Рутківський Володимир. Гості на мітлі

473

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управління…

Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті і подумки віддала команду. СТУПа слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.

[СТУПа — Система Точного Управління Польотом. Принцип її дії поки що не з’ясований.]

Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.

Незабаром щезли і вони.

А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.

Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.

— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала… Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?

Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:

— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне… звідси… і звідси…

Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.

Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.

— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?

Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.

— Слова які — “пожувати”, “захід”, — сказала вона. — І де тільки ти їх нахапався?

Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапи. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті збуджено стріпнувся:

— О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом і близько не тхне.

Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:

— Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти… — Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи і підвищив голос: — Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?

— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвіга Олізарівна. — Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!

— А що ти мені зробиш? — поцікавився Аристарх.

— Відлупцюю, як Сидорову козу.

Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.

— Все обіцяєш та обіцяєш, — сказав він. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.

Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого лише він удався?

А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам’ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіги, доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.

[Філіга — здається, щось дуже корисне і несмачне. Як риб’ячий жир.]

І все ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому і жорстокому світі.

З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих жителів не поздоровиться. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.

Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.

СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр і, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на якому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.

За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.

І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої вже майже не видно під споришем, численні дірки в солом’яній стрісі… Так, це було саме те, що їм потрібно.

— Стрибай, — наказала вона Аристархові.

Аристарх м’яко стрибнув на землю і кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.

За хвилину, вже не криючись, він з’явився на ґанку і заспокійливо махнув лапою.

Все ж Ядвіга Олізарівна і на цей раз не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла із СТУПи і звела погляд до чистого, зоряного неба.

— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. І дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби — там і людські діти. Отоді-то когось із них і не дорахуються мої дорогі земляки!

І вона хрипко зареготала, майже завила, піднявши до зірок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубоніла кілька загадкових слів і замахала руками так, начебто збиралася злетіти у повітря.

Щось голосно засичало під самісінькою копичкою, темряву пронизали холодні блакитні іскри. Стовп загуслого повітря гойднувся над копичкою раз, вдруге — і літальний апарат безслідно розчинився в ньому…

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

З раннього ранку учень п’ятого класу Степан Коваленко сидів на старій вишні. Він зривав стиглі соковиті ягоди, кидав їх до бідончика і тяжко зітхав. Він зітхав не тому, що не любив вишень, — ні, тут все було якраз навпаки. І не тому, що мати звеліла нарвати повне відро. Степан зітхав тому, що з цих вишень треба було ще й кісточки вибирати.

Сьогодні мати збиралася після роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кісточок воно має бути ще смачнішим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хліба з маслом. І все ж виймати кісточки було для нього найнуднішим заняттям у світі.

Однак важке зітхання не заважало Степанові час від часу кидати погляд навколо себе. З вишні йому добре було видно той куток Горобців, що збігав до річки. Он двоє товстих дядьків з міста вкладали рибальське спорядження у човен діда Матвія. Трохи далі тітка Одарка намагалася затягти у двір вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток і з усіх сил не згоджувалася. У неї були інші наміри.

Ще далі Степанів однокласник і товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не інакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василеві, аби той купив заодно і пістони для Степанового іграшкового пістолета. Але тут його погляд спинився на руденькій дівчинці. Це була Таня, онука старої і хворої сусідки баби Марії.

Таня робила вигляд, ніби сама з собою грається посеред вулиці у класи.

Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Він добре знає, що Таня чекає саме на нього. Більше їй гратися було ні з ким.

Степан втягнув голову у плечі і зачаївся між гілками. Бо до такої причепи, як Танька, навіть реп’яхам далеко. Колись баба Марія умовила Степана як старшого провести її онуку до школи і назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тоді вже сама по ній ходитиме. Згодився Степан, провів Таньку раз, другий, та так і до цього часу не може від неї відкараскатися. І не лише по дорозі до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться під дверима його класу. В класі, звичайно, смішки, всілякі брудні натяки щодо жениха та нареченої… В такі хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залізо, пік раків і ледь не кидався на однокласників з кулаками.

А Таньці хоч з гармати стріляй.

Хоча… коли б то вона була схожа на Іринку Чубаченкову, що сиділа за першою партою і була круглою відмінницею. Тоді він, можливо, і не так пік би раків.

А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулиці. І, ніби ненавмисне, все ближче підбиралася до Степанового подвір’я. Нарешті зупинилася біля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишні і зробила вигляд, ніби дуже здивувалася.

— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?

Степан хотів було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишні, і стримався. У баби Марії таких не було.

— Лізь, — дозволив він. — Тільки ж гляди мені, не загрими з дерева. Відповідай потім за тебе! А я поки що іншими справами займуся.

Власне, ніяких особливих справ у Степана не було. Хіба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила відро.

— Все? — запитала вона.

Степан мимоволі зітхнув.

— Якби-то все, — признався він. — З них ще й кісточки треба виймати!

— Тоді неси шпильку, — скомандувала Таня. І це був перший у цьому році випадок, коли Степан послухався її.

Швидко працювала Таня. І вправно. Степана аж завидки взяли. Кісточки вилітали з вишень, наче кульки під час лотереї “Спортлото”, що показували по телевізору. Просто кулемет, а не Танька… Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марія попала на буряках під град, застудилася, і з того часу ніяк не може розігнутися.

— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так і не випрямиться?

Таня відкинула з чола пасмо волосся і сказала:

— Михайло Олексійович вважає, що надії вже нема.

— А він не помиляється?

Таня похитала головою.

— Ти ж сам знаєш, який він лікар. До нього навіть з міста приїздять лікуватися.

Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексійович був таки гарним лікарем. Іноді навіть занадто гарним. Торік Степан захворів, так Михайло Олексійович миттю поставив його на ноги. Навіть образливо стало: тільки-но зібрався як слід відпочити від уроків, — так на тобі, знову треба бігти до школи.

— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Він що, теж хворий?

Таня не відповіла. Тільки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробігли дві сльозинки.

Степанові стало не по собі. І хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нічого гіршого, коли через тебе хтось плаче!

— От іще… — промурмотів він. — Я ж просто так запитав… А ти зразу у сльози… От іще… Хочеш, після цих вишень ми підемо на річку?

Таня мовчки хитнула головою.

Вони вже закінчували роботу, коли над парканом з’явилася стрижена голова Василя Потихонченка.

— Що я бачу! — єхидно сказав він. — Знову Ромео і його компанія!

“Починається”, — тоскно подумав Степан і стиснув заюшені вишневим соком кулаки.

— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться і перестане.

— Краще б уже помовчала, — роздратовано відрубав Степан. — Через тебе це все!

І він рушив назустріч Василеві, який уже встиг перестрибнути через перелаз і прийняти борцівську стійку.

Так закінчився ранок учня п’ятого класу Степана Коваленка.

ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО

Увечері Степан знову сидів на вишні. Тільки тепер поруч з ним був Василь. Вони затіяли захоплююче змагання — хто далі вистрелить вишневою кісточкою.

Звісно, не обійшлося тут і без Тані. Вона осідлала зручну гілку на сусідній черешні і звідтіля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопці дружно вигукували: “О, знову радіо заговорило!” — і стріляли в її бік.

Сонце повільно скочувалося за обрій. Навколо стояла глибока тиша. Не здіймали куряву автомобілі та мотоцикли, не подавали голосу ситі корови. Навіть невгамовні горобцівські пси — і ті замовкли. Не інакше як вирішили трохи перепочити перед нічними пригодами.

Лише від літньої кухні до хлопців долітав сміх і жваві голоси. То Степанові батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цієї справи.

— Ну й нудьга, — пожалівся Василь після тридцять шостого пострілу. — Таких канікул у нас зроду ще не було.

— Еге ж, — згодився Степан і встановив особистий рекорд. — Ще, чого доброго, і до школи закортить.

— А мені вже зараз кортить, — не втрималася Таня. — Я навчання люблю більше, ніж канікули.

— Цить! — дружно вигукнули хлопці. — Тю на тебе!

Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як раніше. Першим здався Василь.

— Ну його… обридло, — сказав він і обіперся спиною об стовбур. — Давай краще побалакаємо про щось.

— А про що ми балакатимемо? — запитав Степан. Хоча він і стріляв далі, все ж змагання ці обридли і йому.

— Про що… Знаєш, мене двоюрідний брат до Москви запрошує, — почав Василь. — Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палаці на ковзанах покатаємося. Влітку — і на ковзанах, здорово, правда ж?

Звісно, ніякого двоюрідного брата у Василя в Москві не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехні не став, бо тоді було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому він сказав:

— А мій у Ленінграді живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоході покатаємося…

Насправді двоюрідний Степанів брат мешкав у сусідньому селі. І нікуди запрошувати він не міг, бо йому виповнилося лише десять місяців.

І невідомо, до чого б хлопці добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:

— Дивіться, вогонь!

— Га, радіо заговорило… — почав було Василь. Проте тут же схаменувся і запитав: — Який ще вогонь? Де?

— Он там. В тому будиночку, що біля лісу.

Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кілька років у ньому ніхто не жив. Хіба що в негоду відсиджувалися грибники та мисливці з міста. Проте зараз стояла чудова погода і відсиджуватися було нікому.

І все ж єдине, повернуте у бік Горобців віконце світилося.

— Цікаво, хто б це міг бути? — запитав Василь і тут же запропонував: — Збігаємо подивимося?

— Еге ж, так нас і відпустять, — сказав Степан і поглянув у бік літньої кухні. — Коли це нас відпускали, на ніч дивлячись?

— Ніколи, — згодився Василь. — І все ж цікаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?

— У Степана ж бінокль є, — знову подала голос Таня.

Степан лише ляснув долонею себе по лобі.

— Я й забув про нього! — вигукнув він. — Ану, Танько, кулею за ним! Він над столом висить.

Першим захопив бінокля Василь. Довго оглядав узлісся і крутив окуляри то в один, то в інший бік. Врешті повернувся до Степана:

— Нічого не розібрати. Вікно світиться, а хто в тій хаті — невідомо.

Степан спочатку теж нічого не міг розгледіти. Облуплена стіна, темні плями кущів навколо будиночка… Він вже хотів було опустити бінокля, як зненацька побачив, що з-за кущів повільно виплив якийсь загадковий предмет. Він скидався на довгу палицю з кінським хвостом на кінці. Чи на мітлу. І на цій палиці…

Степан гарячкове протер окуляри бінокля, знову приклав його до очей. І саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повітрі, порівнявся з освітленим віконцем… Серце Степанове стріпнулося і подалося в п’яти: верхи на предметі, що нагадував двірницьку мітлу, сиділа якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий ніс сягав підборіддя. Криві і довгі, мов кабанячі ікла, зуби впиралися в нижню губу.

Дивовижна істота ніби відчула, що за нею спостерігають. Вона різко, наче налетіла на якусь перепону, зупинилася і почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхітливий, блукаючий погляд все ближче й ближче підкрадався до Горобців. Зненацька зупинився на Степанові і, наче блискавка, спалахнув сліпучим вогнем.

Бінокль випав із Степанових рук. За ним, втративши рівновагу, полетів його власник.

Приземлився Степан більш-менш вдало, саме на копичку тільки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину.

— Ой-ой-ой! — вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього.

Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бінокль. Степан обігнав його по дорозі на землю.

А Василь з Танею все ще сиділи на дереві і здивовано озиралися на всі боки. Вони ніяк не могли втямити, куди щез їхній товариш.

— Що трапилося? — долетів від кухні стривожений батьків голос. — Ти не забився, синку?

— Н-ні… — затинаючись, пробелькотів Степан.

— От і добре, — з полегшенням сказав батько. — А то мені здалося, ніби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з’їжджатися всілякі вчені гості та експедиції. А то, виявляється, мій син звалився з вишні!

— Т-тату, я там таке… таке побачив! Мітлу побачив! І на ній хтось сидів…

— На мітлі? — перепитав батько, і в його голосі знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справді не забився?

— Та ти що? — образився Степан. — Не віриш мені, так?

— Там вікно світилося, — додав Василь, — А чого б воно світилося, коли там ніхто не живе?

Степанів батько в задумі потер перенісся.

— Гаразд, — вирішив він. — Завтра якраз неділя, тож ми з вами підемо дізнаємося, в чому справа. А поки що збігайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свіжим варенням. Ну то як — згода?

ДОМОВИКИ

Ядвіга Олізарівна сиділа біля вікна. Вона чекала тієї хвилини, коли в селі погаснуть останні вогні.

Тоді осідлала мітлу і полетіла в Горобці.

На царині за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дідусів. У кожного з-під пахви виглядала шкуринка хліба чи сухар, густо посипаний сіллю. Дідусі ввічливо розкланювалися один перед одним, вели статечні розмови і час від часу кидали в бік самітної хатини, що неясно бовваніла на узліссі, тривожні погляди.

Вони чекали на високого гостя.

Інколи хтось із дідусів відламував від шкуринки чи сухаря манюсінький шматочок і тихцем кидав його до рота.

Як тільки Ядвіга Олізарівна зійшла з мітли, найповажніший з дідусів виступив наперед і низько уклонився.

— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцівську землю! — тремтячим від хвилювання голосом почав він. — І на знак безмежної поваги і відданості до вас прийміть, будь ласка, цей скромний хліб-сіль…

Тридцять дідусів в свою чергу підмели сивими бородами пилюку перед високою гостею і передали їй свої вже геть защипані шкуринки. Тоді вишикувалися в шеренгу і звели на Ядвігу Олізарівну насторожені, навіть перелякані погляди. Вони боялися, що її прибуття не обіцяло нічого доброго ні їм особисто, ні Горобцям, з котрими вони так зжилися.

Ядвіга Олізарівна окинула подарунки одним із своїх особливих чаклунських поглядів. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких і рум’яних короваїв.

Потім вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухі общипані шкуринки і щезли в одній з її численних кишень.

По шерензі прокотилася хвиля захоплених зітхань. Ядвіга Олізарівна схилила голову.

— Дякую за теплу зустріч, — сказала вона. — Та оскільки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть діти від шести до тринадцяти років. Решта може бути вільною.

Дідусі з полегшенням зітхнули і миттю розтанули в нічній імлі. А ті, що залишилися, притислися один до одного і дивилися на високу гостю з відвертим острахом.

Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася уздовж розрідженої шеренги, уважно вдивляючись в сухі і зморщені, немов печені грушки, старечі личка.

— Я прилетіла сюди в надзвичайно важливій і таємничій справі, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що мені потрібні найбільш ображені чи нещасні діти, що живуть у Горобцях.

Дідусі перезирнулися.

— Таких у нас, здається, немає, — сказав найміцніший з вигляду домовик.

— Шкода, — сказала Ядвіга Олізарівна. — В такому разі мені потрібні найвредніші з них.

— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, відказав все той же домовик.

Ядвіга Олізарівна зміряла його з голови до ніг важким поглядом.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

— Шурхотуном, — відказав той.

— Гаразд, — це ім’я я запам’ятаю, — голосом, що не Обіцяв нічого доброго, пообіцяла Ядвіга Олізарівна.

Шурхотун зіщулився, ніби від удару.

— Та я що… я ж казав тільки про те, що е, — почав він, проте Ядвіга Олізарівна владним жестом наказала йому замовкнути.

— Здається, не тільки Шурхотун, а і всі ви стали більше людьми, ніж домовиками, — зауважила вона решті.

— Ні, ми… — пискнув хтось із шеренги і одразу замовк.

— Про це ми побалакаємо пізніше, — запевнила Ядвіга Олізарівна. — А для початку я б хотіла дізнатися, у кого з ваших дітей є біноклі. Ну, чого ж ви мовчите?

Погляди дідусів зупинилися на Шурхотунові.

— В твоїй хаті живе хлопчик чи дівчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцікавилася Ядвіга Олізарівна.

— Хлопчик.

— Ім’я?

— Степан… — ледь чутно прожебонів Шурхотун. Його маленькі підсліпуваті очиці з благанням втупилися в гостю. — Але ж він… Він ще такий маленький… Ти не зробиш йому нічого поганого, правда?

— Саме цього я обіцяти не можу. На нещастя його батьків, він побачив таке, чого нікому з людей бачити не слід.

Шурхотун зі страху посірів.

А Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потім зупинилася і зажадала:

— Вийдіть ті, в чиїх будинках живуть друзі цього, як його… Степана.

Наперед вийшло двоє стареньких, їхні коліна зрадливо тремтіли.

— Тільки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зріст. — її не беруть до гурту…

— О, це цікаво, — пожвавішала Ядвіга Олізарівна. — Це надзвичайно цікаво! Ти сьогодні ж подаси в письмовій формі її біографію. І не забудь перерахувати в ній всі приниження, які ця Таня зазнала.

— Та які там приниження! — вигукнув домовик. — Нічого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що…

— Припинити розмови! — підвищила голос Ядвіга Олізарівна. — І запам’ятайте: якщо хоч одна душа довідається від когось, про що тут говорилося, — не позаздрю ні вам, ні вашим садибам.

— Ніхто не довідається, — запевнили її домовики.

— Авжеж… ми собі не вороги, ні!

Вони чимало прожили на цьому світі і добре знали, на що здатна Ядвіга Олізарівна та інші такі ж високі гості.

А здатні вони були на таке, про що і згадувати страшно…

ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Самітна хатина на узліссі здавалася близькою хіба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бінокль… Насправді до неї треба було йти та йти.

Спочатку потрібно було перебратися по хисткому, в кілька жердин, містку через річку Гороб’ячу. Потім хвилин з десять продиратися крізь реп’яхові та шипшинові хащі. Тоді опуститися в Чортів яр, знову піднятися по його крутому сипучому схилу, — і десь там, майже біля самісінького обрію, бовванів отой самітний будиночок.

Тож зрозуміло, що діти на чолі із Степановим батьком дісталися до нього лише тоді, коли сонце підбилося високо в небі і пекло немилосердно.

Степанів батько обійшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на одній завісі, дверима і в задумі похитав головою.

— До них і підходити страшно, — зауважив він. — їх і штовхати не треба — самі одірвуться.

А тому він постукав палицею по струхлявілих сходах і погукав:

— Агов, є тут хто чи ні?

Йому ніхто не відповів. Степанів батько постукав сильніше. Тоді сказав:

— Так я й знав, що цим закінчиться. Ану, хлопці, зізнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.

— Але ж, тату, ми нічого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, він уже й сам мало вірив у те, що побачив учора.

— Гаразд, — сказав батько. — Тоді я ще і у вікно постукаю. І коли…

Закінчити він не встиг. За їхніми спинами пролунало голосне, розлютоване шипіння.

Таня зойкнула і вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжній австралійський кенгуру, одним скоком злетів на ґанок.

Навіть Степанів батько і той здригнувся з несподіванки.

— Що за чортівня? — вихопилося в нього.

Від узлісся до будинку мчав величезний чорний кіт. Він з розгону подолав живопліт і став оскаженіло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп’яхах шерсть тремтіла на худих, запалих боках. Вуха щільно притислися до голови, що розмірами не поступалася Василевій.

Кіт переводив погляд злісних зелених очей з Тані на Степана, з Степана на Василя — і знову зупинявся на Тані. Кіт начебто вибирав, на кого накинутися першим.

Дорослого він старався не помічати.

— Еге, шановний, звідкіля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанів батько і виступив наперед, прикриваючи собою дітей. — Ну й розміри ж у тебе! Щось я таких котів не бачив. Але ж ти і не рись, га?

При кожному звукові людського голосу довге, гнучке тіло диво-тварини здригалося, ніби його шмагали різкою. Але від намірів своїх кіт не відмовився, і як тільки Степанів батько замовк, кіт, горблячись, обійшов його по дузі і знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свій вибір на Тані.

— Ого! Це вже занадто, — розсердився Степанів батько і замахнувся на кота. — Геть звідси!

Диво-кіт зашипів, неначе потужний струмінь води на розпеченій сковорідці. Проте не відступив, а ще тісніше притиснувся до землі.

— Не бий його! — зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. — Не чіпай його, чуєш?

Хтось квапливо прочовгав у сінцях, і на порозі з’явилася ще міцна, розгнівана бабуся. По дорозі вона з такою силою відштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ґанку. А старенька поспішила до кота, який від люті вже не те що шипів, а клекотів, наче пара у величезному казані.

— Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мій маленький… — лагідним голосом промовляла бабуся і погладжувала кота по здибленому зашийку. — І не бійся — ніхто ні тебе, ні хазяйку твою і пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очі і заспокойся… От і гаразд, от і добре. А зараз ми підемо до хати і ти там приляжеш, трохи відпочинеш…

Старенька кинула все ще розгніваний погляд на гостей. Ті з більшим, аніж їм би хотілося, поспіхом поступилися дорогою перед котом.

Як тільки вони зникли за дверима, Степанів батько розвів руками і розгублено посміхнувся:

— Диявол якийсь, а не кіт! Слово честі, диявол. Мабуть, акселерація вже й до котів почала підбиратися.

— Ще й яка акселерація, — підтримав його Василь, хоча до пуття й не знав, що те слово значить.

В цю мить старенька знову з’явилася на ґанку. Але тепер на її зморшкуватому обличчі не лишилося й тіні гніву. Навпаки, воно світилося м’якою, дещо винуватою посмішкою.

— Пробачте, дорогі гості, мого непутящого котика, — почала вона і тужливо приклала до щоки шорстку долоню. — Та коли б ви тільки знали, скільки йому в дитинстві довелося настраждатися від людей! До цього часу, повірите, не може дивитися на них спокійно. Особливо на незнайомих. Інколи навіть мені, старій, стає не по собі від його люті. Та що поробиш, звикла я до нього, як до рідної дитини. Я ж його колись зовсім крихітним підібрала і виходила. Отак тепер і доживаємо удвох на білому світі. Та й він до мене прихилився, мов до матері своєї. Куди я, туди і Аристарх. Все боїться, що мене хтось може образити. Та що я кажу, ви й самі все бачили!

Голос у старенької був добрий і ласкавий. Вона продовжувала винувато посміхатися, немовби прохала вибачити свого вихованця за таку негостинну поведінку. І від тої посмішки, від тихого заспокійливого голосу хлопці і Таня почали потроху приходити до тями.

— А ви, бабусю, самі звідкіля будете? — запитав Степанів батько і присів на східцях. — Я запитую про це тому, що в цьому будинку вже кілька років ніхто не мешкає.

— Сама я, синочку, здалеку, — охоче відгукнулася бабуся на це запитання. — Та всі мої рідні померли, от і довелося на старості літ перебиратися до молодшої сестри. Вона недалеко звідсіля живе, в… — бабуся підняла очі, немов силилася щось пригадати, — атож, у Веселинівці. Ніяк не звикну до цієї назви.

— Нічого собі недалеко, — тихцем зауважив Василь. — Та туди ж двадцять, а то й більше кілометрів набереться!

— А ми на місці не сидимо, — посміхнулася до нього старенька. — Ми лікарські трави збираємо. І вибач, онучку, що я тебе штовхнула ненавмисне. Дуже вже я боялася за свого котика.

— Та що там… — зніяковів Василь.

— Отакі справи… — продовжувала старенька. — Про що ж це я?.. Отож і ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на ніч я йду до людей, а мій Аристарх тим часом причаїться десь в дуплі або під кущем і чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з боків не тягло. А назбираємо два-три снопики потрібних трав, — і знову до сестри повертаємося, людей від всіляких хвороб лікуємо.

— Зрозуміло, — сказав Степанів батько. — Народною медициною зараз багато хто захоплюється.

— І правильно робить, — відгукнулася старенька. — Навіть в найпростішому зіллі криється цілюща сила. Тільки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе ні-ні та й починається ломота в кістках. Правильно?

Степанів батько здивовано втупився в бабусю.

— Правильно, — врешті змушений був визнати він. — Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звідкіля вам це відомо?

— По очах твоїх, — відказала бабуся. — По очах багато що можна прочитати… То я тобі одну травичку дам. Пий її зранку замість чаю — і через тиждень хворобу як рукою зніме.

— Дякую вам, бабусю. Тільки я більше звик довіряти науковій медицині. Так що навряд чи допоможуть ваші трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не діють?

Старенька загадково посміхнулася.

— Чому це не діють? Діють, ще й як! От одну з таких травок я тобі зараз винесу.

Коли вона почала підніматися по сходах, Степан пошепки нагадав батькові:

— Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре?

КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ’Я

Старенька немовби почула, що він сказав. Вона зупинилася біля дверей і, нібито щось пригадавши, похитала головою.

— Дивні якісь у вас тут місця. Загадкові. Ми з Аристархом вчора увечері тільки-тільки вляглися — як щось загуло в димарі. Потім хтось затупцював біля порога і почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в віконце, обізвалася — нікого немає. Ледве прилягла — знову кроки, знову голоси. З чого б це?

І вона докірливо поглянула на дітей, ніби підозрівала, що це їхня витівка. Не дочекавшись відповіді, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ґанок з пучком сухої трави в одній руці і закіптюженим глечиком — в другій.

— Ось тобі від ломоти, синку, — сказала вона Степановому батькові. — А в цьому глекові — холодна водиця, настояна на цілющих травах. Вгамовує спрагу і бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!

Степанів батько з настороженою цікавістю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його і зробив маленький ковток. По тому в задумі поцмокав губами і припав до глека вже по-справжньому.

— Пречудова водиця, — похвалив він через хвилю і передав глечика Тані. — Всередині ніби прохолодніше стало. І м’ятою пахне…

— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — І звіробоєм. І шалфеєм. І сон-травою. І ще чимось, тільки мені здається, що ця трава в наших місцях не росте.

Старенька з неприхованим зацікавленням поглянула на неї.

— Молодець, онучко, — сказала вона по паузі. — Така маленька, а вже розумієшся на травах.

— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цікавиться. Тільки вони їй не дуже допомагають. Як зігнуло її колись, то й до цього часу не розігнеться.

Старенька співчутливо похитала головою.

— То справа тонка, — зауважила вона. — При такій хворобі потрібно чимало трав одразу. І не тільки тутешніх… Пробачте, дорогі гості, я б з радістю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас із Аристархом немає нічого, окрім хлібця. Може, ще водиці вип’єте?

Степанів батько вдарив руками об поли.

— Ой-ой-ой! — сказав він. — Геть з голови вилетіло, що пора вже й обідати. А нам, до речі, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав він стареньку.

— Ні-ні! — вихопилося у тієї. — Я, звичайно, з великою радістю посадила б вас за стіл. Але ж там, самі розумієте, пустка. Та й не прибиралося давно.

— Не хвилюйтеся, бабусю, — заспокоїв її Степанів батько. — Ми розуміємо… Що ж, розташуємося десь неподалік.

Він озирнувся. Його погляд зупинився на невеликій затіненій галявині в кінці двору.

— Тут ми, мабуть, і присядемо, — вирішив він і рушив туди. — Таню, допоможи, будь ласка, накрити стіл, — попрохав Степанів батько, викладаючи з валізи припаси. — І ви, бабусю, теж підходьте ближче. Та не забудьте запросити і свого захисника… Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. І де тільки ви його роздобули?

— Він у мене спеціальної породи, — пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валізи. — Сибірський він.

— Де не бував, там не бував, — змушений був визнати Степанів батько. — Північним морським шляхом пройшов, на Далекому Сході плавав. А от в Сибіру — не доводилося… До речі, чому в нього таке чудернацьке ім’я?

— Від сусіди пішло, — сказала старенька. — Дуже розумний сусіда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От і назвав моє кошенятко цим іменем. З того й пішло.

— Все зрозуміло, — посміхнувся Степанів батько. — Ну от, стіл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю!

— Та я, люди добрі… — знітилася старенька.

— Облиште, слово честі, — сказав Степанів батько. — А коли ви такі вже сором’язливі, то давайте домовимося: ваша вода, наші харчі. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще ніде не пив. Домовилися?

— Тоді хіба що… — повеселішала бабуся.

— І Аристарха вашого не забудьте покликати, — ще раз нагадав Степанів батько.

Втім, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його ім’я, як він з’явився на ґанку. Ніздрі у нього нервово ворушилися; ні на кого не дивлячись, він рушив прямісінько до імпровізованого столу.

Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею і лютими очима. Ні, зараз це був звичайнісінький кіт, коли не брати до уваги його незвичайних розмірів. І, як кожен голодний кіт, Аристарх жадібно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тільки не підкладали — хліб, ковбасу, помідори, варені яйця… І звук людського голосу, здається, його вже не злив. Більше того, у відповідь він намагався вичавити з себе щось подібне до вдячного муркотіння.

По обіді Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущів у кінці галявини. Там він розлігся і поглядом, у якому світилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.

Додому наші розвідники поверталися вже надвечір. Старенька з Аристархом провели їх майже до самісінького Чортового яру. Кіт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбільшу довіру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично відлетів вбік і зашипів точнісінько так, як це робив у перші хвилини знайомства.

— Аристарх, спокійно! — гримнула на нього старенька.

— Це я винна, бабусю, — сказала Таня на захист Аристарха. Вона присіла навпочіпки перед котом, ласкаво зазирнула в зелені, насторожені очі і співчутливим голосом запитала:

— Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всі ж вони такі безсердечні… Ось у мене вдома теж є кішка. Муркою її кличуть. Я також підібрала її зовсім маленькою. В неї було надірвано вушко і покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що — і вона вже під ліжком. Нізащо її потім не викличеш… А тепер така красуня стала, така ласкава і розумна…

Вперше в недовірливих котячих очах з’явилося щось подібне до зацікавлення. Щоправда, варто було Тані знову простягнути руку, як воно негайно щезло.

— Напевне, ти подумав, що я тебе хотіла вдарити, еге ж? — запитала Таня. — Який же ти дурненький і наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, відгодувати — і кращого кота в усьому світі не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.

— Ня-ав, — вперше за скільки часу обізвався Аристарх, і Степанові здалося, ніби в його густих вусах промайнула глузлива посмішка. — Ня-ав, — повторив кіт.

Коли вони попрощались із старенькою і вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.

— Слухайте, — розгублено почав він. — А ми ж, здається, так ні про що й не дізналися!

На нього всі подивилися здивовано.

— А про що б ти хотів дізнатися? — поцікавився батько.

Степан потер долонею чоло.

— Вже не пам’ятаю, — визнав він. — Але, здається, ми хотіли про щось запитати. Тільки кого і про що? А може, й не запитати…

— Дурниці, — заперечив Василь. — Нікого ми не хотіли розпитувати. Ми просто ходили в гості.

— Так-так, — підтакнула Таня. — Ми ходили в гості до бабусі. І вона мені дуже, дуже сподобалася. І кіт Аристарх також. Ну й що з того, що він такий відлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бідний кіт! Коли хочете знати, то я ще раз піду туди. До бабусі і Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотині?

На якусь мить Степанові здалося, ніби за кущами промайнула чиясь довга тінь. Проте він не звернув на те ніякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всі не прив’язані. Бо хоч і люблять погавкати, але добрі і не злі.

— Ти, Таню, маєш рацію, — зауважив Степанів батько. — Одному жити на світі — гіршої кари не придумаєш. Навіть коли поруч з тобою такий відданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щирості, хлопці, то я б на вашому місці взяв над старенькою піонерське шефство… Бідна бабуся, — продовжував він, відчиняючи хвіртку свого двору, — їй, мабуть, було страшенно ніяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пішов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи більше, ніж треба! Самі знаєте, літо.

Крізь сон Степанові здалося, начебто по кімнаті хтось ходить. Він з зусиллям розплющив повіки і прислухався.

Навколо стояла глибока тиша. Від неї аж дзвеніло у вухах. Хіба що біля протилежної стіни, за буфетом, і справді чулося якесь слабке шарудіння.

“Мабуть, знадвору об стіну гілка треться, — подумав Степан. — Чи знову повернулася куниця…”

Минулого літа у них на горищі поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацікавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землі до горища і назад або зосереджено шкреблася під стріхою. Точнісінько, як оце зараз. Під осінь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лісу.

Степан вимкнув нічника і знову влігся у ліжко. Вже крізь дрімоту знову почув чиїсь легкі, обережні кроки. А ще — жалісливе буркотіння. Так міг бурмотіти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфільмі. Степанові навіть здалося, ніби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотів над самісіньким його вухом: “Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе… Ох, яке лихо!”

“Що за лихо?” — хотів було запитати Степан. Проте очі йому вже міцно стулилися, а вуста злиплися так, ніби їх змазали медом.

Через хвилину він міцно спав.

ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА

Рано-вранці Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зірку. На зворотному шляху, біля Чортового яру, на нього чекала Таня.

— Ну то як — підемо до бабусі чи ні? — запитала вона.

— Щось не хочеться, — відказав Степан. — Та й ніколи. Колись пізніше.

Сьогодні йому було не до старенької. З голови ніяк не виходив таємничий нічний голос. Кому він міг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та ні з ким. Батько ще вдосвіта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нічогісінько.

— Але ж ми вирішили взяти над нею шефство, — не вгамовувалася Таня. — Чи ти забув про це?

— Нічого я не забув, — роздратувався Степан. В голові з’явилася було якась ще неясна думка, але він ніяк не міг її спіймати. А все через це базікання.

— Підемо, Стьопо-о… — не вгавала Таня. — Ну піде-емо…

— Та відчепись ти від мене! — з серцем вигукнув Степан і відштовхнув Таню.

Дівчинка не втрималася і впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтіли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко піднялася, поспішно витерла очі і зашепотіла:

— І треба було тобі штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.

Степан озирнувся. По той бік яру стояла вчорашня бабуся і не відривала від них зацікавленого погляду. Поруч з нею сидів Аристарх і водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самісінькою його головою.

— Добридень, бабусю! — гукнула Таня. — Ви не думайте… це ми просто так гралися. А до вас можна в гості?

Старенька кивнула головою, і Таня мерщій подалася до яру. Миттю перебралася на другий бік, озирнулася на Степана і махнула рукою:

— А ти чого стоїш? Йди сюди!

Степан нерішуче зробив один крок, другий і знову зупинився. В нього було таке відчуття, ніби його розривають якісь дивні, протилежні сили. Одна тягне додому і шепоче переляканими словами нічного гостя: “…аби ти знав, яке лихо чекає на тебе…” Інша тягне слідом за дівчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся і дивиться на нього загадковим, некліпним поглядом, від якого по спині забігали холодні мурашки.

Друга сила перемогла.

Коли він перебрався через яр і підійшов до старенької з котом, Таня промовила:

— Знаєш, Стьопо, що тільки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотіла б показати нам щось надзвичайно цікаве. Таке, що ми зроду ще не бачили… Ой! — несподівано вигукнула вона і сплеснула в долоньки. — Ми ж так і не запитали, як вас звуть!

— Кличте мене Ядвігою Олізарівною, — відказала бабуся.

Таня здивовано поглянула на неї.

— Дивне якесь у вас ім’я, — сказала вона. — В нашому селі такого ще не було.

— Це воно в мене зараз таке, — пояснила старенька, і дивна посмішка ковзнула по її тонких вустах. — А раніше я Катериною Трохимівною звалася.

З несподіванки Таня навіть рота забула закрити.

— А… хіба можна міняти своє ім’я?

— Як бачиш, можна, — відказала старенька і знову загадково посміхнулася. — А інколи навіть необхідно.

— Ніколи не чула про таке, — визнала Таня. — Нам наша вчителька…

— Ня-ав, — несподівано подав голос Аристарх і потерся об коліно старенької. Та пильно подивилася на нього і повернулася до дітей:

— Як ви думаєте, що тільки-но сказав мені Аристарх? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, сама ж відказала: — Він сказав, що пора вже йти.

— Та хіба ж можна зрозуміти, що кажуть коти? — запитала Таня.

— Інколи це вдається, — скромно призналася старенька. — Нумо наввипередки!

— Ви і це вмієте? — вражено запитала Таня. Вона, здається, тільки те й робила, що дивувалася. — А я думала, що в вашому віці можна лише ходити. Та й то з ціпком.

— Мій вік мені не заважає, — відказала старенька, і щось недобре почулося в її голосі. — Ну, раз… два… два з половиною… Вперед!

Вона підхопила рукою заполу довгої рясної спідниці і задріботіла так швидко, що Таня відстала з самого початку. Слідом за нею широким скоком подався Аристарх.

Не подобалося все це Степанові, ой, як не подобалося! І котяче нявкання, і невловимо-таємничі посмішки Ядвіги Олізарівни. Не подобалося навіть нове її ім’я. Але Степан нічого не міг з собою подіяти. Щось неухильно підштовхувало його вслід за всіма. Ось він уже обігнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсім поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далі й далі. Відстань між ним і Ядвігою Олізарівною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом відчуваючи, що ноги його зовсім перестали торкатися землі.

Все ж Ядвіга Олізарівна встигла добігти до самітної хатини першою. Вона стрімко шмигонула в двері, і в ту ж мить в хаті спалахнуло сліпуче сине полум’я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у відповідь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навіть озирнутися не міг. Все та ж незрозуміла сила винесла його на ґанок, самі собою розчинилися перед ним двері. Степан влетів до низької, закіптюженої кімнати і, неначе вкопаний, зупинився біля порога.

В кімнаті панувала напівтемрява. Праворуч, біля маленького підсліпуватого віконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою — приземкуватий, з численними слідами потьоків, стіл. На ньому купчилися якісь горнятка, макітерки, сковорідки та мисочки, лежали снопики прив’ялих трав. Від них ішов густий, аж млосний, дух.

Ліворуч майже половину кімнати займала облуплена піч. В ній весело потріскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.

Але не це вразило Степана. Він не міг відвести погляду від потвори, що, зіпершись на обгорілий рогач, сиділа за столом, її гачкуватий ніс майже сягав підборіддя, волосся стирчало на всі боки, а губи поторочі сіпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу.

Врешті потороча, яка до того сиділа непорушне, стукнула по підлозі держаком рогача і повернулася в його бік. Степана ніби морозом хтось обсипав: перед ним сиділа та, котру два дні тому він побачив у бінокль…

— Вибачте, — пробелькотів Степан. — Я не хотів сюди… А де ж Ядвіга Олізарівна?

— Ядвіга Олізарівна сидить перед тобою, — відповіла потороча. — Що, не впізнав?

ВОГОНЬ У ПЕЧІ

Скрипнули двері, і до кімнати на задніх лапах увійшов Аристарх. Передніми він підштовхував знесилену Таню.

— Що ж, дорогі гості, — почала Ядвіга Олізарівна хрипким голосом, — прошу до господи, коли вже самі напросилися. Можете навіть сісти. Та не на лаву, не поруч зі мною — а на підлогу, ближче до печі. Що — припікає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трішечки посолю, посиплю перцем і запхну всередину?

І Ядвіга Олізарівна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долоні з довгими кістлявими пальцями, що більше скидалися на пазурі великого хижака.

— Хвилиночку уваги, — несподівано заговорив Аристарх чистісінькою людською мовою. Він вийшов на середину кімнати, низько вклонився дітям і відставив задню лапу точнісінько так, як це роблять у кінофільмах мушкетери при зустрічі з красунями. — Коли не помиляюся, ми ще не відрекомендувалися один одному. Отже, — він підкрутив вуса, — перед вами кіт Аристарх, що, як бачите, вміє володіти людською мовою. Крім того, він вивчив також тисячу чотириста двадцять дев’ять всіляких капостей та підлот, від показування язика і аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливість пересвідчитися… А оце, — Аристарх знову відставив задню ногу і помахав обрубком хвоста, — оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвіга Олізарівна, яку людство більше знає під іменем баби-яги. Можете повірити на слово, що на землі немає жодного, м’яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.

І кіт Аристарх з диявольською посмішкою подивився на непорушних дітей.

— А вам представлятися не треба, — вів він далі. — Нам і без того відомо, що оцей представник чоловічої статі має дванадцять років і між людьми носить ім’я Степана Коваленка. Дівиці ж, Тетяні Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо…

Звідкілясь в його лапах з’явився чорний блокнот, і кіт почав щось креслити в ньому кігтем.

— Значить, так: Степан Коваленко і Тетяна Грушко. Прибули дев’ятого липня три тисячі вісімсот п’ятдесят восьмого року. Мета прибуття — перетворення в копчену продукцію.

І Аристарх облизнувся.

— Кинь блазнювати, — зупинила його баба-яга і стукнула рогачем по долівці. — Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцію. І хтось із вас стане нею завтра по обіді, а хтось — трохи пізніше. Чуєте — завтра по обіді! — Баба-яга подивилася на завмерлих дітей таким поглядом, ніби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обіді. — Проте є ще один вихід, — продовжувала вона. — І якщо ви діти розумні, то ним скористаєтеся. Розкажіть, кому й що ви зробили поганого, і я, так тому бути, помилую одного з вас… Хто почне першим — ти, дівчинко?

Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.

— Ви, бабусю… мабуть… жартуєте, еге ж? — затинаючись, почала вона.

— Звідкіля це ти взяла?

— Так всім же відомо, що бабу-ягу можна зустріти хіба що в казках.

Баба-яга похитала головою.

— Що ви, люди, знаєте про неї? Нічого. А вона, між іншим, може бути ким завгодно. І не лише в казках…

Тієї ж миті Ядвіга Олізарівна щезла. А на тому місці, де вона щойно сиділа, з’явився горобчик і почав бадьоро чистити своє пір’ячко.

Від несподіванки діти здригнулися. Навіть кіт Аристарх — і той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся і приготувався до стрибка.

— Не смій, негіднику! — квапливо цвірінькнув горобець голосом Ядвіги Олізарівни і перетворився на білого лебедя. Лебідь витягнув довгу шию і з усієї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток і причаївся там межи снопів прив’ялої трави.

А на лаві вже сиділа прекрасна принцеса у вигаптуваному сріблом і золотом одязі. Ще мить — і принцеса перетворилася на звичайнісіньку сучасну жінку, яка, мов дві краплини води, нагадувала Валентину Петрівну, класного керівника Степанового класу.

Після цього Ядвіга Олізарівна знову стала бабою-ягою.

— Продовжувати ще чи не треба? — запитала вона.

— Вистачить, — подав голос Аристарх. — А то, чого доброго, ще мишею станеш. Відповідай потім за тебе.

— Не турбуйся, — відповіла Ядвіга Олізарівна і знову звернулася до Тані: — Тепер, дівчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого.

— Мені… мені немає чого розказувати, — прошепотіла Таня.

— Так я тобі й повірила! Ну гаразд, розкажи тоді, як тебе тут ображають і взагалі збиткуються над тобою.

— Ніхто мене… не ображав.

Баба-яга скрушно зітхнула.

— Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобі несолодко доводиться. Ті, кого б ти хотіла мати за товаришів, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як він, — Ядвіга Олізарівна кивнула на Степана, — збиткувався над тобою. І це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. І замість того, щоб розважатися, як всі нормальні діти, ти змушена з ранку до пізньої ночі працювати в городі, прибирати в хаті і на подвір’ї…

— Так це ж неважко, — заперечила Таня. — І не така вже в мене стара та немічна бабуся…

— Коли дорослі говорять, діти повинні мовчати, — зауважила баба-яга. — До речі, колись я теж була, як і ти, самотньою, нікому не потрібною дівчинкою. І, вибач, такою ж невродливою, З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всім і кожному. Та, окрім стусанів і образ, нічого в своєму житті не бачила. Тож мало-помалу зненавиділа тих, хто називає себе людьми. Я мріяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою і та взяла до себе в науку… — Ядвіга Олізарівна помовчала. — Ось що, дівчинко, трапилося зі мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нікому нічого лихого. Та, повір мені, це можна виправити дуже швидко. І треба. Тож коли хочеш помститися комусь — лише скажи! І я даю чесне чаклунське, що не тільки подарую тобі життя, а й візьму до себе в науку. Ну то як — згода?

— Ні… — тихо, але твердо сказала Таня. — Не потрібна мені така наука. Не можна чинити зло іншим.

Баба-яга похитала головою.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

— Ну що ж, так тому й бути. Жаль мені тебе, проте нічого вдіяти не можу. Ти сама вибрала свій шлях…

Баба-яга підійшла до печі і поправила кілька поліняк. Звеліла Аристархові:

— З завтрашнього ранку приготуй побільше хмизу. А я поки що дам їй сонного зілля.

— Буде зроблено, — пообіцяв Аристарх.

Весь цей час Степанові здавалося, ніби він бачить якийсь жахливий сон. І лише тоді, коли Ядвіга Олізарівна підійшла до печі, він наче прокинувся.

— Відпустіть її! — вигукнув він і зірвався з місця. — Не чіпайте, кажу!

Проте Аристарх був напоготові. Не встиг Степан зробити й кроку, як кіт чорною торпедою вилетів з кутка і врізався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.

Степан з зусиллям підвівся. Боліло плече, кімната ходором ходила перед очима.

— Не чіпайте її… — з зусиллям вимовив він. — Краще вже мене замість неї…

— Прийде і твоя черга, — коротко зауважила Ядвіга Олізарівна і звеліла Аристархові: — В погріб його!

— Правильно, — підтримав її кіт. — Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!

Різким порухом він завернув Степанову руку за спину і підштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальці, що хлопець аж застогнав від болю.

ПОЛОНЕНИЙ

Льох знаходився в кутку двору, за хатою. Аристарх підвів Степана до ляди і наказав:

— Лізь!

Після цього він витягнув драбину нагору і щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотіла зеленкувата рідина. Аристарх схилився над отвором і простягнув кухля бранцеві:

— Випий, — сказав він. — Та не бійся: кому судилося згоріти, того труїти не стануть… — А коли Степан випорожнив кухля, насмішкувато додав: — Якщо люди нервують, вони втрачають у вазі. А нам твої кілограми ще знадобляться. — І кіт неприємно вищирився. — Отак-то. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров’я це більш ніж корисно.

Аристарх позіхнув, поклав на передні лапи свою важку, кошлату голову і солодко засопів.

Степан відчув, як і його починає долати якась байдужа, лінива знемога. Мабуть, в те, що він випив, баба-яга підмішала сонного зілля.

Але спати не можна було ні в якому разі. Треба рятувати Таню! Треба дістатися до Горобців і попередити всіх, яка страшна небезпека нависла над нею!

Степан з зусиллям розплющив очі і озирнувся.

Льох був глибоким, сирим і майже порожнім. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи.

Тоді Степан перевів погляд на ляду, приміряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Ні, навряд чи це вдасться. До того ж і кіт лише прикидається, що спить. А насправді — ось він напіврозплющив одне око… Так що про люк треба поки що забути. Треба шукати інший вихід.

А що, коли зробити в стіні підкоп? О, це було б здорово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата!

Степан почав кружляти під стінами, роблячи вигляд, ніби просто прогулюється. Він наполохав двох чи трьох жабенят, що невідомо як потрапили сюди. Він знайшов дві ганчірки, від яких тхнуло мазутом, і одну трухляву клепку. Більше в льосі нічого не було. Нічогісінько. Ні лопати, ні совка, ні бодай завалящого шматка заліза.

— І чого б я ото гасав, мов на пожежі? — почувся насмішкуватий голос Аристарха. — Думаєш, я не знаю, що тобі потрібно? Знаю. Але те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечері.

Степан, захоплений зненацька, нічого на те не відповів. Він знову усівся на оберемок соломи, обійняв руками коліна і замислився, з останніх сил відганяючи причепливу дрімоту. Так, здається, власними силами звідсіля не вибратися…

Але й сидіти склавши руки теж не можна. Село навіть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить від Степанової винахідливості, кмітливості і хитрощів… Стривай-стривай, а що, коли і справді пуститися на якісь хитрощі? О, це було б здорово!

Проте, як він не старався, ніякі хитрощі в голову не приходили. До того ж страшенно захотілося їсти, навіть під ложечкою засмоктало… А час собі ішов та йшов, сонячні промінці вже давно перейшли з підлоги на стіну. А це означало, що сонце почало сідати за обрій.

І тоді Степан сказав перше, що спало на думку:

— Слухай, Аристарху… Що б ти хотів отримати за те, аби випустити мене звідсіля?

Аристарх подивився на бранця одним оком і з досадою поморщився:

— Підкупити хочеш? Нічого в тебе не вийде. Спи краще.

— Еге ж, спи, — не втримався Степан. — Хіба заснеш, коли їсти хочеться?

Аристарх розплющив обидва ока і поглянув на сонце.

— Твоя правда, — згодився він. — І справді, не завадило б щось пожувати… Ти ось що: сиди тихо і не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нічого не вийде. А я тим часом піду на розвідку.

Як тільки кіт відійшов від ляди, Степан почав відчайдушне підстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навіть Льонько Гармаш, чемпіон школи із стрибків у висоту, не міг би нічого вдіяти.

Аристарх невдовзі повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, він подав Степанові, а з більшої взявся хлебтати сам.

Степан теж сьорбнув з мисочки. І одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гірка й терпка, що аж щелепи звело. Ні, такого він не їстиме, навіть коли вмиратиме з голоду.

— Що, не подобається? — вилизуючи свою мисочку, насмішкувато поцікавився Аристарх. — Нічого не вдієш, доведеться їсти. Іншого обіду в нас все одно не буде.

— Сам їж, — сказав Степан, продовжуючи відпльовуватися.

— А що, можу й з твоєю порцією впоратися, — відказав Аристарх. — Давай-но її сюди.

Степан з відразою спостерігав, як кіт вилизує і його мисочку. Врешті не стримався і запитав:

— Ви що ж це — лише таку гидо… таке і їсте?

— Уммгу-мм… — підтвердив Аристарх і облизався. — Але не завжди. Інколи на мою хазяйку, розумієш, щось находить, і тоді вона починає вважати себе вегетаріанкою. Всілякі там відвари з трав, настої… Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже — корисно для здоров’я, їй, може, й корисно, а от мені… — Аристарх поставив мисочку на землю і невідомо кому пожалівся: — А що я можу зробити один? Нічогісінько. Мене ж будь-яка птаха за верству розгледить. А вночі вже не до полювання. Доводиться разом з хазяйкою займатися всілякими чаклунськими справами…

ПІДКУП

— Отаке-то життя, — докінчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повільно сповзала по стіні льоху. — У вас, людей, кажуть, в цьому відношенні зовсім інакше. Правда?

— Правда, — згодився Степан.

— От ти, наприклад, що б з’їв у першу чергу?

— Степан замислився.

— Ну… багато б чого… Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока.

— Молока? — перепитав Аристарх і жадібним поглядом впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно виглядить, це саме молоко?

— Звичайнісінько, — відказав Степан. — Біле і смачне. Можна пити його відразу ж після доїння. Таке молоко називається парним.

— Зрозуміло, — сказав Аристарх і облизнувся.

— А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печі і на ньому з’явиться така бура шкуринка.

По Аристарховій горлянці пройшла судома.

— А ще є просто холодне молоко, — продовжував Степан, мимоволі захоплюючись. — З льоху. То найсмачніше молоко. Особливо в таку спеку, як зараз.

— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настільки вже захопився розповіддю, що не помітив цього.

— Ні, я, мабуть, почав би не з молока, — продовжував він. — Я, мабуть, спочатку зробив би собі бутерброд. Або цілих два.

— Бутерброд?

— Атож. Відбатував би добрячий кусень хліба, потім на нього намазав би отакенний шмат масла…

— Масла… — мрійно промуркотів Аристарх. — Яке смачне слово!

— Що там слово! — махнув рукою Степан. — Саме масло ще смачніше… А на нього я поклав би ще й ковбасу…

— Ой, не можу більше! — заволав Аристарх. — А це що таке?

Він так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових ніг.

— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько тобі, мабуть, з півкільця відрізав. Невже забув?

— Ні! — вигукнув Аристарх і зковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землі кулеметною чергою. — Нічого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою інакше… Отже, поклав ти на масло ков… — він знову зковтнув, — ковбасу. А що далі?

— Нічого особливого, — відказав Степан. — Взявся б за того бутерброда і почав би його їсти.

— І все?

— І все.

— А другий, як його… бутерброд?

— Який другий?

— Ну, той самий… ти ж казав… що одразу два бутерброди…

— А-а… З’їв би й другий. А потім запив би це все молоком.

— Парним? — жваво поцікавився Аристарх. — З печі? Чи з погреба?

— Найкраще з погреба, — сказав Степан.

Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невідомо де. Час від часу він нервово здригався і облизував писок рожевим, завбільшки з дитячу лопату, язиком.

— І багато їх у вас? — нарешті вичавив він із себе.

— Кого? — не зрозумів Степан.

— Який же ти нездогадливий, — поморщився Аристарх. — Ну, бутербродів з маслом. І молока.

— Скільки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, мені б тільки опинитися дома! А там…

Аристарх знову надовго замовк. Степанові навіть здалося, ніби кіт заснув.

— А що… мабуть, я зміг би тебе відпустити, — нарешті озвався кіт. — Тільки, само собою зрозуміло, ненадовго. А за це ти мені повинен принести бутербродів і молока.

Степан відчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кіт з острахом озирнувся в бік самітного будиночка.

— Мабуть, влетить мені від хазяйки, — в задумі муркнув він. — Та що вдієш, якось переживу. Отже, домовились? — запитав він. — Я тебе відпускаю на годинку-другу додому, а ти мені за це принесеш молока.

Неймовірна радість охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообіцяти гори бутербродів і річку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягти звідтіля! Сюди він, звісно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усіма горобцівськими чоловіками. Отоді вже баба-яга і цей страхітливий кіт поплатяться за все!

І хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, ніби він вагається. Нарешті махнув рукою і сказав:

— Гаразд. Домовилися.

Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.

— Е-е, ні, так не вийде! — ущипливо вищирився він. — Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що…

Він прожогом кинувся до самітного будиночка і незабаром повернувся з кухлем у лапах.

— Пий, — наказав він.

— Що це?

Аристарх поворушив вусами.

— Не пізнаєш? Та це ж те саме зілля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зіллям. Вихилив кухля — із голови вилітає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.

Степан розгубився. Цього ще не вистачало!

— Так я вже пив, — сказав він нарешті. — Скільки можна?

— Скільки треба, стільки й вип’єш, — сказав Аристарх. — Пий, кажу тобі, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити… Ні, почекай трохи!..

Аристарх, пильно дивлячись Степанові в очі, щось швидко-швидко пробубонів. Тоді підстрибнув, зробив два оберти на правій задній нозі і занявкав. Після всього з полегшенням зітхнув і зауважив:

— Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрізь буде внутрішній голос.

— А це ще хто такий?

Писок Аристарха мимоволі розплився в задоволеній усмішці.

— Можеш вважати, що внутрішній голос — це те, що і я сам, — сказав він. — Лише знаходитиметься при тобі.

— А навіщо він мені потрібен, той голос?

— Щоб постійно нагадувати про моє існування. Зрозумів? А тепер біжи звідсіля, поки хазяйка не вийшла з хати. І гляди мені, не скупися!

Степан виліз із льоху і щосили рвонув у напрямку Горобців. Та вже через кілька кроків з голови вилетіло все, про що він збирався розповісти. В ній билася лише одна-однісінька жаліслива думка: “Бідолашний Аристарх! Він ніколи в житті ще не куштував молока! Він жодного разу не ласував бутербродами з маслом і ковбасою…”

Аристарх провів хлопчика поглядом до того місця, звідкіля починалися густі кущі. Після цього поклав важку пику на лапи і заплющив очі. Уві сні він час від часу солодко зітхав, і щаслива котяча усмішка світилася на його подряпаному, брудному писку.

Не інакше, Аристархові снилися гори бутербродів та ріки молока.

Прокинувся кіт від голосу баби-яги.

— То як там наш бранець? — запитала вона, сходячи з ґанку.

Аристарх роблено потягнувся, позіхнув і байдужим голосом відказав:

— Бранець? А ніяк. Сидить собі та нудьгує. Вітання тобі передає.

Кіт сподівався, що після цих слів господиня піде далі. Проте Ядвіга Олізарівна попрямувала до льоху і схилилася над лядою.

— Як ти там? — гукнула вона. — Не замерз?

Відповіді не було. Ядвіга Олізарівна схилилася ще нижче. Тоді вражено поглянула на Аристарха.

— Слухай, так його ж тут немає!

— Звичайно, немає, — відповів вірний кіт, визираючи вже з-за рогу будиночка. — І бути не може. Я його тільки-но послав за молоком та бутербродами.

Ядвіга Олізарівна остовпіла.

— Ти його відпустив?

Ґерлиґа, випущена вправною рукою баби-яги, із свистом розітнула повітря і здійняла пилюку в тому місці, де щойно знаходився Аристарх.

Проте той визирав уже з-під куща бузини, що ріс в протилежному кінці дворища.

— Якою ж ти стала нестриманою, — докірливо зауважив він звідтіля. — Нерви в тебе нікудишніми стали. Лікуватися треба.

— Зараз ти в мене дізнаєшся, кому треба лікуватися! — розлючено вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Ану, вилазь звідтіля!

Та Аристарх вже спішно займав нову позицію.

— Зачекай, не гарячкуй, — замуркотів він з-за живоплоту. — Ти ж навіть не дослухала мене! А я дав йому півтори порції забудькуватого зілля! І свій внутрішній голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а він не дасть йому думати про те, що нам з тобою може хоч трохи нашкодити.

Ядвіга Олізарівна з недовірою втупилася в те місце, де переховувався її завбачливий вихованець.

— Ти правду кажеш? — запитала вона.

Аристарх вибрався з-під кущів і вдарив себе у груди так, що аж виляски пішли:

— Та ти що? Хіба ж я собі ворог?

Ядвіга Олізарівна прикрила ляду і поглянула в бік Горобців.

— Взагалі ти маєш рацію, — сказала вона. — І так з цією дівчинкою багато мороки, а тут ще й він. Мабуть, нехай переночує в себе вдома, а там видно буде.

— А я? — зарепетував Аристарх. — А моє молоко? А бутерброди?

— Нікуди вони від тебе не дінуться, — заспокоїла його баба-яга. — Ми з тобою теж підемо в село. Обережність ніколи не завадить. Ох, чує моє серце, що цей хлопчик ще завдасть нам клопоту!

— Нічого, нам не вперше… А що робитимемо з нею? — запитав Аристарх, киваючи в бік вікна, на якому миготіли тьмяні відблиски вогню.

— А ми нашу хату замуруємо, — сказала Ядвіга Олізарівна. — І стане вона без вікон і дверей.

Баба-яга повернулася до хати, тричі сплеснула в долоні і голосно промовила:

— Тибель-канес-цвібель-клопсс!

Стіна будинку затремтіла. Двері жалібно скрипнули і стали покриватися блідою матовою пеленою. Через хвилину на них і на вікна вже навіть натяку не було.

— Отак-то! — вдоволено проказала Ядвіга Олізарівна. — А тепер гайда до села. І по дорозі заодно вирішимо, що нам там робити…

ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС АРИСТАРХА

Мати вже повернулася з роботи і поралася біля літньої кухні. Звідтіля долітали такі смачні пахощі, що аж в голові запаморочилося.

Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина.

— Де тебе носить? — запитала вона. — І де ти так забруднився? В льосі, чи що, цілий день просидів?

Але перш ніж Степан подумав, що б відповісти, його вуста вже вимовляли ухильне “та-а”, а ноги самі поспішили в будинок. “Бідолашненький, голодний Аристарх, — нашіптував йому внутрішній голос, — він стільки мріяв про молоко, і ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, і ти теж винесеш її з хати…”

На кухні Степан перш за все угледів дві великі миски з варениками. Він похапцем взяв один і вчепився в нього зубами.

“Що ти робиш, негіднику? — тієї ж миті пронизливим голосом зарепетувало щось всередині Степана. — Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все і неси мені їсти!”

Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комірчини. Там він відбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету і увіпхнув до кишені. Затим схопив порожнє горнятко і знову подався до кухні, де на столі вже стояв глек щойно надоєного молока. Він нахилив глека, проте цієї миті в сінях почулися кроки і на порозі з’явилася мама. Вона схрестила руки на грудях і з докором поглянула на сина.

— Куди це ти знову розігнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?

— Не хочеться, ма-ам… — якимось дивним, точнісінько мов внутрішній голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлункові все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв…

Він збирався прошмигнути в двері, проте мама впіймала сина за комір і наказала:

— Поки не повечеряєш як слід — і думати не смій виходити на вулицю!

Внутрішній голос на мить заціпенів.

Степан жадібно проковтував все, що підкладала йому на тарілку мати. А внутрішній голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.

— Не давись, — зауважила мати. — І після вечері заглянь до Василя. Він до тебе вже двічі забігав.

— М-мм… — мугикнув у відповідь син і закивав головою.

— Я йому дозволила взяти бінокля, — продовжувала мати. — Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невідомо де…

Проте Степан майже не чув матері. Внутрішній голос кота Аристарха аж надривався від обурення. Степан вибрав слушну хвилинку і, як тільки мама відвернулася, перелив молоко в горнятко і прожогом вискочив у двір.

“Швидше неси! — підганяв його невтомний внутрішній голос. — Та швидше ж, кажуть тобі!.. Втім, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер іди собі геть і не озирайся. І затям: нічого ти не бачив і не чув. Інакше буде то…”

На цьому внутрішній голос замовк. Краєм ока Степан встиг помітити, як від яру до смородинових кущів промайнула чиясь чорна тінь. Потім звідтіля долинуло задоволене плямкання і зовсім не котяче гарчання. Мабуть, внутрішній голос разом з своїм господарем взялися до вечері.

А через кілька хвилин у дворі пролунав здивований і трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати.

Двором, попід лісою, очманіло гасав здоровецький котяра. Замість голови на ньому була руда полив’яна куля. Пригледівшись, Степан упізнав у ній горнятко, в яке кілька хвилин тому наливав молоко.

А чорний кіт наче з глузду зійшов. Він робив стрімкі повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину і дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.

— Та це ж Аристарх! — мимоволі вихопилося у хлопця.

Від того вигуку Аристарх підстрибнув мало не до стріхи. Потому описав по двору стрімке коло і з розгону врізався в молоденьку липку, що її Степан посадив торік в день маминого народження.

Липка похитнулася. На всі боки полетіли полив’яні черепки, а звільнений Аристарх з криком “мня-а-ма!” рвонув у бік самітного будиночка.

ШУРХОТУН

Серед ночі Степан прокинувся. Йому здалося, ніби по кімнаті хтось ходить. Він розплющив очі, обережно підвів голову — і сон йому наче рукою зняло.

Від вікна через кімнату пролягала місячна доріжка. І по ній, заклавши руки за спину, в задумі прогулювався маленький бородатий дідусь.

— Прийшла скорбота — відчиняй ворота, — бурмотів він хрипкуватим голосом. — А ті ворота, між іншим, не завадило б і змастити трохи… Ні, щось я знову не про те… — Дідусь зупинився і потер скроні крихітними долоньками. — Ах, так, я про скорботу… Ніяк не можу зрозуміти, чому вони його відпустили. І запитати ні в кого. Невже пожаліли хлопця? От було б здорово! Але ні, на таке вони не здатні… А бідна дитина спить і навіть не уявляє…

— Я не сплю, — мимохіть вихопилося у Степана.

Дідусь перелякано зойкнув і щез. Лише на тому місці, де він тільки-но стояв, повільно спадав стовп місячної куряви.

Деякий час в кімнаті панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:

— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хіба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!

Степан ладен був заприсягтися, що і його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як і з’явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свідчить, що він не збирається зробити тобі нічого лихого. А якщо так — то чого тоді його боятися?

— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дідусь. — А ти хто?

Невідомий завовтузився за буфетом і відповів:

— Я Шурхотун. Чув про такого?

— Ні, — визнав Степан. — Не доводилося.

— Он як… — в голосі незнайомця вчувалася легка образа. — І не бачив мене?

— Не бачив.

— І не лаяв?

Степан мимоволі посміхнувся.

— Звісно, ні, — сказав він. — Як же можна лаяти того, про кого ніколи не чув?

— І то правда, — по довгій паузі згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. І навіть не десять. А все з-за отого підручника з арифметики.

Дійсно, з цим підручником час від часу коїлося щось дивовижне. Увечері, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранці загляне — немає підручника з арифметики! Він, виявляється, чомусь лежить під столом. Або поставить його на книжкову поличку і гайне надвір. А коли повернеться — знову немає підручника! Лише після довгих розшуків він знаходився під ліжком чи буфетом.

— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гніваєшся на мене за це?

Дідусь вибрався з-під буфету. Затим перебіг через кімнату і спритно, наче вивірка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголів’ї Степанового ліжка. Тоді звісив ноги і заходився дриґати ними в повітрі.

— Не сердься, — ще раз попрохав він.

— А я і не збираюся сердитися, — відказав Степан. — Я лише не розумію, навіщо він тобі здався?

Шурхотун запрацював ніжками ще завзятіше.

— Як би тобі сказати… Розумієш, я люблю читати про всіляку дивовижну всячину.

Степан здивувався.

— Та що ж цікавого може бути в підручнику з арифметики? — запитав він. — Хіба що коли відповідь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам історії так історії!

Шурхотун зневажливо махнув рукою.

— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всі твої казки. А от в підручнику — найсправжнісінька дивовижна правда. Ні, ти лише послухай: “З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрівники…” Цікаво, чи не так? Бо нікому не відомо, що ж це за пункти А і Б. А потім, хіба не цікаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про міжнародне становище домовиків, наприклад. Або повертаються від своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусині гостинці?

— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачі пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирішувати.

Проте Шурхотун його навіть не дослухав.

— Це вже мене не цікавить, — сказав він. — От краще-но послухай, про що йдеться в іншій задачі: “До одного басейну вливається вода з двох труб…” Ну то як? Хіба ж це не цікава задача, га?

— Не знаю… — нерішуче відказав Степан. Він понад усе боявся задач про труби, з яких витікала вода. — Чим же вона тобі така цікава?

— А тим, що я ще ніколи не бачив стільки води! Бо ти або твій батько принесете відро-інше — і все. А тут відкриваєш підручника — тече, тече вода. Відкриєш завтра — те ж саме. Післязавтра — і не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона і справді потече? Уявляєш, який-то потік ринув би на твою голову з книжкової полички! От і тягнеш того підручника на підлогу…

Несподівано Шурхотун замовк і почав терти скроні долонями.

— Я ж не про це збирався сказати… — розгублено забурмотів він. — Гай-гай, вже не пам’ять в мене, а чистісіньке тобі решето! То про що ж я збирався запитати?

— Не знаю, — відповів Степан. — А от ти мені краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?

— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.

— А чому ж тоді ти показався зараз?

— А я й не показувався. Це в тебе очі стали іншими. Напевно, ти пив зілля Ядвіги Олізарівни. І не раз. Чи не так?

— Так, — згодився Степан.

— От бачиш. А хто його пив хоча б двічі… Ага, ось про що я хотів запитати! Скажи, будь ласка, як це тобі вдалося відпроситися додому?

— А я не відпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком і бутербродами.

Шурхотун відсахнувся.

— Як Аристарх? — прошепотів він. — А Ядвіга Олізарівна? Хіба не вона відпустила тебе?

— Ні. Вона, мабуть, і не здогадується, де я.

Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кісточки затріщали.

— Он воно що… Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?

— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна і добра. Вона дбайлива. І Аристарх також.

— Ти сам так вважаєш?

— Звичайно, сам!

— Не поспішай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобі хтось інший це підказує?

Степан замовк.

— Здається, сам, — сказав він через хвилину. — Та хіба ще отут-о, — він поклав долоню собі на груди, — ніби хтось сидить і нашіптує: “Вона добра, добра…”

З Шурхотунових вуст злетів стогін.

— Погані твої справи, — з болем вимовив він. — Ти навіть не уявляєш, які в тебе погані справи!

— Чому погані?

— Тому, що ти вже не зовсім людина.

— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.

— Так, Степанку, — сумно зітхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити і говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? І найстрашніше те, що тобі вже ніхто не допоможе. Навіть батько не допоможе. Хіба що…

І Шурхотун надовго замовк.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Так тому й бути. Я вже пожив на цьому світі більше, ніж достатньо… Ану, дитино моя, нахилися ближче!

— Навіщо?

— Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. І очі заплющ.

Домовик забубонів щось незрозуміле. Тоді натис на Степанові повіки пальчиками, провів по скронях…

— Тепер можеш розплющити очі, — дозволив він. — Ну як — згадав, що з тобою трапилося?

Степан слухняно розплющив очі, і в ту ж мить йому перехопило подих.

— Дідусю! — вигукнув він і зіскочив з ліжка. — Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печі! Уявляєте — Таню до печі! Живу людину! Ні, треба її негайно рятувати!

Шурхотун жалібно захлюпав носом.

— Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай…

— Не хочу про себе! Зараз… зараз я розбуджу тата з мамою і розповім, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!

Шурхотун сумно похитав головою.

— Нічого з цього не вийде, — зауважив він.

— Чому це не вийде?

— Тому, що тобі ніхто не повірить.

— Це мені не повірять? Мені, своєму синові?

— Тобі, кому ж іще. Ану, згадай, чи повірили вони, коли ти побачив Ядвігу Олізарівну в бінокль? Повірили?

— Ні…

— Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав… Та коли навіть і повірять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз і не два пив її чарівне зілля. А крім тебе, Степанку, його не пив ніхто.

— Тоді виходить, що тільки я можу боротися з бабою-ягою, — сказав Степан.

Шурхотун болісно посміхнувся.

— Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.

Степан замислився. Він не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильніша. І Аристарх теж.

— І все ж я повинен з ними боротися, — сказав він. — Але я не знаю, як це робити. Ти мені не допоможеш?

— Ні, — сказав Шурхотун. — Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помічником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок і як слід струсонути. І він тоді зробиться слабким і слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свій зашийок не підставляє… А от з бабою-ягою набагато складніше. Я навіть не знаю, як до неї підступитися. Знаю лише, що головна її сила — в СТУПі.

— А що воно таке?

— Система Точного Управління Польотами, — пояснив Шурхотун. — А СТУПа — то її скорочена назва. От коли б тобі вдалося заволодіти нею — тоді інша справа. Баба-яга за неї все віддасть.

— А як же заволодіти тією СТУПою? — запитав Степан.

Шурхотун лише руками розвів.

— Ось цього я тобі не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в іншому місці. А де саме — про те, крім неї, відомо лише Аристархові. Та коли навіть знатимеш, в якому місці вона захована, — все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман…

Несподівано Шурхотун замовк і почав до чогось прислухатися. Нарешті сказав:

— Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути…

— Ти про що? — запитав Степан.

Але відповіді він так і не дочекався. З грюканням розчинилися віконниці. Фіранки сполохано відлетіли вбік, і до кімнати увірвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пір’їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками і, крутячись млинком, вилетів через кватирку у темряву. Крізь шалений свист і завивання вітру до Степана вже здалеку долетів його слабкий голос:

— Я зробив усе, що міг… Прощавай, хлопчику!..

ТАНЯ ЖИВА!

І знову в кімнаті запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степанові такою спокійною і сонною, як раніше. Йому ввижалося, начебто в повітрі пропливають якісь неясні, хитливі тіні, а з кутків долинає лиховісний шепіт. На мить йому нестерпно захотілося пірнути під ковдру і там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свій страх і кинувся до дверей.

— Тату, мамо! — закричав він. — Допоможіть!

У відповідь почувся квапливий тупіт, і до кімнати вбігла перелякана мама. За нею виднілася батькова постать.

— Що трапилося? — запитала мама. Вона водила рукою по стіні в пошуках вимикача і ніяк не могла на нього натрапити. — Де ти, синку, що з тобою?

— Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! — невлад вигукував Степан. — Треба зараз же туди бігти!

— Куди ти збираєшся бігти? — поцікавився батько.

А мама нічого не запитувала. Вона обняла сина і приклала до його чола долоню.

— В тебе, здається, жар, — стривожено сказала мама.

— Ніякого жару в мене нема! — вигукнув Степан і вирвався з її обіймів. — Вислухайте мене спочатку! Ви ж навіть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в піч! І мене теж…

— В тебе жар, — повторила мама. — Я в цьому переконана.

А батько лише руками розвів.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсім недавно я бачив її біля колодязя?

Степан остовпів.

— Таня біля колодязя? — прошепотів він. — Не може цього бути. А ти не… не помилився?

— Ну, знаєш, — обурився батько. — Що я — вперше її бачу? Вона ще привіталася зі мною.

— Але ж Таня… — промимрив збитий з пантелику Степан. — Я своїми очима бачив…

— Я теж бачив, — сказав батько. — І теж своїми очима.

— Заспокойтеся, — сказала їм мама. — Це все тобі, мабуть, наснилося, — звернулася вона до сина. — Може, перейдеш до нашої кімнати? Знаєш, коли я була маленькою і мені снився страшний сон — я бігла до бабусі і всі страхи одразу щезали.

Степан замислився. Звичайно, в кімнаті батьків йому нічого не страшно. Але що може подумати татусь? “Ет, — скаже він, — а ще до п’ятого класу збираєшся!..”

— Я тут залишусь, — нарешті вирішив він. — Що я вам — маленький?

— Молодець, — сказав татко.

Коли батьки пішли до себе, Степан одягнувся і виліз у вікно. На всяк випадок він захопив з собою старий ліхтарик і дерев’яну шпагу, якою фехтував з Василем під час гри у трьох мушкетерів.

Хата баби Марії стояла в глибині двору, за високими і густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вікон і зачаївся.

Навколо стояла глибока тиша. Навіть невтомні собаки — і ті замовкли. Поміж рідких хмарин повільно плив повновидий місяць, і його сріблясте світло затоплювало сонні Горобці мерехтливим сяйвом.

І в цій тиші до Степана долинув жалібний голос Тані:

— Ніяк не засну, бабусю. Така задуха!

— Немає ніякої задухи, — сонним голосом заперечила баба Марія. — То тобі після вулиці так здається. Краще думай про щось приємне — і відразу заснеш.

— Я вже думала, — відказала Таня ще жалібніше. — Але нічого не виходить. Розкажи якусь історію, га, бабусю?

Степан ледь не затанцював з радощів. Йому кортіло зарепетувати на всі Горобці: “Таня жива! Ура Тані!” Та під ногою несподівано тріснула гілка, і він злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили під вікном. Та ще вночі! Та ще під дівчачим! Який би то був сором!

На щастя, ніхто на той тріск не звернув ніякої уваги. Баба Марія повернулася на інший бік, позіхнула і запитала:

— Про що ж тобі розповісти?

— Ну… які в тебе були бабуся і дідусь. А може, ще когось згадаєш.

— Та я вже розповідала тобі про них.

— То й що з того? У нас в школі зараз всі цікавляться, в кого які були оті… дід і баба… еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!

— Що ж про них розповідати, — знехотя почала баба Марія. — Жили, як всі, працювали, як всі. Хіба що моїй двоюрідній тітці Катрі не пощастило.

— Це та, що на картці біля вікна? — запитала Таня.

— Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою і слухняною дитиною. Та собі на горе вродилася вона негарною з лиця і ще гірше — хворобливою. А в ті часи хворому та невродливому краще і на світ не з’являтися. Хліб тоді, онучко, ой як важко діставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сім’ї. От і докоряли тій Катрусі на кожному кроці, шпигали, кому не ліньки… А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Він-бо гончарем був… Тож їхали вони, їхали, і захотілося батькові поспати. Дав він Каті в руки віжки і наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й відвалилося якраз на кладці через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возі. Ох і розгнівався ж він за те колесо на Катю! Відшмагав доньку віжками і прогнав геть. Іди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, більше не бачив!.. Згодом, звісно, схопився за голову і кинувся її шукати по всіх усюдах. Та хіба можна було знайти когось в ті часи? У нас навколо суцільні болота були і ліси. Так і пропала бідолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звір розірвав.

— А як її батька звали, не пам’ятаєте?

— Чому не пам’ятаю? Його, як і діда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем… — Баба Марія несподівано схлипнула: — Казала тобі, онучко, що не варт таке розповідати на ніч. Як згадаю про неї — сльози самі собою навертаються на очі.

— Ти її жалієш, еге ж? — тремтячим голосом запитала Таня, і Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.

— Ще б пак… Живи вона зараз — то хіба став би хтось дорікати їй за погублені горнята та слабке здоров’я? Звісно, ні… Гаразд, Таню, давай вже спати.

Степан тихенько відійшов від вікна. На вулиці він застрибав з радощів. Таня жива!

Затим, безстрашно насвистуючи, він подався додому. Переліз через вікно, ліг у ліжко і замислився.

А думав Степан про те, які приходять до людини сни. Часом добрі, часом дивні і навіть страшні. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.

І жаль, звичайно, що тітка Катерина не дожила до наших часів…

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, після такої нічної пригоди Степан прокинувся пізніше, ніж завжди. Вдома вже нікого не було.

В кухні на столі лежала записка від мами. Вона зичила синові приємних сновидінь і повідомляла, що кури й порося вже погодовані, корова Зірка давно в череді. А ще мама прохала, що коли синові знову буде кепсько, — нехай негайно лягає в постіль. А зона в обідню перерву забіжить додому і, при потребі, негайно викличе лікаря Михайла Олексійовича.

Степан проглянув записку і мимоволі посміхнувся. Дуже йому тепер потрібен той Михайло Олексійович! Здається, він ще ніколи не почував себе таким здоровим. Хотілося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землі, що він і зробив.

Затим Степан всівся на лавці під парканом і задумався над тим, що його робити далі.

Звичайно, треба було навідатися до Тані і обережно, аби самому не стати посміховиськом, розвідати, що вона робила вчора. І коли виявиться, що нічого особливого, — тоді, значить, всі ці жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один і той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним…

Ні, про це краще не думати.

Баба Марія полола біля паркану. Вірніше, вона більше опиралася на сапу, ніж полола.

— Доброго вам ранку? — ввічливо привітався Степан. — А Таня вдома?

— Доброго, доброго, — охоче згодилася баба Марія. — А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хаті і вийде на вулицю.

Проте Таня вже вийшла на ґанок.

— Я все зробила, бабусю, — сказала вона. — Лишилося тільки нарвати порізної трави, як ти веліла.

— Нарви, нарви, — згодилася баба Марія. — А то мені всю ніч щось пекло всередині. Та поки до тієї трави дістануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молоді, моторні…

Таня посміхнулася, перекинула через плече солом’яну кіску і збігла з ґанку.

— Що це за порізна трава? — поцікавився Степан, коли вони вийшли за ворота.

— Звичайна сушениця, — відповіла Таня. — Біля річки її скільки хочеш. Підемо разом?

Степан нерішуче покопирсав ногою в пилюці.

Взагалі-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп’яче заняття, і раніше він би не вагаючись відмовився. Але сьогодні зовсім інша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а він краще викупається зайвий раз. І головне — біля річки в такий час нікого немає, тож можна спокійно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося.

— Підемо, — сказав він.

Степан ішов збоку і час від часу крадькома позирав на дівчинку. Він і сам не знав, звідкіля це взялося, але чомусь йому здавалося, ніби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у ній було таке… Веснянок стало більше, чи що?

— Ти добре пам’ятаєш, що було вчора? — запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до річки.

— А що саме? — в свою чергу запитала Таня. Тоді подумала і сказала: — Здається, нічого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрілися на цьому місці. І в цей же час. А потім…

— От-от! — підхопив Степан. — А що було потім — не забула?

— Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гості Ядвіга Олізарівна.

— Запросила? — насмішкувато перебив Степан. — І тільки? Я ж своїми очима все бачив…

— Що ти бачив? — швидко запитала Таня. І дивним якимсь став її голос — напруженим, холодним.

— Ну… — затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. — Сама знаєш не гірше. Піч і… все таке інше.

— Ну то й що? — заперечила Таня і стенула плечем так, що кіска обкрутилася навколо шиї. — В кімнаті було вогко, і Ядвіга Олізарівна вирішила протопити піч.

Степан зупинився.

— І все? — запитав він. — І більше нічого?

— Нічого, — відказала Таня. — Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!

Степана ніби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, він ще й боягузом став!

— Я не чув, — пробурмотів він. — Мені Аристарх сказав… Слухай, а тобі не здалося, що він може розмовляти людським голосом?

— А чого тут дивуватися? — відказала Таня, і Степан вловив в її голосі глузливі нотки. — Кожен може розмовляти, як йому заманеться.

— Звичайно… — погодився геть спантеличений Степан. — Він попросив принести йому молока і ще чогось смачного… Знаєш, жаль мені його. Хіба ж так можна — все життя сидіти на якійсь смердючій бурді!

Зненацька йому здалося, ніби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся.

— Що ти там побачив? — запитала Таня. І знову її голос став настороженим і холодним.

— Я… там хтось ховається, — пошепки озвався він.

— Теж мені сміливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, — сказала Таня і посміхнулася. Проте і посмішка її не була схожою на посмішку колишньої Тані. І погляд в неї був не такий…

Атож, на вигляд вона була такою, як і раніше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. І від цього йому захотілося тікати куди завгодно, лише б подалі від цієї дивної дівчинки, так схожої на Таню.

— Знаєш… — розгублено почав він. — Я… мені негайно треба додому.

— А що ти там загубив? — почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.

На доріжці, ховаючи посмішку в вусах, сидів Аристарх. Щоправда, він теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Поміж вухами в нього виросла чималенька-таки ґуля. Кінчик носа був заліплений брудною ганчіркою.

— От ми з тобою і зустрілися, — сказав Аристарх і вдарив обрубком хвоста по доріжці. — Знову зустрілися. Але чомусь я не чую радісних вигуків.

Степан мимоволі вчепився в руку Тані. Проте тут же випустив її — рука була холодною, мов лід.

— От горе, знову дитина злякалася! — зі сміхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсім не скидалася на Таню. Це була зовсім інша істота, її кіска розплелася сама по собі, волосся розсипалося по плечах і почало сивіти просто на очах, численні зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помітними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими і різкішими. Спина у колишньої Тані трохи згорбилася, звідкілясь у її руках взялася замашна ґерлиґа…

Перед Степаном стояла баба-яга.

