Шевчук Василь. Терновий світ

601

Чогось було сьогодні йому так важко дихати. Гадав, тому виною задуха в хаті Лазаревського, — де він пробув години дві, не більше, — й тепер, уже надворі, в холодній, сірій мжичці хапав повітря жадібно, як риба, викинута на суходіл. Такого з ним ще не траплялося. Хворів не раз, звичайно, але щоб так давило груди… Може, тому виною лікар? “Тарасе, вам поберегтися треба, полікуватися!..” — сховав під брови очі. Цей Едуард Барі нагонить страху на будь-кого, знайде в тобі хворобу, хоч ти як дуб… Навіщо дався вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнів… Ось вирветься на Україну — і все мине!.. Ця мжичка, і ця Нева, з якої тягне холодом, неначе з льоху, хіба уже одному тут вкоротили віку… А він не дасться, дзуськи! Майне собі на милу рідну землю, оселиться біля Дніпра, в своїй сосновій хаті, посадить вишні, яблуні… Примружив очі — й тихо йому пахнуло цвітом, пробіг вітрець, торкнувшись його чола. Ударила об берег хвиля… Глухо, аж ніби гнівно… Що це з його Дніпром?.. А-а, то Нева. Вона весь час розбурхана, неначе прагне вирватися із кам’яного жолоба, яким її скували люди… Вирватися… Чомусь усе частіше зринав це рішуче слово в його думках…

Минув свою домівку й вийшов на спорожнілу набережну. Безмовні вічні сфінкси похмуро щулилися в густій мокві. Їм, певно, також мариться тепло та сонце, рідний далекий край…

На тому боці річки ледь-ледь проблискує ряд ліхтарів. А вікна вже не світяться. Чи, може, їх не видно. На цьому березі, бач, ще не сплять і тут, і там… Он в Академії, — де й він живе, — ще хтось з художників при світлі свічки прагне знайти оте своє, єдине, що винесе його колись до сонця слави та визнання… Гай-гай, і він колись… Це ж скільки вже минуло літ, як він зайшов уперше до Академії законним учнем? Аж двадцять два!.. Йому було двадцять чотири… Господи, як час біжить, нуртує, немов Нева!..

Чого ховав від нього очі лікар?..

Дощ перейшов у мокрий сніг, а потім сипнуло враз крупою, і в ній усе втонуло. Сфінкс, — той, що ближче, — втиснувся в свою плиту, сховав між лапи голову… Нелегко, ой нелегко на чужині!.. Він знає. Ті десять літ солдатчини, що відтрубив за Каспієм і за Уралом, ще й досі йому здаються жахливим сном…

Рвучкий холодний вітер прогнав крупу й приніс заряди снігу. Скоріше б уже зима. З морозами, з веселим білим інеєм!

Йому в кожусі затишно, і шапку теплу має — добрячу бирку. Дехто сміється з неї, кажуть, що тхне вівцею… Хай собі! Його діди та прадіди в таких усі ходили, а чим же він од них дурніший, щоб мерзнути у капелюсі…

У круговерті снігу сердито вдарила об камінь річка, — аж парапет здригнувся, — і застогнала з болю а чи з розпуки…

Кашель підплив до горла десь із глибин легенів, затріпотів, забився, мов раптом стало тісно йому в старому тілі… Яке у лиха воно старе! Ось він одружиться, поставить хату й слухатиме веселий щебет діток… Ні, хай їм грець, усім жінкам! Не варті вони того, щоб мучитися, страждать коханням, марити людським звичайним щастям. Всі, всі такі, як та дурна Ликера. Він задля неї душу готовий був дістати з своїх грудей, вона ж… Не треба згадувати! Нехай собі живе, як хоче, а він і так, самотній, не пропаде. Немає зла, щоб на добро не вийшло. Ніхто йому не прогризає голову, не змушує робити те, чого не хочеться, не забирає у нього час, якого і так завжди бракує. Доба мала, а діла стільки — хоч розірвись!.. Ще добре, що він не сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч чим-небудь та прислужитися своїй землі, народові…

На вуса йому налипло снігу, мов на траву. Зняв обережно… Старий, сердитий, каже… Забудь, забудь Ликеру! Побачив сам, переконався… Може б, вона… Закохані усі сліпі! Тобі ж казали люди… Пани казали, голубе, а для панів вона — кріпачка, наймичка!..

Зробилось душно. Аж употів, знесилився. Останнім часом втома находить враз. Думки і ті виснажують. Та ще коли хвилюючі, що розтинають серце…

— То ось ти де, Григоровичу! — із хуртовини виринув, мов білий привид, Лазаревський. — Я скрізь його шукаю… — передихнув, дістав хустину й витер пітне лице.

— А що таке, Михайле?

— Та-а… Лікар сказав, що треба поберегтися, побути вдома… щоб у теплі… А ти забрів у віхолу…

Округле його лице в напівпітьмі світилося любов’ю і добротою, в голосі була жіноча ніжність, яка завжди впокорювала, робила м’якшим кожного, з ким розмовляв.

— У хаті мені трудніше дихати, — сказав Тарас. — А тут, на волі…

— Хворий, то й пошануйся…

— Хворий? Це пан Барі тобі сказав? Та я!..

— Покашлюєш… І в грудях тобі болить…

— Минеться!

— Авжеж, авжеж… — узяв його за лікоть. — Та береженого, як кажуть, бог береже…

Й не спостеріг, як рушили до Академії. Притих, скорився волі приятеля, що розшукав його в нічній хурделиці, не побоявшись, що змерзне сам, застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзів! Щоб не вони…

— Тарасе, ти не легковаж здоров’ям, — тим часом лагідно вмовляв його Михайло. — Тобою держиться уся громада наша; вся Україна, власне…

— Втечу весною звідси! Варфоломій набачив біля Канева таку, як треба, гору. Дніпро внизу, й за ним далеко видно… Збудую хату, сяду собі на ґанку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як солов’ї витьохкують по всій горі… А може, й ги зі мною?!

— Спасибі. Я подумаю… — сказав розважно Лазаревський. — Ти там писатимеш та малюватимеш. А я?

— Всім діла стане. Поки народ зведеться…

— Тихо!..

— В таку негоду не то жандармську нишпорку — собаку ніхто надвір не вижене.

— Собаку, може, і пожаліють…

— Правда, — зітхнув Тарас, згадавши свій солдатський побит. — Царева служба всюди бува не з медом…

— Дивний ти чоловік, Тарасе. Вже пожалів і нишпорок.

— Хіба вони не люди? День, бідне, гибіє, щоб заробити ту копійчину дітям на чорний хліб…

— Мало, видать, тобі жандарми за шкуру сала залили!

— У душу я не дав залити й краплі, — мовив Тарас похмуро. І друг відчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка боліла й досі.

— Пробач… Махнув рукою.

Біля воріт спинилися, і Лазаревський, гріючись, затупотів ногами.

— Біжи додому, — мовив йому Тарас.

— Тобі також завадить…

— Гадаєш, що я збираюсь тут ночувати? — всміхнувсь у вуса. Ледве здолавши кашель, що підступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:

— Бувай здоровий! Дякую тобі за все.

— Ат, що там я… — сказав Михайло. — Може, я проведу аж до майстерні?

— Хіба я дівка!

— Правда…

Пом’явшись іще часину, Михайло м’яко обняв Тараса й пішов додому, що бовванів навпроти, на П’ятій лінії.

Якийсь незвичний нині його найближчий приятель та економ. Мов закохався, і всі йому здаються архангелами в людськім поличчі. Правда, в Михайла добре серце й сміливий дух. Він з братом Федором ще там, за Каспієм і за Уралом, робили все, аби йому полегшити гірку солдатську долю. Не боячись за наслідки, як дехто з його колишніх друзів!..

Штурхнув рукою двері бічного входу до Академії. Недремний страж із відставних солдатів його впізнав і привітався перший.

— Ну, як живеться-мається? — спитав Тарас.

— Та-а, маємся… — зітхнув солдат.

— Весілля скоро?

— Ще молодий, тра підрости… — прошамкав беззубим ротом.

Виссали з людини силу, молодість! За чверть століття служби вони, ці бідні парії, ляльки в мундирах, знищуються в своїй первісній суті. За десять літ він сам настільки перемінився, що Костомаров його не зміг впізнати, коли зустрілись знову в Санкт-Петербурзі. А що було б… Не треба таких думок, таких страшних припущень!.. Він знову тут, на волі, вже академік, знаний усій культурній публіці поет, що десять років страждав за правду…

Горло йому здавило знову. Кашель у коридорі гупав, як барабанна зоря в казармі…

Важко сів на диван, зняв шапку й струсив із неї мокрий, драглистий сніг. Віддихавшись, добув вогню і запалив нову високу свічку, що сам за дня ще приготував. Як розгорілася, обвів цікавим зором свою майстерню: й досі йому не віриться, що він живе і трудиться у стінах альма-матер, на березі Неви-ріки. Он стіл, стільці… На стінах ного офорти… Зроблені не крадькома, а вільно… Портрет Ликери… Треба його до біса зняти!..

Вогонь заблимав — тягне з вікна холодним духом. Вітер подув, напевно, з півночі або зі сходу. Хоч груба є, та мало з неї толку. Коли мороз, вода у кварті шерхне, береться льодом… Хату свою збудує так, щоб завжди у ній було і тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочці… Настеле трав й ходитиме по них босоніж…

Підвівся, зняв кожуха й повісив — хай просохне. Тут швидко все стає вологим. Вільгість з’їдав навіть мармур. Будинки з нього, пам’ятники стають брудними, бурими, немов болото…

Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить… Ні, це остання буде його зима в столиці! Вдихне повітря рідного й ураз зміцніє, видужає. Он дід прожив заледве не дев’яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А я на волі!.. Був же ти кріпаком, солдатом… Тепер я знову вільний! Поставлю хату біля Дніпра, візьму якусь чорняву кирпу і заживу!..

Дістав зі столу відбиток свого портрета в шапці й оцім таки кожусі, підсунув ближче свічку зі свічником. Вдивлявся, і сум поймав стривожену, зболілу душу. Кажеш, що вже на вольній волі, а сам увесь — тяжка жура; торкнися — і бризнуть сльози… Зморшка межи бровами — мов борозна… Життя, вважай, минуло, а все довкіл, як і було: кріпаччина, самодержавство, панство… Про волю тільки маримо, ллємо тихенько сльози за бідним рідним краєм… Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..

Поклав офорт. Хай буде.

Коли народ в неволі, нема його синам веселості, веселі тільки підлі або дурні!..

Надворі вихрився сніг, шурхочучи в шибках вікна, й від того самотина здавалася ще безнадійнішою. Ні, в нього досить друзів, товаришів по творчості, по боротьбі за волю й долю, та в отакі хвилини нема з ким слова мовити, відчути поряд душу чиюсь живу. Колись, іще в казармі, в гурті солдат, як праглося йому такої самотини, віч-на-віч з думами, з папером, пензлями!.. Нині ж цей стан гнітить, холодить душу острахом. На старість літ він знову мов сирота, мов од гіллі одірваний…

Відомий, знаний, вславлений, і все ж самотній. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в ній ще від дня народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитині…

Узяв свічник і неквапом пішов до входу на антресолі, де мав маленьку спальню і кабінет, точніше — стіл з паперами. Чомусь сьогодні трудно скорялися йому спіральні сходи, й, коли осилив, важко упав-присів на ліжко й заплющив очі. Дихав, як після бігу. Свічка в його руці тремтіла, немов жива… Навпомацки приткнув її на столику біля графина… І раптом рвучко звівся. Це хтозна-що! Не дід же він столітній і не панок, розніжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-ліпший аркуш, перо вмочив у каламар… Закашлявся і знову сів.

На стільчику біля стола… Солдатчину не полишив за Каспієм, привіз сюди з собою, в Санкт-Петербург… Нема давно Миколи — царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й досі… Не дозволяє, а він писав, і пише, й писатиме!..

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам, царі?

Нащо вдалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!..

Перевернувся б у саркофазі, якби почув цю “оду” великий Тормоз. Всує! Царі лежать так само тихо, як і найменші, найупослідженіші у їхнім царстві… Добре. Він зараз спатиме. А вранці, хоч би й каміння з неба падало, до праці! Хто це гукнув у розпачі… Платон, здається… “Друзі, я втратив день!” Не знає, скільки зосталось днів у нього, а стільки ще не зроблено, а стільки ще сказати має світові!.. Боже, коли б йому осісти біля Дніпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов’ї витьохкували, щоб рідні люди…

Сльози йому заслали очі.

Підняв холодну ковдру і тихо ліг.

Дмухнув на свічку.

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії…

Прокинувся і гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий сніг… Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там… Ну й холодно! Коли-то Федір встане й протопить грубку… Напевно, ще й п’яти немає… Ні, било п’ять. Він спершу почув той дзвін, а потім грім барабана. Може, якби не бій курантів, дощ не збудив би…

Важко пішов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих років і тих країв далеких, з яких він ледве вирвався. Бувало, рано-вранці… А хай їм грець! Навіщо таке страхіття згадувати. Вперед дивитись треба, труди і дні свої звіряти із днем прийдешнім, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутніх веселих днів. Настануть же вони колись!..

Спускався вниз зі свічкою, і тінь його товклась за ним по сходах, немов мара.

Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Він чув його квапливі кроки по коридору і запитав:

— Що сталося? Здвигнув плечима:

— Просто прийшов провідати… А ти уже в трудах тяжких?

— І радісних! — поклав різець. — Нема нічого кращого від праці, що хвилює, що до душі.

— Охота гірш неволі, як кажуть…

— Правда, то щира правда!

— Ну, як ти тут? Не кашляєш?

— Та трохи є.

— Не мерзни. Лікар каже…

— Його б устами та пити мед, — нахмурився. — Цей храм мистецтв — льодовня…

— То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансіоном!

Довго Тарас мовчав. Не міг же він сказати, що вже самі ці стіни — благо, яким він снив не рік, не два за Каспієм, що домоглася для нього їх його свята заступниця і визволителька Анастасія Іванівна Толстая…

— Ат, якось тут перезимую, — махнув рукою байдуже. І засвітився: — А навесні, як тільки землю купить Варфоломій, майну в тепло, додому, на Україну!..

— Скажи принаймні Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Ні, ліпше сам з ним погомоню.

— І що б я робив без тебе, друже!

— Береш на кпини?

— Я за тобою, справді, як за горою.

— Дякую…

— Це я тобі до смерті буду вдячний!

— Вдячність, як і туман, зникає, коли пригріє сонце…

— Та я, Михайло!..

— Вірю, — спинив його. — Тим паче, що ти — не ти, — поет-художник Тарас Шевченко, — а воля краю рідного, його душа…

— Михайле, я ж тебе просив… — скривився. — Не сотвори собі кумира!..

— Вважаєш, краще жити, немов худоба?

— Ні. Люди ми.

— А кажеш…

Посиділи якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди і мовив:

— Хіба ця свитка гріє, — кивнув на довгополий Тарасів одяг із домотканого сукна. — Вдягнув би ти кожуха.

— А малювать? Кожух цупкий, великий.

— Куди не кинь, усюди клин!.. — розвів руками скрушно і розсмішив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.

— Не потерпай, Михайле, — сказав, як міг, бадьоріше. — Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною — чуєш! — весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм світлу хату і заживемо!..

В очах Михайла зблиснули зрадливі сльози. Він одвернувся, ніби їх засоромившись, а далі рушив до дверей.

— Трудися, — сказав незвично тихо. — А я піду знайду твого солдата…

Щось насторожувало в його словах і вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно… А може, хтось образив…

Не встиг підправить трохи сумний портрет, — що у кожусі й шапці, — як до майстерні, не поспитавши дозволу, ввійшов Василь, сиріч Василь Михайлович, оскільки час не оминув і Білозерського — колишнього студента, братчика і засланця.

— Добридень вам…

— Здоров, здоров, Василю! Бери стілець… Чи на дивані вмощуйся… Яким це вітром?

— Мимо якраз ішов… — зам’явся хтозна-чого. — Дай, думаю, зайду погляну…

— Що там, журнал складають?

— Вийде у січні перший номер.

— А не накриють, як рік тому?

— Дасть бог, минеться… Мовлять, ти занедужав…

— Хто це тобі сказав? Барі, напевно? Кашляю. Не первина!

— Звичайно… Хто не кашляє!.. Цей клімат нам…

— Весни діждусь і — споро на Україну! На сонці добре вигріюсь, нап’юсь з Дніпра… — поклав різець. — Пригадуєш той дивний вечір під Межигір’ям, як ми з тобою стрілися? Яка краса!.. Червоні трави, річка уся червона…

— Хіба таке забудеш! — повеселішав Василь Михайлович.

— А в Києві, коли збирались братчики!..

— Тс!.. У Петрозаводську ще холодніше… — приклав до вуст білястого тонкого пальця.

Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тоді, хто смажився в жарких пісках пустелі за те наївне братство…

— Ведмідь іздох, а ми ще, слава богу, живі й здорові, — мовив.

— Є ведмежата, батьку, і вся звірина зграя… Гадаєш, вони тобі забули “Сон”?

— Вийти б оце в Пасажі та прочитати! Га? — засміявся. — Ото було б!

— Було б усім, — сказав Василь похмуро. — Тим, хто читав, і тим, хто тільки слухав…

— А кажуть “вільна думка”, “лібералізм”! Дискусії по всіх салонах!..

— У нас же, батьку, Азія. Балакай в межах усім дозволеного. А проступив — і ти вже “враг отечества”, “преступник” і навіть “изверг рода человеческого”.

— Коронний вислів Дубельта! Й тебе той цербер так називав?

— Для них, хто мислить, — изверг, разбойник, вор.

— Нещасна та держава, в якій бояться думки і слова правди… — тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всі краї, народи і племена, що гибіють під кутим чоботом самодержавства.

— Мені пора, — підвівся Василь Михайлович. — В друкарню треба. Перше число журналу — його лице, його судьба.

— Хай буде вона щасливою в твого дитяти!

— Батьку, “Основа” — наша, спільна. Й найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.

— Ну, ну… Василю… — зніяковів. Закашлявся навіть від хвилювання.

— Може, прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.

— Скажи, ласкав будь, Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено з-понад Дніпра; він знає…

Василь зітхнув і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим його, здається, не переймеш, а тут… Торік журнал не дозволяли — один лиш він, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те — недолуге, інше — не пустить цензор… Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови очі… Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга; не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий світ, де рівні всі…

— Що, Федоре?

— Просили ж чаю…

— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі місце. — На травах чай?

— Звеліли ж…

— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!

Старий всміхнувсь у вуса.

— Чого ти?

— Всі аж тріскаються, щоб стати паном, підпанком, а ви чомусь сахаєтесь… Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан…

— Боюся.

— Хіба то зле?

— Нема гидоти більшої, як наше панство! Сморід на цілий світ.

— Ось волю цар поверне людям, тоді й пани…

— Ні, Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур’ян!.. — махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.

— То ви вже пийте — вичахне.

— Спасибі.

Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:

— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму… Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати… Тебе купали в зіллі?

Сердешний Федір тільки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови… Й нараз зайнявся спогадом:

— Мене в снігу купали. Із бані виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову…

— Леле! Й не застудився?

— Та, мабуть, ні… Затямилось, як впав у сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником… Ух, благодать!..

Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.

— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у вас собачий холод… — сказав, немов до себе.

Він також сам у світі, як сирота. Малим страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є, здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які іще при силі.

Від цих думок аж дріж пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина… Щось є у тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок… Один торкнеться поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений. А він усе самотній. Від нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають… Старий еси, Тарасе. Старий і лисий… Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї… Правда. А може, й ні. Сім’я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!.. Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.

Згадав про чай, допив напівхолодний і — до роботи.

Надвечір прийшов Куліш, що вже давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів — аж вгрівся.

— А кажуть, ти захворів! — гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.

— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? — спитав Тарас.

— Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.

Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.

— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. — Не роздягайся: холодно.

— Пусте, — зняв шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино молишся, а на мою ополчуєшся.

— Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й невігластвої Я не забув, я пам’ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.

— Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!

— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за неї треба віддать життя, то віддамо…

— Чуже життя?

— І власне. Найперш — своє.

— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.

— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів…

— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!

— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.

— Смішки… Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп…

— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу… Й далеко так, що очі мені болять від сонця… Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.

— Це правда… — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!

— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.

— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й на своїх?!

— Отже, я збурив рай, де ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в очах. — Ти при своєму розумі?

— Я — при своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти… живеш чужим… Поглянь лишень, хто в’ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!

— Хто чесно прагне щастя для всіх людей, той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу…

— Про душу ти помовчав би!

— А то ж чому?

— На ній людськая крівця.

Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:

— Такі слова, друзяко, повинні мати…

— Мають! — не дав йому домовити Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.

— Тоді скажи, ласкавий будь…

— Селянський бунт на Корсунщині і кров, яка там пролилася п’ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!

Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.

— Здається, я був тоді ще за Каспійським морем… — сказав Тарас розгублено. — То як же міг…

— Ти був за морем, правда… А дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу, людям голови!

— І ти гадаєш…

— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й люди тобі повірили.

Запала знову тиша.

— Жаль, я не знав… — зітхнув Тарас. — Торік, як був на Україні… Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..

— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?

— Що люди йдуть за волю на вірну смерть, що в тому є нехай маленька часточка моєї праці, мого старання визволити трудящий люд… А крові жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того діло…

— Господь цього вам не простить! — устав Куліш.

— Ти, Паньку, забув, що з богом у нас свої рахунки, що перед нами господь в боргу. Куліш накинув собі на плечі шубу, одяг боброву шапку.

— Хто мудрий, кається хоч перед смертю, — мовив. — А дурні б’ють поклони усе життя!..

Зоставшись сам, відчув якусь тупу незвичну втому. Навіщо він сказав Панькові дурну останню фразу? Навіщо той згадав про смерть?.. Полаялися, мов дві сусідки через межу!.. Мужі статечні, знані серед людей, а бач, почубилися, як хлопчаки… Горе з цим Кулішем. Все тільки б він, щоб перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здібний же чоловік. Сама вже “Чорна рада”…

Дістав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновій майстерні, де на сьогодні скликано велику чорну раду знавців і друзів старовини. Цей білорус, хоч молодий, та має мудру голову і щире серце, прагне, щоб у його роботі було все справжнє, сперте на глибину суспільних знань. Не жарти — взявся хлопець створити пам’ятник “Тисячоліття Росії”, та ще й багатофігурний, щоб відобразити могуть і мудрість благословенної в ділах імперії. Тепер у нього, таки в Ливарному дворі, щочетверга збираються поважні вчені, друзі з мистецьких кіл і дискутують про те, що врешті буде вирішено — без церемоній — в придворних та урядових сферах. Як часто видимість громадських дій нам заміняв дії, задовольняв потребу в них і не дав помітити, що ми лише товчемо в ступі воду і тішимося великим тим обманом!..

Коли прийшов, уже кипіли пристрасті. Довкруг особи царя Петра. Його велична постать, — точніше статуя, — громадилася, як Командор над Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось, здавалось, гримне: “Мовчати! Я вас!..”

Нишком присів на вільне місце в затінку, біля рояля, і привітався із Костомаровим, який його помітив. Кивнув йому і Помяловський, що теж сидів, як і щоразу, в закутку й незрушно, мовчки слухав велеречивих знавців минувшини, професорів…

— Ви твердите, — схопився раптом Костомаров, — що славу й честь Росії складають лиш діяння князів, царів та їхніх присних? Добре. Та як же бути з тими, хто ці ж таки діяння робив історією, хто їх творив на полі бою?

— Ви про бояр та воєвод чи генералів?

— Ні, про звичайних, простих людей.

— Ну-у, батечку Миколо Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сірому виліпити й поставить поряд з Петром Великим на п’єдесталі!..

— Було б, їй-богу, по справедливості. Без війська цар чи генерал безсилі…

— А військо, батечку, без генерала або царя — дурна юрба, отара!

— Народ спроможний з себе, із власних лав підносити своїх вождів, отаманів, — устряв Тарас.

— Ви забуваєте, що влада — то від бога. Лише порфирородні вдостоєні цього вінця!..

— Існують же й республіки, — здвигнув Тарас плечима.

— Ви б ліпше нас порадували новим чудовим віршем або “Вірсавією”… — сказав нескоро в тиші статечний муж, що палко так відстоював “царя від бога”.

— Хто це? — спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи, й розвів руками.

Мабуть, так і зроблю, — зітхнув Тарас з удаваною покірністю. — Історію творять царі, а пишуть гузнолизи…

— А що це — гузнолизи?

— Щасливі вірнопіддані, допущені до їх величностей вдень і вночі…

— Григоровичу, — взяв Костомаров слово. — Сказати слід точніше… Ну-у, гузнолизи — це щось немов камерфур’єри, що при особі царствуючій…

— Панове, може, вип’ємо по чашці чаю з ромом? — підвівся біля Петрової ноги Микешин. Ховаючи лукавий усміх, він заходився ставити на стіл великий самовар, що пихкотів і сяяв, мов генерал.

Тарас підсів до столу. За ним мовчазно виплив із свого закута і Помяловський.

— Холод долать найкраще чаєм… — потер червоні руки. — І ромом, звісно…

— Істинно! — сказав Тарас. — У цьому ми всі однодумці. За чаєм вже сочилась бесіда про се, про те, й невдовзі їх лишилося в майстерні тільки троє. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генія його особи, що також мав стояти на постаменті пам’ятника. Від горна йшло приємне легке тепло, чай з ромом гріли душу, і Помяловський розм’як, примружив очі… Тарас же тільки дужче від того збуджувався. Сидів, пив чай, а в грудях скипала лють, притримана ще на пустому диспуті. Як можуть люди мислячі, мов барани, впиратися у стовп, молитися на кровопивців, деспотів, вважати їхню владу законною, і навіть більше, — посланою їм, дурням, з неба!..

— Пику собі наїло, вбралося в тонкі заморські сукна… — протяг, напевно, вголос, бо Помяловський ледь-ледь розплющив очі, а молодий господар дому, чи пак майстерні, спитав:

— Григоровичу, про кого ви?

— Стоїть мені перед очима й досі той царелюб…

— А-а, генерал од інфантерії!

— Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов?

— Запрошував. Він при дворі по пам’ятниках на першій лаві… Добре, що ти не став із ним на прю.

— Що далі “гузна” ми не пішли? А як мені кортіло втовкмачити йому в макітру, чого насправді варті всі вінценосні кати народу!.. — стиснув кулак до болю.

— Ви не праві в одному лиш, Григоровичу… — сказав на те Микешин. — Не можна так огульно… Були царі…

— Ні, не було! — схопився з місця, кинув на стіл срібляну ложечку. — Самодержавство, як форма влади, порочне вже в основі, воно розбещує, вироджує морально тих, хто вп’ється його смертельним трунком. Коли людина може робити все, що хоче, що забагнеться її слабкому розумові, вона втрачає духовні гальма, стає жорстоким звіром. Ні, навіть гірша звіра! Бо звір вбиває лиш на потребу, а самодержці…

— Може, ще вип’єм чаю? — спитав господар, взявши поспішно чашку. Ложка у ній дзвеніла дрібно.

— Не хочу, вже напився, — не міг Тарас спинитися. Проте притишив голос. — Ось твій Петро! — торкнувся пальцем гіпсової ноги царя. — Що він зробив великого?

— В Європу прорубав вікно.

— А на Вкраїні?..

— Політика! — розвів руками скульптор. — Хто дужчий, той і зверху.

— Принаймні це хоч чесно й одверто сказано, — змахнув зі столу крихти. — А то співають гімни, творять величні оди, в поемах славлять!.. Підло!.. Державін твій в литаври вдарив — “Ода на честь вошестя на престол…” Яка там ода! Плакати, волосся рвати треба, а не радіти!.. Пушкін і собі:

“Невы державнеє теченье…” А чим його загачено, болото це? Кістками, трупом отих людей, народу, яким немає місця в твоєму пам’ятнику Росії!.. Миколо, ти хоч скажи йому, — звернувся до Помяловського, який дивився на нього гарними, ледь-ледь пригаслими уже очима, — Чого ти усе мовчиш?

— Я слухаю… — озвався той. — Ніколи ще не чув, щоб так…

— Бояться, тремтять усі!.. А їм, царям-тиранам, того і треба тільки. Страх — їхня зброя і їхній щит! У кожному з “порфирородних” сидить Нерон, готовий спалити Рим і зґвалтувати матір!..

Передихнув, вбираючи грудьми повітря, і прочитав хтозна-чому нікому ще не читаний свій “царський” вірш, почавши із середини:

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо,

Без всякого лихого лиха,

Царя до ката поведуть!..

Впав на стілець, знеможений. Мов у тумані бачив своїх ще юних друзів, яким обом по двадцять п’ять. Микола щось говорив до нього, та він не чув. Михайло дививсь із страхом, трепетно, як діти в церкві дивляться на “Страшний суд”… Відчув у всьому тілі підступний дріж і звівся.

— Мені пора додому…

— Я проведу вас!.. — схопивсь Микешин — добрий його супутник у всіх вечірніх мандрах по Вавілону, сиріч Санкт-Петербургу.

Надворі стояв мороз. І темінь. Щоправда, час од часу між хмар з’являвся місяць, і місто враз висвітлювалося, мов воскресало з мертвих. Потім, бліде і ще напівживе, лягало знов у труну…

— Бр-р! Казна-що верзеться… — сказав, аби порушить тишу, прогнать ману. — Ця осінь зламала щось у моїй душі… Мов гілочку якусь зі цвітом чи деревце… Самотність, мабуть, крутиться, як Марко в пеклі… Нема на старість гіршого…

— Вам ще до старості!.. — озвавсь Микешин весело. — Ще о-го-го!..

— Вже сорок шість… — закутався Тарас у кожух. — Смерть за плечима… Дихає…

— Це не козацька мова, — сказав уже осудливо його супутник.

— Правда! Розкис я геть, занудився, — зітхнув Тарас. — Цей кашель, біль у грудях… Колись Іван Максимович хворів, хворів… А вирвався на Україну!..

— Це ж хто такий?

— Сошенко. Той, що меле колввь зувтрів у Літньому й у люди вивів. Нині прислав сюди Орловського… До пензля теж аж труситься… Талант!.. Приглянь за хлопцем, підпоможи…

— А ви ж куди?

— Поїду на Україну!.. Як доживу…

Попрощались мовчки. Тихо пройшов у двері. Сторож хропів, — аж булькав, як самовар, — закутавшись у свій кожух по вуха. В майстернях ще подекуди горіло світло. Трудяться… А він гуляє, ніби в запасі в нього сотня чи й більше літ!.. Що він візьме для серця і для роботи з вечора, який минув? Роз’ятрив тільки душу, сипнув на рану солі, та й більш нічого. Скульптор поставить ті фігури, які йому накажуть, газети дружно схвалять, а люд дивитиметься на те велике диво й пройматиметься благоговінням до тих князів, царів, міністрів та іже з ними, що сотворили славу й державну велич та міць Росії-матушки. Неправда тим шкідливіша, чим красивіше й талановитіше її підносять людям!.. Талант не тільки благо, а й зло суспільне? Отже, Микешин — зло?.. Не в ньому суть, ідеться про совість всіх, кому у душу вкладено хоча б маленьку іскру того вогню, що Прометей дав людям і мук зазнав за ту любов до ближнього. Ніщо не може виправдати того, хто йде на компроміс із совістю, хто Прометеїв світоч несе шляхом неправди!..

Кімната стріла тишею. Лиш холод та порожнеча… Вже й груба зовсім вичахла… Цікаво: тепла грубка — немов жива. Притулишся — і вже не сам…

Тремтливий вогник свічки, яку намацав і запалив, надав кімнаті затишку. Це вже була людська оселя, пристанище мандрівника… А хитро попи придумали: на цьому світі ти тільки гість, стражденний дух у плоті, а там, за гранню життя і смерті-визволення, — ти вічно сущий; і ні печалі, ні воздиханія…

Ураз відчув чийсь погляд. Оглянувся і стрівся з ним. Ликера! Його бездольна доля, останній промінь… Зорить йому з портрета. Така, якою її побачив і змалював… Поїде, десь над Дніпром знайде собі ще кращуі.. Гай-гай…

Взяв свічку й поніс її нагору. На сходинках відчув, що ноги в нього якісь чужі, незграбні. Такими вже не побіжиш за дівчиною, не доженеш… Рік тому міг побігти… Який там рік! Улітку ходив довкруг Ликери, як той павич… Нехай їй грець, Ликері! Світ не зійшовся клином на ній одній. Є інші… Тільки б йому добутись у рідний край, на милу серцю землю, під ясні зорі!..

Чомусь останнім часом не може він без сліз, спокійно думати про Україну, про свій народ, про долю його сирітську. Може, тому, що сили меншає, що усвідомлює трагічну марність своїх зусиль… Ждуть маніфесту царського, що оголосить нібито кінець кріпацтву. Воля із царських рук навряд чи буде справжньою. Як кажуть, ворон воронові очей не виклює. Коли б народ взяв волю, то взяв би всю, до крихти. А так — що пан уділить. Той самий пан — собачник і кріпосник!..

Роздягся, ліг у ліжко. А вогник свічки не погасив. У темряві йому вповзає в груди холодний страх. Не те, щоб він боявся мертвих, привидів чи духів злих. Здається, що він немовби в склепі без вікон і без дверей, один як перст, що й голос ніхто не може почуть на білім світі й прийти на поміч… Якось не спостеріг, коли воно з’явилося, це відчуття; напевно, вкупі з кашлем, тоді, коли порвав з Ликерою… І треба ж така напасть! Куди не кинь — Ликера, його невдатна люба, його і сміх, і сльози… Таки від того часу він підупав, пішов з гори, піддався різним хворостям, що потихеньку тліли у ньому ще з пустелі, з солдатського нежитія!.. А може, й ні… Можливо, біда прокинулася, коли побачив знову свою страшну в неволі землю, коли не зміг утриматися від слова правди й втрапив до рук панів жандармів, що не спускали з нього свого всевидя-щого “царева ока”?.. Як він до неї рвався, як не пускали його кати на Україну, де він не був аж цілих дванадцять літ!..

Дістав “Буквар” зі столу й почав гортати аркуші, що мали стати книжкою. Він видасть, пустить межи людей оце вікно в самосвідомість, в прийдешній світ! Освіта — шлях до правди. Тому-то деспоти і самодержці дбають, аби народ був темний, аби ве знав, що діється на білім світі. Боляче було йому побачити, що за дванадцять років не відбулося ніяких змін, що їхній добрий замір відкрити всюди школи зостався тільки заміром, та й то лише ледь-ледь живим… Отак-то, други-братчики! Наш “добрий” цар збагнув, — чи хтось йому про це шепнув на вухо, — що просвітянство ваше — крамола, зло, яке душити треба так само в зародку, як всякий бунт… А ми — своє, а ми “Буквар” протягнемо через цензуру, та видрукуємо, та розішлемо! Щоб рідне слово входило із нього в душу, щоб залишалось живим у ній, щоб проросло жагою до знань, до правди й волі!..

Радісно було йому і сумно гортати цей гостинець для неписьменних своїх братів. Надійний шлях, та довгий… Це ж скільки треба по ньому йти до сонця, до того дня, що стане Великим днем для долі його народу!..

Зітхнув, поклав рукопис і задивився на ледве жевріючий печальний вогник свічки. Лій розтікався, скапував по свічнику сльозами… Треба купити лампу! Якщо колись вони зі Штернбергом могли її купити, то нині він… Уже п’ятнадцять років, як у могилі його Василь!.. Збігає час… А з ним життя, надії, друзі… Знову дурні ці сльози! Мусить долати їх, знайти в собі запас снаги!.. А може, всі на старість стають такі журливі?.. Старість у сорок шість!.. Це як кому судилося, хто як прожив. А в нього є що згадувати. Йому на долю випало всього по стільки, що іншим вистачило б на два життя!.. Його вже тричі заарештовували, саджали, мов розбійника,.до буцегарні. Останній раз схопили у Прохорівці, в саду Михайла Максимовича…

Дмухнув на свічку, що зачаділа, і темрява накрила хвилею. Шукав рятунку в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що вкарбувалися в його буття назавжди і стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, — відколи з’явився біль у грудях, — щоночі важко переступити поріг між сном і мисленням. Так ніби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пішло намарно, віддано на казна-що. А ще — чомусь боявся сну. Здавалося, що поринає у небуття, у ту безмежну вічність, з якої, може, вирине, а може, й ні… У нього ще стільки діла на цій землі, він ще не звершив того, заради чого прийшов на світ. Нещасна його Вкраїна… З якою радістю він поспішав на зустріч з нею після печальних солдатських днів за Каспієм і петербурзьких веселих днів! Закоханий так не летить до милої!.. Вона ж зустріла, як і колись, добром і злом, красою і потворністю, плачем і ніжним усміхом… Любов його єдина, його сльоза!..

…По-справжньому відчув, що вже на Україні, вдома, коли зі шляху з пагорба відкрилася долина Альти та Трубежа і серед неї вихопився з блакиті й зела сам Переяслав. Аж дух йому перехопило й з очей на вуса впали невольні сльози щастя… Він знову тут, на рідній своїй землі, під цим високим, чистим, залитим сонцем небом!.. Він знову п’є пахучий літній ранок, вбирає серцем милу цю благодать, яка ввижалася дванадцять літ розлуки!.. Як довго, боже праведний, він був позбавлений того, що має кожний і що вважає звичним, як хліба шмат або ковток води!..

Дістав з кишені хусточку, яку подарували в Лихвині пани Хрущови, й нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини… Серце… Душа людська… Велика вічна загадка!.. Там, у степах киргизьких, здавалось іноді, що в ньому вбили душу, що вже вона ніколи не одозветься болем за рід людський, за гнаних та упосліджених, і раптом, наче усе живе напровесні, його душа оновлювалася, ставала ще вразливішою і вимагала дії або хоча б нових рядків поезії. Сьогодні він так поспішав на цю прекрасну зустріч, що всю дорогу не дав спокою ні кучеру, ані поштовим коням. Душа взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свій приїзд, ба навіть за Переяслав і Козачковського, що в нім живе… Тепер, коли побачив старе козацьке місто, вже міг би трохи і заспокоїтися, проте щось муляло й не дозволяло радості розправить крила. Може, боявся змін, що сталися за час його відсутності (на добрі він не сподівався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз… Міг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком стає все важче й важче спостерігати людську біду й неволю, жорстокість панства, тупість й одверте здирство чиновників та духівництва…

— Пане, куди вам? — боязко опитав тим часом кучер.

— До Козачковського. Біля базару.

— Мабуть, це той, що лікар?

— Істинно!

Злетів батіг, рвонули коні швидше, й назувтріч скоро вибігли веселі білі хати в хустках садів.

Андріїв дім упізнав по в’язу, що ріс і нині біля воріт. Подальший шлях проїхав немов у сні. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шуміла неподалік, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чіткі знайомі обриси… Щось промовляв до нього кучер, хтось привітався, а він не чув. Отерпши, сидів і бачив того в’язка, що ніби ріс у нього перед очима, високий ґанок, квіти й паркан, якого тут не було тринадцять років тому…

Коли візок спинився, на ґанок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов сліпий.

Тарас стрибнув на землю і теж без слів, — ба навіть без жодної сльози в очах, — обняв товариша й поцілував. Так само мовчки він привітався із господинею, що вийшла саме з хати, обняв дітей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитія в пустелі…

Отямився аж у кімнаті.

— Знаєш, — сказав Андрієві, що мовчки плакав, — я довго так цією миттю марив… Аж сам не свій… Сьогодні що, базарний день?

— Так… п’ятниця…

— Ходімо, друже, глянемо, — ожив ураз. — Для мене це мов одкровення, мов божий дар!..

— Я тільки трохи вмиюся, — сказав Андрій, всміхнувшись, як те дитя, крізь сльози. — Тобі також з дороги…

Небавом вийшли з дому. Все ще були обоє якісь немов напівчужі, так ніби роки розлуки пройшли між них розорою чи навіть ровом. Зиркали один на одного і полохливо ховали очі, наче було у тому вивченні недобре щось. Час марно не пролетів, на кожному лишив свій слід… Нещадний слід!..

— Ти сивий став… — зітхнув Тарас.

— А ти хіба не сивий?

Примовкли знов. Тарас дивився на ярмарковий рухливий люд, на речі, якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа царська, що мала дати волю. Якусь-то панську, вділену од їх “щедрот”!.. Пани самі вирішували, як відпускати. Голих, в одній сорочці? А чи з землею? Скільки віддать землі й по скільки здерти викупу?.. Хрущов, з яким він їхав з Москви до Лихвина, про це лише й говорить. Як посланець від Харківщини возив проект реформи до Петербурга… Заворушилося собаче кодло! І жаль пускать, і хочеться побільше мати вигоди…

— Ну, як у вас із волею? — спитав Андрія.

— Балакаємо, проекти власні шлемо… — знизав Андрій плечима і спохмурнів.

— Ох, знали б ви, як тяжко її чекати, волі!

— Не так воно все просто…

— Віддав, що взяв — і всі діла!

— А як же ми, поміщики?

— Лишити й вам на потребу поля.

— Потреба в нас та у селян…

— Ви ліпші? Ви біла кість? Блакитна кров?

— Скажи, з якої речі я мушу все віддати тому, хто, може, моє добро проп’є узавтра в шинку? — спитав Андрій похмуро. — І хто робитиме на тій землі, яка мені залишиться? Тобі казати легко…

— А ти звільни своїх селян, віддай їм їхню землю і станеш також вільним!

— У мене жінка, діти… — сердито сказав Андрій. Торговиця їх закрутила в своєму вирі. То розвела, то знову зблизила поміж возів із глечиками, мисками, шлеями та різним іншим селянським скарбом. Довкола чулася солодкозвука, до сліз, до болю рідна співуча мова. Сипалися, мов із мішка, дотепні жарти, приказки. А скільки тут було красунь! Які обличчя, постава, рухи чоловіків!.. І це раби, ті чорні, темні люди, якими так гордує панство?

— Тарасе, я стомився, — спіймав-таки його Андрій. — Ходімо вже обідати.

— Поглянь, поглянь, Андрію, на цих людей, на цей народ! — прошепотів йому Тарас схвильовано.

— Оце з В’юнищ… Це з Андрушів… А ті он люди з Козинців…

— Для мене — всі з України! — різко спинив Тарас товариша. — Мої брати.

Андрій притих. Ішли базаром мовчки, заглиблені в свої думки. Тарас відчув, що знову його вгортає ота терпка відчуженість, яка було прибила йому велику радість повернення до Переяслава.

— А буде, буде воля? — спинив Андрія, мовби від нього все залежало. — Чи, може, знову все це лише обман?

— Сам імператор!.. Що ти!

— А Олександр, Миколин батько, не обіцяв, не загравав з народом і тими, хто вважав ганьбою кріпацьке рабство? Мені колись розказували у Рєпніних.

— Не встиг, напевно…

— Може, і Катерина Друга часу не мала звершити свої прожекти в дусі Дідро, Вольтера і Монтеск’є? Одна рука її листи писала до вільнодумців, а другою вона ж таки, Мінерва в образі імператриці, додушувала козацьку волю на Україні, стирала з лиця землі її останній сховок — Січ Запорозьку!

— Правда… — зітхнув Андрій.

Обідали — мов одбували. Мабуть, щось зруйнував у їхніх душах всевладний час, порушив ту колишню приязнь, що зовні ніби й витримала випробування долею. А може, їм зіпсувала зустріч розмова про майбутню волю для кріпаків? Андрій у цьому ділі… Та й що ти хочеш — власник кріпацьких душ, землі, з якою тяжко так розлучатися!..

— Мо’, ще по чарці? — в’яло спитав господар.

— Досить, — сказав Тарас.

— Ти ж міг колись добряче…

— Був кінь, та з’їздився.

— Нелегко тобі пришилося у тій солдатчині?

— Пекельнішого чогось придумати не міг би й сам сатана… Порфирородний, чадолюбивий убивця, кат!

— Тихіше!.. Жінка, діти…

Тарас роздер ту сутінь, що напливла йому на очі, й перемінив розмову на веселіше:

— Поїду в Прохорівку, до Максимовичів, та й оженюсь! Марія пообіцяла знайти мені хорошу бідну дівчину…

— Що ж, бог у поміч. Добре надумав діло, брате, — сказав Андрій статечно, неначе сват. — Коли гукнеш, приїдемо тебе вітати.

— Дякую… Хто знає, як воно там буде…

Андрій примружив очі й отак, ледь-ледь усміхнений, озвався віршем:

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати…

Тарас згадав, що чув цей вірш, що знав його.

— Не впізнаєш? — спитав Андрій. Задумавшись, наморщив лоба й додав іще:

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі…

— Братику, — гукнув Тарас, — це ж мій давно загублений, забутий вірш! Ти, може, й інші знаєш?

Андрій розплився в усмішці, захвилювався, наче перед екзаменом. І став таким Андрієм, як був колись, до бід, які звалилися тоді на їхні голови…

Після обіду вирішили сьогодні ж, зараз же поїхати на ті місця, з яких Тарас побачив би й старий Дніпро, і кручі. Цей намір так розхвилював Тараса, що він не міг діждатися, коли зберуть, що треба, й позапрягають коней, і рушив пішки. Господи, як він чекав оцих хвилин, як довго й трудно до них ішов! Бувало, там, за Каспієм і за Уралом, він плакав, згадуючи Трубіж, церкви, заплави біля В’юнищ та Андрушів… Найглибше і найяскравіше йому запали в пам’ять картина круч Трахтемирова й Монастирка та вид із них на Переяслав і Задніпров’я! Він марив ними, снив наяву, і ось він тут. За кілька верст він знову взрить цю благодать, цей божий рай, і впевниться, що є вона на світі, що він таки дожив до щастя стати на цій великій тверді, над цим безкраїм обширом, під цим високим, ніби душа його народу, пречистим небом!..

Дивно, проте насправжня зустріч із рідним краєм була простіша й стриманіша, ніж він її собі намислив. І водночас схвильованіша. Дорога, верби, поле, яким котив зелені хвилі вітер, і диво-пісня жайворонка — все відзивалося в його душі, притлумлювало прогірклий біль. Оця трава медунка, цей білий цвіт ромашки, цей дрібнолистий терен…

Ліг на траву, незрячо вткнувся в пахощі землі та зела й слухав, як струменіє ніжне земне тепло до тіла, як зажива, вигоюється його душа…

— Диви, заснув… А може, вмер?.. — долинуло під стук коліс.

— Знемігся, бідний, вистраждався… — сказав Андрій.

Всміхнувся, нишком витер вологі очі й звівся.

— Чого б я ото вмирав… На волі, в такій красі!

— Знайомтесь, — кивнув Андрій на чоловіка, який сидів на возі. — Це Тарасович. Кирило, теж Григорович. Сусід і щирий приятель. А це — Тарас Шевченко.

Кирило скочив з воза й подав велику руку.

— Я ваш палкий прихильник!

— Мій? Чи моїх поезій?

— А це хіба не все єдино?

— Істинно… — сказав Тарас, подумавши. — Мене ж таки за вірші віддав сам цар в солдати… Й заборонив писати їх!

— І не писали?

— Де там! Хіба утерпиш…

Весело стрибнув на віз. Як молодий. Ще й ноги звісив. Гарно!..

— Паняй, Андрію! Як там старий Самойлов, варить щербу козацьку?

— Варить… на тому світі.

— Добрий був чоловік… Хай царствує!

Веселий настрій змінила тиха, вдумлива якась журба. Смерть не дрімає — косить, кладе людей в покоси — аж свист стоїть… Шурх, шурх!..

— А де тепер Сошенко? Не чув, бува? — спитав Андрія.

— Мабуть, і досі в Ніжині…

— Цей чоловік мене знайшов у Пітері, з неволі мудро визволив, — сказав уже Кирилові. — Зрадіє, як побачимося!..

— Вам тут усі радітимуть.

— Не всі, — заскалив око. — Є люди…

— Хто?

— Жандарми, їхні нишпорки…

— Зрадіють теж, — сказав Андрій, торкнувши коней віжками. — Така нагода вислужитися!..

— А я про це і не подумав, — тихо сказав Тарас.

— Будь обережний

— Треба… їх розвелося мов сарани. Куди не плюнь, то попадеш у нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? — спитав рішуче у Тарасевича.

— Я?.. — спалахнув. — Ось скаже нехай Андрій!..

— Пробачте… Я став такий… Усіх би їх!..

Попритихали. Крізь стук копит раз по раз чувся високий голос жайворонка… Удалині, за ще не видимою рікою, знялись у небо кручі Правобережжя. Підсвічені вже надвечірнім сонцем, вони, здавалося, сягали хмар…

— Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? — тихо спитав Андрія Осиповича. — І ту картину-пісню, яка постала з Монастирища… Всі десять років муштри в незамкненій моїй тюрмі я жив тим дивним вечором і тим духовним злетом, що стався з нами на цих… на цих святих окрадених козацьких горах!..

— Я пам’ятаю… — озвався друг. — Не міг, було, дивитися, щоб не заплакати…

Затихли знову. Сокіл, — як і тоді! — кружляв привільне в небі… Пливли хмарки… Залиті скісно променями, світились верби…

Й не спостеріг, як став читати давні свої рядки про диво, що тримало його на світі й вело сюди, манило, як труби в рай…

Молюсь тобі, боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний владико,

Що дав мені добру силу

Пересидить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити

І твоєю красотою

Серце веселити…

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих,

І витать над ними…

— Експромт? — спитав Кирило, як він замовк.

— Ні. Орський сон…

— Напевно, з тих, які писались під забороною?

— Заборонити тирани можуть усе, окрім душі, думок. А вірші — це моя душа, мої думки. Вони підвладні лише мені!

— Отже, поет за будь-яких обставин вільний?

— Якщо він служить людям, а не собі. Якщо страждав болем усіх людей…

— Тпру-у! — натягнув тим часом віжки Козачковський. — Отут, панове, й станемо.

Під’їхали аж до Дніпра. На моріжку — геть білому від конюшинки — порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилі з легким приємним шерхотом то підступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлі мушлі равликів, шматки якогось дерева та рогозу… Ген далі вони були розлогіші й уже безмовні, сповнені снагою, міццю, силою, що не була впокорена спокійним днем… Над тим хитливим полем літали вільно чайки й стояло синє небо… Дніпро-Славутич!.. Справді він перед ним чи знов йому наснився в казармі чи камінно-сірому Санкт-Петербурзі?..

Сльози поволі виповнили Тарасу очі, впали… Щоб не побачило їх товариство, ступив наосліп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собі в лице, напився. Вода була м’яка й солодка… Свята вода!..

Андрій з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливість помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутінь тіні. Оскільки він до риби був не мастак, побрів піщаним берегом. Земля була волога й пружна… Рідна його земля!.. Схвильованість, що підступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкіл очима митця, художника, вловить штрихи, відтінки… Він довго так і так болюче марив цією зустріччю, що вже не міг спокійно спостерігати казку, що раптом стала дійсністю… Стояв, залитий сонцем, у шелюзі й невтішно мовчки плакав… Дванадцять літ!.. Нерони люті, виродки, кати бездушні!. Нівечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волі й долі своїй землі, народові!.. Ви славите Христа єдино, що постраждав за людство, самі ж тим часом множите нових страждальців істини. Ісуса б ви розп’яли без слідства й суду!.. Може, це й не найгірша кара — смерть на хресті… Одмучився добу чи дві… Та це ж не десять років, це ж не чотири тисячі солдатських діб!..

В тумані бачив кручі на тому боці. Церкви, яка тоді стояла пусткою, вже не було. Призахідне багрове сонце полум’ям лягло на гори… Ніби козацька кров повиступала з сумних могил і розлилася полем… В ярах вона чорніла… Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пісню на тій горі, як слалася вона водою…

Та яром, яром за товаром…

Пісня також пропала, стихла в біді кріпацькій. Німо котив Дніпро свою могуть до моря, вливав її в байдужі його солоні хвилі… Чи море Чорне посолоніло від наших сліз?..

Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пітьма стелилася понад Дніпром, виповнювала вербовий гай, з якого він дивився на правий берег…

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії!..

— А ми вже думали, що заблукав! — зрадів Андрій його появі. — Кличемо, а ти ні звуку…

— Добре, що й так почув, — признався. — Коли думки обсядуть, то й грім мені — як комариний писк. Ну й пахощі!..

— Щерба готова.

Справді, у казанку над вогнищем кипіла смачно юшка, а на попоні, прикритій білим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пір’ям, нарізаний скибками хліб…

— Благословляй, Тарасе, трапезу! — сказав Андрій, знімаючи з вогню щербу.

— Я ж вам не батюшка…

— Ти теж духовний пастир. Поет!

— Найбільший на Україні! — додав Кирило палко.

— За ці роки мене забули, певно…

— Ні, ні! Ви стали ніби думою, легендою нових часів!

— Я дідом став, — сказав Тарас, щоб збити Кирилів пафос. Андрій прийшов на допомогу:

— Други, прошу до столу, сиріч до скатертини! Вони лягли, як стародавні елліни, довкола миски й пляшки. Андрій наповнив чарку й подав, як личить, гостеві.

— За волю! — мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очі у наймолодшого між них Кирила, як усміхнувся гірко на те Андрій.

— Бери, що є, закушуй. Міцна ж така… Кирило пив за гостя. Андрій також.

— Я тут не гість! — гукнув Тарас, хмеліючи. — Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Україні. Не проженете?

— Що ти! Побійся бога, брате!

— Коли б я мав у гарнім місці землю… — зітхнув Кирило.

— Дякую, — сказав Тарас схвильовано. — Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка…

— А скоро вийде?

— Хтозна… В цензурі десь. Вже більше, як півроку. Помовчали. Вслухалися у теплий літній вечір, де тільки коні, форкаючи й переступаючи, порушували правічну тишу. Іноді, — немов живий, наморений, — зітхав Дніпро й вітрець проходив між шелюгою…

— Ви, певно, все це впишете в свої майбутні вірші? — тихо спитав Кирило.

— Може… Поет так само, як і земля, те родить, що в нього впало, висіяно життям.

— Щасливі ви — творці краси…

— Ай справді, — спитав Андрій, — щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву відповідь.

— Поетом гарно бути… Якби лише поетом і не в такій же мірі громадянином… А втім, поет не може бути не громадянином. Це нісенітниця!

— Є ж і такі… — несміливо сказав Кирило.

— То віршомази.

Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жевріло, й від того ще яскравішими здавались зорі. А їх же — милий світе! — сьогодні висипало на небі стільки, неначе й справді кожна — жива душа…

— Ти ще співаєш “Зіроньку”? — спитав Андрій. — То, може б…

— Я вам ліпше згадаю вірш, написаний давно колись у Орську про ці місця… Хоч трохи… що не забулося…

— Той самий вірш, що вже сьогодні слухали? — схопивсь Кирило.

— Правда… Як подивився на гори ті та на Дніпро…

…І Запорожжя, і село…

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні…

Не ви прокляті… а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! найсвятії!

Простіть!.. Я богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!..

Сиділи скорбні, зболені. Під зоряним, високим рідним небом… На споконвіку рідній своїй землі… В пітьмі зітхав і схлипував старий Дніпро… А може, й справді море посолоніло від сліз, які Славута щодня вливав в нього впродовж століть!..

…Так поспішав у Прохорівку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустріч з новим, незнаним світом і, може, навіть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзів, берег, який був милий і дорогий…

Пливли униз, за течією, і по обіді вткнулися в розмитий берег. Прохорівка! Село внизу, а на горі, високо над тим селом, немов гніздо орлине, біліє дім… Це ж треба знайти таке чарівне місце!.. Мабуть, він не шукав, дісталося йому у спадок. І ця гора, й ці люди… Напевно ж, пан професор не мозолями добув собі цю благодать!..

Допоки зійшов на гору, добряче впрів. Чи поспішав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривів… Оглянувся — і все забув. З гори відкрилася така краса, така велично дивна картина світу, що він не смів дихнути. Внизу в садках та вербах біліли хати, зліва чорнів велично і таємниче порослий густо вільхою старезний луг, а далі синьо-синьо, — залитий небом, сонцем, — лежав Дніпро з затоками та островами. На обрії за ним здіймались гори й красуня Рось під ними сіяла в степ…

Щось одірвало ніби його від дива дивного й примусило зиркнуть назад, де між акацій в білому як сніг цвіту стояв будинок. З ґанку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жінка в білому. Ковтнув судомно грудку, що підступила йому до горла, й прошепотів:

— Марія…

— Тарас Григорович! — метнулася до нього жінка. Спинилася на півдорозі, мов завагавшись, а далі рвучко пробігла відстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцілувала його в чоло. — Михайло!! — крикнула. — Поглянь, поглянь, кого нам бог послав!

Професор вийшов, мружачись, одяг якісь маленькі, немов дитячі, окуляри й розплився в радій усмішці.

— Оце-то гість!.. Нарешті…

Він теж підбіг, — дрібненько, мов куличок, — обняв Тараса Й тричі поцілував.

— Василівно, проси до хати гостя!.. А ми собі й не думали, й не сподівалися…

— Не ми, а ти, — спинила його Марія. — Я знала, що не сьогодні-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вікно, — сяйнула карим оком.

— А я не міг збагнути, чого мене так потягло у Прохорівку… — спромігся й гість на слово. — Аж то синиця винна!

— Ти звідкіля? — спитав Михайло Олександрович.

— Із Переяслава. Ловили рибу вчора під Козинцями, а вранці я на дуба й притьмом сюди! Покинув там і чемодан, і погрібець…

— Пошлю когось сьогодні ж, аби привіз.

— Спасибі… У вас тут рай!

Всі кажуть, — зітхнув чомусь господар. — Ти знаєш, Гоголь тут написав свій знаменитий “Чуден Днепр…”, під тою он сосною, — вказав за яр, де розметало низькі могутні рала старе гіллясте дерево.

— Коли він тут побував? — спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, і не зустрівся з Гоголем.

— Вже десять літ минуло… Хто міг тоді подумати, що за два роки його не стане…

— Хай буде пухом йому земля, — перехрестилася Марія скорбно, й очі її взялись сльозою.

— Великий, мудрий і вболіваючий за всіх стражденних Гоголь! — сказав Тарас.

— Спасибі, ви так чудово мовили… — вклонилася йому Марія.

— Василівно, проси до хати гостя! — заметушився знову старий професор-антикварій, як записав Тарас про нього в “Щоденнику” при першій зустрічі після повернення з пустельних місць.

Його ввели до кабінету, всуціль заставленого книжками в шафах, скринях і просто в стосах, що височіли на лавах, кріслах, навіть на підвіконнях.

— І скільки ж тут цього добра? — спитав Тарас аж ніби трохи заздрісно.

— Дві тисячі томів.

— І всі тобою читані?

— Так. Майже всі.

— То ось чого ти такий розумний, братику! — пожартував.

— Тарасе, книги — ворота мудрості, — чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.

Ввійшла Марія. Сіли, де хто знайшов хоч трохи вільне місце, й Тарас спитав:

— То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марія глянула на нього журно й відповіла:

— Аби був князь, княгиня швидко знайдеться…

— Була б, як кажуть, шия… — промимрив пан професор.

— Мій чоловік ніяк не може звикнутися з життям сімейним, — перепинила його Марія. — Жалкує все, що одружився. Хворіє, нудить світом…

— Маріє, ти б!..

— Тарас Григорович свій чоловік, — не угавала. — Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!..

— Подбала б ліпше про обід.

— Доварюється… Ну, як вам там, у Петербурзі? — звернулася вже до Тараса.

— Добре, де нас немає, серденько… Та й де ще є така краса, як тут, у нас на Україні!

— “Нема на світі України, Немає другого Дніпра”? — спитала його ж таки рядками.

— Ви знаєте моє “Посланіє”?

— Мені з твоїми віршами та з нею добрий клопіт, — сказав професор. — Вивчила й читає скрізь, де можна і де не можна…

— А я собі й не відаю, що є у мене щира така прихильниця! — пожартував, хоча найменше йому хотілося серйозну цю розмову псувати жартом. Ну й антикварій! Старий, підсліпуватий, а видивився, знайшов собі перлину!..

— Це ще не все, — скуйовдив чуба Максимович. — Ждучи тебе, взялася до вишивання тобі сорочки.

— Справді? — спитав Тарас, розчулений.

Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього.

Тараса так і поривало схопитися на рівні ноги, взяти її ледь-ледь присмаглу руку й поцілувати. І тільки тон, з яким Михайло розповідав, утримав. Дивно, жінки його поезію збагнули тонше, глибше… А мо’, вони щиріші, сердечніші й чутливіші до горя інших, людства?.. Колись давно (в його бутті теперішньому багато так колишнього!) Панько Куліш зачудувався дівчиною…

— А Кулішиха не їхала разом із вами? — мов прочитала думки Марія.

— То я не міг, бо не пускали із Петербурга, то потім їй щось перешкодило…

— А правда, що пан Куліш майнув за кимось аж до Німеччини?

— Панько джиґун над джиґунами!

— Бідна дружина… І всі ми бідні з вами, панове мудрагелі!.. — зітхнула жінка й г.лянула, — мов облила зневагою, — на благовірного, що втисся лячно в крісло. Мабуть, такі філіппіки йому, сердезі, не первина.

— Ходіть уже обідати! — покликала огрядна літня куховарка, ледь прочинивши двері до кабінету.

На другий день надвечір, як привезли його добро, Тарас узяв, що треба, й подався в світ вишукувати місця, достойні пензля, їх тут було так іусто, що довго він не міг віддати перевагу котромусь з них. Нарешті, добряче вже притомлений, сів на пеньок неподалік від гоголівської сосни і задивився таки ж на милий серцю І “чудовий Дніпр”, оспіваний великим Гоголем… Він теж любив нещасну рідну землю, виводив її у світ, між люди. доводячи своїм чарівним словом, що заслуговує його землі. — убога і прекрасна! — на кращу долю…

Сонце сліпило очі й мдало від гір на обрії та верболозу на островах легкі, прозорі тіні… Вода в затоці чи рукаві внизу, одразу за селом, виб, шокувала, немовби скло… Ті гори, які стоять між Кановом т і Пекарями і звідси добре видні, ще ніби вищі й кращі од Трахтемирівських… Та, крайня, мабуть, Княжа… А та — Чернеча… Може, там пошукати місце? І гори, й степ, й Дніпро внизу, під самим, вважай, порогом… Спитати треба буде, чия земля… Те, певно, знають у Пекарях та Канові. Якогось дуки, мабуть… А то ж чия!..

Узяв альбом і розгорнув. Накидав швидко гори та острови, рожеві від шелюги… Ні, слівець безсилий зобразити таку красу, таку величну сцену Чуття природи, світу!.. Як передати обшир і глибину, як відтворити ті безконечні зміни тонів, відтінків та кольорів… А смисл, що схований у кожній гілці дерева, в траві, квітках, і,овітрі, небі, сонці!.. Вічне і водночас мінливе, живе… Це ж нас не буде, й інші тямущі очі всотуватимуть цей дивосвіт, з якого, власне, вийшли і до якого, врешті, також повернутьря… Земля, коли задуматися, нас позичає тільки… Кому?.. Душі, свідомості?.. Ат, хай собі тим переймається учений муж, професор Максимович! Природа, світ, саме життя — його талан… Селяни он витягують з води важучі сіті… Дивно, та він іще ніколи не бачив, як рибалки, — не для розваги, а на життя, — виловлюють із тьми води свій хліб насушний — рибу…

Закрив альбом і рушив просто кручею вниз до води. Прийшов, коли вже риба була на возі, в цебрах, а мокрі геть, проте вдоволені й тому веселі, рибалки вішали на жердки сіті й дивилися, чи десь немає дірки.

— Бог вам у поміч, люди! — гукнув Тарас. Один з рибалок гмикнув і запитав у другого, безвусого парубчака:

— Арсене, а що казали ото боги?

— “Щоб і ви помогли…” — одмовив той, Як видно, ця пара знала діло, і на язик їм краще не попадатися. Тарас поклав альбом, роззувся і зняв сурдук.

— Показуйте, де треба вам підпомогти!

Рибалки перезирнулися. Той, що озвався першим на привітання, прискалив ліве око і поманив рукою, схожою на добру довбню:

— Вчасно ви нагодилися… У нас тут з сіттю лихо… То, може б, ви, паночку, нам помогли розплутати всі ці вузли? Ось скільки їх! До ранку не порозв’язуємо…

— Це можна… Це для нас пусте… — всміхнувшись, сказав Тарас. — От тільки треба усі вузли послинити… Ви слиньте, дядечку, а я услід розв’язуватиму.

— Я чув, що тут потрібна собача слина, — не залишився в боргу рибалка.

— І панська теж годиться, — підкинув інший слово.

— То ви пошліть до пана, а я пошлю по кварту… — дістав карбованця. — Бо всяке добре діло кінчається могоричем.

— Ну й пан! — гукнув Арсен захоплено.

Дядьки чомусь нахмурилися. Напевно, їх злякала його незвичність.

— Може, з вас хтось бував на тому боці в Звенигородці? — спитав уже нежартома.

— Ну, я там був… — спідлоба глянув Довбня. Тарас його так охрестив, не знаючи, як на імення.

— Й чув про село Кирилівку? То я із неї…

— Мабуть, пан Фліорковський? — знову озвався Довбня.

— Ні. Я Шевченко, хлопці. Із кріпаків.

— Тарас Шевченко?

— Справді?

— Той, що Кобзар?

— Він самий.

— Кобзар, я чув, у москалях… — не вірив Довбня.

— Випустили. Позаторік…

Ні, щось їм муляє, чогось йому не довіряють ці трударі.

— А можете щось проказать напам’ять із “Кобзаря”? — спитав невинно Довбня.

— Еге. Еге…

Тарас відчув, що це останній іспит.

— Що б вам таке?.. — задумався. — Хіба що це…

Було колись — в Україні

Ревіли, гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять…

Не зміг читати далі. Побрів піском до річки. Як почало темніти, вони вже всі по-дружньому сиділи в шинку й вели неквапну бесіду. Щоправда, та неквапність була лише назовні, а в глибині… Тепер у всіх на думці й на язиці, мов пташка, билась воля.

Коли шинкарка вийшла, поставивши, що слід було, Тарас налив чарки (він пригощав рибалок) і виголосив короткий тост:

— За нашу волю!

Випили. Заїли мовчки. Арсен спитав нарешті:

— Дадуть її чи не дадуть?

— Казав пан: кожух дам, — та слово його тепле.

— Бог не допустить, може, щоб поманили тільки, — озвався басом Довбня.

Тарасові недобре стислось серце. І знову бог… Ховаються за нього всі, як діти за материн рясний поділ!

— Самому дбати треба, — сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбні.

— Що я один…

— Один — ніщо. А вкупі, гуртом, селом, народом?

— Он біля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волі… А де вона?

— Хто знає… Може, й та кров примусила царя та панство думати про звільнення селян з кріпаччини… — нескоро сказав Тарас. — Збагнули, може, іроди, що ліпше дати волю, аніж діждатися, коли її візьмуть самі…

— А довго, дядьку, думатимуть? — спитав Арсен.

— Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всі.

— Нехай наступить нас мати божа, — глухо сказав поважний Довбня і осінив себе хрестом.

— Марія не заступила сина свого Ісуса, а ви ждете…

— Ай справді! — гукнув Арсен здивовано. — Чого вона…

— Ішов би ти, Арсене, спати, — промовив Довбня, глянувши на хлопця так, що той устав і мовчки покинув шинок.

— Даремно ви… — сказав Тарас. — Теж боїтеся правди?

— Правда — мов хліб черствий, не кожен її ковтнути годен, — взяв чарку Довбня і рвучко випив. — Мотре! — гукнув зненацька.

Мотря, — вертка шинкарка, — наче тут і вродилася.

— Не притуляйся, Мотре, так щільно вухом до дверей, бо приросте… Неси ще кварту ліпше!

А до гори Михайлової ішли веселим гуртом. Вже після перших півнів. Під яснолицим місяцем і міріадами ряхтливих зір. Арсен, який чекав на них під шинком, затяг високим голосом:

Тече вода з-під каменя,

З-під зеленого гаю;

Ходить козак по куреню,

Запасу шукав…

У Максимовичевій не дуже панській хаті одне вікно світилося. Там, видно, й досі виглядали з окільних мандрів гостя.

…За тиждень він наблукався Прохорівкою, намилувався красою краєвидів, що відкривалися йому з гори, перезнайомився з місцевим людом і враз відчув, що мусить якнайшвидше їхати в своє село Кирилівку, де він не був аж чотирнадцять років, де ждуть його.

— Сьогодні, зараз же, я малюватиму твою парсуну, братику! — обняв Михайла Олександровича, коли ввійшли до кабінету опісля скромного, але добряче-таки поживного обіду.

— Ну-у що ти… що ти.. — зніяковів учений муж, який одвик од слави і від уваги.

— Змалюю вас з Марією, — сказав Тарас, — і їхатиму… Марія щось не квапиться шукать мені княгиню… Чи князь старий задуже, чи дівоньки не на порі…

— Вона знайде, — утішив його Михайло. — Мо’, сподівалася, що сам накинеш оком…

Лише зітхнув печально і не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: ті, що йому до серця, уже чужі. Колись Закревська Ганна… Вона йому стояла перед очима і там, у тій пустелі, де він страждав… А нині… Може, просто йому завидно! Глянув тоді, в Москві, і серце впало в грудях…

— Сідай, — сказав рішуче. — Отут, у крісло…

— Надовго?

— Як сказати…

— Читати можна?

— Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!..

Михайло сів, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу.

— Ти почувайся вільно, — сказав Тарас, дістаючи з портфеля папір та чорний італійський олівець. — Забудь, що хтось тебе малює…

— Еге… Під пильним зором?..

— Боїшся, що я в тобі побачу не те, що слід, не те, що бачать інші? — пожартував.

— Ні, навпаки…

— Що не побачу більше од всіх людей, що не збагну твою високомудру, цнотливу, ніжну душу?!

— Малюй уже… — по хвилі буркнув Максимович і весь чомусь зіщулився, немов хотів, щоб змалювали тільки його розумну голову.

Ввійшла Марія. Сіла біля вікна, щоб видно було обох і щоб світліше їй вишивалося.

Тарас накидав контур професорового обличчя і несподівано спіймав себе на тому, що в цей летючий начерк став мимоволі вписувати її великі очі. Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!..

— Ви нас забули зовсім… — почув Маріїн голос. — Усе в селі Та в полі…

— Я вже покаявсь, рибонько…

Михайло крекнув.

— Вибач, що так назвав… Нема кому сказать ласкаве слово…

— Маріє, ти б його женила швидше! — подався з крісла Максимович і знов пірнув.

— Як бог захоче, женимо… — озвалась тихо жінка. — Він, мабуть, вже собі знайшов…

Тарас промовчав. Господи, і треба ж ото йому на старість літ це вогнище, що розгорілося в його душі!.. Приїхав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровесні… Ні, слід тікати швидше!.. Михайло ж мудрий і спостережливий, вже, певно, все побачив і зрозумів… Тим паче, що й Марія…

— Він більше із мужиками водиться, — сказав професор з докором.

— З людьми, з людьми, Михайле! То Україна справжня, глибинна, вічна!

— Прості, забиті люди…

— Е-е, не скажи. То тільки нам здається, що ми сягнули вершин науки, мислі деінде, в інших сферах; насправді ж все а народу, від душ оцих забитих, простих людей… Це ж тільки здумати: у рабстві, в злиднях вистояти, не розгубити своїх скарбів духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще їх звільнити!..

— То що було б?

— Була б, Михайле, воля! А воля — все! Без волі, — ти не знаєш, — нема життя. Без волі — як без сонця!..

— Чи й знатимуть, що їм робити з нею, оті твої рибалки, плугатарі…

— Не будь смішним, — нахмурився Тарас. Підправив довгого, на дзьоба схожого, худого носа… Ти їх звільни, та дай їм поля, лісу!..

— За поле має бути достатній викуп…

— Викуп? — спахнув Тарас. — А ви купляли землю? Вам так дали! За віщо ж люди будуть платити вам? За те, що ви тягли із них століття і піт, і кров?

— На те є воля божа, — зітхнув Михайло.

— Божа? А може, панська, царська? Попи із вами купно вбивають народу в голову, що вас господь помазав на привілей, і ти ще хочеш, щоб я цій байці вірив?

— Я чув, що ти назвав десь матір божу покриткою… Подумав: наклеп… Нині ж… — зсудомився в своєму кріслі Максимович.

— Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натураліст, беззастережно віриш у непорочне зачаття в лоні…

— Вийди, Маріє, звідси, — вихопився на божий світ Михайло.

— Я ж не панянка, можу побути й тут, — рішуче відповіла Марія.

Михайло вліз у мушлю крісла й там притаївся. В хаті зробилось тихо, наче перед грозою в лісі. Ще й потемніло… Вечір?

Запрацювався та забалакався і не помітив, як день пригас… Портрет, вважай, готовий… Торкнути комір крейдою… Тут олівцем, намітити плече, рукав… Поставити рік, день та місяць… Підпис… Завтра погляне ще раз, виправить, де щось не так…

— Завечоріло, — поклав папір та олівець. — Я прогуляюсь парком…

Йому ніхто не відповів.

Надворі вже заходила чарівна ніч. Місяць ще не зійшов, і зорі ясно сіялися по чорнім полі неба. Його, вкраїнські зорі, що ними він так часто марив на берегах Уралу й Каспію, що видавалися йому в пустелі очима рідних далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березі підсвічені десь з того боку гори й Дніпро, яким поволі плинули вогні плотів… Співали внизу в селі дівчата з дитинства знану пісню про греблю, верби й милого, який поїхав колись за Десну…

Плачте, очі, плачте, карі;

Така ваша доля…

Які-то досі верби біля ставка в Кирилівці?.. А небожата? Мабуть, уже дівують та парубкують… Хрещеник теж, напевно, уже нівроку… Оксана там… І Феодосія, дочка отця Григорія… А от і добре, що не віддав тоді її за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б вона солдаткою поневірялася безжальним білим світом; та ще, гляди, і не сама… Яке ж то воно було б, оте дитя, його живе продовження на цій землі?..

Сосна на тлі води і неба здалася криком, воланням болю, відчаю… А може, то їй хочеться повідать людям, зорям якусь біду, трагедію?.. Чи пам’ятає вона Миколу Гоголя, чи знає, що його, сердешного, давно нема на світі?.. А раптом це його душа!.. Стоїть отут, простерши віти-руки до обширу Дніпра, степів… і молить німо спокою, відпущення гріха утечі… Зачах душею, бідний, і ліг в чужу, холодну землю… Господи! Не допусти, щоб він також зламався, поник, упав дочасно!..

Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брів, пахтіла травою, цвітом, сонцем, назбираним за довгий день…

Чи то йому здалося, чи й справді хтось стояв під дубом, якого він любив найдужче і під яким останні дні обдумував свою нову поему. Чим меншою ставала відстань, тим більше він упевнювався, що там його чекають. По тому, як забилось серце в грудях, міг угадати… Мовчки, затамувавши подих, негоден щось з собою вдіяти, ішов, немов сновида, на той могутній поклик… Небавом теплі руки лягли йому на плечі, вгорнули ніжно голову й пухкі вологі губи знайшли так спрагло й гаряче його вуста, що він не зміг від того оборонитися, хоч знав, що гріх, що так не слід віддячувати за щиру дружбу й приязнь…

…Щось є у зустрічі з селом, із рідним краєм непізнане і таємниче. Здавалося б, така ж земля, такі ж хати, як всюди, а серце б’ється в грудях, — ледь-ледь не вирветься, — і сльози ніжно й терпко виповнюють усе єство, мов сік весняний дерево, й готові бризнуть, вилитися од будь-якого доторку. А ще коли приїзд сюди для тебе був заказаний, коли тебе, прикутого в чужому краї, довбали довго муштрою і самотою!..

Крізь отакий, невидимий, серпанок сліз Тарас дивився на вже напівзабуті гаї, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилівку, на косарів, що йшли ключем пташиним по сіножаті, на білі стіни хаток, і так йому було шкода прожитих літ не в цій красі. На мить забувся навіть, що тут неволя панська, що тут біда, що в цьому раї пекло на панський лад, де мучаться невинні, чисті душі, а грішні п’ють амброзію, добутую з тієї муки…

— Ви звідси родом, пане? — спитав візниця, вгледівши, як він прилип очима до недалекого уже села.

— Он з тих панів, що косять, — сказав Тарас. — Мої брати і сестри ще й досі роблять панщину.

Краса села поблякла. От бісів син! Не міг помовчать, дати йому часину щастя, радості, якої він. так довго ждав і до якої летів з самого Санкт-Петербурга…

В’їхали в німе село; безлюдне, ніби вимерле,

— Зінькевич діло знає! — зітхнув візниця,

— Хто це?

— Та управитель маєтку пана Фліорковського, що штири роки тому купив село Кирилівку…

Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову… Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усіх людських законів? Ти ж бо створив людину, єдину суть, а не раба та пана!.. Ні, ти таки продавсь панам за фіміам… Або тебе немає на небесі!..

Заплющив очі й далі вже їхав так, щоб трохи погамувати серце.

— Куди вам?

— Їдь до греблі. Шевченка хата…

— Може, ви брат Микити?

— Правда…

— А кажуть, вас забрали у москалі!

— Паняй, бо коні он скубуть бур’ян…

Візниця похапцем потяг за віжки, вйовкнув на зледащілих коней.

Здалеку Тарас не міг пізнати рідну хату. Чогось їй бракувало ніби… А-а, вже немає яблуні, яка завжди стояла біля причілка!.. Червонобокі великі яблука… Він намагався зараз згадати їхній чудовий смак і вже не міг… А там, за Каспієм, ще пам’ятав…

Зоставшись сам біля воріт, стояв і тишив серце. Ось той куточок світу, що найрідніший… Звідси пішов у світ, тут залишилося його коріння, його сумна історія, його діди та прадіди… Могила неньки…

Звідкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.

— Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. — озвався тихо. — Сучий ти, бачу, син… Я ж свій отут, а ти мене приймаєш, як чужаницю…

Ввійшов у двір, і пес, притихши, шаснув за купу дров.

— Е-е, братику, душа-то в тебе із лопуцька!.. Двір був такий же, як і колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому під ноги, був той, яким ходили батько, мати і дід Іван… Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п’ятому йому було…

Звів очі й побачив жінку братову, що вийшла стріти гостя й не впізнавала. Ось що зробила із ним солдатчина!.. Хотів озватись словом, але не міг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнілу і геть стару Палажку, на скручені брунатні пальці, якими та перебирала старий фартух, і ледве стримував щемливу хвилю сліз.

— Не впізнаєш, Палажко? — мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася і простягла до нього руки:

— Де ти, Тарасе-брате, взявся?!

Потому впала йому на груди і заридала.

Він теж обняв, поцілував, не стримуючи болючих сліз.

— Микита в полі, — згодом сказала жінка. Витерла краєчком хустки очі й оглянула цікаво гостя. — Дивний ти став якийсь… із вусами… та ще й лобатий… Що ж ми тут стоїмо! Ходімо в хату.

Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичів, і переступив низький поріг угрузлої ледь не по вікна хати.

Небавом біг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не міг іти статечно. Довго він ждав цієї миті, цього повернення у світ свого дитинства!.. Когось стрічав, вітався з кимось мовчки й страждав, що тут його ніхто тепер не впізнає. Звичайно, час летить, тече, все змінює, та щось було й з його вини у тому невпізнанні. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сільські одвічні краєвиди, хати, дерева, хмари, — що тут були немовби якісь свої, кирилівські, — й вертавсь поволі в лоно свого села і роду… Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дістався тверді, вийшов на битий шлях…

Яринин двір уразив своєю вбогістю. Тут і раніш не видно було руки господаря, а нині злидні лізли з усіх кутків. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну…

З клуні тим часом вийшла дівчина. Спинилася біля дровітні, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.

— Ти хто ж така? — спитав Тарас.

— Устина…

— А мати ж де?

— В городі… полють…

— Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зірвавшись з місця, дівчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав — пішов услід, шукаючи сестру очима… Господи, яка ж вона… Розпрямилася і, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана…

— Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! — простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула.

На призьбі, де присіли погомоніти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на коліна голову й відчув, що він удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло… Заплющив очі й слухав ту благодать…

Сестра тихенько плакала.

— Як же ви тут жили? — спромігся-таки на слово.

— Отак, як бачиш… Горе, а не життя…

— Твій Федір давно помер?

Промовчала, немов не чула. Згодом зітхнула, висякалася і проказала з моторошною байдужістю:

— Що жив, що вмер… Хто знає, чи варто нам на світ родитись, брате…

Не мав чого сказати. Такі думки й самому не раз приходили в тяжкі хвилини розпачу та безнадії. І все ж… І все ж…

— А де сини?

— На панщині. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят…

— Івась?

— Та ні, Лаврентій. Тринадцятий йому пішов.

— Як я колись…

Спливли рядки, написані про це в солдатах, у захалявній книжечці.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом…

— А що, Оксана й досі живе в Пединівці? — спитав, одвівши очі.

— Не одружився, видно? — спитала замість відповіді. — Гай-гай!.. Живе… — зітхнула. — Якось була на храмі, бачила…

Хотів спитать, яка вона, та не посмів.

Прибіг, дізнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потім підняв його із призьби, притис, заплакав.

— Братику!.. Яким ти вітром?..

— Добрим, — сказав Тарас. — Як бачиш, на волі знову.

— Жаль, Катерина наша…

— Що з нею?!

— Вмерла… Тільки ти десь пропав…

Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи… Скільки ж це їй було, коли вона покинула цей білий чорний від горя світ? Десь сорок п’ять… чи навіть сорок чотири… Як батькові!.. Кріпаччина, робота панська в могилу зводять рано…

— Ходімо, кажу, до мене, брате, — заторсав Йосип. — Глянеш, який уже хрещеник твій. Читає і геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайні, всипали, й не схаменувся… Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь і ти, Ярино, з дітьми.

Йосип його забрав, повів, розказуючи сільські новини, а він усе печалився одною з них — сестрою, що рано так пішла з життя. Проклятий світ, прокляте панство!..

— Знаєш, від чого вмерла Катря?

Йосип знизав плечима.

— Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам…

— Тобі ще, брате, рано про те і думати! — прогнав Тарас свою журу. — Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу…

— Ну й завели веселої! — всміхнувся Йосип.

— Справді… То скільки вже у тебе чад?

— Та сиплються, немов горох! Три сини… Та ще… Он мій Андрій, середній, — кивнув на тин, біля якого стояв хлопчак з волоссям до самих пліч.

Обнявши небожа, Тарас спитав:

— Чого це ти нестрижений?

Хлопчак промовчав.

— Служить у козачках в Зінькевича, і той звелів…

— Неси, Андрію, ножиці! — гукнув Тарас, згадавши своє гірке козачкування. — Щоб нам якісь зінькевичі не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи!

Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору і клацав ножицями, готовий стригти усіх підряд, а мати мила голову новоостриженому Андрієві. Заходив празник: завтра — святий Петро, й на панщині були до підвечірка.

Вже потемки прийшли і брат Микита, й Гнат Бондаренко, іще якісь напівзнайомі люди, що теж були колись малими і вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен приніс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь і… сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом літніми й беззубими, як і в часи школярства. І сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як і колись… Ні волі в них, ні долі!.. А Гнат сп’янів од меду чи од його приїзду і вже гукнув веселої, якої ще Тарасові не довелося слухати:

Через греблю Микитину

Ведуть Варку підтикану.

Кричить Варка, репетує,

Ніхто її не рятує…

Ні, ще нуртує козацький дух, іще не вмер у їхніх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полі вогнище!.. Чи то живий суботівський козак Антін Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лісу побіля Седнева? І всі, що вже були готові?.. Якщо не знали, де він, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утік… Знайде тепер, відновить їхню спілка роздмухав з малої іскри полум’я!..

Ішли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене і наболіле Спало тривожним сном невольника…

— Ти чуєш?

— Що? — спинився Гнат.

— Як стогне…

— Хто?

— Кирилівка… І Моринці, і Воронівка… Вся Україна!..

— Чиїсь воли в оборі…

— Воли, воли… Були козацькі коні… Тепер воли!..

— То як там воля? Буде? — спинився Гнат, добув капшук та люльку.

— Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкість…

— А що, їм важко нині?

— Мудрують, щоб і далі, без кріпаків, жилося панству жирно.

— А нам же як?

— Як бог дасть! Це буде воля панська, із панських рук… Свою б нам волю, Гнате!

— Ет, хоч би вже була й така… — озвався Гнат похмуро. — Своєї нам, напевно, не дочекатися…

— Чекання мало, друже, — сказав Тарас. — За волю битись треба!

— Вже пробували. І в сорок восьмому, й чотири роки тому.

— Не так, не так! — схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзі. — Воля не по церквах притаєна, не в інвентарних правилах, не в маніфестах царських, які попи приховують, — вона у нашій єдності, у братстві всіх людей трудящих, гноблених царем і панством!

— Де вона? Хто нам її пошле, покаже?

Самі єднатись маємо. Село з селом, повіт з повітом… Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!..

— Того не буде.

— Буде!

— То тільки так здається тобі з столиці. Ти тут побудь та поєднай, та обмини усяких панських прихвоснів, жандармів, соцьких!..

— Правда, — сказав Тарас, подумавши. — Важке це діло…

— Тож-бо!

— І все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажаєм жити і стати знову рідними синами долі!

Гнат не сказав нічого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрійкою, і пихкав димом. Тарас поволі охолоняв, утишувався.

Небо ряхтіло зорями, і серед них була й ота його зоря вечірня, якій звіряв невольничі печальні думи він на засланні.

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою…

Молився так на чужині, в незамкненій своїй тюрмі. Й тепер він тут! Ось рідне — високе, чисте — небо!.. Отари зір на ньому й пастух неквапний — місяць!.. Біліють хати… Верби схиляють віти-коси, немов русалки… Господи! Як марив він цим днем повернення, цією ніччю, музикою тремткої тиші, пахощами садків та степу!..

— Отут колись тебе чекали… — тихо озвався Гнат. — У той приїзд…

Тарас оглянув місце і теж згадав, побачив ніби біля верби дівочу білу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цій землі…

— То як же їй ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмі діток? — спитав ревниво, з докором.

— Ні… Не змогла забути вона тебе, не вийшла заміж…

— А що отець Григорій? — спитав отерплим голосом.

— Пишався тим, що передбачив твою недолю і не віддав за тебе доньку.

— Бідна…

— Вона аж ніби від того стратилася розуму…

Тарасові здушили горло сльози. Який цей світ, які на ньому юди!..

— Я вже піду. Добраніч! — промовив Гнат. — Ти довго будеш?

— Аж до зими.

— Це добре.

Подав міцну велику руку й пішов у ніч.

Поволі стихли кроки. Шелеснув віттям вітер, що налетів зі степу, мов гайдамака… Дивні діла твої, преблагий боже! Нащадок вільних козаків, піднаглядний солдат-поет стоїть оце в селі рабів, на тій землі, що вирувала волею і дивувала тим цілий світ!.. Може, воно й премудро, господи, та тільки в цій премудрості багато зла… Закуті всі, принижені, натравлені одне на одного лукавим панством… Де ж той єдиний, несхибний шлях до волі?! Чи, може, він загублений, заріс травою болю і забуття?..

Проходячи біля верби, торкнувся віття… Вслухався в журливий шепіт листя… Може, щоб віддали за нього Феодосію… Пусте. Ніщо не в силі змінити путь, яку йому призначено пройти по муках!

Вже під ворітьми раптом згадався Гнатів докір. А й справді, що він здатний зробити звідти, з Санкт-Петербурга для того, щоб єднався трудящий люд? Писати вірші, кликати до боротьби, так хто ж ті кличі пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рідний далекий край?.. Ні, мабуть, треба самому йти назустріч людям, влитися у свій народ і тут уже, віч-на-віч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осісти в гарнім місці біля Дніпра, зібрать довкола друзів та однодумців і так, гуртом, поволі підняти дух народу, з’єднать докупи знічену його могутню силу і вдарити скрізь водночас, мільйоном трудящих рук!..

Мороз йому пройшов по спині. Легко підняв за край ворота і відчинив. Негайно треба їхати шукати землю десь над Дніпром, на кручі, щоб з неї видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Дніпра, своїх степів, своїх лісів!..

Знав, що ніхто йому не зможе так помогти у цьому ділі, як брат його троюрідний Варфоломій. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсуні.

Ввійшов до хати повен надії, сили, волі до боротьби.

…Десь чув таку премудрість: перш ніж поставить хату, дізнайся, хто твої сусіди. Тому сприйняв спокійно затримку аж на цілий тиждень здійснення свого палкого задуму — знайти й купити землю. Власне, він ще не знав, де купить і де поставить перший свій власний дім, і всі, хто жив у межиріччі Дніпра й Росі неподалік од їх злиття, були йому цікаві. А ще йому хотілося дізнатись якнайбільше про бунт селян на Корсунщині, про розстріл їх на вулиці перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в кріпацьких грудях.

Вже в день приїзду, ввечері, коли пригасла трохи велика радість зустрічі, Тарас підвівся й мовив Варфоломієві:

— Ходімо, брате, глянемо на ніч та Рось. Надворі, де гуляв свіженький нічний вітрець, Варфоломій зіщулився, повів плечима й буркнув:

— А може, ліпше ще по одній і спати?

— На тому світі спатимемо, — сказав Тарас. Обняв його легенько і підштовхнув туди, де чувся веселий плескіт річки, що вирувала, здавлена важким камінням.

— Незвиклий я прогулюватися…

— Ну, ти у нас великий пан! — сказав Тарас насмішкувато, — Сам управитель маєтку князя Лопухіна!.. — І враз спитав серйозно: — А як же ти, мій милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нагаєм?

— Ні. Стараюся, щоб тут людей не били…

— Й не б’ють?

— Бува по-всякому, — признався щиро Варфоломій. — Принаймні я гріха не взяв на душу.

— А як повстали .люди й пішли із сіл на Корсунь?

— Я був тоді в Кирилівці.

— Я чув, що тут наклали гору трупів. Це правда?

— Так. Стріляли в натовп, зблизька…

— А чим були озброєні?

— Хто?

— Бунтарі.

— Кілками, долотами… та ще хіба сокирами…

— І йшли на військо?

— Тільки до перших залпів. Відчай пригнав сюди їх…

— Видно, терпець уже вривається, не можуть більше в рабстві, — сказав Тарас. Він бачив ті ряди беззбройних крізь тьму й роки, він розумів їх серцем, а розумом не міг змиритися з нестямним їхнім виступом, з приходом їхнім в Корсунь на вірну смерть. Хто ж так іде — беззбройне, прямо, чисто — на зустріч з лютим ворогом, зі втіленням неволі й зла!..

— Прийшли, щоб їх вписали у козаки, — зітхнув тим часом Варфоломій.

— Щоб пан вписав?!

— Напевно. Пустив хтось чутку, ніби е маніфест про вписування до козаків.

— Допоки ж люди віритимуть в отців-царів! — стис кулаки, аж хруснули від того пальці. — Ждуть милостині з кривавих рук, із тих, які загнали їх у рабство!..

Варфоломій оглянувся, чи хтось, бува, не слухає, прошепотів:

— Тихіше!.. Є ж всякі люди…

— Правда, — сказав Тарас. — У Києві підслухав нас один студент та й виказав…

Брели поволі парком, в густій пітьмі, — бо місяць ще не зійшов, — і кожен думав думу про щось своє. Варфоломій… Чи можна йому довіритися, сказати, що готується робити тут, на Україні, чим стане дім, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважає, що мучений і тертий долею спочити хоче в тиші й самотині…

— Бував на. горах Канівських? — спитав його.

— Що?.. А-а, на горах… Якось…

— Між Пекарями й Кановом.

— Бував, проте не придивлявся. Коли б знаттє, що треба буде…

— Гарне там, брате, місце! Гори… Й Дніпро, вважай, біля порога… Не знаєш, чия земля?

— Та, мабуть, пана Никодима Парчевського.

— І де ж його шукати?

— У Межиріччі.

— Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по річці!..

— Краще поїдем кіньми. Кіньми — воно надійніше, — охолодив Тарасів запал Варфоломій.

Спинилися біля води. Помилувались місяцем, що важко сходив, сріблячи грайливу Рось… Десь на околиці містечка ще хтось побачив те велике диво й зітхнув-озвався піснею.

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло,

Ой вийди, вийди, серце дівчино,

Та промов до мене слово…

Яка краса, яка безкраїсть духу!.. І скільки в цій мелодії, у цих словах печалі, самотини…

— А що то у вас за дівчина? — спитав, коли затихла пісня.

— Навчителька моїх дітей, чи гувернантка. А звуть її Наталкою…

— Не та, не та, — скривився. — Що порається по господарству…

— Харита, може, наймичка?

— Еге.

— Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагідна…

— Мені б таку дружину.

— Вона кріпачка…

— Братику, а ми хіба не з кріпаків? Не тої ж кістки? — вибухнув.

— Тарасе, ти поет, художник… — почав було Варфоломій.

— То все пусте! — спинив Тарас. — Найперше, я — син кріпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть від плоті і кров від крові свого народу, бідних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти “кріпачка”, кажеш…

— Тарасе, ти освічений, ухожий в кола вславлених; тобі потрібна жінка освічена, статечна, знаного якогось роду…

— Собача кров? — скипів Тарас. — Ти хочеш, щоб я єднавсь з панами?

— Не всі ж пани. Є просто вільні люди. Такі, скажімо, як Шуляченко Роман Іванович, отець Наталки…

— Хто ж він, оцей Роман Іванович?

— Він становим приставом в Умані…

— Варфоломію, — аж зупинився Тарас від подиву, — чи ти дурний, чи удаєш такого? Пробач… Мені потрібна дівчина, щоб українка, простого роду й наймичка… Нехай одну хоч визволю, зроблю її щасливою…

Замовк і більше не зачіпав цього болючого для себе діла. Варфоломій також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати свої думки, свої слова.

Верталися вже при високім місяці. Либонь, були одні в усьому парку, бо скрізь така стояла тиша, що кроки їхні гупали, неначе йшло не двоє, а цілий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про відчайдушний і безнадійний похід на Корсунь бунтівників з навколишніх кріпацьких сіл.

— Ти знаєш, брате, треба мені зустрітись з кимось, хто бачив сам оте повстання чи навіть брав у ньому участь, — сказав Тарас неголосно.

— Таких людей тут вистачає… Тільки це небезпечно, — мовив Варфоломій. — Жандарми й досі нишпорять та вислухають.

— Може, щоб ненароком, так собі… Зустрілися, погомоніли люди про се, про те…

— У мене є в Гарбузині, — де закипала каша, — знайомий… навіть приятель, що служить мірчим… Чом би нам не провідати його, не випити по чарці-другій?

— А він тоді?..

— Був у самому вирі.

— Теж бунтував?

— Ні. Хоч і був причетний…

— Вези мене, в Гарбузин, Варфоломію!

— Посеред ночі? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а вже тоді?

— То гайда, гайда спати! — не міг Тарас спинити дріж нетерплячки. Він завтра вранці бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя й панів замислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й душа народу — творця життя!..

Пан мірчий зустрів їх радо. Хата його стояла над самим шляхом біля ставка, де плавали поважні білі гуси й верткі негарні гусенята. В садку дзвеніли бджоли і пахло воском…

— Тарас Григорович? — перепитав Варфоломіїв приятель, коли йому представили приїжджого з Санкт-Петербурга. — Котрий Кобзар?

— Еге, — всміхнувся гордо Варфоломій. І взяв, як мовиться, бика за роги: — Хай погостює в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечері я повертатимусь і заберу…

— Та ради бога! — сплеснув руками мірчий. — Для мене це велика честь — прийнять таку людину!

Тарас скривився. Варфоломій помітив це й одвів убік господаря. Сказав йому щось пошепки, від чого той знітився, а потім скинув білі ріденькі брови і спохмурнів. За мить став знову приязним.

— Гаразд, гаразд, — одсторонив Варфоломія і підійшов до гостя. — Вибачте… — сказав йому з поклоном. — Варфоломій Григорович боїться ям на рівнім місці… — глянув скоса на управителя. — То все уже історія, діла давно минулих днів!..

— Скоріш — діла прийдешніх днів, — сказав Тарас. — Початок, а не кінець…

— Цікаво… І навіть трохи страшно, — похмуро мовив мірчий. — Вам зі столиці, може, воно й видніше…

— То я поїхав, — м’явся Варфоломій.

— А-а, з богом, з богом! Господар взяв під руку гостя, повів у дім. Після сніданку мірчий маєтку князя Лопухіна враз споважнів, дістав сигари.

— Палите?

— Ні. Зараз ні.

— А я — коли хвилююся… То ви почуть хотіли, — пустив хмаринку диму, — про той непослух? Вставите в якусь поему, може?

Тарас стенув плечима:

— Ми про таке читали лише в книжках…

— Читати що! — схопився з місця мірчий. — Ви б глянули на цих покірних, вимучених і до всього байдужих, що враз відчули себе людьми!.. Отець Антоній, наш благочинний, прислав мені цидулку з церкви, в якій його затисли, щоб я привів для сповіді духівника із нашого монастиря, так жоден з ієромонахів не захотів і з келії вийти. Страх що було!

— Чого ж ченці боялися?

— Найперше, кому дісталося, так це отцям духовним, їх звинуватили у змові з паном, в тому, що приховали в церкві указ царя про запис в козаче військо…

— Багато було бажаючих стать козаками?

— Всі як один!

— Виходить, не позабули козацьку волю? Стільки минуло літ, а в душах вона живе, не гасне й передається із роду в рід! — зрадів Тарас.

— Не всяка пам’ять — благо… — почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути своєї думки:

— Пам’ять про давню волю, може, єдиний скарб, що в нас лишився. Поки її не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надія…

— На що? — спитав, прискалившись, господар дому.

— На те, що цар дасть волю, — устав Тарас, ховаючи у вусах посмішку. — Чи є тут хтось із тих повстанців?

— Кожен ходив у Корсунь.

— Хочу погомоніти з ними. Цікаво ж…

Мірчий пройшов поволі до вікна і глянув крізь нього в двір.

— Он наймит чистить стайню. З ним побесідуйте, коли охота, — мовив. І перший рушив з хати.

Плечистий, рослий дядечко спідлоба глянув на незнайомця, якого підвів до нього мірчий, і вткнув у землю вила.

— Що ж, можна і побалакати… коли велять… — примружив сині очі.

— Я не велю — прошу тебе, — скривився мірчий.

— Дякую, — торкнув його Тарас за лікоть. — Ми тут і вдвох домовимося…

Віч-на-віч з гостем наймит став настороженішим. Оглянувся чомусь на хлів, на вила…

— Присядьмо ось на колодках, — сказав Тарас. Той мовчки сів, склав руки на животі. Порепані селянські руки…

— Я народивсь і виріс теж кріпаком, — озвався Тарас неголосно. — А в двадцять чотири роки викупили мене з неволі люди…

— Насправді?

— Щоб брехати, я застарий… Потім я став складати вірші. Й за них мене заслали на край землі…

— Шевченко?! — розширив очі наймит. Тарас кивнув.

— У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам ваші вірші… про гайдамаків, Ґонту й Залізняка… — підсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба і прочитав напам’ять:

А Ярема — страшно глянуть —

По три, по чотири

Так і кладе!..

— Ви теж були у Корсуні? — спитав Тарас.

— Де всі — там я, — не крився від нього наймит мірчого.

— По що пішли?

— По волю.

— До князя?! — мовив з докором. — Просити в пана волі! Вона не кусень хліба, щоб жебрати її в панів!

— Гадали, він приховує…

— Як ви могли повірити, що цар почне відроджувати козаччину на Україні!

— Цареві що… Як схоче, то й не таке… — пошкрібся в тім’ї наймит.

— Не схоче! — різко сказав Тарас. — Козацтво — воля, влада усіх для всіх. А цар — це гніт, безправ’я простих людей, що трудяться, і благо панства, прихвоснів, лакуз царя, опори його й надії.

— Виходить, спершу треба прибрать царя? — здивовано спитав бунтар гарбузинський.

— Всіх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, міністрів та губернаторів, жандармів, панство…

— Господи, це ж треба сили й сили!

— Коли з’єднати силу всіх злидарів, невольників усіх імперії, то цар, жандарми, панство потонуть в ній, і сліду від них не лишиться.

Запала тиша. Наймит зітхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирішуючи.

— Якби ж це їм послухати… — сказав нарешті тихо.

— Кому?

— Та є тут у нас дядьки кебетні… Не те, що я…

— Зведи мене із ними.

— Це треба якось… Може…

— Я ще сюди приїду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене…

— Он пан!.. — шепнув по-змовницьки.

Тарас притих, підтримуючи його даремний острах. А втім, з панами будь-якими найліпше бути насторожі. В цього сільського дядька вже в гіркий повстанський досвід — пролита кров…

…Про Мліїв чув ще в Петербурзі. Власне, про ті дива, які творили в Млієві брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли проїздом до Кирилівки побачив сам, він загорівся вивчити нові людські взаємини, що так вражали в морі неволі, зла, пригнічення. А ще відчув: заводи, робочий люд, який на них працює, несуть в собі прообраз чогось того, що знищить кріпосників-собачників і скине їхніх ідолів з кривавих капищ.

З Корсуня його привіз Варфоломій. На хутір до Хропаля, найближчого помічника і зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, — приїхав щось узяти й перехопити, — й вони, вже вдвох, невдовзі рушили на цукроварню в Мліїв.

— Побув удома? Як там? — спитав Хропаль, пригладивши розкішні вуса.

— Біда…

— Вже скоро, може, звільнять.

— Чи побалакають, та й буде все, як і було!

— Тупі у нас міністри, — зітхнув Хропаль. — Не можуть ніяк збагнути, що вільний краще трудиться, аніж кріпак, що мало бути з хлібом та ковбасою; потрібні вкрай машини, верстати, рейки для залізниць… Того кріпак не зробить. Не схоче і не зуміє. Він навчений робити хліб, а тут — вогонь, залізо, пара, гуркіт…

— Якби людей звільнили — всього навчилися б, — сказав Тарас. — Я знаю те по собі. Повіриш, став одразу якимось зовсім іншим, до всього вдатним, спраглим і геть невтомним! Вчуся і вчитись хочеться. Яке це щастя — воля!..

Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побігли швидше. В’їжджали в місто вільних людей труда, що виросло в долині сліз.

Завод не тільки вразив, а й приголомшив. Тарас раніше бачив і парову машину на кораблі, яким плив з Астрахані до Нижнього, і поїзд, що, неначе Змій Горинич, сопів вогнем між двох столиць, та тільки тут, де зібрано силу-силенну цих вогнедишних велетнів — творінь людських, ще раз — і вже безповоротно! — впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такі заводи, де для ганьби кріпаччини не буде місця.

Селище його не менше подивувало. Кожному — будиночок, город, садок. А потім ще — лікарня, школа, лазня!..

Обідали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зібралося чимало люду. Від праотця цієї фірми сімдесятирічного

Яхненка до молодих учителів, які недавно ще самі були студентами.

— Батьку Кіндрате, — обняв Тарас Яхненка, — що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!..

Кіндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, і похвала Тарасова була на руку старшому.

— Кажи Платону Федоровичу, — всміхнувся він. — Платоша сюди назвозив із-за границі того добра.

— Назвозив би, якби не ви… — чомусь знітився Симиренко.

— Та й школу він побудував. Лікарню теж…

— А церкву — ви, — не залишився в боргу Платон. І посміхнувся.

Видно, вони любили отак покпинити один із одного, погріти душу жартом.

Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Ці заповзяті, вдатні цукрозаводчики були обидва із кріпаків, а вславилися на всю Росію умінням вести діло, дивитися у перспективу, розпізнавати усе нове й корисне для процвітання фірми, її заводів, краю…

Відчув, що всі чомусь на нього дивляться.

— …З нового щось, недавнього… — сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б їм таке?.. Хіба що це… Підніс правицю, втишуючи, й почав вірш-біль, написаний якраз рік тому в Санкт-Петербурзі:

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом…

Читав і бачив ниву — всю золоту, під синім, чистим небом, — кріпачку з сином біля грудей…

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога…

Обвів присутніх поглядом з-під обважнілих навислих брів і кинув, ніби докір:

Проснулася — нема нічого…

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

Замовк. І всі мовчали. Вірш був — як сіль на рану. Всі ждали людям волі, вона ж собі барилася в палатах царських та міністерських.

— Скоро ми прочитаємо новий “Кобзар”? — спитав Хропаль. — Вже той давно зачитаний аж до дірок…

— Не скоро, — сказав Тарас. — Ніхто не хоче дати на нього грошей. А я своїх не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться…

— Багато треба грошей? — спитав у повній тиші Симиренко.

— Та як для кого… Тисяча, а може, й більше! Платон дістав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, і мовив:

— Ви, Григоровичу, готуйте все, вирішуйте свої діла з цензурою. А гроші будуть. Вишлю, як тільки стане ясно, яку потрібно суму.

— Я поверну, — сказав Тарас поспішно. — Грошима чи книжками. Книжками ліпше…

— Згода.

— Боїться, щоб від тисячі не занепала фірма “Брати Яхненки і Симиренко”! — гукнув Кіндрат Михайлович. — Ну й молодця. Бо хто ж іще за нас подбає!..

Тарас нахмурився, вловивши в жарті присмак тієї зверхності, яка завжди з’являється у благодійників.

— Прошу, прошу до столу! — ввійшла привітна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства.

На другий день уранці Тарас разом із сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й він вибиравсь навшпиньки, немов тікав. Навмисне вийшов босий. Хотілося відчути пружну землю, траву, росу. На спориші посеред двору застиг, заплющив очі, вслухаючись у теплий літній досвіток, у те, як ноги лоскітно холодять краплі, збиті його ходою… Яка це розкіш!.. Груди аж розпирав радість… А може, він ще й досі в Новопетровському і це йому лиш сниться?.. Ні, пахне терпко зеленню, вуркоче ніжно горлиця, і крізь повіки видно м’яке, розмите сяйво… То сходить сонце… Ласкаве, добре сонце його землі, його Вкраїни милої!..

В сад увійшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли її не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як виїхав з Новопетровського укріплення, а й досі не може в те повірити усім єством, здолати жах пробудження, що нависає над ним мечем дамокловим.

Найпершими його зустріли вишні, що вже ледь-ледь займалися. Він уявив собі на мить, як гарно тут, коли цвітуть, і так йому зробилось жаль, що не приїхав у перших числах травня і не побачив того земного дива… Далі рядами йшли ще молоді, та вже з плодами яблуні. Маленькі, геть пухнасті, тендітні яблучка пахтіли зелом, всохлим недавно цвітом… Груші ж, — чи грушенята, скорше, — нічим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощів на час урочий стиглості… А по межі — тополі вряд. Немов дівчата вийшли водить танок…

— Милуєшся? — спитав Олексин голос.

— Який садок!.. — зітхнув Тарас, не озирнувшись.

— Мав би ти десь пристанище…

— Купити хочу біля Дніпра хоч невеличкий шматок землі. На горах десь…

— Купуй. А ми тобі посадимо такий садок! Тут шкілка є, садівники, а по Дніпру вже ходить наш пароплав… Вважай, що сад у тебе є.

— Спасибі. Тепер мені ще дужче хочеться поставити у цьому краї хату й осісти тут.

— Додому тягне?

— Треба на Україну! Гріх залишати матір, коли біда… Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко?

— Просто, як є майстри і є потрібна криця… — знизав Хропаль плечима.

— Ну, а пістоль, рушниці?

— Хто вміє, зробить.

— А хто не вміє?

— Вивчить і зробить теж. Аби стояли руки до ремесла… Зброярню тут відкрити хочеш?

— Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети…

— У Корсуні?

Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пішли залитим сонцем ранковим садом. Роси…

— Я геть забув тобі сказати! — вдарив Хропаль себе по лобі. — Вчора я стрів Добржинського, пристава нашого, і похвалився, що ти у мене гостем, так він зрадів, схопився мов опечений і почухрав доповідати справникові.

— Не залишають мене і тут у спокої, — сказав Тарас. — Живу весь час під наглядом синьомундирих…

— Певно, велика птиця? Страшно!..

— Що я для них: старий, недужий, вимучений — таки ж по їхній милості! — десятком років муштри…

— Е—е, не скажи! — змахнув Хропаль руками. — Тарасе, ти не уявляєш, ким став Кобзар Шевченко для України! Ти повернув їй душу, вдихнув надію!..

— Досить, — спинив Тарас господаря. — А то заплачу… Все цс я міг зробити і не зробив… Бо знехтував премудрим правилом, що заповів месія учням: “Будьте мудрі, як змії, і кроткі, як голуби”. А я не був ні тим, ні тим. Я просто йшов, із піднятим одчайно й чесно заборолом…

— Хто знає… Може, тим і страшний ти цареві й панству, що просто йдеш, що зневажаєш і їх, і силу їхню. І людям ти такий миліший. Народ одважних любить, без заборол.

— Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову біду, я хочу жити щасно, дружину мати, діток…

— І все ж, коли б тобі сказали, чи те, чи те, що вибрав би? — спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зітхнув.

— От бачиш! Не станеш ти ні голубом, ані змією. Ти — Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув…

Тарас хотів сказати щось, заперечити, проте не зміг: забило дух від хвилювання. Згадав, як слідчий назвав його, збиткуючись, високим цим іменням, і як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во краї цім і цім народі. Мабуть, він недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Україну!..

— Ходімо вже… Поснідаємо і на завод, — сказав Хропаль. — Сьогодні ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речі, — стишив голос, — прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав…

Стежка їх привела в густий квітник, де стільки буяло барв, що боляче було на них дивитись.

Тим часом з хати вибігло до них дівча. Тарас розставив руки, піймав його, підняв високо над головою.

— Добре моїй Катрусі спалося?

Дівча сміялось, мружачись від сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, ніби в бубон, одуд, гула бджола…

У коридорі гупали чиїсь неквапні кроки й охриплий бас мугикав пісню. Мабуть, хтось загуляв і тільки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надією професорів!.. Яке тоді високе все і чисте, які чарівні мрії п’янять щасливе й дуже юначе серце!..

Ліжко було тверде, й від того бік йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру… Треба!.. Напружився і важко сів. Потому ліг на спину й укрився… От би зараз йому в ласкаве літо, в зелений сад!.. Чи на Дніпро, на гору, де він собі приглянув галявину між диких груш!.. Пан не продав, не захотів продати… Варфоломій знайшов з тим схожий грунт на землях міста Канева… Чи то ж вони з Варфоломієм ходили там, коли шукали місця для хати й саду?.. Мабуть… Якби ж не те “недремне око”!.. Всує… Він клопотався землею, садом, хатою, а поліцейські нишпорки опікували весь час його, шуліками вились над ним…

…Те місце було таке, як він хотів. Гора, поросла липами, грушками, глодом… З неї, як на долоні, старий Дніпро з лугами та рукавами, а вдалині, на обрії, немов хмарина в небі, Михайлова стрімка гора, і Прохорівка внизу під нею… Гарно!..

Ледь дочекавсь, коли вони із управителем Вітольдом Вольським, — збіднілим шляхтичем, — та мірчим панським із Межиріч Хілінським приїхали на заповітну гору. Хілінський взяв з собою і двох селян для допомоги.

Тарас, як же господар, пройшов під “власну” липу, що кидала на землю гарну, велику тінь, дістав неквапно із саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса.

— Знаєте, як купувати землю, — пожартував.

— Без чарки сажень вломиться… А землю я купую вперше, — сказав Тарас.

— Щоб більше трохи. Що ці дві десятини!.. — зняв козирок і витер піт на лобі Вольський. Спека була страшна.

— Мені аби під хату та під садок.

— І поле треба.

— Поле моє — папір та полотно.

— То що, почнемо? — мовив до них Хілінський.

— З богом, — махнув рукою Вольський і сів під липу. — Дощику б!..

— Це що, — сказав Тарас, скидаючи й собі бриля. — Отам пече, за Каспієм… Ні кущика, ні деревини… Смажить, мов на пательні…

— Багато там було поляків? — спитав тихенько Вольський.

— В тому краю — немало. Й здебільшого розумні, чесні хлопці, — сказав Тарас. — Ми й досі друзі з деким…

— Так, нам дружити треба… Одна судьба, одна біда…

— О, гості в нашу хату! — кивнув Тарас на стежку, якою йшли якісь пани.

— Перший — то пан Молендський, а другий — пан Козловський, якийсь там родич мірчого, — всміхнувся Вольський. — Вирядився, немов на бал…

І справді, пан Козловський прийшов у фраці та рукавичках. На цій горі, в такій пекельній спеці він був кумедний.

— Леле! Пан заблудився, певно? — спитав Тарас у денді, як той вклонився вишукано, проте нетвердо.

— Прошу, чому ви так подумали? — підправив гострий короткий вус. — Я вийшов на полювання.

— А де ж рушниця ваша чи гончі пси?

— Рушницю несе позаду мій козачок. Тараса наче вжалили.

— І пан стріляти вмів?! —сміявся вже у вічі. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи виліпити для пам’ятника, і кинув гордо:

— Коли б мені попались ви в Житомирі, як я служив там становим!..

— То пан іще й алтинник ! — підсік Тарас.

— Панове, будьте свідками, що цей мужик у сурдуці образив мене, вродзоного!..

— Ти ж брав? — спитав зненацька Вольський. — Чого ж кричати!

— Хто він, щоб тут колоти очі моїм минулим?!

— Добре, — устав Тарас. — Прошу мені пробачити. З’явії лись так несподівано та ще в такому одязі… А я на фрак. маю, як кажуть, зуб…

— Миріться та будем пити могорича, — підтримав Вольський. — Діло уже кінчають…

Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на неї сало, цибулю, хліб, поставив пляшку й чарку.

— Сідайте, гості дорогі! — вклонився всім. — Сюди, сюди, лід липу, — покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мірчому.

Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дістались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, ніби тендітну квітку, він глянув приязно на новоспеченого сусіда-землевласника і мовив просто й щиро:

— Нехай вам тут живеться щасливо й довго!

— Ще спершу треба…

— Купите. Парчевський стільки винен, що з радістю продасть вам землю.

Перехилив, скривився і передав скляницю мірчому, який сидів по ліву руч од нього.

Хілінський мовчки випив; лише кивнув Тарасові. Козловський же, що перебрав у нього тост і чарку, підправив важно вуса й проголосив:

— Здоров’я його величності! Зробилось тихо-тихо.

— Тарах по чагарях! — сказав Тарас, не витримавши цієї паузи. — Без нього тут не обійдеться…

Вольський забрав поспішно пляшку, налив горілки в чарку, яку тримав Молендський.

— Не треба так високо дертись, панство, — сказав потому. — Досить цівї кручі…

Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядькові. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. — Нехай вам бог поможе на цій горі, — сказав і випив селянин. Віддав порожню чарку не синові, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася.

— Бог нами гребує, — сказав Тарас, зиркнувши на Тимофія. Він пригадав, як звуть старого. — Марно нам уповать на бога…

— Пшепрашам! — вирячився на нього пан Козловський. — — В усіх костьолах моляться, ждучи від бога ласки, до нього всі звертаються в своїх молитвах!..

— Що користі з тих молитов! — озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. — Попи, ченці морочать людей в церквах…

— По-вашому, всі богослови…

— Мавпи і лицеміри, — устав Тарас. Зірвав листок із гілки, що нависала якраз над ним, і запитав: — Хто це створив?

— Звичайно, бог.

— Так кажуть нам богослови. Хоч більшість з них, як мають розум, знають, що це не так.

І знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив ліве око, мов приціляючись, і запитав:

— Ну, ви принаймні віруєте в Марію-діву, матір Ісуса, бога нашого?

— Аякже… Мати-покритка — одвічне лихо людства… То як у те не вірити, що справді є, що серед нас!..

— По-вашому, Ісус Христос?.. Боюся навіть мовити…

— Хто постраждав за людство, за щастя всіх, достойний шани й віри, — сказав Тарас схвильовано. — Хто б він не був!..

Козловський хотів було продовжити цікавий диспут, але Тарас нахмурився і, слухаючи, як наляга незвично на нього хміль, почав читати писаний ще в Оренбурзі вірш:

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тільки хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб а нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі…

Важка сльоза скотилася йому на вуса. — Буде тепер у вас, Тарасе, хата біля Дніпра, — тихо озвався Вольський. — Посадите собі садок, тополі…

Щоб не заплакати отут, при людях, пішов до кручі, звідки ще краще видно далеч, Дніпро внизу і схили, вкриті лісом…

…Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був невловний для покупця з Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього більше доби, а й досі не міг дізнатись навіть, чи скоро буде їх благородіє у Межиріччі. Вольський і той лише розводив мовчки руки, оскільки мав оповістку, що слід чекати пана в суботу ввечері. А нині вже був понеділок. Натомість тут уже два дні крутилися і становий, і справник аж із Черкас, та ще жандарм із Києва. У них, звичайно, свої діла, і все ж чогось ці цербери гнітили настрій, змушували перебирати в пам’яті, що й де сказав, як з тим чи з тим повівся. Здавалося, усе гаразд… От тільки… Ні, в шинку, де вчора ввечері він розмовляв з селянами, не помічав когось такого… Трохи його помулював той могорич під липою і пан Козловський… Може, доніс уже?.. Був становим приставом…

Коли сідало сонце, не витримав. Узяв паперу аркуш і написав цидулку Варфоломієві:

“Я не дождався Парчевського, то й не зробив нічого, тілько купив гербового паперу; а на папері тім пишіть вже ви, що знаєте і що вам бог на розум пошле. Оставайтеся здорові; нехай вам бог допомагає на все добре. Щирий брат ваш Т. Шевченко. Іюль 13, 1859”.

Зробив пакет, віддав Давиду-шинкареві, щоб переслав узавтра в Корсунь, і попросив, таки ж у нього, коней до Пекарів.

Ще в п’ятницю, як обміряли землю, одержав лист від Лазаревського, який його стривожив і засмутив, бо в ньому все було округле і несуттєве. Ні слова про цензуру та книгу, в неї послану, ні півсловечка й про те, чи граф Толстой живе ще й досі в Академії. Якщо екс-віце-президента відтіль попросять вибратися, то й він, Тарас — раб божий, що на поруках у їх сіятельства, зостатись може не тільки без майстерні, а й без квартири…

Коні біжать неквапно, кучер мугиче щось, на пісню схоже, чи просто так мелодію… Думки ж прядуться далі. І все чогось сумні, мінорні… Мабуть, заїде ще до Києва на кілька днів і в Гирівку — обняти матір Лазаревських, та й поверне голоблі на Петербург… До того, як придбає землю Варфоломій і вибудує на ній якусь хатину!..

— Паняй, паняй! — гукнув хтозна для чого кучерові. Той стрепенувся, вйокнув і… перестав мугикати свою журбу.

На березі чекати мусив на перевіз. Сидів на теплому — ще з дня — корінні явора, що оголила повінь, дивився, як у негустому вечорі несе могутні води старий Дніпро, і серце йому стискала туга. Так рвавсь на рідну землю, так марив нею, бачив її у снах, а наяву… Були і радість зустрічей, і сльози щастя; нині ж надходить час скорботи. Не сталось ще нічого, окрім затримки з купчою та скупченням чинів поліції у Межиріччі, та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю дорогу через Дніпро… Куди ж подівся той перевізник?.. Вечеряє чи п’є з рибалками на тому боці в Прохорівці?.. А може, ти, старий джиґуне, так припустив із Межиріччя, бо закортіло глянути в глибінь очей Марії?.. Пусте! Там гроші й речі… І вишита тобі сорочка?.. Згинь, сатано! Доскіпуєшся, немовби слідчий. Що я — чернець, аскет чи, може, ходячий труп? Живий, здоровий, здатний до боротьби й до щастя простих людських взаємин!.. Ну ж, ну… Дай спокій! Бачиш, горять вогні на річці? То плотарі сплавляють ліс. Пристати б оце до них і… Он, здається, пливе й Харон дніпровський! Таки гуляв на тому боці. Чи ставив десь у затоках верші…

— Добривечір! — підвівся з кореня, коли Харонів човен уткнувся носом у мілину. — Поїхали?

— Сідайте вже.. — нечемно буркнув перевізник. Тарас ступив у човен і сів на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пішли, пішли у невість ночі, злилися з нею… Тільки вже з середини річки, як більше висипало на небо зір, вони ледь-ледь окреслилися по верховіттях і стали чимось схожі на придніпровські кручі.

Гори мої високії!.. —

знялось щемливо в серці, так ніби він плив не Дніпром, а сірим чужим Уралом. Вгледівся і в далині, на тлі зірок та неба, побачив Княжу гору, а поряд — ту, яку обрав для того, щоб поселитися.

Не так і високі,

Як хороші, хорошії!..

Та що це з ним сьогодні діється?.. І перевізник чомусь мовчить, немов набрав у рот води.

— Ви, дядьку, що ж, із Пекарів чи з Прохорівки?

Не відповів.

Махав затято веслами, неначе бив дніпрову воду, зганяючи на ній якусь свою досаду.

Невдовзі з ночі випливли тремтливі цятки вікон Михайлової гори. Отак, з води, він їх уперше бачив і враз відчув свою самотність на цій землі. Ні, друзів є немало; ще більше тих, хто любить його поезії, хто поважає його за них. І попри все це душить його сирітська, вічна самотина. Хто він такий на цій землі великій.. Хто жде його і хто за ним печалиться в оцій пітьмі?.. Марія?.. Чужа жона!.. Брати, сестра?.. В них є за ким печалитись, а він давно відірваний од їх гіллі… Як пліт отой, що проплива позаду, на бистрині, від лісу…

Тут човен зменшив швидкість, черкнув об дно й спинився. Тарас віддав монету за перевіз, яку давно приготував, і вискочив на чорний берег.

— Дякую! — гукнув у темінь.

Хлюпнули водою весла… Скинулась на плесі риба чи птах якийсь ударив нехотя крилом об воду… Тиша…

Зітхнув, поглянув (світяться під небом зікна!) й пішов на них, мов на маяк блукаючий у морі човен. Стежка вгиналась м’яко, стелячись йому під ноги… Як-то ітиме він за рік чи два до власної своєї хати? Що почувають люди, йдучи додому, в милу свою родину?.. Мабуть, ідуть, і все. Бо звиклі. Бо впевнені, що так повинно бути, що в кожного, — нехай то й звір чи пташка, — є десь своє пристанище, своє гніздо…

Чи то йому здалося, чи й справді вгледів крізь буйну кропу яблуні в одному з світлих вікон її такий знайомий і все ж такий далекий кирпатий профіль…

— Стійте! — спинив його рішучий владний окрик. Із темряви чи з-за кущів на нього раптом виплив пристав з Мошен Добржинський, якого він сьогодні бачив у Межиріччі, та ще якісь, озброєні кілками, люди.

— Стійте… — сказав пристав, відсапуючись. — Тарас Шевченко?

— Слухаю.

— Я мушу вас арештувати.

— За що?

— Не знаю. В мене такий наказ. — Дістав хустинку, витер на лобі піт. — Прошу до річки — в човен!

Оглянувшись на світлі вікна дому, в який ішов, на віття саду, вирізьблене на тому тлі, ступив униз, шукаючи ногами стежку, що раптом десь поділася. Попереду біліла спина соцького або десяцького, обабіч теж, позаду сопів пристав Добржинський.

На диво був спокійний. Логічно все! У кожного своя робота й свої також уявлення про честь та совість…

Тільки глибоко десь у серці тривожно щось озвалося і розлилось йому по грудях холодом. Уже напівзабутим, отим страшним, що на межі неволі й волі…

Глянув на розсип зір, на місяць, що підіймався з лісу, й одвів на темінь очі… Мав бути знову кременем!..

…Його збудив уранці на другий день не хто-небудь, а сам черкаський справник. По тому, як він увійшов, як випинав затиснуті мундиром груди, Тарас збагнув, що діло кепське, що для Табачникова (учора чув, як зветься справник) він послужити може твердим, надійним гарним засобом доскочити нового чину.

— Виспалися? — спитав, коли Тарас підвівся і сів на лаві, засланій старим рядном. — Не на перині, звісно…

— Ми до перин не звикли, — сказав Тарас. Нахмурився і запитав: — Яке ви мали право повестись так зі мною?!

Табачников пройшов до столу, поважно сів, чомусь потер долонями своє округле масне лице з очицями, як в поросяти, і теж спитав із посмішкою:

— Не знаєте того самі?

Тим часом ввійшов жандармський офіцер.

— А-а, пан поручик… Прошу, прошу! — вказав на крісло справник.

— Це хто? — кивнув жандарм.

— Художник із Петербурга.

— Той самий?

— Так.

Ввійшло ще двоє. Певно, якісь чиновники. Жандарм кивнув, щоб сіли.

— То що ж це ви? — звернувся він до Тараса. — Немолодий вже, служите в Санкт-Петербурзі, а дозволяєте собі таке!..

— Ви, може, мені, панове, скажете, чим зобов’язаний такій увазі й такому дикому до мене ставленню? — спитав Тарас.

— Ну, добре, — випнув груди й поклав на стіл важкий кулак Табачников. — Чотири дні тому назад ви обміряли землю у Пекарях?

— Так. Хочу там поставить хату.

— А з вами там були пани Хілінський, Молендський, Вольський та селянин Садовий з сином?

— Були.

— Ви пригощали цих вищеназваних людей горілкою?

— Хіба це гріх?

— Гріх потім був!

— Не розумію…

— Що ви їм говорили, випивши? Про бога, матір божу та про Ісуса?

Ось воно з якого боку вітер! Вже хтось доніс про диспут довкруг листка. Чи не Козловський?

— Це все обмова, наклеп, — сказав спокійно справнику. — Таких речей ми не торкалися на тій горі. Пили, про щось бесідували, співали трохи…

— А хто казав, що божа матір — покритка? Ви!

— Я такого не говорив. Покепкував з Козловського, а він зі злості, мабуть, і набрехав.

— Ви й Саваофа лаяли, ще й підставляли йому, — яке блюзнірство! — прошу пардону, задницю для поцілунку! Тарас підвівся, глянув у білі очі справника:

— І ви могли повірити в таку мерзоту?! Справник устав також.

— Сідайте! — мовив з притиском. — Питати тут буду я. Чи пан Крижицький, — глянув у бік жандарма. Той не примусив себе просити довго й також устряв у допит:

— В шинку Давида ви фіглювали зерном пшениці й жита, доводячи перед селянами злочинну думку знищення царя й панів народом. Було таке?

— Я там казав, що скоро цар дасть волю, і всі селяни, — жито, — вважатимуться, як і пани, пшеницею. Жандарм скривився в посмішці.

— Я доповім про все це київському генерал-губернаторові князю Васильчикову, — сказав рішуче, вставши із-за стола.

— Все ж їдете? — спитав несміло справник. — Гадав, що ми сьогодні…

— Вже запрягають коней.

— Візьміть мене з собою! — ступив Тарас до нього. Жандарм звів брови, скоса зиркнув на справника й розвів руками:

— Взяв би, але, на жаль, немає місця в екіпажі.

— Я проведу вас, — спритно схопився справник. Вже від порога грізно сказав Тарасові: — А ви… Допоки вестиму слідство, житимете отут, у домі станового. В селі собі гуляйте. А за село — боронь вас боже!

Вийшов слідом за трійцею, що чимось, видно, муляла йому в душі.

Відчувши раптом втому, Тарас пройшов до лави і важко сів. Ускочив у поліцейсько-жандармську сіть!.. Тепер вони не випустять його сяк-так. Не жарт — спіймали на богохульстві! Це ж шанс який довести свою старанність, вислужитись. Недремне око!..

Серце мов хтось здавив…

Підвівся, вийшов у коридор, набрав води з відра, що тут стояло, й припав до кварти… Вскочив!..

У середу, вже аж надвечір, йому сказав хтось, що у Мошни приїхали Шевченко з Корсуня та Симиренко із Городища. Приїхали до управителя цього мавтку Ягницького, що жив у панському палаці в парку. Хотів одразу ж піти туди, але згадав, що там якраз Табачников. Щоб не проґавити Варфоломія та Симиренна, побрів по тій дорозі, якою мали їхати вони назад. Це ж, певно, брат вважає, що він уже в Максимовича чи навіть десь під Києвом… Три дні минуло… Леле, уже три дні, як він в неволі знову! Нехай вона ще й не така, як в році сорок сьомому, та все ж страшна… Тоді він був молодий, здоровий, а зараз кожна прикрість йому холодить серце й стискає болем голову. Душа міцна, як і колись, а тіло вже підупало, тяжко йому витримувати таке буття, таку наругу… Муштра й життя в пустелі, видно, наклали карби глибші, ніж те здавалось спершу. Вдовбалися таки добряче! Серце, хоч ожило, вже не сміється знову…

Постукування легких коліс прогнало сумні думки. Здається, їдуть… Добре, що тут заждав: побачаться без зайвих вух. За ним весь час хтось назирає в оцих Мошнах!.. Чогось сумні та невеселі, — як конотопський сотник, — його дружки…

— Тпру! — зупинив баских лискучих коней Варфоломій. Платон стрибнув на землю, подав холодну руку.

— Ви чули мою пригоду? — тихо спитав Тарас, вітаючись з Варфоломієм.

— Того сюди й приїхали, — сказав Платон.

— Гадали, мо’, Ягницький зарадить лихові… — додав похмуро Варфоломій.

— Відмовився?

— Та він би й рад… Табачников немов зірвався з цепу. Той роздуває довкіл таке!.. Послав у Київ рапорт, а сам тим часом нишпорить, шукає всюди змовників.

— Засидівся уже в Черкасах, хоче перелетіти в Київ, — сказав Платон.

— На спині моїй заїхати…

— Хотіли дать на руку, так не бере, собачий син, — озвався Варфоломій. — Аж труситься, так хоче взяти лепту, а поспішив із рапортом. Та ще й жандарм якийсь тут був…

— Учора вдвох допитували мене у хаті станового, — сказав Тарас.

— Той взяв би теж, — підкинув думку Симиренко.

— Поїхав ще учора вранці в Київ.

— Виходить, кепське діло.., — мало не плакав Варфоломій.

— Як бог не видасть, кажуть, свиня не з’їсть, — утішив його Тарас. — А он і страж мій пильний — пан становий!

Дорогою у їхній бік неквапно йшов Добржинський. Не йшов, а так, прогулювався у надвечір’ї…

— Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дівку.

— А що? — сяйнули очі в Симиренка. — Діждемось ночі десь у яру чи в лісі, підхопимо тебе і чвалом!..

— Куди? — спитав Варфоломій.

— Жила б оце Січ Запорозька! — сказав Тарас.

— Ще, може, щось придумаємо, — подав Платон правицю. — Я днями буду в Києві… А зараз треба їхати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди…

Варфоломій обняв по-братньому, поцілував. Не втримався, щоб не вколоти докором:

— Казав же я тобі, Тарасе, — побережись…

— Добереглися, що далі нікуди! — спахнув Тарас. — Табачников тут бог і цар!.. Паскудство.. Візок хитнувся, затупотіли коні, рвучись у путь.

— Бог милостивий!.. — махнув рукою Варфоломій.

— Прощайте! Я напишу!.. — гукнув Тарас.

Знялася легка вечірня курява й осіла тихо, згладжуючи сліди коліс…

…Чекаючи наказу з Києва, Табачников носився з ним, як дурень із дверима. Стурбований тим поговором, який пішов межи людьми по селах біля Мошен, він підхопив цей неспокійний і нелегкий для себе скарб, примчався з ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в своєму домі. Чи щоб не втік, чи, може, мав іще якийсь, лише йому відомий, замір.

Увечері, за кілька днів, гукнув його до кабінету, де на столі, замість паперів, стояла пляшка, келишки та вишукані, як для Черкас, наїдки.

— Сідайте, — сам підсунув йому стілець.

— Що сталося? — гукнув Тарас, — Прийшов указ про те, що я призначений якимсь міністром?

— Хочеться покуштувати влади? — спитав замісто відповіді. — Мені чомусь здається, що ви берете вище…

— Такої! Хто б подумав, що ви вважаєте звання поета вищим од міністерського!

— Поет і вождь… — примружився, мов кіт на мишу, поліцейський. Налив тим часом келишки, один підсунув “гостеві”, а другий взяв, мов щось живе, в кулак. Як видно, звик усе тримати міцно. І запитав. — Взяли б мене міністром, коли б я став на вашу сторону?

— Чи ви не з глузду з’їхали? — як міг спокійно мовив на те Тарас. — П’єте задуже, мабуть… Табачников підніс правицю з келишком.

— Я п’ю здоров’я ваше!

— Спасибі…

Дружно випили і закусили.

— Минуло всього три дні, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, — сказав серйозно справник. — Цибульські просто моляться на ваш пресвітлий образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко, Вахмистренко, Боковня, Слюсар… Нєсть їм числа!

— Ви що ж, за мною бігали усі ці дні? — спитав Тарас. — Негарно…

— Ні. Очі й вуха у мене скрізь.

— Обплутали, як той павук?

— Годжуся я в міністри?

— І знов за рибу гроші!..

— Пора по другій.

— Думаєте, що я сп’янію швидко й почну молоти вам хто-зна-що?

— Сп’яніли ж ви у Пекарях…

— Ні. Я тоді не впився.

— Не був п’яний, а ніс таке!.. Тепер самі подумайте, що випливає з цього…

— Що?

— Божевілля…

— Славненько! То я оце, по-вашому… — всміхнувся, ще не вловлюючи, до чого гне Табачников.

— Лиш божевільний може постать супроти бога і влади, ним помазаної! — державне випнув груди філософ-справник.

— Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й заднє місце, аби довести?.. — гнівно спитав Тарас. — Це ж підло!

— Я — патріот, — промовив гордо справник. — А ви — загроза ладові, який у нас панує, цареві, всій імперії. Од вас чекати можна чого завгодно: бунту, різні, мазепинщини… А доля так розпорядилася, що я, звичайний справник, урятувати можу свою Росію від злої смути…

— Що вам на розум спало? — глухо спитав Тарас.

— Послати вас у божевільню в Київ… Це вдарило немов обухом по голові.

— Гадаєте, у вашій владі? — спитав неначе із-за стіни.

— У мене там є приятель, який на всіх таких, як ви, недобрим духом дише. Він зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократію…

— Мене знайдуть і визволять.

— Нехай собі, — всміхнувся хижо справник. — Чутки підуть, — а в тому ми посприяємо! — що ви звихнулись, з’їхали, як мовлять тут, із глузду… Що б не казав — усе бредня, химерія… Кінець кумиру, амба!

Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов розбігалися. Замір цього катюги чорний… Навряд чи він без губернатора на те одважиться… А що, як вигадав усе не він, а хтось із вищих?..

— Як патріот, я, зізнаюсь, нещадний, — своєї вів Табачніков. — А як людина… Можу вам дати шанс!

— Цікаво… — протяг Тарас, пригадуючи, де він уже це чув. А-а, слідчий Третього відділу Попов! Його слова, його гидотний спосіб… Які ж вони всі схожі — мов від одно суки!..

— Ви намалюєте портрет його величності, — на повний зріст, при орденах, — і я повішу його…

— Кого? — всміхнувся. — Царя? Табачников побагровів.

— Такі, Шевченко, жарти!.. — аж засичав.

— Не я сказав “повішу”, — стенув Тарас плечима.

— Ти намалюєш портрет царя, — олією, на повний зріст, — і чітко так підпишеш: “Тарас Шевченко”, а я його… портрет той! — повішу тут, у кабінеті, аби начальство бачило, який ти вірнопідданий. Га?!

— Ми, здається, ще не пили на брудершафт, а ви мені вже тикаєте, — утік Тарас од відповіді.

— Пардон! Пардон! — підвівся справник. — Буде портрет чи ні?

— Як кажуть, рада б душа у рай… — розвів Тарас руками. — Не можу я намалювати такий портрет.

— Чому?

— Нема моделі.

— Чого нема?

— Царя, кажу, немає тут. Щоб він, як ми оце, посидів, а я його намалював…

— Змалюєш так.

— Ні. Мій учитель, покійний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не робили ми ні мазка, коли нема моделі…

— Напав, гадаєш, на простачка? — всміхнувся. — Я теж учивсь. У Києві, в університеті.

— То ось чого він, бідний, почервонів!..

Табачников налив собі по вінця келих, випив. Потому вп’явся поглядом в заарештованого і проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово:

— Портрет царя. За кілька днів… Інакше — я пошлю дружку моєму в Київ… І хай господь вас заступає там!..

Уже в своїй кімнаті… в чужій кімнаті-камері, — хоча вона була без ґрат та без замка, — Тарас дав волю серцю — вдарив стілець ногою. Пройшовшись сюди-туди кімнатою, завважив раптом келишок, якого й досі чомусь тримав затиснутим в пітній руці. Жбурнув його в одчинене навстіж вікно і сів до столу. Іроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть, гризуть із року в рік!.. .Погрожує йому Кирилівським монастирем… Це ж, певно, в тому рапорті, що справник послав самому губернаторові, вже є пером написані його “художества” супроти бога… Мабуть, це ще страшніше; це не заслання і не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься така ганьба й наруга на цій землі!..

На очі йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вірш, написаний учора тут… Як міг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб справник тут не побував і не побачив… А втім, здається, в ньому нема чогось такого… Йому ж іще не заборонено — новим царем! — писати та малювати!.. Бач, звик ховатися за десять літ заслання… І недарма. Гаразд іще, що зшиток з його поезіями забутий в брата в Корсуні. Якби колись покинув у Сологуба оті свої “Три літа”, то, може б, легше йому прийшлося потім…

Узяв перо, вмочив його і написав на аркуші, вгорі, над віршем: “Сестрі”. Пробіг рядки очима, де йшлось про сон, і зупинився, вражений пророчістю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповні лише сьогодні.

І в хвилі човен порина,

“Мій братику! моя ти доле!”

І ми прокинулися. Ти…

На панщині, а я в неволі!..

Отак нам довелося йти

Ще змалечку колючу ниву!..

Правда: знов поринає човен його життя… Він не писав цареві од, не буде й нині тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справді треба було втекти на вороних з Платоном і Варфоломієм?! Вже був би досі… Всує! Людині чесній, щирій і справедливій ніде немає місця, за нею скрізь чигає влад.і неволі й зла… Хотів хоч тут, на берегах Дніпра, знайти собі пристанище на старість літ… Минуло менше тижня, а вже йому вдається, що те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде…

Вмочив перо, підсунув аркуш і, як завжди в тяжку хвилину вирвав із серця біль, розпуку рядками вірша-стогону:

Колись дурною головою

Я думав: “Горенько зо мною!

Як доведеться в світі жить?

Людей і господа хвалить?

В багні колодою гнилою

Валятись, старітися, гнить,

Умерти й сліду не покинуть

На обікраденш землі…

О горе! горенько мені!

І де я в світі заховаюсь?

Щодень пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні!”

Знесилений, обм’яклий весь, сидів над віршем, вдумуючись, чи все сказав, чи так сказав. Тепер, відколи вирвався із тих пісків закаспійських, старався кожне слово, немов стрілу, пускати в ціль. Хто знає, скільки йому відпущено паперу й днів?..

Згорнув, нарешті, аркуші, зиркнув довкіл, — як у казармі! — й сховав мерщій в кишеню. Так буде ліпше. Можна б і за халяву, але чобіт немає.

Хоча була глибока ніч, у хаті стояла денна спека. Дмухнув на свічку й тихо, щоб не збудити справника, покрався в сіни. Садом вже йшов звичайно. Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве… Так, мимохіть оглянувся і вгледів білу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить, дурний, несе собачу службу!.. Боїться, бідний, справника… Це ж утечи він зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка…

З високого крутого замчища йому відкрилось диво — Дніпро у сяйві місяця!.. Його Дніпро… А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб міг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й літав би вільно й вічно над цим безкраїм обширом!..

На сході ледь-ледь світліло небо… З імли на плесо виповз, мов Змій Горинич, сиплючи снопами іскри, пароплав…

…Несповідимі путі господні… й справникові! Ще снідали вони в Черкасах, а на обід примчали вдвох у ті ж Мошни, якраз на борщ і кашу до станового. За всю дорогу справник не обізвавсь і словом. Та й він мовчав: учора наговорилися!

