Шевчук Валерій. Роман юрби

1272

Частина перша

Химери зеленого літа

Оповідка перша

Пух

1

Як з’явився на околиці Йонта, певне, залишиться незвісним. Принаймні не помітила того й ряба Надька, в якої, як кажуть, є підзорна труба, і яка не пропустить повз свою хату не те що курки, а й мухи. Йонту, мабуть, приніс на околицю вітер, коли двори засипало тополиним пухом і люди опускають очі долі — пух летить, як сніг, обплутує траву й дерева, крутиться голова і в рябої Надьки; здається, хтось порізав усіх курей на околиці й розвіяв їхнє пір’я; день од того стає міражний, і сонце в ньому міражне також. У цей час зав’язують насіння бур’яни і трави, квокчуть кури й качки; десь у такий день покинув свою жінку таксист, повіявшись разом із пухом у білий світ; у такий день собаки забиваються в буди й не гавкають навіть на зайд — все обливається білим мороком; навіть ночі повні того пуху, й закохані безсилі струсити його потім з одежі.

Йонта, певне, вибрав саме такий день, щоб з’явитися на околиці, і, як побачить читач, мав цілковиту рацію. Ряба Надька в цей мент зачинила вікно й затягла його фіранкою; її підзорна труба дивилася в небо або й не дивилася нікуди; ряба Надька приплющилася й почала згадувати щось таке, про що й згадувати годі. Йонта тим часом проник на околицю, і коли ряба Надька протерла від пуху скельця своєї труби, він стояв уже на порозі Демиденків і дивився на вулицю. У нього було сухе обличчя, довгий тонкий ніс, так само тонкі вуста й поважні очі.

Ряба Надька помітила його відразу. Труба випала їй із рук, і вона побігла розпитатися про новину в таксистихи. Але таксистиха цього разу не пустила її й на поріг; вона переживала розлуку з чоловіком, і їй був байдужий цілий світ.

— То не прийшов той шалихвіст? — співчутливо запитала ряба Надька, але таксистиха не прийняла її співчуття. Вона грюкнула дверима перед носом сусідки, і ряба Надька, може, вперше в житті подумала про кінець світу. Йонта ж стояв на порозі Демиденків, його обличчя було таке поважне, що ряба Надька відразу ж зрозуміла: пух, який відганяє з околиці в білий світ чоловіків, так само може й пригнати їх сюди. Вона відчула це, як власну ганьбу, і, тримаючи ту ганьбу на серці, прихилила двері, визнавши таким чином за Йонтою повне право стати законним мешканцем околиці.

2

Сестри Демиденки були між собою схожі. Йонта аж розгубився, коли розглядав їх — обоє з важкими ногами й низькими сідницями, обидві стягували волосся ззаду, перетискаючи його вирізаною з дитячої соски гумкою, їхні обличчя були широкі і, Йонті видалося, пласкі; очі сірі, трохи із зеленим відливом, однослівно — вода. Це сподобалося Йонті, ті ноги й очі, і те стягнуте волосся; йому здалося, що хлюпнуло на нього водою, хай не такою вже дистильованою, але чистою. Груди в сестер теж були однакові, якраз такі, які приснилися йому водну із засипаних тополиним пухом ночей, — великі й м’якенькі, які приємно попестити навіть поглядом.

Йонта ж поки що мав право тільки на це, доки не роздивиться їх добряче і не зробить вибору. Але вибирати було нелегко. Дівчата мали й однакові носи — широкі, але не булькаті, однакового малюнку (повні) губи й однакові підборіддя. Можна було б видати їх за близнят, але Йонта встиг помітити, що це не так: ота Марія — молодша, Валька — старша, бо й зморшок більше у неї коло очей. Він відзначив цю першу різницю між ними з полегшенням, бо від тої однаковості його вже й відчай почав пробирати. Але вуха в обох стирчали однаково в боки і ледь-ледь просвічувались. Правда, у Вальки кульчики з жовтим, а в Марії з синім камінцем. Він подивився на ті кульчики — чотири замерзлі краплини серед літнього дня, жовті й голубі, дивовижно однакові за формою; йому зітхнулося, бо хто може розрізнити, який колір удатніший і вартніший. Але Йонта мав добре око. Його ліва брова посунулася вгору і здивовано та задоволено застигла. Він усміхнувся — в розчинені двері залітав пух і котився клубочками по підлозі, на якій стояло четверо однакових ніг, озутих в однакові домашні капці.

— Йонто золото? — спитав він, показуючи пальцем на Вальчині кульчики.

Валька всміхнулася. Той усміх був вартий уваги, бо Марія тонко почервоніла. Вона відвернула очі, і Йонта залишився задоволений: кульчики теж не були однакові. Не однакові були й усмішки: у Вальки задоволена й упевнена, у Марії — несмілива й ніякова. “Це добре!” — подумав Йонта, все ще роздивляючись сестер. Від них так само віяло смаком води й добрим запахом духів чи жіночого поту. Проте Йонта не мав гарного нюху, для нього духи були духами, так само, як жіночий піт жіночим потом Йому знову стало сумно, і він подивився, як Марія вимітає з хати кульки пуху. Від того оголилися їй стегна, і це схвилювало Йонту. Тоді встала і взялася до віника Валька — він побачив такі ж стегна і так само схвилювався. Вітер котив і котив у відчинені двері кульки пуху, і дівчата у два віники гонили його назад. Йонта сидів на стільці й кліпав повіками. У нього в голові так само летів пух — злегенька макітрилось. “Але розрізнити їх потрібно”, — думав Йонта і знову подивився на кульчики сестер. Сестри стояли проти нього вже у профіль, і Йонтина брова вдруге полізла вгору — Валька мала ледь помітне підгарло. Тож Йонта зирнув у вікно, на двір, де бігало біле як сметана кошеня, даремно ловлячи лапками збитий у прозорі кульки пух. Спокій пойняв Йонтину душу, він приплющився й позіхнув. А коли розплющив очі, вибір уже відбувся, і це зрозуміла перш за все Валька

3

Він одружився з Валькою цього ж дня, оскільки його справді заніс сюди вітер, чи, радше, пух, той самий, що його так ретельно хотіли вимести (звісно, для годиться) дівчата Демиденки; вибір було зроблено, це зрозуміли і Йонта, і сестри, і Марія мала покинути хату та йти влаштовуватися десь на квартиру — в сестер була тільки одна кімната. Марія збирала своє манаття, Йонта так само сидів на стільці, тільки цього разу попихкував “Біломорканалом”, Валька схрестила на дебелих грудях руки (він задоволено зирнув на них), у Марії в куточках очей зависло по сльозинці, а може, це так зламувались у світлі ті голубі камінці в кульчиках — вона швидко жбурляла в чемодан своє нехитре майно: потерті станики, зімнуті сорочки, плаття з погано запрасованими виточками — всі чомусь зелені й тільки одне жовте. Йонта дивився на все це добро, примруживши око, дим застеляв його поважне обличчя, а довгий ніс через той дим витягся начебто більше — стримів зовсім упевнено. Валька дивилася на сестрине добро з легкою посмішкою, що теж не заховалося від чіпкого Йонтиного погляду — це подобалося йому. Він уже пив задоволення і хотів його пити, хотів мати його нащодень, як хліб, і картоплю, і як м’ясо.

“М’ясо нащодень, — сказав він подумки, хоч іще й не знав основної різниці між: сестрами, — не гризти ж мені бетон?”

Це передчуття було виняткове (справді-таки не бекон, а бетон), він тут виявив себе з найкращого боку, хоч і не знав, що Валька — ревізор тресту їдалень, а Марія — кранівниця на бетонному заводі. Оте порівняння: кульчики, підгарло, величавість, погорда, а супроти того, гм, несміливість — це все було першим зізнанням, першим поштовхом, натяком, якого досить для Йонтиного ока, бо Йонта — читач, певне, помітив — був тямковитий, і це відзначила для себе й Валька. Бо Марія більше хотіла сподобатися, ніж оцінювала, вона фатально пропустила, що Йонті треба задоволення — поля для ока, для голови, рук та ніг, і йому не залежить, щоб на тому полі росли квіточки.

Марія пакувала чемодана, вона даремно тисла на нього важким (Йонта подивився на нього тепло) коліном, але чемодан розбух од Маріїних манатків. Тоді підійшла до Марії сестра, вони натисли на покришку чемодана разом, двома круглими й важкими коліньми, такими однаковими, що Йонті знову замакітрилось у голові. Чемодан вигнув спину і, зітхнувши, впокорився, блискучі носики защібок упали в замки і замки ковтнули їх, клацнувши язичками. Чемодан став біля стіни, а Марія почала складати речі у сумку.

Тоді Йонта позіхнув. Зирнув на Вальку, і Валька миттю зрозуміла той погляд. Вона кинулася допомагати сестрі, й речі вже почали літати по кімнаті, Йонта курив “Біломорканал”, розглядаючи примруженим оком всі оті ліфчики і сорочки, а коли дівчата стискали вже сумку, він помилувався тільки на Вальчине коліно.

Марія схопила чемодан і сумку, і вони провели її аж до порогу. Власне, провів він сам; Валька вернулася зробити вечерю, а він став на порозі й дивився, як Марія тягає через дорогу речі. У неї була міцна, кряжиста постать, звисла сідниця, важкі ноги, волосся стягувалося вирізаною із соски гумкою — гумка розслабла, і волосся трохи розтріпалося. Він стояв на порозі, обсипаний з ніг до голови тополиним пухом; ішла порожньою дорогою Марія, її чемодан і сумка погойдувалися, мов прив’язані; перебігав дорогу якийсь шолудявий песик; сонце стало квіткою маку; пахло якимись квітами, здається, нагідками; гукнуло відразу десь два чи три півні; пролопотіло кілька горлиць і затутукали на електричному стовпі; Марія вже зовсім пропала в пушиній каруселі, а Йонта сплюнув недопалком “Біломорканалу”. Недопалок тлів під ногами, Йонта підняв ступню й повільно, розважно розтер вогника. Обличчя його споважніло ще більше, стало урочисто-задоволене, тобто прибрало того виразу, що його зафіксувала на свою ганьбу ряба Надька; то було обличчя господаря дому.

4

Наступного дня народився Вова. Недовірливому читачу ми знову повторимо — летів тоді тополиний пух, засипав очі, і не в одного від того пуху макітрилася голова. В тому, що Вова народився так швидко, не було ні Йонтиної, ні Вальчиної провини, винуватий був пух, до якого, треба сказати, ні Йонта, ні Валька не мали серця. Вова народився з усіма ознаками і Йонти, і Вальки: довгий тонкий ніс, поважні очі й широкі, вже Вальчині, губи. Підборіддя було однакове і в Йонти, й у Вальки — прямокутне, тож прямокутне підборіддя мав і Вова; він був, як і Валька, тілистий і мав закороткі ноги.

Наступного дня, отже, Йонта вийшов на поріг уже з Вовою, і ряба Надька, видивляючись на той ґанок з підзорної труби, ледь не осліпла: очі їй засльозилися й заболіли. Окрім того, на скло налипав той триклятий пух, і ряба Надька й тямки не мала — що це робиться на білому світі? Піти до таксистихи вона не могла, ще й досі палала образою, тож покинула свою трубу і вийшла до каменя, що лежав край дороги. Це був особливий камінь, сюди тягло на посиденьки цілий куток, і ряба Надька мудро розсудила когось на ньому дочекатися: треба було розвіяти сумніви і сяк-так обміркувати все, що вдіялося останнім часом

Йонта тим часом стояв на ґанку й курив “Біломорканал”. Вова “Біломорканалу” не курив, але очі його дивилися так поважно, що в Йонта зажевріло в грудях м’яке тепло. Зрештою, це тепло він не перестав відчувати, відколи звоював цей поріг — і Йонтина, і Вовина поважність була похідним їхньої добротливої вдоволеності.

Ряба Надька теж не курила “Біломорканалу”, вона сиділа на камені, поклавши долоні на коліна, аж доки пух не пригнав до неї дочку Трасицької, що мала безнастанний клопіт зі своїм сином (звичайно, Олєжиком) і вже з годину гукала в розтривожене пухом повітря. Але Олєжик десь зник у тому пусі, а може, забило йому ним вуха, тож дочка Трасицької зморено сіла на каменя і вислухала все підряд: про пух і про таксистиху. Дочка Трасицької розповіла рябій Надьці про пух і Олєжика, з яким спасу нема, про таксистиху і її чоловіка, себто таксиста Окрім того, вона хотіла натякнути рябій Надьці на її дочку Гальку, бо вже з тиждень летить пух, а Гальчина одежа вся в тому пусі.

— Він і до очей липне, — спокійно зауважила ряба Надька, бо в її голові сидів Йонта, радше, стояв — разом з Вовою і Валькою (ряба Надька пропустила й Маріїн відхід, але про це їй розповіли сороки, які поселились у кущах по той бік річки).

Тоді дочка Трасицької забула про Олєжика, забула навіть, що вона цим Олєжиком цілу годину тривожила околицю, й повернула голову туди, де жили Демиденки, — на порозі стояв Йонта, а біля нього з таким самим носом і поважними очима — Вова. Вона тихо зойкнула, розкрила рота, але Йонта стояв так само спокійно, курив “Біломорканал”, і дим звіювався над ним, як синє тепло, як синій день і синя хмарка; з-за плечей у Йонти мигнуло Вальчине обличчя, і ряба Надька з дочкою Трасицької навіки сфотографували їх своєю свідомістю і пам’яттю. Цього було досить, щоб забути на кілька годин свою нагальну роботу і всі свої невичерпні клопоти — пух майже засипав їх, принаймні вони від того пуху тимчасово посивіли.

5

Йонта, однак, часу не гаяв. Недовірливому читачу може здатися, що він зажив собі трутнем на легких Вальчиних хлібах. Але думати так було б недалекоглядно, бо Йонта

влаштувався на роботу ще по дорозі до Вальки, пух заніс його до електростанції, де він став електриком. А що ряба Надька і дочка Трасицької побачили й бачитимуть його вдень, теж не має вражати читача: Йонта працював позмінно. Ми зважилися на це означення, бо про Йонту-робітника далі йтиметься небагато: на роботі він думав про дім, а вдома теж про дім.

Отож ми залишаємо Йонту стояти на порозі нового дому, де він може стриміти урочисто й незворушно, та це теж не має вводити в оману, начебто Йонта марно тратить час. Третього дня він поліз на дах, Вова й Валька лишилися стояти внизу, щоб спостерігати й уболівати, крім того Валька подала йому знизу дивний рурковий прилад, який після вправних Йонтиних маніпуляцій владно осідлав дах, наче якийсь небесний знак. Цей знак і справді був дивний, бо на одну рурку насаджувалася друга, а до них додавалися ще й три поперечні. Власне чотири, але четверта (та, що посередині) — вигнута, наче знято її з труби духового інструмента; було враження, що Йонта хотів дути в цю трубу хвалу небові чи Богу, в якого Йонта, певна річ, не вірив. Але рурки на даху не служили Йонті для грання — це зрозуміла навіть ряба Надька, в якої на даху стояла така сама гармонія. Рурки мали служити для посилення Йонтиного спокою, його тиші, тепла й поміркованості, однослівно, для благодаті. “Благодать” він привіз у цей-таки день, найнявши таксі. Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, й таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватись. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло воно й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олєжик з десятком інших Олєжиків і п’ятіркою Лєн. Дочка Трасицької подивилася на те затуманеними очима, вона обмірковувала, як би сказати рябій Надьці про її блудливу доньку, але ряба Надька в цей час встала з каменя, і дочка Трасицької поспішила до неї — з доброго дива ряба Надька не підскакувала б, як пружинна. Диво, правда, виявилося невелике: з таксі виліз Йонта і почав витягати якусь коробку. Йому завзято допомагав Вова, Вальки ж не було — на роботі; шофер байдужно дивився на Йонтині зусилля і гадки не мав допомогти, хіба пихкав цигаркою в такт Йонтиних рухів. Але Йонта вправився і сам, він побіг дрібульцем з ящиком на спині через дорогу, а за ним так само дрібульцем побіг Вова. Йонта метнувсь у хвіртку, так, що ящик начебто наштрикнувся на паркана (метнувсь у хвіртку і Вова), а тоді сховався разом з коробкою і Вовою у чорному отворі дверей. Таксист сплюнув (через дорогу на нього з тоскним болем дивилася таксистиха), зиркнув трохи здивовано на здоровенну, аж тротуар усідався, бабу (читай: таксистиху) і, зігнувшись у колінах, скочив боком у машину. Упав на сидіння, зняв пушинку, що зачепилася за вію і, круто розвернувшись, подавсь разом з машиною у білу, суху й гарячу заметіль.

6

Ряба Надька могла бачити вдень і Вальку, і це теж не повинно вражати читача. Бо Валька мала роботу, на яку позаздрив би, напевно, й недовірливий читач, вона ходила від їдальні до їдальні і перевіряла, чи все тут так, як потрібно, чи в котлетах достатня кількість (боронь Боже, не менше) хліба і чи не виробляється їх через той хліб трохи менше, ніж повинно. Ще Валька мала перевіряти м’ясо, варене в борщі й, певне, мала градусника що визначав густоту м’ясного навару — вона дбала, щоб навар цей був не надто густий і щоб не шкодив хворим печінкою і кандидатам на хворих печінкою. Недовірливий читач подумав би, що те підгарло, яке так зачарувало Йонту, й виникло саме через ті маніпуляції з градусником (автор, однак, не береться стверджувати, що такі градусники вже виробляються), і ми не переконуватимемо, що це не так. Бо Валька зі своєю компаньйонкою (або й без неї) мала кебету, кебету мали і якісь там завідуючі їдальнями, так само, як і кухарі та касири, — вона зустрічала здебільшого людей чесних і принципових і про цю чесність та принциповість записувала у відповідному місці. Натомість підводила очі на зава чи кухаря (бригадира) і зав чи кухар (бригадир) чесно дивилися на неї. Тоді скромно опускали очі, опускала очі й Валька, й бачила добрячий клунок, який був так управно запакований, що його не прозирнув би, напевне, і Йонта Вона брала того клунка, стаючи на мить живим утіленням ваг (ваги з шальками), їй, правда, не треба було гир, бо вона сама була гирею, носиком — власний ніс; Валька миттю метикувала чи, радше, зважувала на шальках, що належувалося зважувати, і… її робочий день закінчувався. В цьому теж не було нічого дивного, бо для маніпуляцій із градусниками потрібен час так само, як для визначення кількості хліба в котлетах. Отож Валька ішла додому, тягнучи в одній із шальок (читай: руці) клунка, а коли ця шалька дуже вже відтягувалася донизу, вона, ніби замінюючи гирі, перекладала клунка в іншу руку. Так досягалася рівновага, незбагненна й дивна рівновага життя, до якої прагла вона щиросердно і до якої, хочемо здогадуватися, прагнув і Йонта.

Відтак основна праця, яку виконувала Валька, й були ті клунки, а їх треба було нести через усе місто, через усю Чуднівську і, нарешті, через околицю. Валька, бувало, збільшувала шлях і то не через надмірну запопадливість, як подумав би дехто, а навпаки — хотіла оминути всюдисущу підзорну трубу, хоч з рябою Надькою вона не сварилась. Але підзорна труба в рябої Надьки була чарівна, хай у відьмацтві її не підозрювали — вона бачила навіть крізь дерева й будинки. Вальці рідко вдавалося проскочити непоміченою, а коли й удавалося, то це була не її заслуга: навіть ряба Надька мусить кудись ходити і щось робити.

Єдине, чого не бачила ряба Надька, — походеньок власної дочки, але про це сповістить їй пізніше дочка Трасицької. Дочка ж Трасицької мала той самий клопіт розшуковувати Олєжика, а відтак у коло її зору потрапляло й більше, вона теж завважувала Вальку з клунками, і ці клунки ставало все важче проносити непомітно. Сторожа це була символічна, але міг прийти час, коли така незацікавленість їй набридне. Це розумів і Йонта, курячи “Біломорканал” і вистоюючи з Вовою на порозі: тож він порадив Вальці ходити через парк. Але Валька й сама часто обирала той окружний шлях і то тому, що не раз туманно згадувала малюнок зі шкільної книжки, на якому зображали разючу сцену: проганяли якогось солдата через стрій, у цьому вона вбачала якусь далеку аналогію між собою і власного проходкою через рідний завулок. Але всі ці застереження відступали перед тим святим ментом, до якого готувалися вони всі. Йонта виходив на поріг, його поважне обличчя серед білого пуху цвіло, в губах стирчала цигарка “Біломорканалу”; поруч ставав Вова, який поки що не курив “Біломорканалу” (хіба таємно); в ногах лягала біла тлуста кішка, яка виросла з того кошеняти, що так мило колись бавилося кульками пуху; коло буди помахував обрубком хвоста тлустий собака з лютими очима; на електричному стовпі погукувала горлиця; летів пух, летіли, як шалені, секунди; там, удалині, серед пуху, з’являлася Валька, поперемінно зважуючи клунок однією й другою рукою; світ у цей час завмирав, усе зникало: сусіди, будинки, вікна, чужі коти й собаки, паркани, дерева, трава — був тільки цей засипаний білим пухом шлях, засипані білим пухом Валька, Йонта і Вова. Йонта курив “Біломорканал”, а Валька ніжно всміхалась. Ні Йонта, ні Вова не відповідали на той усміх, Йонта курив “Біломорканал”, а Вова робив вигляд, що курить “Біломорканал”; Валька зважувала клунка чи в одній, чи в другій руці, хай як там казяться ряба Надька і дочка Трасицької, хай навіть згадує давноминулі гаразди таксистиха — все ставало мале й нікчемне перед цим моментом, коли після важкої праці повертаєшся до родини. Бо радість повернення відчуває не тільки вона, Йонта і Вова, а й собака, й кіт, бо і їм дістається лакоминка. Ось Валька входить у хвіртку, небо підіймається, начебто очищується від хмар, ніби росте, як тісто на дріжджах; сонце в ньому — як золотий зуб, а Вова рушає назустріч матері. Він іде, як качка, поважно й перевальцем. Його довгий ніс геть такий, як у Йонти, а підборіддя прямокутне. Він дивиться розсудливо і статечно, а Валька від замилування ледве не розпадається.

— Шо, мама, — каже Вова з усіма інтонаціями Йонти, — м’ясця принесла?

— А м’ясця! — розчулено каже Валька й опускається, щоб поцілувати Вову в лобика.

7

Марія була заважка тілом, щоб пух одніс її далеко. Просто Йонта завчасу перестав дивитися їй услід, бо спинилася вона тут-таки, на околиці, у Смердів, які були родичами у других покійної Маріїної мачухи. Старий Смерд посварився зі Смердихою і виділив їй на прожиття зі своєї пенсії п’ять карбованців, тобто те, що належало Смердисі по закону. Смердиха, звісна річ, почала шукати квартиранта, а коли пух прибив до неї Марію, була навіть рада. Марія згодилася платити 40 карбованців (кімната її була прохідна), і це все мало скласти той бюджет, на який розраховувала Смердиха. Смердів син, відповідно, Смерд також, тридцятирічний кандидат у алкоголіки, зустрів Марію кривою усмішкою. Він обдивився її з голови до ніг (завважимо, що летів тоді пух) і першого ж дня, саме тоді, коли женилися Йонта з Валькою, ущипнув Марію за сідницю. Марія обурилася, хоч не так уже й дуже; летів, знаєте, пух, над ними висіло безхмарне небо й потутукували горлиці — Смердів син усміхнувся вдруге. Цього було досить, щоб він заблукав у власній хаті, шукаючи своє ліжко; у відчинені кватирки залітав пух; стара Смердиха не страждала від безсоння, а виводила носом трохи хрипкі, однак цілком мелодійні співи; старий Смерд відгородився од родини, зачинившись у глухій комірчині; Смерд-молодший приблукав ненароком до Маріїного ліжка, знову обуривши її; він прийняв од неї ляпаса, але вже втомився блукати по хаті; скажемо, що перед цим він випив самогонки, купленої на місцевому пункті продажу (треба визнати, таємному); Смерд терпляче прийняв од Марії ляпаса і попросив утішити його втомлену від безнастанних блукань душу. Марія задумалася. Вона, як і сестра, була тямковита, тож відразу оцінила ситуацію. Смерд не був добра пара (завважимо: кандидат на алкоголіка), але мав хату, а сорок карбованців щомісяця — це теж неабищо. Смерд був для неї застарий, але вона не така красуня (згадаємо поразку з Йонтою). Смерд може збрехати і, взявши що треба, потім відкинутися, але він, з усього видно, таки “шмата”, і може й не збрехати. Одне слово, проти Смерда було стільки ж, як і за нього, і Марія зітхнула. Смерд зрозумів це зітхання по-своєму, можливо, навіть правильно, і віднайшов собі втіху. Правда, Марія дала йому ще одного ляпаса і ледве не скинула з ліжка, але то були, як думав опісля самовдоволений Смерд, “їздєржки проїзводства” — все закінчилося так, як хотів він і як вирішила вона: наступного дня вони одружились. Єдине, що трохи псувало цю історію: Смерд не був у цій ситуації оригінальний — за кілька років перед цим так само вчинив тут-таки на околиці (правда, не одержуючи ляпасів) його давній приятель Шурко Хаєцький.

8

Маючи такий прибутковий фах, Валька мусила купити собі холодильника ще до одруження з Йонтою, і це зменшило йому турботи на цілий день. Тож четвертого дня замість купувати холодильника (це могло б зворушити таксистиху, яка пам’ятає, як років десять тому дбав про свій дім таксист), Йонта купував пральну машину. А оскільки пральна машина була з центрифугою, то Йонта вже не міг приїхати на таксі (цього дня серце таксистихи мало лишитися несколошкане), а взяв вантажне авто, яке обслуговувало ту ж таки електростанцію, де він працював. Пральну машину було ледь видно з кузова, окрім того, Йонта накрив її лантухом (те, чого ніколи не допустив би таксист), а сам сів на дно: причина, чому ряба Надька ледве не пропустила цієї події. Погляд підзорної труби рябої Надьки байдуже пропустив вантажівку — їх приїздить на околицю немало: шофери люблять тут купатися, крім того, летів пух, а ряба Надька розмірковувала, на які кошти прибудовує собі кімнату Семенюк-молодший, який у минулорічний пух узяв (держав, як казала дочка Трасицької) дочку таксистихи. Але ряба Надька завжди мала троє очей (двоє власних і підзорна труба), окрім того, вона пережила надто велику ганьбу з Йонтою, цього разу сталося все, як треба, тобто вітер (той самий, що приніс сюди Йонту) здмухнув ледве не перед самим носом у рябої Надьки ріжка лантуха, отже, оголилася блискучо-біла стінка пральної машини, а що цей колір був куди біліший од пуху, то ряба Надька миттю з’явилася надворі, а ще за мить була біля каменя, де вже кликала свого Олєжика дочка Трасицької і звідки чудово було видно, як вантажівка зупинилася біля Йонтиного двору. З кабіни вистрибнув Вова, розставив широко ноги, аби краще стоялося, потім вистрибнув Йонта з цигаркою “Біломорканалу” в зубах, і вони з шофером скинули правого борта авта. Вова жував губами, начебто й собі курив цигарку, а шофер, залізши в кузов, наддав Йонті машину. Йонта зігнувся під машиною ледве не до землі, на нього налітав пух, піт струмів по лобі, пух клеївся до обличчя, Йонта став на мить марсіянином (тобто особою, яку можна уявляти, як хочеш), його тіло — пральна машина, голова — пральна машина так само, лише ноги якісь тонкі й худі порівняно з цим чудовим білим тілом і мізерні. Така ноша личила б більше Вальці, тобто до важких і міцних Вальчиних ніг, але Валька була на роботі. Крім того, їй випадало носити не менш потрібну й важливу ношу, та й сам Йонта не міг зробити такого порівняння, а те, що побачили його так ряба Надька і дочка Трасицької, було йому байдужки. Йонта подибав тими мізерними ноженятами до хвіртки, вплив у неї своїм квадратним і блискучим тілом, повернувся не без грації до дверей і заколихався через подвір’я, як велетенська качка, — ніс його таки нагадував качиний од природи, а на обличчя поналіплювався пух. Був і хвіст (Вова), який перевальцем коливався за Йонтою й намагався старанно вторити усім батьковим рухам.

9

Ряба Надька втомлено сіла на каменя. їй було чого втомитись, адже сорока, з якою вона мала періодично прес-конференції, сповістила їй про спадкоємця методи Шурка Хаєцького і про Марію; окрім того, до рябої Надьки прийшла з повинною таксистиха, вони помирились, а отже, й потеревенили немало: таксистиха вісім годин скаржилася на непостійність і підступність чоловіків, а найперше про клопоти, як жити далі. Донька вже була повнолітня (ряба Надька при цьому поцікавилася, на які кошти та дочка прибудовує собі кімнату; таксистиха, однак, злегковажила це запитання), пенсії в неї нема, отож хіба лишається іти “на старості літ”, сказала таксистиха, сторожихою.

— Я пішла б сторожихою й собі, — сказала ряба Надька, — але щоб недалеко від дому, — читай: підзорної труби.

Таксистиха заплакала: йти сторожихою для неї була ганьба.

— Ви ще молода женщина, — втішила ряба Надька таксистиху, — може, знайдете кого?

— Кого? — вибалушилася на неї таксистиха.

— Порадошного чоловіка, — незмигно сказала ряба Надька, і розмова на цьому закінчилася: рябу Надьку покликав обов’язок озирнути околицю, як озирали недавно річку спасальники зі станції “Спасання на водах”. Бо тепер була справжня заметіль, і спостережний пункт рябої Надьки ставав станцією не тільки спасання, а чогось більшого, чого й означити не сила, бо то мала бути, скажемо за неї, станція рівноваги, станція нормального життя на околиці, й гріх сказати, що ряба Надька не усвідомлювала своєї місії.

Дочка Трасицької опустилася на камінь так само втомлено. Вона з самісінького ранку гукала Олєжика, а що Олєжику пух позабивав вуха, вирішила вибрати з картоплі колорадського жука. Але вибирати жуків не дав пух, бо забивав не тільки очі, а й ніздрі, й рота, отож дочка Трасицької покинула це невдячне заняття і знову почала гукати Олєжика Це було безнадійно, і дочка Трасицької вирішила піти у верболози над Кам’янкою, сподіваючись там розшукати сина. У верболозах вона, правда, не гукала, проте добряче їх прочистила, набравши на себе пуху чи не менше, як приносить його додому Галька. Вона, однак, не думала про Гальку і те, що побачила її, було чистою випадковістю, яка вразила її ще більше, ніж саму дочку рябої Надьки. Од Гальки, як кіт, скочив чолов’яга, роздивитись його вона не встигла, хіба білі, з розрізиками по боках труси, а сама Галька хутко сіла, затягнувши на колінах поділ.

— Чого никаєш? — вороже спитала вона в дочки Трасицької і та аж отетеріла. Лише потім до неї дійшла ворожість та й завдана образа, а тоді вона по-дурному стовбичила перед Галькою і белькотіла щось про Олєжика, якого шукає ось уже годин зо чотири.

— Ти скажи своєму вилупку, — досить нечемно відрізала Галька, — що як підглядатиме, то я йому шию скручу!

Дочка Трасицької мала б обуритись і належно відповісти, але несподіванка та й пух, якого набралася, як вати, забили їй памороки, і вона, белькочучи щось недоладне, позадкувала від Гальки, тоді як Галька ліниво застібала на грудях ґудзики плаття…

Отже, вони обидві мали підстави втомитися і мовчки дивились, як заносить додому Йонта пральну машину. Порівняти Йонту з качкою придумала дочка Трасицької, і ряба Надька поважно притакнула.

— Мостить гніздечко качечка, — сказала дочка Трасицької не без іронії, хоча й без злості: голова її була й досі в полоні тої разючої картини, яку вона уздріла у верболозах; її лоскотала запізніла образа й ураза, і вона шукала приключки, щоб зачепити цю тему. Тому розповіла рябій Надьці про Олєжика, пожалівшись, що він геть одбився від рук, на що ряба Надька розповіла їй про таксистиху; дочка Трасицької несподівано поспівчувала таксистисі, висловившись досить різко про непостійність, підступність і легковажність чоловіків.

— Їм хоч корова, аби нова, — по-філософському сказала вона, очевидно, не виключаючи з-поміж чоловіків і свого, а по тому таки поцікавилася дочкою рябої Надьки. Ряба Надька подивилася на неї запитливо, але співбесідниця була нібито й справді наївно простодушна, і її запитання прозвучало просто так, без підступних і небезпечних колючок. Через це ряба Надька обережно поскаржилася дочці Трасицької на теперішніх дітей, убравши свою скаргу в канонічне: “Тепер такі діти!”, — і дочка Трасицької відчула себе звільненою. Вона відразу ж проклала прямий місток між своєю далекоглядною фразою про корову і не менш далекоглядною фразою рябої Надьки, здобувшись, нарешті, на класичну зв’язку: “До чого це я питаю!” Після того вони забули про Йонту та його машину, а оскільки новина торкалася перш за все рябої Надьки, пропустили і Вальку, яка тягла сьогодні клунка більшого, ніж завжди.

10

Щоб принести в пелені ще одну (до великого числа інших на околиці) Лєну, Галька мала чекати у верболозах до вечора. Вона не мала на собі купального костюма, який дозволяє тут, біля річки, жінкам і дівчатам відверто піднімати пелену (згадаємо, як переходять вони на пляж через мілководдя), тож Галька не змогла зробити сюрприза своїй мамі відразу. Пух хоч і летів, але не настільки, щоб можна було нести ту пелену привселюдно, тим більше, їй треба було мати ніч для поради з матір’ю: її застукала дочка Трасицької і до вечора околиця знатиме все, що побачила вона, а трошки й такого, чого вона й не побачила Гальку цікавило, проте, інше, і вона найбільше про це й думала — чи не помітила дочка Трасицької, хто з нею був? Цікавитися цим у Гальки були підстави — все той же пух, а Галька за недовгий свій вік уже вивчила дію пуху на всілякі сакраментальні речі. Тож Галька сиділа у верболозах до самого вечора, гойдаючи в пелені свою Лєну і її не потривожила вже в той день жодна душа, якщо не зважати на величезного кота з бандитською мордою, який полював біля води на жаб. Цей кіт майже ігнорував Гальку, бо, зацапавши чергову жертву, з солодким роз’ятренням жер тих жаб на очах у Гальки, а коли вона шикала чи махала на нього рукою, він примружував велике бандитське око і, не випускаючи жаби з рота, гарчав. Галька пробувала кидати в нього паліччям і камінцями, але кіт так само ігнорував її, виказуючи це часом не в зовсім пристойний спосіб, відвертаючись од неї і відстовбурчуючи хвоста. Але завдяки цьому котові години, які вона мала просидіти у верболозах, протекли швидше, окрім того, їй треба було гоцькати свою Лєну, годувати і ніжно кутати її в пелену.

Вечір вона зустріла вмиротворено. Спершу, де гріха таїти, чекала, що Він повернеться — Він, який шмигнув у кущі, як кіт, людина в білих трусах з розрізиками по боках, якого не повинна була впізнавати дочка Трасицької і який мав лишитись у свідомості околиці таємничим Невідомим. Але він не повернувся, з’явився хіба цей кіт-жабожер, і Галька, вигойдуючи в пелені свою Лєну, все більше заспокоювалася — помалу забувала свого верболозного приятеля. А коли зайшов вечір, забула його зовсім, лишивши своїй Лєні таку саму долю, яку мала й сама, адже, скільки сягає пам’ять, вона теж не пам’ятала, щоб у їхньому домі був мужчина і щоб вона називала того нетіпаху батьком. Не було навіть ілюзорного його символу — аліментів, тож у Гальки були підстави заспокоїтися: вона навіть не розуміла до ладу іншого призначення цих трохи дивних істот.

Вечір настав тихий, помірний і теплий. Навіть пух перестав летіти, стомившись морочити людям цілий день голови. Лежав на верболозах, на траві, погойдувався на воді і звисав з електричних дротів, протягнених над верболозами до околиці. На заході червоно палало небо — завтра мав бути знову вітер, і в тому золотому полум’ї спалювалася висока лиса гора. Ішли стежкою пізні пляжники, дівчата одягались аж на греблі і їхні молоді, засмаглі тіла мирно червоніли в легких сутінках. Галька дивилася на них із верболозів, повна незбагненного, гіркого почуття. Вона сама любила пляж, ходити в купальнику було їй приємніше, ніж одягненою, вона виростала серед оголених тіл і не проти була, щоб її оглядали. Була-бо тонка і струнка, невимушена й весела, могла дванадцять годин бити м’яча, пливти викидаючи по-хлопчачому руки, могла вісім годин пролежати на розпеченому піску й камінні. Зараз, коли вигойдувала в пелені Лєну і чекала темряви, щоб дістатися додому, їй ставало трохи й сумно: це залишилося безповоротно в минулому, безповоротно зникло й ставало забутим, як забувалося обличчя її верболозного приятеля, — у ній пробуджувалася інша якість, далеко не пляжна, адже ті пляжні гулянки були по дорозі сюди, у верболози, а далі шлях її мав пролягати на вулицю й до каменя, на якому висиджували жінки, — мала увійти в те високопошанівне товариство, як рівноправний його складник. Отож уже горіла з нетерплячки, щоб швидше гас цей вечір, хотіла вже якнайшвидше дістатися додому — завтра вранці сяде на камінь поруч із матір’ю, її вже не проганятимуть, і так буде назавжди. Тоді вона заспокоїться остаточно і зможе зі зверхньою усмішкою зирнути на той пляж, де все ще валяються розморені тіла і де по дванадцять годин на день юні й дурні створіння ганяють і б’ють м’яча.

11

Наступного дня Йонта привіз м’яке крісло й пуфика. Ще ввечері, сидячи перед синім жерлом телевізора, він помітив, що стілець йому муляє, та й Вова не має куди приткнутися. Валька відчувала себе добре, вона сиділа на стільці м’яко і зручно, бо за ці кілька щасливих днів нівроку погладшала й поступово здобувала ту ідеальну округлість, од якої в Йонти пойойкувало в горлі. Вигини талії у неї зникли, плечі стали однакового обширу з клубами, руки налилися соком, а ноги залишилися такі самі. Обличчя покругліло, і коли б якийсь геометр захотів почудуватися, чого може досягти матінка-природа, був би вельми задоволений: поставивши до носа голку циркуля обвів би ідеально правильне коло, тобто таке коло витворила сама матінка-природа. Підгарло у Вальки означилося зовсім виразно — Йонті вже не треба було зусиль угадувати його, а волосся замість стягуватися гумкою, вирізаною із соски, складалося маленьким кільцем на маківці. Тож сиділа вона на стільці, як богиня, стілець їй личив так само, як недавно личила Йонті пральна машина. Валька знала про це — на обличчя їй клалася гордість і задоволення. Відтак, налюбувавшись дружиною й намулявши

маслаки на незручному стільці, а також глибоко поспівчувавши Вові, який був у той вечір неприкаяний, Йонта пішов у мебльовий магазин, аж на Житній базар, і приїхав звідти в досить дивний, дідівський спосіб, найнявши віз-платформу із сивим конякою і з таким безнадійним п’яницею при управі того коня, що з ним можна було, не остерігаючись, говорити рішуче. Крісло прив’язали вірьовками, а пуфика Йонта ніс. Тоді візниця, бувши не тільки п’яницею, а й доброю душею, запропонував посадити у крісло Вову. Йонта не хотів рекламувати себе чи Вову, але той так гаряче захотів проїхатися на платформі, що Йонта не знайшов у собі сили опиратися — вони проїхали так півміста. Спереду ступав сивий, безнадійно старий коняка (візниця їхав, оминаючи центральні вулиці), за конякою височів одягнений у якусь тюремну одежу сивоголовий візниця з носом-буряком, а на кріслі, як на троні, сидів, розвалившись, Вова, жуючи губами, начебто курив “Біломорканал”. Позаду ступав Йонта, несучи під пахвою пуфика, в роті в нього стримів “Біломорканал”, а очі дивилися поважно й статечно. Візник вряди-годи повертав набік свою левину голову й косив на Йонту понизаним червоними артерійками оком; у його голові крутилися якісь веселі думки. А що ті думки і справді були веселі, недовірливий читач може переконатися, бо візниця раптом зупинив свою платформу і, повернувши левину голову до Йонти, сказав, що це не діло! Йонта трохи злякався, але добродушна фізіономія візниці була мирна.

— Чого це вам бити ноги? — сказав візниця. — Сідайте в крісло, а малого — на пуфика!

Йонта відразу зрозумів, чого хоче візник, але ми вже попереджували, що він мав зовсім іншу натуру, як таксист, і нам доведеться тільки уявити цю і справді виразну картину: попереду ступає коняка, за нею височить, одягнений у якусь тюремну одежу, візниця, у кріслі сидить, як імператор, Йонта, а в нього в ногах на пуфику виструнчилася його мала подоба, його гордість і надія — Вова. Картина виглядала б прегарно, коли б Йонта мав натуру таксиста, а оскільки хотів бути імператором тільки вдома, то рішуче відмовився, і то так очевидно, що візниця таки забув свій альтруїзм і потрюхикав конякою далі, задовольнившись самим Вовою в кріслі.

Так вони з’їхали й на околицю, і платформа протягла Вову повз камінь, на якому захоплено завмерли ряба Надька, дочка Трасицької, Тоська і Броня. Йонта скромно ішов за возом, тримаючи під пахвою пуфика (а міг же покласти й пуфика на платформу), він проніс повз них свого профіля так гордо, що всі троє жінок порозкривали роти, а таксистиха відчула, як їй мокріють повіки: все-таки Йонта нагадував таксиста, і це схвилювало таксистиху: тої різниці, яку ретельно підкреслюємо ми, вона не добачила.

12

Ми трохи відстали з нашою розповіддю про Марію, але це, здається, не пізно надолужити, тим більше, що Марія, діставши у житті менш тверду позицію, як сестра (Йонта супроти Смерда), не могла дорівнятися до неї в усьому. Як може здогадатися навіть недовірливий читач, сестри ставали все одмінніші, хоч те спільне, що їх єднало, певне, до решти не зникне. Марія народила сина також, але через два дні, тобто вдвічі пізніше, як Валька. Здогадуватися про причини тут важко, відомо достеменно одне: Смерд був кандидатом в алкоголіки. Отже, той день, коли Йонта купив телевізора, був для Смерда прогаяний цілком — причина, чому Марія зі своїм Смердом лишилися поки що без телевізора — принаймні на той час, що про нього йдеться. Марія назвала свого сина теж не так, як Валька, а простіше — Саша; інколи по простоті душевній кликала його Сашком, що не зовсім подобалося Смердисі: нагадувало не таке вже давнє сільське життя Марії, а Смердиха на околиці звікувала. Отже, Марія пропустила золоту нагоду завести собі телевізора, а через те не мала ні найменшої потреби купувати для свого Смерда фотеля, а для свого сина — пуфика Відтак нам залишається описати тільки четвертий день, саме той, коли Йонта купив пральну машину, бо ці дні мали в обох родин, хай і далеку, схожість. У той день, коли Йонта тягнув на собі пральну машину і був ласкаво названий дочкою Трасицької “качечкою”, Марія знайшла свого Смерда смертельно п’яного біля Гадючника (публічного місця, яке збирало спраглих душею з кількох досить просторих околиць). А що їх лежало там кільканадцятеро, то Марія мала перекидати тих “спраглих душею”, як колоди, доки не вздріла чоловіка і не звалила його на свої досить широкі плечі. Вона несла його по Чуднівській, супроводжена радісними поглядами тих жінок, чоловіки яких у цей час не лежали біля Гадючника, і лице їй пашіло так, начебто вся кров, яка пульсувала у жилах, перемістилася до її щік. То був нелегкий шлях, тим більше, що долала його Марія вперше; читач, навіть недовірливий, може здогадатися: й не востаннє; вряди-годи вона кидала чоловіка на узбіччя й витирала чоло, крадькома озираючись, начебто вона те добро украла. Тут унизу (людне шосе залишилося вгорі, на високому насипі) вона дозволила собі впустити дві досить гарячі сльозини й закусила губу. Тоді знову звалила на плечі оте зовсім не крадене добро і потягла його з упертістю, яка була, здається, притаманна їй завжди.

Вона витримала погляди, якими її супроводжували протягом усього шляху, але коли зупинилась у рогатках і кинула на траву свого коханого, мужності їй забракло. Бо там далі мала бути підзорна труба рябої Надьки, камінь, на якому збирається судня рада, а що найгірше — поріг, з якого вона пішла у цей пух і на якому обов’язково стоятиме Йонта зі своїм Вовою та обов’язково куритиме “Біломорканал”. Марія була мужня жінка, але перед таким випробуванням спасувала, тож замість тягти свого Смерда по Третьому, вона потягла його по Четвертому завулку, а там, де починався міст через Кам’янку, звернула на стежку, на якій паслося двоє козенят, і сягнула верболозів, сховавши і себе, і свого Смерда від щасливих поглядів, якими їх супроводжували жінки.

Тут вона змогла передихнути. Затягла Смерда глибше у верболози, майже до самої води, а тоді стала коліньми, що так захоплювали Йонту (Смерд ставився до них спокійніше), на траву і змила з обличчя піт. Потім вона сиділа на цій траві, дивлячись у небо, повне білих пушинок, і віддихувалася. Серце їй перестало колотитися, хоч ізсередини почав наростати глухий щем, який можна було б назвати і люттю. Бо щоки її знову заквітли рум’янцем, очі заблищали майже такі, як у кота, якого розглядала в тих-таки верболозах Галька; Марія встала і сильним кроком ступнула до чоловіка. Смерд напіврозплющив око і подивився на неї з тупим і радісним здивуванням. Марію це не зворушило, вона схопила чоловіка і затрусила ним. Але від струсу радісно здивоване око Смерда заплющилось, і Марія врізала своєму коханому такого ляпаса, що майже всі жаби, які вигрівали боки в тих верболозах, злякано скакнули у воду і надовго завмерли на дні річки. Смерд напіврозплющив обидва ока й подивився на Марію з любов’ю. Тоді Марія потягла його до води і кілька разів умокнула в річку. Смерд вирячив очі, пирхнув, а уздрівши Марію, всміхнувся лагідно й покірливо. За це він дістав ще одного ляпаса, але заплющився і по-християнському підставив другу щоку.

Марія не тямила себе. Вона била Смерда зліворуч і справоруч, виляски котилися над річкою, жаби повплавлялися в річковий намул і позаплющували зі страху очі, а Смерд підставляв під міцні Маріїні удари свої щоки. В неї вже втомилися руки, коли ж він сів, розплющив тихі очі й, ледве повертаючи язиком, якнайтепліше спитав:

— Чого ти б’єш мене, Марусь?

Вона отетеріла. Сіла і заплакала. Тоді він підповз до води і вже сам занурив голову в річку. Сльози текли Марії обличчям, роз’їдаючи густий рум’янець щік (от від чого старіють жінки!), а Смерд мочав і мочав голову, пирхаючи і чхаючи, доки не зміг глянути на світ більш-менш тверезо.

13

Галька кралася повз паркани, тримаючи перед собою пелену, в якій солодко спала її Лєна. Було вже зовсім темно, голосно кричали від річки жаби, заливалися солов’ї, заманюючи до верболозів інших шукачів пригод, ніч стояла густа й парка, вгорі лежав молодий місяць, біля нього тулилась, як дівчина, зоря; солов’ї співали й місяцю, і тій зорі; жаби теж співали і місяцю, й зорі: дві пісні, два натхнення — землі й неба, пуху й верболозів; хтось купався, принаджений і солов’ями, й жабами, бо зверескувала радісно жінка і бубонів чоловічий голос — все покривалося густим солов’їним лящанням. Галька несла пелену з Лєною і сторожко світила навсібіч очима, вечір холодив її голі ноги й живіт (вона не носила за новою модою сорочки), в пелені хиталася, як у люльці, Лєна, солодко посмоктуючи пальця; гавкали собаки, коли-не-коли прошмигне кіт — Галька вже майже досягла греблі. Але тут їй довелося затриматися: через греблю йшов цілий гурт мальованських хлопців та дівчат; кожен хлопець мав гітару і збуджено рвав пальцями струни. Дівчата солодко хихотіли, бо хлопці, граючи на гітарах, якось примудрялися зачіпати й своїх напарниць. Галька сиділа в бур’яні, перечікуючи, поки перейде цей похід, вона світила очима, як кішка, поколихуючи водночас і Лєну. Лєна спала, бо місяць, як і зоря, солов’ї і жаби, гітари і солодке хихикання дівчат були ще не для неї й не каламутили її сну. Не каламутили вони й Гальчиної душі, адже вона мала тепер тільки одну турботу — донести Лєну, тому терпляче сиділа в бур’яні й навіть не відганяла сіру лахмату кішку, що терлася тут-таки, в бур’яні, об неї.

Нарешті компанія пройшла, і Галька, зігнувшись над пеленою, проскочила великими кроками греблю. Тут їй довелося знову шмигнути у верболіз, бо вона побачила Ціпу й Ціпуна, які, взявшись під руки, робили вечірню прогулянку. Ціпун дихав важко, він мав 150 кілограмів, і це давалося взнаки у задушливий і каламутний вечір. Ціпа мала 125 кілограмів, але їй дихалося важко також — вони пливли у вечір, як дві непомірно роздуті риби, розтуливши роти й вибалушивши очі. Пливли повільно й скромно, наче не торкалися ногами землі, й Галька послала їм, таким тихим, кілька прокльонів. А коли вони повернулись і зникли в мороці, прокинулася Лєна. Вона випустила з рота пальчика й намагалася зловити своєю ручкою оту дивну, малу зірку в небі, яка так ніжно тулилася до місяця. Однак Галька побігла знову і заколихала її. Лєна заснула.

Галька бігла швидко й стрімко. Голова її відкидалася назад, у пелені гойдалася Лєна, голі ноги блискали в невиразному світлі молодого місяця та зір, і ряба Надька, яка востаннє озирала вулицю в підзорну трубу, знеможено опустилася на стільця й заплакала. Вона зрозуміла дві важливі істини: попри все, язиката дочка Трасицької казала правду, і їй доведеться, мабуть, на якийсь час забути свої громадські обов’язки: перед нею, як марево, як солдати на марші, заколивалися клопоти. Тому вона й плакала, облита каламутним світлом місяця і зір, а коли захекана Галька стала на порозі із задертим подолом і розтуленим од бігу ротом, вона не перестала плакати. У Гальки були розширені очі, ніздрі тремтіли, а з пелени витягувалася маленька, пухка ручка й щосили намагалася схопити в долоньку ту непокірну, ніжну зірочку, що здавалася їй найкращою із цяцьок.

14

Йонта вагався, чи купувати йому кухонного комбайна. Валька не підтримала його сумнівів, висловившись трохи категорично: “На чорта він мені здався!”, але ця категоричність не переконала Йонту. Бо він кілька годин простояв біля того комбайна (у той день, коли купував пральну машину), дивлячись на нього зі змішаним почуттям страху й зухвалості. Уявив на мент Вальку-кухонний комбайн і йому радісно теленькнуло в грудях: велика Вальчина постава поруч цих блискучих цяцьок (у душі він згоджувався, що все-таки то цяцьки) виглядала, як на рекламі: Валька всміхалася до нього фотографічною усмішкою, і очі її були щасливі. Йонта приплющився од задоволення: ревізор тресту їдалень Валька і Валька-кухонний комбайн. Валька перемелює м’ясо на електричній м’ясорубці (вони вже з сили вибилися біля тої, дідівської), — це так само, подумав Йонта, як возити у місто воду бочками замість водогону. Валька з рекламною усмішкою сидить на ослінці (як личить їй сидіти на ослінці!), а електрична м’ясорубка меле й меле, ковтає рожеві шматки м’яса і витискає пречудовий фарш; меле жилки і кістки, жилки і кістки теж стають чудовим фаршем і то не шкодить навіть Вовиним зубам Поруч ріже хліб інша машина (ми просимо вибачення в читача, який віднайде в Йонтиних мареннях технічні неточності), ще поруч шаткується капуста і збивається картопляне пюре або крем до торту. Домашній торт, зготований ревізором тресту їдалень з продуктів того самого тресту їдалень — це було як казка, як голубі крильця метелика в сонячний день — заради цього варто було переконати Вальку, що оте її “на чорта він мені здався” було чимось таким, ну… як це б сказати, як мушка в оці. Щоб вийняти її, треба підняти пальцями повіку й потрусити. Мушка пропаде, і світ знову стане ясний та чистий. Валька, звичайно, потрусила повіку, бо того хотів Йонта, а раз Йонта побачив в її оці мушку — читач, навіть недовірливий, може зрозуміти цю думку. Одне тільки в комбайні було непотрібне: кавоварка. Вже пізніше Йонта добряче розпитався, він зрозумів: продати її окремо від комбайна йому не вдасться, а кава в його домі — це щось таке, як зорі в небі. Він міг ще випити склянку білої кави, приготовану добросовісним ревізором тресту їдалень, але щоб йому капала в чашку якась гірка гуща — це вже занадто!

— А може, ми, Валь, — сказав про цю кавоварку Йонта, мудро примружуючись, — тоже станем антілігентами?

Валька зареготалась, а Йонта придбав у дім (не без роздумів та мук сумління) річ не таку вже в домі конче необхідну.

Йонта завжди знав, що робить, бо йому треба було відчувати торжество життя. Крім того, ми попросимо читача не забувати й сцени, з якої почалася ця оповідь — вибору, який Йонта зробив, оцінюючи сестер Демиденків. Бо коліна Вальчиної сестри таки справили на Йонту враження, і він виношував добру думку, яку ще не місце тут зголошувати, але яка пов’язана і з Марією. Відтак купівля комбайна — теж у певний спосіб пов’язана з Марією — мала стати втіхою за оті втрачені коліна. Врешті, то була втрата неминуча, бо зараз він уже й не розумів доладу, чого так довго вибирав. Він забув і про зміни, які сталися з Валькою; здавалося, Валька ніколи інакшою й не була, що вона й уродилася така, якою стала отепер, — йому навіть не подобалися її фотокартки з допухового періоду. Але пух летів і зараз, Йонта навіть подумав про безгосподарність керівників, які могли б навчитися переробляти цей пух для діла, але ця думка займала Йонту мало. Його займав більше комбайн, який мав виказисто блищати, як блищить і пральна машина. Ми ведемо до того, що, упоравшись із кріслом та пуфиком, які привіз на околицю безнадійний п’яниця-візник, Йонта знову готувався порушити спокій таксистихи, бо найняв таксі й примчав на околицю з не меншою статечністю, ніж при купівлі ящика, котрий виточує голубі видива. Таксистиха зойкнула, вона побігла, забувши про свою вагу, зі сходів, вона була, як пташка, яка от-от має злетіти в повітря, обличчя в неї зробилося червоне і схвильоване, тиск піднявся: 180 на 110, з очей бризкнули сльози, хоч рот безнастанно всміхався. Але таксі було немилосердне, як лічильник; таксистиха зупинилась у хвіртці, обличчя її пригасало, як гасне ввечері західне небо, тиск упав: 150 на 90, барва з обличчя зникла, усмішка ще висіла в повітрі, відділена від цілого її обличчя, руки спазматично стискали штахетину, а таксі в цей час зупинилося біля Йонтиного подвір’я, і Йонта вистрибнув, тримаючи під пахвою Вову, на вулицю. Потім він ніс якийсь ящик; все відбувалось, як завжди: летів пух, білий, наче печаль таксистихи, ганяли одне за одним двоє безпечних кошенят, у прочілі своїх дверей з’явився Козак, дивлячись на все це чорним поглядом; десь кликала Олєжика дочка Трасицької, і таксистиха зненавиділа Йонту, як може ненавидіти самотня печальна жінка, котра ще не втратила надій.

15

Марія поверталася зі своїм Смердом додому. Вони мовчали. Смерд кліпав синіми, добрими очима і вряди-годи шмигав носом, як дитина, котра довго не могла припинити плачу. Марія йшла трохи позаду, наче ескортуючи його: після тих верболозних пристрастей вона стомилася й заспокоїлась. Їй навіть хотілося добратися до постелі (позаду лишався нелегкий робочий день, гуркіт і дзенькіт, крики “віра” й “майна”) і заснути, забувши про все на світі. Але перед нею ступав її Смерд, трохи заточувався і шмигав носом, і твердість не покидала її душі. Вона побачила ще здалеку лавочку (пух продовжував летіти), а на ній, як дві кам’яні статуї, — Ціпуна й Ціпу. Вони сиділи, вдивляючись кудись у далину, кудись у західне небо, туди, де крайобрій і червоні, засипані пухом хмари. Але Марія не хотіла одурюватися цим спокоєм так само, як і вечором, вона взяла свого Смерда під руку і притислась до нього плечем. Смерд повернув до неї здивоване обличчя, а вона всміхнулася до нього з такою ніжністю, що Смердове обличчя стало по-дитячому щасливе. Марія зробила щасливе обличчя й собі — то було, як ніколи вчасно, бо звідти, від лавки світили до них два повні, як місяць, і спокійні, як місяць, обличчя, вони пронесли повз ці обличчя своє щастя, і це щастя так і залишилося тут, на дорозі, серед пуху, перед двома місяцями, які аж закостеніли на лавочці. Потім Марія відсторонилася від Смерда, хоч і тримала його під руку, обличчя її знову посуворішало, а Смерд, який і досі переживав своє щастя, здивувався. Однак Марія не дала йому спам’ятатися: назустріч їм ішла, гукаючи Олєжика, дочка Трасицької — з Маріїного обличчя хлюпнуло таким щастям (Смердове й не переставало бути щасливе), що дочка Трасицької забула й привітатися, так і не догукавши до кінця солодкого імені свого сина. Марія теж забула привітатися, заполонена своїм щастям, а Смерд і не збирався того робити, тож вони проминули одне одне, як незнайомі. Дочка Трасицької одразу подалася до каменя, на якому сиділа ряба Надька, а Марія знову здивувала свого Смерда, зиркнувши на нього вовком.

Так вони і йшли. Смерд весь час дивуючись, але й не тратячи свого щастя, а Марія борсаючись у щасті й нещасті, доки не підійшли майже впритул до Йонтиного, колись її власного, порогу. Марія знову спалахнула щастям, цього разу якимсь незрозумілим, аж прекрасним, у Смерда від того ледве не розірвалося серце, бо він ніколи не сподівався такого від своєї жінки, у нього закрутилася голова і захотілося… того! Але він зрозумів: вулиця, рух, люди, пух, вони підходять до Йонтиного порогу, потутукують горлиці, вже чекає їх із бабою Сашко, іде по рибу з сіточками Олексій, хміль ще не покинув його голови, але щастя його жило і в тому хмелі, більше того, росло, як тропічні квіти, обплутувало й забирало в полон. Вони дійшли до Йонтиного порогу, Марія пломеніла від щастя, бо на порозі таки стояв Йонта, стояв і Вова й визирала з-за їхніх спин Валька.

— Здоров! — кивнула Марія Вальці і притислась до щасливого Смерда, обдарувавши його такою усмішкою, що Смерд почав думати, чи не завести їм другої дитини.

Йонта курив “Біломорканал”, Вова ясував губами, і вони щасливо б розминулися, коли б не потаємна Йонтина думка, про яку ми вже згадували. Тож він виплюнув допалений наполовину “Біломорканал” і сказав:

— Ти чо’ не заходиш, Марусь? Заходьте з Юрою.

Вова подивився на них з усією поважністю, на яку спромігся, а Валька велично кивнула:

— Заходьте, чого там!

Оскільки Марія не знала таємної Йонтиної думки, вона схвилювалася. Це була її перемога. Не вона напрошується, а вони. Ну, чого ж, вона зайде. У неділю, певна річ: робота, сім’я, клопотів не оберешся. Де працює Смерд? Влаштовується на “Електровимірник”. Ага, стара робота невигідна. Зарплата абияка, а тут у півтора раза случаїться. В них усе добре. В них усе дуже добре. Чудесно! Звичайна річ, як же інакше! А у вас?

Таке зайве й смішне запитання. Мабуть, і недовірливий читач засміявся б у цьому місці. Бо що питати, коли перед тобою такі чудові обличчя: Йонта, Вова і Валька? Що питати, коли все тут, як божий день? Тут хіба поблажливо всміхнешся, тож Йонта, Валька і Вова поблажливо всміхнулися.

16

Ми не будемо утяжувати читача повним описом розмови рябої Надьки з дочкою, бо це, певне, зайняло б забагато місця. Крім того, зопалу виказуються такі подробиці людського життя, які, здебільшого, не потрапляють на сторінки писань, догоджуючи вічній соромливості роду людського. Скажемо тільки, що спершу, як пригадує читач, плакала ряба Надька Галька, можливо б, заплакала й собі, і вони знайшли б ту злагоду, якою відзначаються стосунки матерів та дочок, але Галька була надто збуджена тим бігом через околицю, у ній горів вогонь, який запалює тих, хто остерігається чи ховається, тож вона, замість заплакати, нагородила матір колекцією досить виборних слів, од яких ряба Надька миттю перестала плакати, і сльози в неї висохли, наче були зі спирту чи етеру. Вона сказала у відповідь щось таке, так виразно й однозначно, що заплакала вже Галька. Лєна підтримала свою маму, і вони заревли разом Але ряба Надька не могла спинитися, то вже було її ґанджем; почавши, ніколи не могла спинитись, аж доки не виходило їй із грудей повітря і доки не забивало подиха. А що того повітря було в грудях немало, ряба Надька була показної статури (в ній уміщувалося повітря вдесятеро більше, ніж у юнаків, котрих примушують видувати на призивних пунктах зелені циліндри), то вона спинилася не швидко. Галька плакала, а Лєна втомилася й заснула. Окрім того, Галька згадала про свої обов’язки матері і всунула в її сонного ротика персо, на якому ще лишалися сліди від поцілунків таємничого верболозного зальотника. Сама вона плакала й чекала, коли мати передихне, чекала, може, надто довго, бо ніч уже стояла глупа; Лєна уже спала (ще й досі в пелені) і спала заспокоєно — вдома! Галька дивилася на матір розпаленими вогниками, а коли вислаблена і знеможена Надька спинилася, щоб наповнити повітрям легені, Галька почала говорити й собі і то з таким запалом і так гаряче, що ряба Надька заплакала вдруге. Лєна тим часом прокинулась, і Галька, не спиняючись ні на хвилю, всунула їй у рота темну пипку, а ряба Надька, котра сподівалася, що це примусить Гальку замовкнути, була одурена й мусила плакати далі (Галька мала груди не менш розлогі, як і в її мами). Це тривало доти, доки одна і друга не виконали обов’язкової програми, крім того, від хвилювання їхнє дихання почастішало, і вони почали сипати одна в одну вже короткими чергами, в той час як Лєна солодко спала в пелені й гадки не маючи, що вчинила такий шарварок. Врешті-решт (було вже аж зовсім пізно, десь під ранок) і мати, й дочка збагнули, що пристрасті все одно нічого не допоможуть, і зморена ряба Надька замовкла. Замовкла і Галька, і їх покрила така тиша, що обоє відчули, як втомлено ниють їхні тіла. Змора закутувала їхні мозки, і вони, може б, і позасинали на своїх стільцях, коли б не Лєна. Вона прокинулася й зажадала молока, а ряба Надька придивилася до внуки уважніше.

— Славненька, правда? — спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.

— Я вже тут приготувала одежок, — і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.

Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.

— Славненька ти моя!

— Назви її Лєною, — сказала від шафи ряба Надька.

— Я вже назвала, — сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом

— Хто її батько? — спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого верболозного залицяльника.

Ряба Надька задумалась: ім’я було безнадійне, як глупа темрява, і тут одурюватися не випадало.

— А мені він і не треба, — мирно сказала Галька, вкладаючи Лєну в ліжко.

— Ніхто тебе з ним не бачив? — ряба Надька покинула вибирати одежки і стояла серед хати зосереджена й спокійна.

Тоді Галька розказала про дочку Трасицької і про верболозного залицяльника, який шмигнув у кущі, наче кіт.

— То така вирва! — сказала ряба Надька про дочку Трасицької, і Галька згодилась.

— А ти взнай! — коротко порадила вона.

— Та доведеться, от тільки…

— Чхати мені на них! — сказала Галька.

— Чхати, не чхати, а язики розпустять.

— Чхати мені на них! — сказала вдруге Галька.

— Зате мені не чхати! — звищила голос ряба Надька. — Щось тут треба придумати.

Галька хотіла втретє сказати про “чхання”, але зрозуміла материну рацію. Вона зітхнула й позіхнула

— Пізно вже, лягай спати.

— Треба щось придумати, — сказала Галька, і ряба Надька подивилася на дочку з любов’ю.

— Чхати нам на них! — сказала ряба Надька, і вони обоє заспокоїлись.

На дворі вже світало, і вони так потомилися, наче цілий день підкидали в жерло ненаситної молотарки снопи.

17

Йонтин поріг дивився на вулицю. Але хата, яку він посів, мала ще одну особливість, про яку не можна промовчати. Стежка огинала хату, бігла через город (цього року Валька здала його сусідам, наче передчувала події пухового періоду, лишила тільки грядки), по городі було висаджено якимось гарячим аматором озеленення міст цілий виводок нині аж білих од пуху тополь; потім стежка натрапляла на затишну лавочку під однією з тополь, на якій любили посидіти і жителі околиці, й заблуклі закохані, де їх удосталь обсипало тополиним пухом і де вирішувалися важливі, на все життя, справи: укладалися угоди, або ж розливалися сльози. Можливо, через це повз лавку текла річка, хоч наша гіпотеза (річка виникла з тих сліз) може й обурити недовірливого читача. Річка звалася Тетерів і починалася, радше, од великої греблі, з якої в правому кутку, якщо стати обличчям проти течії, виривається каламутно-зелений потік, котрий збиває унизу таку піну, що Йонта, не знаючи доладу місцевих див, гадав, що то позбивавсь у купки пух, який летить і зараз.

Але Йонту не цікавив нині пух, як і гіпотези походження річки; він сидів на лавочці, покурюючи “Біломорканал”, дивився на розлоге водяне плесо, на кущі по той бік річки (моста для закоханих, якого будували щороку, вже не зводили — це потрібно зазначити, щоб зрозуміти, чому закохані покинули ті розкішні кущі й замінили їх не зовсім зручними верболозами) і на човни, в яких сиділи самі жителі околиці, оскільки водну станцію перенесли на новий пляж (у річці виявилося по пуп води); Йонта дивився з показним спокоєм, як мирно плавали ті, і ті, і ті: жінка, чоловік, одна чи дві дитини, часом якась стара чи старий (старий здебільшого їздив сам), і в Йонти від зворушення затремтів кінчик губи. В цей час підійшов Вова і вмостив на лавці свій чималий задок, а на стежці, що з’єднувала цю лавку з Йонтиним будинком, вже заколивалася поважна й спокійна Вальчина постать. Валька йшла, як велетенська качка, перевалюючись з боку на бік, — звичка бути живими вагами й перекидати з руки на руку клунки. Вона й тепер наче перекидала ті клунки, і Йонта всміхнувся їй назустріч.

— Диви, папа, — торкнув його Вова й показав на річку, на якій плавали човни, навантажені жителями околиці.

Йонта зрозумів Вову, а Вова від захоплення розкрив рота. В цей час надійшла і Валька Вона стала за їхніми спинами, поклавши пухкі руки на спинку лавки й дивилася також: чисте плесо води, кущі по той бік річки, човни, завантажені жителями околиці.

— Скільки стоїть? — спитала Валька.

— Вещ, шо нада! — сказав тим самим тоном Йонта, і вони якусь мить зорили, як мирно плавають по водяному плесі жителі околиці. Вова тим часом смикав і смикав Йонту.

— Чого тобі? — подивився на нього Йонта.

— Слиш, папа, — все ще смикав Вова. — Купи желєзного.

— Щоб не протікав, — додала поважно Валька, і Йонта виплюнув скурений до останньої крихітки тютюну “Біломорканал”.

18

Все це діялося, як і купівля кухонного комбайна, без участі рябої Надьки, тобто без участі її труби. Причини до того були поважні, й читач мав змогу в тому переконатися. Через ті важливі й не зовсім приємні події читач матиме деякі втрати: так він ніколи не довідається, на які кошти прибудували собі Семенюки (Семенюк-молодший + дочка таксистихи) ще одну кімнату, а чергова сварка зі Семенюками відкладалася на невизначений час, який виходить з рамок цієї оповіді. Бо мозок рябої Надьки на кілька день перестав працювати для загального добра; треба було вирішити проблеми власні, її суспільна діяльність припинилася на два дні. Тепер вона чатувала на дочку Трасицької, яка, мов курка, котра вивела каченят, бігала вздовж берега і кликала Олєжика — Олєжик так само, як ті нерозумні каченята, пірнув у засипаний пухом світ, лазячи разом з котами і верболозними залицяльниками по тих-таки верболозах. Відстань від річки до каменя (той камінь годилося б писати з великої літери) була завелика, тому ряба Надька, в якої на два дні послабшала суспільна свідомість, рушила від каменя й повільно пішла до річки, захопивши помийне відро, щоб заодно набрати води й вимити вдома підлогу. Вона перехопила дочку Трасицької, коли та вже хотіла перейти до греблі й пірнути у верболози, а оскільки пух уже виморив її, забула про свого Олєжика, а помийне відро рябої Надьки почало випарюватися сонячним промінням, що було потрібно з дизенфекційних міркувань.

Таким чином дочка Трасицької пожалілася на Олєжика, і ряба Надька погодилася з мудрим її узагальненням “Тепер такі діти!”

— Он у мене вже доросла, — сказала ряба Надька, і ця тема так зацікавила дочку Трасицької, що вона аж озирнулася навсібіч.

На обличчя рябої Надьки наплив сум, такий безмежний, що в дочки Трасицької радісно тенькнуло серце. Тоді ряба Надька зітхнула й виголосила промову, яку вирішила повторити принаймні ще дев’яносто дев’ять разів. Вона проказала її, нітрохи не заникуючись і не збиваючись, а оскільки значення її немале (не кожну промову проголошують сто разів), ми зважуємося подати її від слова до слова, не вмішуючись у її стилістичну структуру.

— Хто б подумав, — сказала ряба Надька, — що впаде на мене такий сором? Господи, коли б мені хто сказав, що таке має случиться, я б йому очі заплювала. — “А заплювала б”, — подумки згодилась у цьому місці дочка Трасицької. — В нашому роді споконвіку не було байстрюків, — дочка Трасицької при цьому всміхнулась (ясна річ, також подумки). — Я їй годила, я їй те, я їй се, а вона дивіться: отблагодарила! — ряба Надька при цьому витисла сльозину з правого ока; згодом, коли вона повторила це п’ятдесят два рази, довелося витискати сльозу і з лівого ока; дочка Трасицької при цьому притакнула, намагаючись дивитися на співрозмовницю якнайспівчутливіше. — Від теперішніх дітей благодарності не жди! Мало я била її, сучку, їй, бачте, — сорочку шовковую, кофточки, ліфчики моднєйшиї; їй, бачте, — Капрони, нейлони, рости розумна дєвочка, аж нє — вітер у голові! — “Пух”, — подумала консервативно дочка Трасицької, засуджуючи методи виховання рябої Надьки. — Я кажу: Галя, все тобі дам, тільки будь порадошна, будь умна; що я вже старалася: хіба в молоці, бестія, не купалася: духи, адікалони, мазі й перемазі, помади усякі. Воно, самі знаєте, хочеться, щоб дєвочка була, як усі, а вона — в кущі! — “У верболози”, — уточнила подумки дочка Трасицької. — Вижену заразу, вижену паскуду, хай іде до того, з ким волочилася! — ряба Надька в цьому місці заплакала, бо саме в цьому місці й дочка Трасицької, і всі дев’яносто дев’ять сусідів мали б її втішити, тобто сказати те, що вони й казали з долею лукавства, але й цілком доброзичливо: “Ну, що це ви, Надечко (видозміни: Надю, Надіє Опанасівно, сусідко, мадам), з ким воно не случаїться. Неприятность, що й казать, але ж своя кров!” — Отож-то, що своя кров, — схлипувала ряба Надька, — бо де їй подітися з малою. — “Що, донечка?” — запитували сусіди. — Славненька, очки, як тернятка, губки такі потішні, а апетит! Глянула на неї і серце розтопилося, — ряба Надька втирала сльози, даючи змогу дочці Трасицької і всім дев’яносто дев’ятьом сусідам уставити те речення, яке годилося сказати неодмінно: “Не беріть до серця. Не ви перша, не ви й остання. Тепер такі діти!” — Тепера такі діти, — згоджувалася ряба Надька і звела голову: очі в неї сухі й сині і в них горить сухий і синій вогонь.

Дочка Трасицької почувалася не зовсім добре. Попри все, їй доводилося співчувати рябій Надьці, а єдине місце, де вона могла вставити своє запитання (там, де ряба Надька обіцяла вигнати дочку до того, з ким волочилася вона легковажно пропустила, бувши розчулена пристрасністю й багатою мімікою рябої Надьки. Тож мусила гадати, як повернути розмову до того, що її цікавило, але ряба Надька приголомшила її таким різким переходом, що дочка Трасицької знову змушена була по-дурному роззявити рота, як це трапилося ще там, у верболозах. Тобто ряба Надька навпрямки спитала у дочки Трасицької про того, хто цікавив значною мірою і її.

— Не хоче признаваться, — сказала ряба Надька. — Секрети од матері строїть.

Тоді дочка Трасицької закліпала очима, по-дурному розтулила рота і їй перед очима шмигнув верболозний залицяльник, власне, його білі з розрізиками по боках труси, заросла голова й широкі плечі, вона зрозуміла, що довідатись щось про цього загадкового типа в рябої Надьки їй-таки не вдасться, що вона потерпіла тут поразку, і що ряба Надька повелася в цьому випадку з нею таки нахабно.

— Я, я, — замекала дочка Трасицької, але зустрілася з сухим і синім вогнем, що струмував з очей рябої Надьки і, переможена остаточно, схилила голову, як схиляють їх переможені перед переможцями.

19

Отож ряба Надька ходила від двору до двору, дратуючи собак, які здебільшого, зустрічали її появу гаряче, хоч перед цим, змучені пухом, майже безживно лежали по своїх будах. Вони рвалися з ланцюгів і давилися в ошийниках, але собаки здатні до перебільшень, і ми не оцінюватимемо цього емоційного ефекту, що може викликати ремствування недовірливого читача. Не можна сказати, що те ходіння замість обслуговувати підзорну трубу й шліфувати вікопомного каменя (загадка для майбутніх археологів) було приємніше рябій Надьці: оті усмішечки, погано сховане презирство в очах, оте переглядання за її спиною (дехто небезпідставно свідчив, що третє око рябої Надьки зовсім не ідентичне з підзорною трубою, як це вважала дочка Трасицької), ота роблена чемність, роблене співчуття і знову-таки погано прихована радість, що лихо впало не на їхню голову. Коли б не впливала на рябу Надьку цивілізація, тобто, коли вона не була б навчена достатньо добрим звичаям, плюнула б у вічі вісімдесяти сімом з тієї маси, яку мусила відвідати, — це може достатньо висвітлити, як поставилися до горя рябої Надьки більшість із власників негостинних собак. Але ряба Надька знала й інше: не вони мають дивитися на неї переможно, а вона на них, бо за одним заходом затикала рота цілій вулиці, й це, зрештою їй удалося. Летів пух, було парко, всі дев’яносто дев’ять сусідів, яких відвідала ряба Надька, сподівалися дощу на свої поморщені городики, жевріла ще й маленька надія, що дощ таки приб’є й остогидливий пух; ряба Надька теж хотіла, щоб припинився цей пух, так само хотів того Йонта з Валькою та Вовою. Хотіла того й Марія, яка вже вдруге проробила маршрут Гадючник — Верболози зі своїм Смердом на плечах. Хотіла того й дочка Трасицької, яка аж охрипла кликати свого Олєжика, тільки одна таксистиха молила Бога, щоб пух летів і летів, бо коли він виніс так нагло з її обійстя таксиста, то може так само принести його назад. Таксистиха вже вибачила чоловікові його провину (правда, коли б сталося чудо і він повернувся, йому було б непереливки), вона навіть згоджувалася, щоб її чоловік трохи й потовк тої ненависної для неї гречки, але потовк, не рвучи делікатних ремінців, якими хотіла управляти неподільно. Однак ремінці було порвано, і таксистиха, вмостивши сідницю на стільця, пила печаль і виточувала сум. “Піду в сторожихи”, — думала вона з тією приреченістю, від якої в неї завмирала і зіщулювалася печінка, а оскільки тої жертвенності не міг і не хотів уже бачити таксист, вона заплакала. Сльози її були великі, як помаранчі, що їх вона нестерпно любила, і які часом возив їй із Києва таксист (тепер уже ніколи не покуштує того райського плоду); її очі були, як озера перед грозою, коли по хвилях сердито гасає вітер; її ніс був, як гора, за яку спускається увечері сонце, сиплячи на світ сумовитим промінням. Вона зливалася зі склом, куди безперервно дивилася, начебто запаковано її в акваріум чи океанаріум, звідси її погляд тік на околицю; до неї, крізь білу заметіль пробиралась облущена й вибілена постать, схудла й печальна, — те, що називала вона Сторожихою, до неї бігли, мов безтілесні собаки, десятки таксі, за кермом котрих вгадувалось обличчя, що було в цьому світі одне. Всі оті таксисти на одне обличчя тримали перед собою (однією рукою, другою цупко трималися за кермо) лічильники, й ті лічильники (значно побільшені від звичайного) цокотіли, як годинники. Таксисти на одне обличчя їхали і їхали, дивлячись на неї риб’ячими, безбарвними очима, і вона ставала у цьому дні рибою, яку викинено на берег і яка хапає безтямно повітря. Таксисти сигналили, і це було як похоронний марш; летів пух, засипаючи і таксистів, і ті лічильники, а таксистиха чекала, коли добереться до неї та облущена й вибілена постать. Бо тут, перед цими обличчями й лічильниками, серед цього безнастанного сигналення — велична й чорна мелодія траурного маршу — таксистиха губила по краплині свій гонор: Сторожиха все наближалася й наближалася до неї.

Але вона до неї так і не наблизилася, бо хоч відстань між ними зменшувалася, треба було не один мільйон років, щоб подолати її. Адже на устах у таксистихи ще лежала погордлива всмішка, і вона, заплющивши очі й дослухаючись до траурного маршу, який все ще сигналили їй оті безтілесні таксі з таксистами на одне обличчя, вирішила остаточно й безповоротно: “Піду пиво продавати!”

Знала, що в ту пивницю, де продаватиме пиво, обов’язково завітає колись таксист — великий любитель пива, і тоді траурний марш заграє йому вона. В цьому таксистиха була переконана, так само, як був переконаний і Йонта, що завтра наступить такий самий день, як і сьогодні.

20

У суботу, тобто перед тим, як прийняти в себе Марію з її Смердом, Валька посилила свою ревізорську діяльність і пильність удвічі. Через це Йонта з Вовою прийшли у певно визначене місце на певну годину і застали там розпашілу Вальку, яка обмахувалася капустяним листком (зазначимо, був тільки початок червня). Йонта подивився на дружину і на клунки, що стояли біля неї, подивився на її розпашіле обличчя і на марнотратно використаного листка капусти — Валька, здавалося, потовстішала ще більше, і ще більше споважніла

“Крепка бабка!” — подумав Йонта, і йому захотілося легесенько ущипнути її. Але довкола сновигали люди, Вова вже всівся на одного з клунків, і Йонта подумки оцінив те, що приволочила сюди Валька. Кінчик правої Йонтиної брови поліз угору, в нього засвербіло під коліньми і на мить перехотілося влаштовувати той завтрішній бенкет, але Валька стояла біля клунків така рішуча й поважна, що він не зважився виявляти легкодухість.

Врешті спробував опиратися:

— Може, Валя, — сказав він, зовсім не турбуючись про розтривожену душу таксистихи, — таксі наймьом?

Але Валька жила сьогодні у вищому світі, тож позирнула на Йонту, як на найостаннішого; Йонта сполошився, його чоловічий авторитет, який, здавалося, стояв так твердо, захитався. Він виплюнув недокурок, напустив на себе ще більше статечності й раптом гаркнув на Вальку: чого, мовляв, вона там стала, коли, мовляв, діло не стоїть; вони, мовляв, уже півгодини стовбичать тут, як йолопи, людські очі на себе збираючи, а вона десь тиняється. Валька порожевіла від задоволення, бо Йонта — все-таки Йонта! — схопила в обидві руки клунки й запосміхалася йому назустріч. Йонта схопив клунки й собі, аж йому захитався світ, прикрикнув на Вову, щоб той узяв собі клуночки (як помітив читач, клунків було шість, і, на жаль, лишиться секретом те, як зуміла доперти їх сама Валька на місце зустрічі), і потяг з Чуднівської з такою спритністю, що Валька бігла за ним, висолопивши язика, так само біг, висолопивши язика, і Вова. Вони ледве не наскочили на Марію, яка штурмувала свого Смерда у верболози, але Марія виявилася проворніша. Вона кинула Смерда на траву (це вже було біля річки), а сама впала поруч, майстерно заголивши стегна і накривши обличчя руками, — загоряла! Але в Йонти мигали в очах зірочки, тож він не помітив напівоголених Маріїних стегон; Вальці теж заливало очі потом, і вона також не завважила ні швагра, який солодко спав коло річки, ні сестри, яка робила вигляд, що загоряє (метода загоряння без купальника). Вова помітив і Смерда, і тітку, але не надав тому значення, треба було здоганяти батьків — був Вова ще недосвічений. Тимчасом вони доходили до каменя, назустріч ішла з порожнім відром ряба Надька, вона привіталася якнайсолодше; на камені сиділи Галька з дитиною, Магаданша і дочка Трасицької; таксистиха подивилася на Йонту з родиною зневажливо, вона саме згадувала, як чоловік возив її в село і як вона там пишалася. Таксистишина дочка, нині Семенюкова, вилила їм під ноги відро помий, але вчасно заохала і почала вибачатись.

Йонті ж здавалося, що він не людина, а кінь — вже сердився на Вальку, що не взяла таксі. Через надмірне напруження система його мислення трохи ускладнилася й набула певної образності: він — кінь до воза, віз — Валька, а візниця — Вова. Валька думала майже те саме, тільки трохи видозмінено: вони — коні, а віз і візниця — Вова, була Валька, як бачить читач, м’якша натурою, Йонта однак пер свої клунки, не зупиняючись, висів у повітрі, як лебідь із відомої байки, яку знав навіть він; Валька була щукою з тої самої байки, а Вова… Вова просто сидить на возі, повному клунків, і віз, як бачить навіть недовірливий читач, їде. Іде, аж курить, аж змовкли на камені Галька і дочка Трасицької, аж забула згадувати солодке минуле таксистиха: вона знову дивилася на Йонту крізь сльозову пелену — їй увижалися щасливі й добрі дні.

— До чогось готовляться, — сказала Галька, загойдуючи дитину, а дочка Трасицької почала шукати очима, чи не видно де її Олєжика.

21

Вальці довелося добряче попрацювати і цього вечора, і вночі, й наступного ранку. Вона підсмажила 181 котлету, загорнула в капустяні листки 205 голубців, зробила м’ясний рулет вагою 9 кг, 24 миски салату і 80 мисок холодцю. Окрім того, Валька вшаткувала і стушила 40 головок капусти, зварила п’ять відер картоплі, порізала з допомогою машини 5 кг ковбаси (твердокопченої) і чотири головки голландського сиру. Вона звеліла Йонті відкрити 30 коробок шпротів і сайри та й поставила до столу дві мисочки кав’яру. Але з кав’яром вийшло не все гаразд, хоч це не дуже розстроїло Йонту і Вальку: його таємно зжер Вова — вони поспіли тоді, коли він вилизував мисочки.

— Кіт тобі не поміг? — спитав Йонта, але Вова заперечив досить виразно:

— Нє, я сам!

Валька спекла 15 качок з рисом і втушкувала 28 курей. До столу подали ще 18 банок консервованих самою Валькою огірків та помідорів (трилітрових), Йонта притяг дві пляшки коньяку (з остереження перед Вовою їх поки що сховали) і 51 пляшку горілки виробництва Ружинського винзаводу з пишною, здається, французькою, назвою “Мерішор” — останній крик горілчаної моди. Крім того, Йонта купив 100 пляшок пива і 12 ситра, з яких шість випив Вова ще до накриття столу. Валька спекла 21 торт і зварила п’ять відер компоту. Крім того, вона зготувала желе з вишневого соку зі сметанним кожушком — желе зайняло 11 мисок. Йонта хотів купити ще й вина, але Валька сказала, що вино погано діє “на жолудок”, і Йонта докупив тільки ситра, цього разу вже 20 пляшок. Вова тимчасом устиг вкласти, перш ніж сісти до столу, печену качку — його відігнали від неї, коли залишилася сама тільки перепалена шийка і до блиску обгризені та обсмоктані кістки. Крім того, Валька не дорахувалася 11 котлет і 15 голубців. Але вони з Йонтою тільки всміхнулися, гріха великого тут не було; Йонта ж при цьому розповів, як у його часи він украв у матері грудочку цукру, і як його за це побили солдатським паском.

— Тепер усе пливе саме до рота — сказав Йонта задоволено і сів у фотелі, щоб подивитися футбол.

Валька в цей час напекла пиріжків (з повидлом, сиром, рисом з м’ясом, з консервованими вишнями й зі свіжої, хай і дорогої ще полуниці) і поставила їх біля Вовиного пуфика ціле решето. Тож Вова сидів на пуфику, дивився футбол і час від часу простягав руку до решета. Рука на якусь мить застигала над решетом, тримаючи пиріжка, а тоді з разючою швидкістю кидала його до рота: зуби зжовували його миттю. Тоді Вова ковтав, так само не відриваючи очей від телевізора, по тілові його проходила солодка спазма

Одне слово, Валька постаралася на славу. Йонта дивився на неї м’яко й тепло, вона навіть схудла від цієї роботи, а Йонта, пообгризавши перед цим кістки від холодцю, всівся, як ми казали, до свого фотеля і мав право задоволено гикнути. Він сидів перед телевізором (це було ще в суботу, бо й холодець варився в суботу) і солодко примружував очі. Футбол уже закінчився, телевізор щось показував і розказував, а Йонта думав про ті ж кістки з-під холодцю — давня його солодка пристрасть, особливо коли траплялася мозкова кістка: наставивши губи трубочкою, він із сюркотом висмоктував шпиг. Тоді заїдав липкими хрящиками і обсмоктував цукрові кістки. Коли кістки були м’які, він їх розжовував і ретельно висмоктував, а Валька, дивлячись під таку хвилю на Йонту, була задоволена.

— Після тебе собакам робити нічого, — казала вона тепло, і Йонта ошкірювався, натягуючи на зубах лискучі від жиру й липкі від желатину губи. Потім він сідав до телевізора, і з солодким задоволенням смоктав “Біломорканал” — біля нього смачно трощив пиріжки Вова.

Валька підійшла до них, вже упоравшись. Вона прилипла до свого стільця і втупилась у телевізор. Тоді Йонта повернув до неї носате, вмиротворене обличчя:

— Дуже вона носиться зі своїм Смердом! — сказав він.

Валька захихотіла, струшуючись на стільці всіма своїми стома кілограмами, а Йонтине обличчя стало ще вмиротвореніше.

— Покажемо їм, Валь, — сказав він. — Утрьом носа?

— Утрем, — солодко й твердо відказала, не відриваючись од телевізора, Валька.

22

Марія вибиралася до сестри, як на прощу. Правда, її урочистий настрій був порушений ще зранку, коли вона знайшла в шафі між шматтям півпляшки самогонки. За це вона дала своєму Смерду кілька добрячих ляпасів (у цей час Смердиха й Сашко були на городі) й гостро вилаяла його.

— Ти що, — закричала вона, — хочеш напитися перед гостями?!

— Це я на похмілля, Марусь, — покірливо сказав Смерд, почухавши спершу одну, а потім і другу щоку.

— В тебе кожен день похмілля! — загорлала Марія і хотіла вліпити чоловікові ще одного ляпаса, але той відхилився.

— На завтрішнє похмілля! — злякано сказав він, і в Марії відлягло від серця: завтрішнє похмілля мало бути законне.

Тож поставила горілку в буфет, але, не бувши дурна, надряпала ножиком риску на пляшці.

— Коли хоч раз глинеш, розіб’ю на голові, — сказала вона так виразно, що Смерд двічі кліпнув чистими, невинними очима.

— Чим більше ти мене б’єш, — сказав він, — тим більше я тебе люблю, Марусе.

— Не мели дурниць! — буркнула Марія і почала бабратись у шафі, де висіли всі її, надбані ще за дівування, плаття. Їй зробилося сумно й гірко, бо плаття ті зараз висіли на ній, як мішки; вона схудла, позбулася пухкенької сідниці, шия її стала жилава, очі побільшали, стегна потужавіли, литки лишилися м’ясисті, але не пухкі, вона, йдучи до сестри, мала проробити чимало роботи, щоб постати перед нею і Йонтою коли не в колишньому, то наближеному до колишнього вигляді. Груди вона могла підмостити, використавши дівочого станика, але стегна були втрачені назавжди. Тож Марія провела немало часу, підганяючи під свою нову фігуру найкращу сукню з жовтої тканини у блискітку. Нога в неї не змінилась, але її святкові туфлі так зсохлися, що мусила потримати їх над парою. Волосся вона стягла по-дівочому гумкою, вирізаною із соски, Сашка вдягла у бідненького, але чистого костюмчика, а на Смерда напнула костюма, якого він уже не вдягав років з десять. Білу Смердову сорочку довелося трохи підлатати, а краватка, яку Смерд, здається, вдягав двічі в житті, стягла йому горло, як петля. Від тої краватки чи від того одягання Смерд ще ширше викруглив тихі, покірливі очі і всміхався кутиком рота. Особливо його дивували до блиску наваксовані туфлі, які Марія купила навмисне задля цієї нагоди, бо його власні стали вже іржаво-білі, і ваксування їх не рятувало. Марія повертала Смердом, як опудалом (той розширював очі і всміхався), зняла кілька пушинок (даремна робота, коли зважити, що пух на вулиці продовжував летіти) і відчула, як їй шалено колотиться серце.

— Чого ти лупишся на мене? — гарикнула вона, а Смерд усміхнувся вже широко.

— Ніколи не подумав би, що ти в мене така гарна, — сказав він так, що Марія залилася червоною барвою, в неї затремтіли повіки. Це зробило її такою привабливою, що Смердові заколотилося серце також, і він, може, дозволив би щодо жінки вільніший рух, коли б не Сашко, що з’явився під цю пору й уважно розглядав обох.

Отже, вони були готові, проминули невдоволений погляд старої Смердихи (стосунки Марії зі свекрухою були досить типові), взяли за обидві руки Сашка, який відразу почав матиляти ногами і звішуватися на руках, і урочисто рушили на вулицю. їх відразу ж примітила ряба Надька, Тоська, дочка Трасицької і Магаданша, які сиділи на незмінному камені й проводжали їх уважними очима; Смерд ковтав слину в передчутті добрящої випивки, а Марія думала, що краще було б їй волочити свого Смерда від Гадючника, ніж від сестри. Бо в душі в неї була гризота: йшовши на гостини, не покидало її почуття, наче йде жебракувати. Вона озирнула свого Смерда, що в незвичній одежі був ще більше здивований і безпомічний, на костюмчика Сашка, на свої вже потріскані туфлі й міцно закусила губу.

23

На стіл попливли 170 котлет (181 мінус 11), 190 голубців (205 мінус 15), дев’ятикілограмовий рулет, вісім мисок салату і 80 мисок холодцю; на стіл попливли 40 ушаткованих і стушених головок капусти, 5 кг нарізаної кухонним комбайном сирокопченої ковбаси і чотири головки сиру; на стіл попливли 18 банок (трилітрових) консервованих огірків та помідорів, дві пляшки коньяку і 51 пляшка “Мерішору”, на стіл попливли 100 пляшок пива і 26 пляшок (12 — 6 + 20) ситра Марія моталася разом із Валькою, Йонта зі Смердом тягли пляшки, а Вова поважно викладав перед Сашком всі 508 іграшок, які купили йому Йонта з Валькою, і розповідав одноманітним, рипливим голосом їхню будову. Бо тут були ракети, танки, літаки, олив’яні (чи пластмасові) солдатики, автомати, пістолети, автомобілі (прості, заводні, легкові й вантажні, деякі навіть із кнопковим управлінням), дитяча залізниця, гармати, самохідні артилерійські установки, барабани, настільний футбол і настільний більярд — Сашко дивився на все це трохи заздрісно, а трохи й байдуже. Йонта крайока спостерігав за сестрами, різниця між ними тепер увіч впадала в око, і він знову подивувався, що тоді, коли пух заніс його сюди, так довго вагався. Марія розчервонілася, і Йонта визнав, що вона покращала, але в неї залишилося так мало схожого з Валькою, що вона вже його не хвилювала. Він задоволено облишив ці розглядини і повів Смерда по кімнаті, показуючи йому все добро, до якого мав стосунок перш за все він, господар: телевізора, холодильника, пральну машину, кухонного комбайна, новий посуд, фотель і пуфик. Він розповідав Смердові про все так само рипливим голосом, як і Вова, а Смерд вигукував вряди-годи одне й те ж: “Ану!” Йонта розповів йому про човна, звісно, залізного, вони вже навіть виїжджали всі разом “отдохнуть”, а Смерд зирив на 51 пляшку “Мерішору” й ковтав слину. Валька повела по квартирі Марію, вона показала їй телевізора, пральну машину, кухонний комбайн, новий посуд, фотель і пуфик. Потім показала їй 101 шовкову сорочку, 53 ліфчики і 95 трусів. Ще вона показала 208 пар капронових панчох і колготок (з візерунками і гладкі, різного кольору й тону) і 80 пар нових туфель. Вона показала Йонтині костюми (21) і 15 пар Йонтиних туфель. Ще вона показала 20 пар жіночих чобітків (білих, червоних, фіолетових, рожевих, сірих і брунатних) і кільканадцять вже трохи злежаних хусток. Вона показала сестрі 215 кофт, 50 спідниць і 150 плать.

— А що, коли ти поправишся? — несміливо спитала Марія, косуючи на сина й племінника.

— Продам! — незворушно сказала Валька. — Мій размєр тепер ходкій. А собі нове, хе-хе!

Вони засміялися разом, Йонта і Валька, зупинилися серед кімнати й хихотіли. Тільки тепер Марія помітила, що Йонта схожий з лиця на Вальку, хай і худий він, а Валька — на Йонту. Бо вони стояли і задоволено похлюпували сміхом, власне, хихотом, радісним, щасливим, як їхні обличчя і як обличчя Вови. Смерд покліпував очицями: йому вже хотілося до столу, тож він знайшов фразу, яка до решти мала задовольнити і Йонту, й Вальку.

— Так, так, — сказав він, — дім повна чаша!

— Дім повна чаша! — вичавила з себе Марія, а Йонта й Валька вдоволено захихотіли.

— Не чіпай! — закричав раптом, б’ючи Сашка по руці, Вова в нього було люте й затяте обличчя, а Сашко перелякано озирався.

— Ну, Вова, — м’яко докорив Йонта. — Мальчик пограїця і отдасть.

— Я вже їсти хочу! — буркнув Вова, і всі вони запоспішали, заметушилися; Валька засовувала своє добро у шафу, а Смерд уже розкорковував “Мерішор”.

— Ти коньячок для начала одкрий, коньячок! — кричав Йонта.

— А самогонки в тебе нема? — спитав у нього Смерд.

— Маня, насипай собі й чоловіку, давай Саші, це все тра з’їсти!

— А з’їмо, — щасливо сказав Йонта, — чому не з’їсти!

Йонта розливав горілку.

— Дім повна чаша! — сказав весело Смерд. — Тож наливай мені повну чашу.

Він засміявся під крижаним поглядом Марії, але Йонта засміявся й собі, від чого крижаний погляд станув, і Марія почала похапцем розповідати сестрі, яку купила вона того тижня чудову комбінацію.

— А покажи! — засвітились у Вальки очі, але оскільки комбінацію ще треба було забрати з магазину, та й показувати її при чоловіках чи й годилося, Марія миттю переключила розмову, підхопивши Йонтину пропозицію випити. Смерд підтримав цю пропозицію практично, тобто не чекав і цокання, а вкинув у себе з півпляшки “Мерішору”.

— Пече, зараза! — скривився, і в Йонти стало горде обличчю, начебто “Мерішор” гнав він сам.

— Ти куди спішиш? — закричала Валька.

— А ти наздоганяй! — так само весело закричав Смерд.

Вова їв качку, Сашко їв качку також, але ледве-ледве мемзяв; вони налили собі в бокали ситра і цокнулися. Цокнулися Марія, Йонта, Валька, забулькала рідина, заговорили язики, крізь відчинене вікно залітав до хати пух; сусідки на камені спокійно обговорювали останні вісті, таксистиха розпитувала в рябої Надьки про сторожування, хоч вона вже влаштувалася в пивницю, але ряба Надька сказала, що займе те місце сама. Дочка Трасицької кликала Олєжика, а крізь відчинене вікно лунав брязкіт чарок і виделок, чвакання й сопіння, веселі вигуки й слова.

24

Недовірливий читач може закинути нам, що ми пересолюємо опис цієї скромної недільної зустрічі (календарі в цей день не показували ніякого свята), але Йонта, як ми казали, завжди знав, що робить і завжди мав рацію. Ми не будемо переконувати читача, особливо недовірливого, що наші герої з’їли всі вищеописані страви. Після того обіду дещо й лишилося, так залишилося 20 котлет, сім голубців, хвостик од рулета, кілька мисок капусти. Погано пішли нарізані кухонним комбайном ковбаса і сир, залишилося три коробки сайри і півкачки, якої так і не зміг подужати Сашко, хоч Вова уклав їх три; лишилося трохи курятини й картоплі, півбанки консервованих огірків і дві пляшки пива. Солодкий стіл було з’їдено повністю, залишилося хіба піввідра компоту, та й то сама гуща.

По тому Смерд з Йонтою сіли грати в шахи, а Валька показувала Марії свої кофти, чоботи й сорочки. Мова їхня була надто професійна, щоб переказувати її тут, але про одну річ розповісти не завадило б. Це було відчуття миру. Відчуття щасливого, доброго блаженства, м’якої задоволеності й радості. Вова з Сашком побігли надвір, Смерд, хоч і випив 20 пляшок “Мерішору”, не валявся під столом, а грав у шахи, на Йонтиному обличчі лежала погідна заспокоєність, всіх ніби загорнуло в колисливі теплі хвилі. Марія вже не хвалилася новою комбінацією, а тільки бурмотіла захоплено фразу, яку вигадав її Смерд про “повну чашу”, хоч, може, хтось недоброзичливий (приміром, обтирачі історичного каменя) і міг би завважити іронію — було ж тут щире, беззаздрісне захоплення. Бо вони всі неначе плавали в тій повній чаші, в тому домі з розтопленим м’яким повітрям, їм було тихо й радісно, тихо й гарно, їх колисав мир, благодать і задоволення. Йонта вмикнув телевізора і, хоч ніхто його не дивився, всі були задоволені, що телевізор так гарно працює. Бо він освітлював “повну чашу” блакитним, тремтливим світлом і від того світла блакитними ставали вони всі, блакитним зробився світ, і Марія, випадково опинившись перед вікном, з радісним здивуванням помітила, що пух надворі перестав. Вона хотіла звідомити про це сестру і Смерда, але чомусь промовчала, бо чисте повітря й голубе небо, що так нагадувало око телевізора, видалися їй сумними. Не так щоб дуже, але в тому небі бриніла напівосіння печаль, і Марія, щоб прогнати ту печаль, приплющила очі.

— Може, підемо на човні покатаємося? — сказав за спиною Йонтин голос.

— Ще встигнемо, — відказала Валька, і Марія почула, як до неї чалапають важкі Вальчині капці.

Валька спинилася в неї за спиною, поклала їй на плече підборіддя і зашепотіла, дихаючи перегаром горілки й перетравленою їжею:

— Йди, покажу тобі щось іще!

Марія повернулась, і вони пішли в глибину непролазних бебехів, щоб покупатись у своєму задоволенні по зав’язку.

1972 р.

Оповідка друга

Профілі на камені

1

Швець переходив Мальованку: двори з лютими псами, молодиці, котрі кричать на дітей, діти посеред немощеної вулиці. Він любив цей шлях: повільний та спокійний, зараз заходило на вечір, і молодиці стояли біля літніх кухонь: ось-ось мали надійти їхні чоловіки. Швець теж мав таке обійстя, але там — у долині, коло річки й дубів. У шевця теж була літня кухня, і його жінка поралася біля неї так само, як і ці молодиці. У дворі в нього теж був пес, але не злющий, а лагідний, він нетерпляче чекав хазяїна з гостинцями, а коло двору — діти. Але його хата унизу; тут, на горбах, відчувається він чужим: інакше шумлять дерева і сухіше — та й синіше повітря.

Він завернув. Була тут ціла тисяча вуличок, немощених і покручених, тісно сплетених провулками, витиналися паркани, тини й кам’яні загорожі; відчувався навіть присмак села, хоч передмістя вже років зі сто належить до міста, вулиці немощені, закалюжені й закурені, вряди-годи загрузає в котрійсь із калюж авто, бубонить і виє — як муха в павутині, коло нього порозкривало роти з десяток хлопчаків і кілька дівчаток; швець іде повільно і в однаковому ритмі. Попереду тисяча переплутаних вуличок, за парканами — саджалки, вряди-годи врізується в обійстя невеличка скеля і на ній, немов золотий слимак, — півголий підліток. Саджалки позаростали ряскою, в них покумкують жаби, озиваються пси: музика вечора і вмиротвореного світу, яку він сприймає по-своєму. Очевидно, це і є втома після робочого дня, однак м’язи його не втомлені — тіло його наповнюється вогнем. Тут гарне повітря, синє й чисте, в ньому — присмак застояної води з ряскою, але цей присмак любий йому: швець виріс біля річки. В цьому повітрі пахне й каменем: теплий, вигрітий за день, на ньому — лишайник чи мох, на ньому вигріваються сліпучо-білі качки чи збираються, розмовляючи, кури. На ньому стоїть, закинувши горду голову, півень і сокотить, повний величі й задоволення. Швець любить запах каменю, може, тому не тратить нагоди завернути й до кар’єру. На дні його — блакитноока саджалка, де купається кілька хлопчаків, ще кілька ловить рибу, роботу закінчено — навколо непорушна тиша. Навіть біля розкладених каменюк не стукають молотки й зубила, не в’ється сухий кам’яний пил і не сидять укриті тим пилом постаті у великих окулярах — не довбуть надмогильних пам’ятників. Їх багато, цих майбутніх пам’ятників, ними закладено півгори коло кар’єру, чорні й сірі, а то й рожеві: дуби зі зрубаними гілками і з розгорненими кам’яними сувоями на стовбурі; плити, які мають засяяти чорно-синім вогнем — блиском сумним і величавим; зараз вони бліді, подзьобані й покинуті, квадрати й прямокутники, піраміди і знову-таки дуби зі зрізаним гіллям; на кожному вже намічено зубцями площину для обличчя — початі барельєфи: лоб, ніс чи загальний обрис. Швець дивиться спокійно на це надзвичайне накопичення каменю, кожен незабаром з’єднається з чиєюсь долею, однією чи іншою — всі вони, ці камені, поїдуть звідси і займуть належне місце, де їх митиме дощ і повільно руйнуватиме вітер… Швець іде геть, бо і йому, такому спокійному та врівноваженому, починає шкроботати в душі, бо навіть той вогонь, що завше струмить у його м’язах і котрий надихає його, безсилий впоратись із малим, але напрочуд беручким черв’ячком, що раптом прокидається. Ні, він не слабкодухий, в нього могутнє тіло, під сорочкою виграють повні дзвінкої сили м’язи, ноги його, немов стовпи, бронзові й могутні. В ньому не втихає золотий вогонь — світло сили його і його м’язів, обличчя, мов викарбуване; ні, йому тут не місце!

Стоїть на горі й бачить долину, куди має спуститися. Через річечку перекинуто моста, по ньому мчать авта, річка крутить слизьке тіло між безлічі кам’яних брил, перетягується де-не-де кам’яною гребелькою, наче паском, — недаремно вона Кам’янка. Нижче, за мостом, мурована гребля зі шлюзом, зліворуч — густі корони дубів, і між тих дубів топиться мала і неймовірно рідна хатина. Біля неї — димок, курить літня піч, коло печі дрібненька звідси постать; він напружує зір і здається йому: бачить краплі поту на чолі в дружини; поблизу крутиться двоє хлопчаків, Віктор і Юрко, як дві краплі води схожі на них обох. Обійстя оточено кам’яним парканом, але того паркану тільки смужка — обтягує частину подвір’я. Звідси вона, та смужка, мала й сіра, решта обійстя за дротом, і швець мружиться, розглядаючи все те. В погляді в нього м’яка печаль, й це аж ніяк не пасує такому могутньому і м’язистому! Але воно так: у глибині темних очей запалюється сива іскра, від того погляд його немов примеркає. Бо все-таки недаремно звертають його ноги до того чудного кар’єру, все-таки той черв’ячок, холодний, але ворухкий, не покидає його душі. Гніздиться в глибині і їсть золоту силу; зрештою, швець має втомлену спину (цілий день нагинці), і ця втомлена спина тихо озивається до нього. І тільки синя смужка каменю там, глибоко в долині, вабить його невимовно; зітхає на повні груди й починає спускатись у долину. Його чекає жінка біля літньої печі і двоє вертлявих невгамовних хлопчаків. Його чекає смужка кам’яного паркану, і його крок від того розгонистий та швидкий.

2

Котив до річки візка; у ньому залізний молот і лом, у ньому — двоє його хлопців, обличчя яких серйозні й урочисті. Міцно тримаються руками за борти, обличчя їхні від їзди струшуються; біля річки вони вистрибують на траву й починають ганяти одне за одним — швець заходить тоді у воду. В самих трусах, на руках віддимаються м’язи, груди в нього сильні й широкі, зарослі шорстким волоссям, ноги вузлуваті й теж зарослі, до ступень прив’язано мотузком калоші. Він обережно ступає по слизькому камінні, об ноги вдаряють швидянки і слизи, а в грудях — велика злагода, яку завше відчуває в такий мент. Очі шукають підхожого каменя, очі з тим сивим неяскравим смутком — він таки береться з каменем уручки. Напинається, аж дзвенить тіло, і камінь схитується з місця. Вивертає спід, оброслий чорними крупинками піску, черепашками і п’явками. П’явки падають, відклеюючись, у воду чи ж намертво причіплюються до каменя — він знову береться з каменем уручки, і той важко лягає у воду, показуючи сіру, намочену спину. Хлопці бігають по березі, метають у воду плесканки, які стрибають по поверхні, наче риба, розплескуючи плесо на кружала. Кружала роздаються вшир, один водяний валець за іншим, а по них скачуть інші плесканки — від безмежного коливання річка мерехтить. Швець знову береться з каменем уручки, напружується, стягується все його тіло, воно наче й справді дзвенить, він сам — як тятива, котра от-от пустить стрілу у світ, руки зливаються з каменем, стираючи з нього черепашок і п’явок; поміж ніг жебонить вода, слизька і швидка, в затишках біля його стіп збираються вертляві рибчата, м’яко й ніжно покльовують шкіру; він знову перевертає камінь, і той важко хлепає у воду, відкочуючи від себе водяний вал. Чорний спід каменя вже без черепашок — приклеїлося тільки довге, як волосся, зілля, ніжне й зелене, і хвіст того зілля розхитується швидком.

На березі швець зупиняється; біля нього двоє його хлопців, Віктор та Юрко, котрі прибігли тільки на мент подивитися на каменя; сам камінь лежить на березі, як допотопне чудисько, здається, воно дихає, чорне й зморене, з лоба йому спускається зелене пасмо волосся, дві заглибини — як очі, а вищербили на — рот. Носа нема, хіба самотня черепашка, яка так і не зуміла відірватись у воді, маленька й закарлючена, в неї одна ніздря, в якій принишкло мале, перестрашене тільце. Хлопці вже біжать уздовж берега, вишукуючи очима плесканок, у них пружкі й сильні ноженята, а швець дивиться на переможене чудисько. Обмацує поглядом його виступи, позначає подумки місця для ударів, груди в нього важко двигтять, вони, проте, наповнені чистим річковим повітрям: чути запах риби, сонця, верболозів і мокрого каменю.

Швець бере молота (молот залізний і залізна ручка в нього) і в тілі його знову погідна радість. Заходить сонце, лежить на тій горі, звідкіля він нещодавно спустився, воно вже там, де безладно лежать кам’яні пам’ятники, там день у день цокотять зубила і щодня народжуються кам’яні профілі. Спершу їх накреслюють: ніс, лоб і підборіддя, самий обрис, потім вони проявляються; на кам’яних сувоях, прикладених до кам’яних дубів, пишуться літери: одна побіч одної — останні з останніх. Сонце стоїть зараз там. Дивиться на той цвинтар без мерців, дивується на обриси й профілі і читає вибиті на кам’яних сувоях слова. Через це й холоднішає, смутне й велике, йому несила втриматися на овиді, йому також хочеться заплющити очі й умерти.

Витягнутий на берег камінь все ще плаче, сохне його зелене волосся, плаче в мушльочці маленький скорцюблений молюсок — сонце шле їм усім надобраніч. Швець скидує молотом, і той щосили вдаряє об чудисько. З тріском відколюється кам’яний виступень, димить кам’яний пил — злам чистий, аж голубий. Молот вдруге звалюється на каменюку, стає веселіший і несамовитіший, гуляє в сильних руках, наче іграшковий: камінь розпадається на нерівні кусники. Він уже не жива істота, а голубі кристали — з тихим світлом; грає голубим і надвечір’я: сонце все ще читає написи на камені. Шевцеве обличчя також повне сяйва; здається, забув про все на світі, зрісся зі своїм молотом — машина без приводів, пасів та шрубів. Махає й махає, вилискують у вечірньому сонці зволожілі м’язи — швець спиняється аж тоді, коли чудисько остаточно, розсипається. Тоді швець опускає молота, груди його ходять ходором дивне й велике чудисько перестало існувати. Перед ним тільки синє, як лід, каміння, воно тепле й веселе, воно вперше побачило світ, і на ньому вже ніякісінького накипу. Швець накладає його у візка, і воно торохкає об дощате дно; від хати сюди простує жінка в білій хустині і з мирним погідним лицем. На тому лиці сліди недавньої вроди, але лоб уже помережано тонким павутинням. Павутиння й біля очей, і від того очі її ще добріші й рідніші. Весело дивляться на чоловіка, знають і люблять його; шевцеве тіло задоволено дише вечірньою втомою; сонця вже нема — горб попереду посмутнів.

Жінка спиняється біля чоловіка. Дихають її груди, лагідно хвилюють плаття, плаття легке, як вечір, і з ним грається вітерець; жінка дивиться на чоловіка з півусмішкою; від річки до них мчать, щосили вдаряючи в ноги, їхні хлопці. Ось-ось всі мають зійтися: скульптурна група для паркової, вилитої з бетону, скульптури. Але про це думає тільки сірий, лисуватий чоловічок, котрий іде берегом і котрому щастить побачити цю сцену. Чоловічок має поганий настрій: у нього цілий день боліла печінка; іде собі берегом, голова полискує, а губи час від часу попльовують.

— І далося тобі це каміння, — каже лагідно жінка, звуть її Ніна. Обличчя в неї вмиротворене й добродушне, вона любить цього чоловіка з вогкими м’язами і милується ним. Швець стирає брудною рукою піт і лишає на лобі темну смужку. Жінка сміється. Зводиться навшпиньки і втирає йому бруд. Швець запалюється від цієї ласки і стає мирно-погідний. Сірий чоловічок спльовує і йде собі геть, а вони тримають свої погляди зіткнутими: це те, що належить тільки їм, тільки вони знають добру й чудову таємницю, адже це до них біжать, хутенько перебираючи ногами, двійко дітей і це їх обгорнув тихим смерканком вечір.

Швець везе візка, повного голубого каменю. Камінь у сутінку м’яко світиться і м’яко світиться від того весь візок. Швець біжить через галявину, вологе, бронзове тіло, стрункі й жилаві ноги, а на ступнях трохи смішні, припнуті шворкою калоші. Ззаду ступає жінка, а за нею плентають зморені хлопці. Тихо розмовляють поміж себе, і жінка задоволено слухає їхні голоси. їй байдуже про зміст розмови: хочеться слухати самі звуки.

В сутінку, який повив долину, бовваніє кремезна, оголена постать. Камінь уже складено — ще шматочок паркану; швець стоїть, і в погляді його — сива хмарка. Ніна підходить ближче, їй хочеться пригорнутися до нього, не зважаючи на людські очі й на сірого чоловічка з лисинкою. Але сивий вогник у чоловікових очах її відстрашує. Ніна повертається до дітей і кличе їх спати. Діти вже сонні й тихі, вона бере їх, як маленьких, за руки і вводить у дім.

3

Сірий чоловічок одягнений у сірий костюм, куплений у “Готовому одязі”; можливо, він шився на ще сірішого чоловічка, бо висить на ньому, як на жердці; на ногах у нього запилені туфлі, куплені в магазині готового взуття, між туфлями й штаньми світліють сірі шкарпетки. Пальці на руках у нього весь час згинаються й розгинаються, обличчя таке, що його відразу й не запам’ятаєш: сірі очі, малі губи й малою бульбиною ніс. Щоки в нього також сірі, трохи запалі, він проходжується тут щодня, безперервно стуляючи й розтуляючи кулаки. Можливо, таку прогулянку прописали йому лікарі, а може, приписав він її собі сам; сірий чоловічок має не так уже й багато хвороб: печінка й поганий характер. Він читає журнал “Здоров’я” і взагалі всі корисні журнали. В нього навіть є книжка про лікарські рослини, хоч не знає з них жодної. Але має досить знання, щоб відрізнити бур’ян від городини, а дерево від трави. Може тому, брови його самовдоволено зведено і зламано галочками, від того очі його не стають розумні, але сірий чоловічок про те не дба. Він іде вздовж берега й погордливо позирає на всіх. Весь час попльовує, слина згортається в пилюці кульками, і він не хоче чавити тих кульок підошвами. Він ходив по цьому березі вчора, ходить сьогодні, ходитиме завтра й післязавтра. Отож він один з небагатьох свідків того, як виходить швець до річки, довбе каміння й обгороджує власне обійстя. Сірий чоловічок до нього поблажливий, хоч щось у тому здорованеві гнітить його, а часом і дратує. Особливо тоді, коли виходить із хвіртки маленька молодиця в простуватій, вільній одежі; вона дурнувато всміхається тому каменелупу (сірий чоловічок сплюнув) і біжить до нього, наче дівка на побачення. Чоловічок знає, що в них двоє дітей; зрештою, подумав він, непогана тема для паркової скульптури, вилитої з бетону й побіленої вапном. Чоловічок сплюнув і подивився на прирічкові горби. По річці плив човен, в човні вищали дівчата, і чоловіччина лисинка блиснула в рідкому вечірньому світлі. Ні, йому сьогодні нудно, йому, напевно, досить гуляти! Краще посидіти біля телевізора, поклавши ноги на пуфик, можна позіхати й дивитись, але в рота набігає слина, можна поставити біля себе попільницю, дивитися телевізора й попльовувати; він не курить, бо в газетах та журналах пишуть, що це шкідливо, а от попльовувати… про це в газетах та журналах не пишуть.

Чоловічок стоїть і дивиться на протилежний бік річки. З кущів вискочила парочка й обтріпується. Чоловічок скривився й вирішив таки повертатися. Біля кам’яного паркану, власне, біля недоладно складеної кам’яної стінки стояв і перепочивав каменелуп. Сутінок загортав його постать у запинало, круто дихали груди, а в очах непомітний для сірого чоловічка вогник. Волосся в нього буйне й густе, чоловічок аж рукою провів по лисинці, налапуючи ті кілька волосин, котрі ще прикрашають тім’я, він відчув, що йому заболіла печінка, глуха хвиля підняла чоловічкові груди, а внизу, де сечовий міхур і нирки, засів вовняний клубок. Сірому чоловічкові невідь від чого стало страшно в тому сутінку, адже він ніколи не був м’язистий, як той кам’яний кремезняк, йому закололи голки в карку, здавалося, змахни він руками — і злине в небо кажаном. Сірий кажан зарегоче над дурним, притомленим силанем, і той перестрашено кинеться в хату, безпомічно хапаючись за волосся. Але силань стоїть, як і стояв, передихаючи й милуючись вечором, — у тілі його гарна вмиротвореність; силань думає про дітей та жінку, він озирає річку й човна, в якому весело сміються дівчата, він любується на закоханих, котрі вийшли з кущів і обтріпуються: не заздрить їм, але й не осуджує. Губи його ледь-ледь розсуваються, а погляд випромінює спокійну печаль. Над головою не відчуває кажанів, а коли вони й пролітають, здається йому, що то запізнілі ластівки, котрі повертаються у гнізда.

4

Щодня, йдучи додому з роботи, завертав він до кар’єру й дивився на профілі; дітлахи купались у саджалці або лежали на витесаному чорному, сірому й рожевому камінні. Каміння — якраз на зріст хлопчакам, і їм не було діла, навіщо тешуться ці каменюки.

Щодня спускався він із гори, звідкіля обзирав власне обійстя, і сіра смужка паркану росла й росла, щільно, наче паском, охоплюючи двір з городом; у дворі димить літня піч, біля неї — ясінка, крутяться коло жінки двійко хлопчаків. Вистрибує з буди лагідний пес і повискує: щодня швець приносить йому гостинці.

Щодня викочувався з двору візок, у якому лом, молот і дві серйозні й урочисті голівки, щодня в цей чає з’являвся на березі й сірий чоловічок. Ішов повільно й розважно, як і годиться на прогулянці, на обличчі в нього вдоволена зарозумілість — ішов і попльовував.

Сьогодні, як завжди, вишуковував швець каменя, обмацував зусібіч руками, наче вибачався, що потривожить йото спокій; вибирав такого, котрий не вріс у жорству й пісок — з-під нього притьма тікали перелякані пічкурі. В пісок загорталися щипавки, висовували гадючі голівки з клешнями біля очей і насторожено зоріли. Вони готові вкусити цю страшну й обридливу ступню, повертають голівками й хапають клешнями чорну лискучу калошу. І їхні клешні до смішного безпомічні, зіслизають і не можуть ущипнути — злякані щипавки кидаються геть, їхні зміїсті тіла вигинаються у воді. Перелякані п’явки намертво вклеюються в камінь, вони відчувають пальці, які торкаються і їх, відриваються і, звиваючись так само, як щипавки, пливуть собі геть. Тільки котрась сердита й відважна хапає беззубим ротом того пальця і смокче, смокче! Але швець на те не зважає, він напружився, як тятива, налягає на каменя, і той подається, а тоді перекидається на спину, здіймаючи мулисті хвилі.

Хлопчаки бігають по березі, вони, як і вчора, метають у воду плесканки і лічать, скільки разів торкнулися ті води. Вони помиляються і сперечаються, вони кричать! Швець віддирає від пальця прирослу п’явку й викидає її у воду. П’явка пливе собі спокійна й задоволена, а на неї звідусіль заздро дивляться безсилі й дурні, хоч так само слизькі, як і вона, слизи.

Сірий чоловічок доходить до греблі. Зупиняється й сідає навприсядки на кам’яному мурованому бар’єрі перед греблею. Через греблю йдуть пляжники: дівчата накинули поверх купальних костюмів халатики, а хлопці тримають одіж під пахвою. Халатики розвіюються позад дівчат барвистими хвилями і сірий чоловічок аж рота роззявив, дивлячись на тих дівчат і на ті халатики. Дівчата переходять по кладці через шлюз і зупиняються. Впираються на руки хлопців і обмивають пісок з ніг. Тоді застібують халатики, а хлопці обмивають ноги й собі. Повільно вдягаються й перемовляються; дівчата вже застебнуті на всі ґудзики, а хлопці одягнені. Вони вже інші й по-іншому розмовляють. Трохи нижче, метрів за п’ятдесят, котить у воді здоровенну каменюку швець. Грає під сонцем вогке тіло, дівчата мимоволі повертають туди гостроносі облущені личка. Ротики їхні круглі, очі, як ґудзики, але це тільки мент. Хлопці вже чіпляють їх, згинаючи руку бубликом — по одній на кожного, йдуть греблею туди, де, присівши навпочіпки, сидить сірий чоловічок. Проходять повз нього, наче то не людина, а камінь, і кожна з цих гостроносих навіть оком на нього не кине. В сірому чоловічку повільно спалюється жовч. Але він незворушний, тільки погляд його горить яскравою міддю. Погляд його жовтий, бо й очі в нього жовті: короткий, але гарячий полиск, до якого немає діла жодній із цих розморених нероб.

Швець тимчасом перепочиває. Камінь уже на березі, мокрий і нещасний. До лоба чудиська приклеїлося зелене пасмо, здається, чудисько дихає, як зловлена риба. Воно — водяник на цьому порожньому березі, й сірому чоловічкові невідь-чому жаль того водяника. Зараз зведеться над ним молот, вдарить і розіб’є, і водяник розсиплеться на голубі шматки. Ніколи вже не лежатиме у воді й не повеліватиме рибами, котрі жили раніше під ним… Але ці думки надто складні для сірого чоловічка, він спльовує: приходить у голову казна-що; через шлюз переходить нова партія дівчат у розстебнутих халатах: барвисті хвилі, які жене бозна-звідки вітер, і сірий чоловічок знову забуває і про чудисько, й про шевця. Він спльовує й починає зорити широко розплющеними очима, як одна за одною, граційно похитуючись і погойдуючи клубами, переходять кладку німфи в халатиках, блискають засмаглою шкірою, м’якою й теплою; за ними тупцюють з одежею під пахвою молодики — всі вони підходять до каменя, на якому миють ноги, і коли перша німфа простягає до води ногу, коли торкається пальцями теплої та слизької води, від галявини долинає звук удару. Німфи завмирають і різко повертають голови: на березі могутня постать, грає м’язами на руках та ногах, над головою здоровенний залізний молот, силань зводиться, рот розтулено — мент, і молот рушиться на чудисько, на той зелений чуб, що швидко висихає на повітрі, на того повелителя, котрий уже ніколи не повеліватиме. Сірий чоловічок також повернений туди, але обличчя кривиться: цей стукіт перервав йому таке солодке споглядання, він бурмоче якесь прокляття і спльовує. Дівчата кидають поглядом на шевця, добрим, ласкавим і спокійним, але в них є свій інтерес — вони щільно застібають халатики.

Каменюка розпадається під молотом, по березі ганяють хлопчаки, метаючи на плесо плесканки, біля хати з’являється жінка в білій хустині, простує до хвіртки, обличчя в неї добродушне й погідне. Береться за хвіртку, хвіртка розхиляється, і жінка ступає на білу стежку.

5

Спершу було парко, потім зірвався вітер і почав шалено насідати на хати й дерева. Швець відчув це ще там, на Мальованці, серед тисячі завулків та вуличок; вітер ганяв по тих вуличках, здіймаючи шалені вихори, і вони стрибали на дорозі перед шевцем, як розбишакуваті хлопці. Підхоплювали куряву і шматки паперу, а тоді стрімголов падали на хати й людей. Вихори мчали по вуличках, скакали через паркани, бігли через зарослі ряскою саджалки й вилітали вгору, до насурмленого неба. Вітер грав на дротах, які гули разом зі стовпами — однотонна й нудна пісня. Над головою змішувалися клубасті хмари, і швець пришвидшив ходу, щоб не потрапити під дощ. Але до кар’єру завернув, тут і досі сидів один із каменярів і цюкав зубилом. Відшліфована каменюка спалахувала синім проблиском, каменяр низько схилявся, наче прочитував ті спалахи. Вітер прискочив і до нього, закрутився біля рук і жбурнув в обличчя сірого, кам’яного пилу. “Пора вже й додому!” — гукнув каменяреві швець, але той не зважив на нього. Швець зазирнув каменяреві через плече і здригнувся: той вибивав на плиті його прізвище…

Коло саджалки у глибині кар’єру не було жодного хлопчака; вітер напинав дерева, вив, немов сказився, і каменяр, нарешті, звів голову. Скинув окуляри: сіре обличчя, біля очей світлі плямки, сірі очі з-під сірої кепки — в цю мить каменяр нагадав шевцеві сірого чоловічка, а може, то він і був. Зирнув на небо, а тоді знову наклав окуляри.

Швець стояв над урвищем, довкола валялися ще не оброблені брили, вихори стрибали по них, як навіжені, ганяючи хвилі кам’яного пилу, і шевцеві вперше стало тут незатишно. Може тому, що тут сидить цей глухий каменяр, такий схожий на сірого чоловічка, а може, від прізвища, яке він прочитав.

Вітер шарпав на каменяреві одежу і засівав його пилом, вони під цим небом були, як рідні брати, і у шевця в погляді заграв знайомий уже сивий вогник. Тіло в нього млявіло, могутні м’язи на руках та ногах засинали — невідь-чому ніяк не міг покинути кар’єра і цього самотнього каменяра. Але він примушує себе піти звідси, адже йому немає діла до того каменяра, онде воно — його обійстя: сіра, кам’яна смужка обхоплює його, наче пасок; онде вони, хата й дуби; загорожа тільки трохи недороблена Він іде швидким кроком по стежці, всипаній дрібного жорствою, простує поміж ям з вибраним каменем; звідси добре видно: димить піч, вітер немилосердно шарпає димок і той танцює довкола рідної постаті в білій хустині. Швець іде швидше й швидше, а ззаду монотонно й безнадійно цюкає сірий каменяр — наче насмішку чинить!

Звідси й справді все чудово видно, і завтра він погляне на обійстя іншим оком, завтра вже не буде того просвіту в його паркані, завтра він побачить своє обійстя підперезане кам’яним паском цілком. Хвіртка біля нього, як пряжка (за спиною цюкає й цюкає зубило: наче годинник чи механізм міни); шевцеві навіть прикро, що той каменяр не може вгомонитись, але йому й радісно: скоро, зовсім скоро налетить на землю гроза. Вітер немилосердно шарпає одежу, кілька важких крапель розбилося йому на обличчі; він майже побіг з гори, а коли перейшов моста, стало дивовижно тихо. Вітру мов не було — хрумтіла курява на зубах, тиша стояла моторошна й загадкова, а в повітрі зависло щось сторожке й тривожне.

Тоді й линула злива. Швець побіг у дощі, бо перестояти не було де, і від того радість його ще збільшилася. Дощ був теплий і запашний, синюватий і лагідний. Заблимотіло вгорі, лупнув грім, швець уже й бігти перестав. Ішов собі й усміхався. Вода котилася по ньому, обмивала тіло, холодила, але це була тепла вода і холодила вона приємно. Усмішка лежала на його вустах, він навіть зупинився біля шлюзу: звивалася непогамовна течія, шумка й лагідна; дощ уже лився так, що на ньому й нитки сухої не лишилося — наче потрапив він під водоспад.

Був на березі й сірий чоловічок. Сидів під хирлявим деревцем навпочіпки, злякано скорчився і сховав голову в плечі. І шевцеві стало зовсім весело, тіло його заспівало й запрагло роботи. Він уже забув про вітер та вихори, про чудного каменяра і про прізвище, яке прочитав на плиті. Ішов, усміхаючись, і підставляв обличчя під дощ — отаким його й запримітив сірий чоловічок. У тілі сірого чоловічка засвітилася жовч, він стис попсовані зуби, аж зарипів ними, втягнув глибше голівку в плечі — тілом його пройшли дрижаки. Ставав тут під деревом лежачим каменем, хоч ув очах у нього — жовтий вогонь: далекі відсвіти малих і блідих блискавок А дощ валив і валив, синюватий і теплий, земля й річка щасливо парували, приймали зливу, як дарунок, тож яке їм діло до скорченого під деревцем чоловічка!

Швець відчинив хвіртку, а з дому вийшла, тримаючи над головою парасолю, Ніна. Була стурбована й заклопотана. Стала перед ним і дивилася. Наче хотіла кудись полетіти з цією чудною і зайвою парасолею. Він засміявся, а тоді заусміхався; вона відчула: всміхається оце він до неї, прийшов він ущент мокрий до неї, їй захотілося відкинути цю й справді непотрібну парасолю й кинутися до нього. Щоб підхопив її сильними руками і щоб закружляли вони з ним по дворі. Але з дверей до них виставилися два цікавлющі личка, і їм треба було вдавати перед тими личками бозна-яку поважність — жінка стрималась. Усміхнулась і єдине, на що спромоглася, прошелестіла щось про дощ і про те, як сильно він змок.

— Еге ж, — сказав він голосно. — Зараз грітися буду!

6

Сірий чоловічок здригнувся і здивовано розтулив рота. Аж очі вирячив, йому стало по-справжньому маркітно. З хвіртки виїхав візок, за ним біг напівголий чолов’яга у смішних, прив’язаних шворками калошах, на голові в нього — беретка, а тіло від води бурштиново грає. Чолов’яга всміхався, може, в нього й справді не всі вдома, подумав сірий чоловічок, і йому тут, під деревом, напівзмоклому й нещасному, стало ще прикріше. Бо куди оком глянь — ні душі, куди оком глянь — тільки патьоки, дощ уже не грозовий, а спокійний. Зникли блискавки та грім, лопотіло й лопотіло; в ногах у сірого чоловічка здулася калюжа і на ній спалахували раз по раз пухирі. В тих пухирях відбивалося небо, і дивний чолов’яга з візком, котрий притьма біжить через галявину; сірий чоловічок злякано зирнув навколо, йому вже захотілося звідси піти. Але був тільки наполовину змоклий; вийшовши на вільний простір, позбувся б і того сухого, що мав на тілі, тож зітхнув, як утомлена парова машина. Над плечима у нього й справді звивалася пара, він аж упрів, а може, упрів він од страху?

Швець скочив у річку, був сьогодні надмірно моторний, від річки диміло і, здавалося, він сам задимів посеред води. Ось-ось спалахне вогнем і згорить, як горить підпалене блискавкою дерево; сірий чоловічок метав на нього блискавки свого погляду; швець нагнувся, по напруженій спині зацокотіли теплі краплі, ноги міцно вперлись у дно, об пальці вдарило кілька слизів, що ховалися під каменем, вискочив навіть рак і кулею майнув у нього перед очима. Швець тихо засміявся — було йому на душі погідно. Каменюка трапилася чотирикутна, трохи схожа на ті плити там, на горі, можливо, її покинув колись, напівобробивши, якийсь самотній каменяр; можливо, на ній теж готувалося місце для надпису, але той, для кого це готувалося, так і не захотів умирати.

Швець викотив каменюку на берег, і йому аж у очах стуманіло. Стояв і важко дихав; дощ, здається, вже кінчався — з-під дерева вийшов, обтріпуючись, наче кішка, сірий чоловічок. Він позирнув на шевця, начебто це той напустив сьогодні дощу й так немилосердно змочив його, і підтюпцем потрюхикав геть. Біг, ледве перебираючи ногами, немов бігун, котрому треба подолати ще сотню кілометрів. За спиною гучно вдарив молот, і сірий чоловічок, навіть сподіваючись того удару, здригнувся. Потрюхикав швидше, хоч насправді йому тільки видавалося, що біжить швидше, зрештою, і від цього йому млоїло в очах; здавалося, ще мить і він звалиться долі під той оглушливий і страшний молот. Але він трюхикав і трюхикав, викидаючи з грудей перепалене повітря, він димів, як димить у цей час ціла долина, дощ сіявся на нього, як із сита, дрібнюсінький і мерехкий, обличчя в нього змокріло від поту й води, він облизував вряди-годи солоні вуста, а за спиною гупав і гупав молот, наче наздоганяв його і грозив, зведений над головою, розтрощити йому карк.