— Так чим же тобі не сподобалася ота… як ти кажеш? — запитала вона, примруживши колючі очі.

— Бурда, — замість Степана охоче відповів Аристарх і знову задоволене пирхнув.

— Тебе не спитали, — відрізала баба-яга.

— Ще б пак! — промуркотів Аристарх. — Хто е ти і хто я. А, між іншим, не завадило б колись і поцікавитися моєю думкою. І я б тоді сказав, що вперше в своєму житті повечеряв по-людському. А це набагато смачніше, ніж по-нашому…

— Замовкни, — крижаним голосом зупинила його Ядвіга Олізарівна. — Краще займись своєю справою.

— Це можна, — погодився Аристарх. — Це ми зробимо з задоволенням.

Він підійшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину і підштовхнув у напрямку самітного будинку.

— Прошу, — сказав Аристарх. — Мені теж потрібно за дещо розрахуватися з тобою.

КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканців Горобців цей осокір був звичайнісіньким собі осокором.

Для всіх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокір слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повітряною кулею.

З нижньої, найтовстішої гілки звисав міцний мотузяний трап. Біля верхів’я був закріплений штурвал, що невтаємниченому поглядові здавався всього лише колесом від старого воза. І одному лише Василеві було відомо, якою ціною воно дісталося туди.

Сьогодні осокір був капітанським містком, а сам Василь — відважним капітаном. — Зранку стояла чудова погода. Вітру майже не було. Сріблясте листя сонно ворушилося над головою — точнісінько як крила далеких і величних океанських чайок. Чи навіть альбатросів. Назустріч неспішно пливли кучеряві хмари.

Капітан Потихонченко вже цілу годину стояв на містку своєї бригантини і тримав у руках бінокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та іншими солодощами, зненацька провалювалася в западину між двома океанськими хвилями або стрімко злітала на піняву вершину дев’ятого валу. І схоже, що он там, ліворуч по курсу, починає вимальовуватися берег ніким ще не відкритої землі.

Капітан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бінокля. Атож, так воно і є: ліворуч по курсу виднілися високі пальми з гронами бананів. Поміж двома найбільшими хижами радісно метушилися чорні від засмаги туземці з кільцями в носі. Вони вивішували величезне полотнище з написом: “Сердечний привіт прославленому мореплавцеві Василеві Потихонченку!” Маленькі туземочки збирали для врочистої зустрічі оберемки запашних тропічних квітів.

— Спустити шлюпку на воду! — металевим голосом віддав команду капітан Потихонченко. — Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!

Але перед тим, як самому зійти в шлюпку, кожен капітан повинен уважно оглянути горизонт. Він повинен переконатися в тому, що кораблеві і його екіпажу ніщо не загрожує.

Василь повів бінокля ліворуч, праворуч — і раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до річки і, здається, щось їй доводив.

Капітан Потихонченко опустив бінокля на могутні капітанські груди і докірливо похитав головою. Теж мені жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а він…

По тому Василь знову підніс бінокля до очей і побачив, як з-за кущів вигулькнув здоровенний чорний кіт з білою наліпкою на носі. Кіт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бік, підстрибнув, мовби його щось вжалило, і на мить випав з поля зору.

Василь повів біноклем слідом за товаришем. І завмер, зачудовано піднявши брови.

Тані біля Степана вже не було. Замість неї стояла бабуся — збирачка лікарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самітному будиночку.

“А Танька куди поділася? — подумав Василь. — Дивина!”

Він почав водити біноклем на всі боки, однак дівчинки так і не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива?

І тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасія: Степан не образився, не поліз у бійку, а понуро подався слідом за старенькою.

Все це було надто підозріло. Або скидалося на якусь незрозумілу гру.

Василь зручніше усівся на гілці, обіперся об стовбур і став спостерігати далі.

Трійця між тим підійшла до самітного будиночка. Бабуся підвела Степана до льоху і владним жестом руки звеліла йому лізти туди. І Степан слухняно поліз!

Потому Аристарх витяг драбину з льоху і влігся біля ляди. Старенька кинула йому кілька слів і подалася до хати.

А Тані, як і раніше, ніде не було видно.

Василь опустив бінокля і замислився. Дивні речі почали творитися в їхніх Горобцях. Кіт, котрому нічого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невідомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кіно, виникає на її місці… А головне — переляк на Степановому обличчі! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж — навіщо тій старій зачиняти його в льоху?

Миттю щез кудись невідкритий острів з банановими пальмами, гостинними тубільцями. Василь ковзнув вниз, поклав бінокля до шафи, натомість прихопив складаного ножика, щоб по дорозі вирізати замашну палицю.

Через хвилину він щодуху біг до самітної хатини.

“ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ”

Аристарх зручніше вмостився біля ляди і поглянув на Степана.

— Ти вже думав, що врятувався, так? — насмішкувато запитав він. — Ні, від нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звісно, не носити на голові отого… ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м’яча.

— Хокейний шолом, — підказав Степан і ледь не підстрибнув з радощів: він же в нього висить в коморі! І у Василя теж є свій шолом. Адже вони грають за збірну класу з хокею.

— От-от, — підхопив Аристарх. — Я сам ще не перевіряв, але нас вчили, що від такого шолома чаклунські накази і намови відлітають, мов той горох від стіни… Е-е, а чого ти зрадів? Думаєш, коли дізнався про це, то вже і врятований? Хе-хе, того шолома ще дістати треба, а як ти його дістанеш? В льосі він, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже ніколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось інше, — додав кіт голосом, що не обіцяв нічого доброго. — Давай поговоримо хоча б про людську підступність.

— Про яку підступність? — запитав Степан.

— Ось про яку, — відказав кіт і помацав ґулю на лобі. — Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?

— Так ти ж сам надів його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лізти в горщик.

Аристарх недовірливо втупився в Степана.

— То що ж виходить — я сам себе спіймав?

— Виходить, так.

— Он воно що… А чого ти сам не перелив його?

— Бо твій голос наказав скласти все під кущем і йти геть.

Аристарх почухав себе за вухом і надовго замислився.

— Чудасія якась, та й годі, — нарешті обізвався він. — Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидів раніше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий — і зненависть моя почала вивітрюватися, мов дим із труби. Чого б це, га?

Степан промовчав. Він думав лише про одне — як би його дістатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом…

— Здається, я починаю здогадуватися, — не чекаючи відповіді, продовжував Аристарх. — Мабуть, це від того, що ви з самого початку ставилися до нас… ну, як до собі подібних.

— Звичайно, — відгукнувся Степан. — Ми й не думали про вас… нічого такого. Просто хотіли взяти над вами шефство, та й годі.

Аристарх насторожився.

— А це що за птах такий? — запитав він.

— І ніякий не птах… Тільки ти все одно не зрозумієш.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Але я старатимуся.

— Ну що ж, — сказав Степан. — Слухай. У нас, піонерів, є такий обов’язок: допомагати всім старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збігати до магазину чи за ліками… А тут ви прийшли. Дивимося — старенька бабуся і з нею голодний, худющий кіт. Ось Таня і каже: давайте візьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це…

У Степана затремтіло підборіддя, защипало в очах. Він квапливо відвернувся.

Аристарх задумався.

— Ви, діти, дивні якісь істоти, — обізвався він через хвилину. — Я навіть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидіти людський рід, — все одно ти мені чомусь починаєш дуже подобатися. І коли накажуть видряпати тобі очі або зіштовхнути до урвища, — мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совість…

Зненацька кіт скочив на рівні. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечінь.

— Здається, ще один гість завітав, — зауважив він. — Не ображайся, але доведеться тебе зачинити…

Ляда з глухим стуком закрила отвір. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долівку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибині льоху шкребуться жабенята.

БИТВА

Степанові здалося, ніби він сидить в цій безпросвітній темряві цілу вічність. Затим він почав розрізняти далекі, приглушені голоси. А ще через хвилю він міг навіть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумніву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвізі Олізарівні. А ось цей третій голос — невже…

Зненацька до нього долинув звук метушні, штовханина, чиєсь роздратоване буркотіння. Затим повітря розітнув пронизливий вереск Аристарха. І знову все затихло.

Степан заціпенів. Йому нестримно хотілося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорі, діється.

Через якийсь час почулися кроки і збуджені вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан міг розрізняти вже окремі слова.

— Тобі ще мало, еге ж? — допитувався на диво знайомий голос, і Степан міг поклястися, що знає, кому він належить. — Теж мені герої — два на одного. Відпусти, кажу, а то гірше буде!

— Ми ще побачимо… ой!.. кому гірше буде, — відказав Аристарх. — Радій, що сьогодні я… ой!.. добрий, а то так легко не відбувся б.

— Зачини його і заходь до хати, — почувся віддалений голос баби-яги. — А я поки що приготую примочку.

Ляда відчинилася, і на дно льоху опустилася драбина. По ній неохоче зійшов Василь. Потім в отворі з’явилася розкошлана голова Аристарха.

— Туди тобі й дорога! — сердито мурмотів він, облизуючи передню ліву лапу. — От і сиди тут до скону!

Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору і грюкнув лядою. В льосі стало ще темніше, ніж до того.

— Де ти, Стьопо? — запитав Василь. — Нічого не бачу.

— Я тут, — озвався Степан. — Іди сюди.

Звісно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з іншого боку, і непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.

Вони розшукали один одного в темряві і вмостилися на оберемок соломи.

— Привіт, — сказав Василь таким голосом, начебто нічого й не сталося. — Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?

— Ти справді потягнув його? — зраділо поцікавився Степан.

— Ще й як, — підтвердив Василь. — Ось помацай.

Степан намацав якийсь цурпалок.

— То палиця розкололася надвоє, — пояснив Василь. — Знатиме, як кидатися на людей… Тепер ти розказуй.

Коли Степан розповів про все, Василь скрипнув зубами.

— У-у, звірі! Я ж їх за це… я їх сам до печі вкину!

— І я теж знаєш як їх ненавиджу? — сказав Степан. — Та однією силою тут не обійтися. Треба щось інше придумати. Якусь хитрість, чи що.

— А ти вмієш хитрувати? — поцікавився Василь.

— Не знаю, — змушений був визнати Степан. — Мабуть, не дуже.

— Я теж не вмію, — признався і Василь. — Але ж не сидіти нам тут, доки нас в піч не кинуть! Ні, треба щось робити.

— Нам би їхню СТУПу розшукати, — сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна.

— Що-що?

— Це така машина, — пояснив Степан. — Мабуть, схожа на літак. На ній баба-яга літає.

Василь в задумі шморгнув носом.

— Щось я такого літака не бачив, — сказав він.

— Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?

— Як же ми його тоді знайдемо?

— Нам би спочатку вирватися звідсіля, — сказав Степан. — А там видно буде. Цс-сс… Здається, сюди йдуть. Мовчи і роби вигляд, ніби нічого не знаєш.

Відкинулася ляда, і до отвору зазирнув Аристарх. Його передня ліва лапа була туго перебинтована.

— Як настрій у новенького? — поцікавився він. — Ще не звик до нового помешкання?

— Нічого, скоро ми з тобою поміняємося, — похмуро пообіцяв Василь.

— Ач, який моторний! — вищирив зуби Аристарх. — Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсім не ображаюся. Ти захищався, як міг. — Кіт гойднув перебинтованою лапою. — Але признайся, що й тобі теж дісталося. Скажи спасибі хазяйці, що заборонила користуватися пазурами, а то б… їсти будете?

Аристарх навис над лядою і здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгоріле.

— Що це? — здивовано запитав Степан.

— Смаженина, — пояснив Аристарх. — Хіба не пізнаєш?

Більше він нічого не встиг сказати. Василь раптом підстрибнув, вчепився за лапу і з усієї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко і з переляканим нявканням гепнувся на долівку.

Василь миттю осідлав кота і почав його духопелити.

— Ось тобі за Таньку! — примовляв він. — Ось тобі за Степана! А оце — за мене!

— Відпусти, скажений! — репетував Аристарх, борсаючись під хлопцем. — Ти що — зовсім з глузду з’їхав? По хворій лапі б’єш, так?

Несподівано Василь відлетів у куток. А Аристарх уже стояв над ним і розлючено шипів:

— Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горіхи…

Проте до розправи не дійшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, і хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.

Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомічним голосом маленького кошеняти і з підібганим хвостом завис у повітрі. Він виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кіт.

— Навіщо ти так зі мною? — запитав він все тим же тоненьким голосом і скосив на Степана докірливий погляд. — Відпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе!

— Е, ні, — відповів Степан і з такою силою стріпнув кота, що той лише кавкнув. — Ти нас — в піч, на смаженину, а ми тебе за це — відпускати? Не вийде!

— Яку смаженину? — заволав Аристарх. — Подумай, про що ти говориш! Ніякої смаженини ми з вас і не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою і в голову не приходило!

— Брешеш, — сказав Степан. — Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печі горів вогонь?

— Так то ж був несправжній вогонь, — відповів Аристарх і знову затіпався. — Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спеціально вам на очі вогонь навела, зрозумів? Щоб страшніше було. А насправді ніякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нічого… Може, відпустиш мене?

— Тримай його, Стьопо! — обізвався Василь із свого кутка. — Не випускай його! Бреше він, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.

— Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тій печі зараз сонним зіллям обкурює.

— Навіщо це їй?

— Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вісімдесят вісім років кожна баба-яга повинна викрасти у людей дівчинку і зробити її своєю ученицею.

Василь лише свиснув.

— Он воно що…

— То значить, Таня буде відьмачкою? — скрикнув Степан і щосили струснув Аристарха. — Таня — відьмачкою? Ні, не бувати цьому, не бувати!

— Ой-ой-ой! — щосили зарепетував Аристарх. — Ти ж мені шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кіт, що змушений скрізь супроводжувати свою хазяйку. А тепер відпусти мене. Я вже все сказав.

— Ні, не все, — заперечив Степан. — Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу.

Аристарх зробив здивовані очі.

— Яку ступу?

— Не прикидайся дурником. Ту, на якій ви з бабою-ягою літаєте.

Аристарх скоса зиркнув на нього.

— Нічого ви від мене більше не дізнаєтеся, — промовив він і відвернувся.

— Дізнаємося, — сказав Степан. — Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрібно.

— Ще й як труситимемо! — підтримав Василь товариша.

Аристарх зітхнув.

— Що ж, ваша взяла, — сказав він. — Бачили біля яру копичку торішнього сіна? За десяток кроків від неї і захована СТУПа.

Хлопці перезирнулися.

— Щось я там ніякої копички не бачив, — зауважив Василь.

— Мабуть, не туди дивився, — відказав Аристарх. — Вона там, де біля яру ростуть шипшинові кущі. А тепер відпустіть мене!

Степан запитально поглянув на товариша.

— Відпустимо?

— Ще рано, — сказав Василь. — Ми повинні спочатку переконатися, що він нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що і як, — і тоді видно буде.

Аристарх, незважаючи на своє жалюгідне становище, іронічно посміхнувся:

— Хотів би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорі!

Василь замислено почухав потилицю.

— А вона нам і не потрібна, — врешті знайшов він вихід. — Ти, Степане, притулися до стіни, а я по тобі і виберуся. Потім спущу драбину. Тільки ж дивися — не відпускай його!

— А тебе хазяйка побачить, — зловтішно сказав Аристарх.

— Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно іншого виходу в нас немає.

ВТЕЧА

Тримаючи Аристарха на відстані, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стіни. Василь спритно, немов вивірка по дереву чи моряк вітрильного судна по щоглі, ковзнув по ньому нагору і вчепився в край отвору. Потім підтягнувся на руках і через якусь хвилину вже стояв на землі.

— Морський порядок, — озирнувшись довкола, задоволено зауважив він. — Хата стоїть боком до нас. Так що ніхто нічого не побачить.

Він опустив драбину і допоміг товаришеві вибратися з підземелля.

— Так про яку копицю ти казав? — запитав він Аристарха, котрий, як і раніше, покірно погойдувався в Степановій руці.

— Ну як же ти її не бачиш? — відказав той. — Онде, трохи ліворуч від тих кущів.

Василь придивився і пирхнув.

— Та хіба то копиця? Так, пучок сіна. І то невеличкий.

— Нехай буде пучок, — згодився Аристарх. — А трохи вбік находиться СТУПа. Вона теж сіном притрушена. На випадок дощу чи спеки.

Василь уважно дивився в той бік. Він навіть долоню приклав до очей.

— Нічого не бачу, — врешті сказав він. — Копичка нібито і є, а от СТУПи не видно.

— Та кажу ж тобі, що вона зачарована, — відгукнувся кіт. — Хазяйка відвела від неї людські очі.

— А ти зміг би її розчаклувати? — запитав Степан.

Аристарх засопів носом.

— Багато ви від мене хочете, — незадоволено сказав він. — Це могли б зробити і ви самі. Варто лише доторкнутися до неї — і всі чари зійдуть… Ну, довго я ще буду висіти?

— Зачекай, — сказав Степан. — Спочатку ми повинні переконатися в тому, що ти кажеш правду.

Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабі-язі заманеться вийти на ґанок, вони стали пробиратися до копички. Несподівано Аристарх приловчився і всіма чотирма лапами вчепився в стовбур невисокого берестка.

— Ґвалт! — зарепетував він на всю свою котячу горлянку. — Караул! Рятуйте мене!

Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кіт нібито приріс до стовбура.

— Пробі! Ріжуть! — репетував він. — Шкіру з живого знімають!

— Кидай його! — вигукнув Василь. — Тікаймо, поки вона не вискочила!

І хлопці припустили так, як, напевно, ще ніколи не бігали в житті. За їхньою спиною лунало котяче нявкання і вереск розлюченого Аристарха. Через хвилину до них приєдналися вигуки і прокльони баби-яги.

— Онде вони! — кричав кіт. — Хапай їх! Бачиш — вони до копички біжать!

Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мітлу з довгим лискучим держаком.

— Навіщо їй мітла? — задихаючись, запитав він у Василя, котрий біг трохи попереду. Звідкілясь в його руках взялася замашна палиця.

— Яка мітла? — не зрозумів Василь. Він теж озирнувся, і на його обличчі з’явився подив. — О, та вона ж летить на ній! Ну, Степане, тепер тримайся!

І вони залопотіли швидше, ніж до того.

Але ще швидше гналася за ними Ядвіга Олізарівна.

— Всіх згною! — гнівно кричала вона. — Заживо в землю закопаю!

— Правильно! — підтримував Аристарх. — Давно пора!

Степан з розгону проскочив повз копичку сіна і зупинився. Бігти далі не було ніякого сенсу. Все одно через кілька секунд баба-яга їх наздогнала б.

Порятунок можна було шукати лише в СТУПі. Та й то, якщо вона десь поблизу… Але як її знайти?

Степан широко розвів руки і кривулями подався навколо копички.

— Молодець, Степане! — вигукнув Василь. — Шукай СТУПу, а я спробую затримати її хоч трохи!

І він з ломакою напоготові повернувся до Ядвіги Олізарівни, що була вже зовсім близько.

Степан метушливо снував від копички до шипшинових кущів і назад. Проте нічого не міг знайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа!

— Шукай, Стьопко, шукай швидше! — вигукував Василь. Здається, він підбадьорював не стільки товариша, скільки себе. — Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших!

Степан мигцем поглянув у його бік і побачив, як розкошлана баба-яга стрімко, мов шуліка, налетіла на Василя. Той погрозливо змахнув ломакою. Мітла різко змінила напрямок, описала в повітрі круту дугу і кинулася на Василя зі спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустріч і виставити єдину свою зброю.

Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору.

— Ні, нас так просто не візьмеш! — гукав їй услід Василь. — А ти шукай, Степане, шукай!

— Та немає її ніде! — у відчаї відгукнувся Степан. — Мабуть, Аристарх нас обдурив!

— Я такий, — задоволене загорлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. — Хапай їх, лови!

Баба-яга зловтішне зареготала. Вона розвернулася у високості і знову накинулася на Василя. Той підняв палицю над собою, проте цього разу мітла не збиралася ухилятися від неї. Держално вперезало по Василевій руці з такою силою, що палиця відлетіла далеко вбік. Василь засичав від болю і хотів було нахилитися за нею. Та баба-яга була напоготові. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землі.

— Є один! — втішено вигукнула вона. — Є один, а зараз буде другий!

І мітла знову почала набирати висоту.

СТУПА

Степан зупинився. Все, тепер, здається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цією страхітливою чужачкою він теж не буде!

Степан випростався і вигукнув:

— Не боюся я тебе! І ніхто тебе не боїться!

І, не зводячи з баби-яги очей, сміливо ступив їй назустріч.

— Стій! — зненацька відчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. — Замри, де стоїш!

Проте було вже пізно. Степан вдарився коліном об щось, чого не бачило око. Сильний біль примусив його зойкнути, проте він тут же замовк, бо перед ним несподівано постала якась дерев’яна споруда, що була злегка притрушена сіном.

— Стій, кажу тобі! — репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. — Не рухайся! Відійди назад!

Але Степан вже відгорнув сіно вбік і стрибнув у глибоку, мов діжка, виїмку у колоді.

Баба-яга у відчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом і шугнула під хмари.

— Молодець, Стьопко! — вигукнув Василь. — Наша взяла! Тепер нехай вона потремтить перед нами!

Баба-яга зі свистом носилася навколо СТУПи. Божевільна лють перекошувала її і без того страшне обличчя. Вона то відлітала далеко вбік, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мітли, здавалося, от-от протне йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила відкидала мітлу убік.

— Ти краще іншого лови! — горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. — Другого хапай, поки він не взявся за ломаку!

— Так я вам і дамся! — зареготав Василь. Палиця вже була в його руці. В кілька стрибків хлопець дістався до СТУПи і став поруч із Степаном. — Тепер тільки спробуйте підступитися до нас! Що, не можете?

На цей раз Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою і спрямувала мітлу на копичку сіна.

— Що ж, на цей раз ваша взяла, — визнала вона. — Вважайте, що сьогодні вам пощастило. От лише не можу зрозуміти, звідкіля ви дізналися про існування СТУПи? — А що хлопці мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. — Чи не ти їм розповів про неї?

Аристарх завбачливо відійшов на безпечну відстань.

— Я… я нічого їм не казав, — стишеним голосом промуркотів він і кинув прохальний погляд на друзів. — Вони… самі звідкись… мабуть…

— Це правда? — звернулася баба-яга до Степана.

— Звісно, правда, — відказав Степан і сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кіт не зробив йому нічого доброго. Швидше навпаки.

— Гаразд, — по паузі сказала Ядвіга Олізарівна. — Я потім сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи і швиденько біжіть додому. Тільки ж дивіться, щоб ноги вашої тут більше не було! Ну, чого сидите? Не бійтеся, біжіть, я вас не чіпатиму.

Василь посміхнувся.

— А нам і тут непогано, — сказав він.

— Без Тані ми нікуди не підемо, — підтримав його Василь.

Ядвіга Олізарівна удала, ніби дуже здивувалася.

— Без Тані? — перепитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що…

— Знаю, — перебив її Степан. — Знаю, що в тій печі ніякого багаття й близько не було. Одна лише видимість. А насправді ви її зіллям обкурюєте.

— І хочете зробити її своєю ученицею, — додав Василь.

Ядвіга Олізарівна вражено подивилася на нього.

— Шурхотун про це нічого не знав, — мовила вона начебто до самої себе. — Отже… — вона погрозливо повернулася до Аристарха. — Отже, тільки ти їм міг про це розповісти…

— Ні, не я! — перелякано верескнув Аристарх і знову кинув благальний погляд на Степана. — Не я!

— Хоча б тепер не бреши, — зневажливо кинула Ядвіга Олізарівна. — Що ж, доведеться тобі до кінця життя заздрити найнікчемнішій тварюці. Чи пенькові. І я тобі це обіцяю.

— При чому тут Аристарх? — втрутився Степан, знову ж таки незрозуміле для самого себе. — Ми його навіть розпитати як слід не змогли.

— Він верещав, як недорізане порося, — підтримав товариша Василь.

Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.

— Он як… — повільно проказала вона. — А я на тебе таке було подумала!

— Нічого, буває, — сказав Аристарх і гордовито випнув груди. — Я тримався мужньо. Вони від мене нічого не дізналися.

І він тихцем підморгнув друзям.

Ядвіга Олізарівна ласкаво погладила свого мужнього кота.

— Так віддаєте Таню чи ні? — запитав Степан.

— Це моя справа, — відрізала баба-яга. — Сама знаю, що мені з нею робити.

— Ну, тоді ми нікуди звідси не підемо, — оголосив Степан. — А коли не підемо, то й ви нікуди не полетите.

— Підете, — зле посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Вилетите звідсіля, як із пращі. Тільки тоді вже, мабуть, пізно буде.

ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ

Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхніми головами. Потім щось прошепотіла і почала робити руками енергійні рухи. Вгору — вниз — вбік. Вгору — вниз — вбік…

Василь, що уважно спостерігав за її діями, раптом розсміявся.

— Поглянь-но, Стьопо, а старушенція, схоже, морзянкою шпарить.

І справді, Ядвіга Олізарівна розмахувала руками точнісінько як сигнальник під час військово-морського параду.

Проте через кілька хвилин друзям було вже не до сміху. Біла хмаринка знизилася, потемнішала, і з неї пішов град. Спочатку він був маленький, розміром з пшеничне зерня. Потім з кукурудзяне. Нарешті на хлоп’ячі голови з сухим тріском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по голові, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розміром з голуб’яче яйце стукнула його так, що бідолашний тільки зойкнув.

— Тягни сорочку на голову! — крикнув йому Степан.

Стало трохи легше. Але незабаром у хлопців заболіли руки. Град духопелив по кісточках пальців так, що лише статуя могла витримати щось подібне.

— Може, втечемо? — простогнав Василь. — А пізніше знову повернемося. Ой!

— Не можна, — заперечив Степан. — Вона тоді… ой!.. втече разом з Танею!

— То що ж робити? — розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так тріснула його по потилиці, що він одразу ж здогадався.

— Сіно! — вигукнув він. — Прикриємося сіном!

Степан висунув руку з-під сорочки і тут же скривився від пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, і друзі накрилися ним з головою.

Тепер вони сиділи в СТУПі і вслухалися в те, як град з барабанним тріском гупає в стіни літального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга.

— Сама собі робить гірше, — зауважив Степан. — То прикриває СТУПу від негоди, то насилає на неї град.

Мабуть, і Ядвіга Олізарівна подумала про це, бо невдовзі град припинився.

Друзі обережно висунули носи назовні.

Над ними, наче нічого й не трапилося, світило яскраве сонце. По небу, як і раніше, ліниво пропливали легенькі хмаринки. Навколо зеленіла трава та кущі. І лише поблизу від СТУПи лежав товстий шар граду. Від нього здіймалася густа пара.

— Ну, чия взяла? — задирливо гукнув Василь. — Ні, такими штучками нас не візьмеш!

Ядвіга Олізарівна закусила нижню губу довгими, немов кабанячі ікла, зубами. Проте помовчала. Схоже було, що вона знову щось затіває.

Нарешті вона послала Аристарха за обідом, а сама прилягла на копичку.

— Трохи посплю, — звернулася вона ніби до самої себе і одразу засвистіла носом. Але Степан весь час відчував на собі її важкий погляд з-під напіврозплющених повік.

Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закіптюженою каструлею. Ядвіга Олізарівна потягнулася, вийняла з неї два чималенькі шматки і переклала їх на лопухове листя. Потім схилилася над каструлею, прошепотіла кілька нерозбірливих слів і наказала Аристархові:

— Решту віднеси їм. А то ще жалітимуться, ніби я їх тримаю голодними.

Аристарх підійшов до СТУПи, простягнув каструлю і голосно побажав:

— Їжте на здоров’я!

Тоді нахилився до Степана і ледве чутно додав:

— Але як тільки ви покладете це до рота — у вас страшенно заболять животи і закортить до кущів… — він коротко гигикнув, мабуть, уявив собі таку веселу картину. — А там-то моя хазяйка вас і схопить!

— Що саме він мав на увазі? — поцікавився Василь після того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички.

— Треба подумати, — відказав Степан. — Гадаю, що він нас застерігав від чогось.

— А я вже здогадався, — перебив його Василь. — Мабуть, ця старушенція зачаклувала обід чи щось підсипала туди.

— Що саме?

— Мало що…

А баба-яга відвернулася від хлопців і, ніби нічого й не трапилося, неохоче жувала свій шматок. Схоже було на те, що її більш за все цікавили хмаринки у небі, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудіння літака…

Врешті-решт Ядвіга Олізарівна мовби випадково перевела погляд на друзів.

— А ви чого не обідаєте? — запитала вона. — Гидуєте, чи що? Не бійтеся, їжте. Це рагу з перепелів. Аристарх наловив їх спеціально для вас.

— Атож, — підтвердив Аристарх і підморгнув хлопцям.

— Еге, так ми й накинемося на цю бурду! — насмішкувато відгукнувся Василь. — А раптом ви щось підсипали в неї? Ні, краще обійдемося без вашого обіду.

Ядвіга Олізарівна спересердя пожбурила свою порцію далеко в кущі.

— Все одно ви колись та виберетеся звідтіля. Зголоднієте, чи спрага замучить.

— Ну, коли то ще буде! — безтурботно відгукнувся Василь. — За той час все може трапитися.

— Що саме?

— Ну… хоча б хтось із дорослих надійде.

— Не сподівайся, тебе він не побачить. Я знову все заховаю від стороннього ока.

— То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо?

ЗВІЛЬНЕННЯ

А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнісінька собі старовинна ступа, яку він не раз бачив у районному музеї. Хіба що добре відполірована і покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як він там називається. Того, чим товчуть зерно. Та він і не потрібен — виїмок в цій СТУПІ видовбано не для того, аби щось товкти…

От лише невідомо, як нею керувати. Ніде не було ні важельків, ні кнопок. Гладенькі, до блиску зачовгані стінки, таке ж гладеньке дно… Невже ця СТУПа й справді слухається одного лише чарівного слова?

Степан ще раз гарненько все обдивився і майже біля самого дна помітив невеличку заглибину. А в ній — три химерні сучки, що швидше скидалися на маленькі гачечки для одежі. Під ними виднілися такі ж відполіровані бугорки.

Іншим часом Степан, можливо, не звернув би на них ніякої уваги. Але тепер він одразу ж здогадався, що вони для чогось потрібні.

Степан хотів було перевірити свій здогад на ділі, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них — і одразу ж опинишся в якомусь тридесятому царстві чи іншому негарному місці.

А Василь все ще завзято сперечався з Ядвігою Олізарівною. Аристарх прислуховувався до тієї суперечки з неприхованою цікавістю.

— Град — це ще не страшно, — казала стара чаклунка. — То лише квіточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на ваші голови грозову блискавку?

— Так-так, саме блискавку! — жваво підхопив Аристарх. — І від вас тоді лише мокре місце залишиться. Тобто я хотів сказати — жменька попелу, — виправився він.

— І від вашої СТУПи теж, — уточнив Василь. — На чому тоді ви літатимете?

Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвіга Олізарівна теж зніяковіла.

— Можна обійтися й без блискавки, — сказала вона через якусь хвилину. — Я краще на вас напущу…

— А, вигадки це все, — зневажливо махнув рукою Василь. — Все одно нічого ви нам не зробите.

Ядвіга Олізарівна образилася не на жарт.

— Який же ти нечема, — сказала вона.

— Хам, — втрутився і Аристарх. — Пентюх. Теж мені — гангстер з Горобців.

— Я тобі ще покажу гангстера, — пообіцяв Василь. — Дай тільки виберемося звідсіля.

І в цю хвилину в Степановій голові промайнула рятівна думка.

— Зачекай, — зупинив він товариша, що ладен вже був вискочити з СТУПи і кинутися на Аристарха. — Мабуть, ми таки підемо звідси, — звернувся він до Ядвіги Олізарівни.

— Нарешті чую щось розумне, — задоволено зауважила та. — І чим швидше, тим буде краще для вас.

— Але підемо лише з Танею.

— Ну, то й помирайте отут від голоду й спраги, — відказала баба-яга і позіхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. — І не сподівайтеся, що вам хтось допоможе.

— А ми й не сподіваємося. Ми самі можемо захиститися. А перед цим візьмемо й знищимо вашу СТУПу… Дай, будь ласка, ножика, — попрохав Степан товариша. — Для початку я зріжу оці ось сучки і бугорки. Це ваша система управління, правильно я кажу?

— Не смій, гаспиде! — з жахом заволала Ядвіга Олізарівна і штопором вгвинтилася в повітря. — Не смій торкатися своїм поганським залізом до чарівного дерева!

— Це в мене поганське залізо? — обурився Василь. — Ану, Степане, дай-но мені його сюди…

— Зачекай трохи, — відсторонив товариша Степан. — Так віддаєте Таню чи ні?

Ядвіга Олізарівна тільки зубами заскреготіла. Але що вона могла вдіяти?

— Що ж, беріть свою Таню, — видушила вона з себе. — Аристарх, збігай-но за нею.

— Все бігай та бігай, — невдоволено буркнув Аристарх. — Що я — хлопчик на побігеньках? — Проте, перехопивши шалений погляд своєї хазяйки, схопився на ноги. — Ну, гаразд, гаразд! Буде тобі Таня.

Через кілька хвилин хлопці побачили дівчинку. Потираючи кулачком очі, ніби тільки-но прокинулася, Таня повільно вийшла на ґанок, її навіть похитувало. Так же повільно підійшла Таня до СТУПи і з зусиллям перевела затуманений погляд на друзів.

— О, хлопці… — слабким голосом проказала вона. — І ви тут… я така рада… — І солодко позіхнула. — Спати хочеться. Я зараз… зараз…

Ноги їй підігнулися, і дівчинка сіла на траву.

— Що з нею? — здивувався Василь.

— Нічого особливого, — заспокоїв його Степан. — Прокинеться. Зі мною теж таке було… А тепер я побіжу за шоломами.

— Та ти що? — жахнувся Василь. — Вона ж тебе…

— А ножик навіщо?

— Ага, — сказав Василь. — І як я раніше не здогадався?

Степан зітхнув, немов перед стрибком у холодну воду, і кулею вилетів із СТУПи. Відьма скочила на ноги, проте Василь владним голосом наказав:

— Ні з місця! А то все поріжу.

Баба-яга вдарила руками об поли і аж завила з люті. Якби її погляд вмів убивати, — хлопець, певно, перетворився б на попіл.

Незабаром Степан повернувся. Він ніс з собою два хокейні шоломи.

Ядвізі Олізарівні перехопило подих.

— Вони про все знають, — прошепотіла вона і повернулася до Аристарха. — Це ти все, ти!

— Ні з місця! — повторив Василь.

Степан тим часом скочив до СТУПи і простягнув одного шолома товаришеві.

— Одягай, — сказав він. — Знаєш, я хотів когось із дорослих покликати на допомогу. А потім вирішив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу — і шукай тоді тебе.

— Правильно зробив, що не запросив, — схвалив Василь. — Самі справимося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечі і біжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумів? Ну, один, два… три!

Ядвіга Олізарівна не встигла і оком змигнути, як Степан підхопив Таню і кинувся з нею до яру. За ними з палицею напоготові біг Василь.

Цей шлях запам’ятається хлопцям надовго. Ядвіга Олізарівна, прийшовши до тями, щось вигукнула — і навколо них піднялася страшенна буря. Одразу ж потемнішало. Неймовірне ревисько розривало вуха. Час від часу звідкілясь долітали прокльони баби-яги та пронизливе вищання Аристарха. Піщинки нещадно шмагали по обличчю, пружні, злі вихори, здавалося, от-от зірвуть з хлопців шоломи.

— Тримайся, Стьопо! — кричав Василь. — Він на всі боки розмахував своєю палицею, і від того прокльони Ядвіги Олізарівни ставали голоснішими. — Тримайся! Я їм зараз…

Зненацька Степан відчув під ногами порожнечу і разом з Танею кудись покотився.

В ту ж мить ревисько припинилося.

Вони сиділи на дні яру. Першим отямився Василь. Мабуть, тому, що закотився в зарості жаливи.

— Здається, вирвалися, — сказав він і жваво скочив на ноги. — Танько, прокидайся! Чуєш — ми вирвалися!

Коли хлопці, підтримуючи все ще сонну Таню, дісталися нагору і озирнулися, — біля копички вже нікого не було. Лише на тому місці, де стояла СТУПа, клубочився легкий туман…

ЩО БУЛО З ТАНЕЮ

Вони тільки-но викупалися і тепер грілися під сонцем.

Було спечно й задушливо. В застиглому повітрі без упину гуділи бджоли та джмелі. Високо в небі кружляв орел. Час від часу з кущів долітав тихий шурхіт — чи то пробігало маленьке звірятко, чи пурхала невидима пташка.

Василь перевернувся на спину і знічев’я засунув руку до торбинки з черешнями.

— Значить, з тобою нічого такого не трапилося? — запитав він Таню і вистрелив кісточкою в кущі.

— Нічогісінько, — відповіла Таня. — Я спала.

Це було правдою. Але не зовсім…

Коли за Степаном зачинилися двері, Ядвіга Олізарівна відставила рогач і сказала:

— А тепер поговоримо серйозно. Отже, мені потрібна учениця. Але не просто учениця, а учениця добровільна, розумієш?

— Розумію…

— Це добре, що розумієш. Тоді я познайомлю тебе із своїми друзями. Ти побачиш, як вони живуть, що роблять. І коли хтось із них тобі сподобається — ти мені скажеш, і я допоможу тобі стати такою ж. Та коли і на цей раз відмовишся — тоді, на жаль, доведеться тебе відправити на Лису гору. А там навіть страшно подумати, що з тобою можуть зробити. Тож думай, Таню, добре думай!

Ядвіга Олізарівна розтерла снопик якогось зілля і дала дівчинці понюхати його.

У Тані закружляло в голові. А коли кружляння припинилося, дівчинка побачила себе в незнайомій лісовій гущавині. Все навколо неї було ніби пронизано зненавистю і жахом. Навіть дерева — і ті, здавалося, не скрипіли під вітром, а скреготали від злості. Здалеку долітали якісь вигуки. Вони все наближалися, і незабаром Таня почала розбирати окремі слова.

— Ми злі чарівниці! — чулося їй. — Ми невблаганні відьмачки! Тремти, хто колись збиткувався над нами! Бережись, хто був нашим другом і зрадив нас! О, ми вміємо помститися так, що у них кров захолоне в жилах!..

Ще мить — і голоси запурхали навколо дівчинки, мов метелики навколо лампи.

— Дівчинко, іди до нас! — кликали вони Таню. — У нас не занудьгуєш. Хочеш, ми оберемо тебе своєю королевою? І будеш ти найвродливішою і найнещаднішою королевою на світі! І лихо тим, хто знущався над тобою! Назви їхні імена, дівчинко!

— Ні! — вигукнула Таня. — Ніколи!

В ту ж мить голоси щезли. А Таня вже побачила себе на лісовій галявині. Посеред галявини стояв невеликий будиночок на довгій журавлиній нозі. Деякий час будиночок похитувався, ніби хотів зберегти рівновагу. Нарешті повернувся до Тані вікнами. Тихо заскрипіли двері.

— Будь ласка, дівчинко, — почувся привітний голос. — Заходь, ми давно чекаємо на тебе.

В невеличкій світлиці сиділа худорлява жінка з шитвом у руках. Вона посміхнулася маленькій гості і показала на ослін поруч з собою.

По кімнаті жваво пурхала сорока. Вона мигцем зклюнула щось із столу, політала навколо хазяйки і всілася Тані на плече.

— А ось і наша Таня! — радо заскрекотіла вона. — А ось і я з нею! Вона, звісно, залишиться у нас. Самотність — це чудово! Особливо коли е такий товариш, як я.

Жінка перекусила нитку, лагідно поглянула на птаху.

— Хвалько ти, — сказала вона. — А й справді, дівчинко, залишайся з нами. Тут тобі буде добре і спокійно.

Таня озирнулася.

В кімнаті було чисто і затишно. На стінах висіли фотокартки та вирізки з старих кольорових журналів. На підлозі лежали домоткані доріжки. По кутках висіли снопики дикого маку, м’яти, деревію… За єдиним вікном шумів незайманий ліс.

— Не знаю… — нерішуче промовила Таня. Чомусь ця жінка їй подобалася. — А ви хто?

Жінка підняла на Таню уважні, трохи сумовиті очі.

— Я така ж чарівниця, як і Ядвіга Олізарівна, — сказала вона. — Але не бійся, я добра чарівниця. Допомагаю подорожнім, віщую долю.

— А я не даю їй сумувати, — втрутилася сорока. — Я весела, зі мною не знудишся.

Жінка кивнула головою і замислилася.

— Звичайно, ні-ні, та й згадаєш тих, від кого подалася в цю самотину, — продовжувала вона. — От поглянь-но сюди… — Жінка підвела Таню до великої фотокартки, на якій було зображено групу хлопчиків та дівчаток. В нижньому кутку стояв напис: “Третій клас Староіванівської семирічної школи”. Бачиш цю дівчинку в останньому ряду? То я.

Таня довго розглядала фотокартку. Дівчинка була негарною з обличчя, мала світлі бровенята і злякані, ображені очі.

— А хто отой хлопчик, котрий, здається, вам щось говорить? — запитала вона.

— Це Петько Чередник, — відповіла жінка і сумовито посміхнулася. — Він, либонь, був чи не слабкіший від мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетіла за кадр. Не хотів, бач, Петько Чередник, аби я навіть на фотокартці стояла поруч з ним… — Жінка тихо зітхнула. — А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто в першому ряду — про це я навіть не мріяла.

— Я теж стою на фотокартці в останньому ряду, — призналася Таня. — І теж у третьому класі.

Чарівниця лагідно обняла Таню за плечі.

— Отаким було моє дитинство, — сказала вона. — Ні, я зовсім не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого іншого. Але й збиткувань над собою теж стерпіти не могла… — Вона знову взялася за шитво. — І не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмію, розбираюся в лікарських рослинах, розумію пташині голоси. А тому, хто в цьому щось тямить, нудьгувати не доводиться.

І все ж з грудей доброї чарівниці вирвалося зітхання.

— Так що самотність — не така вже й погана річ. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш — песик, вивірка чи оленятко…

— Сорока набагато краща, — авторитетно виголосила сорока. — Залишайся з нами, Таню!

— Дуже вам вдячна, — сказала Таня. — Я подумаю. І, коли не буде іншого виходу, я…

Зненацька все навколо затремтіло і щезло. Перед Танею стояв Аристарх.

— Випий оце, — сказав він і простягнув дівчинці кухля. — Випий — і все забудеш. А тепер пішли. На тебе чекають.

Так що невідомо, чим би це все закінчилося для Тані, коли б їй на допомогу не прийшли Василь із Степаном.

Але Таня про це нічого вже не пам’ятала. Тому вона повторила:

— Так, я спала.

— І ні з ким не воювала? — запитав Василь і знову засунув руку в торбинку з черешнями. — А може, ти втікала від когось?

— Ні, — сказала Таня. — Я не воювала і не втікала.

— Ну і ну, — розчаровано промовив Василь. — Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її місці помер з нудьги!

Коли по совісті, Степан теж не дуже повірив її словам. Проте ні про що не розпитував. Лише час від часу уважно поглядав на дівчинку. Щось загадкове появилося в її обличчі. Зрештою, це можна було якось пояснити: два дні, проведені у баби-яги, мабуть, безслідно не проходять.

— Може, ти щось приховуєш від нас? — знову взявся Василь за розпитування. — Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайні люди не повірять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре відомо, на що здатна ця зла бабушенція.

Таня заперечливо похитала головою.

— Нічого зі мною не трапилося. Хоча… може, й трапилося. Раніше я думала, ніби Ядвіга Олізарівна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсім так. Я думаю, що вона тільки прикидається злою.

Василь здивовано втупився очима в дівчинку.

— Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє віддавали! І за кого, питається?

І обурений Василь вистрелив кісточкою у напрямку чергового шурхотіння.

— Ой! — зненацька вихопилося у Тані.

З кущів вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грізний і рішучий, що хлопців, мов струмом, підкинуло з землі.

Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг — чорна кошлата торпеда збила його з ніг.

АРИСТАРХ

— Це тобі за льох! — зашипів Аристарх, стаючи Василеві на груди. — Ні з місця! — попередив він, побачивши, що Степан нахилився за палицею. — Не руш, бо йому буде гірше! А мені, власне, втрачати нічого.

Степан закляк: гострі кігті Аристарха зупинилися в кількох сантиметрах від Василевого обличчя.

— Отак-то воно буде краще, — зауважив Аристарх. — А тепер давайте поговоримо, як розумні істоти. Значить, так: я його, — він кивнув на Василя, — відпускаю, а ви мені за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?

— Згода! — поспіхом вимовив Степан. — Ми принесемо все, що завгодно, тільки заховай кігті!

— Це можна, — згодився Аристарх. — Та дивися мені, не забудь перелити молоко у миску!

їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хліба і шматок шинки відклав убік, а у Тані попросив хустину.

— Хазяйка теж не може сидіти на одній травичці, — сказав він і загорнув хліб та шинку у хустину. — Що ж, бувайте здорові!

Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним ішли Василь і Таня.

— Тепер ми повинні скрізь бути разом, — сказав Василь. — Бо хто знає, чого від нього треба ще чекати!

Звісно, він мав на увазі Аристарха.

На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумілий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопці міцніше стиснули в руках ломаки. І недаремно — через хвилину з яру виліз Аристарх. З його рота стирчало кілька стеблин кропиви.

Побачивши дітей, Аристарх з відразою виплюнув кропиву.

— Ну й жалить же, проклятуща, — сказав він. — А ви чого витріщилися на мене? Що, ніколи не бачили роботящого кота?

— Не бачили, — признався Степан.

— То подивіться… А все через вас!

— Чому це через нас?

— Бо після вас лак у СТУПі пішов тріщинами. Варто комусь із людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як він одразу тріскається. А з тріщинами вона не полетить.

— А кропива навіщо?

— Новий лак потрібен.

— З кропиви? — здивувався Степан.

— Не тільки. Та кропиви треба якнайбільше. Добрячу копицю. Або навіть дві. — І Аристарх важко зітхнув. — Це ж стільки часу піде! Тижнів два, не менше. А ще кануперу треба, деревію, котячої м’яти… Слухайте, а чому б вам мені не допомогти? — несподівано запропонував Аристарх. — Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? — він кивнув у бік самітного будинку.

— Хе, — сказав Василь. — Пошукай дурнів у іншому місці.

Вчорашня поразка, схоже, аніскілечки не вплинула на нього. Взагалі Васько був людиною виключно хороброю. І кожна поразка лише додавала йому сил.

— При чому тут дурні? — образився Аристарх. — Я вам діло пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше відлетимо.

Діти перезирнулися між собою, їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радість — цілий день не скидати шолома.

— Ми б допомогли, — сказав Степан. — Так тільки ж вам не можна вірити.

— Чому це не можна?

— Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку.

Аристарх похитав головою.

— Зараз нам не до пасток. І взагалі я тепер проти того, щоб тримати вас у льосі чи ще десь. Бо хто ж тоді мені їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. І взагалі…

— Ну, гаразд, — сказав Степан. — Припустимо, що ми тобі повірили. Але ж є ще й твоя хазяйка…

Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ним Ядвіга Олізарівна. Тоді шаснув до яру і через якусь хвилину вже стояв біля дітей.

— Я знаю, що ви хлопці надійні, — сказав він і знову озирнувся, — і те, що я вам скажу, залишиться між нами. Справа в тому, що моя хазяйка зараз немічна, мов дитина, її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нічого. Можете сміливо ходити до того часу, доки лак на СТУПі не засохне. А це трапиться не раніше, ніж через місяць.

— А потім?

— Потім видно буде. Але, гадаю, що хазяйка за вами більше не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тоді, коли її захопити зненацька.

Діти замислилися. Хтозна, може, Аристарх і не обманює.

А Ядвіга Олізарівна і справді почувала себе так, як почуває кожна стара жінка. Вона повільно сновигала від печі до столу з травами, часто сідала на лаву і відпочивала.

В печі горіло багаття. На цей раз воно було справжнім. На ньому стояло кілька горщиків із зіллям.

— І де того Аристарха носить? — пробурчала вона і виглянула у вікно. Але воно було надто брудним, щоб щось розгледіти. А мити його ніколи, бо й без того роботи було більше, ніж досить.

Зненацька знадвору долинули якісь звуки. Ядвіга Олізарівна важко піднялася з лави і вийшла на ґанок.

У двір, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашні бранці. На головах у них були хокейні шоломи, а на плечах — мішки з кропивою. Попереду з кількома стеблинами в роті ішов Аристарх. Він виплюнув свою ношу неподалік від ґанку і сказав:

— Витрушуйте сюди. Ого, скільки вийшло! Я б і за тиждень не впорався.

— Що це значить? — суворим голосом поцікавилася Ядвіга Олізарівна. Єдине, що, здається, залишилося від колишньої баби-яги — її суворий голос.

— Це значить, що вони вирішили нам допомогти, — пояснив Аристарх.

Баба-яга сердито глипнула на дітей.

— Мені їхня допомога не потрібна, — відрізала вона.

— Зате потрібна мені. — заперечив Аристарх. — Думаєш, легко носити кропиву в роті?

Ядвіга Олізарівна на те нічого не відповіла. Вона набрала оберемок кропиви і рушила до хати. Та біля ґанку баба-яга нерішуче зупинилася: в струхлявілих східцях було чимало дірок, а великий оберемок заважав їй дивитися під ноги.

— Бабусю, зачекайте! — вигукнула Таня. Вона підбігла до Ядвіги Олізарівни і, підтримуючи її за лікоть, допомогла вибратися на ґанок.

Аристарх, дивлячись їм услід, скрушно похитав головою:

— Геть охляла моя хазяйка. Ех, і коли вже ми полагодимо ту СТУПу!..

Виявляється, кропиву та інші трави слід збирати лише тоді, коли на них лежатиме роса. Та оскільки вона вже висохла і до того ж сонце піднялося досить-таки височенько, то діти заховалися у затінку біля річки. Поруч з ними сидів Аристарх. Вигляд у нього був мирний і навіть, як здалося Степанові, вдячний.

— Молодці, — бурмотів він. — Я й не сподівався, що людські діти здатні на таке.

І все ж хлопці на всяк випадок не скидали шоломів. Вони навіть купалися в них.

— Гарно ви, люди, живете, — продовжував Аристарх. — І хати у вас гарні. Чисті, охайні. Я, признаюся вам, не відмовився б хоч трохи пожити у такій. Та й хазяйка моя теж.

— Чого ж тоді ви не приберете в себе? — запитав Василь. — До вашого будинку і підійти страшно!

— А навіщо? Все одно ми незабаром виберемося звідсіля. Та й часу немає.

Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала.

— Давайте знаєте що зробимо? — нарешті сказала вона. — Давайте все ж допоможемо Ядвізі Олізарівні!

— Потрібна їй твоя допомога! — заперечив Василь. — Вона ж ясно сказала…

— Ну й що з того? Вона, може, з гордощів це сказала. А насправді допомога їй потрібніша, ніж іншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона — одна-однісінька в усьому світі. Ніхто ні посміхнеться до неї, ні слова доброго не скаже.

— Дуже їй потрібні твої посмішки!

— А от і дуже, — з викликом сказала Таня. — Ти… ти не знаєш про це нічого, то й мовчи… Добре тобі при татові з мамою… А інші…

І очі Тані наповнилися слізьми.

Василь у відповідь лише руками розвів. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити.

— Взагалі-то Таня правильно каже, — зауважив Степан. — Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.

— Та я ж просто так… — знітився Василь. — Хіба я не бачив, які там сходи? А я, між іншим, свої сходи сам відремонтував. І нічого, тримаються. Батько навіть похвалив за це.

— Там ще двері висять на одній завісі, — згадав Степан. — А у нас, здається, є зайві завіси.

— А я б вікна помила, — сказала Таня. — Я люблю вікна мити. І в хаті побілила б…

— Все це одні розмови, — сказав Василь. — А от чи згодиться Ядвіга Олізарівна?

— Що ти скажеш? — запитав Степан у кота.

Той у задумі затарабанив по землі обрубком хвоста.

— Хто її знає, — врешті сказав він. — Проте, гадаю, спробувати можна.

“СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!”

— То чого ж ми тоді сидимо? — підвелася Таня. І тут її погляд зупинився на брудній, скуйовдженій шерсті Аристарха. — Слухай, а чому б заодно і тебе не причесати? — запитала вона.

Від тих слів Аристарх підстрибнув, мов обпечений.

— Що-о? — вигукнув він. — Мене, заслуженого, бойового, чаклунського кота — і причісувати? Е, ні, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте?

— А й справді, чом би тобі не скупатися? — сказав Степан.

— Ну, знаєш… — тільки й знайшовся що відповісти на те Аристарх. — Ти краще сам подумай: навіщо мені оті ваші причісування та купання? Я ж кіт особливий! Для мене реп’яхи все одно, що нагорода за бойові заслуги.

— Воно-то так, — зауважила Таня. — Але хіба самому не приємно бути чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад…

— Ти вже вдруге про неї згадуєш, — сказав Аристарх. — Ото краще взяла б та й познайомила мене з нею, ніж забивати собі голову всіляким причісуванням. Я, звісно, кіт-самітник, проте інколи навіть мені кортить погомоніти з подібними до себе.

— А чого ж, — охоче згодилася Таня. — Можу хоч зараз вас познайомити. Хочеш?

— Не маю нічого проти, — згодився Аристарх.

Він ішов слідом за Степаном і продовжував, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Так-так, з подібними до себе. Хоча, коли поворушити мізками, які вони подібні? Так, зовні лише. Сидять собі вдома з ранку до ночі і з ночі до ранку. Що вони взагалі бачили в цьому житті? Анічогісінько. Уявляю, як зараз ця Мурка роззявить рота від здивування і заздрощів. Так-так, від заздрощів! Бо кому-кому, а вже мені є про що розповісти. Та таке, що їм навіть не снилося!

Проте розповіді не вийшло. Варто було Аристархові побачити Мурку, як він, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кіт довго й некліпно дивився на домашню кішку, потім міцно, немов від сліпучого сяйва, зажмурився.

Мурка сиділа посеред стежки і вмивалася. Правда, вгледівши Аристарха, вона спочатку здивувалася так, що її біла лискуча шерсть стала дибки.