— Де ваші речі? — вийшов із дому справник, коли Тарас одпочивав на колодках під грушею.

— У Прохорівці. А що?

— Пишіть листа, і я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з двору, а він дістав із саквояжа (треба його з листом вернути Максимовичам!) папір та чим писати й замислився. Погано, страх погано, коли не сам собі господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж написати? Правду? А де вона й навіщо нею лякать людей, які не можуть тобі зарадити?.. Поставив спершу: “Мошни 22 липня 1859” і написав:

“Мої єдині друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мої речі, і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й ні, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь здорові! Нехай вам бог помагає на все добре. На той рік, може, буду вашим сусідом, а поки що не забувайте щирого вашого

Т. Шевченка.

А саквояж ваш я таки трохи пом’яв. Вибачайте!”

Згорнув удвоє аркуш. Навряд чи він заїде… Мо’, повезуть… Казенним коштом, споро!.. Тоді везли дванадцять діб. По бездоріжжю. Нині ж… А може, ще цей препаскудний справник здійснить свою погрозу? Навряд. Хіба як вищі власті дали йому на те ласкаве благословення… Мерзенний стан, коли безсилий вирватися з липких тенет!..

Підвівся і сам пішов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось поїхав до Максимовичів…

За кілька днів, надвечір, коли привіз малих синів Добржинського до управителя, відчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобі!

— Ви з нами йдете, дядьку? — спитав молодший хлопець.

— Ні. Йдіть самі, — озвався. Не мав чомусь бажання провадить світські бесіди. Та й не хотілося йому — на зло! — тікати від тих очей. Оглянувся. Ще молодий… Років сімнадцять, може… Поволі, мов знічев’я, іде до нього. Очі аж завеликі, повні якогось палу… Радий, що не проґавив… Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне…

— Здрастуйте!.. Я… я давно хотів зустрітись з вами… — залепетало. — Я тут живу… У дядька… Ви, може, чули… Він Яровий, і служить тут… О! Ви, напевно, знаєте його дружину! Вона дочка художника, професора по малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Києві. Я чув, що ви збиралися посісти місце…

— Вибачте, — сказав Тарас сердито. — Я маю йти. Мене там ждуть, — кивнув у бік палацу панського, куди пішли приставенята.

— Зайдіть до нас! Будь ласка!.. — молив юнак. — Я снив цією зустріччю… Коли б ви знали!..

Мовчки пішов алеєю. Юнак за ним. На відстані, яка поволі збільшувалась.

Ніхто ще так за ним не стежив… Знає про нього те, що він давно і сам забув… Це ж треба!.. Йде. Несміливо, мов собача бездомне, якому кинеш кістку… А може, він, цей хлопець, за ним поплівся з голоду? Так ні ж, тут дядько служить… Може, чим завинив перед “властями предержащими”, і становий примусив його служити нишпоркою? Ні, так не служать з примусу!..

З палацу вибігли малі Добржинські, раді, що попрощалися, що можна знов податися кудись на річку, в поле. Завтра їм, бідним, їхати від батька-неньки в Київ, науку гризти…

— Васю! Ти їдеш з нами? — кинулися вони до хлопця, що зупинився осторонь.

— Авжеж… поїду… — мовив, не зводячи очей з поета, якого добрі коні от-от помчать від нього.

Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось душа взялася льодком журби.

Прислухався. І він, як видно, теж гімназист, і вчиться теж у Києві… О світ, о люди!..

Ввечері, коли прийшов у гості (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й приніс дарунок Максимовичів — свіженьку першу книгу “Украинца”, ті сяючі, пекучі очі з’явилися туди ж за ним. Господаря нітрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч він живе й працює тут і, певно, знає усе, що діється в селі й маєтку.

— Прошу! — ледь уклонивсь Тарасові, запрошуючи його в світлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар і чашечки до нього збіглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч і поляк, а діло знає!..

Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарешті, й до Максимовича, оскільки в книзі, яку приніс, були лише його труди на ниві літературній та історичні студії.

— Що то як вчений муж, — сказав Тарас, гортаючи. — Зібрав докупи всячину, і — маєш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.

— Цікаво… Що ж він пише в своїх листах Погодіну?

— Таж про Хмельницького…

— Співа хвалу чи лає?

— Ще не читав.

— О! Тут і “Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем”.

— А ке сюди!

Ця пам’ятка старовини його давно хвилює, вабить, проситься йому до рук чи до пера, та все ніяк не змусить себе покинути усі діла й засісти за цю тяжку роботу. А він, дивись, одважився, знайшов снагу і втяв-таки! Ну ж, ну, подивимось та почитаємо вже надруковане…

— Що, справді там по-українському? — спитав господар.

— Слухайте! — сказав Тарас, устигши вже прочитати рядків десь вісім-десять:

Боян віщий було схоче

Кому пісню заспівать,

Зараз думкою по древу

Починає він літать;

Біжить вовком-сіроманцем

По горах і по долах;

Орлом сизим пролітав

В піднебесних облаках…

Примовк, заглянув далі.

— Що? — запитав Грудзинський.

— Жаль… Не знайшов тональність… — сказав Тарас. — Це ж героїчна пісня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут… Послухай:

О Бояне, соловею

Давньої години!

Коли б ти защебетав був

Про оці дружини!

Коли б ти ізвив був славу

Вкруг сеї години!..

— Мда-а… — відхиливсь Грудзинський на спинку крісла. — Трохи воно…

— Хай вибачить, та далі я не можу цього читати! — тяжко зітхнув Тарас. — Це ж треба так…

— Взялися б ви!

— Я думав…

— Будь ласка, дайте мені цю книжку хоча б на ніч! — підбіг той пильний хлопець. — Я вранці вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив її собою.

— Васю, йди погуляй… — ласкаво сказав Грудзинський. — Розмова в нас… Юнак умить почервонів і вибіг.

— Хто він такий? — похмуро спитав Тарас.

— Хороший хлопець… Що з ним таке сьогодні?.. Слухайте! Цю штуку треба робити вам, Тарасе! І тільки вам!

— Спасибі на добрім слові… Вирвусь, дасть бог, на волю — спробую…

— Шевченко тут?! — вбіг становий Добржинський. — Від губернатора прийшла бумага…

— Що в ній?

— Велять, щоб вас негайно прислали в Київ.

— А там куди?

— В поліцію.

— Ну, слава богу!.. — тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився справник.

Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися…

…Хіба ж отак збирався в’їхати в старий і славний Київ! Хоча на возі поряд сидів звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не міг забути ані на мить, що їде він казенним коштом і не до друзів милих, а на розправу до поліцмейстера, який повинен виконати високу волю генерал-губернатора.

В поліції його зустріли радісно.

— Де вас чорти носили? — насипався якийсь, напевно, високий чин.

— Таж їхали… — протяг незрушно соцький.

— П’ять днів з Мошен до Києва?!

— Таж поламалось колесо…

Високий чин сердито пирхнув і наказав одному з трохи менших чинів поліції:

— Негайно до генерал-губернатора!

— Обох?

— Ні. Тільки пана академіка.

Невдовзі він, раб божий, стояв уже перед дверима до кабінету його сіятельства князя Васильчикова і Андрієвський, — чиновник для особливих доручень при генерал-губернаторі, — напоучав його тихенько, як слід поводитись і що казати князеві.

— Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про віру й матір божу з католиком! І тільки з ним. Іларіон Іларіонович не любить польсько-латинський дух… І ви ж — еге? — не любите… А ще якби змогли розчулитися, пустить сльозу!.. Він страх як любить сльози і каяття…

— Не маю в чому каятися, — сказав Тарас.

— То від образи плачте… Приїхали на рідну землю глянути, вклонитися могилам батька, матері, а вас якийсь поляк-католик зіткнув з поліцією. Хіба не прикро?

— Просто-таки обурливо!

— Тихіше!.. Вже виходять пани купці… Купці пройшли, здивовані якісь, розгублені.

— Ввійшли по шерсть, а вийшли стрижені? — спитав Тарас чиновника.

Той усміхнувся тільки і підштовхнув його легенько до дверей.

Князь щось шукав у течці й не помічав їх довго. Нарешті звів байдужі очі.

— Слухаю… А-а, це, напевно, пан академік із Петербурга!

— Тарас Григорович Шевченко, — представив його чиновник князеві. Тарас злегка вклонився. Як при знайомстві.

— Що ж ви там?.. Мені таке тут написав Табачников!.. — узяв зі столу аркуш і знов поклав.

— Я розпитав Шевченка, — встряв Андрієвський. — Справника ввели в оману. Шляхтич один, Козловський…

— Було блюзнірство чи не було? — спитав суворо губернатор.

— Католик той все вигадав, — сказав Тарас. — Я трохи з нього покепкував за те, що він прийшов у фраку “na роlоwanie”; він розгнівився і отав мене спонукувати до диспуту про бога й віру…

— Треба з цим щось робити! — кинув сердито князь. — Поляки ці чужі Росії та православію. А гонору, дурних претензій!..

— Правда, — піддакнув скромно Андріввський. — Нам ці ляхи…

— Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберіться у цій пригоді. А вам, — кивнув Тарасові, — я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там люди більш розвинуті, за будь-яку дрібницю не прагнуть взяти ближнього за горло й вислужитися…

— Я тут хотів купити… — почав Тарас, та Андрієвський його смикнув. — Спасибі! Так і зроблю…

Як вийшли, Марко Олександрович зітхнув полегшено і посміхнувся. А в кабінеті, куди привів Тараса, щоб “розібратися”, сказав повчально й ніби не без іронії:

— Коли начальство радить, біжи мерщій виконувати, бо то наказ!

— То що, я можу їхати? — спитав Тарас.

— Заждіть. Побудьте в Києві. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке собі пояснення, яке дало б підставу закрити це печальне діло… Маєте, де зупинитися?

— Та вже знайду, — сказав Тарас, подумавши, що краще він подбає сам про житло, як має дбати пан поліцмейстер.

— Добре, — подав правицю Марко Олександрович. — Зайдіть до мене… так днів за три. Я підготую проект пояснювальної записки й вам покажу.

Проводячи із кабінету, шепнув уже біля дверей:

— Був тут на днях “сладчайший” наш Платон Федорович…

Тарас хотів спитати, де може він забрать свої пожитки, як розчинились двері й до кабінету влетів, як вихор, патлатий піп.

— Тут, кажуть, Тарас Шевченко! — рявкнув таким густющим басом, що задзвеніло у вікнах скло.

— Ну-у, батюшко, я ж вас просив… — скривився Марко Олександрович. — Це ж вам не храм…

— Чистилище! — притишив трохи голос могутній піп. — А може, й пекло!.. — Різко одвів рукою миршавого чиновника й постав у всій своїй козацькій величі перед Тарасом. — Здрастуйте, мій дорогий! — обняв його, поцілував. — Я вас беру до себе! Бо ці песиголовці вас замордують голодом і чарки теж не піднесуть… Марко не проти. Еге? — звернувся до Андрієвського.

— Будь ласка. Навіть радий, — всміхнувся той. Піп розшукав і сам поніс Тарасів нехитрий скарб. Крізь простір і крізь юрбу проходив, як ніж крізь масло, тільки метлялась ряса та довга грива…

— Вибач! Я ж не назвався, мабуть? — спинився вже біля Софії. — Отець Юхим… Тьху! Ботвиновський Юхим Георгійович. А он моє обійстя! — кивнув на двір, обнесений міцним парканом. — Як десь у когось перебереш, питайся брами Заборовського: мій дім навпроти неї, утрапиш сам. Собакам я тебе представлю — знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як піп рвонувся далі. За кілька днів у домі отця Юхима зібралася велика учта на честь “привезення Тараса в Київ”. Юхим Георгійович, щоправда, висловився більш по-церковному: “честных мощей Тараса” і цим надав великій учті непевного якогось тону. А втім, компанія була така, що збити її з наміченої дороги не зміг би вже й потоп всесвітній. І як нагадувала вона Тарасові тих мочеморд, яких колись очолював і надихав Закревський Віктор!..

— Братів! — підніс срібляний келих отець Юхим. — Сьогодні в нас врочистий день — вшановуємо такого гостя, якого ще, — не ображайтеся, — не бачили в моєму домі! Он він сидить, нахмуривши ясне чоло…

— Бо хоче швидше випити, — підкинув слівце подільський купчик Балабуха, Юхимів щирий приятель.

— Не заважай! — зиркнув на нього гнівно отець Юхим. — Ми нині в храмі… Більшому, ніж храм Софії, вищому, аніж дзвіниця лаврська. Ми в храмі — мислі! — Передихнув, поставив келих і знову взяв. — Наш дорогий Кобзарю! Хоч ти до нас приїхав не дуже весело й не по своїй, як кажуть, волі, ми всі щасливі з того, що ти сидиш отут між нас, твоїх завзятих пошанувальників і щирих друзів. Батьку, ти нам сказав, хто ми такі, якого роду-племені, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..

— А в тіло ми його ввіллємо зараз, — озвався знову пан Балабуха.

Піп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповідь. Струснув, мов лев, чуприною, підніс вагому чару й проголосив:

— Тарасе, будь здоровий.

— І вільний будь! — додав панок, який весь час крутився перед очима і лип до гостя, немов реп’ях.

— Спасибі. Будьмо!

Вже по якійсь там чарці панок-реп’ях, що пив і їв чи не найбільше, гукнув писклявим голосом:

— Тарасові, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далі в світі жити, куди іти!

Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блукає слідом, крутиться довкола нього.

— Слово моє просте… — підвівся. — Будьмо завжди людьми!.. І ви також, — додав тихіше для Реп’яха, що вимагав розвинути короткий тост.

— Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет і златоуст, а нам не хочеш мовити… Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носі!

— Тарасе, батьку, просимо!

— Ми так давно хотіли вас послухать!

— “Послання”!

— “Сон”! — гукнув Реп’ях. — Де про царя…

— Ну, добре, — спинив Тарас той гамір. — Я прочитаю, панове, “Сон”…

Реп’ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очі в нього зблискували.

Тарас прокашлявся й почав той “Сон”, який читав на вечорі у Симиренка:

На панщині пшеницю жала…

Отець Юхим аж просльозився. Інші лише похнюпились, як дочитав. Один Реп’ях скривив тоненькі губи і підкусив словами із “Кобзаря”:

— “Було колись — в Україні ревіли гармати…” Не ті тепер вам сняться сни!

Кров шугонула в голову, але Тарас зміг подолати волею бажання вилить чарку в єхидну пику. Може, йому цього і треба, щоб був скандал, щоб розійшлись по Києву брудні плітки про нього.

— Мо’ б, ліпше ми щось заспівали? — мовив як тільки міг спокійніше.

— Божественну якусь, панове! — підтримав на свій манір мерзенний шпиг, гадаючи, що він, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнірствувати, як в Пекарях. Бридота!..

Поставив чарку й рвучко, рішуче встав.

— Тарасе, що з тобою? — гукнув Юхим.

— Спасибі. Мені пора…

— Куди ти?

— Я вже піду.

— Надворі ніч. Дощ та багно!

— З багна прийшли, в багно усі й повернемося. То все земля…

Протисся між стіною та спинами вже геть хмільної братії.

— Та що ж це, люди добрі! — ударився руками в боки піп. — Ти ж нам псуєш, Тарасе, усю обідню! Гарно так почали… Зостанься!

— Не можу. Вибач… — вислизнув з його ручищ.

— Гей, хто там є, замкніть ворота!

Хихочучи, Реп’ях побіг до брами, замкнув її, а ключ віддав господареві.

Тарас рвонувся з хати, як звір із пастки. Може, він не замкнув, а лиш удав, що замикає!..

Брама була міцна, паркан високий, щільний, замок важкий. Коли б ще грати…

— Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дім! Та вип’ємо, та поспіваємо!.. — молив Юхим, з якого хміль немов зняло рукою.

— Ні. Я піду, — похмуро сказав Тарас.

— У глупу, холодну ніч?!

— Йди відмикай ворота.

— А я ж збирався вранці з тобою вдвох навідатися у фотографію пана Гудовського й запечатлєть…

— Іван Гудовський? — радо спитав Тарас. — То це ж товариш по Академії! Ворота, отче, бо буду лізти через паркан!

Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкішну бороду й дістав ключа з-під ряси…

…Іван зрадів Тарасові, як батьку рідному. Обняв, притис. Але не дався поцілувать.

— Нездужаю… — сказав охриплим голосом і глянув так, мов завинив. — Той Петербург… з його вітрами, сирістю…

Тарас повів плечима, бо добре змерз. Всю ніч бродив по місту, жаліючи будити друга.

— Можна, я поживу у тебе днів два чи три?

— Будь ласка!

— Пошли когось до Ботвиновського, — отця Юхима, який живе біля Софії, — хай принесуть мої пожитки.

— Ти з ним знайомий?

— Лихо нас познайомило. Козак нівроку… Тільки довкола нього крутиться такий народ!..

— Компанія у них весела, — зітхнув Іван. — Всі мов бики, їдять і п’ють за десятьох, жирують. А тут!.. — махнув рукою, І раптом звів здивовано рідкі, пожухлі брови: — То ти уже на волі?! Давно?

— Та як тобі сказати… Два роки вже… А це за Кановом мене схопили знову і привезли сюди на слідство та розправу.

— За що?

— Комусь я очі муляю, комусь моя присутність тут не бажана.

— Діла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?

— Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якісь бумаги…

— Слухай, — ожив Іван. — Допоки ти у Києві, зроблю я з тебе фото! На добру пам’ять людям. Гаразд?

— Авжеж.

— Тоді скоріше снідати і-за роботу! Трудячись над фотокарточками в своїй тісній майстерні, де панувала темрява й ледь-ледь світив червоним малий ліхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит міста. Його салон фотопортрета, як величав він власне фотографічне діло, був зосереддям пліток, новин. Розказуючи щось про гімназію, сказав “Іван Максимович” і тим немовби вжалив примореного нічним блуканням друга.

— Який Іван Максимович?!

— Сошенко…

— Він у Києві?

— А ти не знав?

— Звичайно! — схопивсь Тарас, замало не перекинувши якісь ночовки з розчином. — Де він живе?

— В будинку церкви Всіх скорбних. Сінний майдан… Зажди, зажди хвилинку! Бо зіпсуєш мені все діло світлом…

Де йшов, де біг, — неначе колись давно у Петербурзі! — питав людей, і в скорім часі стояв уже, відхекуючись, перед його дверима. Серце так калатало в грудях, що не було снаги постукати в старі дубові дошки. Сам відчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором і крізь прочинені в кімнату двері побачив друга-батька, що — постарілий, вилисілий — сидів і снідав рибою та чорним хлібом… Сльози заслали очі…

— Здрастуй!.. — сказав крізь них. Сошенко звів свою лобасту голову, примружив очі, згадуючи, і… не впізнав!

— З ким маю честь? — підвівся. Узяв рушник і витер руки.

— Батьку, та що ж це ти!

— Невже Тарас?

— А то ж яка личина!

Іван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та дорогого гостя, пішов довкола столу.

Втираючи веселі сльози й не випускаючи з обіймів друга, гукнув:

— Маріє! Ганно! А йдіть сюди та гляньте, який до нас приїхав гість! На крик той вбігла жінка й чорнява дівчина.

— Мій друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати — представив його Іван.

— Мені також дозвольте… — почувся тихий голос.

— А-а, прошу, прошу! — сіяв Іван Максимович. — Це наша панна Леонтина. А це Тарас Шевченко, поет, художник…

Панна затріпотіла довгими густими віями і так потому глянула, що гість згадав Марусю, яка колись, у Петербурзі, пустила кішку розбрату між них з Іваном.

— jestem kawalerem, panno, prosze zwazys… — мовив Тарас по-польськи.

— Dobrze! To bardzo dobrze! — аж засміялась панна. — Nie mam tym razem kawalera…

— Сідай сюди, розказуй, — подав стільця Іван Максимович. — Я чув, що ти вже повернувся звідти… Це ж скільки?

— Десять років.

— А малював? — спитав Іван похмуро.

— Так, крадькома… Тепер зробився гравером…

— Казав тобі: покинь ті кляті вірші!

— І що було б? — всміхнувся.

— Художник був би, славний.

— Без “Кобзаря”, без “Гайдамаків”?..

— І без заслання!

— Своєї долі, кажуть, не об’їдеш і на коні… — сказав Т рас примирливо.

— Така скучна розмова… — надула губки панна.

— Не заважай! — відтрутив її Іван.

Жінки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.

— Це подруга моєї жінки, — мовив Сошенко гостеві, напевно, щоб унести ясність. — А Ганна-то моя небога… Справді, ще парубкуєш?

— Де б я там оженився…

— Вибач… Як уявлю, кричати криком хочеться!

— Не можна: я під слідством знову, — всміхнувся гірко. — Хочуть мене відсіль спровадити. А може, щось і гірше…

— За вірші знов?

— Ні. Кажуть — за богохульство.

— А хоч було?

— Та-а, трохи… їм аби вчепитись… — мовив.

— Ти б шанувався, братику! Почувся стук у двері й швидка хода.

— Дозвольте? — став у порозі літній вже чоловік.

— Михайло? Заходь, заходь! — підвівся Іван Максимович назустріч гостю. — Знаєш, хто це такий? — всміхнувся. — Ось тут сидить, посмикуючи козацькі сиві вуса… Тарас Шевченко!

— Не може бути!..

— Істинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе твоїми віршами!

Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стілець.

— Ну що ви!.. — зніяковів, аж виступив на лобі піт.

— Сідай, сідай, Михайле, — радів Сошенко друзям і їхній першій приязні. — Скажи, що ти колега мій, інспектор Другої гімназії, — напоучав він жартома.

— Так, так…

— Не маєте мого “Івана Гуса”?

— На жаль…

— Не можу ніде знайти, щоб повний був. в тільки шмат, торік в Москві надибали.

— На жаль, не бачив і не читав, — розвів руками Чалий. — А втім, спитати треба в одного хлопця…

— Можна до вас зайти?

— Зробіть таку велику ласку! Для нас це буде свято!

— Маріє! Неси сюди карафу, що з оковитою! — гукнув Іван. На другий день увечері зайшов провідать Чалого. Що чоловік цей припав йому до серця, а що кортіло взнати, чи не знайшов він “Єретика”, сиріч “Івана Гуса”. Якраз застав Сошенка, й вони утрьох, — опісля учти, звісно, — веселі, вийшли глянути на вечоровий Київ.

— Невже отак і пропаде? — зітхнув Тарас.

— Про що ти? — спитав Іван.

— Та “Гуса” жаль…

— Знайдеться!

— Тарасе, ваші твори всі переписували, мов одкровення, — втішив його і Чалий. — Той гімназист, якого я питав про “Гуса”, де тільки міг, вишукував, збирав…

— Як прізвище його?

— Маслій.

На всяк випадок закарбував у пам’яті.

— До речі, треба вчити простих людей. Гімназії — це крапля в морі, та й то для панства й підпанків, — згадав, що в цьому також ішов порадитися із Чалим. Інспектор же!

— Коли і як? Ось заковика…

— Можна відкрить недільні школи, — сказав Тарас. — Студенти вам у тому допомогли б… До неписьменних мислі найполум’яніших, пророчих навіть віршів доходять ледве-ледве, мов крізь туман. Розвіять, браття, мусимо цю пелену, а інше все додасться. Освічений рабом не може бути!

Тим часом вийшли за монастирський високий мур, і перед ними, в сяйві старого місяця, відкрилася така чарівна панорама на Задніпров’я, Поділ, Почайну та Оболонь, що заніміли, наче все це уперше бачили…

Тарас вбирав душею, усім вством і повний чистий місяць, і чорний ліс, який зливався з небом у темній, ледь підсвіченій далечині, і рукави Дніпрові, й саму ріку, що мерехтіла в місячній холодній зливі, і сонний пізній човен, що плив у ніч, і розсип хат із тьмяними вогнями вікон… Невже колись він зможе стояти так щовечора на тій горі, за Кановом, і милуватись, слухати ласкаву, тиху вкраїнську ніч!.. А по Дніпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Дніпровим шляхом човни, дуби, вітрильники та пароплави… А ген, на самім обрії, стоятиме, мов хмара, ліс, стрімка гора Михайлова… Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить… Вони таки зустрілися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвіл, бо вся земля закладена за ті борги, в які залізли її колишні хазяїни…

— У Петербурзі такі ж прекрасні білі червневі ночі… — тихо сказав Іван Максимович. — Було, всю ніч проходиш…

— А день проспиш, — втрутився Тарас у милий спомин.

— Було й таке! — озвався Сошенко весело. — Пригадуєш, як ми з тобою сплутали якусь поважну пані з натурницею із рисувальних класів?

Хоча Тарас такого й не пам’ятав, проте не став спростовувати. У молодості буває все!..

— Такої ночі, хлопці, — згадав натомість випадок із заслання, — я ледь не вмер на острові… Ми припливли на ялику до нього, і я знайшов місцину в очеретах, ліг горілиць… Матроси сіли в човен і відпливли… Помітили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу і думаю: померти б тут і — воля!..

Дихнув з Подолу вітер, зашелестів уже пришерхлим листям…

— А якось тут, на Україні, я гостював в одного пана, — згадав Тарас іще пригоду. — Якраз було перед Великоднем. Струмки біжать, латаття пахне, мостять на осокорі гнізда меткі граки… Увечері перед всеношною пішли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка… Я нишком вийшов, ліг на сухому місці біля куща, дрімаю… Коли це гуп-гуп-гуп… Дивлюся, аж то по кладці чеше сам панотець. Як тільки він дістався до середини, я раптом: “Тю!” Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бігом до церкви; став і стою межи людьми…

— Як видно, ви священиків не дуже любите, — сказав зі сміхом Чалий.

— Він у попа наймитував; іще малим, — вніс ясність Іван Максимович.

Тарас поволі рушив уздовж стіни Михайлівського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бік костьолу. З цього ріжка було вже видно і Ланцюговий постійний міст через Дніпро — одна з новин, які найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Києві…

— Як вам, Тарасе, пам’ятник святому князю Володимиру? — спитав тим часом Чалий.

— А-а, так собі… — сказав Тарас, поглянувши згори на князя. — Зирить, чи не горить що на Подолі… Міг би наш славний Клодт і ліпше щось зробити.

— З Дніпра — чудово! — сказав Іван Максимович. — Ти бачив його з Дніпра?

— Ще ні.

— Найми човна, поплавай і подивися!

Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледів неподалік під деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони раніше, вражені красою ночі та краєвиду, цей чоловік також стояв і… Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?..

Ніч посіріла, втратила казковий чар.

— Ходімо звідси, — мовив. — Тут зайві очі й вуха.

— Де? — здивувався Чалий.

— Укляк оно під деревом.

— А може, просто дивиться, гуляє…

— Бридко!

Стежкою пішов униз, до витвору барона Клодта. Слідом спустились друзі. А трохи згодом, назирці, — і та самотня постать.

— Тарасе, ти, напевно, для них страшний! — сказав Іван Максимович.

— Тікати треба… Завтра ж чкурну кудись на Куренівку чи на Преварку !.. Братці, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усі околиці…

— В училищі, що на Подолі, — сказав Сошенко тихо. — Він теж якийсь…

Тарас ураз заметушивсь, заквапився здійснити задум із переїздом. Не йшов, а біг з гори в своє пристанище біля Козиного болота, що стало вже майданом.

— Ох ти ж і мчиш!.. —стогнав Іван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до воріт.

…Сказав — зробив. Раненько, поки не так пече, пішов, пішов на захід, у ті місця, де Київ стає селом. Минув уже й Кирилівську, — оту таки лікарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, — а все не міг спинити зору на котрійсь хаті… Раптом, вже на Преварці, впала Тарасу в око хата. Не відав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двір і погукав:

— Чи є хто вдома?

Вийшла ще не стара охайна жінка.

— Здрастуйте! — вклонився їй. — Оце ішов, дивлюся — стоїть хатина, не то панська, не то мужича, біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані сорочечки, рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе… Можна я поживу у вас у борг?

— Хто ж ви такий? — всміхнулася.

— Та-а, чоловік собі…

На диво, вона погодилася. Зійшла з порога:

— Входьте.

— Чи я сказав…

— Що й годуватиму вас теж у борг? — спитала. Всміхнувсь у вуса:

— Правда. —

Ось тут живіть, — ввела його в кімнату з вікном у сад. Спасибі. То я піду до міста та привезу свої пожитки? З богом!

Надвечір він, — уже преварський житель, — прийшов провідать давнього (як час біжить!) і вірного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу знав, нікого й не розпитував.

Олекса довго мружив підсліпуваті очі, тоді дістав з кишені старенькі вбогі окуляри й повісив їх на ніс та вуха.

— Вбийте — не впізнаю, — розвів руками. — Що ж ти, старий гультяю, ганьбиш мене! — з журбою сказав Тарас. Це ж треба: ніхто його не впізнає, забули за ті роки, відколи він полишив Київ. — Згадай, як ми з тобою були в шинку, і нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко…

— Козацький чуб і вуса — мало не до плечей? — здивовано спитав Олекса і раптом скрикнув: — Батьку!.. їй-богу, ти! — заплакав. — Ах, що ж вони зробили з тобою, батьку!..

Вгортав в обійми гостя, відстороняв і роздивлявся знову.

— Душу мою, Олексо, не поламали, — твердо сказав Тарас. — Яким взяли, таким на волю випустили.

— Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Україні. Студенти тут були й казали…

— Хочу купити шмат землі на горах біля Дніпра й поставить хату.

— Правда? Так це ж чудово!

— Вибрав уже місцину… Аж тут мене хапають і… на ланцюг!

— В хурдигу?

— Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколі, немов бичок… Васильчиков порадив швидше їхати до Петербурга. Подалі, мов, од гріха. Жду гроші…

— А тут тебе студенти ждуть…

— Я повернусь! Поставлю хату й житиму під рідним небом.

— Знаєш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усіх нас душу… Бачиш, яким я став?..

— Не одружився?

— Що ти! Платня така, що ледве зводжу кінці з кінцями… Справді, його квартира мала печальний вид. Убогі меблі, всюди сліди злидарства та запустіння.

— Треба тобі женитися! — сказав Тарас рішуче.

— А ти хіба?..

— Женитимусь. Знайду собі якусь чорняву кирпу!.. — пригладив ус. — Хатина біля Дніпра, а в хаті жінка, діти…

— Якби й мені до тебе ближче…

— Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тій горі пустельній…

— Покличеш — все покину й піду до тебе!

— Дякую. Покличу, жди. Тим часом візьмись людей навчати.

— Я й так, здається…

— Треба відкрить недільну школу, для неписьменних.

— Я вже над цим подумував… — сказав Олекса. — Важко!.. Нема ні книг, ні коштів, ні вчителів…

— Знайдеться все, якщо гуртом… Постукавши і не заждавши дозволу, влетів земляк Тарасів Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зеленої Діброви.

— О! На ловця, як кажуть, і звір біжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув… А ви ось де… — Добридень! — сів на лавку.

— Знайшов “Івана Гуса”? — спитав Тарас, згадавши, що при знайомстві в хаті отця Юхима просив про те.

— Ні… Є хороші люди, які бажають вельми зустрітись з вами…

— Хороші?

Так. Студенти, учителі, чиновники…

Коли і де? — спитав гранично коротко, немов спартанець.

— Я вас знайду і повідомлю! — зрадів його ласкавій згоді Лобода. — Ви тут тепер живете?

— Ні. На Преварці. Шукай Пашковської Варвари дім.

— То я побіг! — схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь під тридцять. — Зберемося за кілька днів.

— Не гайтеся! — гукнув Тарас, бо Феофан встиг відчинити сінешні двері, — Скоро мене відпустять з Києва у Петербург! Вже ніби зовсім виправдали…

— Розумний хлопець, — мовив Олекса, дивлячись услід меткому гостеві.

— Ти знаєш їх?

— Кого?

— Ну, тих студентів та вчителів…

Сенчило зразу не відповів. Зняв окуляри, витер старанно їх хустиною, знов одягнув і посміхнувся:

— Знаю… То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився…

— Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть ізледащів, — обняв Тарас товариша.

— Світюсь твоєю славою, — всміхнувся той. — Хто знає, чув, що ми з тобою друзі, товариші, до мене йдуть, розпитують, поради просять…

— Доброго я маю друга! — мовив Тарас розчулено. — Поставлю хату — й житимемо, як з братом брат!..

Хазяйка його зустріла весело. З її очей випорскували іскринки сміху. Наймичка всміхалась також.

— Тітонько, чого це ви сьогодні такі веселі? — спитав Тарас, чудуючись, у господині.

— Та ви ж мене й розвеселили, — мовила і погрозила пальцем: — Бач, прикидавсь сіромою, просився в борг пожити, а гроші добрі має!..

— Прислали вже з Петербурга?

— Та ні… Оришка знайшла в білизні, яку дали їй випрати.

— Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? — зрадів Тарас, бо вчора взяв у борг десять копійок.

— Аж двадцять вісім.

— Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собі…

— Як можна!.. Вони ж чужі.

— Спасибі! — розчулився ще більше відповіддю Оришки.

— Тепер не треба буде вам жити в борг, — промовила, віддаючи його добро, хазяйка.

— Е ні, дурні це гроші! — гукнув Тарас, надумавши чудову річ. — Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..

В неділю він, позичивши добрячу торбу, пішов раненько, — ще поки діти спали, — на базар і накупив повнісіньку, які були там, ласощів. Приніс із сіножаті учора скошеної трави, заслав увесь хазяйчин двір. На обрусі, що постелила наймічка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пішли будити хазяйчиних та вс сусідських діток.

Тарас сховався в кущі бузку й спостерігав, як сходили на учту діти. Менші спинялись, тільки входили і помічали обрус, а старші радо скрикували й сідали швидше за дивний стіл.

— А що ж це воно таке? — спитав один, не сміючи, хоч як кортіло, взяти що-небудь з миски.

— Мабуть, у них весілля… — тихо сказала дівчинка з блакитними, як льону цвіт, очима.

— А мо’, хто вмер?

— Напевно, хтось іменинник!..

— Може, Тарас Григорович?

— Або Оришка…

— Буде тобі Оришка ставити такі гостинці!

— Мабуть, дядько Тарас!..

Облизувалися, проте ніхто не смів узяти першим.

Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зі схованки

— Це вам усе!.. Беріть сміливо, їжте!..

Малі злякались, більші схопились з місця, кинулися за куп бузку і витягли “страшне” у двір. Тарас упав, обвішаний малим народом, інші метнулись теж до кучі невеликої… Сміх вереск, жарти!..

Потім так само раптом стихли, розсілися довкіл Тараса та скатертини і почали трапезувати. Боже, які були в них милі щасливо-мрійні личка і сяючі, немов роса на сонці, невинні чисті очі!..

…Зустрітись вирішили на Оболоні, на березі Почайни-річки. Літо ж!.. Та й зустріч ця була така, що краще без зайвих вух.

Зібралися біля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу, чайник і нобрели Подолом, яе поспішаючи до місця, де Олекса та Феофан були не раз і запевняли, що ліпшого нема довкола Києва, їм заперечив якийсь студент залюблений в Труханів острів. Інший сказав, що справжнє диво — за Корчуватим, де річка Віта впада в Дніпро…

Тарас мовчав. Одне, що він не знав так добре околиць міста, а друге — тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, які чекали від нього слів, достойних його поезій, його парсуни, вималюваної в цих добрих, щирих душах. Вони зійшлись послухати борця за волю, лицаря святої правди світоча своїх надій, а він ходив, припнутий до Андрієвського й чекав, коли пілати дозволять йому зітхнути вільно, з миром зійти з голгофи й виїхати в Санкт-Петербург… На добрий лад він мав би не йти кудись у пустинь чи катакомби, а стати десь у найлюднішім місці святого Києва й гукнути людям сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем, кров’ю свого народу, болем за рідний край!.. Натомість ішов і мимоволі вивчав супутників, шукав між них затаєну чужу людину, шпика від жандармерії… Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусіда, друга (навіть самих себе!), сахатись правди, істини, якщо вони не вимазані єлеєм слів, що свідчать про наше вірнопідданство царю й вітчизні-мачусі!.. Жандарми добре втямили: де недовіра й розбрат, там можна спать спокійно — вогонь повстання бунту не спалахне. Один не воїн, сила народу в єдності!..

— Не притомився? — спитав Сенчило.

— Трохи… Так ніби духу не вистачає…

— Може, десь ближче станемо?

— Ні, ні. Йдемо, куди намітили. Для молоді поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дістав хустину й витер на лобі піт. Сьогодні він устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрітися, вже дещо роблять, з’єднані в якийсь гурток чи товариство, що в них є друзі в Харкові… Що ж він їм мовить нині, які слова? Одкрити душу, вибухнути, а потім знову скніти в якійсь пустелі?.. Змовчати, погомоніти про се, про те? То це ж зламати пагін, що в них проріс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не зміг би собі до смерті!..

Молодики пішли вперед. При ньому (він бачив це) вони були притишені, врочисті, мов у церкві, а там, за кроків тридцять, вже чулись вільно. Молодість!.. Як був таким… Ні, ліпше того не згадувати! Його насправжня молодість розпочалася тільки в двадцять чотири роки, коли він скинув рабство й розправив плечі… Здається, те було недавно, а вже ось лисий, сивий… Так ніби він перескочив прірву в десяток літ солдатчини. Страшну, бездонну прірву!..

Місто давно скінчилося, і йшли вже лугом, між озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Дніпро й Почайни гирло. Ліворуч, скрізь, куди сягало око, ряхтіла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози…

— А пам’ятаєш вечір під Межигір’ям?.. — тихо спитав Сенчило.

— Ніч на плотах… — зітхнув Тарас.

— Розмови, співи біля вогню… І все пропало!..

— Бачиш, ти не забув, носив у серці цілих шістнадцять літ. І я носив. Куліш також недавно про вечір той нагадував… Ні, брате, все хороше навіки в нас!.. І цей похід відлуниться колись щемливим спомином… Яка ж краса!.. Як дихається на цій широкій волі!..

— Ось місце те, тут станемо, панове, табором! — гукнув, спинившись біля вербового густого гаю, Лобода. За сажнів двадцять річка. Сліди старого вогнища…

— Чудово… Тільки… — глянув на гай Тарас. Над річкою посеред луки привабив зір могутній явір. — Може б, отам розбити табір? Щоб вітер дув, розгонив ґедзів та комарів… Чогось останнім засом за мною в’яжеться всіляка нечисть. Тільки зустрінусь з кимось погомоніти, вона вже в очі сичеться…

Молодики взяли свої торбини та саквояжі й мовчки пішли під явір.

— Можуть, гадаєш, бути підслухачі? — спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай.

— На луці легше дихається, — сказав Тарас. — І видно далі… Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород?

— А певно ж він.

— От жаль, що треба їхати!..

— Хіба тебе хтось підганяє? Гуляй собі!

— Коли б то в них один був справник, брате… Дивись, іще якийсь захоче вислужитись… Та й Андрієвський мені звелів сиріч порадив, просити дозволу якнайскоріше виїхати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю відповіді…

Од явора лежала довга й широка тінь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре і прохолодно.

Тарас присів під стовбуром, заплющив очі. Серце озвалось болем, ніби йому на щось жалідося…

Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, і швидко встав.

За чаєм з ромом (звідки вони дізналися, що він любив чай з ромом) усіх йому назвали. Як і тоді, під Межигір’ям… Веніамін, Гаврило, Леон, два Якови і Митрофан — студенти. Було ще два чиновники та четверо учителів. Всі молоді, гарячі. Він сам, Сенчило та Лобода були між них, мов патріархи…

— Батьку, — заговорив, допивши чай, студент Леон Зелінський. — За що вас знову арештували? Там, біля Канова.

Всі затаїли подих. Так ніби він сказати мав якусь премудрість вічну. А втім, для них, що стали на шлях борні за волю. питання це було і справді як одкровення, оскільки кожен міг сподіватися на щось подібне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та він не смів і тим карався тяжко.

— Чогось мене жандарми так полюбили, — пожартував, — що їм стає не по собі, коли мене не бачать.

— Як можете, то розкажіть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодія, — озвався Яків Бекман. — Що спричинило його розгром?

Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота біда повинна стати досвідом, застерегти. І все ж…

— Були високі помисли про всеслов’янську єдність, про волю всім народам… — промовив, ніби ступив на кладку через потік. — Дискутували, писали різні такі папери, що згодом стали свідченнями… І не робили дїла! — додав сердито. Потім обвів усіх похмурим, пильним поглядом і посміхнувся гірко: — Де не візьмись студент Петров; підслухав, заліз у душу братчикам і… всіх продав! Студенти поопускали очі.

— А де тепер він, знаєте? — спитав Гаврило.

— Мабуть, десь процвітає… Або знайшов свою осику…

— Тепер іуди вішатися не побіжать, — сказав один з учителів. — їм честь і шана!

— Влада, яка живе доносами, не довговічна. Це знали ще в Стародавній Греції, — сказав Тарас. — Насильство, страх перед людьми, що прагнуть світла істини, — ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудрості, старе — покори й слави з уст лицемірів…

— Кому, панове, чаю? — схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожній чайник. — 3 ромом чи вже без оного?

Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною.

— Хліб-сіль! — підняв бриля над головою, як порівнявся з табором.

— Здорові будьте їхавши! — гукнув Сенчило замість “ласкаво просимо”.

Пом’явшись трохи, вершник натяг легенько повід й притис коня підборами. Той окрунувся, ніби хотів також пристати до чаювання, і боком, боком рушив.

— Гадаєте, що хтось із тих? — спитав у повній тиші Лобода.

— Хто знає… Може, й порядний хтось… — сказав Тарас пригнічено. — А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю…

— Не вмре від того, — втішив його Сенчило.

— — Може, той чоловік нам став би другом, братом… — тужив Тарас. — Ось що таке великий державний страх!

— Береженого бог береже, — сказав Сенчило й підвівся важко. — Ліпше підкиньмо дров та ще поставмо чайник… Веніаміне, збігай, ласкавий будь, по воду!

Студент взяв у Сенчила чайник і почвалав до річки, що хлюпотіла неподалік.

— А там якийсь рибалка в кущі лози… — всміхнувся, коли прийшов.

— Далеко? — спитав Тарас.

— Коли говорять голосно, то чути все.

— Він справді ловить рибу чи удав?

— Піти спитати, може?

— Дивись, щоб він тебе про дещо не запитав! — озвався другий Яків.

— Тихіше, хлопці!.. — шикнув на них Сенчило. І стало чути річку, потріскування дров у вогні, шипіння крапель, тужний далекий голос чайки…

— Правда, що вам сам цар заборонив писати і малювати? — спитав Леон.

— Було таке.

— І ви за десять літ солдатчини не написали й слова?

— Я неслухняний, хлопці, — сказав Тарас. — Написано ще цілу торбу віршів.

— І де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо?

— Як свисне рак!

— Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди…

— Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзі.

— У ваших віршах схована велика сила, батьку! — промовив палко Бекман. — Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви!

— Спершу народ навчити треба грамоти, — сказав Тарас. — Навчити всіх!

— А як?

— Недільні школи. Ви б там могли навчать не тільки письму та читанню, але й лічбі, історії… Історія — це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борні за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рідний грунт…

— Ще Архімед промовив: “Дайте мені точку опори, і я зрушу землю”, — сказав, піднісши палець, Лобода.

— От, от! — підтримав його Тарас. — Тим паче, в нас історія — всуціль страждання та боротьба. Варяги, торки, печеніги, кумани-половці, ординці, турки, шляхта, царі російські з панством — всі прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тільки плоть, а й душу. Немає нам дороги іншої, як воскресіння духом і пізнання самих себе — від давнини до сьогодення!..

— Ви вчились в університеті? — спитав невдовзі Веніамін.

— Це пізнають душею, серцем, хлопці, — сказав Тарас. — А може, навіть совістю… А вчився я в Академії мистецтв.

— Ну-у, там історію не дуже вчать, — подав Сенчило голос.

— Вчать, та не нашу, брате. До нашої нема нікому діла!

— Тому-то ви писали про Гамалію, Трясила, Ґонту, Залізняка?.. — спитав один з учителів.

— То наша слава! І, може, наша “точка опори”, щоб зрушити цей світ кріпаччини, неволі, зла… Над вогнищем застукотів, запирхав чайник.

— Наллємо ще по склянці чаю, хлопці? — спитав Тарас, відчувши раптом холод у всьому тілі.

Сонце вже потемніло, збільшилось… Згортало крила променів, щоб опуститися кудись за гори київські…

— Краса ж яка!.. — зітхнув Тарас, відчувши раптом серцем іще не знану йому біду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустріччю, такі надії на неї мав, а скоро вже й прощатися…

— Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? — спитав Сенчила згодом, як захід став червоним.

— Вона…

Тарас поставив склянку й підвівся. Київ, гори взялись багровим тоном… Поділ покрила довга вечірня тінь; тут починались київські погідні, тихі ночі й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом…

Від Оболоні поплив туман. Купчастий, світло-сизий, він заливав поволі річку, луки… Ставало свіжо й ніби аж якось моторошно. Здавалось, світ тонув у ньому, знищувався, щезав навіки…

Київ теж пригасав. Подільські тіні скрадливо сягали вжо Андріївської й Золотоверхої церков, дзвіниці Лаври, фортечних мурів…

Сльози здушили горло. Мовчки пішов у сивий рідкий туман, аби ніхто не бачив тих сліз журби й зачарування… Раптом на вже погаслім небі помітив ледве видиму правічну й непогасну свою зорю… Вечірню, ту, що сяяла йому в Кирилівці, світила в душу ночами в Санкт-Петербурзі й сходила до нього там, за Каспієм та за Уралом, щоб він зігрівся нею на чужині й зміг витримати неволю й муштру…

Плачучи хтозна-чого, спинився і заспівав пеан зорі:

Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!

Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..

Рада б аірка зійти — чорна хмара наступає;

Рада, б дівка вийти, так матуся її не пускає…

А ніч усе густішала, вгортала в морок милу картину лугу, Києва… І серце бралось тугою, неначе все те диво він не побачить знову, не доторкнеться во віки вічні душею, всім своїм єством того, за що готовий був щомиті прийняти муки, навіть піти на смерть!..

Туман, туман… Клубочиться, тече кудись…

Трам-там-татам!

Схопився — вже б’ють зорю! Навпомацки шукав мундир і не знаходив. Щось перекинув раптом — і той уже, не барабанний, звук привів його до тями.

Зітхнув полегшено й, знесилений, приліг на ліжко. Радуючись, що то були лише куранти Петропавловської, вернувся знову в Київ, на Україну… Хоч розпинали його і там, ця подорож була як свято серця, як подарунок-плата за всі страждання… Совість його не мучила, коли вернувся до Петербурга. Був, правда, жаль, що так повівся із гімназистом, який сердечно прагнув з ним познайомитися в Мошнах, почуть від нього слово… Прислав листа із Києва. Юнак, а так глибоко й щиро збагнув його поезію, його зболілу душу!.. Вже рік минув, а й досі стоїть той лист перед очима — бери й читай.

“…Ці три побачення, як три зорі, як віра, надія і любов, будуть моїми керівниками в житті…”

“…Давно вже я присвятив своє життя вивченню Ваших, творів, витканих із горя та печалі й підбитих гнівом, — труд, для якого мало життя, над ним мають працювати віки й нащадки. Кілька років я збираю Ваші твори, вишукую в усіх Малоросійських бібліотеках, перериваю шафи — і праця моя часто увінчується успіхом. Останній твір, добутий мною, є “Сон”, ця геніальна сатира, що так влучно відбила в собі пороки петербурзьких придворних вельмож, що так грізно карає наших мучителів, розкриває рани нашої України…”

Василь Маслій… Той бісів справник забив йому так баки своїм “усердием”, що він образив тяжко таке дитя, таку людину мислячу!.. Ось купить землю, перебереться на Україну, тоді знайде і вибачиться… Щось там не так, з купівлею!.. Вже більше року крутиться на цьому ділі Варфоломій, а віз, як мовиться, і нині там…

Примусив себе підвестися і запалити свічку. Ні, треба якнайшвидше придбати лампу! Добре було б, якби знайшлася така, яку вони колись купили із Штернбергом… Ет, то пусте! Ні Васі тим не воскресиш, ні молодість свою не вернеш…

Одягся повагом, узяв свічник і рушив східцями в свою майстерню. Ноги були важкі й незграбні, так ніби за ніч не відпочили. Ба, навіть стали важчі… І голова якась несвіжа… Мабуть, усе від холоду та ревматизму, який привіз із тих пустель, давно забутих богом… Е-е, ні, так можна геть розкиснути! До біса всі хвороби! Йому ж бо тільки буде… ось за три місяці сорок і сім. Для мудрості найкращий вік!..

Пішов жвавіше, ніби від слів своїх став дужчим. Порипували під ним тужливо сходи… О, Федір вже давненько встав і запалив (бо тепла) грубку! Послухався старий Михайла… А може… той сказав йому?.. Ет, що він міг сказати! Тут всі зимою кашляють, усі носами хлюпають… Ось вирветься на Україну і заживе!.. Збере довкола себе малу громаду друзів…

Ну що ж там монявться Варфоломій! Останній лист від нього прийшов… у вересні, а нині вже зима надворі… Коли б то сам поїхав!..

Узяв портрет свій — в шапці та у кожусі — й довго вдивлявся в нього. Має зробити так, щоб це був твір, картина, а не його подоба чи тінь його. Так, схожості одної мало… Портрет людський — це віддзеркалення скоріш душі, духовний образ…

Різець був ніби з льоду, аж пальці зводив холодом. І мідна дошка — крига.

Рішуче сів до столу, поставив свічку вище, на стосик книг, і — до роботи!.. Мабуть, підмерзло знову. Краплі не барабанили, й з вікна тягло не вільгістю, а льодяним зимовим духом… Ще до весни аж цілих чотири місяці! Щоправда, можна виїхати раніше трохи й мати тепло весняне в березні… В них там у цьому місяці вже сіють!.. Жайворонки дзвенять над полем, мрево стоїть тремтке, пронизане промінням сонця… Що це з його очима? Сльози весь час ізкраю…

Як розвиднялося, прийшов Михайло.

— Трудишся? — спитав він замість привітання.

— Господь робив і нам велів.

— Його не брали хворості.

— Хто зна, хто зна… — всміхнувся. — Чогось-то він недочуває… Бува, так ревно моляться, а він і вухом не поведе!..

— Дай, думаю, зайду до служби, гляну, — перемінив Михайло тему. — Снідать тобі приніс…

— Спасибі.

— Ти ліки пив?

Хотів сказать неправду, але не зміг.

— Ні. Геть забув, — признався.

— З цим не жартуй, — нахмурився, немов хлопчак, хайло. — Барі сказав…

— Що він сказав? — спитав тривожно.

— Треба поберегтися, попити ліки, вилежатись.

— Гаразд. Я ліки питиму, — зітхнув Тарас. — Робити брате, мушу. Без праці я зведусь на пси і справді зляжу…

— Горе мені з тобою, — ніжно обняв його Михайло. А може б, ти пішов до мене жити?

— Ні, ні, — сказав рішуче. — Я вперше, брате, за все життя отак собі… — обвів майстерню поглядом.

— Чого ж тоді шукав собі дружину?

— То зовсім інше діло. То вже сім’я… Згадав Ликеру і спохмурнів.

— Ти й досі її кохаєш? — тихо спитав Михайло, ніби хтось міг почути.

Змовчав. Не знав і сам. Була якась бездонна пустка талі, де колись витала його Ликера, й невтихлий смуток.

— Вибач… — торкнувся знову його плеча Михайло, що був також старим невдатним парубком. — Як видно, нам з тобою не доведеться по-людськи жити…

— Вирвуся із Петербурга, поставлю хату біля Дніпра й женитимусь! — сказав Тарас. — Ткаченко мене в Полтаві женить.

— Еге, еге…

— Не віриш? Він там одну був напитав!..

— І що?

— Давно не пише. І карточки її не шле…

— Напевно, уже засватана. Чи гарбуза дала важкого вельми…

— Тіпун тобі, Михайло, на язик! Помовчали, посумували.

— Бери скоріше снідай, бо захолоне! — схопив Михайло кошик, з яким прийшов.

— Спасибі.

Прибрав хоч трохи місця на столі й пішов помити руки.

— То я побіг. Увечері загляну ще, — запоспішав Михайло.

— І що б я тут робив без тебе!.. — вдячно гукнув йому. Невдовзі прибіг іще один сердечний друг — Григорій Честахівський. Засапаний, впав на диван, засяяв сонцем усмішки.

— А кажуть, ти захворів…

— Куліш сказав?

— Та ні. Барі. Зустрів його в театрі… Ледь дочекався ранку… А ти собі нівроку!

— Підстрибую, — сказав Тарас.

— Ти снідав?

— Тут Михайло недавно був, приніс мені гаряченького… Що в світі чути? Воля вже скоро буде?

— Як видно, дуже панам не хочеться її давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!..

— Може, то все обман? — подумав Тарас уголос. — Щоб ошукати дурнів? Почують, хто чим дише, — й по голові, по голові!..

— Це надто підло навіть і для міністрів… — сказав Григорій. — Цар же пообіцяв…

— Цар, цар! — скипів Тарас. Не міг спокійно чути цього бридкого слова. — В цареві зло! Цар — то уже неволя, гніт. Назви мені такого, щоб він стояв за правду, за рівність всіх, за щастя свого народу!

— Ану їх, батьку, к бісу… — безжурно мовив Честахівський. — Чи нам немає чим клопотатися?.. О, геть забув! “Буквар” твій вже дозволив духовний цензор!

Тарасові ця новина була цілющішою од всяких ліків.

— Справді? Й псалми пройшли?

— Напевно. Бо про купюри мені ніхто нічого не говорив.

— За це не гріх і випити!

— То, може, збігати та принести?

— Не можна. Я нездужаю…

— Таки Барі не обманув… — притих Григорій. — Що ж ти мене морочиш, батьку?

— Барі не бог, — наїжився. — Почни їх тільки слухатись, тих лікарів, то й жити буде ніколи.

— Він доктор медицини! А це не жарт.

— У нас був лікар у Новопетровському, — всміхнувсь у вуса. — Тільки прийде недобра звістка, що їде наш батальйонний командир, одразу всіх, кого не можна йому показувати, — до лазарету, в ліжка!

— Ти першим біг, звичайно, в ті райскі кущі?

— Дивно, — сказав Тарас роздумуючи, — та я ніколи там не ховався… Влазив у свій мундир парадний і йшов на плац, на ту страшну голгофу…

— Чому?

— Не знаю… Певно, боявся себе принизити ганьбою втечі…

— Досі ти не розказував мені ні разу про ті часи.

— Минули, й слава богу!..

Григорій взяв зі столу дошку з його портретом і запитав:

— Ти й досі б’єшся над цим своїм поличчям?

— За вісім днів скінчити мушу.

— А що таке?

— В суботу в Артемовської велика учта, і я вже їй пообіцяв відбиток цього портрета.

— Ти сам підеш?

— Не знаю…

— Тоді і я з тобою! Як джура, як тілохранитель, — поклав портрет.

— Спасибі…

Увага ця була йому приємна, та навівала сумні думки. Відтоді, як він упав недавно посеред вулиці (земля йому схитнулась і попливла), Микешин, Честахівський та Лазаревські не відпускають його самого в місто, хтось з ним іде. Круневич каже — серце… То лікар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрілися вже тільки тут, у Петербурзі..

— …Кажу, що треба мені вже йти! — гукнув Григорій.

— Чую. Чого кричиш?

— Я двічі мовив тихо.

— Пробач. Думки усякі лізуть до голови…

Лишившись сам, відчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзі, зробив би більше… А втім, нічого б він не зробив без друзів! Тим паче нині, хворий, з підступним болем в грудях… Ні, до Семена в гості піде, хоч там лети каміння з неба! І так занудився в оцій майстерні-келії, вже котрий день ні за поріг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора і попросив приготувати чаю. Таки свого, з цілющих трав, привезених із України…

Суботній день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снігом й легким морозцем. Ніби на Україні… Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рідний край в безсонну ніч і ждав листа із Корсуня, йому згадався раптом отой такий далекий різдвяний день у Києві, коли збиралось Братство й Куліш йому пообіцяв раптову і таємничу подорож в Європу…

Навмисне вийшов за півгодини, аби зустрітись з Грицем на півдорозі. Та й, правду кажучи, хотілося пройтись зимовим містом на самоті, поглянути на все, чого, можливо, він не побачить більше в такій красі. Поїде на Україну, й хто зна, чи будуть у нього час і гроші, щоб приїздити в Санкт-Петербург…

Од свіжого повітря й сонця ураз сп’янів. Постояв біля Неви, помилувався сфінксами, які сьогодні були кумедно мурими, — бо розтавала паморозь, пригріта сонцем, — і почвалав на величезний постійний міст через Неву. Дивився на все довкіл, і щось його помулювало, чогось не міг збагнути… Нева текла, лише місцями скута тонким грудневим льодом, по ній ішли — останні в цьому році — натомлені, немовби сонні човни та більші судна… З високого, міцного мосту відкрився вид на Петропавловську фортецю, Кунсткамеру і водночас на лівий берег, де вигравали вікнами та позолотою, залиті сонцем Адміралтейство, Зимовий… Скільки їх, тих палаців!.. Дивно, колись вони вражали, окремі з них захоплювали, а нині тільки давлять, дратують навіть величчю та розкішшю своїх фасадів…

Діставшись того берега, звернув уздовж Неви, ліворуч. Шлях цей любив. Вода його приваблювала як грізна сила, здатна за будь-яких обставин лишатися сама собою. А ще — як шмат природи. Хоча й закутий в камінь, проте нескорений і таємничий…

По праву руч масивно й легко зводився Ісаакіївський собор. Він погубив Брюллова, й того Тарас не міг простити… Не знав, кому. Хто завинив у тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) поліз під саму баню робити розпис і там зачах на протягах, у каторжній щоденній праці?.. Кому була потрібна така офіра? Богові? Цареві? Людям?.. Що з ним, сердечним, сталося: порфирородним кидав сміливо й гордо виклик, а тут зламався…

Вершник білів од снігу й паморозі, кінь басував, змія звивалась міддю в його ногах…

— Ху-у, ледь догнав!.. — спинився поряд Честахівський. — Чого це ти не дочекався?

— Схотів пройтися, глянути на рук Петра творіння…

— Чи ти на нього не надивився!

— Сьогодні я немовби з ним прощаюся… — промовив тихо. — Наче останній раз… Прийде весна, поїду на Україну… І все!..

— Такої! — жваво гукнув Григорій. — Приїдеш, як захочеться, дорогу добре знаєш. Та й до весни ще!..

— Правда… — зітхнув Тарас. Зима ще тільки розпочалася, а він уже так тяжко чекав весни.

По набережній сюди й туди летіли сани, вершники в яскравих строях, схожі на снігурів…

— Стомився? Може, взяти й нам візника? — турботливо спитав Григорій, завваживши його цікавий погляд.

— Ні, ні, — сказав поспішно. — Пройдемося. Я десять днів не був ніде… Коли Михайло взнає, що я чкурнув, обом нам, братику, влетить по саму зав’язку!

— То, може, й справді?..

— Що ти! Щоб я в Семена не побував, не привітав його дружину милу!

Прискорив крок. Немов злякався раптом, що сили йому забракне виконати своє палке бажання.

Семен напався з докорами:

— Прийшов, нарешті, зволив! Я вже забув, який ти з виду… Шурочко! — гукнув у глиб квартири. — Тарас прийшов! І з ним Грицько!

— Біжу, біжу!.. — з’явилася, немов рожеве марево. Підставила щоку Тарасові, тоді Грицькові. — Що ж це ви про нас забули зовсім? А де портрет?

Тарас дістав із течки, вручив з поклоном.

— Можна мені поглянути? — спитав Семен і взяв офорт. — Чудово!

— На жаль, сумний, — сказала Олександра. — Усі портрети ваші — сама печаль.

— Таким удався, мабуть…

— Це все тому, що нежонатий…

— Шурочко!.. — спинив Семен.

— Поїду на Україну й там оженюсь, — невпевнено сказав Тарас.

— Та щоб було весілля, щоб мій Семен гукнув вам “многа літа”!..

— Ну, роздягайтесь швидше, бо ви прийшли останніми, — кивнув Семен на двері, в яких виднілись постаті струнких жінок, огрядних чоловіків…

Бенкет удавсь на славу. Верталися глухої ночі. Стомлені й щасливі братством, музикою, усім, чим може нагородить людину взаємна приязнь і добрий стіл. Григорій випив зайве і, як завжди в таких випадках, почав молитися на світлий образ Батька і піддавать анафемі всіх тих, хто й досі ще не зрозумів його ваги та значення для України й людства.

— Вгамуйся, Грицю, — лагідно просив Тарас. — За богом і за народом не пропаде.

— Смієшся? Плакать треба!

— Ну, добре, я заплачу, коли тобі так хочеться, але і ти дай спокій Санкт-Петербургу. Бачиш, он хтось іде за нами…

— От ці панове знають, чого ти варт! — своєї вів Григорій.

— Тихіше. Прошу тебе, Григорію… Причепиться якийсь квартальний — будемо тоді доводити, що ми не ми…

— На добрий лад ти мав би жити в теплій і вільній хаті, кімнат на п’ять, писати і малювати, а ми — ходить навшпиньки та прислухатися, чи не бракує тобі чогось!..

— Хіба я пан?

— Ні, ти — душа народу, його надія, батьку! А ми тебе занапастили, кинули на розтерзання злидням, хворобам, псам з поліції!

— Зате я вільний.

— Вільний? — аж зупинився Честахівський. — То, може, йде слідом за нами воля твоя, Тарасе, а не мерзенний жандармський шпик?

— Поїду на Україну…

— А хто тебе потурив звідти?

— Поставлю хату й житиму, — сердито сказав Тарас.

— Чому тобі ніхто не хоче продать землі?

— Торгується Варфоломій…

— А може, князь Васильчиков не дозволяє?

Припущення було страшне. І схоже на щиру правду. Вже вісімнадцять місяців Варфоломій купує марно землю!.. І все ж не міг повірити в таку біду, в таку пекельну кару йому за те, що любить рідну землю і свій народ.

Хапнув повітря ротом, бо враз його не стало, і зупинився.

— Батьку, пробач мені… — протверезів його супутник. — Дурний язик…

— Нічого… Зараз воно мине…

Стояли вже на мосту. Нева текла, шурхочучи об чорно-білі забережні та кам’яні опори, від чого міст ледь-ледь тремтів.

— Ну й сила… — сказав Тарас.

— Про що ти?

— Нева як котить води… А ти Дніпра не бачив під час грози? От де могуть!.. Григорій став у позу і прочитав з “Причинної”:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма!..

Пішли мостом. Григорій чогось притих, сумирний став. Стомився чи хміль минув.

— Полегшало тобі? — озвався.

Тарас узяв його під руку. Лунко рипів сніжок під чобітьми… З-за хмари виплив місяць — тонкий, мов серп, ріжками вгору…

— Бачиш, мороз міцнішатиме, — кивнув Тарас на ту красу.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав… —

сказав Григорій сонно й повис у друга на руці…

Мороз таки ударив справжній. Вистачило кількох днів, аби Нева всуціль взялася льодом; по ній помчали сани, як по шляху… А потім випав глибокий сніг, і потепліло знову.

Побачивши, що протає на шибах лід, Тарас утратив спокій. Хоч як йому боліло в грудях, поклав різець (робив якраз портрет барона Клодта), одягся швидко й рушив у білий світ. Ці лікарі домучать його, примушуючи сидіти в хаті, пити якісь огидні ліки й не працювати.. Як же йому лежати лежнем, коли вже стільки найкращих літ змарновано, пішло на плац, казарму, “тягни носок”! Він так його й не витяг хоча б на унтера, аби полегшити свою солдатську долю…

Що снігу!.. Вже подекуди були стежки: якісь служиві люди прокопували в снігу нові; по набережній, мов по пустелі, борсався розкішний виїзд четвериком, хропли натужно коні, гукав до них щось кучер, хльоскав по мокрих спинах батогом… Бери отак — і в бронзу!.. Дрімали сфінкси, вкрившись пустельно білим снігом…

Набрав повітря в груди і різко, дужо видихнув. Кортіло взять лопату, покидать сніг. Або зліпити сніговика… Струсити сніг із дерева ген у Румянцевському сквері!.. Не можна. Кажуть, треба поберегтися… А до Румянцевського таки піде. Хоч це й не ліс, а все ж дерева. Як-то тепер у лісі?.. А на горі біля Дніпра?.. Це ж там краса-а!.. В снігу ріка, і луки, і верболози, і той далекий-далекий ліс, що злився з небом!..

Біля високих вікон квартири віце-президента пройшов, схиливши голову. Тут пустка теж… І граф Толстой, і все його сімейство, що стало рідним і відставному рядовому (як іменують ще й досі чини поліції та жандармерії художника-академіка Т. Г. Шевченка!), поїхали десь за кордон. Графиня, його свята заступниця Анастасія Іванівна, прощалась з ним, як назавжди…

— Побережись! — рвонули коні з-за Академії, обкидали його шматками збитого копитом снігу.

Золочений орел колони-пам’ятника Румянцеву дивився хижо, ніби хотів злетіти, вдарити залізним клювом. Побережить!.. Тут всюди це трикляте слово!.. Може, коли б йому дав бог осісти на березі Дніпра-Славутича, зітхнув би легше Звільнять людей чи ні?! Окрім чуток, пересудів, нема нічого Мабуть, дадуть таку жебрацьку волю, що й говорити про те бояться, іроди!.. Хіба зайти до Чернишевського й спитать його? Він знає, у нього сходяться усі новини, всі політичні зрушення, оскільки він скрізь має палких своїх прихильників, кореспондентів і просто чесних воїнів свободи й правди.. Добре, що він недавно тут поселився, на Другій лінії. На Поварський провулок, аж за Неву, дійти не зміг би нині…

Дістав годинник. Можна. У них такі стосунки, що без умовностей. Зайшов, і все. По ділу чи й так, аби побачитись, погомоніти…

Його зустріла Ольга Сократівна, чи просто Ольга. Хіба вії міг так офіційно звати цю милу жінку, матір, з очима сарни, з посмішкою Джоконди!..

— Добридень вам! — вклонився. — Микола вдома? Не зайнятий?

— Для вас, Григоровичу, він завжди вільний, — всміхнулася. Взяла у нього шапку і палицю. — До речі, він збирався зайти до вас, провідати. Та ви вже, слава богу, здолали хворість.

— Вашими б устами, Олечко, та пити мед! — зітхнув Тарас. — Долаю її, прокляту, але, на жаль, вона така ж уперта, як ваш слуга покірний…

— Що ж каже лікар?

Тільки махнув рукою. Скинув і сам повісив свою овечу шубу біля господаревої. Згадав єнотову, що він колись носив, як вирвався із панських рук. Ах, що то воля, молодість і світ, для того створений, щоб ти його пізнав, скорив і чим-небудь покращив!..

— О, на ловця, як кажуть, і звір біжить! — схопився з крісла Чернишевський. — А я оце сиджу й читаю гранки статті про ваш новий журнал “Основа”.

— Своєї?

— Так.

— То це чудово. Будеш хрещеним батьком!

— Хочеш, я прочитаю тобі окремі її місця? Тоді сідай у крісло… До речі, як здоров’я?

— Борюсь…

Господар зняв окуляри і проказав:

Борітеся — поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!..

Чи так?

— Ну й пам’ять! — гукнув Тарас. — Коли-то я тобі читав поему… Вже рік чи навіть більше?

— Вони завжди зі мною, оці рядки. Як заповідь, як волі віщий голос!..

Ніби засоромившись високих слів, Микола Гаврилович знов запросив сідати гостя, сів сам і взяв одну з кількох широких гранок.

— Мета статті не тільки інформативна, — сказав уже по-діловому просто. — Мовляв, вийшов новий журнал, читайте його, панове!.. Я хочу нею дати по носі тим, хто через брак розуму чи за інерцією вважає вашу прекрасну мову лише наріччям нашої, а все на ній написане — не вартим честі зватись літературою…

— Дай, дай, Миколо! — радо сказав Тарас. — Щоб їм три дні крутило й чхалось!

— Слухай, що я пишу. “Питають іноді: чи здатна малоросійська мова досягти вищого літературного розвитку? Нам здається, що прощенна річ, коли ставлять таке запитання люди, які ніколи не думали про малоросійську народність, — не через відсутність симпатії до неї, а просто тому, що не випадало їм думати ні про Малоросію, ні про Росію, ні про Європу, ні про Америку, та й ні про що в світі, як не випадало прочитати Кольцова чи Островського, яких вони, проте, мабуть, полюбили б, якби прочитали. Але ми трохи ображаємось за Малоросію, коли таке саме запитання ставлять собі малороси, нібито про це можна питати! Та хіба дозволено мати тут будь-який сумнів?..”

— Побусурманилися! Заради лакомства нещасного готові все віддати! — ударив Тарас рукою по столу. — Пробач… — знітився. — Добре ти їм утер кабаки.

Узявши іншу гранку, Микола Гаврилович зиркнув поверх своїх маленьких окулярів на темпераментного надміру гостя, і ледь помітна усмішка торкнулася його тонких виразних уст.

— Послухай ще й такий уривок, батьку. У ньому, власне, найголовніше… Що й казати, яких тільки людей не носить наша матінка Велика Русь. Є такі молодці, які не тільки не почуватимуть дружньої прихильності до “Основи”, — не почувають її ні до жодного більш-менш порядного московського або петербурзького журналу; які не те що по-малоросійському, а й по-великоруському вчитися не дали б нікому. Та про таких людей нема чого й говорити: ми готові були б віддати їх усіх з головою не тільки малоросам, а хоч би й друзам, але й ті не візьмуть до себе. Ми говоритимемо тільки про тих великоросів, яких може, не соромлячись, назвати своїми людьми їх батьківщина, і ми можемо запевнити малоросів, що ніхто з таких людей не відмовиться назвати своєю думкою такий погляд на літературні прагнення малоросійської народності.

