Я на власному досвіді переконався, що у нашому класі є неввічливі учні. От хоча б Володька Черепашенко. У нього все обличчя у ластовинні, наче художник розмалював. І ніс гачком. Ми з ним колись товаришували.
Одного разу пішов я до нього в гості. Відразу після школи. Навіть додому не забігав. Піднімаюся на четвертий поверх. Зупиняюся перед дверима. Переводжу дух. Натискую кнопку дзвінка. Клацнув замок, і на порозі з’явився Черепашенко. Вигляд такий, ніби на Північний полюс зібрався. На ногах валянки, кожух підперезаний міцним ремінцем. Комір піднято. Шапка-вушанка зав’язана під підборіддям вузлом. Шия замотана шарфом, ніби у відомого артиста, який береже горло більше, ніж очі.
— Привіт! — кажу.
— Здоров! — І стоїть на порозі.— Ми ж сьогодні ніби бачилися.
— Нічого! — махаю рукою.— Я людина вихована. Можеш вважати, що такого ввічливого, як я, немає в цілому мікрорайоні. Не те, що інші.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Володька почервонів і запропонував мені зайти. Нетерпляче тупцюючись у коридорі, він поглядав то на двері, то на мене.
— Заспокойся,— кажу.— Адресу я не переплутав. Я вирішив тебе провідати.
— А я нічого,— белькоче,— я дуже радий.
Допоміг мені роздягнутися. Повісив пальто на вішалку. Дав кімнатні тапці. Запропонував пройти у вітальню. Вихованим прикидається. А сам, бачу, мало не плаче.
— Та ти чого такий невеселий? питаю.— Чи не захворів?
— Ні.
— А температура?
— Нормальна.
— Куди зібрався? — цікавлюся, зручніше вмощуючись на канапі.
— Мені до бабусі треба. Ліки віднести. І в аптеку забігти.
— Може, ти роздягнешся? — пропоную.— Жарко. Бо я в одній сорочці сиджу і то спітнів.
— Нічого,— каже.— Я поспішаю.
Проте шапку зняв. Шарф теж у руках тримає. Щоб трохи провітрити квартиру, я відчинив на балкон двері. Морозне повітря струменем ввірвалося в кімнату.
— Ну як? — підморгую Володці.— Прохолов?
— Ага,— киває головою.
— Та ти не хвилюйся,— заспокоюю його.— Я ж ненадовго.
І поглянув на будильник, що спокійно вистукував на полірованому столі.
Потім оглянув кімнату й поцікавився:
— Шахи є?
— Погано граю,— став відмовлятися Володька.
— Нічого, навчу,— запевняю,— Неси дошку. Сідай.
Після п’яти партій, які Володька програв, він заходився роздягатися.
Довелося знову показати, який я вихований: відніс його одяг у коридор. Потім став перед вікном і кажу:
— Мабуть, піду.
— Справді? — повеселішав Черепашенко.
— А ти як думав? Провідав друга і знай честь. Час додому. Я — людина вихована. Та й ти поспішаєш.
— Іще й як! — схопився на ноги.— Доведеться бігти. Бабуся там чекає.
Він схопив пальто й став знов одягатись.
— Дякую, що завітав.
Та я одягатися не поспішав. А то іще, чого доброго, образиться. Скаже, що не поважаю його.
— Я б пішов, кажу,— але що подумають сусіди?
Черепашенко остовпів.
— А вони тут при чому?
— Підуть розмови, що ти вигнав гостя. Не встиг у квартиру зайти, а вже назад пробкою вилітає. Га?
Він замислився. Довелося забрати з його рук пальто і повісити на стільця.
— Сідай,— пропоную.
Дякую.
Кілька хвилин ми мовчали.
— Води можна? прохаю.— А то так їсти хочеться, що аж губи пересохли,— натякаю ввічливо.
Володька похнюпився і пішов на кухню. Почувся брязкіт посуду. За хвилину він накрив на стіл.
— Та ти що? — вхопився я за голову.— Тут на цілий тиждень вистачить. А я ж поспішаю. Та й тобі ніколи. Хіба що один шматочок. Але тільки разом.
Я вирішив віддячити господареві і заходився розповідати про те, як минулого року гостював на селі й чим мене там пригощали.
Слухач із Володьки був чудовий. Цілу годину він сидів мовчки, ніби у рот води набрав.
На вулиці стало сутеніти. Я вибачився і підвівся. Надів пальто, взяв у руки шапку.
— Спасибі, що зайшов,— подякував він мені.
— Справді? — зрадів я.— Знаєш, Корнієнко дав мені пригодницьку книгу “Крик птаха вночі”. Давай розповім коротко.
Володька зблід і, схопившись за стінку, почав сповзати на підлогу.
Я підхопив його під руки. Поклав на диван. Зробив штучне дихання. Дав холодної води.
— Полегшало? — питаю, коли він відкрив очі.
— П-п-по-лег…
— От і добре. Твоє щастя, що я в гості прийшов. Як би ти тут без мене? Може, лікаря викликати?
Володька злякано замахав руками:
— Ти йди,— благає.— Все буде нормально.
Мене ніби хто по голові вдарив.
— Нізащо! — закричав.— Я не з тих, хто може залишити хворого товариша. Лежи, і все буде нормально. Ти знаєш, що було з одним хворим, коли він без дозволу лікаря встав. Ні? Слухай…
І я почав розповідати…
Джерело: