інженерна справа, геодезія. А семінарія обернулась на навчальний заклад для самого духівництва — готує попів для сільських парафій.

Там, у колегіумі, викладав якийсь час поет, філософ і просвітитель Григорій Сковорода, а тут, он уже скільки років, орудує протоієрей Різногірський, невіглас з унтерофіцерськими нахилами, що суворо заборонив семінаристам навіть між собою розмовляти рідною мовою, люто переслідує за читання українських книжок, співання пісень…

Правда, домогтися того йому, протоієреєві-держиморді, нелегко, бо семінарія все-таки не бурса. Семінарист має більше волі й незалежності, ніж бурсак, над ним менше понуки й кари. його не ставлять у класі на коліна з каменюкою над головою, не залишають без обіду, йому можна жити на приватній квартирі, ходити в бібліотеки, на публічні розваги, займатися репетиторством. Та й вихованці семінарії порівняно з бурсаками набагато поважніші, самостійніші і свідоміші: на уроках, опріч Вельзевулових, не грають у карти, не сплять.

Однак у семінарії не легше, ба навіть важче, ніж у бурсі. Важче і учням і вчителям, які часто іменуються тут професорами. Бурсак, а надто в молодших класах, — дитина, що живе виключно інтересами живота і виконує уроки лише з примусу, під канчуком, а семінарист — юнак, котрому іноді перевалює далеко за двадцять. Він думає не тільки про майбутню парафію, але й про політику, може потрапити в якийсь протиурядовий гурток чи й організацію, жбурнути бомбу в губернатора, поліцмейстера, начальника жандармського управління, читати заборонені книжки, писати й розповсюджувати прокламації, відозви, йти на демонстрації… Тому за ним слідкують удень і вночі, в класі й на квартирі, лякають не стільки карою божою, анафемою, скільки виключенням із “вовчим білетом”, в’язницею, арештантськими ротами, сибірською каторгою.

Звісно, не всі семінаристи такі, як Любинський, котрого, як і в бурсі, ніщо, крім харчування та лінивої дрімоти, не хвилює. Його найсвятіша мрія далі паламарства не годна й не силкується сягнути.

Приходько із шкури пнеться, аби після закінчення курсу вхопити найприбутковішу парафію. Ночей недосипає, гнеться над підручниками, вислужується перед начальством, професорами, фіскалить.

Передову молодь семінарії представляють такі, як Петро Цимбалюк — юнак непокірний, буйний, кипучий. Подібні до нього тримають семінарію немовби на вулкані, не дають спокою правлінню, ректору, інспекторові, субінспекторові, котрого тут іменують коротко й просто — Субчик.

Цимбалюк перший з-поміж старшокласників заговорив з Грабовським, сколихнув, розбудив Павлову душу після п’ятилітнього бурсацького нидіння. Під час перерви Петро запитав:

— Книжки любиш?

— Люблю.

— Багато читав?

— Підручники, хрестоматії, лексикони, житія святих.

— І все? А Бокля?

— Якого Бокля?

–— А Спінозу?

— Кого?

–— І Дарвіна не читав?

— Ні.

— А Герцена?

— Теж.

— А Чернишевського, Бакуніна, Лаврова, Плеханова?

— Хто вони такі?

— Еге, ти, братику, бачу, зовсім темний. Жаль мені тебе…

Дзвоник перервав розмову. Наступного уроку Павло не слухав. Від сорому палахкотіли вуха, а в голові плуталися названі чубатим другокласником прізвища.

Після уроків сам підійшов до Цимбалюка.

— Слухай, у тебе є книжки?

— Які?

— Та того ж, Бокля… і другого…

— Спінози?

— Еге. І інших.

— Хочеш почитати?

— Хочу.

— Приходь до мене в неділю.

Павло став ходити у той корпус, де жили старшокласники. Там, у Цимбалюка, не тільки діставав книжки, але й познайомився з студентом університету Михайлом Рклицьким.

Так почалось читання… А потім… Перечитавши деякі писання Баруха Спінози, відчув, як його віра нараз похитнулася а чи навіть розкололася навпіл. О, Петро… А ще пекучі думки про зневаженого хлібороба, міського трударя…

Народ — от за кого можна і треба піти на найтяжчі тортури, зректися всього, навіть самого себе.

18

Перегортав сторінку за сторінкою, хапав очима рядок за рядком, і серце мліло від щастя. В думках уже лаяв себе за те, що неохоче брав цей грубезний зошит з потертою палітуркою. Не сподівався чогось путящого. Думав — звичайнісінький альбом чи рукописний пісенник сільської панночки-мрійниці; таких немало перечитав ще в бурсі, а потім у семінарії.

А тут — творчість, виважена роками праці. Історичні бувальщини, поеми, байки, ліричні вірші. Таки справжня лірика, яка може скласти честь й відомому співцеві. Отже:

Лети, моя думо, в вечірню годину

Далеко, далеко звідсіль…

Лети, моя думо, у тую хатину,

Де слухає казку топіль.

Жила в тій хатині дівчина кохана,

Коли ще живе — поклонись,

Скажи їй ти слово, болюче, мов рана,

Що я вже не той, що колись

Що гасне мій погляд, і тихне мій голос,

А зморшки покрили чоло…

Поволі, поволі сивіє мій волос,

А терня у серці вросло.

Та й хіба тільки це? Всюди, в переважній більшості писань, проблискує міцний і самобутній талант. Мова — щиро народна, вірш — плавний, гнучкий, як добра лоза, образи — яскраві, добірні, звороти — короткі й виразні, думки — вагомі, почуття — багаті й правдиві.

Роздуми Грабовського перервав Цимбалюк, який досі, готуючись до завтрашніх уроків, за сусідньою партою мовчки штурмував “Патристику” .

— Вигоріли б ви, словоблуда, без вогню, — жбурнув книжку на підлогу.

— Кого так немилосердно шпетиш? — запитав Павло, не одриваючись від читання.

— Та отих же святих отців, дурисвітів проклятих. Вони повигадували всілякі абракадабри, а семінарист мусить мізки свої викручувати.

— Хочеш бути попом, викручуй…

— Не дуже й хочу, то все батечко та матінка наполягають. Мене до хімії тягне, динаміту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив… Правду кажучи, мене тільки казка про страшний суд займає. Думаю собі: як-то воно насправді буде?

— Доживеш — побачиш.

— Кортить перевірити, брешуть а чи правду кажуть оці святі словоблуди. Ти тільки послухай. Він підняв книжку, розгорнув.

— От. “Вопрос: Како стати человеком на воскресение и которая детища умроша, детски ли им возстати? Ответ:

Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком тридцати лет, в един возраст, и во единой одежды облекутся”. Второпав?

— Виходить, і Вельзевул, і Різногірський, і я, і ти, і ті, які ще не зачаті, словом, усі станемо на отой страшний суд тридцятилітніми, навіть у строях однаковісіньких, мов солдати.

— От йолопи. А ще — Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Златоуст…

— На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.

— Попалися б вони мені, христопродавці косаті… Ну, є там щось путнє? — показав на зошит.

— Ото!

— Невже?

— Де розкопав це багатство?

— Дома. У батька тихенько підхопив.

— Він же, здається, попує?

— То такий піп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака. Ніяк не може нагріти місця. Візьме парафію, ще й не звикне до неї, а вже, дивись, розлається з місцевим начальством і мандрує далі. Так ми побували і на Львівщині, і на Одещині, і на Херсонщині, а позаторік притирлюжились на Харківщину. Як цигани, не маємо ні кола, ні двора. Ото вже мати набралася лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нікого ніколи не скривдить і не підставить шию в ярмо. Не можу простити йому лише літературної сверблячки.

— Чому?

— Вона забирає в нього всі сили, час, отруює життя, а по суті нічого не дає, особливо ж українське віршування. Пам’ятаю, колись він писав статті, фольклорні розвідки, друкувався в московських газетах та журналах, За них його іноді й хвалили, а потім занехаяв усе те і взявся виключно за українську поезію.

— Твій батько, Петре, має оригінальний і розмаїтий літературний талант.

— Признаюсь, мені також подобаються деякі його твори, а люди легко запам’ятовують їх. Ти прочитав вірш “Лети, моя думо”?

–— Уже.

— А оцей?

Цимбалюк перегорнув кілька сторінок.

Чого сумувати, голубко моя,

І долю свою проклинати?

Он глянь, подивися, надворі весна,

І пташечки будуть співати.

З-під снігу прогляне барвінок хрещатий,

Бузок у саду розцвіте.

І з теплого краю соловей співучий

Нових нам пісень принесе.

І все оживе, і ти знов заспіваєш,

Голубко, в зеленім саду,

І серце твоє знов життя зажадає,

До тебе в садок я прийду.

— Гарно!

— І цей, і “Лети, моя думо” уже пішли між люди, стали піснями.

— А хто музику написав?

— Ніхто. Сам батенько підібрав на бандурі. У нього дебелий голос, часами й півчу забиває.

— От бачиш — поет, співак, композитор, а ти ремствуєш.

— Я не ремствую, але…

— Він, очевидно, без поезії та пісні жити не зможе.

— Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валяється, а при переїздах нерідко й губиться. Якби ж було де опублікувати…

— Надрукувати… — зітхає Грабовський. — Це, Петре, велика трагедія української літератури, всього духовного буття народу нашого. Знаєш царські циркуляри, на які посилається ректор, забороняючи нам читати і розмовляти рідною мовою?

— Знаю, хай їх грім поб’є, і ті циркуляри, і ректора, і самого царя. Через оті циркуляри-кайдани українська культура не живе, а поневіряється, не дихає, а сопе, як з кляпом у роті. І силу-силенну чудових талантів змарновано. Про Порфира Кореницького чував?

— Хто такий?

— Колишній вихованець нашої семінарії.

— Ну?

— Недавно замерз уночі посеред вулиці п’яний. Був дияконом при холодногірській церкві. Про нього мені позавчора розповів священик Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир був обдарованим поетом. Ще в семінарії написав поему, де нещадно висміяв ченців Курязького монастиря. Потім — поему “Вечорниці”. За них і був виключений з семінарії. У тому прислужився наш Вельзевул.

— Правда?

— Казав Мартинович. Тоді Аристарх Никодимович ще не викладав латинь, а секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидві поеми ходили в рукописах, і семінарське начальство не знало автора. А Вельзевул, вивідавши, сказав ректорові.

— От негідник!

— Зате ж і Кореницький помстився своїм ворогам.

— Як?

— Виходячи з семінарії, він на дверях квартири, в якій разом мешкали сивий ректор, його повісплений секретар та хлопченя-келійник, крейдою написав:

Отут цілісінька сім’я —

Сірко, рябко та цуценя.

— Дотепно! — зареготав Цимбалюк. — Значить, за латиністом здавна фіскальство водиться. Колись служив тестеві, а тепер зятеві. Нелегка служба, але прибуткова та ще й…

Білі двері одчинилися, і показалась прилизана голова Субчика.

— Чому не йдете на вечірню відправу? Запрошення чекаєте?

— Зараз, зараз, — встав Грабовський, ховаючи зошит.

По дорозі до церкви Цимбалюк скаржився:

— Далі не можу жити в корпусі. Кругом підслухують, шпигують, нема де книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.

— Хіба можна?

— Треба взяти дозвіл у ректора або інспектора.

— А дадуть?

— Мусять, бо корпус малий. Навіть більшу половину грошей за квартиру для казеннокоштних платить семінарія.

— А де ж решту взяти?

— То вже справа кожного окремо. Хлопці заробляють.

— Як?

— Беруть переписувати різні папери, наприклад, ролі для артистів. Дехто займається репетиторством. Я теж маю двох учнів.

— І я б хотів на приватну, але…

— Іди, десь підроблятимеш. Ти любиш писати, а тут є газети, можна й до них звернутись.

— Спробую.

19

Коли семінаристи вийшли з останнього уроку, падав перший сніг. Білий, пухнастий, він легкою ковдрою поволі встеляв тротуари, панелі, дахи будинків, і місто молодшало, бадьорішало.

Широке семінарське подвір’я виповнилося веселим галасом. Хлопці ліпили сніжки і з реготом кидали один на одного. Скоро годі було розібрати, що робилося. Всі нападали, не оборонявся ніхто, і в центрі подвір’я іскристий сніг геть перемісився десятками завзятих ніг, обернувшись на розмішану сіру масу.

— Bellum omnium contra omnes! — лунало над подвір’ям.

Поле бою з кожною хвилиною ширшало, сягаючи до самого муру. Тепер, здавалось, ніяка сила не спинить розпаленого юнацтва.

Захоплена грищем, молодь не помітила, як на ганку навчального приміщення виросла суха й трохи згорблена людина.

Вона стояла, склавши на грудях руки, і уважно стежила за бійкою-грою.

— Панове! Панове! — бігав поміж семінаристами розлівреєний швейцар. — Що ви робите? Панове! На нього ніхто не зважав. Усі ніби ошаліли.

— Ре-екто-оррр! — нараз шугнуло подвір’ям.

Гра, що досягла найбільшого розпалу, швидко вщухла. Лише в найдальшому закутку ще змагалися Павло Грабовський та Петро Цимбалюк.

— І Всевишнього не боїтесь? І совісті не маєте? — гримав з ганку ректор, протоієрей Різногірський. — Безбожники! Антихристи! Каторжники! Хто дозволив богохульськими криками оскверняти святий дім? Особливо стараються Цимбалюк та Грабовський. Давненько помічаю за ними недобре. Завтра… — він не закінчив фрази і зник за дверима.

Швейцар, що також уже вибрався на ганок, мовчки розводив руками. Мовляв: казав же я вам, а ви, господа, не хотіли послухати…

Семінаристи почали швиденько одягатися.

— Приходьте, хлопці, завтра без сніданку, — зареготав Любинський. — Частуватимуть березовою кашею з дубовим салом. А вам, Петре й Павле, подвійна порція.

— Не лякай ляканих! — кинув Цимбалюк. — Я не дамся. Годі! Поїхали.

За семінарською брамою хлопці розходилися хто куди.

— Павле! Зажди хвилинку! — гукнув Цимбалюк. — Злякався протоієрея?

— Чого б то? — знизав плечима Грабовський. — Бачили вже таких і не осліпли.

— Вірно. Нам з ним не вікувати і дітей не хрестити… Діло є до тебе.

Петро оглянувся. Близько нікого не було.

— Значить, збираємось о дев’ятій?

— Звичайно, — тихо відповів Павло.

— Гаразд. До нас на збори хочуть прийти дівчата. Дозволиш?

Чорні брови Грабовського зійшлися на переніссі.

— Хто вони?

— Улановську знаєш, а ще просяться курсистки з жіночого пансіону та учениці з акушерської школи. Славні, надійні дівчата. Люблять літературу. Одна знає напам’ять усього Шевченка. О, якби ти тільки почув, як вона декламує…

— Хай приходять. Тільки декламаторів нам не дуже бракує, досить і Рклицького. Нам треба таких, щоб жили нашою справою. Людей, які шукають просто веселої компанії і розваг, нема чого збирати.

— Вони, здається, не такі…

— І ще одне. Не треба заходити цілими роями, а по одному, аби не привертати уваги жандармського ока. Бо вже й так моя хазяйка косо поглядає. А потім, сам знаєш. Субчик може і на приватну квартиру заскочити.

— Маєш рацію.

Попрощавшись з товаришем, Грабовський рушив вулицею. І не помітив, як опинився на Москалівці. Подобалася йому ця околиця Харкова, бо чимось нагадувала і тиху Охтирку, і рідне Пушкарне. Тут не було, як у центрі, великих будинків, розкішних вітрин магазинів, шумних ресторацій, фаетонів, запряжених баскими кіньми, вишукано одягнених людей, що знічев’я бродили вулицями. Тут жила переважно бідніша частина населення: робітники, ремісники, дрібні чиновники, перекупки, в хатах яких квартирували бездомні гувернантки й студенти.

У садах, що оточували низенькі будиночки Москалівни, вечорами буяли пісні. В такі хвилини Грабовський залишав на столі розгорнуту книжку, виходив з хати і слухав. Це були найщасливіші, найдорожчі для нього хвилини. Людські голоси, безпосередні, щирі, будили в його душі стільки почуттів і думок, що, повернувшись до кімнати, уже не був здатен до праці, а потім довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, вдивлявся в темноту ночі, і все, про що чув недавно в пісні, пропливало перед ним.

Кричав прокляття ворогам підчеплений ребром на гаку безстрашний лицар Байда. В корчмі провчав козак Нетяга дуків-срібляників. Густою безлюдною тайгою, стежками диких звірів пробирався бродяга. Чи не Кармалюк то?

За Сибіром сонце сходить.

Хлопці, не зівайте…

Поминувши роговий будинок широкої вулиці, Павло порівнявся з базаром. Тут завжди, від раннього ранку до пізнього вечора, не вщухали людський крик, іржання коней, безладний передзвін ремісничих молотків, глухий гуркіт биндюжних коліс.

Зупинився, щоб послухати оте розмаїття звуків.

— Геть з дороги! — нараз почув позад себе розлютований окрик і тонкий висвист батога.

Хутко оглянувся. Пара баских коней у золоченій збруї мчала за собою розцяцьковані сани-козирки. На передньому сидінні сидів погонич, на задньому — двоє дітей-паненят. Люди тікали з дороги, тулились до тинів.

Коли коні сховалися за рогом, Павло побачив юнака, який, спершись на шевську будку, витирав з лиця кров. Його враз обступила юрба. Одні подавали допомогу, другі співчували, треті погрожували в той бік, де зникли сани.

— Ой-ой-ой, так і пересік батогом лице, — бідкалась якась молодиця. — Мабуть, осліпне, неборак.

— У поліцію його, негідника! — гув чийсь обурений бас.

— Еге, в поліцію! Що йому поліція? — махнув рукою чоловік у засмальцьованій фуфайці. — Це ж кучер банкіра. Під дудку його хазяїна вибиває гоцака ціла зграя фабрикантів, а поліція танцює, як у решеті, і на дірки не попадає.

Чоловік витягнув загаслий недокурок з-межи жовтих вусів, сердито кинув на брук.

Два юнаки, взявши під руки потерпілого, повели до найближчої хати. А люди не розходились, продовжували розмову.

Павло пробравсь усередину натовпу.

— І бога на них, бусурманів, нема, — зітхала жінка з дійницею.

— Не бога, а шибениць потрібно, — запаливши нову цигарку, сказав чоловік у засмальцьованій фуфайці. — —Пани, фабриканти, поліція — одної сучки цуценята, одному богові моляться. Треба усім голови скручувати. Так, як недавно зробили в Основі.

— Що?

— Коли?

— Один лихвар там за позичку забрав підряд чотири садиби, а людей пустив на світ білий. Порозвалював глиняні хатки, повирубував садки і втнув собі там такий будинок, як палац. Почав орудувати всією вулицею — життя від нього людям не було, навіть єдину криницю, з якої брала воду вся вулиця, відгородив собі. Просили, благали — що об стіну горохом. А позавчора знайшли його в тій криниці догориніг.

— А в нас на тому тижні щось пана, прости господи, вбило і маєтки спалило.

— Що там ваш пан? У Полтаві чи Адесі, кажуть, губернатора ухнули. Так би побільше.

— Чшшш… тихіше!.. — зашепотіла сполохано жінка з дійницею.

— Чого тихіше? Ми уже й так тихі, наче ягнята, — не вгамовувався чоловік у фуфайці. — Ми тихо, а їм це на руку. Стук, стук, стук по одному, по два — отак треба.

— Легко сказати — стук, стук… — гірко посміхнувся чоловік у ковальському фартусі. — Їх когось одного стукнуть, а вони потім як бацнуть — цілі волості летять. Хіба ж не знаєте, скільки торік лише за одного, — промовець наголосив останнє слово, — зазнали шибениці, сиру землю їдять та в тюрмах гниють або дзвонять кайданами по Сибіру.

— За кого ж це?

— За царя Олександра.

— А-а…

— Треба якось інакше робити, — озираючи людей, вів далі чоловік у фартусі. — Але як саме, тут якраз ковінька…

— Мовчіть, іде… — почувся тривожний голос.

Вулицею похитувалась добре примітна постать городового. Натовп почав рідіти і скоро розтанув зовсім.

20

Грабовський незчувсь, як зостався один серед вулиці. Поглянув кругом, поправив книжки, що розсунулись під рукою, звернув на ринок і побрів поміж перекупками.

Ярмарок був у повному розпалі. Лементував, наказував, вимагав, лаявся, благав.

— Ряки, рряки! Варені, в’ялені ряки! — перегортала старенька бабуся свій товар у кошику.

— Нагодись, прихились, в кого гроші завелись. На копійку ціла в’язка! — махав снопиком хрону чоловік на милиці.

— Останні гнилиці, беріть, молодиці!

Пиймо, куме, пиймо тут,

Бо на небі не дадуть… —

виводили два чоловіки у високих баранячих шапках.

— Пампушки, пампушки!

— Вареники з капустою! Вареники-мученики, в окропі кипіли, велику муку терпіли…

Кожен крик продавців підсилював Павлів апетит. Їсти хотів, аж шкура боліла. Уже й не пригадує, коли їв гарячу страву…

В пам’яті крутяться й підстрибують слова:

В славнім місті Петербурзі

Недалеко від Неви

Із болота виглядає

Хата бідної вдови.

Стара хата зо вдовою

Разом вік свій віджила,

Почорніла, похилилась

І в болото увійшла.

Увійшла по самі вікна…

В ганку сходи до сіней;

В сінях набік похилились

Двоє скривлених дверей…

Так писав Степан Руданський про своє життя-буття під час навчання у медичній академії в Петербурзі. А Павлові здається: у вірші йдеться не про петербурзького студента, а про нього, вихованця третього класу духовної семінарії, що живе на Москалівці у ветхій хатинці Килини Рибальчук, яку люди по покійному чоловікові називають Архипихою. Нема тільки Неви та східців перед сіньми, а все останнє…

І направо — старій бабі

Смерть підписує патент,

А наліво — без копійки

Б’ється з нуждою студент.

Зима люта. Вітер свище,

Сніг по вікнах брязкотить,

Мороз душу обіймає,

Мороз тіло каменить.

А у хаті на постелі

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.

Іде Павло, розколисує скорботні слова студента-поета, котрий так рано пішов з життя, а в голові ділить отих п’ять карбованців, які збереглися ще від літніх вакаційних заробітків, на двадцять вісім днів, що залишились до кінця місяця, коли отримає гроші за репетиторство.

Три карбованці на харчування треба, карбованець на книжки, сімдесят копійок за квартиру, тридцять на зошити, чорнило, олівці. От і всі гроші. Не можна з’їсти навіть десятка раків. Хай іншим разом, коли розбагатіє…

— Юшка з грибами! Юшка з грибами! Гаряча та смачна! Сім копійок миска! Підходьте! — вигукує рум’янощока молодиця, помішуючи черпаком у казані.

Навколо неї стоять з мисками чоловіки, жінки, діти, ласуючи пахучу страву.

Павло витягнув десять копійок, призначених на нинішній день, і став у чергу. Довго чекати не довелося.

Не встиг з’їсти й трьох ложок, як почув поруч себе голос:

— Дайте, що ласка ваша…

Підвів голову. Перед ним, простягнувши ліву руку, стояла жінка. На правій тримала дитинку, загорнуту в ганчір’я. Обдерта, худа, вона скидалась на бабусю. Тільки глибокі вишневі очі свідчили, що їй було недалеко за двадцять років.

Павло поклав ложку, припав до жінки очима і так стояв мов скам’янілий. Вона також мовчала. Лише в тривожних очах жевріло благання.

Тонкий дитячий плач, що вирвався з ганчір’я, наче розбудив Павла. Поки жінка давала дитині груди, він простягнув їй миску з юшкою, обернувся і пішов. Та за кілька кроків спинився, витяг з кишені три копійки, повернувся, подав нещасній, а сам, немовби забачений на злочині, побіг з базару…

Комірчина баби Архипихи стріла його тяжким духом цвілини. По кутках стояли понурі тіні. Мешкання зовсім маленьке. Під стіною — дощатий тапчан, застелений смугастим рядном, під другою — ослінчик. Коло вікна — столик. На стіні перед столиком висить автопортрет Шевченка молодих років. Поряд з ним — поличка з книжками.

Роздягнувшись, засвітив лампу. Витяг з-під тапчана скриньку, взяв книжку в бурій обкладинці і сів за столик. Уже третій вечір проводить над цією книжкою. Читав не кваплячись, обдумуючи життя героїв, і вони все більш полонили його душу. Віра Павлівна, Лопухов, Рахметов, Кирсанов — дивні і милі люди, а Микола Чернишевський, що показав їх, кажуть, поневіряється десь на засланні…

21

Сьогодні після уроків другий, третій і четвертий класи залишено розучувати нові духовні канти. Семінаристи зібралися до залу, де звичайно відбувались такі заходи, довго чекали, вже смеркати почало, а кантор не приходив. Дехто взявся готувати домашні завдання на завтра, інші тинялися з кутка в куток. Михайло Приходько бубонів тихенько тропарі, а Любинський, схиливши голову на стіл, куняв.

— Ой, люлі, Грицю, люлі, а в журналі одні нулі, — проказав йому над вухом Цимбалюк.

— Не заважай, Петре, — ліниво буркнув Любинський. — Хай будуть і одиниці, й нулі, мені однаково, скоро попрошусь у парафію.

Хтось знічев’я затягнув;

Отроцы семинаристии,

Посреди кабака стоящие пояху:

Подавай, наливай,

А ми книги продадим,

Тебе деньги отдадим.

Любинський прочумався, звівсь на ноги:

— Давайте, отроки, ми теж скинемось. Вип’ємо на останні…

— Складчина! Складчина!

Цимбалюк наставив шапку, і в неї побрязкотіли мідяки.

— Хто збігає до Мордка?

— Я! — зголосивсь Любинський.

— Візьми чогось загризти, склянку позич.

Не минуло й чверті години, як на столі вже стояли сулія і дві кварти, а Грицько ділив між хлопцями шматки хліба та зубці часнику. Він же підняв першу кварту.

— За канти!

— І за кантора!

— За сорок святих…

— Хай царствує Бахус…

Пили й закушували, погасивши свічки, при місячному світлі, що плинуло крізь вікна.

— У кого є тютюн?

— На.

В аудиторії заблимали світлячки цигарок.

— Павле, ану рубони “Семінаріаду”, — просить Цимбалюк.

— Я ж уже розказував.

— Не всі чули.

— Розкажи! Давай.

Грабовський уважує:

Любимцы… Аполлона

Сидят беспечно in caupona ,

Едят селедки, merum пьют

И Вакху дифирамб поют:

“О. как силен ты, добрый Вакх!

Мы tuum regnum чтим в мозгах;

Dum caput nostrum посещаешь,

Оттуда curas выгоняешь.

Блаженство в наши льешь сердца

И dignus domini отца.

Мы любим Феба, любим муз:

Они с богами нас равняют,

Они путь к счастью прокладают,

Они дают нам лучший вкус;

Sed amnes haec плоды ученья

Conjnctae sunt всегда с томленьем…

Давно б на небе юный цвет увял,

Когда б ты нас не подкреплял!

— Де ти викопав отаке диво? — підступаються хлопці.

— В “Очерках бурсы” Помяловського.

— Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити.

— Замість тропарів?

— Це теж божественне!..

— Ха-ха-ха!..

— Давайте пісню!

— Нашої, української, щоб і весела і смутна була заразом.

— Починай, Петре.

— Не можу.

— Чому?

— Голос розсохся.

— Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа.

Любинський наливає у кварту. Цимбалюк пригублює і затягує:

Козака несуть і коня ведуть,

Кінь головоньку клонить.

Хлопці дружно підхоплюють. Хоч і захмелілі трохи, однак співають натхненно, врочисто — так, як підказує сама жалібна подія. Тяжка розлука зворушує до болю, до душевного крику.

А за ним, за ним його дівчина

Білі рученьки ломить.

Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу, і його тенор надривно заридав:

Ой, ломи, ломи білі рученьки

До єдиного пальця!

А не знайдеш ти, та дівчинонько…

Нараз жмут світла розпанахав сутінки залу. Семінаристи ураз замовкли, глянули на двері і пізнали там Субчика з ліхтарем над головою. Любинський непомітно викинув порожню сулію та кварти за вікно.

Постоявши, Субчик переступив поріг і почав принюхуватися.

— Чому накурено? — спитав.

Усі мовчали.

— Черговий!

— Я, отче.

— Хто накурив?

— Ніхто, здається, — непевно відповів черговий, але тут же додав: — А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах.

— Чую запах сивухи, — не вгамовувався Субчик.–— Ану дихни.

Черговий хукнув.

— Часник? — закрутив носом. — Фе-е.

— Ковбасу їв…

— Що тут робите?..

— Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора…

— Чому горланите малоросійські пісні?

Знову мовчанка.

— Хто почав?

— Я, — озвався Цимбалюк. — Навіть наші пісні нам не можна…

— Ректор називає їх хохлацькими і не любить.

— Його ніхто не примушує співати.

— Завтра підете до нього і скажете це йому.

— І скажу.

— А зараз розходьтесь, учителя не буде.

22

Сходка розпочалася спокійно: хто сидів на тапчані, хто на ослоні. А коли розгорілась дискусія, все перемішалось: зривалися, бігали по комірчині, розмахуючи руками, вигукували свої аргументи, наводили цитати…

Сергій Балабуха, який орудував нині сходкою, силкувався вгамувати запальних юнаків.

— Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горлаєш, Петре? Ти двічі вже виступав. Дай іншим. О, Рклицький хоче.

— Дозволь мені сказати! — махнув книжкою Цимбалюк. — Бо забуду.

Всі засміялись.

— Вірно, — озвався Макаревський. — Дозволь йому, Сергію. Забуде чоловік, а ми так і розійдемось, не відаючи його думок…

— Досить! Не дозволяй! Знову годину цитуватиме, — обурювався Брайловськнй. — Коли такий забудько, хай зав’яже вузлик.

— Годі! — стукнув Балабуха по столі. — Зав’яжи собі, Соломоне, рота і мовчи. Кажи, Петре, що ти хотів?

Цимбалюк став посеред комірчини.

— Ще і ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови про дві лінії, дві тактики. Потрібна одна тактика. Повторюю — одна.

— Конкретної дії, револьвера. Чули уже, — вкинув Енгель.

— Так, револьвера! — спалахнув Петро. — Адже ясно: ходіння в народ — то химера людей, котрі бояться рішучої акції. Правда, серед прибічників народницької агітації є непогані люди, — косонув оком на Грабовського, — але їх мало і з кожним днем стає все менше. Агітація себе не виправдала. Вона, крім жертв, крім втрати буйних голів, нічого не принесла. Про що свідчать масові арешти, які прокотилися років п’ять-шість тому по країні, про що свідчать процеси 50-ти і 193-х? Про те, що тактика Бакуніна, якою тут дехто захоплюється, є шкідливою. Вона, може, годиться для теоретичних трактатів, але не для живого діла. Я не теоретик…

— Правильно, хоч і силкуєшся видавати себе ним!

Цимбалюк почервонів, але вів далі, наче не почув шпильки:

— Бакунін та його прибічники — для нас не законодавці. Ці пани позасідали далеко за границями в редакційних кабінетах і напинають теоретичні вітрила, не знаючи того моря, на яке хочуть пускати свої бригантини, не відають, як живе, думає, чого хоче наш мужик. А цей мужик є не тільки бідною і безправною, але й затурканою, часами консервативною масою. Вона, та маса, не розуміє, не слухає революціонерів.

— Ти ще довго? — підвівся Балабуха. — Повторюєшся.

— Кінчаю. Я думаю, ми у своїй роботі повинні орієнтуватися не на мужика, бо не в мужикові закладено його майбутнє. Ні, не в ньому, — промовець зробив рвучкий, жест. — Доля мужика, його земля і воля перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурін, Желябов, Кибальчич. Це справжні герої, звитяжці, котрі готові йти на смерть за велику справу, їх тактика, тактика револьвера, бомби повинна стати нашою. Хто боїться смерті, хай не базікає про народ, хай не заводить нас в оману своїми теревенями. Ми повинні стати людьми конкретних і негайних акцій.

Промовець крутнув головою, нервово прогромадив чуб п’ятірнею і опустився на ослін.

Усі мовчки переглядались. Чути було, як за вікном лютував вітер.

— То, мабуть, Цимбалюкова промова підняла таку завірюху, — порушила тишу Улановська. — Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, — помахала пальцем. — Жаль, що зима, а то така промова, проше панство, могла б викликати грім і блискавку…

— Ще буде грім, буде, почекайте, панно Евеліно. Самі побачите, — гостро запевнив Цимбалюк.

— Досить вам, — розсердився Балабуха. — Ти хотів, Павле?

— Я теж вірю, що загримить, — підходячи до столика, спокійно мовив Грабовський.

Постояв мовчки, немов дослухався до вітру за стінами, склав на купку залишені Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.

— Так, вірю: бути бурі, грізнішій, ніж оця, — показав на вікно. — Вона наростає, закипає. В цьому можуть сумніватися хіба тільки сліпі й глухі. Але, здається мені, Петре, викличуть оцю бурю не гучні промови і не тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.

Грабовський потер лоба, підшукуючи потрібні слова.

— Ти сказав — процеси 50-ти і 193-х показали всю нікчемність роботи серед народу. Але хіба названі тобою герої-терористи, а вони, безумовно, хоробрі й безстрашні, більше принесли користі народові, ніж агітатори, оті люди, котрі часто кидали міста і йшли в село, до селянина-трударя? Признаюсь, я з кожним днем усе більше переконуюся, що твої герої бомби й револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, — наголосив.

— Е-е, — вихопився гнівний голос Рклицького. — Це вже занадто, а цо занадто… Евеліно, як мовлять поляки?

— То не здрово, — допомогла Улановська.

— Дякую. От-от, не здрово.

— Ні, не занадто, Михайле, — наполягав Грабовський. — Що дали народові замахи Степана Кравчинського чи Віри Засулич? Від них стало менше на одного-двох жандармських чиновників. Але не треба забувати народну мудрість: одна сорока з тину — десять на тин. Таких сорок ніколи не бракувало і не бракуватиме. Ну, хай це дрібні душогуби, їх смерть не могла докорінно змінити долю працюючих. Але що дало народові убивство царя торік? Теж нічого. А головне — сам народ на терористичну діяльність дивиться, як на екзотику, і нічого доброго не чекає від неї.

— Селяни поки що темні, не усвідомлюють глибокого сенсу такої боротьби, — кинув Брайловський. — Я гадаю, Цимбалюк говорить загалом вірно — потрібно боротися за долю народу, але без самого народу, в усякому разі хоча б на даному етапі. Ти розумієш це, Павле?

— Розумію, Соломоне, — відповів Грабовський. — Однак погодитися не можу. Якщо народ не розуміє своєї сили й своїх завдань, треба навчати його. І піднімати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу і разом з народом! З трудовим народом.

— Запишіть хто-небудь його слова! — надсадно вигукнув Петро. — Еврика! Запишіть, надрукуйте золотими літерами і зробіть примітку: “З уст відомого чорнопередільця Павла Грабовського”.

Він схопився, обвів розпаленими очима комірчину, намагаючись побачити, чи влучний його дотеп. Але не сміявся ніхто. Були строгі, стримані. Кожен, мабуть, міркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.

Очі Цимбалюка шукали підтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив бажаного враження, Петро знову став у позу офіційного опонента. Підніс уже руку, наче закликав до уваги, хоча в комірчині панувала тиша, роззявив рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дівочий голос:

— Ти дарма, Петре, закипаєш, як тульський самовар. І тобі, і всім нам корисніше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.

Павло повернув голову в той бік, звідки почувся голос підтримки. В затемненому кутку стояла Ксана — польова русалка, як хлопці називали її за білі, наче пачіски льону, довгі коси, переплетені рожевою стрічкою, та густо-сині очі. Вродливе лице дівчини палало, а тендітні руки м’яли хусточку.

— Я не думала виступати, — тихо говорила вона, — але зараз хочу сказати.

— Давай, Ксано, давай! — підбадьорили хлопці.

— Мій брат працює в друкарні мінської народницької організації. У ці вакації він розповідав мені, як до них приїздив Плеханов.

— Ну, почалися спогади, — махнув рукою Цимбалюк.

— Та замовкни ж. Дай докінчити, — обірвав його Балабуха. — Будь хоч з дівчиною шляхетним.

— Ні, це не спогади, — продовжувала Ксана. — В бесідах з членами мінської організації Георгій Валентинович сказав, що значна кількість революційних діячів Петербурга й Москви засуджує тактику індивідуального терору народовольців. Ті діячі стоять на позиції необхідності посилення виховної роботи серед народу, трудящих міста і села, задля прямої підготовки їх до революції. Саме до цих людей, мабуть, треба прислухатися й нам. Особисто я підтримую Грабовського.

— І я, — озвалась Евеліна Улановська.

Ксана сіла. В кімнаті знову запанувала тиша. Виступ дівчини справив враження на присутніх, особливо на Петра й Павла.

Раніш сходки у Грабовського відвідували тільки хлопці, а два місяці тому Цимбалюк привів трьох дівчат. На попередніх вечорах вони лише слухали суперечки між хлопцями, головним чином між Цимбалюком і Грабовським — найактивнішими оборонцями двох протилежних тактичних ліній, — але самі не виступали, були наче в запасі.

На цей запас розраховував, перш за все на Ксану, Цимбалюк, жартома називаючи її своєю найсвятішою мрією. І раптом отакий виступ. Петро був ошелешений.

— Бам, бам, бам, бам, — глухо долинуло з-за вікна.

— Чуєте? Це сторож коло корчми, — підвелася учениця фельдшерської школи Ліда Лойко. — Чотири години!..

— Не вірте сторожам, — сказав Олекса Макаревський. — Очевидно, дав чоловік здачі.

— Здачі?

— Еге ж У нашому селі сторожив панську комору старий Овсій Перепічка. Однієї ночі він гамсельнув по рейці чотирнадцять разів підряд. Здивований економ уранці запитав:

— Чого це ви, діду, о дванадцятій годині бамкнули аж чотирнадцять разів?

— Помилку виправив, — відповів Перепічка.

— Яку?

— Спершу я вдарив тринадцять разів. На один, значить, перехавкнув. Щоб не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий раз назад, здачі ніби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.

Комірчина бризнула веселим сміхом.

— Отак, мабуть, вийшло і в цього сторожа.

— Можливо, — згоджується Балабуха. — Але час таки пізній. Пора кінчать. Отже, і сьогодні, як показали дебати, ми не досягли згоди. Читайте літературу та гостріть язики. Особливо ти, Михайле. Наступного вечора виступаєш першим, а за те, що не дав тобі слова, вибачай. Петро ж міг забути, а ти, думаємо, не забудеш.

— Ні, ні, не забуду, — засміявся Рклицький. — Я тобі все нагадаю!..

Молодь почала збиратися.

До Грабовського підійшла Ксана.

— Я бачу, в тебе ціла бібліотека, — показала на книжки, що стояли стосиками на столі, на підвіконні. — Дай що-небудь почитати. Тільки гарне.

— Гарне… — Павло примружився. — Ага, є! Хочеш “Что делать?”? Це справді гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського туди, де й Макар телят не пас.

— Давай! — зраділа Ксана. — Знаю про цю книжку. Шукаю її вже давно…

Провівши товаришів за ворота, Павло повернувся до комірчини і закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинішню дискусію, Ксанині очі… На душі було бентежно і радісно…

23

Урок латинської мови, як завжди, проходив гамірно й весело. Одні хлопці сиділи, інші стояли, кілька тинялись по просторій аудиторії, наче на вулиці. Два давно не стрижені патлані азартно грали в орла та решку. А Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими окулярами в розгорнуті сторінки класного журналу.

Вельзевулом називали в семінарії Аристарха Никодимовича. Старий мов світ, побитий віспою, розхристаний і напівсонний, цей хирлявий дідок, що на уроки часто приходив підвипивши, давним-давно забув не тільки твори, але й імена славетних римських мудреців, письменників та трибунів, і посаду вчителя латині продовжував обіймати лише завдяки тому, що доводився тестем ректорові. Його уроки, сумбурні й галасливі, ніякої користі слухачам не давали, зате нікого не стомлювали.

Вчителі зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою, очима й вухами Різногірського. І боялися, як лихої напасті. В учительській він завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов колег. Остерігаючись чергового доносу протоієреєві, вони німували, наче на церковній відправі, або ж непомітно виторочувалися в коридор.

Вихованці семінарії добре відали настрій вчителів і, користуючись тим, що латиніст не знав жодного з них в обличчя, підлаштовували йому всілякі каверзи.

Переступивши поріг класу, Вельзевул вилізав на кафедру, розгортав журнал, називав довільно вихоплене зі списку прізвище і пересував свій підсліпуватий погляд з журналу на хрестоматію, щоб стежити за текстом.

Підводився найчастіше не викликаний, а той, кому хотілось. І читав з наперед заготованої шпаргалки або й просто з книжки. Виходило гарно й чітко — без найменшої похибочки. Вельзевул, не відаючи учнівських хитрощів, був задоволений. І в журналі третього класу красувались самі п’ятірки.

Так тривало до кінця жовтня, поки Приходько не доніс Різногірському про витівки своїх однокласників. Відтоді латиніст став уважнішим і навмисно недооцінював відповідей.

Це розсердило хлопців, і вони поклали помститися донощикові, а заразом і латиністові. Завдати тієї помсти зголосився Грабовський — найпідготовленіший у третьому класі учень. Нагода не забарилась.

Якось Приходько запізнився на заняття, а Вельзевул, мов на лихо, викликав його відповідати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався, плутав, переказував п’яте через десяте промови Ціцерона та Нерона, а на докір учителя закінчив словами Пушкіна:

Латынь из моды вышла ныне:

Так, если правду вам сказать,

Он знал довольно по-латыне,

Чтоб эпиграфы разбирать,

Потолковать об Ювенале.

В конце письма поставить vale ,

Да помнил, хоть не без греха,

Из Энеиды два стиха.

Цього вірша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво в латинській мові, за особисту образу. І зозла вгилив Приходькові таку велику й жирну одиницю-тичку, яка легко розпізнавалась на відстані двох-трьох сажнів.

Наступного дня, після Приходькового слізного оскарження, протоієрей покликав до себе латиніста і мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять і тесть, ніхто не відав, але повернувся Вельзевул у клас червоніший від вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши по собі велику дірку та недобру славу.

Минув тиждень, другий, і Приходькові пощастило виявити винуватця одиниці. Одразу ж про нього дізналась уся семінарія. Більшість учнів та вчителів хвалила Грабовського, декотрі засуджували його вчинок. А самому Павлові довелося вислухати брутальну нотацію ректора. Різногірський, не скуплячись на дошкульні слова, звинувачував третьокласника в найстрашніших гріхах і погрожував вигнати з семінарії.

Відтоді Вельзевул осатаніло заповзявся на Грабовського: викликав на кожному уроці й мучив по п’ятнадцять-двадцять хвилин підряд, вимагаючи розповідати поетичні тексти, які вивчали не тільки в третьому, але й другому та першому класах. Не рятувала Павла навіть прекрасна пам’ять. Він знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прізвища в журналі з кожним днем довшала ряба вервечка трійок та двійок.

Нинішній урок нічим не відрізнявся від попередніх.

Вельзевул виліз на кафедру.

— Готуйсь, Павле, до тортур! — вигукнув Петро Цимбалюк, який знічев’я замість свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третій. — Тримайся, друже, починається.

Вельзевул охоче підхопив:

— Скажіть, Грабовський, яке завдання було додому.

— Знати напам’ять уривок з “Енеїди”.

— Знаєте?

— Знаю.

— Розповідайте.

Переступивши з ноги на ногу, Павло посміхнувся і почав:

Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмагляв по морю, як циганус,

Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.

Рогамус доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дякувати будем сатіс

Бенефіценції твоєй.

Вельзевул весь позеленів і прошипів:

— Цить! Замовкни!

Але весь клас його пропитий голос притлумив:

— Продовжуй, Павле!

І підохочений Грабовський повів далі:

О Рекс! Будь нашим Меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О оптіме! не одкажи,

Енеус принцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний,

Побачиш сам інноміне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене.

— Що ти плетеш, каторжнику таврований? — заволав Вельзевул.

— Я нічого не плету, — відказав спокійно Грабовський. — Читаю Вергілієву “Енеїду”, яку перелицював українською мовою Іван Петрович Котляревський.

Сиві полукіпки Вельзевулових брів грізно злилися на переніссі, а ліве око прищулилось, наче не могло розпізнати зухвалого учня.

— Який Котляревський? Не той єретик, що безсоромно зганьбив увесь Олімп та самого Зевса?

— Той, що написав славнозвісну “Наталку Полтавку”, а в ній вивів на кін гарних людей і нікчемних людців.

— Чудова п’єса, — потвердив Цимбалюк. — Я бачив виставу в самій Полтаві. Скільки на сцені суму і сміху, скільки народної мудрості й дотепності, скільки прегарних. пісень!

І перейшов на спів:

— Ой, не хочу хатки, ані сіножатки, ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. Ой, ти…

— Ой, ти старий дідуган, — підтягли йому ті двоє, що вже закінчили змагатися в орла й решку, — ізогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти…

Вельзевул зірвався з кафедри.

— Замовкніть!!

Спів припинився. Латиніст стояв, недоумкувате лупаючи очицями. Видно, гамував у собі дикий шал. По довгій хвилі кинув Грабовському:

— Біжи зараз до ректора і скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.

— Яке богохульство?

— Там дізнаєшся. Іди.

— Не забудь покланятися від мене протоієреєві, — докинув Цимбалюк.

Не кваплячись Павло забрав свої книжки та зошити і рушив. Уже знадвору почув у третьому класі хоровий спів:

Всякий, хто вище, той нижчого гне.

Дужий безсилого душить і жме,

Бідний багатого певний слуга.

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Обминувши невеличкий флігель, де містились ректорат і канцелярія семінарії, подався в учнівську лікарню — почував тупий біль у голові. Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул мчав, мов спущений з ланцюга пес, від навчального корпуса до флігеля. Мабуть, хлопці таки доконали його — побіг скаржитися зятеві.

Чекаючи виклику фельдшера, Павло схилився на підвіконня і почав записувати на папір послання політичних засланців з Сибіру, котре учора тричі підряд прочитав у Рклицького і запам’ятав. Та й як не запам’ятати: в ньому йшлося про ті жахні розправи, яких зазнали в’язні нижньокарської тюрми по втечі їх восьми знедолених товаришів уночі під перше травня цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам’яті і шпарко викладав на папір, аби увечері передати Евеліні Улановській та Ліді Лойко для поширення серед міської молоді.

За писанням не помітив, як у лікарню зайшли Різногірський і економ семінарії Ільїн.

— Що ви тут малюєте, Грабовський? — підступився ректор.

— Нічого, — здригнувсь Павло. — Фельдшер зайнятий, а я тим часом пишу листа додому, — і засунув аркуш у кишеню.

— Чому ж сховали? Покажіть.

— Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.

— Обшукати, — звелів протоієрей Ільїну.

Вивернувши всі кишені семінариста і переривши книжки, економ, крім недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру “Інтелігенція і народна маса”, кілька лотерейних білетів та перші сторінки повісті, недавно розпочатої Павлом.

— Де взяли все це? — запитав ректор, показавши на послання і брошуру.

— Нащо вам? — відповів Павло запитанням.

— Треба.

— Не скажу.

— Присяга, яку приймали учні, зобов’язує нічого не приховувати.

— Я приймав її підневільне і не збираюся виконувати.

— Та-ак? — захлинувся Різногірський. І — до економа: — Папери заберіть, а до мене попросіть пристава шостої дільниці.

24

Прокинувся Грабовський, коли за вікном клубочилась передранкова мла. Зіскочивши з тапчана, відчув холодну вологу, що заповнювала комірчину. Засвітив лампу, знайшов чоботи і став узуватися. Лівий швидко наліз на ногу. А з правим довелося поморочитись — відпоротий задник згортався в дудочку.

Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв чобіт до рук, повертів і, не дивлячись на Павла, байдуже кинув:

— Два карбованці. Інакше й балачка марна.

— Два карбованці? За задники?

— За задники, за задники, — передражнив швець. — Аби тільки задники! А передники у них, пане добродзею. які! Не бачиш, пороззявляли пащі.

Ну, сьогодні останній раз взуває оці горе-чоботи. Вчора отримав гроші в редакції газети “Южный край” за кореспонденцію і після уроків купить щось на ноги…

У комірчину тихо зайшла господиня. З-під картатої хустки вибилися посивілі пасма кіс. Вона, спершись на лопату, якою відкидала сніг, мовчки дивилась на квартиранта.

— Гій на тебе, — по-своєму привіталась. — А я подумала, ти тут з кимось чубишся. “Чоботи, чоботи із бичка…” — закінчила словами пісні.

— Доброго ранку, бабусю, — розігнувся Павло, тяжко відсапуючись. — О, нарешті взув як треба.

— Як треба, — скрушно похитала головою Архипиха. — Глянь, он пальці виставилися. І коли ти вже купиш якісь шкраби?

— Сьогодні, мабуть, куплю.

Павло підійшов до старенької, ніжно взяв її за худі плечі.

— Слава богу, що купиш. Тільки дивись, аби тебе оті диштифранти не обманули.

— Які?

— Та лавушники ж, не дай їм, господи, щастя. Може, й мені піти з тобою.

— Не треба, якось сам…

Павло почав умиватися.

Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.

— Знову не лягав спати, сидів? Ой леле! Що ти собі думаєш? Хіба ж так можна? Подивися в люстерко. На тобі, не при хаті згадуючи, ніби чорти всеньку божу ніч воду та дрова до пекла возили.

— Я, бабусю, спав. За ніч аж три сни бачив, розкажу якось.

— Він спав, людоньки добрі, — вдарила Архипиха в поли. — А то ж від чого такі запалені очі? Чи, бува, не від довгого сну? Вже кілька разів хотіла зайти, коли збираються твої товариші, і сказати їм, як ти мордуєш себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, піду до самого вашого начальника і все розповім. Хай щось робить з тобою, бо отак зачахнеш тут, а я матиму клопіт на голову.

— Спасибі, дорога бабусю, за турботи. — Павло підійшов до старої і гаряче поцілував пооране зморшками чоло. — Але ніхто ще від книжок не помер і не збирається помирати, а я і поготів.

— Іди геть, — з робленою суворістю говорила Архипиха, лагідно відштовхуючи хлопця. — Ніхто не вмер. Багато знаєш. Пам’ятаю, було мені тоді, може, з дев’ятнадцять. Жив у нашої сусіди, сліпої Варварки, отакий прудиус, як ти…

І стара пустилася в спогади, орудуючи віником у запліснявілому кутку комірчини.

Павло похапцем збирав потрібні книжки, не дуже прислухаючись до оповідання старої про те, як колись від сухот помер студент. Кожна ранкова зустріч квартиранта з хазяйкою закінчувалась, як правило, цим оповіданням. Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.

Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб її обов’язково слухали, бо не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кінця оповіді. Але цього разу, коли Павло вже наставився йти, ступила до порога й загородила двері.

— Стій, — підняла вгору віник. — Не квапся, як до утрені. Маю щось сказати.

— Та я знаю, бабусю, — засміявся Павло. — Знаю, як поховали того студента в одному латаному сурдуті, а рідні жили десь далеко — в Астрахані чи Архангельську — і не змогли приїхати на похорон. Так же?

— Так, так. Знає, наче був тамки. Ти йому про кури, а він тобі про гиндики. Сядь-но! — владно наказала.

Павло присів на тапчані.

— Забула-м тобі сказати. Помічаю — щось часто коло наших воріт крутиться отой фурдияка.

— Який?

— Таж поліцай. А вчора, коли ти пішов у школу, .він никав-никав по вулиці, а тоді приперся в хату. Я так і обімліла. Морда, як отой гавдун; — показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло відра. — Отож, думаю собі, розперло тебе, небоже. А він обтрусив сніг з чобіт, підкрутив вуса та й питає: “У тебе, бабо, квартирант єсть?” Єсть, кажу, слава богу. “А як його хвамілія? Де він у тебе спить?” А сам по хаті очиськами: луп-луп — шукає чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто до тебе ходить, чим тут займаєтесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а він записував. І чого він на нашу голову? Ти не знаєш? Кажи, Павлусю, мені все, як рідній неньці.

— Нічого страшного нема, — підбадьорливо мовив, а у самого лице спохмурніло. — Так, мабуть, поцікавився.

— Еге, кажи-говори. Так не буває. Знаю цих гицлів. Так він не ходитиме назирці. Недавно на Холодній горі такий самий прийшов до хати разів зо три, а потім забрали чоловіка — письмоводителем ніби був, та й навіки дітей осиротили. А ти — так… Дивися! — погрозила пальцем. — Припини тую компанію.

— Добре, добре. — І Павло рушив до дверей.

Але не встиг і взятися за клямку, як двері самі відчинилися. Перед ним стояли пристав шостої дільниці та щойно змальований Архипихою пикатий поліцай.

— Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, — пристав з іронією підкреслив останнє слово, дивлячись на вишкірені чоботи хлопця. — Зачекайте хвилиночку.

Поліцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.

— Ви Павло Грабовський?

— Так.

— А як звати вашого родителя?

— Арсен. Для чого вам?

— Прошу не перебивати.

— Я спішу в семінарію, запізнююсь.

Пристав криво посміхнувся.

— Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли і в якій парафії побачили божий світ?

— Родився 1864 року в слободі Пушкарне, Охтирського повіту.

— Значить, маєте вже вісімнадцять. Прекрасно. А зараз обрітаєтесь у духовній семінарії.

Павло ствердно кивнув головою.

— Думаєте бути слугою божим? А що зволите читати, чим інтересуєтесь?

Пристав потягнувся до книжок на столі. Павло аж затремтів і ступив до столу.

— Хто вам дозволив до моїх книжок лізти? Я тут господар, запитайте мене, що потрібно.

І прикрив книжки руками.

Архипиха, прихилившись до стіни, злякано поглядала то на Павла, то на непроханих гостей.

Пика поліцая позеленіла, він кинувсь уперед, і велика п’ятірня схопила Грабовського за комір.

— Ви заарештовані, — процідив пристав.

Павло вирвався, мовчки одійшов до вікна. Поруч нього наче завмер поліцай.

Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком і записував. Перекинув догори ногами все, що було в комірчині.

— Дайте мені, хазяйко, мішка, тільки доброго, — звернувся до Архипихи.

— Мішка та ще й доброго? — стара наче прокинулась. — Нема ніякого, хоч хату запаліть.

Пристав запитливо поглянув на поліцая. Той глипнув по комірчині, цибнув до тапчана, стягнув смугасте рядно і, розстеливши на долівці, почав складати книжки. Потім зібрав чотири кінці рядна, зв’язав вузла.

— Тепер беріть, паничу, сію премудрість на плечі та й підемо, — хихикнув пристав.

— Куди?

— Побачите.

Шоста поліційна дільниця була близько, на сусідній вулиці. Скоро стежка, що крутилась між сніговими заметами, привела їх до оббитих цератою високих дверей з написом “Помічник”. Пристав постукав у двері, і всі троє зайшли.

У кабінеті за великим столом сидів маленький рудий з безбарвними очима чоловічок, на його плечах — майорські погони. Перед ним, з протилежного боку столу, наче ненароком зачепившись за край стільця, стирчала, мов помело, суха постать Різногірського.

— Маю честь доповісти, ваша… — рапортував пристав.

— Прошу акта, — сухо звелів майор.

Він довго читав поданий аркуш паперу, супився, підсмикував рідкими бровами, час від часу уголос називаючи прізвища Плеханова, Добролюбова, Рилєєва, Драгоманова, Петефі, Чернишевського, Кюхельбекера, Шевченка, Герцена, від чого ректор аж підскакував, машинально хрестячи кістлявою рукою цапину борідку.

— Ну от, — майор встав з крісла, смачно потягнувся. — Бачите, преподобний отче, що діється у вашій семінарії, якою священною наукою захоплюються ваші вихованці?

— Е-е-е, — одірвався від стільця Різногірський. — Не всі, не всі, смію запевнити, пане Сазонов. Грабовський — це виняток. Сам за ним давно стежу. І не тільки я. За моїм велінням стежили також декотрі семінаристи. Можете покликати їх до себе, тоді й пересвідчитеся.

— Кого можна викликати?

— Хоч би учня того ж класу Михайла Приходька. Хлопець старанний, працьовитий, до того ж хазяйський син… Ще раз кажу: Грабовський — прикрий виняток, він…

— Не зовсім знаєте свою семінарію, отче, — перебив майор. — Я хотів би, щоб це був виняток, однак… Ну, про те потім…

— Маю зробити вам конфіденціальну заяву, — знову вихопився протоієрей, — прошу записати до протоколу. Грабовський в семінарії поводився непристойно, підбиваючи семінаристів на богохульські грища, завдавав багато прикрощів професорам, під всілякими приводами відмовлявся вивчати богословіє, ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не співчуває властям, не вважає себе зобов’язаним перед присягою престолові. Ми його уже відчислили з семінарії.

— Добре, — кивнув Сазонов. — Поки що все. Одведіть арештованого, — наказав поліцаєві.

25

Спливав уже другий тиждень відтоді, як з глухим стогоном відчинилися ковані двері і Грабовський переступив поріг тюрми. Досі про в’язниці лише чув та бачив їх зовні, а тепер побачив і всередині. Скоро познайомився з мешканцями камери. Двоє селян у коротеньких свитках і зашкарублих постолах чекали суду за покражу дров у панському лісі.