Відтоді, як будь-хто у великоруській літературі холодно відзивався про це прагнення, часи змінилися, не мало змінилися ми, та й малоросійська література набула вже такого розвитку, що могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення, якби могли ми не співчувати їй. Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки. Та й, крім Шевченка, пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж великоруська…” Ось так!

Тарас сидів, оглушений словами, писаними про нього, й не знав, як бути. Йому хотілося поцілувати автора, подякувати йому за них і водночас боявся здатись сентиментальним, залюбленим в свою особу.

— Ти й справді так про мене думаєш, як написав? — спитав нарешті тихо.

— Хіба я дав тобі чим-небудь привід засумніватися в моїй любові й щирості?

— Крий боже! Ми брати по Правді. Добре сказав про нашу мову й літературу. Дяка тобі за це!

— Стаття піде у перший номер “Современника”… — зніяковів тепер господар. — Оленько! — гукнув, немов рятуючись од похвали. — Будь ласка, дай нам чаю!

Пили гарячий трунок і розмовляли стиха про те, що вже волало на всю Росію. Мислячі, порядні, чесні люди не мали сили ждати й шукали світла в темряві, зорі в нічному мороці самодержавства.

— Пристойний ви журнал зробили, — знову торкнувся гранок Чернишевський. — Програма теж цікава… Боюсь лише одного: аби Куліш та іже з ним не вибудували на цій “Основі” свій панський дім етнографізму та хуторянщини…

— Допоки я живий, Миколо, того не буде, — твердо сказав Тарас. — Матню не важко вишити, а як її носити серед людей!

— Їй-богу, гарно сказано! Цього і я злегка торкнувся у цій статті… І вам потрібно, браття, іти вперед, із усіма, хто встав за кращу долю!

— Правда, — зітхнув Тарас. — Жаль, я старим зробився… У сорок шість…

— Поїдеш на Україну й там помолодшаєш, — торкнувся його руки господар. — Ще не купили землю?

— Щось там таке… Не продає ніхто мені…

— Ще є міська, не панська. Не пробували купить таку?

— Дійшли до цього саме. Так пише брат.

— У вас там — бочка з порохом. Подвійний гніт, дух волі й така, як дзвін, історія!..

— Підмокла бочка…

— Висохне. Для того, певно, їдеш на Україну?..

— Ну й хитрий ти, Миколо! — всміхнувся на те Тарас. — Підсовуєш свої думки… Зі мною міг би бути й одвертіший. Ще до заслання, братику, я намагався робити щось, аби тої! порох висушити…

— Пробач, ласкав будь… Добре, щоб ти осів там, батьку пустив міцне коріння по всьому Півдню…

— Тільки б мені одужати!

— А лікар був?

— Та-а, слухав…

— І що?

— Велять сидіти в хаті… А як же в ній усидиш, коли душ за все болить, коли сатрапи хочуть селянству дати волі і в жебрацькій торбі!.. Що там чувать нового? Буде вже т хиренна воля?

— Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землі. Вив’язують такі вузли…

— Сокирою по тих вузлах, сокирою!

— Без неї нам не обійтися, батьку. Розхвилювавшись, Тарас відчув, що час іти, що сили в нього стане лише дістатись, дому. Підвівся важко.

— Вибач. Я мушу йти… Жаль, пізно ми зустрілися!..

Коли прощався з Ольгою, торкнувся її щоки своєю, а потим ще й поцілував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись так, серйозно, мов назавжди.

Надворі стало легше. Ні, він таки людина волі, простору! Напевно, це в крові у нього, від козаків, яким був степ домівкою, а шабля жінкою. А мо’, й сирітські мандри дають про себе знати й на старість літ. Тоді він — боже праведний! — попоблукав…

Дороги вже попрокидали. Обабіч них здіймались гори снігу… Як він хотів побачити Кубань, Кавказькі гори — не довелося!.. Може, коли одужає і житиме біля Дніпра, поїде… Там Кухаренко намарне жде… Як кажуть, йому вже боком вилізли з засланцем дружба та листування. Хто знає, що він думає, проте нічим ні разу не дорікнув… Ні, Яків справжній і вірний друг!.. О! Хто ж то вийшов такий знайомий постаттю з дверей парадних Академії?.. Жемчужников, либонь…

— Левко! — гукнув.

Спинився, постояв мить у нерішучості й оглянувся-таки.

— Куди ж це ти тікаєш, Левку? Всміхнувся в пишні вуса, пішов назад.

— Дай, думаю, зайду провідать хворого. А він в бігах! — обняв, притис легенько, поцілував.

— Чкурнув із дому трохи. Я ж степовик, син волі…

— Тобі уже покращало? — з надією спитав Левко. Він, власне, Лев, русак, як кажуть, справжній, а так шанує щиро все українське, що радий цій маленькій зміні свого імення.

— Та ніби став оклигувати… А може, звик… Ну, як там моя землячка?

— Добре.

— А діти?

— Теж, як видно, степовики — розносять дім, — всміхнувся. — Про тебе знай питають.

— Зайду, зайду. Ось трохи ще піддужчаю… Який з недужого їм буде кінь! Лев усміхнувся:

— Мають уже сідло, гнуздечку й допитуються, де взять вівса.

— Ох бідна ж моя голівонька! — сплеснув Тарас руками. — Та як же я його жувати буду!..

Пересміявшись, пішли поволі набережною. Лев рушив перший, ніби хотів відвести друга на вільний простір, далі від Академії. Біля Неви, де сніг не був прокиданий, а тільки ледь протоптаний, він зупинився, глянув з-під брів на сфінксів, на вкриту снігом річку й сказав Тарасові:

— Читав твою “Марію”… Страшна то річ…

— Для бога чи для попів?

— Для тебе.

— Я ж не пускаю її до друку.

— А по руках вона пішла?

— Дав декому…

— Коли сюди додати ще й інші твори, вислови твої в салонах, що враз стають крилатими, та щиру дружбу з “Современником”, що став уже нестерпним для вірнопідданих, то вийде мало втішного…

— Я не збираюся когось втішати, — різко сказав Тарас.

— Про тебе йдеться… Я чув, що шеф жандармів князь Долгоруков знову тобі погрожував… Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею.

— Крий боже!.. — тихо сказав Тарас. — Я звідти вже не вийду…

Він ніби був десь поряд; дивився, слухав свої слова й слова Жемчужникова і з похололим серцем уболівав за долю таки ж себе самого. Подібного з ним не було ніколи. Навіть в найтяжчі миті його життя.

— Наш “добрий” цар натішився лібералізмом і вже, вважай, готовий явити кігті… Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!..

І знову це сакраментальне “побережись”! Воно йому вже так по серцю ріже, як гострий ніж.

— То що ж мені, не жити, а берегтись? — спитав, ураз відчувши знову себе готовим до протидії та до борні.

— Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах. Он Чернишевський пише свої статті з параболами та паралелями, а б’є у ціль, бо кожному, хто має розум, ясно, про кого йдеться.

— Знаю… І все ж отак не можу. Як б’ю, то б’ю!.. Помовчали. Невою, де мілкіший сніг, ходили чорні ворони. Лискучі, горді, стримані. Ну, справжні царські птиці.

— Не знаєш, де вони живуть? — спитав Тарас.

— Хто?

— Ті круки чи ворони. Не при цареві часом?

— Так, вид у них придворний, — всміхнувся Лев. — Постав людські лиш голови — й хоч у Державну раду!..

— Піду додому, мабуть… — сказав Тарас, відчувши знову втому. Вона находить хвилями, немов туман в осіннім лузі.

— Мені також уже пора, — озвався Лев. — Скажу малим, що ти прийдеш небавом. Хоч на різдво… Домовилися?

— Вівсом нехай підзапасуться!

— Буде. Не потерпай, — обняв Тараса. — Глянеш, коли прийдеш, — я вже скінчив “Покинуту”.

— Ти хитрий, знаєш, що прибіжу!..

Як Лев пішов, оглянувся і похолонув: ворони йшли по снігу до нього! За рядом ряд — лискучі, грізні, чорні…

В майстерні трудно сів на диван. Втішався тим, що мав вікно не на Неву, а в тихий дворик, де, крім колони й кількох дерев, і не було на що дивитись… Смеркалося. Пітьма вповзала важко, мов волохатий неквапний звір… Спочатку він збирався в кутках кімнати, потім поволі ріс частинами, що підповзали з усіх сторін до столу та до дивана, щоб тут зійтися, злитися у щось єдине ціле й ковтнути… зорю?..

Встав, добув вогню і запалив руками, які йому не підкорялися, високу грубу свічку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають оті лискучі ворони… Бридня! Вони давно в своїх палацах… Господи, та що ж це з ним!.. Звичайні собі круки, а він з них робить… Смішно… Трам-там-татам!.. О! Б’ють зорю?.. Ні, хтось пройшов по коридору, підстрибуючи. Це з молодих художників. Знайшов якесь цікаве рішення чи світлотінь і радий… Та ні, таки б’є барабан… Трам-там-татам! Трам-там-татам!.. Все дужче, дужче, дужче… Кудись ідуть солдатики. Напевно, цар надумав помилуватись їхнім парадним строєм. А може, стягує до себе ближче вірні свої полки? Як випустить селян на волю в одній сорочці — буде для них робота… Звідки Левко дізнався про ті погрози шефа синьо-мундирих? Де взяв “Марію”?.. Мабуть, поему дав йому Тарновський чи Лазаревський… А в колах тих, де обретається князь Долгоруков, у Лева повно родичів. Толсті, Перовські… Трам-там-татам!.. Не може він спокійно згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим “благодійником”, у тім сумнім Закаспії. Хоч він і дядько Лева, а справжній пес придворний Миколи Першого… Якась дурниця вийшла… Лев, пес… Невже так вдарила йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!.. А втім, якщо згадать Мошни, Черкаси, Київ та бесіди “во назидание” вже тут-таки, в Санкт-Петербурзі, то перспектива померкне вельми, як тільки що померк недовгий зимовий день.

Поволі встав, роздягся і тільки зараз помітив кошик з їжею. Михайло був і не застав! Сваритиме тепер… Він сварить також лагідно, мов винен сам у всьому… Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у перші дні заслання вони йому зустрілися, ці Лазаревські! Щирі, чарівні душі… Спершу подумав був, що то лукава щирість, що поцілунок за срібняки… І досі сором пече за ту лиху підозру, за ту невіру. Вибачився, — й “неоднократне”! — а десь на дні душі помулює, мов неодмольний смертельний гріх…

— А-а, вже прийшли?..

Не спостеріг, як одчинились двері й у них з’явився Федір. Його мундир ударив, наче блискавка; аж потемніло в хаті й душа пішла, пішла кудись униз, у прірву!.. В солдати, мо’, не віддадуть — старий уже й недужий…

— Вечерю он приніс Матвійович.

— Спасибі, бачив… — ледве добув із горла слово.

— Лаявся за ваш непослух… Може, щось треба вам, то ви кажіть. Матвійович мене просив дивитись, як за дитиною…

— Ні. Все гаразд, — поспішно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. — Поїм і — спати, спати!..

— Тоді добраніч…

Двері тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очі й почув, як лоскітне душа спливає в груди… Та ні, тепер до війська не віддадуть… А раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ…

Схопився, узяв свічник. Вогонь тремтів… Свічник тремтів… Рука тремтіла… К бісу! Цього іще не вистачало, щоб він боявся!.. Треба спинити дріж!.. Отак, отак… Вогонь палає рівно… Ледь-ледь схитнувсь… То протяг… Гаразд… Тепер вечеряти! Як їсть, так робить, кажуть… Що тут приніс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якісь немов чужі…

На антресолі, в ліжку, відчув, як добре мати свою кімнату… І свій вогонь… Горить, ледь-ледь похитується, немов живий… В казармі… А хай їй грець! Навіщо про неї, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату собі поставить вікнами па широчінь Дніпра-Славути… Як же він переборов наругу ту, як витримав?.. Це ж десять років!.. Ні, трохи більше. Його взяли на річці у квітні, п’ятого, взяли жандарми; і почалися його невольничі, його “христові страсті”. А вирвався у серпні, другого числа… Вважай, іще аж цілих чотири місяці!.. І, мабуть, ті чотири були найважчі… А перші — легші?.. Перші були борнею, герцем, що розпочався ще в казематах Дубельта…

У Петропавловській пробило вісім… Він чув цей дзвін і на Фонтанці, у сорок сьомому, коли сидів із братчиками в тому розбійницькому вертепі… Ці дзиґарі й гармата, яка стріля ополудні — мов “благовіст” столиці, немов нагадування синам царя й отечества, що Їх там ждуть, що. за найменший спротив чекає кара… Певно, Левко Жемчужников не все сказав, що знає. Його щось тяжко змусило гукнуть йому: “Побережись!” Даремно він не потривожив би…

У грудях біль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А може, справді треба сидіти вдома й ждати… Чого?.. Одужання. Весни. Мандрівки на Україну!.. Або жандармів… Лізе чорт знає що у голову! Як бог не видасть, свиня не з’їсть.

Дмухнув на свічку. Спати! Раненько встане. Треба кінчать портрет барона Клодта… Вічно щось та не так! Як має час, майстерню, робочий стіл — нема здоров’я, сили нема трудитися. А там, було… Йому ж сам цар заборонив писати і малювати. Ать, два, тягни носок — і все життя!.. Найдужче його обурило якраз це місце вироку. І, як не дивно, зробило дужчим, здатним піти на прю з усім, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царські, підлі його кати. Ще в кабінеті Дубельта, перед портретом грізного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, він присягнув, — звичайно, тільки подумки, — що марна праця їхня, що він не дасться зробити, з себе іграшку, захисника царя й престолу, що він ніколи не осягне того, чого його навчатимуть… А може, то було пізніше, вже на плацу в убогій Орській фортеці? І там, і там. Хіба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати відчай та безнадію!..

Проїхав хтось по Другій-Третій лінії… Невдовзі ще… А потім — вершник чвалом промчав у глиб Васильєвського. Конита били лунко, мов барабан…

…Його везли, як на пожежу. Наче там, за рікою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового воїна, грози хівинців диких і всіх, хто ще не втямив, як добре жить під скіпетром царя Миколи.

Трудно тому повірити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночі влетів до Оренбурга, зіскочив з воза й миттю… був упроваджений у передпокій самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голій, наче бубон, брудній підлозі.

Десь під обід, приласканий уже батьками-командирами, лежав собі на нарах у пересильній тісній казармі й читав слов’янську біблію, коли почулася швидка хода, стук-грюк і молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачі, яких було тут двоє, перезирнулися.

— З ким маю честь? — підвівся Тарас із нар.

— Я ваш земляк, із Гирявки під Конотопом. А звуся Федір, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? — посипав, як із мішка горохом.

— Спасибі, — хмуро сказав Тарас. Попов у Третім відділі навчив його обачності. — Я сам собі допоможу. Юнак знітився, глянув на караульних.

— Повірте, я від душі!.. — прошепотів. — Ми з братом читали ваші книги…

— А як же ви дізналися, що я це я? — всміхнувся.

— Сказав земляк, що чув про вас від офіцера, який приймав. Прибіг і ніби вдарив мене по серцю: “Вночі до нас Шевченка привезли!”

Тарас не знав, як бути. І конфірмація, і переміна стану, й далекий шлях, і ця неждана зустріч змішалися в його душі.

— Пробачте… — озвався вже привітніше до юнака. — Два місяці ледь не щодня мене терзали і так, і сяк, аби загнати на слизьке…

— Жандарми?

— Третій відділ.

— Чув про такий… Вас віддали в солдати?

— Еге ж. Із правом вислуги.

— За вірші?

— Хто багато знає, стає старим…

Постояли якусь часину тихо. А далі Федір мовив, аби його підтримати чи й справді так вважаючи:

— І тут є добрі люди. Щось зробимо для вас!..

— Спасибі.

— Я побіжу, — скривився Федір болісно. — Ждіть тут!

— А де ж мені подітися… — всміхнувся на те Тарас. — До смерті буду ждати…

На третій день його покликали до генерал-губернатора. Вели бігом. Як везли із Петербурга. Напевно, тут вважається, що швидкість рівнозначна посаді й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись.

Проте прийняв не генерал, а підполковник. Глянув на нього пильно, гмикнув у пишні чорні вуса і раптом мовив лагідно:

— Беріть стілець, сідайте,

Тарас присів на край стільця, готовий до будь-чого. Попов, друг велій, також бував з ним лагідний…

— Тарасій, син Григорія? — спитав так чемно. — А я Юхим Матвійович… — Хотів подати руку, але зам’явся і не подав. — Пан Лазаревський — родич чи давній друг?

— Ні се, ні те. Ми вперше тут зустрілися.

— Прекрасно!.. Він так перейнявся вами, що я не міг повірити… Це робить честь йому і вам, — пригладив вуса. — То ви поет, художник?

Лише кивнув. Слова ці йому здушили горло. Було колись…

— За що ж до нас попали?

— В паперах сказано “за сочинение возмутительных й в высшей степени дерзких стихотворений”.

— Ну й ну… Кого ж вони так “возмутили?” — примружив гарні очі.

— Царя самого ніби…

— Ото! То ви.. — затнувся, не доказав того, що мав на думці. Устав, пройшовся по кабінету, хмурячи густі кошлаг брови. — Можете провідать пана Лазаревського й заночувати в нього. Біля костьолу, будинок Кутіна, — сказав, нарешті тихо. — Куди дали призначення?

— Фортеця Орська. П’ятий батальйон.

— А-а, до Мєшкова. Ісаєв там комендантом.

Таки подав правицю і міцно стис Тарасаву.

Курним убогим плацом, мимо фонтана, який не діяв, пішов шукать єдиного свого знайомого в усьому цьому краї. Може якби сюди приїхав сам, із волі власної, зустрів би щось цікаве і навіть варте пензля, — як Вася Штернберг! — а так усе довкіл йому було чуже й вороже. В’язниця є в’язниця, нехай вона й не замкнена. Ішов, а серце бралось тугою, а очі повнилися йому сльозами, а думка билась, ніби орел у клітці… Гори мої зелені, і мій Дніпро, і Київ мій золотоглавий, і милий степ!.. Новий знайомий Федір зустрів його, як брата рідного.

— А це Сергій Левицький, також земляк, — підвів до нього русого молодика.

— Яке це щастя!.. — радісно схопив його долоню і стис легенько, ніби вона була з кришталю чи порцеляни.

— Щастя моє лишилось, друже, на Україні, — сказав Тарас.

— Пробачте… Я мав на увазі лише себе… що бачу вас… — геть розгубився хлопець. — Я знаю вас ще з Києва, де вчився в університеті…

— Ми зустрічалися?

— На жаль… — розвів руками.

— Сідайте. Зараз ми щось придумаємо… Ну, молодець Матвєєв!.. — заметушився Федір.

— Юхим Матвійович? То я оце від нього. Покликав сам, поговорив і навіть дав твою адресу.

— То чоловік! Із козаків уральських. Знає, почому лихо.

— Не думав я і не гадав, що й тут знайду співзвучні, рідні душі. Спасибі вам! — сказав Тарас розчулено.

— Все ваш “Кобзар” та “Гайдамаки”, — признався щиро Федір. — Як прочитав-то ніби мені-розвиднілося, немовби я лише тоді став зрячим…

— А я не міг повірити, що є таке, що можуть бути вірші, які отак беруть за душу, — додав Сергій.

— Ну, хлопці, годі, годі!.. — спинив Тарас. — Захвалите, і стану дерти носа…

— А він і так у вас кирпатий, — пирснув зненацька Федір.

— Справді? — підтримав жарт. — Він був прямий… Це вже в дорозі вигнувся, бо везли, наче генерала, — аж заганяли коней.

— Судив сам цар? — спитав Сергій серйозно.

— Ні, граф Орлов. А цар лише погодився і ще додав, як кажуть, рукою власною: “Под строжайший надзор й с запрещением писать й рисовать”. Ось так, панове молодці… Прошу любити і жалувати!..

— За що ж вас так? — скривився Федір, ніби хотів заплакати. — За ваш “Кобзар”?

— Ні. Інші вірші тому виною, що не друковані. Поеми “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”

— Поглянути б хоч краєм ока! — вигукнув Сергій півголосом.

А Федір взяв його за лікоть і показав на двері, де хтось міг їх підслухати.

— А що, якби ви, хлопці, мене вгостили чаєм? — гукнув Тарас. — Та ще б коли до чаю якусь закусію!..

Після вечері зняли матраци з ліжок, поклали їх на підлозі та й полягали покотом: Сергій, Тарас і Федір. В будинку тихо-тихо. І з вулиці не долітало й звуку…

— Як у могилі!..

— Рано лягають спати… — сказав Сергій.

— Разом з курми, — озвався Федір.

— От би хоч щось почути із тих поем! — не міг Сергій лати свою цікавість.

— Далеко сплять хазяїни?

— Аж в іншому крилі будинку, — шепнув Сергій.

Тоді чого ж ми шепчемося, мов неофіти у катакомбах? А й справді, — мовив Федір і засміявся.

— Дещо я розкажу по пам’яті… Але дивіться, хлопці, аби ніде нікому!.. Бо вам ще гірше буде. Мені вже й так, як кажуть, по саму зав’язку…

— А смертна кара? — глухо спитав Сергій.

— Мій вирок — гірший смерті. Повільна смерть страшніша кулі й шибениці…

В незрушній, мертвій тиші Тарас почав неголосно поему “Сон”:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирав,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирав

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка…

Читав усе, що пам’ятав, що збереглось у вирі, який його викручував останнім часом, і сам немовби знов повертався у ті роки й години, коли писалися оці рядки любові й гніву, коли він зносився на крилах муз, сягав вершин людського духу й радо вів за собою інших, тих, що дрімали довго й попрокидалися, почувши дзвін його душі. Не бачив лиць, а тільки чув німу співзвучність хлопців, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до краю голос і пропускав місця найбільш крамольні, та все ж було й від тих, невинних, моторошно… Облишив “Сон”, узяв з “Кавказу” місце, яке немов написане й про ці краї:

…Читаєм божії глаголи!..

І од глибокої тюрми

Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам,

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці!..

— Там ходить хтось, — сказав тихенько Федір і доторкнувся його руки. Прислухався… І справді ніби ходить, рипить підлога.

— Тарасе, ви зійшли до нас із неба!.. — прошепотів Сергій Левицький.

— Коли б то, — тихо зітхнув Тарас. — З Фонтанки я, із казематів Третього відділу “зійшов” сюди.

— А ще раніш, до того?

— З кріпацьких злиднів. Хлопці, я чверть століття був кріпаком!..

— Жахливо…

— Злочин!..

— Нині в неволі знову… Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тиші. Не стало чути кроків у коридорі.

Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюбленої своєї пісні:

Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!

Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная…

Не зміг співати далі, бо та зоря, та дівчина і та земля тепер йому явитись можуть хіба вві сні…

Здолавши тугу, тихо завів іще сумнішої, бо всю дорогу від Петербурга в душі його вилися лише пісні печалі й горя:

Та забіліли сніги, забіліли білі,

Ще й дібровонька, ще й дібровонька.

Заболіло тіло, бурлацькеє біле,

Ще й головонька, ще й головонька.

Ніхто не заплаче по білому тілу,

По бурлацькому, по бурлацькому;

Ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця,

Ні жона його, ні жона його…

Сергій підтримав — гарним, високим голосом, пішов за ним по пісні, мов по житті. І Федір вторив баском, крізь сльози; бо всі вони були тут, мов ті бурлаки, без матерів, дружин, дітей…

В чужій землі, й самі чужі…

Раненько прибіг солдат, розгублено оглянув їх, не бачачи між них військового, і мовив, дивлячись собі під ноги:

— Шевченко, до каптенармуса!

— Ну, от і все, — сказав Тарас. — Прощайте, други! Маю уже призначення. Фортеця Орська, п’ятий батальйон… Коли-то ще побачимося!..

— Гора з горою, кажуть… — почав Сергій було втішати, але замовк.

— Чим зможем, допомагатимемо, — сказав похмуро Федір і відвернуся, дістав хустину.

— Піду вже, мабуть, браття…

Обняв по черзі, поцілував і швидко вийшов.

Невдовзі його ввели в якусь похмуру кам’яницю, і чоловічок з хитрим, як у кота, обличчям недбало глянув, змірявши його очима, узяв мундир, штани, шинель і кинув йому на груди.

— Міряй! — сказав так, ніби Тарас просив у нього собі обнови.

— Що, прямо тут? — оглянувся. — А як зайде хто-небудь?

— Не бійся — дами тут не бувають! — оскалив зуби пан каптенармус.

Солдат також всміхнувся. Підвів до лавки й спритно стягнув сюртук. Подав мундир.

— Вдягайте.

— Воно ж тісне…

— Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка!

— Штани також?

— Звичайно… Тепер шинель…

— Як влито! — в долоні ляпнув каптенармус і підкрутив котячі вуса. — А ти казав…

Тарас стояв і слухав, як кров йому поволі холоне в жилах. Ось та страшна, пекельна мить, що відокремить його від світу волі, від того, чим він жив останні дев’ять років і що зробило з нього людину, вільну серцем, і правдослова гноблених!.. Кати людські, сатрапи царя-тирана, цербери!..

Щосили зціпив зуби, щоб зупинити сльози, які уже душили горло й ось-ось могли йому заслати очі. Повинен бути кременем, бо це лише початок, бо попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!..

…Перше, що він побачив в Орській, — це каторжан, які понуро лагодили розбитий шлях, та муштру (своє тяжке прийдешнє!) біля казарми. Він так уп’явсь очима в це богомерзьке дійство, що й не помітив, коли спинились коні й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собі:

— Приїхали!

Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офіцером і знову глянув на всипаний жорствою плац.

— Подобається? — спитав поручик. — Завтра і ти почнеш отак “виходити в люди”. Ти ж з правом вислуги? — перепитав.

— Еге… А іншого шляху немає?

— Для конфірмованих, — та ще самим! — підніс рудий від тютюну великий палець, — є тільки цей. Ать-два, ать-два — і в унтерах! Ну, як?

— Це поки сонце зійде, то роса очі виїсть… — зітхнув Тарас.

— Тут не столиця, і плац, на жаль, не бальний зал… — . всміхнувся.

Хотів йому сказати, що він з людей, а не з панів, та не сказав: хай думають собі, що хочуть.

— Зажди отут, — звелів поручик строго, коли ввійшли у сіни чи коридор. Сам одчинив неоковирні й скошені соснові двері, виструнчився і увійшов таким же кроком, як ходять ті горопашні там, на плацу. Невдовзі, правда, почувся сміх, вітальні дружні вигуки. Як кажуть, ворон воронові ока не виклює… А з вулиці через прочинені надвірні двері чулися різкі команди, гупання важких чобіт і брязкіт зброї. “Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!” — “співав” якийсь служака з таким натхненням, що нагадав Тарасові весняний стогін горлиці.

Ховаючи папір, — розписку, певно, — поручик вийшов швидко і наказав:

— Марш представлятись батальйонному! Потому, вже тихіше, можливо, навіть із співчуттям, промовив людські слова:

— Прощай, солдат. Моя тобі порада: як гнуть, то гнись, викручуйся; інакше — геть зламають… Ну, будь здоров!

Пригнувшись, — двері були низькі, — шмигнув мерщій на вулицю. Той батальйонний, видно, не з тих, із ким поручики запанібрата…

— Заходь! — гукнули басом із кабінету. Тарас поставив ранець, поклав шинель на нього й, осмикавши, як фрак, мундир, ступив у двері.

— Здрастуйте… — сказав несміло, вгледівши похмурий вид батальйонного, що возсідав гранітне якось, монументально за невеликим легким столом.

— Шевченко? — звів на прибулого бровасті чорні очі. Тарас кивнув.

— Ще не служив?

— Бог милував.

— Не до душі військова служба? — скривив м’ясисті губи. — Художник я.

— А вскочив за написання віршів!.. — узяв папір і знову поклав на стіл.

— І вірші також пишу…

— Писав! — підніс гранітний палець. — Знаєш, що заборонено тобі писати і малювати? Гляди мені, Шевченко! Щоб був як штик! Просили тут за тебе… — примружив гостро очі. — То я візьмусь, при змозі, сам і вимуштрую такого унтер-офіцера, що рідна мати тебе впізнать не зможе!

— Вони просили, певно…

— Мовчати! — встав. — Віднині ти повинен знати одне лиш слово “слухаюсь”! Ну, ще хіба “так точно!”…

— Так точно! Слухаюсь! — хтозна-чому гукнув Тарас.

— Отак-то, — вже спокійніше сказав гранітний капітан. — Служитимеш у третій роті, за номером сто дев’яносто першим. Іди й представся ротному. Здається, він на плацу. Й гляди мені, Шевченко…

— Щоб був як штик! Так точно! Слухаюсь!

— У тебе добра пам’ять, — глибокомудро нахмурив брови батальйонний. — Збагнеш статут… Старайся!

— Дозвольте йти?

— Іди.

— Так точно! Слухаюсь!

Крутнувся, мало не впавши, й поспішно вийшов із кабінету. Ледь зачинивши двері, він засміявся. Може, щоб не заплакати. Матвєєв просив за нього, мабуть, і цей Мєшков тепер покаже йому козу осмалену!.. Звірюка, кат… Який-то ротний? Певно, отой співун? “Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!” О господи! Тобі ще мало рабства, що допустив на цій землі й солдатчину!..

На лихо, він угадав. Якийсь похмурий унтер йому вказав на Співуна, коли спитав, хто буде його начальством. Цей також був капітаном. Проте струнким, високим, як тополина.

— Здрастуйте! — гукнув Тарас, вловивши мить, коли Співун дав спокій своїм спітнілим жертвам.

— Здоров. Що скажеш? — вирячився на новачка.

— Прибув у вашу роту.

— Ще не служив?

— Так точно!

— Прибув звідкіль?

— Із Петербурга.

— Горілку п’єш?

— Так точно!

— А де навчився правильно відповідать начальству?

— Ось тільки що сподобили пан батальйонний.

— О, він сподобить!.. — хмикнув. — Новеньких страх як любить. А ще коли з артистів!..

— Художник я, Шевченко.

— Хохол?

— Так точно!

— Будеш козлом одпущення. У тебе є дві вади: хохол, артист…

— І третя — людина я.

— Тю-тю! Віднині лише солдат. Як хочеш жить, забудь про все… А зараз — марш в казарму!

— Слухаюсь!

— Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! — зигтів аж до казарми високий голос ротного.

На другий день раненько взялись за нього, грішного. Приставили найперше “дядька”, аби навчив усіх солдатських мудрощів, а по сніданку вивели його на плац, дали рушницю в руки і почали робити з нього слугу царя й захисника отечества. Як видно, це для них було розвагою, щось на зразок театру або вертепу. Крім Співуна, прийшло душ п’ять молодших офіцерів, дві жінки й сам батальйонний командир. Співун командував, старий солдат, приставлений до новачка, показував, як що робити. “Публіка” втручалась теж. Мовчав один лише Мєшков. Нарешті, й він не витримав. Підбіг, відтрутив ротного й узявся сам до діла.

— Носок, носок, таку твою!

Здуваючи з вусів краплини поту, Тарас потяг носок навмисне у протилежний бік. Мєшков від того осатанів.

— Стій! Струнко! — крикнув. — Наліво кроком руш! Ать-два, ать-два! Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! Куди ж ти тягнеш, йолоп царя небесного?! Отак, отак! — пройшовся сам, чим викликав аплодисменти дамської частини глядачів. — А що в руках у тебе? — спинився перед новобранцем.

— Не знаю, ваше благородіє!.. — відсапуючись, сказав Тарас.

— Рушниця! Для чого вона тобі? Стрілять, колоть врага царя й отечества!

— Так точно!

Свідок тому сам бог, як підмивало використати властивість ту рушниці, бо лютий враг отечества стояв за крок від нього і намагався знищити людину в ньому, вбити живу і вічну душу!..

— Збагнув, збагнув, таку твою? — мов випробовував його терпіння.

Тарас мовчав. Щосили зціпив зуби. Проте в очах у нього, напевно, все ж відбилося його страшне бажання, бо, стрівшись з ними поглядом, Мєшков знітився раптом, позадкував і крикнув:

— Струнко! Направо! Марш! Ішов і чув мєшковський бас:

— Фу-у, сатана… Художник!.. Розбійник він справжнісінький!..

Щось щебетали дами. Почув лише: сміються з його вусів, відпущених ще в казематі. Бороду зголив давно, а вуса лишив собі, хай будуть; як в запорожців…

— Кру-у-гом!

На зло крутнувся не через те, що вчили його, плече. Ніколи ніхто не зробить з нього солдата, ляльку! Він краще вмре…

— Стій! До ноги! Поставив не до тієї.

— Тьху! — плюнув ізпересердя пан батальйонний. — Ти в школі вчивсь?

— Так точно!

— В дяка?

— А потім ще й в Академії мистецтв.

— Бездарнішого не зустрічав! — розвів Мєшков руками.

Тарас всміхнувся нишком. Почув би це великий Карл! Аби Жуковський… Може, якби вони побачили його в такій біді, то помогли б… Подати б їм ізвідси голос!.. Мов з того світу…

— Струнко! — підскочив знову батальйонний. Він, мабуть, трохи з мухою у голові… — На пле-е-че! Кру-у-гом! На-а-ліво! Марш!

— Відставити! — почувся інший голос. Так захопилися, що й не помітили, як підійшов сам комендант фортеці.

— Що за солдат?

— Новенький, ваше благородіє. Із конфірмованих по височайшому указу.

— А-а, пан художник!.. — немов зрадів уже, як голуб, сивий генерал. — Панове, ви всі вільні! — недбало кинув через плече. — А з вами я погомоню. Ось хустка, витріть, будь ласка, піт… Мені писав про вас Матвєєв…

— Спасибі… Думав, що пропаду… — сказав Тарас, відсапуючись. — Взялися круто…

— З нудьги вони втрачають тут людську подобу. Горілка, карти, підступи один супроти одного… Ви не мисливець? Тут полювання знатне! Пташви!..

— Не знав… не взяв, що треба… — озвався.

— То не страшно. Візьмете в мене.

— А випускатимуть мене з фортеці на полювання? — схопився Тарас за ниточку.

— У вільний час — будь ласка.

О, це вже щось! На волі, десь під кущем над річкою чи й у степу, писати можна нишком…

— Дозвольте, ваше благородіє, просити вас… — осмілився.

— Ви хочете найнять квартиру? — зрадів старий своїй догадливості.

— Немов у воду глянули… Казарми…

— Знаю, знаю! Скажу сьогодні ж Фішеру, щоб підшукав для вас що-небудь. Фішер — також солдат із конфірмованих. Поляк. Ви теж із Царства Польського?

— Ні. З України.

— А-а, з Малоросії… То я скажу Мєшкову, щоб вам дозволив жити поза казармою.

Сказав, пішов. Так ніби раптом вичерпався запас снаги на добре діло. Дивуючись, Тарас провів його очима аж до будинку, який стояв на чільнім місці. Ні, світ таки не без людей! Коли вже й тут, у дикій оцій пустелі, знайшлись вони, то доля ще від нього не відвернулася!..

…Пригнічене, прибите .зло затаюється і жде, коли проб’є його година.

Надвечір якось Тарас ішов з казарми в свою кімнатку, найняту йому поляком Фішером, задумався про щось своє і вгледів батальйонного всього за кілька кроків. Спинився, зняв кашкет не лівою, а правою рукою.

— Шевченко, а йди сюди! — підкликав його Мєшков, який недавно, днями, одержав чин майора. — Ось ти себе вважаєш за благородного, а й досі ще не знаєш, як слід знімать кашкет перед начальством. Ступай на гауптвахту й скажи, що я звелів відсидіти тобі добу за незнання статуту.

— Так точно! Слухаюсь! — гукнув Тарас.

— До речі, — хмурячись, спитав майор, — ти на квартирі? Завтра ж, — коли відсидиш, — збереш свої манатки і марш мені в казарму!

Тарас був так уражений, що не спромігся мовити сакраментальне “слухаюсь!”. Проте Мєшков, на диво, не зауважив йому за те, а мовчки пішов собі.

Із жалем Тарас звернув на стежку, втоптану до гауптвахти, й побрів по ній, мов на голгофу. Десь трохи більше місяця погралася із ним, як кішка з мишею, примхлива доля. Він жив собі пристойно (для цих умов) і раптом — ця фатальна зустріч!.. Треба ж було піти якраз сюдою й саме о цій порі… Мєшков його не зачіпав від того дня, коли Ісаєв визволив і взяв під добру руку, а тут одразу вдарив із двох стволів. Губа й казарма! Знову випробування. Іще одне. А скільки їх попереду?..

Унтер, що вислухав його печальний вирок, дістав ключі, безмовно завів його до камери й замкнув. Ну, геть як на Фонтанці! Тільки йе те вікно, не та підлога, стеля, та й замість ліжка — нари… Замок так само клацнув… Треба сприймать такі обставини як ординарні, треба звикать до них. Хто став на прю з тиранами з одним лише сумлінням та небажанням сприяти злу, приречений страждать і дух свій зміцнювати в нерівній битві з ворогом!.. А може, це йому спочинок перед казармою, де п’ятдесят нещасних душ живуть у бруді й смороді?.. Це, може, бог йому послав Мєшкова як благодать?.. Всемилостивий угледів з неба, що він, Тарас, уник якоїсь дещиці з тих мук, яких йому призначено зазнати тут, і возроптав, ошуканий в своїх найкращих замірах…

Не нам на прю з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тільки плакать, плакать, плакать,

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить… —

спливло з далеких країв і днів… Ой, як тоді писалося!.. Лише два роки тому!.. Пропало все… Ще добре, що цей “Кавказ” устиг послати за кордон. То, може, там не згине…

Сів на краєчок убогих нар. Це ж на Вкраїні в розпалі зелене, дивне літо, як все росте, буяє, повниться новим життям!.. А тут — піски, якась убога травка, кущі, обдерті вітром, і сонце, сонце… З чого живуть киргизи? Убогі страх, а горді, якісь величні навіть, і водночас прості-прості, мов діти… Йому б сюди паперу, фарб та пензлів!.. Без них, без віршів він згасне тут, як вогнище посеред поля, і тим потішить лютих своїх катів!..

Зіскочив з нар, пройшовся сюди, туди. Ну, тіло вони заслали, замкнули тут, у цій хурдизі, а дух, душа — на волі! Він може думать, згадувати свій рідний край, журитися його журбою, він може й далі словом ламать кайдани в душах свого народу, будить людей і тим не дать заснути собі самому. Він плоть од плоті і кров од крові…

Крізь вир думок, крізь муку, а може, з неї, вродилися нові слова, нові рядки, нове життя:

Думи мої, думи, мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти…

Спинився, вражений цим воскресінням себе самого, й метнувся шукать папір та олівець. В кишенях голо, порожньо, в хурдизі теж… Прокляття!.. Хіба що — запам’ятовувати, ховати в мозку, в серці?.. Злякано знов прочитав по пам’яті… Є, є! Не сон, не виплід його уяви, а справжній вірш!..

З киргизами убогими.

І вони убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще моляться богу.

Пробігся знову камерою, шепочучи нові рядки, і раптом вкляк біля вікна, залитого багровим сяйвом сонця, що вже сідало десь за степами. Може, на Україні…

Прилітайте ж, мої сизі,

Тихими речами

Привітаю вас, як мати,

І заплачу з вами…

Перечитав ще й ще… Сльозами втіхи, радості омив свого новонародженого, своє дитя єдине на цій землі з піску та сонця… Тіло замкнути можна, а душу зась! Душа людини вільна, допоки є у ній любов до того, що дороге, що варте мук!

Веселий вийшов з камери на другий день. Аж унтер на нього вирячився, мов на блаженного.

Збирав свою мізерію, готуючись брести в казарму, коли прийшла чудова думка: треба згорнути аркуш книжечкою, записувати до неї вірші й ховати в чобіт! Взувачка ця завжди на ньому або при ньому, й ні разу він не бачив, щоб хтось поліз у чоботи… То це ж його рятунок!

Схопив паперу аркуш, згорнув його учетверо і записав щонайдрібніше “Думи мої”, свій перший вірш солдатчини. Як милувався зробленим, почулися чиїсь поквапні кроки, і він мерщій запхав той зшиток за халяву. Вдоволений, підняв свій ранець…

— Здрастуйте! Тарас Шевченко будете? — запитали його співучою, якої він іще не чув тут, мовою.

Подумав — Федір Лазаревський! Проте, коли оглянувся, побачив зовсім іншого, не знаного йому панка.

— Так, — мовив стримано, бо земляки йому стрічались всякі.

— А я — Михайло Лазаревський. Брат Федора, того, який…

— Та знаю, знаю! — радо не дав йому домовити. Впустив до біса ранець і, підійшовши, подав пришельцю руку. — Мені про вас розказував ваш милий брат.

— Пробачте, що я так довго не заглядав: недавно про вас дізнався, бо їздив у службових справах далеко в степ.

— Сідайте, прошу! — скинув з стільця шинель. — Оце зібравсь… Наказано в казармі жити…

— Хто наказав?

— Майор Мєшков. Хіба піти до генерала?..

— Ісаєва зняли з посади коменданта.

— Коли?

— Учора вже й передав усі діла.

— А я ламаю голову, чого Мєшков за знятий не так кашкет послав мене на гауптвахту… — зітхнув Тарас.

— Я попрошу!..

— Не треба. Вже відсидів. І як! — засяяв усмішкою. Кортіло страх похвастати своїм солдатським первістком, та побоявся. Краще, аби про зустріч з музою ніхто не знав. Йому ж царем заказано писати вірші!..

— Я тут привіз журналів трохи.

— Справді? — зрадів Тарас. — Уже чотири місяці, як я не бачив жодного… Тут цілий скарб!.. І “Современник” навіть!.. “Отечественные записки”!

— А як у вас з грошима? — спитав Михайло тихо, ніяковіючи.

— Спасибі. Є ще трохи. Пропити мусив із офіцерами, щоб не ввавжали гордим… А ще один позичив і — мов забув…

— Я скоро знову буду, то привезу. Вам, справді, тут не варто тримати зайві гроші. Помовчали.

— Мені пора, — зітхнув Тарас. — Відбій небавом. Треба переселятися.

— Можна, я проведу? — схопив Михайло ранець. Тарас забрав.

— Звичайно. А нести цю мізерію я маю сам. Сміятимуться… Тут є свої закони. Окрім статуту й царських. Сховав журнали в ранець, узяв шинель.

— Спасибі вам, Мустафа! — гукнув, щоб чув господар. Визирнувши в ледь-ледь прочинені убогі двері, той закивав:

— Корош, корош.

Надворі Тарас оглянувся і мовив сумно:

— Добре на самоті… А там, у тому вавілоні!.. — кивнув у бік казарми. — Не побажаєш того і ворогові… Півсотні доль — понівечених, напівживих, зхудоблених… Вже за одну солдатчину царі достойні!.. Вибачте…

— А що з людьми тут діють! — підтримав його думки Михайло. — Я надивився. Ніби вони й не люди, а так собі, скотина… Весь корпус тут і стоїть для того, щоб “усмирять”.

— Товариш був у мене, — сказав Тарас, — убили десь на Кавказі… Волею, сердешний, снив, а вмер, чужу пригнічуючи…

— Тут теж бунтують іноді, — сказав Михайло з натяком.

— Я все одно стріляти в ціль не вмію.

— Навчать.

— Якщо не схочу, то не навчать!

— А як уб’ють?

— Коли прийдеться вибрати, чи смерть, чи кат, я виберу, Михайло, перше…

Били уже відбій. Солдати, що десь затрималися, вбігали мерщій в казарми. Темрява лягла раптово, ніби звалилась з неба, де ще кривавився далекий край.

— Спасибі вам, Михайло, — сказав Тарас, подавши руку. — Будете у цих краях, провідуйте.

— Василь також вітає вас, страждаючи бідою вашою.

— Це ж хто такий?

— Наш старший брат.

Тарас обняв Михайла й, розчулений, врочисто мовив:

— Благословенна мати, що народила таких синів!

Не озираючись, пішов у чорні двері свого вертепу, звідки ще чувся крик, команди, п’яні брутальні співи…

…Цей день був днем великої печалі й радості! Ні, спершу все-таки явилась радість…

Знеможений цингою та ревматизмом, що мучили його всю осінь-зиму, лежав собі в казармі й радів, що день уже минув, що взавтра знов неділя (на муштру не поведуть!), аж відчинились двері й поштар гукнув:

— Шевченко, тобі посилка!

Скочив на рівні ноги, як молодий, підбіг, узяв. Від Лизогуба! Господи, то, може, це?..

— Важке й незручне… Поки допер, упрів.. — занудив старий поштар.

Дістав останніх півкарбованця, віддав йому і знову впився поглядом у дорогий пакунок. Поклав на нари, з яких устав (таки важке!), обмацував з усіх боків, а розкривать боявся… Малярська скринька ніби?.. Тверді кути і грані… Де ж ніж?.. Та ось він, ось він…

Руки йому тремтіли, як розрізав, знімав торбинку білу… Це ж полотно!.. їй-богу, скринька й фарби!.. Скарб, сущий скарб!

Обмацував, немов сліпий, новенькі, ще не займані всілякі тюбики й не витирав щасливих сліз. Рік, цілий рік не бачив він цього добра! А ще ж папір і пензлі та олівці!.. Й Вільям Шекспір!.. А скринька та, яку він бачив ще недоробленою в майстерні в Седневі… Хто б міг тоді подумати, що через рік вона до нього з’явиться, мов благовіст, в оцій тюрмі незамкненій, в оцій пустелі!..

Брав кожну фарбу в руки, ласкаво пестив, ніби вона жива, і цілував, нестямлений таким дарунком. Добре, що всі кудись запропастилися й ніхто того не бачив, ніхто не ліз дивитися… чи й куштувать. Тут тьма була така густа, дрімуча, що все оцінювалося лише на зуб чи горло. Хіба то раз, вернувшись з мандрів за межі фортеці і не знайшовши своїх книжок, випитував, в який занесли шинок, і викуповував з того полону!..

Як стали сходитися, він заховав під голови свій дивний скарб і знов розкрив лише тоді, коли вся бідна братія позасинала. При свічечці, що ледь яскріла, перебирав своє добро неоціненне і знову плакав. За вісім місяців життя в казармі, які, вважай, прослабував (останнім часом боліли зуби й очі), він став таким чутливим і тонкосльозим, що соромно було людей. Ледь що, у сльози. З болю не плакав, правда. Більше з журби, з нудьги та радощів. Одержав лист від Лизогуба, — таки Андрія, а не Іллі, — посипалися його гіркі. А там княжна Варвара озвалася до нього щирим словом… Михайло Лазаревський лист надіслав із Петербурга, куди поїхав… А то Василь прислав сигар і п’ятдесят карбованців… І Федір його весь час не забуває… Це вохра? Це, здається, сурик?.. Щось став він гірше бачити… І як художник, втратив колишній зір. Аж страшно! Колись, було, дивився на все в природі — живе, ба навіть і неживе, як на довершеність, як на картину, викінчену і досконалу, а нині ніби очі перемінилися: ні ліній, ні барв не бачить більше… Господи, а раптом те відчуття прекрасного пішло назовсім, втрачено!.. Ось буде день… День буде. А дозвіл малювати?.. Поганин Август і той, як висилав Овідія в страшну країну гетів, не боронив писати та малювати, а християнський “ласкавий” цар заборонив йому рукою власною і те, і те!..

Сіріло, коли заснув, сховавши своє багатство. І снилося воно йому. А може, він і не спав, розбурханий давно незнаним щастям, передчуттям повернення у царство ліній та кольорів, у світ краси?..

Прокинувся із усіма і, тільки зміг, чкурнув у степ. Скрадаючись поза валами, — бо прихопив папір малярський та олівець, — невдовзі вийшов на вільний берег річки, порослий де-де шелюгою, що вже прокинулась, зарожевіла й пахла так само, як дніпровська… З веселим криком плинуло на північ птаство, й душа його зривалася услід йому. Всім тілом він чув той тужний весняний крик, той помах крил закутих і навіть десь краєчком серця вірив, що раптом злине, злине в блакить небес і стане там журавлем чи лебедем…

Урал набух, підняв високо воду й шумів густою, кригою, що йшла і йшла в далеке Каспійське море. А берег був пустельний. Пісок, бур’ян та шелюга… Це те, що там, на рідній його землі…

Примружившись, побачив луг із вербами та яворами, дубовий гай, заквітчаний внизу веселим рястом, мілку затоку в квітах, рожеве мрево котиків над верболозом і теплий дощик з неба, що ледь взялося туманом хмар… А далі, далі, ген за Дніпром, — блакитні гори в синій красі небес, залиті сонцем, ніжним весняним дзвоном жайворонків!..

Зітхнув і рушив далі, де в межиріччі Уралу й Орі слалося піщане мертве поле. Подекуди виднівся сніг, поточений, побитий сонцем, видолинки ряхтіли синьо-білим серпанком вод, і в ньому дивно зміщувалися качки, бекаси, гуси та журавлі…

Дістав папір, поклав його на книжку й оглянувся, на що б його присісти… І тут помітив, —що він не сам. Неподалік з рушницями напереваги бродили ротний командир та підпоручик Бархвіц, який іще торік позичив у нього мало не сімдесят карбованців і не віддав. Коли ж Тарас осмілився про це йому сказати, той звинуватив його у наклепі й ледь не підвів під суд…

Сховавши мерщій папір та книжку, Тарас подався у протилежний від офіцерів бік і вже не став ризикувати. Ходив собі на волі, під височенним синім весняним небом і дихав, дихав… Сонце його ласкаво гріло, вітрець ледь-ледь побурхував йому в лице, пташиний хор втішав зболілу душу хоралом степу, неба, й вона скресала, сповнювалася жагою жити й мислити. Чув, як у ній зароджувалися ще невловимі тіні майбутніх дум, і, щоб підтримати святий вогонь поезії, читав уголос вірші, які були вже тут написані й таїлись нині в книжечці біля ноги. Він їх, ті думи-сироти, весь час собі повторював, щоб не забуть. На той лихий випадок, як доведеться знищити дрібні таємні записи…

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можна здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, від бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?..

Замовк. Не міг сьогодні згадувати такі рядки… Щось треба інше, легше…

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата…

Поляків тут багато. Не тільки в Орській, кажуть. По всьому краї… Вони бунтують, тужаться спихнуть царя зі спини, а їх — сюди, в солдати!.. Братаються, шукають дружби… Скільки намарно крові пролито!.. А стрілися в неволі, тут, за тисячі печальних верст од Києва і від Варшави…

У цих кущах на березі тоді мілкої Орі торік над осінь він написав вірш-відповідь на ще одне прилюдне його приниження, коли Мєшков послав його на гауптвахту за рукавиці, одягнені на хворі руки…

О думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Стис кулаки. Останнім часом в нього з’явилась звичка стримувати себе в такий, спартанський, мабуть, спосіб. Як зле йому, як хочеться вчинити щось одчайне і непродумане, стискає пальці у кулаки, збирає силу волі й долає гнів, обурення, які могли б завдати тільки шкоди. “Караюсь, мучуся… але не каюсь!” — стало його магічним висловом, його молитвою із молитов, його спасінням у дні тяжких випробувань. Недавно…

— Шевченко! Ей, Шевченко! — долинуло супроти вітру, що дув у бік фортеці. З пагорба йому махав рукою солдат з його казарми. І тут знайшли… Неділя ж…

Пішов до нього.

— Швидше! Тебе до штабу кличе майор Мєшков! Як мовиться, про вовка річ, а він навстріч. Давно його не напоучував, яким повинен бути солдат його величності!.. “Тягни носо-ок!” — ось альфа й омега мудрості, яку сповідують такі, як він, уся мерзенна зграя цих кровопивць!..

— Два рази вже присилав по тебе… — відхекуючись, сказав солдат. — Подать йому Шевченка хоч з-під землі!.. Ще добре, що хтось із роти бачив, куди пішов…

Майор зустрів його суворим поглядом.

— Де пропадав?

— Неділя ж. Ходив у степ.

— Чого ходив?

— Молитися.

— Ну, ну… — сказав, пом’якшивши свій командирський холодний зір. — Солдат неважний з тебе, то, може, хоч псаломщик вийде, — хмикнув. — А втім… Питають із Оренбурга, — поклав брунатну руку на білий аркуш, — чи вартий ти клопотання про височайший дозвіл малювати…

Тарас увесь напружився. Іще одна надія шелеснула йому крильми. А скільки тих легких, тендітних крилець уже зламалось!..

— Вбий, не збагну, — примружився майор Мєшков, — чого тобою такі тузи клопочуться… Чи, може, ти якогось князя нешлюбний син?

— Беріть, майоре, вище…

— О?!

— Кріпака.

— Цікаво… — сказав майор, помовчавши. — І неймовірно…

— Ще десять років тому я й сам був просто кріпаком.

— І як же ти… І як же ви уникли того ярма?

— Був здібний до малювання, зустрілись добрі люди і викупили мене на волю.

— За скільки?

— Дві з половиною.

— Сотняги сріблом?

— Тисячі.

— Ого! Маленьке, та важеньке… Я теж з простих, — признався. — Горбом беру… Ну, добре. Якщо дозволять вам малювати, підете в похід художником, вивчатимете Аральське море.

— Спасибі.

— Там пустеля, хвороби різні, спека… Й хівинці, бува, пострілюють чи налітають із-за барханів…

— Нехай собі. Зате я зможу там малювати!

— О, ви, як видно, не з боязких?

— За що й попав у службу.

Помовчали. Майор вичитував щось у папері. Потім поволі звів на Шевченка очі й сказав:

— Ідіть. Я напишу, що заслуговуєте на клопотання про височайший дозвіл.

Тарас крутнувсь і вийшов. Сліпило сонце, небо було високе, синє, а в ньому тихо й рівно плив журавлиний весняний ключ…

…А за два місяці Тарас прощався з Орською. Прощався радо, хоча й не знав, що попереду, які нові випробування на нього ждуть. Принаймні вже не муштра і не смердюча, брудна казарма!..

Він ледь діждався миті, коли скінчивсь молебень і величезний транспорт поволі рушив у ще зелено-жовтий травневий степ. Щоб не вернули часом, пішов одним із перших, з провідниками. Тепер його начальством був Бутаков, моряк і… доброї душі людина. Він тільки числився в його команді, а сам міг діяти, як заманеться, і бути, де завгодно (звичайно, в межах транспорту), і це давало відчуття хоча й не волі, та вже принаймні чогось на неї схожого. А головне — він право мав тут малювати, був зобов’язаний робити це! Несповідимі путі господні…

Сам Обручов, командуючий Окремим оренбурзьким корпусом, провів їх кілька верст, а потім, ставши з почтом на невисокім пагорбі, всіх пропустив повз себе і попрощався. Ніби йшли на війну…

Рипіли сотні важких возів, кричали, знай, верблюди і цокотіли козацькі коні, поки ще не натомлені, спочилі в Орській. Сонце пекло все дужче й дужче. Хвилями жовтіла аж до обрію уже присохла тирса. І тільки талі води, які стояли по улоговинах, синіли звабно й весело.

— Тарас Григорович? — спинив коня біля Тараса штабс-капітан.

— Так точно!..

Той скривився, стрибнув на землю і підійшов.

— Макшеєв я, — подав привітно руку. — Прибув у грудні місяці з Санкт-Петербурга. Мені про вас розказували ще у столиці. Та й в Оренбурзі — ваші хороші друзі… Маю на возі тут джеломейку, можу вам запропонувати у ній ночівлю… Чи ви вже?..

— Щиро вдячний, — сказав Тарас. — Оце подумав, де ночуватиму, а тут і вас господь послав…

— Домовилися, — кивнув йому штабс-капітан. Сів на коня. — Держіться до Бутакова ближче, я вас знайду!

Надвечір, коли ставали табором, Тарас прийшов до екіпажу, як називав свою команду Бутаков, і вже застав Макшеєва.

— А ми якраз про вас говоримо, — всміхнувся Олексій Іванович. — Ось тезко мій, штабс-капітан, пропонує на весь похід пристанище… Якщо і ви не проти…

— Я згоден.

— Ну й чудово. Чим більше ми подружимося на суходолі, тим легше в морі буде.

— І ви підете в плавання? — спитав Тарас Макшеєва.

— Коли візьме пан капітан…

— Ви будете моїм найпершим помічником! — сказав врочисто Бутаков. — Звичайно, після штурмана…

— Та хоч і після кока!

— Оце моряк! Чого ви не на флоті?

— Судьба… — зітхнув Макшеєв. — По духу я географ і мандрівник…

— Щастить мені: в цій глушині зустріти двох одержимих — художника й мандрівника! — обняв їх і пригорнув.

На другий день знялися з місця зі сходом сонця. Було ще прохолодно, й Тарас дістав із воза свою шинель. Як одягав, скривився, і це помітив штабс-капітан.

— У мене є пальто з собою. Можете вдягнуть його. Щоправда, воно приношене… — озвався він несміливо.

— А на губу не втраплю? — спитав Тарас, згадавши про рукавиці й добу, за них відсиджену.

— Тоді ми зробимо такий фортель, — всміхнувся штабс-капітан. — Шевченко! — гукнув, неначе справжній тобі фельдфебель. — Одіть пальто! Шинель сховать! Побережемо добро казенне.

— Слухаюсь! Це, власне, перша була команда, яку він радо виконав.

— Якби ще бриль… — оглянув себе в пальті.

— А що то таке, Григоровичу?

— Це… капелюх солом’яний… Такі в нас носять на Україні…

— Ну-у, ви вже хочете як мед, то й ложкою! Дай бриль, то ви запрагнете ще й хату білу, вишні…

— Й Дніпро!.. Були б ми зараз десь на Дніпрі!.. Садки цвітуть, літають крижні, луки — зелено-жовті, з купами по них червоної, як захід сонця, смілки…

— Ну, ну, не треба сліз… — долинув ніби здалеку ласкавий голос штабс-капітана. — Опишемо Аральське море й за ці труди вам виклопочемо якесь звання… А там рік-другий, та й у відставку!..

— Вибачте… Не можу я спокійно все те згадувати…

— Любити край свій-благо, а не ганьба. Коли б усі любили його, як ви…

— Були б усі в солдатах.

— Так… Парадокс! Любов зробили злочином. Та ще яким — державним!..

Обоз ішов рівниною, яка не мала ніде кінця. Здавалося, що ковилове біло-жовтаве поле вливалося навсюдибіч у небо, й вози, верблюди, люди ось-ось також розтануть у тій безмежній невісті, як розтає, щезає мрево… І ні пташини тобі ніде, ні звуку, — окрім густого стугону обозу, — ні хмарки в небі… Сонце і ковила!..

Вже після полудня на видноколі зліва з’явилась біла хмарка. Невдовзі щезла, потім злетіла знову, ширячись…

— Що, буде дощик, може? — спитав Тарас у козака, що їхав сонний поряд.

Козак зиркнув на хмару, штурхнув сусіда, який також куняв, руками впершись в луку сідла.

— Угу… — озвався той. Піднявся на стременах, приклав до лоба руку і знову сів. — Степ палять.

— Хто? — спитав Тарас.

— Киргизи.

— Навіщо?

— Хто їх знає… По паленому обоз трудніше йтиме…

— Бояться нас?

— Та є й чого! Три тисячі лише возів. І тисяча верблюдів. Та козаки, солдати…

Подув вітрець, і в ньому справді чувся ледь вловний запах диму.

Попереду тим часом блиснула в’юнлива Ор, уздовж якої вони ще йшли, дихнула тихо свіжістю її затока, що ніби вийшла в поле зустріть обоз.

Тарас побіг, зняв одяг і кинувся в ту благодать.

Як почало смеркати, вогонь зайняв півнеба. Спочатку він вставав лише загравою, та чим густішала довкіл пітьма, заграва та ставала ближча й ніби пойнята кров’ю. То тут, то там на обрії зривалися у бурячкове небо великі пасма полум’я, летіли іскри…

Під’їхав верхи штабс-капітан і, кинувши слузі своєму повід, спинився поряд.

— Гарно… І трохи страшно… Наче із апокаліпсиса… До речі, Шрейбер, наш генерал і повелитель цього походу, просив, щоб ви для нього намалювали це диво в див…

— Отже, — зрадів Тарас, — я мушу виконати його наказ, хоч дозволу царя й немає!

— Звичайно. Ви ж у війську, де всі накази для вас — закон.

— Так точно! Слухаюсь! — ступив Тарас в глиб джеломейки, знайшов малярське причандалля і вийшов знову.

— Скільки не малювали? — спитав Макшеєв тихо.

— Вже більше року.

— Мучилися?

— І не питайте!..

Трепетно розкрив альбом, взяв олівець і, сівши по-козацьки, став малювати. Вогнище, яке горіло неподалік, давало мало світла, проте йому того було достатньо, аби зробити начерк огненної картини степу, башкирів, що варили кашу неподалік, возів, які стояли стінкою, впритул один до одного довкіл затоки… Колись отак, — він бачив десь малюнок, — і запорожці ставили вози довкола табору!.. Це наче вал. Принаймні кіньми не вскочиш нагло в табір… Дивно, рука його ще не забула, ніби сама собою трудиться, і з-під тонкого вістря, заздалегідь заструганого, вже приготованого, на всяк випадок, олівця випурхує штрих за штрихом… Узавтра вдень, при сонці, він покладе на цю основу фарби. Видовисько таке страшне й прекрасне, що він не зможе його забути, що довго ще воно стоятиме перед очима в усій своїй могутній дикій силі…

— Ну як? — спитав Макшеєв, що встиг уже перевдягтися в нічний домашній одяг.

— Малюю… Гляньте, гляньте, он караван верблюдів на тлі пожежі!..

— Для щастя вам, артистам, так мало треба…

Тарас притих, замислився.

— Людина може бути вповні щаслива лише тоді, коли народ її щасливий, вільний… — тихо сказав Макшеєву.

Вогонь тим часом бурхнув з новою силою. Огненні смерчі вирвалися з густої хмари диму й лизнули небо…

— Коли писав поему про гайдамаків, ввижалися мені такі картини… Аж де побачив їх наяву!..

Закрив альбом з уже готовим начерком, приліг на бік і так всю ніч дивився на те велике огнище…

…За десять днів дісталися Карабутаку-річки й нового форту, що будувався. Тут, як було задумано ще в Орській фортеці, обоз спинився табором не тільки на ніч, а і на день та другу ніч.

Уранці батюшка, що їхав до Раїма, мав освятити місце нового форту, аби господь простер над ним свою десницю, сущу над багатьма укріпленнями по прикордонній лінії. Без бога в цій пустелі не витримав би, напевно, й камінь. Правда, киргизи якось жили й живуть…

Допоки тривав молебень, Тарас трудився, прагнучи замалювати цю урочисту для форту мить. Коли ж гарматний постріл із бастіону благовістив — замісто дзвонів — звершення святого дійства, його знайшли й покликали в кибитку штабс-капітана Герна — будівника укріплення, — де мав відбутися бенкет з нагоди зустрічі христолюбивих воїнів й освячення іще одного гнізда орлів його величності.

— Сердечно радий, — потис Тарасові правицю Герн. — Я знаю про вас давно. Ще як навчався в Петербурзі у військовій академії, мені колеги-українці читали ваші вірші. А в Оренбурзі Михайло й Федір Лазаревські… Пробачте. Маю стріти генерала… Ви ж не тікайте — хочу поговорити з вами!..

Протягом всієї учти Тарас вивчав нового свого знайомого. Він був простий, уважний до всіх однаково, й тому, напевно, його здебільшого тут величали не по званню, а Карпом Івановичем. Не забував господар і про єдиного тут рядового, стежив, щоб він мав що і випити, і закусити…

— Ви що, давно знайомі? — спитав Макшеєв, який сидів біля Тараса.

— Добрий він чоловік… — ухильно сказав Тарас, який, по правді кажучи, ніяк не міг повірити, що, вирушивши в похід з обозом, втрапив геть в інший світ, де люди — люди, навіть коли вони в мундирах та еполетах.

— А чом немає батюшки? — спитав у Герна генерал.

— Він, кажуть, надто буйствує, коли хильне… То ми його й не запросили.

— Все-таки слуга господній…

— Це я взяв гріх на душу, — сказав Макшеєв різко.

— А-а!.. Ну, тоді… — зам’явся Шрейбер. Потім звернув иа жарт: — Бо шкода, аби за це наш милий Карл Іванович колись зазнав пекельних мук…

— Панове, хочу сказати тост! — підніс маленьку чарку Бутаков. — Я прошу всіх вас випити за флот Аральський!

Випили під схвальний гомін. Знали, що на возах “пливе” безмежним степом розібрана новенька шхуна “Константин”, яка невдовзі стане вже третім судном на цьому морі серед пустель.

Тарас згадав свою мандрівку Балтійським морем, хворобу, Ревель, де мусив зійти на берег… І Васю Штернберга, якого він провів у море і… не зустрів… Тепер йому самому на долк випало піти в недовідоме не тільки йому, а й штурманам Аральське море, й хто знає, чи вернутися… Він чув, що там…

— Вас просять щось сказати, — шепнув йому Макшеєв. — Сам генерал…

Тарас підвівся.

— Трудно мені, панове, сказати щось розумне або дотепне в цьому мундирі, на цій землі… Я прочитаю ліпше рядки написані колись давно… З поеми “Тризна”…

Провидя жизни. назначенье,

Великий божий приговор,

В самопытливом размышленье

Он подымал слезящий взор

На красоты святой природы.

“Как все согласно!” — он шептал

И край родной воспоминал;

У бога правды и свободы

Всему живущему молил,

И кроткой мыслию следил

Дела минувшие народов,

Дела страны своей родной,

И горько плакал… “О святая!

Святая родина моя!

Чем помогу тебе, рыдая?

И ты закована, и я.

Великим словом божью волю

Сказать тиранам — не поймут!

И на родном прекрасном поле

Пророка каменьем побьют!

Сотрут высокие могилы

И понесут их словом зла!

Тебя убили, роздавили;

И славословить запретили

Твои великие дела!..”

Замовк і сів.

— Чудово!

— Браво!..

— Вип’ємо за государя нашого! — підвівся Герн. — Усі ми живемо тут його високим розумом… Віват, панове!

Встали і мовчки випили.

Коли стемніло й вийшли на моціон, Герн щось сказав Макшеєву, знайшов Тараса й лагідно торкнувся його руки своєю.

— Обоз рушає вранці… — промовив журно. — Хто зна, коли ми ще побачимося…

— Те море, кажуть, кляте.

— Пусте! Я плавав торік по ньому… Просто, цей край такий великий, а нас так мало… Вибачте, що я з тим тостом вискочив, немов Пилип із конопель… Тут, знаєте, також усякі люди…

— Цікавий тост. Як хочеш, так і розумій, — всміхнувся.

— Коли дивитись аж звідсіля, то ми замало не земляки. Я з Вітебщини.

— А я із Київської губернії. Кріпак колишній…

— Знаю і розумію… — притишив голос. — Ваше життя та здібності — найкращий доказ того, яка ганебна річ кріпацтво, яке гальмо для поступу.

Тарас мовчав, хоч любо було йому тут чути такі слова, зустріти таку людину.

— Я дворянин, — щоправда, безмаєтковий, — і ви, звичайно, в праві остерігатися, проте повірте в щирість і слів моїх, і ставлення мого до вас, — вів далі Герн. — Підозра, страх перед доносом — це найсильніша зброя тих, хто при владі. Кожен — один як перст, і що він може вдіяти, коли один!.. Не думайте, що я герой, що з кожним так розмовляю… Хочеться мені зійтися з вами, полегшить, хоч духовно, солдатську долю вашу, зробити щось для того, хто кинув виклик царству неволі й тьми!..

— Спасибі, — сказав Тарас. — За одинадцять місяців я в Орській одвик од щирих людських взаємин…

— Як він, майор Мєшков, був з вами?

— Ганяв щодня. Я, каже, зроблю солдата з тебе чи навіть унтер-офіцера!..

— А ми ж з бригадним командиром писали йому листа, просили, щоб допоміг по-людськи вам…

— Я вдячний вам і генералові за добре серце…

— Ну, вепр старий, — не міг простити Мєшкову Герн. — Хіба і ти не спотикнешся!.. Федяев, хоч і добренький, падлюк караб без будь-якого жалю!..

— Бог з ним, з Мвшковим, — тихо сказав Тарас. — Аби мені до нього знов не втрапити…

— На морі ви пробудете десь років два…

— А пошта туди хоч ходить?

— Лише в Раїм. Та й то на рік два рази.

— Забудуть мене і ті, хто досі ще не забув, — зітхнув Тарас.

— Не пишуть?

— Ні. Було колись, кинь у собаку палицю, а попадеш у друга. Тепер же — голо, ніби усі, крий боже, вимерли…

— Бояться.

— Певно…

— — Ну що ж це ви, мій дорогий? — наткнувсь на Герна Шрейбер, що був таки добряче напідпитку. — Ми вас усі шукаємо… Ще по одній — на посошок — і спатоньки!.. Нам рано в путь…

До табору вертались геть за північ. Балакали про се, про те, як люди, що захмеліли… І раптом — бах, бах, бах!

— Свої, свої! — гукнули, вже втискаючись у теплий ще, сухий пісок.

— Пароль? Пароль?!

Ніхто не знав. Забули, мов на лихо, що йтимуть пізно ввечері.

— Башкири тут на постах, — зітхнув Макшеєв. — Можуть перестріляти…

— Я — генерал! — підвівся трохи Шрейбер. — Покличте когось із ваших офіцерів!

Стояла довго тиша. Тарас угрівся — аж задрімав. Хто знає, може, куля отут була б для нього найбільшим благом?..

— Хто там?! — спитали їх російською.

— Я — Шрейбер! Ми забули узять пароль!

— Багато вас?

— П’ятнадцять!

— Один — до мене, іншим лежать на місці! Встав генерал. Струсив пісок з мундира й пішов на голос. Вранці, як тільки табір заворушився, “слуга господній”, знехтуваний учора Герном, зчинив содом з гоморрою. Наповнивши утробу духом, — так називав він премудро спирт! — святий отець у супроводі п’яної в дим попаді наблизився до вчора ним освяченого нового форту, підніс трагічно руки й гукнув на всю свою дияконівську горлянку:

— Нехай не буде благословення божого над фортом цим!!