Але це продовжувалося лише кілька секунд. Прийшовши до тями, Мурка окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть на спині і боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, що геть був вкритий реп’яхами і невідомо ще якими колючками. Потім презирливо пирхнула і знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповільненими, і там, де вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало переливатися під сонцем м’яким шовковим сяйвом.

Покінчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докірливим поглядом зніченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього і рушила геть, нечутно переступаючи по стежині граціозними ніжками в яскраво-рудих панчішках. Затим легко, немов пушинка, стрибнула на ґанок і щезла за дверима.

Аристарх провів її зачарованим поглядом.

— Неймовірно, — вирвалося з його горлянки. — Неземне видіння. А я… Ет!

І похнюплено почвалав з двору.

Степан догнав його і запитав:

— Ти чого раптом такий став? Може, Мурка щось сказала?

— Сказала, — пригнічено відповів Аристарх. — Вона сказала, що їй соромно за котячий рід… Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й годі. А вона така… слів просто не вистачає. Навіщо ж тоді їй розводити зі мною всілякі теревені? Варто лише поглянути на мій хвіст… — Аристарх повернувся до Степана і благальним голосом попрохав: — Слухай-но, Степане, причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очі собі подібним.

Степан ледве стримав посмішку.

— От бачиш, — зауважив він. — А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з тебе справжнього красеня.

Аристарх з сумнівом подивився на нього.

— А ти зумієш?

— Ще б пак! — відказав Степан і витяг з кишені гребінця. — За хвилину ти сам себе не впізнаєш.

Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребінець виявився нікудишнім, — але після двох чи трьох дотиків з нього вилетіли всі зубчики.

— Тут, мабуть, допоможе хіба що скребниця, — зауважив Василь, коли і його гребінець полетів на помийницю.

Степан гайнув до хліву і повернувся з важкою залізною скребницею, якою час від часу розчісували корову Зірку. Він щільно притиснув її до Аристархової спини і потягнув до себе.

Шерсть і не думала піддаватися. Скребниця вгрузла в неї, ніби плуг у кам’янисту землю.

Тоді Степан смикнув скребницю що було сили.

Бідолашний Аристарх жалібно нявкнув. На його очах виступили сльози.

— Що, боляче? — співчутливо запитав Степан.

— М-мм… — мугикнув кандидат у красені.

— Може, не треба?

— Скуби, Степане, скуби! — наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. — Скуби, не бійся. Я тепер все витримаю!

ДОПОМОГА

На Аристархове щастя, в цю хвилину наспіла Таня.

Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрі чуби, і вдарила руками об поли.

— Та хіба ж так можна? — вигукнула вона. — Він вам що — корова?

Аристарх хлюпнув носом і осудливо скосив очі на Степана.

— От бачиш… Ех ти, а ще обіцяв з мене зробити красеня!

— Він же і хотів так зробити, — зауважила Таня. — Тільки не знав, як це робиться.

— А ти знаєш?

— Знаю.

Таня вийняла з свого волосся гребінець і стала— обережно причісувати ним розкуйовджену котячу шерсть.

— Ось як треба, — примовляла вона. — Одну ворсинку, іншу… Ну як — не боляче?

— Ні-і, — задоволене муркнув Аристарх. — Зовсім не те, що у цих гицелів. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусі.

Василь дивився, дивився і, врешті, не витримав.

— Так ти його й до Нового року не причешеш, — сказав він. — Може, йому все ж таки краще викупатися?

Із Аристархової горлянки вирвався панічний стогін. Схоже, чаклунський кіт понад усе боявся купатися.

— А без цього не можна? — запитав він.

— Мабуть, ні, — відказав Степан. — Сам бачиш, стільки з тебе лізе шерсті. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся — і шерсть одразу ж зробиться пухнастою.

— Як у Мурки?

— Навіть ще пухнастішою.

Аристарх зітхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.

— Може… може, спочатку підемо до хазяйки? При ній я і викупаюся… А вона, коли щось трапиться…

— А чого ж, можна, — згодилася Таня. — І поки хлопці тебе купатимуть, я піч побілю. До речі, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе.

Через якусь годину із Горобців в напрямку самітного будиночку вирушила колона. Василь ішов попереду. Він вів важко навантаженого велосипеда. На кермі погойдувалося відро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щітки та ганчірки. На багажнику хлопці примостили кілька обрізків дощок і пакунок з провізією.

Степан ніс глечика з молоком. Аристарх ішов поруч з ним і весь час попереджував:

— Гляди не спіткнися…

На його лапі висів вузлик з милом та рушником.

Ядвіга Олізарівна, як і до того, зустріла хлопців не дуже привітно. В її очах проглядала настороженість. Лише тоді, коли слідом за хлопцями у двір увійшла Таня, обличчя баби-яги посвітлішало.

— Ну, кажіть, з чим прийшли? — спитала вона. — Тільки швидше, а то мені ніколи.

— Вони вирішили нам допомогти, — сказав Аристарх. — Вікно помити, піч побілити…

— Коли ви, звісно, не заперечуєте, — додала Таня. — Ось бачите — я й крейду взяла, і щітки теж…

— А оце навіщо? — баба-яга показала на дошки.

— Як навіщо? — подав голос Василь. — Східці треба відремонтувати? Треба. А потім я завісу приб’ю до дверей.

Ядвіга Олізарівна похитала головою.

— І треба ж до такого додуматися… Та варто мені лише сказати, кому потрібно — і поруч з цією хатою виросте справжній палац! З басейном і мармуровими сходами, зі слугами і верблюдами…

— Палац — це добре, — відказала Таня. — Але від того у хаті чистіше не стане, правда?

— Показуха всі ці ваші палаци, — бовкнув і собі Василь. — Окозамилювання.

Ядвіга Олізарівна кинула швидкий погляд на Василя.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.

— А чого ж тут не розуміти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно брудні.

Ядвіга Олізарівна не витримала і засміялася.

— Робіть, що хочете, — здалася вона.

— А я буду купатися, — оголосив Аристарх. — Хоч кілька днів поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш?

Ядвіга Олізарівна лише руками розвела.

— О! Вони вже й тебе вмовили!

Робота закипіла. Таня підмела підлогу, зняла мітелкою павутиння і заходилася білити.

Василь вовтузився з дверима. Цвяхи він тримав у роті — вони стирчали, немов котячі вуса.

Степан приніс з річки два відра води і вилив її у шаплик. Третє відро він поставив на вогонь. Аристарх ходив слідом за новим товаришем і важко зітхав.

Ядвіга Олізарівна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, ніхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повітрі.

Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвір’ї.

— Як справи? — цікавилася вона в Степана.

— Нормально, — відказував той. — Зараз нагріється вода і можна буде купатися.

Від тих слів Аристарх здригався і сумовито поглядав в бік бузкових кущів.

— Обов’язково з милом? — вже вкотре цікавився він.

— Обов’язково.

— А без нього не можна?

— Не можна. Без мила не відмиєшся.

— Ну-ну, — чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвіга Олізарівна і рушала до хати. По дорозі вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима.

— Та зняв би ти того шолома, — нарешті не втрималася вона.

Василь послухав її. І нічого з ним не трапилося.

Після третього повернення баба-яга залишилася назовсім.

— Дай-но і я спробую, — сказала вона Тані і взяла щітку. — Вісімдесят років, як не білила.

— Ой, як у вас чудово виходить! — вигукнула Таня через кілька хвилин. — Точнісінько як у моєї бабусі. А може, й краще.

Ядвіга Олізарівна розквітла від такої похвали. Все ж запитала:

— Ти правду кажеш?

— Чесне піонерське! — заприсяглася Таня.

Знадвору долетіло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очі Аристархові попало мило. Зрештою вереск стих, і невдовзі замість нього почулося задоволене муркотіння.

Робота продовжувалася до пізнього вечора. Звісно, з перервою на обід, під час якої відзначився Аристарх.

Ядвіга Олізарівна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею білила хату зсередини.

Степан і Василь розмахували щітками зовні.

Безробітним виявився лише один Аристарх. Він сидів на осонні, мов казкова чорна кульбаба, і заздрісними очима спостерігав за тим, як навсебіч розлітаються молочні бризки, дивився на замазюкані крейдою хлоп’ячі обличчя і нудним голосом канючив одне і те ж:

— Дайте і мені спробувати. Я теж хочу білити.

— Тобі не можна, — безжально відказував Степан. — Ще, чого доброго, забруднишся. І тоді знову доведеться митися з милом.

Аристарх на хвилю замовкав і відходив подалі. Потім не витримував і знову брався за своє.

Врешті-решт, і для нього знайшлося гідне заняття. Василь між іншим навчив кота пускати мильні бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановій куртці, розмішував соломинкою густий мильний розчин і видмухував десятки різнокольорових кульок. Пухирці мінилися райдужними барвами, легенькими зграйками літали по дворищі, лопалися, Аристарх захоплено нявкав і з ентузіазмом брався за чергову партію. Він настільки захопився новою грою, що навіть не зразу почув, як Таня скликала всіх на полудник.

Під вечір самітну хатину неможливо було впізнати. Малесенькі віконця весело блимали на світ прозорими шибками. Двері відчинялися легко й без скрипіння. Стіни біліли так, що місячної ночі хатину можна було прийняти за велетенську білу квітку.

Ще разючіше змінилася хата зсередини. Кімната стала світлішою і від того ніби попросторнішала. Піч так і напрошувалася на те, аби в ній палав справжній вогонь, а на ньому щось булькало і смачно шкварчало.

Лава і стіл були вишкреблені до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Він був застелений старим, але ще досить охайним покривалом. З-під тапчана виглядала мітла баби-яги.

В протилежному кутку на оберемку сіна лежала кольорова підстилка. І на тій підстилці, наче головний експонат якоїсь всесвітньовідомої виставки, сидів Аристарх. Він боявся позіхнути. Він боявся навіть поворушитися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, і тепер Аристарх, не відриваючись, розглядав своє відображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно.

Ядвіга Олізарівна сиділа за столом. Вона, здавалося, навіть світилася зсередини добротою і вдячністю. Тепер баба-яга скидалася швидше на стареньку бабусю, до якої несподівано приїхали улюблені онуки. І вона от-от підведеться з-за столу, почимчикує до комірчини і повернеться звідтіля з всілякими вареннями, повидлами та іншими неймовірно смачними солодощами, що їх бабусі вміють готувати лише для улюблених онуків.

Проте ніяких солодощів, ніякого печива і варення у Ядвіги Олізарівни не було. Тож діти ще трохи посиділи і почали прощатися.

Біля порога Василь востаннє позирнув на мітлу, що виглядала з-під тапчана, і зітхнув.

— От би на ній політати, — прошепотів він Степанові. — На літаку я літав, з дерева літав, а от на мітлі ще не доводилося…

НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА

Мурка сиділа на крівлі своєї хати. Вона замріяно дивилася на всіяне зорями небо, їй хотілося, щоб у неї виросли крила.

Думки про крила так захопили її, що вона навіть не почула, як на крівлю видряпався і Аристарх. А може, зробила вигляд, ніби нічого не почула. Тож гостеві довелося кілька разів вибачально муркнути, аби прекрасна мрійниця звернула на нього свою увагу.

— Доброї вам ночі, — сказав Аристарх і чемно схилив свою важку голову. — От я і прийшов.

Мурка зміряла поглядом Аристарха з голови до хвоста і знову перевела свій замріяний погляд до неба.

— Вибачте за компанію, — зніяковіло промимрив Аристарх і нерішуче затоптався край даху. — Я, здається, прийшов невчасно, так?

— Ви любите літати в думках? — несподівано запитала Мурка. — Чого ж ви там стоїте, ідіть сідайте поруч!

— Красненько дякую, — сором’язливо відказав Аристарх. — В думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправді літати доводиться часто. Хазяйка моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду і хроп… вибачте, лечу.

Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком.

— Я зовсім не те маю на думці, — промуркотіла вона ніжним і, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. — Я про те, щоб самому літати. Ось так… — наче крильцями, змахнула Мурка передніми лапками, і Аристархові навіть подих перехопило — такою вона здалася йому легкою й чарівною. — І летіти, летіти, летіти… І щоб маленька беззахисна лапка була в лапі надійного і мужнього товариша… Ах! — зітхнула вона. — Напевно, цього ніхто, ніхто не зрозуміє!

— Даремно ви так, — проказав Аристарх, холонучи від думки, що навіть познайомитися як слід ще не встиг, а вже насмілюється заперечувати такій красуні. — Я, звісно, вибачаюся, та коли щось треба — ось вам моя лапа. І не турбуйтеся, вона досить-таки міцна. Бувало, як заїду по потилиці!..

— Ах, — відказала на те Мурка втомлено-неземним голосом. — Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим… оцим… — вона тицьнула лапкою в зоряне небо. — Крила мені потрібні, крила! На одну хоча б ніч!.. А вам подобається хоровий спів?

— Хоровий спів? — перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. — Я, знаєте… теж якось над цим не задумувався.

Врешті, Мурці обридло споглядати зірки і вона перевела свій погляд на прибульця.

— От тепер ви мені подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсім не такий вигляд, як вдень, — промуркотіла вона схвально. — Саме таким я вас і уявляла. От виходите ви на сцену — величний, мужній і благородний. І на шиї бантик. А в залі — коти, коти, коти…

— А що я на тій сцені робитиму? — поцікавився Аристарх.

Чарівна Мурка нагородила його довгим, загадковим поглядом.

— Нічого особливого. Чекатимете на мене, та й годі. А потім виходжу я… Ми стаємо поруч, легким поклоном вітаємо глядачів і починаємо співати… Ну, хоча б оцю…

Мурка приклала лапку до свого білосніжного горлечка, мрійно закотила під лоба очі і затягла:

— Няу-ау-а… Чого ж ви мовчите? Підспівуйте!.. А-у-а-а…

— Няв!!! — гарикнув недосвідчений в хоровому співі Аристарх.

Мурку немов вітром здмухнуло з даху. І лише через декілька хвилин в слуховому віконці з’явилася її голівка.

— Хіба ж так можна? — стражденницьким голосом простогнала вона. — Вірите, моє серце ледве не розірвалося від жаху!

— Я вибачаюся… — в повному замішанні промуркотів Аристарх. — Але не можу зрозуміти, чому ви… чому я вас так налякав.

— Ах, що тут розуміти? — докірливо озвалася Мурка і сіла на попереднє місце. — Торік приїхали до нас якісь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих і невихованих псів світ ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?

— Ні, — змушений був визнати Аристарх.

— До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.

Аристарх від сорому ладен був провалитися крізь дах.

— Даруйте… але ж я не знав… я ніколи ще не співав.

— Воно й видно. Ви геть не можете володіти своїм голосом. Ви, мабуть, навіть уявлення не маєте, як воно робиться.

— Не маю, — слухняно згодився Аристарх.

— То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, — пообіцяла Мурка. — А зараз ходімо. Нам пора.

Вони вибралися на вулицю і рушили в протилежний куток Горобців. Мурка чомусь притискувалася до парканів, часто й насторожено озиралася на всі боки. І все ж продовжувала свою думку:

— Так, так! Ви навіть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви ціни йому не знаєте!

Несподівано вона зупинилася і почала до чогось прислуховуватися.

— Ідіть сюди! — стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. — Тримайтеся ближче до парканів! Тут знаєте скільки тих собак розвелося? Просто жах! І найстрашніший поміж них Буян. На горе всім котам він вирішив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навіть чутки, що він колишній вовкодав. Ви навіть не уявляєте, як я боюся колишніх вовкодавів.

— Ось чого ви йдете так обережно! — загорланив Аристарх. — Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але… Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?

Мурка застережливо приклала лапку до вуст.

— Цс-сс… Не розмовляйте так голосно, — сказала вона і посміхнулася. — Звичайно, не хочу!

— Чому? — сторопів Аристарх.

— Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що він або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хіба така?

— Що ви, — палко заперечив Аристарх. — Як ви тільки можете наговорювати таке на себе! Ви… ви найвродливіша в усьому світі! Всі інші перед вами — тьфу, та й нічого більше!

Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.

— Отож мені й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, — сказала вона. — Навіть такі невиховані істоти, як наші собаки… Чекайте, що ви затіяли?

Але Аристарх вже стояв посеред вулиці і горланив:

— Гей, собаки! Де ви, боягузливі голови? Ану, виходьте з дворів!

Шалене собаче валування злетіло над сонним селом. З усіх усюд на поклик Аристарха почали збігатися різнокаліберні собацюри з настовбурченими зашийками. Як — їм, законним господарям нічних Горобців, кидає виклик якийсь там мерзенний кіт?

Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.

— Лізьте сюди! — пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. — Тут вони нас не дістануть. Ой лишенько, та що ж це ви собі задумали?

Але Аристарх у відповідь лише змахнув їй обрубком хвоста і, на всяк випадок оберігаючи спину, притиснувся до паркану.

Перші, найдрібніші собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, ніби потрапили сюди цілком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все більше натискали інші собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя підступала все ближче й ближче до самітного кота. На чолі натовпу був колишній вовкодав Буян.

— Сьогодні ми з вами трохи порозважаємося, — густим басом гарчав Буян. — Ану, підходьте до нього з боків, відрізуйте шлях до втечі!

— Ближче підходьте, ближче, — підбадьорював їх Аристарх. — Підходьте, не бійтеся!

Кожна клітинка його дужого тіла тремтіла в передчутті бою. От зараз він покаже чарівній Мурці, на що здатен вірний, відданий кіт!

— Що ж, пора, мабуть, починати, — мовив він сам до себе, коли собача зграя на чолі з Буяном опинилася на відстані одного стрибка.

Бійка була короткою і нещадною. Над парканами високо здійнялася густа курява. На всі боки полетіли жмутки шерсті. Собаки і Аристарх сплелися в клубок.

Та через якусь хвилину злісне валування нічних господарів перейшло в розгублене скавуління. Ще мить — і зграя, обганяючи власні голоси, кинулася врозтіч. На полі битви залишився лише колишній вовкодав. Власне, він теж би з радістю дременув слідом за іншими, проте переможець міцно тримав його за вуха. Стріпуючи пса при кожному слові, Аристарх втовкмачував йому основи поваги і любові до ближніх.

— Ану, поглянь-но нагору, — казав він. — Бачиш на дереві чудову білу кішечку?

— Бачу, бачу, — з готовністю відказував Буян.

— Так-от, запам’ятай сам і передай іншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем’я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкірить зуби — матиме справу зі мною. Затямив?

— Так, так, — стріпував головою Буян і клацав зубами.

— А тепер геть звідси! І щоб духу твого більше тут не було!

Головний нічний господар, а заодно і колишній вовкодав, миттю розчинився в темряві.

Аристарх допоміг Мурці злізти з дерева.

— Отепер буде все гаразд, — сказав він. — Від сьогодні ніхто вас і кігтем не зачепить. Можете ходити собі, де вам тільки заманеться.

— Я до цього часу не можу повірити тому, що сталося, — тремтячим голосом призналася Мурка. — Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке… Спасибі ж вам, що захистили бідну кішку! Ах, коли б то ви мені ще й крила дістали!

— На жаль, не можу, — знічено зізнався Аристарх. — Не випало мені розпоряджатися крилами.

— Шкода, — зітхнула Мурка. — А мені так хотілося б хоч раз в житті спіймати кажана!

— А куди ми йдемо? — врешті поцікавився Аристарх.

— Йой! — зойкнула Мурка. — Я й забула вам сказати про це. А все через ті переживання. Ми ж ідемо на репетицію сільського хору. У нас, горобцівських кішок, знаєте які голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навіть люди кидають свої справи і вибігають надвір.

— Може бути, — шанобливо згодився Аристарх. — Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому світі.

І знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.

На них вже чекали. Десятків зо два котів і кішок статечно сиділи на дахові старої колгоспної конюшні. Вони поодинці пробували голоси і схвильовано шарпали різнокольорові бантики на своїх шиях.

— А навіщо їм оті мотузки? — здивувався Аристарх. — Мишей на зашморг ловити, чи що?

— Ах, ви вперто не бажаєте зрозуміти, з ким маєте справу, — зітхнула Мурка і докірливо похитала своєю чарівною голівкою. Потому дістала з торбинки білу, в синій горошок, тасьму і теж старанно вив’язала її на своїй шийці. — Ми ж не якісь там прості коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, — наш керівник і головний диригент, Мушкетон Васильович.

У Мушкетона Васильовича були рідкі, стерті вже зуби, лисина на голові і натхненний вираз на пиці. Він безнастанно відкашлювався, заспокійливо проводив по горлянці лапою і наспівував про себе: “Ля-ля… кг-мм… до-ре-мі, ля-а!”

— Скільки можна чекати? — розмахуючи диригентською паличкою, мов простим ціпком, запитав він.

— Ах, Мушкетоне Васильовичу, — одізвалася на те Мурка і-закотила очі під лоба. — Вам би все дорікати. А те вам байдуже, що мене сьогодні ледь-ледь не впіймали оті розбишаки на чолі з Буяном!

Мушкетон Васильович жахнувся.

— Що ви кажете! — вигукнув він. — Ото була б втрата! Для всіх нас. Ет, немає на них ніякогісінької управи, ось що я вам змушений сказати. Ніякогісінької. І куди тільки ті люди дивляться?

— Помиляєтеся, — заперечила Мурка і показала на Аристарха. — Є тепер на них управа! Мій новий друг тільки-но в жорстокому бою переміг одразу всіх собак! Він взяв з них слово честі, що вони більше не чіпатимуть нас!

Від такої новини Мушкетон на мить сторопів.

— Нечувано! — нарешті заволав він. — Кіт розправився з собаками? Ні, цього не може бути!

— І все ж це чистісінька правда, — сказала Мурка. — Слово честі, правда!

— Неймовірно… Яку ж для цього потрібно мати силу, мужність і відвагу! Я переконаний, мій юний друже, що і голос ваш повинен відповідати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!

— Правду кажучи… — невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки і замовк.

— В нього виняткові голосові дані, — докінчила Мурка за свого нового приятеля. — Виразні, гучні. Повірите, навіть мурашки по спині біжать…

— О! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Саме цього нам ще і не вистачало! Юний мій друже, заспівайте щось для початку. Хотілося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як — зможете?

— А чого ж, — згодився Аристарх.

— От і чудово! Увага! — вигукнув Мушкетон Васильович і диригентською паличкою постукав по голові найближчого кошеняти. — Прошу уваги. 1-і, раз!

Потішений Аристарх гарикнув точнісінько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслідок виявився таким же. Навіть більше — внизу, на стайні, стривожено захропли і забили копитами коні.

Неабияк перепуджені учасники горобцівського хору видряпувалися на дах поодинці. Не було лише головного диригента. Після тривалих пошуків його знайшли під стіною стайні, де він лежав без свідомості. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвів стривожених учасників хору каламутним поглядом і раптом кинувся Аристархові на шию.

— Нечувано! — пронизливо заверещав головний диригент. — Неймовірно! Шановний юначе, якщо мені доведеться колись передати свою диригентську паличку — вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рідна, якої глибини і виразності бас! Ходімо, друже мій. На нас чекають славні діла!

І, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах.

Потому почалася репетиція.

Врочистим і поважним голосом, ніби вони знаходилися у великій залі, Мушкетон Васильович оголосив:

— Жанрова замальовка.

Затим підняв диригентську паличку, і в ту ж мить дзвінкі котячі голоси дружно злетіли до зоряного неба:

До-ре-мі-фа-мняу-сі…

— Стійте! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Це ми вже проходили. А от вам, любий мій юначе, зараз належить виконати найвідповідальнішу партію. Уявіть-но собі господаря, в котрого щоночі щось щезає з комірчини. Той господар має неабияку витримку, але, врешті-решт, і в нього пропадає терпіння. Тож він глибоким і сповненим трагізму голосом, запитуй…

Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, і знову змахнув паличкою.

До-ре-мі-фа-мняу-сі… —

відгукнувся хор.

Що накрали, принесіть… —

трагічним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспівала:

Я украла ковбасу…

А котячий хор злагоджено поклявся:

Що лишилось, принесу…

— Неймовірно! — в захваті нявкав Мушкетон Васильович. — Який голос! Мрія, а не голос!

О, що це була за ніч! Найкраща в Аристарховому житті.

НЕЛЕГКА РОЗМОВА

Ще спросоння Степан відчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, ніби в хаті щось пропало. Чи хтось. Але хто саме?

Він прокинувся і почав прислухатися. Он у дворі загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нічого не трапилося.

Он задзвеніла відром мама. Значить, і з мамою все гаразд.

Сам він лежить ось тутечки, в ліжку… Тож кого ще не вистачає?

І тут він згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, — та так ні до чого й не докликався.

Він звівся на ліжку і півголосом запитав.

— Гей, Шурхотуне, де ти?

Проте відповіді, як і вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це міг подітися домовик, Степан вийшов з хати на ґанок.

— Доброго ранку! — почулося зненацька.

Під розлогим кущем бузку сидів Аристарх і старанно вмивався. Він скосив очі на Степана і поцікавився:

— У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрічки для бантика?

— Бантика? — перепитав Степан. — Якого бантика?

— Ось такого, — відказав Аристарх і вдав, ніби зав’язує навколо своєї шиї краватку.

— Пошукай, будь ласка, — додав кіт. — Той бантик мені дуже потрібен.

— Зараз подивлюся, — відказав Степан.

В комірчині він розшукав стару наволочку, куди мама складала всілякі непотрібні вже пояски, клаптики матерії, стрічки.

— Вибирай сам, — запропонував він Аристархові, виносячи все це на ґанок. — Може, й сподобається щось.

Аристарх довго рився в наволочці.

— Здається, те, що треба, — нарешті вирішив він і витягнув з наволочки білий, в синіх шахових клітинках, пасок. Затим вив’язав його на шиї і запитав у Степана: — Ну як — личить чи так собі?

Степан лише знизав плечима.

— Я в цьому мало що тямлю, — визнав він. — А для чого цей бантик тобі потрібен?

— Для однієї справи, — ухильно відказав Аристарх. — Як тобі здається, чи не пора взяти наді мною шефство? Неси-но сюди молоко і все інше.

— Для чого його виносити? Пішли-но краще до хати.

Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увійшов до сіней. На кухні він скромно присів біля порога, озирнувся, втягнув носом повітря і ковтнув слину.

— Смакота яка! — захоплено прошепотів він. — Ет, живуть же люди! А це у вас що? — продовжував кіт і раптом вшнипив носа до помийного відра. Степан і слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звідтіля кілька курячих кісточок.

— Ну, знаєш! — обурився Степан. — Я тобі хотів приготувати нормальний людський сніданок, а ти…

— А я й з ним впораюся, — заспокоїв його Аристарх і знову зазирнув до відра. — Не сумнівайся, хто-хто, а я свій апетит добре знаю…

— З хлібом снідатимеш чи так? — запитав Степан, бігаючи від плити до столу.

— І хліб давай, — великодушно кивнув Аристарх.

— Тільки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — І лапи теж. Нічого з такими лапами сідати за стіл.

— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — І чого ти до мене з ними пристав?

В одну мить він справився з сніданком, задоволене муркнув і калачем згорнувся на стільці.

— Не життя, а казка, — зробив він висновок. — Е-е, а навіщо ж мити тарілки? Дай-но я їх краще вилизькаю!