Чоловіка в сірій солдатській шапці щодня викликали на допит за образу фабричного майстра і виступи проти штрафів.

В’язні сиділи або лежали на підлозі, підклавши під голови торбинки, раз у раз крутили цигарки і чадили так, що під низькою стелею зависала густа димова хмара. Днями в камері не припинялися скарги на нужденне життя та злидні, а ночами — глухе хропіння й кашель.

Перші дні Павло не міг звикнути до тюремного життя. Особливо мордували довгі грудневі ночі. Звечора лежав горілиць, вдивляючись у стелю, а коли відчував, що цемент холодить спину, сідав і під завивання вітру перебирав у пам’яті семінарію, рідну слободу, товаришів, друзів. Тільки як через густо загратовану дірку, що служила за вікно, пробивалися вісники світанку, безсило падав і засинав…

Уже тричі викликав його Сазонов. Усе допевнявся, з ким приятелював арештант, де бував, про що балакав вечорами на сходках у комірчині Архипихи. З тих запитань Павло догадувався — помічникові начальника губернського жандармського управління дещо відомо. Але твердо стояв на своєму: ні до кого він не ходив і до нього ніхто, ні з ким особливо не дружив, хоч і не ворогував.

— Ректор семінарії запевняє, ніби ви брали участь у таємних зборищах, навіть самі влаштовували їх.

— Той може запевняти, що на гострячку голки вміщається сто чортів. Хай доведе.

— Доводити треба не йому, а вам.

— Мене не спіймано на тих зборищах.

— Чиє оце творіння? — показав майор нотатки “Інтелігенція і народна маса”.

— Не знаю.

— Як воно потрапило до вас?

— Дав один юнак.

— А <Лист з Сибіру"?

— Також.

— Але ж “Лист” писаний вашою рукою.

— Скопійований, оригінал я повернув.

— Кому?

— Власникові.

— Як його прізвище?

— Він не називав.

— Коли і де стрічалися з ним?

— Днів не пам’ятаю, а місце — на вулиці, в театрі.

— Звідкіля взяли лотерейні білети?

— Той самий юнак дав.

— Для чого?

— Продати. Виручені гроші мали піти на допомогу народникам.

–— Уявляєте, хто такі ті народники?

— Трохи.

— Кажіть.

— То люди, що хочуть народові щастя.

— Вони об’єднані в якусь партію? Та партія таємна чи явна? Якими засобами збирається вона осягнути щастя?

— Того не відаю.

— Скільки продали білетів?

— Жодного.

— Правда?

— Правда.

— Чому ж не продали?

— Не встиг.

— Комусь пропонували?

— Ні.

— А Приходько посвідчив, що пропонували йому.

— Неправда. Я одержав їх за годину до ректорового обшуку, а Приходько того дня зовсім не був на заняттях. Наклеп. Вислужується перед Різногірським, того вуходоносора добре знає вся семінарія.

— А що таке “Гниле коріння”?

— Початок моєї повісті.

— Про що?

— Про таких, як Різногірський, його тесть Вельзевул та Приходько.

…Згодом Павло почав обвикатися, надто коли в камеру прийшов новий арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний у своєму буйному гніві до царського трону, цим він нагадував Цимбалюка, але, на відміну від вогнистого Петра, був дуже знервований, вразливий і ніби надламаний. Часто закашлювався, болісно зводив догори великі, повні сліз очі і по тому довго мовчав, погладжуючи п’ятірнею груди. Спав зовсім мало — остерігався лягати на холодний цемент.

Уже кілька ночей провів Павло з новим знайомим. У довгі години тюремного безсоння вони спізналися і навіть заприятелювали, тримаючись дещо осторонь від інших пожильців камери, людей значно старших. Та й ті, селяни та робітник, поводилися з двома молодиками стримано і насторожено: слухали їхні розмови і пошепки між собою називали ученими-тілігентами, які зазіхають на самого царя-батюшку…

Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харківський ветеринарний інститут, не скінчивши третього курсу. Служив у Грайвороні, але не поривав зв’язків з підпільним народницьким гуртком своєї альма матер: листувався з студентами, іноді навідувався до них, брав заборонені книжки, бував на сходках…

— А ти Макаревського не знав? — спитав Павло.

— Олексу?

— Так.

— Знаю. Гарний хлопець, весною приїздив у Грайворон, звів мене з Михайлом Даньком.

— Хто це?

— Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий літератор, вогонь, а не юнак. Тоді я пристав до Данькової таємної групи. Тричі ми збиралися, читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерія…

— Данька також заарештовано?

— Авжеж. Півроку ми разом сиділи у грайворонській тюрмі. Потім його випустили під гласний нагляд поліції, а мене погнали сюди. Видно, напали на мої стосунки з харківськими народниками. Та хай, не боюсь я їх. Сухоти — от що мучить… Ну, годі балакати, бо вже на день благословиться. Лягаймо.

Приліг і Грабовський, однак заснути не міг. Обдумував розповідь Карпа та слухав, як поволі прокидалася тюрма. Через загратовану дірку долинало сумне бомкання міді — десь дзвонили по чиїйсь душі. У коридорі гупали чоботи, гриміли важкі засуви дверей, лунала лайка тюремної обслуги. Звідкись чувся людський стогін.

Обернувшись, почав розбирати написи на стіні, їх було багато — вся стіна змальована.

От хтось розмашисте вивів: “На 10 — у Сибір. За одного пана. Я згоден порішити ще десять, хай би дали кругло — 100”. А поряд зовсім свіжий напис, зроблений кволою, хисткою рукою: “Мені 73 роки. Отримав 15. Боюсь, не встигну відслужити богу і царю. 17.ХІ. 82”.

— П’ятнадцять… — прошептав Павло. — Скільки ж це стане йому, коли відбуде строк? Вісімдесят вісім… А чи ж відбуде?..

Майже біля самої долівки ціла картина: віко домовини, на ній хрест і череп, а в чорній рамці дрібними-дрібнесенькими літерами: “Мене випускають — виправдали. Та що з того? Поламали ребра, відбили всю утробу. Куди зараз годжусь? Харкаю кров’ю. О кати, кати! Як вас земля носить на своїх грудях?!”

Задзвонили ключі. Глухо грюкнули й відчинилися двері камери.

— Грабовський!

— Я, — підхопився Павло.

На порозі стояв коридорний.

— З усіма бебехами висотуйся. Розіспавсь…

— На допит?

— Збирайся, бо я зараз…

Клацання засува та лайка тюремника розбудили всіх в’язнів. Вони ліниво вставали, позіхали, протирали очі.

Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.

— На все добре.

— Того й тобі зичу. Куди?

— Не знаю. Скажуть.

— Якщо буватимеш у Грайвороні — познайомся з Даньком.

— Добре.

Попрощався з іншими арештантами і вийшов у довгий, напівтемний коридор. Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папірця городовому, наказував:

— Одвези в Охтирку і здай справнику Арцибашеву. Там усе прописано, — показав на папірець. — Розписку принеси. Поїзд відходить через дві години. Та дивись, Волошин, не лови гав. — І зник за брамою.

Волошин покрутив папірець і, склавши вчетверо, сунув за пазуху. Затягнув тісніше пасок на животі, поправив шаблю, яка весь час норовила попасти йому між ноги, висмикав бурульки з вусів:

— Слухай мою команду! Склади руки назад!

Павло виконав повеління.

— А повернути на квартиру, забрати свої речі можна? — спитав. — Та й у крамницю б зайти — чоботи треба купити.

Городовий суворо звів волохаті брови:

— Не можна. І не розбалакуй. На станцію кроком руш! Ать, тва, а-ать…

Минувши тюремну садибу, звернули на бокову вулицю. Інколи стрічались жінки з кошиками і табунці школярів. З одного двору виказалася бабуся. Спершись на костур, довго придивлялась до городового й Павла, що наближався, а коли порівнялися з нею, сплеснула руками:

— А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазяїн собаку не вижене надвір… Глянь же, вороже, він синій, мов пупець, зовсім знемігся. А чоботи, чоботи! Усі пальці зверху…

— Геть з дороги! — рубонув Волошин повітря сердитою рукою. — Хіба не бачиш, що я царську службу сповняю? — І покосився на шаблю, що бейкалась об поли кожуха. — Мороз невеликий — дойде.

— Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, — стукала баба костуром об сніг. — Заведи хоч до хати, щоб обігрівся хлопчина.

— Кажу тобі, бабо, не мішай сповняти царську службу, — огризнувся Волошин.

— Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, — плюнула стара.

Після зустрічі з бабою Павло ще виразніше відчув, що в таких чоботях до поїзда, може, якось і дійде, а далі… Але просити городового було безнадійною справою. Щоб провчити впертого служаку, наддав кроку. Не минуло й чверті години, як Волошин заволав далеко позаду:

— Чого наглишся? Встигнемо.

— Не можу! Замерзаю!

— Почекай-но. Мо’, справді зайдемо в якусь хату, погрієшся.

Павло зупинився.

— Для чого ви оте нещастя начепили? — показав на шаблю. — Вона ж тільки заважає йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то й заберете. Ви й без неї грізний.

До городового, видно, не дійшов жарт хлопця. Він лише кашлянув, наче сам себе підбадьорив:

— Ну, ну! Царська служба без оружжа?

Відшукав за спиною руків’я шаблі.

— Втечі не замишляй. Я й не таких водив…

Павло сповільнив крок.

— Аго-о-ов! Почека-айте-е! — почув і оглянувся.

За ними бігла жінка, махаючи хусткою. Стали. Волошин грузько сів на високий сніговий намет.

— Передихнімо, — відсапнув.

Жінка, побачивши, що її чекають, збавила кроку. Коли вона підійшла близько, Павло пізнав Ксану й кинувся назустріч.

— Ти куди? — смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю. І — покотився в замет.

— Чого ж тікаєте? Біжу, кричу, махаю, а ви… — щебетала дівчина.

— Не чули, — тиснучи її руки, виправдувався Павло. — Я й сподіватися не міг. Хотів забігти до Архипихи, та от не пустив пан служба, — показав на городового, який виборсувався з снігу.

— Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали — недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак ви пішли такими крученими дорогами, що ми вже й загубили надію втрапити за вами, допомогла якась бабуся з костуром. Коли вона сказала, що ви недавно пройшли, Архипиха забрала від мене клунок і звеліла мчати навздогін.

Глянула на Павлові ноги і зойкнула:

— Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсім босий. І оце так думав добратися?

— Та отак же, — зніяковів Павло і додав жартома: — Служба казав — доберусь.

— Казав, а ти й повірив. Ну, нічого, Архипиха несе чоботи, взуєшся.

Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.

— Які чоботи? — не зрозумів Грабовський.

— А ти й не знаєш? У той самий день, як тебе заарештували, — розповідала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на ноги, — ми зібралися в тебе. Архипиха розповіла, що ти не встиг купити чобіт. Другого дня я з Евеліною та Лідою зібрали серед молоді гроші й купили чоботи. Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступні дні арештовано ще кілька семінаристів, у тому числі й Петра. Так передача зірвалась.

— Кого забрали?

— Точно не знаю. Здається, крім Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля. В нашому пансіоні піднялась страшна завірюха, однак поки нікого не чіпають. Так само в училищі Ліди.

— Що з арештованими? Де вони?

— Там, де й ти був. А що буде з ними, невідомо. І про тебе нічого не можна було дізнатися. Тільки вчора перед вечором одна моя подруга, батько якої писарює в тюрмі, сказала, що тебе сьогодні мають везти у твоє село під нагляд поліції — ніби в заслання. Архипиха сходила на квартиру Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пішли до тюрми.

Новини, принесені Ксаною, гостро вразили Павла. Він слухав і проймався жалем до заарештованих товаришів, а водночас і гордістю за них. Добрі, щирі, палкі серця! Петро Цимбалюк, Сергій Балабуха, Сашко Енгель… А Ксана…

Павло глянув на дівчину з такою любов’ю і вдячністю, що вона опустила очі.

— Еге-е, — долинув голос Архипихи. — А ти, парубче, думав отак тишком-нишком і чкурнути від баби? Не завернув навіть попрощатися. Он який світ настав! Нема почоту старикам. І де ота власть, чому не дивиться за вами? — приповідала.

— У-гу, гм… — замурмотів Волошин, почувши про власть.

— Та бачу, бачу, — кинула Архипиха зневажливо. — Теж мені власть, звиняйте, як за гріш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?

— Хотів, та не дозволила власть.

Городовий знову мукнув щось нерозбірливе і взявся за шаблю.

— Отой-о?

Поки Архипиха сповідала Волошина, Ксана розв’язала мішок, витягла нові юхтові чоботи, шапку-вушанку та невеличкий пакуночок. Городовий, одгризаючись від прискіпливої баби, підійшов ближче.

Павло почав перевзуватися.

— У тебе ж онучі мокрі, — забідкалась Архипиха. — А ми й не подумали. Що ж його робити?

Зняла з себе фартух, розірвала навпіл і подала Павлові. Він узувся, натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.

— Це від нас з Ксаною, з’їси дорогою.

— Дякую, не треба.

— Бери, дорога не близька, розпотрошимо, — втрутився городовий.

— Ну от і компанія є, — засміялась дівчина.

— Ще б пак. На таку кумпанію не тяжко, — вставила Архипиха. — Отам у місті її, як собак, тиняється, тієї кумпанії.

— Ну, бабо, годі тобі тринди-ринди, — Волошин став у сувору позу. — Час рушати, бо ондечки завірюха зривається.

— Іди з богом, — поцілувала Архипиха Павла в голову. — Кланяйся матері і не забувай про нас. Будеш у місті — заходь. Хай щастить тобі, синку.

Павло поцілував стару, пообіцяв навідуватися і, одійшовши трохи вбік, покликав Ксану. Та, червоніючи, пішла до нього.

— Спасибі тобі. Велике спасибі за все.

Трохи помовчав, дивлячись дівчині в очі, і спитав:

— Будеш відповідати?

— А ти напишеш?

— Обов’язково.

— Відповідатиму.

— Опиши про товаришів, про суд, про все, — тиснучи маленьку теплу руку, майже шепотів.

— Добре, — відповіла і також потисла його руку.

Рушили. Павло час від часу зупинявся, здіймав шапку, махав Архиписі та Ксані. Вони стояли коло снігової кучугури і відповідали йому, аж доки не затуманила їх віхола.

Незважаючи на метелицю, що раптом зірвалась і закрутила, мов навісна, Павлові йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.

— Хлопче-е-е! — почув голос Волошина. Оглянувся. Позаду борсалась у снігу “власть”, тримаючи на плечі, наче сапу, шаблю.

— Чи не зайти нам до когось та пересидіти оцю лиху годину? Диви, як мете, ні світа божого, ні сліду не видно. Я дороги не намацаю, хай її…

— Не намацаєте? — засміявся Павло. — Не бійтесь. Пошукаємо. Зараз усі шукають. А віхола…

Юнак змахнув рукою лапаті сніжинки, що сідали на скроні та вії, й рушив уперед, прорізуючи густу заметіль.

26

Паровоз стомлено зітхнув і спинився біля маленької станції.

З дверей вагонів майже ніхто не виходив. Завалений снігом перон та вокзал теж були порожні й сумно німували.

— Так можна побачитись з братом? — звернувся Грабовський до городового.

— Яким братом? — сонно буркнув Волошин.

— Тихоном. Я вам розповідав про нього в поїзді, коли разом снідали. Мій наймолодший брат.

— З отим шмаркатим бурсаком?

— Еге ж, бурсаком.

— Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку і нудьгує за домом?

— Той самий.

— Що має, значить, гарний голос?

— Він.

— І добре вчиться?

— Та він же ж, він. Можна?

Волошин відповів не зразу. Обвів поглядом станційний зал, збиваючи з чобіт сніг, поправив на боці шаблю.

— Не можна, — здобувся нарешті на слово.

— Чому? Ївши пироги баби Архипихи, обіцяли, а тепер…

— Не відпихаюсь — їв. Смачні пироги. З сиром, з яблуками, гарно випечені. Якраз такі полюбляю здавна. І обіцяв. А зараз каюсь. Не можна.

— Отак даєте слово і потім ламаєте його?

— Отак. Та й чого в’язнеш до мене. їв, бо їсти хотів, а ті пироги задурно випали тобі. Я й сам міг забрати їх у тієї пащекуватої баби.

— Забрати?

— Як реквізицію, значить. Щоб не молола всілякі погані слова про власть. Так можна й про царя… А пообіцяти, затям собі, можна все. Наш начальник ще з літа обіцяє втришия вигнати околодочного Плигунова за хабарі, пиятику, дурисвітство та всілякі найпаскудніші лихоїмства і поставити на його місце мене, за справну службу, значить, а той, Плигунов ніби, продовжує собі своє й вухом не веде. Ну, я також з дурного розуму бевкнув казна-що, а ти — обіцяли, ламаєте слово…

— Нам по дорозі. Всього на п’ять-десять хвилин спинимось напроти бурси.

— Замовч! — осердився Волошин. — Обіцянка — цяцянка, а дурному радість. Брат — не вовк, до лісу не втече. Зараз передам тебе справникові, а далі, що хочеш те и роби, хоч давай драла…

— Хто тут тепер справникує?

— Арцибашев. Славний, кажуть, чоловік, до людей поштивий, квартальним зуби вибиває рідко, жінок любить, чарки не цурається. Попросиш гарненько — то й дозволить. І гріх не дозволити — брат є братом, побачити треба.

— Треба, але ви…

— Мовчи, доки я терплю. Шануй свої боки. Не люблю зайвих слів. Підвищити хочуть, намість Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать…

Дорогою городовий заговорив уже спокійніше.

— А випаде тобі якась нагла рахуба, вдавайся лише до самого справника або ж, у гіршому разі, до його помічника Матушинського. Хай бог боронить тебе попасти в лабети приставу другого стану.

— Як його прізвище?

— Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану — скажений собака як єсть. Нікому спуску не дає, особливо тим, котрі стоять супроти царя та багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж не попадайся приставові, коли хочеш…

В управі не застали ні Арцибашева, ні Матушинського.

З’ясувалось: першого покликано в Харків до губернатора та поліцмейстера, а другий подався на волості. І коли повернуться, ніхто не відає.

— От і маємо лихо, — заговорив Волошин, чухаючи потилицю. — Вскочили, можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану.

З-за дверей, у котрі обережно постукали, долинув якийсь дивний звук, схожий на рохкання.

— Свят, свят, — захрестився городовий. — Одверни і пронеси, боже, іже єси на небесі…

Переступивши високий поріг, Павло аж похитнувся з подиву: за столом сидів, аристократично відкинувшись на спинку плетеного крісла, Матвій Ткаченко. Те ж, віддавна пам’ятне, буцмате й безброве лице, густо всіяне темно-сірим ластовинням, ті ж крижини завидющих очиць, той бурульчатий, подібний до примороженої картоплини ніс, округлі та вузькі, як у жінок, плечі. Тільки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, їжачиться на всі боки ще прудкіше, ніж раніш, та дорідне під-горля валуниться не двома, а трьома товстими складками.

Уздрівши свого давнього ворога, Матвій також здивувався — його повіки задріботіли.

— Чого тобі? Знову?..

Замість Павла відповів Волошин.

— Це я привіз його. Рештант. Приймаєте?

— Давай документи.

Доки Волошин видобував з-за пазухи супровідну, Грабовський знічев’я озирав кабінет станового пристава. Ну й кабінет — анітрохи не кращий, ніж корчма. Підлога заболочена, запльована, засмічена соняшниковим лушпинням, недокурками та клаптями паперу. Стіни бурі й обчухрані, наче в хліві, а на них, мовби на посміх, — розкішні портрети царя Олександра, знищеного торік народовольцями, та російських полководців Румянцева, Суворова, Кутузова; їхні очі ледве-ледве сутеняться з-під товстого шару пилюги.

Фіранки на замерзлих вікнах схожі на сіре канцур’я, густо запаскуджене мушвою.

Міцний дубовий стіл, за яким сидить пристав, прикривають шматки старих газет.

Посередині того перістого шмаття синіє надчереплена чорнильниця, а довкола неї мішма валяються ручка, олівець, недогризок сухаря, зламаний ключ та крихітний уламок дзеркала.

Переглянувши папери, Ткаченко задоволено посміхнувся, мовчки скомпонував розписку і відпустив городового.

— Нарешті ми здибались, — заговорив, коли за городовим причинилися скрипучі двері. — Здибались саме там, де, раніш чи пізніш, а мали стрітись. Так, так, — голосно клацнув язиком, — мали. Виходить, таки доскакався разом зі своїм Кармелем, з Гонтою та Залізняком. Ото побачила б нас тепер Оксана Петрівна — сміху було б… Зараз ти, бурлако, ось тут у мене.

І показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною.

— Невже? — примружився Павло. — Отам?

— Отут.

— А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тоді, коли помилявся. Пригадуєш свій наклеп на Бодяка в бурсі?

— Сам пригадуй, якщо тобі цікаво. А ти віднині в моїх руках. Бо вся Ряснянська волость під моєю опікою. Самоволі не потерплю. Всілякі отам пасквільні віршики про Пушкарів, урядника та інші власті…

— Про Каленика Ткаченка, — додав Павло.

— Ну, й про мого батька, звісно… Дізнаюсь, почую — амба тобі.

Грабовський посміхнувся:

— А знаєш, Матвію, таки страшно, навіть дуже страшно, коли подумаю.

— Чого? — не второпав Ткаченко.

— Того, що ти зовсім не змінився.

— Як-то?

— Залишився такою ж дурною мазницею якою був і в слободі, і в бурсі. Хоча б на гріш порозумнішав…

Ткаченкові кулаки метнулись над головою, але він стримав їх. Випив склянку води, сів за стіл і повів далі діловим тоном.

— Вирок знаєш?

— Сказали в Харкові.

— Зараз замкну тебе в нашу буцегарню, чекатимеш, доки повернеться справник, а тоді підеш додому. Та дивися мені…

— Не лякай.

Колупай підвівся.

— Пішли, а хто з нас розумніший, ще… На ганку їх перестріла Ксеня Григорівна і кинулась Павлові на груди.

— Синку, синочку, кровинко моя, — ридала, обіймаючи і цілуючи.

— Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили?

— Пройшла селом чутка, — почала розповідати, схлипуючи, — що ти в тюрмі. Я порішила їхати в Харків. А оце на станції почула, ніби тебе привезли сюди і до справника повели, то й прибігла. Ой, за що ж це вони, іроди? Чим завинив ти, мій лебедику? Схуд, змарнів.

— Потім усе розкажу. Через день-два прийду додому.

— А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? — показала на Ткаченка.

Образливі слова озлили того.

— Ану, одступися од державного злочинця! — затупав ногами. — Одступись, кажу тобі, бо зараз і ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не Пушкарне, де можна пащекувати, що заманеться. Геть!

— Ідіть, мамо, додому, — благальне мовив Павло, ледве стримуючи біль і обурення. — Не зв’язуйтесь з дурнем.

— Іду, синку, йду. По часі тобі Тишко обід принесе. Та не затримуйся, приходь скоріш.

— Заскучилась, — злостиво хихикає Матвій. — Прийде вночі городами, щоб ніхто не бачив такого гарного і вченого. Довчився…

— Не регочи, мазнице, — зміряв його гнівним поглядом Павло. — То тобі та твоєму батькові треба ходити вночі і городами, а мені не соромно показуватися людям на очі і вдень, я нікого не обікрав, не скривдив.

— Супроти царя виступав.

— Іди під три чорти зі своїм царем.

— А-а, й тут бунтуєш! Ну, почекай, знатимеш, усе це я запишу і доповім, кому належить…

27

Нарешті розтали за хвилястими пагорбами не тільки чубки охтирських дерев, але й золочені бані церков. Навкруг, куди не глянеш, мовчки яриться сліпучо-білими переблисками далина. Вітер, завжди такий охочий гульвісити на засніжених полях, знімати сиву веремію, лунко висвистувати, тепер навіть не шеберхне. Тому сухі бур’яни на межах і безлисті кущі глоду та свербивуса над канавою стоять ані ворухнуться, немовби намальовані.

На душі стає врочисто й святково.

Лише глибокі виямки після кінських копит та сліди саней посеред шляху нагадують про життя, повертають тебе із світу казки, такої химерної і знадливої, у світ буденний, світ ненастанних клопотів і тривог. Хтось кудись поїхав. Когось вигнала з теплої хати якась доконча потреба…

Нараз шарпнулось глодове галуззя, і шлях широким вимахом перестрибнув заєць, беручись на видолинки та жалібно повискуючи. Павло спинився, підняв голову і побачив орла, який, балансуючи широкими крильми, плив навздогін зайцеві.

— Акиш, акиш! — загукав, хапаючи сніг і кидаючи в напасника.

Але все те не спантеличило грізного степового хижака. Не плутали його також часті й круті повороти втікача — відстань між ними швидко меншала. Ще вимах, другий, — і заячі вуха зникли у видолинку, а орел, раптом зібравши крила, кинувся вниз

Грабовський ще постояв трохи, чекаючи появи зайця й орла по той бік видолинка, але вони так і не з’явились. Видно, загинув косоокий, і орел смакує свіжину.

Збуджені щойно баченим, Павлові думки вихрились. Одному — сльози і смерть, а другому — радість та ситий бенкет. І так усюди на землі. Правду кажуть люди — багатому доля запродала від краю до краю, а бідному, нужденному — те, де заховають. У Пушкаря — понад сто десятин, у Ткаченка — коло півсотні, а Іванові Огнивенку нема де й петрушку посіяти. Тому Іван ніколи не вилізає з позичок і завжди відробляє їх дукачам. Бо інакше помруть з голоду і він, і жінка, і діти. Отак у кожному селі.

Та й у місті не краще: у того — банк, фабрика, лавка, а в іншого — самі мозолясті руки. Різногірський так само клює й роздирає безборонного семінариста, як орел зайця. Бодяк і Ткаченко разом училися в бурсі. Степан набагато випереджав Матвія в засвоєнні шкільної мудрості, але тепер годі й порівнювати їхнє становище: перший — пристав, а другий — всього-на-всього сторож при поліцейській дільниці та тюрмі, попихач нікчемний, над яким з насолодою збиткується його колишній однокашник. А все зробили Ткаченкові статки, котрі, гомонять люди, цілою річкою потекли в Харків.

Павлові думки знову біжать до охтирської тюрми, в якій просидів майже три доби. Не дочекався він Арцибашева. До того ж мусив голодувати, бо Матвій не тільки не надсилав в’язничних харчів, але й проганяв Тихона, який приносив передачу. І поскаржитись не мав кому на самоуправство пристава. Не мав і через кого, — Степана Бодяка Матвій послав з якимсь пакетом у Суми.

Лише сьогодні появився на службі Матушинський і зразу покликав до себе нового арештанта. Правда, мова його була якоюсь дивною і загадковою. Справників помічник розпитував, чи судили семінариста, який оголошено вирок, доки триватиме заслання. Слухав відповіді, перевіряв їх достеменність, заглядаючи в папери, привезені городовим, і невдоволено супив брови. Так тривало досить довго. Зрештою махнув рукою:

— Іди додому, живи в матері, а коли викличемо — негайно приходь. Щось тут…

Чого він супився? Невже є якась плутанина в харківських матеріалах? А може, Колупай додав щось своє, хоч би про непошану до царя… Той здатен на все.

За роздумами Грабовський незчувся, як його наздогнала підвода.

На залубних санях, напакованих сіном і пристелених вовняною пілкою, сидів Кузьма Одновухий.

— Здоровий був, козаче, — натягнув він віжки, стримуючи жеребців. — Сідай.

— Спасибі. А ви ж оце звідки?

— З Охтирки.

— Чого їздили?

— За дурною головою.

— Хто послав?

— Пушкар, Денис Іванович. Одвези, каже, цидулку кумові та роздивися на ярмарку, почім продається різне збіжжя. Бачить, сучий син, що вже до різдва хилиться, мужик міцніше затягує очкура, витрушує спорожнілі мішечки, а ціни набухають, як гарна розчина. Після водохреща почне позичати людям на одробіток дерті…

— У Пушкаря наймитуєте?

— Наймитую. І, видать, до самого скону наймитуватиму, якщо не провалиться земля або не настане страшний суд. Геть онукам, далебі, успадкую те наймитування, бо, віриш, якби зовсім не їв та голий ходив, то й п’яти років не вистачить, щоб чистим вибратися з боргів, якими він мене обснував. Он що діється на світі божому — серед білого дня розпинають чоловіка і кричати не дають. Ну, та, може, колись і на їхній голові окошиться…

— Можливо, — докинув Грабовський, умощуючись на сани.

— А я ото, чуєш, віддав тому кумові цидулу, про людське око майнув ярмарком і поїхав до фурдиги, знавши від матері, що там сидиш. І що б ти думав — той гицель обдурив.

— Який?

— Колупайченко. Та ще й нагримав на мене, боюся, Пушкареві перекаже.

— Що перекаже?

— Ну, спинивсь я, значить, напроти тюрми, дав коням їсти, ходжу поміж людьми, роздивляюся. Коли бачу — йде Матвій. Я — до нього. Питаю, де ти і чи можна тебе забрати додому. А він як визвіриться на мене, не доведи господь. “Це, — гукає, — худобою Дениса Ивановича возити того, хто супроти царя?! Для нього сани так гарно вимостив? Ще музики взяв би з собою. Геть звідсіля! А той царевбивця тут і згниє”.

— Так і сказав — царевбивця?

— Так, аж досі страшно. То я й поїхав, а він, виходить, обдурив. Думає, як набреше, то воно по його й буде. Їсти хочеш?

— Трохи, — відповів Павло, хоч відчував, що в животі уже кишки злипаються.

Кузьма витягнув з торбинки вівсяний корж, розламав на дві рівні половини і одну подав Грабовському.

— За сало вибачай, ще нагулюється на Пушкаревій кучі.

— Спасибі. Хай нагулюється, і без нього смачно.

— Еге, смачно, — зітхнув Кузьма. — Бодай їм, багатіям, такий вік, як цей хліб.

На тому й замовкли, гризучи замерзлий корж. Так проїхали зо двоє гін. Першим обізвався Кузьма.

— То ти, Павле, таки справді проти царя, чи, мо’, й це брехав Колупайченко?

— Цього не брехав. Ви також проти.

— Я-а?

— Ви.

— Бог з тобою.

— І ви, і Іван Огнивенко, і Петро Плохута, і моя мати, і Микола Савченко з Полівки, і ваш старосіль-ський Бодяк, син якого, вигнаний з третього класу Охтирського училища, поневіряється при охтирській тюрмі, і…

— Почекай, не сип усе в один міх. А чим же цар завинив перед нами, хоч би переді мною та Огнивенком?

— Тим, що ви літо й зиму робите на багатіїв, не доїдаєте, не досипаєте, грішним тілом світите, а він, цар, підтримує їх. Тому й вони — Денис Пушкар, Каленик Ткаченко, Тимоха Щербак — горою стоять за нього.

— Хіба ж Пушкареві й Ткаченкові дав землю цар? Пам’ятаю, ще коли я парубкував, у Дениса Ивановича було сімдесят десятин, а тепер, кажуть, уже всі сто. Побільшав лан і в Колупая. При земщині нажерлися дуки, аж розпирає їх, і зараз поїдом їдять мужика. Але цар, Павле, тут не винуватий, і ти дарма ремствуєш на нього.

— Не винуватий? — перепитав Грабовський. — Ой, дядьку, дядьку! Таж сам він найбільший пан на всю Росію, у нього грунтів, маєтків і не злічити. Він робить своїх найближчих блюдолизів князями, графами, роздаровує їм цілі волості, повіти.

— А чого ж наш піп на казанні говорив, що для царя, як і для самого бога, всі люди на землі мов рідні діти, він однаково про всіх думає і дбає?

— Хто зараз попує в Пушкарному?

— Обухівський, який раніш учителював. Пам’ятаєш?

— Пригадую…

— Тепер на вашій парафії сидить, а в нашій старосільській школі веде закон божий. Тієї неділі на казанні говорив, що цар-батюшка…

— Той з перепою може ще й не таке втяти.

— Свята правда, у його голові часто Данилко наскакує на Гаврилка… Але прошу тебе, Павле, не кажи нікому, що я та Йван Огнивенко проти царя. Бо, знаєш, дійде чутка до урядника, станового, справника… Один обчествений староста у вас гарний…

— Хто старостує?

— Ти його, видай, не знаєш, недавно прибився в Пушкарне — приймак Санді Бояркової. Семеном звати, а вулично величають Язикатим. Гарний чоловік — усім друзяка, завсігди веселий, за словом у пазуху не лізе, а вже як приліпить кому ймення — повік не одірветься. Сміх і сльози були, коли настановляли його.

— Чому?

— Дуки хотіли зробити старостою Колупая, а громада — Семена. Зчинилася страшна веремія. За північ воловодилися, і, дякувати богові, перетягнула громада. А вже як розходилася сходка, Семен і загнув колінце: “От, каже, розумні люди, розколупали Колупая, досі був Колупай, а вийшов розколупай”. Каленик мало не луснув од великої обиди. А потім, чуєш, таки доскочив свого, одплатив Семенові.

— Як?

— А отак. На вербну неділю приїхав у Пушкарне становий пристав, Калеників ніби Матвій. Ну, після відправи кількоро чоловіків зібралися біля Щербакової монопольки. Серед них, звісно, — і Семен. Зайшли в шинок, перехилили по чарці та й давай співати. І про козака-нетягу, і про голоту, що зібралася до корчми гулять, і про того, який на заводі мідні трубочки виливає. А тут нечиста принесла Матвія. При шаблі, ліворверті, руки фертом. І почав розпікати людей. Мерзив, пінився, лякав арештом. А Семен став йому за плечима і ну гишаки справляти. То так, то сяк перекривить станового, аж доки не здогадався Колупай. Два тижні одтрубив староста в ряснянській холодній… А про царя, Павле, забудь, він далеко від нас, і ми не маємо до нього ніякого діла.

Кузьма замовк, смикаючи віжки. Знову заговорив лише тоді, коли, перемахнувши балку, виїхали на пагорб і вдалині показалася пушкарнянська церква.

— Гарний божий храм маєте, Павле, але занедбаний зараз. Нема ні дяка, ні паламаря. Що хоче, те й робить Обухівський — сам собі і жнець, і швець, і на дуду грець. З благочинним, кажуть, запанібрата, то, крім Пушкаря та Колупая, нікого й слухати не хоче.

— І зараз пиячить?

— Ще більше, ніж колись. Одне посміховисько, а не пастир. На покрову так нализався в Старосіллі, що поночі не зміг потрапити додому та й заночував серед поля, поклавши голову на псалтир і часослов. Люди вранці розбудили. Казали, земля під ним була мокра, як під породіллею…

28

Давно відлинули в минувшину величальні різдвяні хорали на честь вершителів “судеб небесних”; одшуміла щедрівка — земна, весела, дотепна. Зарвійно прогуло на гринджолятах розхристане водохреще; лунко відгорлали весіллями зимові м’ясниці.

І весь хрещений світ обліг зимовий піст — тихий, без скороминки в роті, з каяттям та ревною і благальною молитвою на устах. Тривалий, сумний, він нелегкий для всіх, а надто для молоді, завжди охочої до вечорниць, пісень та ігрищ.

Цьогорічний піст не пошкодував снігу: старанно повстеляв землю. Стріхи, скирти, стіжки пообгортав білісінькими простирадлами; на дерева, коминки, стовпці понадягав пишні єпіскопські шапки. Ця суцільна білина викликає враження тяжкої, гнітючої одноманітності, наганяє холодний смуток і журбу.

Сьогодні Павло обійшов майже всю слободу і ніби вперше побачив, яке його рідне село велике і бідне. Вулички криві, хати нужденні, коло них рідко трапляються тини, ворота, а ще рідше — клуні та хліви. Раніш, коли бував на літніх вакаціях, ця страшна злиденність менше впадала в очі. Може, влітку її приховують буйні бур’яни та листаті дерева, може, просто не придивлявся і не замислювався над тим усім.

Сумно надворі. Сумно і в хатах. Уже в кількох з них побував — роздивився. Тіснота, задуха, кашель, нежить. Черствий хліб, пісний борщ, картопля, каша, квашені огірки, капуста — ото і всі харчі. Про книжки, окрім шкільних підручників, які також водяться лише де-не-де, про журнали, газети — люди й не чували.

Найбільше бідність вразила в Івана Огнивенка. Діти голі-голісінькі, на всю родину одні чоботи, свита і сачок, хліба на столі — ні крихти.

…Невесело також дома. Хата напівпорожня. Та й та поки що не зовсім своя, за неї ще не один рік треба виплачувати. Бо батьківська згоріла восени. І хоч від пожежі минуло коло півроку, а мати, писавши листа в Харків і йому, і Михайлові, і Марії, навіть не згадала про те найстрашніше селянське лихо — не хотіла тривожити і печалити дітей.

Мати. Таких, далебі, небагато на світі. Матір божа? Ні, то — міф, легенда. Ніобея? Ні — більше. Страдниця? Ні — більше. Шевченкова Сова? Некрасовська Орина — матір солдатська? Ні. Інша. Нема слова, щоб точно назвати. Вона — Грабовська, Ксеня Григорівна, яку слобожани шанобливо називають паламарихою. Так, так — шанобливо і за чоловіка Арсена, котрий багато років був паламарем, тримав церкву, мов божу світлицю, і за те, що до нинішнього різдва пекла смачну проскурку (коли до Пушкарного прийшла звістка про Павлів арешт, Обухівський готувати проскурку доручив іншій жінці).

Мати. Дивиться Павло на неї — а його серце повниться і пекучим болем, і великою гордістю, їй тільки-тільки перейшло за сорок, а вона вже давненько доглядає онуків. Спрацьована, згорьована, коси сиві, щоки запалі, в глибоких орбітах замість очей — самі задавнені смутки та жалі.

Мудрі кажуть: життя прожить — не хоровод веснянок проспівати, не вечір з милим під вербою простояти — колючу ниву треба перейти ногами босими. І вона перейшла ту страдницьку ниву. Їй ледве чи довелось справляти хороводи, слухати шепіт верб та милуватися зорями й місяцем. Шістнадцяткою стала на шлюбний рушник, через рік подарувала чоловікові свою первісточку — Олесю, а потім — ще чотирьох; останній, Тишко, народився через місяць після батькової смерті.

Тоді їй не було ще й тридцяти повних. А на руках — п’ятеро дітей… І вона не тільки вберегла їх від голодної смерті, але й подбала про майбутнє кожного: Олександру видала за порядного чоловіка і гарного кравця Григорія Овчаренка, його, Павла, після бурси віддала в семінарію, Михайла — в земську фельдшерську школу, Марію — за ученицю до кравчині, Тихона — в Охтирське духовне училище. Таке навіть не кожному чоловікові під силу…

Те, що трапилося з Павлом у Харкові, спершу приголомшило Ксеню Григорівну, новим тягарем лягло на її душу й плечі: вона помітно згорбатіла, синці попід очима поширшали, а зморшки на чолі погустішали. Стала якоюсь ніби сновидою. Особливо коли залишалася з сином наодинці. Снується по хаті: переставить відро з водою, поправить подушку на постелі, загляне в піч… І так без кінця, аж доки хтось сторонній не зайде до хати.

А одного разу заговорила, не заговорила — заквиліла:

— Ой горе, синочку, горе, горенько невсипуще наше та біда. І звідкіля воно впало на нас, на твою голівоньку? Хто наслав його і за що? Чи бачить бог?.. Думала — скінчиш науку, візьмеш парафію, разом поставимо на ноги Михайлика, Тишка, Марійку, дамо їм шматок хліба в руки… Заможемо злидні наші, підсобимо також Григорієві розплатитися за хату, а вийшло… Не сердься, не гнівись на мене. Хіба б хотіла таке говорити? Перед людьми… перед собою… перед батьковою пам’яттю…

І — більше ні слова про несподіване лихо, ні скарги на нещасну долю, ні докору, ні одчаю та розпуки. Вдень не тиняється по хаті, не переставляє речі з місця на місце десятки разів — допомагає Григорієві та Олександрі в шитві.

А довгими зимовими вечорами — вони собі удвох (за стіною в сусідній кімнаті деркоче швейна машина, скрегочуть ножиці, глухо гупає праска): син за столом — читає, пише, а мати, примостившись біля груби, смикає кужіль — таку ж, як і вона, сиву її давню розрадницю, її подругу й муку.

Павло час від часу перекидає погляд з паперів на неї.

Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі,

Що вивела чаєняток при битій дорозі.

Ой ішли чумаки, весело співали,

І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.

Ні, то не мати співає — виплакала свій колись гарний голос. То він чує її улюблену пісню в усьому: у воркотінні веретена, в шарудінні скоцюрблених пальців під прядивом, у тихому, мов далеке жебоніння, зітханні; бачить у розміреному похитуванні голови, в сльозах, що котяться по безкровних щоках і падають на коліна.

А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється,

К сирій землі припадає, чумаків благає:

“Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі!

Верніть моїх чаєняток, вони ще маленькі!”

І долинає здалеку, наче з туманних чумацьких шляхів, на яких ліниво ступають воли круторогі, скриплять ярма, похитуються мажі з високими халабудами:

“Ой чаєчко наша, неправдонька ваша.

Поварили чаєняток — добра була каша!”

Так не співає ніхто — ні кохана дівчина, ні друг-товариш, ні кобзарі, ні солов’ї. Так уміє співати тільки кревна ненька. Так слухати можуть лише рідні діти.

“Бодай ви, чумаки, щастя не діждали,

Що ви моїх дрібних діток із гнізда забрали!

Бодай же ви, чумаки, на Дін не сходили,

Що ви моїх дрібних діток в каші поварили!”

Мамо!

Матусю!

Нене!

Ненечко!

Знаю, бачу — важко вам, тяжко. Все, що мали ви, віддали дітям, усе до краплиночки, до крихітоньки. Нами та для нас жили. І сподівались, і чекали, виглядали, як сонця-світу, ліпшої будучини. Насамперед від мене, від моєї науки. Та не дочекались. Ударив лютий мороз — і ваші рожеві квіти-сподіванки схилили голівоньки, наче марево, розтанули ваші світлі надії-видіння. На серце ліг камінь, якого ніхто і ніщо не зможе зрушити.

Матусю!

Даруйте мені за цей великий і нестерпний біль, так несподівано завданий вам. Простіть своєму бездольному синові. І зрозумійте — інакше повестися не міг. Такий уже вдався, іншим бути не зможу. Не раз же самі говорили сусідам — пішов у батька весь: Арсенова чесність, вразливість, звага, химери… Так воно, мабуть, і є — все від тата. А разом з тим — і від вас. Хіба ж не бачу, як вам дошкуляє неправда, .несправедливість?

Раніш, коли я жив отут разом з вами, не знав, що діялось поза слободою, — був байдужий до всього, окрім наших власних злиднів, бабусиних казок, ваших милих пісень та книжок про життя святих великомучеників. А потім, як вибрався в Охтирку, Харків, як потерся між людьми, надивився, наслухався, начитався… Море кривди розлито на світі. Більшість людей без насущного шматка. Старі, малі, каліки. Ціла армія таких, як ви, вдів, таких, як ми, напівсиріт та круглих сиріт. Безправ’я. Безхліб’я, кров, сльози… Голова обертом іде, в очах темніє…

Ще в бурсі моя віра в спасителя-одинака розвіялась; тепер переді мною постав великий загал, робочий народ, щодень кривджений і гнаний. І я віддамся йому, тільки йому єдиному. Це — невідхильна потреба серця, котру не може затамувати ніщо. Краще смерть, найпекельніші муки, ніж неволя, ніж стояти на колінах, дивитися на кривду й мовчати…

Не думайте, що тільки ваш старший син такий. О, якби ви знали, якби могли уявити, скільки зараз по містах України, всієї неозорої царської імперії є хлопців та дівчат, перейнятих найщирішими думками й помислами про простого трударя, про матерів і дітей, їхнє щастя! Нас не злякають ні тюрми, ні кайдани, ні сибірська каторга, ні навіть кулі та шибениці. Желябов, Перовська, Халтурін, Кибальчич загинули, але після їх смерті лави протестантів, самовідданих борців поповнилися новими сотнями, тисячами.

Вся країна заворушилась, завирувала. Все, що є найкращого, найчеснішого, найсміливішого в ній, шукає шляхів у щасливу будучину, до волі й рівноправства. Одні з револьвером, бомбою в руках, другі з полум’яним словом на устах, треті з сміливими ідеями в головах… І сперечаються між собою, перевіряючи свої думки та серця. А на чиєму боці істина, хто зіркіший і мудріший, — те ще побачимо. Петро Цимбалюк стоїть на своєму, про інше й чути не хоче, Михайло Рклицький вагається, Евеліна Улановська, Ліда Лойко, польова русалка Ксана, від якої учора прийшов лист…

Павлові роздуми перебив Кузьма, що несподівано виплив з бічної вулиці.

— Здоров був, козаче. Як дома живеться-мається?

— Нічого, спасибі. А у вас що нового?

— У мене все нове, казав той, опріч взувачки, вдягачки та злиднів… А Матвій, чуєш, таки напаскудив мені.

— Невже?

— Еге ж. На тому тижні покликав мене Денис Іванович до себе і давай чистити в хвіст та в гриву. “Чого, питає, тебе на моїх конях носить за всілякими супротивниками царя? Хочеш вскочити так, як вскочив паламаренко?” Я йому і сенди, і тенди, не бачив, кажу, не віз ніякого паламаренка. А його наче сказ напав, от-от гавкати почне на сонце. Вимерзив, одібрав їздові, не сплатив місячного заробітку та й послав доглядати свиней, бодай вони йому виздихали. Отаке-то. Ну, бувай здоровий, кланяйся матері та Овчаренкам. Біжу, бо ось-ось має впороситися льоха.

29

Повітовий справник Арцибашев сидів у своєму кабінеті за столом і перегортав справу Грабовського. Паперів там накопичилось багатенько — цілий стіжечок. Листи, протоколи дізнання, списки, запитання, відповіді, розпорядження, накази, телеграми, а найбільше рапортів. Дивися ж ти, якийсь там семінарист, котрий, власне, ніякої шкоди державі не завдав і, мабуть, не збирався завдавати, а довкола нього протягом півроку зібралося стільки документів. Та це ж тільки в Охтирці, а скільки ще в Харкові, у самій столиці? Мабуть, усіх тих паперів і не полічити.

Зчинилася справжня крутія, яка захопила семінарію, єпіскопа харківського і охтирського, відомство православної сповіді, урядників, приставів, справників, поліцмейстера, прокурора судової палати, начальника губернського жандармського управління, губернатора та його канцелярію, департамент поліції, міністерства внутрішніх справ та юстиції, навіть священну особу самого вінценосця.

Чи не забагато? Чи не стріляємо з гармат по горобцях? Власне, яких злочинів накоїв той вісімнадцятилітній семінарист? Підірвав основи самодержавія і православія? Висадив у повітря Кремль чи Зимовий палац? Вчинив замах на імператора чи якогось члена царської родини? Нічого серйозного не сталось. Нема матеріалу навіть для судового звинувачення. Два чи три обшуки робили в хлопця. А що знайшли? Гектографовану брошуру “Інтелігенція і народна маса”, невідомо чий і до кого лист з Сибіру, лотерейні білети, якась записка про гниле коріння, якась цидула з шістьма рядками незрозумілих слів, книжки…

Таке добро зараз водиться майже в кожного молодика. Не тільки в студента академії, університету, інституту, а й у гімназиста та бурсака. Невже ж усіх їх обшукувати, хапати, ув’язнювати, судити? Бог з вами, панове. В такому разі довелося б подесятерити штати поліції, жандармерії, судовиків, різних донощиків, а всю армію кинути на спішне будівництво в’язниць. Перенаселимо Сибір, збезлюдимо центр імперії. Забракне кайданів для каторжників. Погана слава про наш трон розійдеться по всьому світу.

Самі своєю панікою, зчиненим повсюдно гвалтом не стільки згасимо протестантську вогневицю, скільки роздмухаємо її, прикуємо увагу підростаючого покоління до неї і тим самим помножимо лави справжніх революціонерів, озлобимо молодь проти себе. Це треба пам’ятати не лише міністру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному…

Прокурор харківської судової палати, як відомо, не відзначається ні особливими розумовими здібностями, ні проникливістю, ні людяністю, але й він не знайшов вагомих резонів для серйозного покарання юнака. Виходячи з фактів першого дізнання, проведеного помічником начальника харківського губернського жандармського управління майором Сазоновим, прийшов загалом до справедливих і вірно мотивованих висновків. От вони: “…имея в виду несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив настоящее дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий, вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор…”

На жаль, міністр юстиції не дослухався до голосу провінційного прокурора і порадив міністрові внутрішніх справ віддати колишнього семінариста під нагляд поліції протягом двох років. Міністр внутрішніх справ схилився до ради свого колеги з юстиції, запропонував її цареві, а той, за давно узвичаєною формулою, “высочайше повелеть соизволил: разрешить настоящее дознание административным порядком с тем, чтобы подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на два года”.

От тобі нарешті й обсмоктали “оное”, от тобі нарешті “соизволил”… Вчинили вирок, який не випливає ні з букви, ні з духу виявлених у семінариста “злочинних” матеріалів, “вещественных доказательств”. Замість того, щоб сам ректор та вихователі розтлумачили юнакові недоцільність його романтичних захоплень — а вони, видно, романтичні, — насварили, наставили на путь істини, прищепили йому пошану й любов до трону, — замість усього цього зробили з нього помітного державного злочинця, мало що не героя, мученика. Тепер він, напевно, привертатиме до себе увагу не тільки свого села, але й волості, ба й цілого повіту. Називається, здолали супостата…

Так згори донизу, всюди скам’яніла казенщина.

Перед самим собою можна і треба визнати, що в охтирській поліцейській управі справи також не кращі. Не додивишся — зразу летять дрова. От і в даному випадку. Протримали хлопця три дні в тюрмі та й відпустили в Пушкарне, не зробивши навіть формального допиту, аби заповнити відповідну сторінку в книзі про піднаглядних та належну відомість. Тому й залишилась без відповіді ціла низка істотних питань — хто такий засланець, яке його родинне становище, чи має засоби для існування, за що покараний, яким має бути поліцейський нагляд — офіційний чи неофіційний, дозволяються а чи не дозволяються йому відлучки з села?

Пристав Ткаченко все перекладає на Матушинського: я, мовляв, радив йому затримати Грабовського у в’язниці до повернення справника, а він відпустив. Так, Матушинський трохи поквапився. Але ж оформлення всієї документації на піднаглядних, а тим паче по Ряснянській волості, входить до обов’язків пристава другого стану. Саме Ткаченко мусив, уважно переглянувши привезені разом з арештантом документи, побачити, яких даних бракує там, і через городового зажадати їх від харківського поліцмейстера, допитати семінариста і доповісти, за відсутністю справника, Матушинському.

А що він зробив? Відношення поліцмейстера та копію постанови майора Сазонова засунув у шухляду, в’язня запхнув у камеру, не забезпечивши його навіть державними харчами… Служить, називається. Думає, якщо старий Ткаченко відпровадив не одну підводу подарунків у Харків, аби приліпити свого придуркуватого сина при повітовій поліцейській управі, то йому все сходитиме з рук…

Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й нудне листування з губернатором, щоб роздобути необхідні матеріали про Грабовського і завести на нього окрему справу. А губернаторова канцелярія теж неповоротка й недолуга. Ти їй ставиш десять запитань, а вона ледве відповість на одне, та й то плутано: робіть то офіційний, то неофіційний нагляд. А потім, не морочачи довго голови, бахнула: “…независимо от гласного надзора… учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор”. Довелось чекати, доки імператор “высочайше повелеть соизволил”.

Тепер стало ясніше і можна конкретно поговорити з Грабовським, точно викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього дані для книги про піднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сільських шпигів та сексотів! Вистачить гласних очей повітового пристава і волосного урядника. Правда, ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий до вистежування та рапортів, але те, може, й на краще…

Арцибашев і сам не збагне чому, але проймається співчуттям до Грабовського, особливо після того, як дізнався від Ткаченка, що родина покійного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звідкіля йде це співчуття? Можливо, від деякої біографічної спорідненості: адже його, справників, батько був також паламарем сільської церкви, теж помер молодим, залишивши на руках дружини чималу сім’ю, і він, теперішній охтирський справник, тодішній студент другого курсу сільськогосподарського інституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрією стати агрономом і ступив на поліцейську стезю.

Слизька й гидка ця стезя, однак тільки завдяки їй він, найстарший син, пожертвувавши собою, допоміг матері поставити на ноги молодших дітей. Тоді було шкода їх, братів та сестер, а тепер — себе, своєї молодості, своїх юначих сил, розтриньканих на поцяцькованій тумбі городового, на жорсткому стільці пристава, своєї золотої мрії, похованої дочасно й заживо. Вже старий, з сріблястими скронями, з перетлілими почуттями, але й зараз, іноді їдучи в село, дивиться на зелені поля, мов на чари. А потім, стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та недосягненного щастя, почуває себе обікраденим і нещасним, наче повертається з цвинтаря після похорону найближчої, найдорожчої людини…

Можливо, те співчуття живиться й іншим джерелом. Справник болісно переживає гірку долю своєї сестри Васси. Невдало склалося життя наймолодшої Арцибашевої. Чоловік загинув на російсько-турецькому фронті, а вона, квола й хвороблива від природи, залишилася з маленьким сином. Славним хлопцем ріс Фаня — допитливим, веселим, запальним. Закінчив бурсу з похвальним листом. Вступив до семінарії, прекрасно вчився і — який дивовижний збіг! — позаторік був ув’язнений за читання та розповсюдження якихось дурних прокламацій. Васса мало не померла з горя. Приїздила сюди, по пораду та допомогу до брата, а він їздив у Тулу. Всілякими правдами й неправдами ледве домігся визволення і повернення племінника в семінарію.

А хто ж допоможе вдовиці Грабовській, її синові, що по своїй недосвідченості потрапив у біду? Могла б попросити заступництва хіба в охтирського пристава другого стану Матвія Ткаченка, але цей земляк чомусь тільки прискаржує семінариста, силкується затоптати в багно, ладен у ложці води втопити, живцем з’їсти…

У двері постукали, і справник стомлено підвів голову.

— Зайдіть.

Коли відвідувач увійшов, Арцибашев аж відхитнувся: здалось, перед ним стояв його рідний небіж — невисокий на зріст, худорлявий, чорночубий, у потріпаній семінарській шинелі, босоніж…

— Фаня… — самі прошепотіли губи. — А де ж мама?

— Її не викликали, — відповів прибулий. — Ряснянський урядник звелів мені одному йти.

— Грабовський? — отямивсь Арцибашев.

— Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарної.

Арцибашев нарешті приборкав свою спантеличеність і в думці вилаяв себе — такий старий і стріляний заєць, а нараз розгубився…

— Сідайте, — показав на стілець.

Павло здивований: Ткаченко не запрошував сідати, а цей, такий значний начальник…

Присів, оглядівся. В кабінеті чисто, світло, стіл застелений важкою темно-зеленою скатеркою, на ньому дві купи книжок, в полив’яному слоїку ціла батарея старанно підструганих кольорових олівців.

Дивується також справник, придивляючись до Грабовського. Цей хлопець трохи ніби й схожий на Фаню, але в деталях — ні, у ньому є своє, неповторне, виразно підкреслене. Чорне волосся, зачесане назад, спереду збрижене ледве помітними хвилями, що переливаються приємним відблиском, високе й широке чоло світиться спокоєм, людським благородством і філософічною мудрістю; лискучі брови в стрімкому розльоті, а очі… О, такі не часто стрінеш — великі, густо залиті світлою блакиттю, з мерехтливими, як зорі, зіницями.

— Як поживаєте дома?

Блакить юнакових очей спалахнула, і в ній Арцибашев прочитав інше запитання — чого це раптом у повітовій поліцейській управі цікавляться життям політичного злочинця, ворога царського трону, засланого в рідне село?

— У матері, кажуть, хата згоріла.

— Шурин уже купив іншу, хоч гроші ще не всі виплатив.

— Новий врожай також згорів?

— Ні, він був на ниві.

— Багато землі маєте?

— Десятину поля та півдесятини городу.

Справник зітхнув і хвильку помовчав.

— На чиєму утриманні перебуваєте?

— На шуриновому. Мати хвора.

— Якесь ремесло знаєте?

— Ніякого.

Арцибашев знову помовчав, дивлячись кудись у куток.

— Строк свого заслання знаєте?

— Не знаю.

— Чималий. За царським повелінням — два роки, рахуючи від учорашнього дня.

— Відлучатися з дому можна? На заробітки.

— В тому-то й біда, що суворо заборонено.

— А з чого жити? Не можу ж я сидіти дармоїдом на шиї в шурина?

— Шурин хлібороб?

— Кравець. Він непоганий чоловік, але ж має власну сім’ю, утримує тещу, мусить розраховуватися за хату.

— Не дуже весело, — похитав головою справник. — А що ж будемо робити, як відбуватимемо покарання?

Грабовський знизав плечима. Арцибашев бачив: юнак не хитрує, не прикидається — справді не знає, як пережити два майбутні роки… Чим же йому допомогти? Не тільки повітовий справник, але й губернатор не має права не лише скасувати, а й навіть порушити “высочайшее повеление”. Це компетенція міністра внутрішніх справ. Доведеться просто зажмурити очі й ніби нічого не помічати.

— Які документи маєте при собі?

— Ніяких.

— А де метрична довідка, свідоцтво про закінчення бурси?

— Залишилися в семінарії.

— Знаєте, що ви відчислені з семінарії?

— Чув.