А матушка зняла такий прокльонний лемент, що здибилися козачі коні й рвонули в степ…

…На край імперії обоз дістався на сороковий день. Коли на видноколі постав Раїм — укріплення на Сирдар’ї, в степу з’явились групи бідах-солдатів, які ішли назустріч своїм жінкам, що їхали до них з обозом. Більшість із них не бачилися по дев’ять-десять років і ледь могли впізнати своє подружжя миле. Стояв сміх, плач…

В укріпленні Тараса вже чекав Макшеєв, який помчав туди ще вранці з якимось місцевим князем або султаном. Невдовзі серед площі поставлена була кибитка, занесені до неї речі — й житло готове.

— А що то за руїни? — спитав Тарас Макшеєва. — Немов верблюд двогорбий…

— Могила батира Раїма.

— Он звідки назва!.. Хто він, які діла уславили його ім’я?..

— Киргизи, певно, знають, — сказав Макшеєв. — Поки чужа нам їхня слава, їхня історія, ми будемо для них також чужими…

— Це правда. Шлях руйнації, зневаги, гніту та заборони до дружби не приводить.

— Киргизи тут колись жили і навіть хліб вирощували.

— Куди ж вони поділися?

— Відкочували в пустельний степ, як почали тут будувать укріплення. Один лишився, кажуть. Йому за це дали землі в спадкове володіння.

— Дали йому його ж землі? — спитав Тарас.

— Виходить, так…

— Христолюбиве воїнство!..

— Де Бутаков?

— Повіз на пристань шхуну. За морем скучив, рветься в незнаний світ.

— Він справжній вчений і мандрівник-першопроходець!

— Хоче за місяць скласти шхуну і вийти в море.

— Вийде! — сказав Макшеєв твердо. — О, комендант вже шле гінця по мене… Дослужує останні дні. Матвєєв мав приїхать з нами…

— Юхим Матвійович? — спитав Тарас.

— Ви знаєте його?

— Стрічались в Оренбурзі. Торік іще. Як тільки мене привезли з Пітера. Душевний він чоловік…

— Це точно. І вміє дати усьому лад.

— Вашбродіє, — гукнув солдат, як на параді, — пан командант!..

— Іду, іду, — скрививсь Макшеєв. — Чого кричиш?

— Не знаю, ваше благородіє!

— Твоя також приїхала?

— Так точно!

— Що ж це тебе начальство не відпустило?

— Не можу знати, ваше благородіє!

Вони пішли, і стало тихо-тихо.

— Одружений? — спитав Тарас слугу Макшеєва.

— Ні.

— Я також…

Матвєєв його зустрів на верфі, де будували шхуну. Сам підійшов. Хотів подати руку, та не посмів при людях.

— Ну, як ви тут? — спитав, коли Шевченко виструнчився перед начальством. — Відставити. Ви не в строю…

— Малюю ось! — усміхнено сказав Тарас. — Спасибі тим, хто визволив мене із Орської.

— Живете де?

— В кибитці штабс-капітана.

— І як живете?

— Добре. Мов з братом рідним.

— Радий за вас сердочно!.. Сходите в Аральське море — будемо робити щось для вислуги. Ця експедиція для вас єдиний пристойний шанс.

— Старатимусь. Тим паче, я так скучив за малюванням, що малював би і день, і ніч.

— Ну й славно! — всміхнувся мило Юхим Матвійович. — Заходьте в гості. Не як солдат, а як художник і просто друг.

— Спасибі. Не знаю, як віддячу…

— Ви наперед віддячили.

— Чим?

— Ваш земляк Левицький читав мені “Кобзар” ваш і “Гайдамаки”… Я теж козак, уральський!..

Матвєєв сів на коня, підведеного йому солдатом, і взяв його в остроги, немов хотів підтвердити свою козацьку сутність. Помчав у бік Раїма — мов полетів!..

Прибіг геолог Вернер, що помагав на верфі складати шхуну. Поляк-засланець. Теж рядовий.

— На скільки діб? Звелів носить мундира?

— Ні, брате. Просто погомонів…

— Дива-а! Ти що, Тарасе, чаруєш їх?

— Чудово, що й під мундиром б’ються такі серця… — сказав Тарас не то Хомі, не то собі самому. У цій проклятій Орській він був відчаївся, зненавидів усе мундирне та еполетне, а познайомився із Бутаковим, Макшеєвим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на Карлів!) й піднісся духом. Ведмідь Микола, царствуючий рукою твердою, не все ще вбив, не винищив у людських душах честі та потягу до справедливості.

— А ти не хочеш вибитися принаймні в унтер-офіцери?

— Тут, Хомо, діло принципу, — сказав Тарас. — Для чого вони вписали до конфірмації підступне “з правом вислуги”? Щоб я старався, прагнув служити так царю й отечеству, як служать їм мєшкови, щоб я із жертви став добровільним — і через те без міри лютим! — катом. Був сином волі, лицарем добра і правди-істини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителів, які його заслали у ці степи, — ось що їм, брате, бачилося, коли вони давали право вислуги!

— А як тобі присвоять якесь звання після Аралу?

— То інша річ, — всміхнувся. — Вони мені заборонили малювати, а тут взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут заковика, хто на коні?

— Воюєш з самим царем…

— В самодержавстві найбільше зло. Де свіжа думка — злочин, там все гниє, стає болотом, гине.

— А як же ми?

— Нам треба не загнистися, вистояти! Тим самим ставши прикладом, зразком для тих, хто, як і ми, не зможе байдужим бути в світі неволі й зла.

— Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Ціцерон!

— А то не я, то зболена душа мого народу, що довго так мовчала… Що там за регіт? — оглянувся на будівництво шхуни.

— Ходімо й ми, подивимося, — всміхнувся Вернер. — Цікавий тип тубільця!

Матроси якраз зібрались на обід, чогось там ждали, і серед них показував якісь химерні вправи байгуш киргиз.

— Джульбарс , як тигр скрадається до кабана? — гукнув матрос з рябим лицем.

Байгуш тієї ж миті упав на руки й ноги, поповз, поповз. Спинився весь напружений, немов чогось чекаючи, проповз іще… і раптом кинувся на кабана, яким служив дірявий старий халат. Хропіння, рик, повискування почулись з хмарки куряви, яку підняв, звиваючись, байгуш Джульбарс. Нарешті, вкрай знеможений, облитий потом, він заспокоївся і ліг на бік, простигши лапу-руку для подаяння.

Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув ґудзика, який блищав, мов золотий. А кухар, щось бурмочучії у довгі сиві вуса, поставив миску каші, зітхнув і мовив своїй братві:

— Знайшли собі забаву… Марш до столів!

— Хто він, цей бідолаха? — спитав Тарас у кухаря.

— Киргиз, який залишився біля укріплення.

— Єдиний тут землевласник, — додав Хома насмішкувато. Тарас зиркнув на байгуша, що їв квапливо кашу, і відвернувся.

— Піду ще трохи помалюю, — сказав Хомі.

— А каша?

— Не хочеться чогось обідати… Нещасний цей… Махнув рукою і відійшов. Побрів до того місця, де малював раніше, щоб мати той же ракурс. Наполовину готова шхуна здіймалась гордо, весело й на тлі рухливих купчастих хмар, що вкрили зранку небо, сама, здавалося, кудись пливла — без весел та без вітрил…

…За місяць, справді, вийшли в Аральське море, де не було, крім них, нікого. Щоправда, десь блукали у синій цій пустелі військова шхуна “Николай” і рибальська, — теж торік привезена, — “Михаил”, проте, як тільки зникли вони за обрієм та островами, на “Константине” відчули враз одірваність свою від світу і від землі. Ніхто не знав ні розмірів, ні глибини, ні норову цього безмежжя. Плавання у невідомість було цікаве вельми, але й тривожне в тій же чи навіть більшій мірі. Принаймні новоспечений моряк-художник скоро відчув журбу, якусь густу осмуту, що полонила його всього. Для нього, сина степу, ця твердь, обмежена бортами шхуни, була така ж мала й нікчемна, як камера або казарма. Тільки й того добра, що тут не мав ні муштри, ні наглядацьких стежень. Жили хоч тісно, скупчене, зате по-братськи дружно. І, може, це морське одвічне братство дало їм сили витримати оте одне з найважчих випробувань.

Був гарний день. Ніщо, здавалося, не провіщало лихих якихось перемін, і Бутаков звелів Макшеєву разом із прапорщиком Акишевим та вісьмома матросами обстежить острів Барсакельмес. Їх висадили, дали харчів на тиждень та невелику барку, на всякий випадок, самі ж на шхуні рушили до Куланди, півострова, де нещодавно знайшли шматки вугілля.

Попутний вітер туго напнув вітрила, тонко свистів у снастях, ніби співав якусь киргизьку сумну й безмежну пісню. Шхуна ледь-ледь здригалася, здіймала бризки носом. Невдовзі вже не видно стало Барсакельмесу й білого, як сіль, намету…

Тарас стояв на палубі й дивився в далеч, де, крім води та неба, не вловлював уже нічого… Е ні, на обрії з’явився темний острів… А може, хмара… Де їй, тій хмарі, взятися? Три місяці, як вийшли з Орської фортеці, а ще не бачили дощу ні краплі…

Почувши стук, оглянувся. То капітан узяв трубу підзорну й вдивлявся теж. Невдовзі віддав її Поспелову, який стояв на вахті біля керма, і штурман також довго вивчав ту сіру смугу на видноколі.

І що воно за Змій Горинич? — спитав Тарас, наблизившись до моряків.

— Здається, буря буде… — озвався штурман.

— Скільки до Куланди?

— Ще зо три милі.

— Встигнемо?

— Навряд…

А вітер вже не свистів у снастях, а завивав голодним вовком.

— Усіх наверх! — подав команду Бутаков. — Знімати парус! Та темна хмара чи пелена росла й росла, охоплюючи все більше неба й моря. Вітер зробився пружним, зимним… І раптом вдарив шквалом, крутнув, як тріску, шхуну, яка була вже, правда, без головного паруса.

Тарас упав на палубу. За щось устиг схопитися, коли його рвонуло знову, і він на мить чи й більше завис між небом і кораблем. В очах йому стемніло… Ні, це померк довкола світ. Буран закрив низьке ранкове сонце й творив своє жорстоке, чорне діло в напівпітьмі…

— Ну, як ви тут? — долинув голос Бутакова. Тарас хотів підвестися, але не зміг.

— Лежіть, лежіть! Звикайте! — гукнув до нього капітан.

— Надовго це?

— Хто знає… Для нас довкіл, як кажуть, — terra incognita, земля незнана… А може, ви в каюту спуститеся?

— Ні. Буду тут. Мої далекі прадіди ходили Чорним морем аж до Босфору!.. Таки вловчився і став на ноги.

— Браво! — схвалив його відвагу Бутаков. — У вас морський характер.

Розвеселившись від похвали чи від шаленства бурі, Тарас почав кобзарським речитативом:

Гей, на Чорному морі,

На камені біленькім,

Там сидить сокіл яснесенький,

Жалібно квиле-проквиляе

І на Чорне море

Спильна поглядав,

Що на Чорному морі

Щось недобре починає:

Злосупротивна хвилечна

Хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі

На три часті розбиває…

— Це ваші вірші? — гукнув крізь бурю Бутаков.

— Козацька пісня-дума…

Прибіг матрос і крикнув до капітана:

— Вашбродіє, нас швидко зносить до Куланди!

— Пробачте… Іншим разом продовжимо цікаву нашу бесіду, — сказав Тарасу Бутаков. — Не дай господь, потоне “Константин”, ті, що тепер на острові Барсакельмесі, всі перемруть від голоду.

— А ми? — спитав матрос. — Що з нами буде?

— Нас викине на Куланди, а це ж земля, не острів посеред моря.

Лишившись сам, Тарас узявсь міцніше за конопляний шорсткий канат, що йшов до рей, і став дивитися на збурене, пекельне просто море. За валом вал котилися високі сірі хвилі, над ними, ще прудкіше, зриваючи із гребенів бризки, мчали баскими кіньми люті морські вітри, і в білопінній цій веремії гойдалась їхня шхуна, така змаліла раптом, така беззахисна…

Вже на виду у берега, коли загибель шхуни була, як кажуть, вирішена, матроси встигли піднять вітрило. Шхуну рвонуло вбік, схилило на лівий борт і винесло назад у море. Потім вона пройшла вздовж берега, минувши мис Куланди, й притихла в бухті, знову вже без вітрила.

— Кок, де обід?! — гукнув до трюму Бутаков.

— Готую, ваше благородіє! — озвались звідти весело. Шторм не вгавав. До острова Барсакельмесу шлях був одрізаний, і, щоб не гаяти часу даремно, на третій день рискнули висадитись на Куланди і пошукать вугілля. Поки ладнали шлюпку, Вернер ходив сюди-туди по палубі від нетерплячки, так ніби весь горів бажанням знайти горючий камінь для пароплавів, які колись ходитимуть Аральським морем.

— Чого ти, Хомо, нетерпеливишся, немов гончак, що жде коли затрублять початок гонів? — спитав Тарас насмішкувато. — Тебе обходять вельми купці московські, що запускають лапи в цей дикий край?

Хома спинився, глянув печально так на нього і відповів серйозно, як на духу:

— Коли знайду вугілля, підстава буде Бутакову просити мені звання. Він сам сказав.

— А-а! Вибачай…

— І це єдиний для мене шанс побачити свою Варшаву.

— Тоді і я з тобою!

Шлюпка не допливла до берега, бо скрізь були мілини, і їм нічого не залишилося, як скочити у скаламучену жовтаво-сіру воду й брести по ній до пагорба із черепашок. Один матрос почав бурчать, готовий плюнути на цю затію, але Хома уперто йшов до мети, не слухаючи ні скарг, ні навіть бурі, що бушувала в морі.

На суходолі він відпочив, не викрутивши одягу, як те зробили інші, підвівся мовчки й рушив у ще гарячий пустельний степ.

Тарас здолав утому й також устав. Радів, що Вернер виявився таким затятим, здатним на будь-яке шаленство заради волі. Рідна йому душа!..

Вони знайшли! Аж за версту від моря. Набравши повну торбу, що прихопив Хома з собою, вернулися на “Константин”, де їх давно чекали. Шторм починав стихати, і можна вже було рискнути й вийти в одкрите море, узявши курс на острів Барсакельмес.

Йшли цілу ніч, — бо вітер був ледь не зустрічний, — і цілий день. Надвечір удалині побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив з моря. Стояли всі на палубі й похмуро, мовчки ждали. Ті десятеро, остров’яни, могли зчинити паніку, побитися за невелику барку і вийти в море, прагнучи дістатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт. Коли б щось сталося з шхуною, у них, по правді кажучи, і не було б якоїсь іншої надії на порятунок. Пустельний острів, море, чуже, незнане, спека…

Вже почало темніти, а острів ніби тікав від них, не збільшувався, не наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стіну й не рухалася. Слід за кормою, правда, було виразно видно, хоч місяць ще не зійшов і зорі теж ледь-ледь поблимували в густій імлі. Вгорі на щоглі вивісили ліхтар. Хоч тут, в Аральськім морі, зіткнутись з іншим судном ще менш ймовірно, як у степу двом вершникам, такі морські традиції — ліхтар повинен бути.

— Невже нема нікого? — спитав Тарас у Вернера, який стояв з ним поряд на носі шхуни.

— Якби були, вогонь горів би… Вечір…

— Макшеєв не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупі в море.

— Страх дужчий всіх штабс-капітанів. Він — як вогонь в сухому лісі…

— Де, де вогонь?! — спитали десь по борту.

— Нема вогню! — гукнув матрос, який чіпляв ліхтар на мачті та й там лишився стежити за видноколом. — А зліва ніби блискає… — сказали з борту.

— Братці, вогонь, вогонь! — гукнув матрос зі щогли. — Розпалюють для нас сигнал!

— Ліво руля! — подав команду Бутаков. Невдовзі всі побачили ясний вогонь на обрії, що розгорявся, бурхаючи в пітьму снопами полум’я.

— Ура-а! — гукнув матрос на щоглі й шугнув униз…

…Вертаючись до Оренбурга, Макшеєв лишив Тарасові свою раїмську джеломейку, або кибитку, яка стояла неподалік могили батира. Це житло звабило Тараса переселитися із Косаралу, де шхуна зимувала, в Раїм. Своя квартира все-таки! Мав “квартиранта” навіть — з ним жив Хома, з яким вони здружилися в Аральськім морі…

Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустів сніжок під чобітьми, а вранці вони прокинулися від дивних звуків — весело вдаряли краплі об металеву миску, яку забув Хома надворі.

Тарас одразу ж вибіг із джеломейки, вдихнув повітря, вогкого й ледь-ледь пропахлого очеретами, і звів до неба очі, шукаючи ключ журавлів чи жайворонка.

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле… —

заскімлила в душі далека пісня. Там, на Вкраїні… Сльози йому здушили горло, її він одійшов за джеломейку, аби Хома не бачив його журби. Він мусить бути сильним, бо він поет!.. Розтане лід, і знову вони підуть у плавання, і знову — тільки шхуна, вода, пустельний берег… І ні від кого звісточки… Чи там вони повимирали, на тій далекій, святій землі?.. За цілий рік ні слова!.. Тут хоч надію має, а в морі…

— Йду по їжу! — гукнув Хома.

Він чуйний друг, цей Вернер. Не лізе в душу. Бродить десь по півдня, коли в Тараса муза. Хоч це й не жінка в плоті, та все ж таємні зустрічі поета з нею люблять самотину… А на Вкраїні… Скоро уже два роки виповниться його розлуці з нею. Два роки… Скільки встиг би він там зробить для волі!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се, про те… Без рідного свого народу, землі, що, ніби мати, одна в усьому світі, поет — лиш тінь поета. Тому тирани й вигадали для них заслання… Мило як жебонить майданом до Сирдар’ї дзвінкий струмок… Заплющиш очі — й ніби ти у Кирилівці, десь на вгороді…

Швидко ввійшов у “хату”, ліг на матрац й дістав з-під нього зшиток та олівець. Задумався… Тут вірші важче пишуться. Не налітають, як буревій, — скрадаються… А на Вкраїні… Боже, чи він її побачить хоч краєм ока?.. Мабуть, тут і помре, і ляже в чужий пісок…

Заросли шляхи, тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому?..

Писав про думи-сироти, про нерозтрачене своє кохання, про все страшнішу й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу… Мовчки здолав розпуку й скінчив свій плач невольника:

Тяжко мені, боже милий,

Носити самому

Оці думи. І не ділить

Ні з ким, — і нікому

Не сказать святого слова,

І душу убогу

Не радовать, і не корить

Чоловіка злого,

І умерти!.. О господи!

Дай мені хоч глянуть

На народ отой убитий,

На тую Украйну!

Лежав ослаблий, ніби після тяжкої хворості, й тихенько пестив думкою своє дитя, народжене не у законі. Як хтось із злих дізнається та донесе!.. А за кибиткою співав струмок, радіючи весні та сонцю… Десь мекетало мале ягня… Забемкав дзвін до утрені…

— Там привезли каракалпаків зранених, — ввійшов Хома. — Тигр-людоїд…

— Напав на гурт? У полі, в очеретах? — здивовано спитав Тарас.

— Ні, гірше. Внадився ходить у стійбище, хапати верблюженят, а потім так знахабнів, що й спать лишався в стійбищі. Ходив лише прогулюватися у комиші.

— Змінили б місце.

— Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стійбища.

— Ну, справжній князь!

— А потім став вбивати й малих дітей, що вийшли необережно.

— І люди те терпіли?

— Озброїлись чим бог послав, — рушниць у них нема і рушили в кривавий бій.

— Тигр не злякався, не відступив?

— Шістьох роздер і двадцятьох поранив.

— А сам?

— Пішов у плавні. Зранений, проте живий, не переможений.

— Ось що таке тирани, — сказав Тарас, схвильований отим смертельним боєм. — Дозволили брать верблюжат — схотілося людської крові. Треба таким давати зразу по зубах! Щоб не кортіло!

— Народ терплячий, вірить у перемогу добра над злом…

— А зло тим часом всядеться йому на карк, зубами вп’ється в тіло — не відірвеш! Надворі почулись кроки, гомін, якісь тривожні вигуки.

— Підходимо, а там уже немав півкабана. Сліди такі… ну, як кашкет!

— Кабан великий ?

— Пудів, напевно, з двадцять.

— Ото! І за ніч з’їв півтуші? А може, це той самий, що людоїд?

— Ми теж таке подумали і накивали п’ятами!..

— Хомо, підемо на людоїда! — устав Тарас.

— Ми?! — вирячився на нього Вернер.

— Ти ж чув, що джульбарс бере дітей, верблюженят. А ти у нас ще юний…

Тарас притьмом метнувся із джеломейки, аби знайти охочих до полювання.

Під вечір вже, з рушницями напоготові, душ десять найхоробріших (на тигрів тут, вважай, не полювали!) ввійшли солдатським цепом у комиші. Тарас ішов у центрі, як заводій, ліворуч — Вернер. Добре, що тут були стежки, протоптані до водопою, бо стовбури стояли густо, волоті здіймались в небо на сажнів п’ять…

Щось тріснуло, і всі завмерли. Рушили, коли Тарас махнув рукою. Ніби ішли на бій… Багнети тьмяно зблискували в низькому сонці… Десь під грудьми лежав шматочком льоду незнаний острах… Очі — до болю пильні, вуха тривожно вловлювали найменший шерех, подих легкого вітру…

— Буде він нас чекати… — тихо сказав Хома.

— Якщо це той, поранений, прийде до туші знову, бо, певно, він не має сили піймати свіжу здобич, — шепнув Тарас.

Спинилися неподалік галявини, де був кабан. Півтуші лежало, як і вранці.

— Чекати будемо? — спитав козак, що вчора вбив веприська. — Засядемо і…

— А з якого боку його чекати?

— Справді…

— А може, ліпше кинути марудне діло? — мучився страхами унтер, що за компанію прийшов сюди.

— Чи викопати глибоку яму?

— Лопат нема.

— От був би у нас капкан!..

— Зробити можна.

— Доки його змайструєш…

— Влаштуєм пастку з кількох рушниць, — дістав Тарас з кишені шворки, якими він запасся ще в укріпленні, бо припускав, що їм джульбарс не стрінеться. — Давай-но, Хомо, свого ножа!

Він вирізав міцні рогатки, встромив у землю колом із тушею якраз у центрі й поклав на них аж шість рушниць.

— Прив’язуйте, — звелів солдатам та козакам. — Націльте їх на кабана.

— А хто ж стріляти буде?

— Сам тигр.

— Його не вчили.

— Ми навчимо. Прив’яжемо через рогатки курки рушниць до туші, і тільки він потягне — рушниці залпом!..

— Здорово! Ну й голова!..

Назад ішли по-іншому. Ті шестеро, що без рушниць, оточені були озброєними, як арештанти. А тут іще спадали швидко сутінки, і кожен звук у плавнях здававсь ходою тигра.

Зітхнули лише тоді полегшено, як вийшли в степ. Уранці, ще до снідання, бо нетерплячка, вся та компанія, — окрім сердеги унтера, що мав діла по службі, — рвонула дружно у комиші, їх гнав азарт мисливський, а ще — бажання вгледіти свої рушниці, бо за таку пропажу… Не приведи того господь!..

Рушниці, слава богу, лежали всі незаймані. Веприна теж була на місці…

— Братці, курок моєї спущений! Моя стріляла! — крикнув один солдат.

— Моя також!

— А тут ось кров!

Всі шість рушниць — розряджені. Нові сліди. І кров на них.

— Гайда за ним! — гукнув Тарас.

— Візьміть рушниці навпереваги і зарядіть, бо, може, тигр іще живий! — сказав козак, досвідчений у полюванні.

Слід вів у глиб дрімучих плавнів, і через те мисливці скоро попритихали. Ще й мимоволі вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи й фланги.

Тарас ішов між Вернером і козаком, що вів по сліду тигра.

— Невже утік? — спитав Хома.

— Багато крові втратив, — сказав козак. — Десь ляже…

— Це ж треба — сила така страшна!

— Цар звірів.

— І тут царі!.. — зітхнув Тарас.

— Хтось мав давати лад, — сказав козак.

— Ти, братику, те називаєш ладом, що витворяв цей лютий цар з киргизами?

— Ну-у… він, як мовиться, тут перегнув… зарвався…

— І має те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз’єднаний. А як народ відчує, що він…

— Джульбарс! — гукнув козак.

— Де?

— Он лежить, на стежці..

— Живий?

— Хто знає… Треба бути напоготові… Скрадалися, як до живого. Аж поки хтось торкнув багнетом звіра.

— Готовий!

— Ну й чудовисько!

— Аршин десь буде до чотирьох!

— Цар, справжній цар!..

— І все ж ми, браття, його подужали, — сказав Тарас. — Коли гуртом та дружно — ніякий цар нам не страшний…

— Громада — то великий чоловік, — додав козак. — А як же ми його допремо?

— Навіщо? Знімем шкуру, та й всі діла, — сказав солдат із сивими, як волоть, вусами. — Він попопив людської крівці. Мусить тепер платити шкурою.

— Шість куль влучило!

— Ловко!

— Ну й голова!..

У небі проплив гусиний веселий ключ. Тарас згадав про плавання, що ждало їх з Хомою, і посмутнів. До осені, аж поки гуси не полетять на південь, їм борознить пустельне Аральське море і жити тільки споминами. Та ще хіба надією на кращі дні…

…В’їжджаючи до Оренбурга осіннього грязького дня, Тарас відкрив для себе цікаву істину: те саме місто може здаватись різним — в залежності, з якого боку до нього в’їдеш. Два з гаком роки тому, коли прибув із Петербурга, фортеця на Уралі його пригнітила, прибила навіть сірістю свого буття, а нині, після Раїма й Орської, здалась йому замало не столицею. Будинків тьма, народу, хоч прорідженого холерою, також лічи — не перелічиш!.. А головне — він тут і далі буде при Бутакову, художником, а не солдатом, який щодня виконує безглузді вправи.

Першим, кого зустрів біля будинку, де мав квартиру Бутаков, був друг-земляк Левицький. — Сергію! — крикнув з воза,

Той озирнувся, зморщив чоло, пригадуючи, де бачив він цього аж бронзового від сонця й вітру вусаня, і враз зірвався з місця, підбіг, обняв, зсадив на землю.

— Як ви тут? — спитав Тарас. — Співаєте?

— Без вас немає діла! — радів Сергій. — У Федора слабенький голос…

— Федір ще тут чи, може, подався геть?

— Він у степу. Вже днями бути має.

— То, може, я до вас, братове, у підсусідки?..

— Та, батьку, ми!.. — зрадів Сергій ще дужче. — Зроби таку нам ласку!

— Спасибі вам, — зітхнув Тарас полегшено. — В’їжджаємо у браму міста, а я сиджу та й думаю: де прихилюся, бідний? Не йти ж мені в казарму, коли не тягнуть…

— Федір про вас уже домовився і з господинею.

— А звідки він дізнався, що я приїду до Оренбурга?

— Герн розказав.

— Він тут?

— Учора бачив.

— Це чоловік, скажу тобі! Ми познайомилися в Карабутаці.

— І він те ж саме сказав про вас…

— Ну й славно. На справжніх друзів життя скупе — радіймо ж, други, кожному!

Він поспитався дозволу у Бутакова і, взявши речі (ранець та малярську скриньку і два портфелі) рушив по знаній вже дорозі до дому Кутіних, де мав тепер пристанище. Сергій хотів забрати все, та він віддав лише портфелі. Скриньку лишив собі: він нині ще член експедиції, її художник і має право… Права, коли казати щиро, йому ніхто так і не дав — не побажав цар-батюшка. Так малював два літа, на будь-що-будь…

У хаті зняв шинель і чоботи, ліг на диван і втомлено заплющив очі.

— Мо’, поспите? — спитав Сергій.

— Ні. Просто я раюю… — сказав Тарас. — Два роки жив як вовкулака… Казарма, джеломейка, тісна каюта, палуба… Що не кажи, людині треба хата… Вернусь — збудую десь на горі щоб видно був широкий Дніпр!.. Приїдеш тоді до мене в гості?

— На крилах прилечу!

— І сядемо з тобою ми на призьбі тієї хати, послухаємо бджолиний гул у вишнях і заспіваємо…

— Якої пісні, батьку? Щоб я хоч знав…

— Та будь-якої, друже… Бо всі вони в нас гарні… Що пісня, то й душа людська!..

— Це правда… — зітхнув Сергій. — У них щось є таке, таке!.. Сказав би, та слів нема.

— Словами того не скажеш… Відчути треба, злитися із ними серцем. То, брате, наш духовний спадок, святиня, скарб!.. Історія душі народу, яку ніхто не зможе заборонити, знищити, перекрутити на власний лад. Ми носимо її в собі. Вмираючи, лишаєм дітям… Може, це та, вважай, єдина у нас фортеця, яку не взяв ніякий ворог!.. Вічна і неприступна!..

У передпокої нараз почулися швидкі, рішучі кроки, і на порозі постав високий юний прапорщик.

Тарас помимо волі зірвавсь на ноги, виструнчився.

— Лежіть, лежіть, — всміхнувся той. — Добридень!.. А пана Федора немає ще?

— Немає, — сказав Сергій. — Знайомтеся, — узяв за лікоть Прапорщика й підвів. — Поет Тарас Шевченко…

— А-а! — засвітився прапорщик. — Ісаєв я, Микола. Подав привітно руку, легенько стис Тарасову.

— Він, може, син Ісаєва, що в Орській був комендантом? — спитав Тарас.

— Ні. Я з Полтавщини.

— Земляк,виходить?

— Точно. Мені про вас Сергій та Федір понарозказували!

— Співати вмієте?

— Ні, бог не дав…

— У нього інші здібності, — сказав Сергій лукаво. — До молодичок…

— Хто з нас не без гріха! — прийшов Тарас на допомогу прапорщику, що зашарівся, немов хлопчак. — Сідайте в нашій хаті.

— Я вже піду. На службу час. Спасибі… Радий був познайомитися! Крутнувсь і вийшов.

— Красень… — сказав Тарас. — Полтавець!..

— Він тільки родом звідти.

— А я ж то чую — хоч би тобі словечко…

— Ви справді, батьку, ляжте та подрімайте, — запоспішав Левицький. — Мені також на службі треба бути. Харчі накриті он на столі…

— Спасибі. Мабуть, так і зроблю.

Коли Левицький вийшов, він зняв мундир і знову ліг. Сон навалився раптом. Як у дитинстві…

Федір застав його за малюванням острова, якого виявили вони посеред моря і нарекли ім’ям царя Миколи. Тарас, було, скривився, та Бутаков одвів його і пояснив, що робить це заради них із Вернером…

Мовчки вони потисли руки, поцілувалися, і Федір вийняв зі скриньки аркуш.

— Що це? — спитав Тарас.

— Княжна Варвара Рєпніна питає, чи я не знай, де ви поділися.

— І що ж ти їй відповів? — узяв той лист, проглянув. — Вже цілий рік!..

— Чекав, що ви повернетеся і все самі напишете. Я теж не знав нічого… Питав — на морі, кажуть, чи у Раїмі…

— Ніхто, крім неї, не написав?

— Принаймні я не одержував.

— Забули!..

— Там також була холера…

— Не вимерли ж вони усі. Було багато друзів…

— Нічого. Ось напишете — і відгукнуться.

— Одному я вже написав; Андрієві, в чарівний Седнів. А де твій брат Михайло?

— Ще в Петербурзі. Пише, що скоро їхатиме до Оренбурга.

— Хочу вас змалювати з братом, — сказав Тарас. — Допоки маю фарби… Бо Олексій Іванович, наш капітан, накидав стільки мені роботи, що фарби просто тануть.

— Брат привезе.

— Тим паче!.. На весну десь мене послати мають на Мангишлак…

— Чого?

— Шукать вугілля.

— Це ж так далеко! Тисяча, коли не більше, верст! У Гур’єв, а далі морем…

— Знову — як у могилу.

— Може, ще переміниться… — сказав не скоро Федір. — Я попрошу когось із штабу корпусу.

Тарас іще раз перечитав листа княжни Варвари. Турбується, сердешна, ним… Свята душа!.. Заступниця його єдина!..

— Піду явлюсь начальству, — озвався знову Федір. — А ввечері влаштуєм учту. Треба ж нам порадіти зустрічі!

— Тим часом я складу листа княжні Варварі, — тихо сказав Тарас. — Напевно, вже й розучився…

Відклав альбом, узяв перо й поквапне сів до столу. Два роки майже, як він одержував чиїсь листи, як сам писав!.. Два роки… Він так чекав на дружній білий аркушик в отій сумній пустелі на Сирдар’ї… Як прибувала пошта й солдат-поштар вручав листи, він йшов у степ і там собі доводив, що так йому найліпше, що звістка з краю рідного чи з Петербурга розвередила б душу, якій і так нелегко… А сам чекав тим часом, що хтось гукне й подасть йому конверта…

Сидів за чистим аркушем і намагався згадать лице Варвари, яке ніяк не вимальовувалося в його уяві. Бачив окремі риси, жести, чув навіть голос, проте не міг зліпити з них портрета. Забув чи, може, він не смів тоді вдивлятися в княжну, як в інших, щось змушувало його відводити від неї погляд. Напевно, те невловне “щось” відмовило його від наміру намалювати її портрет з натури…

Чув серцем: нині, зараз же повинен щось зробити, аби спинить своє сповзання в нежитіє з гори високих помислів і вболівань. У морі, на Косаралі, де зимувала експедиція, в Раїмі — скрізь він жив життям, що нищило поволі душу, змеяшувало у ньому опір присуду катів людських. Лист до княжни Варвари — це той місток, який з’єднати може з минулим, з вічним… Ні, він писав поезії і малював. Та й зараз ось малює. І все ж відчув, — найдужче тут, вже в Оренбурзі, — що іншим став, байдужішим до світу й зла, яким його виповнюють царі й сатрапи їхні усіх мастей та рангів. А це — ознака краху, капітуляції, як кажуть у військових колах!..

З чого ж почати? Мабуть, з оцих думок, із того, що він не винен у довгім своїм мовчанні…

Рвучко вмочив перо в чорнило. Раїм, Аральське море враз віддалились, зменшились. То все гірке минуле, накинуте йому чужою волею, і через те також чуже. Тепер чуже! Тягар років, одбутих на засланні, скидати має з себе, щоб не давив, не гнув його додолу. Прожив — і слава богу. Хто знає, скільки ще в цното їх попереду… А всі разом не витримає одна, — нехай і з кременю! — людська душа…

…Зібралися на другий день, увечері. Компанія, — як висловився пан Броніслав Залеський, його новий знайомий і співробітник, — була не вельми велика, але вельми поважна: сам Бутаков, Поспєлов, Герн, Залеський, Вернер, ну і, звичайно ж, трійця господарів — Тарас, Сергій та Федір. Останній, правда, був невдоволений, що запросили “шляхту”, та явно виду не подавав.

Пригубивши міцного трунку, згадували краї далекі милі. Це заміняло усім їм брак яскравих, щасних вражень у тому житті-бутті, яким жили, яке їх тут засмоктувало, вганяло в сон душі та думки.

— У Миколаєві акацій тьма, — озвався Олексій Іванович. — Як зацвітуть — все місто біле-біле… Прийдеш із моря, глянеш — і щось таке тоді з душею коїться… А ще — дівчата в білих весняних сукнях!..

У нас весна — вся жовта… — зітхнув Залеський. — Всюди вода, вода… І в ній, по синіх-синіх плесах, — яскраво-жовта лотать!..

— По чагарях у видолинках біліє ряст… — примружившись, сказав Левипький, що був замало не земляком Залеського. — Ідеш отим зелено-білим раєм, і так співати хочеться, що сили немає втриматися…

— А я люблю цвіт льону, — озвався Федір. — Тоді земля і небо — всуціль блакить… І жайворонки дзвенять у небі, благовістять…

Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскіс промінням сонця, і в ньому роги й спини волів, що йшли у плузі… А далі — цвіт калини. В леваді в них, біля струмка… Барвінку синь по всій могилі матері… Як посадила Катря, то й досі синьо дивиться на світ його нещасна мати… Торік, посеред моря, згадалась раптом старша його сестра. Аж заболіло в грудях. Чи не лучилася якась біда?..

— Я тут служу ледь не п’ятнадцять років!.. — промовив Карл Іванович. — Свою радзіму Вітебщину вже геть забув…

— Не тягне? — тихо спитав Сергій.

— Весною щось як найде, буває!.. Тут маю дім, дружину, діток…

— А я пішов би пішки на Україну, — сказав Тарас.

Запала довга тиша.

— Ось за аральські мандри присвоять вам якесь звання, то зможете поїхать кіньми, — озвався першим Бутаков.

— То як ще цар подивиться… — зітхнув Тарас.

— Чи правда, що государ дав гроші на викуп ваш із кріпаччини? — спитав Поспєлов. — Ходять такі чутки…

— Брехня, — аж надто грубо сказав Тарас. — Підстроїли, аби імператриця портрет той виграла у лотерею.

— Який портрет?

— Жуковського. Призначений мені на волю.

— То ви з царем знайомі?

— Ні. Бачив тільки здалеку. У Петергофі.

— Це звідти “Сон”? — всміхнувся Сергій по-змовницькому.

— Ваш новий вірш? — озвався вперше Вернер.

— Ні. Це старе. Поема.

— То, може б, ви нам прочитали? — втрутився Герн,

— І рада б душа у рай… — розвів Тарас руками. — Рукопис десь у Дубельта, на зберіганні…

— А може б, ви… — почав було Левицький. Тарас спинив:

— Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув і щоб мене забули…

Федір був тямковитий чоловік: схопив гранчасту пляшку й поналивав.

— Як у поета сказано, — зиркнув лукаво на Тараса, — й записано вуглем на стінці шинку…

Вип’єш першу — стрепенешся,

Вип’єш другу — схаменешся,

Вип’єш третю — в очах сяє,

Думка думку поганяв.

Тарас знітився. Справді, було таке. Як познайомився із Забаржадою…

— А що, як хтось візьме стіну ту й пошле у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії? — спитав Хома.

— Орлов пошле подяку Обручову, — скривився Карл Іванович. — Горілка — діло государево, і славити її похвально.

— Це все одно, що ода дому царствуючому… — додав Залеський.

— Хочете, щоб я і тут тягнув носок? — спитав Тарас похмуро. Хоч розумів, що друзі мають рацію, що треба кожен вчинок і кожне слово зважувати на терезах своєї долі, свого покликання на цій землі.

— За добре діло можна і потягнути, — сказав Хома.

— Це правда!.. — зітхнув Тарас.

— Тож вип’ємо по другій чарці і схаменімося! — гукнув Поспєлов, що зрозумів, як видно, чотиривірш Тарасів і без перекладу.

Сергій тим часом вніс самовар, поставив чашки, цукор. Всі потяглись до чаю. Лише Тарас сидів у роздумі про нелегке життя поета, що став на прю із силами неволі й зла.

Він має завжди бути на висоті свого звання, обов’язку перед народом…

— Налити вам? — спитав Сергій.

— Будь ласка.

— Як гарно це звучить у вас — “будь ласка…” — промовив Карл Іванович.

— Бо наша мова ніжна і мелодійна.

— А кажуть, це наріччя великоруської, — не то спитав, не то підтвердив чиїсь думки Поспєлов.

— З Росією ми тільки двісті років… До того, отже, жили без мови власної, були німі?

— Ай справді! У вас залізна логіка. Сергій подав Тарасові налиту чашку і підморгнув, вдоволений його знанням історії, його, нехай малою, та перемогою.

— Найдужче що мене вражає на Україні, то це пісні… — сказав замріяно Бутаков. — І те, що всі співають… Та як! Співзвучно, вміло ведучи кожну партію… І хоч би хто коли сфальшивив…

— Таку б нам єдність в іншому, — сказав Тарас. — А то хто в тин, а хто в ворота…

— Була ж колись, — сказав Сергій.

Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а він знав добре, що завело його народ в кріпаччину. Сьорбнув із чашки чаю, набрав повітря в груди і заспівав:

Ой хмелю ж мій, хмелю,

Хмелю зелененький…

Сергій його підтримав високим, чистим голосом.

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

І Федір влив свій баритон у дивний трунок співу. Тепер вони в три голоси знялись на крилах пісні й ширяли вільно й радісно в безкраїм ріднім небі…

Зимував я в лузі на калині

Та й не розвивався!..

Коли скінчилась пісня, — широка, вільна, наче козацький степ, — і всі мовчали, вражені її роздоллям і філософським настроєм, Тарас почав веселої:

Ой горе, горе,

Який я вдався;

Брів через річеньку

Та й не вмивався…

Бачив, як ожили, заусміхались гості, й згадав гучне весілля біля Борзни, де він співав цю пісню і вчив її співати ясну Панькову наречену, що віддавала віно на подорож його до Рима… Ось де той Рим, ласкава панно Олександре!.. А де-то нині брати-соузники? Чи згадують його в своїй тяжкій неволі?.. Чи всі живі?..

— Дивний ви чоловік, Григоровичу, — сказав Поспєлов згодом. — Співаєте веселу, жваву пісню, самі ж печальні…

— Доля така у нас… Я зараз мав би бути в Італії, на берегах старого Тібру…

— Каєтесь, що написали вірші, які загнали вас на Урал? Тарас вагався довго з відповіддю і все ж признався, мов на духу:

— Ні. Я не схибив. Підло впиватись щастям, волею, коли народ твій гине в ярмі неволі!..

— Браво! — гукнув Залеський. — Вольность вище життя!

— Тихіше.. Ми ж не в катакомбах, — озвався Герн. — Співайте ліпше.

— Може, ще по одній? — спитав Поспєлов.

— Досить, — спинив його порив до чарки Бутаков. — Я вже піду, — підвівся. — Спасибі вам за гарний вечір!

— Час і мені додому, — схопився Герн. — Дружина жде.

— Красуня вона у вас, штабс-капітане… — заздро зітхнув Поспєлов.

— Правда, — всміхнувся Герн. — Вона мені осяює цей хмурий край…

Як Бутаков і Герн пішли, Поспєлов кинув не без лукавства:

— Кажуть, ваш землячок Ісаєв туди взяв курс…

— Оцей Адоніс-прапорщик? — спитав Хома.

— Панове! — різко сказав Тарас. — Дружина друга нашого, як і дружина Цезаря, поза підозрою. Чи личить нам повторювати чиїсь плітки?..

— У вас залізна логіка, — узяв Поспєлов пляшку. — Давайте вип’ємо ще по одній, і хто куди!

Пристали мовчки на ту щасливу, хоча й не дуже оригінальну, думку. Тим паче час був пізній.

Прощалися біля воріт.

— Тарасе, треба якось зустрітись вам з поляками, — сказав Залеський тихо. — Сусіди ми… Та й доля у нас тепер, вважай, одна…

— Гуртом, як мовиться, і батька бити легше?

— Вітчима, прошу пана!..

— Гаразд, — подав правицю і міцно стис. — А де Поспєлов?

— Певно, поплив в якусь таємну гавань…

Стихли в густій пітьмі осінній неквапні кроки Хоми та Броніслава, а він стояв і думав про Бутакова, Герна, його дружину милу та… Забаржаду, дівчину з тонким і гнучким станом, що приголомшила його красою-дивом, як карагач серед пісків пустелі…

…Йдучи у дім до Чернишових (прибіг хлопчак, покликав), Тарас не міг подумати, що саме тут відбудеться ота братерська зустріч, яку йому пообіцяв Залеський. Дива! Сьогодні бачилися, трудились поряд аж до темна, і він про те й не натякнув. Напевно, так і треба. Поляки мають досвід у цих ділах.

— Не роздягайся: будемо в холодній хаті… — зустрів його молодший із Чернишових, який навчався ще в Академії мистецтв і — о сюрпризи долі! — вчив малювати дітей царя.

— Що сталося? — спитав Тарас тривожно.

Ніц, — відповів йому чомусь по-польськи Олексій. І посміхнувся в чорні козацькі вуса. З кімнати чувся гомін, приглушений басистий сміх.

— Бенкет? З якого приводу?

— Вас ждуть, — узяв за лікоть Олексій і відчинив важкі дубові двері.

У хаті враз запанувала тиша. Із неї вийшов йому назустріч Вернер.

— Панове! — мовив він урочисто. — Поет Тарас Шевченко! Їх тут було душ десять. Здебільшого прості солдати. Мовчки, один за одним вони підходили й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам’ятав лише Турно та Попеля, якого знав ще в Орській.

— І ти — поляк? — спитав у брата Олексіевого, що підійшов потиснути Тарасу руку.

— Урядник Оренбурзького козачого війська Олександр Чернишов! — став струнко той.

— Не бачиш, що я в пальті?.. — всміхнувся Тарас також.

— Крізь драп у вас просвічується чин генерала!

— Скажу про це начальству й подам негайно у відставку, — підтримав жарт. І спохмурнів, згадавши, що цар підтвердив заборону писати та малювати й відстрочив тим присвоєння йому звання.

— Я вибачаюся, що так повівся з вами, не попередив… — сказав Залеський. — За нами й тут потроху стежать… Чули про той конфуз, що стався з Обручовим біля костьолу? Ні? Хтось доніс, що вечорами в костьолі світиться і там збираються таємно заслані сюди поляки. Наш генерал взяв плац-майора та поліцмейстера й наскочив раптом. Двері були, на лихо, замкнуті. Гукнули ксьондза Зельонку, той відімкнув…

— І що?

— То сонце, вже призахідне, світило в різнокольорові шибки вівтарних вікон!

— Невже прибіг сам генерал-губернатор?

— У тому-то і весь комізм пригоди.

— Трагізм, скоріше… Спробуй збагнути їх, цих унтерів во генералах!.. А я гадав, що Обручов…

— Панове, — мовив Вернер. — Солдатам не дозволено судить своїх начальників.

— Це тільки осуд, братику, — озвавсь Попель. — Суд десь іще попереду…

— А поки суд та діло, прошу до столу! — мовив їм Олексій.

— Хотілось би поговорити… — скривився Попель.

— Раптом хтось набіжить, а стіл стоїть не займаний. Які ж у біса це іменини!

— Хто іменинник? — спитав Турно.

— Хай буде — ви.

— Чудово. Тоді прошу, панове, повіншувати мене з днем ангела! — ввійшов у роль.

За стіл сідали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за “руїни”.

— Ну що, — спитав Тарас лукаво, — не посрамили христолюбиве воїнство?

— Я певен був, що ви солдати, вірні царю й отечеству, — в тон відповів учитель царських чад.

Одвівши вбік Тараса й пригладивши короткі вуса, Попель сказав глухим, статечним голосом:

— Я тут давно, вже цілих десять років… То вибачайте, коли скажу щось не до ладу…

— Аж десять літ!..

— Засуджено було до страти. А потім цим замінено.

— За що?

— Ми всі тут винні в одному “злочині” — бажанні волі.

— Правда.

— На жаль, я мало знаю вас як поета… Але вже те, що ви сюди попали за ваші вірші, свідчить, що ви поет великий, чесний і вільнодумний. — Передихнувши, Попель ураз спитав: — Чому ми тут?

— Тому, що тягнемо у різні боки. Як лебідь, рак та щука з відомої і вам, напевно, байки.

— У саму суть влучили! — зрадів словам тим Попель. — Якби повстання наші підтримали на Україні, то ми, напевне, тут не були б!..

Тарас вже чув такі розмови й такі думки, сам мізкував над цим питанням, проте не мав твердої відповіді, оскільки все було таке заплутане, що тільки час та спільне лихо могли навести потрібний лад.

— А хто б їх мав підтримати? — спитав спокійно.

— Звісно — пани, народ.

— Панам і так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борні за волю з Польщею.

— Коли-то все те було!

— Ай досі нам вилазить боком. І вам також.

— Ой правда!.. — сказав Турно.

— Колишнє слід забути, — озвався Вернер. Інші теж підійшли.

— Ми й так уже забули стільки, що ледь згадали, хто ми, — сказав Тарас. — І все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку.

— І Польща також.

— Добре. А як же буть, — всміхнувся, — з отим великопанським “від можа і до можа”? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!..

— Ідеться тепер про інше, — подав Залеський голос. — Боротись слід за волю для всіх знедолених!

— І росіян в тому числі, — додав Тарас. — Лише тоді ми зможемо перемогти.

— Тарасе, ви вгадали мої думки, — сказав урядник палко. — Солдат це хто? Кріпак колишній, мученик. Щоб він не став стрілять у волю, треба, аби він знав, що то його свобода, його життя!

Зніяковівши, він відійшов до брата, який сидів побіля столу й щось замальовував собі в альбом.

— Чим більший обсяг, тим менший зміст. Так вчить наука логіки, — сказав похмуро Попель. — Ви нас втопити хочете у снах своїх народів. Польща вже стільки років бореться, а ви спите…

— Сплячий — не мертвий, колись прокинеться, як мовить наш філософ Сковорода, — сказав Тарас.

— А нам сидіти й ждати?!

Будить гуртом. Єднатись для свободи.

— Так ми не вирвемося і до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олівець шурхоче об біле поле аркуша.

— Я не політик, други, — сказав Тарас, — не генерал… — оглянувся на Чернишових, — і все ж мені здається, що іншого шляху нема.

— Тарасе, він занадто довгий.

— По ньому ми, присутні тут, не дійдемо.

— Народ від нас одвернеться!

— Вважатиме за боягузів.

— Або й за зрадців!..

— Знаю те по собі, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволі… — сказав Тарас. — Сам плакав од безсилля зробити щось негайно… І все ж терпінням треба нам запастися.

— Сидіти й ждати?

— Діяти! Та не наосліп, з розумом. Здолать такого змія, що мучить нас, не можна тільки серцем. Урядник правду мовить: солдат — кріпак недавній — повинен знати істину і свій “маневр” у битві зі стоголовим чудиськом.

Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумління і долі власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.

Тарас вдивлявся в братчиків, — як подумки назвав поляків, згадавши Київ і Товариство святих Кирила та Мефодія, — й не міг збагнуть, як сталося, що він на першій зустрічі розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися… А Чернишови? Цих знав давно і вірив їм…

— Що буде, те, дасть бог, побачимо, — сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший від багатьох. — А треба нам триматись разом, діяти плече в плече…

На вулиці почулись кроки, гомін.

Поляки враз всі подались до столу, взяли чарки.

— Здоров’я пана Людвіга! — підніс свою Залеський.

— Панове, це не Обручов, — сказав Тарас, що причаївся біля вікна. — Якісь веселі панни із кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися.

І тут прийшов на допомогу дружбі Олексій. Всміхнувшись, він промовив голосно і безтурботно:

— Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили елліни, життя коротке, а мистецтво…

— Вічне! — додав Тарас.

На аркуші було чудово вирисувано портрети всіх присутніх. Художник навіть встиг згрупувати постаті, відбивши в цій композиції момент розмови. Попель щось промовляє, інші його уважно слухають… Тарас про щось замислився, ще не ввійшов у бесіду і в товариство… Схожість була разюча. Всіх одинадцяти.

— Ну як? — спитав художник.

— Чудово, — першим сказав Тарас.

— От тільки я… — озвався і Броніслав Залеський. — Я ж не сидів…

— Так треба для композиції. Ти ж сам малюєш… Липський і ти присіли, щоб покурити…

— Солдати, що всі стоять, нагадуватимуть скоріше стрій, аніж цікаву бесіду на іменинах у пана Людвіка, — додав Тарас.

— А ви в пальті, — помітив Попель. — Добре, як не побачать, кому не слід…

— За це спокійні будьте, — промовив твердо Олексій. — Ви ж знаєте мене і брата…

— Знаємо, — сказав Залеський. — Пізно. Час розбігатись…

— Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось із свого… на сон грядущий?.. — спитав несміло Людвік.

— Панове, тільки з пам’яті, — сказав Тарас у тиші, що наступила. — Та й то фрагмент…

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм…

Читав “послання” богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз біжить по спині, бачив, як піднімається на голові волосся в Людвіга… Притишивши ледь не до краю голос, ударив, ніби шаблею:

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Схопивши шапку, вибіг в морозну ніч. Не міг же він явити слабість людям, які самі шукають в нього сили, вогню своїм пригаслим душам, вимученим в оцій страшній пустелі!..

…Вже другий місяць жив сиротою — Федір подавсь на зиму в Гур’єв, Михайло й Сергій — на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков поїхав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать — хто де — пристанища. Тараса взяв до себе Герн, віддав йому весь флігель, і виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобідці, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарешті, те, чого йому завжди найбільше бракувало: самотину і незалежність від будь-кого. Єфрейтор, найнятий за невеликі гроші, повідомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вільні люди, на гулянки та на бали, де він — у фраці з плеча друзяки Федора — стрічався і розмовляв з батьками-командирами, які вдавали, що рядовий Шевченко і цей артист — не мають нічого спільного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. І заплатив, як інші, підкресливши своєю мздою, що малював художник, а не підлеглий йому солдат…

Ісаєв його знайшов у Герна, хоч не питав ніколи, де він живе. Ввійшов у двір і стежкою попрямував до флігеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата.

Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Ісаєв бачив, як малював портрет братів Михайла й Федора.

— Добридень вам, Григоровичу! — гукнув привітно прапорщик. — Нудьгуєте?

— Та ні, бог милував… — сказав Тарас, підводячись назустріч гостеві.

— Один як перст… Жахливо!

— Я не один.

— О! Де ж вона? — всміхнувся ласо прапорщик й огляну ся. — Не відіб’ю, не бійтеся!..

— Я не боюсь…

— Чому? — спитав здивовано.

— Бо це, паничу, вам не під силу.

— Овва! — як півень, випнув груди. — Щоб я якусь татарочку!..

— Попали пальцем в небо, — всміхнувся на те Тарас.

— А хто ж вона? Я знаю тільки про Забаржаду… Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бісом заздрощів, і мовив тихо:

— Вірна моя супутниця — тривожна й ніжна Думка.

— Я не розслухав… Дунька?

— По-вашому то буде “мысль”.

— А-а! Ви ж поет, філософ… Анахорет! — чомусь зрадів Ісаєв. — І раптом став поважним: — А втім, у мене є до вас серйозне діло.

— Яке?

— Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку…

Гроші у мене є!

— Я, знаєте… — зам’явся було Тарас.

— Ви ж малювали інших. Чи, може, я з лиця бридкий? — всміхнувся самовдоволено.

— Часу нема…

— Помалу, не поспішаючи, — вмовляв уперто прапорщик. — Приходитиму сюди, до вас, о цій порі…

— Ну, добре, — здався-таки Тарас. — Як землякові…

— Дякую. Коли почнемо? — дістав годинник і заметушився. — Завтра!

— А може…

— Завтра, завтра!..

Ісаєв швидко вийшов, так ніби його погнало з хати. На другий день з’явився, мов на службу, роздягся, сів.

— Малюйте, — кинув коротко.

Тарас дістав з-під ліжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.

— Як вас?

— Ат, все одно! — махнув рукою прапорщик, Він був і тут, і ніби десь за стінами цієї хати.

— Зробимо в овалі…

— Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадіє!..

— Дуже хотіла бачити вас офіцером?

— У неї був якийсь роман з гусаром, і це з дитинства вирішило мою судьбу.

— А ви самі?

— Мене хіба питали!.. А втім, я навіть радий, що вийшло так. Служи собі і в вус не дуй!

— Чудово…

— Що?

— У цьому суть: служи й не дуй…

— А-а… — Він ураз прислухався. Дістав годинник, глянув і посміхнувся: — Точно!

— Що?

— Йде годинник…

Тарас хотів спитати, по чому прапорщик його звіряв, та саме щось таке побачив в очах “моделі”, що побоявся втратити. Що сам не міг назвати того живого відблиску душі Ісаева, та зрозумів, що саме в ньому сутність цього синка залюбленої в гусарів мами. Швидко став накидати штрих за штрихом…

— Все. На сьогодні досить! — підвівся рвучко прапорщик.

— Посидьте ще…

— Не можу. Служба, служба!..

Схопив шинель і — з хати. Мигнув, як вихор, перед вікном, на тлі дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, і враз… з’явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пірнув у дім і причинив сінешні двері.

Тарас і дихать перестав. Згадалися йому плітки про прапорщика та Гернову гарненьку жінку… Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комір, вивести на божий світ, та зупинився вчасно. Що дім чужий, а що Ісаєв — прапорщик. Пришиють напад на офіцера, й ніхто тобі не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере — чужа сім’я… Мовчати? Так друг же Карл Іванович!.. Це ж ніби зрадить друга… Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тоді…

Всю ніч продумав. Зате удень, коли прийшов Ісаєв, готовий був до дії на захист честі Герна.

— Чого це ви сьогодні такі похмурі? — спитав у нього прапорщик.

— Погано спав.

— Блощиці?

— Ні. Думки…

— А-а, це оті, яких я сплутав з Дунькою! — зареготав.

— Сідайте. Сьогодні я повинен скінчить портрет, — сказав Тарас суворо.

— Одержали якесь нове замовлення?

— Не те.

— То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу…

— Не треба.

— Жаль… Тут у вас так затишно… Гадав, що ми подружимося… Все ж земляки… — завів сумної прапорщик.

— Ви маєте, Миколо, друзів? — спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.

— Удома мав… І тут… А що?

— Честь друзів вам дорога?

— Звичайно.

— Мені також.

— Ви ж благородний!

— Батько мій був із роду Чесних…

— Не чув таких… — стенув плечима прапорщик. — Це за Дніпром, напевно, де шляхтичі?

— Вгадали.

— Пробачте, я щось не збагну, — наморщив лоба прапорщик, — до чого ви…

— Ну… як би вам доступніше це пояснити… — протяг Тарас, усе ще десь сподіваючись, що омине його невдячна доля сказати в очі правду цьому самозакоханому Нарцису. — Коли б, скажімо, ви запримітили, що друг ваш… ну, що другові загрожує безчестя, поголос, що б ви тоді зробили? Як повелися б?

— А винен сам? — спитав похмуро прапорщик.

— Та ні. Все зло від іншого, йому чужого зовсім, ледь-ледь знайомого…

— Сказав би другу, й разом тому набили б пику.

— І це було б порядно?

— Цілком!

— А що, як той, скажімо, вищий чином? Він прапорщик, а ви…

— Я — прапорщик.

— Припустимо, ви — рядовий…

Ісавв звів докупи брови й одразу став негарним.

— Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто… — сказав крізь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова.

— Радий, що ви такі догадливі, — зітхнув Тарас. — Страх як не хочеться мені робити, як ви допіру радили…

— Ну, як портрет? — спитав недобрим голосом.

— Готовий майже…

— Досить. Давай сюди! Що з мене?

— Дарую так, без грошей, — віддав папір. — І дуже вас прошу, Миколо, — як старший віком і як земляк, — забути шлях на Слободу!.. Штабс-капітан…

— А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв’язуватись із офіцером, — не залишився в боргу Ісаєв і швидко встав. Схопив шинель. — Хоч ви й земляк… — скривився в зверхній посмішці.

Пішов, сердито кинувши сінешні двері. Правда, вже не в покої штабс-капітанші, а до воріт, на вулицю. Тримаючи в руках папір. Як образ чи індульгенцію…

…Весна прийшла бурхлива, дружна. Сніги зійшли, й пригрітий степ за містом проріс одразу зелом. Вдень і вночі на північ пливло ключами птаство, співаючи хвалу весні. Порою цілі зграї гусей, качок і лебедів сідали спочивати на широченну повінь ріки Уралу, й тоді здавалося, що біла хмара впала на синь води…

Вертаючись з ріки додому, виповнений красою світу, дивом його відродження, Тарас угледів постать, що, наче злодій, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як і ходив!.. А добрий Карл Іванович хмелиною довкола жінки в’ється: “Софієчко моя! Лебідонько!..” І між людьми. А ті хихочуть нишком і перемивають йому, сердезі, кісточки…

Обуривсь так, що пензель тремтів, мов лист осиковий, в його руці. Жбурнув у скриньку й вийшов. Не міг дивитися на вікна Гернової оселі… А раптом Карл Іванович прийде до нього зараз?.. Ні, він не зможе глянути, як завжди, чесно в очі й удати, ніби в його душі панує весна-красна!..

До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно:

— Стряслося щось?!

— Той баламут Ісаєв таки до неї ходить! Сам бачив нині…

— Що ти, — озвався Федір, — бачив?

— Як він вискакував із дому Гернів.

— Тобі-то що?

— Карл друг мені! Його безчестять, зраджують. Я покажу цій шльондрі, не дам ганьбить безкарно таку людину!..

— Хто ти? — спитав похмуро Федір. — Лише солдат. Ісаєв же офіцер. Плюгавий, та офіцер! І не дай бог, ти зробиш, про що кричиш, цей прапорщик…

— Начхать мені на нього!

— А Герн, гадаєш, буде тобі безмірно вдячний за розкриття?

— Принаймні я не буду ховать від нього очі, — не міг Тарас угамуватися. Він весь кипів обуренням і вболіванням за друга, що так близько до серця взяв його неволю. — Краще нехай гірка, та правда, ніж солоденька, сліпа брехня!

— Тарасе, я набачився тут усього. Є речі…

— Ні, я виведу на чисту воду! — гримів Тарас.

— Тихіше!.. Хазяйка он почує…

Крутнувсь і вибіг.

Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай їм біс! Та й шило в мішку не втаїш довго, вилізе…

За кілька днів, у п’ятницю на страснім тижні, вийшов, немов на зло, якраз тієї миті, коли зальотник юний за спиною бідахи Герна проворно шаснув в його гніздо. Кров шугонула в голову, аж світ йому схитнувся… Не стямився, як наздогнав штабс-капітана й промовив глухо:

— Прапорщик ось тільки що ввійшов у дім твій, Карле!..

Герн сполотнів, торкнувся руків’я шаблі й незграбно пішов назад.

А далі все відбулося точно, як у поганій драмі чи водевілі. Крик, ґвалт, плюгавий прапорщик у негліже… Якби Тарас не вирвав зброю в штабс-капітана, то був би труп… Мерзота!..

Друзяка Федір, коли почув про страсті, що розігралися у страсну п’ятницю, похнюпив носа.

— Вскочиш, Тарасе, в халепу… Тобі цього Ісаєв не подарує…

— А що він може вдіяти! Я не торкнувся до нього й пальцем. Навіть оборонив від гніву Карла!..

— Хоча б не входив з Герном, побув надворі…

— Ввійшов, бо Карл ще на порозі вийняв із піхов шаблю.

— Що ж нам тепер робити? — терзався Федір. — Кликано мене на учту до губернатора. Йти чи не йти?

— Як хочеш, — сказав Тарас, що був, собі на диво, спокійний і розважливий. — А я поїду в гості.

— Куди?

— Ти ж знаєш.

Федір лише кивнув.

— Ні, я побуду вдома, — сказав невдовзі. — Поки щось проясниться… Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу.

— Швидше! — шепнув йому надворі. — Герн приїздив. Ісаєв подав донос про те, що ти малюєш, пишеш ще й ходиш у партикулярнім одязі! Обручевим уже наказано зробити в тебе обшук.

— То й що?

— Спалити треба усе, що може чимось тобі зашкодити! На щастя, встигли. Флігель ще був не займаний, усі папери цілі.

Зібравши їх докупи, — й недомальовані портрети теж, — Тарас спитав у Федора:

— Що ж тут палити?

— Може, щось є в листах?

— Пали листи княжни Варвари!

Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з’їдав слова княжни, які летіли його зігріти, втішити й тепер конали в муках. Він чув їх крик…

— Тут є листи Левицького, Александрійського, а також брата Василя, — озвався Федір здалеку.

— Пали!

— У них нема нічого, що не дозволене…

— Пали!

— А як по цьому взнають, що попереджено? Почнуть шукати винного й дійдуть до Герна?

— Правда, — зітхнув Тарас. — Нехай беруть…

— А вірші?

— Цього не дам! І не спалю!

Зібрав маленькі зшитки, в яких відбита, мов на портреті, його душа, й сховав у чобіт, де їм було безпечно й звично. Серце чомусь до болю стислося. Згадало, певно, Орську, де він почав писати у книжечках і зберігати їх за халявою. Одвик за ці два роки і від казарми, і від дурної муштри, і від мундира…

— Їдьмо! — сказав рішуче Федір. — Щоб не застали тут нас з тобою.

— Вогонь залив?

— Аякже. І все розклав — немовби нас не було… Од’їхали від дому Герна в темряву й зітхнули разом.

— Добре, що я в мундирі. Ніби передчував… — сказав Тарас, як під’їздили вже до воріт фортеці.

— А одяг ми не забрали! — став у прольотці Федір.

— То, може?

— Пізно. Тихо!.. — закрив його собою Федір. Назустріч їхало на конях троє: плац-ад’ютант Мартинов і поліцмейстер; третього не розпізнали.

— Це по твою, Тарасе, душу… — журно озвався Федір.

— По бідне тіло, брате. А до душі моєї усім їм зась!.. — сказав Тарас, згортаючись, немов їжак, в міцний клубок і виставляючи довкіл голки.

Всю ніч не спали: ждали “гостей” із штабу корпусу. Христос воскрес, освячено було паски й сповіщено про це веселим дзвоном, а ті не йшли. Натомість приїхав добрий приятель Александрійський і розповів, що Обручов кричав на нього нині, цитуючи з його листа Тарасові. Потому заїхав Герн, повідавши, що Обручов назвав при ньому прапорщика мерзотником, бо той послав також учора донос на генерал-губернатора прямісінько шефу жандармів…

Ця новина була найгірша. Обручов тепер покаже кігті, бо власна шкура, звісно, йому дорожча.

Сиділи вдвох і ждали. Незайманою стояла паска, яку принесла їм господиня дому. Холонув чай.

— Я ждав від нього помсти, — озвався перший Федір. — Та щоб таку!.. — розвів руками.

— Орля царя Миколи, — сказав Тарас. — 3 кадетського його гнізда…

Хоч з болем, він уже змирився з думкою, що настає чи не найгірша пора його заслання, і готувався зустріти мужньо все, що пошле йому солдатська доля. Був вдячний їй за осінь, зиму й весну, які прожив між друзів у Оренбурзі, за те, що встиг зробити за ці шість місяців…

— У тебе вже, напевно, не буде сьогодні обшуку, — дістав свій скарб із чобота. — Візьми, будь ласка, ці книжечки й віддай їх Герну на зберігання. У нього є де заховати…

— Може, ще пронесе, замнеться якось…

— Там, у листі Левицького, є, пам’ятаєш, місце про Головка…

— Що математик? Тарас кивнув.

— Той Головко, — як пише Сергій в листі, — сказав, що, замість мене, за наше діло стало людей до тисячі, що всі вони готові стоять за правду, за те, що я колись казав…

— Ми ж не спалили цього листа! — жахнувся Федір. — Це ж постраждають тепер Левицький і Головко!..

— Не хитрі ми, не вміємо, виходячи на бій зі злом, ховать лице під заборолом… Чуєш? Вона вже йде! — прислухався до кроків десь у коридорі.

— Хто, батьку?

— Кара за прямодушність!..

Тарас підвівся з крісла. Чомусь ураз схотілося біду зустріти стоячи. Як у бою. Без стуку ввійшов фельдфебель. Виструнчився і гаркнув:

— Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусі !

Тарас обняв товариша, поцілував і мовчки, швидко вийшов…

…І вітри повертають на круги свої… Цей вислів з біблії прийшов йому на думку, коли з дороги вгледів знайомий обрис Орської. Солдати, яких етапом гнали разом із ним, ішли сюди ще вперше й не знали, що на них чекає, а він… Умерти б ліпше, впасти у цей пісок!.. Душа його спливала болем, кров’ю, волала криком відчаю до всіх богів від Саваофа до Перуна і скулювалася, не дочекавшись на ті волання відповіді!.. А ненависна Орська росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала все грізнішою…

Ні! Він не хоче згадувати того, що потім сталося!

Схопився, сів у ліжку. Густа пітьма… Вже й ліхтарі не блимають… Ні зір нема, ні місяця… Ледь видно грати… Боже, ізбав його від цих думок! То ж просто собі вікно його майстерні в Академії, людське вікно!..

Боліло в грудях. Важко було сидіти, а знов лягти боявся… Відсидів там п’ять місяців. Допоки десь вирішувалася його подальша доля… Сто п’ятдесят пекельних днів!.. Найтяжчих в його житті… А на кінець візок, в якому його везли із Орської, понесли раптом коні, і він, злетівши з нього, побився геть!.. Тріск, крик, іржання коней, тупіт…

Знесилений, упав на ліжко. Певно, нам не дано такої сили волі, щоб вирвати з минулих літ найгірше, забути, стерти з пам’яті. То ми самі! Тим паче, коли немає в ньому й зерна неправди нашої…

Десь на Неві б’ють склянки на кораблі. Міст, певно, вже розведений, і судна йдуть до моря… Ні, лід стоїть на річці. То вчулося… Бурхливий Каспій в жовтні, й дзвін корабельний ззойкує при кожному ударі хвиль…

…Од Гур’єва до Мангишлаку й Новопетровського укріплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, і раз у раз вкрадалася підступна думка: добре було б сьогодні піти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не міг собі дозволити такої малодушності, — на борт поставив ногу, стрибнув — і все! — щоб не потішити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пішов під хвилю… І, мабуть, він о тім молив би господа, коли б плив сам!.. Команда і два недремні стражі його особи хотіли жить; напевно, у них є діти… Дивна душа людська! Турбується не так про себе, як про дітей… Він бачив це повсюди… Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям… Йому вже тридцять сьомий, а й досі він не зазнав простого щастя затишку в родиннім колі, не доторкнувся щокою щічки рідної і не почув оглушливого, як грім весняний, “тату!”…

— Форт! Видно форт! — гукнув матрос, який стояв на вахті біля керма.

Тарас підвівся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку підняв на вулиці в далекому вже місті Гур’єві, і став вдивлятися в затягнутий імлою обрій. Невдовзі вирізнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежі чи бастіони і черепичні дахи казарм… Нова його в’язниця!.. Юдоль журби…

— Де приставати будемо? — спитав матрос у капітана.

— Давай на ближню пристань!