Сірий чоловічок спинився, ловлячи, як риба, ротом повітря. В нього голосно тахкотіло серце й дрібно трусилися руки. Звів обличчя вгору, звідки сіявся дрібний надокучливий дощ і прокляв той момент, коли за приписом лікаря чи за своїм власним, рушив і сьогодні на прогулянку.

7

Вітер у цей час сидів у закапелку. Він добряче нагулявся і мав право передихнути. Йому було затишно й гарно. Бо закапелок, який він обрав між скель, був сухий і теплий, звідси добре було оглядати річку й долину, окрім тою, сюди любили заходити й родичі: Грім та Блискавки. Розмовляли вони про вітер — говорив це Вітер, розмовляли й про Грім — говорив це Грім, а блискавки нахвалитися не могли блискавками. Потім вони розійшлися: Грім та Блискавки спати, а Вітер захотів посидіти на самоті. Тоді він і побачив у долині малу смішну постать, яка, не зважаючи на дощ, махала іграшковим молотом і лупила камінь. Дощ у цю хвилину припинився; з хвіртки вийшла жінка з парасолею, вона рушила, обходячи калюжі, якраз до того дивака. Подивилася на нього з-під парасольки сердито, бо зовсім не похваляла його безрозсудності. “У тебе зовсім нема в голові розуму”, — сказала вона і в тому голосі чулося більше ласки, ніж. Чоловік засміявся. Бо в тіні своєї парасольки жінка була чудова, гарними здавалися навіть павутинки довкола її великих, лагідних очей. “Раденький, що дурненький!” — буркнула вона й повернулася, щоб іти назад. “Я зараз кінчу!” — гукнув він їй услід, але вона була сердита й не повернулася. Він підняв над головою молота й кількома ударами добив каменюку.

Тоді відчув і жаль. Була то остання каменюка і для паркану матеріалу досить. Не треба вже бігти щовечора на річку й лупати камінь, не треба буде боротись із сірими, кошлатими чудиськами! Відчув жаль, і в очах у нього народилася сива хмарка.

Диміла в тиші річка, у воді лежали ніким не діткнені камені, тепер їм забезпечено спокій, вони можуть полегшено зітхнути. Зелене волосся їхнє може вільно розвіюватись у течії і до нього вільно можуть збиратися малі рибенята. Покусуватимуть те зілля й жуватимуть, і воно від того гойдатиметься у швиді, зовсім певне свого спокою. В печерах вестимуть розмови ліниві пічкурі, вони оповідатимуть про небезпеки, які чатують їх щокроку, і про те, що останнім часом немає спокою й під камінням. “Окрім того, — скаже найстарший із них, — бруднішає вода і ще невідомо чи ми виживемо!”

Вітер вийшов зі свого закапелка й розімнувся. Від довгого сидіння заніміли йому плечі, й Вітрові раптом захотілося гульнути.

8

Цілу ніч скаженів вітер. Немов зірвався з припону, налітав несамовито на дуби й немилосердно жбурляв сухим дробом крапель у шибки. Цілу ніч ганяв він по місту, зламав кілька акацій та кілька осик і порвав чимало дроту на стовпах.

Сірий чоловічок лежав, увіткнувшись носом об подушку, і не міг заснути. Власне, борсався між сірих, як і він сам, видив і прокидався щоп’ять хвилин. Вітер трусив погано приправленими шибками, перекидав картонні коробки біля магазину і шурхав ними по асфальті…

Сірий чоловічок аж на постелі сів: до вікна притулилася біла постать. Виразно побачив голову, плечі, нічну сорочку — біла постать трусила погано приправленим склом і просилась у хату. Серце в сірого чоловічка впало, він сидів блідий і безмовний, тільки ворушив закляклими вустами. Бо йому згадалися раптом казки про мітичних жінок, котрі ходять від оселі до оселі — жінки-хвороби і жінки-дні. Вони мають кожна зосібна свої промисли, а коли люди чинять переступа, туляться до погано приправлених шибок і просяться в хату.

Сірий чоловічок закричав, від чого підхопилася його дружина. Груба й розколошкана, вона позіхнула так, що на сірого чоловічка повіяло запахом пустки. Витягнув руку, палець його трусився, очі вилізали з очниць, він весь був білий, як полотно, витягував пальця в напрямку вікна, і жінка його, зирнувши туди, ще раз позіхнула. Всунула ноги в капці й заколивалася, велика й могутня, до вікна. Була широка, як дзвін — білий дзвін серед морочної й вітряної ночі, і йому раптом захотілося югнути під ковдру, замотатись і заплющитися. Білий дзвін повільно підпливав до вікна, звівся навшпиньки, показуючи могутні литки — калатало до того дзвона, — і притулився до скла. Сірий чоловічок перевів тимчасом подиха. “Що це?” — спитав він хрипким голосом.

Дзвін уже повертався. Махало внизу калатало, беззвучно лунав удар за ударом — билось у сірого чоловічка серце; вдаряло махало-калатало — білий дзвін простував до нього. “Що це?” — вдруге перепитав він. “В голові тобі замакітрилося, — позіхнув білий дзвін, овіюючи його запахом пустки. — Вітер газету приклеїв!”

Тоді сірий чоловічок засміявся. Від серця йому відвалився тягар, бо жінки-хвороби і жінки-дні знову відійшли у казки, де цікаво блукати тільки дитячому розуму. Насправді все є, як є. Все узвичаєне й просте. І можна спокійно спати.

Сірий чоловічок ліг біля жінки, котра вже посапувала носом і задоволено приплющився. Він хотів спати, а коли заснув, йому не снилося нічого.

9

Вранці швець оглядав те, що накоїв вітер. Він зламав деревце, під яким ховався учора від дощу сірий чоловічок, загнув на сараї толеву покрівлю, а шматок тієї покрівлі відірвав. На подвір’я прикотив бозна-звідки обруча і той уклеївся в заспокоєне і пригусле болото. Стежки покрилися рівчаками і в них ще й зараз поблимувала вода. Швець обійшов паркана В одному й другому місці каміння завалилося й лежало безладною купою.

Він дивився на ту купу спокійно. “Ну то що? — спитала дружина — Завалився твій паркан?” — “Нічого страшного”, — коротко відказав він, і вона раптом здивувалася: був задоволений.

Швець розглядав паркана Його й побачив тут сірий чоловічок, який за приписом лікаря чи своїм власним вирішив ходити ще й на ранішні прогулянки. Прогулянка перед роботою, прочитав він у журналі “Здоров’я”, зміцнює нерви, особливо коли робота у вас сидяча. Робота у сірого чоловічка таки була сидяча, через це він і вийшов сьогодні так рано. Він сардонічно всміхнувся, зирнувши на розгубленого, як йому здалося, шевця, а очі його спалахнули жовтим вогнем. Сірий чоловічок задер угору писка, і це його радісне обличчя освітило ранішнє сонце.

Деревце, під яким учора ховався, було зламане. Сірий чоловічок здригнувся: а коли б він тут сидів? Корона деревця мочилась у калюжі, світлів свіжо-жовтий злам — чоловічок поспішив відійти від цього місця. Сірий чоловічок переступив через кілька каменюк, що відкотилися від зруйнованого паркану й подався до Тетерева. Там зупинився й подививсь на воду. По річці їхав великий голубий човен. На веслах сидів Йонта з наймиролюбнішим виразом обличчя, на кормі, важко вчавивши її у воду, розлога жінка — Валька, а посередині мале їхнє подобенство — Вова; вони в незаконний спосіб ловили сіточками рибу.

Чоловічок пройшов далі, спинився біля квітучої бульби і задивився крізь маленькі, схожі на соняшникові, суцвіття на той бік. Кущі були намоклі й ніби присоромлені — в них тепер не ховалася жодна закохана пара. Чоловічка пробрав холод: ранок випав свіжий та й пора йому було вертатися. Він закотив сірого рукава й позирнув на годинник. Брови його з круглих стали трикутні, й він швидко пішов геть, обганяючи по дорозі одна за одною рябу Надьку, Магаданшу, Броню і Людку, які вибралися зарані в магазин по молоко.

— Чи не тому ти такий радий, — сказала шевцева жінка, — що знов возитимешся коли свого паркану?

10

Увечері швець таки лагодив паркана Клав камінь до каменя, уважно припасовуючи й приміряючи. Коло нього крутилися двоє його хлопців, креслили на землі лінії і стрибали — хто далі. Погукували дзвінкими голосами, коли хтось перемагав, а швець позирав на них добродушно. Плечі його темніли від смаги, на руках і спині грали м’язи, і дівчата, котрі поверталися з пляжу вже в застебнутих халатиках, цікаво на нього зирнули. Вітерець кошлатив шевцеві чуприну, а коли він звівся, волосся заворушилося на голові, як живе. Дивився туди, де кручі й скелі, де острів зі своїми деревами й річка — горів у його погляді сивий вогник, наче нічний каганець. Серед цього каміння він начебто посірів, і сірий чоловічок подумав про це не без відради. Презирливо скривив вуста й кинув поглядом на дівчат, котрі розмлоєно проходили повз нього. Дівчата пахли літнім сонцем і густим серпневим вітром, були наче піщані створіння, і їм, як таким, цікаво було кинути оком на м’язистого силаня.

З глибини двору дивилася жінка, біля очей якої вже плуталися павутинки, погляд був спокійний і простий: вона не заздрила піщаним дівчатам, котрі пахнуть сонцем і вітром. Погляд став мудрий: їй доводиться стояти на сторожі обійстя, яке обвів таким смішним парканом господар: чоловікові треба мати химерне відчуття сили. Вона не перешкоджає йому бавитися — в тому й ховається мудрість, тож сила її тим більша, чим старанніше огороджує своє гніздо цей химерний силань.

Сірий чоловічок сплюнув і пішов. Зрештою, він весь час спльовує, мов викидає із себе скверну. В нього малий крок і примружені оченята. Руки його висять, як нитяні: згинає й розгинає пальці. Він іде собі, попльовуючи, наче це так важливо, і на нього ніхто не зважа, бо це, очевидно, й не важливо…

11

Вечорами вони сидять на лаві. Лава під кленом, біля неї грядки з квітами: матіола, настурція, кручені паничі, майори й чорнобривці. Трохи поодаль, уже на городі, цвіте зірчаста мальва, ще трохи далі — перецвілий бузковий кущ. Квітів на ньому свого часу не зірвали, і кущ викинув зелені, гостроносі китиці.

Вони сидять і мовчать, зрештою, їм і треба мовчати. Бо настав вечір, пахнуть матіоли, паркан довкола обійстя зведено, і сьогодні він не обвалювався. Від річки напливають голубі сутінки, і вони роблять прозорим навіть постать сірого чоловічка. Вони люблять отакі вечори, швець та його жінка, тоді спускається до них невидимий птах. Великоокий та лагідний, він сідає біля них і спокійно дивиться на світ. Його крила пахнуть матіолами, і це він приніс у долину вечірній спокій. Навколо тепла тиша, м’який, блідий і синій серпанок, і хоч птах уже спустився, в повітрі чути посвист його крил — співають цвіркуни. Вони сидять із тим птахом на колінах, і на обличчях їхніх печать сьогоднішнього дня. Він перебув роботу на фабриці, а вона мала безліч клопоту вдома. Отож сидять вони й чекають. Їм хочеться глибше увійти в цей вечір, щоб відчути, як затишно згущується ніч і щоб сон склепив очі їхніх невгамовних увірвителів, понісши в царство своїх казок. Тоді вони по-справжньому залишаться наодинці. Тоді й пропаде цей сірий чоловічок, що туляється по березі, наче шукає вчорашнього дня, тоді стулить ніч краї своєї мушлі й покриє їх. І прийде до них оксамитна радість, вони побачать чорні квіти на білому полі, чорні тюльпани на яскравосиній траві. Буде шепіт і радість і будуть вони безконечно єдині. Після того зможуть узятися за руки й піти, як діти, в царство вже своїх казок.

Отак вони й сидять на лавці під кленом і чекають, коли піде з берега сірий чоловічок. Це звістить їм, що пора вкладати дітей.

Сірий чоловічок пішов. А може, вдав, що пішов. Звелася жінка, а за нею й чоловік. Вони дивляться одне на одного довгим, теплим поглядом і рушають у дім. Довкола стає порожньо.

Сірий чоловічок стоїть у заростях верболозів. Йому дивно відчувати цю порожнечу, довкола ані душі, лише біля мосту гуркотять авта. Сірому чоловічку треба повертатися додому, але він стоїть у верболозах, і в нього холодно горить ув очах жовтий вогонь. Жовтоокий неспокій засів у грудях сірого чоловічка.

І він зважується. Виходить із верболозів і роззирається навсібіч. Темно. Горить у небі холодний місяць. Сірий чоловічок шмигає, наче кіт, через дорогу і спиняється біля камінного паркану. Мирно тягнеться сіра, застигла смуга.

Сірий чоловічок дивиться на паркана, і його очі звужуються. Губи тоншають і ущільнюються: сірий чоловічок блідий і холодний, як місяць. У глибині його тіла спалахує, як жовта музика, біль: печінка сірого чоловічка волає до неба. І чи від цього болю, чи від місяця, що наливається йому в розхилену душу, сірий чоловічок відчуває силу, яка струшує його єство. Він запалюється під білим місяцем, він увесь уже, наче вогнище, холодно палахкотить до неба і заморожує цей безглуздий паркан. Десь гавкають і виють собаки, сон накрив шевцеву хату: сплять уже діти й дорослі, чорний кажан креслить у голубому повітрі чорну риску, а сірому чоловічку здається, що й місяць, і зорі також запалали. Пожовтів увесь світ: дерева, земля і річка, кручі, на яких розкинулося місто і навіть цей недоладний паркан.

Сірий чоловічок аж струшується від лихого накоту, він турляє ногою складене каміння і те схитується. Це додає сміливості сірому чоловічку, і він кидається на паркана, як на свого ворога. Хапає, здираючи нігті, каміняччя й розкидує його навсібіч, турляє ногами і аж сичить від болю й захвату.

Згори сіється бліде світло. Сірий чоловічок засапався. Шматок паркану розкидано, а на більше в нього немає сили. Він втирає чоло, а з грудей йому виривається повітря. Печінка йому вже не болить. Очі вже не горять жовтим, а мирно світять зеленим Зеленіє місяць і зорі. Сірий чоловічок усміхається. Кажан креслить над ним загадкові зигзаги, але сірого чоловічка вони не страшать. Він знову втирає піт: усмішка ще ширше розквітає на його вустах. Він спльовує і закладає руки за спину. Стоїть якийсь час і задоволено дивиться на роботу своїх рук. З вуст йому зіслизує, як темний вуж, мелодійка. Вона провисає над розтрощеним парканом і пропадає.

Сірий чоловічок іде, спокійно заклавши руки за спину, по білій від місячного світла дорозі. Голова в нього знесена, а вуста попльовують. З грудей йому вихрипується модна пісенька, а очі п’ють світло ліхтарів, між які він зараз навіки пірне.

1974 р.

Оповідка третя

Вологий вітер

1

Вологий вітер насідав на землю, на вікна, вряди-годи прикладав прозору руку до рота й вив, наче хотів злякати, але від того в хаті було ще затишніше, мірно цідив голубе світло телевізор, усе блакитніло: Тосьчине й Бронине обличчя ставали в цьому світлі холодцювато-драглисті; у дверях спинився Льонька, так само дивлячись на голубу латку; синіли навколо, як молочні, стіни; сволок випускав із себе темну бульку електричної лампочки — світла не палили.

— Нарубав дров? — спитала Тоська, повертаючись до Льоньки.

— Іду! — буркнув той і знехотя розвернувсь у дверях. Глянуло на нього й Бронине лице, але в сутіні годі було його роздивитися: Броня була темна, як циганка.

Вологий вітер насів на шибки, ніби прорізав їх тоненькими пилочками; гострі, як списи, струмені холодного повітря пролізали в хату і сягали Тоськи. Вона зіщулилась, і в ній народився раптом, вигулькнув, як видра з води, тупоносий звірик.

— Бач, як дме. Казала цьому бовдуру встав вікна, то як горохом об стінку. Покарала мене ним лиха година.

— А мені кажеться, — озвалася з сутіні тонким, як нитка, голосом Броня, — шо добрий він, твій Льоня…

— Трасця його матері з такою добротою, — завовтузилася Тоська і раптом, розкривши рота, втупилась у синє дечко телевізора: двоє молодиків у тому синьому тумані завзято цілувалися. — Хе-хе-хе! — засміялася вона, і її тіло заходило разом зі стільцем.

Льонька курив, пускаючи в темінь густі клубені, вогник жеврів і пригасав, освітлював на мить його незворушне лице; вітер ударив його в одну щоку й другу, а чоловік мружився й поморгував повіками. Серед двору лежали порізані ще вдень колодки, світила лезом сокира біля них, дерево ще пахло живицею, а може, пах живицею цей вологий вітер, вдосталь нагулявшись перед цим по соснових борах. Льонька виплюнув, пухнувши, недопалка — прокреслилося жовте коло — засичала, мов заболіло їй, калюжа. Тільки тоді Льонька ввімкнув надвірню лампочку — вечір раптом відступив із двору, лишивши у глибокій світляній ямі невеличкого чоловіка в піджаку; Льонька поплював на руки й потягся до світлолезої сокири. Раптом забув про цілий світ, про жерло телевізора і про холодцювато-драглисте лице жінки своєї; у грудях піднялося щось жовте і ясне, як оцей чистий зріз колодки з запахом живиці, як цей вітер, що стільки гуляв по борах. Чоловік поставив колодку на пенька, і над головою його блиснуло гостре лезо…

— Не знаєш ти цих чоловіків, то й щаслива, — бубоніла байдуже Тоська. — Ледач така, скільки я йому товкла, щоб уставив вікна, холодно уже. Нє, ото піде, буде ті дрова пилять, буде ото ті цигарки кадіть, або сяде мовчуром і хоч ти його самого пиляй.

— Це через те, що добрий він, — кволо обізвалася Броня, світло з телевізора так і не змогло освітити її обличчя.

— А по мені хай би вже із характером був. А то щось таке, як м’яло. Лопух, хе-хе-хе!

— То ти його й не любиш? — спитала наївно й наче здивовано Броня, і чи від здивування очі її зволожіли й заблищали в сутінку, наче мала вона не тридцять два, а тільки вісімнадцять.

Тоська засміялася. Тіло її заходило ходором, як і стілець — аж потріскував з натуги.

— Це ти чи дурна, чи придурюєшся! — сказала і раптом повернулася до подруги. — Ті романси-манси добре в телевізорі подивиться — лижуться, мов конфєти їдять. А воно, коли отак щодня, так осточортіє, скажу тобі по совісті, що і тобі позавидуєш.

Броня наче ковтнула щось гірке й негнучке, випросталася, закам’яніла, заморгала.

— Ну, не дуйся, не хочу тебе обідить, — поправилася Тоська і раптом зойкнула: хлопець там, у синьому, повалив дівчину на синю траву, плаття в неї задерлося, оголюючи надміру стрункі ноги. — Безвстидство ж яке! — прошепотіла Тоська захоплено. — І треба таке показувать, щоб вам добра не було!

Знову завмерла, але там, у синьому, діло далі не пішло, а вже їхав трактор, а за кермом сидів той-таки хлопець, трактор гуркотів і грозився розтрощити своїм могутнім тілом і синю землю й увесь телевізор.

— А-а-а-ах! — позіхнула Тоська, ніби на крилах знялася, наче підхопило її й винесло з цієї хати, повної мертвосинього світла, понад сволок, що випустив із губи темну бульку електричної лампи, аж понад дах у вологий сильний вітер: побачила на мить освітлений дворик і чоловічу постать: згинався та розгинався, махаючи над головою яскравою блискавочкою сокири, світліла купа свіжопоколеного дерева; Тоська різко й сильно полетіла назад, а коли приземлилася на свого стільця, коли знову загусла в холодцюватому світлі, побачила: зігнулася на ослінчику Броня, ніби притлумило й прибило її щось.

— Оце дивлюся на тебе, — сказала Броня тим-таки кволим голоском, — і так мені чогось чудно. Взяла ти його в руки…

— А взяла! — коротко й задоволено потвердила Тоська — Не возьмеш — розіп’ється тобі, розстервениться, спасу не дасть — цей я урок заучила, — вона заморгала вічками, прагнучи зрозуміти, що діється в тій голубій коробці. Але не збагнула нічого — стала, мов лялечка в коконі, сон звивав уже в її мозочку кубло, з того кубла вигулькнули бліді, теплі личка, що почали дмухати на неї, як на гарячу страву діти, — Тоська ставала сонна й неповоротка. Проте струсилася, роздерла повіки і з тихою увагою задивилася — діялося на екрані вже щось зовсім незбагненне: герої фільму бігали, кричали й сварилися…

Льонька там, надворі, сів на колодку і знову закурив. Жовто палала над ним лампочка, світилося розкидане по дворі поліняччя, клубені диму здіймалися над ним, як пара вогкий вітер випивав той дим, набирався духом живиці зі свіжопорубаного дерева, рвався відтак геть туди, у ніч, у вологу темряву, де ще гуляє жовте листя, де хитаються розтривожені дерева і де вряди-годи можуть ударити межи очі двома променями авта. Вітер гнався по землі, втомленій і змерзлій, у норах спали кроти й жаби, вужі й жуки — сплячка в них довга, аж на зиму. Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн — людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно…

— Ми, баби, дурні, — заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. — Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків… Нінащо воно все…

— Так уже й нінащо! — зітхнула важко Броня — її обличчя знову пропало в сутіні. — Засиділась я у вас..

— Та чого там, додивись. Із цим, знаєш, мовчуром і словом не перекинешся. Втюриться в цю дурну коробку, хоч ти йому кола на голові теши. А воно й дивиться надоїда…

Розтулила рота, потекло туди голубе світло, мигнув голубий язик і голубі зуби — печера; там за стінами пролетів вогкою хвилею вітер, виніс із ночі кілька мокрих листків і наліг на шиби вогким плечем, припечатавши ті листки до скла. Здалося Броні, що це два ока жовтенні дивляться на неї з темряви; їй і справді не хотілося виходити з теплого кутка, в якому вона, на жаль, тільки гість, адже там, між ночі, погасло стояла її хата, не горів вогонь у печі й не світилися вікна. Вологий вітер хазяйнував там як удома, ходив порожніми покоями і даремно розщуковував господиню. Від того легенько порипувала підлога, хата ціпеніла у тій темній, вологій порожнечі — Броня чудово знала не зігріє вона її своїм кволим диханням..

— А жере як! — продовжила Тоська — Кабана б годувала, польза якась була б. А цей так: і смачного йому, і жирного, перше, друге і десяте, а щось не так — надується, як сич, і сопе цілими днями.

— Він же зарплату приносить! — згукнула тихесенько Броня.

— Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..

Льонька складав під повітку дрова: живиця й вологий вітер, смак тютюну в роті; дим рветься тонкою смужкою за плече; між гіллям клена з’явилося холодне, жовте коло — місяць вирвався із хмари. Льонька аж зупинився, задивившись: брати лупили одне одного на тому місяці, але диміло; вітер напав на чоловіка з поліном у руці, роздув вогника цигарки і обсипав попелом обличчя. Льонька вийшов з-під повітки й прислухався до шереху під дубком їжачок почув його й завмер, перетворившись у сіру кудлату грудку. На річці шуміла, падаючи з греблі, вода; гавкав пес куцої Наталки, чорні ковтки били в темряву, наче хто гатив палицею в чорний барабан. Льонька озирнувся на власні вікна: були темні, тільки одне — тьмяно-голубе. Йому раптом захотілося отак піти в ніч, найти таких, як і він, самотніх і поволі пити пиво, чи вино, чи й самогон. Вітер задував вогника між його губів, тьмянів той і розпалювався, покривався кострубатою плівкою попелу, світивсь у щілинах між того попелу, вмирав і знову розпалювався. Їжак дихнув вітру, але тютюнового диму не розпізнав, хіба живицю й пітне тіло десь побіч; обережно перебіг листям, але знову мусив завмерти: перед його носом упав вогкий і погаслий недопалок…

— Коли він тобі такий невгодний, — засміялася тихо Броня, — то чого ти за нього держишся! Прожени його!..

Тоська поверталась до Броні всім тулубом, разом зі стільцем, наче на дзиґлику, поверталася повільно, бо її ударило з несподіванки. Брови її лягли аж біля волосся, очі стали побільшені, рот розтулився — темний як ніч, адже вона повернулася боком до телевізора. Броня завмерла на своєму стільці, наче мишка, на яку ось-ось вискочить і схопить пазурями кіт; здалося їй, що повітря разом із цим телевізором, хата ця під вітром вибухне страшно і покриє її руїнами. Пошкодувала раптом, що бовкнула таку дурницю: після цього чи зможе сюди приходити і чи не доведеться щовечора самітно сидіти у своїй порожній вогкій хаті й слухати обережний поступ вологого вітру на половицях. “Ах, — подумала вона, — завжди мене хтось смикає за язика!”

Та все лишилось як було: мірно сіяв у кімнату синяву телевізор, вітер насідав на шибки й підвивав у комині, тільки звідти, з темного Тосьчиного рота, з тієї отхлані бездонної, виривалися чудні чи ж то сміх, чи плач, чи кудкудахкання. Броня все ще сиділа, мов кригою обтулена, зігнула плечі, втягла голову, адже не зовсім тямила, що так раптом розвеселило її подругу.

— Ото розсмішила мене! — ледве перевела дух Тоська. — Та я з милою душею! Але куди він піде і хто його прийме, ледач отаку жеровиту?

Броня наче висмикнулася з кілка, на якого була насаджена, випрямилася, скільки могла, розгорнула плечики, голова її вийшла з пліч, з’явивши зовсім-таки непотворну шийку, очі заблищали в синьому світлі, що раптом осяяло її обличчя, зняло з нього добрий десяток років — Тоська вдивлялася в те несподівано погарніле обличчя з підозрою й лихим спокоєм, але Броня не зважала на неї — розцвіла раптом у синьому світлі, як нічна квітка.

— А я! — сказала чітко й дзвінко, і це був не її голос. Це був голос ізвідти, з ночі, а може, позичений у тієї надмір стрункої героїні, що недавно так завзято цілувалась і обнімалася з героєм у цій-от коробці.

— Ти-и-и!? — протягла все ще здивована Тоська. — Шо ти собі позволяєш? Нє, шо ти, скажи, собі позволяєш?..

Вимовила останню фразу швидко із захлином, аж пригнулася на стільці, подалась уперед, зависла скособочено до Броні, бо те коротке слово, де є “з” і “ш”, було вимовлене не просто так, а вилізло з розхилених вуст, як шипіння, ніби гадюка звідтіля виповзла.

— Та я нічого не позволяю, — сказала наївно Броня. — Сама ж кажеш, що він невгодний тобі, що він сякий-такий! Ну, я й подумала, хіба я всерйоз?

— То ти шуток не понімаєш? — засміялася трохи ніяково Тоська, але очі її продовжували світитися в сутіні загрозливо й напружено. В голові споватіло, забриніли якісь напнуті струнки і перш, ніж у тій ваті зв’язалися видимі вузли, вуста її викинули з себе скоромовкою кілька сухих і кострубатих слів:

— То оце ти в мене така подруга?

— Та нє, я тобі посучуствувать хотіла, — ледве не пошепки видихла Броня, і вони раптом завмерли, прошиваючи одна одну пильними й настороженими поглядами. Броня ще більш витягла шию і звела плечі, а в Тоську наливалася, як вода у дзбан, зневага — завжди легковажила цю стару дівку, адже минуло так багато часу, а ще ніхто не понадився на її звадності; в горлі у Тоськи купчилися, звивалися й рвалися спазми, хотілося їй розреготатись у вічі цій дурепі, бо це ж глум і нахабство принесла ця хирля в її дім; щось у ній зростало, підіймалося знизу, холодило серце, з іншого боку, була ще й досі вражена отим несподіваним Брониним випадом Чи не тому щось у ній з’явилося й розважне: а що коли вони вже знюхались чи починають знюхуватися, а хирля тільки тому й топче до них стежку? Броня сиділа так само випростувана, насталена, змолоділа й гарна, настовбурчена й насторожена.

— Чудачка ти! — сказала Тоська і повернулася до телевізора, в якому вже виднілася перекошена фізіономія диктора — з поважним виглядом та перекошена фізіономія читала останні вісті. Тоська встала і покрутила гвинта: фізіономія перекосилася на другий бік, Тоська покрутила іншого гвинта, і фізіономія сплющилася, роздавшись набіч.

— То як, скажи мені, оті слова твої понімать? — спитала Тоська, повертаючись од телевізора. — Це, може, ти із ним уже й знюхалась?

— Та з ким? — вигукнула вражено Броня.

— А про кого ми говоримо? — насторожено на неї дивлячись, спитала Тоська.

Рипнули двері, й вони обоє здригнулися. В прочілі постав і сперся об одвірок Льонька. Тоська розтулила рота, але миттю опанувала себе.

— А води приніс?

— Мо’ спершу повечеряти даси!..

— Принесеш, то й дам! — сказала, ніби розколола колодку, Тоська — Справ-но, щоб не кривило йому морду, — хитнула вона на телевізора.

Льонька підійшов, дикторове обличчя скакнуло й поправилося. Чоловік вийшов, трохи зарізко хряпнувши дверима, а Броня вже надягала пальто й запиналася хусткою. Щоки її палали, і вона навіть рада була, що в кімнаті тільки це мертве світло.

— Куди це спішиш? — Тоська засклила око. — Ми ще, по-моєму, не кончили розговора.

— Дурне ти взяла собі в голову, — печально сказала Броня. — Ні з ким я не знюхувалася й відбивати твого Льоньку не збираюся. Та й не хочу…

— Отак уже й не хочеш? — єхидно мовила Тоська — Шось мені ця сторія не наравиця!

— Дивна ти! — сказала Броня. — То кленеш його, то ревнуєш…

— Клену й ревную, бо мій! — виставила пишні кулі грудей Тоська. — Коли матимеш свого і таке стерво, й сама почнеш клясти й ревнувать. Інакше й хвоста його в дворі не стане.

— То я пішла, — мовила ледь чутно Броня. — Не обіжайся! Якось воно недобре вийшло… дурне я сказала.

— Отож-бо, — буркнула Тоська. — Це вже такі шуточки, шо лучче не нада… І лучче було б, щоб ти на чужих чоловіків не заглядалась.

— Та не заглядалася я! — вже з розпачем сказала Броня. — Це до слова мені впало.

— Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, — мовила трохи понуро Тоська. — Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.

— Кинь це, Тось, чого завелася? — кволо оборонилася Броня.

— Знаю, чого завелась, — буркнула Тоська — То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.

Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.

— І теє! — гукнула їй услід Тоська. — Щоб я такого від тебе більше не чула!

2

Броня побачила Льоньку, який тяг воду, — там був ліхтар, і Льонька в рідкому світлі, у старенькому куцому пальті і в кепці здався їй меншим, ніж звичайно. Їй стало соромно отак його розглядати, адже у цій хаті, що за спиною, відбулася така чудна, аж неймовірна розмова! Пішла на другу хвіртку, щоб не здибуватися з ним, щоки їй запалали ще більше, вона аж побігла і ледь не перечепилася через їжака, який надумав у цей мент перескочити через стежку. Вони обоє злякалися: Броня і їжак; Броня вдарила руками об хвіртку, а їжак скулився біля каменюки. Броня горіла між ночі яскравим полум’ям, вологий вітер не мав сили погасити того вогню, гнав на неї густі чорні хвилі, хотів утопити її й поховати, хотів зірвати з неї одежу, щоб залишилася тут перед ним і ніччю гола — він би запліднив її ще таке спрагле тіло. Вітер у цей мент одчував зневагу до чоловіків білого світу, які байдуже проходять мимо такого високого вогню, горнучись у пальта і притупуючи благенькими туфлями, через це він і рвонув на ній одягачку і відкинув з колін спідницю, аж присіла вона перелякано, схопившись за ту спідницю двома руками. По тілі її пройшла хвиля ослабу, вичерпаності й кволості; вуста в неї затремтіли, а голова обертом пішла — стала така немічна в цій ночі, перед цим вологим навійлом, безсоромником оцим і блудягою. Дві сльозини викресалися з її очей, і вітер розбризкав їх, кинувши віяльцями на щоки; тоді вона й зрозуміла, що там, у тому домі, який засвітив уже за її спиною вікно і дивився розкресленим на шість шибок оком, нічого особливого не сталося; вона простісінько заснула біля того телевізора, адже показували таку нудоту, і їй приснилася та неймовірна розмова Заспокоїлася від тієї думки й відчинила свою хвіртку. Вітер ударив її в спину і ввігнав у двір; він, здавалося, розсердився не на жарт, бив її вже наввимашки: по спині, по голові й по ногах. Вона заслужила цієї кари, через це й не опиралася, тільки бігла підтюпцем по темній стежці, дрібненьким винуватим крочком і хлипала, наче дитина. Вітер увігнав її в двері, стусонувши у спину і заплеснув за нею стулку. Вона опинилась у холодній вогкій тиші сіней, темній, хоч очі позич, з важким запахом зволоженого вапна, гасу й кислої капусти. Обтерла щоки обома руками, а тоді віддихалася. Хотілося їй скорчитися тут, на підлозі, сціпитися, зажмуритися, хоч навколо й так не проглянеш, і прокоцюбнути цілу ніч; хай би вона, ніч оця й темрява, змила з неї безвинну вину її, і хоч вона навіки залишиться сама, але буде спокійна й тиха і не відатиме відчайного болю, що так немилосердно зараз її стьоба.

Потяглася рукою туди, де був умикач, пальці ковзнули по шарудявій стіні, відчуваючи пучками вклеєні в тиньк піщини; світло спалахнуло так раптово, що Броня аж похитнулася. Зачаїла дихання перед тим, як увійти до кімнати: вчувалися їй легкі, безтілесні кроки, дихання якесь чи, може, шепіт. Але то був тільки кіт, почув господиню і дряпався до неї з хати; їй же здалося, що це Той, хто лякає на самоті; Той, що зводить її; Той — білий з темним оком, невідь-хто; Той, що проганяє від неї сон і п’є з очей її сльози — вітер вологий, проти якого спасу нема!

Кіт стрибнув їй на груди, і, хоч сама привчила його до цього, мороз проповз їй по спині. Бридливо відштовхнула тваринку і та впала на підлогу, здивована й уражена; Броня відчула, що може зненавидіти це капосне створіння, має навіть хіть схопити його зажма за гриву й викинути на вітер. Кіт пішов просто на неї, вихиляючи тілом, звівши трубою хвоста і запобігливо помуркуючи. Торкнувся її чобота і вона не стерпіла, схопила його і, привідчинивши двері, викинула надвір, задихнувшись од лютого ляпаса, яким нагородив її вітер. Кіт нявкнув і зник у темряві, а Броня відчула, що в неї неживе тіло і що їй важко навіть сінці перейти. Мала набубнявілу голову, отерпла рука відчинила двері, з хати повіяло прицвілою пусткою. Засвітила світло, скинула чоботи, хустку й пальто, всунула ноги в капці і, мерзнучи вже від порогу, рушила до вітальні, де відверто гуляв вологий вітер: кватирка не була зачинена і вітер вистудив кімнату понікуди. Тоді несподівано для себе вона знову згадала Льоньку, отого чоловічка під ліхтарем у куцому пальті, котрий завзято волочив здоровенні відра. Далека, холодна й смутна всмішка торкнула її вуста, бридливо їх кривлячи. Треба було зачинити кватирку, а тоді вже — в ліжко, холодне й також вогке; вона ступнула негнучкими важкими ногами до вікна, а коли протягла руку до гачка, раптом упало на те вікно щось темне й лахмате, задерло хрупко кігтями і в темному отворі кватирки, куди неспинно вкочувалося вологе, зимне повітря, виросла чорна, хижа, оскалена котяча морда. Броня закричала і вдарила кота межи очі. Той хитнувсь у вікні і знову пропав у темряві, а вона, накинувши защібку, затрусилася від немочі й плачу.

3

Льонька їв свіжорозігрітий бігус, кусав великими шматками хліб, загортав ложкою теплу, тлусту страву і накладав на обидві щоки. Молотив зубами і трохи поплямкував, очі в нього, як завжди під час їжі, ставали малі й нетямкуваті; Тоська зайшла до кухні й приклеїла круглу сідницю до ослінця. Дивилась, як він їсть, і відчувала обридження впереміж із вдоволенням, оченята її ставали такі, як у нього: малі й трохи нетямкуваті.

— А ти чого не їси? — відірвався він од миски.

— Фігуру рішила наганять, хе-хе, — показала зуби Тоська. — Буду така, як Бронька: Кащій безсмертний.

Він пирснув у капусту, як кіт, і знову замолов щелепами, і вона аж образилася від такої його неуваги.

— Ти що, й повірив?

— Та нє…

— Я вже повечеряла, — звідомила вона добродушно. — Хіба чаю випила б, та вставать неохота.

Він кусав хліб і загортав ложкою капусту. Накладав за обидві щоки і молотив щелепами, ніби хотів швидше звільнити собі рота.

— Слухай, Льонь, — ліниво озвалася Тоська. — Може б, ми кабанця завели?

Він невиразно мрукнув, бо все ще мав набитого бігусом рота.

— Я так і думала, що захочеш. Оце я бачила стару Смердиху, зара вона у столовці работає. Давай, каже, приходь у столовку, можна буде достать дешево зливки всякі, помиї. Щось докупили б і помаленьку вигодували б. Лушпайки мої сестри давали б, все одно викидають, а ми їх свіжиною вгостили б, дали б по кілограмчику — добрий кабан, то й не видно буде… Я он меблю хотіла б. Теперички тільки й чуєш: арматури й арматури, а ми шо, гірші людей? І ми б собі арматурник: хай блищить. Поставимо і хай сестри лікті покусають, хе-хе, бо воно, знаїш, якось неудобно: такий телевізор як картинка, а мебля в нас просто тьху і не скривись.

Льонька ковтнув востаннє і задивився здивовано на порожню тарілку.

— Ти там того, — сказав він, — може б, досипала?

— Ну й жеровитий ти, — зітхнула Тоська. — Жереш як не в себе і самі шкура-кості на тобі. Я он менше їм, а тіла на мені не то, що на тій клячі Броньці. А ти їси і тебе їсть.

— У тебе є за що взять, — добродушно всміхнувся Льонька. — Досип-но трохи.

— Нам тим і погано кабана годувать, що нічого з їжі не остається, — сказала Тоська і звелась. — Пішли спать уже, досить тобі жерти, — вона позіхнула широко й солодко, аж здавалося, що впаде в ту прірву її рота й цей чоловік, що, вкраявши хліба, сидить і жує, і кастрюлі, й навіть відро з водою…

Сидів сам на кухні, все ще відчуваючи голод і трохи дивуючись: чому це Тоська не дала йому добавки? Жував поволеньки хліб і йому здавалося, що колись давно, невідь і коли він діткнутий був темним крилом і відтоді ніби в темну пелену запав. Дивляться тільки очі на світ, мов у щілину заглядають, мерзнуть губи його і язик, вуха й самі очі — все наче за крижаною шибкою. Розмерзав він тільки на роботі, а ще коли опинявся серед молоденьких, жартівливих дівчат; кров його тоді пульсувала швидше і він здатен ставав навіть на парубоцький вибрик: затискав якусь реготуху в кутку і обпалювався вогнем, що струмував од молодого гарячого тіла, зубів білих і очей чорних. Отак жував він зараз хліб, дивлячись на темну шибку, за нею — вологий вітер, неозорість чорна, їжак гризе жолуді, а, наївшись, бреде по стежках і городах, даремно принюхуючись і когось у тому мороці даремно шукаючи. Знайде забуте яблуко під яблунею і покинуті на городі недогризки; собака гавкне йому під носа, але наштовхнеться на колючки і жалібно запищить — втече в буду й зализуватиме поколеного носа. Микола ж усе ще сидітиме тут, на кухні, і жуватиме, аж доки не постане в прочілі, наче розіпнута, величезна біла постать. Гаркне на нього так, що він злякано підскочить, адже в нього залишилася ще одна недороблена робота, треба зорати цю білу ниву й кинути в неї насіння, хоч він чудово знає: нива ця, зорана й засіяна, врожаю не дасть. Може, це воно і є — чорне крило, котре вряди-годи торкає йому душу; він, зрештою, не дуже супроти того й змагається, зіскакує зі стільця, покидає недоїдену скибку і бреде в чорній тиші вслід за білою кучугурою, котра веде його за собою. Приходить на ту білу ниву, згортає з неї сніг — темінь там неозора й велика, прірва ненаситна; він зітхає, бо нива велика-безмежна, а йому копати її й копати, доки піт не вмиє чола, а знесила не приб’є його до вологих од поту подушок. І він покірно й не без задоволення ту ниву порав, а може, й орав її, припавши руками до чепіг, і піт струмів йому з чола, а нива була м’яка й колихлива, навіть постогнувала під ним та його плугом, навіть задихалась, а може, тільки вдавала Тоді Льонька відчував, що його зносить угору, а може, це він падав униз у червону, спечну прірву, де живе солодка втома й тиша і де блукають білі, як і нива ця, сни.

4

— Тобі добре було? — питає Тоська, тулячись до нього: гріє й пестить його, і він розклеплює майже зліплені повіки.

— Угу! — бурмоче, бо тепер найлюбіше, що вчинив би, — поринув би в сині з рожевими хмарами сутінки сну, в погойдування таке, де затишно й солодко. Але до нього все ще тулилося розпечене до жару велике й пухке тіло, рука її лягла йому на груди и плуталась у густій порослі; жінка торкнулася вустами його вуха і раптом захихотіла, засміялась у те вухо.

— А знаєш, хе-хе, — дихала вона йому на щоку, — що та Бронька встругнула?.. Забула тобі сказать, ну, не малахольна вона? Я там про тебе щось сказала, ну, як оце воно бува, а вона “Коли такий, — каже, — невгодний він тобі, — каже, — прожени його. Я його, — каже, — до себе прийму. Понімаєш? Сучка така, дівка стара, в неї там пластинка стальна, нє — ти чув таке? Як тобі це наравиться?

Тоська обурено відкинулася на спину, а Льонька відчув раптом, що в нього задубла спершу одна нога, тоді друга, закоцюб язик, груди його обілляла холодна, хоч і солодка хвиля: хололи йому серце й нутрощі.

— Ти тільки скажи, яка зараза! — говорила Тоська — Хотіла я її за ті маслаки схопить і за порога викинути. Нє, ти подумай: ходить, понімаєш, до людей, телевізора безплатно дивиться, а ще й на чужого чоловіка очі витріща!

Він мовчав, зрештою, на груди йому вже лягло щось тепле й просте, притулилося до обличчя і затуляло повіки. Тоська стуснула чоловіка під бік, і той злякано сів.

— Та не спи ти, соня окаянна! Чи тобі, може, не інтересно? Чи, може, за моєю спиною знюхався з тією клячею?

— Ну, що ти мелеш, що ти мелеш? — сказав він, знову лягаючи і приплющуючись. Але вона знову присунулася до нього, запустила руку між його потилицею й подушкою, налягла грудьми, аж почав він знову помаленьку оживати, залоскотала його солодко й поцілувала в губи.

— А що, Льонь, хіба я не лучча тієї маслакуватої? Ти ж на тих кістках мозолів собі намуляєш. Чи може вже муляв?

— Що це тебе вкусило? — спитав він, не все ще добираючи в тому, що казала жінка — Нічого я з нею не мав і не збираюся мати.

— А чого ж вона захотіла, щоб я тебе прогнала? Чого це так зразу згодилася тебе взяти? Я про тебе погане, а вона — хороше, чого? І так, сучка, хвостом крутить, так уже крутить! Ти мені лучче признайся, Льонь. Ну, вскочив у гречку, помнув трохи ті маслаки — всі ви, чоловіки, такі! Попробував, побачив, шо жінка лучча; — і додому! А шо, не лучча?

Вона знову почала пестити його й цілувати і знову розтривожила його. Він зітхнув і, хоч це траплялося між ними нечасто, вдруге заходився копати ту неозору, неосяжну ниву, вкриту снігом, а коли, вже зовсім зморений, упав навзнак, то його тільки й стало, що пробурмотіти (бо жінка все ще тормосила його й питалася) те, що було найлегше, тільки б дала вона йому спокій — сон уже посадив його на свою гойданицю, хитнув і покотив у простір синій чи білий, із хмарами рожевими, на яких сиділи чорноокі дівчата й трубили, аж щоки їм роздимались, у золоті лискучі труби.

Тоська вже його не чіпала. Вирвала від нього признання — він таки мав із тією хвойдою, з тією задрипою й клячею діло, отож лежала тепер біля хропітливого Льоньки, як чорне, повне смоли, барило, і вигойдувала в собі не менше чорні думки й помисли. Очі її палали в темряві, і вона подумала, що легко могла б під цю хвилю власного чоловіка й задушити.

5

Вологий вітер віяв над околицею, над уже голими деревами, скидав на них вільгу, і вони у місячному світлі лисніли, як тушові. На гілках збиралися краплі, падали далі на свіже іще листя, жовте й духмяне; вітер ганяв пружки хвильок на річці, і риба невідь-чого лякалася, спиняючись у зіллі, чи ховалась у кам’яні печери. Навіть вічноголодні щуки позавмирали у прибережному очереті, важко дихаючи. По той бік, де не було вже хат, прокинулася самотня лисиця, котра, як і їжак, покинула давно вже отруєний ліс; вона вийшла в поле і, з’ївши кілька мишей, сіла, підібгавши хвоста, і задивилася на розсипані по той бік річки вогні, думаючи, чи не безпечніше їй було б поселитись у якомусь із тих дворів. Вітер наскакував на ліхтарі, гойдав їх і вони ніби летіли, порипуючи, в ніч — птахи осяйні, жар-птиці небачені. Їжак уже втомився блукати, він приніс у нору чотири згублені яблука, приніс у нору з десяток жолудів, а окрім того натрапив на кілька волоських горіхів. Пробував їх розкусити, крутив у губах, шукаючи, куди засунути зуба, але була ця робота не під силу йому — пішов далі, на всяк випадок обминувши собачу буду: собака й досі зализував свої ранки на носі. Вологий вітер нападав на їжака, намагаючись укусити беззубим ротом, і їжак зітхнув важко: схотілося йому залізти в теплу нору, підгорнути листя, якого наносив, удихнути пряного запаху й заснути довгим, на кілька місяців сном, щоб пробудитися від також вологого вітру, який розбудить у ньому тугу; і рушить їжак тоді в довгу, як ніч, вітер цей і стежки людські, мандрівку. Ітиме й ітиме, бо нора його завелика для одного, в ній мала б копошитися їжачиха, вгамовуючи малих, прудких бешкетничків з кількома м’якими голками на спині. Вітер буде так само вологий, так само навальний; зараз він привіює темноокий сон, і сон той уже поганяє їжака до нори своїм мосянжовим батіжком. Помугукував, наче грало мав яке в роті, і їжак зітхнув, їжак розвернувся й покірно подибеляв до нори. Ще зупинився біля входу, щоб не помилитися: чи той це вологий вітер, чи треба йому спати, а чи, може, й на розшуки йти? Сон свиснув у срібну дудулечку, плеснув мосянжовим батіжком; очі їжакові стали клейкі, наче змазано їх вишневим глеєм. Він заліз у нору, щось там пожував, щось упорядкував, ще раз зітхнув і завмер, слухаючи, як далеко-далеко, десь угорі, біля місяця, летить гудливий звір, мов сміється чи плаче, чи чогось прохає у місяця і у ночі.

6

Броня наколола трісок, накидала у піч брикету, і вогонь загоготів, затріпався за залізними дверцятами, скидаючи в піддувала дрібненькі жарини. Заварила з борошна клею і почала різати на довгі смужки стару газету. Махала квачем, і вітер віяв на неї з усіх шпар; приклеювала газетні смужки, і вікно стало рябе, подруковане. Це її невідь-чому роздратувало, здерла смужки і жбурнула в помийне відро; натомість знайшла зошита й порізала вже його. Вікно зарябіло, розграфлене в кліточку — це вже її задовольнило. Сіла випити чаю, але намазана маслом скибка не лізла в горло. Вона пила окріп, не помічаючи, що обпікає рота, і дивилась у вікно, облямоване покліткованим папером. За вікном була сіро й мокро, хиталася гілка з причепленим жовтим листком, наче дерево диригувало тим листком для оркестру світових вітрів. На шибках блищали, здригаючись, краплі, вітер обстукав ними скло, щоб заспокоїти чи ще більше схвилювати її. Поповзла смуга темного диму — вітер збивав його з комина й пригинав до землі. Відчула, що на піднебінні в неї звисли смужечки попеченої шкіри — обібрала їх язиком, встала й енергійно вимила підлогу, повзаючи по кімнатах. Вогко блищали дошки, фарба давно облізла, і дошки вільготно пахли, проступало на них жовте жилля. Кіт ходив слідом за нею і обтиравсь об ногу, збуджено помуркуючи і начебто випрошуючи за щось пробачення. Вона викинула його в сусідню кімнату; кіт став на порозі й дивився на неї засмучено і здивовано. Броня не витримала того напівлюдського погляду, підійшла до холодильника і врізала ковбаси. Кіт миттю забув за свою меланхолію, загарчав, схопивши ковбасу, і чимдуж чкурнув у сінешні двері. Вона засміялася, дивуючись, що в неї такий сухий і дурний сміх; домила підлогу, а коли звелася, побачила раптом, що хата її аж сяє, що все у ній чисте й красиве: помита підлога й скатірка, покривало на ліжкові і старовинна шафа, яку зробив її давно вмерлий дід-столяр, комод і завіси біля вікон. Вона й сама гарнішала в такій гарній хаті, ніби освітлювалася зсередини, огріта не зовсім збагненним теплом. Вітер побачив те чудо й рвонувся, щоб ускочити до хати, щоб заграти в її честь найчудовіше соло на трубі й так ще раз зневажити дурних і миршавих чоловіків, котрі не здогадуються в цей мент зазирнути до неї у вікно, а підтюпцем біжать, зіщулившись, по мокрій дорозі. Вітер розбив собі груди об шибку і та задзеленчала тонко; прорвав в одному місці поклітковану смужку; Броня зойкнула й кинулася перелякано зі своїм квачем туди, щоб все-таки захистити свою честь, якої вона й не гадає губити.

Здивувалася, що на вулиці висів туман, бо бачила уявно перед цим залиту сонцем хату, вперше не сутінну й не вогку; туман нерівно клубивсь у долині, заповнюючи її, як кисіль чашку. Гойдалися розмиті постаті, що пропливали через греблю, хитався Шіллеровий кінь, який даремно шукав зеленої трави, кінь ніби пригнувсь у ногах і монотонно покивував головою. До нього вже йшла одягнена в сірі лахи сіра істота, сам Шіллер, дивак-коновод, бо хто тепер тримає коней у місті? Ішов, важко наступаючи на траву, обличчя мав закостеніле, а за ним котилася маленька грудочка замурзаної дівчинки в яскравозеленій чи то брудній, чи залитій туманом курточці.

Броня побігла й собі через греблю, бо не хотіла йти повз Тосьчину хату, в завулку на неї зирнув високий і гарний чоловік, вона прослизнула повз нього, як вода повз камінь, чоловік усміхнувся, показавши два ряди напрочуд білих зубів; їй лягло на щоки два червоно-цеглисті рум’янці, і ці рум’янці не зникли й тоді, коли йшла через моста, де аж надто дув той-таки вологий вітер — він забивав за своєю гульвіською звичкою їй між ноги пальто й спідницю. Повз неї мчали, ревучи й намагаючись обляпати її з усіх придорожніх калюж, вантажівки, і шофери блискотіли в кабінах усмішками; здавалося, вітер розбудив-таки в усіх цих зустрічних чоловіках те, що мав би розбудити давно: оця невелика, тонка постать на мості, оця осяяна двома рум’янцями жінка полум’яніла сьогодні таким чаром, що навіть старий Смерд із паличкою і з довжелезними козацькими вусами раптом розправив плечі і сховав ціпка за спину. Вона прослизнула повз старого знову-таки як вода, війнувши синьою хвилею, і старому причулося, що в насурмленому повітрі по-весняному задзвеніла синиця. Чоловік, який зустрівся з нею у завулку, не витримав, вискочив на гору, але спинився: жінка, яка так схвилювала його в цьому тумані, була далеко, і він мимохіть згадав жінку власну і своїх славних пуцвірінчат. Броня не бачила його, але й вона не забула тонкого й гарного обличчя, так само, як усмішок шоферів і несподіваної Смердової молодцюватості. Все це навалилося на неї відразу, ніби вийшла вона з тіні на сонце — гола красуня з уже заплідненим лоном, ось що витворив з нею дивний туманець і вологий вітер, і осінь оця сутінкова з весняними синицями: тож два червінці на щоках і палючі очі її затримали ще одного чоловіка в модному плащі, з довгим волоссям і з надмірно подовженим носом. Вона звела погордливо кирпулю й пішла повз цього пінокистого молодика, як іде жінка певна себе, в якої такі чудові знадності — вона знає, як ними користуватися. Водночас і злякалася власної зухвалості: це як у тій казці про Попелюшку, подумала вона й освітила гарячим позиром ще одного чоловіка, цього разу огрядного й дебелого, але з таким поглядом, що прошив її, бідолаху, ніби шаблюками проколов. І вона знову стала маленька, безпорадна й перелякана, але від того остраху рум’янці її розклалися на дві розкішні підківки, а очі заблищали ще яскравіше; огрядний чоловік пішов, понісши її небуденний образ і красу її на споді свого трохи ожирілого серця — його послала жінка по квашену капусту, а він ніяк не міг її знайти.

7

Саме в той час, коли Броня панічно й схвильовано втекла в місто, хоч не мала там чого робити, — просто побігла з вулиці, від вологого вітру і власної, хай і помолоділої, але ж порожньої хати, так от, саме в той час Тоська вийшла до водогінної колонки і пустила вздовж вулиці печального погляда. Неподалець рипнули двері, й на вулицю випнулась істота у вицвілому халаті й старій болонячій куртці з обірваними кишенями, озута в капці і з квітчастою хустиною на голові. Вона відразу ж укмітила Тоську і її до неї потягло, ніби Тоська була рибалка, а та особа (звали її чи прозивали Магаданша) — рибою. Отож рибалка-Тоська потягла вудочку і вудочка та привела до водогінної колонки рибу-Магаданшу, і ще не встигла Магаданша наблизитись, як Тосьчин рот розтулився і звідти попливли печальні слова, і всі вони були про її Льоньку і про ту капосну Броню, і про те, що та паскуда втерлася в їхній дім, що вона невдячна і зрадлива тварюка, бо безплатно й телевізора в неї, Тоськи, дивилася, що її признався: таки крутив із тією хвойдою шури-мури. Вона, тобто Тоська, йому вибачила, бо чоловіки всі такі, а Броньці не вибачить ніколи: не крутила б вона хвостом, то і його, дурбачелистого, не потягла б. Тоська заплакала великими слізьми, розповідаючи цю печальну історію, а перед нею, як дерев’яна, стояла Магаданша і співчутливо покивувала головою. По тому вони спільно, дружно прокляли всіх потаскух, шльондр і паскудниць, а Магаданша додала неґречне слово й про лоботрясів, повійників і кобелів, тобто про чоловіків. Саме в цей час рипнули неподалік другі двері, й на ґанку виросла ряба Надька, а що ряба Надька була тимчасово з Магаданшею посварена, то не підійшла до кумась, а взяла відро й подалась до колонки. Саме в цей час біля паркану з’явився Олексій, зирнув на вулицю, але побачив мирну картину: теревенять баби, іде по воду ряба Надька, вийшла з двору куца Наталка зі своїм здоровенним псом — Олексій спокійно сховавсь у нетрях городу. В цей час проїхало по вулиці таксі, із нього визирнув поважний Йонта, в зубах у нього стриміла цигарка “Біломорканалу”. Ряба Надька забула про воду, зупинилася серед дороги, бо їй смертельно забажалося знати, що таке привіз цього разу той невгамовний хапун Йонта. Другим оком вона так само пильно подивилась у бік Магаданші й Тоськи — вони й досі балакали. Тоді вийшла походкою пави зі свого двору, де жило в п’яти будинках сто пожильців, провізорка, вічна стара діва, гордо пройшла повз жінок, не привітавшись, і повела свої щедрі тілеса в бік двох туалетів, замкнутих на ключа і вельми сморідких. Провізорка вийняла з кишені халата клаптика вати, охайно заткнула нею одну ніздрю й другу і тільки тоді ввійшла в сморідке коло, що твердо опасало туалети; відімкнула двері й сховалася за ними, ніби пропала.

— Нє, ви подумайте, — сказала Магаданші Тоська. — Я йому годжу як болячці, я йому перу, варю, прибираю — цілий день так намотаєшся, що ніг під собою не чуєш; а ще на роботу біжи, а в мене здоров’я вже неважне, а попробуй нагодувати його, ненажерливого, а він оте стерво до хати принадив. І вже вони знюхалися, добра б їм не було, я все в нього, зарази, випитала — воно ж дурне і не журиться, але я цього так не лишу!

— І не лишіть, уважаїма, не лишіть! Я, коли жила в Магадані, то в нас такого бизобразія не було.

— Ну да, а я що кажу! І це такою тихою прикидалася, така скромненька, тьху на твою голову! — чуть-но не каждий день до нас бігала. Нє, не проломити їй голову?

— А проломіть, уважаїма, проломіть! Я коли жила в Магадані… нє шо я кажу… Коли б у мене таке случилося, то я узяла б доброго каменя і по голові, стервуху, по голові! І його, і її…

Ряба Надька стояла посеред дороги з відром, одне око її було повернене в бік Йонтиного двору, бо Йонта й справді щось витягав із таксі, а друге — до водогінної колонки, до якої не зважувалася підійти, бо посварена із Магаданшою.

— Це ви чуєте, тьоть Надь, що я кажу? — спитала від колонки Тоська.

— Трохи почула, а не пойму, — відповіла ряба Надька, забуваючи про Йонту. — Це шо, отой ваш байстрюк у гречку вліз?

Тоська почала переповідати історію, а внизу біля річки стояв біля своєї хати (власне, хата була не його, а Тосьчина) Льонька. Комин курів димом, тобто він запалив уже й піч; Льонька обмірковував проблему: чи не міг би удруге поснідати. Шіллер вів через галявину коня, йшов накульгуючи; ззаду за конем котилася маленька замурзала грудочка-дівчинка; Льонька сентиментально подумав, що було б не зле, коли подібна грудочка закотилась би і в його подвір’я. Але нива, що її обробляв, родила тільки сухий пісок докорів та вимовлянь, відчував, що глухне в цьому дні і обростає кригою. Подумав мимохіть про село, в якому виріс, — батька не мав, а мати вмерла — був Льонька одинак. Хату свою продав, коли ще в армію забирали, а після війська гроші ті пропив. Тоді й переступив цього порога, і тепер його щодня обсипає сухий, сірий пісок, засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок, а довкола широкий світ, хати зирять вікнами й раду радять, сплетені в небі вузлом димів. Ішло по-недільному вдягнених двоє дівчат, переступали калюжі стрункими, в капроні, ногами, і він задивився на ті ноги, забувши навіть про другого сніданка.

— Ач, на дівчат задивився! — почув знайомий голос і здригнувся. Тоська стояла з відром біля правої ноги, була кругла, як клубок: обличчя, очі, вуха, великі груди й живіт, клуби, стегна — все напрочуд кругле; важкі ноги в обрубках з-під гумових чобіт (він одягав ті обрубки на річку) топтались у рідкій багнючці. Льонька роздивлявся її трохи здивовано й спантеличено, очі мав покірливі, як у теляти, і це примусило Тоську щільніше стиснути вуста і стати до нього ще немилосерднішою.

— Підеш у місто! — наказала вона. — На базарі купиш курям пшениці, заплатиш за електрику і в магазин зайдеш. Купиш хліба, масла, може, буде риба копчона і ще там шо — подивишся… Чув, що оно на вулиці говорять?

— Що ж там говорять? — байдуже спитав.

— А ти не знаєш що? — єхидно відгукнулася Тоська. — Про тебе і твою клячу Броньку.

— А що вони можуть про нас говорити? — зчудовано спитав Льонька.

— А те, що й ти мені казав.

— Я тобі щось казав? — викруглив очі Льонька.

— Оце вже й забув? А вчора, коли ми те… Забув чи придурюєшся?

— Нічого я тобі не казав, — твердю повів Льонька.

— А це вже не бреши! Казав! Казав, що ти з нею терся!

— Тьху на твою голову! — сплюнув Льонька і двигнув убік, щоб від Тоськи втекти.

— Нє, ти мене послухай, — пішла за ним Тоська — Люди дарма плескати язиками не будуть.

— Чи ти здуріла, чи в тебе з голови остання клепка вискочила? — спинився Льонька. — Не мав я з нею нічого.

— А вчора сказав: терся! Я питала, а ти сказав. Так уже й забув?

— Не полшю, щоб таке дурне казав, — буркнув він. — Може, я спать хотів, а ти приставала.

Тоська причіпливо обдивилася чоловіка. Ні, він, здається, й справді нічого з Бронькою не мав, а коли й лапнув її принагідно, то це така поведенція чоловіча. Вона часто заморгала очками, але в ній почала здійматися якась хвиля, щось їй самій до кінця незрозуміле: може, вона трохи й застоялася, може, їй трохи й приостогид оцей вайло, оце байдуже й покірливе створіння — останнім часом він її більше дратувати почав. Чи не тому вона звела на нього строгі очі.

— Ти мені, Льонька, диви! Хоч раз побачу, як трешся коло тієї клячі, шльорки тієї, голову провалю!

Він хмикнув, зирнув поверх її голови, тоді повільно дістав із кишені сигарети “Памир”, виловив одну, неквапно запалив і випустив хмарку диму.

— То йти мені в той город, чи не тра? — спитав байдужно.

— Аякже! — мовила Тоська. — Чи знов скажеш: не чув!

Повернулась і попливла, перевалюючись, як качка, у чудних отих обрубках із гумових чобіт, помигуючи литками, обтягнутими, аж розлазилися, простими в гумку панчохами.

Пішов слідцем, бо в голову йому закладено було аж стільки доручень; подумав про карбованця, прихованого від получки, — вип’є десь там у місті пива. Тоська посковзнулася на багнюці й проїхала, ніби хлопчак на ковзанці, роздершись однією ногою вперед, а другою назад. Зирнула на нього, чи не сміється, але він не сміявся, тільки очі відвів. Пристукнула обрубками коло порогу, знову повернулася до чоловіка. Льонька спинився зачудований: такого добродушного обличчя він у неї давно не бачив.

— Дам тобі рубля, — сказала вона. — Можеш випити пива І щоб мені на ту клячу ані дививсь!

Він закліпав безпорадно повіками і мозок його прошила радісна думка: а може, десь і на вино дешеве наскочить. Від цього йому стало зовсім весело, і він аж головою крутнув, водночас і на жінку хитро дивлячись: чи не розгадала вона часом його думок?..

Дивилась, як він відходить: у сірому пальті, чорній старій кепці й негладжених штанях. Повільно переступає ногами, дивиться під ноги, вайлуватий і неповороткий. На споді Тосьчиної душі знову ворухнулося роздратування, але вона пригасила його — на обличчя виповзла напівсаркастична усмішка. Тьхукнула в болото білою, згуслою, як це завжди після балачки буває, слиною й подалася до хати. Тут скинула важкого й довгого халата і напнула плаття — було трохи затісне, але таки вбила себе в нього. Підійшла до дзеркала і подивилася суворо в широке, трохи розплиле, але ще молоде власне лице. Була задоволена з оглядин, тож і всміхнулася зверхньо. “В тої клячі, — подумала, — не груди, а дві бовтанки смердючі!”

8

Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.

— Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? — спитала.

— Який Бомбовоз? — здивувалася Броня.

— Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?

Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.

— Та хто тобі таку дурницю сказав! — вигукнула вона.

— Ну, мені й ти могла б сказати, — мовила Людка, підморгуючи. — Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..

— Та їй-бо, Люд! — занепокоєно сказала Броня. — Я й не думала…

— Кажи, кажи, — знову підморгнула Людка. — А чого така червона стала, як мак?

Броня ще більш почервоніла.

— Та ж нічого в мене з ним нема й не було! — сказала сердито.

— Може, й нема, — сакраментально відповіла Людка, — але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить…

Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити. Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою — а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, — баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, — замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, — просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.

Здивовано побачила, що по її щоках течуть сльози. Втерла їх похапцем і роззирнулася по хаті: що б його зробити? Сьогодні неділя, вона пішла в місто, щоб там чимось себе зайняти, думала піти в кіно, але кіна виявилися всі бачені, магазини зачинені, купила сяке-таке з харчів і от знову вона в порожньому домі, знову стоїть перед вікном і дивиться на вулицю, а посеред вулиці стоїть ряба Надька з таксистихою і щось гаряче обговорюють — чи не про неї мова? “Господи, — стукнула вона кулаком об кулак і пішла нервово кімнатою, — яка ж я дурна, яка дурна! Знову сіла, заплющилася й побачила Льоньку, як той моторно махає сокирою, як той біжить із порожніми відрами, а потім і з повними, як вологий вітер гуляє навколо і б’є в обличчя, і мружить кружала води в тих відрах — якось так дивно він, тобто Льонька, на неї тоді позирнув! Ні, це вона вигадує, ніяк на неї не дивився. Броня навіть подумала, що треба їй зайти до Тоськи, бо між ними ніби й справді пробігла кішка, треба все вияснити, щоб замовкли оті рябі й таксистихи, бо інакше вона тут, удома, збожеволіє. Рішуче вдяглася (в нутрі тенькнуло: “А що як зустрінуся з Льонькою?”). Ну й що, хай і зустрінеться: чи між ними щось коли було і чи ж що є? Колись, правда, він спробував до неї пристати, всього раз, але так і не зачепив, чи ж і те брати до уваги? Броня рішуче вийшла надвір, зачинила хату й подалася до сусідки, долаючи в душі спротив і лячне бажання повернутися, знову втекти в хату. Ряба Надька й таксистиха, побачивши її, миттю замовкли; вона привіталася, але пащекухи ледь-ледь кивнули, тільки дивилися круглими очима, ніби хотіли її тими очима з’їсти. Броня увіч переконалася, що балакали кумасі таки про неї, тож пройшла повз них спокійно і так само спокійно ввійшла у двір, де вітер так само мотав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьовбували із грязюки зерно. Собака знав її і не потрудився вийти з буди, дивився тільки печально й ніби згадував щось. Броня взялася за ручку й натисла на клямку. Заспівали прозоро двері, і вона закоцюбла зі страху: в сінях, проте, було порожньо. Тоді вона рішуче переступила хатнього порога — Льоньки не побачила й тут. Стояла тільки серед хати Тоська в зеленому вузькому для неї платті, розставила ноги, наче під нею хиталася підлога, і лила зелене світло погляду. Броня спинилася несміливо: вицвіла, зичена, суха, безгруда, з ногами надто тонкими і з волоссям, побитим першою сивиною; так, вони різнилися — та пишнотіла, а ця суха, та зелена, а ця жовта Броні знову захотілося повернутися й піти геть, остаточно забувши цю дурну історію. Але вона стояла супроти тієї зеленої й настовбурченої і тільки переминалася з ноги на ногу.

— Можна до тебе? — видихла зрештою.

— Чого ж не можна, заходь, — сказала Тоська не зовсім люб’язно.

— Не знаю, як його й сказать, — несміливо проказала Броня, червоніючи й потуплюючись. — Зустріла оце Людку і такого вона наговорила.

Тоська понуро зирнула на недавню подругу, як великий, зелений, тлустий кіт, відвернулась і підтягши стільця, сіла, заповнюючи сидіння круглими зеленими формами.

— Що ж вона такого наговорила?

— Мені аж казать стидко, — затараторила раптом Броня. — Але нє, думаю, прийду до тебе, хоч воно й неудобно, знаїш, воно так… ну, я не знаю, як це сказать таке… на вулиці почали плести, що стидко мені людям в очі дивитись.

— Що ж вони плетуть? — строго спитала Тоська.

— Та кажуть, ніби я твого Льоньку… Ну, ніби я його в тебе… ну, відбиваю. А в мене такого і в голові нема.

— Так уже й нема, — відвернулася від неї Тоська.

— А таки нема, — згукнула Броня, відчуваючи, що кров приливає їй до обличчя.

— Бач, може б, і я таке подумала, — мовила Тоська і пильно зирнула на Броню. — Але по-моєму, Бронько, це ти в цій-осьо комнаті сама мені сказала що я така і сяка, і що ти його б собі забрала… Може, й забрала б, коли б він пішов, — сказала згорда. — А то не проста вєщ…

— Але ж, Тось, Богом тобі клянусь!.. Не зманювала я його!

Броня подивилася на колишню подругу, вії її затремтіли, затремтіли й губи, і вона в цю хвилину стала така, що Тоська дозволила собі всміхнутися краєчком вуст — суперниця нікчемна.

— Може, й не зманювала, — холодно сказала Тоська — Але теперички, коли люди язиками про те чешуть, а з нічого не чесатимуть, ти б до нас лучче не ходила.

Броня вражено встала Була бліда й перелякана.

— То це ти мене виганяєш з хати?

— Може, й виганяю, — подивилася на вікно Тоська. — Нічого тут ходити й чужих чоловіків зманювати… Права чи винувата, а ти мені до чоловіка баньок не лупи! Може, десь він тебе й помнув трохи — це така в них, у кнурів, поведенція, то це ще не значить, що можеш його зманювать, бігаючи до нас.

У Броні бризкнули з обличчя сльози, вона притьма кинулась у двері.

— Кляча чортова! — люто проказала їй у спину Тоська. — Не такій, як ти, чоловіків зманювать!

Броня вискочила з хвіртки і аж одубіла; просто перед нею стояли ряба Надька, таксистиха, Магаданша, яка вже, мабуть, помирилася з рябою Надькою, і Людка — дивилися на неї на всі очі. Там за спиною раптово рвонув із буди собака і забрехав.

— Чого це ти плачеш, Бронь? — солодко спитала Людка. — Може, з подружкою своєю посварилася?

9

Льонька розминувся з Бронею навмисне. Він вчасно побачив її на вулиці й різко звернув під Просиновську гору. Потім зайшов у кущі й перечекав, поки вона пройде. Ось вона з’явилася в проймі вулиці, й він мав змогу придивитися до неї пильніше. Була струнка і ще молода, принаймні куди принадніша за Тоську, Тоська була карячкувата, а ця довгонога, хоч ноги мала й захуді. Коли Тоська йшла, то ніби котилася, а ця пливла по землі ніби пава. Досі Льонька уваги на Броню і справді не звертав, хіба що одного разу під мухою, коли Броня бігла до Тоськи на баляндраси, він її біля хвіртки прихопив, але вона так його відштовхнула, що він ледве не впав. Потому побачив її червоне, обурене обличчя і добродушно кліпнув повіками.

— Не сердься, Бронь, — пробелькотів. — Я по-сусідському.

— Ще раз зачепиш, — сказала гостро, — Тосі розкажу! — Але Тосці про це розповіла не вона, а він, бо чогось та до нього з цією Бронькою причепилася, чогось нею очі витикала, чогось пащекувала про неї. Окрім того, за кілька хвилин до цього він перестрів Шурку Хаєцького, і той, мигаючи білими повіками і недоречно гигикаючи, сказав йому:

— Тут про тебе, ги-ги, баби ляси точать. Ну, що ти ту Броньку, ги-ги, причавив. Я сам думав, ги-ги, коло неї покрутиться, але боюся старих дів, ги-ги! А вона шо — те?

— Пошов ти! — огризнувся Льонька і рушив, у розмову не вступаючи.

— Та я до тебе, як до друга, Льонь, — улесливо сказав Шурка, ступаючи за ним. — Я, знаїш, бабник опитний. А до тої Броньки побоявся б лізти. Ще по мармизі вріже!

— А вріже! — сказав Льонька.

— О, це вже знаїш! — почухмарив потилицю Шурка. — Значить, баби правду брешуть?

— Пошов ти! — знову огризнувся Льонька.

Шурка не “пошов”, а став серед вулиці й знову зачухмарив потилицю. Хмикнув, сьорбнув носом, а тоді подавсь у бік зворотній, власне, у бік зворотній він, Шурка до цього йшов. Минув гурток бабів, насталивши вуха, і виразно почув: “Льонька, Бронька, Тоська”. “Ну да, — подумав споквола Шурка, — а може, вона справді — те?” Він знову хмикнув, почесав неголену щоку, ніби вже дістав ляпаса, і тут уздрів Броню, яка йшла вулицею. Обкинув її поглядом і знову йому здалося, що цієї дівчини йому ліпше не чіпати, тобто не підлазити до неї, та не така вже й молода вона була Шурка покліпав білими повіками і рушив до парку, бо там він призначив побачення з такою, котра ляпасів йому ніколи й не подумає давати. Втретє хмикнув і про Броню щасливо забув…

Зате не забув про неї Льонька. Видерся на Просиновську гору і подався Пушкінською. В голові в нього сидів кілочок, а вологий вітер хльостав в обличчя, якось чудно збуджуючи. І він, Льонька, відчув, що наповнюється й цією осінню, і вологим вітром, і запахом жовтого листу, і неспокоєм дня, і тим, що в нього в кишені є два карбованці, що він, коли пощастить купити, може випити цілу пляшку вина, а вже тоді напевне щось придумає, бо коли він тверезий, голова в нього тупа й порожня. Однак почав думати й зараз, бо вже трохи сп’янів од вітру й того, що власна жінка почала чомусь закидати йому цю Броньку; від того, що про нього думають, ніби він може когось спокусити, та й Шурка подумав, ніби в нього з Бронею щось закрутилося, — все це дивно й глибоко хвилювало Льоньку; він ішов, зімруживши очі, й бачив перед собою обох: жінку свою і її подругу, і несвідома гордість наповнювала йому груди. А що, — сказав подумки, — не можу я їх обох?” Але він знав інше: Тоська тільки тому така до нього поблажлива, бо й сама не вірить, що він з Бронею щось мав; більше того, цю “пушку” вона сама на вулиці й пустила. Отут уже Льонька не все тямив, отут уже, аби зрозуміти, треба було б Льонці чогось гаряченького ковтнуть.

І він те гаряченьке ковтнув. Зайшов до гастронома, купив пляшку “чорнила”, потім сів у скверику, роздивився, а що було людно, та й міліціонери шаландалися, спустивсь у підземний туалет біля собору, замкнувся в кабінці, здер, підпилявши, пластмасову покривку і за кілька ковтків усе із пляшки видув. Тоді акуратно поставив пляшку в кутик кабіни і спокійнісінько вийшов на свіже повітря. І йому заграли в голові червоні вітри і видули звідтіля нетямковитість його, він підтягся, випнув груди, розпрямив плечі, надувся й випухнув зі щік повітря, і тільки потому почав знову думати, зовсім забувши про купу доручень, які йому надавала жінка. А що, — подумав він, ідучи так рівно, як жоден тверезий, — коли б ця Бронька його в Тоськи на якийсь разок випросила?” Ну, щоб не жити самотою, вони ж подружки. Але в те Льонька якось погано вірив — не така була Тоська, щоб чимось із сусідкою ділитися, а ще й таким делікатним. Окрім того, цілком тверезо міркував Льонька, чого б тоді тій клятій Тосьці було б роздзвонювати про те на вулиці? Чого б не сказати йому це нишком, домовитись, як люди, аби було все шито-крито, а він би вже біля тієї Броньки якось управився. Коли чесно, думав так само тверезо Льонька, то йому Тоська вже приїлася достобіса. Приїлося оте безконечне ґдирання, оті команди, оте вічне помикання, а він же теж не без чортяки в голові. Ось і зараз його чортяка уже заворушивсь у мозкові, а коли це з ним трапляється, то він навіть озвіріти може, принаймні кілька разів Тоську був відлупцював, і вона після того як по шнурочку ходила. Але він збився у своїх думках: усе-таки й тепер, із помічним, не тямив: чого це замандюрилося тій холерній Тосці його до Броньки ревнувати? А може, ще більше зімружив оченята Льонька, він ту Броню якось так полюбив, що Тоська те помітила, а сам він, Льонька, й ні? “Хе-хе!” — засміявся, засунув руку під пальто й сорочку й почухмарив лахматі свої груди. А може, та Бронька якось крутила перед ним тим і сим, Тоська це помітила а він, Льонька, ні? “Да задача!” — подумав він і плюнув собі на правого носка черевика. Обтер його об штанину і раптом злякався: він ось уже скільки мотається по місту, а про доручення забув. Що це та вирва казала? Ні, голова його була прочищена для високих думок, але з неї зовсім вимило, навіщо його Тоська посилала. Полапав себе по кишенях: ага, гроші! Ага, книжечка — за електрику заплатити. В іншій кишені — авоська. Почухмарив потилицю і цілком резонно вирішив: оці гроші, які послано його тратити, заробив він, Льонька, а не ота Тоська, яка он які на його харчах паси відростила. Отже, буде цілком розумно, подумав тверезо він, коли всі оті гроші витратить так, як йому захочеться. Але стоп, раптом ударив себе по лобі Льонька, чого це вона, ота бісова Тоська сьогодні така добренька? Дала навіть рубля на пиво. Як це вона сказала? Ага, це для того, щоб на ту клячу ані дивився! “Але ж я на неї ані дивився!” — сказав уголос Льонька, злякавши благочестиву бабусю з білим як сніг, перманентним волоссям, яка вела на повідку білою як сніг, з перманентним волоссям пса.

10

Броня прибігла додому і не подумавши розказати Людці й бабам, чи не посварилася вона з Тоською; зрештою, плетухи і без її розповідей все зрозуміли, бо чого б це вона вискакувала від Тоськи заплакана? Плетухи багатозначно перезирнулися й, підморгнувши одна одній, вдали із себе байдужих, а вона, запечатавшись у домі, проревла вдосит. Тоді лягла на канапу, вмикнула телевізора (до Тоськи ходила на телевізор не тому, що свого не мала, а що вкупі все-таки веселіше) і почала дивитись якийсь фільм. Потім устала, намила яблук і стала, дивлячись, ті яблука помалу згризати. Це її не задовольнило, пішла на кухню й принесла пачку печива, і те печиво помалу схрумала. Фільм і тоді не закінчився, вона втретє пішла на кухню і прихопила торбинку цукерок. Дивилася кіно та їла цукерки, і потроху на душі в неї розтерпало, нарешті й фільм закінчився, як усі дурні кіна, щасливо, і трохи щастя додалось у її змучену й запечалену душу. Не вимикала телевізора, але вже не слухала, що він передавав, бо в її голові поплелися чудні думки; ясна річ, думала вона про Льоньку і про те, що Тоська якось дивно себе веде. Виходило, що ті її невинні слова на Льончину оборону впали на ґрунт догідний; виходило, що Тоська мала підстави ревнувати подругу до чоловіка Броня згадала оту півзабуту сцену здається, стояв тоді туман, вона зайшла до Тоськи в двір, і з того туману раптом виплив підхмелений Льонька, на обличчі в нього лежала якась цілком дурнувата усмішка і щось він до неї забелькотів, а тоді поліз лапатися. Вона його відштовхнула й суворо виговорила, після чого він до неї вже не приставав. А може, подумала раптом Броня, і аж захолола від тієї думки, він її таємно й справді любить? Недарма кажуть: що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці, адже ніколи не ліз він до неї тверезий! А може, він якось виказав себе і Тоська це примітила А може, він давно про неї палко мріє, адже помітила це не тільки Тоська, а й вуличні плетухи, а вона, Броня, одна ні? Почала пропускати через голову всі випадки, коли вони здибувалися: ні, він, крім того єдиного разу, вів себе стримано і до неї інтересу ніби й не виявляв. Але якось на неї так подивився, ну, так по-особливому подивився, що їй ніяково стало. “Господи — подумала Броня, яка-я дурна!” Очевидно, вона й засиділась у дівках, бо не вміє розібратися: подобається комусь чи ні й не веде себе, як належить. Тепер же вона постановила трохи більше й пильніше до того Льоньки придивитись, хоча й справді не збирається його в Тоськи відбивати, а чинитиме це так, задля інтересу. Отож і почала стежити за Тосьчиним двором. Для цього мала вікно, яке дивилось якраз у потрібному напрямку; ставила біля себе миску яблук із власного садка, аби було веселіше, сідала до вікна і, трощачи ті яблука, дивилася на Тосьчин двір куди з більшим інтересом, як ті дурні фільми по телевізору. Могла чинити так тільки у вільний від роботи час, а працювала Броня телефоністкою на міжміському перемовному пункті; Льонька працював слюсарем на механічному заводі, а Тоська була прибиральницею в магазині. Броня мала зміни вечірні й денні, а Льонька тільки денні, отож для цих нових телесеансів вона мала час не завжди. З тих оглядин вона винесла кілька цілком конкретних помічень: Льонька був, як бджілка, трудолюбний і безконечно щось у дворі робив: стругав, рубав, пиляв, будував, прибивав, копав; друге, що вона помітила: Тоська була з чоловіком увіч посварена, бо рідко й у двір виходила, а коли виходила, вели вони себе так, ніби сварилися. Часом Тоська тицькала пальцем у бік Брониної хати, і тоді Бронині груди заливала солодка неміч. Третє, що вона помітила: сам Льонька також не був байдужий до її хати, часом спинявся у дворі й пильно дививсь у її бік. Тоді Броні здавалося, що вони ніби зустрічалися очима, і вона не могла витримати його погляду й відводила очі, червоніла непомірно і здивовано помічала, що в неї тремтять пальці.

А ночами їй почали снитись еротичні сни, хоч не завжди в тих снах її напарником ставав Льонька, інколи — зовсім незнайомі чоловіки, тобто часом знайомі, а часом і незнайомі. Однак найчастіше снився їй він, Льонька, пестив їй груди, цілував, лоскотав кінчики вух, провадив їй рукою по хребтовому вигину, погладжував стегна, і вона не тільки мліла від тих ласк, а й пливла кудись, ніби на хвилях, а коли її кидало на ті хвилі, відчувала солодкий біль. Снилися їй сиві далі, снилися їй дороги, стежки, по яких вели її незнайомці, снився їй вологий вітер, який і досі не переставав віяти, снилася самотня руда лисиця, котра сідала на горбку й дивилася тремтливими очима на місто, все ще не зважуючись: лишитися жити в кущах чи безпечніше їй перебратися в саме місто й поселитися на якомусь горищі. І страшно, й солодко було Броні від усього того, але вранці прокидалася вона з важкою головою і тонким болем у серці. І чи від власних думок, чи від сеансів підглядання за Льонькою, чи від тих еротичних снів, вона знову ніби омолоділа, скинула з себе шкурку бридкого каченяти, аж їй одного разу запропонував побачення мерзький тип із тонкими вусиками, круглими очками й широкими вустами. Вона того прилипалу, котрий дивився на неї як кіт на сало, всунувшись у віконечко, різко відшила, але в серці солодко кляпнув якийсь м’яз чи клапан: ніколи нічого подібного з нею не траплялося — чоловіки дивилися на неї й ніби не бачили. Броня почала ошатніше одягатися, пустивши на те всі свої мізерні заощадження, стала користуватися косметикою, але обережно, і от якось, коли поверталася з роботи, побачила її Людка і аж руками сплеснула:

— Чи це ти, Бронь, чи не ти?

— А чого б не я?

— Красіва стала, — заздрісно мовила Людка. — Нє, тобі той Льонька йде на користь.

— Що ти мелеш? — почервоніла Броня.

— Хо, мелю! Ціла вулиця про те гуде. І що ходить він до тебе вночі, і що Тоська пообіцяла його зарубати. І що вона на нього щодня верещить, як свиня.

Броня зробила круглі очі. Вона знала, що Тоська з Льонькою в мирі зараз не живуть, але те, що всі говорять, ніби він ходить до неї вночі?..

— Знаєш що, Люд, — сказала червона, як рак, Броня. — Те, що вони сваряться, мені до лампочки, а те, що про мене плещуть — брехня! І ти, як подруга моя, так їм і скажи!

— Кинь виламуватися, Бронь, — гаряче зашепотіла Людка. — Коли б до мене хтось почав ходити, то я б їй-богу…

— Не хочу про таке й слухать! — відрубала Броня й гордо пішла вулицею.

— Горда стала! — проказала їй у спину Людка. — Дивись, щоб боком та гордість не вилізла!..

У цей-таки день, власне, після того, як передибалась із Людкою, Броні випало зіштовхнутися лицем у лице і з Льонькою, і то так несподівано, що обоє отетеріли. Він привітавсь, усміхнувся ледь-ледь, і вона помітила, що кинув на неї аж зовсім небайдужим поглядом. Наступної хвилі її ніби щось опекло, як кропива у дворі в обрубках із гумових чобіт, важка, розгрузла й сердита, у величезному картатому фартуху, на якому було відбито пляшки з вином і тарілки з м’ясивом, у брудно-червоному халаті дивилася на неї Тоська. Броня з нею не привіталася, тільки відвела очі, задерла кирпулю і подефілювала мимо, чудово знаючи, що в неї, Льоньку й Тоську в’їлося кільканадцять очей, які аж тремтять від цікавості. Ввійшла у свою хвіртку й озирнулася: Льонька ніби байдуже йшов по вулиці, а Тоська помітила її озирки й пригрозила їй кулаком. Вона вдала, що не помітила того виразного жесту колишньої подруги, розважно перейшла двір і мирно сховалась у дверях уже не побачивши, як із сусідніх обійсть, ніби змовники, вигулькнули ряба Надька, таксистиха, молода Смердиха і Людка, які повільно пішли до колонки, де на них чекав камінь, на якому всі вони любили справляти посиденьки і полоскати свою білизну.

11

Льонька відчував майже те саме, що й Броня. Одне те, що не давала йому забути Броню Тоська, колячи йому нею очі при найменшій нагоді, тож він якось не витримав і, не доївши улюбленого бігусу, ревнув на неї, як лев, аж вона спинилася перелякано й розтулила здивовано чи й захоплено рота.

— Чого ти мені, зараза, поїсти не даєш? — крикнув Льонька — В’їлася до мене з тією Бронькою, як болячка. На чорта вона мені тра!

Тоді Тосьчине обличчя стало кругле-кругле, а вуста розсунулися в уїдливій, удаваній, злостивій усмішечці, а голос її став тоненький, як нитка.

— То так тобі Бронька ні в глазу? — спитала підступно. — Отак ти на неї не рачиш очей, не крутиш мордякою, коли вона преться по вулиці, такий ти святий і божий, такий добренький, а бодай би ти в землю запався?

— Коли я тобі неугодний, можу й піти! — буркнув він.

— А-а! — закивала, як лялька, головою Тоська. — Можеш піти! Коли приліз у мою хату, то я тебе, гицеля, прийняла й прописала, інакше десь зігнив би п’яний під парканом. Нє, ви послухайте, — тонесенько проказала Тоська — Він, паразіт, набачив собі ту хвойду, отого кащія, оту костомашну, йому, бач, на м’якенькому спати надоїло! А я ж тебе, паразіта, а я ж тебе, худобину! — кинулася вона на нього з кулаками, і він мусив прикритись, а коли вона не заспокоїлася, змушений був двигнути її просто під око, і вона раптом зламалася й заголосила і пішла в хату, а він, тремтячи, гукнув їй услід:

— Щоб я більше цих разговорув про Броньку не чув!

Друге, що не давало йому забути про сусідку — вуличні кумасі, які підкочувалися до нього, наче круглі, ворсисті тенісні м’ячики, і розсипали медоточиві слова, і були такі лагідні, як персики, жаліли й співчували і тонко натякали йому на Броню, сподіваючись, що він із ними розговориться. Але він тільки блимав оком і жартував якось так незручно, що сусідки — ворсисті м’ячики — відбивалися від нього й котилися геть: цієї стіни пробити вони не могли. Зате чудово пробивали вони іншу стіну, коли Льоньки вдома не було, тобто коли він ішов на роботу чи коли збиралися біля магазину, де Тоська була прибиральницею — і Тосьчин двір, і магазин стали зосередженням особливого інтересу, ніби магніти, витягували з того чи іншого двору котрусь із осіб у халатах, капцях чи й куфайках, і вони, бідолахи, не могли ніяк опертися магнетичній витяжній силі, їх волочило, бідолах, до Тосьчиного двору чи до магазину, а потім у дворі чи біля магазину вони мусили на якийсь час невідривно приклеїтися до землі, аж поки магнетична сила не відпускала їх, тоді вони втомлені, щасливі, але й розбиті, поверталися до своїх домівок, бо їм і там треба було те чи й те зробити, але не завжди до тих домівок щасливо доходили, бо весь час їх та клята магнетична сила до землі приклеювала, здебільшого тоді, коли передибувалися одна з одною. Отак вони й хворіли тією магнетичною хворобою, ці бідолашні халатоподібні істоти, і мали ще й те щастя, що Тоська не проганяла їх від себе жодної, більше того, перестала навіть їсти варити, бо все більше й більше увірувала в те, що придумала сама, і все більше забувала, для чого вона те придумала, а може, не знала цього й на початку. І тільки в проміжки між відвіданнями тієї чи тієї пащекухи її часом пробирав несвідомий жах — увіч відчувала, що маленька іскра, яку роздула вона з примхи, запалюється вже у вогонь, що вже безсила того вогню загасити, що він, здається, запалив і саму Броньку, бо чого б це вона почала так вифранчуватися і так мазатись, і так прокручувати своєю сухостійною сідницею, і так гордо нести кирпулю, чого б це вона, паразитка, й вітатися перестала? Вогонь, здається, запалив і Льоньку, того тлумака, мурмила, дурбела, вайла, який без неї, Тоськи, сам би не знав, куди б хвостиком крутнути; вона, Тоська, не була дурна, а стежила за ним у два, а може, й у три ока і чудово бачила, як він позирає у бік Броньчиного двору, як зупиняється часом і втюрюється в той бік і яке по-телячому дурне стає в нього при цьому обличчя. Отож, як тільки з’являлася найменша можливість, Тоська лаяла його і сварила, гризла й дорікала, а ввечері не допускала до себе, хоч він і робив до того певні заходи, — їй, зрештою, складало якусь особливу приємність його від себе відтручувати, але приносило це не меншу й гіркоту, бо, чинячи так, не могла не тямити, що відштовхуючи й пиляючи немилосердно, ніби сама штовхає його в обійми до тієї клячі, отієї костомашної. Ні, в глибині душі Тоська вірила в силу своїх чар і власної очевидної переваги над тією сухостійною; може, саме це й давало їй стільки зловтіхи, ні, вона, перш ніж остаточно забуде про ту Броньку, дасть Льоньці до кінця зрозуміти, як погано йому без її ласки, без її прихильності. Він іще стане перед нею на коліна й запроситься, бо аж зовсім нелегко лежати спраглому чоловікові поблизу такої гарячої жінки, як вона. Це було й справді так, бо однієї ночі він таки й справді не витримав, і хоч вона пручалася, смикалася, сварилася, навіть дряпнула його і вкусила, — це не зменшило його натиску, і вона змушена була підкоритись, але без найменшої віддачі, хіба що лаяла його крізь зуби.

— Битиму, коли мені фокуси викидатимеш! — пригрозив він, коли вдовольнився.

— Собі на голову! — сказала вона. — Візьми ножа й заріж мене. Тоді й підеш до своєї Броньки.

— Сказилася ти зі своєю Бронькою! — мовив він.

— Я чи ти? — верескнула вона.

— Дай мені спокій! — буркнув він. — Спати хочу!

— Нуда, наїздився, як бугай, а тепер спати хоче! Завтра я окремо постелюся.

— Стелись! — байдуже прорік він і відразу ж захропів, аж їй справді захотілося встати, схопити оту гостренну сокиру, якою він рубає дрова, і порубати його на шматки. Але вона того не вчинила. Тільки заплакала, скиглячи тоненько, як побита сучка, а ще більше зло її розібрало від того, що він її скиглення не чув: хропів і присвистував носом і плямкав губами, бо йому снилося, що він сидить у Броні на кухні, а вона подає йому смаковитого борщу зі сметаною і з куркою, по тому подає смаженю, котлети, голубці, фарширований перець, тушений у маслі зелений горошок, холодець, відварену й засмажену шкварками картоплю, гарбузяну кашу з пшоном, кукурудзяні відварені качани, ріже йому скибку за скибкою кавуна, підсуває смажені грибки і карасі в сметані, несе до столу смажену качку з яблуками, ставить макітру вареників, тушену в смальці квасолю, коржі з маком і медом, галушки, гору млинчиків з сиром та корицею. А ще на столі були поставлені пляшки з казьонкою, коньяком, винами й наливками: спотикач, слив’янка, а ще кальвадос, домашні вина з полуниці, яблук, слив та аличі. Він все те їсть і п’є і не може наїстися й напитися, отож і плямкав губами і так йому затишно було й тепло, що запросив її сісти поруч, а коли вона сіла, міцно пригорнув до себе і сласно чоломкнув її масними вустами в солодку щоку.

— Їж десерта, — сказала вона, вивільнившись із обіймів. — Це потім.

— Ти мені десерт, — мовив властолюбно він, розсвічуючи широку усмішку. — Найкращий!

12

Сьогодні вуличні пащекухи принесли Тосьці разючу інформацію: її Льонька ходить уночі до Броньки.

— Та ти що! — сказала вона Людці, яка перша принесла їй цю новину. — Він же коло мене спить!

— Не знаю, — байдуже промовила Людка. — Це всі кажуть. Може, ти спиш отак крепко.

— Та не сплю я крепко. Такий у мене поганий сон, — поскаржилася Тоська. — Та й не поспиш при цьому бабнику.

— Чіпає тебе й зара? — прискалила сакраментально око Людка.

— Ну, це вже не обсуждається, — ухильно відказала Тоська. — Одне знаю: нікуди він уночі не ходить. Та й не зміг би він так часто.

— А що, — сакраментально прискалила око Людка. — Він часто?

— Ну, знаїш, — обурилася Тоська — Таке не розказують.

— Мені воно до лампочки, — байдуже мовила Людка. — Я тоже так думаю. Але, Тось, він точно до неї ходить. Може, вона його й не пуска. Сидить там у її дворі й курить… А може, й пуска.

— Що ти таке кажеш! — з жахом скрикнула Тоська.

— Нуда. Не тільки я бачила.

— А ти бачила?

— Егеж. Чого б мені й казать. Я, Тось, даремно язиком плескать не буду.

— Брехня це все, — упевнено сказала Тоська. — Я чутко сплю. Він уночі навіть для цього не виходить.

— Нераз його там бачила, — вперто сказала Людка.

— А може, то не він?

— Таке скажеш — не він! А про кого вся вулиця гуде? Тоська подумала.

Може, й справді їй здається, що чутливо спить, а насправді… Може, спить вона як мертва, а він, паразит, тоді й вилазить. Але ні, вона б напевне почула, коли б уставав.

— Брехні це все, — сказала переконано. — Може, він до неї вдень клинці підбива, але не вночі. Вночі не встає.

Людка теж трохи засумнівалася. Вона згадала Бронину реакцію, коли сповістила, що Льонька ходить до неї ночами, та ніби й обурилася, ніби й сказала; “Що ти мелеш?”, але якось нещиро, ухильно, зразу обірвала їхню балачку і гордо пішла геть. Людка мала природні дані слідчого, мислила тверезо й чітко і зметикувала; щось тут пащекухи наплутали. Вона й справді гостя у Бронинім дворі бачила, той і справді сидів на лавочці й курив, але чи то напевно був Льонька, Людка твердо сказати не могла. Напевне могла Людка сказати, що то була особа чоловічої статі, що та особа курила. Отже, розважно зміркувала Людка, єдине, що зв’язувало цю історію з Льонькою, — це те, що і він був особою чоловічої статі й так само курив. Цього, метикувала слідчим розумом Людка, звісно замало, аби напевно звинуватити саме Льоньку.

— Невже ця хвойда й інших до себе надить? — спитала задумливо Людка.

Людка й сама була дівою, хоч зовсім ще не старою, і це припущення її по-жіночому ображало.

— А чого ж? — мовила Тоська. — Не знаю тільки, що ті гицлі в костомашній знаходять.

— І я не знаю, — прорекла Людка. — Ти б свого Льоньку вночі пристерегла.

— А я його й стережу, — сердито сказала Тоська.

— Нуда, стережеш, — сказала Людка і встала — їй уже Тоська не була цікава; в голові в неї вив’язувалася нова ниточка; а що, коли Тоська й справді даремно приревнувала Льоньку? А що коли й кумасі помилились, а стежечку до Броньки топче чийсь інший чоловік. Він мусить бути жонатий, той чоловік, виснувала Людка, бо навіщо тоді ховатися, коли Бронька незаміжня? Тоді можна ходити до неї й серед білого дня, можна навіть разом по вулиці йти. Отже, ходить до Броньки жонатий, але який він збіса хитрий! Людка стрілою вискочила з Тосьчиних дверей і ледве не перекинула на порозі куцу Наталку, яка не встерегла, що в Тоськи вже хтось сидить, і не витерпіла, щоб не оповісти сусідці це ж таки, що оповіла їй Людка.

— О, — сказала куца Наталка, — а я до Тосі…

— Є вона, є, — різко сказала Людка й притьма погнала до хвіртки, аж куца Наталка провела її пильним поглядом, а її псюра на Людку загарчав, хоч добре її знав.

— Чого від тебе ця малахольна так вискочила? — спитала куца Наталка в Тоськи, яка мирно округлювала пишними тілесами ослінця, котрий аж угруз у неї.

— Та ж хіба вона ходить, ця Людка, — мирно відповіла Тоська. — У неї до сідаліща моторчика прироблено.

Куца Наталка квоктала. Стояла посеред кімнати малесенька, кругленька, в джинсовій спідничці і в старій болонячій куртці — трусилася зо сміху.

— Ти як скажеш, Тось, — мовила підхлібно, — то послухай! Кажуть, твій Льонька до тої маслакуватої ночами почав ходити.

— А це брешеш! — аж підскочила на ослінці Тоська. — Брешеш, бо він ночами коло мене спить.

— А-а, ти вже знаєш, — розчаровано протягла куца Наталка й додала строго: — Не я брешу, а люди. А я, як подруга твоя, прийшла тобі сказать.

Тоська охолола. Знову втопила в собі ослінчика й моргнула.

— Нема вже про що язиками плескать! — сказала мирно.

— І я так подумала, — мовила куца Наталка… — А може, воно щось тут є?

— Може і є, — твердо викинула з себе Тоська. — Але Льонька вночі біля мене спить.

— Ну, я не знаю, — протягла куца Наталка. — Але цих обіясників не втережеш.

— Може, хто свого й не втереже, та не я, — твердо мовила Тоська й підтисла губи.

— Та не обіжайся, Тось, — сказала солодко куца Наталка і вислизнула з Тосьчиної хати, як вода потрапила вона сюди зі своїм звідомленням увіч невчасно.

Тоська ж сиділа на ослінці червона, як буряк, і все в ній колотилося.

— Ну ж я тобі дам! Ну ж, я тобі, падлюці дам! — шепотіла люто вона, бо мала дивну вдачу: спершу щось уявляти, а тоді вірити у те. Отож вона сиділа на ослінці десь така, як малиновий кисіль, і вже наполовину починала вірити не власній певності (адже напевне почула б, коли б Льонька зникав з її ліжка надовго), а тому, що принесли пащекухи; принаймні одне вона твердо знала: з чогось той дим та й ішов. Отож у ній наростали темні хмари, і сиділа вона на ослінці вже не червона, а сіра, а щоб їй не навдокучали сусідки, замкнулася. Ті двері й справді вряди-годи смикалися, в них обережно стукано, але коли в Тоськи починали народжуватися хмари, вона приятельок не потребувала — гроза мала прошуміти, одгриміти, одблискати у ній самій або, принаймні, в присутності чоловіка, адже бурі й блискавки ударяли передусім у нього. Правда, Льонька, коли таке траплялося, з хати, здебільшого, тікав і до пізньої ночі щось там робив у дворі, навіть їсти не приходив, і вона переброджувала сама в собі, а коли він несміливо переступав порога, вже цілком мирно бурчала з ліжка, де стоїть їжа і що йому їсти; і він порядкував на кухні сам, а коли шумко лягав біля неї, тільки відверталася і мовчки чекала, коли його рука почне шастати по її тілі. Так уже в них повелося, отож і зараз Тоська наливалася вогнем, а швидше розпеченою смолою, і та смола помаленьку в ній побулькувала — чекала повернення чоловіка з роботи зі злостивою втіхою думаючи, що обіду вона сьогодні не варитиме. “Я йому в наймички не наймалася”, — казала вголос, відбатовувала чверть буханця хліба, відрізала кусень комісійної ковбаси і їла все те з похмурим задоволенням, роздивляючись байдужно хатній бедлам і не маючи найменшого бажання той бедлам прибирати.

13

Броня не захотіла вступати в балачку із Людкою, зробила навіть круглі очі й ніби здивувалася, що вперше чує про те, що хтось почав учащати вночі у її двір, але чинити так їй було не зовсім легко, бо то була правда Броня вночі у двір не виходила, її дім мав віконниці, які зачиняла ввечері, хоч ніхто того на околиці вже не робив, засуви в неї були міцні, бо жила сама, отож дім її був ніби фортеця, і нападу на себе вона могла б не боятися. Зрештою, й не боялася, бо ніхто й не думав на неї нападати, але, якось вийшовши вранці у двір, вона побачила біля ґанку недопалка. Підняла того недопалка й прочитала назву: “Памир”. Це її бозна-як схвилювало, бо “Памир” курив Льонька — це вона знала, і вже те наповнило її урочистим дзвоном, який супроводжував її цілий день. Наступного ранку вона знову знайшла, цього разу в садку, біля столика й лавочки, аж два недопалки і пляшку з-під вина — явно тут сидів чоловік і випивав, і курив — недопалки були з того-таки “Памиру”. Цього разу дзвони гучали в Броні тихіше, можливо, цьому посприяла та пляшка. Але мала вона характер незлобивий, отож скоро знайшла Льоньці виправдання: де ж йому, бідоласі, дітися, коли в нього така в домі мегера. Отож він і вибирає її садок, покурить там, посидить, а постукати до неї й не зважується. “А коли б постукав?” — запитала себе саму, і їй стало якось соромно й неприємно, аж млосно — ні, вона не знає, як тут учинити. Третього дня Броня знайшла тільки недопалок, також з “Памиру”, і вирішила одну з віконниць, принаймні ту, що виходить у садок до лавки й столика, не зачиняти; кортіло їй подивитися, хто то був, отой невідомий, таємничий у її дворі гість. Це її рішення наклалося на рішення Людки, яка також конче хотіла цю історію прояснити і вибралася на нічні стежі. Отож Броня, сидівши безсонно перед вікном і нервово гризучи яблука, ціла ваза яких стояла біля неї, побачила в сутіні щось метке, ніби жоноподібне, яке мигнуло перед її очима й сховалося в кущах малини. Броня стерпла: а що, коли це Тоська вирішила вистежити Льоньку в її садку? Але на Тоську те жоноподібне не скидалося, було начебто худе, і Тоська ніввіки не спромоглася б рухатися так блискавично. Броня змушена була з’їсти аж три яблука, щоб погасити тремтіння вуст: жоноподібне в кущах малини не подавало жодних ознак життя. Броня знала, що з тих кущів можна було вийти на дорогу, принаймні, вилізти — може, воно туди й подалося? Нервувала й позирала вряди-годи на кущі, але там було тихо й мертво, і Броня вперше пошкодувала, що не тримає в дворі пса. Вона вже втомилася їсти яблука та й взагалі втомилась, а за вікном гуляв вологий вітер, торсав дерева, легенько натискав на шибку, тормосячи нею, інколи розганявся й ніби хотів ударити їй, Броні, в обличчя, але навіть із цим вітром темінь за вікном була мертва, а сидіти без руху мулько; її почали брати позіхи, а в голову полізли думки: навіщо їй оце підглядати; може, Льонька приходить до неї під ранок — Броня для спокою душевного знову змушена була взятися до яблук, а по тому до печива й цукерок, щоб не заснути. Але цукерок багато з’їсти не встигла, бо тільки звільнила з обгортки третю, коли у двір зайшов чоловік, у роті в нього стриміла цигарка, обличчя не побачила, але він був начебто вищий Льоньки і вужчий у плечах. Чоловік сів на лавку і сидів до неї обличчям, спокійно попалюючи. Броня тихо послала цукерку до рота і почала її не так жувати, як смоктати, бо в неї все в середині захололо. Дивний острах побив її всю, аж потом укрилася: Господи, а коли це не Льонька, а коли побачить, що вікно в неї сьогодні не заслонене віконницею, а коли полізе до неї в те вікно? Змушена була з’їсти ще чотири цукерки, щоб трохи відтерпнути; водночас із полегшенням подумала, що в неї там, у кущах, можливо, й досі сидить оте жоноподібне, яке може стати коли не сторожем, то, принаймні, свідком і не дасть злочинцеві учинити на неї напад. Але чоловік у її дворі й не збирався, здається, на будинок нападати, він спокійнісінько курив. Світла від цигарки не було досить, щоб його розгледіти. Тож Броня тільки й чинила, що розгортала цукерки, кидала їх до рота й нервово жувала. Вона не знала, що Людка давно вже впізнала, хто це приходить у Бронин садок, що вона вже розчаровано покинула кущі малини, що вже зустрілася під ліхтарем із куцою Наталкою, яка блукала поночі зі своїм псом, і, сміючись, розказувала, що то приходить у Бронин садок зовсім не Льонька, а Шурко Хаєцький, отой дурний вуличний бабій, який, хоч і має жінку, колишню свою квартирантку, але весь час тій жінці зраджує і весь час із кимось тягається.

— Ну, це їй достойна пара! — сказала куца Наталка, і вони під ліхтарем вдосталь пореготали.

— А що, вона його до себе не пуска? — спитала куца Наталка.

— А ти пустила б? — спитала, смішкуючи, Людка.

— Отого Шурку? Та я лучче б із псом своїм зляглася б! — з серцем сказала куца Наталка, і вони знову пореготали під ліхтарем.

— Від нього падлом за три метри смердить, — сказала Людка. — Якось пройшла мимо, ледве не задихнулась.

Вони посміялися й розійшлись, і ніхто з них не побачив, що у своїм дворі, на купі порубаних дров, самотньо й печально сидить Льонька, курить “Памир” і думає смутну думу про те, що вдома в нього буря і грім, якої ще не було, що в домі його мигають скажені блискавиці, і що ніколи ще Тоська не казала Льоньці таких прикрих і образливих слів. Він сидів, омитий вологими вітровими хвилями, такий непорушний, що біля нього безбоязно завмер, задерши голівку, їжак, котрий ніяк не міг заснути цієї осені, і здивовано роздивлявся на цього чудного свого сусіда-пожильця. Він навіть фукнув, той їжак, ніби посміявся з цих напрочуд дурних і дрібних пристрастей, якими живуть оці незбагненні двоногі, й філософічно вирішив залишити їх розв’язувати власні проблеми самим, а подався до нори — вже в нього сили не було тут блукати. А там, на горбі сидів лис і палив до міста червоні очі, думаючи, що й тут, у полі, йому незатишно, що й миші стали не такі смачні й поживні, що в них якісь чи нукліди, чи якась інша болячка, а найбезпечніше буде йому податися-таки в місто і розшукати двір, де немає пса та й поселитися там на горищі. Лис зіскочив з місця й подався схилом до річки, а потім пішов по кам’яній греблі, ступаючи як гранд-дама, щоб не замочити ніг, а коли перебрався на заселений бік, то почув густий запах бензину від гаража над самою рікою. Йому запаморочилося в голові, лис сказав собі: “Не пора, не пора” — і приречено повернувся назад, на той бік, де вже в нього принаймні була обжита нора.

Людка зайшла у свій дім, спокійна й задоволена, куца Наталка також відгуляла своє із псом і припнула його біля буди, солодко потяглася і здиміла з двору; Шурка помітив, що одне з вікон у Броні не затулене віконницею, але Броня була не з таких, до яких він міг би легко постукати, окрім того, Броня була старша за нього, а старші в Шурки Хаєцького любовних почуттів не викликали. Отож він розчавив чоботом недопалок і пішов із двору, подумавши, що, можливо, завтра він зважиться до Броні постукати. “Купиш — не купиш, — подумав він розважливо, — а наторгуватися можна”. А ще він подумав, що вуличні пащекухи даремно плескають на Льоньку, ось скільки вечорів він виглядає того Льоньку, а його ні разу в Бронинім обійсті не застав. Отож Шурка плюнув, встав і, на велике Бронине полегшення (вона вже майже всі цукерки перегризла) пішов із двору. Броня потяглася, подумала про сон, але сну не мала ані в оці. Зайшла до кімнати, вмикнула телевізора, телевізор щось слухняно почав показувати і галакати, а вона по-дурному сиділа й плакала, і їй здавалося, що світ навколо порожній, бо той невідомий гість у садку, вона його таки пізнала, зовсім не Льонька, а просто заблудлий лоботряс, якому нічого робити, отож і знайшов собі місце для перекуру, добре знаючи, що вона потемки з хати не вийде і його не прожене. І немає тут ніякої романтичної історії, а є тільки її самотність і її неперейдений біль, туга її, якої не вилікуєш яблуками, печивом та цукерками, і так тягтиметься вічно, бо й той Льонька таке ж вайло, як і інші чоловіки, й ніколи він своєї сварливої мегери не покине, навіть для того, щоб підійти до її вікна й постукати. Ясна річ, вона його до себе не впустить, сидітиме в хаті мовчазна й неприступна, але принаймні після того знала б, що хтось на неї увагу звернув і що когось вона може прогнати, як отого кота, коли той ліз у вікно. Отже, вона сиділа перед телевізором, який щось нудне показував та балакав, і плакала вже наврид — ніколи їй не було так печально й самотньо, адже вона напевно знала, що це її останній роман, хай і придумали його вуличні плетухи. Але все-таки в глибині душі вона хвилювалася, все-таки чогось чекала цієї ночі, ніби знала, що там по сусідству сидить на купі дров чи колодок обмитий вологим вітром Льонька, сидить і палить “Памир”, і що тому Льоньці сьогодні жахливо не хочеться повертатися додому, де так шуміла, репетувала, навіть із кулаками проти нього лізла Тоська; зрештою, обвинувачення її було так само безглузде, як і все його, Льоньчине, життя: ніби він, коли вона, Тоська, засинає, вставав і йшов де Броні. “А що, коли б і справді, — подумав Льонька, — візьму й піду до неї і постукаю, і попрошу впустити наніч; скажу, — подумав він, — що Тоська мене вигнала і що мені ніде дітися, а мені таки ніде дітися!” Він позирнув на небо і побачив там якусь по-особливому велику зірку, і зірка та раптом сипнула на нього синім промінням, і коли б цього не сталося, він ніколи б не зважився на цей безумний учинок, а так йому здалося, що щось (чи хтось) його покликало, а може, це білий місяць його покликав, який виплив раптом з-за хмар, вимитий, вологий і молодий?

14

І він пішов у сутінках, дивуючись на все навколо: на місяць великий і білий, що висів серед неба, але не освічував землі, й на вітер вологий, що освіжував йому лице. Від того вітру прокльовувалось у його душі щось таке, як кволий, зелений росточок: удихав на повні груди повітря, адже було щось у цьому відчутті від весни, коли все оновлюється, освітлюється й починає дихати. Пожалів раптом Тоську, бо їй і в голову не прийде, що в його душі з’явилося таке дивне відчуття радості, що він, як той… не знає, з чим порівняти, в дорозі він, хай яка розглузла і слизька вона. Здається, забув звідкіля йде й куди, він зараз зовсім вільний, людина без даху, але дихає свіжим вітром, і хай собі висить над головою цей вимитий місяць, а він іде, і йому хочеться, щоб дорога ця протяглася довше, бо йому, здається, не хочеться ані повертатися до старого, ані входити в дім новий. І це щось таке, як ті сни, котрі зрідка його відвідують, — тоді він бачить лісову дорогу (а може польовий путівець), напівзарослу травою, з вогниками квіток суниць на узбіччях. Він іде по тій дорозі, бо йшов нею колись давно, коли світ був іще дитячий, наче дзвін жайворонка, а в душі — дивне й чудове відчуття несподіванок і таємниць. Ступав на ту дорогу, забуваючи, навіщо й куди іде, звідки прийшов і що йому там, попереду треба. Адже все так просто: є те, чого не пояснюють, є хвилини, коли раптом скидаєш усі свої житейські кайдани, коли по-справжньому відчуваєш себе вільним, тоді висиш, як жучок у павутині з бабиного літа, і чуєш тільки задоволення від льоту, хоч ота павутина тонка, мов печаль. Але щось його збуджує й веде: стежки течуть навсібіч і кінці їхні невідомо де пропадають, стежки — це також павутиння з бабиного літа, а він — вільний летючий жучок. Сонце яскраво кидає світляні плями на траву, бджоли обсмоктують суничні квіти, світ зелений і буйний палає навколо, і чути стає, як струмує у стеблах сік. Нікому й ніколи не розказував про цей свій сон-спогад, про оце провідчуття короткочасної волі, бо хто не розсміється йому в вічі й не назве дурнем репаним — це все-таки дурниця з дурниць, отаке відчуття, але чому від нього так тепліє в серці жовта, наче квітка, жаринка.

Було дивно, що відчуває таке зараз, серед темряви, йдучи до жінки, яку добре й не знає, яка була радше тінню, а не жінкою, до якої тільки раз доторкнувся, на яку тільки кілька разів пильніше позирнув, але яка вже аж зовсім йому не чужа.

Отож він ішов, і вона снилася йому в оцій його дорозі, бо все ще відчував її залиту сонцем з квітами суничними і з бджолами в синьому повітрі. Відчував навіть смак отого меду, що випивали його з квітів бджоли, а водночас і гіркоту пізнавав — дикий мед.

Озирнувся назад, на хату, в якій прожив кілька років. Там зараз сиділа, повна чорної смоли, яка вже поволі застигала, Тоська. А може, вона вже лягла і покірно чекала його повернення, коли зможе сказати йому, що там є звареного і де шукати, чекала, поки він ляже поруч і переверне її горілиць. А може, вона вже спить, зморена дурними й нікому не потрібними пристрастями, — біла снігова, безплідна нива, яку він даремне засівав своїм насінням, даремне виглядав на ній квітів і освітленої сонцем дороги. Знаходив на тій ниві тільки сніг та пісок і траву з давно засохлим стеблом, отож жалів її, як міг, але повернутися до неї сили не мав. Бо в нього наливався вологий вітер, і він пив його з присвистом, ніби від цього й справді щось у ньому зміниться.

Будинок, до якого ішов, світився. Світло пробивалося крізь шпари віконниць і провисало тонкими ножами. Став біля хвіртки і довго дивився. Тоді зайшов до двору і подався до садового столика, щоб там спокійно перекурити. З темряви вибіг кіт і почав тертися об його ногу. Льонька нагнувся, взяв кота на руки, хоч той замастив його брудними лапами. Кіт замуркотів ніжно й пригорнувся до нього, ніби відчув у ньому господаря. Звідси проглядалося яскраво освітлене вікно, і він подумав, що саме в це вікно й треба постукати. Поклав кота на коліна й запалив. Вологий вітер роздмухував вогника цигарки і розтрушував на обличчя сухий і теплий попіл, Льонька курив і незмигно дивився на освітлене вікно. Йому захотілося, щоб там мигнула знайома постать, тоді йому буде легше до нього підійти. Але вікно світило безживно, він виплюнув недопалка, скинув з колін кота і пішов по стежці — під черевиками в нього захрумтів пісок. Нахилився й зачерпнув того піску пальцями — білий річковий пісок, вологий від цієї погоди, але чистий. Кіт побіг перед ним, задерши хвоста, наче вказував йому дорогу. В Льоньки не пропадало дивне відчуття свята, і він усміхнувся до місяця, який, хоч і висів серед неба, але майже не світив. Кіт задряпався у двері, гостинно озираючись до Льоньки. Той підійшов до освітленого вікна й легенько постукав, йому відповіла тиша, ніби в цьому освітленому домі нікого й не було. Тоді він вирішив зробити останнє, що міг, вийшов на ґанок і натис пальцем на язичка клямки. І раптом здригнувся — двері в сіни прочинилися — звідти полилося яскраве, запашне тепло. Кіт скочив у сіни й почав шкрябатися в хатні двері. Льонька відчинив і ці двері й став у прочілі, відчуваючи, що йому тремтить у роті язик.

Тільки тепер нашукав очима ту, до котрої пригнала його воля власної дружини. Біля столу стояла жінка, яку він безпохибно пізнав: очі її здавалися двома чорними вогнищами, а рум’янці запалили щоки, що наче зсередини освітилися. Тіло її в тонкому платті здивувало його своєю довершеністю, і він мимоволі струснув чубом, щоб пробудитися нарешті й переконатися: чи не хропе біля нього Тоська і чи не треба йому брати важкого й нелюбого заступа, щоб усе-таки скопати засніжену й замерзлу на камінь ниву.

Перемнувся з ноги на ногу, опустив очі, потім зирнув на засвічене жерло телевізора, який уже нічого не показував, а тільки висяював голубе світло, кашлянув у кулака і сказав, намагаючись хоч якось там усміхнутись:

— А що, Бронь… там на вулиці, нас звели… То, може, того, хай буде так, як вони хочуть?

1976 р.

Оповідка четверта

У зеленому світі

1

Завмерла, розставивши ноги в обрубках валянців, перегнулася вдвоє, вперлася руками об одвірок і приклеїла око до замкової щілини. Стояло перед нею коло світу, і цей світ був великий: горб, на ньому водолікарня, поросла резедою круча, біля підніжжя кілька хат зі спільним подвір’ям, шматок вулиці й кілька хат на вулиці. Там, на спільному подвір’ї, стояло двоє жінок — дочка Трасицької і дочка таксистихи, одна з помийним відром, поставленим біля правої ноги, а друга з господарською сумкою, яка висіла також із правої руки. Неподалець за кам’яним парканом стояв у садку голубник-швець, круглолиций вусатий дядько і турляв тичкою. Голуби не хотіли злітати, тріпали крильми, а небо вгорі було драглисто-синє, з яскравою ватною хмарою посередині. Голуби робили ширші й ширші кола, вже не вміщались у тому визорі, яке тримала в своєму оці стара; їй було немило дивитись і на тих двох плетух, що бознавідколи стоять серед того двору під кручею, і на цього дядька, який уже перестав махати тичкою і раптом усміхнувся з-під вуса яскравою усмішкою: голуби вже були високо. Швець заклав під вуса білу сигарету й блідо спалахнув у його пальцях жовтий вогник. Поплив синій клубінь диму, й дим отой, потягшись угору, раптом розгорнувся в білу шапку, що зависла над простоволосою головою вусаня. Стара спересердя сплюнула, хоч їй незручно було плюватись, адже приклеїла до замкової щілини око; їй уже ломило крижі, так незручно стояла, втомилась і впріли ноги у валянках-обрубках, затремтіли й руки, сперті об одвірок. Та все не могла покинути свого місця й отого кола перед оком Жінки в дворі стояли непорушно, начебто обоє здерев’яніли, тільки вуста їхні мерехкотіли — спершу в однієї, тоді в другої, а після того в обох. Чоловік із сивою шапкою диму над головою засунув руку під сорочку й ліниво почухав лахматі груди. Біля нього стояв, задерши голову, білоголовий хлопчак; стара вже не могла дивитися ні на того вусаня, ні на тих жінок — вже ті жінки вростали в землю, ноги й спідниці ставали шкарубкими стовбурами, їхнє волосся й руки — гіллям, густо обсипаним листям. На тому гіллі вигецував вітер, перескакував з одного дерева на друге — шелестіли дерева, аж ставало їх чути сюди. В старої вибилася на лоба крапелька поту, але не мала чим її змахнути — руки все ще впирались об одвірок, а око все ще тримало перед собою кругле коло світу. Високо в небі, біля тієї ясної ватяної хмари тріпотіли білими крилами голуби і яскраво виблискували в сонці лискучим пір’ям.

Трем пройшов по зігнутому тілі старої; на тому обрубкові вулиці, що вона його бачила, з’явилася висока, чорна жінка. На носі в неї поблискували окуляри, під пахвою висіла сумка, а в руці білів жмуток перев’язаних паперовою шворкою листів. Вона зупинилася проти бабиної хвіртки — начебто зустрілися поглядами: одна там, за хвірткою, а друга біля замкової щілини.

Стара швидко відскочила від дверей, по вустах її прослизнула маленька гадючка чи наче збрижилася хвилька на рівній воді — хутенько подріботіла валянцями-обрубками в кімнату. Аж задихалася так поспішала, зрештою, сіла на краєчка стільця посеред хати, і її груди заходили, наче ковальський міх. Одне око її змружилось і стрельнуло веселою хитрою іскрою — важкий кулак уже вдаряв у двері, і стара мить перечекала, схиляючи голову на плече. Тоді крикнула хрипкуватим, але й тонким голосом, начебто молода ворона це каркнула:

— Заходьте! Заходьте!

Од порогу блиснуло двоє скелець, худа чорна ясінка стояла на ньому й світила на стару окулярами. Можливо, від світла тих скелець, а може, від того, що за спиною в жінки цвіло синє вересневе небо, дивне чудо скоїлося зі старою: зробилася кругла, як її стілець, затишна й добродушна; обличчя її позбулося зморшок і стало, як перезріле яблуко, а дві смужки сивого волосся, чітко розділені на проділ, засвітилися ясним сріблом, очі — лагідні й голубі, а вуста всміхалися. Сонце падало з одного вікна й другого, обливаючи стару, і вона, біла й маленька, послужливо скочила зі стільця і заметушилася, підставляючи листоноші того самого стільця, — мала вона його тільки одного. Листоноша, здавалося, не помітила її лагідності, стояла в прочілі й так само холодно світила склами.

— Чи ви будете Гуменюк? — спитала крижаним тоном.

— Я, донечко, я! — стара стояла в кутику тиха, лагідна й покірна, світила добрим поглядом і аж голівку набік схилила.

— Пенсія! — офіційно проголосила листоноша і, важко ступаючи, пішла до столу. Сіла біля того столу, і сонце полилось і на неї. У тому сонці й листоноша не здавалася такою холодною, її темне обличчя спогідніло і проступила на ньому втома, а біля кутиків рота примостилося два ніжні зайчики.

— Ідіть, бабусю, гроші лічити будете!

— Та хіба ж я вам не вірю, хе-хе-хе! — аж руки заломила в своєму кутику бабуся. Ледь-ледь витягла шию, і від того видовжилося і її обличчя, і перестало бути кругле й добродушне; очі напружилися й стежили з пильною увагою за пальцями листоноші. Вуста при цьому заворушилися й ворушилися, доки не впала на стола остання банкнота.

— Підпишіться! — листоноша повернула до старої лискучі скельця, і та на мить утягла голову в плечі. Стала знову кругленька й біленька, і знову погідно світилась.

— Ах, підписатися! — тонко зойкнула вона й пішла по хаті, спиняючись тут чи там і наче витанцьовуючи у тих своїх валянцях-обрубках. Схилялася до комоду й до низького столика в кутку, відчиняла шафу й рилася на горішній полиці. — Ото біда мені, біда! — шелестіла погідненько. — І де ж бо то в біса ті окуляри? Все мені, дочко, біда з тими окулярами, добра б їм, дочко, не було! — вона раптом обернулася й ударила руками об поли. — Ну, як у землю, дочко, запалися! Може б, ти, дорогенька, сама б і підписалася: я тобі вірю, вірю…

Од столу зимно палала пара скелець, худе замкнуте обличчя стало ще замкнутіше, бо два ясні зайчики втоми зникли з кутиків її вуст: здавалося, листоноша зовсім не переймалася тим, що до неї так погідно світилося кругле личко і так мило всміхалися ще зовсім червоні вуста.

— Ви, бабусю, шукайте свої окуляри. І дайте мені свого паспорта.

— Ох, яка з тебе хома-невіруюча! — знову плеснула в поли стара і вдруге пішла по хаті. Підійшла до столу й зазирнула під нього, потупала до порогу, а тоді знову повернулася до низького столика. Довго рилася у шафі, так довго, що листоноша відвела від неї погляд і задивилась у вікно, за яким стелився залитий сонцем простір. І побачила вона там, за річкою і за горбом, а тоді ще за одним горбом, вже свою хату і зелену галявину, по якій літав синій м’яч. І бив того м’яча чорночубий хлопчак із зовсім таким обличчям, як у неї, тільки не ховалися в кутиках його вуст зайчики утоми — кричав той хлопчак захоплено, широко розплющуючи очі й широко розтуляючи рота…

Тут, близько, просто перед її зором, як розтоплене оливо, лежала річка і від тієї річки так і дихало голубою студінню. Кущі по той бік уже вкрилися жовтизною і від ясного сонця аж очі сліпли.

— Ну, то що, бабусю, — повернулася листоноша. Але до неї йшла зовсім інша бабуся. Вже не кругла й не добродушна. Важко човгала валянцями-обрубками, шия її витяглась, а вуста стали такі маленькі й так міцно стиснуті, що листоноша аж охнула подумки. На носі в старої стриміли окуляри, побільшуючи очі, й через це зробилися вони темні, як ніч. У руці стара несла потертого й підклеєного паспорта, і пальці її так стискалися, що аж побіліли.

— Не маєш ти до мене, дочко, милосердя, — сказала стара, — бач скільки примусила шукати! Підписалася б собі та й пішла, чи ми не люди й чи не вірю я тобі? Ну, то де тут підписуватися?.. Вона кинула на стола паспорта й узяла твердими пальцями ручку.

— Я, бабусю, нікуди не спішу, — в тон їй відповіла листоноша. — А підпишіться мені тут. Так як ви в паспорті підписалися…

Чорні очі старої спинилися на листоноші, як два шматки заліза, і та відчула, що їй стерпла спина. Встала, щоб дати старій сісти й розгорнула паспорта.

— Отак, бабусю! — сказала з притиском. — Дивіться на свій підпис у паспорті й підпишіться. А тоді уважно перелічіть гроші.

2

Перше, що стара відчула — крижаний спокій. Сиділа на круглому стільці, вся наче складена із важких брил, очі її меншали й меншали і вже стали як ґудзенята, й були вони дивно круглі, тремтіли й лили темне світло. Ніс її роздувся, а рот поступово втрачав оту пісну стягненість. Вже розпускалася вервечка, вуста м’якшали і м’якшали, розгладжувались і розтягалися. І хоч світили так само ґудзенята старої, вуста її вже сміялися, тремтячи в кутиках. Вона побачила в уяві листоношу іншу: та інша стояла на порозі малесенька й тоненька, були в неї заплетені дві кіски з бантами на обидва боки, очі великі-великі, а та сумка листоношська неймовірно важка. Стара дивилася тоді на ту з’яву із зачудуванням, бо ще зроду-звіку не бачила таких кумедних листонош. Та дрібуся вже ступала по залитій, як оце сьогодні, сонцем підлозі, й голосок її задзвенів яскраво й мелодійно:

— Доброго вам дня, бабусю! Пенсію я вам принесла, пенсію!

Вона майже проспівала оте “пенсію”, і стара, така лагідна й кругла, схилила на бік голову, як пташка. І голос її теж став дзвінкий, молодий і говорив той голос і сипав пестливими словечками. А коли пішла стара по кімнаті, шукаючи своїх знеславлених окулярів, у неї були не ноги, а м’які лапки, і волочився за нею пишний лисячий хвіст, а голова з лисячим писком була підв’язана під бороду білою хусткою, а рот її розтягувавсь ушир, губи пропали, сама тільки ледь видна щілина темніла під видовженим носом.

— Ну, що ви, що ви, бабусю! — продзвенів тоді той-таки тоненький голосок. — Давайте, я розпишуся, коли ви не знаходите тих окулярів.

Черкнула ручкою по папері, як черкає крилом воду ластівка, і закрутила голівкою з бантиками.

— Ох, бабусю, і це ви зовсім одна-сама живете? Бідні ж ви, бідні!

Кругленька, затишненька бабуся зі срібним сяючим волоссям стояла серед хати й плакала великими голубими слізьми: була вона сирота, ця бабуся; і от зайшла до неї ця дрібуня з величезною листоношською сумкою й пожаліла її. Вона плакала, що живе сама, що нікому води їй подати і їсти зварити, і тільки одне око її було скошене, напружене й тремтливе, а вуста рахували, ледь-ледь ворушачись, коли падали на її стола банкноти…

Сиділа на круглому стільці серед хати, очі її вже не були, як ґудзенята, — мертві й закостенілі, наче вшиті для іграшки, а рот розтулився, і в тому роті стриміло кілька жовтих і погнутих пеньків. З чорної отхлані висунувся білий, покритий накипом язик і покотилися з нього м’ячики, чорні, рипливі, хитливі. Еге ж, стара сміялась, а позир її спинився на стіні, й там, ніби на екрані, просвітилася та сама дрібуня, яку згадувала, але вже без бантиків, а з волоссячком, міцно стягнутим біля потилиці гумкою з дитячої соски. І не було в тієї дівчини ані сумки її великої, ані пачки листів, перев’язаних шворкою. І та голівка дівчача хиталася тужно з боку на бік, і сипалися з її очей великі сльози.

— Бабусю, рідненька, ну, як же це ви забули? Я ж приносила вам ту пенсію, приносила!..

— Бачить Бог, — сумирно плівся бабин голос, а сама покірно дивилася на оте заплакане личко, — не одержувала я пенсії. Ось хрест святий, і хай поб’є мене грім, коли одержувала! Хай скрутить мене, щоб я встати не могла! Чекаю, чекаю на ту пенсію; ні, думаю, піду! Мені вже так важко трудитись під ту гору, — на оці старої з’явилася каламутна сльоза, — а я лізу, лізу, бо й мені, старій, треба житочки!..

І хиталася там, на стіні, голівка мала, блищало тісно прилягле до тієї голівки волосся, а ще яскравіше блищали очі великі з величезними слізьми у них…

Стара йшла тоді по хіднику, викидаючи перед себе палицю, й била тією палицею асфальт. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, а очі-ґудзенята знерухоміли. Замість серця товклася їй у грудях каменюка, а з лиця зовсім зникли вуста — так щільно стулились.

3

Сиділа за хатою на своєму стільці, вгорнулась у старе пальто з коміром, на якому стирчала тільки жменя шерстин, виставила валянці-обрубки і начебто дрімала, поблимуючи вряди-годи на річку й на жовті горби, й на західне сонце, що стало на найбільшій вершині й перетворилось у голову того горба. Руки старої під ту хвилю були засунуті в рукави пальта з хутряними нашивками, на яких було на обох вже по півжмені шерстин, і тримала вона п’ясті начебто в муфті. Спиралась об стіну, яка в цьому місці була витерта до блиску; обличчя її спало, звішувалися досить грубі вуста, ніс загострився й виблід, наче в покійниці, — проступили на ньому темні плями. Спокійно спали ще досить виразні брови, а очі, розплющуючись, світили рівним зеленим світлом: світ клався перед старою омиротворено й заспокоєно.