Арцибашев потер скроні. Витягнув з шухляди аркуш і простягнув Грабовському.

— Оце вам свідоцтво на право проживання в Пушкарному.

Грабовський, переглянувши папір, гірко посміхнувся.

— Цікаво сказано: “На свободное проживательство в селе Пушкарном… с тем, чтобы… нигде, кроме Пушкарного, не проживал”. Грамотно і точно. Свободно…

— То ваш однослобожанин Ткаченко компонував, а він до такого діла нахилів не має. Зрештою, хоч яким кострубатим є це свідоцтво, суть присуду воно передає вірно.. Хочу сказати вам ось що: кожен мусить уміти питати та витлумачувати державні документи, так би мовити, на свою користь, — дечого в них не помічати, інакше трактувати… Переїжджати на довготривале мешкання в якийсь інший населений пункт з Пушкарного вам заборонено, однак, як говорив поет, правила без винятків не існують… Ви мене розумієте?

— Здається…

— От і гаразд. А зараз зайдіть до пристава Ткаченка, дасте йому деякі відомості про себе для нашої документації і — з богом. Та частіше оглядайтеся, хто довкола вас вештається, остерігайтеся в розмовах… Ех, молодість, молодість…

Вражений, вийшов Павло од справника…

30

Настали довгождані жнива. На полях зашаруділи серпи, коси, граблі, закрутилися в’юрки, перевесла. Токи відгукнулись глухим гупанням. Дим, що струмував з коминків, запах свіжим хлібом. У хатах і подвір’ях посвітлішало. Обличчя людей стали веселішими, на них заграв життєрадісний рум’янець.

На вулиці чути:

— Магайбі, Ганно!

— Спасибі, і вам магайбі, Докіє!

— Нового хлібця вже покуштували?

— Слава Всевишньому. Ще не мололи, але в ступі натовкли, то й спекла коржі з маком. А ви не куштували ще?

— Мій старий кинув на жорна цілу мірку, вийшли і буханці, і пироги, і вареники.

— Молімо бога, аби й на той рік зарятував наших діток.

— Ой, молімо, молімо, сусідонько. Все в його руках…

Повеселішало також у хаті Грабовських. Тамтої неділі Ксеня Григорівна після церковної відправи ходила в поле і повернулась якоюсь ніби відмолоділою.

— Можна починати, — сказала врочисто. — І треба, бо через чотири-п’ять днів колос потече.

У вівторок раненько всією сім’єю вийшли на ниву, і Павло вперше оглянув її очима дорослого. Невелика нива — всього десятина. На трьох чвертках цієї десятини шарудять стиглим колоссям пшениця арнаутка і жито, четверта ще зелена й періста, бо вона під яровиною: тут по клаптику всього — і ячменю, і проса, і гречки, і гороху, і кукурудзи, і соняшників попід межею.

Взялися у дві коси. Спершу перед вів Григорій. Він — цибатий, кісся у нього довге, грабки високі, тому й бере ручку широку, як вулиця. Павлова ручка набагато вужча, але хлопець і з нею скоро відстав. Не ладиться в нього. Шарне косою, здається, рівно й плавко, а вона, клята, замість того щоб різати стебло, візьме і пірне носом у землю, залишивши по собі обчухрану гриву.

— Е-е, — говорить Григорій, посміхаючись, — після твоєї косовиці не треба й молотити — все зерно висипалось. Коса, брат, не слухається криворуких. Вона любить, коли з нею лагідненько, без пасії… Веди її так, аби п’ятка йшла над самою землею, а гостряк трошки вище.

— Та я ж ніби так і веду.

— То ж тільки ніби. Голкою криво вколеш — під пазур залізе, а коса… Дай-но сюди і подивись, як треба.

Оглянув косу, вдарив молоточком у плішку, махнув сюди-туди брусом по блискучому лезу, трохи перехилився на правий бік, потягнув — і золотий жмуток пшеничних стеблин тихо ліг на покіс… Дивиться Павло, витирає рукавом піт з чола, а сором заливає йому обличчя: там, де покосив шурин, — стерня, мов щітка, рівненька, між нею жодної соломинки, де він — наче гуси поскубали.

— Бачив? — питав Овчаренко, віддаючи косу. — Тепер підеш попереду, а я за тобою. Та будь моторнішим, бо можеш без п’ят зостатися. — І вже до дружини й тещі, які позаду в’яжуть снопи, кладуть полукіпки та підгромаджують: — Дайте нам води холодненької, бо зажохаємось.

Згодом Павло таки збагнув секрети незвичної для нього праці, і коса стала набагато слухнянішою, а покоси рівнішими.

— Нічого, нічого, семінарія, — хвалив його за полуднем Григорій. — Добре пішло, їй-бо, добре, я й не сподівався. Правда, мамо?

Ксеня Григорівна теж не шкодує теплих слів:

— Таки гарно, а як поклепаєте зараз коси — піде ще краще. Покійний Арсен також був смекалистий. Бувало, візьметься за якесь нове діло, спершу длубається, длубається, а потім, дивись, уже й виходить… — І зітхнула. — Було б що косити…

Додому поверталися при мерехтливому світлі вечірньої зірниці та круторогого молодика. Павлові руки й ноги аж гули од приємної втоми.

По вечері хотів ще трохи почитати, та не спромігся — зразу ж заснув прямо на подвір’ї просто неба.

Прокинувся від першого сонячного проміння, що позолотило йому лице. І здивувався — тіло було свіже, здорове, наче вночі хтось висмоктав з нього вчорашню перевтому…

В середу справили обжинки. Мати зв’язала перевеслом докупи кілька залишених косарями стеблин — бороду, витеребила з колосся в руку і, перехрестившись, сипнула зернини на стерню.

— Сійся, родися, жито-пшениця…

— А щоб росло та буйно квітувало, годиться примочити, — додав Овчаренко, висмикуючи кукурудзяний качаник з горла пляшки. — Давай, Олесю, що бог послав…

У четвер привезли снопи додому — і за коморою виріс невеличкий стіжечок. До вечора встигли навіть змолотити першу п’ятнадцятку.

— Значить, — за вечерею міркувала вголос Ксеня Григорівна, — ця п’ятнадцятка дала майже повний корець. У стіжку маємо шість кіп жита і дві копи без дев’яти снопів пшениці. Вважайте, на своєму хлібцеві перетягнемо за середину великого посту або хай навіть доплентаємось до паски, а далі хоч бери та й зуби на кілок вішай, о-хо-хо…

— Дякуйте, мамо, й за це богові, — розраджує тещу Григорій. — Відтоді як при нас живете, з торбами попідтинню псів не дрочили, іменем Христовим не перебивались, то, далебі, й не доведеться.

— Дай господи, щоб не довелося. Ти в мене добрий зять, не зобиджаєш, крихтою ділишся, але здобувати тобі ту крихту нелегко, ой, нелегко…

Тієї ночі Павло довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, зажмурював очі, навіть руки клав на вії, щоб не бачити місячної повені та забутися, але вечірня материна журба не виходила з серця й голови…

Поснідавши, подякував і сказав матері:

— Піду.

— Куди? — сполошилась вона.

— Пошукаю якогось заробітку.

— Де? Чи не до Пушкаря надумав?

— Ні. Той, знаючи, що я під наглядом поліції, не візьме мене на роботу.

— Схилиш голову перед Колупаєм? Хай бог боронить.

— Перед тим не схилюсь, якби й з голоду здихав. Подамся на сусідні села, може, щось надибаю.

В розмову втрутився Овчаренко:

— Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрікаю шматком, чи вовком дивлюся на тебе? Тобі ж ходити в інші села заказано. Хочеш вскочити ще в нову біду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю?

— Правда, голубе мій, правда, — усміхнулась Олександра. — Не рипайся, братику, нікуди. Може, згодом тобі якась полегкість вийде…

Не послухав Павло родинної ради — пішов. Не далеко. Вибрався за городи, перемахнув річечку і опинився в Старосіллі. Біля панської брами стрів Кузьму.

— О! — зрадів той. — Про вовка помовка, а вовк з лісу. Думав увечері бігти до вас.

— Чого?

— Перебалакав з токовим нашого пана, і він погодився взяти тебе на возовицю. Знаєш, молотьба, невправка, людей бракує…

— Ви ж у Пушкаря служили.

— Покинув, ще з весни покинув, хай він западеться на рівному. То підеш?

— Спробую, побачимо, що з того вийде.

Виходило спершу не зовсім ладно, і лановий не раз кидав похмурим оком на юнака, що невміло орудував вилами. Порятувало Павла те, що він возив пшеницю на тік разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його рівно класти хуру, а сам і подавав снопи, і скидав їх потім на стіл молотарки.

— Не хапайся, Павле, — заспокоював. — Тихше треба. І не юритуйся. Мовляв твій тато, не святі горшки ліплять, навчишся.

Так минув тиждень і настав другий. Увесь день сонце палахкотіло, мов навісне. Та, нарешті, стомилось, скотилося з голубої високості і зачепилось за західне бескеття, видовжуючи хисткі тіні і золотячи тік та людей на ньому своїм останнім промінням.

Кузьма вже кінчав скидати снопи барабанщикові, як на тік заїхала бричка повітової поліцейської управи і з неї зіскочили двоє — пристав другого стану та пушкарянський громадський староста.

— Грабовський! — надсадно гримнув Ткаченко — Сюди!

Павло покинув запрягати коней і підійшов.

— Чого ти тут? — визвірився Ткаченко.

— А де маю бути?

— Не знаєш? Дома, в Пушкарному і ніде більше

— Он воно, Пушкарне, — показав Павло рукою через річку. — До нього і півверстви нема.

— На один сажень не маєш права відлучатися.

Почувши галас, Кузьма зіскочив з воза і поспішив до брички. Машиніст скинув паса з маховика, аби марно не крутити порожнім барабаном, —-— і люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибіг також збентежений токовий.

— Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинців? — наскочив на нього пристав. — Хто дозволив, питаю?

— Яких злочинців? — не зрозумів токовий.

— А от яких, — тицьнув на Грабовського. — Ви знаєте, що державним злочинцям, які перебувають під гласним наглядом поліції, всіляка публічна діяльність найсуворіше заборонена?

— Як ви сказали? — закліпав токовий віями. — Пуб…

— Публічна діяльність, — повторив громадський староста, хихикаючи собі в вуса.

— А що ж то воно таке?

— Бог його святий знає, — знизав плечима Семен Язикатий. — Одні кажуть — конокрадство, другі — чаклунство, треті — прелюбодіяніє, четверті… Говорять різне, а толку… Розтовкмачте, пане начальнику, нам, калікам-недорікам, що то за киселиця-печериця і для чого годиться. Бо ж, самі бачите, кругом — мужва репана, на всі ноги наче кована, а насправді неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не потрапить, поки не розшолопає.

— Розтовкмачте, розтовкмачте, — посипалося з натовпу.

Тепер настала черга кліпати Ткаченку.

— Слухай, Матвію, — звернувся до нього Грабовський. — Раджу тобі, не клей дурня і не забивай людям баки. Публічна діяльність до сьогоднішньої молотьби найменшого відношення не має, а заборонити мені возити снопи за двоє-троє гін від рідного села ніхто не може. Не подумавши, ти таке втелющив: публічна діяльність на току…

— Оце так розтлумачив, — підхопив Язикатий — А то — конокрадство, прелюбодіяніє… Свята темнота, господи прости. Але й ти, Павле, трохи той… Хіба ж пан пристав клеїли дурня? У них і так гарно виходить, не треба навмисно клеїти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана начальника голова гай-гай… Ніби публічна і, мовляв той шляхтич, бардзо слічна…

Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв ні в сих ні в тих. Ледве спромігся на слово.

— Іди з-перед очей! — гримнув на старосту.

Той одступився і ледве чутно процідив:

— Придурок.

Хтось, не стримавшись, бризнув сміхом.

–— Що ти сказав? — підстрибнув пристав до старости.

— Нічого, єйбо-присейбо.

— Брешеш.

— Хто бреше, тому легше…

Пристав ледве перевів дух.

— Ось тобі мій наказ, — вимовив офіційно, немовби продиктував. — Зараз же підеш, ні, не підеш, а побіжиш у Рясне.

— Свят, свят, — перехрестився Язикатий. — Та в мене ж мозолі…

— Побіжиш і передаси урядникові: я звелів посадити тебе на тиждень у холодну.

— Передати і зразу ж вертати додому?

— Відсидиш, а потім повернешся.

— Це вже зовсім кепсько. Подумайте своєю розумною головою: жнива, молотьба, подушне збирати, скрізь гаряча пора, а староста бомки б’є, у холодній байдикує… А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко зайшло, а світ не близький. Або дозвольте замість волосної буцегарні одсидіти в моїй розправі. Я там так запруся-зачинюся, що ніхто мене звідтіля не виколупає. Зволите?

— Геть! — ще гірше озлився пристав.

Староста, вдаючи зляканого, позадкував за спину пристава, знизав дивакувате плечима і показав язика.

Матвій ступив до Грабовського.

— А ти, розбійнику, сідай на бричку та й поїдеш зі мною.

— Куди?

— В Охтирку.

— Чого?

— Там побачиш. Гайда.

— Не поїду.

— Що-о?

Пристав вихопив у фурмана батіг і кинувся на неслухнянця, однак дорогу йому заступив Кузьма з вилами в руках.

— Стань! Тут тобі жаба цицьки дасть…

Пристав пополотнів. Одступився, віддав батога фурманові, мить помовчав і заговорив спокійніше.

— Завтра, Грабовський, — в управу.

— Письмовий наказ справника є?

— Зараз буде.

Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нічого не знайшов.

— Дайте паперу й олівця, — звелів токовому. — Я все забув на службі.

— У мене нема. Покликати вагаря?

— Гукайте.

— Оце так штукерія, мосьпане, — вставив Язикатий. — Приїхали купці з Бару, і ні грошей, ні товару…

Пристав обернувся до нього.

— Знову гишаки?

— Бог з вами, пане начальнику, ніяких гишаків. Розповідаю хлопцям про прицюцинувату Хіврю…

— Замовкни!

— Нічим не вгодиш вам, як отій болячці, чіпляєтесь до всього…

— Одсидиш у холодній, — перебив пристав, — не тиждень, а два.

— А може, місяць, аби кругло вже було…

Вагар приніс папір та олівець. Пристав написав розпорядження, простягнув Грабовському.

— Завтра будь у повітовій управі.

Павло переглянув незграбну писанину, склав аркуш учетверо, роздер, кинув на землю і притоптав ногою.

— Що ти зробив, гайдамако?! — ледь не захлинувся Ткаченко.

— Не бачиш?

— Збиткуєшся над державним документом?

— Це такий документ, як ти державний муж. Недолуга записулька. Краще мовчи, бо зараз прочитаю людям, що там наварнякано, то засміють. “По получению оного ордера ниже слідующий…” Так у тебе завжди виходило і в бурсі. А до управи прийду тоді, коли отримаю наказ справника, за його підписом та печаткою.

— Ах, бунт!! — зарепетував пристав. — Знущання над представником влади? Пам’ятатимеш, розбійнику, пам’ятатимеш!..

Він притьмом вихопився на бричку, і вона погуркотіла з току, збивши густу куряву.

— З богом, Парасю, доки трапляються люди, — тюкнув Семен Язикатий. — Отож загорений, отож навіжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться ж! Прямо-таки ні в тин, ні в ворота судариня криворота. — Він трохи помовчав, дивлячись на паперові клапті, викинуті Грабовським, і спохмурнів. — На цьому, добрі люди, слові бувайте здорові, а я піду до Рясного виконать волю дурного. Спокутую там, Павле, і твої, і свої нинішні гріхи та, може, тим часом складу якусь кумедію о тім, як нині молотили і Колупая-мармолая публічно зганьбили.

31

Довго й терпляче ждав Грабовський виклику повітової управи, старанно готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка мовчала, наче їй заціпило. Пристав теж більше не навідувався. Не подавав голосу, також волосний урядник, котрому насамперед належало здійснювати гласний поліцейський нагляд за політичним засланцем.

Так минув місяць, минув другий, перевалило за половину й на третій. Наступила осінь. Небо ставало хмарним, часто загорталося бурими хмарами, бризкало дрібними дощами. Спорожнілі від плодів садки натягували на себе жовтогарячу намітку, тривожно перешіптувалися і вмивалися холодними росами.

Тяжко Павлові без діла дома. Нема куди подіти себе, нема за що руки зачепити. Попросив, щоб не заважали йому, — сам збиратиме городину. Всьому дав хазяйський лад: картопля, перебрана на крупнішу й дрібнішу, лежить у льоху двома купами, а на третій купі мішма — буряки та морква; кабаки — в сінях; вінки часнику та цибулі висять на горищі. Постягував картоплиння, огудину і спалив, а весь город перекопав. Знічев’я й тин полагодив.

— От бачиш, — радів Овчаренко, — знайшлась робота Привчайся до всього, знаного за плечима не носити

Поробивши усе в господарстві, Павло скрушно розвів руками: ‘

— За що ж тепер братися?

Книжки б читав, та де їх дістати. Ті, які пощастило роздобути в слободі, давно поперечитував У сусідні села не підеш, шукаючи книжок, — заборонено. І громадський староста, якого навідує Павло, радить поки що нікуди не відлучатися.

— Потерпи, хлопче, трохи. Може ж трапитися таке: ти тільки за ворота, а тут хтось із повіту чи волості — гульк, і Колупаєві ковінька на руку.

Коли б уже скінчились польові роботи і випав сніг, міркує Павло, вештаючись по подвір’ї. Може, взимку пощастить зібрати сільську молодь у себе дома. Щоправда, надія на те невелика. Хлопці насторожені, побоюються, а дівчата й поготів. Навіть Антін Щербак, ровесник і товариш по школі, — і цей жодного разу не заходив у хату, хоч у попередні роки, як Павло бував на вакаціях з бурси та семінарії, прибігав майже щодня.

Власне, нема чого ремствувати й сердитися на колишніх товаришів та друзів, вони просто залякані. Слободою он не перестають ширитися різні поголоски, страшні й лиховісні: паламаришин семінарист, мовляв, проти бога й царя, душогуб, стріляв у якогось губернатора, але не вцілив, з глузду зсунувся, вночі на зорі заводні валує…

На тому тижні сам Семен Язикатий чув, як старий Колупай говорив людям коло Тимощиної монопольки:

— Той паламаренко накоїв стільки, що в Харкові і в столиці розібрати не годні. З якоюсь бандою був зв’язаний, обкрадали банки, лавки, хати, кілька невинних душ на той світ спровадили, в церкві ікони побили, а золоте панікадило забрали й довго переховували у гнойовиську… Зараз усе розкопується, а як зведеться докупи, то не минути йому, сибірному, шибениці… Стережіться його і дітям закажіть… Поліція бачить, хто чим дихає і з ким кумпанію водить…

От і спробуй запросити когось у хату…

— До тебе можна? — почув Грабовський з вулиці.

Біля воріт стояв новий пушкарнянський паламар Грицько Любинський, якого позаторік виключили з семінарії за неуспішність.

— Заходь, коли треба.

— Давно збираюсь навідати, — говорив несподіваний гість уже в хаті, скинувши шапку і сівши на ослоні, — але ніяк не міг знайти вільної хвилини. Грошові справи парафії зовсім занедбані й заплутані, не знайти їм ні початку, ні кінця, як після світового потопу. Книга обліку новонароджених та усопших третій рік не ведеться. Одні папірці валяються по шухлядах, а в тих папірцях, написаних абияк, часто відсутні не лише роки, місяці та число народження, але й імена винуватців торжества…

— Обухівському ніколи тим займатися.

— Та ніколи ж. Оце, думаю, якби наскочив благочинний або якесь інше начальство, то заварилася б каша…

— Нічого не завариться. Обухівський всюди попідмащував і попідкручував.

— Можливо, й так, я ще не обнюхався, не знаю. Словом, невесело… А хочеться ж погомоніти, згадати нашу минувшину, хлопців-друзяк, поділитись новинами з політичного та всілякого іншого життя-буття. Сам знаєш, яке культурне товариство у цій богом забутій слободі. Кожен зарився у свій барліг: не хоче й носа показати на громаду, повідати світові свої думи та почування, а в Обухівського завжди то гостина, то похмілля після неї… В такому оточенні легко обернутися на тупорилого крота.

Думки Грабовського двоїлися. Скільки може пригадати, він ніколи не поважав Грицька-чревоугодника, навіть більше — зневажав за його приятелювання з Матвієм Ткаченком і Михайлом Приходьком та за цілковиту байдужість до інтересів учнівського загалу. І раптом — ремствування на відсутність громадської активності, культурного товариства, смак до політичних новин. Поривало сказати гостеві щось дошкульне і випровадити з хати — хай у Колупаїв шукає компанії… Краще розповів би, як і при чиїй допомозі поцупив пушкарнянське паламарство, де був понад півтора року: адже відчислили його з семінарії ще в кінці першого року навчання…

Однак витурляти Любинського Грабовський не набереться зваги. Все ж таки Грицько — гість, сам навідався, не побоявсь ні страшних чуток, ні можливих ускладнень у взаєминах з Матвієм. До того ж скаржиться на відсутність діяльного товариства, цікавиться суспільними проблемами, непохвально говорить про Обухівського. Може, таки змінився чоловік, не хоче далі жити так, як жив раніш?

— Коли нарешті заворушиться село, — вів далі Любинський, — особливо ж його інтелігентна частина — вчителі, лікарі, земці? Коли нарешті візьмемось за освіту, культуру і понесемо їх у мужицьку хату, навчимо хлібороба краще обробляти землю, збирати багатший урожай, виводити ліпші породи скотини, писати, читати газету, книжку? На жаль, ніхто цим не клопочеться. Тому кругом темрява, безправ’я, а часто й беззаконня, панують всілякі жмикрути, нахаби, п’янюги, а ті, що здобули грамоту, поскінчали бурси, гімназії, семінарії, тікають з села, забувають свого ближнього, частенько навіть ідуть у поліцію, допомагаючи властям тримати цього знедоленого хробака-мученика в покорі.

Павло здивований і вражений. Невже отаке говорить Любинський? Той самий Любинський, котрий поза своїм носом ніколи нічого не бачив і не хотів бачити. Невдоволений сільськими порядками, становою нерівністю, інертністю сільської інтелігенції. Забалакав про хробака, киває на державу, поліцію, ремствує, ба й обурюється, прагне послужити ближньому…

— У місті трохи інакше, — казав паламар. — Там — навчальні заклади, культурні осередки, клуби, бібліотеки, гласні й негласні об’єднання та зборища, а молодь сміливіша й рішучіша, їй не клади пальця в рот, бо всієї руки позбудешся… Тепер ганю себе, як гамана, за те, що так нерозумно згубив семінарію. Знаменитий ледар, чревоугодник, як ви мене звали. Соромно й згадувати. Уже б закінчив семінарію, а далі — в інститут або й університет. Поміж людьми побував би, роздивився, гарячі голови б побачив, подібні до Кибальчича, послухав їх, то, може, і сам…

— Ще не пізно, — говорить Грабовський. — Можеш повернутися до семінарії, навіть зразу на богословський відділ, туди тих, хто вже служив у церкві, приймають легше, пільгове. Була б охота…

— І те правда, — згоджується Любинський. — Мабуть, через рік-два таки поїду довчатися. — Він помовчав, обвів хату поглядом і спитав: — Ти про Івана Калюжного щось чував?

Павло подивно зиркнув на гостя, відповів стримано:

— Дещо.

— Одчаюга, говорять.

— Говорять.

— Бачив його?

— Ні.

— Шкода.

— Нащо він тобі?

— Цікаво. Землячок же, з Сумщини. Засуджений ніби.

— Можливо.

— А в кого можна дізнатися про нього більше?

— Не знаю.

— Ну, бог з ним, хоч і шкода такого сміливця. Я, власне, до тебе в невеличкій справі.

— Якій?

— Нашого Трутня знаєш?

— Хто це?

— Пав Трутовський з Полівки, так його іменують позаочі за неробство і розкішне життя.

— Мировий суддя?

— Колишній. Постарів, спився, згулявся, зледащів, а торік пішов у відставку.

— То й що?

— Підшукує розумного чоловіка, аби той розібрав і привів до ладу архів його суддівської діяльності. Просив мене порекомендувати когось. Я порекомендував тебе.

— З якої речі?

— Відаю, — не розкошуєш. Колишні однокашники мусять якось підсобляти один одному, кожен може попасти в скруту. А чому б тобі справді не взятись? Робота велика, цікава, можна трохи підлататися.

— Мені заборонено відлучатись з Пушкарного, мушу жити тільки тут. До того ж, коли Трутовський дізнається, що я політичний засланець і перебуваю під гласним наглядом поліції…

— Його, крім псів, яких розвів понад півсотні, ніщо не цікавить, так само й політика. Про тебе я все розповів. Згоджується, обіцяє добре заплатити. А заборона, вона… від Пушкарного до Попівки всього якихось сім-вісім верст. Ніхто й не знатиме. Ну?

— Спасибі за турботу. Кажуть, у Трутовського є бібліотека.

— Велика. Я бачив її, його син Сергій показував, навіть обіцяв тихенько, щоб не знав батько, деякі книжки давати. Трутень — лежень, гуляйло-придибайло і п’яничка, а до книжок не байдужий. Підеш?

— Спробую.

— Не пробуй, а йди, раджу. У понеділок я їхатиму додому, можу й тебе повезти на перемови. Згода?

— Гаразд.

— Бувай здоровий. Значить, до понеділка.

Випровадивши гостя за ворота, Грабовський подумки вилаяв себе Чого так сковано, так насторожено поводився з Любинським? Розмовляв, особливо відповідав на запитання, наче каліка-недоріка. Дещо… Говорять… Можливо… Чому не розповів усе відоме тобі про Івана Калюжного? Адже дещо все-таки знаєш.

Так, так — знаєш: Калюжний на шість років старший за тебе, має гарну сестру, харківську гімназистку; за участь у студентських заворушеннях виключений з Харківського університету і відбував заслання у Вологді; потім жив у Москві, там організував таємно народовольське товариство Червоного Хреста, керував нелегальним паспортним бюро, що виготовляло фіктивні документи для революціонерів, провадив політичну роботу серед робітників; торік був заарештований, судився у “процесі 17-ти” і отримав п’ятнадцять років каторги…

Чому б не повідати це Любинському? Такі речі втаємничувати не можна. Навпаки, треба говорити про них на повен голос, розповідати всім, гаряче, пристрасно. Тим паче, надійним юнакам, які потім зможуть… А Любинський, здається, саме до таких тепер належить. Дивися ж: порекомендував тебе панові Трутовському, прийшов сказати, обіцяв підвезти, представити… Будь справедливішим до людей, вір їм, шукай у них добре. Не підходь до кожного упереджено, з насторожливими й стримуючими знаками запитання.

В тому числі й до Грицька Любинського. Видно, колишній ледачий чревоугодник переродився або ж перероджується. Але чому ж його не любить, просто-таки ненавидить Овчаренко?..

— Телепень, — каже. — Підлизує зад усім — і Пушкарям, і Колупаям, і Обухівському…

Либонь, не підлизує. Прозоро натякав на Матвія, непохвально говоривши про бурсаків, які йдуть у поліцію, а Обухівського аж толочив у багно. Очевидно, шурин помиляється. Можливо, його до цієї помилки спонукає ображене родинне почуття, бо якось мовив:

— Чого йому було пертися з Попівки в Пушкарне і захоплювати тутешнє паламарство? Хіба не відає, що воно здавна і справедливо належить Грабовським…

Не хоче й слухати доброго слова про Грицька Любинського.

— Помиляєшся, дорогий мій шурине, помиляєшся, — задоволено мимрить Павло, причиняючи хвіртку. — Любинський…

32

Переступивши поріг, Павло спинився вражений і спантеличений. Кімната, в яку потрапив, нагадувала комору харківської газети “Южный край”. Три шафи з скляними дверцятами були вщерть забиті папками. Такі ж папки та тугі паперові зв’язки купчилися на шафах, стелажах попід усіма чотирма стінами, на підвіконнях, столі, підлозі. Всі вони, як і шафи та стелажі, вкриті товстим шаром темно-сірої задавненої пилюги. Все похмуре й непривітне. Від дверей до масивного столу, що туманів проти величезного вікна, кривульчиться вузенька стежина.

Хазяїн завважив його спантеличеність.

— Не дивуйтеся, молодий чоловіче. Можливо, колись, якщо втрапите на судейське поприще, у вас теж буде так. Знаєте, день за днем, процес за процесом, справа за справою, вирок за вироком, а вони, папки, множаться, множаться. Спершу, як зволите бачити, я складав їх акуратно в шафи, а потім набридло все це, то й пішло через пень-колоду…

Трутовський пробрався до шаф, повідчиняв їх, здійнявши хмарину порохняви, витер руки об поли синього камзола.

— Роботи, — вів далі, — тут, звісно, багато, потребує вона чимало зусиль та й не кожному по плечу. Не приховаю, один тутешній писар брався за неї, одначе у нього нічого не вийшло.

— А ви давали йому якісь настанови?

— Майже ніяких, бо в фундуванні архіву й сам не тямлю. Треба придумати якусь таку систему групування й опису документів, котра враховувала б хронологію і природу, характер судового процесу. Скажімо, ось тут, — показав на паперову купу в кутку, — лежать усі матеріали за останній, тобто минулий рік моєї суддівської діяльності. Гадаю, і в книзі обліку, яку заведете, і потім на стелажах вони зберігатимуться по роках, але між собою мають бути згруповані за рубриками — податки, оренди, строкові найми, кражі, побої, сварки і так далі. Як ви вважаєте, такий принцип підходящий?

— Цілком, а втім, мені поки що важко схвалювати чи заперечувати його, бо ще не знаю самого матеріалу. Роздивлюся — скажу.

— От і чудово. Починайте. Впораєтесь, зробите все гарно, я не поскуплюся і, крім суми, про яку домовились, підкину ще щось…

— Дозвольте запитати.

— Прошу.

— Кажуть, у вас є бібліотека, то чи не можна б дечим скористатись?

Трутовський хвильку подумав.

— Взагалі книжок я нікому не даю, але якщо у вас ладитиметься з архівом, можете користуватися й книжками. Вимагаю одного — поводитись з ними бережно, листків не загинати, поміток на берегах не робити. Вони, батеньку, — також капітал, нерухоме майно, коли хочете…

Перші два дні Грабовський повністю згаяв на те, щоб розібратися в архівному хаосі колишнього мирового судді. А потім узявся впорядковувати його. Працював із задоволенням. Не просто пересипав та обліковував різні справи, а майже всі підряд читав. І з них в його уяві вимальовувалась дуже строката й барвиста, помежована багатьма драматичними, трагічними, а іноді й комічними епізодами, картина класових стосунків на селі, побуту, звичаїв, обрядів, родинного життя. В судових паперах, жужмом скиданих у папки, вирували і надривні зойки, і приглушений сміх, і розпачливе ридання…

Над деякими документами затримувався цілими годинами — по кілька разів перечитував, вдумувався, робив виписки у свій зошит, аби згодом використати ті нотатки в статтях для “Южного края” та “Харьковских губернских ведомостей”. Після такого читання іноді сидів мовчки, неначе рокований, і витирав вологі очі, а обід та вечерю ледве-ледве пропихав у горло. Вночі погано спав, часто пробуджувався, обливаючись холодним потом від страхітливих сновидінь.

Та й хіба спатимеш міцно, коли тебе, мов гріхи душу, обступають і немилосердно мучать десятки тяжких людських історій? А оця, щойно вичитана в паперах грубезної сірої папки, вразила й схвилювала найглибше. Ті папери списані не Трутовським і потрапили до колишнього мирового судді, мабуть, з грайворонської поліцейської управи. Для чого вони йому? Як роздобув їх?

Сумна історія, гірка доля випала її героїні.

Прожила Тетяна Іванівна Гордійчук двадцять дев’ять років, вісім з яких провчителювала. Майже кожного року вчительку переводили зі школи в школу, а в сірій папці множилися доноси, рапорти, скарги, вимоги, нагадування, застереження. Авторами тих звинувачувальних документів виступали попи, дяки, урядники, старости. І всі, ніби змовившись, писали: далі тримати вчительку в цьому (чи іншому) селі не можна, бо вона — непокірна, не слухає місцевих властей, домагається коштів на школу, до церкви не ходить, батюшці руку не цілує, водить компанію з найбіднішими селянами, гуртує довкола себе молодь, влаштовує різні шкідливі вистави, читає книжки…

Наче Оксана Петрівна. Коли б не інше прізвище, ім’я та по батькові…

Два останні роки вчителювала Тетяна Іванівна в селі Колотилівці на Грайворонщині. Видно, була вже зовсім хвора й знесилена, однак, як і раніш, — клопітка та бунтівлива. І звідтіля, з Колотилівки, в сіру папку плавом пливли скарги й нарікання. Вони завершуються розпорядженням начальника губернського жандармського управління негайно заарештувати неблагонадійну вчительку, а також рапортом волосного урядника про її смерть…

— А де ж Оксана Петрівна? Що робить, як живе, почувається?..

Нарешті Павло оглянув бібліотеку Трутовського і переконався, що слава її занадто перебільшена. Не така вона вже й велика, а тим паче цінна. У ній не більше трьох сотень книжок та журналів, переважно спеціальних. У найбільшій, на три відділення, шафі з-за скла поблискують роззолоченими та розсрібленими фоліантами зводи законів царської імперії, починаючи від Петра Великого і кінчаючи першими маніфестами Олександра III, кодекси, а також різні циркуляри, інструкції, розпорядження губернської влади.

Серед белетристики переважали книжки Вальтера Скотта, Пушкіна, Гоголя, Гончарова, Достоєвського Салтикова-Щедріна, Жуковського, Карамзіна. Українська література була представлена творами Куліша, Квітки-Основ’яненка, Котляревського та харківськими альманахами. Всі книжки стояли, мов солдати, новенькі, чистенькі і, видно, ніким не читані. Дивлячись на них, Павло згадав слова пана Трутовського про капітал, нерухоме майно. ‘

Спершу схопився за Михайла Салтикова-Щедріна, бо вже давненько чув про цього письменника, якого непохвально трактують оборонці царського трону. Але чи тому, що багато сподівався від тих творів, чи з якихось інших причин, вони, в тому числі й “Господа Головлевы”, не схвилювали молодого серця, не збунтували юнацької крові. І тоді, дещо розчарований, накинувся на свого улюбленого автора — Федора Достоєвського. З Раскольниковим часто не згоджувався, гаряче сперечався, проте розмовляти з ним, ба й дискутувати було цікаво…

Волосний урядник ладен би сидіти на розпеченому залізі, ніж на гойдливій бричці повітової поліцейської управи поряд з розлюченим приставом другого стану. Взагалі сталося щось зовсім незрозуміле урядникові: годину тому пристав заскочив, наче харциз, у Рясне, перестрів на вулиці урядника, обклав, мов стусанами, найбрутальнішими словами й звелів залазити в бричку.

— Я тобі покажу, я тебе провчу, — злостиво обіцяв Ткаченко, несамовито періщачи коней батогом і щосили натягуючи віжки. — Пам’ятатимеш, сучий сину…

— Схаменися, Матвію Калениковичу, — подав ображений голос урядник уже за містечком. — Чого ти розпанахидився? І чому тикаєш мені, наче одноліткові? Я з тобою гусей не пас, майже втричі старший…

— Старший?! — перебив пристав і лиховісне зареготав. — Роки волячі, а розум телячий…

— Гій на тебе, шалений, не гріши бога. Я з твоїм батьком разом парубкував, а з твоєю матір’ю хрестив дітей у Старосіллі… Побачу Каленика — скажу…

— Досить!! — вереснув пристав.

Матвій Ткаченко лютував у душі. Старший… Дивись на нього! Парубкував з батьком, кумував з матір’ю… А хто вище стоїть — повітовий пристав чи волосний урядник, хто кому підлягає, шле рапорти, хто кого величає в тих рапортах високоблагородієм? Поскаржиться родителеві… А що той родитель для станового пристава? Нуль без палички, дзвін без калатала…

Аби тільки не надумав поскаржитися справникові. Тоді фортуна може обернутися до пристава неголеною потилицею. Взагалі останніми місяцями Арцибашев почав косо поглядати на Ткаченка. Що не зробиш — не так, грубо, некультурно, неграмотно… Нічим йому не вгодиш. Правда, пристав не дуже побоюється свого начальника, бо має значних оборонців у канцеляріях і поліцмейстера і губернатора, а все ж про службові діла, вади й заслуги своїх підлеглих губернських верховодів інформує повітовий справник.

Матвій Ткаченко не має якихось конкретних доказів, але відчуває, що неприхильне, часами прямо-таки вороже ставлення справника до нього чимось пов’язане з Грабовським. Почалося ще від тих неоформлених документів про арештанта, привезених городовим. Чому тоді ж, при городовому, не переглянув їх, не виявив у них прогалин, не заповнив у журналі сторінку на засланця? Бачиш — не заповнив…

Можливо, ті відомості й цікаві справникові, але Ткаченкові вони здавна відомі до найменших дрібниць і подробиць. Той пушкарнянський задирака трьома роками молодший від повітового пристава, йому сім тижнів тому перевалило на двадцятий; колючий на язик, ну, сміливий, однак же злиденний, бунтівливий, богохулець, всюди, де тільки може, глузує над Матвієм…

А хіба годен пристав забути оту розмову, що відбулася після його повернення із Старосілля? Ох розмова… Навіть не вислухавши тоді інформацію про сутичку на току біля молотарки, Арцибашев увесь побагрянів і перейшов у навальний наступ.

— Ніяк не збагну, Ткаченко, чому ви так заповзято в’язнете до Грабовського, чому лише ним клопочетесь, наче вам більше нічим займатися. Здається, земляки, а виходить…

— Він порушив повеління царя і губернатора, — відмагався пристав. — Той паламаренко…

— Не плетіть дурниць. Порушив… Пригадайте свідоцтво, яке ви самі компонували. Ось воно переді мною, гляньте. В ньому ясно, чорним по білому, вашою ж рукою написано: “чтобы по свидетельству этому он, Грабовский, нигде, кроме Пушкарного, не проживал”. Розумієте? Не переїздив надовго в інші села, тривало не мешкав там. Так?

— Так, — мусив погодитись Ткаченко.

— А хіба він перебрався в Старосілля?

— Пішов на возовицю.

— Пішов… Безсердечний ви і, коли правду говорити… Невже вам багнеться, аби юнак з голоду здох? Крім того, у Старосіллі я бував не один раз і пам’ятаю — від нього до Пушкарного рукою подати, через рівчак лише перейти, то, по суті, один населений пункт, можливо, ті два села згодом зіллються. Де ж тут порушення, злочинство?

— А його намагання вчинити бунт, знеславити представника влади?

— Вчинити бунт… знеславити… В того, хто має гарну славу, її не так легко одібрати, а погана сама розлазиться по світу, вона не боїться і не слухається найрішучіших поліцейських заходів. Наш фурман бачив, що відбувалось коло молотарки, і всю провину за те перекидає на вас, а йому рота не заткаєте. Самі наробили кваші, самі тихенько і з’їжте її, коли не хочете ускладнень по службі… Пам’ятайте притчу про те, як бариня сама себе висікла…

Дивись-но — висікла. Не кваптеся, начальнику, не прикладайте до пристава другого стану різні притчі. Ще подивимось, чия буде зверху, чий батько спритніший, кому доведеться пекти раків. Треба тривалого мешкання? Нате. Кінчається другий тиждень праці Грабовського. Договір укладено на всю роботу, а її не виконаєш і за півтора місяця. Це, дозвольте запитати вас, не тривале? Цього разу все зладжено так, що доведеться й вам замислитись над своїм заступництвом. Навіть фурмана навмисне залишено дома, щоб не було зайвих свідків на випадок чогось непередбаченого. Будете приперті до стіни фактами і змусите належно оцінити охоронницький талант, поліцейську пильність свого станового пристава. Добре, що ви поїхали на свою Тульщину провітритися та перепочити. Провітрюйтесь, попивайте чайок з тульського самовара, а ми тим часом зробимо те, що треба, без ваших санкцій…

— Де зараз Грабовський? — питає урядника.

— Дома, — відповідає той.

— Брехня.

— Учора в Рясне приїздив пушкарнянський громадський староста і сказав: Павло Грабовський живе разом з матір’ю.

— Оце так здійснюється нагляд?

— Я ж не можу щоденно бувати в Пушкарному і вартувати під хатою засланця. Нагляд гласний, тому й користуюся даними місцевої розправи.

— Того старосту треба самого взяти під гласний нагляд і частіше замикати в холодну. Не краще зілля, ніж Грабовський.

–— Що було наказано вами, староста відсидів.

— А що Грабовський дома, набрехав.

— Не може того бути, не такий він…

— Не такий? Скоро пересвідчитесь.

— Де все-таки Грабовський? — поцікавився уже урядник.

— У Попівці.

— Звідкіля відомо?

— Не з рапортів волосного урядника а чи пушкарнянського старости, що приховує протидержавні злочини.

— Відповідно до розпорядження губернатора нагляд має бути гласним, відкритим.

— Еге ж, гласним, однак ніхто не забороняв і негласного. У даному випадку він себе цілком виправдав.

Бричка повітової поліцейської управи протанцювала вибоїсту вулицю села і круто повернула до маєтку пана Трутовського.

33

Останні тижні року 1883 Матвій Ткаченко не ходив, а літав, наче його носили незримі крила слухняних янголят, і почував себе не в повітовій поліцейській управі, а на десятому небі. Справа зроблена — і квит. Хай її просування дещо загальмувалось, але клопіт це не такий уже й великий. До того ж він, здається, ллє воду в лотоки пристава: адже Грабовський і досі, як свідчить найсвіжіший рапорт ряснянського урядника, працює в Трутовського, отже, його протидержавний злочин зростає і множиться…

Загальмував те просування помічник справника. Приїхавши з Попівки, становий пристав посидів два дні дома, склав акта про те, що Грабовський, Павло Арсенович, служить у колишнього мирового судді, і, за відсутністю справника, подав помічникові. Сподівався, той зразу вживе належних заходів — ув’язнить злочинця, а Матушинський умив руки: почекаємо, мовляв, Арцибашева, квапитись нема куди… Обмежився рапортом губернаторові.

Довелося чекати більше місяця. Нелегко далося те чекання Матвієві, проте він витерпів — учора справник приїхав.

Затиснувши буру теку під пахвою, Ткаченко гучно постукав у двері. Арцибашев, як і завжди, сидів за столом спокійний і по-діловому зосереджений. На привітання відповів чемно, навіть поручкався, і Матвієві видалось, що начальник почуває себе перед ним незручно. Мабуть, Матушинський уже розповів про халепу в Попівці. Чи не збирається вибачитись, що отак ображав його, пристава?

— Які новини є на вашій ділянці повіту? — цікавиться Арцибашев.

— Якихось особливих нема. Про Грабовського знаєте?

— Нічого не знаю. А що з ним?

— Знову порушив заборону і порушив грубо.

— Говоріть точніше.

— Покинув Пушкарне, переїхав до Попівки і став на службу у пана Трутовського.

— Ряснянський урядник повідомив?

— Ні, я сам туди їздив, що й заактував, а сповістили мене свої люди.

— Хто?

— Ну…

— Це і від мене тримаєте в секреті?

— Пушкарнянський паламар. Сам він родом з Попівки, а колись разом зі мною та Грабовським учився в Охтирській бурсі.

— Чим думаєте платити за ту неофіційну стежу та інформацію?

— Нічим. Паламар усе те робить по давній дружбі зі мною і з любові до трону.

— Та-ак, — протягнув справник. — Чи порушив Грабовський інструкцію про нагляд, ще не відомо, а що ми її порушуємо — це…

— Порушуємо?

— Безумовно. В царському повелінні та в циркулярі губернатора сказано лише про гласний нагляд, а ви, виявляється, без мого відома, наперекір законодавству, завели собі окремий, так би мовити, власний нагляд. Хто дозволив?

— Ну?..

— Не нукайте, відповідайте.

— Я хотів…

— Чого ви хотіли, те зараз ніякої ролі не грає. За повіт відповідаю я і самоуправства нікому не дозволю. Погляньте самі, що виходить: служите в нашій управі вже другий рік, а за весь цей час, куди впхаєте свого носа — там… Так довго ми, мабуть, не служитимемо разом. Подумайте над цим…

Дошкульна мова справника ображає і обурює Ткаченка. Проявлено державний розум, ту пильність, котрої вимагають усі настанови згори, своєчасно викрито злочин — і замість вдячності маєш догану, нагінку. Сам полковник Цугаловський, зібравши до себе влітку всіх приставів Сумщини, говорив їм: у роботі поліції та жандармерії мета виправдовує засіб. Для охорони правопорядку, безпеки царського трону, для знищення революційних кублищ можна і треба не гребувати будь-якими методами й засобами.

Як же узгодити ці мудрі слова начальника губернського жандармського управління з докором повітового справника про порушення царського повеління та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо. Той каже — робіть так, а цей гне зовсім інше. Чиїми вказівками керуватися?.. А якої б заспівав справник, коли б знав, що тривала відлучка Грабовського в Попівку була навмисно спровокована приставом через Любинського? Тут потрібно бути обережнішим і обачнішим, аби самого себе не турнути в яму. Арцибашев користується довір’ям і пошаною в губернатора…

— Добре, я подумаю, — кривиться Ткаченко, наче їсть терпкі й давкі груші. — Можливо, з мого боку трохи… Однак Грабовський учинив злочин. До того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, він відмовився. Повернусь, мовляв, після виконання умови з Трутовським. Значить, умови порушити не хоче, а закон порушує. І зараз перебуває в Попівці. Як же бути з ним?

Арцибашев якусь хвилю помовчав і зітхнув:

— Ніяк.

— Чому?

— Грабовському дозволено впорядкувати архів Трутовського.

— Дозволено? Ким?

— Мною.

Ткаченкові перехопило дух.

— Вами?

— Так, мною. Про те клопотався не тільки він, але й колишній мировий суддя. Тому ніякого злочину за Грабовським нема і вам нічого було вимагати негайного повернення, та й взагалі…

— Я, — перебив пристав, — цього не знав.

— І не могли знати, бо той дозвіл я дав перед самим моїм від’їздом на Тульщину, а ви тоді хворіли і на службу не ходили. Пригадуєте?

— Пригадую.

— А губернатора я повідомив письмово. Отже, виходить, Грабовський мав право не виконати вашої вимоги.

Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу.

— Грабовський не лише не виконав моєї вимоги, а й ображав мене, лаяв нецензурними словами.

— Якими?

— Всілякими. Називав дурнем, мазницею.

На обличчі справника тріпнулась легесенька посмішка.

— У цих словах нема нічого нецензурного. Вони просто визначають певні людські якості.

— Нехай собі визначають, але хіба можна вергати їх приставові межи очі при виконанні ним службових обов’язків? У Грабовського ж таке повелося здавна. Ще в школі, а потім і в бурсі на кожному кроці — дурень, мазниця. Колупаєм дражнить.

— А це що таке?

— То так вулично називають наш рід у Пушкарному. Чи легко мені все те слухати й переносити, особливо на службі?

— Ні, мабуть, не легко, — згодився справник і схилив голову низько над столом, аби не показати приставові своїх усміхнених очей. — Я серйозно говоритиму з ним і відповідно покараю. Викличте його в управу.

— Він мене не слухає. Вимагає наказу за вашим підписом і печаткою.

— Скомпонуйте формений наказ, я підпишу і прикладу печатку.

У кабінеті справника сидів Грабовський, і Арцибашев, силкуючись бути суворим, роздивлявся його спідлоба. Хлопець виглядав ще худішим та марнішим, ніж півроку тому. Он на чолі лежить перша зморшка, дві інші тоненькими півколами оточують вольовий рот. Тільки в блакитних очах, як і тоді, жевріє вогник і в зіницях не видно дна.

А Грабовський дивився повз справника на голу стіну і думав: “Сьогодні сімнадцяте грудня, минув рівно рік відтоді, як я разом з городовим Волошиним переступив поріг охтирської поліцейської управи. Чим скінчиться нинішній візит? Знову одиночна камера, знову голод?..”

— Звідки ви зараз прийшли? — озвався Арцибашев.

— З Пушкарного.

— У Попівці роботу скінчили?

— Так, у середу минулого тижня.

— Щось заробили?

— Трохи. Півсотні карбованців. Думаю купити дещо матері, а решту віддати шуринові на хату.

Справник довго заглядає в папери на столі, машинально ворушить пальцями бліде срібло скронь.

— А інструкцію про нагляд, котру вам давали читати в управі, порушили?

— У мене іншого виходу не було. Хліб, що вродив, уже кінчається. Шурин не може прогодувати всю сім’ю.

— Що ж робити з вами?

— Вам видніше.

Арцибашев стягнув з носа окуляри.

— Таке порушення може скінчитись тривалим ув’язненням або й новим судом.

— Судіть.

— Судіть, — зітхнув справник і на мить заплющив очі. — Слова, слова…

— У мене, крім слів, нічого нема.

— Знаю.

І знову довге зітхання.

— Ви, доносять, не ходите в церкву.

— Ненавиджу попа, який колись мене вчив і незаслужено бив, та й взагалі, я щодо релігії дотримуюсь…

— А чому, — перебив справник, — обзиваєте Ткаченка дурнем, мазницею, Колупаєм?

— Не знаю.

— Те знаєте, того не знаєте…

— Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай складає акта. А він стає на мозоль…

Арцибашев розсміявся.

— Стає на мозоль…

— Дорікає злиднями, називає паламаренком, каже згноїть мене…

Справник насупив брови і перевів мову на інше.

— Якщо хто-небудь запитає вас, чому найнялися в Трутовського, скажіть — мали від мене дозвіл.

Ясна блакить на очах Грабовського потемніла, обертаючись на густу синяву.

— Я вас не просив…

— Не просили, а зараз попросите.

Він узяв із столу чистий аркуш паперу і простягнув.

— Пишіть на моє ім’я прошеніє.

— Прошеніє?..

— Не ставте зайвих питань. Вам загрожує суд за свідоме порушення інструкції про гласний нагляд, а це… Деяку частину відповідальності я перебрав на себе, відрапортувавши вчора губернаторові, що відлучку дозволив вам. Розумієте?

— Не зовсім.

— Потім зрозумієте. Пишіть і поставте число, котре б двома-трьома днями передувало вашій відлучці в Попівку. Хай це буде строго між нами, я вже домовився з мировим суддею четвертої дільниці нашого повіту, що розглядатиме вашу справу: одержите місяць ув’язнення в нашій тюрмі. Доведеться відсидіти, іншого виходу, як ви полюбляєте казати, у нас з вами нема.

— Я й далі змушений буду порушувати інструкцію.

— Порушуватимете — каратимемо.

— Карайте.

Справник посміхнувся.

— Покарати найлегше. А щоб ви не порушували, а ми не карали, зараз напишете ще одне прошеніє — виділити вам грошову допомогу із спеціального фонду казни.

— Такий фонд є?

— Є, хоч він існує більше про людське око і держава не розкидається ним, проте я спробую щось виклопотати для вас.

— Спасибі.

— Прошу. Ще раджу бути обачнішим і пильнішим при зустрічах та розмовах з людьми.

34

Намір побувати у Грайвороні зародився ще під час роботи в архіві Трутовського і остаточно визрів після грудневого виклику в повітову поліцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося: лютневі морозища, віхоли, дороги заметені; хто б це в Охтирці або Рясному намислив за такої негоди перевіряти, чи не чкурнув піднаглядний засланець, щойно побувавши в управі, на інші села, тим паче в сусідній повіт?

— Не їдь, Павле, не треба, — відраджувала мати, якій Павло сказав, що хоче побувати на ярмарку. — Простудитися легко, а я поки що не зовсім боса, якось переб’юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе.

— І нитки, голки не дуже горлове, — докидала слово Олеся. — На понеділок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обіцяв купити нам, що треба. Ой, не рипайся, братику, не рипайся… Старий Колупай такі страхи розказує…

— Поїду, — твердив своє. — Боятися вовка — у лісі не бувати…

І поїхав.

Грайворон — звичайнісіньке повітове містечко, здається, навіть обдертіше і плохіше за Охтирку. Дві вулички, церква, поліцейська управа, три корчми, школи чомусь не видно. І ярмарок тут ріденький, миршавий, на ньому більше, порівнюючи з охтирським, хіба що п’яних та жебраків…

Ледве напитав для матері чоботи з сириці і дюжину котушкових ниток — для Овчаренків. Склавши в торбу куплене, задумався: де шукати того Михайла? Йти, напитуючи, від хати до хати? Довідатися в поліцейській управі? Не випадало ні те ні се…

І раптом почув обіч себе:

— Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому?

— Зараз іду.

— Не забудь, завтра вранці — до справника.

— Пам’ятаю. Гадаєте, дозволить?

— Я не ворожка, побачиш.

Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив поліцая та парубка в полатаній чумарчині. У парубкові, на свій великий подив, пізнав Михайла Данька, про якого розповідав ветеринар Заворотний. Так, так — він, грайворонський гласний піднаглядний: он шрам на правій щоці, руді вуса…

Сквапно одірвав погляд від співбесідників і рушив, удаючи з себе заклопотаного ярмарковими справами.

Відійшов ген-ген, озирнувся: поліцай подибав на торговицю, а парубок — з ярмарку. Наздогнав за церквою.

— Добрий день, Михайле.

Парубок звів на незнайомця примружені очі.

— День добрий. А, власне…

— Я чув, як гукав тебе околодочний, і зразу вгадав ..

— Угадав?..

— Мені розказував Карпо Заворотний. Ми разом сиділи в харківській…

— Павло Грабовський? — перебив Данько.

— Так.

— Карпо мені про тебе теж говорив.

— Він зараз у Грайвороні?

— На Акатуї, а перед відправкою туди ми бачились, балакали, я йому свого кожуха віддав…

— Як почувався Заворотний?

— Тюрма не лікує. Ледве живого погнали на каторгу.

— Звідтіля писав тобі?

— З етапу надіслав одного листа. Скаржився на біль у грудях, на…

Розмову перервав Даньків приятель. Привітавши його, Михайло показав на Павла:

— Знайомся, Грабовський, колишній харківський семінарист, тепер живе в рідній слободі на Охтирщині під наглядом місцевої влади. А це, Павле, — Потап Слюнін, колотилівський вчитель.

— З села Колотилівки? — перепитав Грабовський.

Слюнін ствердно кивнув головою.

— У вашій школі вчителювала Тетяна Іванівна Гордійчук?

— Я приїхав у Колотилівку третього дня після смерті Тетяни Іванівни. Казали люди, гарна вчителька, своїм учням наче матір’ю була. На похороні все село ридало, від малого до великого. Рідних змалку не знала, не мала власної ні дитини, ні хатини, ні билини, самотою звікувала під недремним оком поліції. Коли громада справляла їй дев’ять днів, приїхали два поліцаї повітової управи, аби ув’язнити покійну, та спізнились. Ходили на цвинтар, щось записували, а потім вигребли з її кімнати книжки, папери, розігнали поминки і подались у Грайворон. Ще навідувались, викликали колотилівчан, розпитували…

— І по смерті не давала їм спокою?

— Очевидно.

Мовчки рушили вулицею.

Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвір’я без воріт та хвіртки:

— От і мій палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго, бо у мене майже щодня бувають гості з управи.

— Заходьте удвох, — мовив Слюнін, — а я збігаю за жалуванням.

Хата була напівпорожньою.

— Один живеш? — цікавиться Павло.

— З батьками. Мабуть, у церкву пішли. Ти, казав Карпо, любиш літературу.

— Люблю.

— І сам пишеш?

— Пробую.

— Поезію чи прозу?

— Публіцистику. Статті, нариси.

— Друкувався?

— Трохи.

— Щось є при тобі?

— Нема.

— Послухаєш моє оповідання?

— Охоче.

Михайло видобув з шухляди списаний зошит і почав читати. Йшлося про долю безіменної бабусі. Замолоду була вона гарною і щасливою. Та згодом щастя одцуралося від неї: чоловік загинув на війні, через кілька років по тім дочка, згвалтована попом, у якого наймитувала, втопилася, а син-півпарубок покинув рідне село, пішов у місто, став на службу в поліції та й позабув одиноку матір. Тепер стара і немічна жінка побирається між людьми…

Павло глибоко зітхнув, коли скінчилось читання.

— Страшно написано.

— В житті буває страшніш.

— Кінця ще нема?

— Нема і не треба. Хіба й так не ясно?

— Ясно. Думаєш посилати кудись?

— Хочу з’їздити в Харків, учора подав прошеніє справникові, щоб дозволив. Може, притулю в якомусь часописі, хоч і небагато надій. Зачіплено ж церкву і поліцію… А над чим зараз побиваєшся ти?

— Правду кажучи, ні над чим.

— Байдикуєш?

— Не зовсім. Збираюся писати нарис про покійну колотилівську вчительку. Крім того, що розповів Потап, маю й інші матеріали.

Данько розвів руками:

— Нарис, опертий на конкретні факти такого плану, не надрукують. Для життєпису тієї мужньої трудівниці-страдниці треба знайти відповідні художні шати, скомпонувати повість, поему чи оповідання, поміняти ім’я героїні, не називати села. Спробуй, а як щось витанцюється, — дай знати мені, якось стрінемося, почитаємо…

Слюнін зайшов до хати радісно збуджений. Викладав на стіл хліб, варене сало, квашені огірки, пляшку з вином.

— Відзначимо нашу зустріч спільною трапезою.

