Сенченко Іван. Горобчик Івасик

141

Горобця-батька звали Грицем, а його жінку, горобчиху,— Настусею. Маленьких горобчиків, їхніх діток, було четверо: двоє хлопців — Івасик та Пимін, і дві дівчинки — Олеся й Оксана. Це Катруся дала їм такі імена.

Горобчики-хлопці були битливі, весь час висувалися на край гнізда, щоб більше перехопити черв’ячків, які їм приносили батько Гриць і мати Настуся. Тоді горобчики-дівчатка жалісно пискотіли і скаржилися батькам:

— Як нам і на світі жити, коли Івасик та Пимін одпихають нас у куточок?!

Горобчиха Настуся сердилася і казала хлопцям:

— Ну, хлопці, як же вам не соромно? Ану, відступіться назад! Випустіть наперед сестричок.— Потім давала Олесі й Оксані черв’ячків і примовляла:— Їжте, мої маленькі, їжте, мої хороші!

Отак і жили. Але настав день, коли горобець Гриць сів перед гніздом, голосно цвірінькнув, щоб прочистити горло, і каже:

— Ну ось, діти, ви вже дорослі. Сьогодні ми всі залишимо гніздо та й помандруємо спочатку в картоплище, а як трохи у силу ввійдете, пурхнемо аж у поле. Отам їжі! І зернят усяких, і кузьок — досхочу!

Далі, оглянувши малят, він запитав:

— Хто з вас сміливіший? Хто першим вилізе осюди, на край гніздечка, і спробує вилетіти? Не бійтеся, це зовсім не страшно. Треба тільки замахати крильцями. Ну?

Пташенята заворушилися. Оксана одним оком визирнула з гнізда і відсахнулась.

— Ой, страшно як! Я нізащо не покину гніздечка!

Сестричка Олеся теж запискотіла:

— Як гляну вниз, аж у голові наморочиться!
Пимін, озирнувшись на Івасика, пробурмотів:

— Чого ти підштовхуєш? Сам стрибай, коли хочеш! Побачу, який ти хоробрий…

А Івасик не штовхався, просто пробирався наперед. Як визирнув з гнізда, так і завмер: внизу під гніздом зеленіла картопля, далі — яблуня, яку всі називають Золота Ренета, за нею — слива-ме-дівка, запашна і, мабуть, солодка, як мед. Ох, і гарно ж там.

Віддихався Івасик, визирнув ще раз і побачив над собою небо. Було воно безмежне, блакитне, по ньому пливли білі хмари. А ще вгорі було сонце, таке яскраве, що й поглянути на нього не можна. Який простір! Яка краса!

Щось заспівало у Івасика в грудях. Він махнув крильцями і сказав:

— Полечу спочатку на Золоту Ренету, погойдаюся на тоненькій гілочці, а вже потім піднімуся до самісінького неба, сяду на край білої Хмари і зацвірінькаю: “Цім-цім-цвірінь! Як гарно жити на світі!..”

Але Івасик літати ще як слід не вмів. Він не долетів до яблуні, а спустився вниз на кущ картоплі. Та однак йому було гарно. Картопля саме цвіла, біла квіточка залоскотала Івасикові дзьобика й сказала:

— Який ти маленький і легенький-легенький! Давай я тебе погойдаю.

І загойдалася: вгору — вниз, вгору — вниз. З нею й Івасик гойдався та виспівував:

— Цім-цім-цвірінь! Як гарно жити на світі!

Слідом за ним повилітали з гнізда й інші гороб’ята. Батько Гриць і мати Настуся зібрали їх докупи і всі гуртом помандрували у світ. Як бачили в небі шуліку чи яструба, ховалися у картоплі, а коли там було чисто — бралися літати й кричали одне одному:

— Ану, хто далі полетить! Хто вище!
І всім було дуже весело.

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!