Неподалік росла єдина вишня і щодня баба дивилась, як червоніють її листки, і вже була та вишня в західному сонці зовсім червонолиста й горіла як вогнище. Грілася біля того ненадійного вогнища; думки її були спершу як дроти простягнуті, тоді наче вовняні клубочки, зовсім такі самі, як хмари в небі. І було їй, як там, у небі, ясно й чисто, була там синя пустеля з синім піском і не віяв там вітер, не шарудів пісок. Тиша пливла в тій пустелі — чуття її, а зелені очі освітлювали синю даль — свідомість її.

Невеликий чоловік у темно-синьому плащі, побачивши стару з вулиці, здивувався на її залізний профіль, що стримів над піввилізлим коміром; він кілька разів озирнувся й, несподівано для себе, пожалів стару. Може, й перед ним з’явилося на мить синє видиво пустелі, і йому стало страшно перед неозорою її безмірністю, а може, в чоловіка було надто жальке серце?

Стара ніби відчула той погляд і різко повернулась. Але побачила тільки темно-синій плащ, утлу спину й низько насунуту кепку чоловіка — ішов той вулицею, широко ступаючи й трохи смішно помахуючи руками.

Очі в баби стали чорні й мертві, вуста розтулилися і стулились — он яке обличчя засвітило вслід перехожому!

Неохоче встала, відчуваючи, як важко розгинати так надовго завмерле тіло — її одразу ж скував холод. Зирнула на дах власної хати — стримів там задимлений комин. Подибала в повітку, все ще не розігнута до кінця, а коли стала в дверях, зирнула з-за плеча на той двір під кручею, де ще зранку стояло двоє плетух.

Два дерева стояло вже майже пожовтілі, замість помийного відра під одним із них — собача буда і визирав звідтіля чорний пес; замість господарчої сумки виріс на другому дереві білий круглястий гриб. Стояли поблизу безутішні чоловіки тих плетух, один із двома, а другий із трьома дітьми. Розвели здивовано руками, і від того поруху розсипалися їхні діти, як курчата: покликала їх вулиця. Чоловіки вже витягували з дверей стола, потім один приволочив ящика, другий ослінця, сіли оті безутішні чоловіки під деревами й раптом ударили голосно доміном. І поступово їхні лиця заспокоїлись, і лопотіло й лопотіло над ними листя, ніби виказували за таку легковажність, адже жінки їхні у дерева поперетворювались, а їм хоч би що! Потім упустили ті дерева по листку, наче по сльозі, й ті листки, повільно кружляючи, лягли просто в наставлені й заповнені кісточками доміно долоні чоловіків…

З горла старої викотилися чорні м’ячики, рипливі, хитливі й круглі. Але вона обірвала сміх — ішла вулицею з порожніми відрами таксистиха. Важко сопіла з ядухи, а коли зустрілися вони поглядами, обличчя в обох стали надуміру лагідні, усмішки на них розлилися, ніби вилите молоко, заморгали вони одна до одної, бо й очі їхні стали під ту хвилю, як вилите молоко.

Тільки в повітці стара розпростала спину. Її жилава шия витяглась, а обличчя зробилося грубе й мужнє. Важка, карачкувата рука потяглася до лискучої сокири, а за мент великої сили удар розколов колодку так, що з неї аж тріски посипались…

Дим валив не в комин, а з комина, витікав крізь дверці й піддувало, сочився крізь щілини в грубі. Сиві димові чоловічки вистрибували з печі й починали в повітрі й на стінах химерного свого танцю. Стара була наче сама з диму, заповнювала собою всю кімнату, так тяжко вона кашляла Здалося навіть їй, що її мала хатка ще поменшала, і що має та хатка курячі ноги, і йдуть вони, ті курячі ноги, із хмари на хмару, а вона лежить на печі й задихається.

Рипнуло, відчинившись, вікно, так само рипнуло друге, і дим пішов у вікна, отож чоловік у темно-синьому плащі, котрий дивився на ту самотню хатку з гори, бачив, що вона поступово оточувалася туманом, і в серпанку тому дивно палала червонолиста вишня.

4

А й справді, сутеніло, і дими з коминів хат на вулиці і хат під кручею, і хат за Кам’янкою зовсім розчинились у тому сутінку. Вмерла у ньому річка, й тільки якийсь упертий човник їздив по ній та їздив. Сидів у тому човникові старий Смерд, одягнений у брезентову куртку і в капелюха без стрічки, витягав він із річки малесенькі сіточки, в яких срібно засвічувалися довгі свічки єльців; Смерд брав ті єльці темними спрацьованими руками й кидав їх у човна — забув узяти з собою відерце. В човні було по кісточки води, і та хлюпала разом із єльцями на дідові гумові чоботи.

Стара стояла на порозі в пальті з облізлим коміром, на якому лишилася жменя шерстин, засунула руки в рукава-муфту, й сутінок робив її клубенястою, наче була вона з повітря і от-от мала відірватися від порогу й полинути в тихе, вечірнє небо, на якому повільно проявлявся місяць і зірка коло нього. Стара зітхнула, подивившись на того місяця та зірку, і приступила до хвіртки. Обличчя в неї було кругле й привітне, а голова зовсім загрузла в плечах. Очі її стріляли від хати до хати — у визір її, темний як це смеркання, потрапляла одна чи друга химерна постать у штанах. Ті істоти стояли біля своїх хат чи сиділи, як оті двоє, що вже й ліхтаря підвісили над столом і били в доміно. Там, віддалік, замітав двора ще один, і курява з-під його мітли теж була як дим; зовсім недалеко ще один ніс здоровенні відра, з яких плескалася вода; ще один проїхав на мотоциклі й був на тому мотоциклі такий випростаний, наче дрючка проковтнув. Стара дивилася на все те чудне плем’я і аж головою легенько похитувала їй на плече спустився маленький, як насінина кульбаби, парашутик, і відчепивсь од того парашутика ліліпут, заліз старій у вухо й пішов блукати по безконечному лабіринту мозкових звивин. Це й була та думка, яка єдина жила в голові старої, адже вікна її хати було навстіж одчинено, і замість диму заходив у них холод.

— Доброго вам вечора! — тонко заспівала стара назустріч постаті з надумір грубим обличчям, був то Шурка Хаєцький, або ж Кукса. В роті в чоловіка стриміла цигарка й диміла, мов комин, наче він сам собі був грубою. Шурка глянув на стару банькатими очима й буркнув щось під носа; ноги його пішли прудкіше, хоч перед цим ледве плентали.

— Послухайте, чоловіче добрий…

Але “добрий чоловік” не слухав, його раптом проковтнули сутінки, ніби й не було його ніколи, тільки густий тютюновий запах завис у повітрі. Очі в старої звузились і спалахнув у них зелений ядучий вогонь.

5

Дибала по вулиці, викидаючи перед себе палицею, била нею об землю, що нею майже запливла бруківка; витяглася жилава її шия, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики, а замість серця товклася каменюка, вуста зовсім зникли з лиця, бо хто б узяв у тих сутінках цю смужку тоненьку за вуста.

Її об’їхав, наче в полон узяв, гурт хлопчаків на велосипедах: п’ять з одного боку і п’ять із другого. Вони скрикнули голосно й водночас і помчалися навздогінці із сутінками, світячи десятьма ледве блимотливими фарами.

Баба не помітила велосепедистів, викидала й викидала палицею і била нею об дорогу. Тоді випурхнуло, біжучи за м’ячем, котрий викотився з двору на дорогу, аж десятеро легких веселих дівчаток. Вони закружляли довкола старої, як світлі ясні метелики: були в червоних і голубих плащиках, і в кожної з-під шапочки цвіли червоні чи голубі банти. Найкраща й найтонша з цих дівчаток схопила м’яча, м’яч був також наполовину синій, а наполовину червоний, скрикнули вони дзвінко, як синиці, завернулись і побігли назад у двір.

Баба не помітила й цих дівчаток, вона йшла по вулиці й била палицею. Погук тонкий та високий примусив її, правда, скинути головою — подивилася пильно в глибокий сутінок. Зовсім неподалець стояв літній чоловік і дивився на річку — був то Ціпун. У вустах у нього, як у всіх цих чудних створінь, цвів рожевий вогник, і стара, доки дійшла до того чоловіка, майже полюбила його. Стала кругленька й лагідна, а ставши біля Ціпуна, полагідніла ще більш.

Чоловік був давно неголений і борода його сиво палала. Він виплюнув цигарку, аж прокреслила вона іскристе коло і впала в траву, розсипавши яскравий бісер; Ціпун, хотів повертати в двір, але стара спинила його, простягти руку.

— Доброго вам вечора! — сказала. — А чи знаєте, що я хочу у вас попросити?..

Ціпун глянув запитально, і стара побачила, що в нього чорні, холодні й крижані очі, й дивився він не так на бабу, як кудись поверх її голови.

— Я, сусідонько, в труднації тепера, — сказала лагідненько. — Чи не пособили б ви мені комина почистити?

Вона схилила голову набік і стояла, наче пташка, тиха й покірлива, і тільки очі її зблиснули гостро, хоч відразу ж погасли.

— То чого ж, — сказав Ціпун холодно, і хвіртка його заспівала. — Найміть собі сажотруса, то й почистить…

Стара стояла й дивилася на прихилену хвіртку. Не було вже чоловіка, тільки руда кішка вийшла з-за хати на стежку, сіла й засвітила до старої палючими очима. Баба сплюнула спересердя й пригрозила кішці палицею. Кішка позіхнула, облизалась, а її жовті очі засвітилися ще яскравіше…

Бубоніла, наче горохом сипала, дивилася собі під ноги на ті обрубки-валянці — човгали по землі й знімали порох. І не помітила, як повз неї пройшла, обійнявшись, закохана пара. Хлопець і дівчина дивилися невідривно одне на одного, а тіла їхні давно були злиті в одно. Однаково стукотіли їхні серця, однакова кров кружляла в їхніх жилах і однакові думки думали їхні голови. Сутінок тісно сповивав їх у тому затишному їхньому коконці, і вони наче пливли над дорогою, чужі для світу і забувшись про цей світ.

Стара спинилася. Подобала на птаха великого й чорного — стояв серед порожньої вулиці, розгорнув крила і от-от мав злетіти. Знятися високо вгору до жовтого місяця й тієї єдиної зірки — напливала на околицю ніч. Густа й прохолодна, повна чудової достояності, м’якого напівосіннього смутку: висівали на землю останнє насіння бур’яни; тягли колючки лопухи, щоб зачепитися за одежу перехожого чи за хвіст блудящого пса; витягала свої вильця собача кропива — десь біля греблі монотонно шуміла вода, збиваючи шум, і клапті того шуму пливли, як вата, по воді — вже й Смерд перестав розрізняти, де шум, а де поплавці його сіточок. Йому надто добре ловляться єльці, і їх уже в човні стільки, що вода біля гумових чобіт зовсім стала срібна; місяць купався у тій ріці разом із зірочкою, і це така дивна пара — він великий і грубий, а вона тонесенька. Дід вирішив повернутися додому, але між піни загубив аж дві сіточки, тож їздить і їздить і крає човном чорну воду, хапає пальцями один клапоть шуму й другий. Зрештою, закоцюбли йому пальці, й сидить він, засунувши руки під пахвини, видивляє, як чорногуз, у темені пропалі свої сіточки.

Глухо забрязкали відра, і стара насторожилася: з темряви виплив Йонта. Пішла йому назустріч, але той і не зирнув на бабу. Хитнувсь убік і поплив далі, монотонно подзенькуючи порожніми відрами. Стара постояла з розтуленим ротом, і слова, які зібралася висловити до Йонти, повільно вмирали в тому її розтуленому роті. Зирнула на місяць і на хирляву його супутницю, а тоді рішуче подибала з гори до річки.

Смерд тимчасом знайшов одну сіточку — в його руках забився великий головень. Засвітилися радісно дідові очі, аж забув він про другу свою сіточку; наліг важко на весла і вже рушив до берега. Стрибав біля носа жовтий і грубий купальник-місяць, бавився зі своєю тендітною панею — човен ніяк не міг до тих чудних нурців доскочити. Тільки коли врізавсь у зарості нетреби, стрибонув тоді місяць зі своєю коханкою аж далеко вперед і опинився на середині ріки; ліг там спокійно горілиць і засміявся.

Смерд устав, щоб вийти на берега, але здригнувся раптово: там серед лопушиння й нетреби стояла, сперта на палицю, чорна, карачкувата мара.

— Доброго вам вечора, — заспівала вона. — А знаєте, що я хочу у вас попросити?

Старий ледве не перекинувся з несподіванки, але був надто похмурий і надто давно не вірив у нечисту силу — миттю пізнав бабу, чи, може, й справді хитнувсь у його душі спомин про дитячу якусь казку. Забубонів щось таке, що важко прийняти за слова, бо думав він про своїх невибраних із човна єльців та головнів. У той час великий головень тріпнув хвостом, зблиснув лускою, але миттю й погас — було води в човні аж на половину.

— Я, сусідонько, в труднації тепера, — заспівала стара, пильно дивлячись у того човна, де побачила таку велику й таку блискучу рибу. — Чи не пособили б ви мені комина почистити?

— Га?! — вигукнув вражено дід. Позирнув злякано в човна: чи не видно там його срібних єльців і ще срібніших головнів.

— Я оце в такій труднації, — повторила лагідно стара і схилила голову на плече, наче пташка.

Тоді Смерд, закипів сердито, як густа каша, забубав чи прокльони, чи мо’ щось і пояснював, — були в тому бубанні й чорти, і комини, з яких вилітають відьми й турбують чесних людей.

— Отакий ти вже чесний, старий дурню! — вигукнула тонко стара, і в цей мент човен під старим схитнувся, а все дно раптом засяяло нестерпуще од срібних єльців та головнів. Тоді скочив дід на землю, махнув на стару, наче хотів ударити чи прогнати. По тому штовхнув човна і заляпав веслами так голосно і так сердито, що стара знову рота розтулила.

І посипалися з того рота чорні м’ячики, рипливі, хитливі; стара аж трусилася з реготу і трусилося довкола неї лопушиння й нетреба, і трусився там на річці, сердитий понікуди, дід зі своїм човном, повним води й риби, і трусився серед річки круглий реготун разом із тоненькою своєю дружинонькою, і дерева по той бік річки, і білі клапті шуму. Стара ж давно так не сміялася, хіба тоді, як одібрала пенсію двічі на місяць і тоді, коли той дурень… трусилася вона й трусилася, і в неї вже й духу бракувало сміятися — разом зі сміхом випливла з її нутра й сила, й повітря все. І вона захапала ротом, як хапають оті єльці в дідовому човні, і долоні її затанцювали на голові палиці, за яку трималася обома руками. А коли перевела подих, то з її грудей вирвався глухий посвист і, може, від того посвисту збудилося неподалік на дубі тройко кажанів, упало притьма в темряву й розрізало її тонкими ластів’ячими крилами.

Вона ще довго стояла на березі, схиливши голову набік, і була через оту свою веселість така добродушна, що кажани прокреслили над її головою аж троє кіл, і тільки по тому помчали туди, де купався місяць із ясною панею, і де розбивав веслами тишу сердитий аж понікуди Смерд.

Дибала вулицею, викидаючи перед себе палицю, і била нею в землю, жилава її шия витяглась, а обличчя знову стало важке й понуре. Очі погасли й застигли, ніби ґудзики, а замість серця колотилась у неї каменюка. Поверталась у свою хату з розчиненими вікнами, з яких і досі віяло димом, звідтіль давно витекло усе хатнє тепло — доведеться їй стягувати на себе все шмаття. Але ще не переймалася тим, у голові, наче на білій стіні, проявлялася картина жахкіша: влазить у її розчинене вікно злодіяка із ножиком у зубах.

Облило її потом, і вона на мент отерпла: там, у запічку, в самому куточку, лежав тонесенький згорток — пенсія, яку вона одержала за місяць удруге. Злодіяка з ножем у зубах простяг до того згортка руку, величезну, кощаву, із розщіпленими пальцями й раптом схопив згортка, аж захрустів той у жмені.

Нібито дощ обсипав стару з ніг до голови, начебто якась загуляла хмарка спинилася над околицею й навмисне вилила сюди свою воду. Стара йшла сягнистим кроком, міцно стискаючи палицю, йшла повна сили й рішучості. Вже не було в її тілі старечої немочі — ступав це могутній і сильний войовник. Не побоїться вона того здорованя, що й досі цвів на білій стіні її уяви, палиця її свисне, як рак узимку, і навіки розкроїть черепа, в якому уроїлася така нахабна думка: обікрасти її, таку самотню й нещасну.

6

Але не дійшла до свого мешкання. Злодій, якого намалювала на білій стіні своєї уяви, міг вільно вибратися через відчинене вікно й дременути в цю густу й темну ніч. Вона навіть побачила, як він біжить. Розтулений рот, висолоплений язик, вирячені очі, б’є і б’є босими ногами холодну землю, аж п’ятки врізаються у сідницю. Стара стояла й дивилася на ту втечу, переможно похитуючись, адже той злодій все одно не втече. Там далі він впаде від знесили й помре — не зможе, бідолаха, ані спинитися, ані здолати свого страху.

Різко повернула голову, її вже не цікавив той мізерний утікач: там, під кручею, біля хат стояло двоє дерев, що недавно були лепетухами-молодицями, а тепер все ще шамотіли листям; там, біля хат, сиділо двоє неголених чоловіків, Семенюк-молодший і Шіллер, і били й били лунко доміном. Діти чоловіків і тих плетух-молодиць ще й досі гуляли: дівчатка в сусідньому дворі, а хлопці на велосипедах. Чоловіки були облиті жовтим тремтливим світлом — зачеплена за гриб-сумку на дереві ясніла там лампочка. Розкидала навсібіч жовті списи, й ті списи похитувались у нічному повітрі. Чоловіки щось кричали й доказували: той, що виграв, реготався й тицяв пальцем у приятеля-сусіда. Задоволено приставляв до голови пальці, махав ними й висолоплював язика; той, що програв, сердився й трусив головою, але вигравши в наступній партії зовсім так само кепкував, як перед цим перший. Шуміли над ними їхні жінки-дерева й судили їх, проклинали за кинуті напризволяще діти і за дурну, нерозважну й безконечну їхню гру.

Стара дивилася на все це, примруживши праве око, вона зважувала: чи повернути до хати, чи, може, піти до тих доміношників. І поки вона отак думала, ноги її вже йшли назустріч списастій лампочці, очі її ще більше мружилися, зелено відбиваючи різке світло і висяюючи відтак світлом своїм. Стара пройшла через завулок; од лампочки, що цвіла попереду, шастали довкола тіні, й вона сама перетворилась у таку тінь — безшумно й крадьки пливла по білій стежці, і палиця її ледве торкалася землі.

Виросла перед доміношниками раптово. І один, і другий кинули в її бік поглядом, але й один, і другий її не завважили. Били кісточками і з такою силою, що бідолашний стіл по-страдницькому присідав на всіх чотирьох, падав на коліна й ніби й спину вигинав. А на неї, на оту спину, з гуркотом падав новий удар, і стіл важко трусився. Погляди ж доміношників палали, підборіддя їхні чорніли, а зуби блискотіли. Сміх доміношників був нервовий, з прихлипами, скреготали вони зубами й плювалися навсебіч пінистою слиною.

— Доброго вам вечора, — заспівала стара. — А знаєте, що я хочу у вас попросити?

Доміношники знову кинули в її бік поглядом, але це були надто неуважні позири; Семенюк-молодший вихопив з долоні кісточку і гримнув об стіл, аж стіл знову злякано присів на всіх чотирьох.

— Га-га-га! — зареготав Шіллер-коновод. — Оцього я й чекав!

На спину стола з неймовірним ляском ударила друга кісточка, і стіл дрібно-дрібно затанцював.

— Труднація в мене така, — співала стара. — Може б, ви замість валяти оце дурня, комина мені б лучче почистили, га?

Доміношники начебто отямилися. Зирнули водночас на бабу, і були в них такі очі, що стара, яка нічого в світі не боялася, раптом захотіла підхопити свої спідниці, покинути тут і палицю й чкурнути з двору так, як тікав недавно із закамарків її уяви той страшний на позір, але такий нещасливий злодіяка.

Мела обрубками валянців вечірню росу і вже бачила тільки свою хату по той бік вулиці. Стояла на курячих ногах за низеньким щербатим парканом; біля хати, як дівчина, світилася темно-червона вишенька; місяць осяював її та неквапно грався її листками. Хата старої похитувалась у цьому міражному світлі; здавалося, ось-ось зведеться вона й піде на своїх курячих ногах у світ, а їй, старій, доведеться цілу ніч її наздоганяти. І так триватиме до ранку, доки не розбудить їх усіх ранкове сонце, тоді задзвенить на її вишеньці синиця і опаде на землю половина червоних листків.

Загавкав у глибині двору собака, і цей пес розбудив шевця, який задумано заснув, стоячи серед двору й посмоктуючи іскристу цигарку. Швець виплюнув недокурка, уставив між губи цигарку нову і з-під його пальців вискочив прудкий вогняний чоловічок. Вскочив у носика сигарети, скоцюрбився там і згорнувся, а голова його хитнула ніч, як хитають її небесні зірки. Швець потягся, аж захрумтіли в ньому кістки, а тоді пішов сягнистою ходою до воріт.

Він підійшов до хвіртки саме коли з’явилася там стара, і його обличчя заясніло над парканом, наче спустився то і сів на шпичаки сам місяць.

— Ви даремно оце, бабо, ходите, — сказав місяць густим і бринячим голосом. — Адже ніхто вам того комина не почистить!

— Ге! — підскочила від несподіванки стара, обличчя її стало гостре й маленьке. З очей її посипалися голки, і вся вона аж запалала перед спокійними водянистими очима шевця. — Який це комин? — швиденько затараторила. — Що це ви говорите про якийсь комин?

— Та про це вже вся вулиця гримить, — байдужно відказав місяць-швець і випустив сиву хмару диму.

Стара покосувала оком на ту “вулицю”. Мирно спали хати, мирно й тихо дивилися вікна. І їй здалося на мить, що вулиця і справді гримить, що залито її ясним сліпучим світлом, що жінки й чоловіки тієї “вулиці” котять порожні залізні бочки і б’ють у кастрюлі й миски. Горлають немилосердно про її комина, а з вікон її хатки на курячих ногах вивалюється червоний дим, і мчать до неї пожежники в червоних костюмах, лізуть по червоних драбинах, а там, на даху, вихоплюють з-за пасків лискучі мідні труби й починають, натхненно роздуваючи щоки, грати.

Позадкувала від того настромленого на паркана місяця, довговусого і спокійного, холодного й немилосердного. Його бас не звучав голосно, але забивав своїм воркотом бабі вуха. Вона аж пальця засунула у вухо, щоб потрусити.

— Я вам, бабо, не раз допомагав, — спокійно продовжував місяць. — Порубав вам дрова, паркана полагодив. А ви… — він зареготався раптом. — Як це ви там вигадали: щось я у вас украв?

— Ге! — знову підскочила стара. Замахала, закивала пальцем перед носом у шевця-голуб’ятника-місяця, затараторила дрібно: — Харцицяко, чортяко, злодіяко!

Густий бас добродушно розливався по цілій вулиці.

— Але що ж я у вас украв, бабо? Так це мене інтерисує!

— Украв, украв! — хрипко вигукнула стара і, задкуючи, знову замахала й закивала пальцем. — Дочекаєшся ти! Поб’є тебе нечиста! Злодіяко, харцизяко!

Голуб’ятник аж головою водив од сміху. Приплющив очі і його вуса аж позеленіли від місячного світла.

— Гей, бабо! Навіжені ви! Йдіть ви лучче спати. Не напитуйте лиха, бабо, його й так у вас за душею багато!..

І стара од тих спокійних місяцевих слів перестала раптом кивати пальцем, зігнулася, наче горб виріс їй на спині, й замовкла чи, може, заслухалась у ніч. Шуміла звіддалік у тій ночі вода, гомоніли на греблі хлопці й дівчата: хлопці жирували, а дівчата вискотіли захоплено.

Замислилася на мент баба, а мо’ згадала щось раптово, і її голова схилилась, як у пташки, на плече.

Місяць, настромлений на шпичаки паркану все ще добродушно реготав. Його рокітливий приємний бас заповнив вулицю, і дві сусідки-пащекухи отам, серед двору під кручею, дочка Трасицької і дочка таксистихи, раптом сплеснули руками, одна схопила порожнє відро, а друга потрусила сумкою. Вони нагримали на своїх доміношників, а та, з сумкою, безцеремонно скрутила голову лампочці, прив’язаній до тієї сумки. Ота, з відром, вискочила за хвіртку й загукала співно, кличучи заклично дітей:

— Лє-є-на! Лє-є-на! Саш-ко! Саш-ко!

Лєна вже бігла з усіх ніг додому, з нею бігло ще троє дівчаток, двоє було в червоних плащах, а двоє в синіх, і мали вони червоні й сині банти, а одна із них несла перед собою наполовину червоного, а наполовину синього м’яча.

Сашко мчав по нічній вулиці на велосипеді. Він крутнув кермом біля старої і об’їхав її, як об’їжджають камінь. І стара ще більше згорбилася й увійшла по кісточки в землю. Мала й беззахисна, стояла баба серед вулиці, як дрібнолюдок, і світила зеленим поглядом. І не було вже в тому погляді нічого лихого, а тільки незвична розгубленість і трошки-трошки несусвітнього здивування.

Тоді позіхнув вусатий голуб’ятник-місяць і повільно побрів у своє дворисько. Погасли майже всі лампочки на вулиці, лише одна ще коливалася і пливла між ночі: там годувала дитя юна мати. Була ще зовсім дитина, та мати, тож коли хапало її дитя ротом персо, вона сміялася радісно від чудового й чудного лоскоту.

7

Хата старої захиталася і звелась, як зводиться страус, та й були в неї такі ж, як у страуса, великі й сильні ноги, й пішла ця хата через город; переступила через паркана, спинилася на мент біля річки, неначе приміряючись до подальшої дороги, а тоді рушила по місячній стежці, що лежала на нерушній воді. Побігла по тій стежці, швидко миготячи великими страусячими лапами — спала у тій хатці стара. Лежала на постелі, не роздягтись, одна нога її в обрубці-валянку торкалася підлоги, а рука цупко стискала ціпка. І здавалося старій, що іде вона по білій сніговій дорозі, а за спиною в неї — санки з дитячою труною. Зупиняється вряди-годи й падає на ту труну, і зводить до неба руки, товче лобом об змерзле дерево, а навколо біла пустеля і світить над головою порожнє сонце. Покидає вона в тій пустелі і санки, й труну оту дитячу і йде нерівною ходою, не розбираючи напряму. Було в неї замерзле обличчя, а з зимних очей біло палахкотів лід.

Стара жахається себе самої, поставленої насупроти, — постаті тієї, розшарпаної на білому полі. Розплющує очі. Похитується над головою стеля, а місяць стоїть у горішній шибці й заливає мешкання міражним світлом. Баба встає, аж рипить їй тіло, сідає на ліжкові й кам’яніє. Грають зеленим полиском її очі, мерехтять, гаснуть і знову засвічуються — росте вона, як гриб, у цій забутій усіма хатці, а думка в неї також одна — розтягла й невідступна.

Великого комина бачить перед собою, й лізе на того комина високий чоловік із мітлою і з круглою гирею біля пояса. Повертає до старої обличчя, і вона здивовано пізнає власного батька.

— Ніхто не кличе мене в цей світ, — каже батько, — і тільки от ти покликала.

Вона розтулила рота, щоб заперечити, але він махнув рукою.

— Добре, що покликала. Маю тобі сказати дві слові…

Стара хитає головою, вона спить. Як щоночі, сівши на ліжку і світячи зеленим поглядом. У неї в грудях колотиться каменюка та й уся вона кам’яна.

— Маєш, дочко, десять облич, — сказав батько. — Май тільки одне.

Вона зводить здивовано голову. Дивиться й нічого не розуміє. Батько впускає в комина мітлу й гирю. Трусить, і з чорної отхлані здіймається чорна хмара сажі.

— Дочко, моя дочко, — каже сажотрус-батько, повертаючи до неї запорошене сажею лице. — Дочко, моя дочко!.. Пробудись!

8

Вона збудилася раптово. А може, це їй здалося, що прокинулася; стеля над нею ще хиталася, начебто її хата й досі йшла на страусячих ногах. Сонце залило її помешкання і срібні стяги куряви, які провисли в кімнаті від вікон до підлоги, засвітилися срібними порошинами. Стара обводила поглядом своє гніздо, ніби бачила його вперше — погляд її пробіг уздовж стіни до столика, а тоді й до шафи. Груба стояла з розхиленими дверцятами, немов рота розтулила, біля щілин запеклася повзуча кіптюга. Їй здалося: світло, що вливалося в її вікна, незвично почервоніло — хата її бігла на страусячих ногах і на голові тієї хати лежала червона шапка.

Баба зірвалася з постелі, схопила палицю й затисла її в п’ястуці. Небо на сході палало. Хиталися там могутні язики полум’я — стару аж потом обілляло.

Синя пташка відклеїлася від її повік і вдарилася об шибку. Сон зовсім покинув стару — сиділа вона на ліжкові, спираючись на палицю, очі її стали, мов ґудзики, натомість ожив її рот. Тонкі вуста розсунулися, тоді розхилилися й покотилися з них чорні круглі м’ячики.

Бачила вона в ту мить дивну картину: з ревом мчали на околицю червоні машини. Сиділи в них напружені й серйозні брезентові чоловіки із залізними головами і кожен тримав на колінах стиснуті п’ястуки.

Стара змружила очі й уздріла, як вилітають із червоних машин один за одним брезентові чоловіки, як лізуть вони з чотирьох боків по червоних драбинах до її димаря і запускають у нього мітли з гирями.

Все ще сміялася, струшуючись усім тілом, водила головою і вряди-годи ойкала тонко: думка це була чудова! Бачила: стоять біля хат сусіди з розтуленими здивовано ротами — всі вони німі й без’язикі. Була знесилена сміхом й передихала. Мерехтіли в її очах вогники — відбите вогнище сходу: червоні й сині, а в нутрі її раптом почав засіюватись, як трава, тонкий і не зовсім збагненний смуток. Встала й підійшла до вікна. Червона вишенька згубила за ніч половину листків і стояла напівроздягнена, але так само осяйна. У баби затремтіли руки, і вона приплющилася, щоб заспокоїтись. Розплющившись, побачила на сході велике оранжеве сонце, а тут поруч ту ж таки, але вже зовсім безлисту вишеньку. Засунула хутенько фіранку й метнулася через хату до дверей: боялася запізнитися, аби не роз’їхалися пожежники, а таки примчали почистити димаря. В прочілі спинилася і ще раз озирнулася на вікно: на білій фіранці було намальоване червоне коло. Сплюнула й вийшла на ґанка.

Засипаний росою світ сяяв. Остання зелень, наче чуючи швидкого свого кінця, палахкотіла. Сади й дерева, парк над горою, — все було посріблено голубими краплинами і в кожній із тих краплин вигравало сонце. Грав іскрами й сад шевця, а трава на узбіччях вулиці й трава у завулку дихала й вільжилася.

Баба стала обережна й крадьковита, як кіт. Озирнулася навдокіл: порожня вулиця і ще сонні хати. Висунулася з хвіртки й глянула у зворотній бік — жовтіла там телефонна будка.

Те, що побачила вона наступної хвилі, примусило її здригнутися. Вулиця топилась у ранковому смерканку, але в тому туманці зовсім неподалік ішло троє жінок: одна, попереду, в рожевому, а двоє, позаду, в голубому. Стара змружилася, щоб роздивитися пильніше: ні, їх було не троє, а одна — йшла то до колонки юна мати. Її ясне обличчя припухло після короткого сну, але вуста всміхалися. Очі сяяли, а рожева сукня палахкотіла В руках її подзвонювали мелодійно сині відра, а довга синя тінь відкинулася й простягло поклалася на дорогу.

Натужно згадувала, де бачила цю дівчину, малу й тонку, із заплетеними кісками і з бантами в косах. Очі в неї були великі, а голосок раптом задзвенів у ясній тиші ранку:

— Доброго вам дня, бабусю!

Тоді страх охопив стару. Стояла за хвірткою й світила звідти чорним оком. Тремтіла, як у пропасниці, і стискала натужно палицю. Не розуміла, звідкіля взялася тут оця юна листоноша, і забоялася: чи не прийшла вона попитатися про свою кривду?

Але юна мати не помітила старої. Юна мати й не підозрювала, що стара в її образі бачить когось собі немилого, вона йшла і всміхалася. її коса цвіла в першому сонячному промінні, а вуста поспівували легенько крізь ясну свою всмішку, і то була найкраща з пісень, вигаданих на землі, — колискова. Там, на сході, вже зійшло оранжеве сонце, і біля нього бачила вона колиску й маля у ній — маталяло воно ручками й видувало з рожевих губенят кольорові бульки.

Стара стояла, спершись плечем об стіну, серце її знову почало гнати по тілі кров. її біле, як сніг, обличчя порожевіло, а руки перестали тремтіти. Ще дивилася на обрубки-валянці, але й ті обрубки не стояли на місці — стара йшла.

Викидала перед себе палицю і била нею по дорозі. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики нерухомі, а замість серця товклася каменюка. Перед нею хиталася, ніби привішена в повітрі, жовта телефонна будка, і стара не випускала тієї будки з очей. Уявлялося їй, що мчаться на її поклик на околицю швидколітні червоні машини і брезентові чоловіки в тих машинах зроблять-таки для старої те, про що вона даремно прохала в чоловіків цієї околиці. Сміх спалахнув на її червоних вустах — мигнув у повітрі гострокрилий стриж і прорізав рожеве повітря чорним крилом.

Стара постукала владно у скло будки, стояв там чоловік у темно-синьому плащі і в кепці. Чоловік повернув до неї обличчя: глянули на неї вологі, широкі й розумні очі. Щось тенькнуло у старої там, де товклась у неї каменюка, щось зламалось у ній і то навіки. І вона впізнала непомильно: он воно — лице, до якого молилась у дитинстві, он вони — ті очі, якими колись дивився Син.

— Доброго ранку, бабусю, — м’яко сказав чоловік, виходячи з телефонної будки. — Я сажотрус. Кажуть, ви мене викликали?

1977р.

Оповідка п’ята

Жінка для чорногуза

1

Пристрасті почалися од того, що прибули на околицю водогінники, зняли зі старої колонки ручку, а встановили, змурувавши фундамента й проклавши бетонного риштака, колонку нову, поставивши її трохи далі від хати Миколи, а ближче до Гальки. Під час тієї перетрубації Галька стояла непорушно на ґанку, і це відтоді, коли приїхала водогінна машина, але доки вони поїхали з околиці; скажемо, що жила вона зараз без матері, ряба Надька десь поїхала. З протилежного боку до паркану підійшов арматурник з бетонного заводу Олексій, він дивився на робітників з-під приплющених повік і мовчав, аж доки робітники не викопали яму.

Неподалік од Гальчиного двору стояла ще одна хвіртка, з неї вийшла з собакою на ланцюгу куца Наталка. Була вона й справді куца, ходила у джинсовій спідниці й у чоловічій майці, яка пишно відстовбурчувалася попереду. Подивившись на ту пишноту, один із робітників оголив до куцої Наталки зуби. У відповідь на це оголив зуби пес куцої Наталки, сама вона пхикнула зневажливо й подалася разом із псом до річки обтрушувати там насіння бур’яну; пес набирав того насіння на хвоста, а куца Наталка на джинсову спідницю. Зрештою, вийшла з порожнім відром і Магаданша, вона спинилася біля робітників і досить мирно спитала; чи довго не буде води.

— Слухайте, хлопці, — озвався тоді з-за паркану Олексій. — У який бік ви колонку повертатимете?

— Дай на півлітру, куди хоч повернемо, — заблищав зубами той, котрий роздивлявся пишноти куцої Наталки.

У нього були руді повіки і зовсім вицвілі поміж тих повік очі, а ще був у нього полущений ніс, а зі щік та підборіддя перла золота щетина. До речі, він також недавно поселився на околиці.

Олексій, власне, його голова на гостряку дошки паркану, засміявся.

— Ви без півлітри мою просьбу уважте, — сказала та голова. — Хіба не можна отак по-доброму?..

— А ми й хочемо по-доброму, — показав зуби рудько, — щоб приятелями з вами розстатися. По двадцять крапель на брата — і буде з нас.

— По чарці я вам дам, — сказав благодушно Олексій. — А ви поверніть колонку у бік мого городу…

— Повертайте, як слєдує, — сказала з ґанку незворушна досі Галька. — Ще бракувало б, щоб ми йому города поливали…

Галька поклала руки в боки, але було сьогодні парко, і вона зробила те мляво. До неї вже поставилися блідо-сині очі з-поміж вельми рудих повік.

— Дайте по дві чарки, — сказав рудько, — і ми прокрутимо її до вас.

— У мене нема городу, — буркнула похмуро Галька і замовкла вже на весь час, доки були на околиці водогінники, хіба що очі її спалахували вряди-годи, бо часом спалахували в ній лихі-таки думки.

Вона стояла на ґанку й дивилася на річку, по березі якої блукала з собакою куца Наталка, і думала, що незле було б обговорити з подругою все, що тут відбувається. Однак між нею й куцою Наталкою було забагато простору — тремтливо-синюватого від спеки. Тоді Галька відчула, що їй нелегко отак нерушно стовбичити: дерев’яніють ноги, очі вужчають, вуста стискаються; зрештою, й дивилася вона в один бік і бачила не так робітників, котрі мурували фундамента під колонку, як обличчя над парканом, задоволене й не в міру спокійне, адже й тут воно знайшло, як здобути собі вигоду.

Галька різко повернулась у той бік, де стояла біля робітників з порожнім відром Магаданша, але співчуття в неї не знайшла: Магаданша виставила до неї широченну магаданську спину, яка зливалася без усяких фігурних викрутасів із неозорою спідницею, і все-таки висловлювала свою, хоч і запізнілу, думку.

— Вам все’ дно, куди повертати, — погідно сказала вона. — Хай чоловік собі полива города, чи ж воно мені шкода!

Поклала відро на зігнуту в лікті руку, зирнула скоса на позеленіле Гальчине лице й задоволена всмішка ковзнула по її вустах, ніби з’їла вона щось солодке, а може, й було те, що відчула, таки солодке.

— Правильно женщина вам каже, — мовив Олексій і переможно зирнув через дорогу на ґанка, на якому світилось оте зелене й кругле лице.

2

Отак вони й почалися, ті пристрасті. Робітники-водогінники поїхали з околиці, випивши по “двадцять крапель”, що ними все-таки пригостив їх Олексій, бетон помалу застигав, і дивилася колонка таки в бік Олексійового городу. Господар задля того вирізав у паркані біля землі шматок дошки — пізніший пролаз для котів та псів, і доки турликала його пилка, перерізаючи дошку, доти світилось у вікні зелене й кругле Гальчине лице. Це турликання почула й куца Наталка, взяла пса на ланцюга й вишла на вулицю. Олексій лежав з того боку паркану, повернувшись на бік, — виготовляв бійницю, ніби бажав у якийсь спосіб потім обстрілювати вулицю. Це так і зрозуміла куца Наталка, тож рішуче повернула до Гальчиного ґанку, припнула пса до спеціально прибитого задля цього кільця й переступила порога. Пес був до тієї маніпуляції призвичаєний, тож одразу нашукав мисочку із залишками їжі й ті залишки з пожадливістю вихлептав. По тому сів і меланхолійно задивився, як з’являється і зникає в паркані навпроти вузька пилочка, що нерозважно прорізує до того досі неприступного двориська вигідний пролаз. Пес примружив око й подумав, що в його нічні походеньки ввійде щось нове і хвилююче.

Сонце било просто в шиби, тому годі було Олексієві побачити, що в Гальчиному вікні не одне обличчя, а два; притому обидва не байдужі: завзято злітали вуста в одного чи другого, а часом у його бік виставлявся указівний перст. Олексій же тим часом тирликав пилкою, аж доки знизу не відпав міцний кавалок дошки: по тому притулився обличчям до отвору й озирнув звідтіля світ. Перше, що побачив, — колонка, поставлена носом у його бік, а через те, що дивишся знизу, постала вона величезна, ніби каланча. Біля каланчі стояла пара ніг, озутих у капці, а на ніс повісилося емальоване відро. Шумливий струмінь ударивсь об те відро, і шум покрив тонкий і прихильний Магаданшин голос. Олексій звівся, привітався до сусідки й вислухав похвалу, яку він уже чув од Магаданші, коли ще водогінники повертали колонку в бік його городу.

— Колись на цій вулиці, — сказала Магаданша, — все тобі калюжі стояли: і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, — сказала Магаданша, — то там такого безобразія не бачила. Добре нам там жилося, та от чоловікові прикортіло сюди приїхати.

Олексій стояв до Магаданші боком — хотів уже піти. Жінка зняла відро з колонки й важко зітхнула. Олексій кивнув їй привітно й пішов, але за мить мусив зупинитися, бо за спиною пролунав сталевий, негнучкий голос.

— І є вже такі, що вам заздрять, сусіде!

Повернув до Магаданші здивоване обличчя й побачив, що вся вона залита яскравим сонцем — задоволена, аж радісно ошкірювалась. Олексій посміхнувсь у відповідь і, сунувши пилочку під пахву, рушив до сараю, зшитого із брунатних пластмасових пластин.

Затим вийшла на Гальчин ґанок куца Наталка, а за нею в двері висунулась і сама Галька. Собака почав голосно стукотіти хвостом об дошки, але ні одна, ні друга не завважили тієї його люб’язності.

— Еге ж, — сказала куца Наталка. — Це стерво таке! Міша мені так і написав про нього: це стерво таке! Нема, каже, нічого гіршого, коли людина — стерво…

— Так і гр-е-бе! Так і гре-е-е-бе! — підхопила й Галька. — Стривай, я йому зараз зломлю номер!..

Куца Наталка в цей час одчіпляла ланцюга; вона аж застигла, зробивши незвично круглі очі, так само круглі очі зробив і її собака; вони стояли й дивились, як Галька йде до колонки з лопатою в руці. З рота в куцої Наталки вирвався хрипкуватий смішець; собака відвісив щелепу, наче підхихикував, а Галька, підстьобнута тим підхлібним смішцем, рішуче сунула до колонки, не завважуючи, що над хвірткою засвітилось Олексієве лице і аж хрупнуло шиєю, так різко повернулося в її бік. Куца Наталка побачила те нахмурене лице, та не остерегла приятельки, тільки примружила око. Собака теж уздрів Олексія й голосно, тонко, майже радісно гавкнув. Гальці ж здалося, що той гавкіт не застереження, а заохочення, тож застромила лопату в землю й натисла ногою. За мить у прорізану для води дірку полетіла чимала грудка дерну, відтак закричав од хвіртки й Олексій:

— Ти що це, зараза, робиш?

Галька повернула усміхнене обличчя й побачила, що він біжить до неї на всі ноги. Устигла швиргонути ще кілька лопат у дірку, коли ж щось немилосердно шарпнуло її і прозвучало щось таке, як постріл. Щось залящало й залементувало в повітрі; вона ж стояла оглушена й кліпала, як дурна, повіками, а оте “щось” лящало й лементувало. Олексій схопив Гальчину лопату й відгріб од дірки землю. Жбурнув лопату, аж дзенькнула об бетон, і, звівши голову, подався до своєї хвіртки. Тоді до вереску й лементу, що їх вилучали з себе куца Наталка та її пес, додався ще й Гальчин голос, — Олексій уже тікав, вряди-годи повертаючи голову й зиркаючи через плече, як кіт, котрий нашкодив.

Відтак вулиця почала наповнюватися. Люди, наче із землі вилазили, виходили з-за хвірток та будинків, злазили з драбин, підіймалися від річки — всі йшли і йшли начебто без інтересу, та все-таки йшли і за мить стало їх довкола розпатланої і розпашілої Гальки так багато, що поміж них зовсім пропала куца Наталка і її пес — товклася, скидуючи патетично руками, сама тільки Галька, а її голос, здається, розлунювався, хоч насправді це він єднавсь із голосом куцої Наталки. На вулицю вийшли тоді молодий Смерд з Марією, Микола, старий Кравчук, Шурка Хаєцький, Семенюк-молодший, Магаданша, Ціпа й Ціпун, Козак, Льонька з Бронею, виповзла навіть Жасминова Пані, з’явилася Миколина жінка Катря і Шіллер — чоловік дочки Трасицької. Прийшла сюди й дочка Трасицької і таксистиха, прийшла Людка, вийшов за ворота Йонта з жінкою та Вовою: деякі обличчя позатирались у цій юрбі, аж годі їх було впізнати. Були й незнайомі, зокрема таємничі двоє, котрі виривали уночі з грядок цибулю, — один зі них потім ту цибулю продавав. Трохи обіч стояв, розставивши ноги, із складеними одне до одного відрами швець і спокійно кушпелив цигарку — затягувався він цигаркою у такт Гальчиним скокам серед юрби, а сама Галька не могла вгомонитися й досі.

Зрештою, юрба розкололась, як форма, в яку пущено розтоплений метал, і той метал уже затвердів — з юрби вийшла Галька, яку самовіддано тримала під руку куца Наталка, другою рукою вона не менш самовіддано тримала ланцюга, на якому теліпався собака із забитим поміж ноги хвостом і озирався затравлено, ніби ці люди, яких невідь-скільки набралося, тільки й мали на думці, щоб його, смиренного пса, розтовкти.

— І правильно, Галь! — казала переконано куца Наталка. — В суд його, хулігана й розбишаку. Хай посадять, як мого брата посадили. Хай за ним подивляться в кругле віконечко, як за Мішею дивилися. Не прощай йому й не попускай!

— І не попущу! — крикнула Галька й повела раптом рукою. — Оці люди всі моїми свідками будуть!

Але вона завмерла з відведеною рукою, бо вулиця раптом виявилася зовсім порожня. Чутно було тільки, як рипнула десь поблизу хвіртка, і видно стало спину, що мигнула і сховалася за ріг хати. На дорозі стояв тільки швець зі складеними одне до одного відрами і з цигаркою між пальців — од неї здіймалися гарні круглі колечка.

— Підете моїм свідком? — спитала його Галька. Швець стулив вуста, вклав до них цигарку й пустив дим, аж той затулив усе його обличчя. По тому спокійно рушив до колонки і, вже наклавши на носика відро, повернув знехотя голову і кинув так само знехотя:

— Я у ваші бабські справи не мішаюся!

3

У те літо стояла велика спека, повітря було ніби розплавлене, голубе й густо напоєне запахами бур’янів, які одні розкошували в цьому незвичайному сонці; над рікою висів постійний гуд та гомін пляжників, а над піском мерехтіла світляна сітка — проміння відбивалось од піску й розприскувалося, як краплі дощу. Швець ніс згори повні відра й думав, що Олексієві пощастило: не потрібно вечорами поливати грядки — вода йому відтепер тече сама. Швець підраховував, скільки води доведеться йому принести сьогодні і вже відчував той настрій: гарячий дух сухого городу, земля не всотує, а жадібно ковтає воду, яка розбризкується з поливальниці. Пахне вогким порохом і чи від того запаху, чи від сонця, що вже хилилося до заходу, відчував швець, як завжди, на душі мир.

Галька такого миру не відчувала — сиділа в себе на ґанку і скиглила. Коло неї клопоталася куца Наталка, безперемінно повторюючи, щоб Галька не полишала цього на так — був той її вуркіт, як голубиний, од чого Галька розжалоблювалася ще більше, а пес куцої Наталки, припнутий за скобля од клямки, все ще пильно розглядав вирізану чотирикутну дірку в паркані. Його вабило в ту дірку, та це не завадило йому загарчати, коли до Олексійової хвіртки підійшла Магаданша і налягла на неї — на ґанку сидів, скорчившись і ніби поменшавши, Олексій, у кулаці в якого була нервово затиснута сигарета.

— Який ви молодець! — заспівала Магаданша. — Такий паїнька, що й слів я не знайду. Ту заразу, прийду оту втикацьку давно треба було носом натовкти. Я їй так і сказала: не лізь, дурепо, зі своєю лопатою, хіба в тебе щось беруть? Колись на цій вулиці, кажу, калюжі стояли, і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, кажу, то там такого не було!

— Як здоров’я вашого чоловіка? — спитав знехотя, пахкнувши цигаркою, Олексій.

— Та, певне, помре, — відказала спокійно Магаданша. — А все через те, що ми переїхали…

— Що вона там кричала, не знаєте? — смикнув шиєю Олексій.

— Плюньте на неї і розітріть! — скрикнула Магаданша, і цей її скрик раптом прозвучав на цілу вулицю, аж визирнуло тут і там кілька цікавих облич: одне із хвіртки, друге з розчиненого вікна — Коли вже дійде до того суду, я вам за свідка стану, от!

Це “от!” заморозило Магаданші обличчя, бо вона закам’яніла отам, біля хвіртки, а Олексій відчув, що в грудях йому заворушився і запищав чорний звірик, що в нього не душа, а гітара з чотирнадцятьма струнами, і всі оті струни перетягнено — торкни й лопнуть всі заразом. Він сплюнув недокурком і пішов у хату, залишивши оте закам’яніле біля хвіртки обличчя. В хаті мати прасувала його сорочку, а поруч купкою лежала інша білизна.

— Хто його зна, чи добре ти зробив? — заговорила мати, торкнувши праску наслиненим пальцем, — зашипіло, аж пара пішла. — Те, що чіпнув її там, не зашкодить, бо їй уже, бач, чужа вода кісткою в горлі стала Але почне бігати, по тих судах тягаться — чи треба воно тобі? Матимеш і на роботі клопіт, та й мало чого?

— Може, мені рябеньку курочку взяти й перепросити? — спитав він із серцем і повернувся, щоб вийти з хати, — спокою не мав і тут.

— Від тебе не відпало б, коли і рябеньку курочку взяв, — озвалася мати, і її палець знову зашкварчав під праскою. — Треба так, синку, зробить, щоб ніхто до тебе не сікався…

Олексій вийшов на ґанок, щоб не слухати материного ґдирання, і знову побачив біля хвіртки Магаданшине обличчя.

— Я коли розказала Стьопі, як ви ту Гальку провчили, — солодко проказала вона, — то він, хоч який больний, не знать як сміявся! У мене, каже, до тої чортиці тоже рука чесалась.

Олексій черкнув сірником і сховав обличчя в долонях. У цей час над їхніми головами прошелестіли крила — летів чорногуз.

Куца Наталка звела голову, пір’я чорногуза аж почорніло від бруду, а десь од річки каркнули ворони.

— Він із тими воронами дружить, — сказала куца Наталка.

— Хто, Олексій? — нетямковито перепитала Галька.

Куца Наталка затремтіла й помовчала — сміялася. Був той сміх не дзвінкий, а шелестливий.

— Цей Олексій тобі з голови не вилазить, — мовила, віддихавшись після сміху. — Це я про чорногуза сказала. Він там на річці з трьома воронами дружить. Чи їсти їм дає, чи як воно там получаїться — я щодня їх бачу!

Вона раптом замовкла, бо погляд її спинився на вирізаній у паркані дірці.

— Слухай-но, Галь, — сказала повільно. — А той лобуряка ще й досі тримає кролів?

— Цілу ферму, — Галька схлипнула і втерла носа. — А ти що, купить у нього хочеш?

Куца Наталка хмикнула й зустрілася поглядом зі псом. Кивнула на дірку, і її вуста на обличчі почали розповзатися.

Собака ляско гавкнув. Тоді знову розтулив рота, вивалив язика й важко задихав.

— Це він у мене так цукерка просить, — зауважила куца Наталка.

4

Чорногуз ходив по березі саме там, де не було людей, зате висовували цікаві мордочки жаби — запливали туди, шукаючи тиші, задурманені од річкового гомону пліточки та єльці. Чорногуз ходив по мілкому, хапав жабу, пробиваючи її дзьобом, ловив і рибу. Що з’їдав сам, а що кидав своїм товаришкам-воронам. Ворони нападали на розтерзане тіло і миттю здзьовбували. Чорногуз тимчасом оповідав їм про свою самотність — цього літа не знайшов він чорногузихи і мусив жити без пари. Оповідав він розважно, що чорногузиха, зрештою, була, але не зумів він її втримати, бо не поклав доброго гнізда, отож і досі без гнізда перебивається, бурлакуючи. Ворони вже давно проковтнули чорногузову дачку, ставали супроти нього, схиляли набік голови й удавано співчували. В їхніх очах при цьому спалахували голодні вогники, і чорногуз мусив знову шукати для цих трьох дів щось поживне. Кидав їм проколоту жабу і, поки вони дзьобали, говорив, що є от їх три дівки — він, може, пішов би супроти природи та й узяв котрусь із них за жінку, але поки що не навчився розрізняти, котра з них та й хто! Окрім того, розсудливо звідомив чорногуз, не певний він, чи не втратять його нащадки від такого шлюбу білої своєї познаки.

— Тоді стануть чорні, — сказала перша ворона. — Невелика біда!

— Ніякої біди! — притакнула друга. — Ми от чорні — і нічого!

— Чорні — і нічого! — притакнула й третя, смиренно схиляючи голову набік.

Чорногуз викинув подругам ще й рибину, сам не захотівши їсти, — та рибина була з солітером. Ворони ж з’їли і солітера, й рибу, і поки вони це чинили, чорногуз розсудливо сказав, що коли його нащадки втратять білу познаку, то не зможуть самі здобувати їжу, а стануть такими поберушками, як і ці троє, котрих щодня він підгодовує.

— Зате матимеш турботливих жінок, — сказала перша ворона.

— Не одну, а трьох, — сказала друга.

— І пір’я твоє не буде брудне, — бридливо поморщившись і озирнувши жениха з голови до ніг, сказала третя ворона.

Чорногуз викинув воронам жабу і сповістив, що вони не без розуму птахи, однак він побоюється: чи не порушить цим світової гармонії та й завеликий він супроти них.

— Для одної великий, а для трьох ніскільки, — сказала перша ворона, а дві інші згідливо замахали головами.

— Я вельми ревнивий, — відказав на те слово чорногуз. — Мушу вам наперед сказати: невірну жінку вбивав. Коли ж ви будете за мною всі три, значить всі три будете невірні…

— Це софізм, — сказала перша ворона.

— Це неправдивий умовивід, — сказала друга.

— Це викрут, — зазначила категорично третя.

Чорногуз задумався на хвилю, але в цей момент прилетіла до них каменюка, і вони змушені були знятись у повітря, хоч кидав каменюку малий дванадцятирічний увірвитель, який вічно лазив по річці, звали його Васею, а на вулиці дражнили Равликом.

Отож саме тоді, коли бузувір, прозваний Равликом, метнув у розсудливих птахів каменем, Олексій насилив на носика колонки шланга: його мати в глибині двору обома руками трималася за кишку; Олексій натиснув на ручку, і струмінь рвонувсь у шланг, який ледве не вирвався з рук старої. Стоячи спиною до Гальчиного порога, Олексій не бачив приклеєного до шибки обличчя, як не побачив і того, що неподалець розчинилася хвіртка і до колонки майже бігцем побігла куца Наталка з відром ув одній руці та з ланцюгом у другій. Пес загарчав на Олексія, той аж кинувся з несподіванки (обличчя, приклеєне до шибки, раптом покругліло й розплилося — сміялося), зняв шланга з колонки і ввічливо відступив набік, щоб куца Наталка набрала води.

— Що це ви усе з псом ходите? — миролюбно спитав Олексій.

— А щоб ніхто на мене своїх рук не підіймав! — відрізала Наталка і, наливши води, пішла, волочучи за собою відро й собаку.

Він знову натяг на рурку шланга і натис на ручку, і знову посмутніло за шибкою оте приклеєне лице. Однак стукнула хвіртка, і куца Наталка вдруге вийшла на вулицю з відром ув одній руці і з собакою у другій. Пес загарчав, і вдруге схарапудився Олексій — мусив знову відступати вбік і скидати шланга.

— Це й ви города поливаєте? — спитав він.

— А що, тільки вам його треба? — відрізала куца Наталка, а лице, приклеєне до шибки, знову засвітилося й засміялося, ніби це місяць зійшов чи сонце.

— Що там таке? — гукнула з-за паркану мати.

— Воду беруть, — сказав Олексій і чиркнув сірником, щоб прикурити.

— Теж города поливаєш? — висунулася з-за паркана Олексійова мати.

Пес загарчав, позадкував, а тоді й загавкав на обличчя, що так несподівано виросло над парканом, — очевидно, зважив за потрібне відповісти замість господині.

Куца Наталка пішла геть, тягнучи в одній руці відро, а в другій собаку.

— Це вона нам на зло, — цвиркнув крізь зуби Олексій. — Це ж приятелька тої… опришкуватої…

І він відчув, що чотирнадцять струн на серці заграли якоїсь сумної й тихої. Покривався смерканням, яке почало густо плестися навколо: тоді ото й підкрався до нього хлопчачок завбільшки з долоню, на голові якого була густа шапка волосся. Плюнув на долоні, хекнув, підскочив і схопився руками за тканину штанів. Поліз по них угору туди, де світилася маленька плямка цигарки, — а це грали так тихо й сумно всі чотирнадцять Олексійових струн. Хлопченя з кошлатою шапкою волосся уже схопилося за паска штанів, влізло за пазуху, струснуло з очей стріхуваті, нестрижені патли й просунуло ручку крізь ребра туди, де тихо й сумно грали оті струни. Воно наклало на них пальці — музика затихла, натомість знову прийшла куца Наталка з порожнім відром та з собакою і виказисто наставила в його бік кирпулю.

5

Тоді й настав той вечір, шовковий і теплий, коли відчув Олексій ще більший смуток. Виростав у ньому, ніби хмара, котра замість по небі, попливла в його грудях — з’явилася вона ще тоді, коли так нерозважно дав ляпаса отій опришкуватій. Грали його струни сумної й тихої; може, через це взяв він мішка під пахву, кинув на плече косу й рушив накосити кроликам трави, хоч її вже накошено досить. Зирнув на двох дівчат, котрі йшли у парк і через це були вбрані якнайошатніше: в однакових сукнях, гольфах і туфлях: йому здалося, що це двоє близнят ступає супроти нього. І тільки наблизившись, побачив, що в однієї ніс довгий, а в другої кирпатий, що довгоноса чорнява, а кирпата — білява; вони прошелестіли повз нього, і Олексієві здалося, що тільки їхні сукні живі й рухливі. Терлася тканина, ніби пісок осипався, а очі, якими на мент освітили вони чоловіка з косою та мішком під пахвою, холодно запалали, а може, й посміялися з нього. Отоді й посунув на нього навальний смуток, адже досі плив у душу блідим, тихим потічком; він подумав про свої тридцять і п’ять років та й про те, що ці дівчата для нього замолоді. Через це скривив губу, кинув зневажно мішка в траву, а тоді змахнув косою, ніби хотів скосити межу між собою, старим парубком, й отими молодими, в яких тільки й думок, щоб на якийсь гачечок зачепитися. Малий заводіяка із шапкою волосся на голівці сидів при тому в нього на плечі й помахував рученятами, передражнюючи Олексія. Трава з шурхотом клалася під ноги — роса ще не встигла на неї сісти. Роса впаде тоді, коли зупинить він свою нещадиму косу й коли витре з чола піт — отой піт і стане початком росопаду. Відтак земля вмиється вільготою, адже спрагла вона сьогодні, як ніколи. Роса сідатиме й на зігнутого Олексія, коли волочитиме на собі здоровецького мішка скошеного зела; косу він триматиме під пахвою й сіятиме, висіватиме свій піт на дорогу й траву. На нього витрішкуватимуться кільканадцятеро очей, але йому буде байдужки.

Тоді виступить назустріч старий Смерд, блисне перед очі цигаркою і випустить клубінь сивого диму.

— Може б, ти далі від моєї хати косив, — скаже він миролюбно. — Сам знаєш, у мене самого ціла ферма того звіра..

Олексій не відповів. Ніс, зігнувшись, лантушисько і начебто ніч на околицю приносив. На нього дивилися Магаданша й таксистиха, які доброчинно сиділи на лавочці під хатою і саме змовкли, переговоривши про все, що на серці лежало.

— Такий він беручкий до роботи! — сказала про Олексія Магаданша. Дивлюся на нього, але на серці мені тепло.

— Беручкий, бо загребущий! — озвалася спроквола таксистиха. — Ото скажіть мені: чи був хто із сусідів у них у хаті? А там того добра, я вам скажу!..

Олексій волочив на собі ніч, щоб покрила й умиротворила околицю; було йому під ту хвилю зовсім смутно, аж плакало в нього на серці чотирнадцятеро струн. Він уже знав, що сяде на ґанку, наладнає гітару і заграє на ній так, що порозбуджує всіх жаб на річці, а ще він розбудить оркестр у парку, що заграє до танцю тим, котрі шукають у цьому житті гачків і котрі уже настільки молодші за нього, що й підступитися до них побоюється.

Минув хату куцої Наталки, вона стовпчиком стояла під кущем бузку, а біля неї нерушно завмер, витягши морду, її пес. Куца Наталка в такий спосіб надчікувала ночі, і в такий спосіб ночі надчікував пес — дивилися вони на одне місце, де в Олексійовому паркані вирізано було чотирикутну дірку. Куца Наталка тихо всміхалася — щось звеселило її в цьому шовковому вечорі.

Олексій же тягнув на плечах ніч і не бачив нічого, крім дороги, що мигала йому перед очима. Не побачив він і Гальки, яка сиділа сьогодні самотньо на ґанку, хоч щовечора збиралося на тому ґанку їх кільканадцятеро. Але сьогодні Галька таки сама та й не було біля неї компанійської матері, може, і в ній колисався сум, що так щедро засіяв сьогодні й Олексійову душу; вона таки не могла забути ганьби, якої сьогодні так несподівано зазнала.

— Думаєш, тобі це так минеться? — сказала вона, коли протягував повз неї своє лантушисько Олексій. — Землі можу з’їсти, що моя кривда відгикнеться тобі двадцять раз. Я тобі носа приспущу!..

І чи вечір був такий особливий, чи, може, надто багато зібралось у ній смутку, тільки проказала вона ці слова без афектації та злоби, а пролунали вони в густому сутінку майже ніжно. Олексій зирнув з-під мішка на ту, котра говорила так лагідно. Побачив він вже не юне обличчя, але не було воно й старе; побачив він щось кругле і зсередини освітлене і здивувався раптом: та опришкувата таки не викликала в нього відрази.

— А чого ж лізла? — спитав буркітливо.

— Бо пельку собі ніяк не запхнеш. Всього тобі мало, все до себе гребеш!..

— А тобі що до того?

Вона мовчала, тільки похитувалася ритмічно й губу прикушувала.

— Спогадаєш ти ще мене! — сказала нарешті.

Але він уже, здається, того не чув, бо заносив ніч до свого двориська. Коли ж скинув із пліч лантуха, то вона й справді прийшла, темна й неозора, — навіть місяця не було на небі, а тільки блідашні моргухи. Він увімкнув надвірну лампочку й почав засовувати у клітки траву.

— Знаєш, — сказала мати, ставши на ґанку, — якийсь неспокій мене їсть…

— Який там неспокій?

— Та з-за того, що ти ото вичворив. Може б, ти й справді її перепросив?

— Переживе…

— Та я не про неї, хай під нею земля западеться! Про тебе я боюсь… Подасть вона в суд, неприятності будуть…

Олексій стояв, облитий густим електричним світлом і тримав у руці виблідлого од того світла жмута трави.

— Все-таки подумай, синоню! — м’яко сказала мати.

— Та в нас же рябенької курочки нема, — засміявся Олексій.

6

І все-таки той малий патлань завбільшки з долоню сидів у нього в пазусі, просовував між ребра рученя і грав на всіх чотирнадцятьох струнах. Може тому, Олексій погодував своє хазяйство абияк, а на кількох клітках позабував і защібки накласти. Його тягло швидше вийти на ґанка, прихопивши гітару, й потринькати хоч би з годину, щоб заспокоїти тугу, яку й мати відчувала. Отож вимкнув надвірну лампочку й таки сів, зігнувшись у три погибелі вже над сімома струнами. Тринькав, ніби нашуковував мелодію, а може, сьогоднішня мелодія й була така — тринь та тринь; і заспівав він раптом пісню так само без мелодії, щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, наче його горлянка завузька зробилася. Смикався і здригався, трусив чубом і хрипко викидав із себе звуки; таки насправді прокинулись од того співу жаби, затурлюкали й задеренчали, ніби хвалячись, що в цьому вечорі вони можуть-таки переважити того нікудишнього співуна.

Куца Наталка йшла із собакою по вулиці, назустріч їй поїхало легкове авто, обіллявши окоренкувату постать жовтим промінням фар, а коли проїхало, то й почула куца Наталка хрип чи підвивання, супроводжене несамовитим бренькотом струн. Пес зупинився, загарчав, але відразу ж змовк, бо до нього також дійшла Олексійова музика Він звів морду і в такт тієї музики завив ув іскристе, засипане зорями небо.

— Цить, капоснику! — сказала собаці куца Наталка — Це той байстрюк таке витинає.

“Капосник” стих, облизався, адже присолодила йому господиня душу, кинувши в розкриту пащеку цукерку, її він ковтнув не розжовуючи, а куца Наталка потягла його до Гальчиного ґанку, де бовваніла непорушна постать і сумувала, як і той “байстрюк” із гітарою, — патлань із густою копицею волосся уже і в нєї на плечі сидів і пристукував, приплескував долоньками в такт тому хрипкому підвиванню-співу, що так химерно розлунювався по вулиці.

— Бач, — сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. — Так же вони красіво співають!..

— Як пес на утопленика, — сказала Галька і знову зіщулилась і засумувала.

— Чого це ти наче у воду опущена, Галь? — спитала куца Наталка, присідаючи на долішню приступку сходів.

— Ат! — сказала Галька, а пес звів морду догори й завив.

— Цить! — тупнула ногою куца Наталка. — Щось дуже його сьогодні розібрало!

— Душно! — озвалася Галька й зітхнула.