— Ну, от і все, Шевченко, — зітхнув конвойний унтер. — Здамо тебе начальству…

— І ні печалі тобі, браток, ні воздиханія, — додав хорунжий Єриклинцев, другий його конвоїр.

— Тут що два роки міняють роти гарнізону, — пошкрібся в тім’ї унтер.

— Чому? — похмуро спитав Тарас.

— Бо місце гибле. Мабуть, найгірше в краї.

— Живуть же й тут… — сказав хорунжий.

— Ясно. Куди їм, бідним, дітися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?

— Верба. Ввіткну, й нехай росте. Жива ще…

— То марна праця. Бачиш: нема ніде ні деревця, ні кущика… Пісок та голі скелі…

— Колодязь є?

— Аякже.

— А де вода, там і верба, — сказав, хоч сам тепер уже не вірив, що патичок цей стане колись зеленим деревом.

Як віддали швартови, вони зійшли на берег біля округлої низької вежі й зраділи тверді. Море за три доби було вже у печінках. А тут — земля!.. Яка не є, а все ж стоїть на місці, не риє носом моря…

— Далеко йти! — сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сіре небо десь за версту чи й більше. — Вербу свою не позабув? — спитав Тараса.

— Буде принаймні палиця, — озвався унтер. — Тут скарб і це. В укріплення вони ввійшли надвечір, як сонце сіло в море, заливши все довкола багровим сяйвом.

— Застрянемо ми тут, Булатов! — сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. — Сонце сідає знову в шторм…

Заходячи до коменданта, Тарас згадав Мєшкова й свою з ним першу зустріч. Напружився увесь, зібрався, щоб мужньо стати перед начальницькі суворі очі. А все ж льодок з’явився десь під грудьми… Чув, як Булатов браво доповідає їх благородію про прибуття, про нього, а сам боявся глянути із-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарешті, зважився, побачив вже немолодого підполковника з утомленим, блідим лицем й сумними, як у вдови, очима.

— Гаразд, — спинив він унтер-офіцера. — Ідіть скажіть Потапову, щоб вас прийняв, як личить… Шевченко, ви залиштеся.

— Слухаюсь, вашблагородіє! — гукнув Тарас.

— Облиште… — махнув рукою комендант.

Конвой тим часом вийшов, і в кабінеті запала тиша.

— Чому це вам заборонили писати і малювати? — спідлоба глянув комендант.

— За вірші, ваше благородіє.

— То ви поет?

— Так точно. Був поетом…

— Талант — від бога… Звідки ви?

— Я з України, з Київщини.

— Ледь не земляк… — всміхнувся.

— Дозвольте, ваше благородіє, — ввійшов похмурий штабс-капітан. — Новенький? — глянув гостро. — Тих, з Гур’єва, я влаштував…

— Спасибі, — не по-військовому подякував пан комендант. — Меркул Матвійович, звеліть, кому належить, щоб прийняли Шевченка і все таке…

Потапов гмикнув і наказав Тарасові:

— Кру-угом! В казарму марш!

А вранці він, раб божий, уже стояв лівофланговим роти і журно слухав напоучання штабс-капітана. Між двох будинків видно було йому розбурхане осіннє море з білястими верхами хвиль… Безмежність, сила, воля!.. Колись таким могутнім він бачив рідний старий Дніпро… А він десь там, на заході… Щоб міг літать…

Його штовхнув сусід у бік.

— Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Він вийшов, став, чекаючи всім настороженим, нещасним тілом, що буде далі.

— Напра-аво! Марш!

Згадавши Орську муштру, пішов, пішов, підносячи, як тільки міг, високо ноги.

— Стій! Хто ж так ходить, йолопе? — з’явилося поперед нього скривлене лице Потапова, і волохатий рудий кулак підплив, як кара божа, під самий ніс… Не вдарив на перший раз!..

— Я виб’ю з тебе дурість! Носка тягнуть не вміє, а мислить, лізе й собі в політику… Ти як рушницю держиш?! — почервонів зі злості штабс-капітан. — Фельдфебель, три години ганять його і вчити! Окремо, не шкодуючи чобіт і плацу!

— Слухаюсь! — гукнув фельдфебель весело і підлетів до жертви, немов коршак. — Наліво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рівніше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!..

В казарму його привів якийсь солдат з лицем, побитим віспою. Поклав на нари мовчки й пішов собі. Це співчуття ще дужче роз’ятрило Тарасу душу. Сльози, — як не кріпився, — стали йому клубком у горлі. Проклятий світ!.. Прокляте лоно матері, що породило таких катів!.. Мерзенні душі, знівечені самодержавством, армією та беззаконням можних!..

Хотів устать, напитися води з відра, яке стояло неподалік, але не зміг: все тіло за тригодинну муштру перетворилося в суцільну втому, в беззвукий гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю збуджена, на думку гостра. Може, коли б заснув… Вечеря скоро — виженуть і кроком руш… Мов череду на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!..

Намацав палку. З нею дійде, напевно… Господи! Вона ж засохне… Треба мерщій знайти десь місце і посадити. П’ята уже доба!..

Підвівся, зліз з обчовганих до блиску нар і зойкнув, — так заболіли ноги у кісточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать тепер не може… Отак, отак, спираючись, немов дідусь, на костур…

Напився. Ніби зробилось легше. Почапчалапав далі, бо жаль було йому верби, що, може, вже й не виросте…

— Куди? — спитав понурий унтер біля дверей.

— Привіз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер оглянув пильно палицю, здвигнув плечима і проказав привітніше:

— В долині є у нас город.

— То, може, там?

— Ступай. Вечерю скажу тобі залишити.

— Я й так…

— Порядок є порядок!

Надворі йому таки полегшало. А за воротами, коли вдихнув повітря з моря, пішов рівніше й швидше.

— Де тут город? — спитав у стрічного немолодого уже солдата. Той показав. — Далеко!..

— Верста. Коли не більше.

І все ж пішов. Не міг згубити дерева. Воно тут, може, буде лише одне нагадувати про Україну, про той далекий пекельний рай, про милу рідну землю!..

Город уже був зібраний. Валялося якесь сухе бадилля… Воно колись і вдома йому навіювало Журбу, а тут… Відмерле листя, спустошена тверда земля, що так іще недавно поїла соком зело… Покинута, самотня старість… Така десь жде на нього… Це в кращім разі… Гірко, але мудріше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же інші…

Знайшов низинку, викопав руків’ям ложки ямку, встромив вербу й загріб руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!..

З моря городом шаснув вітер, крутнув пісок, бадилля, помчав у степ. Лягав на землю вечір. Чужий, холодний, виповнений таємних звуків, шерехів… У форті зблиснув вогник. І не погас…

…Відколи він на Мангишлаці, ніхто з колишніх друзів не обізвавсь до нього. Писав Варварі і Лизогубам… Ні слова, ні півслова!.. Гадав, весною, із відкриттям на морі навігації, прийдуть листи. Приходили човни поштові з Астрахані, але йому нічого не привезли… Чи повмирали вони там всі на Україні, чи відцурались його в біді?..

Проте весна послала йому таки три радості. Найпершою була верба, що прийнялась. Коли йому про це сказав городник, він так зрадів, що ладен був цілувати кожну набухлу бруньку. А пахне як! Заплющить очі й слухає її весняні, ледь терпкуваті пахощі, а серце вже на Україні, в Кирилівці, в леваді тій, куди збігає їхній старий ставок…

А друга радість — діти. У коменданта, який вже кілька років жив удівцем, були два хлопці, й Антон Петрович (він так дозволив звати себе віч-на-віч) їх доручив Тарасові як вчителеві письма й лічби.

У травні прийшла і третя радість. Із Гур’єва баркас привіз йому двох оренбурзьких друзів — Залеського і Турно Людвіка, що прибули під керівництвом штабс-капітана шукать вугілля на Мангишлаці.

Він вийшов стріти човен, — ще сподіваючись на лист із краю рідного, — і раптом серед кількох військових, що прибули, побачив Броніслава!

— Залеськийі! — крикнув радісно. Той озирнувся, кинув якийсь мішок, що тяг з човна, й підбіг, обняв.

— І Турно тут, — сказав крізь сльози. — Людвік! Вилізши з тісного трюму, Турно засяяв весь.

— Невже Тарас?!

За мить він був також в обіймах.

— Звідки тобі відомо стало про наш приїзд? — спитав Залеський.

— Просто прийшов зустріти пошту… — признався щиро. — Жодного тобі листа, відколи тут!

— Бідаха…

— Що нового? Пан Обручов уже оговтався після доносу? — спитав Тарас.

— Ти що, не чув, що в нас вже інший губернатор? — втрутився Людвік.

— Ні. Хто?

— Перовський.

Серце Тараса тьохнуло. Це ж той вельможа, який просив за нього Дубельта! Нехай не сам, а на прохання інших, але просив. Тепер, як мовиться, йому і карти в руки!..

— Ти з ним знайомий?

— Трохи… Точніше, він знайомий моїх знайомих…

— То, може, він, — зрадів Залеський, — викличе тебе хоча б до Оренбурга?

— Боюсь уже й надіятися…

— А поки що поїдеш, може, з нами?

— Куди?

— Шукать вугілля на Каратау. Ти ж мав туди поїхати з Хомою Вернером. То що?

— Хоч бісу в зуби, аби від муштри далі та від казарми! От тільки що нам скаже пан комендант…

— Маєвський… — стишив голос Броніслав, — з таких, як ми, засланців… У цих краях з тридцятого… З тобою як?

— По-братньому.

— От бачиш… Ну ж, допомагай, колего!

Вони всі троє метнулись дружно до баркаса й взялись до праці.

Вийшли в похід, споряджені усім, що треба мати мандрівникам пустелі. Сам комендант Маєвський подбав про те; ще й перевірив напередодні виступу, чи все гаразд.

Напевно, справді згарячу, — як висловився хтось із солдатів, що супроводжували обоз, — вони здолали за перший день аж тридцять верст і зупинилися в урочищі Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо хоч і на полк. Увечері, коли прийшли, розгледіли старі товстенні стовбури, піщану гору й кілька малих надгробків. А на зорі очам відкрився цілий давно завмерлий, печальний світ. Із того, що тут були колодязі й жива вода джерельна, неважко визначити, що в краї цім колись давно буяло людське життя. Надгробки та мавзолеї німо про це розказували мандрівникам.

— Чому в оцій долині лишились тільки мертві? — озвався сумно Броніслав. — Вода й дерева свідчать, що тут була оаза…

— Десь під піском, напевно, є родючий грунт, — оглянувся довкола Людвік.

— Війни. Чи мор якийсь, — сказв Тарас. — А може, й зла неволя… Народи, що живуть під гнітом інших, лишають тільки такі сліди… Все гине в них… Мистецтво, дух, ремесла… На що були великі й мудрі елліни, а як попали під владу римлян, виродилися, звелись нінащо… Воля — це як вода в пустелі чи сонце в нас, на Україні!..

— Сумну ти мовив правду, — зітхнув Залеський.

— Страшно!.. — повів плечима Турно, — Це й ми колись… Замовкли, бо підійшов Антипов, начальник їхній, штабс-капітан.

— Чого носи похнюпили? — спитав бадьоро. — У Польщі нема такої пустелі?

— Нема.

— Дай боже, щоб не було…

— Складайтесь. Скоро рушимо.

— А можна нам намалювати цей краєвид? — спитав Залеський.

— Можна. Якщо зберетесь швидко, — махнув рукою штабс-капітан і відійшов.

— Мені також?.. — несміливо спитав Тарас Залеського.

— Нам — це, Тарасе, тобі й мені, бо Людвік наш не знається на малюванні.

Йому тремтіли руки, як діставав паперу аркуш та олівець, а в грудях щось таке п’янке здіймалося, що ладен був сміятися, кричать, співати… Зараз, ось зараз він торкнеться чорним грифелем до білого, м’якого поля, і приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душі, як то було уже не раз!..

— Вгамуйся… Тут ти зможеш помалювати донесхочу!.. — помітив його душевний стан Броніслав.

— До бога звідси ближче, ніж до царя, — всміхнувся Людвік.

Справді, він малював потому скрізь, де зупинялась експедиція. А в Каратау, коли знайшли вугілля і стали міцно табором, узявся навіть до акварелі, хоча пісок, що проникав усюди, знай заважав…

Вертався з портфелем начерків і вже готових сепій та акварелей. І з острахом перед прийдешнім… Кожна верста, подолана на цім шляху, вкорочувала його пустельную волю і наближала муштру, придирки ротного, ганьбу щоденних обшуків, які йому вчиняли всі його тупі наглядачі. Від форту він ішов завжди попереду, а нині плівся ззаду, примушуючи себе брести гарячим, — хоча скінчилось літо, — сипким піском.

— Чи ти, бува, не занедужав? — пождав його Залеський. — Сядь на коня.

— Спасибі. Я здоровий…

— Стомився?

— Ні… Не хочеться мені в казарму… Йду, наче пес до ланцюга…

— А може, там уже тебе чекає наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж бачив, я послав ще з Каратау лист Сераковському і попросив його сходить до Герна, поклопотатися…

— Перовський — це не Обручов… Герн не посміє навіть його просити…

— Знав би ти Сераковського! Він сам знайде хоч сто шляхів до визволення тебе з казарми цього забутого людьми і богом форту!

Тарас всміхнувся.

Стрінеш його — вітай і поцілуй за мене. Як кажуть, намір — вже половина діла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподівання їхні спираються

Ц лише на пристрасну жагу до волі, на віру в те, що вічного нема нічого в світі…

— Візьми мої малюнки, — сказав Тарас нарешті. — Хоч котрі вже готові… Пошли комусь із друзів на Україну… Нехай продасть чи так віддасть, аби у добрі руки…

— Пошлю в Одесу до Венгжиновського.

— Ще нагадай, щоб стрівся із Рєпніною і розповів, як тут живу. Я написав їй іще зимою, а відповіді нема й нема… Ніхто мені не пише; мов оніміли…

— Слухай! — аж зупинився Броніслав. — А може, їм заборонили тобі писати? В душу йому війнуло холодом.

— З якої речі?..

— В Орській, — ти ж сам казав, — тебе і в тому звинувачували, що листувався з друзями!

— Я ж пояснив, що заборонено мені писати вірші.

— Для них писати то, перш за все, писати комусь листи.

— О господи, — зітхнув Тарас, — чи буде край моїм стражданням!..

Валка була уже далеко, й вони пішли шпаркіше, щоб не відстати зовсім. Пустеля ця таїла в собі не тільки спрагу, голод, а й небезпеку зустрічі з арканом чи з булатом шаблі вершника, що набігали іноді аж від кордону з Хівою…

…Весна йому принесла дивну звістку з його землі, з його села. Єдину за шість останніх років.

Прийшовши від коменданта, де він давав уроки хлопцям, Тарас приліг на нари й узяв один із двох томів Шекспіра, які прислали чотири роки тому Лизогуби. Шекспір йому не набридав ніколи. Він міг його читати вдень і вночі, хоч знав уже ледь не напам’ять. Геній! Які високі пристрасті, які думки, характери!.. І дія, рух, дотепне, гостре слово…

Почув ходу. Звів очі і зовсім близько побачив прапорщика Михайлова, а поруч нього — хорунжого. Ще молодого, з пишними, як козакові личить, вусами. Схопився з нар…

Цей чоловік прийшов тебе побачити, — сказав Михайлов тихо.

— Хорунжий Савичев, Микита Федорович.

Тарас кивнув. Відсунув мерщій матрац.

— Сідайте, прошу… .

— Дякую, — присів хорунжий. — Ось вам листи… — дістав з кишені. — Кланяються усі знайомі ваші з Уральська й Гур’єва.

— Спасибі. Ви з Уральська? — спитав Тарас, ховаючи листи в кишеню шароварів.

— Так. Я прибув із батальйонним вашим… Не для ревізії! — додав поспішно. — Скорше, в приватній справі… Ви не могли б зайти до мене, коли для вас зручніше?

— Куди?

— З майором ми на одній квартирі.

Тарас всміхнувся. Лізти начальству просто в зуби?..

— А може б, ви зайшли сюди десь по обіді? — мовив. — Спека уже спаде, й ми прогулялися б у поле чи до моря…

— Гаразд, — збагнув хорунжий і швидко встав.

Як тільки гості вийшли, Тарас дістав послання друзів. Перше із них було від Олександра Ханикова, з яким вони здружилися два роки тому в Орську. Цей петрашевець зразу припав йому до серця. І тим, за що засуджено його було до розстрілу, заміненого солдатчиною, і непокірним духом борця за волю…

Швидко ввійшов фельдфебель, крикнув комусь якусь погрозу, й Тарас, на всякий випадок, сховав листи.

Коли прийшов хорунжий вдруге, вони спустилися з фортеці в улоговину, пішли по ній до кручі, а там, діставшись її верха, присіли на теплій брилі черепашнику. Неподалік плескалось синє море…

— Як там здоров’я Ханикова? — спитав Тарас. — Він був тоді недужий…

— Це врятувало його, сердегу, від арештантських рот, — сказав похмуро Савичев. — Мєшков хотів перед начальством вислужитися і написав на них донос…

— Я чув. Один із них, Невельський, тут… — сказав Тарас.

І запитав: — А вам за те, що ви зі мною просто, не нагорить?

— Козацтво — це не армія, у нас свої звичаї, — всміхнувся Савичев. — Як ми стояли у Малоросії, то в нас один військовий старшина хотів, було…

— То ви були на Україні? — не дав Тарас домовити про старшину.

— Торік лише вернулися.

— А де?

— В Звенигородці.

— Сам бог послав мені тебе, козаче! — схопився з місця Може, був і в Кирилівці?

— Аякже.

— В кого саме?

— В отця Григорія… Ну, ще були в диякона…

— А брата, брата мого Микиту бачив?! Він там живе поблизу.

— Ну звідки я міг знати, що там ваш брат? — стенув плечима Савичев.

— Кажи на “ти”. Ми ж козаки обоє, — підсів Тарас до нього. — Кирилівка — то ж батьківщина моя нещасна!.. Я виріс там…

— Коли б знаття!.. — здивовано промовив Савичев. — Про тебе я таки почув у тій же Звенигородці…

— Що?

— Добре слово, брате. Тобою там захоплені. Говорять — очі сяють, мов про святого!

— Може б, ти розказав детальніше про те, що чув, що бачив у нас в селі? — зніяковівши, мовив мерщій Тарас. — У кого жив?

— Не знаю…

— Може, щось запримітив?

— Груша! Здорова-прездорова, неначе дуб. Ми палицями збивали груші з її верха…

— Це в Гната, мого дружка! — зрадів Тарас. — Такої нема ні в кого більше. Я ласував її грушками ще отаким, — провів собі долонею біля колін. — Ні, бог тебе послав мені! — обняв, як брата, гостя. — Розказуй ще!.. А Феодосію, попову доньку бачив?

— Були якісь дівчата… — сказав непевно Савичев. — Ми танцювали під тріо з скрипки, бандури й бубна.

— В отця Григорія?

— Та в нього ж, в нього ж на іменинах.

— І ти не вгледів Феодосії?!

— Горілка там така скажена… — зітхнув хорунжий. — Добре, що хоч у став не вскочив, прочумався біля води…

Тараса це розвеселило. Як уявив хорунжого серед гусей та підсвинків на збитому грузькому березі, так і зайшовся сміхом. А далі знову враз посмутнів, згадавши, як далеко у часі й просторі до тих ставків, до тих людей, до того неба синього… Шуміло море, бігли по ньому ледь помітні ягнята-хвилі… Вечір лягав на землю швидко, мов поспішав… На небі блідо вирізьбився дворогий місяць…

Дізнавшись, що молодий хорунжий малює теж, Тарас наважився за кілька днів одкрити йому портфель з малюнками. Одне, щоб той повчився, їх розглядаючи, а друге — страх хотілося поспілкуватися з собі подібним, вислухати його думки. Митець без середовища — пропаща сила.

Город для цього діла найліпше місце. Видно на всі чотири сторони, — ніхто зненацька не надійде, — та й сторож — свій чоловік. А ще коли налити йому якусь чарчину, то й редьки дасть на закусь і попильнує від злих очей.

В альтанці було розкішно: затінок і вітерець!..

— Про те, що тут побачиш, — сказав Тарас хорунжому, — ніде ні звуку.

— Буду, яко німий!

Одкрив портфель і вийняв перший-ліпший. З автопортретом. Людвік йому служив натурою, і вийшов спиною до глядача…

— Ця спина — шедевральна! — гукнув тим часом Савичев. — Ну, просто чудо!.. Слухай, так ти ж великий майстер!..

— Дивись, дивись… — дістав іще малюнок.

— Хто був твоїм учителем?

— Сам Карл Брюллов.

— Ти вчився в Академії?

Тарас кивнув. І вийняв з портфеля “Цигана”.

— Ну й ну!.. — стогнав хорунжий. — Яка експресія усіх фігур, освітлення і чистота малюнка!..

Етюди, також виконані на Каратау, справили на Савичева хороше враження, і він благальне мовив:

— Чи ти не зміг би подарувати мені один? Тарас сховав етюди й сказав великодушно:

— Я намалюю в пам’ять про нашу зустріч… ну… твій портрет.

— Ти справді? Чи жартуєш? — аж засвітився Савичев.

— Ходімо! Є тут, братику, один предобрий чоловік. У нього ми й сотворимо твою парсуну. До речі, він також козак уральський…

— На батареї?

— Точно. У нього я ховаю своє малярство.

Сходами зійшли на скелю, де розміщались дворик, казарма й дві кімнати для офіцерів, обнесені низьким камінним муром. Назустріч вийшов старий урядник — найвища влада.

— Федоре, приймай гостей! — гукнув Тарас. — Хорунжий ось почув в Уральську запах твоїх пельменів…

— Зробимо! — озвався в тому ж тоні господар батареї. Потис обом їм руки і наказав комусь у сіни: — Хлопці, пельмені враз!

Невдовзі вони уже сиділи за пельменями та чихирем, привезеним недавно з Астрахані, й вели неквапну бесіду.

Портрет було почато й закінчено на другий день.

Коли, вже в червні місяці, майор Михайлов, а з ним і Савичев, після великої, з шампанським, учти на честь Маєвського, що саме був іменинником, верталися на пароплав, Тарас сказав хорунжому:

— За всі ці дні, Микито, я не збагнув мети твого приїзду в Новопетровське.

Той, хоч і був добряче напідпитку, всміхнувся, обняв Тараса і запитав:

— Сказати правду?

— Тільки…

— Я приїздив… побачитися з Шевченком! Не міг тому повірити:

— За тисячу чи й більше верст?!

— Я радий… Я пишатимусь тепер собою!.. — мовив хорунжий тихо, аби ніхто того не чув.

І все ж вірменський батюшка, що приїздив до пастви, яка жила і торгувала біля укріплення, озвався теж:

— І я до смерті згадуватиму, як стрівся тут з Шевченком і подружив!

— Спасибі вам… — усе, що зміг сказати обом Тарас.

На рейді вже диміли труби двох пароплавів, а біля пристані на мореплавців ждали човни з матросами…

…За ясним днем завжди іде негода, за радістю іде печаль. Маєвський, його заступник перед лицем суворих буднів служби, по іменинах прожив лише півроку та й перебравсь, сердешний, у кращий світ. Покинув форт, малих синів і зовсім тепер беззахисного учителя своїх дітей.

У квітні, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грізний, з вусами, які звисали стріхою сільської хати й ховали рот. Звелів негайно вишикувати весь гарнізон, пройшовся мовчки двічі, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, і, не сказавши нікому й слова, звелів командирові півбатальйону Косарєву одвести всіх у казарми. Офіцери перезирнулися. Бо за статутом їм всім належало тут, на плацу, представитися начальству.

— А вас, панове офіцери, прошу до мене завтра, о п’ятій після полудня! — додав похмуро, ніби хотів усіх послати на гауптвахту.

Тараса він покликав за кілька днів. Ішов у добре знаний дім коменданта з острахом. За місяці, відколи вмер Маєвський, наслухався і натерпівся. Косарєв, як і Потапов, якого, — бог почув молитви їхні, — перевели кудись в Уфу, із шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика…

— Дозвольте, ваше благородіє? — спитав бридким, охриплим від хвилювання голосом, переступаючи поріг кімнати.

Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку і запитав:

— Шевченко Тарас Григорович?

— Так точно!

— Як вам служиться?

Тарас завважив незвичне “вам” і розгубився.

— Добре. Труджусь на рай… — промовив.

Усков звів брови, прагнучи збагнути суть химерних слів

— Сідайте, — вказав на крісло перед столом. Ввійшла вагітна жінка.

— Іраклію…

Помітивши, що чоловік не сам, знітилася.

— Агато, це Тарас Григорович, — встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годі!..

— Може б, ви… — запитально глянула на чоловіка. — Обід готовий…

— Славно! — потер великі руки комендант. — Йдемо, йдемо… Григоровичу, прошу вас з нами пообідати, — торкнувся ліктя.

— Дякую… Я ж…

— Ми, на жаль, не познайомилися раніше, в Оренбурзі, — не зважив на той протест Усков. — Хоча й жили в одному домі…

— В Кутіних? Біля костьолу? — вражено спитав Тарас.

— Так точно.

— Не пам’ятаю…

— Федір вам передав вітання. І Карл Іванович. Матвєєв теж…

— Спасибі!

Стіл в їдальні накритий був на три особи.

— А Дмитрик спить? — спитав Усков дружину.

— Так.

— Це наш син, йому вже третій, — сказав Усков. — До речі, я — Іраклій Олександрович. А жінка моя — Агата Омелянівна.

— Гафійка, — мило всміхнулась та. — Як кажуть в нас, у Києві…

— То ви киянка?

— Точно, — кивнув Усков. — Я там її і здибав…

— Зустрів, Іраклію! — поправила його дружина. — Або — мав щастя стріти!..

— Це точно.

Він підсунув стілець дружині, тоді Тарасові.

— Прошу, сідайте. Вже борщ несуть…

— Борщ?!

— Так. Зелений. В Гур’єві знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, вигляді.

— Несповідимі путі господні!..

— Жіночі теж. Агата Омелянівна хотіла вас подивувати.

— Не знаю, як і дякувати… — сказав Тарас, розчулений таким дарунком.

Агата зашарілася. І тільки зараз, вперше Тарас помітив її вродливість, ніжність її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великі карі очі і довга ніжна шия… Давно вже він так близько не бачив жінки, матері. Це хвилювало й сковувало, неначе й досі був юнаком…

— А ось і ми, — ввела хлоп’ятко няня. Воно було рожевощоке, з білим пушком волосся. Помітивши чужого в домі, глянуло спідлоба батьковими очима.

— Це добрий дядя, Дмитрику, — всміхнулася до нього мати. І від тієї усмішки в Тараса щось стрепенулося побіля серця. — Йди, йди до мами!

Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну… Може, отим ласкавим “йди, йди до мами”, яке звучанням навіть було подібне… Господи! Йому вже тридцять дев’ять, пішло з гори, а він і досі дивиться з благоговінням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внуків…

Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смів на неї звести очі. Йому було достатньо, — чи й забагато! — її розмови з сином, дитячого ясного сміху…

Як Дмитрик біг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис і відпустив. Невдовзі хлоп’я, уже навмисне, наблизилося і, засміявшись, кинулось навтікача, як він хотів узяти його за ручку. Діти одразу вловлюють, кому вони до серця…

— Спасибі. Мені пора, — підвівся господар дому.

— Дякую, — встав і Тарас.

— Сидіть, сидіть, — спинив Іраклій Олександрович. — За мною ви, як за горою.

— Побудьте, справді, — мовила й собі Агата.

— Дякую. Я все ж піду, — вклонився. Ускови перезирнулися.

— Тоді ось що… — пригладив ус комендант. — Приходьте до нас щодня обідати. І на вечірній чай. Я Косарєву про це скажу.

Клубок підплив до горла й не дав йому подякувати.

Минали дні, а він хтозна-чого обходив гостинний дім і намагався навіть ніде не стрітися із комендантом, щоб той його не запитав причини. Не відав, що відповісти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант — з ним добрий, а з іншими суворий, навіть грізний. А може, те не звідане людське чуття, що стрепенулося в його душі, коли побачив милу його дружину-матір, мале хлоп’я… При згадці про ті відвідини і той обід його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..

Усков знайшов нагоду зустрітись з ним віч-на-віч. Коли Тарас увечері стояв на варті біля флагштока, — цей пост йому подобався самотиною, — де не візьмися комендант. Тарас забіг до будки, схопив рушницю, виструнчився.

— Хто йде? — гукнув.

— Усков! — почув у відповідь.

Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у форті, внутрішній.

Усков присів на огорожу, дістав з кишені люльку, набив її і запалив.

— Поставте зброю, сядьте… — сказав невдовзі тихо. — Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь від нас з Агатою? Образились за щось? Скажіть, і ми це діло виправимо… Негарно якось вийшло…

Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмів, а правди сказать не смів.

— Мені здалось… — почав було.

— Що ми не щирі з вами? — спитав Усков.

— Не те… Що я… — зам’явся. — Дружина ваша така… така…

— Недобра, зла?

— Ні, ні! Чарівна…

— Фу ти! — зітхнув Усков полегшено. — А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодружені? — всміхнувсь у вуса. — Точно… В жінках добро і зло в жінках!.. Химери все… Ви ж знаєте, що запорожці не допускали на Січ жінок?

Тарас і дихать перестав.

— Я — знаю… — озвався зачудовано. — А звідкіля відомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав:

— Ви звідки родом?

— З Київщини, — сказав Тарас. — Звенигородку знаєте?

— Чував, чував… А я з Кубані.

— Справді? — не міг Тарас повірити.

Усков зиркнув на море, освітлене низьким великим місяцем, зітхнув так с.умно-сумно і заспівав — не голосно, та чисто, без акценту:

Ой матінко, чорноморець

Вивів мене босую на морозець.

Вивів мене босую та й питає:

“Чи є мороз, дівчино, чи немає?..”

Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспій, сказав з журбою в голосі:

— У форт оцей я напросився їхати… Аби не бути в Перовського на побігеньках… А ще тому, що море!.. Дивлюсь — і щось мені в душі…

— Напевно, голос прадідів, які ходили морем на славних чайках.

— Може… Мені пора, — підвівся з огорожі. — То ви приходьте завтра!..

— Прийду, — вже твердо сказав Тарас. І заспівав ту пісню далі, чуту від Кухаренка:

Ой нема морозику — тільки роса,

А я молодесенька стою боса…

…Ні, зі всевишнім щось негаразд! Яка ж у тому мудрість, що він карає праведних, а грішників благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радості в такий жорстокий спосіб його, вигнанця бідного, що приліпився серцем до цих людей?..

У перших числах червня в Ускових з’явилася мала Наталя. Не встигли відсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранці був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, — як називав Тараса, — а по обіді зів’яв, зів’яв і ліг на килим “спатки”.

Тарас торкнувся його чола — малий пашів. Схопив на руки, швидше заніс у ліжко. Дмитрик йому всміхнувся і застогнав. Не знав, що далі діяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомічне!.. Зі спальні, де прокинулася Наталя, долинув сміх, агукання Агати й няні Каті…

Він підійшов й покликав матір. Вийшла весела, ніжно сяюча, — аж він примружив очі, — й спитала:

— Що, Григоровичу?

— Там Дмитрик… Він увесь горить!..

Погасла. Замість усмішки лицем пройшов судомний біль.

— Що з ним таке?

— Не знаю…

Притьмом побігла, впала біля малого, що вже метався в ліжку.

— Біжіть мерщій по лікаря!

Нікольський, старший лікар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обід, одягся, не поспішаючи, взяв саквояж… Помітивши Тарасів стан, промовив високодумно:

— Людина, поки вона мала, повинна всім перехворіти… Як витримає, то буде жить… Кожен повинен сам долать свої хвороби…

— Для чого ж ви, лікарі?

— Щоб ставити здоровим людям клізми й засвідчувати природну смерть.

— Ви підупали духом, — сказав Тарас. — Людина, що не вірить сама собі та ділу, якому служить, приносить більше шкоди, аніж добра.

— Не зовсім так. Принаймні у медицині… Ще Гіппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. І нам цю мудрість заповідав.

— Дитина там, Сергію Родіоновичу! Нікольський глянув скоса і посміхнувся:

— Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твій син. А втім… Йому, здається, два з половиною…

— Сергію, ти ж розумний чоловік!

— Пардон, пардон! Невдало пожартував… Хоча Іраклій Олександрович не так до сина горнеться, як “лисий дядя”…

— Бовкало, ходімо швидше!..

Лікар також притих, коли оглянув хворого.

— Що з ним? — спитала мати.

— Аnginае follicularis, або ангіна гнійна… — протяг Нікольський.

— Господи! — збіліла мати.

— Донечку тримайте якнайдалі. Хвороба ця заразна.

— Спаси й помилуй, господи!.. — прошепотіла, хрестячись, сердешна мати.

— Постіль, компреси для зігрівання; поїти теплим… — перераховував на пальцях лікар. — Якби був мед, лимони… Та де їх тут узяти!

— Казала ж я Іраклію: не їдьмо з Оренбурга!.. — ламала руки мати.

Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матір, за дитину, за людство, що беззахисне, мов деревце в пустелі…

— Бог дасть, минеться, — тихо втішав Агату лікар.

— Краще б він не давав хвороби! — сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й гіркі ті сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.

— Дайте йому напитися, — сказав Нікольський. — Треба, щоб часто пив.

Тарас пішов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й приніс, подав Агаті.

Тим часом вбіг Іраклій Олександрович.

— Що… тут таке?.. Мені сказали: лікар…

— Захворів Дмитрик, — зойкнула. — Просила ж я!.. Усков присів на ліжко, помацав лоба синового.

— Хвороби всюди, — мовив. — Хіба в раю немає…

— Мовчи про рай! — скривилася Агата болісно і затулила руками вуха.

— Їх старшенький помер недавно в Оренбурзі, — шепнув Нікольський, який, хоч жив самітником, знав геть усе, що діялось у форті та поза ним. — Прислати вам сиділку? — спитав уголос.

— Можна, я з ним побуду? — ступив Тарас до коменданта.

— Спасибі.

— Кращої не побажаєш, — всміхнувся лікар. — Та при такій сиділці малий ураз одужає!

— Устами вашими та пити б мед.. — зітхнув Іраклій Олександрович.

За тиждень, — як не билися, що не робили, — малий помер. Ховали на другий день. І тут Тарас не витримав. Наосліп вибіг із форту в степ, а далі крізь пелену, що застилала очі, побрів у царство каменю і черепашкових білястих скель. Навіщо ця безглузда смерть, ці муки батька, матері? Чим прогрішило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп’я, що звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканців? Тут стільки є вже старих і хворих, зневірених у смислі далі жити, а ти обрав для прояву своєї сили й влади зелений, ніжний пагін, якому світ ще відкривався тільки в усій первісній його красі… В ім’я чого? Що ти хотів довести цієї смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нічого тобі сказати, боже, — святий та кріпкий! — на виправдання…

В ущелині, куди ввійшов, мав потаємне місце між черепашкових великих брил. Звідси він бачив синє море удалині, блакитне чисте небо… Його ж ніхто не міг отут помітити. Сиди і вільно мисли, малюй, пиши!.. Сьогодні сльози застували йому і море, й небо. Він бачив мертве личко свого малого й щирого в найвищій мірі друга й ніяк не міг змиритися, пристать на те. Хто нині торкнеться ніжним пальчиком його брови, пригладжуючи її острішок, хто поведе його шукати вбогі пустельні квіти й радітиме тим дивобарвним краплям на тлі піску?.. А мати! Як їй, бідній, це пережити, витерпіти? Недавно був, сміявся, плакав, грався, а нині — тільки горбик на кладовищі!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити пам’ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пісок заносить все, вирівнює, ховає слід… Невмольна смерть! Як той коршак, чатує, жде, щоб налетіти, вдарити… А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто був йому найближчий і найдорожчий? Можливо, тут його вина, що він, нехай невольно, уник коси… Хіба він раз на муштрі її гукав! Не чула, не йшла… Нікчемна стара карга!..

Десь одірвався і покотився вниз камінець. І тут іде повільна праця знищення… Вітри, дощі та сонце руйнують гори… Ніби там хтось іде?.. Мо’, смерть почула його слова?..

Підвівся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг… Дивно, та йшли сюди, в ущелину, в його таємне сховище. Невже іще хтось має місцину цю за власну затишну гавань?..

— Вибачте… — сказав солдат, спинившись за кілька сажнів. — Мене по вас послали…

Спершу він не завважив, як мовлені були слова. Коли ж збагнув, не зміг тому повірити.

— А хто послав? Фельдфебель?

— Ні, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки…

— Невже земляк?

— З Херсонщини, — всміхнувся той.

— Чому ж уперше бачу?

— Бо я приплив недавно.

— І знаєш, де мене шукати?

— Бродив тут сам… А раз на вас наткнувся…

— Чому ж ти, братику, не підійшов? Земляк же…

— Ви з панами… — прискалив хитро око. — А ми прості… Тарас обняв солдата і запитав:

— Як звати?

— Кличте: Скобелєв. Я так тепер записаний… А справжнє моє ім’я — в ревізькій книзі, в пана…

— Втікач? Здвигнув плечима:

— З вогню, як кажуть, в полум’я…

— Не можу сліз уговтати… — сказав Тарас. — Чуже, а жаль, як рідного…

— А рідні є?

— Немає.

— То ви по них і плачете, тут сидячи… — зітхнув солдат. — Ходімо, бо вас там ждуть. За стіл без вас не сядуть, сказав майор.

Вони пішли до форту, зближаючись, як два човни в пустелі моря, радуючись, що день печалі скрасився для них початком приязні, а може, й дружби. Вічність не тільки в смерті, вічне й саме життя…

…На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий, звісно, а з верб, тополь, шовковиць, які привезти можна з Ханга-Баби.

— А що? — сказав Іраклій, коли Тарас з ним поділився задумом. — їй-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропонує!

— Ну?.. — вийшла та з дитячої, де годувала малу Наталю груддю.

— Садити сад біля городів.

— То й що? — спитала байдуже. Вона ще й досі не ожила, не стямилася по смерті сина.

— Можна поставить там будиночок, де ви могли б улітку жити, — сказав Тарас. — Город, дерева, зелень, повітря з моря…

— Справді, було б, як дача! — палко гукнув Усков. Схопивсь на рівні ноги. — Дерева випишемо із Астрахані чи Гур’єва…

— А трохи можна викопати в урочищі Ханга-Баба, — додав Тарас. — Сам бачив там два роки тому ще молоді шовковиці.

— Майстри в нас є, а каменю — хоч і на ціле місто, — вже прикидав Іраклій як комендант. — Коли садити краще? — спинився біля Тараса.

— Певно, що восени… Вербу свою я посадив у жовтні…

— Баркас сьогодні ж вишлю за деревцями в Астрахань! — запалювався новим для себе ділом комендант. — Тарасе, ти візьмеш два вози та охорону й вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра… А я займусь будинком… Посадим сад!.. — примружився. — І буде в нас, як на Кубані…

— Чи як у нас, в Кирилівці… — зітхнув Тарас.

— Розмріялися… А скільки-то воно ростиме! — охолодила Агата їх.

— За років три-чотири вже буде тінь і затишок, — сказав Тарас. — Як поливати добре й підживлювати, то ще й раніш.

— Призначимо садівника, самі, чим зможем, допомагатимемо, й нехай росте, — рішуче сказав Усков. — Піду звелю, щоб готували баркас у путь!

Іраклій Олександрович на вітер слів не кидав. Уже за тиждень майбутній сад, розмічений довкруг верби Тарасової, завирував робітним людом з числа солдатів форту. Картина ця порадувала Тараса й Скобелєва, що прибули з Ханга-Баби й привезли дві підводи малих шовковиць.

— Славно! — схвалив Усков, потерши руки від задоволення. — По скільки їм? — кивнув у бік шовковиць.

— По років три чи й більше, — сказав Тарас. — Ледь викопали.

— Коріння — мов у сома вуса! — всміхнувся Скобелєв.

— Гаразд. Ямки готові, беріть садіть, — звелів Усков.

— Це б чорної на спід землі… — зітхнув Тарас.

— Згрібайте на городі. А з Астрахані я наказав привезти разом із деревцями й чорноземлі. Поповнимо городу збиток нею. Довкіл будиночка залиште місце для тополь. Щоб шелестіли на вітрі листям…

— Як на Кубані?

— Точно! Прислати вам підмогу?

— Ні. Ми самі упораємося, — озвався знову Скобелєв. — Це ж не робота — празник.

Невдовзі він, саджаючи в глибоку ямку дерево, затяг високим голосом якусь незнану пісню. Тарас вловив мелодію, поміг йому, поймаючись первісним чаром співу… Ні, він таки її десь чув, цю, може, ще язичницьку молитву-заговорювання малого зела-древа й землі, що має дати паростку могуть і силу велета… Як був малим. Напевно, її співала мати… Чи Катерина, його сестра і нянька…

Коли стемніло, вирушили гуртом до форту. Збуджені, веселі навіть. Кожен згадав щось миле серцю, таке, що вічним маревом стоїть у їхніх душах усе життя…

Тієї ночі довго Тарас не міг заснути. Щось ніби зрушилося в його зболілому стражданням серці. Лежачи серед півсотні бідах-солдат у вистудженій брудній казармі, він проглядав своє життя за три останні роки, і в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав зробити з себе фрунтовика. Щось малював, лінив із глини барельєфи… А пісня, пісня — його найбільша мука й найбільше щастя його — мовчала! Не написав ані рядка… Так ніби в Орській, на гауптвахті, забув свою стражденну музу… Ще там писав. А вийшов, виїхав — і сталось так, що серце мов скам’яніло. Навіть похід на Каратау не оживив його всього, не доторкнувся в ньому струни поезії…

Хропли солдати, скрикували в тривожних снах ці обездолені, пропащі люди, вирвані з життя свого народу, з його нехай гіркої, та все ж якоїсь долі… А може, й він тому не пише віршів, що забуває народ і край, який уклав йому в дитячі груди душу, навчив любити і ненавидіти?.. Раніше хоч листи приходили, а зараз… Ні, вже обізвався Козачковський із Переяслава. Інші мовчать, неначе в рот води набрали… Із Петербурга прислав аж два листи і гроші (за не написаний колись портрет!) артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, таки земляк із Городища. Та Лазаревський Федір теж обізвався; їздив до Петербурга, тому й мовчав… І все ж за ці три роки далека його земля покрилася немов туманом. Раніше він міг будь-коли покликати в думках її, побачити, як наяву, в живих картинах, в пахощах, в розмаї барв, а нині, як не прагне, вигулькують із сірих мрев лише якісь деталі, окремі люди… Гірко!.. Шість років він не був на рідній своїй землі… А що ж з ним, бідним, стане, як проживе у цих пісках шістнадцять!..

Устав, набрав води й напився, бо серце стислось грудочкою, мов заховатись прагло саме в собі… Шістнадцять літ!.. А двадцять п’ять!..

Лежав, дивився в темінь, й здавалося, що він уже в могилі, в чужій землі…

Схопився, сів на нарах. Умерти тут душею — ганебна зрада себе, людей і волі, якої ждуть на Україні мільйони його братів, його сестер! Коли не маєш сили зламать біду, стерпіти муштру й відчай у цих пісках, навіщо ж ти розбурхав їх, уклав надію в серце своїм гарячим словом?.. Ти став на шлях, з якого спихнути має право одна лиш смерть!.. Я тут уже напівживий… І все ж живий, не мертвий! Лягай і спи, щоб завтра мати силу долати зло, зневіру, сум — усе, чим хочуть змусити тебе зректися бога святої волі, віри в прийдешнє щастя людства!..

Зітхнувши, ліг. Заплющив очі, спробував перелетіти в своє село, в свою леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рівно серце, душа його торкнулася калини — ще твердої, червоно-бурої, — вербового вузького листя, яблунь, барвінку, що блакитно обплів могилу матері…

Прокинувся з нежданим рішенням: писатиме! Не вірші — прозу. Вона не дасть узятись цвіллю його душі, поверне в світ, який любив і за який страждає нині тяжко.

Оскільки бог якраз послав неділю, він захопив святе письмо — Шекспіра, папір й усе, без чого повісті не розпочнеш (це вам не вірш, якого можна й запам’ятати!) і рушив із укріплення. Солдат, що нудився біля воріт, спитав:

— Куди це ти, Григоровичу?

— Йду, брате, думу думати.

— А я гадав: до утрені, та заблукав…

— У кожного своя молитва і свій олтар.

— Це правда…

З воріт узяв праворуч, під гору, що тримала форт на собі. Мав намір до холодів писати в катакомбі, в отій своїй ущелині, з якої видно море і чути шум прибою. А далі щось придумає. Не всі ж і тут, як Косарєв або Обрядін, — щирі його начальнички. Щоб не Усков, ці солдафони досі його звели б в могилу…

Самотина! І бич і розкіш… Знаєш, що ти один, що жодне пильне око не стереже твою “цноту”… І все ж і тут так хочеться поговорити з кимось про заповітне, розкрити душу, вислухати чужі думки! Помітив уже давно, що розум найбільш відточується у спілкуванні, в бесідах з людьми, тобі подібними душевним складом. Диспут із антиподами лише дратує, збуджує і… не збагачує нічим, окрім досади.

Робітня стріла тишею. Прибій морський ледь долинав, бо вітер дув зі степу.

Знайшов “стола”, підсунув собі “стілець” і зручно сів. Папір поклав на книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспір уже йому пробачить… Вмочив перо в чорнило… А що писать? Поезія сама вривалась, змушувала хапать перо, а проза… Все побачене колись, почуте й пережите — її підґрунтя. А ще — думки. Чи роздуми, якщо точніше висловитись… Життя його багате зустрічами, людьми, що варті пам’яті… І все ж почати треба з сюжету вже готового, зігрітого теплом душі, поезії, з такого, що розбурхає забуті дні, поверне йому минуле… “Наймичка”! Проста сільська історія, в якій духовна велич його братів по долі та по землі…

Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потім на мить замислився, згадав, де саме сталася подія, що лягла в основу його поеми, і написав:

“Между городом Кременчугом й городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом…”

Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули в тумані сліз. Не знав і сам, що діється з його душею, чого їй так зробилось жаль… Поезії? Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом він ще не міг?..

Сидів і слухав душу, що німо, тихо плакала, прибою шум, що відбивав секунди життя землі, його життя…

З далекої, як Україна, молодості спливли рядки, що виявилися пророчими:

Сидить козак на тім боці, —

Грає сине море.

Думав, доля зустрінеться, —

Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами…

…Звістка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспієм у той же день, що і наказ майора Львова зробити із Шевченка зразкового фрунтовика.

Тарас ішов із церкви, де оголошували державну вість, разом з Усковими і ледве-ледве стримував свою велику радість. Цар-кат віддав, нарешті, душу богові! Скоріше, чорту! Стільки на тій душі гріхів смертельних, що шлях їй — просто в пекло! І в цьому, певно, благо для їх величності, бо душі ним замучених десь у раю і через те не стрінуться з його душею…

Іраклій ішов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою перебігала з одних на інші руки й сміялася, хоч як її спиняла мати. Жінок вражає смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агаті можна вибачити. А друг Іраклій Олександрович!..

— Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину… — не втерпів-таки Тарас, підколупнув.

— То що було б? — спитав Усков.

— Благав би їх величність не покидати своїх надміру вірних підданих. О тім молився б господу.

— Молись о скорбній долі раба його Тарасія, — багатозначно сказав Усков.

— Цар Олександр, напевно, вже підписав помилування всім ворогам свого отця…

— Дай бог! А то…

— Що? — насторожився.

— Із батальйону прийшов наказ…

— Що рядовий Шевченко за поданням їх благородія генерала Фреймана став унтер-офіцером?

— Ні. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього Шевченка лялечку, а вже потому і представлять на унтера.

— Майор заважив більше, ніж генерал?.. — спитав могильним голосом.

Усков розвів руками.

— Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити… Чи говорив, але не так, як той бажав… А втім, коли амністія торкнеться вас, то цей наказ не приведеться в дію. Пождемо трохи…

— Справді, тепер одна надія — на маніфест… — сказав Тарас похмуро. — Можливо, син не схоче йти по слідах свого вітця…

— Не бачив його колись, у Петербурзі? — спитав Усков.

— Не тільки бачив, а й розмовляв.

— Та ну?

— Ви розмовляли з самим царем? — спинилася й собі Агата.

— Тоді він був наслідником.

— То, може, він вас не забув?

— Я тільки йому показував портрети, писані великим Карлом, давав, де слід, пояснення.

— Він не спитав, як звати вас?

— Ні. Тільки злився, що не Брюллов… До речі, Брюллов тоді був дома й не побажав, послав мене з Мокрицьким.

— Гоноровитий… — протяг Іраклій,

— Гордий! — сказав Тарас.

Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.

— Гордим господь противиться, — повчально мовила йому Агата, знаючи, що й він такий.

— Покірних теж не милує, не захищає від злих людей, — сказав Тарас. — Хоч круть, хоч верть… Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..

Дзвіночком сміх.

— Гадалось, як найкраще, а вийшло гірше… — думав Усков уголос.

— Маєш послать мене на муштру? — спитав Тарас.

— Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить…

— Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть мені зробити, перевертається на більше зло!..

— То, певно, доля у вас така… — зітхнула комендантша. — Подвижницька, великострадна…

— Боюсь, що мій “знайомий” цар не випустить мене на волю, — сказав Тарас.

— Чому? — спитав Іраклій.

— Царі не люблять правди і тих, хто їм нагадує про неї.

— Як кажуть, бог не без милості, а козак не без долі! — сказав Іраклій, сходячи на комендантський ґанок.

І бог явив Тарасу милість. Одразу після великодня йому звеліли вийти в строю на плац, навчатись із усіма, а по обіді, як друга рота пішла в кар’єр заготовляти камінь для будівництва, його самого вивели на спорожнілий курний майдан і муштрували ще цілих три години. Так всі шість днів. На сьомий він не міг устати вранці. Що ревматизм, а що печаль, яка щодня підточувала його душевні сили… Прийшов Нікольський.

— Скобелєв мені сказав… Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова, хвороба? Тарас промовчав.

— Ясно. Загнали сивку-бурку!.. — Сів у ногах на нари. Зітхнув, пошкрібся в тім’ї. — Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а там, дивись…

— Не треба! — рішуче сказав Тарас. — Ховатися по шпиталях не буду. Хай мучать, хай домучують!..

— Приїде Львов, і ми його умовимо, аби він сам представив тебе на унтер-офіцера.

— Не треба! Всяка жалість чи співчуття мені вилазять боком. Щоб не просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не муштрували б по вісім годин на день!..

Ввійшов Мостовський, приятель його з поляків, що також був у рядових, а нині вже поручик. Зі світла він примружився, протер рукою очі.

— Це ти? — спитав Нікольського. — А де Тарас?

— Повержений штабс-капітаном Косарєвим, що душу вклав у виконання наказу пана Львова.

Поручик сів по другий бік. Невдовзі мовив глухо, з душевним болем:

— Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити тобі зі мною.

— Хочеш, щоб те було, що в Орській? — спитав Тарас. — Хтось донесе, що ти з простим солдатом запанібрата, і загримиш до мене, у рядові.

— Чорт з ним. Ходімо!

— Дякую. Я буду тут.

Помовчали. В казармі, крім них, нікого вже не було. Неділя.

Хто до церкви, а хто до “спиртоміра”, аби залити душу хоча б на день.

— Оце сиджу та й думаю, — сказав Нікольський. — Буде ще коронація, ну, й маніфест, амністія для політичних…

— Був маніфест з нагоди вошестя на престол, — сказав Тарас. — Та щось мене не кличуть у Петербург…

— Тож-то й воно… Аби там хтось цареві та й нагадав про тебе…

— А що, це добра думка! — підтримав його Мостовський. — Чи в тебе є в столиці такі шляхи?

— Не знаю… — сказав Тарас. — Хіба такий… За звичаєм, у президентах Академії мистецтв завжди врочисто ходить хтось із найближчих до імператора… Тепер Марія Миколаївна, сестра царя…

— Чудово! — схопивсь Мостовський з місця. — А в Академії у тебе є такі, що попросили б її височество?

Тарас не міг одразу відповісти. Перебирав у пам’яті тих, хто живий, хто має силу й титули, і зупинився на Толстому Федорові Петровичу.

— Хіба що граф Толстой, постійний віце-президент… — сказав непевно.

— Вхожий він до великої княгині? — спитав Мостовський.

— Звісно. Керує він, але вона підписує і представляє собою вищу владу Академії.

— Пиши листа!

— Кому?

— Толстому. Він заступиться?

Тарас зам’явся. Що він їм міг на те сказати?.. Просив Брюллова — всує, писав листа Жуковському — не відповів… Для вищих кіл суспільства він — каторжанин; може, і не злочинець, але невдячний колишній хлоп… Хтось розпустив про нього чутку, якою коле очі його заступникам у Оренбурзі сам граф Перовський, що він, Шевченко тобто, з кріпацтва викуплений царем, сім’єю царською…

— Не знаю, браття… — мовив. — Чужа душа — що темний ліс… Тим паче графа й віце-президента…

— Ти напиши, а там воно покаже, — не відступавсь Мостовський.

Нікольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й ледь не за руки вивели на божий світ з казарми. Він шкутильгав, стогнав, кряхтів, мов ветхий дід, а все ж ішов, бо розумів, що це його єдиний шанс на рятунок. У дверях стрілись із байгушами-дітьми. Простягуючи брудні маленькі руки, вони просили їсти, бо на грошах місцевий люд ще й досі не розумівся.

— Заждіть, я зараз! — мовив Тарас до друзів і почвалав назад, у свій солдатський дім. В шинелі мав прихований ним для Наталі цукор.

Малі терпляче ждали. Взяли цнотливо, ніяково (не звикли ще!), подякували й пішли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.

— Чи й справді їх спонукує до жебрів скрута?.. — тихо спитав Нікольський.

— Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хліба, — сказав Тарас. — Тяжке це діло — знаю… В душі не раз все перевернеться, доки простягнеш руку…

— А я то думаю, чого ти так не хочеш писать листа! — обняв його Мостовський.

Тарас зітхнув й нічого не відповів…

…Не знав уже, що краще: чи безпросвітна, тупа солдатчина, чи зманлива, але пуста надія, розтягнена на місяці. Той лист, що він послав Толстому до Академії, як видно, збурив пекло, бо вже два роки вперто йде боротьба й до нього доходить тільки її відгомін. Очолила велику битву не знана ним дружина графа Анастасія Іванівна, й тепер він мав в її особі найзаповзятішого свого прихильника й захисника. Листи були то радісні, то знов тривожні… Прислали вже й на дорогу гроші, а воля десь блукала по міністерствах та канцеляріях, й ніхто не знав, чи вийде вона на світ, чи там поляже знову, що сталося уже не раз. Як сповістив йому Михайло Лазаревський, цар дозвіл дав звільнити його з солдатчини у перших числах січня, а й досі ще нема нічого певного, хоча минув і травень, десятий вже в його гіркій неволі. Власне, вже одинадцятий, бо перший з них прожив у Третім відділі, де теж було не з медом. Подумать страшно: цілий десяток літ безправ’я, муштри, злигоднів, надій і дуже болісних розчарувань! А як то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Відколи стало тепло, живе в саду й чекає того забарного святого дня…

Ще вчора мав привезти пошту пароплав, і він очей не зводив з моря. Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А втім, нема йому ніде удачі. За п’ять останніх років він написав до двох десятків повістей і теж без толку. Що вже він не робив, кому не слав, та жодна з них не вийшла в світ. “К. Дармограй” — псевдонім, яким підписував свої прозові опуси, лишився знаним тільки його найближчим приятелям. Малюнки, правда, через Залеського, що вже давно на волі, пішли між люди, вирвалися з цього людьми і богом проклятого пустельного кутка землі… Та ще — верба! Вже виросла така, що тінь на землю кидає густу й широку. В затінку її густої крони він спить удень. Блаженство!..

— Все ждеш? — прийшов і сів на лавці поряд Андрій — земляк з-під Лисянки, з яким вони зустрілися і побраталися не так давно в укріпленні. Простий солдат, а не зламався за двадцять літ неволі, лишився тим, ким і забрали з Різаної.

— Нема… Кудись запропастилася, — сказав Тарас.

— Ти плюнь на все й живи собі.

— Не можу… Ось, ось!.. Ось, ось!.. Тортура, гірша муштри!

— Ще з глузду з’їдеш.

— Може, з цією поштою вже буде щось із Оренбурга…

— Ти малював би краще чи щось писав у тій своїй землянці.

— В душі, Андрію, пустка… Я геть зотлів чекаючи… Дивилися на море вдвох. Воно було гладеньке й пустельне, ніби небо в найбільшу спеку… Раптом десь на городі знявся якийсь непевний гомін, що покотився садом, неначе хвиля в бурю.

— Що?

— Де?

— За ближньою!

— Гадаєш, він?

— Таж пароплав!.. Тарас схопився з лавки.

— Ти бачиш?

— Он, за гауптвахтою!.. — гукнув Андрій. — Димить котлом пекельним.

— То я побіг!

— Дай боже тобі удачі, — сказав Андрій неголосно й перехрестив.

Нестерпно довго йшов пароплав до пристані, вивозили човнами пошту й іще якісь мішки, тюки та ящики, везли все те до форту й тут розбирали. Потім до коменданта впхався гурт офіцерів, далі — хтось з моряків… Коли ж, нарешті, Тарас ввійшов, Іраклій подав листа і гроші, прислані йому все тим же Лазаревським.

— Зі штабу корпусу є що-небудь? — спитав Тарас.

— Нічого.

— Невже збрехала люб’язна пані Еггерт, коли вітала мене із волею?

— Вона не з тих.

— Минуло вже півмісяця!.. Чи там усі заснули?.. Казала колись мені одна бабуся при смерті: “Широкий шлях із раю, а в рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла”.

— Чи вам там зле в саду живеться?

— Іраклію, на волю хочу! Доки вони знущатимуться?!

— Не гарячкуй, будь пильним, щоб хтось чи щось не стало на перешкоді…

Це остудило трохи. Він попрощався мовчки й пішов у сад, де ждав Андрій.

За муром сів на камінь і розірвав конверт Михайлового листа. Зиркнув, і дух йому забило.

“Ну, нарешті, поздоровляю тебе, мій дорогий Тарасе Григоровичу, з великою милістю царя… Я тільки що дізнався, що вже три дні, як послано бумагу командиру Оренбурзького корпусу, що ти відповідно просьбі графа Толстого і засвідченню графа Перовського одержуєш відставку, з наданням вибору роду і місця життя…”

Не зміг читати далі. Бо там були якісь легенькі сумніви, а так уже хотілося чогось твердого, певного! Тим паче знав, що та “бумага” вже в штабі корпусу й що в ній таки є воля. Сидів і плакав тихо, не помічаючи гірких тих сліз, що мали б, певно, бути сльозами щастя, радості…

Тут і застав його Андрій, що вийшов стріти.

— Маєш? — спитав, помітивши в руках листа.

— І так, і ні… Нема наказу з корпусу… Тут ще одне підтвердження, — кивнув на лист, — що з Петербурга послано про це папір…

— Діждешся: Тепер уже діждешся! — втішав його, хоч сам не мав і крихти надії якось вирватися в свою далеку Різану.

— Ну, як? — зустріла їх Агата, що вийшла вдвох з Наталею аж за город. — Прийшов наказ?

— Немає…

— Чого ти, Горич, плакав? — підбігла й собі мала. — Тебе хтось бив чи лаяв?

— Ні, ласочко, — узяв її на руки.

— А очки чом червоні?

— То, певно, вітер з моря або пісок зі степу…

— Як хочеш, можеш взяти мого жука, — розкрила щедро кулачок, де зберігався великий скарб — жук-гнойовик.

— Спасибі, — взяв дарунок, притис маля до серця.

— А там уже — ти бачив? — червоні трохи вишеньки, — втішала його Наталя. — Хочеш їх скуштувати?

— Вони зелені. Дякую. Нехай коли достигнуть. Біля верби вона поспішно злізла на моріжок.

— Лови мене! — відбігла й стала, сяючи очима-терном. — Ну, Горич, ну!..

Я хочу спати, ласочко, — благальне сказав Тарас і важко сів на лавку. Останнім часом він спить і вдень по два-три рази. Ще й сняться сни. Як тільки схилить голову, вже й щось снується, мариться. Здебільшого із досолдатського життя. І друзі ті, що ждуть його в столиці й на Україні… Андрій приніс шинелю, прослав, де тінь.

— Лягай, поспи… Дивись, аби тебе не доконала ця відпускна…

Агата взяла Наталю і повела у свій будинок літній. Та опиралась, хмикала…

Невдовзі стало тихо. Тарас заплющив очі, відчув тепло розпеченої за день землі… Й одразу вгледів Київ, собор Софійський, натовп… А між людей — Сенчило, Куліш, Сошенко й Семен Гулак-Артемовський в якомусь оперному костюмі… Не розтуляючи червоних уст, він раптом як зареве — мов пароплав!..

— Відходить котел пекельний… — мовив Андріїв голос. — Як, як димить!..

Запахло димом. Видно, земляк узявсь до люльки… Сидітиме отак весь час й охоронятиме Тарасів сон. Сичить на всіх, хто б не проходив мимо, хай навіть то офіцер. І дивно, всі скоряються його турботі, вмовкають, йдуть навшпиньках…

Земля ще й досі тепла, а тіло все мов невагоме… І сон не сон… Сам не збагне, чи спить, чи просто лежить собі та й думає… Це все листи Толстої та Лазаревського й чекання волі… Волі, його святої воленьки!.. Щокою тихо скочуються одна по одній сльози. Він хоче їх спинити, проте не годен… Може, це знову сон?.. Дрімаючи, Андрій мугиче пісню. Про дівчину і про вербу край ставу… Це ж він не знав любові, не знав життя!.. Окрадений, ще молодим похований в сукні шинелі, як у труні, він проливає незайману людську, батьківську ніжність на вусаня, що став йому єдиним світлим променем у цій тяжкій неволі, привітом з рідної його землі!..

Прокинувся від цих думок. Земляк дрімав на лавці, підклавши кулак під щоку. Тіні були вже довгі-довгі…

До нього бігла радісно мала Наталя, що, як завжди, уже давно чекала неподалік…

…Сумуючи по десь заблудлій волі, почав писать щоденник, або журнал. Це спонукало думати, шеретувати події давні й нинішні й гасило хоч якоюсь мірою жагу творити. Правда, він, не діждавшись волі, почав писати вірші, точніше, виправив, переписав ще в Орській творену поему “Москалева криниця” й послав разом з автопортретом Кухаренку, що не забув про нього грішного і слав листи та гроші. Та це миттєвий спалах у тьмі чекання, в. оцій, дасть бог, останній юдолі сліз…

Сидів, писав щоденник на лавці біля верби і раз у раз позиркував на синє літнє море. Укотре ждали пошти, а він — із нею волі, що прилетіти мала із Оренбурга… І тут в усіх кінцях городу почулося чарівне слово “пароплав”!

Сховавши зошит, побіг до форту. Мусить уже прийти! Півсотні днів минуло відтоді, як послали папір про волю до Оренбурга, і тридцять сім, як бачили його у штабі корпусу!..

Пошта не прибула… Натомість — друга рота й руда персона — їхній батальйонний командир. Тарас забув про нього, бо сподівався визволення, і тим невдача стала стократ прикрішою. Тепер було не до городу й не до щоденника! Рудим вогнем майор оббігав усі казарми, дав по зубах фельдфебелям та іншим малим чинам, полаяв ротних та офіцерів, які потрапили йому під руку, й звелів призначити на завтра огляд роти, в якій, собі на лихо, служив Тарас.

Всю ніч нещасна рота, тремтячи, готувалася до істинно страшного суду і вже о п’ятій ранку стояла, наче іграшка, посеред форту й ждала отця-майора Львова. О сьомій він з’явився і цілих три години їх катував, чим тільки міг. Стомившись, гарно вилаяв, пообіцяв свій скорий суд, різки й шпіцрутени. Потому всіх відпустив, а конфірмованим звелів з’явитися після обіду на додатковий іспит.

Коли і це випробування мужності Тарас терпляче витримав і був щасливо забраний з-перед очей премудрого і престрашного Львова, зрадів усім солдатським тілом, як одпущенню грішник. Аж сам себе ненавидів за ту велику радість!..

Майор, узявши змінену четверту роту, відбув в Уральськ, і форт зажив старим життям. Тарас також. Щасливий, що так відносно легко відбув приїзд начальства, він знов чекав наказу із Оренбурга, писав щоденно роздуми у свій журнал…

І раптом вскочив у яму, на дні якої чавкало брудне багно. Чи комарі, які надвечір оволоділи садом, чи сподівання, що на зорі прибуде пошта з Гур’єва, погнали, мов навмисне, його в укріплення.

Почувши спів у флігелі, де проживали офіцери, Тарас, на всякий випадок, осмикав кітель, виструнчився… Ну й пісня, боже праведний!

Коврики на коврики

Й шатрики на шатрики!..

Це ж хтось її для них “створив”, хтось дав життя…

— Шевченко! — вибіг на плац скуйовджений і весь червоний поручик Кампіньйоні. — А йди сюди! — схопив за руку. — Зараз я познайомлю тебе, Шевченко, з новоприбулими. Чудові хлопці!

Ще з коридора вгледів Тарас кошму, розіслану серед кімнати, на ній велику сулію, довкруг якої купчилися усі в червоних сорочках “чудові хлопці”…

Коврики на коврики!..

Рвонувшись з рук Кампіньйоні, Тарс метнувся на майдан. Та офіцер побіг за ним і закричав:

— Черговий! Унтер! Візьміть його й — на гауптвахту! Він тільки що образив тяжко офіцера!

За п’ять хвилин Тарас, раб божий, уже сидів за ґратами й зі страхом ждав атаки блощиць та бліх… Скрізь кровопивці, людям нема від них рятунку на цій землі, на цьому злому світі!..

Раненько прийшов Усков і визволив його з біди.

На вечір ждали пошти. Пронидівши весь днь у клітці саду, Тарас подався знову в триклятий форт. Складати свою мізерію. Мав відчуття, що нині прийде його щасливе звільнення, і він тоді негайно, — з цим пароплавом! — кинеться навтікача…

А я по вас, — зустрів його безвусий іще солдат, що був в Ускова вістовим. — їх благородіє звеліли вас покликати.

— Що, пароплав?!

— Ні, ще нема.

Не міг збагнуть, навіщо він коменданту. З воріт ще раз поглянув на збілене легеньким штормом море. Нема, не видно щогли!..

Іраклій мовчки подав папір.

Тарас завмер. Нарешті! Збулось! Звершилось! Господи!..

— Читай.

Зиркнув крізь сльози і не повірив своїм очам. Це був паскудний рапорт Кампіньйоні про те, що він, Тарас Шевченко, у нетверезому ганебно стані облаяв поручика, за що повинен зазнати кари, як вимагав того закон…

— Це все брехня! — гукнув, коли отямився. — Не брав і в рот хмільного і не сказав йому ні слова!.. Що діяти?

— Одне — просить пробачення, — зітхнув Усков. — Він офіцер, йому повірять більше. Бо за статутом, Тарасе, ти вже арештант.

— Я присягну, що це неправда!

— А він — що правда.

— Нелюди!..

— Вдягай мундир і йди проси пробачення… Одяг, прийшов. Простояв у передпокої аж дві години, й лише тоді його було допущено до скривленої з похмілля пики їх благородія.

— Це ти?

— Так точно!

— Геть…

— Прошу вислухати й пробачити мені вчорашній вчинок!

— Ти визнаєш свою вину? — прискалив ліве око.

— Так точно!

— Що, не хочеться іти під суд?

— Так точно! Візьміть назад свій рапорт…

— Бач, гордим став… Вже й випити не зволить з нами!..

З похмілля, ваше благородіє. Як тільки глянув на сулію, так підступив живіт до горла…

— Правда. Таке буває, — глянув уже привітніше. — Ну, чорт в тобою, прощено! Пошли по четверть на мирову, а я сходжу по рапорт. Сам тут побудь, — всміхнувся в передчутті нової випивки. — Не здумай знову!..

— Слухаюсь!

Денщик приніс горілку, а Кампіньйоні — рапорт. Приніс не сам — з усім вчорашнім кодлом своїх достойних свідків.

— Отак-то, батечку, — сказав один, подаючи пухку тремтячу руку. — Ви не бажали знайомства з нами вчора, то ми сьогодні змусили зробити нам таку велику ласку!

Під п’яний сміх їх благородія підходили до рядового і ґречно тисли руку.

Знов сулія, кошма, чарки, наїдки, жарти, “Коврики” й амурні сальні спогади…

Прочумався Тарас в саду, в альтанці коменданта, де жив останнім часом. Не відав, хто й коли привіз його сюди.

За тиждень згадав, що серед офіцерів його теперішньої роти нема Обрядіна — її отця і командира. Спитав про це у каптенармуса Куліха, який привіз з Уральська передану для нього книгу Лібельта.

Франц спохмурнів.

— А Скобелєва ти пам’ятаєш? — спитав замісто відповіді.

— Як зараз чую його чудовий сердечний спів…

Тече річка невеличка

З вишневого саду…

— Вже в арештантських ротах, аж у Сибіру. А перед тим пройшов зеленою алеєю з двох тисяч палок, сиріч шпіцрутенів.

— За віщо? — вражено спитав Тарас.

— По пиці дав Обрядіну. Бо той привласнив гроші, які прислав хтось Скобелєву.

— Отак і дав?!

— Ні, тільки вже на здачі, як вдарив ротний “за клевету”.

— Нещасний, бідний Скобелєв!.. — сказав Тарас, похнюпившись. — А що ж Обрядін?

— Змусили подати у відставку.

— Недавно Кампіньйоні хотів мене під суд підвести…

— Я чув про це. Паскудний він чоловік.

— Коли я звідси вирвуся! — заскреготів Тарас зубами. — Ось що вони зі мною роблять, кати людські! Вже третій місяць жду з Оренбурга волю!.. Чи послано її сюди на черепасі?..

— Десь хтось тримає. Що їм якийсь засланець! — промовив Куліх.