…Розпрощався Павло з новими знайомими (і вже — приятелями) по заході сонця. Переночувавши в заїзді, раненько вирушив з Грайворона. Поволі ступав вибоїстою дорогою, а думки роїлися округ Тетяни Іванівни, наче бджоли довкола рідного вулика. І колотилівська вчителька в його уяві була схожа на Оксану Петрівну — близьку й дорогу. Листа якогось чекала, говорив Слюнін, звістки від когось, плакала часто, скінчивши уроки… Мало хворіла, скоро згоріла, мов на вогні… Зайде, бувало, в хатину нужденну, словом усіх привіта, разом пожуриться з ними, дасть, яку зможе, пораду… Боже, для чого ж так рано в неї забрали життя?!

Павло бачить уже похорон, і самі слова кладуться в хисткі й жальні рядочки:

Журно посходились дітки

Обік німої труни.

Втратили неньку сирітки,

Втратили промінь вони…

Дим закурився з кадила,

Серце зворушував спів…

Що дітвора голосила, —

Просто не чути попів.

А як на цвинтарі стали,

Кинули грудку землі, —

Гірко батьки заридали,

Аж надривались малі. .

35

Місяць травень помітно старівся, гублячи свою буйну красу й манливу привабу. Він ще солодко мріяв, захлинався п’янкими пахощами, однак уже хапливо лічив, як скупендяй червінці, свої останні дні. Хоча й не бажав того, мусив згортати з садків світло-рожеву й легеньку, наче марево, намітку недавнього цвітіння та гаптувати для них темно-зелену, величну і врочисту, багряницю місяця червня, що вже поволі виказувався на залитих сонцем недалеких гонах.

Павло стоїть біля загратованого, але навстіж розчиненого вікна охтирської в’язниці, дивиться на синє небо і уявляє, як стрічатимуться, міняючись на одвічних чатах, весна та літо тисяча вісімсот вісімдесят четвертого року.

Післязавтра вони гаряче привітають одне одного, якісь три-чотири дні постоять у дружніх обіймах, — і весна, стомлена шаленим квітуванням, піде на тривалий спочинок, а літо, молоде і роботяще, готуватиме щедрі подарунки осені й зимі.

Павлові хочеться бачити ту, зараз уявлювану, зустріч. Дивно навіть якось: раніш ніколи не думав про неї — і раптом народилося це химерне й невідхильне, немов поклик серця, бажання. І мабуть, таки побачить її, бо тоді ж, у ті ж перші червневі дні, його випустять з тюрми: йтиме додому, оглядатиме поля, ліси і, може, якраз побачить прощання весни з літом…

Губився в загадках і все частіше питав сам себе Павло: чому, з якої, власне, причини так доброзичливо, хоч дещо й приховано, ставиться до нього Арцибашев? Ну от же: довго, наполегливо домагався і, нарешті, домігся засланцеві казенної грошової допомоги, наперед домовився з мировим суддею четвертої дільниці про покарання порушника жандармської інструкції місяцем (тільки одним!) ув’язнення, переніс відбуття того, порівняно легкого, покарання з холодного лютого на теплий травень, посадив арештанта в окрему й простору камеру, а згодом сам підказав йому написати прошеніє губернаторові, аби той поклопотався перед міністром внутрішніх справ зняти з колишнього вихованця духовної семінарії гласний нагляд і дозволити мешкати в Охтирці…

Викладав ті загадки Степанові Бодяку, який щодня тричі приносив йому харчі, але новий наглядач повітової в’язниці був скупим на слово:

— Такий добрий чоловік та й усе.

— Добрий чоловік… і в поліції служить?

— Трапляється. Мабуть, природа дала людяне серце. Я справникові також не брат і не сват, та й не вислужуюся особливо, однак же вивів мене з-під влади свавільного пристава другого стану, зробив наглядачем, якому, порівняно з сторожем, клопотів менше і жалування більше. Або ще: знає про наше давнє приятелювання і саме мені звелів харчувати тебе, а тепер посилає мене з твоїм прошенієм у губернаторську канцелярію, хоч поривався їхати Колупай…

Їздив Бодяк у Харків і чекав там кілька днів. Правда, повернувся не дуже веселий (губернатор не захотів клопотатися перед міністерством), а все ж привіз другові звістку про призначення державної запомоги…

Не ремствував Павло на охтирську в’язницю — в ній було загалом непогано. Не викликали на допити, випускали на тривалі прогулянки, дозволяли побачення не тільки з братом Тишком, але й з іншими відвідувачами, не заважали працювати, не одбирали паперів. І він не марнував часу: цілими днями читав, писав. Тут скомпонував і одіслав редакції газети “Южный край” два дописи про Охтирку, закінчив твір “Трудівниця”, присвячений Тетяні Іванівні Гордійчук, та поему “Вчителька”, які разом із своїм щоденником передав Овчаренковим приятелем лісником Твердохлібом Данькові у Грайворон…

Що подумає Михайло, прочитавши ці перші Павлові римовані спроби, як оцінить їх, особливо ж поему? Вона увібрала в себе долі не лише Тетяни Іванівни та Оксани Петрівни, а тому має сюжет і композицію набагато складніші й розлогіші, ніж “Трудівниця”. В ній діє традиційний любовний трикутник, але…

Молода вчителька народної школи здибується зі студентом медиком, який приїхав у село відбувати практику. Разом навідували хворих, вечорами читали і обоє щиро закохалися. Перед його від’їздом на навчання дівчина відчула вагітність, і вони поклали на різдвяні свята побратись… Тим часом до неї почав набиватися в полюбовники повітовий адвокат. Вчителька одбрила старого нахабу. Ображений, він запідозрив непокірну в неблагонадійності, уночі наскочив з жандармами, вчинив трус, позбавив її служби, заарештував, і дорогою до в’язниці нещасна зазнала передчасних пологів…

Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настроєм.

— Значить, завтра в Пушкарне?

Павло підвівся з стільця.

— Так.

— А може, залишишся в Охтирці?

— Ти ж знаєш губернаторову відповідь на моє клопотання…

— Знаю. Одначе годину тому я говорив з Арцибашевим, і він обіцяє своєю владою дозволити тобі зостатися на місяців два-три в повітовій столиці, а згодом, мовляв, ще щось вимудруємо… Мешкатимеш у мене.

— А що робитиму?

— Спробуємо підшукати якусь бодай паршивеньку службу. Вчора мені казав один знайомий, нібито судовий слідчий другої дільниці напитує собі розсильного. Якщо згода — ріж прошеніє справникові, а я однесу його і піду закидати вудки до слідчого.

— Гадаєш, клюне?

— Треба сподіватися і діяти, під лежачим каменем трава не росте. Толціте — отверзеться… З журналами справа теж поволі крутиться.

— Є надія в бозі?

— Либонь. Веду перемови з колишнім секретарем земської управи.

…Минуло десять днів. Друзі прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов їм дорогу, знову розлучив їх Матвій Ткаченко. В цьому був несхитно переконаний Бодяк.

— Він, паскудна мазниця. Я сам бачив, як учора під вечір Колупай виходив з двору слідчого. Ти ж тиждень прослужив, слідчий позавчора похвалявся мені кмітливістю свого нового розсильного, а сьогодні маєш — звільнив без жодного слова…

— Хай їм трясця, — зітхнув Павло і завдав торбу на плечі. — Бувай здоровий, Степане.

36

Журналами земських зборів завалений увесь Павлів стіл. Перечитав їх кілька разів, звів докупи наведені в них численні факти і нарешті мав уявлення про стан шкільної освіти на Охтирщині, Слобожанщині, а може, й на цілій Україні. І дійшов невтішних висновків: виходить, Україна, яка в минулі століття відзначалася досить високим рівнем письменності, тепер, у час повсюдного панування парової машини, перших кроків електричної лампи та електротелеграфа, занурюється в духовну темряву. Так, так — занурюється послідовно й неухильно — одна школа припадає в середньому на десять-п’ятнадцять тисяч сільського населення… Аж страшно стало…

На весь Охтирський повіт — лише двадцять три школи, які охоплюють усього півтори тисячі дітей, головним чином хлопчиків. А хто дасть бодай елементарну грамоту отому народному морю, котре так прагне світла, культурного розвою, хоче читати й писати? Хіба годна вдовольнити ту велику спрагу якась півсотня вчителів, розкиданих по сільських закутках?

Та й з тих вчителів тільки окремі мають середню педагогічну освіту, закінчили спеціальні семінарії чи принаймні гімназії. Решта ж або напівписьменні, або такі розледащілі та ласі до горілки бовдури, як Обухівський. Незвиклі до розумової праці, байдужі до запитів своїх вихованців, окайданені часословом і псалтирем, ці горопахи в класі знають лише дубець та лінійку, які щодня гуляють по дитячих спинах… Чекай від них доброї поради й настанови, сподівайся, що передадуть глибокі знання.

Віддана в руки земству, на відкуп нижчому сільському кліру, початкова школа ледве животіє і найменшою мірою не сприяє суспільному поступові. Навпаки, вона, а надто церковнопарафіяльна, виконує навіть шкідливу роль, бо застоює безпросвітну темноту й неуцтво, задурманює голови майбутнім хліборобам, розслаблює їхню волю, вбиває в них природні здібності, робить полохливими фаталістами й запеклими індивідуалістами, похмурими вовкулаками та ідолопоклонниками…

Школа на Охтирщині явно занепадає, йде не вперед, а назад. Маємо характеристичне явище: все, що є більш-менш кращого серед учительства, покидає забур’янену шкільну ниву і перекидається на поле державного чиновництва. І закономірно: адже служба вчителеві дає всього якихось десять-п’ятнадцять карбованців на місяць. Приблизно стільки ж відпускає казна політичному засланцеві…

Звичайно, земській школі, убогій і злиденній, важко змагатися з церковнопарафіяльною, яку, реакційну за її суттю, всіляко підтримує держава, однак же земство майже зовсім не дбає про поширення освіти серед селянства. Воно ретельніше займається ремонтом доріг, спорудженням мостів, ніж школою…

— Добридень у хату, — перервав Павлові роздуми Семен Язикатий. — Скнів, скнів у тій проклятій розправі та й порішив заглянути до тебе.

— Спасибі.

Сівши біля столу, староста почав гортати журнали.

— Де набрав?

— В Охтирці.

— Тоді, коли відбував присуд за відлучку до Трутовського?

— Так.

— Потрібні?

— Думаю написати статтю про стан шкільної освіти в нашому повіті.

— Знайшов щось цікаве?

Грабовський виклав свої враження й думки.

— Напиши, — мовив Язикатий, уважно вислухавши все. — Добре діло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школі вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати.

— Що саме?

— Ти говорив — двадцять три школи. Насправді ж їх значно менше.

— В журналах сказано.

— Сказати можна все. То управа запорошує зборам очі.

— Наприклад?

— Позаминулого року розпалася школа в Бранцівці, а недавно — в Полярному. Та, далебі, не тільки в цих слободах. Не все те правда, що на весіллі співають чи на похороні говорять, дивися в корінь. Або кажеш — коштом земства побудовано шкільні приміщення в Пушкарному та Кириківці. І тут помилка.

— Яка?

— На будівництво нашої школи управа виділила півтори тисячі карбованців, з громади ми зібрали ще півтисячі. Самі копали, возили глину, пісок, мастили, білили. До того ж голова управи надіслав нам таких мулярів, які лиш змарнували гроші й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно — затильна стіна вигнулась, стеля звисла от-от упаде.

— Невже?

— Піди подивися. Не хвали земство, не заслуговує воно похвали. Та й мала ця школа: в ній можуть вміститися сімдесят п’ять учнів, а в слободі підлітків є понад дві сотні. Де ж їм учитися — надворі? І ще одне — скажи добре слово про вчительок. Бідні вони, нещасні, безправні, живуть, мов горох при дорозі, хто хоче, той скубає… От торік у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись від його похабних залицянь, мусила перебратися в іншу губернію. Словом, вистачає історій, поцікався ними… Ну, а оце стулив вірша та й хотів тобі розказати.

— Про те, як у баби Олени “під самого Митра” покрадено кожухи “з хитра”? — усміхнувся Павло.

— То вже застаріло, а це про одного попівського загнибіду, який, силкуючись ще більш розбагатіти, помандрував з усіма своїми статками та родиною до Катеринодара, поволі все там проциндрив і повернувся додому з батіжком.

Але не пощастило Язикатому повідати своє нове творіння, бо до хати зайшов Грицько Любинський.

— Приніс тобі, Павле, те, що ти просив, — сповістив, подаючи книжки. — У Сергія Трутовського взяв.

— Надовго?

— До неділі.

— Спасибі.

Не встиг Грабовський оглянути книжки, як поріг переступив інший гість — лісник Твердохліб.

— Оце повертаюся з Грайворона, — заговорив, витираючи спітніле чоло. — Бачив Данька, передав йому все.

— Михайло нічого не переказував?

Лісничий зиркнув на старосту й паламаря і відповів одним словом:

— Нічого.

— Сюди не збирається?

— Збирався, але справник не дозволив.

Потоптався на місці, ще раз обвів недовірливим поглядом присутніх і продовжив:

— “Вчительку” похвалив. Просив, щоб ти написав йому про час і місце майбутньої вашої зустрічі для розмови про поему і ще про дещо… Напиши, я в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу.

— Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете.

Слідом за Тверлохлібом вийшов і Язикатий. Він недолюблював пушкарнянського паламаря, у службових стосунках з ним був обережний і стриманий, а поза службою не хотів бачити його. Не раз попереджав свого молодого приятеля — не будь перед Любинським особливо відвертим. Павло слухав ту щиру раду, але не слухався. Не знає староста сьогочасної молоді, не розуміє тих змін, тих палахкотливих бур та вулканів, які діють довкола і захоплюють у свій вир юнацькі душі. Вистояти супроти цього борвію не можуть не лише якісь там сільські паламарі-недоуки. Ну хай Андрій Желябов — син кріпака, Микола Кибальчич — з попівської родини, але ж Софія Перовська — донька дворянина, губернатора…

— Новину чув? — таємниче спитав Любинський.

— Яку?

— Марія Калюжна, Іванова сестра, теж заарештована.

— Знаю.

— І мені не сказав…

Грабовський зачервонівся.

— Тільки позавчора отримав звістку з Харкова, — відказав вибачливо. — Заходив у церкву, але тебе не застав.

— Я їздив по свічки в Рясне, там і почув про лихо дівчини. Яка шкода, яке горе для нас, молодих, для великої справи! Падають буйні голови, рідшають лави звитяжців… Твої харків’яни не повідомили причин ув’язнення?

— Повідомили. Марія перший раз була заарештована майже одночасно зі мною, тільки в Одесі. Вийшовши з тюрми, вчинила замах на полковника Катанського.

— Стріляла?

— Так. І промахнулась.

— Ая-я-а!! — схопився за голову Любинський. — Всипати б їй…

— Всипати? — здивовано перебив Грабовський.

— Аби краще цілилася, не давала маху. А де ж вона, Марія, зараз?

— Уже судили її. Дали двадцять років каторги.

— Двадцять років! Боже мій, боже! Страшно.

— Дуже страшно. Тепер відбуває ту покуту разом з Іваном на карійській каторзі, в Забайкаллі.

Обидва замовкли. Тільки клопітке ціпання маленьких курчат у ситі під постіллю розстрілювало гнітючу тишу.

…П’ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесені Любинським книжки, а після полудня взявся писати. За спішною роботою не помітив, що в хату зайшли Матвій Ткаченко та соцький.

— Іменем закону обшук! — виголосив пристав і, підступивши до столу, взяв недописаний аркуш.

Павло поклав ручку, підвівся і вийшов з-за столу. Пристав пробіг очима написане.

— До кого лист?

— До знайомого,

— Хто він?

— Нащо тобі?

— Михайло Данько з Грайворона?

— Можливо.

Матвій витягнув з шухляди два списані зошити.

— А це що таке?

— Чернетки моїх кореспонденцій. Не тішся. Вони опубліковані в “Южном крае” та “Харьковских губернских ведомостях”, хоч і без мого прізвища.

— А це? — показав смужку паперу, знайдену між зошитами. — Чиї прізвища тут написані?

— Їх судили торік під час київського процесу. Можеш прочитати в газеті “Свет”, якщо цікаво.

— А це?

— Мої твори. У них твій батенько прославлений, візьми на пам’ять.

— Для чого вони тобі, Матвію? — подав голос соцький. — Обидва з одної слободи, разом училися і тут, і в бурсі…

Пристав скипів.

— Не твоє діло.

— Не моє, звісно, але…

Арцибашев читав і супив брови.

— Що там таке? — цікавиться підполковник Трубников.

— Рапорт Ткаченка.

— Про що?

— Зробив трус у Грабовського. Знову той колишній семінарист матиме халепу. Відверто кажучи, мені шкода його.

— Славний хлопець?

— Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш.

— Ти санкціонував обшук?

— Ні.

— Тюкни на пристава, візьми порви рапорт та й по всьому.

— Не можу. Ткаченко через мою голову сповістив губернаторову канцелярію. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискіпуйся.

— Для друга…

— Наперед дякую. Ходім до мене, повечеряємо, розважимось у преферанс.

37

Помічник начальника губернського жандармського управління Трубников вів допит спокійно і розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта.

— Добре знаєте Михайла Данька?

— Не дуже.

— Де й коли познайомилися з ним?

— Сьомого лютого цього року в грайворонському заїзді і цілком випадково.

— Чого їздили у Грайворон?

— На ярмарок, чоботи купляти.

— Про що говорили тоді?

— Про наші літературні твори, обіцяли обмінюватися ними.

— Обмінювались?

— Я передавав Данькові мою поему “Вчителька” і просив прорецензувати її.

— Як передавали?

— Через пушкарнянського лісника Твердохліба.

— Спільних знайомих з Даньком маєте?

— Один Твердохліб.

— Листувалися з Даньком?

— Я писав йому двічі.

— Що писали?

— Різне, зокрема обіцяв надіслати свою “Вчительку”.

— Листи засилали поштою?

— Лісник носив.

— І від Данька до вас?

— Данько мені не писав нічого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закінчується і він хотів би побачитись зі мною для розмови про “Вчительку”.

— Слюніна знаєте?

— Так. Це вчитель з села Колотилівка Грайворонського повіту. Я навмисно їздив до нього, шукаючи книжок з педагогіки.

— Слюнін дав книжки?

— Дав, а потім один раз заїздив до мене за ними.

— З ним листувались?

— Ніколи.

— Крім Твердохліба й Слюніна, хто ще відвідував вас дома?

— Пушкарнянський паламар Любинський.

— Як збиралися переправити Данькові листа, одібраного у вас Ткаченком?

— Обіцяв однести Твердохліб, та він захворів. Я вирішив сам підскочити у Грайворон, але потім роздумав і хотів передати листа Слюніним, котрий мав їхати по жалування.

— Значить, Слюнін також знайомий з Даньком?

— Ні.

— Цей ваш лист не зовсім зрозумілий. Там ви пишете про якусь “збірку”. Що під тим химерним словом розуміти?

— Звичайнісіньку зустріч. Я таки планував побачити Данька і почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонської поліції, яка стежить за тією квартирою дуже пильно. От чому назвав місце для збірки на площі за церквою.

— У листі згадуєте якусь особу, не називаючи ні її прізвища, ні імені. Хто вона?

— Не знаю.

— Згадуєте і не знаєте? Дивно.

— Нічого дивного нема.

— Поясніть,

— Я хочу здобути вищу освіту, а жодних засобів для навчання власним коштом не маю. Спершу думав піти у ветеринарний інститут, де майже всі студенти забезпечуються казною, але згодом дізнався, що колишні політичні піднаглядні права на стипендію позбавлені. І вирішив вигідно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайвороні охочої піти за мене, відзначив, що до релігії залишаюся байдужим і хотів би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько відповів, що грайворонські дівчата — легковажні кокетки, а в релігійному відношенні — фанатички, що вплинути на розвиток у них більш раціонального світогляду досить важко. Правда, доброї надії він поки не губив — обіцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, і я про неї нічого не знаю…

Начальник губернського жандармського управління полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського, Любинського, Овчаренка і подумки лаявся, мов найзапекліший биндюжник. Нарешті не стерпів.

— Трубникова сюди! — гукнув вартовому. За мить помічник стояв біля нього.

— Хто ви такий, Трубников?

— Як хто?

— Підполковник окремого корпусу жандармів а чи конторський писар, статистик, архіваріус?

— Не розумію.

— Переглянув оцю вашу писанину, — показав на папери, — і… Виходить, ви не виконували моє розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським.

— Чому?

— Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слідство, по суті, нічого не з’ясувало. Складається враження, що допитувач та допитуваний говорили різними мовами і про зовсім відмінні речі, навіть не силкувалися порозумітись: ви питали його про діло, а він вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очі.

— Не думаю…

— То вдумайтесь нарешті. Гляньте ось на це місце протоколу. На ваше запитання, яку радість хотів він повідати Данькові при зустрічі, Грабовський відповідає: <Відшукуючи засоби для придбання вищої освіти, я в розмові з учителем Слюніним дізнався, що можна вступити до вчительського інституту на казенне утримання і після закінчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на свої сили) можна бути інспектором народних училищ. Таким чином, у мене відпала необхідність вдаватися до таких цинічних витівок, як "вигідне" одруження, і шукати знайомства з різними особами. От чому я й завагався, їхати мені у Грайворон чи не їхати". Збагнули?

— Там усе на своєму місці.

— Де?

— Раніш говорилося, що він думав їхати познайомитись з тією особою.

— Не крутіть хвостом. Хотів поділитися радістю про можливість вступити до інституту, а потім завагався… Все це гра, і, видно, заздалегідь не зовсім продумана, або ж той колишній семінарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову.

— Це вже занадто.

— Ні. Візьмемо інше місце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував і витлумачив його так: “В листі до Данька Грабовський обіцяв приїхати до нього на “збірку”, для котрої пропонує знайти місце, а далі відносно якогось Данькового товариша говорить: “Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(ігійні) вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюційного) розвитку”. В першому випадку неважко вгадати, що “збірка” — не щось інше, як таємна сходка, а в другому очевидно, що Данько намагається з відома Грабовського, а можливо, і при його участі зіштовхнути якогось товариша з істинної путі в злочинну зграю революціонерів”. Чуєте?

— Так.

— Добре. Пригадуєте, як відповів вам Грабовський про збірку?

— Пам’ятаю.

— А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: “Слова “важко похитнути релігійні вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто раціонального) розвитку” стосуються тієї ж особи, яку я згадував, хоч і назвав “товаришем” в розумінні “знайомий”. Відчули різницю?

— Відчув.

— Збагнули, як революційний розвиток обернувся на раціональний, невідома особа — на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий — знову в особу жіночої статі? Містифікація?

— Частково.

— Я вас, правду кажучи, не пізнаю. Завжди такий уважний, забиваєте підсудних перехресними запитаннями, співставляєте, докопуєтесь, а цього разу…

Трубников добре знає: цього разу він таки недоброякісно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справді говорив, що хотів, а він, підполковник, старанно занотовував…

— Ви не помітили різких розходжень у зізнаннях Грабовського і Данька?

— Грайворонський справник не надіслав Данькових матеріалів в Охтирку.

— Надіслав. Вони у мене.

— Я про те не знав.

— Шкода. Зверніть увагу на ті розходження. І Данько і Грабовський, силкуючись приховати оті свої стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п’ять років тому, відтоді й разу не бачив його, отримав від нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого біжучого року в Грайвороні, писав Данькові двічі і від нього отримав одного листа.

— Дійсно не сходиться, хоч це вже…

— Не має істотного значення?

— Майже.

— Дарма. Мені думається, за цією плутаниною замасковане щось серйозне.

— Наприклад?

— Хоча б належність обох цих молодиків до якоїсь підпільної організації. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпідставно пише — знайдений при обшуку список політичних злочинців викликає підозру, що “Грабовський має зносини з соціально-революційною партією”.

— Перебільшення. Між іншим, той пристав — односелець Грабовського і особисто переслідує його.

— Хай навіть так, але його здогад повинен насторожити й нас. До речі, чому в протоколі не відбито свідчення пушкарнянського паламаря?

— Нібито Грабовський жалкував, що Калюжна, стріляючи в Катанського, промахнулась?

— Воно.

— З Любинським я розмовляв після допиту Грабовського.

— Треба було ще раз поговорити.

— Для чого? Я переконаний: Грабовського треба негайно звільнити, бо вагомих підстав для нового покарання нема.

— Така пропозиція мені не зовсім подобається. Пораджусь з губернатором.

38

У слобідській розправі, куди зайшов Павло, крім старости, не було нікого. Таке траплялося рідко — довкола Семена Язикатого завжди юрмились пушкарняни, особливо бідніші та допитливіші. Тепер же він самотою стояв біля теплої груби і стиха мимрив.

— Віршуєте? — запитав Павло, скидаючи шапку.

— Хай йому, тому віршуванню…

— Щось сталося?

— Нажив собі нову халепу.

— Яку?

— Вчора покликав мене волосний урядник і давай розпікати за того вірша, що я тобі читав — про попівського загнибіду Мартина, який повернувся з Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти, каже, шельмуєш доброго хазяїна. Мартин Герасимович уже виклопотав позичку в банку і знову спинається на ноги…

— Як урядник дізнався про вірш?

— Поскаржився ніби сам Мартин, а він почув коло попівської лавки.

— Значить, ваш твір знає і Попівка.

— Краще б не знала, бо вона порегоче собі знічев’я, а мені — в холодну.

— Справді?

— Цього разу, здається, бог милував, але урядник погрожував: виявлю ще щось подібне — харчуватимеш нужу за гратами.

— Більше не складатимете віршів?

— Питаєш у хворого здоров’я. Про Пушкарів та Колупаїв ще не таке вріжу… Ти цими днями нікуди не відлучався?

— До Харкова їздив. Сьогодні вранці повернувся.

— Виходить, я знову набрехав урядникові. Він запитав, де ти зараз, а я йому — дома, живе в будинку своєї матері… Не повірив, вибатькував мене і сказав, що тебе вже кілька днів розшукують по всіх повітах Харківщини.

— Розшукують? До нас ніхто не приїздив ні з Охтирки, ні з Рясного, не цікавився мною.

— Ти нікому не говорив про свій від’їзд?

— Знали тільки дома та Любинський.

— Невже паламар доніс поліції?

— Це відпадає: сам радив мені їхати, навіть грошей позичив на дорогу.

— От так штука, його, чував я, після обшуку й твого арешту викликали в Охтирку на допит.

— Так.

— Що ж він там насвідчив?

— Ніби скрізь лив воду на мій млин.

— Звідкіля знаєш?

— Сам казав.

— Казав… А Овчаренко чув його свідчення?

— Їх допитували нарізно.

— Чи не занадто звіряєшся йому?

— Здається, він…

— Ну, дідько з ним. Розкажи, що робив у Харкові, бо ж завтра мушу їхати вибачитися перед урядником, то питатиме.

— За два дні, що пробув там, багато не зробиш. Носився з статтею про шкільну освіту в нашому повіті, хотів приладити її у якомусь часописі.

— Приладив?

— “Южный край” та “Харьковские губернские ведомости” відмовилися надрукувати. Редактор “Статистического листка” забрав, але попередив: підстриже її, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв, переважає політика, а не статистика. Цензура не пропустить.

— Шкода.

— Шкода, звісно, та іншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб не пропадала праця. Власне, виловити в тій статті політику просто неможливо, бо вона наскрізь політична. Побачимо, що з тієї стрижки вийде. Хочете розповідати урядникові про статтю?

— Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись. Скажу, їздив по ліки для хворої матері…

Язикатий підійшов до вікна, ледь позолотавленого скупим надвечірнім промінням.

— Видно, підступаються різдвяні морози.

— По чому вгадуєте?

— Подивись сам.

Грабовський теж глянув у вікно. На дровітні сиділа купа горобців. Зграя ворон кружляла над подвір’ям і тривожно галасувала, а інші, позаховувавши дзьоби під крила, чорним груддям валялись на снігу.

— Ніяких прикмет не бачу.

— Жаль. Коли горобці ховаються у хмиз, а ворони виробляють те, що он зараз, — буде холодно або й заметіль. Того ж сподівайся, коли сорока лізе в стріху, а синичка починає пищати ще зранку.

— Забобони.

— Ніяких забобонів. Птахи й худоба тонше відчувають зміну погоди, ніж люди. Треба лише вміти спостерігати й розгадувати їх поведенцію. Снігурі й горобці дружно цвірінчать перед відлигою. Ворона грає на льоту, веселиться галка ввечері — чекай ясних і теплих днів. У всьому цьому я переконався давно. Раджу й тобі придивлятись. Словом, завтра треба зодягнути паровицю…

39

Приставові другого стану нічого вже не миле. Не служба — каторга. Щодня вислуховувати, стоячи прямцем, докори, догани, погрози, глузування і витирати піт з чола — хто таке витримає? Хоч переїзди в інший повіт.

А справник не вгавав.

— Слухайте, Ткаченко, коли ви нарешті навчитесь бодай що-небудь зробити розумно? Третій рік б’єте байдики при управі, загрібаєте жалування, а користі од вас, як від ялової корови молока. Самі неприємності з вами.

— Я думав…

— Індик також думав, доки в борщ не попав. Караул! Злочин викрив! Гала-гала-гала!.. Зчинили веремію, розголосили на всю губернію, підняли на ноги поліцію і жандармерію, полетіли рапорти, телеграми, а Грабовський, виявляється, дома.

— У Харкові він таки був.

— А знаєте, по що їздив?

— Те мене не цікавить.

— Соромтеся, чиновнику. Шукав ліки недужій матері.

— Бреше.

— Прочитайте ось рапорт з Рясного.

Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нічого там не розібрав — літери урядникової реляції нагадували безладну віхолу.

— Для чого галасували та ще й від мого імені?

— Ви тоді були в Сумах.

— Чому не почекали, доки повернеться хлопець, і не поговорили з ним? Дивіться, що вийшло. Шістнадцятого грудня ви телеграфували за моїм підписом, що Грабовський відлучився в Харків, а сьогодні, через тиждень після того, я мушу, відповідно до рапорту ряснянського урядника, доповідати, що він числом раніш уже був дома.

— Значить, Любинський затримався з доносом.

— Значить, треба мати голову, а не казан на плечах. Вийшло так само, як з отим придуркуватим обшуком у Пушкарному.

— Придуркуватим?

— Безумовно. Приїхали й зразу — ненависть до існуючих порядків, глум над місцевою владою, зносини з соціально-революційною партією, гальмо на шляху революційного розвитку… Я, на жаль, не розібрався в отій зливі страшних слів, скопіював вашого рапорта і в формі постанови одіслав губернаторові. А Трубников проаналізував усе й прийшов до висновку: Грабовський не заслуговує найменшого покарання. Так з вашої волі наша управа пошилася в дурні.

— Полковник Цугаловський не погодився з висновками підполковника. До нього схилився також губернатор і клопочеться перед міністром внутрішніх справ продовжити нагляд за Грабовським ще на два роки.

— Звідкіля знаєте?

— Знаю.

— Починаємо в піжмурки грати?

— Мені написали з губернаторової канцелярії.

— А мене не інформуєте?

— То приватний лист.

— Можливо, але справа, про котру він сповіщає, не приватна. Заварили глевку кашу, підбили мене на неї, а тепер ще й перешіптуєтесь поза моєю спиною. Ой, дивіться, аби не довелося вам гризти власні кулаки…

Грабовський поволі ступав вузенькими охтирськими вуличками, густо забіленими п’янким суцвіттям черешень та вишень, і губився в тривожних здогадах. Чого покликано? Якої тепер заспівають? Дозволять покинути Пушкарне? Можливо: адже термін гласного нагляду, відповідно до царського повеління, вичерпався тиждень тому. Але ж справа з обшуком, що його провів Ткаченко, поки що не розв’язана, хоч від допиту Трубниковим минуло вже сім з половиною місяців.

Арцибашева застав у кабінеті. Справник був веселий і трохи збуджений. Встав з-за столу, пішов назустріч, міцно потиснув руку.

— Будемо прощатися, Павле Арсеновичу?

Грабовський спантеличено закліпав віями.

— Термін вашого заслання скінчився.

— А як з тим, що мене допитував підполковник?

— Те назавжди кануло в Лету. Трубников цілком вигородив вас. Правда, начальник жандармського управління та губернатор силкувалися продовжити вам заслання ще на два роки, але особлива нарада відхилила їхнє клопотання.

Грабовський полегшено зітхнув.

— Отже, маєте право жити де хочете, за винятком обох столиць і Петербурзької губернії.

— А мене туди й не тягне.

— Куди ж збираєтесь?

— У Харків.

— Де думаєте служити?

— В редакціях газет.

— Хай щастить.

— Спасибі.

— Та не попадайтесь більше.

— Спробую.

— Хочу сповістити вам одну таємницю, тільки хай вона залишиться між нами.

— Обіцяю.

— Бережіться пушкарнянського паламаря.

Грабовський поточився.

— Любинського?

— Протягом обох років той Любинський доносив Ткаченкові про кожен ваш крок — і про відлучки в Попівку та Харків, і про розмову з Твердохлібом та підготовку листа до Данька, а на допиті в Трубникова жорстоко прискаржував вас.

— Справді?

— Казав, ви вболіваєте за Калюжну, шкодуєте, що вона, стрілявши в полковника Катанського, схибила.

–— Невже?

— Слово честі.

— Ох гадина ж, підступний змій і брехун!

Недалеко від поліцейської управи несподівано наткнувся на Любинського.

— Здоров, друже, — простягнув паламар обидві руки. — Як твої діла?

Замість відповіді й привітання Павло дав йому ляпаса.

— Скорпіон.

— За що це?..

— Знаєш, паскудо. Тепер я також знаю. Як тебе земля носить?!

Плюнув, обернувся і покрокував до вокзалу, щоб сісти на харківський поїзд.

Книга друга

ЗА МУРАМИ, ЗА ГРАТАМИ

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

/. Франко

1

— Ну й спекота. Душа не витримує! Ходиш, немов у печі. Оце так літо! З перцем, — скаржився товстенький чоловік середнього зросту, переступаючи поріг коректорського кабінету.

Причинивши високі голубі двері, він зняв ширококрисого солом’яного бриля, витер картатою хусткою невелику лисину, що поблискувала між довгої, вже трохи сріблястої чуприни, і стомлено сів на канапу під стіною.

— Помагайбі, козаче, помагайбі, — привітався до юнака, який, нахилившись над столом, зосереджено вичитував і креслив якісь папери.

— Спасибі! Боже й вам помагай, — відповів той на привітання, не підводячи голови.

— А ти все сидиш, марикуєш, — набиваючи цибухату люльку тютюном, мовив чоловік — Думаєш, титулярного дадуть тобі? Титулярні радники, братику, на дорозі не валяються, та й горбом не доскакуються. Ну, ти скоро?

— Кінчаю, Семене Потаповичу, кінчаю, — одповів юнак, не відриваючись од роботи.

Чоловік устав з канапи, підійшов до столу і, пахкаючи люлькою, заглянув у дрібно списані, багато разів покреслені папери перед юнаком.

— Кінчаю, кінчаю, — невдоволено повторив він. — З тебе, Павле, був би гарний канцелярист, письмоводитель, а не літератор. Не гнівайся, правду чуючи. Не діло це, друже, не діло. — Чоловік перейшов на повчальний тон. — Якби отак кожен літератор кебетував, то скоро загинув би або від сухот, або з голоду. Ну хіба ж можна марнувати стільки часу і сил на таку дурничку? Та й що дасть тобі ота клятуща замітка? Ні для кишені, ні для душі. Гаразд, кінчай, а я зачекаю, бо ти мені потрібен.

Чоловік знову сів на канапу і почав переглядати газету. Сріблясті скроні, така ж сама борода, дбайливо розчесана на два боки, пригаслі сірі очі, невеличка лисина свідчили про поважний вік їх власника. Пишні вуса, що прикривали не тільки верхню, а й нижню губу, вишивана хрестиком сорочка та широкі шаровари, заправлені в сап’янові халяви, робили його схожим на чумака, який тільки-но повернувся з далекої дороги і зібрався до церкви.

— Оттуди! І забув, — клацнув язиком Семен Потапович. — Кінчай, Павле, а я загляну на хвильку до редактора.

Тільки вийшов він, як на порозі коректорської стала чорнокоса молода дівчина в легенькій бордовій сукні.

— Ну, мрійнику, ти не забув?

Юнак підвів голову:

— Пам’ятаю, Евеліно, пам’ятаю. Уже втретє нагадуєш.

— Хай навіть уп’яте. Але ж ти пам’ятай. Чекаємо в лісовій хаті. Будь здоров. — І вона причинила за собою двері.

— Так, так. Мужики збунтувалися, — подумав уголос юнак, залишившись один, — збунту-ва-ли-ся, — повторив, виділяючи кожен склад. — Ні, так не пропустять.

Він закреслив слово “збунтувалися” і вивів “запротестували”. Ще подумав, закреслив і написав: “Почали допитуватися, коли пан поверне їм відрізану землю”.

— От і все! Так уже, мабуть, проскочить.

Юнак поклав ручку на стіл, устав і солодко потягнувся, сплівши руки над головою.

Тепер можна було пізнати в ньому Павла Грабовського. Понад дворічне життя під наглядом місцевої влади в рідному селі наклало на нього свої сліди. Худорлявий, як і раніш, він, однак, значно виріс, змужнів, поширшав у плечах, на верхній губі уже посіялися майбутні вуса. Тонка постать, широке відкрите чоло, на якому лежала перша, ледве помітна складка, великі блакитні очі, що світилися силою і рішучістю, особливо коли був радісно збуджений.

Уже півроку минуло відтоді, як Грабовський, діставши дозвіл влади, з рідного Пушкарного знову приїхав до Харкова. Жив, як і кожен початкуючий газетяр, що перебивається на бідних коректорських хлібах, йому часто доводилось виконувати також репортерські обов’язки. З раннього ранку ходив по місту, перечитував афіші та оголошення, забігав до різних установ, салонів — шукав новинок, на які так був жадібний редактор.

Біганина висмоктувала всі сили, даючи нікчемні копійки, на які хлопець ледве міг зводити кінці з кінцями. Мешкав і тепер на Москалівці, але вже не в Архипихи, бо, повернувшись до Харкова, дізнався, що бабуся померла понад рік тому, а убогу хатинку її забрали сусіди за похорон. Знову згадалося: “І направо — старій бабі смерть підписує патент, а наліво — без копійки б’ється з нуждою студент…”

Бідна вдова, в якої займав куток, радісно зустрічала небагатого квартиранта. Він не заважав їй, бо дома бував рідко. Вона іноді вже й журилася, чи не запропастився де її дивний пожилець. Але минало кілька днів, і він забігав додому. Нашвидкуруч міняв білизну, скаржився, що не має вільного часу, і, спавши не спавши, раненько зникав. Знову пустувало пристелене старою ковдрою ліжко, журилася вдова, а квартирант ніби у воду впав.

Вдень він був зайнятий редакційними справами, а ночами сидів за столиком, писав вірші і тільки перед ранком, зовсім знесилений, лягав на стару, давно порвану канапу, що стояла в коректорській. Так спливали дні, тижні, місяці. За щоденними клопотами навіть не помітив, як одцвіли й обважніли соковитими плодами москалівські садки.

Тут же, в редакції “Южного края”, зустрів декого з старих знайомих та придбав нових, а серед останніх — і Семена Потаповича. З цим зблизився навіть більше, ніж з іншими, не дивлячись на значну вікову різницю між ними. Цей підстаркуватий напівпоет, напівфольклорист, напіветнограф умів зваблювати людей, особливо ж літературну та студентську молодь, яка завжди горнулася до нього і поміж себе жартома називала його Митусою. Про цю витівку молодиків Семен Потапович знав, але не сердився, а може, й гордився своїм високим титулом славетного співця.

Семен Потапович друкувався рідко, бо і в поезії, і в прозі йому, старому мрійникові, не дуже таланило, а за нарис чи статтю, завжди потрібні часописам, не хотів братися, вважаючи їх літературою нижчого гатунку. Кохався переважно в історії та давній культурі, які знав так, що легко змагав університетських професорів. Може, саме ця освіченість і тягнула початкуючих літераторів до Митуси. Та ще солідна бібліотека, книжок якої її власник не шкодував ні для кого.

Був Семен Потапович також ентузіастом видавничої справи, якій віддавався цілком. То ж він, кажуть, напоумив старого поета Володимира Степановича Александрова та молодого лікаря-літератора Кесаря Олександровича Білиловського, який недавно приїхав у Харків, видати альманах під назвою “Складка” і сам докладав багато зусиль, щоб здійснити цю ідею. Для майбутнього видання розшукував нових авторів, нові твори. Він звів Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха…

Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від попередніх. Ранком Грабовський пішов “на полювання” за матеріалом для інформацій, а повернувшись до редакції, сів за опрацювання зібраного.

Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама “пікантність” виведе їх на шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, — писав, закреслював і знову писав та виправляв.

— Ти готовий? — з-за дверей гукнув Митуса. — Можеш мене, хлопче, привітати. Ще одна, хоч і незначна, вікторія. Завтра, сказав редактор, мій матеріал буде набрано. Ну, гайда! О, а я й забув тобі сказати. Нині обідаємо в мене. Не відмовляйся, і слухати не буду. Не буду, не буду. Маю велику радість. Нарешті приїхав мій хрещеник, пам’ятаєш, я говорив колись тобі. Він також обідатиме з нами. Жду і Володимира Степановича. Ну й ще буде дехто.

— Спасибі.

— Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш.

— Ну, коли треба…

— Треба, навіть дуже. Тобі ж на користь. Ну, поїхали на своїх двох.

— А де ж був ваш хрещеник? — поцікавився Павло вже на вулиці.

— Де? Хіба забув? — з почуттям образи спитав Митуса.

Він надміру був прив’язаний до свого хрещеника, сина багатого поміщика, що жив неподалік від Харкова і славився серед своїх сусідів меценатством. Кожному зустрічному не міг нахвалитися ним. Розповідав багато разів і Павлові, але той звик до цих розповідей і пропускав повз вуха.

— Та ні, я пам’ятаю, — відчувши образу Семена Потаповича, виправив свою помилку юнак. — Питаю, звідкіля він зараз?

— Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрізь і всюди — в Берліні, Мілані, а зараз з самісінького Парижа. Розумієш, з Парижа. Ще торік, після закінчення академії, поїхав набиратися ума-розуму. Там такий козарлюга — сам побачиш! Наш, можна сказати, з ніг до голови. Ану, поглянь, — простягнув Павлові книжку в сірій обкладинці. — Для тебе роздобув. Істинна книжка. Читатимеш з насолодою.

— А-а-а, <Семен Жук", — з легкою посмішкою вимовив Павло, перегортаючи книжку. — Читав і "Пропащих людей", і <Перед світом". Але чомусь мені не зовсім до вподоби цей письменник.

— Чому? Пан Кониський гарний майстер слова.

— Я не кажу, що він поганий майстер, але от люди в його книжках якісь не такі, якими вони в житті насправді є, а головне — якими повинні бути. Чи не здаються вам занадто дрібними справи, котрими ті герої займаються?

— Як-то?

— Дивні якісь вони, наче з полудою на очах. Вештаються між людьми, багато балакають про народ, наче щось роблять для нього, але чомусь не бачать і не чують, як стогне той народ від злиднів і темряви.

— Таж вони й борються проти темряви.

— Борються. Але чому, скажіть, вони не боронять мужика від розжирілих багатіїв, лихварів усяких? Знаєте, Семене Потаповичу, — палко заговорив Павло, — коли по правді, то мені не подобається не тільки Кониський, а й інші наші наддніпрянці. От учора читав я Юрія Федьковича. В нього люди зовсім інакші. У них теж багато горя, мук, але є й вогонь.

— Бачиш, Павле, — перебив Митуса, — у Федьковича інакше. Над Буковиною німчик панує. Федьковичеві герої борються проти мадьярщини.

— Чому? Не тільки, — заперечив Павло. — Хіба ж зображені ним багатії Микитула чи Янко — мадьярщина? Ні, зовсім ні. А в наших селах мало таких Микитул? Хоч греблю гати.

— Опріч того, — знизав плечима Семен Потапович, — Кониський і Федькович — то різні письменники.

— Та я ж про це й кажу. Зовсім різні,

— Ну, то візьмеш?

Грабовський промовчав. Митуса мовчки простягнув руку, взяв у юнака книжку і замахав нею, як віялом, перед самим носом.

Ішли повагом. Хоч денна спека поволі й пересідалася і косе проміння надвечірнього сонця вже не пекло, але брук був ще гарячий. У повітрі висіла суха задуха, від якої прив’яле листя каштанів та акацій, що росли обабіч вулиць, згорталося в дудочки.

Задуха доконувала Митусу. Він, ліниво переставляючи ноги, часто звертав під довгасті тіні дерев, безперервно махав книжкою, наче боронився від настирливих мух, але все це мало допомагало.

— Тю, бий тебе коцюба! — не витерпів нарешті і зупинився під крислатим каштаном, витираючи спітніле обличчя хусточкою. — І коли вговтається оце пекло? Так зовсім розтанути можна. — Він поглянув на Павла. — Чому це так, скажи на милість, козаче, йдемо наче одною дорогою, але я от упрів, а тобі нічогісінько.

— Чому, питаєте? Це тільки начеб, — засміявся юнак. Він підкреслив слово “начеб”. — Я, Семене Потаповичу, йду під сонцем, а ви все шукаєте затінку.

— Еге, ти, видно, хлопче, ще й штукар. Та я вже и сам не знаю, якої болячки шукаю. Хіба ж не бачиш, обливаюсь потом, от-от захлинуся.

— Та бачу ж, — уже серйозно відповів Павло. — То воно, може, з незвички. Я все своє життя не знав та й не шукав холодків. Багато бував під снігом, дощем, спекою і до всього звик.

— Ет, звик, звик, — вже з роздратуванням перебив поет. — Все життя. Скільки ж ото ти прожив? А я хіба де виростав, у покоях? Ти, брат…

Але не встиг закінчити, бо саме в цей час з бічної вулиці сиві рисаки винесли, мов пір’їнку, фаетон з великою розцяцькованою халабудою. Машталір, надутий, гордий, як єгипетський фараон, міцно тримав віжки, а баскі коні рвали брук під собою. Ще не порівнявшись з фаетоном, Митуса рвонув свій капелюх з голови, зігнувся в три погибелі, якось неприродно втягнув шию в плечі, наче йому сипали гарячий пісок за комір. Коли фаетон від’їхав, він випростався і надів капелюх. Підійшовши, Грабовський побачив, що його супутник побілів.

— Що з вами? — здивувався. — Аж на виду змінилися.

— Де? Верзеш отаке!

— А чого ж так були зігнулися?

— Ну й вигадник ти, хлопче! То я просто привітався.

— З ким? — оглянувся навколо Павло.

— Хіба ж ти не бачив, що поїхав поліцмейстер?

— То й що? — голосно засміявся Павло. — Та хай би там був сам імператор.

— Імператор? — обличчя Митуси нараз стало врочисте, аж суворе. — Не був ти, хлопче, як то кажуть, у голодного в руках, то й патякаєш казна-що. Не знаєш ти нашого поліцмейстера.

— Ні, ні, Семене Потаповичу, на своє нещастя, трохи знаю, бо він особисто займався моєю справою після виключення мене з семінарії. Але у фаетоні нікого, опріч кучера, не було. О, гляньте, він, либонь, повертається.

Фаетон, справді, добіг до кінця кварталу, обігнув дугу коло городового, що стовбичив на перехресті, і рушив назад.

— Ну, ти дивись, коли тобі цікаво, а я… — Митуса закрокував геть, тривожно оглядаючись на фаетон, що доганяв їх.

— О! 0! Подивіться! — вигукнув зраділо Павло, показуючи пальцем у порожню халабуду.

Окрик, мабуть, донісся до машталіра, бо він, натягнувши віжки, всім корпусом, як вовк, обернувся до Павла. Митуса знову зірвав з голови капелюха, нагнувся і так простояв, аж поки той не проїхав.

Довго йшли мовчки. Говорити обом не хотілося. Семен Потапович змагався з потом, що заливав йому лице, а Павло обдумував зустріч з фаетоном. Цей випадок якось враз похитнув у ньому пошану до старого літератора. Неприємний осадок, як намул, ліг на серце.

— Ні для кишені, ні для душі, сказали ви, — порушив згодом мовчанку Грабовський.

Митуса запитливо глянув на юнака, не тямлячи, про що той говорить.

— Все думаю над тим, що ви сказали в коректорській, — пояснив Грабовський. — Щодо кишені, то маєте рацію, що ж до душі — не зовсім.

— Чому?

— А от чому, — Павло приглушив голос. — Хіба не бачите, як влада та її посіпаки роздмухують кадильницю навколо двадцять п’ятої річниці реформи, як розцяцьковують це “визволення” і самого небіжчика Олександра Другого? Та хлібороби зустрічають “визволення” по-своєму.

— Як це “по-своєму”?

— А ось як. В одному селі, коли після відправи піп став говорити про наближення свята “визволення”, якийсь селянин почав вимагати, щоб поміщик повернув хліборобам відрізки.

Грабовський замовк, оглядаючи жандарма, що проходив поруч.

— І повернув? — спитав Митуса, коли розминулися з жандармом.

— На другий день селянина кинули до в’язниці, а односельці, обороняючи товариша, вчинили бунт, спалили панський маєток, а самого пана вбили. Ну, як то водиться, було викликане військо, хлібороби оборонялися вісім годин. Звістка про це коротка, але вразлива: трьох хліборобів забито, сім поранено, двадцять кинуто до в’язниці, а решту відшмагано шпіцрутенами.

— Про це я чув, — байдуже вставив Митуса. — Але яке відношення має воно “до душі”?

— Має, Семене Потаповичу, має, ще й неабияке. Зібравши свідчення про цю лиху подію, я хочу написати в газету. Але треба добре продумати, як провести маленьку заміточку через Сціллу й Харібду, яку обрати форму, щоб пропустив редактор, а потім і цензура. Тому й сидів так довго, не для грошей, а саме для душі.

Знову замовкли. Тільки коли звернули в вузеньку вуличку, на якій, крім свиней та гусей, що скубли під тинами подорожник, нікого не було, письменник оглянувся і почав заклопотаним голосом:

— Дивний ти, Павле. Чи й справді гадаєш, що ота твоя замітка, навіть коли вона потрапить у газету, зможе повернути хоч сажень тих відрізків, яких допоминаються мужики? Боюся, колись доведеться тобі, хлопче, гірко визнавати помилковість своїх теперішніх поглядів і поривів. Ох, пориви юності, гарячі й нерозважні, дорого коштуєте ви, — зітхнув. — Тому й рвешся, як нетля на вогонь. Послухай старших. Багато таких, як ти, гарячих, не розвідавши броду, побрели у воду і… Так, так, захлинулись. Подумай над цим, голубе мій сизокрилий. Подумай, щоб не було пізно.

Грабовський ішов замислений. Йому вперше за тримісячне знайомство з Митусою випало торкнутися того, що виходило за межі поезії і так хвилювало його юнацьке серце. Боляче було відчути, що людина, яку він поважав, думає по-іншому.

— Читав, Павле, твою “Вчительку”, — перевів розмову Семен Потапович. — Взяв у Володимира Степановича.

Кілька днів тому Грабовський віддав свою поему Александрову і з нетерпінням чекав, що скаже про неї цей досвідчений поет. А Володимир Степанович, виявляється, дав її почитати своєму приятелеві.

— Читав, — повторив Митуса. — Скажу прямо: до вподоби вона мені. Гарна, знаєш, штука, хоч потребує рук. Я так думаю, що можна було б вмістити її в альманасі. Звичайно, після деяких змін та доробок.

— А яких саме?

— Яких? Так, бачиш, говорити важкувато, це легше робиться в рукописі, там видніше. Але дещо можу сказати й зараз. Дуже мила й мальовнича, як жива, вийшла в тебе героїня. Вона любить дітей, буває в мужиків, навчає їх, дає книжки. Добре. Таким має бути вчитель. Але там, де ти хочеш показати її життя і зробити з неї якогось оборонця мужиків, виходить, скажу прямо, невдало, навіть погано. Ну, от, приміром, подивися сам: живе твоя вчителька дуже бідно, аж злиденно, її переслідують, над нею знущаються староста й піп. Вона виступає проти них, захищає мужиків. Одне слово — політика, чистісінька політика, а не поезія. А хіба так слід показувати нашого вчителя? Хіба таким його треба малювати?

— Але ж так, Семене Потаповичу, в житті! Я сам бачив. У нашому селі… — спробував боронитися Грабовський.

Та співрозмовник не дав закінчити:

— У вашому селі. Мало що ти міг побачити там, у своєму селі. Мова ж не про твоє село, а про літературу, як вона повинна показувати нашого вчителя. Література має зображувати такого вчителя, який нам потрібен, якого б полюбив читач, дивився б на нього як на носія світла, культури, чемності, високої моральності, і тут те, що ти бачив у своєму селі, не допоможе.

Митуса трохи помовчав і продовжив:

— Політика, Павле, то діло не вчителя або літератора, а самих політиків. Головне його діло не підіймати мужика на бунт проти пана чи властей, як це ти хочеш, а навчати, просвіщати того мужика і при тому, скажу тобі, не на противагу церкві, а разом із священиком — духовним пастором. Так має стояти справа в істинній поезії. Отож і тобі, либонь, доведеться гарненько продумати, а може, й передумати свою “Вчительку”.

— Продумати, передумати… — тихо, мовби сам із собою, радився Грабовський. — Мені здається, Семене Потаповичу, що тяжко передумувати так, як ви кажете. Тяжко та, мабуть, і неможливо.

— Тяжко, тяжко, неможливо. Нічого легкого, хлопче, як і нічого неможливого, в літературі не буває. Пам’ятай, Павле, кришталеві двері священного храму поезії, які є доступними тільки обраним, відчиняються не інформаціями чи заміточками про мужицькі бунти, а істинними творіннями серця. Зваж на це.

— А коли думає Володимир Степанович видавати альманах? — поцікавився Павло.

— Коли — легко питати. — Митуса якусь мить подумав. — Пора б уже видавати, бо давно носимося з ним. Та занадто мало у нас працьовитих людей. Обіцяють враз, навіть не моргнувши, а пишуть дуже повільно. Не легше й з виданням.

— А чому?

— Сам собі часто ставлю таке питання, а відповіді дошукатися важкувато. Думаю, що надто холодні ми до рідної справи, до рідного слова. Багато спимо та чухаємо потилиці Поглянь, як заворушились галичани, навіть буковинці подають голос. Але сили наші дуже розпорошені. Позасідали в запічках і загальною справою не цікавляться. Це ті, що старші, а молодь більше тягнеться до політики, ніж до справжньої літератури. От дивлюся й на тебе — гаєш час, марнуєш талан на оті дописи про бунти, а чому б не повідати світові про славне Запорожжя, гетьманські булави, бунчуки, шлики? Гай, гай, є в нас про що писати, є!

— Це, справді, цікаво! — радісно підхопив Грабовський. — Так мені недавно говорив і Володимир Степанович. Я, Семене Потаповичу, хотів би спробувати скомпонувати дещо про минулу бувальщину. Ну, от хоч би про батька Хмеля, славного Наливайка чи й самого Кармалюка. Може, й про Залізняка або Гонту, хоч після Шевченка не так-то й легко братися за них.

— Бачу, хлопче, — сумовито захитав головою Митуса, — ти знову гнеш до політики. Що можна писати про Наливайка, Залізняка, а надто вже про Кармалюка? Теж виськалися мені лицарі постолаті, бунтарі та забіяки. А щодо Шевченкових гайдамаків, то треба знати, що про них сказав Панько Куліш. Ну, та про це ми ще поговоримо, — закінчив, відчиняючи хвіртку до свого подвір’я.

2

Ще в сінях на Митусу напала розчервоніла, як варений рак, дружина, дорікаючи за те, що проблукав хтозна-де цілий день.

— Тихше, тихше, серденько, — заспокоював дружину уже в світлиці. — Тут таке діло, хай йому всячина. Приїхали?

— Діло, діло. Давно сидять, чекають, скоро й позасинають, а ти пішов та й забув.

— І Володимир Степанович приїхав?

— Переказав — не буде. Та йдіть же.

— Добре, добре, зараз.

Він помив руки, причесався, полив хусточку парфумами, тернув нею по лисині, і рушили.

— А-а-а! Скільки літ, скільки зим! — переступивши поріг їдальні, закричав радісно господар і почав вітатися з гостями.

Поцілувавши рукавички кількох паній та панянок, потиснувши руки паничів, він довго обіймав товстого, як кадуб, пана в білому костюмі, з коротко підстриженою рудою борідкою. Потім підбіг до молодого панича в чорному фраці і вузьких смугастих штанях, в якому Павло впізнав Митусиного хрещеника.

— Ого-го-го! Кого я бачу! Лелека з далекого вирію! Вітаю, вітаю, козаче, з поверненням до рідного гнізда! — І голосно поцілував у чоло, від чого той гидливо скривився, зирнувши в бік, де сиділи молоді панянки.

Але захоплений хресний батько того й не помітив.

— Чую, чую в своїй господі європейський дух, — провадив далі, — А ти ж чого, Павле, не йдеш ближче? Підходь! Почувай себе як дома, тут усі свої. Панове! — звернувся до присутніх. — 3 вашого великодушного дозволу представляю молодого талановитого поета.

Слова господаря справили різне враження на присутніх. Дехто з жінок відсалютував Грабовському віялом, окремі паничі на знак привітання стиснули власні руки.

На викоханому лиці панича тріпнулася гордовита посмішка.

— Також хохлацький? — запитав він.

— Не хохлацький, Грицуню, ні, — образився господар.