Вони прислухалися: з обійсть навколо валували й підвивали собаки. В унісон із ними лементували жаби, а соло вів усе той-таки невгавущий хрипкий співака, котрий часом заводив аж зовсім високо і рвав та й рвав простужені й зовсім натомлені струни.

— Зараз і оркестр почне грать, — сказала задумливо куца Наталка.

— Мусить, — озвалася Галька. — Я от сиджу, і таке мені в душі, наче відірвусь од ґанку й полечу…

— Це смутишся ти, — відповіла співчутливо куца Наталка…

А оддалік, у затишку, спав на дереві чорногуз, біля якого подрімувало троє ворон, і снилося йому два сни відразу: один добрий, а другий поганий. Добрий був про те, що він таки знайшов чорногузиху і поклали вони гніздо на всохлім стовбурі з обрізаною верхівкою, на яку господар витарабанив колесо. Йому снилися діти, яких не мав уже кілька років, і те, як учив він дітей літати та й харч собі здобувати. Поганий сон з’являв власне його весілля, але молодою виявились оті три ворони, з якими так несподівано сприятелювався, і діти від того шлюбу пішли чорні та короткодзьобі, тільки крила мали батькові й ноги. Тихо плакав крізь сон чорногуз на таку зміну в його роді, але ворони втішали його повсякчас.

— Зате ми не у ворожнечі живемо, — мовила перша, а друга їй підтакнула:

— Хто скаже, чого в наших дітей більше: воронячого, а чи чорногузячого?

— Діти наші вже не потребуватимуть для гнізда солом’яних стріх, — сказала третя ворона, — досить їм звичайної гілки!

І все-таки, незважаючи на ці мудрі резони, він плакав уві сні, той чудний чорногуз, бо хоч його сіре пір’я посіріло від бруду, все-таки тішився з нього.

“Хай би було навпаки, — думав він, а може, й говорив. — Хай би мої діти були зовсім без чорного”.

— Багато ти хочеш, — сказала на те перша ворона.

— Хочеш білих дітей, то чому не поєднався з чайкою? — мовила ворона друга. — 3 чайкою, яка ловить рибу ліпше за тебе!

— Але вона ненаситна, чайка, — повідомила третя ворона, — і не зміг би ти її прогодувати…

— Коли б я не зміг прогодувати жінки, — сказав чорногуз, — то не зміг би її біля себе втримати…

Звів довгого носа і дзьобнув велику синю зірку, що приспустилася до його дерева надто низько. Ковтнув її, як звик ковтати жаб, і хміль розлився йому по тілі.

— Гей, танцюйте, мої жони! — вигукнув він, притупнувши довгою червоною ногою. — Гей танцюйте й витанцюйте нам добру долю!

Ворони закивали головами і, розчепіривши крила, почали помалу прокручуватися, підіймаючи короткі лапки й притупуючи ними — з горлянок їхніх виривалося щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, ніби мали вони завузькі горлянки. Чорногуз же зігнувся в три погибелі до струн гітари, яку затискав крильми, і смикав та й смикав ті струни дзьобом. Здригався, трусив головою і вряди-годи хрипко підспівував — дивилася на ту химерну гулянку темна, шовкова ніч, яка до всього ставиться милостиво, бо все може зрозуміти.

7

— Пора, капоснику, — сказала куца Наталка і відстебнула ланцюга від ошийника.

Пес, здавалося, не помічав, що звільнений, стояв виструнчений і насторожений — вдивлявсь у темінь. Ніздрі його затремтіли, а вуха нагострились.

— Я тебе не тримаю, — шепнула куца Наталка; пес зірвався з місця і безшумно полетів у темряву.

Куца Наталка засміялася. Здавалося, її сміх одірвався від неї і помчав у темряву так само, як мчиться нерозлучка її — пес; вона підступила до паркану й присіла там, де була чимала шпарина, замочивши при цьому поділ джинсової спідниці й коліна у щедру росу. Розклала руки по дошках паркану й притислася до шпари обличчям.

На вулиці горів тільки один ліхтар. Горів поодаль, біля хати Миколи, сюди довіювалося тільки найдовше проміння. Але й цього світла було досить, щоб уздріти колонку, повернуту в бік Олексійового городу, й прорізану дірку біля неї, в яку саме влазив великий світлий пес. Куца Наталка побачила знайому тінь, що метнулася через Олексіїв город, і в неї схвильовано тенькнуло серце…

Тут, у чужому обійсті, пес став обережний. Ступав повільно й безшумно, зрештою, спинився й прислухався. Зирнув на кватирку, з якої вилітав густий хропіт, — спав там Олексій. Поруч вовтузилися, стукаючи лапками по підлозі кліток, кролики. Пес торкнув крайню клітку лапою — дверці тільки прихилено. Скочив лапами на клітку — кролики притьма кинулися в глибину. Пес спокійно витягав їх одне по одному, перекушував горла й викидав із клітки. Тоді сів тут-таки, біля кліток, і вклав майже цілого кроля, залишивши саму тільки голову, хвіст та лапи. Потому рушив за тим єдиним, якого залишив живим. Кріль писнув, коли собака взяв його за загрив’я, й почав пручатися. Поволочив через города, виштовхав у дірку і виліз сам. Кролик уже стрибав по дорозі, намагаючись втекти, але пес знову схопив його за загрив’я. Куца Наталка вийшла з двору, хвіртка за нею легенько заспівала.

— Що це ти приволочив, капоснику? — спитала лагідно й присіла навпочіпки. — Отакої: кролик!

Собака подав їй кролика, який все ще смикав задніми лапами, даремно намагаючись звільнитися, й віддано зирнув на господиню.

— Ти моя лапонька! — погладила пса по голові куца Наталка.

Пес випустив кролика, сів і почав стежити за ним. Тваринка не тікала. Сиділа в блідому світлі, що його посилав сюди ліхтар, і трусилася.

— Де я тебе діну? — простягла руку до кролика куца Наталка. — Знаю, ти його, капоснику, для мене вкрав, але мені не треба краденого. Ми його, капоснику, на волю випустимо!

Вона взяла кроля за вуха, він тріпнувся, але швидко заспокоївся в теплих руках.

— Ми нічого, капоснику, не будемо красти, — сказала вона так само лагідно. — Чуєш, любесенький, нічого!..

Пес чмихнув, підбіг до стовпа й підняв лапу.

— Ми тільки трошки помстилися, капоснику, — сказала куца Наталка, — бо ніхто йому не давав права розпускати рук.

Пес ішов побіч, тручись об ногу господині.

— Ворогам не можна спуску давати, — сказала куца Наталка.

Вони спинилися перед густо зарослим пустищем, цього разу світло ліхтаря било їм у спини, і дві велетенські тіні лягли на бур’яни.

— А кролика випустимо, капоснику, — сказала куца Наталка. — Хай живе, чи не так? Вириє яму, а їжі йому хоч відбавляй.

Пес порвався за кроликом, який швидко зник у бур’яні, але куца Наталка прикрикнула на нього. Відтак узяла за кільце на ошийнику й повела додому. Була втомлена і зовсім сонна, через це й очі її падали раз у раз — не так вела свого пса, як спиралася на нього. Обоє відчували в цю хвилю найбільшу єдність, адже обоє знали, що зійшлись у цьому світі недаремне: потрібні вони одне одному, бо однакові по духу.

Біля Олексієвої хвіртки куца Наталка спинилася, зирнула у порожній двір і побачила те, що можна в такому дворі уздріти: емальоване відро, умивальник і повішений на шворці жіночий хвартух.

Поруч із хвартухом висіли рябі чоловічі труси, на ґанку стояло старе відро, повне лушпайок і друге відро — помийне.

Відтак здалося їй, що з двору почав лізти на хвіртку малий гномик із пелехатою головою. Подивилася на задерте личко і вразилася — був той хлопчисько зовсім схожий на єдину ляльку, яку колись бавила вона дитиною. Лялька стояла вже на хвіртці і, хапнувшись за її волосся, перескочила до неї на плече.

Куца Наталка відпустила пса і пішла через дорогу додому, а той малий сів на її плече й весело замотав ноженятами, взутими у крихітні луб’яні постолики.

— Чогось сумно мені стало, капоснику, — сказала куца Наталка псові. — Знаю, вчинили ми з тобою правильно, але чомусь мені по серці дере…

8

Ранок прийшов після того сонячний. Олексій прокинувся, бо вся кімната була повна теплого проміння, яке гуляло на стінах, скатірці й навіть на постільній білизні. Скочив на рівні й побачив, що й тіло його облите сонцем. Почав робити зарядку, недоладно махаючи руками: вікно, яке стояло перед ним, вирізало з неба золотий клапоть.

— Що будеш снідати! — спитала з сусідньої кімнати мати.

— Яєчню! — гукнув він, присідаючи й видихуючи із себе повітря. Його короткі, потемнілі од роботи, руки стали при тому паралельно до підлоги — сонячні промені заблищали на нігтях.

Він вийшов до другої кімнати, тут уже сонця не було.

— Чого тебе так рано підняло? — спитала мати. — У відпустці міг би й поспати… Смажити?

— Ні! — бадьоро сказав. — Умиюся!

Двері виходили з кухні просто надвір, і він, вийшовши, завмер на хвилину: половина неба палала. Скочив до умивальника й кинув на обличчя кілька пригорщ зовсім неохололої за ніч води, потому пішов до кліток.

Двоє дверцят було розчинено навстіж. На порожевілій од світанку землі валялися шматки м’яса і шкурок.

Він стояв оторопіло й безглуздо покліпував повіками. Тоді скинувся й помчав до матері…

На ґанку навпроти засвітилося заспане Гальчине обличчя. Галька була ще зизоока зі сну, а щоб прийти до тями, хотіла трохи на ґанку посидіти.

Прийшов по воду Степан Карташевський — був він у синій майці. Біля річки, обв’язавшись ланцюгом, ходив по зарошеній траві швець, і його тягнув, наче в упряжі, здоровенний сірий собацюра. На ґанок вийшов Ціпун, почухав немалого живота і широко позіхнув. Ішла з міцно засунутою під пахвою пляшкою Капіля й озиралася, ніби боялася, що хтось у неї ту пляшку відбере.

— Доброго ранку, — гукнула до неї Галька. — Даремно туди йдеш. Балабаниха вчора до сина в гості поїхала…

— А ти звідки знаєш, що я йду до неї? — хитро заскалила око Капіля.

— Та ж пляшку під пахвою несеш!

Капіля сильніше притисла пляшку.

— А може, я йду по олію! — так само хитро сказала вона.

— Ще ж магазин зачинений! — усміхнулася добродушно Галька.

— А може, я хочу бути перша в черзі? — схилила голову на плече Капіля.

— То йди, а то не поспієш! — засміялася Галька.

— Коли ще рано, то поспію, — сказала, підступаючи до хвіртки Капіля. — Може, ти мені, коли така добра, троячку позичиш?

— Немає в мене троячки.

— Ну, то два!

— І двох нема!

— То рубля…

— І рубля, — захитала головою Галька. Її обличчя так само промінилось од усмішки.

— Ну, то п’ятдесят копійок є? — вже сердито спитала Капіля.

— П’ятдесят копійок є! — хитнула Галька і встала.

— Не думай, що не віддам! — крикнула їй у спину Капіля. — Щоб я з цього місця не зійшла!..

Над головою зашамотіли крила: летів у супроводі трьох ворон чорногуз.

— Ці ворони літають з ним весь час, — сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. — Я за ними щодня стежу. Чого в тебе та п’яниця хотіла?

— Гроші позичала, — засміялася Галька. — Знаєш, що сталося цієї ночі в того куркуля? Щось йому десять кроликів порвало.

— То вівчур, — сказала куца Наталка, — таке і в Смерда случилось.

— Який це вівчур?

— Напіввовк, напівсобака. Мабуть, з-за річки приходить.

— Стара так кричала, так приказувала — як над покійником!

У цей мент ударив молоток, і вони побачили, що отвір біля колонки вже закладено. Галька всміхнулася, зовсім так само всміхнулася й куца Наталка, а може, й пес біля хвіртки. Паркан навпроти здригавсь од ударів — до колонки в цей час повільно підходила Магаданша. Вона розтулила рота й простояла так, аж доки не забив зовсім дірки Олексій і не з’явив над парканом почервонілого лиця.

— Тут він і пролазив, — сказав понуро. — Я навіть три волосини знайшов.

— Це від води вам і паркан гнистиме, — співчутливо сказала Магаданша. — В нас у Магадані…

— І чорт його бери, — сказав Олексій, його червоне обличчя аж малинове зробилось.

— Лучче б пастку біля дірки поставили, — сказала Магаданша, й Олексієву відповідь заглушила вода, що полилась у відро…

— От і забили дірочку, — сказала куца Наталка, сідаючи на приступку. — Коли ти підеш на нього в суд подавать?

— Вже ж забив він ту дірку, — мирно озвалася Галька. — Таке в нього сталося…

— Ну, що таке в нього сталося? — розсердилася куца Наталка. — Ну, загриз йому той вівчур пару кроликів, а знаєш, скільки їх у нього є?

— Скільки не є, а жалко…

— Мені сьогодні такий чудний сон приснився, — сказала куца Наталка. — Іду я так, значить, повз його хвіртку, дай, думаю, загляну. А звідти щось таке мале як скочить на мене! Повіриш, сів мені на плече, а потім ще й дряпнув, коли скидала. Глянь!

Вона підібрала волосся й показала запечену подряпину. Галька зареготала.

— Це, мабуть, тебе пес поцілував!

Куца Наталка посутеніла й зирнула на Гальку зизом.

— Треба на роботу збиратися, — сказала Галька. — Ввечері посидимо!

— Да, погода сьогодні хороша, — мовила куца Наталка й подивилася туди, де розгулював чорногуз із трьома воронами. Певне, він щось таки балакав із ними, бо весь час помахував головою.

— Ач, який мудрагель, — сказала куца Наталка, примружуючись. Кажуть, він і за людину не дурніший…

9

І ходив по березі чорногуз, саме там, де не було людей, зате водилося досить жаб та риби, яка запливала на мілке. Три ворони — гарні жони покірно сиділи на березі, посхилявши голови набік і чекали, доки їхній дивний чоловік не кине їм потрави. Чорногуз ловив жаб та й кидав їх жонам, а ті навіть кісточки ковтали. Зате мусили вислуховувати чорногузове буркотання, адже не був він зі своєї долі задоволений.

— І все-таки, — казав чорногуз, — не все у нас із вами добре. Не знесете ви яєць і не висидите пташенят, бо й пізно для того. Не побачу я, відтак, і тих, що мали б народитися од нашого з вами шлюбу.

— Зате ми не покинемо тебе, — сказала перша ворона.

— Авжеж, — притакнула друга. — Окрім того, мусиш радіти, що їмо твою їжу.

— Так, так, — каркнула третя. — З нами ти зовсім забув, що таке самотність. А чи ж цього мало?

Тоді закинув чорногуз дзьоба вгору й зирнув на небо, на якому сьогодні ані хмарини не було, й подумав він, що саме тому таке сіре на ньому пір’я — довго не було дощу. Відтак попросив він у неба дощу, бо коли не станеться того, не обмиє із себе бруду і його біле поступово зрівняється з чорним, отже, сам стане як ті його уявні діти, котрі мали б народитися од шлюбу з воронами…

Про це думала куца Наталка, сидячи на долішній приступці Гальчиних сходів; Галька в цей мент мовчала, бо задивилася раптом на двір, що лежав через дорогу. Там стояв, роздягшись до пояса, Олексій, зігнувся біля умивальника і обмивався. На порозі зупинилася його мати й щось говорила — Олексій вряди-годи повертав до неї мокре обличчя і щось одповідав. І здалося Гальці, що вони балакають там, у тому дворі, про неї, і всміхнулася вона поблажливо, адже не була злостива. Подумала і про сьогоднішній сон, був він чудний-пречудний: приснилося їй, що саме цей Олексій переступив її порога з рябенькою курочкою під пахвою, і рябенька курочка привітно поквоктувала. Галька навіть розуміти почала той квокіт, що линув із-під пахви мовчуна, — оповідала їй курка щось про ніжні почуття, приязнь та дружбу. Галька розсміялася, згадуючи той натхненний квокіт, аж повернулася до неї куца Наталка й зирнула круглими, холодними очима.

— Чого це тобі так весело стало? — спитала вона.

— Та от дивлюсь, як той бастрюк умивається. Мов кіт…

Але куца Наталка сиділа внизу й не бачила, як умивається Олексій. Вона насупила брови і глянула туди, де годував чорногуз ворон — гарних жон.

— Дуже милостива ти, як подивлюсь, — сказала куца Наталка, і собака глянув на неї крізь штахетини хвіртки, писнув тоненько й заматиляв хвостом. — Я йому ні за що такої ганьби не вибачила б…

— А хто тобі сказав, що я вибачила? — спалахнула Галька.

— Бо передумала в суд подавать, — різко сказала, ніби каркнула куца Наталка і розсерджено звелася, та й собака в неї того просив.

— Хто тобі сказав, що я передумала? — вже не так гостро вигукнула Галька. — Я тільки сьогодні туди не піду, бо в них сьогодні нещастя…

— Завтра ти теж нікуди не підеш, — сказала куца Наталка й відчинила хвіртку, де вже застоявся пес, який, побачивши, що господиня таки зважила на його прохання, аж під ноги їй постелився. “От хто в мене справжній друг”, — подумала куца Наталка й пішла стежкою вниз, щоб поблукати по березі й назбирати собі на спідницю, а собаці на хвоста чергову партію колючого насіння…

Галька знову подивилась у двір навпроти, Олексій утирався білим, аж лискучим рушником.

— Я оце думаю, — сказала від порогу мати, — що це нещастя послано нам не спроста. Чує моє серце: винуватий ти, от тобі й віддалося…

— Таке скажеш! — без запалу озвався Олексій. — Може, піти їй у ноги поклонитися?

— Кланяться не тра, — мовила мати, — а вибачитися піди. Он ціла вулиця зараз проти тебе.

Але це було перебільшення: ціла вулиця, за винятком куцої Наталки, Гальки і їх самих, стояла в цей мент у черзі по сметану, молоко і копчену рибу біля обшитої зусібіч дошками будки. Ціла вулиця таки обговорювала вчорашню подію, але єдності у своїх судженнях не мала. Ті, котрі жили на чітному боці, казали, що має рацію Олексій, а ті, котрі жили навпроти, що права таки Галька. Тільки один маленький, який стояв у тій черзі останній, не казав нічого. Був він із долоню завбільшки і мав на голові таку густу й пелехату чуприну, що й личка не було з-за того видно. Він тримав в одній руці крихітного бідончика на молоко, а в другій ще крихітнішу баночку, прикриту білою, поліетиленовою накривкою.

10

Олексій узяв під пахву рябеньку курочку, тобто смирення своє, озирнувся на матір, яка стояла на порозі й відчув раптом, що в глибині його нутра знову заграли всі чотирнадцять струн — була то музика нелагоджена й смутна. І в такт тієї музики рушив він із двору, хоч як йому не хотілося йти. Ішов надто повільно, ледве плентаючи ногами, а біля хвіртки ще раз озирнувся. Але матері на порозі вже не було, і він опинився зовсім самотній на порожній вулиці. Далеко попереду, під горою, де продтоварна будка, стояла в черзі “вся вулиця”; гуляла по березі, ведучи за ланцюга пса, куца Наталка. Ходив по мілкому чорногуз, ловлячи для трьох ворон, що ніяк не могли насититися, жаб, а на високому ґанку сиділа смутно зігнувшись, круглолиця, як те сонце в небі, Галька. Вона дивилася на чоловіка, який виходив із хвіртки з рябенькою курочкою під пахвою. Була не першої молодості та Галька, але все-таки молодша за Олексія; вона подумала, що отак жили вони досі біч-о-біч й не помічали одне одного, а ще вона подумала, що давно вибачила цьому чоловікові — трапилося це ще вночі, коли їй приснилося те, що бачить увіч.

Олексій плентав дорогою, ніби була під ним стрічка, що рухалась у зворотньому напрямі. Йшов, але його відносило назад, і треба було йому хтозна-скільки часу, щоб подолати безконечну відстань між своєю хвірткою і високим ґанком, на якому ще зрання чекала на нього ця дівчина-жінка.

Він не дивився на неї, бо й чого було, раз не дійшов; зорив собі під ноги — на ту стрічку, що відносила його назад; рябенька курочка під його пахвою аж очі приплющила від такого заколисного руху, та й тепло їй було. Йому теж захотілося приплющитися й виповісти, не дивлячись, свої незграбні слова тій, кого він досі називав опришкувата, — завдяки цьому не подаватиме його в суд. Навіть пришвидшив ходу, щоб це сталося, а може, так йому тільки здалось?

Помалу зводив погляд, щоб подивитися на ту, яку мав перепрошувати; спершу побачив заросле шпоришем узбіччя й протоптану стежку в траві — вела та стежка до хвіртки. Потім побачив скобля, до якого прив’язувала пса куца Наталка, а тоді сходинку, на якій та куца любить сидіти. Озирнувся до річки, звідки вже підіймалася із псом та ж таки Наталка, мабуть вгледіла його і рябеньку курочку під пахвою — от і поспішала, щоб перешкодити тому, чого найменше хотіла. Він знав, що гаятися годі, ще хвилина-друга, і та куца жінка сюди прибіжить. Ще хвилина-третя, і черга біля продтоварної будки розсиплеться, потрапить тоді зі своєю курочкою під усі погляди, які тут, на околиці, живуть. Отож він поспішив звести очі й зустрівся з іншими, великими и гарними, які дивилися на нього докірливо, але й лагідно, і всередині яких уже народилося по сльозині, адже готувалися дати відпущення цьому вайлуватому курконосцю.

Він же стояв перед нею й мовчав. Його рябенька тихо дрімала під пахвою, а погляд ніяк не міг вийти з тих великих і таких незнайомих, хоч майже рідних очей. Вуста його здригнулися й ледь-ледь розсунулися, так само здригнулися й ледь-ледь розсунулися Гальчині вуста, і їх обох раптом захлиснув гарячий струмінь, якому ані він, ані вона вже не могли дати ради.

1978 р.

Оповідка шоста

Розлучення по-українському

1

Льонька з Бронею прожив тільки чотири роки, і прожив би, може, й більше, але дітей у них так і не знайшлось — очевидно, й Тоську даремно звинувачував, відтак у Броні почав на очах псуватися характер, тобто стала примхлива, сварлива й уїдлива, і це тяглося до того пропам’ятного випадку, коли Льонька мусив зовсім забути, що його лучило з Бронею: щось погасло в ньому, як гасне електрична лампочка, вимкнулось — і його пойняла тьма, а отже, й байдужість до всього, що недавно було миле, ба й дороге. Дивився на знайоме обличчя й сам собі дивувався: не вабило його зовсім. Став усередині завмерлий та закостенілий, хоча позверх залишався, як був: спокійний, трохи зігнутий у карку, із мирним хлоп’ячим обличчям. Коли ж часами виходив із заціпеніння, йому в серце западав жаль. Малопотужний, навіть кволий, тож не просякав глибоко, а може, глибоко його в себе не пускав. А коли з жалем бувало важко впоратися, знову воскрешував у пам’яті того пропам’ятного випадка, і все, що відбулося, проходило перед очима, як уривок кіно.

Стояв біля вікна й бачив клаптя дороги, що проглядала крізь листя американського клена, і саме на тому клапті дороги нібито все відбувалось. Очі при цьому ставали вузькі й замерзали, і холод, який у них з’являвся, спускався долі до серця, поступово разом із крів’ю розтікаючись по цілому єстві. Відтак жаль, котрий долав його, в’янув і чах, як квітка в морозі, пропадав, чорніючи й скручуючись, як опале листя, бо те, що бачив на клапті дороги, відновлене силою уяви, знову гостро вражало і не лишало місця для виваг. Під таку хвилю світ пропадав для нього: зникало небо, трава, дерева, кущі, бур’яни, річка, городи — все перетворювалося на кисіль, сірий і кислий, а кіно, що його сам створив і сам переглядав, було також сіре, виблідле, без барв — самі тіні. З глибини того сірого киселю напливало на нього жінчине обличчя, насурмлене, лихооке, зі скривленими вустами, метало в його бік лискавки погляду — так завжди бувало, коли невдоволилася, а особливо по неділях, коли мала прати: одним із неперетравних ґанджів її вдачі було те, що ненавиділа прання; від самої думки про те щось у ній ламалось і кришилося. Ще в ліжку починала невдоволено сопти й не відповідала на його запитання. Він впокорювався й намагався неголосно й дихати, щоб не дратувати її більше, адже добре знав, що буде: тиша їхнього диму трісне, як скло (бачив у глибині уяви скло, яке тріскає і розпадається на дзвінкі скалки). До того всього звик — була одна із ситуацій, які треба перебути. Надто добре вивчив, як усе відбувається і що потрібно, аби Броня знову стала люба й лагідна, — розігрували сцену з цього спектаклю за твердо визначеними правилами; може, це й утримувало їхню спілку чотири роки.

Тієї пропам’ятної неділі усе почалось, як завжди: спершу сопіння й невдоволене мовчання, потім гримотіння посудом, що залишився немитий звідучора, — при цьому незмінно щось розбивалось. Як правило, радісно гукав із сусідньої кімнати: “Що розбила?” — і вона невдоволено-невиразно щось бурмотіла.

— Коли б’єш посуду, — втішав її пізніше, помигуючи рідкими віями, — мені всіда кажеться: на щастя це!

— На болячку — не щастя! — буркала вона. — Багато заробляєш?

— Але ж, Бронь, — невинно казав, дивлячись розширеними наївними очима. — При чому тут мої заробітки: посуду лупиш ти?

В неділі, коли було прання, такого говорити не можна було, ну от, хоч і в хаті були, розірвалося над головами небо, спалахнула блискавка, але грім не вдарив, вуста Броні лишилися міцно запечатані, одначе вся вона, як він визначив подумки, напрочуд бридачіла, все гарне з обличчя зникало й розтавало, а все бридке навпаки проступало, і саме в таку хвилю Льонька починав розуміти, чому Броня так довго засиділась у дівках і чому на неї не звертали уваги хлопці й чоловіки; від неї часом просто хлюпало чорною відворотною хвилею. Отож знаючи такий пробіг спектаклю, Льонька вже навчився його певною мірою режисерувати, тобто, коли вона лущила посуд по неділях, мовчав чи (коли сидів у комірчині, де стояв у нього столярний верстат і де у вільні хвилини майстрував) затаєно, а може, й трохи єхидно всміхався. Та усмішка, здається, проїдала стіну, котра ділила його на той момент із жінкою, і, можливо, у трансцедентальний спосіб з’являлася десь там, на кухні, може, відбиваючись на склі вікна чи лампочки; принаймні Броня непомильно його насмішку відчувала, бо раптово переходила коридорця, притьма розчиняла двері, щоб застукати його з тим утаєним і насмішливим усміхом, але не був такий дурний: тільки рипіли двері, усміх щезав з його лиця — Броня заставала тільки пильно зайнятого працею чоловіка, який аж так задоволено стругав, так легко літав у його руках рубанок, що й це здавалося їй підозрілим. Навіть не повертав голови на розчинені різко двері, де стриміла, важко посопуючи і гостро дивлячись на нього жінка, саме та, збридачіла, саме та, із чорними відтручувальними від себе хвилями, а не мила й привабна, саме та, що примушувала колись чоловіків сахатися від себе; здавалося, шукала зачіпки, щоб вибухнути й вилити все чорне, накопичене в ній, звільнившись отак і очистившись, — тоді Броня знову почне гарнішати, і може, чоловіків чужих до себе не привабить, але Льоньку напевне приверне. Але причепитися не було до чого, супроти старанно трудився сумирний і тихий чоловічок, і робота, яку робив, не була дурницею, а мала принести в дім додаткового заробітка. Відтак чорного в ній накопичувалося більше, аж обличчя, і руки, й очі, і вуста їй потроху чорніли, а повітря вихекувала з рота з хрипким присвистом.

— Слиш! — сказала з тим хрипким присвистом. — Може б, ти не валяв оце тут дурня, а води мені наносив?

У п’єсі чи в кіно, яке розігрували, це означало завершення однієї сцени чи яви, і початок другої: як не крутись, а прати їй доведеться, і вона з цим поступово примирювалась. Льонька в ту злощасну неділю не виявив анінайменшого опору, відклав рубанка, ніби й справді валяв тут дурня, і пішов у сіни, де на нього чекали відра, а проходячи повз неї, фізично відчув, як від жінки несе чорнотою, як у ній щось, ніби смола, клекоче, отакий густющий кипень із димовими виверженнями. Але обличчя в нього залишалося, ніби в янгола, і ніби в янгола трохи неживе й безпристрастне, і тільки коли виходив за хвіртку, міг полегшено зітхнути, бо чорні Бронині хвилі сягали хіба меж її обійстя. Отоді утаєна й уїдна всмішка знову клалася йому на вуста, і Льонька зовсім не стерігся: що лихого в тому, коли в людини добрий настрій навіть тоді, коли його половина булькоче розтопленою смолою з димовими виверженнями, — та ж над головою світить яскраве сонце і небо кидає на землю яскраві потоки синяви, тож він усміхається і любо милується, як соковито пашить зеленню трава. І від того мимовільно мружаться очі, а з вуст починає зринати добродушне й мирне: “Ми-ми-ми!” — щось таке чуле, чудне, без мелодії й слів, але також погідне й доброналаднане.

— Шо, жінка ганя? — спитав у нього його сусід Олексій, примружуючи зверхньо очі, ніби не ганяє жінка у свої періоди кипіння смоли і його.

— Да, завал! — мовив Льонька найдобродушніше.

— Брось, Льонь, ці гразні занятія! — сказав Олексій. — Заходь, в шахи стукнемось!

Тоді Льонька німо розвів руками разом із відрами.

— Я зара подсобник у Броньки, — сказав він, і Олексій згадав, що йому жінка заповідала подібне, але хай іде к чортовій матері, бо на яку халеру йому це тра.

— Я лучче, Льонь, газетку почитаю, да-м! — мовив Олексій, уже чуючи за спиною понуро-попереджувальний рип дверей. — Нє, Льонь, що не кажи, а ти у Броньки під каблуком!

Так воно й було. Льонька наливав воду і тільки всміхнувся загадково, а Олексій поволеньки обернувся на погрозливо-застережного рипа дверей за спиною: на порозі стояло чудо не чудо, почвара чи красуня, як на чиє око, гнівна чи добра, теж як на чиє око, але далеко не мирна Галька, Олексієва жінка, із тонкою гадючкою на вустах. І та гадючка ось-ось зіслизне із вуст, стрибнувши в бік Олексія, але Льонька за шумом води не вчує, що сказала чоловіку Галька. Та це легко вгадати: треба зробити третє і десяте, четверте і шосте, перше і п’яте, третє і сьоме, — і поки вона все те оповіла, Льонька наповнив відра і пішов донизу, власне побіг трюхцем, дрібненькими, швидкими крочками, й від напруги в нього аж жилка набрякла й надулася, і так триватиме, доки тягатиме воду.

Бачить себе на клапті дороги (крутиться й крутиться плівка на апараті дня): натруджений і захеканий, завзятий водонос, який не відає спочину, бо вже ввійшов у ритм, адже йому важливо не так робота, як ритм, як і за рубанком: туди й сюди, з однаковим звуком, з однаковими рухами; головне вловити ритм і щоб він повів його. Ось і зараз: вловив ритма, і той повів його, через це й бігає залюбки туди й сюди із порожніми й повними відрами, мотається туди й сюди, як маятник, і це погідне мотання, бо в ритмі. Він розпотілий, розігрітий, але задоволений, адже ритм — це ніби гра.

Броня в хаті так само нагрівається, як вода, що її гріє у виварці. Все, що потрапляє до рук, бряжчить, і стогне, і гупає; коли ж ставить, аж лунає по хаті, але Льоньці до того нема діла. Має застромленого в бік заводного ключика і того накручено до краю, тож має бігати, як іграшка, з відрами, аж доки вистачить заводу; для нього такий рух визначатиме мир та злагоду, а коли в домі мир та злагода, що треба чоловікові, адже хоче спокійно відпочити після робочого тижня і далі цього його бажання не поширюються.

Відтворював усе те з напруженою прискіпливістю, наче діставав задоволення, а може, вивіряв, чи й справді відбулося те, що так різко поставило все догори сторч. Ну так, наносив води якраз стільки, скільки треба, тобто доки жінка не сказала досить; здається смола в її нутрі вже не так яро побулькувала. Грілася вода, брудна білизна вивалена в миску. Пральну машину витягнуто на подвір’я, в бочці чекає вода на полоскання. Здавалося б, чоловік був без зазубринки, ніби гумова лялька, бо тільки сварка з ним могла б зруйнувати намислене. Тоді Броня могла б покинути все на так (кілька разів це траплялося): розгардіяш у хаті, воду, що майже нагрілася, крикнувши в його остогидло-мирну пику і в ті незворушно погідні, дурнуваті, на її визначення, очі, що вона не служниця й не рабиня. Тоді двері грюкнуть так, що зі стелі посиплеться тонкими пластівцями глина; вона б наступила на такого пластівця, а ще й розтерла б, відтак подалася до когось із приятельок — може, Людки, а може, Гальки, звільнена й задоволена, хоча смола в її нутрі не переставала б кипіти — вона, та смола, тобто обурення, була б виллята перед приятелькою. Звісно, приятелька подбала б учинити те саме, принаймні Галька, бо її чоловік, тобто Олексій, колись, як іще не вийшла за нього, вдавав із себе такого роботящого, ну, прямо-таки бджілку, а коли за нього вийшла, то виявилося, що це не бджілка, а трутень, ледацюга з ледацюг, те і се, так і так — був би то чудовий дует, аж просвітліли б обидві од такого погідного співу й відчули, що світ навколо ще можна терпіти, що смола в нутрі чи википіла, чи вилилась, а чортяка, народжений із тієї смоли, перейшов у дим, не залишивши і чорної калюжки, як це буває, коли чортяки переходять у дим, і в серце одній і другій вліз би малий, жартівливий, з кудлатого гривкою патлань і бринькнув би пальцем по їхній сердечній струні раз і другий, і це отямило б їх, примусивши згадати, що в хаті кожної залишився неймовірний нелад. Відтак розтерпли і до власних чоловіків, котрі в цей час опечалено зійшлися б коло дощатого столу, поставленого біля кількох дерев, і зосереджено сопли над шаховою дошкою, вряди-годи покрикуючи або чухаючи карки, коли робили непростимі помилки, і це тривало б доти, поки не покликали б їх умирені жінки. А що часу для власного умирення мали зажити немало, то чоловікам не жаль було б покидати гру; окрім того, у нібито сердитих ще окликах почули б щось таке, що дало б їм солодку сподіванку на прийдешній вечір, а вечори і приходять до людей, аби нести їм мир; тоді й приходить у доми, принаймні декотрі, на околицю злагода, і Льонька, а може, й Олексій, зосереджено спогадає, що світ цей крутиться так, як належить, а зовсім не навпаки…

У цьому місці, дивлячись кіно, що його крутив апарат дня, Льонька відчував стуму. Саме ту стуму, чи жаль, що мусив її гасити, заливаючи серце, ніби желе, холодом. Але хоч яка мала та стума, нелегко її з душі прогнати: краєвид перед очима лежав знайомий, рідний, кожна дрібничка дому — знайома й рідна, адже саме тут укладалися в певну систему первні його буття, відтак і повітря пахне, як може пахнути лише домівка, адже все тут знає, адже це його забіч, тобто місце, куди може повернутися втомлений після роботи. Це й розтоплювало його й м’якшило, в таку мить навіть очі воложіли, але кіно, витворене уявою, не було докручене, добре знав (адже сам його пережив та й не вперше прокручував), що далі все має розпастися й поламатись, як картковий дімець, що ззаду, за спиною, тільки скалки, уламки колишнього світу, і що склеїти скло чи знову збудувати карткового будиночка можна, але скло цілим уже не назвеш, а дімець уже буде не той. Від того тужне зітхання виходило, ніби дух поривний, з грудей, а це вже був не жаль, а печаль. Холодна й безнадійна, ніби туго скручений волосяний м’яч темряви.

Авжеж, було воно так: Броня ніби ввійшла в трудову гарячку, якою тільки-но перекипів Льонька, тягаючи воду; вже не пашіла роздратуванням та люттю, адже чоловік був без зазубринки, покірний і тихий, хоч і противний з отією ідіотською усмішечкою, все виконував безвідмовно, отже, не мала жодної надії спекатися нелюбого обов’язку. Вода нагріта, хвартух оперезував стана, вони разом вилили окріп із виварки в пральну машину, біля неї стояли наготовлені відра з холодною водою — все аж надто ідеальне, злагоджене, аби вийшло на добре. Лишалося тільки перекрутити білизну в машині, покрутити ручкою, витискаючи воду, сполоснути; Льонька при цьому мав місію стояти біля жінки, готовий до послуг; зрештою, й послуг не потребувалося, хіба стояти й розважати, щоб не бути жінці при нелюбій роботі самій. Отут (кіно крутилося з тріском на апараті дня, апараті дещо архаїчному, як у сільських кінопересувках) Льонька дозволяв собі ослабину чи, скажемо від себе, ліричну паузу. Тобто стояв, розставивши ноги, й німо дивився, як порається жінка біля машини, така вже мирна, така вже не чорна, така обезсмолена, що починав відчувати до неї ніжність, ба навіть сентимент, ба навіть гордість, що оце чудо в спідниці належить таки йому; отож, коли б день закінчився мирно, Льонька трохи того зворушення призапас би на вечір, а тоді не без задоволення коло того чуда, але вже без спідниці, попорався б, але в той день все відбулося трохи інакше: стукнула раптом хвіртка, вони одночасно кинули туди очима: Броня з надією на відстрочку в роботі, бо то могла бути котрась із сусідок, Людка, чи Галька, чи Валька Карташевська, чи таксистиха, чи Магаданша, або, на гірший кінець, ряба Надька; Льонька ж зирнув на хвіртку не з інтересу, а швидше за звичкою, бо коли рипає чи стукає хвіртка — це хтось іде. І побачив він широке, кругле, розлиблене, дурнувате лице свого найближчого сусіда й начебто приятеля Олексія, мирного й добродушного, навіть чуб лежав, охайно прилизаний, а одне око було менше за друге, що свідчило, що він сюди прийшов з якоюсь гадкою, може, трохи й хитрою: чи не до шахів запрошувати? Став біля Льоньки вряд, так само розставив ноги й так само, тільки без замилування, задивився, як переминає білизну пральна машина. Відтак зирнув одним більшим, а другим меншим оком на Броню, яка сортувала те, що мало піти на другу крутку, по тому ледь-ледь повернув, ніби вона в нього важко проверталася, голову до Льоньки і те менше око до нього хитро, але майже непомітно моргнуло.

— Слиш, — сказав він. — Послала мене жінка… щось у нас, скать, дверці од шахви не те, не розберу в чом дєло. Я їх і так, і сяк. Ну, не пойму в чом дєло, хоч убий. Не стають на місце, а жінка мене за ці дверці вже догриза…

— Ти такий, що догризеш! — буркнула Броня.

— А шо нє? — повернув до неї одне більше, а друге менше око Олексій. — Який не є, а не розберу, в чом дєло.

— Мєлочі, — сказав Льонька і пихнув димом, бо саме тепер вирішив чи власне зважився запалити.

— Для тебе, мо’ й мєлочі, — сказав Олексій, знову зирнувши на приятеля і ледь помітно йому моргаючи, — а для мене проблема. Та і доїла мене Галька, просто спасу нема. Може б, пособив?

Льонька зирнув на Броню, але обличчя в тієї було безвиразне, ніби дошка не тільки стесана, але й полакована, — поралася біля білизни й начебто не чула.

— Слиш, Бронь, — несміливо озвався. — Може, поможу чоловіку?

Але відповіді не дочекався. Смикнула тільки плечем і повернулася до нього спиною, а він кинув поглядом на її й досі стрункі, хоч, може, трохи й затонкі ноги. Тоді на його лице знову лягла уїдна усмішечка, та сама, яку найбільше ненавиділа в ньому Броня.

— Ну, шо ж, коли тра, то тра, — сказав, зітхнувши. — Ходім.

Вони рушили з двору, як два сторожкі пси, котрі тільки тому і йдуть повільно, щоб не виказати свого бажання дременути притьма, пральна машина в цей час спинилась, аж затремтіла, ніби була запрограмована на цю паузу в дійстві, а Бронине обличчя знову втратило в собі все принадне, очі розірвалися, ніби бомбочки, а в грудях заклекотіла вже трохи остигла смола, бухаючи димовими протуберанцями.

2

Було в той день тепло. Так якось м’яко, як буває в травні. Біля кількох дерев, де стояв грубо збитий із дощок стіл, сиділи доміношники й гатили кісточками. Самі дерева ясно зеленіли, здавалося, струмує з них чисте сяйво. Хати по обидва боки вулиці топились у білому молоці — цвіли вишні і розквітали яблуні. Готові були спалахнути й грушні — хвилі тонкого аромату висіли в повітрі, начебто хто напарфумував околицю. Все це помітив Льонька, хоч не був вельми чутливий на такі речі, просто бажав забути погляда, що його й досі відчував на спині, — Броня наче кинула ножем, і той ніж застряв поміж лопаток. Отак і йшов з ножем жінчиного погляду в спині, тож аби відволіктися й зирив на цвіт, і на дерева, і на хати, та й вдихав у себе парфуми, що ними оббризкує землю весна, — все якось чудно лягало йому на серце. На вустах завмерла усмішечка, і він навіть недочув, що варнякає приятель, а той признавався йому, що ту чортову шафку, власне дверці до неї, він вигадав, щоб виволікти його, Льоньку, з двору, бо ці баби, коли дати їм волю, і на голову сядуть. Отож Олексій відмінював весь час три слова; дверці, шафка і жінка, міняючи їх місцями, вряди-годи похихикуючи, бо як же йому не похвалитися перед сусідом за мудру вигадку.

— Я ці дверці спіціяльно спортив, — казав Олексій. — А жінка туди чось полізла і сказилася. Канєшно, сам міг би правити, це мені раз плюнуть, але думаю: тут два зайці можна вбить. І дверці зробить, і тобі пособить, тоді шось собразим.

— Я так і подумав, що бузиш, — сказав Льонька й поворушив лопатками, щоб звідтіля випав ножака жінчиного погляду. Але той був забитий по ручку, і Льонька вперше відчув малу острашку, адже не сказала йому Броня йти й лагодити дверці, знову подивився на сади, і на дерева, й на доміношників за дощатим столом — аж засумував трохи.

Мав підстави таке прочувати: Броня в дворі, біля пральної машини, не тільки закипала, вона вже кипіла, й диміла, й парувала, як те, що було в жерлі машини. Чорне й неприємне, важке й солоне, яке вже починало з неї висякати, після легкодушного Льоньчиного відходу збільшилося вдвоє чи втроє, залило її з голови до ніг; у жилах забушував замість крові вогонь, аж обличчя покрилося червоними плямами. Саме в той момент і глянула в спину чоловікові, адже покинув її, коли найбільше потребувала його присутності, кинула вогнем із вибухлих очей і їй самій здалося, що піджак на Льоньчиній спині задимів. Після того її рухи стали моторні й сердиті, губа прикусилася, сльози запеклися в очах, в душі щось перемнулося й затверділо. В такому стані й пробула весь час його відсутності, який став одноманітним, настирливим чеканням. Що буде далі не хотіла думати, але щось таки станеться, та ж бо мала якось звільнитися від незадоволення й урази, тобто від отієї киплячої у грудях смоли. Через це не бажала вже й сподіваного приходу кумась, бо тоді виговорилася б і не змогла б залишитися така нещадно тверда.

— Знаєш, — сказав винувато Льонька. — Я до тебе ненадовго. Я в неї зара в подсобниках, бо воно, сказать по-правді, помогти їй тра.

— А хіба кажу: надовго? — Олексій подивився на нього одним більшим, а другим меншим оком. — Вставимо ті дверці й шибонемо раз у шахи. А нє, то я Семенкжа гукну.

— Лучче гукни Семенкжа, — зітхнув Льонька. — Бо там буде гром і молнія!

— Ну це вже діствітільно, — хихикнув Олексій і повторив те, що й раніше варнякав: — Баби — то кодло таке. Я то дверці, може, й сам спортив, але коли б не та видрато-їсть побачила трохи зарано. Кажу: шо тобі, Галь, приспічіло з тими дверцями, давай лучче любов’ю займемся. Вставиш каже, дверці, тоді видно буде. Мені, конешно, раз плюнуть вставить; ті дверці, та я про тебе подумав. Бо ти, скать, наче на цепу біля тої Броньки був прив’язаний.

Вступили у хвіртку й побачили на ґанку гарну й повнотілу молодичку — трусила килимця. Від того подвір’я вкрилося туманом, і вони пройшли через той туман, спершу один, а тоді другий, чхнувши. Молодичка зблиснула зубами, відповідаючи на Льоньчине привітання, а приятель зашипів їй на вухо так тихо, що аж сусідка з того боку вулиці почула.

— Привів тобі, Галь, спеціаліста до тих дверець. Чось там собрази!

Галька кліпнула, тоді як Олексій широко всміхнувся і підморгнув Льоньці — вони переступили порога хати, на підлозі якої не було ані килимків, ані доріжок, світили тільки недавно пофарбовані дошки.

— У мене такий нелад, — сказала ніяково за спиною в Льоньки молодичка. — Саме прибираю, тож звиніть.

— Ще прибереш, — нетерпляче сказав Олексій. — Збігай-но, поки з дверцятами возитимемось.

Молодичка важко зітхнула — за мент її вже не було. Льонька приступив до дверець і став їх розглядати.

— Тут тільки гвинтика тра закрутить, — сказав здивовано і почув за спиною хихіт.

— А про шо тобі цілу дорогу торочу? — сказав приятель. — Це баби в цьому ні бальмеса не тямлять, я знарошна придумав. Не можу підчинить, кажу, і хоть здохни! Довше, Льонь, возяйся, довше. Я ж тебе від твоєї вирви спас, то поможи мою надуть — за те і вип’ємо!

Льонька хмикнув, але не обурився. Відкрутив кілька гвинтів, зняв дверці й почав розглядати, як ті зроблені. Олексій у цей час відкручував гвинти на другій створці.

— Тепера мебля, — сказав, — не з дерева, а з тирси, от шурупи й не тримаються.

У цей час рипнули двері вхідні.

— Стілько намучилася з тими дверцями, — сказала молодичка, ховаючи за спиною пляшку. — Мій лобур ні до чого не здатний: все йому чи гітара, чи шахмати. Втюриться в ті шахви — і як дурний. Пособіть, коли зможете, ми вже якось одблагодарим.

— Тут і могти нічого! — сказав Льонька і почав закручувати того ж гвинта, якого щойно відкрутив.

3

І крутився зі стрекотом анахроністичний кіноапарат, тінь одного з тих, котрі обслуговували колись кінопересувки, а може, то стрекотіла за вікном сорока чи кілька — останнім часом до чорногуза з його жонами-воронами доєдналися ще й сороки, які напевне осуджували того неприродного шлюба, а може, осуджували й те, що відбувалося на екрані Льоньчиної уяви, а може, в ті сороки перетворилися на мент всі кумасі околиці; факт той, що своє кіно Льонька бачив з разючою чіткістю, поглядаючи на клаптя дороги, котрий і став для нього кіноекраном Тепер у його домі мертва тиша, бо після того, що сталося, забрав подушку й ковдру й перебравсь у комірчину, де стояв столярський верстат. Тут ніжно пахло струганою сосною, але снилися чорні сни: якісь страховиська, що лізли на нього, ковтали, зжирали, злизували, чавили, може тому, що все повітря в комірчині хвилювалося від продувів — вітер заходив крізь щілини й вільно гуляв. Шибка, крізь яку дивився, була закіптюжена, може, через те не добачав довкола барв, не бачив ані зеленого листя, ні ще зеленішої трави. На один колір було йому небо й цвіт у садках, хмари й дорога. Навіть Олексієвий паркан, нещодавно вифарбований в голубе, теж був сірий, і Льонька з того не дивувався, адже погас і жив ніби у сутінках. Той сутінок не колотився й не бурунив у ньому, як бурунила в Броні її тьма, а тихо коливався, бо в жилах у нього текла тепер почорніла вода, не огрівала його й не збуджувала. Очі стояли в шибці, як дві крижинки, і це було все, що можна про них сказати.

Коли забирав подушку й ковдру, жінка гмикнула й гордо відвернулася та й пішла у своїх справах — знала-бо, що йому невзабарі припече і перший не витримає відлюдництва, бо йому треба, а їй ні, бо для неї хай би того не було, а його таки прижене до неї гарячка — такі вже вродилися ці коблі, що без того не можуть. Може, прийме його, а може, й ні; зрештою, колись-таки доведеться прийняти, бо діло це житейське. Тому була рада, що раптом здобула волю та й вільний час, тож і не гадала сидіти вдома, а чимдуж чкурнула до приятельок, бо мала що їм розповісти й що послухати — було навіть смішно на ту набурмосеність, а водночас відчувала й інтереса: чим усе закінчиться, бо хоча вони не раз вступали в змагання поміж себе, але такого ще не було…

Отож дверці було ретельно й охайно припасовано, Галька недовірливо підійшла перевірити, чи справді все на місці. Відхилила й зачинила, і так кілька разів, відтак зирнула зневажно на чоловіка:

— Бач, як люди вміють!

— Шо ти хоч! — сказав, роблячи риб’ячі очі, Олексій. — Льоня спіціаліст класний — це кожен зна. Давай сприснем це діло, хай воно западеться!

— А тобі чого сприскувать? — озвалася молодичка. — Не ти ж підчинив?

— Як так чого? — обурився Олексій. — Чи ж я не хазяїн у себе вдома?

На те в молодиці з’явився досить дивний, застиглий кислий вираз, вона поколивалася на кухню й почала готувати закуску. Пляшка вже стояла на столі.

Відтак вони і посиділи, поки випили пляшку сурогатного вина; Галька вела себе церемонно, тобто пила одну й ту чарку, та й ту замість неї змушений допити чоловік. Тоді Олексій узяв гітару, крізь вікно прямо до них перевішувалася сонячна стяга, освітлюючи стола, та пляшку, й руку Олексієву, що дримбала на струнах гітари, Льонька розглядав те, що лишилося на столі: порізана ковбаса, редиска й хліб, і на мент ніби завмер, ніби опустився в глибоку криницю, прочуваючи, що з тієї криниці не зможе вийти, а Олексій у цей час заспівав тремтливим, козлиним тенорком, при цьому заплющивши очі, й це було так зворушливо, що Галька змахнула з ока сльозу, часом вона бувала й сентиментальна, а на плече Олексію поліз невидимий малий хлопчик, трохи більший за палець, але з буйною кучугурою. Він тримав у ручці якусь паличку, чи не олівця, і писав на білому полі Олексієвої пам’яті слова, що проступили червоними п’явками, отож ті слова і зчитував співак, тремтячим, козлиним тенорком їх проспівуючи.

— Ну й співаєш ти, Альоха, — сказала Галька, коли пісня закінчилася. — Признатись, я за нього й пішла через оті співи-грання. Так уже чуствітєльно!

А тоді запитала, як там Броня, і як її здоров’я, і чи не померзла в них під час приморозків картопля, і ще щось таке, але того досить стало, щоб вистрелити з тієї глибокої криниці собою-таки в білий світ, тобто він відразу ж протверезився і спам’ятався: увіч причулося, як десь поруч, наче прив’язаний на мотузку лев, загрозливо порикує пральна машина, відтак із тієї-таки криниці, а може, з неба випливло чи спустилося пласке, ніби вирізане з картону Бронине обличчя, покрите червоними плямами, ніби того картона хтось злісно обілляв червоним чорнилом, а в спині нагадав про себе і досі втоплений ніж, про якого нерозважно забув, а тепер аж запекло.

— Добре, шо напомнили, — сказав Льонька зводячись, — бо там Броня пере, а я в неї в подсобниках.

— Такому чоловікові, як ви, позавидувать можна, не то, шо мій лобур, — солодко проспівала молодичка.

“Лобур” на те її слово задоволено ошкірився й відригнув.

— Та вже ж, — сказав. — Льоня — паря шо нада! І спеціаліст класний, і вдома вкалує. Я оно коло тих дверець не знати як помучився, а Льоня — раз-раз і готово! Давай зіграєм в партійку й підеш!

Метнувся до шухляди, де ховав шахи, на ходу скидаючи паса гітари, але Льонька вже наклав на голову картуза, і голос його став такий рішуче-заперечний, що Олексій аж поблід, так розчарувався. Галька тимчасом понесла з кімнати тарілки і порожню пляшку, при цьому виказисто прокручуючи задком, а Олексій, нарешті, здобувся на слово.

— Та ти шо, Льонь! Брось! Одну тільки партійку!

Льонька відповів заперечно.

— Для чого я цього города городив? — спитав спантеличено. — Неділя оно Богом придназначена, щоб можна було гульнуть в шахи і оддохнуть.

Льонька знову відповів заперечно, а приятель гупнув шахами об стола, аж затарохкотіли в дошці.

— Закладемося, що дам мата за п’ять мінут! — сказав не менш рішуче. — Коли не дам за п’ять мінут, катай до своєї баби.

— Ну хіба п’ять мінут! — кволо озвався Льонька — А як не даси?

— Палітру “Червоного міцного” ставлю! — сказав приятель.

Галька гриміла на кухні посудом і не чула цієї розмови, окрім того позирала у вікно, яке виходило до вулиці, а там почали збиратися кумасі довкола каменя, на якому вже, ніби цариця, возсідала її мати, тобто ряба Надька, через це тарілки в її руках закрутилися, ніби шалені, вона швиденько їх потерла та й покинула, навіть не поклавши на місце, сама ж мотнулася до дверей, як кішка, котрій надто вже приспічило.

Льонька знову скинув картуза, а за мить сидів за столом.

— Над ходами не думать! — попередив Олексій, і фігури почали з такою ж швидкістю літати над дошкою, як оце нещодавно літали в Гальчиних руках тарілки, і начебто вони й справді хотіли закінчити партію за п’ять хвилин. Але через п’ять хвилин партія таки була закінчена, але мата поставив не приятель, а таки Льонька і аж засміявся задоволено, потираючи руки.

— От і по твоїй пляшці! Не забудь!

— Це нечесно! — заскімлив приятель. — Я казав про бутельку, коли гратимем більше п’яти мінут!

У цей момент Льоньці знову почулось, як рикає, наче лев, прив’язаний на шворці, Бронина пральна машина, і він уже не на жарт сполошився. Кинув на голову картуза й поспішливо подався з кімнати, в той час, коли Олексій тримав на вустах цілком зневажливого усміха, адже хіба можна ставитися з повагою до чоловіка котрий так улягає бабам.

4

І хоча ринувся Льонька від Олексія ніби й поспішливо, йшов додому спокійний і задоволений. Легкий хміль грів йому кров, через це задивився на навколишні краєвиди не без замилування. На обличчя лягла погідна усмішка; спускався по крутій стежці й мимохідь зазирав на городи, де викльовувалася із землі картопля, гінко зеленіла цибуля й петрушка. Де-не-де порозквітали нарциси, в одному обійсті, саме в Шіллера, була їх ціла плантаційка, і він подумав, що це може стати темою для перемовин із Бронею, адже не забув про її невдоволеність та й про ножа-погляда, що, здається, й досі стирчить між лопатками. Широко розчинив хвіртку і ввійшов до обійстя, імітуючи справжнього господаря. Можливо, саме те й роздратувало Броню більше, ніж треба було, бо домашній лев, тобто пральна машина, в якій переполіскувала білизну, раптом грізно замовк, і замовкло в дворі все: ані вітерця, ні продуху, ані пташиного писку, глуха тиша зависла в повітрі, яка зовсім не означала миру. Бо від лева-машини, ніби витворена з неї вишньою силою, відділилася жіноча постать із мокрою пошивкою в руці, й ця постать якось вихилясом, ніби й боком, двигнула в його бік, і її обличчя стало ніби вирізане з картону, а на того картона бризкнуло раптом червоне чорнило й зацвіло плямами, очі ж перетворились у вузькі бійниці і звідтіля хлюпнуло на Льоньку, котрий аж спинився у своєму вільному ході, розплавлене оливо. Але він не міг швидко перемикатися, надто погідно було в нього на серці, а на вустах все ще лежала одна із найдурніших, як вважала Броня, усмішок. Отож, хоч і спинився на мить, знову рушив просто до жінки, готуючи слова миру, принаймні годячись знову стати її підсобником, бо, може, треба води чи щось там піднести. Був готовий розвішувати випране чи потримати ящичка з прищепками, як це не раз робив раніше. Отож не так ішов, як дибеляв їй назустріч, хоча починав уловлювати якусь небезпеку, щось досі незвідане, але достатньо приготуватися і зорієнтуватися таки не встиг. Броня раптом спинилася, її очі, досі щілинкуваті, широко розплющились, і тільки розтулив він рота, щоб звістити про свої мирні заміри і запропонувати поміч, коли ж змахнула раптом пошивкою і щосили ляснула його навідліт в одну щоку і в іншу, ще раз і ще, а тоді припечатала ту пошивку до маківки. Льонька захлинувся від несподіванки і позеленів зовсім так, як кленок, що ріс неподалець, і це сталося так нагло, що злякалася й сама Броня, й опустила руку з пошивкою, і більше його не чіпала, тільки розвернулася круто й, ридаючи, подалася від нього, так само вихилясом, геть. Він же стояв, здерев’янівши, серед двору і здивовано зирив, як зеленіє біле тіло пральної машини і вся білизна в мисці, скручена в тугі кодоли, перламутрово-зелені зробилися стіни хати, двері й навіть приступки ґанку. Зирнув із жахом у небо й побачив, що над головою пролітає зелений, як жаба, чорногуз, з одного боку — зелена ворона і з другого, а ззаду ще третя. А на кленку застрекотали зелені сороки, чи, може, й реготалися з нього, чи, може, й раділи, маючи природну жіночу зненавидь до осіб чоловічої статі. Обличчя його було мокре, і гостро запахло пральним порошком, кілька плит під ногами пришвидшено заростали мохом, тільки їхня зелень стала вицвіла з блакитним відливом. Льонька втягнув у себе із присвистом повітря і відчув, що розпадається на зелені кострубаті брили і, щоб не сталося того насправді, вирішив поворухнути хоч би пальцями правої руки. Але був ніби витесаний із дубового пня, закляклий, ніби правцем побитий, тільки натужно й здивовано слухав, як гудуть навколо голови джмелі, котрі зграйкою сюди прилетіли і зграйно над маківкою закрутилися, насправді ж то деркотів на вулиці мотоцикл, можна сказати навіть чий — Стаха, сина Жасминових Панів. І здалося Льоньці, що хтось заспівав у нього над головою високим голосом печальної пісні, хоч насправді це закликала солодким голосом курей таксистиха. Льонька вдруге вдихнув із прихлипом повітря, але цього разу не так натужно, і все в ньому почало розтерпатись, як щелепа після наркозного заштрика в зубного лікаря. Відтак замерзла кров шугнула по всьому тілові і вдарила в голову; відтак тіло пральної машини із зеленого стало бордовим, побагровіли стіни, двері, приступки ґанку, дерева, трава, мох на плитах під ногами, летючий чорногуз у небі з трьома воронами-жонами, навіть сороки на кленку, які все ще його осуджували і все ще кляли плем’я в штанах, хоча в наші часи це не вирішальна ознака на вирізнення статей. Через це сороки проголосили, що не завадило б скликати на околиці феміністичного конгреса і вирішити нарешті, чи на щось годяться в теперішньому світі оці дивні істоти, котрих звуть чоловіками, але Льонька до того пащекування не мав ані сили, ані бажання прислуховуватись, адже темно-бордовою стала й білизна в мисці, і сама миска, а все його обличчя запалало. Тож смикнувся, різко крутнувся і раптом подався із двору геть. Ішов чи майже біг донизу, до річки й горбів, адже мусив конечно вирватися з полону тієї бордової барви, що навалилася на нього і ніби спалити хотіла. Невеличкий хміль, котрий жив у його тілі, пропав до решти, і Льонька тільки й бачив, що бордову стежку в себе під ногами, тож ішов, чи й біг, чи підбігав, утікаючи бозна від кого, вряди-годи озирався, наче сподівався погоні, але наштовхувався тільки на спалахи чи ліхтарів, чи скалок битого скла — насправді були то очі цікавих, котрі стежили за ним і не могли не відчути від того, що трапилося, трепетного щастя.

Броня ж у цей час пригасала. Відкинула злощасну пошивку і ходила кімнатою, покусуючи губи. Те, що вчинила, було несподіване й для неї самої; зрештою, розмірковувала, міряючи пружним кроком кімнату, не сам пішов з дому, а його покликали; зрештою (ходила хатою й ходила), вона, здається, навіть хитнула йому, погоджуючись, щоб ішов; зрештою (кроки її гостро розбивали хатню тишу), хоча від нього й попахувало алкоголем, але вгощати прийнято, коли кличуть на поміч. Але такі розумні резони блукали десь у горішніх шарах Брониного мозку, в глибших сиділо інше: приліз отой, із риб’ячими очима, а хіба не бачив, що обоє зайняті? Вона згодилася, щоб Льонька пішов, але хіба не міг утямити, що згодилася для годиться? Окрім того, та його ідіотська усмішечка, яка виникає завжди, коли вип’є чи коли кпить із неї, — їй уже не раз кортіло з’їздити йому по фізіономії саме коли отак усміхався. Ще нижче, десь біля серця, відчувала й задоволення, бо все накопичене, ота каламуть і роздратування, невдоволення, якими кипіла відурана, пропали, наче не було їх — мала спалахнути, аби звільнитись. “Переживе!” — подумала жорстко й спинилася серед кімнати, гордо випнувши підборіддя, як войовник і переможець, і ніби наслухалася феміністичної агітації сорок. Тиша, що панувала довкруги, трохи стурбувала її, бо Льонька в хату так і не зайшов, певне, й досі стовбичить серед двору, начебто громом битий, зелений і задубілий, яким покинула його там і вже без тієї дурної усмішечки — це знала, бо, коли входила в дім, таки озирнулася. Краєчком серця збагнула, що зараз треба вийти, згладити і пом’якшити те, що сталось, адже вчинила щось небувале. “Переживе!” — ще жорсткіше подумала Броня, але за мить таки рушила до дверей і то через те, що в голову їй стрілила несподівана думка: А що, коли повернеться до Тоськи?”

Було довкола тихо, навіть підозріло тихо. Уже пролетів чорногуз із жонами-воронами, уже подалися ближче до каменя, де засідали кумасі, сороки-феміністки, щоб долучитися до жіночого гурту, покинули двір і горобці, які часом налітали сюди зграями; мертво біліла пральна машина, а ще мертвіше лежала скручена валками білизна. Броня знову стурбувалася, але теж тільки краєчком серця. Її все-таки вразила порожнеча в дворі, адже там, де мав стояти Льонька, просвічувалася порожнеча, котра ще тримала Льоньчину подобу — саме цього і не сподівалась. І може тому в ній почав витворюватися сірий попіл від того вогню й жару, яким палала, пригасив її порив залагодити і зм’якшити те, що сталося; вуста стулилися й повужчали, а погляд поважчав. У серці ж прокинулася сіра зневага до того, котрий дозволив їй так себе принизити, і все ніби попелястим туманом покрилось, який затулив світлі окрайці, котрі в ній ще світилися. Рушила до пральної машини й почала буденно біля неї поратись, а коли рипнула хвіртка і в ній з’явилася усміхнена Людка, яка пішла до Броні, люб’язно покивуючи головою, та навіть зраділа і привітала її сердечніше, ніж завжди, принаймні матиме розраду, бо знову її почала покривати густа і сіра мла.

5

Пилорама вищала, як свиня, яку колють, а коли затихала, у вухах ще лунало гостре бриніння. Льонька вийшов із столярки — була обідня перерва. Звичайно заскакував на телефонну станцію, було це близько, де працювала Броня, і вони разом з’їдали свої бутерброди, або ж ішли в їдальню неподалець, але ось уже кілька днів як не чинив того. Рушив до лебідки, біля якої працював Олексій — через майданчика стриміли натягнені дроти, і він ішов поміж тих дротів, як по бігових доріжках на стадіоні. Приятель покинув роботу також — у вустах його диміла сигарета. Вони сіли на перекинуті ящики, щоб перекурити.

— Не програв тобі пляшки, — сказав Олексій, змружуючи одне око, що його вряди-годи покривав дим. — Уговор який був? Коли довше п’яти мінут, програв, а хто виграє, не догуваривались.

— Не програв, то не програв, — згодився мирно Льонька.

— Не думай, шо шкодую пригостити, — сказав Олексій. — Можу, када хочеш, пригостить, але тоді — не програв.

Льонька мовчав, утупившись на брудні передки чобіт, були запорошені дрібною тирсою.

— Хе-хе, — сказав Олексій. — А моя вирва вже до нас поглядає. Це думає, шо ми на випивку змовляємось.

— А ми й не змовляємося, — байдужно сказав Льонька.

У глибині двору й справді манячіла жіноча постать, ніби вагалася — йти до них чи ні. Зрештою, повільно рушила між натягнених дротів.

— Ти мене не пойняв, — сказав Олексій. — Хочу сказать, що не проти тебе вгостить, або ж скинемось, але тоді я не програв.

— Це шо, твоя Галька пузата? — спитав байдуже Льонька, дивлячись, як іде, перевалюючись ніби качка, між натягнутих дротів Галька.

— А ти шо, тільки тепер приметів? — здивувався Олексій. — Да, я їй встругнув. А то сам знаєш: чужа дитина — не своя! То як нащот того, щоб скинуться?

— Сторож твій іде сюди, — тоскно мовив Льонька.

— Е, баби на те й баби, щоб їх дурить, — легковажно сказав Олексій. — Шось придумаємо!