— Ах, бідний, бідний Скобелєв… — зітхнув Тарас, — Це ж треба було такому статися…

Пішов тихенький дощик. Зашелестів, застукотів об дах альтанки, зробленої колись сердешним Скобелєвим. І з того шуму, шелесту почувся м’яко й весело його дзвінкий, приємний голос:

Дощик, дощик

Падає дрібненький.

Я ж думала, я ж думала,

Запорожець, ненько…

…Коли прийшов, нарешті, ласкавий дозвіл майора Львова на звільнення його зі служби, Тарас уже і не зрадів. Щось тільки в серці тьохнуло й переросло в пекучий жаль за марно й тяжко втрачені роки та дні. І ні вітання друзів, ні листування, що зав’язалося між комендантом і командиром півба-тальйону Косарєвим про скромну його особу, не хвилювали тепер його. Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тоді… Що саме, йому ніхто не міг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде у рай, та й та колючим терном поросла!..

Збагнув, що вже на волі, коли вертався з пристані, точніше, з гауптвахти, де гостював у друга свого Мостовського, що там сидів по наклепу одної підлої душі.

Світив ледь-ледь ущерблений великий круглий місяць, що тільки сплив на чисте, пустельне сіре небо. Нерівний шлях до форту мінився, сяяв, скелі — мов ожили, відкинули вузькі та довгі тіні… Чарівна казка… Господи, пустеля теж красива, коли на неї дивиться людина вільна… Вільний!.. Він не солдат, а знову — поет, художник!.. Вільний!.. Його тепер не може у стрій поставить Косарєв, примусити з собою пити поручик Кампіньйоні!..

Місяць піднявся вище, зменшився, і вся картина стала іще контрастнішою, ще ближчою до вималюваної колись поетом, якого вже давно немає серед живих.

Выхожу один я на дорогу,

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,

И звезда с звездою говорит…

Присів на камінь, щоб відпочити й помилуватися красою скель, долини, моря, неба. Це все його!.. Де воля, там і краса, поезія… Сім років тут промучився, а тільки зараз, вільним, збагнув цей край, цю землю і те, як можуть жити в такій пустелі люди впродовж віків чи навіть тисячоліть.

Тепер він міг дивитися спокійно, без огиди на той флагшток на скелі, на батарею, на все гніздо мерзоти і насильства, що цілих сім — найкращих, може, років! — висотувало із нього жили, цідило кров. Вимучували, перетирали, нівечили, а він, — на зло недолі, царям, жандармам, ротним та унтерам! — лишився тим, яким і був. Все горе, всі приниження, знущання ніби і не торкнулися його душі. Тепер, коли відрізано той шмат життя, він зрозумів, заглянувши в своє єство, що жодна грань чи рисочка його душі не піддалась, не викривилася, що всі його переконання і всі високі прагнення — живі й готові діяти, як і колись. Звичайно, дещо висвітлилось і набуло реальніших, до суті ближчих розмірів, та був тому виною вік, а не гіркий солдатський досвід.

Радісний, устав і рушив далі. Місяць уже поблід, а зорі пояскравішали. Небесна сфера ніби дзвеніла тихо ними, манила душу, кликала… Не згледівся, як заспівав:

Та нема в світі гірш нікому,

Як сіромі молодому…

Покинув цю, занадто вона сумна, й почав давно не співану й уже напівзабуту найкращу в світі пісню:

Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!

Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..

За півверсти до саду його зустрів земляк Андрій.

— І де тебе бог носить о цій порі?

— У гостях був, — обняв Тарас друзяку.

— Воно-то й видно, — буркнув старий солдат. — Бо добрі люди тоді й співають тільки, як ідуть з гостей. Ввійшовши в роль п’янрго, Тарас завів нової:

Ой іде багач, ой іде дукач,

Насміхається:

— Ой за що, за що бідна голота

Напивається?

— Та годі, годі, — лагідно вмовляв Андрій. — Ходімо краще спати..

Ой взяли дуку за чуб, за руку,

Третій в спину б’є.

— Ой не йди, не йди, превражий сину,

Де голота п’є!..

Андрій узяв його під руку, провів у сад, прослав шинель біля верби й, нарвавши трави під голови, поклав сердегу спати. Перехрестивши, пішов кудись.

Тарас лежав, розчулений до сліз любов’ю ближнього, й не смів йому признатися, що він не пив, що просто ніч сьогодні така хмільна, що він збагнув нарешті себе на вольній волі!..

За кілька днів Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку.

— Сідай, — кивнув.

— Спасибі.

Тарас присів на стільчик, ще кожну мить готовий швидко встати, коли ввійде хтось із офіцерів.

— Я чув, як ти співав, ідучи з пристані, — зітхнув Іраклій. — Голос, скажу тобі!..

— Була така чарівна ніч…

— До ранку потім думав, — своєї вів Іраклій.

— Про що, коли не таємниця?

— Про солов’я, який і досі в клітці.

— На волі вже.

Помовчали.

— Навіщо вони велять з’явитися тобі в Уральськ?.. — подумав Іраклій вголос. — Звільнений, а їдь туди, куди тобі наказують…

— Ай справді? Вільний, — отже, я маю право їхати на всі чотири сторони. На біса мені Уральськ!

— У Петербурзі у тебе є знайомий лікар? — спитав Іраклій, смикаючи себе за вус.

— Не знаю.

— Графиня, певно ж, має… Та й Лазаревські… Тарас кивнув.

— Як щось не так — захворієш, а друзі хай тим часом стають на захист… — снував якусь туманну думку комендант.

— Чи я дурний, чи ти занадто мудрий… — сказав Тарас. — Не втямлю.

— Жаль солов’я, — зітхнув Іраклій. — Треба йому летіти звідси…

— Куди? В Уральськ?

— Додому чи в Петербург.

Тарас схопився з місця.

— Даси білет на виїзд у Петербург?

— Боюсь, а мушу дати… Я ж друг тобі?

— Найкращий і найвірніший! — обняв Тарас Іраклія. — До смерті я!..

— Тихіше, — спинив Усков. — Позавтрому від нас піде на Астрахань рибальський човен. Як він тобі?

— Хоч пішки!

— Ти ж не Христос, — всміхнувся. І враз нахмурив брови. — Якщо мене притиснуть тут, я буду тебе розшукувати по всіх усюдах. Ти вже не обижайся…

— Іраклію, мені аби дістатись до Петербурга, а там уже не пропаду! Не втік же я, а звільнений самим царем.

— Узавтра все оформимо, і — в добру путь, — сказав Іраклій сумно. — А ми вже тут…

— Спасибі тобі за все!.. Якби не ти, хто знає, чи дочекався б я дня цього… — ледь стримував Тарас щасливі сльози.

— Тобі спасибі, — мовив на те Усков. — Що освітив моє життя, мов сонце похмурий день…

Поцілувались тричі, як личить добрим людям, і розійшлись.

На третій день, у супроводі Андрія Обеременка, Тарас ішов, прискорюючи все дужче крок, на ближню пристань, де ждав його рибальський човен. Іншим, хто теж хотів провести, Усков звелів побуть у форті: нічого здіймати шум і все таке. Сам попрощався дома. Агата теж. Наталя збагнула враз, що він далеко їде, й не відпускала, плачучи на шиї в нього…

Хоч квапили його з човна, зайшов на гауптвахту і попрощавсь з Мостовським.

— От клятий — перехрестив тебе услід по-своєму, — бурчав Андрій. Він мав на шляхту зуб за те, що служить царю й престолу.

— Андрію, він найліпший — крім Іраклія — тут чоловік. — сказав Тарас. — Держись його.

— Про мене…

Віддавши торбу в човен, обняв Андрія, міцно поцілував. Той відповів, незграбно якось тикаючись лицем в лице, і заридав, гамуючи у грудях стогін.

Човен уже відплив, нідняв вітрило, виповнив його ногожим вітром, а він стояв на пристані, дивився вслід…

— Брат? — запитав керманич.

Тарас кивнув.

Осяяний низьким рожевим сонцем, здіймавсь на скелі в небо далекий форт. Здавалося, що він стояв на місці чи навіть плив за ними страшним пустельним маревом…

— У вас одне вітрило? — спитав Тарас керманича.

— Одне. А що?

— Йдемо повільно.

— Видно, не дуже ти скучатимеш за Мангишлаком…

— Сім років там поховано! — зітхнув Тарас і повернувся лицем в бік моря й Астрахані…

Здригнувся, враз почувши, що б’ють зорю. Оглянувся: довкола ніч. Ні форту, ні шуму хвиль… Це Федір кинув дрова, готуючись топити грубку! Рано звик уставать. А може, старість… Старість!.. Підкралася зненацька так, що він не встиг помітити. В Новопетровському ще ніби був здоровий і молодий, а в Петербурзі… Правда, вже й там, за Каспієм, мав ревматизм і лисину, як у Сократа, та все ж тримався, легко міг обійти довкола форт і не задихатись… Цур, цур йому! Ті десять літ згадати нині страшно, а як було їх пережити!.. Князь Долгоруков знає, чим пригрозить… Навряд чи хто захоче пройти ще раз усі круги пекельні, що він пройшов за тим Уралом!..

Важко перевернувся на другий бік, вдихнув повітря глибше. Спав чи не спав? Навряд. Ті видива були не сном, а скриком його душі, сльозою втрачених даремно літ. Хто знає, яким було б його життя, коли б не Братство і не арешт та все, що потім сталося… Ні, це не жаль, не каяття! Він чесно йшов. І в цьому вища істина!

Склепив повіки. Треба таки поспати. Хворий та ще невиспаний, не вдержить він різець у пальцях… А Клодт, точніше, його портрет, чекає внизу труда… Людина, доки трудиться, доти й живе… Це дід казав чи батько?.. Так, батька він, сказати можна, вже переріс на цілих два, ні, навіть трохи більше печальних літ… До діда він не доживе… Це треба ще так само, ще сорок сім!.. Не попрощався з дідом… І з Катрею… Завіяло город і двір вишневим білим цвітом… Летять, летять, загойдують його жалі, притишують у грудях біль…

На Новий рік йому зробилось гірше. Десь простудився, мабуть, бо на різдво таки пішов до левенят, як називав малих дітей Жемчужникова, й дозволив їм поїздити на ньому верхи, як на коні. Ще й чарку випив. Свято ж!..

Михайло сам привів Барі. Той довго мовчки слухав його довкруг. Нарешті мовив:

— Ось що… Режим постільний. З хати ані ногою, навіть у коридор.

— А як же?..

— Ви збираєтесь, я чув, весною на Україну, — сказав Барі суворо, — то хоч заради цього побережіть самі себе. Інакше я умию руки…

— Чуєш? — устряв Михайло лагідно.

— Гаразд, уже сидітиму, — сказав Тарас. — І питиму мікстури ваші…

— Хоче на Україну! — всміхнувся лікар.

— Ви, Едуарде Яковичу, в нас не були? — спитав Тарас. — Це диво дивне!.. Казка!.. Як побудуюся біля Дніпра, покличу вас поглянете. Не схочете вертать назад, у цю Пальміру!..

— То що, згортати практику?

— Не вірите… — зів’яв Тарас.

— Ні, вірю, вірю, — втішив його Барі. — Приїду і подивлюся! Ви ж тільки, дуже прошу, побережіться. Щоб я мав змогу… Лікар лише тоді добитись може успіху, коли сам хворий прагне здолать свою хворобу! — додав поспішно.

— Будемо долати разом, — втомлено сказав Тарас. — Мені ось так потрібно на Україну!.. — провів рукою навпроти горла. — Не можу тут… Пропаду…

— Так, клімат тут не з кращих.

— Болото, гибле місце!..

— Мені пора, Григоровичу, — устав Барі. — Тримайтеся! Ось вам рецепт…

— Михайле, десь гроші там…

— Ну що ви, що ви! — спинив Барі, — Ви заплатили муками за нас усіх у війську.

— Спасибі.

— Завтра я забіжу…

Михайло провів Барі й вернувся. Хоч був сумний, вдавав чомусь веселого.

— А я тобі, Тарасе, приніс гостинець!

— Дякую…

— Не знаєш що…

— Лихого ти, Михайло, не принесеш… Невже “Буквар”? — підвівся. — Готовий?

— Він.

— Дай глянути!

Перегортав, прочитував напам’ять знані тексти, й душа його раділа цьому своєму первісткові на терені недільних шкіл. Хай вчаться, хай відходять од царства тьми! Людина неписьменна — напівжива, напівсліпа. Ця книжка — ключ до істини, до пізнання себе і світу. Прагнув зробити так, як укладав. В народу взяв, народу дав… “Де єсть добрі люди, там і правда буде, а де кривда буде, там добра не буде”… “Лічба”… Таблиця множення… Народні думи… Приказки…

— Це тільки перша ластівка, — схвильований, сказав Михайлові. — Піддужаю і скомпоную окремо, книжкою “Лічбу”, чи “Арифметику”, потім “Географію”, “Історію” народу нашого… А вже тоді і вмерти можна…

— А як же вірші? — тихо спитав Михайло.

— Вірші самі собою, друже, від них ніде не заховаєшся. Прийдуть, знайдуть, примусять себе записувати.

— Щось ти давно…

— Поезія — це стан душі, а не робота… Колись, у сорок п’ятому, як пойняла вона мене, як закрутила вихором… Ото було… Поезія!..

Зайшовся кашлем. Втомлено приліг на ліжко. Справді йому пошкодили ті кілька виходів у білий світ чи просто їсть його лиха хвороба?.. Цей біль у грудях…

— Збігаю в аптеку, мабуть… А ти полеж, — узяв рецепт Михайло.

Кивнув. Заплющив очі. Як же йому лежати, господи, коли роботи стільки і стільки добрих намірів, коли він чує стогін з усіх усюд уярмленого народу!.. Чи ти навмисне, господи, послав на мене хворість, щоб прислужити панству, яке тобі церкви будує, заковує твої парсуни в золото і славословить щедрість твоїх дарунків можним?.. Щось тут не так… Якась гірка несправедливість!..

Підвівся, сів. Найлегше скласти руки й чекать на милість божу, на кращий стан здоров’я. Та є ще й другий спосіб — борня, клин клином! Десять солдатських років мусив коритись волі інших, виконувати лише чужі накази й чекать на все команди. Ганебний стан!..

Похитуючись, зійшов униз і сів до столу. Клодт виглядав із дошки, немов з туману. Правда, й на фотокартці сьогодні також барон розплився…

Витер рукою очі й узяв різець. Холодний, мов бурулька. З вікна тягло, на підвіконні біліла паморозь, а може, й сніг… Скоріше б уже весна!..

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле.

Молодому козакові

Мандрівочка пахне…

Гай-гай… Козак уже підтоптаний. Тягни носо-ок, тягни носо-ок! А витягли із нього силу, молодість… Нічого. Ще поборемося, ще поживем!.. Чи так, бароне? Хмуришся… Тобі також невесело, хоч ти й відомий скульптор і не тягнув ні перед ким носок… А мо’, й тягнув? Чужа душа — що темний ліс… Ось зараз ми просвітлимо тобі лице, відтіним білим коміром…

— Тарасе, що ж ти дієш! — напав Михайло коршуном. — Барі ж звелів лежати, а ти до праці взявся!

— Лежати, — отже, думати, а думи в нас нерадісні… — сказав Тарас. — Що чути про маніфест?

— Ніхто не знає толком.

— Дадуть ту бідну волю чи не дадуть?

— Дадуть.

— Коли?

— Чекали більше…

— Хочу дожить до волі, брате… Бо, як умру раніше, влаштую їм на небесі такий содом з гоморрою!.. — поклав різець.

— А ти такий, — всміхнувсь Михайло. — Зробиш! Тим паче там не звикли, певно, до бунтарів…

— Гадаєш, бог не має синьомундирих стражів? — спитав Тарас.

— Навіщо вони йому?

— Тоді нехай натисне на вінценосного, як хоче мати спокій!

— Так налякаєш господа, що він тебе безсмертним зробить на відчіпного.

— А я такий! — всміхнувся Тарас, підводячись. — Побудь, допоки виберуся нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти…

В ліжку, лишившись сам, узяв буквар, помилувався його обкладинкою, перегорнув… Хто зна, коли він вирветься на Україну, а книжка ця, зігріта його душею, швидко дійде туди, почне свою роботу. Цих десять тисяч його гінців і вірних помічників підуть між люди, знімуть з очей полуду панську й покажуть шлях до правди й волі… Я сплю, а серце моє не спить!.. Пішов “Кобзар” ще в тому році, скоро піде “Основа”… Серце моє не спить… Дзвенить тривожним дзвоном понад Дніпром!..

“Основу” йому приніс на другім тижні нового року Гриць Честахівський.

— Батьку, шквар гопака! — гукнув іще з порога.

— Є маніфест про волю?

— Чого схотів!.. “Основа” вийшла в люди, і Білозерський тобі прислав дві книжки!

Роздягшись, він піднявся на антресолі й нахмурився, коли побачив Тараса в ліжку.

— Це все Михайло із тим Барі? — спитав сердито. — Вклали такого вернигору!..

— Хоч ти мене підтримуєш… Давай журнал!.. Ще теплий… Як з печі хліб… — обмацував і навіть нюхав фарбу. — Діждалися-таки!..

— І довго ж ждали, батьку! — зітхнув Грицько. — Вже інші добрі люди наткали і полотна, а ми ще на основу не намилуємося.

— Не тьмар нам, Грицьку, радості, — сказав Тарас. — Дай боже, щоб перший не був також останнім!

— А що? — Грицько стривожився.

— Набридне бути добрим цареві-батечку, ногою тупне — й часопис наш уріже дуба.

— Сумно…

— Отож радіймо, Грицьку! Й пишаймося, що перший “блин” і вже не “комом”.

— У “Современнике” про це також написано, у першій книжці! — змахнув Грицько руками. — Й про тебе добре сказано. Забув принести…

— Дякую. Я вже читав, у гранках.

— Слабуєш, а встигаєш скрізь раніше нас, здорових! — присів на ліжко. — Як тобі?

— Нічого… Тільки у грудях біль; та кашель і нежить ось вчепилися… — сказав Тарас невесело і спохватився: — Ліпше давай журнал проглянемо! Як мовили колись розумні люди: життя коротке, а мистецтво вічне.

— Я геть забув — тобі цидулка від Білозерського! — дістав з кишені аркушик. — Так гнав сюди на радощах, так хотів тобі…

— Читай, — спинив його Тарас. Чогось останнім часом не терпить він багатослів’я і надто вже бурхливих проявів хай навіть щонайкращих почуттів.

Грицько підвівся, крякнув, немов дячок у церкві, й почав читать нарозспів, для урочистості:

— “Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надеждьі, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди “основателей”, как первоначальника общего дела…”

— Не треба далі!

— Він вибачається, що сам не зміг…

— Прийде, то я йому скажу… — кипів Тарас. — Забув, що він з Мотронівки біля Борзни!.. “Не лишите нас удовольствия видеть Вас…” — передражнив. — Язик собі зламає, а не напише по-людськи, щиро й просто!..

— Великий пан… — розвів Грицько руками. — Взяв жінку з добрим посагом…

— А-а, хай їм грець, усім панам! — сказав Тарас. — Така натура їхня… То що у першій книжці?

— “Кобзар” Шевченка.

— Знаємо, — перегорнув свої поезії. — Марко Вовчок “Три долі”. Славно пише! Суворо й щиро, без квіточок. А мова, мова!.. Мене спитав Іван Тургенєв, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я її порадив — Марка Вовчка, сиріч Марію Олександрівну.

— А не Шевченка?

— Вона одна в нас знає мову… Господи, до чого ми вже дожилися — ставимо на кожнім слові наголос!.. — перегортав чомусь важкі, немов залізні, сторінки.

— Що, зле тобі? — помітив те Честахівський.

— Як каже Едвард Якович, підводить серце, щось там із ним не так… Не можна мені радіти, каже, і гніватися, і сумувати… А що ж то був би я за поет, якби не гнівався і не радів!

— Ой скільки є у нас таких!

— То віршомази, Грицьку. Поезія — це гнів і біль, любов і радість! Байдужість — смерть поезії.

— А серце ж як?

— Воно це я, а я — воно. Не можна нас розділити. Хай терпить, скільки зможе…

— Нещадний ти.

— До себе — так. Я втратив стільки років!..

— Все хочеш сам зробити?

— Ні, тільки те, для чого прийшов на світ.

— Ти знаєш?

— Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всіх…

— Ти світоч краю нашого, його зоря! — схвильовано сказав Грицько.

— А мо’, лише кресало, що викреше живлющу іскру в душах…

— Іскра у нас була. А ти її роздмухав своїм крилатим словом, повів крізь ніч!

— Григорію, не сотвори собі кумира, — мовив, зніяковівши від похвали.

— От чув моя душа, що ти колись…

— Прошу тебе — не сотворяй, — всміхнувся. — Я ще живий. І грішний…

— Поезія твоя — свята!

Не мав ні слів, ні сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з людини робить хворість…

— Поглянь, Григорію, чи Костомаров видрукував свої думки про Київську Русь? — сказав натомість стомлено.

— Всі є, Григоровичу: і Костомаров, і пан Куліш, і Стороженко… Руданський, Глібов. Ганна, котра Барвінок… Гарно!..

— Ну й слава богу…

— Я геть забув, що маю буть на службі! — запоспішав ураз Грицько. Поклав журнал. — Узавтра знов забіжу. Бувай здоровий!

Вибіг — аж задзвеніли сходи. А славний хлопець!.. Щира, проста душа. Такий піде за тебе в огонь і в воду, серце своє віддасть… Чи й справді серцю легше, коли людині байдуже: добро чи зло… Навряд. Байдужі люди живуть не довше… Власне, і не живуть, валяються, немов гнила колода… Жити — страждать, боротись, прагнути чогось нового, світлого! Вдоволеність — не суть життя… Свиня в сажі вдоволена, як не голодна. Дріма собі…

Хтось увійшов.

— Ти, Федоре?

— Це я, Микешин!.. Просто від пані Юргенс… ївши, згадав про вас, Григоровичу, і той біфштекс застряв мені у горлі. Ви ж тут голодні, певно?

— Спасибі. Снідав…

— Правду шепнув господь. Коли було те снідання! — вознісся він на антресолі веселим добрим янголом. З морозу навіть щоки були у нього янгольські — червоні, мов калина. І курка, яку приніс сповитою в цупкий папір, аж сяяла підсмаженими боками!..

— Божественна! — втягнув повітря “янгол” і повелів: Вставайте їсти!

Тарас підвівся, кривлячись від болю в грудях.

— Таким харчем і мертвого підняти можна… — мовив. — Та ще від пані Юргенс… Колись Брюллов любив також посидіти у милій тій харчевні…

— Ви змерзнете, — схопив Микешин свиту, яка служила у хаті цій халатом, і вкрив дбайливо плечі.

— Спасибі… — вдячно кивнув Тарас. — Так от Брюллов…

— Це правда, що ви дружили?

— Правда… — зітхнув Тарас. — Великий був чоловік!..

— А можна мені сказати буде, що я дружив із вами? — спитав Микешин щиро, як здатні справді талановиті люди.

— Кажи. Якщо тобі це буде в радість.

— Батьку, на все життя!..

— Михайло, не присягайся в дружбі, — спинив Тарас. — Ці клятви не надійні… Найвищий прояв вірності — йти до зорі, яка єднала друзів, світила їм на трудних шляхах життя…

— Я прагнутиму, допоки стане сили!..

— Спасибі… Це найкращі ліки хворому…

— То, може, вам подати краплі чи щось таке?

— Давай вже ліпше курку, а то із рук не випускаєш…

— Справді! — всміхнувся гість. — Пробачте. Вже й прохолола…

— Курка у будь-якому вигляді суть божий дар, як висловився колись мій перший вчитель Петро Богорський, — сказав Тарас. — І то єдина істина, якої він мене навчив; крім азбуки…

Коли пішов Микешин, відчув себе бадьорішим. Чи спілкування з молодістю, чи “божий дар”, та щось його підбадьорило. Встав, випив ліки (ложка вже не тремтіла йому в руці!) й спустився вниз. Найгірше було в хворобі — слабість, що не давала йому трудитись, як би хотів… А втім, що толку з його трудів теперішніх, — скажімо, таки з того ж портрета Клодта, — для України, її народу бідного?.. Послав учора тисячу своїх буквариків у славний Київ Чалому, щоб розповсюджував на користь недільних шкіл, — це діло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу, яку йому пообіцяв знайти Федот. Поїде туди весною, жениться… Не буде ж він сидіть, як сич, на тій горі під Кановом, що напитав Варфоломій!.. Без жінки хата — пустка. А без дітей…

Зітхнув. Згадав Ускових. Наталі вже восьмий рік… А Наді, що народилася за рік до того, як він поїхав, чотири, п’ятий…

Діло ніяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лізли в голову якісь думки і заважали. Власне, думки тепер були його розрадою, його життям. Прикутий в цій майстерні, один як перст здебільшого, він має в них товариша, дружину, діток… Друзі прийшли й пішли, а думи його не кидають, а думи з ним… Та біль у грудях… Може, якби не він, писав би вірші, й легше тоді було б… Давно, давно не прилітала муза в його барліг!.. Була б Ликера… Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пізню його любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами, жалями?.. Усе минулося, перегоріло, як восени опалий лист, на вогнищі добра і зла!..

Підвівся, узяв свічник і важко, ледь похитуючись, пішов по сходах. В ліжку стихав набридлий кашель. І там, на антресолях, з стіни йому не усміхалась звабливо його остання люба, осінній цвіт…

За тиждень він по-справжньому сів до роботи. Нежить уже минув, і це маленьке благо здалось Тарасу гаслом його одужання. У грудях ще йому боліло, та мідна дошка кликала і хвилювала. Праця тепер була для нього самим життям, утечищем від грізних дум, що обсідали його щодня, щоночі. Ніч особливо була важка, бо темрява, самотина… Він хитрував, вкорочуючи її роботою. Вставав о п’ятій. Доки там ще розвидниться, а він тим часом трудиться, живе!..

Так захопився, що й не почув, як увійшли. Звів ненароком очі й побачив… еполети!..

— Ти, Федоре, мене злякав, — озвався, коли впізнав господаря цих еполетів. Це був земляк Черненко, душа громади їхньої. Точніше, мир і спокій, бо він гасив розважністю та добротою всі суперечки й пристрасті, що вибухали часто між “громадян”.

— Відколи ти мене боїшся? — спитав, скидаючи і вішаючи шинель.

— Сидить і досі в мені солдат, який весь час напружений і жде щомиті лиха й несправедливості від офіцерів…

— Ну й залили вони тобі за шкуру сала!

— Досі в усьому чую бій барабана… — журно сказав Тарас.

— Такий нагнали на тебе страх?

— Ні… Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися вмить у клубок і виставляти довкіл голки…

Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку.

— Нездужаєш? — спитав Черненко.

— Кашель та біль у грудях.

— Бачив уже “Основу”? Тарас кивнув.

— Панько таки друкує свої “Листи із хутора”. Не зважили на твій протест.

— Печально… — поклав різець. — Не через те, що знехтували моєю думкою, — додав поспішно. — В отих листах початок кінця журналу…

— Чому?

— Бо всяке діло житиме лише тоді, коли воно веде вперед. А Хуторянин тягне людей назад. Помітив, він грозиться писать про все, що друкуватиметься в “Основі”? Отже, Куліш усім нам буде за судію, за цензора із хуторян! Бог-автор, бог-редактор і бог-читач в одній особі Куліша.

— Редактор же Білозерський…

— Панько його затуркає, зімне, приб’є своїм талантом, пихою, — сказав Тарас. — Поглянь на першу книжку: Куліш про Гоголя, про Климентія, про Котляревського, і Хуторянин таки ж Куліш.

— А бачив ти його нову “Граматку”?

— Читав. Біда!

Панько такої ж думки про твій “Буквар”… О! Чи не він? — прислухався до грюку й шуму у коридорі. — Держись, Тарасе!

— Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить… — згадав Тарас дитячу казку.

— Вчора він розкричався… Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибіжить, — шепнув Черненко.

— Дякую, — сказав Тарас. — Оскільки він без еполетів, то я і сам…

Рвонуло вихором двері, і на порозі виріс Панько Куліш.

— Добридень вам… — знітився, побачивши тут і Черненка. Федір умів його приговтувати, збивати гонор.

— Здоров. Заходь, — спокійно сказав Тарас, підводячись, щоб стріти гостя. Панько руки не подавав, і це було ознакою того, що він прийшов не з миром.

Все ж роздягнувсь. Потому дістав з кишені шуби “Буквар” Шевченків і демонічно жбурнув на стіл.

— Якщо кебету маєш писати гарні вірші, то це ще зовсім не означає, що маєш право вчити!

— Тим паче, що і вірші мені не дуже пишуться… — всміхнувся на те Тарас.

— От, от!

— Сідай. Бо мушу сісти…

Куліш не чув його припросин, а може, вдав глухого.

— Ти геть пустився берега, — почав повчальним тоном, як батько синові. — То повісті, то зарізяцькі вірші, а це — буквар, де є усе, крім основного, найголовнішого, — святого бога! Дружки із “Современника” та іже з ними тебе весь час підхвалюють, перекладають, виводять лицедійствувати перед людьми в Пасажі, а ти й повірив тим славословам, що всіх заткнув за пояс, піднявсь до хмар!..

— Пантелеймоне Олександровичу, — втрутивсь Черненко, — треба ж і міру знати…

— Правда не має міри, правда така, як є.

— Ти певен, що знаєш правду? — глухо спитав Тарас. Йому немовби між двох крижин здавило серце.

— Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, віруючим…

— І кріпаком, — додав Тарас за нього.

— Це не найбільше, як кажуть, зло.

— Ти чув? — схвильовано спитав Тарас Черненка. — Кріпак під паном-братом живе в раю, він благоденствує!.. Він пише листи в журнал із хутора, що хоче вічно бути таким, як є, що ні науки, ні промисловості, ані культури йому не треба…

— Бо так і є. Це правда! — гукнув Куліш.

— Чому ж тоді твій хуторянин — темний, непросвіщенний — в листі своєму сипле слівця, які почути міг він тільки в університеті?

— Він протестує, бореться із тим усім!

— З чим? З тим, чого не знає?

— Він знає все.

— Тоді він не хуторянин! І лист твій з хутора — облуда, фальш і фарисейство, — сказав Тарас. — Ти ж не сидиш на хуторі, а вивчився в університеті, працюєш у столиці, друкуєш книги, пишеш!..

— То — я.

— А іншим, отже, науки зась, культури зась? Нехай сидять по виярках, як вовчуки, і ждуть, коли Панько Куліш дозволить їм, сердешним, вийти з хутора на шлях широкий поступу? Це смішно, пане Пантелеймоне, це все одно, що їхати вздовж залізниці кіньми або ставать на рейках і не пускати руками поїзд.

— Я стану, впрусь і не пущу! — гукнув Куліш. — Щоб зберегти народ мій, яким він є, яким він був і має бути далі!

— Стояча вода цвіте, — сказав Тарас. — Крім того, ти — хай мимоволі — своїм завзяттям служиш самодержавству і тим, з ким ніби вийшов на боротьбу…

— Ти научивсь словесним фіглям у Чернишевського. Сказав би просто, ясно!

— Так і кажу. Хто наш народ довів до того стану, який тобі так до душі? Царі! Хто прагнув і прагне нині втримати трудящий люд у темряві, в неволі, в злиднях? Все той же цар з панами, бо темний люд, роз’єднаний по хуторах, відтручений од поступальних рухів, які тепер народжуються в столицях, не здатен скласти силу, яка могла б постояти за правду й волю.

— Волю їм цар дає! А душу хай бережуть до часу, який колись настане для України.

— Той час настав. У нас, в Росії, в Польщі все мисляче і чисте серцем тягнеться до сонця правди. Як же нам, козакам, одвічним борцям за волю, стояти збоку й тим помагати гнобленню?

— В цій боротьбі ми втратимо самих себе! Як втратив ти в своїх останніх віршах! В майстерні стало тихо.

— Що я… — сказав Тарас з осмутою. — Піщинка… Писав і жив по совісті… А що зробив, те скажуть потім люди… Ти ж намагаєшся убгати цілу націю в патріархальний хутір, одгородити його невіглаством і зберегти. Для чого? На посміх людям?

— Щоб не згубитись, не розчинитися між інших націй, — сказав Куліш. — Етнографізм…

— Не згубимось, коли вперед ітимемо, коли сягнемо розумом людських вершин у мудрості, в науках, волі духу! Не жаль повинні ми викликати своїм життям, не співчуття, а подив, повагу, шану. Ось справжній шлях!..

— Без бога ні до порога!

— Бери його хоч за поріг, але не лізь з богами вперед наук, не затуляй іконою людині очі, дай змогу їй збагнути світ і вибрати найліпший шлях!

— Бог вибере, бог поведе…

— Облиш! Ти ж, Паньку, не десь на хуторі, а в Петербурзі! — сказав Тарас. — Він нас завів… Дай боже якось вирватися!.. Не чути про маніфест? — спитав Черненка.

Федір розвів руками:

— Мудрують щось, викручують.

— Казав пан: кожух дам, та слово його тепле…

Куліш підбіг до шуби, вхопив її. Одягшись, мовчки вийшов.

— Я теж піду, — сказав Черненко. — Буде тепер тобі!

— Не вперше.

— Амбітний понад міру. Не може з тим змиритися, що він не перша зірка, що ти його затьмарюєш.

— Роботи в нас ще стільки і тьма така, що й сотні стане діла, — сказав Тарас. — Ми тільки знову вийшли на шлях вселюдський поступу, зробили крок, од сили два…

— Іди лягай, Тарасе, — подав Черненко руку, — бо на тобі нема лиця…

Зоставшись сам, Тарас і справді відчув себе недобре. Гукнувши сторожа і попросивши чаю, пішов нагору. Сходи під ним хитались, ніби майстерня стала шхуною, яку взялось розгойдувати Аральське море…

Михайло Лазаревський, що завітав увечері на другий день, привів іще одного лікаря. На всякий випадок, як він шепнув Тарасові. Це був старий знайомий, поляк Павло Круневич, товариш по засланню. Заочний, правда.

— Ну, як ви, батечку? — спитав, помивши руки.

— Болить у грудях, Павле, і дихать важко…

— А що п’єте?

— На жаль, лише мікстури, — пожартував.

— Чудово! Бо хтось мені, — чи не Куліш? — сказав, що ви похмурий і роздратований…

— Панькові ми з Марком Вовчком завадили зайняти всю “Основу”, от він і злиться.

— Справді?

— Це просто жарт. Невдалий, певно…

— Хтозна… — сказав Михайло. — Вчора Куліш був тут, затіяв диспут…

— Вам хвилюватись протипоказано! — підніс рішуче палець Павло Адамович. — Ви хворі серцем.

— Гірше, якби сумлінням, — кволо всміхнувсь Тарас.

— Сумління — то не моя парафія… Зніміть сорочку, вислухаю… З надією Тарас дивився йому в лице й не бачив там нічого для себе втішного. Круневич хмурив брови, сопів, відводив погляд…

— Так, так… — протяг нарешті. — П’єте мікстуру, кажете?.. Це добре. Пийте й далі… А може б, вас забрати звідси, в якусь сім’ю? Де затишок, харчі…

— Такі погані мої діла?

— Ні. Просто вам потрібен догляд, тепло, режим… В цьому ж барлозі… Вибачте!

— Я щось знайшов би… — тихо сказав Михайло.

— Дякую. Не треба. Вік свій поневірявся в чужих кутках, то хоч умру в своєму.

— Такої! Йдеться про те, щоб жити! — палко гукнув Павло Адамович, і в тому був недобрий знак.

— Як жить, то й жить, — всміхнувся Тарас над силу. І раптом мовив про заповітне: — Хочу поставить хату біля Дніпра… Щоб хвиля поряд хлюпала…

— Приїду в гості. Можна?

— Ласкаво прошу. Скільки ще в нас зими?.. Од сили зо два місяці… А в квітні вже поїду на Україну!..

— Це вам пішло б на користь, — сказав Павло Адамович. — Бо клімат тут…

— Мій друг Іван Сошенко геть пропадав, а виїхав у рідний край і став здоровим. Вже двадцять літ живе собі, не тужить.

— Так, так… А поки що я випишу для вас іще мікстурки… — присів до столу лікар.

Тарас почув, що в грудях знову заболіло. Дивно, коли Круневич слухав, він болю не відчував…

— Я через день заходитиму.

— Так зле мені?

— Вам треба поберегтися… — протяг Павло Адамович. — В теплі побуть, поїсти всмак… А може, хай Матвійович вам підшукає якусь сім’ю?..

— Ні. Буду тут, — так твердо сказав Тарас, що лікар не наполягав. Зібрав свою мізерію у саквояж і, попрощавшись, вийшов. Михайло з ним. Провести і розпитать без хворого про те, чого йому не варто чути. Ця хитрість стара, як світ.

Він десь читав, що елліни вже користались нею. Сократ, наприклад, твердив, що не сказати хворому всієї правди — то добрий вчинок, а не лукавство… Що вони, ці лікарі, знаходять у нього в грудях?.. Може, якби він знав… Ат, що там може бути!.. Діжде весни, приїде на Україну… Садки цвітуть, луги цвітуть… Повітря пахне рястом та медуницею…

— Чого ти плачеш? — тихо спитав Михайло, що повернувся.

— Плачу? Тобі здалося…

— Каже Павло Адамович, Що має стати краще за тиждень-два…

— То добре. У мене є замовлення, портрет одної пані…

— Чи не куми Надії?

— А-а, це секрет! — всміхнувся.

— Застану тут, то й знатиму.

— Хай покортить!

— То, може, це?..

— Ні, ні. Федот знайде мені в Полтаві кирпу, просту. А це, Михайле, пані.

— То й що? Усі однакові…

— Як братиму, то тільки таку, як сам, просту й трудящу!..

— Вольному, як кажуть, воля… Вип’єш десь за годину ліки. Обідати я принесу.

— Вже йдеш?

— Є пильне діло.

— Подай мені Величка, він на столі… Спасибі.

— Збираєшся щось написать?

— Не знаю ще… Хотілося б…

Провів Михайла поглядом, а далі тільки слухом аж до дверей і розгорнув на будь-якій сторінці трагедію свого народу…

Не міг читать. Чогось останнім часом не може він ні слухать про Україну, ні думать: сльози здавлюють йому одразу горло… Так ніби він у скорім часі знову кудись майне від неї на край землі… Це, певно, й досі оті слова Левкові дають про себе знати… Чи хворе серце…

Вітер гуде надворі, сипле у шиби снігом. Нині він вже шкодує, що з хати видно дворик, а не Неву. Це б підійшов, поглянув на білий світ…

Встав, одягнув халат-свитину і заходився накапувати собі у ложку ліки…

Внизу тим часом почувся шум, якесь непевне човгання.

— Хто там? — спитав.

— Це я, Лєсков…

— А йдіть сюди, добродію!

Лєсков піднявся ніяково, краєчком ока глянув на розгардіяш кімнати хворого.

— Будь ласка, вибачте, що так приймаю, — сказав Тарас. — Зійти униз не можу: підлога там, як у льодовні. Сідайте ось до столу… Я вип’ю ліки…

Запанувала якась напружена, холодна тиша. І щоб її порушити, Тарас кивнув на ліки:

— Ось пропадаю…

— Видужаєте, — озвався гість. — Зима нерівна. Хворих тепер багато в місті…

— Коли б не біль у грудях та не задишка… Геть зледачів — робить немає сили…

— Як видужаєте, то надолужите, — втішав Лєсков.

— Ну, годі вже про мене. Ви б розказали краще про Україну. Що там чувати доброго?

— Як скрізь… — непевно озвався гість. — Привіти вам передавали отець Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський і Лобода…

— А як Іван Гудовський?

— Геть хворий.

— Бідний… Треба ж: на ноги тільки сп’явся, а тут тобі… Коли ви всіх їх бачили?

— Ще в тому році, в грудні.

— А гарно там, на Україні? Лєсков здвигнув плечима:

— Зима…

— В нас гарні зими… — примружившись, сказав Тарас — і мов побачив Дніпро й Поділ з гори побіля монастиря. — М’які, здорові… Може, коли б я жив цю зиму на Україні… Ви бачили оцю “Граматку” Куліша? — спитав, помітивши перед собою книжку, яка весь час дражнила суздальщиною свого оформлення.

— Так. — То скажіть, для кого вона написана?

— Для кого? — з подивом спитав Лєсков. — Ну, звісно…

— Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрібно навчати розуму!..

— Недільні школи в Києві великий мають успіх… — уник Лєсков розмови про Куліша й “Граматку”. Тарасові зробилось тоскно.

— Діждатися б оце весни, Миколо… Та на Вкраїну!.. Може б, мені полегшало, ще, може, там подихав би… А як Варшавська залізниця і Київське шосе? Будуються?

Лєсков кивнув. Він раптом втратив мову й також ховав від нього очі.

— Швидше б уже ходили і там поштові екіпажі, бо не доїду на тих проклятих перекладних… А треба їхати! Бо тут помру…

Лєсков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чекає.

— Спасибі, що не забуваєте, — сказав Тарас. — Заждіть… — узяв “Буквар” зі столу. — Візьміть оце прогляньте й скажіть мені, що ви про нього думаєте.

Лєсков пішов, потиснувши йому поспішно руку. Внизу він хлюпав носом, неначе плакав, довго взував галоші… Двері потому стукнули, і стало тихо-тихо…

В сум’ятті духу, збуджений приходом гостя, Тарас пройшов сюди-туди кімнатою, спинився біля вікна, дмухнув на шибку… Що він тут міг побачити!.. Якби ж вікно виходило на інший бік, де простір, Нева та лівий берег!.. Десь там і мила його Вкраїна… За тисячу зимових верст, далека й недосяжна йому тепер, як вечорова зірка!..

В останніх числах січня, після водохрещенських морозів та хуртовин, згадав, що вже давно не шле листів. Варфоломій, не пише, як там діло з купівлею землі під Кановом. Сказати смішно: вже другий рік вони торгують землю, а все не зрушать з місця. Так, ніби вперлись лобом в якусь стіну. Весна вже зовсім близько, а хату ставить ніде і їхати нема куди. Садок також не саджений…

Сидів у ліжку й слухав, як стукають йому в вікно синицями веселі краплі. Перша, вважай, відлига у цьому році, гонець весни. Ще місяць… У лютому на Україні вже зацвітають котики й довкруг дерев утворюються в снігу проталини. Так наче кожен стовбур звільняється від пут зими, готується ожити соком, бростю… А тут зима — до квітня!.. Учора один земляк заходив, щоб попрощатися, — в Одесу їде, — й нагнав на нього смутку, роз’ятрив душу. Їде… Він же тут мусить гибіти й чекати хтозна-чого.. А в тій Одесі, мабуть, уже теплінь… І на Кубані… Довго чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не рік… Аби чого не сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами… Писав, писав і враз умовк… Неначе Сергій Левицький… Він слав йому привіти, а той уже давно був мертвий… Бідний, його убив той лист єдиний із Петербурга, що не спалили вони у Герна з Федором… Як це він написав? “Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більше людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали…” Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився під час арешту. Сергій стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзі, випущений із Петропавловської… Аж тут уже, у Петербурзі, йому про це повідав Федір Лазаревський. Той Синій міст на Мойці тепер йому — як докір за необачність. Спалили б тоді цей лист… На Мойці він колись побачив смерть поета… Зимового сумного дня вмирав від рани Пушкін… У січні… Та трагедія лучилася двадцять дев’ятого… То це ж якраз сьогодні!..

Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом Федором, і… не знайшов ні слова про ту біду, про Пушкіна. І досі він “не чиновний, не занимавший никакого положення по государственной службе”, як висловився тоді міністр Уваров. Міністр освіти!.. Краєвський колись розказував, що мав догану за некролог, ним надрукований в своїй газеті… Пушкін для них не вартий добрих посмертних слів!..

Жбурнув газету. Влада, що зневажає і нищить цвіт народу, не має права на існування! Вона такими діями розписується в своїй неістинності. Бо хто боїться правди, вже неживий.

Дістав зі столу склянку й напився чаю. Вже прохолов. Тут швидко все холоне. Камінний склеп… Ні, він поставить хату з сухого дерева, щоб пахла лісом, сонцем, яке ввібрав той ліс зеленим листом!.. Чому ж не пише Варфоломій? Чи приключилася якась біда, чи зледащів?.. Послав листа недавно, а ніби так уже давно. Для нього час тепер повільно тягнеться. Колись на конях мчався, а нині все волами неквапно їде. Майже як на засланні, коли чекав на волю…

І не помітив, як стало темно. Давить його пітьма, пригнічує… Встав, одягнувся і запалив грубезну свічку. Федір купив таку, аби горіла довше… Із мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило… Сісти б та написати… Вірші — це стан душі, а в нього зараз зовсім у ній нема поезії, є тільки біль за себе, за рідний край, за волю… І просто біль, у грудях…

Вмочив перо і сів до столу. Неквапно, важко вивів “29 січня 1861″… Перемістив ліворуч руку, яка була така важка, мов дерев’яна, й з цього почав свій лист до брата Варфоломія:

“Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає…”

Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а як же гравіруватиме?..

Поволі, ніби вергаючи камінні брили, писав слова турботи про небожа свого Каленика, повідомляв адресу вчорашнього свого відвідувача, що міг йому допомогти з роботою, про “Букваря” й “Основу”, які послав недавно Варфоломієві… Знемігся геть, коли дійшов до основного, хоча й писав якнайкоротше. Посидів трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вікна, й узявся знов до праці:

“Кінчай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив. Цілую твою жінку і твоїх діточок”.

На підпис уже не стало сили й він вивів “Т”.

Поклав перо, ковтнув, як лід, холодного, чомусь гіркого, чаю і перейшов до ліжка. Здавався сам собі скляним, таким, що досить доторку — й він задзвенить, розсиплеться…

В постелі стало легше. Напівлежав, примружившись, і слухав, як стихає шум у голові, як гояться од втоми руки, ноги… Погані твої діла!.. Коли піде так далі, то як же ти, сердешний, на білім світі житимеш?.. Мені аби додому, на Україну!.. Дихну повітрям рідним — і все мине… Там не дадуть хворіти природа, люди, клопоти по влаштуванню свого гнізда… Я зможу щодня й щоночі слухати неквапну, мудру мову мого Дніпра, перегук зір на небі, зітхання, шепіт лісу і шум трави під вітерцем…

Відчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, і зруйнував ідилію свого життя на кручі біля Дніпра. Хто знає, як там буде! Недарма мовиться, що добре там, де нас нема… Ти це зі зла, з розпуки, що тут лежиш, що сили немає їхати! І дим вітчизни нам солодкий і приємний… Весняний дим надвечір, як спалюють сухе бадилля… Лункі незвично голоси, скрип журавлів біля криниць… А потім — пісня!.. Дивна, якась свята, правічна, що серце, душу твою з грудей виймає…

Двором пройшов хтось, хрускаючи уже підмерзлим снігом, і нагадав йому приїзд до Петербурга ледь не три роки тому… Хіба не так він рвався, — а може, й дужче, — сюди, в столицю, з Новопетровського, а потім з Нижнього Новгорода!.. Які були надії, які великі задуми!.. Чому ж так тісно й душно йому тепер у Петербурзі? Де ділась та велика радість, з якою він летів на крилах волі в цю Академію, на цей гранітний берег ріки Неви, до друзів і до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на рік… Рік волі, праці, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлаці, що став такий відомий, такий близький, такий потрібний людям на Україні і в Петербурзі, що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання страждальця, мученика за кращу долю людства. А для уварових він теж лишився не чиновним. І не художником, а відставним солдатом із конфірмованих, що й далі мусить жити під їхнім пильним оком… Можливо, це й потьмарило його велику радість… Чи вісті з України?.. Чи почуття не виконаного обов’язку перед своїм народом-мучеником?.. А може, все потроху?..

Годинник Петропавловської пробив дев’яту. Господи, ще тільки дев’ять!.. Ночі такі страшні й предовгі, налиті вщерть думками, болем, передчуттям чогось сумного… Ніччю самотина його вгортає, душить… А ще коли удвох з пітьмою!.. Якби ж він міг заснути звечора й проспати ніч, то, може, чувся б ліпше…Знову хтось прочвалав, похрускуючи пришерхлим снігом… Хоча тоді був березень, — ба, навіть уже останні числа, — сніг ще лежав… Морозець теж прихвачував його надвечір кіркою… Хоч він тоді нестямний був од щастя, а пам’ятає добре і свій приїзд, і перші дні в столиці…

…Локомотив посіпався, протяжно свиснув і зупинився. Крізь вікна й уже з перону бачив таке знайоме і незнайоме місто… Гадав тут бути ще восени, а вже й весна надворі. Із Петербурга в киргизький степ його колись доправили за вісім днів, а звідти до Петербурга він діставався трудно аж вісім місяців! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь стихійне лихо чи моровиця, — його затримали на півдорозі й заборонили в’їзд до столиць. Хотіли ще й вернути до Оренбурга, так добрі люди не допустили…

Як не було, а він стояв на петербурзькій вулиці й не міг тому повірити. Збулось нарешті!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожі чули той урочистий, святковий дзвін, бо озирались… Господи, невже кінець його стражданням, його тяжкій покуті за гріх великий — правду!.. Взяв візника й сказав йому, щоб їхав Невським. — Та не гони так, братику! — торкнувся його плеча. — Дай подивитись…

Вперше у нас у Петербурзі? — спитав візник.

— Ні… Просто не був давно, вважай, тринадцять років… Жаль, темно вже!..

— В готель якийсь поїдемо?

— Ні, на Морську, будинок графа Уварова.

Візник зиркнув з повагою. Аж ніби якось виструнчився, наскільки це було можливо зробити сидячи. Невдовзі він засовався, засумнівався. Видно, малий багаж та борода приїжджого йому вселяли сумнів.

— А ви… — хотів спитати.

— Не граф. У графа живе мій друг, — вніс ясність. — І в мене є чим розплатитись з вами. Візник притих, втягнув у комір голову.

— Гони! — гукнув йому Тарас.

Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянім світлі батогом.

Михайло його одразу і не впізнав. Дивився своїм ласкавим поглядом і ніяковів.

— Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченків щирий приятель…

— Тарас?! — гукнув господар вражено.

— А то ж яка личина… Обнявшись міцно, поцілувалися.

— Лакеї графські мене злякались: думали, що я варнак. — сказав Тарас із посмішкою.

— А ти ввійшов з Великої Морської?

— Еге. Бо ти ж мені писав “у домі графа Уварова”.

— І не сказав, що вхід до мене з Мойки? Ну й ну… З незвички терлись, м’ялись, — бо дружба їхня, власне, була листовна, — й не знали, як повестись далі.

— Слухай, — сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, — у тебе є щось на вечерю?

— Знайдеться…

— Ну й чудово! Бо я голодний, як сірий вовк!

А я розвісив вуха… Пробач, — засяяв усмішкою Михайло. — Тут роздягнись, а тут з дороги вмийся… Проходь туди… Я зараз!

Невдовзі вони уже сиділи за сервірованим на двох столом.

— З приїздом!

— Будь здоровий… Ух!.. Ну й горілка!..

— Наша. Прислала мати з Гирявки.

— Дай боже їй здоров’я.

— Кому? Горілці?

— Матері!.. І сало звідти?

— Як ти про все дізнався?

— Я українське сало впізнаю навіть на тому світі!

— По другій?

— Можна, — кивнув Тарас. — Щоб першій було не так самотньо… Ну й сало, ну й горілка!..

— Ти, як Семен…

— Гулак, котрий ще й Артемовський?

— Жде не діждеться. Місяць ледь не щодня навідується, чи не приїхав…

— Славних я маю друзів! Що б я без вас робив!..

— А що було б без тебе з нами?.. — м’яко сказав Михайло. Це впало тихим щастям йому на душу.

— Слухай, а Федір, брат твій, у Петербурзі? — змінив скоріше тему.

— І так, і ні. Він служить тут, та нині у від’їзді.

— Жаль.

— Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро — так що держись…

— І всі, як ти, як Федір і як Василь?

— Як Олександр, як Яків та як Іван!.. — сховався за жарт Михайло.

— Славно! — гукнув Тарас. — Де шість, там сім! Дозволь мені матусю вашу звати своєю матір’ю?

— Спасибі…

Встали, поцілувалися і сіли знов.

— Я ж сирота з дитячих літ…

— Наллємо ще?

— Ні, досить, — відсунув чарку. — Як тут моя свята заступниця Анастасія Іванівна? Коли я зможу впасти до ніг її?

— Графиня й граф у Петербурзі. І ждуть тебе, як брата, — сказав Михайло. — Світла вона душа…

— Скажи комусь, то й не повірить, що можна так проникнутися чужим життям, зробити неймовірне для незнайомої, вважай, людини!

— Завтра підеш до неї, вклонишся… Ото вже буде радості! — зацвів Михайло усмішкою. — Всі ждуть тебе!.. Побачиш… — примружив очі.

— Господи! Невже я справді у Петербурзі, сиджу з тобою, вільний!.. — розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силі щось промовити.

— Куліш і досі ще у Брюсселі?

— Мудрує там.

— А Білозерський?

— Чекає твого приїзду!.. Всі земляки, як сонця після ночі, Тарасе, ждуть твоєї з’яви і покладають на тебе кращі свої надії.

— Чи я один? Чи тільки світу, що у вікні?

— Я не суддя… — зітхнув Михайло. — Тільки уся громада наша вкруг імені твого живе, до тебе щиро горнеться.

— Тяжка це ноша, брате… — не скоро сказав Тарас. — Та ще коли не можеш людям мовити всієї правди, коли за кожним кроком твоїм пильнує хиже “цареве око”…

— До речі, ти повинен якнайскоріше з’явитися на світлі очі самому обер-поліцмейстеру.

— Ні, спершу я з’явлюсь до друзів, а вже тоді — до ворогів, — вперто сказав Тарас. — Навіщо ти згадав їх супроти ночі!..

— Вибач, — зніяковів Михайло. — Прийшлось до слова… Лежав потому в ліжку, яке Михайло ще восени поставив, ждучи його приїзду, а в серці радість змішувалася з гіркотою. Порою чув, як Мойка хлюпала в гранітний берег… А може, те йому лише здавалося, бо лід на ній іще стояв… По набережній хтось проїжджав… Якась компанія, вже напідпитку, брела кудись, жартуючи і сміючись…

— Ти спиш? — спитав Михайло тихо.

— Ні.

— До Толстих підемо завтра ввечері. А вдень ти що робитимеш?

— Дивитимусь на Петербург… Змиватиму його красою з душі солдатську втому й смагу, що накипіла за десять літ…

— І досі не очистився?

— Цієї рани стане мені до смерті.

— Ще де та смерть!..

Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона від них, та все ж прийде, її ніхто не омине…

— Так мало я встиг зробити… — сумно сказав Тарас.

— Ось надолужиш.

— Як матиму на те здоров’я, силу… Я там пробув, здається, не менш як двадцять років…

Хлюпала у берег Мойка… Не Каспій, ні! Не Волга навіть… Мойка!..

— Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському мені останнім часом ледь не щоночі снилися такі картини, зустрічі… Прокинуся — а я в пустелі!..

— Це вже не сон. Ти в Петербурзі, в мене.

— І завтра я побачу свою святу заступницю, Семена і Василя?..

— Мовчи, бо я заплачу…

Тарас притих. Дивився на ледь просвітлені шибки вікна, вслухався у стук копит та екіпажів, що долинав із вулиці… Поволі щастя хмаркою оповило його всього, вгорнуло, наче в милі жіночі руки-крила, й, погойдуючи, знялося з ним у тихий блакитний сон…

…Прокинувсь рано й вийшов у сонне, вогке місто. Зрадів, коли упевнився, що справді він у Петербурзі, на набережній вузької Мойки, що під ногами хлюпає підталий сніг і хрускає льодок калюж, утворюючи давно знайому музику весняних вулиць міста його тепер далекої, та дорогої молодості. Санкт-Петербург уперше він побачив о цій порі — з туманами, зводнілим снігом і з цим раптовим, моторошним: “Побережись!.. Побережись!..” Тепер ішов, і вулиці, мости, будинки мов воскресали з попелу його душі, відроджувалися в своїй первинній суті, ставали знову скарбом його очей, як би сказав про це убогий киргизький бакса, сиріч кобзар по-нашому.

Ноги самі звернули у бік Неви, згадавши, певно, що він любив найдужче у Петербурзі якраз Неву та набережні, весь цей природний і рукотворний простір, де легко й вільно дихалося після впритул заставлених гранітно-сірих вулиць. Біля Ісаакіївського собору згадав Брюллова. Кажуть, що тут зачах на протягах великий Карл. Віддав жерцям на згубу і свій талант, і славу, й саме життя!.. В ім’я чого? Мистецтва чи райських кущів? Нині сидить в едемі, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса і попива амброзію, чи що там п’ють на небесі… Великий Карл!.. Хіба було замало того, що він зробив для звільнення із рабства ближнього, аби потрапити колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила віку і не наблизила його до бога. Та й що йому робити там — в юрбі царів, сановників, багатіїв, що жертвували на храми і через те блаженствують на небесі? Всі ці спасенники, — хоч і кати! — якщо попам повірити, ввійдуть у рай і сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братію, а вмер за те, щоб бути з нею вічно!..

Зиркнув лише на перспективу площі з Олександрівським стовпом на ній і взяв ліворуч, мимо Адміралтейства, до пам’ятника царю Петру. Він, власне, йшов не до Петра, а звідси прагнув якнайскоріше глянути на Академію мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина.

Граніт і мідний вершник були в ранковій паморозі, що підтавала вже де-не-де й рябіла в очі…

Сонце, яке зненацька вирвалося з полону хмар, осяяло Петра, Неву, закуту ще у кригу, будинок Академії…

Він підійшов до парапету набережної і впився зором в милий йому будинок на тому боці. Портик його, велично-скромний, хіба-то раз приходив Тарасу в сни!.. Як чверть століття тому, він зачаровано й благоговійно дививсь на храм прекрасного і ледве-ледве стримувався, щоб не побігти туди непевним льодом…

Щоб не заплакати, одвів ліворуч очі й побачив — міст! Не наплавний, а величезний, справжній, що з’єднував через Неву два береги надійно й вічно… Довго ж він проблукав пустелями!..

Величне диво мосту ще збільшило його бажання зараз же здолать Неву, наблизитися до альма-матер й переступити її поріг. Він, певно, так і вчинив би, якби не там жили Толсті. До них іти ще рано. А бути на тому березі й не завітати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини, він теж не міг.

Зітхнув і рушив набережною у протилежний від мосту бік.

Проходячи біля Зимового, впізнав те місце, де вперше він зустрівся й заговорив із Аполлоном. Не з богом і повелителем пресвітлих муз, а з другом своїм Мокрицьким, одним із тих, хто визволив його з кріпацтва й увів до царства вільних та обдарованих. В Москві зайшов до нього, то не впізнав. Шістнадцять літ не бачились!.. А завтра йти до брата його Івана, що управляє нині канцелярією обер-поліцмейстера… Все в цьому світі переплелося!.. Чи то згадає знайомство їхнє давнє, чи вдасть, що вперше бачаться?.. А хай їм грець, тим поліцмейстерам з усім причетом їхнім!.. Тут, ось на цьому місці, він. запитав у Аполлона, де Академія… Той був з Ельканом… Чи то живий усюдисущий і все на світі знаючий старий брехун із добрим, милим серцем?..

Від Петропавловської долинув постріл. Слухайте і пам’ятайте, сини царя й отечества!..

Окрім приємних зустрічей, він пережити має й такі, що будуть ятрити його пришерхлі рани. Скажімо, ріг Фонтанки й Пантелеймонівської, де Третій відділ, він обійде, а як йому обходитися без Ермітажу, без нового його приміщення, збудованого царем Миколою!..

Ще здалеку почув команди, тупіт і насторожився. Затамувавши подих, оглянувся на лід Неви, на Мармуровий важкий палац і мужньо рушив далі. Це Петербург, це марширує гвардія на Марсовому полі!.. А він на вольній волі, він перехожий.

Хоч рядовий, та відставний, і в цьому суть! Ніхто його не виструнчить, не крикне йому охриплим від перепою голосом — “тягни носок!”…

І все ж він боком, боком, понад Невою, пройшов-пробіг те місце, з якого видно було солдатів та офіцерів, що муштрувались. Аж за Лебедячою Канавкою, прикритий Літнім садом, пішов тихіше. Серце шалено билося, в очах стояв якийсь туман… Далась тобі та муштра!..

Всміхнувся. Став, зіпершись на огорожу спиною, і переводив подих… Ну й дременув!.. Ще б пак: побачив раптом Львова, що підкликав його до себе пальцем… Мана, а стало моторошно… Страшніше, як там було, за Каспієм…

Дістав хустинку й витер на лобі піт. Відчув, що має ноги, й побрів неквапно далі. Це хтозна-що! Сахатися від барабана, від офіцерів, яким нема до тебе діла… Справді, нікому вже нема до нього діла! Вільний!..

Бадьоро, слухаючи лише краєчком вуха дріб барабана, ввійшов до саду. Радість химерно змішувалася із сумом за тим ширяєвським убогим учнем, який забрів сюди знічев’я і зупинився, вражений не так самим, хоча й чудовим, садом, як статуями, що тут стояли густо на всіх алеях… Скільки вже пережито й зроблено!.. На жаль, тепер не міг уже беззастережно сприймать богів, героїв, що мерзли тут, за витвори людського генія. Він бачив їхні вади, і це псувало враження, збивало радість зустрічі. А може, вік і стан душі були тому причиною?.. Дріб барабана…

Звернув у бік Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх, з хрестом на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледів той клятий дім, з якого розпочалися його страждання, його солдатська одіссея. Вертеп розбійників, царева псарня!.. Він міг пройти повз неї, — чи й плюнути їй на поріг, — проте вважав за краще звернути до каналу й податися у протилежний від псарні бік. Не через те, що лячно йому її. Скоріш, огидно. Люди, що душать думку, слово, йому бридкі. Це камені, які тримають поступ, вчепившись йому до ніг. Мерзенна роль, мерзенна доля!..

Притишився аж на Садовій вулиці, за Інженерним, або Михайлівським палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберіг йому життя. Коли синок наврипиться прибрать зі світу батька, ніщо тому не допоможе. Та й батечко нівроку був… Помазаники царя небесного! Напевно, в бога злидні на вінценосних, якщо він шле Росії таких царів!..

Сніг розтавав по-справжньому. По коліях текли струмки, в яких грайливо зблискувало проміння сонця, і горобці, відчувши весну, купалися у калюжках, цвірінькали так відчайдушне й лунко, немов, крім них, нікого в місті не існувало. Це підняло Тарасові прибляклий добрий настрій, вернуло те відчуття дня радості, з яким він вийшов вранці на першу зустріч з молодістю, із Петербургом.

Садовою, а далі набережною Фонтанки дістався Аничкового мосту. Власне, йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових славетних коней, які стояли здиблені на чотирьох його кутках. Напроти Аничкового палацу піднісся гордо новий палац, і коні вносили у це змагання величі свій ледь помітний, але суттєвий штрих… Так, Клодт досяг найбільшого тут, на мосту. Експресія і досконалість форми! Статичність, рух — все злито в один порив, в один шедевр… їх, власне, тут чотири, і кожен щось додає до інших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонію…

Стомлений, Тарас присів на парапет і раптом згадав, що в Літньому він не побачив пам’ятника Крилову! Ішов туди не тільки, аби згадати давнє, а щонайбільш — поглянути на витвір Клодта. Як же воно так сталося? Чому це він, як мовиться, у церкві був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той барабан! Погнав його, сердешного, у бік Фонтанки, а пам’ятник стоїть у центрі саду, про що було відомо йому з газет…

Хоч жаль було, підвівся і рушив далі, в напрямку своєї “хати”, бо ще туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться…

А вдома його чекав актор, земляк і щирий друг Семен Гулак-Артемовський! Стрункий, величний, дужий, він згріб Тараса в свої міцні ручища, притис до себе, поцілував… І враз заплакав:

— Батьку!.. Нарешті, ти… Нарешті, ти на волі!.. …За півгодини вони були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вміла а арфи видобути чарівні звуки.

— Оце і є Тарас Шевченко, серденько! — представив його Семен своїй дружині милій. — Варваро, а йди сюди! — гукнув і доньку, що визирала з іншої кімнати. — Не бійся. Це хороший дядя…

— Скоріше, дід, — погладив Тарас свою розкішну бороду. Дівча ввійшло, присіло. Йому було десь років сім. На радощах він геть забув про нього і не приніс, як личить добрим людям, щось на гостинець.

— Шурочко, проси до столу гостя! — гукнув Семен, аж задзвенів десь посуд чи скло в вікні.

— Ну й глас…

— Із нього, братику, і хліб їмо, — сказав уже тихіше. Квартира була простора, зі смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно.

— Ну як, пристойна хата? — спитав Семен. — А Шура каже, тісно.

— Я не кажу… — озвалася з їдальні жінка.

— То думаєш!

— Семене, ти б припрошував та садовив… У нас же гість…

— І де ти таку доп’яв? — спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла.

— Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами — мені і дух забило… Й не одпустило, вважай, і досі.

— Про що це ви шепочетесь?

— Та про дівчат, — сказав Семен. — Тарас ще неодружений.

— То зле, — всміхнулась мило. — Сім’я — це спокій, затишок…

— У Нижньому я ледве-ледве не одружився, — сказав Тарас. — Актриса теж…

— Хто? — зацікавлено спитав Семен.

— Та… Піунова…

— На жаль, не чув.

— Їй усього сімнадцять літ.

— Ну, знаєш, — штурхнув Семен його під бік. — А кажеш, що вже дідусь!..

— Як бачиш, приїхав сам, без жінки…

— Жінку знайдеш собі і в Петербурзі! — утішив його Семен.

— Шукатиму на Україні, — сказав Тарас. — Щоб наймичка і сирота… Не зміг усім в пригоді стати, то хоч одну, мій друже, зроблю щасливою…

— Ти не змінився. Такий, як був!

Притихли. Мовчки випили, не дочекавшись і господині, що вибігла по щось до іншої кімнати.

— За що пили? — спитала, коли прийшла і взяла свою чарчину.

— За міцність духу, — сказав Семен.

— А я — за гостя! — випила. — Щоб був здоровий!..

— Дякую, — приклав Тарас до серця руку. — А Варця ж де?

— Пішла гуляти з нянею.

— Щасливі ви…

— Одружишся, і в тебе будуть діти, — сказав Семен, узявши знову пляшку.

— Спасибі. Я не питиму, — відсторонив її Тарас. — Сьогодні йду вклонитися сім’ї Толстих.

— Коли?

— О шостій вечора.

— Жаль, я в спектаклі зайнятий… Воістину святе сімейство… Здолать царя, примусити його піти на поступку, собі самому наперекір!..

— Їм це колись ще віділлється, — зітхнула Олександра. — Царі принук не терплять і помщаються тому, хто їх примушує зробити щось, не вгодне їм.

— І звідкіля тобі відомі, Шурочко, такі придворні тонкощі! — гукнув Семен, бажаючи все перевести на звичайнісіньку собі балачку.

— Це знають всі, крім тебе, — відрізала йому дружина.

— Не дай господь… — сказав Тарас. Він вірив і не вірив, щоб імператор запам’ятав таке дрібне для нього діло та ще й помстився згодом за нього графові. А втім, все може статися. Якщо в людини дрібна душа, вона живе дрібницями і з того має втіху.

Після обіду, який тривав недовго, Семен підвівся першим і запросив Тараса до кабінету.

— На жаль, часу в нас мало, — сказав, сідаючи до фортепіано. — Я так хотів…

— Щось заспівати мені з “Руслана і Людмили”?

— Не тільки це… — зам’явся. — Ти знаєш, я… Ну, як би це тобі сказати?.. Почав писати музику…

— І слава тобі за це!

— Не поспішай. Ще слави не заробив, ще тільки перші спроби… Отак взяло, примусило…

— То бог почув, Семене, мої молитви! — сказав Тарас. — Колись, було, дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нікого, хто б вивів нашу музику в музичний світ, на сцену, де чарує Глинка та італійці.

— В тобі і справді є демонічна сила, — сказав Семен серйозно. — Коли сідав за власні твори, думав завжди про тебе, згадував твої слова, твої пісні, твоє горіння волею…

— Тому й писав мені листи і надсилав якісь химерні гроші, не боячись, що вскочиш зі мною в халепу?

— А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня, що я тобі не винен ніяких грошей за малювання… — обурено сказав Семен.

— Хто ж знав, що гроші слати мені не можна…

— Писали навіть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пішли чутки…

— А я сиджу й страждаю: забули мене усі!.. Один Семен згадає вряди-годи, та й то з якимись фіглями…

— Ну-у, що було, те загуло! — сказав Семен рішуче. — Я стільки, друже, думав про ці хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане, а ти сидиш і слухаєш…

— Я? — запитав здивовано.

— Еге… І тільки щось десь не так, відчую твій безмовний докір…

— Я ж тут не був.

— Був! Може, навіть більше, аніж колись, як вчився і як писав свої пісні та думи…

Ця новина Тарасові була немов бальзам на рани. По правді кажучи, він сподівався на щось таке, ще сидячи у Третім відділі, та потім згас, упевнився, що то були ілюзії, обман себе самого. Виходить, ні? Страждання його будили совість в інших! І вірші теж трудилися, робили діло, кликали до боротьби!..

Семен заграв. Знайоме щось і незнайоме, але на диво сонячне, живе, жагуче.

— Що це таке? — спитав Тарас очима, щоб не завадити чарівній, дивній музиці.

— Дивертисмент “Українське весілля”, — сказав Семен уголос.

Тарас примружив очі, щоб зосередитись лише на грі, на музиці, й не спостеріг, як перелинув на Україну, між рідний люд. Мелодії були йому з дитинства знані, та водночас немовби інші, глибші, приведені в якусь струнку систему, в гармонію. І до Семена то тут, то там хтось брав народну музику, сяк-так її пригладжував чи обробляв, і вже романс чи пісня. А він копнувся глибше, створив своє, виводячи його з народу й віддаючи народові з музичним твором душу свою, бентежну й щиру…

— Ти щось таке, таке зробив!.. — гукнув Тарас, коли затихли останні дивні звуки.

— Не муляло моє не дуже чемне поводження з народним нашим мелосом? — спитав Семен.

— Це справжній шлях: з народу для народу! Крізь власну душу й думу. Ти молодець!

— А знаєш, хто мені вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко.

— Щось не збагну… Я в музиці…

— Поезія твоя така! Ти перший знайшов цей шлях.

— Їй-богу, я не шукав, — сказав Тарас. — Писав, і все.

— Ти — геній!..

— Ну, Семене… — зніяковів. — Гостей на кпини брати — поганий тон…

— Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих своїх Закаспіях, до тебе тут приглянулися і зрозуміли твій феномен, сплели вінок лавровий.

— А може, тут виною терновий, той, що одягай мені жандарми й лихі царі?

— І це якоюсь мірою, — сказав Семен роздумливо. — Жандарми теж підпомогли, примусили людей пильніше глянути на поетичні твої труди, як це буває часто вже після смерті автора… Готовий будь, Тарасе, до восхваляння, слави та… заздрощів Пантелеймона Куліша! — всміхнувся. — Він став такий…

Тарас здвигнув плечима.

— Писав мені у Нижній, “Кобзар” мій хоче видати…

— Бог з ним, — торкнувся клавішів. — Послухай ще фрагменти із музики до водевілю “Ніч напередодні Іванового дня”…

— Чий водевіль?

— Ти десь блукав, то мусив сам писати…

— Їй-богу, ти, Семене, вже ходиш біля опери! — гукнув Тарас, як він замовк, чекаючи його оцінки.

— Правда… — зітхнув Семен. — Подумую уже давно… На жаль, нема лібретто. І теми теж… Чекав на тебе, думав, що ти мені в пригоді станеш…

— До чого серце тягнеться?

— Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвітла, журба і сміх, ласкавість і героїзм…

— Мо’, “Енеїду” Котляревського?

— Ні. То бурлеск. Троянці, Рим… А треба, щоб насправді, болюче щось для нас, для всіх…

— То, може, як зруйновано було козацьку матір Січ Запорозьку? Як козаки тікали аж за Дунай?

— Чи навпаки, — сказав Семен схвильовано. — Як сумували й прагли від турків вирватися у рідний край?.. Ввійшов Михайло Лазаревський.

— Тарасе, час!

— Подумай, — сказав Тарас, підводячись.

— Побудьте ще. Якраз така розмова… — зів’яв Семен.

— Аби і так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвів руками:

— Це перший день, а не останній, брате. Тепер живем!.. На вулиці на них з Михайлом чекав розкішний, з конюшні графа, екіпаж…

…Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що, як вони настали, він розгубився, втратив отой порив до зустрічі, в який вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, відповідав Михайлові, вбирав очима далеч, яка тонула в мороці й спливала знову вогниками, а на Васильєвському мов скам’янів. Сидів, пойнятий острахом, напівживий, так ніби він на страту їхав, а не на радісну, щасливу зустріч з друзями. Хотів гукнути кучерові, проте не зміг, і мусив торкнутися його плеча рукою. Той зупинив розгарячілих коней і запитально глянув на пана з вусами та бородою, як у розкольника.

— Ти їдь, а ми пройдемось трохи, — спромігся-таки на слово.

Вийшли на ледь підмерзлий весняний сніг і зупинилися біля Неви.

— Чого це ти? — спитав Михайло тихо.

— Щось стало зле… Подихаю…

— А-а…

— Двадцять років тому, — сказав Тарас, — я тут бродив, чекаючи на зустріч з волею…

— То ж як?

— Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, і я відчув, що це вона… І справді, в той день мені вручили відпускну!… Щоправда, був тоді надворі квітень, світило сонце…

— Скільки ж було тобі?

— Двадцять чотири роки…

Сфінкси лежали чорні, вогкі. Мов покупалися і вийшли грітись… Вічні, холодні сфінкси… Дивляться на небо, річку, місто, й ніщо у них не стрепенеться, не заболить… А може, вони й не бачать нічого в світі більше, крім один одного? Та ще хіба своїх пустель, відбитих теплим спомином у їхніх грудях…

— Треба, Тарасе, йти, — сказав Михайло, взявши його за руку.

— Так, так! — стенувся. — Знаєш, що б не сказав, що б не зробив — усе мізерним буде у порівнянні з тим, що вони зробили!.. В ім’я чого?..

— Простої, може, людяності. Чи справедливості.

— Того не знають, певно, й вони самі… А втім, це ще прекрасніше!

Затамувавши подих, ввійшов у рідні двері Академії. Хоча стояла напівпітьма, просяяна двома свічками, він бачив, він пам’ятав усе довкіл…

— До кого ви? — спитав швейцар.

— Нас ждуть у графа, — мовив йому Михайло. Швейцар вклонився і відступив кудись у морок.

— Здрастуй!.. — шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима альма-матер. — Ти, певно, вже забула, а я тебе ніколи не забував… Пресвітлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене колись!..

Ледь подзвонили, двері їм відчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на них. Взяв одяг і запросив до зали.

Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у двері й вгледів ще молоду тендітну жінку, що підвелася з крісла йому назустріч. Гамуючи шалене серце й сльози, пішов до неї сліпо… Чув, як вона охоплює йому руками голову і як цілує його в чоло, сам цілував ті милі ніжні руки, шепочучи слова подяки, радості… А потім вгледів графа, обняв його… Отямився в обіймах двох дівчаток, що цілували його також, неначе він їм був принаймні дядьком.

— Це наші діти, — плачучи і сміючись, сказала йому графиня. — Вони так ждали!..

— Навіть хотіли їхати стрічати вас на вокзал, — озвався граф. Постарів він, подався за ці тринадцять років. — Це наша старша, Катя…

— Спасибі вам! — притис Тарас чарівних уболівальниць. Нараз вони зніяковіли, легенько вивільнилися з його обіймів і пурхнули в куток вітальні.

— Як їхалося вам із Москви? — заповнила маленьку паузу Анастасія Іванівна.

— Чудово! Уперше їхав поїздом, — сказав Тарас.

— Прошу сідати.

— Дякую… На пароплаві я плив по Волзі, з Астрахані. Могуття!..

— Гарна Волга? — втрутився граф.

— Прекрасна!.. Проте Дніпро ще кращий.

— Я чув, що ви хотіли їхати через Кубань та Малоросію.

— Хотів. А потім вирішив побачити спочатку вас, подякувати… А ще — почати діло…

— Яке?

— Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий… Мистецтво пішло вперед, а я — назад…

— Що ж… Хай господь вам помагає!..

— І ти. Як віце-президент, — всміхнулася йому дружина.

— Звичайно, я, чим зможу, допоможу.

— Так скучив за роботою, за справжнім ділом!.. — зітхнув Тарас. — Оте сидіння в Нижньому… А потім ще в Москві застряв…

— Хворіли? — насторожилася графиня.

— Щось приключилось з оком. А Щепкін так стривожився, що показав мене одразу двом знаменитостям. Оце земляк!

— Душевний він, — сказала графиня лагідно. — Ми дружні з ним. Як приїздить до Петербурга, обов’язково буває в нас.

Ви знаєте, він був у мене в Нижньому! На Новий рік. Проїхав у сніг, у віхолу чотири сотні верст! Внесли шампанське.

— Вип’ємо за дорогого гостя, — мовила графиня тихо, як узяли бокали. — За те, що він вже з нами.

— Спасибі вам! Якби не ви…

— У кожного є свій обов’язок перед людьми і совістю, — промовив граф.

— Але не всі це пам’ятають, — скааав Михайло.

— Мені щастить на добрих, справжніх друзів, де б я не був, — сказав Тарас. — Так ніби хтось мені весь час їх посилав…

— Напевно, бог, — озвався граф Федір Петрович.

— Чи ваш талант, — всміхнулася графиня.

— Щоправда, й підлі люди не переводилися… — зітхнув Тарас. — Для рівноваги, мабуть… П’ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасіє Іванівно, за вас, шановний Федоре Петровичу!

Як випили, Михайло тихо сказав йому:

— Прощатись час… Граф нездоровий…

Тарас кивнув і, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив:

— Спасибі вам за все, за все!.. Не маю слів, щоб висловити те, що було на думці, в моїй душі… Дозвольте нам відкланятися.

— Ми відсвяткуємо у ширшім дружнім колі щасливу зустріч з вами, — сказала йому графиня, коли він благоговійно їй цілував маленьку зграбну руку.

— Зустріньтесь із Йорданом, — промовив граф, прощаючись. — Він допоможе швидше оволодіти технікою гравірування.

Дівчатка теж прибігли з ним попрощатися.

Святе сімейство!.. Є ж бо на світі люди!..

Відмовившись від екіпажа, пішли неквапно набережною. Мороз подужчав, видно: льодок хрустів під чобітьми, далеко чулись кроки, стук екіпажів.

— Лунко… — сказав Михайло. — Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав про свій приїзд, про зустріч, що відбулася тільки що, про нетотожність намірів і дій в житті…

Невдячна штука вдячність, — сказав, нарешті, сумно.

— Про що це ти?

— Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотів якісь слова… Не те, не те!

— По-моєму, було все гарно, щиро… — сказав Михайло.

— Можливо, виною тут суспільний стан… З тобою ми без клопоту, хоч ти зробив для мене багато теж, усе зробив, що тільки міг!..

— Ми — інше діло, — мовив на те Михайло.

— Правда. Одна душа… Підемо десь повечеряємо?

— Вечеря нас уже чекає.

— Де?

— Це сюрприз.

— Принаймні не у якогось князя?

— Хай покортить! Не велено тобі казати.

— Ну й день! Такий мені не міг наснитись навіть. Невже це я ходжу з тобою біля Неви? Невже ми вийшли тільки що з Академії?… Щоб був молодший трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти?

— На той бік.

— Я так входився нині, що ноги мов не мої.

— Ти ж був міцний.

— Той ревматизм, ще Орський, ніде не дівсь, лиш причаївся…

— Лишенько! А як же буде з танцями?

— Якими?

— Ти як глянеш, хто ждав тебе, підеш в танок.

— Веди мерщій на ту вечерю тайну!

Будь тут, а я піду по візника, — сказав Михайло владно. Зоставшись сам, Тарас помітив дивне якесь окружжя, що піднімалося шпилем фортеці чи десь за Петропавловською. Спочатку він подумав, що то заграва, а придивився — місяць… Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама міста, осяювана все дужче ним… Нева, колони Стрілки, Зимовий, Адміралтейство, Ісаакій, мідний вершник — все тихо-тихо випливло з нічного мороку й постало в пишній своїй красі… Санкт-Петербург хотів йому сподобатися, хотів забрати душу його в полон. І він стояв незрушно, мов зачарований, як чверть століття тому, коли побачив вперше це рукотворне пишне північне диво…

…З прольотки вони зійшли в Аптекарському провулку, неподалік од Мойки й останньої квартири Пушкіна.

— Хто ж тут живе? — спитав Тарас.

Михайло лише всміхався, дратуючи його цікавість. Тим часом рушив у глиб воріт і повернув ліворуч, в якісь йому лиш знані двері.

— Куди ти мене ведеш?

— На третій поверх, квартира номер десять, — хихикнув у тьмі Михайло.

— Вб’юся — ти будеш винен…

— А ти держись за поручень. Одвик уже?..

— У нас там все біля землі…

— “У них”, мій любий!

— Справді… Назвав своїм те пекло… Цур, пек йому! Михайло тричі смикнув дзвінок, їм відчинили двері й при тьмянім світлі свічки у передпокої забрали одяг. З вітальні чувся гомін, різкі окремі вигуки…

— Проходь, — вказав Михайло йому на ті скляні високі двері.

Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем і відчинив. Кімната була залита світлом. Під лампою стояв великий накритий стіл, а в дальньому кутку за ним виднілось кілька постатей. Вони умить притихли, насторожилися.

Тарас оглянувся на Лазаревського, що усміхавсь лукаво, і привітався:

— Здрастуйте!..

— Невже Тарас?! — почулось з того гурту. Було їх там аж четверо, в тому числі два офіцери.

— А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти… — кивнув на стіл. — Василь?!

— Тарасе, батьку!.. — кинувся до нього той. — Ой як же ти перемінився! — зітхнув, коли поцілувалися.

— Та й ти, Василю, не помолодшав за ці роки, — сказав Тарас, дивуючись, як упізнав в статечному — за тридцять років — панові соузника свого й сусіда по каземату, прихильника його поезій, палкого Васю Білозерського.

— Панове! — мовив Білозерський на польський лад. — Знайомтесь! Це…

— Тарас Шевченко! — дружно гукнули ті й наблизилися.

— Чи це не Ян Станевич? — спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика.

— Так точно, ваше благородіє! — пристукнув той закаблуками.

Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, які той слав йому на Мангишлак.

Тим часом поруч виструнчився високий мужній офіцер з чолом Сократа.

— Зигмунт?.. — спитав Тарас, бо саме таким чомусь він уявляв собі заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.

Той усміхнувся.

— Господи! — гукнув Тарас. — Та це ж як сон!.. Обійми їхні нагло були перервані виттям сови.

— Пан Желіговський? Сова! — метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що дав про себе знати в такий химерний спосіб.

— Він не сказав, до кого йдеш? — спитав Василь, кивнувши на Лазаревського.

— Ні. Вів мене, як неофіта у катакомби.

— А я злякався: що воно за борода?!

— Гадаєш, я не виструнчився десь у душі, побачивши тут офіцерів?.. До речі, ви тут служите, в самій столиці? — глянув на офіцерів.

— Бери, Тарасе, вище, — озвався Сераковський. — Вчимося в Академії при Генеральнім штабі.

— Вас змусили піти туди?

— Ні. Ми самі.

— Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству?

— Своїй вітчизні милій, — сказав Станевич тихо.

— Їй теж потрібні люди, що можуть дати війську належний лад, — додав іще тихіше Сераковський. — Як ти живеш, наш лебедю?

— Тепер живу! — обняв Тарас товаришів. — Півдня пробігав містом, а потім — скільки зустрічей!.. Не день, а пісня, казка!..

— Прошу до столу! — виник між них Василь.

— То це твоя квартира? — спитав Тарас. — Михайло мені й цього не говорив.

— Сюрприз! — всміхнувся Лазаревський, сідаючи без церемоній. Він, видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський.

— Батьку! — привітно глянув на Тараса, який сидів навпроти нього. — Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбільше на тій дорозі трудній, якою ми йдемо також. І постраждав ти більше нас. Та й важиш так багато для України й для всіх слов’ян, що ми схиляємо перед тобою голови. Зажди, — спинив Тараса, що щось хотів сказати. — Тобі, я знаю, муляє ця похвала… Аж цілих десять років тебе лише принижували, і ти терпів. Тож потерпи і дружнє, мовлене від серця слово. Якби ти знав, які ми раді, що ти уже на волі, що ти між нас! Віват!

Закусуючи, Тарас відчув чийсь погляд і звів на нього очі. То Білозерський по-материнськи світло дививсь на нього, й сльози, як дві перлини, сяяли в його очах…

— Дозволь і мені, Тарасе-брате, мовити тобі вітання, — встав Желіговський. — Нарешті ми зустрілися! Та ще й не десь, а в Петербурзі, в колі найближчих друзів. Відтоді, як я почув про тебе і прочитав твоє огненне слово, ти став для мене прикладом служіння волі…

— Едварде, — спитав Тарас, — невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь зустрівшись, знов розлучилися?

— А що таке?

— Почує бог із уст твоїх, який я щирий праведник, і спуститься сюди до нас, і забере мене з собою на небеса… Давайте ліпше вип’ємо за нас усіх, за стрічу цю, за те, щоб ми браталися, поки і світу сонця!

— Дивно… — озвався згодом Желіговський, коли вже випили за братство двох народів. — Невже тобі не хочеться почути щось високе, гарне, дружнє по всьому, що ти пережив?..

Тарас не зміг одразу відповісти. Бо й сам не відав певно.

— Звичайно, Други, хочеться… — признався, врешті, щиро. — Мета мого заслання — принизити мене, прибити, зламати крила духу… Спасибі вам, що прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували синьомундирі!.. Ще там, за Каспієм, я зміг сказать, принаймні на сторінках щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфірмації я не зламав. Ті десять літ пройшли повз мене тінню, не залишивши й малого сліду в моїй душі. Так, я постарів і підупав здоров’ям тіла. В душу ж я не впустив ні сумніву, ні каяття, ні розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слід, поговорив… І все ж, признаюсь, як на духу, кати мої мети своєї не досягли!.. Писать мені заборонили — а я писав. І малював! І думав про Україну, про мій народ, зневажений царем і панством!.. Отже, — передихнув, — не варто тратить сили на славослів’я. Думаймо про те, для чого прийшли на світ, про тих, чия недоля нам ніби цвях, забитий в серце!..

Зигмунт перезирнувся з Яном, і той сказав:

— Є люди й тут, Тарасе, які так само мислять… Ми познайомимо тебе, — як схочеш, — з ними…

— А хто вони?

— Ну… Чернишевський, Добролюбов…

— Із “Современника”? — спитав Тарас.

— Так.

— Спершу зроблю візити своїм катам, — нахмуривсь, — а вже тоді… Десь при нагоді… Я й досі ще під наглядом.

— Розумно, — тихо сказав Станевич. — А чом це ти, Василю, так посміхаєшся? — спитав зненацька Білозерського. Шевченко став розважливим…

— Біда навчить, — сказав Тарас. — Та й одинадцять років я не проспав — промислив!

— І все ж… Ми вперше стрілися після таких суворих випробувань, із деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив…

— Я вірю їм. Це браття, — сказав Тарас.

— А я? — ударив себе у груди, — Можливо, я…

— Ти — з ними, отже, зі мною теж.

— Тебе збагнути важко, — сказав Василь. — Ти не такий, як ми, як всі…

— А може, ми заспіваємо? — обняв Тарас товариша. — Я так давно вже не співав із друзями!..

— Панове, в нього голос!.. — зрадів Василь. — Ви б чули, як він співав иа свайбі в сестри моєї та Куліша!..

— Було колись… — зітхнув Тарас. — Тепер не той вже голос…

— Куліш те саме мовить, — сказав Василь.

— Коли він чув? Ми ж ніби ще не стрічалися.

— Про вірші, що написані після арешту, він так сказав.

Запала тиша. Першим її порушив Лазаревський.

— Дурні слова, Василю, того не варті, щоб їх повторювати, — сказав сердито.

— Вибач мені, Тарасе, я ненароком… Зірвалось якось із язика…

— Ти сам такої ж думки? — спитав Тарас.

— Як прочитаю, тоді скажу. Панько змінився дуже. При ньому ти, будь ласка, держи язик на прив’язі…

— Що, донесе?

— Ні. Ви, як стій, посваритесь. Він став такий дражливий. А нам, Тарасе, треба триматись гурту…

— Що ж це ми не співаємо? — спитав Станевич. — Зигмунте, оскільки ти з Волині, розпочинай!

— Нехай Тарас. Я можу лише підтягувати. Тарас був вдячний Янові, що він повів розмову на іншу тему. Вірші йому боліли. Писані в тяжкій біді, вони були, як бідні діти матері, дорожчі тих, що вихлюпнулися з його душі на волі. Та й скільки їх він прочитав, отой Панько!..

— Тарасе, ту, про зіроньку, — просив Василь.

— “Ой хмелю…” — вставив слово й собі Михайло.

— На Мангишлаці в мене лишився друг, який любив співати такої пісні, — сказав Тарас. Помовчав, згадав Іраклія біля флагштока й почав широко, вільно:

Ой матінко, чорноморець

Вивів мене босую на морозець…

…Бог свідок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок назад… Ні, цілих три!..

У Нижньому він “подружив” з поліцією, точніше, з Лапою, тамтешнім поліцмейстером, й не мав із нею клопоту. А потім була дорога, Москва і знов дорога, вчорашній день… Сьогодні ж мусить йти на побачення до обер-поліцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там є землячок — сам управитель канцелярії! — його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького, з яким вони зустрілися оце в Москві, не міг настроїтись на бравий лад. Так ніби він щось відчував для себе зле. Довго валявся в ліжку, снідав. Михайло вже давно побіг у справах, і він був сам собі господар, ніхто його не квапив, не підганяв. І все ж — куди подінешся! — вдягнувсь і вийшов з дому. Місто за ніч зсіріло, зблякло. Брудні калюжі, стіни в рудих патьоках, люди якісь похмурі, заспані… Ба, навіть сонце вигулькнуло було з-за хмар і знов пірнуло в сиву їх клубочінь… Дув вогкий вітер, мружив надльодну воду в Мойці…

Звернув сюди, звернув туди — хотілося втекти кудись, принаймні зайти на іншу вулицю, на інший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про неминучість цього візиту. Всує! Душа його впиралася й волала пробі… Змусив її притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-біч і рушив прямим шляхом. Чим швидше він відбуде це препаскудне дійство, тим менше вистраждає його душа!

Мокрицький мовчки вказав йому на крісло. А дочитавши якийсь папір, звів важко карі, як в Аполлона, очі й спитав байдужим голосом:

— З ким маю честь? І по якому ділу?

— Шевченко я… З’явився, бо велено було мені…

— Шевченко? Тарас Григорович? — перепитав Мокрицький з подивом, й лицем його пройшла легка судома. — Даруйте, я не впізнав… — підвівся. Проте руки не подавав.

Тарас також схопився з крісла.

— Сидіть, сидіть, — спинив його господар. Сів сам. Схопився знову й подав, нарешті, руку. — Брат написав мені про вас… Де зупинились?

— На Мойці, в домі графа Уварова.

— В самого?

— Ні, в управителя, Михайла Лазаревського.

— А-а, знаю. Милий чоловік!

— Оце прийшов…

— Ви знаєте, потрібно буде з’явитися і до самого графа Шувалова, сиріч до обер-поліцмейстера. Тарас зітхнув.

— З’явлюся… Коли?

— Про час і день я повідомлю… Тільки… я вам порадив би зголити вашу чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледів у ній протест…

— Стрілецький бунт? — спитав Тарас.

— Ви ж знаєте, що бороди у нас не в моді…

— Добре. Зголю крамольну, — з усмішкою сказав Тарас, підводячись. — Носив без злого умислу…

Іван хутенько вийшов із-за стола, провів його аж до дверей.

— Моя дружина хоче на вас хоч глянути, — сказав неофіційно.

— Землячка теж?

— Зі Свічок.

— А-а, я їх знав, бував у них…

— Я повідомлю, коли вас зможе прийняти граф, — подав Мокрицький руку.

На восьмий день, поснідавши чим бог послав, Тарас почав натягувати на себе фрак, — як в Оренбурзі, Федорів! — щоб нанести візит сіятельному наглядачеві, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалі не впізнавав себе без звичної вже бороди. Ще добре, що не звеліли зрізати й крамольні вуса, оскільки в них біліла густа солдатська сивина й виказувала, що Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а скорше, кола пекла, в які попасти легко, а вирватися із них щастить не кожному з малих й великих грішників. Фрак був тісний, та досвід із мундиром зробив своє, і рядовий Шевченко, як названо його в цидулці, невдовзі був готовий зробити другий печальний крок у напрямі свого минулого життя-буття. Найбільше його кольнуло те “рядовий Шевченко”… Хоч відставний, та все ж солдат, а не художник. Виходить, він не вирвався назовсім із солдатчини, лише додав до “рядового” благословенне, та все ж гнітюче слово “одставний”.

Його зустрів Мокрицький і, привітавшись, — руки при людях знов не подав, — провів до графа у кабінет. Сам тут же вийшов.

— А-а, рядовий Шевченко!.. — всміхнувся обер-поліцмейстер, ще зовсім молодий генерал. — Сідайте, прошу. Як вам у Петербурзі? Вже звикли?

Тарас присів на край стільця.

— Ходжу та все милуюся, ваше сіятельство. І згадую…

— Згадати є що, мабуть? — примружив очі генерал.

— Було всього…

— Чим думаєте зайнятися?

— Гравіруванням.

— Ви ж живописець начебто?

— За десять років служби…

— Так, так… Сумна історія… Прошу вас, будьте стримані. Ви прощені, і вам дозволено жить у столиці, проте… такий наказ, — розвів руками генерал, — під поліцейським наглядом. Ми постараємось не набридати, але ж і ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не було причини нам зустрічатися. Принаймні тут… — всміхнувся. — Радий був познайомитися!..

Тарас устав, вклонився і мовчки вийшов, Біля дверей його чекав Мокрицький.

— Ну як?

— На диво, мирно погомоніли, — сказав Тарас. Іван розплився в усмішці. Напевно, тут без нього не обійшлося. Не кожного приймають так у кабінеті самого обер-поліцмейстера.

— Маруся жде. Зайдете? Це зовсім поряд…

— Дякую. Зайду, — не змусив себе упрошувати. — Шувалов, хоч і ввічливий, та поліцейський… Навіщо він сказав мені про нагляд!.. Тепер усі здаватимуться…

— У цьому вам і відповідь. Аби завжди і всюди ви пам’ятали: стежать! Страх — зброя влади…

Справді, землячка ждала його й хотіла йому зробити хоча б малу приємність — вдяглась у все вкраїнське й наготувала вкраїнських страв. А гарна ж була яка!

Не стримався і, замість ручки, як тут годиться, поцілував у теплу пружну щічку.

— Де ви викопуєте таких жінок! — оглянувся на чоловіка. — Ти, Максимович, Семен…

— Якби я знала, що нежонаті, заждала б вас… — всміхнулась ясно жінка. — Бо мій Іван не бачить…

— Та бачу, бачу, серденько! — обняв Мокрицький жінку, й Тарас подумав: добре, що не пішла за нього в Нижньому Тетяся Піунова!.. Воістину, немає зла, щоб на добро не вийшло…

— Іване, ти піклуйся гостем, — викрутилася. — Проси до столу…

— Спершу омити маю руки, — сказав Тарас. — Я ж був…

— Тарасе, ви невиправні! — мовив на те Мокрицький з посмішкою. — Він тільки що порозмовляв із графом… — додав, аби й дружина їх зрозуміла.

— Толстой теж граф… — сказав Тарас. — Із обер-поліцмейстером!

— Казала ж я тобі, Іване, не влазь у це негарне діло… — підтримала його Маруся у свій, жіночий спосіб.

— А хто б тоді зустрів його по-людськи? — кивнув на гостя. — Шувалов, може? Знаєш, які у нас там звичаї, який народ!..

— Покваптеся! — зітхнула жінка скрушно. — Бо все холоне… Любите ви пампушки, вареники?

— А де вони?!

Жартуючи, помили руки й сіли за стіл, накритий вишитим півнями обрусом…

Найтяжче йому було ступити останній крок, зробити який впросила його графиня Анастасія Іванівна, їй він не міг відмовити.

Одягши знову Федорів тіснющий фрак, пішов туди, куди його привезли казенним коштом з Києва у квітні сорок сьомого. Ще й, мов на сміх, замало не того ж дня. Цей збіг обставин скрашував йому візит, принаймні бачив у тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такій годині князь буде в себе у кабінеті й чекатиме його… Ну, це вже трохи з “шарму”, що Долгоруков його чекатиме! Йому лише сказали, точніше, передали графинею, що зводять його прийняти о цій порі. І все ж ішов, як на заріз, все уповільнюючи ходу.

Де Мойка злилась з каналом, він ледь було не повернув голоблі й не втік кудись на набережну Неви; уже скресала крига і нуртувала важка і чорна, як ніч, вода. Примусив себе піти в бік Ланцюгового хиткого мосту через Фонтанку.

Ще здалеку побачив той будинок, і ті ворота, і той парадний сіренький вхід, в який ввійти так легко, а вийти… Ні, сьогодні його ніхто не стане затримувати чи не пускати — своє відбув, — а все ж, а все ж…

Фонтанка також здибилася, взялась горбами, тріщинами та ополонками… Згадав, як він два тижні тому чкурнув бридливо звідси, й лише зітхнув. Що на роду написано, того, як видно, не обминеш…

У дверях, вже всередині, його спитав синьомундирий вартовий, до кого йде. Почувши, що до князя, він мимоволі виструнчився.

Вас ждуть, — спитав, — чи ви самі?

— Домовлено. Шевченко я…

— Проходьте!

Ті ж парадні сходи, і дзеркало, й пастушки… Боже милий, невже минуло аж одинадцять літ!.. Та ще яких!.. Він тут тоді проходив — чубатий і молодий, а зараз — дід… Ще й ноги тягне сходами… Проте живий, з не зламаною душею, такий, як був!..

— Заходь, заходь… — звів очі на нього князь. — Шевченко?

— Так, ваше сіятельство.

— Тобі було достатньо десятка літ, щоб зрозуміти хибність того шляху, яким пішов? Дивись мені, Шевченко!.. Як тільки щось, знов одягнеш мундир солдата. Або… Ти чуєш далекий дзвін? То голос Петропавловської. У ній тобі завжди знайдеться місце, як візьмешся знов за своє! Збагнув?

— Так точно.

— Добре… Із Петербурга рік ні ногою!.. Ясно? Тепер гуляй. Я сподіваюся, що на Неві приємніше, ніж на Уралі!.. — пожартував.

Тарас злегка вклонився і з миром вийшов.

Аж за Фонтанкою згадав наказ не виїздити рік з Петербурга. То не впускали, іроди, а нині вже не випускають! Драма, чи пак трагедія, переросла в комедію!.. Театр життя… І в ньому нам відведена нікчемна роль маріонеток, німих ляльок!..

…Два місяці не міг ніяк узятись за роботу. Ходив на виставки та в Ермітаж, уроки брав у Йордана, замовив мідну дошку, а діло ані з місця. Художник без майстерні, що птаха без гнізда… І знову йому прийшла на поміч його свята заступниця… Він розповів свою біду, вона уважно вислухала й пообіцяла допомогти. Тим паче, він у неї з графом на поруках і має, власне, жити в одному домі з ними…

Йому дали кімнату в будинку Академії, ба, майже дві! Кімнату з антресолями, де можна спати, їсти, писати вірші, бо сам собі в своїй господі!.. Вперше… В сорок чотири роки!..

Ходив по тій кімнаті, вслухаючись у власні кроки, й душа його роздвоювалася. З одного боку — радість, а з другого…

Він на поруках… Вільний, а на поруках! Так, ніби пес на прив’язі, а ця майстерня — будка… Вікном у сад. Маленький, проте зелений. Якась пташина цівкає. І видно небо, хмари… Жаль, що не буде сонця, та то пусте… Вже має де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре… Найперше йому потрібен робочий стіл. Отут, звичайно, біля вікна… Якийсь стілець, щоб сісти, і ще один — прийняти гостя… На антресолях, щоб спати, ліжко… І стіл також… Ой, скільки всього потрібно!.. А що було б, коли б приїхав з жінкою?.. Химерна штука — доля. Гадаєш іноді, що повернулась до тебе спиною, аж то — лицем…

— Куди нести? — почулось у коридорі.

— Сюди, сюди!.. — поспішно озвався Федір, служник майстерень, теж відставний, старий солдат.

Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, і відчинились двері.

— Чи тут живе художник Тарас Шевченко? — з’явилася у них широка усмішка його нового друга і земляка — художника Честахівського.

— Тут, Грицю, тут!

— Я чув, що в тебе нема стола для праці…

— Таки нема.

— Несіть сюди! — гукнув Грицько у коридор і розчинив рішуче двері.

— Диванчик теж вам не завадить? — спитав Микешин, входячи вслід за столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас зустрівся в сім’ї Толстих.

— Приніс, то матимеш на чому сісти, — сказав Тарас, радіючи, що менше буде клопоту — при безгрошів’ї — з меблями. Десь купить ліжко — й матиме своє житло. Для праці є термометр, стінний годинник…

— Де ставити? — спитав Микешин, вносячи удвох з Григорієм свій подарунок.

— Мабуть, під ліву стінку…

— До столу ближче треба… — протяг Грицько. — Щоб гість із нього дістав спокійно чарку…

— Без чарки меблі тріскаються, — підтримав гру Михайло. Так звали скульптора. Тарас, аби не плутати із Лазаревським, вживав до нього більш прізвище, хоча воно було незвичне вельми.

— Я в церкві чув, що пити гріх, — дражнився.

— А ми з хрестом, з молитвою, — не угавав Григорій. Дістав з кишені пляшку й поставив її на стіл. — Зі входинами вас, дорогий Григоровичу!

Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кімнату, що тут була неподалік, Микешин з Честахівським пішли по закусь. Стомлено Тарас присів на ще міцний диванчик, торкнувсь стола долонею… Віднині тут його робітня… Як довго він до неї йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця благодать!.. Тепер він може жити, як заманеться, вставати хоч посеред ночі; нікому не звітуючи, ні в кого не питаючи, трудитись тут… І що найбільше гріє — він в Академії!.. Нехай не жрець, та все ж в самому храмі!.. Про це не смів і мріяти, коли бродив довкола форту чи нудив світом у тісняві брудних казарм… А може, це лише жорстокий солдатський сон?.. Ні. Він не знав Микешина та Честахівського, а сниться те, що знаєш, що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вікна, до сходів на антресолі… Вві сні не можна діяти на власний розсуд…

— Федоре! — гукнув у двері.

— Що вам? — озвався той.

— Ти є?

— А де б я дівся!..

— У тебе чарка знайдеться? — спитав, аби спитати.

— Було б що в неї лити…

Узяв чарчину й знову сів на диван. І Федір не міг йому наснитися… Гаряча хвиля радості хлюпнула в душу. Вільний!..

Тихенько, так, що й не почув, ввійшов Михайло Лазаревський. Вручив мольберт.

— Спасибі, — сказав Тарас.

— Це я, щоб ти живопису не забував… Що там? — кивнув на стелю-антресоль.

— Ще порожньо, як у пустелі… Знаєш, я тільки що злякався, чи це не сон…

— І треба ж так замордувать людину!.. — зітхнув Михайло скрушно. — Туди тобі потрібно ліжко, письмовий стіл, ще столик — для умивання, ну й два стільці, — вказав великим пальцем на антресоль. — Те я беру на себе.

— Спасибі! — обняв Тарас товариша. — Для мене це — що темний ліс. Як здумаю!..

— Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи… Сюди стільці… Якісь картини… А на вікно…

— Мені потрібне світло!

— Так зробимо, щоб кози ситі і сіно ціле. Можна легкі гардини…

— Ні, бог мені тебе послав!

— Та й ти не кимось посланий для нас усіх… Роби свою роботу, а ми свою, — сказав Михайло твердо, мов наказав.

— О, й гості в хату! — вбіг Честахівський. — Добрий у тебе нюх, — поклав на стіл пакунки, хліб. — Освятимо нову оселю батькову!

— А чи не рано, отче?

— Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не підступитись з чаркою. Знаю це по собі.

— А що? — сказав Тарас Михайлові. — Сей муж рече правдиво, й гріх буде не послухатися його поради.

— Згоден, — всміхнувся Лазаревський. Із посудом й стільцем, притиснутим до боку, ввійшов Микешин.

— Здрастуйте!.. — кивнув він Лазаревському. — О! Ви мольберт вже принесли, а я збирався…

— Чим я віддячу вам, мої сердечні други! — радів Тарас старанням товаришів.

— Не потерпай. Ми не задарма, — мовив йому Григорій. — Хочемо на новосіллі випити!

Жартуючи, накрили стіл, вмостилися довкола нього, випили по першій чарці за щастя в домі цьому. Й не згледілись, як перейшли на інші теми. Нині боліла всім найдужче воля для покріпачених. Щоправда, різні люди від неї ждали для себе різних наслідків. Пани — одних, селяни — зовсім інших. Десь угорі, біля царя, варилося поволі діло, а по імперії повзли чутки, утворювалися комісії та комітети, — таки з панів! — і кожен, хто брав слово, — все ті ж пани, — відстоював свої добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянські бунти, й влада гасила їх, як завжди, людською кров’ю…

— Не зможу я спокійно жити, поки брати мої в неволі! — сказав Тарас Микешину, який радів, що він, нарешті, матиме у цій майстерні спокій. — Це підло!..

— Чим ми можемо допомогти?.. — розвів руками скульптор.

— Коли усі мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що він ухопиться за сокири — й сторіками поллється кров!

— Тихіше… Ви ж під наглядом… А тут будь-хто підслухать може у коридорі… — спинив його Микешин, що жив на третім поверсі.

— Ай справді, ти б, Тарасе, пошанувався, — сказав Михайло Лазаревський. — Гарячим серцем не підсобиш, тут треба тільки розум…

Григорій мовив скрушно:

— Вже й хата є, а ви лихий, Тарасе… Радіти б слід!

— Радіти? — спитав Тарас. — Я, справді, тішусь хатою… Бо свій куток… Та що мені робити в ньому?

— Як що? Писати та малювати!

— Який художник з мене — я знаю й сам. Три місяці ось байдикую… А щодо віршів та повістей… Дістав листи з кишені й поклав на стіл.

— Від кого? — спитав Григорій.

— Можеш читати вголос!

Григорій так поволі та обережно виймав з конверта аркуш, що він не витримав — схопив листа і прочитав одразу суть, найголовніше в ньому:

— “Я обіцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твір. Виконую свою обіцянку: я не раджу Вам друкувати цю повість. Вона незрівняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лірик, елегіст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепні…” Ось так, панове, з повістями!… — зітхнув Тарас.

— І хто ж це пише? — глухо спитав Михайло Лазаревський.

— Аксаков. Це тобі не жарти… На прозі він, як кажуть, собаку з’їв…

— Та плюнь ти, батьку! — гнівно гукнув Григорій. — Що там він розуміє!..

— В листі високо ставиться твоя поезія… — несміливо хотів утішить Лазаревський.

— А другий лист — про неї, — сказав Тарас. — Від Куліша… Запала тиша. Куліш у цьому ділі для них був визнаним авторитетом.

— То ось що пише мені, панове, Пантелеймон: “Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою…”

— Якась мана… — озвався Лазаревський. — Це пише тобі Куліш? Тарас подав йому листа.

— Його рука…

— Мо’, блекоти об’ївся, коли писав? — сказав Григорій, схоплюючись.

— Ні. Скільки ми знайомі, Пантелеймон напоучає і що, і як мені писати. Для нього я ще й досі темний, простий мужик…

— А ви згадайте, як приймає вас Петербург, — сказав Микешин тихо. — Що говорилося про вас на учті в графа, що відбулася на вашу честь…

— А раптом правду каже Пантелеймон?.. — спитав Тарас схвильовано.

— Порви й забудь! — гукнув Григорій. — Вірші, в яких кукіль з половою, не переписують, не вчать напам’ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив!

Підбіг, обняв Тараса й поцілував у хмурий лоб. Михайли його підтримали.

Велике щастя мати незаздрих, щирих друзів на цій землі!..

…У серпні добра доля, що поверталася і так, і сяк до нього, послала ще одного із давніх друзів-братчиків.

Тарас трудився саме в своїй уже обжитій майстерні-хаті в Академії, коли ввійшов ставний, високий чоловік і, зупинившись біля дверей, сказав:

— Здоров, Тарасе…

Як не вдивлявся — не впізнавав. Здавалось, ніби бачив цей лоб, цей ніс і губи, в яких блукала усмішка…

— Не признаєш?

— Пробачте, не пригадую…

— А ще казав, що будемо укупі жити…

Дивно, і голос чув, і рухи рук знайомі… Життя його так кидало й стількох стрічать доводилося, що, певно, вже всі люди не поміщалися в його сердешній пам’яті.

— Хто ж ви такий, добродію?

— Микола Костомаров…

Це ж, справді, він!.. Заплакавши, Тарас підбіг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцілував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знімав маленькі окуляри.

— Змінився й ти, Тарасе…

— Як не дивлюсь у дзеркало, то ніби й ні. Лиш притомився трохи…

— Мені прийшлося тяжко у Петропавловській. За рік отой постарів на десять літ… А потім жив у Саратові…

— Жаль, я тебе там не застав!

— А я приїхав у Нижній Новгород, — тебе ж таки побачити, — а там мені і кажуть, що ти подався у Петербург.

— Тепер звеліли звідси не виїздити аж цілий рік.

— Чому?

— Не знаю. Мабуть, цареві журно буде, як відлучусь.

— Ти все жартуєш з царствуючими особами!.. Забув свій “Сон”?

…Обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога…

— Мені цей “жарт” і новий цар ніяк забуть не може, — зітхнув Тарас. — Аж двічі моє ім’я викреслював зі списку амністованих. Образив матір, каже!..

— Воно таки…

— Не матір, а царицю!

Помовчали. Микола сів на диван, а він ходив майстернею, уговтуючи гіркі ще й досі спомини.

— Не муч себе, — сказав Микола тихо. — Минулося, і слава богу…

— Минулося? — перепитав. — А хто живе під наглядом і на поруках? Ні, не художник! А відставний солдат Шевченко! Як сказано в усіх паперах…

— Тобі хіба не все одно? Аби на волі…

— Воля!.. Поет не може себе відчути вільним, коли народ в неволі. Або тоді він не поет!

— Тарасе, ти нагадуєш мені одного чоловіка, — зняв окуляри Костомаров.

— Кого?

— Миколу Чернишевського.

— Ти з ним знайомий?

— Близько. Він із Саратова.

— Станевич та Сераковський мене хотіли з ним познайомити, ще в перші дні… А потім якось…

— Завтра я маю бути в нього. Підеш зі мною?

— Треба, — сказав Тарас. — По власних норах сидячи, ми не добудем волі.

— Він теж за те, щоб всі гуртом. Цікавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодія…

— Виходить, ми знайомі?! — зрадів Тарас. Він не любив нав’язуватись, іти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його “сердечний друг” Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзі з Астрахані, у Петербурзі не побажав прийняти, оскільки вже збирався… сідать обідати.

— Не знаю, чи доходили його статті в оту закаспійську Тмуторокань, а я твої поезії йому читав, розказував, який ти є і що ти значиш для України.

— Бувало, що й доходили, — сказав Тарас. — Здається, у “Современнике” читав його чудові “Нариси гоголівського періоду російської літератури”…

— Тоді сам бог велить вам стрітись і побалакати! — сказав Микола весело. — А поки що ходімо десь пообідаємо. Коли б ти знав, який я радий нині!.. Без тебе, правду мовлячи, усі ми тут почувалися, немов без батька діти чи тіло без голови… Пройдемося вдвох Петербургом!..

— А де Гулак Микола, наш побратим? — спитав Тарас.

— Сидів три роки у Шліссельбурзькій, а зараз живе в Пермі, під поліцейським наглядом.

— Дісталося йому, сердезі…

Вийшли в залите сонцем місто, на набережну Неви.

— Ще трохи помордують царі народ, — сказав Тарас задумливо, — й мовчатимуть хіба одні ці сфінкси… Закінчується пора мовчання, гряде час дії!..

Коли почув на другий день, що їдуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект і той будинок, де він учився й жив у Ширяєва, де довго й тяжко марив своєю волею.

— Стій! — зупинив узятий на Васильєвському екіпаж. — Ми тут зійдем… Розплачуючись, Микола глянув з подивом і запитав:

— Задумав спершу зайти до бога, а вже тоді до Чернишевського?

Храм Володимира, біля якого вони зійшли, за двадцять літ нітрохи не змінився, все, як було… Хіба дерева виросли…

— Тут поряд я, ще кріпаком, шість років жив, працював і вчився в одного маляра…

— Цікаво. Де?

— Он, бачиш, той будинок… І на горищі мале віконце…

— Тяжко тобі було?

— Та вже ж не з медом… Правда, ішов сюди і звідси весело. Сюди — від пана, із козачків, а звідсіля — на волю і в Академію!.. І досі жаль мене бере, — всміхнувся, — що я три дні, вже вільним, був кріпаком…

— Не знав?

Кивнув і рвучко пішов у бік Стременної, якою — мимо церкви — був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.

Він одчинив їм двері, так ніби ждав когось до себе.

— О! Костомаров! — вигукнув. — Заходь, заходь, Івановичу…

— Я не один… Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..

— Справді?! — зрадів господар. — Здрастуйте! — подав привітно руку. — Я чув, що ви приїхали, й чекав нагоди…

— Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного… — почав було якусь розумну думку Костомаров.

— Ти знаєш: я під наглядом, — сказав Тарас, не давши йому її скінчити.

— Прошу, прошу до кабінету! — втрутився Чернишевський. — У мене Сераковський… І ми в розмові саме торкнулися таких питань, які найкраще знає Тарас Григорович…

Зигмунт підвівся, виструнчився.

— Не пнися так, мосьпане, — штрикнув Тарас його під бік, — бо всі ми тут рядові.

— Хто зна, хто зна… — всміхнувся той у пишні русі вуса.

— Прошу сідати. Ми ось, — повів розмову Чернишевський, — із паном Зигмунтом не помирилися в одному пункті…

— Дозволь мені сказати! — схопився знову Сераковський.

— Будь ласка…

— Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.

— Як ставляться у вас в селі до шляхти?

— Ненавидять.

— Що я казав! — всміхнувся Зигмунт переможно.

— А до панів, які свої, вкраїнці? — спитав Тараса Чернишевський.

— Ненавидять.

— Проте не так, як шляхту?

— Ще більш.

— Чому?

— Бо ці свої, із козаків, що продалися цареві, шляхті.

— Отже, не в тому суть, що ті поляки чи українці, а що пани?

— Звичайно.

— Неправда! — крикнув Сераковський. — Він це навмисне каже, щоб підіграти твоїм думкам.

— По-перше, я не знаю його думок, — сказав Тарас розважливо, — по-друге, ти — за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.

— Чудово! — відкинувся в своєму кріслі Чернишевський. — Я так і думав… Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвідчив, так би мовити, із перших уст. Він сам, я знаю, був кріпаком.

— Ну, добре… — сів Сераковський. — Проте скажи, Тарасе, чому в твоїх поемах б’ють не своїх, а все поляків?

— Шляхту! — сказав Тарас. — Б’ють тих, хто прагнув огнем і мечем тримати у неволі козацьке наше плем’я. На Запорозькій Січі, як кажуть нам літописи, були й поляки.

— Правда, — підтримав Костомаров. — Татари навіть. І росіяни…

— Їх що єднало? — рвучко подавсь до нього Чернишевський.

— Жага до волі! — палко сказав Тарас.

— Ось ми й дійшли до головного, — зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. — Жага до волі може з’єднати всіх. Ні віра, ні національність не здатні стати на перешкоді! Спасибі вам… — торкнувся руки Тарасової. — Сократівно! — гукнув, ураз прислухавшись до кроків за дверима. — Зайди і глянь, будь ласка, який в нас гість… Тарас Григорович Шевченко!

Ввійшла гарненька жінка, з очима, як в газелі.

Тарас підвівсь і ґречно поцілував їй руку.

— Ми ждали вас уже давно, — всміхнулася. — Коли повірити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу — діоскури, Поллукс і Кастор…

— Тільки що було тому підтвердження, — всміхнувся Костомаров.

— Будь ласка, Олю, чаю, — сказав господар лагідно. Провів її ласкавим, довгим поглядом. Тоді зітхнув…

— Єдиний твій, Миколо, великий гріх… — озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. — Не дай господь, щось станеться, як жити їй з малими дітьми…

— Я попередив її про це, коли просив руки, — сказав серйозно Чернишевський.

— І не злякалася? — спитав Тарас.

— Як бачите…

— Бувають же такі жінки!

— Ви, певно, неодружені?

— Ніхто не йде за мене, — сказав Тарас. — Бояться ніби…

— Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! — запально мовив Чернишевський. — Ми ось з Миколою Івановичем ще у Саратові читали ваші вірші й захоплювалися могутнім духом, відданістю простим, робочим людям, своїй землі. Якби було можливо, я в дисертації назвав би вас як приклад служіння правді, волі, народові, якого душить подвійний гніт… А ось і чай!.. — всміхнувся. — Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш “Современник”?

— І нашу хату, — приязно сказала Ольга.

— Дякую. Не омину і те, і те!

— Нам є про що поговорити, — багатозначно мовив господар дому.

— Правда…

— Без мене тільки! Добре? — на грудях склав благально руки Костомаров, — Я хочу ще пожити у Петербурзі…

— То, може, й ви?..

— Ні, — різко сказав Тарас. — Я не люблю так ніжно Санкт-Петербург.

— Чудово.

— Ти в Тарасові не сумнівайся, — озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. — Він — криця…

В ніжних напівпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай…

…Те, що жага до волі, об’єднуючи, долає все, Тарас укотре впевнився, зустрівшись з негром Олдріджем. Ще на виставі, де Айра грав Отелло, він розумів найменший порух трагіка і, хоч не знав ні слова з мови п’єси, відчув душею, серцем, що це — Шекспір, і саме той, якого він любив давно й незмінно. Цей нефарбований, а справжній негр Отелло ще в першій дії всіх полонив, хто був присутній в залі, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що він, старий та сивий, вітав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб він прибув до віце-президента, бо там англійський трагік, покинув працю, поспіхом одягся в фрак.

Айра встав йому назустріч.

— Спасибі Вам за овації, — всміхнувся. — Я вчора Вас примітив і грав для Вас.

Катруся, що перекладала, аж посміхнулася.

— Це вам спасибі, Айро! — гукнув Тарас. — Ви грали так, що все в мені перевернулося. Живий Шекспір!

— Ви любите цього поета?

— Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармі навіть!

— О, ви військовий?

— Та ні. Мене, були, заслали…

— За що?

— Бо прагнув волі…

— Собі?

— Всім людям…

Айра обняв його. Одвів на вільний простір, зали й промовив сумно, з гнівом, що пробивався з суму:

— Я, брате, жив в Америці, де негри й досі ї рабстві, де на дверях театрів висять таблички “Собакам і неграм входити заборонено”!.. Я знаю, що таке неволя, дискримінація, сваволя тих, хто має гроші й владу!..

Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й він стрепенувся, глянув на друга з подивом:

— Це правда?

— Що?

— Що ви були також рабом?

— Аж двадцять чотири роки.

— А скільки ви були в солдатах?

— Ще десять…

— Тридцять чотири роки рабства!.. А волі?

— Десять…

— І ви за цей короткий час змогли не тільки стати поетом і художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвів руками. Олдрідж обняв його й поцілував:

— Як добре, що ми з тобою стрілися!..

— Я радий теж. Ти, Айро, мені як брат!

— І ти мені!

— В нас був колись чудовий звичай, у козаків, братання на все життя…

— О, ти козак? А що це?

— Люди волі, борці з усяким гнобленням, несправедливістю…

— І я — козак! — ударив Айра себе рукою в груди. — Ми — козаки!

— Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домі? Хочу намалювати твоє лице, на пам’ять…

— О’кей! Прийду. Ось Катя мені покаже шлях. Гаразд?

— І я, і я! — підбігла її сестра. — Ми вдвох підемо з вами!

— Куди це ви зібралися? — спитала господиня.

— Тарас Григорович малюватиме Айру, — сказала Катя. — Можна нам подивитися?

— Звичайно, їм же без вас, сорок, не обійтися… Панове! Всіх прошу до столу!

— То я чекатиму на тебе, Айро, — сказав Тарас.

Актор кивнув, засяявши разком зубів.

Прийшов Микешин, ще хтось, і всі бажали бачити й вітати гостя з Англії, Отелло в плоті й крові.

За кілька днів у супроводі двох юних леді Олдрідж прийшов до нього. Ледь привітавшись, оббіг майстерню і “кабінет” на антресолях, погмикав, щось пробурмотів і запитав:

— Ти тут і живеш? Чи в тебе є квартира?

— Нема. Це все.

— Як видно, ти благородніший, ніж я гадав… Коли митець і в старості живе, як ти, у нього совість чиста!..

— Совість — душа митця. Нема її — він мертвий, — сказав Тарас.

— А тут довкола не твій народ?

— Ні, мій далеко звідси, на півдні…

— Й мій на півдні… Ти, мабуть, чув про Африку?

— Так.

— Там народ мій, брате…

Він спохмурнів, замислився, а далі тихо-тихо завів якусь тягучу й печально-рідну пісню. У ній було щось схоже на український мелос, на ту журу, що співом сплива і в нас з душі народу…

— Айро, — сказав Тарас, як гість замовк, — ти знаєш, у нас пісні подібні!.. Ось геть така…

Ой не шуми, луже, зелений байраче!..

Не плач, не журися, молодий козаче!..

Молодша леді схлипнула, й Тарас замовк.

— І справді… — промовив Айра вражено. — Де ви, де ми, а схожі…

— Біда в усіх однакова… людська біда… — зітхнув Тарас. — Ну, Айро, до праці час. Ударимо об землю лихом і-за труди!.. Сідай отут. — Подав стілець, — Ви, дівоньки, тут, на дивані… А я до столу ближче…

Айра сів на стілець, набрав значної пози, так ніби він принаймні був полководцем, і підморгнув маленьким леді. Ті усміхнулися.

— Не дмися так… — сказав Тарас.

— Я хочу бути схожим на короля!

— Навіщо воно тобі?

— Аби мене боялися, як королів.

— Не буде діла, Айро, лице розумне в тебе…

Він так зітхнув, що юні леді пирснули і повсідалися з ногами на дивані, чого собі не дозволяли вдома, їм явно тут подобалося.

Тим часом Олдрідж набрав нового образу. Він став таким печальним і розчарованим, що сум стікав, здавалося, його лицем…

— Ти можеш, братику, побути сам собою? — спитав Тарас, вже гніваючись.

Актор удав, що геть злякався, і вмить зробився іншим. Це вже сидів зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тільки міг, і через те комічний теж.

Дівчатка реготали, а маляреві вривавсь терпець.

— Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..

— О’кей!

І справді, він присмирнів, замислився… А за хвилину-другу спитав трагічним тоном:

— А хоч співати можна?

— Та вже співай!.. — дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брів, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, і слухав голос його душі, де зрушилося, перемішалося ледь не півсвіту. То він співав гортанно, аж ніби якось трубно, сумні пісні, то розправляв широкі плечі, зблискував вирластим оком, і пісня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволі гасла, гасла й знов оживала ніжним, сумним романсом…

— Айро! — спіймав Тарас себе на тому, що не малює, — Я так не можу… Сльози мені роботу застують…

Тієї ж миті Олдрідж схопився, скрикнув, ніби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тіло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потік, підхоплював усе довкіл, примушував єднатись з ним. Дівчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас відчув, як ноги рвуться піти в танок!..

Тут Айра враз спинився, впав на стілець і вдав, що знов позує, що то й не він допіру чинив таке шаленство в майстерні of the artist , як називав Шевченка, оскільки був неспроможний вимовити його ім’я.

Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потім вже й впівголоса заводив котрусь пісню з тих, що любив, і Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодій. Він схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечірню пісню мамину…

Таким його й намалював. Був певен, що це і є він справжній. Сумний і добрий Айра, великий негр, що став йому як рідний брат, Отелло в плоті й крові…

…Ні, не такою бачилася йому прийдешня зустріч із Кулішем! Його листи у Нижній і в Петербург із хутора біля Борзни, а потім і з Брюсселя пронизані були чуттям братерства, думкою про спільне діло… Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якісь ознаки цих перемін… Як не просив Тарас Панька приїхати до нього в Нижній Новгород, — хоча б на день! — не захотів, пославшись на те, що їхня зустріч зашкодить справі. Щепкін не побоявся, а він — бочком, бочком — і гайда на Україну, а потім далі…

Почувши від Семена, що друг його Пантелеймон у місті, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обійняти його й дружину милу, якої він не бачив після весілля, де був не ким-небудь — боярином!..

Із передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, і щось здавило в горлі — аж стало важко дихати. Пантелеймон!..

— Хто там прийшов? — з’явилася у дверях пані, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора біля Борзни.

— Не кажуть… — знітилася служниця.

— Чи ти царівна, чи королівна?.. — спитав Тарас так, як питав у неї колись давно в Мотронівці.

— Тарас… Тарас Григорович?! — схопилася вона рукою за одвірок.

— Я, серце, я!..

Обняв її, поцілував, відчувши смак її сльози.

— Ой, що вони зробили з вами!.. — скрикнула і заридала.

— Нічого… Просто давно не бачилися… — втішав, немов маленьку. — Я ще міцний… А голову то притрусило снігом…

— Чого це ти розплакалася? — ввійшов Панько. — Набридло!..

— Дивись який, — сказав Тарас. — Таку дружину має, ще й вередує!

— Хто це? — нахмурив грізно брови Пантелеймон. Він не змінився майже, хіба що став поважнішим.

— Боярин твій.

— Невже Тарас?..

— А то ж яка личина! — ступив до нього й тричі поцілував. — От ми й зустрілись, брате!..

— Цар безконечно милостивий, — сказав смиренно Пантелеймон.

Тарасові смиренність ця різнула вухо, та був такий щасливий зустріччю, що не звернув уваги.

— Ну, як там, як на Україні? — спитав обох. Куліш стенув плечима.

— Все, як було… — сказала Олександра. — Хіба що стало більше дівчат гарненьких… — глянула на чоловіка. Той спохмурнів.

— То це ж чудово! — виручив його Тарас. — Котрась моєю буде!

— Ти в Нижньому не одружився?

— Ні, Паньку. Й слава богу! Знайду собі таку, як сам, просту та бідну.

— З бідності не будеш хліба їсти… — сказав Куліш. І спохватився: — Прошу в світлицю, гостю дорогий! О, тут був цвіт громади, її душа й окраса!

— Варваро Яківно… — поцілував пухкеньку ручку Карташевської.

— Чого це ви, Тарасе, так рідко в нас буваєте? — примружила віясті очі. — Мо’, захопились кимось?..

— Вгадали. Звати мою любаску преніжно — Акватинта…

— Так ми й повіримо, що ви весь час у праці!..

— Варваро, дай же й іншим хоч привітатися, — спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. — Ну, як тобі Пантелеймон? — спитав тихенько.

— А хіба що?

— Вже з усіма встиг посваритись…

— О, й Вася тут! — зрадів Тарас.

— Не Вася, а… Василь Михайлович, — поправив його Куліш, що підійшов.

— Ну що ти, Пантелеймоне!.. — скривився Білозерський. — Для нього я до смерті буду Васею, і це моє найбільше щастя.

— Їй-богу, я… — почав Тарас виправдуватися. — Гадав, що ми…

— Не слухайте його, Тарасе, — прийшла на поміч Олександра. — Панько від того злиться…

— То не жіноче діло! — спинив її Пантелеймон. І до Тараса: — Вибач, коли не так щось мовив… Як хочемо, щоб нас сторонні поважали, то мусимо самі себе пошанувати… — Відвів його в куток вітальні, де не було нікого, й продовжив думку: — Надто вже ми прості, з усяким запанібрата!..

— Хіба це зле?

— Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусі та шапці-бирці.

— Правда.

— Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!

— Це нині навіть в моді, — всміхнувсь Тарас. — Та й, врешті-решт, не шапка вірші пише, а голова…

— Хто зна, хто зна… — протяг Куліш. — Твої останні вірші… Ті ж “Неофіти”…

— Що ти до них вчепився? — різко спитав Тарас. — Я довго так не писав поезій, що міг забути, як воно… Та й інші люди кажуть, що добра річ…

— Ти слухай, що я кажу, — похмуро спинив Куліш. — Ніхто тобі так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють і друзі, і вороги…

— Про ворогів, їй-богу, хтось набрехав, — сказав Тарас. — Ще й досі немає дозволу на видання хоча б старих поезій.

— Крім нас, — розвів руками, — усі, Тарасе, тут вороги!..

— Виходить, що вороги мене з неволі вирвали? — не скоро спитав Тарас. — А друзі за десять років не обізвалися до мене й словом?

— Мій лист тобі нашкодив би.

— Найперш — тобі?

— Мені також… Тебе спіймали волею, як рибу на черв’яка.

— Не будь смішний! Хто витяг мене з того болота, розжився тільки на неприємності.

— Я чув, що ти вчащаєш до “Современника”.

— То й що?

— Панаєв і Некрасов — мої смертельні недруги.

— У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас і в них один і той же ворог.

— Який?

— Твій “безконечно милостивий”!.. Куліш нахмурив брови і мовив скрушно:

— Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столиці… Встиглії тобі забити баки!..

— Ніхто мені не забивав, — сказав Тарас. — Згадай різдво у Гулака…

— Невже тебе нічому не навчила твоя солдатська каторга?

— Навчила… Краще бачити, де друзі, де вороги.

— То як же ти пішов з поклоном до Чернишевського!

— З поклоном? Я? — перепитав Тарас, обурившись. — Цареві й то не кланявся!”

— З двох зол ти вибрав гірше — семінариста .

— Я вибрав — друга по боротьбі, захисника знедолених, який торує безстрашно шлях…

— На каторгу, — не дав йому домовити Пантелеймон.

— А ми хіба не ним ішли у молодості? — спитав Тарас, помовчавши.

— Були дурні.

— Ні, Паньку, чесні й совісні!

— За що усім нам знівечили життя…

— “Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?” Хто це сказав? Рилєєв!

— А де вона, свобода? — спитав Куліш зловтішно. — Ми в Києві чи в Петербурзі?

— Коли жадають волі, за неї йдуть на муки й смерть — вона прийде!.. Тут є якась не знана нам закономірність…

— Нам мало так зосталось жити.

— Народ безсмертний!..

— Можна і нам до вас? — прийшли Варвара Яківна і господиня. — Ми їх ждемо, ми нудимося без компліментів; вони ж собі бесідують!

— Варваро, тут не жіноче діло, — підколупнула пані Кулішиха. Як видно, в них з Пантелеймоном немає миру й злагоди.

— Хто прочитав оповідання Марка Вовчка, сиріч Марії Олександрівни, той впевнився, що всяке діло жінкам під силу, серденько, — сказав Тарас.

— Ви не один закоханий в пані Маркевич… — багатозначно мовила Варвара Яківна й зиркнула на Куліша.

— Я — особливо, серденько.

— Чому?

— Бо ще не бачив її саму, а тільки душу — ніжну й за всіх скорблящу…

— Тілом вона ще ліпша, — хмикнула. — Принаймні так вважають чоловіки…

— Напевно, стіл уже накрили, — заметушився Пантелеймон. — Сьогодні в нас такий-бо гість! Не гріх по чарці випити. Не виділися дванадцять літ!..

Вже за столом, піднісши руку з чаркою, ударив найболючіше.

— Панове, прошу випити за нашого Тараса-воїна, що повернувся з далеких меж держави по доброті царя-отця! Тепер ми в змозі, — дякуючи таки ж цареві, — не тільки так писати, як то велить нам совість, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки мені сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу…

— Паньку, побійся бога! — мовила його дружина.

— П’яненьку навіть музу, — підвищив голос, — найкращого з поетів наших усіх часів. Хай вибачає за ці слова, бо мовлені вони єдино, щоб наш народ звеличився…

— Для цього конче треба принизити його окрасу? — спитав Василь.

— Я все сказав, — велично закінчив тост незрушний Пантелеймон. — За гостя!

— Він заздрить вам, як заздрив колись Сальєрі Моцарту, — шепнула, цокаючись з Тарасом, пані Карташевська. — Й від того дужче й дужче втрачає глузд…

— Жаль… Він талант!.. Усе, за що не візьметься…

— До дна, до дна! — гримів господар, змушуючи всіх пити так, як він бажав…

…Не тільки кажуть, світу, що у вікні. Допоки Куліш вагався й вередував, Кожанчиков віддав складати новий “Кобзар”… І тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармів — наклав ведмежу лапу. “Підбурлива його поезія. Заборонити!..” Оце тобі цар-батечко й ласкаві його опричники!.. Так, ніби клятий Микола-Тормоз і не вмирав, а й досі благополучно царствує. Достойний син катюги батька!..

Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, — гроші. Як добре, що він не взяв їх у видавця і не потратив! Кліпав би тепер очима…

А потім душу виповнила липка журба. Не сподівався, що імператор його зустріне, як рідний брат, і все ж гадав, що вірші йому дозволять видати. Хоч ті, які були друковані й допущені колись цензурою. Аж ні!.. Михайло Лазаревський звістив йому невдачу і, не знайшовши, чим утішити, подався геть…

Різець валився з холодних рук. Надворі гуляла рання віхола, й з вікна нещадно дуло — аж сніг білів на підвіконні…

Та забіліли сніги, забіліли білі,

Ще й дібровонька, ще й дібровонька…

Художника вони ще якось терплять. Малюй собі. Щоправда, під наглядом начальства Академії… А вірші — зась!.. Якби писав їм оди та панегірики, то мав би все — і славу, й гроші, й твори в кількох томах, як дехто… Шерега книг у золоті!.. Шекспіра так не видавали, мабуть… Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужій біді? Немисліе і слабосилля в усі часи бундючилися, ховалися в блискучі лати!..

Відчув, що змерз. Підвівся, з жалем глянув на дошку з “Притчею про робітників на винограднику”, яку йому весь час кортіло поліпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пішов нагору. Може, там трохи затишніше… Та й мав нагальне діло — писать листи. Сьогодні настрій саме як для листів. Колись, як вів щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же — хоч напише комусь листа… За весь цей час, відколи у Петербурзі, з душі зненацька вихлюпнувся один лиш вірш; ще влітку…

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать…

Це, власне, сон про волю. Чекання волі… Де вона? Не випускають із рук пани. Все радяться, хитрують, тягнуть… Така у них натура вовча… Скільки його помучили, як випускали із тих солдатів!.. І в Нижньому держали кілька місяців… Тепер примкнули, як пса, в столиці. Вірші його також тримають на ланцюгу. Підбурливі!..

Прийняв книжки і сів до столу. Мабуть, в його душі немає вже живого місця — стільки туди жбурнули каменів!.. Панько й собі… Розхристана, п’яненька муза, каже… Він ще тоді, у Києві, хотів її позастібати, витверезити на свій манір!.. Ні кроку від етнографії! На хутір всі, на хутір! Наїстись сала й ждати!.. Чого діждешся сидячи? Без боротьби, без праці й жертв в ім’я народу, волі!.. Вже й так хто хоче, той і скубне. В Москві затіяли нову газету, слов’янську ніби, “Парус”. Вже видали “універсал”, в якому всіх згадали, крім українців. Нема таких і не було!.. А Максимович, — учений муж, знавець слов’янства й рідної таки ж історії, — не вчув зневаги в тому і просить слати вірші в ганчірку ту, почеплену на щоглу мракобісся й самодержавства!..

Вмочив перо, підсунув чистий аркуш… Ні, спершу він напише лист Марії, його дружині дивній, щоб зм’якшити узяту болем душу й не вдарити занадто боляче наївного анахорета. Вона його не позабула, передала йому привіт… Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить її лице, поставу, рухи…

“Спасибі Вам, моє серце єдинеє, за Ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що Ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що Ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та й мене, сірому одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж Вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби ще Ви згадали про те, що я просив Вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то ще було б так. А Ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як Ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині…”

Зітхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й торкнувся знов пером паперу:

“На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а Ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте Мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зустріну її…”

Він уявив ту гору, і ту вербу, і дівчину, яку Марія… От би знайшла на себе схожу!.. Весняний тихий вечір… У небі повний місяць, і солов’ї витьохкують… А зір, а зір!..

Прогнавши миле видиво, закінчив мерщій листа й переписав до нього “Сон”. Хай прочитає… Може, на ці рядки впаде росою чистою її сльоза — й не буде для нього щастя більшого!..

І справді, лист до Михайла Олександровича потому вийшов стриманішим, хоча по суті своїй одвертим, безкомпромісним. З “Парусом”, який пливе кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозі. Поет — провісник, лицар прийдешніх днів і волі!.. Вже й рік кінчається, а щось її не видно, одні чутки… Раніше хоч про цю “велику милість” всі говорили, а нині вже попритихали. Благо, яке творять обіцянками, переростає поволі в зло… А може, пани навмисне вигадали підступну гру у визволення селян, щоб пригасити жагу до волі, вбити бунти майбутні в зародку!..

Схопився з місця біля стола, жбурнув перо, яким збирався писать адресу Максимовича… Вони морочать голови та похихикують собі в кулак, а ми ждемо, а ми різцями бавимося тоді, коли потрібно братись за сокири!..

Сів знову, взяв перо й папір, відчувши в них потребу, як спраглий подорожній в ковтку води. Прислухався до власного єства, до нерших тихих поштовхів думок, рядків, що стовпилися в його душі, мов перед боєм воїни, і розчинив фортечну браму…

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов погодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш?

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі…

Відчув, що дух йому забило гнівом та хвилюванням. Відкинувся на спинку, стомлено заплющив очі… Й знов стрепенувся, вгледівши царя Миколу, ніби він знову був на святі у Петергофі… Погана яблуня не родить добрих яблук!..

Вона заснула:, цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

Хвилюючись, перечитав написане, промацав кожну думку і кожне слово… Добре!.. Лише кінця немає, завис і жде… Хіба що так…

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Поклав перо і знову перечитав. Аж мурашки йому пробігли спиною… Коли цей вірш потрапить до Долгорукова, всесильний шеф жандармів од злості лусне!.. Спершу тебе розчавить чоботом за те, що знов, невдячний, “дерзнул” перо піднести на вінценосців!.. Правда… Зітруть на порох… Хоч не показуй друзям — перелякаються… Єдиний, хто зрадіє цьому його творінню, Микола Чернишевський!..

Заклеїв лист і написав адресу. Сховавши вірш до шухляди, узяв конверт і зійшов униз; озувся, вдягся… Думка була ще там, витала довкіл новонародженого його дитяти…

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить!..

Взяв шапку, мить постояв у нерішучості й пішов нагору сходами. Згорнувши аркуш з віршем, встромив у чобіт. Звичка, яку нажив він в Орській, ще знадобиться, стане йому в пригоді. Казарма й тут, країна вся — казарма!.. Хоча фельдфебель інший, та барабан лишився той же, й “тягни носок!”‘ лунає дзвінко й грізно, як і лунав!..

У Петропавловській пробило десять чи одинадцять. Десі деренчала шибка. Напевно, знявся вітер… Двором пробігло двоє, долинув сміх… Хтось, мабуть, із художників, що маюті тут майстерні чи тут живуть… І він колись був молодим… Ті що колись — два роки тому міг написать “я не нездужав нівроку”! А нині… Лежить, немов підбитий птах, тамує біл у грудях, і бор