— Що?! — скипів панич, від чого Семен Потапович аж рота роззявив. — Грицуні у нас на стайні!

— А як же тебе? — сполохався хрещений батько.

— Георг, панове, Георг, — ліниво вставив пан з рудою борідкою.

— Відколи?! — здивувався господар.

— Так завжди було! — рубонув повітря рукою панич у фраці. — Так було, так єсть і так буде!

— То хай, хай буде й так, — поспішив Митуса. — Не Грицько, то й не Грицько. Воно, правду казати, це ім’я теж мені не до душі. Георг, певно, краще, поетичніше. Ну, так от, дорогий мій Георгію, викинь дурниці з голови. Минулося. Нема вже Малоросії, нема й хохлів. Малоросійська поезія була та й загула. Тепер є наша, українська.

— Та годі, годі! — втрутилася господиня. — Набрид ти мені своєю літературою. Ще зараз про народ, про освіту почнеш… Просив би гостей до столу, а то мориш голодом.

— А я ж хіба що, — схаменувся господар, — я тільки так собі. Ну, любі мої, запрошую.

Гості, не кваплячись, почали всідатися навколо великого круглого столу, густо заставленого пляшками й тарілками. Коли гамір ущух, Семен Потапович встав, урочисто розправив вуса, підніс високо чарку й виголосив тост за царську родину. Гості схилилися над тарілками. їли, аж за вухами лящало. Наймичка, струнка, вродлива, років двадцяти, бігала, як на пожежі, ледве встигаючи підбирати спорожнілий та підставляти наповнений новими стравами посуд.

— Ху!.. — відкинувся на спинку стільця пан з рудою борідкою, мнучи пухкими пальцями білу серветку. — Добре зрихтована ваша скумбрійка, добре. А хто це у вас, шановна добродійко, так смачно готує?

Господиня, задоволена компліментом поважного гостя, спробувала зробити реверанс, але її масивний стан повертався, як гарба з снопами.

— То секрет, — жартома помахала пальцем. — Секрет нашої кухні.

— Та який там, серденько, секрет, — перебив її чоловік. — Все це робить наша Ярина, — показав на наймичку, що наближалася до столу.

— О-о-о! — протягнув пан, втупивши блудливі очі в Ярину. — Дуже, дуже цікаво.

Дівчина, догадавшись, що мова про неї, вся зашарілася, як достигла вишня. Поправивши на голові хустку, зібрала порожні тарілки з столу і майнула до кухні.

— А яку вона наливку майструє! — докинув Митуса. — Істинно поезія, з вашого дозволу, а не наливка. Куди там яким-небудь шампанським чи токаям. — І він запитливо глянув на дружину.

Сите, широке обличчя жінки, пойняте гордістю, блищало, як начищений мідний таз.

— Пардон, шер амі! — випростався хрещеник, зрадівши, що випала нагода показати свою обізнаність. — Не буду казати про угрів, але дозволю собі стати на оборону французів. Краще від них ніхто в світі не може робити вина. Це аксіома, і така, панове, що її не може спростувати навіть перебільшена любов до власної наливки. — І задоволене глянув на господаря. — Ви про Францію, панове, тільки чули, та й то, може, з десятих уст, а я бачив її на власні очі, як оце зараз вас. Так, так, бачив.

— Проклята нація, — втрутився в розмову пан з рудою борідкою. В його голосі дзвеніли крицеві ноти — Не хвалися своїми французами, молодий чоловіче. Вони не так майстри вина, як революції, — руйнувати трони та вбивати королів і царів. Робесп’єри, одне слово. Краще б вони не сіяли розбрату на землі, а наш мужик, коли його гарненько тримати під канчуком, зробить і краще вино.

— Істинно так! Мудро сказано! — підтримав гостя, господар, піднявши палець над головою. — Наш народ, з вашого великодушного дозволу, до біса талановитий. . . Має свою власну блискучу історію. Наші могили, що синіють по степах, як гори, не гірші пам’ятники, ніж єгипетські піраміди. А борщ, а вареники, а пісні, а бандура — хто це, питаю вас, дав світові? Ми, українці, — талановитий народ! Одне тільки в нього, можна сказати, лихо — затурканий. Культури малувато.

— І добре, — вставив пан з рудуватою борідкою. — її зовсім не треба, бо як даси мужикові культуру, то знову об’явиться якийсь Кармалюк. Батіг, батіг — от мужикова культура.

Письменник трохи поморщився, зрозумівши, що не потрапив у лад гостю.

— Мужик повинен знати рало, батіг, налигач. Оце його поезія, — безапеляційно закінчив пан з рудою борідкою.

— Шармант! — вигукнув хрещеник.

Гості дружно заляскали в долоні, схвалюючи дотеп. Господар знітився, закліпав очима. А потім і сам почав ляскати, хоч оплески вже затихли.

Один Павло сидів нерухомо, мовчки дивився на господаря, на його гостей. До цього кілька разів відвідував Митусу, коли збиралися місцеві любителі літератури. Тоді на досвідченого літератора всі дивилися, як на щось недосяжне. Так дивився й Павло. Але зараз він бачив письменника в іншій обстановці, в іншому оточенні. Слухав розмови, дивився на поведінку господаря й відчував, як у груди закрадалася холодна порожнеча, серед якої незримо ворушились жаль і сум.

Запізнілі оплески Митуси особливо неприємно вразили Грабовського. Їх недоречність відчув, мабуть, і сам господар. Щоб сяк-так загладити те, що сталося, він заходився наливати чарки:

— Не погордуйте, шановні друзі, скуштувати нашої домашньої запіканки. Вона є істинною гордістю нашого народу. Таку запіканку в сиву давнину справжні лицарі пили не оцими нікчемними чарочками, а михайликами. За наш талановитий народ! — виголосив і сховав чарку між навислими вусами, причікуючи, поки вип’ють гості.

Та раптом закашлявся панич у фраці, захиталась його чарка, і червоно-бурі краплі впали на білу манишку.

— Серветку, серветку візьміть! — заспішила господиня.

Зніяковілий панич поставив чарку і зашарив мокрими руками по столу, але серветки не знаходив.

— Ярино! — закричала господиня і прожогом кинулася до кухні.

Тим часом панич намацав серветку, що лежала за тарілкою, і почав старанно витирати руки.

— Коровище! Паскудо! — донісся з кухні хрипкий голос.

Брязнув посуд, зойкнула Ярина, засичала господиня, і, наче з далекого току, донеслося глухе гупання.

У їдальні запанувала напружена тиша, серед якої ще виразніше було чути те гупання. Митуса завертівся на стільці, зніяковіло поглядаючи на двері.

— Нумо, панове, допиймо чарки! Хто там поставив свою? За наш народ! — закричав він, наче хотів тим криком заглушити те, що коїлося в кухні.

Павло аж зблід. Чув, як затремтіли руки й ноги, як до горла поповз гарячий давкий клубок. Важко було дихати. Хотілося вийти надвір, на повітря.

Він рвучко встав.

— Що з тобою, Павле? Ти куди? — вигукнув господар. — Сядь, сядь, козаче, ми ще вип’ємо.

— Чогось не п’є ваш поет, — зауважила Павлова сусідка, стара, поморщена пані. — За весь вечір тільки одну чарку випив.

— Одну? Ха-ха-ха! Одну-однісіньку? — зареготав Митуса. — Ганьба! Яка ганьба! Я думав, Павле, що ти істинний козарлюга, а виходить… Як каже народ, — ні богові свічка, ні чортові кочерга. Давай-но вип’ємо, щоб наша доля нас не цуралась.

— Дякую, — сумно відповів Павло, опускаючись на стілець. — Не можу. Голова болить.

— Чого ти причепився до хлопця, чого силуєш? Доброго навчаєш, нема що казати, — журно похитала господиня головою і сіла на свій стілець, схрестивши на грудях руки.

— Та я що, борони боже… — знітився господар.

Пригода з паничем у фраку позначилася на присутніх. Хоч про неї, здавалося, вже й забули, але поновити веселий настрій, яким почався вечір, не могли ні дотепи хазяїна, ні припрошування господині.

Хтось захотів пограти в фанти. Це сподобалося молодшим.

Вони, вибираючись з-за столу, переходили до іншої кімнати. За молоддю потягнулися й старші. Їдальня скоро спорожніла.

— Хай собі побавляться, — сказав Митуса, сідаючи на стілець біля пана з рудою борідкою. — Наше діло козаче: заливай душу, щоб не розсихалася. Підсувайтесь, хлопці, ближче, — запросив він рукою Павла і хрещеника, який також не схотів грати в фанти. — Розкажи-но нам, Георгію, як там поживає закордон, чи скоро порівняємося з ним?

Паничеві сподобалось прохання господаря. Він випив чарку, запалив цигарку й почав:

— Порівняємося? Ви граєте в слова. Не забувайте, мон шер, що закордон і ми — то небо й земля. Зайве навіть порівнювати, панове, зайве. Там усе найновіше, все за останньою модою, — він артистично махнув ножиком для нігтів, наче хотів підкреслити вірність свого твердження. — А ви кажете: “Порівняємося”. Не рівнятися нам треба, а вчитися в них, учитися, панове, — підсумував і гордовито відкинувся на спинку стільця.

— Ну, а як там театри, література?

— Божественно! — випалив панич. — Шармант.

— Що? — не зрозумів господар.

— Все, все! — І панич зажмурив очі від задоволення.

— Дозвольте, — втрутився в розмову Павло. — А може, ви назвете нам що-небудь з літературних новин?

Павлове запитання, видно, дещо спантеличило панича. Він помітно захвилювався, почервонів, але скоренько опанував себе.

— Що називати? Хіба треба доказів? Це весь світ знає, всі культурні люди. Аксіома! Все, все божественне і незрівнянне. Куди нам!

— То ти вже дарма, Георгію! — вставив господар. — Ми також не ликом шиті. Ростемо помаленьку, дякувати богові. Легше нам зараз. Власті, бачиш, допомагають. У нас також є свої театри, поети, письменники, а згодом… Еге-ге, сам побачиш.

— Які там поети? — знизав плечима панич. — Де вони? Хто їх бачив?

— А про Шевченка чували? — не втерпів Павло.

— А це що ще за Шевченко? Той, що в мого батька свині пасе?

— Ти, Георгію, не дуже… — підтримав Павла господар. — Май совість. Тарас Шевченко — то наш великий поет. Ану, Павле, продекламуй що-небудь, як ти вмієш. Хоча б оце, як його…

Тече вода в синє море,

Та не витікає.

Шука козак свою долю…

Давай-но! Послухайте, ласкаві добродії, — істинна поезія.

— Цікаво, цікаво! — зареготав панич. Його підтримав пан з рудою борідкою.

Регіт, мов бритва, різонув Павла по серцю. Він не збирався читати, але зухвалий виклик підштовхнув його.

— Послухайте, коли зволите. Це Шевченко, здається, писав прямо-таки про вас, милостиві добродії. — І почав:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра…

Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв.

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

Павло уже помітив, як зіщулився, став зелений, мов жаба, панич, як спалахнули лихі вогники в очах пана з рудою борідкою, як закрутився на стільці господар, та спинитися не міг. Весь вечір поривався жбурнути їм у лице щось образливе, колюче, але стримував себе.

Він зробив паузу, набрав повні груди повітря і повернувся до панича:

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Господар, весь перекривлений, підскочив з стільця і безладно замахав руками, наче хотів затулити рота Павлові. Але той не зупинявся:

Схаменіться! будьте люде,

Бо лихо вам буде,

Розкуються незабаром…

— Якобінець! — почув і тільки тоді зупинився.

Пана з рудою борідкою за столом уже не було. Пошукав очима панича, але встиг побачити тільки чорний хвіст фрака, що, ляснувши об одвірок, зник за порогом.

— Що ти наробив! Що ти накоїв! — схопившись за голову, закричав Митуса і теж побіг за паничем.

Павло оглянув спорожнілу їдальню, глибоко зітхнув, безсило сідаючи на стілець. Жалкував, що не встиг вилити всього, що накипіло на серці.

Почекав ще трохи, але до їдальні ніхто не повертався. Встав, знайшов картуз і вийшов.

Надворі було тихо, аж моторошно. Місяць із високості дивився на землю смутно, зажурено. Де-не-де на небі ледве мерехтіли зорі.

Недалеко від воріт помітив людську постать під акацією. Наблизившись, пізнав Ярину. Дівчина стояла без хустини, розсипані по плечах коси були скуйовджені, зім’яті. На правій руці теліпався обривок рукава.

Дівчина приглушено ридала. Мовби співчуваючи їй, журливо шелестіла акація.

Павло хотів спитати дівчину, що трапилось, але пригадав гупання на кухні і все зрозумів. Обернувся лицем до заллятих світлом вікон, міцно стиснув кулаки, зціпив зуби і рушив до хвіртки.

Вузька вуличка, стиснута будинками, була темна і глуха. Де-не-де на ній тьмяно блищали плями світла, що падало від гасових ліхтарів, прикріплених над ворітьми.

Скоро почалася широка вулиця. Легко дихнув свіжий передранковий вітерець. Павло зняв картуза, розстебнув комір сорочки і відчув полегкість, наче з його плечей впала тяжка ноша.

Народ, поезія, наливка, Яринине ридання — все це роїлося в голові, а в грудях закипали біль і відраза.

— Яка гидота, — промовив тихо. — А він каже, ми йдемо одною дорогою. Каже. А з ким водиться? Що в нього в домі?.. Ні, ні, пане, в нас не одна дорога. І не може бути одна.

Підвів голову. Попереду сяяла широка освітлена вулиця, а ген далеко рум’янився клапоть неба. Благословлялося на новий день.

3

Уже й не пригадати, скільки разів бував тут, а винесене звідси колись перше враження, навдивовижу розмаїте та яскраве, і досі не послаблювалось. У цьому тихому й затишному куточку, де народилися п’єси “За Немань іду”, “Не ходи, Грицю, на вечорниці” та пречудова пісня “Розбите серце”, яку вже співають люди в селах і містах, юнакові все подобалося. Простора вітальня зорила на нього десятками очей славетних запорозьких гетьманів і ватажків народних повстань на Україні, людей, про більшість з яких раніше нічого не знав і не чув. На стінах кабінету сиділи та стояли в засклених рамцях, немовби зібрались на дружню раду-пораду, українські літератори. Розкішна бібліотека (куди до неї бібліотеці пана Трутовського!) повнилась десятками сотень книжок на різних мовах, а на великому столі горився стосиком рукописів майбутній альманах “Складка”. Як не за-милуватись усім цим незвичайним багатством! Попасти в таке царство…

Подобався Павлові Грабовському також хазяїн затишної господи. Йому недавно перевалило за сьомий десяток, але виглядав він значно молодшим. Не старили його ні окуляри, ні сива шевелюра, вуса та борода. Для свого віку він був досить струнким, завжди охайним, ба й елегантним, особливо в своєму парадному мундирі військового лікаря. А разом з тим, — навдивовижу земний, простий, людяний і шляхетний. Найдошкульніші речі умів висловлювати так, щоб не ображати гідності співрозмовника, не загострювати розмови до конфлікту З ним було важко посваритись, розгніватися на нього. То найпотаємніший секрет і висока врода людської натури. Такі щасливці народжуються рідко…

З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в редакції “Южного края”. Звів їх докупи всюдисущий і завжди непосидющий Митуса.

— Ви обидва поети, — сказав тоді Семен Потапович, мило посміхаючись, — самі й розбирайтеся між собою, бо мені дуже ніколи, біжу-лечу…

І побіг, а вони легко розібралися. Того ж дня Грабовський гостював у старого письменника, дав йому прочитати свою поему про вчительку, пожадливо оглядав вітальню, кабінет, бібліотеку, читав дещо з редакційного портфеля “Складки”, з величезною насолодою обідав та вечеряв, хоч і почував себе трошки ніяково. На Москалівку повернувся пізно вночі, обтяженнй приємними враженнями та книжками з теплими дарчими написами.

Відтоді йому майже не випадало бачити Александрова й Митусу разом, наче вони ходили лише різними дорогами або назавжди розлучилися. Але про розлуку ніщо не свідчило. Навпаки, Семен Потапович, де випадала хоча б найменша нагода, завжди похвалявся своєю сердечною дружбою з Володимиром Степановичем, заочно називаючи його просто Володькою. Александров же тільки вряди-годи згадував Митусу, не забуваючи при тому добродушно пожартувати над його незібраністю та кумедними витівками.

Взаємини Митуси й Александрова до минулої суботи не цікавили Павла, хоч іноді дещо й дивували, але після гостини в Семена Потаповича хлопець серйозно замислився над тими взаєминами. Власне, не так над ними, як над поважним письменником. Тепер дволикий Митуса був ясний і зрозумілий. Цікавив Александров. Який він, Володимир Степанович? Чи під пару його приятелеві? Здається, те ж замилування запорозькою старовиною, побожне схиляння перед козацькою славою, та ж любов до українського слова, фольклору, літератури, Шевченкової поезії, а суспільне становище значно вище і вагоміше…

Сьогодні Грабовський ішов до Александрова з настроєм, якого й сам не міг збагнути. Юнака боліло, пекло, мучило, щось незриме затуманювало йому ясний погляд і каламутило думки. Хотілося показати письменникові справжнє обличчя Митуси, а водночас пильніше придивитися до самого Володимира Степановича. Невже і в цього душа з подвійним дном, яке легко повертається то до опозиційне настроєних початкуючих літераторів, засліплюючи їм очі, то до влади й сили імущих? Боже, боже! В такому разі пропадай усе пропадом. Йому, Павлові, не вперше втрачати тих, до кого переймався повагою або й симпатією. Пушкарнянський паламар Любинський, Семен Потапович… Хто наступний?

Александрова застав дома — як і завжди, добродушного, ледь усміхненого та люб’язного. Розповівши йому про гостину та свою поведінку в Митуси, Грабовський замовк і полегшено зітхнув. Володимир Степанович, що сидів поруч на канапі, потер долонею чоло, захмарене й збрижене товстими фалдами.

— Випадок, звісно, негарний, — заговорив. — Точніше — ганебний. І ви вірно зробили, давши Шевченковими словами одкоша тому паничеві-безбатченку, хоч, можливо, й повелися не зовсім так, як подобає в гостях.

— Мені ніколи було думати над ввічливістю.

— Над нею не треба особливо думати, але ніколи не треба також забувати її, бо роздратованість, а тим паче розгойдана істерика, не можуть служити показниками моральної переваги. Та суть, зрештою, не в цьому. Семен Потапович завжди був і залишиться собою, його, як то кажуть, не виправить уже й гробова дошка.

— Таких потрібно зневажати та нещадно бити.

Александров толерантно перечекав палку репліку.

— Поважати таких справді нема за що, проте не дуже кваптеся з кулаками, снаги може не вистачити. На жаль, порода семенів потаповичів чи потапів семеновичів у наш час, а надто на Україні, досить-таки численна й живуча, розплоджується, як блощиці, і спритно пристосовується до політичного клімату. Митуси балансують між злом та добром, кривдою та правдою, благородством та підлотою. Вони готові сказати добре слово про трудівника, іноді хочуть зробити для нього щось корисне, підтримати рідну культуру тощо, але дуже бояться царського трону, завжди тремтять, мов щедрінські премудрі піскарі, запобігають ласки у багатих, силкуються догодити не тільки високому, а й малому місцевому начальству, і це зумовлює їх трагікомічне становище. Якби не було на вечорі рудобородого пана, Семен Потапович, мабуть, повівся б зовсім інакше, може, й сам би висповідав хрещеника.

Павло не стерпів.

— Чому ж запрошує того похмурого кріпосника до себе?

Александров посміхнувся.

— На те він піскар. Не знаєте, чому запрошує?

— І знати не хочу.

— Дарма, бо без цього багато чого не зрозумієте. Запрошує тому, що той пан вдає з себе мецената, і Митуса підлащується до нього, аби вициганити якусь копійчину для видання нашої “Складки”. Намір, як бачите, добрий.

— Добрими намірами викладена дорога в пекло.

— Згоден. Однак Семен Потапович на видноколах нашого культурного розвою майже непомітний і не робить погоди, проти цього дрібного жевжика ледве чи варто тратити порох. На жаль, є митуси більші, впливовіші, ті, до голосу котрих нерідко прислухається літературна молодь.

Александров дістав зі столу свіжий номер “Южного края”.

— Читали отут вірш Пантелеймона Куліша?

— Читав і цей, і ті, які ще не опубліковані. Він прислав їх цілу в’язку, щось подібне на віночок.

— Що ж скажете про них?

— Звичайні вірнопідданські писання, я до таких звик і не реагую на них.

Александрова гостро пересмикнуло.

— Не реагуєте?! — запитав з якимсь болісним надривом. — Може, даруйте, й самі збираєтеся такі фабрикувати?

Грабовського несподіваний докір також перекоробив. Хотів відповісти найдошкульніше, але всіма зусиллями волі стримав себе.

— Не збираюсь. Я б собі руку одрубав, якби вона спробувала…

— Чому ж так делікатно оцінюєте? Препаскудні віршики, в яких автор переплюнув навіть самого себе. Це моральна патологія, а з патологічними явищами треба поводитися найнещадніше.

Очі Грабовського округлилися. Подібного тону, подібної зваги від Володимира Степановича він ніяк не сподівався і не міг сподіватися. Витончені манери, інтелігентна шляхетність, зрештою, державна служба, блискучі еполети і — нестримна рішучість… Ні, на подібне митуси не здатні.

— Послухайте, вдумайтесь:

Я був собі п’яний, а баба Талалайка

Безкостим язиком мене благословила

І голову мою, почавши з Наливайка,

Високославними героями набила…

Чули? Був п’яний, а тепер протверезився і зневажає свою простодушну виховательку, злостиво посміхається над нею. Бачите, куди зайшов колишній кирило-мефодіївський братчик? Не спинився в хижому юродстві перед світлою пам’яттю Шевченка й Рилєєва, які так натхненно уславили благородного патріота Северина Наливайка.

Володимир Степанович згорнув газету і поклав на стіл.

— Шкода. Велика шкода. Рятуймо людей, гукнімо Кулішеві:

Ой онуче, ой онуче баби Талалайки!

Що, скажи, тебе доводить до брехні та лайки?..

— Ви скомпонували?

— Само набігло…

— Дотепно.

— Спасибі за похвалу, але… Коли редакція збирається публікувати решту надісланих Кулішем віршів?

— Зовсім не збирається. І за цей редакторові накрутили чуба.

— Мало фіміаму в ньому було а чи знущання над історією нашого народу?

— Ні, того не бракувало і те подобалося. Не влаштувала мова.

— Раніш дещо українське проскакувало в “Южном крае”.

— Зрідка, а тепер не проскочить — учора найсуворіше заказано.

— От тобі, бабусю, напасть… Тяжкі наші часи, ой, тяжкі, юначе. Вдивляйтеся в них, вдумуйтеся. Ми старі, відживаємо свій вік, а ваше все попереду. Вам, молодий друже, доведеться ставити та розв’язувати питання і соціальні, і культурні, і національні. А вони, ті питання, стають на часі. Може, ви й не знаєте, але українське культурне життя в Харкові, після отих попередніх спроб видавати наші журнали та альманахи, помітно підупало. “Складку” ніяк не складемо. За вами, молоддю, слово. Я знаю, мені Семен Потапович виклав свої претензії до вашої “Вчительки”. То ви будьте розумнішим: вислухайте його, особливо не заперечуйте, на словах навіть згоджуйтесь.

— Це неможливо.

— Кажу, на словах навіть згоджуйтесь, а насправді робіть своє. Мені особисто ваша поема подобається От ви і тримайтеся свого берега. Бо, хто не має того берега, той топиться. Тут… далі я вам нічого не скажу.

В кабінеті запала давка тиша. Згодом порушив її Павло:

— Чув, ви написали нову п’єсу.

— Написав, та радості від того нема.

— Чого?

— Цензура не дозволяє.

— Також мова стала на заваді?

— І мова, і зміст.

— Дайте прочитати.

— Сам не маю її. Віддав цензурному комітетові оригінал, а тепер відшукати не можу.

— Драма, комедія?

— Сміх крізь сльози.

— Розкажіть хоч коротко.

— Вийшла звичайнісінька історія, яку можна побачити в кожному сучасному третьому селі. Становому сподобалася вродлива дівчина, яка кохає молодого семінариста. Силкуючись прибрати з дороги суперника, становий пише брехливого доноса про політичну неблагонадійність юнака, і того заарештовують. От і все.

— Правдива історія.

— Еге, правдива, — зітхнув драматург. — Якби ж то ваші слова потрапили у вуха цензору, а так…

* * *

Вибравшись за міську околицю, Грабовський прискорив крок. Ніколи не запізнювався, бо не прощав того ні собі, ні іншим, — таку вже звичку виробив, а сьогодні таки не встиг. Редактор затримав. Поніс йому заяву, аби звільнив, думав, жодного заперечення не буде — іде ж служити “вірі, царю й отечеству”.

Та справа обернулася не так Редактор почав розраджувати, просив почекати з військом, лишатися при газеті. Обіцяв надрукувати статтю про стан шкільної освіти на Охтирщині, добірку віршів і навіть підвищити плату. “Нам, каже, такі, як ти, потрібні до зарізу”.

Ледве умовив…

Ось і лісова хатина. Так жартома називає її однорукий Кирило Карпович, що стереже ліс і мешкає в ній сам самітний, як палець. Справді — лісова. Рублена з сосни, присадкувата, вона, мов перелякане звірятко, лупає підсліпуватими віконцями з-поміж крислатих вишень, бузку й черемшини на дорогу в поле.

— Влітку, коли над хатиною звисає зелена кучма розкішних дубів і беріз, її майже не видно зі шляху. І в таку пору не долітають до неї ні дощові краплини, ні сонячне проміння, ні подихи вітру, ні людський гамір.

Та осінь уже давно обтрусила зелені шати, лягла жовтим листом на землю. Над хатиною темніє буре гілля, і вона, ніби на оглядини, виставила свою старість та убозтво. Але люди, проходячи шляхом, залишаються байдужими до неї, до її злиднів. Не дивляться, не дивуються: у них не бракує й своїх клопотів.

Біля низенького вориння, що відгороджує лісову хатину від шляху, Грабовський стрів двоє людей, які, порівнявшись, здавалось, уважно оглянули його. Щоб нічим не видати своєї тривоги, він навіть сповільнив ходу.

За кілька кроків зупинився. Оглянувся. Упевнившись, що двоє незнайомих не стежать за ним, прожогом стрибнув через тин. В умовленому місці знайшов вартового Голосова.

— Усі зібрались? — запитав.

— Майже всі. Чомусь не прийшли Мерхальов та Брайловський. Ксеня Трипільська, кажуть, занедужала.

Потиснув Голосову руку і попрямував до хати.

— Вечір добрий, — хором відповіли на його привітання юнаки й дівчата.

— То не добже, цо пан ся спізнює, — пожартувала Улановська.

— Hєx файна панєнка Евеліна мі пробачить цей нешляхетний фортель, — пожартував і Грабовський — Справді, вибачайте, друзі, затримався в редакції.

— Сідай, сідай, виправдовуватися будеш у городового, — докинула Ліда Лойко, чорнява дівчина, що підписувала конверти. — Ми довго чекали на тебе та й почали самі.

— Що встигли?

— Відгектографували першу відозву, — розповідав Кирило Карпович, — ще раз прочитали і готуємо другу. На, глянь, — подав сірий конверт, на якому чорніли слова:

“Прочитай і передай іншим”.

Грабовський витяг з конверта складений удвоє аркуш паперу, розгорнув і прочитав надрукований великим шрифтом заголовок: “Слово до народу”.

— Добре вийшло, — сказав, поклавши конверта.

— Вірніше — йде, бо, як вийде, побачимо, — поправив Михайло Рклицький. — Ну, сідай.

Довго писали та редагували другу відозву, а коли її повний текст було остаточно схвалено, Сергій Балабуха, Михайло Рклицький, Лідія Лойко та Кирило Карпович пішли до комірчини, де стояв гектограф.

Павло й Евеліна, залишившись у хаті, продовжували заліплювати конверти.

— Маю для тебе, Павле, новину, — мовила дівчина.

— Яку?

— Сподіваюсь, не забув Ксану, ну, польову русалку?

На юнакових щоках заграв теплий рум’янок.

— Пам’ятаю, — відповів. — Я ж мав від неї три листи, коли жив у селі. Але це було майже два роки тому. Потім припинилося листування. Та й не тільки з нею… Мабуть, осідало воно в кишені почтмейстера. То так і не відаю, де ділася наша русалонька. Знаєш щось?

— Дещо.

— Розкажи. Ти ж з нею, здається, дружила.

— Трохи було, — зітхнула Евеліна. — Дружили, а тепер мені й слова не пише.

— Посварилися? Вона ж така…

— Еге ж, така. Була. Позавчора я стріла одну свою знайому. Вона недавно отримала листа від Ксани з Пінська. Русалка пише, що бачила там твого приятеля по семінарії Петра Цимбалюка. Він, виявляється, утік з тюрми, довго блукав світами, аж поки забрів у Білорусію і пристав до пінської організації народовольців. Там застрелив якогось високого чиновника, був схоплений і завис на шибениці. Нема вже нашого Ціцерона…

— Що-о-о?! — підхопився Павло з стільця. — Загинув?

— Так. Шкода хлопця, славний був, — сумовито закінчила Евеліна.

— Шкода, — після довгої мовчанки тихо мовив Грабовський. — Навіть дуже шкода. В таких, Евеліно, вольових, як Петро, середини не буває. Він мав або щось незвичайне вчинити, або накласти головою. От і сталося непоправне. Інакше й бути не могло. А шкода. З Цимбалюка міг вийти справжній агітатор — розумний, голосистий, запальний… Так, так, помилковий, шкідливий шлях. Терор — то опінія героїв-одинаків, одірваних від народу… А що з Ксаною? Мабуть, і зараз воює?

— Воює… — повторила Улановська з неприхованим роздратуванням. — Гидко й розказувати. Повісилась на шию тамошньому поліцмейстерові і махнула рукою на все те, чим захоплювалася в Харкові.

— Невже?

— Тепер, певно, уже не молиться на Рахметова. Навіщо зараз їй, зірці багатих пінських салонів, напівголодне життя, давні друзі, крилаті мрії? Рідного брата, кажуть, допомогла своєму чоловікові спровадити в Сибір.

— Не може бути!

— Може, Павле, може, не гарячкуй, — піднесла руку Улановська. — Якось я хотіла тобі сказати про це, та все не випадало. Чула від людей, які достеменно знають. Уже, грішним ділом, навіть думаю, чи не її юдина рука завела Петра Цимбалюка під шибеницю.

— Навіть?! — жбурнув Грабовський квачик, яким заліплював конверти. — Це ти тільки так гадаєш чи є якісь докази?

— На жаль, твердих доказів поки що нема, але, мабуть, таки будуть. Багато хто з нас у цьому переконаний. Один симпатичний молодий чоловік з Мінська, Віктор Краніхфельд, що недавно приїздив у Харків, обіцяв розвідати й передати нам. От і чекаємо, а тоді вже…

Евеліна змовкла, не закінчивши думки.

— А що тоді?

— Буде видно. Думаємо, коли все це підтвердиться, то польовій русалці та її поліцмейстерові не уникнути смерті.

— Справді?! — Павлові брови підстрибнули. — Ні, Евеліно, цього не може статися. Знищувати колишніх своїх…

Улановська спалахнула.

— А вона буде й далі видавати наших ворогам, вести на шибеницю! Ех ти, романтик! Тут тобі не вірші…

— Але ж…

— Але ж, — перехопила Евеліна. — Ти сам давав їй роман Чернишевського. А що з того вийшло? Чи пішла вона тим шляхом, яким пішов Рахметов, її тодішній напівбог? Хай би кинулася в обійми самому дияволові, вільному воля… Але зрадити товаришів, велику справу, стати катом…

— Однак, Евеліно, це ж знову терор.

— А смерть Петра — не терор? Ех, Павле, Павле, не впізнаю тебе.

Та Грабовський вже не слухав, нервово крокуючи по хаті, його тортурили гнів, жаль, зненависть і біль. Петро, Петро. Хай ти й помилявся, але поліг буйною головою на страдній дорозі. А вона, Ксана, польова русалка…

— Невже між нами є й такі? — надривно вигукнув, кошлаючи чуприну на голові. — Де ж правда?

Улановська мовчала. Вона, зітхнувши, знову взялася заклеювати конверти.

— Ну, як тут? — спитав Кирило Карпович, поклавши на стіл пачку надрукованих відозв. — Діла, бачу, йдуть. Ой, ідуть, ідуть. Ану оцініть поліграфічну роботу.

Листівки вийшли такими, що годі було й сподіватися від старенького гектографа. Рядки лежали рівно, а літери аж посміхалися.

— Чудово! Пречудове! — зраділа Евеліна. — Дайте, Карповичу, вашу золоту правицю.

— Е-ех, було, дочко, — вдячно посміхнувся Кирило Карпович. — Понад десять років проробив друкарем. Та потім загубив руку, — він пометляв порожнім лівим рукавом, — і пішов, як бачите, в сторожі… Що тут у вас трапилось? — поглянув на Грабовського, потім на Улановську. — Ну?

— Нічого особливого, — відповіла Евеліна. — Тільки й того, що розповіла Павлові про оту пінську, її вчинки, а вона ж колишня близька його знайома, здається, навіть…

— Та шльондра? — здивувався сторож. — Яка ганьба! Фе.

— То ви вже занадто, Павло тут нічим не завинив, — боронила юнака Евеліна. — Він давно її не бачив.

— Та я ж не про нього, а про ту гадину повзучу. А ти, Павле, плюнь на неї, та й годі. Не варта вона й доброго слова. У житті, як на довгій ниві, — стрічаються й бур’яни. Треба їх виривати, скидати на межу і йти ділі. Діла — от що головне для нас!

— Діла, діла, — мрійно повторив Грабовський. — Діла, Кириле Карповичу, без людей не бувають, їх роблять люди. А з людьми он що виходить? Одна зрадила, переметнулась у ворожий стан, другого стратили. А який був хлопець! Ви його знали?

— Він тут у мене не бував.

— Можете пошкодувати. Такі, як Цимбалюк, не часто стрічаються. Тільки не зміг звернути з хибної дороги. Терор…

— Ну годі, — перебила Улановська. — Спогади потім, а зараз берімося за роботу, бо час не стоїть.

Шарудів тонкий папір, і на столі скоро повиростали копички пухких сірих конвертів.

Коли робота була скінчена, Грабовський розподілив конверти між присутніми.

— Та, дивіться, добре заховуйте, — сказав. — Ніхто не забув, які за ким села й волості?

Всі мовчали.

— Ти, Сергію, завтра вирушаєш на своє Поділля? — звернувся до Балабухи.

— Ранковим поїздом.

— Будь обережним. Пам’ятай, на яке діло йдеш. За тобою, Михайле, Полтавщина…

— А як же з відозвою до інтелігенції? — цікавиться Голосов, якого вже підмінили на варті.

— Не встиг повністю опрацювати текст, — відповів Рклицький. — Сьогодні в університеті був такий переполох, що все палахкотіло. Завтра закінчу.

— У нас на залізниці, — докидає Улановська, — також починається завірюха. Начальство насторожене, робітники ходять насуплені, шпигуни понаставили вуха…

— Не краще і в фельдшерському училищі, — скаржиться Ліда Лойко. — Ксені Трипільській учора так перепало, що захворіла й нині не приходила на заняття. Скрізь починається, але з відозвами треба поспішати…

Випровадив Кирило Карпович своїх молодих друзів аж перед ранком. Павло й Евеліна верталися до міста разом, йти було легко й приємно. Тепла ніч п’янила серця.

— Ну, як у тебе справи в редакції? — спитала дівчина, коли зупинилися біля її воріт.

— Можна сказати, закінчені.

— Як-то?

— Звільняюся. Сьогодні й заяву подав,

— Чому?

— Йду до війська.

— Покликали?

— Та…

— Не розумію.

— І покликали, і сам іду, хочу раніш одбути свій строк. Трохи побачу солдатське життя-буття, більше пізнаю людей.

— А як же наша робота? Тікаєш у кущі?

— Хіба в армії не можна провадити ту саму роботу? Можна. Ви тут, а я там, не пориваючи зв’язків. І наших відозв захоплю з собою, може, пощастить розповсюдити їх також і серед солдатів.

— Коли йдеш?

— Десь на тому тижні. Оце завтра поїду в Охтирку, одвезу й туди гостинець, — показав на конверти за пазухою. — Можливо, заскочу до рідних попрощатися.

Дівчина, потиснувши Павлові руку, зникла за хвірткою. Він почекав, доки скрипнули її сінешні двері, і покрокував на Москалівку.

4

Зима не хотіла здаватися. Насуплена й люта, вона ночами виповзала з глибоких яруг, сковувала гомінкі струмочки, що схоплювалися вдень. Брела полями, хапалася задубілими пальцями за землю, гула рвучкими вітрами й морозила. На світанку розпускала сивогриві тумани, жбурляла лапатим снігом, інеєм, дощами.

А березневе сонце, вирвавшись із обіймів ночі, линуло в зеніт — молоде, радісне. Хто його заморозить? Хто спинить?

Сонце…

Минав четвертий місяць відтоді, як Грабовський, скинувши цивільний одяг, “обмундирувався”. Сталося те двадцять п’ятого листопада 1885 року. Того дня юнака поставили під аршин, обстригли чуприну, а надвечір новобранці покинули Охтирку.

Містечко Валки, куди прибули вони по обіді наступного дня, зустріло їх густою пеленою туману та дрібною в’їдливою мрякою. Обшарпані містечкові хатки гуртувалися невеличкими черідками і сторонились високих казарм, що, як зголоднілі вовки, дивилися на сірі хмарки диму і внюхувалися в нехитрі запахи борщів, юшок, картоплі.

Кілька годин підряд новобранців не пускали на батальйонне подвір’я, і вони тулилися до високого дерев’яного паркана, намагаючись сховати свої голови від плюти під його вузьким дашком. Уздовж паркана клубочився цигарковий дим. Де-не-де точаться розмови. Мокро, сумно й холодно. Раптом на подвір’ї, десь зовсім недалеко від паркана, бризнула теплою хвилею звуків трирядка, її підхопили людські голоси — і в заплакане небо метнулась пісня:

Ти, машина, ти, залізна,

Куди милого повезла?

Ей-гей, охо-хо-хо,

Куди милого повезла?

Серед густих басів та баритонів виділявся оксамитовий, високий і тонкий, як багнет, тенор. Він, здавалося, доганяв шалений поїзд, хапав за колеса, бився об вікна вагонів і благальне допитував: “Куди милого повезла?”

Витяг номер сорок п’ятий,

Закричали, що прийнятий.

Ей-гей, охо-хо-хо,

Закричали, що прийнятий…

Пісня скувала Грабовського — не міг ворухнутися, наче зачарований. Знав її давно, але зараз вона якось особливо розпачливо виливала людські жалі й болі. Уже й скінчилася, вже й кликнули новобранців до брами, а він стояв, як прикутий до паркана.

Гармонія передихнула, заплакала сумним перебором і знову бризнула грайливим розгіллям звуків. Покотилися частушки:

Я отечеству защита,

А спина всегда избита.

Я отечеству ограда,

В зуботычинах награ…

— Распроканалії! — зірвався сердитий голос.

Пісня враз заніміла, наче хтось наступив їй чоботом на горло.

Коли новобранці зайшли на подвір’я, перед ними відкрилася страшна картина. Розлютований офіцер бігав поміж солдатами, що стояли під невеличкою повіткою, і молотив довгою сучкуватою палицею. По головах, по спинах, по ногах, а вони мовчали, немовби німі, марно силкуючись затулити обличчя руками.

— Я вам дам награду. Я вам покажу, — приповідав, шмагаючи. — Скоти! Каторжники!

Таким було перше знайомство Грабовського з військом. А потім пішло… Почався четвертий місяць. За час, що минув, довелося багато побачити й самому пережити. Всього зазнав. Назавжди запам’яталось. Якби й хотів — не забудеться.

Придбав також нових знайомих та приятелів. Є вони і в містечку, і в шістдесят другому резервному батальйоні матінки-піхоти, де служить, і в усьому невеликому валківському гарнізоні. Серед них переважають рядові солдати та найнижчі чини, люди без матеріального достатку і станового гонору, прості й сердечні. З ними, не кривлячи душею, не остерігаючись, що завтра потягнуть до штабу, на гауптвахту, можна щиро поговорити, порадитися й порадити, повеселитись і посумувати, хоч на часину забути осоружну муштру, мордобої, наруги та приниження.

Найближче зійшовся з Андрієм Усом — старшим фейєрверкером першої батареї дев’ятої артилерійської бригади. Цього колишнього учня харківської фельдшерської школи бачить майже щодня, а переднедільні вечори вони завжди коротають разом або в Андрієвих батьків дома, що живуть у Валках, або ж у його незатишній кімнатці на території гарнізону. Тут їм ніхто не заважає, ніхто ними не командує. Іноді, довго засидівшись, удвох і сплять на одному ліжку.

Нині Грабовський прийшов до фейєрверкера зразу ж по заході сонця. Нагріли чаю, всілися один напроти одного за столом, поволі сьорбають солодкий напій і стиха гомонять. У них є про що поговорити, є чим поділитися. Зараз більше розпитує Павло, а балакучий Ус, якому пощастило вдень виспатися досхочу, залюбки відповідає.

— Скільки років ти провчився на фельдшера?

— Два з половиною.

— Виходить, на три місяці більше, ніж я в семінарії. Звідтіля і до війська попав?

— Еге ж.

— Покликали чи доброхіть зголосився?

Ус гірко посміхнувся.

— Доброхіть поневолі. Мобілізували, присутствіє забрило. Але я, відверто кажучи, не опинався — то був найкращий вихід з мого тогочасного становища.

— Якого?

— Тоді нашу школу залихоманили обшуки та арешти. Ліда Лойко, рятуючись від напасті, покинула на деякий час Харків, поїхала в рідне село, ніби занедужала. Поліція спочатку схопила двох учнів, потім ще трьох. Черга підходила до мене, бо ж я теж відвідував таємні сходки, читав і давав іншим читати заборонену літературу, політичні листівки та прокламації. Не хотілось потрапити за грати, позбавити себе права стати фельдшером бодай пізніше. Тому і втішився мобілізацією, як дитина новою цяцькою.

— І сподобалося в армії?

— До всього можна звикнути…

— Думаєш допинати офіцерського чину?

— Я ще не збожеволів. Одслужу своє — і знову на навчання. Фельдшерська школа, брат…

— У ній існувала якась таємна організація чи група?

— Ні. Наші учні спілкувалися з молоддю харківських вузів, зокрема університету та ветеринарного інституту. Знаєш, студенти — народ більш дорослий, зрілий і досвідчений.

— З університетських нікого не пам’ятаєш?

— Пам’ятаю Михайла Рклицького, Соломона Брайловського, а на зборах слухав промови і Бражникова, і Голосова, і Макаревського.

— Олекса Макаревський вчиться у ветеринарному.

— Можливо, вже позабувалося. Знаєш його особисто?

— І його, і всіх інших, названих тобою. Славні хлопці. То ж вони компонували, а зараз розповсюджують відозви про ювілей царської реформи, готують серйозну акцію на дев’ятнадцяте число цього місяця.

— У тебе нема жодної відозви?

— Є, і не одна.

— При тобі?

— Заховані в надійному місці.

— Чому ж досі не сказав про них?

— Ти не питав.

— Даси прочитати?

— Дам. Однак потрібно не лише читати

— А що ще?..

— Ознайомити з ними артилеристів.

— Ознайомити…

Ус підлив у склянку гарячого окропу, всипав цукру, поколотив ложечкою і вмочив сухаря. Робив усе те поволі і якось ніби машинально. Мабуть, обдумував несподівану пропозицію.

— Коли сказати по правді, то я останнім часом політичною роботою не дуже захоплююся, служба…

У двері постучали.

— Зайдіть.

На порозі виросли два юнаки в формі залізничного училища. Панаса, меншого Андрієвого брата, Грабовський уже знав, а другого, що назвався Іваном Піщанським, побачив уперше.

— Сідайте, парубки, на чому стоїте, і ноги спустіть, щоб не дармували, — пожартував господар, озираючи своє пустельне мешкання. — Або тому, що ви з племені крутигаврилів, та ще й бажані гості, дозволяю вам примоститися на моєму ліжку. Чаєм погрієтесь?

— Охоче, — відповів Панас. — Надворі мороз — аж іскри скачуть, а циганські діти дулі сучать.

— Паршиві поросята і в петрівку мерзнуть. А якої заспівали б ви на муштрі взимку посеред голого плацу? То вам не в паровозній топці.

— Провідникам ваговозів теж непереливки, а надто при хурделиці.

— Уже скуштували? — питає Павло.

— Ще, — тішиться Іван, гріючи закоценілі пальці об склянку. — Ми їздимо в пасажирських вагонах, а от крутигаврилам…

— У чугуївському депо буваєте?

— Зрідка, коли на практику водять. Або що?

— Як живуть там ремонтники?

— По-різному. Хто має власну хату, землю, тому байдуже, а котрий харчується тільки з мозолястих, той клацає зубами. Мій, наприклад, рідний дядько, який обточує гайки…

Андрій цікавиться домашніми справами.

— Учора отелилась наша Манька, — хвалиться Панас. — Такого бичка привела, що й ну. Весь чорний, мов жучок, а на чолі біла лисинка… Приходь завтра на молозиво.

— Прийду. Коли вирушаєш до Чугуєва?

— Хочу заскочити з Іваном у Харків, а звідти…

Андрієву кімнату покинули під голосний спів перших півнів…

Заспане містечко вже лиш де-не-де поблимувало вікнами та гасовими ліхтарями. Артилерійські казарми в нічній півтемряві нагадували могутні й грізні гори.

Прощався Грабовський з молодшим Усом та Піщанським за ярмарковим вигоном, стиснутим карликуватими будинками.

— Ти на книжки не багатий? — запитав Панас.

— Яких потрібно?

— Хоча б які-небудь, зовсім ні за що очей зачепити. Правда, Іване?

— Правда, — потвердив Піщанський. — Неначе в Сахарі.

— Книжки є, та не тут.

— А де ж?

— Далеко звідси, у Харкові.

— Ми збираємось туди, позавтра їдемо.

— Якщо хочете, я передам вами моїм друзям листи, зустрінетесь з ними і попросите книжок.

— Добре.

— Знайте однак, що кореспонденції, які везтимете, пересилати поштою небезпечно. Розумієте?

Хлопці дружно кивнули головами.

— Не боїтесь?

— Нам уже доводилося…

— За таке діло…

— Не лякай. В нашому училищі…

Грабовський вийняв з кишені три конверти і простяг Усові.

— Тут не написано, куди і кому адресується. Не можна писати. Слухайте і запам’ятовуйте. Спершу знайдіть студента університету Михайла Васильовича Рклицького, який мешкає в чотирнадцятому будинку по вулиці Підгірній. Якщо ж його в місті не буде, шукайте Лідію Павлівну Лойко. На жаль, її домашньої адреси я не знаю, але вона вчиться в фельдшерській школі на Сабуровій Дачі, там можна з нею зустрітись. Затямили?

— Кому віддати листи і в кого просити книжки?

— Однаково. Не буде Михайла — дайте Ліді. Вони обоє нарівні розпоряджаються книжками і вирішують всілякі інші справи. Розкажіть їм про цю мою розмову з вами. Ще є запитання?

Юнаки знизали плечима і переглянулися. Заговорив Ус:

— От ти сказав, вони вирішують… Нам цікаво знати, які ті справи, якщо це не дуже великий секрет.

Грабовський зітхнув, мить подумав.

— Коли я вже покладаюся на вашу добропорядність, звіряюся вам, доручаю… Умієте тримати язики за зубами?

— Не журись.

— Про свято реформи, яке готується, чули?

— Нам розповідали на уроках, казали і в церкві.

— Так от. Зараз по всій Україні ширяться прокламації, в котрих написано, як двадцять п’ять років тому поміщики під орудою царя обдурили й пограбували селян.

— Ти бачив ті прокламації?

— Ви теж можете побачити.

— Де?

— У Рклицького. Він вам дасть їх і скаже, що з ними треба зробити. Нагадайте йому. Добре?

— Неодмінно. Оце так вийде штука… — зрадів Піщанський.

5

Служба вимучувала. Лише ночами одривався від неї, але й вони не приносили полегкості. Лежав на третьому ярусі твердих, мов залізо, нар, навколо хропли десятки таких, як і він, втомлених людей. Натягав на голову жорстку солдатську ковдру, машинально лічив цифри, та заснути не міг.

В уяві поставали велике гомінке місто, лісова хатина, друзі, гойдався на шибениці Петро, під акацією заливалась слізьми Ярина. І серце обкипало кров’ю.

Тяжкі солдатські ночі…

Сусід Грабовського, хворобливий чоловік років тридцяти п’яти, зайшовся протяжним кашлем. Павлові здається, в солдата от-от обірвуться легені.

— Що з вами? — спитав тихо.

Солдат не відповів і ще важче закашлявся.

Не допитуючись більше, Грабовський підвівся, зліз навпомацки з нар, набрав з бочки бляшану кварту води і подав хворому. Той ковтнув кілька разів.

— Знову погіршало?

— Погіршало так, що й не знаю, чи полегшає коли-небудь. І треба ж було мені на лихо показувати отой папір. Ну, та вже пізно каятися.

— А де ж ви взяли його?

— А-а-а, де взяв… — неохоче протяг сусід. — Тяжко й згадувати. Якось ротний послав мене за фельдфебелем на квартиру, а коли я вже повертався, якісь хлопці дали мені сірого конверта і сказали передати солдатам. Я ж сам неграмотний, не знаю, що там написано. Прийшов та й дав капралові. Він же з мого села, у хторокласній вчився. Капрал і прочитав солдатам. Було там щось про царя, землю й волю, я вже й забув. А потім дізнався ротний, почав допитуватись. Мене й потягли, як чорти душу. П’ять днів тримали на обахті і все били в морду, в плечі, в груди, наче скотину. От і дослужився…

— А як до нас попали?

— Служив я в Харкові. Був денщиком. А як оце лучилось, то з місяць валявся в шпиталі, потім виписали мене і сюди пригнали. Буцім, щоб поправився. Еге, поправишся. Відбили печінки та й здали на чужі руки. Аби тільки не в них здох. Он як воно робиться. Мені ж через якихось півроку вже й додому б час. Та що з того. На той світ, у вишник, а не додому.

Сусідові важко було говорити, і Грабовський більше не допитувався. Та й навіщо було ятрити болючі рани скривдженої людини? Догадувався: солдата побили за ту саму відозву, яку він редагував і вкладав у конверти в лісовій хатині. Навіть сам не гадав, коли працював над <Словом до народу", що воно потрапить і в солдатські руки.

Потрапило, в той самий день, на який призначалось — 18 лютого 1886 року. Наслідків сподівався інших — радісних, а зараз бачив коло себе тільки понівечену, нещасну людину.

Уже й не клопотався сном. Думав про солдата, який притишено схлипував. Гризло сумління, що він є причиною цього приглушеного ридання. Відчував — так далі жити неможливо. Він не витерпить цих знущань і наруги. Щось заподіє, щоб потім з трибуни суду сповістити світові про солдатську гірку долю. Про це вже написав Лізі Кац і так зробить…

Нарешті програли “зорю”. Павло перший зіскочив з нар. Зодягався, вмивався, наче вчаділий. До супу навіть не доторкнувся, віддав сусідові по нарах, хоч і той відмовився — не міг уже їсти.

Після сніданку ротний звелів дати роті “повну викладку”. Ще не встиг прапорщик виконати наказ, як хлюпнув холодний дощ. Небо загорнулося хмарами, і жодної надії на прояснення не було. Солдати поскулювалися у своїх ще від учора не просохлих шинелях.

Фельдфебель запитав прапорщика, чи не краще було б не йти в поле, а займатися на містечковому брукованому майдані, але той і слухати не захотів.

— Годі! — гаркнув. — Зовсім порозкисали. Нічого не вийде. Сьогодні командує сам Магомет.

Ця звістка приголомшила солдатів. Років п’ятнадцять тому, кажуть, хтось Магометом охрестив ротного. Ішов час, мінялися офіцери, а Магомет залишався у Валках, як домовик.

Вгадати зараз, чому невідомий дотепник вибрав для ротного таке ім’я, важко було. Маленький, кривобокий, з великою, як ковзанка, лисиною, з поморщеними вилицями, на яких не хотіло рости волосся, з колючими очима — ротний зовсім не скидався на пророка. Полюбляв чоботи з високими підборами та завжди натягав кашкет аж на брови. І мав дивовижну пристрасть мучити солдатів…

Магомет підійшов до роти, повернув її кілька разів у густому болоті, сам перевірив “викладку” і вивів на бруківку.

— Ррраас… тва, трррии, рррс…аа…тррр…

За крайніми хатами містечка брук закінчився. Далі на всі боки чорніли звільнені від снігу, розмоклі поля, на яких де-не-де лиснілися озерця талої води.

— Ваше благородіє… Не можу, — почувся кволий голос.

Рота зупинилась без команди. Спинився й Магомет. Він повернув роту фронтом до себе, зробив два кроки до передньої шеренги, і в його примружених очах блимнув радісний вогник.

Пройшов уздовж шеренги, повернувся до середини, зупинився і заклав руки за спину:

— Хто не може? Крок уперед, арш-ш-ш!

З шеренги, похитуючись, вийшов солдат, якому вночі Грабовський подавав воду.

— Я не можу, не можу, — ледве чутно вимовив він, витираючи мокре чоло.

Якось винувато дивився на солдатів туманними очима, наче пробачався за те, що накликає на них біду.

— Не можеш! — багатозначно процідив крізь зуби ротний. — Зараз допоможу.

Він подивився навколо:

— Капрал!

— Слухаю, ваше благородіє!

— Он бачиш? — Магомет показав на купу каміння за дорогою.

— Так точно!

— Піди й набери повний ранець.

— Єсть піти й набрати в ранець.

Капрал побрьохав до купи каміння, залишаючи після себе глибокий слід. Рота стояла оніміло, а Магомет пильно розглядав свою брунатну рукавичку.

— Ваш наказ… — почав капрал.

— Засупонь!

Капрал надягнув солдатові на спину ранець.

— Прямо, вперед, арш-ш-ш! — засичав Магомет, прикривши свої попелясті брови кашкетом.

Солдат, похитуючись, зробив чотири кроки і зупинився.

— Не можу…

Ротний шарпнувся вперед, та враз зупинивсь, потеребив рукавичку і люто скомандував:

— Прямо, вперед по-пластунськи, арш-ш-ш!

Солдат весь напружився, щоб .витягти ногу з болота, але захитався і, сплюнувши кров’ю, впав у болото.

Павло, стоячи в другій шерензі, враз розштовхав ліктями першу і підскочив до ротного.

— Хто вам дав право робити з муштри кару, знущатися з нас? Хто? Ви кат, а не командир! — кричав, згубивши владу над собою. — Кат! Душогуб!

Магомет від несподіванки аж зіщулився, наче його вдарили по голові. Лайкова рукавичка випала з рук. Але коли Павло замовк і повернувся до солдата, що й досі безпорадно лежав у болоті, Магомет випростався, підсунув козирок, придивляючись до зухвальця.

— Що? — закричав. — Бунт? Революція? Прапорщик!

— Єсть, — злякано кліпаючи очима, підскочив молоденький офіцерик.

— От ваша наука.

— Винуватий…

— Знаю! На гауптвахту каналію! Трибунал! У кайдани! На вічну каторгу! Чуєте? Я вам!..

— Так точно, — намагався заспокоїти прапорщик Магомета.

— Ведіть!

Понад тиждень просидів Грабовський на гауптвахті. Викликали, допитували. Нічого не приховував, не перебільшував. Говорив усе, як було. Сподівався на суд і готувався до нього.

Збирався говорити не так про випадок з Магометом, як про солдатське життя-буття.

— …За чотири місяці перебування у війську, — шептав, блукаючи у напівтемному холодному погребі, який правив за батальйонну гауптвахту, — я бачив тільки знущання та наругу над солдатом, бачив…

— Сподобалась, видно, муштра, сам шпаціруєш?

Павло здригнувся. Повторюючи свою майбутню промову, він навіть не почув, як у погріб зайшов капрал. Старий добродушний служака стояв на порозі й усміхався.

— Що ти ворожиш тут, солдатику, наче генерал перед баталією? Збирайся.

— Куди?

— До штабу.

— Чого?

— Не знаю.

— А як думаєш?

— Не думаю. Нам, капралам, думати заборонено.

— Так-таки й зовсім не думаєш?

— Ще позаторік перед Водохрещами трохи думав, а потім відморозив думало і з того часу аніні. Або іноді думаю, але тихенько. Здається, кудись відправляти тебе збираються.

Від гауптвахти до штабу — півсотні кроків. Не встиг Грабовський і дихнути весняним повітрям, як опинився перед високими кованими дверима.

Капрал, виструнчившись, доповів штабному офіцерові, що наказ виконав. Той подав йому засургучований пакет:

— Одвести солдата і здати в залізничну комендатуру. Ясно?

— Так точно! Одвести солдата…

— Давай.

Капрал круто обернувся і гримнув закаблуками.

Вийшли з полкового подвір’я. Лише тепер Грабовський побачив, що навколо буяла весна, аж видзвонювала. Над землею струмувала волога. Обабіч дороги витикались перші листочки трави, за тинами брунькували сади. Містечко, яке зустріло його восени дощем і туманом, зараз, здавалось, помолоділо, причепурилось.

— Грабовський! — почув Павло і повернув голову. Перед ним стояла Улановська.

— Евеліна! — схвильовано гукнув. — Дозвольте на хвилинку, — попросив капрала. Старий зміряв дівчину очима з голови до ніг і зітхнув:

— Тільки недовго. А я перевзуюсь, бо онуча, видко, закотилася.

— Ти чого сюди потрапила? — тиснучи руки дівчині, спитав Павло.

— Треба. Діла, Павле. Знаєш, якого шелесту наробила наша відозва?

— Трохи знаю…

— Трохи? Що там твоє “трохи”. Уже кільканадцять поміщиків та чиновників мужики відправили в царство небесне, а червоні півні співають не тільки вночі, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, — раділа Улановська. — Правда, власті теж заворушилися. В селах так і гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж правлюся в Катеринослав, у цій самій справі. Ліда Лойко поїхала в Одесу, Соломон Брайловський — у Миколаїв, Ісаак Коган подався на Херсонщину. Прислані тобою хлопці Ус та Піщанський обіцяли постаратися в Чугуєві… Як же тобі служиться?

— Помаленьку.

Розповідь Улановської підбадьорила його. Розпитував про товаришів, їх роботу, розповідав про своє життя, про події останніх днів.

— А тепер куди? — прощаючись, запитала Улановська.

— Не знаю. Гірше не буде! — уже з дороги гукнув Павло. І вголос подумав: — Куди ж, справді, тепер?

Капрал мовчав. Лише коли завернули на іншу вулицю і штаб сховався за будинками, старий підійшов ближче до Грабовського.

— Ти таки не відаєш, куди?

— Зовсім.

— Я дещо знаю, писар казав мені. Мали тебе, брат, судити, хотіли запроторити в рештантські роти, Магомет вимагав. Щось думали, приміряли, прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили не судити тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у Туркестанський воєнний округ.

— А чому не судили? Пожаліли?

— Пожалів вовк кобилу та залишив хвіст і гриву. Себе пожаліли. Хіба вигідно нашому начальству розпалювати таке, щоб потім нагорі подумали, що в батальйоні непорядок? Тому й вирішили спекатися тебе. Розчовпав?

— Ясно.

— Отож-бо. Думати треба. Тільки тихенько, як каже каптенармус Гуркало, — багатозначно підморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.

…Йдучи в супроводі конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу. Той стояв коло купи саквояжів і розповідав своєму хрещеникові та ще кільком панночкам якусь, видно, веселу історію, бо й сам реготав. Ось він повернувся до поїзда обличчям, і його очі стрілися з Павловими. Павло посміхнувся. Рука вже потягнулася до козирка, щоб привітати старого знайомого, але так і застигла в повітрі, бо Семен Потапович опустив очі й обернувся до нього спиною, ніби й не помітив. Павло зітхнув і так, з піднятою рукою, побрів до вагона.

Ще виглянув з вікна, але Митуси на вокзалі вже не побачив…

Паровоз закашлявся, буферні пружини надулись, завищали. Стрепенувся вокзал, блиснув вікнами. Розстелюючи кошлату гриву диму, поїзд стогнав, похитувався і повз, повз, повз…

Притулившись до запорошеної шибки, Грабовський вдивлявся у позолочені сонцем поля, що мерехтіли і мчали назад.

— Так-так-так, так-так-так, так-так-так, — озивалися колеса, а юнакові чулося:

— Ташк-ташк-кент…

6

Вузька, продовгаста камера, більшу половину якої займали дерев’яні нари, не дозволяла широко ступати, і тому в’язень не ходив, а крутився на одному місці.

Темна, схожа на грудку торфу, ледь закучерявлена борідка і блискуча смужка вусів відтіняли блідість його вродливого лиця. В’язень був у великих шкапових чоботях, давно вицвілій солдатській одежі і в кашкеті з позеленілою кокардою.

Довго крокував. Нараз зупинивсь, нахилився над нарами, розгладив клапоть темно-сірої бібули, взяв огризок олівця і, тихо бурмочучи, почав писати:

В її руках блиснув кинджал.

— Невже мара не оманила?..

О, ні… аллах… не жаль… не жаль… —

Вона скривилась, застогнала,

Тягучу думку відігнала:

Котились сльози, мов кришталь.

Вона змахнула… “Сестро мила!”

І прямо в серце устромила

Своїй сестрі холодну сталь.

Випростався. Поклав огризок, потер худою рукою чоло. Пробіг очима написане і знову мовчки затупцював на рудій латці цегляної долівки.

Насуплений грудневий вечір, виповзаючи з-за арештантських рот на Холодній горі, поволі обступав центральну харківську тюрму. І вона, стомлена денними турботами та неприємностями, починала згортатися й торочити невільницькі сни, густо змережені жахливими видіннями й тривожними скриками.

Не вгамовувався тільки коридор, якого вже понад півроку називають політичним. Не зважаючи на двох вартових, що куняли, схилившись на підвіконня, він гаморив, гомонів, лунав веселими жартами, дошкульними дотепами, дальніми перегуками.

— Хто знає, де тепер Евеліна?

— Невідомо. На допитах її прізвище не згадується. їй, мабуть, пощастило запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слідчий питатиме про неї, кожен відповідайте — не знаю.

— Хлопці, що чувати про Брайловського?

— Він, написали мені, давно в ізюмській зразковій. Дуже захворів на сухоти, а ліків ніяких не дають.

— Іроди скажені…

— Ніхто не отримав відповіді губернатора?

— Зволікає, христопродавець…

— Сергію, переглянув уже Шлоссера?

— Уранці закінчу і віддам тобі.

— Чому Павло мовчить?

— Очевидно, працює, не заважайте йому. Обіцяв завтра голосно почитати “Фауста” в оригіналі.

— Ми його зовсім замордуємо. Сьогодні читати Короленка, завтра — Гете, а післязавтра…

— Лідо, в тебе касторка знайдеться?

— Нащо вона тобі, Михайле?

— Хочу послати цареві-батюшці, доки він ще не спочив у бозі, як його блаженної пам’яті батечко… Кажуть, у нього з великого страху перед народовольцями об’явився сильний запор.

— Касторку можна замінити конопляною олією.

— Або поставити клізму, сконструйовану Кибальчичем…

— Йому міністри та губернатори попідлизують, то видужає…

— Ха-ха-ха…

У безладному гомоні враз наче бомба вибухнула:

— Годі!! Досить!!

В’язень глянув крізь вічко. Посеред коридора люто розмахував пістолетом начальник губернського жандармського управління Цугаловський, а обабіч нього тупцювали, мов на розпеченому вугіллі, перелякані вартові.

— Кайданники запеклі! Так службу несете?!

— Пане полковнику, ваше…

— Мовчать! Де Дзюба?

— У себе…

— Сюди! І Логвинова.

За мить перед Цугаловським стояли покрейдянілі наглядач та його заступник.

— Ну-у?! — гримнув полковник, ховаючи пістоль у кишеню. — Значить, керуєте, пильнуєте… Я безборонне пробрався сюди, ніхто мене не затримав, сторожа хропе… Майже дві години ходжу, слухаю, збожеволіти легко… Тут не тюрма, а справжнісінький клуб якобінців.

— Навіть гірше, — вставив Логвинов, пожираючи очима розчервоніле обличчя Цугаловського. — Я докладаю старання, намагаюсь, однак жодної підтримки не знаходжу.

— Не знаходите?.. — дивується Дзюба.

— Не знаходжу і кажу вам це відверто, бо інтереси корони… Ви дивитесь на цих непоправних буянів як на вчених і нешкідливих, ба й безгрішних молодиків, а їх потрібно так притиснути, щоб з них аж юшка потекла, щоб кожен, якщо виживе, сотому заказував.

— І вам не соромно? Знаю, ви справді хотіли б завести тут суцільний карцер, поробити молодих людей фізичними й моральними каліками, але ж у нас є інструкції, існують якісь норми, принципи…

— Замовчати? — перебив його високий жандармський начальник. — Принципи… Негайно передати всі справи заступникові. — І вже до Логвинова: — Якомога скоріше наведіть порядок, не панькайтесь…

— Готовий служити. Ваше довір’я… З цієї хвилини всі книжкові абонементи касую, групові прогулянки забороняю, побачення з рідними та знайомими дозволятиму лише декому і не більше одного разу на місяць, листи перечитую сам, за найменше порушення дисципліни — карцер. Я їх, запізнають…

— Отак і дійте. Наказ про ваше призначення отримаєте в понеділок.

І рушив до дверей. За ним навшпиньки побіг Логвинов. Дзюба докірливо глянув на варту, зітхнув і також вийшов.

Коридор на якийсь час занімів. Але згодом його таки прорвало. Марно вартові підбігали до вічок, вимагали й благали спокою.

— Усі чули тронну промову нового наглядача?

— Чули, чули!

— Держиморда!

— Євнух проклятий!

— Помпадур!

— Угрюм-Бурчеєв!

— Поскаржимося!

— Запротестуємо!

— Голодуватимемо!

* * *

Раптово підвищений по службі, Логвинов обіруч схопився за політичний коридор. Не довіряючи своїм помічникам, сам у ньому днював і ночував, не обминав без уваги кожної, навіть найнікчемнішої дрібниці: важенну в’язку ключів тримав у власній кишені, по кілька разів на добу заглядав у камери, перетрушував арештантську одежу, шукаючи книжок, паперу та письмового приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали параші. А все ж сподівані наслідки не приходили: політичний коридор не переставав вирувати, причому тепер лунав він уже не жартами й дотепами, а бурхливими протестами та погрозами.

Полковник Цугаловський почував себе зовсім погано, бо з кожним днем все більше й більше переконувався, що його висуванець не приборкає завзятих народників, що справа, роздмухана ним, зростає і може вилитися в такий скандал, який набере розголосу по всій імперії. Шукаючи виходу з загрозливої ситуації, він почав клопотатися перед губернатором перекинути найнеслухняніших арештантів до Ізюма. Губернатор охоче задовольнив те клопотання.

…Глухо заскреготав ключ у дверях. Два товсті тюремники штовхнули в камеру чоловіка і хутко зачинили двері.

Чоловік ступнув, захитався і, прихилившись до стіни, повільно сповз на долівку.

В’язень кинувся до нього, підвів і обережно положив на нари.

— 0-о-ой… о-о-о-о… — простогнав чоловік. — Води… во-оди-и…

В’язень обвів заклопотаними очима камеру, кинувся до дверей і затарабанив у них кулаками.

— Чого? — донеслося з коридора.

— Людина помирає! Води дайте!

— А може, лимонаду? — уїдливо спитав той же голос.

— Та зрозумійте ж, іроди, помирає… Людина!

— А-а-а… Людина… Ха-ха-ха!.. Чи й справді людина? Ха-ха-ха! — допікав регіт.

— Душогуби! Кати! — вилаявсь в’язень і з усієї сили гримнув чобітьми в двері.

— Ой, ой-йой-ой… Не гати так… Серце не витримає, — попросив чоловік на нарах. — Не треба… може, якось… обійдуся…

В’язень перестав бити в двері. Він підійшов до нар, згріб свою розстелену шинелю і підклав під голову прибулому.

— Тук… тук… тук… тук… — застукали в стінку з сусідньої камери.

В’язень наблизився до того місця, звідки линув глухий стукіт. Довго вслухався, затамувавши дихання, брижив чоло, хмурив брови, а потім сам простяг руку до стіни:

— Тук… тук… тук…

— Хто там? Чого вони хочуть? — запитав прибулий.

— Це свої, політичні. Питають, що у нас сталося.

За хвилину весь коридор тюрми виповнився гулом, наче на нього посипалось каміння. Десятки рук били у двері камер. Серед моторошного гуркоту лунали окрики, лайка, свист. Хтось кричав і в коридорі. А коли гул ущух, відчинилася маленька кватирка у дверях і крізь неї простромилася залізна кварта з водою.

— Ну, що, башибузуки, почули людину? — запитав в’язень.

— Почули, почули… — прошипів, скрегочучи зубами, вартовий і зачинив дверцята.

Відчувши коло пересохлих губ холодну кварту, прибулий обхопив її тремтячими руками і почав жадібно ковтати воду. Задихався, кашляв, але не випускав кварти з рук. Висмоктавши всю воду, одкинув голову на шинелю, замружив очі і полегшено зітхнув.

З сусідньої камери знову стукали.

— А тепер що? — спитав, коли в’язень закінчив “розмову” з сусідами.

— Питають, чи дали воду.

— Дали, дали, спасибі.

— Спасибі, тільки не тим, що дали, а тим, які змусили подати. Так? — запитав в’язень. Але відповіді не було. Прибулий вмить зімкнув повіки і заснув.

В’язень узяв з стільця шматки списаної бібули, підійшов до маленького загратованого віконця, за яким почало вже сутеніти, і став мовчки перечитувати.

Десь з глибини тюрми вирвався гарний баритон:

Сижу за решеткой в темнице сырой,

Вскормленный в неволе орел молодой.

Мой грустный товарищ, махая крылом,

Кровавую пищу клюет под окном.

У голосі співака було стільки безпосередності й муки, що у в’язня стиснулося серце. Перестав читати, стояв і слухав мовчки, боячись пропустити хоча б звук. До баритона скоро приєдналося ще кілька голосів. В єдиному пориві виливала свою силу і волю ціла тюрма:

Мы вольные птицы: пора, брат, пора!

Туда, где за тучей белеет гора,

Туда, где синеют морские края,

Туда, где гуляет лишь ветер да я!..

Досягши найвищої напруги, пісня раптом обірвалася. Камеру знову залила глуха тиша.

— Пора, брат, пора… — ледве ворушив губами в’язень.

Підійшовши до нар, він почав розглядати чоловіка, що спокійно спав. Враз насупився, аж чорні брови з’єдналися на переніссі. Чоловік на нарах був ніби знайомий. Цей обривок лівого вуха, цей синюватий товстий рубець, що перерізував усе чоло, він десь уже бачив.

— Дядько Кузьма… Невже? — прошепотів і затулив рот долонею.

— Що? — розкрив полохливі очі чоловік. — Мене хтось кликав? Чи не причулося?

— Дядьку Кузьма! Хіба не впізнаєте?

Чоловік трохи підвівся, сперся на лікоть і, поглянувши в лице в’язня, заперечливо хитнув головою.

— Пушкарне… Старосілля… Оксана Петрівна… Не згадуєте? — засміявся в’язень і стягнув з голови кашкет. — Забули, як возили снопи і перевернули хуру на Чортовій горі? У старосільського пана… Позаторік… Коли ото з Колупаєм?.. Забули?..

— Павло?

— Авжеж! — в’язень кинувся обіймати несподіваного гостя. — Оце так зустріч!

— Ну й змінився ж ти, Павле, — заговорив через якийсь час Кузьма, оглядаючи Грабовського. — Підріс, витягнувся. Борода, вуса… Не впізнати. А чого ж ти такий худий?

— Нічого, поправимось…

— Поправимось на тому світі, — журливо проказав Кузьма. — Так це ти сидиш відтоді, як тебе забрали за службу в пана Трутовського?

— Ні, дядьку. Тоді я посидів місяць в охтирській буцегарні та й випустили. Після того ще жив у Харкові, а звідти пішов у солдати. Чи не видно ж по шкурі? — показав свою військову одежу.

— А з солдатів сюди?

— Не зразу. Багато світа довелося побачити. Був у Криму, в Оренбурзі, на Кавказі, куди мене тільки не возили… Та все вже минуло. Не треба й згадувати. А якими вітрами вас сюди занесло?

— Якими? — болісно скривився Кузьма. — Бог його святий знає. Багато, Павле, розказувати…

Грюкнули двері, і поріг переступив коридорний вартовий — товстий, з брезклим лицем. Лупнув злими очицями по камері:

— Обіді

Ні Кузьма, ні Грабовський не вставали з нар, наче и не помітили його приходу.

— Чого сидите, як засватані? Може, прислужити вам? Панство…

— Чого горло дереш, як на свого батька? Бачиш, чоловік не може встати, — Грабовський показав на Кузьму.

— Чоловік, чоловік, — гидливо перекривив тюремник. — А ти? Також не годен? Чи, може, знову якісь примхи?

— Я не буду їсти.

— Як-то, Павле, не будеш їсти? Чому ж це? — здивувався Кузьма. — А як же жити? Бери, бери та й мені подай.

— Вам подам, а сам їсти не буду, — повторив Грабовський. — Ми, дядьку, вже третій день не їмо і не будемо їсти доти, доки не оголосять нам вироку. Так і передай своєму начальству, — кинув вартовому.

— А хто це, Павле, ми?

— Я та мої друзі. Нас тут понад десяток. Ви їх не знаєте.

Кузьма спробував умовляти Грабовського, але побачив його насуплені брови і замовк.

— Перекажи, щоб лікар прийшов, — звернувся Павло до тюремника, коли той рушив до дверей. — Бачиш, людина ледве дихає.

Він подав Кузьмі обід. Той трохи погриз чорний, як земля, шматок хліба, сьорбнув ріденького супу і поклав ложку.

— Візьми, Павле, поїж. Хіба вони будуть знати, чи ти їв. Бери, бери.

— Спасибі, дядьку, не буду.

— Май розум. Так і померти недовго.

— Нічого, не помру. Вже не перший раз, звик. Ви, дядьку, краще розкажіть, за що потрапили сюди.

— За що… — повторив Кузьма, і Грабовський ледве помітив у сутінках його болісну посмішку. — Бодай вони так знали, який ниньки день, як я знаю, за що попав.

— Хто це — вони?

— Та ті ж, що називають себе нашими друзями, бодай би їх свята кодня не минула! — вилаявся Кузьма. — Може, пам’ятаєш отих двох, що приходили до пана старосільського найматися?

— Цирульники?

— Ті, ті, цирульники. Так от, невдовзі після твого арешту в Трутовського вони кудись повіялися. Аж перед різдвом один об’явився. І вже не цирульником, а з повним мішком шевського струменту. Говорив, хоче чоботарювати. Найняв у старої Мотрі, що коло ставка живе, половину хати, привіз з міста кілька столиків і почав набирати до себе селян, аби вчити їх чоботарського ремесла. “До камунії, каже, присоглашаю всіх, хто хоче”. Ну, присоглашаєш, то й присоглашай собі. Діло, значиця, не погане. Хай буде. Зголосилося, знаєш, чималенько. І скоро в Мотриній хаті застукали молотки. Село, скажу я тобі, не могло нахвалитися камунією, бо хоч вона шила й не лепсько, але дешево, а мужикові чого ще треба? Самим Хведором — так звали заводія тієї камунії — не могли й нахвалитися.

Якось здибав мене Хведір у селі та й попросився в комірники. Порадилися ми з старою. Все ж, думалося, коли якийсь чобіт залатає. Взяли. Жив він через сіни з нами. Все казав, навесні привезе жінку і маленьку дочку з далекого краю. А в нього та жінка, мать, так була, як у пса хата. Не скупий вдався, завсігди, бувало, частував наших дітей всякими лакітками, що привозив з города.

Вставав раненько, вмивався пахучим милом, витирався м’яким рушником, снідав і йшов з дому. Повертався пізно, бо, як говорили в селі, вечорами провадив якісь там балачки з своєю кумпанією, читав книжки.

У зимні м’ясниці камунія почала збиратися вже у моїй хаті, на Хведоровій половині. Приходили й мужики. Зима — завірюха, чортма-куди на зарібки податися. Мужик вихропиться за день, напече живіт у просі і готовий триндикати цілу ніч.

Зійдуться, дивись, посідають де попало, балу-балу, слово за словом… Кленуть свої злидні, скаржаться на подушне, на пана, що відбатував собі в обчества найкращу землю, а обчество вигнав на Чортову гору, де, окрім осоту та полину, нічого не росте. Радяться, як повернути свою земельку, та все чадять, аж хреста на сволоці не видно.

Хведір слухає, слухає, бувало, колись перепитає кого і наче олією підмастить мужицькі горлянки, а коли бачить, що вже втомилися, сам починає всяку всячину плескати. Розказує, як живуть мужики у його далекім краю, як вони не бояться панів, старост, і як справляють весілля, і як ховають покійників, і як жиють-розкошують паничі та панянки в місті. Мужики аж писки пороззявляють, бо умів складно говорити.

Якось у масляну неділю, коли зібралося багацько людей, Хведір сказав, що чув у городі, ніби сусідні села посилають ходаків до самісінького царя. Хтось запитав, чи не послати б і нам. Та кого ж пошлеш до столиці? Всі мужики неграмотні, а тут ще й весна не за горами — ось-ось вигулькне. Почали просити Хведора. Він довго огинався, скаржився, що болять ноги, що нема грошей. А коли пообіцяли обчеські грошики, зразу згодився.

У це діло, Павле, і мене дідько впхав. Ходив я до мужиків, збирав оті гроші, лагодив його, бусурмана, в дорогу. Було зібрано двадцять шість рублів і сімнадцять копійок. Хведір поцупив грошики та й подався з села.

Уже минуло три тижні посту, а наш ходак — анітелень про себе. Мужики стали подейкувати: пропала, мовляв, наша кривавиця! Оце так знайшли собі ходака! І почалося… Що не день, то й добридень у мою хату. Зійдуться, посідають, радяться, що далі робити. Скоро стали й на мене ремствувати. “Твій, кажуть, Кузьмо, комірник, от і одвічай за все. Мусиш знати, куди його лихий поніс”. Та тю на вас, кажу, люди добрі. Звідки б це мені знати? Хіба я винен, що таке лихо причепилося?

А там настали весняні роботи, і люди забули про Хведора. Ніхто не приходив, бо й сам я не бував дома — дні і ночі шпортався в панській ріллі.

Аж у страсний четвер, коли вийшли з церкви, підходять до мене наші мужики і кажуть: “Знаєш, що ми надумали, Кузьмо? Либонь, того анцихриста вже й не буде, пропав, як собака в ярмарку. То ми так гадаємо, що треба забрати всі його лахи, які зосталися в хаті, та всяке там причандалля в камунії, продати і віддати людям гроші”. Ну, то, кажу, дивіться, люди, діло ваше. Як знаєте, так і робіть. А коли ж, питаю, думаєте продавати? “На другий день паски, — відказують. — Щоб не каляти рук на перший день свята”.

— І продали? — запитав Грабовський, аби прискорити розповідь.

— Не вспіли, — зітхнув Кузьма і змовк.

— Прийшов? — підганяв Грабовський. Але оповідач наче и не почув запитання.

Довго лежав мовчки, ніби скам’янілий, втупивши очі в тьмяні гудзики Павлової шинелі.

— Дядьку… — тихо нагадав про себе Грабовський. Кузьма не відгукнувся, навіть очі його не тріпнулись. Аж по довгому часі щось прохрипів. Годі було й розібрати, чи молився Кузьма, чи плакав, а чи, може, марилось йому якесь страхіття. В сутінках коливалося болісне зітхання, схоже на шарудіння сухого листя.

7

Минув день, другий. І третій доходив свого кінця. Якийсь марудний, засмучений, звільна кульгав до червонястого бескеття, що палало над далеким західним небокраєм.

А Кузьма все лежав. І не спав, та очей не розплющував. Тільки іноді ворушив пальцями правої руки, і Грабовський догадувався, чого він хоче. Брав казанок, трошки підводив недужого і напував холодним супом. Напоївши, обережно клав його голову на нари й тихо чекав, поки той засне.

То були найважчі хвилини. Побачивши в казанку суп, Павло відчував, що хоче їсти, щось нудке підкочувалося до грудей і немилосердно смоктало під ложечкою, а в рот напливала в’язка слина. Намагався й не дивитися на той суп.

Похапцем засував казанок під нари і починав ходити по камері. Тихо, сторожко, щоб не розбудити Кузьму. Так, здавалось, угамовувався голод, згасали пекучі болі в животі.

Уже який раз згадував, обдумував-передумував своє школярство, проводи Оксани Петрівни, строкування з Кузьмою. Тоді ставало якось ніби затишніше, на нього віяло рідною домівкою…

От вони їдуть по снопи. Він стоїть біля передньої крижівниці і поганяє довгим малахаєм круторогих, а Кузьма сидить позаду на дні гарби. Сидить і смокче цигарку, яка, зроблена з кукурудзяного хмелиння, скидається на голубець. Спочиває, бо ж коли під’їдуть до полукіпків на панському лану, йому буде робота.

Який він дужий був тоді, а який добрий, цей дядько Кузьма. Не дає, бувало, Павлові й за вила взятися, “Молодий ще, підірватися можеш”. Сам подає снопи, а Павло вивершує хуру. Сам і скидає їх біля молотарки… А сміху ж було тоді, як перекинулися на Чортовій горі. І сміху, і гріха, доки знову склали снопи. Прикажчик мало не побив обох, бо ж панську пшеницю вимолотили, не довізши до току…

Жалів Кузьма Павла там, у строку, жалів, як рідного сина. Знав він покійного Павлового батька і добрим словом згадував його. “Душевний, — каже, — був Арсен і розумний. Такого паламаря зараз і з свічкою серед білого дня не знайдеш”.

Іноді, по старій дружбі з Арсеном, Кузьма навідувався і в Пушкарне. Його рідне село Старосілля зовсім близенько від Пушкарного — рукою подати. Приходив з жінкою та маленькою дочкою. То-то ж було тоді вже радості і в старих, і в дітей. А на школу, в якій колись сторожував, завжди дивився похмуро. І на Колупаєву хату…

Павло згадує Федора. Він кілька днів вештався біля гармана. Такий, здавалось, простий, такий ввічливий, навіть до строкарів. Казав, уміє стригти, голити, псалтир читати і дітей вчити. Та до нього не так уже й прислухалися люди: кому потрібне оте гоління чи грамота, а псалтиря то й дяк прочитає — однак же й тому треба платити…

А потім, виявляється, прикинувся шевцем. Федір, Федір… Цирульник… Що він там наробив? Отож лихо, що не встиг розповісти дядько Кузьма.

Павло аж на лиці міниться, так йому кортить дізнатися, що накоїв Федір, чим кінчилося оте його ходакування до столиці, як потрапив до в’язниці Кузьма. Скоріше б вичуняв дядько, почути б…

Тривожні Павлові думки наче дійшли до недужого. Він поворухнувся, розплющив очі.

— Чого ти ходиш? — спитав, і Павло відчув, що голос його ніби трохи окріп, побадьорішав.

— Та отак тиняюся знічев’я, думаю…

— Думаєш? Ох, думай, думай, та не дуже задумуйся, бо воно… Йди-но сядь коло мене.

Павло підійшов і присів на краю нар.

— Про що ж ти, синку, думаєш?

— Та так, про всяку всячину. А оце тільки-но — про того самого Хведора…

— Про Хведора? — здивувався Кузьма. — Викинь ти його, Павле, з голови. Хай про нього думає той рогатий, що в болоті водиться.

— Та воно так, але… Скажіть, чому ж не встигли тоді продати його лахи? Може, прийшов?..

— Хведір? — Кузьма помовчав трохи, наче пригадував. — Прийшов, шибеник. Приволочився на перший день великодня. Такий собі моторний, поправився, побілів. У гарних черевиках, у капелюсі, на руці нова свита, а через плечі невеликі сакви, — ну тобі на прощу зібрався, та й годі. Сів з нами, пообідав, що бог послав, дав дітям цукерків і випровадив їх на вулицю погратися. Коли залишилися ми з ним самі, він каже: “Збирай, Кузьмо, мужиків. Тихо тільки, аби, бува, не взнали пан та староста. Секрет. Зрозумів?..”

Ну й пішов я селом дрочити собак. Від тину до тину, від хати до хати, як найнявся. Аж сором очі мені випікав. Та й страшно ж було: а раптом попадешся старості в руки… Та вже як дізналися мужики, що ходак повернувся і кличе на балачку, то, чуєш, ревіли, наче худоба. З радості. Бо де ж то таки, аж знудьгувалися по ньому. Та й не так по ньому, як по своїх грошах…

Підвечір, хто якими міг стежками, зібралися на царині коло Попової березини. Прийшов і Хведір. “Ну, — питають люди, — був у столиці?” — “Був”,— — відказує. “Бачив царя?” — “Аякже, бачив. І царицю-матушку” Розказував, дуже добре приймали його цар і цариця. Кілька тижнів ніби жив у царських палатах, заки познайомився з царськими слугами, великими хабарниками. Так всюди й вимагають: дай, і амба. А цариця, казав, така вже добра, що й куди: частувала його борщем, булкою з урюком і кохвією. Брехав, мать, а може, й правда.

“Ну, а як же здоров’я царя-батюшки?” — цікавляться люди. “Погано”, — каже. “А що таке?” — “Спати, бідний, не може. Всенькі ночі сидить на троні, неборака, і все думає, думає, як би народові робочому полегкість зробити. Аж сивіти почав. На трон йому й обідати носять, — каже. — Тяжко йому, бідоласі”. — “Чого ж то?” — питають. “Міністри, — каже, — в нього вредні. Він — за народ, а вони — супроти народу. І так кожен божий день і кожну божу ніч. Надивився я, — каже, — на все”.

“Прошеніє наше давав цареві?” — питають мужики. <Давав", — відповідає. "Читав він?" — "Читав, — каже. — Як прочитав, то за голову схопився і заплакав. Дай мені, Хведоре, попросив, три дні строку, щоб я подумав. А там забіжи до мене якось так, щоб нікого з міністрів, князів та всяких грахвів не було..."

Цілий тиждень, каже, ждав, поки вибрав мент, щоб коло трону нікого з отих міністрів і князів не було. Тільки забіг, цар швиденько розказав йому все, дав бомагу, попросив заховати і скоріш тікати, щоб, бува, міністри не перестріли і не видерли.

Про царя довго розказував, а там вийняв якусь бомагу з гербом і сказав, що цар дав таку грамоту, щоб нібито бити панів, бо вони заховали царський маніхвест про волю і землю для мужиків, а мужикам підсунули свого несправедливого маніхвеста. В цій грамоті цар радить мужикам не слухати панів, не йти робити на них, а таємно готуватися до повстання. Я, мовляв, буду готуватися тут, на троні, а ви там, удома, запасайтеся дрючками, косами. Коли ж у мене буде все готове, я подам знак. Тоді ви звідти, а я звідси зразу насядемо на панів та грахвів, усіх перетремо, як пір’я, і знайдемо мого справжнього маніхвеста.

Правду тобі казати, Павле, люди наші спершу вагалися, розуміли, що такої славної грамоти, мать, і сам цар-батюшка не зміг би прописати. Але Хведір так умовляв людей, навіть сам перший склав присягу. От і повірили на свою голову. Але ж хто міг знати, що так вийде?

— А що ж вийшло?

— Що вийшло? — зітхнув Кузьма. — Вийшло, Павле, діло, якого ніхто не чекав і не гадав…

Так просиділи ми тоді на царині до пізньої ночі. Там і спілку уклали, і присягу прийняли, і розбилися на десятки, і обрали старших, щоб готувати оте прокляте повстання, та й розійшлися.

І готувалися. Кожен пририхтував собі вила, сапу чи косу. Минув помаленьку Іван Купайло. Мужики почали вже й хвилюватись: чого чекаємо? А Хведір все говорив, що нема знаку від царя.

Коли то якось, саме в обід, як грім з чистого неба, заскочили в наше село солдати. Тут і почалося. Мужиків, як волів на бойню, стали тягнути до управи. А як зігнали всіх, взялись допитувати. Ну, звісно, люди поперелякувалися, в селі знявся такий галас і плач, що страшно було слухати. Та спершу мужики не піддавалися, мовчали. А мій покійний брат Харитон, хай дасть йому бог милосердний щастя хоч на тому світі… — Кузьма зупинився, зітхнув, трохи помовчав. — Харитон, Павле, навіть крик підняв: “Що ви, — гукав, — розбійники, до нас руки простягаєте? Прийде на вас погибель, чума прийде! Скоро ми допоможемо царю з вас шкури поздирати”. Та що вийшло з того крику? На Харитона наскочили солдати, схопили сердешного, скрутили дротом руки, і тої ж ночі віддав він богові душу в холодній. Три дні тоді всеньке село молотили солдати. Нікого не минали. Ні чоловіків, ні дітей, ні жінок, ні дідів. “Ми, — приповідали і сміялися, — дамо вам землі. Нате ж, нате! — та все в морду. — Щоб розумнішими були, аби знали, як слухати всяких розбишак… Оце вам за друзів народу…”

Тут-то ми й дізналися, Павле, що нас обманув Хведір, що в царя він ніколи не був, а сам підробив ту бомагу.

Нас, чоловіків, майже всіх на третій день, як сонечко зійшло, погнали до волості, потім далі в повіт, а там — кого куди. Добре тому, хто зразу пішов у землю, йому легше… А от залишись так, як я… — зітхнув Кузьма. — Другий рік, чуєш, Павле, митарствую. Другий рік нужу годую. Другий рік мені щодня морду б’ють. Тільки й відпочиваю, як переходжу з однієї тюрми в другу.

— А що ж, дядьку, з Хведором? — запитав Грабовський. — Де він зараз?

— Де? — Кузьма помовчав трохи. — Не знаю. Більше ми його не бачили. Він ще за два дні до приходу солдатів поїхав у місто і вже не повернувся. Шкода. Як собаку задушили б. А так ще когось турне в яму… Уже коли були в тюрмі, то хтось, буцімто, чув, що його спіймали. Говорили, ніби він зовсім не швець і не Хведір, а якийсь хитрий юриста, і тільки підробився під мужика, аби краще дурити людей. Е, нема що тут, Павле, казати. Не має мужик заступника ніде. Один у нього рятунок — могила. І пани, й цар, і оті, що прикидаються друзями мужика, всі вони тільки за себе дбають і посміхаються в кулак, дивлячись на наші злидні. А мужики гризуться між собою, як собаки. Нема правди па світі. Нема…

Кузьма, закашлявшись, замовк.

Мовчав і Грабовський В камері висів густий морок.

Темна ніч тихо повзла, прикриваючи собою німі болі, муки, жалі…

Запівніч Кузьмі погіршало. Він болісно стогнав і часто кашляв.

— Води… води… — благав тремтячим голосом.

Павло підхопився з нар, постукав у двері. Далекою приглушеною луною відгукнувся сонний коридор і занімів.

Грабовський постояв трохи, вслухаючись, чи не підходить хто до дверей, але нічого не почув. Тюрма спала.

Згадавши про казанок з супом, що не доїв Кузьма, помацки знайшов його. Допоміг хворому підвестися і, притримуючи однією рукою за плечі, другою підніс казанок до рота. Весь мокрий від поту, Кузьма пахтів жаром, як розпечене залізо. Пив спрагло, хапаючись. Та враз здригнувся, вибухнув глибоким кашлем і опустився на нари. Грабовський допоміг йому лягти, постояв якийсь час і собі приліг біля нього. Силкувався заснути, але марно.

— Ну, як вам, дядьку, полегшало? — спитав, упевнившись, що Кузьма заспокоївся.

— Полегшало, — ледве чутно відповів Кузьма. — Чує моє серце, Павле, що каюк. Кінець. Полегшає, либонь, на тім світі. Скоріше б тільки. Ех… Вороття не буде. Краще до бога… О діти, діти!.. Що будете робити на білому світі одні?.. Сироти, старці, міхоноші… Зглянься над ними, господи милосердний, не пусти попід плотами. Діти, діти, перепеленята нещасні мої… — заридав Кузьма і змовк, тільки тіло його здригалося.

Грабовський поривався щось сказати, але не міг. Що тут можна говорити, як затамувати біль?

Серце стискалося від мук.

От він перед тобою — народ, якому ти присягнув служити силою й розумом. Лежить і тіпається в пропасниці. Народ…

І раптом спливла перед очима постать Федора. Капелюх, свита, сап’янці, сакви… Маскарад. Яка огида! Але хіба справа тільки в самому маскараді? Ой, ні, ні, не тільки! Якби-то лише в ньому! А скалічені назавжди душі? Розбиті серця? Кривавий кашель? Осиротілі діти попідтинню? А відбиті печінки в Кузьми? Народники… Хочеться вибухнути прокльонами, затаврувати, забути, як страшну пошесть.

Але хіба той Федір справжній народник? Желябов, Перовська, Халтурін, Кибальчич, Фроленко, Осинський… Що має спільного з ними пройдисвіт Федір? Хай ті помилялися, хай іноді навіть марно тратили сили, але вони боролися, не шкодуючи нічого, навіть життя. Ось п’ять .і них, як і Цимбалюк, дохитуються на шибениці…

Борці!

Герої!

А він? Федір? Обдурює селянина, розпалює в ньому віру в царський трон, царя, а потім ще й штовхає його під солдатські шомполи. А сам тікає, як останній боягуз. От герой, от друг народу! Переводяться народники-герої, переводяться. А під їх іменем плодяться всілякі…

Ні, все це треба передумати. Глибше, краще. Адже в лісовій хатині не було таких, як Федір, а вийшло також не дуже добре. Так, передумати… Адже Плеханов, кажуть, передумує. Як би про це повніше дізнатися?

Думки розпирали голову, а почуття — серце. Нові, не зовсім ясні й зрозумілі. Бачив і себе винуватим за це хрипливе дихання, за пролиті кров і сльози.

— Павле, — простогнав Кузьма. — Я, либонь, далі вже не потяг… ну… Ти… напиши про мене… Напиши, що бачив… Щоб знали… Ой-ой…

Грабовський не спішив відповідати, намагаючись зрозуміти прохання Кузьми. Але кволий голос хворого, що ледве-ледве бринів, обірвався, як перетягнута струна.

— Дядьку! Дядьку! — викрикнув Грабовський і сів на нарах.

Кузьма мовчав.

Все тіло його враз заделькотіло, затіпалось, наче від великого холоду. Грабовський обережно витяг з-під голови шинелю, прикрив нею Кузьму. Так і сидів з замруженими очима.

Від сильного удару в рейку Павло розплющив очі. В камері стояв ранок — сивий, марудний, наче зажурений.

— Дядьку! — легенько торкнув Кузьму. Той не відповідав.

Грабовський рвучко смикнув шинелю, припав вухом до грудей Кузьми, прислухався.

Серце не билося.

— Все. Кінець, — прошепотів Грабовський.

Пройшовся до дверей камери, постояв коло них роздумуючи і повернувся до нар. Очі на мить зупинилися на маленькій калюжі. На сірій поверхні розлитого вночі супу червоніли шматочки запеченої крові.

Павло повернув тіло Кузьми горілиць, випростав ноги, склав на грудях руки, пальцями розчесав скуйовджене волосся на голові. Спробував зімкнути очі, але повіки не стулялися, очі продовжували дивитись на світ скорботно і докірливо.

Підійшов до загратованого вікна. За вікном висів густий туман, крізь який ледве манячила будка вартового. Надворі йшов дощ. густий, повільний.

— Снідай та готуйся в дорогу, — почув Грабовський і побачив простромлену через кватирку в дверях руку тюремника з казанком. — Ha! Чуєш! Чи тобі позакладало?

— Чого горланиш, бусурмане? Перехрести хоч лоба, — відповів Грабовський. — Бачиш, віддав богові душу, — показав рукою на тіло Кузьми.

— Еге-ге-ге!! — голосно зареготав тюремник, ошкіривши великі рідкі зуби. — Помер? Ну, то й що? Воскрешати буду його? Марна праця. Добре зробив, їх за день стільки преставляється, що якби я за кожного хрестився, то й рука спухла б. Бери! Чи знову не хочеш? Ну, не хочеш, то як хочеш, тепер ти мені вже без надобності, — і тюремник тицьнув казанок.

— А коли ж заберете тіло?

— Тіло? — перепитав тюремник і причинив кватирку, не відповівши. — Йому вже нема куди квапитися. То будеш снідати?

…Грабовський стояв коло загратованого віконця. Дивився, як після мжички, що вже вгамувалась, розсівався туман. Удалині виринали дахи будинків, бовваніла фабрична труба, ліниво хитались верховіття високих вільх.

— Збирайся на етап!

Коло дверей камери стояли два тюремники. Один тримав старі подерті носилки. Другий, притулившись спиною до стіни, пожадно обмацував очима Кузьмові сакви, що горбочком лежали на нарах.

Грабовський надягнув шинелю, взяв маленьку скриньку і, відчинивши її, почав збирати з стільця шматки списаної бібули.

— А це куди? Не бери! — загрозливо простягнув руки тюремник, відірвавши очі від сакв. — Не чіпай!

— Це ж мої.

— Не велено жодних бомаг виносити, — сухо пояснив той. — Не положено. Рушай. В ізюмській ще напишеш, там, у Марченка, все можна…

Грабовський перегорнув аркушики, пробіг їх очима, намагаючись запам’ятати написане, зітхнув і підійшов до нар. Скинув кашкета, пучкою перехрестив Кузьму і поцілував у жовте, як віск, чоло.

— Прощай, друже, — сказав тихим, але твердим голосом, дивлячись у розплющені очі покійного. — Прощай і прости… мої помилки… Я все зрозумів і запам’ятав .. Спасибі тобі! Я напишу про тебе, обов’язково напишу!.. Щоб знали… Напишу…

— Напиши, напиши… — хихикнув тюремник.

Але Грабовський ніби й не почув його. Ще трохи постояв мовчки і взяв скриньку. Тюремники також мовчали, тупі й бездумні.

8

Ізюмська тюрма на терені Харківщини вважалася зразковою. Начальник губернського жандармського управління завжди хвалив її, ставлячи в приклад іншим і за чітку регламентованість внутрішнього життя та справне виконання наказів згори, і за дбайливе ведення документації та порівняно невелику кількість у ній скандальних випадків. Правда, він гаразд розумів, що відносне благополуччя у тій в’язниці зумовлене деяким лібералізмом її наглядача Марченка, але про те волів краще примовчувати не тільки перед міністерством юстиції, але й перед своїм найближчим начальником — губернатором: треба ж йому бодай для стороннього ока мати порядні, показові тюрми, щоб і самому виглядати на людях непогано. Тому, запобігаючи на всякий випадок щось непередбачене, наказав замість місцевої обслуги до камер харківських народників поставити інших вартових, викликаних з печенізької центральної каторжної тюрми.

Ці вартівники, що самі себе з гордістю звали просто печенігами, мабуть, були гарно проінструктовані, а ще краще настрахані: перший тиждень стояли проти кожник дверей суворо насуплені, німі й неприступні, мов фортеці. Здавалися мертвими, зробленими з дерева або каменю. Тільки вії і товсті вилиці, що зрідка ворушились, видавали в них живих людей. Цвинтарна тиша коридора скаламучувалася лише коли появлявся ізюмський справник, який старанно перевіряв варту. Тоді задубілі печеніги переступали з ноги на ногу і глухо шморгали носами.

Якийсь час не виявляли себе також в’язні: перші три дні по переїзді сюди продовжували голодування, розпочате в Харкові, а потім, прийнявши їжу, тихо лежали в своїх закутках, мовчки оклигували — були так збезсилені, що не могли рухатися. На прогулянки, які почалися згодом, теж виходили чинно й ладно, без бурхливих екзальтацій, наче слухняні, добре виховані діти. Чемний кивок головою, сумний поблиск очей, міцний потиск рук, короткі шепітні перемови — ото і все. Діти, божі діти, безгрішні ангелята, первісні потомки Адама і Єви. Ними б милуватися батькам, сусідам, з них би брати приклад, вчитися жити…

І, може, поведінка арештантів, як і довге спартанське німування, почала впливати на печенігів, розворушувати їх: вони поволі губили свою службову врочистість та суворість — чухалися, нагинались, робили по два-три кроки, виймали з піхов шаблі, закурювали, переморгувалися, а то й перемовлялися між собою. Людська природа брала своє — вона мудра, її не обдуриш, вона знає, що робить, у неї є свої тверді закони.

— Дивні якісь рештанти, — мимрить, ніби сам собі, один. — Анітрохи не схожі на бандюг-криміналістів печенізької. До тих справді треба шаблі й наручників, та й обережності. А ці — молоденькі, худесенькі, як каченята, дивися, не пиячать, не ріжуться між собою, не лаються, навіть кривого слова не почуєш від них. Для чого запроторили їх до одиночок, пощо так пильно стерегти?

Це каже Перцов — чоловік років на сорок, якого поважають усі печеніги. Говорять — він розумний, поміркований і слова на вітер не кидає.

— Хіба я знаю? — відповідає запитанням одноокий Филимонов. — Сам думаю і ніяк не дошолопаю, що воно й куди. Так наганяв нам справник страху, наказував, попереджав, лякав. Думалося — побачимо справді щось страхітливе, якихось душогубів, а вийшло…

— З грізної хмари завжди малий дощ, — докидає Волков.

— Казав, страшні злочинці, революціонери…

— Соціалісти…

— А хто вони, братці, оті соціалісти?

— Запитай справника.

— Не скаже, юродивий.

— Ще й назад може відправити.

— Можна запитати в них, рештантів.

— Еге, в них…

— 0т ти кажеш — назад відправити, — міркує вголос вартовий з перерубаним і марудним лицем. — Хай відправляють. Мене, мовити правду, Ізюм не приваблює, навіть нудить. У нас дома знав одне — перед тобою зарізяки, є що стерегти й чого самому остерігатися. А це — монастир з дітлахів, нема кого й за боже пришиття схопити, душу витрясти і посміхнутися. Ні, ні, як собі хочете, а тут невесело. І Прошці, сам каже, дуже сумно, нема ніякої розваги-переваги.

— Ще б пак, — подає голос також Андреев. — Знайшов собі кумпанію. Прошка сам п’ять років був каторжником за вбивство власної дружини та дітей. Розважився… Він давно звик пиячити й витрушувати душі, то йому тут і сумно, а мені цікаво придивитися до цих юнаків. Справді, чого за ними встановили такий суворий нагляд?

— Можливо, у них є щось таке, чого ми не знаємо…

— Щось таке… І скаже розумна голова…

— А ти не лізь з своїми клешнями. Може, і справді в них…

— Плетеш дурне. В них, у них… Ти не бачив їх? Голі, як соколи, до того ж слухняні і обходительні. Це тобі не наші душогуби.

— Агей, Перцов! Ти ж у нас майстер на всі руки, годен і мертвого розворушити. Може б, поговорив з котримсь, дізнався..

— Поговорити… Зараз прибіжить справник, от і дізнаєшся…

— Таки треба дізнатися. Сторожимо, а кого?

— Треба, треба. . Всі розумні, тільки бояться вночі надвір виходити, а тому вранці штани мокрі… Потрібна якась приключка. Не зайду ж я ні з сього ні з того в камеру і — здрастуйте, я ваш далекий родич, а далі скажіть, хто ви такі і чого сюди попали… Необхідно щось придумати.

— Ти чоловік розумний, то й придумай…

За безжурними балачками печеніги й не помітили, як покинули свої пости і скучкувалися напроти дверей Михайла Рклицького. Зате їх бачив і чув тонкий на вухо пожилець камери. Він, притулившись до вічка, подумки також шукав приводу, щоб зав’язати з ними розмову. Хотів уже було постукати в двері, як зненацька набігла інша думка. Він заспівав свою улюблену пісню:

Та нема гірш нікому,

Як тій сиротині,

Ніхто не пригорне

При лихій годині.

Та не пригорне батько,

Не пригорне мати,

Тільки той пригорне,

Хто думає взяти.

І побачив — вартові раптом розбіглися хто куди. Не рушив з місця один Перцов. Щось показував на мигах (здається, просив не гриміти чобітьми) і мимрив губами.

Та налетіли гуси

З далекого краю,

Замутили воду

В тихому Дунаю.

Почувши тихий стук у двері, Рклицький перестав співати. Глянув у вічко і побачив посеред коридора ізюмського повітового справника. Той грізно звів брови, пройшовся сюди-туди, пильно оглянув печенігів.

— Що тут у вас?

— Нічого, — відповів Перцов.

— Не бунтували?

— Навіть не шебернули. Сплять.

Справник поторгав троє дверей, приклався до вічок.

— До ранку, — сказав, — вартуватимеш з Филимоновим. Решту заберу на підміну біля карцерів та на чорному дворі.

— Беріть.

— І мене залишіть з Перцовим, — викликався бородатий Волков.

Але справник недобре насупився.

— Пішли, — кивнув головою, і коридор спорожнів. Перцов показав Филимонову на двері, в які вийшов справник з вартою, провів очима по коридору, підтягнув шаблю на боці.

— Наглядай, щоб бува хто…

Сам постукав у двері Рклицького.

— Чого? — запитав Михайло.

— Вибачай, що перервав твою співанку. Начальство приходило. Продовжуй, уже ніхто не заважає.

— Сподобалось?

— Гарні слова. Можна голосніше. Візьми спочатку.

Рклицький уважив прохання.

Як ми кохалися,

Мов голубів пара, —

Тепер розійшлися,

Як чорная хмара,

Перцов одсунув кватирку, через яку подавали їжу.

— Слухай, чому воно так?

— Що?

— Слова уже ніби знаю, а на голос не втну.

Він спробував заспівати.

— Нічого не виходить, хоч караул кричи.

— Треба підучитися.

— Підучиш?

— Хочете?

— Дуже. Тут, розумієш, діло тонке. Буваю іноді в сусідів, запрошують, коли веселяться. Вони співають, підохочують і нас, а ми з жінкою ні тпру, ні но, ні дай, ні візьми. Незручно сидіти ступою. І, знову ж таки, душа просить, хочеться… Трохи вже наловчився про Галю молодую та про гусей, що йдуть на став, але того ж мало. Компанія, брат… Хоч би ще оцю, що ти співаєш. Навчиш?

— Можу. Тільки з мене співак, як з псячого хвоста сито. Послухали б Сашка Енгеля, ого-го.

— Отой з п’ятої камери?

— Еге.

— Так він же юда.

— То й що з того?

— Пісень, мабуть, не знає ваших.

— Знає і наших, і ваших.

— А такий непоказний, миршавий, рудий.

— Соловей також не дуже показний.

— Так, кажеш, він…

— Попросіть і почуєте.

— Пізно, хай уже завтра. Хотів би ще запитати тебе одне.

— Питайте.

— Скажи мені, хто з вас найголовніший і найрозумніший?

Михайло посміхнувся, але півтемрява сховала ту посмішку від простодушного Перцова.

— Найголовніший і найрозумніший… Нащо вам?

— Є одне діло.

— Мабуть, Грабовський.

— І я так гадав.

— Чому?

–— Розумієш, борода, вуса, завжди ходить з книжками, читає…

— На попа вчився, семінарист…

— Он воно що. А ти ж?

— Студент.

— Значить, менший від семінариста?

— Трохи.

— А інші ж хто такі?

— Різні. Студенти, семінаристи, гімназисти, учні фельдшерської школи, майбутні лікарі.

— Дивися ж ти! І фершали?

— Ліда Лойко — готовий фельдшер, а Балабуха і Голосов майже лікарі, вчилися на медичному факультеті Харківського університету.

— Справді? Чому ж справник говорить?..

Що говорив справник, Перцов не встиг повідати, бо його покликав Филимонов. Вони шепталися, закурювали, а за якусь хвилину Перцов уже відчиняв кватирку Грабовського.

Глянув — і здивувався: в’язень снувався по камері, щось жебонячи.

— Не спиться? — запитав.

— Зараз ляжу.

— Можна й не лягати, коли сон не приходить. Учені, кажуть люди, завжди якісь химерні. Думав трохи побалакати.

Грабовський підійшов до кватирки.

— Про що?

Перцов оглянувся, кивнув Филимонову, одімкнув двері і став на порозі камери, обтягуючи насокирену шинелю.

— От, ік приміру, нас привезли сюди і все лякають — соціалісти, соціалісти, але не кажуть, що воно таке, а ми, печеніги, хочемо знати. То чи не могли б ви розтовкмачити мені, а я б передав своїм.

Цього запитання, як і взагалі нічних відвідин вартового, Павло зовсім не сподівався. Дивно справді. Невже й похмурі печеніги оживають? А може, підступ? Але який і для чого? Кому він потрібен? Допити закінчилися ще в Харкові, жандармерії відомі дії та погляди народників, їх справа давно пішла на розгляд найвищих державних інстанцій, арештанти не дочекаються вирішення своєї долі…

— Чи й ви того не знаєте? — захвилювався Перцов.

— Знаю.

— Слава богу, — зрадів печеніг. — То кажіть же, бо знову справник може припертися.

— Соціалістами називають тих людей, які хочуть знищити самодержавство і встановити новий лад, справедливий, соціалістичний.

— Соціалістичний?

— Землю у панів, а фабрики й заводи у капіталістів забрати і передати трудовим людям — сільським та міським громадам. Завести рівне право для всіх, щоб не було голих, голодних, покривджених…

— І ви того домагаєтесь?

— І ми.

— О-о-о. А тюрми залишаться?

— Служба потрібна?

— Ну, живий про живе думає.

— Залишаться, але тільки для тих, які не хочуть чесно працювати і завдають шкоди суспільству — злодії, вбивці, різні здирники.

— Такі, як Проша?

— І такі. Його ж, здається, уже нема між вами.

— Нема, утік, подався назад до наської тюрми. Каже, невесело…

— Шукає веселого життя?

— Атож. Він такий. Значить, кажете, соціалізм. Тепер ясно, спасибі, бо справник торочить… Мабуть, сам не тямить.

— Тямить, та навмисне забиває вам баки, нацьковує на нас. Коли хочете, завтра дам вам книжку, в якій самі знайдете і про соціалістів, і про царя, навіть про таких, як Проша.

— І про Прошу, того п’янюгу, написано?

— Про таких, як він, що служать цареві. Візьмете?

— Взяти можна, але я неписьменний.

— А з ваших хто-небудь читає?

— Один Волков трохи бекає, але тільки по молитовнику.

— Якщо хочете, вранці сам прочитаю вам уголос на коридорі.

— Оце діло інше, ми до того вдатні. Знаєте, і страшно, і цікаво.

— Без риску і блохи не зловиш…

— То правда. Пораджуся з своїми, а потім скажу вам.

— Радьтеся.

9

Уже в середині великого посту Марченко почав не пізнавати свою тюрму, а як запахло весною, то від того жорстокого порядку, який встановив справник зразу ж по приїзді харківських народників, не залишилося й сліду. Всі камери політичних від самого ранку і до пізнього вечора одчинені, арештанти ходять один до одного на посиденьки, збираються по три-чотири разом, читають, сперечаються, навіть розігрують водевіль “Москаль-чарівник”, приймають відвідувачів коли хочуть, а печеніги з ними запанібрата, прямо-таки на дружній нозі, роблять їм різні покупки, приносять свіжі газети.

Дуже змінилися посланці печенізької каторжної. Згубили свою мовчазність та похмурість, стали балакучими, моторними, жвавішими й веселішими, посміливішали. Сам городовий бачив і чув, як вони, вечеряючи в трактирі, кричали: “Хай живе соціалізм!”, “За здоров’я наших соціалістів!” Гарно навчилися нести службу: більше стоять не біля камер, а при коридорних вікнах, пильно стежачи за тим, яке начальство наближається. Наглядач усе це знає: ідеш подвір’ям і бачиш вартового через шибку, а заскочиш у коридор — тихо, двері камер замкнені і печеніги стоять коло них, наче жердки поковтали.

Так, так, Марченко знає, і його іноді охоплює страх — легко можна загубити службу або й за грати втрапити. Страшно, та що поробиш? Він же не звірюка безсердечна, а живий чоловік. Має і власних дітей. Хто знає, як складеться їхнє життя, якими стежками підуть, де закінчать ті стежки. От був Брайловський — всього двадцять шість років, тільки жити та бога хвалити — і нема: минулої ночі преставився. Позавчора приїхала його ненька, сива, мов голубка, чекала, аби випровадити сина в останню дорогу. Чи витримає, бідна, ті проводи? Тут камінь заплаче.

Ні, ні, Марченко таки не кривдитиме політичних в’язнів. Славні вони люди — письменні, чемні і на всілякі штуки вдатні. От хоч би Ліда Лойко: подивилася наглядачеву дружину, потерла скроні, перенісся — і наче стерла мігрень, аж дома веселіше стало. Або Микола Голосов. Запеклий рибалка. Каже, вміє ловити рибу і доріжкою, і блешнею, і підсакою, і нахльостом поміж кущами. Мастак. А яку сітку зв’язав — не намилуєшся, такої і в Харкові не знайдеш.

Наглядач давненько вже плекає знадливу мрію. Настане весна. Він тихенько, щоб не знав справник, візьме Миколу Андрійовича, і вони удвох майнуть на Донець. Повудять рибку, наварять пресмачної ухи, вихилять, звісно, по чарочці міцної калганівки і набалакаються досхочу. А справникові — дулю, все йому недогода, готовий облизувати начальство і спереду і ззаду, аби вислужитися…

Шкода Брайловського. Та ще й з Грабовським не знати, що буде. Здається, теж наставився туди. Майже місяць уже хворіє. І недуга якась незрозуміла. Ночами рідко спить, їсть трошки-трошки, мов котеня, висох на тріску, з кожним днем тане, наче свічка лойова. Вдень читає, пише або ж лежить на нарах, дивиться в стелю і щось шепче, а ночами… Зайдеш у камеру — змовкне, запитаєш, що з ним — відповідає:

— Нічого, серце поболює…

На вимогу завідуючого ізюмської тюремної лікарні Феоктистова півмісяця тому перевів хлопця до нього. Той костоправ стежив за ним цілих дванадцять днів і прийшов до страшного висновку — в’язень божеволіє, робить, мовляв, якісь недоладні рухи, істерично ридає, впадає в тяжку меланхолію. Недуга затяжна, хронічна і ледве чи піддасться вилікуванню.

Марченко несхитно певен: Грабовський хворий, тяжко хворий, але не божевільний. Ой Феоктистов, Феоктистов, якби випало тобі так пожити, як він жив, стільки поголодувати, поспати на цементі, коли б тебе так помордували, так полікували, як лікували його в твоєму арештантському бараці різними мушками та бромом, одірвали від товариства, дошукувалися в тобі психопата, навмисно робили ним, ти б не ридав, не впадав у меланхолію, а ліз би на стіну, заводив скаженим вовком. От же повернувся вчора хлопець до в’язниці, наглядач побалакав з ним і побачив: він абсолютно нормальний, але дуже знервований і змучений. Всю ніч просидів при Брайловському, той і помер у нього на руках…

Уранці всі арештанти і навіть печеніги просили наглядача зробити людський похорон покійному. Він не зміг відмовити — занадто важко все це, подібна смерть за час його нагляду ще не траплялася в ізюмській тюрмі. Звелів пофарбувати і оббити червоною китайкою домовину, покласти в неї нову подушку. Попа не покликав — Брайловський не православний, — а равин не прийде до в’язниці. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той паскудний чоловік може все зірвати і лиха накоїти. І виплодиться ж на світ таке нещастя.

…Похорон почався опівдні. Самі в’язні обмили, спорядили товариша в його камері, винесли труну в коридор і поклали на два стільці. Обличчя й руки покійного були бліді й жовті, наче навощені, тільки під очима синіли густі сліди задавненої муки. На білій подушці його буйні кучері здавалися особливо чорними й гарними.

Коло домовини стояли в’язні, а за ними — печеніги. Всі мовчки ковтали терпку жалобу і витирали сльози на очах. Скорботну тишу сколихнув Енгелів баритон. Завжди такий соковитий і дзвінкий, тепер він тужив, ледь-ледь відлунюючи хрипкими нотами:

Замучен тяжелой неволей,

Ты славною смертью почил,

В борьбе за народное дело

Ты голову честно сложил.

— Прощай, Соломоне.

— Прощай, товаришу.

— Прощай, друже.

— Рідна земля тебе не забуде.

— Ми підемо далі тією ж дорогою, і твоє ім’я завжди буде між нами.

Грабовський не міг вимовити слова, упав на груди покійного і застогнав. Михайло Рклицький та Ліда Лойко завели його в камеру і положили на нари. Інші товариші винесли домовину до брами і передали тюремній обслузі.

Всю другу половину дня коридор німував. І в’язні, і вартові тинялися кволі й марудні, немов осінні мухи. Камери були повідчинені навстіж, і ніхто не остерігався наскоку начальства. Так і звечоріло. Згодом арештанти поснули, а Перцов та Филимонов відлучилися в місто повечеряти. Куняв тільки один Волков.

Раптом у коридор увірвався справник. Розлютований, зразу кинувся до Волкова.

— Спиш?!

— Вартую, — спокійно відповів той.

— Оце так?

— Погано?

— Що тут сьогодні було?

–— Похорон.

— Хто дозволив?

— Не мав же покійник у камері гнити.

— Демонстрацію, маніфестацію влаштували?

— Прощалися. Хороший хлопець був.

— Хоррроший?!

— Тихий, душевний. Мучився, бідний.

— Замовкни, мурло!

— Мовчу.

— Де Перцов і Филимонов?

— Мовчу.

— Де, я тебе питаю?

— Пішли по надобності.

— Чому камери відчинені?

— Провітрюються, щоб хлопцям краще спалося. Після похорону…

— Зараз же замкни!

— Хлопці просили не замикати.

— Дай ключі!

— Не дам.

— Не даси?!

— Ти мені ніякий не начальник.

— Сахалінщик!!

Волков нарешті також озлився.

— А на мене не кричи, бо я зараз…

Він вихопив з кобури свій револьвер і почав зводити курок.

Справника наче вітром видуло з коридора.

Після похорону Соломона Брайловського життя-буття ізюмської тюрми круто звернуло вбік. Настали чорні дні, і тепер політичні в’язні, принишклі в камерах, тужливо згадували свою недавню вольницю. Перцов, Филимонов і Волков були заарештовані, чекали суду, а обновлену варту безперервно очолювали, чергуючись між собою, помічник повітового справника та два старші пристави з тієї ж поліцейської дільниці. Марченко ходив немовби з ополонки витягнутий, зітхав і скаржився:

— Біда. Напевно, ревізія буде, а в мене півсотні нових халатів не вистачає. Посадять і за розтрату, і за людяне ставлення до арештантів. Вони знають, як скрутити людині в’язи. Та ще той справник, бодай йому ..

Пожвавішали харківські народники аж тоді, коли отримали присуд. Навіть раділи. І не тільки Рклицький, Балабуха, Лойко, яким належало відбути п’ятилітнє заслання в Сибіру, але й Коган та Енгель, покарані найжорстокіше (перший мав вісім, а другий десять років прожити в холодній Якутії). Думали не про міру, справедливість чи несправедливість присуду, а про те, що нарешті вирвуться з-за грат, подихають чистим повітрям, побачать літнє сонце і вільних людей, розімнуть засиджені ноги, забудуть тверді в’язничні нари.

Не радів лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прізвище навіть не згадав. А в кінці пояснив:

— Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася.

— Чому?

— Можна тільки здогадуватися. Ви майже всю зиму хворіли, і тоді ми просили вищі інстанції не поспішати з вирішенням вашої долі. Правда, в кінці першої половини квітня я, посилаючись на інформацію Феоктистова, рапортував губернаторові про поліпшення вашого здоров’я, та, мабуть… Щиро кажучи, нам хотілося б і вас якомога скоріше спровадити, але…

— Що ж мені робити?

— Можу порадити одне: негайно йдіть на медичну комісію, хай вона ще раз засвідчить ваш нормальний психічний стан, а ми оформимо нові документи і спішно надішлемо прокуророві харківської судової палати.

Поважний лікарський консиліум при ізюмському окружному суді справді зібрався швидко і провів ретельне обстеження, але на тому все, власне, й скінчилося. Минали дні, тижні, нарешті з Ізюма в московську пересильну тюрму вирушили всі засуджені харківські народники, а прокурор не відгукувався.

Ще важче затуживши, Грабовський знову занедужав. Тоді й вирішив клопотатися, аби його повернули до харківської в’язниці. Причиною для переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою, а мав на думці також інше — зустріти бодай когось з своєї організації. Там, якщо вони схоплені поліцією, мали бути і Олекса Макаревський, і Евеліна Улановська, і Василь Бражников, а може, й брати Уси та Іван Піщанський…

Цього разу губернатор не дуже зволікав: під кінець третього тижня прийшло його розпорядження — перевести.

От і знову знайомі, рідні й до щемкого болю милі місця. За вікном вагона, зовсім недалеко від рейок, половіли пшениці, похитувалося вусате колосся ячменів, пінилися білі гречки, а за далеким обрієм мріли ліси та переліски. На житяних полях уже де-не-де стояли полукіпки, пустопаш тирлувалися вівці, гуси.

Промайнули кучеряві садки Москалівки, блиснула вузенька стрічка Лопані, і поїзд спинився на станції.

Логвинов стрів Грабовського з неприхованою радістю.

— А-а-а, у-у… — мстиво прогув.

Видно, згадав, скільки мороки завдав йому цей непокірний бородань торік узимку.

— Зараз ми тебе…

Камера, в яку завів наглядач в’язня, була навпіл перегороджена суцільними і так густо заплетеними гратами, що через них тільки ледь-ледь ряхтіло вікно на протилежній стіні. На хвірточці у гратах висіла міцна колодка.

— Одчиніть хвіртку, щоб можна підійти до вікна і дихати свіжим повітрям, я хворий.

— Що-о-о?

— Мене голова болить.

— Ха-ха-ха…

— Лікаря надішліть.

— Ще, ще…

— Прошу відкрити мені абонемент…

— Тепер також збираєшся викидати фіглі-міглі? Я тобі влаштую пансіон, влаштую, запам’ятаєш…

Пообіцявши, ще раз зареготав зловісне, гримнув дверима і крутнув у них ключем з того боку.

Що він далі робив, аби виконати свою обіцянку, назавжди залишилося таємницею для історії, але таки виконав — через три дні Павло переступив поріг цегельно-червоного будинку арештантських рот на Холодній горі. І тепер почав пригадувати жахну розповідь про ці роти Михайла Рклицького, який побував у них зразу ж після ув’язнення. Страшні вони, страшніші й придумати важко — табір безправ’я, дикого свавілля та цілковитого беззаконня.

Камера, відведена тут Грабовському, темнотою, пліснявою і брудом не поступалася перед тією, з якої прийшов від Логвинова, але в ній, на відміну від тієї, окрім того, кишмом кишіли голодні та настирливі, мов пси, пацюки. Вдень вони ще трохи побоювалися, а вночі налітали цілими зграями, стрибали, гризлися між собою, пищали Щоб хоч сяк-так перележати ніч, доводилося шинелю не тільки застібати, але й підперізувати, комір підіймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв’язувати рушником та білизною.

Найбільше дошкуляв брак книжок: їх заборонялося не лише брати в тюремній бібліотеці, але й отримувати ззовні. Ті, що привіз з ізюмської в’язниці, Павло перечитав по кілька разів. Щоб затамувати пекучу жагу, накинувся на німецькі та французькі граматики і словники, почав писати й перекладати…

Так спливли літо, осінь, поволі насувалася зима. Засилав клопотання, домагаючись присуду, і в департамент поліції, і в міністерство юстиції, і в харківську судову палату, а звідтіля — ні слова, ні півслова, наче змовилися мовчки доконувати його. Почав різко спадати на силі і губити нервову рівновагу. “Я, — скаржився прокуророві судової палати, — продовжую хворіти, і нервово і фізично зовсім ослаб, останнього часу ледве ходжу і ночами не сплю”.

Сподівання зустріти когось з харківських народників також виявилися марними — ні в тюрмі Логвинова, ні в арештантських ротах товаришів по організації не було. Раз на прогулянці бачив трьох печенігів. Вони вже стояли перед судом — Перцов та Филимонов одержали по шість, а Волков дванадцять років каторги — і того ж дня мали рушити на Акатуй. Сумували, проклинали ізюмського справника, однак не каялися.

Щонеділі навідують його Михайло та Марія. І тоді він щасливий, тоді йому легко й радісно: слухаючи рідні дзвінкі голосочки, забуває і брудну та холодну камеру, і напосідливих пацюків, і глухий щем у грудях, і все на світі.

От і сьогодні прийшли, повернувшись після різдвяних вакацій з Пушкарного. Радіють, що застали брата, викладають подарунки від матері, Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанські новини.

— За хату вже розплатилися. Григорій прикупив ще півдесятини землі, отам за вигоном, думає весною ярою пшеницею засіяти.

— Матвія Колупая за великі хабарі вигнали з поліції, а він, повернувшись додому, вижив Любинського і сам паламарює при Обухівському. Обидва не протверезюються і ночують у монопольці.

— Тихін також був дома, передав тобі привіт.

— Як він учиться?

— Гарно.

— Мати озута й одягнута?

— У тому, що ще ти купив на зароблені в Трутовського гроші. Збиралася разом з нами їхати до тебе, та простудила ноги і захворіла. Казала, вичунявши, зразу ж приїде. Не знаєш, коли тебе відправлятимуть?

— Прокурор судової палати передав начальникові арештантських рот: якнайскоріше.

— Куди?

— Мабуть, у Сибір.

— На скільки?

— Не знаю. Моїм товаришам дали по п’ять-десять років. Цього ж треба сподіватися й мені.

— Десять років, — тихо повторила Марія, і в її зіницях хитнувся тяжкий смуток. — Десять… Як у той Сибір дійти і стільки перегибіти? Аж страшно.

— Нічого страшного, сестричко, нема, — зітхнув Павло, — я уже звик. — І посміхнувся. — Ти з Михайлом тим часом закінчите науку, поодружуєтеся, надбаєте дітей, а я повернуся з ще більшою бородою, житиму біля вас, коли приймете, і няньчитиму небожат.

— Ат, іди ти, таке скажеш…

— Швидше повертайся, братику, — докинув Михайло, в якого теж уже засівалися вусенята. — На покуті посадимо тебе, не дамо пилинці впасти на твою дорогу голову.

10

Дороги, дороги!

Примхливі й незавбачені, як людські долі. Де ваш початок, де ваш кінець? Хто зміряв вашу далину? Хто збагнув ваше химерне, як юнацька фантазія, плетиво? Хто? Біжите, біжите ви, не знаючи куди, не відаючи за чим. Біжите наосліп. Гори і доли, ліси й степи, річки й проярки — все, все стелеться вам під ноги. І так — віками.

От дві ненароком зустрілися, посміхнулись одна одній мрійними очима, грайливо метнули вузькими стрічками, перестрибнули одна одну й помчали в різні боки, ховаючи; свої гінкі хребти між сніговими заметами. А чи зустрінетеся ще раз?

О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи… Там, попереду, ви знову перетнете гнучкий стан своєї, такої ж, як і ви, плоскогрудої посестри і знову заховаєтесь між горбатими заметами, загубитесь у тумані часу й простору.

Аж душа холоне. І думки шматує далекий виднокіл.

Дороги…

А навколо, куди сягне око, поле та поле — широке, розлоге, встелене білою, аж сліпучою, ковдрою. Тільки де-не-де в тому безкрайньому полі тьмяніють, клубочаться, як густий дим, острівці лісів, бовваніють ожереди соломи, хитається торішнє бадилля…

Дороги. Тяжкі й незвідані. Скільки вже пройдено вас, а скільки ще попереду! Одна Сибір неісходима, казав поет…

Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сіяли, баштан садили…

Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю. Павло водив сліпого коня, наштовхуючи його до борозни…

Околиця великого міста солодко ніжиться в передранковому сні. Москва — столиця російських царів та імператорів. Приємно, кажуть люди, під теплими ковдрами. Не хочеться вставати, хай навіть гудки вже кличуть до праці.

Вулиці, тісні провулки, горбовини, виярки.

Десь і сонце, сяйнувши один раз своїм золотим чолом, пірнуло в сивогриві хмари.

— Агов! — зупинився жандарм і відсапнув усім тельбухатим черевом. — Гов! Звертай сюди!

Арештант, що йшов попереду, також зупинився, але не повертав туди, куди показував той. Мабуть, не второпав.

— Звертай, звертай-бо, — повторив жандарм-конвоїр, тикаючи кожушаною рукавицею на браму. — Це і є вона — Бутирка. Ну, як? Гарна? Чи не до смаку?

Арештант мовчки підступив до брами. Конвоїр довго шпортався коло хвіртки, шукаючи клямку, але, не знайшовши її, почав гамселити перемерзлими чобітьми в браму, збуджуючи похмуру ранкову тишу. Чийсь грубий голос невдоволено озвався за брамою.

— Не бурчи! Відчиняй! — гукнув і жандарм.

— Хто?

— Свої!

— Свої коней викрадають.

— Не патякай. Відчиняй. Діло є.

— Зараз! Діло в нього, — знову пробурчало за брамою. — Чого такий шпаркий? Квапишся, як попівна до шлюбу.

І затихло. Минуло доволі часу, а брама все німувала. Ще грюкнувши, жандарм пошкріб потилицю і почав набивати тютюном люльку з довгим цибухом.

— Скуштуй потерухи, — простягнув арештантові кисет. — Зігрієшся трохи. Домашній. Бакун. Сам сію, як каже моя Гапка, сам і споживаю, хай дасть бог здоровля. Бери.

— Спасибі Не палю.

— Збираєшся, мать, довго жити? Ну, роби як знаєш. Дивися тільки, щоб не прошпетився. Так мій дід, хай земля йому пером, збирався до ста літ доскочити. Не пив, не курив, за молодицями — ні. А в піст зовсім не їв. Як святий жив. І що ти думаєш? Кажуть, не доплентався неборак навіть до п’ятої чисниці. На дорозі преставився. Смерть — то вже діло, брат, у десниці божій, кому скільки на роду написано, то й маєш: або кусай, або лише дивися. Значить, не хочеш? Ну, не хоч, то як хоч. Я так уже, за звичкою…

Жандарм міцно затягнувся і зник на мить у сизій хмарці диму. По часі виринувши з неї, він вдоволено заворушив зарослими рудою щетиною вилицями.

— Стукайте ще, бо мене вже ноги не тримають, — попросив арештант. — Може, там знову позасинали.

— Та кат їх знає, — жандарм почухав потилицю, ліниво позіхнув і знову гримнув у браму. — Не квапся, парубче. Роздивляйся, щоб запам’ятав. Бо не встигнеш навіть оглянутися на задні колеса. Це тобі не в Ізюмі і не в Харкові. Тут, у Москві, вашого брата не тримають: раз-два, і ваших нєт. Так і знай. Надивляйся і начувайся. Щоб запам’яталося, значить.

Та арештант не слухав балачки жандарма, вкутаного в нову теплу бекешу. Його рідка, як решето, в кількох місцях залатана шинелина метляла полами на дошкульному вітрі, а задубілі коліна, наче від пропасниці, дрібно делькотали. Він тупцював на утрамбованому снігові, надсадно дихав у руки, але це не помагало. Чув, як від холоду і втоми йому туманиться в голові, на очі звільна насуваються повіки. Ноги кам’яніють, здається, й серце дубіє.

Нарешті заскрипіла залізна хвіртка, і з неї вивалився вартовий у довжелезному, як ряса, кожусі, у величезних валянках, з башликом за плечима.

— Звідки такі нетерплячі? — запитав, не дивлячись на прибулих.

— З солодкого та ще й теплого краю. Хіба не бачиш? — криво посміхнувся жандарм, підморгуючи на посинілого від холоду арештанта. — Не край, а рай, кажу тобі. Всі знають. Як каже моя Гануся…

— Ну годі, годі акафіста правити. Звідки, питаю?

— З харківської, — офіційно відповів жандарм.

— Отак би й сказав. Залізай, — покосився вартовий на хвіртку. — Бомагу приготуй. Бачиш, начальство, — показав рушницею у тюремне подвір’я.

Минувши хвіртку, арештант поглянув на дерев’яний будинок, що правив за канцелярію Бутирки. На порозі стояв високий, сухий, наче кочерга, чоловік. Це був наглядач московської пересильної тюрми.

Похитуючись на кривих, як у кавалеристів, ногах, він оглянув прибулих.

— Куди? — витріщився каламутними очима на конвоїра.

Від нього несло горілчаним перегаром. Він похитнувся і пішов прямо на конвоїра.

— Куди, питаю?

— До вас, пане, — нерішуче доповів жандарм, задкуючи від наглядача, наче від примари.

— З якої камери?

— З Харкова. Привів вам… — квапився жандарм уже з-за плечей арештанта.

— З Харкова? —— зупинився наглядач. — Давай бомагу.

Жандарм похапцем висмикнув з-за пазухи пакет і, вибігши наперед арештанта, подав наглядачеві:

— Осісьо.

Видобувши з пакета аркуш, наглядач довго повзав по ньому банькуватими очима.

— Пушкарний?.. Політичний, значить?.. Це ти і є Пушкарний? Політичний? — тицьнув пальцем на жандарма.

— Ні, ні, пане, — поспішив жандарм. — То я його привів. Маю передати вам і назад повертати. Привів ..

— Кого привів?

— Його, — жандарм показав на арештанта.

— Це ти Пушкарний? — підступився наглядач до арештанта.

— Ні, не я, — відповів той спокійно, і загадкова посмішка майнула на його сухорлявому блідому лиці.

— А хто ж? Він? — наглядач ткнув аркушем на жандарма. — Ти? Кажи? Морда!..

— Ні, пане. Я — це не він. Я привів його…

— Куди?

— Сюди. До вас…

— Звідки?

— Від нас, з Харкова.

— Для чого привів?

— А хіба ж я знаю? Наш назиратель звеліли…

— Хто це міг, опріч мене, звеліти? — визвірився бутирський наглядач. — Хто? Який це там ще?

— Ну, мій назиратель…

— Твій?

— З харківської тюрми…

— З харківської?.. — зморщив вузьке чоло. — Та якого ж ти дідька морочиш мене, коли сидиш в харківській?

— Я не сидю. Я ж привів…

— Кого? — озлився вже бутирець.

Вилиці конвоїра позеленіли.

— Його, — показав на арештанта і звернувся вже до того. — Ну, чого ж ти мовчиш? Скажи, тебе я привів?

— Мене, — байдуже відповів арештант.

— Tак ти і є політичний Пушкарний? — кинув на нього каламутними очима.

— Ні, я не Пушкарний.

Наглядача, видно, смикнула за живе загадка: котрий з цих двох чоловіків, що ледь-ледь туманіють, як сновиди, перед ним, є політичний Пушкарний? Хто кого з них привів і звідкіля саме?

Він ще кілька разів допитував жандарма, жандарм пояснював, як міг, тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посміхаючись. Ця гра нарешті обридла арештантові.

— Читайте уважніше, — показав на папір.

Наглядач припинив допитування, насупив брови, і його очі втупилися в папір:

— Грр… Гра-а… Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о Арсено-о… Арсенович. Грабовський, значить?

— Так, так, пане назиратель! — радісно вигукнув жандарм. — Грабовський, бий тебе коцюба. Тільки-но зараз пригадав. От нечиста сила.

— Також політичний?

— Так точно, політичний.

— А де ж він, той самий Грабовський?

— Я, — обізвався арештант.

— Значить, ти є політичний Грабовський? Так? А де ж той Пушкарний? — докопувався. — Це ти? — вперся він посоловілими баньками в жандарма.

— Ні, не я, — бідкався жандарм, безпорадно розводячи руками. — Його тут нема.

— Як нема? А от же написано, — наглядач копнув пальцем у папір. — О-о. Пушкар… Де ж він, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких. Ну! — гукнув він на вартового, який досі стовбичив осторонь. — Одведи обидвох до камери, а потім розберемося. Чого стоїш, морда? Валяй!

— Як це до камери? — заволав жандарм. — Змилуйтеся, пане назиратель. Та мене там… Мені ж треба їхати додому.

— Ну, ну, не варнякай, — наставився вартовий рушницею. — Кроком руш!

Жандарм зовсім пополотнів. Він розмахував руками, снуючи сині пасма, що вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз’яснював. Але все це мало допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди цівкою рушниці.

— Оговтайтесь, — звернувся Грабовський до наглядача. — Ніякого Пушкарного з нами не було.

— Не було!.. Істинний бог, не було, він правду каже. Присягаюсь, — безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в очі то наглядачу, то арештанту.

— Пушкарне, — пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, — це моє рідне село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз.

— Так, так, прочитайте ще раз, — залементував жандарм. — Рідне село, позначене… Істинний бог, позначене… присягаюся на хресті…

Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав, що й до чого, і солдат повів Грабовського в камеру. Дорогою він сказав — до камери арештант не має права брати ніяких речей, сундучок треба здати в тюремний цейхгауз.

— Ну, — здвигнув плечима Грабовський, — коли потрібно…

— Давай свої бебехи, — кинув кривов’язий коридорний, перевіривши документи нового в’язня. — Будеш виходити — забереш.

— Дозвольте хоч книжку взяти, — попросив Грабовський уже в цейхгаузі.

— Книжку? — здивувався кривов’язий. — Яку?

— Там, — показав на сундучок.

— Маєш знати, в камері читати не велено, — сухо процідив крізь зуби коридорний. — Не положено. Понятно? Ще, може, політичецьку яку заманеться, боже борони…

— Та яку там політичецьку, — вимушено засміявся Грабовський. — Так собі книжки, та й годі.

— Які це “так собі”? Знаємо вас, на те й приставлені тут… Так собі…

Збагнувши, що впросити кривов’язого нема надії, Грабовський вирішив схитрувати:

— Духовні книжки, божественні.

— Молитовник, чи як?

— Звісно. Треба ж свої гріхи якось спокутувати перед богом.

— То-то, — пом’якшав кривов’язий, почувши про бога. — Кажеш, молитовник?

— Та певно ж.

— Тоді, — клацнув язиком кривов’язий і віддав сундучок, — бери. Спокутувати гріхи, значить…

Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку:

— Дай-но сюди.

Довго оглядав її з усіх боків, потім висадив окуляри на носа і почав читати на титульній сторінці:

— Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така божественна? А хто цей Успенський?

— Не знаєте? — зопалу перепитав Грабовський і, не задумуючись, відповів: — Ну, святий такий. Великомученик. Жив у Києво-Печерській…

— Який же це? Я, хвалити бога, усіх…

— Новий святий. Сорок перший. Колишній інок Глєб з церкви святого Успенія. Хіба ще не чували про нього?

Коридорний заперечливо хитнув головою: ні, не доводилося чувати.

— Ще почуєте.

— А ти не той?.. — завагався тюремник.

— Хіба ж можна про бога брехні плести?

— Ага. То бери, коли духовна. Так, кажеш, з Києво-Печерської… новий… великомученик… Глєб з Успенія… Слава богу, — бубонів кривов’язий, ведучи нового в’язня темними вузькими коридорами.

11

Не встиг Грабовський переступити поріг камери, як чиїсь руки міцно обхопили його шию.

— А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стільки нечиста носила й нарешті сюди припровадила?

Це горланив, обіймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений довгою недугою, голодом і тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах. Стиснутий дужими руками, він остаточно втратив рівновагу, захитався і, якби не ті руки, простягнувся б на долівці.

— Що з тобою, Павле? — захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського на нарах.

— Нічого, нічого, — відповів той тихо, напружуючи всі сили. — Я трошки полежу.

Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очі і наче пірнув у колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпеченої голки, біль у тілі і глухий стукіт у скронях. Боліло все тіло. Навіть не боліло, а просто нило, кричало про свої муки. Ні вгаму йому, ні спокою. В груди тлумилися химерні бажання, змішані з пекучими болями й жалями.

Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах організації товариші в полемічному запалі здіймали словесну веремію, він нервувався і закликав до порядку або навіть покидав зібрання. Так було легше, заспокоювалися хворі груди.

А зараз хотілося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може, він затамує, заглушить біль. А галасу-то й не було. Це дивувало й дратувало. Будило й підганяло золотою різкою охлялі думки…

Не встиг побачити, скільки людей у цій камері. По руках, які враз підхопили його, догадувався, що мешканців тут чимало. Та де ж вони зараз? Чому не чути жодного слова, навіть шелесту, наче всі поніміли? Невже вони тихцем, як примари, вийшли з камери?

Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило лише на те, щоб витягнути з-під голови отерплу руку. І коли ворухнувся, почув приглушений, тривожний шепіт коло нар, в якому зливалося кілька голосів. Аж стрепенувся, хоча й сподівався їх.

— Ти полеж, Павле, — нахилився над ним Михайло Рклицький. — Спочинь, засни, до обіду я тебе розбуджу.

Грабовський нічого не відповів. Тільки через силу обернувся лицем до стіни і підібгав під себе ноги. Так легше заснути.

Та заснув не скоро. Несподівано в його уяві виплив Михайло Рклицький.

Рклицький? Михайло? О доле! І все постає перед очима, як живе.

Кругловидий, мов дитина, білявий, у старанно напрасованому костюмі, з піднятими над головою руками, гарячими очима — оце Михайло Рклицький. Такий, яким колись багато разів бачив його на сходках.

Товариші з харківської організації поважали Михайла, любили його квітчасті промови, і, може, саме тому він виступав на кожних зборах. Віртуозно правуючи словом, маючи чи не найбільший серед усіх членів організації запас знань з історії, сучасної політичної та художньої літератури, цей студент четвертого курсу університету легко опановував аудиторію, міг повести її за собою. Він не відчував найменших труднощів у вербуванні неофітів народницької віри.

Тільки один Павло Грабовський, учень харківської семінарії, а потім газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому — сам не міг розібрати. Навіть відчував, що підстав для цієї настороженості, стриманості немає, проте змінитися не міг. Не раз сам себе з острахом питав, чи, бува, не заздрощі викликають цю настороженість? Але тут же доходив думки — ні, не вони.

— А що ж? — стояло, як привид, і з сумовитим докором западало в душу питання.

— Що?

Відповіді не було.

Павлові спершу також подобалися запальні Михайлові промови, але довго чути їх не міг: слухав доти, доки промовець говорив спокійно, розважливо, забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим далі оратор заглиблювався в нетрі теорії та історії, тим більше загорявся, втрачав спокій, збивався з плавної течії — і тоді ніби зривалася хуртовина, в якій мішма, як розцяцьковані маріонетки, пролітали історичні та літературні герої різних епох і політичних орієнтацій, починаючи від Цезаря, Робесп’єра і кінчаючи Бакуніним і Раскольниковим, Рахметовым і Базаровим. У цій хуртовині важко було не тільки розібратися, а й уловити що-небудь живе й відчутне.

Павла Грабовського це дратувало й обурювало. Йому не раз хотілося просто обірвати промовця. Він якось підсвідомо відчував відсутність будь-якого зв’язку тих численних книжкових, на диво яскравих і строкатих фактів, якими бравував оратор, з тими проблемами, котрі тут обмірковувалися, котрі пекли його, Грабовського, як власні рани.

Але головне…

Головним було, мабуть, те, що Павло не вірив у щирість Михайла Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказів. Та докази є доказами, а почуття — почуттями…

Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований і боготворений багатьма старшими членами організації, для Павла губився в густому плетиві незліченних “може”.

Згодом йому набридла ця загадковість, і він силоміць виштовхнув Михайла поза коло своєї уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький — кум, сват, брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собі голову?

Для нього перестав існувати Михайло, як перестали існувати і претенденти на Михайлову славу. При згадці про них він тихо проціджував крізь зуби одне осоружне йому слово — паничі, і на губах відчував терпкий присмак. Так бувало в організації.

І раптом сьогодні зовсім несподівано все почало змінюватися. Пухкеньке, кругленьке личко, гладко прилизана каштанова чуприна, старанно напрасований костюм кольору кави з молоком — все це блідло, ховалося за новим образом Михайла Рклицького…

Крізь ледь-ледь зімкнуті повіки Грабовський бачить, як з широко розкриленими руками біжить до нього Михайло. Став він якийсь простіший і мужніший. Хапає Павла у свої тугі обійми і стискає з такою силою, що аж кістки тріщать, а в голові паморочиться. Але Павло не чує болю. В його серці лунають, як звабна музика, Михайлові слова: “Що з тобою, Павле?”

Добрі, теплі, щирі слова…

Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже бовваніли надвечірні сутінки. Тіло, здавалося, зовсім заніміло і стало тяжким, безсилим, здерев’янілим, наче з нього хтось висмоктав і пекучі болі, і навіть той нікчемний запас сил, який ще почував у собі, зайшовши до камери. Хотілося лежати мовчки, не рухаючись, ні на що не дивлячись, ні про що не думаючи.

Та лежати не пощастило.

— Ну як, Павле, твої діла? — перехилившись через нари, питав Рклицький. — Мабуть, їсти хочеш. Вставай, підпасеш коня. Обід є.

— Зараз, — відповів Павло.

Звістка про обід нагадала йому, що він уже другу добу й росинки не мав у роті. Тільки зараз відчув, що хоче їсти.

— Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобі. — Михайло підніс ложку прозорої рідини. — Від простуди. Ми тут, коли ти спав, зняли галас, і лікар приніс.

Випивши гіркі ліки, Павло похапцем сьорбав захололий суп. Їв мовчки, крадькома роздивляючи своє нове житло. Помітив, що в камері, крім Рклицького, були ще два, також молоді арештанти. Один з них сидів на табуреті під стіною і читав принесену Павлом книжку Успенського. Другий, стоячи коло густо загратованого вікна, стежив за заходом сонця.

— Ви погляньте, хлопці, яка чудова гармонія кольорів! Ану, безнадійний хіміку, іди, проаналізуй цю мозаїку, визнач її формулу, — говорив, не одриваючи очей від барвистих заграв.

Юнак на табуретці згорнув книжку і, не поспішаючи, підійшов до вікна.

— Та-а-ак, — протягнув. — Картина справді чудова. Але хай тобі, Михайле, буде раз і назавжди відомо, що вивести формулу цієї мозаїки не можна, бо вона є не хімічною сполукою, а механічною сумішшю. Одне слово, друже мій, в хімії ти шкутильгаєш на всі чотири. Треба, брат, не захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, — підсумував юнак і, повернувшись до табуретки, знову взявся за читання.

— Заморив трохи черв’яка? — спитав Рклицький, коли Павло скінчив обід. — О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це мої товариші, а з цієї величної хвилини — і твої. Оцей, — посміхнувшись, показав він на арештанта з вузькими чорними модно, як у корнетів, закрученими догори вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, — завзятий чорнопереділець, любитель мазурки і пуншу, відомий гульвіса і серцеїд. Одне слово — Михайло Поляков. Прошу любити й не кривдити, бо він уміє захищатися і давати здачі.

— Годі тобі, Михайле, тропарі читати. Стренчиш, наче на торговиці, — зашарівся юнак, що стояв коло вікна.

Він підступив до нар і подав Павлові руку.

— А це, — хитрувато підморгнув Рклицький на того. що читав книгу, — як би тобі сказати, щоб точніше? Ні, це не Михайло Ломоносов, а Михайло Іванович Ромась, хоч також підходящий, можна сказати, славетний на весь світ хімік… міг би вийти, якби не вигнали з восьмого класу лубнянської гімназії. Стане, мабуть, алхіміком. Знову ж таки, друг народу, лише притримується дещо іншої орієнтації — народоволець. Бліда тінь Кибальчича. Хімією займається не з самих наукових інтересів, а й з політичних та гуманних міркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кілька нових хімічних сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторії або навіть, вибачайте, на простісінькій печі, в одну прекрасну тиху ніч привести в мир божий чисту і світлу, як ясочка, волю.

— Що ж то за сполуки? — тиснучи руку новому знайомому, запитав Грабовський. — І чому їх має бути декілька?

Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками.

— Чому? Так ти питаєш, Павле? Діло дуже сурйозне. Найзручніше, бачиш, на це резонне запитання відповісти самому майбутньому Менделєєву. Але оскільки справжні вчені полюбляють більше винаходити, аніж займатися популяризацією винаходів, перекладаючи сю панщину на інших, то я дозволю собі, бодай коротко, викласти заховану від простого, не просвіченого промінням науки ока суть мудрого винаходу. Хтозна, може, йому належить справа оновлення старого, цього давно запліснявілого світу.

— Михайле, Михайле… — намагався вгамувати Рклицького Ромась.

Він. як мімоза, міняв барви на лиці, але Рклицького, витівника й любителя грати в слова, годі було спинити.

— Так от, задум цей мені бачиться простим, як і всі геніальні відкриття. Михайло Іванович винайде кілька сполук сильної дії. Їх утворюватимуть різні хімічні речовини з допомогою електричної іскри. Заздалегідь ці речовини, як і динаміт, будуть закладені під царський палац, під хороми всяких губернаторів, поліцмейстерів та іншу коросту. Винахідник стоятиме у своїй лабораторії і стежитиме за електричними приладами. Коли йому прибандюриться, він увімкне важіль, скажімо, ікс, і — цар полетить до дідька. Потім важіль ігрек — і нема губернаторів. Далі важіль зет — нема й поліцмейстерів. А на поміщиків, предводителів, жандармів він просто напустить мор. Своєрідний страшний суд, тільки Ноєвого ковчега не буде. Уявіть собі, друзі мої, — мрійно закинув Михайло погляд на брудну стелю камери, — що одного, знову ж таки прекрасного, тихого ранку ми встаємо і бачимо — о матінко рідна! — ні царя тобі, ні губернатора, ні поліцмейстера. Тільки поміщики й фабриканти бродять, як почаділі, та ридають не своїми голосами за царем-батюшкою. А сонечко виринає таке молоде, тепле, лагідне. На землі, куди не глянь, течуть і піняться молочні ріки в кисільних берегах. А пташки співають так весело, що аж макітриться в голові. А народ, щасливий, вільний, багатий, іде і славить нового месію — Михайла Івановича Ромася. Кругом ладан димить, димить. О, то будуть величні, неповторні картини! Дай, тезко, авансом поцілую тебе за ощасливлений люд. Знаю, сердего, що ти ворог всілякої слави, але ба: те, що належиться, — треба брати, що заробив, те й споживай.

Рклицький підійшов до Ромася й нахилився.

— Та ну, — розвів він розпачливо руками. — Ти ще сьогодні не помив свою пику. Тоді вибачай, поцілую іншим разом, кращим часом.

Веселий регіт наповнив камеру. Поляков аж качався на нарах. Грабовський сміявся стримано, щоб не образити нового знайомого. Тільки Рклицький стояв строгий і зосереджений, наче говорив справді поважні речі. Був, здавалось, невдоволений реготом і чекав уваги, аби закінчити свою думку.

Навіть підняв руку над головою і насупив брови.

— Ну от, Павле, — продовжив тим же спокійним і серйозним тоном. — От що міг я сказати, звичайно, в основному, про цих громадян, — показав на Полякова й Ромася. — Люди вони, як сам зволиш бачити, не якісь там задериштаньки, а хлопці хоч куди. Тепер ти можеш не турбуваться про своє життя, можеш спокійнісінько спати. Маєш зразу три Михайли, дивися ж, не поплутай їх.

— Спробую, — посміхнувся Грабовський.

— Твоєї персони, Михайле, — вставив Ромась, — не можна ніколи і ні з ким сплутати.

— Так то так, дорогий мій Ромасику, — хитрувато підморгнув Рклицький. — Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, які плутають мене зі мною ж таки… Так, дорогі мої, про вас я Павлові розповів, а вам також належить відати, яке він є зілля і чого тут виріс.

— Передмову скоротити можна? — перебив Поляков.

— Для тебе, Михайле, людини, яку ніколи не хвилювало пізнання світу і людей, можна скоротити й зовсім. Отже, без передмови. Павло Арсенович Грабовський, шановні колеги мої, належить до нащадків великої богині музи на цій гріховній землі. Піїт він, хоч поки що й “неведомый, но милый”. Я не можу знайти потрібних слів, епітетів і гіпербол, звуків і кольорів, щоб розкрити перед вами його геній. Не зможу. Ліпше попросимо його явити перед нами цнотливий лик своєї праведної богині.

— Ти правду кажеш? Поет? — з жвавим інтересом запитав Ромась.

— Правду, Михаиле, чистісіньку, — відповів Рклицький. — Я, здається, не твого батька син, щоб неправдою торгувати. Ану ж бо, Павлику-равлику, вистав ніжки на всі три доріжки, докажи цьому невірі. Кинь золоті персти на срібні струни своєї трагічної арфи і возопій що-небудь таке, щоб аж горобці й сови заридали.

— Михаиле, не глузуй хоч, — просив Грабовський. — Пощо морочиш хлопців?

— Морочу? — раптом темна хмарина налетіла на обличчя Рклицького, а очі блиснули якимось холодним вогнем. — Ні, друзі мої, жарти жартами, але цього разу не морочу і не збираюся морочити вас. Поет наш Павло Грабовський, справжнісінький поет.

— Михаиле, прошу тебе, годі, не верзи дурниць.

— Ну добре, Павле, не буду.

Рклицький сумовито поглянув в очі Грабовському і одійшов до вікна.

— Не буду більше, вибачай.

Мамо-голубко! Прийди, подивися,

Сина від мук захисти!

Болі зі споду душі піднялися,

Що вже несила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,

Стогнеш сама в журбі;

Хай я в неволі конаю та плачу, —

Важче незмірно тобі.

Бачити більше тебе я не буду;

Не дорікай, а прости;

Та від людського неправого суду

Сина свого захисти!

Коли Михайло непомітно почав читати, Павло не звернув уваги. Він добре знав Рклицького як любителя декламації. Притому театральність пози та вишуканість, а часто й недоладність його жестів не подобалися Павлові. Звик до них і завжди чекав, щоб скоріше закінчилася декламація. Так було й цього разу. Але недовго. Уже при словах “болі зі споду душі піднялися” він збагнув, що Рклицький читав його вірша, написаного в ізюмській тюрмі.

Звів очі на Михайла. Той стояв, дивлячись через вікно кудись далеко-далеко, і не читав, не декламував, як завжди, а говорив, наче справді звертався до рідної неньки, яка була десь там, за вікном.

Стояв, як скам’янілий, а голос звучав тихо й журливо, без жодної фальшивої нотки. В ньому чулося стільки щирості, стільки живої муки, що Павлові очі наповнилися слізьми. Він, захоплений Михайловим читанням, не бачив, як Поляков і Ромась пильно стежили за ним.

А Рклицький, скінчивши читати, ще довго німував, немовби чекав материнського захисту.

— Чого ж ви мовчите? — відірвався нарешті од вікна. — Дошкуляє “кнутом иссеченная муза”?

На запитання ніхто не відповів.

— І ти, Павле, мовчиш? Не пізнаєш? Це, хлопці, його, Павлів, вірш. Чи, може, не твій? Ну, скажи?

— Михайле, якщо ти хочеш, щоб я на тебе не сердився, то припини розмову, — попросив Грабовський, весь заллятий гарячим рум’янцем.

— Можеш сердитися, навіть пересердитися, — не вгамовувався Рклицький. — Кажи одним словом — твій?

— А якщо мій, то що з того? Я його писав не для друку. Так собі… Краще скажи, як він до тебе потрапив?

— А це вже, Павлику, мій секрет. Напиши напам’ять, то й скажу.

Грабовський не відповідав. Рклицький трохи почекав і вів далі:

— Не хочеш — то право твоє. Скажу й так. Дала Ліда Лойко. І не тільки мені. Усі ми, коли їхали з Харкова сюди, переписали в неї. А де вона його взяла, присягаюся моїм патроном Меркурієм, не знаю. Думаю, тобі краще відомо, як твій вірш потрапив до тієї красуні.

— Я їй не давав!

— Я теж не міг дати. Та й не в тому річ, де в хаті піч, а в тому, щоб вона гріла.

— Еге, якби ж гріла, а то буває, що й пече…

— А чого ти, Павле, відпираєшся? Написав, то й добре, — втрутився Ромась. — Умів би я написати…

— Не дав бог жабі хвоста, а то б вона всю траву витолочила, — вставив Рклицький.

Три голоси гримнули дружнім реготом. Тільки Ромась стояв ні в сих ні в тих, нервово перестукуючи пальцями по голих нарах. Він не міг підібрати для відповіді дошкульного слова, і словесний герць перервався. Грабовський навіть пошкодував за ним, бо помітив, що невимушена, щира, хоч зовні й гострувата розмова між товаришами гарно впливала на нього.

Устав з нар, пройшовся по камері, постояв біля вікна, ще пройшовся. Було легко на душі. Хотілося продовжити веселий настрій. Він розповів хлопцям про свою пригоду на подвір’ї тюрми з наглядачем, про переляк жандарма, який мало не потрапив разом з ним до камери.

Хлопці сміялися, навіть лаяли Павла за те, що допоміг п’яному наглядачеві розібратися з Пушкарним.

— Не хотів я воловодиться з ними, — пояснив Грабовський. — Там такий холод, що й п’яти хвилин не вистоїш на одному місці. Аж душа зледеніла в мене. Не їх, а сам себе виручав. Та хай їм біс.

— Ні, ні, Павле, негоже ти зробив, — підхопив Поляков. — Таких випадків не можна пропускати. Ми всюди маємо допікати нашим ворогам.

— Мій конвоїр не дуже й допікав мені. Не він мене, а я його вів сюди. Навіть помсти не заслуговує. Таке якесь, ні Свирид, ні Демид. Я весь час думав, що йому бракує кількох клепок.

— Ну, ну, Демид… Не думай, що він такий плохенький. Прикидається. Не хоче трудитись, як усі чесні люди, а йде арештантів конвоювати. Сюди б його привів.

— Вірно, Михаиле, треба вчити, та ще й так, щоб десятому заказував, — втрутився Ромась. — Хай би хоч два-три дні посидів з нами, ми б клепки йому перелічили. Аж руки сверблять.

— Сверблять? — запитав Рклицький. — Почухай їх на Павлових кістках. Аби знав, як ворогів випускати з рук.

— Ну, коли б уже довелося чухати, то це найзручніше зробити на твоїй спині, — засміявся Павло, натякаючи на округлості Михайлової статури.

12

Дні тягнулися лінькувато, мов череда з пасовиська.

— Казав же я тобі, Михайлику, навчав тебе, як друга: не сунь своє гарне рильце туди, де приймають його не дуже охоче, — вичитував з робленою серйозністю Михайло Рклицький Михайлові Полякову, переступаючи поріг камери. — Я ж знав, що так воно вийде.

— Вийде, вийде! — збуджено відповів Поляков. — Набрид ти мені зі своїми проповідями. А що ж вийшло? Що? Я начхав на неї. А якщо хочеш, то й на…

— На себе самого, — перехопив Рклицький. — Останнє корисніше не тільки для неї, а й для тебе. Так, кажеш, нічого не сталося? Здається, сталось, сталося, Михайле, велике і страшне. Це засвідчать десятки людей. Ромасику, якби ти знав, що скоїлося, то ти б зараз же помер і, смертю смерть поправ, воскрес би лише після страшного суду. Все життя шкодуватимеш, друже мій, за тим, що не пішов сьогодні на прогулянку. Ай-я-я-а, таку, можна сказати, оказію прогавив. Не таланить тобі, ой, не таланить.

— Та що ж там? — поцікавився Ромась.

— Що? — з удаваним неспокоєм перепитав Рклицький. — Мені аж страшно, як згадаю оту… Краще попроси, друже, хай розповість про неї, про все, що трапилось, сам герой отих страшних подій. Розкажи, Михайлику.

Але Поляков, насуплений, як осіння ніч, не відгукувався на запросини.

Завваживши поганий настрій Полякова, Ромась зрозумів, що під час прогулянки трапилась якась неприємна пригода. Хоч його й розбирала цікавість, але він не допитувався.

— Ну, досить тобі, Михайле, — кинув Рклицькому. — Потім розповіси. Скажу тобі, маєш не зовсім гарну звичку завжди шукати жертв для свого колючого язика.

— Я? Шукаю жертв? — щиро здивувався Рклицький. — Ти, Ромасику, наче з верби впав. То, значить, Михайло є моєю жертвою? Ти таки справді, друже, безнадійний алхімік. Та чи ж відомо тобі, що цей рицар сумного образу, — підморгнув на Полякова, — є жертвою тієї, про яку він марить дні й ночі в наші тяжкі часи, а якщо доживе до сивих пелехів, то присвятить їй свої мемуари.

— Сигиди? — сплеснув руками Ромась і метнув недобрий погляд на Полякова, журно хитаючи головою.

— Ага, її. Ось послухай, що вчинилось, — також журно заспівав Рклицький. — Страх бере мене й тепер. Лишенько таке зробилось… Стоїмо ми, значить, на подвір’ї, коли тут — гульк — виходять на прогулянку наші ясочки. Кожен, певно, наглядає свою, а наш Поляк-неборак впірив очиці, як кіт на сало, на Надію. Так дивиться, аж сльози йому зіниці туманять. Ну, відомо, я вільний від будь-яких сердечних обов’язків козак. Нема чого робити. От і дивлюся на Михайла. А він, він — прямо тобі горить-палає, та все джигуном, джигуном…

— Що ти вигадуєш, бурмило? — огризнувся аж зелений од люті Поляков. — Я дивився на тополю за муром, а не на неї.

— Так, так, на тополю, натурально, на тополю, — не збавляючи роблено ділового тону, підхопив Рклицький. — Тільки на яку, друже мій? Чи не на ту, в якої на лиці цвіте калина, брови хвилею крутою, стан стрункий, немов ожина, очі зрошені журбою?

— Пішов уже, тільки слухай. Римач нещасний…

— А, власне, чого ти перебиваєш? Не до тебе ж чарка — не кажи <дай, боже, здоровля". Не тобі розповідаю. Можеш навіть вуха затулити, коли не цікаво. Так от, Ромасику, стою й дивлюся. Інші дівчата жартують, сміються, аж лящить. А вона — мрія. Притулилась до муру, поринула у свої якісь потаємні думки, і, здається, для неї нема ні тюрми, ні людей, ні навіть її самої, не кажучи вже про цього залітайка.

Рклицький кивнув на Полякова.

— Тільки золотаве пасмо кіс, що вибилося з-під хустки, тихо перегортає вітер, наче показує Михайлові їхню красу. Він, бідолаха, стояв, стояв, а тоді — до неї. І почав, як уміє, підпускати бісиків. Та уяви собі, друже мій, Надія навіть не глянула на нього. Відійшла і стала трохи далі. Він — туди, і давай знову.

“Чого така горда? Чи не з пансіону?”

І тут сталося страшне! Надія глянула на цього прудивуса, наче три копійки подарувала, плюнула перед самісіньким його носом на сніг, розтерла ногою й пішла собі геть.

— Брешеш! — вирвався Поляков, не тямлячи себе. — Вона не розтерла!..

— Спасибі, що підправив, може, й справді не розтерла. Це дуже істотно…

— Істотно, істотно, — лютував Поляков. — Он Грабовський так і ходить за нею назирці, немовби тінь. І зараз… Тільки мовчить та не наважується підійти. З нього ти не глузуєш, а мене враз побачив.

— Зараз твоє мливо на коші, — вставив Рклицький. — З тебе й мірчук.

— Воно, правда, й зрозуміло, — бурчав Поляков, — з одної організації, чорнопередільці, старі друзі. Рука руку миє.

Рклицький пильно дивився на Полякова, слухаючи його докори, і відчував, як у грудях закипала гаряча образа. Куди й дівся його жартівливий настрій. Аж волосся заворушилося на голові.

— Не ремствуй на Павла і не допікай мені ним, — різко почав, коли змовк Поляков. — Перекладати з хворої голови на здорову — не дуже мудра й похвальна робота. Запам’ятай це раз і назавжди.

— А ти не сповідай мене.

— Не збираюся, хоч таких, як ти, треба не тільки сповідати, а й вихрещувати. Загалом я помічаю, що Павло тобі стає ніби кісткою поперек горла. Це справа, звичайно, твоя, однак кривдити його не маєш права. Ти ще не знаєш, хто такий Грабовський.

— Ще б пак, — закопилив губу Поляков. — Є що знати. Тобі під пару — піїт, подумаєш, велике цабе…

— Ні, не цабе. Не туди гнеш. Зараз думаю зовсім не про його писання, хоч воно мені й подобається. Я, коли тобі сказати правду, досі не був його другом та, може, й не буду. Але Павло — серйозна, справжня людина, і в цьому я пересвідчився в харківській та ізюмській тюрмах. Ще в організації він не вражав своєю активністю, на зборах більше слухав, а якщо й виступав, то говорив коротко, скупо. А от коли потрапив за грати, де інші, дуже активні на волі, розгубилися, Павло став душею товариства. Він ще до того арешту побував у тюрмі, знав її порядки і навчав нас, як треба поводитися на допитах. А найголовніше, сам був для нас прикладом спокою й мужності.

— А в чому це виявилося?

— У всьому. В тому, що при розмовах з слідчим не принижував своєї гідності, не вигороджував себе, не каявся, а звинувачував власті. Він був призвідцем і організатором багатьох наших протестів проти зухвальства тюремників і зачинателем нашої голодухи. Вона, та голодуха, була важкою. Дехто вже на четвертий день заволав. На шостий кілька хлопців здали на гальмах і взяли їжу. Побачив би ти тоді Павла. Завжди спокійний, він нараз став лихим. Лаяв, ганьбив легкодухих, називаючи їх маминими синочками. Лише п’ятеро нас протрималися вісім днів, і протрималися, вважай, завдяки Павлові.

— А потім здалися?

— Ні, не здалися. Позадкували тюремники, задовольнили наші вимоги. Після голодовки Павло надовго захворів. Нас усіх згодом повели сюди, а його, ніби навмисно, щоб укоротити віку, відірвали од товариства, замкнули в одиночку і протримали там більше півроку. І думаєш, що зламали? Частково, певно, так: бачив же ти, яким вимученим прийшов. Але годі було їм домогтися свого — приборкати, здолати в Павлові дух, зробити його ручним. Ти, Михайле, познайомся з Павлом ближче, то й побачиш, який він. Словом, його не чіпай. Розмова ця. зрозуміло, тільки між нами. Щоб він її не знав. Домовились?

— Я й не думав доповідати йому, — відмахнувся вже дещо винувато Поляков.

— То-то. Та й на Сигиду не тримай каменюки, бо сам винуватий. Знаєш і те, що ти не перший: уже багатьох таких спритних вона відігнала од себе. Думаю, не ти й останній. Павлове, бачу, також наближається.

13

Павлове наближалося.

З першої прогулянки в московській пересильній тюрмі йому запала в око ця молода жінка. Не знав нічого про неї. Чув від Ромася, що звати її Надією, що до неї линуть хлопці, а вона залишається холодною й байдужою.

Уже кілька тижнів стежив за нею і відчував — з кожним днем вона все владніше вривається в його серце.

Чим саме манила до себе Надія Сигида, не міг поки що збагнути. Якоїсь вражаючої краси в ній, здавалося, й не було. Смагляве лице, на якому, коли сміялась, визначалися ямочки, високе і ясне чоло, завжди задумані волошкові очі, худенька струнка постать — такою була Надія. Виділялися в неї хіба що на диво гарні й чорні, як оксамитові, дугасті брови та пишні, кольору стиглої пшениці, коси. Але навіть не вони вабили Павла.

Вабила якась загадковість. Бачив, що Надія завжди сама й замріяна. Мабуть, носить у серці якесь невтішне горе. Це горе, видно, опанувало нею, і вона, не маючи сил боронитися, повністю віддала себе в його запаморочливі обійми.

До неї іноді підходили арештанти, аби хоч трохи розважити її, але вона просила дати їй спокій. Особливо ж після негідного вчинку Михайла Полякова. Про нього дізнався Павло від Ромася.

— На Сигиду, — казав Ромась, — давно накидає оком наш Михайло. Але з нього поганий рибалка. Йому раків ловити, а не таку золоту рибку, як Надія. Вона й дивиться на нього не хоче, а він лютує, мов навіжений. Якось додумався до того, що, проходячи повз неї на подвір’ї, проспівав:

За гордою Сигидою

Всі парубки чередою.

Цимбалики тнуть, тнуть,

Цимбалики тнуть, тнуть.

— Це Поляков?! — здивувався Грабовський.

— Так, — ствердив Ромась. — Ми з Рклицьким мало не побили його за ту нерозважливу витівку. Стрималися тільки тому, що пообіцяв вибачитись перед Надією.

— І вибачився?

— Поки що ні. Каже, не підбере нагоди.

Розмова ця відбулася позавчора. Сьогодні вона знову пригадалася Павлові, коли він здалеку побачив, як Сигида дала одкоша Полякову.

— Невдячна, — сказав сам собі. — А може, Михайло хотів вибачитися…

Прикра пригода насторожила Грабовського і, здавалося, остаточно розбила його сподівання на знайомство з Сигидою, на те, що він розкриє ту загадку, яка мучила серце і не давала спати ночами.

О серце, серце! Воно наосліп рвалося до невідомої жінки, а свідомість хапала за руки, ноги, веліла спинитися, звернути вбік…

Довго вимірював дві протилежні сили, і нарешті свідомість перемогла.

— Не треба, — вирішив сам собі, — не можна.

Ні, ні, ніколи в світі він не заговорить з Сигидою. Не буде більше думати про неї. Так ліпше.

І перестав думати. Заклавши руки за спину, похиливши голову, самотній блукав подвір’ям. Намагався уявити місце свого заслання, про яке йому сповістили ще в Харкові, — Молькінська інородна управа Балаганської округи Іркутської губернії. Де то вона, та інородна управа? Уже від людей дізнався, що там живуть якути, що мешкають вони не в хатах, а в юртах. Хліба, без якого не живе жодна людина в Росії та на Україні, ніби зовсім не споживають, бо нічого не сіють. Усе це чув, але ні тієї Молькінської управи, ні життя якутів виразно уявити собі не міг.

Як то доведеться йому розлучатися з новими товаришами — трьома Михайлами, а надто з Рклицьким? За ці три місяці перебування в московській пересильній тюрмі він зовсім іншими очима поглянув на Рклицького. Спізнавшись ближче, побачив, що Михайло щиро любить і розуміє художню штуку, сам випробовує себе в прозі; інколи бавиться й віршами. Нахил до позування, картинності, до гри в слова — то лише марка. За нею в Михайлові б’ється гаряче й добре серце. Зараз Павло сам себе нишком картає за колишні темні підозри до Рклицького. Тепер він добре знає, що важко буде розлучатися з другом, а розлука таки неминуча, бо місця заслання в них різні…

За думками й не помітив, як чиясь тонка, трохи нахилена тінь нечутно пропливла по осяяній весняним сонцем землі. Аж стрепенувся.

— Даруйте, прошу, — сам не знаючи для чого й до кого сказав.

Тінь нервово шарпнулася, немовби хотіла вирватися з-під його ніг, але зразу ж зупинилась.

Глянувши вперед, Павло поточився — перед ним стояла Надія Сигида. В її пойнятих смутком очах світився подив.

Від несподіванки розгубився, не знаючи, як далі бути, що робити. Стоять мовчки і дивляться одне на одного.

Павлові вже здається, що стоять отак цілу вічність. Він відчуває навіть біль у ногах.

А волошкові очі дивляться з німим докором, ніби промовляють: “Ех ти, а я думала…”

Він не витримує того німого докору. Йому хочеться щось сказати, але язик закостенів у роті і, здається, ніколи вже не ворухнеться.

— Чому ви завжди така сумна? — несподівано вимовляє Павло.

На синіх очах легким промінчиком тріпнулась посмішка і враз згасла.

— У вас навчилася, — відповіла Сигида.

— Як це?

— Дуже просто: ви також сумуєте, як Вертер.

— Ви завжди ходите одна, наче чогось шукаєте…

— Вам допомагаю.