— Ще чого захотів, — мимоволі посміхнувся Степан з такої котячої зажерливості. — Тарілки заведено мити, а не вилизькувати.

— Дивні якісь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тільки подумати — стільки добра пропадає даремно…

Степан нарешті впорався з посудом і підсів до Аристарха.

— Я хочу тебе про щось запитати, — почав він. — Тобі нічого не відомо про домовиків?

— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навіщо тобі ця бородата комашня?

— Мені здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?

Аристарх поворушив вусами.

— Як би тобі сказати… Думаю, що його, мабуть, вже немає.

Степанові перехопило подих.

— Як це — немає?

— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що він порушив основну заповідь домовиків: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою… А поза своїм обійстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю… Нічого втішного сказати не можу.

Вражений цією новиною, Степан не відводив погляду від помітно зніченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, підхопився, прожогом кинувся до своєї кімнати і сховав обличчя в подушку.

Отже, Шурхотуна немає. Він загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана…

Аристарх нечутно прослизнув до кімнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.

— Що з тобою? — запитав він.

— Нічого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.

— Тобі його дуже шкода, так?

Степан не відповів.

— Ех, ти, — важко зітхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетіли, так? Ні, в нас є завдання. І, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!

— То чому ж тоді ти тут сидиш? — глухим голосом відгукнувся Степан. — Біжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотілося?

— Так-таки і хапай, — невесело посміхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?

— Як — вперше? Ти ж казав…

— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще ніколи цим не займалися. Вона виконувала іншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотілося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тоді все було б простіше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стільки гарних слів. І ми вже не змогли вчинити так, як від нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися ні з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дізналися про зрадництво Шурхотуна…

— Він не зрадник, — заперечив Степан.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такі речі дивляться інакше. Тож ми й домовилися, що на відьомській нараді говоритимемо, ніби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун… Замість нього пошлемо іншого.

— Не треба, — сказав Степан. — Не треба мені іншого.

В кімнаті запала мовчанка.

— А яке вам буде покарання? — нарешті запитав Степан.

Аристарх стенув плечима.

— Важко сказати, — задумливо мовив він. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрібна стара, немічна бабуся, над котрою, до речі, люди збиткувалися ще тоді, коли вона була молодою і майже здоровою? Кому потрібен худий, лишаїстий кіт? Де він прихилить голову, хто його годуватиме, га?

— Дурниці ти верзеш! — вигукнув Степан і підвівся з ліжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинкові тобі не знайдеться місця?

— Як знати, як знати, — задумливо відказав Аристарх. — В це мені важко повірити. Та й не про мене, врешті, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подітися?

— Ну… — нерішуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.

— От-от, саме “щось”, — пирхнув кіт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, які на нас чекають. Про більш тяжкі я навіть думати боюся. От і порадь, як нам бути…

— Не знаю, — розгублено визнав Степан.

— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — І без того на серці… — він лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось інше.

Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втішити?

— Ще молока не хочеш? — нарешті здогадався він.

— Ет! — відгукнувся засмучений Аристарх. — Після таких веселих розмов навіть молоко в горлянку не полізе. Втім… неси-но його сюди. І все інше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потім згадати.

Після другого сніданку Аристарх, здається, трішечки повеселішав. Але не зовсім.

— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив він, повертаючи миску Степанові. — От лише мені в цьому житті не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собі пухнастим і грайливим кошенятком, котрого всі пестили б, який ночами спокійнісінько гасав би по дахах і виспівував всілякі “до-ре-мі-фа-мняву…”? Так ні, дала мені доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надірвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?

Степан знічено промовчав. В голову не приходило нічого такого, що могло б хоч трішки втішити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один сніданок?

ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ

Коли невтішний, хоча й ситий Аристарх подався до самітного будинку, Степан всівся на ґанкові і зами — лився.

Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва — чаклуни. А насправді — ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.

І закони в них якісь не такі, як в людей. Жорстокі, несправедливі. Він, Степан, ні за що не згодився б миритися з такими законами.

Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, і вдасться щось та придумати…

Найближчою була хата баби Марії. Тому Степан і подався до неї. Але ще з вулиці побачив, що там щось трапилося. В сажі пронизливо верещав голодний кабанчик. Біля порога походжали смутні кури. Вони все ще сподівалися, що хтось кине їм жменю зерна.

Проте ніхто з хати не виходив. Більше того, віконниці — й ті були зачинені. В Степанове серце закралася тривога.

— Є хтось дома? — голосно запитав він і штовхнув сінешні двері.

В сутінках Степан не одразу розгледів бабу Марію. Вона лежала в ліжку і обережно погладжувала розбухлу, перев’язану біля кісточки ногу.

— Приніс би ти, Степанку, кухлик води, — кволим голосом прошамкала баба Марія.

Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху відчинив віконниці, і в кімнаті одразу посвітлішало.

Баба Марія з зусиллям зробила кілька ковтків. Тоді змочила рушника і поклала його на чоло.

— Спасибі тобі, Степанку, — вдячно посміхнулася вона. — Геть розкисла я сьогодні. Та ще ногу сподобило підвернути. Болить, хоч ти криком кричи.

— Може, збігати до лікарні? — схопився Степан.

— Та вже не треба… Таня туди ще вдосвіта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А мені навіть поворухнутися несила.

Степан кинув курям дві пригорщі зерна, налив води. Тоді побіг до сажа.

— Може, вам ще щось потрібно? — спитав він, коли повернувся до кімнати.

— І на тому спасибі, дитино… — баба Марія болісно скривилася. — Більше нічим мені не допоможеш. Краще іди пограйся, ніж отут нидіти. А Тані я обов’язково передам, що ти заходив.

Біля Степанових воріт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикріплено з десяток цеглин. На кермі погойдувався вузлик з кельмою та іншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану.

— Де тебе носить? — напосівся він на Степана. — Ми ж домовилися димар полагодити!

Хлопців зустрів один Аристарх. Він сидів на даху, замріяно дивився в бік Горобців і щось муркотів до себе. Коли гості увійшли у двір, він стрибнув просто з даху і сповістив:

— Хазяйки немає вдома. Вона порається біля СТУПи.

Втім, як тільки друзі взялися розвантажувати велосипед, Ядвіга Олізарівна виникла з повітря.

— Що ви задумали на цей раз? — поцікавилася вона.

— Димар відремонтуємо, — сказав Василь. — А то у вас дим іде не в комин, а в хату.

— А ти вмієш?

Василь навіть образився.

— Чого ж тут не вміти? Торік я у дядька навчився. Он і Степан нехай скаже…

— Та вірю тобі, вірю, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — А де ж це Таня? Чому її немає з вами?

— В неї баба захворіла, — пояснив Степан. — Та ще й ногу підвернула. От Таня і побігла за лікарем.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула баба-яга. — Все сама та сама. Дістається їй.

— Чому це сама? — заперечив Степан. — Я сьогодні їм води на цілий день наносив, курей погодував та порося. А більше там робити нічого.

Обличчя Ядвіги Олізарівни трохи посвітлішало.

— Молодець, — похвалила вона Степана. — Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.

Та на цей раз Ядвіга Олізарівна пропадала біля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопці й заміс вчинити, як вона знову з’явилася на подвір’ї. Баба-яга всілася на полагоджених східцях і замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарешті вона звернулася до Аристарха:

— Ти залишишся на господарстві. А я, мабуть, піду подивлюся, що там трапилося з бабою Марією. Може, допоможу чимось.

— Так лікар, напевно, вже прийшов, — зауважив Степан. — А в нього знаєте які ліки? Ого!

— Мої теж не гірші, — відказала Ядвіга Олізарівна. — Ви тільки не гасайте тут навколо хати і головне — не чіпайте мітлу. Інакше не оберетеся лиха.

Після цього вона поклала до вузлика якісь трави і подалася до села. Чомусь їй здавалося, ніби Таня потребує допомоги…

А Тані й справді допомога була потрібна, як ніколи.

Лікаря на місці не виявилося. Власне, в лікарні було кілька лікарів, та все якісь не такі — то зуби лікує, то вухо-горло-ніс. А от потрібного їй досвідченого Михайла Олексійовича викликали до обласного центру, і повернеться він не раніше, ніж через два дні.

Таня написала йому записку і побігла додому. В душі Таня сподівалася, що бабусі вже полегшало і вона якось перечекає ці два дні.

Та бабі Марії, навпаки, стало ще гірше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсім не дихала. І лише тоді, коли Таня покликала її, баба Марія повільно розплющила очі.

— От і відтоптала я свого рясту, — ледве чутно прошепотіла вона. — Певно, доведеться тобі, сиротинко моя, залишатися самій на цьому світі…

— Бабусю, не треба! — з жахом вигукнула Таня. — Не кажи так! Живи ще багато, багато років!

Але баба Марія вже знову заплющила очі. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.

Таня кинулася на вулицю. Вона хотіла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висів замок. Нікого не було вдома і у Василя.

Що діяти далі, Таня і гадки не мала. Вона повернулася назад, присіла біля бабусиного ліжка і невтішно заплакала.

В цю мить тихенько скрипнули сінешні двері, і на порозі з’явилася Ядвіга Олізарівна.

— Не плач, Таню, — лагідним голосом промовила вона. — Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип’яти води.

Ядвіга Олізарівна наблизилася до хворої і поклала долоню їй на чоло.

— Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! — стривожено вигукнула вона. — Але нічого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.

“Чому Ядвіга Олізарівна називає мою бабусю донечкою? — дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плиті. — Бабуся ж видається набагато старішою, ніж вона…”

Незабаром забурхав чайник. Ядвіга Олізарівна дістала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окріп, додала жмут трави і знову поставила на вогонь.

— Може, мені ще щось зробити? — запитала Таня.

Ядвіга Олізарівна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутність дівчинки.

— Тепер я й без тебе впораюся, Таню, — відказала вона і підбадьорливо посміхнулася. — Ти б краще пішла трохи погуляла. Нічого в твоєму віці вислуховувати всілякі бабські заклинання.

Таня слухняно вийшла з кімнати, сіла на східцях. І несподівано для самої себе міцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно підняли дівчинку. Це Ядвіга Олізарівна перенесла її до хати і поклала на ліжко.

— Намучилася вона зі мною, — винувато обізвалася баба Марія. — Всю ніч не спала бідна дитина… А мені, здається, трохи полегшало… — І вона спробувала підвестися.

— Лежи, лежи, — наказала Ядвіга Олізарівна. — Рано ще тобі вставати.

— Так господарство ж без догляду, — спробувала протестувати баба Марія. — Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обід готувати треба.

— Нікуди воно не дінеться, те твоє господарство, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — От вилікую тебе, голубко, і станеш ти знову як молода. І ноги вилікую, і простріли. Отоді і вгостиш своїм обідом. А поки що лежи. Спи.

Коли баба Марія заснула, Ядвіга Олізарівна підійшла до вицвілої фотокартки, що висіла на стіні біля вікна, і довго розглядала портрет маленької дівчинки з переляканими оченятами.

— І ніхто не здогадається, що це я сама і є, — прошепотіла вона. — Та я й сама не здогадалася б, якби не знала… — Тоді помовчала і трохи згодом додала: — А Таня, здається, схожа на мене…

Два дні і дві ночі не відходила Ядвіга Олізарівна від баби Марії. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла відварами, ставила компреси. І все не дозволяла підніматися з ліжка.

— Лежи, лежи, — повторювала вона. — Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров’я куди важливіше.

Проте господарство і не думало нікуди щезати. Таня легко справлялася з ним.

Чимало допомагав їй і Степан. Він рубав дрова, носив воду, при потребі бігав до господарчої крамниці.

Навіть Василь і той, повертаючись від самітного будиночка, кілька разів стукнув молотком по воротах баби Марії — прибивав ослаблі завіси. Після цього кивнув у бік вікна, за яким виднілася постать Ядвіги Олізарівни.

— Передай їй, що нехай спокійно топить свою піч, — сказав він. — Все зроблено по вищому класу.

— Та ти заходь, — припрошувала його Таня.

— Ще чого, — пробурчав Василь. — Стану я заходити до якогось дівчиська… О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, біжи за гвіздками!

Не нудьгувала і баба Марія. Ядвіга Олізарівна невтомно розпитувала хвору про її дитячі роки і про тих, хто тоді мешкав поруч з нею. Особливо вона цікавилася Петром Кравчуком — сусідою, котрий жив трохи вище по вулиці. І хоча баба Марія вже й забула, який він на вигляд, проте й до цього часу пам’ятала його добрі руки і веселі жарти. А ще вона в дитинстві чула від когось, ніби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тіткою Катрею.

Почувши про це, Ядвіга Олізарівна зненацька зблідла.

— Що з вами? — занепокоїлась баба Марія. — Вам погано?

— Нічого… Мені вже краще, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна. — Розповідай далі, прошу тебе!

Нудьгував хіба що один Аристарх. Удень він ні на крок не відходив від хлопців, підносив їм дошки, розчин і поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечері кіт видирався на дах і тоскним поглядом вдивлявся в такі близькі і водночас такі недосяжні для нього Горобці. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Маріїної хати, сидить Мурка і теж дивиться в його бік.

Проте Ядвіга Олізарівна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх і в думках не мав. Тому він, обіпершись спиною об новий димар, годинами сидів на даху і смутним голосом наспівував:

До-ре-мі-фа-мняу-сі,

Що накрали, принесіть…

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третій ранок Ядвіга Олізарівна з полегшенням зітхнула і сказала бабі Марії:

— Отепер можеш вставати.

Баба Марія обережно сповзла з ліжка і з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильніше, нарешті тупнула і здивовано зауважила:

— Здається, вже не болить. І справді, хоч до танку йди.

Вона перевела погляд на Ядвігу Олізарівну, і в її очах з’явилися сльози.

— Не знаю, як і дякувати тобі…

— А ніяк, — відказала на те баба-яга. — І чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, ціпок шукаєш? Так він же тобі більше не потрібен!

— Як це — не потрібен? — здивувалася баба Марія. — Без нього я кроку не ступлю…

— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посміхаючись, під’юджувала її Ядвіга Олізарівна. — Ну, сміливіше!

Баба Марія наперед закусила вуста від неминучого, як їй здавалося, болю і почала повільно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули перші ознаки зачудування: болю не було.

— Давай, давай, — підбадьорювала її Ядвіга Олізарівна. — Ще трішечки, ще…

Баба Марія почала випростовуватися швидше. І чим більше вона це робила, тим виразніше на її обличчі відбивалися подив, радість і навіть переляк.

Нарешті вона випросталася на весь зріст, обмацала поперека і, з побожністю дивлячись на Ядвігу Олізарівну, сказала:

— От… рівно стою. Невже це мені не сниться? Я — стою… Яке щастя!

Через хвилину баба Марія прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсім, бо замість того, аби сміятися, чомусь заплакала. Не інакше як з радощів.

Не менше від хворої був вражений і досвідчений лікар Михайло Олексійович. Він тільки-но повернувся з обласного центру і одразу ж поспішив до баби Марії.

Хоча спочатку Михайло Олексійович не дуже дивувався. Він натискував на хвору ногу то в одному, то в іншому місці і неуважно вислуховував захоплену розповідь баби Марії про те, яка Ядвіга Олізарівна чарівниця.

— Так-так, звичайно, — притакував він. — Ні, тут начебто все гаразд… Так-так, звісно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей…

Та коли після огляду баба Марія моторно обігнала Михайла Олексійовича, щоб відчинити перед ним двері, — досвідчений лікар витис із себе щось схоже на кудкудакання і втупився в неї приголомшеним поглядом.

— Це… це що таке? — нарешті запитав він і, немов дуло пістолета, наставив перед собою вказівний палець.

— Де? — запитала баба Марія і злякано повела очима в напрямку лікаревого пальця.

Палець вказував на її поперек.

— То все вона… Ядвіга Олізарівна… Це її чарівні руки!.. — схвильовано пояснила баба Марія.

— Неймовірно… — прошепотів лікар. — З глузду зійти можна від такого. Сказали б мені, що цю хворобу можна вилікувати — зроду не повірив би!

Зненацька лікар кинувся до Ядвіги Олізарівни і взявся шанобливо обціловувати її темні, кістляві руки.

— Та ви ж медичний геній! — захоплено примовляв він при цьому. — Ви ж академік, вам же ціни немає! Звідкіля ви взялися у наших Горобцях, чародійко така? Та про вас же увесь світ повинен знати! Ні, неймовірно!

Від таких палких похвал Ядвіга Олізарівна почервоніла, мов молода півонія. Чи школярка, яка вперше в житті отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П’ятидесятирічній Михайло Олексійович все ще залишався дужим чоловіком.

— Ну що ти, лікарю, — ніяковіючи, вмовляла його Ядвіга Олізарівна. — Хіба ж можна отак… отаке…

— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексійович. — І не лише можна, а й потрібно! Я двадцять років лікую Марію Сидорівну. Двадцять років — і без наслідків. А я, завважте, не з останніх лікарів, — Михайло Олексійович з гідністю випнув груди. — До мене навіть професори приїздять за порадою. Але такого… такого… Маріє Сидорівно, станьмо перед нею на коліна! Так-так, на коліна!

Ядвізі Олізарівні врешті вдалося звільнити свою руку.

— Ну, знаєш, — збентежено посміхаючись, мовила вона. — Мені ще жодного разу не цілували рук…

Несподівано вона замовкла і почала вдивлятися в Михайла Олексійовича якимось дивним поглядом.

— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь ріднею Петрові Кравчуку?

— Що? — луною відгукнувся лікар. — Ах, так… Мого діда справді кликали Петром. І прізвище його дійсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?

— Мов дві крапелиночки, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна, з невимовним болем і ніжністю дивлячись на спантеличеного лікаря. — Викапаний Петрусь… Ой, що ж це я! Прощайте!

І не встиг ніхто прийти до тями, як її вже не було в хаті.

Першим опам’ятався Михайло Олексійович.

— Та що ж це таке… — невідомо на кого обурився він. — Такий талант, а я… не сказала навіть, де живе…

Він прожогом вилетів на ґанок, обвів поглядом подвір’я, виглянув за ворота.

— Ядвіго Олізарівно! — гукнув він.

— О-о-о! — відгукнувся на той поклик колишній вовкодав Буян.

І більше ніхто.

Ядвіга Олізарівна, не добираючи дороги, швидко ішла в напрямку самітної хатини. Вона водночас і плакала, і посміхалася, і лаяла себе.

— Ну, геть-чисто тобі розклеїлася! — жалілася вона невідомо кому. — А ще сердита баба-яга… Ні, це ж треба таке: онук самого Петрика — і руки мені обціловує. Наче святій якійсь… Ось вони, сльози… як в моєму Катриному дитинстві. Та що це я — вони ж зовсім інші. Це сльози радості… Ну навіщо, навіщо я сюди прилетіла, навіщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна піти геть на все!

Коли Ядвіга Олізарівна увірвалася на подвір’я, Таня саме посипала білим річковим пісочком доріжку від воріт до ґанку. Степан з Василем облизували подряпані, побиті молотком пальці.

Кіт Аристарх, вгледівши свою хазяйку в такому стані, вигнув спину горбом і на всяк випадок озирнувся в бік бузинових кущів.

— Що це з тобою? — запитав він. — Ти ж сама на себе не схожа!

— А, все одно! — вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Це навіть на краще!

Вона підбігла до Тані, міцно притисла її до себе і, витираючи рукавом сльози, додала:

— Нехай сьогодні і на нашій вулиці буде свято! Повинно, врешті, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любі, ви навіть не уявляєте собі, яке то величезне, неймовірне щастя — бути просто людиною!

— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня і міцно охопила шию Ядвіги Олізарівни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!

— Що?

Ядвіга Олізарівна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дівчинку на землю.

— Що ти сказала? — недовірливо запитала вона. — Хлопці, я правильно почула?

Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистісіньку правду. Перед ними стояла найкрасивіша з бабусь. В усякому разі, в їхніх Горобцях такої ще не було.

А Василь поколупався черевиком в землі, навіщось зафутболив камінець і визнав:

— Хотів би я мати таку бабусю…

— Запізнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.

Ядвіга Олізарівна охопила руками дитячі голови.

— Ох, ви, малята мої, — зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скільки радощів доставили мені… Ну, як їм віддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.

Той замислено почухав лапою за вухом.

— Не можу зрозуміти, чому воно так виходить, — обізвався він по паузі. — Зроблять тобі добра, допустимо, на кухоль молока — а тобі обов’язково хочеться розплатитися за десять…

— Кому що, а курці просо, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — То як же мені віддячити вам за все, що ви мені зробили?

— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навіщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, від чистого серця…

— Воно, виявляється, і в мене ще є, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — Ех, так тому й бути!

І баба-яга рішучим кроком попрямувала до хати.

ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ

Діти перезирнулися між собою.

— Що з нею? — запитала Таня.

— Здається, вона щось задумала, — висловив здогад Василь. — Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?

— Я знаю стільки ж, скільки й ти, — відказав той.

В цю хвилину баба-яга знову з’явилася на ґанку. В її руках тремтіла мітла.

— Ех, так тому й бути! — бадьоро повторила вона. — Ну, хто хоче першим сісти на неї?

— Я! — вихопилося у Василя. — А взагалі… тут Танька повинна бути першою.

— Таня, а не Танька, — поправила його Ядвіга Олізарівна. — Хоча в іншому ти маєш рацію.

Таня з побоюванням простягнула руку до мітли. Звичайнісінька мітла. Дерев’яний держак. Верболозове лозиняччя, що міцно перев’язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може літати…

— Але ж… я не знаю, як на неї сідають, — нерішуче боронилася Таня.

— Тут і знати нічого, — відказала баба-яга. — Сідай, як тобі зручно. Можеш навіть лягати на неї. Головне — нічого не бійся… Е-е, ні, за руку, цур, не хапатися! — сміючись, застерегла вона і відійшла на два кроки. — А то, чого доброго, полечу разом з тобою.

— А скільки в ній кінських сил? — поцікавився Василь.

— Для тебе вистачить, — заспокоїв його Аристарх.

Таня обережно присіла на кінець держака і міцно заплющила очі. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.

— Не бійся, дитинко, — підбадьорювала її баба-яга. — Нумо, сміливіше!

Коли Таня наважилася розплющити очі, виявилося, що мітла застигла в метрі над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалі летіти, а коли летіти, то в який бік.

Сидіти на мітлі було дуже зручно. Точнісінько, як на широкій лаві, та ще й з спинкою.

“І зовсім не страшно, — подумала Таня. — Можна навіть піднятися трохи вище…”

Тої ж миті мітла слухняно піднялася на півметра.

Таня зробила ще одне коло і озирнулася. Виявляється, вона й не помітила, як злетіла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерігали Степан, кіт Аристарх і бабуся. Відтепер Таня навіть в думках називала Ядвігу Олізарівну бабусею. Одному лише Василеві нетерпеливиться. Він тупцює на місці, мов прив’язаний кінь, і погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.

Мітла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на моріжок перед ґанком.

— Ну, як там? — запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як він вже тримався за держак, мов за кінську гриву.

— Пішла-а! — войовниче заволав Василь.

В ту ж мить трапилося несподіване. Мітла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкістю, ніби її хтось висмикнув з-під Василя. А хлопець так і завмер розчепірою. Лише переводив вражений погляд то на мітлу, що вже губилася в високості, то на те місце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись від сміху за живіт, катався по траві.

— Що це з нею? — запитав безталанний вершник Ядвігу Олізарівну. — Блекоти об’їлася, чи що?

— Те ж саме вона зараз думає про тебе, — з реготом пояснив Аристарх.

Ядвіга Олізарівна теж не втрималася і посміхнулася.

— Не можна так одразу, — сказала вона Василеві. — Треба спочатку злітати повільно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тоді переходити на будь-які швидкості.

Тим часом мітла зробила широкий розворот і приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присів на неї і запитально поглянув на Ядвігу Олізарівну.

— Так можна?

— Можна, — відказала баба-яга. — А тепер літай, скільки тобі завгодно.

Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: “Швидше, ну швидше ж!” — і мітла, немов велетенська стріла, випущена з лука, зірвалася з місця і щезла за хмарами.

— А він не може долетіти аж до Місяця? — стривожилася Таня.

— Не бійся, він туди не добереться, — заспокоїла її Ядвіга Олізарівна. — В мене з мітлою встановлено двобічний зв’язок.

І справді, через якусь хвилину мітла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар і рвонула до землі.

— Розбишака, куди його не кинь, розбишакою і залишається, — додав Аристарх. — Як добре, що люди ще не винайшли чогось подібного до мітли! А то не знав би, в який бік тікати… Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?

— Нічого особливого, — відказав Степан, силуючись посміхнутися. — Не звертай уваги.

Аристарх пильно подивився йому в очі і запитав:

— Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?

НОВИНА

Натішені польотами на мітлі, діти заспішили додому. Разом з ними подався і Аристарх. В його лапі був затиснутий білий, в шахову клітинку, ласок.

Ядвіга Олізарівна привітно помахала їм рукою і одразу розчинилася в повітрі. Напевно, знову подалася до СТУПи.

Коли всі перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився.

— До побачення, — сказав він. — Далі нам не по дорозі.

— Чого не по дорозі? — здивувався Степан. — Ти що — вже й молока не хочеш?

— Так, — неуважливе відказав Аристарх. — Тобто, ні, — поспішно поправився він. — Коротше, я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та ніколи… Врешті, налий, будь ласка, його в миску і постав біля порога. На зворотному шляху я обов’язково загляну в неї. І ще одне… — Аристарх благальне подивився на Таню. — Чи не змогла б ти мені вив’язати бантика? Тільки не якогось там простого, а такого, знаєш…

— Навіщо тобі той бантик? — поцікавився Василь.

— Сьогодні в нас чергова репетиція.

— О! Ну й що з того?

— А те, що на неї треба приходити з бантиком на шиї.

— Треба ж таке, — зауважив Василь. — Сам завбільшки з теля — і бантик.

— Яке це має значення, теля я чи ні? Головне, аби в душі я був справжнім котом.

Василь недовірливо втупився в Аристарха.

— А ти той… ти часом не закохався? — поцікавився він.

Аристарх лише пирхнув у відповідь.

— До чого ж ти брутальна людина! Навіть коли я і закохався — що з того? І яке тобі до всього діло? Невже такому шановному, як я, котові забороняється годинку-іншу посидіти на даху і поспівати своїх улюблених пісень?

— От-от! — жваво підхопив Василь. — В нього вже, бачте, улюблені пісні завелися! Чи не від Мурки навчився?

Аристарх нагороїжився.

— Ще одне слово, — повільно почав він, — і я за себе не відповідаю…

Василь замовк і відійшов на всяк випадок подалі. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається.

Коли Степан нарешті дістався додому, батьки вже закінчували вечеряти.

— Де тебе носить цілими днями? — розгнівано запитала мама. — Хочеш, щоб я взялася за лозину?

— Я… — почав було Степан, проте несподівано за нього заступився батько.

— Ну навіщо ти таке кажеш, — докірливо зауважив він матері. — Вони ж не байдикують, як деякі. Сьогодні вранці я проїжджав неподалік від лісу і бачив, як вони працювали. Нічого не скажеш, молодці хлоп’ята!

— Та хіба я проти, — вже спокійніше продовжувала мама. — Я про інше. Мене турбує, що він зовсім перестав їсти. Все котові своєму віддає.