Карачкувата Гальчина постать повільно хиталася поміж натягнутих дротів, ніби голівка маятника.

— Не хочеться мені пить, — так само тоскно сказав Льонька. — Коти на душі шкребуть.

— Тому й тра заморить черв’ячка, — перейшов на пристрасний шепіт Олексій. — Я тебе пунімаю: коли б мені моя вчудила, шо тобі Бронька, я її так би оддухопелив, що тиждень зализувалася б. Не подивився б, шо пузата. Странно, — сказав він, — вона вже давно теє, а ти тіко зара примітив. То шо, сообразим?

Приятелева жінка все ще поколихувалася між натягнених дротів. Ступала сторожко, але обличчя мала незворушне.

— Люблю дивиться на женщину, яку сам обработав, — сказав Олексій, любовно зирячи на жінку, яка ще більше наблизилася. — Це коли б ти свою Броньку так обработав, то не така б опришкувата була. Баби, вони насільничання люблять.

— А я того не вмію, — сказав тоскно Льонька — Я люблю, шоб по-харошому виходило.

— Знаїш шо, — ще тихіше проказав Олексій. — Ти сходи по випивку сам, купиш шо нада, гроші я тобі посля оддам. Зайду до тебе в столярку, тада й трахнемо.

Він скинув головою, як кінь, бо вже кроків за п’ять біля них спинилася Галька і дивилася підозріливо.

— Чом це обідать не йдеш? — спитала. — Чи вже на шось вмовляєтесь?

— Куримо, — сказав похопливо Олексій. — Сядь, Галь, оддохни!..

Галька присіла біля них, не стало про що розмовляти. Пускали хвилі диму й мовчали.

— Ще не помирився з Бронею? — співчутливо спитала Галька.

Льонька подивився на неї крижаними очима.

— А ти зі своїм не сваришся? — спитав знехотя.

— Сварюся. Попробуй з вашим братом не свариться. Але твоя Бронька якась особа.

— Чого це особа? — здивувався Льонька. — Всі ви однакі.

— Ну, вже не скажи! Я може, свому лобуру викажу, шо про нього думаю, але руки на нього не підніму.

— Да ти нача, Галь, — сказав Льонька і встав. — На мене вона вже гоже руки не підійме. Піду щось перемну!

Олексій щосили моргав, сидячи за жінчиною спиною, але Льонька на нього уваги не звернув. Виплюнув недокурка й пішов і собі між розтягнених дротів, і йому раптом здалося, що це й справді бігова доріжка, а може, й зльотна смуга. Олексій із жінкою мовчки дивилися йому вслід.

— Коли б ти в мене був такий тихий, — мовила неголосно Галька, я тобі й лихого слова не сказала б…

— Брось, Галь, — самовпевнено прорік Олексій, він ще своєї сигарети не докурив. — У тихому болоті чорти водяться, помні ето. А іщо: я тебе кої-чим наділив, а він, бідолашка, свою Броньку обработать не може. Отут-то, Галь, собака й зарита. Я же не дурак!

І вони знову мовчки дивились, як повільно простує між дротів зі звішеною головою, похитуючись і ніби засторчовуючись, невелика й печальна Льоньчина постать.

— А мені його жаль, — сказала Галька протяжно. — Такий тихий і роботящий. Що та Бронька собі думає.

— Думає, шо хатіт, — сказав Олексій, випльовуючи сигарету. — І какоє нам до них, Галь, дєло? Кожен дуріє по-своєму… да! Ходім шось перекусимо, а то кишки болять.

Галька із видихом встала, а Олексій, любовно не неї дивлячись, подумав, що сьогодні в неї живіт більший, як був учора. Це наповнило його не тільки втіхою, а й чоловічою гордістю, ніби від нього залежало, щоб той живіт ріс.

Між натягнутих дротів, по довгій аж у кінець двору доріжці, схожій на бігову на стадіоні, все ще йшла, коливаючись, поникла Льоньчина постать, але вони на неї вже не дивилися, досить їм власного клопоту. А Льонька в цей час зирнув у небо, але не побачив у тому небі нічого, бо нічого там і не було. Гола й синя порожнеча, в яку його невідь-чому нестерпимо потягло. Тоді він подумав, що Олексій має рацію; треба збігати до магазину і якось зачавити черв’яка, котрий зітлив йому всю душу…

І він того черв’яка зачавив. Спершу з Олексієм у столярці, озираючись, щоб не застукали, а після роботи вже сам, бо виявилося, що черв’як ще не мертвий: знову заворушився, як гадюка, навіть шипіти почав. І Льонька влив у його пащу цілу чвертку, цього стало досить, щоб черв’як захлинувся, залився спиртом та й щасливо здох, перед смертю марячи чудовими снами; отож після таких операцій Льонька йшов, відчуваючи себе тоненьким, як голка, і пласким, як віконне скло, і таким же прозорим, і здавалося, що в те скло вмерз, як у лід, здохлий білий черв’як; і хоча був проспиртований та й у скло загнаний, почав розкладатись і смердіти падлом; а Льонька йшов дорогою, не бачачи її, аби йти, покладаючись, як кінь, на інстинктивний досвід ніг: кудись вони його та й заведуть, а очі його були ніби маленькі казанки й диміли тим, що в них варилося, а зварювалися в тих казанках хати, дерева, дивні істоти у спідницях, що цікаво на нього зирили, собаки, кури, якийсь мотоцикліста, що промчав повз нього, якась машина, але ні, машина була інвалідська, і визирав із неї, як з будки пес, їхній вуличний інвалід, про якого тільки й знали, що їздить в інвалідській машині, а більш нічого. Отож із казанків очей його підіймалася пара, через це весь світ бачив задимлений, а ще невимовно бридко гнив у його грудях убитий черв’як; а ще з рота його виповзали й викочувались якісь слова, хоч він думав: поспівує, і кожне слово нагадувало геометричні фігури, ті, які вчив у школі: трикутники, чотирикутники, паралелепіпеди, прямокутники, куби, призми, конуси і всяка інша чортівня; відтак і голову свою відчував як зрізаного конуса, але нижньою частиною догори; і була його пісня, так само і страви, що варилися в казанках очей, гірко-солоні на смак, а ще й переперчені понікуди — отак дивно видозмінено повертався Льонька додому на втіху всім пащекухам околиці, а найбільше Броні, бо так, гадала вона, її зневажений чоловік перебіситься, і все знову увійде у звичну колію, принаймні на те сподівалась. З іншого боку, відчувала й не зовсім гарне задоволення, що зуміла так розстервенити Льоньку, бо те, що він кваша-квашею, давно її дратувало.

6

Було в той місяць тихо й тепло, сонце ще не палило гаряче, а тільки гріло. Від того барви ставали ніжні й тендітні, і все улагоджувалося, прагнучи погідно поєднатись. Відчував те, дивлячись у вікно, бо в грудях у Льоньки застигло щось сіре й завосковіле, щось у ньому таки вмерло й зламалося, нещодавно дороге й любе — віддалилося так, що не міг того повернути. Шукав зачіпки, аби не стовбичити біля закуреного вікна, тож погляд його впав на паркана, яким огороджувалося Бронине обійстя — було там кілька щербин, а кілька дощок увіч прогнило. Це, зрештою, збудило його й вивело із заціпеніння. Вийшов із комірчини, рипнувши дверима, і цей рип голосно розлунився порожнім домом — Броні, як повелося останнім часом, вдома не було. Вдихнув п’янкого і запашного повітря й побачив, що дерево, яке росло біля сараю, гарне, що воно щедро залите цвітом, а довкола басовито гудуть бджоли. Обійшов паркана й виламав дошки, що їх треба було замінити. Відтак вперше за довгий час відчув отой робочий ритм, який захоплював його і з якого вже не міг вийти, поки діла не завершував. І як завжди, коли починав працювати з деревом, тепла злагода повила його — забув раптом свою уразу і про те, що тепер у нього замість крові холодна вода. Запрацював пилкою та сокирою, і щерби в паркані одна за одною почали зникати, засвітившись свіжим деревом, ніби вставні зуби. Бив молотком, і цвяхи покірно входили в дошки, завзято пиляв, і з-під пилки віялами розсипалася тирса. Оті звуки пилки та стукіт молотка донеслися до будинку, в якім сиділи на той час Броня з Людкою, і вони раптом обірвали мову, і шиї їхні стали довгі, а очі насторожено-уважні, як у курок, котрі відчули небезпеку.

— Шо воно таке? — спитала Людка. — Чи не Льонька це твій?

— По-моєму, да, — мовила Броня, і серце в неї стрепенулося щасливо. — Бач, — підморгнула приятельці. — Помогло! Стояв би той паркан ще кілька років нечинений.

— А чом думаєш, що він паркана чинить? — спитала Людка, бо з хати того не могли бачити.

— А, — легковажно сказала Броня. — Це коли на нього находить, то роботу собі шука. Шоб, каже, розігрілася кров.

Людка засміялась, і уявила собі увігнану в дірку Льоньчину постать, що вигнулася, наче значок параграфа.

Броня ж відчула, що цього моменту пропускати не варто, тому покинула подругу й пішла вниз крутим спуском, бо побіч зі зловтіхою мала вже сподіванку, що чоловік перестане дутися, адже вона давно вже відійшла та й прати не треба було, хіба сердило те, що сердиться він. Водночас жила в ній і неясна тривога, бо ще ніколи, відколи живуть разом, не тяглася сварка так довго. Може, через це вона зупинилася біля чоловіка, який сидів задом на п’ятах і щосили гатив у дошку молотком, сподіваючись, що той до неї заговорить. Але Льонька й оком не повів у її бік, а порався біля дошки, ніби та була щось живіше від жінки. Це розсердило Броню, всміхнулася криво й рушила додому — кортіло перевірити, чи торкнувся приготованої їжі. Але їжа стояла неторкнута, і сіре з чорним знову наповнило їй груди — пожаліла, що завчасно покинула приятельку, адже все у хаті було неживе. Потулялася туди і сюди й відчинила шафу, щоб передивитися одежу. Але одежі не стала переглядати — нецікаво. Підійшла до вікна й побачила чоловіка, який поклав дошку на ослінця, припер її коліном і завзято пиляв — тирса струменями вилітала з обох боків. Тоді її ще більше заїло, а коли це траплялося, в шлунку завжди з’являлися голодові спазми. Пішла на кухню й не розігріваючи, почала глитати з каструльки вермішелю, заїдаючи холодною котлетою, ковтала, а на кожен удар молотка за вікном якось чудно здригалася, власне ковтала саме в той мент, коли вдаряв молоток. Зрештою, їжа стала їй поперек горла, запила доброю квартою компоту, відтак вийшла та й подалася, вже не зупиняючись біля чоловіка, в той бік, де жила друга її приятелька, “культурна” Нора, аби повернутися, коли буде зовсім темно. За спиною знову ярісно загупав молоток, і вона мимохіть озирнулася, щоб пересвідчитись: чи дивиться їй услід. Але був зайнятий ділом принаймні й справді вигнувся ніби значок параграфа, тож тонка навкісна всмішка перекраяла Бронине обличчя й учинила з неї на мент почварку.

У цей час вийшов на прогулянку Олексій. Ішов так повільно, як це можна, руки мав закладені за спину, а в роті мирно тліла цигарка. Очі загусли, як і вечір, що десь так само, як він, вийшов з дому і поволі впливав в околицю. Вогником цигарки того вечора було сонце, що хилилося до овиду, й отак поволеньки вони ішли, Олексій та вечір, а що десь унизу гупало молотком, то одна Олексієва брова здивовано задерлась і вигнулася. Скерував свою надто повільну ходу туди, де гупало, і поки дійшов до Льоньки, сонце торкнулося небокраю. Відтак викурилася й цигарка, у нього й у вечора. Олексій виплюнув недокурка під ноги, той мав пожевріти на землі, як ще пожевріє трохи на окоємі сонце.

— Чудак ти чоловік, — сказав не без самоповаги Олексій. — Укалував цілий день, чи ж тобі мало?

— Тра паркана полагодить, — покірливо сказав Льонька.

— Ти подаєш поганий примєр, — сказав Олексій. — Галька мені тим парканом голову вигризла, а я не хачу. Я після роботи й за холодну воду не хачу братися. Чекай, кажу, на одпуск.

— Ну, то в тебе так, а в мене інак.

— Тепер вона мені тобою очі вибиватиме, — сказав Олексій. Через це кажу: подаєш поганий примєр. Ходім лучче партійку шибонем. Їй-бо, вріжу мата!

Льонька в цей час забивав цвяха, лупив щосили молотком, аж луна розходилася на цілу околицю, аж зупинялася, кудись пильно біжучи, якась загадкова особа в спідниці, і шия її ставала, ніби в курки, а рот приспускав нижню щелепу. Олексій ніби розминався: стояв і рухав ногами в колінах.

— Мені Борис-електрик одну комбінаційку показав, — сказав він. — Віриш, за три мінути мене роздумбасив.

— Хочеш і мене роздумбасить? — мирно спитав Льонька, приміряючи іншу дошку.

— Канєшно! Хоч, закладемся: роздумбасю, ставиш пляшку.

— Одну мені вже поставив…

Приятель не відповів, тільки глянув туди, де лежав його незагашений недопалок, той уже не курів; зирнув і туди, де заходило сонце, але сонця вже не було. І він знову втикнув між губи цигарку, припалив, випухкнув димом, а тоді збив її набік, щоб не заважала говорити.

— Брось це грязне дєло, Льонь! На кой чорт воно тобі нужно? Лучче з мене бери примєр. Бабам ніззя позволять сідати собі на голову.

— Паркана тра полагодить! — сказав Льонька твердіше, і його молоток знову почав бити лунко і завзято.

— Ти красоту природи нарушаєш, — сказав Олексій. — Тихо так, а ти молотком думбасиш!.. Пішли лучче заб’єм партійку!..

Але Льонька не відповів. Тоді його приятель зирнув у той бік, де біля кількох дерев з не меншим завзяттям розбивали тишу доміношники. Не хотілося туди йти, але тут застоявся, отож і рушив якомога повільніше й на обличчя його ліг такий вираз, який має вечір, спускаючись на землю.

7

Загнав останнього цвяха, ледве розрізняючи, куди б’є, а тоді втомлено звівся і обдивився роботу. В густому сутінку світліли вставлені дошки справді-таки як фікси в зубах, і від того в грудях трохи потеліло. Вступив у хвіртку і довго вмивався, брязкаючи носиком умивальника. Відтак зайшов до темної хати, вступив до кухні й налапав шматка хліба й цибулину. Рушив у комірчину, сів у темені і їв, повільно пережовуючи, ніби важко йому молотити щелепами. З вікна від недалекого ліхтаря падав на його обличчя відсвіт, і воно ніби синьою машкарою покрилося, закам’яніле й постаріле. Натужно ходили жовна, вряди-годи горло здригалося — ковтав. Очі зробилися чорні й бездонні — дивились у горішню шибу, легко просвічену кволим відблиском. Сидів так, доки не доїв усього, відтак зітхнув і почав повільно роздягатися. Стягував одежу, як щось прилипле, підліз під благеньку ковдру, яку Броня викинула з хати йому в підстілку, і став малим непорушним згортком.

Броня ж давно могла покинути приятельку, тим більше, що розповіді “культурної” Нори були чудні й трохи її лякали, говорила вона про інопланетян і всіляку іншу дурницю, але доки стукав молоток, трималася. Зі свого боку кидалась у нову і нову балачку, розповідаючи й таке, що звичайно не розказують, на що “культурна” Нора на мент забувала про своїх інопланетян, здивовано привідкривала рота, а очі її починали кресати іскорками, тим більше, що власні сімейні таємниці виповіла скромніше; зрештою, і не до них їй було. Бронину ж інформацію приймала залюбки, принаймні побіжить із нею до інших приятельок (не сьогодні, завтра, може, й сьогодні), рознісши її, як собака на хвості бур’янове насіння, а може, прошепоче після певних справ перед сном своєму чоловікові, був він агрономом, а прізвище мав Козак, який ось-ось повернеться від дощатого столу біля кількох дерев від доміно. Завжди після того, як вправлявся з жінкою, його нестримно тягло до сну, отож спустошений і втомлений, байдуже слухатиме жінку, видаючи вряди-годи солодкі позіхи, а може, й засне під її вуркіт, бо що йому всі ці бабські теревені, хоча й сакраментальні? Норі ж, коли він захропе, дуже захочеться вилізти з-під ковдри, прокрастися на кухню, взяти найбільшого кухонного ножа й перерізати йому горлянку, отож, щоб того не сталося, вона заб’є пальцями вуха й помолиться великому Небові з вічними його таємницями, що напевне її заспокоїть, принаймні досі ще Козакові горлянки не перерізала.

Броня вийшла від “культурної” Нори зовсім потемки, тобто тоді, коли навісний молоток змовк і на околиці розлягалося зі звуків тільки лунке ляскання доміно. Була повна розкаяння за свою нестриманість перед Норою, бо та напевне тих таємниць на язиці не втримає — слизька-бо площинка той її язичок. Через це майже вибачила Льоньці його осердя і подумки згодилася піти на примирення перша. Для цього треба було, щоб горіло вікно в Льоньчиній комірчині, і вона аж перечепилася кілька разів, поспішаючи завернути за рога, звідкіля те вікно було видно. Але тут їй треба було проходити повз Тосьчину хату, і не так побачила, як відчула, що в цьому місці на неї чекає небезпека. Так воно й сталося, бо з тьми випливло раптом щось барилькувате, низьке, клишоноге, ніби й з хвостом, щось із очима, що засвітились, як котячі, і з того згустка тьми раптом виповз, як змійка, шипучий голос:

— Це вже й ти побила горшки з Льонькою? Поздравляю!

— А тобі шо? — зойкнула Броня.

— А мені те, шо я рада, — голос Тоськи з шиплячого став тоненько-веселенький. — Я рада, бо так вам і тра: і йому, клятому, і тобі, шоб вам обом добра не було!

І в повітрі почало полоскатися розбите скло — Тоська сміялася.

Броня кинулася в темряву, як коняка, несподівано огріта батогом, вкрившись холодним потом, тим більше, що хати її не було. Всі інші світилися жовтими прямокутниками, тільки її була чорна як ніч. Це, а може, й ота нещаслива зустріч у темряві, сколихнуло в ній нову хвилю, а може, й викликало недовідомий жах, і це не осердя в ній заговорило, навіть не каяття, було то відчуття небезпеки, як і тоді, коли виповзла з темряви та гадюка. Тому упокорилася, пішла повільніше і раптом помітила, що їй з очей витікають сльози. В цей час затьохкав соловейко, спазматично, натхненно й гаряче. Стрекотів, хлипав і розливав золото, задихався й знову напивався і ночі, й любовної туги, і пристрасті, й занепокоєння, що його хтось вельми потрібний та й не почує. Броня ледве не побігла до хати, захотілося їй упасти на чиїсь широкі й міцні груди, дозволити собі стати кволою та безпорадною, прийняти ласку й прощення, адже й справді була безпорадна під цю хвилю — вже не могла бути сама. Не могла втримувати ані затятості, ані осердя — тієї каламуті, котра її й мучити почина. І хоча Тоська давно розчинилася в тьмі, бо й була клаптем тієї тьми, в її вухах і досі звучав її сміх — розтовчене скло, а це ще більше її зневолювало і змучувало. Бігла й наче хльосталася золотими вихрипами, що їх виливав у вечір невгамовний співун. Ті удари солодко їй боліли, але то був солодкий біль, хотіла його. Хотіла, щоб поруч існував хтось сильний, від котрого перенесла б і такий біль, хотіла навіть, хай би той Льонька замість дутися й мовчати витяг зі штанів паска й вихльостав її — це легше було б витримати, ніж оцю затягнену напругу. Вуста їй розпеклися й гаряче дихали, а лице зовсім змокріло від сліз — пальці ж аж хруптіли од розпачу. Але біля хвіртки спинилась — рідний дім війнув на неї остуджуючою хвилею. Був німий, порожній та безгомінний — важка чорна брила криги лежала перед нею. Можливо, через те солов’їний спів вибляк і віддалився — щось не раз чуте, сухе й банальне, очі висохли, як джерела в пустелі. Не потребувала витирати лиця, було вже обвітрене — поволеньки поверталося до неї те колишнє, сірий каламут, якого була наповнена Поверталася нехіть і тиха зневага до того, хто не зумів стати таким, якого прагла бачити побіч; не існувало грудей, до яких могла б припасти й біля яких відчулася б кволою й безпорадною. Не відчує і солодкого болю, ані захвату, чи ж воно в житті є? Є тільки крижаний дім і загнаний у кромішню тьму, замкнутий на всі замки плюгавий чоловічок, якого тільки й можна, що взяти, мов дитину, за руку і вивести з тієї пітьми й повести за собою. Можна відхльостати його й принизити, і від того нічого не зміниться, бо коли мати дитину відлупцює, чи ж сердиться та на неї?

Наближалася до власних дверей уже не кваплячись, і поки це тривало, старшала й старішала. Втомлювалась і впокорювалася ще раз, і ще раз змирилася: хай буде, як є. Хай візьме його за руку, виведе із тьми, заведе в яскраво освітлену кімнату, бо вже несила терпіти того крижаного спокою. Відчинила двері і стала, поважна й розсудлива. Світло, яке спалахнуло в коридорці, вихопило з темряви її обличчя, вологе від недавніх сліз, але й набурмосене. Повне рішучості й бажання прощати, але ще не до кінця просвітлене. Може, тому щось зупинило її піти відразу до нього й вивести із тієї брудної комірчини. Подалася спершу на кухню, щоб перевірити, чи не зачеплено зварену їжу. Їжа стояла, як була, відтак у ній знову з’явились у шлунку голодні спазми. Знову припала до каструлі, не розігріваючи, і почала молотити вермішелю, заїдаючи одубілою котлетою. Їла й не відчувала смаку, а тільки спрагле посмоктування в животі, тільки оті спазми, які мусила якось загасити. Щось стримувало йти до чоловіка, але й поривало — його затятість дивувала і вражала, а ще більше ображала Тоді знову заколотилося в повітрі невидимо розтовчене скло — увіч причувся Тосьчин сміх. Оце і примусило її таки поступитися. Не доїла ні вермішелі, ні котлети, покинула все і завмерла, вслухаючись у неозору порожнечу дому. Ніщо не порушувало тиші, навіть співу соловейка не чула. Не чула жодного шереху, жодного відлуння, не рипала мебля, навіть миші не шаруділи, ані кіт. Зітхнула тяжко й рішуче пішла до комірчини. Має конче зайти до нього, присісти на отоманку й обійняти. Тоді він заплаче. Неодмінно заплаче, а коли це станеться, знову запанує у їхньому домі спокій та лад. Все стане як і раніше, а вона чинитиме як знає.

Смикнула двері, але ті були зачинені. Тоді легенько постукала, не відгукнувся ніхто. Тоді постукала сильніше й тихо покликала, просячи відчинити. Глуха тиша була їй у відповідь. Тоді заплакала, забила в двері кулаками й загорлала на нього. Знову у відповідь — глуха тиша, а в неї і руки опустились. Різко повернулася й пішла до себе.

8

Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.

— У мене завтра відгул, — сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. — От би й ти взяв.

— Може, й візьму, — спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.

— Шоб знову укалувать? — не витримав байдужного тону Олексій. — Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?

— Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, — мирно мовив Льонька.

Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.

— Да, в неї всьо в порядкі, — сказав Олексій. — Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.

— Канєшно, — підхопила Броня. — Поки стане на ноги, стільки того клопоту.

— Я так і сказав, — повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. — Шо я їй — враг?

— Ясно — не враг, — повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. — Чоловік і жона, як одна стіна.

— Я цю поговорку наче знаю, — захихотів Олексій. — Чоловік і жона — одна сатана!

Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.

— Ти як скажеш! — кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.

— Тада договорились, — сказав Олексій, пихнувши димом. — Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив…

Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.

— Галька й мені казала стіну закидать, — мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. — Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!

Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:

— Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?

— Чо ж, поставлю, — сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.

— Ти такий зануда! — протяг Олексій. — Отак посмотрю на тебе — ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?

— Треба, — переконано сказав Льонька.

Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники — за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.

Тоді знову з’явилася на порозі Броня.

— Довго будеш дуться? — спитала мирно.

Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.

Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота — сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни — захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.

Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено — білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався — заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.

— Бери там їж, — сказала із хати Броня.

Не почув, відчинив двері комірчини і вже ступнув через порога.

— Стривай, побалакати хочу, — сказала зовсім голосно Броня.

Але й це не дійшло до нього, бо таки переступив межу и зачинився. Глухо стукнула защібка, немов кинула поміж ним і нею стіну, яка впала хоч і безшумно, але важко й нерухомо стверділа. Тоді Броня кинулася до комірчини й затермосила дверми.

— Відчини, Льонь, ну, відчини, — благала вже з нотками ослабу, навіть відчаю. — Ну, досить уже дутися. Ну, нехай винувата я, тільки ж не треба так… Ну, нема в мене сили витримувати…

За дверима стояла глуха тиша, наче ломилася Броня в порожнє приміщення.

— Не муч мене! — ляско вигукнула. — Прошу тебе, не муч!

Але голос її, хоча й розлунився, але поза ту впалу стіну не проник. Навкруги було порожньо, і їй здалося, що в домі таки нікого нема. Що той заклятий мовчун не просто ввійшов у двері комірчини, а переступив порога тьми й розчинивсь у ній, як розчиняється й солов’їний спів, котрий один зараз тривожив тишу, бо невгамовний коханець-співака розривав собі груди натхненним співом, аж таким, що й сам починав вірити в його силу. І саме вслухаючись у той спів, збагнула раптом Броня: залишилася сама як палець і тій самоті не буде ані кінця, ні краю, відтак стала тиха й маленька. Руки опустилися, плечі згорбились, і вона рушила до своїх дверей, здригаючись од спазматичного плачу. І чим далі відходила, тим глибшу й болючішу неприязнь відчувала до того заклиненого заклятця.

9

Цілу ніч співали солов’ї, але ні він, ані вона не чули того співу. Броня спала погано, верзлося казна-що; прокинувшись серед ночі, і їй здалося: хтось ходить по домі. Напружилась у чеканні, але то був тільки шматок її обірваного сну. В хаті висіла непорушна тиша. Така тиша, якої ніколи не бувало, тож довго лежала, вслухаючись у неї, доки знову не загойдалась у червоно-рудястих хвилях. І снився їй дивний чоловік із головою у формі зрізаного конуса, тіло якого було сплетене з мотуззя, а замість пальців витиналося два гачки. І той чоловік ішов по натягнутому над землею дроті, який починався з нічого й ніде не кінчався, і від його поступів дріт той басовито бринів. Чоловік же йшов, наклавши на лице машкару, і машкара ота й була — Льоньчине обличчя, але не з теперішнього часу, а з недавнього, бо на вуста його було покладено трохи уїдливу, а трохи благу всмішку, чи й ідіотську, як вона називала. І він тримав в одному гачку валізу зі своїми речами, а в другій руці скриньку з інструментами. І зупинявся вряди-годи на тому дроті й пританцьовував, ніби мав бозна-яку велику радість. А вона Броня, сиділа на камені, на якому збираються кумасі, й чистила велику і ще живу рибу. І та риба тріпалась у руках, і сповзала, як гидь, із неї під її ножем луска, а з рота виливалася струмочками кров.

Цей сон урізавсь їй у тямку, наче мала забитого в голову цвяха, тож поїла похапцем і, не чекаючи Льоньки, як це в них повелося останнім часом, побігла на роботу. Дорогою їй стрілася Людка, і вона оповіла їй про дивного свого сна. І Людка стала раптом серйозна і сказала урочим голосом:

— Не на добро такі сни, Бронь, спомниш моє слово.

— Тіпун тобі на язик! — вибухла Броня.

— Не сердись, — так само урочо мовила Людка. — Могла б тобі шось приятне збрехать, але я, Бронь, така вродилася: коли вже кажу, то правду. Через це, Бронь, я така і втикацька, бо хочу правду знать. А правда, Бронь, це правда.

Ця розмова ще більше розтривожила Броню, на роботі відразу ж поринула у звичні клопоти, а що стояла до неї черга, то ніколи було ані думати, ані вгору глянути. Отак Броня й пропустила одного з найважливіших моментів свого життя.

Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди — обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів — допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав — стояв біля хвіртки.

— О, — сказав. — Чого ти з вєщами?

— Бо вже йду, — спокійно сказав Льонька.

Олексій обдивився його уважним позиром

— А ти добре подумав?

— І не один день, — сказав Льонька.

— Баби, вони такі, — сказав Олексій. — А мо, не тра аж так?

— Тра! — сказав тихо, але незворушно Льонька.

— Ну, діло твоє, — сказав Олексій. — То шо, шибонем партійку?

— Для цього до тебе й прийшов, — сказав Льонька. — На одну партію обіщав зайти.

Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку “Червоного міцного”.

— Це мій сховок, — сказав. — Тільки не продай мене!..

— А жінка на роботі? — спитав Льонька.

— А де ж їй, голубці, бути? — захихотів Олексій. — Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш…

— А не виграєш?

— Це я не виграю? — звів брови приятель. — Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..

Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.

— Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, — сказав Олексій.

— А може, на свіжу голову заграємо?

— У мене голова свіжіша, коли вип’ю, — захихотів приятель.

Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.

— Треба придумать таке! — сказав задоволено. — Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!

Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.

— Ясна в тебе голова? — спитав іронічно Льонька.

— Як стьоклишко! — відказав приятель і витяг дошку із шахами.

Вони грали якраз п’ять хвилин.

— Стривай! — закричав невдоволено Олексій. — Я не так пішов! Можна, переходжу?

Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.

— Нє, давай переходжу! — гаряче запропонував Олексій. — Накше партія незаконна буде.

— Як так незаконна? — здивувався Льонька.

— А так, шо не куплю другої пляшки!

— Ти вже на програш поставив, — байдуже відказав Льонька. — Ніколи мені!

— На поїзд не вспієш?

— Може, й на поїзд, — сказав Льонька. — Хто зна!

— Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!

Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.

— Да, шось з тобою дєлаїця, — сказав, пильно позирнувши. — Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.

— Не знаю, — сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.

— Куди ж підеш? — спитав співчутливо Олексій.

— Куди ноги понесуть, — спроквола відказав Льонька — Чи ж я знаю?

Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.

— По-моєму тобі дур зайшов у голову, — сказав Олексій. — А може, порода така заклята.

— Порода, — згодився Льонька — Такий і батько в мене був.

— Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, — зітхнув Олексій. — То шо, й не повернешся сюди нікада?

Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.

10

Ішов вулицею, тягнучи валізу і скриньку з інструментом, хміль легко грав йому в голові, ніби хтось затишно там укублився, хтось малий, з кудлатим волоссям на голові, приклав до підборіддя скрипочку й награвав печально. Добре знав, що ступає між прожекторів поглядів, які течуть на нього від кожної хати, але залишався непроникний, бо відав, що всі вони пізнали його історію до дрібочки, що йому нема тут перед ким виправдовуватися і щось пояснювати. Водночас відчув за собою чийсь погляд; можливо, це дивився на нього приятель, що залишився стояти біля хвіртки, а може, Тоська, яка вийшла до хвіртки ще тоді, коли покинув Бронине обійстя, і яка простояла біля тієї хвіртки весь час, поки залишався в Олексієвій хаті. Лила в той бік сиву печаль, намагаючись привернути до себе Льоньчину увагу, аж вся переливалася у погляд, аж був той потужним покотом енергії, але Льонька її не помітив, навіть оком не кинув, ніби й не існувало її, а вчинив так тому, бо її й насправді для нього не існувало. Можливо також, що й Броня опинилася в казковий спосіб удома, а тепер стояла (вона чи тінь її) і дивилась, і вбивала йому між лопатки, мов ножа, погляда, але той ніж цього разу ані одежі, ані шкіри йому не пробив. Згадав казку, що її оповідала йому в дитинстві баба, в якій героєві, щоб витримати випробування, не можна ні в якому разі обертатися. Тепер сам був ніби герой із казки: якась дужа сила брала за плечі й повертала, але ще більша сила його від того втримувала, отож так і не обернувся, а відтак не довідався, що ж відбувалося за його спиною.

Ішов вулицею та йшов. Здавалося, що ступає по натягненому дроті, кінці якого загубилися в просторі, сам складений із геометричних фігур, а голову має, мов зрізаний конус, до якого підвішено машкару, а до машкари підвішено мертву всмішку, а очі вставлено скляні. З одного й другого боку лежали куби хат, стояли куби сусідів, лежали кола дерев, власне їхніх корон, прив’язаних до землі кодолами стовбурів, та все те було ніби вирізане з картону й недбало заляпане вицвілою фарбою. І вдруге захотілося йому обернутися, аж заболіли крижі й шия, але тихий голос у глибині нутра виразно сказав: “Ні в якому разі!” Ні в якому разі не має глянути назад, та й на цю вуличку нічого дивитися, хати, й сади, та й солов’я не слухати, бо й соловей під ту хвилю був, співав, аж заливався. Може тому, Льонька не помітив ще однієї речі: оті куби сусідів, які застигли біля хат, були зовсім не вуличні кумасі, а особи молодші, хоча також у спідницях, та й не всі куби нагадували, а дехто й два трикутники: один основою донизу, а другий доверху, а вже на тих трикутниках лежало мале коло голови. Були то старі дівчата околиці, які безнадійно перезрівали, але на залицяльників надії вже не мали: Зінка, Лєна Бутенкова, Людка, чортиця Мілка; навіть провізорка, яка в цей час розвішувала на мотузі свої панталони, — завмерла із прищепками в руках і дивилася, розтуливши рота. Цього всього не знав і не бачив Льонька, бо його дротина, яка починалася знівідкуди й вела в нікуди, повільно згоряла за ним, як бікфордів шнур, отож повороту йому не було, та й звернути набік не міг. “Спокійно, спокійно”, — подумки заспокоював себе, відчуваючи, що в душі в нього намішано сіро-брунатного киселю, і до того киселю передано крохмалю, отож застиг не як драглі, а як лід. І він попросив у того музики, що засів йому в голові, аби не грав так тужно, а вдарив би веселішої, або щось приємніше. Але єдине приємне, що йому було даровано, — це, після паузи, новий захоплений і лискучий вихлип солов’я, який наче батогом стьобнув по похилених плечах оцього чудного акробата.

І йому стало так тужно, і аж так тужно заграв йому в голові малий патлатий скрипаль, що не витримав і таки озирнувся супроти приписів усіх казок. І побачив не Броню і не її тінь, не котрусь із вуличних пристарілих дівчат, а таки першу свою жінку Тоську, яка дибцяла з порожніми відрами до колонки. Мала на ногах гумові обрубки, хоча дощів останнім часом не було і вулиця була більше курявна як заболочена, а на тілі брудно-червоного халата. Льонька відчув недовідомий жах і мимовільно пришвидшив ходу, а може, й побіг. Побіг по натягненому дроту і вже напевне знав, що того дрота таки прив’язано до якоїсь халупи, коли не на цій, то на іншій околиці, й що в тій халупі його таки чекає ця чи інша Тоська, бо раз не витримав і озирнувся, від цієї чи іншої Тоськи йому не втекти.

1980р.

Інтерполяція

Темрява впала на околицю, ніби синій плащ отого незнайомця, котрий уже раз приходив сюди, назвавшись старій Гуменючці пожежником, — саме після того стару й знайшли біля телефонної будки, закляклу й почорнілу, із висолопленим язиком і ледь-ледь живу. Цього разу він прийшов сюди вдруге, але вже без плаща — плащем і стала ота дивна, густа й безпросвітна темрява, яка приходить на землю раз чи два на кільканадцять років. Був він і без кепки, бо кепкою став затемнений місяць, якого горів, наче козирок, малий зігризений окраєць. Ніхто не запримітив того приходу, бо всі поринули в сон, важкий, химерний, непробудний — через те ніхто не міг побачити, що чоловік той був непомірно великий; недаремно кепкою його став затемнений місяць. Його очі світили, мов дві зорі, і саме ті очі й послали на околицю чудернацький сон, який був один і той самий для всіх пожильців околиці, але кожному снився по-різному. Все в тому сні ніби перевернулося, ніби всі ввійшли в дитячу країну. Навпаки; відтак Йонті приснилося, що він не людина, а телевізор, а в справжнього телевізора виросли короткі, криві і лахматенькі ніжки на ратичках — подибав ними до фотелю й почав дивитися, закинувши коліно на коліно, Йонтиного сна Йонтиній жінці Вальці приснилося, що вона стала кухонним комбайном, якого запущено і який ніяк не може зупинитись, отож меле й меле, а коли перемолов усе принесене м’ясо, все порізав, посмугував, то, не маючи поживи, почав перемелювати й саму Вальку. Їхньому Вові привиділося, що він іграшковий бульдозер, який реве мотором і нагортає на їхню хату купу білого розпеченого піску. Смерду-молодшому здалося, що якась непоборна сила загнала його в пляшку й забила долонею корка, отож він у тій пляшці пливав, як амфібія, незручно вигнувшись, — був залитий формаліном, очі мав широко розплющені, а вуста тісно стулені. Старий Смерд при цьому відчувся рибою, яка повільно пливла в перламутровому мороці й дихавично ворушила зябрами — не ставало їй повітря. Марія, жінка Смерда-молодшого, відчула себе баштовим краном, який приспустив гаки й марно намагався зачепити здоровенну пляшку із загнаним туди Смердом-молодшим. Ряба Надька стала біноклем, який спрагло розглядав усю цю чудасію, а дивився крізь неї маленький, наче гном, патлань-хлопчик, саме той, який любив влазити в людські нутра, і тоді в них засівалася печаль. Надьчина дочка Галька у тому несусвітському сні раптом згадала юність, і верболози, і першого свого залицяльника в трусах із розрізиками, батька її вже немалої Лєни, відтак перетворилася в кота-жабожера, а коли жерла зловлену жабу, їй невідь-чому здавалося, що це мститься вона в такий спосіб отому залицяльнику в трусах із розрізиками. Куца Наталка стала псом, а її пес — чоловіком, який водив її на ланцюзі, звівшись на задні кінцівки і випроставши спину, але песячої личини не втративши. Його вельми тішило, як ляпає куца Наталка долонями в порох дороги, тож сардонічно всміхався і тугіше підтягував ланцюга не без садистичного задоволення. А ще дивніші сни приснилися Броні й Тосьці — вони зійшлись у цій дивовижній ночі, ніби й не були заклятими до гробу ворогами. Взяли, одна з одного боку, а друга з другого, за ручки пилку і почали пиляти колоду. Але колода раптом пронизливо закричала, бо нею виявився ніхто інший, як сплутаний грубою шворкою Льонька — отого Льоньку вони й розрізали навпіл, хоч він ойкав, кричав, плювався й лаявся. А коли те вчинили, Тоська забрала одну половину розрізаного: півголови, півгрудей, одну руку й ногу, а Броня половину другу, й ніжно повели розполовиненого Льоньку кожна у свій дім. Вдома вони повільно роздяглися і покірливо лягли горілиць, а розполовинений Льонька почав натужно копати ті ниви, при цьому залишилося повним секретом, у який спосіб розполовинено його плуга. Але, очевидно, це не було вчинено вправно, бо ні одна, ні друга задоволення від нього не віднайшли. Таксистиха відчулася автом-таксі, а шофером того дивного таксі виявився її колишній чоловік-таксист. Він ускочив у неї, і таксі-таксистиха раптом розпрямила широкі кажанячі крила й полетіла; в темний морок, при цьому мотор таксі не гуркотів і не шумів, а реготав істеричним жіночим голосом Олексій також згадав літа колишні, отож відчувся кроликом, якого свого часу випустили в бур’яни куца Наталка зі своїм псом; він повільно стрибав у перламутровому мороці, й кожен його стриб був ніби вдар руки по струнах гітари; відтак світив червоними очима, розтуляв писка і співав казна-як печальну пісню, що її нашіптував йому вершник-хлопченя, мале й патлате, котре осідлало його, ніби коня. Довкола ріс ліс залізних рурок, в які задував вітер, і ті рурки також грали й також співали, наче оргін. Швець обходив свої володіння, тобто обійстя, обкладене кам’яним парканом, із автоматом чи кулеметом в руках; пильно вдивлявсь у морок і вряди-годи прискакував до кам’яної загорожі, припадав і строчив з автомата чи кулемета в темряву, яка кишіла від лисих сірих чоловічків, котрі мали прозорі тіла й подобали більше на павуків, ніж людей. Зрізані чергами голови сірих чоловічків волали в ніч, широко роздираючи роти, але звуку не видавали жодного, очі їхні при цьому палали жовтим вогнем. Один тільки Шурко Хаєцький у тому сні не втратив людської подоби — він брів у цілковитій темряві з цигаркою “Памиру” у вустах і розглядався, чи не побачить якоїсь загулялої спідниці в цьому перламутровому мареві. Але навколо — гола пустка; ні хат, ні обійсть, тільки пісок під ногами, і пісок неба над головою, і дитячий бульдозерик, за кермом якого сидів Йонтин Вова й невтомно горнув його лискучим, як ніж, лезом.

І чи від жаху перед тим піском, чи через невтолене жадання тіло Шурки Хаєцького почало димувати, а найбільше голова, яка поступово перетворювалася в казана зі смоляним окропом. Тоді Шурко ще більше злякався, й озирнувся, й побачив, що за ним, взявшись під руки, пливуть Ціпун з Ціпунихою, і були вони ніби роздуті повітряні кульки. А ще далі кралася за ними під парканом у вигляді песиголовця Людка-відунка, очі її світилися ніби кишенькові ліхтарики. І була дивна ніч, в якій наче золоті цвяхи вбивались у золоті дошки, — ридали солов’ї, а Магаданші снився Магадан, підвішений на шворці й причеплений до затемненого місяця, наче акваріум, в якому вона побачила всіх жителів околиці, але перетворених чи напівперетворених у гарних, барвистих акваріумних рибок. А ще ступав зі сліпими очима, ніби античний філософ, Шіллеровий кінь, а може, це був сам Шіллер, одягнений конем, він, цей Шіллер-кінь, вряди-годи зупинявся й посилав у перламутрове марево голосне й протяжне іржання, хвіст же і грива на ньому стирчали, наче щетина була наелектризована.

Один тільки золотий лис у цій ночі був справжнім золотим лисом, ніби вийшов із казки, засвітив синім поглядом і радісно ошкірив пащеку, з якої вряди-годи виривалися язики полум’я. А ще летів у темені чорногуз із трьома чорними жонами, і темрява омивала його тіло, від чого біла барва змивалася, й чим далі чорногуз летів, тим більше, на радість своїм жонам-воронам, чорнів. Усе ж навколо пливло, розливалося, згорталося, розповиналося, скручувалося й розчинялося, ставало собою й подіб’ям, таким, яким мало бути, таким, як мало бути в Навпаки, тобто як не було. І солов’ї не вгавали і забивали в голови тих, котрі так важко спали, золоті цвяхи, бо на те й прийшла ця ніч, аби перемішати всіх і все, і все в усіх: думки й видження, адже ніхто вже з цих людей не пізнавав ані сусідів, ані себе — всі повільно летіли, западаючи, в телшу яму, і не відали краю своїй плавбі, хоч усьому на світі край неодмінно має настати.

Частина друга

Вівці пасомі

Оповідка сьома

Березень

1

Маленький чоловік у сірому діагоналевому пальтечку, в капелюсі з невеличкими, хвацько вигнутими крисами — був це молодший син Клари, на прізвисько Жасминова Пані — обережно ступав через жовтуваті калюжі, які густо цвіли на ґрунтовій дорозі завулку; вся вона була начебто вкрита більшими та меншими очима, які сумирно вдивлялись у насумрене небо, — колотилися там сіро-рудуваті хмари. Сніг ще лежав на узбіччях дороги, в затінених місцях і під горою; чоловік ішов, роззираючись — давно уже тут не був. Мав невеликі круглі очка, трохи задовгий ніс і повні добродушні губи, які завмерли в півусмішці. Дивна й безмежна тиша, відчуття порожнечі, запах розмоченої землі — все це впливало на чоловічка, і йшов він повільно, вибираючи, де поставити ногу, бо ще коли спустився сюди від мосту та асфальту, відразу вскочив у калюжу: в черевиках йому тепер було вогко й неприємно. Сонно світилися шибки хат, кошлате небо громадилося кострубатими кучмами, сірі латки снігу попереду ледь-ледь синіли: там далі росли дерева, голі й мокрі під цю пору, крізь них проглядалися прирічкові горби. Чоловік витяг руки з кишень, в одній опинилася пачка сигарет, а в другій — коробка сірників. Неквапливо взяв сигарету й зупинився, щоб припалити. Пахнув з насолодою димом, і раптом здригнувся: на вході у п’ятий номер стояв грубий чолов’яга в куфайці, в засаленому картузі і з червоним, буряковим лицем, — добре його знав, був це Ромка, зять Войцехівських.

— Може, й мене пригостиш? — сказав він, підморгуючи. — Здоров!

Між маленьким чоловіком та здоровилом лежала величезна калюжа, і чоловічок нерішуче зупинився, обдумуючи, як би ту калюжу обійти. Але здоровило вже ступнув велетенськими гумовими чобітьми у воду й побрів до нього. Простягнув червону пальчасту руку і витяг не одну, а три сигарети.

— Бог тройцю любить, — сказав хрипко. — Спасибочки!

Чоловічок чемно, трохи запобігливо всміхнувся і порвався йти.

— Чекай! — хрипко сказав черевань. — А прикурити?

Дав сірники, а коли забирав, зустрівся із заплилими в мішках холодними сірими очима.

— Давно тебе щось не було, — сказав здоровило й пихнув димом.

— Хе-хе! — засміявся чоловічок і таки рушив, безцеремонно покинувши в калюжі здорованя, який так щиро затягнувся, що аж хмару диму створив над собою.

Тоді чоловічок відчув, що пальто в нього на плечах набрякло, а неприємна вільга пролазить до тіла. Він мерзлякувато повів плечима й пішов, розсіюючи носками брудносірі краплі. Здавалося, Ромка все ще стоїть у калюжі, важко дивлячись йому вслід; може, це від того морозило йому спину, начебто приліпилося там дві крижинки. На порожню дорогу з бічного завулка вистрибнув на трьох ногах пес, зупинився й зирнув на маленького чоловіка. Тоді неквапно застрибав по дорозі, задня лапа в нього безживно звисала, і чоловічок притишив ходу, щоб не лякати даремно хвору тваринку.

Пес вряди-годи озирався, а переконавшись, що людина йде на пристойній віддалі, монотонно й спокійно дрибуляв.

Чоловічок зупинився біля розхитаної хвіртки, яка вгрузла в калюжу, доріжка до хати була світло-брунатна від брикетного попелу, яким посипали її взимку. Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.

2

Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, — у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.

— Уяви собі, — казала мати, — ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили — вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу — пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти — мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс — як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?

Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць — як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.

— Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! — мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. — Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов…

Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.

— Зап’єш молоком чи ряжанкою? — спитала мати.

— Ряжанкою, — відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.

— Так давно у нас ніхто не грав, — сказала мати, вносячи ряжанку.

— Розладнане, — сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, — але я захопив із собою ключа й камертон.

— Крім тебе, в нас нікому грати, — навіщось сказала мати. — То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він — у двері, а вона — за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, — такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася… За моє жито…

Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.

— Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..

— Довго тебе не було, — сказав батько. — Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..

Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.

— Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, — сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.

— Я зараз дрова рубаю сам, — сказав батько. — Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..

— Це ти мав би сказати, — мовив маленький чоловік. — Не покинув писати щоденника погоди?

— Пишу, — широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. — До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік — урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…

— Я й кажу, — уперто втрутилася мати, — забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?

— З того часу порогу нашого не переступають, — підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.

— Не знаю, хто з нас егоїст, — підхопила мати. — Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою…

— За моє жито мене й бито, — сказав батько. — Мати все здоров’я вам віддала.

— Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!

— Той самий чоловік сказав мені й інше, — сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. — Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний…

— Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, — сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.

— А що я кажу! — мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.

3

Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня — негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він — синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, — батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з’являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її — так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.

— Не переймайся, — сказав він. — Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.

— Ну, ні! — обурено підхопилася зі стільця мати. — Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!

— Сама ж кажеш: випив був.

— А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?

Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний — він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій — щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна втома, якої чомусь не міг перебороти. На щось сподівався, їдучи сюди, щось хотів собі повернути. “Але ні, — подумав, лагодячи запалу клавішу, — це так просто не відбувається. Та й кому є діло до моїх клопотів та гризот?”

Мати начебто відчула його напругу, бо перестала, почату вчетверте, переоповідати ту ж таки історію: вона згадувала. Але згадувала тільки про те, які невдячні були щодо неї старший син та його жінка. От, наприклад: у них вітер зірвав бляху на даху, батькові з його ногою на дах вилізти нелегко, а Стах тільки вислухав їхню скаргу і по всьому.

— Але я ж полагодив вам дах, — сказав стурбовано маленький чоловік. — Чи це було іншого разу?

— Я про те саме, — сказала мати. — Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.

— У кожного своя робота! — покірливо відказав маленький чоловік.

— А він сказав, що твоє бренькання — не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.

— У кожного своя робота! — вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.

— Він сказав, що ти і такі, як ти — дармоїди, — гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.

— У світі все відносно, — тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами. — Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому — інше! Шевцю — шевство, а кравцю — кравецтво!

— Я йому сказала те саме… Але він тоді п’яний був. А п’яний — це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що…

— Живе, як більшість людей, — мирно проказав маленький чоловік.

— Коли б він жив, як більшість людей, — сказала категорично мати, — то рідних своїх не ображав би!..

4

Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею — щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях — була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.

— Я до Стаха, — сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.

Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів — вдається, жінка усміхалася до нього.

— Щось казав? — спитала вона.

— Я до брата! — відказав маленький чоловік.

— Він удома, — махнула ножем жінка.

З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.

— Надовго приїхав? — спитала господиня.

— На два дні, — відповів маленький чоловік, беручись за ручку.

— То це, може, мирити їх хочеш? — спитала Смердиха, але він уже переступав порога.

Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру — читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.

— А, це ти! — сказав байдуже брат. — Я так і думав, що приїдеш.

— Потягло в рідні місця, — сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.

Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.

— Привіт, мала, — сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. — А знаєш, кого я зустрів по дорозі?

Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.

— Зайця, — сказало воно.

— Еге ж, саме зайця, — сказав маленький чоловік.

— Що ж він мені передав? — так само хитро спитала мала.

— Шо-ко…

— Лад! — радісно довершила мала і засміялась.

— То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?

— Хе-хе! — засміялася дівчинка. — Таке не питають.

Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.

— Ти сьогодні на другу?

— Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.

Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.

— Така дивна погода надворі, — сказав протягло маленький чоловік. — Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.

— Хе-хе! — засміялася дівчинка — Хіба можна тягти небо на плечах?

— Березень — відказав брат. — Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.

Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане — жарт.

— Що з малою? — спитав маленький чоловік.

Дівчинка активно хрумтіла шоколадом.

— Безконечні застуди, — сказав брат. — Піде в садочок, побуде два дні — й температура. Ну, ми вирішили забрати її — ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, — він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем — засвітився в його очах зелений вогник. — Це не мати тебе викликала? — спитав жорстко.

— Ні, — відповів маленький чоловік. — В мене випав вільний день, а там — субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.

— Як це так: захотілося тиші? — спитала дівчинка.

— Мати наговорила про тебе купу неприємностей.

— Ти ж її знаєш, — сказав брат сухо. — Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!

— Щось там з ліками, — сказав маленький чоловік.

— Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.

Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку — місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.

Брат вигорнувся з ковдри, як курча — зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.

— Ти такий смішний, тату, — сказала вона.

Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.

— Ага, злякалася, — сказав брат, широко всміхаючись. — Ото знатимеш, як сміятися з батька.

Але мале, здається, не дуже й лякалося.

— Тату, ще! — сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.

— Отак і живемо, — мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.

— Тату, ще! — сказало мале.

— У мене й рук не лишиться, — добродушно сказав брат. — Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.

— Я хочу полетіти в небо, — ентузіастично сказала дівчинка.

Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.

— А ти чого не женишся? — спитав брат, натягаючи сорочку. — Боїшся волю загубити?

— Хто зна! — сказав маленький чоловік. — Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.

5

Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна — щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера” Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування — все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.

— Страшенно хочеться, — сказав він, — щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш — це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.

У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.

— Тобі добре говорити, — мовив він, — бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?

— Справді, — сказав він покірливо. — Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків — я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?

— Через дві години, — сказав брат. — Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?

Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.

— Все правильно! — сказав. — Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.

— Хо-хо! — сказав брат, прибираючи зі столу. — Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.

— Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, — тихо промовив маленький чоловік.

— А ніхто не хоче, — сказав з тою-таки усмішечкою брат. — Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.

— Ти жорстокий, — тихо сказав маленький чоловік.

— Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі — це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?

— Дивний цей світ, — сказав маленький чоловік. — Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?

— Знову слова, — жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка — Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити — одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.

— А як бути з небом? — спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.

— Небо — це ніщо, порожнє місце, — сказав брат. — Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, — це кисень, вуглекислий газ і азот.

— Ти зумисно огрублюєш, — з болем у голосі сказав маленький чоловік. — Небо — це наша здатність бути добрим…

Тоді виступила на кін Віра.

— Дядю, — спитала вона якнайсерйозніше, — а ти вмієш пускати бульки?

Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.

— Я нічого смішного не сказала, — мовила й собі всміхаючись дівчинка. — Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.

— Тоді смердить у хаті, Віро, — поморщився брат.

— Ще раз! — сказала хитро дівчинка. — Ще раз — і все!

Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.

— Зараз я тебе навчу, — сказала дівчинка. — Диви, як треба!

Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не вийшло.

— Дай я! — приступив ентузіастично брат.

— Еге, тато вміє! — сказала дівчинка.

Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.

— Бачите, я фокусниця! — сказала Віра.

— Роби з цього філософські висновки, — засміявся брат. — Притча про бульбашки і самотню людину.

Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.

— Стеж! — сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. — Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, — спитав він у брата, — чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?

— Людська цивілізація на тому й заснована, — сказав маленький чоловік, — що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.

Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну лампочку.

— Амінь! — урочисто сказав Стах. Ти посидь, а я збігаю в магазин.

— Не треба! — кволо заперечив маленький чоловік. — Я останнім часом до випивки не дуже.

— А ми тільки пригубимо, — сказав брат, натягаючи пальто. — Світ оцей розвеселимо. Посидиш із дядьком? — спитав він у Віри.

— Коли він мені розкаже казку, — сказала Віра — Про тьотю-листоношу.

— Я вже її забув, — сказав маленький чоловік.

— А ти її наново вигадай, — відказала дівчинка.

— Бавтесь! — мовив брат, натягаючи картуза. — Я швидко. Та роздягнися ти!..

Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині — з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.

— Іде тато, — сказала Віра, зводячись навшпиньки.

— Ти його любиш? — спитав маленький чоловік.

— Та ж люблю! — сказала дівчинка — А чого про це питаєшся?

— До діда й баби ходиш?

— Зараз ні, — відказала Віра. — Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив…

— Ну, гаразд, — мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. — Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?

— Це ми граємося, чи справді? — повернула голову дівчинка.

— Ясне діло, що граємося.

— Тоді бачу, — сказала дівчинка. — Несе юна величезну сумку.

— Еге ж, листи з усього світу. А один — до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.

— Хе-хе, — тихо засміялася дівчинка. — Але я ж не принцеса!

— Хто тобі сказав, що ти не принцеса?

— Хіба живуть принцеси в такій хаті? — спитала Віра.

— А Попелюшка?

— Попелюшка не була принцеса, — сказала Віра. — Просто вона вийшла заміж за принца.

— Значить, і вона стала принцесою, — сказав переконано маленький чоловік. — Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.

— Як так — захотіти? — спитала Віра.

— Заплющ очі, — сказав маленький чоловік. — Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?

— Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся…

Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження — смерть темного і народження зеленого. “Зелений світе, — хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. — Прийди ти вже нарешті!”

— Дядю, дядю! — торкала йога Віра. — Ти що, забув про казку?

— Не забув, дівчинко, — сказав він тепло. — Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?

Дівчинка на хвилю задумалась.

— Хай до мене прийде, — сказала вона.

— Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.

Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата — ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою — в руці в неї матилялася авоська.

— Еге-ге! — засміялася раптом Віра — Та то ж тато!

6

Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.

— Шкода, що на роботу, — мовив брат, — а то ми усю пляшку роздавили б!

— Я неохочий до цього зілля, — тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.

— А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.

— Ідеш на роботу — мале саме лишається?

— Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.

— Простіше було б завести до старих, — сказав маленький чоловік.

— Про це давай не говорити, — відповів Стах. — Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.

Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.

— У мене капусняк є, може, хочеш?

— Ні, — сказав маленький чоловік. — Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, — він хитнув на пляшку. — Вип’ю чарку і такий мене сум бере!

— А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!

— Звісно, гаразд, — сказав маленький чоловік. — Але сум — це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.

— То на здоров’я! — сказав брат, наливаючи другу чарку.

— Я більше не питиму, — мовив маленький чоловік. — У мене й зараз сльози на очі навертаються.

— Такий ти сентиментальний?

— Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре…

— Чудний ти, — сказав брат, заковтуючи другу чарку.

— Може, й чудний, — відповів сумовито маленький чоловік. — Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.

— Мені б твої проблеми, — сказав гостро брат.

— А мені б твої, — сумно обізвався маленький чоловік. — Дивно в нас виходить, чи не так?

— Мені темно, — сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.

Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.

— День, а начебто в ямі, — сказав він.

— Пора така, — відповів маленький чоловік. — Скоро все зміниться.

За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.

— Заходьте! — гукнув брат.

Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина.

— Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, — сказала вона.

— Це в нас газ закінчився, — пояснив брат.

Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.

— Випийте з нами, тітко, — здогадався брат.

Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.

— За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! — урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.

Брат простягнув їй бутерброда з сиром.

— Хе, зараза, припекла! — задоволено сказала вона — То як із керогазом?

— Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! — сказав брат.

Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.

— Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! — сказала вона — Один високий, а другий малий.

— Так виросли, — мовив маленький чоловік.

— Нє! — сказала, раптом зупинившись, Смердиха. — Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..

Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до “Тангейзера”. Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув — бракувало і йому повітря.

— Славні ви хлопці! — проказала господиня, втираючись після другої чарки. — Ге, та ви й схожі один на одного! — вона засміялася. — Зовсім, скажу я вам, брати!

7

Вони вийшли з дому разом, Стах — на роботу, а маленький чоловік — до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:

— Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!

Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.

— Наші предки, — сказав він братові, — колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.

— Все ще миротвориш? — криво всміхнувся брат.

— З чого ти взяв?

— Заговорив алегоріями, — відповів Стах. — Думаєш, я дурний?

— Тобі це неприємно? — обережно спитав маленький чоловік.

— Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, — сказав брат і гордо звів голову.

І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах — все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє — мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.

— Я радий, — сказав тепло, — що можу отак із тобою поговорити…

Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.

— Гаразд, — мовив він, — іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.

Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.

— Весна, — сказав він просто. — Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.

— Бувай! — сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.

Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.

— Я забула сказати тобі ще про одне, — мовила вона хрипкуватим шепотом. — Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.

Маленький чоловік мовчки дивився на матір.

— Ви що, випивали там? — спитала вона, дивлячись із підозрою.

— По чарці, — просто сказав маленький чоловік. — Йому на роботу йти…

— Казала мені одна — він з нею робить — і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили… Нічого він про це тобі не казав?

— Ані слова! — мовив маленький чоловік. — Може, це просто бабські плітки?

— Але про нього ж не плещуть, що він краде, — гостро сказала мати. — Де горить, там і курить…

— Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди…

— А як він до матері почав ставитися? — так само гостро сказала вона. — Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі — під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!

— Все це маленькі пристрасті, — сказав він. — Перемелеться, і знову влагодиться…

— Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав…

— Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, — сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.

— Батькові про ті випивки не кажи! — мовила вона йому в спину. — Я тут хочу до сусідки скочити.

Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.

— Це чий кіт? — гукнув він матері з сіней.

Мати вже була біля хвіртки.

— Прибився! — відказала голосно. — Коли б не взяли, задубів би на морозі…

Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.

— Сідай тут коло мене, — сказав він.

— Не хочу тобі заважати.

— Ти мені не завадиш. Мати пішла?

— Десь до сусідки.

— Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?

— Нікому, — засміявся маленький чоловік. — По-моєму, це навіть здорово!

— А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!

— А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, — сказав маленький чоловік.

— Аякже, — батько округлив очі. — Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда — день ясний, чорна — день похмурий чи дощ, а ряба — то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?

— Ніколи не жив у селі, — сказав маленький чоловік. — Як і ти…

— Це недобре, — сказав батько. — Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою — коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття — це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.

— Як на мене, потрібне й цікаве діло, — сказав маленький чоловік.

— Це ти матері скажи, — підморгнув батько. — Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.

— Гаразд, — усміхнувся маленький чоловік. — Але який з мене авторитет?

— Не кажи! — мовив гаряче батько. — Вона тебе любить. А любить, то й послухається.

Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.

— Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?

— Та навпаки! — озвався батько. — Страшенно люблю, коли ти граєш.

— Дякую, — сказав він.

У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна — березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча — він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге — в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна — дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до “Тангейзера”, бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, — чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі — все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!

Він грав увертюру до “Тангейзера”. Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.

8

Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.

— Чого ти поночі? — спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.

— Вечеряти будеш? — спитала мати.

— Та мабуть, — відповів маленький чоловік.

— Батькові не терпиться з тобою випити, — безапеляційно сказала вона — Не полінувався навіть збігати в магазин.

— Коли я грав? — навіщось спитав маленький чоловік.

— Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.

— Такий питець, як батько! — сказав маленький чоловік. — Що значить принагідна чарка?

— Все з чарки починається, — мовила мати. — Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?

— Не може бути! — сказав маленький чоловік.

— А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.

— А я купив не горілку, а вино, — сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. — Це таке, що й тобі не гріх випити.

Мати промовчала й, підтисши губи, пішла готувати вечерю.

— Бач, як підколює! — підморгнув маленькому чоловіку батько. — П’яницю з мене робить. А я — сам знаєш! Про сестру ж, а твою тітку, вона правду сказала, — зітхнув він. — Вийшла на пенсію, і її лихий попутав. І знаєш після чого? Зробили їй переливання крові, а той, що кров здавав, певне, алкоголіком був. Ну, її й потягло…

— Чудеса! — сказав маленький чоловік.

— Сумні чудеса, — мовив батько.

Поставив пляшку і пошкандибав до дверей. Мати була в сінях, де стояла газова плита, але він прислухався і тільки тоді заговорив:

— Слухай, — сказав пошепки, — не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас… Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..

В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.

— Гарно ти грав, — сказав голосно. — Тільки сумно чогось.

— Погода така, — відповів маленький чоловік.

— Погода на настрій вплива, — мовив батько. — Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, — він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.

— Це в нього називається гумор, — сказала добродушно мати. — Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?

— Еге, еге, послухай, — підхопив батько уже без гумору. — Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.

— Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?

— Як так, поміщиця? — не зрозумів маленький чоловік.

— Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.

— Теж мені робота, — сказав батько, — нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала.

— Рвався сам до тих дров і води, — мовила мати, — а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.

Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.

— Кров землі, — сказав. — Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.

Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.

— Я вам трохи грошей привіз, — сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.

Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.

— Ти завжди був добрий, — сказала вона. — Тільки я не хочу тебе грабувати.

— Це дрібниця, — відповів маленький чоловік і почервонів.

Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.

— Що там сьогодні по телевізору? — спитала мати.

— Та чортзна-що, — відказав батько. — Коли буде про погоду, вмикнемо…

9

Маленький чоловік вийшов покурити — стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму — він хвилювався. Невідь од чого — чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.

— Це ти, дядю? — сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. — Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.

Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом.

— Здоров! — мовила вона — Дихаєш повітрячком?

— Давай сюди відра, — мирно сказав маленький чоловік.

— Ну що ж, допоможи, — братова передала йому відра — Вже наскаржилася баба на нас? — невістка засміялася глухо і ображено. — Дивна вона жінка!

— Ми всі у цьому світі дивні…

Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом.

— Так наморилася сьогодні на роботі, — сказала вона — Тіла не чую.

— Спочивай! — мирно відказав він.

— Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

— Про все добре й недобре.

— Про добре навряд, — мовила братова — Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

— Звісно, — сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

— Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…

— Як так, спеціально?

— Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

— Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.

— А мені здається, що тут подіяв давній закон, — сказав маленький чоловік. — Дві жінки під одним дахом не вживаються.

— Чого б то я мала їй терпіти? — сказала братова.

Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.

Він підніс відра під самий поріг.

— Може, зайдеш? — сказала братова.

— Пізно, — мовив він. — Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.

— Ми зі Стахом зараз на різних змінах, — сказала братова. — Майже не бачимося.

— Сильніше любитимете одне одного, — всміхнувся маленький чоловік.

— Що з тої любові, коли чоловік не на очах?

— Це правда, що він почав випивати?

Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.

— Теж мати тобі сказала?

— Та ж не він.

— Трохи й правда, — сказала знехотя невістка. — Але це тому, що ми на різних змінах.

— Зайду ще завтра, — припідняв капелюха — Хочу, щоб помирилися…

Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.

Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.

Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку — вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.

Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.

По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.

1983 р.

Оповідка восьма

Гість удома

1

Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі — якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі — одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.

— Глянь, Кать, — сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка — Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.

— Мо’, когось шука, — сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.

— То ти його спитать не можеш, чи як? — вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.

Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, — чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. “Чорт забирай з цими вухами, — подумав невдоволено Микола, — знову позабивалися сіркою”. Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.

Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.

— Що там? — спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.

— Якийсь він чудний, цей чоловік, — нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. — Каже, що народився в нашому домі.

— То й що? — каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.

— Чого ти сердишся? — незворушно спитала Катерина.

— Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…

— Тра все порядком розказать, — спокійно промовила Катерина. — Каже, що народився в нашому домі.

— Це я вже чув.

— Каже, що його мати продала цей дім.