— В чому?

— Шукати.

— Чого?

— Вчорашнього дня, — знову спалахнули сині очі. — Ви, здається, його шукаєте, так?

— Ні, — рішуче відповів Павло і відчув, як у ньому заворушилася образа.

Хотілося кинути жінці колюче слово і одійти. Раз і назавжди. Але стримався.

— Ні, не його. Та й взагалі нічого не шукаю, бо нічого не загубив, — відповів і, помовчавши трохи, додав: — А глузувати — роль не дуже вдячна, і вам вона зовсім не підходить. Та мене не глузування ваші займають. Я знаю, бачу, що вас гнітить якесь горе, а в народі кажуть: розділене щастя подвоюється…

— То й діліть його з кимось, — перебила Надія.

— Розділене ж горе, — продовжив Павло, — стає вдвічі легшим. Так каже народ і, мабуть, не помиляється. Я не думаю, що можу стати тим, хто розділить з вами горе, але певен, що знайдуться такі люди. І ви дарма відштовхуєте їх… вибачте, іноді не зовсім делікатно, як сьогодні Полякова.

— Якого?

— Що оце недавно підходив до вас.

— А-а-а, — спокійно відповіла. — Це я йому за цимбалики і щоб не горобцював.

Непомітно рушили і пішли разом. Павло скоро помітив, що очі багатьох арештантів прилипли до них. Розумів: їх увагу займав не він, а Надія.

Про неї вже ходила слава гордої й неприступної. Між хлопцями та чоловіками всіляке говорили. Що ж до дівчат, то вони ділилися на дві нерівні групи. Більшість — політичних — дивилася на Сигиду з замилуванням, інші ж, переважно кримінальні, глузували, підсміювалися й розпікали хлопців, які вже схопили облизня.

І враз дивний, для всіх несподіваний поворот: неприступна завела розмову з нічим не примітним арештантом. Ну, що вона побачила в ньому? Сухорлявий, невисокий, трохи сутулуватий. Тільки й того, що має великі очі, які, здається, увібрали в себе всю блакить українського неба.

Надія також завважила, що ними цікавиться все подвір’я. Вона зашарілася, але намагалась не видати свого хвилювання.

Йдучи поряд, відповідала на запитання скупо, неохоче. Більшість тих відповідей також була схожа на запитання.

Павло скоро збагнув, що Сигида замикається в собі. А йому хотілося знайти стежку до пригніченого якимось незримим вантажем серця, знайти в ньому шпаринку.

І та шпаринка несподівано засвітилася сама собою.

— Ви, мабуть, недавно розлучилися з кимось, що так сумуєте? — напівзапитав, напіввисловив здогадку Грабовський.

Надія підозріло глянула на нього і нічого не відповіла.

— Коли це таємниця, говорити не треба. Я сам люблю берегти таємниці.

— А я не люблю, — спалахнула вона. — Не люблю. Але нащо звіряти їх людям, які ними цікавляться так само, як, скажімо, тим, чи ходили ви торішнього різдва колядувати? Просто знічев’я. Вони не зашкодять, але й не допоможуть. А щодо моїх таємниць, то їх зовсім нема. Коли вже так хочете знати, скажу. Я недавно втратила найдорожчу мені людину. Так, найдорожчу — повторила і змовкла.

— Вона померла чи також засуджена? — запитав по довгій паузі.

— Не знаю.

— Де ви її залишили?

— Там. де й працювала, — у Таганрозі, — зітхнула Надія. — Уже в тюрмі якось довелося чути, що її там заарештовано, але чи так, чи не так, не знаю. Ех, Оксано Петрівно, чи ми ще стрінемося коли-небудь? — тремтячим голосом запитала, дивлячись поверх тюремної загорожі вдалину.

— Хто це? — стрепенувся Павло.

— Моя подруга. Ми з нею вчителювали разом.

— Разом вчителювали? — Павло й нестямився, як схопив Надію за обидві руки. — Яцко?

— Так, — її очі стали ще синішими й круглішими. — А ви…

— Ой боже, боже, Оксана Петрівна, — тиснув Надіїні руки, а вона не забирала їх. — То ж моя колишня вчителька. Вона ніколи не розповідала вам, як її було звільнено зі школи в селі Пушкарному?

Бренькнула рейка, сповіщаючи, що прогулянка закінчилась, і солдат, не давши докінчити розмову, звелів розходитися.

Уже з дівочої групи Надія гукнула:

— Розповідала!..

…Клубок розмотувався, загадка прояснювалася.

Уже на наступній прогулянці Павло й Надія зустрілися, як ті, що їм необхідно поговорити про пильну справу. Зразу ж пішла мова про Оксану Петрівну. Виявилося, Сигида і Яцко вчителювали в одній школі, дружили і разом брали участь у таганрозькій народницькій організації.

Надія дуже любила Оксану Петрівну. З легким смутком згадувала вона той день, коли вперше переступила поріг школи. Старі вчителі зустріли її з погордою, яка легко передавалась учням. Тяжко й страшно було молодій, та ще й бідно зодягненій вчительці. Дійшло до того, що хоч покидай школу. Але вона не покинула. Не така була.

Та й серед учительської громади знайшлася добра душа — Оксана Петрівна Яцко. Вона перебувала під негласним наглядом поліції, зазнала неодноразових обшуків. Всі побоювалися дружити з нею, і вона залишалася самітною. Це сприяло їхньому зближенню.

Павло помітив, що Оксана Петрівна залишила глибокий слід у серці вразливої Сигиди. Надія запозичила в старшої подруги навіть деякі манери і насамперед мову. Вживання “ми”, де звичайно говорять “я”, йшло, здавалося йому, саме від Оксани Петрівни.

Павлові ще в школі запало в душу оте “ми”. Оксана Петрівна майже не вживала “я”, наче сама й не існувала.

— Не якай, — говорила з легким докором учневі-забудьку. — Не якай. Я — остання буква в азбуці, і користатися нею треба з розумом.

Це дуже припало Павлові до серця. Уже при першій розмові з Надією він помітив оте “ми”, і воно тепер заграло ще принаднішими барвами. Надія й сама зізналася, що вона взяла те “ми” у Оксани Петрівни.

Тоді ж Павло довідався про друге Надіїне горе — вона втратила чоловіка. І тут також побачив сліди революційної діяльності своєї пушкарнянської виховательки.

— Оксана Петрівна була ентузіастом нашої організації, — розповідала Сигида. — Коли почалися масові арешти, треба було добре заховати друкарню. Довго міркували, підшукуючи безпечне місце. Оксана Петрівна порадила перенести друкарню до мене, вважаючи, що моя хата на далекій околиці міста не приверне уваги жандармерії. Я погодилась. Вночі принесли друкарню, а з нею залишилися два чоловіки — Пилип Оржих та Яким Сигида. Оржих раніш сидів у тюрмі і був на оці в поліції. Він міг заходити тільки вночі. А треба ж бути комусь постійно при друкарні. Яким служив діловодом у міському суді і вважався поза підозрою, отож організація й закріпила його за друкарнею.

Оксана Петрівна — витівниця на всі руки. Щоб пустити туман у зірке око поліції, вона підказала зіграти уявне весілля між мною та Якимом. Не буде, мовляв, підозри. Ми повінчалися, і він перейшов до мене. Жили як сусіди. Ні я, ні він, правду казати, не думали про шлюб, бо, крім роботи по організації, нас нічого не зв’язувало.

А потім сталося так, що подружились, навіть покохали одне одного, і шлюб став не тільки юридичним, але й фактичним… Згодом Якима забрали в солдати, але він служив у Таганрозі і часто приходив додому допомагати нам. Робота кипіла. Ми друкували листівки й розповсюджували їх у Таганрозі, по селах. Та якось, перед самими вакаціями, до мене прибігла Оксана Петрівна. Була схвильована, рішуча, наче приготувалася до бою. Сказала. що декого з наших арештовано, що жандармерія переривши все місто, розшукує друкарню. Прибігши додому, я застала в хаті жандармів. Вони вже знайшли друкарню і чекали на мене. Заарештований був і Яким. А потім допити — нудні, морочливі, тяжкі. Ну, я ще трималась, а Яким скоро заслаб. Надто переживав, коли на суді нам силкувалися пришити тероризм. Виявилось, Оржих понаховував у нішах нашого погреба багато динаміту, який уже після арешту було знайдено. За цей динаміт нас найбільше мучили. За нього ж загинув і Яким.

— Загинув?!

— Так, — журно кивнула головою. — Був він у мене кволенький та ще й дуже вразливий. Дізнавшись про вчинок Оржиха, трохи не збожеволів. А коли почув, що за вироком нас розлучають — мене на Кару, а його на Сахалін, — то й зовсім стерявся. До Сахаліну не дійшов, бідний, помер дорогою.

— Звідки ви знаєте?

— На тому тижні сказав мені бутирський конвоїр, який супроводжував Якима на Сахалін. Недалеко ніби й од’їхали від Москви. Здавши Якимове тіло на одному з етапних пунктів, сам повернув назад…

14

Етапна команда, не дивлячись на накази конвоїрів, сповільнює крок. Розтягнена по вузькій дорозі, яка в’юниться між поруділими від спеки смужками нив, вона нагадує безладну ватагу. Прапорщик, що їде попереду, час від часу зупиняє коня, незграбно обертає в сідлі своє опецькувате тіло, жолобком прикладає ліву руку до брів і, вдивляючись у бурий хвіст ватаги, зло стискає держак нагая

— Ей, дармоїди! — зривається на писклявих нотах його голос. — Чого панькаєтеся з ними? Да-ва-ай! Да-ва-ай!

Переполохані начальницьким окриком, конвоїри люто острожать зіпрілих коней, вихоплюють з піхов блискучі шаблі і налітають прямо на знеможених людей.

— Чого заснув? Не гайся!

— Не казися, — чути з хвоста ватаги.

— Встигнеш. Яка плата, така й робота, — кидає інший голос з голови ватаги.

Конвоїри крутять головами сюди-туди, смикають повіддя, аж коні дибляться, але не можуть помітити зухвальців. Вони супляться й стискають зуби. Та їх люті погляди мало допомагають. Оберігаючи босі ноги від кінських копит, арештанти на час змикають, наче стискують, ватагу, але згодом вона знову розтягується й рідшає.

Людей мучить втома і спрага. Надто мордуються діти. Вони щохвилини просять води, скаржаться, що болять ноженята, схлипують, і над ватагою не змовкає розпачливий лемент. Він ще більше, ніж спека і втома, гнітить дорослих. Чоловіки, щоб зменшити горе матерів, давно понав’ючували на себе їх торби з етапним пайком, позабирали на руки дітей, підбадьорюють жінок добрим словом, хоч і самі ледве волочать ноги.

— Ой боже, боже милосердний. Анахтеми прокляті. Дали б хоч перепочити. Бодай вам добра не було, — спалахує відчайдушний жіночий зойк і згасає в густій задусі червневого дня.

А зовсім недалеко від дороги зеленіє й дихає прохолодою безмежний ліс. Він вабить очі, кличе до себе Етапники поглядають на нього й болісно зітхають. Звернути б туди, та прапорщик, наче на глум, веде їх суголовкою, де від шаленої спеки давно вигорів спориш.

Павло йде у хвості ватаги. Вже скоро місяць, як покинув московську пересильну тюрму. Відтоді довелося плентати різними дорогами, з різними етапними партіями. А вчора, вже пізно ввечері, його та ще десяток чоловіків прилучили до цієї партії.

Зранку, як тільки рушили, придивлявся, сподіваючись побачити знайомого. Але скоро переконався — всі йому невідомі. Тоді занурився у власні думки і йде, огорнений тими думками, наче каламутною водою.

Поволі переставляє ноги, залишаючи босий слід у гарячому поросі, а думи, як хвилі, наринають і непомітно тануть у золотому мареві дорогих кіс. Надія, Надія… Де ти зараз? Що з тобою? Як же так трапилось? Чому не подала звістки? Чи доведеться коли зустрітися?

А німе марево хитається, як полум’я, і заливає душу невтішною журбою.

— Пити, — чує жалібний дитячий плач у голові ватаги.

Відриває очі від сивої, розпеченої дороги і ніби виринає з каламутного водограю нерозважних дум. Той дитячий плач, що переходить у вереск, врізується в серце, збуджує пригаслі болі.

Павло повертає голову і бачить: поруч нього худенький, з довгими сивими вусами чоловічок кістлявими руками стискує гичку мішка, що сповз уже з плечей. Він силкується підтягнути мішок, однак шкарубкі пальці не слухають Піт градом котиться по зораному зморшками чолу старого.

Чоловік, щоб не відстати, підстрибує, але безладно плутає, як учаділий, ногами і, здається, ось-ось впаде.

— Дайте допоможу, — простягає Павло руку.

— Спасибі, — чоловік здивовано зорить прямо в очі Грабовському, віддаючи мішок. — Спасибі, — квапливо повторює — Зовсім підсікся. Нема сили. А тут ще ця маруда причепилася. Тьху, — махає руками, прискорено дихаючи.

— Яка маруда? — питає Грабовський, підставляючи ліктя старому.

Чоловік тремтячою рукою хапається за лікоть несподіваного рятівника, налягає на нього всією вагою свого розм’яклого тіла й полегшено зітхає.

— Малярія, хлопче. Причепилася, проклята, як до бідного злидні. Видать, і не збирається покидати. Так мордує, так мордує, ніби найнялася.

— Давно вона у вас?

— Вже другий рік. Вчащає, як піп до грішниці. Не встигнеш з нею попрощатися, дивись — знову чолом б’є. Мабуть, уже доконає.

— Треба було не йти, коли знали, що може схопити в дорозі. Відмовилися б, та й годі.

— Відмовитися можна було, — міркує старий, наче сам із собою радиться. — Але й там, у тюрмі, далі залишатися не хотів. Набридла. У вогонь би вистрибнув з неї. Тому й пішов. Навіть чув, що починається приступ, та не сказав нікому. В поле, думалось, вийду, то, може, вгамується. А в дорозі погіршало. Вчора ледве приплівся на нічліг.

— Уже б дорогою відмовилися йти, — наполягає на своєму Грабовський. — Треба було заявити, що нездужаєте, лягли б десь до шпиталю — все ж не тюрма. А там, підчунявши гарненько, пішли б з якоюсь іншою партією Заслання не заєць — не втече.

— Воно-то так, — схвально киває чоловік сивуватою головою. — Та хіба ж послухають? Учора, коли геть вибився з сил, сказав конвоїрові, що далі йти не можу. Він передав прапорщикові, а той вислухав та тільки засміявся. “Хто, — каже, — той? Дурака корчить. Умів бунтувати, хай іде”. Не дозволив навіть на воза сісти. Спасибі, знайшлися добрі люди, взяли під руки та й дотягли.

Розговорилися. Володимир Іванович — так звали арештанта — розповів про свої митарства, які вивели його на сибірську етапну дорогу.

Народився він у підмосковному селі. Коли вийшла “воля”, залишив рідну оселю й пішов світами, шукаючи ліпшої долі. Так добрів до Орєхово-Зуєва. Там згодом став мотористом на фабриці Морозова.

— Доводилося, може, чувати про нашу фабрику? — запитав Володимир Іванович. — Тепер знають її по всіх усюдах. Доводилося?

— Трохи чув. Так, краєм вуха.

— Краєм вуха, — з докором повторює старий. — А про Мойсеєнка, Петра Онисимовича, теж тільки краєм?

У голосі Володимира Івановича чується неприхована досада.

— Ні, — схоплюється Грабовський. — Про нього чув обома. В Сибіру, здається, зараз?

— В Сибіру. За нашу стачку, бодай їх кати судили. Понівечили життя чоловікові, та ще й якому.

— А ви хіба знаєте Мойсеєнка?

— Ще б не знати. — Пригаслі чорні очі колишнього моториста блиснули гордістю. — Добрий чоловік. Богатир. Прийшов Петро Онисимович на нашу фабрику якось перед жнивами. І його зразу, як бджоли матку, обліпили робочі. Мій брат Лука, Васька Волков стали йому в підпрягу. Він нам піддав згуртованості. Тоді Морозов зі своїми приморозками так розперезався!.. Дійшло до того, що не можна ні ступнути, ні дихнути, хоч живим у могилу лізь. А Петро Онисимович і каже нам: “Стачку треба”. Довго готували ми ту стачку, зате й провели її на славу.

Старий помовчав трохи, наче збирався з думками, потім говорив далі:

— Сам губернатор зволив приїхати, коли ми розійшлися. Цар у це діло вплутався. Як не крутив фабрикант, як не лякав губернатор, Петро Онисимович нам одне толкує: не поступатись, домагатися свого. І домоглися. А почув би ти, як він…

— Вода! Вода! — прокотилося з голови до хвоста ватаги і стрепенуло кожного етапника.

За коротку мить розтягнена ватага, підібравши хвіст, вирівнялась у довгу шеренгу і десятками жадібних очей прикипіла до блискучої стрічки. Попереду розкинулась широка, рівна, ніби виткана зеленим шовком, долина

Посередині долини лисніла вузенька річка, на березі якої маячили людські постаті.

Враз шеренга вигнула хребет, метнула флангами, як могутній птах крильми, і затріпотіла над узгір’ям. Зараз вона була схожа на темну хвилю, що з шаленим гоготом котилася згори. Дарма конвоїри різали острогами змученим коням боки, гасали по узгір’ю, ляскали людей шаблями й нагаями, ніщо не могло спинити цю нестримну й грізну хвилю.

От вона докотилася до берега, схрестилась з течією річки і заніміла.

Павло й Володимир Іванович не квапились. Якийсь час стояли на узвишші і стежили за людьми, а потім пішли повагом: хоч Володимира Івановича малярія трохи й відпустила, але він ще чув біль у тілі і бігти не міг.

— Подивись, Павле, яка сила в народі, — мовив, обережно ступаючи. — Захотіли — зробили. Візьми та спини їх. У конвоїрів, бачиш, зброя, а що можуть зробити проти цієї сили. Нічого. Правду говорив Петро Онисимович.

— Правду, Володимире Івановичу, — згоджується Грабовський, підтримуючи старого за лікоть. — Велика сила, але скована вона, не має простору для льоту. От де біда.

— Простір, Павле, не дається, а береться. Силою береться. Добре, що є сила, і простір буде…

Коли зійшли на долину, то люди, які вже вдовольнили спрагу, трохи заспокоїлись. Одні купались або мили ноги в річці, інші, розмочивши сухарі, без дозволу конвоїрів почали передчасну вечерю.

Діти, як метелики, пурхали у високій траві. Вони зривали ніжні ромашки, тендітні голівки кульбаби, борюкалися, здіймаючи веселий галас.

Згори прогуркотів конвоїрський віз і зупинився недалеко від берега. Прапорщик покликав конвоїрів і, розмахуючи руками, щось пояснював їм. Потім вони спішилися, стриножили коней і пустили пастися, а самі вервечкою потяглись до річки.

— Чи не поїсти б і нам, Володимире Івановичу, поки ще не стемніло? — спитав Грабовський, напившись води

Володимир Іванович їсти відмовився, скаржачись на втому. Розстелив шинелю Грабовського, поклав під голови свій засмальцьований піджак і приліг.

— Ти їж, Павле, — зітхнув полегшено, — а я, може, трохи перегодом. Коли ж засну, то не буди, смачніше поснідаю.

Грабовський не наполягав, бо й сам відчував, що після денної спеки їсти не хотілось. Витягнувши із своєї маленької скриньки потертий томик Пушкіна, пішов до річки.

Давненько вже подружив з цим томиком. Ще в московській тюрмі задумав перекласти “Євгенія Онєгіна”. Навіть переклав деякі строфи, але вони разом із записками Надії лишились у кривов’язого.

Підкачав штани, встромив ноги в холодну воду і розгорнув книжку. Перед очима тріпнувся коротенький чорний рядок — “В Сибирь”. Не раз уже читав цей вірш, знав його напам’ять, але зараз чомусь він особливо привернув до себе увагу.

Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье… —

пробіг очима й замислився. Спіймав себе на думці, що раніш, безліч разів повторюючи ці рядки, якось не вдумувався в них. А зараз, здається, збагнув їх потаємний дух. Вони стали йому такими зрозумілими й близькими, як кожному, хто переміряв довгі етапні дороги в Сибір, кому довелося скуштувати поту і сліз у сибірських руднях.

На устах шелестять слова, але вже не чиїсь, а свої власні, продиктовані серцем.

Витягнув з кишені записну книжечку, розклав на коліні, і чорними стежинками побігли літери:

Привет вам, гордые бойцы,

Мужайся, юность удалая.

И вы, невольные жильцы

Людьми отверженного края…

Вперед! Святой зари лучи

Над миром ярко разольются,

И животворные ключи

Из сердца вашего пробьются.

Вперед! Заря недалеко…

Одірвав олівець від паперу і, дивлячись у воду став підбирати слова, щоб закінчити строфу. Думки пливли спокійно, ніби підладжувались під тиху течію ріки.

15

Захоплений ними, він не помітив, як підкралась і стала за його плечима людська постать. Вона нахилялася ніби роздивлялась його згорблену спину, витягувала шию, зазирала через плече. Так кілька разів, а потім випросталася, ще трохи постояла, наче обдумувала, що далі робити, знову рішуче нагнулась, вперлася ліктями в його плечі й спритно затулила очі руками.

Від несподіванки Грабовський здригнувся, хоч і був певен, що то жартує хтось з етапників. Але з якої речі, адже, крім Володимира Івановича, у нього на цій долині нема ні близьких, ні знайомих? Не буде ж Володимир Іванович займатися дурницями.

— Хто? — спитав, пробуючи обернутися до непрошеного жартуна.

Та обернутися не зміг, бо чужі руки ще тісніше затулили йому очі, стиснули голову, а гострі лікті глибше вгрузли в плечі. Помацав руки на очах і зрозумів, що вони маленькі, жіночі.

— Що за жарти? — запитав уже сердито.

— Не крутися і не лай, кого любиш — називай, — почув дзвінкі слова нехитрої дитячої гри.

І, не задумуючись, також дзвінко вигукнув здавна знану відповідь:

— Тата, маму, діда, бабу і тебе — зелену жабу! Покажися!

Постать рвучко смикнула руки, і Грабовський покотився в траву. Схопившись на ноги, прожогом кинувся до жартуна.

— Надія?! — скрикнув.

Протер очі, не вірячи їм.

— Вона… зелена жаба, — сміялась Сигида, простягаючи до нього засмаглі руки. — Не віриш? Точнісінько, як у романах. Правда?

— Що це… як… яким побитом… звідки тут появилась? — безладно сипав запитання, схопивши її руку в свої долоні.

А вона стояла перед ним — струнка, радісна, з позолоченими промінням надвечірнього сонця косами, з густим рум’янцем на осяяному посмішкою лиці.

— З неба, Павле, з самісінького неба, — сміялася, грайливо смикаючи руку. — Янголи на крилах принесли. А ти, бачу, невдоволений.

— Що ти, Надю! Гріх таке говорити. Я не йму віри, чи це дійсність, чи сон.

— Сон, Павле, сон. Он, бачиш, — показала на долину, де вже люди лежали покотом. — Ти спав минулої ночі?

— Спав, спав, — поспішив Павло, не відчувши жарту в запитанні.

— То й добре. Ми ще підобід сюди прийшли. Зупинилися чекати якусь нову партію. Мабуть, вашу, бо як тільки ви спустилися в долину, наш старший пішов до вашого та й досі не повернувся. Я сиділа, сиділа і вирішила піти трохи берегом, думала, може, стріну кого з дівчат. Йду, коли дивлюся: “на берегу пустынных волн” сидить він… і жабам спати не дає.

— Так уже й не дає…

Павло, сміючись, притягнув Надію до себе.

— Агей там, кінчай! — почули грубий окрик і відсахнулися одне від одного.

Так стояли, опустивши очі, зніяковілі, як діти, спіймані на бешкеті.

— Годі намиватися. Кінчай, кажу, — донісся той самий грубий голос.

Тільки зараз побачили конвоїра, що стояв на березі і наказував етапникам, які ще купалися, вилізати з води.

Він склав долоні рурою:

— Рихтуйся до сну! Вночі за табір не виходити! Хто порушить наказ — нарікай на себе.

— А чого ж це ми тут стоїмо? — захвилювався Грабовський, коли змовк конвоїр. — Ходімо, Надю, до мене.

— А може, до мене? — засміялася. — У мене затишніше й тепліше.

— Зате в мене просторіш, — відповів також жартом, узяв її за руку, й разом пішли туди, де спав Володимир Іванович.

На долину сідали перші, легкі й прозорі, як весняне марево, сутінки молодого вечора, і конвоїри, що густо оточили табір, нагадували собою темний мур.

Долиною де-не-де забриніли язики вогнів. Сизі пасма диму, що тягнулися від них, з’єднались над річкою і зіткали густу зелено-сизу пелену.

Сумовито покотилась над травами пісня про кайданників. Вона спершу спалахнула коло одного з вогнів, а потім у неї влилися, наче маленькі струмочки у велику ріку, голоси з різних кінців долини, і вона попливла, попливла…

Бродяга к Байкалу подходит,

Рыбачью он лодку берет,

Унылую песню заводит,

Про родину что-то поет…

— Досить горланити! — вривається, як тяжкий камінь у спокійну поверхню ріки, терпкий голос конвоїра.

Пісня похитнулася, на мить змовкла, а потім ще з більшою силою здійнялась над травами:

Отец твой давно уж в могиле,

Давно он землею зарыт,

А брат твой давно уж в Сибири,

Давно кандалами гремит…

— А все ж, Надю, я гніваюсь на тебе, — мовив Грабовський, коли пісня вщухла. — Чому ти не сповістила мене, коли покидала пересильну тюрму?

— Не гнівайся, Павле. Нема за що, — мрійно відповіла Сигида. — Думаєш, не хотіла? Не могла. Писала тобі вдень, а надвечір того ж дня покинула камеру, йшла якась команда, і нас підпрягли до неї. Дівчатам залишила записку для тебе, але згодом зустріла їх у дорозі. Вони повернули мені записку, сказавши, що не встигли передати тобі, бо їх також нагально випровадили з тюрми. Не так сталося, як гадалося. Знаєш, скільки я переживала, думала…

Наче спіймавши себе на тому, що виказує недозволену таємницю, раптом обірвала розповідь. Довго сиділа мовчки. Важко було розгадати, чи її образив Павлів докір, чи думала про щось інше, але мовчанка душила своєю загадковістю, ставала нестерпною.

— Надю, — тихо, щоб не сполохати її, шепоче Грабовський. — Що з тобою? Я тебе образив?

— Коли я згадувала тебе, то завжди думала, сподівалась, що ще зустріну, — заговорила Сигида сумовито, не відриваючи очей від сизої імли. Говорила, ніби не чула його запитань. — Сподівалася, вірила, чекала цієї зустрічі. Чомусь здавалося мені, вона от-от має статись. Я вже так зжилася зі своєю мрією… А вранці, віриш, навіть подумала — саме сьогодні ти прийдеш. Коли дізналася, що чекаємо якоїсь партії, весь день виглядала. Не смійся, Павле, не смійся. Я не вірю в чудо, як і в інші забобони, але… — і знову змовкла.

— Говори, Надю. Я тебе слухаю, — попросив Грабовський по довгій паузі.

— Ти їсти хочеш? — запитала діловитим тоном, залишивши без уваги його прохання.

— Або що?

— Нічого. Хочеш?

— Не дуже.

— Коли їв? Тільки правду…

— Правду? — помовчав, наче пригадував. — Вечеряв.

— Уже?

— Вчора.

— Нема що?

— Є сухарі й цукор, але вдень якось не хотілось.

— Давай змайструємо гарячу вечерю. Кашу. Гайда?

— Тобі забаглося наді мною покепкувати?

— Анітрохи. Почекай-но мене.

Надія рвучко встала, грайливо скуйовдила йому чуприну і пірнула в сутінки.

Скоро повернулася, тримаючи на одній руці пальто, а в другій невеличку шкіряну валізку й казанок:

— Я до тебе ніби назовсім, з усім своїм посагом. Можна сказати, перебралася.

Поклала речі на траву, дістала з валізки невеличкий вузлик і подала Павлові:

— Подивися, якщо такий Хома-невіра.

— Пшоно?

— Учора, коли проходили через одне село, якась старенька дала. Я дякую, відмовляюсь, а вона тільки насупила брови. “Бери, — каже, — бери, в дорозі здасться”. Видно, хазяйновита бабуся — до пшона додала ще масла й солі. От тільки паливо…

Грабовський пішов до річки, помацки назбирав на березі торішнього бадилля, знайшов кілька трісок, викинутих хвилями.

Скоро на долині спалахнув новий вогонь, а на ньому заворкотів казанок. Вмостившись біля вогню, Павло й Надія підкладали паливо, помішували в казанку, вдихаючи принадний, давно забутий запах варива.

— Поглянь, Павле, — показала на річку. — Он бачиш ту хмаринку? Яка вона гарна! Наче в казці.

Грабовський глянув на річку. Там картина справді була чудова: пелена диму, що висіла над течією, не торкаючись її, скидалася на фантастичний вал, облямований світло-сірою гривою. В найближчому від вогню місці, осяяний тремтячим полум’ям, той вал безперервно міняв свої барви, одсвічував найрізноманітнішими, часто ледве помітними відтінками, од ніжно-фіалкових до блідо-рожевих.

— Тобі подобаються літні ночі в степу? — запитала. — Бачив їх до етапу?

— Бачив, Надю, і до етапу, — відповів Павло. Він підклав у вогонь бадилля. — Три роки тому я відбував перше заслання — в своєму селі. Родина в нас велика, батько помер уже давненько. Злидні аж кулаками товклися. А тут ще й мене урядник не відпускає на заробітки. Хоч бери та й пробі кричи. Якось все-таки пощастило найнятися до пана з сусіднього села. Працював на молотьбі — підвозив снопи. Воли круторогі, гарби величезні. Паровик мотає барабаном, молотарка реве, мов навісна, а ми не встигаємо з снопами. Економ кричить, лютує. До вечора так вимотаєшся, що ледве живим привозиш останню хуру.

А ніч також не твоя. Повечеряв чи не повечеряв — гониш воли на пасовисько. Толока, на якій випасалась панська худоба, широка, трава на ній висока, як от на цій долині. Воли понапасаються, лежать та ремигають, а ми, строковики, розкладемо вогнище, ціле багаття, печемо картоплю, кукурудзу. Підлітки стрибають через полум’я. Старі розповідають всілякі бувальщини. Так до півночі, а там, дивись, уже лежать, хто де впав, як побиті.

Я не любив хлоп’ячих ігрищ. Більше вподобляв дивитися в полум’я і слухати стариків. Навіть коли всі вже засинали, ще довго сидів біля багаття і стежив, як воно повільно згасає, похлипуючи райдужними спалахами. І був щасливий…

Вдосвіта хлопці не могли мене добудитися. Тяжко було розлучатися з солодким сном, але я ніколи не каявся, що довго сидів коло вогнища. Та й зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, — він ніби зігріває мене. Так, так. Окрім того вогнища, нічого не виніс я з свого тодішнього бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться…

Довго сиділи мовчки: він підкладав у вогонь бадилля, а вона помішувала кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали зброєю конвоїри — мінялися вартові.

До вечері розбудили Володимира Івановича. Старий дуже здивувався, побачивши Павла в товаристві незнайомої жінки. З’їв кілька ложок каші, подякував і скоро захріп.

Повечерявши, Павло й Надія пересіли ближче до вогню, який вже ледь-ледь жеврів. Знову потекли розповіді, запитання. Все те, що було невідомим, загадковим, коли раніше думали одне про одного, тепер розкривалося, ставало ясним і зрозумілим.

Обоє відчували, що їх давно вже зв’язував якийсь незримий ланцюжок. Тим ланцюжком була Оксана Петрівна. Вона ввійшла в їх життя, залишила в ньому виразний, наче давня зарубка, слід, якого не зможе ніхто й ніколи стерти. Обоє відчували, що Оксана Петрівна зараз стоїть між ними, зближує, зріднює їх. Від цього робилося затишніше, тепліше.

На тиху блакить неба виплив молодий, радісно усміхнений місяць. Владно махнув рукавом — і м’яка блакить стріпнулася золотими зорями. Узгір’я, долина і навіть сизий вал над річкою посвітлішали, заграли райдужним відсвітом. Легкий вітер тріпнувся між травами, сяйнув бісером теплої роси, доторкнувся світло-сизого валу над річкою, розірвав його на хмаринки і помчав у безвість.

Мовчали. Мовчало все навколо. Навіть вартові, сонно обіпершись на рушниці.

Враз Надія болісно зіщулилась і притулилася до Павла, наче шукала захисту од вітру. Пасмо кіс доторкнулося його лиця. Відчув, як по тілу пробігло щось до болю приємне. Чув трепет молодого тіла, тривожний перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одірвалась від нього, щоб не зробити їй боляче.

Навіть незчувся, як її губи злилися з його губами.

Наче шалений, обхопив Надіїну голову і жагуче цілував щоки, очі, брови.

— Надю… Надю… Надійко…

— Павлику…

Місяць, випливши в зеніт, зупинився, замислений. Зорі тріпотіли золотими крильцями, здивовано підтягували брови.

Вітер лоскотав трави. Радісно воркотіли хвилі, тулячись до теплого берега.

16

Липень промайнув гарячим крилом над землею і розтанув між соковитими травами. Молодий серпень, підперезаний світлим перевеслом, ішов гордою, спокійною ходою, хазяйновито оглядаючи багаті дари літа. Сонце, віддавши весь запас свого вогню, тепер уже не палило, а тільки лагідно гладило поруділу землю.

Частіше стали перепадати дощі. Нижче, якось безладніше закублилися над землею тумани. Широкополі, розмаїті степи, між якими раніш звивалася етапна дорога, залишилися позаду.

Засиніли ліси — могутні, дрімучі, незаймані.

— Куди б не йшов бідняк, йому завжди вітер у груди. Отак і нам, — говорив Володимир Іванович. — Коли смажило сонце — ні лісу тобі, ні хмаринки, ні краплини дощу. А зараз, як уже пішли ліси з холодочками, то й спека пересілася. Дивні, кажуть, діла твої, господи. Воно правда й те, що людині важко догодити: завжди їй то болить, то свербить — і все на одному місці.

Жартував старий не тому, що був у доброму настрої. Більше для того, щоб зігнати похмурі тіні з лиця Грабовського, хоч би трохи розвеселити молодого друга. Та дарма. Жарт не діяв. Павло зовсім не чув його. Йшов мовчазний, зосереджений.

Уже близько місяця йдуть в одній партії Павло, Надія і Володимир Іванович. Відтоді, як на долині стрілися й об’єдналися їх групи. Йшли весь час поруч, разом харчувалися. Молоді несли убогі статки старого, допомагали боротися з настирливою малярією.

Довга етапна дорога зблизила Павла й Надію. Вони покохали одне одного. Покохали щиро, глибоко, ні від кого не приховуючи своєї любові. Вечорами, коли стомлений дорогою Володимир Іванович засинав, вони ще довго сиділи. Обмірковували події дня, згадували минуле, мріяли про майбутнє.

Якось в один з таких вечорів Надія сказала:

— Добре нам, Павлику, вдвох. Я б згодилася отак усе життя йти. Добре, але й страшно, коли подумаю, що не сьогодні-завтра треба розлучатися і, може, назавжди.

— Що ти говориш, Надійко? — не зрозумів Павло. У його голосі було стільки тривоги й відчаю, що Сигида злякано відсахнулася.

— Нічого, Павлику, особливого. — Помовчала й додала: — Чого приховувати те, з чим неминуче доведеться стрітись. Ти — в Балаган, я — на Кару… далека відстань поміж нами. Так, друже мій?

Павло відповів не скоро. Думав. Потім рвучко схопив її за руки:

— Невже так і станеться, голубонько моя? Невже не можна нічим зарадити? А може… я спробую. Неодмінно спробую, давай тільки поки що не будемо отруювати нашого щастя.

І не отруювали. Більше не згадували про той страшний день, що невмолимо наближався. Не говорили, однак кожне пам’ятало, з острахом думало про нього. Павло все робив, щоб якось відвернути, не допустити того дня.

Уже двічі, влучивши момент, аби не бачила Надія, ходив до конвоїрського воза. Спершу просив прапорщика, щоб той поміняв місцями його і Надію Сигиду: він піде замість неї на карійську каторгу, а вона хай іде замість нього в Балаган, на заслання.

Спантеличений прапорщик довго роздивлявся політичного, запідозрюючи його в божевіллі. Але коли допевнився, що той зовсім здоровий, що справді-таки прийшов з отим проханням, то не захотів більше слухати.

Тоді Павло почав просити дозволу піти разом з Сигидою на Кару. Настирливість озлила прапорщика, і він вилаявся:

— Тільки кожен за себе і на своє місце. За вироком. Годі забаганок.

Наступного дня про розмову Грабовського з прапорщиком знала вся команда. Коли ж зачула Надія, то спалахнула:

— Чому розпоряджаєшся моєю долею? — питала ображено, — Хто тобі дав право? Ти зі мною порадився? Чи, може, думаєш, нема потреби радитися?

— Вибачай, прости, Надійко, — виправдовувався Павло, прискорено кліпаючи очима. — Я ж тільки хотів…

— Знаю, що хотів, — продовжувала супитись. — Знаю. Але чому без мене? Чому сам вирішуєш?

— Знав, що будеш проти. Думав, потім згодишся. Надійко, дорога моя, — Павлів голос забринів майже трагічними нотами. — Мені страшно, дуже страшно, коли згадаю, що тобі на каторгу. Я не можу без тебе, не можу, розумієш? І готовий все зробити, на все зважитися…

Сигида слухала, дивилася в гарячі, сповнені скорботної тривоги очі друга, і оксамит її брів розгладжувався, м’якшав.

— Даруй мені, Павлику, — заговорила, тиснучи його руку. — Я розумію, ти хотів не допустити мене до каторги. Розумію. Але мав би подумати й про те, хороший мій, що це химера. Не дозволять вони — раз, сама не дозволю, щоб ти пішов замість мене, — два.

— Але ж, Надю…

— Але ж, наївний мій, — підхопила тим же тоном, — пам’ятаєш, сам просив не труїти щастя. Пам’ятаєш?

— Однак я думав…

— Я також думала, хоч тобі й не говорила. Нічого не допоможе. Так має бути.

На цьому й скінчилося тоді. Довго не згадували, не говорили про день, якого з тривогою чекали. А потім заговорили знову. Сьогодні.

На світанку конвоїри нагальне підняли людей з нагрітих місць, вишикували в одну колону і, викликаючи за списком, розділили на дві групи: одна, що мала йти до Балаганська, — політичні засланці, і друга, що мала йти на річку Кару, — політичні каторжники. Грабовський та Володимир Іванович стали до першої, Надія Сигида — до другої групи.

Павло спершу також став до групи Надії, але цим тільки викликав хижу лють конвоїра та суворий погляд Сигиди. Змушений був перейти до своєї партії.

Після розподілу люди снідали. Надія підійшла до Павла і Володимира Івановича. Більше говорили, ніж їли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в дорозі та на каторзі:

— Ніколи не гарячкуй, — радив, — будь спокійною. Завжди тримайся людей — легше буде й тобі і їм. Народ — великий чоловік, шануй і люби його. А втім, ти сама розум маєш.

І одійшов від молодих: хай поговорять.

— Ну от, Павлику, — зітхнула Надія, коли залишилися вдвох. — От він і прийшов, той день. Ти будеш моїм другом? Не забудеш мене, ні?

Дивилася на нього очима, повними сліз, ніжно, ласкаво.

— Ніколи не забуду, голубко моя, — тихо ворушив пересохлими губами Павло. — Завжди буду твоїм. Навіки. І не тільки другом, а й братом.

— Братом? — запитала, витираючи сльози. — А я сестрою.

— А ти сестрою, Надійко, коли захочеш, дорогою, рідною, — гладив худі плечі, цілував золотисте марево кіс.

— І не забудеш? — шептала на його грудях, ніби питала юнакове серце.

— Ніколи…

— Так, так, Павлику, ніколи… Я знаю… вірю… Будеш, братику, пам’ятати мене…

Одірвалася від нього, мить постояла в глибокій задумі, немовби вдивлялась у темно-сіре верхів’я лісу. Потім витягнула з валізки маленькі ножиці, вибрала на голові пасмо кіс, одрізала, обгорнула носовою хусточкою кольору весняних пролісків, поклала в свою записну книжечку, притулила до очей і подала:

— Пам’ятай, Павлику…

— Спасибі, сестро, — тільки й устиг сказати, бо вже грізно рокотала конвоїрська команда.

Скоро рушили. Попереду йшли балаганці, за ними — кроків за сто — карійці. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом, тривожними очима шукав Надію. Сусіди не сердилися, знаючи горе юнака. Самі оглядалися й бачили, як у відповідь на помах картуза над карійцями спалахувала, тріпочучи на вітрі, Надіїна косинка, червона, як надвечірня заграва.

17

Селище показалось раптово. Черідка тесаних будиночків ніби одірвалась від дрімучого лісу, вибігла в поле і враз скам’яніла, з німим подивом розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.

— Балаганськ. Балаган…

Незабаром ватага, проминувши перші мовчазні, немовби зачаровані, будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулиці ні деревини, ні тину, ні воріт — тільки самітні будиночки, ніби чиряки на тілі. Якби не сліди босих ніг, не замурзані дитячі лиця, що визирали з маленьких віконець, важко було й сказати, чи живуть у селищі люди.

— Оце так Балаганськ, — вголос міркував Грабовський. — Справжнісінький балаган.

— А ти сподівався кращого? — байдуже запитав Володимир Іванович. — Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би місцем заслання. Та місто не таке вже й погане. Дивись, — він показав рукою на правий берег ріки. — Там навіть двоповерхові будинки. Нічого, жити, видно, можна. Все ж таки повітовий центр. Мені доводилося бувати в гіршому. Суща незамкнута тюрма.

— В такій самотині й збожеволіти не важко.

— Авжеж, не важко. Але збожеволіти всюди легко. Не про це треба думати. Адже тут живуть такі, як і ми, люди. Між ними не збожеволіємо. Поживемо — побачимо. Дивись, нас уже зустрічають.

З хатини вийшов на високих милицях, з білою, як куделя, головою дідок. Притулившись до стіни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там знайомого, а потім тричі перехрестився і мовчки пошкандибав до дверей.

— Дуже, видно, радіє чоловік нашому приходові, — пожартував Грабовський.

Вулиця круто звернула й побігла понад берегом великої річки.

— Он, мабуть, він, — показав Володимир Іванович на сосновий живопліт, за яким маячили довгі будівлі.

Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив з вартовими, ватага вповзла в подвір’я етапного пункту.

Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окіп барака стояли люди. Серед них виділявся високий юнак без сорочки. Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках і буйною лискучою чуприною, він нагадував Грабовському гладіатора, що вийшов на герць.

— Доземний уклін і пошана дорогим гостям! — зарокотав громовий баритон, а на вродливому засмаглому обличчі велетня сяйнула сліпучо-біла стрічка зубів.

— Чолом, — відповів хтось з ватаги.

— А ми всі очі видивилися, мало не посліпли, виглядаючи вас, — продовжував велетень жартома. — Ну, де, думаємо, похапала вас безноса? Аж ви — гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, — розмашисте шарнув повітря рукою. — Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в гостях. Призволяйтеся, чим багаті, тим і раді.

— Спасибі! — відповів той же голос з ватаги.

— Яка сила! Прямо тобі Геркулес, — з захопленням говорив Грабовський, показуючи на велетня. — Та ще й штукар.

— Бачу, ти вже закоханий у нього, — посміхнувся Володимир Іванович.

— Хіба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв…

Прапорщик зупинив ватагу, повернув її ліворуч і сяк-так підладив. До нього в супроводі запобігливого писаря підійшов молоденький, з чорними тонкими вусиками штабс-капітан. Чемно привітавшись, узяв буру теку зі списками.

Нудна церемонія передачі-прийому арештантів, які мали залишитися в Балаганську, почалась. Капітан викликав кожного прибулого, ставив два-три запитання і показував писареві, до якого барака записати.

Робота йшла повільно. Змучені люди відповідали мляво і плутано. Штабс-капітан нервував, посмикував тонкі вусики. Особливо дратував його тягучий плач дитини.

— Вгамуйте! — кинув на ватагу. — Чого воно скиглить?

— Води просить, — відповіла жінка, притискуючи дитину до грудей.

— Так чого ж стоїш, як на оглядинах? — лайнулися чорні вусики — Іди, хай нап’ється.

Перелякана мати передала сусідці дитину, схопила простягнуту кимось пляшку і побігла до журавля, що стовбичив посеред подвір’я. Витягши баддю, втиснула в неї пляшку.

— Стій! Стій! — струснув повітря лютий голос.

Жінка повернула голову. До неї через подвір’я пожадливими кроками йшов гладкий чоловік у білому кітелі і в такому ж білому, з широкими крисами кашкеті.

Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим надовго доводилося затримуватись тут, і обминали десятою дорогою. Щодня після обіду він, зодягнувшись у літню парадну форму, прогулювався подвір’ям.

Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по подвір’ї, доки не надибає когось із засланців. А надибавши, не допитувався, вихоплював з-за спини палицю і періщив бідного, аж доки той непритомнів. Такий вже полюбився комендантові післяобідній моціон. Зараз був саме час моціону.

— Куди? — показав палицею на пляшку з водою.

— Дитині. Захворіла в дорозі, плаче…

Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жінки пляшку, кинув об каміння, і його замашна палиця засвистіла. Нещасна жінка .згиналася, підіймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась — після кількох ударів простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв розправи. Підбігши до розпластаного безвільного тіла, почав гамселити чобітьми.

— Що він робить, євнух проклятий? — вигукнув Грабовський і прожогом кинувся до криниці.

— За що б’єш?! — закричав і відтрутив кривдника од нерухомого тіла.

З несподіванки комендант на мить остовпів. Як це! Хто посмів? Весь аж зелений від люті, він лише кліпав очима і брижив вузького спітнілого лоба. Та зрозумівши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.

Не маючи наміру вступати в бійку, Грабовський спритно маневрував. А комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо комендант, переважаючи силою, поступався перед своїм супротивником вправністю: тільки наляже всіма своїми бебехами, щоб підм’яти під себе, а Павло викрутиться.

Та от Грабовський несподівано зачепився ногою за камінь, що лежав позаду, і комендант навалився на нього.

— А-а-а! — радісно заревів.

Вже простяг руки, щоб запустити їх у Павлів чуб, та раптом почув, як щось міцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болісно заскрипів хребет, замакітрилася голова, заметляли ноги.

Грабовський, почувши полегкість на плечах, миттю звівся на ноги, але замість коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи руки і посміхаючись.

— Ожигов, — стиснув він руку Грабовському. — Вітаю з вікторією. Перше бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.

— Розійдись! — гримнув штабс-капітан з чорними вусиками.

— В холодну обох! — зверескнув комендант.

18

— Ну от, обстановка дозволяє познайомитися ближче, — сказав велетень, коли зачинилися двері невеличкої тюрми етапного пункту, і простягнув руку. — Син власної матері, внук рідної бабусі, які живі-здорові і в благоденствії… Випуску 1862 року, фірми Ожигових… Микола. Родився за власним бажанням, без особливих труднощів. Помирати ще не збираюся.

Грабовський подав руку, назвав себе.

— А чому лише матері й бабусі? — поцікавився.

— Тебе дід цікавить? Помер, брат, помер давненько.

— А батько?

— Взагалі ще живе, але для мене… — не закінчив думку, болісно поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.

— Ти надовго в цю яму? — запитав. Павло показав п’ять пальців.

— ‘ Я маю на рік більше, але один уже відтоптав. Місяців три спершу жив тут, у бараці, а потім перейшов у містечко. Як засланець. Там, звичайно, трохи краще. А оце сьогодні прийшов сюди, щоб підібрати когось з прибулих до себе на квартиру. Все ж веселіше буде, та й менше коштуватиме. От і підібрав…

Уже перші дні життя в тюрмі обидва відчули, що мають різні характери. Але це не віддаляло, а навіть зближало їх.

Микола Ожигов, цей завжди спокійний, з першого погляду навіть до всього байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною і водночас дуже рішучою людиною. Любив літературу, а надто поезію. Він залюбки слухав, коли Грабовський декламував свої або чужі вірші. Сам же знав силу-силенну різних анекдотів і дотепно розказував їх.

Довгі розмови лилися легко, невимушене, а обидва співрозмовники все більше відчували потребу бути разом.

Було й інше, що зблизило Павла Грабовського з Миколою Ожиговим — земляцтво. Виявилося, Ожигов з України. Після розриву з батьком, підполковником, якого ніколи не любив, перейшов на власний хліб. Жив у Луганську, промишляв на перукарстві, а мріяв про медицину. Там і став членом народницької організації. Його цирульня служила місцем явки народників, а сам він найчастіше був зв’язковим. З різними дорученнями доводилося їздити в Петербург, Київ, Харків, Полтаву… ‘

— І в Харків? — перебив Павло розповідь.

. — І в Харків, — потвердив Ожигов. — Туди їздив найбільше.

— Кого-небудь знав з харківської організації?

— Не дуже багато.

— А Петра Цимбалюка?

— Це той Ціцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?

— Добре.

— Де ж він зараз?

— Повісили, кажуть. Стріляв у якогось чиновника в

Пінську.

…День стояв погожий. Миколу викликали до канцелярії. Повернувся збуджений, радісний.

— Наше, Павле, здається, зверху. Все ніби до цього хилиться. Зараз теж мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня. Але питали спокійніше, навіть трохи запобігали. Що б воно значило? Казав мені служивий, ведучи назад, що комендант наш ходить понурий. Мабуть, діло пахне ладаном, бо жінка та вже ледве дише. Ну, буде видно. Історія, здається, працює, як любив говорити мій один знайомий, на нас. Не сумуй.

— І не збирався, — бадьоро сказав Грабовський.

— Ми ще повоюємо, ого.

— А в Балаганську е добрі люди?

— Є. Чого коштує один Віктор Краніхфельд. Другий Цимбалюк. Дворянин, офіцер, а хлопець — вогонь. Є й дівчата чудові. Особливо Улановська…

— Евеліна?!

— Шабля, а не дівчина… Ти її знаєш?

— У Харкові разом працювали, писали й друкували відозву в лісовій хатині… Так вона тут?

— Тут. Оце вийдемо звідси, то й підемо до неї.

— Добре.

— Слухай, Павле, а чи не пішов би ти жити до мене?

— З радістю, якщо приймеш. Тільки зі мною прийшов ще один товариш.

— Хто?

— Робітник з Орєхово-Зуєва. Учасник морозовської стачки.

— І його влаштуємо.

…По обіді в камеру завітав посланець балаганського окружного справника. Він назвав себе виборним Молькінської інородної управи.

— Знаєте Надію Сигиду? — запитав Грабовського.

— Для чого це вам? — відповів Павло запитанням.

— Треба, коли питаю.

— Скажіть для чого.

— Дивак ви, та й годі, — потиснув плечима виборний. — Ким вона вам доводиться, та Сигида?

— Та скажіть же нарешті, в чому справа? — втрутився Ожигов. — Чого граєтеся в піжмурки?

— А це, молодий чоловіче, вас не стосується, — наїжачився посланець. І вже до Грабовського: — Бачите, Сигида написала вам листа з Кари. Але карійським політичним каторжникам дозволяється листуватися лише з родичами. То тамошній начальник і питає нашого справника — в якому родинному коліні перебуваєте ви з Сигидою.

Павло аж затремтів од радості — перша вісточка від Надійки.

— Де той лист?

— У справника. То ким ви доводитеся Сигиді?

— Братом.

— Рідним?

— Двоюрідним. Наші матері — сестри.

— Ну, матері нам без надобності. Брат, значить. Отак і напишіть, — виборний подав папір. — Щоб усе було, як велить циркуляр.

* * *

Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз заклекотіла, наче грізна весняна повінь. Темна хвиля тривожно хитнулася над нарами, і за мить коло Грабовського та Ожигова виріс натовп.

— Що сталося?

— Кого постріляно?

— Де?

— Коли?

— Миколо! Павле! — гула казарма, і в цьому гаморі важко було второпати, що трапилось.

— Та замовкніть же! Підійдіть!

Коли галас ущух і люди згуртувалися тісним півколом біля нар, Микола Ожигов почав:

— Слухайте і не перебивайте. Сьогодні ми з Павлом, — він кивнув головою в бік Грабовського, — почули страшну звістку: місяців чотири тому вчинено розправу над політичними.

— Де?

— В Якутську. Тридцять вісім чоловік, засуджених на каторгу, мали вирушити в далеку дорогу, здається, аж у Верхоянськ. Ну, тюремне начальство, як і водиться, нічого не дало каторжникам на дорогу — ні одежі, ні харчів. Люди запротестували: не підемо, мовляв, без того, що нам належить. І віце-губернатор Осташкін “провчив” непокірних: шість протестантів було одразу вбито. Сталося це в будинку якута Монастирьова, де мешкав один з каторжників…

Попритулявшись плечем до плеча, мовчки стояли арештанти — зажурені, насуплені. Кожен обдумував принесену звістку, зв’язуючи її з власною долею. Ніхто з них, закинутих сюди, не може бути певним, що завтра-позавтра його не спіткає те, що спіткало якутських засланців.

Павло Грабовський стоїть поруч Ожигова. Спершу в його уяві поставали якутські події, а потім глянув на темний, як застигла олов’яна хвиля, арештантський натовп. Очі вдивляються, а в голові наче завірюха. Що думають, що почувають зараз ці щодня мордовані люди? Що діється в їх серцях?

Він знає, кожен з присутніх тут має свою власну історію. Не просто біографію, а власну історію гірких роздумів, жагучих поривань, пекучих сумнівів. Вони, ці історії, різні і неповторні. Але скільки спільного, подібного в них!

Йому навіть здається, що це одна історія — строката історія боротьби. Де той розум, що збагне її, складну й переплутану? Де той звитяжець, що доведе її аж до брами щастя? Де той великий митець, що переллє це в слова, звуки, барви?..

Історія…

Ось вони, прості учасники, непомітні творці історії, силоміць зігнані сюди з усіх кінців царської імперії-в’язниці, — обірвані, нестрижені, погорблені, голодні й холодні. Найкращі сини вітчизни! Під рубцями й латками б’ються найпалкіші серця!

Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрід, але пристрасно, забуваючи все на світі, линули до мети. І от схопили їх криваві пазури, підсікли крила і кинули до цієї багнюки.

Прямо перед Грабовським стоїть Віктор Краніхфельд. Безліч латаний-перелатаний офіцерський мундир ще виразніше відтіняє вроду схудлого, змарнілого обличчя, білизну шовкового чуба, гарячий блиск карих очей. Стоїть наче за рідкою пеленою туману. Погляд його блукає десь далеко-далеко.

Біля Краніхфельда — Володимир Іванович. Давно не голена срібляста борода, довгі, пожовклі від цигарки вуса та кошлаті брови приховують поморщене лице ткача. Тільки чорні очі палають бадьорим вогнем. Вкриті товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.

А он, трохи далі, похилив голову юнак з розкосими очима. Та де там юнак! Зовсім ще підліток. Мабуть, недавно пригнали. Хто він — узбек, китаєць, казах? Пожадно вслухається в кожне слово оповідача, і його смугле лице весь час міняє барви, ніби на ньому пробігають сполохані тіні.

А он і ще…

Різні за походженням і віком, різні вдачею, але близькі прагненнями й долею. “Друзі. Побратими”, — вистукує Павлове серце.

Грабовському так хочеться зараз усіх їх стиснути в обіймах, зігнати смуток з їхніх очей.

— Але на, цьому не закінчилось, — чує, наче крізь сон, голос Ожигова. — Тих, що залишилися живими після стрілянини, віддано до військового суду. Суд і довершив розправу: трьох страчено, двадцять вісім прогриміли кайданами на каторгу або підгодовують нужу в тюрмах.

У казармі запанувала густа, як глей, тиша. В цій тиші Грабовський ще виразніше чує стук свого серця — прискорений, тривожний. На нього дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати їм? Усе, про що дізналися, розповів Микола. Павло нічого більше не знає. Нічого.

А десятки очей дивляться, ніби промовляють: говори!

Чорні очі Володимира Івановича-теж, здається, вимагають: кресни своїм серцем об ці незгасні серця, і з них не іскра, а ціла пожежа спалахне.

Говори!

Павло відчуває — далі мовчати не має права.

— Друзі, — звучить його голос, спершу сухо і терпко, — це страхітлива звістка. Але до нас долетіла тільки вона єдина. Та й долетіла через який час — три місяці. А скільки звісток про такі ж розправи, вчинені до якутської і після неї, не дійшло сюди! Скільки, питаю? Навряд чи можуть відповісти навіть самі лиходії, бо їм не потрібен їхній власний кривавий рахунок, по якому невдовзі доведеться все сплачувати…

— То правда, — тихо вкинув хтось.

— Гірка правда, — говорив далі Грабовський. — Але хто винен у тому, що подібні розправи мають місце? Не тільки кат віце-губернатор. Винні існуючі порядки. Сама політична система, яка дозволяє заслання й тюрму для політичних перетворювати на розгнуздане свавілля, грубу помсту й дике знущання.

Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.

— Винні й ми. Винні, бо над нами бешкетують, як хочуть, різні посіпаки, а ми мовчимо. Дивуємось жорстокості наших кривдників, але не дивуємось нашій байдужості. А тим часом цілими річками ллється наша ж кров. Страшно й подумати.

Промовець знову помовчав.

— Ні