— І нічого не все, — заперечив Степан. — Коли хочеш знати, ми разом з ним…

— О! — у розпачі вигукнула мама, — Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однієї миски!

Батько розсміявся. Мабуть, він уявив собі, як це у них виходить.

Зненацька він посерйознішав і сказав:

— Трохи не забув. Михайло Олексійович поставив на правлінні питання про те, що Ядвізі Олізарівні треба збудувати в Горобцях хату…

Степана мов пружиною підкинуло з стільця.

— Ядвізі Олізарівні? Хату?

— Так, саме хату, — підтвердив батько. — Гріх, мовляв, такого лікаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобців.

— Ура-а! — заволав Степан. — Оце здорово!

— Ти куди? — запитала мама і спритно вхопила сина за комір. — А вечерятиме хто?

— Ну, як ти не розумієш? Це ж така новина! Я розповім про неї Василеві і Тані! А потім ми збігаємо до Ядвіги Олізарівни…

— Встигнеться, — голосом, що не терпів заперечень, зауважила мама. — Поки не повечеряєш як слід — нікуди й кроку не ступиш. І що це за манера така — бігти з двору, дивлячись на ніч?

Довелося сісти за стіл. А після вечері батько увімкнув телевізора. Саме демонструвався цікавий мультфільм, і Степан подумав, що нічого не трапиться, коли про цю новину друзі дізнаються трохи згодом.

Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Тані теж не було вдома. Вона побігла до Ядвіги Олізарівни.

— Ну хіба ж так можна? — ремствувала баба Марія. — Старій жінці — і жити невідомо де, їсти невідомо що. Хіба в нас мало місця? Тож я і наказала Тані: біжи за Ядвігою Олізарівною і не повертайся без неї… А в тебе якісь справи?

— Та… я потім зайду, — відказав Степан і чимдуж побіг додому, бо по третій програмі от-от повинен початися ще один цікавий мультфільм. А про те, що Ядвізі Олізарівні збираються побудувати хату, можна розповісти і завтра зранку.

БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ

Коли Таня дісталася до самітної хатини, сонце вже ховалося за лісом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марія сказала, що сьогодні зійде повний місяць, тож буде світло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвігою Олізарівною.

Таня зайшла у двір, зачинила за собою відремонтовану хлопцями хвіртку і покликала:

— Бабусю!

їй ніхто не відповів. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мітлі, що була приставлена біля ґанку до стіни.

Мітла ніби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здійнялася в повітря і підлетіла до Тані. Дівчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мітла стріпнулася і загойдалася жвавіше. Вона начебто упрохувала Таню: сідай, покатаю!

“А що, коли я й справді трохи покатаюся? — мимохіть по дума лося дівчинці. — Звичайно, чіпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсім, зовсім трохи… Покатаюся у дворі і поставлю назад…”

Таня присіла на держак і подумки віддала команду зробити одне коло.

Проте мітла несподівано рвонулася вгору. Ось вона зрівнялася з димарем, потім з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мітла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здійматися вище й вище.

Таню огорнув жах. Вона хотіла закричати, покликати на допомогу Ядвігу Олізарівну, проте вуста чомусь перестали її слухатися.

А мітла тим часом порівнялася з рідкими хмарками. Тоді розвернулася вістрям у бік повного місяця, що тільки-но викотився з-за обрію — і полетіла, помчалася, з кожною секундою збільшуючи свій і без того стрімкий лет.

Вітер зловтішне свистів у вухах, стало зимно, — а мітла летіла собі та й летіла. Земля внизу розтанула, розчинилася в сріблястих сутінках, і лише нечисленні вогники вказували, де вона знаходилася.

Таня вже й рук не відчувала від холоду, зуби вибивали невпинний дріб, а мітла все летіла й летіла невідомо куди.

Нарешті вона почала повільно знижуватися. Далеко попереду забовванів високий пагорб без жодного кущика на вершині. На ньому безладно метушилося безліч вогників. Щось підказало Тані, що оце і е та сама Лиса гора, куди влітку, в ніч повного місяця, збираються на свої ігрища відьми.

Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збільшувалися у розмірах. Зненацька дикий гуркіт і ревисько, мов буря, налетіли на Таню. Навколо неї, немов у страшному сні, замиготіли роззявлені пащеки, тьмяно заблищали вибалушені, божевільні очі… Тої ж миті над Лисою горою прогримів чийсь оглушливий голос:

— Стережися! Між нами людина!

Нарешті Ядвіга Олізарівна закінчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долоні, щось проказала незрозумілою скоромовкою — і СТУПа, слухняно піднявшись над землею, розчинилася в повітрі. А Ядвіга Олізарівна присіла на моріжок і задумалася про те, що не сьогодні-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподівано довелося зазнати стільки доброго…

Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, віддалений голос дівчинки, який долинув від самітного будиночка. Через деякий час Ядвіга Олізарівна підвелася з землі і поволі пішла лугом, пестливо доторкуючись рукою до голівок зарошених вже квітів.

“От і все, — втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. — Шкода, дуже шкода…”

Світла запалювати вона не стала. Очі баби-яги бачили вночі не гірше, ніж удень. До того ж, зійшов повен місяць.

Ядвіга Олізарівна рушила було до постелі, та раптом заклякла, мов укопана, їй здалося, ніби в кімнаті чогось не вистачає. Але чого — зрозуміти не могла.

На всяк випадок вона запалила каганця і уважно обвела поглядом кімнату. Тут начебто все стояло на своїх місцях. Кухлики, миски, снопики трав…

Тоді вона вийшла в сіни, виглянула на подвір’я. І раптом її мов морозом обсипало: в будинку не було мітли!

Ядвіга Олізарівна двічі обійшла навколо обійстя. Потім подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мітли не було і там.

Ядвіга Олізарівна прожогом кинулася до хати, розвела в печі вогонь, заповнила горнятко лише їй відомими травами і, коли вода закипіла, перенесла горнятко на стіл. Потім взялася чаклувати над ним.

Через хвилину пара, що стовпом піднялася з горнятка, засвітилася зсередини. В тому світлі з’явилося зображення якоїсь дівчинки. Придивившись, Ядвіга Олізарівна розпізнала у ній Таню.

Ось дівчинка зайшла на подвір’я, озирнулася, і її вуста щось вимовили. Ядвіга Олізарівна здогадалася, що Таня покликала її. По тому від стіни відштовхнулася мітла. Погойдуючись, вона підпливла до дівчинки.

Ядвізі Олізарівні перехопило подих. Цієї ночі, так, саме цієї ночі, коли в небі сходив повен місяць, жодному з людей ні в якому разі не можна було доторкуватися до мітли!

Застиглими очима Ядвіга Олізарівна стежила за тим, як Таня присіла на держално, як мітла прожогом шугонула вгору і подалася в напрямку Лисої гори…

Бичачі, собачі і гадючі очі дружно втупилися в Таню. Юрма гойднулася і розлючено загуділа.

— Е-е, стривайте! — вигукнула раптом кривобока потвора з свинячим писком. — Та вона ж верхи на мітлі! І мітла та належить нашій Ядвізі Олізарівні!

Все заглушив зловтішний регіт. Якийсь висхлий скелет у захваті ляснув клешнями по колінах:

— Оце так Олізарівна! Це ж треба — в таку ніч прислати нам в подарунок людську дитину!

— А сама навіть не доторкнулася до неї, — зауважила потвора з свинячим писком. — Дивіться — в неї все людське, нічого нашого і близько немає!

— Немає — так буде! — просурмив кінський тулуб на слонячих ногах. — Для початку прикрутимо їй совину голову. А замість рук примайструємо жаб’ячі лапки. Нумо, до роботи!

Юрма зареготала і кинулася на Таню. Хтось збив її з ніг, чиїсь крижані кігті зімкнулися на шиї…

І тієї миті неначе вихор налетів на Лису гору.

— Зупиніться! — пролунав голос Ядвіги Олізарівни. — Відійдіть від неї!

її СТУПа з розгону врізалася в натовп. Почувся тріск, стогони, гучні прокльони. Кінський тулуб на слонячих ногах відлетів далеко убік і покотився по схилу, підминаючи, наче дорожній коток, під себе всіх, хто траплявся на його шляху.

— Ти що — вчаділа? — потираючи боки, поцікавився тулуб. — Гадаєш, коли старша відьма, то вже все дозволено, га?

— Відійдіть від дитини, — повторила Ядвіга Олізарівна. — Всі відійдіть.

Вона обережно взяла на руки знесилену Таню і перенесла її до СТУПи.

— Е, та вона з цією дівчинкою збирається чкурнути від нас! — загугнявів кінський тулуб, коли СТУПа почала підніматися в повітря. — Не бувати цьому!

— Не бувати! — підхопив натовп і кинувся услід за СТУПою. — Тримай її! Тримай, поки не розігналася!

Ікла та щелепи з хрумтінням впивалися в дерев’яні борти, кістляві пальці хижо хапали повітря, держална мітел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвіга Олізарівна спритно ухилялася від тих ударів і сама щосили гамселила мітлою по пиках, клешнях і писках.

— Таню, нахились! — гукнула вона.

Проте було вже пізно. Над головою у дівчинки щось гримнуло, і дикий, нестерпний біль пронизав Таню наскрізь. Вона скрикнула і втратила свідомість.

Опам’яталася Таня в самітному будиночку.

За вікном розвиднювалося. Ядвіга Олізарівна поралася біля печі. Відблиски вогню падали на її змарніле обличчя.

— Прокинулася, дитино моя? — запитала вона, ледве дівчинка розплющила очі. — Боляче тобі, так?

— Дуже, — призналася Таня. їй нестерпно пекло всередині, голова, здавалося, от-от розколеться.

— Потерпи, дитинко, — сказала баба-яга. — Потерпи ще трішечки… — Вона процідила через марлю склянку якогось відвару і дала Тані випити. — Зараз буде легше.

— Мені так соромно за ту мітлу… — з зусиллям вимовила Таня. — Вибач, коли можеш.

Ядвіга Олізарівна погладила дівчинку по голові.

— Вини твоєї тут немає, — сказала вона. — То все трапилося через мою кляту забудькуватість. Такої ночі треба було ховати мітлу подалі, а я залишила її майже на дорозі. А без мене вона знає лише один шлях — на Лису гору… Ну, гаразд, чого вже там жаліти! Головне, аби з тобою нічого не трапилося.

Таня раптом підвелася на ліжку.

— Ой, я ж забула про свою бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється!

— Лежи, лежи, — заспокоїла дівчинку Ядвіга Олізарівна. — Я вже їй передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокійно. Все буде гаразд.

Проте Тані здалося, ніби Ядвіга Олізарівна чогось не доказує…

ЩО БУЛО ЗГОДОМ

Крізь сон Степан відчув, як йому залоскотало в носі. Ніби хтось під ним провів травинкою.

Він чхнув і прокинувся.

— На здоров’я! — несподівано пролунав біля вуха чийсь бадьорий голос.

Степан скосив очі і побачив крихітного дідуся, що примостився на краєчку подушки.

— Шурхотун! — вигукнув Степан. — Ти повернувся? Ядвіга Олізарівна відпустила тебе?

Шурхотун часто-часто закивав головою.

— Атож, відпустила. До цього часу не можу повірити в таке. І як тільки моє серце витримало, як воно не розірвалося? Ну, думаю, загориться наша хата — а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган — а я знову тут…

— Де це — тут? — не зрозумів Степан.

— Тобто, там, — виправився Шурхотун і невизначено махнув рукою. — Та ти поспи ще трохи, поспи, — зажебонів домовик поспіхом. — То я так, на радощах тебе розбудив. Та й ніколи мені, треба перевірити, чи все тут у порядку…

Шурхотун стрибнув з ліжка і заклопотано потупотів до буфета. А через якусь хвилину кроки домовика відлунювали вже з сіней, потім з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхіт. Раніше, коли Степан засинав чи прокидався, він не раз чув той шурхіт. Але не звертав на нього ніякої уваги. Хіба що інколи думав, ніби то вітер поворушив десь папірцем або загойдалася на вікні фіранка.

Але відтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа.

Хлопець з полегшенням зітхнув і знову заплющив очі. Та через кілька хвилин почулися вже інші кроки, і у вікні з’явилася стрижена Василева голова.

— Спиш? — з докором запитав він. — А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається.

Степан похапцем одягнувся і вибіг з кімнати.

Аристарх сидів біля ґанку, і вигляд у нього був якийсь пригнічений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кіт навіть не поглянув на неї.

— Нещастя трапилося, Степане, — тужливо сказав Аристарх. — Трапилося найстрашніше, що можна уявити.

І він розповів про те, що відбулося на Лисій горі.

— Тепер хазяйка відрізала всі шляхи, — закінчив він. — Ось які справи. Відступати далі нікуди. Доведеться відповідати за все… — Він шморгнув носом і підморгнув Степанові, хоча на його писку все ще відбивалися тривога і переляк. — Нічого, нас голими руками не візьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурі…

Друзі довго сиділи мовчки. Думали.

— Ну, Танька! — досадливо вигукнув Василь і стукнув кулаком по коліну. — Хто її просив хапатися за мітлу, га?

Йому ніхто не відповідав. Та й що можна було на це відповісти?

— А з вами обов’язково має статися щось найстрашніше? — запитав трохи згодом Степан у Аристарха. — Може, якось воно обійдеться?

— Навряд, — зітхнув Аристарх. — Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні…

Першим піднявся Василь.

— Так чого ж ми тут сидимо? — запитав він. — Може, там… з Ядвігою Олізарівною… а ми тут в холодку…

— І справді, — сполошився Аристарх. — Біжімо!

На щастя, в самітному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчані і обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не боліти. Ядвіга Олізарівна сиділа у дівчинки в ногах, звично перебирала трави і про щось розповідала.

Василь увірвався до кімнати. Ще з порога почав:

— Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобі! Ти уявляєш, що натворила, га?

— Уявляю, — винувато прошепотіла дівчинка, і на очах її з’явилися сльози. — Тепер я добре це уявляю.

Ядвіга Олізарівна поглянула на Василя набагато привітніше, ніж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:

— Коли заходиш до чужої хати, не завадило б і привітатися.

Василь на мить знітився. Але лише на мить.

— Доброго ранку, — сказав він. — Проте це я вам кажу, а не їй. її це не стосується.

— Буде тобі костричитися, — мимоволі посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Що було, того не вернеш.

— А ще я думаю ось про що, — заклопотано продовжував Василь. — Наскільки я зрозумів, ви зобов’язані скрізь чинити зле. Правильно?

— Припустімо, ти правильно зрозумів, — відказала Ядвіга Олізарівна і пильно подивилася на хлопця. — Але чому ти про це згадав саме зараз?

— А от чому. Якщо ви повинні скрізь чинити зле, то, може, вам нічого не буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де — то не має значення. Правильно?

— А що… — повільно почав Аристарх, і в нього запалали очі. — Здається, в цьому щось є. Ні, ти чудово придумав! Дай я тебе обніму за це!

— Ех, захиснички ви мої, — вдячно посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — На жаль, не все одно. Зовсім не все одно.

— Ой! — раптом вигукнув Степан. — Я ж забув вам сказати…

І він повідомив про те, що в Горобцях для Ядвіги Олізарівни незабаром буде збудована хата.

Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподівано підвелася і поспіхом вийшла з кімнати.

Вона не поверталася довго. Аристарх кілька разів підходив до порога, але не наважувався його переступити. Нарешті посмілішав і виглянув у сіни.

— Сидить на ґанку й плаче, — спішно причинивши двері, повідомив він. — Дивні ви істоти, люди, — продовжував кіт по паузі. — Чи то радість у вас, чи то горе — мерщій у плач. Та коли б мені таке повідомили, я б… я б…

— То й що б ти зробив? — запитав Василь.

Аристарх замислився.

— Не знаю, — врешті відказав він. — Але ні в якому разі не рюмсав би.

Нарешті Ядвіга Олізарівна повернулася до кімнати.

— Передай їм, — сказала вона Степанові, — передай їм всім, що я цього ніколи не забуду.

— Це правда, — підтвердив Аристарх. — І тепер ми будемо битися з потрійною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.

— Атож, — погодилася баба-яга. — Тепер ми про це знаємо. А зараз, любі мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марія розхвилюється не на жарт.

Таню винесли надвір і обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зібрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.

— От ще! Стану я возити всіляких шкідливих дівчиськ, — пробуркотів він і передав кермо Степанові. — Тягни її сам.

І знову два дні і дві ночі Ядвіга Олізарівна не виходила з хати баби Марії, її дуже й дуже турбувало плече дівчинки. Воно загоювалося надто повільно. Бо що там не кажіть, а укуси, нанесені злими чаклунами, набагато небезпечніші від звичайних.

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

Звичайно, про все, що відбулося на Лисій горі, ні хлопці, ні тим паче Ядвіга Олізарівна не казали нікому. Та позаяк хворобу Тані потрібно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, ніби дівчинку укусила отруйна гадюка. А оскільки ні в самих Горобцях, ні навколо ніхто про отруйних гадюк і не чув, то Василь змушений був пояснювати всім і кожному, буцімто та гадюка якимось чином дісталася із пустель Середньої Азії, а може, і з самої Африки.

В ці дні найщасливішою, либонь, істотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим сніданкам, обідам, полудникам і вечерям (в яких далеко не останню роль відігравало молоко), кіт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, ніхто з дітей, звісно, не знав, але дні він проводив на задвірках хати баби Марії, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора і тепер невпинно крутив коліщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодію, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собі музичний слух і виразність виконання.

Поруч з Аристархом зазвичай сиділа Мурка. Час від часу вона застережливо піднімала лапку.

— Ні-ні, в цьому місці ви фальшивите… Муркотіти треба ось так…

І показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.

Та, на жаль, все має свій кінець. На четвертий день Аристархова голова з’явилася у вікні Степанової кімнати. З її вигляду неважко було здогадатися” що трапилося щось надзвичайне.

— Я прийшов попрощатися, — сказав Аристарх. — Нас викликають на Лису гору.

Степан відчув, як у нього боляче стислося серце.

— Слухай, — почав він. — А навіщо вам взагалі летіти туди? Що вони вам за це зроблять? Нічого.

Аристарх сумовито похитав головою.

— В такому разі вони прилетять сюди. І тоді тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навіщо вам ця халепа? Ні, ми з хазяйкою твердо вирішили летіти. Нічого людям розплачуватися за нас. Самі заварили кашу — самі й відповідатимемо.

— Тоді… може, вам треба чимось допомогти? — по паузі запитав Степан. — То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, — твоє.

— Та ні, спасибі, — подякував Аристарх. — Не треба нічого. Хіба що… Розумієш, я хоча і чаклунський кіт, але проти їхнього гіпнотичного опромінювання, мабуть, не встою…

— Тобі потрібен шолом? — здогадався Степан, і, не чекаючи відповіді, кинувся в глибину кімнати. — Ось, візьми. Може, і Ядвізі Олізарівні теж треба? То я запитаю у Василя.

— Він їй ні до чого, — сказав Аристарх. — Вона сама кого завгодно опромінить.

— То, може, вип’єш на дорогу молока? — запитав Степан.

— О, — повеселішав Аристарх. — Оце діло!

Біля самітної хатини зібралося багато різноманітного народу. Біля воріт стояла СТУПа. Вона була готова до відльоту. Степанові мимохіть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнівом, скидалася б на сучасний вертоліт.

Таня з сльозами на очах щось казала Ядвізі Олізарівні. Баба-яга щохвилини притискувала її голівку до грудей.

— А ці чому вештаються під ногами? — запитав Василь і тицьнув пальцем на півтора десятка котів, кицьок і кошенят, що з пригніченим виглядом тинялися по всіх усюдах.

Аристарх докірливо похитав головою.

— Ет, Василю, Василю! — сказав він. — Яким ти був, таким і залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчі родичі по крові. З ними я провів найщасливіші години в своєму житті. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?

Облізлий котяра на знак згоди схилив голову і поважно пригладив рідкі, обпалені на якомусь вогні вуса. Затим поманив Аристарха в кінець двору.

— Любий мій юначе, — журно і водночас урочисто почав він. — Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усією увагою, на котру ви лише здатні…

— Слухаю вас… — Аристарх чемно схилив голову. — Слухаю вас дуже уважно. Я ще ніколи не був таким уважним, повірте мені!

— Як вам відомо, у нас чудовий хор, — вів далі Мушкетон Васильович. — Таких виконавців котячих пісень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самі, куди це годиться — горобцівський котячий хор?

— Маєте рацію, — ствердив Аристарх. — Це й справді нікуди не годиться.

— Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба — горобцівський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб’ята, чи не так? Тож ми порадилися між собою і вирішили, що від сьогодні будемо іменуватися котячим хором імені Аристарха. А члени його — аристархівцями. І даємо котяче слово честі, що ніколи й ніде не посоромимо цього високого, чесного імені!

І тут Аристарх відчув, що не лише у людей може щипати в очах.

— Дякую вам, дорогий учителю, — розчулено промовив він. — Дякую і вам, любі мої друзі!

І він низько уклонився котам.

— А я особисто чекатиму на ваше повернення, — сказала Мурка. — Завжди! Щодня, щохвилини!

— О-о! — вирвалося з глибини Аристархової душі. — Я про це навіть думати не смів! — Він узяв Мурчину лапку і міцно притис до свого щасливого писку. — Невже це мені не сниться? Невже це правда?

— Правда, — щиро підтвердила Мурка. — Чесне слово, правда!

— Даруйте, любий юначе, — втрутився головний диригент, — але нам з Муркою страшенно ніколи. Ми повинні підготуватися до виконання прощальної серенади.

Аристарх повернувся до хлопців з якимось урочистим смутком в очах. Він пильно вдивлявся в їхні обличчя, ніби хотів щось у них прочитати. Нарешті сказав:

— Обіцяйте мені, що коли вам доведеться зустріти немічного, лишаїстого кота — ви обігрієте його, нагодуєте і приголубите. Може статися, що це буду я.

— Обіцяємо, — запевнив Степан.

— Обіцяйте мені, — вів далі Аристарх, — що коли вам доведеться зустріти маленьке, жалюгідне кошенятко — ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотів би я, щоб воно повторило мій шлях.

— Можеш бути спокійним, — запевнив Степан. — Ми його й пальцем не зачепимо.

А Василь, не довго думаючи, додав:

— Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрібно футболити всіляку комашню.

Аристарх у відчаї звів очі до неба.

— І де тебе тільки виховували? — простогнав він. — Дурень, комашня… Ет, до чого тільки може дійти людина, до чого докотитися! Страшно навіть подумати, що з неї виросте!

Він зняв з шиї транзистора і з неприхованим жалем простягнув Василеві:

— Візьми своє радіо… Жаль, що така чудова річ та попала до рук лобуряки.

Василь на ті слова лише посміхнувся і відвів лапу з транзистором убік.

— Можеш залишити його при собі, — сказав він. — Щоб не думав потім, ніби все це тобі тільки приснилося.

— От спасибі! — вигукнув утішений Аристарх. — Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й під зовнішністю такого розбишаки інколи може битися чуйне і благородне серце!

Ядвіга Олізарівна востаннє розцілувала зарюмсану Таню, потім по черзі пригорнула хлопців і забралася до СТУПи. Аристарх скочив слідом.

— Прощайте, любі мої! — гукнула Ядвіга Олізарівна. — Хоча мені так хочеться сказати: до зустрічі! До скорої зустрічі!

Аристарх теж помахав лапою. Потім механічно покрутив ручку транзистора — із приймача несподівано гримнув прощальний марш.

— Ня-ав-а-у-а-а! — дружно вереснуло півтора десятка аристархівців.

— У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! — заволав Василь, перекрикуючи грім музики і котячий лемент. — Чуєш — для найдорожчих!

Аристарх на знак згоди схилив голову.

СТУПа повільно, ніби знехотя, почала підніматися угору.

З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмірах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку.

Незабаром щезла і цятка.

Лише з синього, чистого неба все ще долітав урочистий і трішечки сумний марш.

ПОВЕРНЕННЯ

Горобці, здається, вимерли.

Учасники хору Аристарха, мов ті сновиди, з ранку до ночі тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсім відмовилася від їжі.

Навіть собаки — і ті перестали валувати.

— Як там наша бабуся? — по сто разів на день запитувала Таня, і її смутний погляд зупинявся на покрівлі далекого будиночка, що стояв на узліссі.

— І чого б я ото так переживав? — підкреслено бадьорим голосом відгукувався Василь. — Та вони ж там… ого-го! Ось побачиш, нічого з ними не станеться. Ось побачиш!

— Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, — зітхнула Таня. — Та, мабуть, вже ніколи цього не буде. Вони, мабуть, полетіли назавжди.

Степан похмуро відмовчувався. Лише тепер він зрозумів, яким дорогим для нього став Аристарх…

Сьогодні, як і завжди, друзі зустрілися біля річки. Вони досхочу наплавалися і тепер грілися під сонцем.

— П’ятий день, як про них нічого не чути, — мовби сама до себе озвалася Таня.

— Ну й що з того? — відказав на те Василь. — От ще! Вічно б їй панікувати.

Проте цього разу в його голосі вже не вчувалося колишньої впевненості.

Зненацька в кущах щось зашаруділо, і на берег вийшов здоровенний чорний кіт з хокейним шоломом на голові.

— Аристарх! — заволав Степан. Він кинувся до кота і, не втримавшись, обняв його з такою силою, що той аж кавкнув.

— О! — вигукував Василь. — О! А я що вам казав? А ви не вірили!

Так, це був Аристарх. Але який він мав жалюгідний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь в ґулях і подряпинах, він швидше скидався на тінь того Аристарха, з яким хлопці попрощалися п’ять днів тому.

Ще більше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалі не було неушкодженого місця.

— Дісталося ж тобі, — співчутливо зауважив Степан, коли радість від зустрічі трохи вляглася.

Аристарх щось нявкнув і потерся головою об його коліно. Кіт і не приховував, який він щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився він на друзів і муркотів, мов трактор, що вперше вийшов на поле.

— Ну, розказуй, як ви там жили, — зажадав Василь. — Мабуть, доброго чосу їм дали, га?

— Няв, — відказав Аристарх.

— Що? — не зрозумів Василь. — Що ти сказав?

— Няв, — повторив кіт.

В його очах з’явився переляк. Либонь, він і сам не чекав, що замість людської мови з його горла вилетить нявкання. Він напружив горлянку що було сил, проте звідтіль, як і раніше, виривалося лише нявкання. Зрештою, кіт у відчаї махнув лапою і низько опустив свою кудлату голову.

— В нього відібрало мову, — першим здогадався Василь.

— Няв, — підтвердив кіт. — Ня-ав!

Якусь мить Степан мовчав. Тоді сказав:

— Ну й що з того? Подумаєш — мову відібрало! Зате він повернувся. І головне — розуміє нас! Я правильно кажу, Аристарху?

Кіт ствердно хитнув головою.

— Ну от, бачите. А розмовляти… Подумаєш! Якось навчимося.

— Правду кажеш, — згодився Василь. — Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти відповідатимеш. Згоден — нявкнеш один раз. Не згоден — двічі.

— Няв, — відказав Аристарх і знову притиснувся тілом до Степанової ноги.

— А де бабуся? — подала голос Таня, що мовчала до цього часу. — Що з нею?

Аристарх повів поглядом в бік дороги, над якою схилився крислатий бересток.

Під берестком сиділа старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосів, і на її зморшкуватому обличчі грала лагідна усмішка.

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!