— Продала мені, я це знаю, — так само нетерпляче сказав Микола.

— То ти знаєш цього чоловіка? — спитала здивовано Катерина.

— Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, — невдоволено пояснив Микола. — Чого ти така дурна?

— Ну, коли я дурна, то чого й говорить, — сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.

— Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?

— Хоче хату подивиться.

— А ти йому що?

— Сказала, що в тебе спитаюся.

Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:

— Чорт його бери, хай дивиться!

Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.

— Заходьте, заходьте! — тонко гукнула йому Катерина. — Заходьте, він дозволив…

2

Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. “Може, затягти на штанях пасок”, — подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.

— Прошу мені вибачити, — чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. — Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.

Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж — як у вчителя.

— Хе-хе! — сказав Микола. — А я шо?

Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.

— Дозволите присісти, — спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.

— Я, люди, може, на старості літ і здурів, — сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.

— Чого це ви на себе таке кажете? — спитала Катерина.

— П’ять років добирався я до Житомира, — сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.

— П’ять років — це довго, — поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. “Буйний чи тихий?” — подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.

— Бог ти мій! — тихо вигукнула вона. — Цілих п’ять років!

— Не думайте, що я з глузду зсунувся, — сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. — В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.

— Через обмін квартирами? — спитав Микола.

— Через обмін, — зітхнув чоловік. — Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності… та що про це казати…

Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, — сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? “Ні, — подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, — це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, — подумав він, — але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе”.

Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.

— А хвамілія ваша як, коли не секрет? — спитав, нарешті, він.

— Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, — звів голову прибулець. — Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить — затужила?

На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав, цей прибулець, що зараз Микола вже мав лежати голічерева на розкладачці й посилати хропаки в густу корону волоського горіха?); здається, прибулець засумнівався, що Микола таки знає, що воно — затужити, отож він хутко закивав головою, ніби переконуючи співрозмовника: таки знає, що воно — затужити, чи відганяючи під себе солодко-сонні хвилі, яким сьогодні не судилося його покрити. Це він зрозумів, бо помітив: прибулець дивно виструнчився на ослінці, і очі його запалали. “А в нього таки не всі вдома, — подумав Микола майже задоволено, — і він, здається, з тихих, а не з буйних”.

— Затужити, чоловіче, — це значить утратити надію. Затужити, чоловіче, — це засумніватися, чи завжди любиш життя, це значить, коли хочете, почати втрачати віру. Їй не треба було продавати цього дому і приїздити до мене, треба було залишатися тут, рано чи пізно я до неї повернувся б!..

Катерина забула про свої миски, вийшла з сіней і знову розтулила рота. Дивилася на прибульця з особливою цікавістю, аж це не сподобалося Миколі. Він засовався на стільці, сердито блимнув на жінку, але гостеві послав чемну усмішечку.

— Воно, конєшно, штука це заковириста, — сказав по-філософському, а що вже розтулив рота, то не витримав: вуста його почали розлазитися ширше й ширше — він аж кавкнув, так солодко позіхнув.

— Да-м, — сказав, щоб стулити рота. — Да-м!

Але чоловік цього не помітив. Чоловік увійшов у якісь темні хвилі, хмару чи туман, бо лице його спохмурніло і стало трохи й лихе — це миттю спостерегло пильне Миколине око; він стрельнув до жінки, щоб безмовно поділитися з нею спостереженням, але вона все ще безглуздо витрішкувалася на гостя, а рота й не подумала стулити. Через це й обличчя в неї стало дурнувате, а він завжди сердився на неї в такі хвилини: попалося йому в жінки отаке одоробло. Але “одоробло”, певне, надто зацікавилося, бо вперше за весь час поклало віхтя на стола, якраз біля тієї миски з недоїденими кришеними огірками й помідорами, що розмокли у власному соці й олії, якраз туди, де спочивав він очима, сіла на ослінця і вже тоді стулила рота.

— То що ваша мати? — спитала з участю.

— Померла моя мати, — жорстко сказав чоловік. — Померла, бо її душа того не витримала. Я вже хотів везти її назад, хотів прийти до вас, покупців нашого дому, й сказати: люди, порятуйте цю щиру душу. Ми повертаємо ваші гроші, а вона хай трохи у цьому світі поживе. Але вона не вірила, що ви на це підете…

Подивився на них гарячими, а може, трохи й несамовитими очима, і вони відразу ж почали дивитися кожен у свій бік: Микола на волоського горіха, якому сорок років, а Катерина на клена, якому років з п’ятдесят. Були в обох сірі, витягнуті обличчя, навіть у круглолицього Миколи; стали ті обличчя зовсім чужі, аж покам’янілі. (“Тихий чи буйний?” — подумав Микола, а Катерина зітхнула і сказала: “Ехе-хе-хе!”)

— Мати тоді вислухала мене й подивилася такими очима, — прибулець аж кулаки зціпив. — Побачили б ви оті очі і здригнулося б у вас серце. А я й досі не можу забути тих її очей…

І той чоловік, дорослий, серйозний, старий (“Ехе-хе!” — сказала Катерина), отой буйний чи тихий дивак, якого Микола вже кілька разів помічав на їхній вулиці і який приплівся раптом у їхнє подвір’я, еге, той чоловік заплакав; при тому плакав він зовсім дивно: з очей йому котилися великі сльози, а лице залишалося нерушне. Одна брова в Миколи зламалась, а обличчя чомусь почервоніло, як тоді, коли сердився; але він не сердився, а тільки посилено міркував: що все-таки в такому випадку годиться сказати? “Нє, — сказав він собі, — ліпше таки помовчати, бо мовчиш — людей навчиш, бо мовчанка, що не кажи, — таки золото і все такеє”. Зрештою, виручила його, як завжди, Катерина; вона шмигнула носом і сказала, як їй здалося, щось таки до слова:

— Я тоже переживала, коли в мене мама померла. Так вона, сердешна, тяжко вмирала. Ми навіть дах розібрали і тільки тоді вона відійшла.

Але прибулець, здається, не чув і того. Увійшов у якісь темні хвилі, а коли виступив із них, то очі його знову стали шматками синього болю.

— Вибачте мені, люди, — сказав він, може, трохи й патетично. — Мати заповіла мені покинути чужину й повернутися сюди. П’ять років я стрибав, як отой коник, від міста до міста, п’ять років я тільки тим і жив. І от, як бачите, дострибав і сиджу в цьому дворі, де мати моя й досі жила б, і щось мене, люди, таке дивне їсть, що не вмію я вам того розказати.

— Це ви розстроїлись, — сказала Катерина, — Добре було б вам зараз чарку випить, але в нас удома ні крапельки, я своєму люциперу не даю, бо йому, сказав дохтор, ніззя…

— Воно, конешно, штука це, шо так! — доповнив жінку Микола і зламав сірника, бо йому щось там застрягло в зубах.

Прибулець сидів похилений, а може, й похнюплений і дивився на передки своїх запилених сандалет. Сидів і нічого не чув і не бачив, а може, тільки й бачив, що ті передки, а може, дивився на мураху, що спинилася біля тих передків, стала на задні лапки й вимацувала хоботком повітря, намагаючись хоч нюхом вгадати, що тут коїться і чи безпечно їй тут пройти.

3

Ще там, на Алтаї, він купив собі мапу, величезну шкільну мапу і провів по ній при допомозі лінійки й червоного олівця найпрямішу лінію до Житомира. Окрім того, він провів кілька пунктирних ліній, що позначали відхилення, — враховував всі можливі маршрути. Там у містах, в яких доводилося йому зупинятися, він жив між порожніх стін, возячи з собою тільки матраца, за подушку правив йому речовий мішок, а за ковдру пальто. Пенсію він переказував на головну пошту “до запитання” і весь вільний час тільки й робив, що вивчав бюлетні та оголошення про міжміський обмін квартирами. Отож і пересувався він, ніби равлик, разом із хатою, бо квартири, в які потрапляв, були напрочуд однакові і в однакових будинках-коробках. Отож і мав собі чудне враження: повзе, ніби равлик, з хатою на плечах, з порожньою хатою, в якій так голосно віддається по кутках звук його кроків, адже в нових квартирах у чужому місті йому тільки й лишалося, що ходити з кутка в куток. А коли його старі ноги стомлювалися, сідав біля стіни на матраца й чекав, поки кімнату заповнять сутінки. Світив у ті сутінки очима й бачив уявно дорогу, по якій простував разом зі своєю хатою на плечах; в уяві йому прокладалася срібна лискуча стрічка, адже равлик, коли повзе по дошці чи листку, залишає саме такий слід: затверділа іскриста слина, котра срібно сяє в ранковому сонці. Місті, в яких він оселявся, були чужі й лякали його — не вмів розібратись у хитросплетінні чужих вулиць. Отож завжди вибирав шлях найкоротший — до головної пошти, до їдальні, до кінотеатру, де дивився всі фільми підряд, а часом потрапляв на концерти, коли була це не естрада — для естради почував себе застарим. Потому повертався до свого тимчасового мешкання, ледь пересуваючи змореними ногами, хоч могли прийти за час його відсутності листи з інших міст. Чекав тих листів з нервовою нетерплячкою, і вже починав хвилюватися, коли підходив до дому. Не міг стримати трему в руках, бракувало йому повітря, кров приливала до обличчя, особливо, коли в круглих отворах поштової скриньки щось біліло — не писав він ніяких листів, окрім тих, що стосувалися обміну; так сталося, що не лишилося в нього й родича, а знайомих і приятелів, яких надбав у місті, звідки почав равликовий свій хід, позабував. Коли ж очка поштової скриньки світилися чорно, чорний настрій переходив і в нього, відчував обважнілість і втому. Дерся на свого поверха (ніколи не мінявся на перший та останній поверхи, щоб не утруднювати свого ходу) чи їхав ліфтом з кам’яним темним обличчям. Відчиняв двері і на нього віяло пусткою, необжитим мешканням, в якому живе самотній старий чоловік, на нього віяло самотністю й запахом самотнього літнього чоловіка; але він думав, що то запах старих пожильців — а може; воно так і було. Тоді набирав повну ванну теплої води і лежав у ній, доки вода не холола. В цей час знову почав курити, бо, курячи, швидше долав час; отож лежав у теплій ванні і курив теплу сигарету, й у ванній ставало сизо від диму, а коли покидав цей затишний куток, накинувши на тіло халата, кімнати теж були повні диму: сутеніло. Він ішов, голосно плескаючи капцями, що лунко били об його мокрі п’яти, до календаря — єдиної речі, якою прикрашав стіни, брався мокрими пальцями за листка і той зразу всмоктував воду і рвався з легким тріском. Потім пожмаканий, з мокрими плямками, падав під ноги — образ минулого дня, образ його чекання, туги, його дивної пристрасті, проти якої уже відпертися не міг. Як не дивно, а про Житомир він у ті роки не думав і майже не згадував — той став для нього напівміражним, сферичним тілом, лампою, що вабить до себе нетлю, зіркою, в яку напружено вдивляється астроном, котрий чудово знає, що на тій зірці йому ніколи не побувати. Відав, що то конечний пункт його мандрів, а про більше думати боявся. Отож коли сидів на матраці, спираючись спиною об стіну, і світив у сутінки розжареним поглядом, не думав і не мріяв, а тільки чекав. Покірно, спокійно, уперто з тією простою й упокореною приреченістю, яка й робить людину несхитною в її прагненнях. Чекав хвилини, коли можна буде лягти на матраца, солодко протягти втомлені ноги, потягтися до хрускоту, а тоді пізнати той мир, оте майже благісне щастя, задля якого, може, людина й живе.

4

— Вибачте мені, люди, — сказав Іван, — з вашого дозволу я тут трохи посиджу…

— Сидіть, Бога ради! — озвалася Катерина, а Микола зирнув на неї сердито: так, чого доброго, він сьогодні до розкладачки й не добереться. Видихнув із себе повітря, ніби хотів, щоб під того зникла роздутість у животі, бо той живіт, здається, й був од того такий круглий. Зиркнув на прибульця вже неприязно, але до того знову-таки його погляд не дійшов: мав щось своє на думці, а може, вже й не існував у цьому часі, а десь-інде; хто зна, подумав Микола, чого можна сподіватися од таких прийд: а може, це злодіяка, який десь там сидів по тюрмах, а тепер завітав сюди, щоб роздивитись, а потім полізти й пограбувати його, Миколу? Він же не злидар і є в нього що грабувати, он місяць тому купили вони нового килима на стіну, а в шафі у нього поблискує кришталь, а в одежній шафі — новий костюм і жінчина шуба, бо він, Микола, неабихто, щоб у нього в хаті та й нічого не було: є в них і телевізор, і приймач, і пральна машина; є в них сервіз за двісті каребе, а на підлозі доріжки не прості, а килимові, які він сьогодні вранці довго й не без задоволення вибивав тріпачкою. І нічого в цьому немає дивного, бо коли вибиваєш тріпачкою добро, за яке плачено добрі гроші, то й на душі стає чудово. Микола злегка відригнув: обід сьогодні був ситний і важкий, і йому було б корисно подибуляти під горіха сорокалітньої давності (адже це його горіх!) і лягти голічерева. Катерина знову пішла домивати посуд; щось багато вона сьогодні собі дозволяє, розпоряджається, начебто не сидить він тут, Микола, за столом.

— В мене є сяка-така робота, — сказав він, таки натякаючи, що йому ніколи сидіти біля прибульця й витрішки продавати.

— А ви на мене не зважайте, — м’яко сказав Іван. — Робіть своє діло, а я посиджу…

Микола міг би встати і, принаймні, зайти в дім, там є затишна канапка, і хоч Катерина й бурчить, коли він лягає там удень (канапка застелена новим індійським покривалом, яке коштує півтори сотні), але при такій оказії… Ні, для того, щоб устати й піти, треба затягти паска на животі, а відтак — устати, але вставати й затягувати паска на очах у прийди якось невдобно; сидячи ж, його напевне не затягнеш, скільки не видимай із себе повітря.

— Як вам тут живеться? — спитав раптом прибулець, і Микола аж здригнувся з несподіванки.

— Чого ж, славно живеться, — сказав він просто.

— Я це до того, — мовив прибулець, — що люди тепер прагнуть до зручностей: теплий туалет, ванна. І щоб ніяких клопотів з опаленням..

— Ванна у нас є, — благодушно озвався Микола, бо цей чоловік хіба може знати, який з нього хазяїн. — А опалення я зробив собі парове. Одну грубку палю, а вся хата тепла.

— А газ?

— Газ у проекті, — сказав Микола. — Трохи задалеко ми від вулиці.

— Ванну ви зробили в маленькій кімнаті? — спитав Іван і якось дивно напружився.

— Та звісно в маленькій, хе-хе! — сказав Микола. — Саме там її й робити.

Маленька кімната колись була Іванова. Його царство, де прочиталася гора книжок і де стільки перемріялось. Він подумав, що зараз там плещеться оце кругле, роздуте тіло, блаженно випухкує з себе повітря або ж виставляє круглу, порослу рідким волоссям спину, щоб жінка гарненько її пошурувала. І жінка покірно шурує ту порослу рідким волоссям спину намиленою мочалкою, і з неї, тобто з круглої спини, спадають у воду клапті піни, і Микола од розкоші блаженно похрюкує. Іван здригнувся й зирнув на співбесідника очима, як у хворої тварини, і Микола не міг витримати того уважного, прискіпливого й трохи морочного погляду. Йому знову стало неспокійно на серці. “Як би його виперти звідси?” — подумав він безпомічно.

— Таким людям, як ви, — сказав тимчасом Іван, — треба жити в сучасній квартирі, в новому будинку. В квартирі з усіма зручностями, не на першому й не на останньому поверсі, з ванною і теплим туалетом. З центральним опаленням і з телефоном.

Він цідив ці слова, невідривно дивлячись на Миколу, і той відчув, що йому невідь од чого поповзли за спиною мурашки.

— Хе-хе, чоловіче, — сказав Микола — Кожен у цьому світі робить собі цвітущу жизню, як може. А в мене тут є усьо… Я тут у себе вдома, і не тра мені сусідів, не тра дертися на дев’ятий поверх, і повітрячко тут, хе-хе, як медок. Катя мені квітів насіяла; сяду, а воно мені медком під носа подуває. Прийдеш з роботи утомлений, да-м, а тут тобі повний рай і медком пахне. Отож і кажу я: кожен має в жизні своє удовольствіє, а я, по-моєму, не гірший од інших…

— Значить добре вам тут? — спитав Іван.

— Егеж! — відповів Микола і гордо зніс підборіддя.

— А дах не тече? Щороку й стіни треба білити.

— Дах я минулої осені наново пофарбував, — сказав Микола. — А білю і стіни підмазую не я, а жінка, хе-хе!

Він раптом посерйознів і насторожено вперся поглядом у прибульця.

— А до чого це ви?

— До того, — шорстко сказав Іван, все ще не одриваючи од Миколи чудного погляду, — що в мене у місті на другому поверсі є квартира зі всіма зручностями й телефоном. Чудова, світла квартира в нешумному місці і з високими стелями. Я поміняв би її на цю вашу, а може, трохи й доплатив би. Рівно стільки, скільки ви дали моїй матері, коли вона продавала хату.

Вони дивились один на одного якийсь час: Іван пильно й трохи погрозливо, а Микола нетямкувато і вражено.

— Не вимагаю у вас відповіді негайно, — сказав Іван, зводячись. — Думайте і зважуйте. Але одне мені потрібно, — він якось дивно смикнув головою і його губи скривились. — Я хочу на схилі віку повернутись у рідний дім..

— Але ж це мій дім, чоловіче! — фальцетом вигукнув Микола.

— Звісно, ваш, — сказав тихо Іван. — Я, як бачите, вас із нього не виганяю…

Він повільно пішов до воріт, сумно звісивши голову, а Микола сидів, наче правцем битий, тільки розтулив, як це немило робить його жінка, рота й безтямно кліпав очима. Його обличчя поступово наливалося багрянцем, а в голові колесом крутилася одна й та ж думка; “Буйний чи тихий? А що коли буйний?”

5

Сів на поваленому стовбурі верби і, розширивши очі, дивився, як до річки спускається екзотична кавалькада баб. Попереду ступала роздольна стара в купальнику такої ширини, що в нього міг би вдягтися столітній дуб, — через плече було перекинуто халата; а на голові в неї — широчезний капелюх з обвислими крисами, від чого ні очей, ні носа старої видно не було. Поруч дибцяла маленька й сухенька бабця із закрученою, як в індійського раджі, хусткою на голові. В другому ряді крокувала жінка у вицвілому сатиновому сарафані, ліва її нога була роздута й замотана бинтами, а ліва рука опиралася на палицю. Ззаду простувало ще двоє: одна худа й зігнута, в купальному костюмі, який висів на ній так само, як шкіра, а біля неї трюхикала круглолиця і червонощока в гігантських темних окулярах і з усмішкою на все лице. На ній віявся широчезний халат, який спускався аж до землі, тоді як плаття на її супутниці було увіч закоротке. Він дивився на тих старих з особливим інтересом, бо вони увіч були старші за сорокарічний горіх у колись його дворі (садила його ще мати), навіть старші за п’ятдесятирічного клена, якого садив його батько, — він захотів раптом упізнати їх, бо всі, здається, були місцеві й напевне жили в хатках, які розсипалися навдокіл. Іванові аж очі заболіли, так пильно він на них дивився, але помітили той його інтерес і вони й гордо поодвертались од нього. Троє з них несло під пахвою по ковдрі, і йшли вони до зарослого травою берега. Повертав за ними голову, ніби був локатором; невже й справді, подумав він, з цих п’яти жодна не жила тут тридцять років тому? За тридцять років це місто, в яке приїхав, стало іншим містом, а люди — іншими людьми. Те місто, яке він знав і до якого так рвався, здається, померло: воно вмирає якраз так, як росте дерево — кільцями. Отак накладаються одне на одне кільця, а те, що було назовні, ховається вглиб. Отож річ звичайна людина, прийшовши через довгі роки до рідних осель, не впізнає тут нічого, хоч перед цим вірила в своє воскрешення. “Я не вірю, що воскрес”, — думав Іван, роздивляючись місця, які не раз відвідували його уві сні або й просто марились. Отож тут, куди так пильно рвався, куди привела його вся ота витрачена енергія, отой безумний його надпорив, він сподівався таки позбутися кволого в собі, що зневільнює людину й робить її безпомічною. Ага, він, здається, не врахував одного моменту: кільця міста все-таки мають сув’язь із тими, що ховаються в глибині дерева, отож не міг не повертатися весь час до тих, котрі так урочисто дибцяли до річки; щось пізнавав у них знайоме. Зрештою, бабці вже й придибцяли; розстеляють ковдри: одна, друга й третя. Та могутня, грубезна, як столітній дуб, розкидає солодко ноги й руки й не менш задоволено примружується. Та друга, в купальнику, дістає мотка вовни й починає плести собі сукню на зиму; та, в окулярах, стоїть, бо вона, здається, настільки запливла товщем, що вже й не згинається, отож тільки й може — лежати й стояти. Та, з пов’язкою індійського раджі, сідає й починає говорити, а та, з палицею й перев’язаною ногою, сідає повільно й довго, постогнуючи і допомагаючи собі палицею та рукою. Він подумав, що там, у колись власному подвір’ї, забув розпитатися про колишніх пожильців околиці. Хтось та й лишився з них, хай і один, хтось такий, повз кого він колись проходив, як повз порожнє місце. “Так мусить бути, — думав він, — інакше порожнім місцем стану я, бо земля без людей — мертва”. Але він знав, що каже неправду; вона таки не мертва. Пізнавав це, бо дихала на нього живим подихом, адже живий він сам. Отож відчув на обличчі живий подих річки, землі, трави й дерев, хай це була інша річка, земля і трава. Такого почуття не знав раніше: щось зворушувало його, і щось викликало сльози. Вчора, коли уперше спустився в цю долину, раптом відчув, що не може володіти собою, став серед вулиці й заплакав. Ці його сльози, здається, бачила та, в чорних окулярах, вона стояла на ґанку, а нижче, на приступках того-таки ґанку, сиділа ота, з замотаною ногою; здається, вони покрутили пальцями біля скроні, помітивши, що старий чоловік стоїть серед вулиці й плаче. Але він плакав не тому, що нарешті повернувся, що таки дістався до цього так густо освітленого сонцем місця, він плакав тому, що місця оці наполовину були чужі. Отож швидко пішов до річки далі од сторонніх очей, обтер очі обома руками, а там сів на цього-таки стовбура поваленої верби й закурив. Тоді й відчув у собі якусь крайню вичерпаність, порожнечу, відчув, що він уже нікуди й ніколи не поспішатиме, що цвіркун, який прострибав тисячі кілометрів, нарешті поламав свої стрибучі ноги, що корабель, якого так довго й немилосердно кидало по морях, таки вплив у гавань. Я знайшов гавань, — прошепотіли його вуста рядок із давно колись вивчених віршів, — прощайте надія і щастя!”

6

Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.

— Прошу мені вибачити, — сказав він. — Ви, часом, не з цього кутка?

Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, — щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

— Ніна? — спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

— Атож, Іване, — сказала вона баском. — Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

— І ти тут, Варочко? — сказав він полегшено. — Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

— Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, — добродушно сказала Варка. — Чи так уже ми позмінювались?

— Ясне діло, що він загордів, — сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, — голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської — ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.

— Не впізнаєш? — спитав голос Поліни Войцехівської.

— Пізнаю, Поліночко, — сказав він, ковтаючи гостру спазму. — Хіба можна тебе не впізнати?

— А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! — сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.

Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.

— Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?

Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, — в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту…

— Жасмин — хорошенький цвіточок, він пахне харашо! — іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.

— Ти як був язикатий, такий і залишився, — сказала вона добродушно. — А жасмину нашого вже давно нема!

— І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? — смутно спитав Іван.

— Хіба позаочі! — в тон йому відказала Жасминова Пані.

— Я вчора тут цілий день блукав, — сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. — І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.

— Бо погано впізнаєш здаля, — сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.

— Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, — мовив Іван.

— А може, я тут зовсім недавно живу? — сказала та, що була, ніби столітній дуб. — Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?

— Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? — м’яко сказав Іван.

— Бач, упізнав, — Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.

— Дивно, — сказав він, присідаючи біля стареньких — Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?

— Хлопців нема, Іване, — сказала смутно Жасминова Пані. — Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає…

— Сашко Кравчук? — перепитав Іван.

— Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, — сказала Клава. — Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?

— Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, — сердешно сказав Іван. — Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..

На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.

7

— Чула? — спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. — Це або якийсь бандюга, або малахольний.

— Чого це він малахольний? — спокійно спитала Катерина — Говорив розумно. Певне, з грамотних…

— Знаю я цих грамотних, — сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.

— Може б, ми подивилися на ту кватирю, — сказала Катря. — Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

— Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

— І гроші він обіцяв.

— Які там гроші? — аж почервонів Микола. — Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили — раз, парове — два, а перекривали, коли твоя мати померла…

— Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, — несміливо озвалася Катря.

— Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли… А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші — в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

— Та ж каже: заскучав, — мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

— А ти й повірила, — захихотів Микола. — Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся…

— Він же в городі, — сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. — Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

— Пальцями? — розчепірив пухку п’ятірню Микола — Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

— На! — тицьнув порожню тарілку. — Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить…

— А може, він десь там по тюрмах шлявся, — несміливо озвалася Катря. — Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його…

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

— Моя це хата, а не його! — рявкнув він. — А його та квартира, що під носа мені тиче… Я на нього в міліцію заявлю!

— Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться… Скільки кімнат у тій його кватирі?

— Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок… Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

— Самогон ти вже не будеш гнать, — твердо сказала Катерина — Забув, що лікар сказав?

— Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

— Та лежи собі на здоров’я…

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка, як решето, — затулить тим решетом рота і випустить Миколі з живота кишки, вони, ці урки, мстиві! А тоді ні городської квартири, ні трьох тисяч… Микола здригнувся. Здалося йому, що з-під столу висовується довгий іржавий ніж і скобоче йому там, де починаються ребра. Катря мила в сінях тарілку з-під кришених огірків та помідорів, а він уже починав сердитися, що покинула його самого.

— Иди-но сюди! — гукнув сердито.

Катря стала на порозі з віхтем у руці.

— Чого це ти сказала, що він по тюрмах бував?

— Хіба я знаю? Видать, раніше не міг сюди приїхати, а чого? Чого це стара продала задурно хату і до нього подалась? А коли він уже там прижився, то чого було повертатися? Може, з пилітичеських?

Микола стрельнув до жінки поглядом і вперше здивувався з її розумових здатностей.

— Заковириста це штука, — сказав. — Там у тебе кислячку не лишилося? Щось жога почала мене пекти.

Катря безмовно сховалась у сінях і видибала з півлітровою банкою кисляку. Микола протягнув через стіл пухку руку і схопив ту банку міцним зажимом. Ковтав кисляк, аж щось йому йойкало всередині, а коли випив усе, віддувся.

— Чорт! — сказав. — Тут нам з тобою, жінко, треба добре покрутити головою. Щоб не влипнуть!

— Крути, — спокійно озвалася Катря. — На те ти в мене і хазяїн…

8

Отож “хазяїн” почав крутити головою. Але завжди, коли доводилося йому так чинити, незвичайна сонливість починала охоплювати його, ніби хто в кокон загортав: шовкові нитки, приємна млость, а замість думання — заватілість у мозку. Тоді рот його почав роздиратися так широко, як роздирається, коли хочуть озирнути запалене горло. І може б, і сьогодні все закінчилося тим-таки: він вирішив би, що найпожиточніші думки приходять, коли чоловік не сидить, а лежить, не забуваймо, що під горіхом стояла чудова, нова розкладачка, ясно біліла подушками, а вкривало гостинно відгорнуло подола, ласкаво запрошуючи. Але в людському житті бувають дні фатальні й щасливі, а сьогоднішній Микола аж ніяк не назвав би щасливим. Отож сталося так, що якась дуже вже дурна муха надто розігналася, чи від когось тікаючи, чи когось доганяючи. Вона не змогла вчасно скоригувати польоту, не змогла вчасно зреагувати на сигнал своєї локаційної системи і з усього маху ввігналася просто в того розтуленого рота, і від того Миколина щелепа спазматично смикнулась і горішні зуби аж дзенькнулись об зуби долішні; Микола відчув, що та муха рвонулася просто йому в горло, а оскільки горло його було привчене ковтати все, що потрапить до рота, то миттю ту муху пожерло. Очі в Миколи вирячилися, він став червоний, як рак, муха шкреботала його десь уже в глибині, шалено тріпаючи крильми, і відчув, що зараз станеться якась біда, що він може вивергнути на стіл усе, що тільки-но було з нього з таким смаком зметене. “Кар! Кар! Кар!” — захрипів він, очевидно гукаючи в такий спосіб Катерину, і Катерина перелякано вискочила з сіней з віхтем у руці; вона подивилася на чоловіка з таким переляком, начебто й справді хтось засунув під ребро ножа, і йому, бідоласі, таки прийшов отой очікуваний кінець.

— Що таке? — спитала вона пополотнівши.

— Муху ковтнув, — злякано прошепотів Микола. — Дай-но щось заїсти…

Він ледве вимовив ці слова, але жінка його була не така нетямуща, щоб тих слів не зрозуміти, вона жбурнула віхтя на стола і кинулася в сіни, де відбатувала добру крайку хліба насущного, швиденько намастила в півпальця маслом і моторно подріботіла назад.

Микола куснув такого клапотя, як тільки міг, і з полегшею відчув, що муха в його горлі вже не тріпочеться, що вона вже наковталася соку, який стрельнув під горло від шлунку, в’язкі хлібно-масляна маса посунула її в темну отхлань Миколиного нутра, від чого кров знову потекла від обличчя туди, де їй належиться пливти, а Микола пожадно доїдав те, що лишилося.

— Фу, чорт! — відсапнувся він. — Думав, учавлюсь.

— Бо треба руку прикладати, коли вершу роззявляєш, — немилосердно прорікла Катря.

— Коли ж не встиг, — сказав Микола. — І що це сьогодні в мене за день такий! Все мені якось навкіс іде.

— Ходи поспи! — сумирно порадила жінка. — Я це по собі знаю: коли вже не щастить, то я тоді тихіша води…

І він став тихіший води. Тобто продовжував сидіти за столом і тільки сонно покліпував очима. Тоді й почали крутитись у його голові думки. Може, й справді послати к чорту все це хазяйство й піти у городську квартиру де, коли й будуть мухи, то не такі, які з розгону вганяються в горлянку… Щось дуже грамотно говорив той малахольний… А коли затребувати з нього не три, а десять тисяч?. А коли він і справді блатний?.. “Блатні не говорять так грамотно”, — сказав він собі… “Блатні усякі бувають, — відповів він сам собі, — треба не дуже з цим ділом поспішати, а може, й порадитися з кимось…” Жінка щось там молола, але жінку слухай, а свій розум май. Він має свій розум і не такий дурний, щоб його провели. Коли він уже звідси й піде, — Микола обвів двора, зупиняючись поглядом на дереві чи на городі, то вже не за дурничку. Копати города цієї весни не давала йому ядуха. Заважав живіт, а жінці впорати все самій також нелегко. Ще невідомо, яка та квартира і чи вона чогось варта. Якось перевірити б у цього типа документи: чи справді він той, за кого вдає?.. Такий у нього пильний погляд, бр-р, як жаба дивиться! Холодний такий і загрозливий погляд з такими, здається, ліпше діла не мати… А чи можна державну хату міняти на приватну?.. Хай ти гориш зі своїми обмінами, принесла його нечиста сила. А де він зараз?

— А де він зараз? — спитав Микола у жінки, яка вийшла на подвір’я з віхтем у руці.

— Хто?

— Хто, хто? Отой чортяка, що до нас приперся!

— А чи ж я дивилася за ним? Подався кудись…

Тоді Микола відчув рішучість. Оперся руками об дошки літнього столу й почав вилазити, бо лава стояа біля столу надто близько.

Став серед двору й застібав на штанях ґудзики. Тоді всунув кінчика паска у пряжку і хотів затягти його до тієї дірочки, на яку застібував учора. Але це йому так легко не давалося; тоді він упокорився й застібнув на одну дірочку далі.

— Дай-но мені спінджака, — повелів він жінці.

Катря дала йому піджака, і він рішуче усунув у нього руки.

— Кравата вдягати не будеш? — спитала Катря.

— Давай! І капелюха теж.

Він затягнув на шиї краватку і насунув капелюха. Застібнув ґудзики на піджаку і повагом пішов з двору: в капелюсі, з краватом і в капцях.

— Хочу розвідочку маленьку зробить, — повернувся він од хвіртки.

Жінка щось сказала, але він не дочув. “Чортова сірка у вухах! — подумав він. — Треба буде неодмінно почистити!”

9

Можна було б зайти ще до Сашка Кравчука, але на сьогодні Іванові вражень було досить. Він посидів і пожартував з тими своїми ровесницями, а тепер, коли йшов вулицею назад у місто, вона не здалася йому такою зчужілою. Ішов, і всміхався, й подумки вимічав двори, згадуючи їхніх колишніх посельців. У тих дворах поралися чи й просто сиділи люди, яких він не знав, і він подумав, що та колишня його вулиця майже витекла з життя, як пересохлий струмок. Здається, їх лишилося тут тільки семеро, а може, ще кілька, з котрими діла не мав, але це зараз не смутило його і не вражало. Був наче краплина, яка подорожує у світі (колись читав про те якесь дитяче оповіданнячко); та краплина, яка мандрує, перетворюючись у пару, сніг і лід. Всякі злигодні житейські — це і є пара, сніг і лід, і не в тому інтерес життя. Живе краплина тільки тоді, коли вливається у стихію собі притаманну, коли єднається в морі, ріці чи струмку. Хотів так думати, але кутиком мозку збагнув, що це тільки частина істини. Є ще друга — неповторність наша. Можливо, сьогодні йому стане незатишно, бо після збудження й радості від зустрічі з колишніми знайомими йому знову доведеться вбирати в себе сутінки; знову нерушно сидітиме на матраці, обіпершись об стіну, знову загортатиметься в халата, а тоді і в пальто; кінець шляху близько, але туди ще багато йти. І йому захотілося раптом розширитися душею на весь цей рідний, а водночас зчужілий край, провід чувши серцем кожну бадилину, кожне дерево, горбок і кожну улоговину. Йому захотілося спитатись у кожної яблуні і в кожної сливи: що ліпше — літати по світі птахом чи єднатися корінням із землею? Що ліпше: жити неспокійно й бентежно чи мати тверду впевненість старожильця? Знав, що на ці запитання відповіді не дасть ніхто, бо на них і не буває відповіді, адже істина, очевидно, в спокої душевному. Водночас і страх почав у його душу заповзати: страх мандрівця, який завершує дорогу…

Ішов по вулиці, запрудженій молоддю, що поверталася з пляжу: загорілі дівочі плечі, шовкова стиглість шкіри ніг, стрункі юначі тіла. Вони йшли розмлоєні й задоволені, щедро наповнені сонцем, аж струмувало воно від них. Жартували, й сміялися, й дихали сонцем, дихала сонцем уся вулиця, повна отого сяйнистого пилу, від якого повітря стає рідке й розтоплене, але не пригнічує; від того кожен листок ніби тугішає і бринить у срібному промінні; від того й небо набирає розкішної й загадкової глибини. І він раптом збагнув, що не знав такого відчуття хтозна відколи; йому було приємно йти у цьому юначому гурті, хай це і ймовірна спорідненість, хай надто різниться він від інших, хай тільки випадковий він тут гість.

“Гість удома! — прошепотів він, усміхаючись не без гіркоти. — Але все-таки вдома!”

Він зайшов у будинок, у якому мав тепер квартиру, і звично кинув оком на поштову скриньку. Але відразу ж відвів погляда, бо п’ятирічне блукання таки завершилось. Він тепер вільний од цього клопоту, хоч у нього ще є клопіт інший. Останній клопіт, після чого він заспокоїться. Після того він стане пенсіонером, який повільно доживає віку і, здається, відчуватиме від того задоволення. Адже досі воно було йому заказане, досі він жив, як анархорет.

10

Наступного дня була неділя, і Микола сидів, як учора, за столом після доброго обіду, не без осолоди позираючи на приготовану розкладачку під горіхом, коли біля воріт знову виросла худа, кощава постать. Микола здригнувся всім тілом, бо підсвідомо чекав цієї появи; він зіщулився і ввібрав голову в плечі, коли можна ввібрати в плечі голову, в якої немає шиї. Стрельнув оком у бік прибульця і хотів півголосом покликати Катрю. Але Катря вже сама стояла на порозі, а прибулець цього разу не чекав, коли йому дозволять зайти, — уже йшов до них: стрункий, суворий, ще здаля сверлуючи Миколу своїми несвітськими очима. Сів навпроти Миколи, який намагався дивитися не на прибульця, а в миску, де в соку й олії плавали накришені огірки й помідори, і безцеремонно почав його розглядати.

— Отже, я повторюю свої умови, — сказав він, виразно вимовляючи кожне слово. — Повертаю сповна всі ті гроші, які ви платили матері, і додаю до того свою квартиру, щоб ви мали де жити…

— Це вже не ті гроші, — сказала Катря. — Тоді кіло мняса стоїло два рублі, а зараз чотири…

Микола зирнув на жінку здивовано. Що це вона, — торгуватися задумала. Вчора вони, здається, переговорили й вирішили відшити цього міняйла раз і назавжди. Сказати, що вони не продають своєї хати, ані міняють.

Іван сидів, опустивши голову, ніби щось підраховував.

— Гаразд, — сказав він. — Я дам не три тисячі, а п’ять…

— Але ж, чоловіче добрий, — раптом заговорив фальцетом Микола, викруглюючи очі й червоніючи, наче кисейна баришня. — А парове опалення, яке ми провели, а ванна, а всі ремонти?..

Цього разу здивовано позирнула на нього Катерина. Але Микола збагнув, що вступив у торг, тільки тоді, коли ці слова викотилися з нього, як хмарка мильних бульбашок. Здавалося, вони ще тремтіли в повітрі, круглі, барвисті, погойдувались і злітали, підхоплені теплою хвилею подуву й лускали з легеньким тріском, розточуючи навдокіл запах уже травленого ситого й через це важкого обіду.

— Гаразд! — сказав Іван. — Я заплачу й за це. Скільки воно вам обійшлося?

— Дві тисячі, — сказав, не моргнувши оком Микола. — Але що це ми завели таку балачку; хіба можна приватний дім міняти на жеківську квартиру?

— Я це влаштую, — коротко сказав Іван. — В крайньому разі можна й цю хату відписати в ЖЕК.

— А чого це вам сюди так хочеться? — спитала Катря, хитро заскаливши око.

Це було цікаво й Миколі, і він аж вперед подався, щоб почути відповідь.

— Бачите, люди, — сказав, легко всміхаючись, Іван. — Кіт, коли вмирає, чи пес намагаються покинути домівку, а людина навпаки. Особливо та людина, якій випало в житті немало помитарювати…

— А ми вже думали: ви тут скарб закопали, — бовкнув Микола, по-дурнуватому розтягуючи губи.

— А що ви думаєте? — серйозно сказав Іван. — Тут закопано мої молоді літа…

На те слово Микола знову пильніше придивився до прибульця: може сказати так нормальний чоловік, чи ні? Але він не встиг того всього розкумекати — він реготав. Отак розкрив рота, який виявився непомірно широкий, а в ньому виявилося тридцять два здоровісіньких зуба, був він якийсь червоно-брунатний, той рот; Катря тримала на вустах тонку півусмішечку, бо хто знає, думала вона, а може, цей дивний міняйло й передумає? Вже встигла зметикувати, що діло це їм вигідне: квартира в місті й добрі гроші в кишені; через це вона й усміхалася так тоненько, а коли Микола перестав вивергати з розхиленої пащеки оті грубі, трубні, як клекіт, звуки, вона запиталася швиденько, ніби й байдуже, а чи так собі, до слова:

— Щось ви не кажете, яка у вас квартира…

— На другому поверсі, двокімнатна, — сказав Іван. — На вулиці Рильського, вікна виходять у сквер.

— Але що це ми завели таку балачку? — знову сказав Микола, бо знову згадав, що вони вчора вирішили відшити цього міняйла, але щось його спинило, бо зирнули на нього пильно холодні сірі очі, й вони ніби паралізували йому язика — отак хотів щось проректи немаловажне, а не міг.

— Він хоче сказати, — незворушно озвалася з порогу Катря, — що ми тут без вас і кілька дерев посадили. Отой горіх — це ваш, а оці три яблуні — наші…

Микола знову дививсь у миску з накришеними огірками й помідорами. Вони збуджували в ньому неясний апетит, але це, здається, було нервове. Він і справді нервував, бо ніяк не міг справити мову в потрібне русло, тобто хотів сказати, що вони зовсім не збираються мінятися, що це було так, просто собі розмова, адже цікаво, що воно й до чого; насправді їм тут нічого не бракує, бо це таки їхній дім, а там вони житимуть на позиченім та ще й квартплату щомісяця плати! З іншого боку, йому не треба буде дертися щодня під гору, щоб дістатися на роботу: одягне капелюха й костюма, махне щіткою по туфлях, а може, скаже зробити це жінці, та й піде собі, покотиться, й курява з-під п’ят не вилітатиме — скрізь там асфальт. Не буде хіба що оцього блаженного післяобіднього спокою й розкладачки під горіхом, зате не буде й обридливої роботи на городі. Зрештою, що він забув на цій погано вимощеній, допотопній вулиці? Доля прислала йому цього дивака, то чи треба відвертатися від свого щастя?

Він знову відчув, що прибулець пильно на нього дивиться і, хоч не зустрічався з ним поглядом, все в ньому знову захололо, аж затрусилося.

“Нє, — сказав він собі, — він таки малахольний; їй-бо, коли я йому відмовлю, всуне мені під ребро ножаку!”

11

Цей двір був так густо зарослий деревами і диким зіллям, що здавалося, тут інакша земля, а може, й свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, всепоглинливою силою, він покривав невеличкого городця, парканчик був заплетений хмелем, а сама хата — диким виноградом. Двір затарасований старими колодами, дошками і найрізноманітнішими залізяками: залізячки й скручені шматки дроту висіли навіть на гіллях дерев, як дивні, іржаві плоди. Стежка заросла пишною, торочкастою кропивою, яка готувалася висипати в цю привільну землю ще кільканадцять мільйонів насінин. У городі відвойовано від зілля кілька грядок: одна з цибулею, а друга з огірками, але й на них грізно наступала кропива й мокрець. Межа з сусідським городом заросла непрохідними заростями бульби; зілля підступало під саме подвір’я, наче готувалося стрибнути й на цей, міцно втрамбований і майже заставлений іржавим залізом п’ятачок. І тільки під самою стіною стояв позеленілий від часу стіл, а біля нього кілька напіврозвалених ослінців. Біля того столу завмер чоловічок з палицею в зелених штанях і в зеленій брезентовій куртці, на голові якого неохайно був покладений помнутий зелений капелюх. Той чоловічок був старий, та все ще нагадував хлопчака — Іван упізнав того хлопчака відразу, бо то був той самий Сашко, тільки обличчя його перетворилось у зморщену картопельку. Іван не міг стриматися й заплакав, бо цей зелений чоловік — єдиний, кого він пізнав відразу й безпохибно; здається, він вийшов із цієї надмір озелененої землі, з тих її пластів, які колись топтав тут і Йван, із того світу, до якого рвався він так щиродушно. Чоловік дивився на гостя підозріливо, бо, здається, не пізнав його, бо хто зна, що за люди шляються навколо, а може, ті, які хочуть украсти його залізо на металолом? Зрештою, як пояснити й той дивний, недоречний плач, коли цей прибулець таки знамірився викрасти його металолом?

— Сашку! — сказав Іван, обтираючи обома руками очі. — Чи ж ти мене хоч пізнав?

Сашко вдивився в прибульця уважніше — отой дивний постарілий хлопчак, з яким був колись вуличним друзякою, — але його обличчя не пом’якшилося й не зворушилось.

— Сашку, — сказав, підходячи ближче, Іван. — Це ж я, Іван Пустовойтенко…

Тоді він побачив, що у втомлених сивих очах зеленого чоловічка щось збудилось, якась іскра, а може, й вогник; щось там зануртувало й відроджувалося; можливо, він згадував, бо ім’я та прізвище були йому знайомі, але цей чоловік, що тільки-но плакав так нерозважно, й зовсім ні. Хотів поєднати в голові те, що зв’язувалось у нього з цим прізвищем, і те, що бачив зараз, — обличчя забуте й чуже; може, це йому в якійсь мірі вдалося, лице його раптом розтерпло й пом’якшало, а вуста відслонили жовті, розхитані зуби.

— Ти шо, з неба впав? — спитав Сашко.

Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, — давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.

— З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, — сказав тихо.

— Сідай, — мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.

Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.

— А я тут, — всміхнувся він, — живу собі сам!

Опустив голову на груди й замислився.

— А де твоя жінка, Сашку? — тихо спитав Іван.

— На цвинтарі, де, — спокійно озвався Сашко. — Хіба не знаєш?

— А діти? В тебе ж було двоє дітей.

— Хіба я знаю, — сказав Сашко, — може, й були.

— А мене ти хоч пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — байдуже озвався Сашко. — Чого б це тебе не пам’ятав?..

— І те як ми разом горобців дерли?

— Я все пам’ятаю, Іване, — сказав Сашко. — Може, ти мені й чарку приніс?

— Ти п’єш іще чарку?

— Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..

Іван поставив на стола пляшку.

— А закуски ти не приніс? — спитав Сашко. — В мене нічого нема.

— Огірки й цибуля ж твої?

— Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.

Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.

— Це ти даремно зробив, — спокійно сказав Сашко. — Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.

— До мене її пришлеш, — сказав Іван. — Склянки в тебе є?

— Є, але немиті, — мовив зелений чоловічок — П’яниці мені їх тут через день залишають.

Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.

— А хліб у тебе є?

— Хліб є, — сказав зелений чоловічок. — Черствий.

Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.

Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться — густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.

— А скільки це ми не бачилися, Іване? — спитав він. — По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?

— Ходи до мене, Сашку, — м’яко сказав Іван. — Ходи, чарку вип’ємо.

— Хе-хе, — мовив Сашко. — Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?

— Той, Сашку, той…

— Хе-хе, — засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. — А я тебе не впізнаю…

— А ти придивися.

Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.

— Ну, а тепер, — сказав Іван, коли той випив, — придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..

— Зараз заїм, — спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.

— Заросло все тут у тебе, Сашку, — смутно сказав Іван.

— Гарне в мене зілля, — всміхнувся мрійливо Сашко. — Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.

— Хворієш?

— Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…

Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.

— Сашку! — тихенько й печально сказав Іван. — Все ще мене не пізнаєш?

— Бачиш, — сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. — Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді… Іван Пустовойтенко, кажеш?

— Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив…

— Того я знаю, — сказав Сашко. — Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий…

— І все на світі забув?

— Хе-хе, — засміявся соромливо Сашко. — А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! — закрутив він п’яно головою. — Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо… Нє, те, що було, добре пам’ятаю…

Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.

— Ти в тій школі більше за мене вчився, — сказав розважливо. Через це тобі більше й знать… Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає… Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?

— Скажеш! — серйозно мовив Іван.

— Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав…

— Отямся, Сашку! — вигукнув Іван.

— Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, — прискалив око Сашко.

Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:

— Не сердься на мене, братця! — сказав. — Але їй-бо, нічогісінько не було!

12

Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля — того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.

Після того увійшов у дім, утягши в нього перев’язаного м’яким дротом матраца і свого потертого чемодана. Поставив чемодана посеред вітальні, запалив колонку, щоб нагріти води для ванни, а потому заліз у м’яке літепло — колись тут була його кімната, і це звідси соняшними ранками вислизував він надвір, щоб податися з вудочкою на річку, не турбуючи матері.

Він лежав у ванній і курив; крізь той дим привиділися йому так само димисті світанки, коли ріка парує, а роса грає, ніби коштовне каміння, повітря тоді свіже й густе, а коли набираєш його повні груди, відчуваєш щось таке, як щастя. Світ тоді раптом одмінюється, стає до болю рідний і дорогий; тоді звуки гучать чітко і злагоджено, а півні співають хвалу сонцю, бо й самі вони діти сонця зі своїми кривавими гребенями і кривавим співом.

Знав, що повернув собі можливість таких ранків, бо, може, тепер все не сприйматиме так гостро. Отож лежав у літеплі, розпластавши руки й ноги і дививсь у туман, створений димом випаленої і вже виплюнутої сигарети, думав про завтрашній ранок, який йому конче хотілося відчути саме так, бо тільки тоді зможе сказати: “Я, мамо, повернувся! Я виконав твого заповіта, хоч витратив на те всю силу, яку мав!” Він скаже блідій, розмитій постаті, яка й досі приходить у його сни: “Не знаю, мамо, як житиму і що залишилося з тої сили, яку мав”. Він прошепоче їй, пильно вдивляючись у туман, що поступово його огортатиме: “Але зробив усе, що міг!”

— Все повертається на круги свої! — сказав він голосно і засміявся, бо згадав червону й набурмосену фізіономію Миколи, коли той пер на собі коробку з телевізором.

Тоді подумав, що перестав бути слимаком, який скрізь волочить із собою власну хату, він передав ту достойність Миколі, знав-бо, що квартира, якою він його наділив, навіки приросте йому до горба. Носитиме її на собі з жінкою і з усіма потрухами, з усіма тими цяцьками, на які гордо позиратиме, бо він їх таки здобув; можливо, йому доведеться роздутися ще більше, і це тоді, коли квартира впливе йому в нутро. Отакий він і залишиться: чоловік-коробка, чоловік-квартира, чоловік-телевізор і всі інші красоти побуту — все те поступово іржавітиме й старітиме в ньому. Тут, у оселі, де Іван лежить у чужій ванній і вбирає в тіло м’яке тепло, Микола ще мав щось невиразно своє, але те невиразно своє залишилося в порожньому кузові вантажівки, яка перевозила його монатки. Те Миколине “невиразно своє” вимете ввечері шофер з машини, і воно піде собі за вітром, як пух.

“Ні, — подумав Іван, — різко сідаючи у ванні, аж вода потекла йому з пліч дзюрком — Я не повинен ні про кого погано думати, адже я знайшов собі гавань!”

13

Вони засіли за столом, щедро прикрашеним закусками, які приготували всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок, і пляшками з вином та горілкою найвищих ґатунків, — усе те він купив на решту грошей, що в нього залишились. Тепер він уже був голий, як бубон, і прибутку мав тільки пенсію, але це його турбувало найменше, хоч пенсія мала надійти через півмісяця. Але він задоволено витратив усе до копійочки і мав від того таке відчуття, як той, хто скидає навесні важкого кожуха.

Сидів на чолі столу, довгого старого столу, який належав колись його матері, за ним вони збиралися на вечірні чаювання, навіть відчув аромат сутінків, перемішаних із запахами по-справжньому вміло завареного чаю; посеред білосніжної скатертини вилискував міддю самовар, мати неквапно розрізала цитрину і кекс з родзинками, пекти який вона була велика майстриня. Потім за цим столом довгі роки сидів Микола, наїдався тут по зав’язку і важко йому було з-за нього вилізти. Зараз стіл був висунутий на середину подвір’я, з лівої руки від Івана сиділа худенька Ніна в хустині, зав’язаній, як у індійського раджі; посередині вмостилася, зі стогоном випроставши зав’язану бинтами ногу Варвара, а Поліна Войцехівська, в якої він досі впізнавав самий тільки голос, примостилася біля неї. Другий бік столу заповнили могутніми тілесами Жасминова Пані, яка згиналася, щоб сісти, з такою натугою, з якою розгинала хвору ногу Тамара, а біля неї, як пень столітнього дуба, незворушно темніла її сестра Клава, задля оказії вона вдягла темну сукню, яка так-сяк збирала в свою форму її роздольне тіло. Навпроти Івана, також на торці, виструнчився, наче слухняний хлопчик, Сашко Кравчук, якого він притяг сюди майже силоміць, сидів мовчки й дивився, тоді як всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок стрекотали, як сороки, й реготали.

— Не думала, що тобі вдасться вижити того Миколу, — сказала Клава — Ми вже хотіли йти до нього культпоходом. Скільки ти йому заплатив?

— Всі гроші! — сказав, усміхнувшись, Іван, і це була правда.

— І нічого в тебе не лишилося? — вигукнула Поліна Войцехівська.

— Чого ж! — сказав Іван. — Пенсія.

Він обійшов стола, наливаючи чарки.

— А що, Сашку, — спитав він весело, — й досі мене не пізнаєш?

Але Сашко був тут увіч не в своїй тарілці. Смикнув плечем і підставив чарку — посуд принесли з собою так само п’ятеро приятельок.

Знав, що йому треба щось сказати, бо, здається, надійшла урочиста хвилина коли можна виповісти все, що тримаєш на думці, але щось зашкреботало йому в горлі, обвів поглядом усі оці обличчя, які вже не треба йому пізнавати, — знав їх у новій іпостасі. Він щось проказав, закликаючи випити, щось вичавив із себе кострубате й непотрібне, бо відчув раптом, що йому таки хочеться випити. Довгі роки жив він у тяжкій повстримності, довгі роки складав гріш до гроша, а наприкінці став скнарою, обідаючи лише раз на день у найдешевшій їдальні. П’ять років обтирав кутки в чужих містах та будинках, в яких так невитравно літав дух колишніх пожильців, спав на голому матраці, кинутому на підлогу, знав: равлик тільки тому може тягти на собі хату, бо вона легка. Переїжджаючи з міста в місто, зашивав свого матраца у мішковину і пересилав його багажем, а чемодана тягав уже сам. Більше не було в нього речей, через це й сидів він зараз перед гостями в убогій, обтріпаній і несвіжій сорочці, через це й черевики в нього на ногах ледве не розлазилися; він думав про все це, випиваючи чарку; спершу йому хотілося встати й розповісти оцим добрим людям, що тут зібралися, про все пережите й вистраждане, але за ці довгі роки він навчився не тільки повстримності, а й стриманості, отож хай буде, як є.

— Мені не віриться, що я вдома, — сказав він, широко всміхаючись. — Але, здається, тут ще пахне Миколою…

Вони засміялись, але ніхто з них не знав, що це значить — дух чужої істоти у власному домі, — всі вони рідних домівок не покидали. В одну із задушливих безсонних ночей, в одному із міст, де він зупинявся, щоб стрибнути звідти ближче до рідних місць, йому особливо гостро відчувся якийсь запах. Знав тих людей, з якими мінявся, бо мусив улагоджувати безліч формальностей, але той запах непокоїв його найдужче. В ту ніч йому здалося, що останній пожилець, який виїхав звідти, затужив раптом за домом, де він не міг у ту ніч заснути. Він раптом повірив, що казка про привиди в домах не зовсім безосновна. Навіть той запах, подумав він, що його покидають після себе люди, — це також частина їх самих. Він раптом повірив, що людина не тільки вмістилище власного тіла, несвідомо розсилає вона у світ частки власного єства, а світ людський саме тому безподібний, що частки ці лучаться між собою в той час, коли свідомість участі в тому не бере. Отож привиди, подумав він у ту безсонну ніч в останньому місці перед стрибком сюди, і є відчуттям такої всюдисущої присутності…

Тоді йому ніби хтось роз’яснив світ. Тоді він зрозумів, що йому належить у ньому, і що його непереможне прагнення дістатися в рідне місто й рідну домівку — теж частина цього одкровення. Він повірив тоді, в ту душну і безсонну ніч, коли його так стривожив запах чужих людей, еге ж, він повірив, що можна накласти час на час, що колишня присутність любих йому істот — це те поле, на якому виростає сьогодні. Він не захотів і не міг цим злегковажити, хоч, може, це ще одна до всіх інших облуд…

Оце й хотілося оповісти йому оцим, тепер найближчим йому людям, коли пійдіймав чарку. Але він був мудрий. Знав, що це їм, котрі прожили свій вік інакше і котрим нічого про таке думати, не потрібно. Вони зроблять поважні й серйозні міни, вислухають його чемно, але не зрозуміють.

— Ти чого не випив, Сашку? — гукнув він весело через стіл.

— Хе-хе! — засоромлено всміхнувся Сашко. — В таких ця горілка чарках і пляшках, що й пити незручно… Як ти сказав тебе звуть?

— Іван Пустовойтенко.

— Я теж колись знав одного Пустовойтенка, і теж Івана, — сказав зелений чоловічок, піднімаючи чарку. Але знову поставив її на стола. — Слухай, Іване, — попросив він у тиші, що раптом зависла над столом, — а може б, ти налив мені горілки в просту пляшку, то я собі з неї потроху собі пив би. А то рука не бере…

Всі п’ятеро приятельок не зовсім чемно розреготались, але Сашко на них і оком не повів. Іван узяв зелену пляшку з-під ситра, здер етикетку, злив туди горілку з пляшки фігурної і з Сашкової чарки.

Тоді скрутив зі шматка газети корка і заткнув.

— От спасибі, догодив, — сказав ледве не зі сльозами Сашко. — Оце коли б ти всунув мені цю пляшку в кишеню, то я б собі з нею й пішов.

Він не дивився на Івана, цей малесенький, зелений, постарілий хлопчак; здається, йому бракувало тут повітря і щось гнітило. Здається, його вабило запущене буйно-зелене царство, адже відвик він і від людей, і від гостин. Тут було надто багато жінок, надто голосно говорили вони й реготались, а він звик до іншого. Звик поринати в неозору зелену тишу, бо так, знав, починає, й сам зеленіти. Так розчинявся він між зела, і це було, хоч і страшно, але й приємно. Не міг би всього цього висловити в словах, але знав, що і в небуття можна перейти із теплою і задоволеною усмішкою на вустах.

— Іди з богом, Сашку, — сердечно сказав Іван. — Може, тобі й закуски з собою дати?

— Чи я знаю? — протягнув Сашко. — Хліб у мене є. Може, огірка дай!

Він засунув йому в кишені кілька огірків та помідорів, а ще шмат комісійної ковбаси.

— Але ні, — захвилювався раптом Сашко. — Побачить у мене невістка ці огірки, скаже, що я з її грядки рвав.

— Ти на мене пошлися, — сказав Іван. — Я прийду і обороню тебе.

— Хе-хе, — сказав Сашко. — Так уже й оборониш…

Він махнув головою, все-таки сумніваючись, що Іван оборонить його від невістки, і подибав, не прощаючись, із двору, а вони сиділи мовчки й дивилися йому вслід, ніби виходив він у потойбіччя. Всі подумали про це водночас, і всім шістьом раптом здалося, що навколо надто гостро пахне зіллям, і всі шестеро подумали: зілля кличе Сашка Кравчука, оте буйне й соковите зілля, яке завжди має над людиною владу. “Зілля, — подумав Іван, — це завжди посланець землі”.

— Ну що, дівчата, — сказав він уголос — Лишився я між вас один парубок.

— Егеж! — вигукнула весело Клава. — І мусиш вибрати когось із нас собі в жінки.

— А що, в жодної із вас нема чоловіка? — так само голосно сказав він.

— В усіх, окрім Клари та Ніни, — сказала, блиснувши зубами, Клава. — Ми ворони — красні жони!..

14

Старі приятельки (окрім Варвари, котра мала хвору ногу) прибрали зі столу, помили посуд і забрали його з собою, залишивши бозна з яких побуджень на столі білу скатертину, бо Іван сидів за столом, обпершись об неї ліктями, й незмигно дивився, як вони клопочуться. І от пішли, шумливо з ним попрощавшись: попереду рушила широка, як столітній дуб, Клава, за нею ступала тихенька Ніна в хустці, зав’язаній, як в індійського раджі. Третьою важко налягала на палицю і з натугою пересувала хвору ногу Варвара, а вже за ними Поліна Войцехівська у вовняному платті, яке вона встигла сплести, доки залагоджувалися формальності з обміном у Миколи й Івана, і Жасминова Пані, яка тільки тепер знову одягла на очі темні окуляри й бачила світ м’яко задимленим

Іван все ще сидів за столом, спираючись ліктями на сліпучо-білу скатірку, і дивився на них затуманеними з хмелю очима. Вони виходили з хвіртки одна за одною, наостанок поверталися й махали йому. Відтак зникали, а він прощався з кожною легким помахом голови. Останньою повернулася до нього Жасминова Пані, й він звів легенько руку, прощаючись і з нею.

Нарешті в дворі стало тихо, і він відчув радість не радість, збудження не збудження, а якесь особливе знесення. Ні, це була таки радість, пасивна, світла, тепла радість, яку випромінювали сонячні латки, що їх нашило сонце на сніжно-білій скатертині. Вони танцювали перед очима, і він подумав: коли заплющити очі, щось у цьому дворі станеться. Поступово двір наповнювався сріблистим етером; можливо, це був дим, що слався від цигарки, яку він, сидячи за столом, курив. У тому димі почали проступати дерева, яких уже на цьому світі не було. Гілля їхнє вгиналося від плодів, які сяяли в цьому світлі, як золоті. Кожна гілка підтримувалася підпіркою, а стежкою просто сюди йшла дівчина в білому платті. В неї ясніло завите дрібушками волосся, а очі сині, як небо весною.

— Я хочу, мамо, познайомити тебе зі своєю нареченою, — сказав він. — Її звуть Надія.

— Сідайте, будемо пити чай, — лагідно сказала мати.

Задзвеніли ложечки об тонке скло склянок; самовар блищав начищеною міддю, і окріп, коли було повернуто краника з круглою ручкою, тік на цукор, напіврозчинений у заварці. Він побачив чайника з чудової старовинної порцеляни, на якому був намальований китаєць, і китаєць той ловив рибу, сидячи в напівпрозорому човні. Іван узяв склянку в срібній підставці й поставив її перед Надією; мати нарізала кекса, якою була велика майстриня пекти, а батько сидів у білій вишиванці й переглядав газету, яка голосно шаруділа. Відірвався від газети й подивився через пенсне на Надію.

— Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, — добродушно сказав він. — Якого варення вам покласти?..

Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері. Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.

— Сьогодні чудовий день, — сказала вона — Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.

— Покладу вам аґрусового варення, — чемно сказав Надії батько. — Як ви сказали, ваше прізвище?

Надія щось відповіла, але Іван не почув її голосу.

— Та ж ви з Іваном у четвертому коліні родичі, — радісно й трохи здивовано сказала мати.

— Це домашній кекс, — сказав Іван, простягаючи нареченій вазу тонкої роботи, в якій жовтіли скибки з темними очками родзинок.

Надія дивилася на нього синіми очима з жовтими крапочками і всміхалася м’якими вустами.

— Добре знаю вашого тата, — сказав батько. — Ми колись разом із ним учились у гімназії.

— Родичка ви нам по моїй лінії, — трохи гордо сказала мати…

Іван почув свій голос, далекий, ніби виблідлий, як стара фотокартка, голос, який щось весело оповідав. Срібна ложечка дзвонила об тонке прозоре скло — це батько помішував чай. Жовта оса прилетіла покуштувати аґрусового варення, але була надто жадібна і впала у густу в’язь. Вона виповзла з вазочки з обмоклими крильми, вражена і ледве жива, а вони сміялися з веселої історії, яку котрийсь із них розказав.

— А зараз, — мовив голосно Іван, — я запрошую вас у дім. Хочеться мені заграти… Щось веселе й сумне, як цей день…

Почув музику, але то грав не він. Ця музика щось зворушила і збудила в ньому, сочилася вона крізь гілля дерев, начебто заграли самі дерева й трава. Озирнувся, немов справді щось може в житті повторюватися чи повертатися, ніби справді можна пізнати ту загадкову присутність, яка є нашим прожитим. Зрозумів, що в світі є щось вище і за це, що існує щось тонке й вишуканіше цієї музики, яка наповнювала його, захоплювала й покривала; зілля захитало голівками; хитнулося гілля, скинувши кілька дозрілих плодів, що глухо впали на м’яку землю городу; в цей час у глибині двору сухо зарипіла хвіртка, яку, здається, погано причинила за собою Жасминова Пані.

Можливо, хтось до нього зайшов, а може, це йому здалося. Йому таки причувся легенький рип піску під підошвами. Хтось достеменно йшов до нього по доріжці, і той хтось був прозорий, як дим, і мав очі сяйнисті, ніби дві зорі.

1983р.

Оповідка дев’ята

Два соколи

1

Кухонне вікно залите ранішнім сонцем, проміння падало на спину Степану Карташевському, і коли Степан ворушив виделкою, здавалося, що ворушить він променями. Степанова дочка Марина була заспана і вряди-годи розтуляла немалого рота, повного міцних білих зубів.

— Такі в тебе зуби хороші, — сказала, блискочучи золотом своїх, уставлених, Степаниха, — саме тобі, прямо сказать, заглядєніє. З такими зубами, я тобі скажу, в кіно зніматься можна.

— В образі тигра, — буркнув Карташевський.

— І чого це ти її ображаєш? — аж скинулася Степаниха. — Ще таких дівчат, як Мариня, пошукати тра!

— Ну, наш папка всіда! — сказала байдуже Марина — Хіба ти його не знаєш?

Тоді й прийшло оте озоріння. Можливо, один із ранішніх променів замість того, щоб падати навкіс, відхилився од твердо прокладеної золотої дороги, по якій мав ковзати; здається, він ударився в дзеркальце, яке взяла в руку Марина, щоб обдивитися, чи справді таких дівчат, як вона, треба пошукати; як там не було, а промінь таки стрибнув у ліве око Степанихи (вона ж таки Валентина Микитівна Карташевська, а в дівоцтві Корж), і той промінь через око освітив засутенілий закамарок її мозку. Отже, вона змогла зв’язати кілька понять (краса рідної дочки плюс потреба когось шукати) у простий, як у підручнику “Логіка”, умовивід:

— А ти, дочко, отак не сиділа б склавши руки: пора й тобі жениха пошукать… Не забувай, що тобі двадцять і їден.

Викотила з себе ці речення, зробивши тільки два вдихи в місцях, де й належалося бути паузам, отож це речення прозвучало з ї